Пам`ятки України №10 2014 скорочена версія

ЖОВТЕНЬ 2014

№10

МузейМузей видатних діячівукраїнської культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького Історія створення Виставки Архіви Образотворче мистецтво Спогади

Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року розпочнеться в квітні місяці.Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні

агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України

У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»

Довідки за тел.: (044) 498-23-64e-mail: [email protected]

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства.

За кордоном оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, сторінка «Передплата On-Line».

Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64, (044) 498-23-65; e-mail: [email protected]

ПЕРЕДПЛАТНИЙІНДЕКС

95220248,10 грн

ПІН

92


74401272,10 грн


74501136,50 грн


74310136,50 грн


37112143,10 грн


60969177,18 грн


90269111,90 грн

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2015 роціВартість передплати на рік

АКЦЕНТ 2 Музей видатних діячів

української культури Наталія ТЕРЕХОВА

6 Історія створення Музею Михайла Старицького Ольга ГУРАЛЬ

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ 16 Виставка Панаса Саксаганського

Наталія ГРАБАР

22 Олександр Черняхівський за його архівом Ярослава ЙОВЕНКО

30 Матеріали І. Стешенка у фондовій колекції Ярослава ЙОВЕНКО

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ 36 Київські адреси

Михайла Старицького Марія БАЛІМОВА

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

44 Зібрання творів образотворчого мистецтва з колекції І.І. СтешенкоРегіна КАЛАШНІКОВА

ЕКСЛІБРИС 50 Колекція екслібрисів

Ярослава Стешенка Ольга ГУРАЛЬ

ОБРАЗКИ З МИНУЛОГО

56 «Зо мли минулого» Ірина СТЕШЕНКО

Шеф-редакторІгор ГИРИЧ

Головний редакторЛеся БОГОСЛОВУпорядкування

Ольги ГУРАЛЬРедагування, коректа

Віри КАРПЕНКО,Івана МАЛЮТИ

Дизайн і версткаНаталії КОВАЛЬ

Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд.Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Науково-популярний ілюстрований журналВидається із 1969 року

© Пам’ятки України: історія та культура, 2014. Усi права застережено.

РЕДАКЦІЯ

ЗАСНОВНИКИ

Міністерство культури України

Фундація Героя України академіка Петра Тронька

ВИДАВЕЦЬ

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

Сергій Васильєв, Олег Вергеліс, Яніна Гаврилова, Валерій Гриценко,

Вадим Дорошенко, Віктор фон Ерцен-Глерон, Олесь Журавчак,

Наталка Іванченко, Наталія Коваль, Андрій Курков, Наталія Лигачова,

Лариса Нікіфоренко, Руслан Онопрієнко, Роман Ратушний,

Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков, Артем Стельмашов,

Ліліана Фесенко, Антон Філатов

ВИДАВНИЧА РАДА

ЗМІСТ НОМЕРА

2014, ЖОВТЕНЬ № 10 (208)

2 Пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Наталія ТЕРЕХОВА

Якщо на карті сучасного Києва окреслити район старої Паньківщини, то межі його проходитимуть приблизно між вулицями Л. Толстого і Тарасівською до річки Либідь.

Інтенсивна забудова Паньківщини почалася у другій по-ловині ХІХ століття. Близькість до центру міста та водночас невисока вартість землі сприяли швидкому розпродажу ділянок під будівни-цтво. Селилася тут переважно київська інтелігенція, професори та студенти університету Св. Володимира, лікарі, журналісти, адвокати, інженери, діячі мистецтв. Недарма за цим районом закріпилася на-зва київського Латинського кварталу.

Головною артерією Паньківщини була нинішня вулиця Саксаган-ського, яка звалася тоді Маріїнсько-Благовіщенська (від розташова-них на ній Маріїнської громади сестер-жалібниць та церкви Благові-щення (1887, за проектом архітектора В. Ніколаєва, знесена у 1934 р. Зараз на цьому місці середня школа № 21).

Цікаво, що у кварталі між вулицями Паньківською та Толстого ни-нішня нумерація будинків фактично відповідає номерам ділянок, за-тверджених ще у 1899 році.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття саме тут, на Маріїнсько-Благовіщенській, у близькому сусідстві проживали три визначні

МУЗЕЙ ВИДАТНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса

Саксаганського та Михайла Старицького

3№ 10 (208) / жовтень 2014

АКЦЕНТ

українські родини: Косачі (сім’я Лесі Українки), Лисенки, Старицькі. Трохи пізніше неподалік (у тому ж кварталі на вул. Жилянській) осе-лився П. Саксаганський.

Першим на Маріїнсько-Благовіщенській, 95 замешкав видатний композитор, культурний і громадський діяч Микола Віталійович Лисенко.

З ім’ям композитора пов’язана й історія сусіднього будинку – № 93б, який тоді був поєднаний з лисенківським – № 95. Друг і по-братим Лисенка – письменник і театральний діяч Михайло Стариць-кий – найняв квартиру зовсім поруч, у № 93.

Косачі мешкали у № 97. Ця родина дала Україні й світові не одне славне ім’я. Мати Лесі – відома письменниця, етнограф, культурна й громадська діячка Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач з роду Дра-гоманових). Дядько – видатний вчений, історик і філософ Михайло Драгоманов.

Актор і режисер, один із корифеїв українського театру, представ-ник ще одного славного роду – Тобілевичів – Панас Саксаганський проживав на вул. Жилянській, 96.

Відколи склалося дивовижне сусідство митців, цей куточок Києва насправді став центром укра-їнського духовного буття. Саме тут зароджува-лися ідеї, обговорювалися, вирішувалися всі українські (культурні й громадські) справи. Тут вирувало бурхливе, інтенсивне творче життя. «Українським Парнасом» назвали цей осередок культури сучасники.

І не було, мабуть, жодного свідомого укра-їнського діяча, який не побував би тут. Серед інших гостювали М. Коцюбинський, І. Франко, О. Маковей, В. Антонович, В. Стефаник, О. Ко-ниський, Є. Чикаленко, М. Грушевський та ба-гато інших.

Будинки, де проживали митці, збереглися і за-раз є природними межами території Музею, яка має статус охоронної зони.

Притягальна сила простору, де жили і творили велетні національної культури, не вичерпалась і понині. Збігли роки, десятиліття. І вже зовсім в іншій іпостасі, але оживає старий «Український Парнас». У меморіальних будинках, де мешкали славетні українські родини, розміщені експо-зиції, присвячені Лесі Українці, Миколі Лисенку, Михайлу Старицькому, Панасу Саксаганському.

Створення Музею видатних діячів української культури на заповідній території, його структу-ра і склад логічно обумовлені важливими істо-ричними подіями, тісно пов’язаними зі станов-ленням та самоусвідомленням української нації.

Загальною стратегією розвитку музею є від-творення унікального Українського центру, який презентував би історичні надбання національ-ної культури, гідно представляючи їх у музейних експозиціях, і водночас органічно розвивався як сучасний мистецький осередок.

На сьогодні для відвідувачів відкрито три ме-моріальних музеї.

