www.svichado.com№5 травень 2015

тема номера:тема номера:

Я Я –– МАМА. МАМА. ЗРЕАЛІЗОВАНАЗРЕАЛІЗОВАНА

Вартість передплати журналу “Кана” на 2015 ріквключно з поштовими витратами

1 міс.

16,18 грн

6 міс.

94,23 грн

Вартість журналу “Кана” у передплаті —

незмінна!

Зверніть увагу, що передплату на майбутній місяць можна оформити до 15 числа місяця поточного в будь-якому відділенні поштового зв’язку.

3 міс.

47,94 грн

16,18 грн

на один місяць

Передплатити журнал можна з будь-якого місяця!

У передплаті — дешевше!

3ТРАВЕНЬ 2015 КАНА

g`opnxrJln dn j`mh

Від імені редакції

Травень – це таки традиційно “мамин місяць”, тому “мамина” тема так і напросилася в гості до “Кани”. Ми вирішили не бо-ротися з традицією та розкрити у статтях один із аспектів ма-теринства. Пропонуємо Вам тему про зреалізованість жінок, які є мамами. Почуваються вони зреалізованими чи ні, заважає

в реалізації материнство чи допомагає, чи є, накінець, материнство ре-алізацією жінки? Звісно, на кількох сторінках неможливо розкрити весь спектр проблем. Але нашою ціллю є, найперше, спонукати Вас до заду-ми над темою, до дискусії у Ваших сім’ях. Гадаю, що розповіді мамів, які погодилися дати короткі свідчення, допоможуть Вам подивитися на свої проблеми у новому світлі. Розмова з психотерапевтом – покаже хоч якісь шляхи виходу зі щоденних материнських криз. А інтерв’ю з отцем Якубом, яке, особисто для мене, є найціннішою статтею теми номера, розкаже про відкривання нашого щоденного покликання. Раджу уважно прочитати всім, як мамам, так і татам, а також тим, які ними не є, кожно-му буде корисно.

Мамину тему продовжуємо також у рубриці “Людина”, де знайомимо Вас із постаттю жінки, яка вже відійшла у вічність, але залишила тут на землі безцінний спадок із світлих і добрих спогадів своїх вихованців. Ця розповідь – про жінку, яка біологічно не була матір’ю, але все ж таки покликання до материнства виконала бездоганно. Вона просто відкрила і реалізувала своє щоденне покликання...

Бо що врешті робить нас щасливими? Саме те просте відкривання свого щоденного покликання. І приймання його. І глибоке переконання, що є Хтось, хто допомагає долати труднощі, перевищувати свої немочі, невдачі тощо. Що є Хтось, хто найбільше на світі прагне, щоб ми були щасливими – щасливими мамами, дружинами, щасливими татами, чо-ловіками. Просто щасливими у своїх сім’ях. Чого Вам і собі бажаю.

Це журнал для ВАС і про ВАС!Запрошуємо до “КАНИ”!

P.S. А ось, як про велич материнства сказав у 2013 році папа Фран-циск: “Багато речей можуть змінюватися і змінилися в культурній та со-ціальній еволюції, але фактом залишається те, що жінка зачинає, носить в утробі й народжує дітей чоловіка. Це не тільки біологічна даність, але вона несе за собою багатство наслідків, як для самої жінки, способу її існування, так і для її стосунків, способу ставлення до людського життя і життя взагалі. Закликаючи жінку до материнства, Бог особливим чи-ном довірив їй людину”.

4 КАНА ТРАВЕНЬ 2015

bId b`q dn m`q

4 КАНА ТРАВЕНЬ 2015

Чекаємо на ВАШI листи!Автори найцікавіших отримають подарунки – книжки видавництва “Свічадо”.

Адреса для листування: Журнал “Кана”, а/с 808, м. Львів, 79008Електронна адреса: kana@svichado.com

“Кана” – журнал для ВАС і про ВАС!

Автори листів, надрукованих

у цьому номері, отримують

подарунок – книжку “Чому

нам важко повірити в Бога”

Олександра Меня.

