ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКА ОБЛАСНА РАДА

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ І ПОЛІТОЛОГІЇ

ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ,

ЕТНОЛОГІЇ І АРХЕОЛОГІЇ КАРПАТ

НАУКОВИЙ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

ПРИКАРПАТСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА ТА

ІНСТИТУТУ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ІМЕНІ ІВАНА КУРАСА НАН УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

НА ПРИКАРПАТТІ

В ХХ СТОЛІТТІ

ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ

ТОМ 1

Книга 1

(1919 – 1929)

ВІДПОВІДАЛЬНИЙ РЕДАКТОР

ПРОФЕСОР МИКОЛА КУГУТЯК

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК

2012

2

УДК 94 (477) “1919 – 1929”

ББК 63.3 (4 Укр) 624

У 45

Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ столітті. Документи і матеріали /

Відповідальний редактор професор Микола Кугутяк. – Том 1. – Книга 1 (1919 – 1929). – Івано-Франківськ:

КПФ “ЛІК”, 2012. – 600 с.

Документи і матеріали, вміщені в першій книзі першого тому видання

“Український національно-визвольний рух на Прикарпатті в ХХ столітті”,

висвітлюють боротьбу українців Станіславівщини за національне визволення

й українську державність. Вони відтворюють атмосферу польської окупації

краю, демонструють політику, методи і засоби дискримінації польським

режимом українського населення, засвідчують незламність державницьких

прагнень наших земляків, окреслюють коло їхніх політичних і суспільних

ідеалів, розкривають засади та рушійні сили визвольної боротьби.

Видання розраховане на науковців, викладачів, учителів, студентів,

учнів, широке коло читачів.

Редакційна рада: Михайло Вишиванюк, Гриник Ігор, Микола Кугутяк,

Василь Марчук, Май Панчук, Олександр Реєнт, Олександр Сич, Ігор Цепенда

Колектив упорядників: Микола Вітенко, Тамара Галицька-Дідух, Ігор

Гурак, Олег Жерноклеєв, Олександр Карпенко, Микола Кугутяк, Андрій

Міщук, Галина Пославська, Тетяна Ходак

Рекомендовано до друку Вченою радою Інституту історії і політології

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

(протокол № 9 від 31 травня 2012 р.)

ISBN 978-966-7779-41-2

3

ПЕРЕДМОВА

Останні два століття у світі проходив динамічний процес

етнонаціонального самоутвердження народів, формування сучасних

модерних націй, конституювання демократичних громадянських інститутів.

При цьому нація розглядалася як джерело політичного суверенітету, ідеальне

природне середовище для етнокультурного розвитку людської особистості, а,

відповідно, боротьба за демократію була, насамперед, боротьбою за

національну незалежність. Свою державність здобули численні поневолені

народи Європи, Латинської Америки, Азії та Африки. Рушійною силою цих

процесів виступили широкі народні маси, об’єднані гаслами національної

солідарності та демократії.

Українська революція 1917 – 1923 рр. була закономірним наслідком

розвитку української нації і засвідчила її прагнення до розбудови власної

державності. Боротьба українців за свою державність була героїчною,

тривалою і сповненою драматизму.

Українська справа на міжнародній арені не розглядалась як єдине ціле,

адже напередодні Першої світової війни західноукраїнські землі входили до

складу Австро-Угорщини, а східноукраїнські – до Росії. Негативні наслідки

для українців мало те, що серед держав-переможниць популярною в той час

була концепція відновлення політичної рівноваги в Європі за рахунок

відбудови єдиної і неподільної Росії та створення сильної Польщі як

противаги Німеччині. В рамках цих концепцій Україна розглядалася як

частина Росії або Польщі. Уряди країн Антанти відводили Польщі важливу

роль у боротьбі проти радянської Росії та Німеччини. Вони прагнули

посилити Другу Річ Посполиту за рахунок українських земель, зокрема

Галичини1.

Облаштування повоєнного світу мало відбуватися на основі

проголошених президентом США В. Вільсоном у січні 1918 р. “14 пунктів”,

якими визнавалося право народів на самовизначення. Однак недосконалість

Версальсько-Вашингтонської системи, яка відкрито нехтувала правами

українців, хорватів, словаків, словенів, албанців, призвела до загострення у

міжвоєнну добу міжнаціональних відносин у Європі у зв’язку з виникненням

держав з багаточисельними національними меншинами. Країни-переможниці

1 Галичина – історична назва регіону України, що охоплює територію сучасних Івано-Франківської,

Львівської та Тернопільської (за винятком Кременецького району) областей. Галичиною називали

утворений у 1772 р. австрійською династією Габсбургів коронний край “Галичина і Лодомерія”, до якого,

крім етнічних українських земель, увійшла територія сучасного Малопольського воєводства Польщі. У

міжвоєнний період українські етнічні землі колишнього коронного краю називали “Східна Галичина”, а

польські – “Західна Галичина”. Колектив упорядників уживав термін “Галичина” виключно щодо

українських земель, які в оригіналах документів та цитатах названі “Східною Галичиною”. Термін “Східна

Галичина” фігурує і в назвах деяких політичних партій.

4

санкціонували загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії,

Чехословаччиною – Закарпаття, Польщею – Галичини і Західної Волині.

Втрата української державності та національна залежність породжували

напругу у відносинах з Польщею, піднімали українців на боротьбу за своє

визволення. Після поразки Української революції 1917 – 1923 рр. українські

землі опинилися розділеними між чотирма сусідніми країнами – Польщею,

Чехословаччиною, Румунією та СРСР. Становище українців у складі цих

держав суттєво відрізнялося.

Важливе значення для подальшого державно-політичного становлення

української нації мало розгортання національно-визвольного руху українців

Польщі. Вони зуміли зберегти українську національну ідентичність. Завдяки

особливій ситуації в Західній Україні, зокрема в Галичині, стало можливим

продовження української національно-визвольної боротьби за власну

державу після поразки Української революції.

