МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

КВІТЕНЬ 2016

Київ-2016

2

УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр) У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Квітень 2016 / За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2016. – 34 с.

УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських військовиків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2016.

3

КК ВВ ІІ ТТ ЕЕ НН ЬЬ

1 КВІТНЯ*

50 років тому, 1 квітня 1966 року, у селі Верхнє Водяне Рахівського району Закарпатської області народився Іван Іванович Ворохта – учасник війни на сході України, старший лейтенант.

І.І. Ворохта закінчив школу у рідному селі Верхнє Водяне. Служив на посаді заступника командира батальйону по роботі з особовим складом 28-ї окремої гвардійської механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України. 2014 року брав участь у війні на сході України. Загинув 14 листопада 2014 року під час обстрілу колони поблизу Донецького аеропорту в районі Первомайське Ясинуватського району Донецької області. Похований у селі Фонтанка Комінтернівського району Одеської області.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 144/2015 від 14 березня 2015 року І.І. Ворохта посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

2 КВІТНЯ 95 років тому, 2 квітня 1921 року, у селищі

Кремінна (нині місто Луганської області) народився Микола Іванович Лапата – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

М.І. Лапата 1937 року закінчив 1-й курс Ленінградського технікуму залізничного транспорту, а наступного року – робітничий факультет. Від 1938 року служив у Червоній Армії. Пройшов Ленінградсь-ке артилерійське технічне училище. Під час Другої світової війни воював на Західному, Центральному, Південно-Західному, Сталінградському, Донському, Воронезькому, 1-му і 2-му Прибалтійських фронтах.

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

Командир дивізіону 122-го гвардійського артилерійського полку 51-ї гвардійської Вітебської стрілецької дивізії 6-ї гвардійської армії 1-го Прибалтійського фронту гвардії капітан М.І. Лапата відзначився під час звільнення Вітебської області Білорусі наприкінці червня 1944 року. Його дивізіон на підручних засобах форсував річку Західна Двіна, сприяв захопленню і розширенню плацдарму. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 липня 1944 року М.І. Лапаті було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни М.І. Лапата закінчив Військову артилерійську академію імені Ф.Е. Дзержинського, працював там викладачем, отримав учене звання доцента і науковий ступінь кандидата військових наук. Підвищений до звання полковника. Помер 30 травня 1977 року у Москві, похований на Кунцевському кладовищі.

95 років тому, 2 квітня 1921 року, у селі

Гречана (нині Волочиського району Хмельницької області) народився Арсеній Антонович Мален – учасник Другої світової війни, гвардії майор, Герой Радянського Союзу.

А.А. Мален закінчив 7-річну школу і аероклуб, працював у шахті на Луганщині. 1940 року був призваний до Червоної Армії. Пройшов Ворошиловградську військову авіаційну школу пілотів.

Станом на липень 1944 року гвардії капітан А.А. Мален командував ескадрильєю 74-го гвардійського штурмового авіаполку 1-ї гвардійської штурмової авіадивізії 1-ї повітряної армії 3-го Білоруського фронту.

Виконав 102 бойових вильоти на штурмування і бомбардування противника. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 лютого 1945 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни гвардії майор А.А. Мален закінчив інструкторсько-методичні курси при Грозненському військовому авіаційному училищі льотчиків. Помер 3 лютого 1950 року після тяжкої хвороби, похований на Старому кладовищі міста Барановичі Брестської області Білорусі.

5

3 КВІТНЯ

150 років тому, 3 квітня 1866 року, народився Володимир Іванович

Слаболицький – генеральний хорунжий Армії Української Держави у 1918 році.

В.І. Слаболицький закінчив Київську гімназію і Київське піхотне юнкерське училище. Учасник придушення “боксерського” повстання у Китаї 1900 – 1901 років і російсько-японської війни 1904 – 1905 років. Отримав поранення. Під час Першої світової війни командував 204-м піхотним Венгровським полком. 1915 року отримав чин генерал-майора. У 1916 році – бригадний командир 3-ї прикордонної Заамурської піхотної дивізії, у 1917 році – командувач 113-ю піхотною дивізією. За часів Гетьманату Павла Скоропадського у 1918 році – генеральний хорунжий, помічник начальника 1-ї піхотної дивізії у Житомирі. Подальша доля невідома.

125 років тому, 3 квітня 1891 року,

у Московській губернії народився Борис Олександрович Губер – один з провідних організаторів авіації Української Галицької армії у 1918 – 1919 роках.

Б.О. Губер закінчив п’ять класів Псковського кадетського корпусу, Віленське військове училище, Військову школу льотчиків-спостерігачів, Севасто-польську військову авіаційну школу. Під час Першої світової війни служив у 19-му корпусному авіаційному загону, 5-му авіаційному дивізіоні. 6 вересня 1916 року поблизу міста Рожище (нині Волинської області) у повітряному бою збив австрійський літак “Альбатрос”, за що був нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня.

1918 року Б.О. Губер служив в авіації Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського помічником командира 2-го Подільського дивізіону з муштрової і технічної частини. Наприкінці 1918 року за таємним розпорядженням П.П. Скоропадського у складі дивізіону прибув до селища Красне (нині Буського району Львівської області) для формування авіації УГА. Обійняв посаду помічника командира Летунського відділу УГА з технічної частини. 5 лютого 1919 року загинув разом із ще сімома старшинами і підстаршинами Летунського відділу внаслідок нещасного випадку – вибуху авіабомби під час проведення практичних занять. Похований у спільній могилі у Красному.

6

95 років тому, 3 квітня 1921 року, у селі

Загризове (нині Борівського району Харківської області) народився Володимир Єгорович Біжко – учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу.

В.Є. Біжко закінчив неповну середню школу, два курси залізничного технікуму і аероклуб. 1940 року призваний до Червоної Армії. Пройшов Ворошиловградську військову авіаційну школу пілотів. Під час Другої світової війни воював на Воронезькому, 1-му і 2-му Українських фронтах.

Наприкінці війни В.Є. Біжко командував ланкою 92-го гвардійського штурмового авіаполку 4-ї гвардійської штурмової авіадивізії 5-го штурмового авіакорпусу 5-ї повітряної армії 2-го Українського фронту. Виконав 143 бойових вильоти. Знищив кілька десятків автомобілів, 12 танків, 6 складів, 4 переправи, 5 зенітних батарей, близько 50 паровозів і залізничних вагонів. Указом Президії ВР СРСР від 15 травня 1946 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1946 року В.Є. Біжко у званні майора звільнився у запас. Пройшов курси пілотів цивільного повітряного флоту, літав на Лі-2. Помер 3 липня 2006 року у Самарі.

5 КВІТНЯ 140 років тому, 5 квітня 1876 року, народився В’ячеслав

Михайлович Бронський – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки і Української Держави.

