Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Острозька академія»

Факультет політико-інформаційного менеджменту

Кафедра політології

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Виборча система та її вплив на особливості проведення виборчої кампанії: український досвід

Виконав:

студент групи Пл - 11

Морозюк Ю. В.

Науковий керівник:

в. Костюкевич Л. В.

Острог – 2009

План

ВСТУП

РОЗДІЛ I. Виборче законодавство України

1.1 Еволюція сучасного національного виборчого законодавства;

1.2 Законодавче регулювання проведення передвиборних кампаній в Україні:

агітація, фінансування, функції публічної влади;

1.3 Відповідальність за порушення виборчого законодавства України під час

ведення виборчої кампанії.

РОЗДІЛ II. Український досвід проведення виборчих кампаній

2.1 Особливості проведення виборчої кампанії 1994 року в Україні за умов

мажоритарної виборчої системи;

2.2 Виборча кампанія 1998 року в Україні в умовах змішаної виборчої системи;

2.3 Особливості проведення виборчої кампанії 2006 року в Україні за умов

пропорційної виборчої системи;

2.4 Оптимальний варіант виборчої системи для України.

РОЗДІЛ ІІІ. Аналіз парламентських виборчих кампаній 1998 р., 2002 р., 2006 р.,

2007 р. на основі закону Ципфа-Парето.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

2

ВСТУП

Одним із головних елементів здійснення і відтворення демократичного

суспільства є принцип виборності влади. Безперечно, що не весь владний прошарок,

а лише його частина підлягають під процедуру прямих всезагальних виборів, але

будь-яке демократичне суспільство передбачає механізми впливу звичайних

громадян на прийняття політичних рішень та на визначення основних пріоритетів

державного розвитку.

Якщо для більшості країн Європи демократичні вибори є нормою, то Україна

лише стає на шлях демократії і від дієвості виборчого механізму залежить не лише

якість влади, а і подальша перспектива демократичного розвитку всього

суспільства. В країнах перехідного типу на виборчу систему покладаються особливі

функції, це і стабілізація політичної системи, рекрутування політичної еліти та

збереження і підтримка демократичних цінностей та інститутів у суспільстві.

Актуальність даної теми полягає в тому, що гострою залишається і проблема

оптимізації вітчизняної виборчої моделі. Розгляд різних типів виборчих систем,

аналіз позитивів і негативів виборчих моделей випробуваних в Україні та

з’ясування завдань, які покладаються на виборчу систему сучасної України є вкрай

необхідним для реформування вітчизняного виборчого законодавства та

упередження можливих негативних наслідків трансформаційних процесів. Крім

того, важливим є виявлення впливу тієї чи іншої виборчої системи на особливості

проведення виборчої кампанії.

Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити вплив виборчої системи на

особливості проведення виборчої кампанії на основі теоретичних та практичних

аспектів досліджуваної проблематики в Україні.

Для досягнення мети курсової роботи, були поставлені наступні завдання:

1) Проаналізувати зміни в сучасному національному виборчому законодавстві в

контексті еволюції виборчої системи;

2) Розглянути такі аспекти законодавчого регулювання проведення передвиборних

кампаній в Україні як агітація, фінансування, функції публічної влади за Законами

«Про вибори народних депутатів України» від 1993, 1997, 2001, 2005 рр.;

3

3) Дослідити і порівняти положення про відповідальність за порушення виборчого

законодавства України під час ведення виборчої кампанії за Законами «Про вибори

народних депутатів України» від 1993, 1997, 2001, 2005 рр.;

4) Показати особливості проведення виборчої кампанії 1994 року в Україні за умов

мажоритарної виборчої системи;

5) Проаналізувати виборчу кампанію 1998 року в Україні в умовах змішаної

виборчої системи;

6) Розкрити особливості проведення виборчої кампанії 2006 року в Україні за умов

пропорційної виборчої системи;

7) Визначити оптимальний варіант виборчої системи для України.

Об’єктом дослідження є виборча система. Предметом дослідження є

особливості проведення виборчої кампанії за умови різних виборчих систем в

Україні.

У роботі були використані такі методи дослідження як: порівняльний,

системний та історичний, а також синтез, аналіз та узагальнення.

Джерел та літератури по даній тематиці є достатньо, тому у процесі

виконання поставлених завдань використовувалися напрацювання визнаних

українських авторитетів з питань виборчих систем та виборчих кампаній:

Климанська, Л. Д., Ставнійчук М.І., Балабан Р., Білоус А, Романюка А. Джерельну

базу в склали Закони України «Про вибори народних депутатів України».

Структура курсової роботи є такою: вступ; основна частина, яка кладається з

двох розділів, висновки; список використаних джерел та літератури.

4

РОЗДІЛ I. Виборче законодавство України

1.1 Еволюція національного виборчого законодавства

Зміни в українському виборчому законодавстві (перехід від мажоритарної

до пропорційної виборчої системи), мали і мають важливі політичні наслідки для

розвитку української політичної системи загалом. Розвиток законодавства України в

період виборчих кампаній з 1994 до 2007 років, сприяв політичній і партійній

структуризації суспільства.

Напередодні парламентських виборів 1994 року роль політичних партій у

суспільстві залишалась незначною, а до їхнього складу входила мізерна

кількість українських громадян. За таких умов закріплення Верховною Радою в

Законі України «Про вибори народних депутатів України» від 18 листопада 1993

року традиційної мажоритарної системи абсолютної більшості стало логічним і

обґрунтованим рішенням [27, c. 4].

На думку експертів, використання такої системи на дострокових виборах до

Верховної Ради України не було кращим варіантом, адже після кількаразового

голосування виборці в окремих округах так і не могли обрати собі представника в

парламент. Це спричинило внесення до закону низки змін вже у 1994 році [13, c.

20]. Закон надавав право обирати всім громадянам, що досягли 18 років. Депутатом

міг бути обраний громадянин України, який мав право голосу, не молодший 25

років на день виборів, який постійно проживав на території України не менше

двох останніх років [1]. В ньому обумовлювався принцип «один виборець – один

голос» (ст. 3). Закон забезпечував виборцям таємність голосування та

неприпустимість контролю чи обмеження їхньої волі, виявленої шляхом

голосування (ст. 5).

У 1994 році претендент на кандидата в депутати, висунутий виборцями,

партією (виборчим блоком), трудовим колективом, міг бути зареєстрованим,

якщо його підтримували своїми підписами не менше 300 виборців виборчого

округу, в якому він балотувався. При реєстрації вносилася застава у розмірі п’яти

мінімальних заробітних плат (ст. 23). Виборчі комісії утворювалися місцевими

органами самоврядування чи органами виконавчої влади. Партії, їхні виборчі

блоки, кандидати яких зареєстровані в даному виборчому окрузі, мали право

призначати по одному представнику при виборчій комісії «з правом слова» (ст. 16).

5

Згідно із цим Законом на території України нараховувалось 450 виборчих

округів, у кожному з яких обирався один депутат (ст. 1).

Вибори вважалися недійсними, якщо: а) у них не взяла участі абсолютна

більшість виборців округу; б) за одного з кандидатів не проголосувала

абсолютна більшість виборців, що взяли участь у голосуванні (ст. 43). Як свідчить

досвід проведення виборів, ця норма виявилась недосконалою, тому що її

впровадження призвело до того, що парламентські вибори у багатьох округах

були безрезультатними.

Для певної категорії громадян Закон обмежував реалізацію активного

виборчого права. Так, згідно зі ст. 2, ч. 4 права голосу позбавлялися громадяни, які

за вироком суду перебували у місцях позбавлення волі, а також особи, які за

рішенням суду перебували у місцях примусового лікування. Але у зв’язку з

прийняттям у червні 1996 року Конституції України, був закріплений

політичний і правовий статус громадянина України як суб’єкта виборчого

процесу [9, c. 5].

Вибори до Верховної Ради України у березні 1998 року проводилися за новим

Законом «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 року [2].

Принциповим нововведенням Закону стало те, що народні депутати

обиралися громадянами України за змішаною системою. Громадяни України

обирали не тільки між окремими кандидатами у депутати, а й між політичними

партіями. З 450 депутатів парламенту 225 обиралось у одномандатних виборчих

округах за мажоритарною системою відносної більшості, а 225 – за виборчими

списками кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих блоків у

багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного

представництва (ст. 1).

За спостереженням аналітиків, введення такої системи призвело до того,

що розміри одномандатних округів збільшилися вдвічі. Зрозуміло, що в таких

великих утвореннях на перемогу могли розраховувати головним чином ті

кандидати, які або спиралися на добре організовані партії, або мали у власному

розпорядженні значний адміністративний або фінансовий ресурс. Встановлення 4

% виборчого бар’єра відповідно робило проблематичним для малих партій їхнє

входження до Верховної Ради [45, c. 93].

6

Пасивне виборче право для кандидатів у народні депутати України було

зменшене з 25 до 21 року (ст. 3), що об’єктивно розширило коло претендентів

на ці виборні посади, створивши більш сприятливі правові умови для залучення

молоді до активної політичної діяльності.

Відповідно до нових виборчих реалій у 1997 році було вдосконалено і

процедуру формування виборчих комісій. Вона закріплювала вищий статус у

виборчому процесі політичних партій і блоків (ст. 10). У такий спосіб був

зроблений крок до запобігання монополії однієї політичної сили у виборчому

окрузі.

На відміну від Закону «Про вибори народних депутатів України» 1993 року,

новий Закон від 1997 року передбачав участь у засіданнях виборчих комісій не

лише представників від політичних партій і блоків, але й самих кандидатів у

депутати, що, безумовно, сприяло гласності й прозорості виборів.

Для реєстрації кандидатом у депутати в одномандатних виборчих округах

претенденту потрібно було зібрати не менше 1500 підписів виборців на свою

підтримку (ст. 25). Натомість партіям довелось збирати не менше 200 тис. (ст. 24).

Згідно з новим Законом також уперше обраним вважався кандидат у депутати, який

одержав більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, порівняно з

іншими кандидатами, які балотувалися в даному виборчому окрузі (ст. 43).

Згідно з новим Законом України «Про вибори народних депутатів

України» 2001 року залишилась змішана мажоритарно-пропорційна виборча

система 50/50. У результаті прийняття пропозицій Президента України, на відміну

від Закону 1997 року, у новому Законі тривалість виборчого процесу було

скорочено майже вдвічі – з 170 до 90 днів (ст. 15, ч. 2) [3].

До принципових нововведень Закону можна віднести внесення

грошової застави замість збирання підписів на підтримку політичної партії (блоку)

(15 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян) чи кандидата у депутати

(60 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

Новим положенням Закону від 18 жовтня 2001 року стало закріплення норми,

за якою від права висувати кандидатів у народні депутати були усунуті

трудові колективи. На думку законодавців, це мало сприяти мінімізації впливу

так званого «адміністративного ресурсу». Разом з тим, якщо у 1998 році кандидат

7

міг балотуватися одночасно у багатомандатному та одномандатному виборчих

округах, то у 2002 році такої норми не передбачалося.

Закон розмежував виборчу агітацію за рахунок коштів Державного бюджету

України та передвиборну агітацію за рахунок виборчих фондів політичних партій,

виборчих блоків, кандидатів у народні депутати України (ст. 51). Гранична сума

витрат виборчого фонду політичної партії, виборчого блоку політичних партій не

могла перевищувати 150 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (2

млн. 550 тис. грн.), а кандидата у народні депутати України, зареєстрованого в

одномандатному виборчому окрузі, – 10 тис. неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян (170 тис. грн.) (ст. 36).

У новому Законі передбачалося складання списків виборців у два етапи: Так,

до 1 вересня року, що передує рокові проведення чергових виборів (до 1 січня

2002 року), виконавчі органи місцевих рад були зобов’язані скласти загальні

списки виборців, які проживають на території відповідної адміністративно-

територіальної одиниці.

Наступний етап – це складання списків виборців після утворення виборчих

дільниць вже за кожною виборчою дільницею (ст. 30-31). Але проблема складання

списків виборців так і залишилася до кінця не вирішеною.

Закон передбачав запровадження відкріплювального посвідчення, на підставі

якого виборцю надавалася можливість взяти участь у виборах народних

депутатів України у разі перебування його за межами виборчої дільниці [10].

Законом також було підвищено правовий статус інституту офіційних

спостерігачів.

