загальнодержавна газета № 11

18–24 березня 2016 р.щоп’ятниці

Фот

окол

аж Р

оман

а РА

ТУШ

НО

ГО

Масниця в Пироговому

стор. 12–13

Музичні скарби

стор. 3

Світова спадщина

стор. 11

Без минулого немає майбутнього

стор. 9

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 2

актуально ЗВІТ ПРО ВИКОНАННЯБЮДЖЕТУ 2015 РОКУ15 березня в Міністерстві культури заступник мі­

ністра культури – керівник апарату Юрій Зубко пу­блічно представив звіт про виконання Мінкульту­ри бюджету 2015 року.

«З точки зору бюджетної політики рік був дуже важ­кий, однак можемо сказати, що у 2015 році Міністер­ству культури вдалося зберегти національні заклади культури у сфері управління міністерства та загалом збільшити бюджет сфери культури з 605,5 млн грн. до 2071,6 млн грн. і, незважаючи на складні умови, в яких перебуває держава через війну з Росією, Міні­стерство культури повністю виконало бюджетну про­граму 2015 року», – сказав Юрій Зубко.

Із детальною інформацією про виконання Мін­культури бюджету у 2015 році виступили керівники профільних департаментів і управлінь міністерства.

Зокрема, у 2015 році в порівнянні з попереднім роком обсяг реальних капіталовкладень збіль­шився більше ніж у 19 разів. За рахунок цих ко­штів здійснено ремонтно­реставраційні та про­тиаварійні роботи на пам’ятках національного значення, проведено ремонт будівель навчаль­них закладів у Львові та Києві, що забезпечи­ло можливість їхньої подальшої експлуатації, виконано зобов’язання української сторони по реалізації японського гранту з оновлення освіт­лювального обладнання Харківського націо­нального академічного театру опери та балету імені М. В. Лисенка та придбано 172 369 примір­ників сучасних книг українською мовою, якими поповнено фонди бібліотек, що також сприяло розвит ку видавничої справи в Україні.

Також починаючи з травня 2015 року, Міністер­ство культури здійснює закупівлі із застосуван­ням системи допорогових електронних закупівель PROZORRO, що забезпечило значне скорочення ви­датків на господарські потреби центрального апа­рату та дозволило зекономити 26,7% від заплано­ваних коштів.

ЗАЯВА МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ ЩОДО ЗАКРИТТЯ МУЗЕЮ ЛЕСІ УКРАЇНКИ У КРИМУМіністерство культури вкрай стурбоване повідом­

леннями про те, що окупаційна влада Криму закри­ла для відвідувачів Музей Лесі Українки в Ялті.

Музей закрито під приводом необхідності прове­дення ремонту будинку, в якому він розміщується, і де у 1897 році жила Леся Українка. Однак, як по­відомляють ялтинські активісти, жодних робіт там не проводиться, а заявлений термін закриття му­зею – до кінця 2017 року.

Особливо ж цинічним виглядає той факт, що му­зей закрито у рік 145­ї річниці від дня народження української поетеси, коли ї ї ім’я пошановується в усьому світі .

Очевидно, що справжніми намірами Кремля є повне припинення діяльності музею, який був створений зусиллями української громади Криму у рік здобуття Україною незалежності і який за ці роки став одним із головних осередків наукової та просвітницької роботи, спрямованої на популя­ризацію української культури та зміцнення націо­нальної ідентичності українців у Криму.

Міністерство культури розцінює дії так званої влади Криму, як продовження агресивної політи­ки Кремля стосовно історії та культури українсько­го народу та ініціюватиме звернення до відповід­них міжнародних організацій з метою тиску на Російську Федерацію щодо негайного відновлення роботи Музею Лесі Українки в Ялті та припинен­ня репресивної політики Кремля щодо українців, української культури та історії на території тимча­сово окупованого Криму.

У столиці стартувала «Нескорена Луганщина»

У Національній філармонії України концертною програмою Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії розпочалася культурно-мистецька акція «Нескорена Луганщина».

Захід відкрили віце-прем’єр-міністр – мі-ністр культури В’яче-слав Кириленко та

голова Луганської обласної дер-жавної адміністрації – керівник обласної військово-цивільної адміністрації Георгій Тука.

«У нас сьогодні незвична, але дуже потрібна подія. У рамках загальноукраїнсько-го проекту “Український Дон-бас” − культурно-мистецька акція “Нескорена Луганщи-на”. Протягом 2014−2015 ро-ків відбувався мистецький рух переважно із Заходу на Схід − наші виконавці відві дували Донеччину і Луганщину, щоб

не лишати людей віч-на-віч із російською агресією. Сьогод-ні один із перших прикладів зворотного руху.

Музиканти Луганського сим-фонічного оркестру — це люди-подвижники, які в складних умовах вистояли та зберегли українську ідентичність і про-довжують нести красу музики та високе мистецтво не лише

луганчанам, а й усім українцям. Переконаний, що така практи-ка має продовжуватися», − за-значив В’ячеслав Кириленко.

«Сьогодні моя рідна київ-ська філармонія приймає мій рідний луганський симфоніч-ний оркестр. Історія повер-нення цього чудового колек-тиву розпочиналася з того, що після окупації один ви-

конавець прийняв рішення про неможливість існування в Мордорі, який створений на окупованій території, і ви-рішив переїхати на підконтр-ольну Україні територію. І так крок за кроком, виконавець за виконавцем і зараз це повно-цінний колектив, який скла-дається із шістдесяти восьми музикантів. Фаховий рівень ні чим не поступається кращим оркестрам України, а можли-во і Європи», – відзначив Ге-оргій Тука.

У концертній програмі ве-чора прозвучали увертюра до опери «Весілля Фігаро» В. А. Моцарта, «Симфонія № 7» Л. Бетховена та «Сим-фонія № 2» Л. Ревуцького під делегуванням відомого ав-стрійського композитора і гро-мадського діяча Курта Шмідта та головного диригента орке-стру Євгена Тутевича.

Прес-служба Міністерства культури України

Культурно-мистецький проект «Розділові» – спільна творчість поета Сергія Жадана, композитора Олексія Ворсоби та автора візуалізації Ольги Михайлюк. Про презентації проекту та

результати турне містами на Сході України Сергій Жадан та Мирослава Ганюшкіна, дирек-тор агенції «АртПоле», роз-повіли 9-го березня на прес-конференції в Українському кризовому медіа-центрі.

Проект не новий, він був ство-рений у 2012-му році й спочат-ку поєднував музику і поезію та мав назву «Розділові знаки».

– Згодом залишилося лише «Розділові», – зазначила Ми-рослава Ганюшкіна. – Тому що це не лише знаки, це і лі-нії, які окреслюють і час, і про-стір, і багато інших моментів у нашому житті. Але саме роз-ділові знаки додають емоцій словам… власне, емоції – це те, про що є цей проект.

Та весь цей час він живе і змі-нюється. Долучаються худож-ники, музиканти. Наприклад,

після виступу під Алчевськом склад учасників поповнив-ся донецьким музикантом Владом Креймером. До Киє-ва привезли уже третю версію «Розділових».

Тут дуже багато місця для імпровізації, сильно впливають не лише люди, які беруть участь в проекті, а й місця, обставини, за яких усе відбувається.

Учасники «Розділових» не-щодавно повернулись із зони АТО. Презентували про-ект у Бердянську, Маріуполі, Слов’янську, Бахмуті, Крама-торську та Сєвєродонецьку.

Сергій Жадан наголосив, що надзвичайно важливо туди їз-дити – і музикантам, і політи-кам, і журналістам. Це має ве-лике значення і для людей, які там живуть, які постійно чека-ють якоїсь підтримки.

«Ці всі виступи на Донба-сі нагадують роботу на сві-жому повітрі. Коли ти реа-гуєш буквально на будь-яку зміну зовнішнього простору: з’являється сонце – зникає, починається дощ, змінюється температура – це все одразу ти безпосередньо чітко відчу-ваєш на собі. Це не теплична робота. Зовсім інший рівень комунікації: набагато щиріше, набагато відвертіше, в чомусь гостріше. І відповідно це все набагато важливіше і набага-то потрібніше всім: і тим, хто робить, і тим, хто виступає в ролі публіки – слухача чи гля-дача».

Сергій Жадан звернув увагу на ще одну дуже важливу річ: зараз на Донбасі формується культурна аудиторія. Це те, що тут, у великих і мирних містах, уже давно сформоване. Під-тримуючи ці процеси, поет за-прошує на фестиваль «Дорога на Схід», який пройде 25-27 бе-резня у Луганській області.

«Це страшенно цікаво. Я пам’ятаю наші перші висту-пи після початку бойових дій. Осінь 2014-го року. На поді-

бні акції, концерти, літератур-ні вечори публіка приходила, щоби почути українську мову та висловити свою патріотич-ну позицію. А сьогодні, за пів-тора року, усе міняється, і люди приходять, розуміючи, що саме вони будуть бачити. Це не про-сто збори проукраїнських акти-вістів. Це справді формування публіки. Це страшенно важли-вий процес. Його варто підтри-мувати. Він ще не завершився, не кристалізувався і може зараз вивернути у будь-який бік».

«Розділові» будуються на-вколо п’яти слів – «ніч», «ніж-ність», «війна», «любов» і «нічого» – та мають ще робо-чу підназву – «Розділові, що об’єднують». Проект діє за під-тримки Програми розвитку ООН та Уряду Японії.

На всіх виступах збирають кошти для садиби Казимира Мсциховського, яка знаходиться в селищі Селезнівка Луганської області – по той бік фронту.

Нині учасники проекту «Роз-ділові» планують поїздки до Харкова, Одеси та Чонгару.

Христина ДИЧКО

Розділові, що об’єднують

Головний редактор газети «Культура і життя»

Євген БУКЕТ

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 3

наголос

Євген БУКЕТ

15 березня в галереї «Печерська», що знаходиться на території Києво-Печерської лаври, відкрилася виставка «Українські народні інструменти XVIІI–XX століть».

«Сьогодні у вистав ко-вій залі пред став-лені арте фак ти, що збе рі га ються в уні-

кальному музеї, де працюють чудові, високо ква лі фіковані фахівці музейної справи, – за-значила, відкриваючи ви-ставку, голова УТОПіК Марія Бур’янова. – Національний му-зей народної архітектури та по-буту – це багатство нашої кра-їни. Свого часу товариство, що створило його, передало цю безцінну колекцію Міністер-ству культури, яке опікується ним на державному рівні».

Виготовлені українськи-ми майстрами бандури, коб-

зи, ліри, цимбали, волинки, скрипки, духові та ударні ін-струменти ілюструють роз-виток та різноманітність іс-торії народних музичних інструментів майже всіх ре-гіонів України. Рідкісні екс-понати музейної колекції

розкривають яскраві сторін-ки історії музичної культури українського народу.

«Вражає навіть частка з тих 808 інструментів, що зберіга-ються у фондовій колекції му-зею. Український світ музики надзвичайно розмаїтий. Але всі ці інструменти говорять про єдність української нації в усіх мистецьких проявах, – підкрес-лив перший заступник міні-стра культури України Ігор Лі-ховий. – Слід віддати належне тим людям, які в надзвичайно складних умовах метаморфоз, які переживало українське сус-пільство в ХХ столітті, створили цей чудовий музей, що ми на-

зиваємо нині столичним скан-сеном. Скажу відверто, сьогодні я не задоволений станом, в яко-му він знаходиться, але водно-час радію, бо далеко не в кожній країні Європи знайдеться така потенційно потужна наукова музейна інституція. Українська

культура нині надзвичайно вразлива і чутлива, вона потре-бує захисту, тому нам потріб-но гуртуватися навколо фунда-ментальних цінностей».

Також до присутніх зверну-лися директор музею в Пи-роговому Юрій Бойко та го-ловний зберігач наукового відділу обліку музейних фон-дів Тамара Русінова.

Значна частина колекції була зібрана дослідником і збира-чем народних музичних ін-струментів Ігорем Шрамком, якому належить кілька справ-жніх відкриттів у царині укра-їнської музичної традиції. Про них розповів його син Богдан

Шрамко. Також він продемон-стрував усім присутнім старо-світську бандуру, на якій, за ле-гендою, грав Тарас Шевченко, перебуваючи в Седневі на Чер-нігівщині в маєтку Лизогубів.

Цю реліквію, як і багато ін-ших, можна буде оглянути в га-лереї «Печерська» до 13 квітня. Виставка «Українські народні інструменти XVIІI–XX століть» організована Національним музеєм народної архітектури та побуту України за підтримки Міністерства культури України, Українського товариства охо-рони пам’яток історії та куль-тури і Національного газетно-журнального видавництва.

Інформаційні партнери ви-ставки – медіа-портал «Куль-тура», журнал «Пам’ятки Укра-їни», Фундація Петра Тронька і газета «Культура і життя».

Фото Валентина КОНДРАТЮКА

Виставку музичних скарбів відкрито

Марія БУР’ЯНОВА, Ігор ЛІХОВИЙ, Тамара РУСІНОВА, Юрій БОЙКО

Володимир КУШПЕТ демонструє техніку гри на лірі

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 4

ювілей

Еліза СОЛОДКА

Постать Тараса Григоровича Шевченка неоднозначна в українській літературі хоча б тому, що кожне покоління знаходить у його творчості нові смисли та символи…

Мабуть, тому і вва-жаємо його поезію геніальною, адже упродовж століть

вона не втрачає своєї актуаль-ності. Елітарне бачення Шев-ченка, народне прочитання «Кобзаря» тепер поєднується з сучасним переосмисленням його поезій молоддю.