В.М. Бронський закінчив Ананьївську гімназію, Чугуївське піхотне юнкерське училище і Миколаївську академію Генерального штабу. Брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905 років, дістав контузію. Під час Першої світової війни командував 184-м піхотним Варшавським полком, був начальником штабу 17-го армійського корпусу. 1916 року отримав чин генерал-майора.

Після революції 1917 року В.М. Бронський долучився до українського військового руху. Представник військового міністерства УНР

7

періоду Центральної Ради перед німецьким військовим командуванням. Із 20 квітня 1918 року очолював комісію зі створення української армії при військовому міністрі УНР, потім Української Держави. За періоду Директорії УНР – начальник Головного управління Генерального штабу Дієвої армії УНР. Помер від тифу у Вінниці у лютому 1919 року.

100 років тому, 5 квітня 1916 року, у селі

Черкаське (нині місто Зимогір’я Слов’яносербського району Луганської області) народився Іван Сергійович Малько – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу.

І.С. Малько закінчив 7 класів школи, працював помічником бухгалтера Черкаського цегельно-черепичного заводу. 1937 року призваний до Червоної Армії, пройшов курси молодших лейтенантів і командирів стрілецьких батальйонів. Під час Другої світової війни воював на Південному, Сталінградському, Брянському, 1-му і 2-му Білоруських фронтах.

Командир 3-го стрілецького батальйону 562-го стрілецького Георгіївського полку 165-ї стрілецької дивізії 96-го стрілецького корпусу 70-ї армії 2-го Білоруського фронту капітан І.С. Малько особливо відзначився під час форсування річки Одер 19 – 21 квітня 1945 року. Був поранений, але не вийшов з бою і сприяв захопленню плацдарму на іншому березі річки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни І.С. Малько закінчив Донецький інститут радянської торгівлі. Помер 4 листопада 2015 року у Луганську на 100-му році життя, похований на почесній алеї меморіалу “Гостра могила”. Був останнім Героєм Радянського Союзу, який мешкав у Луганській області.

6 КВІТНЯ 180 років тому, 6 квітня 1836 року, на хуторі поблизу міста Дубоссари

(нині Молдова, територія невизнаної Придністровської Молдавської Республіки) народився Микола Васильович Скліфосовський – видатний військово-польовий хірург.

М.В. Скліфосовський закінчив 2-у Одеську гімназію і медичний факультет Московського університету. Керував хірургічним відділенням Одеської міської лікарні. 1863 року у Харкові отримав ступінь доктора медицини. Від 1866 року перебував у закордонному відрядженні, стажувався

8

в Англії, Франції, Німеччині. Як військово-польовий хірург брав участь в австро-прусській війні 1866 року та франко-прусській війні 1870 – 1871 років. Учасник російсько-турецької війни 1877 – 1878 років, де працював разом з хірургом Миколою Пироговим. Після завершення воєнних дій на Балканах працював професором у Москов-ському університеті, завідувачем хірургічної клініки, яку розбудував і перетворив у потужний лікувальний комплекс. Був також професором Київського університету Св. Володимира (кафедра хірургії).

Як видатний військово-польовий хірург, М.В. Скліфосовський одним із

перших запровадив у Російській імперії асептику та антисептику у хірургічній практиці. Сприяв жіночій медичній освіті, організації медичного факультету при Одеському університеті. На свої кошти побудував шпиталь для інвалідів російсько-турецької війни, займався безкоштовним лікуванням селян. Помер 13 грудня 1904 року у своєму маєтку Яківці неподалік Полтави, де й був похований.

100 років тому, 6 квітня 1916 року, у селі Олянине (нині Кам’янського

району Черкаської області) народився Іван Олексійович Дриженко – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу.

І.О. Дриженко отримав освіту на робітничому факультеті при Чернігівському педагогічному інституті. Працював учителем. У Червоній Армії служив із 1939 року, закінчив Ленінградське військово-інженерне

училище. Воював на посаді командира саперної роти 126-го окремого інженерно-саперного батальйону 8-ї інженерно-саперної бригади 7-ї гвардійської армії Степового (2-го Українського) фронту.

Особливо І.О. Дриженко відзначився в ніч на 25 вересня 1943 року при форсуванні Дніпра в районі села Бородаївки Верхньодніпровського району Дніпропетровської області. Рота під його командуванням забезпечила переправу на підручних засобах передових частин армії, що сприяло захопленню плацдарму на правому березі Дніпра.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року старшому лейтенантові

9

І.О. Дриженку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни І.О. Дриженко продовжував службу в армії. У 1946 році закінчив Вищі академічні курси при військовій інженерній академії. Від 1951 року І.О. Дриженко – підполковник запасу. Мешкав у селищі Піски Коломенського району Московської області. Помер 27 березня 1973 року, похований на кладовищі села Черкізове того ж району.

7 КВІТНЯ 100 років тому, 7 квітня 1916

року, у селі Василівка (нині Дніпропетровського району Дніпропе-тровської області) народився Григорій Іванович Гесь – учасник Другої світової і Корейської війни, майор, Герой Радянського Союзу.

Г.І. Гесь закінчив 7 класів школи, працював бухгалтером, завідувачем аероклубу, начальником вокзалу міста Артемівськ (нині Бахмут Донецької області). 1937 року призваний до Червоної Армії. На завершальній стадії Другої світової війни – командир ланки 178-го гвардійського винищувального авіаполку (2-й Український фронт), виконав 21 бойовий виліт, збив у складі групи 2 літаки противника.

Учасник Корейської війни з березня 1951 по січень 1952 року у складі 176-го гвардійського винищувального авіаполку. Виконав близько 120 бойових вильотів на реактивному винищувачі МіГ-15, збив 8 американських і австралійських літаків (з них 2 американських стратегічних бомбардувальники B-29 Superfortress). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 жовтня 1951 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У червні 1957 року майор Г.І. Гесь вийшов у відставку. Працював кочегаром-оператором котельні книжкової фабрики. Помер 7 січня 1968 року у місті Електросталь Московської області, похований там само на Старому міському кладовищі.

10

10 КВІТНЯ

95 років тому, 10 квітня 1921 року, у селі Новомиколаївка (нині Фрунзівського району Одеської області) народилася Ніна Андріївна Онілова – учасниця Другої світової війни, старший сержант, Герой Радянського Союзу.

Н.А. Онілова рано залишилася сиротою, виховувалася в одеському дитячому будинку. Закінчила середню школу, працювала швачкою на Одеській трикотажній фабриці, навчалася в аероклубі.

До Червоної Армії вступила у серпні 1941 року. Брала участь в обороні Одеси і Севастополя. 27 лютого 1942 року командир кулеметного розрахунку 54-го стрілецького полку 25-ї Чапаєвської стрілецької дивізії Приморської армії

Кримського фронту старший сержант Н.А. Онілова в районі хутора Мекензі знищила дві кулеметні точки противника. 1 березня 1942 року, залишившись єдиною живою з розрахунку, продовжувала відбивати ворожі атаки, отримала тяжке поранення. Померла 8 березня 1942 року у Севастополі. Похована на цвинтарі Комунарів у Севастополі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 травня 1965 року Н.А. Оніловій було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

11 КВІТНЯ 185 років тому, 11 квітня 1831 року, під час Польського повстання

1830 – 1831 років, відбулася битва під Порицьком (нині село Павлівка Іваничівського району Волинської області) між польськими і російськими військами.