Ідеологічне підґрунтя польської експансії на українські землі мало

давні витоки й остаточно розроблене ще до початку Першої світової війни.

Польські націоналістичні сили розглядали Галичину та Волинь як наріжні

камені у процесі відродження “Великої Польщі”. Особливо негативно до

українців ставилися представники Польської націонал-демократичної партії,

очолюваної Р. Дмовським. Вони заперечували саме існування українського

питання, трактуючи його як витвір німецьких та австрійських інтриг. Ендеки

стверджували, що Польща цивілізувала й захищала Галичину з XIV ст., а

українці себе тут нічим не проявили; що українці – це тільки “етнічна маса”,

“культурно й історично зв’язана з Польщею”, а не з Україною.

Ю. Пілсудський і очолювана ним Польська партія соціалістична (ППС)

були прихильниками “федералізації” Польщі. Вони створили концепцію

прометеїзму, за якою полякам належала історична місія стосовно

пригноблюваних Росією народів – українців (Наддніпрянщини), грузинів,

азербайджанців, горців Північного Кавказу, мешканців Туркестану,

поволзьких і кримських татар, кубанських і донських козаків. Пілсудчики

прагнули створити федерацію країн, очолюваних Польщею, й успішно

протистояти радянській Росії. Найважливішими складовими елементами

прометеїзму стали антирадянська, антиросійська й антикомуністична

політика. Ідеологія прометеїзму передбачала інтеграцію західноукраїнських

земель до складу Другої Речі Посполитої; галичан та волинян не визнавали

українцями, тим самим заперечували можливість соборності українських

земель2. Одним із елементів суперечливої політики прометеїзму стала ухвала

польським сеймом 26 вересня 1922 р. закону про надання автономії східним

воєводствам, який так і не було втілено в життя. Більш того, його

використовували для демонстрації “поступок” українцям напередодні

остаточного вирішення долі Галичини 14 березня 1923 р.

Загалом позиції всіх правлячих польських політичних сил міжвоєнного

періоду в сфері вирішення національних проблем мали три складові: 2 Комар В. Л. Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921 – 1939 рр.). – Івано-Франківськ: Місто НВ,

2011. – С. 4 – 5.

5

1) імперська ідея: створення “вогнем і мечем” держави “від моря до

моря” (від Чорного моря до Балтійського). Цей елемент польської політики

сформувався ще в XIV ст. і поєднувався у ХХ ст. з ідеєю культурної місії.

Згідно з останньою польська культура усвідомлювалася поляками як “вища”

й “краща”, яку українське бунтівне населення в міру своєї “відсталості” може

сприйняти лише завдяки примусу;

2) ідея передмур’я: впроваджувана насамперед польськими римо-

католицькими священиками. Вони стверджували, що польський католицизм є

форпостом християнства проти нехристиянського і антихристиянського

варварства. Польща виступала як захисник християнської Європи від

безбожного (атеїстичного) більшовицького режиму. Православ’я

українського населення Холмщини, Підляшшя та Волині, як і Українська

греко-католицька церква в Галичині, сприймалися прихильниками цієї ідеї як

неканонічні та антикатолицькі;

3) ідея сарматизму: магнатсько-шляхетська верхівка польського

суспільства наділена особливими аристократичними панівними рисами,

успадкованими від сарматів. Ця ідея, яка також виникла у середньовіччі,

трансформувалася в міжвоєнний період в ідеологію шовінізму, національної

вищості поляків над українцями3.

Українські громадсько-політичні діячі тієї доби висунули власну

концепцію етнополітичного та державотворчого розвитку української нації.

Польським імперським концепціям вони протиставили ідеї побудови

Української Самостійної Соборної Держави, розширення демократичних

прав і свобод, національної солідарності українців.

Упродовж міжвоєнного періоду важливим центром українського

національно-визвольного руху в Галичині був Львів. Тут зосереджувалася

значна кількість державних та краєвих установ колишнього коронного краю

часів Австро-Угорщини, митрополичі палати Української греко-католицької

церкви, центральні органи українських політичних партій, наукових

(Наукове товариство імені Т. Шевченка), освітніх (“Просвіта”, “Рідна

школа”), господарських, фінансових, страхових та культурних організацій і

товариств, навчальні заклади, редакції найбільших західноукраїнських

видань. У Львові проживали вихідці з різних повітів, а саме місто

сприймалося населенням як столиця краю. Станіславівщина4 виступала

деякий час у ролі політичної периферії. Однак ситуація поступово

змінювалася. Після поділу Галичини на три воєводства український

національно-визвольний рух активізувався у Тернополі та Станіславові,

3 Смолей В. Польське цивільне і військове аграрне осадництво у Західній Україні: історико-правовий

контекст (1919 – 1939 рр.). – Тернопіль, 2003. – С. 8, 10. 4 Станіславівське воєводство – адміністративно-територіальна одиниця Польської республіки з центром у

м. Станіславові (зараз Івано-Франківськ). Створена у 1921 р. на частині території, що належала ЗУНР й

існувала до 17 вересня 1939 р. Станіславівське воєводство охоплювало повністю сучасну Івано-Франківську

область, а також Стрийський, Сколівський, Жидачівський та Миколаївський райони Львівської області.

Станіславівське воєводство поділялося на повіти, кількість яких змінювалася (1921 р. – 16, 1929 – 15,

1931 р. – 14; 1932 р. – 12).

6

центрах нових адміністративних одиниць. Після 1928 р. частина провідних

українських політиків була обрана до польського парламенту і переїхала зі

Львова до Варшави, де вони також продовжували активну діяльність. Окремі

українські політики та підпільники були змушені постійно змінювати місце

свого проживання і в різні періоди брали участь у національно-визвольному

русі як в еміграції, так і в окремих повітах Галичини, Волині, Підляшшя,

Холмщини і навіть в етнічних польських землях5.