Закон передбачав можливість оскарження в судах загальної юрисдикції

рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, а також акти та дії

об’єднань громадян, крім тих, які відповідно до закону, статуту (положення)

належать до їхньої внутрішньоорганізаційної діяльності або до їхньої виключної

компетенції, що порушують виборчі права громадян (ст. 29). Раніше такого

положення жоден виборчий закон в Україні не містив.

Гарантією проведення в Україні чесних та справедливих виборів до

парламенту повинно було стати і значне розширення в новому Законі підстав

8

для притягнення до відповідальності, у тому числі кримінальної та

адміністративної, осіб, винних у порушенні виборчих прав громадян (ст. 85).

Уперше в національному виборчому законодавстві було передбачено інститут

визнання голосування на виборчій дільниці недійсним.

У 2006 році українським громадянам знову довелося обирати своїх

представників до законодавчого органу за новими виборчими правилами. Головним

законодавчим актом, що регламентував проведення виборів, був Закон «Про вибори

народних депутатів» № 1665-ІV від 25.03. 2004 [4]. Рівень демократизму нового

Закону значно зріс.

За ініціативи Центральної виборчої комісії Верховна Рада внесла зміни до

Закону України «Про вибори народних депутатів України», які дали змогу

забезпечити реалізацію права голосу членів дільничних виборчих комісій через

включення їх до списків виборців на тих виборчих дільницях, у складі яких вони

працюють. На три години було збільшено час для проведення голосування.

Також чітко встановлено, що всі бюлетені, виявлені у виборчих скриньках на

виборчий дільниці, де визнано недійсним голосування, вважаються такими, що не

підлягають врахуванню [12, с. 8].

Серед найбільш значних змін, яких зазнало виборче законодавство, було

введення повністю пропорційної системи виборів на зміну попередньої

змішаної, за якої половина членів парламенту обиралася в одномандатних округах.

Виборчий поріг для отримання представництва в парламенті було встановлено на

рівні 3 % голосів виборців.

Щодо позитивних змін до виборчого законодавства, то слід відзначити

доповнення Закону 2005 року новою ст. 34, котра визначала перелік осіб, які мали

«право бути присутніми на засіданні комісії». Слід згадати також запровадження

інституту офіційних спостерігачів від громадських організацій: на засіданні

могли бути присутні «разом не більше трьох осіб від різних громадських

організацій» (ст. 34).

Експерти ОБСЄ рекомендували також вилучити з бюлетенів графу «Проти

всіх». Адже, на їхню думку, така норма «є незвичною для усталених демократій» і

«може посилити політичну апатію населення» [15, с. 31].

9

Багато положень розділу V «Списки виборців» цього Закону є новими. Ч. 1 ст.

39 встановлює, що загальні списки виборців мають бути складені до 1 жовтня року,

що передує року чергових виборів. Для цього місцеві органи влади повинні

створювати спеціальні групи обліку виборців, які складатимуть реєстри виборців за

допомогою різних державних органів. Закон містить детальні положення про те, як

цей процес має відбуватися.

У Законі 2005 року суму грошової застави для партій (блоків) було зменшено

до 2000 мінімальних розмірів заробітної плати (ст. 59).

За новим Законом виборці, які не здатні пересуватися самостійно через

інвалідність або літній вік, спеціально відмічаються у загальному списку виборців

для використання пересувних виборчих скриньок (ст. 84).

Як засвідчила практика проведення виборів в Україні за пропорційною

системою, складання партійних списків часто проходить недемократично, без

широкого обговорення у колах партійної громади.

На думку провідних українських фахівців, доцільно шукати також «більш

гнучкий варіант пропорційної системи, який сприяв би органічному поєднанню

інтересів партійно-ідеологічного і регіонального представництва, принципів вибору

як між партіями, так і між особистостями» [20, с. 74].

Зміни в українському виборчому законодавстві (перехід від мажоритарної

до пропорційної виборчої системи), мали і мають важливі політичні наслідки для

розвитку української політичної системи загалом. Розвиток законодавства України в

період виборчих кампаній з 1994 до 2007 років, сприяв політичній і партійній

структуризації суспільства.

З одного боку, це є свідченням активної діяльності українських

законотворців та розвитку законодавства, а, з іншого, свідчить про численні

прогалини і помилки у виборчих нормативно-правових актах.

1.2 Законодавче регулювання проведення передвиборчих кампаній в Україні:

агітація, фінансування, функції публічної влади

10

Виборча кампанія – певна діяльність визначених законом суб’єктів щодо

забезпечення народного волевиявлення; законодавчого встановлений порядок

організації, підготовки і проведення виборів [40].

Практично всі сучасні держави законодавчо регулюють правила проведення

виборчої кампанії, щоб забезпечити дотримання на практиці конституційних

принципів рівних і вільних виборів.

Таке регулювання полягає у визначенні правил використання в кампанії

ресурсів, що забезпечують вплив на свідомість виборців (агітаційних,

комунікаційних, медійних), дозволяють утримувати адекватне матеріально-

фінансове забезпечення кампанії (фінансування), залучають органи публічної влади

до процесу формування персонального складу виборних органів (повноваження

органів публічної влади в організації і забезпеченні виборів, обмеження зловживань

службовим становищем).

Передвиборна агітація — одна з найскладніших та найважливіших стадій

виборчого процесу загалом. Саме тому тут і сконцентрований значний обсяг

проблем.

Законодавчо задекларовано принцип рівності кандидатів та політичних сил у

можливості ведення передвиборної агітації: рівна площа для розміщення

безкоштовних агітаційних матеріалів у пресі, рівний час для безкоштовного

висвітлення програмних положень через теле-, радіопередачі, рівний обсяг

виготовлення друкованих агітаційних матеріалів за рахунок бюджетних коштів.

Однак на цьому практично закінчуються законодавчо декларовані норми рівності.

Вибори останніх років свідчать, що можливості для учасників виборчого процесу

при висвітленні своїх передвиборних позицій залишаються різними [42].

У виборчому законодавстві України термін «передвиборна агітація» ніде не

розкривається, оскільки він виходить за межі будь-яких юридичних обмежень.

Однак у політології все ж удаються до конкретного, але досить широкого розуміння

цієї діяльності.

Так, Сергій Рябов у своєму словнику дає таке визначення «передвиборної

агітації» (від латинського agitatio — приведення в рух, спонукання): це один із

найважливіших засобів політичного впливу на маси, інструмент боротьби за

політичний авторитет, владу, сукупність методів схиляння населення на бік

11

кандидата, який полягає в поширенні шляхом особистих зустрічей та бесід,

доповідей, виступів на мітингах, зборах, через ЗМІ тощо ідей та настанов, що мають

спонукати маси до активних політичних дій, впливати на їхню свідомість та настрій

[24 с. 45].

Закон України «Про вибори народних депутатів України» вiд 18.11.1993 не

дає ніякого визначення поняття передвиборчої агітації, фінансування чи функції

публічної влади [1].

В даному законі не вказані строки проведення передвиборної агітації.

Друкування передвиборних агітаційних матеріалів на комерційній основі

обмежується лише розміром власного виборчого фонду (ст.33).

Кандидатам в депутати надається право безплатного користування

державними засобами масової інформації шляхом надання їм рівноцінного і

однакового за обсягом часу мовлення. Конкретний обсяг і час радіо- і телепередач,

визначених для передвиборної агітації, встановлюється окружною виборчою

комісією за погодженням з керівниками відповідних засобів масової

інформації.

Агітація в недержавних засобах масової інформації обмежується лише

розміром власного виборчого фонду на рівних умовах оплати для всіх

кандидатів.(ст 34). Ось це положення характеризує нерівні можливості різних

кандидатів, адже їх можливості обмежуються розміром їх виборчого фонду.

Передвиборна агітація фінансується за рахунок коштів, одержаних від

держави, політичних партій, їх виборчих блоків, кандидатів у депутати,

пожертвувань фізичних та юридичних осіб. Поряд з державним фінансуванням

передвиборної агітації кандидат у депутати може використовувати кошти власного

виборчого фонду. Власний виборчий фонд утворюється за рахунок власних

коштів, коштів політичних партій, пожертвувань громадян України, юридичних

осіб, зареєстрованих в Україні, за винятком підприємств з іноземними

інвестиціями. Розмір власного виборчого фонду кандидата не повинен

перевищувати двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Контроль за використанням коштів власного виборчого фонду кандидата в

депутати здійснюється окружною виборчою комісією (ст.36).

12

Стосовно функцій публічної влади, то вони виявляються у наступному:

органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування надають

приміщення, придатні для проведення публічних заходів передвиборної агітації,

які організовує окружна виборча комісія; місцеві органи виконавчої влади,

органи місцевого самоврядування не пізніш як за 50 днів до дня виборів

відводять місця та обладнують стенди, дошки оголошення у людних місцях для

розміщення матеріалів передвиборної агітації.

Уже в наступному Законі «Про вибори народних депутатів України» вiд

24.09.1997 більш широко описується процедура проведеня передвиборчої кампанії

[2].

Новизною у Законі 1997 року порівняно з попереднім є те, що встановлюється

відповідальність згідно з законом за перешкоджання здійсненню права вести

передвиборну агітацію, а також зловживання правом на ведення такої агітації

(ст.34).

Також, розповсюдження анонімних агітаційних матеріалів або

агітаційних матеріалів під псевдонімом забороняється. Забороняється проведення

передвиборної агітації, що супроводжується наданням виборцям безплатно або

на пільгових умовах товарів, цінних паперів, кредитів, лотерей, грошей, послуг

(ст.35). Тобто, дана норма забороняє підкуп виборців, або маніпулювання їхніми

голосами, чого не було у попередньому Законі «Про вибори народних депутатів

України».

Кандидатам у депутати, які обіймають посади, у тому числі за сумісництвом,

в органах державної влади, в органах місцевого самоврядування, на державних

підприємствах, у військових формуваннях, утворених відповідно до

законів України, забороняється залучати або використовувати для будь-якої

роботи, пов'язаної з проведенням своєї виборчої кампанії: підлеглих їм осіб (у

робочий час); службовий транспорт, зв'язок, устаткування, приміщення, інші

об'єкти та ресурси за місцем роботи.

Не допускається участь у передвиборній агітації державних установ, органів

місцевого самоврядування та їх посадових і службових осіб, у тому числі голів,

заступників голів, секретарів та членів виборчих комісій (ст.35). З одного боку ці

положення вказують на те, що у ході виборчої кампанії функції кандидатам у

13

депутати, які обіймають державні посади, забороняється використовувати

адмінресурс, проте, з іншого боку, не надається чіткого визначення меж та

механізмів запобіганню та протидії цьому.

Стосовно фінансування виборчої кампанії, то в Законі 1997 року чітко

вказуються випадки, коли фінансування передвиборної агітації здійснюється за

рахунок коштів Державного бюджету України, а коли за рахунок Власного

виборчого фонду. Власні виборчі фонди утворюються за рахунок коштів

відповідно:

1) політичної партії, виборчих блоків партій - по багатомандатному

загальнодержавному виборчому округу;

2) кандидата у депутати - по одномандатному виборчому округу (ст.37).

У Законі України «Про вибори народних депутатів України» вiд 18.10.2001

Розділ VШ “Передвиборна агітація” (статті 50-56) визначає строки, форми і засоби

передвиборчої агітації. Передвиборча агітація розпочинається за 50 днів до дня

виборів і закінчується о 24 годині останньої п’ятниці перед днем виборів. Водночас

законом не було однозначно заборонено вести передвиборну агітацію до офіційного

початку виборчого процесу. Коло інших проблем було пов’язано з намаганнями

політичних сил, котрі брали участь у виборчих перегонах, обійти закон, який

вимагав прозорого фінансування кампанії, особливо в частині використання коштів

на ведення передвиборної агітації. Інші проблеми щодо застосування даного закону

в контексті діяльності ЗМІ лежать у площині "використання" медіа політичними

силами в період виборів.

Стосовно фінансування виборчої кампанії, то забороняється робити

добровільні внески до виборчого фонду:

1) іноземним громадянам та особам без громадянства;

2) фізичним особам - суб'єктам підприємницької діяльності, які мають

заборгованість перед бюджетом будь-якого рівня на день перерахування неску до

виборчого фонду;

3) анонімним жертводавцям (без зазначення в платіжному документі

відомостей, передбачених у частині шостій цієї статті) (ст.36).