Музей Лесі Українки у Києві існує ще з по-чатку 60-х років ХХ століття. Всередині 1980-х у будинку (1889 р. побудови, архітектор М. Гар-денін) розпочали капітальний ремонт, було прийнято рішення про повне оновлення екс-позиції. 25 лютого 1991 року вперше відкрила двері для відвідувачів меморіальна квартира Лесі Українки, відтворена в тому вигляді, якою вона була під час проживання тут Косачів (з 1899 до 1909 р.). Джерелом для наукової реставрації помешкання послужили архівні документи про спорудження будинку, спогади та епістолярна спадщина родичів та знайомих поетеси, фото-

Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького

Будинок на вул. Маріїнсько-Благовіщенській (нині – Саксаганського), 95. Музей Миколи Лисенка


АКЦЕНТ

Ольга ГУРАЛЬ

Михайло Петрович Старицький (1840–1904) увійшов в історію як видатний драматург, поет, прозаїк, перекладач, громадський і театральний діяч, один з

фундаторів українського професійного театру. Жит-тєвий шлях письменника був сповнений нелегкими випробуваннями, злетами і падіннями, але вся його діяльність була спрямована на розвиток української культури та становлення національної самосвідомос-ті. В традиціях самовідданого служіння національній ідеї виховувались його діти та онуки, кожен з них зро-бив гідний внесок у продовження справи корифея. Старша донька, Марія Старицька (1865–1930) – відома акторка, театральний педагог, друга донька – Люд-мила Старицька-Черняхівська (1868–1941) – прозаїк, драматург, перекладачка, громадська діячка, третя, Оксана (за чоловіком Стешенко, 1875–1942) – дитяча письменниця, син Юрій Старицький (1882–1936-8?) – громадський діяч, відомий юрист. Непересічними особистостями були й онуки драматурга: Вероніка Черняхівська (1900–1938) – поетеса і перекладачка, Ірина Стешенко (1898–1987) – актриса і перекладачка, Ярослав Стешенко (1904–1939) – відомий бібліограф, дослідник історії української книги.

Нащадкам корифея судилася трагічна доля – май-же вся родина Старицьких, за винятком І.І. Стешенко, була знищена в період сталінських репресій 1930-х – початку 1940-х років. Коли 1929 року серед укра-їнського громадянства прокотилася хвиля арештів у зв’язку з процесом «Спілки визволення України», 21 липня, першим з родини, було ув’язнено Ярослава Івановича Стешенка. Невдовзі у застінках ДПУ за зви-нуваченням у приналежності до «СВУ» опинилась і його двоюрідна сестра, Вероніка Олександрівна Чер-няхівська. На той час вона була одружена з німцем, Теодором Геккеном, проживала у Берліні, а влітку 1929 року приїхала навідати рідних. Дещо пізніше арештували ї ї батьків, Олександра Григоровича та Людмилу Михайлівну. На початку 1930 року молод-ше покоління родини було звільнено за браком до-казів вини. Л. Старицьку-Черняхівську та ї ї чоловіка засудили на показовому судовому процесі. Втім ви-рок, 4 роки позбавлення волі, змінили на умовний, із забороною проживати у Києві, Харкові та інших ве-

Історія створення МУЗЕЮ МИХАЙЛА

СТАРИЦЬКОГО

Музей Михайла Старицького

7№ 10 (208) / жовтень 2014

АКЦЕНТ

ликих містах, і подружжя змушене було виїхати до м. Сталіно (нині – Донецьк). На 1933 рік припав другий арешт Ярослава Стешенка, якого згодом вислали на адміністративне поселення до Уральська. 1936 року він отримав повторний вирок із засланням до конц-таборів Колими. 1939 року відомий бібліограф помер, відбуваючи покарання у бухті Нагаєво.

Трагічно склалася доля й В. Черняхівської. Після арешту 1929 року вона не повернулася до чолові-ка, а залишилась з батьками, проживала у Харкові та Києві. У січні 1938 року ї ї вдруге заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини, а у вересні того ж року за постановою «трійки» при Київському НКВС УРСР – розстріляли. Проте рідним повідомили, що Вероніку Олександрівну заслано на 10 років до сибірських таборів. Батьки намагалися дізнатись про місце перебування єдиної доньки. Вони зверталися з листами до представників влади, Л. Старицька-Черняхівська розшукувала ї ї у Нарим-ських та Маріїнських концтаборах. Звичайно, всі зу-силля були марними. Так і не дізнавшись про смерть Вероніки, 1939 року помер О.Г. Черняхівський.

Людмила Михайлівна продовжувала пошуки до 1941 року, коли ї ї разом з сестрою Оксаною Стешен-ко було заарештовано за звинуваченням у співпраці з німецькими нападниками. Невдовзі після початку розслідування відділок МДБ, де тримали сестер, ева-куювали, арештованих вивезли до Казахстану. Люд-мила Михайлівна померла під час переїзду, тіло ї ї ви-кинули з вагона між зупинками. Оксана Михайлівна померла 1942 року у концтаборі в Казахстані.

Непросто склалося життя єдиного сина драматур-га Юрія Старицького. 1919 року він разом з дружи-ною переїхав до Сочі, наприкінці 20-х років зазнав там переслідувань через шляхетське походження. Намагаючись уникнути арешту, 1930 року він термі-ново виїхав до Сухумі, подальша його доля фактич-но невідома, не встановлено і точної дати смерті. Ві-домо лише, що його життя обірвалося між 1936 та 1939 роком. На жаль, до наших днів не дожив жоден із представників славного роду. Маловідомими для широкого кола наших співгромадян залишаються по-статі М. Старицького та його відомих нащадків. Тому

Михайло Старицький. 1863 р.

Софія Старицька. 1863 р.

Панас Саксаганський. 1890-ті рр.

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ Й КОЛЕКЦІОНЕРИ

17№ 10 (208) / жовтень 2014


15 травня цього року му-зей відзначив 155-ту річницю від дня на-родження видатного

українського актора, режисера, одно-го з фундаторів українського профе-сійного театру, автора перших україн-ських театрознавчих праць, педагога і драматурга Панаса Саксагансько-го, останній період життя якого був пов’язаний з Києвом. І саме його ім’я носить вулиця, на якій розташував-ся Музей видатних діячів української культури.

Восени 1912 року Панас Саксаган-ський оселився у будинку на вули-

ці Жилянській, 96, винайнявши тут квартиру, яка на той час була типо-вим помешканням інтелігента. Осе-ля мала кабінет, спальню, їдальню та кухню. Тут Панас Саксаганський ра-зом з дружиною Ніною Митрофанів-ною Тобілевич (у дівоцтві – Левченко) мешкав аж до своєї смерті 17 вересня 1940 року.

У цей час Панас Саксаганський уже залишив керівництво «Товариством російсько-малоросійських артистів» і гастролював у різних театральних колективах як актор. Тому і квартиру він винайняв у будинку, який знахо-дився біля вокзалу, адже витрати на

Наталія ГРАБАР

ВИСТАВКА ПАНАСА САКСАГАНСЬКОГО

Виставка «До 145-ї річниці з дня народження П. Саксаганського». Фрагмент інтер’єру



Ярослава ЙОВЕНКО

Олександр Григорович Черняхівський (1869–1939) – відо-мий вчений гістолог, один з перших українських мікробі-ологів, перекладач, активний учасник українського наці-онального руху кінця ХІХ – початку ХХ століття. У 20–30-х

роках ХХ століття професор О. Черняхівський відігравав вагому роль у розбудові вищих медичних навчальних закладів: майбутніх Наці-онального медичного університету ім. О. Богомольця і Донецького національного медичного університету ім. М. Горького.

