Всесвітня історія 10 клас

Тема № 1.Вступ. Передумови виникнення Першої світової війни. Війна та

її наслідки.Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми.

Урок 1. Вступ. Світ напередодні війни. Міжнародні кризи та конфлікти на початку XX ст. Створення Троїстого союзу та Антанти.Урок 2. Причини, привід та початок Першої світової війни.Урок 3. Основні театри військових дій. Військові компанії та основні битви 1914 – 1916 рр.Урок 4. Події 1917 – 1918 рр. Вступ у війну США. Вихід Росії з війниУрок. 5. підсумки війни.Урок 6. Узагальнення матеріалу ( усне опитування або захист презентацій).

Тема № 2.Повоєнне облаштування світу. Версальсько- Вашингтонська

система договорів.Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми.

Урок 1 - 3. Паризька мирна конференція. «14 пунктів» В. Вільсона. Версальський договір. Створення Ліги Націй. Мирні договори із союзниками Німеччини. Розпад багатонаціональних імперій і утворення нових незалежних держав в Європі. Урок 4. Вашингтонська конференція. Завершення формування Версальсько-вашингтонської системи, її переваги та наслідки.Урок 5-6. Перегляд повоєнних договорів у 20-х рр.. (План Дауеса та Юнга). Значення пакту Бріанна –Келога як першої спроби створення системи колективної безпеки.Урок 7. Узагальнення матеріалу ( різнорівневе тестування).Тема № 3.

Провідні держави світу 20- 30-х рр.. XX ст.Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми.

Урок 1. Провідні держави світу 20-30-х рр., XX ст. Економічна стабільність. Причини та наслідки світової економічної кризи 1929 – 1933 –х рр.Урок 2. США в 20-30-х рр.. XX ст.Урок 3. Велика Британія 20-30-х рр.. XX ст.Урок 4. Франція 20-30-х рр.. XX ст.Урок 5 . Іспанія 20-30-х рр.. XX ст.Урок 6. Німеччина 20-30-х рр.. XX ст.Урок 7. Італія 20-30-х рр.. XX ст.Урок 8. Узагальнення матеріалу ( різнорівневе тестування або захист презентацій та рефератів.)

Тема № 4.Росія – СРСР у 1917 – 1939 рр.

Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми.

Урок 1. Російська революція 1917 р.Урок 2. Громадянська війна в Росії.Урок 3. НЕП. Утворення СРСР.Урок 4. Індустріалізація в СРСР.Урок 5. Колективізація в СРСРю Голодомори.Урок 6. Великі репресії 30-х рр..Урок 7. Узагальнення матеріалу (усне опитування).

Література

1.П. Полянський Всесвітня історія для 10 класу.2. Інтернет ресурси.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ.

Тема № 1Передумови.

Перша світова війна була  глобальним воєнним конфліктом, який відбувався в Європі між 1914 і 1918роками. Загинуло більше ніж дев'ять мільйонів солдат і цивільних жителів. Конфлікт мав колосальний вплив на історію 20-го століття. 

Перша світова війна загострила суперечності  капіталізму, у тому числі й внутрішні конфлікти країн учасників війни, постраждали економіки та міжнародні відносини, зумовила усесторонню кризу. 

Головною ціллю вісімнадцятого століття було гонка за території між переможцями Наполеона — Великою Британією та  Російською імперіями. Британія у цьому притистоянні передувала. Вона панувала на морях та британці були найбільш розвиненою нацією у політичному, економічному і технічному відношеннях. 

Росія,  після загарбання Польщі, припинила свій наступ у західному напрямку, до Європи, й збільшила наступ по південному периметру своїх кордонів. Там розташовані більш відсталі  в економічному плані, тобто більш легкі для завоювання країни..

Тим часом в Європі сформувалася держава з високим імперіалістичним потенціалом — Німеччина. Другий рейх перетворився на найпотужнішу в економічному й технічному відношеннях країну і почав готуватися до війни за територію та завоювання  у Європі й у світі.

анцлер Німеччини Отто фон Бісмарк уклав року союз з Австро-Угорщиною. Ще 1882 року виник Троїстий союз Німеччини, Австрії та Італії. Так ці  держави Європи  ніби готувались захищати себе від можливого нападу з боку Франції чи Росії.

Прагнучи захистити себе від зазіхань Росією, Османська імперія у жовтні 1914 року також втягнулася у війну на боці Троїстрого союзу. На початку жовтня 1915 року до австро-німецького блоку долучилась Болгарія. Відтоді цей блок дістав ще  назву — Четверний союз.

Безпосередній привід

 Безпосереднім приводом до війни стало вбивство в Сараєво, 28 червня 1914 року «сербським террористом» Гаврило Принципом, майбутнього спадкоємця австрійського престолів герцога Фердинанда. Австро-Угорська імперія, відразу пред'явила Сербії ультиматум, вимагаючи допустити австрійську поліцію для розслідування злочину. Натомість сербська влада виразила неготовність допустити  іноземну поліцію до розслідування. 23 липня був виставлений ще один ультиматум Сербії з вимогами, настільки радикальними, що він був відкинутий. Сербська держава, надіючись на підтримку Росії, розпочала мобілізацію військ.  Австро-Угорщина розірвала дипломатичні відносини з Белградом і  28 липня оголосила Сербії війну

Ця подія викликала ряд наступних подій. Війна, що назрівала 35 років, стала реальною загрозою. 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, а 3 серпня союзниці Росії — Франції. 4 серпня, коли німці вторглися на своєму шляху до Парижа в нейтральну Бельгію, Велика Британія оголосила війну Німеччині.

Але зрозуміло, що для  початку війни, яка так давно назрівала, завжди знайшовся б привід.

Територіальні зазіхання

Для кожної країни існували певні причини для розв'язання війни:

Велика Британія ще досі не могла пробачити Німеччині надану нею підтримку бурів в англо-бурській війні прогятом 1899—1902 років. Вона не мала наміру осторонь спостерігати за завоюваннями Німеччини  районів, які вважала ісконно «своїми» - це Східну і Південно-західну Африку. Також вона вела проти Німеччини неофіційну торгову війну. Запровадила  військово-морські приготування на випадок нападу Німеччини. 

Франція прагнула  реваншу за поразку у франко-пруській війні  1870 року. Також мала намір повернути  собі території Ельзас і Лотарингію, відокремлені від Франції в 1871 році.

Російська імперія претендувала прохід свого флоту до Середземного моря та наполягала на перегляді в свою користь режиму контролю над протокою Дарданелли. Росія розцінювала побудову залізничної дороги з Берліну до Багдаду у1898 році як недружній, і навіть ворожий з боку Німеччини акт. При цьому, вона посилалась на те, що це зазіхає на її права в Азії за російсько-британським договором 1907 року, про сфери впливу в регіоні.

Сербія, утворила нову державу в  1878 році, прагнула мати на Балканах лідерство серед всіх слов'янських народів регіону. В планах сербів було утворення держави Югославії, що мала б об’єднати всіх слов’ян з Австро- Угорщини.

Німеччина, плануючи створити нову імперію хотіла воєнного, ринкового та політичного лідерства на материку та в світі в цілому. Вбачала союз Антанту як договір, що мав на меті підірвати та нашколити величі, могутності «великої» Німеччини.

Австро-Угорщина внаслідок міжнародного протистояння всередині, країна була постійним джерелом нестабільності. Імперія простояла Росії, що узяла на себе роль захисника слов'ян на Балканах, і Сербії, та намагалась стати уособленням  центру слов'ян імперії на півдні.

Італія прагнула встановити свій пропекторат над східним узбережжям Адріатичного моря. Мала намір про приєднання провінції Тіроля, а токож повернення  областей Савої та Ніци, що входили до складу Франції. Планувала загарбати території Туніса та Східної Африки (Сомалі, Ефіопія, Кенія).

Ще одною причиною війни став той факт, що на початку 20 ст. форсований розвиток науково-технічних технологій призвів до появи нових, швидких та жахливих способів знищення людей. Почалася «гонка oзброєнь», на якій заробляли військові держави лідери, відбувалася мілітарізація військ та партійне зомбування свідомості величезних мас людей.

Розподіл Європи на два ворогуючі блоки держав:  союз Антанту і Троїстий союз вже означав  майже неминучість війни у Європі .

Гонка озброєнь

В країнах Європи величезного маштабу досягла гонка озброєнь.У липні 1913 р. Німеччина затвердила закон про збільшення армії в мирний час, а на початок війни чисельність сухопутної німецької армії досягла 800 тис. осіб. Натомість в Австро-Угорщині буа ухвалений  новий закон, що передбачав збільшення рекрутського набору до 200 тис. осіб. На противагу цим реформам у ворогуючій Франції, у серпні 1913 року французький уряд ухвалив закон про продовження часу служби з 2 до 3 років та зменшення призовного віку з 21 до 20 років, що дало змогу збільшити чисельність армії майже до 900 тис. осіб. Наймаштабнішою стала звичано російська армія. Якщо в 1912 р. вона становила 1 млн. 400 тис. осіб, то в 1913 році мала збільшитися на 400 тис. осіб.

Воєнно-морська гонка між Великобританією і Німеччиною була посилена в 1906 році запуском британського лінкора HMS Dreadnought, його конструкція була революційною, роблячи всі попередні лінійні кораблі застарілими. Вартість «гонки озброєння» однаково відчували як у  Британії так  і в Німеччині. Витрати на озброєння Великобританії, Німеччини, Франції, Росії, Австро-Угорщини та Італії збільшились на 50 % за проміжок між 1908 і 1913 роками.

Війну на Балканах між Австро-Угорщиною і Сербією всі вже  вважали неминучою, оскільки вплив Австро-Угорщини зменшувався і рух слов’ян зростав. 

ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ ДАТИ:

28 червня 1914 - Балкани. Вбивство Гаврилом Принципом спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда та його дружини в Сараєво (Боснія)

28 липня 1914 - Балкани Австро-Угорщина оголосила війну Сербії

1 серпня 1914 - Східний фронт Німеччина оголосила війну Росії

2 серпня 1914 - Західний фронт Вторгнення німецьких військ до Люксембургу

3 серпня 1914 - Західний фронт Німеччина оголосила війну Франції та Бельгії

4 серпня 1914 - Західний фронт Вторгнення німецьких військ в Бельгію

4 серпня 1914 - Західний фронт Великобританія (та її домініони — Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Індія) оголосила війну Німеччині

6 серпня 1914 - Східний фронт Австро-Угорщина оголосила війну Росії. У складі австро-угорських військ діяли національні легіони — польський (командуючим 1-ої бригади був Юзеф Пілсудський), український (УСС) та албанський

6 серпня 1914 - Балкани Сербія та Чорногорія оголосили війну Німеччині

12 серпня 1914 - Балкани Війська Австро-Угорщини вторглися в Сербію

У результаті нерівномірного економічного розвитку різних капіталістичних країн, що посилився у період імперіалізму, змінилося співвідношення сил в самій світовій системі капіталізму. Це стало причиною гострого суперництва між великими капіталістичними країнами за політичне панування у світі, за перерозподіл ринків сировини і збуту. Суперечності насамперед виявилися між Німечинною з одного боку і Велікобританією, Францією та Росією з іншого. Війна була несправедливою і загарбницькою для всіх держав воюючих блоків, кожна з яких переслідувала виключно свої цілі, намагаючись досягти їх за рахунок сусідів.

Д. З.

.Утворення ворогуючих союзів. Їх стратегічні цілі?

2.Стан та настрої народів у складі Австро-Угорщини?

3.Біографія видатних особистостей того часу?

4.Передвоєнні винаходи у техніці?

5. Охарактеризувати основні цінності та здобутки людства на початку XX ст.;

6. Описати становище світу на початку ХХ ст.;

7. Скласти «демографічний портрет» людства.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ.

Початок воєнних дій між державами Антанти і Троїстим союзом. 

Після 28 липня Австро-Угорщина оголосила Сербії війну, Росія оголосила мобілізацію, проігнорувавши вимогу Німеччини скасувати мобілізацію як недружній щодо Берліна акт. Не отримавши ніякої чіткої відповіді, Німеччина 1 серпня 1914 р. оголосила Росії війну. Цей день і є датою початку Першої світової війни. 3 серпня війну було оголошено також Франції; того ж дня німецькі війська вторглися у нейтральну Бельгію. 4 серпня війну Німеччині від власного імені та своїх домініонів по цілому світі (Канада, Ньюфаундленд, Австралія, Нова Зеландія) оголосила Британія. 

Після оголошення режимів мобілізації військ різними державами Європи, німецька влада швидко крапилася розпочати план «Шліффена». Щоб найти привід до війни Німмечина заявила ніби французьки літаки зробили політ над містами Німеччини та бомбардували залізничну дорогу. 3 серпня військові сили, готові до війни, окупували Люксембург, а наступного дня вторглися у основні бельгійські фортеці, а 21- 25 серпня  боєм відкинула французьку армію далі на захід. На початку війни основні сили у наступі Німеччина направила проти Франції. Назріла загроза Парижеві. 

Велика Британія уклала договір з Російською імперією та Францією, про те що вона у разі війни при потребі буде воювати на їх стороні. Військова криза лише збільшувалась, Уряд Англії полягав надії, що коли Німеччина взнає про вступ їх сторони у війну, то цим злякає німців і можливо відверне війну.

   Війна набрала європейського, а згодом і світового характеру. До союзу Антанти продовж 1914 року приєднуються такі країни як Сербія, Бельгія, Люксембург, Японія, 1915 р. - Італія, 1916 р. - Румунія та Португалія, 1917 р. - Греція й США. Війна спричинила величезний розмах націоналізму у воюючих країнах. Пацифістів, що виступали проти війни, як наприклад французький соціаліст Жан Жорес, націоналісти-фанатики просто вбивали.

Бойові дії у 1914 р. 

Головною сценою бойових дій були: Західний фронт (на західному кордоні Німеччини), Східний фронт (на східному кордоні Німеччини), північ Італії, Балкани, Османська імперія та німецькі колонії. Західний фронт було відкрито 4 серпня німецьким вторгненням  у Бельгію та Люксембург. Німці ж, відповідно до розробленого у 1905 р. начальником німецького генерального штабу Альфредом фон Шліффеном плану (Саме його плану ведення війни і намагалися дотримувався німці), обійшли французьку оборону, яка технічно була набагато відсталішою у порівнянні з новітніми для того часу розробками Німеччини.

Окупація німецькими військами Франції не повинна була зайняти більше одного місяця, далі, армію залізницями повинні були перевезти на Східний фронт для боротьби там з Російською армією. Проте події розгорталися по-іншому. Наступ зустріли незапланований потужний опір Бельгії, і разом з тим французи вступили в області Ельзас-Лотарингію і почали наступ на Берлін. Французьку армію було зупинено й німецькі війська, захопивши Бельгію і Північну Францію. На початку вересня вони були вже у Шантільї, що за 25 км від Парижа. На щастя столиці Франції темпи наступу почали згасати. Об’єднані армії Антанти, під керівництвом французького генерала Жоффра зробили вдалий  контрнаступ і відкинули німців до р. Ени.

Східний фронт.

Невдача проведення блискавичного плану «Шліффена» була зумовлена недооцінюванням сил супротивника і його здатностей. 

Усвідомлюючи, що швидкого захоплення в Європі, у 1915 р. не буде, головнокомандуючі військ Німеччини перейшли на Західному фронті до стратегічної оборони, а основні зусилля зосередили на Східному фронті, щоб перемогти Росію, чим ослабити її та поступово вивести з війни. Після зими німці все таки завдали поразки російським військам і остаточно витіснили їх зі Східної Пруссії. До травня німецько-австрійські війська прорвали оборону на п’ятдесят кілометрів, і до осені зайняли території Польщі, Галичини й частину Білорусії та Прибалтики.

Роль Росії на Східному фронті полягала в тому, що вона змусила Німеччину й Австро-Угорщину боротися на два фронти, чим відволікла на себе значні сили Центральних держав і зупинила наступ на Європу. Вдало для Росії складалася ситуація на Балканах, де війська Сербії зупинили значні австрійські сили під Белградом. Вирішальною подією став вступ 1 листопада у війну на боці сил Антанти Туреччини. Вона стала корисною для Центральних держав, які отримали опору на стратегічно важливому Сході. Також, це відкрило для німецького флоту протоку Боспор, що дало змогу німецьким кораблям воювати з російськими портами і флотом на Чорному морі. З кінця літа 1914 р. настала «окопна» війна - солдати копали траншеї та укриття, без проведення активних боїв. У вологих траншеях та шанцях більше солдатів гинули від хвороб, ніж від куль противника.

Вступ у війну Італії. 1915 р.

Боротьба Антанти й Центральних держав за залучення нових союзників до війни поширилася до Італії. Країна входила до Троїстого союзу разом з Німеччиною та Австро-Угорщиною, але з початком війни оголосила про свій нейтралітет.   Позиція Італії залежала від того, який блок запропонує їй більші територіальні надбання після війни, тому вона одночасно вела переговори і з Антантою і з Центральними державами. На початку травня вона офіційно вийшла з Троїстого союзу, а 23 травня 1915 р. оголосила війну Австрії, відносно Німеччини Італія формально залишалася у мирних відносинах. Вступ у війну Італії, не призвів до негайного краху Німеччини та її союзників, як і приєднання у жовтні 1915 р. до союзу Центральних держав Болгарії. 

Впродовж року війни ворогуючими сторонами було побудовано масштабну систему ходів та підземних тунелів, укриттів, прокладено телефонні лінії, дороги через гірські області і залізничні дороги. Союзні армії пробували вести наступальні бої, але через декілька кілометрів змушені були відступати під артилерійським нищівним вогнем противника, втрачаючи тисячі і тисячі солдатів. Жодного серйозного просування не відбулося, битви лише повторювалися, без суттєвих змін у положенні двох армій.

Першу вагому спробу атакувати здійснили німці у травні 1915 року в районі р. Іпру, де вони вперше застосували в боях отруйні гази. У результаті газової атаки понад 5 тис. британських і французьких вояків загинули, а ще 10 тис. отримали тяжкі отруєння. 

Наприкінці лютого 1916 року зібравши на вузькій ділянці фронту 1400 гармат і маючи вагому чисельну перевагу в три рази, німецьке командування розпочало штурм французького міста Вердена, важливого оборонного пункту Франції. Битва, що

розпочалась, увійшла в історію як «верденська м'ясорубка». Вибухи артилерії зарядами, які трощили старовинні палаци Вердена, започаткували початок  бомбардування оборонних споруд міста. Допомога до захисників могла надходити до Вердена лише однією дорогою під назвою «таємний шлях». Пробираючись потайки до міста під облогою, солдати страждали від голоду і нестачі води. омандувач обороною міста Ф. Петен виконав наказ за будь-яку ціну утримати Верден, але ціною стала повна загибель французької армії.  

Контрнаступ військ Антанти на р. Соммі.

Протистояння захисників старовинного Вердена надавало впевненості командувачу британських сил генерала Хейґа. Він вважав, що наступ на р. Соммі увійде до історії як битва, що приведе Німеччину до капітуляції. На німців за лише один наступ було скинуто 52 тис. тонн боєприпасів, а 1 липня 1916 р. англійці й французи пішли у атаку. Солдати вели боротьбу, у хвилях Сомми. Коли ж безрезультативні атаки затягнулися до листопада, з його непогодою, і війська тонули в болотах, настало гірке розчарування. Німці відійшли назад на декілька кілометрів, але це не була втеча - генерал Гінденбурґ організовано відвів уцілілих солдат в підготовлені укріплення. Не було перемог на морі. Спроба флоту Німеччини пройти крізь щільну блокаду морем Британії, біля півострова Ютланд, не вдалася. У битві брали участь більш як 250 кораблів, та результату не було для  жодної із сторін, лише зруйновано міф, що лише одна «вирішальна» битва здатна повернути хід війни.

Брусилівський прорив. 

У час, коли на Західному фронті точилися запеклі бої під Верденом, у червні 1916 р. російська армія на чолі з О. Брусиловим прорвала на Східному фронті лінію оборони Троїстого союзу на території близько 350 км. Маючи втрати більше як 1,5 млн. чол., німці й австрійці залишили Львів і Чернівці. За декілька днів наступаюча армія Росії просунулася на більш як 70 км, проте для успіху О. Брусилову нестало сил і він змушений був перейти до оборони. Ще одна спроба прорвати австро-угорську оборону була безуспішною, але зусилля російських військ посприяли французам, які з останніх сил утримували Верден. Німеччина, перекинула з-під Вердена шість дивізій.

 Наступу Росії сприяв вступ у серпні до воєнних дій Румунії. Румунська армія зазнала швидкої і повної поразки від болгарських і турецьких військ, у результаті якої впав Бухарест. На Балканах війська німецького блоку, здолавши Сербію, у жовтні 1915 р. взяли Белград.О сманська імперія виявилася більш сильною у військовому плані. Незважаючи на  важкі втрати, війська з Австралії, Нової Зеландії та Британії зазнали поразки в боях з турками  на території Галіполі. 

Підводна війна у 1915-1916 рр. 

З 1915 р. Британія та Німеччина вели активне протистояння на морі. Головну ставку німці робили не на надводним кораблям, які не мали шансів на успіх в технічному аспекті, а на підводні човни («U-боутів»). Їх активність на початку війни була невисокою. 

Страждали від німецьких атак транспортні та пасажирські кораблі, а торпедні атаки мали великий психологічний ефект загрози. Так, у травні 1915 року німецький підводний човен запустив торпеду біля північного узбережжя Ірландії  та влучив у британський трансатлантичний лайнер «Лузитанія», що йшов з Нью-Йорка в Англію. У морських хвилях загинуло 198 людей, громадян США. Це стало останньою обставиною для США та

президента Вудро Вілсона, щоб переконати конгрес у необхідності оголошення війни Німеччині.

Д.З.

1. Початок воєнних дій між державами Антанти і Троїстим союзом?

2. Бойові дії у 1914 року?

3. Східний фронт та Верденська битва 1915 року ?

4. Контрнаступ військ Антанти на р. Соммі та Брусилівський прорив?

6. Підводна війна у 1915-1916 рр. ?

Вивчення нового матеріалу.

Бойові дії у 1917 році

Навесні 1917 року, блок Антанти планував наступ всіх країн-союзниць на всіх фронтах одночасно.  Англо-французьке військо вчинило спробу атакувати ворога в районі Реймса. Бої тривали сім тижнів, та результату не принесли.Франція втратила більше ста тисяч своїх солдатів. Тим часом на сході російські війська атакували у напрямку Львову. На всіх фронтах воювали неохоче, війна набридла і не виправдовувала покладених надій. Німецькі війська наступали на півночі. Була захоплена Рига та Ризька протока. Жахливим ударом для Італії стала поразка біля села Капоретто в жовтні 1917 р. Італійську оборону було зруйновано австрійською артилерією.  Італійські солдати готові  були рятувались панічною втечею, більше 300 тис. потрапили в полон і 130 тис. померли. Було прийняте рішення перекинути з Ніцци на автомобілях англійські й французькі дивізії для підтримки становища і тим самим не допустити, щоб Італія  вийшла з війни. Керівники урядів воюючих держав Англії, Франції, Італії та США для координації всіх воєнних дій, в листопаді 1917 року утворили Вищу воєнну' раду.

До 1917 року жодному з воюючих блоків, ні Антанті, до якої входили Франція, Англія, Росія, Італія, ні Четвертинному союзу, у складі якого були Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, не вдалося отримати таку жаданну вирішайльну перемогу. Переломним був вступ до союзу Антанти США, що покращило стуацію на її користь.Натомість стала реальною загроза виходу з війни Росії, що автоматично б означало зникнення Східного фрорту та збільшення чисельності німецьких сил на Західному фронті. Отже союзники Антанти всіма силами намагалися утримали Росію у війні.

Вплив на хід війни Лютневої революції

Стан в середині воюючих країн був складним: давалась в знаки відсутність палива, одягу, їжі. Люди, доведені до межі жахливої бідності, почали страйки та антивоєнні рухи. В Росії, до всенародної бідності додалася економічна та політична криза, недовіра до Уряду.

Використовуючи голод і розруху в державі більшовики настроювали населення проти влади, звинувачуючи в нездатності закінчити війну. Соціальні повстання в Росії

загострювалися і переростали в революцію.У лютому 1917 року правління монархії було підірвано, а в березні влада повністю перейшла до Тимчасового уряду. Ставши республікою, Росія  продовжувала вести війну, незважаючи на хвілі протесту населення.На прикінці 1917 року всі країни-учасники будували потаємні плани. Німеччина зайняла оборонну позицію, а Антанта перейшла у наступ.Ще в грудні 1916 р. Німеччина виступила з пропозицією розпочати переговори про мир. Вона разом з союзниками прагнула укласти мир, залишивши собі всі завойовані території. Країни Антанти відхилили невигідну пропозицію миру.

Вихід Російської імперії з війни

Тимчасовий  уряд дотримувався політики, монархії і продовжував вести воєнні дії і цим прирік себе на смерть.В Петрограді 25 жовтня 1917 року відбувся Жовтневий переворот, Тимчасовий уряд позбавили повноважень і  влада перейшла до Рад робочих і солдатських депутатів.У Смольному, 25 жовтня, скликали II Всеросійський з'їзд Рад робочих. Країна перетворилась на республіку на чолі з В. І. Леніним. Наступного був прийнятий «Декрет про мир». У цьому документі російський уряд радив всім воюючим країнам подумати про демократичний мир, без приєднання загарбаних територій, та виплачування контрибуцій.Антантанта ж прагнула підтримувати контреволюцію в Росії, щоб утримало ераїну у війні. Щоб цьому запобігти Росія починає вести самостійно переговори з Німеччиною, для швидкого виведення військ і підписання повного мируБула створена  і направлена за кордон мирна делегація на чолі  Л.Д.Троцьким, яким «провалив» переговори, а Німеччина почала виступати  з ультиматимами, на що Троцький відповів, що Росія припиняє воєнні дії, але миру на такій основі підписувати не буде і відразу покинув Брест, де зустрічалися делегації.Підступна Німеччина давно мріля про захоплення Росії і тепер отримала привід для розриву відносин. 18 лютого німецька армія розпочала  наступ від Рижської затоки до річки  Дунаю. Німці планували блискавично захопити Москву, Петроград, знищити Ради, та підписати мир на своїх умовах х «новим» урядом. Війська Росії втратили свою боєздатність і відступали вглибину країни, що дало змогу німецькій армії безперешкодно йти в напрямку Петрограду. Сили були не рівними, тому 19 лютого В.І. Ленін надіслав телеграму німецькому уряду зі згодою на підписання миру на продиктованих умовах В той же час В.І. Ленін написав акт «Соціалістична Батьківщина в небезпеці!» і розпочав кампанії запису до Червоної армії  у великих містах.На території  Пскова і Ревеля, у Латвії. Білорусії, Україні продовжувалися  бої з німецькими військами. У напрямку Петрогру війська Червоної армії зуміли  призупинили наступ ворога. Німецький уряд не очікував на такий опір. Для нього була ще лдна загроза атак  англо-американських і французьких військ із Заходу. Тому Німеччина погоджується укласти мир на Сході, хоча умови  мирної угоди були ще важчими, ніж першого разу. Росія, в хиткому положенні погоджується на все. Радянська республіка повинна була повністю демобілізувати армію, укласти невигідні угоди з Німеччиною і т. д.1 березня 1918 року у Бресті дві сторони підписали мирний договір, під назвою Брестського миру.  Російського фронту, на Сході більше не існувало, що дало змогу Німеччині повністю зосередити свої сили на Заході.

Періодизація російської революції:

23 лютого - 3 березня 1917р.- повалення монархії;березень - липень 1917 р.- двовладдя;

липень - жовтень 1917 р.- революційна криза;жовтень 1917 р.- червень 1918 р.- встановлення диктатури більшовиків;червень 1918 р. - березень 1921 р. - громадянська війна.

Приєднання до блоку Антанти США

Напротязі війни в Америці не було підвищеного інтересу до бойових дії у Європі.  Американці не вникали в причини  далекої і чужої для них війни. Підприємці, дуже збагачувалися за рахунок поставок зброї країнам Антанти та Троїстому союзу. Президент В. Вілсон також виступав за нейтралітет країни і неодноразово засуджував тих, хто закликав стати на бік Антанти.   Такі настрої зберігалися до травня 1915 року, коли німецький підводний човен аткував американський танкер «Галфлайт», а пізніше сталася трагедія з мирним короблем «Лузитанією». Загибель величезної кількості мирних жителів, американських жінок та дітей, поміняла думку населення. Поки політики вирішували які заходи повинна вжити Америка, у серпні німецькі підводні човни торпедами погубили англійський пароплав «Арабик», а у березні 1916 р. - французький пароплав «Сассекс»; серед загиблих знову були мирні американські жителі. Започаткована Німеччиною «необмежена» підводна війна,  схилила американців до думки, що на кінцевій стадії війни США варто увійти в війну з Троїстим союзом.Президент В.Вільсон в лютому 1917 році розірвав дипломатичні відносини з Німеччиною, але на початок воєнних дій шукали формальний привід, яким стало затоплення п’яти торгових кораблів США. Крім того, розвідка Британії передала перехоплену депешу, надіслану Мексиці, про створення військового союзу проти США. В квітні 1917 року Вільсон отримав згоду парламенту офіційно оголосити війну Німеччині, як позаблокова країна.

Західний  фронт

Американська допомога обіцяла вселити оптимізм союзникам, та відразу помітного ефекту від вступу США не було, оскільки, солдати не мали належної військової підготовки і мали пройти навчання.

Тому для Німеччини основним шансом перемогти стало розбити війська Англії, чим вивести її з війни і зробити це до того як американська армія почне наступ.    Щоб послабити Німеччину, британський командувач Хейґ розпочав нову атаку біля Іпру. Це була одна з найбільш жорстоких битв  у лоб оборони противника за всю війну. Бомбардування, проведене раніше, зруйнувало дренажну систему, що осушувала низину. Сильні дощі, зробили з поля битви  море багнюки, крізь яку, по пояс у воді, кидалися вперед британські вояки. «Це взагалі не було життям», - писав Людендорф, - «це було просто бридке страждання».В бою загинуло  265 тис. чоловік, британці зайняли близько шести миль заболочених сільськогосподарських угідь.   Переломною подією для союзників, за весь 1917 рік, стало прибуття на допомогу перших американських підрозділів. На Сході у 1917 році  скориставшись Арабським повстанням, яке охопило більшу частину Аравійського півострова, британські війська наступали на Баґдад. Тоді вже не існувало німецької імперії.

У липні 1915 року  німецька колонія Південно-Західна Африка (тепер Намібія) капітулювала перед південноафриканськими військами, у той час як у лютому 1916 року припинив опір Камерун. У грудні 1917 року союзні війська зайняли Єрусалим, чим поклали край господарювання тут турків. Усі колонії, за винятком Німецької Східної Африки (Танґаньїка), зупинили опір і оголосили про вихід з війни на третій день після підписання Німеччиною перемир'я.  У 1917 році, Німеччинна мала на своєму озброєнні понад 300 підводних кораблів. Вона заявила, що безжально топитиме судна союзників Антанти та нейтральні судна.  У квітні 1917 року Німеччина потопила флот із британських. Кожен четвертий корабель, що відпливав від берегів Британії, уже ніколи додому не повертався.   Проти дій німецьких Підводних човнів, які безрозбірно атакували  всі кораблі, була одна ефективна зброя - це конвой, коли кораблі зосереджувалися у групу і пливли в супроводі потужних військових крейсерів, а також британських та французьких підводних човнів.    Америка та Британія спільно почала будувати та виводити у моря більшу кількість субмарин, які були кращі німецьким за технічними характеристиками, і тепер вже Велика Британія повільно вводила Німеччину у блокаду. Крім того на Німеччину насувався голод. Споживання м'яса населенням у країні зменшилося в чотири рази порівняно з рівнем споживання в 1914 році, а темпи смертності серед новонароджених і маленьких дітей зросли на 50 %.1918 рік, славився важливою політичною полією: В.Вільсон оприлюднив у Конгресі США «14 пунктів», які закладали основи післявоєнного миру. Ця подія суттєво вплинула на події на фронтах і на післявоєнне облаштування світу.

Тим часом Е. Людендорф, командувач німецького Західного фронту і фактичний диктатор країни, вирішим завдати найсильнішого удару по Антанті. Потужній наступ розпочався у березні 1918 року. привів німців. Готуючись до захисту союзники обрали єдиного командувача всіх їхніх сил - французького маршала Ф. Фоша. Лінія оборони  прогнулася, але не прорвалася.   Німеччина боролася з останніх сил. Блокада з моря, змушувала страждати не лише німецьких солдатів, що не мали харчів і набоїв, а також їхні сім'ї на батьківщині. Дух  німців помітно спав, а головнокомандуючий Е. Людендорф не міг змусити своїх вояків, з допомогою військової поліції, з останніх сил прорватися до Парижа. Німецький наступ захлинувся в крові.   8 серпня названо «чорним днем» для німецької армії, коли союзники завдали могутнього контрудару. У бій було кинуто 450 танків, німці відступали до Ам'єна. Американська армія висаджувалася на узбережжях Франції цілодобово. У жовтні 1918 р. у Франції вже було розгорнуто американську армію чисельністю понад 1 млн 750 тис. чоловік. Німці вже розуміли про свою поразку, але ще сподівалися укласти мир на прийнятних для Німеччини умовах. Найкращим для них варіантом було здатись на умовах, викладених у «14 пунктах», тому ще влітку німецький уряд звернувся з пропозицією про переговори на засадах, запропонованих американським президентом.

