МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

Жорнокуй Юрій Михайлович

УДК [347.19+347.7] (477)

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВА ПРИРОДА КОРПОРАТИВНИХ КОНФЛІКТІВ В

АКЦІОНЕРНИХ ТОВАРИСТВАХ

12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Науковий консультант:

доктор юридичних наук, професор

Спасибо-Фатєєва Інна Валентинівна,

член-кореспондент Національної академії

правових наук України

Харків – 2016

2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ. ………………….…………………...… 4

ВСТУП. ………………………………………………………………………….. 5

РОЗДІЛ 1. Постановка проблеми та методологія дослідження

корпоративного конфлікту. ………………………………………….………….

16

1.1. Постановка проблеми дослідження корпоративного конфлікту…. 16

1.2. Методологія дослідження корпоративного конфлікту. …………... 27

Висновки до розділу 1. ……………………………………………...…… 46

РОЗДІЛ 2. КОРПОРАТИВНИЙ КОНФЛІКТ ЯК ПРАВОВЕ ЯВИЩЕ…….... 51

2.1. Поняття та ознаки корпоративного конфлікту. ………………...…. 51

2.2. Види корпоративних конфліктів. ………………………………....... 71

Висновки до розділу 2. ……………………………………...........…........ 77

РОЗДІЛ 3. СТРУКТУРА КОРПОРАТИВНОГО КОНФЛІКТУ. …….………. 81

3.1. Суб’єктивне корпоративне право як об’єкт корпоративного

конфлікту. ………………………………………………………………………..

81

3.2. Суб’єктний склад корпоративного конфлікту. …………….....…… 94

3.3. Зміст охоронних правовідносин, що складаються при

корпоративному конфлікті. ………………………………...……….…………..

121

Висновки до розділу 3. …………………………….………………..…… 138

РОЗДІЛ 4. ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ КОРПОРАТИВНОГО

КОНФЛІКТУ. ……………………………………………………………...….…

142

4.1. Загальні передумови виникнення корпоративного конфлікту. …... 142

4.2. Порушення корпоративного інтересу учасників корпоративних

правовідносин. …………………………………..………………………...……..

156

4.3. Зловживання акціонером корпоративним правом. ……...........…… 170

4.4. Дії, спрямовані на недобросовісне набуття корпоративного права

(корпоративні злиття і поглинання). ……………………………………...……

187

3

4.5. Порушення суб’єктивних корпоративних прав акціонера. ……..... 199

Висновки до розділу 4. ………………………………………..…………. 216

РОЗДІЛ 5. ПРИПИНЕННЯ (ВИРІШЕННЯ) КОРПОРАТИВНОГО

КОНФЛІКТУ. ……………………………………………………………………

220

5.1. Підстави припинення корпоративного конфлікту. Загальні

аспекти судового порядку вирішення корпоративного конфлікту. ………….

220

5.2. Судовий захист порушеного суб’єктивного корпоративного

права та корпоративного інтересу. ……………………………………………..

242

5.3. Позасудовий захист порушених суб’єктивних корпоративних

прав та корпоративних інтересів. …………………………………………...….

260

Висновки до розділу 5. …………………………………………………... 289

РОЗДІЛ 6. СПОСОБИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ КОРПОРАТИВНИХ

КОНФЛІКТІВ. ……………………………………………………...……………

295

6.1. Удосконалення корпоративного управління. ……………………… 295

6.2. Викуп та обмін акцій. ……………………………………………….. 317

6.3. Застосування доктрини «проникнення за корпоративну вуаль». ... 337

6.4. Укладення акціонерного договору. ………………………................ 354

Висновки до розділу 6. ………………………………………...………… 405

ВИСНОВКИ. ………………………………………..……….………………….. 410

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ. ……………………………………… 416

4

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

АМК України – Антимонопольний комітет України

АТ – Акціонерне товариство

ВГС України – Вищий господарський суд України

ВС України – Верховний суд України

ГК України – Господарський кодекс України

ГПК України – Господарський процесуальний кодекс України

ЄС – Європейський Союз

КЗпП України – Кодекс законів про працю України

НКЦПФР – Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку

України

ПАТ – Публічне акціонерне товариство

ПрАТ – Приватне акціонерне товариство

РФ – Російська Федерація

ТДВ – товариство з додатковою відповідальністю

ТОВ – товариство з обмеженою відповідальністю

ЦК України – Цивільний кодекс України

ЦПК України – Цивільний процесуальний кодекс України

5

ВСТУП

Актуальність теми. Реформування українського цивільного законодавства

є процесом широкомасштабним, що здійснюється у декілька етапів. Воно

стосувалося і суб’єктного складу цивільних відносин, і їх об’єктів, і підходів до

захисту та відповідальності, тобто основоположних та фундаментальних для

цивілістики концептів. Одним із них було запровадження в українському

законодавстві нового підходу до видів та організаційно-правових форм

юридичних осіб з появою в нашому бутті організацій корпоративного типу.

Об’єктивні потреби викликали необхідність з’ясування особливостей

відносин у таких організаціях з огляду на доволі проблемний рух щодо

регулювання корпоративних відносин у законодавчій сфері, у внутрішніх актах

та, як наслідок, появу величезної кількості корпоративних судових спорів.

Звичайно, спір є наслідком конфлікту, який виникає, розгортається і часто навіть

не припиняється з розв’язанням спору судом. Він триває та породжує інші

конфлікти, що нашаровуються, і торкається не лише тих осіб, які втягнуті у нього,

а порушує права майже всіх інвесторів, що вклали свої кошти в корпоративну

організацію.

Відтак загострилося питання про правову природу цих конфліктів та їх

причини, насамперед задля їх попередження та своєчасного реагування на них. У

такому контексті досліджень в українській цивілістиці обмаль, а на

доктринальному рівні вони відсутні. Це значною мірою пов’язано з поширеним

уявленням про конфлікт як предмет вивчення інших наук (і не завжди правових)

та про достатність таких суто правових категорій, як здійснення, охорона та

захист, завдяки яким можна досягти належного правового результату. Саме в

цьому напрямі працювали такі науковці, як В. А. Васильєва, О. М. Вінник,

В. М. Кравчук, О. В. Регурецька, І. Б. Саракун, І. В. Спасибо-Фатєєва,

О. В. Щербина та ін. Аналіз праць свідчить, що вчені-правники прямують шляхом

дослідження таких категорій, як охорона та захист корпоративних прав. Це

певною мірою обмежує сферу наукових пошуків і залишає за їх межами цілі шари

6

відносин, оскільки сутність корпоративного конфлікту набагато глибша, а

відносини, які при цьому складаються, – набагато різноманітніші, ніж це є за

класичних підходів до належного здійснення корпоративних прав та наслідків їх

порушення, що втілюються у правові механізми охорони та захисту.

Переконливим аргументом на користь потреби у запровадженні нових

підходів до розв’язання проблем у сфері корпоративних правопорушень є зміни

сучасного законодавства та судової практики, що викликано імперативністю,

суперечливістю, неузгодженістю та концептуальними його помилками; тривалою

невизначеністю з питань правової природи корпоративних відносин та

корпоративних спорів, їх суб’єктного складу, способів захисту порушених

корпоративних прав та інтересів; різкою зміною правових позицій вищими

судовими інстанціями, іноді на протилежні; відсутністю дієвих ринкових

механізмів, які б виправили гостру ситуацію з правопорушеннями в окремих АТ;

переважною наявністю в Україні публічних АТ з великим обсягом контрольних

або значних пакетів акцій і надто малою кількістю АТ з розпорошеністю акцій.

Отже, причин для ускладнення здійснення акціонерами своїх прав

незалежно від розміру їх пакетів акцій та для правопорушень у цій сфері забагато,

а заходів, які були б спрямовані на виправлення такої ситуації, навпаки замало.

Тому, необхідними є наукові дослідження цієї проблеми, адже саме вони здатні

дати системний аналіз тих проблем, які накопичилися у цій сфері, та

запропонувати шляхи їх розв’язання.

Наведене є підставою для опанування тематики корпоративного конфлікту,

в площині якого виявляються можливості запропонувати ті правові механізми, які

дали б можливість поліпшити не лише законодавче регулювання корпоративних

відносин і підняти ступінь ефективності розв’язання суперечок в АТ, а й створили

б принципово інше корпоративне середовище в країні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконано відповідно до Переліку пріоритетних

напрямів наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на

період 2015–2019 роки, схвалених вченою радою Харківського національного

7

університету внутрішніх справ, затверджених наказом МВС України від

16.03.2015 р. № 275.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розробка цілісної

концепції розуміння цивільно-правової природи корпоративного конфлікту,

виявлення особливостей його структури, підстав виникнення та припинення, а

також способів попередження для підвищення ефективності правового

забезпечення охорони прав та/або інтересів суб’єктів корпоративних

правовідносин.

Для досягнення поставленої мети необхідно послідовно вирішити низку

взаємопов’язаних задач, а саме:

– обґрунтувати основні теоретико-методологічні засади вивчення

конструкції «корпоративний конфлікт»;

– з’ясувати поняття і правову природу корпоративного конфлікту;

– визначити ознаки корпоративного конфлікту і дати їх характеристику;

– класифікувати види корпоративних конфліктів;

– установити структуру корпоративного конфлікту, виявивши особливості

його об’єкта, суб’єктного складу та змісту;

– з’ясувати можливість визнання членів органів товариства учасниками

корпоративного конфлікту;

– встановити підстави виникнення корпоративного конфлікту;

– визначити підстави припинення корпоративного конфлікту;

– виявити теоретичні та практичні проблеми застосування окремих способів

захисту прав та/або інтересів учасників корпоративного конфлікту;

– визначити способи попередження корпоративного конфлікту;

– виявити теоретичні та практичні проблеми застосування окремих способів

попередження корпоративних конфліктів.

Об’єкт дослідження є корпоративні відносини в стані корпоративного

конфлікту, їх структура та ознаки, сучасні концепції їх правової природи та місце

в системі цивільного права.

8

Предмет дослідження – правова природа корпоративного конфлікту, його

характеристика, порівняння з однопорядковими категоріями, наукові погляди,

ідеї, концепції та теорії щодо його кваліфікації, нормативний та емпіричний

матеріал.

Методи дослідження. Відповідно до мети, завдань, об’єкта та предмета

дослідження використано загальнонаукові та спеціальні методи наукового

пізнання.

Методи аналізу та синтезу було використано для встановлення ознак та

особливостей корпоративного конфлікту, що дозволило відмежувати його від

споріднених категорій, встановити власну структуру, визначити самостійне місце

серед корпоративних правовідносин та в структурі цивільно-правових зв’язків і

окреслити підстави виникнення та припинення (розділ 2, 3, 4, 5). Формально-

логічний метод використовувався для формулювання основних теоретичних

положень і висновків з проблемних питань визначення правової природи

корпоративного конфлікту, з’ясування його структури та видів (розділи 2, 3).

Застосування методу альтернатив надало можливість критично підійти до

існуючих наукових позицій та правозастосовчої практики щодо характеристики

корпоративних конфліктів, їх об’єкта та суб’єктного складу і дозволило окреслити

власну альтернативну наукову позицію щодо визначення правової природи

корпоративного конфлікту (розділи 2, 3). Порівняльно-правовий метод

дослідження застосовувався під час аналізу вітчизняного корпоративного

законодавства та іноземних держав (Франції, Німеччини, Російської Федерації,

США, Великої Британії та ін.) щодо здійснення та захисту суб’єктивних

корпоративних прав та/або інтересів учасників корпоративних правовідносин та

обґрунтуванні пропозицій з удосконалення чинного корпоративного

законодавства у цій сфері (розділи 4, 5, 6). Використання герменевтичного методу

дозволило виключити різне розуміння правових норм у сфері корпоративних

правовідносин, що надало можливість напрацювати авторське бачення підстав

виникнення та припинення корпоративного конфлікту (розділи 4, 5).

Догматичний метод застосовувався під час з’ясування правового становища

9

органів АТ, що дозволило дійти висновку про потребу у визнанні їх посадових

осіб (фізичних осіб) суб’єктами корпоративного конфлікту (розділ 3). За

допомогою феноменологічного методу досліджено діяльність учасників

корпоративного конфлікту як втілення у реальність ідеальних правових моделей

(розділи 2, 4, 5, 6). Застосування соціологічного методу дозволило дослідити

підстави виникнення та припинення корпоративного конфлікту на основі судових

рішень, тобто правовий матеріал у цьому випадку вивчався не на рівні

абстрактних категорій, а на основі конкретних фактів (розділи 4, 5).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що робота стала

першим в Україні дисертаційним дослідженням правової природи корпоративних

конфліктів в АТ та полягає в наступних положеннях, які винесені на захист.

Уперше:

– встановлено, що корпоративний конфлікт є юридичною перешкодою у

здійсненні акціонерами своїх прав або загрозою їх порушення, що впливає на стан

корпоративних правовідносин, спотворюючи їх, і слугує підставою виникнення

відгалужених правовідносин з приводу визнання та/або відновлення порушених

корпоративних прав та/або захисту корпоративних інтересів чи реалізації інших

прав, що виникають у акціонера в таких випадках;

– доведено, що під час корпоративного конфлікту корпоративні

правовідносини перебувають у стані «напруження», що свідчить про

необхідність/потребу в охороні корпоративних прав; але конфлікт не завжди

переходить у стадію правопорушення, коли вже йдеться про захист

корпоративних прав;

– аргументовано доречність розрізнення категорій «корпоративний

конфлікт», «конфлікт інтересів», «корпоративний спір», «цивільно-правовий

конфлікт», застосовуючи такі підходи: 1) корпоративний конфлікт і конфлікт

інтересів співвідносяться як правовідносини та підстава їх виникнення

(юридичний факт); 2) корпоративний конфлікт і корпоративний спір є різними

стадіями конфліктної ситуації, що вирішуються по-різному (про корпоративний

спір варто говорити у випадку, коли конфліктна ситуація розглядається судом); 3)

10

корпоративний конфлікт і цивільно-правовий конфлікт співвідносяться як

спеціальне (видове) та загальне (родове);

– встановлено, що корпоративний конфлікт існує в охоронних цивільних

правовідносинах, які є відносними, зобов’язальними та похідними від

регулятивних корпоративних правовідносин; характеризуються виникненням у

акціонерів таких прав і обов’язків, яких до конфлікту не існувало; їх метою є

усунення загроз і перешкод у здійсненні корпоративних прав або їх відновлення у

випадку порушення або задоволення корпоративних інтересів в інший спосіб;

– доведено, що об’єктом корпоративного конфлікту є порушене (невизнане,

оспорюване) або щодо якого створено загрозу порушення регулятивне

корпоративне право та/або корпоративний інтерес учасників регулятивних

корпоративних правовідносин. У свою чергу, матеріальні й нематеріальні блага є

предметом виконання охоронного зобов’язання, а також об’єктом права на захист;

– доведено, що суб’єктами корпоративного конфлікту є акціонери, АТ та

члени його органів внаслідок можливості суперечностей між волею та інтересами

АТ і фізичної особи, яка виконує функції його органу. За наявності таких

суперечностей фізична особа, що входить до складу органів АТ, має вважатися

самостійним суб’єктом права щодо останнього. У цьому випадку її дії, вчинені за

рамками повноважень органу АТ, набувають самостійного значення і така особа

протиставляється товариству, що не означає самостійності органу АТ як окремого

суб’єкта;

– аргументовано, що специфіка корпоративного управління полягає у тому,

що фізичні особи, які входять до складу органів АТ, у внутрішніх, корпоративних

відносинах є самостійними суб’єктами та проявляють власну волю, тоді як у

зовнішніх відносинах між АТ та третіми особами вони розглядаються як його

складові частини, які виражають назовні його волю. Тому члени органів АТ як

суб’єкти корпоративного управління виступають окремими від нього суб’єктами

права в охоронних правовідносинах, що складаються за наявності корпоративного

конфлікту та притягнення їх до відповідальності;

11

– доведено, що підставами виникнення корпоративного конфлікту

є порушення чи створення загрози порушення прав учасника корпоративних

правовідносин або порушення його інтересів;

– аргументовано, що зловживання правом як підстава виникнення

корпоративного конфлікту має місце, коли акціонер під час здійснення

корпоративного права виходить за його межі, порушуючи інтереси інших

акціонерів та/або АТ, не порушуючи при цьому ніяких нормативних регуляторів.

У разі зловживання корпоративним правом виникають охоронні правовідносини,

в яких реалізується відмова в захисті права особи, яка зловживала своїм правом,

або у визнанні права іншої особи;

– встановлено, що види зловживання акціонерами своїми правами

стосуються управління АТ; захисту корпоративного інтересу та/або

корпоративного права; отримання інформації; вимоги викупу належних їм акцій;

розміру і виплати дивідендів;

– доведено, що дію механізму захисту прав (інтересів) учасника охоронного

корпоративного зв’язку завершує стадія реального, фактичного усунення їх

порушень, відновлення (визнання) та/або відновлення інтересу до стану, який

існував до його порушення, а не охоронний правозастосовний акт. Досягненням

такої мети буде вважатися не винесення судом позитивного рішення, а його

виконання;

– встановлено, що найбільш ефективними способами попередження

корпоративних конфліктів в АТ є удосконалення корпоративного управління;

викуп та обмін акцій; застосування доктрини «проникнення за корпоративну

вуаль»; укладення акціонерного договору.

Удосконалено:

– визначення правоприпиняючих юридичних фактів в охоронних

корпоративних правовідносинах, якими є відновлення суб’єктивного

корпоративного права; відновлення корпоративного інтересу до стану, що існував

до його порушення; усунення загрози порушення суб’єктивних корпоративних

прав та/або корпоративних інтересів (квазіделікти);

12

– положення про те, що залежно від вольового критерію існують дві групи

правоприпиняючих юридичних фактів, які чинять вплив на корпоративні

правовідносини: ті, що припиняють охоронні правовідносини за волею їх

учасників; ті, що припиняють охоронні правовідносини без волі їх учасників або,

як мінімум, одного з них;

– підхід про те, що зловживання суб’єктивними корпоративними правами

потрібно вважати юридичним фактом, з яким закон пов’язує можливість

звернення учасника корпоративних правовідносин, чиї права порушуються або

можуть бути порушені, до правопорушника або органу державної влади чи АТ з

вимогою про відновлення порушених прав або усунення перешкод у їх

здійсненні;

– положення, що межі відповідальності членів органів АТ можуть бути

визначені законом, статутом або договором, що передбачають в окремих випадках

підстави звільнення таких осіб від відшкодування шкоди, оскільки характерною

особливістю цивільно-правової відповідальності є майновий характер;

– твердження, що юридичним наслідком зловживання корпоративним

правом у формі активних дій є припис судом акціонеру припинити таке

зловживання; між тим при зловживанні корпоративним правом у формі

бездіяльності суд не має права зобов’язати акціонера припинити таку поведінку.

Дістало подальший розвиток:

– положення, що право АТ та акціонера на захист гарантоване законом у

повному обсязі лише у тому разі, коли відповідає межам його здійснення, тобто

реалізується ними добросовісно, розумно, опосередковує застосування

дозволених засобів захисту за призначенням, не пов’язане з метою завдати шкоду

іншій особі або порушити права іншої особи у будь-якій формі;

– положення, що за умови порушення суб’єктивних корпоративних прав

та/або корпоративних інтересів у одних учасників корпоративних правовідносин

виникає самостійне право – право на захист, в інших – охоронний обов’язок

відновити порушені регулятивні суб’єктивні корпоративні права та/або

корпоративний інтерес інших і не створювати загрози їх порушення;

13

– положення, що охоронний обов’язок учасника корпоративного зв’язку не

може становити зміст регулятивного корпоративного правовідношення, оскільки

останнє не спрямоване на забезпечення захисту суб’єктивного регулятивного

корпоративного права та/або корпоративного інтересу їх учасників;

– положення, що до корпоративних способів самозахисту суб’єктивних

корпоративних прав та/або корпоративних інтересів належать: 1) здійснення

акціонером права на отримання інформації про стан справ в АТ; 2) скликання

акціонерами за власною ініціативою позачергових зборів акціонерів; 3) вимоги

акціонерів про викуп у них акцій у порядку ст. ст. 66–68 Закону України «Про

акціонерні товариства»; 4) відчуження акціонером своїх акцій; 5) придбання акцій

у порядку здійснення переважного права; 6) звернення до органів товариства із

пропозиціями або вимогами; 7) участь у загальних зборах акціонера, який не має

права голосу; 8) наділення власників привілейованих акцій правом голосу на

загальних зборах як наслідок невиплати їм дивідендів.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому,

що вони можуть використовуватися:

1. Для подальшого наукового дослідження проблем загальнотеоретичного

вчення про правове регулювання суспільних відносин загалом та особливостей

правового регулювання корпоративних правовідносин, безпосередньо.

2. При подальшому удосконаленні цивільного законодавства України,

причому як у частині загальних засад правового регулювання немайнових і

майнових цивільних відносин, так і низки спеціальних приписів, що регулюють

корпоративні правовідносини.

3. Для удосконалення судової практики вирішення спорів, що виникають

між учасниками корпоративних правовідносин.

4. Під час підготовки підручників, курсів лекцій, навчальних посібників,

методичних рекомендацій для студентів вищих юридичних навчальних закладів

України з навчальних дисциплін «Цивільне право» та «Корпоративне право».

Окремі положення дисертаційного дослідження використовуються в навчальному

14

процесі в Харківському національному університеті внутрішніх справ під час

викладання навчальної дисципліни «Сучасні проблеми корпоративного права».

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки

дисертаційного дослідження оприлюднено на: науково-практичних конференціях

«Проблеми цивільного права та процесу», присвячених пам’яті О. А. Пушкіна

(м. Харків, 22 травня 2010 р., 26 травня 2012 р., 25 травня 2013 р., 7 червня

2014 р., 30 травня 2015 р.); Міжнародних науково-практичних конференціях

«Актуальні проблеми цивільного, житлового та сімейного законодавства»,

присвячених пам’яті В. П. Маслова (Харків, 25 лютого 2011 р., 16 березня 2012 р.,

15 лютого 2013 р., 28 лютого 2014 р., 27 лютого 2015 р.); Міжнародній науково-

практичній конференції «Четверті юридичні диспути з актуальних проблем

приватного права», присвяченій пам’яті Є. В. Васьковського (м. Одеса, 16 травня

2014 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «П’яті юридичні диспути

з актуальних проблем приватного права», присвяченій пам’яті

Є. В. Васьковського (м. Одеса, 22 травня 2015 р.); Міжнародній науково-

практичній конференції «Актуальні проблеми цивільного, сімейного та

міжнародного приватного права (Матвєєвські цивілістичні читання)» (м. Київ,

10 листопада 2011 р., 19 жовтня 2012 р.); Всеукраїнській науково-практичній

конференції «Вдосконалення правового регулювання корпоративних відносин»

(м. Івано-Франківськ 21–22 вересня 2012 р.,); ІІІ Міжнародній науково-практичній

конференції «Частное право: проблемы и тенденции развития» (м. Москва, 25–

26 жовтня 2012 р.); Міжнародному цивілістичному форумі «Цивільне

законодавство: система, міжгалузеві зв’язки, шляхи вдосконалення» (м. Київ, 25–

26 квітня 2013 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Promovarea

drepturilor omului оn contextul integrării europene: teorie i practică» (м. Кишинів,

18 жовтня 2013 р.); засіданні «круглого столу», присвяченому пам’яті проф.

Ч. Н. Азімова «Сучасні проблеми цивільного права та процесу» (м. Харків, 19

грудня 2014 р.) та ін.

Результати дисертаційного дослідження схвалено на розширеному засіданні

відділення цивільно-правових наук Національної академії правових наук України.

15

Публікації. Основні результати дисертації опубліковані у двох

монографіях, а також відображені у 23 статтях, що опубліковані у фахових

виданнях України, 6 – у зарубіжних наукових періодичних виданнях, 2 – в інших

виданнях, та 38 тезах виступів на науково-практичних конференціях та «круглих

столах.

16

РОЗДІЛ 1

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

КОРПОРАТИВНОГО КОНФЛІКТУ

1.1. Постановка проблеми дослідження корпоративного конфлікту

Соціально-економічні умови є одним із найвагоміших чинників, що

впливають на правове регулювання відносин у суспільстві, а їх трансформація

обумовлює зміни в правових механізмах. І оскільки ці процеси є майже

перманентними, то опрацювання таких механізмів відбувається постійно, а їх

вдосконалення не є можливим без глибокого теоретичного усвідомлення тих

процесів, на яких вони ґрунтуються, та наукової бази знань, що сформувалася

завдяки їх дослідженню. Тому категорії та поняття цивільно-правової науки

постійно оновлюються і доповнюються, чому мають сприяти узагальнення

накопиченого досвіду та аналіз сучасного стану нормативного масиву і практики.

Цим обумовлене бачення права, з одного боку, як продукту невидимих

органічних сил, потаємних куточків народної душі, як поля, де вони себе

розгортають, з іншого – стрункої системи понять, прозорих і гострих в їх обрисах,

як кристали [247, с. 9]. Дійсно, уявляти розвиток права від звичайного до

писаного як стихійний «природний» процес, означає не лише «заплющити очі» на

свідомі фактори мети, інтересів різних соціальних груп і боротьби за їх

досягнення і юридичне втілення, але й залишатися сліпим по відношенню до

якісних метаморфоз правогенезу [280, с. 446].

Звідси, позитивне право ніколи не може «дзеркально» відображати сутність

відносин, що піддаються правовому регулюванню. Між нормативними моделями і

відносинами, що мають місце в соціальній практиці, завжди будуть існувати

численні відмінності, а досить часто і принципові суперечності, обумовлені

об’єктивними соціальними обставинами.

17

Наведене стосується й корпоративних відносин, які є виявляються доволі

складними, якщо їх намагатися характеризувати з усталених позицій про відомі

цивільні правовідносини (особисті немайнові та майнові). Це відбувається через

обставини, які будуть детально характеризуватися нижче. Однією з них є

суб’єктний склад корпоративних правовідносин в АТ, сукупність яких може

сягати сотень та тисяч, при чому з різним по вагомості обсягом корпоративних

прав. Це неминуче приводить до конфліктних ситуацій, а якщо ступінь

напруженості підвищується, то й до корпоративних конфліктів.

Відповідно, об’єктивне право має передбачати такі механізми, які на

кожному з цих етапів були б здатні адекватно реагувати на різні ситуативні

позиції кожного учасника корпоративних відносин і, що важливо, в їх сукупності.

Це нагальна потреба, якої вимагає практика.

У свою чергу, пропонування цих правових механізмів має спиратися на

теорію інтересів, оскільки численність складу акціонерів з різними

можливостями, що їм надає кількість наявних у них акцій, генерує конфлікт

інтересів. Це зумовлюється, по-перше, різною спрямованістю інтересів акціонерів

(у тому числі й між собою) і товариства в цілому; по-друге, бажанням акціонерів

збільшити обсяг своїх можливостей впливу на корпоративне управління; по-третє,

порушенням суб’єктивних корпоративних прав та/або інтересів акціонерів.

Всупереч поширеній думці, за якою вітчизняна цивілістика «пасе задніх»

порівняно з правозастосовчою практикою, не встигаючи за її нагальними

потребами й проблемами, вважаємо, що, навпаки, саме цивілістична наука –

інтуїтивно чи осмислено – першою відреагувала на багато викликів мінливих

економічних, соціологічних та інших процесів, що відбуваються сьогодні в

суспільстві й людській свідомості. Одним із таких явищ слід визнати конфліктні

ситуації, що мають місце в діяльності АТ, які в правозастосовчій практиці та

юридичній літературі отримали назву «корпоративний конфлікт».

Виникає потреба у з’ясуванні правової наповненості цього поняття у

площині корпоративних правовідносин. Внаслідок цього стає зрозумілим

безпосередній зв’язок між корпоративними правовідносинами та корпоративним

18

конфліктом. Тому розгляд питань щодо визначення правової природи

корпоративного конфлікту безпосередньо пов’язаний зі з’ясуванням галузевої

приналежності корпоративних відносин.

Така потреба виникла у зв’язку з появою різних тлумачень корпоративного

конфлікту, притаманних йому ознак, змішуванням із спорідненими категоріями.

Отже, з’явилися неточні уявлення про їх суб’єктний склад, об’єкт, зміст і підстави

виникнення та припинення. Внаслідок цього можна стверджувати про

невідповідність в цілому існуючих наукових доробок уявленням про те, що

система правових знань, з точки зору формальної логіки, має бути внутрішньо

несуперечливою, в іншому ж випадку вона стає практично нездатною до

застосування [263, с. 41].

Отже, напрямком дослідження корпоративного конфлікту як категорії

цивільного права має бути такий вектор: через аналіз правової природи

корпоративних відносин до виявлення правової природи корпоративного

конфлікту.

Сучасний стан вчень про останні дозволяє сконцентрувати увагу на двох

аспектах їх аналізу: 1) правовій природі – цивілістичній [16, с. 332–356; 27, с. 134;

94, с. 13; 98, с. 48; 103, с. 809; 121, с. 32; 231, с. 145; 259, с. 123; 269, с. 25;

271, с. 46; 334, с. 68; 427, с. 36; 447, с. 12; 456, с. 163–164; 493, с. 236; 504, с. 18–

20] чи господарській [31, с. 12; 82, с. 15; 87, с. 5; 531, с. 236]; 2) самостійності

[233, с. 12–13; 286, с. 26] чи віднесенню до однієї з уже відомих груп приватних

відносин [200, с. 113; 205, с. 10, 16; 208, с. 43; 230, с. 58–60].

Дискусія щодо самостійності корпоративних відносин триває вже не одне

десятиріччя. Це питання залишатиметься й надалі одним з проблемних у сучасній

доктрині правової науки, оскільки і цивільне, і господарське право мають

приватноправову природу. Як слушно зазначає І. В. Спасибо-Фатєєва, за

відсутності універсального, загальнотеоретичного підходу до розуміння теорії

правовідносин як категорії, що має постійно розвиватися, при дослідженні

правовідносин на галузевому рівні невідворотним є зіткнення різних точок зору в

19

арифметичній прогресії, а на рівні конкретних правових інститутів – у

геометричній [427, с. 22].

Над питанням про те, що собою становлять корпоративні відносини, вже

багато років б’ються вчені уми, пропонуючи різні концепції1, часто вступаючи

між собою в наукові дебати. Їх аналіз наводить на думку, що всі вони є

наслідками використання різних методів пізнання2.

1 На сьогодні можна виділити такі концепції корпоративних правовідносин:

1) Вчення про корпоративні правовідносини, які не зводяться ні до речових, ні до зобов’язальних. Ще в

позаминулому столітті К. Д. Кавелін вказуючи, що правове становище учасника корпорації не може бути

охарактеризоване поняттями зобов’язального права, зазначав, що корпоративні права принципово не можуть бути

зведені до прав зобов’язальних [191, с. 494]. Припущення про те, що права акціонера не можуть бути визнані

зобов’язальними, висловлював також і Л. І. Петражицький. Зокрема, вченим зазначено, що юридичне підведення

правовідносин акціонера під розуміння зобов’язального відношення позбавило б чіткості і визначеності поняття

зобов’язання, … їх також не можна кваліфікувати як речові права; … по суті справи мають місце такі цивільні

права, які не належать ні до речових, ні до зобов’язальних [337, с. 52]. Аналогічну позицію займали О. І. Камінка

та М. М. Агарков [196, с. 398; 3, с. 267]. У наш час І. В. Спасибо-Фатєєвою чітко окреслена домінуюча позиція

української наукової школи корпоративного права. Вчена вважає, що говорити про те, що корпоративні

правовідносини носять речовий чи зобов’язальний характер, не доводиться взагалі [427, с. 30–35; 433, с. 62–63].

2) Теорія єдиного правовідношення Д. В. Ломакіна. З позицій вчень автора права акціонера не можуть бути

визнані речовими – їх об’єктами не є індивідуально визначені речі, а самі права належать до розряду відносних

(у той час як речові права – права, як відомо, абсолютні). У той же час вони не можуть визнаватися і правами

зобов’язальними, оскільки їх змістом є не вимоги управомоченої особи до зобов’язаної (вимоги про вчинення

чужих дій), а можливості управомоченої особи щодо вчинення нею власних активних дій [258, с. 53]. Звідси, на

думку вченого, юридично захищені можливості акціонера утворюють зміст цивільних правовідносин особливого

виду – акціонерних (корпоративних).

3) Теорія організаційно-майнових відносин П. В. Степанова. Корпоративними відносинами, на думку вченого,

слід вважати лише такі внутрішні відносини, які пов’язані з реалізацією і захистом внутрішньоорганізаційними

способами і засобами корпоративних прав і з виконанням корпоративних обов’язків [447, с. 9, 80]. Звідси,

результатом розробки правової природи корпоративних відносин, з позицій вчень П. В. Степанова, є їх розуміння

як організаційно-майнових (майнові відносини організаційного характеру). Аналогічну позицію займають

В. В. Долинська та Н. В. Козлова, стверджуючи, що в дійсності корпоративні відносини, які виникають між

корпорацією як юридичною особою, її учасниками (членами) і третіми особами (управляючими), розглядаються як

самостійний вид цивільних правовідносин, що мають яскраво виражений організаційно-майновий характер [131,

с. 77–78; 216, с. 244].

4) Теорія речової природи корпоративних правовідносин Н. М. Пахомової. На думку вченої, корпоративні

відносини є формою обмеження волі їх суб’єктів-учасників, яка відображає перерозподіл між ними економічних

можливостей у сфері відносин власності, тобто як відносини власності з чисельним складом суб’єктів-

співвласників [334, с. 11]. Результатом такого твердження є досить спірний висновок авторки про існування у

акціонерів речового відносного права [334, с. 62].

5) Теорія корпоративної правоздатності В. А. Бєлова. На думку вченого, центральною цивільно-правовою

проблемою є визначення форми корпоративних відносин як відносин приватних осіб – співучасників діяльності,

спрямованої на досягнення спільної мети. Прийнято вважати, що такою формою є форма цивільного

правовідношення, тобто їх учасники наділяються суб’єктивними правами та юридичними обов’язками один

стосовно одного, а в тому випадку, коли створена ними корпорація наділяється статусом юридичної особи, – ще й

стосовно самої корпорації [37, с. 945–946]. Як загальна цивільна, так і корпоративна правоздатність є

абстрактними (або бланкетними) основами (передумовами) для виникнення суб’єктивних і секундарних прав, а

також юридичних обов’язків; інша річ, що загальна цивільна правоздатність здатна дати більше різного роду

правових зв’язків за участю незрівнянно ширшого кола осіб, ніж корпоративна, дія якої обмежується самою

корпорацією та її співучасниками. Однак будь-яка корпорація ставить до свого учасника досить конкретні і

жорсткі вимоги, порушення яких загрожує порушнику іноді ще більш обтяжливими наслідками, ніж ігнорування

вимог державних законів. Відмінності – якщо вони й мають місце – є суто кількісними, у той час як сутність

принципових характеристик загальної цивільної правоздатності та правової форми тих зв’язків, які є між

учасниками корпорацій, є єдиними [37, с. 962]. 2 З цього питання можна вказати на існування трьох груп вчених, які висловлювали різні підходи.

20

Гостроту вказаній проблематиці додає приділення уваги науковою

спільнотою переважно регулятивним корпоративним відносинам, залишаючи

осторонь їх «антонім» – охоронні корпоративні відносини1, що часто

підміняються відносинами, пов’язаними із захистом корпоративних прав та

інтересів [127, с. 112–113; 166, с. 220; 208, с. 154; 226, с. 99–144; 270, с. 350–352;

324, с. 376–391; 371, с. 6].

Саме охорона і захист корпоративних прав – це ті сфери цивілістики, в яких

має віднайти своє місце корпоративний конфлікт, який є наслідком

здійснення/неналежного здійснення/порушення корпоративних прав.

Законодавство не містить більшості видів цивільних відносин, що

виникають під час порушення корпоративних прав та/або інтересів, у рамках яких

здійснюється відновлення правового становища (або порушеного права)

потерпілої особи. Отже, завданням наукових досліджень у цій сфері є аналіз

ознак, проблем складу, підстав виникнення і руху корпоративного конфлікту та

напрацювання пропозицій з удосконалення корпоративного законодавства щодо

його розв’язання. При цьому має бути обраний шлях розробки та застосування

відповідних доктрин, а не внесення все нових і нових змін до законодавства.

Перша група дослідників, очевидно, найбільш значна, виділяє корпоративні відносини в особливий вид

правовідносин. У традиційному поділі правовідносин на речові й зобов’язальні корпоративні права й відповідна їм

група правовідносин не знаходить місця, виявляючись у такому випадку якимсь третім видом, часом зближаючись

із зобов’язальними відносинами, але все-таки не зливаючись із ними. Серед найбільш яскравих прихильників

подібного підходу можна назвати В. С. Єма, Н. В. Козлову, Д. В. Ломакіна, П. В. Стєпанова, І. С. Шиткіну,

Г. В. Цепова [107, с. 134–135; 216, с. 244–245; 217, с. 110–115; 230, с. 29; 258, с. 7, 27–29; 447, с. 9, 80; 496, с. 91].

При тому, що концепції зазначених авторів різняться в деталях, усіх їх поєднує той самий методологічний підхід:

прагнення розкрити сутність корпоративних відносин, вписати отримані теоретичні конструкції в існуючу догму

цивільного права й застосувати порівняно нове правове утворення, яким є корпоративне право, із традиційною

антиномією речових і зобов’язальних прав.

Правознавці другої групи роблять висновки, виходячи з іншого методологічного принципу: не відмежовувати й

відокремлювати, а порівнювати й знаходити схоже. Внаслідок цього адепти цієї концепції ратують за віднесення

корпоративних відносин до однієї з відомих груп – речових або зобов’язальних відносин. Серед прихильників

такого підходу можна назвати В. В. Прохоренка, В. К. Сперанского, Д. І. Стєпанова [367, с. 130–131; 437, с. 51;

442, с. 62].

Також можна вкрай умовно відокремити ще одну групу дослідників, які йдуть від антиномії право

(правовідносини) «речове – зобов’язальне», не намагаючись підвести під одну із зазначених груп корпоративні

відносини, не виділяти їх у щось самостійне, а роблять спробу співвіднесення корпоративних відносин з

поняттями, що лежать в іншому логічному ряді. Наприклад, розкриваючи їх сутність через сукупність різних прав і

секундарний або акцесорний характер окремих прав, що надаються акціонеру [103, с. 822–837], через визначення

корпоративної правоздатності [37, с. 946, 961–964; 228, с. 211, 213–214] або через співвіднесення з усіма іншими

категоріями догми цивільного права, але при цьому не досягаючи якої-небудь ясності у визначенні природи таких

відносин [334, с. 51–76; 411, с. 44]. 1 Позицію про існування охоронних корпоративних відносин можна аргументувати, проводячи паралель

із класифікацією цивільних відносин на регулятивні та охоронні [8, с. 91–92; 15, с. 382–383; 35, с. 407, 418;

103, с. 258–263; 175, с. 6, 9; 195, с. 62; 198, с. 13; 329, с. 11; 487, с. 83; 498, с. 158; 499, с. 164; 500, с. 106].

21

Якщо ж обмежитись лише твердженням про існування тільки регулятивних

і захисних корпоративних відносин, то за загальними правилами (надання їх

характеристики через рід і видову відмінність), за межами правового регулювання

залишається ціла група правових зв’язків, які можуть містити ознаки

регулятивних і захисних корпоративних відносин, але через необхідність

цілісного (системного) існування не можуть розглядатися у відриві один від

одного.

Наведений підхід викликає необхідність підведення конфліктних ситуацій

або під суто захисні відносини, або виключно під регулятивні правові зв’язки, що

не відповідатиме духу (природі) корпоративних відносин, коли права та/або

інтереси їх учасників ще не порушені, однак створено реальну загрозу цього.

Обидва варіанти є неприйнятними, а належна кваліфікація правовідносин за

наявним корпоративним конфліктом дозволить зрозуміти їх сутність і

застосовувати до них адекватні правові конструкції, установити належне місце

для відповідних норм.

Якщо ж, незважаючи на відмінну природу корпоративного конфлікту, до

нього є можливість застосувати механізм правового регулювання регулятивних

або захисних відносин, то виникає потреба визначення відмітних рис природи

таких відносин та обґрунтування можливості та доцільності застосування одного з

відомих правових механізмів і неможливості існування іншого.

Аналіз правовідносин, що виникають у зв’язку з охороною корпоративних

прав та/або інтересів акціонерів і АТ, потребує перегляду усталених теорій

правовідносин, оновлення фундаментальних цивілістичних категорій та виходу за

межі галузевого поділу правовідносин.

Зважимо, що практично в кожній науковій роботі не лише розв’язується

певна проблема, усувається недостатність знань, але й досить часто ставляться

перед цивілістикою нові завдання, які потребують свого вирішення шляхом

пошуку нових знань або з’ясування специфіки чи спростування вже існуючих

уявлень. Звісно, що це не може відбуватися рівномірно, і тому окремі напрями

цивільно-правової науки перебувають на різному рівні досліджень: серед них є

22

такі (попри закладений у них колосальний потенціал розвитку), що не тільки

відстають у своїй розробці, а й стають тягарем для нових пошуків та практики

нормативно-правового застосування. Це відбувається тому, що дослідниками не

завжди усвідомлюється якісна новизна відповідних напрямів, їх концептуальні

відмінності від уже відомих, розроблених раніше підрозділів

юриспруденції [228, с. 15]. Одним із напрямів цивільно-правової науки, на який

покладають великі надії, які поки що не виправдалися, і є вивчення правової

природи корпоративного конфлікту. Незважаючи на очевидний

приватноправовий зміст, відповідну категорію дотепер повноцінно не розкрито в

цивілістичних дослідженнях.

Наукова проблема при цьому полягає в тому, щоб на підставі юридичного

аналізу нормативного матеріалу виявити, які саме правові форми, інститути та

конструкції забезпечують функціонування досліджуваного правового явища.

Якщо серед них можна встановити ті, що в «традиційному» цивільному праві

застосовуються іншим чином (взагалі не використовуються), то й з’ясуємо

складне розуміння поняття «корпоративний конфлікт». Якщо ж віднайдемо серед

конструкцій, що застосовуються, ті, які є відомими цивілістиці, то варто буде

встановити, яке з двох (кількох) існуючих понять слід використовувати – або

погодитись з тим, що не всі відносини за участю АТ й акціонерів мають прояв в

особливих корпоративних формах, або розширити межі їх сприйняття.

Результатом такого підходу буде цивільно-правове розуміння категорії

«корпоративний конфлікт» і її вивчення крізь призму основних цивілістичних

конструкцій – правовідношення в цілому та його складових – суб’єктів, об’єкта та

змісту (суб’єктивного права та обов’язку). У свою чергу, це неможливо без

з’ясування предмета регулювання відносин, що становлять корпоративний

конфлікт (тієї сфери відносин, яку слід відокремити від відносин інших типів,

зокрема регулятивних корпоративних відносин).

Наявність у конфлікті хоча б одного елемента правового характеру вказує

на те, що він стає пов’язаним з правом і, як результат, викликає настання

юридичних наслідків. Правовий аспект має місце у тих випадках, коли конфлікти

23

виникають між сторонами, що на момент початку протиборства вже перебувають

у правовідносинах між собою. Це безпосередньо стосується корпоративних

конфліктів, які є похідними від регулятивних корпоративних відносин. У такому

разі всі структурні елементи корпоративного конфлікту (суб’єкти, об’єкт, зміст)

пов’язані з правом, а він сам тягне ті або інші юридичні наслідки, починається та

завершується за допомоги юридичних засобів, процедур і механізмів.

Отже, «місток» між корпоративними правовідносинами, на які вже склався

усталений погляд як на цивілістичні, та корпоративним конфліктом, який лежить

за межами належного здійснення корпоративних прав або при створенні загрози

їм, є очевидним. Варто вказати, що в цьому можна вбачити щільну схожість з

таким «дуплетом» правовідносин, як регулятивні, зокрема договірні, та відносини

відповідальності. Тому принципових аргументів проти бачення корпоративного

конфлікту як виду цивільних правовідносин існувати не може. Необхідно втім

провести їх ретельний аналіз задля виявлення особливостей порівняно з

регулятивними корпоративними правовідносинами.

Такі особливості простежуються у цій роботі. Зокрема, є специфіка в об’єкті

корпоративних відносин взагалі та відносин, що складаються при

корпоративному конфлікті. Було помічено, що зміст і природа суб’єктивних прав,

які є елементами правовідносин, зумовлені властивостями їх об’єктів [38, с. 67].

Відповідно, для з’ясування змісту, а в подальшому – поняття корпоративного

конфлікту, необхідно насамперед дослідити його об’єкт. Це дозволить

визначитись не лише зі змістом та характеристикою суб’єктивних прав, а й з

обсягом самого поняття корпоративного конфлікту.

У ролі об’єктів цивільних відносин можуть виступати різні блага, у тому

числі права (наприклад, в охоронних правовідносинах – права, що складають

зміст регулятивних правовідносин). Як наслідок, виникають відносини, які або

раніше не були відомі, або вже відомі відносини отримують незвичайний

розвиток у нових умовах [420, с. 9]. Відтак, можна констатувати появу нових

уявлень щодо правових явищ, які ще не так давно вважалися такими, що не

відповідають загальному розумінню цивільно-правової доктрини.

24

При цьому сам термін «конфлікт» має походження з соціології,

конфліктології та психології. Між тим останнім часом в праві часто вживаються

вирази на взірець «конфлікт інтересів», але здебільшого в науковій сфері і на межі

права та конфліктології. Тому потребує доведення правова природа цього

поняття. Натомість видається, що проблема тут не в тому, що це важко зробити, а

в консервативності мислення, яке нелегко переорієнтувати в інше русло, ніж це

склалося внаслідок устояних уявлень та сприйняття.

Правове ж наповнення цьому поняттю надає те, що корпоративні

правовідносини складаються насамперед у майнові сфері. Навіть, якщо йдеться

про корпоративне управління, то воно покликане забезпечити майновий інтерес

тих акціонерів/власників, які завдяки пакетам акцій можуть його задовольнити

через участь в органах управління АТ. Тому немає нічого дивного у тому, що в

майновій сфері виникають непорозуміння та суперечності між учасниками

правовідносин, які можуть привести до правопорушення та необхідності

відновлення порушеного права, а можуть і вирішуватися іншим чином – за

допомогою механізмів охорони, попередження порушень та квазіделіктів. Це

повсюдно спостерігається у речових, зобов’язальних та спадкових

правовідносинах, відносинах інтелектуальної власності. У корпоративних же

правовідносинах такі ситуації прийнято йменувати конфліктами.

У правовій літературі існує ряд визначень корпоративного конфлікту.

З урахуванням того, що будь-яке поняття розкриває свій предмет через зміст та

обсяг, де зміст – це сукупність істотних ознак, які в ньому містяться, а обсяг –

множина чи клас мислимих предметів (явищ), кожен з яких є носієм ознак, що

становлять зміст поняття [474, с. 27], існуючі в теорії цивільного права поняття

корпоративного конфлікту вимагають критичної оцінки щодо відповідності їх

побудови правилам визначення. Це надасть можливість не лише уникнути

помилок визначення поняття «корпоративний конфлікт», але й виявити його

істотні ознаки.

Однак, незважаючи на правовий характер корпоративного конфлікту, його

походження зі сфери соціології та конфліктології, спроектованого в майнову

25

цивілістичну сферу, вимагає комплексних підходів у дослідженні. Останнє має

носити міжгалузевий характер, адже стосується відносин у сфері цивільного та

господарського права, господарського процесу, а також соціології, конфліктології

та психології. Саме так і мають проводитись сучасні наукові дослідження для

узагальнення подібного матеріалу та універсалізації підходів і правових

механізмів регулювання однотипних відносин.

Являючи собою певну суперечність розуміння і викликаючи дискусію щодо

належності до тих чи інших комплексів знань (соціологічної, конфліктологічної,

економічної чи правової науки), корпоративний конфлікт так чи інакше

досліджується кожною з них. Тому йому властиві такі пласти проблематики, яких

вистачить на значну кількість наукових праць. Звідси, можна погодитись з

думкою про те, що проблеми, які належать до сфери корпоративного управління,

постійно генеруються сучасністю [224, с. 3]. Їх зв’язок з корпоративними

конфліктами буде простежено далі в цій роботі, а задля ілюстрації можна навести

декілька застережень.

На тлі існування корпоративного конфлікту простежується «девальвація»

статусу міноритарного акціонера – фактична втрата ним здатності до

відстоювання належних корпоративних прав та інтересів. Тому наявність в нього

акцій може бути абсолютно нездатною задовольнити його майновий інтерес.

Міноритарний акціонер іноді усувається від можливості здійснення як прав на

акцію, так і прав з акції. Більше того, він часто опиняється в ситуації, коли будучи

власником, позбавляється будь-якого впливу на об’єкт свого права (акції).

Варто привести й відому проблему відповідальності посадових осіб АТ –

членів його органів, які традиційно суб’єктами корпоративних відносин не

визнаються, а відносини за їх участю продовжують характеризуватися і

регулюватися як трудові.

Приклади з основоположних для корпоративного права позицій доводять

деформацію позитивних правовідносин, що приводить до конфліктів, на які має

реагувати право. Тому з’ясування правової природи та розв’язання корпоративних

конфліктів варто з упевненістю віднести до загальних завдань права, які ще

26

тривалий час будуть предметом наукових досліджень, судових спорів та турботи

законодавця. Це є одним із важливих аспектів, що сполучений з охороною прав

акціонерів і АТ як учасників корпоративних відносин. Саме на цих особах

позначаються негативні наслідки неналежного корпоративного управління, і тому

має бути розроблено системний підхід щодо запобігання порушенню їх прав

та/або інтересів і механізм відповідальності посадових осіб АТ. Можна

стверджувати, що лише в сучасних умовах, коли корпоративні засади та

принципи почали використовуватися в цивілістиці, необхідність наукової

розробки їх адекватних правових форм заявила про себе в повний голос.

Слід визнати, що модель врегулювання та попередження корпоративних

конфліктів, втілена у сучасне українське законодавство, не завжди адекватно

відображає права учасників корпоративних відносин та наявні у них інтереси. Це

значною мірою підвищує ризик недобросовісних дій з їхньої сторони і, як

наслідок, зменшує рівень корпоративної стабільності АТ, викликає зменшення

його інвестиційної привабливості в цілому.

Однією з причин недосконалого законодавства є відсутність

фундаментальних наукових досліджень корпоративного конфлікту як правового

явища. Очевидною є й потреба у напрацюванні особливого категоріально-

понятійного апарату, адже будь-яке юридичне поняття має право на існування,

якщо містить пізнавальний (пояснювальний) та практично значущий (здатний до

практичного застосування) потенціал, що не охоплюється іншими юридичними

поняттями [333, с. 92].

Таким чином, з’ясування правової природи корпоративного конфлікту та

встановлення його місця серед цивільних відносин є нагальною потребою для

цивілістики. Поява взаємопов’язаних, але невирішених завдань, як правило,

вказує на існування наукової проблеми, що вимагає свого розв’язання шляхом

розробки нових вчень і теорій або за допомогою вже існуючих вчень і теорій

шляхом коригування або повного спростування їх основних постулатів. Названі

обставини визначили методологію та структуру дисертаційного дослідження.

27

1.2. Методологія дослідження корпоративного конфлікту

З’ясування правової природи корпоративних конфліктів в АТ не є

можливим без застосування основних інструментаріїв методології правової науки.

Невирішення питань елементів, підстав виникнення та припинення

корпоративних конфліктів, на нашу думку, зумовлено невідповідністю сфери

«дійсного» і сфери «знань про дійсне», які криються в методології, що

використовувалась під час вивчення наведеної проблеми1 в межах цивілістичної

науки.

По-перше, це стосується самого розуміння корпоративного конфлікту у

площині права. Так, висловлювалась позиція, що він взагалі не має правової

природи [121, с. 175] (є предметом вивчення конфліктології, психології, але не

права). Однак, переважна частина фахівців у сфері корпоративних відносин все ж

таки вважають корпоративний конфлікт правовим феноменом, хоча й дотепер

невизначеною залишається його правова сутність. У свою чергу, це викликано

невизначеністю правової природи самих корпоративних відносин (їх галузевої

приналежності) та можливості їх законодавчого регулювання.

Через це протягом півтора – двох десятиліть зусилля значної групи вчених

спрямовувалися на обґрунтування правової природи корпоративних відносин

взагалі, що дозволило б віднести їх до предмета цивільного права та об’єднати в

межах однієї підгалузі. Результатом тривалих наукових дискусій стало

напрацювання визнання за корпоративними відносинами або цивільно-правової,

або господарсько-правової природи, що не дає можливості однозначно з’ясувати

правову природу корпоративного конфлікту в рамках галузевої приналежності.

Стан дослідження корпоративних конфліктів обумовлював і вибір

відповідної методології, яку використовували дослідники під час обрання тієї чи

іншої наукової позиції та вирішення поставленої проблеми. Разом з тим, розвиток

1 Наукова проблема – це форма наукового знання, зміст якої складає те, що ще не пізнано людиною, але що

необхідно пізнати, тобто це знання про незнання, це питання, що виникло у ході пізнання або практики і вимагає

науково-практичного вирішення.

28

корпоративних відносин з часом окреслив і низку нових проблем, що також

потребують свого вирішення.

По-друге, на певний момент часу науковці розв’язували проблеми

корпоративних відносин відповідно до того, як вони виникали перед

суспільством, законодавцем та наукою. З розвитком корпоративного

законодавства виникла потреба систематизації корпоративних конфліктів.

Накопичення значної частини емпіричного матеріалу, судової практики, поява

різних підходів до регулювання корпоративних відносин висвітлило нові

проблеми змісту, здійснення та охорони суб’єктивних корпоративних прав та/або

корпоративних інтересів їх учасників, які ґрунтуються на новітніх досягненнях

теорії цивільного права.

Аналіз підходів до сприйняття правової природи корпоративного конфлікту

та його місця в цивільному праві, які сформувались в юриспруденції, дозволяє

констатувати, що окремі сучасні фахівці, використовуючи ідентичні методи

наукового дослідження, приходять до аналогічних (раніше висловлених)

висновків. Юриспруденція ж, визнаючи потребу зміни застарілих поглядів на

сучасну дійсність, досить часто прагне до консервації ідей, вироблених на

початку минулого століття. Ґрунтуючись на одних і тих самих поглядах, поняттях

та застосовуючи одні й ті самі методи, й висновки робляться подібні, а іноді

аналогічні. Зокрема: 1) що їх суб’єктами можуть бути виключно саме товариство

та його учасники (акціонери); 2) об’єктом є акція (частка), поведінка, дія, певне

благо та ін.; 3) проводиться підміна понять «підстави виникнення» та «причини

виникнення» тощо.

Подібне становище хоча й призводить до стабільності в правовому

регулюванні, що є певною мірою позитивним, але унеможливлює фіксацію тих

якісних змін, що вже відбулися в дійсності, тобто не дозволяє зробити «стрибок»

вперед у появі нових знань про корпоративні конфлікти.

Тому на перший план виходить потреба у виборі певної методології

дослідження, основу якої мають складати: визначення об’єкта, предмета і мети

дослідження; вибір методу (методів) досягнення поставленої мети; слідування

29

обраному шляху дослідження об’єкта, з його орієнтирами та обмеженнями;

обґрунтованість і доведеність результатів дослідження; можливість

безпосереднього або опосередкованого використання результатів дослідження для

практики [202, с. 94].

При цьому методологічно правильним видається наступні компоненти

дослідження. В якості його об’єкту слід позначити корпоративні відносини, їх

структуру та ознаки, сучасні концепції їх правової природи та місце в системі

цивільного права. Предметом дослідження буде корпоративний конфлікт, його

правова природа та зв’язок з корпоративними правовідносинами. Метою ж

дослідження має бути з’ясування впливу корпоративного конфлікту на

корпоративні правовідносини.

Обрання сфери та безпосередньо предмета дослідження обумовлено

прагненням звернутися до проблематики, що зберігає свою актуальність у

науковому співтоваристві та викликає невщухаючі суперечки у науковій

спільноті. Відповідні обставини також диктуються об’єктивними потребами у

дослідженні правової природи корпоративного конфлікту, його видів, об’єкта,

суб’єктного складу, змісту та підстав виникнення і припинення в принципово

новому світлі – у контексті активних реформ корпоративного законодавства.

Сутність методологічних процедур полягає в установленні, набутті та

формалізації знань про ознаки, що характеризують це явище як типове, системне

або випадкове. Така процедура передбачає аналіз як на емпіричному, так і на

теоретичному рівнях правової дійсності. У цьому зв’язку М. І. Панов

характеризує процес методологічного пошуку як використання різноманітних

прийомів, таких як пошук інформації, висунення наукових ідей і гіпотез, розробка

наукових теорій і концепцій, застосування формалізованих процедур і операцій

при вивченні соціально-правових явищ. До них належать спостереження,

порівняння, аналіз, синтез, узагальнення, абстрагування тощо [331, с. 109–129].

Загальним методом формування правових понять, у тому числі в контексті

нашого дослідження, виступає діалектичний метод наукового пізнання. Він

включає, зокрема, необхідні, історично і логічно обґрунтовані етапи сходження

30

від абстрактного до конкретного і далі – від конкретного до абстрактного. При

цьому важливу роль відіграють логіко-гносеологічні процедури, які складають, як

правило, суперечливий і, водночас, взаємодоповнюючий пошуковий процес.

Метод сходження від абстрактного до конкретного є особливо актуальним у

період розвитку наукової концепції або теорії.

Абстрактною позицією є охоронна функція права, її вплив на конкретні

правовідносини і, як наслідок, розуміння охоронних правовідносин. Теорія

охоронної функції права може бути визнана як така лише тоді, коли вона

концептуально сформована і викладена в чіткому категоріально-поняттєвому

апараті, у предметному змісті та сутнісних рисах даної теорії. У методологічному

аспекті охоронна функція права належить до високоорганізованих систем, які

одночасно впорядковують, регулюють і охороняють наше правове життя,

правопорядок. Така функція раціоналізує потребу порядку, його організацію і

підтримання, об’єднує охорону та захист правових, соціальних, культурних

цінностей [212, с. 101] та закономірно виникає як реакція на виникнення

конфліктних соціальних інтересів і в подальшому стає умовою суспільного

порядку.

Методологія визначення охоронної функції права базується на дотриманні

певного напряму дослідження, певних узагальненнях, які охоплюють

філософський та емпіричний аспекти, відображають стан юриспруденції і

потребують розвиненого понятійного апарату, що є інструментом пізнання

(визначається об’єктом і предметом дослідження).

За методом сходження від конкретного до абстрактного здійснюється

пошук сутнісних, закономірних складових у дихотомії зазначених сфер правової

дійсності (сущого). Конкретне тут має розумітися не просто як окремий або

поодинокий юридичний факт, а як певна юридична властивість, притаманна їх

виду (типу, класу) або сукупності фактів (явищ). На основі цього методу ми

визначаємо основні та допоміжні ознаки, суттєві і несуттєві (атрибутивні)

властивості, закономірності й тенденції розвитку [221, с. 19]. Одним із таких

методів є визначення поняття через родові (загальні) та видові відмінності. Для

31

цього аналізується родове поняття, що є найбільш близьким до явища, котре

вивчається; у ньому виділяються видові ознаки, що відрізняють його від

однопорядкових понять.

У зв’язку з цим актуальною залишається теза про те, що канонічні види

цивільних відносин є постійними та стабільними, оскільки «підживлюються»

людськими суперечностями і конфліктами – цими невідворотними супутниками

людської природи та людських відносин. У свою чергу, корпоративні відносини

мають, навпаки, черпати силу з людського взаєморозуміння, взаємодопомоги,

співпраці, майнового і духовного об’єднання [228, с. 206].

Відповідно, категорія «корпоративні правовідносини» має містити родові

ознаки, притаманні регулятивним та охоронним корпоративним зв’язкам. Кожен

із таких зв’язків, крім родових ознак, має видові відмінності, що чинять вплив на

механізм здійснення корпоративних прав. Особливого значення це набуває під час

корпоративного конфлікту, коли корпоративні правовідносини перебувають у

стані «напруження», що не завжди переходить у стадію правопорушення, коли

вже може йтися про захист корпоративних прав.

Для напрацювання та застосування поняття «корпоративний конфлікт»

недостатньо встановлення його сутності. Важливо встановити та узагальнити

також другорядні емпіричні ознаки цього феномену, дати його змістовну

характеристику, змоделювати «склад».

Одним з широко застосовуваних у науковому дослідженні є аналіз як метод

наукового пізнання, що становить розумовий поділ досліджуваного об’єкта на

складові елементи з метою вивчення його структури, окремих ознак, якостей,

внутрішніх зв’язків, відносин [30, с. 96]. У нашому випадку такими частинами є

якості та ознаки елементів корпоративного конфлікту. Саме аналіз специфіки

кожної з них дозволить установити їх особливості, проникнути в сутність явища,

що вивчається, шляхом поділу його на складові елементи та встановити основне,

істотне. При цьому немає сенсу в тому, щоб не зруйнувати поділ права на галузі

(цивільну, трудову та ін.), або щоб виходити тільки з того чи іншого легального

визначення (наприклад, корпоративних правовідносин), або із загальновизнаної

32

наукової доктрини (наприклад, поділу предмета цивільного регулювання лише на

два види відносин чи бачення того, що між особою та її складовою, якою є її

орган, правовідносини не виникають). Багато з цих та інших тверджень не є

аксіоматичними і розхитані відносинами, які вже пішли далеко уперед порівняно

з їх регулюванням.

Вважаємо, що методологічно правильно побудований аналіз об’єкта є

ключем до встановлення природи решти елементів корпоративного конфлікту.

При цьому відчувається вплив на цей об’єкт не стільки права, скільки фактичних

відносин, які його деформують, у той час, коли право з його механізмами впливу

часто залишається осторонь цих процесів. Нерідко регулювання фактичних

відносин приводить до того, що правовідносини набувають свого арсеналу

правових засобів, що не мають нічого спільного з фактичним

відношенням [169, с. 150]. Як наслідок, об’єктом правовідносин у стані

корпоративного конфлікту не можуть виступати блага, які визнаються об’єктами

фактичних відносин.

Особливістю такого конфлікту є його похідний характер від регулятивних

корпоративних відносин з визначеними елементами. Саме останні ми маємо

враховувати в процесі аналізу правової природи корпоративного конфлікту.

Суб’єктивні корпоративні права, що складають зміст регулятивного

корпоративного зв’язку, в процесі свого здійснення1 можуть бути порушені

(створюється загроза їх порушення) та потребують своєї охорони, що й викликає

до життя корпоративний конфлікт.

Щодо аналізу суб’єктного складу корпоративного конфлікту з

методологічної точки зору актуальною є позиція про те, що «методологічний

плюралізм», «виокремлення різних сторін» права або «відокремлення різних

рядів» є повністю правильними принципами наукового дослідження, однак їх

треба правильно застосовувати [209, с. 275]. Для з’ясування питання про статус

органів АТ та осіб, що входять до його складу, в контексті правових наслідків

1 На думку Б. А. Кістяковського право не можна методологічно відокремлювати від його здійснення, оскільки

будь-яке право саме тому, що воно є правом, визнається завжди діючим або таким, що здійснюється. Порушуване

право також належить до діючого права [209, с. 277].

33

вчинення ними юридично значущих дій від імені АТ, варто насамперед виходити

з методологічного плюралізму.

По суті, в цій площині ми маємо догму. Проте, загострюється питання про

те, наскільки вона здатна забезпечувати наше повноцінне розуміння

суб’єктів/учасників правовідносин? Фактично, саме орган зосереджує у своїх

руках все управління, всю владу в АТ. При цьому відповідні дії вчиняються у

такий спосіб, що можуть нехтувати правами (їх частиною) всіх акціонерів або їх

груп.

Такі обставини можуть мати місце тоді, коли акціонерів не залучають до

управління, не скликають загальні збори, якщо на них відсутній кворум через

неучасть мажоритарія, якщо виконавчий орган діє у власних інтересах, виводячи

активи АТ за межі правовідносин з його участю, а акціонери нічого про це не

знають або не можуть відреагувати у зв’язку з нерозробленістю українською

доктриною та невикористанням на практиці непрямих позовів. У такому разі про

юридичну особу варто говорити як про ширму для дій членів виконавчого органу

в той час, коли акціонери виступають виключно в ролі інвесторів, дорівнюючи

облігаціонерам.

Неприпустимість визнання суб’єктами органів АТ не дозволяє хоча б

певним чином застосувати захисну функцію норм про представництво, коли

представник виходить за межі своїх повноважень і коли наслідки настають для

самого представника.

Внаслідок цього усіченими постають всі можливості для акціонерів та для

самого АТ ефективно використовувати будь-які правові механізми під час

корпоративного конфлікту. Складається ситуація, коли аномальний стан

правовідносин можна безболісно використовувати без загрози настання

негативних наслідків для осіб, які скористалися його неврегульованістю в праві.

І все через догму, що не дозволяє гнучко використовувати поняття щодо різних

правових ситуацій. Це доводить неефективність певних норм, що регулюють

корпоративні відносини. У свою чергу, ефективність правової норми визначається

тим, наскільки її реалізація сприяє досягненню цілей, поставлених перед

34

правовим регулюванням [137, с. 124]. І якщо дійсність доводить, що закладені у

правовій нормі стимули, обмеження, заборони тощо не забезпечують належного

ступеня її ефективності, що супутні фактори його знижують або взагалі

унеможливлюють здійснення корпоративних прав, то слід шукати адекватні

правові механізми для подолання цього.

Синтез – це метод наукового пізнання, що становить розумове поєднання

складових сторін, елементів, якостей, зв’язків досліджуваного об’єкта, виділених

в результаті аналізу, і вивчення цього об’єкта як єдиного цілого [30, с. 97]. При

цьому синтез не означає простого механічного поєднання роз’єднаних елементів в

єдину систему. Він розкриває місце і роль кожного елемента в системі цілого,

встановлює їх взаємний зв’язок та взаємну обумовленість, тобто дозволяє

зрозуміти справжню діалектичну єдність досліджуваного об’єкта.

У контексті встановлення понятійного апарату корпоративних відносин є

потреба у визначенні термінів, що застосовуються, за допомогою яких фіксується

те чи інше явище. Дійсно, будь-яке поняття, взяте за вихідну основу і розгорнуте

в систему визначень, має бути чітко визначене, інакше вся представлена на його

основі система матиме суперечливий характер.

У той же час було б помилкою ототожнювати поняття і зміст того явища,

яке ним закріплюється. Зміст явища – це феномен права, правовідношення тощо.

Термін, яким закріплюється правове явище, – лише зовнішня його форма, а не

форма, що структурує зміст. Саме стосовно до терміна можливою є домовленість:

таким-то терміном буде названо правовідношення [169, с. 14].

У контексті нашого дослідження назва «корпоративний конфлікт» є

результатом синтезу проаналізованих його системних ознак в рамках охоронних

корпоративних відносин. При цьому охоронні правовідносини розуміються,

виходячи з однойменної функції права та відмінності правових категорій охорони

та захисту. Відтак, охоронні корпоративні правовідносини складаються при

загрозі порушення корпоративних прав і спрямовані на недопущення такого

порушення. Саме це є тим важелем, який дозволяє уникнути корпоративних

35

конфліктів, а в разі переходу корпоративних правовідносин в конфліктний стан –

не допустити подальшого його розвитку і стадії порушення корпоративних прав.

Корпоративний конфлікт не можна досліджувати без урахування фактичних

відносин, які є предметом правового регулювання. Тому формування моделі

охоронного корпоративного відношення безпосередньо залежить від самих

фактичних відносин, що мають місце в АТ. Поняття ж корпоративного конфлікту

має виводитися шляхом певного логічного усвідомлення реальних відносин як

об’єкта пізнання. Деякі з них не врегульовані позитивним правом, але потребують

реагування з його боку. Відповідно, ми маємо виходити з реально існуючих

фактичних відносин, які в подальшому «втілюються» у формі правовідношення.

Така позиція випливає з умовного характеру права, якщо його розглядати в

контексті догми права. Пізнавальні прийоми, які застосовуються в догматичній

юриспруденції, можуть бути в деякому сенсі названі чисто дослідними. Головне

завдання «юриспруденції понять», яка має справу не з якою-небудь абстракцією, а

з конкретною історичною, частіше за все національною, системою права, полягає

в описанні та систематизації юридичних норм. Наукове завдання зводиться до

конструкції правових інститутів, до зведення окремих правових положень до

загальних правових пояснень. Для її виконання не існує інших засобів, крім

формальної логіки.

У результаті логічного опрацювання норм позитивного права конкретної

держави маємо цільну логічну систему [11, с. 21] (у нашому випадку – цивільне

право → корпоративне право → корпоративний конфлікт).

Під час побудови знань про складні об’єкти, що розвиваються,

застосовуються особливі способи дослідження, якими є історичний і логічний

методи пізнання [30, с. 125]. Вони є необхідними до застосування для

дослідження категорій «суб’єкти корпоративних правовідносин» і «суб’єктивне

корпоративне право», оскільки використовуються лише там, де так чи інакше

об’єкт дослідження простежується в історичному розрізі, через ті чи інші явища

або процеси, що відбувалися та відбилися на правовідносинах.

36

Зокрема, використання історичного методу дозволяє отримати уяву про

емпіричну історію об’єкта дослідження. При цьому важливим є застереження про

доцільність концентрації уваги науковця не лише на самому об’єкті дослідження,

але й на особливостях розвитку суспільних відносин, що були притаманні тому

етапу часу, коли мало місце зародження і розвиток відповідного вчення.

У науці не існує єдиної концепції об’єкта (предмета) права та

правовідношення, через що під об’єктом розуміються достатньо різні явища і

утворення – від фактів об’єктивної дійсності до явищ психічного порядку. Однак,

об’єктні реалії незмінно аналізуються в тісному зв’язку зі здійсненням права

через правовідношення, тобто пов’язані з динамікою правової та соціальної

матерії. Дійсно, справжнє життя суб’єктивного права полягає в його здійсненні.

Однак, чи означає це, що поняття об’єктів прав (цивільних безпосередньо) має

сенс лише доти, доки в рамках конкретного правовідношення існує суб’єктивне

право (або суб’єктивний обов’язок)? Іншими словами, ніхто не заперечує

існування об’єкта суб’єктивного права, хоча це поняття наповнюється різним

змістом, проте лише незначна кількість вчених ставила питання про те, чи існує

об’єкт права як правова категорія, що має власні функції та не зводиться до

об’єкта суб’єктивного права або до об’єкта правовідношення [256, с. 316].

Щодо корпоративного конфлікту, то використання історичного та логічного

методів наукового пізнання дозволяє встановити, що на різних етапах розвитку

наукової думки як про об’єкт цивільного відношення, так і про об’єкт

корпоративного відношення, висловлювалися різні наукові концепції, що часто

зумовлювалося не лише станом розвитку науки, законодавчого масиву, а й

політичними процесами в державі. Науковцями часто не бралися до уваги ті

особливості, що притаманні саме об’єктам охоронних відносин, оскільки

переважна частина наукових досліджень стосувалась регулятивних правових

зв’язків. Використовуючи постулат, за яким охоронні відносини можуть

виникнути виключно на основі регулятивного, логічно буде припустити, що й

об’єкт першого буде відмінним від об’єкту другого (матиме власні особливості та

ознаки).

37

Так само це стосується розвитку наукової думки про суб’єктний склад

корпоративного конфлікту. Спостерігається поступовий відхід від жорстких

приписів законодавства щодо суб’єктного складу корпоративних правовідносин,

У тому числі в стані корпоративного конфлікту, від тих суб’єктів, якими

визначалися виключно АТ та його акціонери. Зроблені спроби обґрунтувати

допустимість вважати суб’єктами корпоративних правовідносин й органи АТ, і їх

членів, посадових осіб [45, с. 108–113; 440, с. 29–83]. Щоправда, багато в чому ці

пропозиції виявляються надто спірними і неприйнятними. Проте, намагання

віднайти через такі пошуки шляхи вирішення корпоративних конфліктів

заслуговує на увагу.

Порівняльний метод пізнання правової дійсності є невід’ємним елементом

методології компаративістських досліджень, що застосовується в цивільному

праві. У правовій доктрині, зокрема, зазначено, що наукове визнання

компаративного (порівняльного) підходу, який останнім часом активно

розробляється і застосовується майже в усіх соціально-гуманітарних науках, його

методологічний потенціал дозволяє припустити, що незабаром він має посісти у

структурі методології науки місце, однопорядкове зі структурним,

функціональним, системним, синергетичним та іншими загальнонауковими

методологічними підходами [349, с. 228–229]. Об’єктом порівняння в цьому

дослідженні є існуючі наукові доктрини та законодавство, що регулює правове

становище учасників корпоративного конфлікту, права, які ним надаються,

підстави виникнення та припинення такого правовідношення та ін.

Найважливіший тип відносин при цьому будується на рівності, але й

відмінності. Слід зазначити, що порівняння має сенс лише у сукупності

«однорідних» предметів, що утворюють клас. Порівняння предметів у класі

здійснюється за ознаками, які є істотними для цього, але предмети, які

порівнюються за однією ознакою, можуть бути непорівнянними за

іншою [30, с. 88].

Об’єктивною основою методу порівняння є: однакова сутність, спільні

закони, структури функціонування та розвитку об’єктів і процесів. Порівняння

38

дозволяє з’ясувати, за якими ознаками порівнювані поняття є тотожними і за

якими вони є відмінними. Порівняння різних етапів розвитку системи дозволяє

встановити якісні зміни, нові істотні ознаки. Порівняння – один зі способів

установлення необґрунтованості гіпотез і теорій, адекватності явищ, об’єктів і

процесів. Порівняння як метод пізнання лежить в основі порівняльного логічного

аналізу розвитку соціально-економічних систем.

Застосування такого методу дозволило провести відмінність між

категоріями «корпоративний конфлікт» і «конфлікт інтересів», «корпоративний

спір», «цивільно-правовий конфлікт», результатом чого стало встановлення їх

співвідношення між собою. Так, з’ясовано, що 1) корпоративний конфлікт і

конфлікт інтересів співвідносяться як правовідношення та підстава його

виникнення (юридичний факт); 2) корпоративний конфлікт і корпоративний спір є

різними стадіями конфліктної ситуації, що вирішуються по-різному (про

корпоративний спір варто говорити у випадку, коли конфліктна ситуація

розглядається судом); 3) корпоративний конфлікт і цивільно-правовий конфлікт

співвідносяться як спеціальне (видове) та загальне (родове).

Задля з’ясування правової природи корпоративного конфлікту через його

складові, безпосередньо об’єкт, застосовуючи порівняльний метод, здійснено

аналіз співвідношення категорій «суб’єктивне корпоративне право» та

«корпоративний інтерес», «секундарне право». Порівняння цих категорій

дозволило дійти висновку, що об’єктом корпоративного конфлікту варто визнати

суб’єктивне корпоративне право та корпоративний інтерес. При цьому вказані

категорії не є одного порядку – інтерес не входить до змісту правовідношення

(наряду з суб’єктивним правом та юридичним обов’язком), а лише спонукає

суб’єкта до здійснення (нездійснення) належних йому суб’єктивних прав. Звідси

постає проблема дослідження інтересів учасників корпоративних відносин як

об’єкту охорони.

Загалом проблема інтересу в корпоративному праві методологічно може

бути зведена до двох підходів, які умовно можна окреслити як: 1) концепція

39

загального тимчасового інтересу і 2) концепція об’єднаного інтересу учасників

або переважаючого інтересу учасників [440, с. 29–83].

Слід відзначити, що абстрактний інтерес АТ взагалі – не більше ніж ідея,

позбавлена змістовного наповнення. Якщо є загальний інтерес, який ніяк не

забезпечується правовим захистом, або інтереси значної частини акціонерів з ним

не корелюють – він не має жодного значення. Багато в чому саме тому концепція

тимчасового інтересу приводить до її антиподу – концепції інтересів юридичної

особи як об’єднаного інтересу всіх або деякої частини її учасників.

Прихильники підходу, що передбачає об’єднання преференцій акціонерів,

пропонують установити переважаючий інтерес, який би втілював інтереси всіх чи

деякої, скоріш за все значної, частини акціонерів товариства. Їх позиція

ґрунтується на тому, що для того, щоб зрозуміти, що задовольняє юридичну

особу, а що ні, варто просто знайти деяку суму або середнє арифметичне

значення, яке б початково описувало інтереси акціонерів, а через них – інтереси

товариства в цілому. Навіть якщо в майбутньому у товариства з’являться нові

акціонери чи зміняться інтереси вже існуючих акціонерів, це не порушить

логічності такої моделі: отже, завтра й інтерес АТ буде іншим.

Підхід, що передбачає ототожнення інтересу товариства із сумою інтересів

його акціонерів, може застосовуватись у випадку, коли в товаристві незначна

кількість учасників (один – два), і при цьому їх переваги (інтереси), пов’язані з

участю в такій юридичній особі, є стабільними, тобто більш-менш незмінними

протягом певного часу.

Отже, проблему під назвою «інтереси АТ» можна характеризувати з

наявністю двох підходів: 1) інтересів у самого АТ не може бути, а тому його

інтереси щоразу мають ототожнюватися з інтересами його акціонерів, хоча

законодавець закріплює можливість наділення юридичної особи такими ж

правами та інтересами які притаманні й фізичним особам, при цьому 2) інтереси

акціонерів практично не піддаються коректному об’єднанню, якщо кількість

акціонерів три і більше. Як наслідок, єдиний реалістичний варіант її вирішення –

це встановлення інтересів якої-небудь однієї особи, які в результаті

40

правотворчого процесу отримують безумовний пріоритет над інтересами всіх

інших осіб.

Беручи за основу дослідження структуру правовідносин, особливої уваги

потребують підстави їх виникнення та припинення. Завдяки порівняльному

методу можна спостерігати підміну понять в ряді наукових публікацій. Зокрема,

підстави виникнення корпоративного конфлікту підміняються категоріями

інтересу, мети, мотивів і причин. Натомість саме підстави виникнення

корпоративного конфлікту, будучи юридичними фактами, мають значення у

контексті вивчення його правової природи.

Методологічна проблема вивчення корпоративних конфліктів, підставою

виникнення яких постав конфлікт інтересів, полягає у відсутності якої-небудь

єдиної логіки захисту інтересів конкретної однієї групи учасників корпоративних

відносин. В одних випадках пріоритет отримують інтереси «дійсних» акціонерів

товариства, в інших – колишніх акціонерів, за конкретних обставин перевагу

мають інтереси контролюючого акціонера, за інших – міноритаріїв.

Хоча законодавством вводиться конструкція АТ як носія певного

абстрактного інтересу, що має враховуватися, по суті оцінка такого інтересу, як

правило, зводиться до пошуку і встановлення інтересу деякого абстрактного

міноритарного акціонера товариства – тієї організації, інтереси якої начебто

захищаються в конкретній справі, або навіть абстрактного підприємницького

товариства, що перебуває в аналогічному становищі.

Часто корпоративний конфлікт стосується окремих осіб – членів органів АТ

(їх обрання або переобрання). У такому разі має йтися про інтерес кожного з

акціонерів. У зв’язку з цим, з точки зору вивчення підстав виникнення

корпоративного конфлікту, важливим методологічним рішенням має стати

умовивід про визнання гіпотетичного корпоративного інтересу, характерного для

корпоративної організації. Адже будь-яка вказівка на інтереси АТ є не більше ніж

тимчасовий інтерес, присвоєний фіктивному суб’єкту права – юридичній особі.

У такому разі її інтереси фактично просто ототожнюються з інтересами того, хто

41

стоїть за такою особою, є бенефіціаром або приховується за «корпоративною

маскою»).

Виходячи з наведеного, зазначимо, що інтереси різних учасників

корпоративних відносин не поєднуються в єдине ціле. Враховується або ставиться

в голову кута лише інтерес окремої особи, якому вона прагне підпорядкувати

інтереси решти акціонерів. Саме так побудована мережа відносин в АТ, сплетена

з численних корпоративних правовідносин.

В АТ зосереджені суб’єкти та їх групи з різними інтересами – вони можуть

бути гармонізованими, а можуть і протиставлятися між собою. Одним з найбільш

типових прикладів такого протиставлення є імпліцитно присутній практично в

будь-якому товаристві конфлікт інтересів мажоритарного і міноритарних

акціонерів. Тому основним завданням корпоративного права є об’єднання

інтересів вказаних груп [440, с. 29–83]. Це хоч і сприймається логічно

суперечливим, але майже єдино важливим задля уникнення порушень прав всіх

цих акціонерів.

Отже, методологічно важливим є питання про розгляд конфлікту інтересів

як підстави виникнення корпоративного конфлікту. Потребує вирішення питання

про пріоритет інтересів його учасників – чи то мажоритарні акціонери, чи то

міноритарії. Неначе, в силу об’єктивних і формальних підстав (економічних та

юридичних, оскільки в силу зосередження пакету акцій, саме він надає такі права)

такий пріоритет слід визнати за мажоритаріями. Проте, законодавцем постійно

робляться спроби «поліпшити» можливості міноритаріїв як більш слабкої сторони

корпоративних відносин. Так, Законом України «Про акціонерні

товариства» [352] міноритаріям надано право на незгоду, передбачається

прийняття окремих рішень кваліфікованою більшістю голосів, зменшено «поріг»

кворуму загальних зборів акціонерів до 50% і т. ін.

Невирішеним залишається питання про «назрівання» корпоративного

конфлікту в ситуаціях, коли: 1) «дійсні» корпоративні права не порушуються, але

й інтереси акціонерів не реалізуються; 2) права міноритарними акціонерами не

42

здійснюються, але їх інтерес зберігається. Актуальною залишається проблематика

про вибір поведінки такими особами – активної чи пасивної.

У першому випадку, мову слід вести про здійснення своїх корпоративних

прав для реалізації інтересів: право на інформацію, право вносити питання до

порядку денного загальних зборів акціонерів, право скликати позачергові загальні

збори акціонерів тощо. При цьому досягнення інтересу окремих суб’єктів стане

можливим лише за умови перегрупування сил і формування нового комплекту

«мажоритаріїв» із групи міноритаріїв. Інакше досягти мети буде неможливо.

У цьому разі інтерес може рухати міноритаріями, однак його реалізація є

можливою за умови, що вони стануть мажоритаріями або, в окремих випадках,

прямо передбачених законодавством, сформують «блокуючий» пакет акцій.

Другий же варіант поведінки (пасивна) характеризується відчуженням

пакету акцій за волевиявленням власника (наприклад, продаж акцій).

Звичайно, постає питання про ефективність цих шляхів та ступінь

забезпечення законодавством можливості слідування ними. Розуміючи, що ці

крайності досить часто є неефективними, законодавець в окремих випадках

пропонує альтернативний механізм «захисту прав акціонерів» – «право на

незгоду». Це викликано насамперед неналежним корпоративним управлінням,

коли дії членів органів АТ здійснюються в інтересах не всіх акціонерів, а їх

окремих груп (мажоритарного акціонера) – укладення правочинів із

заінтересованістю, значних правочинів, невиплата дивідендів, створення

юридичних осіб з передачею їм частини активів товариства тощо. Тобто

здебільшого йдеться про майновий інтерес.

Особливу роль порівняльний метод виконує під час вирішення питань

матеріально-правового характеру, що виникають у процесі застосування норм

іноземного права. Якість методології правового порівняння впливає й на характер

безпосереднього правозастосування іноземних нормативних регуляторів.

Законодавець визначає коло підстав правильного застосування норм у вказаній

сфері: офіційне тлумачення, практика застосування і доктрина, що існують у

відповідній державі. Порівняльний метод дозволяє здійснити компаративістський

43

аналіз законодавства інших країн з метою урахування позитивного закордонного

досвіду організації правового регулювання корпоративних відносин.

Важливе значення має й використання порівняльного методу в контексті

вивчення правової доктрини європейських країн та США. Зазначимо, що у

дослідженнях фахівців цих країн взагалі відсутня проблематика кваліфікації

понятійного апарату, що застосовується під час вивчення корпоративних

відносин, у тому числі й поняття «корпоративний конфлікт». У наукових працях з

корпоративного права основний акцент робиться на вченні про конфлікт

інтересів [543; 548; 551; 560; 561; 562] (не проводячи відмінності від

корпоративного конфлікту) та напрацюванні механізмів і доктрин вирішення

корпоративних конфліктів [544; 565; 569; 575; 579]. Вважаємо, що такий підхід

зумовлений відсутністю жорсткої прив’язки наших колег до: а) поділу права на

галузі та б) існуючих структур, таких як правовідносини, суб’єктивне право тощо.

Аналіз іноземної правової літератури доводить, що їх основним завданням є

розробка та пропозиція дієвих правових механізмів та доктрин, які б дозволили

попереджати виникнення корпоративних конфліктів [545; 554; 559; 572; 576; 577]

або розв’язати вже існуючі конфліктні ситуації [552; 555; 568; 570; 574].

Розгляд правової природи корпоративного конфлікту буде недосконалим

без врахування системного методу як сукупності загальнонаукових

методологічних принципів і способів дослідження, в основі яких лежить

орієнтація на розкриття цілісності об’єкта як системи. Системний підхід дає змогу

зберегти і розвинути принцип цілісності у вивченні корпоративного конфлікту як

стану правовідносин, охопити не тільки основні, а й супровідні явища (наприклад,

корпоративний спір, конфлікт інтересів, цивільно-правовий конфлікт) і таким

чином з’ясувати та дати аналіз всього ланцюга його виникнення, розвитку та

припинення.

Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує

дослідження на розкриття цілісності об’єкта і механізмів, які його забезпечують,

на встановлення чисельних типів зв’язків складного об’єкта та зведення їх до

єдиної теоретичної картини. Системний метод відкриває великі можливості для

44

вивчення системоутворюючих структурних елементів корпоративного конфлікту,

їх видозміни в порівнянні зі станом нормального здійснення корпоративних прав

або корпоративного управління в АТ. У цьому контексті варто враховувати й

підстави виникнення та припинення корпоративного конфлікту, який існує в

корпоративних правовідносинах і певним чином впливає на них.

Системний підхід у дослідженні правової природи корпоративного

конфлікту дозволяє визначити, що корпоративні права, які становлять зміст

регулятивних корпоративних відносин, у разі їх порушення чи створення такої

загрози, вже варто визнавати об’єктом іншого правового зв’язку – охоронного.

Можна обговорювати змістовне насичення, правову природу цих прав, однак

очевидно, що їх у рамках корпоративного конфлікту варто визнати самостійним

об’єктом, що допоможе визначити підстави його виникнення й припинення та

значно полегшить правозастосовчу діяльність.

Корпоративний конфлікт може приводити до виникнення інших, ніж

корпоративні правовідносини, які, втім, безпосередньо пов’язані та впливають на

останні. Іноді це приводить до «перезавантаження» правовідносин без зміни

одного з його учасників – АТ. При цьому корпоративні права акціонерів

перетворюються на зобов’язальні права вимоги (наприклад, викупу їх акцій).

Важливо усвідомлювати, що більшість з цих модифікацій діє системно, аби

забезпечити інтереси учасників корпоративних правовідносин, не доводячи до

порушення корпоративних прав.

Метод альтернатив полягає у вирішенні проблем шляхом порівняння та

взаємної критики конкуруючих між собою теорій щодо того чи іншого явища1.

Звідси, розвиток фундаментальних наук відбувається через постійне уточнення чи

відкидання існуючих уявлень. Саме через постійне зіткнення альтернативних

поглядів, взаємну критику конкуруючих між собою теорій наукова істина

перетворюється на процес пізнання, який ніколи не припиняється [420, с. 64].

Слід зазначити, що існуючі на сьогодні підходи до розуміння корпоративного

конфлікту як комплексу корпоративних правовідносин [301, с. 51; 484, с. 31–35;

1 Більш детально про вказаний метод див.: Поппер Карл Р. Объективное знание. Эволюционный подход [345].

45

522, с. 7] або триваючих розбіжностей [10, с. 11; 17, с. 12, 32; 208, с. 116;

231, с. 286; 320, с. 20–21], або спору [55, с. 150] не відповідають сучасному стану

правозастосовчої діяльності й розвитку наукової думки і потребують пропозиції

та обґрунтування його правової природи. Використання методу альтернатив

всупереч існуючим підходам дозволяє запропонувати альтернативне до існуючих

розуміння корпоративного конфлікту як перешкоди у здійсненні корпоративних

прав або загрози цього. Різноманіття підстав для цих перешкод обумовлює різні

шляхи вирішення корпоративних конфліктів. Варто замітити, що їх віднайдення

складає інтерес всіх учасників, аби запобігти переходу конфлікту в стадію

корпоративного спору. При цьому сам по собі конфлікт є явищем негативним,

протилежним тим правовим механізмам та принципам, які закладені в основу

правового регулювання корпоративних відносин. Як такий він: негативно впливає

на права їх учасників, чим стикується з правопорушенням; існує у певний

проміжок часу, чим стикується з поняттям юридичного стану; є аномалією і як

перешкода протилежна нормі права (антинорма або псевдонорма); пов’язана з

антистимулами [138, с. 93] та іншими «анти» як контрпозиціями нормального

праворегулювання та правозастосування.

Внаслідок цього потребує з’ясування співвідношення таких понять, як

юридичний стан та юридичні перешкоди у зіставленні з корпоративними

правовідносинами в їх нормальному стані та при загрозі порушення

корпоративних прав, у площині охорони та захисту.

Отже, корпоративні регулятивні, охоронні та захисні правовідносини мають

відмінності і недопустимо обмежуватися лише твердженням про існування

виключно регулятивних та захисних корпоративних відносин, оскільки за

загальними правилами (надання їх характеристики через рід та видову

відмінність) за межами правового регулювання залишається ціла група правових

зв’язків, які можуть містити ознаки регулятивних та захисних корпоративних

відносин, і з огляду на необхідність цілісного (системного) існування не можуть

розглядатися у відриві між собою. Наведене зумовлює необхідність підведення

конфліктних ситуацій або під суто захисні відносини, або виключно під

46

регулятивні правові зв’язки, що не відповідає духу (природі) корпоративних

відносин, коли права та/або інтереси їх учасників ще не порушені, однак створена

реальна загроза цього. Обидва варіанти є неприйнятними, а належна кваліфікація

правовідносин за наявним корпоративним конфліктом дозволить зрозуміти їх

сутність та застосовувати до них адекватні правові конструкції, встановити

належне місце для відповідних норм.

Завдяки наведеним вище методам стає можливим з різних позицій вивчити

ключові юридичні проблеми, пов’язані з теоретичним вивченням і нормативно-

правовим регулюванням конфліктних ситуацій в АТ.

Аналіз і синтез існуючих наукових ідей, підходів, концепцій та теорій, які

було запропоновано вченими під час дослідження правової природи

корпоративного конфлікту та застосування науково-пізнавальних методів,

дозволяють сформулювати власну концепцію, за якою корпоративний конфлікт

являє собою юридичну перешкоду в здійсненні корпоративних прав або загрозу їх

порушення, що впливає на стан корпоративних правовідносин, спотворюючи їх, і

слугує підставою виникнення відгалужених правовідносин на здійснення

охоронних корпоративних прав.

Висновки до розділу 1

1. Об’єктивне право має передбачати механізми, здатні адекватно реагувати

на різні ситуативні позиції кожного учасника корпоративних відносин на всіх

стадіях здійснення ними корпоративних прав, при чому в їх сукупності. Ці

правові механізми мають спиратися на теорію інтересів, оскільки численність

складу акціонерів з різними можливостями, що їм надає кількість наявних у них

акцій, генерує конфлікт інтересів.

2. Напрямком дослідження корпоративного конфлікту як категорії

цивільного права має бути такий вектор: через аналіз правової природи

корпоративних відносин до виявлення правової природи корпоративного

конфлікту.

47

3. Методологічна проблема подолання корпоративних конфліктів полягає у

врахуванні їх витоків, яким є конфлікт інтересів зі встановленням підходу до

обрання пріоритету охорони та захисту прав тих чи інших учасників

корпоративних правовідносин.

4. Правовідносини, що виникають під час корпоративного конфлікту,

подібні до правовідносин, які складаються при відповідальності за цивільне

правопорушення зокрема, у сфері договірних правовідносин. Ця модель

припускає «дуплет» правовідносин – регулятивних та тих, що складаються при їх

порушенні або загрозі порушення.

5. Сам термін «конфлікт» походить з соціології, конфліктології і психології

та перейшов у сферу права, де часто вживається у площині конфлікту інтересів.

Правового наповнення цьому поняттю надає те, що корпоративні правовідносини

складаються насамперед у майновій сфері, де звичайними є суперечності між

суб’єктами прав, які можуть привести до правопорушення та необхідності

відновлення порушеного права, а можуть і вирішуватися іншим чином – за

допомогою механізмів охорони, попередження порушень та квазіделіктів.

У корпоративних же правовідносинах такі ситуації прийнято йменувати

конфліктами.

6. Коло правовідносин з приводу корпоративних прав не обмежується

існуванням виключно регулятивних корпоративних відносин та їх захисту,

оскільки за його межами залишається ціла група правових зв’язків, які можуть

містити ознаки обох цих відносин, а можуть складати інший їх рівень, що

пов’язано з недопущенням порушення корпоративних прав і вирішенням

корпоративних конфліктів завдяки здійсненню інших прав, яких набувають

учасники корпоративних відносин при загрозі цих конфліктів.

7. Якщо, незважаючи на відмінну природу корпоративного конфлікту, до

нього є можливість застосувати механізм правового регулювання регулятивних

або захисних відносин, то виникає потреба у визначенні відмітних рис їх природи

та обґрунтування можливості та доцільності застосування одного з відомих

правових механізмів і неможливості існування іншого.

48

8. При реалізації окремими акціонерами через корпоративні механізми

власних інтересів всупереч інтересам та правам інших акціонерів про юридичну

особу варто говорити як про ширму для дій членів виконавчого органу; інші ж

акціонери виступають виключно в ролі інвесторів.

9. Прихильність до непорушності догм, що склалися щодо правовідносин та

їх складових, негативно відображається на оновленні цивілістичної доктрини.

Зокрема, це не дозволяє застосувати захисну функцію норм про представництво

(коли йдеться про органи АТ або участь у загальних зборах за довіреністю),

іншим чином впливати на порушення корпоративних прав чи загрозу такого.

Внаслідок цього усіченими є всі можливості для акціонерів та для самого АТ

ефективно використовувати будь-які правові механізми.

10. Категорія «корпоративні правовідносини» містить родові ознаки,

притаманні регулятивним та охоронним корпоративним зв’язкам. Кожен із таких

зв’язків також має видові відмінності, які чинять вплив на механізм здійснення

корпоративних прав. Особливого значення це набуває під час корпоративного

конфлікту, коли корпоративні правовідносини перебувають у стані

«напруження», що не завжди переходить у стадію правопорушення, коли вже

йдеться про захист корпоративних прав.

11. Метод порівняння дозволяє виявити відмінність між категоріями

«корпоративний конфлікт», «конфлікт інтересів», «корпоративний спір»,

«цивільно-правовий конфлікт» зі встановленням їх співвідношення між собою.

Підходами для цього буде бачення, що корпоративний конфлікт і конфлікт

інтересів співвідносяться як правовідношення та підстава його виникнення

(юридичний факт); корпоративний конфлікт і корпоративний спір є різними

стадіями конфліктної ситуації, що вирішуються по-різному (про корпоративний

спір варто говорити у випадку, коли конфліктна ситуація розглядається судом);

корпоративний конфлікт і цивільно-правовий конфлікт співвідносяться як

спеціальне (видове) та загальне (родове).

12. Загалом проблема інтересу в корпоративному праві методологічно може

бути зведена до двох підходів, які умовно можна окреслити як концепція

49

загального тимчасового інтересу та концепція об’єднаного інтересу або

переважаючого інтересу учасників. Абстрактний інтерес АТ не має змістовного

наповнення. Оскільки інтереси акціонерів практично не піддаються коректному

об’єднанню, єдиним реальним варіантом вирішення проблеми є надання в

результаті правотворчого процесу безумовного пріоритету інтересам певної особи

над інтересами всіх інших осіб.

13. При визначенні, пріоритет інтересів яких суб’єктів корпоративних

правовідносин – мажоритарних чи міноритарних акціонерів – має переважати при

опрацюванні регуляторів розв’язання корпоративних конфліктів, слід

констатувати, що у силу об’єктивних і формальних підстав (економічних та

юридичних, оскільки саме зосередження пакету акцій надає такі права) такий

пріоритет визнається за мажоритаріями. Проте законодавцем надаються засоби

задоволення інтересів міноритаріїв як більш слабкої сторони корпоративних

відносин.

14. «Незадоволення інтересів» (їх конфлікт) є підставою виникнення

конфліктної ситуації, проте ніяк не перешкодою у здійсненні прав та законних

інтересів, тобто не сама перешкода, а юридичний факт спричиняє виникнення

правового зв’язку. Відповідно, юридичний конфлікт не може бути перешкодою в

реалізації прав та законних інтересів.

15. Підстави виникнення корпоративного конфлікту як юридичні факти

впливають на корпоративні правовідносини та породжують додаткові можливості

акціонерів у вигляді тих прав, яких вони набувають завдяки цим фактам.

16. Потребує розв’язання ситуація «назрівання» корпоративного конфлікту,

коли корпоративні права не порушуються, але й інтереси акціонерів не

реалізуються; права міноритарними акціонерами не здійснюються, але їх інтерес

зберігається.

17. В умовах конфлікту обирається модель активної чи пасивної поведінки.

Перший варіант полягає у здійсненні корпоративних прав для реалізації власних

інтересів на інформацію, внесення пропозицій до порядку денного загальних

зборів акціонерів, скликання позачергових загальних зборів акціонерів тощо. При

50

цьому досягнення інтересу окремих суб’єктів буде можливим лише за умови

перегрупування сил і формування нового комплекту «мажоритаріїв» із групи

міноритаріїв. Другий варіант поведінки (пасивна) характеризується відчуженням

пакета акцій за волевиявленням власника (наприклад, їх продаж).

51

РОЗДІЛ 2

КОРПОРАТИВНИЙ КОНФЛІКТ ЯК ПРАВОВЕ ЯВИЩЕ

2.1. Поняття та ознаки корпоративного конфлікту

Реалізація акціонерами та АТ власних інтересів у рамках корпоративних

правовідносин забезпечується шляхом здійснення ними суб’єктивних

корпоративних прав і виконання обов’язків. Оскільки корпоративні

правовідносини є триваючими, а їх залежність від рівня корпоративного

управління, додержання його принципів та структури розподілу акцій і,

відповідно, впливу на прийняття значущих для кожного акціонера рішень є

очевидною, навіть незначні зміни у цьому середовищі можуть призвести до

незадоволення, незгоди, конфлікту. Спектр негативної реакції з боку акціонерів у

правовій площині потребує використання властивих для неї понять та категорій.

З цього приводу слід звернути увагу на наступне.

По-перше, це стосується урахування різного роду чинників, що провокують

корпоративні конфлікти. Хоча кожен із акціонерів перебуває в окремих

правовідносинах з АТ, конфлікт стає можливим при взаємодії численних

суб’єктів різних корпоративних правовідносин. При цьому вони відчувають на

собі вплив численних факторів – як позитивних, так і негативних. Виникнення ж

умов, що ускладнюють, блокують (частково або повністю) процес здійснення

правових можливостей, на думку окремих фахівців [492, с. 180], свідчить про

появу юридичних перешкод в реалізації прав та законних інтересів. У цьому разі

неминучі корпоративні конфлікти – ситуації, коли суб’єкти корпоративних прав

не можуть їх здійснювати таким чином, як це тривало певний час і влаштовувало

їх, або непокояться за порушення чи неможливість здійснення своїх прав

внаслідок змін, що відбулися чи мають відбутися в структурі корпоративних

зв’язків в АТ.

52

Отже, корпоративний конфлікт далеко не завжди пов’язаний з:

(а) порушенням корпоративних прав і, що важливо, (б) діями другої сторони

корпоративних правовідносин.

По-друге, щодо суб’єктів корпоративного конфлікту. Якщо виходити з того,

що такі правовідносини складаються між акціонером і АТ та вважати, що

конфлікт відбивається на становищі акціонера, то цьому причиною може бути не

АТ, а інша особа, яка придбає акції цього товариства. Навіть якщо генерацію

корпоративного конфлікту вбачати з боку того, хто протистоїть акціонеру у

корпоративних правовідносинах, то знов-таки ним зовсім не завжди є АТ, а як

правило це члени його органів, які діють не в інтересах АТ, а у власних інтересах.

А враховуючи відсутність корпоративного зв’язку між акціонерами, можна дійти

висновку, що корпоративний конфлікт є наслідком різного роду дій сторонніх

осіб (не учасників корпоративних правовідносин)– інвестора, який прагне стати

акціонером, або інші акціонери. У такому разі під сумнів можна поставити і сам

термін «корпоративний конфлікт».

Тим не менш є одне безперечне сприйняття корпоративного конфлікту як

такого юридичного стану, який складається в конкретному АТ і сторонами якого є

його акціонери. Останні не можуть не перебувати у відносинах між собою хоча б

внаслідок того, що кожен із них є стороною у корпоративних правовідносинах і

від здійснення корпоративних прав кожним із них залежить здійснення

корпоративних прав всіх інших. Достатньо вказати на принцип прийняття рішень

загальними зборами акціонерів. Така взаємодія різних суб’єктів різних

правовідносин може призвести до створення загрози порушення відповідних прав

та інтересів, а в окремих випадках – їх порушення, що породжує корпоративні

конфлікти.

З цього слідує, що генерувати корпоративний конфлікт може не лише

сторона корпоративних правовідносин, а сама ця генерація не з’являється

наслідком правопорушення, але у будь-якому випадку це негативно відіб’ється на

стані корпоративних прав. Це вимагає врегулювання механізму їх здійснення і

охорони, а в необхідних випадках – захисту.

53

По-третє, відтак є необхідність визначитися з підставами корпоративних

конфліктів, якими можуть бути юридичні факти – як правомірні, так і

неправомірні дії (правопорушення), а також їх співвідношення з юридичним

станом, який породжується цими фактами. І якщо юридичні факти (якими б вони

не були), що викликають заперечення з боку акціонерів, по суті являють собою

перешкоду у здійсненні ними корпоративних прав (або є підстави вважати цю

загрозу реальною), то вони не можуть збігатися з юридичним станом, який за цим

слідує.

