МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

БЕРЕЗЕНЬ 2016

Київ-2016

2

УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр) У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Березень 2016 / За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2016. – 51 с.

УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських військовиків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2016.

3

ББ ЕЕ РР ЕЕ ЗЗ ЕЕ НН ЬЬ

1 БЕРЕЗНЯ*

115 років тому, 1 березня 1901 року, на Київщині народився Степан Терентійович Щербак – козак Армії Української Народної Республіки, герой Другого Зимового походу 1921 року.

С.Т. Щербак походив із селянської родини, отримав початкову освіту. 1920 року вступив до Армії УНР. Служив у нестройовій сотні 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії. Наприкінці 1920 року інтернований у польському таборі міста Александрув-Куявський. У листопаді 1921 року як козак 4-ї Київської стрілецької дивізії Армії УНР взяв участь у Другому Зимовому поході – останній спробі вибороти незалежність України під час революції 1917 – 1921 років. Потрапив у полон до більшовиків 17 листопада 1921 року в бою під селом Малі Міньки (відомому також як бій поблизу села Базар), яке нині знаходиться у Народицькому районі Житомирської області.

С.Т. Щербак став відомий тим, що на пропозицію більшовиків перейти до Червоної Армії і цим врятувати собі життя, відповів за всіх полонених категоричною відмовою: “Від себе і своїх товаришів, яких знаю, заявляю, що ніхто з нас до вашого війська служити не піде, бо всі ми бились за Україну і присягались битись до загину. Ми знаємо, що нас чекає, але знайте і ви, що смерть наша вам не проститься, і за наші муки помститься ввесь народ!”. С.Т. Щербак був розстріляний більшовиками 22 або 23 листопада 1921 року в селі Базар, разом з іншими 359 полоненими. Перед стратою він почав співати гімн “Ще не вмерла Україна”, який підхопили його побратими. У незалежній Україні ім’я С.Т. Щербака було вибите на Меморіалі пам’яті Героїв Базару.

100 років тому, 1 березня 1916 року, у Катеринославі (нині

Дніпропетровськ) народився Олексій Афанасійович Пасько – учасник Другої світової війни, гвардії молодший лейтенант, Герой Радянського Союзу.

О.А. Пасько закінчив Полтавський медичний технікум, працював у фотоартілі у Нових Санжарах. 1940 року призваний до Червоної Армії, закінчив Челябінське танко-технічне училище. На січень 1945 року гвардії молодший технік-лейтенант О.А. Пасько служив механіком-водієм танка 13-го гвардійського окремого важкого танкового полку 4-ї танкової армії 1-го Українського фронту. Під час боїв за визволення міста Кобилін у Західній Польщі знищив танк, 5 артилерійських гармат і 30 солдатів і офіцерів

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

противника. Екіпаж танка О.А. Паська протягом трьох днів відбивав німецькі контратаки.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року О.А. Паську було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1946 року О.А. Пасько вийшов у запас. Працював начальником цеху на меблевій фабриці. Помер 4 квітня 1997 року у смт. Високий Харківського району Харківської області.

70 років тому, 1 березня 1946 року, у селі Троїцьке Мелітопольського

району Запорізької області народився Олександр Васильович Галуненко – видатний льотчик-випробувач, перший в історії Герой України із врученням ордена “Золота Зірка”.

О.В. Галуненко у 1968 році закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків, у 1974 – Ленінградський інститут авіаційного приладобудування, у 1975 – Школу льотчиків-випробувачів міністерства авіаційної промисловості СРСР. Служив заступником командира ескадрильї в/ч 06858 Одеського військового округу з 1968 по 1973 рік. Від 1975 року став льотчиком-випробувачем на Київському механічному заводі (нині – ДП “Антонов”). Проводив випробування літаків Ан-28, Ан-70, Ан-72, Ан-74, Ан-124 “Руслан”. 21 грудня 1988 року з аеродрому “Святошин” у Києві вперше підняв у повітря транспортний літак Ан-225 “Мрія”, який донині залишається найбільшим літаком у світі та використо-

вується авіакомпанією “Авіалінії Антонова” для вантажних перевезень. О.В. Галуненко встановив 263 світових авіаційних рекорди: на Ан-72 –

8, на Ан-124 “Руслан” – 21 і на Ан-225 “Мрія” – 234 (в одному польоті – 110, в другому польоті – 124 світових рекорди). 1991 року за встановлення 110 світових рекордів в одному польоті на літаку Ан-225 “Мрія” ім’я О.В. Галуненка занесене до книги рекордів Гіннеса.

Указом Президента України Л.Д. Кучми № 1043/99 від 21 серпня 1999 року “за особисту мужність і героїзм, виявлені під час проведення льотних випробувань нової авіаційної техніки” О.В. Галуненку було присвоєно звання “Герой України” з врученням ордена “Золота Зірка”. В історії України це було шосте присвоєння звання “Герой України” і перше – із врученням

5

ордена “Золота Зірка” (п’ять попередніх присвоєнь звання відбулися із врученням ордена Держави).

О.В. Галуненко обирався депутатом Київської обласної ради, а з 2006 по 2007 рік був народним депутатом України V скликання. Нині мешкає в Бучі Київської області, є почесним громадянином цього міста.

2 БЕРЕЗНЯ 95 років тому, 2 березня 1921 року, у селі Соснівка (нині

Олександрівського району Кіровоградської області) народився Федір Кирилович Павловський – учасник Другої світової війни, лейтенант, Герой Радянського Союзу.

Ф.К. Павловський закінчив 8-річну школу і Черкаський сільськогосподарський технікум. 1940 року призваний до Червоної Армії. Під час Другої світової війни воював на Брянському і Центральному фронтах. Комсорг 2-го стрілецького батальйону 1181-го стрілецького полку 356-ї стрілецької дивізії лейтенант Ф.К. Павловський був одним із перших воїнів, які вступили на територію Білорусі, звільняючи її від німців. 6 жовтня 1943 року, виконуючи поставлене командуван-ням бойове завдання, на чолі десантної групи з чотирьох бійців човном форсував Дніпро. Діставшись правого берега, стрімкою атакою вибив ворога з позицій і захопив пануючу висоту. Відбиваючи контратаки противника, загинули всі бійці його групи і лейтенант Ф.К. Павловський залишився один. Самотужки відбивався до підходу підкріплення, знищивши загалом 65 солдатів і офіцерів супротивника. Того ж дня в наступному бою загинув поблизу смт. Комарин (нині Брагінського району Гомельської області Білорусі). Похований у братській могилі в Комарині.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року Ф.К. Павловському посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

3 БЕРЕЗНЯ 135 років тому, 3 березня 1881 року, народився Олександр

Михайлович Поджіо – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки і Української Держави.

О.М. Поджіо походив із дворянської офіцерської родини, яка мала італійське коріння і ще з кінця XVIII століття мешкала у Південній Україні. Освіту здобув у Златопільській чоловічій гімназії, Чугуївському піхотному юнкерському училищі. Брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905 років і Першій світовій війні 1914 – 1918 років. Нагороджений Георгіївською

6

зброєю 1915 року і орденом Св. Георгія IV ступеня 1916 року. Командував 13-м піхотним Білозерським полком, 1917 року отримав чин генерал-майора.

Наприкінці 1917 року О.М. Поджіо прийняв командування над 5-ю Українською дивізією 2-го Січового корпусу військ УНР. У квітні 1918 року – начальник Окремої Кримської бригади, яку так і не було сформовано через німецьку окупацію Криму. За періоду Гетьманату Павла Скоропадського перебував у розпорядженні військового міністерства. За Директорії УНР служив начальником кадрів 6-го Полтавського і 3-го Херсонського корпусів. Наприкінці березня 1919 року очолив Запорізький корпус Армії УНР. Помер восени 1919 року у Кам’янці-Подільському.

125 років тому, 3 березня 1891 року, у місті Ічня (нині Чернігівської

області) народився Архип Йосипович Кмета – полковник Армії Української Народної Республіки, активний діяч української військової еміграції.

А.Й. Кмета закінчив 2-гу Грозненську реальну школу, Олексіївську військову школу у Москві, Київську інструкторську школу старшин. Учасник Першої світової війни, капітан, кавалер Георгіївської зброї. Отримав поранення у бою.

З початком Української революції А.Й. Кмета взяв активну участь в українізації військових частин російської армії. За Гетьманату Павла Скоропадського служив у Сердюцькому полку. 1919 року командував 4-м полком Січових стрільців, з яким брав участь у боях із більшовиками за Житомир. Після відступу Армії УНР за Збруч полковник А.Й. Кмета був інтернований у польському Каліші. 1923 року вступив до Української військового союзу. Закінчив Господарську академію у Подєбрадах (Чехо-Словаччина). У липні 1926 року заснував у Подєбрадах Товариство колишніх вояків Армії УНР. Служив контрактовим майором Війська Польського, брав участь у вересневій 1939 року війні Польщі проти нацистської Німеччини і Словаччини. Під час Другої світової війни – діяч Українського вільного козацтва і гетьманського руху, заснував осередок Організації українських націоналістів у Ічні. 1950 року емігрував до США, помер 2 червня 1978 року у Нью-Йорку.

4 БЕРЕЗНЯ 50 років тому, 4 березня 1966 року, у селі Кіпті Козелецького району

Чернігівської області народився Петро Дмитрович Гончаренко – капітан І рангу, т. в. о. начальника Академії військово-морських сил імені П.С. Нахімова.

П.Д. Гончаренко закінчив Чорноморське вище військово-морське училище імені П.С. Нахімова, оперативно-тактичний факультет Севастопольського військово-морського інституту імені П.С. Нахімова.

7

Кандидат технічних наук. Командував артилерійськими батареями на кораблях ВМС України. У 1997 – 2002 роках – командир флагманського фрегату ВМС України “Гетьман Сагайдачний”. У 2006 – 2007 роках – командир ескадри різнорідних сил ВМС України. Неодноразово брав участь у морських походах і міжнародних морських навчаннях.

Від 2014 року капітан І рангу П.Д. Гончаренко – тимчасово виконуючий обов’язки начальника Академії військово-морських сил імені П.С. Нахімова у Севастополі. Під час російської окупації Криму залишився вірним українській присязі і відмовився перейти під російське керівництво. На початку квітня 2014 року разом із викладачами і курсантами своєї Академії прибув до Одеси, де й продовжився навчальний процес.

30 років тому, 4 березня 1986 року, у смт. Чорноморське

Комінтернівського району Одеської області народився Дмитро Володимирович Васильєв – учасник війни на Сході України, капітан.

Д.В. Васильєв у 2009 році закінчив Львівський інститут Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за спе-ціальністю “Бойове застосування та упра-вління діями механізованих підрозділів”. Командував 2-ю ротою вогневої підтримки 28-ї окремої механізованої бригади Сухо-путних військ Збройних Сил України.

Від липня 2014 року Д.В. Васильєв брав участь у бойових діях на Сході України, зокрема на Савур-Могилі і під Донецьком. Указом Президента України П.О. Порошенка № 838/2014 від 31 жовтня 2014 року капітан Д.В. Васильєв був наго-роджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Д.В. Васильєв загинув 31 травня 2015 року під час нападу диверсійної групи ворога на автомобіль “Урал” поблизу села Славне Мар’їнського району Донецької області. Похований у смт. Чорноморське.

5 БЕРЕЗНЯ 95 років тому, 5 березня 1921 року, у селі Авдот’їне (нині у межах

Донецька) народився Володимир Васильович Титович – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу.

В.В. Титович закінчив 8 класів школи, працював слюсарем. 1940 року призваний до Червоної Армії. Пройшов Ворошиловградську військово-авіаційну школу пілотів. Учасник Другої світової війни з червня 1943 року.