В Законі «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 р.,

давалося нове визначення передвиборчої агітації: передвиборна агітація – це

14

здійснення будь-якої діяльності з метою спонукання виборців голосувати за або

проти певного суб'єкта виборчого процесу. Передвиборна агітація може

здійснюватися в будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать

Конституції України та законам України. Другим дуже важливим положенням є

нове визначення політичної реклами у частині третій статті 66: політична реклама –

це одна із форм передвиборної агітації, оплачена за рахунок коштів виборчих

фондів партій (блоків), розміщена за допомогою рекламних засобів, яка спонукає

виборців голосувати за або проти певного суб'єкта виборчого процесу. Ще одним

нововведенням є обмеження обсягу політичної реклами у друкованих засобах

масової інформації (ст.66).

Добровільний внесок до виборчого фонду однієї партії (блоку) не може

перевищувати чотирьохсот мінімальних розмірів заробітної плати. Власні кошти

партії (блоку), які перераховуються на накопичувальний рахунок, не підлягають

обмеженням за сумою і кількістю перерахувань.

Отже, попри динамізм українського виборчого законодавства (протягом

десяти років незалежності змінилося декілька законів про вибори усіх рівнів),

юридичне розуміння виборчої діяльності цілком відповідає міжнародним нормам (з

тими чи іншими відхиленнями). А от її реалізація в житті вже не раз викликала

нарікання як іноземних, так і українських спостерігачів.

1.3 Відповідальність за порушення виборчого законодавства України

Однією із гарантій реального здійснення вільного волевиявлення є

встановлена законом юридична відповідальність за порушення виборчого

законодавства, причому в кожному з базових виборчих законів містяться загальні

статті, якими запроваджується інститут відповідальності за порушення виборчого

законодавства, а свою юридичну регламентацію цей інститут отримує відповідно в

чинному адміністративному, кримінальному, кримінально-процесуальному,

цивільно-процесуальному законодавстві [31].

У Законі України «Про вибори народних депутатів України» вiд 18.11.1993 р.

у статті 51. йшлося про відповідальність за порушення виборчого законодавства

України:

15

1. Особи, які перешкоджають шляхом насильства, обману, погроз або іншим

шляхом вільному здійсненню громадянином України права обирати і бути

обраним народним депутатом України, вести передвиборну агітацію, публічно

закликають або агітують за бойкотування виборів, а також члени виборчих

комісій, службові особи державних і громадських органів, які вчинили підлог

виборчих документів, завідомо неправильний підрахунок голосів, порушили

таємницю голосування або допустили інше порушення цього Закону, несуть

встановлену законом відповідальність.

2. До відповідальності притягаються також особи, які опублікували або

іншим способом поширили завідомо неправдиві відомості про кандидата в

депутати (ст. 51).

Якщо законом про вибори народних депутатів України 1993 року була

передбачена відповідальність кандидатів у народні депутати у формі скасування

рішення про їх реєстрацію, при цьому формулювання підстави для застосування

відповідальності було досить загальним: «у разі порушення кандидатом у депутати

вимог виборчого законодавства» [1], відповідний закон 1997 року визначив

вичерпний перелік підстав застосування такої санкції: «втрата кандидатом у

депутати громадянства України, набуття чинності судовим вироком за вчинення

ним умисного злочину, реєстрація однієї й тієї ж особи кандидатом у депутати

більше ніж в одному одномандатному виборчому окрузі чи більше ніж в одному

виборчому списку політичної партії, виборчого блоку партій» [2].

Національне виборче законодавство останніх 11 років не відразу законодавчо

заборонило вплив на вибір громадян через матеріальний чинник. Так, закон про

вибори народних депутатів України 1993 року взагалi не мicтив заборони щодо

пiдкупу, закон про вибори народних депутатів України 1997 року хоч i

встановлював заборону, проте санкцiя за порушення була вiдсутня, і лише Закон

України «Про вибори народних депутатів України» від 18.10.2001 р. уперше

закрiпив юридичну вiдповiдальнicть (конституційно-правову) за пiдкуп виборців

[3].

В Законі 2001 року міститься список з 14 порушень виборчого законодавства.

Особа притягується до кримінальної, адміністративної або іншої відповідальності

в порядку, встановленому законом, якщо:

16

1) перешкоджає шляхом насильства, обману, погроз, підкупу чи іншим способом

вільному здійсненню громадянином України права обирати і бути обраним;

2) використовує своє посадове або службове становище з метою бути обраним

депутатом;

3) вчасно не склала списки виборців чи не уточнила відомості, що повинні

містити ці списки;

4) порушує право громадянина на ознайомлення зі списком виборців;

5) поширює явно неправдиві відомості про кандидатів у депутати або

здійснює інші дії, що принижують честь і гідність кандидатів у депутати;

6) перешкоджає вести передвиборну агітацію чи порушує встановлені

правила ведення передвиборної агітації;

7) порушує встановлений цим Законом порядок фінансування виборчого

процесу;

8) перешкоджає або втручається в роботу виборчих комісій або в діяльність

членів виборчих комісій, пов'язану з виконанням ними своїх повноважень;

9) перешкоджає голосуванню на виборчих дільницях;

10) порушує таємницю голосування;

11) примушує виборців голосувати всупереч їх волевиявленню;

12) порушує вимоги цього Закону під час видачі виборчих бюлетенів: видає

громадянам виборчі бюлетені з метою надання їм можливості проголосувати за

інших осіб чи проголосувати більше ніж один раз в ході голосування, видає

виборчі бюлетені громадянам, які не включені до списку виборців на виборчій

дільниці, або видає громадянам заповнені виборчі бюлетені;

13) передає іншим особам незаповнені виборчі бюлетені, крім випадків,

передбачених цим Законом;

14) вчинила підлог виборчих документів, приписку, склала і видала явно

неправдиві документи, здійснила явно неправильний підрахунок голосів виборців

або неправильно встановила результати виборів (ст. 85)

У Законі перелічено випадки, коли кандидат чи партія (блок) можуть бути

зняті з реєстрації за порушення виборчого законодавства. Наприклад, за подання

неправдивих відомостей про кандидата при реєстрації. В інших випадках окружна

комісія або відповідно ЦВК може скасувати рішення про реєстрацію, якщо судом

17

встановлено факт порушення Закону про вибори (наприклад, підкуп виборців,

незаконне фінансування виборчої кампанії). За порушення виборчого законодавства

може наставати адміністративна або навіть кримінальна відповідальність.

До недоліків потрібно віднести можливість голосування без підкріплювальних

посвідчень, що дає змогу організувати військовослужбовців або студентів для

здійснення голосування протягом одного дня на декількох виборчих дільницях.

Незрозуміле, за яким документам будуть здійснювати голосування у місцях

позбавлення волі. Не передбачена конкретна відповідальність за всі порушення

Закону, які не перелічені у спеціальній статті, але ці заборони містяться у самому

Законі [33].

Народний депутат України, президент Інституту виборчого права

Ю.Ключковський підкреслив, що проблема відповідальності за порушення

виборчого законодавства привернула увагу громадськості у зв’язку з виборчим

процесом 2004 року [30].

Саме через численні порушення законодавства на виборах Президента

України 2004 року, у Законі України «Про вибори народних депутатів України» від

07.07.2005 року питанню відповідальності за порушення виборчого законодавства

була прикута велика увага.

У чинному Законі України "Про вибори народних депутатів України" вiд

07.07.2005 року одним розділом подається «оскарження рішень, дій чи

бездіяльності, що стосуються процесу виборів депутатів» (який є новим і у якому

чітко описується порядок оскарження порушень у процесі виборів) та

«відповідальність за порушення виборчого законодавства».

За цим законом суб'єктом звернення із скаргою, що стосується процесу

виборів депутатів, може бути: кандидат у депутати; партія (блок); офіційний

спостерігач від партії (блоку); виборча комісія; виборець, виборчі права або

охоронювані законом інтереси щодо участі у виборчому процесі якого, у тому

числі на участь у роботі виборчої комісії чи на здійснення спостереження,

порушено рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта оскарження (ст. 103).

Предметом та суб'єктом оскарження може бути:

1. Скарга, що стосується призначення, підготовки і проведення виборів

депутатів (далі - скарга), з урахуванням особливостей, встановлених статтями

18

111-115 цього Закону, може бути подана відповідним суб'єктом звернення зі

скаргою на рішення, дію чи бездіяльність:

1) виборчої комісії, члена виборчої комісії;

2) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства,

закладу, установи чи організації, їх посадової чи службової особи;

3) об'єднання громадян, крім тих рішень та дій, які відповідно до закону,

статуту (положення) об'єднання громадян належать до їх внутрішньої

організаційної діяльності або їх виключної компетенції;

4) засобу масової інформації, його посадової чи службової особи або творчого

працівника;

5) іншого суб'єкта виборчого процесу відповідно до статті 12 цього Закону (ст.

104).

Суб'єктом розгляду скарги може бути виборча комісія або суд (ст. 105).

Строки оскарження зазначені в Законі: протягом п'яти днів після прийняття

рішення, вчинення дії чи бездіяльності суб'єктом оскарження, за винятком

випадків, зазначених у частинах другій і третій цієї статті (ст. 106).

Доказами, на підставі яких виборча комісія встановлює наявність чи

відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення скаржника,

суб'єкта оскарження чи заінтересованих осіб, та інші обставини, що мають

значення для правильного розгляду скарги, можуть бути:

1) письмові документи і матеріали (в тому числі електронні), які містять

відомості про обставини, що мають значення для правильного розгляду скарги;

2) письмові пояснення суб'єктів виборчого процесу, посадових і службових

осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств,

закладів, установ і організацій, відповідних правоохоронних органів, отримані

на вимогу суб'єкта розгляду скарги, в тому числі і членів виборчої комісії на

виконання повноважень виборчої комісії;

3) речові докази;

4) висновки експертів, надані письмово на запит виборчої комісії - суб'єкта

розгляду скарги, суб'єкта звернення зі скаргою або суб'єкта оскарження (ст. 109).

Рішення суб'єкта розгляду скарги повинно бути справедливим,

законним і обґрунтованим (ст. 110).

19

У статях 112-116 висвітлюються особливості оскарження рішень, дій чи

бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,

підприємств, установ, закладів та організацій, їх посадових та службових осіб,

партій (блоків), інших об'єднань громадян, засобів масової інформації, їх власників,

посадових осіб та творчих працівників, кандидата у депутати, виборчих комісій,

членів виборчих комісій (ст. 112-116).

У Законі вказується, що особи, винні в порушенні законодавства про вибори

депутатів, притягаються до кримінальної, адміністративної або іншої

відповідальності в порядку, встановленому законом [5].

Відповідальність за порушення виборчого законодавства є тим заходом, який

гарантує реальне здійснення вільного волевиявлення народу і який має на меті

попереджувати протизаконні дії в процесі виборів. Кожен з наступних виборчих

законів удосконалював положення по даному питанню: в Законі 2001 року

міститься список з 14 порушень виборчого законодавства; у чинному Законі

України "Про вибори народних депутатів України" вiд 07.07.2005 року чітко

описується порядок оскарження порушень у процесі виборів.

20

РОЗДІЛ II. Український досвід проведення виборчих кампаній

2. Особливості проведення виборчої кампанії 1994 року в Україні за умов

мажоритарної виборчої системи

Українські парламентські вибори 1994 року — перші вибори до Верховної

Ради України в незалежній Україні і одночасно перші дострокові вибори в нашій

країні. Ця виборча кампанії суттєво змінила розстановку полiтичних сил в Українi.

Вибори виявилися чи не єдиною працюючою формою зворотного зв'язку мiж

суспiльством та владою. Владнi структури та партiї, що до того знаходилися

начебто в вакуумi й помiчали тiльки один одного, змушенi були згадати, що є ще й

така реальнiсть - виборець.

7 червня 1993 року в Донбасі почався безстроковий страйк шахтарів, який міг

повести за собою тяжку економонічну кризу. З огляду на це Верховна Рада України

17 червня пішла страйкарям на зустріч і здійснила їх вимогу — призначила на 26

вересня 1993 року консультативний референдум щодо (не)довіри президенту і

парламенту. Після переговорів з Президентом України Леонідом Кравчуком

Верховна Рада за два дні до референдуму відминила його та постановила провести

27 березня 1994 року дострокові парламентські та 26 червня того ж самого року

дострокові президентські вибори [38].