Організатор «Ше. Фесту» Юлія Капшученко якраз таких людей об’єднує, запроваджуючи різно-манітні заходи «ше-напрямку». Тож, за місяць до 202-ї річниці поета Юлія започаткувала всеу-країнський конкурс кращої пісні на слова Тараса Григоровича під звучною і простою назвою «Ше. Пісня».

Конкурс активізував молодь, адже участь у ньому взяло май-же 50 українських гуртів. До суддівської колегії увійшли: лідер гурту «Тінь Сонця» Сер-гій Василюк, лідер «Шпиляс-тих Кобзарів» Ярослав Джусь, лідер гурту «Веремій» Віта-

лік Калініченко, арт-директор ресторану «Шевченко» Ка-терина Козлова та генера-тор ідеї «Ше. Пісня» Юлія Капшученко-Шумейко.

Тож, вечір 9 березня був на-сичений Кобзарем, адже у рес-торані «Шевченко» відбувся гала-концерт фіналістів цього чудового конкурсу, яких на-городили дипломами. Трійка найкращих отримала пам’ятні статуетки «Ше. Пісня» з від-знакою «Найкращий вико-навець». Це гурти: «NAOMI» (Черкаси) і «Тобі здалося» (Київ), а також виконавець із Косівщини Віталій Радиш.

«Ідея конкурсу в тому, щоб пісні надсилалися в акустиці. Так вони стануть мобільними і можливими для виконання на різних платформах та майдан-

чиках. Ми, як менеджери, за згодою конкурсантів будемо поширювати ці пісні в мережі, на радіостанціях. Ці пісні ма-ють виходити у світ та ставати хітами. На конкурс надіслали дуже багато робіт, але ми ві-дібрали саме ті, які показува-ли Шевченка в нашому часі, в XXI ст.», – коментує Юлія Капшученко-Шумейко.

Окрім «Ше. Пісні» на захо-ді серед гостей та учасників був проведений конкурс чит-ців поезії, переможцем яко-го стала журналістка газети «Культура і життя» Єлизаве-та Красніченко. А лідер гур-ту «Тінь Сонця» Сергій Васи-люк – найвимогливіший член журі, виконав неформальний гімн України – «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Та-

раса Шевченка. Не можна не відзначити ведучого цього за-ходу – Макса Голоту, котрий підтримував дружню атмо-сферу.

Конкурс пройшов вдало і має добрі результати, адже най-кращі пісні увійдуть до збір-ника треків на слова Шевчен-ка, який обіцяють записати за місяць. Тож, фіналістами та фаворитами змагань з май-бутніми хітами стали: «Тео-рія Простору» з піснею «Ми-нають дні», «NAOMI» – «Твої очі», Віталій Радиш із «Ми-нають дні», «Тобі здалося» із «І стеляться на папері...», «Те-риторія світла» з піснею «І ви-ріс я на чужині», дует «Лісова пісня» з «Тече вода…», ACCA − «Заворожи мені, волхве», Олег Мазур із піснею «Якби», Шабатура «Зацвіла в долині червона калина», Катя Сим-чук із «Прибезумний в серці скаже» (Псалом 52) та, як бо-нус − гурт «Go-А» та «Шпи-лясті Кобзарі».

Схожі до «Ше. Пісні» заходи свідчать про те, що Україна все ж таки змінюється. А операція, яку у своєму вірші «Чигрине, Чигрине…» провів Тарас Шев-ченко з переливання крові, дає свої плоди… Бо ці молоді люди, у яких тече «козацька кров», уже не танцюватимуть під «руські хіти із трьох слів».

ШЕВЧЕНКІВ ДЕНЬУ Національному музеї Т. Г. Шевченка 202­у річ­

ницю поета відзначали весь день. Адже святкова програма була розписана по хвилинах.

Срібними дзвіночками голосів задав початок камерний дівочий хор середньої спеціалізованої школи­інтернату імені М. Лисенка. Попри юний вік, своїм виступом діти показали високу майстер­ність та музичну культуру.

Активну участь у заходах взяли студенти Київ­ської дитячої академії мистецтв. Вони презенту­вали театралізовану інтерактивну екскурсію під назвою «Доля. Муза. Слава», де натхненно про­звучало Тарасове слово… Талант і професіоналізм продемонстрували вихованці академії на дитячій виставці «Мені тринадцятий минало», де пред­ставили 60 картин. У роботах можна прослідкува­ти життєвий та творчий шлях поета, філософське осмислення молоддю його творчості. Її відкриття відбулось у рамках програми «Молодь Шевчен­кові». За словами ректора академії, народного артиста України, академіка, професора Михайла Чембержі, «чути сильний оркестровий голос май­бутніх митців, наповнений бажанням бути актив­ними громадянами та творцями своєї прекрасної держави. Все це так резонує, так відповідає, так гармонізує простір ідей та сподівань видатно­го майстра, мудрого пророка Тараса Григоровича Шевченка в патріотичному домі його імені».

Далі за «сценарієм музею» відбувся концерт пе­дагога і чудової співачки, заслуженої артистки України, солістки Національної опери України імені Тараса Шевченка, доцента кафедри академічного та естрадного вокалу Світлани Кислої та ї ї студен­тів із Інституту мистецтв Київського університе­ту імені Бориса Грінченка та Київського коледжу культури і мистецтв, які розчулили та сколихнули найтонші струни душі.

А на завершення програми сучасною інтерпрета­цією Шевченкової «Катерини» поділився «Чесний театр». Вистава «Катерина», яку з успіхом грають у театральному центрі Києво­Могилянської ака­демії «Пасіка», – це модерне прочитання Великого Кобзаря. Режисер­постановник Катерина Нечепу­ра провела паралелі − дві Катерини, одна сучасна, а інша Шевченкова, які ведуть діалог між собою. Тому беззаперечна актуальність цієї теми відбива­ється у світлі сьогодення.

«У нашому музеї немає байдужих людей. Тому для нас Шевченкові дні – це свято. Однак кожен робочий день є особливим, адже наша місія від­кривати Шевченка народу. Цікаво конструювати образ Великого Кобзаря у наступні покоління, ми вивчаємо, як діти бачать Шевченка. Для нас важ­ливо працювати з молоддю, яка будуватиме нашу Україну», – підсумувала відзначення 202­ї річни­ці від дня народження Т. Г. Шевченка натхненний співробітник музею, заступник гендиректора з на­укової роботи Тетяна Чуйко.

Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

Гала-концерт під знаком «ШЕ»

Родинні Шевченкові читанняУ Національному музеї літератури України відбулися родинні читання: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!» Із усіх заходів, присвячених

Великому Кобзарю, це був єди-ний, на якому, за принципом «вільного мікрофона», можна було почитати улюблену по-езію всією родиною. Упродовж трьох годин у музеї панувала урочиста та натхненна атмо-сфера − багато родин читали поезію Шевченка, тримаючи в руках власні сімейні «Кобзарі».

До свята приєднались пись-менники, художники, науковці, журналісти, студенти, учні та всі охочі. Серед них − голова Націо-нальної спілки письменників України Михайло Сидоржев-

ський, письменники: Леся Во-ронина, Марія Морозенко, Зір-ка Мензатюк, Вікторія Осташ, Атаная, Сергій Пантюк із дру-жиною Єлизаветою Стрій, Ми-хайло та Світлана Прудники; художники: Катерина Штанко, Володимир Слєпченко. А також музичний гурт «Тобі здалося» (Іванна Попович, Анатолій Ку-барєв), співак Віталій Радиш (Івано-Франківська обл.), ак-триса Галина Стефанова з чоло-віком Романом Веретельником, майстриня Тетяна Серебренні-кова з донечкою Олександрою.

Не пасли задніх і родини спів-робітників музею – Юлія Ше-вель із донечкою Анастасією; Оксана Жованик із донькою Катериною та сином Богда-ном; Юрій Деркач із родиною: Левком, Северином, Соломі-

єю; родина Ніколаєвих – Ва-лентина і Надія; родина Юлії Капшученко-Шумейко з пле-мінницею Валерією та інші.

Декламуючи Великого Кобза-ря, письменник Сергій Пантюк зізнався, що поета у його ро-дині цінують, адже бабуся зна-ла «Кобзар» майже на пам’ять. Пан Сергій пригадав багато іс-торій, пов’язаних із цим.

Директор музею літерату-ри Галина Сорока зазначи-ла: «Шевченко завжди буде зі своїм народом, бо він йому по-трібен. На кожному кроці нас спіткають Шевченкові слова, які надихають. Сьогоднішнє читання – це втілення мрії, коли в кожній українській ро-дині шануватиметься поетове слово. Давайте будемо читати і перечитувати його твори і вчи-

тися в нього так любити свою землю, свій народ, щоб для кожного з нас Україна була по-над усе».

Із вітальним словом виступив народний художник України Володимир Слєпченко, карти-на якого стала окрасою заходу. Унікальність цієї роботи поля-гає в тому, що вперше він зобра-зив Тараса Шевченка в чоти-рьох іпостасях.

Розчулив і зачепив за живе Віта лій Радиш, учасник-фіналіст конкурсу «Ше. Пісня», який ви-конав композицію на слова Та-раса Шевченка «Минають дні, минають ночі». Адже його сучас-на інтерпретація вірша заслуго-вує на те, щоб стати новим укра-їнським хітом.

Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

редактор Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 5

ювілей

Леся САМІЙЛЕНКО

Невже березнева Шевченкіана нині втратила свої традиційні «ортодоксальні принади»?

На такі роздуми мене надихнула подія «Все-український відкри-тий урок Шевченка».

Відбулась вона в столичному Українському домі, який напов-нився голосами веселих і нат-хненних студентів вишів із різ-них куточків України.

Наша сучасна європейська молодь зробила свій вибір на Майдані. Тож тема дискусії не-дарма надихає на роздуми про зміни в розумінні та сприйнят-ті нашого національного про-рока, заповіт якого, на жаль, й досі є актуальним.

А слова Віталія Скоцика – лі-дера Аграрної партії України і одного з учасників заходу про те, що Тарас Шевченко «був європейцем», магічно вплину-ли на студентську аудиторію, яка принишкло і з великим зацікавленням вслухалася в

кожне слово поважних гостей. Думаю тому, що таке вони по-чули вперше і не від своїх ви-кладачів, які й досі бояться роз-повісти про генія нації як про людину, що здатна змінити сві-домість цілої нації і чиє слово й досі є актуальним на передовій боротьби за нашу правду і сві-домість.

А з якою увагою слухали все, що розповідав модератор і ве-дучий цієї події народний ар-тист Євген Нищук. Адже йшло-ся про причетність Тараса Шевченка до подій Революції Гідності. «Коли ми туди при-йшли, Він уже там був… У дум-ках і серці кожного з нас…» І

здавалося, що молодь його ро-зуміє і підтримує кожну його думку. Грізно і пророче, нага-дуючи про вічний український рефлекс страуса, наш пророк неспроста ожив у свідомості кожного українця.

Його ж: «Я так люблю… свою Україну убогу…», на жаль, і досі гірко, подумки чи вго-лос промовляє кожен. Ми не-мов би знов є учасниками по-дій, описаних у поемі «Сон». А

для студентства Євген Нищук є особистістю, яка чітко асоці-юється з усім, що знає про єв-ропейськість нашої нації. Про українство, як про хуторянство, з головою страуса, що від стра-ху ховається в пісок, виставля-ючи на огляд лише свій голий зад, на цій дискусії не йшлося. Адже її учасниками були люди, яким не треба трудитися над роздумами про велич Тараса Шевченка. І академік Микола Жулинський, і доктор еконо-мічних наук Віталій Скоцик, і літературознавець Богдан Ти-холоз, і кандидат філологічних наук Галина Сюта дискутува-ли у руслі виключно новатор-

ських поглядів на велич Кобза-ря. Адже він – живий не лише в свідомості українців.

Його слово й нині може бути зброєю і стимулом до перемог, які здатна заверши-ти молодь. А про «олюднено-го» Шевченка-кріпака, якого викупили «добрі багатії», мо-жуть просторікувати тільки ті, хто не здатен розкріпачити від комуно-більшовицького рабства свою власну свідо-мість. Пророк – це назавжди.

І в час національного про-зріння він здатен витягнути з пісочних глибин голови тих, кому гідність не дозволяє де-монструвати непривабливість нижньої частини тіла. А наш Пророк – він у кожному, хто ідентифікує себе з людиною єв-ропейською.

Отакою була квінтесенція цієї людської і людяної «дискусій-ної платформи», на якій зу-стрілись і обмінялись думками представники різних поколінь української інтелігенції, як пе-ред відправкою потяга… На Варшаву і далі…

Туди, де нас хочуть зрозуміти, щоб запросити у свій дім не як гостей, а як добрих сусідів.

Ідеологом цього «нетрадицій-ного» шевченківського заходу стала модельєр і громадський діяч Влада Литовченко. Тож хіба ж студентам, які не мають змоги зустрітися на одній плат-формі з українськими зірками, могло бути не цікаво? Зала ди-хала одним повітрям, ковтаючи кожен його ковток, як бальзам.