ХОЧУ ПОБАЖАТИ ВАМ ПРОЦВІТАННЯ

Читаю “Кану” з першого випуску, не пропуска-ючи жодного номера. От тільки березневий випуск не вдалося придбати, поки зібралася

у кіоск – там залишилося лише “Зернятко”. Купи-ла його дітям і так мені трохи шкода, що пропустила номер. Гроші, які відклала на журнал, витратила на печериці – думаю, зроблю підливку. Так я за ті печериці і забула – вони трохи почорніли, але їх вдалося врятувати і підливка все-таки була.

Потім отримала лист від “Кани” – і дуже вті-шилася, бо журнал уже став частиною життя. Дуже приємно було отримати подарунок від улюбленого журналу. Дякую!

Придбала номер за квітень 2015 – одразу в очі потрапив заклик на останній сторінці про допомогу. Тримаю в руках “Кану” і пальцями від-чуваю, що вона “схудла”...

Шановна редакціє, у цей нелегкий для всіх нас час, коли ми більше дбаємо про матеріальне, з острахом думаємо, що будемо їсти завтра і за що будемо жити, хочу побажати Вам процвітання. Щоб люди щораз більше розуміли, що не хлібом єдиним, щоб не псувалися печериці, а нато-мість? щоб було у Ваших видань щораз більше читачів. Нехай “Кана” набере втрачені сторін-ки і радує нас своєю присутністю завжди!

З повагою, Марта Савчук, м. Львів

Хочу поділитися чудом зі свого життя з чита-чами “Кани”. Наша родина з задоволенням читає ваш журнал, а пишу вперше!!!

Одного теплого липневого вечора я поїхала до колежанки. Спацеруючи з нею і її синочками, розмовляємо про все на світі. Дзвонить мій телефон, чоловік питає де я, бо донечка вдарилася і розсікла брову, а в поліклініці сказали їхати в лікарню на Орлика, щоб зашивати... В мене все стерпло все-редині. Тільки два тижні минуло, як загоїлася рана на голові (донька впала і розсікла шкіру), і весь цей час ми по 150 разів на день просили до-нечку бути обережною. Я усвідомила, що мої діти не вміють просто ходити по хаті, а лише ганяти. Їду в маршрутці, сльози течуть, відсилаю дру-зям смс-ки, щоб помолилися за донечку...

Вийшла на зупинці, чекаю чоловіка, дощик накрапає... Питаю водія, який спаковує закупи в багажник машини, як зайти до лікарні... Наважуюся

попросити того пана, чи не підвіз би нас. Водій радо погодився. У приймальній лікар просить мене зняти пов’язку з дитини. Руки трусяться, а як побачила рану, то перша думка, що як порвати так одяг, то треба “латку” давати... Прошу лікаря: “Будь ласка, це дівчинка, може вдасться не зашивати”. – “Пані, ваша дитина ще досить мала, вона не дасть мені достат-ньо часу, щоб без швів зчепити пластирем”. – “Лікарю, будь ласка, я знаю, вона не дасть, але Бог вам допоможе. Зараз за нас моляться багато лю-дей і я вірю, що Бог поможе”. – “Пані, все розумію, але це не міняє ситуацію з віком вашої дитини”.

Йдемо до ліфта попри капличку, лікар хреститься, це дає мені надію, що може спробує без швів. Назус-тріч іде ще один хірург, біля перев’язочної ще один. Три хірурги, думаю, зможуть дати раду з однією дитиною, і моя надія зміцнюється. В перев’язочну нас не пускають, стоїмо з чоловіком під дверима, три-маємося за руки, безперервно молимося вголос 90 псалом. Люди, які проходили коридором здивова-но оглядалися на нас, але мені було байдуже. Наре-шті двері відчинилися, і я побачила свою мацьо-пу, пів лиця якої було заліплене лейкопластиром. “Господи – це чудо, це чудо”. Лікар пояснює, що якщо пов’язка протримається добу, то рана стяг-неться, а як дитина зірве, тоді доведеться зашивати і варіантів не буде. Того вечора всі мої друзі стали ще ближчими для мене, бо просила їх про молитву. Хочу ще раз подякувати всім, хто в ті дні молився за нас. Для мене це потрійне чудо, бо Бог зберіг життя, зір моєї дитини, і брова загоїлася без швів.

Я вірю, що це чудо було б неможливим без спільної молитви, яка в найкоротший час дійшла до Бога. Він послав нам водія, аж трьох хірургів, допоміг лікарям у перев’язочній. Господи, дякую Тобі, Ти найкращий!!!