По-четверте, як наслідок, з’являється потреба простежити зв’язок різних

правовідносин в АТ – корпоративних регулятивних та охоронних, які

складаються внаслідок корпоративного конфлікту. Прикладом останнього може

слугувати використання відомого принципу корпоративного управління –

«правом на незгоду», яке по суті є вимогою, що реалізується у зобов’язальних

правовідносинах як відгалуженнях корпоративних правовідносин.

Різні види таких конфліктів виділяються залежно від сфери їх виникнення, у

тому числі й у корпоративних правовідносинах, де має місце корпоративний

конфлікт. Проте складність і багатоаспектність феномена права та первинна

принципова різноспрямованість інтересів учасників досліджуваних правовідносин

не сприяють формуванню однозначного й універсального поняття

корпоративного конфлікту. Воно з’явилося в українському правовому полі

нещодавно. Його широке використання протягом останніх кількох років

зумовлено різними чинниками, в основному пов’язаними з об’єктивною

необхідністю забезпечення стабільності у сфері корпоративних правовідносин і

дотримання корпоративних прав та інтересів їх учасників. Вказані обставини

зумовлюють відповіді на питання про правову природу «корпоративного

конфлікту» та про властиві йому ознаки.

Саме слово «конфлікт» походить з латинського conflictus – зіткнення.

Конфлікт розглядається в усіх суспільних науках [485, с. 185; 534, с. 26–27].

У філософії конфлікт – поняття, що відображає стадію розвитку категорії

«протиріччя», коли протилежності, що існують у ньому, перетворюються на

54

крайні протилежності (полярність, антагонізм) – стадія досягнення відносин

взаємозаперечення; у суспільствознавстві (історії, політології, соціології,

соціальній психології) конфлікт – процес розвитку і вирішення суперечливої

мети, відносин і дій людей, що визначаються об’єктивними і суб’єктивними

причинами. Він протікає в двох діалектично взаємопов’язаних формах:

суперечливих психологічних станах і відкритих суперечливих діях сторін на

індивідуальному і груповому рівнях.

Сучасна конфліктологія в центр досліджуваної категорії ставить переважно

проблему зіткнення інтересів, потреб і спричиненої цим зіткненням боротьби

сторін1. Отже, існують два підходи до визначення конфлікту. Перший з них

орієнтований винятково на активні дії, а другий – на мотиви та дії.

Соціальний конфлікт – це ситуація, коли сторони (суб’єкти) взаємодії

переслідують свої певні цілі, що суперечать або взаємно виключають одна

одну [323, с. 32]. Так, багато соціальних конфліктів, що мають місце у сфері

правових відносин, породжуються юридичними фактами, а потім вирішуються

юридичними способами. З урахуванням цього зауважимо, що предметом

вивчення може бути не лише власне юридичний конфлікт, але й соціальний

конфлікт, що набуває юридичної форми на певних стадіях свого розвитку.

Звідси соціологи в цілому згодні, що аналізуючи соціальні дані, основну

увагу слід приділяти взаємодії індивідів, а не «емоціям», «імпульсам» або іншим

внутрішнім якостям окремих індивідів. І якщо соціальний конфлікт є зіткненням

вільних воль суб’єктів соціальності, що ґрунтується на несумісності їхніх

інтересів, то соціологів мають цікавити тут не відчуття суб’єктів соціальності з

приводу емоційно некомфортною ситуації, а шляхи і можливості «каналізування»

соціальних конфліктів, зокрема, шляхом визнання свобод суб’єктів суспільної

соціальності та обтяження воль обов’язками, перетворюючи, таким чином,

соціальний конфлікт на правовий різновид – правовий конфлікт [68, с. 358].

1 Зокрема, пропонується розуміти під конфліктом боротьбу за цінності та претензії на певний соціальний статус,

владу і недостатні для всіх матеріальні та духовні блага; боротьбу, в якій метою сторін конфлікту, є нейтралізація

завдання збитків або знищення суперника [548, с. 76].

55

У конфліктологічній науці визнано, що юридичним конфліктом слід

визнавати будь-який конфлікт, коли спір так чи інакше пов’язаний з

правовідносинами сторін (їхніми юридично значущими діями чи станами),

суб’єкти чи мотивація їхньої поведінки або об’єкт конфлікту мають правові

ознаки, а сам конфлікт створює юридичні наслідки [533, с. 14–16] та вирішується

за допомогою юридичних засобів1. В юридичній літературі існує позиція, що

сутністю юридичного конфлікту як перешкоди в реалізації прав та законних

інтересів є незадоволення інтересів суб’єктів протиборства [492, с. 184].

Зважаючи на дискусійність наведеної думки вважаємо, що «незадоволення

інтересів» (їх конфлікт) є підставою виникнення конфліктної ситуації як певної

ланки явища корпоративного конфлікту, але далеко не завжди – перешкодою у

здійсненні прав та законних інтересів2. Наша позиція ґрунтується на тому, що

перешкодами є природні та штучні складнощі і бар’єри, які гальмують з тих чи

інших причин управлінський процес та перешкоджають задоволенню

правомірних інтересів громадян і організацій [462, с. 401].

У процесі ж правового регулювання, коли має місце перехід від загальних

правил до особливих, ключового значення набуває юридичний факт, який є

зовнішнім вираженням процесів, які гальмують здійснення права [58, с. 511].

Тобто потребує з’ясування зв’язок понять «перешкода» та «юридичний факт» як

підстав виникнення правового зв’язку.

Визначення базової категорії, яка здатна бути основою дефініції правового

конфлікту, має ґрунтуватися на сутнісних характеристиках зазначеного явища.

Однак у правовій науці не вироблено єдиних критеріїв (ознаки) віднесення того

чи іншого правового зв’язку до конфліктної ситуації, що має юридичну

характеристику. Відповідний стан справ пояснюється різночитаннями у

термінологічному визначенні таких базових категорій як «юридичний конфлікт»

1 Група вчених-теоретиків права, розглядаючи юридичний конфлікт як правову перешкоду у здійсненні прав і

законних інтересів, вважають, що юридичними засобами виникнення та припинення такого конфлікту є правові

перешкоди як негативні правові засоби, правові засоби «із знаком мінус», тобто ті ж приписи і діяння, які

заважають процесу задоволення інтересів суб’єктів права та ускладнюють досягнення забезпечуваної правом

соціально корисної мети [333, с. 99]. 2 Проблематику визнання конфлікту інтересів як підстави виникнення корпоративного конфлікту буде розглянуто

у розділі 4 цієї роботи.

56

та «правовий конфлікт» і їх співвідношенні. Зокрема, юридичний конфлікт

досліджується як протистояння сторін з різними інтересами, що має юридичний

характер або має хоча б один елемент юридичного характеру, але обов’язково

завершується (або здатне завершитись) юридичним способом [308, с. 432–433;

342, с. 4]. Натомість, юридичні конфлікти, за допомогою яких не задовольняються

правомірні інтереси суб’єктів права, не забезпечується досягнення правових

цінностей (або ускладнюється процес здійснення правових можливостей), є

юридичними перешкодами в реалізації прав та законних інтересів [492, с. 191].

У свою чергу, правовий конфлікт визначається як протистояння його

учасників, яке переходить у протилежні дії та вчинки [149, с. 55–66]. У розвиток

наведеного пропонується конфлікт визначати як специфічний стан суспільних

відносин, якому притаманні певні особливості, а саме наявність соціальних

протиріч між учасниками конфліктних відносин [42, с. 180].

Погоджуючись з напрямком такого підходу, варто водночас замітити, що

протиріччя, протилежності, відмінності – це необхідні, але недостатні умови

конфлікту. Протиріччя і протилежності перетворюються на конфлікт лише тоді,

коли починають діяти суб’єкти, які є їх носіями – порушувати або створювати

загрозу порушення прав та/або інтересів інших учасників конкретного правового

зв’язку. При цьому їх дії часто виходять з недостатньо продуманих правових

механізмів, закладених в нормах права, прогалинах у праві або є зловживанням

правом.

Протиріччя, що виникають, можуть бути як об’єктивними, так і

суб’єктивними. По суті, протиріччя – це оцінка суб’єктами якої-небудь дії

(бездіяльності), об’єкта тощо. Конфліктом же постає таке протиріччя, яке із

об’єктивного, потенційно можливого перетворилось на суб’єктивне і реально

існує, тобто досягло сфери інтересів суб’єктів. Їх дії та характер перебігу

конфлікту багато в чому залежать від усвідомлення протилежними сторонами

своїх інтересів. Протиріччя не обов’язково завершується конфліктом, оскільки

конфлікт – лише одна з багатьох форм прояву та розгортання діалектичного

протиріччя, поряд, наприклад, з невідповідністю, розходженням тощо.

57

На підставі аналізу положень сучасної доктрини конфліктології та

юриспруденції можна стверджувати про існування двох напрямів тлумачення

структури юридичного конфлікту – в широкому та вузькому розумінні.

У широкому розумінні (є більш характерним для конфліктологічної науки)

елементами конфлікту є: 1) учасники (сторони); 2) умови конфлікту; 3) його

предмет та об’єкт; 4) образи конфліктної ситуації; 5) можливі дії учасників

конфлікту; 6) результати конфліктної взаємодії [534, с. 32–33].

Між тим в юридичній науці існує позиція (вузьке тлумачення), за якою

структура юридичного конфлікту має чотири обов’язкові елементи: суб’єкт,

об’єкт, суб’єктивну сторону і об’єктивну сторону [308, с. 442; 342, с. 5;

492, с. 186], що, на наш погляд, відображає його кримінально-правову

характеристику та не має сприйматися як основа для вивчення цивільно-правової

природи корпоративного конфлікту в АТ. Вважаємо, що вказані елементи

юридичного конфлікту асоціюють його зі складом правопорушення у сфері

публічного права. Звідси, залежно від правової природи, юридичні конфлікти

можуть мати місце в публічно-правових відносинах (публічно-правові конфлікти)

та приватноправових відносинах (приватноправові конфлікти).

Звертаємо увагу на доцільність поділу приватноправових конфліктів,

залежно від сфери їх виникнення, на: цивільно-правові, трудові, сімейні,

корпоративні та інші.

Різночитання у розумінні корпоративного конфлікту має за основу правову

систему його походження. В юридичній літературі зроблено припущення, що

відповідна категорія має американське походження: і в актах законодавства цієї

країни, і в юридичній літературі, і в міжнародно-правових актах, що ґрунтуються

переважно на американській традиції регулювання корпоративних правовідносин,

вона зустрічається відносно давно (принаймні, упродовж кількох десятиліть), на

відміну від інших країн, які запозичили це поняття та почали використовувати

нещодавно. Оскільки американський аналог АТ іменується підприємницькою

корпорацією, то, відповідно, конфлікти, що виникають всередині такої юридичної

особи, дістали назву корпоративних.

58

Хоча це доволі вузьке тлумачення, однак воно найчастіше застосовується

саме в такому розумінні у зв’язку з уже згаданою американською

традицією [78, с. 6]. Більш широке розуміння корпоративних конфліктів пов’язане

з юридичними особами (зазвичай, господарськими товариствами).

У контексті встановлення правової природи корпоративних конфліктів така

точка зору відображає сучасний стан законодавчої бази та цивілістичної науки

щодо поєднання категорій «корпоративний» і «конфлікт» у єдине ціле.

«Корпоративний» стосовно конфлікту є прикметником, який окреслює групу

правовідносин, з особливим суб’єктним та об’єктним складом, що є предметом

дослідження, вивчення або вирішення.

В Україні на законодавчому рівні лише зроблено спробу визначення

категорії «конфлікт». Зокрема, у ст. 2 проекту Закону України «Про медіацію»

пропонується під конфліктом розуміти розбіжності, протилежність інтересів

сторін, відмінну позицію двох або більше суб’єктів правовідносин, внаслідок чого

одній зі сторін чи обом сторонам може бути завдано моральної та/або

матеріальної шкоди.

Відсутність у цивільному законодавстві України легального визначення

поняття «корпоративний конфлікт», з одного боку, має негативний аспект, проте з

іншого – надає змогу вченим виявити ініціативу у проведенні наукових

досліджень та висловленні власних думок з цієї проблематики. Так, зазначена

категорія постала предметом дослідження фахівців у сфері корпоративних

відносин [10, с. 11; 17, с. 12, 32; 55, с. 150; 82, с. 15; 121, с. 50; 208, с. 116;

230, с. 278; 231, с. 286; 270, с. 345; 301, с. 51; 320, с. 20–21; 484, с. 31–35; 522, с. 7].

За допомогою синтезу тих уявлень про корпоративний конфлікт або навіть

його елементів може скластися еклектичне враження про нього.

Точки зору, висловлені з приводу корпоративного конфлікту, становлять

його бачення як або комплексу корпоративних правовідносин [301, с. 51;

484, с. 31–35; 522, с. 7], або триваючих розбіжностей [10, с. 11; 17, с. 12, 32;

208, с. 116; 231, с. 286; 320, с. 20–21], або спору [55, с. 150]. Суб’єктами таких

відносин позначаються учасники корпорації, посадові особи її органів управління

59

[10, с. 11; 17, с. 32; 208, с. 116; 230, с. 278; 270, с. 345; 522, с. 7], органи з

підпорядкованим їм апаратом управління і трудовий колектив товариства, члени

колегіальних органів управління, а також юридична особа в цілому, органи

державної влади, контрольні і наглядові структури (правоохоронні,

антимонопольні та інші органи, регулятори корпоративних відносин), кредитори і

дебітори компанії, інші її значущі контрагенти [320, с. 20–21].

Такі відносини супроводжуються конфліктом інтересів [17, с. 12; 72, с. 248;

522, с. 7] або порушенням прав [10, с. 11; 55, с. 150; 78, с. 11–12; 81, с. 148;

208, с. 116; 230, с. 278; 301, с. 51; 484, с. 31–35] акціонерів та/або інтересів

товариства [231, с. 286; 270, с. 345]. Це призводить або може призвести до позовів

стосовно товариства [10, с. 11], контролюючого акціонера або менеджерів по суті

рішень, що приймаються ними, дострокового припинення повноважень органів

управління, істотної зміни у складі акціонерів [208, с. 116]. Об’єктом

корпоративного конфлікту є корпоративний контроль [522, с. 7], або благо

[78, с. 11–12; 81, с. 148], або сама корпорація та її інтереси, а також права, надані у

зв’язку з участю в корпорації [121, с. 50], або системна оцінка якості та

ефективності корпоративного управління або права спільного володіння бізнесом

компанії (права, посвідчені цінними паперами, емітованими цією

компанією) [320, с. 20–21].

Наведене узагальнення свідчить про доволі різнобарвне уявлення про

корпоративні конфлікти і не переконує у сталому розвитку наукової думки в

цьому напрямі. Це не дозволяє однозначно встановити не лише правову природу

відповідних правовідносин при здійсненні та охороні корпоративних прав у стані

конфлікту, а й окреслити коло ознак, які б дозволити віднести їх до однієї з

відомих правових конструкцій та встановити місце в системі цивільних

правовідносин.

Не вдаючись до схвальних чи негативних аспектів кожного з наведених

підходів, зауважимо на їх спільних та відмінних рисах. Зокрема, наведені точки

зору від початку містять різний аспект дослідження поняття «корпоративний

конфлікт». Якщо К. В. Шимбарєва вважає, що він є різновидом юридичного

60

конфлікту, а О. М. Вінник, що це взагалі будь-який конфлікт, то А. А. Данельян –

що мають місце правовідносини сторін конфліктної ситуації. Більшість же авторів

обходить увагою його правову природу, досліджуючи його певні прояви. Так,

А. О. Кіріллових та О. В. Осіпенко характеризують конфлікт як розбіжності між

суб’єктами, а О. Бочарова вважає його спором між сторонами. Є й автори, які не

можуть визначитися, чи це розбіжність, чи це спір (В. В. Гущин, Ю. О. Порошкіна

та О. Б. Сердюк).

Отже, більшість авторів не проводять межі між правовою та соціальною

природою корпоративного конфлікту. Оскільки основу нашого дослідження

складає з’ясування саме правового, тим більше цивільно-правового, підґрунтя

відносин, що виникають з приводу виникнення конфліктних ситуацій в

акціонерних правовідносинах, то відповідно увага має акцентуватися на правових

зв’язках сторін конфліктної ситуації1.

ЦК України не містить вичерпного переліку суспільних відносин, що

регулюються нормами цивільного права, тому будь-яке правовідношення, яке має

ознаки цивільного правовідношення, має бути визнане цивільним. Вважаємо, що

корпоративний конфлікт як правовідношення має цивільно-правову природу.

В юридичній літературі зазначено, що цивільні відносини мають низку

особливостей, які в сукупності дають можливість відокремити їх від інших видів

правовідносин [500, с. 99].

Виникаючи всередині корпоративних правовідносин, які за своєю природою

є цивільними, конфлікт так чи інакше чинить вплив на ці правовідносини,

створюючи загрозу неналежного здійснення або неможливості реалізації їх

сторонами своїх прав. У певному розумінні ці правовідносини деформуються, у

певному – перетворюються на інші, здатні «випрямити» корпоративні права, що

опинилися під загрозою порушення, оскільки корпоративне законодавство

містить різні варіанти реагування та такі ситуації.

1 У літературі зазначається, що конфлікт завжди має юридичний характер, якщо хоча б однією з його сторін є

юридична особа, оскільки за своєю природою такі суб’єкти можуть перебувати лише у правових відносинах. Більш

відмінними з точки зору наявності чи відсутності правової складової є конфлікти між фізичними особами (їх

групами) [342, с. 5].

61

Тому корпоративний конфлікт як юридичну перешкоду у здійсненні

корпоративних прав слід вважати юридичним станом, в якому перебувають

учасники різних корпоративних правовідносин, під час якого унеможливлюється,

або ставиться під загрозу здійснення цих прав, або є об’єктивні причини вважати

цей наслідок реальним породженням певних дій з боку різних осіб. У свою чергу,

такий юридичний стан, по-перше, створює інші, відмінні від регулятивних

корпоративних, правовідносини; по-друге, є тимчасовим, що припиняється при

реалізації тих прав, яких набуває акціонер у цих інших правовідносинах.

Відтак, можна запропонувати наступний логічний зв’язок понять для

виявлення сутності такого правового явища, як корпоративний конфлікт:

«дії (правомірні або неправомірні), що створюють загрозу для здійснення

прав акціонерів → юридичні перешкоди, що постають внаслідок цих дій →

юридичний стан → правовідносини, які покликані розв’язати корпоративний

конфлікт (відгалуження від регулятивних корпоративних правовідносин)».

У будь-якому разі всі ці правові ланки залишаються у цивілістичній сфері,

оскільки корпоративний конфлікт не руйнує рівності його учасників та не

породжує елементи влади і підпорядкування однієї сторони іншій. Його сторони

автономні та можуть здійснювати суб’єктивні права на власний розсуд.

І корпоративне право надає чимало таких можливостей (самостійного скликання

позачергових загальних зборів, право на незгоду тощо). Права учасників

корпоративного конфлікту можуть бути захищені цивільно-правовими (у тому

числі корпоративними) способами захисту. Ці положення потребують

детальнішого розкриття.

Рівність учасників охоронних корпоративних правовідносин та відсутність

елементів влади і підпорядкування однієї сторони іншій1 є визначальною ознакою

цивільних правовідносин. У відсутність такої рівності та, навпаки, за наявності

засад підпорядкування відносини не можуть характеризуватися як цивільно-

правові. Учасники корпоративних правовідносин мають рівні права, що

1 Перший аргумент, що найчастіше зустрічається у спробах довести нерівність суб’єктів корпоративних

правовідносин, це відсутність у них автономії волі, намагання охарактеризувати корпоративні правовідносини не

як відносин координації, а як відносин субординації [526, с. 142].

62

надаються акціями, у тому числі право на захист у разі їх порушення

(оспорювання, невизнання). Це не залежить від кількості акцій, їх виду чи класу;

всі права, що надаються акціями, мають як мажоритарні, так і міноритарні

акціонери. Акціонер і АТ рівні, а тому обидва учасника корпоративних відносин

мають рівні можливості охороняти і захищати свої права, порушені відповідно

іншою їх стороною.

Стосовно відсутності елементів влади і підпорядкування однієї сторони

іншій в охоронних корпоративних правовідносинах варто згадати позицію

О. С. Йоффе, на думку якого рівність суб’єктів цивільного правовідношення

обумовлюється не функцією, що покладається на них у конкретному

правовідношенні, а їх загальним цивільно-правовим статусом [183, с. 539–540].

З цієї позиції рівність учасників корпоративних правовідносин не має піддаватися

сумніву. Адже акції надають їх власникам один і той самий набір корпоративних

прав, здійснення яких має відбуватися в однакових правових механізмах, а захист

в разі їх порушення – однаковими способами. Обов’язки ж АТ як другої сторони

корпоративних правовідносин не різняться залежно від того, хто має

корпоративні права – мажоритарний чи міноритарний акціонер.

Натомість розбіжності вбачаються не у цивільно-правовому статусі

учасника корпоративних правовідносин (якими є акціонер та АТ), а у тих

можливостях, які надає акціонеру пакет його акцій. Це стосується у тому числі

зловживання цими можливостями/правами, що негативно відбивається на правах

інших акціонерів, хоча вони між собою у корпоративних правовідносинах

начебто не перебувають. Таке становище може характеризуватися як

корпоративний конфлікт.

Варто позначити й те, що корпоративні правовідносини за участі дрібного

акціонера (міноритарія) потребують особливих механізмів упередження

порушення їх прав. Такі підходи застосовуються й в деяких інших сферах права,

зокрема при захисті прав споживача як «слабкої» сторони договору. Завдяки

таким правовим механізмам de jure «вирівнюється» правове становище, яке de

facto відрізняється.

63

Учасники корпоративних правовідносин мають автономію та можуть

здійснювати суб’єктивні права на власний розсуд. Автономія учасників

охоронних корпоративних правовідносин має прояв у свободі для кожного

акціонера формувати свою волю на власний розсуд. Наприклад, у разі порушення

суб’єктивних корпоративних прав акціонера саме він вирішує питання, подавати

чи не подавати позов про відновлення або визнання порушеного права. Це

рішення приймається самостійно, тобто незалежно від бажань чи прагнень інших

учасників корпоративних правовідносин.

Підсилюють автономію волі учасників корпоративних правовідносин такі

правові механізми, які передбачають здійснення певних дій з боку АТ або інших

акціонерів. Прикладом може слугувати пропозиція викупу акцій у певних

встановлених законом випадках, узгодження вчинення певних правочинів тощо.

У тому правовому стані відносин, який складається за необхідності

здійснення одним із його учасників певних дій, автономія волі другої сторони

знаходить свій прояв найбільш адекватно. Вона може вільно обирати модель своєї

поведінки, не підпадаючи під загрозу впливу обставин. Більше того, завдяки

таким правовим механізмам усуваються причини конфлікту.

Корпоративні права піддаються охороні та захисту специфічними

способами. Слід відмітити, що корпоративне законодавство та внутрішні акти АТ

передбачають низку способів не лише захисту порушених (оспорюваних,

невизнаних) суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів,

які не містяться в ст. 16 ЦК України [503] або ст. 20 ГК України [102], а їх

охорони. Це покликане убезпечити корпоративні права і не доводити до

правопорушень Наприклад, відповідно до ст. 47 Закону України «Про акціонерні

товариства» акціонерам, які спільно володіють 10 і більше відсотками простих

акцій надається можливість вимагати від наглядової ради скликання загальних

зборів товариства. У випадку невчинення відповідних дій, відповідно до ч. 6

вказаної статті, такі збори можуть бути скликані самими акціонерами, які цього

вимагають. Саме останні дії розглядаються як корпоративний спосіб охорони

корпоративного інтересу акціонера – брати участь в управлінні товариством.

64

За наявності порушення (невизнання, оспорювання) суб’єктивного права,

законного інтересу або створення загрози їх порушення виникає необхідність у їх

захисті, що здійснюється за допомогою різних засобів законодавчої техніки. Взята

у єдності система правових засобів, за допомогою яких забезпечується

відновлення порушених суб’єктивних прав, вирішення правових спорів і усунення

інших перешкод у здійсненні суб’єктивних прав, визнається механізмом їх

захисту [63, с. 9].

Отже, у рамках охоронних правовідносин відбувається застосування

способів недопущення порушення корпоративних прав та інтересів, у рамках

захисних правовідносин – їх відновлення, зокрема тих з них, які пов’язані зі

зміною чи припиненням порушених прав або є заходами цивільно-правової

відповідальності. При цьому, як правило, до цього залучаються державні органи

задля усунення спірності в матеріально-правових відносинах між суб’єктами

права [21, с. 137].

Якщо регулятивні правовідносини спрямовані на досягнення певних

позитивних результатів, то за допомогою охоронних правовідносин

забезпечується збереження тих надбань при здійсненні прав та задоволення

інтересів, до яких привела певна стадія регулятивних правовідносин. В основу

охоронних правовідносин покладено загрозу порушення прав учасників

регулятивних правовідносин, хоча часто в якості такої позначається протиправна

поведінка. Це буває тоді, коли охоронні правовідносини ототожнюються з

відносинами захисту прав, в аспекті дії охоронних заходів, через призму

цивільно-правової відповідальності, санкцій і примусу. Зокрема, отримала

розвиток позиція, за якою охоронні цивільні правовідносини – це суспільний

зв’язок, що виникає на основі охоронних норм права між потерпілою особою і

правопорушником у випадку порушення (створення загрози порушення) права,

змістом якого є суб’єктивне право на захист та суб’єктивний охоронний

обов’язок, що реалізується з метою забезпечення захисту порушеного

суб’єктивного права (відновлення правового становища) [198, с. 32–33].

65

Між тим, на думку окремих вчених, у ряді випадків цивільне законодавство

пов’язує виникнення охоронних правовідносин і з правомірними діями, і з

об’єктивно-протиправним завданням шкоди, і з оспорюванням права, а також з

іншими обставинами, у результаті настання яких створюється загроза

суб’єктивному праву або воно порушується і законом передбачена його

охорона [140, с. 6; 241, с. 6–7; 517, с. 28].

Корпоративний конфлікт свідчить про те, що є необхідність/потреба в

охороні, а можливо, й у захисті корпоративних прав, а тому правовідносини, що

складаються за наявності цього конфлікту, мають забезпечити відновлення

порушених (оспорюваних, невизнаних) суб’єктивних корпоративних прав та/або

корпоративних інтересів та усунення перешкод у їх здійсненні. Таке бачення

пояснюється тим, що відповідні правовідносини в механізмі правового

регулювання виконують три основні функції: фіксують коло осіб, на яких

поширюються певні норми; закріплюють необхідний або допустимий варіант

поведінки; є умовою приведення в дію спеціальних юридичних засобів

забезпечення здійснення суб’єктивних прав і обов’язків. Процес «поєднання»

нормативного та фактичного забезпечується завдяки системі юридичних фактів.

Юридичний факт, що викликає необхідність охорони та захисту цивільних

суб’єктивних прав, викликає й інші правовідносини порівняно з тими, що мали

місце до настання цього юридичного факту. Відтак, охоронні цивільні

правовідносини можуть бути лише відносними і в той же час лише похідними від

регулятивних правовідносин, що ними охороняються (захищаються).

Специфіка охоронної функції корпоративного права полягає в особливому

способі впливу на поведінку учасників корпоративних правовідносин під

загрозою застосування санкцій, встановленням заборон та застосуванням заходів

захисту та юридичної відповідальності. Особливістю охоронних правовідносин є

те, що вони виникають на основі охоронних норм1, є формою, в якій реалізуються

1 С. В. Курильов у свій час дійшов висновку, що, по-перше, існують дві категорії юридичних норм: регулятивні й

охоронні; по-друге, кожна юридична норма має не тричленну структуру, як це прийнято вважати, а

двочленну [254, с. 181]. Причому в регулятивних нормах є гіпотеза – вказівка на умови, за яких вона (ця норма)

діє, і диспозиція – саме правило поведінки. В охоронних нормах спостерігається та ж схема, але їх складові

частини відрізняються за своїм змістом від аналогічних структурних підрозділів регулятивних норм. Гіпотеза

66

наслідки, встановлені законом на випадок неправомірної поведінки [176, с. 33–42;

195, с. 62].

Охоронні норми матеріальних галузей права передбачають: суб’єктивні та

об’єктивні межі конфліктної ситуації; юридичні факти, що є підставою її

виникнення (різні перешкоди у їх здійсненні, зловживання правом,

правопорушення, оспорювання суб’єктивних прав і т. ін.); права і обов’язки

учасників конфліктної ситуації з використання та застосування способів захисту

суб’єктивних прав та законних інтересів; засоби державного забезпечення

поведінки учасників конфліктної ситуації.

Частково можна погодитись із думкою про те, що охоронні цивільні

відносини існують там і настільки, де і наскільки порушені правові норми (не

обов’язково цивільні) і суб’єктивні права громадян та інших суб’єктів цивільного

права [313, с. 15]. Недолік наведеної думки полягає у неврахуванні її авторами

можливості виникнення охоронного цивільного правовідношення на підставі

створення загрози порушення суб’єктивних прав та/або охоронюваних законом

інтересів. Наприклад, у разі неповідомлення (неналежного повідомлення)

акціонера про скликання та проведення загальних зборів АТ, не лише

порушується його право на отримання інформації про діяльність товариства, а й

створюється загроза порушення права на управління АТ, на підставі чого у

акціонера виникає право оскаржити рішення, прийняті на таких зборах, у суді.

охоронної норми містить також вказівку на умови її застосування, але самі ці умови є фактами і обставинами, що

свідчать про правопорушення, спір, конфліктну ситуацію. Диспозиція охоронної норми – це теж правило

поведінки, але, на відміну від диспозиції регулятивної норми, це – правило поведінки відповідних осіб у певній

конфліктній ситуації. По суті, диспозиція охоронної норми – це те, що прийнято називати санкцією [141, с. 25].

Похідним такого твердження є те, що саму санкцію правової норми не можна зводити лише до заходів державного

примусу. Більш правильним є висновок С. В. Курильова. який вважав, що поняттям санкції охоплюються будь-які

юридично несприятливі наслідки протиправної поведінки [255, с. 49]. Наведена теза підтверджується формулою

«заходи захисту в сумі з заходами відповідальності складають зміст юридичних санкцій» [12, с. 280]. Дійсно, якщо

санкцію регулятивної норми утворюють охоронні приписи, то сама санкція, очевидно, складається у вигляді

правила поведінки, по-перше, самих заінтересованих суб’єктів, які опинились в конфліктній ситуації. Цим

правилом визначається те, що вправі вимагати управомочена особа від зобов’язаної, яка не дотрималась вимог

регулятивних приписів.

Варто зазначити, що наведений підхід не отримав у правовій науці загальної підтримки. Так,

Є. О. Крашенінніков зазначає, що тричленність структури є об’єктивною властивістю, іманентною якістю будь-

якої правової норми [242, с. 164]. Такий стан, продовжує вчений, найбільш адекватно відображає діалектичну

природу юридичної норми і формулюється наступним чином: будь-яка юридична норма має тричленну структуру,

при цьому санкцією норми завжди виступає відносно самостійна охоронна норма права [242, с. 171].

67

Разом з тим є і супротивники виокремлення у цивільному праві категорії

«охоронні правовідносини», які не підтримують ідею їх самостійності та

незалежності від регулятивного правового зв’язку [60, с. 104–107; 507, с. 532]. Це

аргументується тим, що право на захист є правомочністю у складі суб’єктивного

права. Під час його порушення ця правомочність набуває особливого стану

напруженості, за яким потерпіла особа вправі вимагати застосування заходів

примусу. Відповідно до наведеної позиції: 1) захист порушених цивільних прав

здійснюється на певній стадії регулятивних правовідносин та існує допоки воно

не припиниться; 2) сторони регулятивних і охоронних правовідносин

співпадають.

Прибічники іншої позиції наполягають на тому, що в основі охоронних

правовідносин лежить самостійний юридичний факт – порушення (оспорювання,

невизнання) цивільного права та/або законного інтересу чи створення загрози їх

порушення, що викликає правові наслідки – виникнення нових

правовідносин [198, с. 20; 518, с. 60], тобто має місце не особливий стан

регулятивних правовідносин, а новий правовий зв’язок.

В юридичній літературі панує бачення зобов’язальної природи охоронних

правовідносин [198, с. 95], сторонами яких є кредитор (управомочена особа) і

боржник (зобов’язана особа). Кредитор – це той, чиї права та/або інтереси

порушені (не визнаються, оспорюються) в результаті вчинення неправомірних дій

(потерпіла особа) чи створено загрозу їх порушення. Боржником є особа, яка

порушила суб’єктивне цивільне право та/або інтерес іншої особи

(правопорушник) чи створює загрозу їх порушення.

Більшість авторів, які займаються проблемами охоронних правовідносин,

визнають, що останні мають матеріально-правовий характер і є проміжною

ланкою між регулятивними і процесуальними правовідносинами [69, с. 38;

140, с. 5; 344, с. 38–41]. Похідним з такого твердження є те, що суб’єктами

охоронних правовідносин необхідно визнавати суб’єктів регулятивних

правовідносин. На підставі цього помилковим є твердження Є. Я. Мотовіловкера

про те, що охоронні відносини матеріального характеру виникають між

68

сторонами і судом [293, с. 178–179], яке власне він виправив у подальшому,

обмеживши суб’єктний склад охоронних правовідносин виключно

заінтересованими особами і без участі юрисдикційного органу [294, с. 40–41].

В охоронних правовідносинах виникають не просто соціальні, а правові

зв’язки, змістом яких є суб’єктивні права, що опиняються під загрозою

порушення, й обов’язки осіб, які не виконуються або виконуються неналежним

чином. Тому метою охоронного зобов’язання є нівелювання загрози порушення

прав, відновлення порушених прав та забезпечення досягнення інтересів, що стає

можливим завдяки встановленню інших правових обов’язків, аніж ті, які мали

місце в регулятивних правовідносинах. У механізмі цивільно-правового

регулювання охоронні правовідносини є тим засобом, інструментом, за

допомогою якого охоронні норми отримують застосування.

Таким чином, порушення (невизнання, оспорювання) або перешкоди у

здійсненні регулятивних суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних

інтересів породжують охоронні матеріальні (корпоративні або зобов’язальні)

правовідносини. Вони можуть виникати та розвиватися як окремо від

регулятивних корпоративних правовідносин, так і паралельно з ними. Як

наслідок, можна вести мову про самостійні охоронні правовідносини, які не

залежить від того, продовжує чи ні існувати регулятивні корпоративні

правовідносини, корпоративне право, яке було порушено (створено загрозу його

порушення).

Між регулятивними і охоронними правовідносинами існує органічний

зв’язок, який полягає у тому, що другі не можуть виникнути без перших, однак

подальша їх реалізація не залежить від останніх. Звідси, охоронні правовідносини

не є стадією, різновидом або частиною регулятивних правовідносин, які можуть

припинитися в результаті порушення корпоративного права. Тому не

сприймається позиція Є. Я. Мотовіловкера про те, що охоронні правовідносини

завжди виникають лише після припинення регулятивних

правовідносин [293, с. 177].

69

Порушення (невизнання, оспорювання) корпоративних прав або загроза їх

належного здійснення впливає на виникнення певного виду охоронних

корпоративних правовідносин. Неправомірна дія або загроза такої, таким чином,

кваліфікує вид охоронного зв’язку.

Практичне значення виокремлення охоронних корпоративних

правовідносин полягає перш за все у тому, що така конструкція дозволяє

зосередити увагу на наслідках корпоративних правопорушень, на тому, як

забезпечується відновлення і захист порушених (оспорюваних, таких, що не

визнаються) корпоративних прав та/або корпоративних інтересів їх учасників та

майнове покарання правопорушника. Якщо вважати наслідком порушень

корпоративних прав примусове виконання обов’язків іншої сторони

корпоративних правовідносин і цим обмежитись, то значна кількість

правопорушень залишиться не тільки без відповідальності, а й без захисту взагалі.

Адже у численних випадках не можна примусити виконати відповідні обов’язки

навіть в судовому порядку. Нами неодноразово зверталась увага на те, що

логічним завершенням кожного корпоративного правопорушення були б

негативні наслідки для винної особи з вимушеним здійсненням нею додаткових

або інших в порівнянні з корпоративними обов’язків по відношенню до осіб, чиї

корпоративні права опинилися під загрозою порушення або були

порушені [154, с. 110–117; 161, с. 80–85].

Такі правовідносини виникають не за домовленістю сторін, а поза волею

суб’єктів правового зв’язку, тобто за відсутності відповідного бажання на його

виникнення. Підставою їх виникнення є юридичні факти, вказані у законі, статуті

або акціонерному договорі, за умови його укладення1. З цього приводу

Р. Й. Халфіна зазначала, що в правовідносинах, які виникають внаслідок

правопорушення, воля особи жодною мірою не спрямована на виникнення і

реалізацію правовідношення. Проте в основі, врешті-решт, лежить вольова

поведінка особи – її протиправна поведінка [486, с. 224]. Про таке ж можна

стверджувати й при загрозі порушення корпоративних прав.

1 Більш детально це питання буде досліджено у розділі 6 цієї роботи.

70

На відміну від цього, регулятивні корпоративні правовідносини виникають

за волевиявленням суб’єктів корпоративного права (зовнішні корпоративні

відносини) або учасників корпоративних правовідносин (внутрішні корпоративні

правовідносини). При цьому їх воля спрямована на задоволення майнової

потреби.

Правові механізми охорони корпоративних прав спрямовані на

недопущення їх порушення, якщо є об’єктивна загроза для цього, задіяні інші

моделі задоволення інтересу носіїв корпоративних прав, а також відновлення

майнового становища, що існувало до порушення права. Охоронні

правовідносини мають ретроспективний характер, тобто виникають як правова

реакція на загрозу порушення корпоративних прав або корпоративних інтересів,

якщо це мало місце.

Охоронні корпоративні правовідносини завжди є відносними, адже відомий

потенційний або реальний порушник корпоративних прав. Правопорушник – це

одна або декілька конкретних осіб, які зобов’язані відновити порушені

суб’єктивні корпоративні права та/або корпоративні інтереси або усунути

перешкоди у їх здійсненні. Тому охоронні корпоративні правовідносини є

відносинами активного типу1.

Охоронні корпоративні правовідносини підлягають примусовій реалізації,

якщо право (правове становище) не відновлено у добровільному порядку2. Отже,

сама по собі охорона (захист) суб’єктивних корпоративних прав та/або

корпоративних інтересів, пов’язана з їх відновленням, є метою застосування

заходів примусу у цивільному праві. При цьому головне у примусі – відсутність

свободи волевиявлення, а не суб’єкт, який застосовує захід примусу. Для

кваліфікації примусу неважливо – суд чи сам суб’єкт корпоративного

правопорушення спонукає правопорушника вчинити певну поведінку.

Поєднавши наведені вище міркування, можна констатувати, що

корпоративний конфлікт як правове явище характеризується наступним чином. 1 С. С. Алексєєв виділяє правовідносини активного і пасивного типу. На думку вченого, особливість перших

полягає в тому, що зобов’язаний суб’єкт повинен здійснити певні дії, а в силу других – утриматися від поведінки.

В охоронному правовідношенні не можна порушене право відновити шляхом пасивної поведінки [13, с. 109]. 2 У рамках охоронного правовідношення реалізуються заходи примусу [537, с. 32].

71

По-перше, він виникає з приводу як протиправних, так і правомірних дій з боку

інших учасників корпоративних правовідносин або сторонніх осіб. По-друге,

являє собою юридичну перешкоду, що негативно відбивається на корпоративних

правах та/або корпоративних інтересах осіб, унеможливлюючи їх здійснення або

створюючи загрозу для цього в подальшому. По-третє, як такий він є певним

станом корпоративних правовідносин, на які чинить вплив, породжуючи охоронні

правовідносини. По-четверте, останні виникають як реакція з боку законодавця на

подібні ситуації і не вимагає узгодженої волі сторін корпоративних

правовідносин. По-п’яте, корпоративний конфлікт потребує розв’язання за

допомогою тих правових механізмів, які передбачені в законі та/або у договорі

між акціонерами. По-шосте, прагнення зазначеного шляху подолання

корпоративного конфлікту існує з боку всіх його учасників. По-сьоме, у разі

недосягнення цієї мети означеними способами корпоративний конфлікт

переходить в наступну стадію – корпоративного спору.

2.2. Види корпоративних конфліктів

Різноманітність корпоративних конфліктів, а також необхідність визначення

оптимального методу реагування на конкретну спірну ситуацію обумовлюють

необхідність їх класифікації, що виникає у випадку, коли важливо підкреслити

різні сторони досліджуваного явища. На сьогодні напрацьовано кілька підходів до

видової гами корпоративних конфліктів, що викликані порушенням

(невизнанням, оспорюванням) або створенням загрози порушення суб’єктивних

корпоративних прав та/або корпоративних інтересів учасників корпоративних

правовідносин. У їх основу покладено різні критерії, іноді не погоджені між

собою, коли в одній класифікаційній групі містяться різні (за ознаками) види

корпоративних конфліктів.

Одним з критеріїв поділу корпоративних конфліктів на види в юридичній

літературі запропоновано мету, яку ставлять перед собою сторони конфлікту.

72

Однак слід зазначити, що не існує єдиного підходу в його інтерпретації1.

Аналогічно різному тлумаченню такого критерію, автори також вказують різні

види корпоративних конфліктів, а саме: 1) конфлікти, спрямовані на встановлення

контролю над компанією з боку тієї або іншої групи учасників; 2) «тактичні

конфлікти», пов’язані з вирішенням поточних розбіжностей між учасниками

корпорації під час вирішення конкретних проблем управління компанією;

3) корпоративний шантаж; 4) особисті причини.

Зазначене свідчить, що автори, беручи до уваги єдиний критерій поділу,

роблять висновок про існування різних видів корпоративних конфліктів. При

цьому частина з них співпадає, а частина – не має одноголосної підтримки. Це

викликано не особливим характером цього конфлікту, а, швидше за все, тим, що в

будь-якій класифікації корпоративних конфліктів, що породжують порушення

суб’єктивних корпоративних прав, може бути відведено окреме місце особистим

причинам виникнення конфліктної ситуації в АТ.

Другим критерієм поділу корпоративних конфліктів є їх суб’єктний склад.

Цей критерій – один із загальновизнаних, оскільки саме суб’єктний склад

учасників корпоративних відносин дає можливість усвідомити питання, пов’язані

не тільки з визначенням видів корпоративних конфліктів, а й можливість

відмежувати їх від поняття «конфлікт інтересів» [157, с. 101–111; 158, с. 43–47].

Так, є думка, що залежно від суб’єктного складу корпоративні конфлікти

виникають між [233, с. 494; 121, с. 105–111; 320, с. 20–21]:

1) мажоритарними й міноритарними акціонерами (основний аспект

протистояння – спонукання мажоритарних акціонерів до викупу акцій);

2) акціонерами й органами управління товариством (основний аспект

протистояння – боротьба за керівні посади органів управління товариством);

3) різними органами управління юридичної особи (основний аспект

протистояння – визначення повноважень («хто в домі господар»);

1 В юридичній літературі вказаний критерій отримав назву «цільової ознаки» [279], «мети, що переслідується

учасниками конфлікту» [121, с. 104–105], «мети, яку ставлять перед собою сторони конфлікту» [316, с. 43].

73

4) інвестором (потенційним акціонером) і мажоритарним/и акціонером/ами

у зв’язку з поглинанням ззовні (основний аспект протистояння – боротьба за

контроль над товариством)1;

5) між арбітражним керуючим юридичної особи, що перебуває на ранніх

стадіях процедури банкрутства, і акціонерами компанії.

Вважаємо наведені види конфліктних ситуацій є достатньо

«різношерстими». Так, навряд чи можна говорити про корпоративний конфлікт у

випадку, коли сторонами в спірній ситуації є «інвестор (потенційний акціонер) та

мажоритарний/і акціонер/и у зв’язку з поглинанням ззовні», оскільки в цьому разі

ще не існує корпоративних правовідносин між інвестором і самим товариством,

тобто правовий зв’язок останніх не входить до предмета регулювання

корпоративного законодавства.

Аналогічне зауваження можна зробити й стосовно пропозиції виділення в

окрему групу корпоративних конфліктів правовідносин між акціонерами

товариства та арбітражним керуючим товариства, що перебуває на ранніх стадіях

процедури банкрутства. Мало того, що арбітражний керуючий взагалі не має

жодного відношення до корпоративної сфери, він ще і не вступає з акціонерами

товариства у правовідносини, що мали б корпоративну природу задля віднесення

можливих спірних моментів між ними до корпоративних конфліктів. Звісно,

можна висунути заперечення, зумовлене розумінням виконання арбітражним

керуючим функцій органу АТ (у процедурі визнання останнього

неплатоспроможним). Однак варто розуміти, що корпоративний конфлікт є

похідним від регулятивних корпоративних відносин, тобто учасниками

конфліктної ситуації можуть бути лише учасники корпоративних відносин.

Арбітражний же керуючий не є такою особою, отже, не може й визнаватися

учасником корпоративного конфлікту.

1 Прикладом такого різновиду конфліктів може бути рішення Верховного суду України від 15 квітня 2003 р. за

касаційною скаргою ВАТ «Оболонь» на постанову Вищого господарського суду України від 27 листопада 2002 р.

№ 24/212 стосовно визнання недійсним договору комісії від 21 березня 2002 р. № К1117-КМ (договір комісії),

укладеного між ВАТ «Сармат» і ЗАТ «Інвестиційна компанія «Керамет Інвест», за яким Інвестиційна компанія

брала зобов’язання за рахунок ЗАТ «Сармат» придбати 135 000 простих іменних акцій ЗАТ «Оболонь», що складає

41,5% від загальної кількості емітованих цим товариством акцій.

74

Надалі спектр критеріїв поділу корпоративних конфліктів за їхніми видами

серед фахівців корпоративного права значно різниться1. Це, з одного боку,

вносить певний деструктивний елемент, оскільки ми чітко не можемо усвідомити

доктринальний підхід стосовно змістовної складової корпоративних конфліктів, з

іншого боку – конструктивний, оскільки викликає необхідність проведення

власної класифікації з можливістю встановлення їх груп і підстав, які призводять

до порушення (невизнання, оспорювання) чи створення загрози порушення

суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів учасників

(акціонерів) товариства.

Виходячи з такого критерію, як спрямованість протиправних дій, варто

виділяти три види корпоративних конфліктів, а саме ті, які виникають:

1) з порушеного (невизнаного, оспорюваного) суб’єктивного

корпоративного права;

2) з порушеного корпоративного інтересу;

3) на підставі створення загрози порушення суб’єктивного корпоративного

права та/або корпоративного інтересу.

Зазначена класифікація викликана тим, що підставами виникнення

корпоративних конфліктів в АТ виступають саме порушення (невизнання,

оспорювання) чи створення загрози порушення суб’єктивних корпоративних прав

1 К. В. Шимбарєва запропонувала залежно від мети набуття або здійснення корпоративного контролю такі види:

корпоративні конфлікти, в яких об’єкт і предмет співпадають і в центрі яких знаходиться корпоративний контроль,

і корпоративні конфлікти, що мають інший предмет (цінні активи корпорації, формування певної стратегії

господарської діяльності, інші матеріальні і нематеріальні блага) [522, с. 8].

На думку В. Самойленка, за типом правовідносин корпоративні конфлікти в АТ можна поділити на конфлікти,

пов’язані зі: 1) скликанням, підготовкою і проведенням загальних зборів акціонерів; 2) формуванням органів

управління АТ; 3) виплатою дивідендів; 4) проведенням додаткового випуску акцій АТ; 5) створенням дочірніх

підприємств АТ і господарських товариств за участю АТ; 6) реорганізацією АТ; 7) продажем акціонером акцій

ЗАТ третім особам, тобто не цьому товариству і не особам, які є його акціонерами; 8) договорами стосовно

розпорядження значними активами АТ [404].

А. А. Данельяном запропоновано таку класифікацію корпоративних конфліктів:

– за методами, що використовуються учасниками конфліктів, для досягнення поставлених завдань: конфлікти,

пов’язані з використанням правових методів (скликання наглядової ради, скликання загальних зборів акціонерів,

звернення до правоохоронних органів, альтернативні процедури і т. ін.); конфлікти, пов’язані з використанням

протиправних методів (створення паралельних органів управління, формування паралельно існуючих реєстрів

акціонерів, виведення майна, недружні поглинання і т. ін.);

– за способами припинення корпоративного конфлікту: антагоністичні (судові процедури, адміністративні

процедури, правоохоронні процедури) і компромісні (переговори, посередництво, примирення, арбітраж);

– за наслідками конфлікту для його учасників і корпорації: конструктивні і деструктивні [121, с. 105–111].

75

акціонерів та/або їх корпоративних інтересів або загального корпоративного

інтересу самого товариства.

Звертає на себе увагу те, що в основу низки класифікацій покладаються

більшою мірою економічні, ніж юридичні критерії. Слід погодитися із тим, що

базисом для класифікації корпоративних конфліктів (основним критерієм) має

бути конфлікт розподілу матеріальних благ, що виникає в разі їх недостатності

або незадоволеності обсягом їх розподілу. Залежно від цього можуть виникати

конфлікти з приводу:

– дивідендів – їх виплати або невиплати чи недостатнього розміру;

– обов’язкового викупу акцій (ст. 68 Закону України «Про акціонерні

товариства»).

За змістом приписів, що утворюють конфліктну ситуацію, корпоративні

конфлікти можна класифікувати на: матеріально-правові й процедурно-правові.

Матеріально-правові корпоративні конфлікти виникають з приводу фактичного

змісту прав і обов’язків їх учасників. Процедурно-правові корпоративні

конфлікти, у свою чергу, обумовлені нормативними протиріччями в порядку

здійснення прав і обов’язків їх учасників. Наприклад, звертаючись до попередньої

класифікації, можна вказати на можливу конфліктну ситуацію з приводу виплати

дивідендів. Так, фактично, кожен акціонер має право на дивіденди (ч. 1 ст. 25

Закону України «Про акціонерні товариства»), хоча їх одержати можна тільки

після дотримання ряду процедур: 1) наявність чистого прибутку товариства, з

якого вони будуть виплачені (ч. 2 ст. 30 Закону України «Про акціонерні

товариства»); 2) включення питання про ухвалення відповідного рішення до

порядку денного загальних зборів акціонерів і ухвалення позитивного рішення за

ним (ч. 3 ст. 33, ч. 2 ст. 33, чч. 6, 9 ст. 42 Закону України «Про акціонерні

товариства»); 3) для кожної їх виплати наглядовою радою товариства

встановлюється дата складання переліку осіб, що мають право на їх одержання,

порядок і строк їх виплати (ч. 4 ст. 30 Закону України «Про акціонерні

товариства»). Крім цього, ще й ст. 31 Закону України «Про акціонерні

товариства» встановлює обмеження на виплату дивідендів.

76

Проте, застосування зазначеної процедури до АТ, частка яких належить

державі, має свої особливості. Так, ч. 5 ст. 11 Закону України «Про управління

об’єктами державної власності» [365] встановлюється обов’язок господарської

організації, у статутному капіталі якої є корпоративні права держави, за

підсумками календарного року спрямувати частину чистого прибутку на виплату

дивідендів згідно з порядком, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Це

зумовлює виникнення корпоративного конфлікту між акціонером-державою та

рештою учасників корпоративних правовідносин, оскільки порушується

загальний корпоративний принцип рівності суб’єктів приватних правовідносин.

Відповідно до критерію соціальної корисності корпоративні конфлікти в АТ

поділяються на:

1) соціально шкідливі (грінмейл і корпоративні захоплення);

2) соціально корисні (добросовісний захист суб’єктивних корпоративних

прав та/або корпоративних інтересів міноритарними акціонерами товариства або

АТ в особі членів його органів).

Привід для такого поділу корпоративних конфліктів створюється штучно –

ніякої економічної обумовленості в такому конфлікті не існує. Таким чином,

похідними є принципові відмінності у правовому впливі на корпоративні

конфлікти першого й другого видів, що полягають у різній меті такого впливу, що

викликано використанням різних методів [484, с. 31–35]. Однак як соціально

шкідливі мають оцінюватися не всі, а тільки деякі корпоративні конфлікти.

Принципові відмінності конфліктів зазначених видів полягають в економічній

обумовленості й невідворотності другого виду – як результату природного

протистояння інтересів учасників корпоративного конфлікту й, у свою чергу,

відсутності природності конфлікту інтересів у першому випадку.

Конфлікти першого виду не можна приховати, інтереси учасників є

непримиренними, оскільки вони перебувають у різних площинах, у сторін такого

конфлікту не існує спільної мети, тоді як саме вона може бути відправною точкою

для зменшення «нормальних» (природних) корпоративних конфліктів.

Можливість управління корпоративним конфліктом другого виду існує шляхом

77

досягнення компромісу або хоча б зменшення правовими засобами його

негативних наслідків.

Наступним критерієм поділу корпоративних конфліктів, на нашу думку,

можна визнати їх структуру. Так, залежно від зазначеного критерію,

корпоративні конфлікти бувають прості й складні. Особливістю поділу

корпоративних конфліктів на зазначені групи є їх кількісний показник. Зокрема,

прості конфліктні ситуації в АТ є одиничним правовим явищем, їх виникнення не

породжує інших конфліктів між учасниками корпоративних правовідносин.

Специфіка простого корпоративного конфлікту полягає в тому, що його

впорядкування правовими способами є, як правило, остаточним, тобто

досягається шляхом відновлення суб’єктивних корпоративних прав акціонера

та/або його корпоративних інтересів.

У свою чергу, складні корпоративні конфлікти обумовлюють виникнення

інших конфліктних ситуацій у корпоративних правовідносинах. Прикладом може

бути внутрішній корпоративний конфлікт між членами органів АТ, обраних

(призначених) різними акціонерами або їх групами. Відповідна конфліктна

ситуація може набути розвитку у виникненні корпоративного конфлікту вже між

зазначеними акціонерами. На відміну від простого корпоративного конфлікту,

складна конфліктна ситуація в АТ передбачає, як правило, застосування декількох

способів її вирішення або залучення декількох осіб (органів) для її врегулювання.

Висновки до розділу 2

1. Значна частина соціальних конфліктів, що мають місце у сфері правових

відносин, породжуються юридичними фактами і вирішуються юридичними

способами, що обумовлює безпосередній зв’язок між юридичними та соціальними

конфліктами.

2. Порушення (невизнання, оспорювання) регулятивних суб’єктивних

корпоративних прав та/або корпоративних інтересів чи створення загрози їх

порушення породжує корпоративний конфлікт, який може виникати й

78

розвиватися як окремо від регулятивного корпоративного правовідношення, так і

паралельно з ним.

3. Охоронні норми матеріальних галузей права передбачають суб’єктивні та

об’єктивні межі конфліктної ситуації; юридичні факти, що є підставою її

виникнення (правопорушення, оспорювання суб’єктивних прав, різні перешкоди

у їх здійсненні тощо); права і обов’язки учасників конфліктної ситуації з

використання та застосування способів захисту суб’єктивних прав та законних

інтересів; засоби державного забезпечення поведінки учасників конфліктної

ситуації.

4. Специфіка охоронної функції корпоративного права полягає в

особливому способі впливу на поведінку учасників корпоративних

правовідносин, по-перше, шляхом надання окремим із них додаткових прав та

наділення інших додатковими обов’язками; по-друге, під загрозою застосування

санкцій, встановлення заборон та застосування заходів захисту та юридичної

відповідальності.

5. Корпоративні конфлікти і корпоративні спори різняться між собою тим,

що перші існують у внутрішніх правовідносинах, що складаються й розвиваються

всередині АТ, а корпоративний спір виходить за їх межі і передбачає звернення

до юрисдикційних органів.

6. Корпоративний конфлікт свідчить про те, що є необхідність/потреба в

охороні/захисті корпоративних прав, а тому правовідносини, що складаються за

наявності цього конфлікту, мають забезпечити відновлення порушених

(оспорюваних, невизнаних) суб’єктивних корпоративних прав та/або

корпоративних інтересів та усунення перешкод у їх здійсненні.

7. Системний підхід дає змогу: (а) зберегти і розвинути принцип цілісності у

вивченні корпоративного конфлікту як стану правовідносин, охопити не тільки

основні, а й супровідні явища (наприклад, корпоративний спір, конфлікт

інтересів, цивільно-правовий конфлікт) і таким чином (б) з’ясувати та дати аналіз

всього ланцюга його виникнення, розвитку та припинення; (в) виявити

системоутворюючі структурні елементи корпоративного конфлікту, їх видозміни

79

порівняно зі станом нормального здійснення корпоративних прав або

корпоративного управління в АТ. У цьому контексті варто враховувати й підстави

виникнення та припинення корпоративного конфлікту, який існує в

корпоративних правовідносинах і певним чином впливає на них.

8. Цивільні (корпоративні) правовідносини, що перебувають в стані

корпоративного конфлікту, характеризуються рівністю учасників та відсутністю

елементів влади і підпорядкування однієї сторони іншій. Їх учасники мають

автономію та можуть здійснювати суб’єктивні права на власний розсуд. Такі

правовідносини можуть бути захищені специфічними цивільно-правовими

(у тому числі корпоративними) способами захисту.

9. Практичне значення виділення охоронних корпоративних правовідносин

полягає перш за все у тому, що така конструкція дозволяє зосередити увагу на

наслідках корпоративних правопорушень, на тому, як забезпечується відновлення

і захист порушених (оспорюваних, невизнаних) суб’єктивних корпоративних прав

та/або корпоративних інтересів їх учасників та майнове покарання

правопорушника.

10. Корпоративний конфлікт може приводити до виникнення інших, ніж

корпоративні правовідносини, які, втім, безпосередньо пов’язані та впливають на

останні. Іноді це зумовлює «перезавантаження» правовідносин без зміни одного з

його учасників – АТ. При цьому корпоративні права акціонерів перетворюються

на зобов’язальні права вимоги (наприклад, викупу їх акцій). Важливо

усвідомлювати, що більшість з цих модифікацій діє системно, аби забезпечити

інтереси учасників корпоративних правовідносин, не доводячи до порушення

корпоративних прав.

11. Корпоративний конфлікт є перешкодою у здійсненні корпоративних

прав або загрозою цього і є явищем негативним, протилежним тим правовим

механізмам та принципам, які закладені в основу правового регулювання

корпоративних відносин. Як такий він негативно впливає на права їх учасників,

чим стикується з правопорушенням; існує в певний проміжок часу, чим

стикується з поняттям юридичного стану; є аномалією як перешкода, протилежна

80

нормі права (антинорма або псевдонорма); пов’язаний з антистимулами як

контрпозиціями нормального праворегулювання та правозастосування.

Різноманіття підстав для цих перешкод обумовлює різні шляхи подолання

корпоративних конфліктів.

12. Протиріччя, протилежності, відмінності – це необхідні, але недостатні

умови конфлікту. Протиріччя і протилежності перетворюються на конфлікт лише

тоді, коли починають діяти суб’єкти, які є їх носіями (порушувати або створювати

загрозу порушення прав та/або інтересів інших учасників конкретного правового

зв’язку).

Протиріччя як наслідки оцінки суб’єктами будь-якої дії (бездіяльності),

об’єкта тощо, можуть бути як об’єктивними, так і суб’єктивними. Між тим

конфліктом постає таке протиріччя, яке із об’єктивного, потенційно можливого

перетворилось на суб’єктивне, тобто реально існує та досягло сфери інтересів

суб’єктів. Їх дії та характер перебігу конфлікту багато в чому залежать від

усвідомлення протилежними сторонами своїх інтересів. Протиріччя не

обов’язково завершується конфліктом, оскільки конфлікт – лише одна з багатьох

форм прояву та розгортання діалектичного протиріччя поряд, наприклад, з

невідповідністю, розходженням тощо.

13. Залежно від сфери виникнення приватноправові конфлікти поділяються

на цивільно-правові, трудові, сімейні, корпоративні та ін.

14. Базисом проведення класифікації корпоративних конфліктів має бути

конфлікт розподілу майнових благ, що дозволяє виокремити конфлікти з приводу

виплати, невиплати чи недостатнього розміру дивідендів або обов’язкового

викупу акцій.

81

РОЗДІЛ 3

СТРУКТУРА КОРПОРАТИВНОГО КОНФЛІКТУ

3.1. Суб’єктивне корпоративне право як об’єкт корпоративного

конфлікту

З’ясування об’єкту корпоративного конфлікту має починатися з визначення

поняття «об’єкт цивільних правовідносин». Зауважимо, що однозначної думки з

цього питання в цивілістиці не існує. Запропоновано виділення двох

фундаментальних підходів, за якими: 1) об’єкт є обов’язковим елементом

цивільного правовідношення та 2) визнається існування безоб’єктних

правовідносин [486, с. 212–217].

Більшого поширення набули теорії об’єктних правовідносин, але й вони

тлумачаться, у свою чергу, по-різному. Так, одні вчені визнавали множинність

об’єктів правовідносин [100, с. 56–60; 276, с. 139], тоді як інші наполягали на

єдності таких об’єктів [186, с. 81–84; 266, с. 65–78]. Серед прихильників таких

теорій не знайшлося й однозначних поглядів на те, що визнавати об’єктом

цивільних правовідносин – речі [2, с. 22–23], дії (бездіяльність) [26, с. 102–103;

57, с. 138–139; 276, с. 139], поведінку [105, с. 294; 108, с. 85; 183, с. 598–599;

265, с. 215–224; 266, с. 67; 422, с. 109–110], матеріальні і нематеріальні

блага [14, с. 395; 48, с. 472; 421, с. 80–84; 423, с. 54; 467, с. 252] чи результати

духовної та інтелектуальної діяльності [502, с. 73] (як окрему групу).

Наявність у науці значної кількості точок зору з приводу об’єкта цивільного

правовідношення не є випадковим. Цьому може бути наведено одне пояснення –

різноманітність і широкий спектр суспільних відносин, що регулюється ним1, а

1 У зобов’язальному правовідношенні об’єктом є дія (поведінка) зобов’язаної особи (наприклад, з передачі речі,

виконання роботи чи надання послуги). При цьому в зобов’язанні можуть фігурувати речі, а може їх і не бути

(наприклад, зобов’язання з надання юридичної послуги). Як уявляється, річ у такому разі є предметом дії

зобов’язаного суб’єкта. У речових правовідносинах об’єктом відповідного правовідношення є речі (майно).

Поведінка зобов’язаної особи в такому правовідношенні полягає в дотриманні (по суті в бездіяльності) права

власності та інших речових прав, а поведінка управомоченої сторони полягає у володінні, користуванні і

розпорядженні річчю на власний розсуд.

82

також те уявлення, яке вчені беруть за основу, і усвідомлення категорії «об’єкт»:

чи то «все те, на що спрямовані правовідносини» [185, с. 81–82], чи то «те, у

зв’язку з чим вони виникають» [470, с. 122–126].

В Україні останнім часом отримала «нове життя» концепція, за якою

об’єктом правовідносин виступає не абстрактне «все те, з приводу чого»

складається цей правовий зв’язок, а конкретне матеріальне або нематеріальне

благо. Зокрема «основні» цивілістичні юридичні школи України за об’єкт

цивільних правовідносин вважають матеріальні або нематеріальні блага,

володіння якими становить захищений законом інтерес уповноваженої

особи [487, с. 78; 498, с. 150; 499, с. 479; 500, с. 102].

Погляди на об’єкти корпоративних правовідносин (прав) також

різноманітні. В юридичній літературі справедливо зазначається, що корпоративні

правовідносини містять елементи як речових, так і зобов’язальних

відносин [433, с. 58–66]. Це породжує й проблему визначення їх об’єкта, адже

загальновизнаною є бачення об’єктом зобов’язальних правовідносин дій

зобов’язаної особи, а об’єктом речових правовідносин – речей.

Якщо виходити із визначення корпоративних правовідносин як таких, що

виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав (ст. 167 ГК

України), то напрошується висновок, що їх об’єктом є самі корпоративні права.

Натомість цей підхід є дискусійним, а в якості такого об’єкта запропоновано

вважати: акції [532, с. 9]1, майнові блага [413, с. 8; 496, с. 102, 105–107]

2,

поведінку їх учасників (акціонерів) щодо здійснення своїх прав та

обов’язків [231, с. 145; 268, с. 50; 411, с. 51; 427, с. 29]3, дії суб’єктів

1 Вказана наукова позиція отримала критичні зауваження, висловлені іншими вченими-корпоративістами. Зокрема,

В. М. Кравчук зазначає, що акція, так само як і частка в статутному капіталі товариства, – це не пакет прав, а

об’єкт цивільних правовідносин, який засвідчує участь у товаристві [234, с. 28, 31]. 2 З позицій вчень Г. В. Цепова, об’єктом прав АТ можуть бути лише майнові блага (майно), відповідно автор

розрізняє об’єкти правовідношення за простою і привілейованою акціями (наприклад, об’єкт правовідношення за

простою акцією вчений визначає як майно товариства, стосовно якого акціонер наділяється правом брати участь в

його управлінні, а також майно, що надається товариством акціонеру за умови настання певних юридичних фактів:

оголошення дивідендів, виникнення права на ліквідаційну квоту). 3 Корпоративні правовідносини, акцентує увагу І. В. Спасибо-Фатєєва, містять елементи як майнових, так і

немайнових правовідносин. При цьому об’єктом майнових правовідносин є дії (поведінка) учасників

правовідносин щодо виконання прав та обов’язків, пов’язаних із задоволенням їх матеріальних потреб. Це дії щодо

оплати акції, отримання дивідендів та ін. Об’єктом немайнових правовідносин є дії суб’єктів корпоративних прав з

83

корпоративних відносин [230, с. 25; 252, с. 9–10; 258, с. 25, 53; 407, с. 22]1,

діяльність товариства і результати його діяльності [216, с. 244; 446, с. 19–21], самі

суб’єктивні корпоративні права [229, с. 163].

Складна структура корпоративних правовідносин дозволяє вченим виділяти

в них загальний і спеціальний об’єкти. Так, на думку В. М. Кравчука, їх загальним

об’єктом є участь у товаристві як правовий зв’язок між ним та його учасником,

який полягає у взаємних правах та обов’язках з приводу задоволення учасниками

своїх законних інтересів внаслідок діяльності товариства. Спеціальним може

виступати здійснення суб’єктивного корпоративного права, пов’язаного з участю

у товаристві [234, с. 23–24].

Відсутність чіткого уявлення про об’єкт корпоративних правовідносин

пояснюється різними підходами, які беруться за основу при його дослідженні.

Традиційні спроби розрізнення понять «об’єкт цивільного правовідношення» (під

яким розуміється поведінка учасників) і «об’єкт цивільних прав» (під яким

розуміються матеріальні або нематеріальні блага) ґрунтуються на тому, що саме

поведінка і складає об’єкт цивільних правовідносин, тоді як речі та інші

матеріальні та нематеріальні блага, у свою чергу, складають об’єкт (предмет)

відповідної поведінки учасників (суб’єктів) правовідносин [105, с. 294;

183, с. 599; 229, с. 163]. За їх допомогою у цивільному праві термінологічно

визначаються однакові різновиди матеріальних і нематеріальних благ2.

Однак, вказані категорії мають різну сферу термінологічного застосування.

За наявності різноманітності об’єктів цивільних прав у конкретних

правовідносинах, зокрема корпоративних, у тому числі охоронних, вони

знаходять свій специфічний прояв. Слід розпочати їх характеристику через

поняття корпоративних прав, адже це безпосередньо стосується їх бачення не

виконання прав та обов’язків у сфері управління АТ: участь у роботі загальних зборів, інших органів у разі

обрання до них та ін. [427, с. 29]. 1 Головним аргументом зазначеної групи вчених є вказівка на те, що, як правило, об’єктами корпоративних

правовідносин виступають дії зобов’язаної сторони правовідношення. У виключних випадках їх об’єктами можуть

визнаватися також власні позитивні дії управомоченої особи. Названі вище дії недостатньо конкретизовані, тобто є

потенційно невизначеними. 2 Дії, а також майнові права та обов’язки можуть бути об’єктами корпоративних прав, але не речових відносин.

Іншими словами, певним групам об’єктів цивільних прав відповідають і різні різновиди цивільних правовідносин.

З цієї точки зору запропоновано виділяти об’єкти речових, зобов’язальних, корпоративних (членських) та

виключних прав [104, с. 297].

84

тільки як різновиду цивільних прав, а й їх зв’язку з корпоративними

правовідносинами в якості можливого об’єкта.

Правова оцінка такого феномену, як корпоративні права, є досить

неоднозначною, і їх розуміння не узгоджене із вживаною у ЦК України

термінологією [285, с. 25; 432, с. 140]. Склалася дисгармонія між ЦК України,

ГК України і Законами України «Про акціонерні товариства» та «Про

господарські товариства» [354]. Це, поміж іншим, демонструє недоліки сучасного

українського законодавчого процесу, тим більше такого складного і

відповідального, як кодифікація. Тому у правовій літературі була висловлена

пропозиція (В. А. Васильєвою) визнати корпоративні права об’єктами, а не

застосовувати аналогію, прирівнюючи їх до майнових прав, або (що ще гірше)

ігнорувати таке право [229, с. 166].

Можна стверджувати, що все частіше суб’єктивне право використовується

не тільки як елемент змісту правовідносин, але й як об’єкт інших суб’єктивних

прав1. І ані законодавець, ані доктрина не можуть ігнорувати той факт, що самі

права з цінних паперів, патентні права на винаходи і т. ін., що істотно

відрізняються від якостей уречевлених об’єктів, є самостійними об’єктами інших

суб’єктивних прав [273, с. 84].

Не поглинаючись у проблематику «права на право», яке або

визнають [229, с. 166; 285, с. 25; 289, с. 140; 302, с. 54; 328, с. 17–21; 476, с. 136;

558, с. 70], або категорично заперечують [39, с. 17; 103, с. 331; 144, с. 176;

539, с. 7–8], відзначимо аргументованість твердження про тенденцію включення

суб’єктивних цивільних прав, що віртуалізуються, до об’єктів. Подібне не лише

стає об’єктивною реальністю, а й перетворюється на один із основних напрямів у

розвитку сучасного цивільного права [285, с. 25]. Між тим це не лише сучасні

тенденції: за висновками німецьких пандектистів ХІХ століття, які відстоювали

конструкцію «право на право», вона цілком узгоджується з винайденою

1 Оскільки право власності вже не надає особі всієї повноти влади над річчю, воно перестає бути абсолютним

правом і перетворюється «у зв’язку» прав [558, с. 68–70]. Самі по собі суб’єктивні права починають визнаватися як

об’єкти права власності, що є характерним для загального права, в якому із Середніх віків виокремлювали

персональну власність (personal property), що містить різні права вимог, і реальну власність (real property), що

встановлювалась стосовно предметів матеріального світу [259, с. 117].

85

римськими юристами конструкцією «безтілесних речей», яка позначала майнові

права.

З урахуванням цього можна виділити такі аргументи, що свідчать на

користь визнання суб’єктивних прав самостійними об’єктами: по-перше, вони

мають цінність; по-друге, вони можуть переходити від однієї особи до іншої; по-

третє, встановлення прав на права дозволить забезпечити повноту правових

можливостей їх володільця [103, с. 328]; по-четверте, у конструкції «право на

право» останнє право є об’єктом іншого права, що є правовим інструментом

передачі прав [476, с. 133; 523, с. 11–12]. Р. Саватьє акцентував увагу на тому, що

оперування поняттям про право власності на права є тим способом юридичної

техніки, який дозволяє нам визначити повноту прав, про які йде мова [403, с. 90].

У подальшому вчений визнає, що вираз про «право власності на право» має лише

чисто узагальнююче значення – вказівку на повноту права або його абсолютний

характер. Ця позиція знайшла підтримку й у вітчизняних вчених, зокрема,

С. І. Шимон [523].

Заперечення ж допустимості конструкції «право на право» спирається на

таке. По-перше, у континентально-правовій системі права визнання майнових

прав самостійним об’єктом прав неможливе через відсутність відповідного

правового інструментарію та (це найголовніше) недоцільність і навіть

нерозумність [103, с. 331]. По-друге, право саме по собі, у відриві від тієї цінності,

яка є його об’єктом, не може служити задоволенню інтересів учасників обороту,

що задовольняється не правом, а діями зобов’язаних осіб, у тому числі стосовно

речей (наприклад, з їх передачі, ремонту, обробки тощо) [114, с. 111]. По-третє, з

точки зору теорії правовідносин зміст одних правовідносин не може бути

об’єктом інших правовідносин [39, с. 17], об’єкт не може співпадати зі змістом

правовідносин – суб’єктивним правом та юридичним обов’язком [38, с. 66].

З цим підходом можна погодитись, але якщо відповідні право та обов’язок

складають зміст одних і тих само правовідносин. Натомість, з цього не слідує

недопустимість визнати об’єктом правовідносин суб’єктивне право, яке є змістом

інших правовідносин (наприклад, об’єктом охоронних правовідносин – право, що

86

складає зміст регулятивних правовідносин). З цього приводу той же В. А. Бєлов

уже не є таким категоричним і переводить окреслене питання у сферу дискусії,

зазначаючи, що права та обов’язки взагалі достатньо проблематично визнавати

об’єктами прав та обов’язків, які складають зміст інших правовідносин, оскільки

«прикріплення» прав та обов’язків до їх носіїв здійснюється за допомогою

правоздатності, а не інших суб’єктивних прав [38, с. 66].

Отже, слід враховувати специфіку правовідносин, коли йдеться про їх

об’єкт. Якщо розглядати акцію, то вона зазначається як об’єкт цивільних прав –

різновид речей (ст. 177 ЦК України). Як наслідок, акції як бездокументарні цінні

папери слід вважати об’єктом речових прав. Однак, цей об’єкт зазвичай

характеризують як «право на акцію» та «права з акції» («право на папір» та

«право з паперу»). При цьому слід враховувати й те, що корпоративні

правовідносини мають свою специфіку порівняно з цивільними

правовідносинами, види яких позначені у ст. 1 ЦК України. А в стані конфлікту

ця специфіка корпоративних правовідносин подвоюється.

Самостійність, навіть гіпотетична, «права на папір» абсолютно

виключається, оскільки цінність акції й, у відповідних випадках, її інвестиційна

привабливість, що викликає інтерес до неї, обумовлена характером

корпоративних прав. Неможливість самостійного існування «прав на цінні

папери» підкреслює їх залежність і підпорядкованість «правам з папера»,

виражену в нерозривності їх юридичного зв’язку, яка у цивілістиці ніким не

оспорюється [540, с. 231].

Корпоративні права акціонера являють собою єдиний комплекс

взаємопов’язаних і взаємообумовлених прав, єдність яких виявляється в

неможливості відступлення якого-небудь окремого права з цього комплексу,

оскільки передати можна лише всі права у сукупності [259, с. 166]. Їх

взаємопов’язаність обумовлена тим, що в основі їх виникнення лежать одні й ті

самі юридичні факти, які є підставою виникнення корпоративних правовідносин.

У свою чергу, взаємообумовленість полягає в тому, що одні права є гарантією

належного здійснення інших прав.

87

Якщо корпоративні права визнавати об’єктом, то постає питання про їх

оборотоздатність. Розуміючи під оборотом сукупність актів передачі прав, а

відтак, на думку О. О. Красавчикова відносин нематеріальних (ідеологічних),

відповідно, має йтися про перехід не матеріальних благ від однієї особи до іншої,

а тих майнових прав, об’єктом яких ці блага визнаються [238, с. 26].

Прихильниками такого підходу додається, що об’єктами обороту є також права,

які взагалі не мають об’єктів (деякі зобов’язальні та деякі корпоративні права)1.

У подібному контексті й стверджується про відчуження корпоративних прав як

самостійного об’єкта цивільних прав, який може вільно обертатися на

ринку [289, с. 136; 414, с. 342–343]. Ця позиція ґрунтується на привабливості

майнової складової суб’єктивного корпоративного права.

Прихильники бачення корпоративних прав в якості об’єкту корпоративних

правовідносин спираються на те, що ці права мають вартісну оцінку і з їх приводу

в учасників корпоративних правовідносин постійно виникають певні права та

обов’язки. Тим самим ставиться наперед майнова складова корпоративних прав,

хоча в такому підході очевидне протиріччя. Тим не менш є сенс у тому, щоб

розглянути його детальніше.

Щодо вартісної оцінки корпоративних прав як об’єктів корпоративних

відносин, то вважається, що вона встановлюється через порядок формування

статутного капіталу господарського товариства. Так, за ч. 2 ст. 115 ЦК України

під вкладом до статутного (складеного) капіталу розуміються гроші, цінні папери,

інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо

інше не встановлено законом. Аналогічне правило щодо оплати акцій (ч. 1 ст. 23

Закону України «Про акціонерні товариства»). Право, що має вартість (мінову,

споживчу), є майновим і, як наслідок, має визнаватися майном (ст. 190 ЦК

України). Вочевидь такі права (майнові) мають режим не суб’єктивних прав, а

об’єкту іншого корпоративного права (конструкція «право на право»).

1 Сфера цивільного обороту – це сфера обороту суб’єктивних цивільних (приватних) прав, а не їх об’єктів

немайнового походження [38, с. 76–77].

88

Щодо немайнової складової корпоративних прав, то вони прямують за

майновими корпоративними правами1. Як зазначає Ю. Є. Туктаров, у цьому

розумінні між здатними до передачі зобов’язальними, речовими, корпоративними,

виключними та іншими правами, що є здатними до передачі та мають цінність,

немає різниці, оскільки вони лежать на одній логічній прямій, мають єдиний

знаменник – оборотність [476, с. 126].

Якщо корпоративні права втілюються в акцію і обумовлюють ту цінність,

яку вона має як цінний папір, то формі акції надається лише функціональне

призначення. І це викликане не лише сучасними технологіями, завдяки яким акції

мають вигляд лише запису у реєстрі, про що йдеться у ч. 3 ст. 3 Закону України

«Про цінні папери та фондовий ринок» [368], відповідно до якого

бездокументарним цінним папером є обліковий запис на рахунку в цінних

паперах у системі депозитарного обліку цінних паперів. Ще більше півтора

сторіччя тому Отто фон Гірке зазначалося, що цінний папір зобов’язаний своєю

цінністю не матеріалу, з якого він виготовлений, а тому праву, яке в ньому

втілене [243, с. 39].

Тому саме участь в АТ, а не володіння акцією дедалі частіше визнається

науковцями ключовим у розумінні природи прав акціонерів [131, с. 574]. Частка

участі у статутному капіталі господарського товариства, на думку Д. В. Ломакіна,

будучи комплексом майнових і немайнових прав участі, що мають загалом

майнову природу і опосередковують участь у діяльності корпорації, є особливим

об’єктом цивільних прав [259, с. 176–177]. Зокрема, цивіліст зазначає, що ця

частка участі значно відрізняється як від правового режиму суб’єктивних

цивільних прав, коли вони виступають самостійними об’єктами цивільного

обороту, так і від правового режиму класичних цінних паперів, випущених у

формі окремих документів, які посвідчують права участі в АТ.

Між тим бездокументарні цінні папери як майнові права та документи як

предмети матеріального світу об’єктивно не можна піддати ідентичному

правовому регулюванню, надати їм однаковий правовий режим, внаслідок чого їх

1 Більш детально див.: Жорнокуй В. Г. Немайнові права учасників господарських товариств [153, с. 61–73].

89

вважають різними об’єктами цивільних правовідносин [33, с. 97]. Однак, у

сучасності для акцій це не має значення, а лише може стосуватися розбіжностей в

регулюванні прав на/з часток в статутному капіталі та акцій.

На наш погляд, таке бачення не можна підтримати. Корпоративні права,

втілені в акції, становлять двоєдність, яку не доцільно розривати, інакше ми

постійно будемо наражатися на проблему «курки та яйця». Тільки в останній

важливим вважалось визначення з первісністю, а у випадку акціями та

корпоративними правами – об’єктоздатності. Видається, що якої б форми не мали

акції, що тим не менш не коливає їх місця серед об’єктів як цінних паперів, вони

виконують роль фіксатора корпоративних прав. Тому пропозиція вважати

корпоративні права об’єктами поза межами акцій приведе лише до підміни понять

і не більше того. Неминуче виникне ситуація, коли або буде дублюватися об’єкт –

поряд із акціями ними стануть корпоративні права, або акції як цінні папери

зникнуть з кола об’єктів, що також не може виправдатися розбіжностями форми її

випуску. Адже саме для зручності й виникли такі об’єкти, як цінні папери.

У випадку з акціями та корпоративними правами співвідношення має бути як

форми та змісту, але без обох з них не буде об’єкту.

Неможливість визнання дії об’єктом корпоративних правовідносин можна

пояснити виділенням в юридичній літературі фактичного та юридичного змісту

будь-якого правовідношення. Звідси, можна погодитись з В. А. Бєловим, який

вважає, що якщо включати в поняття правовідношення його фактичний зміст, то

ним будуть дії його учасників, які тому не є об’єктом [38, с. 53].

Дії не можуть вважатися об’єктом правовідношення і тими вченими, які

тлумачать об’єкт як передумову правовідношення, оскільки в цьому разі дія

набуває значення юридичного факту, тобто утворює, змінює або припиняє

правовідношення.

Здавалось би, об’єкт-дія може фігурувати у твердженнях тих вчених, які

називають об’єктом результат правовідношення. Проте, це також не так, і за

такого розуміння об’єкта це виявляється неприпустимим, оскільки фактична дія

пов’язується з процесом реалізації (актуалізації) правовідношення, тобто

90

перетворення поведінки з правової (юридично можливої та необхідної) на

фактичну. Допоки є правовідношення – не існує дії як об’єкта; як тільки

вчиняється дія (з’являється об’єкт) – зникає (припиняється) правовідношення.

У стані корпоративного конфлікту корпоративні правовідносини зазнають

певних змін, оскільки виникають юридичні перешкоди у здійсненні

корпоративних прав або у задоволенні інтересів. І хоча самі ці правовідносини

тривають допоки не припиняться, виникають різні «нашарування», що впливають

на них. Це пов’язано із тими можливостями, яких набувають учасники

корпоративних правовідносин в цій ситуації (зокрема, при реалізації права на

незгоду). Напевно, це не може не потягнути за собою зміни в об’єкті

правовідносин. У цих випадках і виникає потреба у використанні терміну «об’єкт

корпоративного конфлікту», яким доволі широко оперують його дослідники.

На перший погляд він сприймається як умовний, оскільки правовідносини

залишаються тими самими – корпоративними, однак їх деформація, що приводить

до змін, а в певних випадках – до припинення, дозволяє вбачити сенс у

застосуванні цього терміну. І якщо акція традиційно вважається об’єктом

цивільних прав, а тому й корпоративних прав, то навряд чи варто її вважати

об’єктом корпоративного конфлікту.

Тому, по-перше, слід виходити із того, що хоча за загальним правилом

перелік корпоративних прав, посвідчених акціями, компонується із сукупності

стандартизованих, нормативно визначених прав, передбачених нормами ЦК

України, ГК України та Законом України «Про акціонерні товариства», однак є

можливість установлення додаткових корпоративних прав акціонерів законом і

статутом кожного окремого АТ. По-друге, корпоративні правовідносини є

внутрішніми правовідносинами, що складаються між АТ та акціонером. Тому

«права на акції» залишаються поза їх межами, а об’єктом стають «права з акції»,

якими і є корпоративні права. По-третє, корпоративний конфлікт як стан

корпоративних правовідносин за наявності перешкод у здійсненні корпоративних

прав може мати окремий об’єкт.

91

У такому контексті й слід розуміти твердження, що при першому

наближенні об’єктом правовідносин з участю акціонерів виступає акція, яка

одночасно є об’єктом права власності акціонера, але вже дослідження акції

приводить до того, що цим об’єктом є права1, які надаються нею, а не акція як

така [425, с. 109–110]. Сама акція не становить ніякої цінності без здійснення

прав, що нею надаються.

В якості корпоративного конфлікту позначають: а) матеріальне і

нематеріальне благо2, б) саму корпорацію та її інтереси, а також права, що

надаються в зв’язку з участю в ній [42, с. 228; 120, с. 114; 121, с. 81], в) ресурси

АТ, контроль над ними, а також статус учасників корпоративних правовідносин3,

г) корпоративний контроль [522, с. 15], д) охоронюваний законом

інтерес [472, с. 148], е) права власності на акції компанії та права, які дають такі

цінні папери (участь в управлінні, участь у розподілі прибутку компанії

тощо) [180, с. 171], є) права власності та розподіл матеріальних благ [72, с. 248].

Наведені позиції переконують в тому, що запропоновано використання

категорії «об’єкт конфлікту», яким, власне, може виступати будь-який елемент

матеріального світу і соціальної реальності, здатний бути предметом особистих,

групових, суспільних, державних інтересів. Тобто ми маємо справу з об’єктами,

вказаними у ст. 177 ЦК України. Проте об’єкти у цивільно-правовому їх

розумінні дещо відрізняються від категорії «об’єкт» у значенні, запропонованому

1 У контексті викладеного варто погодитися з концепцією С. О. Сліпченка, на думку якого майновий характер

цінності об’єкта проявляється в його економічній ціні. Об’єкт у цьому розумінні постає в економічному розумінні

товаром, а майновий інтерес забезпечується можливістю отримувати з нього мінову цінність. Ціна, у такому

випадку, визначається виходячи з теорії цінності, тобто не з вартості (собівартості, видатків), а із попиту та

пропозиції. Немайновий характер цінності може проявлятися в її можливості задовольняти немайнові

інтереси [419, с. 276]. Що ми й маємо, якщо вважати суб’єктивні корпоративні права самостійним об’єктом. 2 На думку О. М. Вінник, об’єктом корпоративного конфлікту є те благо, на досягнення якого спрямовані інтереси

учасників корпоративних правовідносин; ним може бути як матеріальне (майно товариства, його прибуток, у тому

числі їх частина у формі дивідендів), так і нематеріальне благо (участь в управлінні справами товариства,

забезпечення контролю за діяльністю товариства, використання фірмової назви товариства, його товарного

знака) [81, с. 147]. 3 У всіх конфліктах йдеться про дві речі, або навіть про одну: про ресурси АТ і контроль над ними. Влада з цієї

точки зору – це варіант контролю над ресурсами, а власність – і є сам ресурс. Поряд з ресурсами іншим видом

об’єкта корпоративного конфлікту є статус учасників корпоративних правовідносин, який водночас є об’єктом

боротьби між певними їх учасниками. Зокрема зазначено, що для останніх такий об’єкт є умовою забезпечення

нормальної життєдіяльності. Від його наявності/відсутності залежить, яким буде становище акціонера в товаристві

серед інших акціонерів, якою мірою буде реалізовано його суб’єктивне корпоративне право та корпоративний

інтерес. Саме обсяг суб’єктивного корпоративного права, який установлює становище акціонера, був, є і буде

об’єктом найгостріших спірних або навіть корпоративних конфліктів в АТ [164, с. 31–35].

92

вченими-конфліктологами, оскільки доктрина конфліктології охоплює весь

спектр суспільних відносин, у той час як акти цивільного законодавства

покликані регулювати цивільні відносини, засновані на юридичній рівності,

вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ст. 1 ЦК України).

Щоб стати об’єктом конфлікту, цей елемент має бути на перетині інтересів

різних суб’єктів. Так, наприклад, міноритарні акціонери, за підсумками розподілу

отриманого прибутку АТ, прагнуть отримати дивіденди за акціями, у той час як

мажоритарні акціонери заінтересовані спрямувати отриманий прибуток на

розвиток товариства. Звідси досягнення особистих інтересів є можливим або

шляхом порушення чи створення загрози порушення прав інших учасників

корпоративних правовідносин, або створення умов, за яких такі особи не можуть

реалізувати власний корпоративний інтерес.

У контексті вивчення корпоративного конфлікту важливого значення

набуває те, що становить цінність для його учасників, у чому вони безпосередньо

заінтересовані при вступі у відповідні правовідносини. Якщо спиратися на те, що

такою цінністю у регулятивних корпоративних правовідносинах в АТ становлять

корпоративні права, то особа, вступаючи до таких правовідносин, заінтересована

в набутті саме них.

Внаслідок же порушення (невизнання, оспорювання) чи створення загрози

порушення регулятивних корпоративних прав інтерес акціонера становлять не

будь-які дії, поведінка, акції та інші об’єкти, які запропоновано фахівцями

(наукові позиції наведено вище) вважати об’єктами корпоративних

правовідносин, а відновлення та безперешкодне здійснення належного їм

регулятивного корпоративного права, тобто права, яке складає зміст іншого

(регулятивного) корпоративного правовідношення. Адже порушення (невизнання,

оспорювання) чи створення загрози порушення регулятивних суб’єктивних

корпоративних прав та/або корпоративних інтересів акціонерів негативно

впливають на їх правове становище.

Крім того, об’єктом корпоративного конфлікту може бути визнано

корпоративний інтерес як охоронюваний законом інтерес акціонера або

93

товариства. На відміну від суб’єктивного корпоративного права, яке порушується

або створюється загроза його порушення, корпоративний інтерес акціонера може

бути порушеним або створюються умови (підстави) для неможливості його

досягнення. При цьому такі умови не варто завжди розглядати як підстави

(юридичні факти) виникнення корпоративного конфлікту. Наприклад, під час

проведення голосування з питань порядку денного загальних зборів акціонерів,

акціонер може проголосувати «за» прийняття відповідного рішення, але

залишитися в меншості (рішення не буде прийнято). Зазначене свідчить про те,

що він здійснив своє право на управління АТ, проте його інтерес не було

досягнуто. Тим не менш це не є підставою для виникнення корпоративного

конфлікту, оскільки перевагу в корпоративних правовідносинах має інтерес

більшості акціонерів, які формують загальнокорпоративний інтерес самого

товариства.

У разі ж, коли мажоритарні акціонери не скликають загальні збори

акціонерів, внаслідок чого порушується не тільки (і не стільки) його інтерес взяти

участь в управлінні товариством, а й отримати дивіденди.

Наслідком цього може стати корпоративний конфлікт, який має потягнути

за собою правові механізми його розв’язання. Виникають відповідні охоронні

корпоративні правовідносини, метою яких є відновлення порушених

суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів чи усунення

перешкод у здійсненні таких прав. Однак, задля цього законом мають бути

передбачені такі правові механізми, які складатимуть сутність охоронних

правовідносин. Адже в противному випадку корпоративний конфлікт не можна

буде розв’язати.

У свою чергу, матеріальні й нематеріальні блага є об’єктом права на захист,

реалізація якого надасть можливості їх набуття/відновлення.

Отже, з урахуванням наведеного вище аналізу теорії об’єктів цивільних/корпоративних прав та

правовідносин вважаємо за доцільне висловитись за те, що об’єктом корпоративного конфлікту виступатимуть

порушені (невизнані, оспорювані) чи такі, стосовно яких створено загрозу порушення, регулятивні суб’єктивні

корпоративні права та/або корпоративні інтереси учасників корпоративних правовідносин.

94

3.2. Суб’єктний склад корпоративного конфлікту

Кожне суб’єктивне право має належати конкретному суб’єкту, адже навряд

чи можна вести мову про існування безсуб’єктного права. Суб’єктний склад

корпоративних правовідносин в АТ однозначно не визначений, оскільки ані

закон, ані правова доктрина не мають сталої позиції щодо цього.

Українське законодавство оперує декількома поняттями стосовно осіб, які

беруть участь у створенні та діяльності АТ і вважаються суб’єктами

корпоративних правовідносин. Так, за Законом України «Про акціонерні

товариства» такими особами пропонується визнавати засновників АТ, акціонерів,

інвесторів та номінального утримувача акцій. При цьому виникає потреба

уточнення і конкретизації їх правового становища. З’ясування кола суб’єктів

регулятивних корпоративних правовідносин надасть можливості установити їх

взаємозв’язки, вплив на майнову та управлінську складову таких відносин і, що

найголовніше для нашого дослідження, можливість здійснення ними дій

(бездіяльності), які можуть призвести до виникнення корпоративного конфлікту

шляхом порушення (невизнання, оспорювання) чи створення загрози порушення

суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів.

Проблематика визначення суб’єктного складу корпоративних відносин

полягає в тому, що серед тих, хто позначається в якості останніх законодавцем та

запропонованих правовою доктриною, є ті, які відповідають або не відповідають

такому статусу. До їх кола включають товариство та його учасників/акціонерів

(В. А. Бєлов, Н. С. Кузнєцова, Д. В. Ломакін, Р. А. Майданик, О. В. Щербина та

ін.) [103, с. 821; 249; 259, с. 279–280; 268, с. 47; 532, с. 8]; органи товариства

(О. М. Вінник, В В. Долинська, О. Р. Кібенко, Н. В. Козлова, І. В. Спасибо-

Фатєєва та ін.) [82, с. 223; 131, с. 82; 205, с. 43; 217, с. 114; 427, с. 24–25]; філії та

представництва (І. Б. Саракун) [407, с. 34] і навіть сторонніх осіб

(В. М. Кравчук) [234, с. 38].

Це зумовлює потребу у проведенні короткого аналізу та з’ясування власної

позиції стосовно суб’єктного складу корпоративних правовідносин.

95

Слід розпочати з учасників, членів, акціонерів, власників майна.

У законодавстві та літературі ці слова вживаються не завжди відповідно з їх

справжнім значенням, часто як синоніми. Це дозволяє деяким вченим

стверджувати, що учасниками є особи, які мають весь обсяг корпоративних прав,

характерний для певного виду товариства [234, с. 42].

Між тим слід враховувати відмінність між акціонерами – власниками

простих акцій та акціонерами – власниками привілейованих акцій, які

наділяються різними обсягами корпоративних прав (ст. 25 і 26 Закону України

«Про акціонерні товариства» акціонери). Однак, це не свідчить про те, що одні

або інші не мають «всього обсягу корпоративних прав» та не визнаються

суб’єктами досліджуваних правовідносин. У зв’язку з цим слушною є пропозиція

І. В. Спасибо-Фатєєвої, що у законодавстві про АТ та акції слід позбавлятися від

суперечливих термінів і використовувати категорії «власник акцій» або

«акціонер» [425, с. 112]. Звідси, загальновизнаним є твердження про те, що

акціонер є обов’язковим учасником корпоративних правовідносин у рамках

організаційно-правової форми АТ.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про акціонерні товариства»

акціонерами визнаються фізичні і юридичні особи, а також держава в особі

органу, уповноваженого управляти державним майном, або територіальна

громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, які є

власниками акцій товариства.

Ставлення акціонера до акції як до свого майна отримало підтримку й у

працях з корпоративного права [94, с. 14], хоча з цього питання немає єдиного

підходу. Зокрема, висловлено позицію, що акціонер – це не завжди власник акції,

оскільки деякі права з акції (корпоративні права) можуть виникнути у нього і до

того, коли виникне право власності на саму акцію [264, с. 129]. На підставі цього

акціонером запропоновано розуміти особу, яка наділена корпоративними правами

на підставі її участі у формуванні акціонерного капіталу.

Така позиція не може бути підтримана повною мірою, оскільки брати участь

у формуванні акціонерного капіталу ще не означає, що особа набуває права з

96

акції. Законодавством передбачено можливість того, що товариство вважається

таким, що не відбулося (наприклад, якщо НКЦПФР не затвердила звіт про

підписку на акції або зовсім не надала згоди на їх емісію), а в наведеному

висловлюванні «потенційні акціонери» вже наділені корпоративними правами.

Відтак, важливо встановити підставу для набуття особою статусу акціонера.

Навряд чи можна погодитись із тим, що підписання установчого договору є

підставою для виникнення суб’єктивних корпоративних прав у осіб, які підписали

його і навіть при оплаті ними акцій. Адже до державної реєстрації АТ не існує

другої сторони корпоративних правовідносин.

Якщо розглянути іншу ситуацію – коли особа уклала договір на придбання

акцій, але ще не сплатила повністю їх вартість, у встановлений строк, то вона весь

цей час має корпоративні права, але власником акції не є. Тобто, вона не набуває

«прав на акцію».

Правове становище акціонера як власника у корпоративних

правовідносинах відрізняється від правовідносин власності. Першочергове місце

в них посідають не правомочності власника, а інший набір прав – так звані «права

з акції» – корпоративні права. Змінюються й відносини власності у масштабі

всього товариства: внаслідок формування капіталу за рахунок продажу акцій

численним особам складається модель корпоративної (у нашому випадку –

акціонерної) власності [16, с. 332–356; 95; 131, с. 189–206; 229, с. 245; 430, с. 25–

41]. Акціонери усуваються від прав на безпосередній (продуктивний) капітал, але

зберігають за собою контроль за ним, тому що корпоративне управління, з яким

безпосередньо пов’язана акціонерна власність, є системою впливу на

забезпечення прав акціонерів.

Іншим суб’єктом корпоративних правовідносин визнається товариство

(в нашому випадку – АТ), оскільки у переважній більшості ці відносини

виникають саме за його участю. Без юридичної особи не було б потреби в

існуванні корпоративних правовідносин як таких, оскільки вони мають місце саме

щодо участі в ній та управління нею.

97

Попри беззаперечність існування такого суб’єкту корпоративних

правовідносин, його єдність пропонується «розпорошити» за допомогою надання

певних прав таким утворенням, яких не можна вважати окремими особами, тобто

суб’єктами – його органам. Звідси постає проблема визнання органів АТ

учасниками корпоративних правовідносин та, відповідно, сторонами

корпоративного конфлікту, які своїми діями (бездіяльністю) можуть порушувати

(не визнавати, оспорювати) чи створювати загрозу порушення суб’єктивних

корпоративних прав акціонера та/або його корпоративних інтересів.

У такому розумінні органів АТ знаходить свій прояв специфіка

корпоративних правовідносин порівняно з «класичними» цивільними

правовідносинами. І мережа цієї специфіки доволі широка – це не тільки

особливості відносин власності, а й представництва [37, с. 947–964; 51, с. 100;

217, с. 342–343; 224, с. 375; 233, с. 414; 427, с. 144–156; 434, с. 15–18], механізму

здійснення суб’єктивних корпоративних прав1 та визнання членів органів

товариства – фізичних осіб їх суб’єктами, хоча це й не має порушувати наукових

позицій про цивільно-правову природу таких правовідносин .

На наш погляд, проблематика визнання членів органів АТ учасниками

корпоративних правовідносин зосереджена у двох моментах. Перший –

можливість визнання органу товариства суб’єктом цивільних правовідносин та

наділення його правосуб’єктністю в загально-цивілістичному розумінні. Другий –

можливість визнання такого органу суб’єктом корпоративного управління, який

своїми діями (бездіяльністю) набуває цивільних прав та обов’язків для самого

1 Беручи до уваги загальний цивілістичний підхід, можна дійти висновку, що жодних правовідносин акціонерів

між собою не існує, оскільки вони не мають один щодо одного ніяких прав та обов’язків. Разом з тим кожен із них

окремо має правовий зв’язок з товариством, автономну волю якого вказані акціонери формують, беручи участь в

загальних зборах акціонерів, у роботі виконавчого органу або наглядової ради (у випадку їх обрання до складу

таких органів товариства). Тобто лише разом акціонери одного АТ можуть здійснити належні їм корпоративні

права. Фактично, кожен окремий акціонер, маючи права, надані йому відповідно до отриманого статусу, не має

можливості одноосібно їх здійснити. Це стосується як майнових, так і немайнових можливостей такої особи. Так,

акціонер самостійно (без участі інших акціонерів) не має можливості брати участь в управлінні товариством (за

відсутності кворуму для проведення загальних зборів) та формувати інші органи товариства. Наприклад, право на

отримання дивідендів може здійснюватися не стільки його носієм, скільки всіма акціонерами разом за умови

здійснення ними немайнового права на участь в управлінні товариством. Існування у кожного акціонера права на

отримання дивідендів реалізується всіма акціонерами шляхом прийняття рішення на загальних зборах товариства

про їх виплату та розмір.

98

товариства, не визнається суб’єктом цивільного права, але має статус суб’єкта

корпоративних правовідносин.

З першого питання в юридичній літературі склалося два основні підходи –

одні вчені визнають за органами товариства статус суб’єкта [5, с. 63; 22, с. 90;

72, с. 248; 103, с. 820; 121, с. 76; 170, с. 25; 208, с. 116; 217, с. 375; 225, с. 11;

231, 233, с. 350; с. 143; 270, с. 345; 282, с. 121; 320, с. 10, 20–21; 326, с. 114;

398, с. 345; 448, с. 92–93; 497, с. 90–94; 522, с. 7; 525, с. 24–25; 527, с. 2, 6], інші –

категорично заперечують це [50, с. 259; 51, с. 99, 101; 94, с. 4–5; 152, с. 54;

210, с. 168; 228, с. 291, 295; 259, с. 279; 264, с. 132; 482, с. 193; 505, с. 103].

Невизнання за органом АТ статусу повноцінного суб’єкта цивільних

правовідносин ґрунтується на тому, що:

1) ЦК України містить закритий перелік суб’єктів цивільних відносин, до

якого органи юридичної особи не входять (ч. 1 ст. 2 ЦК України);

2) дії органу – це дії самої юридичної особи; органи юридичної особи не для

себе породжують права та обов’язки, а для юридичної особи (ч. 1 ст. 92

ЦК України);

3) орган – це навіть не квазісуб’єкт і, тим більше, не суб’єкт права, а лише

інструмент (інституціонально-функціональний представник), за допомогою якого

юридична особа (суб’єкт) реалізує свою правоздатність;

4) органи юридичної особи, які є її складовими частинами, не є власниками

об’єктів, що належать самій юридичній особі, і не відповідають своїм майном за

власні дії та невідокремлені в цивільному обороті;

5) існування будь-яких правовідносин між юридичною особою та її

органами означало б кінець юридичної цілісності самої юридичної особи та

заміну її якою-небудь іншою корпоративною структурою.

Основними доводами прихильників визнання за органами АТ цивільної

правосуб’єктності є:

1) потреба у застосування теорії фікції щодо юридичної особи та визнання

за її органами статусу суб’єктів цивільних правовідносин (представників

юридичної особи);

99

2) незрозумілість порядку вирішення конфліктів, що часто мають місце на

практиці між самими органами юридичної особи;

3) незрозумілість процесуального статусу осіб (хто є належним

відповідачем) у випадку подачі юридичною особою позову про визнання

недійсним рішення її органу (наприклад, наглядової ради), оскільки з позицій

чинного законодавства позивач та відповідач в цьому разі співпадають;

4) можливість притягнення суб’єктів, які виконують функції органів

юридичної особи, до цивільно-правової відповідальності перед юридичною

особою та її учасниками (акціонерами);

5) процес формування волі юридичної особи вчиняється у результаті

внутрішньоорганізаційної діяльності його органів.

