МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

ЛИСТОПАД 2015

Київ-2015

2

УДК 355.4 (477)“2015”

ББК 68.4(Укр)

У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру

гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Листопад 2015 /

За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України,

2015. – 38 с.

УДК 355.4

(477)“2015”

ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою

поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування

українських військовиків. Календар містить інформацію про події військової

історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших

сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних

проблем Збройних Сил України, 2015.

3

ЛЛ ИИ СС ТТ ОО ПП АА ДД

3 ЛИСТОПАДА*

День ракетних військ і артилерії. Встановлений Указом Президента

України Л.Д. Кучми № 1215/97 від 31 жовтня 1997 року “ураховуючи

важливу роль ракетних військ і артилерії у зміцненні обороноздатності

держави”.

Дата свята присвячена початку операції зі звільнення Києва

радянськими військами під час Другої світової війни. 3 листопада 1943 року

радянська артилерія під час битві за Дніпро в складних умовах забезпечила

прорив сильно укріпленої оборони німців північніше Києва (з Лютізького

плацдарму). Особливостями бойових дій артилерії в цій операції було:

приховане перегрупування основної кількості артилерії з Букринського та

Лютізький плацдарм, велика щільність артилерії, значний відсоток викриття

об’єктів противника артилерійською та повітряною розвідками, якісне

планування артилерійського вогню. Вперше було застосовано нетиповий для

радянських військ у роки війни спосіб артилерійської підтримки атаки –

одночасний артилерійський вогонь по декількох рубежах з їх поступовим

переміщенням в глибину. Вогонь вівся протягом 40 хвилин по 9 рубежам на

загальну глибину до 2 км, причому одночасно – по чотирьом рубежам з

дев’яти. Таким чином, перед атакуючою піхотою та танками була створена

зона суцільного вогню глибиною до 800 м та шириною декілька кілометрів,

яка переміщувалась перед наступаючими. Це дозволило виключити будь-

який опір противника та забезпечило успіх всієї наступальної операції.

У подальшому такий спосіб ведення вогню в боях більше не застосовувався,

а щільність артилерії (біля 530 гармат, мінометів та реактивних систем

залпового вогню на 1 км фронту) на ділянці прориву виявилася найбільшою

за всі роки війни між Радянським Союзом і Німеччиною.

День інженерних військ. Встановлений Указом Президента України

Л.Д. Кучми № 1399/99 від 27 жовтня 1999 року “ураховуючи заслуги

інженерних військ у зміцненні обороноздатності держави”.

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль

встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

4 ЛИСТОПАДА

120 років тому, 4 листопада

1895 року, в селі Волиця (нині у

складі міста Пустомити Львівської

області) народився Василь-

Дмитро Васильович Кучабський –

сотник Українських січових

стрільців, політичний і

громадський діяч, історик.

В.В. Кучабський у 1905 – 1913

роках навчався в Українській

академічній гімназії у Львові та на

юридичному факультеті

Львівського університету. У 1911

році вступив до скаутської

організації “Пласт”, а у 1913 році

став активним учасником січово-стрілецького руху в Галичині і таємної

української напіввійськової організації “Мазепинський міліарний курс”.

На початку Першої світової війни В.В. Кучабський вступив до Легіону

Українських січових стрільців (УСС). У 1915 – 1916 роках під час

кровопролитних боїв з російськими військами під Болеховом і під Стрипою

він командував сотнею УСС. За хоробрість, виявлену у боях біля Семиківців,

нагороджений Військовим Хрестом Заслуги 3-го класу. 21 вересня 1916 року

В.В. Кучабський потрапив у російський полон і був вивезений до табору для

військовополонених біля Царицина (нині Волгоград, Росія). На початку січня

1918 року у складі групи старшин він утік з табору й пробрався до Києва, де

присвятив себе розвитку військових сил Української Народної Республіки.

У січні 1918 року В.В. Кучабський вступив до Куреня Січових стрільців.

У складі січових стрільців спочатку очолював запасну сотню, згодом –

другий піхотний полк. Був членом старшинської ради січових стрільців.

У січні-лютому 1918 року стрілецька сотня під командуванням

В.В. Кучабського вела оборонні бої на Подолі у Києві проти більшовицьких

військ. У 1918 – 1919 роках В.В. Кучабський брав участь у боях

проти Червоної Армії, білогвардійських військ А.І. Денікіна, поляків. У 1919

році перейшов на дипломатичну службу в українській місії у Швеції.

5

Після поразки Української революції В.В. Кучабський мешкав у

Галичині, Чехії, Німеччині, став одним із засновників Української військової

організації (УВО). 1926 року отримав ступінь доктора філософії у

Берлінському університеті. Присвятив себе науково-публіцистичній праці.

Автор праць “Січові стрільці. Воєнно-історичний нарис”, “Українська

дипломатія та держави Антанти в 1919 році”, “Значення ідей В’ячеслава

Липинського”, “Симон Петлюра в світлі історії” та інших.

У роки нацистської окупації Польщі В.В. Кучабський працював

директором бібліотеки в Любліні. У 1945 році, після вступу радянських

військ на територію Польщі, він зник безвісти. Тривалий час вважали, що він

переїхав до Відня, де був заарештований СМЕРШем і згодом розстріляний у

Львові. Але, як з'ясувалося лише нещодавно, родина Кучабських протягом

усього повоєнного періоду мешкла у місті Бланкенбург, який тоді входив до

складу сателіта СРСР – Німецької Демократичної Республіки. Завдяки

доброму володінню німецькою мовою та знанню німецьких звичаїв їм весь

той час удавалося приховувати своє українське походження та уникати

репресій. У Бланкенбурзі В.В. Кучабський і помер 28 червня 1971 року, там і

похований.

5 ЛИСТОПАДА

90 років тому, 5 листопада 1925 року,

в селі Дякове (нині Антрацитівського району

Луганської області) народився Михайло

Гаврилович Замула – учасник Другої

світової війни, Герой Радянського Союзу.

М.Г. Замула закінчив 7 класів школи.

У 1943 році після звільнення рідного села

від нацистських загарбників призваний до

Червоної Армії. Станом на вересень 1943

року сержант М.Г. Замула командував

відділенням кулеметної роти 592-го

стрілецького полку 203-ї стрілецької дивізії

12-ї армії Південно-Західного фронту.

М.Г. Замула відзначився під час битви

за Дніпро. 27 вересня 1943 року він першим

6

у своєму підрозділі переправився через Дніпро в районі села Петро-

Свистунове Вільнянського району Запорізької області і підтримав вогнем

свого кулемета наступ стрілецьких частин. 2 жовтня під час відбиття ворожої

контратаки М.Г. Замула знищив 2 танки.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 року

сержантові М.Г. Замулі було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1946 році у званні старшого лейтенанта М.Г. Замула був звільнений у

запас. Мешкав у місті Калуш Івано-Франківської області, працював старшим

майстром на заводі “Нафтобурмашремонт”. Помер 5 червня 1988 року,

похований на Новому кладовищі Височанки у Калуші. Ім’я Героя

Радянського Союзу М.Г. Замули – на стіні діорами “Штурм Дніпра” у

Дніпропетровську.

6 ЛИСТОПАДА

День визволення Києва. 72 роки тому, 6 листопада 1943 року, війська

радянського 1-го Українського фронту під командуванням генерала армії

М.Ф. Ватутіна та 1-ї окремої чехословацької бригади під командуванням

Л. Свободи звільнили від німецьких військ столицю України – місто Київ.

У результаті Київської наступальної операції було розгромлене київське

угруповання ворога, розбито 15 німецьких дивізій і створено в районі Києва

стратегічний плацдарм, який зіграв важливу роль у подальших боях за

визволення Правобережної України.

Міжнародний день запобігання експлуатації навколишнього

середовища під час війн та збройних конфліктів. 5 листопада 2001 року

Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй оголосила 6 листопада

кожного року Міжнародним днем запобігання експлуатації навколишнього

середовища під час війн та збройних конфліктів. Приймаючи це рішення,

вона враховувала, що шкода, заподіяна навколишньому середовищу під час

збройних конфліктів, призводить до погіршення стану екосистем та

природних ресурсів на тривалий період після припинення конфліктів і часто

торкається не тільки однієї держави і не тільки нинішнього покоління.