Солдати Австро-Угорської армії  також не захотіли більше вести війну. Австро-Угорська імперія розвалилася, на її території утворилося кілька незалежних національних держав. І вже 3 листопада 1918 року австро-угорське командування підписало перемир'я, яке було повністю продиктоване Антантою.Також 3 листопада 1918 року у Кілі (Німеччина) відбулися масові демонстрації матросів, солдатів і робітників, що переросли в революцію. Імператор Німеччини втік, а новий уряд очолили соціал-демократи, Німеччина була проголошена республікою.

Німеччина змушена була підписати Комп'єнське перемир'я.11 листопада 1918 року у Комп'єнському лісі, у вагончику для командуючого військами Антанти маршала Фоша, німецька делегація на чолі зі секретарем закордонних справ Ерцбергером, підписала перемир'я, яке було запропоноване союзним командуванням. Підписаним документом Німеччина визнала себе повністю переможеною. Перша світова війна закінчилася. У 34-х статтях цього документа було окреслено умови й термін перемир'я: союз Антанти вимагав звільнення захоплених Німеччиною територій, передачі рейхсвером  повного військового спорядження, вагонів, паровозів, вантажних автомобілів, повернення військовополонених, утворення нейтральної зони на правому березі Рейну. А також переможена країна зобов'язувалася віддати союзникам усі підводні човни, роззброїти усі надводні кораблі, а також у визначений термін виконати  інші вимоги.Того ж дня, об 11 годині ранку сурмач, який знаходився біля штабного вагона верховного головнокомандуючого, протрубив сигнал "Припинити вогонь". Сигнал передали на весь фронт. Одночасно були припинені бойові дії. Перша світова війна закінчилася.

Запис класом основних термінів і понять:

«імперіалізм», «нація», «технічний прогрес», «державне регулювання економіки», «соціалістичний рух», «профспілковий рух», «дуалістична монархія», «націоналізм», «національний рух», «традиційне суспільство», «латифундизм».

Домашнє завдання:

1. Бойові дії у 1917 році?2  Вплив на хід війни Лютневої революції. Вихід Російської імперії з війни?3. Приєднання до блоку Антанти США?4. Західний  фронт?

Вивчення матеріалу.

Результати першої світової війни

 Підготовка Німеччини перед війною була набагато кращою ніж у її ворогів. Недивлячись на це Антанта перемогла, перевершуючи в матеріальних та людських ресурсах і враховуючи підтримку США. У результаті державний лад, країн, що починали війну, таких  як Німеччина, Австро-Угорщина й Османська імперія, зазнав повного краху. Усі три імперії зникли з лиця землі, залишивши по собі тільки записи в історії.Країни союзниці Антанти, Франція, Англія та США домоглися, чого прагнули, і тепер вирішили почати перерозподіл світу на свій лад. У Росії також помінявся лад - монархія поборена, країною почали правити Ради.

Війна імперій 1914 -1918 років була найбільш жорстокою з усіх війн, яких тільки бачив світ до 19 століття. Ще ніколи протиборчі сторони не виставляли таких колосальних армій для взаємного винищування. За історичними даними, чисельність армій  з обох сторін досягала більше 70 млн. чоловік.  І все можливе робилось для знищення ворога: і досягнення техніки, і досягнення хімії. Різна смерть чекала людей всюди:  і на землі і у повітрі, на воді й під водою. Появилися отруйні гази, розривні кулі,  кулемети-автомати, снаряди важких гармат, вогнемети. І все це тільки для одного, щоб знищувати ворога. Війна забрала таку кількість людей, яка дорівнює воєнним втратам у Європі упродовж

попередніх двох століть.Сумний підсумок війни - 10 млн. убитих, 21 млн. поранених:

Німеччина - загинули 1,8 млн.     - Росія - 1,7 млн.     - Франція -1,4 млн.     - Австро-Угорщина - 1,2 млн.     - Британія - 950 тис.     - Італія - 460 тис.     - США - 115 тис.     - Канада - 60 тис.     - Австралія - 60 тис.     - Нова Зеландія - 16,781 тис. Кожної хвилини помирали 4 солдата, а ще 9 отримували поранення. Деякі з поранених, з часом поверталися до нормального життя, але більшість із них мучились і зустрічали смерть у лікарнях. Великі втрати були мирного населення.У війні брали участь 34 держави, з мирним населенням близько 1 млрд. чол. (67 % населення планети).   - 5 млн. мирних мешканців  померло. - 6 млн. людей, померли вже після війни, внаслідок  епідемії грипу у 1918-1919 роках

Розвиток техніки

 В технічному плані Перша світова війна засвідчила високу ефективність та дієвість  підводних човнів, та морських комунікацій. За війну німецькі підводні човни потопили 192 бойових кораблі і близько 5800 мирних суден. Для протистояння  з ними воюючі держави були змушені вивести більше 5 тис. надводних кораблів різного виду і понад 2,5 тис. літаків і аеростатів.

Основні воєнні дії на морі були блокада, крейсерська, підводна і мінна боротьба, десантні  операції.Над розв’язанням багатьох проблем, що виникали у ході війни,  працювали військові теоретики найбільших країн, придумуючи нові методи вбивства.Під час війни авіація перетворилася на самостійний рід військ. Різні завдання, які виконували ВПС, обумовило створення спеціальних видів авіації: наприклад розвідки, винищувальної та бомбардувальної. Атаки та напади проводила з повітря винищувальна та бомбардувальна авіація. Також  збільшилась дальність польоту літаків і їх можливого тоннажу, що відкривало можливість атак по цілях у  тилу противника. Німецька авіація бомбардувала Париж і Лондон, а французька — вдарила по промислових районах Саар та Люксембургу. Авіація стала вагомою частиною і сухопутних, і морських воєнних дій.

Зміни у після воєнний час.

 Перша світова війна привела до важливих політичних, економічних та територіальних змін у багатьох регіонах світу, насамперед у Європі.Війна була значущою подією за своїми наслідками, за розмахом, за кількістю воюючих держав, котрі взяли у ній участь,  воєнних дій, кількістю фронтів, за чисельністю складу армій, протяжністю фронтів й напругою воєнних дій. В останній рік війни Центральні держави воювали проти держав, що мали фінансові та військові переваги. Також союз Антанти повністю контролював моря і мав перевагу в повітрі. Німеччина допустила дві помилки під час ведення війни: це введення військ в нейтральну Бельгію та необдумана

всеосяжна підводна війна. Ці факти були викликом для моралі країн світу і не могли залишитись непокараними.  Суттєвими недоліками стали неорганізованість союзних держав, вони тривалий час не могли згуртувати свої зусилля, і їхнє змагання за лідерство в анти німецькій коаліції мало не коштувало їм перемоги. Руйнування економіки.Неймовірних матеріальних збитків зазнали майже всі європейські держави. На плечі населення країн було покладено тягар від економічних збитків під час війни.  Було затримано господарський і культурний розвиток воюючого покоління. Найбільших економічних збитків від війни зазнали:        - Британія - 30 %     - Німеччина - 20 %     - Франція - 15 %      - США-14%  Території, на яких проходили фронти, особливо у Франції, Бельгії, Росії, України були повністю зруйновані. Під час окупації захоплені землі та населення нещадно грабувалися.  Були знищені або  переведені на виробництво зброї фабрики й заводи. Зруйновані дороги, залізниці, мости, тунелі, спалені міста й села справляли гнітюче враження, не піддавалися поясненню здорового глузду. Надзвичайного поширення набули всілякі психічні захворювання, які безпосередньо були  пов'язані з воєнними діями. Покоління молодих людей, які пройшли «чистилище» Першої світової війни,у після воєнний час в європейській літературі дістало назву «втраченого покоління». Непрацездатна  промисловість, сільське господарство та фінанси країн  вимагали велетенських зусиль та праці  нових поколінь.

Політичні зміни у післявоєнний період.

   Війна змінила Європу, яка вже не була  колоніальним центром світу. Зникли Австро-Угорська, Німецька, Російська, Турецька імперії.  На карті появилися нові держави: Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Чехословаччина, Угорщина, Австрія, Сербо-хорватсько-словенське королівство. Такі держави як  Україна, Грузія, Азербайджан та середньо азійські емірати не спромоглися відстояти свою незалежність.   Світ ділився на демократичний і тоталітарний.   Війна змінила довоєнний правовий порядок держав, породивши нову міжнародну правову систему.З'явилися дві нові течії, які визначатимуть події післявоєнної доби, це поширення ідеї комунізму й лідерство США. Важливим наслідком війни стало нове співвідношення сил на міжнародній арені. Сполучені Штати Америки починали все більше відігравати роль кредитора європейських держав-переможниць, а згодом - і переможених держав, відповідно зросла їхня роль у світовій політиці. Війна і революції в країнах спричинили крах монархій. 41 правлячих династії у Європі було напередодні війни, а після її завершення залишилося лише 17.  Перша світова війна стала переломною точкою у графіку розвитку людства в цілому. Вона підтвердила єдність та взаємозалежність світової цивілізації й започаткувала суттєві зміни в економіці, внутрішньо політичному житті, міжнародних відносинах, культурі, а також - і насамперед - у свідомості й поведінці людей.Перша світова війна закінчилась. Вона ввійшла в історію як одна з найкровопролитніших і найжорстокіших воєн1.Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть

стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. ненабагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо в 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємства, то в 1915 р. – лише 2849. на 1917 р. з 4 млн. Селянських господарств 1,8 млн. дворів були без поля. Водночас з деградацією господарства у роки війни зросла його залежність від іноземного капіталу. Тільки в 1916-1917 рр. 74% - іноземних вкладів у розвиток кам’яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено у підприємства Донбасу1.

Суть трагедії українського народу, пов’язана з Першою світовою війною, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об’єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння, зумовила руйнацію народного господарства, посилення залежності від іноземного капіталу.

Домашнє завдання:

1.Підготуватись по розділу Перша Світова війна.2.Дати характеристику визначних діячів Першої світової війни;3.Основні втрати внаслідок Першої світової війни;4.Тлумачиення і застосовує поняття і терміни: «військово-політичний блок», «гонка озброєнь», «мілітаризм», «шовінізм», «анексія».

Тема № 2

1.1  Наміри головних держав-переможниць на конференції. 

Після закінчення війни з метою облаштування світу, країнами –переможницями  було скликано Всесвітню мирну конференцію, на якій колишні союзники  протистояли один одному, тільки не військовими діями, а дипломатично.  Ще до початку проведення мирної конференції, між її учасниками точились суперечки навіть з питання як і  де її проводити - у Франції чи у Швейцарії.

Початок роботи Паризької мирної конференції офіційно відкрив прем'єр-міністр Франції Ж.Клемансо. На відкритті, 18 січня 1919 року були присутні 72 делегати з 26 суверенних країн і 4 британських домініонів, серед учасників не було запрошено представників переможених країн та Росії, в якій на той час йшла громадянська війна.

Найбільш вливовою стала «Велика четвірка» в особі президента В. Вілсона, прем'єр-міністрів Ж. Клемансо (Франція), Д. Ллойд Джорджа (Велика Британія), В. Орландо (Італія), а серед «четвірки» склалася «велика трійка», без Італії

Основні проблеми вирішувалися під час коротких нарад: спочатку на "раді 9", а з березня 1919 року на "раді 4".Підписання мирних договорів з переможеними країнами, показало протиріччя між основними учасниками переговорів, у яких були свої плани і наміри.

США будувало свої плани відносно конференції, ще давно. На початку грудня 1918 р. американська делегація на пароплаві «Джордж Вашингтон» приплила у Європу. Президент В. Вілсон - «творець» відомих «14 пунктів», навіть не приховував, що метою США на мирній конференції буде збільшення політичного впливу на Європу.  Американці зовсім не переймалися гаслом що панувало у Європі Д. Ллойд Джорджа «Німці за все

заплатять!». Головною задачею делегації з США було створення всесвітнього парламенту - Ліги Націй. Також США розраховували стримати апетити Британії та Франції щодо Німеччини. Англія вже не могла цьому зарадити, вона втратила свій єдиний традиційний козир - перевагу над США у військово-морському флоті.   Єдиним серйозним противником лідерства  США міг бути лише Ватикан, і щоб не допустити впливу папи над об'єднаною німецько-австрійською державою, Сполучені Штати виступали проти об'єднання Австрії з Німеччиною.

Для США Перша світова війна кардинально змінила її становища у світі. Із боржника країна перетворились у кредитора. Економіка після років війни процвітала, країна завела могутню армією і флот. Але в середині країни точилась дискусія стосовно спрямованості американської зовнішньої політики, між прихильниками ізоляціонізму і прихильниками активної зовнішньої політики.

Президент країни Вільсон вважав, що така зміна ролі США в Світі дає шанс країні стати рятівниками світу і принести у міждержавні стосунки нові принципи. Своє бачення цих принципів він описав у "14 пунктах", які були оприлюднені 8 січня 1918 р.

 В 14 пунктах описувались:

1) відкриті мирні договори;

2) свобода судноплавства;

3) подолання економічних бар'єрів у торгівлі;

4) встановлення гарантій,що скоротили б кількість озброєнь;

5) справедливе врегулювання колоніальних питань;

6) визволення від німецької окупації російських територій, а також надання Росії безперешкодної можливості визначати свій політичний розвиток і національну політику, вступ у "співтовариство вільних націй";

7) визволення і відновлення Бельгії;

8) повернення Франції Ельзасу й Лотарингії, відновлення окупованих районів Франції;

9) уточнення кордонів Італії у відповідності з національними ознаками;

10) надання автономії народам Австро-Угорщини;

11) визволення від німецької окупації території Румунії, Сербії та Чорногорії, надання Сербії виходу до моря;

12) самостійне існування турецьких і автономія інонаціональних частин Османської імперії;

13) створення польської держави;

14) утворення Ліги націй.

Реально зняті кадри конференції

Пропозиції Вільсона були близькими тим, хто хотів створити більш справедливий і демократичний порядок, який би не допустив би повторення світової війни. Але авторитет Вільсона серед американців був сильно підірваний, коли більшовики оприлюднили раніше таємні угоди між країнами Антанти, про існування яких Вільсон нічого не знав. 

Виходило так, що американські солдати воювали за корисливі інтереси європейських держав. Це відразу ж призвело до зміни в настроях американців і на виборах до конгресу 1918 року республіканці, дотримуючись напрямку ізоляції в зовнішній політиці, здобули перемогу. А це означало, що конгрес не ратифікує жоден з мирних договорів, укладених президентом Вільсоном у Європі.

   Англія та Франція, після закінченні війни, намагалися зменшити вплив США на перемогу Антанти, ігнорували факт, що саме 1 млн американців схилив на Західному фронті терези на бік Антанти. Війна закінчилася і Америка перестала бути «рятівником» для Європи.  

   Велика Британія покладала на конференцію сподівання, що та допоможе у  відновленні її минулої могутності. Д. Ллойд Джордж, як і Ж. Клемансо, не хотіли бачити американського президента у Парижі. Прем'єр, писав союзнику: «Я не вважаю за потрібне приховувати від Вас, що вважаю його присутність і небажаною, і неможливою».

Великобританія ще до початку мирної конференції досягла своєї головної мети у війні. Німецький флот перестав існувати. Англійські домініони встановили контроль над німецькими колоніями, а сама Англія над частиною Османської імперії. 

Завданням англійської делегації на чолі з прем'єр-міністром Д. Ллойд Джорджем було закріпити вже досягнуте. 

Головна умова післявоєнного устрою - забезпечення миру шляхом роззброєння і створення Ліги націй як інструменту миру. На відміну від мрійливого Вільсона, Ллойд Джордж був досвідченим політиком і мав солідну опору в парламенті.

Проте не все в його країні складалося вдало. Британська імперія втрачала колишню могутність, її домініони ставали  більш самостійні. 

Індії та Ірландії було обіцяно надати права автономій,  з світового кредитора Англія перетворилась у боржника, економіка була послаблена війною, фінанси і торгівля занепали. Загроза зі сторони Німеччини у  військово-морському плані зникла та Англія з занепокоєнням спостерігала за швидким ростом американського флоту.

Своє бачення   щодо нового устрою світу англійська делегація описала в документі, який отримав назву "Послання з Комбре".

Найбільше у війні постраждала Франція, на її територіях велися бойові дії. Франція з успішного кредитора перетворилась у боржника, і до того ж головний боржник Франції - Росія анулювала всі свої зобов'язання. Країна надіялася  повернути собі  території Ельзас

та Лотарингію та  на стягнення з переможеної Німеччини максимально можливих репарацій. Франція претендувала також на частину Османської імперії.

Ухвалення  мирних договорів формально велося на основі "14 пунктів" Вільсона. Тому таємні домовленості не повинні були братися до уваги, але  вони весь час впливали на формування домовленостей післявоєнного устрою світу. Особливо наполягали на врахуванні таємних угод Італія, Румунія та ряд інших держав.

   1.2  Версальський договір з Німеччиною. Створення Ліги Націй.

 Після суперечок та дискусій 28 червня 1919 року дипломати виїхали до розташованого за 16 км від Парижа Версалю, де і був підписаний договір, що увійшов у історію як Версальський. Документ на 200 сторінок, вирішував долю не лише Німеччини, а  частково й майбутнє світу.

Система післявоєнного врегулювання, створена на основі Версальського договору, зумовила потребу у спеціальній міжнародній організації, яка отримала назву Ліги Націй. Ідея її створення виникла у різних країнах наприкінці першої світової війни, коли численні людські жертви, руйнація, зубожіння, що випали на долю народів воюючих держав, викликали широке розповсюдження пацифістських настроїв. 

Перші 26 статей договору посвячені створенню Ліги Націй - міжнародну міжурядову організацію, створення якої президент В. Вілсон вважав ключовою задачою конференції. За Статутом Ліги Націй, який був описаний  Версальським договором і який підписали 44 держави, її засновниками вважалися країни, що брали участь у війні проти Німеччини та її союзників, а таких було 31, а також новоутворені держави (13). Оскільки конгрес США, відмовився ратифікувати Версальський договір, то країна не стала членом Ліги Націй. Це, стало особистою трагедією президента В. Вілсона, унаслідок якої він невдовзі відійшов від політики і помер. Керівними органами Ліги були Асамблея, Рада та постійний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ліги Націй. Спочатку Рада Ліги Націй складалася із 4-х постійних членів: Великобританії, Франції, Італії та Японії. На певний термін обиралися чотири непостійні члени Ради Ліги Націй. Усі ухвали Асамблеї і Ради Ліги Націй, за винятком чисто процедурних рішень, приймалися одноголосне. 

У структурі Ліги Націй були міжнародні організації, постійні та тимчасові комісії, що мали статус допоміжних органів. Деякі з них, зокрема Міжнародна організація праці (МОП) і Постійна палата міжнародного правосуддя, мали статус автономних органів у структурі Ліги. Новоутворена Ліга, штаб-квартира якої розташовувалась у Женеві (Швейцарія), проіснувала до квітня 1946 року, хоча фактично вона припинила діяльність в 1939 році, напередодні Другої світової війни.

Проти держав-агресорів, у відповідності зі статутом. Ліга Націй мала право застосовувати дипломатичні, політичні та економічні санкції. Вона могла втручатися у суперечки між державами, які не були її членами. Ліга виробила також порядок управління колишніми колоніальними володіннями Німеччини, заселеними арабами, що були у складі колишньої Турецької імперії. 

Ліга Націй була ефективним знаряддям підтримки Версальської системи. Разом з тим її фундатори переслідували свої меркантильні інтереси у міжнародних справах. Так,

Великобританія і Франція намагалися забезпечити для себе провідні позиції у світовій і європейській політиці. 

   На конференції були пропозиції від Ж. Клемансо створити армію Ліги Націй, проте американська і британська делегації відразу заперечили проти цього. США у свою чергу змушені були відмовитись від ідеї створення Міжнародного арбітражу і Світового міжнародного суду. 14 лютого 1919 р. В. Вілсон представив Статут Ліги Націй пресі, журналісти відразу ж назвали документ «Євангелієм XX століття».

   Від самого початку існування міжнародної організації існували труднощі. Чимало неєвропейських учасників конференції були не задоволені тим, що у керуючій Раді Ліги Націй переважили європейські країни: Британія, Франція й Італія. Уже на першому засіданні Асамблеї неєвропейці, особливо делегати Аргентини, піддали жорсткій критиці Лігу Націй, називаючи її «європейським клубом» і вийшли з її складу. Також Лігу Націй звинуватили японці у расовій дискримінації, проте американці та британці відхилили і ці звинувачення.

 1.3 Мирні договори з Австрією, Угорщиною, Болгарією, Туреччиною.

 Паризька мирна конференція не зводилась лише до обговорення долі Німеччини, «Велика трійка» також приймала важливі рішення щодо Австро-Угорщини, Болгарії й Турецької(Османської імперії). Ці держави були у таборі переможених. Розподіл їхніх територій  вирішувався упродовж  договорів, що тривали до 1923 року. Прийняті договори виносилися на розгляд Ліги Націй, як організації, створеної для врегулювання проблем між державами повоєнного світу. 

Для початку переможені держави повинні були сплатити репарації країнам блоку Антанти.

Для Німеччини були поставлені наступні вимоги: 

- Німеччина залишалась без колоній та 1/8 її території 

- Встановити кордони з Францією, Бельгією, Люксембургом, Швейцарією, Австрією 

- Території Ельзас та Лотарингія повертались до володіню Франції 

- До Ліги Націй переходило правління в Саарській області. 

- Місто Гданськ – повинен був стати вільним містом 

- Райони Познань, Прусії та Померанії передавались до Польщі 

- Частина німецьких територій відійшла до Бельгії, Данії та Литві 

- Утворення Рейнської демілітаризованої зони на правому березі Рейну 

- Німецька армія неповинна була перевищувати 100 тис. чоловік, мати підводний флот, великі надводні судна, танки, авіацію, важку артилерію. 

- Генеральний штаб розпускався, відмінялась загальна військова повинність. 

- Німеччина повинна виплатити 132 млрд. золотих марок (велику частину Великобританії та Франції).

 Для гарантії виконання всіх умов війська союзників входять в Рейнську зону на 15 років 

Схожі договори були підписані з іншими державами. Це Австрія, Болгарія, Угорщина та Туреччина. Цими документами було зафіксувано нові кордони в зв’язку з утворенням нових держав в Центральній та Південно-східній Європі. 

Для Німеччини наслідками Версальського договору були: повний економічний крах, велика сума репарацій, загальне національне пригнічення, міжнародна політична ізоляція. Країни, раніше союзники Антанти задовольнили свої потреби в територіях та отримали значні внески в свою економіку завдяки німецьким репараціям.   

Версальським договором було юридично закріпино закінчення І Світової війни. Договір остаточно зафіксував п 1.4 Тоталітаризм як феномен ХХ ст. Його ознаки. 

ТОТАЛІТАРИЗМ (от ср.-вік. лат. totalis — увесь, цілий, повний). 

Одна із форм держави (тоталітарна держава), яка характеризується її повним контролем над усіма сферами життя населення, ліквідацією конституційних прав та свободи слова громадян, репресіями до опозиції та інакше мислячих діячів, перетворенням людини із цілі в засіб, наявністю правлячої партії,  можливим культом в особі вождя, терором та насильством як головними засобами підтримування порядку в тоталітарній державі. Тоталітаризм виник як феномен ХХ ст. на фоні післявоєнних соціально-економічних потрясінь і проявився в фашистській Італії, Германії, комуністичному режимі в СРСР, франкізму в Іспанії – в кінці 20-х років ХХ ст. 

Проти держав-агресорів, у відповідності зі статутом. Ліга Націй мала право застосовувати дипломатичні, політичні та економічні санкції. Вона могла втручатися у суперечки між державами, які не були її членами. Ліга виробила також порядок управління колишніми колоніальними володіннями Німеччини, заселеними арабами, що були у складі колишньої Турецької імперії. 

Ліга Націй була ефективним знаряддям підтримки Версальської системи. Разом з тим її засновники переслідували свої інтереси у міжнародній політиці. 

Завдання для класу

Скласти таблицю головних подій та дат у хронологічній послідовності

Домашнє завдання.

Опрацювати тему та підготувати відповіді на питання: 

1.  Наміри головних держав-переможниць на конференції.

2.  Версальський договір з Німеччиною. Створення Ліги Націй.

    Які цілі ставились перед Лігою Націй при створенні цієї міжнародної орга¬нізації?

3.  У чому полягали українсько-польські протиріччя, що виявились на Паризь¬кій мирній конференції?

4.  Мирні договори з Австрією, Угорщиною, Болгарією, Туреччиною.

5.  Тоталітаризм як феномен ХХ ст. Його ознаки. 

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Сен-Жерменський мирний договір з Австрією

За умовами Сен-Жерменського договору з Австрією, підписаного в передмісті Парижа 10 вересня 1919 р., колишня Австро-Угорська імперія припиняла своє іс¬нування. Південний Тіроль переходив до Італії, території Чехія та Мо¬равія стали областями нової держави - Чехословаччини, українська Буковина переда¬валась під контроль Румунії 

Австрія могла мати не більше 30-тисячну армію, її флот повністю переходив до союзників.

Заборонялось коли не будь об'єднуватися  Австрії та Німеччині.

«Особливою декларацією» заборонялись політичні та економічні зв'язки Австрії з Угорщиною.

Документи, матеріали:

Сен-Жерменський мирний договір. 10 вересня 1919 р.

(Витяг)

...Стаття 59. Австрія відмовляється... на користь Румунії від усіх прав на частину колишнього герцогства Буковинського...

Стаття 88. Незалежність Австрії не може бути скасована без згоди Ради Ліги Націй. Внаслідок цього Австрія зобов’язується утримуватися... від будь-якого акту, здатного прямо чи опосередковано порушити її незалежність у будь-який спосіб...

Стаття 120. Загальна кількість вояків в австрійській армії не повинна перевищувати 30 000, у тому числі офіцерів та нестройові частини... Австрійська армія має бути призначена винятково для підтримання ладу на території Австрії та її прикордонної поліції.

1.2 Нейїський мирний договір з Болгарією

27 листопада 1919 року. в Нейї-сюр-Сен було підписано договір із Болгарією. Вона втрачала Фракію, яка переходила до володінь Греції, та позбавлялася виходу до Егейського моря. Чисельний склад армії обмежувався кількістю до 20 тис. чоловік. Суму репарацій було визначено у 2,25 млрд золотих франків, що потрібно було сплатити протягом 37 років.

1.3  Тріанонський мирний договір з Угорщиною

Мирний договір з Угорщиною був підписаний 4 червня 1920 року. Затримка була пов’язана з існуванням Угорської радянської республіки. Територія Угорщини за новими домовленостями скорочувалась на 77 відсотків, а населення — на 59 відсотків. Під владу Румунії відійшли області Трансільванія та Банат, до Королівства сербів, хорватів і словенців — Воєводина і Хорватію. Угорщина більше не мала виходу до Адріатичного моря. Угорщина могла мати армію не більше 35 тис. чоловік і повинна була сплачувати репарації.

1.4 Севр: договір із Туреччиною (1920)

  Напередодні війни країна значно ослабла й природно, що турецька армія зазнала в ній поразки. Севрський договір,  між державами-переможницями та Туреччи¬ною 10 серпня 1920 року зафіксував руйнування Османської імперії, в якої відбирали  близько 80% володінь (Палестину, Трансйорданію, Ірак, Сирію, Ліван та інші території). Зона морських проток була під контролем країн Антанти. Туреччина, якій лишили частину півострова Мала Азія та смужку єв¬ропейської території з містом Константинополем, опинилась у

становищі колоніальної залежності. До того ж країна змушена була сплатити репарації переможницям.

 1.5  Лозаннський мирний договір і угода Туреччини з Радянською Росією. 

Севрський договір не дали вступити у силу. В результаті національно-визвольного руху, Туреччина відстояла свій суверенітет і відвоювала частину своїх територій. За укладеним договором з Радянською Росією у1921 році країна отримала місто Каре і навколишні території. 

Вже 24 липня 1923 року був підписаний новий мирний договір, за яким юридично фіксувався розпад Османської імперії та нові кордони Туреччини. Також ліквідовувався режим капітуляції і фінансовий контроль. 

1.6 "Українське питання" на конференції. 

На тому, щоб передати українські землі під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. Ігнорувалися виступи представників України про природне право українського народу на самовизначення  та незалежність.

З трохи більшим розумінням до українського питання на Паризькій мирній конференції поставились британці. Це пов'язано з тим, що радником британського міністерства закордонних справ був Л.Намієр, родом з України. Та вкрай складної ситуації це не змінювало і 25 червня 1919 року Польща отримала повне право на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації. 

Гнучку дипломатичну лінію, для заволодіння Закарпаттям, вели президент Чехословаччини Т.Масарик і міністр закордонних справ Е.Бенеш. Про всі дії вони консультувалися із західними державами та заручились підтримкою  емігрантів  США., тому у січні 1919 року  війська Чехії зайняли Ужгород, а

8 травня в Парижі було ухвалено угоду про передачу Закарпатської України Чехословаччині, яка пізніше ввійшла до Сен-Жерменського мирного договору.

1.7  Міждержавні суперечності на Далекому Сході. 

Під час Першої світової війни Японія, не брала участі у війні, скористалась тим, що європейські держави і США були зайняті у бойових діях, посилила свої позиції на Тихому океані та в Китаї. Британія наполягала на поділі Китаю на так звані "сфери впливу". 

Конгрес США затвердив програму військово-морського будівництва, згідно до якої американський флот до 1924 року мав стати найбільшим у Світі. Це автоматично означало виклик англійській перевазі на морі та вести боротьбу за першість, через відносну слабкість своєї економіки, Англія вже не могла, тому країні довелось прийняти аме¬риканські вимоги в питанні щодо англо-японського союзу. 

Територіальні придбання Японії в Китаї та на островах Ти¬хого океану, значне посилення її економічного та політичного впливу ви¬кликали зростання стурбованості серед американських правлячих кіл.

Після завершення війни далекосхідні ринки стали вагомішими для американських підприємців та банкірів. Цьому сприяло офіційне від¬криття в 1920 р. Панамського каналу, який значно скоротив морський шлях між портами США і Далеким Сходом.

Відносини між двома країнами ускладнювались також через їх нама¬гання посилити свій вплив на сході Радянської Росії.

Правлячі кола як США, так і Японії, почали відкрито говорити про можливість воєнно-морського зіткнення. Основні сили американського флоту були переміщені з Атлантичного на Тихий океан.

Запам’ятайте дати:

10 вересня 1919 р. -  Сен-Жерменський мирний договір.

27 листопада 1919 р. - Нейїський мирні договір.

4 серпня 1920 р. -  Тріанонський  мирні договір.

10 серпня 1920 р. - Севрський мирний договір.

24 липня 1923 р.  - Лозаннський мирний договір.

Завдання для класу

Дані про підписання мирних договорів з різними країнами звести у таблицю.

Запитання і завдання.

1. Які основні положення мирних договорів із союзниками Німеччини?

2. Як було врегульовано відносини з Туреччиною?

3. Яких територіальних утрат зазнали союзники Німеччини?

4. Чи можна назвати угоди з союзниками Німеччини справедливими? Відповідь обґрунтуйте.

5. Які територіальні зміни відбулися у Європі на 1923 р. у порівнянні з 1923 р.?

 6. Назвіть колоніальні володіння й підмандатні території, які отримали Англія і Франція.

7. Що було спільного в умовах мирних договорів із союзниками Німеччини?

8. Які цілі ставились перед Лігою Націй при створенні цієї міжнародної організації?

9.  Дайте оцінку Брестському мирному договору УНР з Німеччиною та її со¬юзниками.

10. У чому полягали українсько-польські протиріччя, що виявились на Паризькій мирній конференції?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1  Вашингтонська конференція.

   Суперечності, що утворилися між провідними країнами світу щодо розмежування сфер впливу на Тихому океані, на Далекому Сході та морських озброєнь, була покликана усунути Вашингтонська конференція.

Вашингтонська конференція відбувалася 12 листопада 1921 року — 6 лютого 1922 року. У роботі конференції бра¬ли участь представники США, Англії, Китаю, Японії, Франції, Італії, Нідерландів, Бельгії і Португалії, а також британські домініони та Індія. Ініціаторами зустрічі виступили США, які розраховували домогтися на конфе¬ренції вирішення питання щодо морських озбро¬єнь та закріпити нове співвідношення сил у Китаї. 

На конференції були прийняті домовленості, основні з яких: Договір «чотирьох», «п'яти», «дев’яти »

Договір чотирьох  держав (США, Англія, Японія, Франція) гарантував збереження всім його учасникам їх володінь у басейні Тихого океану. Країни учасники давали взаємні гарантії недоторканості колоній терміном на 10 років.

Японсько-англійський союз 1902-1921 років про поділ сфер впливу на Тихому океані скасовувався

   - Країни, що підписалися, зобов'язувалися взаємно поважати права одне одного щодо їхніх острівних територій у Тихому океані та спільно захищати їх у разі нападу іншої держави

   - Такі ж гарантії надавалися тихоокеанським володінням Португалії та Голландії.

Договір п'яти держав (Англії, США, Японії, Франції, Італії) був про обмеження морських озброєнь та встановлював пропорції у співвідношенні військово-морських флотів 5:5:3:1,75:1,75 послідовно зазначених держав. Заборонялося створювати нові військово-морські бази (крім США та Великобританії) в Тихоокеанському регіоні.

   - Водотоннажність всіх суден не повинна перевищувати 35 тис. тонн

   - Корабельні гармати повинні бути не більше16 дюймів

   - Угода про підводні човни

- Морські бази ніким не будуватимуться ближче, ніж за 5 тис. км від Японії

   - Договір фактично скасовував право Британії мати такий флот, який би дорівнював флотам двох наступних за нею держав.

Не бажаючи втрачати свою морську перевагу, Велика Британія пого¬дилась лише на обмеження граничного тоннажу великих бойових кораблів - лінкорів та авіаносців, котрі з розвитком підводного флоту й авіації втратили своє вирішальне значення.