Попри те, що наведені вище аргументи є вагомими, тим не менш вважаємо,

що органи юридичної особи не є учасниками цивільних відносин у розумінні

положень ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 2 ЦК України, оскільки вони власними діями

(бездіяльністю) породжують права та обов’язки не для себе, а для юридичної

особи як самостійного учасника цивільного обороту. Виходячи із загальних

положень цивільного законодавства та цивільно-правової доктрини, орган

юридичної особи є лише інструментом [228, с. 295; 259, с. 279],

інституціонально-функціональним представником [51, с. 99, 101], правовою

конструкцією, створеною з метою надання можливості сформувати та виразити

волю корпорації, відстоювати її інтереси, а через них і інтереси

учасників [50, с. 259] (хоча нами вже було означено, що інтереси (корпоративні)

товариства не можуть ототожнюватися з інтересами його акціонерів, членів

органів товариства тощо).

Отже, орган юридичної особи – це умовна юридична конструкція,

створювана правом з метою надати можливість формувати і виражати волю

юридичної особи, відстоювати її інтереси1.

1 Влучним з цього приводу є висловлення В. А. Бєлова, який вважає, що тотожно до того, як право підставляє

«милиці» законного представництва окремим категоріям фізичних осіб, воно повинно надати такі «милиці» і

організаціям, поведінку яких воно хотіло б піддати своїй оцінці. Відмінність лише в тому, що якщо законного

представництва потребують зовсім не всі, але лише недієздатні або не повністю дієздатні громадяни, то без

«милиць» у вигляді учасників, органів, представників не може обходитись жодна правосуб’єктна організація.

100

Юридична особа, будучи фіктивним утворенням, через правосуб’єктність

набуває реального існування. Це відбувається завдяки її органам, а тому

існування будь-яких правовідносин між юридичною особою та її органами не

можливе.

Органами юридичної особи є особа або група осіб, які утворюють та/або

виражають її волевиявлення в цілому або визначеному приватному

напрямку [510, с. 468]. Говорячи про права органу юридичної особи, ми

відзначаємо, що вони закріплені через визначення їх повноважень. Тому, якщо

повноваження органу юридичної особи – це сукупність установлених законом або

іншим правовим актом прав, які дозволяють цим органам здійснювати певні дії з

вирішення питань її внутрішньої організації [283, с. 11], то й правовий зв’язок між

особами через їх суб’єктивні юридичні права і обов’язки як ознака правовідносин

присутній у відносинах між органами АТ.

Натомість треба визначитися й з тим, чи можна вважати такі права

суб’єктивними, адже мати суб’єктивні права та нести юридичні обов’язки може

лише саме товариство як юридична особа – самостійний суб’єкт права. Наділення

органу товариства певними повноваженнями дозволяє трансформувати

суб’єктивні права та юридичні обов’язки товариства як цілого у повноваження

його органу як його частини. Звідси випливає, що сама постановка питання про

права та обов’язки органів господарського товариства є некоректною, оскільки

органи товариства можуть наділятися лише повноваженнями як складовою

частиною компетенції [259, с. 302].

Слід додати, що ці повноваження покладаються саме на органи, а не на АТ

як юридичну особу, і їм не кореспондують відповідні права та обов’язки інших

осіб. Здійснення цих повноважень, по-перше, є самодостатнім для відповідного

органу, а по-друге, не входить до кола корпоративних прав і правовідносин, як

вони визначаються у ст. 167 ГК України.

Надаючи необхідні для цього можливості (створюючи відповідні правові інститути), правопорядок робить свій

внесок у створення такий організацій [36, с. 49].

101

Натомість для здійснення акціонером своїх корпоративних прав

потребується відповідна діяльність того чи іншого органу. Більше того, акціонер

може звертатися до них або вимагати виконання від них певних дій. Тому

науковці зазначають, що ці органи все ж таки слід окремо охарактеризувати як

учасників корпоративних правовідносин [224, с. 271]. Це тягне за собою такі

особливості суб’єктного складу цих правовідносин. По-перше, до їх кола

відносять учасників, які не є суб’єктами цивільного права, внаслідок чого такі

категорії, як суб’єкт (-и) та учасник (-и), не співпадають. По-друге, органи АТ не

можуть називатися особами, оскільки не відповідають критеріям, зазначеним у

ч. 1 ст. 2 ЦК України.

Варто зважити й на те, що органи юридичної особи, які є її складовими, не є

власниками об’єктів, що їй належать, і не відповідають своїм майном за власні дії.

У спорах стосовно речі, що є власністю юридичної особи, вони повністю

підпорядковуються їй. Юридична особа – однорідний суб’єкт власності – постає

як «розширений індивідуум» і у своєму володінні майном відокремлена від інших

суб’єктів (як від тих, які перебувають поза нею, так і від тих, які його складають)

так само, як будь-яка фізична особа.

Про визнання юридичної особи самостійним учасником цивільних

правовідносин, на відміну від її органів, свідчить і система ознак, якими її наділяє

цивільно-правова доктрина.

Юридичною особою є та організація, яка в обороті розглядається як

єдність [92, с. 92] (організаційна єдність). Вказана ознака досить широко

розкривається в юридичній літературі. Зазначено, що така організаційна форма

створює необхідні для відповідного суспільного утворення єдність і порядок у

його діяльності, робить організацією [61, с. 45]. Саме з цього й треба виходити,

характеризуючи АТ як конкретну організацію, маючи на увазі організацію його

органів, його виробничих функцій як підприємства зі складною структурою

виробництва, впорядкування його ланок тощо [435, с. 312] Наприклад, основне

призначення (функція) вищого органу полягає у формуванні волі товариства та

вирішенні основних питань його діяльності. Виконавчий орган, у свою чергу,

102

лише виконує, виражає волю вищого органу шляхом безпосереднього вчинення

юридичних дій від імені АТ.

Правосуб’єктність, а в ній і вся сутність проблеми юридичної особи,

нерозривно пов’язана з питанням про самостійну участь у правовідносинах як

відносинах вольових, що проявляються назовні. Звідси й питання про АТ як

суб’єкта права, про його виступ як єдності, як носія волі в його відносинах з

іншими суб’єктами. Таким чином, в організаційній єдності втілюється ознака

наділення АТ самостійною волею шляхом належної його організації та

управління ним. Організаційна єдність передбачає наявність організаційної

структури, що закріплюється статутом АТ.

Може скластися враження, що кожен орган АТ діє самостійно, незалежно

від інших органів, у межах своїх повноважень. Однак це не так. Усі органи

утворюють систему1, її структурні одиниці підпорядковані єдиній меті,

взаємодіють і впливають один на одного. Звідси, АТ – це не просто сукупність

органів; організація як єдине ціле має інші якості, ніж набір функцій, що

складають її елементи. Наприклад, правове становище виконавчого органу АТ є

досить своєрідним. З одного боку, він, маючи певну самостійність, за загальним

правилом виконує волю інших органів – загальних зборів акціонерів та наглядової

ради, підзвітний їм і організовує виконання їх рішень (ч. 2 ст. 58 Закону України

«Про акціонерні товариства»). З іншого боку, з точки зору всіх третіх осіб лише

генеральний директор (директор) представляє товариство у відносинах з іншими

фізичними та юридичними особами (саме його діями товариство набуває прав та

обов’язків).

На відміну від неправосуб’єктних утворень, АТ виступає в цивільних

відносинах від власного імені, що здійснюється через персоніфікацію правового

становища його акціонерів та індивідуалізацію самого товариства. Цим

підкреслюється різна правова природа прав акціонерів і АТ. Як вказувалося,

конструкція АТ як юридичної особи створена не для впорядкування

1 Система (з грецької systema – ціле, складене з частин, поєднання) – множинність елементів, які перебувають у

відносинах та зв’язках між собою, що утворює певну цілісність, єдність [47].

103

взаємовідносин між членами об’єднання, а для організації більш досконалих форм

представництва стосовно третіх осіб [258, с. 49]. Ті суспільні утворення, що не

виступають у цивільному обороті від власного імені, не можуть визнаватися

суб’єктами права – юридичними особами. Зазначені утворення, маючи у своєму

складі окремих осіб, обумовлюють лише внутрішні взаємовідносини між ними, не

створюючи в обороті самостійного суб’єкта права (наприклад, просте

товариство).

Наявність відокремленого майна передбачає, що майно належить саме цій

(конкретній) організації1. Відповідно, воно не є власністю ні акціонерів, ні будь-

яких інших утворень, у тому числі органів. Напевно, відсутність власного майна

виключає можливість самостійної участі органів товариства в цивільному

(майновому) обороті, а тим самим і визнання суб’єктом цивільних правовідносин.

І навпаки, за допомогою відокремленого майна товариство стає суб’єктом права,

що дозволяє йому виступати в цивільному обороті, та тягне за собою розподіл

відповідальності акціонерів та АТ за своїми зобов’язаннями.

З майновою відокремленістю юридичної особи тісно пов’язана її

самостійна майнова відповідальність. Така характеристика відповідальності АТ

означає лише те, що за своїми зобов’язаннями воно як самостійний суб’єкт права

несе її самостійно (ст. 96 ЦК України). З наведеної норми вихідним положенням є

те, що позов про відшкодування шкоди повинен бути поданий до такої особи, а не

до її акціонерів та/або органів.

Як тільки дії фізичної особи, що є членом органу товариства, виходять за

рамки повноважень органу, який вона представляє, вони вже не можуть

ототожнюватися з діями самого органу і повинні розглядатися виключно як дії

самої фізичної особи. Все, що здійснюється з виходом за межі повноважень

органу АТ, не може характеризуватися як його акти.

Отже, не має бути жодних суперечностей між волею та інтересами

юридичної особи та її органів, оскільки останні не мають ні самостійної волі, ні

1 У доктрині цивільного права висловлені заперечення проти самостійності такої ознаки, а зазначається, що

майнова самостійність не може бути самостійною ознакою юридичної особи через те, що вона – наслідок власної

правосуб’єктності організації [109, с. 76].

104

самостійних інтересів [259, с. 282]. Натомість можливою є суперечність між

волею та інтересами юридичної особи і фізичної особи, яка виконує функції її

органу. Коли такі суперечності виникають, фізична особа має вважатися

самостійним суб’єктом права стосовно юридичної особи поза будь-якими

функціями, які вона виконує, будучи обраною до складу органу юридичної особи.

В цьому випадку саме дії фізичної особи, вчинені за рамками повноважень органу

юридичної особи набувають самостійне значення і такий суб’єкт

протиставляється товариству, а не орган юридичної особи стає самостійним

суб’єктом відносно юридичної особи.

Наведене про ознаки юридичної особи задля з’ясування місця її органу в

корпоративних правовідносинах доводить чимало таких аспектів, які

відвертаються, не враховуються, але обійти їх увагою не вдається. Як справедливо

вказується А. Є. Пилецьким, приватноправова доктрина, де учасниками

економічних відносин є фізичні та юридичні особи, є консервативною і не

позбавленою недоліків. Це не дозволяє об’єктивно визначати весь склад учасників

економічного обороту, всіх суб’єктів підприємницької діяльності, які в ньому

беруть участь, та призводить до штучного ігнорування його суб’єктів, які не

підпадають під категорію осіб, визначених ЦК [338, с. 25–26].

Свого часу О. ф. Гірке зробив цікаву обмовку, яка останнім часом набула

актуальності. Визнаючи юридичну особу самостійним суб’єктом цивільних

відносин, вчений зазначив, що її складові є самою особою, і внаслідок цього

внутрішні життєві відносини, які в індивідуальній особі просто не належать до

юридичної сфери, в союзній особі здатні до юридичного нормування і відносяться

до ступеня юридичних відносин [450, с. 99].

Ця думка знайшла підтримку сучасних дослідників, які вважають, що

специфічними є суб’єкти акціонерних правовідносин, якими (окрім традиційних

фізичних і юридичних осіб) виступають також і такі «особи», у яких їх

загальноправова якість відходить на другий план перед їх спеціальною

правосуб’єктністю (компетенцією), – особи, які виконують корпоративні функції

(органи управління корпорації) [258, с. 53]. У свою чергу, Ю. О. Тарасенко

105

зазначає, що органи юридичної особи вступають (у процесі здійснення своєї

діяльності) в певні фактичні (управлінські, організаційні, технічні) відносини між

собою [228, с. 294].

Вважаємо, що взаємозв’язок між органами АТ (фізичними особами, які

становлять їх склад) не фактичного, а юридичного порядку: він встановлюється і

регулюється об’єктивним правом та виникає за умови настання конкретних

юридичних фактів (створення товариства і утворення його органів). Тому зв’язок

між членами органів АТ є нічим іншим, як правовідношенням.

Як наслідок, виникає запитання: що ж це за внутрішні відносини, що мають

підводитися до ступеня юридичних відносин, і яка в них роль органів АТ та їх

членів? Стосовно останніх варто звернутися до досвіду інших країн. Так, в

англійській доктрині між органами корпорації, система яких структурує

корпорацію як самостійний організм, і людськими органами проведено

паралелі [552, с. 39], а в Німеччині та Франції суб’єктом арбітражного розгляду

може бути орган компанії (менеджер, член наглядової ради чи дирекції, аудитор

тощо) [566].

Ще римські цивілісти вели мову не про особу, а про персону (persona), і

лише з розвитком кодифікації римського приватного права з’явилось поняття

«фізична особа». Іншого розряду осіб як суб’єктів приватного права, поруч з

фізичними особами (тобто з людьми), римська науково-юридична систематика не

знала. Для позначення особливих суб’єктів цивільного права, які не співпадають з

природними особами, римські юристи використовували вираз: «persona vice

fungi», бажаючи цим вказати на функціонування в цивільному житті чогось, що

не має природного людського обличчя, не є persona1 (іноді в латинських

словниках тлумачиться як маска1).

1 Як пояснює О. ф. Гірке, римське розуміння особи належить лише приватному праву і відноситься тільки до

індивіда, який визнано як носія особливої сфери прав; навпаки … жоден союз, у розумінні об’єднаного цілого з

окремих осіб, за джерелами, не є особою; оскільки, однак, союз людей вступає в приватне право, він отримує, в

силу фікції, відсутню в нього особистість як невідворотно необхідну для конструкції особи приватного права,

отже, союзи вступають у приватне право … як штучні індивідуальні суб’єкти поруч з природними

індивідами [450, с. 38].

Р. ф. Ієринг заперечував існування фіктивних осіб: не існує права без суб’єкта, і цим суб’єктом можуть бути

лише дійсні особи, а не фіктивні. Юридична особа, продовжує вчений, як така, що нездатна до користування, не

має інтересів та мети, не може мати і прав. Не юридична особа як така, а окремі члени є справжніми суб’єктами.

106

Проте, якщо особа – це маска, то хто формує її волю (хто стоїть «за нею»).

На думку Ю. К. Толстого, не можна обмежитися характеристикою юридичної

особи як особливого прийому, необхідного для того, щоб для досягнення тієї або

іншої мети пристосувати до відокремленого майнового комплексу сукупність

прав та обов’язків, застосувати щодо нього відповідальність за їх неналежне

здійснення та виконання [471, с. 91]. До цього, на думку вченого, по суті

зводиться і теорія фікції та як і її різновид – теорія цільового майна і зовнішньо

протилежна, але досить близька до них, теорія соціальної реальності. Всі ці теорії

ріднить відмова від установлення живих людей, які напрацьовують і реалізують

волю юридичної особи.

Ні в кого не виникає сумніву, що АТ не може існувати без своїх органів,

оскільки кожен із них виконує певні функції, необхідні для його діяльності, а

відтак, для реалізації корпоративних прав акціонерів. Тому виникає потреба в

узгодженні дій цих осіб (внутрішні відносини2), тобто в існуванні органів і

виступу товариства у відносинах з третіми особами (зовнішні відносини) як

єдиного суб’єкта.

Звідси бачення органу АТ в якості інструменту, за допомогою якого воно

реалізує власну правосуб’єктність, наражається на те, що товариство також можна

визнати інструментом, за допомогою якого реалізуються інтереси його учасників

та досягається мета, поставлена ними3. Крім того, враховуючи ознаку самостійної

Юридична ж особа є нічим іншим, як звернутою назовні формою, в якій знаходяться і завдяки якій є можливими

відносини її до зовнішнього світу; для внутрішніх відносин ця форма не має значення, оскільки тут ми маємо

справу з індивідуальними правами, які кожним окремим членом можуть захищатися шляхом позову [450, с. 83]. 1 За влучним виразом Є. В. Богданова, участь юридичних осіб у цивільному обороті нагадує ляльковий театр, де

глядачам показують ляльок, що управляються артистами [45, с. 110]. 2 Необхідно розрізняти внутрішньокорпоративні та зовнішні корпоративні правовідносини. У перших беруть

участь лише органи юридичної особи, у других – лише суб’єкти цивільного права. Вважається, що можливість

існування правовідносин між органом і суб’єктом цивільного права виключена. Ці суб’єкти знаходяться, якщо

можна так сказати, «в різних площинах» об’єктивного права: органи не є суб’єктами цивільних правовідносин, а

юридичні особи – суб’єктами внутрішніх корпоративних правовідносин: для останніх юридичні особи є лише тим

середовищем, тим місцем, на якому внутрішні корпоративні правовідносини виникають і

розвиваються [103, с. 826–827]. 3 Наприклад, О. ф. Гірке та Ф. К. Савіньї вбачають в юридичній особі дещо природне та доцільне, природне – тому,

що вона є похідною з природного почуття, що ґрунтується на глибинному потягу до особистості, яка проникає до

людської сутності, – доцільне тому, що ним задовольняється потреба юридичної техніки, оскільки завдяки їй стає

можливим дати єдиний вираз юридичним нормам, незважаючи на те, належать права суб’єкту чи ні. На думку

вчених, початкове розуміння особи або юридичного суб’єкта співпадає з поняттям людини; кожна окрема людина і

лише вона є правоздатною. Як проста фікція, юридична особа не може мати волі та свідомості, і, як наслідок, є

недієздатною; цей недолік дієздатності заповнюється представництвом [450, с. 30, 67–68].

107

майнової відповідальності, АТ може визнаватися інструментом, за допомогою

якого його акціонери (засновники) обмежують власну майну відповідальність

перед третіми особами, фактично управляючи ним. Отже, забагато інструментів в

одній правовій конструкції.

Доктрина цивільного права виходить з того, що саме члени органів

товариства в межах їх повноважень формують його інтерес і волю. Сформоване

членами товариства волевиявлення вищого органу породжує модус поведінки,

обов’язковий для виконавчого органу корпоративної юридичної особи і для самих

учасників корпорації [106, с. 134–135; 482, с. 193]. Отже, акціонери,

встановлюючи у статуті АТ повноваження членів органів, по суті, делегують їм

частину своєї влади над товариством, залишаючи за собою лише суб’єктивні

корпоративні права.

Фізичні особи, які становлять органи юридичної особи, у внутрішніх,

корпоративних відносинах є самостійними суб’єктами, що проявляють власну

волю [217, с. 375]. Тому лише вони мають здатність до психічної діяльності, до

формування волі та волевиявлення. Сама по собі юридична особа до цього не

здатна [45, с. 109]. Незважаючи на те, що юридична особа може від свого імені

набувати та здійснювати права, насправді своїми власними діями вона набути

нічого не може. Для цього необхідною є участь фізичної особи з її

правосуб’єктністю. Отже, за фіктивно існуючою юридичною особою завжди має

стояти фізична особа: правосуб’єктність юридичної особи – фікція (legal fiction)1 –

об’єднання осіб, штучно наділене правосуб’єктністю з метою обмеження

відповідальності його учасників (вкладами в спільне майно), тобто певним

привілеєм, отриманим ними від держави [557, с. 31].

Проводячи аналогію між державою та юридичною особою, О. Б. Бабаєв

зазначає, що обидва ці суб’єкти не можуть бути визнані носіями самостійної волі

та інтересів [103, с. 818–819]. Інтереси держави, продовжує вчений, є похідними

від інтересів суспільства: так само як і юридична особа, держава не може

1 Наприклад, в Англії акт реєстрації юридичної особи породжує правову фікцію, що вона створена з дотриманням

законодавства. Навіть якщо на стадії створення товариства були допущені порушення, у подальшому вони не

беруться до уваги, і питання про існування товариства не ставиться під сумнів [549, с. 113; 568, с. 34].

108

виступати в обороті сама по собі – вона діє через органи (більш точно – через

фізичних осіб, які є їх членами). Воля АТ, на думку Б. Б. Ебзєєва, формується

безпосередньо в кожному із органів товариства, але лише стосовно кола питань,

що віднесені до компетенції цих органів [135, с. 95]. Від того, як самі акціонери

визначили повноваження своїх органів та процедуру їх роботи, як вони

встановили регламент роботи загальних зборів акціонерів, яким чином окреслили

коло інформації, що підлягає наданню акціонерам тощо, залежать і конкретні

правовідносини між акціонером та органами товариства [427, с. 26–27].

На перший погляд може здатися, що питання про волеутворення та

волевиявлення АТ є простим, оскільки волеутворюючим органом мають

визнаватися загальні збори акціонерів. Проте це питання має складнощі в

товариствах, в яких акціонери «розпорошені» та жодним чином не впливають на

стан справ або не можуть вплинути взагалі. Всі справи ведуть ті, в чиїх руках

контрольний пакет акцій, а тому – ті, хто входить до складу наглядової ради або

виконавчого органу (навіть не набувши статусу акціонерів). Це складає сутність

правовідносини з корпоративного управління1.

Корпоративне управління Законом України «Про фінансові послуги та

державне регулювання ринків фінансових послуг» [366] та Принципами

корпоративного управління, затвердженими Рішенням НКЦПФР від 22 липня

2014 р. № 955 [358] розуміється як система відносин між учасниками товариства,

його органами … для забезпечення ефективної діяльності товариства, рівноваги

впливу та балансу інтересів учасників корпоративних правовідносин.

Корпоративне управління містить комплекс відносин між виконавчим органом

товариства, його наглядовою радою та акціонерами.

1 Саме поняття «корпоративне управління» (corporate governance) виникло у другій половині ХІХ ст. [555, с. 301].

В юридичній літературі висловлено підхід, за яким зміст корпоративних прав найбільш повно характеризує

концепція «управлінського правовідношення». Її сутність полягає в тому, що в будь-яких юридичних особах,

незалежно від їх відношення до майна, що перебуває у їх власності, господарському віданні або оперативному

управлінні, провідне значення в оцінці змісту корпоративного правовідношення має віддаватися не відносинам

власності, а управлінським відносинам, основу яких складає феномен приватноправової влади корпоративного

змісту [139, с. 14]. Звідси, управління можна визначити як результат інтелектуальної діяльності людей, їх

свідомості і волі. Це цілеспрямована дія суб’єкта, що управляє, на об’єкт з метою переведення його в бажаний

стан. Воно виникає так і тоді, де існує потреба в застосуванні певного виду зусиль для ведення якої-небудь справи

з метою досягнення визначених соціально значущих результатів [300, с. 11].

109

З огляду на поняття корпоративного управління як комплексу заходів щодо

організації та налагодження діяльності органів товариства, в них беруть участь,

насамперед, його учасники як безпосередньо, так і через створювані ними органи.

Отже, вони мають свої повноваження1 і здійснюють відповідну діяльність.

В. М. Кравчук вказує, що органи юридичних осіб не мають цивільної

правосуб’єктності, але закон надає їм певні права і передбачає певні обов’язки у

сфері корпоративного управління. Назовні дії таких органів вважаються діями

самої цієї юридичної особи, але у внутрішніх правовідносинах кожен орган має

свій правовий статус [233, с. 13].

Проблематика органів юридичної особи є настільки складною, що

потребувало роз’яснення з боку Конституційного Суду України [394].

Наведене вище переконує в тому, що суб’єктний склад корпоративних

правовідносин має певні особливості. По-перше, в них беруть участь не лише

суб’єкти цивільного права, хоча подібне можна спостерігати і на прикладі участі в

цивільних відносинах таких суб’єктів публічного права, як держава Україна, АРК,

територіальні громади, іноземні держави (ч. 2 ст. 2 ЦК України). По-друге, між

товариством та його органами не існує цивільних відносин представництва, це

відносини внутрішні, корпоративні [131, с. 498; 233, с. 104], що істотно

відрізняються від правових зв’язків, передбачених гл. 17 ЦК України.

Ще О. ф. Гірке вказував, що між корпорацією та її членами існують

відносини троякого роду: 1) позакорпоративні; 2) відносини корпоративно-

особистісного права; 3) суто корпоративні відносини. Останні, із зовнішньої

сторони, є складовими частинами корпоративної юридичної сфери, з

внутрішньої – входять до сфери панування корпоративної влади і, як наслідок,

1 Отже, конфлікт між членами органів управління є можливим внаслідок колізії їх повноважень (компетенції) і

полягає в тому, що останні мають однакові повноваження з приводу одних і тих самих питань (наприклад,

правління і наглядова рада АТ). Цьому сприяє насамперед те, що поділ повноважень між кількома органами, якщо

це не випливає із закону, здійснюється самою юридичною особою у локальних актах. Виходить, що паралельно

приймається декілька рішень, які можуть суперечити одне одному, що, у свою чергу, створюватиме проблеми у

діяльності товариства, оскільки вказані органи визнаються законодавцем виразниками її волі. У зв’язку з

наведеним варто погодитись з думкою М. В. Ус, яка вказує на те, що у випадку колізії повноважень доводиться

говорити, насамперед, не про неможливість здійснення однією посадової особою (органом управління) своїх

повноважень через здійснення відповідних повноважень іншим управлінським суб’єктом, а про проблеми у

формуванні і вираженні волі юридичної особи, що у кінцевому підсумку може призводити до корпоративних

конфліктів [477, с. 96].

110

підлягають розпорядженню союзної особи, що не заважає їм бути дійсно

юридичними відносинами [450, с. 106].

Отже, принципи побудови відносин між органами АТ полягають у тому,

що: 1) в них беруть участь специфічні суб’єкти, тобто фізичні особи, які є

членами таких органів; 2) такі особи є носіями певних повноважень;

3) у результаті прийняття рішення вищим органом (у межах його повноважень), у

осіб, які входять до підконтрольного органу, виникає пов’язаність прийнятим

рішенням або обов’язок зробити необхідні дії для реалізації рішення; 4) саме

існування правовідношення між органами жодним чином не залежить від

конкретних фізичних осіб, які входять до його складу.

Корпоративні правовідносини, які виникають між товариством як

юридичною особою, її учасниками (членами) і третіми особами (органами),

розглядаються як самостійний вид цивільних правовідносин, що мають яскраво

виражений організаційно-майновий характер [216, с. 244].

Внутрішні ж відносини в АТ, які за своєю природою є організаційними, не

можна відривати від суто майнових, в які вступає товариство через членів своїх

органів з третіми особами. Тому не можна визначати, що такі відносини не є

цивільно-правовими, бо одразу постає питання: а якими вони тоді є? Публічними

їх визнати не можна, адже вони ґрунтуються на реалізації приватного інтересу та

відсутності влади і підпорядкування одних осіб іншим1. Проте й серед приватних

правовідносин виникає потреба у з’ясуванні їх правової природи, оскільки вони

іноді тлумачаться як корпоративні (цивільні), а іноді – як трудові.

Якщо ні в кого не викликає сумніву той факт, що правовою основою

виникнення повноважень члену органу є факт його обрання або призначення у

встановленому порядку, то специфіку в дослідженні правової природи таких

1 Внутрішні корпоративні відносини не завжди є повноваженнями вищого органу прийняти рішення, в силу якого

виникає обов’язок вчиняти дії для інших органів для виконання волі АТ. Наприклад, до компетенції загальних

зборів акціонерів (наглядової ради) належить право схвалювати можливість укладення значного правочину або

правочину, у вчиненні якого є заінтересованість. У цьому випадку воля товариства визначається волею фізичної

особи – генерального директора, а також волею колегіального виконавчого органу. Прийняття рішення про

схвалення таких правочинів не створює обов’язок для виконавчого органу їх укласти, воно лише вказує на

готовність АТ взяти участь у відповідних правовідносинах. У нашому прикладі, право схвалення правочину

належить не суб’єкту цивільних правовідносин (не товариству, не акціонеру, не окремому члену органу), а органу

АТ, і наслідки його здійснення відображаються на іншому органі.

111

відносин вносить факт виконання кожним з членів органів функції, покладеної на

них нормами законодавства та внутрішніх корпоративних актів.

У більшості випадків наука та судова практика вважають відносини між

юридичною особою та її органами (їх членами) трудовими, що є сумнівним,

оскільки закон надає можливість передати повноваження виконавчого органу АТ

за договором комерційній організації або індивідуальному підприємцю

(управляючому). Проте таке твердження ставить більше питань, аніж дає

відповідей. Зокрема:

а) в якому порядку слід вирішувати конфлікти, що часто мають місце на

практиці між самими органами юридичної особи (наприклад, загальними зборами

і наглядовою радою АТ), які, будучи частиною юридичної особи, не визнаються

самостійними суб’єктами права;

б) хто є належним відповідачем у випадку подачі юридичною особою

позову про визнання недійсним рішення її органу (наприклад, наглядової ради),

оскільки з позицій законодавства позивач і відповідач у цьому разі співпадають.

Як стверджує Г. В. Цепов, багато з цих суперечностей усуваються, якщо

визнати, що між юридичною особою та суб’єктами, які здійснюють функції її

органів, виникають цивільно-правові корпоративні відносини [497, с. 90–94].

Однак, у правовій науці точки зору фахівців розділилися. Більшість вчених

вважають, що між товариством та акціонерами, які є членами вищого органу та

наглядової ради мають місце корпоративні правовідносини [233, с. 349;

259, с. 288; 497, с. 90–94], а між товариством і членами виконавчого органу –

трудові [233, с. 350; 264, с. 107]. Однак, на противагу зазначеному, висловлено

позицію, за якою всі відносини між юридичною особою і суб’єктами, які

виконують функції її органів, є цивільно-правовими та регулюються і нормами

трудового права, і нормами цивільного та господарського права [227, с. 101;

504, с. 21; 524, с. 10].

Позиції першої групи вчених щодо відносин між товариством та

акціонерами, які є членами вищого органу та наглядової ради, ґрунтуються на

тому, що:

112

1) акціонери як члени вищого органу та члени наглядової ради однозначно

не є працівниками товариства, оскільки з ними не укладається трудовий договір,

вони не підкоряються власнику і особливо уповноваженому ним органу

(роботодавцеві) – правлінню, а навпаки, правління підзвітне їм (ч. 2 ст. 58 Закону

України «Про акціонерні товариства»);

2) порядок їх роботи не регулюється правилами внутрішнього трудового

розпорядку, отже вказані особи не виконують трудову функцію;

3) відсутні підстави для виплати їм заробітної плати за виконання

покладених на таких осіб корпоративних обов’язків. Разом з тим АТ має право

відшкодовувати витрати, пов’язані з виконанням цих обов’язків, забезпеченням

діяльності цих осіб у цілому та встановлювати за їх виконання винагороду, яка не

може бути прирівняна до оплати праці;

4) беручи участь у роботі загальних зборів або обираючись до складу

наглядової ради, акціонер реалізує не право на працю, а право на управління

товариством.

Найголовнішою проблемою з’ясування правової природи відносин між

товариством і членами вищого органу та наглядової ради є питання про функції,

що виконуються такими особами. Якщо вони здійснюють трудову функцію –

відносини є трудовими, якщо її не виконують – вони корпоративні. Відповідно до

ч. 1 ст. 51 Закону України «Про акціонерні товариства» наглядова рада АТ є

органом, що здійснює захист прав акціонерів товариства, і в межах компетенції,

визначеної статутом та вказаним Законом, контролює та регулює діяльність

виконавчого органу.

З наведеного стає зрозумілим, що жодних трудових відносин між

наглядовою радою (її членами) та АТ не виникає. Мають місце внутрішні

корпоративні правовідносини, що підтверджується положеннями Закону України

«Про акціонерні товариства», а саме: 1) ч. 3 ст. 51 (порядок роботи членів

наглядової ради визначається цим Законом, а також цивільно-правовим чи

трудовим договором); 2) ч. 3 ст. 53 (акціонер ПрАТ має право в будь-який час

113

відкликати свого представника) та 3) ч. 1 ст. 55 (засідання наглядової ради

проводяться в міру необхідності, але не рідше одного разу на квартал).

Отже, відносини між членами загальних зборів акціонерів і наглядової ради,

з однієї сторони, та АТ, – з іншої, є різновидом корпоративних відносин. Наше

бачення ґрунтується на тому, що участь акціонера в роботі цих органів є однією з

форм реалізації права на управління, що входить до змісту правоздатності

акціонера. Вказане право є цивільним суб’єктивним правом по розпорядженню

від імені товариства його майновими та особистими немайновими правами, а

також по створенню для товариства від його імені цивільно-правових обов’язків.

Тобто, можна стверджувати, що в такому ракурсі варто вести мову не про

«класичні» цивільні, тим більше не трудові, а корпоративні правовідносини.

Аргументи другої групи вчених щодо існування між товариством і членами

виконавчого органу трудових відносин ґрунтуються на тому, що:

1) члени правління виконують свої функції на засадах трудового договору

(контракту);

2) роботодавцем є юридична особа, а працівником – керівник і члени

виконавчого органу, кожен окремо;

3) відносини, що виникають між одноосібним виконавчим органом (або

кожним із членів колегіального виконавчого органу) та товариством,

регулюються і нормами трудового права, і нормами цивільного та господарського

права.

Підтвердженням виконання членами виконавчого органу АТ трудової

функції є положення ч. 2 ст. 63 Закону України «Про акціонерні товариства», в

якій зазначено, що посадові особи органів АТ несуть відповідальність перед

товариством за збитки, завдані товариству своїми діями (бездіяльністю), згідно із

законом. Отже, сама вказівка законодавця на статус осіб (посадові особи) є

аргументацією щодо існування між ними та товариством трудових відносин.

Однак ці відносини є специфічними, вони «ускладнюються» корпоративними

нормами, які діють паралельно з трудовим законодавством [233, с. 350;

114

282, с. 120]. Отже, не можна їх розглядати виключно в контексті регулювання

трудового законодавства та вважати їх суто трудовими.

Наша позиція підтверджується положеннями п. 3.2. Рішення

Конституційного Суду України у Справі № 1-2/2010, в якому звертається увага на

те, що усунення членів виконавчого органу товариства від виконання обов’язків

(ч. 3 ст. 99 ЦК України або відсторонення голови виконавчого органу товариства

від виконання повноважень (абз. 1 ч. 2 ст. 61 Закону України «Про акціонерні

товариства») за своєю правовою природою, предметом регулювання

правовідносин і правовими наслідками відрізняється від відсторонення

працівника від роботи на підставі ст. 46 Кодексу законів про працю України

(далі – КЗпП України) [213]. Саме тому можливість уповноваженого органу

товариства усунути члена виконавчого органу від виконання ним обов’язків

міститься не в приписах КЗпП України, а у ст. 99 ЦК України, тобто не є

предметом регулювання нормами трудового права.

Ще одним доказом існування корпоративних правовідносин між фізичними

особами – членами органів АТ є механізм застосування до них відповідальності.

Корпоративний характер відносин, що складаються всередині товариства,

обумовлює можливість притягнення осіб, які здійснюють функції його органів, до

відповідальності перед самим товариством і його акціонерами.

Попри те, що в юридичній доктрині панує думка, за якою суб’єктом

цивільно-правової відповідальності може бути лише той, хто є суб’єктом

цивільного права [185, с. 34], пропонується, що право на звернення до суду про

визнання недійсним рішення наглядової ради сприятиме відновленню порушених

прав не тільки акціонерів, але й товариства [261, с. 253].

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 1 грудня 2004 р. № 18-

рп/2004 [393] встановив, що акціонер може захищати свої права та охоронювані

законом інтереси шляхом звернення до суду у разі їх порушення, оспорювання чи

невизнання самим АТ, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами

цього товариства. Тобто фактично Конституційним Судом України визнано

можливість порушення прав та охоронюваних законом інтересів акціонерів і

115

самими органами товариства (в особі їх членів). Про подібне зазначалося й

раніше [427, с. 27].

Фіктивність конструкції юридичної особи та самостійний характер

правосуб’єктності особи, яка виконує обов’язки її органу, доводяться також тим,

що ця особа може бути притягнута до солідарної відповідальності за боргами

юридичної особи (ч. 4 ст. 92 ЦК України). Вказівка на те, що члени органу

юридичної особи, які порушують свої обов’язки щодо представництва, несуть

солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі, свідчить про

те, що законодавець немовби підстраховує відповідальність товариства

солідарною відповідальністю особи, яка виконує функції її органу. Така

відповідальність має цивільно-правовий характер і настає в силу прямої вказівки

закону, незалежно від домовленості сторін (товариства і його органів (їх членів)).

Посадові особи АТ несуть відповідальність перед самим товариством у

рамках правовідносин, що склалися між ними. У такому разі особа, яка займає

певну посаду, виступає вже не як управомочена особа вказаного органу, а діє як

самостійний суб’єкт цивільного права. Отже, члени органів АТ захищені від

особистої відповідальності допоки їх дії не є деліктом або не має місця конфлікт

особистих і корпоративних інтересів, під час чого вчинені дії або поведінка

пояснюються їх власними інтересами.

На підставі викладеного вважаємо, що члени органів АТ є суб’єктами

корпоративного управління. Як такі вони своїми діями (бездіяльністю) набувають

цивільних прав та обов’язків для самого товариства, але виступають окремими від

товариства суб’єктами права в охоронних правовідносинах, що складаються за

наявності корпоративного конфлікту та притягнення їх до відповідальності.

Як наслідок, закон є непослідовним у визначенні статусу органів юридичної

особи. Незважаючи на те, що такі органи не вважаються самостійним суб’єктом

цивільного права, в окремих випадках саме на них може бути покладено

цивільно-правову відповідальність. На нашу думку, причиною такого феномену є

можливість виникнення конфлікту інтересів осіб, які виконують обов’язки

116

одноосібного виконавчого органу (є членами колегіального виконавчого органу)

або наглядової ради, та інтересів самого товариства або його окремих акціонерів.

Своєрідність корпоративного конфлікту полягає в тому, що стороною, яка

здійснює вплив на порушника, є сама особа, чиї права порушуються, і що дії цієї

особи хоча й гарантуються державним примусом, але сама вона, звісно, власних

повноважень не має і мати не може. Потерпіла особа в такому юридичному

відношенні прагне лише того, щоб її право було відновленим, а порушник має

обов’язок відновити порушене суб’єктивне право (або майновий стан) [518, с. 61].

Таким чином, в управомоченої сторони охоронного правовідношення

виникає лише одне суб’єктивне право – право на захист (уже порушеного права

та/або інтересу, у випадку коли право ще не порушене, а особа залишається

заінтересованою в його здійсненні), а правове становище зобов’язаної сторони

характеризується наявністю в неї одного суб’єктивного обов’язку – або відновити

порушене право, або утриматися від подальшого вчинення дій, що створюють

загрозу порушення права, або припинити дію, що створює загрозу порушення

права. Відповідні правовідносини завжди пов’язують між собою одну або

декілька конкретних, точно визначених осіб. Активним суб’єктом (потерпілим)

охоронного правовідношення, як правило, є та особа, чия майнова або немайнова

сфера піддалась негативному впливу. Пасивним суб’єктом (правопорушником) –

носієм юридичного обов’язку – є особа, дії якої є причиною або умовою завдання

шкоди в чужій приватноправовій сфері.

Проте, чи має особливості суб’єктний склад правовідносин із розв’язання

корпоративного конфлікту, та й взагалі – хто є його суб’єктами (сторонами)?

Законодавство не містить чіткої вказівки щодо цього. Лише проектом

Закону України «Про медіацію» зроблено спробу закріпити розширене коло

суб’єктного складу будь-якої конфліктної ситуації. Зокрема, сторонами конфлікту

(спору) пропонується визнавати фізичних та/або юридичних осіб, органи

державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, які

займають відмінні позиції щодо реалізації належних їм прав і обов’язків та

шукають шляхи усунення конфлікту (ст. 2). На наш погляд, запропонований

117

проект містить надто широке коло суб’єктів, що може негативно відобразитися в

процесі правозастосування у сфері охоронних корпоративних правовідносин.

Враховуючи похідний характер охоронних корпоративних правовідносин

від регулятивних, вважаємо, що суб’єктами (сторонами) корпоративного

конфлікту варто визнавати сторін корпоративних правовідносин.

Оскільки охоронні норми розраховані на регулювання групи суспільних

відносин, які виникають у результаті правопорушення, спору тощо, тим самим

визначаються й адресати такої норми, тобто учасники відповідних охоронних

правовідносин. Ними можуть бути, перш за все, особи, чиї права та/або інтереси

порушені (створено загрозу порушення) – акціонери, а також особи, які

зобов’язані відповідати за свої протиправні дії (бездіяльність): у розумінні

цивільного законодавства – АТ, у контексті корпоративного управління – і АТ, і

члени його органів.

Для того щоб особа була визнана суб’єктом будь-якого правовідношення, у

тому числі охоронного, вона повинна мати правосуб’єктність. Традиційним для

цивільного права є поділ останньої на правоздатність і дієздатність. Однак в

юридичній науці існує думка про те, що правосуб’єктність складається з трьох

елементів: правоздатності, дієздатності та деліктоздатності [198, с. 92; 424, с. 72].

Вважаємо, що деліктоздатності варто надавати окреме, самостійне місце у

структурі цивільної правосуб’єктності. Це обумовлено тим, що деліктоздатність

пов’язана з неправомірними діями особи, які тягнуть за собою виникнення

охоронного правовідношення. Отже, правосуб’єктність учасників корпоративного

конфлікту характеризує потенційну та реальну можливість особи брати участь у

охоронному правовідношенні, що складається внаслідок конфлікту, самостійно та

свідомо реалізовувати свій корпоративний інтерес та здійснювати суб’єктивні

корпоративні права або нести самостійну відповідальність за вчинені протиправні

дії.

У цивілістиці переважає думка, що воля АТ та воля фізичних осіб – її

акціонерів, – це волі різних суб’єктів, оскільки іноді мають місце випадки, коли

воля окремих з них (наприклад, які голосували на загальних зборах проти, але

118

рішення було прийняте) не враховується (залишається в меншості). Водночас

своєрідність АТ полягає в тому, що саме акціонери на загальних зборах формують

його волю, приймаючи відповідні рішення (внутрішні правовідносини). Також

відзначалося, що призначенням товариства як суб’єкта зовнішніх правовідносин є

здійснення прав та інтересів його учасниками [61, с. 82–83; 440, с. 29–83;

450, с. 83–88]. З цього слідує не лише те, що АТ часто позиціонується як прийом

юридичної техніки, а й те, що завдяки цьому досягається мета спрощення

взаємовідносин між його акціонерами. Адже останні в конструкції корпоративних

відносин безпосередньо між собою до правовідносин не вступають, а їх

споріднює лише належність до одного АТ.

Прийняття акціонерами рішень на загальних зборах також не приводить до

тверджень про наявність правовідносин між ними. Декілька однорідних інтересів

розглядаються як один, сплав волевиявлень – як загальна воля, група людей – як

єдиний суб’єкт. Діяльність товариства є діяльністю його акціонерів або їх

представників; воля товариства є волею акціонерів та членів його органів

(фізичних осіб). Юридичні особи – об’єднання колективних інтересів, що

вважаються законом суб’єктами прав та обов’язків [218, с. 209].

Дещо інша ситуація складається з аналізу правового становища інших

органів АТ – наглядової ради та виконавчого органу. Маючи компетенцію,

завдяки якій діяльність цих органів пов’язана з повсякденною діяльністю АТ, їх

члени фактично формують його волю своєю волею. Тим самим воля інших

акціонерів не враховується, а воля тих акціонерів, що обрані до складу наглядової

ради, або навіть не акціонерів, а менеджерів, що входять до складу виконавчого

органу, дорівнює волі АТ.

Таке співвідношення залежності воль різних осіб у корпоративних

правовідносинах, обумовлене їх різними інтересами, а іноді й зловживанням та

протиправними намірами, доводить, що конфліктні ситуації складаються не

стільки між акціонером та АТ, скільки між акціонерами або акціонерами та

членами органів АТ.

119

Тому учасником корпоративного конфлікту необхідно вважати ту особу,

групу або організацію, які перебувають у безпосередньому протистоянні.

Вважаємо, що суб’єктами корпоративного конфлікту можуть вважатися ті

учасники корпоративних правовідносин, які мають необхідний для участі у цих

правовідносинах правовий статус (обсяг правосуб’єктності насамперед), є

юридично пов’язаними одне з одним суб’єктивними корпоративними правами та

обов’язками з приводу певного об’єкта і можуть, у зв’язку з цим, бути визначені

як уповноважена та зобов’язана особи.

Учасниками корпоративного конфлікту запропоновано визнавати

акціонерів, менеджмент або саме АТ як юридичну особу [121, с. 76; 225, с. 11;

226, с. 68]. Розвиваючи наведену позицію, окремі фахівці зазначають, що

учасниками корпоративного конфлікту можуть бути як «внутрішні» учасники

корпоративних правовідносин (акціонери, провідні менеджери), а також в певних

ситуаціях і члени трудового колективу, які не володіють акціями і не входять до

колегіальних органів управління та контролю компанії, так і «зовнішні» учасники

корпоративної сфери у широкому розумінні [72, с. 248; 320, с. 10].

Вважаємо, що не всі спірні моменти між вказаними учасниками можуть

бути віднесені до корпоративних конфліктів. Для того щоб конфлікт визнавався

корпоративним, спір і його мотивація мають бути пов’язані з корпоративними

відносинами сторін, а об’єктом конфлікту мають бути порушені (невизнані або

оспорювані) суб’єктивні корпоративні права та/або корпоративні інтереси

учасників регулятивного корпоративного правового зв’язку. Помилковість у

судженнях вказаних вчених полягає в тому, що, за наведеного ними суб’єктного

складу, не можна вести мову про корпоративний конфлікт, оскільки

правовідносини між сторонами конфлікту виходять за рамки корпоративного

зв’язку, тобто це може бути будь-який конфлікт, але не корпоративний. Тим не

менш можливо вважати й сторонніх осіб втягнутими у конфлікт, але їх залучення

задля можливості здійснення дій в порушення прав акціонерів або АТ

здійснюється учасниками корпоративних правовідносин. Останні й будуть

вважатися учасниками конфлікту, і саме їм мають адресуватися вимоги, вони

120

будуть виступати сторонами охоронних правовідносин та притягуватися до

відповідальності за наявності умов для цього.

Зазначається й на таких суб’єктів корпоративного конфлікту, як АТ, осіб,

які ним управляють, акціонерів [5, с. 63; 121, с. 77–79]; колективних і

індивідуальних суб’єктів, які реалізують приватну правосуб’єктність [231, с. 141].

При цьому ключова роль у корпоративних конфліктах належить акціонерам і

товариству в особі його посадових осіб.

Таким чином, слід визнати, що учасниками (сторонами) корпоративного

конфлікту в АТ є саме товариство, члени його органів та акціонери. Наша позиція

ґрунтується на тому, що:

1) товариство є «зв’язуючою ланкою», «віссю», навколо якої поєднуються

його акціонери та в якому створюються органи, які формують і виявляють волю

самого товариства. АТ може бути визнано і порушником, і потерпілою особою в

корпоративному конфлікті;

2) акціонери мають корпоративні права та корпоративні інтереси, але

беручи участь у роботі загальних зборів переслідують, як правило, власний

інтерес, який може конфронтувати з інтересами інших акціонерів та АТ, що

спричиняє корпоративний конфлікт;

3) члени органів АТ, які мають діяти в інтересах АТ та його акціонерів,

мають і власні інтереси, досягнення яких може порушувати та/або створювати

загрозу порушення (невизнання, оспорювання) суб’єктивних корпоративних прав

та/або корпоративних інтересів акціонерів або загально-корпоративного інтересу

самого АТ.

3.3. Зміст охоронних правовідносин, що складаються при

корпоративному конфлікті

Нормальна динаміка корпоративних правовідносин передбачає

відповідність реальної поведінки їх учасників ідеальній моделі, втіленій у

правовій нормі, відхід від якої може викликати для них несприятливі наслідки, що

121

може виявитися у порушенні (оспорюванні, невизнанні) або створенні загрози

порушення належних їм суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних

інтересів.

Загальне вчення про правовідношення поширюється й на охоронне

корпоративне правовідношення як наслідок корпоративного конфлікту, з чого

похідним є те, що його юридичний зміст1 складають суб’єктивне корпоративне

право і юридичний обов’язок2.

Нерозривність, діалектична єдність порядку здійснення суб’єктивних

корпоративних прав і виконання корпоративних обов’язків характеризує їх як

парні юридичні категорії, оскільки загальновідомо, що права та обов’язки не

можуть існувати поза правовідношенням, так само, як неможливі й беззмістовні

правовідносини (без прав та обов’язків). Тобто будь-які корпоративні права та

обов’язки існують лише в рамках корпоративних правовідносин.

Взаємозв’язок суб’єктивних корпоративних прав і обов’язків, що входять до

змісту корпоративних правовідносин, проявляється в тому, що за загальним

правилом їх виникнення (зміна та припинення) обумовлюється спільними для них

юридичними фактами (наприклад, завдання шкоди акціонеру товариством або

навпаки – викликає одночасне виникнення як прав, так і обов’язків сторін

охоронного правовідношення). Оскільки охоронні правовідносини як наслідок

корпоративного конфлікту за своєю природою є зобов’язальними, відповідно його

зміст складає право вимоги і необхідність відповідної поведінки3. Тобто, цьому

1 С. С. Алєксєєв вважає, що в правовідношенні може бути виділений матеріальний і юридичний зміст. На його

думку, юридичний зміст правовідношення – це суб’єктивні права і обов’язки; матеріальний зміст

правовідношення – це фактична поведінка, яку управомочена особа не може, а зобов’язана повинна

вчинити [13, с. 112]. У свою чергу О. О. Красавчиков виділяв соціальний і юридичний зміст цивільного

правовідношення. При цьому соціальне правовідношення – це те суспільне правовідношення, юридичною формою

якого є відповідний цивільно-правовий зв’язок суб’єктів. Натомість юридичним правовідношенням є ті цивільні

права і обов’язки, з яких складається відповідний правовий зв’язок [424, с. 72–73]. 2 В. А. Бєлов, віддаючи пріоритет у вивченні юридичного обов’язку перед суб’єктивним правом, вважає

неможливим з’ясування іманентних якостей суб’єктивного права, не вивчивши попередньо юридичного обов’язку.

З позицій вчень цивіліста обов’язок – це правова форма процесуальної сторони суспільних відносин, тобто

відповідь на запитання про те, як необхідно вчиняти дії, що охоплюються змістом суб’єктивного права, для

задоволення законного інтересу управомоченої особи. У той час як теорія суб’єктивних прав, зазначає вчений,

акцентує увагу на їх статичному змісті та структурі, теорія обов’язків – це вчення, перш за все, про їх

виконання [35, с. 412, 417]. 3 О. С. Йоффе вважав, що юридичний зміст зобов’язання складають правомочності і обов’язки його суб’єктів.

Зокрема правомочність втілюється в форму права вимоги, а обов’язок – в форму необхідності. У свою чергу

матеріальний зміст зобов’язання складає майно, матеріальні блага [184, с. 14].

122

праву кореспондує суб’єктивний обов’язок, якого не існувало у регулятивних

корпоративних правовідносинах, що існували до корпоративного конфлікту.

Такий обов’язок покликаний відновити можливість здійснення корпоративного

права або припинити дії, що створюють загрозу його здійсненню чи реалізації

покладеного в його основу інтересу.

Таким чином, для корпоративного конфлікту характерною є проста

структура зв’язку права та обов’язку. Акціонер, який вважає реальною загрозу

порушенню свого права, набуває додаткових прав вимоги, а якщо його права

порушуються, він наділяється правом на захист. Він може також вимагати від

інших учасників корпоративних правовідносин утриматися від подальшого

вчинення дій, що створюють загрозу порушення регулятивного суб’єктивного

корпоративного права та/або корпоративного інтересу або припинити такі дії.

Відповідно, у порушника, у тому числі потенційного, існує обов’язок або:

1) відновити порушене (невизнане, оспорюване) регулятивне суб’єктивне

корпоративне право та/або вчинити дії на задоволення інтересу, покладеного в

основу цього права; 2) утриматися від подальшого вчинення дій, що створюють

загрозу порушення регулятивного суб’єктивного корпоративного права та/або

корпоративного інтересу; 3) припинити дії, що створюють загрозу порушення

регулятивного суб’єктивного корпоративного права та/або корпоративного

інтересу).

Виникнувши у результаті порушення (невизнання, оспорювання) чи

створення загрози порушення регулятивного суб’єктивного корпоративного права

та/або корпоративного інтересу, відповідне нове суб’єктивне право і новий

суб’єктивний обов’язок складають зміст самостійного охоронного

правовідношення, спрямованого на охорону або захист регулятивного

суб’єктивного корпоративного права та/або корпоративного інтересу від

порушення (створення загрози порушення) або усунення перешкод у їх

здійсненні. Воно не є правом на примус, але може здійснюватися, у тому числі й у

примусовому порядку.

123

Тобто акціонер, чиї права та/або інтереси були порушені, не наділений

можливістю примушувати іншого учасника корпоративних правовідносин, але

має право вимагати усунення порушення його корпоративного права та/або

корпоративного інтересу. Це відбувається шляхом здійснення дій: а) акціонером;

б) особою, яка порушила або створила загрозу порушення суб’єктивного

корпоративного права та/або корпоративного інтересу акціонера (добровільне

здійснення); в) управомоченим органом державної влади (примусове здійснення).

Законодавець у рамках охоронних корпоративних правовідносин надає

управомоченій особі право обрати один із варіантів своєї поведінки. Маються на

увазі випадки, коли регулятивне суб’єктивне корпоративне право та/або

корпоративний інтерес акціонера порушені (невизнані, оспорені) або існує загроза

їх порушення.

У зв’язку з цим з метою недопущення порушення суб’єктивних

корпоративних прав та/або корпоративних інтересів учасники корпоративних

правовідносин наділяються правом вимагати утриматися від подальшого

вчинення дій, що створюють загрозу порушення прав та/або інтересів або

припинити дії, що створюють загрозу порушення прав та/або інтересів.

У разі ж порушення корпоративних прав акціонери мають право на їх

захист, яким є юридично закріплена можливість акціонера та/або АТ

використовувати заходи правоохоронного характеру для припинення дій, які

порушують їх права та/або інтереси. Зміст цього права визначається комплексом

норм матеріального і процесуального характеру, які встановлюють: власне зміст

правоохоронного заходу; підстави його застосування; коло суб’єктів,

управомочених на його застосування; процесуальний і процедурний порядок його

застосування; матеріально-правові та процесуальні права суб’єктів, щодо яких

застосовується даний захід.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого

цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто

останні три складові є й підставами для захисту акціонером своїх суб’єктивних

корпоративних прав та/або корпоративних інтересів. Зважимо, що зміст вказаних

124

підстав захисту в нормах чинного законодавства не розкривається, проте він

проявляється в нормах статей, що регулюють корпоративні правовідносини.

Відомо, що питання про захист цивільних прав завжди розглядається

сукупно з проблемою змісту суб’єктивного права. Останнє само по собі породило

значну кількість досліджень та породили численні теорії1, а похідне від нього

поняття «право на захист» стало не менш дискусійним. Одні фахівці вважають

право на захист правомочністю суб’єктивного цивільного права [13, с. 118–125;

110, с. 106–107; 132, с. 177; 259, с. 421; 277, с. 14–15; 415, с. 572; 452, с. 12; 460,

с. 261; 486, с. 235; 498, с. 175], інші розглядають його як цілком самостійне

право [35, с. 404; 84, с. 34; 140, с. 6; 188, с. 73; 240, с. 4–5; 296, с. 40; 330, с. 15–16;

396, с. 232; 472, с. 153; 477, с. 177–178; 517, с. 32].

Прихильники першої концепції аргументують власну позицію наступним.

1. Сутність суб’єктивного права містить можливість правоохоронного

характеру, яка включається до самого змісту суб’єктивної вимоги як одна з його

правомочностей.

2. Ізольоване суб’єктивне цивільне право, позбавлене захисного елементу

втрачає юридичні можливості його реалізації.

3. Право на захист є похідним від основного суб’єктивного цивільного

права і не може існувати без останнього.

4. Лише у результаті правопорушення правомочність на захист

трансформується у самостійне суб’єктивне право.

5. Виникнення самостійного суб’єктивного права на захист є одночасно

реалізацією правомочності основного суб’єктивного цивільного права.

Науковці, які обстоюють позицію самостійності права на захист як

окремого суб’єктивного права, вважають, що:

1) право на захист як окреме самостійне право, що звернене до порушника,

виникає в рамках охоронних цивільних правовідносин;

1 Огляд теорій походження та правової природи поняття «суб’єктивне цивільне право» детально викладено в

роботі О. М. Родіонової [396, с. 212–236].

125

2) правомочність на захист суб’єктивного права не може бути складовою

права, що захищається, оскільки така можливість спрямована на захист всього

суб’єктивного права в цілому, в тому числі і самої себе;

3) право на захист розуміється як суто матеріальне, а не процесуальне

право.

Окреслена проблема в контексті корпоративних правовідносин також має

значення, адже можна спостерігати, що регулятивні корпоративні права

відрізняються від охоронних корпоративних прав.

Юридичний факт – порушення (невизнання, оспорювання) суб’єктивного

корпоративного права, що складає зміст регулятивного корпоративного

правовідношення та/або корпоративного інтересу акціонера, впливає на

виникнення нового суб’єктивного права – права на захист, яке, на нашу думку, є

самостійним суб’єктивним правом (складає зміст охоронного корпоративного

правовідношення) з наступних підстав.

1. Охоронне корпоративне правовідношення є самостійним правовим

зв’язком, який не може складатися з правомочностей суб’єктивного

корпоративного права і має в своєму змісті інші права, якими наділяються

учасники корпоративних правовідносин, аніж ті, що надаються акціями

(з відповідними обов’язками на забезпечення їх реалізації).

2. Підставою виникнення охоронного корпоративного правовідношення є

протиправна (неправомірна) дія (бездіяльність) з боку різних учасників

корпоративного конфлікту, що полягає в порушенні (невизнанні, оспорюванні) чи

створенні загрози порушення регулятивного суб’єктивного корпоративного права

та/або корпоративного інтересу. Результатом виникнення відповідного

охоронного зв’язку є те, що акціонер як потерпіла особа вправі вимагати

відновлення (права) в обсязі, що існував до порушення або усунення перешкод у

його здійсненні або застосування інших наслідків, передбачених законом. Це інша

змістовна наповненість можливостей (як правило) акціонера порівняно з тими

можливостями, звичайний набір яких надається йому як суб’єкту корпоративного

права.

126

3. Якщо вважати право на захист правомочністю, це може призвести до

неможливості захисту корпоративного права в разі його порушення. Наприклад,

при незаконному списанні акцій з рахунку в реєстрі акціонерів припиняється

правовий зв’язок акціонера і товариства, а тому особа, відомості про яку вже не

містяться в реєстрі, корпоративних прав не має і не може їх захистити.

4. Існування самостійної правомочності на захист у складі суб’єктивного

права, в тому числі корпоративного, надає їй можливості захисту ще до його

порушення. Крім того, визнаючи будь-який захист права змістом правомочності,

що входить до складу кожного суб’єктивного права, необхідно зробити висновок

про те, що давність існування такої можливості (позовна давність) настає з

моменту виникнення суб’єктивного права, що включає цю можливість. Такий

висновок не відповідає тому класичному розумінню позовної давності, яке

виходить з того, що її початком є момент, коли особа дізналася про порушення

свого права або повинна була про це дізнатися (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

5. Право на захист може також бути порушеним, внаслідок чого настають

відповідні правові наслідки – охоронний (новий) зв’язок, у рамках якого

відновлюється суб’єктивне право на захист першого охоронного

правовідношення.

Отже, вважаємо, що право на захист корпоративних прав як наслідок

корпоративного конфлікту необхідно досліджувати як самостійне суб’єктивне

право, оскільки воно є мірою можливої поведінки управомоченої особи, яка

відрізняється від тієї моделі поведінки, яку надає їй корпоративне право в

непорушеному стані.

Якщо так, то конкретне суб’єктивне право на захист також зводиться до

двох складових – правомочностей на власні і чужі дії [150, с. 39]. Варіанти

можливої поведінки суб’єкта права на захист різні, серед яких можливість

вчинення власних дій особою, корпоративне право (інтерес) якої порушене,

спрямованих на його відновлення або захист, а також на звернення до

компетентних органів з вимогою про його захист або відновлення. Примусова

127

реалізація вимоги здійснюється в рамках охоронних правовідносин [294, с. 46], а

вона без юрисдикційного органу не є можливою.

Відповідно, заходи, запроваджувані управомоченою особою, повинні

відповідати характеру самого суб’єктивного права і можуть бути різними на тих

чи інших етапах чи ситуаціях корпоративного конфлікту та порушення

корпоративного права.

У рамках корпоративного конфлікту найбільш простим є приклад

охоронного правовідношення, що виникає внаслідок завдання шкоди правам

та/або інтересам акціонера. Безумовно, в цьому разі акціонер має гарантоване

право на захист, змістовна складова якого має бути представлена двома

правомочностями. По-перше, юридично забезпеченою можливістю вчинення

власних дій (звертатися до особи, яка завдала шкоду з вимогою про її

відшкодування, звертатися до суду з позовом про відшкодування збитків тощо), і,

по-друге, можливістю вимагати від другої сторони вчинення певних дій

(відшкодування завданої шкоди).

Варто зазначити, що захист регулятивного суб’єктивного корпоративного

права та/або корпоративного інтересу акціонером може застосовуватися у

значенні певної системи організаційно-правових заходів. Зокрема, В. П. Грибанов

зазначив, що суб’єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його

порушення необхідними засобами захисту, є лише «декларативним

правом» [111, с. 104]. Способами/засобами захисту суб’єктивного корпоративного

права є передбачені законом правоохоронні заходи, шляхом застосування яких

вчиняється попередження порушення права або усунення наслідків його

порушення. Цим захист відрізняється від відповідальності як негативних

наслідків порушення прав, санкцій, які в цьому разі настають та які не варто

змішувати [518, с. 55].

Тим не менше і при захисті має бути примус, який дозволить застосувати

передбачені законом правові механізми в примусовому порядку. Вказувалось, що

це може бути як корпоративний примус, так і за його недостатності – державний

примус [201, с. 148–149]. Припускається, що на порушника чинить вплив сама

128

корпорація в особі її органів управління, використовуючи заборони, санкції,

передбачені у корпоративних актах. За умови недостатності власних засобів

впливу можливим є звернення за захистом до судових органів [201, с. 150]. На

думку деяких вчених, зведення захисту лише до звернення до суду звужує палітру

заходів і способів захисту [132, с. 204].

Можна погодитись з Є. О. Крашенінніковим, на думку якого, незалежно від

того, чи здійснюється право на захист у добровільному або примусовому порядку

стосовно зобов’язаної особи, опосередковується або не опосередковується його

здійснення діяльністю юрисдикційного органу, захист регулятивного

суб’єктивного цивільного права або охоронюваного законом інтересу завжди

вчиняється в рамках охоронного цивільного правовідношення [241, с. 8–9].

Порядок, що передбачає можливість примусу, є необхідним для

відновлення того балансу інтересів, який існував до порушення суб’єктивного

корпоративного права та/або корпоративного інтересу учасників регулятивного

корпоративного зв’язку. Законодавство надає акціонеру право оскаржити в суді

будь-яке рішення загальних зборів акціонерів товариства, що було прийняте з

порушенням вимог закону, інших правових актів, статуту товариства, за умови,

що він не брав участі в загальних зборах акціонерів або голосував проти такого

рішення, і цим рішенням порушено його суб’єктивне корпоративне право та/або

корпоративний інтерес.

Як правило, у першу чергу і найбільшою мірою захисту потребують

міноритарні акціонери, оскільки акціонери, які мають великі пакети акцій, можуть

достатньо ефективно захищати свої права через «проведення» рішень на

загальних зборах, а також через осіб, які були ними обрані до органів

управління [214, с. 17]. Разом з тим корпоративна практика останніх років

доводить необхідність захисту і товариства та мажоритарних акціонерів від

міноритарних акціонерів, які часто заважають нормальній життєдіяльності

АТ [429, с. 9–10]. Одним із найважливіших завдань акціонерного законодавства,

та й у цілому корпоративного права, постає охорона суб’єктивного

129

корпоративного права та/або корпоративного інтересу акціонерів незалежно від

наявної у них кількості акцій.

Охорона суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів

акціонера означає надання йому можливостей альтернативно реалізувати своє

право, що закріплене чинним законодавством чи статутом. Для того щоб ці

можливості втілились в конкретне суб’єктивне корпоративне право, механізм

його охорони та захисту повинен бути чітко прописаний у законодавстві.

Здійснення права на захист, поряд з позитивним моментом для конкретного

акціонера, який захищає свої суб’єктивні корпоративні права та/або корпоративні

інтереси, може створювати негативні наслідки в діяльності самого товариства,

наприклад: визнання незаконними рішень, прийнятих органами товариства;

відшкодування шкоди, заподіяної акціонерові ухваленими рішеннями;

погіршення ділової репутації товариства на фондовому ринку (наприклад,

внаслідок визнання НКЦПФР недійсною емісії акцій) тощо, що свідчить про

можливість участі товариства як особи, яка захищає власні права та інтереси в

корпоративних правовідносинах.

Питання захисту суб’єктивних корпоративних прав учасників

корпоративних правовідносин пов’язується із тими гарантіями недопущення їх

порушення, які покликані убезпечити корпоративні права, а також їх відновлення

у разі порушення [284, с. 134–137].

Варто торкнутися питань щодо можливості захисту прав, які виникають у

засновника АТ та особи, яка припинила правові відносини з товариством.

В юридичній літературі висловлювалася думка про те, що окремих корпоративних

прав та обов’язків засновники (учасники) можуть набувати ще до моменту

реєстрації товариства. Тому пропонувалося допустити можливість звертатися за

захистом порушених корпоративних прав та законних інтересів до реєстрації

товариства [473, с. 35]. Однак не можна погодитися з тим, що умови договору про

створення АТ можуть визначати зміст корпоративних прав та корпоративних

обов’язків учасника (акціонера) товариства. Тому навряд чи можна стверджувати

про захист у господарському суді порушеного права особи, яка має намір стати

130

акціонером та підписала засновницький договір, як права корпоративного,

оскільки, до державної реєстрації АТ, відсутніми взагалі є корпоративні

правовідносини як правовідносини регулятивні.

С. В. Глібко вважає, що саме визнання договірного характеру підписки

повинно слугувати підставою для реалізації права передплатника на відмову від

участі в АТ за умови непокриття підпискою всього оголошеного розміру

статутного капіталу (при відкритій підписці) [93, с. 125–126]. При цьому

стверджується, що після державної реєстрації АТ правовідносини між

акціонерами ґрунтуються лише на законі і статуті, але у той же час існують і

схвалені загальними зборами зобов’язальні правовідносини, які виникли до

реєстрації АТ між окремими акціонерами-засновниками.

Однак і в цьому разі такі правовідносини не будуть мати характер

корпоративних. По-перше, до створення товариства у засновника як потенційного

акціонера ще не існує суб’єктивних корпоративних прав. Отже їх не можна і

порушити чи створити загрозу такого порушення, що стало б підставою

виникнення охоронного корпоративного правовідношення з можливістю захисту

відповідного об’єкта у суді. По-друге, навряд чи можна звернутися до суду й

після припинення діяльності АТ, оскільки незрозуміло, хто буде відповідачем за

таким спором.

На підставі викладеного вважаємо, що з точки зору охорони регулятивних

суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів акціонера

важливою межею є умови, що стосуються їх як об’єкта захисту. Однак не всі

суб’єктивні права та законні інтереси можуть бути об’єктом захисту, а лише ті,

які визнані цивільним правом і відповідають вимогам цивільного законодавства.

Охоронне суб’єктивне корпоративне право (право на захист) має

розглядатися як установлена охоронною нормою цивільного права суб’єктивно

визначена можливість певної поведінки суб’єкта корпоративного конфлікту,

надана йому з метою захисту порушених (невизнаних, оспорюваних)

регулятивних суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів,

що має прояв у вимозі в спонукальному порядку усунення перешкод у здійсненні

131

регулятивного суб’єктивного корпоративного права або відновленні його в

попередньому стані.

Другим елементом змісту правовідносин визнається юридичний обов’язок як

міра належної поведінки суб’єкта, тобто міра поведінки, що вимагається від особи

з метою забезпечення здійснення суб’єктивного права, що належить іншому

суб’єкту. Саме тому не може існувати юридичного обов’язку взагалі – це завжди

визначена модель поведінки, тобто конкретний вид поведінки зобов’язаної особи.

На відміну від суб’єктивного права, юридичний обов’язок учасників

цивільних, в тому числі корпоративних, правовідносин не отримав детального

наукового аналізу (це стосується обов’язків як у регулятивних, так і в охоронних

правовідносинах). Його досліджують і як сферу належної поведінки [151, с. 254], і

як необхідність певної поведінки [143, с. 13, 15; 203, с. 60].

Вважаємо за необхідне підтримати першу точку зору, оскільки поняття

необхідності під час визначення цивільно-правового обов’язку слід уникати, бо

воно здатне ввести в оману1. Річ у тому, що для виконання (невиконання)

обов’язку необхідним є свідомий вибір особою певної поведінки, тобто існує

певна альтернатива2. Якщо такого вибору особі не надається, а їй залишається

лише змиритися з діями інших осіб, то вести мову про виконання нею обов’язку

некоректно. Саме відсутністю в обов’язку моменту необхідності (у науковому

розумінні цього слова) можна пояснити існування у законодавстві заборон. Вони

були б не потрібні, якщо б особа, незалежно від вибору моделі поведінки, діяла

лише так, як того вимагає закон.

Цивільний обов’язок є різновидом юридичного обов’язку як більш загальної

категорії, через що, з одного боку, відповідає усім ознакам останнього, а з

іншого – має відповідні галузеві відмінності. Юридичний обов’язок – це міра

необхідної поведінки зобов’язаної особи, що виражається: по-перше, в

1 Хоча в юридичній науці, на противагу обраній нами позиції, існує теза, що необхідність не перешкоджати

управомоченій особі користуватися тим благом, стосовно якого вона має суб’єктивне право, розглядається як

компонент структури юридичного обов’язку [333, с. 90]. 2 С. М. Братусь зазначав, що обов’язок, будучи тією ж мірою поведінки, означає необхідність відповідної

поведінки з боку зобов’язаної особи; іншого вибору, крім як здійснити цю поведінку, у зобов’язаної особи

немає [59, с. 11]. Однак у юридичній літературі висловлено інший підхід, за яким у зобов’язаного суб’єкта завжди

є вибір – виконати або не виконувати обов’язок [103, с. 764].

132

необхідності вчинення певних позитивних дій; по-друге, у вимозі утриматися від

вчинення тих чи інших вказаних дій [467, с. 257]. Як наслідок, за умови

невиконання юридичного обов’язку, управомочена особа отримує право в

порядку, встановленому законодавством, вимагати виконання обов’язку,

стягнення збитків або використати інші способи захисту порушеного права.

Оскільки цивільний обов’язок існує в приватноправовій сфері, йому

властиві ознаки юридичної рівності його носія та відповідного управомоченого

суб’єкта (зокрема, останній не має можливості або влади, яка б повністю

нівелювала волю зобов’язаного суб’єкта, й не може впливати на носія обов’язку

поза визначеними законом чи договором формами юрисдикційного та

неюрисдикційного захисту), вільного волевиявлення особи щодо прийняття на

себе відповідного обов’язку, майнової самостійності носія обов’язку стосовно

управомоченої особи [504, с. 159].

У приватному праві обов’язком називається юридична необхідність

вчинення певних дій, спрямованих на задоволення чужого інтересу. Суб’єкт –

носій обов’язку є зобов’язаним учасником правовідношення; особа ж, яка володіє

тим суб’єктивним правом, забезпеченням якого виступає юридичний обов’язок, –

його управомоченим учасником. Відповідно, у науці цивільного права виділяють

обов’язки активного і пасивного типу. Перші пов’язані із зобов’язальними

правовими приписами, тоді як другі – з правовими заборонами. Обов’язки

активного типу, як правило, покладаються на боржників у зобов’язанні1, оскільки

це передбачає необхідність вчинення конкретних дій, спрямованих на

задоволення інтересу кредитора щодо отримання відповідного блага.

Зв’язок суб’єктивного цивільного права та обов’язку виражається у тому,

що обов’язок на відміну від позитивного зобов’язання виникає лише після

подання вимоги однією особою і одночасно його визнання іншою особою. З цього

похідним є те, що сутністю суб’єктивного обов’язку є визнання чужої вимоги.

Застереженням є те, що зобов’язана особа веде себе певним чином лише

1 Як вказує О. Б. Бабаєв, охоронні правовідносини є завжди відносними … і не просто відносними – вони є

зобов’язаннями [103, с. 872–873].

133

внаслідок погодження з тим, що управомочена особа правомірно вимагає такої

поведінки.

Значення юридичних обов’язків в окремих видах правовідносин є різним.

Наприклад, у зобов’язальних правовідносинах основне значення надається

суб’єктивному обов’язку боржника, у той час як у речових вирішального значення

набуває суб’єктивне право, яке належить конкретній особі.

Беручи до уваги, що охоронне корпоративне правовідношення як наслідок

корпоративного конфлікту є відносним та зобов’язальним, основне значення в

цьому разі має обов’язок, покладений на особу, яка порушила (невизнає, оспорює)

суб’єктивні корпоративні права та/або корпоративні інтереси учасника

регулятивного корпоративного зв’язку.

В охоронних корпоративних правовідносинах існування таких обов’язків є

неможливим без персоналізації зобов’язаної особи, чому має передувати

юридичний факт, який і зумовлює виникнення правовідносин з чітко визначеними

учасниками з кожної сторони. Отже, саме з правових норм, які встановлюють

відповідальність за порушення регулятивних суб’єктивних корпоративних прав

та/або корпоративних інтересів акціонера, похідним є висновок про обов’язок

кожного з учасників корпоративних правовідносин не завдавати шкоди іншим їх

суб’єктам. Тобто порушений пасивний обов’язок їх учасника замінюється новим

обов’язком активного типу, який може бути реалізований у примусовому

порядку.

Оскільки охоронне корпоративне правовідношення є самостійним, то і

обов’язки, що складають його зміст, не мають залежного характеру від

регулятивного корпоративного зв’язку. На думку В. Ф. Яковлєва, обов’язок існує

лише настільки, наскільки існує право [536, с. 370]. У свою чергу, погоджуючись

з наведеною позицією, Л. О. Чеговадзе уточнює, що відповідне твердження є

безспірним у абсолютних правовідносинах, де зобов’язана особа ніяким чином не

беручи участь у процесі набуття суб’єктивного права зобов’язується вже тим

лише, що воно їй не належить. Стосовно ж відносних правових зв’язків,

опосередкованих системою зобов’язань, то … у них суб’єктивне право існує лише

134

тому, що контрагент покладає на себе борг та обов’язок діяти з метою його

виконання [507, с. 408]. Таке твердження можна повністю застосувати й до змісту

корпоративного конфлікту.

Прийняття будь-ким на себе обов’язку здійснюється з метою забезпечення

чийого-небудь суб’єктивного права, яке без цього обов’язку просто не може

виникнути. Іншими словами, прийняття обов’язку означає надання кому-небудь

суб’єктивного права, що повинно мати власну основу – причину і мету (causa

надання). В. А. Бєловим зазначається, що позитивне право покладає цивільно-

правові обов’язки на тих осіб, які або 1) що-небудь уже отримали за рахунок, або

2) набувають право що-небудь отримати за рахунок, або 3) вчинили дії, що

призвели до зменшення цивільно-правової сфери тих суб’єктів, права яких

планується забезпечити обов’язками [35, с. 412]. Отже, виконання обов’язку,

будучи вольовим актом, завжди передбачає можливість вибору між правомірною і

неправомірною поведінкою – його виконанням або невиконанням.

Варто підкреслити, що обов’язок є засобом забезпечення суб’єктивного

права, а виконання обов’язку стимулюється загрозою застосування до його носія,

у разі порушення, заходів примусу і відповідальності (санкцій) законного або

договірного походження, тобто правовими і юридичними засобами. При цьому як

цивільний, так і корпоративний обов’язок може існувати у двох основних формах:

а) активного – обов’язку вчинити певні дії; б) пасивного – утриматися від

вчинення певних, визначених дій (обов’язок бездіяльності).

Очевидним є те, що обов’язки не можуть дзеркально відображати структуру

і зміст суб’єктивного права1. Якщо зміст суб’єктивного права, окрім

правомочності на власні дії, включає правомочність вимагати відповідної

поведінки від інших осіб, то юридичний обов’язок не може включати

правомочностей взагалі, а тим більше стосовно інших осіб. Зміст такого обов’язку

в повному обсязі звернений лише до зобов’язаної особи і замикається на ній. 1 Хоча в юриспруденції існує й протилежний підхід. Так, О. Ф. Скакун зазначає, що структура юридичного

обов’язку є зворотною стороною суб’єктивного права і складається з трьох елементів, які є конкретними

юридичними вимогами до зобов’язаної сторони: 1) вчиняти певні дії (активні обов’язки) або утримуватися від них

(пасивні обов’язки); 2) реагувати на законні вимоги управненої сторони; 3) нести юридичну відповідальність

(обмежуватися в правах особистого, майнового або організаційного характеру) у разі відмови від виконання

юридичних обов’язків або недобросовісного їх виконання, що суперечить вимогам правової норми [415, с. 573].

135

Зобов’язана особа не може тільки за власним бажанням перенести тягар свого

обов’язку на іншу особу. У силу власної правової позиції вона не може впливати

на інших осіб. У зв’язку з наведеним І. В. Жилінкова зауважувала, що оскільки

суб’єктивний цивільно-правовий обов’язок звернений на особистість її носія, він

не може мати двох складових – звернених до самої зобов’язаної особи і ще до

будь-кого [150, с. 40].

Так, зміст зобов’язального правовідношення визначається через вказівку на

обов’язки (наприклад, особа, яка порушила право, зобов’язана відновити його,

тощо). У цьому разі зміст охоронного правовідношення, що складається за

наявності корпоративного конфлікту, не визначається. Ним є певний перелік

правомочностей, що належать його учаснику, регулятивні суб’єктивні

корпоративні права та/або корпоративні інтереси якого порушені (не визнаються,

оспорюються). Замість цього традиційною є вказівка на дії, які мають бути

здійснені таким учасником, а наявність відповідного права особи, що було

порушене, сприймається a priori.

У випадку, коли йдеться про порушення у сфері корпоративних

правовідносин, увага з управомоченої особи переноситься на зобов’язану.

Наприклад, якщо товариство не повідомило акціонера про проведення загальних

зборів акціонерів або не надало їх порядок денний, то основне значення має не те,

що цим було порушено право акціонера на інформацію про діяльність товариства,

а те, що не був виконаний товариством покладений на нього обов’язок.

У цивілістиці зазначається, що зміст обов’язку щохвилинно змінюється

залежно від того, що (яка саме поведінка) вимагається від зобов’язаної особи у

цей конкретний момент часу для того, щоб забезпечити здійснення суб’єктивного

права, яке йому (обов’язку) кореспондує. Зміст суб’єктивного права і дії

управомоченого суб’єкта з його здійснення – ось ті фактори, що визначають зміст

обов’язку, зберігаючи його як єдине ціле [35, с. 416].

136

Проте варто звернути увагу, що наведений підхід висловлений стосовно

будь-якого регулятивного правового зв’язку1. Коли ж мова йде про

корпоративний конфлікт, ми не можемо стверджувати, що обов’язок акціонера чи

товариства, які є зобов’язаною стороною в охоронному корпоративному

правовідношенні, «щохвилинно змінюється». На зобов’язану сторону

(порушника) в такому правовідношенні покладається обов’язок або відновити

порушене (невизнане, оспорюване) регулятивне суб’єктивне корпоративне право

та/або корпоративний інтерес, або утриматися від подальшого вчинення дій, що

створюють загрозу порушення регулятивного суб’єктивного корпоративного

права та/або корпоративного інтересу, або припинити дії, що створюють загрозу

порушення регулятивного суб’єктивного корпоративного права та/або

корпоративного інтересу.

Вважаємо, що обов’язок з відновлення порушеного регулятивного

суб’єктивного корпоративного права та/або корпоративного інтересу в

корпоративному конфлікті має сталий характер і не може змінюватися залежно

від поведінки зобов’язаної особи (порушника).

Виконання суб’єктивного цивільного обов’язку в юридичній літературі

тлумачиться як утримання від заборонених дій або здійснення зобов’язаним

суб’єктом дій, які складають зміст обов’язку [66, с. 34]. Проте, таку думку варто

підтримати лише щодо регулятивних цивільних правовідносин. У випадку ж

охоронних цивільних правовідносин має йтися зовсім про інші обов’язки їх

учасників. Як вказувалося, такими, у сфері охоронних корпоративних

правовідносин, мають бути: обов’язок припинити дії, що порушують або

створюють загрозу порушення регулятивного суб’єктивного корпоративного

права та/або корпоративного інтересу; відновити порушене регулятивне

суб’єктивне корпоративне право учасника регулятивного корпоративного

правовідношення або утриматися від подальшого вчинення дій, що створюють

1 В юридичній літературі зазначається, що яскраво виражену практичну спрямованість має класифікація обов’язків

за спеціально-юридичними функціями. За цим критерієм вони поділяються на регулятивні й охоронні. Однак слід

відзначити, що суб’єктивний цивільний обов’язок більшістю цивілістів пов’язується з примусом, тим самим

набуваючи виключно охоронного характеру, що ускладнює виділення обов’язків регулятивного типу [396, с. 241].

137

загрозу такого порушення. Тобто, зобов’язана особа має вчинити все необхідне

для того, щоб забезпечене обов’язком суб’єктивне право було здійсненим.

Наведене доводить, що існування в охоронному корпоративному

правовідношенні обов’язку пов’язується з наявністю дійсної підстави

зобов’язання. У той час як можливість примусу до виконання такого обов’язку –

з її реалізацією. Тобто виконання обов’язків при корпоративному конфлікті є

виконанням обов’язків, що забезпечують безперешкодне здійснення

регулятивного корпоративного права та/або корпоративного інтересу чи

відновлення порушеного суб’єктивного корпоративного права, що забезпечується

публічним (державним) примусом, механізм якого приводиться в дію, як правило,

судом або в приватному порядку, за умови, якщо правопорушник добровільно

виконує дії, пов’язані з відновленням такого права.

На підставі викладеного вважаємо, що суб’єктивному праву на захист в

охоронних корпоративних правовідносинах кореспондує охоронний обов’язок

правопорушника з відновлення або визнання порушеного суб’єктивного

корпоративного права та/або корпоративного інтересу. Цей обов’язок є мірою

необхідної поведінки, якої особа повинна дотримуватися відповідно до вимог

управомоченої особи з метою задоволення її інтересів або відновлення її прав з

метою їх захисту, що здійснюється в добровільному або примусовому порядку.

Висновки до розділу 3

1. Право, що має вартість (мінову, споживчу), є майновим і, як наслідок,

визнається майном, що переводить їх з кола суб’єктивних прав до правового

режиму об’єкта іншого корпоративного права.

2. Благом (цінністю) у регулятивних корпоративних правовідносинах в АТ є

корпоративні права, яких особа, вступаючи до таких правовідносин,

заінтересована набути. Внаслідок порушення (невизнання, оспорювання) чи

створення загрози порушення цих прав інтерес акціонера становить відновлення

138

та безперешкодне здійснення належного йому регулятивного корпоративного

права.

3. Об’єктом охоронних корпоративних правовідносин є порушене

(невизнане, оспорюване) суб’єктивне корпоративне право та/або порушений

корпоративний інтерес.

4. Оскільки цінність у регулятивних корпоративних правовідносинах в АТ

становлять корпоративні права, то особа, вступаючи до таких правовідносин,

заінтересована в набутті саме них. Внаслідок же порушення (невизнання,

оспорювання) чи створення загрози порушення регулятивних корпоративних прав

інтерес акціонера становлять не будь-які дії, поведінка, акції та інші об’єкти, а

відновлення та безперешкодне здійснення належного їм регулятивного

корпоративного права, тобто права, яке складає зміст іншого (регулятивного)

корпоративного правовідношення.

5. Наділення органу АТ певними повноваженнями дозволяє

трансформувати суб’єктивні права та юридичні обов’язки товариства як цілого в

повноваження його органу як частини. Це є причиною того, що органи АТ беруть

участь в корпоративному конфлікті.

6. Ймовірною є суперечність між волею та інтересами юридичної особи і

фізичної особи, яка виконує функції її органу. За наявності таких суперечностей

фізична особа, що входить до складу органів АТ, має вважатися самостійним

суб’єктом права стосовно останнього. У цьому випадку її дії, вчинені за рамками

повноважень органу АТ, набувають самостійного значення і така особа

протиставляється товариству, що не означає самостійності органу АТ як окремого

суб’єкта.

7. Специфіка корпоративного управління полягає у тому, що фізичні особи,

які входять до складу органів юридичної особи, у внутрішніх, корпоративних

відносинах є самостійними суб’єктами, що виявляють власну волю, тоді як у

зовнішніх відносинах між товариством та третіми особами вони, в силу принципу

організаційної єдності, розглядаються як його складові частини, які виражають

назовні його волю і без довіреності діють від його імені.

139

8. Особливостями суб’єктного складу корпоративних правовідносин є по-

перше, участь у них не лише суб’єктів цивільного права, хоча подібне можна

спостерігати і на прикладі участі в цивільних відносинах таких суб’єктів

публічного права, як держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні

держави (ч. 2 ст. 2 ЦК України); по-друге, між товариством та його органами не

існує цивільних відносин представництва, це відносини внутрішні, корпоративні,

що істотно відрізняються від правових зв’язків, передбачених гл. 17 ЦК України;

по-третє, доказом існування корпоративних правовідносин між фізичними

особами – членами органів АТ є механізм застосування відповідальності.

9. Суб’єктами корпоративного конфлікту є АТ, члени його органів та

акціонери як ті учасники корпоративних правовідносин, що мають необхідний

для участі у них правовий статус, юридично пов’язані корпоративними правами

та обов’язками з приводу певного об’єкта і можуть у зв’язку з цим бути визначені

уповноваженою та зобов’язаною особами у відповідних правовідносинах.

10. Орган юридичної особи – це юридична конструкція, створювана правом

з метою надання можливості формувати і виражати волю юридичної особи,

відстоювання її інтересів, насамперед у зовнішніх правовідносинах. У внутрішніх

корпоративних правовідносинах дії органів АТ набувають іншого змістовного

наповнення, оскільки завдяки ним забезпечується належне здійснення

акціонерами своїх корпоративних прав.

11. Наділення органу товариства певними повноваженнями дозволяє

трансформувати суб’єктивні права та юридичні обов’язки товариства – цілого, у

повноваження його органу – частини. Отже, сама постановка питання про права

та обов’язки органів господарського товариства є некоректною, оскільки органи

товариства можуть наділятися лише повноваженнями як складовою частиною

компетенції. Ці повноваження покладаються саме на органи, а не на саму

юридичну особу і їм не кореспондують відповідні права та обов’язки інших осіб.

Здійснення таких повноважень, по-перше, є самодостатнім для відповідного

органу, а по-друге, не входить до кола корпоративних прав і правовідносин, як

вони визначаються в ст. 167 ГК України.

140

12. Члени органів АТ є суб’єктами корпоративного управління, які своїми

діями (бездіяльністю) набувають цивільних прав та обов’язків для самого

товариства, але виступають окремими від товариства суб’єктами права в

охоронних правовідносинах, що складаються за наявності корпоративного

конфлікту та притягнення їх до відповідальності.

13. Учасники (сторони) корпоративного конфлікту – це суб’єкти

корпоративних правовідносин, які здійснюють право на охорону та захист

порушених (невизнаних, оспорюваних) суб’єктивних корпоративних прав та/або

корпоративних інтересів, та особи, які зобов’язані або відновити порушені

(невизнані, оспорювані) права, або утриматися від подальшого вчинення дій, що

створюють загрозу порушення прав, або припинення дії, що створює загрозу

порушення прав.

14. Зміст корпоративного конфлікту становлять право одного учасника

охоронних правовідносин, що надається йому законом у випадку порушення чи

загрози порушення його корпоративного права та/або інтересів, та обов’язок

іншого.

15. Право на захист як суб’єктивне право реалізується в охоронних

правовідносинах; виникає внаслідок порушення (невизнання, оспорювання)

регулятивного корпоративного права; не може вважатися правомочністю

суб’єктивного корпоративного права, оскільки за його порушення воно

припиняється з втратою акціонером можливості його захисту; в результаті

порушення породжує інший (новий) охоронний зв’язок, зміст якого утворює

право на захист правової вимоги та охоронний обов’язок.

16. Обов’язок, що кореспондує праву на захист, полягає у необхідності

вчинити певні дії або утриматися від них, що складають його зміст.

17. Обов’язок з відновлення порушеного суб’єктивного корпоративного

права та/або корпоративного інтересу у корпоративному конфлікті має сталий

характер і не може змінюватися залежно від поведінки зобов’язаної особи

(порушника).

141

18. Існування в охоронних корпоративних правовідносинах обов’язку

пов’язується з наявністю дійсної підстави зобов’язання, у той час як можливість

примусу до виконання такого обов’язку – з її реалізацією. Виконання обов’язків

при корпоративному конфлікті забезпечує безперешкодне здійснення

регулятивного корпоративного права та/або корпоративного інтересу чи

відновлення порушеного суб’єктивного корпоративного права, що забезпечується

публічним (державним) примусом, механізм якого приводиться в дію, як правило,

судом.

19. Управомочена особа має право з метою недопущення порушення

суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів вимагати від

інших осіб утриматися від подальшого вчинення дій, що створюють загрозу

порушення прав та/або інтересів, або припинити дії, що створюють загрозу

порушення прав та/або інтересів. У разі порушення корпоративних прав

акціонери мають право обрати спосіб їх захисту, пов’язаний з комплексом норм

матеріального і процесуального характеру, які встановлюють зміст

правоохоронного заходу, підстави його застосування, коло суб’єктів,

управомочених на його застосування, процесуальний і процедурний порядок його

застосування, матеріально-правові та процесуальні права суб’єктів, щодо яких

застосовується цей захід.

142

РОЗДІЛ 4

ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ КОРПОРАТИВНОГО КОНФЛІКТУ

4.1. Загальні передумови виникнення корпоративного конфлікту

Корпоративні правовідносини, як у силу своєї внутрішньої природи, так і

через своє суспільне призначення, не можуть перебувати в стані спокою, а вже у

момент свого виникнення зумовлюють власне подальше здійснення та

припинення. Як і будь-який рух взагалі, рух правового зв’язку має свої причини й

протікає в певних умовах, центральне місце серед яких займають зовнішні

обставини, що набувають значення юридичних фактів у силу правових наслідків,

які закон пов’язує з їхнім настанням. І подібно до того, як не можна взагалі

зрозуміти сутність руху без вивчення причин, що його породжують, та умов, у

яких він протікає, так не можна зрозуміти правовідносини в їх динамічному стані

без вивчення підстав, яким закон надає юридичного значення і які обумовлюють

їх виникнення, зміну та припинення [182, с. 158]. Юридичні факти – це не що

інше, як часові межі існування правовідносин, що розвиваються у динаміці. Отже,

юридичний факт є головною умовою (підставою) виникнення та динаміки

цивільних правовідносин.

Корпоративні правовідносини, як і будь-які цивільні правовідносини,

виникають і припиняються за наявності певних юридичних фактів (підстав), що

закріплюється в ч. 2 ст. 11 ЦК України. Тобто мова йде про певні соціальні реалії,

що отримали назву юридичних фактів як обставин (або їх сукупності), з яким

закон пов’язує виникнення або припинення цивільних прав і обов’язків.

ЦК України та іншими законами положення ст. 11 ЦК України дещо

конкретизуються. Стосовно дослідження корпоративного конфлікту, то підставою

його виникнення може вважатися зловживання правом (ст. 13 ЦК України),

прийняття різних корпоративних актів, передбачених Законом України «Про

акціонерні товариства» (наприклад, акти загальних зборів акціонерів), які

143

породжують так зване «право на незгоду» або вчинення правопорушення –

неправомірних дій.

До юридичних фактів належать такі життєві обставини1, які передбачені

нормами права і «працюють» на право, на його механізми [14, с. 401]. Як

наслідок, юридичними фактами є лише такі фрагменти дійсності, що нас оточує,

які знаходяться у сфері права і тому виступають у вигляді матеріально-

юридичних явищ [189, с. 7]. Юридичний факт є тією «лінзою», переломлюючись

через яку, абстрактний юридичний припис і елемент цивільної правоздатності

отримують застосування до конкретної ситуації, визначаючи сутність тієї

правової форми, в яку втілюється одиничне конкретне суспільне

відношення [36, с. 455]. Тобто, саме юридичний факт є ланкою, що зв’язує

абстрактну норму права і конкретне правовідношення. Н. С. Кузнєцова зазначає,

що закон лише закріплює юридичні факти, які, власне, і є підставами виникнення

правових наслідків, тобто, останні виникають не в силу наявності самого

нормативно-правового акту, а в силу обставин реальної дійсності, з якими закон

пов’язує виникнення, зміну чи припинення суб’єктивних прав та

обов’язків [297, с. 29].

Отже, юридичний факт характеризується двома чинниками: наявністю явищ

зовнішнього світу (життєві обставини) і визнанням їх державою юридичними

фактами. Одні й ті самі факти можуть бути або не бути юридичними залежно від

того, як до них ставиться держава в конкретний період.

Проте такий підхід було піддано критиці і запропоновано вважати факт

юридичним не тому, що з його настанням право пов’язує наслідки, а тому, що у

зв’язку з проявом факту право починає виконувати свої функції – регулятивну й

охоронну – і впорядковувати дії індивідів. Правові наслідки викликаються не

явищем як таким, а саме правовим регулюванням певної сукупності обставин, які

й становлять факт [508, с. 83].

1 На думку М. Г. Александрова, юридичний факт – це не просто життєвий факт, а факт, який певним чином

розцінюється нормами права [9, с. 243].

144

Беручи за основу загальновизнаний підхід до юридичних фактів як явища

зовнішнього світу, зазначимо, що з виконанням регулятивної та охоронної

функції право передбачає наявність нормативних підстав цивільних

правовідносин. Для регулятивних правовідносин ними є регулятивні норми, для

охоронних – охоронні. При цьому, виходячи з класифікації юридичних фактів як

юридичних дій, запропонованої О. О. Красавчиковим, зазначимо, що залежно від

відповідності виявлень волі нормам права ці дії можуть бути правомірними та

неправомірними. Останні є такою поведінкою особи, якою порушується

суб’єктивне цивільне право або створюється загроза його порушення.

Результатом вчинення неправомірних дій (бездіяльності) є виникнення

охоронного правовідношення.

У результаті здійснення юридично значущих дій припиняється попередній

або встановлюється новий правовий зв’язок, виникають нові права та обов’язки,

які, в свою чергу, обумовлюють можливість або необхідність здійснення нових

юридичних дій. Дія, як наслідок, складає умову виникнення права, але вона ж є й

результатом права [182, с. 163].

Проектуючи наведене на систему корпоративних правовідносин, можна

зазначити, що можливість здійснення дій є похідною з конкретних прав та

обов’язків, що належать кожному з акціонерів. Результатом цього може бути

порушення (невизнання, оспорювання) чи створення загрози порушення

регулятивних суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів

конкретного акціонера (їх групи) або товариства. Це породжує певний стан, в

якому перебувають учасники корпоративних правовідносин, що йменується

корпоративним конфліктом, який триває до припинення порушень їх прав або

інтересів.

У правовій літературі з приводу визначення підстав виникнення цивільних

охоронних правовідносин не існує єдності думок. Зокрема, такими підставами як

юридичними фактами запропоновано визнавати: 1) неправомірну

поведінку [74, с. 37–38; 181, с. 193–194; 292, с. 25; 295, с. 70]; 2) охоронні норми

та охороноздатність як правосуб’єктну підставу [198, с. 130]; 3) звернення до суду

145

[173, с. 41; 363, с. 75–79]; 4) сукупність юридичних фактів, з яких виникло

регулятивне правовідношення, і саме правопорушення [298, с. 223].

Корпоративний конфлікт, що «деформує» корпоративні правовідносини та

вміщує в собі різного роду корпоративні охоронні правовідносини, має свої

підстави виникнення, як і первісні правовідносини – корпоративні. Так, у всіх

юридичних фактах, що призводять до первісного виникнення цивільних

правовідносин «з нуля» (на порожньому місці), є одна спільна риса: всі вони

належать до категорії обставин реальної дійсності, що призводять до виникнення

або нового (до цих пір не існуючого) суб’єкта права, або нового (раніше

відсутнього в реальному світі) об’єкта цивільних правовідносин [35, с. 442].

Зокрема, для регулятивних корпоративних правовідносин ними є: 1) щодо нового

суб’єкта права – створення АТ, якого до цього не існувало; 2) щодо нового

об’єкта корпоративних правовідносин – блага, задля якого суб’єкт вступив до

відповідних правовідносин (наприклад, суб’єктивних корпоративних прав).

Звідси, володіння на законних підставах такими правами зумовлює для акціонера

обов’язок під час їх (прав) здійснення не порушувати права інших акціонерів.

Відповідно до юридичних фактів, що викликають до життя охоронні

правовідносини, можна віднести порушення (невизнання, оспорювання) чи

створення загрози порушення суб’єктивних корпоративних прав та/або

корпоративних інтересів учасника регулятивного корпоративного

правовідношення. Враховуючи те, що корпоративний конфлікт виникає з

порушень корпоративних прав (або загрози цього), що не отримали реалізації в їх

нормальній (регулятивній) стадії, такого роду аномальні корпоративні

правовідносини підлягають припиненню. Це може відбуватися завдяки

здійсненню спектру дій, передбачених законом.

Особливість охоронного корпоративного зв’язку полягає, таким чином, у

тому, що підставою його виникнення є неправомірна дія, а підставою

припинення – правомірна юридична дія. Відповідні факти впливають на

виникнення стадій охоронного правовідношення, якими можуть бути і здійснення

особою, права якої порушені (наприклад, міноритарним акціонером) певних прав,

146

передбачених законом для таких випадків; здійснення дій порушником

(наприклад, АТ) задля припинення порушення прав іншої сторони або їх

відновлення; застосування інших засобів захисту (наприклад, визнання рішень

загальних зборів або інших органів АТ недійсними); притягнення порушників до

відповідальності тощо. При цьому варто погодитись з Д. М. Кархальовим, що

вина, причинний зв’язок, збитки (шкода), як і саме цивільне правопорушення,

встановлюються пізніше (у суді) і не впливають на виникнення правовідношення

(для мір відповідальності) [198, с. 139].

Отже, підставою виникнення всіх видів охоронних правовідносин у

цивільному праві є протиправна поведінка1 (порушення чи створення загрози

порушення суб’єктивного цивільного права та/або охоронюваного законом

інтересу). Інших об’єктивних (збитки та причинний зв’язок) або суб’єктивних

(вина) умов для виникнення охоронних зобов’язань не вимагається. Вони є

необхідними (обов’язкові умови) для застосування мір відповідальності.

Сучасний стан досліджень підстав виникнення корпоративних

правовідносин зводиться або до загальних цивілістичних вчень [442, с. 43–55],

або до виявлення тих особливостей, що властиві саме для корпоративної

сфери [234, с. 62–83]. Звичайно, що це знайшло свій відбиток і на такій стадії

існування корпоративних правовідносин, якою є корпоративний конфлікт.

В юридичній літературі наводиться безліч підстав їх виникнення, але при

цьому спостерігається підміна понять (наприклад, причини (мотиви) виникнення

корпоративного конфлікту наводяться як підстави виникнення відповідного

охоронного корпоративного правовідношення).

У корпоративному праві існують чисельні підходи до окреслення причин

виникнення корпоративних конфліктів. Як правило, визначають декілька з них:

1) юридико-технічна недосконалість та колізії чинного законодавства;

1 Як правильно зазначав О. О. Красавчиков, підставою для визнання поведінки особи юридично значущою є те, що

її воля і свідомість є моментами, що активізують розвиток певних подій, в яких вона бере участь [237, с. 149].

Вольові дії з цивільно-правовими наслідками може здійснювати будь-яка особа, яка має цивільну дієздатність, а

конкретну юридичну дію, можливість або необхідність вчинення якої забезпечується суб’єктивними цивільними

правами і цивільно-правовими обов’язками, може вчинити лише носій цих прав та обов’язків або та особа, якій

доручено їх вчинення. Таким чином, можливість здійснення загальних юридичних дій є похідною із дієздатності,

тоді як можливість здійснення конкретних юридичних дій є похідною з конкретних прав та обов’язків.

147

2) порушення законодавства та локальних актів1; 3) невиконання договірних

зобов’язань; 4) протиріччя інтересів учасників корпоративних правовідносин,

обумовлені особливостями організаційно-правової форми АТ; 5) прагнення до

економічного панування у формі корпоративних захоплень; 6) зведення

особистих рахунків; 7) специфіка відносин власності в АТ; 8) нерівність права

акціонерів [5, с. 73–74; 81, с. 147; 121, с. 91; 208, с. 119; 225, с. 11; 279].

У контексті ж дослідження корпоративного конфлікту як правової категорії

необхідно з’ясувати не причини його виникнення, а підстави.

З цього приводу серед правників також не існує одностайності. Зокрема,

підставами виникнення корпоративного конфлікту запропоновано вважати:

1) конфлікт інтересів [53, с. 87–91; 54, с. 231–236; 522, с. 25]; 2) інтереси самого

товариства [270, с. 342]; 3) порушення прав учасників товариства стосовно

корпоративного управління (контролю) [208, с. 144]; 4) оцінка якості та

ефективності корпоративного управління або права спільного володіння

бізнесом [320, с. 22]; 5) порушення прав чи корпоративних інтересів суб’єктів

корпоративних відносин або створення загрози такого порушення [81, с. 254].

Вважаємо за доцільне підтримати останню позицію, однак з певним

корегуванням стосовно передумови порушення корпоративного права, якою може

бути й конфлікт (розбіжність) інтересів між учасниками корпоративного зв’язку.