7

160 років тому, 6 листопада

1855 року, в селі Сонцівка (нині в

межах села Борисівка Харківського

району Харківської області)

народився Дмитро Іванович

Яворницький – видатний

український історик, дослідник

історії запорозького козацтва.

Д.І. Яворницький навчався в

Харківському повітовому училищі,

Харківській духовній семінарії, на

історико-філологічному факультеті

Харківського університету. Саме під

час навчання в університеті

визначився із науковою темою –

виникнення та устрій Запорозького

коша. Починаючи з 1882 року

протягом півстоліття щороку він мандрував землями колишніх Запорізьких

вольностей для збирання археологічного, фольклорного, етнографічного

матеріалу. Публікувався у першому українському історичному журналі

“Киевская старина”.

У 1885 році Д.І. Яворницький переїхав у Санкт-Петербург, де читав

лекції в гімназії, на Педагогічних курсах, у Петербурзькому університеті. За

активну участь в українському національному русі у 1891 році його було

звільнено з роботи без права працювати викладати у навчальних закладах.

Важливою подією в житті Д.І. Яворницького було знайомство з

видатним російським живописцем Іллею Рєпіним. Їхня дружба мала

наслідок – славнозвісну картину І.Ю. Рєпіна “Запорожці пишуть листа

турецькому султанові”. Д.І. Яворницький запропонував І.Ю. Рєпіну свої

знання про Запоріжжя і власну колекцію козацьких старожитностей,

“постачав” натурщиків для створення багатьох образів цієї картини й,

нарешті, сам позував І.Ю. Рєпіну в образі козака-писаря.

У 1892 – 1895 роках Д.І. Яворницький служив чиновником з особливих

доручень у Середній Азії (Ташкент, Самарканд), потім працював у Варшаві,

Москві, Казані. 1901 року захистив магістерську дисертацію на історико-

філологічному факультеті Казанського університету. На захист вчений виніс

1-й том своєї фундаментальної праці “Історія запорозьких козаків”.

8

І.Ю. Рєпін “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”

Від початку XX століття

Д.І. Яворницький мешкав і працював

переважно у Катеринославі (сучасний

Дніпропетровськ). Завідував історичним

музеєм, заснував кафедру українознавства

у Катеринославському університеті. До

найвидатніших праць Д.І. Яворницького

належать 3-томна “Історія запорозьких

козаків”, “Іван Дмитрович Сірко, славний

кошовий отаман війська запорозьких

низових козаків”, “До історії степової

України”, “Історія міста Катеринослава”.

За радянської влади

Д.І. Яворницький у 1925 році був

обраний членом-кореспондентом

Всеукраїнської академії наук, у 1929 році – дійсним членом Академії наук

УСРР. За часів сталінських репресій його зняли з посади директора

історичного музею, позбавили пенсії. Помер Д.І. Яворницький

5 серпня 1940 року у Дніпропетровську, похований біля будинку

Дніпропетровського історичного музею, що нині носить його ім’я.

Д.І. Яворницький в образі писаря

на картині І.Ю. Рєпіна

9

75 років тому, 6 листопада 1940

року, за наказом народного комісара

оборони СРСР С.К. Тимошенка

розпочалося формування Чернігівської

військової авіаційної школи пілотів,

яка готувала льотчиків-винищувачів

для військово-повітряних сил.

У різні роки в училищі проводилася

підготовка льотчиків-винищувачів на

наступних типах літаків: У-2 (По-2), І-15біс, І-16, Як-1, Як-7Б, Як-11, Як-18,

L-29, МіГ-15, МіГ-17, L-39, МіГ-21, МіГ-23. Льотна підготовка проводилася

в навчальних авіаційних полках училища на аеродромах, розташованих у

населених пунктах Чернігів, Городня, Добрянка, Конотоп, Малейки, Свеса,

Первомайск, Климове, Умань, Івангород. Із 1 жовтня 1959 року, відповідно

до наказу Міністра оборони СРСР від 23 травня 1959 року та директиви

Головного штабу ВПС від 20 липня 1959 року, училище перетворили на

Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків з чотирирічним

терміном навчання. За час свого існування училище підготувало десятки

тисяч висококваліфікованих льотчиків-винищувачів і льотчиків-інженерів.

Серед випускників закладу – льотчик-випробувач, перший Герой України із

врученням ордена “Золота Зірка” Олександр Галуненко; перший космонавт

незалежної України Леонід Каденюк; космонавти, двічі Герої Радянського

Союзу Андріян Ніколаєв, Леонід Попов, Юрій Романенко, Леонід Кизим,

Петро Климук; один з найкращих льотчиків-асів Корейської війни Микола

Сутягін. Восени 1995 року училище було розформовано.

7 ЛИСТОПАДА

95 років тому, 7 листопада 1920 року, розпочалася Перекопсько-

Чонгарська наступальна операція військ Південного фронту Червоної

Армії під командуванням М.В. Фрунзе проти білогвардійської Російської

армії П.М. Врангеля з метою захоплення Криму.

Напередодні операції угруповання сил більшовицького Південного

фронту нараховувало понад 145 тисяч багнетів, понад 40 тисяч шабель, 985

гармат, 4435 кулеметів, 57 бронеавтомобілів, 17 бронепоїздів і 45 аеропланів.

Активну підтримку більшовикам надавали українські повстанці-анархісти

10

(махновці) під безпосереднім командуванням С.М. Каретникова.

Білогвардійські сили безпосередньо у північній частині Криму були набагато

слабшими: понад 23 тисячі багнетів, до 12 тисяч шабель, 213 гармат,

45 танків і бронеавтомобілів, 14 бронепоїздів, 42 аероплани. Білогвардійці

побудували оборонні укріплення на Перекопському перешийку,

Чонгарському півострові і Арабатській стрілці.

11

В результаті рішучого штурму 7 – 12 листопада більшовики ціною

втрати понад 10 тисяч бійців прорвали оборону білих і вдерлися вглиб

Кримського півострова. 13 листопада 1920 року вони захопили Сімферополь,

15 листопада – Севастополь і Феодосію, 16 листопада – Керч, 17 листопада –

Ялту. Білогвардійські війська разом із частиною цивільного населення

(загалом близько 150 тисяч чоловік на 126 кораблях) евакуювалися з Криму.

На території півострова остаточно встановилася радянська влада, відбувся

черговий сплеск червоного терору.

9 ЛИСТОПАДА

Міжнародний день боротьби проти фашизму, расизму та

антисемітизму. Відзначається у річницю початку масових єврейських

погромів у нацистській Німеччині (9 листопада 1938 року), відомих в історії

як “Кришталева ніч” або “Ніч розбитих вітрин”. Тоді нацисти вбили понад 90

осіб, близько 30 тисяч євреїв відправили до концтаборів. Сотні синагог були

спалені, а тисячі вітрин магазинів, якими володіли євреї, розбиті – звідси й

виникла історична назва погрому.

125 років тому, 9 листопада 1890

року, в селі Дудникове (нині

Полтавського району Полтавської

області) народився Григорій

Іванович Кулик – Маршал

Радянського Союзу, Герой

Радянського Союзу.

Г.І. Кулик – учасник Першої

світової війни у складі російської армії.

Від 1918 року служив у Червоній

Армії, був губернським військовим

комісаром, начальником гарнізону

Харкова, командував артилерією

різних армій. Після війни служив на

командних постах в артилерії. Від 1921

року – начальник артилерії Північно-

Кавказького військового округу, потім

12

став помічником начальника артилерії Червоної Армії. Від 1930 року –

командир дивізії, з 1932 року – командир і комісар корпусу. Отримав освіту

у Військовій академії імені Фрунзе (1932).