На початку квітня 1831 року польські повстанські війська під командуванням генерала Юзефа Дверницького (22 ескадрони кавалерії, 4 батальйони піхоти, 12 гармат) вирушили на Волинь і Поділля, щоб поширити на ці землі повстання проти Російської імперії. 11 квітня поблизу волинського містечка Порицьк вони зіткнулися з авангардом російської армії генерал-лейтенанта Федора Рідигера (1 драгунський полк). Поляки здобули переконливу перемогу, захопивши 250 росіян у полон і 100 коней, понад 200 рушниць.

Незважаючи на цей локальний успіх, військам Ю. Дверницького не вдалося залучити населення Волині і Поділля на свій бік. Російські війська Ф. Рідигера залишалися потужнішими і чисельнішими за польські частини.

11

175 років тому, 11 квітня 1841 року, у станиці Луганській (нині смт. Станиця Луганська Луганської області) народився Ростислав Олександрович Хрещатицький – учасник російсько-турецької війни 1877 – 1878 років, командувач військами Приамурського вій-ськового округу, військовий наказний отаман Приамурських козацьких військ, Приамурський генерал-губернатор, генерал від кавалерії.

Р.О. Хрещатицький походив з родини козацького офіцера. Закінчив Пажеський корпус у Санкт-Петербурзі. Як командир 12-го донського козацького полку брав участь у російсько-турецькій війні 1877 – 1878 років на території Болгарії, нагороджений Георгіївською зброєю. У 1888 році призначений начальником Таганрозького округу Області Війська Донського – щойно переданої зі складу Катеринославської губернії території, де переважну більшість населення становили українці.

1904 року Р.О. Хрещатицький отримав чин генерала від кавалерії і був призначений командувачем військами Приамурського військового округу і військовим наказним отаманом Приамурських козацьких військ – Амурського і Уссурійського. Наприкінці року призначений Приамурським генерал-губернатором. В умовах російсько-японської війни 1904 – 1905 років займався мобілізацією козацтва, охороною сухопутних кордонів на Далекому Сході. Помер 2 лютого 1906 року у Хабаровську, похований у столиці донського козацтва Новочеркаську.

12 КВІТНЯ Всесвітній день авіації і космонавтики, Міжнародний день польоту

людини в космос. 55 років тому, 12 квітня 1961 року, радянський космонавт Юрій Гагарін, стартувавши з космодрому “Байконур” у Казахстані, виконав перший в історії політ людини у космос тривалістю 1 годину 48 хвилин, під час якого зробив один оберт навколо Землі. Політ відбувся на космічному кораблі “Восток-1”, створеному під керівництвом видатного українського вченого, генерального конструктора Сергія Корольова.

12

Макет космічного корабля “Восток”

День працівників ракетно-космічної галузі України. Встановлений Указом Президента України Л.Д. Кучми № 230/97 від 13 березня 1997 року “ураховуючи значний внесок працівників ракетно-космічної галузі України у наукові дослідження, створення сучасної ракетно-космічної техніки та впровадження високих космічних технологій в народне господарство”.

105 років тому, 12 квітня 1911 року, у місті Ровеньки (нині Луганської

області) народився Олександр Федорович Бурда – учасник Другої світової війни, гвардії підполковник, Герой Радянського Союзу.

О.Ф. Бурда закінчив 6 класів школи, працював чабаном, електромонтером, слюсарем на шахті у Ровеньках. 1932 року призваний до Червоної Армії. Пройшов шлях від кулеметника, механіка-водія танка до командира танкової бригади.

Під час Другої світової війни О.Ф. Бурда брав участь в оборонних боях у Західній Україні, битві за Москву, битві на Курській дузі і Корсунь-Шевченківській операції. Став танкістом-асом, знищивши понад 30 ворожих танків, що відповідає показникам найкращих

13

радянських танкістів-асів часів Другої світової війни. Загинув у бою 25 січня 1944 року біля смт. Цибулів (нині Монастирищенського району Черкаської області), командуючи 64-ю гвардійською танковою бригадою. Похований у смт. Ружин Житомирської області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 квітня 1944 року О.Ф. Бурді було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

100 років тому, 12 квітня 1916 року, у селі Миколаївка (нині

Новомосковського району Дніпропетровської області) народився Юхим Автономович Кривошеєв (Кривошея) – учасник Другої світової війни, гвардії лейтенант, Герой Радянського Союзу.

Ю.А. Кривошеєв закінчив школу і аероклуб. 1939 року призваний до Червоної Армії, пройшов Харківську військову авіаційну школу пілотів. Під час Другої світової війни гвардії лейтенант Ю.А. Кривошеєв – командир ланки 19-го гвардійського винищувального авіаполку 1-ї змішаної авіадивізії ВПС 14-ї армії Карельського фронту. Виконав 96 бойових вильотів, у 29 повітряних боях збив 5 літаків противника особисто і 15 у складі групи. Два рази здійснив повітряний таран. Вдруге це сталося 9 вересня 1942 року під час відбиття повітряного нальоту на Мурманськ. Рятуючи життя свого ведучого П.С. Кутахова, Ю.А. Кривошеєв таранив німецький винищувач Messerschmitt 109 і загинув при цьому. Похований у селищі Шонгуй Мурманської області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1943 року Ю.А. Кривошеєву посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

15 КВІТНЯ 105 років тому, 15 квітня 1911 року, у селі Косанове (нині

Гайсинського району Вінницької області) народився Трохим Яремович Гулеватий – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу.

Т.Я. Гулеватий закінчив 7 класів школи, працював у радгоспі. 1931 року призваний до Червоної Армії. Брав участь у будівництві “Дніпрогесу”, пройшов військово-політичні курси, служив політруком стрілецької роти у Київському військовому окрузі. Під час Другої світової війни брав участь у

14

бойових діях на Південно-Західному, Північно-Кавказькому, Закавказькому, 1-му Українському фронтах. Закінчив Горьківське танкове училище, Ленінградську вищу бронетанкову школу.

25 – 30 квітня 1945 року 1-й танковий батальйон 55-ї гвардійської танкової бригади 7-го гвардійського танкового корпусу 3-ї гвардійської танкової армії 1-го Українського фронту під командуванням гвардії капітана Т.Я. Гулеватого першим у бригаді переправився через канал Тельтов і захопив передмістя Берліна – Целендорф, відбив дві німецькі контратаки, знищив 7 гармат зенітної артилерії і близько батальйону ворожої піхоти.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 червня 1945 року Т.Я. Гулеватий був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1956 року Т.Я. Гулеватий у званні підполковника вийшов у запас. Мешкав і працював у Вінниці. Помер 30 серпня 2002 року на 92-му році життя, похований на Центральному кладовищі Вінниці.