Це був перший в історії договір про обмеження гонки озброєнь. Вперше Великобританія формально визнала рівність флоту США зі своїм.

6 лютого 1922 року був підписаний договір дев'яти держав, який проголошував принцип суверенітету і територіальної цілісності Китаю. Японія відмовлялась від монопольної політики у Китаї і повертала йому колишні території.

Потужні держави брали зобов'язання  розділяти Китай на сфери впливу і дотримуватися принципів "відкритих дверей" та "рівних можливостей".

   - Держави, що підписалися, визнавали суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість Китаю.

   - Усім цим державам надавались рівні можливості в економічній діяльності в Китаї й торгівлі з ним.

' '1.2 Значення Версальсько-Вашингтонської системи. 

Конференція чітко показала зростання впливу США в міжнародній політиці і уже в ході конференції США заявили про недостатність поступок зі сторони Японії у Китаї.Японія також після завершення конференції захотіла переглянути рішення, прийняті у Вашингтоні, що само собою породжувало нову, небезпечну конфронтацію на Далекому Сході.

Домовленості прийняті на Парижскій і Вашингтонській конференція заклали основу Версальсько-Вашингтонської системи  формування післявоєнних міжнародних відносин. Її створення дало можливість зменшити післявоєнну напругу та заклало основу для більшої стабільності у міжнародних відносинах.   Нова система була недосконалою, так як її творці «загнали» багато держав і народів у таке невигідне становище, що ті не могли не боротися проти такої системи. Країни Антанти  виявились немилосердними переможцями і весь тягар післявоєнних змін  поклали на переможені народи. Не було враховано, що країни позбулися тоталітарних режимів, що розв’язали війну. 

Назначені для виплати репарації не враховували можливості країн. Таким чином, піднялася хвиля шовінізму і націоналізму, і її силу підсилювало почуття національного приниження. Ніби під егідою самовизначення народів, як основу для національних рухів, переможці неодноразово порушували свої принципи і заплющували очі, коли порушували інші. У результаті прийнятих переділів кордонів, виникло багато районів з щільним проживанням національних меншин, які були там не з своєї волі. Німці - в Чехословаччині, Франції, Бельгії та Польщі; угорці - в Чехословаччині, Югославії та Румунії; українці - у Польщі, Румунії, Чехословаччині і т.д. Народам не варто було розраховувати на підтримку новоствореної системи міжнародних відносин. Також поза Версальською системою залишилась Росія. Для держав-переможців Антанти, вона була

зрадницею, яка окремо уклала мир з ворогом (мається на увазі Брестський мир 3 березня 1918 р.) Крім того більшовизм викликав у країнах Антанти неприязнь, що призвело до ізоляції Росії на міжнародній арені.

Версальсько-Вашингтонська система затвердила культ сили в між¬народних відносинах і багато в чому зумовила розв'язання нової світової війни. Недосконалість Версальської системи договорів полягала в тому, що вона не ліквідувала протиріччя між провідними країнами світу, які призвели до Першої світової війни. Вона лише констатувала нову розстановку сил на міжнародній арені після завершення війни.

дискусією на теми:

Які позитивні зміни в міжнародних відносинах відбулися після укладення Версальсько-Вашингтонської системи договорів?

Як Ви вважаєте, чому США наполягали на закріпленні принципів «відкри¬тих дверей» і «рівних можливостей» стосовно Китаю?

Домашнє завдання.

Опрацювати тему та підготувати відповіді на питання: 

1 Яка держава відігравала провідну роль на Вашингтонській конференції?

2 Представники яких держав підписали Договір чотирьох країн?

3 Вашингтонська конференція встановила нові відносини між великими дер¬жавами.      

4 Про який регіон світу перш за все йшла мова?

5 Якою була мета Вашингтонської конференції?

6 Чому США побоювались англо-японського зближення?

7 Про що йшла мова в Договорі чотирьох держав?

8 Сформулюйте основні положення Договору п'яти держав.

9 Розкрийте сутність Договору дев'яти держав.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Незадоволення окремих країн післявоєнним поділом територій

Версальсько-Вашингтонська система мала в собі великі суперечності, нехтування інтересів багатьох держав. Країни-переможниці Антанти підписали мирні договори і тепер пред'являли жорсткі вимоги уже до інших держав, які вже повалили режими, винні у розв'язанні світового побоїща (Німеччина, Австрія та інші). А на молоді демократії покладалася  провина за їхніх монархічних попередників.

Умови миру були несправедливими. Розміри репарацій набагато перевищували можливості переможених країн. Населення відчувало національне приниження, що створювало грунт для крайнощів націоналізму.

Представники нової Радянської Росії не були запрошені на конференції ні до Парижа, ні до Вашингтона. Більшовики захопили владу в  найбільшій у світі країні і нарощували свою міць. Російські комуністи  негативно оцінювали новостворену Версальську систему міжнародних відносин. 

  Аргументи прихильників нової системи

   - Новий міжнародний порядок поклав край Першій світовій війні

   - Розрядив повоєнну міжнародну напруженість

   - Заклав основи міжнародної стабільності

   - Встановив цивілізовані засади нового міжнародного права:

     - право народів на самовизначення;

     - відмову від війни як засобу вирішення міждержавних проблем

   - Було створено Лігу Націй - першу всесвітню організацію

   - Гарантовано цілісність Китаю 

   - Ряд країн здобули незалежність (Польща, Чехословаччина, Угорщина та ін.)

   - Розпалися багаторічні колоніальні імперії

  Аргументи критиків

   - За помилки і злочини своїх попередників тепер відповідають демократичні уряди і народи Німеччини, Австрії, Угорщини, Болгарії

   - Статті Версальського договору породили в Німеччині реваншизм

   - Репарації є несправедливими і нереальними

   - Визначення кордонів у Європі, як і довоєнне, було несправедливим

   - Новий міжнародний порядок ігнорував Росію

   - Традиційна система економічних зв'язків виявилася зруйнованою, країни боролись за ринки збуту товарів і ринки сировини

   - Нестабільність у Європі зовсім не була усунута

  Головні постанови Генуезької конференції.  

   (м. Генуя, Італія. Квітень-травень 1922р.) 

   29 країн-учасниць (з британськими домініонами - 34).

   Мета: пошук шляхів для економічного відновлення Центральної і Східної Європи

У 20-ті роки було здійснено ряд кроків подолання найбільш вразливих місць Версальсько-Вашингтонської системи. Однією з слабостей Версальсько-Вашингтонської системи було виключення з неї Росії. Спроба ізолювати Росію із-за прихильності її лідерів до ідеї світової революції не мала успіху, а тільки вносила деструктивний елемент у міжнародні відносини. 

На початку 20-х років, коли стало зрозумілим, що більшовики утвердились при владі, а плани світової революції нездійсненні, делегація Росії була запрошена на Генуезьку конференцію у 1922 р. На ній була зроблена спроба виробити спільні умови для нормалізації відносин з Радянською Росією та іншими радянськими республіками. Але протиріччя з питань виплати боргів подолати не вдалося. Країни Антанти виставили рахунок у розмірі 18 млрд. крб. У відповідь Радянська Росія пред'явила рахунок на 39 млрд. крб. за збитки від інтервенції країн Антанти. Делегація Росії категорично відмовлялася сплачувати борги Тимчасового уряду.

 Конференція не змогла прийняти вагомого документа; було вирішено продовжити її роботу в Гаазі

1.2 Рапалльський договір (1922)

Опинившись на конференції у критичному становищі, Росія і Німеччина у містечку Рапалло уклали договір про відновлення дипломатичних відносин. 

У драматичні за напруженістю дні роботи Генуезької конференції, у містечку Рапалло, що поблизу Генуї, дві країни - Німеччина і Росія на таємній нічній нараді (звідси назва - «піжамна нарада») 16 квітня 1922 р. уклали сепаратний договір. Документ підписали російський народний комісар закордонних справ Георгій Чичерін і міністр закордонних справ Німеччини Вальтер Ратенау. 

Цей договір поклав початок тривалому і плідному співробітництву між Росією і Німеччиною у 20-ті роки в економічній, політичній і військовій сферах Також він став своєрідним проривом на дипломатичному фронті, який вивів Росію із міжнародної ізоляції.   У 1925 р. цей договір було доповнено торговельною угодою між двома країнами, а в 1926 р. - пактом про ненапад.

  Головні положення Рапалльського договору:

   - Між Німеччиною й Росією відновлювалися дипломатичні відносини

   - Країни зобов'язувалися врегульовувати усі спірні питання шляхом взаємної відмови від претензій

   - Німеччина визнавала націоналізацію німецької власності в Росії і не вимагала її повернення чи відшкодування

   - Країни встановлювали режим найбільшого сприяння у торговельно-економічних відносинах між собою

   - Країни взаємно відмовлялися від відшкодування будь-яких збитків, заподіяних одна одній у попередній період

   - Припиняли виплати за утримання військовополонених

Співробітництво велося між країнами-паріями: Німеччиною, яку оголосили го¬ловним винуватцем розв'язування Першої світової війни, та Радянською Росією, що зневажала устої буржуазного суспільства та ліквідувала самі його основи в Росії. Національне приниження Німеччини та несправедливий міжнародний порядок щодо неї; економічна та політична блокада Радянської Росії викликали шалене прагнення реваншу - у Німеччини, і уперте прагнення до «експорту соціалістичної революції» та роздування «світової революції» - у Росії.

І ось виник союз двох країн-ізгоїв, які об'єднали свої сили для зростання еконо¬мічної могутності та, всупереч усім міжнародним договорам, нарощування воєнних мускулів двох держав... Через 11 років, коли в СРСР утверджувався сталінський тоталітарний режим, а в Німеччині до влади прийшли нацисти, німецько-радянське співробітництво продовжувалося. Л через 19 років після Рапалло радянські міста бомбили «юнкерси», керовані навченими в Росії німецькими пілотами.

 1.3  Гаазька  конференція

   (м. Гаага, Голландія. Червень-липень 1922 р.)

   Працювала у двох комісіях: російській і неросійській Питання, що обговорювалися:

   - Про іноземну приватну власність

   - Про зовнішні борги

   - Про надання кредитів

   Через те, що учасники конференції не дійшли спільної думки з російською делегацією, конференція зайшла в глухий кут і не спромоглася прийняти заключний документ

   1.4 Лозаннська  конференція

   (м. Лозанна, Швейцарія. Листопад 1922-липень 1923р.)

   Країни-учасниці: Англія, Франція, Італія, Росія, Греція, Румунія, Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС), Японія, США

   Мета: підготувати мирний договір з Туреччиною та встановити режим чорноморських проток Босфор і Дарданелли 

   Положення Лозаннського договору (24 липня 1923 р.):

   - Між Туреччиною і державами Антанти встановлювався мир

   - Узаконювалися нові кордони Туреччини

   - Встановлювався режим вільного проходу військових і торгових суден через протоки Босфор і Дарданелли

   - Жодна країна не мала права тримати війська й зброю в протоках

   - Скасовувався міжнародний фінансовий контроль над Туреччиною

   - Туреччина зобов'язувалася виплатити частину боргу Османської імперії

У жовтні 1925 р. відбулася Локарнська конференція, яка встановила нову систему європейської безпеки. її основою став рейнський гарантійний пакт, згідно з яким Франція, Німеччина і Бельгія брали на себе зобов'язання поважати існуючі кордони і не нападати один на одного. Це було перше визнання Німеччини як рівноправного партнера. Суперечливі питання передбачалося вирішувати у відповідності з арбітражною угодою, укладеною між Німеччиною, Францією і Бельгією.

Франція підписала також договір з Польщею і Чехословаччиною, в якому містилося зобов'язання, що Франція надасть їм допомогу у випадку агресії Німеччини. Але дії Франції ставились у залежність від рішення Ліги націй. До того ж жоден документ не гарантував, що східні кордони Німеччини мають бути незмінними. У 1926 р. Німеччина була прийнята до Ліги націй як постійний член Ради. Тим самим їй надали статус великої держави. А Великобританія ставала головним арбітром.

У 20-ті роки був зроблений великий крок у розвитку міжнародного права. Вперше широко і на міжнародному рівні обговорювалась проблема роззброєння. Правда, вона була

приречена на невдачу, тому що Версальсько-Вашингтонська система встановила нерівність в озброєнні і всі переговори фактично велись з метою закріплення такого становища.

Разом з тим вдалося підписати у 1925 р. Женевську конвенцію про заборону використання хімічної зброї, від якої у роки Першої світової війни загинуло 40 тис. осіб. Також було підписано конвенції про заборону використання варварських систем зброї (кулі "дум-дум", зі зміщеним центром тяжіння і т.д.) і про права військовополонених.

Поряд із встановленням відносної стабільності в Європі, відбулося загострення відносин з Радянським Союзом.

1.5 Локарнська конференція

   Першим із необхідних кроків до оздоровлення політичного клімату в Європі вбачалося відновлення німецької економіки. Три людини, які з часом стали близькими друзями, значною мірою були відповідальними за політичні зміни у цьому напрямі: німецький канцлер Ґустав Штреземанн, французький прем'єр Арістід Бріан і британський міністр закордонних справ консерватор Остін Чемберлен. 

Г. Штреземанн не бачив іншого шляху для відновлення величі Німеччини, як мирні переговори. Виступаючи у 1924 р. на засіданні німецького райхстаґу, він заявив: «Німеччина повинна грати картою примирення з Францією».

   А. Бріан, який, як справжній француз, дбав насамперед про безпеку Франції, також був не проти того, щоб біля її кордонів була миролюбна, а не агресивна Німеччина. О. Чемберлен продовжував політику лейбористського прем'єра Р. Макдональда, який засуджував зайняття французами і бельгійцями Руру і переконував, що єдиний засіб зберегти в Європі мир - замирення з Німеччиною. Ще у 1924 р. Р. Макдональд ініціював прийняття Лігою Націй Женевського протоколу і висунув план, за яким держави повинні були погодитися вирішувати всі суперечки лише через міжнародний арбітраж. Якщо ж якась держава відмовлялася б від арбітражу і вдавалася до війни, то всі інші члени Ліги Націй силою змусили б її до миру.

   Але Женевський протокол викликав гостре не сприйняття серед британських домініонів (Канада, Австралія та Нова Зеландія), оскільки, на їхнє переконання, надто міцно «прив'язував» їх до Європи. План Макдональда так і не був втілений у життя, але консервативний уряд Англії продовжив цю політику й наприкінці 1925 р. О. Чемберлен запропонував ефективніший, ніж Женевський протокол, механізм.

   Перед Локарно німці й французи не однаково розуміли слово «безпека»: для Франції воно означало бездіяльність Німеччини у кордонах, визначених у Версалі, а для Німеччини - свободу дій. Локарнські договори не були ідеальними угодами. Зокрема, вони не цілком задовольняли поляків і чехів, оскільки у разі нападу на них Німеччини Англія вкупі з Італією могли й не допустити, щоб Франція стала на їх захист, мотивуючи такі дії турботою про недопущення нової світової війни.

   Становище Польщі ускладнювалося ще й тим, що у разі її війни з СРСР Франція могла допомогти полякам лише провівши свої війська через територію Німеччини. Природно, німці такого ніколи не допустили б.

Однак саме Локарнські договори підвели остаточну риску під Першою світовою війною, стали тим мазком на загальній картині європейського миру, який не було зроблено у Версалі. Як тільки через 11 років, уже в нацистській Німеччині, А. Гітлер відмовився дотримуватися Локарнського договору, негайно почала назрівати нова світова війна.

    Постанови Локарнської конференції

   (5-16 жовтня 1925р., м. Локарно, Швейцарія.) 

   Країни-учасниці: Англія, Франція, Бельгія, Чехословаччина, Польща, Німеччина, Італія)

   Було попередньо підписано такі договори:

   Рейнський гарантійний пакт:

   (між Англією, Францією, Бельгією, Німеччиною, Італією):

   - Німеччина, з одного боку, і Франція з Бельгією, з іншого, взаємно визнавали існуючі кордони

   - Ці кордони також гарантувалися Англією, Францією й Італією

   - Сторони зобов'язались не нападати одна на одну

   - Спірні питання мали вирішуватися через міжнародний арбітраж

   - У разі порушення попередньої угоди однією з країн, інші повинні були надати допомогу жертві неспровокованої агресії

   - Рейнська зона залишається вільною від військ і озброєнь

  Франко-польський, франко-чехословацький договори:

   - Було заявлено, що угоди Франції з Польщею та Чехословаччиною не спрямовані проти східних кордонів Німеччини.

   - Франція, з одного боку, та Польща й Чехословаччина, з іншого, зобов'язувались надати взаємну допомогу у разі нападу на одну з країн Німеччини

1.6  Пакт Бріана—Келлога Проблеми роззброєння. 

У 1920-ті рр. відбувались два суперечли¬вих процеси: прагнення до роззброєння і шалена гонка озброєнь, яка за¬довольняла інтереси великого капіталу і приносила йому величезні прибутки. У ці роки вперше на міжнародному рівні широко обговорю¬вались проблеми роззброєння. Правда, вони були приречені на невдачу, оскільки Версальсько-Вашингтонська система встановила нерівність у озброєнні.

Подальші переговори завершились 27 серпня 1928 р. підписанням у Парижі договору між США,, Великою Британією, Францією, Німеччиною, Італією, Японією та іншими держа¬вами (всього договір підписали представники 15 країн).

Договір, який називають пактом Бріана - Келлога, проголошував від¬мову від війни як знаряддя національної політики і визнавав за необхідність вирішення суперечностей і конфліктів за допомогою мирних засобів.

Того ж дня США адресували ноту 48 державам пропозицією приєдна¬тися до пакту Бріана - Келлога. США розраховували об'єднати залучені до договору країни взаємними зобов'язаннями і посилити свій вплив у бо¬ротьбі за світову гегемонію. Невдовзі пакт підписали представники 69 дер¬жав (серед них і СРСР). Цей важливий міжнародний документ зустріли з ентузіазмом у всьому світі. З ним пов'язували надії на створення системи колективної безпеки і запобігання війні. Ф. Келлог, державний секретар США, у 1929 р. був відзначений Нобелівською премією миру (у 1926 р. ла¬уреатом премії став А. Бріан).

Наслідки підписання пакту Бріана—Келлога. 

Реальних передумов для відмови від війни як засобу для вирішення міжнародних суперечностей у той час просто не існувало. Учасники пакту - Німеччина, Італія і Японія - активно вели підготовку до агресивних війн. 1930-ті рр. фактично звели нанівець положення Версальсько-Вашингтонської системи.

З іншого боку, вперше був втрачений реальний шанс запобігання масштабній війні. Цей документ не раз згадували потім, коли країни Європи опинилися у вогні світової війни і намагалися, уже вкотре, знайти винуватців її розв'язання. Проте час був безнадійно згаяний.

1.7 Рурська криза. Передумови Лондонської конференції

На кінець 1922 р. найгострішою проблемою між Німеччиною і країнами-переможницями було питання про репарації. Німеччина була не в змозі сплачувати визначені у 1921 р. суми. Скориставшись цим, у січні 1923 р. Франція і Бельгія ввели війська на територію Рурського вугільного басейну і Рурської області. Окупація Руру, де була зосереджена важка промисловість Німеччини, призвела до загострення економічної кризи в країні. Тисячі підприємців припинили роботу через відсутність сировини, зросло безробіття, посилилась інфляція. У відповідь на репресії окупаційної влади (штрафи, арешти, смертні вироки, депортація 130 тис. мирних жителів) населення Руру розпочало опір у формі саботажу і страйку. Зважаючи на катастрофічну економічну обстановку в Німеччині, новий канцлер Г. Штреземан зумів припинити «пасивний опір». Криза мала міжнародний характер, під час неї ні США, ні Велика Британія не підтримали Францію, не бажаючи її лідерства в Європі. Франція (як і Бельгія) змушена була вивести свої війська і дати згоду на перегляд репараційних зобов'язань Німеччини.

1.8 Лондонська конференція. Прийняття плану Дауеса.

 За цих умов у липні 1924 р. в Лондоні була скликана конференція, яка схвалила допо¬відь, опрацьовану комісією експертів під керівництвом американського банкіра Ч. Дауеса (план Дауеса), який у 1925 р. став віце-президентом США. Цей план був спрямований на фінансову стабілізацію європейських країн, сприяння їх економічному розвитку та, відповідно, зростання ролі США в світовій економіці. Основні положення плану були такими:

Німеччина зобов'язалась вчасно виплачувати репарації;

Німеччина погодилась відкрити свій ринок для американських товарів;

Франція мала вивести свої війська з Руру;

завдяки запропонованому США кредиту для покриття перших пла¬тежів за репараціями Німеччині були гарантовані її виплати;

створювались умови для іноземних інвестицій в економіку Німеччини;

скасовувався міжнародний контроль над фінансами та економікою Німеччини.

Вирішення проблеми репарацій Німеччини за планом Ч. Дауеса

План був розрахований на те, що німецькі підприємства і фірми перенесуть свою зовнішньоекономічну діяльність у Східну Європу, насамперед у СРСР. США, Велика Британія і Франція мали намір таким чином позбутися потенційного конкурента в Європі.

План Дауеса, з одного боку, сприяв економічному розвитку європейських країн; з іншого - створив фінансову базу для зростання реваншизму в Німеччині, сприяв її експансії на Схід. Прийняття плану Дауеса було свідченням зміцнення позицій США в Європі та провалу домагань Франції встановити свою гегемонію на континенті.

План Юнга. Другий репараційний план для Німеччини був прийнятий у 1929 р. і мав назву «план Юнга», оскільки головою створеного Лігою Націй комітету експертів у справах вирішення репараційних питань став відомий американський бізнесмен, президент електротехнічного тресту О. Юнг. У серпні 1929 р. план Юнга був затверджений на міжнародній конференції в Гаазі. За новим репараційним планом розмір щорічних ви¬плат був зменшений і визначений в 2 млрд марок на найближчі 37 років.

Відповідно до плану Юнга всі форми контролю над Німеччиною, її гос¬подарством і фінансами ліквідувалися. Для отримання кредитів і поділу репарацій був створений Банк міжнародних розрахунків, але його головна функція полягала у фінансуванні важкої і військової промисловості Німеччини. Було вирішено, що Німеччина знову матиме право керувати рейхсбанком та імперською залізницею. План Юнга сприяв зміцненню позицій великого капіталу, який пізніше привів до влади нацистів.

ЗАПАМ'ЯТАЙТЕ ДАТИ

10 квітня - 19 травня 1922 р. - робота Генуезької конференції

16 квітня 1922 р.   -            підписано договір між РРФСР і Німеччиною

20 листопада 1922  - 24 липня 1923 рр. -  робота Лозаннської конференції

5-16 жовтня 1925 р. -            робота Локарнської конференції

27 серпня 1928 р. -            підписання пакту Бріана-Келлога

еми для обговорення в групах та дискусії:

Які рішення міжнародних конференцій, положення укладених угод і пак¬тів сприяли поліпшенню міжнародної ситуації в 1920-ті рр., а які посилювали міжнародну напругу?

Які міжнародні угоди й ініціативи стали підґрунтям для реваншизму й зростання впливу нацизму в Німеччині?

Як Ви вважаєте, чи були в 1920-ті рр. реальні можливості запобігти розв'язанню нової світової війни?

Домашнє завдання:

1. У чому полягала проблема репарацій після Першої світової війни?

2. З якою країною Німеччина підписала в 1922 р. свій перший міжнародний договір?

3. Які дві країни стали ініціаторами підписання пакту Бріана-Келлога?

4. Назвіть головні положення Рапалльського договору.

5. Чому Генуезька конференція завершилась фактично безрезультатно?

6. Назвіть основні рішення Лозаннської конференції.

7. Які основні положення передбачав план Дауеса?

Тема № 3

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАлу

.1 Зміна статусу США у світі після Першої світової війни

Спустошена війною Європа лежала в руїнах, і ні Англія, ні Франція, ні тим більше Німеччина не могли претендувати на лідерство у світі. Щоб там не говорили у Версалі Д. Ллойд Джордж чи Ж. Клемансо, але саме мільйонна американська армія в Європі схилила шальки терезів на користь Антанти й вирішила долю війни. Відшкодуванням за життя й здоров'я близько 300 тис. американців став величезний міжнародний авторитет США та чималі прибутки. Думка про світове лідерство Сполучених Штатів здається напрочуд вмотивованою. Проте не всі погоджуються з нею.

   Американців повоєнного часу надто непокоїли внутрішні проблеми: інфляція, внаслідок якої хліб подорожчав удвічі, а одяг - утричі, невлаштованість 3 млн ветеранів, які повернулися додому, зростання безробіття. Власне, тому примарною для загалу видавалася ідея міжнародного домінування Америки. Стомлені негараздами, спричиненими війною, американці прагли простого людського щастя й знову поверталися до ізоляціонізму.

    Аргументи прихильників

   - Провідні європейські країни були знесилені війною та революціями й не могли конкурувати зі США в боротьбі за світове лідерство

   - За рівнем озброєння США наздогнали Німеччину, Велику Британію й Францію, а їхній військово-морський флот не поступався послабленому флоту Великої Британії

   - До Першої світової війни Сполучені Штати були боржником Європи, а тепер вони стали світовим кредитором. Оскільки кредити надавалися країнам з різних куточків світу, то, відповідно, весь світ став зоною «життєвих інтересів» США

   - На початку 20-х рр. Америка виробляла майже половину (48 %) світової промислової продукції, зокрема 80 % автомобілів, 60 % сталі, 50 % нафти тощо

   - У свідомості американців утверджувався принцип поширення американських цінностей на весь світ

    Аргументи опонентів

   - Справді, під час війни та одразу по її завершенні США були незаперечним світовим лідером, але після війни, відмовившись вступити до Ліги Націй, добровільно зреклися цього статусу, не закріпивши здобуте на полях битв

   - Більшість американців - прихильників ізоляціонізму, вважали, що європейські проблеми - це справа Європи, а США повинні знову опікуватися долею Західної півкулі

   - Самоусунення Америки від Європи як епіцентру світової політики знову зробило її всього-на-всього регіональним лідером

   - Сенат не вірив у всемогутність Америки й у те, що країна зможе однаково успішно контролювати і Європу, й зону Тихого океану. Американська еліта сумнівалася, що це дало б вигоди і прибутки, а не розпорошення сил

   - У міру зменшення страху перед Німеччиною знову відновили свої позиції Англія й Франція. Тому СІЛА були економічним лідером світу, але до вступу у Другу світову війну не були ним у глобальному політичному сенсі

1.2 Перша світова війна та роль у ній США. Участь США у післявоєнному світовому економічному устрої

Коли почалася Перша світова війна, США намагалися залишитися  нейтральною країною, однак симпатії та інтереси американців були на боці Союзників (Антанти) і 6 квітня 1917 року США вступили у війну на їх стороні.  В 1919—1921 рр.  А в післявоєнний час «14 пунктів» президента Вілсона лягли в основу формування Ліги Націй.

Рішення Паризької мирної конференції виявилися не такими, як сподівалась адміністрація президента В.Вільсона. Головні об’єкти післявоєнного поділу світу були передані під управління Англії, Франції та Японії. Сполучені Штати не одержали жодної з мандатних територій. У Лізі Націй провідне становище посіли не Сполучені Штати, а Англія та Франція.

Провал планів США на Паризькій мирній конференції пояснювався тим, що зовнішньополітичні позиції США залишалися порівняно слабкими. До того ж у самих США існувала серйозна опозиція зовнішньополітичному курсові президента В.Вільсона.

Виступаючи під прапором ізоляціонізму, республіканці були проти ратифікації Версальського договору, закликали відмовитися від участі США в Лізі Націй. Вони вважали вступ Сполучених Штатів у союз із європейськими державами можливим лише за тієї умови, що там від початку незаперечним лідером буде США. Республіканці висунули гасло "свободи рук" для США, сподіваючись поступово забезпечити військово-політичну перевагу Сполучених Штатів над європейськими державами і цим зробити важливий крок на шляху до світової першості. Гострі сутички між республіканцями (ізоляціоністи) і демократами(експансіоністи) на чолі з Вільсоном були відображенням боротьби різних політичних угруповань з питання про методи завоювання світової гегемонії.

У березні 1920 р. сенат не ратифікував Версальського договору, що містив положення про Лігу Націй. Це означало, що зовнішньополітичний курс, узятий урядом Вільсона в роки Першої світової війни, зазнав поразки.

Не мали успіху і всі спроби уряду Вільсона домогтися успіхів у боротьбі проти більшовицького режиму в Росії.

Поразка Вільсона, який репрезентував реформаторське крило правлячих кіл, і водночас демократів, на виборах 1920 р. мала далекосяжні наслідки у внутрішній політиці. У США надовго було заблоковано проведення соціальних реформ, а у зовнішній політиці запанував ізоляціонізм.

1.3 Політичний курс республіканської адміністрації

Влітку 1920 р. у США вибухнула глибока економічна криза, що зачепила всі галузі промисловості. Спричинили її скорочення воєнного виробництва і конверсія. Кількість безробітних у 1921 р. сягнула 5,7 млн. Реальна заробітна плата знизилась у середньому на 20-25%.

Криза промисловості перепліталася з кризою аграрному секторі. До весни 1921 р. ціни на сільськогосподарські товари у США знизились у 3-4 рази. Це призвело не тільки до скорочення прибутків фермерів, а й до розорення багатьох із них.

Невдоволення робітників і фермерів їхнім тяжким становищем виявилося під час виборчої кампанії 1920 р. З цього скористалися республіканці. На виборах 1920 р. вони здобули перемогу. Їх кандидат на посаду президента США Уоррен Гардінг зібрав більш як 16 млн голосів, тоді як кандидат демократів Джеймс Кокс — лише 9 млн. Після восьмирічної перерви республіканська партія доступилася до влади. Гардінг узяв курс на повернення до довоєнних порядків ("нормальності", як він казав). Консервативні тенденції мали двоякий вплив на внутрішнє життя країни. З одного боку відбувається небачений розвиток економіки з іншого – йде накопичення і поява цілої низки проблем, які мали далекосяжні наслідки.

ще 1919 р. республіканці заблокували реформи у сфері трудових відносин, про надання права робітникам на страйк. Адміністрація Гардінга виступала проти політики державного регулювання. Проте було створено всі умови для збільшення прибутків великих промисловців, банкірів, підприємців. У1921 р. було скасовано за проваджений у період війни податок на надприбутки корпорацій. Згодом були  підвищені мита на імпорт до США важливих промислових товарів. Це призвело до росту цін на внутрішньому ринку. Прибутки монополій одразу підстрибнули.

Для збільшення прибутків представники великого капіталу не зупинялися перед прямим порушенням закону. Корупція державного апарату стала всеохоплюючою. У 1921-1922 рр. великі нафтопромисловці підкупили міністра внутрішніх справ і незаконно одержали в оренду державні нафтоносні райони в Каліфорнії та Вайомінгу. На шлях шахрайських угод із монополіями стали міністр юстиції, голова федерального бюро допомоги ветеранам війни та інші високі урядовці республіканської адміністрації. Дії багатьох членів республіканської адміністрації, що були близькі до Гардінга, мали настільки скандальний характер, що це стало компрометувати самого президента. І тільки несподівана смерть у серпні 1923 р. врятувала його від суду і ганьби викриття.

Єдиною серйозною реформою, здійсненою республіканцями, було надання виборчих прав жінкам (1920 р.).

   Чимало американців були переконані, що причиною їхніх нестатків, падіння в суспільстві моралі й зростання злочинності був алкоголь. Після сторічних дебатів у 1919 р. в США було прийнято названу «шляхетним експериментом» XVIII поправку до конституції, за якою запроваджувався «сухий закон». Відтепер на усій території країни заборонялося виготовлення та продаж спиртних напоїв, а також знищувалися їхні запаси.

Проте невдовзі виявилося, що виконати закон практично неможливо. Ті з американців, хто вважав XVIII поправку порушенням їхньої особистої свободи - головного завоювання Американської революції, стали пити ще більше, ніж раніше. Пиво, вино і джин у величезних кількостях вироблялися нелегально, а також контрабандним шляхом

завозилися з підпільних ґуралень, що знаходилися на території Канади. Як наслідок у країні з`явились банди організованих злочинців (гангстери), що взяли під контроль весь нелегальний бізнес горілчаних напоїв, наркотиків, проституцію. Поширилась корупція серед правоохоронних органів. Масовим стало таке явище як рекет. Війни між бандами гангстерів, що боролись за контроль над нелегальним бізнесом, стали потрясати великі міста США.  Одним з найвідоміших  тодішніх «королів злочинного світу» став Аль Капоне. Урешті-решт, 1933 р. «сухий закон» було скасовано.

   Непокоїли Америку й інші проблеми. Війна одночасно пробудила патріотизм і страх перед комунізмом. Тріумф більшовиків у Росії, вибух бомби у діловому центрі Нью-Йорка Уолл-стрит та інші події зумовили «античервону» паніку. Очікування ліворадикальної революції призвели до несправедливих переслідувань і навіть тюремного ув'язнення представників лівих партій.

   Недоброзичливо ставилися деякі американці й до емігрантів, яких з початку століття до 1915 р. прибуло до США понад 13 млн. Вони, погоджуючись на неприйнятну для американців низьку платню за свою роботу, створювали їм конкуренцію в пошуках роботи; об'єднуючись у земляцтва, не піддавалися американізації тощо. У 1924 та 1929 рр. у США було прийнято закони, якими встановлювалися обмеження для прийому емігрантів - не більше 150 тис. на рік.

Знову став процвітати Ку-клукс-клан, який на півдні США контролював цілі райони. Поширення набула расова сегрегація. У деяких південних штатах під заборону потрапило викладання тих знань, що розходяться з Біблією. Так, шкільний учитель Джон Скопс був притягнутий до суду і засуджений за викладання теорії Дарвіна.