Під час масових репресій серед командирського складу зміг швидко

піднятися по щаблях кар’єри. Став депутатом Верховної ради СРСР,

начальником артилерійського управління Червоної Армії, заступником

наркома оборони СРСР. Під час арештів 1939 року намагався захищати

деяких воєначальників, звернувся до Сталіна з пропозицією припинити

репресії проти командирського складу. В 1939 році на Г.І. Кулика було

покладено координацію дій Українського і Білоруського фронтів, які

вступили у Західну Україну і Західну Білорусь. Брав участь у підготовці

армійських і артилерійських частин до війни проти Фінляндії. 21 березня

1940 року “за зразкове виконання бойових завдань командування у

радянсько-фінляндській війні” Г.І. Кулику було присвоєне звання Героя

Радянського Союзу. 7 травня 1940 року отримав звання Маршала

Радянського Союзу.

Після початку війни з нацистською Німеччиною, в серпні 1941 року

Г.І. Кулик був призначений командиром 54-ї армії, що діяла на

Ленінградському фронті. Після ряду невдач його зняли з поста і за особистим

розпорядженням Сталіна відправили в Керч для організації оборони, проте

16 листопада 1941 року Керч було здано. 16 лютого 1942 року дії Г.І. Кулика

розглянув Верховний суд СРСР за звинуваченням у капітуляції Керчі і

Ростова. Його позбавили посади члена ЦК ВКП(б). В березні 1942 року

понизили в званні до генерал-майора, але в квітні 1943 року Г.І. Кулик став

генерал-лейтенантом. У квітні – вересні 1943 року він командував 4-ю

гвардійською армією, на чолі якої визволяв рідну йому Полтавщину і

зокрема Полтаву.

Після того, як Г.І. Кулика за доносом звинуватили у незаконному

присвоєнні собі майна і використанні червоноармійців для будівництва

власної дачі під Москвою, його знову понизили до генерал-майора (1945).

11 січня 1947 року під час післявоєнної чистки командирського складу

Г.І. Кулика заарештували і 24 серпня 1950 року розстріляли. Після початку

процесу десталінізації, у 1956 – 1957 роках Г.І. Кулик посмертно був

реабілітований, відновлений у званнях Маршала Радянського Союзу, Героя

Радянського Союзу і в правах на державні нагороди.

13

95 років тому, 9 листопада 1920 року, в селі

Смотрич (нині селище міського типу Дунаєвецького

району Хмельницької області) народився Дмитро

Григорович Бачинський – учасник Другої світової

війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

Д.Г. Бачинський закінчив середню школу,

працював учителем. У Червоній Армії служив із 1939

року. У 1941 році закінчив Київське артилерійське

училище. У боях Другої світової війни брав участь із

червня 1941 року.

У бою на плацдармі в районі населеного пункту

Лінден (Липки), розташованого за 7 км на північний захід від польського

міста Бжег, коли гітлерівці обійшли спостережний пункт Д.Г. Бачинського,

викликав вогонь на себе і відбив ворожі атаки. Указом Президії Верховної

Ради СРСР від 10 квітня 1945 року капітану Д.Г. Бачинському було

присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена

Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни Д.Г. Бачинський продовжував службу в армії. У 1960 році

він закінчив Військову академію імені М.В. Фрунзе. Із 1971 року полковник

Д.Г. Бачинський у запасі. Жив у Львові, працював у політехнічному

інституті. Обирався народним депутатом СРСР (26 березня 1989 – 26 грудня

1991 року). Провадив громадську роботу на посаді голови Львівської

обласної організації ветеранів України. Помер 30 листопада 2007 року у

Львові, похований на Голосківському цвинтарі.

11 ЛИСТОПАДА

115 років тому, 11 листопада 1900 року, у місті

Конотоп (нині Сумської області) народився Степан

Феодосійович Проценко – учасник Другої світової

війни, підполковник, Герой Радянського Союзу.

С.Ф. Проценко закінчив чотири класи міського

училища. У 1920 році вступив до Червоної Армії.

У 1935 році закінчив Військово-інженерну академію.

Під час Другої світової війни воював на

Воронезькому фронті.

14

У ніч на 2 жовтня 1943 року 269-й стрілецький полк 136-ї стрілецької

дивізії 38-ї армії Воронезького фронту під командуванням підполковника

С.Ф. Проценка форсував Дніпро на південь від Києва і закріпився на острові

Козачому, що мав важливе тактичне значення. Радянські передові підрозділи

отримали можливість перерізати шосе Київ – Обухів і зайняти командні

висоти, що створювало сприятливу обстановку для переправи через Дніпро

основних сил. Завдяки рішучості та високій командирської майстерності

С.Ф. Проценка вдалося уникнути оточення одного з батальйонів його полку і

завдати удару по ворогу, примусивши його до відступу. Сотні гітлерівців

загинули на острові Козачому.

3 жовтня 1943 року, незважаючи на великі втрати, німці знову

контратакували. Над островом з’явилися ворожі літаки. Під час авіанальоту

одна з бомб вибухнула поблизу від командного пункту. С.Ф. Проценко був

смертельно поранений осколками і помер того ж дня. Похований у Києві

у Парку Вічної Слави.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року

підполковникові С.Ф. Проценку посмертно було присвоєно звання Героя

Радянського Союзу.

12 ЛИСТОПАДА

95 років тому, 12 листопада 1920

року, в селі Білокриниця (нині

Підгаєцького району Тернопільської

області) народився Василь

Михайлович Галаса – один із

провідних діячів Організації

українських націоналістів,

полковник Української повстанської

армії, виконувач обов’язків

командира УПА-Північ.

В.М. Галаса закінчив сільську

школу, у 1937 році вступив до ОУН.

У травні 1939 року заарештований

польською поліцією, але з початком

війни у вересні опинився на волі.

15

Натомість, з приходом радянської влади у Західну Україну, знову провів

більше півроку в тюрмі. Після звільнення перейшов на нелегальне

становище, проводив підготовку патріотичного юнацтва і розбудовував

осередки ОУН на території Бережанського району Тернопільщини.

У 1941 році В.М. Галаса став повітовим провідником ОУН

Тернопільщини, згодом – обласним провідником Перемишльської області.

У першій половині 1944 року за наказом Романа Шухевича брав участь у

створенні перших відділів УПА на Перемишльщині. 1945 року був

призначений заступником крайового провідника Закерзонського краю і

керував діяльністю ОУН і УПА на території Перемишльщини і Лемківщини.

Написав брошуру “Українсько-польські взаємини” і десятки листівок та

звернень із закликом до поляків припинити протиукраїнські виступи і

зосередити свої сили проти спільного ворога. Відповідав за зв’язок УПА із

Західною Європою, який здійснювався через Чехословаччину.

У липні 1948 р. В.М. Галасу призначили крайовим провідником

Північно-Західних українських земель (Волинська, Рівненська, Житомирська

області, а також заселені українцями райони Білорусі – Берестейщина,

Кобринщина, Пінщина). Від січня 1951 до липня 1953 року він виконував

обов’язки командира УПА-Північ. Нагороджений Золотим Хрестом Заслуги і

медаллю “За боротьбу в особливо важких умовах”. 11 липня 1953 року

заарештований разом із дружиною Марією Савчин під час спроби переходу

на територію Кам’янець-Подільської області (нині Хмельницька область).

Протягом 1953 – 1958 років В.М. Галаса утримувався у в’язниці МДБ-

КДБ у Києві на вулиці Володимирській. Його активно схиляли до співпраці з

радянськими спецслужбами. Зрештою В.М. Галаса погодився відправити до

США від свого імені для встановлення зв’язку із Проводом Української

головної визвольної ради свою дружину Марію Савчин, як завербованого

агента. Однак за таємною домовленістю із чоловіком, потрапивши за океан

М. Савчин розкрила плани радянських спецслужб зі знищення українських

емігрантських осередків і відмовилася повертатися до СРСР.

В.М. Галаса у 1958 році був засуджений до 10-річного ув’язнення.