Тобто існування конфлікту інтересів ще не означає наявності корпоративного

конфлікту. Лише внаслідок здійснення активних правових дій, спрямованих на

порушення суб’єктивного корпоративного права, особами, інтереси яких не

збігаються, а іноді навіть протиставляються, виникає корпоративний конфлікт.

Для з’ясування підстав виникнення корпоративного конфлікту варто

розмежовувати такі категорії, як інтерес, мета, мотив, причина та підстава,

оскільки, як зазначалося, в юридичній літературі вказані категорії тлумачаться як

юридичні факти, що є основою виникнення конфліктних ситуацій в АТ.

1 Як вказує О. Шустік, дуже часто корпоративний конфлікт супроводжується порушенням норм законодавства і

практично завжди – порушенням прав тієї або іншої групи акціонерів [530, с. 28].

148

Передумовою виникнення і припинення корпоративних правовідносин є

інтерес. У свою чергу, суб’єктивне право є тим юридичним засобом, за

допомогою якого забезпечується його реалізація. Законодавець виділяє дві групи

передумов динаміки корпоративних правовідносин: 1) інтереси самого АТ як

юридичної особи та 2) інтереси його акціонерів. У кожного акціонера може

існувати множинність різних інтересів, серед яких можуть бути такі, що є

спільними для всіх акціонерів. Саме для досягнення останніх вони й придбають

акції.

Існування в АТ особливого інтересу, який може не співпадати з приватними

інтересами його окремих акціонерів, обумовлюється тим, що цей суб’єкт має

власні права та обов’язки й існує та діє незалежно від зміни (часткової або навіть

повної) її людського субстрату [509, с. 43–50].

Приватні інтереси можуть бути як у окремого взятого акціонера, так і у їх

групи. Можна виділити як групи, які відстоюють інтереси більшості акціонерів,

так і групи, які ставлять перед собою мету задоволення потреб меншості. Часто

приватні інтереси не просто не співпадають, але й суперечать один одному, що

отримало назву – «конфлікт інтересів».

Проте, чи можна визнати розбіжність інтересів підставою виникнення

корпоративного конфлікту у розумінні ст. 11 ЦК України? На наш погляд, ні,

оскільки у цьому разі не змінюється правове становище осіб (їх груп) з

протилежними інтересами. Звідси інтерес є рушійною силою стосовно динаміки

корпоративних правовідносин, тобто визнається передумовою, але не підставою

виникнення корпоративного конфлікту в АТ. Лише у разі порушення законного

інтересу учасника корпоративних правовідносин та вчинення останнім активних

дій, спрямованих на його захист, можна говорити про підставу виникнення

корпоративного конфлікту в розумінні ст. 11 ЦК України. Відповідно й

твердження про протиріччя інтересів учасників корпоративних правовідносин,

обумовлені особливостями організаційно-правової форми АТ як причини

виникнення корпоративного конфлікту, видаються необґрунтованими.

149

Не слід також ототожнювати й підстави виникнення корпоративного

конфлікту в АТ з метою, яку ставить перед собою особа, вступаючи в

корпоративні правовідносини. Мета – це ідеальний напрямок свідомого або

несвідомого прагнення суб’єкта; кінцевий результат, на який навмисно

спрямований процес; «доведення можливості до її повного завершення» [494].

Мета є усвідомленим образом бажаного результату, на досягнення якого

спрямована дія людини; заздалегідь мислимий результат свідомої

діяльності [495]. Виникнення мети називають постановкою.

Існують два основні види постановки мети: пряма й опосередкована.

У першому випадку спочатку ставиться мета, потім визначаються способи її

досягнення. У випадку опосередкування мети є в наявності деякий процес, що

протікає. Суб’єкт цього процесу намічає деякий стан об’єкта процесу, який

визначає як такий, що задовольняє змісту процесу.

У позиціях науковців щодо підстав виникнення корпоративних конфліктів

можна вбачити ототожнення їх з метою, яку ставить особа (їх група), вступаючи у

корпоративні правовідносини. Наприклад, як було наведено вище, однією з

підстав виникнення корпоративного конфлікту пропонується вважати прагнення

до економічного панування у формі корпоративних захоплень. Натомість

прагнення не є підставою виникнення будь-якого правового зв’язку, його можна

розглядати виключно як мету, а не як підставу виникнення корпоративного

конфлікту у контексті положень ст. 11 ЦК України.

Щодо мотивів поведінки учасників корпоративних правовідносин, які

пов’язуються з корпоративним конфліктом, то також слід виходити з самого

розуміння мотиву, яким у психології визнається динамічний процес

фізіологічного й психологічного плану, що керує поведінкою людини, який

визначає його спрямованість, організованість, активність і стійкість [290]. Мотив

(від лат. moveo – рухаю) є рушійною силою діяльності суб’єкта, що має прояв у

вигляді різних емоцій від очікування досягнення мети [291]. Проте, яке юридичне

значення має мотив у контексті розуміння його впливу на виникнення

корпоративного конфлікту?

150

Мотив поведінки супроводжує формування волі учасника корпоративних

правовідносин і спонукає його до вчинення будь-якої дії (бездіяльності). При

цьому звертається увага, що за загальним правилом мотиви вчинення будь-яких

дій (бездіяльності) є юридично байдужими для інших учасників цивільного

обороту і для правопорядку [468, с. 226].

Тому не можна погодитись із баченням, що підставами виникнення

корпоративних конфліктів є: а) зведення особистих рахунків; б) специфіка

відносин власності в АТ; в) нерівність права акціонерів. Наведені обставини

можна визнати лише рушійною силою, що стимулює акціонера до того чи іншого

типу поведінки та не має жодного юридичного значення. Отже, мотив не можна

розглядати як підставу виникнення корпоративного конфлікту в розумінні ст. 11

ЦК України.

Найбільш проблемним є питання про розмежування таких категорій, як

«причина» та «підстава» у контексті з’ясування підстав виникнення

корпоративного конфлікту, між якими часто не проводиться межа.

Вдаючись до етимології зазначених категорій, зазначимо, що причина

(лат. – causa) – це явище, що безпосередньо обумовлює, породжує інше явище

(наслідок). Кожне явище має свою основу в деяких інших явищах і визначається

ними як своїми причинами [351]. Тобто причина – спонукання, міркування,

мотиви, якими викликаються які-небудь вчинки. У свою чергу, підстава –

достатня умова для чого-небудь: буття, пізнання, думки, діяльності (наприклад,

підстава матеріальних явищ – це їх причини; підстава вчинків – їх мотиви;

підстава суджень – інші судження (посилки) або досвід) [322]. Отже, підстава – це

ті необхідні і достатні умови, за яких виникає певне явище (відповідальність,

охоронне право, охоронний обов’язок, охоронне правовідношення і т. ін.).

Якщо звернутися до юридичного контексту вказаних категорій, то,

наприклад, як причини правопорушень, розглядають: 1) фактори суб’єктивного

характеру (низький рівень правової культури, правовий нігілізм, омана в ціннісній

орієнтації особистості в умовах розвитку ринкових відносин); 2) фактори

об’єктивного характеру – конкретні суперечності в суспільстві, прояв суспільної

151

кризи, нестійкість соціального становища, неспівпадіння рівня розвитку

виробничих сил та потреб суспільства, розрив між багатими і бідними шарами

населення; 3) фактори об’єктивно-суб’єктивного характеру – недоліки в

правотворчості і правозастосуванні: суперечності нормативно-правових актів,

прогалини у законодавстві, слабка діяльність правоохоронних органів

тощо [415, с. 679–680].

Натомість, підставою, наприклад, позову є обставини, на яких позивач

обґрунтовує своє звернення до суду. Він повинен їх вказати у своїй заяві. Хоча

закон не встановлює яких-небудь обмежень можливості позивача обґрунтувати

поданий ним позов будь-якими фактами реальної дійсності, але значення мають

лише юридичні факти – обставини, які тягнуть за собою виникнення або

припинення правовідношення, з яким пов’язаний матеріально-правовий спір, що

виник між сторонами. Решта фактів мають чисто інформативний характер і на

результаті вирішення спору не відображаються [49, с. 493].

Підстава ж, у свою чергу, це таке явище реальної дійсності, яке викликає

динаміку конкретного життєвого відношення, а разом з ним і його правову

регламентацію (наслідок), безпосередньо і невідворотно [36, с. 460]. Підстава

виникнення цивільних правовідносин – це відповідь на запитання про те, чому

законодавець пов’язав з фактичними обставинами відомого типу певні юридичні

наслідки. Тобто звертаємо увагу на те, що юридичне значення для підстави

виникнення або припинення правовідношення мають лише юридичні факти, а не

будь-які факти.

Враховуючи наведене, вважаємо, що категорії «причини» та «підстави» в

контексті виникнення корпоративного конфлікту співвідносяться як загальне та

спеціальне, оскільки причини містять у собі як фактори суб’єктивного,

об’єктивного, так і об’єктивно-суб’єктивного характеру. Тоді як підстава

виникнення будь-якого правовідношення має виключно об’єктивний характер, що

пов’язано з явищем реальної дійсності, яке викликає динаміку конкретного

правового зв’язку, а разом з ним і його правову регламентацію.

152

Нами обстоюється позиція, що юридичними фактами, які породжують

виникнення конфліктних ситуацій в АТ, є виключно обставини реальної

дійсності, дії (бездіяльність) учасників корпоративних правовідносин, які

отримали своє зовнішнє вираження. При цьому внутрішні мотиви, мета та

інтереси, які спонукають таких осіб до вчинення певних дій, не мають жодного

юридичного значення в контексті їх кваліфікації як підстав виникнення

корпоративних правовідносин, у тому числі й охоронного характеру.

У переважній більшості випадків юридичний факт є підставою виникнення

або припинення правових наслідків не сам по собі, а разом з іншими фактами.

Системну сукупність юридичних фактів, яка спричиняє правові наслідки,

називають складними юридичними фактами [520, с. 623], фактичними

складами [189, с. 18] або юридичними складами [181, с. 253; 504, с. 117]. За

наявності протиправної поведінки виникає одне охоронне правовідношення.

Разом з тим на практиці мають місце випадки, коли одна протиправна дія

(юридичний факт) тягне порушення двох і більше суб’єктивних прав однієї або

декількох осіб. У такому разі одна дія породжує декілька охоронних

правовідносин. Наприклад, неповідомлення або неналежним чином повідомлення

акціонера/ів про проведення загальних зборів товариства має наслідком

порушення його (їх) права на отримання інформації про діяльність товариства.

При цьому таких акціонерів може бути декілька, що зумовлює виникнення

множинності охоронних правовідносин, а не одного юридичного складу.

Наведене дозволяє стверджувати, що кількість правовідносин під час складної

аналізованої моделі залежить не від кількості дій, а від кількості порушених прав,

що ще раз підтверджує висновок про підставу виникнення корпоративного

конфлікту (порушення суб’єктивних корпоративних прав).

Беручи до уваги запропоновану О. О. Красавчиковим загальновизнану

класифікацію юридичних фактів на дії та події, зазначимо, що підставою

виникнення корпоративного конфлікту є дії (бездіяльність) суб’єктів

корпоративних правовідносин – АТ, членів його органів та акціонерів. При цьому

такі юридичні факти-дії, залежно від їх узгодження з приписами юридичних норм

153

та вимогами правопорядку, поділяються на правомірні та неправомірні

(правопорушення). Найпоширенішим прикладом останніх є дії із заподіяння

шкоди.

Однак, у корпоративних правовідносинах має йтися не про такі факти, а

насамперед про загрозу їх настання – знецінення акцій або невиплату дивідендів,

оскільки прямої шкоди неправомірними діями вказаних вище осіб іншим

учасникам корпоративних правовідносин не завдається. Часто в якості

неправомірних дій виступають порушення немайнових прав акціонера – участі в

управлінні АТ, на інформацію. У всіх цих випадках у результаті вчинення таких

дій між учасниками регулятивних корпоративних правовідносин виникають

охоронні корпоративні правовідносини, на підставі яких правопорушник

зобов’язаний вчинити певні дії, передбачені законом, а особа, права якої

порушені, має право цього вимагати.

С. С. Алексєєв, вдосконалюючи підхід до класифікації юридичних фактів,

запропонований О. О. Красавчиковим, зазначає, що серед неправомірних дій

необхідно виокремлювати а) об’єктивно протиправні дії (правові аномалії) та

б) правопорушення [14, с. 406, 409–411]. За такого підходу до неправомірної

поведінки має бути виокремлено об’єктивно-протиправну дію, тобто такий акт

вольової поведінки, який має чисто зовнішній характер, викликаний незнанням

закону, суперечливістю окремих норм тощо. До цієї групи належать акти

поведінки, що являють собою невиконання юридичних обов’язків у відсутність

вини, «об’єктивні» порушення суб’єктивних прав, тобто все те, що під дещо

іншим кутом зору може бути назване правовою аномалією1. Такого роду

неправомірні дії тягнуть за собою правові наслідки, що, як правило, обмежуються

відновленням порушеного права, виконанням юридичного обов’язку, тобто

мірами захисту.

Основне ж значення серед неправомірних дій має правопорушення – дія

(бездіяльність), що за правилом породжує юридичну відповідальність. Цивільне

1 Цивільно-правовою аномалією запропоновано визнавати будь-яке відхилення від норми в одному з елементів

цивільного правовідношення (в суб’єктах, об’єкті, зобов’язальному або іншому правовому зв’язку такого

правовідношення), яке визнається правомірним та існує всупереч здоровому глузду [18, с. 28].

154

правопорушення традиційно складається з чотирьох елементів/умов:

1) протиправного діяння; 2) шкоди (збитків); 3) причинного зв’язку між

протиправним діянням з однієї сторони, і шкодою або збитками, з іншої; 4) вини.

Водночас у такому разі мова йде про два юридичні факти – 1) протиправне діяння

та 2) виникнення майнової шкоди або збитків1. Таке бачення ґрунтується на тому,

що існують випадки застосування цивільно-правової відповідальності а) за один

лише факт протиправного діяння (без наявності шкоди) (ч. 1 ст. 549 ЦК України);

б) за правомірні дії (за наявності одного лише факту завдання шкоди) (ч. 2

ст. 1169, ч. 2 ст. 1171 ЦК України).

Отже, підставою виникнення корпоративного конфлікту є протиправне

діяння та загроза заподіяння майнової (матеріальної) шкоди (ч. 2 ст. 11

ЦК України). Загроза заподіяння шкоди може мати місце при вчиненні дій чи

бездіяльності, відповідальність за які встановлена й нормами інших галузей

законодавства. Незалежно від виду та обсягу відповідальності за вимогами інших

нормативно-правових актів, вказані факти є підставою виникнення обов’язку з

відновлення порушених корпоративних прав або припинення їх порушення та

інших наслідків, передбачених законом.

Тобто факт порушення (невизнання, оспорювання) чи створення загрози

порушення регулятивного суб’єктивного корпоративного права та/або

корпоративного інтересу, будучи юридичним фактом, тягне за собою виникнення

або припинення корпоративних прав і обов’язків в охоронних правовідносинах.

Слід лише додати, що у сфері цивільно-правового регулювання охоронні

корпоративні правовідносини можуть бути результатом не тільки

правопорушення, а й інших перешкод щодо нормального здійснення права

(різного розуміння учасниками змісту своїх прав та обов’язків, невизначеності у

правовому становищі заінтересованих осіб, спорів і розбіжностей між ними

тощо).

1 Хоча існує й інша точка зору про те, що ці елементи становлять не окремі юридичні факти, а ознаки єдиного

складного юридичного факту – факту заподіяння шкоди потерпілому [500, с. 111].

155

У ряді випадків корпоративний конфлікт може виникати під час створення

загрози порушення суб’єктивного корпоративного права. Так, особливим

юридичним фактом виникнення охоронних корпоративних правовідносин є

зловживання правом. Якщо акціонер має корпоративне право, але під час його

здійснення виходить за межі, порушуючи інтереси (а не права!) іншого акціонера

або товариства, не порушуючи при цьому яких-небудь норм, то в цьому випадку є

ознаки зловживання правом.

Варто зауважити, що зловживати правом у корпоративних правовідносинах

можливе як шляхом вчинення активних дій, так і бездіяльності. Основоположним

у цьому разі є аспект волевиявлення учасника досліджуваних правовідносин. При

цьому виявлення волі кожним з учасників корпоративних правовідносин може

бути піддане оцінці з точки зору їх правомірності.

У зв’язку з цим у літературі пропонується серед негативних волевиявлень

умовне виділення двох груп: 1) неправомірна бездіяльність – упущення та

2) правомірна бездіяльність – «мовчання» [237, с. 154]. Характерним моментом

для останньої групи з правової точки зору є те, що в кожному окремому випадку

юридична значущість правомірного «мовчання» як юридичного факту виникає

лише за наявності прямої вказівки норм права, якою передбачаються у зв’язку з

цим певні юридичні наслідки. Негативний прояв волі виражається у

правомірному «мовчанні» і неправомірній бездіяльності (упущенні).

У разі зловживання суб’єктивним корпоративним правом виникають

охоронні корпоративні правовідносини, в яких реалізується відмова у захисті

права або у визнанні права. Отже, в ряді випадків правовідносини захисту

суб’єктивних корпоративних прав виникають й у відсутність безпосереднього їх

порушення. Підставою виникнення відповідного правового зв’язку є створення

загрози порушення суб’єктивних корпоративних прав.

На підставі наведених міркувань вважаємо, що:

1) значна частина охоронних корпоративних правовідносин виникає

внаслідок порушення (невизнання, оспорювання) чи створення загрози

порушення регулятивних суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних

156

інтересів. В основі такого правовідношення завжди лежить ідея відновлення

таких прав; відновлення становища, яке існувало до правопорушення. У цьому

випадку мета – задоволення майнової потреби – набуває особливого змісту.

Інтерес, потреба суб’єктів корпоративного права в такому правовідношенні

спрямовані на відшкодування, компенсацію збитків в якості неотриманих доходів

або знецінення акцій (якщо це акціонер) або інших збитків (якщо це АТ), яких

зазнав відповідний учасник корпоративного конфлікту внаслідок порушення

(невизнання, оспорювання) чи створення загрози порушення її регулятивних

суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів;

2) підставами виникнення корпоративного конфлікту є: а) порушення

регулятивного суб’єктивного корпоративного права учасника корпоративних

правовідносин; б) порушення корпоративного інтересу учасника корпоративних

правовідносин; в) створення загрози порушення регулятивного суб’єктивного

корпоративного права учасника корпоративних правовідносин або його

корпоративного інтересу;

3) зловживання суб’єктивним корпоративним правом одним учасником

корпоративних правовідносин є загрозою порушення регулятивного

суб’єктивного корпоративного права іншого їх учасника. Зі зловживанням

правом закон пов’язує можливість звернення учасника корпоративних

правовідносин, чиє право порушується або може бути порушене, до

правопорушника або органу державної влади чи АТ з вимогою про його

відновлення або усунення перешкод у його здійсненні.

4.2. Порушення корпоративного інтересу учасників корпоративних

правовідносин

Цивільні правовідносини виникають з метою задоволення інтересів їх

суб’єктів, які прагнуть до автономії і навіть конкурують з інтересами інших осіб.

З метою задоволення потреб, на досягнення яких він спрямований, від суб’єкта

вимагається здійснення активних дій задля чого він змушений шукати шляхи до

157

співіснування і співробітництва з носіями інших інтересів (подібних,

конкуруючих або навіть ворожих). Однак, далеко не в усіх випадках інтереси

різних осіб як учасників конкретних суспільних відносин вдається узгодити,

підпорядкувати одній спільній меті. У тому, що інтересу притаманні суперечливі

риси (з одного боку, автономія, відокремленість, ворожість до подібних інтересів,

конкуренція з ними, а з іншого – співіснування і співпраця з іншими інтересами)

лежить коріння проблеми конфлікту інтересів, що виникає у результаті зіткнення

протилежних або конкуренції подібних інтересів.

С. В. Михайлов вважає, що особливості прояву інтересів полягають у

діяльності щодо встановлення, зміни, припинення, захисту суб’єктивних прав і

обов’язків у правовідносинах з використанням юридичних засобів для досягнення

поставлених цілей [281, с. 86–92].

Не обходить стороною вказане твердження й корпоративні правовідносини.

Недаремно баланс інтересів їх учасників є одним із принципів корпоративного

права. Для розуміння підстав виникнення корпоративних конфліктів слід

враховувати специфіку корпоративних правовідносин – їх учасники є носіями

різних корпоративних інтересів: загального (в особі АТ) і приватного

(індивідуального) (в особі кожного окремого акціонера). З наведеного робиться

висновок, що у діяльності АТ чітко проявляється відсутність єдиного або хоча б

об’єднуючого всіх долучених до товариства осіб інтересу: різні, часто протилежні

інтереси переслідують пануючі в товаристві (крупні) акціонери, «інституційні

інвестори» (банки, страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди тощо),

«спекулятивні акціонери» (біржові гравці), дрібні вкладники, корпоративний

менеджмент, наймані працівники тощо [457, с. 84].

Наявність в учасників корпоративних правовідносин різних інтересів не

створює суперечності, що не можуть бути вирішені та перешкоджали б

можливості поступального розвитку товариства. У подоланні конструктивних

суперечностей відповідно до діалектичного закону єдності та боротьби

протилежностей полягає сутність розвитку будь-якої організації. В основу

правового регулювання діяльності товариства має бути закладений принцип

158

поєднання інтересів усіх можливих груп суб’єктів, які беруть участь або пов’язані

з його функціонуванням.

Дії акціонерів у рамках корпоративних правовідносин гіпотетично мають

бути підпорядковані загальному інтересу – безпосередньому підвищенню

прибутковості діяльності АТ як спільного бізнес-проекту1. Саме через це може

бути й досягнуто інтерес кожного акціонера, що полягає в отриманні дивідендів в

якомога більшому обсязі, а також доходів від курсової різниці вартості акцій.

Досягнення такого спільного інтересу акціонерів можливе лише завдяки

належному рівню корпоративного управління.

Водночас останнє побудоване на корпоративних засадах АТ, яке диктує

правило про набуття більших можливостей долучення до управління АТ через

обрання до його органів тих акціонерів, які мають більший пакет акцій. Внаслідок

цього органи АТ формують мажоритарні акціонери, але вони також при цьому

повинні дотримуватися спільного (загального) корпоративного інтересу, який

об’єднує всіх акціонерів, тобто й міноритарних. Тому в ідеальній моделі

корпоративного управління не має виникати конфлікту інтересів акціонерів.

Однак, у реальності так часто не буває. Волевиявлення більшості акціонерів

і, відповідно, прийняття ними рішень означає своєрідне перетворення їх спільного

волевиявлення у волю АТ. У той же час волевиявлення меншості жодним чином

не впливає на рішення, що приймаються у товаристві, тобто, їх волевиявлення не

перетворюється у волю АТ. Відповідна обставина є передумовою виникнення між

такими групами акціонерів розбіжностей, що, зрештою, призводять до конфлікту

інтересів. Останні можуть бути далеко не завжди викликані діями мажоритаріїв

не в інтересах АТ, але завжди є розбіжності з інтересами міноритаріїв. Приміром,

якщо міноритарії прагнуть до отримання більшого обсягу дивідендів, то

1 У більшості випадків єдиною стратегічною метою об’єднання в АТ є прагнення отримати максимальний

прибуток на кожну одиницю вкладеного капіталу або підготувати умови для досягнення цього в майбутньому.

М. Третьяков зауважує що за традицією континентального права, те, що добре для корпорації, може бути погано

для її акціонерів [475, с. 137]. Оптимізація економічних показників діяльності компанії є таким інтересом, але вона

не повинна бути самоціллю, а повинна розумітися як засіб для досягнення іншої мети – оптимізації доходів

акціонерів. Д. І. Дєдов вважає, що ці два інтереси не повинні сприйматися як протилежні один одному, вони є

взаємодоповнюючими [124, с. 100].

159

мажоритарії, обізнані більше у справах АТ через участь в його органах, можуть у

певний звітний період наполягати на меншому розмірі дивідендів.

Отже, ключова проблема всього корпоративного права, на думку

Д. І. Стєпанова, полягає в мінливості інтересів учасників юридичної особи, що є

похідною саме зі специфіки групового утворення (коаліції, так само, як і будь-якої

групи, яку складають три і більше особи), будь-яка правова конструкція, як може

спочатку здатися, спрямована на захист легітимного інтересу, під час подальшої

зміни інтересів одного чи декількох учасників групи може породжувати зовсім

нехарактерні з точки зору права наслідки [440, с. 29–83].

Як бачимо, підстави виникнення корпоративних конфліктів зазвичай

напряму пов’язані з тим, хто буде управляти товариством і кому належить

контрольний пакет акцій товариства [127, с. 3]. Наприклад, під час зміни

контролю в товаристві можуть мати місце й негативні наслідки. Метою особи, яка

набула контрольного пакету акцій, може бути й виключно отримання власних

вигод замість розвитку товариства та збільшення його прибутковості. Крім того,

такий акціонер має можливість нав’язати товариству укладення правочинів з

іншими товариствами, які пов’язані з цим акціонером, для отримання в них

прибутку [550, с. 24].

АТ має найскладнішу серед усіх юридичних осіб корпоративну структуру,

яка включає декілька рівнів управління1 (загальні збори акціонерів, наглядова

рада, виконавчий орган, ревізійна комісія2). При цьому особи, які входять до

1 Принципи побудови і функціонування корпорації цілком підпорядковані інтересам капіталу, що найбільш повно

виражається в організації системи її управління [231, с. 259]. Досить часто замість поняття «управління»

використовується категорія «контроль», який виявляється у двох близько пов’язаних між собою можливостях:

формувати органи юридичної особи та впливати на розпорядження належним їй майном [53, с. 87]. Управління є

одним із видів діяльності, що здійснюється в чужих інтересах. Управління може здійснюватися і у власних

інтересах, але у досліджуваній сфері нас цікавить саме управління як професійна послуга. На відміну від разових

правочинів, що ґрунтуються на комісії або дорученні, управління є діяльністю, тобто складною сукупністю дій,

спрямованих на який-небудь об’єкт. 2 В. І. Борисова зауважує, що залежно від кількості органів, залучених у процес управління корпорацією,

виділяють декілька моделей управління, а саме дворівневу і трирівневу [50, с. 253], хоча у той же час висловлено

думку про наявність однорівневої і дворівневої структури управління [224, с. 337]. Як правило, зазначає вчена, в

корпорації існує дворівнева модель управління (загальні збори учасників і виконавчий орган), але законом може

бути встановлено й іншу модель. Так, численність і розпорошеність акціонерів товариства, які, якщо це не

передбачити у законі, можуть бути позбавлені можливості управляти об’єднаним капіталом, спонукає

затвердження на законодавчому рівні трирівневої моделі управління в АТ, що включає загальні збори акціонерів

(вищий орган управління), виконавчий орган і наглядову раду. У свою чергу, ревізійну комісію (ревізора) за умови

її створення, необхідно віднести до контролюючого органу.

160

складу їх органів, можуть мати зовсім різні інтереси. І це також може

породжувати конфлікти всередині товариства, що пов’язано з постійним

перерозподілом повноважень між членами вказаних органів. Частково це

пояснюється різною стратегічною метою, яку ставлять перед собою акціонери і

деякі менеджери (члени виконавчого органу або наглядової ради); різними

способами її досягнення у силу численності підходів до розвитку

підприємницької діяльності (поглинання інших товариств, збільшення

капіталізації та зростання вартості акцій, регулярна виплата дивідендів тощо).

Отже, проблема гармонізації корпоративного управління та ефективне

функціонування органів АТ (в особі їх членів) є однією з найгостріших і

актуальних у сфері корпоративних правовідносин.

Наведене дає підстави деяким авторам стверджувати, що глибинним

фактором корпоративного конфлікту є двояка сутність акціонерної

власності [121, с. 88–89]. Саме вона породила корпоративний контроль, причому в

негативному його значенні, та зумовила необхідність регулювання і обмеження

контролюючого статусу [211, с. 12]. Адже обсяг прав акціонера визначається

кількістю належних йому акцій і є ефективним за умови концентрації

акціонерного капіталу.

В умовах непрозорості діяльності більшості вітчизняних АТ основні

переваги реалізуються через поточне управління і прийняття рішень багато в

чому через тіньові схеми. У таких умовах легко занизити прибуток і не

виплачувати дивіденди або не виконувати інші зобов’язання. Тому для акціонера,

який не має реальної можливості управляти товариством (у силу незначного

пакету акцій), інвестиції є ризиковою справою. Отже, інтереси, які ставлять перед

собою особи, вступаючи в корпоративні правовідносини, можуть бути

недосяжними, але набуваючи статус акціонера, особа в будь-який спосіб прагне їх

досягти, порушуючи інтереси інших учасників, що і є підставою виникнення

корпоративного конфлікту між акціонерами або акціонерами і товариством

(в особі членів його органів).

161

Корпоративний конфлікт обумовлений, перш за все, обмеженістю єдиних

для численності осіб економічних ресурсів товариства, необхідних для повного

задоволення постійно зростаючих майнових інтересів учасників корпоративних

правовідносин. Для доступу до них заінтересовані особи використовують різні

моделі поведінки, як правомірні, так і неправомірні. Результатом застосування тієї

чи іншої моделі може бути порушення або створення загрози порушення інтересів

якого-небудь з учасників корпоративних правовідносин або їх груп.

Проте варто враховувати й інтереси самого АТ як суб’єкта корпоративних

правовідносин. Важливим з цього приводу є Рішення Конституційного суду

України про охоронюваний законом інтерес, за яким легітимний інтерес АТ не є

простою сукупністю законних інтересів його акціонерів. Індивідуальні інтереси

останніх, як правило, відрізняються суперечливістю, а часто конфліктністю,

оскільки спрямовані на пошук і використання або створення шляхів та засобів для

задоволення різних за обсягом і змістом потреб та відрізняються різними

мотивами в таких же бажаннях і прагненнях.

Загальний і приватний корпоративні інтереси, незважаючи на однакову

спрямованість у своєму розвитку, мають відмінні один від одного зміст та форму,

що виключає можливість їх прямого і безпосереднього ототожнення. На чолі

ієрархії інтересів повинні стояти інтереси не акціонерів, а інтереси самого

товариства. Своєрідність корпоративного права полягає у тому, що воно не має за

мету, в першу чергу, захист і задоволення самостійних інтересів окремих осіб

(індивідуальних інтересів), а займається інтересами, спільними для декількох

осіб, які цілеспрямовано взаємодіють, причому така взаємодія є тривалою і

функціонально розділеною, заснованою на загальних процедурних правилах та

принципах [456, с. 163].

Інколи у правовій літературі висловлюються не цілком обґрунтовані точки

зору, в тому числі й ті, що стосуються забезпечення інтересів суб’єктів

корпоративних правовідносин. Так, Д. В. Ломакін вважає, що корпоративна

організація є, перш за все, союзом учасників (членів), які об’єдналися для

реалізації своїх приватних інтересів у процесі її діяльності [259, с. 18]. Об’єднання

162

окремих осіб, на думку вченого, тягне за собою і появу загального

корпоративного інтересу, іноді відмінного від приватного інтересу окремого

учасника корпорації. Хоча в цілому це вбачається вірним, але викликає

непогодження те, що корпоративна організація використовується для реалізації

приватних інтересів її учасників. По-перше, загальновідомо, що корпоративна

побудова АТ передбачає створення його майна завдяки продажу акцій, внаслідок

чого акціонери набувають корпоративних права, а АТ – право власності на майно.

Безпосереднього задоволення майнового інтересу акціонерів від цього бути не

може. По-друге, корпоративні засади АТ побудовані на обумовленості обсягу

корпоративних прав кількістю акцій, що втілено в правилі «одна акція – один

голос». Тому навряд чи вірно стверджувати, що особи формують майно

товариства для реалізації своїх приватних інтересів, оскільки їх недосягнення

необхідно визнавати порушенням законних інтересів.

АТ зацікавлене у збільшенні своєї майнової бази, що необхідно для

розширення виробництва, його модернізації, запровадження новітніх технологій

тощо. Отже, його інтересу відповідатиме спрямування прибутку, що залишається

в його розпорядженні після сплати податків та зборів, на поповнення відповідних

фондів. Водночас його акціонери переважно заінтересовані у спрямуванні

прибутку на виплату дивідендів, оскільки одним з інтересів особи, яка вступає в

АТ, є не власне управління ним, а отримання доходу на вкладений капітал. Тобто

їх інтерес як власників акцій полягає в ефективному управлінні капіталом, який

спрямовується на одержання достатнього прибутку, від чого безпосередньо

залежить не тільки одержання дивідендів по акціях, а й їх ринкова вартість, що є

важливим під час здійснення акціонером свого права по розпорядженню ними.

При цьому приватний корпоративний інтерес акціонера обмежений обсягом

суб’єктивних корпоративних прав, що надаються акцією, її вартістю, розміром

належного доходу (дивіденду), а також ліквідаційної квоти.

Так, придбаваючи акції, особа тим самим окреслює свій інтерес в отриманні

прибутку. Оскільки учасник не один, а АТ одне, то й воля, що проявляється зовні,

у нього повинна бути одна. Завдання акціонерів – узгодити, як їм використати

163

товариство як засіб найбільш ефективної реалізації їх інтересів. Це відбувається

шляхом участі в управлінні і веденні справ корпорації, цінність чого полягає у

можливості подальшого отримання учасником корпорації частини отриманого

нею прибутку [397, с. 142, 145].

Тобто інтерес акціонера і АТ є взаємообумовленими. Для цього є підстави,

хоча, як вірно вказує К. В. Шимбарєва, наявна одночасно і спільність, і різна

спрямованість інтересів учасників корпоративних правовідносин. Такий феномен,

на її думку, полягає в тому, що всі суб’єкти мають власні потреби, і ймовірною є

ситуація, в якій здійснення одних інтересів може виключати реалізацію інших.

Навпаки, як правило, інтереси акціонерів, залежно від виду чи типу акцій або

обсягу прав, що ними надаються, значно змінюються [522, с. 14]. Незадоволення

або неповне задоволення потреб чи неотримання очікуваних результатів

(відсутність досягнення інтересу) призводить до конфлікту інтересів між

суб’єктами корпоративних правовідносин – зумовлює їх досягнення у будь-який

спосіб (навіть шляхом порушення інтересів інших акціонерів), що і є підставою

виникнення корпоративного конфлікту.

Проблема співвідношення загального та індивідуального корпоративних

інтересів, якщо носієм останнього є власник контрольного пакету акцій, постає у

разі завдання шкоди товариству впливом такого акціонера в процесі здійснення

ним права на участь в управлінні товариством. Вирішальний вплив такої особи на

товариство (завдяки більшості голосів на загальних зборах і відповідно –

можливості формування із своїх представників виконавчого та контрольного

органів) дозволяє легальним шляхом ігнорувати інтереси решти акціонерів і

самого АТ.

Конфлікт інтересів у контексті прийняття рішень різними органами в

товаристві може бути визнаний підставою виникнення корпоративного конфлікту

лише у разі порушення корпоративних інтересів одного з акціонерів (їх групи).

Подвійний прояв такої ситуації має місце тоді, коли акціонери або члени

колегіального органу АТ повинні спільно приймати рішення. Це полягає, по-

перше, у конфлікті власних (суб’єктивних) інтересів особи, яка одночасно є і

164

акціонером, і посадовою особою в органах АТ. При цьому в неї залишається

особистий інтерес як у акціонера (отримати дивіденди, продати акції за більш

високою ціною та ін.), і водночас виникає інтерес як у посадової особи товариства

(отримувати «бонуси» за прибуткову діяльність товариства). Ці інтереси

взаємовиключні, оскільки, наприклад, виплачуючи дивіденди акціонерам,

товариство зменшує «бонусні» виплати менеджерам тощо. Будучи одночасно і

акціонером, і посадовою особою, учасник товариства має можливість досягти

одного з таких інтересів, тим самим не реалізувавши іншого. Внаслідок цього не

можуть ефективно виконуватися обов’язки члена будь-якого з органів АТ. До

виникнення такого конфлікту призводить, наприклад, укладення правочинів, в

яких зазначена особа заінтересована1, придбання акцій юридичних осіб, які є

прямими конкурентами товариства, а також обіймання посад у таких юридичних

особах або встановлення з ними договірних відносин.

По-друге, наявний конфлікт інтересів різних осіб, що мають відношення до

АТ (наприклад, між міноритарними та мажоритарними акціонерами; між

акціонерами і товариством). Найчастіше такі конфлікти виникають між більшістю

та меншістю акціонерів через різні можливості впливу на товариство та

досягнення своїх інтересів. Це викликано великою кількістю акціонерів з різним

ступенем впливу на прийняття загальними зборами юридично значущих рішень.

До більшості може належати навіть один акціонер – власник контрольного пакету

акцій – завдяки діючим в АТ принципам: голосування на загальних зборах (одна

акція – один голос), визнання зборів повноважними за присутності акціонерів, що

володіють більшістю (понад 50%) голосів, прийняття рішень загальними зборами

(простою чи кваліфікованою більшістю голосів присутніх акціонерів).

Важливим є те, що внутрішній (внутрішньоособистісний) конфлікт

інтересів не можна визнати підставою виникнення корпоративного конфлікту,

оскільки особа, чиї інтереси суперечать один одному, залишає за собою

можливість обрання до реалізації одного з них. У свою чергу, конфлікт інтересів

1 У правовій літературі значні правочини, а також правочини, щодо вчинення яких є заінтересованість, отримали

назву «правочини з конфліктом інтересів» або «правочини, ускладнені конфліктом інтересів» [88, с. 41–51].

165

між різними учасниками корпоративних правовідносин є підставою виникнення

корпоративного конфлікту, оскільки різні інтереси окремих груп акціонерів чи

акціонерів і товариства призводить до досягнення позитивного результату

виключно однією з названих груп, через порушення або недосягнення власного

корпоративного інтересу іншими акціонерами.

Отже, корпоративні конфлікти зароджуються там і тоді, де і коли

порушується баланс інтересів суб’єктів корпоративних правовідносин.

Недосягнення бажаної мети меншістю (якщо це акціонери) або акціонерами в

цілому чи органами товариства може викликати їх негативну реакцію, що

проявляється в досягненні свого інтересу будь-якими засобами, у тому числі і

шляхом порушення прав інших акціонерів або вчинення дій не в інтересах

товариства.

На відміну від англо-американських країн, у корпоративних організаціях

решти країн світу зіткнення інтересів членів органів товариств та акціонерів не є

поширеним. Конфлікт інтересів у цих країнах зміщується в інші площини і

частіше виникає між контролюючими акціонерами, з однієї сторони, та

міноритарними акціонерами або іншими заінтересованими особами – з

іншої [17, с. 115]. Так, у країнах пострадянського простору результатом високої

концентрації акціонерного капіталу є безпосередня участь акціонерів в управлінні

АТ – явище, що в економічній літературі позначається поняттям «поєднання

власності і управління», або чіткий контроль діяльності виконавчого органу та

сильний вплив на прийняття ним управлінських рішень. Така ситуація «фактично

знищує поділ між управлінням і володінням, роблячи його юридичною

формальністю». Як наслідок, виключається можливість виникнення

суперечностей між інтересами акціонерів і АТ в особі членів його органів. З цієї

причини для корпоративного управління в Україні характерним є конфлікт

інтересів між різними групами акціонерів у рамках АТ.

Міноритарні акціонери вітчизняним законодавцем фактично позбавлені

реальних шансів впливати на діяльність товариства, в тому числі й подавати в

інтересах товариства позови. Лише об’єднавшись із собі подібними з метою

166

утворення кваліфікованої меншості, такі акціонери отримують права меншості:

вносити до порядку денного загальних зборів пропозиції, що мають обов’язково

враховуватися; вимагати у наглядової ради скликання позачергових загальних

зборів товариства, а якщо таку вимогу не виконано протягом установленого

законом строку – самим скликати такі збори; вимагати проведення позачергових

ревізій; контролювати реєстрацію акціонерів (їх представників), що прибули для

участі в загальних зборах з метою забезпечення згаданих прав меншості. Це може

породжувати конфлікт між товариством в особі членів його органів та

акціонерами, що сформували меншість, вихід з якого один – сама меншість

скликає збори, що вимагає відповідних майнових та організаційних зусиль.

Мають місце спірні моменти, пов’язані з розбіжністю інтересів, між

міноритарними акціонерами і мажоритарним акціонером, що викликано

бажанням перших «зробити все по-своєму» у контексті корпоративного

управління в товаристві. Це, звісно, негативно сприймається мажоритарним

акціонером і, як правило, призводить до конфліктних ситуацій в АТ. Зважаючи на

те, що істотно міноритарний акціонер не може вплинути на хід прийняття рішень

як на загальних зборах, так і виконавчим органом товариства, в юридичній

літературі акцентується увага на «даремності його намагань» і паралельно з цим

ставиться запитання: «Чому ж тоді його дії не стають марною тратою сил, а іноді

паралізують діяльність усього товариства?» [81, с. 146; 224, с. 426].

Відповідь на це запитання полягає у прагненні примножити свій капітал,

або, у крайньому випадку, хоча б не втратити його. При цьому для міноритарного

акціонера – це все, на що він має розраховувати. У свою чергу, мажоритарний

акціонер розраховує на доступ до безпосереднього управління АТ з метою

збільшення власного капіталу, вкладеного в його акції. Конфлікт інтересів

виникає у мажоритарного акціонера вже на тій підставі, що він має об’єктивну

можливість впливати на прийняття рішень органами АТ у власних інтересах на

противагу інтересам міноритарних акціонерів. За відсутності в чинному

українському законодавстві положень щодо субсидіарної відповідальності

власника контрольного пакета акцій у разі завдання товариству шкоди через

167

прийняття під його впливом неефективних або навіть шкідливих для товариства

рішень, конфлікти між більшістю і меншістю можуть мати постійний характер.

Якщо так, то при розробленні механізмів охорони та захисту прав

міноритарних акціонерів слід піклуватися про механізми забезпечення

збереження капіталу акціонера, а не про його вплив на управління. У такому разі,

коли буде зміщено акцент уваги, зміниться і ставлення до захисту прав та

інтересів міноритаріїв. Вже не може розглядатися порушення формування органів

АТ не з тих осіб, яких би бажав там бачити міноритарний акціонер, адже тим

самим він виходить за межі своїх можливостей, наданих йому його

акціями [224, с. 426–427].

При цьому варто зважити на те, що наявність у товаристві мажоритарного і

міноритарних акціонерів та сама по собі розбіжність їх інтересів, якщо вона не

реалізована у протистоянні, не мають ефекту конфлікту. Лише протилежно

спрямовані юридично значущі дії учасників як реалізація наявних суперечностей

дають підстави вести мову про існування конфлікту. Саме порушення приватного

інтересу акціонера чи загального корпоративного інтересу АТ або створення

загрози їх порушення можна вважати підставою виникнення охоронного

правовідношення.

Корпоративний конфлікт, підставою якого є порушення інтересів учасників

регулятивних корпоративних правовідносин, може виникнути в результаті:

1) недосягнення акціонером власного інтересу в результаті здійснення

суб’єктивного корпоративного права.

Так, на думку О. Б. Бабаєва, необхідно розрізняти такі ситуації: 1) акціонер

голосував «за» прийняття рішення і воно було прийняте, 2) акціонер голосував

«проти» прийняття рішення і воно не було прийняте, 3) акціонер голосував «за»

прийняття рішення, але воно не було прийняте, 4) акціонер голосував «проти»

прийняття рішення, але рішення все одно було прийняте. Особливим випадком є

5) голосування за варіант «утримався» [25, с. 137]. Отже, незалежно від наслідків,

у вказаних випадках право акціонера було здійснене (воля виражена). Як бачимо,

у перших двох випадках інтерес акціонера був повністю досягнутий, оскільки

168

настали саме ті наслідки, яких він очікував, у третьому та четвертому – інтерес не

досягнутий, оскільки настали протилежні наслідки (незважаючи на здійснення

права);

2) недосягнення акціонером власного інтересу в результаті розподілу

прибутку товариства або ліквідаційної квоти. Отже, проблема полягає у тому, як

розпорядитися прибутком АТ, з якою метою його використати.

Право вимагати виплати дивідендів виникає у акціонера лише після їх

оголошення і прийняття відповідного рішення на загальних зборах АТ або

визнання товариством свого боргу1, тобто для цього вимагається юридичний

склад. До наведених обставин жодних гарантій щодо виплати дивідендів ніхто не

давав. Про це свідчить і судова практика в рішеннях, за якими суди відмовляють

акціонерам у задоволенні їх позовних вимог стосовно виплати дивідендів2. Отже,

якщо визнавати правом вимогу акціонерів про виплату дивідендів, то мову вже

необхідно вести не про корпоративні правовідносини, а про зобов’язальний

правовий зв’язок, щоправда, підставою останнього є саме перша група

правовідносин, а самі акціонери мають інтерес до виплати дивідендів.

Акціонери, які є власниками незначних пакетів акцій, заінтересовані у

виплаті дивідендів. Натомість мажоритарний/і акціонер/и, його представники

(наприклад, компанія з управління активами) та члени органів товариства ратують

за максимальну капіталізацію товариства та розширення сфери підприємницької

діяльності. За наведених обставин, на загальних зборах акціонерів приймається

рішення про невиплату дивідендів за простими акціями, що, як мінімум, буде

мати прихований корпоративний конфлікт, оскільки акціонер, розміщуючи власні

кошти в акціях, мав за мету, насамперед, мінімальний інтерес – отримання

матеріального зиску – дивідендів за ними.

1 Наприклад, у рішенні Господарського суду Харківської області від 22.06.2011 р. у справі № 5023/3171/11 за

позовом ОСОБА_1 до ВАТ «Шляхове ремонтно-будівельне управління № 33» про стягнення коштів зазначено, що

направлення відповідачем позивачу відповіді № 539 від 26.10.09 р. на заяву про виплату дивідендів із запрошенням

отримати належну йому суму, є діями, що свідчать про визнання відповідачем свого боргу. Про це також свідчить і

протокол № 1 від 23.04.10 р., в якому зафіксовано виступ голови правління // Рішення Господарського суду

Харківської області від 22.06.2011 р. (справа № 5023/3171/11) [390]. 2 Наприклад, Рішення Господарського суду м. Києва від 14.12.09 р. (справа № 6/590) [387].

169

На підставі вказаного можна припустити, що в низці випадків саме

відсутність дивідендних виплат полегшує недружні поглинання АТ1. Підставою

для цього є те, що акціонер, який багато років будучи власником акцій товариства

ніколи не отримував дивідендів, а також не мав можливості раніше продати цінні

папери, – продає їх, навіть за невелику ціну, за пропозицією осіб, які мають намір

поглинути таке товариство (у цьому, очевидно, і полягає причина поширеності

поглинань). Тому невдоволення міноритарних акціонерів управлінською

політикою в товаристві, що визначається власником контрольного пакету акцій,

та недосягнення власного інтересу в отриманні дивідендних виплат час від часу

отримує антагоністичний характер та проявляється в корпоративних конфліктах2.

Аналогічні застереження можна висловити й стосовно правомочності

акціонера на отримання у разі ліквідації товариства частини його майна або

вартості частини майна товариства, оскільки жодних гарантій і ніяких

обов’язків товариства законодавство не передбачає стосовно забезпечення

майнової складової суб’єктивного корпоративного права акціонера (ст. 25 Закону

України «Про акціонерні товариства»);

3) недосягнення акціонером власного інтересу з отримання достовірної та

повної інформації внаслідок недобросовісних дій АТ в особі членів органів

товариства. М. Г. Іонцевим окреслюється низка проблемних моментів,

пов’язаних з розбіжністю інтересів, що можуть виникнути під час вчинення

юридично значущих дій, необхідних для формування контрольного пакету

акцій [178, с. 109–112]. Наприклад, навіть найпростіший спосіб – скуповування

акцій у акціонерів – передбачає виникнення спірних моментів, що пов’язано з

отриманням акціонером, який має намір вчинити відповідні дії, інформації про

відомості, що містяться в реєстрі акціонерів, та органами АТ, які, дізнавшись про

можливість вчинення відповідних дій, з можливою в подальшому втратою

1 З цього приводу М. Г. Іонцев зазначає, що деякі АТ змогли врятувати дивіденди від недружнього поглинання,

оскільки акціонери не хотіли продавати свої акції агресивному інвестору, оскільки керівництво компанії чесно

ділилося з ними прибутками товариства, і ці прибутки були досить значними [178, с. 120]. 2 У зв’язку з наведеним, заслуговує на увагу підхід законодавця окремих країн ЄС (Греція, Фінляндія, Швеція), де

встановлюється право акціонерів на обов’язкову виплату дивідендів незалежно від факту прийняття відповідного

рішення вищим органом товариства. При цьому на виплату дивідендів має спрямовуватися не менше визначеної

законом частини чистого прибутку товариства – від 35 до 50%.

170

фактично вільного розпорядження майном товариства, зазвичай вдаються до

незаконних заходів боротьби.

Таким чином, можна впевнено констатувати, що суб’єкти корпоративних

правовідносин є носіями різних корпоративних інтересів: загального (в особі АТ)

і приватного (індивідуального) (в особі кожного окремого акціонера). Розбіжність

в інтересах акціонерів та/або АТ ще не є конфліктом, але тільки-но носії різних

інтересів ініціюють юридичні дії, спрямовані на їх досягнення, що є відмінним від

цілей інших акціонерів, виникає корпоративний конфлікт.

Закон не може повністю примирити інтереси міноритарних та

мажоритарних акціонерів. Отже, очевидним є те, що інтерес конкретного

акціонера і товариства, чи інтереси різних груп акціонерів можуть не співпадати.

Досягнення власних інтересів через порушення (створення загрози порушення)

інтересів інших акціонерів є передумовою для виникнення конфлікту інтересів та,

в подальшому, корпоративного конфлікту між акціонером і товариством чи між

окремими групами акціонерів.

4.3. Зловживання акціонером корпоративним правом

Багато в чому через нехтування загальним корпоративним інтересом з боку

як мажоритарного, так і міноритарних акціонерів учасники регулятивних

корпоративних правовідносин вдаються до зловживання належними їм

суб’єктивними корпоративними правами. Відповідна проблематика є актуальною

й стосовно досягнення індивідуального корпоративного інтересу вказаними

особами, задля чого вони використовують належні їм права.

Існування проблеми зловживання корпоративними правами визнано у Листі

Верховного Суду України від 01.08.2007 р. «Практика розгляду судами

корпоративних спорів», де закріплено, що вітчизняний корпоративний сектор

характеризується зростанням кількості корпоративних конфліктів, які завдають

шкоди не лише їх учасникам, а й інвестиційному іміджу держави в цілому. Чинне

законодавство дозволяє на сьогодні формально законними засобами здійснювати

171

корпоративні захоплення шляхом зловживання правом, використання прогалин та

колізій в законодавстві тощо [350].

Зловживання правом (як правова категорія) досить точно відображає

сутність правового явища, що часто виникає через невідповідність правових

(рівних для певної категорії суб’єктів) і фактичних (майнових, організаційних та

ін.) індивідуальних можливостей, які не часто бувають однаковими навіть у двох

осіб. Отже, рівні правові можливості економічно/організаційно нерівноправних

суб’єктів можуть бути використані на шкоду одному з них: право з його

принципом формальної рівності може спонукати недобросовісного суб’єкта

скористатися своїми можливостями для задоволення власних інтересів,

використовуючи при цьому закріплені за ним права та ігноруючи законні інтереси

інших осіб з незначними фактичними можливостями, аби відстояти свої інтереси.

Наприклад, від голосів мажоритарних акціонерів може залежати корпоративна

доля міноритарних, якщо приймається рішення про консолідацію акцій, у

результаті реалізації якого з товариства «вимивається» більшість міноритарних

акціонерів, не маючи можливості доплатити за акцію збільшеної вартості.

На відміну від закордонних правових систем, вітчизняне законодавство

майже не врегульовує проблеми питання зловживання корпоративними правами,

за винятком Принципів корпоративного управління, що мають рекомендаційний

характер. Виходячи з аналізу їх положень, можна стверджувати, що в них йдеться

лише про зловживання правом з боку акціонерів, тоді як про зловживання з боку

АТ або членів його органів взагалі не згадується.

Проблематиці зловживання правом у вітчизняній та закордонній юридичній

літературі приділяється достатньо уваги1, тим не менш ця тематика не часто

1 Теоретичні засади застосування поняття «зловживання правом» були розроблені юридичною наукою ще за

радянських часів, хоча й не отримали одностайного наукового обґрунтування [4, с. 424–436; 28, с. 116–121; 110].

Так, на думку М. Й. Бару, зловживання правом завжди зовні спирається на суб’єктивне право і формально не

суперечить об’єктивному праву. Натомість М. М. Агарков вважав, що той, хто користується своїм правом (якщо

воно у нього дійсно є), нікому не заподіює шкоди.

Не розв’язано цю проблему й сьогодні. Так, деякі автори вважають, що введення у ЦК поняття меж здійснення

цивільних прав і заборони зловживання цивільними правами є не лише теоретично необґрунтованим, але й

потенційно небезпечним, оскільки, встановлюючи заборону і вводячи санкцію за його порушення, законодавець не

описує ознак діяння, яке забороняється, не розкриває його змісту [145, с. 29]. Проте більшість дослідників не

заперечує необхідність вивчення і законодавчого закріплення принципу зловживання правом, сперечаючись лише

про сенс, що вкладається у його зміст. Під час дослідження проблеми зловживання правом з точки зору інтересів

172

висвітлюється у зв’язку з вивченням акціонерних правовідносин1. Звернення ж до

згаданої проблеми зазвичай відбувається з метою дослідження окремих проявів

зловживання правом у відповідних правовідносинах, уникаючи її комплексного

вивчення. Як правило, звертається увага на проблему зловживання правами

особи, яка володіє або контрольним пакетом акцій стосовно міноритарних

акціонерів [64, с. 82–87], або навпаки – невеликими пакетами акцій (так званий

корпоративний шантаж або грінмейл) [96, с. 22–38].

Такий вибірковий підхід не дозволяє уявити весь спектр проблем

зловживання правом в акціонерних правовідносинах. Крім того, дослідження

цього явища повинно здійснюватися і з урахуванням особливостей права

(правомочностей), яким зловживають їх учасники2.

За відсутності у законодавстві України чіткого визначення сутності

зловживання суб’єктивним правом як правового явища, наявні спроби щодо його

тлумачення [99; 116] та виділення конкретних форм зловживання3. Пропонується

під зловживанням суб’єктивним правом розуміти: правопорушення [256, с. 150;

504, с. 148–149; 521, с. 462], поведінку [415, с. 680; 501, с. 226], дії учасника

А. Я. Курбатов, як сутність зловживання правом, вбачає вихід за межі права під впливом суб’єктивних інтересів і

відповідне порушення законних інтересів інших осіб [253, с. 44]. Я. Янєв зазначав, що зловживання правом є

здійснення права, яке знаходиться у протиріччі з метою, поставленою правом (у протиріччі з його

призначенням) [538, с. 181–182]. В. Н. Протасов стверджує, що для того, щоб зловживання правом стало явищем

права, воно повинно бути забороненим юридичними нормами, інакше воно виступає як самостійний правовий

феномен [364, с. 241]. Отже, проблема зловживання правом пов’язана не з його змістом, а з процесом його

здійснення, тобто з порушенням особою обов’язку не порушувати меж здійснення права. Зловживання

суб’єктивним правом – це використання такого права з порушенням меж його дії, що має прояв у недозволених

конкретних діях, які завдають шкоди іншій особі або загрожують чужому праву. 1 На сьогодні можна вказати дисертаційне дослідження, виконане В. Ю. Пашутіною «Зловживання

корпоративними правами: цивільно-правовий аспект» [336]. Проте зазначена робота містить ряд спірних

пропозицій та поверхово стосується правовідносин в такій організаційно-правовій формі господарських товариств

як акціонерні. Наше бачення ґрунтується на тому, що бажання авторки охопити весь спектр корпоративних

правовідносин не дозволяє їй чітко окреслити дії (бездіяльність), що мають вважатися зловживанням

корпоративними правами та яке значення такі дії мають у контексті вирішення спірних моментів у господарських

товариствах. 2 Див.: Жорнокуй Ю. М. Зловживання корпоративним правом акціонерами як причина виникнення корпоративного

конфлікту [155, с. 87–91]; Жорнокуй Ю. М. Злоупотребление неимущественными корпоративными правами при

проведении общего собрания акционеров [156, с. 320–325]. 3 Принцип недопустимості зловживання правом є вимогою до суб’єктів не виходити за межі права у процесі

виконання обов’язків і реалізації прав, реалізовувати свої права і обов’язки належним чином. Він пов’язаний не

стільки зі змістом права, скільки з процесами реалізації права і правозастосування [65, с. 39]. Особа, яка зловживає

правом, відміняє для себе загальновизнане значення чинних у суспільстві законів і надає їм у кожному

конкретному випадку свого власного тлумачення. Тим самим вона ігнорує загальне значення права і керується під

час вчинення дій своїм власним егоїстичним наміром [86, с. 23–24]. Отже, особливістю юридичної оцінки

зловживання правом є те, що тільки одночасна наявність таких ознак як «заподіяння шкоди» і «реалізація права

всупереч його призначенню» є підставою для кваліфікації відповідної форми поведінки як зловживання правом.

Тому не можна говорити про зловживання правом у тому випадку, коли заподіюється шкода при здійсненні права

відповідно до його призначення [528, с. 128].

173

правових відносин [86, с. 27; 220, с. 116], форму здійснення права [464, с. 50;

490, с. 5].

Тому не дивно, що це негативно відбивається й на з’ясуванні понятійного

апарату в корпоративних правовідносинах. Зокрема, під зловживанням

суб’єктивним корпоративним правом розуміють поведінку учасника

корпоративних правовідносин як особливий тип цивільного правопорушення, яке

пов’язане з використанням недозволених конкретних форм у межах дозволеного

загального типу поведінки суб’єкта, наслідком чого є завдання шкоди іншим

суб’єктам (суб’єкту) цих правовідносин [166, с. 129; 406, с. 12]. Це спонукає до

визначення поняття «зловживання суб’єктивним корпоративним правом» або як

поведінки, або як правопорушення.

Узагальнення ж сучасних наукових досліджень щодо проблеми

зловживання корпоративним правом дозволяє виділити декілька основних

підходів до його розуміння:

1) через вчення В. П. Грибанова про межі здійснення права (І. Б. Саракун та

Р. Ю. Івлієв [174, с. 12; 407, с. 150]);

2) як використання корпоративного права у протиріччі з його законодавчим

призначенням (О. В. Чернокальцева [512, с. 9]);

3) через категорію інтересу, як здійснення права всупереч законному

інтересу та загальному корпоративному інтересу (С. Д. Радченко [370, с. 140]) або

балансом приватного та загального корпоративного інтересів

(О. А. Кузнєцов [245, с. 8–9]);

4) як особливої форми реалізації права, що визнається вольовою,

нерозумною і недобросовісною поведінкою учасників корпоративних

правовідносин (Д. А. Токарєв [466, с. 8–9]) або здійснення акціонером права

всупереч принципу добросовісності (В. Ю. Пашутіна [335, с. 476–477; 336, с. 3]).

При цьому взагалі не йдеться про зловживання суб’єктивним

корпоративним правом як підставу виникнення корпоративного конфлікту, хоча

саме це і є однією з найпоширеніших підстав його виникнення. Адже досягнення

корпоративних інтересів і здійснення суб’єктивних корпоративних прав одними

174

акціонерами є можливим лише за умови належного і добросовісного

використання своїх прав іншими акціонерами, членами органів, виконання

обов’язків ними та самим АТ.

Зловживання суб’єктивними корпоративними правами може відбуватися у

двох формах – дії або бездіяльності. Воно завжди пов’язане з таким способом

здійснення прав акціонером, що порушує загальні принципи реалізації цивільних

прав, за якими особа повинна здійснювати свої права з урахуванням прав та

законних інтересів інших акціонерів і самого товариства, не допускаючи

умисного завдання шкоди.

Проте, інтереси та права суб’єктів зазначених правовідносин можуть

порушуватися і внаслідок бездіяльності учасника (шляхом утримання від

вчинення певних дій). Наприклад, коли акціонер – власник значного пакету акцій,

без голосу якого не можна прийняти жодного рішення, відмовляється голосувати

(бездіяльність) спеціально для того, щоб воно не було прийняте, і цим самим

прагне завдати шкоди заінтересованим особам (таку поведінку слід кваліфікувати

як шикану, за яку, відповідно, і повинен відповідати зазначений

акціонер) [166, с. 125]. Тому під час зловживання суб’єктивним правом вина через

призму розумності й добросовісності постає не просто формальною умовою

цивільно-правової відповідальності як у звичайних правопорушеннях, а є

необхідною ознакою для кваліфікації дій як зловживання, і на підставі цього –

подальшої відмови у захисті суб’єктивних корпоративних прав.

Юридична кваліфікація бездіяльності учасника корпоративного конфлікту

має свою специфіку. Основними формами правомірної бездіяльності є

дотримання заборон і невикористання своїх прав. Кваліфікація дотримання

заборон не викликає особливих складнощів, оскільки з’ясуванню підлягає лише

одне запитання: чи не вела себе особа так, як заборонено нормою права? Якщо

ні – поведінка є правомірною, якщо так, то є протиправною.

Якщо ж бездіяльність має прояв у формі невикористання своїх прав, то

визначають, чи не: а) співпадає невикористання своїх прав з невиконанням своїх

175

обов’язків; б) порушує відмова від здійснення своїх прав інтереси інших

учасників корпоративних правовідносин.

Зловживання суб’єктивними корпоративними правами може бути здійснене

мажоритарними і міноритарними акціонерами. Залежно від завідомо

недобросовісного наміру, з яким здійснюється таке зловживання, необхідно

розрізняти наступні форми зловживання корпоративним правом: 1) виключно з

наміром завдання шкоди правам та інтересам АТ та інших акціонерів (шикана);

2) з наміром корпоративного шантажу; 3) з наміром незаконного поглинання та

злиття; 4) зловживання корпоративним правом з іншими завідомо

недобросовісними намірами.

Міноритарні акціонери часто використовують належні їм суб’єктивні

корпоративні права для завдання шкоди АТ та іншим акціонерам. Так,

поширеними стають випадки, коли вони фактично паралізують діяльність

товариства шляхом оскарження рішень загальних зборів, виконання яких є

необхідним для нормального функціонування останнього. При цьому акціонери

діють у межах своїх прав, оскільки підстави для оскарження рішень можуть бути

різними: несвоєчасне повідомлення про проведення загальних зборів, надання

неповної або неправдивої інформації про діяльність товариства тощо.

Відмічається, що метою вчинення вказаних дій акціонерами є бажання продати

свої акції товариству в 5–10 разів дорожче від ринкової ціни або ж створення

необхідних умов для захоплення контролю над товариством, оскільки виключити

акціонера зі складу учасників товариства законодавство не дозволяє [127, с. 181;

220, с. 115]. Таке явище отримало назву «корпоративний шантаж» (грінмейл)1.

Зазвичай у діях міноритарного акціонера – корпоративного шантажиста

(грінмейлера) немає ознак порушення закону. Навпаки, всі його дії є реалізацією

норм закону та власного права. Формально таку особу не можна звинувачувати в

тому, що вона порушує норми закону, вимагаючи, наприклад, скликання

загальних зборів кожного місяця. Законодавство закріплює відповідне право 1 Корпоративний шантаж є, на думку К. В. Шимбарєвої, комплексом корпоративних правовідносин, що

супроводжуються конфліктом інтересів міноритарних і мажоритарних учасників корпорації, об’єктом яких є

корпоративний контроль, а предметом – майнові і немайнові блага, що отримуються у результаті корпоративними

правами зловживання учасником-ініціатором [522, с. 17–18].

176

безумовно, тобто обмежуючи його застосування певною кількістю разів або

встановленням інших умов. Також дії грінмейлера, як правило, покликані

захищати права не лише його, а всіх міноритарних акціонерів товариства1. Однак

такі, на перший погляд, доброчинні дії активного акціонера є, на думку

В. В. Ряботи, зловживанням своїм суб’єктивним правом [402, с. 99].

Мажоритарні акціонери також досить часто використовують своє право у

власних інтересах, навіть тоді, коли такі інтереси суперечать потребам

міноритаріїв. Зважаючи на існування правила «одна акція – один голос»

акціонери з пакетом менше ніж 10% акцій не мають реальних важелів управління

товариством – представлення своїх інтересів у його наглядовому і виконавчому

органах товариства. Це дає можливість мажоритарним акціонерам спрямовувати

діяльність АТ у вигідному їм напрямі (наприклад, затягувати або зривати

проведення загальних зборів з метою досягнення відсутності деяких

міноритарних акціонерів при вирішенні питання; силою належних їм голосів

мажоритарії можуть прийняти рішення про невиплату дивідендів тощо). Тому

очевидним є те, що такі дії підпадають під поняття зловживання

правом [166, с. 126]. Отже, обидві групи акціонерів мають можливості для

зловживання своїми правами [274, с. 16].

Накладення сфер інтересів різних категорій акціонерів в одному АТ

зумовлює досягнення лише одного з них саме через здійснення суб’єктивних

корпоративних прав. При цьому досягнення інтересу мажоритарного (-их)

акціонера (-ів) здійснюється через «завдання» шкоди міноритарним акціонерам

щодо можливості брати участь в управлінні товариством. Отже, маючи відповідне

право, міноритарій «фактично» його позбавлений, що окреслює питання про межі

здійснення суб’єктивних корпоративних прав іншими акціонерами.

1 Д. В. Гололобов виділяє цілу низку кваліфікаційних ознак, що дозволяють вести мову про корпоративний шантаж

саме як про зловживання правом: а) засобом зловживання є суб’єктивні права, які належать окремим особам;

б) певного роду межею, за якою безпосередньо знаходяться дії, що слід розглядати як акти зловживання правом, є

небезпека цих дій для певних відносин; в) зловживання акціонером своїм правом відрізняється тим, що воно

обов’язково порушує ті межі свого суб’єктивного права, які встановлені приписом здійснити право не лише з

власною метою, але й у тому числі з метою дотримання і забезпечення належної реалізації прав інших осіб; г) дії

корпоративних шантажистів далеко не завжди завдають товариству прямих майнових збитків [96, с. 24–26].

177

Зловживання акціонером своїм правом означає, що обов’язково

порушуються ті його межі, які встановлені приписом реалізовувати право не

тільки у власних цілях, але й з метою дотримання та забезпечення належної

реалізації прав інших осіб. Перевищення вказаної межі під час здійснення

суб’єктивних корпоративних прав викликає негативну реакцію з боку інших

акціонерів, оскільки в цьому разі порушуються інтереси та межі прав останніх, що

може призвести до корпоративного конфлікту. Як правило, такий акціонер

застосовує способи їх захисту.

Основною ж проблемою у цьому випадку є те, що довести наявність у діях

мажоритарних акціонерів зловживання суб’єктивними правами майже

неможливо. Отже, вказуючи на можливість зловживання правом мажоритарних

акціонерів, зауважимо, що відповідне поняття на практиці виражене не так явно,

оскільки особливістю корпоративних правовідносин є не принцип рівності

акціонерів, а принцип рівності прав з акції (проте обсяг таких прав залежить від

розміру пакету акцій, що належить конкретному акціонеру).

Сутність проблеми зловживання правами полягає у конфлікті інтересів

окремого акціонера із загальними інтересами всіх акціонерів. Безумовно,

пріоритет повинен належати корпоративному (загальному) інтересу. Проте з

цього приводу в юридичній літературі висловлено думку, що внаслідок

відсутності в акціонерному законодавстві так званих норм-принципів, заклик до

дотримання цього пріоритету є не більш ніж побажанням і

рекомендацією [119, с. 61].

Важливе значення під час з’ясування питання про зловживання

суб’єктивними корпоративними правами акціонерами як підстави виникнення

корпоративного конфлікту має класифікація дій, що визнаються таким

зловживанням. Проаналізувавши підходи, висловлені в юридичній літературі,

можна узагальнити, що залежно від права, яким зловживають акціонери, існують

такі види зловживання правами: 1) на управління АТ; 2) на захист суб’єктивних

корпоративних прав та інтересів акціонерів; 3) на отримання інформації;

178

4) вимагати від товариства викупу належних їм акцій; 5) на отримання

дивідендів [128, с. 102; 174, с. 32; 220, с. 117–119; 288, с. 92–103].

Зловживання правами, пов’язаними зі здійсненням процесу управління АТ

найчастіше зустрічається на практиці, при чому з боку не тільки мажоритаріїв, а й

міноритраріїв. Так, останні зловживають правом на участь у голосуванні на

загальних зборах акціонерів через представника (ст. 39 Закону України «Про

акціонерні товариства»), уповноважуючи на це максимально можливій кількості

осіб з метою зриву загальних зборів акціонерів у зв’язку з неможливістю взяти

участь у їх роботі через недостатність вільних місць. Наслідком вчинення таких

дій є або недопущення всіх представників до участі в роботі загальних зборів

(з об’єктивних причин), або затягування процедури реєстрації представників, а

оскільки час реєстрації є обмеженим, то, відповідно, відмови в їх реєстрації. Такі

обставини надають міноритарному акціонеру право оскаржувати законність

проведення загальних зборів та рішень, прийнятих на них, що є підставою

виникнення корпоративного конфлікту.

Для обмеження свавілля міноритарних акціонерів, пов’язаного з

оскарженням рішень загальних зборів, законодавець Німеччини у Законі «Про

зміну правової лінії щодо акціонерів» закріпив модель залежності права

акціонерів на вчинення відповідних дій від вартості акцій, що є у його власності.

Так, акціонери, які є власниками акцій номінальною вартістю менше 1000 євро, не

мають права подавати позов про оскарження рішень загальних зборів чи визнання

таких рішень недійсними, оскільки вважається, що їх частка є незначною. Таким

акціонерам надається лише право у судовому порядку вимагати відшкодування

шкоди, завданої їм унаслідок виконання прийнятого на загальних зборах рішення.

Цей підхід підтримують й українські науковці [458, с. 76].

Загалом можна визнати існування проблеми зловживання суб’єктивними

корпоративними правами міноритарними акціонерами як під час скликання та

проведення загальних зборів, так і правом на оскарження рішень відповідного

органу АТ. Проте, не можна допускати таку категоричність у встановленні певних

рамок корпоративної свободи, оскільки саме вільне волевиявлення суб’єктів є

179

одним із основоположних постулатів віднесення корпоративних правовідносин до

приватноправових. Відтак, потребує виваженого підходу те, чи не буде

сприйняття положення законодавства Німеччини обмеженням суб’єктивних

корпоративних прав або взагалі позбавленням права брати участь в управлінні

товариством. Тим більше, що це може спровокувати новий корпоративний

конфлікт.

Мажоритарні акціонери, зловживаючи правом, прагнуть посилити або

встановити виключний контроль над корпоративним управлінням. З цього

приводу в правовій літературі як приклад наводиться ситуація, коли акціонер –

власник 71% голосуючих акцій, протягом півроку наполегливо скликав загальні

збори з метою змінити структуру органів та статут товариства [271, с. 187]. Однак

інший акціонер, якому належав «блокуючий» пакет акцій, був проти цього.

Мажоритарний акціонер сподівався, що його противник не з’явиться на одні із

загальних зборів і йому вдасться прийняти необхідне рішення, яке обмежить

права іншого акціонера на управління товариством. В цьому і вбачався прояв

зловживання ним правом.

Пропонувалося навіть встановлювати межі права більшості з прийняття

рішень, що зачіпають інтереси меншості, якими бачились наступні: 1) таке

рішення не може прийматися виключно (свідомо) з наміром завдати шкоди

меншості; 2) це рішення повинно бути правомірним, тобто у межах наданих

повноважень [64, с. 86].

Тим самим вважається, що під час зловживання правом власники

контрольного пакету акцій діють виключно з прямим умислом. Однак, це не

цілком так, оскільки такі акціонери можуть цілеспрямовано і не прагнути до

завдання шкоди решті акціонерів (наприклад, у випадку, коли контролюючий

акціонер, користуючись своїм правом голосу на загальних зборах, голосує за

прийняття рішення про схвалення значного правочину чи правочину, у вчиненні

якого є заінтересованість). При цьому мають місце дії акціонера, спрямовані на

завдання шкоди АТ, а стверджувати про прямий умисел, спрямований на завдання

шкоди міноритарним акціонерам, у цьому разі немає сенсу. Зловживання

180

корпоративним правом не може полягати в порушенні інтересів інших акціонерів,

у тому числі в ситуації, коли мажоритарний акціонер на загальних зборах голосує

за прийняття рішення, яке є не вигідним за своїми наслідками для міноритарних

акціонерів.

Прийняття рішення колегіальними органами АТ (загальні збори акціонерів,

правління, наглядова рада) може бути або прийнятим, або ні, третього не дано.

Рішення не може бути прийнятим частково, пропорційно кількості голосів, що

подані «за» і «проти». Наприклад, значний правочин загальні збори акціонерів

можуть або схвалити більшістю голосів, або ні. І якщо правочин схвалений

більшістю, то вести мову про те, що в цьому випадку порушуються інтереси

меншості, яка голосувала «проти», не можна. У цьому аспекті варто говорити про

недосягнення меншістю власного інтересу.

Взагалі існує ціла категорія судових справ з приводу ситуацій, коли

мажоритарні акціонери за допомогою різноманітних реорганізацій АТ як

юридичної особи намагаються або позбавити інших акціонерів своїх акцій, або

зменшити їх частку в статутному капіталі, або ж отримати майнові переваги.

Очевидно, що з огляду на усталену практику з питань реорганізації окремі вчені

вже віднесли порушення інтересів та прав на проведення реорганізації до однієї з

форм зловживання суб’єктивним корпоративним правом і називають її

недобросовісною за умови, якщо вона має ознаки такої [233, с. 716; 443, с. 103] та

зловживальних дій. Такими є реорганізація у формі виділення, яка вчиняється

шляхом заснування дочірнього господарського товариства, що, на перший погляд,

не суперечить чинному законодавству. Між тим очевидно, що наділення такого

товариства основними активами материнського товариства викличе пряме

порушення прав та інтересів міноритарних акціонерів основного товариства. Тим

більш, що прийняття рішення про заснування дочірнього (залежного)

господарського товариства не є виключною компетенцією загальних зборів

акціонерів і не вимагає їх одноголосного схвалення.

При цьому судова практика не йде шляхом визнання правочинів з передачі

майна до статутного капіталу дочірнього товариства удаваними і не застосовує

181

наслідків недійсності нікчемного правочину з передачі майна до статутного

капіталу шляхом переведення сторін в початкове становище і зобов’язання

повернути отримане за правочином майно, мотивуючи це тим, що не має місця

порушення норм матеріального права.

Зловживання правом на захист суб’єктивних корпоративних прав та

інтересів акціонерів як підстава виникнення корпоративного конфлікту.

Акціонери є основними суб’єктами, які зловживають правом на захист. Це

викликано особливим становищем акціонера і чисельністю як учасників

акціонерних правовідносин порівняно з іншими їх учасниками. Можливість

зловживання правом на захист акціонерами викликана тим, що будь-який з них,

хто володіє хоча б однією акцією, має право подати позов, наприклад, про

визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів. І хоча це вважається

істотним досягненням у сфері захисту інтересів меншості, тим не менш викликає

критику як джерело зловживань, формою якого є позови, подані з метою

вимагання певних матеріальних чи нематеріальних благ. Вчинення відповідних

дій негативного характеру зумовлює «паралізування» роботи самого АТ, що

пов’язано, наприклад, з блокуванням роботи загальних зборів, наглядової ради

тощо. Наслідком вказаного є неможливість здійснити іншими акціонерами своє

корпоративне право, що приводить до конфліктної ситуації в товаристві.

При розгляді позовів міноритарних акціонерів суди беруть до уваги заяви

про забезпечення вимог. При цьому у випадку задоволення позову жодної

відповідальності міноритарний акціонер – позивач перед товариством не несе

навіть у тому випадку, якщо позов у подальшому відхиляється судом, а прийняті

заходи з його забезпечення дестабілізували діяльність АТ, призвели до незаконної

зміни його керівництва, вчинення незаконно призначеним керівником правочинів

у збиток інтересам товариства та іншим наслідкам такого роду.

А. Є. Шестобітов наводить цікавий приклад із судової практики, за яким суд

касаційної інстанції відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним

рішення ради директорів АТ, визнавши подачу позивачем вказаної вимоги

зловживанням правом на оспорювання, оскільки порушення статуту товариства

182

під час прийняття оспорюваного рішення викликано недобросовісними діями

самого позивача. Такі дії полягали в тому, що позивач, який був одночасно і

генеральним директором АТ, не з’явився на засідання ради директорів, де

вирішувалось питання про дострокове припинення його повноважень. За

матеріалами справи встановлено, що статут містить норму, за якою рішення ради

директорів з питань призначення і дострокового припинення повноважень

генерального директора товариства приймаються не менше ніж п’ятьма голосами,

за умови обов’язкової присутності на засіданні всіх членів ради директорів.

Оспорюване рішення прийняте на засіданні ради директорів, у якому не брав

участі один її член – генеральний директор. Отже, формально воно має вважатися

незаконним як прийняте з порушенням вимог статуту товариства. Проте суд

звернув увагу, що єдиним відсутнім членом був саме позивач, який був належним

чином і своєчасно повідомлений про місце і час проведення засідання ради

директорів [521, с. 463–465].

З наведеного прикладу видно, що застосування положень про зловживання

правом може пов’язуватися зовсім не з недобросовісними діями самого позивача,

а з тим, що він використав конкретну форму здійснення права на оспорювання. Чи

були при цьому дії позивача свідомо недобросовісними чи ні, має значення лише

для кваліфікації їх як шикани або зловживання правом в іншій формі. Важливим є

й те, що у наведеному випадку мова йде дійсно про здійснення права на

оспорювання в суперечності з його призначенням.

Зловживання правом на отримання інформації як підстава виникнення

корпоративного конфлікту. Звичайно, що суб’єкти, наділені таким правом,

можуть істотним чином ускладнити діяльність товариства, зловживаючи ним. Це

є можливим і під час корпоративного шантажу, і за умови спроби захоплення

управління АТ. Деякі особи, придбаваючи невеликий пакет акцій товариства,

можуть вимагати від нього надати копії значної кількості документів, починаючи

з протоколів загальних зборів акціонерів за декілька років і закінчуючи всіма

бюлетенями для голосування на загальних зборах. Причому такі дії можуть бути

повторюваними з певною періодичністю без поважних причин, що завдає прямих

183

збитків товариству (виготовлення копій документів) і непрямих іншим акціонерам

(зменшення доходів у товаристві).

Акціонеру може бути відмовлено в задоволенні вимоги про надання

інформації, якщо буде доведено, що його право на інформацію товариством не

порушене. Про це можуть свідчити, безпосередньо, такі обставини: неодноразова

заява вимог про надання одних і тих самих документів та/або їх копій за умови,

що перша з таких вимог була належним чином задоволена товариством; заява

акціонером вимоги про надання інформації та документів, що стосуються

минулих періодів діяльності товариства та явно не становлять цінності з точки

зору їх аналізу (економічного, юридичного (у тому числі з причини спливу

позовної давності) тощо).

Суд може відмовити в задоволенні вимоги акціонера, якщо буде доведено

існування в його діях зловживання правом (ст. 13 ЦК України), лише при

зустрічному позові про припинення дії, яка порушує право іншого акціонера або

товариства. Так, про зловживання акціонером правом на інформацію може

свідчити те, що учасник, який звернувся з вимогою про її надання, є фактичним

конкурентом товариства (або його афілійованою особою), а інформація, щодо якої

надано запит, має характер конфіденційної, належить до конкурентної сфери та її

поширення може завдати шкоди комерційним інтересам АТ.

Досліджуючи питання про зловживання правом на інформацію, суди беруть

до уваги, що про існування в акціонера правомірного інтересу на її отримання

можуть свідчити, наприклад, планування позивачем продажу своїх акцій (у тому

числі в ході процедур банкрутства позивача), підготовка зі зверненням до суду з

вимогою про оспорювання рішення органу або договору товариства або про

притягнення до відповідальності органів товариства або їх членів, а також

підготовка до участі в загальних зборах акціонерів.

Зловживання правом вимагати від товариства викупу належних їм акцій як

підстава виникнення корпоративного конфлікту. І. Брауде з приводу

законодавчих заходів захисту прав акціонерів вважав за необхідне не лише

напрацювати механізм прийняття максимально виважених рішень, які б

184

допомагали враховувати інтереси кожного акціонера, а й надати йому право

виходу із товариства з оплатою останнім вартості акцій [62, с. 4].

Така позиція не знайшла підтримки у правовій доктрині із зазначенням, що

це може призвести до збільшення випадків зловживання правом з боку

міноритарних акціонерів, що негативно відобразиться на фінансовому стані

багатьох АТ [288, с. 101–102]. Наведене слід підтримати, але тим не менш не

варто виключати взагалі право акціонера вимагати викупу його акцій. Видається,

що встановлення обмеженого переліку підстав і порядку здійснення

обов’язкового викупу АТ акцій належних акціонерам – власникам простих акцій в

ст. 68 Закону України «Про акціонерні товариства» є вірним шляхом.

Зловживання правом на отримання дивідендів як підстава виникнення

корпоративного конфлікту. Проблема дивідендних виплат є причиною для

розбіжностей в інтересах між різними групами акціонерів і АТ в особі членів його

органів. Найчастіше спірні питання виникають між акціонерами, які володіють

контрольним пакетом акцій, і членами органів, які їх підтримують, з однієї

сторони, і акціонерами, які володіють незначними пакетами акцій

(міноритарними акціонерами) – з іншої. Незважаючи на те, що досить часто у діях

мажоритарних акціонерів можна вбачати факт зловживання суб’єктивними

корпоративними правами, довести це досить складно. Відповідна причина

міститься в нормах чинного законодавства, за яким рішення про виплату

дивідендів є правом, а не обов’язком товариства (ст. 30 Закону України «Про

акціонерні товариства»).

Іншою стороною проблеми зловживання правом під час прийняття рішення

про виплату дивідендів є надмірне збільшення дивідендних виплат. Загалом у

такій поведінці немає нічого негативного, однак систематична виплата завищених

дивідендів, за умови відсутності внутрішнього фінансування проектів АТ за

рахунок його прибутку, може призвести до негативних показників фінансової

діяльності товариства. У зв’язку з цим слушно виникає питання про потребу у

вчиненні зазначених дій. Причина такої поведінки може бути прихованою,

185

оскільки, наприклад, мажоритарний акціонер прийняв рішення про продаж свого

пакету акцій і його не цікавить подальша доля АТ.

Сучасна судова практика, пов’язана із кваліфікацією дій (бездіяльності) як

зловживання правом, ще тільки формується. Причинами цього є, по-перше,

відсутність загальноприйнятого критерію для кваліфікації дій учасників

корпоративних правовідносин як зловживання суб’єктивним правом і те, що

запропоновані в теорії критерії такої кваліфікації не можуть бути визнані

вдалими. По-друге, усвідомлення того, що не визнається зловживанням

суб’єктивними корпоративними правами прагнення акціонера здійснити право,

що йому не належить (наприклад, витребування списків працівників АТ). На

жаль, не так часто зустрічаються справи, пов’язані зі зловживанням правом у

корпоративних правовідносинах1. Це викликано тим, що у справах, які

розглядаються вітчизняними судами, дії учасників вказаних правовідносин не

кваліфікуються як випадки зловживання, що й зумовлює іншу кваліфікацію

підстав виникнення корпоративного конфлікту, ніж зловживання акціонером

суб’єктивним корпоративним правом.

З наведеного виникає принципове запитання про критерії відокремлення

зловживання суб’єктивним корпоративним правом від дій, що такими не

визнаються. Існує думка, що у суді треба з’ясувати передусім економічне

підґрунтя дій, які позивач визначає як зловживання правом [166, с. 128;

461, с. 147]. Так, наприклад, коли реорганізація здійснюється з метою отримання

додаткових інвестицій на тривалий строк, то про зловживання правом не йдеться.

1 Як приклад можна навести постанову ВГСУ від 06.12.2006 р. у справі за позовом КСП «З» до ЗАТ «К» про

визнання рішення загальних зборів недійсним у частині позбавлення дивідендів та стягнення дивідендів у сумі

50000 грн. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 25.07.2006 року та рішення

господарського суду Рівненської області від 17.05.2006 р. скасовано. У мотивувальній частині постанови ВГСУ

зазначив таке. На підставі системного аналізу ВГСУ зробив висновок про те, що право акціонерів на отримання

частини прибутку товариства (дивідендів) кореспондується з обов’язком АТ виплачувати його акціонерам

відповідно до строків та в порядку, визначеними статутом. Невизначення зборами акціонерів та статутом АТ

частини прибутку, яка повинна виплачуватися акціонерам як дивіденди, може бути оцінено судом як порушення

норм матеріального права акціонерами, які володіють більшістю голосів в АТ та впливають на прийняття рішень

зборами акціонерів, що може тлумачитися як дії, які є зловживанням правом, і в розумінні ст. 13 ЦК України

виходять за межі цивільних прав. Проте для застосування наслідків зловживання правом суд має встановити факт

систематичності невиплати дивідендів товариством акціонерам за умови отримання товариством прибутку,

відсутність господарської доцільності у невиплаті дивідендів, а також наявність вини у діях товариства, що

повинно бути доведено акціонером товариства [362].

186

Так само слід підходити до ситуації, коли здійснюється додаткова емісія акцій, у

результаті якої «розмиваються» пакети акцій окремих акціонерів.

Зловживання суб’єктивним корпоративним правом одним чи групою

акціонерів є підставою для порушення корпоративного інтересу решти чи

окремих акціонерів. Залежно від певних чинників, відповідні обставини можуть

зумовити корпоративний конфлікт між особою, яка зловживає своїми правами, і

особою (-ами), чиї корпоративні інтереси та/або суб’єктивні корпоративні права

порушені або можуть бути порушені в результаті такого зловживання. Отже,

зловживання суб’єктивними корпоративними правами міноритарним/и чи

мажоритарним/и акціонерами шляхом дії або бездіяльності може визнаватися

однією з підстав виникнення корпоративного конфлікту.

Метою кваліфікації дій (бездіяльності) як зловживання суб’єктивними

корпоративними правами, є застосування негативних наслідків їх вчинення. На

думку Н. С. Кузнєцової, під такими наслідками розуміється, зокрема,

відшкодування збитків, завданих третім особам у разі, якщо здійснення

власником своїх прав призвело до заподіяння шкоди майну та майновим

інтересам третіх осіб [297, с. 32].

Відтак, зловживання правом з боку особи, яка його має, ч. 6 ст. 13

ЦК України передбачає можливість суду зобов’язати особу: 1) відмовити у

захисті корпоративних прав, якими суб’єкт зловживав; 2) припинити зловживання

своїми правами, а також 3) застосувати інші наслідки, встановлені законом.

В. П. Грибановим виділено і запропоновано більш розширений перелік наслідків

зловживання правом, до яких належать: 1) відмова у примусовому здійсненні

права; 2) відмова у конкретному способі захисту; 3) позбавлення правомочностей

на результат, досягнутий шляхом недозволеного здійснення права; 4) позбавлення

суб’єктивного права в цілому [111, с. 99].

Виходячи з наведеного, вважаємо, що зловживання суб’єктивними

корпоративними правами одним чи групою акціонерів є підставою для порушення

(створення загрози порушення) корпоративних інтересів та/або відповідних прав

решти чи окремих акціонерів. Залежно від певних чинників, відповідні обставини

187

можуть зумовити корпоративний конфлікт між особою, яка зловживає такими

правами, і особою (-ами), чиї корпоративні інтереси та/або суб’єктивні

корпоративні права порушені або можуть бути порушені в результаті такого

зловживання.

4.4. Дії, спрямовані на недобросовісне набуття корпоративного права

(корпоративні злиття і поглинання)

Інтереси акціонера можуть бути порушені в тому числі й шляхом

проведення юридично значущих дій, які виходять за межі суто корпоративних

правовідносин. Це зовнішні дії, спрямовані на недобросовісне набуття

корпоративних прав особами, які ще не є учасниками корпоративних

правовідносин, проте прагнуть придбати пакет акцій конкретного товариства з

метою зміни представництва в органах товариства. Такі особи, вступаючи у

правовідносини з акціонерами конкретного АТ, які невдоволені внутрішніми

корпоративними зв’язками, наприклад, з мажоритарним акціонером, прагнуть

придбати їх акції з метою зовнішнього злиття або поглинання.

Можна стверджувати про відсутність розмежування понять «поглинання»1

та «злиття»2. Українське законодавство інтерпретує злиття як реорганізацію

1 Європейське законодавство визначає поглинання як придбання усіх або частини цінних паперів компанії

(у добровільному чи обов’язковому порядку), що має за мету одержання контролю над цією компанією

(Тринадцята Директива ЄС) [553]. У Великій Британії поглинання визнається одним зі способів вертикального

об’єднання бізнесу шляхом придбання однією компанією контрольного пакету акцій іншої [204, с. 268].

Американське законодавство трактує поглинання як придбання контрольного пакету акцій товариства (при цьому

поглинання є одним зі способів переходу контролю над товариством) [560, с. 711].

Поняття «поглинання» є достатньо поширеним в юридичній літературі. Однак воно також викликає

різночитання серед вчених. На теперішній час існує три підходи до його визначення. За першим поглинання

досліджується як один із способів реорганізації юридичної особи, найбільш близький до злиття або

приєднання [192, с. 66; 438, с. 149–152; 519, с. 437–444]. Прихильники другого підходу пов’язують поглинання із

встановленням контролю над товариством [73, с. 5; 115, с. 35; 179, с. 6–8; 402, с. 76–77, 80]. Третя ж група вчених

вивчає поглинання як поєднання двох названих концепцій [571, с. 14]. Вважаємо, що у правовому розумінні було б

правильним замість категорії «поглинання» вживати поняття «злиття» і «приєднання», оскільки вони

використовуються для позначення форми одного процесу – концентрації виробництва шляхом його інтеграції. 2 На відміну від законодавства України нормативний масив інших країн, вживаючи загальну категорію «злиття»,

передбачає дві його форми:

1) поглинання та створення нової компанії. Законодавство КНР під категорією «поглинання» закріплює аналог

українського приєднання (ст. 182 закону «Про компанії» [311]. Зазначений Закон також закріплює, що коли одна

компанія поглинає іншу, та компанія, яку поглинають, припиняється. Коли ж дві компанії зливаються, утворюючи

одну нову, попередні компанії припиняються;

2) не виділяє окремо двох понять, а оперує двома видами операцій – «злиття внаслідок придбання» та «злиття

внаслідок утворення нового товариства» (Третя Директива ЄС щодо злиття публічних компаній // Третя Директива

188

юридичних осіб, під час якої права і обов’язки кожного з них переходять до

новоствореної юридичної особи відповідно до передавального акту (ст. 104–107

ЦК України). У закордонній практиці під злиттям може розумітися також

об’єднання декількох товариств, у результаті чого одне з них залишає свій статус,

а решта втрачають свою самостійність і припиняють існування. Відомою є і

звична абревіатура M&A (mergers&acquisition), що перекладається як «злиття і

поглинання». При цьому під категорією «mergers» розуміється поглинання

шляхом придбання цінних паперів або основного капіталу; злиття; об’єднання

товариств. Під поняттям «acquisition» – придбання, заволодіння, поглинання

товариства.

Доктринальне та нормативне дослідження понять «злиття» і «поглинання»

дозволяє виявити декілька їх значень. По-перше, під ними розуміється певний вид

правочинів, пов’язаних з передачею корпоративного управління (контролю). По-

друге, у вузькому (юридичному) значенні вони розглядаються у контексті

реорганізації юридичної особи. По-третє, у широкому (економічному) розумінні –

це механізм встановлення контролю над товариством і його активами, що

вчиняється в різний спосіб, у тому числі шляхом об’єднання товариств,

Ради (ЄЕС) № 78/855 від 9 жовтня 1978 року щодо злиття публічних акціонерних компаній з обмеженою

відповідальністю). При цьому злиття внаслідок придбання – це операція, в якій одне або більше товариств

припиняють своє існування, але не шляхом ліквідації, і передають іншому товариству всі свої активи і

зобов’язання в обмін на видачу акціонерам товариства чи товариств, які купуються, акцій товариства, яке купує, і

готівкової плати (якщо вона є), що не перевищує 10% номінальної вартості акцій або, якщо вони не мають

номінальної вартості, їх облікової номінальної вартості (ст. 3).

Натомість, злиттям внаслідок утворення нового товариства визнано операцію, в якій декілька товариств

припиняють своє існування, але не шляхом ліквідації, і передають товариству, яке вони утворюють, всі свої активи

і зобов’язання в обмін на видачу їхнім акціонерам акцій товариства, що утворюється, і готівкової плати (якщо вона

є), що не перевищує 10 % номінальної вартості акцій або, якщо вони не мають номінальної вартості, облікової

номінальної вартості (ст. 4). У законодавстві України відповідний процес описується зовсім іншим терміном –

«приєднання». Тому можемо констатувати, що в українській правовій дійсності аналогами процедур «злиття

шляхом поглинання» і «злиття шляхом заснування нового товариства» є процедури реорганізації юридичних осіб у

формі приєднання і злиття товариств.

В юридичній літературі також відсутня єдність думок щодо розуміння категорії «злиття». Так, І. Т. Тарасов,

говорячи про злиття, оперував категорією «фузіонування» та розумів під ним часткову ліквідацію. Він також

виділяв два види злиття: процес, за яким одна компанія поглинається іншою (аналог сучасного приєднання), та

процес, коли дві компанії переходять у третю (аналог сучасного злиття). При цьому вчений визначив два різновиди

останнього виду, а саме: ситуацію, коли дійсно засновується нова компанія на нових засадах, та ситуацію, за якої

обидві компанії фактично залишаються у своїй основі незмінними, але змінюється тільки їх форма та зливається

управління [459, с. 583]. Під злиттям, вважає О. О. Бєгаєва, необхідно розуміти встановлення контролю над

активами, майном компанії шляхом об’єднання юридичних осіб, придбання контрольного пакету акцій, часток

юридичної особи [32, с. 2].

189

входженням до структури товариства, придбання товариства, зміни у структурі

власності товариства тощо [32, с. 11].

Іноді трапляється й змішання досліджуваних аспектів. Так,

О. А. Дубовицькою запропоновано розмежування поняття «юридичного» і

«фактичного» злиття [133, с. 128]. Першими нею вважаються передбачені

законодавством способи реорганізації – злиття та приєднання, а другим –

поглинання, тобто об’єднання активів товариств, у результаті якого економічно

вони стають одним цілим, але юридично залишаються різними самостійними

суб’єктами.

Приклади злиття і поглинання за кордоном наочно свідчать про те, що вони

можуть бути засобом «витіснення» акціонерів або істотного обмеження чи

порушення їх корпоративних інтересів. Однією з існуючих правових форм злиття

і поглинань є трансграничні, що з’явилися в результаті глобалізації світового

ринку. Нормативним актом, що регулює їх процес та умови, є Десята директива

Європейського парламенту і Ради Європейського Союзу 2005/56/ЄС від

26 жовтня 2005 р. «Про трансграничні злиття господарських товариств,

заснованих на об’єднанні капіталів», основною метою якої є врегулювання такого

злиття на законодавчому та адміністративному рівнях. У зв’язку з цим їх процеси

за кордоном були обмежені регулюванням, яке здійснювалося за декількома

напрямами, одним з яких є законодавче регулювання.

В Україні очевидною є невідповідність між законодавчо оформленими у

ЦК України видами реорганізації та економічними процесами, закріпленими в

категоріях «злиття» та «поглинання». Варто мати на увазі, що поняття «злиття» у

розумінні ст. 83 Закону України «Про акціонерні товариства» – це не те ж саме,

що мається на увазі, коли ми використовуємо іноземне тлумачення, а

«поглинання» – тим більше відрізняється від «приєднання», що закріплене у

ст. 84 вказаного українського Закону. Реорганізація є способом припинення

юридичної особи. Під час поглинання ж така особа може залишитися. Більш того,

вказані форми реорганізації юридичної особи не відображають всієї

багатоманітності економічних форм реструктуризації.

190

Не обійшли стороною відповідні процеси й корпоративні правовідносини.

Зокрема, О. О. Макаровою під категорією «корпоративне поглинання»

запропоновано розуміти один із засобів підвищення ефективного корпоративного

управління або об’єднання активів, у чому можуть бути заінтересовані і

акціонери, і треті особи [271, с. 404–407]. Слід погодитись з наведеною думкою,

оскільки в результаті поглинання змінюється: а) обсяг і ступінь контролю над

товариством; б) його стратегія і процес прийняття рішень; в) здійснюється зміна

виконавчих органів (їх членів); г) інтереси акціонерів та можливість їх впливу на

діяльність товариства; д) ліквідність та ринкова вартість акцій.

Визначення реорганізації як юридичного складу є досить важливим під час

вирішення питання про її оскарження, оскільки він містить декілька дій, навіть за

умови їх різного юридичного значення. Так, під час оспорювання реорганізації

можуть визнаватися недійсними виключно окремі юридично значущі дії, які

входять до складу реорганізації, але не сама реорганізація у цілому. Оспорювання

ж дій, що не мають самостійного юридичного (цивільно-правового) значення, і

зовсім є неможливим. Якщо вони були вчинені неналежним чином або ж не були

вчинені взагалі, є підстави вважати про відсутність таких дій і, як наслідок, про

те, що фактичний «реорганізаційний» склад залишився незавершеним.

Цивільно-правові наслідки реорганізації можна умовно поділити на чотири

групи. Це питання, по-перше, про дійсність (наслідки) правочинів, укладених

юридичними особами – правонаступниками з моменту свого утворення і до

моменту визнання недійсними дій з реорганізації; по-друге, про відновлення

права акціонерів на належні їм акції у випадку, якщо після реорганізації склад

акціонерів змінився; по-третє, про розподіл утворених і переданих у ході

реорганізації прав та обов’язків між «відновленими» попередниками; по-четверте,

необхідним є забезпечення нормального функціонування органів організації,

відновленої у своєму існуванні з причини недійсності її реорганізації [228, с. 493].

Для чинення перешкод реорганізації АТ необхідно володіти пакетом акцій,

що забезпечує ¼ частину голосів на загальних зборах акціонерів, на якому

обговорюється питання про реорганізацію. Залишаючи осторонь питання про

191

доцільність такого підходу, слід зазначити, що на практиці відповідні норми є

значними гарантіями дотримання інтересів акціонерів, які прагнуть перешкодити

реорганізації АТ. Крім того, для захисту інтересів акціонерів законодавство

встановлює систему правил, що забезпечують їх право на доступ до інформації

про реорганізацію товариства, а також їх право вимагати від товариства викупу

частини або навіть всіх належних їм акцій.

Необхідність наведеного правила обумовлена тим, що реорганізація

значною мірою впливає на структурний і фінансовий стан товариства, яке

реорганізується, та може призвести до порушення корпоративного інтересу та

істотної зміни обсягу суб’єктивних корпоративних прав акціонера або навіть до їх

припинення. Внаслідок таких змін акціонер може втратити інтерес до участі у

товаристві-попереднику (якщо воно залишається після реорганізації); умови ж

реорганізації, що передбачає припинення товариства-попередника, можуть

виявитися такими, що не викликають інтерес акціонерів до нових організацій-

правонаступників. Оскільки рішення про реорганізацію приймається абсолютною

більшістю голосів, то повністю обґрунтованою є норма про викуп акцій на вимогу

акціонерів за їх ринковою вартістю, яка визначається незалежним оцінювачем без

урахування змін у результаті прийняття рішення про реорганізацію.

У контексті реорганізації чинна процедура внесення змін до порядку

денного загальних зборів за ближчого аналізу свідчить про наявність деяких

прихованих складнощів. Розглянемо ситуацію, коли акціонер/и, який/і є

власником/ами 10% акцій і більше, вносить питання про злиття. Наглядова рада

не вправі відмовити такому акціонеру (-ам), крім випадків, коли вимогу подано з

порушенням строків або передбаченого внутрішніми документами чи законом

порядку. Після доповнення порядку денного товариство зобов’язане повідомити

решту акціонерів про відповідні зміни. Зважаючи на передбачені строки

повідомлення, всі інші акціонери, крім ініціаторів внесення цього питання,

дізнаються про додаткове питання лише за десять днів до зборів (ч. 7 ст. 37

Закону України «Про акціонерні товариства»). У зв’язку з цим, на думку

В. В. Ряботи, постають дві проблеми [402, с. 129]. Перша – закон не передбачає

192

обов’язку акціонерів, які доповнюють порядок денний, готувати та подавати

документи, що стосуються порядку денного. Тобто, підготовка таких документів є

відповідальністю товариства1. По-друге, такий короткий строк повідомлення

інших акціонерів не може забезпечити належне їх інформування, аналіз

документів та формування зваженого ставлення до питання.

Навіть якщо припустити, що акціонери завчасно ознайомляться з проектом

договору про злиття та затвердять його на загальних зборах, кінцевий варіант

такого договору може бути змінено. При цьому акціонери не мають можливості

отримати копії підписаного договору, адже він не міститься в переліку інформації

та документів, які товариство повинно надавати акціонеру на його запит. За умови

вже згадуваного підходу до надання інформації цілком можливо, що і товариство,

і суд вважатимуть такий договір «документом незвітного характеру».

Отже, питання про реорганізацію, включене до порядку денного загальних

зборів акціонерів, крім питання про її проведення в тій чи іншій формі, повинно

містити ряд інших, тісно пов’язаних з ним питань щодо прав і корпоративних

інтересів акціонерів та товариства, що реорганізується: а) про затвердження

статутів товариств, що виникнуть в результаті реорганізації; б) про встановлення

порядку і умов конвертації акцій товариства, що реорганізується, в акції його

правонаступників; в) про затвердження договорів про злиття (приєднання); г) про

затвердження документів, що посвідчують правонаступництво за правами і

обов’язками реорганізованої юридичної особи (передаточного акту і

розподільчого балансу).

Крім реорганізаційних процедур, законодавство дозволяє виокремити й інші

способи злиття та поглинання товариств: 1) створення на основі юридичної особи

дочірнього або залежного товариства; 2) об’єднання юридичних осіб у формі

асоціацій та інших організаційних формах; 3) придбання одним товариством

активів іншого товариства; 4) купівля акцій товариства (купівля акцій з оплатою у

1 Стаття 5 Третьої Директиви Ради ЄС закріплює обов’язок керівних органів підготувати проект умов злиття та

визначає перелік мінімальної інформації, яка повинна в ньому міститися, а ст. 6 встановлює термін публікації

таких умов – принаймні за місяць до дати загальних зборів.