У зовнішній політиці республіканські лідери висунули такі принципи, як відмова від військово-політичних союзів з європейськими країнами та активізація економічної експансії Сполучених Штатів.

Адміністрація Гардінга прагнула досягти новими методами старої мети — утвердження світової гегемонії Америки.

У серпні 1921 р. було підписано сепаратний договір між США і Німеччиною, за яким за США закріплялися всі права, надані їм Версальським договором.

Різко посилилась економічна експансія США на Далекому Сході, особливо в Китаї. Все це створювало серйозну загрозу для міжнародних позицій Англії, що призвело до напруження відносин між двома країнами. Різко загострилися протиріччя між США та Японією. США, які вважали себе "обділеними" у Версалі, прагнули взяти реванш. Уже через два роки після Паризької конференції 1919 р. американська дипломатія на Вашингтонській конференції змогла записати до свого активу першу велику перемогу. 

На Вашингтонській конференції 1921-1922 рр. делегація США, спираючись на економічну могутність Америки, використовуючи такий важливий засіб впливу на інші країни, як воєнні борги, домоглася значних поступок із боку європейських держав. Були прийняті доктрина "відкритих дверей" щодо Китаю, договори про обмеження морських озброєнь і про недоторканність острівних володінь держав-учасниць у Тихому океані, що свідчило про підвищення політичної ваги США в системі міжнародних відносин. Стосовно радянської Росії уряд Гардінга взяв курс на продовження політики економічної блокади і дипломатичної ізоляції. 25 березня 1921 р. державний секретар США Х’юз заявив, що до здійснення "корінних змін" у соціально-економічному устрої Росії про відновлення

торгових, а надто дипломатичних, відносин між США і радянською державою годі й казати. Проте здійснення в СРСР політики непу відкрило шлях до американо-радянських торгівельних відносин.

1.4 Робітничий та демократичний рухи

Економічна криза 1920-1921 рр. дала могутній поштовх до активізації робітничого руху. Значною спонукою до його розгортання стала ліквідація мінімальних соціальних програм, впроваджених демократами у попередні роки ("справедливий курс").

Найбільшої сили страйковий рух досяг улітку 1922 р., коли він майже одночасно розгорнувся в текстильних центрах Нової Англії, у вугільній промисловості й на залізничному транспорті. Загалом страйковий рух початку 20-х рр. був менш успішним, ніж у перші післявоєнні роки. Поразка великих страйків потягла за собою остаточну втрату завоювань перших післявоєнних років, унаслідок чого США у 20-ті рр. були країною з найвідсталішим соціальним законодавством серед країн Заходу. Тільки бурхливе піднесення економіки: зростання зайнятості та заробітної плати вгамувало боротьбу робітників за свої права.

Економічна криза 1920-1921 рр. дала новий імпульс і розвиткові демократичного руху. Одним із важливіших його напрямків став негритянський рух. Тяжке економічне становище негритянського населення, жорстока расова дискримінація, терор куклукскланівців — усе це викликало опір негрів, очолюваних найбільшою негритянською організацією — Національною асоціацією сприяння прогресу кольорового населення, створеною ще у 1909 р. Одним із її керівників був визначний негритянський вчений, письменник, громадський і політичний діяч Вільям Дюбуа.

 Одночасно розгорнувся негритянський рух під гаслом "Назад в Африку", що його очолив Маркус Гарві. На початку 20 х рр. рух Гарві залучив мільйони негрів. Але невдовзі Гарві відмовився від своєї радикальної платформи. Разом із ним до ідеї повернення охололи й широкі маси негритянського населення, які збагнули, що розв’язання негритянського питання полягає не в спробах здійснення гасла "Назад в Африку", а в боротьбі за покращання становища негрів у самих Сполучених Штатах.

1.5 Особливості стабілізації у США. "Процвітання"

Сполучені Штати раніше від інших високорозвинених країн вступили в період стабілізації. У 1922-1929 рр. відбувався бурхливий розвиток промислового виробництва. Наприкінці цього періоду США виробляли 44% промислової продукції капіталістичного світу, тобто більше, ніж Великобританія, Франція, Німеччина, Італія та Японія разом узяті.

Важливим поштовхом до зростання виробництва стало поширення конвеєрного методу масового виробництва.

Вперше з найбільшою ефективністю ці методи було використано на автомобільних заводах Генрі Форда в Детройті. Впровадження нових технологій привело до побільшення виробництва. Окремим підприємцям було не під силу створення великих підприємств. Тому дедалі більшу роль почали відігравати акціонерні товариства й корпорації — своєрідні форми колективного бізнесу. Масова поява акцій сприяла розвитку фондового ринку.

Найбільш інтенсивно розвивалися автомобільна, машинобудівна, електротехнічна, хімічна, авіаційна та деякі інші галузі. У кожній з них домінували 3-4 найбільші компанії. До 1929 р. корпорації об’єднували майже половину фабрик і заводів країни. Кількість банків у США зменшилася за 1920-1929 рр. з 30 до 24 тис., а їхні капітали збільшилися на 21 млрд доларів.

США значно збільшили експорт товарів, активно наступаючи на позиції своїх суперників. Економічне піднесення 20-х рр. мало ряд особливостей: суднобудування, виробництво залізничного обладнання, текстильна і вугільна галузі занепадали. Виробничі потужності в машинобудуванні та металургії не були повністю завантажені. Сільське господарство переживало затяжну кризу. У країні було 2-3 млн безробітних. З кожним роком зростав обсяг продажу в кредит, за рахунок майбутніх доходів населення, що свідчило про звуження внутрішнього ринку та загострення проблем збуту. Хоча тоді було поширене гасло: «Реклама плюс кредит – процвітання назавжди!».

В країні дуже нерівномірно розподілялося національне багатство. Заробітна плата звичайних працівників не збільшилася, тоді як прибутки великих підприємців-монополій виросли більш як втричі. Лише заможні, ще більше багатішали, купували дорогі машини, будинки, яхти. 

Нестабільною була і фінансова система. У 20-ті рр. на Нью-Йоркській фондовій біржі — найбільшій у світі — відбувався справжній бум, викликаний небувалим підвищенням курсу акцій. Це залучило на ринок цінних паперів значні фінансові ресурси. Всі прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх продати. Коли ж цей спекулятивний бум досяг вищої точки, почалось обвальне падіння акцій, а згодом і криза.

Сталися зрушення і в політичному житті країни. На виборах 1924 р. у боротьбу вступила нова сила. Окрім Демократичної та Республіканської партій, у виборах брав участь Прогресивний блок, який підтримував сенатора-республіканця від штату Вісконсін Р.Лафоллета. Він балотувався як незалежний кандидат у президенти. Його підтримували Американська федерація праці — АФТ, соціалістична партія та кілька громадських організацій. Рух на підтримку Лафоллета був найбільшим в історії США масовим народним політичним виступом, що вийшов за межі двопартійної системи. Лафоллет зібрав на виборах 4,8 млн голосів і незабаром його блок розпався.

Президентом США було обрано К.Куліджа. Новий уряд проголосив девіз: "Справа Америки — бізнес". Нова політика сприяла ростові прибутків монополій, знижуючи з податки для корпораці.  Кулідж двічі відхиляв законопроект про допомогу фермерам. Економічне та політичне життя країни знаходилося під контролем сімейств фінансової олігархії — Моргана, Рокфеллера, Дюпона, Меллона, а також чиказької, бостонської та клівлендської фінансових груп. Найважливіші посади в кабінеті Куліджа обіймали

представники фінансового капіталу. Міністром фінансів був "алюмінієвий король" Ендрю Меллон, міністром торгівлі — Герберт Гувер, близький до Моргана підприємливий ділок.

Перемога республіканців на виборах 1928 р. привела в Білий дім нового президента Г.Гувера. Велику роль відігравали обіцянки уряду подолати злидні та забезпечити кожному громадянину гарне життя. На міжнародній арені США проводили політику експансії, називаючи її "політикою ізоляції" . США були арбітром у вирішенні проблеми репарацій у повоєнній Європі, так як запропонований ними 1924 році план Даусса ставив країну у вигідне економічне положення.  1929 р. було розроблено ще один план, план Юнга, який сприяв більшому проникненню американського капіталу в Європу.

США брало участь у боротьбі за панування в Китаї, та разом з іншими державами знищували національно-визвольний рух в Китаї. Також країна чинила фінансово-економічний натиск на країни Латинської Америки. Ввела збройну інтервенцію, в Центральній Америці та басейні Карибського моря. 

У роки стабілізації загострилася боротьба між США та Великобританією за контроль над ринками та сировинними ресурсами. Американські монополії дедалі відчутніше тиснули на англійських конкурентів. Посилилось і морське протистояння.

США були єдиною з великих держав, яка відмовлялася визнати СРСР. Одначе республіканська адміністрація не перешкоджала діловим колам США в розвитку економічних і торговельних відносин з Радянським Союзом. Незважаючи на відсутність договірно-правової основи радянсько-американської торгівлі, її обсяг у другій половині 20-х рр. невпинно зростав. У 1930 р. США вийшли на перше місце з-поміж імпортерів товарів до Радянського Союзу (головно машин і промислового обладнання). І тільки у 1933 р. США і СРСР установили дипломатичні відносини. Це відбулось саме в той момент, коли сталінський режим показав своє справжнє хижацьке лице (міліони людей в України, Північному Кавказі, Казахстані вмирали від Голодомору).

1.6 Велика депресія Крах на Нью-Йоркській біржі 29 жовтня 1929 р. («чорний вівторок») сповістив про початок небувалої за глибиною і руйнівною силою економічної кризи. За один день загальна сума падіння ціни акцій складала 10 млрд дол. До літа 1932 р. промислове виробництво у США скоротилося майже вдвічі проти 1929 р. Тисячі банків, промислових і торгових компаній збанкрутували. Але великі корпорації, які поглинули багато дрібних і середніх фірм, утрималися завдяки допомозі уряду.

 Криза призвела до небаченого зростання безробіття. На околицях міст виросли "гувервілі" — селища з халуп, у яких жили безробітні та їхні сім’ї, позбавлені житла. Біля благодійних пунктів за мискою юшки вишиковувалися довгі черги голодуючих. Сотні тисяч людей блукали країною в безнадійних пошуках роботи, серед них було чимало розорених фермерів.

Розгорнувся масовий рух безробітних, які організували два "голодні походи" на Вашингтон. Вони вимагали забезпечення ро¬ботою, введення системи соціального страхування і видачі допомоги безробітним, припинення звільнень, збереження заробітків працюючим, визнання права на організацію профспілок. Для придушення виступів уряд застосовував війська і поліцію, але рухи не припинялись.

Безробіття вперше в історії сягнуло астрономічної цифри — 17 млн осіб. Недарма криза залишилася в історичній пам’яті американців символом національної трагедії. Початок і швидке розростання її дошкуляли американцям ще й тим, що, повіривши в нескінченне "процвітання" 20-х рр., вони виявилися морально непідготовленими до біди. Криза викликала спочатку не активну протидію, а розгубленість. Становище погіршувалося через відсутність у країні системи соціального забезпечення, що було результатом панування індивідуалістичної моралі. Тому криза економіки стала й кризою американського індивідуалізму. Погляди американців звернулися до держави, втручання якої здавалося єдиним засобом виживання.

Характерно, що найбільші масові рухи, які з’явилися в роки кризи, вимагали державного регулювання. Безробітні вимагали створення державної системи страхування з безробіття, ветерани Першої світової війни — державної підтримки, фермери закликали Вашингтон покласти край зниженню цін на їхню продукцію. Криза припала майже повністю на час президентства республіканця Гувера. Він обійняв посаду 4 березня 1929 р. за півроку до початку кризи і залишив Білий дім рівно через 4 роки, коли криза вже проминула свій пік. За іронією долі Гувер був одним із найпослідовніших прихильників індивідуалізму. На його думку, найбільше, на що могла піти держава, — це стати координатором приватної ініціативи і незалежним арбітром у боротьбі конкуруючих соціальних і політичних груп. Гувер, крім того, вважав, що причини кризи полягають у розладі світового господарства після війни, американська ж економіка цілком здорова і не потребує сильнодіючих ліків.

 Криза призвела до небаченого зростання безробіття. На околицях міст виросли "гувервілі" — селища з халуп, у яких жили безробітні та їхні сім’ї, позбавлені житла. Біля благодійних пунктів за мискою юшки вишиковувалися довгі черги голодуючих. Сотні тисяч людей блукали країною в безнадійних пошуках роботи, серед них було чимало розорених фермерів.

Розгорнувся масовий рух безробітних, які організували два "голодні походи" на Вашингтон. Вони вимагали забезпечення ро¬ботою, введення системи соціального страхування і видачі допомоги безробітним, припинення звільнень, збереження заробітків працюючим, визнання права на організацію профспілок. Для придушення виступів уряд застосовував війська і поліцію, але рухи не припинялись.

Безробіття вперше в історії сягнуло астрономічної цифри — 17 млн осіб. Недарма криза залишилася в історичній пам’яті американців символом національної трагедії. Початок і швидке розростання її дошкуляли американцям ще й тим, що, повіривши в нескінченне "процвітання" 20-х рр., вони виявилися морально непідготовленими до біди. Криза викликала спочатку не активну протидію, а розгубленість. Становище погіршувалося через відсутність у країні системи соціального забезпечення, що було результатом панування індивідуалістичної моралі. Тому криза економіки стала й кризою американського індивідуалізму. Погляди американців звернулися до держави, втручання якої здавалося єдиним засобом виживання.

Характерно, що найбільші масові рухи, які з’явилися в роки кризи, вимагали державного регулювання. Безробітні вимагали створення державної системи страхування з безробіття, ветерани Першої світової війни — державної підтримки, фермери закликали Вашингтон покласти край зниженню цін на їхню продукцію. Криза припала майже повністю на час президентства республіканця Гувера. Він обійняв посаду 4 березня 1929 р. за півроку до початку кризи і залишив Білий дім рівно через 4 роки, коли криза вже проминула свій пік.

За іронією долі Гувер був одним із найпослідовніших прихильників індивідуалізму. На його думку, найбільше, на що могла піти держава, — це стати координатором приватної ініціативи і незалежним арбітром у боротьбі конкуруючих соціальних і політичних груп. Гувер, крім того, вважав, що причини кризи полягають у розладі світового господарства після війни, американська ж економіка цілком здорова і не потребує сильнодіючих ліків.

Дальше поглиблення кризи показало, що цих заходів не досить, однак адміністрація Гувера пішла навіть на згортання її скромних програм. Коли ж у бюджеті Федерального уряду утворився дефіцит і становище стало безвихідним, Гувер погодився видавати державні позички штатам і приватним корпораціям для допомоги громадянам.

І сама криза, і неспроможність політики президента її здолати, не могли не викликати падіння впливу республіканської партії, яка після громадянської війни тривалий час домінувала на політичній арені країни. Їх опоненти — демократична партія — отримали унікальний шанс прийти до влади. У 1930 р. вони зробили перший крок до цього, завоювавши більшість у палаті представників Конгресу.

Запам’ятайте дати:

1922-1929 рр. – період „процвітання (проспереті) в США

29 жовтня 1929 р. – „чорний вівторок”, крах нью-йорської фондової біржі, початок „великої депресії” в  США (1929-1933).

апитання і завдання

1. Як змінилося становище США після Першої світової війни?

2. Які особливості політичного та економічного розвитку США у 20-ті рр.?

3. Чим були зумовлено домінування Республіканської партії у політичному житті США в 20-ті роки?

4. Дайте характеристику розвиткові робітничого руху і руху за демократичні права у 20-ті рр. Чому вони зазнали поразки?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 "Новий курс" Ф.РузвельтаНовим способом виходу з кризи, що і стало у подальшому початком глибоких реформ американського суспільства, стала політика президента Франкліна Рузвельта в 1933-1941 рр., яку запам’ятали в історії як "новий курс".

узвельт, будучи з 1928 р. губернатором штату Нью-Йорк, найбільш населеного і найбагатшого регіону США, здійснив програму державної допомоги бідним, унікальну до того часу. Кандидат від демократів на посаду президента, він казав про необхідність допомоги "забутій людині", маючи при цьому на увазі мільйони бідняків знедолених кризою, він обіцяв американським громадянам "новий курс". Рузвельт не мав повноцінної програми перед виборами, а головною метою своєї кампанії він мав схилити на свій бік

усіх невдоволених людей. Крім того, Рузвельт пообіцяв скасувати "сухий закон". Так республіканська партія залишилася позаду перегонів. Рузвельт отримав 22,8 млн голосів, тоді як Гувер — лише 15,8 млн. Демократи завоювали більшість в обох палатах Конгресу.

Новий президент, Рузвельт, обійняв посаду тільки 4 березня наступного року. І саме на цей час випав най екстремальніший етап розвитку кризи. Почалася хвиля банкрутства американських банків. Невдоволені натовпи громадян буквально брали їх в облогу, намагаючись врятувати свої заощадження. У ніч на 4 березня банки Нью-Йорка і Чикаго — фінансових центрів США припинили операції через нестачу готівки. Держава опинилася під загрозою повного паралічу. Банківська криза не дала президентові часу на адаптацію до нової посади, вона спонукала його одразу ж виявити найкращі якості політика: динамізм, рішучість і новаторський підхід. Щоб мати час на підготовку своїх пропозицій і вгамувати пристрасті, Рузвельт закрив усі банки держави, а потім, отримавши від Конгресу необхідні повноваження, здійснив екстрену програму порятунку банківської системи, він допомагав одним банкам і ліквідував інші. Після цього він провів перший етап банківської реформи, складовою якої стало страхування дрібних і середніх депозитів до 5 тис. долларов. Трохи згодом, у 1934 р., була проведена девальвація долара і створена комісія по торгівлі акціями, яка здійснювала нагляд за діяльністю фондової біржі з метою профілактики та припинення спекуляцій з завищеною вартістю. Другою групою заходів, що були проведені на першому етапі «нового курсу», була спроба вийти з аграрної кризи. Центральне місце серед них займав закон про регулювання сільського господарства 1933 р., який був спрямований на підвищення прибутків фермерів за рахунок збільшення цін на їх продукцію. Спеціально для закону створювався складний механізм, яким зменшувалося об’єм  виробництва сільськогосподарської продукції, а як компенсацію фермери отримували преміальні  з  фонду, що був створений за рахунок нового спеціального податку.  

Основним серед законів 100 днів був закон про відновлення промисловості (NRА), що був прийнятий влітку 1933 р., його символом став синій орел. Він передбачав створення державного регулювання умов промислового виробництва, регулювання трудових відносин  та допомогу безробітним.

Як казав Рузвельт: «Роль держави ускладнюється неминуче, тому що ускладнюється саме життя».

Нововведена  програма – одна з найважливіших подій у розвитку Сполучених Штатів Америки. Вона змінила устрій державного апарату країни, змінила ставлення держави до людей. Криза завдала дуже багато зла і шкоди кожному окремому громадянину, підприємцям і бізнесменам. Та натомість введення "нового курсу" Рузвельта додало до законодавства США багато важливих і необхідних законів і постанов, що направлені на поліпшення людини , на соціальний захист громадянина, на підтримку роботи підприємств, банків та бізнесменів .

Незахищені громадяни США Президент покладався на «принцип пилососа» - усі наявні в країні ресурси були кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів.    До планів Ф. Д. Рузвельта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав намір покласти край

зловживанням в економічному і соціальному житті, а також припинити марнотратне використання природних ресурсів.    Президент у своїх традиційних радіо зверненнях до країни дохідливо роз'яснював ці принципи американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером свого лідера у відновленні життя. "Новий курс" означав державне регулювання економіки, втручання держави в приватновласницьку діяльність. Було закрито дрібні банки, заборонено вивіз за кордон золота. Держава регулювала розвиток промисловості,  яка ділилася на кілька груп. Між ними повинен був діяти "кодекс чесної конкуренції", який визначав обсяг виробництва, розподіл ринків, рівень заробітної плати. У галузі сільського господарства уряд США стимулював ексцін на сільськогосподарську продукцію.

1.2 "Новий курс"  та соціальні реформи для населенняУ країні вводилася система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійного забезпечення. У 1935 р. Конгрес прийняв акт про трудові відносини (закон Вагнера). Ця подія остаточно закріпила право працівників на організацію профспілок, проведення страйків та демонстрацій, створила також систему  регулювання трудових відносин.  Для забезпечення розподілу національного прибутку удосконалювалася система оподаткування — було підвищено податки на надприбуток, спадщину і дарчі.  Зміни у політиці "нового курсу" зробило більш жорсткою політичну боротьбу. Консервативні сили перейшли до відкритої опозиції до уряду. Вони звинувачували Рузвельта у зраді уряду і тому передвиборча кампанія 1936 р. виявила конфронтації прихильників та противників «нового курсу». Рузвельт переміг, зібравши 27,8 млн голосів проти 16,7 млн, за його суперника Альфреда Лендона. Республіканці мали лідерство у 2 штатах із тодішніх 48. На той виборчий термін їхнє представництво у Конгресі виявилося найменшим за століття. Вибори 1936 р. зробили реформи "нового курсу" необоротними. Одним із серйозних досягнень  був закон підписаний президентом 30 червня 1936 року “про встановлення мінімальної заробітної плати та максимальної тривалості робочого дня”. Підприємець повинен був дотримуватись прийнятих державою умов праці, що  передбачені статутом, та рівня заробітної плати, встановити 40 – годинний робочий тиждень, не наймати на роботу чоловіків не молодше 16 років, а жінок не молодше 18 років, не використовувати працю ув’язнених, а також підтримувати прийняті норми санітарних умов . Контроль за здійсненням цього закону був закріплений за міністром праці , який мав певні повноваження . Про міністра праці США

Верховний суд у 1937 р. все ж таки визнав нові закони конституційними, і закон про соціальне забезпечення, і закон Вагнера.  Опираючись на закон Вагнера і прихильність президента, профспілки почали штурм двох основних бастіонів антипрофспілкових сил — автомобільної та сталеплавильної промисловості.  Тривала боротьба робітників, ознакою якої був "сидячий" страйк на заводі "Дженерал моторс" у Мічигані, і сутичка робітників з поліцією в Чикаго, що призвела до жертв та  опинилась у центрі уваги країни. З того часу колективний договір із профспілкою змушені були підписати "Дженерал моторс", "Крайслер моторс" і найбільша сталеварна корпорація "Юнайтед Стейтс стіл". Восени 1937 р.  країні починається  нова економічна криза, яка ставить під сумнів ефективність економічної політики "нового курсу". Рузвельт 1938 р., запропонував Конгресові прийняти нові реформи. Серед них був закон про працю, що дав право Федеральному

урядові  встановити мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня, також закон остаточно заборонив дитячу працю."Новий курс" був переломним в історії США ХХ ст. Президент Рузвельт розпочав перетворення, які були спрямовані на вихід із кризи і на ріст економіки. Повністю цієї мети досягнуто не було. Економіка країни знаходилась у стані застою впродовж 30-х рр. Залишились недовантаження виробничих потужностей та масове безробіття. Адміністрації Рузвельта не вдалося оволодіти регулюванням ринкової економіки. Але основні важелі для такого регулювання США отримали саме в ті роки. Значно більшу роль відігравали соціальні реформи. Вперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта соціальної захищеності американців. Було зроблено вирішальний крок до держави "процвітання". Функції держави надзвичайно розширилися.

Документи, матеріали

Закон про поліпшення становища в сільському господарстві (ААА).12 травня 1933 р.

(Витяг)

Закон про поліпшення тяжкого становища національної економіки через підвищення купівельної спроможності сіль ського господарства, про проведення впорядкування ліквідації акціонерних земельних банків та проведення інших необхідних заходів. Цим засвідчується, що Конгрес проводитиме наведену нижче політику: 1). Встановлювати й підтримувати таке співвідношення між виробництвом і споживанням сільськогосподарських продуктів і такі умови їхнього продажу, що піднесуть купівельну спроможність сільськогосподарських продуктів стосовно предметів, необхідних фермерові, до купівельної спроможності цих продуктів у базовий період. За найближчий період... вважається довоєнний період із серпня 1909 р. по липень 1924 р. Міністр сільського господарства цим уповноважується укладати оптаційні контракти з виробниками бавовни з продажу будь-кому з них такої кількості бавовни,  яка не повинна перевищувати різниці, що існує між кількістю бавовни, що виростили, в поточному та минулому році, в усіх тих випадках, коли цей виробник дасть письмову згоду скоротити виробництво бавовни у 1933 р. порівняно з попереднім роком не менш ніж на 30%... Кожному такому виробникові, що погодився на зменшення продукції, міністр сільського господарства надішле, без права подальшої передачі, оптаційний контракт про продаж зазначеному вище виробникові такої кількості бавовни з запасів, що знаходяться в розпорядженні та під контролем міністра сільського господарства,  на  яку цей виробник бавовни дав згоду зменшити його виробництво...

  Питання до документа

1.      З якою метою було прийнято закон про регулювання сільського господарства?

2.      Який механізи регулювання сільськогосподарського виробництва пропонував закон? Чи виявився він дієвим?  

Закон про відновлення національної економіки (NІRА). 16 липня 1933 р.

(Витяг)

Закон про оздоровлення національної промисловості, заохочення здорової конкуренції, організацію корисних громадянських робіт і досягнення деяких інших цілей. ... президент може затверджувати кодекси про справедливу конкуренцію для даного фаху або галузі

промисловості..., якщо він уважає: 1) що ці асоціації або групи не чинять нікому нерівних обмежень у прийнятті своїх членів і що вони справді є представниками означених у проханні професій, або галузей промисловості, або організацій, що до них входять; 2) що запропоновані кодекси про справедливу конкуренцію не спрямовані на розвиток монополій, або знищення, або придушення дрібного підприємництва. Розділ 7. Всі кодекси про справедливу конкуренцію повинні передбачати: 1) що всі особи, котрі працюють за наймом, мають право на організацію і на укладення договорів про обмеження їхніх спільних дій під час обрання ними своїх представників або самоорганізації з метою ведення переговорів про колективну угоду або вжиття інших заходів взаємодопомоги чи захисту; 2) що жодній особі, котра працює або шукає роботу за наймом, не буде поставлено умовою отримання нею роботи вступ до тієї чи тієї компанійської спілки або відмови від договорів через представників, що були нею самою обрані, і що роботодавці не зможуть втручатися, справляти тиск або в інший спосіб перешкоджати вступові, організації або наданню допомоги робітничій спілці, що була обрана нею за власним розсудом; 3) що наймачі згодні з максимальною тривалістю робочого дня, мінімальним рівнем оплати та іншими умовами найму, що були схвалені або запропоновані президентом...

  Питання до документа

1.      Назвіть причини появи і наслідки кодексу про справедливу конкуренцію.

2.      Які положення мали містити кодекси?

 Робота у групах:

Клас ділиться на 2 групи: республіканці та демократи.  У дискусії проводиться  аналіз реформ США.

 Домашнє завдання:

1. Які реформи були проведені Рузвельтом щодо виведення економіки США з кризи?

2. Які наслідки реформ "нового курсу"?

3. Дайте оцінку діяльності Ф.Рузвельта.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ.

1.1 Економічний розвиток. Втрата промислової і торговельної першості.  

Кінець XIX - початок XX ст. - період швидкого економічного піднесення США і Німеччини - для Англії обернувся втратою монопольних позицій у світовій промисловості й торгівлі. У 1871-1913 рр. виробництво промислової продукції в країні збільшилося лише в 2,2 раза, тоді як у США воно зросло в 9, Німеччині - у 6, а у Франції - у 3 рази. Наприкінці XIX ст. англійська індустрія посідала вже не перше, а третє місце у світі. Частка Великої Британії у світовій торгівлі скоротилася з 22 % у 1870 р. до 15 % у

1913 р. Головна причина відставання країни полягала у застарілій технічній базі промисловості. Англійська індустрія, сформована переважно у першій половині XIX ст.,

була не в змозі конкурувати з передовими підприємствами США й Німеччини. Для заміни устаткування були потрібні чималі кошти, але далеко не кожний підприємець був готовий здійснити дорогі технічні нововведення. У цьому і не вбачалось особливої необхідності. Наявність в Англії колоніальних володінь з неосяжними ринками збуту товарів, дешевою робочою силою і сировиною дозволяла одержувати високі прибутки і на застарілій техніці, але технічне відставання вже невдовзі відбилося на обсягах виробництва. США стали випереджати Англію за виплавкою чавуну і сталі. Німеччина виявилася серйозним конкурентом у торгівлі і вже в 90-х рр. почала тіснити Британію на її власних ринках. Англійський текстиль ще утримував першість у світі, але становище металургії і металообробки сильно потерпало від іноземної конкуренції.

Становище ускладнювалося тим, що британський уряд продовжував дотримуватися фритредерської політики. Адже у свідомості багатьох англійців з принципом свободи торгівлі пов'язувалися колишні економічні успіхи країни, її перетворення на «майстерню світу». Але часи індустріальної переваги Англії минали, і безмитне надходження до країни закордонної продукції ставило британських підприємців у невигідні умови.

З кінця XIX ст. англійський капітал у дедалі більших розмірах вивозиться до колоній, вкладається в експлуатацію їх сировинних і аграрних ресурсів, будівництво залізниць, розвиток колоніальної торгівлі. Прибутки від закордонних інвестицій Англії досягли на початок XX ст. 90-100 млн. фунтів стерлінгів на рік, що в п'ять разів перевищувало прибутки країни від зовнішньої торгівлі. Зв'язок із колоніальними окраїнами імперії здійснювався за допомогою фінансових установ. У 1904 р. 50 англійських банків мали 2279 колоніальних відділень, тоді як банки Франції - лише 136, а Німеччини - 70.

Британські верстати охоче купували за кордоном, і навіть США відставали від Англії за обсягом експорту машин. Велика Британія зберігала провідну роль у світовій посередницькій торгівлі, а Лондон, як і раніше, вважався міжнародним фінансовим центром. Англійська буржуазія аж ніяк не почувала себе бідною родичкою поруч із своїми молодими конкурентами. Вона і надалі керувала найбагатшою країною світу.

Наприкінці ХІХ ст. в Англії з'являються перші великі об'єднання підприємців, що досить швидко встановили монопольний контроль над колоніальною торгівлею, суднобудівною і військовою промисловістю. Однак у традиційних галузях британської індустрії (вугільній і текстильній) монополізувати виробництво було складніше. Значну роль тут продовжували відігравати незалежні, часто сімейні фірми.

  1.2 Становище країни після Першої світової війни.

 Для Британської імперії, як і для інших країн-учасниць, Перша світова війна, за перемогу в якій заплатили своїми життями 900 тис. британців, рішуче позначилася на подальшій долі імперії. Унаслідок війни традиційні британські галузі економіки - вуглевидобувна, металургійна, суднобудівна скоротили своє виробництво. Натомість хімічна галузь, автомобіле-, літако- і машинобудування - галузі, що працювали на війну, перебували на піднесенні. Перебудова британської промисловості проходила боляче для країни. До того ж скоротився експорт британських товарів, Англія втратила традиційні ринки збуту товарів, а нових не набула.

   Проте довгоочікуваний мир, що настав у 1918 р., був настільки радісною подією, що тимчасово «згладжував» проблеми. Упродовж двох повоєнних років у Британії

спостерігався справжній купівельний бум: населення, прагнучи надолужити згаяне за роки війни, скуповувало практично всі товари, що з'являлися на полицях крамниць. Та, як це завжди буває, гроші скоро скінчилися й товари, які вироблялися у дедалі більшій кількості, уже не розкуповувалися. У 1920 р. розпочалася звичайна у такій ситуації криза перевиробництва, що змінилася застоєм.

   При цьому соціального вибуху не сталося. Власне, перед країною найменш гостро, порівняно з іншими європейськими державами, постала загроза комуністичної революції. Натомість у суспільстві, де укорінилися парламентські традиції й законність, загострилася боротьба за соціальну справедливість. Причому обидва табори - працівники і роботодавці, розуміли цю справедливість по-своєму: робітники вимагали від підприємців і держави дотримання їхніх економічних прав, а підприємці - скасування запровадженого у роки війни державного регулювання економіки при збереженні державного субсидіювання.

   Чи не головною повоєнною проблемою Британії було ірландське питання - ірландські націоналісти більше не задовольнялися гомрулем (самоврядуванням). На виборах у грудні 1918 р. в Ірландії перемогла націоналістична партія Шін Фейн, а в ірландській столиці Дубліні самопроголошений парламент проголосив Ірландію незалежною республікою.

   У 1919 р. в Ірландії розпочалася громадянська війна, в якій провідну роль відігравала Ірландська республіканська армія (ІРА). Проти незалежності виступили уряд Д. Ллойд Джорджа та шість протестантських графств Ольстера.

   1921 р. між ворогуючими сторонами було укладено перемир'я й досягнуто домовленостей, за якими Ірландія отримала статус домініону у складі Британської імперії, а шість протестантських графств Ольстера - право проголосувати за вихід зі складу Ірландської республіки і залишитися частиною Сполученого Королівства.

   Не уникла Британія й загальноєвропейських повоєнних проблем: промислового спаду, безробіття і, як наслідок, зниження рівня життя більшості населення. Насамперед ці проблеми були пов'язані зі змінами у світовій торгівлі. По-перше, падіння цін на сировину призвело до збідніння британських колоній, а відтак - до скорочення британського експорту в колонії. По-друге, продукція індійських та японських текстильних фабрик через дешевизну робочої сили почала витісняти Англію з її традиційних ринків збуту.

1.2 Внутрішня політика лейбористських та консервативних урядів у 20-30-х рр.

Поворотним пунктом у новітній британській історії стали парламентські вибори, що відбулися у грудні 1918 р.