8

Командир ланки 872-го штурмового авіаційного полку 281-ї штурмової авіаційної дивізії 13-ї повітряної армії Ленінградського фронту лейтенант В.В. Титович до 25 вересня 1944 року виконав 135 бойових вильотів на штурмовику Іл-2, знищив при цьому 21 зенітну гармату, 32 гармати польової артилерії, 27 малих зенітних установок, 24 вогневі точки, 76 автомашин, 3 літаки на аеродромах, понад 500 солдатів і офіцерів противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 лютого 1945 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни В.В. Титович служив льотчиком транспортної авіації, 1969 року у званні підполковника вийшов у відставку. Помер у Санкт-Петербурзі 11 квітня 2011 року на 91-му році життя, похований на Північному цвинтарі.

6 БЕРЕЗНЯ

110 років тому, 6 березня 1906 року, в селі Залізня (нині Житомирського району Житомирської області) народився Володимир Степанович Лихотворик – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

В.С. Лихотворик закінчив 7 класів школи, працював на лісопильному заводі. 1928 року призваний до Червоної Армії. Брав участь у радянсько-китайському конфлікті на Китайсько-Східній залізниці у липні – вересні 1929 року, де радянські війська розгромили китайців. Із серпня 1941 року брав участь у Другій світовій війні.

Станом на січень 1945 року полковник В.С. Лихотворик командував 1079-м стрілець-

ким полком 312-ї стрілецької дивізії 69-ї армії 1-го Білоруського фронту. 14 січня 1945 року його полк прорвав німецьку оборону на західному березі Вісли, 28 січня відзначився під час боїв за Познань, а 2 лютого захопив плацдарм на західному березі річки Варта (притока Одера). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року В.С. Лихотворику було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни В.С. Лихотворик закінчив курси удосконалення командного складу “Постріл”. 1954 року звільнився у запас. Помер 22 грудня 1998 року на 93-му році у життя у місті Ірпінь Київської області.

9

100 років тому, 6 березня 1916 року, у селі Василівське (нині Вільнянського району Запорізької області) народився Павло Павлович Калюжний – учасник Другої світової війни, генерал-майор авіації, Герой Радянського Союзу.

П.П. Калюжний отримав середню освіту і пройшов навчання в аероклубі Запоріжжя, працював льотчиком-інструктором. Від 1937 року служив у Червоній Армії. Закінчив Качинську військову авіаційну школу льотчиків. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях у складі винищувального авіаційного полку протиповітряної оборони, відбивав ворожі нальоти на Москву, Ленінградський залізничний вузол, Воронеж, Курськ, Валуйки, Ворожбу. За роки війни виконав 320 бойових вильотів, у 152 повітряних боях збив особисто 20 літаків ворога і 9 у складі групи. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 березня 1944 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни П.П. Калюжний продовжував службу у військах протиповітряної оборони. Вийшов у відставку у 1971 році у званні генерал-майора. Помер 22 грудня 2002 року у Санкт-Петербурзі, похований на Нікольському кладовищі.

45 років тому, 6 березня 1971 року, у Дніпропетровську народився

Юрій Віталійович Цибулін – учасник війни на Сході України, старший лейтенант.

Ю.В. Цибулін закінчив Дніпропетров-ський інститут залізничного транспорту (нині Дніпропетровський національний універси-тет залізничного транспорту імені академіка Всеволода Лазаряна), працював у Нижньо-дніпровськ-Вузлівському локомотивному депо слюсарем та бригадиром. 10 років пра-цював інженером-технологом служби локо-мотивного господарства, 5 років – інжене-ром-приймальником локомотивів. Інженер 1-ї категорії на Придніпровській залізниці.

В середині березня 2014 року пішов добровольцем до воєнкомату, у червні 2014 року був мобілізований. Служив заступником командира роти 532-го окремого ремонтно-відновлювального батальйону. Здійснював ремонт БМП безпосередньо на передовій.

12 листопада 2014 року старший лейтенант Ю.В. Цибулін вирушив із бійцями ремонтувати гармату БМП, що заклинила. В другій половині дня він загинув під час мінометного обстрілу взводного опорного пункту поблизу селища Піски Ясинуватського району Донецької області. Похований у Дніпропетровську.

10

Указом Президента України П.О. Порошенка № 311/2015 від 4 червня 2015 року Ю.В. Цибулін посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

7 БЕРЕЗНЯ 110 років тому, 7 березня 1906 року, у селі Верхній Бишкин (нині

Первомайського району Харківської області) народився Полікарп Минович Касинов – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу.

П.М. Касинов закінчив 5 класів школи, працював у колгоспі. 1928 року призваний до Червоної Армії. Пройшов курси молодших лейтенантів і курси удосконалення комскладу. Учасник Другої світової війни з червня 1941 року.

У середині січня 1945 року старший ад’ютант 1-го стрілецького батальйону 605-го стрілецького полку 132-ї стрілецької дивізії 47-ї армії 1-го Білоруського фронту капітан П.М. Касинов організував переправу свого батальйону через Віслу в районі населеного пункту Чонсткув на північний захід від Варшави і взяв активну участь у захопленні й утриманні плацдарму на її західному березі. В боях отримав поранення, від яких помер 2 лютого 1945 року. Похований поблизу міста Валч (Польща).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 року П.М. Касинову посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

8 БЕРЕЗНЯ Міжнародний жіночий день, Міжнародний день прав жінок і миру

255 років тому, 8 березня

1761 року, у селі Пиків (нині Калинівського району Вінницької області) народився Ян Непому-цен Потоцький – польський іс-торик, письменник, військовий діяч, мандрівник.

Ян Потоцький – правнук великого гетьмана коронного Речі Посполитої Юзефа Потоць-кого (1673 – 1751). Дитинство провів у родинних маєтках на українському Поділлі. Потім здобув освіту у Швейцарії і Франції, отримав глибокі енци-

11

клопедичні знання. Вступив до армії Священної Римської імперії німецької нації, 1778 року як лейтенант брав участь у Баварській війні. 1779 року брав участь у морських походах Мальтійського ордену проти корсарів. 1784 року залишив військову службу.

Решту життя Ян Потоцький присвятив подорожам, науковій і письменницькій праці. Відвідав чимало країн Європи, Азії, Африки, мандрував Російською імперією. Був наближеним до російських імператорів Павла І і Олександра І. Наукова праця Яна Потоцького була зосереджена переважно в галузі історії слов’янських народів. Він намагався показати могутність і самобутність слов’янських народів, їхнє значення в долях людства. Серйозно досліджував історію скіфів, сарматів, ранніх слов’ян, обстоюючи автохтонність слов’янських народів. Автор фантастично-філософського роману “Рукопис, знайдений у Сарагосі”. 1790 року став першим польським повітроплавцем, здійснивши політ на повітряній кулі у Варшаві.

Ян Потоцький не міг змиритися із рішеннями Віденського конгресу 1814 – 1815 років, який ліквідував польську державність і закріпив поділ польських земель між Росією, Австрією і Пруссією. 23 грудня 1815 року він застрелився у своєму маєтку в селі Уладівка (нині Літинського району Вінницької області). 17 жовтня 2014 року в Уладівці йому було відкрито пам’ятний знак.

95 років тому, 8 березня 1921 року, у селі Чечеліївка (нині

Петрівського району Кіровоградської області) народився Василь Михайлович Дригін – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

В.М. Дригін закінчив Дніпропетровський індустріальний технікум, працював у ливарному цеху, одночасно навчався в аероклубі. Призваний до Червоної Армії у 1940 році. Пройшов Качинську військову авіаційну школу пілотів. Учасник Другої світової війни з липня 1941 року.

До кінця серпня 1943 року командир ескадрильї 298-го винищувального авіаційного полку 229-ї винищувальної авіаційної дивізії 4-ї повітряної армії Північно-Кавказького фронту капітан В.М. Дригін виконав 313 бойових вильотів, у 62 повітряних боях збив особисто 18 і у складі групи 10 літаків противника. У повітряному бою над Донбасом 29 серпня 1943 року отримав важке поранення, і після шпиталю був направлений на навчання.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1943 року В.М. Дригіну було присво-єно звання Героя Радянського Союзу із вручен-ням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

12

1946 року В.М. Дригін закінчив Військово-повітряну академію, 1958 року – Військову академію Генштабу. 1962 року у званні полковника вийшов у запас. Працював авіадиспетчером у Ростові-на-Дону. Помер 3 вересня 2009 року, похований на Північному цвинтарі у Ростові-на-Дону.

95 років тому, 8 березня 1921 року, у селі Іванівка (нині Очаківського

району Миколаївської області) народився Іван Ілліч Рачков – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

І.І. Рачков здобув неповну середню освіту. 1939 року призваний до Військово-морського флоту СРСР. У складі 1-ї особливої бригади морської піхоти Балтійського флоту брав участь у радянсько-фінській війні 1939 – 1940 років. У 1941 році брав участь в обороні Таллінні і Ленінграда від німців. 1943 року закінчив Миколаївське військово-морське авіаційне училище імені С.О. Леваневського і займався доставкою американських літаків A-20G “Бостон”, що поставлялися за програмою ленд-лізу, з Красноярська на Північний і Балтійський флот. Протягом першої половини 1944 року перегнав 15 літаків на відстань 1500 – 3500 км. У липні 1944 року направлений штурманом ланки

3-ї ескадрильї 51-го мінно-торпедного авіаційного полку 8-ї мінно-торпедної авіаційної дивізії ВПС Балтійського флоту. Виконав 25 бойових вильотів, брав участь у знищенні ворожого тральщика і семи транспортів загальною водотоннажністю 65 тис. тонн.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 березня 1945 року І.І. Рачкову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни І.І. Рачков продовжував службу в авіації військово-морського флоту. Вийшов у відставку 1974 року у званні полковника. Мешкав у Ялті, очолював міський штаб цивільної оборони. Помер 4 грудня 2000 року, похований на Новому кладовищі в Ялті.

55 років тому, 8 березня 1961 року, у місті Ківерці Ківерцівського

району Волинської області народився Ігор Антонович Скіра – учасник війни на Сході України, старший лейтенант.

І.А. Скіра вступив до Збройних Сил України добровольцем, у званні старшого лейтенанта служив у 2-му батальйоні 14-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Загинув 24 грудня 2015 року від кулі снайпера під час виконання бойового завдання у місті Красногорівка Мар’їнського району Донецької області. Похований у Ківерцях.

13

35 років тому, 8 березня 1981 року, у місті Очаків Миколаївської області народився Іван Миколайович Антошин – учасник війни на Сході України, капітан.

І.М. Антошин навчався в Одеському університеті сухопутних військ. Командував ротою у 92-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України. Загинув 14 вересня 2014 року в районі міста Щастя Новоайдарського району Луганської області від вибухового пристрою на “розтяжці” під час перевірки лісосмуги. Похований в Очакові.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 282/2015 від 23 травня 2015 року І.М. Антошин посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

25 років тому, 8 березня 1991 року, у

місті Чортків Тернопільської області народився Роман Ігорович Ільяшенко – учасник війни на Сході України, лейтенант.

Р.І. Ільяшенко закінчив Чортківську загальноосвітню школу-інтернат І – ІІІ ступе-нів у 2008 році. Володар Кубка України з фрі-файту, Майстер спорту України. Боєць спортивного клубу “Характерник” (м. Тернопіль).

Мобілізований до Збройних Сил України 11 квітня 2014 року. Командував взводом 2-го батальйону 51-ї окремої гвардійської механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. Брав участь у звільненні Лисичанська і Сєверодонецька. Загинув 29 серпня 2014 року в районі села Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області під час виходу з-під Іловайська так званим “зеленим коридором”. Похований на центральному кладовищі Чорткова.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 311/2015 від 4 червня 2015 року Р.І. Ільяшенко посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

14

9 БЕРЕЗНЯ 130 років тому, 9 березня 1886 року, у

селі Нарбутівка (нині Глухівського району Сумської області) народився Георгій Іванович Нарбут – видатний український художник-графік.

Г.І. Нарбут походив зі старовинного, але збіднілого дворянського роду. Отримав художню освіту у Санкт-Петербурзі і Мюнхені. Ілюстрував народні та авторські казки і байки, оформив “Малоросійський Гербовник” (1914 рік). Був членом мистецького об’єднання “Світ мистецтва”.