Тривалий час ім’я Олександра Черняхівського перебувало в за-бутті – адже за радянських часів були репресовані і затавровані як вороги народу сам учений, його дружина – письменниця, драматург, громадська діячка, донька фундатора українського театру М. Ста-рицького Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська (1868–1941), за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини 1938 року роз-стріляно доньку Вероніку (1900–1938), талановиту поетесу і перекла-дачку. Тому джерела, які репрезентують життєвий шлях і професійну діяльність О. Черняхівського, за радянських часів не були введені до наукового обігу.

Після проголошення незалежності України особистість медика, так само як і постаті його родичів, почали привертати увагу дослідників. У монографіях, виданих упродовж 90-х років минулого століття, при-свячених темі сталінських репресій (зокрема, процесу «Спілки визво-лення України»), автори приділяли увагу долі членів родини Стариць-ких, в тому числі й О. Черняхівському. Серед них варто згадати праці А. Болабольченко1 та Ю. Шаповала2. У 1999 році одну з перших спроб окреслити життєвий шлях ученого зробив Ю. Хорунжий у статті «Олек-сандр Григорович Черняхівський»3. Ним же було розкрито історію роду Черняхівських в одному з розділів книги «Мужі чину»4.

Діяльність О. Черняхівського як засновника української гістології висвітлив Я. Гніткевич у роботі про видатних учених-медиків першої половини ХХ століття5. В останні роки з’явилася ціла низка публі-кацій про Олександра Черняхівського в збірниках наукових праць, зокрема це статті С. Панькової6, В. Галах7. Разом з тим, діяльність Олександра Григоровича ще й досі недостатньо популяризована і потребує подальших досліджень його біографія, значення науково-дослідницького доробку у розвитку медицини та ролі, яку він віді-гравав у національному та культурницькому русі своєї доби, вивчен-ня та актуалізація матеріалів його архіву.

У фондовій колекції Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького (далі – МВДУК) зберігаються матеріали з архіву О. Чер-няхівського, які є важливим джерелом для доповнення його біогра-фії та вивчення наукової діяльності. Загалом вищезгадані документи

ОЛЕКСАНДР ЧЕРНЯХІВСЬКИЙ

за його архівом

Г. Гейне. Подорож на Гарц. Переклад О. Черняхівського

Г. Гейне. Книга Ле-Гран. Переклад О. Черняхівського

23№ 10 (208) / жовтень 2014


вченого можна поділити на чотири групи. Перша – особові доку-менти (свідоцтво про народження, паспортна книжка, диплом про закінчення університету та ін.). До другої групи відносяться матері-али, що репрезентують наукову і літературну діяльність Олександра Григоровича, зокрема 2 списки головних праць, стаття, наукова до-повідь, частина наукової роботи, рецензія патолого-анатомічного відділення Рентгенівського інституту на його праці, об’ява про збори членів медичної секції та два переклади німецького поета Г. Гейне. Третя – матеріали особового походження – автобіографії, листуван-ня вченого, що нараховує 80 одиниць джерел, які дають можливість зазирнути у повсякденне життя професора та членів його родини. Четверта група – фотоколекція Олександра Григоровича, яка налічує 40 світлин, що ілюструють різні періоди його життя.

Особові документи дають змогу уточнити важливі факти з біогра-фії вченого. Найперший з них хронологічно – оригінал свідоцтва про народження і хрещення О. Черняхівського8. Значення цього джерела надзвичайно вагоме, адже дата його народження і нині є дискусій-ною. Згідно з документом Олександр Григорович народився 9 грудня 1869 року в родині священика Миколаївської церкви в с. Мазепинці на Київщині – Григорія Івановича Черняхівського. А вже 10 грудня 1869 року батько провів обряд хрещення над своїм новонародже-ним сином Олександром. Натомість у паспорті9 вченого вказана інша дата його народження, а саме – 1 грудня 1869 року10. Достеменно невідомо, чому виникли такі розбіжності в датах, але при написан-

ні анкет О. Черняхівський завжди дотримувався паспортних даних.

Важливим документом для дослідження пері-оду навчання О. Черняхівського в університеті Святого Володимира є диплом про вищу освіту11. Професійну діяльність у медичній галузі Олек-сандр Григорович розпочав у 1887 році в Імпе-раторському університеті Святого Володимира, куди він вступив по закінченні гімназії. Під час навчання студент Черняхівський демонстрував середні успіхи. Так, за результатами іспитів у ме-дичній випробувальній комісії за 25 із 26 дисци-плін, які представляють майже всі напрями ме-дицини, Олександр Григорович отримав відмітку – «удовлетворительно», і лише з медичної хімії – «весьма удовлетворительно». 17 грудня 1893 року О. Черняхівський був «удостоен степени лекаря, со всеми правами и преимуществами».

Цінну інформацію має і паспортна книжка Олександра Черняхівського. Документ був вида-ний йому Імператорським університетом Свято-го Володимира 21 січня 1912 року. В ній містять-ся дані про віросповідання, місце проживання, склад родини, службові посади. Наприклад, у джерелі зафіксовано, що на момент видання паспорта він працював на посаді прозектора кафедри гістології і ембріології університету12, мав звання колезького радника13. На восьмій сторінці – печатка і підпис ректора універси-тету в 1905–1917 роках, економіста й доктора політичної економії та статистики М. Цитовича.

Джерелом для дослідження і уточнення відо-мостей про службову кар’єру Олександра Григо-ровича є «Копія анкети № 1 для наукового робіт-ника, що бажає одержувати платню за вислугу років»14. Документ являє собою рукопис, в яко-му зазначені: хронологія зміни службових посад О. Черняхівського в київському університеті та інших навчальних закладах Києва з 1894 до 1927 року, перелік його функціональних обов’язків та щомісячна винагорода.

Більш повну інформацію про подальшу профе-сійну діяльність славнозвісного вченого та його наукові дослідження можна отримати з доку-ментів особового походження та матеріалів про наукову та перекладацьку діяльність. В архіві медика зберігається автобіографія О. Черняхів-ського, що досить детально розкриває основні віхи його життя та наукової роботи15. Документ являє собою авторизований машинопис із упи-саними від руки прізвищами німецьких та іспан-ських учених, з якими він співпрацював, а також назвами його статей, які публікувалися в закор-

О. Черняхівський під час Першої світової війни



Ярослава ЙОВЕНКО

МАТЕРІАЛИ І. СТЕШЕНКА У ФОНДОВІЙ КОЛЕКЦІЇ

Постать Івана Стешенка займає поміт-не місце серед найвизначніших ді-ячів доби національно-визвольної боротьби українського народу на по-

чатку ХХ століття. У його особі вдало поєднав-ся політичний діяч, учений-літературознавець, поет, педагог та перекладач. На посаді міністра освіти першого українського уряду часів Цен-тральної Ради Іван Стешенко сприяв становлен-ню й розвитку національної освіти, як науковець і літературознавець залишив безцінні збірки ви-шуканої поезії – «Хуторні сонети» (1899), «Сте-пові мотиви» (1901) та ґрунтовне дослідження в галузі української літератури – «Історія україн-ської драми» (1907).

Життєвий шлях і творчість Івана Матвійови-ча висвітлено в наукових працях різних авто-рів. У 1994 році Інститут підвищення кваліфікації вчителів ім. Б. Грінченка видав збірник статей, у якому всебічно розкриті питання громадсько-політичної, педагогічної та літературної діяль-ності І.М. Стешенка1. 2001 року була захищена кандидатська дисертація І.М. Сойко, присвяче-на освітянській діяльності І.М. Стешенка та його внеску в розвиток української педагогіки. В су-часних дослідженнях до постаті І.М. Стешенка зверталися Ю. Хорунжий2, Г. Александрова3. Зо-всім недавно в Полтаві вийшло друком окреме видання вибраної літературної, перекладацької та епістолярної спадщини І. Стешенка, що його упорядкував Г. Титаренко4.