Бажаю всім багато приємних несподіванок і посмішок щодня!!!

З повагою, Анничка Федунь, м. Львів

5ТРАВЕНЬ 2015 КАНА

r mnlepI

38fhŠŠ“ 0epjbh

6

Šel` mnlep` 12

28

5630

48ondnpnfP

dn pndhmh m` cnqŠhmr

k~dhm`

drunbmP pe0eoŠh m` yndem|

j`gj` dk“ dnpnqkhu

РОМАН ТА ОЛЯ ЗІЛІНКО

Ми намагаємося бути всюди разом. У НАС І СПІЛЬНІ ДРУЗІ, І ВІДПОЧИНОК, І ПОДОРОЖІ. ГОТУЄМО ТЕЖ РАЗОМ – ЧИ ТО ЛЬВІВСЬКИЙ ПИРІГ ІЗ ГРЕЧКОЮ, ЧИ ПІЦУ. Дівчатка чис-тять цибулю, ковбаску, а ми місимо тісто. Намагаємося жити так, як добре. ПРОСТО МИ Є СОБОЮ, НЕ ЗВЕРТАЮЧИ УВА-ГУ НА ТЕ, ЩО ХТОСЬ ТАМ ДУМАЄ ЧИ КАЖЕ ПРО НАС.

Я – МАМА. ЗРЕАЛІЗОВАНАЧи важливо, щоб мама задумува-лася над запитанням: що ще від мене хоче Бог, окрім опіки над дітьми? ЧИ МАМА МАЄ ПРАВО МРІЯТИ? КИМ БУТИ – МАМОЮ, ДРУЖИНОЮ ЧИ ДОБРИМ ФА-ХІВЦЕМ У ПЕВНІЙ ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЛЯНЦІ? А можливо, і те, й інше? ПРО ТЕ, ЯКА ЦЕ – ЗРЕАЛІЗОВАНА ЖІНКА, РОЗМОВЛЯЄМО ЗІ СВЯ-ЩЕНИКОМ, ПСИХОЛОГОМ ТА, ЗВІСНО, З МАМАМИ.

ЯК ДОБРЕ ПРОЖИВАТИ ДЕНЬЩоб добре прожити день, тре-ба його починати з молитви. БО ВРАНІШНЯ МОЛИТВА – ЦЕ ВИ-БІР НАПРЯМКУ ДНЯ, ЦЕ РІШЕН-НЯ ХОДИТИ В ДОБРІ, В СВІТЛІ, ЦЕ ПРИЙНЯТТЯ СИЛИ БОЖОЇ, БЛАГОДАТІ НА ЦЕЙ ДЕНЬ. Як нам молитись? Як сказала Мати Тере-за, щоб навчитися молитися, по-трібно молитися.

І ЗА МАМУ, І ЗА ТАТАХто знає, як назвати жінку, котра, не маючи власних дітей, стала мамою десяткам знедолених сиріт? Котра не тільки виконувала службові обов’язки, але й створила справж-ній дім, до якого і зараз линуть дорослі вихованці? ПРО ЛАРИСУ СКЛЯРСЬКУ, КЕРІВНИКА ДИТБУ-ДИНКУ “ВИШЕНЬКА” у селі Жов-танці на Львівщині, розповідають ті, кого вона встигла огорнути своєю любов’ю.

БОГ МАЄ ДО КОЖНОГО СВІЙ ПІДХІДНавчання у Школі євангелізації св. ап. Андрія, яка діє в Україні вже сім років, починається з мо-менту зустрічі з Христом. ПРО ШКОЛУ ТА ОСОБЛИВІСТЬ НАВ-ЧАННЯ В НІЙ РОЗМОВЛЯЄМО З ІЄРОМОНАХОМ ТЕОДОРОМ ПИЛЯВСЬКИМ, ЧСВВ, КЕРІВНИ-КОМ І ЗАСНОВНИКОМ ЦІЄЇ ШКОЛИ В УКРАЇНІ.