95 років тому, 15 квітня 1921 року, у селі Федорівка (нині

Карлівського району Полтавської області) народився Георгій Тимофійович Береговий – учасник Другої світової війни, льотчик-космонавт СРСР, генерал-лейтенант, двічі Герой Радянського Союзу.

Г.Т. Береговий закінчив 8 класів школи, працював на Єнакіївському металургійному заводі, займався в Єнакіївському аероклубі. 1938 року призваний до Червоної Армії. Пройшов Ворошиловградську школу військових льотчиків.

За роки Другої світової війни командир ескадрильї 90-го гвардійсь-кого штурмового авіаполку 4-ї гвардій-ської штурмової авіадивізії 5-го штур-мового авіакорпусу 5-ї повітряної армії Воронезького (згодом 1-го, 2-го Українського) фронту гвардії капітан Г.Т. Береговий виконав 186 бойових вильотів на літаках У-2, Р-5, СБ, Іл-2. Був тричі збитий. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня

15

1944 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни Г.Т. Береговий служив льотчиком-випробувачем. 1956 року закінчив Військово-повітряну академію. Випробував понад 60 типів літаків. 1961 року отримав звання “Заслужений льотчик-випробувач СРСР”.

1963 року полковник Г.Т. Береговий був зарахований до загону радянських космонавтів. 26 – 30 жовтня 1968 року здійснив космічний політ на кораблі “Союз-3”. У польоті була проведена перша в історії (невдала) спроба стикування в космосі з безпілотним кораблем “Союз-2” в тіні Землі. Політ тривав 3 доби 22 години 50 хвилин 45 секунд. За здійснення космічного польоту 1 листопада 1968 року нагороджений другою медаллю “Золота Зірка” Героя Радянського Союзу, отримав звання генерал-майора авіації. Г.Т. Береговий став єдиним в історії удостоєним першої зірки Героя за подвиги під час Другої світової війни, а другої – за політ у космос.

Запуск космічного корабля “Союз-3”

Від 1972 року Г.Т. Береговий – начальник Центру підготовки космонавтів імені Ю.О. Гагаріна. 1975 року захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата психологічних наук. 14 лютого 1977 року отримав звання генерал-лейтенанта авіації. У 1987 році вийшов у відставку, написав кілька книг спогадів. Помер 30 червня 1995 року у Москві, похований на Новодівочому цвинтарі.

16

16 КВІТНЯ 145 років тому, 16 квітня 1871 року, народився Олександр

Федорович фон Аккерман – генеральний хорунжий Армій Української Народної Республіки і Української Держави.

О.Ф. фон Аккерман належав до дворян німецького походження. Закінчив Київський Володимирський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище у Санкт-Петербурзі. Під час першої світової війни командував артилерійською бригадою. 1915 року отримав чин генерал-майора. 1917 року обіймав посаду інспектора артилерії 34-го армійського (1-го Українського) корпусу, яким командував майбутній Гетьман України Павло Скоропадський.

Восени 1917 року О.Ф. фон Аккерман разом із корпусом брав участь в успішних боях зі збільшовиченими частинами 2-го гвардійського корпусу на Правобережній Україні, врятувавши тим самим уряд УНР у Києві. 1918 року служив в Армії Української Держави, завідував артилерійською частиною 1-го Волинського корпусу. Член комісії для опрацювання штатів військових частин Армії Української Держави. Протягом 24 жовтня – 14 грудня 1918 року – останній начальник власного Штабу Гетьмана П.П. Скоропадського. Після падіння Гетьманату на деякий час був заарештований владою Директорії УНР, але зміг виїхати до білогвардійських Збройних Сил на Півдні Росії під командуванням А.І. Денікіна. 1920 року емігрував до Болгарії, потім до Югославії. Помер після 1940 року. Залишив спогади про українізацію 34-го армійського корпусу.

17 КВІТНЯ

105 років тому, 17 квітня 1911 року, у селі Тишківка (нині Добровеличківського району Кіровоградської області) народився Борис Давидович Лев – учасник Другої світової війни, генерал-майор, Герой Радянського Союзу.

Б.Д. Лев закінчив школу фабрично-заводського учнівства, Дніпропетровський борошномельний технікум. Працював інструктором виробничого навчання при механічному комбінаті, інструктором міської ради. 1933 року призваний до Червоної Армії. Пройшов прискорений курс Військової академії імені М.В. Фрунзе.

1943 року гвардії підполковник

17

Б.Д. Лев командував 4-м гвардійським стрілецьким полком 6-ї гвардійської стрілецької дивізії 13-ї армії Центрального фронту. 21 вересня 1943 року підрозділи полку у складній бойовій ситуації, при сильній протидії ворожої авіації, першими в дивізії форсували Дніпро, а 23 вересня – річку Прип’ять, використавши при цьому виключно підручні засоби. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року Б.Д. Лев був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни Б.Д. Лев продовжив військову службу. 1966 року отримав звання генерал-майора. Працював доцентом кафедри оперативного мистецтва Військової академії імені М.В. Фрунзе. Залишив низку наукових праць. Помер 20 листопада 1971 року у Москві, похований на Востряковському кладовищі.

95 років тому, 17 квітня 1921 року, у селі Старий Коврай (нині

Чорнобаївського району Черкаської області) народився Григорій Іванович Давиденко – учасник Другої світової війни, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу.

Г.І. Давиденко закінчив середню школу, працював у рідному селі. 1939 року призваний до Військово-морського флоту СРСР. Закінчив Військово-морське авіаційне училище імені С.О. Леваневського. Служив штурманом ланки 44-ї ескадрильї 15-го розвідувального авіаполку Військово-повітряних сил Балтійського флоту.

До січня 1944 року лейтенант Г.І. Давиденко виконав 215 бойових вильотів на розвідку військово-морських баз і плавзасобів у Фінській затоці і на Ладозькому озері, на аерофотозйомку переднього краю оборони противника, залізничних вузлів, провів 13 повітряних боїв. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1944 року йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Старший лейтенант Г.І. Давиденко загинув 8 травня 1945 року над Балтійським морем поблизу латвійського міста Лієпая у складі екіпажу розвідника Пе-2. Радянські льотчики шукали німецькі кораблі, які намагалися вирватися з оточеної Курляндії, і були збиті німецьким асом обер-лейтенантом Герхардом Тібеном на винищувачі Focke-Wulf 190 D-9 (157-ма повітряна перемога). Це був один з останніх повітряних боїв Другої світової війни у Європі.

18

18 КВІТНЯ

175 років тому, 18 квітня 1841 року, у Києві народився Йосип-Казимир Костянтинович Будкевич (Буткевич) – видатний художник-баталіст.