Покарання відбував у таборі для кримінальних злочинців у Житомирі. 1960

року під час хрущовської “відлиги” був звільнений під нагляд КДБ.

Працював слюсарем-складальником на заводі медичного устаткування. 1967

року закінчив вечірнє відділення Київського інституту народного

господарства, після чого до виходу на пенсію у 1993 році працював

економістом-плановиком на заводі напівпровідникових приладів. Після

16

проголошення незалежності України В.М. Галаса став також позаштатним

співробітником інституту історіографії Національної академії наук України,

збирав та опрацьовував архівні матеріали з історії ОУН і УПА. Часто

виступав перед студентами, військовими на теми національно-визвольної

боротьби та необхідності розбудови Української держави. Опублікував низку

статей на ці теми в українській і польській пресі. Помер В.М. Галаса

5 жовтня 2002 року у Києві, похований на кладовищі “Берківці”.

85 років тому, 12 листопада 1930 року, у Харкові було засновано 9-у

військову школу льотчиків та льотчиків-спостерігачів.

Нині – це Харківський університет

Повітряних Сил імені Івана Микитовича

Кожедуба, державний вищий навчальний заклад

IV рівня акредитації, підпорядкований

Міністерству оборони України. Серед

випускників університету 513 Героїв

Радянського Союзу, 27 двічі Героїв Радянського

Союзу, тричі Герой Радянського Союзу

І.М. Кожедуб, Герой України Л.К. Каденюк,

головнокомандувачі та заступники головнокомандувачів видами Збройних

Сил, командувачі арміями та корпусами, командири дивізій, 407 генералів,

члени Академій наук, лауреати Державних премій, доктори та кандидати

наук, заслужені діячі науки, освіти і вищої школи.

13 ЛИСТОПАДА

110 років тому, 13 листопада 1905 року,

в селі Дюксин (нині Костопільського району

Рівненської області) народився Ніл

Антонович Хасевич – український

художник, графік, член Організації

українських націоналістів і Української

головної визвольної ради.

Н.А. Хасевич навчався в духовній

семінарії. В юності потрапив під потяг і

втратив ногу, внаслідок чого все життя ходив

17

із протезом. Після лікування навчався в художній майстерні, отримав атестат

Рівненської гімназії, працював помічником іконописця. Закінчив графічний

факультет Варшавської академії красних мистецтв. У 1930-х роках художні

роботи Н.А. Хасевича виставлялися в салонах Львова, Праги, Берліна,

Чикаго, Лос-Анджелеса, були удостоєні низки премій, дипломів і призів.

Поступово митець перейшов від олійного живопису до графіки і почав

займатися дереворізами (дереворитами).

Приблизно у той же час, у

1930-х роках, Н.А. Хасевич

вступив до ОУН. Входив до

центрального і крайового

проводів ОУН, згодом став

членом Української головної

визвольної ради. Був особисто

знайомий зі Степаном Бандерою

та іншими керівниками

українського національного руху.

Із квітня 1943 року, коли

відбулося активне формування

Української повстанської армії,

долучився до підпільної роботи.

Виступав талановитим

пропагандистом, керував

друкарнею повстанців, працював

як художник і редактор, готуючи

ілюстрації до сатиричних

журналів УПА “Український

перець” та “Хрін”, оформляв

летючки, листівки, підпільні

видання, випустив альбом карикатур. Протягом воєнних і перших повоєнних

років створив 150 дереворитів. Був нагороджений Срібним Хрестом Заслуги

та медаллю “За боротьбу в особливо важких умовах”.

Радянські спецслужби полювали за Н.А. Хасевичем, оскільки його

гравюри з підпілля потрапили навіть до делегатів Генеральної Асамблеї ООН

та іноземних дипломатів. 4 березня 1952 року Н.А. Хасевич із двома

охоронцями загинули в бою в селі Сухівці Рівненського району Рівненської

області. Місце їх поховання невідоме.

Дереворит Ніла Хасевича

на пропагандистську тематику

18

110 років тому, 13 листопада 1905 року,

в Луганську народився Михайло Микитович

Шевченко – учасник Другої світової війни,

полковник, Герой Радянського Союзу.

Дитячі роки М.М. Шевченко провів у селі

Андріяшівка (нині Роменського району

Сумської області). Закінчив семирічну школу в

селі Глинськ, працював вантажником на

залізниці. У 1925 році вступив до Червоної

Армії, через три роки закінчив Харківську

школи червоних старшин. До 1937 року

проходив військову службу в стрілецьких

підрозділах 25-ї Чапаєвської дивізії, пройшов

шлях від командира взводу до начальника штабу батальйону.

У 1939 році М.М. Шевченко закінчив Військову академію імені

М.В. Фрунзе. По закінченні академії обіймав посаду начальника

розвідувального відділу штабу корпусу в Київському особливому

військовому окрузі, був військовим радником у Китаї. Брав участь у

приєднанні Західної України до УРСР у вересні 1939 року.

Учасник війни з Німеччиною з жовтня 1943 року. Був командиром

1081-го стрілецького полку 312-ї стрілецької дивізії на Західному,

Білоруському та 1-му Білоруському фронтах. 24 березня 1945 року “за

зразкове виконання бойових завдань командування” підполковнику

М.М. Шевченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

По закінченні війни М.М. Шевченко продовжив військову службу.

Викладав на кафедрі загальновійськової тактики Військово-повітряної

академії імені М.Є. Жуковського. У 1955 році у званні полковника вийшов у

запас. Мешкав у Москві, де й помер 9 вересня 1983 року. Похований на

Головинському цвинтарі.

105 років тому, 13 листопада 1910 року, в селі Червоно-Венедиктівка

(нині село Ялинівка Олександрійського району Кіровоградської області)

народився Михайло Дмитрович Захарченко – учасник Другої світової

війни, генерал-майор авіації, Герой Радянського Союзу.

М.Д. Захарченко після навчання в середній школі закінчив

сільськогосподарську профшколу. У 1928 році призваний до Червоної Армії.

19

У 1930 році закінчив Качинську військову

авіаційну школу льотчиків. Служив у

частинах військово-повітряних сил. У боях

Другої світової війни брав участь з

червня 1941 року. Воював

на Ленінградському фронті.

До кінця війни командир 175-го

штурмового авіаційного полку 305-ї

штурмової авіаційної дивізії 9-го

штурмового авіаційного корпусу 15-ї

повітряної армії Ленінградського фронту

підполковник М.Д. Захарченко здійснив 64

бойових вильоти. На рахунку його полку

було більше 5300 бойових вильотів, при цьому знищено і виведено з ладу 91

літак, багато танків, гармат та іншої бойової техніки і живої сили противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 серпня 1945 року

М.Д. Захарченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з

врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1951 році М.Д. Захарченко закінчив Військово-повітряну академію.

31 травня 1954 року отримав звання генерал-майора авіації. Командував

авіачастиною, був начальником авіаційного училища, працював інженером

на заводі, старшим інженером у Мінмонтажспецбуді УРСР у Києві. Жив у

Києві, помер 24 квітня 1983 року. Похований на Байковому кладовищі.

14 ЛИСТОПАДА

105 років тому, 14 листопада 1910 року, в селі Яцинова Слобідка (нині

Полтавського району Полтавської області) народився Пилип Денисович

Ківа – учасник Другої світової війни, старший лейтенант, Герой

Радянського Союзу.

П.Д. Ківа навчався в Дібрівській неповній середній школі. У 1927 році

закінчив Полтавську ветеринарно-фельдшерську школу. Працював

фельдшером у колгоспі “Зоря комунізму”. У 1932 році призваний до армії.

Після закінчення військової служби працював слюсарем на Полтавському

паровозоремонтному заводі.

20

У 1940 році П.Д. Ківа закінчив курси

удосконалення командного складу запасу

Київського особливого військового округу.

Вдруге в Червону армію призваний у червні

1941 року. Закінчив фронтові курси молодших

лейтенантів. Воював на Західному, Степовому і

2-му Українському фронтах.