ЄРУСАЛИМ – КАМ’ЯНИЙ АЙСБЕРГПоверхнево може здатися, що Єрусалим – це такий оазис толе-рантності й демократії, де кожен молиться до свого бога, коли хоче і як хоче. АЛЕ НАСПРАВДІ ІНКО-ЛИ ДОСТАТНЬО ДРІБНОЇ ІСКРИ, ЩОБ СПРАВА ДІЙШЛА ДО КРО-ВОПРОЛИТТЯ. У ЄРУСАЛИМІ Є БАГАТО НАДЗВИЧАЙНИХ РЕ-ЧЕЙ, АЛЕ ТАКОГО ПРОСТОГО, ЯК СТАЛОГО МИРУ, НЕМАЄ.

ЧАРІВНИЙ ПЕНЗЛИК“Якби хтось сказав Маркові, що таке буває, він би не повірив. І ніх-то би не повірив. ХІБА МОЖЕ БУТИ ТАКИЙ ПЕНЗЛИК, ЩО КОЛИ НИМ ЩОСЬ НАМАЛЮЄШ, ВОНО СТАЄ СПРАВЖНІМ? У казках, звісно, може. У казках буває, що завгод-но: чоботи-скороходи й чарівна лампа”. ЧИТАЙТЕ НОВУ КАЗКУ ДЗВІНКИ МАТІЯШ.

12 КАНА ТРАВЕНЬ 2015

ß – ÌÀÌÀ. ÇÐÅÀ˲ÇÎÂÀÍÀŠel` mnlep`

фо

то:

Юля

Чва

ньк

ова

До чого покликана жінка? Вийти заміж і народити дітей? Бути мамою, дружиною чи добрим фахівцем у певній професійній ділянці? А можливо, і те, й інше? Як покликання жінки сприймати з християнського погляду? Про це говоримо з о. Якубом Гонцяжом, настоятелем монастиря Ордену домініканців Римо-Католицької Церкви у Львові.

Уявімо собі жінку, яка вийшла заміж, народи-ла одну дитину, другу, третю. Материнство приносить їй задоволення, але в певний мо-

мент вона відчуває себе незреалізованою. Бо зай-малася тільки сім’єю, але не розвивала свої сфери зацікавлень, навіть не задумувалася про те. Як бути у такій ситуації?

– Мені здається, що я не зустрічав такої жінки, яка б народила троє дітей, виховувала їх, їй це при-носило задоволення, але, в результаті, за якийсь час вона відчула себе незреалізованою. За умови, що вона присвячувала себе сім’ї з любов’ю. Думаю, у такої жінки взагалі не виникає питання, зреалізо-вана вона чи ні.

– А що означає: присвячувала себе сім’ї з лю-бов’ю?

– Це означає давати свободу собі і, відповідно, ін-шим. Вміти любити інших і себе, тобто опікуватися сім’єю, але також собою, мати час на особисту мо-литву, на відпочинок, на справи, які люблю.

Відчуття незреалізованості може виникнути тоді, коли жінка жертвувала собою, але в цій жертві не було любові. Наприклад, займалася лише дітьми, присвяти-ла їм усю себе, бо це давало їй відчуття потрібності. Тобто жінка свою цінність, гідність, переконання, що її життя має сенс, намагалася збудувати на такій жертовності. А потім, у кризовий для подружжя час, – наприклад, коли покинув чоловік – цій жінці здаєть-ся, що вона змарнувала своє життя, що нікому не потрібна і що взагалі жила чужим життям, а не своїм.

– Чи краще у такому випадку присвятити себе професійній діяльності?

– Ні, просто на місці дітей опиниться робота. Я знаю жінок, які не мали часу для того, щоб народи-ти дітей, бо важливішою для них була робота або, скажімо, служіння в церковній спільноті, навчання в університеті... Вони хотіли, реалізовуючись че-рез працю, діла, підвищити свою самооцінку, само-

ствердитися. Але добре виконана робота не визначає цінність та гідність людини.

– А що визначає?– Для християн відповідь на це запитання поля-

гає в тому, що Бог захотів існування кожного з нас. Його любов є гарантом нашої цінності і джерелом на-шої гідності. Бог захотів мене створити і тому я знаю, що моє життя має вартість. Тому в своїх ділах і сто-сунках з іншими не шукаю відповіді на запитання “чи я цінний?”.

– У такому випадку навіщо себе реалізовувати? Я і так цінний для Бога, то можна не змушувати себе ще до якоїсь роботи...