Перші цілком демократичні вибори 1994 року проводилися за мажоритарною

системою, що істотно вплинуло на результат. Позапартійні (так звані «незалежні»)

кандидати отримали аж 227 місць (56%), а далі, у порядку зменшення, —

Комуністична партія України, Народний Рух України (Рух), Селянська партія

України, Соціалістична партія України. Пізніше склад фракцій змінився, оскільки

незалежні депутати поповнили партійні фракції. Вибори 1994 року засвідчили

також виразний регіональний розподіл виборчих симпатій, який, фактично, зберігся

й дотепер. Захід (Галичина, Волинь, Буковина) та частково Київ голосували

насамперед за націонал-демократів, а Схід та Південь — переважно за кандидатів,

які репрезентували ліві цінності [23, с.16].

Для першого туру виборів (навесні-влітку 1994 р.) характерною ознакою було

зниження популярності центристських угруповань і зростання ваги вкрай лівих та

21

вкрай правих сил, що значною мірою пояснюється неприкритим популізмом та

демагогією цих кіл політичного спектру, особливо в питаннях приватизації,

соціального захисту населення, боротьби зі злочинністю, що виглядало більш

привабливо ніж прагматичні міркування центристів. У виборців найбільшу

популярність мали прості та жорсткі засоби вирішення складних проблем

соціально-політичного, соціального та економічного розвитку країни. Якщо більш-

менш помірковані кандидати пропонували економічні засоби вирішення проблем

(прийняття "справедливих" законів, своєчасна виплата заробітної платні тощо), то

більш "конкретні" обіцянки ультрарадикалів ("знайти винних у затримках виплат

заробітної платні та показово покарати їх") знаходило більше розуміння у виборців.

Як наслідок – у парламенті України найбільш чисельною стала фракція

комуністів, яка сформована з представників трьох-чотирьох областей (переважно

східних) та Автономної Республіки Крим [41].

Вибори 1994 року продемонстрували, що українські партії не готові до

проведення широкомасштабних виборчих кампаній. З 14 партій, представлених на

той час в парламенті, лише 6 (КПУ, НРУ, СПУ, УРП, КУН, ПТ) офіційно висунули

своїх кандидатів. Показовими були і результати виборів до місцевих рад. Лише

найбільші і найорганізованіші партії (КПУ, СелПУ, НРУ, УРП, СПУ, КУН, ДемПУ)

змогли на цьому рівні висунути і провести до них своїх кандидатів. Серед депутатів

місцевих рад – членів партій 52 % входили в КПУ, 13 % - в НРУ, 12 % - в СелПУ, 6

% - в УРП, 5 % - в СПУ, 4 % - в КУН, 2 % - в ДемПУ. При цьому варто зазначити,

що частка партійних депутатів у місцевих радах не перевищувала 4,7 % [45, с.90].

Активну участь у виборчій кампанії 1993-1994 рр. брали представники владних

структур у центрі і на місцях.

Основними супротивниками в передвиборній боротьбі були “ліві” та

націонал-демократичні сили, найбільш яскравим представником яких був Рух.

Виборча кампанія 1993-1994 рр. проходила в умовах більшої гласності, ніж

попередня, відзначалося загострення боротьби, збільшення кількості учасників цієї

боротьби. Формально кандидати в депутати мали рівні умови в передвиборній

боротьбі, але фактично ці умови не були рівними. Займана посада дозволяла деяким

кандидатам в депутати не повністю дотримуватися Закону про вибори.

22

Фаворитами виборів стали партії “лівого” напрямку ( КПУ, СелПУ, СПУ ).

Переважна більшість партій різного напрямку, які завоювали право бути

представленими в парламенті, не була партіями, створеними безпосередньо перед

виборами для захисту інтересів окремих осіб та угрупувань. Проявилася очевидна

слабкість центристського та соціал-демократичного напрямків. Це пов’язано з тим,

що середній клас, який є опорою партій такого напрямку, ще не склався, а

підприємці хоча й брали участь у виборчій кампанії 1993-1994 рр., але робили це не

в межах якоїсь партії. Сказане стосується й більшості представників владних

структур [7, с. 153].

На результати виборів виявили вплив такі фактори: 1) погіршення

економічного становища, зростання злочинності, зубожіння народу, провина за які

покладалася комуністами на антикомуністів та підприємців; 2) нездатність уряду

провести ефективні реформи, суперництво гілок влади, що також використалося

“лівими” як аргумент на свою користь; 3) неприйняття східними регіонами політики

українізації, розриву зв’язків з Росією. Така ситуація дозволила “лівим” зміцнити

своє становище у Східній та Південній Україні; 4) відсутність у соціальній

структурі суспільства достатньої кількості приватних власників послабило позиції

центристського та соціал-демократичного напрямків. Багато партій, які їх

представляло, створювалися безпосередньо перед виборами для захисту інтересів

окремих осіб та угруповань, що не додало їм авторитету в населення; 5) Компартія

організовано висунула своїх кандидатів практично в усіх округах, їх програми

будувалися на єдиній платформі; 6) роз’єднаність націонал-демократичної опозиції,

нездатність висунути єдиного кандидата в більшості округів; 7) Закон про вибори не

сприяв зміцненню політичних партій і полегшував процедуру висунення від

трудових колективів. Цей фактор використали представники владних структур,

директорського корпусу, голови колгоспів; 8) фінансові можливості відіграли

чималу роль у долі підприємців, які брали участь у виборчій кампанії; 9) завоювати

місця в парламенті партіям допомагала наявність у їх лавах яскравих, відомих в

Україні лідерів, таких як В.Чорновіл, Л.Лук’яненко, В.Яворівський, О.Мороз та

інші; 10) неабияку роль відігравала чисельність тієї чи іншої партії [21, с.8].

Виборчі кампанії всіх рівнів 1994 р. продемонстрували високу

структурованість українського суспільства і значну поляризацію суспільної

23

свідомості. Що, в свою чергу, сприяло значно ширшому використанню декларації

причетності, але не лише до партії. Це підхід застосовувався і під час декларування

прихильності до певної ідеї (самостійність України – об’єднання з Росією;

підтримка державної української мови – надання державного статусу і російській

мові) [25, с. 107].

Як засвідчив досвід 1994 року, вибори, що проходили за мажоритарною

системою, перетворилися на перманентний процес, який дедалі більше починав

нагадувати фарс. В округах, у яких кандидати не набрали необхідної більшості

голосів обирання найдостойніших тривало завбільше двох років. Така система

виборів була малоефективною та не дієвою [36, с. 25].

2.2 Виборча кампанія 1998 року в Україні в умовах змішаної виборчої системи

В парламентських виборах 1998 року, коли вперше та з надзвичайними

складнощами були імплантовані елементи пропорційної системи, брали участь 30

виборчих суб'єктів по загальнодержавному виборчому окрузі.

21 партія йшла на вибори самостійно, 19 партій об’єднались у 9 виборчих

блоків. У зареєстрованих виборчих списках цих сил нараховувалося 3539

кандидатів у народні депутати.

Політичні партії розгорнули активну діяльність і на мажоритарній ниві – із

3962 зареєстрованих кандидатів у народні депутати України в 225 одномандатних

виборчих округах 2242 (56,6%), за даними ЦВК, висувалися політичними партіями

та виборчими блоками партій, а 2080 були членами політичних партій [6, с.3]

Вперше представники бізнесу зримо та масово пішли у "велику політику"

саме під час перших змішаних (мажоритарно-пропорційних) виборів 1998 року. За

даними ЦВК, бізнесмени складали тоді близько 14% кандидатів у народні депутати.

Якщо після виборів 1994 року влади в Україні приватний бізнес не отримав, то

вибори-98 стали початком його впевненого і стрімкого злету на верхів’я

політичного Олімпу. На виборах 1998 року бізнес діяв і прямо (особисто беручи

участь у перегонах), й опосередковано (фінансуючи кампанії тих чи інших

політичних сил). Участь бізнесових кіл у виборах-98 мала свою специфіку. Вона

полягала не тільки в активній участі у виборчих змаганнях "червоного директорату"

24

(вони брали участь і у виборах 1994 року). Новою рисою стала участь "нових"

бізнесменів, які мали свої великі підприємства, не пов’язані з державною власністю.

Говорили і про участь у виборах представників тіньової економіки.

Участь тіньового бізнесу спровокувала хвилю фізичного насильства, яка

прокотилася Україною в період виборчих перегонів. Її дев’ятий вал припадав на

останні тижні кампанії 1998 року [29].

Вибори 1998 року відбувалися вже на підставі змішаної системи. Саме під час

цієї виборчої кампанії народились українські передвиборчі технології, що

еволюціонували на наступних виборах. Партії «оповили» себе різного роду

організаціями, які мали запевнити їм підтримку різних суспільних груп: молоді,

профспілок, селян тощо. Загалом 1998 року у Верховній Раді опинилося вісім

угруповань. На першому місці розташувались комуністи. Ідеологічна боротьба

відбувалася насамперед між КПУ та Рухом, які стояли на вкрай протилежних

позиціях. Комуністи проголошували гасла відродження СРСР, а Рух заявляв про

вступ до НАТО та ЄС. Інші партії широко застосовували популістичні гасла. Серед

таких партій найпомітнішими були: «Громада» колишнього прем’єр-міністра Павла

Лазаренка та Блок соціалістів та селян. Народно-демократична партія (НДП), яку

сприймали як партію влади, захищала позиції президента Леоніда Кучми, а

Прогресивні соціалісти відрізнялися від решти лівих угруповань радикалізмом та

харизмою лідера – Наталії Вітренко. Справжньою несподіванкою став успіх Партії

зелених, яка посіла четверте місце у виборах [26, с. 31].

Протистояння КПУ та Руху, яке було основним на виборах 1990 та 1994 рр.,

продовжувалося і в 1998 р., символізуючи два різних варіанти розвитку України.

Але для виборів 1998 р. характерне послаблення ідеологічного фактору і посилення

боротьби між різними бізнес-кланами, представленими тією чи іншою партією. На

виборах 1998 р. спостерігалося зменшення впливу чисельності політичних партій і

посилення впливу фінансового фактору, реклами, присутності в списках партій

відомих особистостей на результати виборів. Виборча кампанія 1997-1998 рр.

зафіксувала зміну регіонального впливу партій порівняно з 1990 і 1994 рр.

Зрештою, це власне під час виборів 1998 року відбулася своєрідна легалізація

використання адмінресурсу. Адміністративними методами затулили рота незручним

для влади засобам масової інформації. Апробовані в 1998 році методи знайшли

25

широке застосування в 1999-му, під час президентських виборів, коли Кучма

використав їх у боротьбі із супротивниками. Друга половина 1990-х — це

збільшення впливу так званих регіональних олігархічних кланів. З появою їх

представників (а також їхніх бізнес-структур у столиці) постала необхідність

створення власного інституціалізованого представництва. Виходом із ситуації стало

«перетворення» цих груп інтересів на політичні партії, що відбулося перед

парламентськими виборами 1998 року. В цьому контексті варто згадати про НДП з

«харківським та дніпропетровським ядром», Ліберальну партію України, яка

зосередила довкола себе групи з Донецька, «Громаду», сформовану з частини

дніпропетровської групи. Можливість впливу на розподіл державного майна, а

також створення привабливого законодавства і, очевидно, депутатський імунітет,

виявилися напрочуд цікавими для представників бізнесу [23, c. 16].

Серед кандидатів у депутати Верховної Ради у 1998 році бізнесмени та

директори становили значну частину: в одномандатних округах отримали 1004

місця (24,39%), а за партійними списками — 883 (24,95%). Під час кампанії 1998

року виразно помітним був російський фактор. Борис Єльцин, який на виборах 1996

року випередив лідера комуністів Геннадія Зюганова, підтримав в Україні

антикомуністичні угруповання, насамперед, так звану «партію влади» — НДП.

При цьому під час тих виборів дві сили – націоналістичний та проросійський

блоки – отримали поразку. Своєрідний показник, що на українських виборах крайні

праві ідеї не знайшли широкої підтримки. Не вдалося також змобілізувати виборців

для підтримки російських ідей в Україні, хоча відсоток етнічних росіян в Україні

був досить значним. Вибори 1998 року виявилися лише прелюдією до

президентських виборів 1999 року, де з усім розмахом застосовувалися адмінресурс

та чорний піар, апробований роком раніше [8, c. 283].

Виборна кампанія в Україні 1998 року, як і всі попередні, проводилася за

зразками, що були запозичені за кордоном. Це зумовило її нахил у бік візуального й

аудіального оформлення інформації (виступи кандидатів, телереклама, реклама на

щитах і плакатах, рекламні листівки, публікації в пресі, реклама на радіо і т.ін.). І це

закономірно, оскільки справді більшу частину інформації сучасна людина звикла

отримувати по зоровому і слуховому каналах.