П.Д. Ківа відзначився під час оборони

Могильова, Кричева, в боях під Москвою, під

час визволення Умані, Котовська, Бухареста,

Плоєшті. У серпні 1944 року старший

лейтенант П.Д. Ківа, на той час командир 26-го

ударно-штурмового батальйону 3-го ударно-

штурмового полку 53-ї армії 2-го Українського

фронту, вміло організував дії батальйону під

час ліквідації оточеного угруповання противника в районі міста Васлуй в

Румунії. У боях на території Угорщини його батальйон брав участь у

звільненні декількох населених пунктів. У ніч на 7 листопада 1944 року

батальйон П.Д. Ківи форсував річку Тиса. Відбиваючи контратаки

противника, батальйон забезпечив форсування річки іншим підрозділам

полку. Зосередившись на західному березі річки, батальйон з боєм форсував

притоку Тиси – Клейн-Тису, штурмом оволодів важливим рубежем оборони

противника населеним пунктом Поросло та залізничною станцією

Мезетаркань. 9 листопада батальйон П.Д. Ківи у взаємодії з 20-м і 30-м

батальйонами оточили і захопили у полон артилерійський полк противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року

старшому лейтенанту П.Д. Ківі було присвоєно звання Героя Радянського

Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після закінчення війни П.Д. Ківа був звільнений у запас. У 1948 році

закінчив міжобласну дворічну партійну школу у Львові. Працював

заступником голови Полтавського міськвиконкому, інструктором

Залізничного райкому партії Львова, заступником голови Яготинського

райвиконкому Київської області, директором навчально-виробничого

комбінату в Полтаві. На пенсії з 1963 року. Жив у Полтаві. Брав активну

участь у роботі з військово-патріотичного виховання молоді. Помер

2 березня 1992 року. Похований на Центральному кладовищі Полтави.

21

17 ЛИСТОПАДА

105 років тому, 17 листопада 1910 року, в селі

Золота Слобода (нині Козівського району

Тернопільської області) народився Ярослав

Тимотейович Старух – український військовий і

політичний діяч, публіцист, член Організації

українських націоналістів і провідник

Закерзонського краю.

Я.Т. Старух народився в родині Тимотея

Старуха – українського посла австрійського

парламенту напередодні Першої світової війни,

делегата Трудового Конгресу України у 1919 році.

Я.Т. Старух закінчив гімназію в Бережанах, навчався на юридичному

факультеті Львівського університету. 1931 року став членом ОУН. За свою

громадсько-політичну діяльність неодноразово заарештовувався польською

владою, певний час перебував у концтаборі Береза Картузька.

У 1940 році Я.Т. Старух став співзасновником Революційного проводу

Організації українських націоналістів (ОУН Степана Бандери), був делегатом

II надзвичайного збору ОУН у Кракові в квітні 1941 року. Після

проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року у

Львові – державний секретар міністерства інформації й пропаганди

Українського державного правління. Діяльність новоствореного українського

уряду була перервана вже за кілька днів німецькими окупантами. У 1942 –

1943 роках Я.Т. Старух перебував в ув’язненні і неодноразово пережив

жорстокі тортури гестапо.

У 1943 – 1945 роках Я.Т. Старух був членом референтури пропаганди

проводу ОУН, керівником підпільної радіостанції “Самостійна Україна”. Від

1945 року – член проводу ОУН і провідник Закерзонського краю. У 1946 році

написав працю “Опір Фашизму”, де одним із перших у світі обґрунтував

подібність італійського фашизму, німецького нацизму і радянського

більшовизму як тоталітарних рухів і систем. Нагороджений Українською

Головною Визвольною Радою у 1946 році Золотим Хрестом Заслуги 1-го

класу.

Я.Т. Старух загинув 20 вересня 1947 року поблизу міста Любачів у

південно-східній Польщі (неподалік кордону з УРСР), під час бою зі

спецвідділом польської служби безпеки.

22

20 ЛИСТОПАДА

360 років тому, 20 – 22 листопада 1655 року, під час Національно-

визвольної війни українського народу під проводом Богдана

Хмельницького 1648 – 1657 років, козацько-московські війська здобули

перемогу над татарсько-польським військом під Озерною (нині село

Зборівського району Тернопільської області).

Під час козацько-московської облоги Львова, наприкінці жовтня 1655

року надійшли відомості про те, що кримський хан Мехмед IV Ґерай із

великим військом кримських, ногайських, білгородських і очаківських татар

та польським загоном брацлавського воєводи Петра Потоцького виступили у

Західну Україну. Союзне військо Гетьмана Б. Хмельницького і московського

воєводи В. Бутурліна зняло облогу зі Львова, взявши з міста контрибуцію, і

вирушило назустріч противникові. Битва відбулася під Озерною. Татари

кілька разів атакували, намагаючись захопити обоз та розділити козацьку і

московську армії. Мехмед IV Ґерай навіть відправив послів до

Б. Хмельницького, вимагаючи розірвати союз із Москвою і видати йому

московських воєвод, проте отримав відмову. Після триденної битви

розпочалися переговори, наслідком яких стала усна домовленість

Б. Хмельницького і Мехмеда IV Ґерая: кримчаки зобов’язалися не нападати

на українські землі і звільнити військовополонених, а козаки – налагодити

відносини з Кримом і відмовитися від військових походів проти татар.

Битва під Озерною стала останньою спільною військовою акцією

козацьких і московських військ за гетьманування Б. Хмельницького.

Наступного, 1656 року, Московське царство уклало Віленське перемир’я з

Річчю Посполитою, що викликало обурення Б. Хмельницького і козацької

старшини та призвело до укладення антипольського союзу із Трансільванією,

а також до активізації переговорів зі Швецією, Молдавією, Валахією,

Бранденбургом, Литвою.

185 років тому, 20 листопада 1830 року, на родовому хуторі поблизу

Конотопа (нині місто Сумської області) народився Михайло Іванович

Драгомиров – військовий і державний діяч, генерал-ад’ютант, генерал

від інфантерії, військовий письменник.

М.І. Драгомиров походив зі спадкових дворян. Серед його предків були

українські козаки та поляки, дід і батько стали офіцерами російської армії.

Сам М.І. Драгомиров закінчив Конотопське міське училище, курс

23

фельдфебелів, Академію Генерального

штабу у Санкт-Петербурзі із золотою

медаллю. Служив у Генеральному штабі.

У 1859 році був спостерігачем при штабі

Сардинської армії в австрійсько-італійсько-

французькій війні, а у 1866 році –

представником Росії при прусській

військовій ставці під час австрійсько-

прусської війни.

М.І. Драгомиров написав багато

праць на військову тематику: “Нариси

австрійсько-італійсько-французької війни

1859 року”, “Нариси австрійсько-прусської

війни 1866 року”, “Досвід керівництва для

підготовки частин до бою”, “Солдатська пам’ятка”, “Посібник з тактики” та

інші. Під час російсько-турецької війни 1877 – 1878 років командував 14-ю

піхотною дивізією, яка першою форсувала Дунай поблизу міста Систова під

вогнем турків. За блискучі дії під час переправи нагороджений орденом Св.

Георгія ІІІ ступеня. Під час оборони Шипки був небезпечно поранений і

змушений залишити діючу армію. Став начальником Миколаївської академії

Генерального штабу.

Із 1889 до 1903 року М.І. Драгомиров командував військами

Київського військового округу. У 1891 році отримав чин генерала від

інфантерії. У 1898 – 1903 роках був Київським, Подільським і Волинським

генерал-губернатором. На цій посаді

активно сприяв розвиткові просвіти і

культури в Україні. 1901 року нагороджений

найвищим орденом Російської імперії – Св.

Андрія Первозванного. Видатний художник

Ілля Рєпін зобразив М.І. Драгомирова на

своїй картині “Запорожці пишуть листа

турецькому султанові” в образі знаменитого

козацького отамана Івана Сірка.

У 1903 році М.І. Драгомирова

призначили членом Державної ради

Російської імперії, але через кілька місяців

М.І. Драгомиров в образі Івана

Сірка на картині І.Ю. Рєпіна

24

за станом здоров’я він подав у відставку і повернувся до рідного Конотопа.