На прикладі Прикарпаття можна простежити як загальну ситуацію

розгортання української національно-визвольної боротьби, так і певну

специфіку. Так, саме на території Станіславівського воєводства найбільш

масовими були народні заворушення і повстання 1920-х рр. Тут уперше

пролунали заклики до об’єднання українських політичних партій регіону в

єдину силу. У Станіславові організаційно оформилася перша українська

націоналістична організація – Українська партія національної роботи. На

Прикарпатті активно діяв підрозділ Української військової організації –

“Летюча бригада”, кістяк якого складали краяни.

Упродовж 1919 – 1939 рр. Галичина була ареною запеклої політичної,

культурної, збройної боротьби, протистояння українського національно-

визвольного руху польській владі і шовіністичній частині польського

суспільства. Ворогуючі сторони намагалися адекватно відповідати на

виклики часу, постійно змінювали свою тактику та акценти діяльності, їхня ж

мета залишалася незмінною. Загалом визвольну боротьбу українців Галичини

у міжвоєнний період хронологічно можна розділити на два етапи: 1) 1919 –

1929 рр.: від загарбання Польщею краю і до утвердження в українському

національно-визвольному русі радикальних настроїв, виникнення Організації

українських націоналістів; 2) 1929 – 1939 рр.: з моменту створення ОУН і до

початку Другої світової війни. Враховуючи складність проблематики

дослідження, зупинимося на короткій характеристиці української

національно-визвольної боротьби впродовж першого етапу, яку відтворюють

документи й матеріали даної книги нашого видання.

Перемога поляків у липні 1919 р. в польсько-українській війні з точки

зору міжнародного права не давала їм повної влади над українськими

землями. Паризька мирна конференція 25 червня 1919 р. уповноважила

Польщу бути лише тимчасовим військовим окупантом. Польський уряд

отримав право встановити у Галичині цивільне управління під мандатом

Антанти, яке повинно було забезпечити автономію цієї території, політичні,

релігійні й особисті свободи громадян. Цей мандат мав діяти до часу

самовизначення жителів Галичини щодо їх політичної належності6.

У листопаді 1919 р. Верховна Рада Антанти затвердила проект, за яким

Польща отримала мандат на володіння західноукраїнськими землями на

25 років. Але вже 22 грудня Верховна Рада Антанти скасувала прийняте

5Вихідці зі Станіславівщини брали участь у нападах на польські банки, поштові відділення на території

Познаньщини, Краківщини тощо. 6Західно-Українська Народна Республіка 1918 – 1923. Документи і матеріали. – Т. 5, кн. 1. – Івано-

Франківськ, 2011. – С. 571 – 589.

7

рішення, заявивши, що умови і термін цього володіння необхідно визначити

пізніше. Попри назагал неприхильне ставлення західних політиків до

українського питання, рішучі вимоги польського уряду визнати право Другої

Речі Посполитої на землі, що простягалися на захід від кордону 1772 р., все ж

не знаходили однозначної підтримки серед світового співтовариства.

Особливо активно проти передання Польщі Галичини виступав представник

Великобританії Ллойд-Джордж (док. № 70). Побоюючись посилення впливів

Франції у Центрально-Східній Європі, уряд Великобританії не поділяв

французьких планів щодо створення “Великої Польщі” й саме тому

підтримував прагнення українського населення до незалежного існування.

Драматична поразка Української Галицької Армії в липні 1919 р.

призвела до окупації території ЗУНР польськими військами і встановлення

тут окупаційного режиму. Польська влада вела щодо українців

дискримінаційну політику. Зокрема здійснювала культурну і освітню

асиміляцію, стимулювала поселення в Галичині осадників – колишніх

солдатів та офіцерів польської армії, переслідувала й арештовувала

українських учителів, лікарів, юристів, представників греко-католицької і

православної церков. Для українців створювали спеціальні концтабори і

в’язниці у Домб’ї, Вадовіцах, Пикуличу, Ланцуті, Стшалковій, Ялівцю,

Тухолі, Шипюрні, Повйонзку, Володаві, Соколові, Віснічу, Томашові, Холмі,

Грубешові, Модліні, Бресті, Кракові, Львові, Варшаві, Перемишлі тощо. За

даними уряду ЗУНР у концтаборі поблизу Бреста (т. зв. “бугшопи”) загинули

тисячі українців7. До осені 1919 р. кількість українців, заарештованих і

засланих до таборів, перевищувала 100 тисяч, а за оцінками сучасників могла

сягати 250 тисяч8.

Чимало представників української інтелігенції, патріотично

налаштованих селян були без суду і слідства розстріляні в перші дні

польської окупації. Так, на Прикарпатті знищено українських священиків

Лопатинського, Заторського, Галібея, Сухаровського та інших. Відомий діяч

радикальної партії Іван Макух пізніше згадував: “Польське військо

вистрілювало українців, селян та інтелігентів без ніякої причини в цілім ряді

громад аж по Збруч. Так загинули тисячі. Палили хати. Грабували майно.

Між іншим, без ніякого суду польське військо розстріляло композитора

о. Остапа Нижанківського, о. Захарія Підляшецького і його сотрудника в

Монастириськах, державного секретаря земельних справ ЗО УНР Михайла

Мартинця з цілою урядовою місією. Винищити українську інтелігенцію – це

було перше завдання польської адміністрації та поліції, майже всю

українську інтелігенцію і свідоме селянство запроторено в концентраційні

табори”9. Точна кількість українців, загиблих у перші два роки польської

окупації, досі не встановлена.

7 Західно-Українська Народна Республіка 1918 – 1923: Історія. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 341.

8 Кривава книга / Упорядник, автор передм. Я. Радевич-Винницький. – Передрук вид. 1919, 1921 рр. –

Дрогобич: Відродження, 1994. – С. 16 – 18. 9 Макух І. На народній службі. – Детройт, 1958. – С. 268 – 269.