   Лейбористська партія набрала відразу 2,3 млн голосів і отримала 63 місця в парламенті, уперше ставши провідною опозиційною партією. Також ці вибори були першими, в яких взяли участь жінки (ті, яким виповнилося 30 років). Країна стала свідком грандіозної перемоги лідерів, які обіцяли «вичавити» достатньо коштів і цінностей з Німеччини на відшкодування страждань британців у роки війни. Лідер лібералів Д. Ллойд Джордж залишився прем'єр-міністром, але політика його коаліційного уряду надто залежала від консерваторів.

   Парламентські уряди лібералів та консерваторів існували в Британії упродовж багатьох століть і здавалося неймовірним, що цьому настане кінець. Почергово то одні, то інші перебували чи біля керма влади, чи у статусі парламентської опозиції.

Коли 1923 р. було сформовано перший лейбористський уряд, знайшлося чимало недалекоглядних людей, які перелякалися, що це знаменує початок революції в країні.

   Проте скоро вони самі пересвідчилися в тому, наскільки вони помилялися. Лейбористи заперечували комунізм російського ґатунку і обстоювали винятково конституційний шлях приходу до влади. Прем'єр-міністр Рамсей Макдональд виявився зовсім не диктатором і, до того ж, послідовним прихильником Ліги Націй.

Його уряду судилося проіснувати чотири роки, і 1924 р. до влади повернулися консерватори на чолі зі Стенлі Болдуїном (цей уряд проіснував до 1929 р.).   

   С. Болдуїн був досвідченим політиком, але виявився недостатньо активним прем'єром. Він щиро вірив у те, що після жахів і страждань Першої світової війни понад усе британці потребують миру і спокійного життя. Відтак не випадково у Локарно міністр закордонних справ О. Чемберлен грав одну з головних ролей у відродженні віри у довготривалий мир у Європі. Ця віра настільки опанувала багатьма британцями, що вони не часто замислювалися над тим, що протока Ла-Манш не може бути перешкодою для ворожої авіації...

   Уряд С. Болдуїна прагнув проводити спокійну внутрішню й зовнішню політику, проте саме період прем'єрства С. Болдуїна був неспокійним часом соціальних конфліктів у Британії. Найскладнішою була шахтарська проблема. Для англійців, які непорушно шанують традиції, вугілля було не просто джерелом тепла, воно було невід'ємним атрибутом британського способу життя. Цілі покоління сформувалися з переконанням, що у світі може трапитись що завгодно, але камін, розпечений англійським вугіллям, повинен завжди палати в оселі. Проте з часом шахти стали збитковими, попит на вугілля скоротився через післявоєнну економічну депресію на континенті та конкуренцію з боку нафти.

   Британські тред-юніони (профспілки) вважали, що таке становище склалося тому, що приватні власники не дбають про стан вугільної промисловості, а відтак існує єдиний вихід - шахти потрібно націоналізувати. Власники шахт дотримувалися іншої думки - щоб шахти могли успішно конкурувати з новими джерелами енергії, а шахтарі й далі мали роботу, слід подовжити тривалість робочого дня і скоротити заробітну плату. Про те, що в роки війни власники шахт отримували надприбутки, але на модернізацію шахт виручку не витрачали, вони воліли не згадувати.

   Ще 1921 р. уряд повернув шахти власникам, чим накликав на себе гнів шахтарів. Упродовж п'яти років держава витрачала чимало коштів платників податків на субсидії власникам шахт, щоб ті не скорочували кількість робочих місць під приводом збитковості шахт. Наприкінці квітня 1926 р. державні субсидії припинилися і власники почали звільняти шахтарів з роботи. Реакція шахтарів була блискавичною - 3 травня вони розпочали грандіозний страйк, який переріс у загально британський і тривав до 12 травня, завдавши найтяжчого у XX ст. удару британській промисловості.

   Проте шахти стали яблуком розбрату не лише між шахтарями і власниками шахт, страйк розколов Британію навпіл: по один бік конфлікту стали шахтарі, по інший - середні та заможні верстви.

   Шахтарів підтримав Британський конгрес тред-юніонів (БКТ), а власників - уряд С. Болдуїна, через що прем'єр опинився віч-на-віч із загрозою загального страйку. Профспілки інших галузей закликали своїх членів припинити роботу на підтримку шахтарів, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці.

   Дев'ять днів життєдіяльність країни підтримувалася завдяки участі добровольців, які прибирали вулиці, вивозили сміття тощо, проте майже нікому не спадало на думку вдатися до революції і повалити парламент. Англійці віддавали перевагу вирішенню справ у рамках закону, не перетворюючи трудовий конфлікт в особисту ненависть. Відомий навіть випадок, коли між страйкарями і поліцією було організовано футбольний матч.

   Так само повелися й усі без винятку політичні партії, закликавши до порозуміння, щоб протистояння не переросло у громадянську війну.

   11 травня 1926 р. Верховний суд країни визнав страйк незаконним і вже наступного дня керівництво БКТ оголосило про його припинення. Страйк шахтарів, які не підкорилися рішенню Генеральної ради БКТ, тривав до кінця листопада.

   Крах загального страйку послабив позиції тред-юніонів і вони не відновили свою могутність аж до закінчення Другої світової війни. Проте він змусив парламент прийняти у 1927 р. важливий закон про трудові конфлікти і профспілки. Цей закон завдав тред-юніонам такого удару, від якого вони не отямилися до закінчення Другої світової війни.

   Вимоги закону про трудові конфлікти і тред-юніони

   - Між оголошенням страйку і його початком має пройти певний час («охолоджувальний період»), щоб роботодавці й працівники спробували порозумітися, уникнувши страйку

   - Організатори та учасники незаконних страйків підлягали штрафу чи навіть відповідальності перед судом

   - Масове пікетування заборонялося

   - Політичні внески тред-юніонів до скарбниці Лейбористської партії заборонялися

   - Тред-юніони державних службовців не могли членствувати в БКТ

1.3 Прояви світової кризи 1929-1933  рр. у Британії. 

У 1929 р. лейбористи на чолі з Р. Макдональдом, зі значною перевагою вигравши парламентські вибори, сформували однопартійний кабінет. Проте другому лейбористському уряду судилося швидко відчути полум'я «Великої депресії». У серпні 1931 р. світова економічна криза перевиробництва зачепила й Британію. Найбільшої глибини криза досягла навесні 1932 р., коли обсяги виробництва скоротилися більш ніж на 1/5.

   Уряд добре розумів природу кризи перевиробництва товарів і послуг, проте обрав для подолання інфляції найкоротший, але й соціально найуразливіший вихід - скоротив

державні витрати. Така політика партії, яка неодноразово декларувала, що вона є захисником людей праці, спричинила невдоволення нею не лише серед населення, а й серед лейбористів.

   У результаті в серпні 1931 р. лейбористський уряд подав у відставку, розраховуючи забезпечити партії переконливу більшість у парламенті на дострокових виборах, що відбулися того ж року. Проте сталося інакше - лейбористи не лише не поповнили свою фракцію у парламенті, а й програли вибори. Тоді ж Р. Макдональд, вийшовши з партії з нечисленною групою лейбористських прихильників, очолив коаліційний (спільно з консерваторами) «національний уряд». Ця коаліція лише за назвою була консервативним урядом. У 1935 р. Р. Макдональд поступився прем'єрським кріслом лідеру Консервативної партії С. Болдуїну.

   Політичне життя незвичної до політичних скандалів, тим більше у зв'язку з королівською родиною, Англії 1936 р. було збурене у зв'язку з подіями, що сталися після смерті внаслідок застуди короля Георга V. У січні принц Уельський і герцог Корнвелльський став новим королем - Едуардом VIII. Проте на заваді тривалому і, можливо, щасливому правлінню нового короля став його намір побратися з простолюдинкою - американкою Уолліс Симпсон. Від імені уряду і більшості британців прем'єр-міністр С. Болдуїн поставив короля перед вибором: або кохана, або корона.

   І король прийняв рішення - 10 грудня 1936 р. Едуард VIII звернувся по радіо до нації із заявою, що він зрікається трону на користь свого брата герцога Йоркського. Останній у травні 1937 р. став королем Георгом VI, а Едуард, зберігши титул «Королівської Величності», виїхав зі своєю обраницею до Франції, де вони через місяць взяли шлюб.

Зміни сталися не лише на троні, а і в уряді. Унаслідок конституційної кризи кабінет на Даунінг-стрит, 10 зайняв консерватор Невілл Чемберлен, молодший брат О. Чемберлена. Упродовж наступних років консерватори домоглися деякого економічного відновлення країни, але міністри виявилися сліпими перед загрозою миру, яка насувалася з боку диктаторських режимів. Більшість британців, які проголосували на виборах 1937 р. за консерваторів, були в цілому задоволені своїм життям і не виявляли бажання ризикувати миром і статком, щоб спинити А. Гітлера та Б. Муссоліні. Коли у 1938 р. вони зорганізувалися, було надто пізно. Девід Джордж (1863-1945), пізніше відомий під прізвищем Ллойд Джордж, народився в родині вчителя. Рано втративши батьків, він виховувався у дядька Ллойда, власника невеликої шевської майстерні у закутковому валлійському селі. Девід самоуком опанував початки юриспруденції, вступив до адвокатської контори і став співпрацювати з місцевою пресою. У 27 років він стає депутатом парламенту, і незабаром молодий валлієць звернув на себе увагу неабияким ораторським талантом, активністю і незмінною кмітливістю.

Ллойд Джордж зажив слави бунтаря. Обійнявши посаду міністра торгівлі й промисловості, Ллойд Джордж зумів запобігти кільком великим страйкам, виступивши посередником на переговорах між підприємцями і робітниками. За його ініціативою в 1906 р. парламент заборонив промисловцям висувати тред-юніонам позови щодо збитків від страйків, а згодом створено королівську (державну) комісію для посередництва у трудових конфліктах на виробництві.

Головного значення Ллойд Джордж надавав проведенню соціальних реформ, узявшись за цю справу з властивою йому рішучістю й енергією. Адже від голосів робітників-виборців тепер залежало майбутнє його партії.

У 1907 р. ліберали провели через парламент новий закон про компенсацію при нещасливих випадках на виробництві. У 1908 р. було запроваджено 8-годинний робочий день для гірників і встановлено пенсії для робітників з 70-літнього віку. У 1909 р. в Англії було законодавчо встановлено мінімум заробітної плати, а в 1911 р. запроваджено державне соціальне страхування за хворобою, інвалідністю і безробіттям. Кошти для страхування надходили з державного бюджету, вносилися підприємцями і самими робітниками.

Пост міністра фінансів, зайнятий у 1908 р. в уряді Г. Асквіта, дозволив Ллойд Джорджеві активніше впливати на політику уряду. Але перший же проект бюджету, поданий ним до парламенту, зіткнувся з лютим опором консерваторів. Проект передбачав значне збільшення податків із заможних верств населення для фінансування зростаючих військових видатків та нових соціальних програм і зачіпав насамперед інтереси великих землевласників.

ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ

Зі статті у британській газеті «Таймс», 1901 р.

Настало XX століття... Ми вступаємо в нове століття спадкоємцями досягнень і слави минулого; ми стали більш зрілими... Наш державний лад з особистої монархії, обмеженої спадкоємною аристократією, перетворився в демократичну систему найліберальнішого типу... І це перетворення відбулося без усяких болючих порушень традицій минулого... Володіючи такою формою правління, володіючи великим нагромадженим багатством, яке суттєво проникло в усе суспільство, володіючи - і це найголовніше - народом процвітаючим, задоволеним, мужнім, розумним, котрий вірить у свої сили, ми можемо з надією дивитися вперед, не боячись буревіїв та конфліктів, через які, можливо, нам треба буде пройти.

Статут Комітету робітничого представництва (січень 1905 р.)

(КРП об'єднував 158 тред-юніонів, 73 ради тред-юніонів і деякі інші організації)

I. Комітет робітничого представництва є федерацією профспілок, виробничих рад, Незалежної робітничої партії, Фабіанського товариства. Кооперативні суспільства також можуть входити до його складу.

II. Мета. Забезпечити шляхом об'єднаних дій вибори до парламенту кандидатів, що висуваються перш за все товариствами, що приєдналися до Комітету або входять до його складу, які планують утворити в парламенті особливу фракцію з власними парламентськими лідерами і власною політикою з робітничого питання, суворо утримуючись від злиття з якою-небудь групою консервативної або ліберальної партій і від підтримки її політики...

VIII. Парламентський фонд

а) Мета. Надавати допомогу у витратах на виборчу кампанію і підтримку робітничих кандидатів, висунутих Виконавчим комітетом КРП.

б) Розміри внесків. Усі товариства, що пристають до КРП, за винятком виробничих рад, повинні вносити до його фонду щорічно по 1 пенсу з кожного члена не пізніше за останній день кожного фінансового року.

г) Витрати. Утримання депутатів. Усі депутати, обрані за сприяння КРП, отримують винагороду в однаковому розмірі з парламентського фонду, в сумі не більше 220 ф. ст. у рік.

Питання до документів

Яким чином популярна англійська газета коментувала зміни в політичному житті Великої Британії?

З якою метою і на яких принципах створювався Комітет робітничого представництва, реорганізований згодом у лейбористську партію?

Чому, на вашу думку, обраним за його сприяння депутатам заборонялось об'єднуватись з представниками інших партій?

Майбутні вибори повинні вирішити питання: бути або не бути робітникам дійсно представленими в парламенті?

Кажуть, що палата громад - палата народу, але саме народу там до цих пір немає.

Лендлорди, підприємці, адвокати, пивовари і фінансисти - ось хто має в ній силу... Чому ж не робітники?

Профспілки вимагають такої ж свободи, яку мають підприємці. їм у цьому відмовляють.

Чиї інтереси у парламенті мала представляти лейбористська партія?

Промова Д. Ллойд Джорджа на захист бюджету (Лондон, літо 1909 р.)

Проект бюджету... складено не просто з метою введення податків, а податків, які повинні принести користь. Пора зрозуміти, що прийшов час, коли забезпечення старих і бідняків диктується необхідністю для нашої країни - мабуть, найбагатшої країни в світі. У країні багато людей, кого провидіння наділило великим багатством, і якщо серед них знаходяться такі, які відмовляються дати досить стерпні пожертвування на користь менш вдалих їх співвітчизників, то вони скупі багачі. Ми пропонуємо домогтися більшого за допомогою бюджетного білля. Ми збільшуємо податки з тим, щоб забезпечити захист від зла і страждань, які несе з собою безробіття.

Які соціальні верстви, на думку Д. Ллойд Джорджа, мали нести на собі основний податковий тягар для фінансування соціальних програм?

Виступ одного з лідерів консервативної партії А. Бальфура у Ноттінгемі з приводу проекту гомруля 1913 р.

Тим, хто вважає, що ірландський патріотизм у його винятковій і більш чи менш ворожій Англії формі збережеться вічно, я б шанобливо порадив серйозно поміркувати про наслідки надання Ірландії за межами Ольстера повної автономії, яка може спричинити і потенційне відокремлення. Така політика, згубна для Ірландії і небезпечна для Великої

Британії, задовольнить лише найбільш крайні вимоги ірландських націоналістів, але нічого більше не дасть.

Чому британські консерватори побоювались надання Ірландії автономії?

Сесіл Родс про плани встановлення світового панування Великої Британії

Гроші і енергія мають бути спрямовані на заснування і розвиток секретного товариства, справжнім наміром і метою якого має бути поширення британського володарювання у світі, удосконалення системи еміграції із Сполученого Королівства і колонізації британськими підданими всіх країн, де засоби існування сприятливі для їх енергії, праці і заповзятливості, а особливо для заняття британськими поселенцями внутрішнього континенту Африки, Святої Землі, долини Євфрату, островів Кіпру і Кандії, всієї Південної Америки, островів Тихого океану, не зайнятих ще Великою Британією, всього Малайського архіпелагу, берегової смуги Китаю і Японії, возз'єднання кінець кінцем Сполучених Штатів Америки як складової частини Британської імперії, встановлення системи колоніального представництва в імперському парламенті, який може прагнути до злиття роз'єднаних частин імперії.

Які експансіоністські плани виношувались правлячою верхівкою Великої Британії на початку ХХ ст.

ДАТИ І ПОДІЇ

1899-1902 рр. - англо-бурська війна.

1906 р. - утворення Лейбористської партії.

1906 - 19І1 рр. - соціальні реформи Д. Ллойд Джорджа.

1911 р. - Акт про парламент. Обмеження повноважень палати лордів.

Поділ класу на дві групи. Опрацювання і подальша дискусія на тему: Внутрішня політика лейбористських та консервативних урядів у 20-30-х рр.

Домашнє завдання:

1. Визначте особливості економічного розвитку Великої Британії на початку ХХ ст. Куди і чому переважно спрямовувались вільні кошти, нагромаджені англійським капіталом?

2. Схарактеризуйте особливості політичної системи Сполученого Королівства. Які повноваження на початок ХХ ст. зберігала британська монархія?

3. Охарактеризуйте суть і спрямованість соціальних реформ, здійснених англійськими лібералами з ініціативи Д. Ллойд Джорджа. Чому, на вашу думку, вони викликали опір консерваторів та членів палати лордів?

4. Що означає поняття «домініон»? Які колонії Англії і чому зд

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Економіка Франції 

Франція на протязі ХІХ ст. займала друге місце в світі за рівнем економічного розвитку після Англії, а в кінці ХІХ ст. опинилася на четвертому місці. 

Причини відставання економіки Франції:

- поразка у франко-прусській війні, їй довелося віддати області Ельзас і Лотарингію де розташований найбільший в Західній Європі залізорудний басейн та сплатила 5 млрд. франків контрибуції;

- база сировини для країни була недостатньою, доводилось купувати  половину необхідного її вугілля;

- обладнання було застарілим;

- французькі капітали експортувалися лихварями і становили 30% світових інвестицій;

- відсталою була сама структура економіки. Скорочення були у металургійній, вугільній промисловості;

- гострі проблеми були в сільському секторі, що сповільнювало ріст економіки  

Занадто великою для французького аграрного сектору виявилася конкуренція американського зерна. Перед І світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною.

Досить інтенсивно у Франції формується капітал, але для отримання більших прибутків, французькі ділки в великих масштабах вивозять капітал за кордон,  у вигляді позичок, під високий банківський відсоток. 

Країна жила за конституцією прийнятою ще у 1875 р. як парламентська республіка.

Главою держави був президент, який обирався більшістю Національних зборів на сім років і міг бути переобраний на новий строк. В нього було право видавати законодавчі акти, які мали більшу юридичну силу, ніж закони прийняті парламентом. Парламент складався з двох палат: вищої (Сенат) та нижньої (палата депутатів). Міністри призначалася президентом, але була підзвітними парламенту, але акти прийняті урядом вважалися вищими за законодавством. Самоврядування в областях практично не існувало. За законами 1876-1882 рр. посади мерів стали виборними. Влада у департаментах належала префектам, які в свою чергу призначалися урядом.

1.2. Політичні партії у Франції. 

Найвпливовішою партією в державі стали помірковані республіканці. Вони захищали інтереси великої буржуазії.  Завдяки новітнім реформам, цю партію підтримувала і середня буржуазія, яка мала велику більшість електорату.

На початку XX ст. зріс вплив партії радикалів. Її лідерами були Жорж Клемансо,  і вони здобули популярність радикально настроєними виступами проти монархістів, викриттям зловживань поміркованих республіканців. Монархісти мали за мету посилити  вплив церкви і духівництва на політичне життя держави. Під час парламентських виборів у 1902 р. більшість отримали радикали і соціалісти. Соціалісти прийшли до влади на чолі з Жоресом, вони разом із радикалами утворювати блок. Новий уряд, намагаючись зберегти довіру виборців, почав наступ на церкву. Було прийнято закон,  за яким потрібно було оформлювати спеціальний дозвіл парламенту на діяльність церкви. 

У 1905 р. уряд радикала Рув'є підписав закон про відокремлення церкви від держави, для зменшення впливу духовенства на політичне життя країни. Однак розходження радикалів і соціалістів стосовно закону про прибутковий податок примусило останніх стати в опозицію до правлячих радикалів. На парламентських виборах у 1906 р. перемогла партія радикалів, очолив раду міністрів Жорж Клемансо. Він став значним політичним діячем Франції завдяки гострому розуму, бурхливому темпераменту, ораторському мистецтву.

Партія радикалів була популярна серед міських та сільських жителів. Однак після призначення  міністра Ж. Клемансо влада зосередила свої сили на боротьбі проти робітничого руху. «Тепер я по інший бік барикади», - говорив він. Клемансо обмежував свободи трудящих, вільних зборів, демонстрацій та страйків, використовував поліцію для розправи із бунтарями

Зовнішня політика уряду була спрямована на зближення з Великобританією для боротьби проти Німеччини і розширення колоніальної імперії.

1.3. Соціально економічний розвиток.

 Франція стала світовим кредитором (лихварем). Місцеві капіталісти вважали для себе вигіднішим вкладати капітали не в промисловість і землеробство власної країни, а в іноземні позики, які давали величезний прибуток.

емпи економічного розвитку Франції на початку XX ст. були невисокими. За темпами зростання промисловості та економіки Франція відставала від Німеччини і США.

Важливе значення в економіці Франції відігравали банки. Їхні головні представники на чолі з «Французьким банком» тримали у своїх руках 73 % від загальної суми вкладів, а 200 основних акціонерів «Французького банку» (двісті заможних сімей) контролювали майже всю економіку держави.

У 1929 році країну оминула дія світової кризи. Однак вже наступного року держава відчула на собі вплив великої депресії. Економічна криза у Франції особливо затянулася і тривала до 1936 р. Рівень виробництва впав на одну третину,  вихід сільськогосподарської продукції скоротився на 40 %, а обороти зовнішньої торгівлі впали на 60 %. В країні розорилося тисячі дрібних промислових підприємств, сотні тисяч торгових закладів, десятки великих компаній,  великі монополій. Безробіття населення не було таким великим, як у США,але рівень життя населення  знизився втроє.

Уряд бачив вихід з кризи через реформування економіки, шляхом посилення її державного регулювання. Державне регулювання економіки отримало назву дирижизму.

До підприємств промислового комплексу уряд проводив політику державних замовлень, простих кредити, ввів податкові і митні пільги. Була розроблена спеціальна програма для допомоги  безробітним.

Економічна криза показала та  загострила соціально-економічні проблеми, і як наслідок виник рух до фашизації Франції за прикладом Німеччини і Італії. Загроза течії фашизму сприяла об’єднанню лівих сил, що привело до створення Народного фронту, до якого увійшли комуністи і соціалісти, а також радикали і дрібні ліві партії

Дуже довгий та тривалий час уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії в країні. Йому довелося націоналізувати ряд галузей промисловості. Під натиском „голодних походів ” страйкарів та демонстрацій, державна адміністрація змушена була підвищити заробітну плату робітникам, ввела 40-годинний робочий тиждень, та відпустку на 2 неділі на рік. Велике значення для виходу Франції з економічної кризи мали домініони, де країна в обмін на дешеву сировину та іншу продукцію реалізовували свої промислові товари.

Завдання до класу:

Скласти перелік причин економічної кризи у країні, по мірі вагомості.

Порівняти життя громадян Франції та США, Англії. 

Домашнє завдання:

1. Описати політичний лад та політику держава в цілому.

2. Передумови кризи

3. Колоніальні держави Європи.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Політична боротьба лівих і правих сил.  

Економічний спад і соціальні негаразди спричинили політичну кризу у Франції. Декілька фінансових скандалів знеславила політичних діячів та сприяла посиленню анти парламентських настроїв.

Режим втратив довіру частини населення. У другій половині 30-х років у Франції, як і в Іспанії, виникло нове політичне явище: до влади прийшов уряд Народного фронту, що представляв ліві політичні партії. В країні реально наростала загроза фашизму — наслідок криз, нестабільності, неспроможності республіканців, ра¬дикалів, представників інших кабінетів кардинально вирі¬шити проблеми, що постали перед країною. Французькі фашистські організації не були класичними партіями, а являли собою воєнізовані ліги.

Найбільші фашистські ліги — "Бойові хрести" полков¬ника Де Ля Рока (350 тис. членів), "Французька дія" (60 тис. членів) та їхні юнацькі та спортивні філії — володіли великою кількістю зброї (аж до літаків) і не мали потреби у грошах. Вони отримували субсидії навіть зі спеціальних урядових фондів, а багато міністрів або таємно належали до

фашистських організацій, або були тісно з ними пов'язані. 1934 p., користуючись підтримкою уряду Деладьє, французькі фашисти зробили спробу державного перевороту.

Фашистський путч буквально сколихнув Францію. По¬чалися масові антифашистські демонстрації, організовані комуністами та соціалістами. 12 лютого 1934 р. на заклик соціалістів розпочався політичний страйк з вимогою забо¬рони фашистських організацій, до якого приєднались і комуністи. Влітку того ж року вони підписали пакт про єдність дій, 1935 р. до них приєдналася частина радикалів. Г4 липня 1935 p., у день, коли була здобута Бастилія, було проведено спільну демонстрацію, її очолили Леон Блюм, Моріз Торез і Едуар Деладьє — лідери соціалістів, комуніс¬тів і радикалів. 1936 р. ці партії розробили спільну програ¬му й, одержавши на виборах 330 з 612 місць у Палаті депутатів парламенту, дістали право формувати уряд Фран¬ції — уряд Народного фронту.

На шляху до цієї єдності було багато труднощів, серед них найголовніша — традиційно ворожі стосунки між соціалістами та комуністами. Соціалісти відкрито відкида¬ли курс на революцію й рішуче виступали проти диктатури пролетаріату. Проте прихід фашистів до влади в Німеччині, розгром там як комуністів, так і соціал-демократів, наочно довели згубність подальшої конфронтації.

Придушені комуністами і соціалістами в лютому 1934 спроби фашистського путчу за яким стояли не тільки фашистські організації, але й частина крупних монополій, представники церкви, спричинили помітний ріст впливу двох лівих партій, соціалістичної (СФІО) і комуністичної (ФКП), які об’єдналися в Народний фронт. Партії пропонували такі термінові заходи, як: політична, соціальна й економічна перебудова суспільства на засадах соціалізму. Комуністи, які не приховували того, що отримували розпорядження від Комуністичного Інтернаціоналу - міжнародної організації зі штаб-квартирою у Москві, не робили таємниці з того, що їхньою метою є повалення капіталізму й парламентського ладу у Франції.

Опублікована в січні 1936 р. програма Народного фронту була направлена на задоволення потреб широких прошарків країни і передбачала зміцнення демократичних свобод. Вона припускала обмеження влади фінансового капіталу, націоналізацію Французького банку і об'єктів військової промисловості. Передбачався ряд заходів соціального характеру: реформа податкового обкладення, скорочення робочого тижня без зменшення змісту, створення національної фундації безробіття, збільшення числа робочих місць, в основному за рахунок зниження пенсійного бар'єру. Крім того, намічалися широка організація суспільних робіт, регулювання закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію на користь виробників, підтримка селянських кооперативних товариств і ін.

ерез страх перед комунізмом деяка часка населення  покладала надії на екстремістські праві організації: «Французьку солідарність», «Молодих патріотів», «Аксьон Франсез» («Французька дія»). Ці ліги були дуже близькими до фашизму, а то й не приховували своїх фашистських симпатій, виступали проти «засилля» іноземців у Франції, проповідували антисемітизм. Так, «Аксьон Франсез» набагато раніше, ніж Б. Муссоліні, сформувала загони своїх «чорносорочечників», створила бойові групи. Ця і подібні їй організації щедро фінансувалися деякими газетними магнатами і директорами крупних фірм, які вбачали в А. Гітлері меншу небезпеку, ніж у комуністах.

   Через атаки на республіку як справа, так і зліва у Франції тривалий час не вдавалося сформувати уряд більшості і при владі перебували коаліції центристських партій. І хоча французи, виховані на традиціях трьох революцій, мали достатньо сильний імунітет проти

фашизму і тиранії, проте вони, розпорошені по численних ворогуючих партіях, були менше за британців підготовленими до захисту демократії.

   Слабкість уряду й жорстока конкуренція між комуністами і екстремістськими правими організаціями у 1934 р. підвели Францію до прірви громадянської війни. 6 лютого 1934 р. організації фашистського спрямування та об'єднання колишніх вояків з вигуками «Геть парламент!» зібралися перед будинком парламенту. У результаті зіткнення з поліцією 15 чоловік загинуло і 1500 було поранено. Наступного дня прем'єр Едуард Даладьє подав у відставку.

   Після подій 6 лютого ліві партії й профспілки для утворення спільного фронту проти загрози фашизму зробили кроки назустріч одне одному. У лютому 1934 р. домовилися про участь у наступних виборах за єдиним списком соціалісти і комуністи; згодом представники інтелігенції об'єдналися у Комітет пильності інтелектуальних антифашистів.

   У червні 1934 р. соціалісти і комуністи підписали офіційну угоду про спільні дії, а в 1935 р. до неї приєдналися й радикали.

Коаліція лівих партій висунула гасло «Хліб, Мир, Свобода!», популярне серед учасників демонстрації 14 липня 1935 р. У той день 500 тис. французів на чолі з генеральним секретарем СФІО Леоном Блюмом, генеральним секретарем Комуністичної партії Морісом Торезом та лідером радикалів Едуардом Даладьє пройшли вулицями Парижа. Моріс Торез запропонував назвати об'єднання Народним фронтом.

Висунута програма Народного фронту дозволила йому перемогти на весняних виборах 1936 р. В країні розвернувся загальнонаціональний рух за здійснення програми: в кінці травня - початку червня в страйках брало участь близько 2 млн. чоловік.

  Передвиборча програма Народного фронту 1936 р.:

   - Скорочення безробіття

   - Державне регулювання трудових відносин

   - Націоналізація важливих підприємств і банків

   - Плановість розвитку економіки

   - Оздоровлення фінансової системи країни

   - Державний контроль над усіма фінансовими операціями

   - Активна інвестиційна політика держави

   - Підтримка сільського господарства

   - Захист політичних свобод

   - Свобода засобів масової інформації

   - Боротьба з фашизмом та тероризмом

   - Захист миру і боротьба за роззброєння

   - Демократизація системи освіти

    1.2 Франція за уряду Народного фронту.  

За підсумками парламентських виборів, що відбулися у квітні 1936 р., Народний фронт здобув 57 % голосів і сформував уряд, до якого увійшли радикали та соціалісти. Комуністична партія, яка багато зробила для спільної перемоги лівих, не підтримала свого керівника М. Тореза і відмовилася від міністерських портфелів. Прем'єр-міністром Франції було призначено лідера соціалістів Леона Блюма.

   Наріжним каменем соціальної політики уряду стали так звані Матіньйонські угоди між Всезагальною конфедерацією французьких промисловців і профспілковою Всезагальною конфедерацією праці. Зокрема, вони передбачали встановлення 40-годинного робочого тижня, підвищення заробітної плати, укладення колективних трудових договорів між власниками підприємств і робітниками та ін.

Уряд Народного фронту також запровадив оплачувані відпустки, пільгові залізничні квитки для відпускників, особливо тих, які їхали на відпочинок із сім'ями. У 1936 р. таких квитків було продано 560 тис.

  Влітку 1936 р. парламент прийняв понад 130 законодавчих актів щодо соціальної сфери; уряд підвищив пенсії та заробітну плату службовцям.

Частково через те, що уряд Л. Блюма спочатку намагався уникати адміністративного тиску на підприємців і банкірів, йому більш-менш успішно вдалося розв'язати лише одну з економічних проблем - у жовтні 1936 р. стабілізувався франк. Маючи на меті мирний перехід Франції до соціалізму, кабінет Л. Блюма, утім, не здобув підтримки серед своїх противників, але втратив її серед частини прихильників. Зокрема, щоб збільшити соціальні виплати, уряд вдався по підвищення податків на крупні підприємства, на що їхні власники відреагували вивозом капіталу за кордон, переважно у колонії. Відтак, у той час, коли на освіту уряд потребував 6 % коштів державного бюджету, а на соціальне забезпечення - 7 %, і не міг їх відшукати, у 1936 р. за кордон було вивезено понад 340 млрд франків, а в 1938 р. - понад 420 млрд. франків. 

В 1937 р. була проведена податкова реформа, що вводила для дрібних підприємств податок у розмірі двох відсотків з обороту, а для крупних - шість відсотків. Збільшувалися податки на великі спадки і високі доходи, у тому числі на прибутку акціонерних компаній. Це полегшило положення дрібних і середніх підприємств. Виділялися додаткові кредити на розвиток освіти, науки і культури. 

Відчуваючи фінансовий голод, уряд став витрачати золотий запас країни, у результаті чого за час урядування Народного фронту той скоротився на 30 %.

   Через застій в економіці і зростання цін, яке зводило нанівець підвищення заробітної плати робітникам, проти уряду виступили ряд екстремістських профспілок, які самочинно захоплювали дрібні підприємства. Урядова заборона їхньої діяльності не поліпшила ситуації, оскільки вони перереєстровувалися під іншими назвами.

   Авторитет Народного фронту став падати, особливо після кривавих сутичок між правими і лівими у березні 1937 р. Праві заявляли, що «краще Гітлер, ніж Блюм!». Для виправлення становища Л. Блюм став вимагати від парламенту надання йому надзвичайних повноважень, що, у свою чергу, означало б призупинення дії конституції. 

Курс згортання програми був зумовлений багатьма причинами. Це і розкол усередині Народного фронту, і кризове економічне становище в країні, і в значній мірі - це міжнародна ситуація, пов'язана з аншлюсом Австрії і, яка вимагала відволікання засобів на будівництво оборонних споруд, що загострилася. Крім того, уряд Л. Блюма намагався провести ряд заходів, намічених програмою Народного фронту: ввести більш високий податок на капітал, який перевищував би 150 тис. франків, збільшити податки на так звані привілейовані підприємства (концесія, ліцензія і ін.), оподаткувати надприбутки підприємств, працюючих на оборону, встановити контроль за валютними операція ми і ін. Це зачіпало інтереси крупного капіталу, що і яви лось основною причиною падіння уряду Л. Блюма. Такі наміри прем'єр-міністра-соціаліста були розцінені як замах на демократію й не були підтримані навіть партнерами по коаліції. Після цього у червні того ж року Л. Блюм подав у відставку. Після відставки свого уряду Народний фронт проіснував лише один рік.