А почалося все з урочистого відкриття досить масштабної виставки, присвяченої твор-чості юних художників із усіх куточків України. Закінчився захід концертною програмою за участю народних артистів Марії Бурмаки та Анатолія Па-ламаренка (у супроводі DJ KeY) і популярних гуртів «Тарута» і «Тартак».

«На ток-шоу «Шевченко: по-езія та революція» приїхали 400 студентів, для яких участь в уроці стала заохоченням за гарне навчання, патріотизм та активну громадську пози-цію», – кажуть організатори.

«…І МЕНЕ В СІМ’Ї ВЕЛИКІЙ,В СІМ’Ї ВОЛЬНІЙ, НОВІЙ…»

«Нас єднає Шевченкове слово». Таку назву мала креативна акція, що відбулась в Національному музеї Тараса Шевченка в пост­шевченківську пору і нібито навздогін сталим датам від дня народжен­ня та смерті Кобзаря.

Слова українського Пророка – особлива суб­станція для роздумів. Адже саме тому він і Про­рок, що вони, його слова, збуваються і мимоволі нагадують світу про нас українців. Ми – вільні, бо від природи – вольнолюбиві і лише тому, час від часу, здатні завойовувати увагу світової спільноти і дивувати ї ї. Тож, як кажуть, вольному воля і на­гадати про шевченківські заповіти ніколи не пізно. Так вирішили організатори цієї акції – громадські діячі Влада Литовченко, Дарія Киряк та колектив Національного музею Тараса Шевченка. Спільно з Міжнародним фондом культурного співробітниц­тва та проектом OUTLOOK вони вирішили нагада­ти про чергову Шевченкіану досить не традиційно і несподівано.

Відомо, що «Заповіт» Шевченка перекладено на 25 мов різних народів та в різних країнах світу, а цього­річна Шевченкіана проходить ще й як 170­річчя від часу написання цього твору. Тож залучити до цього увагу послів майже всіх держав світу в яких «Запо­віт» знають у перекладі на свою, рідну мову, справа досить ризикована, але… Уявіть, що на таку пропо­зицію відгукнулись посли більш ніж тридцяти країн світу і зібралися в столичному Музеї імені Тараса Шев­ченка задля такої «забави», як викладання портрета­пазла з уривків «Заповіту». Та ще й експозиція, яка створена спеціально під цю подію, згодом поповнить музейний фонд. А складалась ця подієва експозиція з книг, які містять переклади «Заповіту» та інших тво­рів Шевченка на різні мови…

Ольга КАЦАН

Перші пазли. Фото Анастасії ОБОЛЄШЕВОЇ

Деміфологізація, або Дещо про український страусиний рефлекс

Віталій СКОЦИК, Влада ЛИТОВЧЕНКО та Микола ЖУЛИНСЬКИЙ із переможницею конкурсу

Учасники дискусії

Дитяча Шевченкіана

редактор Леся САМІЙЛЕНКО

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 6

музика ВЕСНЯНИЙ БУКЕТВІД БЛАГОВІСНИКІВ

Цикл «Елітні концерти в Шоколадному будин­ку», започаткований ансамблем «Благовість» разом із Мистецьким центром, уже полюбився глядачам. А почалося все минулоріч із підписан­ня в цій будівлі, до речі, єдиній у Києві в стилі ре­несанс, договору про співпрацю між Київським департаментом культури та італійським інститу­том культури при Посольстві Італії в Україні. Піс­ля цього й відбувся перший концерт ансамблю «Україна­Італія – музика бароко». А всі присутні на святі мали щастя насолодитися «Зимовими канікулами», іншими вишуканими музичними творами, які виконує цей колектив солістів. Ви­шукана, урочиста атмосфера Білої зали (Зали ро­коко) створює піднесений настрій, який сприяє відчуттю одкровення високого мистецтва.

А жіночий день 8 Березня став шоколадним для всіх, хто мав нагоду привітати мам, дружин, до­ньок, сестер чи бабусь запрошенням на концерт у «Шоколадний будиночок» під прекрасною назвою «Весняний букет».

Ліричними, іноді сумними, трагічними, а зде­більшого жартівливими та притаманними душі українського народу піснями порадували при­сутніх солісти Олена Кумановська та Євген Бон­дарчук. Згадали Володимира Івасюка, день наро­дження якого був напередодні, піснею «Я піду в далекі гори». Соло Павла Грищенка, Алли Рибак, Наталії Жвінклієне неодноразово викликали ова­ції і вигуки «Браво!»

Цікавим для слухачів було і виконання творів Богдана Веселовського, композитора, ім’я якого нещодавно відроджене у нас ентузіастами укра­їнської естрадної музики і знане в усьому світі. Адже ансамбль велику увагу приділяє повер­ненню творчості цього композитора на батьків­щину. «Благовість» показав свою творчу палітру сповна.

Провести концерт допомагали чудові музиканти – чарівні дівчата зі струнного квартету «Міра» та лауреат міжнародних конкурсів піаніст Роман Рєп­ка. Були й приємні сюрпризи. За закінчення чоло­вічий склад ансамблю виконав для жінок україн­ську народну пісню «Ставок заснув» та пригостив їх цукерками.

Євгенія КОНОТОПЕЦЬ

Леся САМІЙЛЕНКО

Останній день Масляної, Прощена неділя. Цього вечора в Колонній залі імені М. В. Лисенка Національної філармонії України відбувся знаковий для музичної спільноти вечір пам’яті одного з корифеїв української музики Богодара Которовича.

У 2009-му цей славет-ний скрипаль пішов… Про таких кажуть, що в кращі світи, але

ніхто не каже, що назавжди. Адже людина жива доти, доки її пам’ятають. А пам’ять про Богодара Которовича – вічна і світла, бо прожив непросте і дуже насичене добродійниц-твом і наставництвом жит-тя. Залишилися діти, учні, які вдячні йому за все, що вклав у їхні душі, голови та помисли. І вони пішли впевнено шля-хами, второваними видат-ною особистістю задля їхньої успішної творчої долі. Вдяч-ні нащадки і шанувальники, знамениті учні і послідовники – це скарб, який залишив по собі маестро Которович. Адже його ім’я давно є візитівкою і перепусткою у світ високої му-зики в усьому світі. А з-поміж біографічних фактів життя та творчості видатного україн-

ського скрипаля, диригента, професора є факт, який під-тверджує все сказане апріорі. У середині 80-х ним був ство-рений творчий дует − Богодар Которович (скрипка) та Євге-нія Басалаєва (фортепіано), що незабаром став художнім та організаційним центром фундації державного камер-ного ансамблю «Київські со-лісти», згодом він отримав статус національного. У 1995-му у Харкові відбувся перший міжнародний конкурс юних скрипалів Богодара Которо-вича, адже маестро був по-стійним членом журі багатьох міжнародних фестивалів у сві-ті і все краще, що стосується роботи з поколінням юних ви-конавців та й десятки кращих з них, без перебільшення, ви-

вів на кращі сцени України і світу.

А в 2001 році в Києві гостин-но відчинила двері музична вітальня «Елітні вечори ка-мерної музики Євгенії Басала-євої», які стали престижним і стимулюючим до розвитку найкращого і високого у світі музики стилю для всіх шану-вальників класики. У цій ві-тальні протягом 15 років відбу-ваються концерти, які дарують глядачам і слухачам незабутні спогади. Репертуар вишука-ний і завжди цікавий усім, хто хоче отримати задоволення від музики сповна і без жод-них запитань.

Цей проект і став своєрідним заповітом для Євгенії Басалає-вої, яка гідно продовжує спра-ву видатного музиканта, вміє

та знає як це робити, адже була його ученицею, а стала послі-довницею. Вони завжди разом і зараз − подумки. Адже слуха-ючи пані Євгенію, всі, хто знав її чоловіка, часто чують його присутність в її словах і вірять, що мрії здатна втілити в жит-тя не лише дружина, а й діти, учні та багаточисельна армія друзів, яких у цієї родини до-статньо по всьому світу.

Тож недільного вечора всі присутні на (ХХХ концер-ті «Елітні вечори камерної музики Євгенії Басалаєвої») «Maesnro-fest. У вимірі часу», до 75-річчя скрипаля Богода-ра Которовича, почули і по-бачили виступи кращих скри-палів нашої сучасності, його учнів: лауреатів міжнародних конкурсів Богдани Півненко, Мирослави Которович, Свя-тослави Семчук, Юрія Стьо-піна, Максима Степаненка. І, звичайно ж, організатора цього концерту народної ар-тистки України Євгенії Баса-лаєвої, яка блискуче виконала не лише партію фортепіано, а й зачарувала публіку, зіграв-ши на клавесині твір А. Ві-вальді Концерт № 3 фа мажор «Осінь». І всі ці виступи, зви-чайно ж, оздобив своєю вір-туозністю та вишуканістю виступ Національного камер-ного ансамблю «Київські со-лісти».

Фото Яна МАШТАЛІРА

Душевна сповідь Євгенії Басалаєвої

Скрипкова туга по Шевченку

«Як умру, то поховайте…» – рвучко зазвучали струни скрипки у виконанні заслуженого артиста України, справжнього віртуоза Кирила Стеценка. «Мене на могилі…» – про-

гримів голос Кобзаря у ви-конанні лауреата Шевчен-ківської премії, народного

артиста України Анатолія Па-ламаренка.

10 березня у Національній фі-лармонії відзначали роковини Тараса Григоровича у класич-ному форматі, однак захід не був позбавлений сюрпризів. У концерті-присвяті «Скрип-кове дерево роду ІІ» того ве-чора прозвучало чимало тво-рів українських композиторів: Миколи Лисенка, Івана Хон-дошка, Аркадія Галенковсько-го, Михайла Скорульського, Віталія Кирейка. Окрім віт-чизняних шедеврів віртуоз-скрипаль виконав твори, перекладені батьком виконав-ця – визначним скрипалем, педагогом й методистом, од-ним із засновників української

скрипкової школи Вадимом Кириловичем Стеценком.

На концерті вперше прозву-чала дотепна скрипкова версія фортепіанної «Токати» Мико-ли Лисенка, яку Кирило Сте-ценко виконав разом із піа-ністкою, доцентом НПУ імені М. Драгоманова, концерт-мейстером у класах скрипки НМАУ Наталею Строчан.

«Браво», «біс», «неначе Па-ганіні» – прозвучали захопле-ні вигуки глядачів, коли під час виступу у Кирила Стецен-ка раптом зламалась підставка для нот і вони, немовби осінні листочки, закружляли в повіт-рі у напрямку підлоги. Однак навіть тоді митець дограв ком-позицію до кінця.

Концерт був побудований на контрастах, адже під час де-кламації Анатолія Паламарен-ка у глядачів напружувались усі м’язи. Настільки потуж-на енергія слова летіла в залу чіткими звуками, немовби по-стріл гармати. Ситуацію мі-няла музика скрипки і форте-піано, яка виринала із прірви гостроти «Шевченкових но-жів обоюдних» та окрилювала українську душу…

Феєричним видався фінал концерту, де особливий гість програми Володимир Шпу-дейко виконав степ-данс під музичний супровід В. Стецен-ка «Ой, діду!»

Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

редактор Леся САМІЙЛЕНКО

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 7

мистецтво

Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

У творчих планах митця − підготовка до наступної ювілейної виставки і створення полотен до глобального проекту «Нескорена нація». – Ви працюєте над про-

ектом «Обрані часом». Розкажіть про нього…

– «Обрані часом» входять до глобального проекту «Не-скорена нація». Він має кілька різних проектів, під різними назвами, наприклад, «Рожа-ниця», «Відгомін прадавніх часів України», чи дуже вели-кий проект по кількості ство-рених портретів – це «Обрані часом».

До нього ввійшли портрети славетних українців, першою роботою став портрет Тараса Григоровича Шевченка. Я ні-коли не думав, що продовжу-ватиму далі-далі-далі таку складну портретну серію, тому що вона нескінченна, неможливо обчислити і ска-зати, що зробив 80 портретів і цього достатньо. Я виконав 50−і бачу, що це ще непоча-тий край, не знаю, скільки треба життів, щоб повністю зробити таку велику серію, такий пантеон українських видатних людей.

– За якими критеріями Ви відбираєте постаті, які малюєте?

– Я відтворюю образи тих українців, які «душу і тіло положили за нашу свобо-ду». Разом із тим я зображую представників інших націо-нальностей, таких, як, напри-клад, Ісмаїл Гаспринський,

Микола Амосов чи кінорежи-сер Сергій Параджанов. У той же час я відтворюю і образи сучасників, серед них Русла-на Лижичко, Надія Савченко, Ліна Костенко та інші. Також є такий зібраний образ – образ нової України, хлопець, який зібрав у собі всі риси тих моло-дих, котрі починали Майдан, які були побиті 30 листопада 2014 року

Українці ніяк не можуть знайти той національний дух, ту ідею, яка би нас спря-мовувала вперед, і я вважаю, що один із проектів «Обра-ні часом» є часткою того на-ціонального проекту. Зараз, як ніколи, потрібно всім нам, хто на якій ниві працює, про-торювати шлях до усвідом-лення національної ідеї, без якої просто не буде України.

– Неподалік від Киє-ва є художній музей − «Садиба-галерея». Як ви-никла ідея її створення?