Натомість досі маловідомими для широкого загалу залишаються окремі аспекти родинно-го життя І.М. Стешенка. Матеріали І.М. Стешен-ка є цінним джерелом у реставрації життєвого шляху видатного державного діяча, досліджен-ні його літературної діяльності та сімейних від-носин.

Ім’я Івана Стешенка тісно пов’язане з родиною видатного українського письменника та кори-фея театральної справи М.П. Старицького. Він був його зятем – одружений з третьою донькою Оксаною. Поріднившись зі Старицькими, підтри-муючи тісний дружній зв’язок зі славнозвісними сім’ями Лисенків і Косачів, Іван Матвійович увій-шов до кола найяскравіших українських митців

31№ 10 (208) / жовтень 2014


того часу і долучився до їхньої культурно-просвітницької роботи. Це мало велике значення для подальшої творчості Івана Матвійовича, адже під їхнім впливом формувалися його багатогранні літературні та наукові уподобання. Крім того, І. Стешенко разом з дружиною Окса-ною, дітьми – Іриною та Ярославом часто бували у господі Стариць-ких на Маріїнсько-Благовіщенській, 93, де нині знаходиться музей М.П. Старицького – частина Музею видатних діячів української куль-тури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михай-ла Старицького (далі – МВДУК). Тут експонуються речі та матеріали, які належали І.М. Стешенку та членам його родини, які вдалося збе-регти завдяки зусиллям його дружини Оксани і дочки Ірини. Власне, остання й передала значну частину особистих документів, світлин, речей батька у фонди МВДУК.

Матеріали про І.М. Стешенка у фондовій колекції Музею М.П. Ста-рицького хоч і нечисельні, проте досить різноманітні. Їх можна по-ділити на такі групи: 1) документи офіційного та біографічного ха-рактеру; 2) родинне листування; 3) бібліографія творів та літературні праці письменника; 4) фотознімки.

Першу групу джерел становлять біографія та 7 матеріалів особово-го характеру. З-поміж них «Формальні відомості до біографії І.М. Сте-шенка»5 є найповнішим і найдокладнішим джерелом з вивчення його життєвого шляху. Зовні виглядає як чернетка рукописного тексту обсягом у шість аркушів, бо не містить ані дати, ані місця написан-ня, відсутнє і прізвище автора. Проте аналіз почерку доводить, що він написаний рукою Оксани Михайлівни, дружини Івана Стешенка. Час написання біографії орієнтовно можна віднести приблизно до початку 1918 року, а стиль тексту подібний до некрологу або по-смертної статті. Такі висновки можна зробити на основі змістовного аналізу, оскільки про особу Івана Стешенка йдеться уже як про по-кійного6. У збірнику «Український педагог Іван Стешенко» був опу-блікований один з варіантів його біографії, який раніше зберігався в особистому архіві С. Сірополка. На думку автора, ця доповідь була підготовлена й, можливо, виголошена 26 червня 1928 року на за-сіданні Українського історико-філологічного товариства у Празі з нагоди 10-ліття від дня смерті Івана Матвійовича, а потім передана С. Сірополку, як одному з ініціаторів відзначення цієї дати науковою громадськістю7. Порівнюючи тексти цих біографій, можна помітити певну подібність у стилі написання та відображенні основних аспек-тів життя І.М. Стешенка.

У «Формальних відомостях до біографії І.М. Стешенка» з фондів МВДУК за хронологією викладено найважливіші події в його житті, зокрема періоди дитинства, навчання в Полтавській гімназії та уні-верситеті Св. Володимира, участь у провідних українських літера-турних гуртках, його активна громадська, видавнича, педагогічна, творча та політична діяльність.

Одним з найбільш ранніх документів І. Стешенка, що зберігаються у фондах музею Михайла Старицького, є «Похвальний лист» Педа-гогічної ради Полтавської гімназії від 4 жовтня 1884 року8. Згідно з документом під час навчання в 1 класі гімназії Іван Стешенко відзна-чився відмінною поведінкою і успіхами в науках.

Наступний за хронологією документ – «Свидѣтельство о явкѣ къ иcполненію воинской повинности»9, який І.М. Стешенко отримав 28 лютого 1897 року від полтавського повітового з військової повиннос-ті10. У ньому зазначено відомості про військовий статус Івана Матві-йовича, терміни його служби та відповідні правила й зобов’язання. За даними свідоцтва, в 1894 році Іван Стешенко з’явився на призов щодо виконання військової повинності11 і в 3-й призовній дільниці Полтавського повіту він був зарахований ратником ополчення пер-шого розряду строком до 1 січня 1916 року (тобто досягнення ним 43-річного віку)12.

І. Стешенко – гімназист. Кінець 1880-х рр.

Справжня перлина колекції фонду І.М. Сте-шенка – це його паспорт13, який він отримав у віці 27 років. У паспортній книжці вказані не тільки загальні відомості про нього, а й міс-титься інформація про два місця його роботи. Ця паспортна книжка має номер 1166 і була ви-дана Іванові Стешенку Київською міською по-ліцією 13 вересня 1900 року14. У ній також за-значено дані про те, що І.М. Стешенко закінчив повний курс історико-філологічних наук універ-ситету Св. Володимира з дипломом першого сту-пеня15, мав постійне місце проживання в Києві, був православного віросповідання16, носив вій-ськове звання ратника ополчення 1-го розря-ду17, двічі призначався викладачем російської мови – з 1 грудня 1906 року до 7 червня 1907 року в Слуцьку гімназію18, а з 20 серпня 1907 до 17 січня 1908 року в Київське І Комерційне учи-лище19. Паспорт був виданий на основі атестату про службу, який надав начальник Фундуклеїв-ської жіночої гімназії20.

Важливу інформацію про місця проживання й житлові умови Івана Стешенка та його родини можна довідатись з його квартирної книжки21 та Головного витягу з кріпосної книги Полтави


ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

Марія БАЛІМОВА

Михайло Старицький не був киянином за похо-дженням, але найваж-ливіші події з життя

письменника пов’язані з цим містом, в якому він прожив багато років. Саме тут народжувались і втілювалися в життя його творчі задуми, відбували-ся перші аматорські вистави, вирува-ла громадська діяльність. У київських помешканнях драматурга збиралися діячі Старої Громади, члени Загально-української безпартійної організації, обговорювалися театральні справи, були написані найвідоміші драматич-ні, прозові та поетичні твори. Влас-ної квартири М. Старицький не мав і, як правило, орендував помешкан-ня на осінньо-зимовий сезон в одно-му з районів, тому з ім’ям драматурга пов’язані різні адреси нині централь-ної частини Києва.

Літо родина Старицьких проводила у власному маєтку або ж на орендо-ваній у передмісті дачі. У цю пору до Старицьких приїжджало багато гос-тей. У своїх спогадах донька М. Ста-рицького Л. Старицька-Черняхівська писала, що в їхньому маєтку в с. Кар-дашівка гостювала майже вся Стара Громада, у Києві навіть жартували над Софією Старицькою, що вона замовля-ла на літо 90 матраців1. На осінь ро-дина поверталась неодмінно до міста, знайомство з яким, до речі, відбулося в досить зрілому віці.