8

Українське суспільство в Галичині було відкинуте назад на десятки

років, а фактичні втрати українців краю були величезними: десятки тисяч

загинули в боях Першої світової та польсько-української війн (від 80 до

120 тисяч українців-галичан10

); від 20 до 50 тисяч українців-галичан

опинилися в еміграції в Австрії, Чехословаччині, радянській Росії та інших

країнах (док. №№ 37, 160).

Для трьох галицьких воєводств, утворених 1 вересня 1921 р., –

Львівського, Станіславівського і Тернопільського – було запроваджено

термін “Malopolska Wschodnia” (Східна Малопольща). Волинське і Поліське

воєводства позначали як “Kresy Wschodnie” (Східні землі). Останній термін

згодом поширювався також на всі білоруські та українські землі, які

потрапили під владу поляків. Новий адміністративно-територіальний поділ

не враховував історичних та етнорелігійних особливостей і мав бути доказом

польськості цих територій. Офіційно в польському діловодстві забороняли

вживати терміни “Україна”, “українець”, “український”. Самоназву

“українець” у Галичині замінили на “русин” (док. №№ 51, 89, 93, 98, 148). У

перші роки окупації українське населення було обмежене у своїх

громадянських правах. Більшість українських газет закрито або ж піддано

суворій цензурі.

З 30 січня 1920 р. в Галичині влада повністю належала командуючому

військами та урядовим комісарам, а Галицький сейм та інші місцеві органи

влади було ліквідовано. 7 червня 1920 р., незважаючи на невирішеність

державної приналежності Галичини, польський уряд проголосив українські

землі польською територією, на них поширено дію польських законів.

Місцеві органи самоврядування перетворено на складову частину польського

державного апарату. Схвалена польським сеймом 17 березня 1921 р.

конституція ґрунтувалася на унітарності польської держави.

Тим часом край опинився в епіцентрі протистояння радянської Росії та

Польщі. Більшовики розглядали Галичину насамперед крізь призму

розширення геополітичного простору своєї держави. Навесні 1919 р. уряд

РСФРР обговорював плани утворення об’єднаного фронту радянських

республік: Росії, України, Угорщини. Стрімке просування більшовиків було

зумовлене поразками військ Директорії УНР. Її лідер С. Петлюра схилявся до

союзу з поляками, що суперечило соборницьким стремлінням галицьких

українців. Стратегічні пріоритети уряду УНР, які ґрунтувалися на прагненні

домогтися визнання УНР, а також військової допомоги з боку Польщі, не

створювали умов для об’єднання українських демократичних сил у боротьбі

за утвердження соборної України.

21 квітня 1920 р. була підписана політична конвенція між урядами

Польщі та УНР. Кордон між державами, встановлений по річках Збруч і

Горинь, залишав за Польщею споконвічні українські землі – Галичину,

Холмщину, Підляшшя, Полісся, Західну Волинь (територія 160 тис. км2 з

населенням близько 10 млн. осіб).

10

Литвин М. Р., Науменко К. Є. Історія ЗУНР. – Львів: Олір, 1995. – С. 319 – 321, 326.

9

25 квітня 1920 р. польсько-українські війська розпочали наступ на

широкому фронті в напрямі на Київ. Однак успішний наступ польських

військ невдовзі був перерваний, а вже 5 червня 1920 р. головні сили І кінної

армії (4-та, 11-та, 14-та радянські дивізії) прорвали фронт і вийшли в тил

ІІІ польської армії, що перебувала в Києві. На 15 червня 1920 р. польське

військо фактично було відкинуте на рубежі, з яких 25 квітня 1920 р.

починався похід. Контрнаступ Червоної армії відродив в урядових колах

РСФРР надії на перенесення соціалістичної революції на Захід.

Керівництво радянської Росії прагнуло надати військову допомогу

самопроголошеним радянським республікам в Угорщині та Німеччині,

поширити на цілу Європу “полум’я світової революції”. До кінця серпня

більшість українських земель, у т. ч. 16 галицьких повітів із 52, були зайняті

більшовиками. Місцеве населення в цілому прихильно зустріло радянські

війська, сподіваючись на звільнення від польського режиму. Однак заклики

Леніна та В. Затонського до збройного повстання під більшовицькими

гаслами не знайшли в краї підтримки. Існування радянської влади в Галичині

не мало відповідного ґрунту і було нетривким, а регіон так і не став

плацдармом для переходу російських більшовиків через Карпати на

підтримку угорським комуністам11

.

У ході польсько-радянської війни на Прикарпатті велися активні бойові

дії. Край від І кінної армії С. Будьонного успішно захищала армія

Української Народної Республіки під керівництвом генерала

М. Омеляновича-Павленка. Однак керівництво польської держави

заборонило українським військовим частинам перебувати у Станіславові.

Штаб армії УНР був змушений розміститися у приміському с. Хриплин (док.

№№ 23 – 24). Польсько-радянська війна тривала до 12 жовтня 1920 р. і за її

підсумками 18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір. У

ньому стверджувалося “визнання національних прав” українців, а насправді

розділено українські землі між воюючими країнами. Доля солдатів і офіцерів

армії УНР склалася трагічно. Більшість із них потрапили до польських

таборів для інтернованих осіб, де помирали від хвороб і недоїдання.

У вересні – жовтні 1920 р. польська влада змогла знову утвердитися на

Прикарпатті. Для посилення свого становища поляки використовували

державний апарат, полонізували систему самоврядування, освіту,

судочинство.

Важливим елементом польської політики в Західній Україні стала

колонізація приєднаних земель, що реалізувалася в рамках аграрної реформи.

Вона втілювалася в життя шляхом парцеляції (поділу) великих поміщицьких

маєтків на невеликі ділянки (парцели) і продажу їх селянам-переселенцям із

центральних районів Польщі, а також безоплатної передачі (чи продажу на

пільгових умовах) осадникам (колишнім офіцерам та солдатам польської

армії), що передбачало утворення окремих садиб (осад). Польська влада

11

Західно-Українська Народна Республіка 1918 – 1923: Історія. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 346.