193

грошовій формі або оплата акцій з оплатою акціями або іншими цінними

паперами).

Прийняття Закону України «Про акціонерні товариства» не вирішило всіх

нагальних питань, пов’язаних з корпоративними злиттями і поглинаннями. Як

наслідок, зовнішніми діями, спрямованими на недобросовісне набуття

суб’єктивних корпоративних прав шляхом застосування таких способів як

корпоративного злиття і поглинання, що викликає негативну реакцію з боку

учасників корпоративних правовідносин, чиї корпоративні інтереси та права

порушуються, й зумовлюється виникнення корпоративного конфлікту. У зв’язку з

цим виникла потреба перегляду існуючого базового законодавства та

матеріальної основи здійснення зазначених процесів з метою встановлення

аспектів порушення чи створення загрози порушення корпоративних інтересів

та/або суб’єктивних корпоративних прав акціонерів, що є підставою виникнення

корпоративного конфлікту.

Будь-яке злиття або поглинання АТ, як в Україні, так і за її межами, не

можливе без низки способів, за допомогою яких і досягається встановлена мета.

Як свідчить корпоративна практика, існує чимало способів1, що застосовуються

юридичними та фізичними особами для злиття або поглинання АТ. Аналіз

існуючих з цього питання підходів дозволяє запропонувати два критерія

класифікації способів злиття та поглинання. Перший виявляється за

безпосереднім об’єктом, на який спрямовані дії поглинача [233, с. 661; 402, с. 83–

84]: 1) встановлення контролю над менеджментом або особою, що представляє

інтереси власника великого пакету акцій; 2) придбання контрольного пакету

акцій; 3) банкрутство компанії з подальшим придбанням її активів;

4) встановлення контролю над активами.

Другий, залежно від правомірності дій і прийомів, що застосовуються

фізичними та юридичними особами [55, с. 150; 402, с. 94], дозволяє поділити на:

1 Під способами поглинання В. В. Рябота розуміє комплекс організаційно-правових заходів, які здійснюються

фізичною або юридичною особою прямо або опосередковано з метою отримання контролю над

товариством [402, с. 83, 107]. У свою чергу О. Бочарова обстоює позицію, за якою під способом поглинання АТ

необхідно розуміти певні дії та прийоми, що застосовуються особою (особами, які діють спільно) для здійснення

поглинання АТ [55, с. 149].

194

способи дружнього поглинання; способи недружнього поглинання1 АТ та

протиправні способи поглинання.

Часто корпоративне поглинання ототожнюють з корпоративним

захопленням. Порівнюючи вказані категорії, слід зазначити, що корпоративне

поглинання є родовим поняттям, з якого можна виділити як дружнє корпоративне

поглинання, так і корпоративне захоплення.

Так, під час дружнього злиття (поглинання) керівний склад і акціонери

товариств підтримують відповідний правочин (результатом є підвищення

ефективності корпоративного управління). Під час ворожого, або недружнього

поглинання (злиття)2, у керівного складу або акціонерів товариства існують

антагоністичні позиції стосовно майбутнього правочину на підставі втрати

наявної в них можливості впливати на управління товариством, або можливості

зменшення ліквідності акцій товариства і їх ринкової вартості.

З поглинанням АТ здійснюється перехід прав власності на акції, що

належать мажоритарному акціонеру або певній кількості міноритарних

1 Недружнє поглинання – поняття, яке не відповідає реальному змісту дій та подій, що ним обумовлюються.

У свідомості рядового громадянина «недружній поглинач» не асоціюється з банальним «кримінальником».

Уявляється, що це поняття вигадане саме такими особами, яким вигідно, щоб їх дії вважали саме господарським

спором, чому значною мірою сприяє бездіяльність правоохоронних органів [127, с. 107]. У зв’язку з цим в

юридичній літературі необхідно напрацювати об’єктивний підхід до різних видів корпоративних поглинань, при

цьому протидіючи лише незаконним. До того ж, категорія «незаконне поглинання», на думку В. А. Гурєєва, є

більш переважним до використання порівняно з поняттям «недружнє поглинання». Останнє, на думку вченого,

має, скоріше, літературне, емоційне забарвлення явища і позбавлене правового сенсу [119, с. 122]. 2 Питання про точне визначення «ворожого» поглинання залишається дискусійним. Як синонім такого поглинання

вживають поняття «недружнє поглинання», «агресивне поглинання», «захоплення», «жорстке поглинання». При

цьому зазначена категорія сприймається в Україні, Росії і в західних країнах по-різному, через що досить часто

виникають розбіжності у тлумаченні. О. Д. Осіновський стверджує, що пристосовуючи іноземну термінологію до

вітчизняних реалій, ми, як правило, вважаємо, що насильницьке захоплення підприємства – це поглинання,

причому поглинання недружнє, а набуття контролю над АТ шляхом мирної купівлі контрольного пакету акцій –

це, напевне, злиття або ж дружнє поглинання [317, с. 23]. Нами це поняття сприймається як протиправні або

недобросовісні дії, спрямовані на набуття (захоплення) контролю над товариством. На Заході ця ж категорія у

переважній більшості випадків означає законну і добросовісну скупку інвестором акцій, які знаходяться у вільному

обороті, в умовах протидії таким діям з боку, перш за все, менеджменту товариства, а іноді – власників значних,

але не контрольних пакетів акцій. В юридичній літературі зауважено, що недружнє поглинання є встановленням над компанією повного

контролю всупереч волі менеджменту та/або власників [179, с. 10]. Наведена точка зору отримала подальше

удосконалення, у зв’язку з чим ворожим поглинанням можна назвати отримання контролю над товариством,

здійснене поза волею учасників (акціонерів) товариства або органу, який уповноважений законом чи статутом

вирішувати питання про згоду на поглинання, за умови, якщо він діяв в інтересах акціонерів та товариства в

цілому [121, с. 60; 402, с. 97]. Під недружнім поглинанням юридичних осіб О. О. Бєгаєва пропонує розуміти

вчинення різних цивільно-правових та інших підприємницьких правочинів і процесів, що здійснюються всупереч

волі акціонерів (учасників) товариства, керівних органів юридичної особи, спрямованих на перерозподіл

корпоративного контролю в товаристві, що поглинається, та/або отримання контролю над активами, основними

засобами юридичної особи, що поглинається [32, с. 166]. Фактично, за такого тлумачення, мову можна вести про

відсутність волевиявлення особи, яка поглинається, стосовно передачі контролю над нею особі, яка поглинає.

195

акціонерів. Цей процес найчастіше супроводжується заміною членів його

виконавчого органу і зміною фінансової та виробничої політики. Відповідно,

проблема опору членів виконавчого органу поглинанню ніколи не була цікавим

матеріалом для вирішення у контексті корпоративних правовідносин, оскільки

для цього існують дві причини. Перша – наявність значного масиву імперативних

норм у акціонерному законодавстві. Друга – зосередження акціонерного капіталу

(як правило, пакету акцій, що дозволяє істотно вплинути на порядок прийняття

рішень на загальних зборах акціонерів) в «одних руках».

Поширеною підставою виникнення корпоративного конфлікту є порушення

корпоративних інтересів акціонерів внаслідок недружнього злиття або

поглинання. Технології, що застосовуються під час їх здійснення, можуть мати як

явно незаконний характер, так і створювати видимість застосування законодавчих

норм.

У зв’язку з викладеним виникає питання стосовно так званого

волевиявлення особи, яка поглинається. При віднесенні конкретного поглинання

до класу добровільного чи ворожого постає основне питання про те, який з

органів товариства «дає згоду» на поглинання та який вирішує, чи дійсно

поглинання відбувається «на благо та зі згоди власників» [402, с. 95]. Дійсно,

пропозиція про поглинання може надійти: 1) тільки керівництву товариства;

2) тільки акціонерам або 3) одночасно і першим, і другим.

З першого варіанту розвитку подій, процедура якого передбачена ст. 65

Закону України «Про акціонерні товариства», у керівництва виникає конфлікт

інтересів: з одного боку, зміна контролю над товариством може негативно

вплинути на його подальше працевлаштування у товаристві, з іншого –

керівництво має обов’язок діяти в інтересах товариства в цілому та його

акціонерів, тобто не перейматися збереженням своїх власних посад, а всебічно

розглянути пропозицію про поглинання та надати акціонерам право вирішувати

питання про згоду чи незгоду. Враховуючи положення ст. 92 ЦК України,

зауважимо, що повноваження органів АТ повинні визначатися його статутом. Це

означає, що, ухвалюючи статут чи обираючи певних осіб до складу органів,

196

акціонери заздалегідь погоджуються з рішеннями, які будуть ухвалені такими

особами в рамках їхніх повноважень.

Відповідно до Першої Директиви ЄС, для третіх осіб повноваження

колегіального виконавчого органу обмежуються не статутом, а загальною

правосуб’єктністю юридичної особи. Отже, волевиявлення виконавчого органу

прирівнюється до волевиявлення товариства в цілому.

Зазначену концепцію слід сприймати з двома застереженнями: по-перше,

така «необмеженість» повноважень виконавчого органу, тим не менше,

стосується лише питань управління поточною діяльністю товариства, а по-друге,

повноваження все ж таки є обмеженими у випадках, коли волевиявлення

товариства не може бути реалізоване інакше, ніж через інші органи. Залежно від

способу поглинання, питання про його доцільність чи недоцільність може

належати до повноважень різних органів. Наприклад, питання про прийняття

пропозиції щодо поглинання у класичному розумінні (придбання контрольного

пакета акцій) може вирішуватися акціонерами через вищий орган товариства

(якщо акції мають бути викуплені за рішенням загальних зборів та перепродані

поглиначеві) та індивідуально (якщо поглинач проводить просту скупку акцій «на

прохідній заводу»). У разі ж, коли акції вже є у розпорядженні товариства та

виконавчий орган має право їх реалізувати, розміщення їх поглиначеві

здійснюється без згоди акціонерів [402, с. 96–97].

При підготовці недружнього поглинання АТ штучне створення

корпоративного конфлікту розглядається заінтересованими особами як один із

прийомів, при застосуванні якого досягається дестабілізація роботи об’єкта

поглинання. В юридичній літературі зауважується, що недружнє поглинання є

сукупністю корпоративних правовідносин, які супроводжуються конфліктом

інтересів зовнішнього суб’єкта-ініціатора корпоративного конфлікту та посадових

осіб органів управління і/або учасників корпорації-цілі, об’єктом і предметом

яких виступає позитивний корпоративний контроль [522, с. 17]. У випадку

недружнього злиття об’єктом виступає позитивний корпоративний контроль, а

197

предметом – юридичне об’єднання та реорганізація товариства-ініціатора і

товариства-цілі у формі злиття або приєднання.

Недружнє поглинання, по суті, є придбанням у акціонерів контрольного

пакета акцій без відома і згоди виконавчого органу товариства. Наслідками такої

поведінки стають значні зміни у складі акціонерів, заміна управлінського блоку

товариства і переформування складу ради директорів [17, с. 99]

(за законодавством України – наглядової ради). Несприятливими наслідками для

акціонерів, які не бажають продавати свої акції в АТ, стають послаблення впливу

під час формування органів, зміна політики виплати дивідендів і зменшення

доходів за належними їм акціями, що не відповідає їх корпоративним інтересам і

викликає зворотну реакцію.

Найбільш жорсткий спосіб недружнього поглинання – це пряма атака

кредитора на товариство. В цьому випадку організація, яка націлена на

товариство, не маючи з ним договірних відносин, але маючи значний бюджет,

активно скуповує борги товариства. Після того як організація-агресор набере

достатньо велику заборгованість, вона подає позов до господарського суду і у

товариства-боржника залишається всього один місяць на погашення

заборгованості, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 12 Закону України «Про

відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [353]

підготовче засідання суду проводиться не пізніше чотирнадцятого дня з дня

винесення ухвали про прийняття заяви про порушення справи про банкрутство, а

за наявності поважних причин (здійснення сплати грошових зобов’язань

кредиторам тощо) – не пізніше тридцятого дня. Навіть за наявності діючого

виробництва і дебіторської заборгованості в такий короткий строк погасити

існуючу заборгованість зможе не кожне товариство.

Крім того, варто зазначити, що відповідно до ст. 1 Закону України

«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»

боржником визнається юридична особа, неспроможна виконати протягом трьох

місяців свої грошові зобов’язання після настання встановленого строку їх

виконання, які підтверджені судовим рішенням, що набрало законної сили, та

198

постановою про відкриття виконавчого провадження. Отже, в такому випадку у

агресивно налаштованого поглинача виникає можливість після відкриття

провадження у справі про банкрутство виступити у ролі санатора, в результаті

чого майновий комплекс АТ переходить в його управління. Такі дії можуть

викликати негативну реакцію акціонерів товариства, що, як правило,

проявляється у вчиненні дій, спрямованих на протидію недружньому

поглинанню, що й буде підставою виникнення корпоративного конфлікту.

Проте, варто звернути увагу на деяку непослідовність науковців сучасного

періоду, які всупереч логіці, наводять тезу про те, що «недружнє поглинання» є

лише різновидом корпоративних конфліктів [121, с. 54]. Помилка в такому

твердженні полягає в неможливості бачення «недружнього поглинання» як

корпоративного конфлікту, оскільки відповідні дії можуть бути визнані тільки як

основа порушення корпоративного інтересу, що є підставою виникнення

конфліктної ситуації у товаристві.

З урахуванням викладеного вважаємо, що порушеннями у сфері

акціонерних правовідносин є «вимивання» активів товариства, укладення значних

правочинів і правочинів, щодо вчинення яких є заінтересованість, що безумовно

впливає на ринкову вартість акцій і тому порушує по суті право власності

акціонера; перевищення повноважень органами АТ, перерозподіл контролю над

товариствами та уникнення відповідальності контролюючих товариств за дії, які

спричинили неплатоспроможність підконтрольних їм суб’єктів, які можуть мати

місце в процесі злиття та поглинання товариства. Дії, пов’язані з недружнім

злиттям та поглинанням можуть викликати протилежно направлену поведінку

сторін, що буде підставою виникнення корпоративного конфлікту внаслідок

порушення (створення загрози порушення) корпоративних інтересів та/або

суб’єктивних корпоративних прав акціонера.

199

4.5. Порушення суб’єктивних корпоративних прав акціонера

Цивільно-правова доктрина визнає акціонерів не власниками товариства, а

особами, яким належать корпоративні права. Заходи, пов’язані із захистом та

відновленням таких прав, потребують установлення підстав їх порушення.

Дослідження порушення корпоративних інтересів як підстави виникнення

корпоративного конфлікту дозволило стверджувати, що приватний чи загальний

корпоративний інтерес є тією рушійною силою, задля якої суб’єкти цивільного

права вступають у корпоративні правовідносини. У цьому ракурсі суб’єктивні

корпоративні права, формою фіксації яких є акція, визнаються лише засобом

досягнення головного інтересу кожного акціонера, який вклав свій капітал у

придбання акцій. Така концепція спотворює уяву про інтереси акціонерів,

обмежуючи їх виключно отриманням дивідендів, інформації і голосуванням на

загальних зборах.

Саме корпоративне право надає акціонеру можливості впливати на

діяльність АТ, прийняття рішень його органами товариства та й загалом на участь

у корпоративному управлінні товариством.

Внаслідок різних обставин обсяг суб’єктивних корпоративних прав, іноді не

сприяє акціонерам у досягненні поставленої мети. Тоді вони можуть вдаватися до

дій, що порушують (створюють загрозу порушення) прав інших учасників

корпоративних правовідносин. Це викликається декількома факторами:

1) недосконалістю законодавчих норм; 2) недобросовісністю суб’єктів

корпоративних правовідносин; 3) бажанням отримати певні економічні переваги;

4) необізнаністю з повноваженнями, які надаються корпоративним правом, та

іншими підставами.

Так, І. А. Селіванова зауважує, що недосконалість чинного законодавства і

правозастосовчої практики роблять можливим загарбання корпоративного

контролю за допомогою легальних або напівлегальних методів, що спричиняють

позбавлення власника корпоративних прав або істотно обмежують можливість їх

реалізації [410, с. 36–37].

200

Звісно, що всіх підстав, що спричиняють порушення суб’єктивних

корпоративних прав акціонера, перелічити неможливо. Зокрема, такі права

можуть бути порушені внаслідок: 1) неповідомлення або неналежного

повідомлення про проведення загальних зборів акціонерів1; 2) ненадання

інформації або відмови в її наданні на вимогу акціонера [389]; 3) ухвалення

рішення про додаткову емісію акцій, що робить ще більш незначною кількість їх

голосів2; 4) невиплати дивідендів

3.

Крім того, динаміка розвитку корпоративних правовідносин зумовлює

з’ясування особливостей і потреб в їх правовому забезпеченні, що викликає до

життя звернення до кожної окремої підстави та вимагає їх детального

дослідження з метою усунення прогалин чинного законодавства та недопущення

порушення чи створення загрози порушення суб’єктивних корпоративних прав.

Як приклад, хотілось би звернути увагу на порушення окремих немайнових прав

акціонерів. Передусім зазвичай йдеться про право на отримання інформації

стосовно діяльності товариства4.

1 Наприклад, у процесі дослідження матеріалів справи за позовом про визнання недійсними рішень позачергових

загальних зборів акціонерів ВАТ «Волиньрибгосп» Господарський суд Волинської області дійшов висновку про

неналежне повідомлення позивача про проведення позачергових загальних зборів акціонерів : Рішення

Господарського суду Волинської області від 24 жовтня 2012 р. (справа № 903/836/13) [376]. 2 Наприклад, Рішенням Господарського суду Житомирської області від 22 квітня 2013 р. у справі № 15/5007/34/12

за позовом Особа_1 до ТДВ «Житомирські ласощі» про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів

установлено, що протоколами № 25 та № 27 загальних зборів акціонерів ЗАТ «Житомирські ласощі» були

прийняті оскаржувані рішення, а саме: 1) про збільшення розміру статутного капіталу товариства шляхом

збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості за рахунок додаткових внесків; 2) про часткове

розміщення акцій ЗАТ «Житомирські ласощі». У вказаних протоколах було встановлено наступний порядок

здійснення другого етапу закритого (приватного) розміщення акцій: заявки задовольнялись, виходячи з того, що

перевагу в набутті акцій мають особи, які володіють більшою часткою в статутному капіталі товариства, а далі – в

порядку зменшення часток акцій. Тобто, було встановлено перевагу інвесторів, які володіють значним пакетом

акцій порівняно з інвесторами, які володіють меншими пакетами акцій, що порушує гарантоване переважне право

акціонерів на придбання додатково випущених цінних паперів. Результатом судового розгляду справи стало

задоволення позовної заяви в повному обсязі : Рішення Господарського суду Житомирської області від 22 квітня

2013 року (справа № 15/5007/34/12) [379]. 3 Наприклад, у Рішенні Господарського суду м. Києва від 06 серпня 2013 р. у справі № 910/26100 за позовом ТОВ

«Полар-Інвест» до ПАТ «Укрнафта» про стягнення 984 244, 46 грн дивідендів і трьох відсотків річних судом

вказано, що відсутність в узагальнених рахункових реєстрах зберігача ТОВ «Онлайн Капітал» станом на

29.01.2010 і станом на 01.08.2010 банківських рахунків позивача не є підставою для позбавлення охоронюваного

законом права позивача на отримання дивідендів за належними йому цінними паперами, що обліковуються у цього

зберігача, що в цьому випадку підлягає захисту судом : Рішення Господарського суду м. Києва від 06 серпня 2013

р. (справа № 910/26100) [386]. 4 Наприклад, рішення Господарського суду Чернівецької області від 13.09.2010 р. у справі № 4/27 за позовом

ОСОБА_1 до відповідача ВАТ «Вікторія», за яким встановлено, що позивача та акціонерів відповідно до ст. 43

Закону № 1576-ХІІ та Статуту не було повідомлено про проведення загальних зборів та їх відповідний порядок

денний. Неповідомлення позивача та інших акціонерів ВАТ «Вікторія» є істотним порушенням його права на

управління АТ та позбавлення можливості голосувати чи змінити результат прийняття загальними зборами рішень.

При цьому, вплив акціонера на прийняття загальними зборами рішень не вичерпується лише його голосуванням :

201

На практиці у багатьох випадках звернення акціонерів стосовно надання

інформації, особливо міноритарних, залишаються без задоволення.

Найпоширенішою причиною є неготовність документів майже до дати

проведення загальних зборів. Оскільки законодавство не містить будь-яких

визначених вимог щодо строків підготовки проектів рішень порядку денного,

отримання цих документів акціонерами залежить від бажання посадових осіб

конкретного товариства та ступеня урегульованості цього питання у внутрішніх

документах. Проблема поглиблюється також можливістю внесення змін та

доповнень до порядку денного, бо у разі його доповнення окремими питаннями

шанси акціонерів на попереднє отримання пов’язаної з цим інформації

наближаються до нуля.

Виходячи із ст. 35 Закону України «Про акціонерні товариства» (вимоги про

скликання загальних зборів акціонерів), здавалось би, що законодавцем обрано

ідеальну процедуру повідомлення акціонера про проведення загальних зборів.

Однак, це не так, адже положення цієї статті не містять вимог про те, що особа,

яка скликає та проводить загальні збори, зобов’язана перед їх проведенням

упевнитися в тому, що всі акціонери отримали (відмовились отримувати або не

отримали у зв’язку зі зміною адреси) повідомлення про проведення загальних

зборів, тобто реально поінформовані про дату, місце і час їх проведення.

Законодавцем передбачено, що акціонеру надсилається «повідомлення» про

проведення загальних зборів, однак не зазначено, в якій саме формі – чи то

телеграма, лист, рекомендаційний лист1 і чи можуть проводитися загальні збори

за умови, що відсутні будь-які докази того, що акціонери отримали повідомлення

про їх проведення. НКЦПФР не встановлено спеціального порядку, який би

враховував усі нюанси повідомлення акціонера про проведення загальних зборів

Рішення Господарського суду Чернівецької області від 13.09.2010 р. (справа № 4/27) [392]; рішення

Господарського суду Київської області від 29.03.2010 р. у справі № К19/021-09/4 за позовом ОСОБА_1 до ЗАТ

«Обухівський вентиляційний завод», за яким встановлено, що при скликанні та проведенні загальних зборів

акціонерів ЗАТ «Обухівський вентиляційний завод», акціонери не були повідомлені належним чином про

проведення загальних зборів акціонерів, а саме не було здійснено публікації в офіційних друкованих виданнях

встановленої форми про проведення загальних зборів акціонерів цього товариства, чим порушено їх право на

отримання інформації про діяльність товариства : Рішення Господарського суду Київської області від 29.03.2010 р.

(справа № К19/021-09/4) [382]. 1 Судова практика свідчить, що повідомлення про проведення загальних зборів направляється звичайним листом

на замовлення без повідомлення про його вручення.

202

із зазначенням чіткої форми повідомлення та наявністю підстав для їх

непроведення у разі порушення права акціонера на отримання інформації про

діяльність АТ.

Для порівняння варто вказати, що суд не може розглядати справу за

позовом акціонера до АТ у випадку, якщо не надані докази того, що акціонер або

товариство отримали ухвалу суду про призначення справи до судового розгляду, в

той час як загальні збори акціонерів (рішення яких оскаржує в суді акціонер)

можна провести (і, як правило, так воно і є) за відсутності доказів того, що

акціонер отримав повідомлення про проведення зборів, і рішення останніх

вважаються законними.

Наведене свідчить про наявність обставини, коли можливим є порушення

чи створення загрози порушення корпоративних прав акціонерів, що створює

підстави для виникнення корпоративного конфлікту.

Право на участь в управлінні АТ напряму залежить від інформування

акціонера про різні заходи з корпоративного управління. Водночас не всі

акціонери наділяються ним. Так, якщо власники простих акцій, відповідно до

ст. 25 Закону України «Про акціонерні товариства», мають це право, то власники

привілейованих акцій, за загальним правилом, його не мають, проте отримують

його лише у випадках, прямо передбачених ст. 26 зазначеного Закону.

Незабезпечення (неналежне забезпечення) здійснення акціонером права на

управління товариством полягає також у його порушенні з боку посадових осіб

органів АТ. Законом України «Про акціонерні товариства» (ст. 38) встановлено,

що наглядова рада АТ зобов’язана розглянути вимогу акціонера і винести

мотивоване рішення про включення або відмову у включенні питання до порядку

денного загальних зборів. Нерідко наглядова рада просто ігнорує пропозиції

акціонера, не приймаючи за ними жодного рішення1, що, як наслідок, може

викликати негативну реакцію акціонера (-ів), які вносили таку пропозицію.

У такому разі наглядова рада, не розглядаючи вимогу акціонера, вчиняючи 1 Це не стосується пропозиції акціонерів (акціонера), які сукупно є власниками 5 або більше відсотків простих

акцій, оскільки вони підлягають обов’язковому включенню до порядку денного загальних зборів. У такому разі

рішення наглядової ради про включення питання до порядку денного не вимагається, а пропозиція вважається

включеною до порядку денного, якщо її подано з дотриманням вимог законодавства.

203

незаконну бездіяльність, тим самим порушує право акціонера. При цьому

складається абсурдна ситуація, в якій акціонеру нічого оскаржувати, оскільки

питання просто не було включено до порядку денного. У результаті таких дій

(бездіяльності) наглядової ради акціонер може бути спровокований на вчинення

дій, наслідком яких є виникнення корпоративного конфлікту.

У судовій практиці мають місце випадки розгляду спорів, пов’язаних з

порушенням зазначеного права. Так, рішенням Господарського суду

Житомирської області від 22.04.2013 р. у справі № 15/5007/34/12 за позовом

ОСОБА_4, як акціонера ЗАТ «Житомирські ласощі», до відповідача –

ЗАТ «Житомирські ласощі» встановлено, що поряд з порушенням оголошення

порядку скликання загальних зборів акціонерів, окремі з них взагалі не були

повідомлені про їх проведення. На підставі наведеного суд вважає, що

неповідомлення позивача в установленому законодавством, статутом товариства

та його внутрішніми нормативними документами про дату, час, місце проведення

позачергових загальних зборів акціонерів відповідача, незаконно позбавило право

позивача на участь в управлінні товариством. Також звернемо увагу й на

рішення Господарського суду Волинської області від 10.03.2011 р. у справі

№ 5004/70/11 за позовом акціонера ОСОБА_1 до ПрАТ «Любомльське ремонтно-

транспортне підприємство» про визнання недійсним рішення загальних

зборів [375]. За матеріалами справи доведено порушення вимог Закону України

«Про акціонерні товариства» та статуту ПрАТ «Любомльське ремонтно-

транспортне підприємство» під час проведення загальних зборів 13.11.2010 р.,

незаконно позбавлено представників акціонера ОСОБА_1 можливості взяти

участь у зборах, чим порушено право акціонера, передбачене ст. 34, 39, 40 Закону

України «Про акціонерні товариства».

Щодо обраної проблематики вважаємо, що не всі порушення зазначених

прав акціонера є підставами для виникнення корпоративного конфлікту. Все

залежить від міжособистісних відносин між суб’єктами корпоративних

правовідносин акціонерів та самого АТ в особі членів його органів, оскільки саме

204

від їх дій, пов’язаних із судовим захистом, самозахистом або відмовою від

захисту, залежить стан подальшого розвитку конфліктної ситуації.

Між тим розгляд порушення прав акціонера не вичерпує всього переліку

підстав виникнення корпоративного конфлікту, що може бути спровокований

протиправними діями інших акціонерів чи товариства. Зокрема, відповідно до

ст. 68 Закону України «Про акціонерні товариства» акціонеру – власнику простих

акцій, який зареєструвався для участі у загальних зборах та голосував проти

прийняття вказаних в цій статті рішень, надається право вимагати від АТ

здійснення обов’язкового викупу належних йому акцій. Отже, по-перше, акціонер

повинен належним чином бути повідомлений про проведення загальних зборів;

по-друге, він має зареєструватися для участі в них; по-третє, якщо він голосував

проти з цих питань йому надається можливість вимагати від АТ обов’язково

викупу належних йому акцій.

Втім можливі ситуації, коли акціонера не повідомили, або несвоєчасно

повідомили, або повідомили із порушенням процедури, передбаченої

законодавством про проведення загальних зборів АТ, а отже він не зміг взяти

участь в їх роботі. Надалі розвиток подій різниться – якщо це мажоритарний

акціонер, то, як правило, загальні збори не відбуваються внаслідок відсутності

кворуму для їх проведення. Коли ж порушується право міноритарного акціонера,

то у нього не виникає першого з наведених елементів в ланцюгу юридичних

фактів, що зумовлюють виникнення права вимагати обов’язкового викупу

належних йому акцій (фактично акціонера позбавляють його права), оскільки за

ч. 1 ст. 68 Закону України «Про акціонерні товариства» вимагати обов’язкового

викупу акцій має лише акціонер, який брав участь у загальних зборах. Тобто мова

автоматично йде про порушення двох суб’єктивних корпоративних прав – права

на отримання інформації та права брати участь в управлінні АТ.

Другою обставиною, що зумовлює потребу детального розгляду наведеної

ситуації, є дії, пов’язані з реєстрацією для участі в загальних зборах. Практиці

відомі випадки, коли акціонери прибувають на загальні збори із запізненням.

Ситуація частково перекликається з першим прикладом щодо «мажоритарного чи

205

міноритарного акціонера про наявність чи відсутність кворуму». Не виключено

штучне створення перешкод для допущення акціонерів до реєстрації1 або її

проведення з порушенням вимог законодавства2. Все це є підставою для

виникнення корпоративного конфлікту, оскільки одні акціонери бажають

здійснити своє право всупереч праву інших акціонерів. Отже, одним зі складних

та невирішених питань здійснення права на управління є проблематика реєстрації

акціонерів, які прибули із запізненням.

Наприклад, зразкове Положення про загальні збори містить вказівку на

подвійність можливої поведінки особи, до обов’язків якої віднесено реєстрацію

осіб, які прибули на загальні збори. Поруч з наданням можливості зазначеним

Положенням продовжити час реєстрації не більше ніж на дві години,

пропонується такий варіант вирішення проблеми: «акціонери, які прибули на

загальні збори із запізненням і не встигли вчасно зареєструватися, можуть бути

присутніми на загальних зборах, але не беруть участі в голосуванні. Акції, що

належать таким акціонерам, не враховуються під час визначення кворуму».

На погляд В. В. Ряботи, запізнення акціонера на реєстрацію є сумнівною

підставою для відмови йому в реєстрації права голосу [402, с. 132]. Ще

І. Т. Тарасов зазначав, що в понятті про акціонера міститься поняття

користування правом; право це називається акціонерним, і до його складу входить

як інтегральна частина право голосу; відповідно, жоден акціонер не може бути

позбавлений користування ним, оскільки цим абсолютно довільно порушується

його акціонерне право [459, с. 427]. З іншої сторони, постійні запізнення

акціонерів та необхідність визначення кворуму практично з кожного питання,

1 Наприклад, правління одного з великих АТ, не бажаючи реєструвати представників однієї інвестиційної компанії

для участі у зборах, організувало штучну чергу до столика реєстрації. Таким чином, на час закінчення реєстрації

зазначена інвестиційна компанія не встигла зареєструватися та не була допущена до участі у загальних зборах з

формальної підстави «запізнення на реєстрацію» [402, с. 131]. 2 Наприклад, за рішенням Господарського суду Житомирської області від 08.07.2010 р. у справі № 2/13-К за

позовом ОСОБА_1 (м. Житомир) до ЗАТ «Рембудсервіс» (м. Житомир) про визнання загальних зборів такими, що

не відбулись та визнання недійсним рішення загальних зборів, мають місце такі обставини. Ухвалами суду від

20.05.10 та від 15.06.10 відповідача було зобов’язано надати реєстр акціонерів, які були присутні на зборах

24.12.09, однак відповідачем вимоги ухвали суду не виконано. Поважних причин не виконання вимог суду не

встановлено. Викладене дає підстави зробити висновок, що реєстрація акціонерів, які прибули на збори, не

здійснювалась, або здійснювалась непередбаченим законом способом : Рішення Господарського суду

Житомирської області від 08.07.2010 р. (cправа № 2/13-К) [378].

206

оскільки буде змінюватися їх кількість, практично паралізує або створить

неможливим проведення загальних зборів.

Третім елементом у системі наведених юридичних фактів є порядок

голосування на загальних зборах – акціонер повинен голосувати і обов’язково

негативно («проти») з питань, чітко окреслених ст. 68 Закону України «Про

акціонерні товариства». Проте, законодавство не містить жодних застережень

стосовно обставин, за яких акціонер утримався від прийняття (неприйняття)

відповідного рішення внаслідок об’єктивних (незалежних від нього) обставин.

Ідеальною ілюстрацією цієї проблеми може бути справа № 39/217 за позовом

Renaissance Securities (CYPRUS) Limited (Республіка Кіпр) до кількох юридичних

осіб про визнання недійсними рішення загальних зборів акціонерів та визнання

недійсними договорів1. Як наслідок, слушною є проблематика з надання

акціонеру права вимагати обов’язкового викупу належних йому акцій

товариством у випадках, коли він утримався під час голосування з питань порядку

денного загальних зборів, на яких розглядалися питання, що містять підстави

передбачені ст. 68 Закону України «Про акціонерні товариства».

Отже, законодавство про АТ не може передбачити всіх можливих моделей

поведінки суб’єктів корпоративних правовідносин. Намагання їх обійти

призводить до порушення чи створення загрози порушення суб’єктивних

корпоративних прав решти акціонерів, переважно міноритарних.

1 Сутність спору полягала в тому, що АТ – ВАТ «Запорізький металургійний комбінат «Запоріжсталь», акціонером

якого був позивач, проводило загальні збори в двох окремих ізольованих приміщеннях, унаслідок чого акціонери

(у тому числі представник позивача), що перебували в іншій, ніж президія загальних зборів, залі, не мали змоги

належним чином брати участь у загальних зборах акціонерів. У той час, як у першій залі президія фактично

проводила загальні збори акціонерів ВАТ «Запорізький металургійний комбінат «Запоріжсталь», акціонери в іншій

залі могли спостерігати за загальними зборами, переглядаючи трансляцію на телеекрані, а також мали змогу

голосувати з питань порядку денного загальних зборів. Хоча голова зборів неодноразово наголошував на тому, що

в іншій залі теж перебувають акціонери, які беруть участь у загальних зборах акціонерів шляхом перегляду

телетрансляції зборів, судом було встановлено, що їм не було надано можливості виступити з питань порядку

денного. Суд обґрунтовано дійшов висновку про те, що право позивача на участь у загальних зборах акціонерів

було порушено. Перебування зареєстрованих для участі у зборах акціонерів та їхніх представників в іншому

приміщенні, не в тому, де президія безпосередньо проводить загальні збори акціонерів, не є, на думку суду,

належним чином забезпеченим правом акціонера на участь у загальних зборах акціонерів, навіть якщо забезпечено

голосування такого акціонера. Суд зазначив, що вплив на прийняття рішення не обмежується тільки участю в

голосуванні. Така позиція суду співпадає з правовою позицією Верховного Суду України, що викладена в

Узагальненнях судової практики // Узагальнення судової практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням

Закону України «Про господарські товариства» у частині регулювання діяльності акціонерних товариства.

Постанова Президії Верховного Суду України № 15 від 3 березня 2004 р. [101].

207

При цьому міноритарний акціонер може бути і незацікавлений у визнанні

недійсним рішення загальних зборів, адже його інтересом є бажання зберегти

власні грошові кошти. Як бачимо, у наведеному прикладі перетинаються два

істотні моменти: перший – порушення суб’єктивних корпоративних прав, і

другий – захист індивідуального корпоративного інтересу, який полягає у

збереженні грошових коштів. Тому доцільно з метою недопущення порушення

суб’єктивних корпоративних прав надати акціонеру можливість реалізувати

«право на незгоду» у випадку, якщо він був відсутній на загальних зборах з

причини неповідомлення або повідомлення з порушенням процедури вчинення

відповідних дій. Також, за умов неврегульованості у законодавстві порядку

реєстрації на загальних зборах акціонерів, такі питання мають бути чітко

регламентовані у внутрішніх документах товариства.

Однією з підстав порушення суб’єктивного корпоративного права шляхом

зміни обсягу або черговості виплати дивідендів, є прийняття рішення про емісію

товариством акцій. Це стосується як простих акцій, так і привілейованих. Тому,

на думку А. Д. Осіновського, в умовах протистояння різних груп акціонерів емісія

акцій часто стає засобом корпоративної боротьби та предметом судового

розгляду [317, с. 135]. Візьмемо ситуацію, коли на загальних зборах приймається

рішення про проведення додаткової емісії простих акцій за умови, що один чи

кілька із міноритарних акціонерів не мають можливості їх купити. Як наслідок,

після затвердження НКЦПФР звіту про додаткову емісію акцій співвідношення

між кількістю акцій і обсягом прав, що ними надаються, і розміром статутного

капіталу змінюється в бік, гірший для міноритарного акціонера, тобто

автоматично зменшується його можливість впливати на рішення, що

приймаються загальними зборами. Такі обставини, звісно, викликають протидію

названої категорії акціонерів, що може отримати прояв у виникненні

корпоративного конфлікту.

Другим аспектом є прийняття загальними зборами рішення про емісію

привілейованих акцій, які надають їх власникам переваги перед акціонерами –

власниками вже існуючих привілейованих акцій товариства. Незважаючи на те,

208

що законодавство надає за таких обставин вказаній категорії акціонерів права

голосу з означеного питання (ст. 26 Закону України «Про акціонерні

товариства»), однак рішення приймається все ж таки простою більшістю голосів

від усіх акціонерів, які присутні на загальних зборах. Отже, може бути порушено

право акціонера – власника певного типу привілейованих акцій на пріоритетне

місце в порядку отримання дивідендів.

За наведених обставин міноритарні акціонери вдаються до позовів про

визнання недійсними рішень, прийнятих на загальних зборах про емісію акцій,

або, навіть, до позовів про визнання недійсною емісії акцій. Як наслідок, вказані

позовні заяви зустрічають супротив з боку решти акціонерів, яких задовольняють

відповідні рішення. Отже, одна з причин такої уваги до виникнення конфліктної

ситуації в АТ у зв’язку з порушенням суб’єктивного корпоративного права

акціонера полягає в тому, що визнання випуску акцій недійсним позбавляє їх

володільців усіх прав акціонерів.

Коли виникає конфлікт в АТ, то перше, що намагаються здійснити його

сторони – це оспорити суб’єктивні корпоративні права іншої сторони на акції

товариства. Оскільки першою ланкою у ланцюгу юридично значущих подій є

випуск в оборот товариством акцій, то сторони, втягнені в корпоративний

конфлікт, часто намагаються оспорити правочини з придбання акцій, особливо,

якщо ці правочини були вчинені до моменту державної реєстрації випуску акцій

або ж за відсутності зареєстрованого звіту про результати випуску акцій, якщо

товариство було зобов’язане реєструвати такий звіт.

Особливе місце в системі юридичних дій, пов’язаних з порушенням

суб’єктивних корпоративних прав акціонерів, займає процедура їх «витіснення»

або сквіз-аут (від англ. squeeze out – «витіснення», «видавлювання»). Акціонер –

власник контрольного пакету акцій має право зробити пропозицію про придбання

невеликих пакетів акцій за ринковою ціною. Таким чином, це вважається

правочином між продавцем і покупцем, у якому кожен виходить з власних

інтересів. Довільний викуп акцій акціонерів у примусовому порядку надмірно

209

обмежує їх свободу здійснення економічної діяльності і свободу вибору способів і

форм розміщення інвестицій.

Подібний захід передбачений законодавством деяких країн1, у результаті

чого мажоритарним акціонером набувається домінуючий пакет акцій (звичайно не

менше 90–95% величини статутного капіталу). Для Європи витіснення – це

механізм перетворення публічного товариства у приватне, який є актуальним тоді,

коли мажоритарний акціонер саме у такий спосіб вбачає майбутнє товариства у

зв’язку зі зміненим розумінням власної економічної мети, або у зв’язку зі зміною

самого мажоритарного акціонера через структуру власності в товаристві.

В українській правовій дійсності «право витіснення» є досить значним і бажаним

результатом для мажоритарного акціонера, який «переборов» усі законодавчі

перепони, пов’язані з обов’язковою пропозицією акцій до продажу. Реалії

сьогодення в Україні свідчать про зворотні процеси. На це вказують як розвиток

законодавчого масиву, зокрема прийняття Закону України «Про акціонерні

товариства», за яким акції ПАТ повинні котируватися хоча б на одній фондовій

біржі, так і правозастосовча практика.

Так, відповідно до ст. 65 Закону України «Про акціонерні товариства» особа

(особи, що діють спільно), яка придбала 50 і більше відсотків простих акцій

товариства (контрольний пакет акцій), протягом 20 днів з моменту придбання

контрольного пакета акцій зобов’язана запропонувати всім акціонерам придбати в

них прості акції товариства2, крім випадків придбання контрольного пакета акцій

у процесі приватизації. Звідси похідним є те, що законодавство України

передбачає добровільний порядок викупу мажоритарним акціонером акцій

міноритаріїв, і він не пов’язаний з конкретними ситуаціями блокування

міноритаріями можливості ухвалювати рішення загальними зборами.

Наукова спільнота двояко поставилась до можливості застосування «права

витіснення» в АТ. Прихильники застосування відповідної процедури зазначають, 1 Вказаний спосіб є відомим законодавству і поширений у праві ЄС (тринадцята директива), практично в багатьох

країнах з економікою, що розвивається (наприклад, ст. 80 Закону РФ «Про акціонерні товариства» [307]. 2 Слід зазначити, що відповідне процентне співвідношення не є однаковим для різних країн. У країнах ЄС

обов’язок викупу акцій покладено на акціонера, який отримав контроль в компанії без вказівки процентів у

статутному капиталі, у той же час у Німеччині та РФ таке процентне співвідношення встановлено на рівні 30%

голосуючих акцій, а в США, Великобританії та Австралії – на рівні 20% і більше [124, с. 125].

210

що з позицій «простих працівників» правила про витіснення, безумовно, є

позитивними, оскільки вони надають їм хоча б якість кошти за акції, отримані у

процесі роздержавлення [23, с. 117; 34, с. 36–43; 123, с. 5; 228, с. 532; 444, с. 3–18].

Аргументація для цього полягає в тому, що незначна кількість акцій, які

залишилися в міноритарних акціонерів, уже не надає тієї істотної можливості

вплинути на діяльність товариства, що створює передумови для зловживання

корпоративними правами [259, с. 445]. Слід взяти до уваги й те, що при

неможливості реалізації особою, яка набула значного пакету акцій, свого інтересу

існує більша ймовірність того, що вона зробить спробу досягти його будь-яким

шляхом, часто завуальовано, порушуючи корпоративне законодавство. Це

ґрунтується на тому, що за великим рахунком мажоритарний акціонер, який

отримав 75 і більше відсотків акцій, не має навіть стимулів для подальшої скупки

акцій, оскільки на противагу йому решта акціонерів не можуть сформувати навіть

блокуючий пакет. У цьому випадку цінність акцій міноритарних акціонерів майже

прирівнюється до нуля, що викликано традицією невиплати дивідендів у

поєднанні з відсутністю активної купівлі акцій з боку мажоритарного акціонера.

«Обмеженням свободи» і «порушенням конституційних прав» вважають

противники можливості застосування «права витіснення» в АТ [118, с. 21;

124, с. 133–134; 146, с. 64–70; 402, с. 156–157]. Вказане право буде порушенням

конституційного права громадян на власність, оскільки конструкція «права на

витіснення» передбачає укладення договору купівлі-продажу у примусовому

порядку, тобто за відсутності волевиявлення на це однієї зі сторін (міноритарного

акціонера). Отже, зазначене є нічим іншим, як позбавленням права власності, а

тому … потребуватиме обґрунтування його необхідності. Це суперечить ст. 41

Конституції України, за якою кожний має право володіти, користуватися й

розпоряджатися своєю власністю й ніхто не може бути протиправно позбавлений

права власності, оскільки воно є непорушним. Примусове відчуження об’єктів

права приватної власності може мати місце винятково для суспільної

необхідності, на підставі й у порядку, установлених законом, і за умови

попереднього й повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких

211

об’єктів з відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного часу

або надзвичайного стану.

У той же час Конституційний Суд РФ роз’яснив, що процедура

примусового викупу акцій не порушує права акціонерів, гарантовані

Конституцією, оскільки право, надане мажоритарному акціонеру, забезпечує не

тільки його приватний інтерес, але одночасно й публічний інтерес, що полягає в

розвитку АТ у цілому [348].

Позбавлення прав власності на акції, фактично позбавлення суб’єктивних

корпоративних прав, без волевиявлення міноритарного акціонера навіть за умови

справедливої компенсації (ст. 8 та ч. 4 ст. 65 Закону України «Про акціонерні

товариства») повинно бути крайньою мірою, коли вичерпані всі засоби для

збереження інвестицій.

Придбаваючи акцію, інвестор набуває суб’єктивних корпоративних прав

стосовно товариства. Ці права мають визначений правовий режим, однією з

відмітних рис якого є можливість його припинення з обставин, передбачених

законом або внутрішніми документами. Фактично, особа набуває статусу

акціонера, з розумінням того, що набуті нею права можуть бути припинені, в

окремих випадках, без її волевиявлення, у тому числі й шляхом застосування

процедури витіснення. Загалом, припинення вказаних прав вчиняється за волею

мажоритарного акціонера, особистість якого відрізняється від особистості

товариства, з яким акціонер перебуває у правовідносинах, на відміну від

правовідносин з мажоритарієм.

Слушно виникає запитання про можливість встановлення законодавством

іншого механізму. Напевно, гіпотетично це можливо, але перебравши їх варіанти,

можна переконатись, що вони не будуть ефективними. Наприклад, якщо

передбачити, що відповідне рішення повинно прийматися на загальних зборах

акціонерів, то за умови належності мажоритарному акціонеру 90 чи 95% акцій

міноритарний акціонер, фактично, є безправним, і рішення буде прийнято на

користь мажоритарія.

212

Тому Директива ЄС (Directive 2004/25/EC of the European parliament and of

the council of 21 April 2004 on takeover bids) щодо пропозиції поглинання

відображає загальноєвропейський підхід до процесу надання публічної пропозиції

та здійснення права на витіснення, а також установлює деякі обов’язкові

принципи зазначених дій набувача значного пакету або на вимогу міноритарних

акціонерів. Зокрема, ціна, за якою акції підлягають викупу, повинна бути

справедливою. Контролюючий акціонер (особа, яка придбала більше 90% акцій у

процесі публічної пропозиції) може реалізувати своє право на витіснення

протягом трьох місяців після сплину часу публічної пропозиції.

Основна проблема, пов’язана з примусовим викупом акцій, полягає у

визначенні ціни, за якою мажоритарні акціонери у примусовому порядку їх

«списують» у міноритарних акціонерів. Останні, вважаючи, що вартість

викуплених у них акцій є заниженою, захищаючи свої майнові права, звертаються

з різними позовними заявами. Так, одні акціонери звертаються до господарських

судів із позовами про відшкодування збитків, завданих неналежним визначенням

ціни таких акцій. Під збитками акціонери розуміють різницю між ринковою

вартістю акцій і вартістю, за якою вони були викуплені. Як правило, судові

інстанції відмовляють у задоволенні позовних вимог, якщо дотримано порядок

викупу акцій, оцінку здійснено відповідно до положень чинного законодавства.

Інші акціонери звертаються із позовами про визнання правочину недійсним як

вчиненого під впливом обману і зобов’язання відповідача (покупця) повернути у

власність міноритарного акціонера списані акції. При цьому акціонери,

оспорюючи правочин із викупу акцій, посилаються на те, що на їх думку,

відповідач ввів їх в оману стосовно реальної ринкової вартості акцій.

Підставою виникнення корпоративного конфлікту в цьому випадку є

позбавлення суб’єктивних корпоративних прав акціонера, оскільки без його волі

примусово викупаються належні йому акції, що є формою посвідчення таких прав

та об’єктом цивільних прав. Як наслідок, міноритарні акціонери вчиняють дії,

пов’язані з оскарженням у судових інстанціях правомірності укладених

213

правочинів з придбання мажоритарним акціонером пакету акцій, необхідного для

примусового викупу акцій решти акціонерів.

Висловлюється думка про те, що процедура примусового викупу акцій у

міноритарних акціонерів на вимогу мажоритарного акціонера повинна

здійснюватися з дотриманням судового контролю, у рамках якого господарський

суд повинен затвердити (санкціонувати) умови викупу акцій [23, с. 129;

259, с. 445]. Такий контроль передбачений, зокрема, законодавством Голландії та

Німеччини.

Вважаємо, що позитивним є застосування правила про витіснення

міноритарних акціонерів, оскільки цей механізм передбачає захист

корпоративних прав останніх та зменшує ймовірність виникнення конфліктних

ситуацій в АТ.

Однією з підстав виникнення корпоративних конфліктів є позбавлення

можливості здійснення переважного права акціонером у контексті вчинення дій,

пов’язаних недобросовісним набуттям корпоративних прав (корпоративні злиття і

поглинання). Таке твердження ґрунтується на наведених вимогах Закону України

«Про акціонерні товариства» (ст. 27), де мова йде про переважне право

акціонерів, що виникає під час додаткової емісії акцій та в результаті відчуження

акцій. Якщо з ПАТ більш-менш все ясно (акціонери можуть відчужувати належні

їм акції без згоди інших акціонерів та товариства), то стосовно ПрАТ є певні

складнощі, що пов’язано із обов’язковим виконанням процедури повідомлення

АТ і його акціонерів про рішення щодо відчуження акцій за умови, що це

передбачено статутом товариства. Певні проблемні моменти викликані тим, що

зазначене переважне право акціонерів приватного товариства не поширюється на

випадки переходу права власності на цінні папери цього товариства в результаті

їх спадкування чи правонаступництва (ч. 7 ст. 7 Закону України «Про акціонерні

товариства»).

Звернемо увагу й на те, що висловлюються пропозиції, які призвели б до

штучного створення умов для порушення суб’єктивних корпоративних прав

акціонера, наслідком чого є можливість виникнення корпоративного конфлікту.

214

Зокрема, Н. О. Виноградовою запропоновано запровадити як вирішення

корпоративних конфліктів механізм настання правових наслідків у вигляді

примусового переходу акцій, що надають право голосу, в акції, що не надають

такого права, але створюють можливість отримувати відповідні фіксовані

дивіденди від володіння такою акцією, тобто, іншими словами, примусова зміна

простих акцій на привілейовані (так звана «трансформація корпоративних прав»)1.

З цієї пропозиції не ясно, за що настають «правові наслідки у вигляді

примусового переходу акцій»; хто приймає відповідне рішення; за чиїм

клопотанням (поданням). Але особливу незгоду викликає вказівка на примусовий

характер переведення акцій із простих у привілейовані, оскільки у ст. 41

Конституції України чітко вказано, що право приватної власності є непорушним, і

ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Доктрина

корпоративного права виходить з диспозитивних засад побудови корпоративного

законодавства. У такому випадку вести мову про примусовість вчинення дій,

пов’язаних із позбавленням акціонера суб’єктивних корпоративних прав, ми не

маємо жодної можливості. Звертаємо увагу на помилковість наведеної пропозиції

та недоречність її застосування у доктрині корпоративного права і

корпоративному законодавстві.

Звідси, діями мажоритарного акціонера, пов’язаними із порушенням

суб’єктивних корпоративних прав міноритарного акціонера, що викликають

зворотну захисну реакцію, є спроби:

– змінити структуру акціонерного капіталу, в тому числі провести

додаткову емісію (ст. 156, 157, 159 ЦК України, ст. 15 Закону України «Про

акціонерні товариства»);

– провести реорганізацію товариства, збиткову для міноритарних акціонерів

(ст. 79–89 Закону України «Про акціонерні товариства»);

1 Обов’язковими елементами вказаного правового інституту є: 1) наявність установленого в локальних

нормативно-правових актах мінімального розміру акцій, якими акціонер може вільно володіти; 2) наявність факту

перешкоджання міноритарним акціонером мажоритарному акціонерові у вільному управлінні ним діяльністю АТ і

систематичний характер такого перешкоджання; 3) наявність судового рішення про застосування правового

механізму «трансформації корпоративних прав» [77, с. 4, 12].

215

– укласти договори з відчуження значних активів товариства або обтяження

товариства борговими зобов’язаннями (ст. 70 Закону України «Про акціонерні

товариства»);

– сформувати органи товариства виключно зі своїх кандидатів (ст. 160, 161

ЦК України, гл. VIII, IX Закону України «Про акціонерні товариства»);

– не виплачувати дивіденди, витрачаючи прибуток на потреби

мажоритарних акціонерів (ст. 30–31 Закону України «Про акціонерні

товариства»);

– масово скуповувати акції за заниженою ціною, використовуючи різні види

тиску на продавців акцій (ст. 157 ЦК України).

Основними способами, спрямованими на протидію активній поведінці

мажоритарного акціонера, з боку міноритарних акціонерів є:

1) консолідація своїх голосів з голосами інших міноритарних акціонерів на

загальних зборах акціонерів товариства (ст. 38, 47 Закону України «Про

акціонерні товариства»);

2) систематичний вплив на товариство з метою отримання різного роду

інформації, яку товариство зобов’язане надавати своїм акціонерам (п. 5 ч. 1

ст. 116 ЦК України, ст. 77–78 Закону України «Про акціонерні товариства»);

3) звернення зі скаргами і заявами до контролюючих органів виконавчої

державної влади, у тому числі звернення до суду з позовами і клопотаннями

стосовно АТ і блокування його діяльності (ч. 2 ст. 10 Закону України «Про

господарські товариства»).

На підставі викладеного вважаємо, що саме порушення чи створення

загрози порушення суб’єктивних корпоративних прав має більше значення

порівняно з порушенням корпоративного інтересу в контексті належного

регулювання та правового забезпечення корпоративних правовідносин. Наведене

бачення ґрунтується на тому, що факт безпосереднього порушення таких прав

запускає механізм правового регулювання корпоративних правовідносин щодо

можливості застосування захисних функцій, у зв’язку з чим акціонер, чиї права

були порушені, отримує право на захист. Здійснення права на захист, поруч з

216

позитивним моментом для особи, яка захищає свої права, може створювати

негативні наслідки в діяльності самого товариства, як-от: визнання прийнятих

рішень органами товариства незаконними; відшкодування шкоди завданої

акціонеру прийнятим рішенням; погіршення ділової репутації товариства на

фондовому ринку (наприклад, внаслідок визнання НКЦПФР недійсною емісії

акцій) і т. ін.

Не всі порушення (невизнання, оспорювання) корпоративних прав є

підставами для виникнення корпоративного конфлікту. Все залежить від

міжособистісних відносин між суб’єктами корпоративних відносин – акціонерами

та самим АТ, оскільки саме від їх дій, пов’язаних із судовим захистом,

самозахистом або відмовою від захисту, залежить стан подальшого розвитку

конфліктної ситуації.

Висновки до розділу 4

1. Корпоративний конфлікт, що «деформує» корпоративні правовідносини

та містить у собі різного роду охоронні корпоративні правовідносини, має свої

підстави виникнення, як і первісні правовідносини – корпоративні.

2. Юридичними фактами, що породжують виникнення корпоративних

конфліктів в АТ, є дії або бездіяльність учасників корпоративних правовідносин,

які отримали своє зовнішнє вираження. При цьому внутрішні мотиви, мета та

інтереси, які спонукають таких осіб до вчинення певних дій, не мають жодного

юридичного значення в контексті їх кваліфікації як підстав виникнення

охоронних корпоративних правовідносин.

3. Для з’ясування підстав виникнення корпоративного конфлікту варто

розмежовувати такі категорії, як інтерес, мета, мотив, причина та підстава. При

цьому категорії «причина» та «підстава» в контексті виникнення корпоративного

конфлікту співвідносяться як загальне та спеціальне, оскільки причина містить у

собі як фактори суб’єктивного та об’єктивного, так і об’єктивно-суб’єктивного

характеру. Тоді як підстава виникнення будь-якого правовідношення має

217

виключно об’єктивний характер, що пов’язано з явищем реальної дійсності, яке

викликає динаміку конкретного правового зв’язку, а разом з ним і його правову

регламентацію.

4. У тому, що інтересу притаманні суперечливі риси (з одного боку,

автономія, відокремленість, ворожість до подібних інтересів, конкуренція з ними,

а з іншого – співіснування і співпраця з іншими інтересами), лежить коріння

проблеми конфлікту інтересів, який виникає в результаті зіткнення протилежних

або конкуренції подібних інтересів.

5. Корпоративний конфлікт обумовлений, перш за все, обмеженістю єдиних

для численності осіб економічних ресурсів товариства, необхідних для повного

задоволення постійно зростаючих майнових інтересів учасників корпоративних

правовідносин. Для доступу до них заінтересовані особи використовують різні

моделі поведінки, як правомірні так і неправомірні. Результатом застосування тієї

чи іншої моделі може бути порушення або створення загрози порушення інтересів

будь-кого з учасників корпоративних правовідносин або їх груп. Отже,

корпоративні конфлікти зароджуються там і тоді, де і коли порушується баланс

інтересів суб’єктів корпоративних правовідносин. Недосягнення бажаної мети

меншістю (якщо це акціонери) або акціонерами в цілому чи органами товариства

може викликати їх негативну реакцію, що проявляється в досягненні свого

інтересу будь-якими засобами, у тому числі і шляхом порушення прав інших

акціонерів або вчинення дій не в інтересах товариства.

6. Конфлікт інтересів суб’єктів корпоративних правовідносин є

передконфліктною ситуацією, що може викликати порушення (невизнання,

оспорювання) чи створення загрози порушення корпоративного інтересу та стати

підставою виникнення корпоративного конфлікту. Для його виникнення також

необхідними є волевиявлення його сторін до протистояння у відстоюванні

власних інтересів і відповідна їх поведінка.

7. Підставою корпоративного конфлікту є порушення прав чи

корпоративних інтересів суб’єктів корпоративних відносин або створення загрози

такого порушення, які, в свою чергу, стають можливими внаслідок конфлікту

218

(розбіжності) інтересів між учасниками корпоративного зв’язку. Тобто існування

конфлікту інтересів ще не означає наявності корпоративного конфлікту. Лише

внаслідок здійснення активних правових дій, спрямованих на порушення

суб’єктивного корпоративного права, особами, інтереси яких не збігаються, а

іноді навіть є протилежними, виникає корпоративний конфлікт.

8. Корпоративне управління побудоване на корпоративних засадах АТ та

диктує правило про набуття більших можливостей долучення до управління АТ

через обрання до його органів тих акціонерів, які мають більший пакет акцій.

Внаслідок цього органи АТ формують мажоритарні акціонери, але при цьому має

дотримуватися спільний (загальний) корпоративний інтерес, який об’єднує всіх

без винятку акціонерів. Тому в ідеальній моделі корпоративного управління не

має виникати конфлікт інтересів акціонерів.

Наведене є передумовою виникнення між такими групами акціонерів

розбіжностей, що зрештою призводить до конфлікту інтересів. Останні можуть

бути далеко не завжди викликані діями мажоритаріїв не в інтересах АТ, але

завжди є розбіжності з інтересами міноритаріїв (наприклад, щодо виплати та

розміру дивідендів).

9. Зловживання правом є підставою виникнення корпоративного конфлікту.

Якщо акціонер під час здійснення корпоративного права виходить за межі,

порушуючи інтереси іншого акціонера або товариства, не порушуючи при цьому

будь-яких норм, то існують ознаки зловживання правом. У разі зловживання

суб’єктивним корпоративним правом виникають охоронні правовідносини, в яких

реалізується відмова в захисті права або у його визнанні. Отже, у деяких випадках

правовідносини захисту суб’єктивних корпоративних прав виникають й при

відсутності безпосереднього їх порушення. Підставою виникнення відповідного

правового зв’язку є створення загрози порушення суб’єктивних корпоративних

прав.

10. Існують такі види зловживання акціонерами корпоративними правами:

1) пов’язані зі здійсненням процесу управління АТ; 2) на захист корпоративного

інтересу та/або суб’єктивного корпоративного права акціонерів; 3) на отримання

219

інформації; 4) вимагати у товариства викупу належних їм акцій; 5) на отримання

дивідендів.

11. Наслідком зловживання суб’єктивним корпоративним правом можуть

бути зовнішні дії, спрямовані на недобросовісне набуття суб’єктивних

корпоративних прав (корпоративні злиття і поглинання), у результаті чого

порушується корпоративний інтерес акціонера.

12. Не всі порушення (невизнання, оспорювання) корпоративних прав є

підставами для виникнення корпоративного конфлікту. Все залежить від

міжособистісних відносин між суб’єктами корпоративних відносин – акціонерами

та самим АТ, оскільки саме від їх дій, пов’язаних із судовим захистом,

самозахистом або відмовою від захисту, залежить стан подальшого розвитку

конфліктної ситуації.

13. З метою недопущення порушення суб’єктивних корпоративних прав

варто надати акціонеру можливість реалізувати «право на незгоду» у випадку,

якщо він був відсутній на загальних зборах з причини неповідомлення або

повідомлення з порушенням процедури вчинення відповідних дій.

220

РОЗДІЛ 5

ПРИПИНЕННЯ (ВИРІШЕННЯ) КОРПОРАТИВНОГО КОНФЛІКТУ

5.1. Підстави припинення корпоративного конфлікту. Загальні аспекти

судового порядку вирішення корпоративного конфлікту

Під правоприпиняючими юридичними фактами прийнято розуміти факти, з

якими норми права пов’язують припинення конкретного права та обов’язку

визначених осіб. Припинення (вирішення) корпоративного конфлікту означає

відновлення нормального правового стану корпоративних правовідносин. Тобто

можна стверджувати, що припинення такого права та обов’язку є підставою

припинення охоронного корпоративного правовідношення. Це може статися

шляхом припинення правопорушення, надання можливості реалізувати належним

чином корпоративне право, задоволення інших вимог (наприклад, виплати

дивідендів) або інтересів учасників корпоративних правовідносин.

Між тим, якщо у результаті порушення (або загрози такого) прав та/або

інтересів учасників корпоративних правовідносин виникають охоронні

правовідносини, то їх припинення (наприклад, вирішення спору) не завжди

призводить до припинення (вирішення) корпоративного конфлікту. Завершення

корпоративного конфлікту означає будь-яке його закінчення, припинення з будь-

яких підстав, у той час, коли під вирішенням варто розуміти лише ту чи іншу

позитивну дію (рішення) самих суб’єктів відповідного конфлікту або третьої

сторони, що припиняє протистояння мирними або силовими засобами1.

Зазначається, що це може бути здійснено трьома шляхами (як вирішення спору

між акціонером і АТ у випадку порушення прав першого):

внутрішньокорпоративний (позасудовий), адміністративний (за порушення на

ринку цінних паперів), судовий [131, с. 601–602; 305, с. 56].

1 У цьому контексті варто погодитись з Т. В. Худойкіною, на думку якої вирішення конфлікту – це досягнення

домовленості по спірному питанню між суб’єктами [492, с. 210].

221

При виникненні внаслідок корпоративного конфлікту охоронних

корпоративних правовідносин, вони як такі, що мають зобов’язальну правову

природу, припиняються за підставами, встановленими у гл. 50 ЦК України.

Вважаємо, що всі вказані в гл. 50 ЦК України юридичні факти є підставами

припинення охоронного корпоративного зв’язку та, залежно від досягнення мети

правовідношення, поділяються на два види:

1) підстави припинення, за допомогою яких досягається мета

правовідношення (суб’єктивне право або правове становище відновлюється) – це

належне виконання, відступне, зарахування, новація;

2) юридичні факти, під час здійснення яких мета не досягається (порушене

право залишається не відновленим) – прощення боргу, неможливість виконання

зобов’язання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи, співпадіння

боржника і кредитора в одній особі та прийняття акту державного органу або

органу місцевого самоврядування.

Загалом метою охоронного зобов’язання є захист порушеного

(оспорюваного, невизнаного) права та/або законного інтересу, яких може бути

досягнуто або не досягнуто. Особливість підстав, віднесених до першої групи,

полягає в тому, що вони здійснюються за волевиявлення учасників правового

зв’язку, тому порушені (оспорювані, невизнані) права та/або інтереси

відновлюються. Однак поява способів припинення другої групи не пов’язана з

волевиявленням кредитора і боржника, що виключає досягнення мети

правовідношення.

Втім, припинення охоронного корпоративного зобов’язання, порівняно з

підставами припинення зобов’язань, вказаними у гл. 50 ЦК України, має свої

особливості. Так, вважається, що для припинення охоронного правовідношення

необхідно здійснити дві дії: 1) укласти правочин між правопорушником і

потерпілою особою; 2) надати майно або грошову суму правопорушником

потерпілій особі [198, с. 166]. Лише за наявності такого «надання» зобов’язання

буде припиненим, а порушене право – відновленим.

222

Для корпоративного конфлікту як охоронного зобов’язання, яке за своєю

природою є відносним та пов’язує потерпілу особу і правопорушника,

характерними є два способи виконання: 1) добровільне відновлення порушеного

права (добровільний); 2) застосування заходу примусу (примусовий). Під час

добровільного виконання охоронного обов’язку не має потреби звертатися до

юрисдикційного органу (особа, яка порушила суб’єктивне корпоративне право

та/або корпоративний інтерес, виконує свій охоронний обов’язок). Інша справа

має місце тоді, коли не існує добровільного виконання охоронного обов’язку.

Як правило, способом припинення охоронних правовідносин є виконання

охоронного обов’язку, що варто визнавати правомірною юридичною дією –

юридичним фактом.

На відміну від регулятивного правового зв’язку, виконання охоронного

зобов’язання може не залежати від волі особи. Другий спосіб наглядно показує

зв’язок охоронних правовідносин і примусу. За допомогою заходів примусу

досягається мета правовідносин – відновлення порушеного (невизнаного,

оспореного) права та/або законного інтересу. За наявності підстав суд (або

потерпіла особа) застосовує міру примусу, чим сприяє виконанню охоронного

зобов’язання.

Як показує практика захисту суб’єктивних корпоративних прав, акціонери

частіше захищають його в юрисдикційній формі у порядку позовного

провадження. Матеріали правозастосовчої практики, правової статистики

свідчать, що досить часто суб’єктивні корпоративні права не можуть

здійснюватися саме з причини відсутності реального, дійсного їх захисту.

Внаслідок цього порушується відправний, вихідний, базовий принцип

вітчизняного права – гарантований державний захист прав і свобод громадян.

Важливим є з’ясування причини такого стану справ.

Мета захисту цивільних прав полягає в тому, щоб перш за все відновити

нормальний, бажаний для конкретного суб’єкта, суспільства і держави хід

здійснення прав за рахунок встановлення нормативно-правовим актом або

договором дій правопорушника. Як зазначає Г. А. Осетинська, саме невиконання

223

обов’язків, що кореспондують закріпленим у законодавстві правам, є підставою

для застосування необхідних механізмів захисту [315, с. 265]. Отже,

найважливішим рушійним стимулом механізму захисту є волевиявлення суб’єкта.

Під час захисту порушеного права здійснення з певного моменту (з часу

звернення правоволодільця до компетентних органів) залежить від особи, яка

застосовує право. У цьому випадку в механізмі реалізації після усвідомлення

права на захист виникають відповідні процесуальні стадії захисту права,

результатом чого повинно стати юридичне і фактичне здійснення права [65, с. 27].

У найбільш загальному розумінні вирішення корпоративного конфлікту є

процесом правозастосування в результаті проведеного правового аналізу

фактичних обставин і норм права, що застосовуються до них. Вирішення

юридичного спору ґрунтується на сформульованій теорією права методології

реалізації норм права як останньої і головної частини правового регулювання, що

передбачає перетворення положень норми права на конкретні права та обов’язки

суб’єктів у межах відповідних правовідносин [267, с. 15].

Застосування міри примусу до правопорушника не означає, що охоронне

правовідношення припинилося. Для цього необхідно здійснити дії з:

а) відновлення порушеного регулятивного корпоративного права; б) відновлення

корпоративного інтересу до стану, що існував до його порушення; в) усунення

загрози порушення суб’єктивного корпоративного права та/або корпоративного

інтересу, тобто виконання рішення суду.

Таким чином, застосування заходу примусу є передумовою виконання

охоронного корпоративного обов’язку. В такому разі єдиним способом

досягнення повного захисту суб’єктивних корпоративних прав та/або відновлення

корпоративних інтересів до стану, що існував до їх порушення, є добровільне

здійснення відповідних дій учасником корпоративного правовідношення, який їх

порушив.

Правоприпиняючі юридичні факти – це лише такі обставини реальної

дійсності, з якими норми права пов’язують абсолютне припинення

правовідносин [418, с. 295]. Враховуючи те, що право та обов’язок, що йому

224

кореспондує, у відносному правовідношенні, яким є корпоративний конфлікт,

можуть бути одиничними, відповідно з моментом здійснення права та виконання

обов’язку таке правовідношення припиняє своє існування (абсолютне

припинення). Тобто останній етап динаміки корпоративного конфлікту – це його

припинення як охоронного корпоративного правовідношення, в ході чого у

акціонера або товариства відновлюються порушені суб’єктивні корпоративні

права та/або корпоративні інтереси до стану, що існував до їх порушення чи

усувається загроза їх порушення.

На сьогодні найбільш визнаною є класифікація правоприпиняючих

юридичних фактів, в основу якої покладено вольовий критерій. Вважаємо за

доцільне використовувати таку класифікацію і стосовно припинення

корпоративного конфлікту і виокремити дві групи правоприпиняючих юридичних

фактів: ті, що припиняють охоронні корпоративні правовідносини за волею їх

учасників і без волі їх учасників або, як мінімум, одного з них.

Суб’єкти прав на власний розсуд здійснюють належні їм цивільні права, у

тому числі й право на захист, хоча можуть і самостійно вирішити конфлікт у

позасудовому порядку або шляхом застосування альтернативних процедур його

розв’язання (про це мова піде в наступному підрозділі монографії). Зазвичай до

судової інстанції сторони конфлікту звертаються, оскільки не змогли вирішити

його самі, а особа не може здійснити свої суб’єктивні корпоративні права та/або

корпоративні інтереси. Остання обставина може мати місце в силу того, що інший

учасник регулятивного корпоративного правовідношення, на якому лежить

обов’язок, який кореспондує вказаному праву, або не визнає таке право, або, якщо

і визнає себе зобов’язаним, то тим не менше, не виконує покладений на нього

обов’язок.

Найбільш ефективним засобом вирішення корпоративних конфліктів є

судова процедура їх розгляду. Будучи суспільною інституцією, суд спеціально

призначений за своїми функціями для вирішення конфліктних ситуацій з

використанням судової процедури і набору процесуальних правил. Судова

процедура вирішення корпоративних конфліктів забезпечує, як правило, їх мирне

225

припинення з використанням елементу сили у вигляді державного примусу,

оскільки йому зобов’язані підкоритися сторони, які перебувають у стані

протиборства. З цього приводу передусім важливим є те, що захист прав має бути

побудований таким чином, щоб забезпечувалися корпоративні інтереси акціонера

та АТ, які вони пов’язують із закріпленими за ними суб’єктивними

корпоративними правами та/або корпоративними інтересами.

Судовий порядок вирішення корпоративного конфлікту має ряд переваг:

а) розгляд конфлікту незалежним органом, який за своїм призначенням і

становищем повинен бути незацікавлений у результаті справи; б) чітко

розроблена процедура встановлення і перевірки фактичних обставин та прийняття

рішень; в) нормативна основа діяльності суду, який керується законом і власним

переконанням; г) обов’язковість прийнятих рішень для виконання як сторонами

конфлікту, так й іншими особами [121, с. 145].

Напрацьована значна за обсягом судова практика, що дає змогу визначити

концептуальні підходи органів судової влади до багатьох складних питань

захисту прав і законних інтересів учасників корпоративних конфліктів. У разі

порушення суб’єктивного корпоративного права потерпіла особа набуває право

на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення

і від наявності або відсутності між сторонами правовідносин. Тобто, потерпіла

особа не звертається з усіма передбаченими вимогами до суду, а обирає саме той

спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права та/або інтересу.

Судова практика свідчить, що окремі господарські суди, задовольняючи

позовні вимоги, застосовують непередбачені законодавством способи захисту

прав і законних інтересів (ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України). Так, останнім

часом отримала значне поширення практика розгляду судами позовів про

визнання рішень загальних зборів правомочними, що суперечить вимогам

законодавства і сприяє прийняттю незаконних судових рішень. У правовій

літературі вказується, що на практиці подача вимог, не передбачених законом,

здійснюється з метою як рейдерського захоплення або грінмейлу господарського

товариства, так і захисту від рейдерських захоплень [168, с. 57]. Відповідно до

226

Узагальнення практики розгляду корпоративних спорів господарським судам слід

мати на увазі, що рішення загальних зборів та інших органів господарського

товариства є за своєю правовою природою правомочними, якщо в судовому

порядку не встановлено інше, тобто існує презумпція легітимності рішень

відповідних органів господарського товариства.

Як правило, особа, право якої порушено, може скористатись не будь-яким, а

цілком конкретним способом захисту свого права. Іноді спосіб захисту

порушеного права прямо визначений спеціальною нормою. Так, наприклад,

відповідно до ст. 71 Закону України «Про акціонерні товариства» укладені

правочини, за наявності дій правління не в інтересах АТ або якщо є

заінтересованість у цих правочинах з боку посадових осіб АТ, можуть бути

визнані недійсними. Частіше ж власнику суб’єктивного права надається

можливість вибору способу захисту свого порушеного права та/або інтересу.

Особливістю судового рішення, яке вирішує конфлікт, є те, що воно має

бути за своїм змістом виконуваним. Саме ця обставина часто недооцінюється

судами, що породжує нові корпоративні конфлікти. На нашу думку, для цього

суди мають використовувати більший спектр прав у визначенні способу захисту

порушених суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів

акціонера. Матеріальний закон визначає основні способи їх захисту з

урахуванням типології конфлікту. Однак варто врахувати, що закон не може

передбачити конкретну індивідуальність конфлікту та обстановку, що його

супроводжує.

Для прикладу Закон РФ «Про акціонерні товариства» містить можливість

звернення акціонера до суду за захистом своїх прав і законних інтересів з

наступними вимогами: 1) до АТ, а також незалежного реєстратора, якому

доручено ведення і зберігання реєстру акціонерів, – про зобов’язання внести

відповідний запис до реєстру; 2) до АТ про визнання недійсними рішень органів

управління; про визнання недійсними правочинів, вчинених товариством з

порушенням встановлених правил, у випадках, передбачених законодавством;

3) до членів наглядової ради, осіб, які здійснюють функції одноосібного

227

виконавчого органу, члена колегіального виконавчого органу – про

відшкодування збитків, завданих діями вказаних осіб товариству, а за умови

порушення порядку придбання акцій публічного товариства – товариству або

акціонеру; 4) до основного товариства – про відшкодування збитків, завданих з

його вини дочірньому товариству, акціонером якого є позивач.

У двох останніх випадках позови про відшкодування збитків товариству

належать до групи непрямих (похідних) позовів, оскільки акціонери в цьому

випадку захищаються опосередковано: присудження за позовом вчиняється на

користь АТ, а не акціонера, тобто саме товариство виступає прямим

вигодонабувачем; проте дотримання інтересів товариства означає і забезпечення

інтересів його учасників. Отже, актуальною є необхідність у розробці концепції

надання можливості подання непрямих позовів акціонерами в інтересах

товариства, в яких вони є заінтересованою стороною1.

Особливого значення набуває процедура подання таких позовів із

встановленням обов’язковості попереднього звернення акціонера до виконавчого

органу з описом претензій і вимогами про подання позову з боку АТ [224, с. 418].

Якщо уповноважені особи АТ подадуть такий позов до боржника товариства,

акціонер втрачає право на звернення з аналогічним позовом. Разом з тим

акціонери у певних випадках звільняються від обов’язку подавати виконавчому

органу або наглядовій раді АТ попередні претензії, якщо наперед зрозумілим є те,

що їх не буде розглянуто. Вимога про додержання такої процедури пояснюється

тим, що все ж таки органи АТ, а не акціонери повинні виступати від його імені у

1 Непрямим (похідним) позовом називається позов учасника або групи учасників товариства проти його ж

посадових осіб. Він розглядається як правовий засіб впливу окремого акціонера або їх групи на його посадових

осіб (менеджерів). Похідні позови відображають можливості товариства або групи його учасників спонукати

членів виконавчого органу АТ до певного варіанту поведінки, вирішуючи тим самим конфлікти між учасниками

товариства та товариством, в особі членів його виконавчого органу. Можливість правового впливу окремих

акціонерів на членів виконавчого органу АТ не обмежується рамками комерційних правовідносин, а є однією з

характерних рис будь-якого корпоративного правовідношення, що ґрунтується на добровільному об’єднанні і

матеріальній участі в досягненні спільної мети.

Поняття непрямих (похідних) позовів (derivative suit (action)), отримало розвиток в англо-американському

праві [549, с. 666–676]. Теорія непрямих позовів – поки що визнається однією з найменш досліджених з усієї

палітри сучасних наукових пошуків. Як стверджує Г. Л. Осокіна, конструкція таких позовів є абстрактною і

умоглядною, не має міцного теоретичного фундаменту і виходу у сферу практичного застосування [327, с. 83–88].

Крім того, зберігається дискусія за багатьма досить цікавими моментами, зокрема, з проблеми процесуального

статусу АТ під час подачі позовів акціонерами, при цьому висловлені всі можливі точки зору (товариство –

позивач, третя особа і навіть – відповідач) [117, с. 55–67; 129, с. 44–53].

228

суді. Попереднє звернення до посадових осіб товариства також покликано

заощадити на судовій процедурі, якщо органи товариства належним чином

зреагують на заяву акціонера.

Відповідно до п. 51 Постанови Пленуму ВС України від 24.10.2008 р. № 13

«Про практику розгляду судами корпоративних спорів» [361] закон не передбачає

право акціонера звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом

інтересів товариства поза відносинами представництва. Разом з тим, спори цієї

категорії є підвідомчими (підсудними) господарським судам незалежно від їх

суб’єктного складу, якщо акціонер обґрунтовує відповідні позовні вимоги

порушенням його суб’єктивного корпоративного права.

Конструкція непрямого (похідного) позову – це спосіб, за допомогою якого

позивачі-акціонери захищають свої інтереси, але не прямо, а опосередковано.

Подаючи позов в інтересах товариства, акціонери, по суті, захищають свої власні

інтереси [117, с. 55–67; 397, с. 136–148], оскільки після відшкодування збитків

повинна зрости курсова вартість акцій, збільшаться активи товариства, з’являться

передумови для виплати дивідендів. Якщо у позові про захист особистих інтересів

акціонер є прямим вигодонабувачем, то за непрямим позовом вигодонабувачем є

саме товариство, на користь якого стягується все присуджене.

З урахуванням цього положення акціонер може звернутися до

господарського суду в інтересах АТ без окремого уповноваження (поза межами

відносин представництва) за наявності двох умов: предметом вимоги є укладання,

зміна, розірвання та визнання недійсним договору чи іншого правочину,

вчиненого товариством; обґрунтуванням цієї вимоги є порушення корпоративного

права акціонера.

Така судова практика є, на думку В. І. Цікало, спірною [506, с. 198]. Свою

позицію вчений обґрунтовує тим, що на момент порушення провадження у справі,

або після нього, господарським судом ще не може бути встановлено факту

порушення (непорушення) суб’єктивного корпоративного права акціонера. До

такого висновку господарський суд може дійти лише за результатами вирішення

корпоративного спору по суті. Тобто, вимога про укладання, зміну, розірвання чи

229

визнання недійсним договору або іншого правочину, вчиненого АТ, не може бути

обґрунтована порушенням корпоративних прав. Такою підставою

обґрунтовується лише вимога про захист відповідного права. Практично це

означає поєднання в одній позовній заяві двох самостійних вимог: про захист

корпоративних прав, а також про укладання, зміну, розірвання і визнання

недійсним договору чи іншого правочину, вчиненого АТ.

В юридичній літературі зазначається, що під час подачі непрямого позову

корпорація постає співвідповідачем [121, с. 151; 122, с. 146]. Однак

правозастосовча практика показує, що юридична особа у більшості випадків

займає нейтральну позицію у спорі, оскільки від неї не вимагається вчинення

будь-яких юридичних дій у ході процесу. Лише відшкодування за непрямим

позовом йде на її користь. Більше того, АТ представляють ті посадові особи, які

вчинили правопорушення, оспорюване акціонером. Тому немає сенсу у залученні

АТ до такого роду справ в якості співвідповідача.

Можна повністю погодитись з Н. С. Кузнєцовою про те, що використаний

законодавцем закритий перелік осіб, що можуть звертатися до господарського

суду відповідно до ст. 12 ГПК України, не є ефективним з точки зору повного і

всебічного вирішення корпоративного спору та врегулювання в подальшому

корпоративного конфлікту [248, с. 36]. Позивачем у корпоративному спорі може

бути особа, чиї суб’єктивні корпоративні права порушуються (не визнаються,

оспорюються). За таких умов особа, яка подає позов, повинна обґрунтувати свій

«корпоративний інтерес» шляхом подання доказів порушення (оспорення,

невизнання) її суб’єктивних корпоративних прав. Звідси поширено є позиція про

те, що запровадження похідно позову в Україні є передчасним [261, с. 306].

В. В. Долинська стверджує, що з одного боку, будь-який акціонер вправі

оскаржити в суд рішення, прийняте загальними зборами акціонерів з порушенням

вимог законодавства, статуту АТ, у випадку, якщо він не брав участі у загальних

зборах або голосував проти прийняття такого рішення і вказаним рішенням

порушені його права та законні інтереси [132, с. 188]. З іншого боку, суд вправі з

урахуванням всіх обставин справи залишити у силі оскаржуване рішення, якщо

230

голосування такого акціонера не могло вплинути на результати голосування,

допущені порушення не є істотними, і рішення не викликало завдання збитків для

такого акціонера. Якщо акціонер має достатню кількість голосуючих акцій, щоб

вплинути на результати голосування, то він саме це і зробить, щоб попередити

порушення своїх корпоративних прав та/або корпоративних інтересів, а не буде

захищати їх у суді після порушення.

Варто відзначити, що поняття непрямих (похідних) позовів у вітчизняному

законодавстві не використовується. Отже, цікавим є механізм застосування

відповідних конструкцій у законодавстві інших країн. Так, наприклад, у

Німеччині такий механізм також не використовується, проте акціонер (група

акціонерів), який володіє акціями, що складають 1/10 частину основного капіталу

АТ, вправі вимагати подачі позову самим товариством до членів його органів і

контролю про відшкодування збитків, завданих товариству їх діями1.

У Великій Британії теоретично акціонери можуть подати похідний позов від

імені корпорації, але ця процедура є досить складною, оскільки директори і

посадові особи мають фідуціарні обов’язки перед нею, при цьому сама корпорація

керується і контролюється директорами2.

Процедура подачі непрямих (похідних) позовів отримала найбільше

поширення в США3, де вони є одним із механізмів впливу міноритарних

1 Від зловживань з боку акціонерів товариство захищає покладення судових витрат на акціонерів, які є

ініціаторами подачі позовної заяви (§ 147 (4) Акціонерного закону ФРН) [7, с. 139–140].

Право на оспорювання рішення загальних зборів акціонерів, за законодавством Німеччини (§ 245 Закону

Німеччини про АТ) мають: 1) будь-який акціонер, який був присутнім на загальних зборах, якщо він придбав акції

до публікації порядку денного і голосував проти прийнятого рішення; 2) будь-який акціонер, який не був

присутній на загальних зборах, якщо він неправомірно не був допущений на загальні збори, або збори скликані

неналежним чином, або питання, з якого прийнято рішення, не було опубліковане в установленому порядку;

3) будь-який акціонер, який придбав акції до публікації порядку денного, якщо прийняте рішення має за мету

надання іншому акціонеру (-ам) особливих переваг у збиток товариству або іншим акціонерам; 4) правління;

5) будь-який член правління і наглядової ради, якщо внаслідок виконання рішення члени правління або наглядової

ради вчинили б злочин або адміністративний проступок або отримали обов’язок відшкодування

шкоди. [165, с. 272, 274]. 2 Більше того, компенсація за таким позовом стягується на користь товариства в цілому, а не акціонера (-ів), який

подав (-ли) позов. До того ж, акціонери-позивачі несуть ризик сплати більшої частини судових витрат обох сторін

у випадку програшу відповідно до норм англійського процесуального права, коли «платить особа, яка програла».

У результаті похідні позови мають незначне поширення, незважаючи на те, що Закон про АТ 2006 року спростив

процедуру подачі похідних позовів [41, с. 80]. 3 У США для управління корпораціями з метою забезпечення права справедливості було розроблено систему

прямих і непрямих позовів. При цьому виділяється дві категорії таких позовів: 1) позови, подані з метою

примусити директорів виступити від імені корпорації проти третьої особи; 2) позови від особи корпорації проти

директорів, які порушили свої довірчі обов’язки [529, с. 125].

231

акціонерів на недобросовісних членів виконавчого органу товариства. Звичайно,

така процедура (derivative suit) має свої процесуальні особливості, обумовлені

тим, що недобросовісні дії членів виконавчого органу є масовими деліктами1 і

тому derivative suit подаються в рамках class-action suit.

Очевидно, що за необхідності можна розробити і доповнити українське

процесуальне законодавство процедурами розгляду непрямих позовів, хоча не

встановлено підстав того, що відсутність в Україні практики непрямих позовів

викликано прогалинами в ньому.

Таким чином, вирішення питання про відповідальність членів виконавчого

органу як одного з елементів системи вирішення корпоративних конфліктів

нерозривно пов’язане з необхідністю ефективного судового контролю за їх

діяльністю. Тому непрямі позови можуть успішно застосовуватися

міноритарними акціонерами для притягнення до відповідальності членів

виконавчого органу і наглядової ради, які не виконують або неналежним чином

виконують законодавчо встановлені обов’язки.

Заперечення вчених-процесуалістів проти допустимості непрямих позовів,

що ґрунтуються на деякій «хиткості» процесуального статусу акціонера, який

подав такий позов, безумовно, мають під собою основу. Однак саме непрямий

позов дозволяє захистити інтереси всіх акціонерів, забезпечуючи їм можливість

спонукання членів органів товариства до певного варіанта поведінки.

Відшкодування АТ збитків у зв’язку із задоволенням непрямого позову

може і не викликати сприятливих наслідків для його акціонерів, що можуть мати

прояв, наприклад, у зростанні курсової вартості акцій, оскільки відповідна зміна

котирування цінних паперів залежить від значної кількості різних

факторів [325, с. 89–106]. У будь-якому разі – про ефективність якого-небудь

правового засобу можна вести мову лише тоді, коли він буде працювати. На

сьогодні судової практики застосування непрямих позовів в Україні не склалося,

1 У США за умови деліктної відповідальності розмір відшкодування вищий (оскільки делікт ближчий до

кримінальної відповідальності), тому вона може мати каральний характер. У результаті при притягненні до

відповідальності топ-менеджерів акціонери застосовують деліктні позови, оскільки у США можливим є делікт

внаслідок невиконання договірних зобов’язань [314, с. 263–279].

232

тому їх аналіз як способу вирішення корпоративних конфліктів в АТ та

вдосконалення корпоративного управління поки що має абстрактний характер.

Вважаємо за необхідне закріпити у чинному законодавстві норму, за якою

акціонеру (-ам), який є власником одного і більше процентів акцій, надати право

на подачу непрямого позову до органів АТ або їх окремих членів про

відшкодування АТ збитків, що завдані винними діями (бездіяльністю) останніх з

метою захисту власності товариства. Вказаний відсотковий бар’єр має

встановлюватися з метою недопущення зловживання міноритарними акціонерами

та/або конкурентами товариства, які придбали одну чи декілька акцій, належними

їм корпоративними правами1.

Актуальними залишаються питання судового захисту корпоративних прав

та/або корпоративних інтересів мажоритарного і міноритарних акціонерів. Як

правило, у першу чергу й більшою мірою захисту вимагають міноритарні

акціонери, оскільки акціонери, що мають значні пакети акцій, можуть досить

ефективно здійснювати свої суб’єктивні корпоративні права та досягати своїх

інтересів за допомогою «проведення» рішень на загальних зборах, а також через

осіб, які були ними обрані до органів товариства.

В юридичній літературі з приводу захисту суб’єктивних корпоративних

прав та/або корпоративних інтересів як об’єктів корпоративного конфлікту, що

належать міноритарним акціонерам, надто часто висловлюються діаметрально

протилежні думки. Так, одні вчені пропонують розширити вплив таких акціонерів

на діяльність АТ та більше забезпечити гарантії їх прав [119, с. 99–100; 235, с. 97–

98], інші ж навпаки – вбачають у міноритарному акціонері лише інструмент для

боротьби з АТ з боку конкурентів та недобросовісних суб’єктів і зауважують на

потребі максимального зменшення їх впливу на роботу товариства [34, с. 21–22;

441, с. 137–138].

1 Зважимо на те, що в правовій науці запропоновано дещо інший підхід з цього питання. Зокрема, звертається увага

на потребу в наданні можливості акціонерам, незалежно від кількості належних їм акцій, подавати похідний позов

в інтересах товариства у разі порушення порядку вчинення правочину із заінтересованістю чи значного правочину.

З метою запобігання та протидії зловживанням акціонерами відповідним правом пропонується стягувати з них

заставу у разі подання такого позову [527, с. 15].

233

Міноритарними акціонерами можуть бути застосовані наступні способи

охорони та захисту корпоративних прав:

1) вимога викупу акцій (як реалізація права на незгоду), що передбачено

ст. 66–68 Закону України «Про акціонерні товариства». Ця вимога є реакцією

акціонера на дії АТ, що порушують його інтереси1;

2) примусове виконання обов’язку про надання інформації;

3) оспорювання рішення органів товариства шляхом визнання їх недійсними

(ст. 50 Закону України «Про акціонерні товариства»).

При цьому звертає на себе увагу мінливість позиції вищих судових

інстанцій з цієї категорії справ. Так, у справі за позовом Д. і С. до АТ «Торговий

дім «Укртатнафта-Київ» ВС України вказав, що рішення загальних зборів можна

визнати недійсним тільки за умови, якщо відсутність позивача могла істотно

вплинути на прийняте рішення. Однак у Листі від 1 січня 2004 р. ВС України

зайняв протилежну позицію, обґрунтувавши її тим, що законодавством не

передбачена така умова визнання недійсними рішень загальних зборів.

ВС України вказав, що під час вирішення спору про визнання недійсним рішення

загальних зборів акціонерів суд не може зробити висновок про вплив позивача на

прийняття загальними зборами рішення, виходячи лише з кількості голосів, що

належать йому, оскільки вплив акціонера на ухвалення рішення загальними

зборами не обмежується тільки його участю в голосуванні. Аналогічну позицію

зайняв ВГС України в Рекомендаціях від 28 грудня 2007 р. Однак у Постанові

Пленуму від 24 жовтня 2008 р. ВС України вказав, що при вирішенні спорів про

визнання недійсними рішень загальних зборів на підставі недопущення до участі

акціонерів товариства судам необхідно встановити, чи могла їх відсутність

(присутність) істотно вплинути на ухвалення оспорюваного рішення.

На практиці суд відмовляє акціонеру в захисті його прав, оцінивши факти,

внаслідок яких голосування учасника не могло вплинути на результати 1 Наприклад, Харківським апеляційним господарським судом прийнято рішення від 18 травня 2011 р. у справі

№ 5021/98/2011 за позовом ТОВ «Хімагромаркетинг» до ПАТ Акціонерний банк «Столичний» про задоволення

вимог позивача про викуп акцій. Судом вказано на те, що викуп АТ цінних паперів власної емісії відноситься до

категорії корпоративних угод з особливим правовим режимом, що визначається спеціальними законодавчими

вимогами. Він може бути як правом, так і обов’язком товариства // Рішення Харківського апеляційного

господарського суду від 18 травня 2011 р. (справа № 5021/98/2011) [395].

234

голосування1, допущені порушення не є істотними й рішенням загальних зборів

акціонеру не заподіяні збитки2. Однак і за наявності зазначених фактів суд може

визнати рішення загальних зборів недійсним, тим самим захищаючи одне із прав

акціонера – брати участь в управлінні товариством;

4) визнання недійсними угод, укладених товариством (ст. 71 Закону України

«Про акціонерні товариства»). Часто на практиці виникає ситуація, коли

представник органів АТ заявляє, що рішення про укладення правочину, у

вчиненні якого є заінтересованість, прийняте загальними зборами акціонерів під

тиском мажоритарного акціонера. Таке рішення суперечить інтересам не тільки

окремих акціонерів, але й самого товариства. Однак мажоритарний акціонер не є

юридичною особою та не діє від її імені, що позбавляє можливості інших

акціонерів і саме АТ заявити позовні вимоги до мажоритарного акціонера.

Законодавцем це питання не врегульовано. Враховуючи специфіку корпоративних

правовідносин, слід надати можливість АТ і його міноритарним акціонерам

звертатися з позовними вимогами до мажоритарного акціонера у випадку, якщо

рішення загальних зборів акціонерів прийнято під тиском мажоритарного

акціонера й спричинило заподіяння збитків для товариства.

Втім корпоративна практика останніх років доводить необхідність захисту

АТ і мажоритарних акціонерів3 від міноритарних акціонерів, що досить часто

заважають нормальній життєдіяльності товариства [429, с. 9–10]. Так, права

мажоритарних акціонерів можуть бути порушені внаслідок задоволення судом

1 Так, ВГС України у справі № 5028/13/13/2012 від 30 жовтня 2012 р. за касаційною скаргою ЗАТ «Козелецький

комбікормовий завод» на постанову Київського апеляційного господарського суду від 11 липня 2012 р. у справі

№ 5028/13/13/2012 за позовом приватного підприємства «Агрофірма імені Ватутіна» до ЗАТ «Козелецький

комбікормовий завод» вказано, що суди перших двох інстанцій встановили, що позивач володіє часткою в

статутному капіталі в розмірі 1,32%, і кворум на загальних зборах акціонерів 20.12.2011 р. був дотриманий,

оскільки склав 62,8%. Тому за висновками місцевого господарського суду можлива присутність позивача у справі

на загальних зборах не могла істотно вплинути на прийняття рішень зборами акціонерів 20.12.2011 р. // Рішення

Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2012 р. (справа № 5028/13/13/2012) [373]. 2 Відповідно до Рішення господарського суду Житомирської області у справі № 16/5007/31/12 від 26.06.2012 р. за

позовом учасника ТОВ «Олвіта-Буд» Особа_3 до ТОВО «Олвіта-Буд» про визнання недійсними рішень загальних

зборів господарський суд вважає, що присутність Особи_3 на зборах не могла вплинути на результат прийнятого

рішення загальними зборами ТОВ «Олвіта-Буд», тому підстави для визнання оспорюваних рішень і статуту

ТОВ «Олвіта-Буд» в новій редакції недійсними в цілому відсутні // Рішення Господарського суду Житомирської

області від 26.06.2012 р. (справа 16/5007/31/12) [380]. 3 Оскільки законодавство України не містить легального визначення категорії «мажоритарний акціонер», а в

юридичній літературі з цього питання відсутній єдиний підхід, вважаємо, що мажоритарним слід розуміти

акціонера, який має можливість визначати рішення загальних зборів. У різних розкладках (розподіл акцій між

рештою акціонерів), це від 30 до 75 % акцій, найбільш характерним є випадок – 50% + 1 акція.

235

вимоги про застосування заходів щодо забезпечення позову, у якому позивач

вимагає заборонити проведення загальних зборів або ухвалювати будь-які

рішення про накладення арешту на акції та ін.

До речі, останнє є одним з найпоширеніших способів порушення права на

участь управлінні АТ. Буває, що у рішенні суду за таким позовом міститься не

лише заборона загальним зборам акціонерів ухвалювати які-небудь рішення, але й

обмеження для акціонера в здійсненні його права на управління АТ1. Як наслідок,

діяльність товариства може бути паралізовано, а права акціонерів порушено,

оскільки виходячи із ч. 3 ст. 42 Закону України «Про акціонерні товариства», саме

мажоритарний акціонер фактично визначає долю рішень загальних зборів.

Забезпечуючи позов шляхом заборони відповідачу вчиняти певні дії,

господарські суди тільки за наявності підстав, передбачених ст. 66 ГПК України,

мають право заборонити товариству ухвалювати на загальних зборах рішення з

конкретних питань, включених до порядку денного, і лише за умови, що ці

питання безпосередньо пов’язані із предметом спору. Заходи щодо забезпечення

позову не повинні приводити до фактичної неможливості для товариства

здійснювати свою діяльність, а також до порушення ним чинного законодавства

(п. 44 Постанови Пленуму ВС України № 13 від 24.10.2008 р.).

Ще одним досить розповсюдженим видом порушення прав мажоритарного

акціонера є накладення арешту на його акції, коли після складання списку

акціонерів, безпосередньо перед загальними зборами акціонерів або в ході їх

проведення стає відомо про те, що судом накладено арешт на акції й ними

заборонено голосувати. Не виключені ситуації, коли на загальних зборах

акціонерів з’являється представник державної виконавчої служби з вимогою не

враховувати голоси акціонера, на акції якого накладено арешт2. У таких ситуаціях

1 Наприклад, Ухвалою Господарського суду Одеської області від 20 липня 2009 р. у справі № 4/113-09-3537 за

позовом Особи_1 до відповідачів Особа_2 та ЗАТ «Агроспецтранссервіс» про визнання недійсними рішень

загальних зборів, суддею прийняте рішення застосувати як забезпечувальний захід заборону загальним зборам

ЗАТ «Агроспецтранссервіс» приймати будь-які рішення з питань припинення товариства шляхом його

перетворення в командитне товариство до вирішення справи по суті // Ухвала Господарського суду Одеської

області від 20 липня 2009 р. (справа № 4/113-09-3537) [478]. 2 Наприклад, в Ухвалі Дніпровського районного суду м. Херсона від 23 грудня 2011 р. у справі № 2-3774/11

суддею, як забезпечення позову за цивільною справою за позовом ТОВ «Спельта» до Особи_1, Особи_2 про

визнання права власності на цінні папери, прийняте рішення заборонити відповідачам вчиняти будь-які дії

236

слід керуватися п. 48 Постанови Пленуму ВС України № 13 від 24.10.2008 р. про

те, що забезпечення позову шляхом накладення арешту на акції не зменшує їх

кількість у статутному капіталі АТ і не впливає на обсяг суб’єктивних

корпоративних прав акціонера.

Разом з тим, випадки порушення прав мажоритарних акціонерів є

одиничними, оскільки всі рішення загальних зборів акціонерів ухвалюються під

їхнім контролем. У випадку ж скликання міноритарними акціонерами

позачергових загальних зборів, якщо це не влаштовує мажоритарного акціонера,

він просто може на них не з’явитися, і тим самим не забезпечити кворум

(за відсутності кворуму в 50%+1 акція та більше загальні збори вважаються

такими, що не відбулися).

Інтерес становить питання, пов’язане з неприйняттям участі в загальних

зборах міноритарних акціонерів, які сукупно володіють 50% акцій. Чи можна в

такій ситуації говорити про порушення права мажоритарного акціонера (якому

належить 50% акцій) на управління?

Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму ВС України № 13 від 24.10.2008 р.

участь у загальних зборах і голосування на них є правом, а не обов’язком

акціонера. Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні

побудований на засадах, за якими ніхто не може бути примушений робити те, що

не передбачено законодавством. У зв’язку із цим суди не мають права

зобов’язувати акціонера товариства брати участь або зареєструватися для участі в

загальних зборах1. Але якщо такі акціонери систематично не будуть з’являтися на

стосовно користування, розпорядження, відчуження цінних паперів – простих іменних акцій, емітованих ВАТ

«Херсонське обласне підприємство з племінної справи в тваринництві» в кількості 2357892 шт., номінальною

вартістю однієї акції – 0,25 грн, у тому числі скликати збори акціонерів, голосувати на зборах, і т. ін. // Ухвала

Дніпровського районного суду м. Херсона від 23 грудня 2011 р. (справа № 2-3774/11) [480]. 1 Хоча в правозастосовчій практиці мають місце і протилежні випадки. Так, Ухвалою Господарського суду

Одеської області від 26 квітня 2001 р. справа № 9/17-1600-2011 за позовом Особи № 1 до ВАТ «Енергопостачальна

компанія «Одесаобленерго», Фонду державного майна України, VS Energy International N.V.; ТОВ «ВС Енерджи

Інтернейшнл Україна» про усунення перешкод і зобов’язання виконати певні дії вказано, що на думку позивача,

ухилення відповідачів від участі в загальних зборах акціонерів свідчить про недобросовісне виконання ними своїх

прав як акціонерів вказаного товариства і перешкоджає позивачу реалізовувати своє право на володіння акціями

товариства. При цьому, за твердженням позивача, такі дії відповідачів є порушенням п. 4.12 статуту

ВАТ «Енергопостачальна компанія «Одесаобленерго», відповідно до якого акціонери товариства зобов’язані

виконувати рішення загальних зборів акціонерів і постійно сприяти йому в діяльності. Задовольняючи позов, суд

вказує, що такі вимоги позивача стосовно забезпечення позову шляхом заборони відповідачам ухилятися від участі

в загальних зборах акціонерів є розумними, обґрунтованими і адекватними вимогами заявника, оскільки вказаний

237

загальні збори виникне питання про припинення діяльності АТ. Тому питання про

захист прав АТ і його акціонерів, які мають негативні наслідки від пасивності

міноритаріїв, слід вирішувати не в судовому порядку, а шляхом перегляду норм

про процедуру проведення скликання загальних зборів акціонерів у випадку

відсутності кворуму. Зокрема, мають бути передбачені повторні загальні збори

акціонерів з тим же порядком денним з набагато меншими вимогами до кворуму.

Це дозволить не тільки ухвалювати рішення на загальних зборах, але й активізує

міноритаріїв, які будуть розуміти, що своєю неявкою вони не досягають того, до

чого, власне, призводить їхня неучасть у загальних зборах.