26

За всього розмаїття спектру політичних сил на виборах до українського

парламенту 1998 року, характеристики образу Батька більшою частиною виборців

несвідомо приписувалися нинішній партії влади (НДП) та партіям, альтернативним

їй (Громада – Лазаренко, СДПУ(о) – Марчук, Кравчук), а якості Матері - Руху

(сентиментально-романтична мати) та лівим (дбайлива мати, що в минулому

годувала). Ці партії перемогли на виборах.

Символи також є найбільш емоційно насиченими точками, загальними для

соціальних груп, націй, всього людства. І якщо вони дібрані з урахуванням групової

та національ ної специфіки, з одного боку, та особливос тей даного моменту – з

другого, то такий шлях подання політичного лідера, партії та їхніх повідомлень несе

в собі потенційну перемогу. При цьому використання метафор та символів, що

адресуються до універсальних архетипів, є одним з найпотужніших засобів

психологічного впливу [22, c. 67]. Небагато з числа тих, хто проголосував на

виборах за “Громаду”, до кінця розібралися в тонкощах економічних суперечностей

П.Лазаренка з нинішнім урядом, проте з певністю можна сказати, що багатьох

людей привернув образ гнаного борця за інтереси народу, його популістські кроки

на зразок створення “тіньового кабінету міністрів” і, якоюсь мірою, шквал

викриттів, що звалилися на колишнього прем'єра в офіційній пресі. У свідомості

частини виборців утвердився міф про незаслужено ображеного владою героя: якщо

П.Лазаренка так не любить нинішня влада - значить, він щось намагався зробити

для народу [35].

Виборча кампанія, яка велася в ході парламентських виборів 1998 р. в Україні

символізувала про початок „технологізації”. Саме з цього часу починають

працювати потужні виборчі штаби та активно застосовуватись різні політичні

технології, проводяться масштабні соціологічні дослідження, широко залучаються

політичні консультанти. Це стало поштовхом до бурхливого розвитку виборчих

процедур та виборчих технологій. Обумовлені подібні зміни, перш за все,

демократичним поступом нашої держави та пов’язаними з ним трансформаційними

процесами.

2.3 Особливості проведення виборчої кампанії 2006 року в Україні за умов

пропорційної виборчої системи

27

Парлаiментські виiбори в Україні, що відбулися 26 березня 2006 року

проходили за пропорційною системою в загальнодержавному виборчому окрузі.

Прохідний бар'єр для партій і блоків становив 3% від числа виборців, що взяли

участь у голосуванні. Виборча кампанія офіційно почалася 7 липня 2005 року [39].

Деякі політологи вважають, що період від інавгурації президента Віктора

Ющенка у січні 2005 до березня 2006 року – це продовження виборчої кампанії.

Вибори 2006 року повинні були зміцнити перемогу помаранчевих. Однак трапилось

інакше, перемогла Партія регіонів. Її перемога, як і результати виборів для решти

угруповань, базувалася на регіональному розподілі. Помаранчеві не зуміли

організувати відповідної підтримки на Сході та Півдні, а Партія регіонів не

намагалася розширити сфери впливу у Центрі та Заході – для перемоги цілком

вистачило наявної бази [23, c. 16].

Очевидно, що у ході парламентських перегонів 2006 р. в Україні через

окремі політичні та громадські релігійні організації мали місце спекуляції на

етнонаціональному ґрунті. При цьому проблеми національних меншин

трактувалися виключно у політичній площині й використовувалися як привід для

розколу українського суспільства, дискредитації іміджу України на міжнародній

арені, поширення панслов’янських, панугорських, панрумунських, просійських

ідей в Україні, посилення впливу на український електорат з метою нав’язування

йому кандидатів у депутати, які у перспективі відстоюватимуть у вищому

законодавчому органі нашої держави інтереси третіх країн.

Загалом аналіз ситуації у середовищі національних меншин України свідчить,

що активізація їх діяльності та їх втягування у внутрішньополітичне протиборство

здебільшого відбувається під зовнішнім впливом. При цьому дієвість

етнополітичного чинника зростає пропорційно до уваги, у т.ч фінансової допомоги,

щодо певної меншини з боку «материнської держави» за відсутності такої

підтримки з боку України [19, c. 39].

Однак деякі тенденції розвитку виборчих технологій в Україні зберегли свою

стійкість у порівнянні з попередніми кампаніями. Зокрема, вже протягом декількох

електоральних циклів домінуючим і найбільш ефективним залишається негативний

підхід до організації виборчих кампаній. Сутність негативної кампанії полягає у

28

тому, що учасники виборів не стільки рекламують себе чи агітують за себе, скільки

дискредитують опонентів, протиставляючи їм себе. Тобто кампанія будується на

основі протиставлення себе своїм конкурентам. Досвід виборів 2004 – 2007 р.р.

свідчить, що перемогу на виборах отримали ті політичні сили, які використовували

саме негативні підходи. Для прикладу, у 2006 р. партія „Віче” спробувала

проводити позитивну виборчу кампанію, акцентуючи на положеннях своєї

програми під назвою „План розвитку країни”, при цьому не проводячи негативної

кампанії проти конкурентів. У результаті, незважаючи на якісну рекламу, партія так

і не змогла подолати 3%-ий бар’єр [28].

Перебіг виборчої кампанії 2006 р. свідчить, що на сьогоднішній день в Україні

вже визріли об’єктивні умови для переходу від “брудних” технологій

маніпулювання громадською думкою до “чистих” виборчих технологій

комунікативного типу. Нині на перший план у виборчо-технологічному комплексі

поступово виходять адресні технології, спрямовані на безпосередню комунікацію з

виборцями: проведення зустрічей, мітингів, кампаній „від дверей до дверей” тощо.

А ЗМІ повинні створювати тільки необхідне інформаційне тло для них. Досвід 2006

і 2007 років засвідчив, що саме ті партії, які значну увагу приділили

безпосередньому спілкуванню з виборцями (Партія регіонів і БЮТ), отримали

найбільшу кількість голосів [17, с. 74].

У пропагандистських кампанія «Нашої України» створювався віртуальний

ворог (березень 2006 року). Групова ідентичність була задіяна у цій кампанії. Багато

хто з тих чи інших причин не мав змоги чи не виявив бажання взяти участь у

доленосних подіях кінця 2004 року, і їм наче надається шанс долучитися до них і

відчути себе "справжнім учасником помаранчевої революції", отже спрацьовує

певним чином ефект "зарахування". «Не зрадь майдан. Не зрадь майдан».

Щоправда, картина «темного минулого» і «світлого майбутнього» у «Нашої

України» вийшла дещо змазаною, а не такою різкою, як у Партії регіонів, оскільки

«темне минуле» для «Нашої України» - це все ще режим Кучми до 2004 року, а

шлях до «світлого майбуття» виявився настільки тернистим і непрозорим, що його

важко, як і раніше, показати у яскравих кольорах. Зрада - це вчинок, який засуджує

суспільство і який подається як один із найпідступніших серед можливих вчинків

людини. Голос, відданий за іншу силу, подається як «зрада» собі і оточуючим. В

29

даній телерекламі створюється образ "могутніх ворогів – бандитів", які прагнуть

реваншу. Для досягнення цієї мети демонструються телевізійні кадри часів

попередньої виборчої кампанії, які повинні викликати в пам’яті виборця страх перед

їхнім поверненням [16, c. 316].

В рекламі Народного блоку Литвина "Ми" використовувся метод "якорів".

Якір – це стимул, що пов’язаний з конкретним фізіологічним станом людини.

В даному випадку використовуються візуальні, аудіальні, та кінестетичні якорі:

фотографія "щастя" із зеленим кольором, який є символом життя, заспокійлива

музика, дотики, тобто транслювання телереклами.

Дані сюжети за допомогою впливу на пам’ять відтворюють в уяві людей

"щасливе минуле" у порівняні із теперішніми негараздами. Якщо ж описати з чого

складається це "щасливе минуле", то можна прийти до висновку, що в ньому дуже

багато факторів, які абсолютно не пов’язані із політичним устроєм, тим більше із

блоком "Ми". Ролик покликаний створити фізіологічну реакцію "щастя", умовою

якого є голосування за блок Литвина [37].

Досвід вітчизняних виборчих кампаній, починаючи з 1998 року, свідчить, що

агресивні тексти краще впливають на український електорат, у той час, як

нейтральна або позитивна риторика часто не приносить бажаного результату. Так,

наприклад, переможці парламентських виборів 2006 р. – Партія Регіонів і БЮТ,

використовували саме агресивні тексти, у той час, як Народний блок Литвина не

зміг потрапити до парламенту, великою мірою через невиразні тексти

“примирливого” характеру, а Соціалістична партія України, яка також

використовувала неагресивну риторику, не змогла підвищити свого результату,

утримавшись у парламенті, перш за все, за рахунок свого колишнього електорату.

Ще одна стійка тенденція демонструє, що протягом багатьох років „лідерська”

стратегія виборчої кампанії залишається найефективнішою в Україні. Вітчизняна

політика залишається глибоко персоніфікованою, а досвід виборів свідчить, що

навіть за пропорційної системи виборці продовжують голосувати не за команди,

ідеології чи передвиборні програми, а за яскравих політичних лідерів. Результативні

кампанії БЮТу на виборах 2006 і 2007 років, побудовані повністю навколо іміджу

лідера, стали найкращим тому підтвердженням [17, с. 69].

30

В процесі цієї кампанії мало місце застосування «чорного» PR (зокрема проти

БЮТ) та часткового використання конфліктогенних тем, хоча цього разу політики

не вдавалися до різкого протиставлення по лінії «Схід-Захід», увагу більше

зосереджували на антагонізмі «ми-вони». Хоча часто залишалося незрозумілим,

хто є «ми», а хто - «вони». Наприклад, телевізійний ролик НСНУ починався

фразою «Влада злочинна», однак саме НСНУ на той час був при владі.

Впродовж виборчої кампанії 2006 року мали місце випадки запозичення

рекламних технологій конкурентів (розміщення слогану, емблеми та фото лідерів

на рекламних щитах НДП та БЮТ цілком однакове, що, зрозуміло, зменшує

оригінальність цих рекламних матеріалів). Щонайменше це є свідченням

недостатньо високого професійного та морального рівня вітчизняних

політтехнологів. Президент Річард Ніксон колись зазначив, що телебачення у його

сучасному вигляді стало опіумом для американського народу. Те ж саме можна

сказати і про українців. Телевізійна реклама відіграє значну роль у виборчих

кампаніях, через це її часто застосовують для здійснення «брудних» технологій.

Під час кампанії 2006 року політичну рекламу іноді намагалися приховати під

виглядом реклами соціальної чи комерційної або й у власних матеріалах телеканалу.

Адже відомо, що опосередкований вплив на виборця з метою спонукати його

підтримати ту чи іншу політичну силу може виявитися більш ефективним, ніж

прямий заклик до цього через політичну рекламу. Вплив на виборця досягається

шляхом формування в нього позитивного ставлення, наприклад, до ідеології партії

чи яскравого її представника, що балотується за її списком. Таке позитивне

ставлення проектується в свідомості виборця на відповідну політичну силу,

оскільки ця сила стійко асоціюється з ідеологією чи певною особою [14, c. 66].

Парламентські вибори 2006 року пройшли під сильним інерційним впливом

минулих президентських виборів. Інерція була і в технології – стрічечках, прапорах,

гаслах, і в тому, що конкурували не так програми та ідеї, як особистості.

Поглибився і закладений у президентську кампанію поділ на захід і схід. Виборча

кампанія 2006 року показала всі основні проблеми більшості партій: орієнтація на

лідера, а не на ідеологію; брак внутрішньої демократії; недостатня кількість

професійних функціонерів; непрозоре фінансування тощо.

Які порушення законодавства і порівняйте їх кількість з попередніми роками.

31

Отже, застосована пропорційна виборча система у єдиному багатомандатному

окрузі зумовила проведення виборчих кампаній із залученням та використанням

національних теле та радіоканолів, планування чітких стратегій із використанням

політичних технологій політичними партіями, залученням різних громадських

організацій на підтримку партій, хоча у перегонах орієнтації виборців були не на

партійну ідеологію а на лідерів.