10

залишала за осадниками право на зберігання і користування вогнепальною

зброєю. Земельна реформа ускладнювалала купівлю землі українськими

селянами, а закон від 17 грудня 1920 р. про військове осадництво передбачав

надання осадникам найкращих земельних угідь, державної грошової та

матеріальної підтримки (реманентом, паливом, будівельними матеріалами,

посівним фондом, великою рогатою худобою та кіньми) (док. № 39).

Аграрна реформа сприяла переселенню до Галичини і Волині значної

кількості осадників, що вкрай загострило соціальну та національно-

політичну ситуацію, стало причиною перманентних польсько-українських

конфліктів на побутовому рівні, активізації національно-визвольного руху.

Ще одним джерелом погіршення становища українського населення

краю стала податкова політика польської влади. Так, за законом про

заготівлю збіжжя від 9 липня 1920 р. українські селяни примусово здавали

державі контингент, за різними законодавчими актами українців змушували

сплачувати 25 %-ий податок на прибуток, брати примусові державні позики.

Майно українського населення піддавалося реквізиціям польських військ,

поліції. Не дивно, що така політика польської влади спричинила народні

заворушення та повстання.

За законом від 1 січня 1921 р. про заробіткові та господарські спілки,

контролюючі функції над українськими кооперативами перебирала Державна

кооперативна рада. Аналогічним законом у травні того ж року всіх

українських службовців державних установ зобов’язали скласти присягу на

вірність польській державі. Тих, хто відмовився це зробити (більше 6 тисяч

осіб), звільнили з роботи (док. № 36).

Ще до остаточного вирішення питання про державну приналежність

Галичини, польська влада розпочала тотальну ліквідацію української освіти в

краї. У Львівському університеті дозволено навчатися лише польським

громадянам, що відслужили в польському війську. Тут було ліквідовано всі

українські кафедри, котрі існували ще за часів Австро-Угорщини.

Польська влада послідовно ліквідовувала мережу середніх та

початкових українських шкіл. Учителів-українців піддавали репресіям,

арештам, звільняли з роботи, переводили у школи центральних воєводств

Польщі. Натомість учителями у школах Галичини ставали поляки, а самі

школи перетворювалися на осередки полонізації. Згідно з польським

законодавством, достатньо було невеликої кількості підписів батьків учнів,

щоб школу перетворили із україномовної на двомовну (утраквістичну), а

фактично – польськомовну (українською мовою дозволялося викладання 1 –

2 предметів, і то не в усіх школах такого типу). У результаті з 3662 шкіл

Волині та Галичини, що існували в 1919 р., станом на 1923 р. залишилися

україномовними лише 867, а з 10 тисяч учителів у Галичині лише 25 %

становили українці (док. №№ 40, 132, 148, 182, 232).

У складній ситуації опинилася й Українська греко-католицька церква.

Понад сотню греко-католицьких священиків було страчено, а більше тисячі

11

(кожен третій) опинилися у польських концтаборах12

. Загальні втрати греко-

католицько кліру були просто вражаючі. Лише в Рогатинському повіті з

36 священиків у 1921 р. залишилося чотири. Незважаючи на це Українська

греко-католицька церква продовжувала відігравати вагому роль у

національно-політичному житті українців, їхній визвольній боротьбі,

виступала консолідуючою антиполонізаційною силою. Шукаючи підтримки

українському національно-визвольному руху та греко-католицькій церкві

серед лідерів країн Європи та Америки, митрополит Андрей Шептицький

упродовж 1920 – 1923 рр. побував у Франції, Італії, Бельгії, Голландії, США,

Бразилії, Аргентині. За свої переконання і діяльність А. Шептицький часто

терпів переслідування, образи і наклепи польської влади, але завжди

залишався українським патріотом.

Архівні документи засвідчують той факт, що саме завдяки активній

позиції греко-католицького духовенства українцям Галичини загалом, і

Станіславівщини зокрема, вдалося відстояти український характер церкви.

Враховуючи міжнародний тиск, польський уряд дещо ослабив репресії щодо

греко-католиків, але переслідування православних священиків Волині,

Холмщини та Підляшшя продовжувалися і з ще більшим завзяттям: церкви

пересвячували на костели, православні храми забирали в парафіян і

перетворювали на склади, господарські приміщення для польської поліції,

армії (док. №№ 3, 41 – 42).

Особливим викликом для греко-католицького духовенства стало

поширення атеїзму та комунізму, що змусило його одразу зайняти чітку

антибільшовицьку позицію, розгорнути активну діяльність, спрямовану на

відродження знищених у роки війни та на початках польської окупації

громадських, господарських, культурно-освітніх, молодіжних організацій, у

яких більшою мірою й зосередилося національне та суспільно-політичне

життя українців. Цим самим створювалися умови для усамостійнення життя

української нації, її здатності самоорганізуватися, ефективно протистояти

полонізації і натиску окупаційного режиму. Не дивно, що польські повітові

старости з великою тривогою сприймали активну діяльність греко-

католицьких священиків (док. №№ 81, 87 та ін.).

Українське населення Галичини не примирилося з ворожою окупацією.

Серед народу утверджувалося переконання, що край залишиться окремою

українською територією, яка тимчасово опинилася під окупацією Польщі. На

всі спроби останньої запровадити свою владу в Галичині українці

відповідали пасивним опором. Вони не вірили у стабільність Польщі як

держави, демонстративно виявляли своє невдоволення та невизнання

повноважень окупаційного режиму, дотримувалися думки про творення

держави в державі.

Утвердженню таких настроїв сприяла політика уряду ЗУНР на чолі з

Є. Петрушевичем. З відновленням західноукраїнського державного центру у

Відні в 1919 р. змінилися завдання й характер його діяльності. В нових

12

Західно-Українська Народна Республіка 1918 – 1923: Історія. – Івано-Франківськ, 2001. – С. 341.