– Так, але тоді людина буде нещаслива. Бо кожен, хто досвідчив у своєму житті Божу любов, пізнав Бога як Творця, переживає і те, що Бог запрошує кожного з нас бути творцями свого життя, середовища, в якому перебуваємо. Не можна забувати євангельську притчу про таланти. У ній розповідається про пана, який дає своїм слугам таланти – комусь 10, комусь 5, комусь один. Завдання кожного – використати отримані та-ланти якнайкраще, помножити їх. Тобто Бог дає нам здібності для того, щоб ми могли максимально твор-чо пережити своє життя. Це означає, що недостатньо досвідчити Божу любов і байдикувати, бо Бог мене і таким любить. Це запрошення до того, щоб бути максимально творчим, креативним, як Бог, і бути в тому на Нього подібним.

– Тобто йдеться про виконання певного завдан-ня, яке нам дав Бог?

– Наскільки я розумію Святе Письмо, там немає жодного місця, де би йшлося про самореалізацію.

Розмовляла Іванка Рудакевич

НАСКІЛЬКИ Я РОЗУМІЮ СВЯТЕ ПИСЬМО, ТАМ НЕМАЄ ЖОДНОГО МІСЦЯ, ДЕ БИ ЙШЛОСЯ ПРО САМОРЕАЛІЗАЦІЮ

13ТРАВЕНЬ 2015 КАНА

ß – ÌÀÌÀ. ÇÐÅÀ˲ÇÎÂÀÍÀ

Ми запрошені до того, щоб прожити своє життя так, як Бог цього хоче, тобто розпізнати Його волю у на-шому житті. І, скажімо, додатком до того буде від-чуття щастя, зреалізованості, що я в повноті прожив своє життя. Але це відчуття – не ціль. Ціль у тому, щоб іти за тим, що для мене приготував Господь.

Звичайно, може здаватися, що є велика напруга між тим, чого Бог хоче для нас, і нашими мріями. Ча-сом люди думають, що Бог хоче зруйнувати всі наші

бажання, що Він не хоче для нас чогось доброго. Насправді все навпаки. В Єван-гелії Ісус каже, що хоче, щоб ми жили в повноті. Не частковим життям, не тільки мірою наших людських бажань, які, нам здається, добрі для нас. Людина може бути в повноті щасливою, цілісною, коли робитиме те, до чого Бог її покликав. Бо Він бажає нам щастя, добра і краще знає, в який спосіб цього досягнути.

– Чи важливо, щоб мама задумува-лася над запитанням: що ще від мене хоче Бог, окрім опіки над дітьми?

– Дуже важливо. Загалом запитання “що для мене хоче Бог сьогодні?”, мені здається, базове для кожного християни-на на щодень.

– Чого хоче для мене чи від мене?– Те, чого Бог хоче від мене, буде для

мене. Тобто можна запитувати Бога: який талант даєш мені сьогодні, щоб я його помножив? Тобто не яке страждання, а який талант. І це може бути щось дуже просте. Прибрати дім, зготувати обід, ку-пити продукти – це може бути моє по-кликання на сьогодні.

Варто сказати, що Бог ніколи не дає якогось завдання людині, не даючи од-ночасно всіх потрібних талантів для того, щоб успішного його виконати. Наприклад, жінка народжує дитину, вони з чоловіком повинні виховувати її. І Бог дає обом под-ругам усі таланти, необхідні для того, щоб добре виконати це завдання. Ми дуже часто не свідомі того і нам здається, що тільки ми самі маємо щось зробити. На-справді кожен може розпізнати свої здіб-ності, які отримав від Бога, і використати

або не використати їх. Це залежить від людини.

– А якщо жінка ніколи не задумувалася про те, які має таланти?

– То сісти і почати бути зі собою. Тобто відважи-тися мріяти. Якщо ця жінка востаннє мріяла в глибо-кому дитинстві, то їй спочатку може бути складно. Наша здібність до мріяння – це дар від Бога. Через це Він кличе нас до діяльності, до творчості.