Й.-К. К. Будкевич закінчив Петербурзьку академію мистецтв, удосконалювався в майстерності в Іспанії, Італії, Франції, Палестині. Працював викладачем Київської рисувальної школи Миколи Мурашка, був учителем Миколи Пимоненка. Входив до складу Київського товариства художніх виставок у 1887 – 1895 роках. Малював картини, що відображали перебіг російсько-турецької війни 1877 – 1878 років та мотиви відвідин Близького Сходу. Його картини зберігаються у Національному музеї російського мистецтва (Київ), Закарпатському обласному

художньому музеї імені Йосипа Бокшая, Псковській картинній галереї. Помер Й.-К. К. Будкевич 3 грудня 1895 року у Києві.

19 КВІТНЯ 185 років тому, 19 квітня 1831 року, під час Польського повстання

1830 – 1831 років, відбулася битва під Боремлем (нині село Демидівського району Рівненської області) між польськими і російськими військами.

Після перемоги під Порицьком 11 квітня 1831 року польські війська Ю. Дверницького (близько 7 тисяч солдатів і офіцерів, 12 гармат) зіткнулися з основними силами російського корпусу Ф. Рідигера (близько 11 тисяч солдатів і офіцерів, 36 гармат) під Боремлем, де й відбулася найбільша битва Польського повстання 1830 – 1831 років на території України.

Бій почався атакою польської першої лінії кінноти. Вона завдала поразки першій лінії кінноти росіян. Російська кіннота контратакувала та відкинула поляків, але сама зазнала поразки від другої лінії польської кінноти. Полякам вдалося захопити частину російських гармат, 5 із яких вони змогли взяти з собою. Дії піхоти з обох боків були досить нерішучими, і бій припинився після сильної зливи. Обидві сторони, росіяни і поляки, у битві втратили по 500 солдатів і заявили про свою перемогу.

19

Битва під Боремлем 19 квітня 1831 року (польська схема)

Зрозумівши, що сили повстанців на Волині слабкі й нездатні надати допомогу його корпусові, Ю. Дверницький вирішив пробиватися на Поділля. Однак під тиском російських військ Ф. Рідигера наприкінці квітня 1831 року поляки були змушені відступити у Східну Галичину, де їх роззброїли австрійські власті.

Основною причиною поразки Польського повстання на Правобережній Україні стало те, що українське селянство сприймало цю боротьбу як чужу для себе “панську справу”, яка не могла принести йому визволення від кріпацтва. Загалом на Правобережжі повстання активно підтримали тільки 5 – 6 тисяч чоловік. Симптоматично, що понад 70 % з них були польськими шляхтичами і лише решта – селянами і міщанами українського і польського походження.

20

110 років тому, 19 квітня 1906 року, у селі Лукашівка (нині Красноградського району Харківської області) народився Іван Євгенович Давидов – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

І.Є. Давидов закінчив 6 класів школи, працював чабаном, чорноробом. 1928 року призваний до Червоної Армії. Пройшов Військово-господарські курси військової академії імені Молотова у Харкові, Вищі курси штабних командирів і командирів полків “Постріл” у Москві. Брав участь у приєднанні Західної

України і Бессарабії до СРСР (1939 – 1940 роки). Під час Другої світової війни І.Є. Давидов воював на Південно-

Західному, Воронезькому, 1-му Українському фронтах. Станом на вересень 1943 року командував 955-м стрілецьким полком 309-ї Пирятинської стрілецької дивізії 40-ї армії Воронезького фронту. У ніч на 24 вересня 1943 року з передовим батальйоном полку під сильним вогнем противника форсував Дніпро в районі смт. Ржищів Київської області, оволодів плацдармом і забезпечив переправу основних сил. Протягом наступних 8 днів полк І.Є. Давидова відбив 47 контратак противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 жовтня 1943 року І.Є. Давидову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни полковник І.Є. Давидов був звільнений у запас за станом здоров’я. Працював головою колгоспу у селі Солдатське Рокитнянського району Київської області. Помер 5 червня 1963 року, похований на меморіалі “Братська могила” у місті Красноград Харківської області.

35 років тому, 19 квітня 1981 року, у

місті Бердянськ Запорізької області народився Станіслав Володимирович Карачевський – майор Військово-Мор-ських Сил Збройних Сил України, жертва російської окупації Криму 2014 року.

С.В. Карачевський проходив службу в 10-й Сакській морській авіаційній бригаді (в/ч А1100) Військово-Морських Сил ЗСУ. Після захоплення Криму російськими окупантами залишився вірним присязі народу України та очікував виїзду на материк разом з іншими українськими військовиками.

21

6 квітня 2014 року близько 23:45 С.В. Карачевський був застрелений молодшим сержантом Чорноморського флоту РФ Євгеном Зайцевим двома пострілами впритул з автомату АК-74. Трагедія сталася на території офіцерського гуртожитку в селищі міського типу Новофедорівка (Сакський район). Причиною конфлікту могла стати “особиста неприязнь”. 13 березня 2015 року Кримський військовий гарнізонний суд (утворений російською окупаційною владою в анексованому Криму) засудив вбивцю – молодшого сержанта Є. Зайцева – до 2 років позбавлення волі.

С.В. Карачевський був похований на міському кладовищі Бердянська. Посмертно нагороджений Почесним орденом м. Бердянськ. На фасаді бердянської школи № 5, де навчався С.В. Карачевський, йому встановлено меморіальну дошку.

20 КВІТНЯ 125 років тому, 20 квітня

1891 року, у селі Будище (нині Звенигородського району Черкась-кої області) народився Юрій Йосипович Тютюнник – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки, командувач Армії УНР у Другому Зимовому поході (1921 рік), військовий мемуарист.

Ю.Й. Тютюнник за материн-ською лінією був онуком сестри Тараса Шевченка – Ярини. Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. 1913 року склав іспити у Київській приватній гімназії.

1913 року Ю.Й. Тютюнник був призваний до російської армії. Під час Першої світової війни служив у 6-му Сибірському стрілецькому полку. Пройшов військову школу прапорщиків у місті Горі в Грузії. Двічі поранений у боях.

Із початком Української революції 1917 – 1921 років Ю.Й. Тютюнник взяв активну участь в українізації армії. На ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді був обраний членом Української Центральної Ради. Став членом політичної ради при генеральному військовому секретарстві УНР. На початку 1918 року організував Звенигородський кіш Вільного козацтва, брав участь у боях із більшовиками і збільшовиченими частинами.

22

Ю.Й. Тютюнник не сприйняв гетьманський переворот і влітку 1918 року став одним з керівників Звенигородсько-Таращанського повстання. Восени був ув’язнений гетьманською владою у Лук’янівській в’язниці Києва, але зумів утекти і приєднатися до повсталих військ Директорії УНР.