12

умовах, коли уряд не мав реального державного суверенітету над краєм,

основну свою увагу він зосередив на зовнішньополітичній діяльності,

зберігаючи також за собою верховне керівництво національно-визвольною

боротьбою на терені Галичини.

Українці намагалися адекватно протистояти окупаційній політиці

поляків. Для цього використовувалися два основні напрями боротьби:

1) легальний, у рамках існуючого на той час міжнародного законодавства та

польських законів: діяльність політичних партій, Української греко-

католицької церкви, громадських, культурних та економічних організацій,

товариств; 2) нелегальний – через проведення активної підпільної,

революційної, збройної боротьби. Останній напрям репрезентували таємні

гуртки, сітка бойових організацій, діяльність яких поступово посилювалася й

охоплювала дедалі більшу частину українського суспільства.

У легальному політичному житті у досліджуваний період існували три

політичні табори: національно-державницький, ліворадикальний та

москвофільський. Вплив останнього був слабким і поступово зійшов

нанівець. Ліворадикальні партії та організації налагодили мережу своїх

гуртків у багатьох селах Галичини, спекулюючи на темі українізації.

Особливо активно вони діяли в 1922 – 1928 рр.; надалі їхній вплив суттєво

зменшився, а після політичних процесів у радянській Україні над

керівниками Комуністичної партії Західної України і Сельроба та

голодомору 1932 – 1933 рр. узагалі став мінімальним.

Найбільшою підтримкою українського населення користувався саме

національно-державницький табір, що послідовно виступав за незалежну

соборну українську державу. Його репрезентували чотири політичні партії:

Українська народно-трудова партія (УНТП), Українська радикальна партія

(УРП), Українська соціал-демократична партія (УСДП) та Українська

християнсько-суспільна партія (УХСП). Найвпливовішою з них була УНТП,

яка спрямовувала діяльність “Просвіти”, “Рідної школи”, українських

кооперативних та господарських спілок, товариств “Луг”, “Сокіл”, “Пласт”

тощо. Політичний провід національно-державницького табору підтримував

зв’язки з урядом ЗУНР і Євгеном Петрушевичем13

.

Представники національно-державницького табору діяли узгоджено,

спираючись на підтримку уряду ЗУНР. Для координації дій влітку 1920 р.

було створено Міжпартійну раду, яку очолив Володимир Бачинський

(док. №№ 47 – 50). Одним із перших завдань еміграційного уряду і крайового

проводу було вироблення власної державно-політичної концепції, важливим

аспектом якої мало стати визначення місця і ролі Галичини у здійсненні

ідеалу соборної української держави. Вирішити його мала Міжпартійна рада,

котра об’єднувала всі впливові українські політичні сили краю.

Вирішальну роль у Міжпартійній раді відігравала Українська народно-

трудова партія (УНТП), яка відображала інтереси широких верств галицького

суспільства, зокрема духовної та світської інтелігенції, селянства і міщан. 13

Кугутяк М. В. Українська націонал-демократія (1918 – 1939). Т. 1. – Київ – Івано-Франківськ: Нова Зоря,

2004. – С. 210 – 211.

13

Політика трудовиків, спрямована на консолідацію сил навколо ідеї боротьби

проти польської окупації, за відновлення західноукраїнської держави,

сприяла об’єднанню всіх демократичних сил у єдиний національно-

державницький табір. До Варшавського договору в УНТП офіційно

домінувала соборницька ідеологія. Однак уже з кінця квітня 1920 р. в уряді

ЗУНР та проводі УНТП утверджувалася нова політична концепція. Не

заперечуючи ідеї соборності, вона акцентувала увагу на боротьбі за

державність західноукраїнських земель. Поступово ця концепція

трансформувалася в ідею незалежної Галицької Республіки, утворення якої

мали гарантувати держави Антанти.

Суть державотворчої концепції трудовиків зводилася до того, що

Галичина на основі суверенного волевиявлення українського народу є

незалежною державою, яка постановою мирної конференції була віддана під

тимчасову окупацію Польщі, а тому держави Антанти, дотримуючись

власних рішень, зобов’язані усунути польську окупацію, повернути Галичині

державну незалежність. Галицька Республіка мала бути нейтральною

державою під протекторатом провідних європейських країн. Ця концепція

знайшла свій розвиток у підготовленому Костем Левицьким проекті “Основ

державного устрою Галицької Республіки”, який 30 квітня 1921 р. був

запропонований Лізі Націй у Женеві (док. № 45). Там він наштовхнувся на

опір Франції і був відхилений, що породило пошуки нової концепції

українського державотворення.

3 червня 1921 р. у Львові відбувся з’їзд мужів довір’я УНТП, який

одностайно підтримав політику еміграційного уряду Є. Петрушевича,

спрямовану на побудову незалежної галицької держави. Делегати з’їзду

висловились за об’єднання всіх національно-державницьких сил в один

національний фронт, закликали до розбудови організаційної структури

УНТП на місцях, поширення преси, відновлення діяльності громадських

організацій (док. №№ 47 – 48). Ухвали з’їзду трудовиків стали основою

роботи першого Міжпартійного з’їзду у Львові 3 – 4 червня 1921 р.

Помітну роль у формуванні ідеології національно-визвольного руху

відіграла також Українська радикальна партія (далі – УРП), яка з 1926 р.

внаслідок об’єднання з волинською групою Української партії соціалістів-

революціонерів (далі – УПСР) стала називатись Українською соціалістично-

радикальною партією (далі – УСРП).

В умовах польського окупаційного режиму, перебуваючи на

легальному становищі, УСРП виражала національні інтереси українського

народу та відстоювала його право на самостійне життя. Радикальна партія

зуміла поєднати у своїй програмі проблеми національного та соціального

визволення українців. Радикали послідовно відстоювали ідею боротьби

проти всіх окупантів. Стратегічною метою партії було проголошено боротьбу

за соборну суверенну українську державу.