– Я відкрита людина, вва-жаю, що все, що ми творимо, має належати українцям, кра-їні. Ми з дружиною дійшли висновку – чому б не прово-дити екскурсії для людей, які шанують і цікавляться мисте-цтвом. Наприклад, у передміс-ті Парижа сотні музеїв, гале-рей, об’єктів культурологічної спадщини. А чому б не зробити так, щоб такі об’єкти були біля Києва? У «Садибі-галереї» зі-брано вже понад 250 творів

різних періодів моєї творчос-ті. У нас на території росте велетень-дуб, якому під 300 років, свідок, напевно, бага-

тьох подій. Є і маленький ста-вочок, і садочок, і цікавий фон-тан, виліплений із монеток.

Із задоволенням приймає-мо людей, які дійсно хочуть познайомитися з сучасним художником, його творчістю, побачити галерею. Ви знаєте, не було жодної людини, якій би це було байдуже.

– Розкажіть, будь ласка, про Вашу музу. Як дружи-на, пані Зенона допомагає в усьому?

– Це надзвичайна жінка, для мене вона є подарунком долі. Допомагає мені в усьому, під-кидає ідеї, вигадує влучні на-

зви, нагадує те, про що за-буваю… Якщо говорять, що треба святкувати день жінок 8 Березня, то я святкую кожного дня, тому що кохаю свою дру-жину.

– У Вашій колекції є і портрет Надії Савченко. Коли Ви його написали і що спонукало до цього?

– Це частина жіночої лінії проекту «Обрані часом». Ідея створити славетну нашу Надію, яка вже тоді, здається, оголо-сила голодування і боролася, як на передовій, виникла спон-танно. Вважаю те, що вона ро-бить в Росії, – значно більше, ніж наші провідні політики.

Коли цю роботу побачила її сестра Віра, вона сказала: «Це надзвичайний портрет. Ви пе-редали її характер, не знаючи людини». У цій серії є також ряд жіночих портретів – Ліна Костенко, Соломія Крушель-ницька, Катерина Білокур, Марія Заньковецька, Олена Теліга, Ада Роговцева та ба-гато інших… До цих картин у мене народився вірш і ось ряд-ки з нього: «Я піднесу тебе аж до небес, Старенька ти або дитинка. Для тебе Він тоді воскрес. Ти – сіль землі, ти суть її, ти – жінка».

– Тарас Шевченко в кар-тині «Сновидіння» зобра-жений у чотирьох іпоста-сях. Як виникла ідея?

– У мене виникло бажання зробити те, чого ніхто не ро-бив – зобразити Тараса Гри-горовича в різних творчих на-прямках його діяльності. Він, молодий художник, що малює Катерину, і поет, разом із тим він у засланні в образі солдата, і Шевченко-філософ напри-кінці свого життя.

МИСТЕЦТВО ЛІНІЇ…

Спілкуючись із Володимиром Слєпченком, мимо­волі пригадуєш приказку: «талановита людина − та­лановита в усьому». І це не лестощі або перебільшен­ня, тому що цей народний художник уміє майстерно творити не лише пензлем, а й словом. Розповідаючи про свої роботи, пан Володимир зізнається, що інколи до них народжуються й поетичні рядочки.

Живописець, графік, монументаліст, який винай­шов авторську творчу манеру арт­лайн (мистецтво лінії), активно працює над проектом «Обрані ча­сом», куди ввійшли серії «Портрети славетних укра­їнців» та «Генії світової цивілізації». Метою цього проекту є долучитись до відродження і розвитку національної патріотичної ідеї Української держави.

А ще Володимир Слєпченко − філософ і дуже по­зитивна людина. Він не знає, що таке творча криза, адже не має часу на роздуми про це. Тож, до уваги читачів діалог із митцем і справжнім майстром пен­зля про творчість, мистецтво і філософію лінії…

«Творча манера арт­лайн – це мистецтво лінії. Вона народилася і несподівано, і очікувано. Це моя реакція на цивілізований світ і нові технології. Філософія у тому, що лінія починається з крапки і закінчується крапкою. Лінія буває різною – пунк­тирна, довша, ширша, енергійна, вона, як мелодія. Можна навіть провести асоціативний ряд із люди­ною, з ї ї життям, недарма є вирази: лінія долі, лінія творчості, лінія життя…

Спочатку я переважно використовував горизон­тальні лінії. Коли їдеш на великій швидкості в авто­мобілі, бачиш, як сновигають дерева, будинки. Від­чувається плинність часу, адже ти вже не можеш прожити те, що було секунду чи хвилину тому. У той момент і народилася техніка. Вертикальну лінію я використовую для більш урочистих подій, для під­несеного, симфонічного звучання живопису. Разом із тим лінія − це продовження теми вишивки чи ткацтва, народної теми», − розповідає митець.

«Нескорена нація» Володимира Слєпченка…

«Сновидіння»

«Таємниця Леонардо»

«Параджанов» Портрет «Нова Україна»

Портрет Тараса Шевченка

редактор Єлизавета КРАСНІЧЕНКО

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 8

редактор Володимир СУБОТА

слобожанщина

Студенти − за порозуміння у суспільстві

Володимир СУБОТА

У Харківській державній академії культури пройшла перша сесія форуму «Єднаючи Україну: історико-культурне порозуміння за досвідом Європи», організованого громадським об’єднанням «LIONS Сlubs International».

Реалізація цього про-екту, як відомо, кіль-ка днів тому розпо-чалася у Львові, де

місцева молодь активно під-тримала задекларовану мету організаторів цього заходу. Згідно з домовленостями те-пер харків’янам потрібно буде відібрати 20 кращих студентів, котрі надалі продовжать пра-цювати у рамках форуму.

– Ми із задоволенням до-лучилися до акції «Єднаючи Україну», бо цінності, якими переймаються учасники, до-рогі серцю кожного члена на-шого колективу. Академія є провідником культурної полі-тики у суспільному житті дер-жави і брати участь у таких проектах для нас почесно, – сказав проректор академії Ми-кола Каністратенко.

Харків – студентське місто, отож охочих долучитися до дебатів про менталітет меш-канців східних та західних ре-гіонів України виявилося чи-мало. Виступ доцента ка федри регіонального розвитку та міс-цевого самоврядування Хар-ківського регіонального інсти-туту державного управління Національної академії при Президентові України Оле-

га Конотопцева «Пропаган-да, що роз’єднує: як виробити імунітет» у цьому контексті якнайкраще проілюстрував надуманість проблеми Схо-ду і Заходу. Хоча й існує певна культурна, мовна та історична особливість між цими регіона-ми, та це тільки свідчить про духовне багатство українсько-го народу.

Вперше політики заговори-ли про культурно-етнічну кон-солідацію суспільства (ніби її не існувало до нині!) на по-чатку цього століття. Це стало своєрідною фішкою у перед-виборчих перегонах різних політичних сил. На жаль, «до-агітувалися» до того, що вига-дана тоді піар-акція сьогодні перетворилася на проблему, вирішенням якої посилено за-ймаються урядовці, політики і громадські діячі.

– Харків межує із областя-ми, де проводиться АТО. Про-паганда, яка чиниться там ро-сійськими ЗМІ, доходить до нас і по-різному оцінюється харків’янами. Дехто сприй-

має ту інформацію як стовід-сотково достовірну. Передусім йдеться про всілякі інтерпре-тації на теми національної гід-ності, європейського вибору країни, історичної правди… Вміти критично оцінювати те, що подається на телебачен-ні та в газетах – завдання не з легких для молоді, – зауважи-ла аспірантка Академії культу-ри Ганна Новикова.

Україна як європейська дер-жава нічим не відрізняється, наприклад, від Німеччини, Франції чи Іспанії, території яких населяють жителі з різни-ми уподобаннями, звичаями, традиціями. Не слід прагнути, щоб харків’яни були схожими на львів’ян, чи навпаки. Кожен живе звичним життям і є скла-довою частиною багатонаціо-нальної держави.

Палка дискусія, яка з цього питання точилася на сесії, не залишила байдужим нікого. Модератор Сергій Бахін від-значив, що сучасна молодь має активну життєву пози-цію і сміливо висловлюється

щодо актуальних проблем у житті суспільства, пропонує свої шляхи виходу із кризових ситуацій. Буде дійсно важко вибрати самих кращих серед грамотних, ерудованих і ці-леспрямованих студентів, ко-трим улітку випаде поїхати до міжнародного молодіжного табору у Польщі.

– Найперше, що здебільшого вирізняє львів’ян і харків’ян, так це ставлення до україн-ської мови. Але мовне питання ніяким чином нас не розділяє, бо Україна була і залишається країною щодо цього особливо толерантною. Ніхто нікому не забороняв і не забороняє спіл-куватися мовою, якою йому зручно розмовляти, – сказав студент Національного універ-ситету імені В. Каразіна Ан-дрій Бикало.

Студентство не залишилося осторонь і проблем історії на-шого народу, які акцентував у своєму виступі кандидат істо-ричних наук Володимир Мас-лійчук. Йшлося про оцінки тих чи інших подій людьми, які проживають у різних регіо-нах. Що слугує причиною та-кого різного сприйняття ними дійсності? У цьому прагнула розібратися присутня молодь.

Утім, усіх проблем, які поки що перешкоджають повно-му порозумінню жителів Схо-ду і Заходу України, учасники акції не обговорили. Зустрі-нуться через тиждень. До Хар-ківської державної академії культури саме завітають пред-ставники студентства Льво-ва. Отож спільно шукатимуть шляхи виходу із ситуації, яка турбує наше суспільство.

Фото автора

ЗАГАДКИ ЖИВОПИСУ

У художньому музеї відкрилася виставка живопи­су Вадима Колтуна – відомого майстра, чиї картини знаходяться у зібраннях різних музеїв України.

Представлені роботи, написані протягом остан­ніх років, об’єднаних історією рідного народу, ба­гатством духовних традицій, культурою і сучасною інтерпретацією сакральних архетипів у різних фор­мах живопису. Філософські і біблійські сюжети, те­плі пейзажі, соковиті натюрморти ваблять зір ори­гінальним письмом і дивовижним добором фарб.

– В оточенні картин Вадима Колтуна відчуваєш себе досить комфортно і приємно. У них дивовиж­на аура, яка позитивно впливає на всіх, хто завітає на цю виставку, – зазначає мистецтвознавець Те­тяна Борозенець.

Тематичним полотнам «Авраам і пілігрими», «Сон Іякова», «Кільце Соломона» притаманне дивовижне поєднання реалістичної манери з міфопоетичним трактуванням біблійських сюжетів. А відчуття про­стору характерне для багатьох пейзажів невеликих і живописних містечок України, де побував автор.

– Мої роботи – це мої думки, моє шоу, мої загад­ки. Приходьте їх розгадувати, – пропонує художник.

АМЕРИКАНСЬКИЙ ІНДІФОЛК

Бостонське тріо скрипалів Laura Cortese&The Dance Cards почало свій український тур у рамках програми «Американська музика за кордоном» з Харкова.

– Виступ скрипалів – це можливість послухати традиційну американську музику, яку не почуєш по радіо. Наше завдання об’єднати всі країни, де виступають музиканти. Адже світ маленький – маємо більше спільного, ніж відмінностей, – ска­зав заступник аташе у справах культури Посоль­ства США в Україні Рейджин Стоукс.

У складі колективу – дві скрипальки та віолон­челістка, котрі виконують музику у жанрі інді­фолк – міксу старовинної ірландської, англійської, келтьської музики у власній інтерпретації. Зала Харківського національного університету мис­тецтв імені І. Котляревського не вмістила всіх охо­чих послухати аутентичну музику Америки, яка в Україні звучить досить рідко.

Крім концерту тріо дало майстер­клас для сту­дентів, котрі прагнули пізнати незвичну для євро­пейських країн манеру гри на звичних музичних інструментах.

«Odessa contemporary ART» Творці сучасного мистецтва різних поколінь і уподобань із Одеси презентували виставку своїх робіт у залах Єрмілов-центру. Глядачам демонструються твори ав-

торів, котрі мають різні погляди на мистец тво. Їх не об’єднує місце прожи-вання. Олександр Ройтбурд, Ігор Гу-сєв, Лариса Звєздочьотова, Сергій Бє-лик, Дмитро Дульфан, Стас Жалобнюк та інші наочно показують середовище художника (а це саме і є Одеса), осмис-

люють власне місце в сучасному мисте-цтві.

Це такий собі одеський контемпорарі арт із його ексцентричністю, емоційніс-тю і неординарністю. Безумовно, одесь-ким художникам притаманні чутливість, енергетика і образність у відображенні дійсності. У цьому і прихована ідея ви-ставки: не відтворення проблематики у суспільстві, а експериментування на ниві прекрасного. І відверто кажучи, нашим гостям це вдалося сповна.

Перший етап проекту «Єднаючи Україну» у Харкові. Виступає Олег КОНОТОПЦЕВ

Тріо Laura Cortese&The Dance Cards

Репродукція картини Вадима КОЛТУНА

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 9

нова країна РОДОВІД– Почну не з себе, а з нашого діда Мусія Машталі­

ра, якому ці знання передавалися від його дідів...Він був заможним козаком. Вчився в Австро­

Угорській імперії на інженера­механіка. На робо­ту до Білої Церкви його запросив Владислав Мен­цель, німець, який хотів, щоб місто розвивалося. Він робив сільгосптехніку і копії німецьких авто­мобілів. Тож дід, маючи добрі статки, придбав ще ліс, хату лісника, сад і кар’єр, де добували граніт. І з інженера перетворився на пана. Купив ще біль­шу хату, на два входи з каміном…

Коли відкривали залізничну станцію, побачив він 14­річну випускницю гімназії Анну Запорожець, яка грала Шопена. Вона і стала моєю бабусею. До речі, музиці її навчав сам Кирило Стеценко, котрий ви­кладав у жіночій гімназії, моя бабця була його най­кращою ученицею і закінчила навчання з золотою медаллю. Обвінчалися вони, коли їй було 14 років.