30 КАНА ТРАВЕНЬ 2015

k~dhm` ÏÎÑÒÀÒI

фо

то:

з с

іме

йн

ого

ар

хіву

Скл

ярс

ьки

х

Розмовляла Наталія Рибак

Хто знає, як назвати жінку, котра, не маючи власних дітей, стала мамою десяткам знедолених сиріт? Котра, перебуваючи на посаді директора дитячого будинку, не тільки виконувала службові обов’язки, але й створила справжній дім, до якого і зараз линуть дорослі вихованці? Лариса Іванівна Склярська, багаторічний керівник дитбудинку “Вишенька” у селі Жовтанці на Львівщині, вже не розповість нам сьогодні про себе. За неї це зроблять ті, кого вона встигла огорнути своєю безмежною любов’ю.

Питаєте, чи була нам Лариса Іванівна мамою? Та вона нам була і за маму, і за тата, і за

вчительку, і за всіх! – каже бойова білявка Люба. У неї вже своїх троє, але вона ніколи не забуде, як то – бути сиротою. Зрештою, в усіх, хто зібрався на дев’ятий день по смер-ті своєї наставниці, щоб пом’янути її добрим словом, долі нелегкі, а то й трагічні. Хтось втратив батьків, але більшість – так звані соціальні сироти, державні діти, які вияви-лися непотрібними для своїх рід-них. І потрапили ці діти у заклад зі сумною назвою “сиротинець”. І жили б вони змалечку, як у казар-мі: ніби не голодні, вбрані-взуті, але не люблені. Але їм Бог послав другу маму – Ларису Іванівну.

ВДОМА, У “ВИШЕНЬЦІ”

В ЖОВТАНЦЯХ

Вихованці Лариси Іванівни зга-дують: “Двері її кабінету завжди були відчинені. Ми могли до неї, як до мами, підійти у будь-який момент. Сідали хто на крісла, хто на підлогу. Розказували, як минув день, що було в школі” (діти жили у “Вишеньці”, а вчилися у сільській школі – ред.).

– В її кабінеті завжди крутили-ся діти, вона їх не проганяла. Ко-

жен за чимось забігав – як до ма-ми вдома, – зізнається Ірина Про-цик, яка зростала у “Вишеньці”.

– Вона нас дуже любила, кож-ного зокрема, але й сварила, як бу-ло за що, – підхоплює її товариш-ка. – Пригадую, як ми раз згур-тувалися класом і втекли з уроку фізкультури. Ой, влетіло нам тоді! Ми могли їй розповідати свої ди-тячі таємниці. Лариса Іванівна наставляла дівчат, як мама, за-стерігала, щоб не робили дурниць. Вміла берегти дівочі секрети. Зна-ла і довго пам’ятала всі наші істо-рії кохання.

Ще ми любили бігати до Лари-си Іванівни на перервах у школі. Вона з роботи йшла попри мага-зин і купувала морозиво. То ми як забігали, завжди мали морозиво! Зі всіх свят і спонсорських пода-рунків відкладала цукерки, щоб мати чим нас почастувати. В неї в шухляді все було щось смач-

неньке. Якось мене покарали, вже не пам’ятаю причини, але покара-ли тим, що позбавили солодкого. А тут якраз приїхала одна з бла-годійників, пані Мар’яна Хіта, і привезла цукерки. То мені Лари-са Іванівна при всіх не дала, сказа-ла: “Ти не заслужила, ти покарана”. А потім, як усі розійшлися, закли-кала до себе і пригостила.

Вона старалася нас згуртува-ти, щоби ми і в майбутньому були дружними і підтримували одне одного в житті. Як билися чи сва-рилися, то вчила, що ми всі – ро-дина і не повинні так робити. Раз ми побилися з М., то за кару вона нам сказала поприбирати разом територію. А як ми могли це зро-бити, якби не розмовляли між собою? Отак і помирилися.

Я спостерігала за дівчатами і зауважила, що вони справді поводяться, ніби сестри. Навіть позаплітали коси одна одній. А живою ілюстрацією тої ро-динної близькості були на нашій зустрічі Наталя і Маркіян – мо-лоде подружжя, що аж світилося щастям, обидвоє – вихованці “Вишеньки”.