Г.І. Нарбут “Козак і німці” (1914 рік)

Після падіння монархії у Росії, у березні 1917 року Г.І. Нарбут переїхав до Києва. Створив ескізи військових мундирів армій УНР, Української Держави, розробив поштові марки, державні папери, банкноти, грамоти, листівки українських державних утворень. У вересні 1917 року став професором новоствореної Української Академії Мистецтв, а згодом її ректором.

15

Банкнота (державний кредитовий білет) УНР номіналом 100 гривень

За часів Гетьманату Павла Скоропадського Г.І. Нарбут розробив проекти державного герба і печатки Української Держави. 18 липня 1918 року Гетьман П.П. Скоропадський затвердив спроектовану Г.І. Нарбутом малу державну печатку – зображення козака з пищаллю на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено тризуб князя Володимира Великого.

Мала державна печатка Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (1918 рік)

16

Г.І. Нарбут помер від тифу 23 травня 1920 року у Києві, який на той час був зайнятий українськими і польськими військами. Похований на Байковому кладовищі.

95 років тому, 9 березня 1921 року, у селі Горяйстівка (нині

Охтирського району Сумської області) народився Олексій Прокопович Берест – учасник Другої світової війни, лейтенант, Герой України з присвоєнням ордена “Золота Зірка”.

О.П. Берест закінчив 7 класів школи, працював трактористом. У жовтні 1939 року пішов добровольцем у Червону Армію. Брав участь у радянсько-фінській війні 1939 – 1940 років. Учасник війни проти Німеччини від червня 1941 року. Пройшов шлях від рядового до заступника командира батальйону з політичної частини 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії 79-го стрілецького корпусу 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту. 1944 року закінчив Ленінградське військово-політичне училище.

30 квітня 1945 року, під час штурму Берліна, за наказом командира 756-го стрілецького полку полковника Ф.М. Зінчен-

ка лейтенант О.П. Берест очолив виконання бойового завдання зі вста-новлення прапора Військової ради 3-ї ударної армії (відомого як Прапор Перемоги) на куполі будівлі німецького Рейхстагу. Цей прапор було встановлено над Рейхстагом українцем лейтенантом О.П. Берестом, грузином сержантом М.В. Кантарією і росіянином сержантом М.О. Єгоровим. У ніч на 2 травня 1945 року О.П. Берест за завданням командування переодягнувся у форму радянського полковника і особисто вів переговори із залишками гарнізону Рейхстагу, змушуючи їх до капітуляції. За ці подвиги лейтенант О.П. Берест 3 серпня 1946 року був представлений до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, однак зрештою нагороджений лише орденом Червоного Прапора. Натомість і М.В. Кантарія, і М.О. Єгоров були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Повоєнна доля О.П. Береста склалася драматично. У 1948 році він був звільнений з Радянської Армії. Працював директором райвідділу кінофікації, був звинувачений у завданні збитків на суму 5,5 тис. карбованців і всупереч показам свідків засуджений до 10-річного ув’язнення. За амністією термін скоротили вдвічі. Після звільнення О.П. Берест працював на заводах вантажником, абразивоструйником, шофером. Трагічно загинув 3 листопада 1970 року у Ростові-на-Дону: врятував п’ятирічну дівчинку з-під коліс поїзда, але сам був ним збитий. Похований на Олександрівському кладовищі Пролетарського району Ростова-на-Дону.

17

Указом Президента України В.А. Ющенка № 753/2005 від 6 травня 2005 року О.П. Бересту посмертно було присвоєно звання Героя України з присвоєнням ордена “Золота Зірка”. Також О.П. Бересту відкрито пам’ятник в Охтирці, його ім’ям названо вулиці у Києві і Сумах.

35 років тому, 9 березня 1981 року, у

Києві народився Микита Олександрович Недоводієв – учасник війни на Сході України, підполковник.

М.О. Недоводієв служив начальником бронетанкової служби 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу. Загинув 9 лютого 2015 року в районі села Логвинове Артемівського району Донецької області у верхній частині “дебальцевського виступу”, коли колона автомобільної техніки потрапила у засідку диверсійно-розвідувальної групи ворога і була обстріляна. Похований у Києві.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 473/2015 від 13 серпня 2015 року М.О. Недоводієв посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

10 БЕРЕЗНЯ 100 років тому, 10 березня 1916 року, у місті Новоград-Волинський

(нині Житомирської області) народився Анатолій Трохимович Бурковський – учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу.

А.Т. Бурковський закінчив 7 класів школи, Київський газетний технікум та істо-ричний факультет Харківського педагогічного інституту. Працював директором середньої школи в селі Дубрівка Баранівського району Житомирської області.

У червні 1941 року А.Т. Бурковський був призваний до Червоної Армії. Воював на Південно-Західному, Калінінському і 1-му Прибалтійському фронтах. Був тричі поране-ний. Станом на осінь 1944 року майор А.Т. Бурковський командував батальйоном 935-го стрілецького полку 306-ї Червонопра-порної стрілецької дивізії 43-ї армії 1-го

18

Прибалтійського фронту. Взяв участь у штурмі Клайпеди, в боях за Лієпаю, в ліквідації Курляндського угруповання противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У жовтні 1945 року А.Т. Бурковський вийшов у запас. Працював на керівних посадах у торгівлі, директором професійно-технічного училища кооперації. Помер 17 жовтня 1985 року у Кіровограді, похований у Пантеоні Вічної Слави у Кіровограді.

11 БЕРЕЗНЯ 95 років тому, 11 березня 1921 року, у селі Галенкове (нині

Роменського району Сумської області) народився Павло Родіонович Романчук – учасник Другої світової війни, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу, у повоєнний час – вчений-астроном.

П.Р. Романчук закінчив середню школу і 1 курс фізико-математичного факультету Харківського педагогічного інституту, після чого був призваний до Червоної Армії. Пройшов Київське артилерійське училище. Воював на Західному, Північно-Західному, Воронезькому, Степовому фронтах. Був тричі поранений, двічі контужений.

Перебуваючи на посаді начальника розвідки дивізіону 791-го артилерійського полку 254-ї стрілецької дивізії 73-го стрілецького корпусу 52-ї армії Степового фронту в званні старшого лейтенанта, будучи важко пораненим в голову, у критичний момент бою викликав вогонь на себе, що дозволило зберегти плацдарм на Дніпрі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року П.Р. Романчуку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1944 року після лікування в шпиталях за станом здоров’я демобілізувався з лав Червоної Армії.

1950 року П.Р. Романчук закінчив фізич-ний факультет Київського державного універ-ситету імені Т.Г. Шевченка. 1966 року захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня канди-дата фізико-математичних наук на тему “До пи-тання про природу сонячної активності”. У 1972 – 1987 роках очолював Астрономічну об-серваторію Київського університету. Розробив метод прогнозування основних характеристик сонячної активності з різною завбачливістю: параметрів 11-річних циклів, відносних чисел сонячних плям, спалахової активності та ін. Помер 22 червня 2008 року у Києві, похований на Совському кладовищі.

19

12 БЕРЕЗНЯ 135 років тому, 12 березня 1881 року,

у селі Любинці (нині Стрийського району Львівської області) народився Володимир Іванович Бірчак – український громадсько-політичний діяч, старшина Легіону Українських січових стрільців, письменник, мемуарист.

В.І. Бірчак закінчив гімназію, вивчав філософію і літературу у Львівському університеті. Згодом працював у Дрогобицькій і Самбірській гімназіях, був дійсним членом Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка.

Під час Першої світової війни 1914 – 1918 років В.І. Бірчак вступив до Легіону Українських січових стрільців, мав звання старшини. 1918 року обраний делегатом Української Національної Ради Західно-Української Народної Республіки.

1920 року переїхав до Ужгорода, де займався викладацькою діяльністю. Написав низку романів і повістей з історії Галицько-Волинського князівства, зокрема “Василько Ростиславич”, “Володар Ростиславич”. Був одним із організаторів закарпатської скаутської організації “Пласт”. Після окупації Карпатської України угорськими військами у березні 1939 року очолював Українську евакуаційну комісію. Виїхав до Праги, написав книгу спогадів “Карпатська Україна”.

1945 року В.І. Бірчак був заарештований радянськими спецслужбами в Ужгороді. Засуджений за “український буржуазний націоналізм”. Помер 21 вересня 1952 року у таборі у Красноярському краї.

110 років тому, 12 березня 1906 року, у селі

Берестяги (нині Гайворонського району Київської області) народився Григорій Васильович Балицький – учасник Другої світової війни, командир партизанського загону, Герой Радянського Союзу.

Г.В. Балицький закінчив Всеукраїнський інститут комуністичної освіти в Харкові, працював директором Чернігівської обласної бібліотеки. Після окупації німцями Чернігівщини у 1941 році створив і очолив диверсійну партизанську групу, що діяла в чернігівських лісах. Спільно з партизанами загону О.Ф. Федорова підірвав

20

німецький склад з боєпри-пасами та 24-метровий міст через річку Мена поблизу однойменної залізничної станції. Надалі перейшов із загоном у Клєтнянські ліси Брянщини. На шляху туди на комунікаціях Гомельського залізничного вузла під керівництвом Г.В. Балиць-кого партизанами було пущено під укіс 13 ворожих ешелонів, серед яких спеціальний потяг “Блакитна стріла”, що доправляв німецьких офіцерів у відпустку.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 березня 1943 року Г.В. Балицькому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Під час рейду партизанського з’єднання Правобережною Україною, загін під командуванням Г.В. Балицького розгромив ворожі гарнізони містечок Скригалове, Володимирець та інших. У липні 1943 року загін відбув у район Радзивіллівських лісів на Волині, де здійснював бойові операції на залізниці Ковель – Рівне. До травня 1944 року партизанами Г.В. Балицького було знищено ще 100 ворожих ешелонів.

Після війни Г.В. Балицький працював на партійних посадах. Помер 6 грудня 1989 року, похований у Пантеоні Вічної Слави у Кіровограді.

105 років тому, 12 березня 1911 року, у селі Луб’янка (нині

Синельниківського району Дніпропетровської області) народився Яків Тихонович Никоненко – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу.

Я.Т. Никоненко закінчив неповну середню школу, працював у районній раді Товариства сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву (“Осоавіахім”). 1933 року призваний до Червоної Армії. 1941 року закінчив курси удосконалення командного складу “Постріл”.

Станом на вересень 1943 року майор Я.Т. Никоненко командував 702-м стрілецьким полком 213-ї стрілецької дивізії 7-ї гвардійської армії Степового фронту. В ніч з 26 на 27 вересня 1943 року полк Я.Т. Никоненка переправився через Дніпро в районі села Переволочна (нині Світлогірське

Кобеляцького району Полтавської області) і захопив плацдарм на західному березі річки, після чого успішно утримав його і розширив.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року Я.Т. Никоненку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1944 року Я.Т. Никоненко прискореним курсом закінчив Військову академію імені М.В. Фрунзе. 1957 року у званні підполковника звільнений у запас. Працював директором молокозаводу. Помер 7 січня 1973 року у рідному селі, похований у місті Синельникове.

21

95 років тому, 12 березня 1921 року, у селі Городище (нині Чорнухинського району Полтавської області) народився Олексій Михайлович Батієвський – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу.

О.М. Батієвський закінчив педагогічний інститут у місті Лубни Полтавської області, працював викладачем російської мови і літератури. 1940 року призваний до Червоного Флоту. 1943 року закінчив Військово-морське авіаційне училище.

Станом на жовтень 1944 року заступник командира ескадрильї 35-го штурмового авіаційного полку 9-ї штурмової авіаційної дивізії ВПС Балтійського флоту старший лейтенант О.М. Батієвський виконав 130 бойових вильотів, знищив 6 складів із боєприпасами, 16 дзотів, 7 польових гармат, 5 мінометних батарей.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 березня 1945 року О.М. Батієвському було при-своєно звання Героя Радянського Союзу із вручен-ням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни О.М. Батієвський закінчив Вищі офіцерські курси ВПС ВМФ і Вищі офіцерські льотно-тактичні курси. Брав участь у перехопленні літака-порушника за часів “Холодної війни”. 1957 року вийшов у запас у званні підполковника. Мешкав у Москві, написав три збірники художньої та історичної літератури. Помер 26 листопада 2012 року на 92-му році життя, похований на Троєкуровському кладовищі Москви.