Дід товаришував зі Скоропадським. Він навіть змайстрував йому бронепоїзд «Гетьман Скоропад­ський». Але скористатися ним гетьман не встиг. Проте знайшлися ті, хто «продав» діда і його роз­стріляли... А бабуся залишилася сама з п’ятьма дітьми, двоє з яких вмерли з голоду…

ПРО БАТЬКА

– Мій батько вивчився в Києві на механіка. У 1941 році, коли почали бомбити київське летовище Жу­ляни, батько з братом пішли навчатися до військо­вого училища. Брат − на артилериста, а батько – на танкіста. Це були дев’ятимісячні курси. Вони пішли на війну в 1942 році. Коли йшов із дому, то взяв із собою тільки патефон із платівками та ма­леньку срібну іконочку. А в паспорті у нього було написано: національність – «козак». Не німець, не українець, а козак, тому що так було й у діда і у його братів, які в Карпатах жили. Розказували, що наші предки воювали проти турків під Віднем у складі великої бригади Юрія­Франца Кульчицького і мали багато привілеїв. Тож були не бідними козаками, а «Машталірами»…

У 1942 році батько познайомився з Михайлом Шо­лоховим. Друга їхня зустріч відбулася, коли мені було п’ять років. Шолохов запросив моїх батьків до оперного театру на ІІІ з’їзд письменників України. Після того всі учасники з’їзду на теплоході поїхали у Канів на могилу Тараса Шевченка. Я був таким щас­ливим, що запам’ятав цю подію на все життя.

Потім батько відправляв йому телеграму, по­здоровляв із присудженням Нобелівської премії. А Шолохов запросив нас на 400­річчя кубанського козацтва...

Іван-Ян МАШТАЛІР

Про Івана-Яна Машталіра можна розповідати безкінечно. Адже це про нього кажуть: «Жити в Києві і не знати Машталіра?»

Любить він людей і на-магається бути ко-рисним кожному, хто звертається по допо-

могу. Хто цей імпозантний і дуже доброзичливий чоловік, кожна зустріч і спілкування з яким завжди корисні та цікаві.

– Ваша родина має тради-ції, які продовжуєте й Ви.

– Сімейною традицією є вчитися у музичній школі. І вчився. А потім грав у різних колективах. Коли вступав до медінституту в Чернівцях, то познайомився з Володею Івасюком. Разом здавали іс-пити, але нам сказали: «Ви-бачайте, до побачення, до нас більше не заходьте». Повер-нули документи. Чому мені, я зрозумів. Бо мій батько пу-блічно виступив проти будів-ництва шинного комбінату на чорнозем’ї. То якось при-йшли до нас додому товари-ші в кашкетах, покликали свідків, зробили обшук, зна-йшли книжки з історії Украї-ни (а це «політичне»). Закри-тий суд і – все…

Я був розгублений, не знав, куди їхати. Зрештою опинив-ся у військовому училищі. Там вивчав тактику, топографію, військову медицину. А ще я в училищі створив свій музич-ний колектив. Він був інтер-національним, як і склад кур-сантів. Один із моїх підлеглих потім став міністром оборони Монголії.

А далі я потрапив на службу на науково-дослідницьке суд-

но, що дало мені можливість побачити океани і різні країни. Коли повернувся до України, створив музичний колектив. Команда називалася General Mashtaler Corporation. У його складі, окрім мене, – Валерій Головащенко, Віктор Корнієн-ко і Юрій Савело. Зіграли рівно сто весіль і жодної російської пісні не виконали. Коли таку замовляли, то ми виконували щось або з «бітлів», або з «Ро-лінг стоунз». А в гості до нас приїздив Володя Івасюк, уже студент Чернівецького медін-ституту. Коли він побачив, що в Білій Церкві є Площа Волі, то стояв і плакав…

– Щодо професії – все зрозуміло. Але Ви маєте ще й не одне хобі.

– Фотографія. Завжди лю-бив і навчився фотографувати так, що мене часто просять це зробити дуже серйозні люди та організації. А ще я маю в своєму портфоліо сімдесят ро-лей кіно. Знімався в історич-них стрічках за кордоном. Ре-

жисерів приваблювала моя імпозантно-козацька зовніш-ність. Тож мені завжди і про-понували зіграти ролі козаків. Я свого козацького оселед-ця проніс крізь всі світи. Спо-чатку, звичайно, подумки і у юнацьких мріях, а згодом, як українську святиню…

– Ви знаєте багатьох ві-домих людей…

– У 1988 році в Мукачевому відкрилася туристична фірма, яка, ще по радянських паспор-тах, без віз, випускала до Угор-щини, у Відень… Там у Мукаче-вому нас вчили як поводитися в Угорщині, як вітатися, дяку-вати… Я опинився в Будапешті, де почувався досить впевнено. Потім була Югославія, звідки на запрошення потрапив до Ні-меччини. У Мюнхені попросив-ся на роботу на «Радіо Свобо-да» і Роман Купчинський взяв мене охоронцем його родини. Я жив у нього і бував у мюнхен-ській редакції. Потім, працюю-чи в Мюнхені, пройшов вишкіл із фізіотерапії, бо до цього в ки-ївському Інституті ортопедії і травматології закінчив курси лікувального масажу. Я вивчав санітарну гігієну, відвідав курс лекцій із масажу. Рік навчався у Джуни. Довгий час жив і вчився у Миколи Касьяна. І, як не див-но, але все це мені знадобилося, коли оголосили конкурс на су-провід у турі сера Яна Гіллана, і з десяти претендентів він осо-бисто обрав мене. Під час туру я грав із ним у футбол кожного дня після концерту. І, звичайно ж, був на всіх високих прийо-мах, які влаштовували на його честь. Особливо запам’ятався прийом у Вацлава Гавела…

Опісля Гіллана мене запросив у Київ Віталій Сувак допомог-ти у відкритті центру лікуван-ня хребта. Віталій був досить відомою на той час особистіс-тю, продовжувачем справи про-фесорського роду. А я допоміг йому знайти спонсорів на цю добру справу. Церемонія від-криття цього центру відбува-лася в Національній опері за участю найкращих виконавців і колективів. Спонсорами пого-дилися стати німці, які попро-сили заснувати такий же філі-ал у Німеччині. Але так сталося, що Віталія знайшли вбитим і повішеним у гаражі… У нього хотіли відібрати мішки з гро-шима, яких не було… Вбивці не вірили, бо як це так, в опер-ному театрі відкриття, а грошей нема?..

Я й сам отримав удар палкою прямо в під’їзді… Відчуття від-повідальності за здоров’я іншої людини допомогло подола-ти біль. Це сталося, коли мати привела Володимира Кличка до мене на лікування. У нього була проблема зі спиною. Ми й раніше з нею бачилися, бо вона безуспішно ходила по всіх лікарях. Привезла рентгенів-ські знімки. І я, зовсім не від-чуваючи свого стану здоров’я, як завжди пішов до професу-ри на консультацію. Струс у мене був легкий… А з енерге-тикою завжди було все добре і я йому енергетично дав цю дозу в спинку так, що він відчув по-легшення відразу і через день уже тренувався на повну силу. І більше не приходив.

– Ваше покликання – лі-кувати людей. Це сучас-не козацьке характерниц-тво?

– Звичайно. Із використан-ням підручних засобів. Мож-на вилікувати глиною чи про-сто водою майже будь-яку хворобу. Але не може бути: «Лікую рак за дві хвили-ни!» Моє «характерництво» це проповідувати знання з інформаційно-психологічної безпеки особистості на даному етапі боротьби та реабілітації українського етносу. Зараз я, як волонтер, буваю на передо-вій і допомагаю військовим у тактиці, адже її зараз вчать на комп’ютері. А практичний до-свід ніщо не замінить.

Розмову вів Євген БУКЕТ

Людина планети – законодавець козацької моди

23 серпня 1991 р. з дозволу обер-комісара поліції Берліна Ніни РАББЕ презентація України – космічно-ядерної держави. Присутні посли країн світу

Іван-Ян МАШТАЛІР із Самантою ФОКС

Юрій-Франц Кульчицький

Головний редактор газети «Культура і життя»

Євген БУКЕТ

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 10

кіно

«Я – Шевченко»Світлана СОКОЛОВА

Народний кастинг під такою назвою стартував в Україні. Усі охочі можуть спробувати ввійти в кінообраз Великого українця.

Мета проекту – зна-йти виконавця го-ловної ролі у пов-н о м е т р а ж н о м у

художньому фільмі «Таразі. Прощання з пустелею» за сце-нарієм Олександра Денисен-ка, який переміг у Міжнарод-ному конкурсі кіносценаріїв, присвяченому 200-річчю від дня народження Кобзаря.

Умови кастингу оголосили під час прес-конференції в Укрін-формі Пилип Іллєнко, голова Державного агентства Укра-їни з питань кіно, Олександр Денисенко, режисер та автор сценарію, Андрій Суярко, про-дюсер, Дмитро Котеленець, ко-продюсер та Віктор Єлісєєв, ко-продюсер (скайпом).

Десять кандидатів, які набе-руть найбільшу кількість голо-сів, запросять на кастинг. «Коли я писав сценарій, думав про те, як повернути Тараса Григоро-вича «до своїх». Буде важливою не типажна подібність, а хариз-ма, пасіонарність, випроміню-вання душі і особистість», – на-

голосив Олександр Денисенко. Принагідно він нагадав, що Сергій Бондарчук та Іван Мико-лайчук, виконавці головної ролі у фільмах «Тарас Шевченко», а також «Сон», які зняв його батько Володимир Денисенко, мали харизму.

Режисер зазначив, що кан-дидатури без досвіду роботи в кіно не розглядатимуться.

За словами продюсера Ан-дрія Суярка, умови конкур-су та критерії до претенден-тів опублікують на сторінці фільму у Фейсбуці. Шевченку за сюжетом 43 роки, то й ак-тор повинен мати від 30 до 50 років.

«Не факт, що людина, яка на-бере найбільшу кількість голо-сів, виконуватиме головну роль, але це буде суттєвим додатком до того, як режисер ухвалить рі-шення, – сказав Суярко, уточ-нивши, що за планами рішення приймуть 20–25 квітня.

«Таразі. Прощання з пусте-лею» є українсько-казахстансь-кою ко-продукцією. Вироб-ництво здійснюють компанії: «Інсайтмедіа продюсерський центр», «Одеська кіностудія», «Sky production» (м. Алмати). Вони забезпечуватимуть зйом-ки на території Казахстану, які відбудуться цьогоріч в Україні (Одеський регіон) та Казахста-ні (Мангістауська область, ко-лишня назва Мангишлак).

Творча група фільму «Та-разі. Прощання з пустелею»:

режисер-постановник та ав-тор сценарію Олександр Дени-сенко, оператор-постановник Ярослав Пілунсь кий («Вій», «Брати. Остання сповідь»), художник-пос та новник Ігор Філіппов («Гніздо горлиці», «Експедиція», «Іван Сила»). Продюсери: Володимир Фі-ліппов, Андрій Суярко, Алла Овсяннікова («Той Хто Прой-шов Крізь Вогонь», «Іван Сила», «Гніздо горлиці»). Ко-про дюсери: Андрій Звєрєв, Дмитро Котеленець, Віктор Єлісєєв.

Стрічка створюється за фі-нансової підтримки Держкі-но. Загальний бюджет – 44,8 млн грн. Внесок держави у ви-робництво фільму – половина бюджету. Другу надають ко-продюсери.

ДЕРЖАВНАПІДТРИМКА «ДОНБАСУ»

Проект ігрового фільму «Донбас» українського режисера­документаліста Сергія Лозниці здобув підтримку Держкіно за результатами восьмого конкурсного відбору кінопроектів. Зйомки відбу­дуться восени нинішнього року, реліз запланова­но на 2017 рік.

Продюсерами стрічки виступають «Артхаус Тра­фік» (Україна) і Atoms & Void BV (Нідерланди).

У фільмографії Сергія Лозниці – 17 документаль­них картин, відзначених численними нагорода­ми. Дві ігрових його картини були представлені на конкурсі Каннського кінофестивалю.

«КРИМ. ЯК ЦЕ БУЛО»

У столичному кінотеатрі «Жовтень» відбула­ся прем’єра документального фільму «Крим. Як це було». Це робота молодого режисера творчого об’єднання Babylon’13 Костянтина Кляцкіна.

Стрічка складається з трьох новел. Одна про су­хопутні війська, умовно кажучи, феодосійський батальйон морської піхоти. Друга − про морську авіацію. І третя − про першу бригаду надводних кораблів, які були в бухті Стрілецькій. Українські військові розповідають історії, діляться емоціями, які відчували під час анексії Криму Росією, адже тоді вони служили на півострові.