Крім того, проблеми, пов’язані із корпоративним шантажем і так званими

недружніми поглинаннями викликають найбільше порушень суб’єктивного

корпоративного права та корпоративних інтересів мажоритарних

акціонерів [119, с. 120]. Зіставлення поняття «зловживання правом», що міститься

в доктрині цивільного права, і характерних рис корпоративного шантажу дозволяє

зробити висновок про те, що, дійсно, є всі підстави для того, щоб розглядати

вказані явища як зловживання акціонером (переважно міноритарним) своїм

суб’єктивним корпоративним правом.

Питання юридичних наслідків зловживання суб’єктивним корпоративним

правом потребує особливого підходу. Так, окремі науковці дотримуються

широкого підходу до визначення юридичних наслідків зловживання цивільними

правами, визнаючи ними не тільки обов’язок припинити зловживання правами,

відмову у захисті права, а й наслідки, наприклад, позбавлення права, зобов’язання

вчинити певні дії, визнання рішень загальних зборів товариства недійсними,

відшкодування збитків тощо [245, с. 8–9; 274, с. 10; 449, с. 133–134; 489, с. 166].

Друга група вчених виходить з того, що відмова у захисті права має бути єдиною

санкцією за зловживання правом [85, с. 168; 103, с. 456].

Якщо підтримати другий підхід, то зловживання правом є самостійним

видом правової поведінки, що не визнається ні правомірною поведінкою, ні позивачем спосіб забезпечення позову співпадає з предметом позову, бо спір у цій справі стосується саме захисту

корпоративних прав позивача. Більше того, такі заходи забезпечення позову жодним чином не можуть

перешкоджати господарській діяльності товариства // Ухвала Господарського суду Одеської області від 26 квітня

2001 року (справа № 9/17-1600-2011) [479].

238

правопорушенням. Відповідно і правові наслідки за зловживання корпоративним

правом повинні бути особливими та спрямованими не на покарання особи, яка

зловжила ним, а на захист прав та/або інтересів потерпілої особи. Як наслідок

спонукання до вжиття дій, позбавлення суб’єктивних корпоративних прав та

визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів не слід вважати

наслідками зловживання суб’єктивним корпоративним правом. В іншому випадку

норма про неприпустимість зловживання ним призведе до втручання суду у

внутрішню діяльність АТ і становитиме значну небезпеку для стабільності

корпоративних правовідносин.

Право суду зобов’язати особу припинити зловживання суб’єктивним

корпоративним правом є похідним зі змісту ч. 6 ст. 13 ЦК України. Якщо при

зловживанні ним існувала можливість завдання шкоди правам та/або інтересам

АТ чи інших акціонерів, то рішенням суду можна не допустити її завдання, а

якщо шкода вже завдається, суд може припинити відповідний процес.

Вважаємо, що суд, виходячи з обставин справи, повинен оцінити

необхідність та можливість застосування юридичного наслідку у вигляді

зобов’язання акціонера припинити зловживати своїм суб’єктивним

корпоративним правом. Зокрема, якщо недобросовісна особа вже здійснила таке

зловживання і шкоду АТ чи акціонеру вже завдано, для суду немає необхідності

застосовувати юридичний наслідок у вигляді зобов’язання акціонера припинити

зловживання таким правом. У цьому разі має заявлятися інший позов – про

відшкодування шкоди.

Виникає питання щодо права суду застосовувати юридичний наслідок у

вигляді зобов’язання акціонера припинити зловживання своїм суб’єктивним

корпоративним правом у разі зловживання ним у формі бездіяльності.

З цього приводу в юридичній літературі існує два підходи – визнання

можливості судом зобов’язати до вчинення дій як юридичного наслідку

зловживання правом [40, с. 23], так і неможливість прийняття відповідного

судового рішення [370, с. 116–117]. Вважаємо за необхідне підтримати другий

підхід, оскільки складно уявити ситуацію, коли суд зобов’язує акціонера або

239

взяти участь у загальних зборах товариства, або голосувати певним чином з

питань порядку денного його загальних зборів. Якщо ж навіть уявити таку

ситуацію, матиме місце пряме втручання органу судової влади у внутрішні

корпоративні правовідносини, що негативно відобразиться на їх стабільності.

На таку форму зловживання правом має бути інша реакція, але за наявності

відповідних норм у законодавстві та/або у внутрішніх документах АТ. Це,

наприклад, може бути неврахування голосів акціонера, який зловживає правом і

не бере участь у певній кількості загальних зборів поспіль. Такий підхід якраз і

демонструватиме дієвість наслідків зловживання правом.

Отже, особливістю юридичного наслідку зловживання суб’єктивним

корпоративним правом, що полягає у праві суду зобов’язати акціонера припинити

зловживання ним, є те, що при зловживанні таким правом у формі дії суд може

зобов’язати акціонера припинити її здійснення, проте, під час зловживання таким

правом у формі бездіяльності, суд не має права зобов’язати акціонера припинити

відповідне зловживання.

Загалом відмова у захисті права судом є відносно-визначальною

категорією [172, с. 12; 187, с. 81]. Для розуміння сутності відмови у захисті

суб’єктивного корпоративного права як юридичного наслідку зловживання ним є

необхідним аналіз особливостей його застосування.

По-перше, особливістю застосування відмови у захисті права є те, що суд

може, а не повинен відмовити у захисті права у разі зловживання суб’єктивним

корпоративним правом. Відповідної позиції дотримуються Х. Г. Колінчук та

О. В. Волков, мотивуючи це текстом норми «суд може відмовити», тобто

відмовляти чи не відмовляти в захисті конкретного права є позицією самого суду,

заснованою на конкретних обставинах спору [85, с. 168; 219, с. 97].

Більш слушним є застосування положення про те, що суд, на підставі

встановлених в процесі розгляду справи обставин, «зобов’язаний» відмовити у

захисті суб’єктивного корпоративного права акціонера, якщо останній зловживає

ним. Це дозволить установити межі суддівського розсуду під час застосування

категорії «зловживання правом». Таке твердження ґрунтується на положеннях ч. 3

240

ст. 16 ЦК України, яка залишає вирішення питання про застосування юридичного

наслідку зловживання суб’єктивним корпоративним правом у вигляді відмови у

захисті права на розсуд суду, що фактично дозволяє останньому не застосовувати

вказаний юридичний наслідок навіть у випадку встановлення факту зловживання

відповідним правом.

По-друге, оскільки до суду за захистом порушених прав звертається

позивач, то, на перший погляд, ч. 3 ст. 16 ЦК України стосується відмови у

захисті саме його прав. Варто критично поставитися до вказаної норми, оскільки

відмова суду у захисті прав передбачає звернення до нього акціонера, який

зловживає наданими йому правами, однак останній може і не звертатися до суду.

Відповідно відмова у захисті прав, в цьому контексті, є не покаранням особи, яка

здійснила зловживання ним правом, а захистом прав особи, яка є потерпілою від

такого зловживання. Як наслідок, управомоченою особою у розумінні ч. 3 ст. 16

ЦК України, якій суд відмовляє у захисті її права повністю або частково, може

бути як позивач, так і відповідач.

По-третє, вважаємо, що суд повинен застосовувати такий юридичний

наслідок зловживання суб’єктивним корпоративним правом, як відмова у захисті

права, під яким слід розуміти особливу санкцію корпоративного законодавства,

яка полягає у відмові в застосуванні конкретного способу захисту такого права.

Виходячи зі змісту ч. 6 ст. 13 ЦК України, можна зауважити на тому, що за

умови зловживання суб’єктивним корпоративним правом суд може також

застосувати інші наслідки, встановлені законом. При цьому не підлягають

задоволенню позови щодо виходу зі складу акціонерів шляхом виплати вартості

акцій, які належать акціонеру, а також позови про виключення акціонера зі складу

АТ на таких підставах, як порушення акціонером своїх обов’язків перед

товариством, неявка на загальні збори акціонерів чи відмова від участі у

загальних зборах тощо (п. 27 Постанови Пленуму ВС України № 13

від 24.10.2008 р. «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).

З урахуванням наведеного пропонуємо закріпити в ст. 13 ЦК України не

право, а обов’язок суду на застосування санкції у вигляді відмови у захисті права.

241

Визнаючи зловживання правом цивільним правопорушенням, законодавець

повинен забезпечувати й можливість застосування встановленої за нього санкції.

Ситуація, за якою застосування санкції повністю залежить від думки суду, навряд

чи може бути визнана обґрунтованою, оскільки з урахуванням потенційної

можливості недобросовісних дій з боку судді права переважної частини

акціонерів можуть бути повністю незахищеними.

Випадки, що найчастіше мають місце під час перевищення меж здійснення

суб’єктивних корпоративних прав акціонерами, пов’язані із завідомо

необґрунтованими вимогами про оскарження до суду рішень, прийнятих на

загальних зборах акціонерів, вимогами про визнання значного правочину або

правочину, у вчиненні якого є заінтересованість недійсними, а також

зловживанням акціонерами належним їм правом на інформацію про діяльність

АТ. Останнє має прояв, як правило, в необґрунтовано частому зверненні

акціонера до товариства з вимогами забезпечити доступ до його документів

виключно з наміром завдати шкоди АТ – порушити або максимально ускладнити

його нормальну роботу. Тому нами пропонується як додаткову санкцію в Законі

України «Про акціонерні товариства» передбачити норму, за якою акціонер, який

зловживає власним суб’єктивним корпоративним правом, за рішенням суду

повинен бути позбавлений на певний час: 1) права на участь у загальних зборах з

правом голосу, а також права оскаржувати прийняті на них рішення в цей період;

2) права на інформацію про діяльність товариства.

Однак слід звернути увагу, що відповідні санкції повинні застосовуватися,

по-перше, виключно за рішенням суду, і, по-друге, мати лише тимчасовий

характер. Конкретний строк повинен бути співвимірним до випадку зловживання

правом і визначатися судом з урахуванням конкретних обставин справи.

Під час характеристики механізму захисту суб’єктивних корпоративних

прав та/або корпоративних інтересів використовуються поняття «способи»

захисту як визначений законом порядок забезпечення відновлення (визнання)

порушених прав і, одночасно, правового впливу на порушника з метою

відновлення порушеної майнової і немайнової сфери.

242

5.2. Судовий захист порушеного суб’єктивного корпоративного права

та корпоративного інтересу

Захист суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів

учасників корпоративних правовідносин у рамках позовного провадження має

істотні особливості, що обумовлені в тому числі й специфікою цих

правовідносин. Різноманітність корпоративних спорів викликала досить широку

палітру позовних вимог. Розглянемо окремі з них.

Оскарження в суді рішення, прийнятого органами товариства з

порушенням вимог Закону України «Про акціонерні товариства», інших правових

актів України, статуту товариства, у випадку, якщо учасник не брав участі в

загальних зборах або голосував проти прийняття такого рішення та вказаним

рішенням порушені його права та/або інтереси, передбачене ст. 50 Закону України

«Про акціонерні товариства». Зазначена норма захищає порушені права акціонера

і є реагуванням на порушення корпоративного законодавства (на відміну від

України, законодавство Німеччини (§ 132 Закону Німеччини про АТ [165, с. 154])

захищає тільки права акціонера, який брав участь у роботі загальних зборів).

Підставою для задоволення позову в цих випадках є порушення порядку

повідомлення акціонера про майбутні збори: неповідомлення або несвоєчасне

повідомлення про дату й місце їх проведення1, ненадання бюлетенів для

голосування, ненадання можливості ознайомлення інформацією з питань,

включених до порядку денного зборів2, і т. ін.

1 Рішення Господарського суду Львівської області у справі № 5/123 від 26.08.2010 р. за позовом ПрАТ «Концерн

«ЕКОП» (м. Київ) до відповідача: ТОВ «ЕКО Трускавецькурортцентр» (м. Трускавець Львівської області) про

визнання недійсними рішень загальних зборів учасників ТОВ на підставі неналежного повідомлення позивача про

проведення загальних зборів учасників ТОВ «ЕКО Трускавецькурортцентр» та факту його неучасті у вказаних

зборах // Рішення Господарського суду Львівської області від 26.08.2010 р. (справа № 5/123) [385]; Рішення

Господарського суду Львівської області у справі № 6/209 (2010) від 17.01.11 р. за позовом Особа_1 (м. Львів) до

відповідача ЗАТ «Артанія» (м. Львів) про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів на підставі

неповідомлення позивача про час та місце проведення зборів ЗАТ «Артанія» // Рішення Господарського суду

Львівської області від 17.01.2011 р. (справа № 6/209(2010) [384]. 2 Рішення Господарського суду Дніпропетровської області у справі № 30/5005/1277/2012 від 10.04.2012 р. за

позовом Особа_1 до ТОВ «Тепличний комбінат «Дніпровський» (с. Єлизаветівка Петриківського району

Дніпропетровської області) про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників товариства, оформлених

протоколами загальних зборів учасників товариства на підставі грубого порушення порядку скликання та

проведення зборів, а саме, порушені: вимоги закону стосовно формування порядку денного, порушено порядок

повідомлення учасників про проведення загальних зборів, у тому числі не надані учасникам повідомлення про час,

243

Слід урахувати, що у справах за позовами про визнання недійсними рішень

загальних зборів товариства відсутній причинно-наслідковий зв’язок між

можливістю виконання такого судового рішення й застосуванням господарським

судом заходів щодо забезпечення позову шляхом заборони проводити загальні

збори акціонерів. Відповідно до п. 43 Постанови Пленуму ВС України

від 24.10.2008 р. № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»

заборона проведення загальних зборів учасників (акціонерів) товариства

фактично означає заборону для товариства здійснювати свою діяльність, що

належить до компетенції загальних зборів, а також право акціонерів брати участь

в управлінні товариством. Тому суди не мають права забороняти АТ, його

органам або акціонерам проводити загальні збори шляхом застосування заходів

щодо забезпечення позову в спорах про визнання недійсними рішень органів

товариства, визнання недійсними правочинів з акціями, застосування наслідків їх

недійсності, а також за іншими спорами. Суди не мають також права

застосовувати заходи щодо забезпечення позову, що фактично означають

заборону на проведення загальних зборів товариства, а саме реєструватися для

участі в них, забороняти реєстратору надавати реєстр акціонерів на день

проведення загальних зборів і т. ін.1 Подібні заходи не є заходами захисту та

найчастіше порушують права інших акціонерів і самого АТ, перешкоджаючи

реалізації їх корпоративних прав.

Особливістю відрізняється механізм оскарження рішень, прийнятих

відповідно до ч. 1 ст. 68 Закону України «Про акціонерні товариства» (рішення

про: злиття, приєднання, поділ, перетворення, виділення, зміну типу товариства;

укладення ним значного правочину; зміну розміру статутного капіталу). Право на

подачу позовної заяви у акціонера в такій ситуації виникає тільки після

місце та дату проведення загальних зборів, не надана можливість учасникам ознайомитися з документами,

пов’язаними з порядком денним, що викликало порушення корпоративних прав позивача стосовно здійснення

права на участь в управлінні товариством // Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від

10.04.12 р. (справа № 30/5005/1277/2012) [377]. 1 Наприклад, у Постанові Львівського апеляційного господарського суду від 02.02.2011 р. у справі № 2/119

вказано, що, забороняючи здійснювати будь-які дії реєстратору, суд першої інстанції порушив вимоги ст. 67 ГПК

України, оскільки фактично заборонив товариству здійснювати свою діяльність в частині компетенції загальних

зборів. Оспорювана постанова підлягає відміні // Постанова Львівського апеляційного господарського суду від

02.02.2011 р. (справа № 2/119) [346].

244

одержання письмової відмови в реалізації права вимагати здійснення

обов’язкового викупу товариством належних йому голосуючих акцій або у

випадку неотримання відповіді на свою вимогу протягом 30 днів з моменту її

направлення до товариства в порядку чинного законодавства.

Слід зазначити, що український законодавець надає акціонеру можливість

оскаржити тільки рішення загальних зборів акціонерів. При цьому про

можливість здійснення відповідних дій стосовно наглядової ради або виконавчого

органу мова взагалі не йде. У той же час допускається можливість визнання

недійсними рішень органів АТ [259, с. 446–448; 398, с. 336–348], що знайшло своє

підтвердження в правозастосовчій практиці1, незалежно від вказівки на таку

норму в законі, якщо прийняте цими органами рішення суперечить нормативним

актам і порушує корпоративні права та/або інтереси акціонерів [224, с. 412].

Звертає увагу на це питання й ВС України в Постанові Пленуму від 24.10.2008 р.

№ 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів», де зазначено, що

рішення наглядової ради товариства може бути оскаржене в судовому порядку

акціонером цього товариства шляхом пред’явлення позову про визнання його

недійсним, якщо таке рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує

права або законні інтереси акціонера товариства (відповідачем за таким позовом є

товариство).

Стосовно цього способу захисту суб’єктивних корпоративних прав

відзначимо, що сама категорія «недійсність» вживається в ст. 16 ЦК України

відносно правочину. Визнання недійсними рішень органів АТ законодавець

обумовив рядом обставин, перелік яких прямо залежить від організаційно-

правової форми товариства та компетенції органу, рішення якого оскаржується.

Так, для визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів необхідно, щоб

акціонер, який його оскаржує, або не брав участі в загальних зборах, які прийняли

відповідне рішення, або голосував проти нього. Оскаржене рішення повинно бути

прийняте з порушенням закону, інших актів законодавства, статуту або 1 Рішення Господарського суду Закарпатської області від 16.01.2012 р. у справі № 5008/1614/2011 за позовом

Особа_1 до ЗАТ «Рахівська торгова організація робітничого постачання» про визнання недійсним спільного

рішення наглядової ради і правління відповідача (позовні вимоги задоволені повністю) // Рішення Господарського

суду Закарпатської області від 16.01.2012 року (справа № 5008/1614/2011) [381].

245

положення про загальні збори АТ. При цьому воно має порушувати суб’єктивні

корпоративні права акціонера та/або корпоративні інтереси акціонера, який

вимагає визнання недійсним рішення загальних зборів (ст. 50 Закону України

«Про акціонерні товариства»).

У ряді випадків відсутність юридичної сили у рішення органу АТ не

пов’язується із задоволенням позову про його оскарження. Мова йде про рішення

загальних зборів акціонерів, прийнятих з порушенням їх повноважень, на яких не

було кворуму для їх проведення або прийняття рішення чи з питань, не

включених до порядку денного.

Уявляється, що за своєю природою цей корпоративний спосіб захисту

суб’єктивних прав та/або корпоративних інтересів акціонера є засобом

превентивного характеру. З однієї сторони, позбавлення юридичної сили

корпоративного акту, що не відповідає закону, попереджує правопорушення, яке

виникло, а з іншої – ліквідує можливість для виникнення правопорушення в

майбутньому, оскільки вказаний акт може виступити основою подальших дій

товариства стосовно до його акціонерів.

З урахуванням викладеного вважаємо, що кожен акціонер має право

оскаржити рішення будь-якого органу АТ, тому доцільним уявляється

виокремлення таких видів позовів: про визнання недійсними рішень загальних

зборів акціонерів, наглядової ради та виконавчого органу товариства.

Визнання недійсними правочинів, укладених товариством. Випадки

укладення договорів всупереч інтересам АТ, коли його кошти використовуються з

вигодою для мажоритарних акціонерів або членів правління, є поширеними.

З метою попередження таких порушень у законодавстві України (ст. 71 Закону

України «Про акціонерні товариства») передбачена правова кваліфікація

відповідних правочинів і наслідки у випадку недотримання вимог відносно

порядку укладення правочину із заінтересованістю (ст. 72 Закону України «Про

акціонерні товариства»).

Укладені АТ правочини можуть бути визнані недійсними за наявності дій

не в інтересах АТ або якщо існує заінтересованість у таких правочинах з боку

246

посадових осіб товариства. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним

на вимогу товариства або кого-небудь із його акціонерів1, якщо особа, яка уклала

правочин, знала або повинна була знати про недотримання вказаних вимог. У

випадку недотримання зазначеної процедури особа, заінтересована в укладенні

АТ правочину, несе відповідальність перед ним у розмірі заподіяних товариству

збитків.

Інститут значного правочину був уведений з метою обмеження

повноважень органів АТ та їх членів на відчуження активів товариства без відома

акціонерів.

За умов порушення встановлених вимог стосовно порядку схвалення

значного правочину, він може бути визнаний недійсним як правочин, що не

відповідає вимогам закону. Такий правочин є оспорюваним та, як наслідок, з

позовом про визнання його недійсності й застосування наслідків недійсності

мають право звернутися не будь-які заінтересовані особи, а прямо зазначені у

законі – саме товариство та акціонери (незалежно від кількості та категорії (типу)

належних їм акцій). Такий правочин може викликати збитки для АТ і тим самим

побічно торкнутися прав і законних інтересів акціонерів2, які можуть їх захищати

в судовому порядку пред’явленням позову про визнання правочинів недійсними.

Таким чином, контрагенти товариства не можуть ініціювати судовий розгляд; не

вправі застосувати наслідки недійсності і суд за власною ініціативою.

1 Так, Рішенням Господарського суду м. Києва від 23.10.12 р. у справі № 5011-4/4383-2012 за позовом ПАТ «ХДІ

страхування» до ТОВ «Онікс Проперті» про визнання договору недійсним встановлено, що під час укладення

оспорюваного Договору була заінтересованість сторін, передбачена ст. 71 Закону України «Про акціонерні

товариства», а саме, станом на 13.12.2011 р. єдиним учасником ТОВ «Онікс Проперті», який володів 100% часток у

статутному капіталі товариства, був В. С. Волощук, який є одночасно заступником Голови правління – членом

Правління ПАТ «ХДІ страхування», який підписав оспорюваний Договір. На думку позивача, такий договір є

правочином, у вчиненні якого є заінтересованість, що повинен укладатися з дотриманням вимог ст. 71 Закону

України «Про акціонерні товариства». Виходячи з матеріалів справи суд установив, що жодного рішення з

укладення оспорюваного правочину наглядова рада ПАТ «ХДІ страхування» не приймала. Таким чином, суд

дійшов висновку про наявність заінтересованості посадових осіб позивача та перевищення ними повноважень з

укладення оспорюваного договору, що є підставою для задоволення позовної заяви та визнання правочину, у

вчиненні якого є заінтересованість, недійсним // Рішення Господарського суду м. Києва від 23.10.12 р.

(справа № 5011-4/4383-2012) [388]. 2 Вимагати доказів прямого порушення корпоративних прав та інтересів акціонерів у цих випадках немає підстав.

Якщо б мова йшла про порушення конкретних корпоративних прав та інтересів акціонерів, то для звернення до

суду за їх захистом останні мають пряме право в силу загальних норм цивільного та цивільно-процесуального

законодавства. У такому випадку не було б необхідності в прийнятті спеціальних норм про право акціонерів на

подачу відповідних позовів.

247

І хоча правам акціонерів при порушенні порядку вчинення значного

правочину шкоди не завдається, несприятливі наслідки для них все ж можуть

наставати або може створюватися реальна можливість для цього. Це пов’язано з

тим, що зменшення розміру активів автоматично зменшує кількість майна, яке

буде належати акціонеру в разі ліквідації товариства, за умови, що така ліквідація

була проведена відразу після вчинення значного правочину. Разом із тим майно,

що відчужується без відома акціонерів, може сприяти отриманню в майбутньому

прибутку та відповідно збільшенню розміру можливих дивідендів або активів

товариства взагалі (якщо це стосується майна, що використовується для

забезпечення основної діяльності АТ)1. Як наслідок, у певних випадках виникає

необхідність захисту певних благ – законних інтересів акціонерів.

Для застосування акціонером такого непрямого способу захисту як

визнання недійсним значного правочину або правочину із заінтересованістю,

стороною за якими є АТ, принциповим є наявність легітимного статусу акціонера,

який вправі вимагати захисту своїх інтересів. У зв’язку з цим, на думку

О. Ю. Асташкіної, особа, яка звертається за захистом порушених прав, повинна

мати статус акціонера і відповідний інтерес з моменту звернення до суду до

моменту застосування судом заходів до відновлення порушеного права [24, с. 13–

14]. В іншому ж випадку акціонер не матиме можливості належним чином

підтвердити свою заінтересованість у визнанні правочину недійсним і

застосуванні відповідних наслідків.

Іншою істотною корпоративною дією, здатною вступити у суперечність із

загальнокорпоративним інтересом, є вчинення правочину, в якому присутній

особистий інтерес особи, яка так чи інакше контролює діяльність товариства

(очевидно, що під її прямим або непрямим впливом не виключено визначення

невигідних для товариства умов правочину). Для визначення такого правочину

закон використовує категорію «правочин, щодо вчинення якого є

заінтересованість». Можливий корпоративний конфлікт товариства і

1 Такий легітимний дозвіл зумовлений загальним змістом норм корпоративного права про права учасників

господарських товариств (акціонерів), зокрема на отримання дивідендів та частини майна товариства у разі його

ліквідації, однак прямо не опосередковується у суб’єктивному праві [199, с. 29].

248

«заінтересованих» осіб робить необхідним введення спеціальних процедур під час

укладення такого правочину. Слушним у цьому разі є зауваження А. В. Габова

про те, що виявлення та подолання конфлікту інтересів, а у разі неможливості

подолання – забезпечення економічної ефективності вчинюваного правочину і є

головною економічною метою спеціального нормування правочинів, щодо

вчинення яких є заінтересованість [90, с. 13].

Правочин, щодо вчинення якого є заінтересованість, вчинений з

порушенням вимог, передбачених ст. 71 Закону України «Про акціонерні

товариства», може бути визнаний судом недійсним, якщо особа, яка вчинила

правочин, знала або повинна була знати про недотримання відповідних вимог1.

При цьому у ролі позивачів можуть виступити не будь-які заінтересовані особи, а

лише прямо вказані у Законі – саме товариство або будь-хто з його акціонерів.

В юридичній літературі зауважується, що одних лише порушень

нормативних приписів недостатньо для визнання правочину, щодо вчинення

якого є заінтересованість, недійсним [339, с. 626–627]. Фактично необхідними є

наступні додаткові умови для відповідного визнання.

По-перше, якщо інша сторона у двосторонньому правочині або

вигодонабувач за одностороннім правочином не знали та не повинні були знати

про наявність ознак заінтересованості у правочині і недотримання встановленого

порядку його вчинення, правочин не може бути визнаний недійсним. Між тим, з

урахуванням спрямованості норм про правочини, у вчиненні яких є

заінтересованість, обов’язок доказування відповідних обставин покладається на

вказаних осіб (а не позивачів)2. По-друге, наявність несприятливих наслідків, що

1 На відміну від правил про значні правочини, для правочинів, щодо вчинення яких є заінтересованість,

законодавець веде мову про порушення будь-яких вимог до правочинів, що передбачені Законом України «Про

акціонерні товариства», стосовно ж значних – лише про порушення порядку їх схвалення. У зв’язку з цим

актуальним є питання про наслідки порушення обов’язку з надання інформації про заінтересованість у вчиненні

товариством правочину. З цього приводу Ю. С. Поваров стверджує про неприйнятність підходу, за яким

невиконання інформаційного обов’язку саме по собі може потягнути недійсність правочину [339, с. 626]. 2 Під час вирішення питання про необхідну поінформованість до уваги береться те, наскільки відповідні особи

могли, діючи розумно і проявляючи обачність, що вимагається від них за умовами обороту, встановити наявність

ознак заінтересованості і недотримання порядку вчинення правочину. Так, укладення договору поруки з АТ у

забезпечення виконання обов’язків близького родича генерального директора АТ, який має з ним однакове

прізвище, може свідчити про необачність контрагента; вчинення аналогічного правочину з метою забезпечення

виконання зобов’язань юридичної особи (боржника), у якому безпосередньо володіє акціями (частками участі)

фізична особа, яка є одноосібним виконавчим органом або членом наглядової ради товариства – поручителя, також

249

виникають у АТ і акціонерів у результаті вчинення правочину із

заінтересованістю, причому знову ж доведення відсутності несприятливих

наслідків надаються відповідачем1. Нарешті, по-третє, позивач зобов’язаний

довести порушення його прав і законних інтересів2.

Додатковим наслідком недотримання вимог до правочину, у вчиненні якого

існує заінтересованість є притягнення заінтересованої особи до відповідальності

перед товариством у розмірі завданих збитків, до яких належать як реальні

збитки, так і упущена вигода; при цьому, якщо відповідальність несуть декілька

осіб, вона є солідарною.

У випадку недотримання особою, заінтересованою у вчиненні товариством

правочину, щодо вчинення якого є заінтересованість, вимог, передбачених ст. 71

Закону України «Про акціонерні товариства», і вчинення товариством вказаного

правочину, товариство або будь-який з його акціонерів має право вимагати

визнання вказаного правочину судом недійсним і відшкодування збитків і/та

моральної шкоди.

Закон України «Про акціонерні товариства» (ст. 70) закріплює, що рішення

про вчинення значного правочину, якщо ринкова вартість майна або послуг, що є

його предметом, становить від 10 до 25% вартості активів за даними останньої

річної фінансової звітності АТ, приймається наглядовою радою. Статутом

товариства можуть бути визначені додаткові критерії для віднесення правочинів

до категорії значних правочинів.

Наглядова рада може прийняти рішення про схвалення або про відмову у

вчинення відповідного правочину (ч. 1 ст. 70 Закону України «Про акціонерні

товариства»). Звісно, що таке рішення має бути прийнятим до вчинення

правочину. У правовій літературі справедливо наголошується на недопущенні так

званого «подальшого схвалення» правочину, тобто прийняття компетентним

може бути визнано необачним, якщо у звичайних умовах обороту контрагент, вчиняючи правочин з боржником,

повинен бути перевірити, хто є його акціонером. 1 Під час розгляду судом такого моменту встановлюється, яку мету переслідували сторони під час вчинення

правочину, чи був у них намір таким чином порушити інтереси акціонерів, чи спричинив такий правочин збитки

для товариства, чи не було його вчинення способом попередження ще більших збитків для АТ. 2 Перерозподіл обов’язку доказування є можливим лише у одному випадку – під час встановлення судом

збитковості правочину для товариства: тоді діє презумпція порушення прав та інтересів позивача (доки не

доведено інше).

250

органом АТ рішення про його вчинення після фактичного вчинення (і навіть

початку виконання) [89, с. 187–188].

У разі неприйняття наглядовою радою рішення про вчинення значного

правочину, питання про його вчинення може виноситися на розгляд загальних

зборів. Якщо ж ринкова вартість майна або послуг, що є предметом значного

правочину, перевищує 25% вартості активів за даними останньої річної

фінансової звітності АТ, рішення про вчинення такого правочину приймається

загальними зборами за поданням наглядової ради (при цьому законодавством

передбачається спеціальний порядок прийняття відповідного рішення).

Неоднозначними є правові наслідки вчинення значних правочинів з

порушенням встановленого порядку. Так, якщо за російським (ч. 6 ст. 79

Закону РФ «Про акціонерні товариства») та казахстанським (ч. 2 ст. 80 Закону

Республіки Казахстан «Про акціонерні товариства» [306]) законодавством такі

правочини можуть бути визнані недійсними за позовом товариства або акціонера

(РФ) і навіть будь-яких заінтересованих осіб (Казахстан), то Закон України «Про

акціонерні товариства» відповідних правових наслідків вчинення значного

правочину з порушенням встановленого порядку прямо не передбачає. На думку

Т. В. Боднар, такий підхід законодавця є повністю виправданим, оскільки

встановлення можливості визнання правочину недійсним лише на підставі

недотримання встановленого порядку прийняття рішення про його вчинення або

попереднього схвалення може призвести до зловживання цим правом з боку

товариства у випадку настання для нього невигідних наслідків, пов’язаних з

невиконанням або неналежним виконанням умов правочину [46, с. 347–348]. На

думку вченої, дієвим способом недопущення порушень порядку прийняття

рішень про вчинення значних правочинів АТ або їх попереднє схвалення

необхідно визнати пред’явлення позову до посадових осіб органів товариства про

відшкодування збитків, завданих товариству внаслідок вчинення і виконання

значних правочинів. Така відповідальність настає на підставі ст. 63 Закону

України «Про акціонерні товариства», а рішення про пред’явлення позову

251

приймається загальними зборами товариства (ч. 3 ст. 42 Закону України «Про

акціонерні товариства»).

Корпоративні конфлікти, підставою виникнення яких є порушення прав

та/або інтересів акціонерів через укладення правочинів з майном АТ, можуть

виникнути в результаті їх оспорювання чи визнання недійсними в наступних

випадках: 1) коли одна сторона, яка контролює виконавчі органи товариства, має

намір здійснити або вже здійснила правочин з відчуження майна товариства у

своїх інтересах; 2) коли після зміни влади у товаристві новий мажоритарний

акціонер або їх група має намір повернути майно, яке встиг продати колишній

генеральний директор; 3) коли за підробленими документами або з

використанням колишнього генерального директора на світ з’являються

документи про відчуження цінного майна товариства-цілі.

Підставами для оспорювання правочинів з майном для зазначених випадків

можуть бути: 1) порушення порядку вчинення значних правочинів; 2) порушення

порядку укладення правочинів, у вчиненні яких є заінтересованість;

3) перевищення повноважень генерального директора на вчинення правочинів.

Застосування такого способу захисту як визнання недійсними правочинів,

укладених товариством має особливість, що полягає в обов’язковому зіставленні

акціонером негативності наслідків укладення товариством правочину з

порушенням закону з наслідками визнання його судом недійсним, що можуть

виражатися у майнових вимогах до товариства контрагентом за правочином.

У ряді випадків спосіб захисту прав акціонерів внаслідок порушення їх

переважного права придбання акцій (безпосередньо за умови неповідомлення

(неналежного повідомлення) про існування такого права) прямо передбачений

законодавством. Акціонер, чиє переважне право було порушено, може в судовому

порядку вимагати переведення на себе прав і обов’язків покупця від третьої

особи, яка придбала акції. При цьому сам договір не визнається недійсним.

Відповідно до п. 32 Постанови Пленуму ВС України № 13 від 24.10.2008 р.

«Про практику розгляду судами корпоративних спорів» норма ч. 3 ст. 81 ГК

України, яка встановлює переважне право акціонерів ПрАТ на придбання акцій, є

252

імперативною, у зв’язку із чим це право не може бути обмежено установчими

документами товариства. У зв’язку із законодавчою неврегульованістю порядку

реалізації акціонерами ПрАТ переважного права на придбання акцій, які

продаються іншими акціонерами товариства третім особам, господарські суди

повинні застосовувати відповідні положення установчих документів товариства.

У разі неврегульованості в установчих документах акціонери мають переважне

право купівлі пропорційної кількості належних їм акцій.

Що стосується захисту права на дивіденди, то необхідно мати на увазі

наступне. Кожний акціонер має право на дивіденди (ч. 1 ст. 25 Закону України

«Про акціонерні товариства»), хоча їх одержати можна тільки після дотримання

ряду процедур: 1) наявність в АТ чистого прибутку, з якого будуть виплачені

дивіденди (ч. 2 ст. 30 Закону України «Про акціонерні товариства»); 2) включення

питання про ухвалення відповідного рішення до порядку денного загальних

зборів акціонерів і ухвалення позитивного рішення за ним (ч. 3 ст. 33, ч. 2 ст. 33,

чч. 6, 9 ст. 42 Закону України «Про акціонерні товариства»); 3) для кожної

виплати дивідендів наглядовою радою АТ встановлюється дата складання

переліку осіб, що мають право на одержання дивідендів, порядок і строк їх

виплати (ч. 4 ст. 30 Закону України «Про акціонерні товариства»). Крім цього, ще

й ст. 31 Закону України «Про акціонерні товариства» встановлює обмеження на

виплату дивідендів.

Порушення хоча б одного з елементів зазначеної процедури призведе до

невиплати або неможливості виплати дивідендів, що може викликати негативну

реакцію з боку як мажоритарних, так і міноритарних акціонерів та викликати

виникнення конфліктної ситуації в товаристві, породженої порушенням

зазначеного права.

Загальновідомо, що акції набуваються для одержання прибутку від

вкладеного в них капіталу. Особливо це стосується привілейованих акцій,

власники яких, за загальним правилом, не мають права на участь в управлінні АТ.

Одним із напрямів захисту прав акціонерів-власників привілейованих акцій є

захист права на дивіденди, що визнається реагуванням на порушення вимог

253

закону про те, що їх розміри або порядок нарахування за такими акціями повинні

бути визначені у статуті АТ. За відсутності такого роду норми в статуті АТ права

акціонерів – власників привілейованих акцій відносно одержання ними дивідендів

товариства визнаються аналогічними правам акціонерів – власників простих

акцій [230, с. 399].

Слід зазначити, що в такому випадку захисту підлягає не зобов’язальне

право на одержання дивідендів, а саме право на участь у розподілі прибутку. Для

належного здійснення права акціонерів на дивіденди українським законодавством

передбачений обов’язок АТ виплачувати дивіденди за привілейованим акціями,

крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 31 Закону України «Про акціонерні

товариства». Однак при цьому в Законі відсутня норма, що містить наслідки

неприйняття відповідного рішення загальними зборами, що фактично виключає

можливість захистити порушене право акціонера. У цьому зв’язку корисно було б

як наслідок неприйняття такого рішення власникам привілейованих акцій

надавати право голосу на загальних зборах акціонерів на загальних умовах з

акціонерами – власниками простих акцій.

Примусове виконання обов’язку – найпоширеніший спосіб захисту, що

характеризується тим, що порушник на вимогу потерпілої особи зобов’язаний

виконати ті дії, які передбачені змістом правовідносин, що пов’язує його сторони.

Так, у випадку порушення права акціонера на інформацію за запитом, суд,

установивши всі обставини справи (наявність права на інформацію, дотримання

вимог процесуального законодавства тощо), зобов’язує1 АТ надати акціонеру

1 Рішення Господарського суду Львівської області у справі № 24/114 (2010) від 16.11.2010 р. за позовом учасника

ТОВ «Технопак» Особа_1 (м. Львів) до відповідача: ТОВ «Технопак» (м. Львів) про зобов’язання відповідача

надати позивачу річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства за 2009 р. і 9 місяців

2010 р., протоколи зборів учасників товариства за період з грудня 2009 р. по вересень 2010 р. // Рішення

Господарського суду Львівської області від 16.11.2010 р. (справа № 24/114 (2010) [383]; Рішення Господарського

суду Черкаської області у справі № 09/2435 від 27.11.2009 р. за позовом Особа_5 (с. Руська Поляна Черкаського

району) до СТОВ «Зоря» (с. Руська Поляна Черкаського району) про спонукання до виконання дій, а саме:

1) зобов’язати відповідача надати позивачу для ознайомлення річні баланси, звіти товариства про його діяльність і

протоколи загальних зборів учасників за період з 1997 р. по 2009 р. включно; 2) зобов’язати відповідача надати

позивачу посвідчені виписки з Книги протоколів загальних зборів учасників СТОВ «Зоря», а саме: копії всіх

протоколів загальних зборів учасників за період з 1997 р. по 2009 р. включно, у тому числі копію протоколу

загальних зборів учасників від 07.07.2009 року і витребувати їх у відповідача на користь позивача : Рішення

Господарського суду Черкаської області від 27.11.2009 р. (справа № 09/2435) [391].

254

доступ до зазначених у позовній вимозі документів або виготовити й передати їх

копії.

У літературі зустрічається твердження про те, що варіантами самозахисту

може виступати право акціонера на одержання інформації про стан справ в АТ,

про його діяльність, укладені ним договори з акціями [17, с. 152]. Однак сама по

собі інформація не може захистити порушене право акціонера, а є лише засобом

для вибору надалі іншого способу захисту.

Право стягнення на користь АТ збитків, заподіяних йому винною

поведінкою посадових осіб правління або іншого органу пов’язане з

проблематикою можливості акціонерів виступати процесуальними

представниками [224, с. 416]. На сьогодні акціонер не має права оспорювати в

суді договори, укладені товариством, або подавати позов про відшкодування

заподіяного товариству шкоди ким-небудь, оскільки ні ЦПК України, ні Закон

України «Про акціонерні товариства» йому такого права не надають.

Відповідно до ст. 63 Закону України «Про акціонерні товариства» посадові

особи органів АТ повинні діяти в інтересах товариства, дотримуватися вимог

законодавства, положень статуту та інших документів товариства. Проте,

зазначена стаття фактично є декларативною, оскільки дієвого механізму реалізації

не містить. Передусім не зазначено, хто ж має право оскаржити дії (бездіяльність)

таких осіб в інтересах АТ, а також те, який обирати спосіб захисту прав АТ. Тим

більш, що за українським законодавством акціонери не мають право подавати

непрямі позови в інтересах товариства. Тому мажоритарні акціонери, отримавши

можливість призначати склад органів АТ, а фактично, і управляти ним та,

відповідно, його власністю, можуть безкарно вчиняти дії (бездіяльність),

завдаючи шкоди самому товариству як самостійному учаснику корпоративних

правовідносин. Так само поводяться посадові особи АТ, призначені

мажоритарними акціонерами. Наприклад, генеральний директор – особа, яка має

право на звернення до суду з позовом від його імені товариства, не намагається

цього зробити, оскільки його особисті інтереси та інтереси мажоритарного

акціонера, завдяки якому посадовця призначили в цей орган, розходяться з

255

інтересами очолюваної ним юридичної особи. Це може стосуватися подачі

позовів про визнання недійсними правочинів, у здійсненні яких була

заінтересована сама особа, яка займає відповідну посаду, або коли зачіпаються

інтереси пов’язаних з нею осіб. Ще складнішою є ситуація, коли необхідно

подати позов про відшкодування збитків, завданих товариству з вини самого

директора (генерального директора). У цьому випадку важливу роль може мати

надання акціонерам права на подачу прямих позовів в інтересах товариства, що

опосередковано відбиватиметься і на інтересах його учасників.

У законодавстві України питання, коли керівник АТ (члени колегіального

органу) вийшов за межі своїх повноважень, однозначно не вирішено, а

Інформаційним листом ВГС України встановлюється, що у таких випадках

договір має визнаватися недійсним. Наведені обставини викликали жваву

дискусію у наукових колах і розділили фахівців права на три табори.

Так, перші вважають, що наділення повноваженнями свого органу є

прерогативою самого АТ [239, с. 15]. Для третіх осіб байдуже, якому органу

надані які повноваження на укладення правочинів, а має значення лише те, що

особа є органом (представником) товариства, яка формує волю останнього. Вихід

же за межі повноважень керівника АТ на дійсності правочинів позначатися не

може. Ця позиція ґрунтується на розмежуванні поняття представництва і дій

органу товариства.

У свою чергу, друга група науковців виходить з того, що йдеться про

внутрішні взаємовідносини товариства та його органу, але їх позиція менш

категорична, що має прояв у твердженні, за яким дії органу не можуть бути

підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених органом від імені

юридичної особи з третіми особами, але звертають увагу на наявність винятків

(наприклад, якщо правомочності керівника обмежені законом або установчими

документами юридичної особи, то недодержання обмежень тягне за собою

недійсність правочинів з третіми особами, бо останні повинні були знати про

вимоги закону) [104, с. 193]. При встановленні обмежень статутом АТ можливим

є заперечення таких правочинів при доведенні знання контрагентів про

256

обмеження. Тобто, незважаючи на те, що статут товариства доступний для

ознайомлення, незнання контрагентами його положень не може позначитися на

наслідках вчинення правочинів.

Представники третьої групи виходять зі змісту відповідних норм, а саме:

визначення повноважень, встановлене в установчих документах, має пріоритет

перед таким їх обсягом, який випливає з повноваження, що виявляється ззовні і

було адресоване третім особам [416, с. 91; 417, с. 91]. Повноваження у керівника

існує остільки, оскільки воно здійснюється в чужому інтересі, що диктує

необхідність не обмежуватися формальним підходом, який визначається тільки

кількісними зіставленнями повноважень, оскільки в такому разі не можна довести

суперечність дій керівника інтересам АТ. Треба виходити із змістовного підходу,

з порушення такого інтересу з боку органу і врахувати недобросовісність

контрагента за договором [224, с. 421].

І. В. Спасибо-Фатєєва вважає, що особи, які наділені цим правом на підставі

закону та статуту АТ, навряд чи застосовуватимуть необхідні заходи для захисту

інтересів товариства. На її думку, бажано було б у вітчизняному законодавстві

опрацювати право акціонерів на подання позовів про примусове стягнення сум на

користь АТ до його боржників [224, с. 416–417].

Право стягнення на користь АТ збитків, заподіяних йому винною

поведінкою посадових осіб правління або іншого органу, якщо його передбачити

у законодавстві України, знов-таки пов’язано з проблематикою можливості

акціонерів виступати процесуальними представниками [224, с. 416], оскільки

сучасне українське законодавство йому такого права не надає1.

1 На відміну від законодавства України, законодавство Німеччини (§ 148 Закону Німеччини про акціонерні

товариства) містить норму, за якою акціонери, частки яких на момент подачі клопотання (позову) сукупно

складають 1% статутного капіталу або часткової вартості в 100 тисяч євро, можуть клопотати про те, щоб їм було

дозволено заявити вимоги товариства про відшкодування збитків від власного імені. Суд допускає позов до

розгляду, якщо: 1) акціонери доведуть, що вони придбали акції до того моменту, коли вони або, у випадку

універсального правонаступництва, їх попередники, з відповідної публікації повинні були дізнатися про заявлені

ними порушення або заявлених ними збитки; 2) акціонери доведуть, що вони безрезультатно призначали

товариству розумний строк для подачі позову; 3) мають місце факти, які підтверджують підозру, що товариству

було завдано шкоди в результаті недобросовісності або грубого порушення закону або статуту, і 4) заявленню

вимоги про відшкодування збитків не перешкоджають більш важливі інтереси товариства.

При цьому варто мати на увазі те, що товариство вправі у будь-який момент самостійно звернутися до суду з

вимогою про відшкодування збитків; з моменту подачі позову товариством клопотання акціонерів про допуск

позову до розгляду або позов акціонерів, що надійшли до суду, не підлягають розгляду. Товариство вправі на

257

Втім акціонеру доведеться обґрунтовувати порушення своїх особистих прав

чи інтересів. Подібні обґрунтування не в усіх випадках виглядають

переконливими, і часто суди відмовляють акціонерам у розгляді таких справ,

визнаючи відсутність у них законного інтересу1. Стосовно інтересу, то хоча,

безумовно, інтереси АТ і акціонерів різні, а іноді існує й корпоративний конфлікт,

однак неспростовним є те, що акціонери мають інтерес до власності, яку треба

захищати і стан якої позначається на їх доходах (від курсової різниці акцій та

дивідендах). До речі, згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК України дійсність правочину може

оспорити у суді не тільки його сторона, а й будь-яка заінтересована особа.

Протиправність діяння членів органів АТ настає не тільки внаслідок

невиконання чи неналежного виконання обов’язків, покладених на них законом, а

й також внаслідок порушення ними вимог статуту, рішень загальних зборів,

наглядової ради. Втім зазвичай на момент укладання договору контрагенти не

вимагають документів, які б надавали додаткову інформацію щодо повноважень

їх органів, що дало б змогу в майбутньому уникнути ускладнень щодо

оспорювання договорів [166, с. 259].

У контексті означеного проблемною є ситуація, за якої виникає потреба у

притягненні посадових осіб АТ до відповідальності за завдання йому збитків

неправомірною поведінкою останніх під час проведення загальних зборів

акціонерів. У будь-якому разі відсутність кворуму на загальних зборах,

порушення порядку їхнього скликання, ухвалення зборами рішень з питань, які не

були внесені до порядку денного, проведення зборів в іншому місці та в інший

час, ніж це було вказано у повідомленні, повинні бути безумовною підставою для

скасування рішення загальних зборів акціонерів із покладенням відповідальності

за несення АТ витрат на посадових осіб тих органів, обов’язком яких є підготовка

власний розсуд вступити як позивач у провадження за позовом про відшкодування йому збитків на тій стадії, на

якій провадження знаходиться в момент вступу товариства в процес. Акціонери, які заявляли клопотання або

подавали позов від імені товариства, отримують статус третьої особи [165, с. 176, 178]. 1 Прикладом відповідної спірної ситуації є рішення Господарського суду Вінницької області від 22 травня 2007 р.

справа 9/176-07, за якою акціонеру ВАТ «Завод «Термінал» К. відмовлено у задоволенні позову до ВАТ «Завод

«Термінал» про визнання рішення Ради відповідача недійсним, оскільки зловживання Радою та правлінням

товариства правами наданими їм статутом товариства та порушення інтересів акціонерів не відповідає дійсності,

оскільки всі рішення, прийнятті Радою, зокрема за участю одного з акціонерів, який володіє контрольним пакетом

акцій, – Є., не може суперечити діяльності товариства // Рішення Господарського суду Вінницької області від

22 травня 2007 р. (справа 9/176-07) [374].

258

та проведення загальних зборів, – наглядової ради або правління [224, с. 412].

Відповідні дії унеможливлювали б безпідставне використання майна АТ, що

завдавало б йому збитків, та забезпечували можливість притягнення до

відповідальності осіб, відповідальних за належне функціонування самого

товариства.

Межі відповідальності членів органів АТ можуть бути визначені законом,

статутом або договором, що передбачають в окремих випадках підстави

звільнення таких осіб від відшкодування шкоди, оскільки характерною

особливістю цивільно-правової відповідальності є майновий характер. При цьому,

слід зважати на одну особливість при встановленні наявності або відсутності

причинного зв’язку між діями (бездіяльністю) членів органу і збитками

товариства. Конкретний правочин, вчинений посадовою особою АТ у окремій

ситуації, може бути і збитковим для товариства, однак сама поведінка відповідної

особи при цьому відповідала вимогам обачності, тому за існуючих на момент

вчинення правочину умов такий правочин був найвигіднішим для товариства,

оскільки тим самим були відвернуті ще більші збитки.

З урахуванням наведеного можна погодитись із думкою Р. А. Майданика,

який вважає, що методика вирішення казусу (спору) за українським правом

ґрунтується на характерному для континентального права логічному правилі –

правовий аналіз проводиться від загального до конкретного, а саме – конкретні

життєві обставини підводяться під абстрактні правила поведінки шляхом

поширення належної правової норми на фактичні обставини юридичного

казусу [267, с. 18]. У контексті нашого дослідження можна визначити, що й

судовий порядок вирішення корпоративних конфліктів має аналогічний до

наведеного порядок. Це проявляється в тому, що суд першочергово застосовує

загальні норми цивільного законодавства з метою врегулювання конфліктної

ситуації в АТ, у випадку ж їх неефективності застосовуються норми

корпоративного законодавства та/або положення внутрішніх корпоративних актів

(статуту, положень про окремі органи товариства).

259

Взагалі позовні способи захисту суб’єктивних корпоративних прав та/або

корпоративних інтересів за критерієм матеріально-правового результату впливу

на спірні правовідносини поділяються на виконавчі, установчі та

перетворювальні.

Результатом виконавчих є виконання обов’язку у примусовому порядку

внаслідок: вимог про виплату оголошених дивідендів, обов’язковий викуп акцій

АТ, надання інформації.

Результатом установчих є визнання наявності або відсутності

правовідношення. До установчих способів належить вимога про визнання

правочину АТ недійсним і, зокрема, значного правочину та правочину АТ, у

вчиненні якого є заінтересованість.

Результат перетворювальних способів захисту полягає у припиненні або

зміні правовідносин, що виникли з факту порушення або оспорювання права.

Основним перетворювальним і найбільш часто використовуваним на практиці

способом захисту прав акціонерів є вимога про визнання недійсними рішень

органів АТ. Рідше вимагається переведення прав і обов’язків покупця акцій на

акціонера, чиє переважне право купівлі акцій було порушене.

На наш погляд, корпоративний конфлікт може вважатися вирішеним за

допомогою суду лише тоді, коли судове рішення виконано. Від удосконалення

механізму виконання судових рішень сьогодні значною мірою залежить

ефективність судового порядку вирішення корпоративних конфліктів.

Судовий порядок розгляду корпоративних конфліктів, що застосовується на

розсуд його учасників, потребує вдосконалення з огляду на збільшення

можливостей щодо захисту їх прав та/або інтересів. Цьому сприятимуть заходи,

спрямовані на закріплення за акціонерами права на подачу непрямих позовів та

включення до категорії спорів, підвідомчих господарським судам, корпоративних

конфліктів, що забезпечить єдиний порядок їх розгляду.

Суди намагаються не втручатися у внутрішні справи товариства та роблять

усе можливе, щоб спонукати суб’єктів корпоративних правовідносин самостійно

вирішити спір, що виник між ними, і застосовують заходи лише тоді, коли

260

поведінка членів органів товариства або мажоритарних акціонерів наближується

до обману або зловживання ними своїми правами.

Отже, причина регулювання корпоративних правовідносин через судовий

розгляд – негнучкість позитивного права. Невипадково в юриспруденції існує

позиція, за якою поява законодавчого регулювання, як правило, відстає від нових

суспільних явищ або економіко-технічних інструментів, що є об’єктом такого

регулювання, а тенденцією розвитку сучасних національних та міжнародних

систем є підвищення ролі правових позицій судової влади в регулюванні

суспільних відносин.

5.3. Позасудовий захист порушених суб’єктивних корпоративних прав

та корпоративних інтересів

Судова система є невід’ємним елементом державного механізму вирішення

корпоративних конфліктів, оскільки є достатньо ефективною та функціонує в

галузях публічного права, і разом з тим стоїть на стражі прав та інтересів

учасників корпоративних правовідносин. Однак такі конфлікти в досліджуваній

сфері часто не потребують обов’язкового судового вирішення.

Позасудова форма захисту суб’єктивних корпоративних прав та/або

корпоративних інтересів полягає у можливості акціонера звернутися за їх

захистом до спеціальних державних органів (наприклад, НКЦПФР та

АМК України). Особливість здійснення акціонерами свого права на захист

шляхом юрисдикційних способів полягає у наступному. Законодавство надає їм

можливість звернення не лише до господарського суду, але й до спеціального

державного органу – НКЦПФР, який наділений низкою адміністративних, за

своєю природою, повноважень із захисту прав та інтересів власників акцій. Вибір

способу захисту залежить від бажання акціонера і характеру порушення його прав

та/або інтересів. Фактично при цьому має місце охорона суб’єктивних

корпоративних прав, оскільки метою відповідних дій є недопущення їх

порушення.

261

В основному свої охоронні функції НКЦПФР реалізує в частині обороту

акцій, управління товариством, забезпечення належного здійснення й захисту

прав акціонерів1. Компетенція НКЦПФР щодо накладення адміністративних

стягнень та інших санкцій за порушення законодавства визначена ст. 11–13

Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні».

Дієвим, у цьому плані, є вплив НКЦПФР та її територіальних управлінь на

порушення прав акціонерів. Наприклад, у правовій літературі зазначається, що

НКЦПФР може накласти фінансові санкції за ненадання та/або несвоєчасне

надання акціонеру на його письмовий запит інформації про діяльність емітента;

неопублікування, опублікування не в повному обсязі інформації та/або

опублікування недостовірної інформації та ряд інших порушень, що можуть мати

місце при викупі акцій [123, с. 13]. Перевірка, на підставі якої можуть бути

застосовані ці та інші санкції, може здійснюватися, в тому числі, на підставі

письмового повідомлення акціонера.

Окремі питання щодо організації та проведення загальних зборів

залишаються поза межами нормативного регулювання і, як наслідок, без належної

охорони з боку компетентних органів. Так, на практиці мають місце випадки,

коли загальні збори акціонерів проводяться протягом двох днів, а на рівні

законодавства не передбачено можливості чи неможливості підрахунку голосів

акціонерів під час прийняття ними рішень за дійсною, фактичною присутністю

акціонерів (їх представників). З метою уникнення різного роду зловживань

НКЦПФР може призначити своїх представників для нагляду за реєстрацією

акціонерів, проведенням загальних зборів, голосуванням і підведенням їх

підсумків (ч. 4 ст. 40 Закону України «Про акціонерні товариства»), оскільки

правильність проведення реєстрації акціонерів, наявність у них відповідної

кількості акцій, а, отже, і результати голосування та ухвалені рішення є

надзвичайно важливими. 1 У звіті НКЦПФР за період з 1996 р. по перше півріччя 2011 р. йдеться, що майже 76% звернень, що надійшли,

складають скарги міноритарних акціонерів на діяльність АТ. Типовими порушеннями прав акціонерів

залишаються: порушення права на рівне ставлення до всіх акціонерів; порушення права на участь в управлінні АТ;

порушення права на отримання інформації про діяльність АТ; невиконання зобов’язань за цінними паперами,

передбачених умовами їх розміщення; порушення прав акціонерів під час додаткового випуску акцій,

тощо [408, с. 86].

262

Запропоновано надати можливість подання позовів для захисту прав

суб’єктів корпоративних правовідносин також НКЦПФР та саморегулівним

організаціям [224, с. 425]. Навряд чи з таким твердженням можна погодитись, в

контексті порівняння з недопущенням законодавцем та органами судової влади

можливості подання акціонерами непрямих позовів на користь АТ.

Ще одним органом, до якого можуть звернутися суб’єкти корпоративних

прав та інші заінтересовані особи, це АМК України, метою діяльності якого є

забезпечення державного захисту конкуренції в підприємницькій діяльності.

Щодо охорони суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів,

важливим, насамперед, є дозвільний порядок придбання пакетів акцій.

Економічна концентрація господарських товариств відбувається шляхом злиття й

поглинання, а одержання дозволу АМК України на концентрацію супроводжує

практично всі значні правочини в цій сфері. Правочин, на який не було отримано

необхідного дозволу, відповідно до ст. 24 Закону України «Про захист

економічної конкуренції», може бути оскаржений та визнаний недійсним. На це

вказується й у п. 18 Постанови Пленуму ВГС України від 26.12.2011 р. № 15 «Про

деякі питання практики застосування конкурентного законодавства» [357].

До заходів захисту суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних

інтересів, що вчиняються АМК України, належать, зокрема, рішення

антимонопольних органів про припинення антиконкурентних угод між

суб’єктами господарювання; про продаж надлишкової кількості часток (акцій,

паїв) інвестиційними фондами тощо.

Зведення захисту прав та/або інтересів акціонерів та АТ лише до

юрисдикційної форми захисту звузило б коло тих можливостей, які були б, у

певних ситуаціях, більш ефективними під час захисту прав вказаних суб’єктів.

У зв’язку з цим, право на захист цих осіб не може містити у собі лише

правоохоронні заходи державно-примусового характеру. У сфері приватного

права, на нашу думку, більш прийнятною має стати можливість звернення до

різних альтернативних форм досудового вирішення корпоративних конфліктів

263

(наприклад, його передача на вирішення третейського суду, самозахист

корпоративних прав, вирішення конфліктів шляхом переговорів).

Зважаючи на складність та тривалість судової процедури розгляду справ, у

багатьох ситуаціях більш дієвою, простою і оперативною може стати позасудова

форма захисту, застосування якої варто було б поширити на більше коло

корпоративних спорів [166, с. 232]. У рамках позасудової форми захисту

суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів учасників

акціонерних правовідносин за суб’єктом, який застосовує способи захисту, і

характером процедури врегулювання конфлікту можна виділити порядок захисту

прав самостійними діями управомоченої особи і погоджувальний порядок

захисту, за якого врегулювання конфлікту здійснюється переважно шляхом

узгодження своїх інтересів його сторонами.

До порядку захисту права самостійними діями управомоченої особи можна

віднести самозахист і заходи оперативного впливу. Уявляється, що у разі

здійснення суб’єктом самостійних односторонніх дій щодо захисту своїх прав

та/або інтересів слід вести мову про самозахист, а у випадку, якщо для захисту

необхідними є дії зобов’язаної особи, слід говорити про застосування заходів

оперативного впливу. Застосування заходів оперативного впливу стосовно

зобов’язаної особи забезпечується закріпленням відповідного її обов’язку в

законі. До юридичного складу, що є підставою виникнення такого обов’язку,

включається подія, встановлена законом (у наш час до числа таких фактів

належать деякі із істотних корпоративних дій), і звернення управомоченої особи

до зобов’язаної з відповідною вимогою.

Заходи оперативного впливу можуть бути застосовані акціонерами під час:

1) укладення та виконання договорів з професійними учасниками ринку цінних

паперів з обороту та інших операцій з акціями (брокерами, дилерами, і т. ін.);

2) укладення та виконання депозитарних договорів з надання послуг зі зберігання

сертифікатів цінних паперів і/або обліку та переходу прав на акції; 3) укладення і

виконання договору довірчого управління акціями; 4) укладення договору з

номінальним держателем акцій; 5) під час укладення договору з особами, які не є

264

професіональними учасниками ринку цінних паперів (наприклад, договору

купівлі-продажу акцій між акціонерами – фізичними особами).

Застосування акціонерами способів самозахисту своїх суб’єктивних

корпоративних прав та/або корпоративних інтересів, а також заходів

оперативного впливу теж має місце, але, як правило, у виняткових випадках1.

Наприклад, у випадку, якщо протягом встановленого строку наглядова рада не

прийме, у відповідь на вимогу акціонерів, рішення про скликання позачергових

загальних зборів або прийме рішення про відмову у їх скликанні, позачергові

збори акціонерів можуть бути скликані акціонерами за власною ініціативою

(ст. 47 Закону України «Про акціонерні товариства»). Таким правом наділені

акціонери-власники 10 і більше відсотків голосуючих акцій. Цим самим акціонери

своєчасно реагують на порушення їхнього права на управління товариством,

здійснюючи самостійно ті дії, які мали б бути вчинені відповідними посадовими

особами АТ. Очевидним є й те, що за допомогою таких заходів акціонер

наділяється можливістю запобігти порушенню й низки інших своїх прав, адже

мотивація скликання позачергових загальних зборів, як правило, містить

ґрунтовні причини для цього.

При цьому слід враховувати, що право скликати позачергові загальні збори

акціонери реалізують самостійно. Їхні позови до товариства з вимогами скликати

загальні збори задоволенню не підлягають (п. 23 Постанови Пленуму ВС України

від 24.10.2008 р. № 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів»).

Під самозахистом у такому разі розуміють здійснення акціонером не заборонених

законом дій фактичного порядку, спрямованих на охорону його корпоративних

прав та/або інтересів, інтересів та/або прав товариства.

Використання заходів самозахисту має свої межі і підпорядковується

загальним нормам і принципам здійснення суб’єктивних цивільних прав.

1 Хоча зазначена нами позиція має опонентів. Зокрема, стосовно самозахисту суб’єктивних корпоративних прав,

що реалізується в рамках юрисдикційної форми захисту, Д В. Ломакін вважає, що допустимість її застосування

викликає великі сумніви. Перш за все самозахист належить до виключних способів захисту цивільних прав,

розрахованих на таку надзвичайну ситуацію, коли в силу особливих умов, за яких вчиняється посягання на

цивільні права, забезпечити їх захист в судовому або адміністративному порядку не є можливим. У силу своєї

виключності, вказує вчений, такі способи захисту не можуть бути застосовані під час порушення суб’єктивних

корпоративних прав [259, с. 448].

265

Відповідно до ч. 2 ст. 19 ЦК України способи самозахисту мають відповідати

змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, а також

наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Варто зважити й на спеціальні способи, передбачені Законом України «Про

акціонерні товариства», іншими нормативно-правовими актами або внутрішніми

документами товариства. Враховуючи специфіку суб’єктивних корпоративних

прав, загальні способи захисту в цьому разі мають свої особливості у процесі

їхньої реалізації, підставах, співвідношенні та ефективності, на що звернено увагу

в юридичній літературі [19, с. 61; 24, с. 83–149; 178, с. 250–252; 207, с. 5–7;

436, с. 23–25]. Щоправда, їх самостійність і специфіка не є безпідставними,

оскільки всі вони так чи інакше випливають, базуються на загальних способах

захисту цивільних прав [166, с. 243].

Варіантами самозахисту корпоративних прав може виступати здійснення

акціонером права на отримання інформації про стан справ в АТ, про його

діяльність, укладені ним правочини з акціями [17, с. 152]. Вважаємо, що сама

інформація не може захистити порушене право акціонера, а є лише засобом для

вибору в подальшому іншого способу захисту. Таким чином, інформація є

необхідною умовою для охорони і захисту суб’єктивних корпоративних прав

акціонерів.

Є підстави стверджувати, що й вимоги акціонерів про викуп у них акцій

(ст. 66–68 Закону «Про акціонерні товариства») також є способами самозахисту,

оскільки в цих випадках акціонер, не згодний з рішенням загальних зборів, який

голосував проти, вважає своє право ущемленим, передбачаючи негативні наслідки

для себе внаслідок прийняття такого рішення. Вимога про викуп є реакцією

акціонера на дії АТ, здійснення яких він вважає спрямованими, наприклад, на

зменшення вартості акцій, що порушує його інтереси.

Нарешті, навіть відчуження акціонером своїх акцій, що є наслідком

недоліків корпоративного управління, також варто вважати самозахистом. Саме в

такий спосіб акціонер реагує на зменшення можливості здійснення своїх прав, а

іноді і їх порушення. У таких випадках «скидання» акціонерами своїх акцій на

266

фондовий ринок буде показником неефективної діяльності АТ. Чинне

законодавство виділяє два основні випадки, пов’язані з можливістю відчуження

акцій як корпоративного способу захисту суб’єктивних корпоративних прав

акціонера. У першому випадку йдеться про відчуження акцій на користь

товариства, у другому – на користь третіх осіб.

Придбання акцій у порядку здійснення переважного права, на нашу думку,

також варто визнати корпоративним способом захисту суб’єктивних

корпоративних прав. Така можливість надається акціонерам з метою збереження

за ними у незмінному вигляді частки участі в статутному капіталі АТ. Акціонеру

надається право переважного придбання акцій нової емісії, що додатково

розміщуються, з метою зберегти їх частку участі від зменшення. Переважним

правом придбання акцій наділені акціонери ПрАТ у разі відчуження одним із них

акцій на користь третьої особи. Зазначимо, що в ПрАТ переважне право

придбання відчужуваних на користь третьої особи акцій є не стільки гарантією від

зменшення частки участі акціонера, скільки способом недопущення до управління

в товаристві третіх осіб.

Особливу увагу серед корпоративних способів захисту суб’єктивних

корпоративних прав та/або корпоративних інтересів становить розгляд питання

про можливість участі в загальних зборах акціонера, який не має права голосу.

Під участю в цьому випадку розуміється власне присутність і можливість участі в

обговоренні питань порядку денного. Такими акціонерами є власники

привілейованих акцій, за винятком випадків, коли закон надає їм право брати

участь у загальних зборах акціонерів з правом голосу.

За положеннями ч. 5 ст. 26 Закону України «Про акціонерні товариства»

закріплено умови, за яких акціонери – власники привілейованих акцій певного

класу мають право голосу під час проведення загальних зборів АТ. Отже, в ряді

випадків такі акціонери беруть участь у загальних зборах з правом голосу, однак

логічним є те, що в решті випадків такі особи також вправі брати участь у

загальних зборах, але вже без права голосу. Проте відсутність у законодавстві

267

чіткої вказівки з приводу цього питання з імовірністю породжує відому

нестабільність в їх правовому становищі.

Звертаючись до спеціальної літератури, ми не знаходимо чітко

напрацьованої позиції щодо можливості участі в загальних зборах акціонерів –

власників привілейованих акцій без права голосу. Зазвичай йдеться про те, що

акціонери, які володіють неголосуючими привілейованими акціями, мають право

бути присутніми на загальних зборах акціонерів. Існує бачення, що це є однією з

форм здійснення права акціонера на інформацію.

Для забезпечення реальної можливості участі власників привілейованих

акцій у загальних зборах, вважаємо за доцільне закріпити в Законі України «Про

акціонерні товариства» норму, за якою вказаним акціонерам має надаватися право

брати участь в загальних зборах без права голосу. З цією метою пропонуємо

доповнити ч. 5 ст. 26 цього Закону абзацом у такій редакції: «Акціонери –

власники привілейованих акцій вправі брати участь у загальних зборах акціонерів

без права голосу на них».

Поряд із вказаними способами захисту суб’єктивних корпоративних прав

мають місце й такі, як звернення до органів товариства із пропозиціями або

вимогами. Прикладом може бути звернення акціонера з приводу проведення

ревізійною комісією перевірки фінансово-господарської діяльності правління, про

внесення своїх пропозицій до порядку денного загальних зборів та ін.

Отже, основна характеристика корпоративних способів захисту

регулятивних суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів

полягає в тому, що їх застосування є можливим під час порушення або створення

загрози порушення відповідних прав та/або інтересів.

Участь органів товариства у вирішенні корпоративного конфлікту

Для забезпечення об’єктивного вирішення корпоративного конфлікту в його

врегулюванні не повинна брати участь особа, чиї інтереси він зачіпає (наприклад,

якщо конфлікт стосується інтересів генерального директора товариства, то його

врегулювання необхідно передати наглядовій раді або її комітету; якщо такий

конфлікт зачіпає інтереси когось із членів наглядової ради, то він не повинен

268

брати участь у його врегулюванні). Така ситуація має місце у випадку подачі

претензії акціонером до органу АТ. За умови іншої структури конфліктної

ситуації, наприклад, у випадку корпоративного конфлікту між акціонерами, що

стосується інтересів АТ, сторони конфлікту та особа, яка його вирішує, мають не

співпадати. За таких обставин вирішувати корпоративний конфлікт мають органи

АТ – корпоративний секретар і служба внутрішнього аудиту (контролю).

У міжнародній практиці мають місце два схожі інститути: корпоративний

секретар (США і Канада) і секретар компанії (Велика Британія, Австралія).

Головна відмінність секретаря компанії від корпоративного секретаря полягає в

тому, що функція і зона відповідальності у першого дещо ширша, ніж у

другого [20]. У континентальній правовій системі вказані інститути виявились

менш затребуваними, хоча й отримали достатньо позитивну оцінку у

корпоративному середовищі [131, с. 568–569] та закріплені чинним

законодавством (ч. 4 ст. 56 Закону України «Про акціонерні товариства»).

Сама ідея корпоративного секретаря запозичена кодексом корпоративного

управління із досвіду деяких зарубіжних країн (переважно англо-американської

правової системи). Останнім часом в них явно виражена тенденція до посилення

ролі вказаного інституту, а в окремих державах (у Великій Британії та Австралії)

положення про спеціальну посадову особу віднайшли законодавче закріплення.

При цьому на підтримку заслуговує пропозиція В. В. Долинської, на думку

якої порядок обрання або призначення корпоративного секретаря, його

підпорядкованість і підконтрольність доцільно встановлювати на рівні закону, а

функції, права і обов’язки, які залежать від специфіки АТ, масштабів його

діяльності і кількості акціонерів, конкретизувати в локальних нормативних

актах [131, с. 568]. Тим не менш основні засади правового статусу

корпоративного секретаря потребують законодавчого закріплення [339, с. 349].

Основним завданням органів товариства у процесі врегулювання

корпоративного конфлікту є пошук такого рішення, яке, будучи законним і

обґрунтованим, відповідало б інтересам товариства. Роботу з урегулювання

269

такого конфлікту необхідно проводити за безпосередньої участі акціонера

шляхом прямих переговорів або листування з ним.

У разі виникнення корпоративного конфлікту між акціонерами особа, яка

виконує функції одноосібного виконавчого органу АТ, вправі запропонувати

акціонерам послуги посередника при врегулюванні конфлікту. За погодженням

акціонерів, які є сторонами у корпоративному конфлікті, як посередник під час

його врегулювання, окрім одноосібного виконавчого органу товариства, може

також виступати наглядова рада товариства або її комітет з урегулювання

корпоративних конфліктів (за умови його створення).

За згодою акціонерів, які є сторонами в корпоративному конфлікті, органи

АТ (їх члени) можуть брати участь у переговорах між акціонерами, надавати

акціонерам інформацію і документи, які є в їхньому розпорядженні та стосуються

конфлікту, роз’яснювати норми акціонерного законодавства та положення

внутрішніх документів товариства, давати поради і рекомендації, готувати

проекти документів про врегулювання конфлікту для їх підписання акціонерами,

від імені товариства у межах своєї компетенції брати зобов’язання перед

акціонерами у тій мірі, в якій це може сприяти врегулюванню конфлікту. У разі

необхідності між товариством і акціонером може бути підписаний договір про

врегулювання корпоративного конфлікту.

Принципи корпоративного управління пропонують органам АТ (їх членам)

брати участь у врегулюванні корпоративного конфлікту навіть між акціонерами

(посередництво між акціонерами при врегулюванні конфлікту). Вважаємо, що

участь органів АТ у захисті прав та/або інтересів акціонерів є таким же проявом

процесів саморегулювання корпоративних правовідносин, як і неюрисдикційна

форма їх захисту.

Примирні процедури як способи вирішення корпоративного конфлікту

Учасники конфліктних ситуацій все більше заінтересовані у самостійному

врегулюванні суперечностей. До погоджувального порядку в рамках

неюрисдикційної форми захисту відносять способи вирішення корпоративних

конфліктів, що є альтернативними судовому розгляду, наприклад, медіація,

270

посередництво, і корпоративний порядок їх врегулювання1. У цілому під

альтернативним вирішенням спорів розуміється сукупність правомірних способів,

направлених на врегулювання або вирішення юридичних спорів, що не належать

до державного провадження (правосуддя, адміністративного порядку) [342, с. 33;

405, с. 81; 412, с. 92].

Основною умовою для виникнення можливості застосування

погоджувального порядку є намір учасників конфлікту досягнути компромісу,

конструктивно перебороти протиріччя (добровільно відновити порушені

суб’єктивні корпоративні права та/або корпоративні інтереси), що складають

основу його виникнення, тобто обрати альтернативний спосіб його вирішення2.

Звідси альтернативне вирішення конфліктних ситуацій ґрунтується на підході до

припинення корпоративного конфлікту з урахуванням інтересів кожної зі сторін

та спрямоване, головним чином, на припинення конфлікту, що лежить в основі

корпоративного спору.

Аналізуючи підстави припинення корпоративного конфлікту в АТ, можна

констатувати, що до розуміння категорії «альтернативне вирішення спорів» існує

три підходи. За першим альтернативні способи тлумачаться як можливість

застосування сторонами різних способів, що протиставлені судовому розгляду3.

1 Обрана нами позиція не отримала одностайної підтримки в правовій літературі. Крім вказаного існує підхід, за

яким перевагу варто віддати поділу альтернативних способів вирішення юридичного конфлікту на три основні

види: 1) переговори – врегулювання спору безпосередньо сторонами без участі інших осіб; 2) посередництво

(медіація) – врегулювання спору за допомогою незалежного нейтрального посередника, який сприяє досягненню

сторонами домовленості; 3) арбітраж – вирішення спору за допомогою незалежної нейтральної особи – арбітра,

який приймає обов’язкове для сторін рішення [481, с. 24–25]. 2 Родоначальником розвитку концепції альтернативних способів вирішення правових спорів є США. Саме в цій

країні найбільш розвинена нормативно-правова база, що регулює різні та чисельні альтернативні процедури та

ґрунтується на прийнятому в 1998 році Акті про альтернативне вирішення спорів (Alternative Dispute Resolution of

1998), що закріпив імперативну вимогу до сторін про обов’язкове використання будь-якої форми альтернативного

вирішення спору до звернення в судові органи. На підставі цього окремі вчені вважають, що він ознаменував

перехід від експериментального впровадження альтернативних процедур у судову систему до їх

інституціоналізації [304, с. 58].

Слід зауважити, що за межами США альтернативні способи вирішення корпоративних конфліктів мають

проблемні аспекти в їх застосуванні. Однак інтерес до цих способів зростає, їх застосування поширюється.

Незважаючи на те, що альтернативні процедури отримали поширення у правозастосовчій практиці, а в науковий

оборот достатньо недавно введено поняття «альтернативне вирішення спорів», офіційна дефініція вказаної

категорії відсутня. У США під такими способами вирішення спорів є будь-яка процедура, що використовується

для вирішення спорів, у тому числі примирення, посередництво, міні-суди або будь-яка їх комбінація. 3 Прихильники такого підходу під альтернативними формами вирішення правових конфліктів розуміють прийоми

та способи вирішення спорів поза системою державного правосуддя. На їхню думку, самою категорією «система

альтернативних форм вирішення конфліктів» передбачається, що існує цілий комплекс механізмів вирішення

суперечностей, який у багатьох випадках може замінити собою, внаслідок своєї ефективності і гнучкості,

традиційні методики врегулювання конфліктних ситуацій [76, с. 30; 399, с. 201].

271

За другим вибір робиться саме серед таких способів, тобто сторони конфлікту

самостійно обирають той спосіб, який, на їх думку, найбільш ефективно вирішить

існуючий спір1. Для третього характерною є можливість застосування

альтернативних способів вирішення спорів як поза судовою системою, так і в її

рамках [304, с. 25; 439, с. 119].

Вважаємо за необхідне взагалі відмовитися від використання якісної

характеристики «альтернативні»2 і досліджувати примирні процедури як

самостійні способи припинення конфліктних ситуацій в АТ поряд із судовим

порядком та іншими юрисдикційними механізмами їх вирішення.

Найбільш привабливою рисою таких способів вирішення правових

конфліктів є їх конфіденційність, вони не супроводжуються веденням протоколу,

слухання справи проходить у закритих засіданнях. Обов’язковою умовою в

договорі між учасниками корпоративного правового зв’язку і особою, яка

здійснює врегулювання розбіжностей між ними, може бути його

конфіденційність. Сторони самі можуть контролювати процедуру розгляду,

активно брати участь у врегулюванні розбіжностей і винесенні остаточного

рішення за ними. Навіть якщо взаємовигідних домовленостей не досягнуто, жодна

зі сторін не програє, на відміну від судового розгляду. Такий підхід ґрунтується

на тому, що лише самі учасники корпоративного конфлікту можуть найкращим

чином зрозуміти та визначити, які процедурні правила та/або умови врегулювання

конфліктної ситуації є для них оптимальними. Тому такий порядок вирішення

корпоративного конфлікту майже завжди передбачає самостійність і

самовизначення сторін конфлікту, напрацювання та добровільне прийняття

сторонами спільних рішень, спрямованих на припинення існуючих розбіжностей

з урахуванням інтересів кожної зі сторін.

1 При цьому сторони вправі обирати як основні способи вирішення спорів (переговори, посередництво), так і

комбіновані (посередництво-арбітраж, міні-суд). 2 У самій категорії «система альтернативних форм вирішення конфліктів» передбачається, що існує цілий

комплекс механізмів вирішення суперечностей, який у значній кількості випадків може замінити собою,

незважаючи на свою високу ефективність та гнучкість, традиційні методики врегулювання конфліктних

ситуацій [412, с. 52]. Широке застосування примирних процедур призводить до висновку про те, що

«альтернативне вирішення спорів» не відповідає його змісту. Так, С. І. Калашнікова зазначає, що слово

«альтернативний» означає «протиставлений іншому і такий, що виключає його», у той час як застосування медіації

не виключає право сторін звернутися до суду, і навпаки, розгляд справи в суді не є перешкодою для звернення до

медіатора [193, с. 7].

272

Зважаючи на переваги примирних процедур як способів вирішення

корпоративних конфліктів, слід вказати на можливість їх сторін знайти

компромісне рішення, не зіпсувавши при цьому партнерські відносини. По суті,

завданням альтернативних способів вирішення конфліктів (спорів) є не вирішення

справи, а сприяння досягненню згоди між сторонами, найоптимальніше

врахування інтересів усіх сторін [126, с. 96]. Таке бачення ґрунтується на тому,

що сторони добровільно йдуть на переговори з метою з’ясування підстав

виникнення конфліктної ситуації, встановлення її сутності і прагнуть або

самостійно, або за допомогою третьої особи (посередника), або інших процедур

врегулювати розбіжності, що мають місце.

Незважаючи на те, що законодавством не передбачено досудового порядку

вирішення спорів, у тому числі у сфері корпоративних правовідносин, ніщо не

заважає АТ та акціонерам скористатися позасудовими процедурами. Наприклад, у

США поступове поширення досудових процедур вирішення корпоративних

конфліктів призвело до існування їх численних форм. Так, сьогодні американські

юристи нараховують близько двадцяти їх видів [541, с. 19]. У повсякденну

практику багатьох товариств входить звернення до послуг посередників.

Посередництво – це відносно нове і мало вивчене явище у корпоративних

конфліктах. На думку А. О. Кіріллових, посередницькі примирливі процедури, що

є похідними від спорів між господарюючими суб’єктами, можуть бути легко

сприйняті і внутрішньокорпоративними формами вирішення спорів [208, с. 121].

Мета залучення посередника1 полягає у його фактичних діях з надання

допомоги сторонам. Спори або конфліктні ситуації, що мають місце в різних

сферах економічної (підприємницької) діяльності, потребують того, щоб

посередник був фахівцем у специфіці діяльності конкретних товариств, володів

спеціальними знаннями, досвідом роботи в тій чи іншій сфері [32, с. 202]. Беручи

це до уваги, законодавець надає можливість сторонам охоронного

корпоративного зв’язку самостійно встановлювати додаткові вимоги до

1 Посередник – особа (група осіб), яка не має інтересів у предметі конфлікту, прийнята (обрана) всіма сторонами

конфлікту для проведення процедури спору (врегулювання конфлікту).

273

кандидатури посередника. Під час здійснення своєї діяльності посередник

повинен бути незалежним. Зокрема, у випадку звернення до будь-якої особи у

зв’язку з її можливим обранням або призначенням як посередника, вона

зобов’язана повідомити про будь-які обставини, які можуть викликати

обґрунтовані сумніви стосовно її незалежності. Посередник вправі встановлювати

обставини конфлікту, з’ясовувати позиції його учасників, їх взаємні претензії.

Результатом роботи посередника має стати компроміс сторін у спірному

питанні або механізм його вирішення. Використання процедури посередництва

вимагає наявності домовленості сторін і посередника на її проведення.

Законодавством прямо не встановлено форму такої домовленості, але необхідно

погодитись із тим, що домовленість про проведення погоджувальної процедури

(примирної процедури за участю посередника) є цивільно-правовим правочином,

який взагалі не відповідає ознакам, характерним процесуальному договору.

Формою такого компромісу має стати укладений між конфліктуючими сторонами

договір.

Примирні процедури як елемент правової системи розвиваються за двома

основними напрямами: у рамках діючої судової системи (у публічній сфері) і поза

нею (у сфері приватного правового регулювання). Ці два напрями перебувають у

постійній взаємодії та мають взаємний вплив. Проте, кожен з них має свою

специфіку. Тому А. А. Данельяну уявляється доцільним розпочати класифікацію з

їх поділу на дві основні категорії за належністю до тієї або іншої сфери правового

регулювання: приватні і публічні [121, с. 157–158]. Категорія «публічні» у цьому

аспекті є певною мірою умовною, оскільки вказує не на правову природу

примирних досудових процедур (вони є поєднанням приватних і публічних

елементів), а на їх належність до публічної державної судової системи. У свою

чергу, до приватних належать процедури, що застосовуються виключно на основі

добровільного волевиявлення сторін: переговори, посередництво, арбітраж, міні-

суди тощо. Вказані засоби є самостійними, незалежними у своєму регулюванні та

існуванні від судової системи. Вони характеризуються більшим ступенем

диспозитивності з мінімальним втручанням державних органів. Роль останнього

274

зводиться до офіційного визнання позасудової системи альтернативного

вирішення корпоративного конфлікту.

Для виникнення права на звернення до третейського суду за захистом

порушених (невизнаних, оспорюваних) прав сторони повинні укласти угоду в

формі третейського застереження або третейської угоди. Третейське застереження

є частиною договору і поширюється на конкретний спір, групу спорів або всі

спори, що можуть виникнути в майбутньому в зв’язку з його

виконанням [42, с. 197]. Компромісна основа розгляду справ третейським судом

якнайсприятливіше позначається як на самій судовій процедурі, так і на

винесених рішеннях.

У третейському суді для процесуальних дій характерним є змагальний

характер. На відміну від судового процесу, у цьому випадку суворо не

регламентовано процедуру розгляду, процес надання і оцінки доказів. Принцип

публічності у третейському суді не застосовується (процес проходить за

зачиненими дверима). Сторони, які уклали третейську угоду, беруть на себе

обов’язок добровільного виконання рішень третейського суду. Якщо в

третейській угоді не передбачено, що рішення цього суду є остаточним, сторони

вправі у разі незгоди з рішенням суду передати справу до суду, вдаючись до

імперативної процедури. У випадку невиконання рішення третейського суду

добровільно в установлений строк воно підлягає примусовому виконанню, що

вчиняється за правилами виконавчого провадження на підставі виданого

компетентним судом виконавчого листа на примусове виконання рішення

третейського суду.

Одним із основних стратегічних напрямів, що забезпечують досягнення

згоди під час вирішення корпоративного конфлікту, є переговори, які є

необхідним елементом будь-якої консенсуальної процедури. Цивілізовані форми

ведення переговорів полягають не в тому, щоб перемогти супротивника, а в тому,

щоб досягти рівноправної згоди, прийнятної для всіх сторін корпоративного

конфлікту. Для цього потрібен спільний пошук рішення у процесі переговорів, що

ґрунтується на основі консенсусу або компромісу. Основна відмінність полягає в

275

тому, що для досягнення компромісу достатньо врахувати лише проблеми, які

лежать на поверхні, тоді як у разі консенсусу необхідно глибше з’ясовувати

підстави виникнення конфлікту, щоб відшукати приховані потреби й інтереси

сторін.

Медіація1 (в англосаксонській системі права – Alternative Dispute Resolutions

(ADR) є процесом вирішення будь-якого конфлікту, в якому нейтральна третя

особа допомагає сторонам досягнути домовленості в їх спорі шляхом переговорів.

В медіації сторони управляють як самим процесом, так і його результатом –

договором. Висока ефективність медіації визначається, перш за все, її базовими

принципами – нейтральністю, добровільністю і конфіденційністю [250, с. 57;

511, с. 262]. Вступ усіх сторін конфлікту в процес медіації є добровільним, а

медіатор – вільно обраним (у цьому відношенні медіація схожа з третейським

судом). Всі рішення приймаються лише за взаємною згодою сторін, і кожна

сторона в будь-який момент може відмовитись від медіації та припинити

переговори.

Медіація є особливо ефективною в тих випадках, коли необхідно відновити

або зберегти взаємовідносини між сторонами і коли обидві сторони прагнуть до

врегулювання конфлікту. Отже, в основі процедури медіації – положення про те,

що корпоративний конфлікт, виконуючи негативні й позитивні функції,

залишається нормальним явищем корпоративних правовідносин, виступаючи

необхідним фактором розвитку як товариства в цілому, так і кожного його

акціонера.

Процедура медіації застосовується в тих випадках, коли сторони не можуть

самостійно впоратися з корпоративним конфліктом і потрібна зовнішня допомога

в особі авторитетного посередника, який організовує процес комунікативної та

1 Категорія «медіація» походить від латинського mediare (бути посередником, виступати в ролі особи, за участю

якої ведуться переговори) і активно використовується в зарубіжних країнах (англ. – mediation, фр. – la mediation,

нім. – die Mediation). Уявляється, що під час вибору відповідної термінології необхідно враховувати ряд обставин.

По-перше, поняття «посередництво» означає досить широке коло явищ (як правового, так і неправового

характеру), багато з яких сприймаються в сучасному суспільстві досить негативно. Використання вже звичного в

наукових колах поняття «медіація» допоможе уникнути перенесення негативного розуміння на новий для

української дійсності інститут. По-друге, поняття «медіація» значно поширилося в усьому світі. Використання

єдиної термінології багато в чому відповідає сучасним тенденціям гармонізації права та законодавства. У зв’язку з

наведеним окремими вченими пропонується такий термін як «посередництво» вживати як синонім

«медіації» [193, с. 1].

276

взаємоприйнятної взаємодії. На сьогодні законодавство не містить будь-яких

обмежень стосовно використання медіаційних процедур [275].

Під категорією «медіація» розуміється процедура примирення

конфліктуючих сторін шляхом їх вступу в добровільні переговори за допомогою

третьої сторони – посередника (медіатора), який сприяє врегулюванню конфлікту.

На сьогодні медіацію можна досліджувати як поширений спосіб врегулювання

корпоративного конфлікту. Аналіз існуючих підходів до визначення категорії

«медіація» дозволяє виокремити три напрями її тлумачення. За першим – акцент

робиться на змістовному аспекті процедури, тобто на сприянні нейтральної особи

переговорному процесу між сторонами [372, с. 53], за другим – увага

концентрується на результаті медіації, а саме мирному завершенні

конфлікту [193, с. 14], третя група фахівців прагне відобразити як змістовний

акцент, так і кінцеву мету проведення медіаційної процедури [91, с. 16; 515, с. 82;

535, с. 13].

У наш час медіація (так само як й інші примирні процедури) поступово

втрачає «альтернативний» характер і дедалі частіше застосовується нарівні та у

взаємозв’язку з іншими способами захисту порушених суб’єктивних

корпоративних прав та/або корпоративних інтересів. Причина такої

трансформації полягає в тому, що, з одного боку, на сьогодні з організаційної і

змістовної точок зору медіація часто більшою мірою, ніж юрисдикційні

механізми, відповідає ідеї громадянського суспільства і правової держави; з

іншого боку, вона дійсно відповідає інтересам і потребам учасників охоронного

корпоративного правовідношення, оскільки дозволяє вирішувати розбіжності, що

мають місце, на взаємовигідній основі.

Основна відмінність медіації від третейського суду – у ролі посередника

першої, що не приймає рішень, а лише сприяє напрацюванню формули згоди у

складному процесі. Медіатор у жодному разі не повинен перевищувати свої

повноваження, будь-якою ціною примушуючи сторони досягти домовленості.

Основне його завдання – забезпечити розуміння сторонами своїх інтересів і

277

підстав виникнення корпоративного конфлікту, зробити так, щоб вони зрозуміли

одне одного і дійшли взаємовигідного рішення.

Із аналізу змісту медіації випливає, що основними її учасниками є медіатор і

сторони – суб’єкти корпоративного конфлікту, а також особи, чиїх прав та

інтересів стосується конфлікт (наприклад, АТ в конфлікті між його акціонерами).

На відміну від судового процесу, в медіації не може бути третіх осіб, які

заявляють чи не заявляють самостійних вимог стосовно предмета спору. Іншими

словами, всі суб’єкти, чиї права та інтереси стосуються конфліктного

правовідношення, повинні брати участь у медіації як сторони багатостороннього

переговорного процесу. Медіатор при цьому не є суб’єктом конфліктного

правовідношення і виступає як нейтральний учасник примирної процедури.

За результатами успішно проведеної медіації сторони укладають

медіаційний договір (договір про врегулювання конфлікту, settlement agreement)1.

Проблеми сутності і правової природи, змісту, юридичної сили, наслідків

укладення і виконання такого договору останнім часом жваво

обговорюються [193, с. 137; 226, с. 143; 231, с. 287; 469, с. 82; 511, с. 263],

оскільки мають велике значення для подальшого розвитку як теорії, так і

практики медіації. Через медіаційний договір приватна медіація та її результати

найбільшою мірою пов’язані з правом. Таке бачення ґрунтується на тому, що саме

договір є тим інструментом, за допомогою якого усувається правова

невизначеність як перешкода для здійснення суб’єктивних корпоративних прав

акціонера АТ.

У той же час медіація може бути завершена і без укладення такого

договору, проте, її проведення, як правило, є істотним вкладом у вирішення

корпоративного конфлікту. Більш того, у деяких випадках медіація спрямована не

стільки на вироблення взаємоприйнятного рішення, скільки на з’ясування підстав

виникнення корпоративного конфлікту, попередження його виникнення,

узгодження умов правочину у справі і т. ін.

1 Наприклад, 14.01.2011 р. в Арбітражному суді Омської області вперше в Росії в процесі розгляду корпоративного

спору у справі № А46-16046/2010 затверджено мирову угоду, що ґрунтується на медіативному договорі //

Постановление Арбитражного суда Омской области от 14.01.2011 г. (дело № А46-16046/2010) [347].

278

Процедура медіації передбачає врегулювання конфліктної ситуації в АТ,

виходячи з інтересів його акціонерів, а тому медіаційний договір може виходити

за предмет початкових вимог і досить часто бути лише непрямим чином

пов’язаним з корпоративним конфліктом як охоронним правовідношенням. Більш

того, сторони примирної процедури не обмежені в способах його врегулювання.

Сам алгоритм медіації орієнтований на пошук нетипових рішень, що зумовлює

складнощі, пов’язані з юридичною кваліфікацією умов медіаційного договору.

Найбільш поширена точка зору з проблеми правової природи результату

примирної процедури полягає в тому, що необхідно розмежовувати медіаційний

договір, укладений в рамках приватної медіації, з одного боку, і в судовій

медіації, з іншого. Перший досліджується як правочин, другий – прирівнюється

до мирової угоди. Так, у праві багатьох зарубіжних країн договори, укладені в

рамках приватної медіації, досліджуються як договори цивільно-правового

характеру, на які поширюються загальні вимоги матеріального законодавства про

двосторонні правочини і, безпосередньо, про мирову угоду.

Стосовно договорів, укладених за результатами судової медіації,

можливими є декілька варіантів. Безпосередньо, такі договори:

1) вважаються цивільно-правовим правочином (переважно в країнах

загального права); у такому разі підставою для припинення провадження по

справі буде, наприклад, направлене до суду повідомлення про укладення

медіаційного договору (Канада, Онтаріо);

2) прирівнюються до судового рішення (наприклад, у Словенії);

3) досліджуються як судова мирова угода, що має процесуальну природу.

Відповідно, такий договір підлягає судовому затвердженню, і лише після цього

набуває юридичної сили (наприклад, у Фінляндії, Румунії) [193, с. 126].

Межі свободи сторін під час укладення медіаційного договору можуть

установлюватися лише імперативними нормами права, але не існуючими

типовими правовими конструкціями. Таким чином, медіаційний договір у

більшості випадків міститиме зобов’язання різної правової природи, і в цьому

сенсі має комплексний характер. Можна стверджувати, що медіаційний договір,

279

укладений учасниками корпоративного конфлікту в результаті процедури медіації

без передачі спору на розгляд суду, є цивільно-правовим правочином. Такий

правочин є договором, і, відповідно, до регулювання цих відносин будуть

застосовуватися норми цивільного законодавства про правочини, зобов’язання,

загальні положення про договір.

Предметом медіаційного договору є те, з приводу чого виник

корпоративний конфлікт; сторонами – учасники охоронного корпоративного

правовідношення; змістом – обов’язок з відновлення порушених регулятивних

суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів; обов’язок

усунути перешкоди у здійсненні таких прав та/або інтересів. У літературі, до того

ж, пропонується включення до медіаційного договору відомостей про медіатора,

умови і строки виконання зобов’язань, що були досягнуті

домовленістю [469, с. 82].

Медіаційний договір, укладений за результатами приватної медіації,

досліджується як юридичний факт матеріального права, з яким пов’язується

встановлення або припинення прав і обов’язків учасників корпоративного

конфлікту.

За загальним правилом медіаційний договір має виконуватися добровільно.

На практиці у випадках, коли один з його учасників відмовиться виконувати

досягнуті домовленості, таке правило може призвести до негативних наслідків у

вигляді зловживання суб’єктивними правами недобросовісними учасниками

медіації. Так, під час порушення однією зі сторін примирної процедури

договірних обов’язків, що є похідними з медіаційного договору, друга сторона

буде вимагати захисту своїх прав та інтересів.

Вважаємо, що можливість примусового виконання медіаційного договору є

гарантією дотримання прав і законних інтересів добросовісних учасників

корпоративного конфлікту, а також надає деякої цілісності та завершеності

інституту медіації. Отже, захист прав, порушених у результаті невиконання або

неналежного виконання такого медіаційного договору, здійснюється способами,

передбаченими цивільним законодавством.

280

Успішне проведення примирної процедури полягає в тому, що сторони

виробляють рішення, яке повністю відповідає їх інтересам. Як наслідок, його

добровільне виконання є вигідним для всіх учасників корпоративного конфлікту.

Якщо одна зі сторін відмовляється виконати умови медіаційного договору, це

означає, що мета медіації не досягнута. Слід акцентувати увагу на тому, що

результат медіації – це не компроміс, оскільки при останньому кожна сторона

повинна поступитись, від чого-небудь відмовитись. Результатом вдалої медіації

постає досягнута на основі обговорення й домовленості конкретна угода, тобто

медіація прагне досягнення консенсуальних рішень.

Значущість примусового виконання такого роду договорів підкреслюється в

міжнародних актах. Так, розробники Типового закону ЮНСІТРАЛ зазначають,

що завдяки режиму прискореного приведення до виконання мирової угоди

збільшиться привабливість погоджувальної процедури. Державам пропонується

під час прийняття національних актів про примирливу процедуру включати опис

порядку приведення до виконання правочинів про врегулювання спору або

вказувати на норми, що регламентують таке приведення до виконання. На

необхідність створення механізмів примусового виконання медіаційних

договорів, що передбачають у процедурі приватної медіації, неодноразово

вказувалося в Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи. Відповідно до ст. 6

Директиви 2008/52/ЄС держави-члени повинні передбачити інструменти визнання

медіаційного договору таким, що підлягає виконанню і, таким чином, гарантувати

зацікавленій стороні можливість вимагати виконання умов письмової

домовленості, досягнутої в результаті медіації.

Стосовно України, на сьогодні найбільш логічним є закріплення можливості

нотаріального посвідчення медіаційного договору з метою надання йому

виконавчої сили. У цьому разі приватна медіація отримує обмежене продовження

і завершення в юрисдикційних органах – в органах нотаріату, при цьому

дотримуються принципи як юрисдикційної, так і неюрисдикційної діяльності.

Крім того, такий порядок забезпечує послідовну реалізацію одного з пріоритетних

завдань розвитку медіації у правовій дійсності України, а саме – зменшення

281

навантаження на суди. Нотаріальне посвідчення медіаційного договору є

найпростішим і швидким способом його виконання, впровадження якого не

вимагає докорінного реформування чинного законодавства.

Якщо шляхом переговорів та посередництва домовленості між сторонами,

які перебувають у стані протистояння, за спірним питанням угоди не досягнуто і

конфлікт не вирішено, то в цьому випадку можна звернутися до арбітра або

третейського судді [308, с. 450]. У випадку неефективного застосування

досудового вирішення корпоративного конфлікту зазначеним сторонам або третій

стороні необхідно звернутися до суду (найбільш поширений спосіб вирішення

корпоративних конфліктів).

Прийняття спеціального закону про мирову процедуру за участю

посередника (медіацію) сприятиме активізації посередництва у вирішенні

корпоративних конфліктів в АТ без участі державної судової системи, що в

поєднанні з інститутом третейських судів призведе до більш оперативного

вирішення спорів за участю суб’єктів корпоративних правовідносин. Доречним є

закріплення на законодавчому рівні категорії спорів, що можуть розглядатися за

допомогою альтернативних методів вирішення конфліктних ситуацій в АТ.

Підсумовуючи проведений аналіз, зазначимо переваги й недоліки такої

форми вирішення корпоративного конфлікту, як медіація, порівняно з

традиційними способами їх вирішення. По-перше, застосування медіації завжди є

добровільним рішенням сторін. По-друге, це найшвидший спосіб вирішення

корпоративного конфлікту, тому що не передбачається оскарження досягнутої

домовленості. По-третє, це взаємовигідне вирішення корпоративного конфлікту,

що дозволяє зберегти на майбутнє партнерські відносини його учасників. По-

четверте, перевагою медіації є конфіденційність проведених примирливих

процедур. Основним недоліком процедури медіації вважаємо неможливість

примусового виконання медіаційного договору, виконання якого ґрунтується на

добрій волі сторін. Тому доцільно надати медіаційному договору режиму

виконавчого документа.

282

У наш час медіація як спосіб вирішення корпоративних конфліктів

перебуває в стадії свого становлення. Громадські та інші некомерційні організації

можуть надавати сторонам корпоративного конфлікту допомогу (як правило, у

вигляді надання різного роду послуг) у його вирішенні, однак права самостійного

застосування способів захисту вони не мають. Проте не можна не визнати

перспективності такої форми врегулювання корпоративних конфліктів та

ефективності такого способу захисту прав та інтересів акціонера, як медіація.

Отже, основною умовою виникнення можливості застосування

погоджувального порядку є намір сторін досягти компромісу, конструктивно

відновити порушені (невизнані, оспорювані) суб’єктивні корпоративні права

та/або корпоративні інтереси до стану їх порушення. Отже, альтернативне

вирішення конфліктних ситуацій в АТ передбачає активне використання

сторонами корпоративного конфлікту стратегії компромісу з метою узгодження

інтересів його сторін.

Компроміс як базова категорія при вирішенні корпоративного конфлікту

Компромісні та конфліктні відносини є джерелом правотворення. Перші

відображають єдність інтересів, сприяють вибору варіантів правомірної

поведінки, а також забезпечують досягнення домовленості між суб’єктами. Такі

відносини мають врегульовуватися за допомогою права. У свою чергу другі із

зазначених відносин відображають негативну діяльність суб’єктів, яка зумовлена

особистісними цінностями та мотивами, а також природним протиборством

суб’єктів. Такі відносини, на думку Ю. О. Тихомирова, слід завчасно попереджати

та, за можливості, урегульовувати за допомогою охоронних і захисних

норм [463, с. 84–85]. Звідси категорії «правовий конфлікт» і «правовий

компроміс» є фундаментальними, оскільки природа людського соціуму є

конфліктною, а для нормального функціонування усіх його механізмів, зокрема

правових, необхідне компромісне регулювання конфліктних відносин [42, с. 38].

Конфлікт розвивається в глибині і початково має компромісні варіанти, тоді

сторони знаходять способи і шляхи його локалізації або повного вирішення. Зміна

відносин – обов’язкова умова вирішення конфлікту, інакше таку взаємодію слід

283

визначати не як конфлікт, а як інший вид відносин [485, с. 188]. Інструментарій

корпоративного компромісу є досить поширеним. Наприклад, «мовчазний

корпоративний мир» – ситуація, за якою відсутність корпоративного конфлікту

пов’язана з елементарною відсутністю сил, готових спробувати змінити

корпоративний status quo. Відмова від корпоративного компромісу може бути

однією з причин виникнення корпоративного конфлікту за умови конфлікту

інтересів акціонерів товариства та членів його органів.

У наукових виданнях звертається увага на те, що компромісність

і конфліктність у поведінці суб’єктів виявляється по-різному, залежно від рівня

соціального інституту [43, с. 145]. Корпоративний конфлікт не завжди може бути

вирішений за рахунок правових і організаційних ресурсів самого товариства.

Коли вичерпані всі можливі засоби всередині АТ, можуть бути використані

«зовнішні» способи, при цьому без звернення до офіційних органів з вирішення

спорів. Фактично можна зважити на те, що на будь-якій стадії корпоративного

конфлікту є можливість використання компромісних або альтернативних способів

його припинення, залежно від спрямованості конфлікту.