На початку 1919 року Ю.Й. Тютюнник діяв у складі повстанських загонів М.О. Григор’єва проти білогвардійців і військ Антанти на півдні України. Розчарувався у більшовицькій політиці і повернувся до Армії УНР. Був одним з ініціаторів і керівників Першого Зимового походу Армії УНР. У 1920 році командував 4-ю Київською стрілецькою дивізією Армії УНР у боях проти більшовиків. 5 жовтня 1920 року підвищений у званні до генерал-хорунжого.

Після відступу українського війська на територію Польщі Ю.Й. Тютюнник розробив план Другого Зимового походу в Україну з метою підняти масове антибільшовицьке повстання. 23 жовтня 1921 року за наказом Головного Отамана С.В. Петлюри вступив у командування повстанською армією, що вирушила в Україну. Однак Другий Зимовий похід (жовтень – листопад 1921 року) завершився поразкою і трагедією під Базаром, де більшовики розстріляли 359 полонених українських військових. Ю.Й. Тютюнник із групою військових зміг відступити до Польщі. На цьому завершилася Українська революція 1917 – 1921 років.

У 1922 – 1923 роках радянські спецслужби провели спецоперацію, спонукаючи Ю.Й. Тютюнника повернутися до України – нібито для організації нового антибільшовицького повстання. Щойно перетнувши державний кордон, генерал був заарештований співробітниками Державного політичного управління. Шляхом шантажу і залякування (арешт дружини і доньки) його змусили погодитися на співпрацю з радянською владою. Ю.Й. Тютюнник оселився у Харкові, викладав у школі червоних старшин, працював секретарем-інспектором Всеукраїнського державного акціонерного товариства. Зіграв роль самого себе у пропагандистському художньо-документальному фільмі “П. К. П. Пілсудський купив Петлюру”. Працював на Одеській кінофабриці, потім у Всеукраїнському фотокіноуправлінні.

Ю.Й. Тютюнник був репресований одразу, щойно завершилася доба нової економічної політики і українізації. 12 лютого 1929 року його заарештували у Харкові, вислали до Москви і 20 жовтня 1930 року розстріляли. Реабілітований 28 листопада 1997 року постановою Генеральної прокуратури України.

Ю.Й. Тютюнник залишив спогади “Зимовий похід 1919 – 1920 років”, “Коломия”, “Революційна стихія”, а також політичні памфлети “З поляками проти Вкраїни” і “Під прапором демократії і націоналізму”, написані за наполяганням радянських спецслужб.

23

110 років тому, 20 квітня 1906 року, у селі Гринівці (нині Любарського району Житомирської області) народився Григорій Гнатович Клименко – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

Г.Г. Клименко закінчив 7 класів школи, працював у сільському господарстві. 1928 року призваний до Червоної Армії. Пройшов полкову школу, курси командирів взводів при Одеській піхотній школі. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Воронезькому, Центральному і 1-му Українському фронтах, тричі був поранений.

Станом на вересень 1943 року підполковник Г.Г. Клименко командував 1035-м стрілецьким полком 280-ї стрілецької дивізії 60-ї армії Центрального фронту. Організував переправу свого полку через Дніпро. Під час наступу полк звільнив низку населених пунктів, знищив понад 1000 солдатів і офіцерів противника, кілька десятків автомашин і бронетранспортерів, кілька танків. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року Г.Г. Клименку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни Г.Г. Клименко закінчив курси удосконалення командирів стрілецьких полків при Військовій академії імені Фрунзе. 1956 року у званні полковника вийшов у запас. Помер 26 червня 1995 року в Одесі на 90-му році життя.

22 КВІТНЯ 95 років тому, 22 квітня 1921 року, у селі Красногорівка (нині

Великобагачанського району Полтавської області) народився Сергій Йосипович Василенко – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

С.Й. Василенко закінчив неповну середню школу. 1938 року призваний до Червоної Армії. Пройшов військове авіаційно-технічне училище в Ленінграді. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на Західному і 2-му Білоруському фронтах.

Заступник командира і штурман ескадрильї 312-го штурмового авіаполку 233-ї штурмової авіадивізії 4-ї повітряної армії 2-го Білоруського фронту старший лейтенант С.Й. Василенко з червня 1943 по серпень

24

1944 року виконав понад 100 бойових вильотів, в яких знищив 10 танків, 5 літаків на аеродромах і 1 – у повітрі, 80 автомашин, 10 артилерійських і протиповітряних батарей, 2 потяги, 4 склади з пальним і боєприпасами, кілька сотень ворожих солдатів і офіцерів. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1944 року був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Загалом до кінця війни С.Й. Василенко виконав 187 бойових вильотів.

Після війни С.Й. Василенко закінчив Військово-повітряну академію, перебував на військово-дипломатичній роботі. 1964 року у званні полковника вийшов у запас. Помер 11 квітня 1994 року у Москві, похований на Хованському кладовищі.

24 КВІТНЯ 305 років тому, 24 квітня 1711 року, під час Великої Північної війни

1700 – 1721 років і російсько-турецької війни 1710 – 1713 років між молдовським господарем Димитрієм Кантемиром і російським царем Петром І було укладено Луцький таємний договір.

За умовами договору, Молдова розривала стосунки з Османською імперією і приймала сюзеренітет Московського царства, зберігаючи статус незалежної держави і свої внутрішні порядки. Молдова повинна була надати допомогу росіянам під час Прутського походу 1711 року. Зберігалися привілеї молдовських бояр, а господарський престол закріплювався за династією Кантемирів. Країна звільнялася від виплати туркам данини.

Після поразки росіян у Прутському поході Луцький договір втратив силу. Молдова залишилася турецьким васалом, а Д. Кантемир утік до Московського царства, де йому було надано князівський титул, значну пенсію і земельні володіння.

35 років тому, 24 квітня 1981 року, у селі

Люб’язь Любешівського району Волинської області народився Роман Миколайович Корець – учасник війни на сході України, старший лейтенант.

Р.М. Корець працював у відділі освіти Любешівської райдержадміністрації. У серпні 2014 року вступив до Збройних Сил України. Служив у 703-му інженерному полку. Загинув усього за кілька днів до демобілізації – 14 липня 2015 року під час виконання робіт з фортифікаційного обладнання у місті Золоте Попаснянського району Луганської області.

25

Очевидці загибелі розповіли, що ворог влаштував пастку на дорозі з повалених дерев, одне з яких упало на Романа. Похований у рідному селі Люб’язь.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 568/2015 від 5 жовтня 2015 року Р.М. Корець посмертно нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

25 КВІТНЯ 105 років тому, 25 квітня 1911 року, у

селі Слободище (нині Бердичівського району Житомирської області) народився Максим Григорович Грабчук – учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу.

М.Г. Грабчук закінчив 6 класів школи і Одеський агротехнікум. Працював трактористом, потім бригадиром тракторної бригади Бердичівської машинно-тракторної станції. 1934 року призваний до Червоної Армії. Учасник походу на Західну Україну 1939 року і радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років. Під час війни проти нацистської Німеччини брав участь у бойових діях на Південно-Західному, Донському, Ста-лінградському, 1-му і 2-му Українських, 3-му Прибалтійському фронтах. Був тричі поранений і контужений.