Михайло Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинці Пол-тавської губернії. Мати письменника, Анастасія Захарівна, походила з дав-нього козацько-старшинського роду Лисенків, по лінії батька, Петра Івано-вича, родовід Старицьких сягав корін-ням старовинної князівської династії Рюриковичів. Дитячі роки Михайла пройшли на мальовничих просторах Полтавщини в оточенні діда та бабусі,

Київські адреси МИХАЙЛА СТАРИЦЬКОГО

Київ. Володимирська гірка. Кінець ХІХ ст.

Київ. Михайлівський узвіз. Кінець ХІХ ст.

37№ 10 (208) / жовтень 2014

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

мати тоді жила разом із чоловіком на півночі, де Петро Старицький служив у Курляндському уланському полку. Коли хлопцю виповнилося п’ять ро-ків, батько помер, і Анастасія Заха-рівна переїхала до маєтку Стариць-ких – Лебехівки. Першими вчителями М. Старицького стали мама та бабуся, які навчали його читати, писати, да-вали уроки французької мови. 1851 року він вступив до Полтавської гім-назії, причому за рівнем знань його за-рахували одразу до ІІ класу. 1852 року померла Анастасія Захарівна, за запо-вітом матері опікуном хлопчика став ї ї двоюрідний брат, Віталій Романович Лисенко. З того часу М. Старицький виховувався у родині дядька, разом зі своїм троюрідним братом Миколою (у майбутньому відомим композито-ром). Від першого знайомства хлоп-ці заприятелювали, згодом приязні відносини між кузенами переросли у міцну дружбу, а потім – і творчу спів-працю.

Після закінчення гімназії Михайло Старицький вступив до Харківсько-го університету. Туди ж переїхав для навчання і його кузен Микола. Юна-ки поринули у бурхливий вир життя великого міста, сповнений пригод та розваг. Родина Лисенків тоді значно збідніла. До того ж напередодні ре-форми зі скасування кріпацтва у дво-рянських родинах почалася паніка: побоюючись селянських бунтів, вони залишали маєтки і переселялися до міст. Про переїзд замислився і Віталій Романович. В Лисенковій родині по-чали обговорювати наміри перебра-тися до Києва, куди дещо раніше пе-реїхали родичі Лисенків-Старицьких – Болюбаші, де О’Коннори. Життя в цьому місті було набагато дешевшим, ніж у Харкові, по-друге, Київ мав вод-не сполучення з Кременчуком, тому їздити до лисенківського маєтку було досить зручно. Михайла Старицько-го та Миколу Лисенка дуже занепо-коїли наміри старших, адже вони аж ніяк не хотіли полишати Харків. На-міри кузенів змінив випадок. Один з їхніх друзів, студент Косяков, за ро-динними обставинами перевівся до Київського університету. За місяць він повернувся і вразив своїми розповід-ями колишніх однокурсників, у спо-гадах про М. Лисенка М. Старицький згодом оповідав: «...Косяков уверял, что в Киевском университете формы

не носят, а все ходят в ботфортах и всевозможных костюмах, что там студенты не то, что у нас, а держат в панике город и производят такие дебоши, каких и военным не сни-лось...»2. Історії про життя київських студентів настільки захопили юна-ків, що вони також почали наполяга-ти на переїзді. Влітку 1860 року вони оформили переведення до Київсько-го університету Св. Володимира. На-передодні Віталій Романович Лисенко взяв в оренду для юнаків невеличку квартиру на вулиці Тарасівській. Нині ї ї точна адреса невідома, але можна припустити, що розташовувалась вона в одноповерховому дерев’яному будинку, якими на початку 60-х років була забудована вулиця3. Тоді це була околиця Києва, а місцина, в якій осе-лився майбутній письменник, мала назву Паньківщина. Виникла вона в першій половині XIX століття на території району «Нова забудова», утвореного через розбудову форте-ці на Печерську (1835 р.). З середини ХІХ століття тут оселялася переваж-но київська інтелігенція: професори та студенти університету Св. Володи-мира, лікарі, журналісти, адвокати, ін-женери, діячі мистецтв4. Старицькому вона видалась надзвичайно сірою та

Михайло Старицький. Єлисаветград, початок 1900-х рр.

Хрещатик. 1860 р. Літографія



Регіна КАЛАШНІКОВА

Зібрання творів образотворчого мистецтва

З КОЛЕКЦІЇ І. І. СТЕШЕНКО

Ф. Красицький. Портрет М.П. Старицького. 1904 р.

Ф. Красицький. Портрет М.П. Старицького. Початок 1900-х рр.

Відомо, що колекції, як і люди, мають свої долі. Осо-бливо сімейні, коли кожна річ (мистецький твір або звичайний побутовий виріб) зберігає пам’ять про близьких людей чи певні події, є свідком жит-

тєвих перипетій. Колекція, про яку йтиметься, також мала свій складний шлях, який деякою мірою нагадував долю ї ї власників. Об’єктом нашої уваги будуть речі, які є одночасно і художнім твором, і меморіальним експонатом.

Основу колекції образотворчого мистецтва, що збира-ла онука М.П. Старицького Ірина Іванівна Стешенко, ста-новлять речі, які належали родині Старицьких та їхньому близькому оточенню, спадок, отримані нею від родичів.

Зокрема, це твори живопису, графіка, ікони, що прикраша-ли помешкання родин Старицьких, Черняхівських, Стешен-ків. Відомості про них знаходимо у листах Ірини Іванівни, які зберігаються у фондах Музею Михайла Старицького, спогадах родички Старицьких Валерії О’Коннор-Вілінської (1866–1930), матеріалах друзів та знайомих онуки драма-турга: Л. Танюка, Р. Зорівчак, В. Вовк, Ю. Хорунжого, які бували в квартирі на Пушкінській, 20. Всі вони зазнача-ли творчу атмосферу, яка панувала у господі спадкоєми-ці роду, описували меморіальні речі та твори мистецтва, що там знаходилися. Професор Львівського національно-го університету Роксолана Зорівчак у статті, присвяченій

45№ 10 (208) / жовтень 2014


І.І. Стешенко, зокрема згадувала: «…Крім багатющої кни-гозбірні, де можна було знайти, наприклад, повний комп-лект „Літературно-наукового вістника” (1898–1917), була там шафа з рукописами Михайла Старицького, Людмили Черняхівської та багатьма іншими меморіальними матері-алами. Портрети, копії яких стали хрестоматійними, – тут в оригіналі: М. Старицький в останніх роках життя – дві роботи Фотія Красицького, М. Старицький на смертному одрі – робота Івана Бурячка, портрет Вероніки Черняхів-ської роботи Олександра Мурашка, екслібриси Ярослава Стешенка, роботи Олени Кульчицької, екслібриси Олега Ковжуна, картини Василя Кричевського, Григорія Логвина, графіка Ярослави Музики…»1

І. І. Стешенко не тільки зберігала успадковане, а й попов-нювала свою збірку. Про свої колекціонерські захоплення писала: «...Що до збирацьких захоплень, то вони походять з родинних традицій. Найбільше, батько – Іван Стешенко кохався в українській старовині, народному мистецтві, ке-раміці, килимах, рушниках, різьбленому дереві тощо, а та-кож збирав картини українських митців»2.