2.4 Оптимальний варіант виборчої системи та виборчої кампанії для

України

Вибори – один із найважливіших інструментів легітимації влади. Вони

забезпечують відбір політичної еліти, зумовлюють курс суспільно-політичного

життя країни. В абсолютній більшості держав виборчий процес розглядається як

одна з найвагоміших ознак демократії. Крім того, вибори можна назвати своєрідним

барометром політичного життя, оскільки вони дають змогу об’єктивно оцінити

вплив різних політичних сил у суспільстві.

Загалом вибори, в ідеалі, є найефективнішим інструментом впливу народу на

державу та її службовців. Через певні причини в Україні вибори не реалізовують

цієї своєї ролі в повному обсязі. Українська влада, зауважує Парламентська

асамблея Ради Європи, має «передбачити зміну системи виборів до Верховної Ради,

наприклад, шляхом запровадження відкритих партійних списків, у яких виборці

зможуть вказувати свої уподобання щодо конкретних кандидатів, включених до

партійних списків, запропонованих політичними партіями (блоками), та шляхом

поділу країни на різні виборчі округи». Комісія визнала виборче законодавство

нашої держави суперечливим, підкресливши, що різні закони регулюють одні й ті

само питання і часто дублюють один одного [34].

Виборча система України за сімнадцять років незалежності пройшла значний

шлях трансформації. Перші вибори парламенту в незалежній Україні проводилися

за мажоритарною системою, наступні – вже за змішаною (мажоритарно-

пропорційною). Чинним нині Законом «Про вибори народних депутатів України»

вперше закріплено пропорційну виборчу систему. Але, хоч би яку систему було

обрано, вочевидь, потрібен час, аби вона довела своє право на існування,

32

вкоренилася в політичну систему й менталітет українського виборця та стала одним

із рушійних інструментів у побудові демократії.

Розглянемо потенційні можливі варіанти реформування виборчої системи

України і визначимо найоптимальніший варіант для нашої держави.

Варіант перший - запровадження поліномінальної мажоритарної виборчої

системи. Із трьох основних її різновидів, застосовуваних у світовій практиці,

найприйнятнішою видається система єдиного голосу, що не передається. А система

єдиного голосу, що передається, мало сприяє посиленню позицій партій, відтак і

формуванню справді дієздатного парламенту. Система з обмеженою кількістю

голосів надає середнім за впливом партіям значні переваги, водночас позбавляючи

їх найвпливовіші та маловпливові політичні сили. До того ж система з обмеженою

кількістю голосів і система єдиного голосу, що передається, значно ускладнюють

сам процес виборів і роблять його дорожчим. Пропонована ж система створює

умови для посилення впливу потужних партій, але не за рахунок усунення від

представництва маловпливових політичних сил, як це відбувається за пропорційної

системи, а також забезпечує максимально тісний зв’язок народних обранців з

електоратом. Разом із тим, згадана система доволі проста та зрозуміла виборцям, що

певною мірою може сприяти зростанню політичної активності українських

громадян і підвищенню рівня їхньої правової й політичної грамотності [43, c. 102].

Отже, за пропонованої системи механізм виборів матиме такий вигляд.

Виборець, маючи один голос, голосує в окрузі, величина якого становить 4–8 місць.

Після підрахунку голосів переможцями стають кандидати, котрі набрали відносну

більшість голосів. У разі, коли два і більше кандидатів набрали однакову кількість

голосів, щодо них проводиться повторне голосування.

Варіант другий – запровадження пропорційної виборчої системи з відкритими

списками. Ця система дасть значно більшу свободу вибору виборцям, зробить

представництво особистішим, ніж за нинішньої пропорційної системи з жорсткими

списками, дозволить формувати парламент лише з тих особистостей, котрі відомі

виборцям і мають їхню безпосередню підтримку. За такої виборчої системи роль

партійних лідерів істотно знижується, якщо не переводиться нанівець, а роль народу

та громади, натомість, зростає, що підвищує роль виборів як форми безпосередньої

влади народу.

33

Запровадження запропонованої системи потребує істотних змін теперішньої.

Необхідно децентралізувати виборчу систему, сформувавши виборчі округи в

регіонах. Це дасть змогу враховувати як місцеві, так і загальнодержавні інтереси.

Орієнтовну величину виборчого округу треба встановити на рівні 12–18 мандатів

(450:25=18; ця цифра коригується з урахуванням виборців з двох міст

республіканського підпорядкування та неоднакової кількості виборців у регіонах –

для однакової «ваги» голосів). Щодо виборчої квоти, то квота Друпа (кількість

голосів округу поділена на величину округу плюс 1; обчислюється на числовій

основі, а не за часткою голосів у відсотках) видається оптимальним варіантом. За

неї практично зникає проблема нерозподілених і додаткових мандатів.

Варіант третій – запровадження «зв’язаної» змішаної виборчої системи. За неї

механізм голосування й підрахунку голосів матиме такий вигляд. Кожен виборець

має один голос і голосує в одномандатному окрузі за конкретного кандидата,

висунутого від партії. Переможець у кожному окрузі визначається за мажоритарною

системою відносної більшості. Після цього підраховується кількість голосів (у

відсотках), набрана кандидатами від тієї чи іншої партії в цілому по країні.

Відповідно до частки отриманих кожною партією голосів визначається кількість

місць, на котрі партія мала б право претендувати за пропорційної системи в цілому

по країні (тобто загальна кількість депутатських мандатів множиться на частку

голосів, набраних кожною окремою партією). Потім кількість отриманих в

одномандатних виборчих округах мандатів віднімається від кількості мандатів, на

які партія могла б розраховувати за умов пропорційного представництва. Це число й

буде кількістю депутатських місць, що їх партія реально отримає у парламенті [44,

c. 157].

Запропонована система дозволяє справедливо розподілити місця в парламенті

залежно від впливу кожної партії. Це є істотною її перевагою не лише над

уніномінальними мажоритарними системами, а й над існуючою в Україні сьогодні

«незв’язаною» пропорційною виборчою моделлю, оскільки дає змогу реально

втілити в життя конституційне право громадян на участь в управлінні державними

справами, а також забезпечує досить тісний зв’язок депутатів з їхніми виборцями,

адже за її застосування успіх політичної партії на виборах значною мірою

34

залежатиме від ставлення електорату до її кандидатів, а не від оцінки виборцями

особистих якостей її лідера.

Обираючи найоптимальнішу для України виборчу систему, потрібно

враховувати той факт, що тип виборчої системи серйозно впливає на еволюцію

партійної системи. Згідно із так званим Законом Дюверже, мажоритарна система

веде до формування двопартійної системи, пропорційна – до багатопартійної, а

змішана стимулює встановлення багатопартійної системи коаліційного типу.

Навряд чи наша країна готова до двопартійної системи, а отже й до мажоритарної;

діюча пропорційнамає багато недоліків; отож, найвдалішою видається змішана

система виборів [18, c.4 ].

Але не можна скидати з шальок терезів і пропорційну виборчу систему в її

новій можливій модифікації («з відкритими списками»). Європейський досвід

функціонування пропорційних виборчих систем надає досить широкий вибір різних

підходів до розв’язання зазначеної проблеми.

Враховуючи європейський досвід, можна зробити висновки, що оптимальною

виборчою кампанією для України була така, яка б включала в себе:

1) у сфері фінансування виборчої кампанії:

-право на державне фінансування статутної діяльності та відшкодування витрат,

пов’язаних из участю у виборчих кампаніях, партії та блоки отримують не тільки

після чергових, але й після позачергових виборів (відповідно із цим внести зміни до

статей 17-3 та 17-4 цього Закону);

–посилений контроль за спонсорським (недержавним) фінансуванням партій та

блоків, які пройшли у парламент, а також запровадити форму їхньої звітності при

використанні недержавних джерел фінансових надходжень;

– запровадити лімітування витрат політичних партій, пов’язаних з їхньою участю у

виборах;

2) у сфері передвиборчій агітації:

- українське законодавство за прикладом більшості держав Центральної та Східної

Європи має гарантувати учасникам виборчих перегонів конкретні механізми

реалізації права на агітацію через державні, комунальні, приватні ЗМІ (квотування

обсягу ефіру і газетних площ для ведення просвітницької роботи, встановлення

обов’язку останніх розміщувати агітаційні матеріали та ін.);

35

- під час ведення виборчої агітації має бути додатково нормативно забезпечено

невтручання представників публічної влади у виборчий процес, у тому числі через

встановлення норм щодо заборони ведення кампанії посадовими особами, заборони

використання ресурсів (кадрових, матеріальних, фінансових) органів влади і

місцевого самоврядування в агітації за партію чи кандидата. Гарантією такого

невтручання має стати вдосконалення (деталізація) норм, що встановлюють

кримінальну й адміністративну відповідальність посадових осіб за порушення

виборчого законодавства;

У будь-якому разі найефективнішою для нинішніх умов України буде модель,

що, з одного боку, сприятиме політичній структуризації суспільства, а з іншого –

зберігатиме можливість виборців голосувати не лише за знеособлений партійний

список, а й за конкретні політичні особистості. Які методи при цьому обирати,

залежить від волі політикуму і народу. Головне при цьому – виважений підхід,

адже, на думку німецьких учених, «вибори – у загальнонаціональному масштабі –

це наймасовіший процес, відомий праву» [32].

РОЗДІЛ ІІІ. Аналіз парламентських виборчих кампаній 1998 р., 2002 р., 2006р.,

2007 р. на основі закону Ципфа-Парето

Закон Ципфа-Парето зазначає, що у випадку конкурентної вільної боротьби

залежність між логарифмом отриманих ресурсів та логарифмом рейтингу – лінійна.

Саме використовуючи цей закон, можна проаналізувати результати

парламентських виборів в Україні за умов змішаної та пропорційної виборчих

систем. Застосувати закон Ципфа-Парето щодо мажоритарної виборчої системи на

парламентських виборах 1994 р. є фактично неможливим та й недоцільним, адже

мажоритарна система абсолютної більшості виявила свою повну несумісність з

українською політичною системою. Аналізуючи результати, було здійснено

розподіл партій залежно від кількості отриманих ними голосів та зайнятого на

виборах місця на 3 типи: лідери, середнячки та аутсайдери.

Виборча кампанія 1998 року

Саме під час виборчої кампанії 1998 року народились українські виборчі

технології, що еволюціонували на наступних виборах. Партії «оповили» себе

36

різного роду організаціями, які мали запевнити їм підтримку різних суспільних

груп: молоді, профспілок, селян тощо. Загалом 1998 року у Верховній Раді

опинилося вісім угруповань.

Аналізуючи графік з даними по виборах 1998 року (див. Додаток 1 графік 1),

можна зробити висновок, основна боротьба велася на ідеологічних позиціях:

насамперед між КПУ та Рухом, які стояли на вкрай протилежних платформах.

Комуністи проголошували гасла відродження СРСР, а Рух заявляв про вступ до

НАТО та ЄС. На першому місці в результаті виборів розташувались комуністи.

Якщо розглянути графік по партіях-лідерах (див. Додаток 1 графік 2), то

очевидно, що Народний Рух «недобрав» голосів на виборах, разом з тим, партії

лівого спрямування (КПУ, СелПУ) їх «перебрали».Відомо, що під час виборів 1998

року відбулася своєрідна легалізація використання адмінресурсу.

Адміністративними методами затулили рота незручним для влади засобам масової

інформації. Це й, можливо, і спричинило саме такий розподіл голосів на виборах.

Якщо розглянути партії-середнячки (див. Додаток 1 графік 3), то справжньою

несподіванкою став успіх Партії Зелених, яка посіла четверте місце у виборах.

Феномен зелених, про який багато говорили, не мав великого значення з погляду

політики, а цікавий швидше як явище виборчої технології. ПЗУ експлуатувала

негативне ставлення виборців до політики як таке. По суті справи виборці зелених

проголосували не за партію, а за гасло "Всі політики - нездари".

Інші ж посередні партії отримали переважно пропорційну кількість голосів.

Трішки нижче лінії тренду розташувалася ПСПУ Наталії Вітренко, але можна

припустити, що частину їхніх голосів отримала КПУ, як партія близька за

ідеологічним спрямуванням.

Інші партії широко застосовували популістичні гасла. Серед таких партій

найпомітнішими були: «Громада» колишнього прем’єр-міністра Павла Лазаренка та

Блок соціалістів та селян. Народно-демократична партія (НДП), яку сприймали як

партію влади, захищала позиції президента Леоніда Кучми.