Командир понтонно-мостової роти 19-го окремого понтонно-мостового батальйону 7-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту старший лейтенант М.Г. Грабчук відзначився при форсуванні Дніпра в районі села Солошине Кобеляцького району Полтавської області у вересні 1943 року. Ворожі літаки скинули в річку кілька плаваючих мін вище за течією. Одна з них пливла до середини понтонного мосту. Вчасно її помітивши, чергою з кулемета ліквідував міну і тим самим врятував міст. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1943 року йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни майор М.Г. Грабчук продовжив службу в армії, але поранення і контузії далися взнаки, і 28 грудня 1948 року він помер. Похований на Байковому кладовищі Києва.

26

95 років тому, 25 квітня 1921 року, у селі Бобринець (нині місто Кіровоградської області) народився Володимир Федорович Сербулов – учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу.

В.Ф. Сербулов закінчив 10 класів школи, працював у промисловій артілі “Штампгодинник” у Ворошиловграді (Луганську). 1940 року призваний до Червоної Армії. Пройшов Орловське військове піхотне училище. Під час Другої світової війни брав участь у бойових діях на 2-му і 3-му Українських фронтах.

Особливо відзначився під час форсування Дністра. 13 квітня 1944 року стрілецька рота 431-го стрілецького полку 52-ї стрілецької дивізії 57-ї армії 3-го Українського фронту під командуванням старшого лейтенанта В.Ф. Сербулова під вогнем противника без втрат переправилась на західний берег річки Дністер в районі села Бичок Григоріопольського району Молдови, вибила ворога з його позицій і з’єдналась з 4-ю ротою, яка билась у оточенні. Перейняв на себе командування об’єднаними ротами й організував оборону, відбивши 6 контратак противника. У критичний момент бою викликав на себе артилерійський і мінометний вогонь, внаслідок чого було відбито чергову контратаку. Був поранений, але не полишив поле бою до підходу основних сил полку. Згодом призначений заступником командира батальйону свого ж полку. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року В.Ф. Сербулову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У серпні – вересні 1945 року В.Ф. Сербулов брав участь у радянсько-японській війні на посаді командира 127-ї окремої розвідувальної роти 52-ї стрілецької дивізії. 1947 року майор В.Ф. Сербулов вийшов у запас. Помер 9 жовтня 1993 року у Луганську, де й похований.

95 років тому, 25 квітня 1921 року, у селі

Костянтинівка (нині Мелітопольського району Запорізької області) народився Петро Трохимович Одинець – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу.

П.Т. Одинець закінчив 7 класів школи і школу фабрично-заводського учнівства, працював токарем на моторному заводі у Мелітополі. 1940 року призваний до Червоної Армії. Під час Другої світової війни старшина П.Т. Одинець був командиром гармати 17-го артилерійського полку 137-ї стрілецької дивізії 48-ї

27

армії 1-го Білоруського фронту. Одним із перших подолав річку Нарев і зайняв оборонну позицію. 4 вересня 1944 року залишився біля гармати сам, близько 5 годин відбивав натиск ворога, підбив 3 танки. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 листопада 1944 року удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни П.Т. Одинець закінчив Полтавське військове училище. 1946 року у званні капітана вийшов у запас, працював у тресті Мелітопольбуд. Помер 1 березня 1975 року, похований у рідному селі Костянтинівка, де 9 травня 2012 року відкрито сквер його імені.

26 КВІТНЯ Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій та катастроф.

30 років тому, 26 квітня 1986 року, сталася катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (ЧАЕС). Руйнування мало вибуховий характер, реактор четвертого енергоблоку був повністю зруйнований і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин. Зупинити активне виверження радіоактивних речовин із зруйнованого реактора вдалося лише до кінця травня 1986 року мобілізацією ресурсів усього Радянського Союзу і ціною масового опромінення тисяч ліквідаторів. Протягом перших трьох місяців після катастрофи загинула 31 людина, протягом наступних 15 років від променевої хвороби померли від 60 до 80 людей (за іншими даними, цей показник може сягати кількох тисяч осіб). Понад 115 тисяч мешканців із 30-кілометрової зони були відселені.

Ліквідаторами наслідків аварії на ЧАЕС стали від 600 тисяч до 900 тисяч осіб. Їхнє здоров’я було суттєво підірвано внаслідок згубного впливу радіації. Зокрема, смертність від раку серед цієї категорії населення приблизно у 4 рази вища, ніж у тих, хто не брав участь у ліквідації.

За участь у ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС шістьом особам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 2006 року ще п’ятьом ліквідаторам посмертно було присвоєно звання Героя України.

165 років тому, 26 квітня 1851 року, на

Полтавщині народився Микола Іванович Холодовський – генерал від артилерії, учасник російсько-турецької війни 1877 – 1878 років, російсько-японської війни 1904 – 1905 років і Першої світової війни 1914 – 1918 років, винахідник.

М.І. Холодовський закінчив Полтавський кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище у Санкт-Петербурзі. Служив у київській

28

фортечній артилерії. Займався винаходами для артилерії. 1898 року призначений завідувачем артилерійською частиною Квантунської області, командиром Квантунської фортечної артилерії. У 1903 – 1904 роках – помічник начальника артилерії Приамурського військового округу, потім – генерал для особливих доручень при царському намісникові на Далекому Сході, начальник облогової артилерії маньчжурських армій. У 1907 – 1916 роках – начальник артилерії Одеського військового округу. Перебуваючи на цій посаді, виступив із пропозицією удосконалення трьохлінійної гвинтівки Мосіна зразка 1891 року (зменшити її вагу і прибрати деякі конструктивні недоліки, зробити зручнішою для тримання при стрільбі). Так виникла гвинтівка системи Мосіна – Холодовського.

1915 року М.І. Холодовський отримав чин генерала від артилерії, а наступного року, у розпал Першої світової війни, став начальником артилерійських постачань армій Румунського фронту. Після революції емігрував до Великої Британії. Помер 15 травня 1933 року у Лондоні.

50 років тому, 26 квітня 1966

року, у місті Кам’янець-Подільський Хмельницької області народився Валерій Іванович Лізвінський – учасник війни на сході України, один із “кіборгів” Донецького аеропорту, капітан.

В.І. Лізвінський служив на посаді помічника командира 122-го окремого аеромобільного батальйону з оперативного забезпечення 81-ї окремої аеромобільної бригади Збройних Сил України. Відбув на ротацію в аеропорт Донецька 6 січня 2015 року. Героїчно загинув під час оборони аеропорту 19 січня 2015 року. Після вибуху і завалів у новому

терміналі аеропорту доля В.І. Лізвінського тривалий час була невідома. Лише через місяць тіло воїна вдалося доставити додому і 22 лютого 2015 року поховати на Алеї слави міського кладовища Кам’янця-Подільського.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 282/2015 від 23 травня 2015 року В.І. Лізвінський був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

29

29 КВІТНЯ 305 років тому, 29 – 30 квітня 1711 року, було укладено

Сатмарський мирний договір, згідно з яким Закарпаття разом з усіма землями Трансільванії перейшло під владу імперії Габсбургів.