Там і помер 28 жовтня 1905 року і був похований, однак за радянської влади

могилу було зруйновано. Нині на честь М.І. Драгомирова у Києві названо

вулицю, а в Конотопі – встановлено пам’ятник-погруддя і відкрито музей-

садибу – філію краєзнавчого музею.

100 років тому, 20 листопада 1915 року, в селі Худяки (нині

Черкаського району Черкаської області) народився Григорій Явдокимович

Брик – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського

Союзу.

Г.Я. Брик закінчив Київський педагогічний інститут імені Горького.

Працював у Києві учителем. У Червоній Армії служив із 1937 року. Учасник

Другої світової війни з червня 1941 року.

Служив на посаді командира мінометної роти

42-го гвардійського стрілецького полку 13-ї

гвардійської стрілецької дивізії 5-ї гвардійської

армії 1-го Українського фронту.

24 січня 1945 року гвардії капітан

Г.Я. Брик при форсуванні річки Одеру

на човні з першим десантом переправився на

лівий берег річки, точним вогнем мінометів

скував дії противника, чим сприяв радянським

десантним групам в захопленні плацдарму на

південний схід від міста Олау (Олава, Польща).

При відбитті контратак, коли загинули чи були

поранені командири десантних груп,

опинившись в оточенні, організував кругову оборону плацдарму, кілька разів

водив бійців в атаку і викликав вогонь мінометів на себе, чим сприяв

утриманню плацдарму до підходу головних сил полку.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року

Г.Я. Брику було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням

ордена Леніна і медалі “Золота Зірка».

Г.Я. Брик – учасник Параду Перемоги 24 червня 1945 року. У 1946 році

був звільнений в запас і повернувся додому. Працював на господарській

роботі, а з 1949 року – викладачем історії середньої школи в рідному селі.

Помер 16 лютого 1983 року.

25

80 років тому, 20 листопада 1935 року, відбулося перше присвоєння

військового звання Маршал Радянського Союзу.

Першими Маршалами Радянського Союзу стали Василь Блюхер, Семен

Будьонний, Климент Ворошилов, Олександр Єгоров і Михайло

Тухачевський. Один із них – Климент Єфремович Ворошилов – був

виходцем з України, уродженцем села Верхнє Бахмутського повіту

Катеринославської губернії (нині місто Лисичанськ Луганської області).

Загалом, до кінця існування СРСР, звання Маршала Радянського Союзу

отримала 41 особа. Серед них було 11 українців та вихідців з України –

К.Є. Ворошилов, Г.І. Кулик, С.К. Тимошенко, Р.Я. Малиновський,

А.А. Гречко, А.І. Єрьоменко, К.С. Москаленко, П.Ф. Батицький,

П.К. Кошовий, Л.І. Брежнєв і С.Л. Соколов. Четверо Маршалів Радянського

Союзу були репресовані (М.М. Тухачевський, О.І. Єгоров, В.К. Блюхер і

Г.І. Кулик), ще двоє позбавлені цього звання (Л.П. Берія і М.О. Булганін).

Станом на наш час в живих залишається лише один Маршал Радянського

Союзу – Д.Т. Язов (нар. 8 листопада 1924 року), який отримав це звання

останнім в історії, 28 квітня 1990 року.

21 ЛИСТОПАДА

День Гідності та Свободи. Встановлений Указом Президента України

П.О. Порошенка № 872/2014 від 13 листопада 2014 року “з метою

утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення

до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні

події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани

патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013

року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і

свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її

європейського вибору”.

95 років тому, 21 листопада 1920 року, Армія Української Народної

Республіки під тиском переважаючих сил більшовиків була змушена

відступити з плацдарму в районі Волочиська (нині місто Хмельницької

області) за річку Збруч на територію, зайняту польськими військами.

Після того, як 12 жовтня 1920 року делегації Польщі, Радянської Росії і

Радянської України підписали у Ризі договір про перемир’я, а 18 жовтня цей

26

договір набрав чинності, Армія УНР опинилася сам-на-сам із

переважаючими силами більшовиків. Протистояти їм на рівних вона не

могла, до того ж більшовики після розгрому білогвардійських сил

П.М. Врангеля в Криму були готові перекинути проти неї додаткові сили.

Після дванадцяти днів запеклих зустрічних боїв, Армія та урядові установи

УНР (загалом від 20 до 30 тисяч чоловік) до 18-ї години 21 листопада 1920

року відступили за річку Збруч. На іншому боці польські власті змусили їх

здати всю зброю, військове майно і коней та інтернували у таборах в різних

регіонах Польщі.

Видатний український поет Євген Маланюк, офіцер Армії УНР, свідок

і учасник тих подій, так передав свої враження у поезії “Ісход”:

Не забути тих днів ніколи:

Залишали останній шмат.

Гуркотіли й лякались кола

Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,

Доганяли сумний похід,

А потяг ридав: На Захід...

На Захід... На Захід...

І услід – реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.

П’яний подих нудив, як смерть.

Де ж знайти нам за Тебе кращу

Серцем, повним Тобою вщерть?

Відступ за Збруч став фіналом регулярної збройної боротьби за

незалежність Української Народної Республіки. Останньою спробою

відновити УНР став партизанський Другий зимовий похід у жовтні –

листопаді 1921 року. Однак він закінчився невдало, а 359 полонених

українських військових були розстріляні більшовиками біля села Базар на

Житомирщині. Трагедією під Базаром завершилася Українська революція

1917 – 1921 років

27

22 ЛИСТОПАДА

100 років тому, 22 листопада 1915

року, у Києві народився Олександр

Мефодійович Фурманов – учасник Другої

світової війни, старший лейтенант, Герой

Радянського Союзу.

О.М. Фурманов закінчив неповну

середню школу в Києві. Працював

формувальником на заводі імені Артема.

У 1937 році призваний до лав Червоної

Армії. Учасник радянсько-фінської війни.

Воював із Німеччиною на

Сталінградському, 1-му Білоруському, 1-му

Українському і 3-му Українському фронтах.

У ніч на 26 жовтня 1943 року командир

відділення 2-го гвардійського понтонно-мостового батальйону 4-ї понтонно-

мостової бригади 8-ї гвардійської армії гвардії старшина О.М. Фурманов при

форсуванні Дніпра в районі міста Запоріжжя на понтоні доставив бійців на

острів Хортицю. Брав участь у штурмі ворожих позицій, сприяючи успішним

діям десантників.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року за

форсування Дніпра в районі Дніпрогесу О.М. Фурманову було присвоєно

звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі

“Золота Зірка”.

Із 1955 року старший лейтенант О.М. Фурманов в запасі. Працював на

Київському заводі по ремонту та виготовленню будівельних механізмів. Жив

у Києві. Помер 7 травня 1982 року, похований на кладовищі “Берківці”.

24 ЛИСТОПАДА

110 років тому, 24 – 29 листопада 1905 року, під час революції в Росії

1905 – 1907 років, відбулося Севастопольське повстання.

У повстанні брали активну участь матроси Чорноморського флоту,

солдати Севастопольського гарнізону, робітники порту і морського заводу.

Одним із лідерів повстання став колишній командир міноносця № 253

28

Чорноморського флоту, капітан ІІ рангу у відставці Петро Петрович Шмідт,

більш відомий як “лейтенант Шмідт”. Було обрано першу Севастопольську

раду матроських, солдатських і робітничих депутатів, яка вимагала від

царського уряду запровадження демократичної республіки, свободи слова,

мітингів і зібрань, 8-годинного робочого дня, скорочення термінів і

покращення умов військової служби.