Деякі твори з власної колекції Ірина Іванівна надава-ла українським музеям для експонування на виставках. У фондах Музею М. Старицького зберігається листування І.І. Стешенко з музеями Києва, Харкова, Львова щодо екс-понування робіт М. Бурачека,3 М. Пимоненка4, П. Левчен-

ка5. На жаль, музей М. Старицького не має зазначених у цих документах картин. Після смерті Ірини Іванівни час-тина творів з колекції, яка, за ї ї заповітом, мала б зберіга-тися у музеї, не потрапила до нього через неправомірні дії людини, що тимчасово ними опікувалася.

На сьогоднішній день у фондовій колекції М. Стариць-кого з речей, що належали І. І. Стешенко, зберігається 31 одиниця живопису (з них чотири ікони), 244 одиниці гра-фіки, 8 одиниць скульптури малих форм. У межах однієї статті неможливо надати ї ї повний аналіз, але зупинимося на найбільш вартісних екземплярах, що мають не лише ви-соку художню, а й історичну цінність при вивченні стилю життя та естетичних смаків родини Старицьких.

На думку Ірини Іванівни, «…з тих картин, що збереглися, заслуговує на увагу невеличка збірка родинного живопис-ного портрету роботи художників – Фотія Красицького, Олександра Мурашка та Івана Бурячка»6. Ця «невеличка збірка родинного живописного портрету» є справді уні-кальною і безцінною, оскільки, по-перше, всі портрети є прижиттєвими, по-друге, більшість з них створені видат-ними та відомими майстрами.

В колекції знаходяться три портрети М. Старицького, два з яких (малярський і графічний) роботи Ф. Красицько-го (1873–1944). Цей художник, небіж Т. Шевченка, мав друж-ні стосунки з родинами Лисенків, Старицьких, Косачів, які

О. Мурашко. Портрет В. Черняхівської. 1916 р.Портрет Л.М. Старицької-Черняхівської роботи невідомого художника. 1892 р.


ЕКСЛІБРИС

Ольга ГУРАЛЬ

Ярослав Стешенко (1904–1939) був най-молодшим паростком славнозвісно-го роду Старицьких. Його батько Іван Матвійович – знаний поет, літерату-

рознавець, перший міністр освіти Української Народної Республіки, мати Оксана – дитяча письменниця, перекладачка, молодша донька видатного українського драматурга Михайла Петровича Старицького. Сам онук корифея за молодих років здобув визнання як перспектив-ний вчений-бібліограф, знавець книжкової гра-фіки, відомий колекціонер екслібрисів.

Народився Ярослав 6 квітня 1904 року, в ро-дині був другою дитиною (Стешенки вже мали 6-літню доньку Ірину). Тоді важко було уявити, скільки випробувань долі чекає на нього в май-бутньому. Зростати дітям Стешенків доводилося у непростій атмосфері постійних жандармських обшуків, адже їхня оселя знаходилася під безпе-рервним поліційним наглядом.

У автобіографічних даних Оксана Стешенко писала1: «...З 1897 року ми вдвох з чоловіком приймали гарячу участь у підпільній революцій-ній роботі: наше приміщення, наша адреса була явочною і для людей і для революційної корес-понденції та літератури. Ще в 1907 році прийма-ла участь у маніфестації з приводу Вітровської історії, що охопила всю колишню Росію (Маруся Вітрова була наша особиста приятелька). За це була заарештована і після арешту вислана ра-зом з чоловіком на три роки за межі універси-тетських міст...»2.

Нерідко подружжю доводилося тікати з Києва, переховуватись, аби врятуватись від чергового арешту. Бували й випадки, коли діти тривалий час не бачилися з батьками, Ярку особливого суму завдавали часті розлуки з татом, який був для нього взірцем чоловічої мужності. Склад-не становище на короткий час змінила лютнева революція 1917 року. Після проголошення авто-номії України та організації Центральної Ради І. Стешенка призначили Генеральним секрета-рем відділу освіти при Генеральному секре-тарстві Української Народної Республіки, де він плідно працював над створенням української школи. Але з появою 1918 року в Києві більшо-виків розпочалася нова фаза переслідувань ро-

Колекція екслібрисів ЯРОСЛАВА СТЕШЕНКА

Ярослав Стешенко. Ленінград. 1931 р.

51№ 10 (208) / жовтень 2014

ЕКСЛІБРИС

дини. На щастя, Стешенко з дружиною встигли сховатися від черво-них3. За кілька місяців, під час гетьманування П. Скоропадського, у житті онука Михайла Старицького сталася перша велика трагедія. Іван Матвійович, якому вдавалося втримуватись на посаді міністра освіти при постійних змінах кадрового складу міністерства, з при-ходом гетьмана залишив посаду. Натомість погодився на пропози-цію Кам’янець-Подільського університету посісти місце професора. Напередодні переїзду він разом із сином вирішив навідати рідну Полтаву. Під час перебування у цьому місті екс-міністра було вбито невідомими на очах у сина. Втім у справі О. Стешенко вказано, що вбито Івана Матвійовича було за розпорядженням командування Червоної армії4.

За кілька років влада розпочала переслідування самого Ярослава – 1921 року вперше його було затримано за підозрою в діяльності у антирадянському молодіжному угрупованні, а в 1923-му він кілька днів провів у камері за звинуваченням у належності до контррево-люційної організації «Козача Рада»5. Незважаючи на складні умови життя, важке матеріальне становище і психологічну травму, Ярослав виявив значний хист до наукової роботи і з юних літ зарекомендував себе як талановитий учений. Але 1929 рік приніс нове випробуван-ня. Я. Стешенка заарештували за звинуваченням у приналежності до Спілки визволення України. Молодий учений надзвичайно гідно тримався під час слідства. Мужньо витримував тиск слідчого (а до-питував його Зіновій Ушаков), вимагав від нього вибачень за непри-пустиму поведінку, спростовував звинувачення, згодом навіть відмо-вився давати свідчення. За кілька місяців справу Стешенка передали на розгляд «трійки» при Київському НКВС УСРР з пропозицією засу-дити його на 10 років ув’язнення. Але остання інстанція звільнила бібліо графа за браком доказів.

На свободі на нього чекали чергові випробування. У зв’язку з аре-штом Ярослава було звільнено з роботи, і він залишився майже без засобів до існування, жили вони вдвох з матір’ю на копійки, які їй виплачували за літературні переклади. Невдовзі його забрали до

Оксана Стешенко, Марина Маєвська та Ярослав Стешенко. Уральськ. 1934 р.

лав Червоної армії. Після повернення зі служ-би Ярослав переїхав до Харкова, де працював у Книжковій палаті. Там він продовжив своє ґрун-товне дослідження «Бібліографія української книги в царській Росії». Ніби життя налагоджу-валося, але 1933 року Ярослава знову заарешту-вали, звинувативши у націоналізмі, незабаром вислали на поселення до Уральська. 1936 року відбувся повторний арешт, 1937-го його засу-джено на 5 років таборів і вивезено на Коли-му. Цей присуд виявився останнім – 1939 року Я. Стешенко помер.

Хоч би яким непростим видався життєвий шлях книгознавця, але щокроку його прикра-шали щире захоплення бібліографічними до-слідженнями та збирання книжкових знаків. Від родичів Ярослав успадкував любов до книги, гнучкий розум, міцний характер, наполегливість, а ще й пристрасть до колекціонування. Незважа-ючи на молодий вік, вже у другій половині 20-х років він був відомий як учений-бібліограф і як колекціонер екслібрисів та книжкової графіки.