«У кожного своя історія та свої проблеми. Були приклади, коли дружина − кримчанка, він − з материка. Коли все почалося, там просто розпа­далися сім’ї. Тому що жінка каже: «Я не їду. Дітей залишаю. Ти роби, що хочеш». Або навпаки. Чо­ловік приїжджає додому, а вже зібрана валіза і дружина каже, що їде з ним. Потрібно розуміти, що більшість із тих, хто вийшов, хотіли б туди по­вернутися, і насправді вірять, що Крим стане зно­ву українським», − розповів режисер Костянтин Кляцкін.

Після показу в Києві фільм «Крим. Як це було» по­бачать глядачі Одеси, Херсона, Миколаєва, Марі­уполя, Дніпропетровська та інших міст України. У широкий прокат стрічка виходить 17 березня.

Олена Халімон,ІА «Голос Криму»

Оціни, генацвалє!16–20 березня у Тбілісі (Грузія), в кінотеатрі «Амірані» вдруге проходять Дні українського кіно. Захід організовано компанія-

ми ТОВ 435 ФІЛМС та FX FILM Geogria; за підтримки Держав-ного агентства України з пи-тань кіно, Міністерства культури України, Міністерства закордон-них справ України, Посольства України в Грузії, Міністерства культури Грузії та Національно-го кіноцентру Грузії.

Проект націлений на попу-ляризацію українського кіно в Грузії та створення культур-ного іміджу нашої держави на міжнародному рівні.

У програмі – круглий стіл на тему «Співпраця в сфері кіно між Україною та Грузі-єю: досвід і перспективи» (об-говорення ситуації в кіноінду-стрії України і Грузії, успішні

кейси картин спільного ви-робництва, перспективи ко-продукційних проектів, до-свід Грузії в рамках програми «Креативна Європа»).

Учасники – представники державних кінофондів, україн-ські та грузинські продюсери.

Демонструються стрічки ре-жисерів: Сергія Параджанова («Тіні забутих предків»), Ана-толія Матешка («Полон»), Ах-

тема Сеїтаблаєва («Хайтар-ма»), Остапа Костюка («Жива ватра»). А також альманахи анімаційних та короткоме-тражних фільмів «Сучасне Українське Кіно».

«Грузія для України є страте-гічним партнером, не винят-ком є і кіноіндустрія, – гово-рить організатор заходу Анна Паленчук. – Тому до програми заходу включено різножанро-

ві українські художні та аніма-ційні фільми.

Взаємовідносини між наши-ми державами можуть бути найефективнішими у сфері кіно, ніж зараз. Саме тому, крім показів ми організовуємо дис-кусійну платформу, яка покли-кана збільшити українсько-грузинську співпрацю в кіно».

Лідія ОРЛЕНКО

редактор Світлана СОКОЛОВА

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 11

сіверщина

Двадцять шість архітектурних пам’яток національного значення знаходяться у підпорядкуванні заповідника «Чернігів стародавній».

Шість із них – домон-гольської доби. Як твердять науковці, на пострадянських

теренах лишилося не більше тридцяти давньоруських спо-руд цього періоду. Тож питан-ня збереження чернігівської старовини завжди на часі.

Про охорону пам’яток і нові відкриття археологічного се-зону розмовляємо з генераль-ним директором Національно-го архітектурно-історичного заповідника «Чернігів ста-родавній» Юрієм Соболем. У травні минулого року він вдруге очолив цю установу. За його керівництва у 2007–2011 роках був затверджений гене-ральний план розвитку запо-відника, в якому вперше було чітко окреслено межі історич-них зон Чернігова. План ре-гламентує висотність забудови міста та сприяє збереженню мальовничих краєвидів дав-ньої княжої столиці.

– Юрію Олексійовичу, що вдалося зробити остан-нім часом?

– За минулий рік заповідник перевищив план відвідува-ності і грошових надходжень до спецфонду. За ці кошти ми видали наукові праці, які слід було надрукувати ще кіль-ка років тому, а також буклет і книгу до трьохсотріччя Ка-терининської церкви. Її збу-дували за рахунок козаків у пам’ять про геройський штурм Чернігівським полком турець-кої фортеці Азов, а освятили у 1715-му. До речі, минулоріч розпочато реставраційний ре-монт цього храму. Незабаром його завершимо.

До наших досягнень можу додати й те, що частково вда-лося замінити вітрини музей-них експозицій і організувати п’ятнадцять виставок. Експо-натами стали унікальні речі, знайдені під час археологіч-них розкопок, які минулого року на території Дитинцю ми провели спільно з фахівцями Інституту історії, етнології та правознавства імені Олексан-дра Лазаревського Чернігів-

ського національного педа-гогічного університету. Одна зі знахідок взагалі сенсацій-на. Це ювелірна матриця два-надцятого століття. За її допо-могою давньоруські майстри виготовляли прикраси із зо-лота та срібла малодослідже-ним методом. Наші фахівці ретельно вивчають нові зна-хідки. Адже наукова робота – це основа діяльності заповід-ника. Кожен працівник, який проводить екскурсії, має не тільки опублікувати щонай-менше дві наукові статті на рік, а і використовувати нову інформацію під час екскурсій або лекцій. Це випробуваний механізм популяризації без-цінної спадщини. Гордістю заповідника є колекція ста-родавніх ікон. Багато років поспіль ми збирали це екс-позиційне багатство коштом спецфонду, тобто за гроші, які самі заробили. Нині ста-ровинні культові речі такого рівня – велика рідкість. Бага-то унікальних раритетів уже назавжди вивезені з Укра-їни. Тож фахівці фондово-закупівельної комісії заповід-ника намагаються знайти і придбати для поповнення на-шої експозиції і фондів хоча б із десяток справді науково цін-них ікон на рік. Досягти цієї мети стає все важче.

– Що плануєте у коротко-строковій перспективі?

– Готуватимемося до п’ятде-сятирічного ювілею заповід-ника, який відзначатимемо на-ступного року. Чернігівський державний архітектурно-істо-рич ний заповідник було засно-вано у лютому 1967-го поста-

новою Ради Міністрів УРСР як філію «Софіївського музею», що діяв на території Софії Ки-ївської. Плануємо кардинально оновити наші експозиції, зро-бити поточний ремонт Борисо-глібського собору і розпочати реставраційні роботи у Будинку губернатора, де нині міститься Чернігівський історичний му-зей імені Василя Тарновського. І це не тільки заради дати. Якщо нехтуватимемо поточними ре-монтами пам’яток архітектури, величну столицю князівства сі-верян – Чернігів – ніколи не до-лучити до спадщини ЮНЕСКО.

– Є й такі плани?– Звісно. Цей статус гаран-

туватиме охорону історичних зон від варварської забудови та сприятиме збереженню ар-хітектурних пам’яток. Адже ЮНЕСКО у повному обсязі фі-нансує всі планові реставра-ційні ремонти споруд, які має у списках. Також всесвітнє ви-знання давньоруської спад-щини пожвавить туристичний бізнес у економічно депресив-ному Чернігові. Не секрет, що нині у місті не лишилося по-

тужних підприємств і відсут-ній великий бізнес.

– А що потрібно зроби-ти, щоб долучити будівлі «Чернігова стародавньо-го» до Світової спадщини?

– Потрібне бажання і послі-довна робота у цьому напрям-ку як з боку заповідника, так і місцевої влади. До ЮНЕСКО не приймають об’єкти, тим паче доби середньовіччя, стан яких не відповідає нормам цієї організації. Тому насамперед потрібно як слід відреставру-вати архітектурні пам’ятки Чернігова, а це величезні ін-вестиції. Бюджетних коштів навряд чи вистачить. Потріб-но залучати до справи спонсо-рів та меценатів. Це завдання можна виконати тільки з допо-могою місцевої влади. Скажі-мо, як це нещодавно зробили у Чернівцях до семисотріччя Ре-зиденції митрополитів Буко-вини і Далмації. З нагоди юві-лею за бюджетні і спонсорські кошти там зробили якісний ремонт митрополичих палат, замість асфальту поклали бру-ківку, яка більше відповідає середньовічній добі тощо. У Чернігові не так давно відзна-чали 1100-річчя першої пи-семної згадки про місто. Гарно святкували, витратили чималі кошти, а реального результа-ту нуль. Тому заповідник буде виносити на розгляд місцевих органів влади свій план під-готовки до вступу в ЮНЕСКО. Переконаний, якщо там під-тримають нашу ініціативу, це обов’язково вдасться зробити.

Спілкувався Олександр ЛИТВИНЕНКО

Фото Лариси ДМИТРІЄВОЇ. На фото: заповідник

«Чернігів стародавній» та його генеральний директор

Світова спадщина стародавнього Чернігова

Головний редактор медіа-порталу «Культура»

Олександр ЛИТВИНЕНКО

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 12

свята і традиції ПРОВОДИ ЗИМИ

На фотознімках: Святкування Масниці (Колодія) в Національному музеї народної архітектури

та побуту України

редактор Світлана СОКОЛОВА

Світлана СОКОЛОВА

Так характеризують українці те, що гріє спомином душу. Такою запам’яталась гостям Національного музею народної архітектури та побуту України зустріч весни минулими вихідними.

Інформаційним медіа-парт-нером свята виступило ДП «Національне газетно-жур наль не видавництво»

Міністерства культури Украї-ни. Зокрема, журнал «Пам’ятки України» (генеральний парт-нер), який видав із цієї нагоди спецвипуск, газета «Культура і

життя» (https://www.facebook.com/uakizh/) та портал «Культу-ра» (www.cultua.media).

Здавна в Україні були впев-нені: «На Масницю треба їсти вареники, щоб увесь вік жити, як вареник у маслі». Отож і пригощалися цими смаколи-ками із пшеничного або греча-ного борошна.

«Увесь Масничний тиждень заборонялося вживати м’ясні страви, тільки пісні й молоч-ні, – пояснює Людмила Гла-вацька, чи не головний ор-ганізатор свята, начальник відділу “Полісся, Полтавщина та Слобожанщина” музею. – У кожній хаті подавали варени-ки, бо в понеділок починався Великий піст, і люди із жалем

казали: “Масниця, Масниця, яка ж ти мала, якби ж тебе сім неділь, а посту – одна!” Тому вареники – це й символ до-статку та багатства».

Святковою ходою учасники дійства пройшли від експози-ції «Слобожанщина» до «Спі-вочого поля». На возі везли символ зими – «Кострубатого діда», якого потім встановили на полі.

Науковці музею та фоль-клорні колективи з різних об-ластей України розповіда-ли про давній обряд Колодія та відтворювали його, співа-ли народних пісень. Колодій – давнє божество – символ родючості та шлюбу. Нам на-гадали, що одним із найпоши-реніших звичаїв на Масницю був – «справляти колодку».

Не життя, а Масниця!

Фот

о Св

ітла

ни С

ОКО

ЛОВО

ЇФ

ото

Світ

лани

СО

КОЛО

ВОЇ

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 13

свята і традиції

ОГОЛОШЕННЯ

Національний камерний ансамбль «Київські солісти» (Київ, Хрещатик, 2)

ОГОЛОШУЄ КОНКУРСна заміщення вакантних посад артистів у групи

1, 2 скрипок та віолончелейПретенденти, які виявили намір взяти участь у кон­

курсі, повинні відповідати таким кваліфікаційним ви­могам:

– Вища освіта відповідного напряму підготовки (ма­гістр, спеціаліст).

Заява та документи для участі у конкурсі подаються за адресою: 01601, м. Київ, Хрещатик, 2 (Український дім), 4­й поверх (з 11.00 до 15.00) у робочі дні.

Для участі у конкурсі необхідно до 18 квітня 2016 року подати заяву (у довільній формі) та наступні до­кументи:

1. Заповнений в установленому порядку особовий лис­ток з обліку кадрів із вклеєною фотокарткою.

2. Копію документа, що посвідчує особу.3. Витяг з трудової книжки (за наявності).4. Копію документа про освіту за відповідною спеці­

альністю.Конкурс проводиться у два етапи: – перший етап – розгляд заяв та документів і при­

йняття рішення щодо допуску до участі у конкурсі – 20 квітня 2016 року з 10.00 за адресою: м. Київ, вул. Хре­щатик, 2, Український дім (4 поверх). Оголошення ре­зультатів першого етапу та оприлюднення списків учас­ників другого етапу відбудеться 20 квітня 2016 року о 18.00;

– другий етап – проведення конкурсного відбору – 21, 22, 23 квітня 2016 року з 11.00 за адресою: м. Київ, вул. Хрещатик, 2, Український дім (4 поверх).

Програма другого етапу (до 10 хвилин на кожного претендента) – виконання довільної програми (з влас­ним концертмейстером або без).

Довідки за адресою: 03047, Україна, м.  Київ, пр­т Перемоги, 50, кім. 335, 339, НКА «Київські солісти». Тел./факс (044) 507–16–46, тел. (050) 513–34–28. E­mail kievsol@i.ua.

Конкурсна комісія

Із часом жінки у понеділок стали збиратися в корчмі ко-лодкувати. Заміжні жінки хо-дили по селу і як кару в’язали «колодки» матерям до ніг, які «не пошлюбили» своїх дітей до Дмитра. І парубкам дівчата пов’язали колодки, щоб вони цьогоріч знайшли собі пару.