П. Ф. Єлісєйкін підкреслював, що доюрисдикційне врегулювання

розбіжностей і ознаки, які його характеризують, є сутністю прояву найбільш

істотних елементів методу цивільно-правового регулювання: юридичної рівності

суб’єктів, їх ініціативи у формуванні і розвитку своїх відносин, засад

диспозитивності та автономії у здійсненні належних їм прав, майновій

відповідальності, що для галузей, які будуються на принципах юридичної

рівності, локальні форми захисту не можна розцінювати як дещо випадкове, не

характерне для них. Навпаки, для останніх вони є типовими, у відомих межах – є

нормальними [142, с. 59–60]. Отже, лише юридичною рівністю, особистою

ініціативою і «автономією» можна пояснити той факт, що сторони корпоративних

правовідносин можуть врегулювати свої розбіжності на основі взаємної

домовленості. Саме в цьому аспекті має місце пояснення фактам

доюрисдикційного врегулювання правового зв’язку, що виник з факту порушення

суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів учасника

284

регулятивного корпоративного правовідношення. Врешті, якщо диспозитивність –

це свобода учасників корпоративних правовідносин у здійсненні своєї

правосуб’єктності, суб’єктивного права і обов’язку, то досліджувані форми,

безумовно, є виразом цивільно-правових засад.

Правовий конфлікт породжує сама категорія «свобода», а

правокомпромісними засобами його подолання повинні бути різноманітні духовні

та моральні принципи, що знайшли своє відображення у формалізованому

праві [42, с. 169]. Саме ідея корпоративного конфлікту та успішне його вирішення

за допомогою правового компромісу вказує на реальну ефективність права та

забезпечує стабільність корпоративних правовідносин в АТ.

В. С. Нерсесянц зазначає, що право відображається у свободі, яка зумовлена

рівністю. При цьому право не протиставляє себе фактичним відмінностям, що

притаманні суб’єктам права, але формалізує ці відмінності за єдиним критерієм,

загальним масштабом та рівною мірою, тим самим трансформуючи стихію та хаос

невизначених відмінностей індивідів у єдиний для всіх формально визнаний

порядок визнання, реалізації та захисту різноманітних прав та юридичних

обов’язків, що кореспондують їм [299, с. 55]. У противагу вказаному

С. В. Бобровник зазначає, що за допомогою принципу формальної рівності

ігнорується повнота буття права, діалектичний взаємозв’язок його форми та

змісту. В такому випадку позбавляються змісту категорії «свобода» та «рівність» і

за допомогою цього «методологічного» прийому обґрунтовується єдиний

формальний порядок, який зводить усі об’єктивні відмінності до одного

суб’єктивного критерію [42, с. 171].

Рівність за своєю сутністю є правовим протиріччям, яке відображає

конфліктність права, а для його розв’язання визначається низка принципів, що

характеризуються правокомпромісною спрямованістю і є умовами формування

правової рівності у суспільстві. До них належать однакові елементи

правосуб’єктності, рівні можливості для здійснення своїх прав і свобод,

збалансованість прав і свобод, однакове застосування закону для всіх

тощо [516, с. 129–136].

285

Категорія «справедливість» характеризується конфліктністю у правових

зв’язках, що полягає у кількісному вираженні міри рівності та свободи для всіх

суб’єктів права і відображає компромісну складову права, яка виявляється у

наданні суб’єктам правових привілеїв на підставі їх корисних вчинків [42, с. 173].

З наведеного незрозуміло, що є справжнім критерієм справедливості у праві, тією

засадою, яка допомагала б цій категорії забезпечувати компроміс у

корпоративних відносинах, а не породжувати корпоративні конфлікти.

Найбільше значення під час врегулювання і попередження конфліктів

мають норми моралі [159, с. 244–251]. Будь-який конфлікт, у тому числі

юридичний, так чи інакше зачіпає моральне уявлення: про добро і зло,

справедливість і порядність, честь і гідність, винагороду і покарання та ін. Отже,

існують норми, за якими вже сам конфлікт і його учасники із самого початку

отримують моральну оцінку.

Під час вирішення юридичного конфлікту норми і принципи моралі мають

важливе значення. По-перше, саме виникнення конфліктної ситуації, сприйняття

її як такої багато в чому залежить від моральних установок сторін. По-друге, від

цього ж часто залежить вибір способу вирішення конфлікту [250, с. 199]. Тобто в

такому аспекті ми ведемо мову про суб’єктивне сприйняття учасниками

корпоративного конфлікту тих обставин (юридичних фактів), що можуть

викликати негативні наслідки для них. Внаслідок суб’єктивного сприйняття

об’єктивно існуючих обставин учасники корпоративного конфлікту, враховуючи

власні моральні засади та норми законодавства і корпоративні норми, можуть

обрати відповідний спосіб поведінки стосовно іншої сторони, що безпосередньо

переходить у правову площину і тягне за собою юридичні наслідки.

Мораль і право, у контексті вирішення корпоративних конфліктів,

посідають одне з провідних місць, що дозволяє нам стверджувати про

необхідність як з’ясування моральних засад відношення сторін (суб’єктивна

сторона) до об’єкта конфлікту, так і можливості застосування ними правових

заходів (вчинення активних дій) щодо вирішення або врегулювання

корпоративного конфлікту (об’єктивна сторона).

286

Корпоратизм передбачає наявність компромісу з метою забезпечення

балансу інтересів учасників корпоративних правовідносин. Відмітна риса

корпоратистської моделі полягає у можливості досягнення відносної рівноваги

інтересів на основі консенсусу і компромісів [401, с. 60]. Компромісність –

природна якість реальних корпоративних взаємовідносин. І це є слушним не лише

для доконфліктних і позаконфліктних станів, але й для виходу з корпоративного

конфлікту: сторони іноді проявляють разючу схильність до відходу від своїх

принципових стартових позицій [321, с. 55].

Компроміс – домовленість двох або декількох осіб або сторін щодо певної

поведінки в тому чи іншому спірному випадку, що не піддається в цей момент

остаточному вирішенню. Техніко-юридичною мовою компроміс називають

домовленістю сторін, які сперечаються про те чи інше право, підпорядкуватися у

рішенні спору суду визначених самими сторонами посередників, тобто так

званому третейському суду, на заміну суду офіційного [136, с. 910–911].

Компроміс є частковим задоволенням інтересів кожної зі сторін конфлікту,

взаємний обмін поступками для досягнення рішення, яке б їх

влаштовувало [342, с. 26]. Стиль компромісу найбільш ефективний у тих

випадках, коли сторони конфлікту прагнуть одного й того самого, але знають, що

одночасно це не може бути виконано. При застосуванні компромісу кожна

сторона отримує частково те, до чого має інтерес. Проте компроміс часто є лише

тимчасовим виходом з конфліктної ситуації, оскільки сама причина залишається

невирішеною. Отже, оскільки компроміс іноді є лише тимчасовим рішенням,

основа для конфлікту зберігається. Вірогідність виникнення конфлікту знову тим

більша, чим більш нерівним був компроміс (одна зі сторін поступилася більшим,

друга – меншим).

Активно функціонує юридичний компроміс у цивільному і цивільному

процесуальному праві. Ці галузі права ґрунтуються на принципі диспозитивності,

що надає сторонам акціонерних правовідносин можливість самостійно визначати

характер і обсяг взаємних прав та обов’язків, врегулювати суперечності, які

виникають. Акціонерні правовідносини, що виникають зі статуту (а їх більшість),

287

взагалі суто консенсуальні. Причому в цьому аспекті, як правило, діє

обов’язковий консенсус. У цивільному процесі компроміс, навпаки, є

факультативним, сторони вправі вирішити спір мировою угодою, але якщо

домовленостей не досягнуто, рішення виносить суд.

Зазвичай, закріплюючи можливість і бажаність компромісного вирішення

питання, законодавство не передбачає технології погоджувальних процедур.

Частково це пояснюється тим, що способи врегулювання конфлікту залежать від

його характеру, учасників і т. ін., а ці обставини істотно відрізняються навіть в

рамках одного виду юридичних конфліктів. І все ж таки, враховуючи відсутність

у нас традицій компромісного прийняття рішень, деякі «загальнотехнологічні»

орієнтири у законодавстві були б досить корисними.

Право в корпоративних правовідносинах йде шляхом компромісних рішень,

спрямованих або на пом’якшення самого «закону більшості», або на усунення

найбільш негативних його наслідків. Перше завдання вирішується через

використання низки юридичних прийомів, спрямованих на підвищення ролі

волевиявлення меншості під час прийняття рішень в АТ. Такими прийомами є:

1) обмеження кількості голосів, якими може володіти один акціонер;

2) кумулятивне голосування, що забезпечує пропорційне представництво груп

міноритарних акціонерів у наглядовій раді; 3) надання меншості акціонерів права

«вето» через підвищення мінімуму голосів, необхідних для прийняття рішення на

загальних зборах акціонерів (як безпосередньо, так і шляхом установлення

кворуму); 4) окремий підрахунок голосів акціонерів, чиї права стосуються

певного рішення, і окреме голосування таких акціонерів; 5) позбавлення права

голосу контролюючих акціонерів у ситуаціях, коли існує конфлікт їх особистих

інтересів та інтересів АТ; 6) надання меншості права вирішального голосу.

Оцінюючи правовий компроміс як стан, що відображає результат

досягнення згоди, слід відзначити низку притаманних цьому правовому явищу

характерних особливостей, що покладаються в основу визначення його

ознак [42, с. 186], а саме він:

288

– опосередковується правовою формою (нормами права, правовими

принципами, правовими процедурами тощо);

– тягне за собою юридичні наслідки для учасників суспільних відносин, у

тому числі й у вигляді застосування до них заходів примусу для забезпечення

його реалізації;

– є однією з визначальних засад функціонування демократичного режиму,

адже він є основою легітимації влади;

– є ефективним засобом упорядкування правових конфліктів;

– є невід’ємною умовою будь-якої двосторонньої угоди у державах з

демократичним ладом.

Досягнення правового компромісу відбувається шляхом формування та

прийняття рішень, узгодження позицій, умов, побажань учасників корпоративних

правовідносин. Як наслідок, змістом правового компромісу є узгоджена воля

рівноправних, праводієздатних учасників корпоративного зв’язку. Правовий

компроміс виступає як основна умова правомірності досягнутих домовленостей.

І навпаки, головною нормовстановленою ознакою домовленостей сторін є саме

компроміс сторін.

Правовий компроміс тягне за собою юридичні наслідки, адже результатом

узгодження волевиявлення сторін є покладення на них обов’язків щодо реалізації

взаємної волі. Більш того, порушення правового компромісу є підставою для

юридичної відповідальності учасників правовідносин. Правовий компроміс

внаслідок свого опосередкування правовими нормами отримує атрибут

обов’язковості та забезпеченості примусовими заходами. Правовий компроміс у

більшості випадків закріплюється у типізованих зовнішніх актах (наприклад,

правочини, договори, мирові угоди та ін.).

Корпоративний компроміс – це опосередкований правовими формами засіб

упорядкування конфлікту, який заснований на взаємних вчинках учасників

корпоративних правовідносин, метою якого є стан домовленості між останніми

для забезпечення належного функціонування господарського товариства.

Структура корпоративного компромісу є аналогічною структурі правовідносин.

289

Щодо структурних елементів корпоративного компромісу, то їх специфіка

зумовлена самою його сутністю, тобто протилежним станом соціального буття

щодо корпоративного конфлікту.

Дослідження динаміки корпоративного конфлікту в структурному розрізі

дає змогу встановити відповідні характеристики елементів корпоративного

компромісу. Водночас структурна характеристика безпосередньо такого

компромісу як правового феномену передбачає дослідження специфічних

елементів, які визначають особливості правовідносин, що становлять їх зміст.

Об’єктивне усвідомлення протиріч самими учасниками корпоративного

конфлікту може призвести до досягнення компромісу. Проте на практиці в силу

специфічних рис корпоративного конфлікту з метою його вирішення частіше за

все вступає в дію третя сторона (правоохоронний орган, медіатор і т. ін.),

завданням якої є віднайдення компромісних підстав його припинення.

Умовою ліквідації корпоративного конфлікту є досягнення сторонами

взаємоприйнятної домовленості і виконання зобов’язаною особою своїх

обов’язків. Загалом порядок врегулювання розбіжностей можна назвати

погоджувальним. При погоджувальному порядку врегулювання розбіжностей

мова йде про спільні зусилля заінтересованих осіб у ліквідації конфлікту. Звідси

основою для вирішення більшості корпоративних конфліктів має бути спільний

інтерес та наявність можливості самостійного його врегулювання.

Висновки до розділу 5

1. Залежно від вольового критерію існують дві групи правоприпиняючих

юридичних фактів: ті, що припиняють охоронні корпоративні правовідносини за

волевиявленням їх учасників; ті, що припиняють охоронні корпоративні

правовідносини без волевиявлення їх учасників або, як мінімум, одного з них.

2. Існують два основні блоки вирішення корпоративних конфліктів у

акціонерних правовідносинах – внутрішній та зовнішній. Перший передбачає

врегулювання конфліктних ситуацій самими учасниками охоронних

290

корпоративних правовідносин за допомогою існуючих правових методів і

процедур. Натомість другий представлений судовим порядком розгляду

відповідних конфліктних ситуацій.

3. Право на захист суб’єктивного корпоративного права може бути

здійснене: а) у неюрисдикційній формі шляхом фактичних дій;

б) в юрисдикційній формі шляхом звернення до суду та інших органів державної

влади; в) як в юрисдикційній, так і в неюрисдикційній формі через

альтернативність вибору: вирішенням конфлікту шляхом взаємних переговорів

або інших правомірних дій щодо самостійного вирішення конфлікту, або через

безпосереднє звернення до суду за захистом; г) шляхом його надання

законодавцем до фактичного порушення права. Такого роду вид класифікації

характеризується превентивністю заходів, спрямованих на попередження

можливого порушення суб’єктивного корпоративного права акціонера

(наприклад, схвалення значного правочину або правочину щодо якого є

заінтересованість). Причому цей спосіб у певних ситуаціях спрямований на захист

не лише одного акціонера, але й АТ у цілому від дій, які можуть завдати йому

шкоди.

4. Особливістю судового рішення, яке розв’язує конфлікт, є те, що воно за

своїм змістом має бути виконуваним. Для цього суди мають використовувати

більший спектр прав у визначенні способу захисту порушених суб’єктивних

корпоративних прав та/або корпоративних інтересів акціонера, одним із яких є

непрямі позови акціонерів, що подаються в інтересах товариства.

5. При розгляді корпоративного спору судом за непрямим позовом немає

сенсу у залученні АТ як співвідповідача, оскільки воно як юридична особа

здельшого займає нейтральну позицію і від нього не вимагається вчинення будь-

яких юридичних дій у ході процесу; лише відшкодування за непрямим позовом

йде на його користь. Крім того, АТ представляють ті посадові особи, які вчинили

правопорушення, оспорюване акціонером.

6. Пропонується передбачити у Законі «Про акціонерні товариства» норму,

за якою акціонеру/ам, який/і є власником/ами одного і більше процентів акцій,

291

надати право на подачу непрямого позову до членів органів АТ про

відшкодування АТ збитків, завданих їх винними діями (бездіяльністю) з метою

захисту власності товариства.

7. Слід надати можливість АТ і його міноритарним акціонерам звертатися з

позовними вимогами до мажоритарного акціонера у випадку, якщо рішення

загальних зборів акціонерів спричинило заподіяння збитків для товариства.

8. Способи захисту прав та інтересів акціонерів поділяються на ті, що

опосередковують захист права кожного акціонера (недопущення неправомірних

дій реєстратора та внесення запису до реєстру акціонерів товариства, визнання

недійсним договору купівлі-продажу акцій); можуть застосовуватися тільки

окремими групами акціонерів (у випадку встановлення законом або внутрішніми

корпоративними документами цензу для реалізації акціонером або їх групою

певного права). Кожен спосіб захисту прав та/або інтересів акціонерів

опосередковує застосування окремих механізмів, що сприяють досягненню мети

їх захисту. Складна структура корпоративних правовідносин, як правило,

зумовлює необхідність одночасного застосування декількох способів захисту

відповідних об’єктів охоронних правовідносин.

9. Зловживання правом є самостійним видом правової поведінки, що не є

правопорушенням, але не може вважатися й правомірною поведінкою.

Відповідно, правові наслідки зловживання корпоративним правом повинні бути

особливими та спрямованими не на покарання особи, яка зловжила ним, а на

захист прав та/або інтересів потерпілої особи. Відтак, спонукання до вжиття дій,

позбавлення суб’єктивних корпоративних прав та визнання недійсними рішень

загальних зборів акціонерів не слід вважати наслідками зловживання

суб’єктивним корпоративним правом.

10. При зловживанні корпоративним правом у формі дії суд може

зобов’язати акціонера припинити такі дії, що не можливо при зловживанні таким

правом у формі бездіяльності. На таку форму зловживання правом має бути інша

реакція, але за наявності відповідних норм у законодавстві та/або у внутрішніх

292

документах АТ. Це, наприклад, може бути неврахування голосів акціонера, який

зловживає правом і не бере участь у певній кількості загальних зборів поспіль.

11. Фактична реалізація (наприклад, внесення запису до реєстру акціонерів),

реальна можливість здійснювати свої відновлені права (наприклад, участь у

роботі загальних зборів акціонерів) повинні завершувати дію механізму захисту

регулятивних суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів,

адже лише у цьому разі правова мета може вважатися досягнутою.

12. Оскільки в основі виникнення корпоративного конфлікту лежить факт

порушення чи створення загрози порушення суб’єктивних корпоративних прав

та/або корпоративних інтересів учасника регулятивного корпоративного

правовідношення, дії, які вчиняються під час врегулювання конфлікту, переважно

спрямовані на реалізацію можливостей, що надаються правовим механізмом

захисту суб’єктивних прав і законних інтересів.

13. Суди не мають права застосовувати заходи щодо забезпечення позову,

що фактично означає заборону на проведення загальних зборів товариства, а саме

реєструватися для участі в них, забороняти реєстратору надавати реєстр

акціонерів на день проведення загальних зборів тощо. Подібні заходи не є

заходами захисту та найчастіше порушують права інших акціонерів і самого АТ,

перешкоджаючи реалізації їх корпоративних прав.

14. За своєю природою визнання недійсними рішень органів товариства як

корпоративний спосіб захисту суб’єктивних прав та/або корпоративних інтересів

акціонера є засобом превентивного характеру. З однієї сторони, позбавлення

юридичної сили корпоративного акту, що не відповідає закону, попереджує

правопорушення, яке виникло, а з іншої – ліквідує можливість для виникнення

правопорушення в майбутньому, оскільки вказаний акт може виступати основою

подальших дій товариства щодо його акціонерів. Вважаємо, що кожен акціонер

має право оскаржити рішення будь-якого органу АТ, тому доцільним є

виокремлення таких видів позовів про визнання недійсними рішень загальних

зборів акціонерів, наглядової ради та виконавчого органу товариства.

293

15. Позовні способи захисту корпоративних прав та/або інтересів за

критерієм матеріально-правового результату впливу на спірні правовідносини

поділяються на виконавчі, установчі та перетворювальні. Результатом виконавчих

є виконання обов’язку у примусовому порядку внаслідок вимоги про виплату

оголошених дивідендів, обов’язковий викуп акцій АТ, надання інформації.

Результатом установчих є визнання наявності або відсутності правовідношення

(вимога про визнання правочину АТ недійсним і, зокрема, значного правочину та

правочину АТ, у вчиненні якого є заінтересованість). Результат

перетворювальних способів захисту – припинення або зміна правовідношення, що

виникло з факту порушення або оспорювання права (вимога про визнання

недійсними рішень органів АТ; вимога про переведення прав і обов’язків покупця

акцій на акціонера, чиє переважне право купівлі акцій було порушене).

16. Для забезпечення реальної можливості участі власників привілейованих

акцій у загальних зборах вважаємо за доцільне закріпити в Законі України «Про

акціонерні товариства» норму, за якою вказаним акціонерам має надаватися право

брати участь у загальних зборах без права голосу. З цією метою пропонуємо

доповнити ч. 5 ст. 26 цього Закону абзацом у такій редакції: «Акціонери –

власники привілейованих акцій мають право брати участь у загальних зборах

акціонерів без права голосу на них».

17. Медіація – це спосіб врегулювання корпоративного конфлікту за

сприяння медіатора на основі добровільної згоди сторін з метою досягнення ними

взаємоприйнятного рішення. За результатами успішно проведеної медіації

сторони укладають медіаційний договір. Процедура медіації передбачає

врегулювання конфлікту, виходячи з інтересів сторін, а тому медіаційний договір

може виходити за межі початкових вимог і досить часто буде лише непрямим

чином пов’язаним з корпоративним конфліктом як охоронним правовідношенням.

18. Для надання медіаційному договору виконавчої сили він має бути

посвідчений нотаріально. У цьому разі приватна медіація отримує обмежене

продовження і завершення в юрисдикційній площині. Можливість примусового

виконання медіаційного договору є гарантією дотримання прав і законних

294

інтересів добросовісних учасників корпоративного конфлікту, а також надає

цілісності та завершеності інституту медіації. Отже, захист прав, порушених у

результаті невиконання або неналежного виконання такого медіаційного

договору, здійснюється способами, передбаченими цивільним законодавством.

19. Необхідним є внесення змін до Закону України «Про акціонерні

товариства» за рахунок введення обов’язкового досудового етапу використання

процедури медіації під час виникнення окремих найбільш складних категорій

корпоративних конфліктів безпосередньо у сфері емісії цінних паперів і

дотримання прав акціонерів, злиття і поглинання, укладення значних правочинів і

правочинів, у вчиненні яких є заінтересованість, та інших випадках, які істотним

чином стосуються прав та інтересів учасників корпоративних правовідносин в

АТ.

295

РОЗДІЛ 6

СПОСОБИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ КОРПОРАТИВНИХ КОНФЛІКТІВ

6.1. Удосконалення корпоративного управління

Природно, що як для учасників корпоративних правовідносин, так і для

законодавця важливим є напрацювання ефективних способів попередження

корпоративних конфліктів. Практика довела, що такими є: вдосконалення

корпоративного управління, запровадження системи заходів під час недружнього

поглинання та реорганізації АТ; викуп мажоритарним акціонером акцій

міноритарних акціонерів; викуп акціонерним товариством акцій власної емісії;

обмін акцій міноритарних акціонерів на акції материнського товариства;

укладення договору між акціонерами.

На початку 90-х років ХХ століття актуальною виявилась проблема

комплексного та системного підходу до корпоративного управління, результатом

чого стала розробка і застосування кодексів корпоративного управління (в Україні

принципів корпоративного управління). Акціонери вимагали чіткого

розмежування сфер управління та відповідальності в АТ, що мало

забезпечуватися розподілом виконавчих та контрольних функцій між органами

товариства та його акціонерами, тобто виникла потреба з’ясування існування і

функціонування механізмів корпоративного управління.

На початку 90-х років ХХ століття з набранням обертів акціонерним рухом

поступово загострювалися питання корпоративного управління, оскільки десяти

статей в Законі України «Про господарські товариства» для належного

регулювання явно не вистачало. Оскільки прийняття закону про акціонерні

товариства з розгорнутим системним підходом до корпоративного управління (як

очікувалось) гальмувалось, результатом задоволення потреби в його регулюванні

стала розробка і застосування принципів корпоративного управління. На порядку

денному постало чітке розмежування сфер управління та відповідальності в АТ,

296

що мало забезпечуватися розподілом виконавчих та контрольних функцій між

органами товариства та його акціонерами. При цьому необхідно враховувати

інтереси всіх груп учасників корпоративних відносин і недопущення існування

«корпоративних конфліктів» у цілому [77, с. 11]. Тобто, діяльність органів АТ має

спрямовуватись на попередження корпоративних конфліктів через ефективні

механізми корпоративного управління.

Значно пізніше з’явилося легальне визначення корпоративного управління,

до того ж не в Законі «Про акціонерні товариства», а в законах України «Про

державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» [356] та «Про фінансові

послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», в перших статтях

яких воно тлумачиться як система відносин, яка визначає правила та процедури

прийняття рішень щодо діяльності господарського товариства та здійснення

контролю, а також розподіл прав і обов’язків між органами товариства та його

учасниками стосовно управління товариством.

Рішенням НКЦПФР від 22.07.2014 р. № 955 «Про затвердження Принципів

корпоративного управління» у широкому розумінні корпоративне управління

розглядається як система, за допомогою якої спрямовують та контролюють

діяльність товариства. У рамках корпоративного управління визначається, яким

чином акціонери-інвестори здійснюють контроль за діяльністю членів органів

товариства, а також яку відповідальність несуть останні перед інвесторами за

результати діяльності товариства. Належна система корпоративного управління

дозволяє акціонерам-інвесторам бути впевненими у тому, що органи АТ, і в

першу чергу виконавчий, розумно використовують їх інвестиції для

підприємницької діяльності, внаслідок чого збільшується прибуток товариства, а

отже – і їх доходи по акціям.

Проте, такий стан законодавчого регулювання не свідчить про

одноманітність його сприйняття науковцями, погляди яких можна розподілити на

три групи. Одні вважають, що управління є виключно категорією публічного

права, як «публічне управління», яке слід розуміти як спосіб здійснення в цілому

публічної влади, основними формами якої прийнято вважати державну владу і

297

місцеве самоврядування. Друга група вчених, розглядаючи поняття «управління»

у вузькому значенні, тлумачить його виключно як окремі організаційні заходи.

Третю точку зору становить широке розуміння управління як системи

повноважень як публічних, так і приватних осіб стосовно певних об’єктів.

Підтримуючи останній підхід, вважаємо, що відносини з управління мають

місце і в цивільних правовідносинах, вагому частину яких становить саме

корпоративне управління під яким розуміємо механізми або систему взаємодії

акціонерів та органів АТ, а також способи, за допомогою яких вони

представляють свої інтереси та здійснюють належні їм права.

Незважаючи на постійне вдосконалення корпоративного законодавства та

узагальнення рішень судових інстанцій з метою попередження порушення

корпоративних прав акціонерів, проблеми в цій сфері не тільки не зняті, а й

постійно генеруються недобросовісними діями сторін корпоративного

управління.

Задля покращення такої ситуації вимагається: 1) додержання принципів

корпоративного управління в кожному АТ; 2) забезпечення незалежності членів

наглядової ради під час прийняття ними рішень та виконавчого органу (в тому

числі одноосібного) під час виконання покладених на них обов’язків; 3) прозора

дивідендна політика; 4) прозора процедура укладення значних правочинів та

правочинів, щодо вчинення яких є заінтересованість, які ускладнені конфліктом

інтересів; 5) продумані підходи до придбання членами виконавчого органу акцій

товариства; 6) обмеження кількості голосів акціонера під час прийняття рішень

загальними зборами з окремих питань.

Щодо принципів корпоративного управління, яких слід додержуватися у

кожному АТ, то це є необхідним внаслідок неможливості попередження

виникнення корпоративних конфліктів та забезпечення належної корпоративної

поведінки виключно законодавчими нормами. Адже законодавство не в змозі

врегулювати всі питання, що виникають у зв’язку з управлінням товариством,

оскільки законодавець не повинен прагнути до регламентації в деталях всіх

питань діяльності АТ. Крім того, законодавець не має можливості своєчасно

298

реагувати на зміни практики корпоративної поведінки, оскільки внесення змін до

нього вимагає значного проміжку часу. Багато питань корпоративного управління

знаходяться за межами законодавчої сфери і мають етичний, а не юридичний

характер, але впливають на правовідносини у товаристві.

Враховуючи те, що корпоративні конфлікти є суспільним явищем, для їх

попередження мають застосовуватися способи, що враховують економічні,

психологічні, культурні, етичні, організаційні, національні, юридичні їх аспекти.

Тому застосування принципів корпоративного управління у кожному АТ дасть

можливість більш детально врегулювати не лише корпоративну поведінку

акціонерів та посадових осіб товариства, але й буде каталізатором його

інвестиційної привабливості.

Забезпечення незалежності членів наглядової ради під час прийняття ними

рішень. Одним із того, що унеможливлює зловживання корпоративними правами,

є здійснення контролю за діяльністю товариства. Він може відбуватися через

органи товариства або безпосередньо акціонерами. Варто розмежувати

повноваження органів і осіб, які здійснюють розробку, затвердження,

застосування та оцінку системи внутрішнього управління в АТ.

В юридичній літературі ефективність самого інституту наглядової ради

піддана сумніву [124, с. 200; 206, с. 6], оскільки для повноцінного виконання

членами такого органу своїх завдань і реалізації поставлених цілей, особливо у

великому АТ, вони повинні майже весь робочий час присвячувати його

діяльності, не отримуючи при цьому матеріальної винагороди. Проте, саме на цей

орган покладені обов’язки щодо забезпечення дотримання та захисту прав

акціонерів. А для позначених в законі АТ створення наглядової ради є

обов’язковим (ст. 51 Закону України «Про акціонерні товариства»). Це зроблено з

метою захисту прав акціонерів товариства, і в межах повноважень, визначених

статутом та законодавством, контролю за діяльністю виконавчого органу.

Згладжування суперечностей між акціонерами і членами виконавчого

органу – основне завдання членів наглядової ради. Саме тому на відповідний

орган покладається обов’язок розробки системи попередження і врегулювання

299

корпоративних конфліктів. Однак для вирішення цього завдання наглядова рада

має не формально, а реально бути відділена та незалежна як від акціонерів, так і

від виконавчого органу.

Закон України «Про акціонерні товариства» (ст. 53) закріплює процедуру

обрання членів наглядової ради. Виходячи з положень наведеної статті можемо

констатувати те, що законодавство штучно створює умови для існування

корпоративних конфліктів, оскільки члени наглядової ради, фактично,

призначаються (обираються) акціонерами, залежно від їх ступеня впливу на

порядок прийняття рішень в товаристві. Вважаємо, що введення до складу членів

наглядової ради товариства незалежних осіб є єдиним способом попередження

виникнення корпоративного конфлікту.

Принципи корпоративного управління передбачають, що кількість

незалежних членів наглядової ради має складати не менше 25% кількісного

складу ради, а також містять підстави та рекомендації, за якими не може

вважатись «незалежним» член наглядової ради (п. 3.1.12.)1. Відповідне положення

має міститися у Законі України «Про акціонерні товариства» задля визначення

процентного співвідношення незалежних членів наглядової ради та вимог до

таких осіб. Доречним є встановлення співвідношення 50% на 50% від кількісного

складу наглядової ради (де 50% її членів – обираються (призначаються), а 50% –

мають бути залучені ззовні як незалежні члени). Таке співвідношення дасть

можливість членам наглядової ради бути неупередженими (незаінтересованими)

під час прийняття рішень на її засіданнях.

Законодавство встановлює підзвітність виконавчих органів загальним

зборам акціонерів і наглядовій раді. Однак, акціонери можуть отримати звіт про

діяльність виконавчого органу товариства, як правило, лише на річних загальних

зборах, а цього недостатньо для їх долучення до управління діяльністю АТ. Тому

1 Зокрема, залежним буде член наглядової ради АТ, якщо він: а) є на цей час чи був протягом останніх 3-х років

головою чи членом виконавчого органу товариства, посадовою особою органів управління дочірніх підприємств

товариства; б) є пов’язаною особою товариства чи осіб, які є сторонами за зобов’язаннями з товариством,

сукупний обсяг яких протягом року перевищує 5% балансової вартості активів товариства за станом на початок

фінансового року; в) отримує від товариства будь-які доходи, за винятком доходів у вигляді винагороди за

виконання функцій члена ради та доходів, що випливають з права власності на належні йому акції товариства;

г) є власником більш ніж 5% акцій товариства (самостійно або разом з пов’язаними особами); д) є представником

держави.

300

основну роль у забезпеченні контролю за діяльністю виконавчого органу має

відігравати наглядова рада, якій може бути дозволено навіть призупиняти

повноваження генерального директора (керівної організації), призначеного

загальними зборами акціонерів [231, с. 274]. Видається, що такий підхід додасть

ефективності механізмам впливу акціонерів на корпоративне управління і тому у

статуті товариства доцільно віднести до повноважень наглядової ради питання

про підстави та строки призупинення повноважень вказаних осіб.

У світовій практиці сформувалися й інші підходи до удосконалення

діяльності наглядової ради, одним із яких є створення спеціальних комітетів,

метою діяльності яких є більш детальне вивчення важливих питань перед

винесенням їх на розгляд наглядової ради і підготовку рекомендацій для

прийняття за ними рішень. Урахування рекомендацій принципів корпоративного

управління дозволяє вести мову про потребу у створенні трьох комітетів – з

аудиту, винагород і призначень. Створення інших підрозділів залежить від

специфіки діяльності, організаційної структури та загальної корпоративної

культури АТ.

В юридичній літературі запропоновано облік корпоративних конфліктів

покласти на секретаря товариства [231, с. 287], що в подальшому отримало

закріплення у ст. 56 Закону України «Про акціонерні товариства».

Для попередження корпоративних конфліктів у законі мають бути

закріплені обов’язки товариств передавати ведення реєстру акціонерів і

виконання функцій рахункової комісії спеціалізованому реєстратору. Цей факт

може сприяти ускладненню написання протоколу загальних зборів акціонерів, які

реально не проводилися, необґрунтованої відмови акціонеру у внесенні запису

про нього до реєстру, незаконного списання акцій.

Отже, елементами порядку координації суб’єктивних корпоративних прав

та інтересів учасників акціонерних правовідносин може бути: 1) створення

спеціального комітету при наглядовій раді з попередження та врегулювання

корпоративних конфліктів; 2) уточнення функцій корпоративного секретаря у

301

цій сфері1; 3) визначення обов’язків членів наглядової ради з розгляду питань,

пов’язаних з корпоративними конфліктами, у тому числі їх обов’язки приймати

рішення з урахуванням інтересів всіх груп заінтересованих осіб; 4) посилення

відповідальності за ненадання інформації про заінтересованість у здійсненні

товариством правочинів. Розробка такого механізму буде сприяти виявленню

підстав виникнення корпоративних конфліктів, їх попередженню, прийняттю

об’єктивних та обґрунтованих рішень з урахуванням інтересів заінтересованих

осіб і самого товариства.

Забезпечення незалежності членів виконавчого органу (в тому числі

одноосібного) під час виконання покладених на них обов’язків. Члени органів

товариства не несуть ризиків втрати свого майна. Якщо товариство визнається

неплатоспроможним, такі особи втрачають роботу, але не власне майно. Тому

об’єктивно їх мета – значний ступінь ризику діяльності товариства. Якщо така

діяльність приносить прибуток – то члени органів товариства отримують

«бонуси», якщо ж навпаки – вони знаходять нову роботу. Відмінність між

акціонерами та членами органів товариства в тому, що останні ризикують не

своїм майном, а майном товариства – консолідованим майном акціонерів. Крім

того, оскільки члени органів товариства не є власниками, існує також небезпека

зловживань з їх сторони щодо товариства і, відповідно, до акціонерів. Для

вирішення цих суперечностей і мають бути розроблені механізми попередження

та врегулювання корпоративних конфліктів.

Інтереси членів органів товариства мають повністю бути підпорядковані не

інтересам певного акціонера, а загальному корпоративному інтересу товариства.

Кожен член колегіального виконавчого органу, генеральний директор,

одноосібний виконавчий орган мають діяти не в інтересах акціонера чи групи

акціонерів, які запропонували їх кандидатури, а в інтересах товариства в цілому.

Тому кожна з вказаних осіб в АТ не повинна займати які-небудь посади або

іншим чином бути пов’язана з акціонером, що запропонував її кандидатуру.

1 Облік корпоративних конфліктів необхідно покласти на корпоративного секретаря, який: 1) здійснює реєстрацію

звернень та вимог акціонерів, що надійшли; 2) дає їм попередню оцінку; 3) передає до того органу товариства, до

повноважень якого віднесено розгляд відповідного спірного питання.

302

Нажаль уникнути цього практично неможливо. Звідси й проблеми багатьох

товариств. Проте подальший розвиток та удосконалення корпоративного

управління в кожному окремому АТ має передбачати дії, пов’язані з

попередженням корпоративних конфліктів.

Оскільки наявність конфлікту інтересів як підстави виникнення

корпоративного конфлікту, у випадку залежності членів органів АТ від

мажоритарного акціонера, має постійний характер єдиним можливим та

правильним засобом для попередження корпоративного конфлікту є забезпечення

незалежності членів органів товариства. В юридичній літературі стверджується,

що якщо структура органів складається із наглядової ради і виконавчого органу,

то достатньо формування незалежності на одному більш високому рівні

управління – в наглядовій раді [124, с. 164]. Вважаємо наведену позицію

дискусійною, оскільки механізми попередження корпоративних конфліктів мають

існувати не лише на одному (більш високому) з рівнів корпоративного

управління. Їх варто розробляти та впроваджувати у всіх органах, що входять до

структури АТ та виконують функції, пов’язані з організацією його діяльності як

єдиної організаційної структури.

Отже, мова має йти про вчинення дій виконавчим органом добросовісно,

розумно та в інтересах товариства. Такі дії можуть мати місце виключно у разі

існування незалежності членів такого органу від інших учасників корпоративних

правовідносин. Незалежні члени виконавчого органу мають не просто займати

посади, але й проявляти активність у своїй роботі, повноцінно захищаючи

інтереси товариства та акціонерів. У деяких випадках лише вони наділені

повноваженнями щодо рішень для виключення, наприклад, конфлікту інтересів

інших осіб, включаючи консультантів і зовнішніх аудиторів.

На підставі викладеного вважаємо, що попередження корпоративних

конфліктів в АТ має за основу активність самих акціонерів, які, іноді, своєю

пасивністю, провокують членів виконавчого органу (директора) до вчинення дій

не в інтересах товариства та/або в інтересах виключно мажоритарного акціонера.

У більшості випадків, як тільки-но контроль загальних зборів стає слабкішим,

303

збільшується ймовірність того, що члени органів товариства починають діяти у

власних інтересах. Таким чином, своєю пасивністю акціонери провокують членів

органів на порушення загального корпоративного інтересу. У зв’язку з цим, з

метою запобігання зловживання членами органів АТ своїми правами, акціонери

мають брати участь в роботі загальних зборів товариства та приймати рішення

обов’язкові до виконання вказаними органами.

Прозора дивідендна політика. Відповідно до п. 2.1.2. Рішення НКЦПФР

«Про затвердження Принципів корпоративного управління» у товаристві повинна

бути розроблена прозора дивідендна політика, спрямована на оптимізацію

доходів акціонерів та розвиток товариства. Така політика товариства має сприяти

реалізації права акціонера на отримання дивідендів. Разом з тим вона має

передбачати випадки, коли виплата дивідендів не дозволяється, зокрема, у разі

неповної оплати акцій, або якщо така виплата може призвести до

неплатоспроможності товариства. Дивідендна політика товариства має також

враховувати потреби та доцільність у спрямуванні частини прибутку (дивідендів)

на розвиток товариства.

Нажаль, законодавство України не містить положень, які б дали можливість

стверджувати про прозору дивідендну політику вітчизняних АТ. Так, схвальних

відгуків заслуговує ст. 31 Закону України «Про акціонерні товариства», яка

містить перелік підстав обмеження виплати дивідендів. Однак, цей Закон має

один, проте досить значний, недолік – він не закріплює підстав обов’язкової

виплати дивідендів. Вказівка у ч. 3 ст. 30 цього Закону на те, що рішення про

виплату дивідендів та їх розмір за простими акціями приймається загальними

зборами АТ не лише не попереджає виникнення конфліктних ситуацій, але навіть

їх провокує. Це пояснюється метою акціонерів – отримання доходу від діяльності

товариства як підприємницької організації, що може досягатися двома шляхами –

виплатою дивідендів і підвищенням курсової вартості акцій.

За наявності, як правило, двох категорій акціонерів в АТ – мажоритарних та

міноритарних, можна констатувати й різний їх вплив на процес корпоративного

управління у товаристві шляхом прийняття рішень на загальних зборах.

304

Наприклад, перші мають за мету довгострокову перспективу розвитку товариства

і менші ризики. Якщо перед ними стане вибір між виплатою дивідендів і

капіталізацією прибутку – вони, як правило, віддадуть перевагу останньому

варіанту, оскільки це сприяє «стабільності та стратегічним планам розвитку

товариства». У свою чергу, інтереси міноритарних акціонерів знаходяться в іншій

площині. Важливою для них є короткострокова перспектива – негайне отримання

доходу від своєї участі в товаристві. Тому головний інтерес міноритарних

акціонерів (виплата дивідендів) буде переважати перед капіталізацією АТ.

Звідси, невідворотним є протистояння між вказаними групами акціонерів,

що обов’язково рано чи пізно викличе корпоративний конфлікт. З метою

попередження виникнення конфліктних ситуацій, пов’язаних з розподілом

прибутку в АТ в Законі України «Про акціонерні товариства» варто закріпити

норму, за якою у разі наявності в товаристві чистого прибутку загальними

зборами АТ має бути прийняте рішення про обов’язковий розподіл між

акціонерами – власниками простих акцій його 30%. Питання щодо розподілу

решти прибутку має вирішуватися загальними зборами акціонерів.

Необхідно відзначити існуюче в законодавстві окремих країн право

меншості акціонерів, які володіють певною кількістю акцій, вимагати від

товариства прийняття деяких рішень. Так, відповідно до законодавства Швеції

(§ 12 Закону про компанії) та Фінляндії (§ 12 Закону про компанії) одна десята

акціонерів, якщо менший процент не передбачено статутом товариства, може

вимагати розподілу як дивідендів половини прибутку, але не більше ніж 5% від

активів товариства [574, с. 8]. Виходить, що таке рішення фактично приймається

не більшістю, а меншістю акціонерів. Очевидно, що законодавець виходить з

того, що контролююча більшість у загальному випадку не зацікавлена у розподілі

прибутку у формі дивідендів, як наслідок, її голосування буде свідомо

упередженим.

У законодавстві України такий механізм відсутній, хоча, на нашу думку,

встановлення аналогічних норм на законодавчому рівні було б доцільним в

305

контексті вдосконалення корпоративного управління з метою попередження

корпоративних конфліктів.

Прозора процедура схвалення, отримання згоди, узгодження укладення

значних правочинів та правочинів, щодо вчинення яких є заінтересованість, які

ускладнені конфліктом інтересів. Основними способами попередження

виникнення корпоративного конфлікту під час укладення значних правочинів та

правочинів, щодо вчинення яких є заінтересованість варто визнати їх схвалення,

отримання згоди, узгодження, які застосовуються у більшості таких правочинів.

До тих пір, доки директор (генеральний директор) або власник контрольного

пакету акцій, який має конфлікт інтересів, не доведе, що діяв розумно (розкриє

сутність конфлікту і правочину, підтвердить належне схвалення правочину, у

вчиненні якого є заінтересованість, та надасть докази справедливості правочину

стосовно товариства), до нього необхідно застосовувати презумпцію

недобросовісності. Зокрема, А. В. Габов найлегшим способом попередження

корпоративного конфлікту вважає вилучення (позбавлення) права приймати

рішення про вчинення правочину з компетенції особи, дії якої можуть створити

конфлікт, у силу суперечливих інтересів [88, с. 46].

Позитивним є закріплення у законодавстві (ст. 70, 71 Закону України «Про

акціонерні товариства») положень стосовно порядку схвалення правочину, в

укладенні якого є заінтересованість акціонерів товариства, передбачаючи

необхідність їх схвалення незаінтересованими у договорі або незалежними

членами наглядової ради або акціонерами на загальних зборах. У будь-якому

випадку безсумнівним залишається той факт, що заборона укладання договору з

конфліктом інтересів є надмірним обмеженням економічної свободи, не даючи

можливості особі, яка хоч і має конфлікт інтересів, діяти в інтересах АТ як носія

загального корпоративного інтересу. Необхідно звернути увагу, що вказана

заборона поширюється лише на окремі правочини в межах значно більш значної

за змістом діяльності в інтересах іншої особи. Як результат проведеного аналізу

можна стверджувати, що правочин, щодо вчинення якого є заінтересованість

306

може бути визнано недійсним лише у випадку позову акціонера чи товариства та

недотримання порядку узгодження процедури його укладання.

Розкриття інформації про конфлікт інтересів і узгодження договору

передбачає його легітимацію, тобто в цьому випадку дотримання інтересів АТ. На

перший погляд, особи, які укладають договір з конфліктом інтересів, наперед

знають про його існування, свідомо здійснюючи недобросовісні дії. Це має

означати нікчемність, а не оспорюваність такого договору. Однак, можливість

його узгодження заінтересованими особами означає й те, що умови договору

можуть справді мати ринковий характер, не завдавати збитків, а лише приносити

вигоду АТ [124, с. 47]. Звідси, з метою недопущення протиріччя презумпції

винності щодо корпоративного конфлікту, необхідно, щоб обов’язок доказування

відсутності збитків для товариства був покладений, в першу чергу, на особу, яка

уклала договір з існуванням конфлікту інтересів.

Важливою нормою Закону України «Про акціонерні товариства»,

направленою на недопущення порушення встановленого законом порядку

прийняття рішень про вчинення значного правочину є встановлена ч. 5 ст. 70

заборона поділу предмету правочину. Однак, при цьому Закон не закріплює, що

мається на увазі – поділ предмету правочину, що вчиняється однією й тією ж

особою чи поділ декількох правочинів з різними особами, але з однаковим

предметом.

Позитивним, на нашу думку, є досвід корпоративного законодавства

Франції, яке містить декілька захисних заходів щодо правочинів між товариством

і акціонером – власником контрольного пакету акцій. По-перше, члени наглядової

ради, безпосередньо не заінтересовані у правочині, мають його схвалити. По-

друге, якщо власник контрольного пакету акцій намагається вплинути на рішення

членів наглядової ради, це може розглядатися як зловживання владою більшості і

як підстава для притягнення до відповідальності. По-третє, незаінтересовані

акціонери мають схвалити правочин (ст. L 225-40 Торгового кодексу) [41, с. 92].

Таким чином (хоча б теоретично), інтереси інших (міноритарних) акціонерів є

захищеними.

307

Придбання членами виконавчого органу акцій товариства. Іншими словами,

члени виконавчого органу, які з самого початку не були персоніфікаторами

функції капіталу в АТ, набувають статус акціонерів. Тим самим практика в АТ

йде по лінії змішування у виробничому процесі функцій праці та

капіталу [5, с. 74]. Причому члени виконавчого органу є носіями продукту

корпоративного управління, тому вони є однією із найважливіших його ланок у

між акціонерами як власниками акцій товариства і трудовим колективом як

найманими працівниками. Зміна статусу членів виконавчого органу у

корпоративному управлінні, які можуть стати акціонерами, приводить до змін

становища членів зазначеного органу у системі правовідносин власності АТ. Тому

придбання членами виконавчого органу акцій товариства є одним зі способів

попередження корпоративних конфліктів, що провокуються особливостями такої

організаційно-правової форми юридичної особи, як АТ.

Обмеження кількості голосів, що можуть належати одному акціонеру,

незалежно від кількості належних йому акцій під час вирішення окремих питань.

Основоположним для корпоративного управління є підхід, за яким належність

певної кількості акцій визначає можливість впливати на здійснення АТ його

діяльності, тобто, по суті, управляти нею.

Однак, останнім часом одним із універсальних способів зменшення

нерівності між мажоритарним і міноритарними акціонерами, а отже й

удосконалення корпоративного управління, є обмеження кількості голосів, що

належать одному акціонеру під час вирішення окремих питань, незалежно від

кількості в нього акцій. Це закріплено у законодавстві різних країн, що покликано

віднайти баланс між можливостями мажоритарних та міноритарних акціонерів.

Наприклад, ст. 11 Закону РФ «Про акціонерні товариства» передбачає можливість

обмеження статутом товариства кількості акцій, що належать одному акціонеру, і

їх сумарну номінальну вартість, а також максимальну кількість голосів, наданих

одному акціонеру. § 134 Закону Німеччини «Про акціонерні товариства» допускає

внесення до статуту положень, що обмежують право голосу акціонера шляхом

встановлення максимальної суми або зниженої шкали. У практиці Німеччини

308

публічні товариства зі значною кількістю акціонерів включають до своїх статутів

положення, за яким право голосу обмежується, незалежно від кількості акцій,

5 або 10% [163, с. 40]. При цьому до акцій, що належать вказаній особі,

зараховуються також акції, що належать іншій особі, придбані за її рахунок, акції,

що належать залежному від неї товариству, що нею управляється або пов’язаному

з нею у концерні.

Основним аргументом проти такого роду обмежень права голосу може бути

твердження про те, що оскільки АТ є союзом капіталів, то і право участі в

управлінні ним має визначатися лише розміром внеску, а збільшення права голосу

акціонера суворо пропорційно кількості акцій обумовлено тим, що він має

відповідно більший інтерес в АТ і буде проявляти більшу турботу [6, с. 42].

Однак, це твердження не є безспірним, оскільки не можна заперечувати те, що під

час управління товариством акціонери можуть керуватися не тільки турботою про

АТ та всіх його акціонерів, а й діяти виключно у власних інтересах. Тим більш,

що у них накопичилося для цього достатньо акцій, що і було метою при їх

придбанні. При чому завадити їм в цьому практично нічим.

Управлінська структура українських АТ багато в чому обумовлена

законодавством. Закон України «Про акціонерні товариства» містить достатньо

жорсткі вимоги щодо побудови системи органів в АТ. Звідси, необхідним

елементом концепції розвитку корпоративного законодавства має стати

визначення векторів вдосконалення управлінської моделі, запропонованої

вказаним Законом. Їх аналіз має проводитись стосовно, по-перше, кожного органу

товариства, по-друге, розподілу повноважень між ними, що дозволить побудувати

ефективно взаємодіючої системи органів в АТ. Налагодження корпоративного

управління з врахуванням інтересів та корпоративних прав всіх груп її учасників

сприятиме не лише їх захисту, а й попередженню виникнення корпоративних

конфліктів.

Захист АТ від корпоративних конфліктів сприятиме створенню умов для

залучення інвесторів та буде запорукою успішності на ринку. З метою

недопущення ситуації, коли інтереси акціонерів переважають над інтересами АТ в

309

цілому, необхідно провести чіткий поділ функцій органів АТ з врахуванням тих

інтересів, які вони мають реалізовувати, виходячи з їх призначення.

Загострюється корпоративний конфлікт під час недружнього поглинання

та реорганізації АТ, що створюють небезпеку для його акціонерів. Сучасне

українське законодавство не передбачає системних заходів протидії цим

процесам, тому це відбувається з боку органів АТ та окремих акціонерів, які

чинять протидію недружньому поглинанню АТ. Ці заходи часто іменуються

способами захисту [32, с. 184]. Під превентивними способами охорони прав

акціонерів та їх законних інтересів при поглинанні АТ розуміються дії

уповноважених осіб його органів та акціонерів, які передбачені або не суперечать

чинному законодавству України, здійснюються безпосередньо до виникнення

загрози поглинання, з метою мінімізації недружнього або протиправного

поглинання АТ та захисту прав і законних інтересів акціонерів [54, с. 235].

До основних заходів, що застосовуються юридичними особами у випадку

здійснення недружнього поглинання, відносять [32, с. 188–189]:

1) контрскупка акцій. Це найбільш простий, але й досить витратний спосіб

боротьби з недружнім поглинанням. Значний ефект має показове скуповування

акцій за завищеною ціною. Проблема полягає в тому, що в найкоротші строки

досить складно мобілізувати необхідні фінансові ресурси;

2) захист через напад. Існує цілий арсенал засобів, за допомогою яких

можна боротися навіть із значно переважаючими силами супротивника,

наприклад: звернення із заявою до правоохоронних органів, звернення з позовами

до суду, залучення до подій широкої уваги громадськості, купівля акцій, що

належать захватчику тощо;

3) зміна реєстратора товариства, оскільки реєстр має знаходитись у

дружнього для товариства реєстратора.

Найпоширенішими та найбільш досконалими є превентивні способи

недопущення корпоративних конфліктів та охорони АТ від поглинань у США. Їх

застосування практикується більшістю американських товариств та надає

можливість членам виконавчого органу зосередитись безпосередньо на розвитку

310

товариства та виконанні довгострокової стратегії його діяльності [262, с. 18].

Вважається, що наслідком проведення попереджувальних дій щодо протидії

поглинанню є підвищення ефективності корпоративного управління в АТ, а,

відповідно, й захисту прав та законних інтересів його акціонерів.

Проти поглинань у США використовується система протидії під назвою

«золоті парашути» (Golden parachutes)1 як умова, яка включена в укладений з

членом органу товариства контракт, що гарантує йому виплату значної грошової

суми у випадку його дострокового звільнення з товариства у зв’язку із зміною

складу акціонерів [32, с. 187; 545; 576, с. 5].

Склалася позиція, що у питанні виплати компенсацій під час звільнення не

може бути комплексного підходу до визначення правової природи відносин між

юридичною особою і особою, яка виконує функції її одноосібного виконавчого

органу: вона може бути лише трудовою. Інше рішення розмиває основи галузі

права, що регламентує трудові відносини керівника [232, с. 618]. Тому, на думку

Т. Ю. Коршунової, якщо власник приймає рішення про дострокове припинення

повноважень одноосібного виконавчого органу, членів колегіального виконавчого

органу, то одночасно з цим рішенням необхідно прийняти й рішення про

припинення трудового договору. З позиції трудового законодавства прийняття

уповноваженим органом юридичної особи рішення про дострокове припинення

трудового договору по суті є звільненням за ініціативою роботодавця, тобто без

належної компенсації проведене бути не може [232, с. 614]. Таке твердження є

дискусійним, що слідує з правової природи відносин між членами органів

товариства (див. розділ 3 цієї дисертації).

У контексті вивчення питання попередження виникнення корпоративних

конфліктів в АТ через вчинення дій членами органів товариства варто звернути

увагу на те, що у більшості випадків дії пов’язані з недружнім поглинанням

1 Стосовно «золотих парашутів» виникає питання про їх правову природу: чи це цивільно-правові відносини, чи

трудові? Висловлені в наш час в цивілістичній літературі точки зору можна поділити на три групи. Першу групу

складають автори, які наполягають на цивільно-правовій природі відносин, що виникають між одноосібним

виконавчим органом і очолюваною ним організацією [44, с. 72–82; 272, с. 335; 465, с. 59]. Другу групу складають

автори, які вважають вказаний договір комплексним, що містить риси трудового і цивільно-правового договорів

[215, с. 47–48; 448, с. 93; 524, с. 3–17]. Третю групу складає позиція вчених про те, що ці відносини мають

змішаний, полігалузевий характер [309, с. 315].

311

можуть бути здійснені лише за допомогою таких осіб (наприклад, для укладення

значного правочину з метою виведення активів товариства необхідними є не лише

дії членів виконавчого органу, але й, в ряді випадків, – рішення наглядової ради).

Отже, варто говорити про добросовісність членів органів АТ під час прийняття

рішень, що можуть стати підставою для недобросовісного поглинання та

виникнення конфліктної ситуації в товаристві не лише між його акціонерами, але

й між акціонерами та членами органів.

У зв’язку з тим, що поглинання майже завжди супроводжується заміною

попереднього складу виконавчого органу, встановлення у статуті товариства або у

контрактах членів вказаного органу високих компенсаційних виплат у випадку

дострокового розірвання контракту здатне значно знизити привабливість

поглинання.

Насправді, застосування «золотих парашутів» як захисної практики виявило

серйозні недоліки та значні ризики. Так, для того щоб «золоті парашути» дійсно

мали стримуючий ефект на потенційних поглиначів, виплати за ними мають

становити дуже значні суми, і у разі необхідності здійснити певні зміни до

структури органів товариства, останнє саме може стати жертвою «парашута»1.

Поряд із зазначеними заходами, спрямованими проти виникнення

корпоративних конфліктів через недружнє поглинання, досить поширеною є

система протидій «удар у відповідь» (Pac Man Defence) [547, с. 216]. Якщо «сили»

товариств є приблизно рівними, то дуже ефективним захисним способом є

зустрічна пропозиція з боку товариства-цілі, звернена до акціонерів-поглинача.

Ефективність цього способу пояснюється тим, що, страждаючи своєрідною

«хворобою», що має назву «менеджерського імперіалізму», члени виконавчого

органу будь-якого стабільного товариства мають непереборну схильність до

1 Так, у справі In re Walt Disney Company (2003) суд канцлера штату Делавар відмовив у непрямому позові

акціонерам, які оскаржували виплату корпорацією директору Майклу Овітцу компенсації у розмірі 157 мільйонів

доларів за дострокове розірвання контракту із ним, як це передбачалося умовами його контракту. Іншим недоліком

«золотих парашутів» є зміна мотивації менеджерів, які стоять перед нелегким вибором підтримати поглинання та

отримати непропорційно велику компенсацію за звільнення чи очолити спротив поглинанню і тим самим

позбавити себе шансів на велику премію. Європейські компанії також відчули на собі «темну сторону» «золотих

парашутів», коли голова компанії «Mannesman» Клаус Ессер після кількарічної боротьби із британською

компанією «Vodafone» погодився на злиття та отримав компенсаційний пакет вартістю понад двісті мільйонів

євро [147, с. 45–46].

312

розширення підприємницької діяльності часто ініціюючи поглинання, які в

кінцевому підсумку виявляються економічно необґрунтованими і збитковими.

Тому акціонери товариства-поглинача, члени виконавчого органу якого в їхніх

очах не мають репутації вдалого гравця на ринку поглинань, досить скептично

ставляться до поглинань, ініційованих членами виконавчого органу власного

товариства, справедливо розраховуючи, що акціонери товариства-цілі отримують

премію за контроль, продавши свої акції, а вони втратять тричі: коли поглинач

придбає товариство-ціль за ціною, вищою за ринкову (премія за контроль), коли

товариство-поглинач компенсуватиме операційні витрати, пов’язані із

поглинанням (сплату послуг фінансових посередників та юристів), коли поглинач

буде змушений інвестувати значні кошти у товариство-ціль, пов’язані із зміною

членів виконавчого органу такого товариства, його перепрофілюванням чи

модернізацією виробничих потужностей; і все це за відсутності гарантій, що

поглинання принесе очікувані прибутки. Отже, якщо ринкова ціна акцій

товариства-цілі зростає, то поглинача (якого очікують великі витрати) – падає. За

таких умов сам поглинач, якщо рівень негативних очікувань його акціонерів буде

досить великим, може стати легкою «здобиччю» для товариства-цілі.

Роблячи пропозицію, виконавчий орган поглинача у своєрідній формі

висуває обвинувачення в неефективності управлінської діяльності товариства-

цілі, зустрічна пропозиція є випробуванням на міцність довіри до здібностей

свого виконавчого органу акціонерів товариства-поглинача. Скуповування акцій

поглинача товариством-ціллю у будь-якому разі змінює його структуру активів та

зобов’язань, зменшуючи привабливість поглинання, оскільки, якщо планується

злиття товариств, акції поглинача будуть просто анульовані, швидкий продаж

значного пакету на біржі може обвалити ціну акцій поглинача, тоді як кредити та

інші зобов’язання, взяті на себе виконавчим органом товариства-цілі для

залучення коштів, за які здійснювалося скуповування акцій поглинача, потрібно

буде виплачувати в будь-якому разі [147, с. 46].

Отже, система протидій «удар у відповідь» має ряд позитивних моментів,

пов’язаних з попередженням корпоративних конфліктів як в товаристві-цілі, так і

313

в товаристві-поглиначеві. Зокрема, члени органів товариства-цілі та його

акціонери, які не бажають щоб їх товариство було поглинуте, мають вирішити всі

внутрішні суперечності з метою недопущення скуповування акцій їхнього АТ

товариством-поглиначем. Для цього має бути розроблена чітка стратегія

корпоративного управління, прозорість та обов’язковість дивідендних виплат,

врахування інтересів не лише мажоритарних акціонерів, але й міноритаріїв, які не

мають створювати перешкод в діяльності самого товариства.

Варто зазначити, що невдале поглинання товариства-цілі в результаті чого

перше товариство може значно втратити в інвестиційній привабливості має

навпаки всі підстави для виникнення корпоративного конфлікту. Це буде

викликано, в першу чергу, невдоволенням міноритарних акціонерів діями групи

мажоритаріїв, оскільки відповідне рішення має прийматися загальними зборами.

По-друге, як правило призводить до зміни членів органів товариства (що буде

підтвердженням їх недостатньої кваліфікації та прорахунків). Звідси, не будучи на

100% упевненими в позитивному результаті недружнього поглинання члени

органів товариства-поглинача відмовляються від ідеї вчинення відповідних дій,

що фактично попереджає виникнення конфліктних ситуацій в структурі

товариства-цілі та товариства-поглинача.

Система заходів протидії поглинанню «отруйні пігулки» (Poison pills) …

зробила поглинання американських товариств витратною, тривалою та

ризикованою справою. Офіційною назвою «отруйних пігулок» є «план прав

акціонерів на додаткові випуски цінних паперів» (shareholders right

plan) [554, с. 305–313]. Отже, «отруйні пігулки» – це права акціонерів придбати на

пільгових умовах додаткові акції або конвертувати належні їм цінні папери у

додаткові акції за умови настання певної події, що пов’язується з поглинанням

товариства [147, с. 46–47]. Хоча в науковій літературі відповідна протидія

отримала дещо інше пояснення. Так, на думку О. Бочарової [54, с. 232] «отруйні

пігулки» – це цінні папери, які випускаються товариством і розповсюджуються

314

серед його акціонерів та дають їм особливі можливості у випадку недружнього

або протиправного поглинання1.

«Отруйні пігулки» є способом протидії товариства у випадку загрози

поглинання з боку конкурентів або інших товариств. Це дії виконавчого органу

товариства, спрямовані на створення захватчику додаткових проблем. Прикладом

«отруєної пігулки» є знищення або приховування всієї документації товариства;

видача векселів на значні суми (вексельні схеми потребують детального

напрацювання для того, щоб в подальшому не були визнані нікчемними або не

вбачалась кримінально-правова складова); укладення кабальних договорів,

продаж товарного знаку і т. ін. [32, с. 187]

За подіями, що «запускають» механізм «пігулки», вони поділяються на flip-

over та flip-in. Перший спрацьовує, коли поглинач намагається скористатися

результатами контролю та розчинити частку капіталу, що належить міноритарним

акціонерам поглинутого товариства, і отримати абсолютний контроль над його

активами через злиття (приєднання) до себе або до свого дочірнього товариства.

Сутність полягає в тому, що на етапі конвертації акцій під час припинення

товариства-цілі його міноритарні акціонери можуть вимагати отримання за

заниженою ціною додаткових простих акцій правонаступника, обсяг яких у кілька

разів перевищує їх частку в капіталі товариства-цілі, що призводить до

розмивання структури капіталу товариства-правонаступника за рахунок

зменшення частки саме поглинача чи його дочірнього товариства. При цьому для

поглинача реальною є загроза втрати контролю над товариством-

правонаступником.

Механізм flip-in має місце, коли частка акцій, що надають право голосу, яка

належить одному акціонеру або групі афілійованих осіб, або групі акціонерів, що

діють спільно, перевищує певну межу (15–20% голосів). За таких умов всі інші

1 Зазвичай такий цінний папір видається акціонеру як спеціальний дивіденд у формі варранта, та надає йому право

на придбання додаткових простих акцій за ціною, яка заздалегідь обговорюється або зі знижкою від 50 до 70% від

ринкової вартості акцій на час поглинання. При цьому реалізація зазначеного права можлива лише за умови

надходження повідомлення про початок процедури поглинання. Наприклад, статутом може бути визначено, що

придбання 15 або 20% акцій товариства без згоди чи без відома її органів управління вважається недружнім

поглинанням. Як тільки визначений статутом поріг перевищується, акціонери мають право (окрім акціонера, який

здійснює поглинання) придбати прості акції товариства або конвертувати належні їм привілейовані акції у прості.

315

акціонери товариства, крім групи, що намагається отримати контроль через

скуповування акцій, набувають право придбавати додатково випущені прості

акції товариства із значним дисконтом (50% поточної ринкової

вартості) [147, с. 47].

Очевидно, що система регулювання поглинань у США має унікальний,

складний та дуже специфічний характер. Кожна з її складових не є

самодостатньою і чітко зафіксованою, залишаючи значне поле для розробки та

вдосконалення технік захисту і поглинання та регулятивного маневру. Стосовно

вітчизняного корпоративного законодавства, ст. 15 Закону України «Про

акціонерні товариства» визначає, що статутний капітал товариства збільшується

шляхом підвищення номінальної вартості акцій або розміщення додаткових акцій

існуючої номінальної вартості у порядку, визначеному НКЦПФР України та

здійснюється відповідно до її Рішення «Про затвердження положення про

порядок збільшення (зменшення) розміру статутного капіталу акціонерного

товариства» [341]. Відповідно до п. 6 ст. 33 Закону України «Про акціонерні

товариства» збільшення статутного капіталу товариства відноситься до виключної

компетенції загальних зборів. Однак, норми вказаного Закону не містять

положень, які б встановлювали заборону щодо збільшення статутного капіталу

шляхом розміщення додаткових акцій (емісії) при обов’язковій пропозиції або

при придбанні значного пакету акцій. На підставі викладеного О. Бочарова

вважає, що оскільки Закон не встановлює переліку заходів, які АТ не має права

вживати з метою перешкоджання придбанню, теоретично товариство може внести

до свого статуту норму, відповідно до якої у разі придбання, наприклад, 20%

акцій товариства або при перевищенні цього порога, скликаються позачергові

загальні збори АТ, на які виноситься питання щодо збільшення статутного

капіталу шляхом додаткової емісії акцій або шляхом підвищення номінальної

вартості акцій [54, с. 234].

Іншим аспектом, пов’язаним із діями членів органів АТ з метою

попередження корпоративних конфліктів, є здійснення реорганізаційних

процедур. ЦК, ГК та закони України «Про господарські товариства», «Про

316

державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та

громадських формувань» та інші нормативні акти містять лише загальні

положення, спрямовані на регулювання її проведення і дотримання прав та

інтересів їх кредиторів. Але поряд із забезпеченням належної реалізації прав

кредитора, не менш важливим залишалося питання надання гарантій здійснення

та захисту суб’єктивних корпоративних прав та/або інтересів акціонерів АТ, що

перебувають у процесі реорганізації. У Законі України «Про акціонерні

товариства» більш детально прописано реорганізаційну процедуру з урахуванням

прав акціонера, що потребують забезпечення належного їх здійснення, одними із

яких є право на отримання інформації і право брати участь в управлінні.

Звичайно, що у разі порушення суб’єктивного корпоративного права

акціонера при проведенні реорганізації у нього виникає право звернутися до суду,

що є одним із основних гарантій захисту. Однак, законодавством не визначено

підстав та особливостей оскарження реорганізації як дій членів органів

товариства. Право на оскарження у акціонерів виникає на етапі прийняття

рішення про реорганізацію (ст. 50 Закону України «Про акціонерні товариства»).

Але, слід зазначити, що нормою закону не заборонено звертатися до суду з

позовом про визнання недійсним договору про злиття (приєднання) або плану

поділу (виділу, перетворення), передавального акту чи розподільчого балансу.

Адже прийняття рішення про реорганізацію не є єдиною підставою для

подальшого її здійснення. Так, оскарження рішення про реорганізацію та

визнання його недійсним тягне за собою визнання недійсними договорів про

злиття або приєднання (плану поділу (виділу, перетворення)), передавального

акту чи розподільчого балансу. Однак, В. А. Бєлов вказує на те, що, наприклад,

при оскарженні договору зворотної залежності не існує – визнання договору

недійсним не означає визнання недійсним рішення про

реорганізацію [228, с. 486]. Тому, оскільки вищенаведені документи, по-суті, є

частиною рішення про реорганізацію, до них необхідно застосовувати загальні

правила про оскарження рішень загальних зборів.

317

Способами попередження корпоративного конфлікту, підставою якого є

недружнє поглинання є: 1) правильне оформлення, ведення і зберігання

документації товариства (особливо це стосується протоколів чергових і

позачергових загальних зборів акціонерів товариства, протоколів засідань

наглядової ради); 2) правильна побудова взаємовідносин із акціонерами

товариства, з трудовим колективом товариства (створення умов, що

перешкоджають скуповуванню акцій з боку захватчиків); 3) реструктуризація

активів або штучне зменшення «привабливості» товариства; 4) використання так

званих «золотих парашутів», «отруєних пігулок» та система протидій «удар у

відповідь».

6.2. Викуп та обмін акцій

Існує два різновиду викупу акцій: 1) викуп мажоритарним акціонером акцій

міноритарних акціонерів та 2) викуп АТ у акціонера власних акцій.

З метою попередження виникнення конфліктних ситуацій в АТ

законодавство ряду країн передбачає можливість застосування процедури

примусового викупу акцій мажоритарним акціонером та його афілійованими

особами у міноритаріїв. Зокрема, така конструкція присутня в англійському,

бельгійському, французькому, голландському, німецькому, датському,

шведському та польському правах [557, с. 32–38], тобто поширена в країнах ЄС

(тринадцята директива) та практично у багатьох країнах з економікою, що

розвивається (наприклад, ст. 80 Закону РФ «Про акціонерні товариства»).

Примусовий викуп акцій (від англ. squeeze out – «витиснення»,

«видавлювання») породжує обов’язковість їх продажу міноритарними

акціонерами (без їхньої згоди) мажоритарному акціонеру в якості завершального

етапу придбання ним акцій АТ, за допомогою процедури добровільної або

обов’язкової пропозиції, у результаті якої таким мажоритарним акціонером

придбано домінуючий пакет акцій (як правило не менше 90–95% величини

статутного капіталу залежно від законодавства конкретної країни).

318

З прийняттям Закону України «Про акціонерні товариства» відповідна

процедура отримала законодавче закріплення і у правовій дійсності України,

зокрема відповідна процедура передбачається ст. 65, в якій вказується на

обов’язок особи (осіб, що діють спільно), яка внаслідок придбання акцій

товариства з урахуванням кількості акцій, які належать їй та її афілійованим

особам, стала власником контрольного пакету акцій товариства, протягом 20 днів

з дати придбання запропонувати всім акціонерам придбати у них прості акції

товариства. Варто відзначити, що відповідне процентне співвідношення не є

однаковим для різних держав. У країнах ЄС обов’язок викупу акцій покладений

на акціонера, який отримав контроль в компанії без вказівки процентів у

статутному капіталі, в той час в Німеччині і Росії таке відсоткове співвідношення

встановлено на рівні 30% голосуючих акцій, а в США, Великобританії та

Австралії на рівні 20% і більше [124, с. 125].

Відповідно до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України щодо підвищення рівня корпоративного управління в

акціонерних товариствах» Україна робить крок до зближення її законодавства до

законодавства країн ЄС, зокрема, Директиви Європарламенту та Ради Європи від

21.04.2004 р. про пропозиції поглинання. Вказаною Директивою передбачаються

такі механізми захисту інтересів акціонерів як:

1) процедура squeeze out – право акціонера-власника не менше 90%

акціонерного капіталу товариства вимагати від інших акціонерів товариства

продати йому свої акції за справедливою ціною1;

2) процедура sell out – право акціонера, якому належить решта акцій,

вимагати від акціонера-власника не менше 90% акцій такого АТ викупити решту

акцій за справедливою ціною.

Дія процедури викупу мажоритарним акціонером акцій міноритарних

акціонерів є доволі складною, оскільки передбачає не одностороннє

волевиявлення особи, а гармонізацію інтересів учасників відповідного процесу.

1 На думку А. Жиманськи істотною роллю інституту squeeze out, крім нормування його допустимості, є захист

майнових інтересів міноритарних акціонерів [572, с. 1–10].

319

Можливість примусового викупу акцій викликає дискусію як серед

практиків, так і теоретиків. І для цього є підстав, оскільки позбавлення права

власності зачіпає основні права та свободи людини, оскільки встановлюється

право мажоритарного акціонера в односторонньому позасудовому порядку

позбавити міноритарного акціонера належних йому акцій, а також передбачає

формальну позасудову процедуру позбавлення міноритарного акціонера

належних йому акцій без будь-якого врахування його інтересів і без ефективного

судового контролю.

Відтак, постає питання про захист корпоративних прав та/або інтересів

міноритарного акціонера. Видається, що сам правовий механізм примусового

викупу акцій спрямований на попередження корпоративного конфлікту та на

захист його прав, які внаслідок придбання мажоритарієм значного пакету акцій

опиняються під загрозою порушення (і в першу чергу, право брати участь у

розподілі прибутку товариства).

У свою чергу, проблемним є захист прав у разі їх припинення. Вважаємо,

що є сенс у такій правовій конструкції, оскільки припинення має свої наслідки. За

наведених обставин має місце задоволення майнового інтересу міноритарного

акціонера так само, як і під час його вступу до корпоративних правовідносин.

Адже інтерес акціонера полягає також у безпеці та збереженні власних

інвестицій [564, с. 43].

Процедура викупу акцій за наслідками придбання контрольного пакета

акцій врегульована ст. 65 Закону України «Про акціонерні товариства»,

відповідно до якої особа (особи, що діють спільно), яка придбала 50 і більше

відсотків простих акцій надсилає до АТ публічну невідкличну пропозицію

(оферту) для всіх акціонерів – власників простих акцій товариства про придбання

акцій на адресу за місцезнаходженням товариства на ім’я наглядової ради або

виконавчого органу (якщо утворення наглядової ради не передбачено статутом

товариства) та повідомляє про це НКЦПФР і кожну фондову біржу (біржі), на

якій товариство пройшло процедуру лістингу. Наглядова рада (або виконавчий

орган товариства, якщо утворення наглядової ради не передбачено статутом

320

товариства) зобов’язана надіслати зазначену письмову пропозицію кожному

акціонеру відповідно до реєстру акціонерів товариства протягом 10 днів з

моменту отримання відповідних документів від особи (осіб, що діють спільно).

Строк, протягом якого акціонери можуть повідомити особу (осіб, що діють

спільно), яка придбала контрольний пакет акцій, щодо прийняття пропозиції про

придбання акцій, має становити від 30 до 60 днів з дати надходження пропозиції

(ч. 3 ст. 65 Закону України «Про акціонерні товариства»). Протягом 30 днів після

закінчення зазначеного у пропозиції строку особа (особи, що діють спільно), яка

придбала контрольний пакет акцій, повинна сплатити акціонерам, які прийняли

пропозицію, вартість їхніх акцій виходячи із зазначеної у пропозиції ціни

придбання.

Однак такий обов’язок існує лише у ПАТ, акції яких допущені до торгів на

фондових біржах. На нашу думку, доречним було б встановлення такого правила

із закріпленням норми за якою акціонер, не залежно від виду АТ, який володіє

30% і більше простих акцій зобов’язаний запропонувати викуп акцій іншим

акціонерам. За умови володіння контролюючим акціонером 75% + 1 акція, що

мають право голосу, і за умови наявності конфлікту інтересів, обумовленого

наявністю протилежних інтересів між ним та іншими акціонерами, він в

обов’язковому порядку має викупити решту акцій, емітованих відповідним АТ.

Стосовно встановлення межі у 30%, то це ґрунтується на наступному:

1) мова йде про ПАТ, акції яких допущені до торгів на фондових біржах;

2) кількість акціонерів відповідного виду організаційно-правової форми має бути

не менше ніж 100 (ст. 5 Закону України «Про акціонерні товариства»);

3) посилаючись на значну кількість акціонерів (попередній пункт) можемо

стверджувати, що вже 30% простих акцій надають змогу їх власнику (власникам)

істотно впливати на діяльність АТ, що іноді не потребує отримання контрольного

пакету акцій.

При цьому для корпоративного конфлікту не важливо, публічним чи

приватним є АТ, навіть не зважаючи на переважне право купівлі, яке можуть

використати міноритарні акціонери. Відмова від використання такого права не

321

суперечить інтересам інвесторів, що пов’язано з подальшим продажем акцій

мажоритарному акціонеру. Законодавство багатьох країн передбачає норми,

пов’язані з правом мажоритарного акціонера, який володіє 90% і більше

голосуючих акцій, викупати акції, що залишилися у міноритарних акціонерів.

Відповідне рішення у письмовій формі має бути направлене товариству протягом

трьох робочих днів з моменту його прийняття. Товариство зобов’язане

повідомити вказаній особі (особам, які діють спільно) відомості про персональний

склад і місце проживання (місцезнаходження) акціонерів товариства протягом

десяти днів з моменту отримання вказаного рішення.

Було висловлено думку, що використання такого варіанту не може повністю

задовольнити інтереси міноритарних акціонерів та, як наслідок, не відповідає

публічним інтересам, оскільки міноритарії взагалі залишаються без розміщеного

капіталу і натомість отримують готівкові кошти, що не є капіталом [124, с. 126].

Вважається, що примусовий викуп акцій міноритарного акціонера не відповідає

нормам Конституції і, навіть, підриває баланс інтересів, що склався між

акціонерами товариства [119, с. 21].

Загроза немотивованого позбавлення права власності міноритаріїв з

переходом їх акцій до мажоритарних акціонерів призводить до незахищеності

інвестицій перших. Позбавлення фізичної особи власності, навіть якщо це

здійснюється на підставі закону, зачіпає основні права і свободи людини та

громадянина і тому спонукає до встановлення обставин, за умови яких це може

бути здійснено. У зв’язку з цим постала проблема аналізу положень ст. 41

Конституції України, за якою кожен має право володіти, користуватися і

розпоряджатися своєю власністю і ніхто не може бути протиправно позбавлений

права власності, оскільки воно є непорушним (ч. 4). Стосовно останнього аспекту

ч. 5 ст. 41 Конституції України містить положення про те, що примусове

відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як

виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановлених

законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

322

Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх

вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Відтак, потребує відповіді питання про можливість розгляду примусового

викупу акцій мажоритарним акціонером «як винятку з мотивів суспільної

необхідності». Зрозуміло, що застосування компенсаційних заходів («за умови

попереднього і повного відшкодування їх вартості») дещо згладжує конфлікт,

який може виникнути в процесі діяльності АТ.

Проте, решта аспектів залишаються спірними, зокрема щодо:

1) права законодавця закріпити норми про примусовий викуп акцій

міноритарних акціонерів, якщо Конституцією України охороняється право

приватної власності та не здійснено жодних протиправних дій власником акцій

відповідного АТ;

2) розуміння «мотивів суспільної необхідності»;

3) ціни викупу акцій.

Зауважимо, що стосовно деяких категорій суб’єктів (зокрема,

корпоративний інвестиційний фонд) такі правила встановлені у спеціальному

законодавстві (за нашим прикладом, Закон України «Про інститути спільного

інвестування» [359]). Однак, наведений приклад має спеціальний (виключний)

характер і стосується вузького (спеціалізованого) кола осіб, а проблема стосується

закріплення загальної норми, яка б поширювалась на всі АТ.

Акти органів судової влади України пояснень з цього приводу не містять, а

от Конституційний Суд РФ роз’яснив, що процедура примусового викупу акцій

не порушує права акціонерів, гарантовані Конституцією, оскільки право надане

переважаючому акціонеру забезпечує не лише його приватний інтерес, але й

одночасно і публічний інтерес в розвитку АТ в цілому [312].

З позицій Європейської комісії з прав людини примусовий викуп акцій:

а) не суперечить положенням Конвенції про захист прав людини і основних

свобод; б) під час прийняття нормативних актів такого типу законодавча влада

переслідує загальну мету – формування системи регулювання, сприятливої для

тих інтересів, які потребують, на її думку, найбільшого захисту, що ніяк не

323

пов’язано з розумінням суспільного «інтересу» в його звичайному розумінні в

сфері «експропріації» [32, с. 93].

Фактично інститут примусового викупу акцій у вказаному міжнародному

акті був виведений за межі поняття «обмеження права власності в публічних

інтересах». Це призвело до проголошення права кожної країни встановлювати

відповідні правила виходячи з потреб правової політики, без необхідності їх

обґрунтування вимогам публічних інтересів, що звичайно не надає права державі

приймати норми, результатом дії яких є несправедливий і довільний перехід права

власності від однієї особи до іншої.

Правовий режим примусового викупу акцій передбачений в актах ЄС,

безпосередньо, в Директиві Європейського парламенту і Ради від 21 квітня 2004

року № 2004/25/СЄ, яка уніфікувала для країн-учасниць ЄС правила про

витіснення міноритарних акціонерів, встановивши визначене граничне значення,

досягнення якого може призвести до процедури примусового викупу акцій,

передбачивши строки здійснення викупу акцій, а також принципи забезпечення

справедливої ціни викупу (ст. 15 та 16 Директиви). Зокрема, примусовий викуп

акцій здійснюється як на вимогу мажоритарного акціонера (оферента), так і на

вимогу міноритарних акціонерів. Можливість оферента застосувати процедуру

примусового викупу акцій обмежена строком в три місяці після закінчення

періоду прийняття оферти. Проте особливою є та обставина, що які-небудь строки

для здійснення міноритарними акціонерами права вимоги викупу акцій

Директивою не передбачені.

Відповідно до законодавства ЄС право мажоритарного акціонера на викуп

акцій, а також право вимоги викупу власниками решти цінних паперів виникає в

двох випадках: коли оферент досягає граничної межі в розмірі не менше 90%

капіталу, який надає йому права голосу, або коли внаслідок оферти він придбав

або твердо прийняв на себе зобов’язання за договором про придбання цінних

паперів в розмірі не менше 90% капіталу, що надає права голосу. Директива дає

право державам-учасницям самостійно визначити і закріпити в національному

324

законодавстві граничне значення, але при цьому воно не має перевищувати 95%

капіталу, що надає права голосу1.

Варто звернути увагу й на те, що процедури викупу акцій АТ і акціонером,

який є власником частки встановленої законодавством, необхідної для пропозиції

з обов’язкового викупу акцій, істотно відрізняються. Так, в першому випадку (під

час викупу акцій товариством) спостерігається фактичне обмеження прав

акціонерів. Наприклад, акціонер, який є власником більше ніж 75% акцій

товариства, приймає рішення про вчинення низки значних правочинів з

відчуження ліквідного майна товариства. В цьому випадку вартість акцій,

належних міноритарним акціонерам, виходячи з вартості чистих активів, істотно

зменшується. Проте відповідно до вимог Закону України «Про акціонерні

товариства» міноритарний акціонер вправі вимагати викупу акцій не в акціонера,

який є власником контрольного пакету акцій і одноосібно приймає такого роду

рішення, а у товариства, враховуючи при цьому обмеження в грошовій сумі, яку

товариство вправі спрямувати на викуп акцій.

Існує значна кількість публікацій, автори яких виправдовують доцільність

введення процедури примусового викупу акцій у міноритарних

акціонерів [34, с. 36–43; 123, с. 11; 444, с. 3–18]. При цьому, як правило,

використовується два основні аргументи на підтвердження правильності такого

підходу. Перший полягає у констатації факту принципової можливості

примусового припинення суб’єктивних цивільних прав. Другим є посилання на

норми законодавства інших країн, які в тому чи іншому вигляді допускають

можливість примусового викупу акцій у міноритарних акціонерів.

Наведені підходи піддані критиці [146, с. 64–70]. Уявляється, що спроби

довести очевидні речі, як то можливість примусового припинення суб’єктивних

1 Наприклад, відповідно до §§ 327a, 327b Закону Німеччини про АТ загальні збори АТ можуть за вимогою

акціонера, якому належать акції товариства в розмірі 95% статутного капіталу (головний акціонер), прийняти

рішення про передачу головному акціонеру акцій інших акціонерів (міноритарних акціонерів) в обмін на надання

відповідного відшкодування готівкою. Головний акціонер визначає розмір відшкодування готівкою; воно повинно

відповідати майновому стану товариства і рівню його доходів на момент прийняття рішення загальними зборами.

Правління зобов’язане надати в розпорядження головного акціонера всі необхідні для цього документи та

інформацію [165, с. 368]. В свою чергу, § 1 Кодексу торгівельних товариств Польщі закріплює, що інститут сквіз-

аут застосовується в тому випадку, коли мажоритарні акціонери є власниками не менше ніж 95% акцій у

статутному капіталі АТ та цих акціонерів є не більше ніж 5. При цьому кожен з цих акціонерів має окремо бути

власником не менше, ніж 5% акцій у статутному капіталі АТ [148, с. 50].

325

цивільних прав або доцільність використання позитивного закордонного досвіду,

позбавлені якої-небудь цінності. Сутність проблеми полягає в тому, наскільки

необхідним вітчизняному акціонерному законодавству є інститут примусового

викупу акцій у міноритарних акціонерів і яким чином в процесі реалізації його

норм будуть захищені суб’єктивні корпоративні права міноритарного акціонера та

як це вплине на процедуру попередження можливості виникнення конфліктних

ситуацій між мажоритарним та міноритарними акціонерами. Тобто відповідний

інститут викликаний до життя необхідністю побудови ефективного

корпоративного управління; в той час як системних суперечностей, обумовлених

його природою, на рівні основоположних принципів, не виявлено [23, с. 117].

У зв’язку із зазначеним головний пріоритет у сфері корпоративних відносин

має бути спрямований до захисту саме до приватної власності. Вільний викуп

акцій у фізичних та юридичних осіб у примусовому порядку значно обмежує їх

свободу здійснення економічної діяльності і свободу вибору способів та форм

розміщення інвестицій. Публічне значення інтересів інвесторів не залежить від

розміру їх внеску до капіталу товариства і їх можливості впливати на прийняття

управлінських рішень, оскільки інтерес акціонера вже ґрунтується на розміщених

інвестиціях в капітал. Участь в управлінні товариством, як наслідок, є правом, а

не обов’язком акціонера. Проте, не треба наперед все драматизувати, в контексті

відповідного викупу акцій мова йде про обов’язок здійснити пропозицію щодо

такого викупу, а ніяк не про обов’язок продавати (чи в інший спосіб відчужувати)

цінні папери, що підтверджують право на участь в управлінні АТ.

За великим рахунком примусовий викуп акцій не суперечить Конституції

України, оскільки переслідує суспільну мету у вигляді загальних для АТ благ, що

полягають у забезпеченні балансу законних інтересів міноритарних та

мажоритарних акціонерів, зменшенні адміністративних витрат товариства,

попередженні неправомірного використання акцій міноритаріїв та створенні

цивілізованих і законних механізмів витіснення міноритарних акціонерів з

повною та справедливою компенсацією вартості їх акцій. Водночас позбавлення

прав власності на акції без волевиявлення міноритарних акціонерів навіть за

326

умови справедливої компенсації має бути крайнім заходом, коли вичерпані інші

способи для усунення конфлікту інтересів та попередження корпоративного

конфлікту. Саме механізм викупу мажоритарним акціонером акцій міноритарних

акціонерів дозволяє досягнути рівноваги у правовому захисті інтересів вказаних

категорій, і найголовніше – попередити можливість виникнення корпоративних

конфліктів через стабілізацію функціонування товариства.

На практиці поширені позови міноритарних акціонерів, які вважать, що

мало місце порушення процедури примусового викупу їх акцій, про визнання її

недійсною замість подачі вимоги про відшкодування збитків. Віддаючи перевагу

другому способу відновлення порушеного права, можна забезпечити баланс

законних інтересів мажоритарного і міноритарних акціонерів [162, с. 51]. Проте,

відсутність у Законі України «Про акціонерні товариства» норми, що визначала б

наслідки порушення процедури примусового викупу акцій, а не незгоди з ціною

викупу, породило проблему конкуренції позовів.

Слід врахувати, що відповідно до законодавства незалежний оцінювач для

проведення оцінки ринкової вартості цінних паперів міноритарних акціонерів

залучається мажоритарним акціонером. Очевидним є те, що останній буде

прагнути мінімізувати розмір виплат міноритарним акціонерам, тому у останніх

досить часто існують побоювання, що залучені мажоритарним акціонером

незалежні оцінювачі, використовуючи різні методики оцінки, навмисно

занижують вартість акцій. Для вирішення проблеми забезпечення достовірності

незалежної оцінки акцій міноритарних акціонерів можна запропонувати закріпити

в законодавстві в якості гарантії здійснення права міноритарних акціонерів на

рівноцінну компенсацію за примусово викуплені акції правило про призначення

міноритарними акціонерами незалежного оцінювача за рахунок мажоритарного

акціонера. Таке рішення, на наш погляд, допоможе підвищити ступінь довіри до

такої оцінки.

Процедура примусового викупу акцій у міноритарних акціонерів на вимогу

мажоритарного акціонера має вчинятися з дотриманням судового контролю, який

може бути як попереднім, так і подальшим. Це сприяло б забезпеченню права

327

міноритарних акціонерів на справедливу компенсацію за акції, що

викупаються [259, с. 445]. У наш час необхідність судового контролю

передбачена, безпосередньо, законодавством таких країн, як Голландія і

Німеччина. У рамках судового контролю має досліджуватися відповідність

законодавству України процедури примусового викупу без втручання при цьому в

економічну доцільність прийнятих рішень.

Як вірно вказує Д. А. Архіпов, попередній судовий контроль здатний

забезпечити не лише рівне відношення до всіх акціонерів одного класу, але й

справедливий розподіл майнових благ [23, с. 129]. Вченим обґрунтовано

пропонується ввести механізм примусового викупу акцій, в рамках якого суд має

затвердити (санкціонувати) його умови, залежно від того, чи складає ціна викупу

рівноцінне відшкодування і чи має мажоритарний акціонер спільно із своїми

афілійованими особами достатню кількість акцій.

Всебічний судовий контроль за процедурою примусового викупу акцій

міноритарних акціонерів передбачає як оцінку правильності встановлення ціни

таких акцій та існування збитків у позивача, завданих у зв’язку з неналежним її

визначенням, так і дослідження пов’язаних з примусовим викупом або

виникненням права на такий викуп фактичних обставин, які можуть свідчити про

істотне порушення вимог закону або зловживанні правами і тим самим вплинути

на встановлення справедливої ціни на акції, що підлягають викупу.

Впровадження права акціонерів (-а), які набули переважну кількість акцій,

на придбання решти акцій (squeeze out) безумовно є корисною ініціативою, що

спрямована на вдосконалення корпоративного управління та попередження

виникнення корпоративних конфліктів в АТ.

З позиції попередження корпоративних конфліктів примусовий викуп акцій

розглядається як можливість завершити процес консолідації акцій АТ у руках

одного акціонера або декількох афілійованих між собою акціонерів на умовах,

максимально вигідних як для набувача, так і для міноритарних акціонерів. Логіка

при цьому полягає в тому, що, з одного боку, у великих АТ у особа, яка прагне

здійснити придбання контролю над товариством за допомогою консолідації його

328

акцій, практично немає шансів викупити всі акції, навіть у випадку пропозиції

вигідної ціни (хоча б просто в силу наявності «мертвих душ» в реєстрі). З іншого

боку, при зосередженні в руках одного акціонера великого пакета акцій,

ліквідність таких акцій різко знижується, і міноритаріям практично неможливо

реалізувати свої акції за вигідною ціною на фондовому ринку.

Викуп акціонерним товариством акцій власної емісії

Важливою гарантією прав акціонерів, незгодних із окремими рішеннями

органів АТ, є правила про викуп акцій, що дозволяє їм повернути інвестовані в

акції кошти та попередити можливість виникнення корпоративного конфлікту.

У той же час, така процедура може використовуватися як інструмент витіснення

міноритаріїв і укріплення позицій мажоритарних акціонерів, а також механізм

притягнення до корпоративної відповідальності акціонерів, які своїми діями чи

бездіяльністю завдають шкоди АТ. При цьому викуп акцій потребує

використання коштів товариства, а отже впливає на інтереси всіх акціонерів.

У цивілістичній науці викуп акцій визначено як вид майнових

корпоративних правовідносин, в рамках яких в силу вимог закону, статуту чи на

підставі відповідного правочину АТ зобов’язується придбати розміщені ним акції,

а акціонер – продати їх в порядку та на умовах, визначених законом, статутом

та/або рішенням АТ [123, с. 4].

Викуп АТ акцій власної емісії має як переваги, так і потенційні проблеми.

У зарубіжній літературі відмічаються такі основні переваги викупу: він є одним із

способів проти поглинання та інструментом самоінвестування і збереження

контролю у невеликих АТ; забезпечує залучення працівників товариства до участі

в його капіталі, не здійснюючи при цьому нового випуску акцій, тощо.

Водночас неврегульоване належним чином придбання АТ власних акцій

може створювати підґрунтя для численних порушень: 1) внутрішня

несправедливість (може мати місце дискримінація серед акціонерів, коли окремі

його учасники користуються можливістю продати акції за вищою ціною, або коли

товариство викуповує акції за значно нижчою від ринкової ціною); 2) ринкові

маніпуляції ціною; 3) інсайдерська торгівля; 4) неправомірні спроби укріпити чи

329

забезпечити корпоративний контроль; 5) зростання ризику неплатоспроможності

товариства (коли активи товариства, представлені його акціями, внаслідок

значного зниження їх курсу) [546].

Загальновизнаним критерієм поділу викупу акцій на добровільний,

обов’язковий та примусовий є сукупність юридичних фактів, що породжують

виникнення таких правовідносин. Під час добровільного викупу акцій обов’язки

АТ та акціонера виникають на підставі вільного волевиявлення сторін.

З метою удосконалення правового регулювання такого викупу акцій в науці

цивільного права пропонується: надати можливість приймати рішення про викуп

акцій наглядовій раді; зменшити мінімальний строк для прийняття пропозицій

акціонерів про продаж акцій; відмінити вимогу щодо ринкової вартості акцій, що

викуповуються; встановити вимоги до змісту пропозиції акціонера про продаж

акцій. Також доводиться необхідність надати наглядовій раді право приймати

рішення про прийняття у власність АТ акцій, від яких акціонери відмовились на

користь АТ або які були безоплатно передані ними АТ в інший спосіб, та

уточнити перелік випадків, коли товариство не може приймати рішення про

добровільний викуп акцій [123, с. 10].

Обов’язковий викуп акцій передбачає виникнення у АТ зобов’язання щодо

викупу акцій внаслідок прийняття ним рішення, яке не спрямовувалося на викуп

акцій, але в силу вимог закону та/або статуту породило обов’язок АТ викупити

розміщені ним акції у акціонерів, які у зв’язку з прийняттям такого рішення

отримали право його вимагати.

Зазначимо, що можливість обов’язкового викупу акцій в усіх випадках

пов’язується законодавцем з голосуванням акціонера, що опинився у меншості,

проти прийняття стратегічного рішення. Слід погодитися з думкою, втіленою у

п. 1.4.1. Рекомендацій з найкращої практики корпоративного управління для

акціонерних товариств України, де зазначено, що цей інститут реалізує принцип

захисту прав меншості акціонерів і, водночас, звільняє товариство від

конфліктних ситуацій на майбутнє, оскільки акціонери, які голосували «проти»

стратегічних рішень в подальшому також не сприятимуть їх виконанню [360].

330

Для забезпечення можливості реалізації акціонерами права на обов’язковий

викуп акцій АТ пропонується визначати ринкову вартість акцій, що підлягають

обов’язковому викупу, за їх біржовим курсом за певний період (наприклад, за

останні три місяці), а не за біржовим курсом на конкретну дату [123, с. 10–11].

Однак, проблемним залишається питання строку викупу акцій, який, за

абз. 2 ч. 1 ст. 66 Закону України «Про акціонерні товариства» не може

перевищувати одного року з дати прийняття такого рішення. Вважаємо, що

законодавець штучно збільшує такий строк, що може негативно позначитися на

інтересах акціонерів; строк оплати товариством акцій має бути скорочений до

3 місяців. З метою усунення суперечностей у застосуванні обов’язкового викупу

акцій при прийнятті товариством рішення про попереднє схвалення значного

правочину необхідно передбачити прийняття такого рішення як підстави для

виникнення права вимагати обов’язкового викупу акцій.

Примусовий викуп акцій на вимогу АТ пропонується впровадити в двох

формах: як спосіб набуття АТ права власності на фактично безхазяйні акції та як

спосіб притягнення осіб, винних у порушенні корпоративних обов’язків та/або

зловживанні наданими їм корпоративними правами, що завдали значної шкоди

АТ, до корпоративної відповідальності [123, с. 11]. Для реалізації першої з

названих форм примусового викупу акцій пропонується надати АТ право

приймати рішення про примусовий викуп акцій за умови встановлення в

судовому порядку факту смерті, ліквідації та/або зникнення акціонерів і

відсутності у них спадкоємців чи правонаступників, які б оформили право

власності на їх акції, і закінчення часу, відведеного для появи зниклих акціонерів

(їх спадкоємців чи правонаступників). Для реалізації другого пропонується

законодавчо наділити АТ правом подавати позови про зобов’язання продати акції

до акціонерів, які, порушуючи свої корпоративні обов’язки та/або зловживаючи

наданими їм корпоративними правами, завдали істотної шкоди АТ. При цьому

акціонерам, які завдали такої шкоди, має компенсуватися лише та частина

ринкової вартості пакету акцій, що перевищує розмір завданої ними шкоди. Якщо

її розмір перевищує розмір пакету акцій акціонера, то такі акції переходять у

331

власність товариства в рахунок погашення зобов’язань акціонера з відшкодування

цієї шкоди без виплати компенсації товариством.

Вважаємо наведені пропозиції дискусійними, оскільки, по-перше, не ясно,

якщо ці акції стали безхазяйними, то у кого вони примусово викуповуються. По-

друге, не вирішеним залишається тлумачення словосполучення «завдали істотної

шкоди АТ», оскільки незрозумілими є те, яким чином взагалі можливо, щоб

акціонер (саме як такий) завдав істотної шкоди товариству. Адже інша справа,

якщо таку шкоду було завдано ними як посадовими особами. Проте у цьому

випадку настає інша відповідальність.

Звідси, навряд чи можна говорити про потребу зобов’язувати акціонера

продати акції, оскільки це лише викличе додаткове протистояння між такою

особою, членами органів товариства та/або мажоритарним акціонером, наслідком

чого буде виникнення корпоративного конфлікту.

Зважимо, що своєрідність механізму охорони суб’єктивних корпоративних

прав акціонерів проявляється у можливості вимагати від АТ викупу в них акцій,

коли товариство відмовляється або ухиляється від цього. Право на викуп акцій

виникає у акціонера у разі ухвалення загальними зборами рішення про вчинення

АТ значного правочину, розмір якого передбачено Законом України «Про

акціонерні товариства», або про його реструктуризацію чи реорганізацію. Отже,

наглядова рада АТ при підготовці для розгляду загальними зборами такого

питання має виходити з можливості задоволення вимог акціонерів, незгодних із

таким рішенням, про викуп у них акцій з метою недопущення виникнення

корпоративного конфлікту.

Отже, можна зважити на існуванні двох підстав для викупу АТ власних

акцій – за рішенням загальних зборів (ст. 66 Закону України «Про акціонерні

товариства») та на вимогу акціонера (ст. 68 Закону України «Про акціонерні

товариства»).

Законодавство України встановлює загальні засади щодо регулювання

порядку викупу акцій товариством за рішенням загальних зборів. Згідно з ч. 1

ст. 66, п. 13 ч. 2 ст. 33 Закону України «Про акціонерні товариства» рішення

332

товариства про викуп ним власних акцій може прийматися за згодою власників

акцій і виключно за рішенням його загальних зборів. Порядок здійснення цього

права визначається у статуті товариства та/або рішенні загальних зборів.

Останнім обов’язково встановлюються: 1) порядок викупу, що включає

максимальну кількість, тип та/або клас акцій, що викуповуються; 2) строк викупу;

3) ціна викупу (або порядок її визначення)1; 4) дії товариства щодо викуплених

акцій (їх анулювання або продаж).

Якщо загальними зборами прийнято рішення про пропорційний викуп

акцій, товариство надсилає кожному акціонеру письмове повідомлення про

кількість акцій, що викуповуються, їх ціну та строк викупу. Для товариства з

кількістю акціонерів – власників простих акцій понад 1000 осіб приймання

пропозицій акціонерів про продаж товариству акцій здійснюється протягом не

менше 30-денного строку від дати надіслання акціонерам такого повідомлення.

Варто зупинитися й на другій підставі для викупу АТ власних акцій – вимозі

акціонера, що регулюється ст. 68 Закону України «Про акціонерні товариства».

У ч. 2 цієї ж статті зазначеного Закону міститься правило про вимогу викупу

акціонером – власником привілейованих акцій товариством. Очевидно, що

законодавець прагне врегулювати здійснення викупу АТ акцій власної емісії,

встановлюючи його загальні засади. Проте, зазначений механізм містить значну

кількість невизначених положень, потреба у забезпеченні яких відноситься до

повноважень органів товариства, що може викликати негативні прояви, оскільки

останні іноді є зацікавленими у вчиненні (невчиненні) певних правочинів або у

втіленні у життя інтересів мажоритарних акціонерів.

Тобто, про викуп АТ акцій власної емісії можна говорити як про дієвий

спосіб попередження виникнення корпоративного конфлікту. Однак, такий спосіб

потребує доопрацювання. Потреба у зміні окремих положень законодавства про

АТ щодо викупу ним акцій власної емісії зумовила спроби окремих вчених 1 Ціна викупу акцій не може бути меншою за їх ринкову вартість, визначену відповідно до ст. 8 Закону України

«Про акціонерні товариства». Оплата акцій, що викуповуються, здійснюється у грошовій формі. Товариство

зобов’язане придбавати акції у кожного акціонера, який приймає (акцептує) пропозицію (оферту) про викуп акцій,

за ціною, вказаною в рішенні загальних зборів. Правочини щодо переходу права власності на акції до товариства,

вчинені протягом терміну, зазначеного в рішенні загальних зборів, за ціною, відмінною від ціни, вказаної в такому

рішенні, є нікчемними.

333

зробити пропозиції з відповідного вдосконалення. З деякими з них можна

погодитись, а щодо інших висловити критичне бачення.

З одного боку, викуп АТ власних акцій може істотно змінити контрольні

повноваження в ньому. Тому з метою захисту прав акціонерів таке рішення мають

приймати його загальні збори, а з іншого – віднесення вказаного повноваження до

їх виключної компетенції може перешкоджати укладенню й потенційно

невигідних для товариства правочинів. Ю. Хорт вважає за необхідне передбачити

можливість уповноваження загальними зборами органу управління товариства на

прийняття рішення про викуп останнім власних акцій, яким може бути

виконавчий орган товариства або наглядова рада [491, с. 161]. При цьому

пропонується встановити строк такого повноваження, який не має перевищувати

5 років (за аналогією із ст. 19 Другої директиви ЄС про капітал, а також кількість

акцій на рік, яку уповноважений орган може придбати без наступного

затвердження загальними зборами). Є сенс, на думку Ю. Хорт, законодавчо

закріпити також заборону товариствам здійснювати дискримінаційні викупи

акцій, коли одному чи більше акціонерам заборонено брати участь у їх рівному

викупі [491, с. 162].