Менш впливовою, але політично активною була Українська соціал-

демократична партія, яка все більше піддавалася впливу ліворадикальної

ідеології. У березні 1920 р. УСДП вийшла зі складу УНРади ЗУНР. Розрив

14

УСДП з національно-державницьким табором завершився її виходом із

Міжпартійної ради у червні 1921 р. Клерикально-консервативна Українська

християнсько-суспільна партія залишалася організаційно слабкою,

малопомітною політичною структурою.

Поряд із політичними партіями активну участь у національно-

визвольному русі взяли українські громадські та культурно-просвітницькі

організації. Наймасовішою з них була “Просвіта”. Її читальні почали активно

відновлюватися в Галичині з 1920 р. в більшості населених пунктів. До

1928 р. “Просвіта” мала в краї 2934 читальні і 12 508 безпосередніх членів.

На Волині, Підляшші та Холмщині, де умови роботи були складніші, діяло

близько 600 читалень. У 1921 р. у Львові з ініціативи керівництва “Просвіти”

з метою збирати й опублікувати матеріали, документи, спогади про

українські визвольні змагання за період української державності було

створено видавництво “Червона Калина”. Воно видавало щорічні “Історичні

Календарі-Альманахи Червоної Калини” (ред. Л. Лепкий і О. Навроцький) і

місячний журнал “Літопис Червоної Калини”, присвячений дослідженню

української воєнної історії, переважно 1914 – 1921 pp. Окрему групу

становили матеріали з історії княжих і козацьких часів (автори: М. Андрусяк,

М. Антонович, М. Голубець, Т. Коструба, І. Крип’якевич, І. Лоський,

В. Січинський та ін.). Українські науковці гуртувалися навколо Наукового

товариства імені Тараса Шевченка, а також таємного українського

університету у Львові.

Поряд із “Просвітою” активну просвітницьку та організаційну роботу

проводили культурне товариство “Українська бесіда”, Українське

педагогічне товариство, “Рідна школа”. У 1922 р. відновили діяльність

патріотичні спортивні товариства “Січ”, “Сокіл”, “Пласт”.

На підставі польського кооперативного закону 1920 р. розпочалася

відбудова українських господарських та фінансових організацій і товариств.

Серед них Крайовий союз кредитовий (у 1924 р. реформований у

Центральний кооперативний банк), Ревізійний союз українських кооператив

(до 1929 р. координував діяльність понад 3 тисяч селянських кооперативів

Галичини), Союз господарських спілок (з 1924 р. – Центросоюз), страхове

товариство “Дністер”, українське господарське товариство “Сільський

господар”. У 1924 р. відновила свою діяльність молочарська кооперативна

мережа “Маслосоюз”. Загалом названі спілки об’єднували десятки тисяч осіб

на захист економічних потреб українського населення Польщі.

Одночасно з діяльністю легальних українських національно-

державницьких партій та організацій формувалася мережа таємних

антипольських товариств, що намагалися боротися з польським окупаційним

режимом збройним шляхом. Більшість з них згодом стали складовими

частинами Української військової організації. Вже в березні 1920 р. у Львові

в середовищі учасників “Комітету української молоді” виникла бойова

організація “Воля”. До неї входили українські студенти та колишні солдати й

офіцери Української Галицької Армії, представники різних політичних

партій та легальних товариств. Керівним органом “Волі” була т. зв.

15

“Начальна Колєгія” (“Начколь”), якій була підпорядкована мережа повітових

організацій Львівщини та Станіславівщини. Члени “Волі” дотримувалися

жорсткої конспірації і об’єднувалися у бойові п’ятірки, що провели в

Галичині десятки нападів на польські фільварки, чинили замахи на польських

офіцерів, ревних римо-католицьких священиків. Найбільшими акціями

“Волі” стали одночасний замах на Ю. Пілсудського та львівського воєводу

К. Грабовського, замахи на тернопільського воєводу К. Ольпінського і

станіславівського воєводу Е. Юристовського у травні 1921 р. (док. №№ 12,

89, 106).

Учасники організації “Воля” складали урочисту присягу, в якій серед

іншого йшлося про те, що боротимуться з окупантами “так довго, доки на

всіх землях мій народ не станеться повним господарем своєї країни”. “Воля”

розробляла плани загальнонаціонального антипольського повстання й була

готова продовжувати боротьбу з більшовиками у випадку встановлення

радянської влади в Галичині (док. № 12). З посиленням репресій проти членів

організації частина її керівництва (Василь Кучабський, Ярослав Чиж,

Михайло Матчак, Остап Коберський, Дмитро Паліїв, Богдан Гнатевич та ін.)

була змушена перебратися до Чехословаччини та Австрії, де вела підготовку

загальнонародного повстання. Військово-революційна організація “Воля”

стала зав’язком Української військової організації (УВО) в краї.

Українська політична та військова еміграція в Чехословаччині

зосереджувалася переважно у Празі, Ужгороді, Мукачеві, Юзефштадті та

Терезіенштадті й налічувала майже 23 тисячі осіб. Вони розглядалися урядом

ЗУНР як потенційна основа збройних сил. У випадку повстання в Галичині

вони мали прийти на допомогу. Знаючи про стан справ на українських

землях, окупованих Польщею, колишні вояки УГА, а також колишні офіцери

Корпусу Січових Стрільців у липні 1920 р. у Відні створили Українську

військову організацію. Керівні функції належали Начальній команді з 5 осіб,

що перебували на території Австрії, та Крайовій команді, котра вела

підпільну діяльність безпосередньо в Галичині і в якій особливо активними

були колишні учасники організації “Воля”. Осередок Крайової команди

деякий час перебував у Львові. Очолював його колишній полковник Корпусу

Січових Стрільців Є. Коновалець. Матеріалів про перші місяці діяльності

УВО збереглося надзвичайно мало. З таких можемо назвати хіба що спогади

її колишніх учасників (док. № 30).