Пам’ятник учасникам Севастопольського повстання 1905 року

Повстали команди 12 кораблів Чорноморського флоту – понад 2 тисячі

моряків. Найбільшими з повсталих кораблів були роззброєний панцерник

“Святий Пантелеймон” (колишній “Князь Потьомкін-Таврійський”, на якому

в червні – липні 1905 року вже відбулося одне повстання моряків) та

бронепалубний крейсер 1-го рангу “Очаків”. Повстання у самому

Севастополі було придушене царськими військами, а на морі – вогнем

берегових батарей та кораблів Чорноморського флоту, які зберегли вірність

царському урядові. П.П. Шмідта із трьома прибічниками засудили до

смертної кари і розстріляли на острові Березань біля Очакова 19 березня 1906

року. 14 повсталих засудили до безстрокової каторги, 103 – до каторжних

робіт, 151 направили у дисциплінарні частини, понад 1000 отримали різні

покарання без суду. Крейсер “Очаків” навесні 1907 року перейменували на

“Кагул”.

29

105 років тому, 24 листопада

1910 року, в селі Жорнище (нині

Іллінецького району Вінницької

області) народився Іван

Никифорович Бойко – учасник

Другої світової війни, полковник,

двічі Герой Радянського Союзу.

І.Н. Бойко служив у Червоній

Армії з 1930 року. У 1936 році

закінчив Ульяновську бронетанкову

школу, в 1939 році – бронетанкові

курси. Того ж року брав участь

в боях з японцями в районі Халхин-

Голу.

І.Н. Бойко брав участь у боях

Другої світової війни від жовтня

1941 року. 69-й гвардійський

танковий полк гвардії майора

І.Н. Бойка у складі 1-ї танкової армії

1-го Українського фронту відзначився під час Житомирсько-Бердичівської

наступальної операції військ 1-го Українського фронту, коли 28 грудня 1943

року визволили місто Козятин Вінницької області.

1 лютого 1944 року І.Н. Бойко вступив в командування 64-ю

гвардійською танковою бригадою, з якою дійшов з боями до Перемоги,

завершивши війну в Берліні. Воїни-танкісти комбрига І.Н. Бойка у складі

військ 1-го Українського фронту особливо відзначилися в Проскурівсько-

Чернівецькій операції, визволивши міста Новоселиця і Чернівці. Сам

І.Н. Бойко двічі був удостоєний звання Героя Радянського Союзу (10 січня і

26 квітня 1944 року).

Після війни полковник І.Н. Бойко командував танковим полком, був

заступником командира корпусу. У 1948 році закінчив Академічні курси при

Військовій академії бронетанкових і механізованих військ. Із 1956 року – в

запасі. Жив у Києві. Помер 12 травня 1975 року і був похований на

Лук’янівському військовому кладовищі. Іван Никифорович Бойко і генерал-

лейтенант авіації Василь Георгійович Рязанов (1901 – 1951) – єдині двічі

Герої Радянського Союзу, поховані на цьому цвинтарі.

30

25 ЛИСТОПАДА

205 років тому, 25 листопада 1810

року, у Москві народився Микола

Іванович Пирогов – видатний хірург,

анатом і педагог, засновник військово-

польової хірургії.

М.І. Пирогов народився у родині

військового чиновника, був 13-ю

дитиною у сім’ї. Початкову освіту здобув

удома, потім навчався у приватному

пансіоні. У 14-річному віці вступив на

медичний факультет Московського

університету. Отримавши диплом, кілька

років навчався за кордоном. У віці

26 років став професором Дерптського

університету (нині університет Тарту,

Естонія).

Оскільки в обов’язки М.І. Пирогова

входило навчання військових хірургів,

він зайнявся вивченням поширених в ті часи хірургічних методів. Багато з

них були ним докорінно перероблені. Крім того, М.І. Пирогов розробив ряд

цілком нових прийомів, завдяки чому йому вдавалося частіше, ніж іншим

хірургам, уникати ампутації кінцівок. В пошуках дієвого методу навчання

вирішив застосувати анатомічні дослідження на заморожених трупах.

Наприкінці 1840-х років під час кавказької війни М.І. Пирогов вперше

застосував перев’язку бинтами, просоченими крохмалем, а також вперше в

історії медицини почав оперувати поранених з ефірним знеболенням в

польових умовах. Загалом провів близько 10 тисяч операцій під ефірним

наркозом.

1855 року, під час Кримської війни, був головним хірургом обложеного

англо-французькими військами Севастополя. Оперуючи поранених,

М.І. Пирогов вперше в історії світової медицини застосував гіпсову пов’язку,

що дозволила прискорити процес загоєння переломів і позбавила багато

солдатів і офіцерів від потворного викривлення кінцівок. Крім того,

М.І. Пирогов скористався допомогою сестер милосердя, частина яких

приїхала на фронт з Петербургу. Це теж було нововведення на той час.

31

Найважливішою заслугою М.І. Пирогова є запровадження

в Севастополі цілком нового методу догляду за пораненими. Він полягав на

тому, щоби поранені підлягали ретельному відбору вже на першому

перев’язувальному пункті. В залежності від тяжкості поранень одні з них

підлягали негайній операції в польових умовах, тоді як інших, з легшими

пораненнями, евакуювали вглиб країни для лікування в стаціонарних

військових шпиталях. Тому М.І. Пирогов справедливо вважається

засновником спеціального напряму в хірургії, відомого як військова хірургія.

Після завершення Кримської війни М.І. Пирогов служив попечителем

Одеського і Київського навчальних округів, однак через конфлікт із владою і

самим імператором Олександром ІІ залишив державну службу і усамітнився

у своєму маєтку “Вишня” неподалік Вінниці, де організував безкоштовну

лікарню. Відносно надовго М.І. Пирогов лише двічі покидав маєток: вперше

у 1870 році під час пруссько-французької війни, отримавши запрошення на

фронт від імені Міжнародного Червоного Хреста, і вдруге у 1877 – 1878

роках, коли кілька місяців працював на фронті під час російсько-турецької

війни.

М.І. Пирогов помер 5 грудня 1881 року у своєму маєтку “Вишня”. Його

тіло було забальзамоване за допомогою щойно розробленого методу і нині

зберігається у родинному гробівці під Вінницею.

26 ЛИСТОПАДА

120 років тому, 26 листопада 1895 року, в

селі Могильне (нині село Поліське

Коростенського району Житомирської області)

народився Пилип Феодосійович Жмаченко –

учасник Першої і Другої світової війни,

генерал-полковник, Герой Радянського

Союзу.

П.Ф. Жмаченко закінчив сільську школу,

працював ремонтним робітником на залізниці.

У листопаді 1915 року під час Першої світової

війни призваний до російської армії, воював

понтонером на Південно-Західному фронті. Від

листопада 1917 року – в червоній гвардії, брав

32

участь у боях проти білогвардійців, махновців, поляків, Армії УНР. Служив у

1-й Українській Радянській дивізії М.О. Щорса, був важко поранений.

У 1922 році П.Ф. Жмаченко закінчив Харківські курси військових

комісарів, в 1923 році – Вищу тактичну школу, а в 1926 році – Стрілецько-

тактичні курси удосконалення комскладу РСЧА “Постріл” імені Комінтерну.

Від 1926 року – помічник командира полку, потім командир і комісар полку.

У 1937 року призначений командиром і воєнкомом стрілецької дивізії.

У 1938 році був заарештований за безпідставним звинуваченням, кілька

місяців перебував в ув’язненні. Звільнений через відсутність провини і

призначений начальником відділу бойової підготовки штабу Харківського

військового округу. У березні 1941 року П.Ф. Жмаченко призначений

командиром 67-го стрілецького корпусу, дислокованого під Полтавою.

Під час Другої світової війни П.Ф. Жмаченко брав участь в оборонних

боях на Смоленському напрямку. У жовтні 1941 року – начальник гарнізону

Харкова, з листопада – заступник командувача військами Брянського фронту,

генерал-майор. 1942 року брав участь у Воронезько-Ворошиловградській

оборонній операції, був важко поранений. Після одужання призначений

командувачем 47-ю армією Воронезького фронту, отримав звання генерал-

лейтенанта. Війська цієї армії одними з перших вийшли до Дніпра під час

Чернігівсько-Полтавської стратегічної операції і 25 вересня 1943 року

форсували його в районі села Студенця південніше Букрина, у наступних

боях утримали Букринський плацдарм і значно розширили його.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 жовтня 1943 року за

форсування Дніпра і утримання плацдарму на південь від Києва командувачу

47-ю армією Воронезького фронту генерал-лейтенанту П.Ф. Жмаченку було

присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і

медалі “Золота Зірка”.