– На свій день народження, на храмовий празник і на всі свята

“МИ ХОДИЛИ ПО СЕЛУ КОЛЯДУВАТИ. ВОНА НАС ВІДПУСКАЛА, НЕ БОЯЛАСЯ. ВЧИЛА ЖИТИ СЕРЕД ЛЮДЕЙ”

31ТРАВЕНЬ 2015 КАНА

ËÀÐÈÑÀ ÑÊËßÐÑÜÊÀ

Лариса Іванівна з чоловіком при-ймали гостей у два-три заходи: спершу родина, а потім “її” діти. “Часто бувало так, що ледве в хаті поміщалися”, – розповідають дів-чата з “Вишеньки”. Навіть на ос-танній день народження улюбле-ної виховательки в її невеликому будиночку було тісно, хоч госпо-диня вже серйозно хворіла.

З гостини верталися теж, як від рідних батьків: “Завжди дава-ла нам картоплю, яйця, закрутки. Ми відмовлялися, але Лариса Іванівна все одно не відпускала нас із порожніми руками”.

Із легкої руки пані Лариси у Жовтанцях з’явився перший ди-тячий будинок сімейного типу.

Родина Проциків узяла на вихо-вання десятьох дітей, маючи своїх власних.

– Вона дозволяла нам забирати дітей у сім’ю на вихідні і свята, хоч ми ще не мали дозволів, – каже Ірина Процик. – Першого разу ми взяли трьох найвредніших хлопців, братів 11, 13 і 15 років, бо наші

38 КАНА ТРАВЕНЬ 2015

fhŠŠ“ 0epjbh

Розмовляли Наталя Юрах, Іванка Рудакевич

“Радістю Євангелія наповнюється серце й усе життя кожного, хто зустрічає Ісуса”. Так пише у своєму апостольському повчанні “Радість Євангелія” Папа Франциск. Власне, з моменту зустрічі з Христом починається навчання у Школі євангелізації св. ап. Андрія, яка діє в Україні вже сім років. Про Школу та особливість навчання в ній розмовляємо з ієромонахом Теодором Пилявським, ЧСВВ, керівником і засновником цієї Школи в Україні.

Отче, як Ви дізналися про Школу євангелізації святого апостола Андрія?

– Після того як я був висвячений на свя-щеника, то служив на різних парафіях. А на одній, у Золочеві, протягом чотирьох років катехизував подружні пари. Проводив із ними багато занять, ви-користовував під час лекцій різні інтерактивні ме-тоди. Я пояснював правди віри, але потім бачив, що люди сприймали їх на розумовому рівні, а катехизація суттєво не міняла їхнього духовного життя. Браку-вало якогось фундаменту, але я не знав, чого саме.

Згодом я поїхав на навчання до Риму, у Папський Пасторальний Інститут Redemptor Hominis. Там пот-рапив на катехизи відомого проповідника та душпас-тиря о. Фабіо Розіні. Вони вражали біблійним напов-ненням – отець використовував різні інтерактивні методи, щоб донести Слово до людей. Але також йо-

го науки було побудовано на діленні власним досві-дом віри. Люди під час тих проповідей і плакали, і сміялися. Слухаючи священика, я відчув потребу нового способу проповідування Слова Божого. Якраз у цей час в інтернеті натрапив на інформацію про міжнародну Школу євангелізації святого Андрія. Її заснував бібліст, проповідник Хосе Прадо Флорес 1980 року у Мексиці. Школа діє в понад 60-ти краї-нах. Я зацікавився нею.

– Що саме Вас у ній зацікавило?– Як тільки побачив план і тематику курсів, я був

здивований, що в папських університетах, семінаріях не викладають тих навчань, що є в програмі Школи. Скажімо, не навчають, що таке керигма (проповіду-вання про особу Ісуса Христа, Його воплочення, жит-тя, воскресіння, роз’яснення трьох Його основних

Під час лекції засновника міжнародної Школи св. ап. Андрія Хосе Прадо Флореса (вцентрі) у Брюховичах, 2010 рік

39ТРАВЕНЬ 2015 КАНА

ØÊÎËÀ ªÂÀÍÃÅ˲ÇÀÖ²¯ ÑÂ. ÀÏ. ÀÍÄвß

фо

то:

з ар

хіву

ШЄ

СА

титулів: Месії, Господа і Спасителя), яке вона має для нас значення і як її проповідувати. Ми також не вчи-ли, що означає бути учнем Христа, як сьогодні ефек-тивно і в силі Святого Духа доносити Слово Боже людям. Навчання в інституті давало розуміння хрис-тиянства, але більше на інтелектуальному рівні. Бра-кувало глибшого особистого пережиття віри і прак-тичного способу, як її ефективно проповідувати.