13 БЕРЕЗНЯ 145 років тому, 13 березня 1871 року, було підписано Лондонську

конвенцію, яка дозволила Російській імперії мати військовий флот на Чорному морі.

Після поразки у Кримській (“Східній”) війні 1853 – 1856 років, за умовами Паризького мирного договору, Російській імперії було заборонено тримати військовий флот на Чорному морі, а також створювати на узбережжі військово-морські арсенали і фортеці. Однак міністр закордонних справ Росії О.М. Горчаков, скориставшись підтримкою Пруссії, 31 жовтня 1870 року розіслав циркулярну депешу, в якій відмовлявся виконувати цей пункт угоди. Незважаючи на опір дипломатів Великої Британії, інші країни пристали на це. 13 березня 1871 року Росія, Османська імперія, Німеччина, Австро-Угорщина, Велика Британія, Франція, Італія підписали Лондонську конвенцію, за умовами якої Російська і Османська імперії отримали право мати у Чорному морі будь-яку кількість військових кораблів. При цьому російські військові кораблі не мали права проходу через протоки Босфор і

22

Дарданелли, натомість Османська імперія могла пропускати через них військові кораблі дружніх для неї країн (такими були, насамперед, Велика Британія і Франція).

Відновлений російський імператорський військовий флот на Чорному морі брав участь у російсько-турецькій віні 1877 – 1878 років, подіях Першої російської революції 1905 – 1907 років і у Першій світовій війні 1914 – 1918 років.

130 років тому, 13 березня 1886 року,

у селі Пархомівка (нині Володарського району Київської області) народився Никифор Іванович Блаватний – український військовий і громадський діяч, полковник Армії Української Держави, журналіст і письменник.

Н.І. Блаватний навчався у Київському комерційному училищі, після чого закінчив Тифліську військову школу. Брав участь у Першій світовій війні у складі російської армії, дослужився до чину капітана.

Із початком Української революції у 1917 році Н.І. Блаватний став Уманським повітовим комісаром, кошовим отаманом вільного козацтва на Уманщині. На початку

1918 року очолив курінь Чорних гайдамаків, з яким брав участь у боях проти більшовиків Михайла Муравйова, що наступали на Київ. Учасник придушення повстання на заводі “Арсенал” у Києві.

Після проголошення Української Держави 29 квітня 1918 року Н.І. Блаватний став довіреною особою Гетьмана Павла Скоропадського. Був вихователем і вчителем української мови 14-річного гетьманського сина Данила. Підвищений Гетьманом до полковника, супроводжував його під час важливих подій. Наприкінці 1918 року вивіз гетьманських дітей і родинні коштовності Скоропадських з Києва через Одесу, Румунію, Туреччину, Грецію, Італію до Швейцарії.

1926 року Н.І. Блаватний переїхав до Аргентини, де брав активну участь у житті української діаспори. Був членом “Просвіти”, комбатантських організацій та гетьманського руху, редагував місцеві українські часописи, а також написав три драми, присвячені подіям Української революції 1917 – 1921 років. Одна з них – “На шляху до перемоги” – вважається першою українською книжкою, виданою в Аргентині (1932 рік). Помер у Буенос-Айресі 7 квітня 1941 року.

23

14 БЕРЕЗНЯ 30 років тому, 14 березня 1986 року, у

селі Ходорівці Кам’янець-Подільського району Хмельницької області народився Роман Миколайович Наглюк – учасник війни на Сході України, капітан.

Р.М. Наглюк закінчив 9 класів школи у Ходорівцях, Кам’янець-Подільський ліцей з підвищеною військово-фізичною підготов-кою, а у 2007 році – Харківський гвардійсь-кий інститут танкових військ імені Верховної Ради України Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”. Проходив військову службу у 300-му полку в Чернівцях. 2013 року переведений до 24-ї окремої механізованої Бердичівської Залізної бригади імені Князя Данила Галицького Сухопутних військ Збройних Сил України (в/ч А0998, місто Яворів Львівської області). 14 березня 2014 року направлений на Схід України. Від 30 травня 2014 року брав участь в АТО, служив на посаді заступника командира роти з озброєння. Загинув 4 серпня 2014 року в селі Волнухине Лутугинського району Луганської області під час нічного обстрілу з реактивних систем залпового вогню “Град”. Похований у Ходорівцях.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 26/2015 від 22 січня 2015 року Р.М. Наглюк посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. У Ходорівцях йому встановлено меморіальну дошку, а рішенням 93-ї сесії Кам’янець-Подільської міської ради від 13 жовтня 2015 року Р.М. Наглюку посмертно присвоєно звання “Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського”.

15 БЕРЕЗНЯ День проголошення незалежності Карпатської України. 77 років

тому, 15 березня 1939 року, Сойм Карпатської України проголосив повну державну самостійність. Було прийнято Конституцію новопосталої української держави у Закарпатті. Це була президентська республіка з єдиною державною мовою – українською. Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн “Ще не вмерла України..”. Герб – червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина, який призначив прем’єр-міністром нового

24

уряду суверенної держави Юліана Ревая. Головою Сойму обрано Августина Штефана, заступниками Степана Росоху та Федіра Ревая.

Однак уже 15 – 18 березня 1939 року Карпатська Україна була

окупована хортистською Угорщиною з дозволу нацистської Німеччини. Героїчний опір чинили бійці організації народної самооборони “Карпатська Січ”, яких нараховувалося, за різними даними, від 2 до 6 тисяч. Фактично, це був перший у Європі приклад збройного опору фашистській агресії, який мав місце ще до офіційного початку Другої світової війни. Партизанська боротьба проти угорських окупантів на Закарпатті тривала до початку літа 1939 року.

100 років тому, 15 березня 1916 року, у місті Юзівка (нині Донецьк)

народився Іван Пилипович Ткаченко – учасник Другої світової війни, гвардії лейтенант, Герой Радянського Союзу.

І.П. Ткаченко закінчив 9 класів школи, працював електрослюсарем на Донецькому металургійному заводі. Від 1940 року служив у Червоній Армії. Пройшов Подільське артилерійське училище.

Начальник розвідки 3-го артилерійського дивізіону 22-го гвардійського артилерійського Євпаторійського Червонопрапорного полку 3-ї гвардійської стрілецької Волноваської дивізії 2-ї гвардійської армії 3-го Білоруського фронту гвардії лейтенант І.П. Ткаченко в районі міста Бартенштайн (зараз

25

Бартошице, Польща) 2 лютого 1945 року, перебуваючи в тилу противника з двома розвідниками і радистом, протягом 11 годин вміло коригував вогонь дивізіону. У результаті були придушені 2 артилерійські та 2 мінометні батареї, знищено 8 кулеметних точок і більше роти гітлерівців. У цьому бою І.П. Ткаченко особисто знищив 19 гітлерівців.

І.П. Ткаченко загинув у бою 18 квітня 1945 року. Похований у місті Зеленоградськ Калінінградської області Росії. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1945 року І.П. Ткаченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

16 БЕРЕЗНЯ

160 років тому, 16 березня 1856 року, у Санкт-Петербурзі (за іншими даними – у Полтавській губернії) народився Олександр Матвійович Кованько – видатний вина-хідник і пілот-аеронавт, один із організа-торів військово-повітряного флоту Російської імперії, генерал-лейтенант.

О.М. Кованько – нащадок сотника Полтавського козацького полку Петра Кованька. Закінчив Ларінську і 1-у Санкт-Петербурзьку класичну гімназію, Миколаїв-ське інженерне училище (Санкт-Петербург) і Офіцерський клас Технічного гальванічного училища. Працював секретарем комісії, яка займалася питаннями застосування повітро-плавання, сторожових вишок і голубиної пошти у військових цілях. Мав близько 60 патентів на винаходи (зокрема, конструював пожежні сигналізації та мінні датчики).

1885 року поручик О.М. Кованько очолив “Кадрову команду військових аеронавтів”, яка фактично заклала основи військово-повітряного флоту Російської імперії. 1890 року на її базі створено Навчальний повітроплавний парк, а 1910 року – Офіцерську повітроплавну школу, де готували перших військових пілотів Російської імперії. І повітроплавний парк, і школу також очолював О.М. Кованько. Він особисто здійснив 80 польотів на аеростатах, зокрема дальній переліт Санкт-Петербург – Нижній Новгород. У травні 1886 року виконав першу у світі аерофотозйомку, а 1894 року представив власний проект аероплана і повітряного гвинта. Під час російсько-японської війни 1904 – 1905 років командував 1-м Східно-Сибірським повітроплавальним батальйоном, організував бойове застосування прив’язних аеростатів для коригування артилерійського вогню

26

та спостереження за противником. 1906 року отримав чин генерал-майора, 1907 року був нагороджений Георгіївською зброєю, а 1913 року підвищений у чині до генерал-лейтенанта.

О.М. Кованько керував повітроплавною школою і після захоплення влади більшовиками, до вересня 1918 року. Вийшов у відставку за хворобою, переїхав до Одеси, де й помер 20 квітня 1919 року.

105 років тому, 16 березня 1911 року, у

місті Апостолове (нині Дніпропетровської області) народився Олександр Данилович Калина – учасник Другої світової війни, військовий льотчик-випробувач, підполковник, Герой Радянського Союзу.

О.Д. Калина закінчив фабрично-заводське училище, працював на металургійному комбінаті. Від 1931 року служив у Червоній Армії. Пройшов Вольську військово-технічну авіашколу, Тамбов-ську авіашколу пілотів. Брав участь у доставці вантажів повітрям до районів бойових дій: у 1939 році на річку Халхин-Гол, у 1940 році – на радян-ські позиції під час радянсько-фінської війни.

У червні 1941 – грудні 1942 року О.Д. Калина – пілот, командир авіаційної ескадрильї 1-ї авіаційної транспортної дивізії Цивільного повітряного флоту. Від січня 1943 року – заст. командира 3-ї окремої авіадивізії зв’язку. Брав участь в обороні Москви та Ленінграду, боях у Білорусі та Польщі, Східно-Прусській та Берлінській операціях. Під час війни виконав близько 45 бойових вильотів у ворожий тил – для висадки парашутистів, довезення партизанам набоїв та інших вантажів, близько 200 вильотів на лінію фронту з вантажами – літаками Лі-2 та Дуглас С-47.

1946 року О.Д. Калина демобілізувався, мешкав у Москві. Пройшов курси при Школі льотчиків-випробувачів. У 1948 – 1955 роках – льотчик-випробувач авіаційного заводу № 30, у 1955 – 1965 роках – льотчик-випробувач конструкторського бюро А.М. Туполєва. Брав участь у випробуваннях літаків Іл-12, Іл-28, Ту-22, Ту-95К, Ту-96, Ту-104, Ту-110Л, Ту-124, Ту-134 та ін. 1961 року отримав звання Заслуженого льотчика-випробувача СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 серпня 1964 року О.Д. Калині було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

О.Д. Калина помер 15 березня 1988 року, похований у Москві на Востряковському кладовищі.

17 БЕРЕЗНЯ

27

105 років тому, 17 березня 1911 року, у селі Білозір’я (нині

Черкаського району Черкаської області) народився Олексій Абрамович Стрижаченко – учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу.

О.А. Стрижаченко після закінчення школи пра-цював на залізниці. 1933 року призваний до Червоної Армії, служив у кавалерії, став старшиною кулеметного ескадрону. Учасник війни з Фінляндією 1939 – 1940. За-кінчив Тамбовське кавалерійське училище у 1942 році.