Сатмарський мир (від назви міста Сату-Маре в Румунії) завершив національно-визвольне повстання угорців, словаків і русинів (українців) під проводом трансільванського князя Ференца ІІ Ракоці проти імперії Габсбургів (Священної Римської імперії) 1703 – 1711 років. Внаслідок поразки повстання князівство Трансільванія втратило свою незалежність. Землі Закарпаття також перейшли у володіння Габсбургів. Однак гарнізон Мукачівського замку (замок Паланок) продовжував опір найдовше з-поміж усіх повстанських сил – до 22 червня 1711 року.

125 років тому, 29 квітня 1891 року, у селі Тустановичі (нині у складі

міста Борислав Львівської області) народився Микола Терлецький – начальний лікар Української Галицької армії у 1919 році, мемуарист.

М. Терлецький закінчив початкову школу у Тустановичах, Дрогобицьку гімназію, медичний факультет Ягеллонського університету у Кракові. Входив до Української студентської громади університету.

Під час Першої світової війни М. терлецький служив в австро-угорській армії. 1918 року отримав ступінь доктора медицини у Ягеллонському університеті. Після розпаду Австро-Угорщини і проголошення Західно-Української Народної Республіки вступив до УГА. У квітні 1919 року призначений начальним лікарем УГА. Пережив захворювання на висипний і поворотний тиф. 1920 року очолив військову лікарню у Вінниці, згодом став начальним лікарем 5-ї Херсонської стрілецької дивізії Армії УНР. Разом з частинами Армії УНР був інтернований на території Чехо-Словаччини. Написав спогади “Моя служба в Українській Галицькій Армії”.

У 1920-х – 1940-х роках М. Терлецький займався лікарською практикою у Празі, на Закарпатті і у Галичині. Під час Другої світової війни виїхав до Німеччини, а звідти у повоєнний час – до США. Вів приватну лікарську практику у місті Ньюарк, штат Нью-Джерсі. Помер 6 квітня 1988 року на 97-му році життя, похований на православному цвинтарі Святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі).

95 років тому, 29 квітня 1921 року, відбувся бій під Дорогинкою

(нині село Ічнянського району Чернігівської області) між загоном анархістів-махновців під командуванням отамана Федосія Щуся і загоном ніжинської радянської міліції.

Основною метою махновців було захоплення Ніжинських військових складів. Навесні 1921 року загону Ф. Щуся (близько 1000 бійців, 100

30

тачанок) вдалось пробитися на територію Ніжинської губернії. Рейд супроводжувався безперервними боями з підрозділами Червоної Армії, міліції та ЧК.

Махновська тачанка

План протидії наступові махновців був розроблений Чернігівською військовою нарадою. Начальник губернської міліції запропонував

начальнику ніжинської міліції виступити на чолі загону міліції в район села Дорогинки, зайнявши його до приходу махновців, використати гарні природні умови для влаштування засідки. У Ніжині було створено зведений загін у складі близько 150 осіб, більшість з яких становили вихідці з Росії. Командування загоном було покладено на начальника Чернігівської повітової міліції Я. Точеного.

29 квітня 1921 року о четвертій годині ранку ніжинський загін підійшов до села Дорогинка, але напередодні вночі махновці вже зайняли село. Помітивши більшовицький загін, повстанці зосередились на краю села у кінному

Федосій Щусь

31

строю, грамотно розташували кулеметні гнізда – так, щоб вести перехресний вогонь. Фактор раптовості був на стороні повстанців. Спочатку бійці загону отамана Ф. Щуся відкрили вогонь, наступним кроком була атака кавалерії махновців. Ніжинський загін було оточено і розгромлено, загинули 100 – 110 міліціонерів, решті пощастило врятуватися втечею.

Надалі загін Ф. Щуся продовжив рейд територією Чернігівщини і Сумщини, допоки не був розбитий 30 червня 1921 року 8-ю дивізією Червоного козацтва, а Ф. Щусь при цьому загинув.

30 КВІТНЯ 30 років тому, 30 квітня 1986 року, у

місті Бердичів Житомирської області народився Віталій Георгійович Дульчик – учасник війни на сході України, капітан.

В.Г. Дульчик проходив військову службу на посаді командира взводу 95-ї окремої аеромобільної бригади Збройних Сил України. 2014 року брав участь у війні на сході України. Загинув 13 травня 2014 року під час супроводження розрахунків 82-мм мінометів і продовольства на блок-пости на окраїні села Октябрське Слов’янського району Донецької області. Колона бела обстріляна терористами із засідки з гранатометів і стрілецької зброї. Похований на військовому кладовищі Житомира.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 593/2014 від 15 липня 2014 року В.Г. Дульчик посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

БЕЗ ДАТИ 600 років тому, навесні 1416 року, війська еміра Золотої Орди

Єдигея спустошили Київ. Місто, яке ще не оговталося від монгольської навали 1240 року, знову

було вщент спалене. Найбільше постраждали Поділ, Верхній Київ і Києво-Печерський монастир. Водночас, Єдигею не вдалося захопити штурмом дерев’яний київський замок, розташований на Замковій горі. Окрім Києва були спустошені навколишні села, а наступного року Єдигей здійснив набіг на Поділля.

32

Татари спустошують Київ у 1416 році (мініатюра Лицевого літописного зводу)

33

160 років тому, у квітні 1856 року, розпочався селянський рух, відомий під назвою “похід у Таврію за волею”.

Приводом до початку селянського руху стали чутки про те, що нібито царський уряд закликає бажаючих переселятися на спорожнілий після Кримської війни 1853 – 1856 років Кримський півострів і що кріпаки-переселенці отримають при цьому волю і матеріальну допомогу. Розпочавшись у Верхньодніпровському і Катеринославському повітах Катеринославської губернії, рух незабаром поширився на Херсонську губернію, частково – на Харківську, Чернігівську і Полтавську. Кріпаки масово з родинами і майном знімалися зі своїх місць і йшли у напрямку до Перекопу, залучаючи селян усіх сіл, які зустрічалися на їхньому шляху. Селяни, які залишалися на місцях, відмовлялися виконувати панщину. Російський уряд кинув проти селян значні військові сили. Лише у Катеринославській і Херсонській губерніях сталося 6 кривавих сутичок, в яких загинули 5 і дістали поранення 50 осіб. За допомогою військ, загонів поліції, екзекуцій і арештів російський уряд зміг наприкінці 1856 року припинити селянський рух. Тисячі повстанців віддали під суд. Однак “похід у Таврію за волею” став однією з важливих подій, які прискорили скасування кріпацтва у 1861 році.

34

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

КВІТЕНЬ 2016