Праві партії розгорнули агітацію за встановлення у Франції «сильної влади». У квітні 1938 р. було сформовано уряд з частини радикалів і правих. Очолив його Е. Даладьє, який, за загальною оцінкою його колег-політиків, сильною особистістю не був. Найбільше, чим він увійшов в історію, - політикою «умиротворення» А. Гітлера і своїм підписом на Мюнхенському договорі 1938 р. про розчленування Чехословаччини.

Досвід Народного фронту довів можливість і необхідність проведення політики реформування економічних відносин на користь суспільства, активної соціальної політики в поєднанні із заходами державного антикризового регулювання економіки. Державне регулювання допомогло уникнути економічної і соціальної катастрофи, реформувати класичний капіталізм, додавши йому соціальну направленість, покласти початок трансформації самої капіталістичної системи. Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для подолання економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти промисловість до рівня 1929р.

Завдання для класу:

Підговувати опорний конспект метеріалу з наступним захистом біля дошки.

Домашнє завдання:

1. Політична боротьба лівих і правих сил?

2. Переваги та передвиборча програма Народного фронту 1936 р?

3. Франція за уряду Народного фронту?

3. Причини невдачі політики Народного фронту?

Тема № 4ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ.

1.1 Причини революції. 

Причинами революції в Росії стали протиріччя між відсталою політичною владою -самодержавством та новими суспільно-економічними змінами; існування поміщиків, значна частина селян залишалась без землі; та загострення всіх проблем імперії в результаті невдалої участі в Першій світовій війні.

Завданнями революції в Росії стали: зміна самодержавної форми правління і перехід до парламентської демократії; створення умов для розвитку міжнародних ринкових відносин; вирішення аграрного питання; гарантія захисту соціальних прав трудящих; виведення Росії з війни.

Періодизація російської революції:

23 лютого - 3 березня 1917р.- повалення монархії;

березень - липень 1917 р.- двовладдя;

липень - жовтень 1917 р.- революційна криза;

жовтень 1917 р.- червень 1918 р.- встановлення диктатури більшовиків;

червень 1918 р. - березень 1921 р. - громадянська війна.

Війна й породжені нею негаразди на 1917 р. підвели Російську імперію до рокової межі: до війська було мобілізовано 15,5 млн чоловіків (13 млн - селяни); нестача продуктів харчування (у Петрограді в лютому 1917 р. запасів хліба залишалось на 10-12 днів), підвищення податків, збільшення тривалості робочого дня на виробництві загрожували фізичному виживанню населення.

   На початок 1917 р. проти монархії виступали майже всі суспільні верстви: у Думі утворилася ліберальна опозиція Миколі II; у річницю розстрілу урядовими військами мирної демонстрації 9 січня 1905 р. (Кривава неділя) відбулися масові страйки робітників під антимонархічними і антивоєнними гаслами; село перебувало на межі нової пугачовщини.

У роки війни особливо виразно проявилася традиційна нездатність, на відміну, наприклад, від Британії, російського абсолютизму азійського ґатунку «випускати пар» соціального невдоволення вчасними поступками, його невміння маневрувати і знаходити порозуміння з політичною опозицією.

   Засилля хабарництва серед чиновництва усіх рівнів, відсутність реальної влади у Державної думи (парламенту) імперії, слабкість Миколи II як політичного лідера країни та вплив на його родину авантюристів і містифікаторів на кшталт малограмотного колишнього монаха Григорія Распутіна робили монархію нежиттєздатною.

   У неросійських частинах імперії тим часом наростав національний рух за державну самостійність.

   Відчуття наближення розв'язки активізувало російську політичну еміграцію, яка почала лаштуватися до повернення в Росію, щоб не опинитися осторонь важливих подій.

   Маятник революційного вибуху було розгойдано, і питання зводилося лише до того, коли, де і в якій формі він розпочнеться.

1.2  Падіння монархії

На початку 1917 р. хмари над династією Романових, яка правила Росією з XVI ст. згустилися. 9 січня у Петрограді страйкувала чверть мільйона робітників, які таким чином відзначили 12-у річницю Кривавої неділі. Упродовж січня - лютого по всій імперії страйкували близько 700 тис. робітників; особливо загрозливим був страйк, що розпочався 17 лютого на Путиловському заводі столиці.

23 лютого 1917 р. - у міжнародний день працівниць, коли розпочалася російська революція, Микола II відбув у свою військову Ставку. В умовах революції, що розпочалася, він утім до столиці не поспішав, натомість надіслав до Петрограда на її придушення війська під орудою генерала Іванова. Цар не міг знати, що Іванов зі своїм ешелоном ледь добереться до Царського Села, де його війська побратаються з повсталими, а сам він тільки випадково уникне арешту...

Доля революції залежала від того, на чий бік стане армія, тому1 березня 1917 р. виконком Петроградської ради видав наказ №1, який був адресований військам Петроградського гарнізону. Згідно з ним:

- у військах вводились виборні солдатські комітети;

- представники військових обирались до Петроградської ради;

- війська підпорядковувались тільки Петроградській раді, її розпорядженням;

- зброя зберігалась в солдатських комітетах, видача її офіцерам заборонялась;

- солдати мали право користуватися всіма правами та свободами громадян Росії;

- вищі чини мали звертатись до солдат тільки на "ви".

7 лютого цар направив Думі підготовлений ще у листопаді 1916 р. указ про оголошення безстрокової перерви в роботі сесії Державної думи - фактичний її розпуск. Дума прийняла рішення указу імператора підкоритися, Державну думу як установу розпустити, але членам Думи не розходитись, а зібратись як «приватним громадянам» на неофіційну нараду. Після дебатів було обрано Тимчасовий комітет Державної думи з десяти депутатів на чолі з М. Родзянком.

   Цар по дорозі зі Ставки дістався лише до залізничної станції з промовистою назвою Дно, а потім повернув до Пскова у штаб Північного фронту. Там його застало повідомлення про перемогу революції, а також телеграми від усіх командувачів фронтів із закликом поступитися. Опір втрачав сенс, і Микола II вирішив зректися трону.

   1  березня Виконавчий комітет Ради робітничих і солдатських депутатів Петрограда - органу, який мав реальну військову силу в столиці, постановив надати Тимчасовому комітету на його розсуд скласти список членів Тимчасового уряду. Рада керувалася тим, що оскільки революція є загальнодемократичною, то і в уряд мають увійти представники від усього демократичного табору, а не однієї з партій. Склалася виняткова ситуація двовладдя. Рада, яка вже мала реальну владу і за спиною якої стояли труднощі, передала владу Тимчасовому уряду.

   2 березня було оголошено склад Тимчасового уряду Росії, головою якого Микола II затвердив князя Г. Львова.

   У день оголошення складу Тимчасового уряду Микола II від себе і за свого сина, тяжко хворого малолітнього Олексія, зрікся влади на користь свого брата Михайла. Проте Михайло Романов не виявив бажання бути капітаном затонулого корабля і у свою чергу відмовився від корони.

   Після відречення Микола Романов звернувся до Тимчасового уряду з проханням дозволити йому як приватній особі виїхати до Порт-Романова (Мурманськ) для подальшої еміграції до Англії. Проти цього рішуче заперечила Петроградська рада і колишнього царя було заарештовано й доставлено у Царське Село під Петроградом.

  1.3 Росія за Тимчасового уряду. Двовладдя

 За неповних вісім місяців існування Тимчасовий уряд пережив чимало драматичних моментів, здійснив ряд серйозних перетворень, припустився прикрих помилок і прорахунків. Він не був послідовним у своїй діяльності, як не була позбавлена зигзагів і сама епоха, у якій він діяв.

Серед перших демократичних перетворень Тимчасового уряду був ряд важливих заходів, реалізація яких мала вперше в історії Росії зробити її демократичною країною.

При цьому найважливіші питання повинні були отримати схвалення Установчих зборів Російської республіки, що мали бути скликані восени.

Утворення рад разом з Тимчасовим урядом створило ситуацію, що отримала назву двовладдя. Влада робітників та солдатів була реалізована у радах, а владу ліберальної інтелігенції, промисловців, частини землевласників уособлював Тимчасовий уряд.

Влада булв в руках двох органів, чиє ставлення один до одного було досить складним і коливалось від суперництва до співробітництва.

Історичне значення двовладдя полягало в тому, що в Росії з'явилась можливість мирного переходу від самодержавства до демократичного республіканського устрою при забезпеченні широкої демократії для народу.   Практично всі політичні партії Росії, за винятком крайніх правих (монархісти) та крайніх лівих (анархісти, ліві есери та більшовики) співпрацювали з Тимчасовим урядом як законним і єдиним органом державної влади.

   3 квітня 1917 р. зі Швейцарії через територію Німеччини, давши підписку не вести антивоєнну діяльність, у Росію в опломбованому німецькому вагоні прибув Володимир

Ленін. Діставшись Петрограда, він виголосив так звані «Квітневі тези» - програму підготовки до соціалістичної революції. Проте тоді він не був підтриманий іншими лідерами більшовиків, і партія висунула гасло «Вся влада Радам!», сподіваючись здобути в радах більшість і використати це проти Тимчасового уряду.

1.4   Квітнева та червнева кризи Тимчасового уряду.  

 У квітні Тимчасовий уряд пережив кризу. Міністр закордонних справ Павло Мілюков опублікував ноту до союзників, у якій говорилось про «війну до переможного кінця», чим спричинив вибух невдоволення у країні. У результаті ініціатор ноти змушений був залишити уряд.

Революція в Росії викликала переживання союзників Росії у війні. Тому країни Антанти вимагали ясності від Тимчасового уряду в питанні про участь Росії у війні. 19 квітня газети надрукували ноту міністра закордонних справ Мілюкова урядам країн Антанти, в якій говорилось, що Росія буде вести війну до переможного кінця.

Ця нота викликала хвилю протестів, яка призвела до урядової кризи. У червні 1917 р. в Петрограді проходив перший з'їзд рад. Одним з головних питань, що обговорювалися на з'їзді, було питання про ставлення рад до Тимчасового уряду. Яскравим епізодом у роботі з'їзду стала відповідь лідера більшовиків - Леніна на заяву меншовика Церетелі про відсутність в країні партії, яка була б готова взяти в свої руки політичну владу. Саме тоді із залу пролунали слова Леніна: "Є така партія!". Це не було прийнято всерйоз, хоча і означало, що є сили, які прагнуть до політичної влади.

З'їзд прийняв документи, які забезпечували створення основ парламентаризму в Росії. З'їзд обрав також виконавчий орган рад - Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет у складі представників меншовиків, есерів, більшовиків та ін.

В країні невпинно загострювалось соціально-економічне становище. Народ вимагав реформ і припинення війни. У червні 1917 р. по країні, а особливо в столиці, прокотилась хвиля маніфестацій протесту. Назрівала нова урядова криза. На цей раз її вдалося відвернути, організувавши наступ на фронті. Проте це не вирішило проблеми, а лише відклало її. Провал наступу викликав загострення політичного становища, яким намагались скористатись кадети, щоб позбавити уряд опіки з боку рад, а також більшовики, які спробували дістатись до влади.

   У Росії було створено коаліційний уряд на чолі зі Львовим, до якого Петроградська рада дозволила увійти 5 соціалістам з числа есерів, меншовиків і народних соціалістів. Майбутній прем'єр-міністр Олександр Керенський став військовим міністром.

   18 червня 1917 р. на Південно-Західному фронті Першої світової війни російська армія розпочала невдалий наступ, всіявши поле битви 60 тис. трупів. В умовах загального обурення невдачею 3-5 липня у Петрограді сталися сутички між урядовими військами і озброєною 500-тисячною маніфестацією під гаслом «Вся влада Радам!». З Кронштадта більшовики привели 10 тис. моряків. У результаті зіткнень 50 чоловік було вбито та 650 поранено.

   Тимчасовий уряд поклав відповідальність за кровопролиття на більшовиків і видав наказ про арешт В. Леніна та інших лідерів партії. В. Леніну було пред'явлене звинувачення у шпигунстві на користь Німеччини й організації заколоту. Проте на суд той не з'явився й переховувався у Фінляндії.

   Після липневих подій Г. Львов подав у відставку, а «уряд порятунку вітчизни» очолив О. Керенський, якому Виконавчий комітет рад надав право самостійно добирати міністрів. Становище у країні було неспокійним і хистким. Монархічні та інші праві сили не приховували свого незадоволення демократизацією Росії, вважаючи, що лише «сильна рука» може запобігти сповзанню країни до «анархії». У серпні 1917 р. їхній фаворит, герой війни Верховний головнокомандувач генерал Лавр Корнілов здійснив спробу військового перевороту. Він направив О. Керенському ультиматум про відставку Тимчасового уряду і передачу влади йому, Л. Корнілову.

Для походу на Петроград було споряджено спеціальний загін під командуванням генерала О. Кримова. Проте через тиждень ця акція провалилася через узгоджені дії демократичних сил країни, а також відмову корніловців воювати проти уряду. У розпачі генерал О. Кримов наклав на себе руки, а генерал Л. Корнілов після короткотермінового арешту опинився на Дону.

   На хвилі популярності О. Керенського як «переможця заколотників», з одного боку, і розколу серед урядової коаліції (лідери партії конституційних демократів таємно підтримували заколот), з іншого, на початку вересня за погодженням з радами було утворено уряд у скороченому складі - Директорію (Раду п'яти) на чолі з О. Керенським.

   Тим часом у радах провідну роль стали відігравати більшовики; Петроградську раду очолив Лев Троцький. В. Ленін, переховуючись від суду, постійно закликав партію готуватися до захоплення влади, але не мав підтримки серед більшості членів більшовицького центрального комітету. На Демократичній нараді, що відбулася у середині вересня, більшовицькі делегати підтримали ідею загальнодемократичного соціалістичного уряду.

   Наприкінці вересня в Росії було сформовано третій і, як виявилося, останній коаліційний уряд О. Керенського.

    1.5   Початок розпаду Російської імперії.  

Тимчасовий російський уряд успадкував від монархії гасло «єдиної і неподільної Росії». Починаючи з лютого 1917 р. у неросійських частинах колишньої імперії став швидко наростати національно-визвольний рух, який очолила національна демократична інтелігенція.

   В Україні Українська Центральна Рада, створена на початку березня 1917 р., проголосила курс на автономію краю. Перший Універсал Центральної Ради (червень 1917 р.) та переговори у липні в Києві делегації Тимчасового уряду, яку очолював О. Керенський, призвели до урядової кризи в Росії - праві партії вийшли з уряду на знак протесту проти «поступок» Україні. Починаючи з серпня Центральна Рада перейшла в опозицію до Тимчасового уряду й зосередила зусилля на розбудові Української держави.

   Білорусь на перших порах наслідувала «український варіант». У березні 1917 р. Білоруський національний з'їзд висловився за федералізацію Росії й утворив Білоруський національний комітет. У серпні того ж року постала Білоруська Рада, проте їй не вдалося стати такою могутньою силою, якою була Рада українська.

   Фінляндія крім березневого акта Тимчасового уряду про відновлення «дарованої» свого часу Олександром І Конституції Великого Князівства Фінляндського більш нічого не отримала. Задоволення вимог фінського сейму надати країні автономію відкладалося до скликання Установчих зборів. Коли ж у липні у Фінляндії було прийнято закон про верховні права сейму в усіх справах за винятком військових і зовнішніх, Тимчасовий уряд розпустив його.

   У Латвії, Естонії, Литві, Грузії, Вірменії, Азербайджані було утворено національні ради, у Бессарабії - Сфатул Церій, у Криму і в Башкирії - курултаї.

   У Середній Азії національному руху був притаманний східний колорит. Наприклад, у Туркестані, як і повсюди в Російській імперії, швидко встановилася влада Тимчасового уряду. Проте вже у вересні 1917 р. Ташкентська рада здійснила переворот і перебрала владу до себе. Прикметно, що революційний рух не торкнувся етнічних узбеків, а зосередився в російських поселеннях. Коли ж у Коканді розпочалося мусульманське повстання, Ташкент придушив його.

   Проте непоступлива національна політика Тимчасового уряду вже не могла спинити процесу розпаду Російської імперії.

Домашнє завдання:

1. Як розвивалися події в Петрограді в лютому   березні 1917 р.?

2. З’ясуйте причини й завдання революції в Росії.

3. Які періоди вирізняють у розвитку Російської революції?

4. Коли, як і за яких обставин утворились органи влади, породжені революцією?

5. На які політичні сили та прошарки суспільства спиралися Тимчасовий уряд і Петроградська рада?

6. Що таке двовладдя? Чому так називають період Російської революції?

7. Охарактеризуйте кризи Тимчасового уряду, їхні причини і способи виходу з них.

8. Яка роль партії більшовиків та її лідерів у революції?

 

Запам’ятайте дати:

27 лютого 1917 р.   Початок революції в Росії

2 березня 1917 р.   Утворення Тимчасового уряду

Серпень 1917 р.   Заколот генерала Корнілова

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Політична криза  

Восени 1917 р. криза в Росії поглибилася: закривалися підприємства, вулиці заповнювали безробітні, порівняно з довоєнним періодом реальна зарплата скоротилася вдвічі, зовнішній борг країни становив 16 млрд золотих рублів. На селі селянський рух охопив 9/10 повітів європейської частини Росії.

   1 вересня Тимчасовий уряд оголосив Росію республікою й призначив вибори до Установчих зборів, проте більшість людей вимагала роботи, зарплати і виходу країни з війни.

   У кризових умовах значно активізувалися більшовики, їхнім ідеалом і кінцевою метою була світова комуністична революція. За теорією комунізму К. Маркса, така революція могла відбутися й перемогти лише одночасно в усіх чи принаймні більшості країн світу. У роки Першої світової війни В. Ленін скоригував ідеї К. Маркса: така революція може спочатку перемогти в одній країні, а потім уже поширитись на весь інший світ. Він бачив такою країною саме Росію. Переховуючись від Тимчасового уряду, В. Ленін надсилав своїй партії листи із закликом готуватися до повстання, щоб перетворити демократичну революцію в соціалістичну.

   Більшість російських соціалістів, зокрема й більшовиків, вважали, що Росія через свою відсталість не дозріла до соціалізму. Тому більшість членів Центрального комітету більшовицької партії не погоджувалися з В. Леніним щодо збройного повстання. Так, Л. Троцький пропонував дочекатися II Всеросійського з'їзду Рад, відкриття якого мало відбутися 20 жовтня, де й вирішилося питання про владу. В. Ленін не вірив у те, що з'їзд підтримає більшовиків, і добивався повстання до початку його роботи, щоб поставити з'їзд перед фактом падіння Тимчасового уряду.

Більшовики на чолі з Володимиром Леніним декларували відстоп ювання інтересів робітничого класу, який мав бути головною рушійною силою соціалістичної революції та встановити диктатуру пролетаріату. Сама ж партія більшовиків бачила себе «політичним авангардом», воєніп зованим керівним центром робітничого руху проти буржуазії.

Ряд більшовицьких груп вибрав специфічну форму терористичної діп яльності- «революційну експропріаб цію», займаючись грабунками «для збирання коштів на потреби ревоп люції». Експропріацією займалась, зокрема, більшовицька бойова группа під керівництвом Л. Красіна. Найгучнішими акціями були пограп бування банків у Тифлісі (Грузія), Варшаві (Польща), Гельсінгфорсі (Фінляндія), а також у Прибалтиці та на Уралі. Під час «ексів» часто страждали безневинні прості люди, заради яких начебто боролися з влап дою революціонери. Інколи прапором «експропріації» просто прикривались кримінальні наміри заволодіти гроп шима та цінностями.

Експропріація - позбавлення власності тих, хто її мав. Більшовицька ідея «експропріювати експропріаторів» тлуї мачилася як перерозподіл власності (на заводи, фабрики тощо). З точки зору марксистів, у ході історичного розвитку буржуазія «відібрала» у робітників власі ність, і тому її треба було «повернути» труїдящим під гаслом «грабуй награбоване».

Цікаві подробиці

Є відомості, що одробиці«експропріацією» займався і молодий революціонер Йосип Джугашвілі (Сталін). Однак, після встаї новлення сталінської диктатури колишні

«революціонериісоратники» вождя в Закавказзі були ліквідовані і нічого вже не могли розповісти про свого товариша.

   У середині вересня відбулося засідання ЦК РСДРП(б), на яке В. Ленін надіслав листи «Більшовики повинні взяти владу», «Марксизм і повстання». У них він вимагав розпочати підготовку до повстання. Більшість членів ЦК відхилила його вимоги і тоді В. Ленін, погрожуючи вийти з ЦК, звернувся безпосередньо до більшовиків Москви та Петрограда із закликом брати владу. На початку жовтня відбулося друге засідання, на якому після гострих дискусій більшістю голосів було прийнято рішення про підготовку до повстання й створено спеціальний орган - Політичне бюро з семи чоловік (Л. Троцький (Бронштейн), В. Ленін, Йосиф Сталін (Джугашвілі), Леонід Каменєв (Розенфельд), Г. Зінов'єв (Радомисльський) та ін.). Проте невизначеність ще залишалася.

   Наполегливість В. Леніна поступово схилила шальки терезів у бік збройного захоплення влади, але два впливові більшовики: Л. Каменєв і Г. Зінов'єв виступили проти, мотивуючи свою незгоду тим, що партія ще не має більшості в масах і передчасний виступ призведе до її розгрому. Вони пропонували зачекати до Установчих зборів і там вирішити питання про владу. Крім того, ці двоє зважились на те, щоб у меншовицькій газеті «Новая жизнь» надрукувати заяву про незгоду з ЦК з питання про переворот. Відтак Тимчасовий уряд довідався про таємний план В. Леніна, а двох «розкольників» виключили із ЦК.

   У середині жовтня більшовицький ЦК створив Військово-революційний комітет (ВРК). Скоро ВРК установив контроль над військовими частинами, замінюючи комісарів Тимчасового уряду своїми представниками. Комісари ВРК мали право скасувати рішення командирів військових частин, де активно працювали більшовицькі агітатори; озброювалася Червона гвардія.

   Після того як Всеросійський центральний виконавчий комітет переніс відкриття II з'їзду Рад на 25 жовтня, більшовики почали готуватися до виступу.

   Намагаючись випередити більшовиків, Тимчасовий уряд вранці 24 жовтня наказав підрозділу юнкерів захопити редакцію більшовицької газети «Рабочий путь». Останнє полегшило більшовикам завдання, бо тепер у них з'явився привід для дій. Вони вирішили стежити за діями Тимчасового уряду поштовим зв'язком. Також було надіслано представників до Москви й розпочато переговори з лівими есерами про спільні дії. У разі непередбачених обставин створювався запасний штаб повстання в Петропавловській фортеці.

   Протягом 24-25 жовтня військові загони ВРК без жодного пострілу зайняли в столиці мости, електростанцію, Державний банк, Центральну телефонну станцію, вокзали. Крейсер «Аврора» наблизився до Зимового палацу, де засідав Тимчасовий уряд, який крім Зимового палацу контролював ще Головний штаб та Марийський палац.

   Тоді ж відбувалося засідання більшовицького ЦК за участю В. Леніна. Було ухвалено склад майбутнього більшовицького уряду, який за пропозицією Л. Троцького назвали «Радою народних комісарів» (РНК). Ще до повалення Тимчасового уряду В. Ленін написав відозву «До громадян Росії», де повідомлялося, що Тимчасового уряду більше не існує

Уранці 25 жовтня О. Керенський на автомобілі під прикриттям аташе США відбув на Північний фронт до Пскова за військами. Потім, після падіння уряду, він перейшов кордон і залишив Росію з паспортом сербського полоненого.

   Майже у ті ж хвилини, коли О. Керенський залишав столицю, розпочав роботу II з'їзд Рад, більшість делегатів якого становили більшовики і ліві есери. В. Ленін на вранішньому засіданні не був присутнім. Меншовик Ф. Дан запропонував утворити єдиний коаліційний уряд усіх лівих сил, а ряд делегатів у знак протесту проти захоплення більшовиками влади демонстративно залишили з'їзд.

   Тим часом ВРК наказав штурмувати Зимовий палац, який, за винятком Першого Петроградського жіночого батальйону (136 жінок), двох рот юнкерів школи прапорщиків інженерних військ, 2000 юнкерів у самому палаці, панцерника «Ахтирець» у воротах та 6 гармат, захищати було нікому.

   Штурм Зимового палацу розпочався після холостого пострілу з «Аврори» в ніч з 25 на 26 жовтня і тривав трохи більше чотирьох годин. Близько другої години ночі 26 жовтня Тимчасовий уряд було заарештовано.

  Під час штурму Зимового палацу II з'їзд Рад не переривав роботу. Меншовики та їхні прихильники звинуватили більшовиків у зраді революції й у розв'язанні громадянської війни, а меншовики-інтернаціоналісти залишили з'їзд. Л. Каменєв оголосив про повалення Тимчасового уряду, після чого було зачитано написану В. Леніним відозву «Робітникам, солдатам та селянам!» про перехід влади до II з'їзду Рад.

На вечірньому засіданні виступив В. Ленін, який запропонував делегатам прийняти декрети про мир та про землю. Декрет про мир проголошував негайне перемир'я на фронті з Німеччиною, початок переговорів з воюючими державами; укладення миру без анексій і контрибуцій.

   Декрет про землю, основні положення якого були запозичені у популярних серед селян есерів, проголошував націоналізацію та конфіскацію усіх поміщицьких земель і передання їх радам селянських депутатів для зрівняльного розподілу, передання селянам реманенту та худоби з поміщицьких садиб, скасування селянського боргу на суму 3 млрд руб.

   З'їзд також обрав вищі органи державної влади: Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК) з більшовиків та лівих есерів і РНК на чолі з В. Леніним (ліві есери спочатку відмовилися увійти до нього, але на початку грудня п'ять лівих есерів все ж таки стали народними комісарами).

   Після шестиденних запеклих сутичок, в яких загинула 1 тис. чоловік, на початку листопада більшовики перемогли в Москві. На початок 1918 р. радянська влада поширювалася лише на Москву, Петроград та близько 400 км навколо цих міст.

   Уже в листопаді 1917 р. більшовики ледь не втратили владу. Всеросійський виконавчий комітет профспілки залізничників (ВВКЗ) пригрозив паралізувати залізничний рух, якщо не буде виконано три його умови: утворити «однорідний» соціалістичний уряд без В. Леніна і Л. Троцького, ліквідувати ВЦВК і РНК й утворити «Народну раду» без В. Леніна і Л. Троцького. ЦК більшовиків знову розколовся: одні, зокрема В. Ленін та Л. Троцький, були проти поступок залізничникам, а Л. Каменєв, Г. Зінов'єв та інші зголошувалися прийняти вимоги і віддати в новому уряді половину місць меншовикам і есерам. Шляхом

численних змін у РНК, до якого увійшли п'ять лівих есерів, більшовикам вдалося досягти порозуміння з ВВКЗ.

   Другою подією, яка могла повернути колесо історії, стало скликання Установчих зборів. Власне, вибори до них відбулися ще до приходу до влади більшовиків, й ідея Установчих зборів була дуже популярною серед населення.

   Після гострих суперечок у ЦК РСДРП(б) про те, скликати Установчі збори чи ні зійшлися на першому варіанті. РНК призначила перше засідання на 5(18) січня 1918 р., попередньо оголосивши кадетів ворогами народу. Багатьох із них було кинуто до в'язниці, кілька депутатів убито. 3(16) січня ВЦВК схвалив проект «Декларації прав трудящого і експлуатованого народу», яка узаконювала нову владу.

   5(18) січня у Таврійському палаці почали працювати Установчі збори. Головою було обрано есера В. Чернова. Після 12-го-динних дискусій він поставив більшовицьку «Декларацію» на голосування. Результати голосування були для більшовиків і лівих есерів невтішними: «за» - 138, «проти» - 237. У знак протесту проти рішення більшості засідання спочатку залишили більшовики, а за ними й ліві есери.

   Начальник караулу Таврійського палацу матрос-анархіст А. Желєзняков оголосив про те, що депутати повинні розійтися, оскільки... караул стомився. Було оголошено перерву на 12 годин, але Установчі збори більше ніколи так і не зібралися. У ніч з 6 на 7 січня ВЦВК оголосив про їхній розпуск і виставив варту при вході до Таврійського палацу. Через три дні Червона гвардія розігнала також III Всеросійський селянський з'їзд, який протестував проти розпуску Установчих зборів.

1.2 Громадянська війна: причини, головні події та наслідки.  

Жовтневі події 1917 р. у Петрограді, перші кроки радянської влади та опір тих, хто не визнав нової влади, спричинили громадянську війну в Росії. Історики по-різному датують початок громадянської війни: лютий 1917 р., жовтневі події у Петрограді, розпуск Установчих зборів тощо. Також існують і різні її періодизації, більшість з яких все ж таки охоплюють період з літа 1918 р. до 1920 р.

   Природно, що більшовики та їхні противники по-різному пояснювали причини війни.

   Мислячі люди як у минулому, так і в наш час характеризують цю війну як братовбивчу війну на винищення під політичними гаслами. її коріння проросло з давньої бунтарської традиції пугачовщини та разінщини - прагнення вирішувати будь-які конфлікти не шляхом пошуків порозуміння, а фізичним знищенням свого ворога.

   Майже неможливо за класовою, національною чи релігійною ознакою провести розподільчу лінію між двома ворогуючими таборами: більшовиками («червоними») і антибільшовиками («білими»). Як у Червоній, так і в Білій арміях воювали селяни і робітники, дворяни й творча інтелігенція, росіяни, башкири, татари, православні, католики, мусульмани, тобто віруючі й атеїсти. Жахлива й безглузда війна «розкидала» по різні боки окопів цілу країну, великі міста й дрібні села, батьків і дітей.

   Особливістю громадянської війни в Росії було те, що вона торкнулася й багатьох інших країн. Одні з них (США, Англія, Франція, Німеччина, Японія) у березні-квітні 1918 р. направили в Росію свої війська, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Польща, Україна, Середньоазійські емірати також були обпалені полум'ям цієї війни.

Причини громадянської війни у викладі більшовиків

   - Війна - невід'ємна риса імперіалізму

   - Контрреволюційні сили розв'язали громадянську війну, щоб повалити диктатуру пролетаріату

   - Війна стала результатом боротьби об'єднаних сил внутрішньої контрреволюції й збройної інтервенції держав Антанти; «червоний терор» під час війни став відповіддю на «білий терор», зокрема на замах на В. Леніна у серпні 1918 р.; «червоний терор» впорядкував боротьбу проти ворогів революції і врятував їх від самосудів трудящих

   - Радянська влада постала як влада трудящих, більшовики встановили дійсно народну, а не буржуазну демократію, і тому захищали завоювання народу всіма доступними їм засобами

    Причини громадянської війни у викладі їхніх противників

   - Війна - невід'ємна риса більшовизму

   - Бажання комуністів остаточно знищити будь-яку опозицію своїй диктатурі, не давши їй отямитись, організуватись і зміцнитись

   - Війну спричинила політика більшовиків, запроваджений ними «червоний терор» проти всіх, хто не підтримував їх, проти чого виступили різні верстви: монархісти, соціалісти, крупні землевласники, селяни, козацтво

   - Захопивши збройним шляхом владу й розігнавши Установчі збори, більшовики зрадили демократію, а підписавши мирний договір з Німеччиною в березні 1918 р. - Росію

а Дону та Кубані проти Червоної армії билася Добровольча армія генералів Л. Корнілова й А. Денікіна та козача армія Області Війська Донського отамана Павла Краснова.

   У Східному Сибіру, в Поволжі та на Уралі більшовикам загрожував чехословацький корпус. Він був сформований з 30 тис. чехів і словаків - полонених австро-угорської армії, ешелони з якими розтягайся на залізниці на кілька тисяч кілометрів. Вони поверталися з Росії через Владивосток додому й повстали по дорозі. Причиною виступу стала вимога РНК, щоб вони здали зброю.

   Повсталі за підтримки селян ліквідували радянську владу від Волги до Владивостока й блокували залізницю Сибір - європейська частина Росії. У середині липня 1918 р. під приводом загрози його звільнення в Єкатеринбурзі більшовиками було вбито колишнього російського царя Миколу Романова, його сім'ю та прислугу.

   На літо 1918 р. більшовики контролювали лише територію в районі Москви, яку вони проголосили столицею Росії. Незважаючи на те, що завдяки мобілізації вдалося збільшити чисельність Червоної армії, з неї дезертирувало близько 1 млн чоловік.

   На сході Росії п'ять радянських армій під командуванням С. Каменєва на початку осені 1918 р. перейшли в наступ і зайняли міста Рязань, Симбірськ, Самару та Казань. Проте невдовзі адмірал А. Колчак завдав контрудару й, прорвавши радянський Східний фронт, стрімко просувався до Волги на з'єднання з Добровольчою армією. Ціною надзусиль радянські дивізії під орудою М. Фрунзе в 1919 р. відкинули А. Колчака за Урал, а наступного року завдали йому остаточної поразки.

   На півдні Росії в середині 1918 р. козачі частини П. Краснова двічі безрезультатно намагалися взяти місто Царицин (тепер Волгоград), а Добровольча армія, завдавши поразки радянській Північно-Кавказькій армії, заволоділа Катеринодаром і Новоросійськом.