Командир батальйону 1118-го стрілецького полку 333-ї стрілецької дивізії 12-ї армії Південно-Західного фронту капітан О.А. Стрижаченко в ніч на 26 вересня 1943 року одним із перших подолав Дніпро в районі села Петро-Свистунове Вільнянського району Запорізької області і атакував німецькі траншеї. Захопивши плацдарм, батальйон протягом 5 діб відбивав контратаки противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 березня 1944 року О.А. Стрижаченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1944 року О.А. Стрижаченко закінчив Військову академію імені М.В. Фрунзе. 1946 року у званні майора вийшов у запас. Мешкав у місті Алма-Ата (нині Алмати, Казахстан). Помер 3 березня 1989 року.

105 років тому, 17 березня 1911 року, у місті Сквира (нині Київської

області) народився Олексій Петрович Плугатар – учасник Другої світової війни, гвардії старший лейтенант, Герой Радянського Союзу.

О.П. Плугатар закінчив 7 класів школи, працював у колгоспі. 1934 року призваний до Червоної Армії. У війни з Німеччиною брав участь на Воро-незькому, Західному, 3-му Білоруському і 1-му Прибалтійському фронтах.

5 жовтня 1944 року танкова рота 3-го танкового батальйону 117-ї танкової бригади 1-го танкового корпусу 2-ї гвардійської армії 1-го Прибалтійського фронту під командуванням гвардії старшого лейтенанта О.П. Плугатаря під час звільнення міста Кельме (Литва) знищила 3 танки, 12 гармат, 4 мінометні батареї і 120 солдатів і офіцерів противника. 10 жовтня 1944 року О.П. Плугатар відзначився у бою за містечко Вайнутас, однак загинув при цьому. Похований у місті Ретавас у Литві.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року О.П. Плугатарю було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

28

95 років тому, 17 березня 1921 року, у селі Македонівка (нині Лутугинського району Луганської області) народився Олексій Васильович Колесников – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу.

О.В. Колесников закінчив 7 класів школи і аероклуб. 1938 року призваний до Червоної Армії. 1940 року закінчив Ворошиловградську військову авіаційну школу пілотів.

До вересня 1943 року льотчик 118-ї окремої дальньорозвідувальної ескадрильї 7-ї повітряної армії Карельського фронту старший лейтенант

О.В. Колесников виконав 168 бойових вильотів на повітряну розвідку, аерофотозйомку важливих об’єктів у тилу ворога. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 лютого 1944 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Загалом за період війни О.В. Колесников здійснив близько 300 бойових вильотів. 1948 року він закінчив Вищі офіцерські льотно-тактичні курси удосконалення офіцерського складу. 1960 року у званні підполковника звільнився у запас. Жив у Дніпропетровську, помер 15 квітня 2015 року на 95-му році життя, похований на Запорізькому кладовищі Дніпропетровська.

95 років тому, 17 березня 1921 року, у селі Кованьківка (нині

Полтавського району Полтавської області) народився Олексій Іванович Олепір – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

О.І. Олепір закінчив 10 класів Полтавської середньої школи № 3. 1940 року був призваний до Червоної Армії. Пройшов Армавірську військову авіашколу пілотів, Конотопське військово-авіаційне училище командирів ланок. Воював на Західному, 1-му і 2-му Білоруських фронтах. До квітня 1945 року командир авіаційної ланки 657-го штурмового авіаційного полку 196-ї штурмової авіаційної дивізії 4-го штурмового авіаційного корпусу 4-ї повітряної армії 2-го Білоруського фронту старший лейтенант О.І. Олепір

виконав 96 бойових вильотів на штурмовиках Іл-2, знищив 11 танків, 50 автомашин, багато іншої техніки і живої сили противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 серпня 1945 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1950 року О.І. Олепір закінчив Військову академію імені М.В. Фрунзе. 1970 року у званні полковника вийшов у запас. Мешкав у Ростові-на-Дону, викладав у військовому училищі, працював на військовій кафедрі Ростовського державного

29

університету. Помер 21 (за ін. даними – 23) серпня 2004 року, похований на Північному кладовищі Ростова.

18 БЕРЕЗНЯ 95 років тому, 18 березня 1921 року, було підписано Ризький

мирний договір, який завершив польсько-українсько-радянську війну 1919 – 1921 років.

Ризький мир був завершенням переговорів, які велися спершу (серпень 1920 року) у Мінську, а згодом (від 21 вересня 1920 року) у Ризі. Польську делегацію очолював Я. Домбський, радянську – К. Данішевський (Мінськ) та А. Йоффе (Рига); Радянську Україну репрезентував спершу Дмитро Мануїльський, а потім Юрій Коцюбинський і Емануїл Квірінґ.

Представники Української Народної Республіки, попри наявність союзницького Варшавського договору із Польщею, не були запрошені до мирних переговорів. Польсько-радянським переговорам безуспішно намагалися протидіяти посол УНР у Латвії Володимир Кедровський, представник уряду УНР Сергій Шелухін та делегація ЗУНР під проводом Костя Левицького. Виснажена війною Польща вже не могла вести подальшої боротьби, допомагаючи здобувати незалежність України, тим більше, що західні держави не визнавали УНР. Тож поляки від початку перемовин визнали саме Радянську Україну (УСРР), а не УНР стороною переговорів.

Підписання Ризького мирного договору 18 березня 1921 року

30

Ризький договір складався із 26 статей і включав ряд додаткових протоколів та умов, які регулювали різні економічно-правові питання. Він уточнював державний кордон між радянськими республіками та Польщею, залишаючи за останньою приблизно 180 тис. км² на схід від Лінії Керзона (тобто Західну Україну і Західну Білорусь). Обидві сторони визнавали незалежність створених більшовиками маріонеткових Радянської України і Радянської Білорусі та зобов’язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні справи іншої сторони, а особливо не дозволяти створення та перебування на своїй території організацій, які “присвоюють собі роль уряду другої сторони або частини її території”. Цей пункт цілком міг бути застосований щодо УНР, оскільки її Армія і політичні структури на той час перебували на території Польщі.

Головним в питанні розподілу територій було те, що Польща відмовлялася від земель давньої Речі Посполитої, розташованих на схід від кордону, встановленого в Ризі (зокрема Поділля, Полісся, Середня Наддніпрянщина), а Радянські Україна і Росія від претензій на території, що лежали західніше від лінії кордону (Західна Україна і Західна Білорусь).

Окремі статті Ризького миру регулювали питання громадянства та репатріації. Обидві сторони зрікалися воєнних відшкодувань, а Радянська Росія і Радянська Україна зобов’язувалися повернути Польщі різні воєнні трофеї, культурні та мистецькі скарби, бібліотеки й архіви, загарбані чи вивезені царським урядом, а також виплатити їй 30 млн. золотих карбованців як винагороду за “активну участь” польських земель у господарському житті колишньої Російської імперії (ці гроші радянською стороною під різними приводами так і не були виплачені).

Мирний договір формально діяв із моменту обміну ратифікаційними документами в Мінську 30 квітня 1921 року і до 17 вересня 1939 року, коли його односторонньо денонсував радянський уряд у зв’язку з окупацією Західної України і Західної Білорусі Червоною Армією на початку Другої світової війни. Ризький договір фактично підводив риску під українськими визвольними змаганнями 1917 – 1921 років, позбавляв Україну незалежності і розподіляв її землі.

20 БЕРЕЗНЯ 120 років тому, 20 березня 1896 року, у селі Глодоси (нині

Новоукраїнського району Кіровоградської області) народився Василь Денисович (Донатович) Недайкаша – сотник Армії Української Народної Республіки, активний діяч української військової еміграції.

В.Д. Недайкаша закінчив сільську двокласну початкову школу, вчительську семінарію у місті Олександрія. 1916 року, у розпал Першої світової війни, мобілізований до російської армії, пройшов прискорений курс Віленського військового училища. Служив у 106-му піхотному Уфимському

31

полку і 31-му армійському корпусі (українізованому). Згодом демобілізувався, повернувся додому, викладав у 1-й Глодоській українській гімназії, навчався в Учительському інституті Миколаєва. Став одним із керівників вільного козацтва у Глодосах.

У червні 1919 року разом із односельцями В.Д. Недайкаша вступив до анархістських загонів Нестора Махна, звідки на початку вересня 1919 року перейшов до Армії УНР. Командував кулеметною сотнею 14-го полку Низових Запорожців 5-ї Селянської дивізії. Невдовзі за наказом командування повернувся в Глодоси і організував повстанських загін (500 чоловік), з яким 2 січня 1920 року біля села Фурманівка (нині Новоукраїнського району Кіровоградської області) розбив білогвардійський 42-й піхотний Якутський полк. Згодом зі своїм загоном приєднався до Армії УНР в районі Ямполя на Поділлі. Став командиром куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької стрілецької дивізії.

Опинившись в еміграції, у 1920-х роках В.Д. Недайкаша виконував завдання уряду УНР на вигнанні та польської військової розвідки. Неодноразово нелегально переходив кордон і займався диверсійно-розвідувальною діяльністю в Радянській Україні. Від 1928 року перебував на посаді начальника відділення “Наступ” у 2-му відділі розвідки Генерального штабу військового міністерства УНР, який займався питаннями пропаганди, інформування і організації диверсій. Так, упродовж 1928 – 1930 років до Радянської України (УСРР) було переправлено майже 80 тисяч різних прокламацій, 4 тисячі універсалів, 11,5 тисяч наліпок, 1000 примірників журналів “Тризуб” і “Табор”.

У 1930-х роках В.Д. Недайкаша переїхав до Франції. Під час Другої світової війни був одним з ініціаторів вступу українських добровольців до Французького іноземного легіону для боротьби з німцями. Після війни став одним із керівників Товариства бувших вояків-українців у Франції. Помер у Франції після 1965 року (точна дата невідома).

110 років тому, 20 березня 1906 року, у селі Торчин (нині Коро-

стишівського району Житомирської області) народився Федір Йосипович Печенюк – учасник Другої світової війни, гвардії підполковник, Герой Радянського Союзу.

Ф.Й. Печенюк із 1928 по 1930 рік проходив службу у Червоній Армії. 1936 року призваний повторно. Закінчив піхотну школу. Під час війни СРСР проти Німеччини воював на Західному, Центральному і 1-му Українському фронтах.

205-й гвардійський стрілецький полк 70-ї гвардійської стрілецької дивізії 13-ї армії Центрального фронту під командуванням гвардії

32

підполковника Ф.Й. Печенюка у середині вересня 1943 року форсував річку Сейм на схід від міста Батурин Чернігівської області і звільнив станцію Бахмач. 22 вересня 1943 року форсував Дніпро в районі села Домантове Чорнобильського району Київської області. На захопленому плацдармі полк відбив 11 контратак піхоти і танків ворога, завдавши йому суттєвих втрат.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року гвардії підполковнику Ф.Й. Печенюку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни Ф.Й. Печенюк мешкав у Житомирі. Помер 26 січня 1965 року, похований у Житомирі.

21 БЕРЕЗНЯ 100 років тому, 21 березня 1916 року, у селі Куземин (нині

Охтирського району Сумської області) народився Василь Денисович Шаренко – учасник Другої світової війни, гвардії капітан, Герой Радянського Союзу.

В.Д. Шаренко закінчив 7 класів і школу фабрично-заводського учнівства. Працював на Харківському тракторному заводі, закінчив аероклуб. 1939 року закінчив Качинську військово-авіаційну школу.

Командир ескадрильї 100-го гвардійського винищувального авіаційного полку 9-ї гвардійської винищувальної авіаційної дивізії 8-ї повітряної армії 4-го Українського фронту гвардії капітан В.Д. Шаренко до листопада 1943 року виконав 223 бойових вильоти, у 51 повітряному бою збив особисто 12 і в групі 4 літаки противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 квітня 1944 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1944 році В.Д. Шаренко був призначений штурманом 9-ї гвардійської винищувальної авіаційної дивізії. 30 липня 1944 року був збитий зенітним вогнем на зв’язковому літаку По-2 і загинув. Похований у Львові на Пагорбі Слави.