Я хотів потрапити на перший курс Школи св. Ан-дрія, який мав відбутися в Італії. Але моє навчання в Римі вже закінчувалося і мені це не вдалося. Коли повернувся в Україну, почав викладати пасторальне богослов’я у Василіянському інституті філософсько-богословських студій, що в Брюховичах, біля Львова. Зрозумів, що потрібно подати студентам спосіб прак-тичного ефективного проповідування того, чого вони навчилися під час студій, так, щоб це оживляло віру людей, яким вони будуть проповідувати. Тому в мене виникла ідея запросити в інститут проповідників із міжнародної Школи, щоб вони провели для нас курс євангелізації.

– Ви це робили трохи наосліп, адже не знали, з ким маєте справу... Не боялися?

– Коли я вчився в Римі, то краще пізнав Католицьку Церкву, спілкувався з людьми з різних культур та тра-дицій і тому не мав остраху, бо знав, що це католицька

школа євангелізації. Я зателефонував до засновника Школи Хосе Прадо Флореса, який, до слова, є миря-нином. Він 2009-го року скерував до нас проповідни-ка з Мексики – Карлоса Арґуельйо, також мирянина. Коли ми афішували приїзд Карлоса, то з’явилося пос-лухати гостя багато охочих: мирян, священиків, бого-посвячених осіб з інших згромаджень. Я зрозумів, що духовного оживлення в нас потребує багато людей.

Навчання в Школі поділено на етапи, і Карлос про-повідував нам перші два курси першого етапу. Колись він був атеїстом, хотів у Мексиці будувати комуніс-тичний лад, але потім навернувся, вступив у Школу св. Андрія, здобув богословську освіту. Карлос – чо-ловік, який має великий дар любові, а там, де є лю-бов, немає страху. Проповідник розповідав про свій життєвий досвід, свідчив про навернення до віри. Про це книжки можна писати. Після приїзду Карлоса до Львова виникла ідея заснувати таку Школу в Україні.

Я ПОЯСНЮВАВ ПРАВДИ ВІРИ, АЛЕ ПОТІМ БАЧИВ, ЩО ЛЮДИ СПРИЙМАЛИ ЇХ НА РОЗУМОВОМУ РІВНІ, А КАТЕХИЗАЦІЯ СУТТЄВО НЕ МІНЯЛА ЇХНЬОГО ДУХОВНОГО ЖИТТЯ

У навчанні Школи активно використовують інтерактивні методи подачі інформації. Наприклад, у такий спосіб представляють один із курсів

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЖУРНАЛ ДЛЯ РОДИНИ

Число 5 (29) 2015Засновник та видавець: ТзОВ “Видавництво “Свічадо”

Свідоцтво про реєстрацію: КВ № 18334-7134Р від 16.08.11р.

Передплатний індекс 6 8 7 4 7Редакція: Анна Пецюх (головний редактор), Іванка Рудакевич, Олена Мацьків, Оксана Антонів, Христина Дорожовець, Ярина Зискан (дизайн та верс-тка), Ірина Мартин (літредактор), Світлана Бабинська (промоція).

Обкладинка: Юля Чванькова (фото)

Графічний проект журналу: Олеся Оринчин

© Кана, 2015Надіслані матеріали не рецензу-ються і назад не повертаються. Редакція залишає за собою право редагування та скорочення текстів.При передруку матеріалів посилан-ня на журнал “Кана” обов’язкове.Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Віддруковано у ТОВ “Ріджи”, м. Київ, вул. Старокиївська, 26-а

Адреса редакції:Видавництво “Свічадо”,журнал “Кана”, вул. Винниченка, 22,м. Львів, 79008Тел./факс: (032) 240-35-08, (032) 244-57-44е-mail: kana@svichado.comurl: www.svichado.comДля листів:“Кана”,а/с 808, м. Львів, 79008

www.facebook.com/zhurnal.Kana

www.vk.com/id189841608

ДОРОГІ ЧИТАЧІ!ДОРОГІ ЧИТАЧІ!Долучайтеся до місії поширення християнських цінностейДолучайтеся до місії поширення християнських цінностей

через наші журнали!через наші журнали!