УВО на Західній Україні чинила активний та пасивний опір польській

окупаційній політиці. Активні форми боротьби включали індивідуальний

терор проти найбільш вороже налаштованих до українців польських

урядовців, саботажні акції – знищення державного майна й дезорганізацію

комунікацій, “екси” – напади з метою вилучення коштів. Основною формою

пасивного опору були бойкоти політичних, економічних та інших заходів

окупаційної влади.

Окрім того, УВО вела розгалужену й добре розвинену розвідку на

терені усієї Польщі. На думку польського генерального штабу, тогочасна

розвідкова сітка УВО була найбільшою та найкраще організованою в Європі.

16

Польська влада своєю політику терору лише сприяла наростанню визвольної

боротьби. Державна поліція та контррозвідка здійснювали систематичні

арешти членів УВО, на деякий час паралізуючи її роботу.

Українська військова організація спочатку підпорядковувалася уряду

ЗУНР, але згодом, із посиленням у останньому радянофільських тенденцій,

вийшла з-під його контролю. Прихильники Є. Коновальця створили гурток

“Молода Галичина”, який послідовно відстоював ідею Української

Самостійної Соборної Держави. Визрівав конфлікт між українськими

політиками та військовими. Уряд ЗУНР намагався повністю підпорядкувати

собі Є. Коновальця та очолювану ним УВО, а той прагнув зберегти свободу

дій у протистоянні з польським окупаційним режимом. Зрештою їхні шляхи

розійшлися. Уряд ЗУНР поступово втрачав свій вплив у Галичині, на відміну

від Української військової організації14

.

Широка мережа підпільних організацій у Галичині й за її межами, а

також антиукраїнська політика польської влади в умовах економічної кризи

створювали ситуацію, коли антиурядові заворушення відбувалися

перманентно. Першим справді масовим стало народне повстання на

Гуцульщині у квітні 1920 р. Біля 600 українських селян розгромили

поліцейський загін в с. Зелена, гарнізон жандармерії в Жаб’ї (зараз

Верховина). Для придушення повстання було залучено регулярні війська,

жандармерію та поліцію, т. зв. доразові суди у Косівському, Коломийському,

Печеніжинському, Снятинському та Городенківському повітах. Десятки

учасників повстання було заарештовано. Польська поліція та військові

підрозділи палили селянські двори, реквізували худобу. Слідство

стверджувало, що організатором повстання була українська інтелігенція (док.

№ 14).

Одним із результатів діяльності української еміграції в Чехословаччині

й проявом визвольної боротьби українців Прикарпаття стало повстання селян

Сколівського та Долинського повітів Станіславівського воєводства.

21 серпня 1920 р. повсталі роззброїли польський військовий підрозділ у

Опорці, захопили казарми. На допомогу селянам, очолюваним Іваном

Дем’яном, прибув із Чехословаччини загін колишніх вояків УГА під

керівництвом Федора Бекеша. Повсталі захопили низку сіл, оголосили набір

добровольців до своєї “армії”. В ніч з 22 на 23 серпня повсталі напали на обоз

караульної роти у Славську й розігнали її. Вони озброїлися гвинтівками та

кулеметами і дійшли до Тухлі, де їх зупинив польський бронепоїзд. У

результаті поразок у наступних боях повстання було придушене (док.

№№ 29, 31).

Ліквідація вогнищ спротиву польській владі супроводжувался

зміцненням позицій Другої Речі Посполитої на міжнародній арені,

підписанням радянсько-польського мирного договору в Ризі 18 березня

1921 р. Польські правлячі кола намагалися довести західноєвропейській

спільноті свої права на Галичину та Волинь. З цією метою на 14

Кугутяк М. В. Українська націонал-демократія (1918 – 1939). Т. 1. – Київ – Івано-Франківськ: Нова Зоря,

2004. – С. 211.

17

західноукраїнських землях було заплановано 4 жовтня 1921 р. провести

загальний перепис населення. Паралельно відбувався призов українських

юнаків Галичини до польської армії.

У відповідь українська громадськість краю весною – влітку 1921 р.

розгорнула активну діяльність. Українські політичні партії та організації в

краї досить швидко реорганізувалися, відновили свою територіальну мережу,

проводили агітаційну кампанію серед українського населення, закликаючи

його бойкотувати перепис, протестувати проти призову до польського

війська, бойкотувати діяльність воєводських та повітових органів влади

(док. №№ 54 – 55, 68). Особливу підтримку українців Прикарпаття отримали

заклики припинити польську колонізацію, аграрне осадництво краю (док.

№ 87).

3 – 4 червня 1921 р. у Львові відбувся Міжпартійний з’їзд, на якому з

ініціативи УНТП було схвалено ідею згуртування національно-

державницьких сил краю в боротьбі за незалежність галицької держави в

єдиний національний фронт, який очолив би боротьбу проти польської

окупації, за відновлення західноукраїнської державності.

Водночас чимала група провідних діячів УНТП дотримувалася думки

про можливість нормалізації польсько-українських відносин шляхом

створення національно-територіальної автономії українських земель у складі

Польщі, покращення соціально-економічного та національно-культурного

становища українського народу (док. №№ 49 – 50). Прихильники

нормалізації вважали, що Галичина, опинившись у складі Польщі, має

підтримати політичні домагання українців Волині, Холмщини, Полісся та

Підляшшя, які ще 6 червня 1920 р. висунули вимогу автономії всіх

західноукраїнських земель. Домагання автономії розглядалося як етап до

соборної незалежної української держави. За нових реалій ця концепція не

мала перспектив, оскільки жодне з польських правлячих політичних

угрупувань не визнавало етнічно-політичної окремішності українських

земель. Зрештою прибічники польсько-українського порозуміння до березня

1923 р. офіційно дотримувалися концепції боротьби за державну

незалежність Галичини.

Активізувала свою діяльність улітку 1921 р. й Українська військова

організація. Її члени влаштовували