Гості захоплено аплодували гурту «Любарчанка» із села Любарці Бориспільського ра-йону Київської області. Серед-ній вік – 72 роки – не завадив артисткам завзято виконувати масничні пісні, які співали в їхньому регіоні, – «За городом кози пасла», «Розкудрявчик» та інші, адже традиції вони знають не з книжок.

Микола Семиног, один із ор-ганізаторів гурту «Джерело», який відроджує місцеву вели-

кодимерську традицію, після виступу колективу розповів: «На жаль, свято Масниці щез-ло з теренів українських земель у 20–30-х роках XX сторіччя. Моя мати, 1925 року народжен-ня, лише за спогадами знає, що колодку волочили до самої Пасхи. Але пісень уже зовсім не пригадує. І ми намагалися відтворити те, що збереглося у Броварському районі».

Учасниками обрядових дій ставали і гості. Їх розважали народними забавами (перетя-гування канату, бої мішками з соломою на колоді, мірян-ня силою рук на столі та го-родки), запрошували до тан-цю, пригощали варениками, млинцями та узваром. Залуча-ли до конкурсів: «Я знаю Мас-ляну», «Чи знає зять тещу»,

«Хто краще прикрасить ко-лодку» тощо.

Майстер-класом із виконан-ня «гречаників» став виступ танцювального колективу му-зею – організатора свята «Дам лиха закаблукам».

Насамкінець гості побачи-ли обряд спалення «Костру-батого діда» і потанцювали навколо багаття. «Як вам за-хід?» – поцікавилися ми у них. «О, це диво! – захопле-но відгукнулася Любов Бон-даренко, керівник народного гурту «Липовий цвіт» із села Липовий Скиток Васильків-ського району Київщини. – Подивіться – з’їхалася вся Україна, є гості з інших країн. Людям потрібні розваги, бо жити важко».

Відвідувачі просто неба із за-доволенням читали публікації про музей на шпальтах тижне-вика «Культура і життя», вмі-щені цього року в кожному но-мері. Колектив редакції вважає справою честі і гідності розпо-вісти читачам про один із най-більших і найпопулярніших скансенів Європи. Найперший був відкритий у Швеції і за-ймав 30 гектарів, а цей займає близько 135. Хоча славиться не тільки своєю площею.

Мета закладу – зберігати українські надбання і культу-ру. Кожне свято тут – цікавий обряд, отож музейники щиро запрошують у гості!

Фоторепортаж Романа РАТУШНОГО

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 14

Світлана СОКОЛОВА

Третя частина експозиції в рамках проекту «Мистецька мапа України. Київ» віддана творчим орієнтирам.

Відвідувачі виставки в Музеї сучасного мис-тецтва України зу-стрічаються із до- і

післявоєнним поколінням – учителів – творчих орієнтирів професійного, а часом, і мо-рального ставлення до покли-кання.

Роботи художників із колек-ції закладу наповнюють зали молодого музею змістом ми-нулої епохи. Хтось відкриє для себе нове у спадщині корифе-їв, по-своєму оцінивши інтер-вал між ними і нами, а хтось ще доповнить уявлення про фонди мистецької скарбниці.

Сторінка третя це: М. Антон-чик, О. Артамонов, В. Бабен-цов, А. Базилевич, В. Баклиць-кий, В. Баринова-Кулеба, І. Вишеславська-Макарова, М. Глущенко, А. Горська, М. Дерегус, І. Їжакевич, В. Ка-сіян, С. Параджанов, Л. Чич-кан, Г. Якутович, О. Яблонсь-ка, Т. Яблонська та інші.

Увагу відвідувачів привер-тає картина Ганни Фейнерман

«Ліза». Люди фотографуються біля жіночого портрета та зупи-няються біля пейзажу Бориса Рапопорта «Блакитний мотив». Художниця Олена Агамян роз-повідає про твори батьків:

«Мамині роботи – кінця 60-х років, але вони дуже сучас-ні. А в той час панування сти-лю «сюсюреалізм» у неї часто навіть не брали замовлення на виставки! Адже її живопис був енергійним, твори яскра-ві, декоративні, радісні. Разом із тим до неї тягнулася молодь, яка вбачала в її картинах щось нове. А писала вона і відомих людей, наприклад, Смокту-новського та Енгібарова.

На татовому пейзажі – Дні-про. Знаєте, він ніколи не фаль-шував. На одній виставці чую, що експозиція не дуже, ось

лише Рапопорта твори цікаві. І це недарма: в них помітні сво-бода, почуття краси, гармонії. У тата були й вчителі гарні – Тро-хименко, Хворостецький, Світ-лицький, Фомін. Від кожного з яких він щось узяв.

А на першій сторінці вистав-ки були представлені роботи мої і сестри».

Поділилася враженнями ще одна учасниця проекту – ху-дожниця Ніна Бондаренко. Свою роботу вона присвятила чоловікові, який 2011 року пе-ресік на яхті Атлантичний оке-ан. Про картини творчих орі-єнтирів каже: «Чудовий твір Євгена Волобуєва “Весна”. Це витончений художник і люди-на, яка володіє рідкісними ду-шевними якостями.

А ось на містку стоїть жін-ка і бачимо останній вогник (“Сутінки” Петра Сабадиша. – Авт.). Митець писав у сти-лі «імпресіонізм», а тут може-мо побачити картину іншого плану. Пам’ятаю, як художник працював у Седневі. Це, напев-но, теж там написано».

Виставка триватиме до 10 квітня. Завітайте!

Фото Андрія АФАНАСЬЄВА

Вчителі в молодому музеї

арт-проект УКРАЇНЦІ НА ТОП-ФЕСТІ ЄВРОПИ

Лайн­ап одного з найбільших фестивалів Європи Sziget доповнився гуртом із України. Молоді інді­рокери Brunettes Shoot Blondes зіграють на Europe Stage в серці Будапешта 12 серпня.

Вісім мільйонів переглядів і визнання світо­вих медіа, включаючи Billboard, Rolling Stone, Mashable, The Daily Mirror і USA Today – так почав­ся успіх BSB із кліпом «Knock Knock». Креативне ві­део стало інтернет­сенсацією і одержало премію в номінації «Краща концепція» від Berlin Music Video Awards 2015. Минулоріч відбувся реліз міні­альбому Brunettes Shoot Blondes «Bittersweet», а з новою піснею «Every Morning» гурт вийшов до фі­налу національного відбору пісенного конкурсу Eurovision.

Острів Свободи радий зустрічати українських му­зикантів і готує до оголошення повний міжнарод­ний лайн­ап Europe Stage.

Серед учасників Sziget – Sigur Rós, Muse, The Last Shadow Puppets, The Lumineers, Róisín Murphy, David Guetta, Bastile, Bullet For My Valentine,  The Neighbourhood, Bring Me The Horizon, Block Party, Sum 41, MØ і Naughty Boy.

МИСТЕЦТВО ЧИ ВАНДАЛІЗМ?

5–17 квітня вперше в Україні в Музеї історії Киє­ва в рамках виставки «Illusion» презентуватимуть­ся роботи епатажного стріт­арт­художника Johnny Crack. Хоча митець старанно приховує свою осо­бистість, його численні графіті відомі у багатьох країнах світу й особливо мешканцям Нью­Йорка та Берліна. Спеціально для цієї експозиції підготовле­на нова серія робіт.

Johnny Crack хоча і належить до стріт­артерів, але відрізняється від інших. Його мотивація – не ван­далізм або помста. Він малює графіті заради мис­тецтва та гострих відчуттів, присвоює територію, залучає глядача з вулиць великих міст до діало­гу. Його теми, як і своєрідний логотип, закликають прокинутися, бути живими та свідомими. Митець конфліктує з усталеним ритмом життя.

Мистецтвознавець Леонора Янко каже, що ро­боти Johnny Crack – це виклик одноманітності та буденності, своєрідний поштовх у кризі знаходити натхнення, а у буденному житті – «вмикатися» та усвідомлювати життя як щастя саме по собі.

Стріт­арт – мистецтво недовговічне. Зображен­ня знищуються зі стін міст заради сірої нудьги. «Illusion» показує гру видаляємих арт­об’єктів у світі, де перевага надається іншому яскравому – рекламі.

Самобутність та віртуозність стали візитівками цієї експозиції.Секція декоративно-прик-

ладного мистецтва Київської організації Національної спіл-ки художників України вразила виставкою.

«Презентовані твори остан-нього року, з використанням новітніх технологій та сміли-вих алегоричних образів, – зазначив голова секції Воло-

димир Балибердін. – Емалі, кольорове скло, бронза, ба-тик, кераміка, художнє ткац-тво, розпис по левкасу, ви-шивка, плетення вражають самобутністю авторської тех-ніки, художніми образами. Ми представили понад сто творів, взяли участь 50 митців».

Роботам притаманні риси узагальнення, лаконічність образу, оригінальність творчо-го рішення. «Зустріч сонця»,

величне панно Н. Борисенко (художній текстиль), – витвір музейного рівня. Приваблює віртуозністю жанрова сценка «Діалог», витвір О. Коваль-чука у бронзі. У композиції, створеній у техніці «художнє ткацтво» О. Марино «Пові-тря. Нескінченність», відчува-ється напруга особистих спо-гадів. Сяє ефемерне вишукане «Райське яблуко» з кришталю С. Кадочнікова.

Порушені теми, які хвилю-ють українців. Молиться за Україну З. Лугова своїми ви-творами з соломки, вітає «Мапою» Н. Гронська, благо-словляє соняхами-оберегами Л. Оксаметна, запрошує згада-ти «Небесну сотню» М. Антро-пова.

Над усім витають «Крила» та «Крапля» В. Балибердіна, які під звуки скрипки «Маестро» О. Ковальчука створюють му-зичний супровід весні.

За вагомий вклад у розви-ток українського декоративно-прикладного мистецтва Почесною грамотою Націо-нальної спілки художників України була нагороджена Н. Борисенко, яку їй вручив заступник голови НСХУ, за-служений діяч мистецтв Укра-їни М. Кіщук.

«У творах відчувається куль-тура європейського рівня», – зазначила директор галереї «Митець» А. Лавреха.

Валентина ЄФРЕМОВА

Сміливо і по-європейському

Олена АГАМЯН біля картини Г. ФАЙНЕРМАН «Ліза»

Ніна БОНДАРЕНКО біля картин П. САБАДИША та Є. ВОЛОБУЄВА

редактор Світлана СОКОЛОВА

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 15

у місті лева

«Натхненні Кобзарем»Йосип МАРУХНЯК

У Львівському палаці мистецтв відкрилася виставка відомого фотохудожника Йосипа Марухняка «Натхненні Кобзарем», присвячена 202-й річниці від дня народження та 155-м роковинам смерті Тараса Григоровича Шевченка.

Представлено сорок п’ять світлин, які ілю-струють Шевченкіа-ну львівських митців:

художників, скульпторів, акто-рів, а також науковців, колекці-

онерів і всіх, хто звертається до невмирущого образу Кобзаря.

«Чому я зацікавився цією те-мою? Щоб її якось освіжити, через творців – художників, ак-торів показати, як вони трак-тують постать Шевченка або йдуть за його мотивами, від-криваючи для себе нові явища, – пояснює фотохудожник. – Друга тема, яка тут представ-лена, – це музеї поета: у Львові та на його батьківщині − Чер-кащині. Мало хто знає, що у Львові є Народний музей Та-раса Шевченка, і це – велике культурне вогнище, яке дуже багато робить для популяри-зації Великого Кобзаря. На ви-

ставці є всього кілька фотогра-фій, які ілюструють цю роботу. Ну, й, звичайно, представлені місця, пов’язані з народженням Шевченка на Черкащині і його вічним спочинком у Каневі: му-зеї, та земля, край, які дають відчути, кого ця земля породи-ла… Цих фото не так багато, але вони виконують естетичну та інформаційну функції».

Це вже п’ята виставка Йо-сипа Марухняка, присвячена Шевченківській темі. У 2014 році у цьому ж Палаці мис-тецтв презентувалась екс-позиція «Шляхами Тараса», присвячена 200-літньому ювілею поета, де були пред-

ставлені світлини, зроблені за час багатолітньої репор-терської діяльності Й. Марух-няка. Особливе місце на ній відведено лауреатам Шев-ченківської премії. Перед тим була фотовиставка, присвя-чена темі пам’ятників Тарасу Шевченку в Україні та світі. Експонувались його роботи у Мінську та в Каневі.

Цього разу у центрі фото-об’єктиву Йосипа Марухняка – львівські митці, яких надихає Тарас Шевченко і його твор-чість, і одне для всіх запитання: «А ким є для вас ця постать?»

Виставка триватиме до 20 квітня 2016 року.

ВЕЛИКЕ ШАХОВЕ СВЯТО

У Львівській опері урочисто відкрили змагання за світову шахову корону серед жінок. Упродовж цих днів свято відчувається в усіх культурних за­кладах Львова, а також – на вулиці.

На площі перед Ратушею відбувся учнівський танцювально­мистецький флеш­моб «Шахова коро­на». Його учасники виконали композицію «Українська душа», інсталяцію «Шаховий турнір», спеціальну тема­тичну композицію «Рухомі шахи» та українські танці.

Кіноцентр теж підготував спеціальну програму: фільми «Партія в шахи» та «Жертвуючи пішаком». Із 13 березня (і в подальшому кожної неділі) в пар­ку «Горіховий гай» на площі перед Lviv Film Center триватимуть районні змагання з шахів.