33

22 БЕРЕЗНЯ 170 років тому, 22 березня 1846 року,

народився Олексій Іванович Домонтович – учасник російсько-турецької війни 1877 – 1878 років, командир Персидської козачої бригади, генерал від кавалерії.

О.І. Домонтович походив з родини кубанських козаків, нащадків давнього запорізького роду. Отримав освіту у 2-му Московському кадетському корпусі, Олександрівському військовому і Михайлівсь-кому артилерійському училищах, Миколаївській академії Генерального штабу. Брав участь у російсько-турецькій війні 1877 – 1878 років на Кавказькому фронті, у складі Еріванського загону, нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня. У листопаді 1878 року командирова-ний до Персії (нині Іран), де очолив російську військову місію і став командиром новосформованої Персидської козачої бригади. Перебував у Персії до 1882 року, залишив спогади про цей період служби.

Надалі О.І. Домонтович служив командиром козацьких частин і з’єднань в Російській імперії. Від 1904 року перебував у розпорядженні військового міністра. 1906 року отримав чин генерала від кавалерії і був звільнений від служби за хворобою. Помер 1908 року.

100 років тому, 22 березня 1916 року, у залізничному селищі станції

“Слов’яносербськ” (нині смт. Лозівський Слов’яносербського району Луганської області) народився Леонід Андрійович Григорович – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

Л.А. Григорович закінчив 7 класів, школу фабрично-заводського учнівства. Працював електромонтером мартенівського цеху. Закінчив 1-й курс Харківського індустріального інституту, 1937 року призваний на службу до військ НКВС СРСР.

Станом на жовтень 1943 року старший лейтенант Л.А. Григорович був заступником командира батальйону з політичної частини 188-го стрілецького полку 106-ї стрілецької дивізії 65-ї армії Центрального фронту. 15 – 16 жовтня 1943 року його батальйон форсував Дніпро і захопив висоту поблизу селища Лоєв Гомельської області Білорусі. Л.А. Григорович замінив пораненого командира батальйону. 17 – 18 жовтня батальйон відбив 10 німецьких контратак.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 січня 1944 року Л.А. Григоровичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

34

1950 року Л.А. Григорович закінчив Військову академію імені М.В. Фрунзе, викладав у Військово-політичній академії імені Леніна. 1969 року у званні полковника звільнений у запас. Мешкав у Москві. Помер 30 листопада 1979 року, похований на Кунцевському кладовищі Москви.

23 БЕРЕЗНЯ 420 років тому, 23 – 24 березня 1596 року, під час козацько-

селянського повстання проти Речі Посполитої під проводом Северина Наливайка відбулася Білоцерківська битва.

Поляки відправили проти наливайківців каральний загін під командуванням Станіслава Жолкевського і Кирика Ружинського. Передові частини К. Ружинського зайняли замок і місто Білу Церкву. Швидко пересуваючись і маючи за польськими джерелами 8 тисяч озброєного війська, козацькі ватажки Северин Наливайко і Матвій Шаула 23 березня 1596 року прибули до Білої Церкви і розташувалися навколо замку табором.

Зійдучись під Білою Церквою, обидві сторони не наважувались йти на відкритий бій і намагались перемогти хитрощами. Першим почав К. Ружинський: маючи при собі кілька рот Станіславського та угорську найману кінноту під керівництвом угорця Ліпшеня, командувач вночі здійснив вилазку з міста і направився просто в козацький табір, залишивши в фортеці тільки челядь і найманих угорців.

У той же час вилазку проти поляків задумали і козаки. Залишивши в таборі для охорони загін М. Шаули, С. Наливайко обійшов місто, прорвався через задні ворота всередину фортеці. Козаки швидко вирубали челядь і угорців і, почувши постріли у власному таборі поспішили покинути замок.

Поляки ж, увійшовши до табору, почали запеклий бій з козаками М. Шаули. Козаки не очікували нападу, проте згодом вдарили на поляків і погнали їх через весь табір. У цей момент з замку повертався С. Наливайко. Становище поляків стало безвихідним. Загинули понад 100 поляків, багато інших отримали поранення, решта втекли з поля бою.

110 років тому, 23 березня 1906 року, у селі

Митаївка (нині Богуславського району Київської області) народився Іван Васильович Козяренко – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

І.В. Козяренко закінчив Митаївську неповну середню школу. 1928 року був призваний до Червоної Армії. Пройшов полкову школу, Київське артилерійське училище. На посаді командира артилерійської батареї брав участь у поході на Західну Україну восени 1939 року і в радянсько-

35

фінській війні 1939 – 1940 років. Був тяжко поранений. Воював проти Німеччини та її союзників на Південно-Західному,

Сталінградському, Степовому, 2-му і 3-му Українських фронтах. У другій половині вересня 1943 року 115-й гвардійський винищувально-протитанко-вий артилерійський полк 7-ї гвардійської армії Степового фронту під командуванням І.В. Козяренка форсував Дніпро на північ від міста Верхньодніпровська Дніпропетровської області, надав вогневу підтримку стрілецьким частинам, сприяв розширенню плацдарму на правому березі. За чотири дні боїв полк І.В. Козяренка знищив 21 німецький танк, 13 бронетранспортерів і багато живої сили противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року І.В. Козяренку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1949 року І.В. Козяренко закінчив Вищу артилерійську офіцерську школу. 1956 року у званні полковника вийшов у запас. Мешкав у Києві. Помер 20 квітня 1978 року, похований на Лук’янівському військовому кладовищі Києва.

100 років тому, 23 березня 1916 року, у селі Бахматівці (нині

Хмельницького району Хмельницької області) народився Василь Семенович Слободзян – учасник радянсько-японського конфлікту на річці Халхин-Гол і Другої світової війни, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу.

В.С. Слободзян закінчив 4-класну сільську школу і курси трактористів. Працював трактористом у колгоспі. 1937 року призваний до Червоної Армії. Служив у Забайкаллі, закінчив школу молодших командирів і став механіком-водієм танка.

Механік-водій танка БТ-5 207-го окремого розвідувального батальйону 6-ї Червонопрапорної танкової бригади 1-ї армійської групи молодший комвзводу В.С. Слободзян брав участь у боях з японцями на річці Халхин-Гол з 18 липня до 16 вересня 1939 року. Відзначився в боях поблизу гори Баїн-Цаган. Вміло керуючи танком, він сприяв знищенню трьох гармат і 15 солдатів противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 листопада 1939 року В.С. Слободзяну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Під час Другої світової війни старший лейтенант В.С. Слободзян воював на Південному і Південно-Західному фронтах, командував танком Т-34. Зник безвісти в лютому 1942 року в р-ні Барвінкове Харківської області.

36

95 років тому, 23 березня 1921 року, у селі Андріївка (нині Новосанжарського району Полтавської області) народився Олексій Гнатович Безверхий – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

О.Г. Безверхий закінчив Полтавський автодорожній технікум і аероклуб. 1940 року був призваний до Червоної Армії. Пройшов Чугуївську військово-авіаційну школу пілотів і Конотопське військово-авіаційне училище.

Командир ескадрильї 156-го гвардійського винищувального авіацій-ного полку 12-ї винищувальної авіаційної дивізії 1-го гвардійського штурмового авіаційного корпусу 2-ї повітряної армії 1-го Українського фронту гвардії старший лейтенант О.Г. Безверхий до кінця війни

здійснив 337 бойових вильотів, у 47 повітряних боях збив особисто 15 літаків противника і 1 у групі. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни О.Г. Безверхий продовжував служити у військово-повітряних силах. Вийшов у відставку 1961 року у званні полковника. Мешкав у Харкові. Помер 16 червня 2004 року, похований на кладовищі № 2 у Харкові.

24 БЕРЕЗНЯ

135 років тому, 24 березня 1881 року, у місті Звенигородка (нині Черкаської області) народився Валентин Максимович Трутенко – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки.

В.М. Трутенко закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, Київське військове училище і Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Під час Першої світо-вої війни служив на Західному фронті, команду-вав 175-м піхотним Батуринським полком. У 1915 році був нагороджений Георгіївською зброєю і отримав чин підполковника.

37

Після Лютневої революції 1917 року В.М. Трутенко організував український військо-вий з’їзд Західного фронту у Ризі. Провів україні-зацію свого 175-го піхотного Батуринського пол-ку і привів його в Україну, де взяв участь у боях з більшовиками. За Гетьманату Павла Скоропад-ського командував військовими частинами на Ка-теринославщині і Черкащині. Під час антигеть-манського повстання підтримав Директорію УНР. Був начальником Могилів-Подільської юнацької школи, помічником і виконуючим обов’язки командира 3-ї Залізної дивізії Армії УНР. Учасник Першого Зимового походу (грудень 1919 – травень 1920 років).

В еміграції В.М. Трутенко підтримував Гетьмана П.П. Скоропадського, обирався отаманом Українського вільного козацтва. Після Другої світової війни переїхав у Чилі. Помер у Сантьяго 30 січня 1953 року.

25 БЕРЕЗНЯ 420 років тому, 25 березня 1596 року, під час козацько-селянського

повстання проти Речі Посполитої під проводом Северина Наливайка відбулася битва під Гострим Каменем.

Після поразки карального загону К. Ружинського, до Білої Церкви увійшло військо польного коронного гетьмана С. Жолкевського. За спогадами, в каральному війську на той час було 3 220 гусарів, 1 338 вояків панцирних коругв, 800 найманців-піхотинців, 1 244 вибранців – всього 6 602 вояків, близько 6 000 озброєних слуг, а також 24 гармати. Козаки, що відступали (майже 7 000 озброєних чоловік і 20 гармат), були наздогнані поблизу урочища Гострий Камінь під Білою Церквою.

Козаки рухалися табором у п’ять рядів возів. С. Жолкевський вагався, чи починати атаку, з огляду на табір і досить сильну артилерію козаків. Побоюючись, що повстанці під покровом ночі можуть вислизнути від нього (до того ж глибокий сніг сковував шляхи сполучення), польний гетьман перейшов у наступ.

Користуючись перевагою в швидкості, коронне військо оточило козацький табір, вдарило з усіх боків, намагаючись розірвати вози. Проте козаки-повстанці зустріли атакуючих щільним вогнем. Козацька піхота стріляла лежачи під возами, потужно діяла артилерія повстанців. Врешті-решт С. Жолкевський був змушений відступити. Обидві сторони зазнали тяжких втрат. Коронне військо припинило переслідування і відступило до Білої Церкви, тож козаки змогли без перешкод переправитись через Дніпро поблизу Трипілля.

38

120 років тому, 25 березня 1896 року, у селі Баговиця (нині Кам’янець-Подільського району Хмельницької області) народився Борис Григорович Монкевич – сотник Армії Української Народної Республіки, військовий мемуарист.

Б.Г. Монкевич закінчив реальну і військову школу в Одесі. У чині прапорщика брав участь у Першій світовій війні. Під час Української революції 1917 – 1921 років служив хорунжим 1-го Гайдамацького куреня в Одесі, потім у 1-му Запорізькому полку Окремої Запорізької бригади Армії УНР, ад’ютантом начальника 1-ї Кулеметної дивізії Армії УНР.

Після еміграції у Польщу Б.Г. Монкевич навчався на математичному факультеті Варшавського університету, архітектурному факультеті Варшавської політехніки. Написав низку спогадів – “Бій під Крутами”, “Слідами новітніх запорожців…”, “Піонери Українського війська”, “Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 р.”, “Організація регулярної армії Української Держави 1918 р.”, “Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)” та ін. Згодом Б.Г. Монкевич виїхав до Канади. Помер 7 лютого 1971 року у Монреалі (провінція Квебек), де й похований.

40 років тому, 25 березня 1976

року, у смт. Борова Борівського району Харківської області народився Олег Вікторович Ковбаса – учасник війни на Сході України, майор.