   На початок осені 1919 р. Добровольча армія А. Денікіна вторглась на територію України й окупувала її. Далі її шлях пролягав на Тулу і Москву. Наступ радянського Південного фронту М. Фрунзе й анархістської армії Н. Махна на початку 1920 р. призвів до поразки А. Денікіна. Уже під командуванням генерала П. Врангеля Добровольча армія відступила у Крим, де й протрималася до листопада 1920 р., коли була остаточно розбита Червоною армією та махновцями. Після цього махновці стали непотрібними і навіть небезпечними, що й вирішило їхню долю - вони були розбиті Червоною армією.

На Далекому Сході громадянська війна ще тривала до початку 1922 р. й також, як і на всіх інших фронтах, завершилася перемогою більшовиків. За приблизними підрахунками у громадянській війні в Росії загинуло 12-15 млн чоловік (військові втрати становили близько 800 тис), економічні збитки - 50 млрд золотих рублів, промислове виробництво в 1920 р. становило лише 14 % рівня 1913 р., а сільське господарство скоротилося вдвічі.

Інформація для роздумів

 Есери були найбільшою революційною партією Росії, але владу в жовтні 1917 р. захопили інші радикали - більшовики. Есери відстоювали інтереси селян та розрої били найважливіший документ про надання селянам землі, але його основні полої ження привласнили більшовики та проголосили «Декрет про землю», завоювавши симпатії мільйонів селян, яких згодом позбавили цієї землі, загнавши в колгоспи, політичний успіх супроводжує тих, хто вдало використоївує ситуацію та підлаштовується під неї.Терористичні акти есерів та «експропріації» більшовиків розкладали суспільну свідомість, привчали суспільство до сприйняття насильства, вбивств як повсякдені ного та буденного явища, яке може бути «виправдано» якоюсь «шляхетною метою». Це було важливою передумовою сповзання російського суспільства до кривавих подій революцій початку XX ст. та громадянської війни, жертвами яких стали і акі тивні учасники подій, і ті, хто намагався залишатися осторонь громадянського прої тистояння. Хвилі насильства, які охоплюють суспільство, змітають всіх...

Меншовики на чолі з Г. Плехановим представляли більш поміркоп ване крило Російської соціалпдемократичної робітничої партії (РСДРП), стримано ставились до експропріації, схилялись до необхідності реформ у Росії, яка могла «дорости» до соціалізму. На відміну

від В. Леніна, який відстоював авторитарні методи керівництва партії, Г. Плеханов зазначав, що «потрібна дисципліна свідомості, а не дисципліна підкорення».

Політика русифікації мала наслідком організаційне поширення національного руху в багатонаціональній Російській імперії, переростання його культурно-просвітницького характеру в політичний. Національний рух поділявся на два напрямки: соціалістичний та самостійницький. Початок XX ст. знаменувався оформленням політичних національних партій у Польщі, Україні, Фінляндії, Вірменії, Грузії.

1.3 Національне питання

Особливістю Російської колоніальної імперії було те, що території, підкорені нею прилягали до метрополії. Так, у різні часи до Російської імперії були включені Фінляндія, Прибалтика, частина Польщі, Білорусія, Україна, Закавказзя, Середня Азія тощо. Сибір теж був завойований росіянами (можна згадати сюжет картиі ни художника В. Сурикова «Підкорення Сибіру Єрмаком»). Населення цих територій, з одного боку, відчувало національної релігійний тиск, з іншого-були створені більш сприятливі умови для їхнього економічного розвитку, припиниі лись міжкланові, міжплемінні усобиці.

У багатьох народів Середньої Азії панували напівфеодальні суспільні віді носини; деякі народи Сибіру, Крайньої Півночі, Далекого Сходу жили за патрії архапьних умов навіть дофеодальних відносин. Натомість деякі «національні окраїни» (Фінляндія, Польща, Україна тощо) за рівнем соціальноіекономічного та політичного розвитку випереджали російську метрополію.

Українські політики відстоювали необхідність докорінних реформ у державі, виступали за рівність всіх надій перед законом.

Майже всі польські партії виступали за автономію Царства Польського. Деякі з них тяжіли до терору, закликали до збройного повстання.

Єврейські політичні лідери в своїх програмах намагалися об'єднати боротьбу за громадянські права з національними інтересами свого народу.

Російські політики - ліві фракції Думи, кадети та інші, виступали за зміни, поступки національному руху, зокрема українському. Так, лідер кадетів П. Мілюков констатував, що український рух не є пріоритетом лише інтелігенції, та охопив уже весь народ. Тому його зупинити неможливо, але налаштувати проти російської держави, відбираючи останню надію щодо поліпшення його становища в межах імперії, дуже легко.

Однак значна частина російських політиків намагалася зберегти «єдність та непорушність» Російської імперії.

Навіть ті з них, хто з ліберальних позицій підходив до національного питання, відсували його вирішення на невизначений період.

У Росії посилювалися реакційні націоналістичні тенденції, спрямовап ні проти неросійських народів, винип кали чорносотенські організації.

Серед таких російських монархічних організацій найвпливовішим був «Союз російського народу», що утворився в жовтні 1905 р. та мав шовіністичний характер, спрямований проти неросійських народів, зокрема, пропагував українофобські та антисемітські погляди. Програма «Союзу російського народу» включала такі положення, як «єдність та неподільність» Російської імперії, збереження самодержавства, вилучення з державної служби противників монархії тощо. Покровительство організації надавав сам цар Микола II.

Інша шовіністична монархічна організація - «Союз Михаїла Архангела» - була створена у 1908 р. у Петербурзі. Цей «Союз» на чолі з його лідером, реакціонером В. Пуришкевичем, виступав за збереження православ'я та самодержавства, боровся за позбавлення прав виборців євреїв.

Чорносотенці - члени реакційі них правих організацій у Росії у 1905-1917 рр., що виступали під гаслами монархії, шовінізму та антисемітизму. На території України за сприяння царату виступали проти українського національного руху.

Чорна сотня (саме від цієї організаі ції пішла назва «чорносотенці») - одна з шовіністичних, погромних організацій. До загонів «чорної сотні» набирали селян та міських люмпеніпролетарів, розпалюючи в них почуття антисемітизму, а також представників чиновництва.

Українофобія - форма національних забобонів і нетерпимості, вороже ставлення до українців. Для російських шовіністів, українофобів було характерно неї визнання українців як нації зі своєю кульї турою, історією, мовою тощо, найменування їх «малоросами», фальсифікація історії, зокрема - представлення виключно Росії як національно-державної спадкоємиці Київської Русі; відмова українцям у праві на національно-культурне, релігійне та політичне самовизначення та ін.

Шовіністична політика царського уряду, посилення чорносотенських, антисемітських настроїв та розповсюдження міфів про «ритуальні вбивства» євреями християн, що помножувалося на соціальнопжономічні негаразди людей та пошуки «винних» у цьому, були передумовами єврейських погромів у Російській імперії.

Кривавий єврейський погром відбувся в квітні 1903 р. у Кишиневі. Десятки люп дей були вбиті, сотні — поранені та скалічеп ні. Кишинівські євреї спробували органіп зувати самооборону, але бійці їхніх загонів були оточені поліцією та військами, роззброєні та заарештовані.

Під час єврейських погромів у 1905-1907 рр. влада, як і раніше, або напряму підтримувала погромників, або потурала бандитам своєю повною бездіяльністю.

Царизм та реакційні суспільні сили намагалися спрямувати соціальну активність населення, яке протестувало проти соціально-економічного та національного тиску, в бік насильства проти євреїв.

Кращі представники християнської інтелігенції виступали проти антиєврейських акцій. Одеський архієпископ Дмитрій з церковної кафедри засуджував погроми. Єпископ чигиринський Платон ходив вулицями київського Подолу і умовляв натовп заспокоїтись та не чіпати євреїв.

Проти антисемітизму виступали відомі політики та діячі культури. Український та російський письменник, громадський діяч Володимир Короленко у своїх статтях викривав брехню та злочини чорносотенців. За ініціативи російського письменника Максима Горького була надрукована літературна збірка «Погром», у якій взяли участь письменники М. Гарін Михайловський і В. Вересаєв, видатні вчені К. Тімірязєв і І. Сєченов. У збірці різко засуджувався антисемітизм і злочини погромників. Деякі партії, профспілки та інші організації ухвалювали антипогромні резолюції та звернення. Громадські діячі збирали гроші для допомоги жертвам погромів. Під час антисемітської «справи Бейліса» у 1913 р. українці та росіяни, селяни та міщани, що були присяжними засідателями, виправдали М. Бейліса і, таким чином, відкинули несправедливі звинувачення.

Антисемітизм - форма національних, релігійних забобонів і нетерпимості, вороже ставлення до євреїв та переслії дування їх. Складовими антисемітизму є релігійний антисемітизм - переслідування через віру євреїв, спроби навернення євреїв до інших релігій, звинувачення у різних злочинах, зокрема- у розп'ятті Ісуса Христа, у «ритуальних вбивствах» християн; економічний антисемітизм намагання обмежити економічні права євреїв для подолання конкуренції з ними у різних сферах економіки та ін.

Документи, матеріали

Із звернення штабу Білої армії

Червоні офіцери!

За що ви боретесь і за що ми підняли зброю

Ви боретеся за комісародержавіє, за брехливу владу Апфельбаумів (Зинов’єв), Бронштейнів (Троцький),  Розенфельдів (Каменєв),  Нахамкесів (Стеклов),  Калініних, Петерсонів,  яким не дорога наша Батьківщина і потрібна лише одна її ганьба.

Ми боремося за Установчі збори, за всенародний вільний вибір…

Ви боретеся за інтернаціонал, за те, щоб російськими природними багатствами могли розпоряджатися не росіяни, а всілякі пройдисвіти…

Ми відновлюємо національну єдність і національне господарство…

Ви насаджуєте комуни,   які дають можливість ледацюгам і неробам користуватися результатами робочих рук.

Ми обстоюємо право власності…

Ви руйнуєте церкви і нищите православну релігію…

Ми відновлюємо сплюндровану релігію і зруйновані храми…

Ви обстоюєте нахабне свавілля та огидне насилля більшовиків, комісарів та їхніх найманців — китайців, латишів, комуністів...

Ви втягнуті в безконечну війну з усім світом…

Ми несемо мир землі російській…

З нами хліб, з нами мир і господар землі російської — Установчі збори.

Запитання до документа

1. Як аргументували лідери білого руху необхідність боротьби проти більшовизму? Розкрийте мету учасників боротьби.

2. Спробуйте з’ясувати ставлення різних прошарків суспільства до цього звернення.

З наказу генерала Майковського від 30 вересня 1919 р. про розправу над повсталими проти Колчака селами

1. У кожному селі району повстання помешкання ретельно обшукувати; захоплених із зброєю в руках,  як ворогів,  розстрілювати на місці.

2. Заарештовувати… всіх агітаторів, членів совдепів,  які допомагали повстанню, дезертирів, пособників і приховувачів зрадників, і передавати воєнно-польовим судам.

3. Ненадійних… висилати, передаючи їх міліції.

4. Місцеві влади, що не чинили належного опору бандитам… передавати воєнно-польовим судам, покарання збільшувати до смертної кари включно.

5. Повсталі знову села ліквідувати з подвійною суворістю, аж до знищення всього села.

Запитання до документа

1. Охарактеризуйте політику білого руху щодо селянства.

2. Чим було викликано повстанський рух проти режиму адмірала Колчака?

З матеріалів комісії з розслідування злодіянь більшовиків при головнокомандувачеві Збройних сил Півдня Росії

Відомості про злодіяння більшовиків   у місті Єкатеринодарі та його околицях

До міста Єкатеринодар більшовики вступили 1 березня 1918 р. Того ж дня було заарештовано групу осіб цивільного населення, переважно інтелігенції, і всіх затриманих 83 осіб було вбито, зарубано й розстріляно без будь-якого суду і слід ства. Трупи було зарито у трьох  ямах тут же в місті. Гурт свідків,  а також лікарі,    які потім оглядали вбитих,  засвідчили випадки закопування недобитих, недорубаних жертв... Над жертвами знущалися, відрізали їм пальці рук і ніг, статеві органи, спотворювали обличчя...

Викладення даних засновані на показаннях свідків і судово-медичних оглядах.

Питання до документа

Висловіть своє ставлення до наведених фактів.

 День Жовтневої революції для українців

«Бути большовиком і одночасно українцем неможливо»

Володимир Винниченко

На з’їзді, рішенням якого Україна увійшла до СРСР, було аж чотири українці... Більшовики вже в 1920 році закрили в Україні всі університети... роздуми очевидця

Був у нас час, коли на всіх, не лише партійних курсах, вишколах, не згадуючи про виші, десятки годин присвячувалося найважливішому предмету: історії партії за підручником “Краткого курса історіі ВКПб”. Нелегкий був це предмет, зокрема його четвертий розділ. Згадую про це тому, що (нинішній міністр освіти) Дмитро Табачник був аспірантом власне відділення історії партії. У його голові немає місця для іншого розуміння історії, окрім “Краткого курсу”. Це такий комуністичний таліб. І можна було б не згадувати про це, якби він не нав’язував своє мислення загалові і не жадав 7 листопада в Україні зробити державним святом.

Давайте простежимо історію Жовтневого перевороту в Росії, його наслідки для України та української державності зокрема.

Як відомо, більшовики, захопивши владу в Петрограді, оголосили декларацію, якою війну називали злочином, оголосили право народам на самовизначення та робили інші миролюбні кличі.

4(13) грудня 1917 року Володимир Ленін як голова Совнаркому Совєтської Росії оголосив Маніфест, у якому між іншим ішлося, що Совнарком РФ “визнає Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською Республікою” Усе, що стосується національних прав та національної незалежності українського народу, - писалося в Маніфесті, - визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно». (Див: В.І.Ленін, Твори, т. 26, с. 319 – 321). У лютому 1918 року в Бресті на мирній конференції з Центральними Державами і УНР Москва ще раз де-юре визнала Українську державу (УНР) в особі УЦР і зобов’язалась укласти з нею договір. Як відомо, це були лише декларації для затримки часу й накопичення збройних сил. Зміцнівши, Совнарком РФ 24 грудня 1918 року відкликав визнання УНР. Справжня ж політика щодо України була зовсім іншою, підступною і зрадницькою, завойовницькою.

Розгляньмо питання по черзі. У грудні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд Рад. Нагадаю, він пройшов з ініціативи комуністів, На з’їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делегатів. Виявилося, що комуністи становлять усього близько 4 відсотків делегатів, тож на успіх розраховувати вони не можуть. Зрозумівши ситуацію, вони – а це близько 70 осіб, покинули з’їзд у Києві й перебралися до Харкова, де під охороною московських загонів «робочих і крестіян” та “Союза спасєнія отєчєства” провели власний з’їзд Рад. Ось на цьому з’їзді, де було аж четверо українців(!) було принято резолюцію, яка, зокрема, містила такі пункти:

– про входження до складу РФССР Донецько-Криворізького басейну і про виключення його зі складу України” (див. “Известия Юга”, 14.12.1917 р.)

– про негайне поширення на території України (УНР) усіх декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду федерації.

– про те, що “Україна повина становити федеративну частину Російської республіки” (див. там же).

 Ще далі пішов так званий «Всеукраїнський селянський з’їзд», що відбувся там же в січні 1918 року під головуванням знаної чекістки Євгенії Бош, який визнав: «Українська робітничо-селянська республіка входить до складу Всеросійської Федеративної Республіки» (див. “Вісник УНР”, 24.01.1918 року).

Усі ці «постанови» та «рішення» дали підстави Леніну втручатися у внутрішні справи України – УНР. Уже в грудні 1917 року рішенням Совнаркому Росії до Харкова вислано з Росії військові загони Червоної гвардії в розпорядження так званого «штабу боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії» (зверніть увагу на назву того штабу). Цей орган очолював комісар Володимир Антонов-Овсієнко. (див. “Известия Юга”, 9.12.1917 року).

4 січня Совнарком РФ мав розроблений план наступу московських військ на Україну. Ішли вони з трьох напрямків: з Брянська і Курська під командуванням Кудринського, з Гомеля під командуванням Берзіна і з Харкова під командуванням Муравйова, а всім командував Антонов-Овсієнко (див. ЦГАКА, ф-14, оп. 1, с. 204, арк. 28).

Наведені (лише кілька) документи чітко показують, що «Жовтнева революція» в Україну була принесена на багнетах із Росії. Це була допомога жменьці російських большовиків в Україні, без якої вони не мали жодних шансів на перемогу. Кривавий Муравйов у своєму наказі писав: «Цю владу ми несемо з далекої Півночі на вістрях багнетів, і там де її встановлюємо, за будь-яку ціну підтримуємо силою цих бавгнетів». Вступивши до Київа, «робочі і крестіяни» Муравйова в розстріляли п’ять тисяч людей. Ось як і чим перемогла в Україні «Жовтнева революція! А Україна була обеззброєна політичною дурістю тодішніх наших лихо-не-державників соціалістів на чолі з Винниченком, що довело до сумнозвісних Крут.

Як бачимо Ленін перші загони Червоної армії вислав не на фронт проти німців, а проти молодої обеззброєної Української держави – УНР.

Дуже характерна в даному випадку заява делегації харківського ЦВК, яку Ленін вислав до Бреста в січні 1918 року на мирні переговори з Центральними державами та УНР. Ось вона: «Український робітничо-селянський уряд вважає Совнарком Російської Федерації, як орган радянської влади, правомочний виступати від імені всієї Російської Федерації. Делегація українського робітничо-селянського уряду діятиме в складі загальноросійської делнгації і в повній згоді з нею». (див. “Документы внешней политики СССР”. М., 1957, с. 88-89).

Про тодішні харківські «уряди» й «делегації» справделиво писали комуністи-більшовики Шахрай і Мазлак в книжці «До хвилі, що діється на Україні і з Україною» (Саратов, 1919): «Ми були об’єктивно не українською партією, а російською, тобто, власне кажучи, великоросійською».

Такими вони є і сьогодні.

Разом з військовою агресією і погромами розпочалося пограбування України переможцями «Жовтневої революції». Уже в грудні 1917 року Совнарком РФССР підрахувув, що в Україні є 500000000 (п’ятсот мільйонів пудів (приблизно 758 млн. тонн) лишків зерна (див. “Ленинский сборник”, ХVІІІ, с. 83). І почався грабіж «лишків зерна» та вивезення нашого хліба на Північ, що довело до голоду в Україні, якого не було в роки війни, хоча війна прокотилася через Україну двічі. Акцією пограбування «лишків зерна», і не лише зерна, керував сам Володимир Ленін, а виконавцем був його уповноважений Серго Орджонікідзе

Окрім того, більшовики вже в 1920 році закрили в Україні всі університети, а було їх, якщо не помиляюся, п’ять. Україна через тринадцять літ не мала допливу людей з академічною освітою. А відкриті в 1933-1934 роках університети були вже совєцькими і готували службовців для окупаційної адміністрації, таких собі «табачників».

...1917 року відбулись дві революції - «Велика Жовтнева революція», точніше – більшовицький переворот у Росії – і березнева українська національно-визвольна. Але їхні цілі й завдання чи програми були цілком протилежні за своєю суттю та політичним спрямованням. Українська революція була спрямована на відродження української державності. Російська більшовицька – рятувала Російську імперію, іншу за формою і змістом, але імперію. Уже в наш час один з президентів США слушно зауважив, що «СССР не хоче війни, він хоче світ». З досвіду ми бачимо: Росія прагне цього всіма засобами, включаючи також завоювання. Для цієї мети сьогодні в Росії відроджується стара ідея «третього Риму» і «російського світу», апостолом якого призначено Володимира Гундяєва (патріарха Кирила).

Отже, у фундаменті, який закладав московський жовтневий переворот, не було місця для української державності. І не лише української. Тому всі свої сили Москва спрямувала на знищення Української держави – УНР, утопила її в крові та завоювала. А нам сьогодні подарувала табачників.

У РФ день “Великої Жовтневої революції” на державному рівні вже не відзначається. Замість нього святкують День національної єдності.

А чому б це й нам, українцям, не робити?

«Хто спроможний правильно зрозуміти причини поразки, той робить перший крок на шляху перетворення поразки на перемогу. Отже, і політик, котрий знаходить у собі сили чесно й відповідально провести життєво необхідну «роботу над помилками» — може сподіватися (але винятково при виконанні вказаної умови!) на досягнення омріяної мети. Ані тіні такої надії історія не залишає лідеру-«нарцису», що страждає на комплекс самозакоханості і через це, бачачи дійсність лише крізь рожеві окуляри, щиро вірить, що пані Кліо, неначе та Золота Рибка у Пушкіна, буде служити йому.»

Володимир Винниченко

Питання для класу:

Чи повинні українці святкувати день Жовтневої революції?

Домашнє завдання:

1.Причини політичної кризи?

2.Більшовицька влада, основні важелі правління?

3.Початок громадянської війни?

4.Хід громадянської війни?

5.Україна початку 19 століття?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

  1.1 Нова економічна політика (НЕП).  

Політика військового комунізму активізувала повстання на всій території колишньої імперї, Поволжя, Кубань та Дон,Туркестан.

Наймаштабнішим були страйки на чолі з А.Антоновим, що охопило Воронезьку та Тамбовську губернії. Проти загонів Антонова воювала регулярна армія на чолі з М.Тухачевським. В той же час тривала повстанська боротьба керівництвом Н.Махна в Україні.

Дуже небезпечним для більшовиків було повстання моряків Кронштадту. Повсталі висунули  політичні вимои: "Ради - без комуністів". Проти повсталих було піднято армію під командуванням Тухачевского.  Після придушення опору органами ВЧК почалися масові репресії.

Ще в березні 1920 р. В. Ленін рішуче заперечував Л. Троцькому, який пропонував замінити продрозкладку продподатком та відновити товарообіг. Та вже на X з'їзді (1921 р.) партії В. Ленін змінив свою позицію і закликав перейти до «нової економічної політики» (НЕПу) і навіть погрожував відставкою, якщо партія не підтримає його. Відтак В. Ленін дійшов до думки, що потрібно змінити тактику й соціалізм в Росії слід будувати за допомогою ...державного капіталізму. НЕП саме і був пристосованою більшовиками до умов комуністичної Росії особливою формою державного капіталізму. В. Ленін заявляв, що НЕП - «це всерйоз і надовго», але він ніколи не казав, що це назавжди.

Причини появи НЕПу:

1) закінчення бойових дій,  початок відбудови господарства.

2) економіки була у кризі, тому влада повинна була відійти від комуністичної доктрини.

3) невдоволення селянства продрозкладкою.

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату.

Неп — це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку.

   Прийнята X з'їздом РКП(б) резолюція «Про заміну продрозкладки продподатком» передбачала набагато ширшу програму, ніж можна було зробити висновок з назви резолюції — вона заклала основи індустріального стрибка.

   Питанням першочергової ваги було кооперування селянства. Розв'язання цієї задачі включало селян у соціалістичне будівництво та  нейтралізовувало їх як потенційно ворожу більшовикам сил. 

Запроваджуючи НЕП, держава зберегла за собою «командні висоти» у важкій промисловості та інших найважливіших галузях, зате дозволила приватну торгівлю й дрібне приватне виробництво із застосуванням найманої робочої сили. Та й державна

промисловість тепер змушена була не просто виконувати план, а працювати на ринок, оскільки була переведена на самофінансування - що продано, те й можна розподіляти серед працівників. Не всім це виявилося під силу, тому частина дрібних виробництв збанкрутіла й була продана колишнім власникам або передана в оренду чи здана в концесію (за роки НЕПу було надано дозвіл лише на 123 концесії).

   Не менш важливу роль відіграла грошова реформа, розпочата в 1922 р., біля витоків якої стояв народний комісар фінансів Г. Сокольников. Він, який здобув ступінь доктора економіки в Сорбонні, чи не єдиний у більшовицькому керівництві вважав, що економіка Росії є невід'ємною складовою світової економіки. Державний банк РСФРР натомість радзнаків запровадив нову грошову одиницю – червінець. Хоч спочатку паралельно існували старі й нові гроші, але саме червінець відразу набув значної популярності. У 1924 р. за 1 червінець давали майже 2 долари США і майже 9 англійських фунтів стерлінгів; до 1925 р. червінець вільно обмінювався на іноземну валюту, а відтак мав попит на зарубіжних біржах. 

   Нові гроші значно активізували як державну, так і кооперативну та приватну торгівлю, відновилися ярмарки й товарні біржі.

   Природно, що як і будь-яка інша економічна модель, НЕП не був застрахований від кризових проявів. Перша криза, яку Л. Троцький назвав «ножицями цін», спіткала НЕП у 1923 р., коли ціни на промислову продукцію виявилися завищеними, а ціни на продукцію сільського господарства - низькими. Через це селяни, сплативши податок, відмовлялися за безцінь продавати продукти на ринку. Це негайно позначилося на містах, оскільки погіршилося їх постачання продовольством. Тимчасовий вихід було знайдено в підвищенні державою цін на продукцію селян.

У 1925-1928 рр. у країні відбулися дві «кризи хлібозаготівель» - селяни відмовлялися здавати «лишки» за невигідними для них державними цінами. За відмову закон передбачав до 5 років ув'язнення тим, хто не підкорявся, а тому, хто доносив на свого односельця, який «ховав хліб від пролетаріату», перепадало 25 % вилученого збіжжя.

   Оскільки ні В. Ленін, ні його наступник Й. Сталін ніколи не розглядали НЕП як шлях побудови соціалізму, а лише як тимчасовий відступ для перегрупування сил, то в 1929 р. цій політиці було покладено край. 1.2 Реалізація непу в Україні

Реалізація непу в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. Реальні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутними згодом, оскільки продподаток мав стягуватися з урожаю 1921 p., до того ж на практиці цей процес здійснювався методами продрозкладки. Проте свобода торгівлі пробуджували зацікавленість селянина в ефективнішому веденні власного господарства.

З переходом до непу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент, що поєднує міста та села. Поставлена в умови непу, державна промисловість активно переходила на ринкові відносини. 

Як і кожна перехідна модель, неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. 

Отже, нова економічна політика була реакцією на об'єктивні обставини — кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не

стратегічною лінією. Згортання наприкінці 20-х років непу зумовлене внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціальної напруги, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.

    1.3 Утворення СРСР

На початок 20-х рр. більшовики встановили свою владу не лише в Росії,  а й в Україні, Білорусії, державах Закавказзя. Відтак постало питання про відтворення Росії в кордонах імперії, хоча б і без втрачених Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви та Естонії. Ніхто з більшовицьких лідерів не заперечував проти цього; розбіжності між ними стосувалися не питання, що потрібно відтворити, а як це зробити, щоб зберегти видимість суверенності сусідніх країн. На початку 20-х років розгорілась дискусія про форму об'єднання держав. Серед розмаїття думок можна виділити два підходи у вирішенні цієї проблеми.

Так, нарком національностей Й. Сталін висунув ідею утворення радянської спільності на засадах автономії. Такий варіант об'єднання здобув назву проекту "автономізації", але він був розкритикований українськими та грузинськими більшовиками   Гору в дискусіях у черговий раз взяв В. Ленін. Протягом 1922 р. відбулися з'їзди рад України, Білорусії, Закавказзя, Російської Федерації, які прийняли рішення про необхідність утворення федеративного рівноправного союзу націй. Наприкінці грудня 1922 р. в Москві відбулася конференція представників національних республік, яка затвердила проекти декларацій про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік та проект союзного договору.

І з'їзд рад СРСР відбувся 30 грудня 1922 р. Основним доповідачем на з'їзді був Й.Сталін. Він ознайомив учасників з'їзду з проектами документів і вніс пропозицію затвердити їх. Відкриваючи обговорення, представник УРСР М.Фрунзе запропонував доопрацювати документи, а вже після цього схвалити їх на II з'їзді рад. З'їзд підтримав цю пропозицію і утворив комісію для підготовки остаточного варіанту документів. На з'їзді було проголошено СРСР, обрано Центральний Виконавчий комітет і Президію Союзу РСР, а також чотири Голови Президії ЦВК Союзу РСР, що мали головувати по черзі на засіданнях: від РРФСР - Калінін, від УРСР - Петровський, від БРСР - Черв'яков, від ЗРФСР - Наріманов.

Але союзний договір так ніколи і не був доопрацьований і підписаний. "Комісія 13" по доопрацюванню договору була ліквідована. В січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив Конституційну комісію, яка підготувала проект конституції СРСР. Його було затверджено на II з'їзді рад у січні 1924 року. Конституція містила Декларацію та Договір про утворення СРСР, який не мав нічого спільного з проектом договору 1922 р. З'їзд рекомендував союзним республікам ратифікувати текст конституції, що й було зроблено. Так відбулося конституційне оформлення СРСР, про створення якого було оголошено ЦВК СРСР у липні 1923 р. у "Зверненні до народів та урядів світу".

Таким чином, завдяки маніпуляціям Сталіна союзний договір, який мав стати міжнародним договором між суверенними державами, був замінений конституцією, яка є внутрішньодержавним документом.

Ще влітку 1919 р. під приводом “спільної небезпеки”, “спільних інтересів” та “зміцнення військово-політичного союзу” Москва добилася злиття найголовніших наркоматів Росії та

національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. Московське керівництво не турбувалося, щоб укласти рівноправні торговельні договори з Україною. Українське продовольство просто конфісковувалося військом і відправлялося до Росії.Про залежний статус України свідчать події, пов’язані з голодом 1921-1923 рр. Головною його причиною були наслідки політики “воєнного комунізму”, продрозкладки, за допомогою якої більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося на Катеринославщині, Запоріжжі, Одещині, Миколаївщині та на півдні Харківщини. Це були райони, які напередодні Першої світової війни були головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн чоловік. Голоду можна було уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, які тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було зроблено. Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії та голодуючих Поволжя. Партійне керівництво республіки довгий час приховувало масштаби голоду. Тільки у другій половині 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації “Американська адміністрація допомоги”. Проте більшу частину допомоги забирала Росія. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передачу РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично перебрало на себе функції загальнофедеративної структури. Створенню СРСР передувала дискусія щодо майбутнього об’єднання радянських республік. Для цього була створена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. Розроблений ним проект “Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками” передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Серед українських комуністів існувала сильна самостійницька течія. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип – принцип однакових прав у складі федерації. У січні 1924 р. на II з’їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, “добровільно” передавалися Союзу РСР. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема. ІХ Всеукраїнський з’їзд рад, що відбувся у травні 1925 р., затвердив зміни в Конституцію УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР. Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою, імперією нового типу. Та все ж таки збереження Україною статусу, хай навіть формальної, але окремої державної одиниці, мало великий позитивний вплив на подальший розвиток української національної самобутності. Українці дістали окрему адміністрацію, територію, державні і громадські структури, тобто певні ознаки державності, основу для майбутнього територіального усамостійнення. Утворення СРСР можна розглядати як певний компроміс двох антагоністичних сил – російського більшовизму й українського національного руху. У 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) проголосив політику “коренізації” партійно-державного апарату у неросійських республіках. Український різновид цієї політики дістав назву “українізації”, хоча доцільніше було б назвати цю політику “дерусифікацією”. Становище церкви залишалося вкрай складним. У листі до членів політбюро ЦК РКП(б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим більше представників реакційного духовенства вдасться розстріляти, тим краще

Документи, матеріали

Із звернення командувача народного ополчення Антонова до червоноармійців

Червоноармійці!

Пробив час нашого звільнення.

Настав момент позбутися червоних самодержців,  які засіли,  мов Соловей-розбійник, у Москві білокам’яній, споганивши наші святині, наші ікони зі святими мощами, проливши море невинної крові батьків і братів наших, перетворивши в… пустелю нашу сильну багату державу…

Схаменись же, російський червоноармійцю, прокинься, ро сійський богатирю! Вітчизна кличе тебе на подвиг…

Для врятування Вітчизни, для рятування Москви з рук червоних катів я взяв на себе командування всенародним ополченням у місті Тамбові,   як колись Мінін і Пожарський збирали ополчення народне... Тепер у моєму розпорядженні 12-тисячна армія.

Ось вам мій наказ:

Незважаючи ні на  які перепони,  негайно виступайте в похід на з’єднання з моїм ополченням…

Не слухайте комісарів, які намагатимуться утримати вас в Україні. Вони вас зрадять і загублять. Знайте, що українці готують загальне повстання і ви з ними не впораєтеся. Цей народ дуже хитрий і здібний…

Вітчизна в небезпеці, вона кличе нас на подвиг…

 

Запитання до документа

1. Використовуючи документ, з’ясуйте причини масового селянського повстан ського руху проти більшовицького режиму в 1920-1921 рр.

2. Наведіть приклади масових антибільшовицьких рухів у 1920-1921 рр.

3. Якою була ідеологічна мотивація антибільшовицького повстання Антонова?

 

З резолюції Х з’їзду РКП (б), березень 1921 р. Про заміну прод розверстки продподатком

1. Для забезпечення правильного і спокійного ведення господарства на основі вільнішого розпорядження хліборобом своїми господарчими ресурсами, для зміцнення селянського господарства і підняття його продуктивності, а також із метою точного визначення

державних зобов’язань хліборобів розверстка як спосіб державної заготівлі продовольства, сировини й фуражу заміняється натуральним податком.

 

Питання до документа

З якою метою було замінено продрозверстку продподатком? Порівняйте справжню мету з аргументацією в документі.

 

Компетенція Союзних органів згідно з Союзним договором 30 грудня 1922 р.