Від жовтня 1943 року і до кінця війни П.Ф. Жмаченко командував 40-ю

армією на 1-му і 2-му Українських фронтах. Виявив себе талановитим

воєначальником в Житомирсько-Бердичівській, Корсунь-Шевченківській,

Умансько-Ботошанській, Яссько-Кишинівській, Бухарестсько-Арадській,

Дебреценській, Будапештській, Братиславсько-Брновській і Празькій

наступальних операціях. Генерал-полковник з 29 травня 1945 року.

Після війни П.Ф. Жмаченко закінчив Вищі академічні курси при Вищій

військовій академії імені К.Є. Ворошилова. Був командуючим армією,

помічником Головнокомандувача Центральної групою радянських військ в

Австрії, заступником командувача військами Білоруського військового

33

округу, першим заступником командувача військами Прикарпатського

військового округу. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР (1946 – 1950

роки). Від 1960 року – у відставці. Мешкав у Києві. Помер 19 червня 1966

року, похований на Байковому кладовищі. На честь П.Ф. Жмаченка названо

вулицю в Києві.

28 ЛИСТОПАДА

День пам’яті жертв голодоморів (четверта субота місяця).

Встановлений Указом Президента України В.А. Ющенка № 431/2007 від

21 травня 2007 року.

95 років тому, 28 листопада 1920 року, у селі

Лиса Гора (нині Первомайського району

Миколаївської області) народився Олексій Якович

Вахненко – учасник Другої світової війни,

старший лейтенант, Герой Радянського Союзу.

О.Я. Вахненко закінчив середню школу в селі

Софіївка, потім сільськогосподарський технікум у

селі Мигія та інститут механізації сільського

господарства у Мелітополі. Від 1939 року служив у

Червоній Армії. 1941 року закінчив Сімферопольське

піхотне училище. Брав участь в бойових діях на

Південно-Західному, Західному, 2-му та 3-му Білоруських фронтах. У червні

1944 року відзначився в боях поблизу Могильова, де під його командуванням

8-а рота 617-го стрілецького полку 199-ї стрілецької дивізії 49-ї армії 2-го

Білоруського фронту переправилася через Дніпро, захопила і утримувала

утримувала плацдарм, що дав змогу переправити радянські війська. За

виявлену мужність 24 березня 1945 року йому було присвоєне звання Героя

Радянського Союзу. 26 березня 1945 року під час штурму Кенігсберга був

важко поранений. У травні 1946 року демобілізований за станом здоров’я.

Після війни О.Я. Вахненко жив та працював в Полтаві. Був

заступником керівника Чутівського районного об’єднання “Сільгосптехніка”.

Від 1965 року працював начальником оперативного відділу Полтавської

обласної бази “Сільгосптехніка”. Помер 1 грудня 1980 року у Полтаві, де й

похований.

34

29 ЛИСТОПАДА

160 років тому, 29 листопада 1855 року,

народився Дмитро Петрович Меньшов –

генерал-лейтенант, гарматний отаман Армії

Української Народної Республіки,

військовий історик, батько видатного

українського історика Наталії Полонської-

Василенко.

Д.П. Меньшов навчався у 1-й

Московській військовій гімназії, 3-му

військовому Олександрівському училищі у

Москві. У чині штабс-капітана брав участь у

російсько-турецькій війні 1877 – 1878 років.

Служив старшим ад’ютантом окружного артилерійського управління

Харківського та Київського військових округів, начальником Київського

артилерійського складу. У 1908 році отримав чин генерал-майора.

Д.П. Меньшов активно цікавився військовою історією, проводив

дослідницьку роботу у військових архівах. 1910 року очолив Розпорядчий

комітет Київського відділу Російського воєнно-історичного товариства, був

також товаришем (заступником) голови Архівної комісії цього відділу –

видатного історика та історіографа Володимира Іконнікова. Став одним із

ініціаторів створення Військово-центрального архіву Київського округу, брав

активну участь у відкритті пам’ятника княгині Ользі у Києві (1911 рік) та

проведенні археологічних розкопок під керівництвом Вікентія Хвойки у

Білогородці під Києвом (стародавнє княже місто Білгород). Досліджував

історію київського військового некрополя.

Після початку Першої світової війни Д.П. Меньшов став помічником

начальника артилерійського постачання армій Південно-Західного фронту.

В грудні 1916 року отримав чин генерал-лейтенанта. З початком революції

став гарматним отаманом Армії УНР, членом головного військового штабу

УНР. У грудні 1917 року був смертельно поранений у Житомирі під час

протистояння з більшовицькими і збільшовиченими частинами, і 4 січня 1918

року помер. Похований у Києві на Аскольдовій могилі, але 1935 року за

розпорядженням радянської влади цвинтар було знищено, на його місці

утворено “сад культури”.

35

70 років тому, 29 – 30 листопада 1945 року, відбувся другий напад

загонів Української повстанської армії на місто Бірча на

Перемишльщині (південно-східна Польща).

Ця акція була організована УПА як відповідь на польську політику

примусового виселення українців Закерзоння та терору проти українських

селян (зокрема, трагедію села Павлокоми у березні 1945 року). Варто

зазначити, що місто Бірча з Бірчанським районом лише у березні 1945 року

за радянсько-польськими домовленостями було передано зі складу

Дрогобицької області УРСР до Польщі.

Українські повстанці готуються до наступу на Бірчу

В ніч з 29 на 30 листопада 1945 року чотири сотні воїнів УПА

здійснили напад на навколишні села та витіснили розквартировані загони

Війська Польського безпосередньо до Бірчі. В місті поляки побудували

барикади і відстрілювалися з гармат і мінометів. Внаслідок браку зв’язку між

36

сотнями УПА наступ на Бірчу було припинено. Поляки почали укріплювати

місто, будуючи бункери, копаючи рови і стягуючи підкріплення Війська

Польського з Перемишля. Українсько-польське протистояння в регіоні

продовжувалося.

25 років тому, 29 листопада 1990 року, у Житомирі народився

Дмитро Андрійович Ільницький – учасник війни на Сході України,

лейтенант.

Д.А. Ільницький з 1997 по 2001 роки навчався у Житомирській міській

гуманітарній гімназії № 23 імені М.Й. Очерета, з 2001 по 2005 рік – у

Житомирській міській гімназії № 3. Від 2005 року навчався у Житомирсько-

му кооперативному коледжі

бізнесу та права. 2012 року

закінчив факультет підготовки

студентів за програмою

офіцерів запасу Житомирсько-

го військового інституту імені

С.П. Корольова, за спеціаль-

ністю – командир аеромо-

більного взводу. 2013 року

закінчив факультет обліку та

фінансів Житомирського

національного агроеко-

логічного університету.

11 березня 2014 року

Д.А. Ільницький добровільно

вступив до лав Збройних Сил

України. Був направлений до

95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади Сухопутних військ ЗСУ,

служив командиром взводу. Брав участь в боях поблизу Донецького

аеропорту. 29 листопада 2014 року, у свій 24-й день народження, отримав

важке поранення під час обстрілу у селищі Піски Ясинуватського району

Донецької області, під Донецьким аеропортом. Помер в лікарні

Красноармійська в ніч на 30 листопада 2014 року, похований на військовому

кладовищі № 2 у Житомирі.

37

Указом Президента України П.О. Порошенка № 270/2015 від 15 травня

2015 року Д.А. Ільницький нагороджений орденом Богдана Хмельницького

ІІІ ступеня посмертно. 26 травня 2015 року на фасаді будівлі Житомирської

міської гімназії № 3 було відкрито меморіальну дошку Д.А. Ільницькому.

38

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

ЛИСТОПАД 2015