О.В. Ковбаса закінчив Борівську загальноосвітню школу № 1. У червні 1994 року був призваний на строкову службу до лав Національної Гвардії України у місто Львів. Наступного року вступив до Військового інституту Національної Гвардії України (Харків). Закінчивши ВНЗ, проходив службу у 92-й окремій механізованій бригаді

Сухопутних військ Збройних Сил України (в/ч А0501, смт. Клугино-Башкирівка Чугуївської міськра-ди Харківської області). У званні майора став заступником начальника штабу бригади. Брав участь у бойових діях на Сході Україні, у січні 2015 року дістав поранення, після одужання повернувся на передову. 5 квітня 2015 року загинув під час обстрілу терористами з боку піщаного кар’єру із протитанкового керованого комплексу взводного опорного пункту – на мосту поблизу міста Щастя Новоайдарського району Луганської області. Похований у смт. Борова.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 311/2015 від 4 червня 2015 року О.В. Ковбаса посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

39

27 БЕРЕЗНЯ 905 років тому, 27 березня 1111 року, давньоруське військо

розгромило половців у битві при Сальниці. У березні 1111 року військо київського князя Святополка Ізяславича,

чернігівського князя Давида Святославича і переяславського князя Володимира Всеволодовича (Мономаха) вирушило у похід проти половців.

19 березня руське військо вперше увійшло в місто Шарукань (в районі сучасного Чугуєва Харківської області) – головний центр половецьких кочовищ. Місто здалося без бою, а через день упав і другий великий половецький опорний пункт – Сугров. Таких успіхів руським князям домагатися ще не доводилося. Половецький хан Шарукан хоча і віддав свої міста, але зберіг армію і її сили. Руські війська після багатоденного переходу і сутичок з невеликими половецькими роз’їздами втомилися. 24 березня половці атакували передові частини русичів біля річки Сальниці (притока Сіверського Дінця, нині поблизу міста Ізюм Харківської області). У короткій сутичці руські полки встояли і відкинули ворога.

Половці зосередилися в гирлі Сальниці – сюди до них стікалися підкріплення з навколишніх територій. Незабаром до ворожого стану підійшли війська руських князів. Вранці 27 березня 1111 року два війська стали до битви. Чисельну перевагу мали половці.

Битва при Сальниці 1111 року (мініатюра з Радзивіллівського літопису XV століття)

Половецький головнокомандувач вирішив оточити ворога з усіх боків і влучними пострілами з луків розладнати його ряди. Однак, всупереч звичаям, князі за порадою Володимира Мономаха самі різко перейшли в наступ. Шарукан змушений був прийняти зустрічний, його воїни втратили ініціативу. Степовики запекло атакували піші полки русичів в середині, але полки встояли. В цей час фланги, де стояли князівські дружини, вже розгорталися для нанесення удару. Вирішальну роль зіграли переяславці Володимира Мономаха. Руська кіннота кілька разів розрізала половецький лад і внесла безлад в ряди противника. Половецькі підкріплення, які підійшли до того часу до Шарукані, за свідченням літописців, “злякались” побаченого і

40

повернули в степ. Втрати Шарукана становили близько 10 тисяч воїнів, ще 200 полонених половецьких “ліпших мужів” русичі стратили і скинули у води річки Сальниці.

Перемога при Сальниці завершила похід 1111 року. Володимир і Святополк із перемогою повернулися на Русь, навантажені здобиччю а також звільненими руськими полоненими, яких кочівники викрали в рабство під час своїх грабіжницьких набігів. Половцям було завдано важкого удару – багато з них покинули степи Донця та Дону і пішли кочувати до берегів Каспійського моря.

105 років тому, 27 березня 1911 року, у селі Гнилиці Великі (нині

Гнилиці Підволочиського району Тернопільської області) народився Михайло Михайлович Сорока – член Крайового Проводу Організації українських націоналістів, учасник Кенгірського повстання політичних в’язнів.

М.М. Сорока навчався у Тернопільській українській державній гімназії і Українській реформованій реальній гімназії у Ржевцях біля Праги (Чехія). Випускник архітектурного факультету Празької політехніки.

У 1930-х роках М.М. Сорока вступив до ОУН. У 1934 – 1936 роках – провідник Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Заарештований 1937 року польською владою, перебував в ув’язненні у Чорткові, Станіславі (Івано-Франківську), Гродно, Березі Картузькій. У вересні 1939 року після окупації Польщі Німеччиною і Радянським Союзом опинився на волі. У 1940 році став членом Крайового Проводу ОУН. 22 березня 1940 року заарештований радянською владою.

Зі Львова М.М. Сорока був відправлений етапом у Владивосток, потім у Воркуту, де утворив у таборі підпільну організацію “ОУН-Північ”. 1954 року перебував у Степлагу (Степовий табір у Казахстані в системі ГУЛАГ), брав участь у Кенгірському повстанні політв’язнів, написав гімн повстанців – “У гарячих степах Казахстану”. Далі відбував ув’язнення у Мордовських таборах. Організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в’язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним патріархом політв’язнів радянських концтаборів. Помер М.М. Сорока у Мордовії 16 червня 1971 року. Із 60 років його життя 34 пройшли в ув’язненні. На початку 1990-х років перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.

41

105 років тому, 27 березня 1911 року, у місті Звенигородка (нині Черкаської області) народився Олексій Кузьмович Стеблівський – учасник Другої світової війни, гвардії майор, Герой Радянського Союзу.

О.К. Стеблівський закінчив 7 класів школи, працював слюсарем ремонтної бригади. 1933 року призваний до Червоної Армії, закінчив курси молодших лейтенантів прикордонних НКВС. Служив на прикордонній заставі у Криму.

Учасник Другої світової війни з червня 1941 року. Воював під Москвою, Ржевом, на Курській дузі. Станом на початок 1945 року – командир 2-го стрілецького батальйону 289-го гвардійського стрілецького полку 97-ї гвардійської стрілецької дивізії 5-ї гвардійської армії 1-го Українського фронту. 26 січня 1945 року вміло організував форсування річки Одер. Його батальйон відіграв ключову роль в оволодінні залізничною станцією Лінден і опорними пунктами противника – Розенхайм і Етцдорф, на північний захід від польського міста Оппельн (нині Ополе), завдавши ворогові великих втрат у живій силі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року О.К. Стеблівському було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1946 року гвардії майор О.К. Стеблівський вийшов у запас. Мешкав у Львові, закінчив обласну партійну школу. Працював заступником директора художнього училища, інструктором Львівського міського комітету КПУ, директором кінотеатру. Помер 12 травня 1999 року, похований на Брюховицькому цвинтарі у Львові.

95 років тому, 27 березня 1921 року, у

селищі Поповка (нині смт. Зарічне Краснолиман-ського району Донецької області) народився Павло Васильович Зубенко – учасник Другої світової війни, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу.

П.В. Зубенко отримав неповну середню освіту. 1940 року був призваний до Червоної Армії, пройшов курси при Ленінградському військово-політичному училищі. Станом на початок 1945 року гвардії молодший лейтенант П.В. Зубенко командував мінометним взводом 220-го гвардійського стрілецького полку 79-ї гвардійської стрілецької дивізії 8-ї гвардійської армії 1-го Білоруського фронту.

42

14 – 15 січня 1945 року взвод П.В. Зубенка брав участь у прориві німецької оборони з Магнушевського плацдарму (60 км на південь від Варшави) на західному березі Вісли. Коригуючи вогонь взводу, П.В. Зубенко знищив 8 кулеметів і примусив замовкнути батарею мінометів противника. 25 січня 1945 року П.В. Зубенко зі своїм взводом одним із перших переправився через річку Варту в районі Познані і взяв активну участь у відбитті німецьких контратак.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року П.В. Зубенку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1949 році П.В. Зубенко закінчив курси удосконалення офіцерського складу. У 1951 році у званні старшого лейтенанта звільнений у запас. Помер 18 жовтня 1972 року у Ліпецьку.

28 БЕРЕЗНЯ 105 років тому, 28 березня 1911 року, у селі Крупське (нині

Новомиргородського району Кіровоградської області) народився Павло Євтихійович Кочерга – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу.

П.Є. Кочерга закінчив 5 класів школи, працював будівельником міськбуду в Анапі. 1933 року призваний до Червоної Армії, пройшов Краснодарське піхотне училище.

Станом на жовтень 1943 року лейтенант П.Є. Кочерга командував ротою 842-го стрілецького полку 240-ї стрілецької дивізії 51-го стрілецького корпусу 38-ї армії Воронезького фронту. Форсувавши Дніпро, рота зайняла оборону в районі висоти 117.0 на північний захід від населеного пункту Лютіж. Протягом 6 жовтня 1943 року бійці роти відбили вісім ворожих атак, наступного дня під час бою П.Є. Кочерга отримав важке поранення. При цьому ворогові було завдано значної шкоди: підбито шість танків, знищено 180 німецьких автоматників, захоплено кілька 47-мм гармат і утримано плацдарм, який мав велике значення як опорний пункт на шляху до Києва.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 листопада 1943 року П.Є. Кочерзі було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1946 році П.Є. Кочерга у званні капітана звільнився у запас. Закінчив Кіровоградський технікум механізації сільського господарства. Працював го-ловою колгоспу імені 8 Березня та головою виконкому сільської Ради народ-них депутатів в селі Нововознесенка Маловисківського району Кіровоград-ської області. Там і помер 21 листопада 1982 року і був похований.

43

100 років тому, 28 березня 1916 року, у місті Остер (нині Козелецького району Чернігівської області) народився Олександр Михайлович Овчаров – учасник Другої світової війни, генерал-майор, Герой Радянського Союзу.

О.М. Овчаров закінчив Чернігівсь-кий педагогічний інститут і залишився у ньому працювати. 1937 року був призва-ний до Червоної Армії. Пройшов командні курси і курси удосконалення командного складу. Брав участь у радянсько-фінській війні 1939 – 1940 років.

Станом на серпень 1944 року підполковник О.М. Овчаров командував 45-ю механізованою бригадою 5-го механізованого корпусу 6-ї танкової армії 2-го Українського фронту. 20 – 30 серпня 1944 року його бригада зайняла місто Васлуй в Румунії, взявши у полон кілька тисяч ворожих солдатів і офіцерів і захопивши велику кількість бойової техніки.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року О.М. Овчарову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

О.М. Овчаров взяв участь у радянсько-японській війні 1945 року. У 1954 році закінчив Вищі академічні курси при Військовій академії імені М.В. Фрунзе. Керував Оренбурзьким і Новочеркаським військовими суворовськими училищами. Згодом став військовим комісаром Дагестанської АРСР, військовим комісаром Волгограда. 1974 року у званні генерал-майора танкових військ вийшов у відставку. Мешкав у Волгограді. Помер 23 серпня 1993 року, похований на Центральному кладовищі Волгограда.

29 БЕРЕЗНЯ 175 років тому, 29 березня 1841 року, у

містечку Катеринопіль (нині смт. Черкаської області) народився Олексій Романович Шуляченко – генерал-майор, військовий інженер, вчений-хімік.

О.Р. Шуляченко закінчив Олександрівський Брестський кадетський корпус, Костянтинівське військове училище і Миколаївську інженерну академію у Санкт-Петербурзі. Був учнем видатного вченого Дмитра Менделєєва. 1889 року отримав

44

чин генерал-майора. Викладав у Миколаївському інженерному училищі та інженерній академії. Активно сприяв виникненню і розвитку цементної промисловості Російської імперії. Викладав також неорганічну хімію, хімію вибухових речовин і технології будівельних матеріалів в Інституті інженерів шляхів сполучення, Санкт-Петербурзькому технологічному інституті і Мінному офіцерському класі у Кронштадті. Помер 11 червня 1903 року, похований на Волковському кладовищі у Санкт-Петербурзі.

25 років тому, 29 березня 1991

року, у Харкові народився Олександр Анатолійович Ткаченко – учасник війни на Сході України, лейтенант.