Ст.1.  Компетенція Союзних органів

-          представництво Союзу у міжнародних відносинах;

-          зміна зовнішніх кордонів СРСР;

-          укладення договорів про входження до складу Союзу нових членів;

-          оголошення війни і укладення миру;

-          укладення зовнішніх державних позик;

-          ратифікація міжнародних договорів;

-          встановлення системи зовнішньої і внутрішньої торгівлі;

-          встановлення основ і загального плану всього народного господарства Союзу;

-          регулювання транспортних і почтово-телеграфних справ;

-          встановлення основ організації збройних сил СРСР;

-          утвердження єдиного бюджету, встановлення монетної, грошової і кридитної системи, а також системи загальносоюзних, республіканських і місцевих податків;

-          встановлення загальних початків землеустрою і землекористування4

-          встановлення основних законів про працю;

-          встановлення загальних початків народної освіти4

-          встановлення загальних заходів у галузі охорони здоров`я;

-          встановлення системи мір і вагів;

-          організація загальносоюзної статистики;

-          основне законодавство щодо союзного громадянства, іноземців;

-          право загальної амністії.

Питання до документа

Які повноваження мали союзні органи згідно з Союзним договором?

 Запам’ятайте дати:

1921 р.   Повстання в Кронштадті.

Березень 1921 р.   Запровадження нової економічної політики (непу).

30 грудня 1922 р.  Проголошення СРСР.

Домашнє завдання:

1. Які причини зумовили перехід радянського керівництва до непу? Назвіть складові нової економічної політики.

2. Які заходи непу було здійснено в промисловості, у сфері торгівлі й фінансів, у сільському господарстві?

3. Як ставилися до непу в партійному керівництві та у ВКП (б) в цілому?

4. З’ясуйте результати і наслідки непу. Чи виправдав неп сподівання радянського керівництва?

5. Які реформи в державному управлінні та партійному апараті пропонував здійснити Ленін в останніх своїх працях?

6. З’ясуйте, яким чином відбулося утворення СРСР.

9. Чому і між ким виникла гостра боротьба за лідерство у партії більшовиків після усунення Леніна від активної політичної діяльності?

10. Які опозиційні групи і коли виникали у ВКП (б)?

11. Який рік уважається роком утвердження тоталітарного режиму в СРСР і чому?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

  1.1 Соціально-економічні перетворення .

З метою перетворення СРСР на індустріальну державу, створення матеріальної бази нового суспільного ладу, зміни соціально-класової структури на користь робітничого класу як авангарду соціалістичного будівництва у грудні 1925 р. ХІV з’їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. Передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі терміни (приблизно 10 років) рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п’ятирічками).

Якщо до 1929 р. індустріалізація відбувалася прискореними темпами, то з 1929 р. – форсованими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. – по 45%. Ці плани явно були нереальними. Вони стали наслідком волюнтаризму, політичного свавілля, нерозуміння економічної ситуації. Щорічний приріст промислової продукції щорічно складав 15,7%. Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок легкої і харчової та сільського господарства.

Селяни подають заяви про вступ до колгоспу (1930 р.)

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в Україні – з 2,4 до 6,6 млн тонн (фактично – 4,3 млн).

Поряд з цим “пролетарська” держава безсоромно експлуатувала робітничий клас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися і справжній ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у “світле майбутнє”. Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період непу, були замінені моральними, політико-ідеологічними. ндустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом, тобто не за рахунок нових технологій, а шляхом будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Були збудовані “Запоріжсталь”, “Азовсталь”, Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. Наприкінці першої п’ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського – 20,3%, місцевого – 9,9%. З середини 30-х років більш чітко виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Суттєво скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система управління економікою.

Політика прискореної індустріалізації призвела до тяжких соціально-економічних і політичних наслідків. По-перше, вона здійснювалася за рахунок сільського господарства. Для селян збільшувався продподаток, заборонялося вільна торгівля. По-друге, індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення промисловості дешевою робочою силою, а країни – дешевими продуктами харчування.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. За більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов’язаний із переходом селянства до колективного виробництва. Сталінське керівництво прагнуло завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі, отримати кошти для індустріалізації і ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі, ліквідувати “куркульство як

клас”. Курс на колективізацію сільського господарства був визначений у 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). Єдиною формою організації виробництва на селі повинні були стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти “лінії партії”, оголосили “ворогами народу” і репресували (М. Бухарін, М. Риков, О. Томський, О. Чаянов, К. Кондратьєв та ін.).

У 1929 р. на Заході почалася світова економічна криза, яка призвела до падіння цін на хліб. У таких умовах більшовицькому керівництву для отримання промислового устаткування потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на суцільну колективізацію. Україна як основний постачальник зерна на ринок займала у цих планах особливе місце. Тут колективізацію планували закінчити восени 1931 р. – навесні 1932 р. місцеве керівництво скоротило цей термін ще більше. Менш ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства.

Прискорення темпів колективізації означало фактичне оголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи. У хід йшли погрози, наклеп, примус. Той, хто не вступав до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та продуктивно працювати на ній. Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика “ліквідації куркульства як класу”, при чому поняття “куркуль” окреслювалося дуже приблизно. До цієї категорії відносили тих, хто використовував найману робочу силу, мав у господарстві будь-який двигун. Тому до “куркульства” могли потрапити інваліди першої світової війни і революції,вдови і малодітні сім’ї. Якщо у 1929 р. влада визнала в Україні куркульськими майже 72 тис. селянських господарств, то 1932 р. було розкуркулено близько 200 тис. господарств, тобто туди потрапила частина середняцьких і навіть бідняцьких господарств, які після революції одержали землю і не бажали розставатися з нею. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. У 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками. У ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.

З метою забезпечення високих темпів колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, - як правило, російські робітники, комсомольці, солдати і молодші командири, які пройшли спеціальні курси для проведення колективізації. Їм доручалося керувати новоствореними колгоспами, хоча більшість з них не мала уявлення, як вести сільське господарство.

В Україні та на Північному Кавказі колективізація наштовхнулася на сильний опір. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало усуспільненню, відбувалися “бабські бунти”, коли селянки вдиралися у колгоспи і забирали здане зерно, коней, реманент, били місцеву адміністрацію. Нерідко бунти переростали у відкриті збройні повстання. Для боротьби з ними залучалися міліція, війська НКВС, Червона армія і навіть авіація. У Чернігові червоноармійці приєдналися до повстанців.

Опір селянства змусив Сталіна дещо пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті “Правда” з’явилася його стаття “Запаморочення від успіхів”, в якій він переклав вину за “перегиби” на місцеву владу. Селянам дозволили покинути колгоспи. Вихід з них

став масовим явищем. Проте вже у вересні 1930 р. наступ на селян-одноосібників поновився через введення непомірного оподаткування. Проти тих, хто очолював вихід з колгоспів, застосовувався терор. Розпочалася руйнація сільськогосподарського виробництва. Селяни, не бажаючи здавати до колгоспу худобу, почали її різати, що ускладнило проблему з тягловою силою у господарстві. В той же час виробництво тракторів було явно недостатнім. Індивідуальні господарства руйнувалися, а колгоспи були слабкими. У зв’язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та інших сільськогосподарських продуктів. Така ситуація зберігалася до середини 30-х років ХХ ст.

До цих негараздів додалася посуха, що 1931 р. охопила південні регіони республіки. Але не вона була причиною голоду. Він припав на 1932-1933 рр. Щоб забезпечити виконання плану заготівель проти колгоспів і селянських господарств застосовувалися жорсткі заходи: тотальна конфіскація продовольства, райони, які не виконували план, переводилися на блокадне положення, для вилучення зерна у селян надсилалися війська і міліція.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. 7 cерпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про охорону соціалістичної власності” згідно з якою за “присвоєння” навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або позбавленням волі на строк не менше 10 років. До кінця 1932 р. було засуджено 55 тис. осіб, у тому числі до розстрілу – 2,1 тис. осіб. Серед засуджених було чимало жінок і дітей. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю у 1932 р., стала безпосередньою причиною голодомору. План хлібозаготівель був надмірний. У 1932 р. лише 1,5 тис. колгоспів виконали його, а решта – 23 тис. не виконали. Тоді розпочинається примусове вилучення хлібних ресурсів. Цим займалися надзвичайні хлібозаготівельнікомісії. На Україні її очолював голова уряду СРСР В. Молотов, на Кубані – Л. Каганович, на Поволжі – П. Постишев. Результатом їх діяльності став голод у цих районах. Він розпочався восени 1932 і тривав до літа 1933 р. За невиконання планів знімали з роботи голів колгоспів, що тягнуло за собою засудження, конфіскацію майна, вислання, а іноді і розстріл. Під час голоду держава не тільки не зменшила планів заготівель, а й домагалася їх стовідсоткового виконання. До тих, хто не виконував план здачі зерна, застосовувалися натуральні штрафи. Спочатку вилучали такі продукти харчування, як м’ясо, сало, картопля, а потім і продукти тривалого зберігання (сухофрукти, соління (консерви), квасоля, цибуля тощо). Причому сплата натуральних штрафів не йшла у залік з виконання хлібозаготівель. Таке становище можна визначити як терор, оскільки людей взагалі позбавляли продуктів харчування.

Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вимирали цілими селами. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Аби компенсувати нестачу у колгоспах робочої сили, у порожні села направляли студентів, військові частини, жителів міста. На Україну переселялися селяни з центральних регіонів Росії. Їм видавали спеціальні харчові пайки, дозволяли оселятися у спорожнілих хатах.

Отже, внаслідок колективізації село стало колгоспним. На кінець 1937 р. було колективізовано 96% селянських господарств. На селі утвердилася командна економіка з

повним підпорядкуванням колгоспів державі, що призвело до тривалої дезорганізації і деградації аграрного сектора. Фізично й економічно було ліквідовано куркульство як клас. Страшним наслідком колективізації став голодомор 1932-1933 рр. Держава, отримавши кошти для реалізації індустріалізації, забезпечила індустріальний стрибок. Незважаючи на заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази села, зменшення податкового тиску на колгоспи, ефективність господарювання наприкінці 30-х років залишалася низькою. Командно-адміністративна система управління сільським господарством фактично стала гальмом для його розвитку. 1.2 Доба великого терору

Наприкінці 20-х років ХХ ст. після розгрому різних “ухилів” та “опозицій” у партії та зміцнення влади Сталіна накреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка означала повернення до методів “воєнного комунізму” та масового терору. Радянський Союз, зберігаючи зовні атрибути демократії, фактично перетворювався на тоталітарну державу, що базувалася на монополії більшовиків на політичну владу, ідеологію, керівництво економікою.

Згортання ліберального курсу виявилося у переслідуванні старої інтелігенції. Влітку 1928 р. у Москві відбувся судовий процес над спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які нібито займалися шкідницькою діяльністю: дезорганізовували виробництво, руйнували шахти. “Шахтинська справа” була сфабрикована Державним політичним управлінням (ДПУ) з метою звалити на старих спеціалістів відповідальність за невміння партійного керівництва управляти промисловістю. Сталін використав цей судовий процес для обґрунтування тези про посилення класової боротьби у міру будівництва соціалізму і необхідності проведення репресивної політики.

Далі репресії торкнулися ієрархії Української автокефальної православної церкви. Заарештували не тільки єпископів, але і рядових священиків, що призвело до самоліквідації церкви у 1930 р.

Зазнали репресій представники суспільних наук, зокрема, історики М. Яворський, С. Семковський, В. Юринець. Атаки велися проти провідників політики українізації насамперед проти М. Скрипника, М. Хвильового. “Чистка” української інтелігенції набула масового характеру. З 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 р. залишилося лише 36. Таких же втрат зазнали й інші галузі наукової і культурної діяльності.

1.3 Голодомор 1932-33 років. Масові репресії .

Найтяжчим злочином Сталіна проти українського народу було влаштування голодомору 1932-1933 рр. З одного боку, голодомор був методом суцільної колективізації: за допомогою терору селян примусово загнали в колгоспи, ліквідували куркуля як клас, змусили селян працювати у суспільних господарства за допомогою голоду. З іншого боку, голодомор став методом політичного упокорення українців. Між переписами 1926-1939 рр. кількість українців скоротилася на 15 млн. людей, тоді як росіян і білорусів збільшилася. Під час голодомору припиняється політика українізації як в УРСР, так і на Кубані. Поряд з цим відбувається масове знищення національної інтелігенції. Партія побоювалася впливу інтелігенції на громадську свідомість. У 1929-1931 рр. в Україні було заарештовано 115 тис. осіб, 1932-1933 рр. – 199 тис., 1934-1936 рр. – 71 тис. осіб. 

Радянське керівництво тривалий час заперечувало факт існування голоду. Тому кількість жертв обчислити важко. Він майже знищив старе українське село з його багатими традиціями. Замість нього з’явилося колгоспне село.

Незважаючи на величезні жертви, голод не став останньою хвилею масового терору в Україні. У листопаді 1933 р. заарештували і відправили до табору Леся Курбаса. Згодом у Києві розстріляли 26 членів так званого Білогвардійського терористичного центру – українських письменників, діячів Центральної Ради. 1935 р. ДПУ “викрило” боротьбистську змову на чолі з М. Кулішем, шпигунську групу під керівництвом М. Зерова. У 1937 р., як заявляло ДПУ, в усіх українських містах існували троцькістські групи.

Тотальний терор торкнувся всіх категорій населення. Українська нація зазнала величезних демографічних втрат. За підрахунками М. Максудова, прямі людські втрати в УРСР від репресій у 1927-1938 рр. становили щонайменше 4,4 млн осіб. Репресій в Україні зазнали німецькі протестанти, єврейські колоністи, татари, греки, поляки. Занепадала українська національна культура, інтелектуальний потенціал нації. Посилилася економічна і політична залежність України від центру. Внаслідок репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної влади Сталіна. Незважаючи на прийняття Конституції УРСР 1937 р., якою гарантувалися широкі демократичні права і свободи, запроваджувалося загальне виборче право, її норми грубо порушувалися. На практиці мали місце партійно-державний диктат.

1.4 Індустріалізація. Колективізація.  

У січні 1933 року на пленумі ЦК ВКП(б) Сталін заявив про дострокове виконання першої п’ятирічки — за 4 роки й 3 місяці. Мовляв, план за загальним обсягом промислового виробництва виконаний на 93,7%, а по важкій промисловості — на 108%. А оскільки головним було підняти важку промисловість, то, мовляв, наші успіхи дозволяють говорити про досягнуту ціль. 

Розглянемо детальніше, що приховували парадні фанфари 1933 року, бо йдеться про класичну методику фальшування статистичних даних, якою потім користувалися в СРСР аж до його кончини. По-перше, Сталін напередодні свого виступу на пленумі ЦК підписав секретну телеграму щодо заборони всім і вся (від центрального до районного відомства) оприлюднювати будь-яку статистичну інформацію до публікації офіційних документів Держплану; але і після такої публікації будь-яка місцева статистика мала друкуватися виключно з дозволу Москви. Це призвело до різкого скорочення публікації статистичних даних, а ті, що оприлюднювалися, були «узгоджені» на найвищому рівні.

По-друге, оті сакраментальні 93,7% та 108% були вирахувані за ціновими показниками, причому без врахування росту оптових цін на промислову продукцію. Іншими словами, якщо при укладанні плану вважалося, що вантажівка Московського заводу коштуватиме 50 тисяч рублів, а на початку 1933 року вона коштувала 85 тисяч, то план виконувався і перевиконувався, фанфари гриміли, а фізична кількість автомобілів була меншою, ніж планувалося. 

По-третє, зазначені цифри були «підрихтовані» в бік підвищення за рахунок подвійного обліку, коли при оцінці роботи підприємства оцінювалися і заготовки, і кінцевий продукт, у нашому прикладі — і кузова вантажівок, і самі вантажівки (разом із кузовами). Реально ж (і ці цифри Держплан тоді мав, тільки вони були суворо засекречені) за першу п’ятирічку в СРСР випуск промислової продукції збільшився удвічі, а продукції групи А — у 2,7 разу, тоді як планові завдання становили відповідно 2,8 та 3,3 разу. Особливо значним виявилося відставання від плану виробництва предметів споживання — ріст на 56% замість збільшення у 2,4 разу. Олексій Стаханов – за одну зміну виконав 14,5 норми видобутку вугілля

Про групу Б промисловості — виробництво товарів широкого споживання — і говорити не доводиться. Щоб не обтяжувати читача цифрами, зазначу тільки, що план першої п’ятирічки з виробництва бавовняних тканин був виконаний тільки 1954 року, а з виробництва вовняних тканин — 1957 року...

І що цікаво: перехід від НЕПу до властиво директивно-мобілізаційної економіки дав істотне сповільнення росту в ключових галузях. Скажімо, середньорічні темпи приросту видобутку вугілля становили у 1926—1927 роках 39,9%, а в роки першої п’ятирічки — близько 15%, середньорічні темпи приросту виробництва сталі — 37,6% і 8,2%, цементу — 34,4% і 17,1%. Іншими словами, неефективність сталінської економіки виявила себе одразу ж; воно і не дивно — за НЕПу «старі кадри» могли спокійно працювати, робітники на зароблені гроші здатні собі щось купити, рівень життя суспільства повільно, але поліпшувався, а політичні грози гримотіли здебільшого десь «нагорі» — абсолютний контраст із тим, що розгорнулося в СРСР починаючи з 1929 року, з «великого переламу», і набрало найбільшої сили у 1930—1933 роках. Знищення культурних сільських виробників та сільськогосподарської кооперації із заміною їх колгоспами та радгоспами мав результатом те, що за 1929— 1933 роки виробництво м’яса, молока і яєць в СРСР скоротилося відповідно у два, півтора і три рази, виробництво цукру — на 39%. Замість запланованого росту сільськогосподарської продукції за 1929 —1933 роки у 1,5 рази, у 1933 році її виробництво становило менше, ніж 2/3 рівнів 1929 та 1913 років. Воно й не дивно: тракторний парк СРСР у 1932 році мав загальну потужність у 1,1 млн. кінських сил, а кількість коней (тобто тих самих кінських сил) в державі з 1930 по 1933 рік скоротилося на 13,6 млн. Додайте до цього ще мільйони втрачених волів (загальне число великої рогатої худоби з 60,1 млн. голів у 1928 році знизилося до 33,5 млн. у 1933 році) — і картина повної енергетичної деградації «соціалістичного сільського господарства» буде завершеною. До цього додамо ситуацію у фінансах. Як відомо, радянський рубль часів НЕПу мав золотий вміст і був твердою валютою. Але з початком індустріалізації-колективізації був запущений друкарський станок, а золотий вміст, ясна річ, скасований. За 1928—1932 роки об’єм грошової маси, яка перебувала в обігу, зріс уп’ятеро, результатом чого (попри всі картки, талони й купони) стало зниження купівельної спроможності рубля на 60% (і це тільки в системі державної торгівлі, оптової та роздрібної).

Як же сталося так, що неправдиве тлумачення подій, ба повне фальшування не далекої історії, а сьогодення та близьких у часі подій виявилося таким успішним? Карально-репресивна машина? Так. Тотальна промивка мізків за допомогою потужних пропагандистських інституцій? Так. Ізоляція СРСР від усього світу? Так. Але є ще один важливий момент, який сприяв успішності сталінської політики: до своїх шоу він постійно включав — на різних рівнях — чималу кількість зацікавленого й навіть незацікавленого люду.

Візьмімо ту саму першу п’ятирічку — навіть за монопартійного режиму її провал мав би призвести до заміни групи Сталіна на чолі ЦК на якусь іншу групу, тим більше, що існувала група впливових партійних лідерів, яка мала свій варіант проведення індустріалізації. Це Микола Бухарін, Олексій Риков, Михайло Томський, Микола Угланов — три члени політбюро (Риков ще й очолював уряд СРСР) та перший секретар Московського міському ВКП(б). Їх скинули з посад у 1930-му, звинувативши у «правому ухилі», — але ж події яскраво засвідчили їхню правоту! Проте «колективний Сталін», який виріс за роки владарювання більшовиків навколо свого нового вождя та його найближчого оточення, не був зацікавлений у корекції курсу: це означало втрату влади і всіх можливостей, пов’язаних із нею, відкидання на маргінес правлячого класу, а то і взагалі за його межі. Тому весь багатотисячний (чи, скоріше, багатодесятитисячний) «колективний Сталін» початку 1930-х брав активну участь у всесоюзному шоу, постановником якого став генсек. Бо ж майже всі вони, ці номенклатурники різного рангу, насправді провалилися на своїх посадах і зі страхом чекали на покарання з боку невмолимого ЦК, — а тут раптом вождь кинув усім і кожному рятувальний круг: п’ятирічка виконана за 4 роки і з місяці! Про це говорять усі газети, всі журнали, всі радіостанції, всі кінопересувки — зрештою, і сам повіриш, що не все так погано, що випущені твоїм заводом трактори, які ламаються через 100 кілометрів пробігу, — це дрібниця у порівнянні із загальними грандіозними успіхами, що, зрештою, навіть такі трактори поки що кращі, ніж ніякі. А продуктові картки та талони на споживчі товари — наслідки неврожаю та підступів шкідників...

У спогадах, надиктованих у другій половині 1960-х років, Микита Хрущов, ще недавно всемогутній лідер СРСР, а тепер пенсіонер, зі щирим подивом — ідеологічна полуда почала спадати з його очей, — відзначає, що на початку 1930-х він, молодий та успішний номенклатурник, жив у матеріальному плані відчутно гірше, ніж до революції, працюючи слюсарем у Донбасі. І наводить навіть розрахунки, які підтверджують цей висновок. Щоправда, потім Хрущов починає говорити, що це, мовляв, була неминуча плата за прогрес індустрії, за побудову комунізму... але якось невпевнено. Схоже, ще кілька років життя — і він би дійшов більш радикальних висновків, — але не судилося...

Цей приклад я навів, щоб показати: тільки через два десятиліття по смерті Йосифа Сталіна високопоставлені учасники його шоу (котрі в принципі мали доступ до багатьох секретних матеріалів) почали позбуватися викривленого бачення дійсності, а деякі (Молотов та Каганович) навіть у 1980-ті роки були переконані, що все свого часу діялося правильно, успішно, грандіозно.

До середини 1930-х карусель уже розкрутилася на повну потужність. «Кремлівський горець» не мав змоги, як його берлінський колега, радувати людей реальним і відчутним підвищенням їхнього добробуту, тож винайшов кілька ерзаців такого «поліпшення життя вже сьогодні». По-перше, це було кіно, яке показувало щасливе й заможне життя радянських людей. По-друге, введення для Москви спеціального постачання, яке зробило радянську столицю ледь не раєм земним в очах провінційних візитерів. По-третє, кілька десятків елітних за рівнем комфорту санаторіїв та піонерських таборів, куди могли потрапити не тільки номенклатурники та їхні діти, а й — у певній кількості — представники «простих радянських людей». По-четверте, це були грандіозні масові дійства — не наївні комсомольські імпровізації 1920-х з незмінною «нашою відповіддю Чемберлену» у вигляді дулі, припасованої до носа червонозоряного літака замість пропелера, а ретельно відпрацьовані вистави, коли земля двигтіла від сотень танків, а повітря — від сотень літаків, коли тисячі фізкультурників із дерев’яними (поки що) гвинтівками в руках робили видовищні групові вправи на площах найбільших міст, коли над Москвою, Ленінградом, Києвом злітали аеростати з велетенськими портретами

«великого вождя всіх трудящих світу». І все це ретельно фільмувалося, щоб побачити дійство могли не тільки десятки тисяч його безпосередніх спостерігачів та учасників, а весь Радянський Союз.

Але це ще не все. Найкращими елементами шоу Йосифа Сталіна, найбільш ефективним прикриттям його найкривавіших гекатомб та найвиразніших провалів стали вияви справжніх мужності та героїзму, які трапляються у всі часи і за всіх режимів. Перші спроби роздмухування суспільного шалу, коли всі славлять героїв, а заодно (і передусім) політбюро ЦК ВКП(б), пов’язані з досягненнями радянських льотчиків та стратонавтів у першій половині 1930-х. Та першою справді грандіозною кампанією, яка перетворила в масовій свідомості поразку на перемогу, став порятунок і зустріч челюскінців. Нагадаю, що влітку 1933 року у плавання Північним морським шляхом вирушив криголамний пароплав «Челюскін». Восени втратив хід, він був затертий плавучим льодом і 13 лютого 1934 року роздушений ним. Одна людина загинула. На кригу зійшов екіпаж та пасажири судна. Два місяці тривала рятувальна операція, і зрештою всі моряки і пасажири (здебільшого науковці) були порятовані радянськими льотчиками, деяким із яких асистували американські бортмеханіки. Це справді було героїчне дійство, спричинене, однак, бардаком, який панував у сталінській імперії: геть непристосований для плавання у важких льодах пароплав рушив у рейс на місяць пізніше, ніж того вимагала льодова обстановка. Проте це забули, натомість щедро сипалися державні нагороди, льотчикам-рятівникам було присвоєне щойно встановлене звання Героїв Радянського Союзу (одним із перших Героїв у силу загального бардака став Сигізмунд Леваневський, який не вивіз жодного челюскінця, бо поламав свій літак, а от Михайло Бабушкін, чий гідролітак-розвідник був на борту судна і який сам долетів до материка й вивіз свого механіка, одержав тільки орден Червоної зірки). А далі — спеціальний поїзд із Владивостока до Москви, всюди мітинги, танці, пісні, радість... і арешти всіх, хто насмілився сказати хоч якесь критичне слово на адресу не самих челюскінців — їхній подвиг справді шанували, — а на адресу тих начальників, котрі послали їх на майже вірну смерть.

А через півроку — таємнича смерть Кірова — грандіозні похорони — і перша, ще нетривала хвиля Великого терору, «очистка» міст від «класово чужого» елементу.

Найприкметнішим, утім, стало поєднання масового терору з галасливою кампанією перших «виборів без вибору» до Верховної Ради СРСР за новою Конституцією (написана невеликою групою партійних інтелектуалів на чолі з Бухаріним, публічно оголошена «сталінською») і великими авіаційними перельотами. Отже, згадаймо як це було. 1 липня 1937 року після схвалення на пленумі ЦК ВКП(б) проекту Положення про вибори до Верховної Ради СРСР він був затверджений від імені президії ВЦВК (тоді — номінально найвищого органу влади на чолі з «президентом» Калініним), а 9 липня перевтілився у постанову IV сесії ВЦВК VII скликання. На відміну від таємної постанови політбюро «Про антирадянські елементи», ухваленої тоді ж, Положення про вибори було широко розпубліковане. Вивчення порядків денних засідань політбюро показує, що з 2 липня аж до самих виборів 12 грудня 1937 року паралельно ухвалювалися рішення про антирадянські елементи (конкретно по окремих краях і областях) і про підготовку до виборів по виборчих округах. Ба більше, закінчити «зачистку» було передбачено теж до моменту виборів. Наказ НКВД «Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та ін. антирадянських елементів», затверджений політбюро 31 липня, визначав почати операцію, в залежності від регіону, з 5 по 15 серпня, а закінчити її в чотиримісячний строк. А разом із тим, крім підготовки до виборів, улітку-восени 1937 року розгорнулася низка масових кампаній і свят — перельоти Чкалова і Громова до Сполучених Штатів Америки через полюс, ушанування учасників полярної експедиції тощо. Усі ці святкування відбувалися одночасно з масовими арештами та знищенням

людей НКВД і відправкою нових контингентів до ҐУЛАҐу за затвердженими згори лімітами на репресії.

Отаким воно було, шоу Йосифа Сталіна.

Ба більше: коли американці 1937 року захоплено зустрічали екіпажі Чкалова і Громова, вони й не уявляли собі, що насправді йшлося про випробування нового бомбардувальника супердалекої дії — цивільна назва АНТ-25, військова — ДБ-1. Два полки, які повинні були одержати на озброєння ці літаки, мали з радянської території досягнути будь-якого міста на території Північної Америки, Європи, Азії, Північної Африки, а після виконання бойового завдання приземлитися на таємних аеродромах, підготовлених місцевими агентами Комінтерну. Ідея не була вповні реалізована — можливо тому, що почалися арешти авіаконструкторів, потрапив у в’язницю й автор АНТ-25 Андрій Туполєв. Наступною модифікацією цього літака, зробленою вже без нього, став ДБ-2. На спеціально оснащеному екземплярі його (названому «Родина») льотчиці Гризодубова, Раскова та Осипенко у вересні 1938 року здійснили переліт на Далекий Схід. Нова хвиля ентузіазму, прославлення героїзму льотчиць... і нова хвиля Великого терору.

Цікаво, що якраз у цей час Сталін втрачає інтерес до рекордів, до гучних пропагандистських прославлянь реального героїзму радянських людей; йому пропонують політ через Південний полюс та обліт земної кулі без посадки — він до цього ставиться байдуже. Сталін готується до нових шоу, від яких скоро здригнеться світ: до підписання пакту з Німеччиною та «визвольних походів» на Захід. Утім, про полярників доведеться згадати: невдала «зимова війна» з Фінляндією. 812 діб тривав дрейф у книзі Льодовитого океану пароплава «Георгій Сєдов». У січні 1940 року до нього на виручку пробився криголам «Йосиф Сталін». Усі моряки «Сєдова» стали Героями; щедро нагородили й учасників рятувальної експедиції, був здійнятий грандіозний галас, на тлі якого губилися не надто оптимістичні повідомлення з фронту...

Матеріали і документи:

Про виселення "куркулів"

У 1930 р. було виселено 115 231 сімей, а 1931 р. — 265 795 сімей. За два роки, відповідно, було виселено на Північ, до Сибіру і Казахстану 381 тис. сімей. Деяка частина "куркульських" сімей (200-250 тис.) "саморозкуркулилася", тобто ліквідувала майно і виїхала головно до міст і на промислове будівництво. Приблизно 400-500 тис. сімей "куркулів" було розселено у віддалені поселення в межах країв та областей попереднього мешкання. У 1932-1938 рр. широка кампанія "розкуркулення" не проводилася. Загальне число ліквідованих у ці роки "куркульських" господарств не перевищувало 100 тис.

 Питання до документа

1. Спираючись на наведені в документі цифри, з’ясуйте масштаби і наслідки "розкуркулення".

2. Підрахуйте, яку кількість людей безпосередньо заторкнув процес "розкуркулення".

 

З"Відкритого листа Сталіну" повноважного представника СРСР у Болгарії Ф.Ф.Розкольникова

Сталін, ви оголосили мене "поза законом". Цим актом ви зрівняли мене у правах — точніше, в безправ’ї, — з усіма радянськими громадянами,   які під вашим владарюванням живуть поза законом.

Зі свого боку, відповідаю повною взаємністю: повертаю вам вхідний білет у побудоване вами "царство соціалізму" і пориваю з вашим режимом.

Ваш "соціалізм",  за панування  якого його будівникам знайшлося місце лише за ґратами, так само далекий від справжнього соціалізму,   як свавілля вашої особистої диктатури не має нічого спільного з диктатурою пролетаріату…

Ніхто в Радянському Союзі не почуває себе у безпеці. Правий, винуватий, герой Жовтня і ворог революції, старий більшовик та безпартійний, колгоспник і повпред, народний комісар і робітник, інтелігент і Маршал Радянського Союзу — всіх рів ною мірою піддано ударам вашого батога, все обертається в диявольській кривавій каруселі…

Ви розпочали криваві розправи з колишніми троцькістами, зинов’євцями та бухарінцями, потім перейшли до винищення старих більшовиків, згодом знищили партійні та безпартійні кадри,  що виросли під час громадянської війни,   які винесли на своїх плечах будівництво перших п’ятирічок, і організували побиття комсомолу… З жорстокістю садиста ви знищуєте кадри корисні й потрібні країні: вони здаються вам небезпечними під кутом зору вашої особистої диктатури.

Напередодні війни ви знищуєте Червону Армію, любов і гор дість країни, оплот її могутності…

У створеній вами гнилій атмосфері підозрілості, взаємної недовіри, загального розшуку і всемогутності наркому внут рішніх справ,   якому ви віддали на розправу Червону Армію і всю країну, будь-якому "перехопленому" документу вірять — або прикидаються,  що вірять,  як незаперечному доказові…

Слідом за Гітлером ви воскресили середньовічне спалювання книг. Я бачив на власні очі великі списки книг,   які розсилаються радянським бібліотекам, що їх належить негайно та безумовно знищити.

…Ви повністю зруйнували весь апарат Народного коміса ріату закордонних справ.

Знищуючи скрізь і всюди золотий фонд країни, її молоді кадри, ви винищили у розквіті літ талановитих і багатообіцяючих дипломатів.

 

Запитання до документа

1. З яких позицій Ф.Розкольников викривав диктатуру Сталіна?

2. Які злочини Сталіна викриває у своєму листі Ф.Розкольников?

 

Запам’ятайте дати:

1925 р.   Рішення XІV з’їзду ВКП(б) про індустріалізацію.

1927 р.   Рішення XV з’їзду ВКП(б) про колективізацію.

1929 р.   Початок суцільної колективізації. "Рік великого перелому".

1932 1933 рр.   Голодомор в Україні

5 грудня 1936 р.   Прийняття другої конституції СРСР („Сталінська конституція”)..

Домашнє завдання

1.  Покажіть методи впливу тоталітарної системи на економіку, політику, духовне життя.

2.  З якою метою проводилась індустріалізація в СРСР?

3.  Покажіть наслідки індустріалізації, колективізації та "культурної революції" для України.

4.  Визначте позитивні й негативні підсумки індустріалізації в СРСР. Якими методами вона проводилась?

5.  З’ясуйте мету проведення колективізації в СРСР. Якими методами проводилася колективізація?

6.  Охарактеризуйте основні наслідки колективізації.

7.  Що сприяло встановленню режиму одноосібної влади в СРСР?

8.  Яка мета масових репресій? До яких наслідків призвели масові репресії в СРСР?

9.  Поміркуйте, у чому виявлялися суперечності суспільно-політичного розвитку радянського суспільства у 20-30-х рр.?

10.  Проаналізуйте причини голодомору 1932-1933 р. р. в Україні.

11.  Чому сталінське керівництво взяло курс на згортання українізації, і почало репресії проти української культурі («розстріляне відродження»)?

12.  Проаналізуйте причини і характер масових репресій в 1930-х роках?