Незначний відсоток виборців, які проголосували за НДП, та провал таких

партій/блоків, як СЛОн, ПП та ЛП - разом! (ди. Додаток 1 графік 4), ПРВУ, на фоні

успіху лівих свідчить, з одного боку, про кризу ліберально-реформістської ідеології

37

та пріоритет етатистських (державницьких) ідей, а з іншого - демонструє недовіру

виборців до партій, що пов'язані з владними структурами.

Виборча кампанія 2002 року

Парламентські вибори 2002 року призвели до змін парламенті. Причиною

цьому стали парламентська криза, а згодом — скандал довкола загибелі Гонгадзе.

Ці чинники відіграли вагому роль під час наступних парламентських виборів. Акції

протесту призвели до формування сильних опозиційних структур, мета яких

полягала в отриманні потужного представництва у Верховній Раді.

По графіку партій-лідерів (див. Додаток 2 графік 2) очевидно, що

новостворена тоді «Наша Україна», яка ототожнювалася із опозиційними силами до

правлячого режиму, стала беззаперечним переможцем виборів Цей факт свідчить

про те, що в Україні назріли зміни пов’язані із відходом від комуністичних позицій і

перехід до націоналістичних ідей. Це стало переломним моментом у політичній

історії України, адже до цього часу всі вибори в Україні вигравала КПУ. Виборча

кампанія нашоукраїнців будувалася на іміджі їхнього лідера Віктора Ющенка, як

молодого реформатора і опозиційного політика. Фактично, «Наша Україна» як

магнітом притягувала до себе голоси виборців, які бажали змін і які симпатизували

Юшенку.

Крім того, якщо розглянути на графіку положення провладного блоку «За Єдину

Україну», то яскраво видно, що він недобрав величезну кількість голосів. Причиною

цього є недовіра виборців до владної партії та бажання змін у владі. Створений за

участі президента блок «За єдину Україну», попри непомірне застосування

адміністративних засобів успіху не здобув. Щоправда, завдяки кандидатам з

мажоритарних кіл Блок отримав перше місце в парламенті, однак у голосуванні за

партійними списками його випередив Блок Віктора Ющенка «Наша Україна»,

отримавши найбільшу підтримку.

Саме збереження змішаної моделі виборів дозволило “партії влади” не лише

зберегти свої позиції в парламенті, а й нейтралізувати загрозу імпічменту

Президента.

Реально зайнявши у загальнонаціональному багатомандатному виборчому окрузі

лише третє місце (менше 12%) і програвши навіть радикальній опозиції (СПУ і Блок

38

Юлії Тимошенко разом здобули симпатії понад 14% виборців), блок “За єдину

Україну!” позиціонує себе як переможця виборів через створення найбільшої

фракції в парламенті внаслідок залучення депутатів-мажоритарників, величезна

частка яких йшла на вибори як самовисуванці, а не кандидати блоку.

В риториці Юлії Тимошенко вже тоді значну роль відіграв популізм, але також

почала проявлятися виразна харизма. До парламенту потрапили також соціалісти та

СДПУ(о).

На фоні інших посередніх партій гарно виглядає Блок Наталії Вітренко (див.

Додаток 2 графік 3). Порівняно з іншими середнячками недобрали голосів блок

Жінки за майбутнє та КПУ (о), які стали невдалими політичними проектами: перші

не зуміли повторити успіх Партії Зелених, а в других не спрацювала ставка на їх

ототожнення із КПУ.

З з графіку 4 (див. Додаток 2 графік 4) зрозуміло, що малі партії виступили

повними аутсайдерами на виборах і навіть «недотягнули» до свого потенційного

мінімуму голосів.

Виборча кампанія 2006 року

Парлаiментські виiбори в Україiні 2006 — перші вибори до Верховної Ради

України, що відбулися за пропорційною системою в загальнодержавному

виборчому окрузі.

З графіку (див. Додаток 3 графік 2) випливає цікавий факт : розміщення партій

лідерів є цілком ліній ним і пропорційним, що повністю відповідає закону Ципфа-

Парето.

Перемога Партії Регіонів видається цілком логічною, адже народ так і не

отримав обіцяного під час президентських виборів від Віктора Ющенка і його

команди. Саме на основі цих фактів будувалася виборча кампанія регіоналів. Її

перемога, як і результати виборів для решти угруповань, базувалася на

регіональному розподілі. Помаранчеві не зуміли організувати відповідної підтримки

на Сході та Півдні, а Партія регіонів не намагалася розширити сфери впливу у

Центрі та Заході — для перемоги цілком вистачило наявної бази.

Подібними гаслами до регіоналів користувався і БЮТ, це стало наслідком

великого корупційного скандалу і сварки між президентом та Ю. Тимошенко, що

призвело до відстаки уряду. Саме на цьму і зіграли політтехнологи БЮТу.

39

Серед середнячків (див Додаток 3 графік 3) явно замало набрав голосів лише

Народний Рух України. Очевидно, що це стало наслідком розчарування їхнього

електорату в політиці партії, яка стала провладною.

Партії аутсайдери (див. Додаток 3 графік 4) стали фактично лише статистами

у виборчому процесі і ніякої вагомої ролі, окрім запису у бюлетені, так і не

відіграли.

Виборча кампанія 2007 року

Парламентські вибори в Україні 2007 стали першими достроковими виборами

в Україні. Причиною їх проведення стала глибока політична кризи в державі між

гілками влади.

Розглядаючи графік із лідерами виборів до Верховної Ради (див. Додаток 4

графік 2), то зрозуміло, що Партія регонів, яка виграла ці вибори, зуміла налагодити

хороші відносини із своїм електоратом за період урядування В. Януковича і

заручитися його підтримкою. Але, все ж, з графіку добре видно, що регіонали

недобрали якийсь відсоток своїх голосів, разом з тим, БЮТ в значній мірі

перевершила усі сподівання і майже наздогнали ПР. Причиною такого успіху стало

те, що Тимошенко висунула популістські гасла, загравала з народом, скористалася

соціальними проблемами більшої частини населення України для того, щоб

заручитися їх підтримкою для свого блоку, який саме і пропонував вирішення цих

проблем. Також БЮТ асоціювали із партією, яка бувши при владі робила «хороші

речі».

Крім того, БЮТ здобув голоси виборців, які до того підтримували НУНС,

адже ці дві політичні сили користуються популярністю у Західному регіоні нашої

держави, але БЮТ проводив ефективнішу та значно дорожчу виборчу кампанію, що

стало основним чиником, який вплинув на вибір громадян. Саме тому, зрозуміло, де

втратив свої голоси НУНС.

Цікавим видається той факт, що, аналізуючи графік партій-середнячків, (див.

Додаток 4 графік 3) ПСПУ Наталії Вітренко вкотре недобирає свої голоси.

Причиною цього можна вважати або незацікавленість виборців у радикальній

позиції Вітренко і відхід від неї прихильників, або ж влада не була зацікавлена у

проходженні в і так нестабільний парламент радикально налаштованої партії.

40

Разом із ПСПУ не дістала значну частку голосів і націоналістично

налаштована партія “Свобода” Олега Тягнибока. Як на мене, єдиною можливою

причиною цього є ефективні політтехнології, суть яких заключалася у створенні

іміджу “Свободи” як непрохідної партії. Тобто, сильніші партії переконували

виборців, що якщо вони проголосують за “Свободу”, то змарнують свій голос.

Отже, роблячи висновок щодо результатів проведення виборчих кампаній

1998 р., 2002 р., 2006 р., 2007 р. на основі закону Ципфа-Парето, хотілося б

зазначити, що виборчі кампанії як за умов змішаної, так і за умов пропорційної

виборчих систем мали свої переваги і недоліки: з однієї сторони — за змішаної

системи виборів спостерігається закріплення кандидатів за своїми округами і

відповідальність перед виборцями, в такому випадку виборча кампанія виключає

багато популізму, а, з іншої сторони, - на прикладі виборчих кампаній 1998 і 2002

рр. можна зробити висновок, що ця виборча система сприяє застосуванню

адмінресурсу; за умов пропорційної виборчої системи спостерігається краще

розподілення отриманих голосів (прикладом виступає виборча кампанія 2006 року),

але недоліком у проведенні виборчої кампанії за пропорційної системи виступає

можливість популізму і слабка відповідальність партій перед виборцями.

41

ВИСНОВКИ

Зміни у національному виборчому законодавстві відбувалися майже

перед кожними виборами до парламенту. З одного боку, це є свідченням активної

діяльності українських законотворців та розвитку законодавства, а, з іншого,

свідчить про численні прогалини і помилки у виборчих нормативно-правових актах.

Розвиток законодавства України в період виборчих кампаній з 1994 до 2007 років,

сприяв політичній і партійній структуризації суспільства.

Так у Законі України «Про вибори народних депутатів України» від 18

листопада 1993 року закріплення традиційної мажоритарної системи стало логічним

і обґрунтованим рішенням. Проте після кількаразового голосування виборці в

окремих округах так і не могли обрати собі представника в парламент. Це

спричинило внесення до закону низки змін вже у 1994 році.

Як засвідчив досвід 1994 року, вибори, що проходили за мажоритарною

системою, перетворилися на перманентний процес, який дедалі більше починав

нагадувати фарс. В округах, у яких кандидати не набрали необхідної більшості

голосів обирання найдостойніших тривало більше двох років. Така система виборів

була малоефективною та архаїчною, до того ж вона не відображала реалій

політичної партійної структуризації, яка повільно відбувалася.

Вибори до Верховної Ради України у березні 1998 року проводилися за новим

Законом «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 року. Але у

процесі реалізації цей Закон виявився недосконалим через неконституційність

понад 20 його положень. Все ж це був крок вперед на шляху формування

багатопартійної системи у нашій країні. Закон містив багато нових положень і

42

значно розширював можливості не лише кандидатів у народні депутати, а й

виборців.

Вибори 1998 року відбувалися вже на підставі змішаної системи. Саме під час

цієї виборчої кампанії народились українські передвиборчі технології, що

еволюціонували на наступних виборах.

Згідно з новим Законом України «Про вибори народних депутатів

України» 2001 року залишилась змішана мажоритарно-пропорційна виборча

система 50/50.

Закон «Про вибори народних депутатів» від 2005 року відображав

рекомендації міжнародних організацій та досвід попередніх національних виборів.

У цьому документі містилася значна кількість положень щодо збільшення

прозорості, підвищення рівня підзвітності та рівності учасників виборчого

процесу. Рівень демократизму нового Закону значно зріс. Парлаiментські виiбори в

Україні, що відбулися 26 березня 2006 року проходили за пропорційною системою в

загальнодержавному виборчому окрузі.

Парламентські вибори 2006 року пройшли під сильним інерційним впливом

минулих президентських виборів. Інерція була і в технології – стрічечках, прапорах,

гаслах, і в тому, що конкурували не так програми та ідеї, як особистості.

Поглибився і закладений у президентську кампанію поділ на захід і схід. Виборча

кампанія 2006 року показала всі основні проблеми більшості партій: орієнтація на

лідера, а не на ідеологію; брак внутрішньої демократії; недостатня кількість

професійних функціонерів; непрозоре фінансування тощо.

Обираючи найоптимальнішу для України виборчу систему та виборчу

кампанію для України, потрібно враховувати той факт, що тип виборчої системи

серйозно впливає на еволюцію партійної системи.

Провівши дослідження на основі закону Ципфа-Парето і проаналізувавши

особливості парламентських виборчих кампанії за умов змішаної та пропорційної

виборчих систем, виявилося, що кожна з них має свої переваги і недоліки: за

змішаної системи виборів спостерігається відповідальність кандидатів перед

виборцями, а, з іншої сторони, ця виборча система сприяє застосуванню

адмінресурсу; пропорційна виборча система сприяє кращому розподіленні

43

отриманих голосів , але недоліком є можливість популізму і слабка відповідальність

партій перед виборцями.

Роблячи висновки на основі результатів дослідження, вважаю, що найкращим

варіантом виборчої системи для України буде змішана виборча система, виборча

кампанія за якої виключатиме можливість значного популізму, а відповідальність

депутатів перед виборцями буде кращою ніж за пропорційної виборчої системи.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України “ Про вибори народних депутатів України ” Прийнятий на

восьмій сесії Верховної Ради України дванадцятого скликання 18 листоп.

1993 р. – К.: Укр. Правн. Фундація. Вид-во «Право», 1993. – 48 с.

2. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 24.09.1997 №

541/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1997 № 43. – 280 c.

3. Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18.10.2001 р. №

2766-ІІІ // Вiдомостi Верховної Ради України. — 2001. № 51—52. — 265 c.

4. Закон України "Про вибори народних депутатів України" (1665-15) //

Відомості Верховної Ради України, 2004 р., N 27-28, 366 c.

5. Закон України Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних

депутатів України" // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2005, N 38-39. – 449 c.

6. Балабан Р. Результати парламентських віборів 1990,1994,1998 рр.:

політологічний аналіз // Нова політика. - 1998. - №6. - С.2-5

7. Балакірєва О., Мельниченко В. Самореалізація багатопартійності:

електоратний потенціал Українських партій напередодні виборів // Віче.-

1998.-№2. - С.148-159

8. Бебик В. М. Інформаційно-комунікаційний менеджмент у глобальному

суспільстві: психологія, технології, технік паблік рилейшнз: Моногр. - К.:

МАУП, 2005. - 440 с.

9. Білоус А. Пропорційні вибори в Україні: ілюзії чи реалії // Нова політика. –

2001. – № 1. – С. 5.

10. Вибори до Верховної Ради України: Інформ.-довід. вид. / Редкол.: М. М.

Рябець та ін. – К.: Центр. виборча комісія, 2002. – 233 c.

44

11. Висновок щодо Закону України «Про вибори народних депутатів

України». Страсбург, 2 березня 2006 року. Висновок № 338/2005 // Вибори та

демократія. – 2006. – № 1. – С. 19-37.

12. Давидович Я. Виступ на засіданні Центральної виборчої комісії при

встановленні результатів виборів народних депутатів України 10 квітня

2006 року // Вибори та демократія. – 2006. – № 1. – С. 5-16.

13. Дергачов О. Українські партії напередодні виборів: становлення української

багатопартійності // Політичний календар. – 2001. – № 9. – С. 20.

14. Дмитришин Ю. А. Застосування «брудних технологій» у політичній рекламі

під час виборчої кампанії 2006 року // Наукові записки. Том 69, Політичні

науки / Національний університет "Києво- Могилянська академія". Київ :.

Видавничий дім КМ Академія, 2008. - 96 с.

15. Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія).

Висновок щодо Закону України «Про вибори народних депутатів

України». Страсбург, 2 березня 2006 року. Висновок № 338/2005 // Вибори та

демократія. – 2006. – № 1. – С. 19-37.

16. Климанська, Л. Д. Соціально-комунікативні технології в політиці. Таємниці

політичної "кухні" : монографія / Л. Д. Климанська ; Нац. ун-т "Львів.

політехніка". – Л. : Вид-во Нац. ун-ту "Львів. політехніка", 2007. – 332 с.

17. Колесников О. Роль інформаційних технологій в українських виборчих

кампаніях 2002-2006 років // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2007. -

№2.- С. 68-75

18. Конотопцев О. Партійно-пропорційна виборча система: доцільність і

своєчасність // Аспекти самоврядування. – 2005. – № 6 (32). – С. 1–6.

19. Любомир Бориславський. Парламентські вибори-2006: недоліки і

проблемиv // Вісник Центральної виборчої комісії №2 (4) 2006 р. – C. 34-45

20. Мазур О. Виборча система України: у пошуках оптимального варіанту //

Нова політика. – 2001. – № 1.- C. 73-75

21. Мосюкова Н.Г. Історія парламентської системи в Україні 1990 – 1998 рр. //

Бористен. – 1999. - №7. – C.5 – 9

22. Недбаєвський С.Л. Основні напрями впливу політичних партій на електорат:

(Парлам. вибори-1998) // Стратег. панорама. - 1998. - № 1-2. - С. 67-78

45

23. Петро Андрусечко. Вибори по-українськи // Український журнал. – 2007. –

21жовтня. - № 10. – C. 16

24. Рябов С. Політологія: Словник термінів і понять. — К.: Тандем, 1996. — 192

с.

25. Сергієнко Н. О. Психологічні прийоми в політиці: Навч. посіб. – К.: МАУП,

2006. 112 с.

26. Ставнійчук М.І. Вибори в Україні // НАН України; Інститут держави і

права імені В.М. Корецького. – К., 1998. – 48 с.

27. Томенко М.,Мельниченко В.,Яблонський В. Україна напередодні та після

виборів: огляд політики // Політична думка. – 1994. – № 2. – С. 4-6

28.Бачевський Д. Які комунікаційні технології перемогли у 2006 році на виборах

до Верховної Ради? // http://www.polittech.org/index.php?

option=com_content&task=view&id=114&Itemid=40.

29. Виборча статистика 2006 року //

http://www.pravda.com.ua/news/2006/1/31/38224.htm

30. Відповідальність за порушення виборчого законодавства під час виборів

народних депутатів України // http://www.eli.org.ua/conferens/materials/162?

PHPSESSID=eda4381e55a4b889a9f39741bfa9f751

31. Відповідальність за порушення виборчого законодавства України //

http://stydenty.com/2007/12/27/vdpovdalnst-za-porushennja-viborchogo.html

32. Владислав Теліпко. Оптимальна виборча система у площині пошуку //

http://www.viche.info/journal/1297/

33. Олександр Воробйов, Володимир Ковтунець. Новий закон про парламентські

вибори в Україні // 05.02.2002 - http://www.uapravo.org/print.php?id=52

34.Проміжний звіт № 1 Місії спостереження за позачерговими виборами до

Верховної Ради України Бюро з демократичних інститутів та прав людини

ПАРЄ (20 серпня – 4 вересня 2007 року) //

http://www.paсe.org/documents/odihr/2007/09/26213_uk.pdf

35. Чурилов М. Динаміка електорального вибору. Загальнонаціональні

опитування exit poll: Парламентські вибори – 1998. Президентські вибори –

46

1999. Парламентські вибори – 2002 //www.dif.org.ua/publics/doc.php?

action=7/11

36. Юлія Кисельова. Пропорційна система виборів до ВР як шлюз політреформи

// Журнал "Громадянське суспільство", № 8/351, 16 березня 2004 року. – C.

23-27

37. Ярослав Макітра. Маніпуляція свідомістю та політична телереклама – 2006.

Частина 2 // http://pravda.com.ua/news/2006/3/3/39356.htm

38. http://uk.wikipedia.org/wiki/Парламентські_вибори_в_Україні_1994

39. http://uk.wikipedia.org/wiki/Парламентські_вибори_в_Україні_2006

40. http://www.djerelo.com/index.php?option=com_content&task=view&id=

41. http://www.niss.gov.ua/book/1/10000012.HTM

42. http://www.parlament.org.ua/index.php?action=publication&id=8&ar_id

43. Голосов Г. В. Пределы электоральной инженерии: «смешанные несвязанные»

избирательные системы в новых демократиях / Полис. – 1997. – № 3. – С.

102–113

44. Дербишайр Д. Денис, Дербишайр Ян. Политические системы мира: В 2-х т. /

Пер. с англ. – М.: Рипол классик, 2004. - 344 c.

45. Рагозин Н. П. Развитие партийной системы Украины // Полис. – 2004. – № 1.

– С. 89-100.

47

Співвідношення між лідерами

блок СПУ і СелПУНародний Рух України

КПУ y = -2E+06x + 8E+06

R2 = 0,7893

0

1 000 000

2 000 000

3 000 000

4 000 000

5 000 000

6 000 000

7 000 000

1 2 3

Ряд1

Линейный (Ряд1)

y = -100057x + 2E+06

R2 = 0,488

-1 000 000

0

1 000 000

2 000 000

3 000 000

4 000 000

5 000 000

6 000 000

7 000 000

1 3 5 7 9 11 13 15 17 19 21 23 25 27 29

Місце партії в результаті виборів

Кіл

ькіс

ть г

олос

ів

Ряд1

Линейный (Ряд1)

ДОДАТКИ

ДОДАТОК 1

Аналіз результатів виборів 1998 року з законом Ципфа-Парето

Графік 1

Графік 2

48

Кількість отриманих голосів

Співвідношення між аутсайдерами

y = -20793x + 336762

R2 = 0,9625

0

50 000

100 000

150 000

200 000

250 000

300 000

350 000

400 000

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Співвідношення між "середнячками"

y = -95851x + 2E+06

R2 = 0,9834

0

200 000

400 000

600 000

800 000

1 000 000

1 200 000

1 400 000

1 600 000

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Продовження Додатку 1

Графік 3

Графік 4

49

y = -101504x + 2E+06

R2 = 0,4617

-2 000 000

-1 000 000

0

1 000 000

2 000 000

3 000 000

4 000 000

5 000 000

6 000 000

7 000 000

1 3 5 7 9 11 13 15 17 19 21 23 25 27 29 31 33

Місце партії у результаті виборів

Отр

им

ані г

олоси

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Співвідношення між лідерами

СДПУ (о)СПУБЮТ

За Єдину Україну

КПУ

Наша Україна

y = -964803x + 7E+06

R2 = 0,8763

0

1 000 000

2 000 000

3 000 000

4 000 000

5 000 000

6 000 000

7 000 000

1 2 3 4 5 6

Місце в результаті виборів

Ряд1

Линейный (Ряд1)

ДОДАТОК 2

Аналіз результатів виборів 2002 року з законом Ципфа-Парето

Графік 1

Графік 2

Продовження Додатку 2

50

Кількість отриманих голосів

Співвідношення між середнячками

y = -83721x + 790937

R2 = 0,8357

0

100 000

200 000

300 000

400 000

500 000

600 000

700 000

800 000

900 000

1 2 3 4 5 6 7

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Співвідношення між аутсайдерами

y = -10319x + 182933

R2 = 0,8442

-50 000

0

50 000

100 000

150 000

200 000

250 000

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Графік 3

Графік 4

ДОДАТОК 3

Аналіз результатів виборів 2006 року з законом Ципфа-Парето 51

y = -60820x + 2E+06

R2 = 0,2743

-2 000 000

-1 000 000

0

1 000 000

2 000 000

3 000 000

4 000 000

5 000 000

6 000 000

7 000 000

8 000 000

9 000 000

1 3 5 7 9 11 13 15 17 19 21 23 25 27 29 31 33 35 37 39 41 43 45

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Співвідношення між лідерами

СПУ

Наша Україна

БЮТ

Партія Регіонівy = -2E+06x + 1E+07

R2 = 0,9981

0

1 000 000

2 000 000

3 000 000

4 000 000

5 000 000

6 000 000

7 000 000

8 000 000

9 000 000

1 2 3 4

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Графік 1

Графік 2

Продовження Додатку 3

52

Кількість отриманих голосів

Співвідношення між середнячками

y = -95206x + 939309

R2 = 0,9488

0

100 000

200 000

300 000

400 000

500 000

600 000

700 000

800 000

900 000

1 000 000

1 2 3 4 5 6 7 8

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Співвідношення між аутсайдерами

y = -3806x + 111324

R2 = 0,7717

-40 000

-20 000

0

20 000

40 000

60 000

80 000

100 000

120 000

140 000

160 000

180 000

1 3 5 7 9 11 13 15 17 19 21 23 25 27 29 31 33

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Графік 3

Графік 4

ДОДАТОК 4

53

y = -268674x + 4E+06

R2 = 0,4589

-2 000 000

0

2 000 000

4 000 000

6 000 000

8 000 000

10 000 000

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Місце партії в результаті виборів

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Співвідношення між лідерами

КПУ

НУНС

БЮТ

Партія Регіонівy = -2E+06x + 1E+07

R2 = 0,9504

0

1 000 000

2 000 000

3 000 000

4 000 000

5 000 000

6 000 000

7 000 000

8 000 000

9 000 000

1 2 3 4

Місце партії в результаті виборів

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Співідношення між середнячками

Партія Зелених України

Свобода

ПСПУ

СПУ

Блок Литвина

y = -214964x + 1E+06

R2 = 0,94

0

100 000

200 000

300 000

400 000

500 000

600 000

700 000

800 000

900 000

1 000 000

1 2 3 4 5

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Аналіз результатів виборів 2007 року з законом Ципфа-Парето

Графік 1

Графік 2

Продовження Додатку 4

Графік 3

54

Кількість отриманих голосів

Співвідношення між аутсайдерами

y = -6481,3x + 74230

R2 = 0,8797

0

10 000

20 000

30 000

40 000

50 000

60 000

70 000

80 000

90 000

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Ряд1

Линейный (Ряд1)

Графік 4

55