О.А. Ткаченко у 2014 році служив на посаді командира взводу 22-го батальйону територіальної оборони “Харків”. Був важко поранений 31 липня 2014 року під час обстрілу з реактивних систем залпового вогню “Град” з території Росії. Позиції українських військових знаходилися за кілька кілометрів від українсько-російського кордону поблизу села Нижня Вільхова Станично-Луганського району Луганської

області. О.А. Ткаченко помер 6 вересня 2014 року у реанімаційному відділенні Головного військового клінічного госпіталю Міністерства оборони України у Києві. Похований у Харкові.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 311/2015 від 4 червня 2015 року О.А. ткаченко посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

30 БЕРЕЗНЯ 160 років тому, 30 березня 1856 року, було підписано Паризький

мирний договір, який завершив Кримську (Східну) війну 1853 – 1856 років.

Договір підписали на заключному засіданні Паризького конгресу представники Росії (О.Ф. Орлов, Ф.І. Бруннов), Франції (О. Колонна-Валевський, Ф. де Буркене), Великої Британії (Г. Кларендон, Г. Каулі), Туреччини (Алі-паша, Джеміль-бей), Австрії (К. Буоль, І. Гюбнер), Прусії (О. Мантейфель, М. Гарцфельдт), Сардинії (К. Бенсо ді Кавур, С. Вілламаріна).

45

Поразка Російської імперії у Кримській війні призвела до серйозного обмеження її прав та інтересів. Однак використовуючи протиріччя між переможцями та їх ускладнення у зв’язку із великими втратами під Севастополем і невдачами на Кавказькому фронті, російська дипломатія домоглася пом’якшення умов миру.

Чорне море оголошувалося нейтральним із забороною Росії та Туреччині мати там військовий флот і арсенали. Проголошувалася свобода плавання по Дунаю під контролем міжнародних комісій. Водночас, територіальні втрати Росії були мінімальними – вона передавала Молдавії гирло Дунаю та частину Південної Бессарабії (нині це південно-західна частина Одеської області). Також Росія повертала Туреччині Карс в обмін на Севастополь та інші кримські міста, зайняті союзниками. Росія відмовлялася від протекторату над Валахією, Молдавією і Сербією. Держави, зобов’язуючись не втручатися у справи Туреччини, гарантували автономію Сербії, Молдавії та Валахії в рамках Османської імперії.

Едуард-Луї Дюбюф “Паризький конгрес 1856 року”

До договору додавалися 3 конвенції. Перша підтверджувала Лондонську конвенцію 1841 року про закриття чорноморських проток Босфор і Дарданелли для іноземних військових кораблів у мирний час. Друга конвенція встановлювала кількість легких військових суден Росії та Туреччини на Чорному морі для вартової служби. Третя зобов’язувала Росію не споруджувати військових укріплень на Аландських островах у Балтійському морі.

Паризький мирний договір 1856 року повністю змінив міжнародну обстановку в Європі, знищивши європейську систему, що спиралася на віденські трактати 1815 року. Він послабив позиції російського царизму в Європі та на Близькому Сході, призвів до подальшого загострення Східного

46

питання. У 1859 – 1862 роках Молдавія та Валахія, за підтримки Росії та Франції, об’єдналися в Румунську державу. Це було відхиленням від умов миру, яке не викликало заперечень західних держав.

У 1870 – 1871 роках Росія відмовилася визнавати статті договору, які забороняли їй мати на Чорному морі військовий флот і арсенали, тож західні держави змушені були визнати нове положення речей. Так було підписано Лондонську конвенцію 1871 року. Перемога Росії в російсько-турецькій війні 1877 – 1878 років викликала заміну миру Берлінським трактатом, прийнятим на Берлінському конгресі 1878 року.

115 років тому, 30 березня 1901

року, у станиці Лоцманська Кам’янка (нині у складі Дніпропетровська) наро-дився Олексій Федорович Федоров – учасник українсько-більшовицької і Другої світової війни, командир Чернігівсько-Волинського партизансь-кого з’єднання, генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу, військовий мемуарист.

О.Ф. Федоров закінчив 4 класи початкової школи у Катеринославі (нині Дніпропетровськ), працював робітником. 1920 року добровольцем вступив у Червону Армію, воював проти Армії Української Народної Республіки. Протягом 1920-х років працював будівельником (кріпильником тунелю на залізницях, на будівництві гідроелектро-станцій). 1932 року закінчив Чернігівсь-

кий будівельний технікум. Розпочав партійну кар’єру, 1938 року став першим секретарем Чернігівського обласного комітету КП(б)У.

Після окупації німцями Чернігівщини у 1941 році залишений у підпіллі, організував партизанський загін, який підпорядковувався НКВС СРСР. З часом загін розрісся у Чернігівсько-Волинське партизанське з’єднання, яке налічувало понад 5 тисяч бійців і діяло в українському Поліссі, в Білорусі і у Брянських лісах Росії. За свої дії О.Ф. Федоров двічі був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка” (18 травня 1942 року, 4 січня 1944 року), а у квітні 1943 року йому було присвоєно звання генерал-майора. За роки війни партизани під командуванням О.Ф. Федорова провели 158 боїв (як проти німців і їхніх союзників, так і проти воїнів УПА), знищили багато живої сили і техніки, пустили під укіс 675 ешелонів і 8 бронепоїздів, підірвали

47

47 залізничних і шосейних мостів, десятки кілометрів залізниць, 26 нафтобаз і складів із пальним, 39 складів із боєприпасами і військовим спорядженням.

Водночас, діяльність партизан О.Ф. Федорова часто призводила до загибелі мирного населення. Так, на початку березня 1943 року у відповідь на їхні дії угорські окупаційні війська знищили близько 7 тисяч мешканців Корюківки на Чернігівщині і спалили 1390 будівель.

Після війни О.Ф. Федоров почергово обіймав посади першого секретаря Херсонського, Ізмаїльського, Житомирського обкомів КПУ. Від 1957 до 1979 року – міністр соціального забезпечення УРСР. Автор спогадів “Війна народна – війна священна”, “Остання зима”, “Підпільний обком діє”. Помер 9 вересня 1989 року у Києві, похований на Байковому кладовищі.

35 років тому, 30 березня 1981 року, у місті

Андрушівка Житомирської області народився Олексій Євгенович Заєць – учасник війни на Сході України, майор.

О.Є. Заєць закінчив школу № 1 в Андрушівці, потім – Житомирське вище військове училище імені Сергія Корольова. У званні майора служив на посаді заступника начальника штабу 30-ї окремої гвардійської механізованої Новоград-Волинської Рівненської бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (в/ч А0409, місто Новоград-Волинський Житомирської області). Брав участь у бойових діях на Сході України. Загинув 24 серпня 2014 року під час обстрілу опорних пунктів бригади поблизу села Червона Поляна Антрацитівського району Луганської області. Похований в Андрушівці.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 873/2014 від 14 листопада 2014 року О.Є. Заєць посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

31 БЕРЕЗНЯ 250 років тому, 31 березня 1766 року,

народився Степан Іванович Міницький – учасник російсько-шведської війни 1788 – 1790 років, віце-адмірал.

С.І. Міницький походив із родини спадкових дворян Чернігівщини. 1786 року закінчив Морський кадетський корпус у Санкт-Петербурзі. Під час російсько-шведської війни 1788 – 1790 років на кораблі “Вишеслав” брав участь у Гогландській і Еландській битвах, на фрегаті

48

“Помощний” – у Виборзькій битві. Ці морські баталії не виявили переможця, і російсько-шведська війна завершилася на умовах збереження довоєнних кордонів між двома країнами.

У 1806 – 1820 роках С.І. Міницький – командир веслувального порту, керував проведенням кораблів на лінії Санкт-Петербург – Кронштадт. У 1821 – 1823 роках виконував обов’язки генерал-інтенданта Балтійського веслувального флоту. У 1823 – 1830 роках – військовий губернатор Олонецької, Вологодської і Архангельської губерній, головний командир Архангельського порту. 1830 року вийшов у відставку. Помер 9 листопада 1840 року у маєтку Підлісна Слобода Симбірської губернії, де й похований.

БЕЗ ДАТИ 365 років тому, у березні 1651 року, під час національно-визвольної

війни під проводом Богдана Хмельницького 1648 – 1657 років, українські козаки успішно відбили напад поляків на фортецю Стіна і на Вінницю.

Фортеця Стіна (нині село Стіна Томашпільського району Вінницької області) мала славу однієї з найнеприступніших на Поділлі. Згідно з реєстром Зборівського договору 1649 року її залога нараховувала 48 реєстрових козаків. У лютому 1651 року польські війська польного гетьмана коронного Мартина Калиновського порушили Зборівську угоду і вдерлися у межі козацької автономної держави Військо Запорозьке. Козацький сотник Іван Александренко організував вдалу оборону Стіни, і поляки були змушені відступити, вдовольнившись 1 тисячею червоних злотих відкупу.

“Льодове побоїще” польської кінноти під Вінницею

49

Далі М. Калиновський вирушив до Вінниці. Однак вінницький полковник Іван Богун також встиг добре підготуватися до оборони. Використовуючи топографію міста, він наказав прорубати на річці Буг багато ополонок, притрусивши їх соломою зі снігом. А при наближенні коронного війська вишикував козаків у полі. Коли передові підрозділи противника наближалися до Вінниці, І. Богун удав, що злякався його чисельності й розпочав відступ через річку до міста. Польські кіннотники кинулися наздоганяти і потрапили у пастку. Чимало вояків пішло на дно (враховуючи важкі залізні обладунки), серед них і брат київського і брацлавського воєводи Адама Киселя – Микола. Протягом наступних днів І. Богун зачинився із козаками у вінницькому Вознесенському монастирі і витримав кілька штурмів основних польських сил, дочекавшись підходу 10 тисяч козаків уманського полковника Йосипа Глуха. Козаки Й. Глуха розбили передові загони противника під Липівцем. Польські війська були змушені зняти облогу з Вознесенського монастиря і зрештою відступити аж до Кам’янця-Подільського.

285 років тому, навесні 1731 року, розпочалося будівництво

Української лінії – військово-інженерної системи земляних укріплень на південному заході Російської імперії.

Українська лінія була споруджена на теренах Запоріжжя, Слобожанщини і Донбасу для захисту імперії від нападів кримських і ногайських татар. Довжина лінії становила близько 285 км. Проходила від Дніпра по річці Орелі та її притоці Берестовій до річки Береки і злиття її з Дінцем. Будувалася за проектом генерала Йоганна Вейсбаха. На будівництві щороку працювали 20 тисяч гетьманських і 2 тисяч слобідських козаків та близько 10 тисяч посполитих (селян).

Українська лінія (від Борисоглібської до Св. Петра) на карті

Будівництво Української лінії, утримання й оборона її важким тягарем лягала на населення Гетьманщини й Слобожанщини. Але вона не змогла врятувати Україну (особливо Слобідську) від тривалих татарських нападів. Українська лінія мала також військове-поліцейське значення, бо відокремлювала Запоріжжя від Гетьманщини і перешкоджала втечам на Січ та вільному переходові запорожців на Слобідську і Лівобережну Україну.

50

Васильківська фортеця Української оборонної ферми

Українська лінія була розформована 1764 року і втратила своє оборонне значення у 1770-х роках, коли на півдні від неї (на віддалі 175 – 180 км) збудовано нову – Дніпровську лінію. Проте Українська лінія сприяла подальшому заселенню краю.

70 років тому, у березні 1946 року, у Львові було створено госпіталь

інвалідів Вітчизняної війни.

Нині це – Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих імені Юрія Липи, лікувально-профілактичний заклад охорони здоров’я, який підпорядкований Головному управлінню охорони здоров’я Львівської облдержадміністрації. Основним завданням госпіталю є надання стаціонарної та поліклінічної лікувально-діагностичної допомоги інвалідам війни та армії, учасникам бойових дій, учасникам війни, особам, прирівняним до них по пільгах, репресованим та колишнім політв’язням, ліквідаторам аварії на ЧАЕС, самотнім похилого віку, а також здійснення функцій організаційно-методичного центру медичного обслуговування ветеранів війни області.

51

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

БЕРЕЗЕНЬ 2016