ВІДБІРНИЙ КОНКУРС«ЧЕРВОНОЇ РУТИ»19−20 березня у Львові в міському палаці іме­

ні Гната Хоткевича відбудеться відбірний конкурс фестивалю «Червона рута». Він пройде в шести му­зичних жанрах: популярної, сучасної танцюваль­ної, рок, акустичної, іншої музики та українського автентичного фольклору.

Заявки­анкети на участь у Львівському відбірно­му конкурсі приймають у міському палаці культу­ри імені Гната Хоткевича (вул. Кушевича, 1, кімната 101, lviv_palace@i.ua). Загалом відбірні тури три­ватимуть до листопада 2016 року у 24 найбільших містах України. Переможці отримають право ви­ступати у фіналі фестивалю 2017 року. 

БУДЕ «ЗИМОВА КАЗКА»27 березня на сцені Львівського академічного те­

атру імені Леся Курбаса буде презентовано першу українську версію п’єси Вільяма Шекспіра «Зимова казка». Її поставлять у рамках глобальної кампанії з нагоди 400­ї річниці смерті Шекспіра Shakespeare Lives.

У 2015 році конкурс «Невідомий Шекспір»  запро­понував одному з українських театрів здійсни­ти постановку раніше не інсценізованої в Україні п’єси  драматурга у співпраці з молодим сценогра­фом – фіналістом престижної британської премії зі сценічного дизайну – Linbury Prize. Перемогу в кон­курсі здобув театр Курбаса та режисер Євген Худзик.

МАЛОВІДОМІМАЛЮНКИ ШЕВЧЕНКА У Національному музеї імені Андрея Шептицько­

го відкрилася виставка, присвячена 202­літтю від дня народження Тараса Шевченка, на якій пред­ставлені чотири оригінальні твори Кобзаря з ко­лекції музею, пам’ятки, пов’язані з його особою, а також альбом Шевченкіани.

Серед графічних робіт – унікальний малюнок «Се мій батько», виконаний Шевченком у 15­річному віці, «Автопортрет» у техніці сепії, написаний під час перебування поета в експедиції на Аральсько­му морі, офорти «Притча про виноградаря» й «Вір­савія». Ці роботи у музеї виставляють дуже рідко, в основному лише з нагоди чергової річниці від дня народження.

Краса-гармонія Ольги ПлешканУ виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької відкрилася експозиція учениці мистецької школи Олекси Новаківського Ольги Плешкан (1898–1985).На ній представлені робо-

ти художниці зі збірки Націо-нального музею у Львові іме-ні Андрея Шептицького та з приватних колекцій родини Стефаників та Михальчуків. Ольга Плешкан була близь-кою родичкою і вихован-кою видатного українського письменника-новеліста Васи-ля Стефаника: її мама – рідна сестра Стефаникової дружи-ни Ольги, то ж не дивно, що в творчості художниці досить широко представлені портре-ти представників родини і ма-льовничі околиці села Русова.

Загалом уся творчість Оль-ги Плешкан пов’язана з її рід-ним Покуттям. У сотнях своїх невеличких малярських етю-

дів художниця змалювала не-повторну красу свого краю. У її малярському стилі виразно відлунюють уроки вчителя Олекси Новаківського. Вод-ночас художниця випрацю-вала власний почерк, свою вишукану кольорову палі-тру та своєрідну мрійливо-

меланхолійну образну поети-ку творів.

Більшість робіт на цій вистав-ці – з приватних колекцій, які ще не знайомі широкому зага-лу. «Нам надала дуже вагому колекцію Мотря Стефаник та її донька Олеся, – розповідає куратор виставки, директор художньо-меморіального му-зею Олекси Новаківського Іри-на Різун. – Десять творів. Також важливою є колекція родини Михальчуків-Стефаників. Дру-жина Володимира Михальчу-ка Софія Стефаник є родичкою Ольги Плешкан і Стефаників. Тут є навіть її портрет. А му-зейних творів – небагато, лише чотири. Ще декілька картин Ольги Плешкан є в постійній експозиції Національного му-зею імені Андрея Шептиць-кого «Українське мистецтво ХІХ−ХХ століть», що на вулиці Драгоманова. Там представле-ні твори учнів Олекси Новаків-ського, й серед них є її невеликі роботи».

До 100-річчя від дня її наро-дження у місті Снятин на Івано-Франківщині, де вона жила, відкрито музей-садибу Оль-ги Плешкан – із збереженням інтер’єру, який був за її життя.

Надія ПАСТЕРНАКФото Йосипа МАРУХНЯКА

редакторНадія ПАСТЕРНАК

Василь ГУРМАК

Василь ЯРИЧ Орест СКОП

Орест БІЛОУС

Культ ура і жит тя № 11, 18–24 березня 2016 р. 16

редактор Любов ЯКИМЧУК

Газета «Культура і життя»

№ 11 (4686), 18–24 березня 2016 р.

Виходить із 7 жовтня 1923 року Свідоцтво про реєстрацію КВ № 1026 від 26.10.94 р.

ЗасновникиМіністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети

Головний редакторЄвген БУКЕТ

Адреса редакції 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–62 cultandlife@gmail.com

ВидавецьНаціональне газетно-журнальне видав ництвоГенеральний директорАндрій ЩЕКУНВидавнича радаАндрій КУРКОВ (голова), Анатолій СЄРИКОВ (заступник голови), Андрій ВАСЮК (секретар ради), Олег ВЕРГЕЛІС, Богдан ГАЛАЙКО,Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН, Юрій ЗУБКО, Ростислав КАРАНДЄЄВ, Олексій КОНОНЕНКО, Наталія МУСІЄНКО, Юрій ПЕРОГАНИЧ, Андрій ЩЕКУНАдреса видавництва 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498–23–65

Дизайн та версткаСергій ЗАДВОРНИЙ

Поліграфічний комбінат ТОВ «Типографія “Від “А” до “Я”» м. Київ, вул. Колекторна, 38/40 Тел.: (044) 563–18–04, 562–28–51Розповсюдження і рекламаТел.: +38 (044) 498–23–64; +38 (097) 111–17–56Редакція не публікує колективні листи та звернення Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд.

Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Культури і життя» – тільки з письмового дозволу редакції.

© «Культура і життя», 2016

ПЕРЕДПЛАТА НА ГАЗЕТУ ТРИВАЄ

Передплатна ціна на 2016 р.:1 місяць – 19,22 грн; півріччя – 115,32 грн У передплатній ціні враховано вартість доставки до вашої поштової скриньки і вартість оформлення абонемента.Передплатний індекс60969

Медіа-портал «Культура»: http://cultua.media

Наклад 5 000

Цінадоговірна

післямова ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇОднією із основних тем сьогодення у засобах ма­

сової інформації є доля української льотчиці Надії Савченко. Не лише в Україні, а і в багатьох країнах світу проходять нині акції із вимогою до кремлів­ського режиму звільнити Надію із полону.

Жителі селища Бишів, що в Макарівському райо­ні на Київщині, долучаються до цієї вимоги. Адже Надія нам не чужа – ї ї коріння звідси. У Бишеві на­родився і похований біля своєї матері батько Надії і Віри – Віктор Григорович. Савченко досить поши­рене прізвище в нашому селі. Батько не раз приво­зив свою сім’ю в рідне село до рідної хати, до своєї матері в Бишів на вулицю Римаря.

Бабуся Надії – Наталка Власівна Савченко була бригадиром городньої бригади, опікувалась та­кож колгоспним садом, згодом порядкувала на те­плицях. Вимоглива до себе і до своїх підлеглих, ко­ристувалась заслуженим авторитетом в нашому селі. Її бригада досягала високих показників, тому праця Наталки Власівни неодноразово відзнача­лась почесними грамотами та іншими нагорода­ми. Можливо саме від бабусі успадкувала Надійка цілеспрямованість, загострене почуття відпові­дальності і справедливості.

Надійка зростала талановитою дівчинкою: гар­но малювала, добре шила, мала майстровиті роботящі руки. Рідну землю любила не лише на словах, а й на ділі. Не цуралась роботи на городі, могла взяти косу та повбирати бур’яни на бабу­синій садибі.

У бабусі Наталки була корова, і Надійка на літніх канікулах завжди проганяла ї ї не лише до череди, а й далі – на пасовище, а ввечері зустрічала. Хто­зна, може і мрія стати льотчицею зародилась у неї тут, у Бишеві, коли дивлячись у небо над нашим селом, спостерігала за літаками, що пролітали над ї ї головою.

Тітка Надії, батькова сестра Доля Григорівна була одружена за Олександром Юсуповим – військо­вим, ї ї син Олександр теж став військовим, мож­ливо, й вони були для Надії прикладом для наслі­дування.

Після смерті батька бабусин будинок десь на по­чатку 2000­х років продали, але Надія з Вірою та їхньою мамою приїздили до батька і бабусі на мо­гилки і зустрічались неодноразово із подругою ди­тинства Наталкою Івановою та ї ї мамою Людми­лою. У Бишеві Надію не лише добре пам’ятають, а й люблять, моляться за неї, бажають їй вистояти і повернутись в Україну живою. Нам потрібні мо­ральні орієнтири такої висоти.

Надіє, живи! Чекаємо тебе в Бишеві знову і знову.

Тетяна КРОМБЕТс. Бишів

Київська обл.

Убити не себеЛюбов ЯКИМЧУК

Недавно одна моя знайома з Росії переконувала мене, що Надію Савченко судять у Донецьку, маючи на увазі український Донецьк. Тобто окупований український Донецьк.

І коли я сказала, що ідеться про Донецьк Ростовської області Росії, вона мені ще довго не вірила. Можли-

во, саме так і виглядає історія суду над льотчицею для про-стих росіян, які слідкують за подіями по російському теле-баченню.

В Україні ця ситуація вигля-дає зовсім інакше. Коли я ду-маю про Надію Савченко, зо-крема в контексті її останнього «сухого голодування», то зга-дую ще дві постаті − Миколу Хвильового та Василя Стуса. Те, що робить Савченко, тобто поступово вбиває себе щоразу більш жорстоким голодуван-ням (спробуйте прожити бо-дай день без води), дуже схо-же на те, що зробив 13 травня 1933 року Микола Хвильовий, вистреливши собі в скроню. Як і на те, що робив Василь

Стус, коли писав у тюрмі та передавав на волю вірші, які потім публікувала і читала на радіо «Свобода» Надія Світ-лична (за тих умов це було не-сумісне з життям Стуса).

Але давайте по черзі. 12 трав-ня 1933 року арештовують Ми-хайла Ялового, відомого також під псевдонімом Юліан Шпол. Микола Хвильовий витра-чає день на те, щоби з’ясувати причини арешту і визволити друга, та розуміє, що це марно. У цей час голодні селяни уже з’явилися у Харкові, і в самому будинку «Слово», де мешкали всі ці письменники. Наступ-ного дня Микола Хвильовий кличе до себе на чай друзів, іде в кабінет та стріляється з брау-нінга.

Його сучасник, письменник і перекладач Майк Йогансен, трактує цю смерть так (із ціл-ком таємного спецповідом-лення ГПУ «Про самогубство письменника Хвильового»): «Моя интуиция мне говорит, что Хвилевой знал и сознавал это буквально международное значение своего акта. В мину-

ту смерти он был покоен и ве-сел. Значит он знал, что озна-чает и как будет истолкован его выстрел… Хвилевой тоже расстрелял, но не себя, а не-что более важное и значитель-ное…»

Також убиває не себе наступ-ний наш герой – Василь Стус, якого вдруге арештували фак-тично з приводу підготовки до Олімпіади в Москві 1980 року. Готувалися завчасно, тож 1979 року відправили за грати цілу когорту колишніх політич-них ув’язнених, щоб вони у дні, коли в Радянському Союзі буде велика кількість інозем-ців, бува, нічого скандального не вчинили.

Стус поводиться у в’язниці, як бунтар: йому вдається пе-редавати на волю свої рукопи-си, він також на знак протесту оголошує голодування. Таке враження, що він робить усе, щоб не вийти з тієї в’язниці живим, і домагається свого. Дискусії щодо причин його смерті точаться й досі, і ціл-ковито ясно лише те, що вбив його режим. Це набуло тоді

розголосу і зробило донець-кого поета не просто героєм, а символом, на який взорують-ся подальші покоління укра-їнців.

Після двох чоловіків – а на-справді не двох, бо до того було ще багато – з’явилася жінка. І тут теж задіяна непроста мі-фологема. Надію Савченко ви-крадають із території України (як у народних казках) і судять у сусідній державі, не випадко-во вибравши Донецьк. І вона чинить супротив, жертвуючи своїм здоров’ям.

Цей символічний жест − жертвоприношення себе − за-діює архетипи, і ми не в змозі ним протидіяти. Тому нама-гаємося символічно підтри-мати цей акт привселюдної поступової смерті: масові зі-брання на її підтримку, збір підписів під петицією, яку іні-ціювала Оля Гнатюк, та оди-ничні голодування. Ми ладні за нею піти, приносячи свої маленькі жертви, щоб бути по-ряд. Щоб убити. Але убити не себе, а того, хто знищує тебе і все твоє.

Це нова наша підготовка до Великодня. До великої весни. Чергової. І цього разу не «рус-ской».

Володимир СЛЄПЧЕНКО. Портрет Надії Савченко

Микола Хвильовий Василь Стус