Колекціонування було спільним захопленням у родині Стешенків. Іван Матвійович Стешенко збирав колекцію живопису та української ста-ровини, основа якої перейшла до його старшої доньки. Ярослав Іванович, також успадкувавши



Однією з найважливіших справ у житті Ірини Стешенко ста-ло відкриття музею її відомо-го діда – Михайла Петровича

Старицького. На шляху досягнення мети Ірині Іванівні довелося подолати чимало труднощів та пройти безліч випробувань. Понад сорок років були сповнені надіями та гіркими розчаруваннями.

На шляху до реалізації своєї мрії І. Стешенко не лише зверталась до представників влади, сподіваючись пришвидшити процес, а й докладала зу-силь, щоб експозиція якнайповніше від-творювала стиль життя родини в остан-ні роки життя драматурга. На жаль, Ірині Іванівні не судилося дожити до відкрит-тя музею М. Старицького, адже помер-ла у грудні 1987 року. Проте ще в трав-ні того року вона закінчила роботу над спогадами «Зо мли минулого»1. Метою їх написання було прагнення зафіксувати інформацію про вигляд оселі Стариць-ких, а І. Стешенко була останньою, хто це пам’ятав. Спогади, як того і прагнула авторка, були використані під час під-готовки експозиції меморіальної квар-тири драматурга. Нині документ збері-гається у фондах Музею видатних діячів української культури. Це машинопис на 7 аркушах формату А-4, без зворотів, папір білого кольору, окремі аркуші із жовтуватим відтінком. У тексті немає за-креслень, є лише одне виправлення: на 6-му аркуші слово «дива» виправлено на «диван» (дописано «н» шариковою ручкою). У кінці документа міститься підпис авторки, поруч проставлені дата і місце написання. Разом з оригіналом зберігається і копія спогадів, яка також має підпис авторки, але в ній не врахо-вано правку першого варіанта. В цілому документи ідентичні.

Спогади «Зо мли минулого» повністю присвячені особливостям життя роди-ни Старицьких у квартирі за адресою: Маріїнсько-Благовіщенська, 93 (тепер Саксаганського, 93). Тут Михайло Пет-рович із сім’єю оселився 1901 року та прожив три останніх роки свого життя. Сюди ж, у помешкання навпроти батько-вого, майже одночасно переїхала і Люд-мила Старицька-Черняхівська з родиною.

Квартира Старицьких, порівняно з іншими оселями тогочасної інтеліген-ції, була невелика, складалась із п’яти кімнат. Обрала ї ї родина драматурга не випадково. Однією з причин стала не-висока вартість житла, зумовлена дра-матичними подіями, які сталися тут тро-хи раніше. На той час будинок належав спадкоємцям Хондожка. Ділянку під за-будову 1890 року придбала дружина на-двірного радника Надія Хондожко. 1892 року за проектом архітектора Горденіна зведено дерев’яний двоповерховий бу-динок. У 1899 в цих стінах сталася тра-гедія – Надію Хондожко вбив ї ї чоловік, який після того і собі заподіяв смерть. Опіку над шістьма осиротілими дітьми взяла сестра надвірного радника, в якої і найняли другий поверх Старицькі.

Другою, не менш важливою, при-чиною, через яку родина драматур-га оселилася за адресою Маріїнсько-Благовіщенська, 93, виявилося сусідство їхніх найближчих родичів – видатного українського композитора Миколи Ли-сенка з родиною та їхніх близьких дру-зів і соратників – сім’ї Косачів.

Оселя Старицьких була місцем, де збиралися представники української тогочасної еліти: письменники, гро-мадські діячі, театрали, художники, музиканти. Тут бували Микола Лисен-ко, Ольга Косач (Олена Пчілка), Марко Кропивницький, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Занько-вецька, Фотій Красицький, Володимир Антонович, Іван Нечуй-Левицький, Леся

Українка, Михайло Обачний, Володимир Cамійленко та ін. Щовечора у затишній вітальні звучала музика, часто на про-хання гостей Михайло Петрович декла-мував вірші, оскільки мав до цього при-родний талант. Найближчих друзів він запрошував до кабінету, де зачитував їм щойно написані твори, радився стосов-но біжучих справ. А коли гості розходи-лися, знову брався працювати, в т. ч. над перекладами, переробками.

Разом з батьками оселилася і старша донька драматурга – Марія Михайлівна Старицька, яка продовжила батьківську справу на ниві українського театру, спо-чатку як акторка, а пізніше – як режисер та театральний педагог. Оселилася, щоб бути ближче до батька, здоров’я якого дедалі погіршувалося і який потребу-вав постійної допомоги та підтримки. Останні тижні життя письменник май-же не підводився з ліжка, тому з друзя-ми та соратниками зустрічався нечасто, навіть не виходив до гостей. Востаннє Михайло Петрович бачився з друзями у власній їдальні на Великдень, а за кілька днів – 27 квітня він помер.

У спогадах «Зо мли минулого» Ірина Іванівна передала свої дитячі вражен-ня від подій тих років. Тематично текст можна розділити на дві частини. У пер-шій І. Стешенко, як очевидець, ґрунтов-но описала особливості стилю життя Михайла Старицького та його найближ-чих родичів у 1901–1904 роках, приді-лила увагу його звичкам, манерам, роз-повіла про родинні традиції, гостей, які

Ірина Стешенко у власній квартирі на вул. Пушкінській, 1. 1970-ті рр.

57№ 10 (208) / жовтень 2014


Ірина СТЕШЕНКО

«ЗО МЛИ МИНУЛОГО»

Так починав свої спогади Ми-хайло Петрович Стариць-кий3. Такими ж словами і я хочу розпочати свої спога-

ди про дідуню. Дідуня мій, Михайло Петрович Старицький, помер вес-ною 1904 року, мені було тоді непов-них шість років. Це час, коли в дитя-чій пам’яті залишаються лише окремі якісь моменти. Отож і в моїй пам’яті залишились тільки окремі епізоди.

Про все, що я пишу, я пам’ятаю, наче це було тільки вчора. Перша згадка про дідуню це те, що він був дуже ви-сокий на зріст. Коли я приходила до них в гості і мене в дверях свого кабі-нету зустрічав дідуня, то мені здава-лося, що він займає собою весь про-стір. Часто мене дідуня брав на руки і тоді мені здавалось, що я літаю десь високо в повітрі.

Дідуня був хворим на бронхіаль-ну астму і він завжди мерз, тому я пам’ятаю його найбільше в теплій ко-ричневій кофточці.

Я була улюбленицею дідуні бабуні4 і дідуні і тому мені дозволялось все. Найцікавішою для мене на той час була гра в море. Справа в тому, що ба-буня дуже любила збирати мушлі та морські камінці і розповідати гостям їх вигадані і не вигадані історії. Все це вона тримала на шафах-етажерках, що стояли у вітальні.

Коли ж з’являлась я, то всі ці камінці переносились на підлогу, і я стрибала по них, уявляючи собі, що це море, про яке так цікаво розповідала бабуня.

Любила я також сидіти з дідунею в його кабінеті і слухати, як він розпо-відає байки, казки. Але в останні роки дідуня все більше лежав в кабінеті на дивані. Диван був величезний, зробле-ний на замовлення спеціально на зріст дідуні, так само як і письмовий стіл.

У той час наша сім’я Стешенків жила на тій же Маріїно-Благовіщенській5 вулиці, навскоси від дідуні. І тому я була у них частим гостем. Особливо

виразно запам’ятався день смерті дідуні. Вранці ми з мамою, Оксаною Михайлівною6, зайшли до дідуні. В квартирі відчувалось якесь особливе напруження: вночі дідуні було пога-но і вся родина зібралася біля нього. Мама залишила мене в їдальні, а сама пішла до дідуні. Тиняючись по кімна-тах, я чула, як тяжко дихав дідуня, і раптом я почула страшенний дідунін крик і все затихло – ні крику, ні дихан-ня. Дідуня – помер!

З кабінету донісся плач рідних, а старша дочка Михайла Петровича Марія Михайлівна7, вискочивши з ка-бінету в свою кімнату, впала на коліна перед образами.

Це все, що запам’яталось мені про смерть дідуні. На похороні я не була, нас, дітей, не брали. Але в моїй пам’яті залишилось фото, вставлене у стерео-скоп, який був у бабуні: могила дідуні – дерев’яна біла огорожа і височенний дерев’яний білий хрест і біля могили сидить прекрасна молода жінка вся в білому. Це була Зіна Різберг, наречена лейтенанта Шмідта, яка дуже дружила з дідунею і часто бувала у них в домі.

Родина Старицьких була дуже гос-тинна і хлібосольна. Тут завжди були раді гостям. Їх радо приймали і при-гощали. В той час, який я пам’ятаю, родина жила скрутно. Все, що було в дідуні, пішло на утримання україн-ського театру, багато жертвувалось на революційні справи, багато розда-валось бідним. Бабуню я, наприклад, пам’ятаю вже без шлюбної обручки – навіть найзаповітніша річ пішла за борги.

Але, не дивлячись на це, всі свята в родині відмічались за ритуалом. Особливо запам’ятався мені смачний український борщ і кишка, начинена кашею. Але найулюбленішим для нас було свято весни – 22 березня, коли пеклися «жайворонки». Пеклись вони з дріжжевого тіста, очі робились з ізю-му. А найголовніше було те, що в них

бували в останній господі драматурга. У документі авторкою подано унікаль-ну інформацію, не зафіксовану в інших джерелах, але саме ці дані є надзвичай-но цінними для дослідження особли-востей родинного побуту на початку 1900-х. У першій частині спогадів Ірина Іванівна припустилася однієї суттєвої фактологічної помилки, яку спростову-ють попередній ї ї спогад «Де жили...»2 та інші архівні матеріали. Вона зазна-чила, що по смерті Михайла Петровича родина ще 4-5 років проживала у цій квартирі, але це твердження не відпо-відає дійсності, оскільки до 1907 року за цією адресою помешкання оренду-вала лише родина Черняхівських. Інші виїхали. Дружина Михайла Петровича Софія Віталіївна оселилася з родиною Стешенків, Марія Михайлівна Старицька переїхала до музично-драматичної шко-ли М. Лисенка.

Друга частина спогадів містить де-тальний опис інтер’єрів кімнат у гос-поді драматурга, який починається «Передпокоєм» і поодинці охоплює усі розташовані в квартирі приміщен-ня. У підрозділах, що відповідно мають назви «Вітальня», «Кабінет» та ін., Ірина Іванівна намагалася детально описати їхній вигляд, подавала інформацію про колір шпалер та портьєр, розмір, фор-му і місцерозташування меблів тощо. Все це склало необхідне підґрунтя для формування науковцями Музею видат-них діячів української культури експо-зиції меморіальних кімнат та підготовки екскурсій.

Але цінність документів не обмежу-ється їхнім значенням для музейної ро-боти. Спогади Ірини Стешенко «Зо мли минулого» – унікальне історичне дже-рело, необхідний фрагмент у вивченні родинної історії Старицьких, досліджен-ні атмосфери, що панувала в господі драматурга, та специфіки облаштуван-ня життя київської інтелігенції початку ХХ століття загалом.

До уваги читачів пропонуємо першу публікацію повного тексту спогадів.

ПРО АВТОРІВ

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

2014№ 10 (208)

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67E-mail: [email protected]

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

Науково-популярний ілюстрований журнал

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура

Передплатний індекс – 74401ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ

ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2015 РІК

1 місяць 3 місяці 6 місяців23,35 грн 46,80 грн 69,15 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії

можна за адресою: http://presspoint.ua/.

Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів

України та бібліотеках райцентрів Київської області.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: [email protected]

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

ВИДАВЕЦЬ

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

Марія Балімова – завідувачка науково-дослідного відділу Музею видат-них діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького (далі – Музей видатних діячів української культури)

Наталія Грабар – завідувачка науково-дослідного відділу Музею видатних діячів української культури

Ольга Гураль – заступник директора з наукової роботи Музею видатних діячів української культури

Ярослава Йовенко – науковий співробітник науково-дослідного відділу Музею видатних діячів української культури

Регіна Калашнікова – науковий співробітник науково-дослідного відділу Музею видатних діячів української культури

Наталія Терехова – директор Музею видатних діячів української культури

ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073;тел. +38(044) 581 68 15;e-mail: offi [email protected]Наклад 1000 прим.

ДРУКАРНЯ

Розповсюдження, передплата, рекламаТел. +38(044) 498 23 64, 498 23 65

З 15 вересня до 15 жовтня в Україні триває щорічний міжна-родний фотоконкурс «Вікі любить пам’ятки-2014», покликаний зібрати світлини всіх пам’яток історико-культурної спадщини у світі для ілюстрації статей в електронній онлайн-енциклопедії «Вікіпедія».

Конкурсний список складається з понад 60 тисяч пам’яток історико-культурної спадщини України з усіх областей, зокре-ма й Автономної Республіки Крим.

Взяти участь у конкурсі можуть всі охочі. Для цього слід зареєструватися на Вікісховищі (commons.wikimedia.org), вка-завши адресу електронної пошти. Після цього – до 15 жов-тня завантажити власні, раніше неопубліковані фотознімки пам’яток, а також обов’язково вказати їхній унікальний ID, скориставшись для цього конкурсним списком.

Десять робіт, які відбере національне журі до 5 листопада, будуть номіновані на другий тур конкурсу, що визначить між-народних переможців.

Інформаційні партнери фотоконкурсу «ВІКІ ЛЮБИТЬ ПАМ’ЯТКИ-2014»:

журнал «Пам’ятки України» та газета «Культура і життя»

Додаткова інформація та детальні інструкції на сайті http://wikilovesmonuments.org.ua/

КОНКУРС

На першій сторінці обкладинки:

Кімната Марії Старицької. Фрагмент інтер’єру.

2014

Миколаївська церква XVII ст. (пам'ятка архітектури національного значення, охоронний № 154/1) та Андріївська каплиця ХІХ ст. Святогірської лаври. Вигляд з верхівки крейдяної скелі. Святогірськ, Слов’янської міської ради Донецької області. Переможець конкурсу «Вікі любить пам’ятки-2013». Фото Дмитра Балховітіна

Дзвіниця Софійського собору в м. Києві. Фото Павла Манька

Троїцький монастир у Чернігові. Вигляд з дзвіниці. Переможець конкурсу «Вікі любить пам’ятки-2012». Фото Валерія Сорокіна

Ліцензія всіх світлин CC BY-SA 3.0

ISSN

013

1-26

85

П

ам’я

тки

Укра

їни:

істо

рія

та к

ульт

ура.

– 2

014.

– №

10 –

С. 1

–64.

Індекс 74401

Documents

Пам`ятки України №10 2014 скорочена версія