Водночас акціонери не мають бути примушені товариством продати йому

ту чи іншу кількість акцій. Зокрема, О. Р. Кібенко стверджує, що законодавству

України необхідно було б запозичити досвід Великобританії щодо поділу

придбання акцій на ринкове та неринкове [204, с. 159]. Ринкове придбання акцій

полягає в тому, що публічна компанія (за законодавством України – ПАТ) робить

офіційну пропозицію викупити певну кількість акцій на фондовій біржі. Метою

такого поділу є попередження зловживань, що можуть мати місце серед

акціонерів, особливо за умови дискримінації на користь мажоритаріїв. При

неринковому придбанні акціонери можуть продати свої акції лише за ціною, яку

запропонує товариство, за умови, якщо не зможуть знайти іншого покупця.

Ринкові ж придбання здійснюються відповідно до правил лістингу – ціна

формується згідно з ринковими умовами, а акціонери несуть менший ризик.

334

На окрему увагу заслуговує вибірковий викуп акцій. Мета його введення

полягає в тому, що у певних випадках товариству вигідніше придбати акції у

конкретних акціонерів. Однак такий викуп створює підґрунтя для грінмейлу й

інших порушень суб’єктивних корпоративних прав акціонерів. У зв’язку з чим

робиться висновок про необхідність надання акціонерам підвищених гарантій

захисту при його здійсненні. Таке рішення має прийматися виключно загальними

зборами акціонерів кваліфікованою більшістю голосів без участі в голосуванні

осіб, акції яких викуповуються [123, с. 10; 491, с. 163]. У рішенні про вибірковий

викуп акцій обов’язково мають зазначатися його причини. Пропозиція щодо

викупу АТ акцій власної емісії в обсязі понад 15% має здійснюватися шляхом

повної чи часткової пропозиції всім акціонерам.

Ще однією умовою придбання АТ акцій власної емісії є закріплення строку

такого викупу. Про це йдеться у ч. 2 ст. 69 Закону України «Про акціонерні

товариства» До того ж, з метою захисту прав акціонерів доцільно було б покласти

на АТ обов’язок вести реєстр усіх операцій із викупу ним акцій власної емісії,

який би був доступний для перевірки акціонерами у будь-який момент.

Обмін акцій міноритарних акціонерів на акції материнського товариства

Тлумачення поняття залежності суб’єктів відбувається за допомогою таких

характеристик, як вплив, контроль, субординація і їх підпорядкування один

одному [194, с. 49–50].

Вплив передбачає втручання одного суб’єкта у діяльність іншого на підставі

будь-яких юридичних фактів, що створюють правову основу відносин залежності.

Вплив може бути на третіх осіб та взаємодію суб’єктів, які беруть участь у

відносинах залежності, холдингових відносинах [67, с. 45]. Взаємний вплив

(взаємодія) має місце під час перехресного володіння акціями в ситуації, коли

дочірнє товариство є акціонером материнського. При цьому впливу зазнає кожна

із сторін. Взаємний вплив суб’єктів ґрунтується на принципі координації інтересів

осіб, які беруть участь в юридичних зв’язках залежності, що зумовлює

необхідність узгодження інтересів суб’єктів. Перехресне володіння акціями у

холдингових компаніях є засобом протистояння корпоративним захопленням, що

335

надає можливість створення закритої акціонерної системи від недружніх

поглинань та створення підстав виникнення корпоративного конфлікту.

У корпоративному праві стан примусу в рамках відносин залежності має

прояв в юридичній категорії «корпоративний контроль»1. Будучи фікцією,

«уособленим» майном, «власністю учасників», юридична особа як ідеальна

логічна форма навряд чи може самостійно діяти в обороті одночасно без

«людського субстрату» – менеджменту – і без категорії власника юридичної

особи [113, с. 104]. Тому у ряді випадків суб’єктом контролю може визнаватися

не акціонер, а член виконавчого органу АТ. Крім того, можливим є випадок

співпадіння фігури акціонера та члена виконавчого органу, особливо в

«товариствах однієї особи» [575, с. 28]. В ПрАТ члени виконавчого органу досить

часто наділені значно більшими повноваженнями з прийняття рішень або, навіть,

з впливу на їх прийняття, ніж акціонери, а у випадку, якщо акціонер здійснює

функції члена виконавчого органу, суди йдуть шляхом врахування контролюючої

ролі особи саме як члена виконавчого органу (як правило одноосібного). Саме за

принципом визнання суб’єктом контролю члена виконавчого органу АТ

вчиняється покладення відповідальності на іншу юридичну особу, яка здійснює

контроль стосовно залежної особи. Вважають, що такій ситуації основне АТ

вважається de-facto директором залежного [134, с. 98].

Одним із способів попередження виникнення корпоративних конфліктів в

АТ є застосування порядку знерухомлення акцій через передачу їх дочірнім

товариством материнському або навпаки. Основним аргументом, як правило, є

недопущення ворожого поглинання АТ з боку третіх осіб (в цьому випадку

досягається подвійний ефект – знерухомлення акцій та виведення активів АТ, що

робить вороже захоплення економічно невигідним) [177, с. 106–110].

Проте, результатом такого рішення є зменшення розміру статутного

капіталу АТ, що завжди буде негативно впливати на права його учасників2. Як

1 Корпоративний контроль у взаємозв’язку з комплексом корпоративних прав, що належать акціонеру, визначають

як благо, цінність або об’єкт [67, с. 47]. 2 Справа за касаційною скаргою ВАТ «Продовольча компанія «Ясен» на постанову Київського апеляційного

господарського суду від 25 вересня 2008 року у справі за позовом ТОВ «Аноріа» до ВАТ «ПК «Ясен» про визнання

недійсним рішення загальних зборів [451, с. 211].

336

правило, при створенні ТОВ частки учасників розподіляються у співвідношенні

61/39, тобто більшу частку отримує АТ, а меншу – зазначені акціонери. Оскільки

акціонер-ініціатор є керівником АТ, в результаті таких дій він отримує контроль

над ТОВ (через підконтрольний йому виконавчий орган, який на практиці і

здійснює функції з управління дочірнім товариством). Отримуючи ж контроль над

ТОВ, акціонер-ініціатор, таким чином, отримує опосередкований контроль над

усім АТ [402, с. 86].

У результаті проведення реорганізації акціонер може стати власником

меншої кількості акцій, або власником акцій меншої номінальної вартості, або

власником акцій з фінансовими показниками, що істотно відрізняються від

фінансових показників АТ, що реорганізується. Внаслідок цього акціонер може

втратити низку прав, що надаються тим, хто має необхідну для їх реалізації

кількість акцій, і це може негативним чином відобразитись на їх ринковій

вартості.

Одним із способів урегулювання конфлікту інтересів пропонується

придбання кожним із міноритарних акціонерів дочірнього товариства акцій

холдингової компанії [124, с. 126]. Остання ж стає власником 100% акцій

дочірнього товариства. В цьому випадку можливість виникнення корпоративного

конфлікту зводиться до мінімуму, оскільки і мажоритарний, і міноритарні

акціонери розмістили капітал в спільній сфері.

Особливі умови дотримання суб’єктивних корпоративних прав акціонерів

містить законодавство про АТ Німеччини у випадку приєднання одного

товариства до іншого. Так § 320b Закону Німеччини про АТ містить правові

гарантії для акціонерів, правове становище яких змінюється. Зокрема, акціонери,

які вибули, мають право на відповідне відшкодування, яким є власні акції

материнського товариства. У випадку, якщо останнє є залежним, то за вибором

акціонерів, які вибули, їм надаються акції материнського товариства або

відповідна компенсація (готівкою). Перший варіант вважається відповідним за

умови, що акції надаються у співвідношенні, в якому під час приєднання за одну

акцію товариства надавались би акції материнського товариства; при цьому

337

граничні суми можуть бути компенсовані готівкою. Відшкодування готівкою має

відповідати майновому стану і рівню доходів товариства на момент прийняття

рішення про приєднання його загальними зборами; заявлення вимог про

відшкодування інших збитків не виключається [165, с. 360, 362].

З метою попередження виникнення корпоративного конфлікту і одночасно

збереження інвестицій міноритарних акціонерів застосовується обмін їх акцій в

дочірньому товаристві на акції мажоритарного АТ, яке зазвичай має публічний

характер і вже має у своєму складі міноритарних акціонерів. Формально

процедура обміну полягає в придбанні міноритарними акціонерами акцій

мажоритарного товариства з оплатою акціями дочірнього товариства. Цей варіант

більше відповідає інтересам міноритаріїв стосовно підприємницької діяльності, в

якій вони розміщували свої капітали. У міноритарних акціонерів, які відмовились

від запропонованого їм обміну акцій, можливим є викуп акцій на вимогу

мажоритарного акціонера як необхідний і вимушений захід з попередження

можливості виникнення корпоративного конфлікту в майбутньому.

Структура холдингу, при якій всі акції дочірніх товариств (прямо чи

опосередковано) належать контролюючому товариству, яке, відповідно, має у

своєму складі міноритарних акціонерів, є характерною для будь-якого холдингу.

Проте баланс інтересів за таких обставин досягається за умови, що в холдинговій

компанії відсутній мажоритарний акціонер, здатний впливати на всі рішення, які

приймаються органами АТ, оскільки такий контроль за прийняттям рішень можна

визнавати вирішальним, що безперечно рано чи пізно призведе до виникнення

корпоративного конфлікту.

6.3. Застосування доктрини «проникнення за корпоративну вуаль»

Традиційно однією з основних ознак юридичної особи є її самостійна

майнова відповідальність. Однак останнім часом відбулося значне ослаблення цієї

ознаки, що знайшло відображення й у законодавстві, і в доктрині як України, так і

інших країн, зокрема, в Росії, Великій Британії, Німеччині, США. Це пов’язано з

338

тим, що діяльність АТ часто визначається його мажоритарними акціонерами

(їх афілійованими особами), що, звичайно, тягне за собою питання про наслідки

цього впливу у вигляді їх відповідальності.

Як відомо, фундамент корпоративного права (а по суті й всього вчення про

юридичні особи) складає послідовне відділення юридичної особистості

(самостійної правосуб’єктності) та майна товариства від особистості та майна

його учасників (акціонерів). На цьому принципі ґрунтується й обмеження

відповідальності акціонерів товариства за його боргами їх вкладами до його

майна, що складає сенс самої конструкції юридичної особи як корпоративного

щита, який захищає особисте майно її учасників від вимог третіх осіб (кредиторів

товариства). Тим самим створюється певна небезпека для майнового обороту,

оскільки акціонери обмежуються у відповідальності, по суті переводячи на АТ

майнові ризики, хоча самі й формують його волю. Звідси використання

конструкції АТ завжди пов’язане з законодавчими обмеженнями, що складають

деякі гарантії для всіх учасників майнових відносин від можливих зловживань

цим інститутом.

Наведені обставини призводять до розмивання концепції юридичної особи.

Так, М. І. Кулагін вказував, що юридична особа як засіб досягнення мети

централізації капіталів поступово перетворилась на механізм здійснення

централізації, обслуговуючи процес зрощування банківського і промислового

капіталу та утворення великих національних та міжнародних компаній, …

з подальшим виконанням функції обмеження підприємницького

ризику [251, с. 244].

За наявності переваг концепції корпоративної особистості перед іншими

існуючими юридичними теоріями, часто її сенс піддається сумніву [483, с. 35]

з намаганням запропонувати відповідну доктрину [563].

Сучасна лібералізація законодавчих вимог до об’єму та складу майна

юридичних осіб, порядку їх створення та функціонування, з однієї сторони, веде

до максимального спрощення процедури отримання підприємцями такого «щита

від кредиторів», а з іншої сторони, невідворотно породжує зловживання, що

339

дозволяють їх учасникам уникати особистої майнової відповідальності за

результати своїх дій в цивільному обороті. Однією з відповідей правозастосовчої

практики та доктрини на таку ситуацію стала поява та обґрунтування в сучасному

корпоративному праві низки розвинутих країн можливості використання

кредиторами товариства відповідальності, що поширюється на особисте майно

його акціонерів шляхом «проникнення» кредиторів до такого майна з метою

зробити його об’єктом відповідальності. У західноєвропейській доктрині така

«проникаюча відповідальність» має назву «проникнення за корпоративну вуаль»

(piercing the corporate veil), а в американському праві – «проколювання

корпоративної маски»1. Отже, мова йде про випадки відмови від застосування

«принципу відділення» майна товариства від майна його акціонерів.

У найбільш загальному розумінні під «проникненням за корпоративну

вуаль» розуміється покладення на акціонера або іншого учасника юридичної

особи відповідальності за боргами товариства, незалежно від принципів майнової

самостійності та відокремленості юридичної особи2. Отже, невід’ємною частиною

доктрини «проникнення за корпоративну вуаль» є нерозривна економічна єдність

товариства та його акціонера. Така єдність стала наслідком економічної

реальності і об’єктивно існує, незважаючи на закріплені в законодавстві правила

обмеженої відповідальності, юридичної самостійності та майнової

відокремленості товариства та акціонера. Той факт, що права і обов’язки однієї

1 Відповідна категорія в різних варіантах використовується в праві Франції, Німеччини, Бельгії та Голландії, а в

найбільш повному вигляді – в правозастосовчій практиці США [579, с. 11]. Останнім часом найбільш ретельно

доктрина «проникаючої відповідальності» розробляється в німецькій літературі. Зокрема, створено декілька теорій,

що обґрунтовують застосування такої відповідальності, тобто допустимості відмови від корпоративної форми

відокремлення майна та особистості товариства та його учасників. Однією з перших стала «теорія суб’єктивного

зловживання» Р. Серіка. Відповідно до його підходу, у випадках використання юридичної особи для здійснення

зловживань у вигляді обходу закону, порушення договірних зобов’язань або обману третіх осіб, її учасники тим

самим у власних протиправних інтересах самі порушують її юридичну самостійність, тому підстави для

відокремлення особистості та майна юридичної особи і її учасників відпадають. Як вказував Р. Серік, корпорація

як така заслуговує визнання лише тоді, коли вона використовується для тієї [законної] мети, для якої вона була

створена. Іншою теорією стала «теорія цільових норм» Мюллер-Фрайенфельза, який виходив з того, що юридична

особа є звичайною фікцією, у зв’язку з чим «принцип відділення» її майна від майна її учасників є виправданим

лише тоді, коли його застосування не виключає об’єктивні юридичні критерії – сенс норм права, що

застосовуються до відповідної ситуації. В подальшому дві вказані теорії стали базою для чисельних сучасних

поглядів, що часто відрізняються лише окремими нюансами [455, с. 107]. 2 Хоча в правовій літературі отримала розвиток протилежна теза. Так, І. В. Григораш стверджує, що концепція

«проникнення за корпоративну вуаль» означає сукупність прийомів, методів і практики суду, певні судові дії з

перенесення прав та обов’язків одного суб’єкта на іншого, який прикривається «корпоративною вуаллю» першого,

ніж теорію покладення відповідальності на учасників або членів органів за зобов’язаннями самого

товариства [113, с. 126].

340

особи стають правами та обов’язками іншої, також визнається як наслідок

згаданої економічної єдності.

В. Д. Федчук, проводячи аналіз судової практики Англії, Німеччини та

США, приходить до висновку, що суди цих країн готові надати дозвіл на

«проникнення за корпоративну вуаль» у випадках, коли необхідно зупинити

зловживання або несправедливість. Однак вони неоднотипно застосовують свої

повноваження і не можуть запропонувати який-небудь «чистий» стандарт для

відповідної ситуації [483, с. XVI]. Не випадково в судовій практиці застосування

відповідної доктрини зазвичай обґрунтовується наявністю зловживання наданими

правами єдиним або мажоритарним акціонером, а в німецькому праві –

порушенням принципу добросовісності. Такі випадки зазвичай допускаються у

відносинах за участю ТОВ або АТ («об’єднань капіталів»).

Як «проникнення за корпоративну вуаль» в західноєвропейській

корпоративно-правовій доктрині зазвичай розглядають наступні випадки

відповідальності учасників товариства за його боргами: 1) пряму відповідальність

єдиного учасника господарського товариства (або учасника, який фактично

повністю контролює його діяльність); 2) відповідальність материнської компанії

за боргами свого «дочірнього» товариства; 3) додаткову відповідальність

учасника товариства за його боргами у випадку банкрутства

останнього [455, с. 105; 457, с. 184]. Однак всі три названі ситуації є лише

передумовами такої відповідальності; для її настання необхідними є додаткові

спеціальні умови.

Оскільки для «об’єднань капіталів» не діє основоположне правило: «той,

хто бере участь в економічному житті, сам несе ризики, пов’язані з прибутками та

збитками» (оскільки зі створенням такої юридичної особи відповідний ризик, по

суті, переходить на її кредиторів), перш за все виникає питання про

справедливість такої ситуації, на яке має відповісти законодавець. Звідси

загальновизнаною у континентальному європейському праві є ідея про те, що

характерна для таких товариств обмежена відповідальність має свою ціну у

вигляді обов’язкових вимог до вкладів у майно товариства, підтримання його на

341

певному рівні, дотримання обов’язкових приписів стосовно захисту інтересів

кредиторів та міноритарних акціонерів, публічність ведення справ та ін.

У німецькій, австрійській, швейцарській та французькій судовій практиці

також зустрічаються ситуації покладення майнової відповідальності за боргами

товариств на їх учасників (акціонерів). Це має місце якщо: 1) має місце

«кваліфікована недокапіталізація»1; 2) встановлено змішування майна товариства

з майном його акціонерів або 3) допускаються «зловживання юридичною

особистістю» («корпоративною маскою») у вигляді створення «фіктивних

компаній», за «фасадом» яких приховуються особи, які в дійсності здійснюють

відповідну діяльність [455, с. 107–109; 457, с. 187–188].

Однак, західноєвропейські правопорядки достатньо обережно відносяться

до «проникнення за корпоративну вуаль», розглядаючи випадки її застосування як

виключення із загального правила – «принципу відокремлення». Тобто

усвідомлюється ситуація, що широке застосування такої відповідальності в

кінцевому рахунку веде до ігнорування самої конструкції юридичної особи.

Більш широке застосування відповідальність у вигляді так званого

«проколювання корпоративної маски» віднайшла в американській судовій

практиці, якій, власне, і належить «авторство» цієї юридичної конструкції. Одним

із прикладів проникнення за корпоративну вуаль є створення товариства

спеціально з метою ухилення від сплати викупної вартості міноритарним

акціонерам2. Як відзначають європейські дослідники, такий підхід є похідним із

характерного для американської правової системи недовіри до самої особистості

юридичної особи, яка розглядається або як отриманий від держави «привілей»

(as a privilege granted by the state), зловживання яким виправдовує застосування

особистої відповідальності учасників корпорації, або як їх «договірну

домовленість» (contractual arrangement), наявність незрозумілостей в якій також

1 Мається на увазі не проста недостача або відсутність необхідних коштів, а усвідомлення членами органів

товариства того, що така недостача за умов нормального ходу справ «з високою ймовірністю, що явно перевищує

звичайний підприємницький ризик», має вести до «неуспіху за рахунок кредиторів». 2 Такі обставини мали місце у справі Castleberry v. Byron. Діяльність старої корпорації була в значному ступені

передана новій корпорації. Судовою інстанцією було вказано, що одна спільна ширма (one common sham) була

необхідна корпорації закритого типу для того, щоб ухилитись від виконання зобов’язання шляхом розтрати

корпоративних доходів, продажу корпоративного майна і передачі старого бізнесу новоствореній

корпорації [483, с. 58].

342

допускає «проникнення» до особистого майна її учасників [455, с. 110]. Справа в

тому, що сама юридична особа (корпорація) в американському праві традиційно

вважається юридичною фікцією, що ґрунтується на відносно легко спростовній

«презумпції» роздільного існування корпорації та її акціонерів («the law presumes

that corporations are separate from their shareholders»).

Разом з тим застосування такої концепції у сучасній американській

правозастосовчій практиці вимагає наявності низки додаткових умов, які

складають «тест» на можливість застосування відповідальності акціонерів

(circumstances test) і ґрунтуються на різних «доктринах», найбільш поширеними

серед них є: 1) «доктрина alter ego», за якою суду необхідно встановити тісний

зв’язок товариства та його учасників (учасника), за яким перше фактично постає

«другим я» останніх, які використовують його для досягнення неправомірної або

недобросовісної мети, а визнання «відокремлення» товариства від його учасників

суперечить публічному порядку (public policy)1; 2) «інструментальна доктрина»,

за якою позивач має довести, що товариство є «лише засобом досягнення мети»

учасників, які діють незаконно і недобросовісно, але при цьому контролюють всю

його діяльність; 3) «агентська доктрина» (доктрина ідентичності), за якою

товариство розглядається лише як «агент», що діє виключно в інтересах своїх

учасників-«принципалів», і тощо [455, с. 111; 457, с. 192; 565; 575, с. 28].

Фактори, які в різних правових системах обумовлюють домінування і

контроль, можуть бути класифіковані на три групи: операційні, фінансові та

змішані. До числа перших відносять: спільну власність основної та залежної осіб,

єдиний склад директорів та управляючих, відсутність у дочірнього товариства

якої-небудь підприємницької діяльності, за виключенням тієї, що здійснюється

спільно з основним. Другі включають неадекватну (надто низьку) капіталізацію

1 У рамках теорії «alter ego» судді зазвичай застосовують три тести (встановлюється існування контролю одного

товариства над іншим; визначається комплекс неправомірного впливу материнського товариства стосовно

дочірнього; встановлюється причинно-наслідковий зв’язок між діями материнського товариства та збитками

дочірнього), ставлячи акцент на два перші.

Ця доктрина була застосована при тлумаченні суддею канадського суду співвідношення держави Україна як

суб’єкта права (зокрема, права власності) і органу держави (Фонду державного майна України). Перевірка на

«alter ego» пов’язана зі з’ясуванням того, чи виконує цей суб’єкт функції, асоційовані з урядовою владою. При

цьому не надається великого значення тому, чи володіє даний конкретний суб’єкт окремим статусом юридичної

особи. Суддя вирішує це питання з урахуванням законодавства, відповідно до якого цей суб’єкт створювався і

управлявся [428, с. 17].

343

залежного товариства, внаслідок чого основне товариство є єдиним джерелом

його фінансування. До числа змішаних факторів, в свою чергу, відносять

вчинення нетипових правочинів між товариствами та надання консолідованої

фінансової звітності суб’єкта та об’єкта контролю [134, с. 92–93].

В американській правозастосовчій практиці широко використовується

«доктрина ідентичності», застосовуючи яку, суд порівнює обставини справи із

наперед визначеним переліком критеріїв, що допускають «проколювання

корпоративної маски». До них, безпосередньо, відноситься «недокапіталізація»

товариства під час його створення. Остання має місце, якщо майно товариства є

настільки незначним, що робить «ілюзорною» можливість успішного ведення

справ, оголошених предметом його діяльності, а ведення справи без необхідних

фінансових засобів часто оцінюється американськими судами як «зловживання

юридичною особою» («корпоративною маскою») [455, с. 111].

Проблема оцінки адекватності капіталізації товариства не існує сама по

собі, а пов’язується з договорами і фінансовими операціями, що здійснюються

між суб’єктом та об’єктом контролю. Отже, «неадекватна капіталізація»

товариства сама по собі також не є достатньою для застосування «проникаючої

відповідальності»: за умови іншого підходу і за відсутності в більшості

американських штатів встановлених законом вимог до мінімального капіталу

товариства це означало б фактичне відродження таких вимог судами. У зв’язку з

цим І. Флетчер зазначає, що окремі суди вважають передумовою для

«проникнення за корпоративну вуаль» передачу грошових коштів від основного

товариства до залежного, але за певних умов така передача є

нормальною [556, с. 361]. По іншому, на думку Дж. Мейсі, складаються справи

під час банкрутства товариства – в такому випадку кожен платіж на користь

акціонера є додатковим доказом на користь «проникнення під корпоративну

вуаль» [565].

У зв’язку з цим ознака «недокапіталізації» використовується у сукупності з

іншими критеріями, виробленими судовою практикою, наприклад, за умови

одночасного змішування майна товариства і майна його учасників, або під час

344

фактичної відсутності у товариства майна, відокремленого від майна його

учасників; під час використання майна товариства для особистої мети його

учасників; під час укладення правочинів між товариством і його учасниками,

наприклад, з надання незабезпечених кредитів; під час передачі майна товариства

(його частини) його учасникам або третім особам у збиток його кредиторам і т. ін.

У зв’язку з наведеним актуальним є підхід Дж. Мейсі за яким, автор не знаходить

жодного випадку, коли суд проникає за корпоративну вуаль тільки тому, що

товариство недостатньо капіталізоване [565; 575, с. 29]. Цей висновок

узгоджується з тим фактом, що законодавчі органи дозволяють мало

капіталізованим товариствам займатися підприємництвом і, як правило, не

вимагають значної капіталізації під час їх створення. Разом з тим така ситуація

може стати підставою для задоволення заявленого до корпорації деліктного

позову за рахунок особистого майна її учасників (учасника).

У ситуації взаємозв’язку та взаємної залежності, а іноді і єдності фінансово-

господарських інтересів товариства та акціонера принциповим є встановлення

контролюючої особи з метою подальшого покладення на неї відповідальності за

дії товариства [134, с. 89]. Очевидно, що саме визначення суб’єкта контролю – це

найбільш важливий етап зі всієї сукупності правових прийомів, які складають

доктрину «проникнення за корпоративну вуаль»1. Звідси, підставою для

застосування «проникаючої відповідальності» може також стати зосередження

всіх часток участі в товаристві в руках однієї особи або однієї сім’ї; наявність у

товариства і його учасників одних і тих же посадових осіб; одночасна участь

директорів та/або членів виконавчих органів корпорації у веденні справ

корпорацій, партнерств або індивідуальному підприємництві (sole proprietorship);

використання корпорацією і її учасниками для власних правочинів одних і тих же

організацій-посередників; використання корпорації виключно з метою передачі

товарів (виконання робіт, надання послуг) лише одній особі; порушення правил

1 Наприклад. Комерційними судами Австралії, безпосередньо у справі Pioneer Concrete Services Ltd v. Yelnah

Pty Ltd суд вказав на те, що «проникнення під корпоративну вуаль» означає встановлення конкретних осіб, які

здійснюють контроль над компанією, незважаючи на встановлений принцип юридичної самостійності та

майнового відокремлення компанії і її акціонерів [569].

345

ведення справ стосовно економічно самостійних «взаємопов’язаних підприємств»

(дочірніх компаній тощо).

Однак, у всіх цих випадках також вимагаються і деякі додаткові умови, що

зводяться до встановлення у діях корпорації та/або її учасників (учасника) яких-

небудь елементів обману або зловживань (fraud або injustice) [455, с. 112–113].

Вважається, що застосування досліджуваної доктрини також застосовується

судами для виправлення «шахрайської поведінки», що не є шахрайством за

кримінальним законодавством [565, 575, с. 29]. При встановленні судом, що

акціонер підписав контракт з контрагентом, переконавши його, що зобов’язання є

особистою відповідальністю, а не (або на додаток) корпоративним боргом, іноді

використовується доктрина проникнення з метою покладення відповідальності на

такого акціонера, а не на товариство.

Однак, достатньою підставою для «проколювання корпоративної маски» не

може стати і саме по собі порушення товариством договірних зобов’язань:

необхідними є додаткові обставини, наприклад, встановлення факту створення

товариства лише з метою переведення на нього яких-небудь боргів або

зобов’язань інших осіб або іншого обману (fraud); розподіл товариством своїх

активів в одній організації (організаціях), а пасивів – в іншій (інших);

використання товариства виключно як «футляру» або «оболонки» (shell, conduit)

для договорів або частини договорів його єдиного учасника [455, с. 112].

Так само, як в США, проникнення за корпоративну вуаль в Англії

заохочується у випадках, коли існує високий ступінь контролю за діяльністю

товариства з боку акціонера, що дає йому можливість вчинення шахрайських дій,

які мають прояв у здійсненні, наприклад, законних прав незаконним шляхом або

порушенні мажоритарним акціонером трастових зобов’язань. Однак в окремих

рішеннях, винесених судами Англії, відображено загальне небажання суддів

приймати рішення про проникнення за корпоративну вуаль [483, с. 7–8]. На

відміну від США англійська правозастосовча практика і доктрина виходять з

чіткого поділу майна товариства та його учасників навіть у випадку появи

«компанії однієї особи». Лише під час банкрутства товариства в Англії

346

допускається покладення майнової відповідальності на його недобросовісних

керівників (директорів), а отримане від них відшкодування спрямовується до

конкурсної маси для задоволення вимог кредиторів. Ці ситуації неможна, однак,

розглядати як «справжню проникаючу відповідальність».

З моменту прийняття рішення по справі Salomon v. Salomon & Co., в якій

позивачу було відмовлено в проникненні за корпоративну вуаль з метою

покладення відповідальності на акціонера, під час вирішення спорів, пов’язаних з

таким проникненням, було встановлено наступне правило: сам факт здійснення

одним конкретним акціонером контролю (прямо або непрямо) над всім

випущеним акціонерним капіталом якого-небудь товариства ще не є достатньою

підставою, для того щоб вважати права і обов’язки цього товариства правами та

обов’язками цього акціонера. Поступово англійські суди напрацювали ряд

виключень з цього правила. Наприклад, відповідно до ст. 24 Акту про компанії

Англії кожна компанія повинна мати у своєму складі не менше ніж два учасники.

Якщо будь-яка компанія здійснює діяльність протягом більше шести місяців,

маючи у своєму складі менше двох членів, то будь-яка особа, яка 1) є членом цієї

компанії, але не її директором, в період часу після сплину встановленого строку, і

2) знає, що компанія здійснює діяльність, маючи всього одного учасника у своєму

складі, несе солідарно з цією компанією відповідальність за її боргами, що є

похідними з договорів, укладених в цей період часу. Судова практика свідчить

про те, що таку відповідальність в різні періоди часу можуть нести дві різні особи.

На переконання самих англійських юристів значення доктрини

«проникнення за корпоративну вуаль» не слід перебільшувати, оскільки це всього

лише декілька практичних ситуацій, що отримали законодавче відображення, які

не можуть істотно вплинути на дію принципу корпоративної особистості.

Сутність таких виключень полягає в тому, що вони, по-перше, не лише не мають

єдиної об’єднуючої основи, а й навіть складно піддаються категоризації, по-друге,

їх основою є досить розмиті поняття «чесність» і «справедливість».

З доктриною «проникнення за корпоративну вуаль» пов’язана

загальновизнана і у більшості випадків законодавчо закріплена можливість

347

покладення відповідальності за боргами АТ на його акціонерів та/або членів

органів у процесі його банкрутства. У цьому випадку кредитори АТ отримують

певне задоволення своїх вимог не «напряму», а з конкурсної маси, до якої

надходить майно, отримане в результаті задоволення вимог конкурсного

управляючого до вказаних осіб.

Як приклад «проникнення за корпоративну вуаль» слід розглядати

відповідальність осіб, що здійснюють керівництво діяльністю юридичної особи, у

певних випадках допускається російським законодавством (ст. 53 ЦК РФ та ст. 71

Закону РФ «Про акціонерні товариства»).

Відповідно до ст. 20 Закону КНР «Про компанії» (ст. 20) не допускається

зловживання правами учасників (акціонерів) для завдання шкоди інтересам

компанії й інших учасників (акціонерів) і зловживання незалежним становищем

компанії як юридичної особи й обмеженої відповідальності учасників (акціонерів)

для завдання шкоди інтересам кредиторів компанії. У випадку зловживання

учасником (акціонером) компанії своїми правами, у результаті чого їй або іншим

учасникам (акціонерам) завдається шкода, на дану особу покладається

відповідальність щодо її відшкодування. У випадку зловживання учасником

(акціонером) компанії незалежним становищем компанії як юридичної особи й

обмеженою відповідальністю учасників (акціонерів) для ухилення від

зобов’язань, у результаті чого кредиторам компанії завдається значна шкода, на

дану особу покладається солідарна відповідальність щодо зобов’язань компанії.

Тобто, законодавець КНР свідомо допускає можливість застосування доктрини

«проникнення за корпоративну вуаль» лише у випадку встановлення обставин, за

яких учасники (акціонери) товариства зловживали належними їм корпоративними

правами, результатом чого було завдання шкоди самому товариству або його

кредиторам.

Висловлена думка, що корпоративна теорія штучної особистості в США все

більше відхиляється від економічних реалій, що приводить до маніпуляції

поняттями корпоративної особистості. Переглядається й концепція, за якою

348

корпорація є завжди особою, відділеною від його акціонерів, оскільки їх права та

обов’язки можуть бути визначені колективно [563].

За умови широкого використання «проникаючої відповідальності» і

близьких до неї доктрин з’являється небезпека для самої основоположної

конструкції юридичної особи. Тому в європейському праві така відповідальність

за загальним правилом допускається лише як захист від зловживань

«корпоративною маскою», будучи різновидом наслідків зловживання правом –

інституту, що складає виключення, одна із меж належного здійснення цивільних

прав [455, с. 114].

Отже, проникнення за корпоративну вуаль повинно мати місце у випадках,

коли контроль акціонерів супроводжується «незаконним», «зловживальним» або

«неналежним» ведення справ (США), якщо воно може сприяти досягненню

«справедливості в обставинах, що склалися» (Англія) або «для приборкання

здійснення корпоративної сили» (Німеччина). Незалежно від юридичного

формулювання, жодне судове рішення не може передбачити всі фактичні можливі

ситуації (навіть самі обґрунтовані з них можуть виявитися двозначними, коли

вони застосовуються до непередбачуваних обставин).

Суди США, Англії та Німеччини в більшому ступені готові прийняти

позитивне рішення про проникнення за корпоративну вуаль у випадках, коли

необхідно зупинити зловживання або несправедливість. Наприклад, рішення,

прийняті в Англії, стосовно відносин підконтрольності і залежності є досить

схожими на ті, що приймаються в США. Тотожність проявляється також у

застосуванні окремих термінів (наприклад, в цілій низці рішень, прийнятих в

Англії, була застосована категорія «alter ego»).

На практиці концепція «проникнення за корпоративну вуаль» вживається в

тих випадках, коли суд при вирішенні питання про відповідальність юридичної

особи: 1) ігнорує відокремлений правовий характер юридичних осіб, що входять

до холдингу або корпорації, виходячи із принципу «єдиної економічної одиниці»,

і покладає відповідальність самостійної юридичної особи на інші юридичні особи,

що входять до холдингу або корпорації; 2) відступає від доктрини обмеження

349

відповідальності засновників (учасників) і покладає відповідальність (солідарну

або субсидіарну, залежно від обставин справи) за боргами юридичної особи на

його учасників (акціонерів); 3) покладає відповідальність на органи управління

юридичної особи, які можуть існувати як у формі керівників – фізичних осіб, так і

у формі управляючих компаній – юридичних осіб [343, с. 62–73].

В Україні ситуація інша. Частина 3 ст. 96 ЦК України не дозволяє притягти

до цивільно-правової відповідальності засновників (учасників) юридичної особи,

оскільки цьому суперечить втілена в ній норма, згідно з якою власник не

відповідає за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не

відповідають за зобов’язаннями власника, крім випадків, передбачених

законодавчими актами України. Внаслідок цього майнова відповідальність по

відшкодуванню заподіяних недобросовісними засновниками збитків стає

неможливою. Ці особи притягаються до адміністративної та кримінальної

відповідальності, якщо для цього є підстави. Однак, варто погодитись з

І. В. Спасибо-Фатєєвою, найбільш адекватною для цих випадків має бути

цивільно-правова відповідальність, і саме до неї слід надати можливість суддям

притягати порушників за допомогою доктрини «зняття корпоративної

вуалі» [428, с. 17–18]. Тобто суд, «знімаючи корпоративну вуаль» із юридичної

особи, доводить, що її створення було лише замаскованим задіянням цієї

юридичної конструкції для приховування порушень і уникнення відповідальності.

Це, безумовно, зніме чимало конфліктних ситуацій в АТ.

Сучасному вітчизняному законодавству на сьогодні відомі два інститути,

близькі до доктрини «проникаючої відповідальності»: 1) передбачена ч. 6 ст. 126

ГК України відповідальність холдингової компанії за дії (бездіяльність), що

призвели до банкрутства корпоративного підприємства і 2) встановлена ч. 4 ст. 96

ЦК України та ст. 32, ч. 6 ст. 44 Закону України «Про відновлення

платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» відповідальність

засновників (учасників) юридичної особи – боржника перед його кредиторами. Їх

доцільність не викликає сумнівів; більше того, їх практичне використання у

вітчизняному праві необхідно безумовно розширяти. Проте з точки зору

350

європейської класифікації мова йде про так звану «несправжню проникаючу

відповідальність»1. Разом з тим, незважаючи на прогресивний підхід Закону про

банкрутство, до цього часу у вітчизняному законодавстві відсутніми є загальні

норми про визначення суб’єкта контролю, а також про його зобов’язання

стосовно до підконтрольних осіб.

По суті справи українські суди також намагаються використовувати

доктрину «проникнення за корпоративну вуаль», коли їм необхідно визначити

зв’язки між основним і дочірнім товариствами. Однак, судді не мають того

інструментарію, який у них має бути для повноцінного її використання – у них

відсутні критерії оцінки материнсько-дочірніх зв’язків. Цей інструмент має бути

встановлено або на рівні законодавства, або на рівні тлумачення законодавства

Верховним чи Вищим господарським судами, оскільки у вітчизняному

правопорядку їх постанови мають обов’язкове використання.

Притягнення акціонера до майнової відповідальності за діяльність

товариства є характерним для правозастосовчої практики Бельгії. У випадку,

якщо фізична особа одноосібно володіє та управляє товариством, не визнаючи

його юридичну самостійність, та використовує доходи товариства для особистих

потреб, вважається, що ця фізична особа прийняла на себе ім’я товариства з

метою ведення відповідної діяльності. І якщо «підставна» юридична особа не

може платити за своїми боргами, такий обов’язок виникає у її власника – фізичної

особи [134, с. 96].

Теза про обов’язки мажоритарного акціонера стосовно товариства та

міноритарних акціонерів булі чітко сформульована суддею У. Сенборном у справі

Wheeler v. Abilene National Bank Bldg. Co. [578, с. 393]: «Власник більшості акцій

корпорації здатний за рахунок обрання слухняних йому директорів і голосування

своїми акціями робити все, що може робити корпорація. Його здатність

контролювати й направляти дії корпорації ставить його на її місце й перетворює 1 «Проникаючу відповідальність» прийнято поділяти на «пряме», або «справжнє проникнення», застосування якого

«відкриває» кредиторам товариства особисте майно його учасників незалежно від винного характеру їх поведінки,

і «несправжнє проникнення», що ґрунтується на появі збитків у товариства та його кредиторів в результаті

особистої вини його учасників (наприклад, при настанні його банкрутства), які в силу цього зобов’язані

відповідати за боргами «свого» товариства особистим майном в порядку традиційної деліктної

відповідальності [455, с. 106].

351

його в реально, якщо не технічно, довірену особу стосовно власників меншості

акцій. Він забирає у свої руки й використовує всю владу в корпорації. По суті він

наділений безвідкличним дорученням від міноритарних акціонерів для того, щоб

управляти й продавати майно корпорації, як в інтересах себе, так і їх».

Українське законодавство демонструє значну кількість ситуацій, за яких

значення має не лише забезпечення прав третіх осіб, з якими підконтрольна особа

взаємодіє в умовах цивільного обороту, але перш за все забезпечення прав самої

підконтрольної особи та її акціонерів, як правило, міноритарних. Це випадки

виведення контролюючою особою активів підконтрольної особи в різних формах.

З метою попередження таких ситуацій доцільно внести до Закону України «Про

акціонерні товариства» та Закону України «Про відновлення платоспроможності

боржника або визнання його банкрутом» норму, за якою підконтрольна особа або

її учасники (акціонери) вправі вимагати відшкодування контролюючою особою

збитків, завданих такій особі.

Очевидним є те, що встановлення контролю та подальше покладення на

особу, яка його здійснює, негативних наслідків такої діяльності залежить від

відповідності особи критеріям, за наявності яких вона може бути визнана

суб’єктом контролю. В низці держав (США, Франція, Бельгія, Швейцарія) згадані

критерії формуються на рівні правозастосовчої практики, в інших же (Німеччина,

Велика Британія, Голландія) – знаходять своє відображення в законодавчих актах.

Плутанина із застосуванням доктрини «проникнення за корпоративну

вуаль» посилюється в тих випадках, коли суди застосовують її під час розгляду

позовів, в яких акціонери товариства намагаються проникнути за корпоративну

вуаль у власних інтересах, тобто здійснити «зворотне проникнення».

Основною ідеєю зворотного проникнення є взаємовідносини, що виникають

між мажоритарним акціонером і самим товариством. Таке проникнення

відрізняється від традиційного «проникнення» тим, що в зворотному проникненні

вимоги пред’являють не власники, а треті особи. При цьому мова йде не про

взаємовідносини з кожним із власників акцій (фізичною особою або іншим

товариством), а лише про тих з них, в яких беруть участь особи, які володіють

352

пакетом акцій, достатнім для здійснення значного впливу на контроль над

товариством, оскільки інтереси мажоритарного акціонера і самого товариства не

завжди співпадають. Основним аспектом прояву контролю, в цьому разі, є участь

в управлінні та ухилення від відповідальності.

Суди в США в різному ступені відреагували на конструкцію зворотного

проникнення за корпоративну вуаль: у неї є прихильники і противники. Їх

об’єднує переважаюча думка про те, що не можна погодитись з позицією, за якою

власник товариства і саме товариство – це одне й теж саме. Право, що

регламентує зворотне проникнення за корпоративну вуаль, є правом, в якому

форма переважає над матерією. Зазвичай такі суди відмовляють у задоволенні

позову мажоритарного акціонера про зворотне проникнення і, як правило, на тій

підставі, що акціонери не можуть мати «таке право у двох формах».

Традиційна відповідь суддів на вимогу про зворотне проникнення за

корпоративну вуаль полягає в абсолютній відмові задоволення такої вимоги на

користь тих осіб, які створили юридичну особу (власників товариства).

В. Д. Федчук зазначає, що суди обґрунтовують свою відмову посиланням на

непорушність доктрини самостійної корпоративної особистості, відображеної в

нормах традиційного корпоративного права [483, с. 65].

Досвід розвинутих закордонних правопорядків говорить про те, що чим

простіше і швидше стає отримання підприємцями «корпоративного щита», тим

менше він їх захищає, оскільки відсутність або символічний характер статутного

капіталу, що оцінюється судовою практикою як «недокапіталізація» юридичної

особи, невідворотно веде до «зняття корпоративної вуалі» і прямої особистої

відповідальності її учасників (акціонерів) за боргами перед кредиторами

створеного ними товариства. У зв’язку з цим варто підтримати думку

Є. О. Суханова про те, що пропозиції про максимальну лібералізацію створення і

діяльності корпорацій, в тому числі про необхідність принципового переходу до

переважно диспозитивного регулювання корпоративних відносин, ведуть до

поступового відмирання не лише корпоративного права (фактично змінюючи

353

його договірним правом), але й самої юридичної особи, оскільки її «корпоративну

маску» стає все легше «проколювати» [455, с. 115–116].

Щоб не допустити цього, необхідно не розхитувати, а укріплювати

корпоративне право, у тому числі шляхом встановлення чіткої законодавчої

регламентації внутрішньої організації товариств, посилення вимог до їх майнової

відокремленості (статутного капіталу), встановлення прямих законодавчих

заборон можливих зловживань корпоративною формою. Якщо ж постійно

лібералізувати вимоги щодо створення та функціонування юридичних осіб, то

може виявитися, що за умови повної свободи їх організації і відсутності яких-

небудь вимог до їх майна визнання їх юридичними особами та навіть анонімність

їх учасників виявляться даремними за умови відносно широкого використання

судовою практикою можливості «проникнення за корпоративну вуаль» такої

юридичної особи і застосування прямої майнової відповідальності її учасників

(акціонерів) перед її кредиторами.

Слід додати, що доктрину «проникнення за корпоративну вуаль» слід

відрізняти від прийому «підняття корпоративної вуалі» (lifting the corporate veil),

який часто використовували як синонім проникнення [261, с. 45]. Якщо на

початку і в середині минулого століття вказані категорії були достатньо

близькими, то у другій половині ХХ ст. між ними була проведена відмінність.

У справі Atlas Maritime Co SA v. Avalon Maritime Ltd (The Coral Rose) (№ 1)

британський суддя лорд К. Стоутон зазначив, що проникати за корпоративну

вуаль є виразом, який би я використав би для інтерпретації прав та обов’язків, або

дій компанії як прав або обов’язків, або дій її акціонерів. З іншої сторони,

піднімати корпоративну вуаль, чи зазирати під неї, має означати розгляд з певною

правовою метою структури володіння частками в капіталі компанії [542].

Взагалі при вирішенні конфліктних ситуацій шляхом застосування цих

доктрин необхідними постають пошук і законодавче закріплення розумного

компромісу, балансу між різними інтересами [454, с. 67]. Звідси, найменш

економічно витратні форми ведення підприємницької діяльності мають бути

збалансовані нормами про захист інтересів всіх учасників ринку, а також про

354

неможливість необґрунтованого переносу ризиків з одних суб’єктів на

інших [514, с. 93].

Доктрина «проникнення за корпоративну вуаль» як спосіб попередження

виникнення корпоративних конфліктів в АТ є виправданою у випадках, коли

товариство не має достатнього обігового капіталу, формальності ним не

дотримуються, дивіденди не виплачуються, кошти витрачаються мажоритарним

акціонером, члени органів АТ не виконують свої функції.

6.4. Укладення акціонерного договору

Договірні форми є найбільш поширеним правовим засобом узгодження

інтересів суб’єктів цивільних правовідносин. Однією з причин їх укладення

акціонерами є імперативність законодавства про АТ, що часто виключає різні

варіанти поведінки суб’єктів, за незначними, в загальному обсязі норм,

винятками1. Імперативні норми, віддаючи перевагу заборонам та приписам перед

дозволами та можливістю встановлювати гнучкі механізми їх регулювання,

викликали потребу в застосуванні принципово інших підходів до врегулювання

відносин в корпоративному середовищі.

З метою забезпечення безперешкодного здійснення суб’єктивних

корпоративних прав та законних інтересів кожним учасником акціонерних

відносин має бути віднайдений баланс правового регулювання (за допомогою

законодавчих норм) і саморегулювання (коли АТ напрацьовує і встановлює власні

норми, що не забезпечуються примусовою силою держави). Відповідне

регулювання має йти від імперативного до диспозитивного та, як наслідок, до

саморегулювання (договірного регулювання). На стадії державної реєстрації АТ,

так як і державної реєстрації емісії цінних паперів, регулювання є імперативним.

Однак, організація управління діяльністю АТ є диспозитивною, оскільки

більшість питань може бути вирішена статутом та іншими внутрішніми 1 У світовій практиці для колективного здійснення прав використовуються домовленості акціонерів (shareholder’s

agreement). Дослідники стверджують, що їх «попередником» є домовленості партнерів, спрямовані на спільне

фінансування комерційних проектів та розподіл ризиків, що існували ще до формального закріплення і

регулювання статусу юридичних осіб [573, с. 10].

355

документами товариства. Звідси, договором між акціонерами може

встановлюватися порядок здійснення ними корпоративних прав.

Корпоративному законодавству властива одна особливість – наявність у

ньому корпоративних (локальних) актів, якими є документи органу товариства,

що містить корпоративні норми. Такий акт регулює різні сфери діяльності

товариства: порядок управління ним, вирішення фінансових питань, випуск і обіг

його цінних паперів, порядок взаємодії акціонерів товариства між собою.

Корпоративні акти товариства також можуть містити положення, що регулюють

акціонерні договори. Наприклад, статутом АТ може передбачатися можливість та

порядок укладення акціонерами товариства відповідних договорів, їх виконання

та припинення, визначатися коло питань, що входять до його предмету,

установлюватися міри відповідальності за їх порушення.

Внаслідок цього складаються різні правові механізми здійснення

корпоративних прав, що регулюються на рівні законів, внутрішніх корпоративних

актів та договорів між учасниками акціонерних правовідносин. Останні

визначають і підтверджують наміри сторін та гарантують деяку стабільність в

акціонерних правовідносинах.

Одним із відомих законодавству РФ, США, Франції, і ряду інших країн

способів узгодження інтересів є договори, що укладаються між акціонерами. Такі

договори передбачають певні гарантії для меншості, наприклад, прийняття рішень

з окремих питань лише одноголосно, також право вимагати викупу акцій за

певних обставин: недостатній прибуток, зміна структури акціонерного капіталу не

в інтересах міноритарних акціонерів та ін. [400, с. 125]. У свою чергу, в англо-

американському корпоративному праві корпоративні договори мають важливе

значення, виконуючи функції внутрішніх документів (bylaws) «закритих

компаній», якими можна навіть відміняти або змінювати норми їх статутів

(«статей об’єднання» – articles of incorporations) [453, с. 240].

Відомі акціонерні договори й близькому до українського німецькому праву,

за яким допускається домовленість акціонерів про голосування на загальних

зборах шляхом укладення договору (stimmbindungsvereinbarung) [488, с. 449].

356

В Україні вперше поняття «акціонерні правочини» було легалізоване у

ст. 29 Закону «Про акціонерні товариства» (вживається поняття «правочини між

акціонерами»). В юридичній літературі висловлено застереження про те, що

домовленість учасників корпорацій (shareholders agreement), що досить вільно

визначають їх правове становище та становище їх учасників, в результаті не

досить точного перекладу отримала назву «акціонерний договір» [318, с. 93;

457, с. 216]1. Стосовно домовленості між акціонерами часто вжаваються різні

терміни – «акціонерна угода» [527, с. 4, 5], «корпоративна угода» [75, с. 37–38;

206, с. 37], «корпоративний договір» [1, с. 41] або «акціонерний договір»

[37, с. 958; 112, с. 73; 160, с. 66–69; 208, с. 120]. Більш доречним, на нашу думку, є

використання поняття «акціонерний договір» не тільки тому, що ЦК України не

містить поняття «угода», а й по суті – використання термінології

«корпоративний» виходить за рамки такої організаційно-правової форми

юридичної особи як АТ, а лише законодавство про АТ містить можливість

укладення такого

Як би то не було, досягнення домовленості між акціонерами (укладення між

ними договорів) відповідає загальному диспозитивному підходу ЦК України,

яким сторонам надається право самостійно врегулювати у договорі, не

передбаченому законодавством, свої відносини (ст. 6 та 627 ЦК України). При

цьому його сторони вправі відступити від законодавчих положень і врегулювати

свої відносини на власний розсуд, що, однак, обмежується забороною відступати

від приписів актів законодавства або випадками, коли така імперативність

приписів є похідною із змісту норм або сутності відносин між сторонами.

З цієї точки зору акціонерний договір, безсумнівно, є нехай і не основним, а

додатковим (щодо законодавства, статуту товариства, рішень загальних зборів

акціонерів і т. ін.), але все-таки регулятором корпоративних правовідносин2. Він є

1 Наприклад, в Італії вони отримали назву «договори, супутні корпоративно-правовим домовленостям».

2 Будучи противником застосування ліберальних підходів до регулювання корпоративних правовідносин та, з

метою захисту прав мажоритарних та міноритарних акціонерів, використання в окремих випадках імперативних

механізмів регулювання правових зв’язків між акціонерами та товариством Є. О. Суханов вважає, що управління

АТ і вся його діяльність мають будуватися на максимально можливому балансі інтересів різних учасників,

юридично оформленому у вигляді законодавчо закріпленої «системи стримань та противаг». Спроби замінити таку

систему акціонерними договорами, що вільно формуються лише деякими акціонерами, невідворотно призводять

357

актом їх індивідуального правового регулювання. Такі договори за кордоном

укладаються, як правило, у великих АТ і захищають міноритарних акціонерів

часто більш ефективно, ніж норми законів або статуту товариства, що створює

умови для попередження виникнення корпоративних конфліктів між його

акціонерами1.

Передусім акціонери мають потребу в домовленості з метою об’єднання

голосів для реалізації управлінських рішень, забезпечення складу органів

товариства [444, с. 3]. Особливого значення це набуває для міноритарних

акціонерів [278, с. 133].

У наведених позиціях значення договорів між акціонерами зводиться до

можливості координувати їх дії у процесі проведення голосування на загальних

зборах. Зазначається, що сфера їх застосування може бути значно ширшою, ніж

просто скоординоване голосування [119, с. 110]. Тобто, акціонери самостійно й

добровільно домовляються про використання встановленої законом можливості

здійснити свої права на акції та/або права, посвідчені акціями. Укладаючи

договір, акціонери намагаються досягти основної мети – організувати систему

корпоративного управління, забезпечити прогнозовану діяльність товариства,

уникнути недружнього поглинання конкурентами, тобто будь-яким шляхом

попередити можливість виникнення корпоративного конфлікту.

Проте, хоч українське законодавство і передбачає можливість укладення

таких договорів, але не містить норм про відповідний порядок, форму, зміст та

до порушення балансу різних інтересів та зловживання «корпоративною владою». Пропозиції, що з’явилися

останнім часом, про заміну традиційного імперативного регулювання статусу АТ диспозитивною регламентацією,

що ґрунтується на принципі свободи договору (у тому числі у вигляді акціонерних договорів їх акціонерів та будь-

яких третіх осіб, що й повинні будуть встановлювати відносини з управління товариствами), уявляються

принципово неприйнятними. Договірна свобода, будучи принципом саме договірного, а не корпоративного права,

далеко не завжди відповідає сутності останнього. Це ґрунтується на тому, що в корпоративних відносинах з самого

початку існує юридична нерівність міноритаріїв та мажоритаріїв. Вона й має бути збалансована імперативним

регулюванням, не говорячи вже про те, що в ролі третіх осіб, які захищаються законом, повинні виступати ще й

кредитори корпорацій (а не «законспіровані інвестори», які таємно управляють їх діяльністю за допомогою

секретних акціонерних договорів). Навіть ліберальна американська судова практика зовсім не займає позиції

безмежного визнання будь-яких акціонерних договорів, що відміняють або замінюють які-небудь норми

корпоративного законодавства [457, с. 214]. 1 Хоча іноді, на нашу думку помилково, про укладення акціонерних договорів говорять як про форму захисту

корпоративних прав (І. В. Лукач [261, с. 250], Т. Штим [527, с. 15]). Наша позиція ґрунтується на тому, що

загальновизнаними формами захисту будь-яких прав є юрисдикційна та неюрисдикційна, вказані ж автори не

наводять достатніх аргументів для виділення акціонерного договору саме як форми захисту корпоративних прав.

358

інші аспекти, що зумовлює необхідність розроблення та обговорення цієї

проблеми в контексті попередження виникнення корпоративних конфліктів в АТ.

Законодавець передбачив, що таким договором сторони, які його уклали,

можуть визначити деякі особливості здійснення ними своїх прав на акції, надати

можливість їх здійснення, та/або прав, посвідчених акціями, виходячи з

індивідуальних, нетипових обставин, які не завжди можуть бути врегульовані

законодавством про АТ або статутом кожного товариства.

Стосовно ж змістовної складової досліджуваної договірної конструкції

також відзначимо відсутність єдності наукових позицій. Зокрема, зазначається,

що акціонерний договір є:

1) договором між акціонерами з питань корпоративного управління, як одна

з форм волевиявлення учасників [206, с. 37];

2) договором між учасниками юридичної особи корпоративного типу, за

яким вони визначають порядок здійснення як корпоративних прав, так і прав на

частку (акцію) і зобов’язуються здійснювати певним чином ці право або

утримуватися від здійснення цих прав для реалізації спільних охоронюваних

законом інтересів [37, с. 958; 75, с. 37–38];

3) договором про здійснення корпоративними учасниками товариства своїх

(членських) прав, відповідно до якого вони зобов’язуються здійснювати ці права

певним чином або утримуватися (відмовлятися) від їх здійснення, в тому числі

голосувати певним чином на загальних зборах учасників товариства, узгоджено

здійснювати інші дії з управління товариством, набувати або відчужувати частки

в його статутному капіталі (акції) за певною ціною і (або) під час настання певних

обставин, або утримуватися від відчуження частки (акцій) до настання певних

обставин [1, с. 41; 208, с. 120; 318, с. 93];

4) законодавчо закріпленим, операційним правореалізуючим правовим

засіб-діянням, що виступає як акт реалізації прав і обов’язків акціонерів в

АТ [112, с. 73];

5) майново-організаційним договором, що укладається між акціонерами

та/або АТ, майбутніми акціонерами, а в окремих випадках також органами

359

державної влади, спрямованим на впорядкування і забезпечення їх спільної

діяльності у процесі організації та здійснення корпоративного управління в

АТ [527, с. 5].

У такому договорі принцип пропорційності може бути змінений. Так,

акціонери можуть домовитися про відмову від здійснення частини своїх прав

(наприклад, від права переважної купівлі акцій або від права викупу акцій), або

передбачити особливості здійснення ними прав з управління товариством тощо.

Виникає питання: чи є акціонерні договори різновидом цивільно-правових

договорів, чи це самостійний вид договорів, що регулюються ЦК України, але

знаходяться за межами цивільного права, і складає предмет іншої сфери – права

корпоративного, про предмет та метод якого в науці ведеться багаторічна

дискусія.

В ЦК України договір регулюється по-різному – і як підстава виникнення

договірного зобов’язання («договір-правочин»), і як форма відповідного

правовідношення («договір-документ»), і як правовідносини – договірне

зобов’язання («договір-правовідношення»). Пануючою у цьому контексті є думка

про доцільність розгляду договору як підстави виникнення, зміни та припинення

правовідносин, тобто як юридичного факту1.

При цьому такі договори стосуються лише тих акціонерів, які їх уклали, і не

породжують наслідків для третіх осіб (тобто для решти акціонерів і для АТ).

Звідси, один акціонер (сторона договору) зобов’язаний брати участь в загальних

зборах (якщо це передбачено договором), а інший (який не брав участі у

договірному зобов’язанні) – такого обов’язку не має. Один акціонер буде

зобов’язаний голосувати таким чином, як про це домовлялися сторони договору, а

другий буде орієнтуватися по ходу зборів, виходячи з інформації, якою він буде

володіти. Поведінка одного акціонера залишається без покарання, якщо він не

1 Як вказував О. О. Красавчиков сутність співвідношення договору і норми права – це, в кінці кінців,

співвідношення юридичного факту і правової норми [236, с. 6]. З позицій вчень Б. М. Гонгало договір з вольової

сторони є системою волевиявлень, кожне з яких окремо не тягне правових наслідків; сукупно ж вони є

домовленістю на підставі якої і відбувається динаміка (виникнення, зміна, припинення) цивільного

правовідношення [97, с. 232].

360

бере участі в загальних зборах і зриває голосування, а іншого –

навпаки [488, с. 457].

Окремі акціонери як законні власники акцій вправі вчинити певні

правочини з їх використання, в тому числі стосовно порядку їх відчуження

(укладення договору про встановлення чийого-небудь переважного права на їх

придбання) та/або порядку здійснення закріплених в них корпоративних прав (на

голосування, тобто участь в управлінні справами товариства). Це, однак, на думку

Є. О. Суханова, не перетворює відповідні чисто зобов’язальні (договірні)

відносини в корпоративні (в іншому б випадку корпоративними правочинами

була б потреба визнати й заповіти, що містять умови про перехід належних

спадкодавцю акцій до його спадкоємців) [457, с. 53]. Акціонерний договір є

формою закріплення зобов’язального відношення, додатковою до «статутних»

корпоративних відносин. При цьому такий договір виконує додаткові, спеціальні

функції порівняно з тими, які встановлені корпоративними актами, однак часто є

більш ефективним в забезпеченні права та інтересів акціонерів1.

Найбільш складним і найцікавішим є питання про те, чи містить

акціонерний договір корпоративні норми. Якщо так, то його варто визнати

способом врегулювання корпоративних відносин та поставити в один ряд із

статутом. Якщо ні, то слід визначитись із містом акціонерного договору у

правовому механізмі їх регулювання.

Видається, що такий договір має своїх суб’єктів та свою сферу регулювання

і тому правовідносини, що складаються всередині АТ і регулюються нормами

цивільного та внутрішньокорпоративного права, хоча й перетинаються, але не

збігаються з правовідносинами, що складаються при укладенні договору між

акціонерами.

1 Наша позиція підкріплюється судовою практикою інших країн. Зокрема, найбільш широко такі договори

визнаються швейцарською судовою практикою, яка допустила можливість укладення виключно між акціонерами

малих (приватних, а не публічних) АТ взаємних договорів не лише про узгоджене голосування, але й про

попередню або переважну купівлю акцій, про покладення на акціонерів окремих додаткових обов’язків (утримання

від взаємної конкуренції, нерозголошення певної інформації) або про надання їм додаткових прав (на отримання

інформації і навіть на участь в прийняття окремих рішень), розглядаючи їх як договори про здійснення прав

акціонера, але твердо ґрунтуючись при цьому на зобов’язально-правовій природі, що не впливає, як наслідок, на

взаємовідносини акціонера такого договору з АТ в цілому [457, с. 223–224].

361

Відносини між акціонерами, врегульовані таким договором, не є аналогом

корпоративних відносин в АТ. Поміж іншим, про наявність акціонерного

договору може бути не відомо АТ та іншим акціонерам цього товариства. Тому не

може йтися про його «нормативність» або іншими словами

«загальнообов’язковість» для всіх акціонерів АТ. Дія акціонерного договору не

поширюються на сферу функціонування й діяльності товариства.

Ознаками акціонерного договору, на нашу думку, є наступні: а) метою його

укладення є врегулювання організаційних відносин між їх учасниками; б) він

являє собою інструмент для запобігання зловживанню корпоративними правами

акціонерів; в) має особливий предмет, що випливає з корпоративних прав, якими

наділені акціонери; г) формальна рівність сторін (він може бути укладений будь-

яким акціонером, незалежно від кількості або типу акцій); ґ) конфіденційність

змісту; д) відповідальність за порушення умов договору; е) його чинність не

залежить від визнання його державою (єдиною умовою є відповідність вимогам

законодавства про АТ й загальним приписам існуючого правопорядку).

Пропонуються й інші його ознаки1.

Наявність зазначеної специфіки в природі акціонерного договору

обумовлює і його місце в механізмі правового регулювання: він займає проміжне

місце між нормою права й волеутворюючим актом. При цьому ознака

волеутворення є первинною, приватноправові засади превалюють, що свідчить

1 Зокрема, його ознаками Т. Б. Штим визнає: а) їх укладення у формі договору, що має господарсько-правову

природу; б) з їх допомогою акціонери можуть формувати гнучкі та зручні для них моделі прийняття необхідних

рішень; в) особливий порядок внесення змін до акціонерного договору [527, с. 10]. Натомість Т. В. Грибкова

вважає, що для акціонерних договорів як актів індивідуально-правового регулювання характерні наступні ознаки:

а) самообов’язок – збіг кола осіб, що приймають і виконують акціонерний договір – це самі акціонери;

б) добровільність і зацікавленість у прийнятті й реалізації рішення; в) колегіальна основа – договір не може бути

розроблено й прийнято одним акціонером; г) формування й вираження загальної волі на основі узгодження

публічних і приватних інтересів (має прояв в тому, що акціонери, укладаючи акціонерний договір, прагнуть

передбачити інтереси кожного з них і при цьому не порушити законодавчо встановлені норми, не ущемити права

міноритарних акціонерів і самого товариства); д) юридична забезпеченість – акціонерний договір може

передбачати способи забезпечення виконання зобов’язань, що випливають з нього, і заходи цивільно-правової

відповідальності за невиконання або неналежне виконання таких зобов’язань, які підлягають гарантованому

судовому захисту; е) подвійна природа акціонерного договору – має прояв у тому, що з одного боку, він

ґрунтується на правових нормах і суворо відповідає їм, з іншого боку – є актом конкретизації права. Наявність

зазначеної специфіки в природі акціонерного договору обумовлює і його місце в механізмі правового

регулювання: він займає проміжне місце між нормою права й волеутворюючим актом. При цьому ознака

волеутворення є первинною, приватноправові засади превалюють, що свідчить про первинність приватно правової

природи такого акту індивідуального регулювання корпоративних правовідносин, як акціонерний

договір [112, с. 116–118].

362

про первинність приватноправової природи такого акту індивідуального

регулювання корпоративних правовідносин, як акціонерний договір.

Очевидно, що акціонерний договір є актом індивідуально-правового

регулювання, що породжує зобов’язання, спрямоване на здійснення прав

акціонера, виконання якого реалізується за допомогою вчинення передбачених в

ньому дій. Акціонерний договір є засобом досягнення компромісу [201, с. 213],

який визначає його нормативно-регулятивний потенціал, що й характеризується

відносно вільним волевиявленням й самостійністю його сторін. Особи, що його

укладають в рамках наданої їм для цього свободи, приходять до деякого

консенсусу й фіксують досягнуті домовленості у формі, передбаченій законом.

Договір стає для учасників відповідних зобов’язальних відносин регулятором.

Правореалізуюча функція акціонерного договору спрямована насамперед на

трансформацію абстрактних правил поведінки акціонерів, передбачених нормами

акціонерного законодавства, у конкретні права й обов’язки, що регулюють

діяльність конкретних акціонерів конкретного АТ. Саме вказана функція займає

центральне місце серед інших функцій цього договору – регулятивної, охоронної,

стимулюючої, організаційної тощо.

Акціонерному договору властива й охоронна функція. У акціонерів, що

уклали між собою договір, з’являється можливість за рахунок своїх узгоджених

дій захистити товариство від недружнього поглинання конкурентами або від

зловживань з боку членів органів товариства, недопустити розмивання

акціонерного капіталу або появи в числі акціонерів небажаних осіб, наприклад,

конкурентів або іноземних фізичних і юридичних осіб. Охоронна функція

акціонерного договору є свого роду продовженням охоронного впливу права в

цілому. При цьому сам договір стає засобом даного впливу, що проявляється в

його націленості на охорону законних (економічних, політичних, особистих і

інших) інтересів сторін (акціонерів товариства) і здатності їх попередити

виникнення корпоративних конфліктів як мінімум між його сторонами.

Укладення акціонерного договору створює для сторін взаємні юридичні

гарантії, що виражається, насамперед, в обов’язковості виконання його умов.

363

Зокрема, А. С. Довгерт вважає, що саме такі договори є логічним та цілком

закономірним інструментом погодження дій акціонерів та надійною гарантією

іноземних інвесторів [130, с. 12]. Специфіка охоронної функції такого договору

полягає в протидії поведінці сторін, противній інтересам акціонерів, що його

уклали, за допомогою застосування особливого заходу відповідальності,

пов’язаного з порушенням акціонерного договору – відшкодування збитків

(твердої грошової суми або суми, що підлягає визначенню в порядку,

встановленому в ньому).

Отже, акціонерний договір покликаний створити загальну універсальну

модель поведінки, конкретну для окремого АТ у визначений період часу та

стосовно певного складу акціонерів; окреслити майбутню (очікувану) поведінку

від акціонерів, які є сторонами договору, передбачити інші правила. Очевидно, у

формалізації умов наступного співіснування учасників багатостороннього

договору й полягає необхідність появи даного інституту в рамках цивільного

права.

Залежно від моменту, з якого договір починає діяти, розрізняють

консенсуальні, реальні й формальні договори. Попри те, що акціонерний договір

може передбачати порядок та умови передачі акцій від одного акціонера іншому

або третій особі, слід відмежовувати такий договір від договорів, що

встановлюють зобов’язання з передачі майна. Очевидно, що акціонерний договір,

як і більшість договорів у цивільному праві, є консенсуальним та вважається

укладеним з моменту узгодження сторонами всіх його істотних умов.

І. В. Спасибо-Фатєєва пропонує до розгляду наступні варіанти юридичної

природи договорів між акціонерами: 1) звичайний зобов’язальний розпорядчий

договір; 2) організаційний договір, оскільки він не стосується майнових благ;

3) між акціонерами складаються відносини квазіпартнерства; 4) договір

підпорядкування, що пояснюється наступним: особа, яка не має необхідного

пакету акцій, набуває право впливати на рішення загальних зборів і

підпорядковує собі управління в АТ завдяки укладеному акціонерами договору.

Його специфіка якраз і полягає в тому, що відповідно до загальних підходів

364

акціонеру необхідно було б купувати акції, що дало б йому можливість брати

участь у вирішенні питань порядку денного загальних зборів відповідною

кількістю голосів. Якщо ж акції акціонери не продають (або у особи не має

бажання купити акції за наявності можливості іншим, менш витратним способом

отримати вплив на корпоративне управління), то виникає додаткова конкуренція

між корпоративними і договірними механізмами набуття особою (акціонером) в

необхідному об’ємі права на управління [488, с. 457].

Наступним моментом, що становить інтерес при характеристиці

акціонерного договору, є питання про те, чи має такий договір фідуціарні,

особисто-довірчі риси. У правознавстві фідуціарними називаються договори, в

яких слід відрізняти внутрішні відносини між їх сторонами від зовнішніх прав,

яких завдяки договору набуває одна із сторін. Така сторона, довіряючи іншій,

надає їй значні права, що є похідним із сутності внутрішніх правовідносин між

сторонами цього договору. Надання цих повноважень засноване на довірі, а

договори визнаються фідуціарними.

Наявністю певних довірчих, фідуціарних відносин між акціонерами можна

пояснити, наприклад, закріплення в акціонерному договорі заборони на продаж

акцій третім особам до настання певних обставин. Для акціонерів може бути

принциповим питанням, хто саме є стороною договору. Тому ним може бути

передбачене правило, що вихід однієї із його сторін з будь-якої підстави тягне

його припинення в цілому, за винятком випадку, коли самим договором

передбачено, що він зберігає дію стосовно інших його сторін.

Однак, необхідно брати до уваги, що особисто-довірчі, фідуціарні риси,

властиві акціонерному договору, не є характерною, загальнообов’язковою

ознакою будь-якого з них.

Акціонерний договір, будучи договором про здійснення вже існуючих прав

акціонерів, але визначаючи порядок і межі їх реалізації, цілком може бути

охарактеризований як організаційний. Б. І. Пугінський під організаційним

договором розумів «договір про впорядкування взаємозалежної діяльності двох і

більш осіб, що визначає процедуру виникнення й загальні умови виконання

365

конкретних майнових зобов’язань надалі, та/або заходів, спрямованих на

підвищення ефективності їх діяльності» [369, с. 182]. Це визначення є

характерним і для акціонерного договору, оскільки його метою є створення

можливостей та передумов для більш успішного здійснення взаємозалежної

діяльності акціонерів, підвищення координованості й узгодженості вчинюваних

ними майнових операцій, створення умов для попередження несприятливих для

них наслідків (наприклад, непередбаченого виходу акціонерів з товариства або

його недружнього поглинання), забезпечення прогнозованого розвитку й

фінансової стабільності АТ (наприклад, через гарантію збереження капіталу або

запобігання його відтоку). У цьому розумінні договір дозволяє визначити дії

акціонерів у майбутньому.

Вважається, що залежно від кількості сторін договори поділяються на

двосторонні й багатосторонні (ст. 626 ЦК України). Акціонерний договір, який по

суті є багатостороннім, може укладатися й двома акціонерами. Уявляється, що

більш істотним та значущим для визначення поняття багатостороннього договору

є не вказівка на те, скільки сторін брали участь в його укладенні, а на те, якого

роду правовідносини (зобов’язання) він породжує, на зміст договору, тобто його

умови, що задають певні моделі поведінки на майбутнє.

З урахуванням наведеного вважаємо, що акціонерний договір як правова

конструкція має право на самостійне існування. Характерними ознаками такої

договірної конструкції є те, що він має: 1) зобов’язальну, а не корпоративну

природу; 2) організаційним; 3) консенсуальним; 4) багатостороннім правочином.

Питання визначення сторін цього договору є дискусійним.

Безперечно, що сторонами такого договору є акціонери певного АТ. Однак,

постають питання про те, чи всі акціонери можуть укладати ці договори або

скільки акціонерів це вправі робити; чи може акціонер укладати різні договори;

чи можуть виступати його сторонами саме АТ та сторонні особи. З цього приводу

слід вказати наступне.

Не встановлюється жодних обмежень і стосовно того, щоб один акціонер

міг виступати стороною одночасно у двох та більше акціонерних договорах.

366

Звертаємо увагу на те, що на відміну від законодавства інших країн, Закон

України не містить вказівки щодо кількості акцій, з приводу яких укладається

такий договір (наприклад, ст. 32-1 Закону РФ «Про акціонерні товариства»

закріплює, що такий договір має бути укладений стосовно всіх акцій, що

належать його стороні). Проте, вказана норма отримала ряд критичних

зауважень1.

Слід врахувати, що акціонерний договір має бути укладеним відносно всіх

акцій, що належать його стороні [75, с. 37]. Тобто відносини між сторонами

такого договору мають виключний характер. Вважаємо, що в такій ситуації

акціонер може вступити до аналогічних відносин з іншим акціонером, але його

поведінка не повинна бути недобросовісною, коли з одного й того самого

предмета укладаються різні договори з різними контрагентами (наприклад,

порядок голосування при ухваленні рішення про виплату дивідендів).

В юридичній літературі активно обговорюється питання можливості участі

як сторони досліджуваної договірної конструкції самого АТ (в особі його органів)

та третіх осіб. Загалом можна чітко окреслити три підходи щодо визначення його

сторін – 1) виключно акціонери [70, с. 27; 112, с. 152–163; 400, с. 125; 409, с. 684];

2) акціонери та товариство [52; 119, с. 115; 197, с. 8; 208, с. 120; 257; 271, с. 161];

3) акціонери, товариство та треті особи [1, с. 41; 80, с. 146; 132, с. 154; 426, с. 188;

445, с. 365–366; 527, с. 5].

Попри те, що корпоративне законодавство буквально не закріплює, що саме

АТ або треті особи, які не є його акціонерами, не можуть бути стороною такого

договору, необхідно визнати, що за чинним законодавством ані АТ, ані особи, які

не є його учасниками, не можуть бути стороною акціонерного договору, оскільки

корпоративного зобов’язання поза межами юридичної особи не існує.

Є точка зору, що він може бути укладений між акціонерами або між

акціонерами та АТ, оскільки підписаний лише між акціонерами договір

1 Так, Д. І. Стєпанов зазначає, що очевидно шукати будь-яку «глибинну логіку» у вказаному обмеженні не має

сенсу, оскільки такий дивний набір законодавця неможливо пояснити нічим іншим, крім супротиву на етапі

прийняття поправок до ФЗ про АТ окремих представників академічної спільноти легалізації на законодавчому

рівні інституту акціонерних договорів. Маємо надію, продовжує вчений, що такого роду обмеження з часом піде з

вітчизняного позитивного права [445, с. 365].

367

абсолютно ні до чого не зобов’язує АТ, що, в свою чергу, багато в чому позбавляє

сенсу сам договір [119, с. 115; 208, с. 120; 271, с. 161; 197, с. 8]. Відтак, постає

питання про те, для чого існує потреба включати до числа сторін акціонерного

договору саме товариство. На думку Д. І. Стєпанова, для того, щоб органи, які є

похідними від загальних зборів учасників корпорації через корпорацію, яка бере

участь у такому договорі як сторона, були зобов’язані виконувати прийняті її

учасниками рішення. Він вважає, що АТ може бути стороною або договору, в

якому беруть участь всі акціонери, або договору, в якому беруть участь хоча б і не

всі акціонери, але за яким корпорація отримує лише права, проте не несе

обов’язків перед іншими сторонами договору (в іншому випадку права інших

акціонерів, які не беруть участь в договорі, могли б бути порушені на користь

сторін договору) [445, с. 366]. Аргументом такого бачення є те, що такий договір

може породжувати права та обов’язки для АТ, що дозволяє окремим авторам

вважати стороною акціонерного договору саме товариство, якщо воно володіє

своїми акціями [52].

Такий підхід підтверджується світовою практикою, зокрема, в

Англії [559, с. 58–59; 561, с. 124]. Більше того, інколи вважають за можливе

визначати стороною такого договору й органи АТ [119, с. 115].

Доводиться можливість виступу сторонами розглядуваного договору й

майбутніх акціонерів (інвесторів) [80, с. 146; 426, с. 188]. Зокрема, це

обумовлюється тим, коли товариство залучає істотні кредитні ресурси: у

кредитора, як правило, комерційного банку, є повністю легітимний інтерес

забезпечити свої інтереси шляхом отримання права вето під час прийняття

акціонерами низки ключових рішень, що впливають на долю АТ (право блокувати

рішення про його реорганізацію, ліквідацію, вчинення одного або декількох

правочинів, спрямованих на відчуження всіх або основної частини активів).

Тобто, доводиться що кредитори АТ та інші треті особи можуть укласти договір з

акціонерами, за яким останні, з метою забезпечення охоронюваного законом

інтересу третіх осіб, зобов’язуються здійснювати свої корпоративні права певним

чином або утримуватися (відмовлятися) від їх здійснення, у тому числі

368

голосувати певним чином на загальних зборах учасників товариства, здійснювати

інші дії з управління товариством, набувати або відчужувати частки в його

статутному капіталі (акції) за певною ціною і (або) за умови настання певних

обставин або утримуватися від відчуження частки (акцій) до їх настання [1, с. 41].

З приводу наведених позицій слід висловити наступні міркування.

Передусім, якщо йдеться про акціонерний договір, то асоціативно вважається, що

його сторонами мають бути лише акціонери.

За чинним законодавством, що регулює корпоративні правовідносини,

останні не складаються між акціонерами, але між ними виникають

правовідносини за умови укладення договору. У цьому випадку в АТ будуть

існувати два види правовідносин – між АТ і кожним з акціонерів (корпоративні) і

між акціонерами, які уклали між собою договір (договірні). Суб’єктами останніх є

не всі акціонери, а лише ті, хто уклав цей договір. На решту акціонерів його дія не

поширюється, тому й його виконання має здійснюватися лише тими акціонерами,

які є його сторонами.

Вважаємо, що зміст предмету акціонерного договору робить неможливим

визнання самого товариства його стороною, оскільки: а) за загальним правилом

товариство не може володіти своїми акціями; б) у випадку набуття ним, як

виключення, якої-небудь кількості акцій вони не надають йому право голосу на

загальних зборах, не враховуються під час підрахунку голосів, за ними не

нараховуються дивіденди; товариство зобов’язане реалізувати їх за ціною не

нижче ринкової не пізніше одного року з моменту їх набуття; в) між АТ і

акціонерами вже мали б місце не корпоративні, а договірні відносини, що б

суперечило самій сутності об’єднання осіб в корпоративну організацію; г) в таких

договорах АТ не може зобов’язуватися до того, що б суперечило принципам

корпоративного управління і обов’язкам, передбаченим законом (наприклад, АТ

не може зобов’язуватися не вносити зміни до статуту тощо); ґ) АТ буде

залишатися пов’язаним договором навіть в тому випадку, коли хто-небудь із

акціонерів продасть свої акції, а новий акціонер не буде згодним з умовами

договору, то його не можна буде оскаржити в судовому порядку; д) члени органів

369

АТ, підзвітні акціонерам товариства мали б запитувати в них же право

(можливість) на включення або невключення тієї або іншої умови в договори, що

укладаються товариством.

Відносно визнання потенційних інвесторів як сторони за акціонерним

договором слід висловити певні сумніви. Якщо визнати за третіми особами

можливість стати стороною таких договорів, то, відповідно, варто й визнати

розширення меж акціонерних правовідносин, які вже вийдуть за межі АТ. Якщо

погодитись з Т. Є. Абовою про те, що кредиторам товариства надається право

спрямовувати дії акціонерів конкретного товариства в інтересах третіх осіб,

впливаючи тим самим на управління товариством, то чи не викличе такий стан

справ управління товариством не його акціонерами, а сторонніми (третіми)

особами [1, с. 41]. З однієї сторони така можливість направлена на забезпечення

інтересів кредиторів. З іншої – це може призвести до появи негативних наслідків,

таких як порушення корпоративних прав акціонерів особами, які не є учасниками

акціонерних відносин, корпоративні захоплення чи поглинання, корпоративні

конфлікти.

В європейському континентальному праві зазвичай не визнається й

можливість участі в таких договорах третіх осіб, які не мають відношення до АТ,

оскільки лише його акціонери визначають мету його діяльності, закріплюють її в

статуті та визначають його долю, а тому лише вони мають право брати участь у

формуванні волі АТ (тим більше, що треті особи шляхом отримання панування

над голосами акціонерів можуть отримати можливість впливати на рішення

товариства, ризик та наслідки яких будуть нести не вони, а акціонери). Негативне

ставлення до участі третіх осіб в акціонерних договорах пояснюється також і тим,

що на них не поширюються традиційні корпоративні обов’язки діяти

добросовісно та в інтересах АТ в цілому [457, с. 222].

На підставі проведеного аналізу, вважаємо, що сторонами акціонерного

договору можуть бути лише акціонери. Відповідно особи, які виявили бажання

стати акціонерами товариства, ще не є ними, оскільки законодавство набуття

такого статусу пов’язує з певним юридичним фактом – внесенням запису до

370

реєстру акціонерів. Отже, буде помилкою визнання можливості укласти

акціонерний договір особою, яка не є суб’єктом корпоративних правовідносин.

Окремим питанням є зміна сторін акціонерного договору, що є можливою в

наступних випадках:

а) внаслідок відчуження акцій1;

б) звернення стягнення на акції сторін акціонерного договору належних їм

акцій з виникненням прав на них у сторонньої особи (наприклад, банку-

кредитора, заставодержателя та ін.);

в) перехід прав на акції в порядку спадкування або реорганізації юридичних

осіб. Такі випадки мають бути окремо обумовлені в акціонерному договорі. Якщо

правонаступник виявить бажання приєднатися до договору, то воно має

здійснюватися з дотриманням мінімуму формальностей, і, можливо, без згоди

інших його сторін. Однак, при зміні суб’єктного складу договору внаслідок

реорганізації юридичної особи, що є його стороною, безсумнівно, необхідно

керуватися правилами про правонаступництво при реорганізації юридичних осіб

(ст. 104, 107 ЦК України).

Заміну сторони акціонерного договору необхідно відрізняти від зміни

кількості його сторін (шляхом збільшення або зменшення). Зміна кількості сторін

в такому договорі, як правило, супроводжується зміною його змісту. Справа в

тому, що в цьому договорі права та обов’язки кожної сторони часто є

індивідуальними, тому виникає необхідність визначити їх для нової його сторони.

Розглянемо випадки зміни кількості сторін в акціонерному договорі:

1 Оскільки договір акціонерів часто укладається через передбачуване використання товариства для ведення

сторонами спільної підприємницької діяльності, реалізації спільних проектів, то такий договір може містити

умову, що забороняє або істотно обмежує можливість відчуження акцій акціонерами. Як приклад, можна навести

заборону на добровільне відчуження сторонами акцій або протягом певного періоду (іноді це – строк, що

становить кілька років), або до моменту настання певної події (наприклад, досягнення певного розміру активів або

рівня фінансового становища, яке дозволило б товариству самостійно залучати інвестиції тощо). Крім того, статут

приватного АТ та акціонерний договір часто містять умови про право переважного викупу акцій іншими

акціонерами (переважне право купівлі акцій) у випадку, якщо будь-хто з акціонерів товариства має намір

здійснити відчуження акцій (в повному об’ємі або частково), а також в інших обставинах. Часто можна зустріти й

категоричну заборону на часткове відчуження акцій, що містить припущення, за яким навіть після закінчення

певного періоду або настанні події, зазначеної в акціонерному договорі, сторони можуть продати, подарувати або

іншим способом передати у власність іншій особі (особам) свій пакет акцій тільки повністю, а не в роздріб. На

практиці включення такої умови, як правило, буває актуальним у випадку довірчих відносин між сторонами та/або

якщо спільний проект передбачає використання яких-небудь особливих, суто індивідуальних навичок.

371

а) внаслідок приєднання до договору нового акціонера шляхом укладення

між сторонами акціонерного договору та іншим акціонером договору, який можна

називати договором про приєднання до акціонерного договору;

б) внаслідок відмови акціонера/акціонерів від акціонерного договору

(інколи це називається «виходом» з нього). При цьому сам акціонерний договір

при виході з нього одного або декількох акціонерів може або припинитися (якщо

умова про це буде передбачена самим договором) або буде продовжувати свою

дію зі зміненим складом сторін.

Крім вказаного, якщо під час дії договору в акціонера зміниться кількість

належних йому акцій, то постає питання про те, чи слід вважати умови договору

зміненими. Це пов’язано з тим, чим обумовлене правове становище акціонера як

сторони цього договору – його особистістю чи кількістю акцій. У першому

випадку його становище аналогічне становищу сторони будь-якого договору, а в

другому – воно є аналогічним обсягу його корпоративних прав.

Видається, що правильною буде перша модель і цілком припустимою буде

вказівка в акціонерному договорі, що він укладається відносно всіх акцій

акціонера (як тих, що йому належать на момент укладення договору, так і набутих

в період його дії).

Проте, не лише визначення суб’єктного складу акціонерного договору, але й

окреслення його умов залишається дискусійним. Серед всіх умов будь-якого

договору необхідно виділяти ті, які складають ознаки, що утворюють вид

відповідного договірного зобов’язання (відображають природу договору) і тому

включаються законодавцем в саме його визначення. Такі умови, звісно, є

істотними, оскільки включаючи їх у визначення договору, законодавець тим

самим дає зрозуміти, що вони є необхідними для даного виду договірного

зобов’язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України істотними умовами договору є умови

про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними

для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б

однієї сторони має бути досягнуто згоди.

372

Першою серед всіх істотних умов договору названа умова про предмет

договору. У Законі України «Про акціонерні товариства» не міститься чіткої

вказівки про те, які аспекти діяльності товариства та конкретні дії акціонерів

мають складати предмет акціонерного договору. Звідси, як вказує О. М. Вінник,

лаконізм ст. 29 цього Закону щодо таких угод перешкоджає їх застосуванню на

практиці, тому попередження зловживання корпоративними правами, на думку

вченої, потребує наповнення вказаної статті відповідними положеннями щодо

змісту, форми, порядку укладання та виконання такої угоди тощо [79, с. 9].

Для прикладу, предмет акціонерного договору за Законом РФ «Про

акціонерні товариства» (ч. 1 ст. 32.1.) визначається шляхом перерахування кола

питань, а саме: 1) здійснення (використання певним чином) прав, посвідчених

акціями; 2) здійснення (використання певним чином) прав на акції; 3) утримання

від здійснення прав, посвідчених акціями; 4) утримання від здійснення прав на

акції.

Таким чином, акціонерним договором можуть бути передбачені наступні

конкретні зобов’язання сторін: а) голосувати певним чином на загальних зборах

акціонерів; б) погоджувати варіант голосування з іншими акціонерами;

в) набувати або відчужувати акції за заздалегідь визначеною ціною та/або при

настанні певних обставин; г) утримуватися від відчуження акцій до настання

певних обставин; ґ) здійснювати узгоджено інші дії, пов’язані з управлінням

товариством, з діяльністю, реорганізацією та ліквідацією АТ; д) визначати

порядок одержання доходів за цінними паперами (дивідендів).

Незважаючи на те, що наведений перелік питань, не є вичерпним, за

відсутності відповідних офіційних роз’яснень і судової практики, а також з

урахуванням консервативного підходу судів щодо застосування нових концепцій,

питання про юридичну силу умов, прямо не названих у Законі «Про акціонерні

товариства», у даний момент залишається відкритим [223, с. 14].

Як бачимо, питання формування й діяльності органів товариства,

повноважень та порядку прийняття ними рішень взагалі не включені в перелік

проблем, можливих для регламентації за допомогою акціонерного договору. Саме

373

тому існує позиція, за якою такі договори жодним чином не вплинуть на сферу

корпоративного управління та, напевно, єдиним аспектом, який буде можливим

до врегулювання ними, стане процедура голосування акціонерів з питань

формування органів в частині узгодження варіанту свого голосування з іншими

акціонерами. Встановлення ж процедури формування, порядку діяльності та

повноважень органів повністю залишиться в сфері дії корпоративних документів

самого товариства, домовленості акціонерів не будуть відіграти тут ніякої

ролі [513, с. 7].

У літературі запропоновано під предметом акціонерного договору розуміти:

1) певні дії (утримання від них), які породжують договірне зобов’язання, що

«обтяжує не цінні папери», а осіб (сторін договору) [340, с. 50]; 2) встановлення

переважного права на придбання акцій, зобов’язання з’явитися для участі у

загальних зборах, голосувати на них певним чином, обмеження права

відчужувати акції, відмова від отримання дивідендів тощо [125; 303, с. 49–50;

426, с. 186–187]; 3) організаційні права, якими володіє учасник корпорації та

управління ними [71, с. 24]; 4) організаційно-майнові правовідносини [75, с. 37].

З метою оптимізації порядку укладання акціонерних договорів,

систематизацію їх умов на істотні та факультативні (звичайні, випадкові). До

істотних умов віднесено: предмет, строк дії акціонерного договору та інші

обов’язкові умови (перелік яких визначається законом та/або статутом

товариства). До факультативних віднесено: а) звичайні: умови щодо

конфіденційності, порядку та умов приєднання інших осіб до такого договору;

б) випадкові: умови щодо застосування альтернативних способів вирішення

спорів, зокрема медіації, а також щодо переважного права придбання акцій у ПАТ

та ін. [527, с. 5]

Р. Ібрагімов вважає, що договір акціонерів – це договір про права та

обов’язки на акції та похідних з акцій, … з метою отримання особистих переваг,

співробітництва сторін з питань управління АТ і мінімізації ризиків виникнення

конфліктних ситуацій [171, с. 8]. Отже, коло питань, врегульованих акціонерними

374

договорами, у світовій практиці є дуже широким [197, с. 8; 208, с. 120;

271, с. 161].

В Італії предмет акціонерного договору є досить обмеженим: здійснення

права голосу в АТ або в його «материнській» компанії; обмеження передачі акцій

в таких компаніях; спільне здійснення контролю над дочірньою компанією,

причому строк їх обмежений – до п’яти років (ст. 2341-bis ЦК). У публічних

компаніях такі договори підлягають оголошенню на їх загальних зборах, а їх зміст

вноситься до протоколу загальних зборів та до торгового реєстру (ст.2341-ter ЦК).

У Німеччині акціонерні договори розглядаються як «договори, що

пов’язують право голосу» або «договори, що пов’язують акціонерів», тобто

договори про здійснення прав акціонерів, причому вони стосуються головним

чином або навіть виключно права на голосування.

У французькому корпоративному праві такі договори в принципі можуть

стосуватися лише голосування акціонерів та лише на конкретних зборах (а не

протягом якого-небудь строку), а також піддані іншим серйозним

обмеженням [457, с. 216–221].

В Англії акціонерні договори регулюють відносини, що виникають у зв’язку

з управлінням товариством (management of the company), встановлюють порядок

розподілу прибутку (dividend policy), спрямовані на вирішення «тупикових

ситуацій» (deadlock resolutions), можуть встановлювати обмеження

розпорядження акціями: опціон на купівлю (call option), опціон на продаж (put

option), переважне право на придбання акціонерами акцій (pre-emptive rights), на

відчуження або обтяження акцій (lock – up provisions), право приєднатися до

продажу (tag along rights), обов’язок приєднатися до продажу (drag along

righs) [190, с. 207; 561, с. 166].

В Україні запропоновано розширене бачення предмету акціонерного

договору шляхом перерахування дій, що мають вчиняти сторони, які його уклали.

Зокрема, І. В. Спасибо-Фатєєва зазначає, що до предмету такого договору входять

домовленості голосувати певним чином, погоджувати варіанти голосування з

іншими особами; різні дії щодо управління, реорганізації та ліквідації АТ; відмову

375

від наглядової ради або пряме передбачення особи, що управлятиме ПрАТ;

видача окремим акціонерам доручення на участь в загальних зборах; набуття або

відчуження акцій за заздалегідь визначеною ціною і при настанні певних

обставин; утримання від відчуження акцій до настання певних обставин; передача

іншим акціонерам дивідендів; умови про розподіл прибутку непропорційно

кількості акцій; умови про заборону вимагати ліквідації АТ тощо [427, с. 186–

187]. Майже на аналогічні дії вказує І. В. Венедіктова, але особливість її підходу

до означеного питання має прояв у окресленні кола прав та обов’язків, що

покладаються на сторони акціонерного договору [75, с. 37].

Зважаючи на те, що предмет акціонерного договору може бути дуже

широким, необхідно вказати й на певні обмеження відносно нього. Законодавство

не має містити жодних обмежень і заборон стосовно питань, що підлягають

такому договірному регулюванню, крім заборони на включення до такого

договору положень, що суперечать закону та публічному порядку. Хоча в

літературі зазначається, що предметом акціонерного договору не можуть бути

зобов’язання його сторін голосувати відповідно до вказівок органів

товариства [457, с. 227–228], а також недопустимість зміни договором

корпоративної структури, порядку прийняття корпоративних рішень та інших

правил, що встановлюються в розрахунку на третіх осіб, які не є сторонами

договору акціонерів [303, с. 49–50]. Тобто його предметом можуть бути будь-які

питання діяльності та управління товариством, які акціонери вважають

необхідними до врегулювання, у тому числі й відповідальність за невиконання

(неналежне виконання) його умов.

В Італії акціонерний договір не може суперечити імперативним нормам

закону. У Німеччині «договори про пов’язане голосування» допускаються лише

стосовно узгодженого голосування з конкретних питань на конкретних зборах

акціонерів або на певний період на всіх зборах, якщо при цьому не вчиняється

купівлі голосів, не порушуються імперативні принципи акціонерного права та

«добрі наміри» (наприклад, заборонено голосування за вказівкою акціонера, який

не бере участь у голосуванні) [457, с. 223]. На думку англійських правознавців

376

акціонерним договором не може бути порушено принцип неприпустимості

незаконної мети акціонерного договору (наприклад, обмеження конкуренції або

положень, що паралізують діяльність товариства) [319, с. 17].

Загалом можна відзначити, що предмет акціонерного договору залежить від

конкретної ситуації і тієї правової мети, яку ставлять перед собою акціонери, для

реалізації конкретних охоронюваних законом інтересів, забезпечення стабільності

цивільного обороту та запобігання можливих корпоративних конфліктів. При

цьому під час аналізу його предмету вбачається виокремлення немайнових прав

акціонерів товариства із сукупності корпоративних прав та встановлення порядку

їх використання.

З метою недопущення виникнення корпоративного конфлікту основну увагу

в акціонерному договорі необхідно приділяти порядку формування та діяльності

наглядової ради, виконавчого органу, порядку голосування за найбільш істотними

для товариства питаннями, реалізації суб’єктивних корпоративних прав і

виконання корпоративних обов’язків кожним з акціонерів, що його уклали.

Умовою акціонерного договору є строк. Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК

України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої

права і виконати свої обов’язки відповідно до договору.

З приводу встановлення (визначення) строку акціонерного договору варто

вказати, що в літературі існують два підходи щодо цього питання. Одні вчені

наполягають на строковості такого договору [75, с. 37], інші – ведуть мову про

його строковість або безстроковість [70, с. 27] (може бути визначений у договорі,

або ні). У другому випадку пропонується припинення такого зобов’язання

визначати строком володіння корпоративними правами, а їх відчуження буде

слугувати підставою припинення акціонерного договору.

Виходячи із принципу свободи договору, акціонери-сторони такого

договору мають право домовитися про строк його дії (вказати, коли саме (або з

настанням якої події) він припиняє дію). На практиці сторони можуть встановити

будь-який строк дії договору, а також передбачити обставини, які тягнуть

автоматичне його припинення (наприклад, ліквідація товариства, його

377

реорганізація, банкрутство і т. ін.). Вважаємо, що більш ефективним заходом

планування припинення договору буде встановлення певного строку його дії або

класичний спосіб припинення – домовленість сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за

домовленістю сторін. З погляду на поділ всіх договорів на оплатні та безоплатні,

залежно від опосередковуваного ними характеру переміщення матеріальних благ,

акціонерні договори складно однозначно віднести до того чи іншого виду.

Оплатним є договір, за яким за виконання своїх обов’язків сторона повинна

одержати плату або інше зустрічне виконання. Безоплатним же визнається

договір, за яким одна сторона зобов’язується надати що-небудь іншій стороні без

одержання від неї плати або іншого зустрічного виконання1.

Отже, критерієм розмежування оплатних і безоплатних договорів виступає

будь-яке зустрічне виконання. В акціонерному договорі як такого зустрічного

виконання не передбачається. Його сторони взагалі можуть передбачити

обов’язки тільки одного із акціонерів, причому обов’язки, що залежать від

настання тієї або іншої умови (скажемо, росту ринкових цін на акції товариства,

акціонерами якої є сторони договору, або падіння прибутку до певного

показника), а не від зустрічного виконання інших сторін договору. Акціонери, які

раніше добровільно погодилися на участь, в акціонерному договорі рухаються до

досягнення певної, дозволеної законом мети, мають певні права та, можливо,

обов’язки, але при цьому у відносинах один з одним ніхто не зобов’язаний що-

небудь «дати, зробити або не робити».

Таким чином, відсутність в акціонерному договорі явної вказівки на

зустрічне виконання, неможливість визначення не тільки характеру, порядку та

умов реалізації такого зустрічного виконання, але й тієї особи, яка має здійснити

його, а також відсутність у законі прямої вказівки про оплатність такого договору

1 Однак, на думку М. Й. Бару, для характеристики договору як оплатного або безоплатного необхідно виходити із

взаємності дій, що мають матеріальний зміст, і наявність зв’язку між витраченими коштами та отриманими

результатами [29, с. 48–49]. М. І. Брагінський та В. В. Витрянський вважають, що оплатними є договори, що

передбачають одержання кожною із сторін від її контрагента певної компенсації, заради якої укладається договір, а

безоплатними – відповідно, ті, що не передбачають такої компенсації [56, с. 384].

378

дають підставу, на думку Т. В. Грібкової, зробити висновок про їхню формальну

безоплатність [112, с. 124].

Однак, укладення акціонерного договору опосередковується не лише

бажанням акціонерів організувати ефективне управління товариством, але й

наміром одержати в майбутньому ті або інші майнові вигоди, передбачити в

ньому взаємовигідні для сторін умови та в обмін на виконання своїх обов’язків

надалі одержувати зустрічне задоволення. Тобто, мета укладення такого договору

має майновий, оплатний характер. Це можна пояснити тим, що як правило,

учасники корпоративних правовідносин, не беруть на себе зобов’язань тільки

заради того, щоб просто їх взяти, кожен, приймаючи на себе ті/або інші обов’язки,

передбачає отримання замість цього тих або інших благ; нехай і поза рамками

існуючих між ними правовідносин. Такий взаємозв’язок, прав та обов’язків у

єдиному зобов’язанні не дозволяє у випадку спору розглядати обов’язок

боржника ізольовано та ігнорувати питання про еквівалент. В цьому й

проявляється властивість акціонерного договору бути, на відміну від простої

сукупності двох зустрічних обіцянок, цілісним явищем, що породжує єдині

зобов’язальні правовідносини.

Наприклад, в РФ більшість практикуючих юристів визнають акціонерний

договір оплатним правочином, з посиланням на ч. 3 ст. 423 ЦК РФ, в якій

міститься презумпція оплатності правочину. При цьому зазначено, що оплатність

може бути охарактеризованою будь-якою зустрічною дією. Деякі юристи вказали,

що можливими є обидва варіанти і все буде залежати від умов конкретного

акціонерного договору [52].

Отже, залежно від умов конкретного акціонерного договору, він може мати

форму як оплатного, так і безоплатного договору.

Друга група істотних умов, вказівка на які міститься безпосередньо в тексті

ЦК України, містить в собі умови, необхідні для договорів конкретного виду.

Щодо непоіменованих договорів, тобто не передбачених законом, то помилка,

допущена законодавцем під час формування цієї категорії істотних умов, може

мати значні негативні наслідки [83, с. 365].

379

До третьої групи істотних умов відносяться умови договору, які названі в

законі або інших правових актах як істотні для договорів даного виду. І нарешті,

четверту групу істотних умов договору складають всі ті умови, стосовно яких за

заявою однієї із сторін повинна бути досягнута домовленість.

Важливо зазначити на недопустимості суперечності умов акціонерного

договору імперативним нормам закону і статуту АТ. По-перше, його предметом

не можуть бути зобов’язання сторін такого договору голосувати за вказівкою

органів управління АТ. По-друге, акціонерний договір є обов’язковим лише для

його сторін; а вимагати визнання його недійсним заінтересована особа може лише

в тому випадку, якщо буде доказано, що контрагент за договором знав або мав

знати про обмеження, передбачені акціонерним договором. По-третє, порушення

акціонерного договору не може бути підставою для визнання недійсними рішень

органів управління АТ.

Натомість мають місце висловлення й за наявність пріоритету над

установчими документами у разі одностайного прийняття такого типу

угод [75, с. 37]. На нашу думку, такого пріоритету не існує, як не може існувати і

колізій між договором та корпоративними актами.

Важливо вказати й на те, чого не може бути в договорі між акціонерами, –

домовленості про обмеження відповідальності членів органів АТ; усунення

окремих акціонерів від нарахування їм дивідендів за акціями; надання акціонеру,

який має невелику кількість акцій, права приймати рішення як одноосібному

виконавчому органу; зміну корпоративної структури управління, порядку

прийняття рішень органами АТ; про все, що прямо або опосередковано

порушувало б правила антимонопольного законодавства або суперечило

основним принципам правопорядку (наприклад, встановлювати заборону на

відчуження акцій не на певний строк і не у зв’язку з певними умовами, а на

тривалий час, наприклад, на десятиріччя); встановлення не передбачених в законі

обтяжень акцій та ін. [488, с. 456–457]

Отже, акціонерний договір не може змінювати корпоративну структуру,

порядок прийняття корпоративних рішень та інші корпоративні правила,

380

встановлені в розрахунку на третіх осіб, які не є його стороною. Умови такого

договору також не можуть суперечити законодавчим, у тому числі

антимонопольним заборонам, природі відносин або публічним інтересам, а також

бути підставою для визнання недійсними рішень органів товариства. Врахування

вказаних обставин під час розробки, прийняття та виконання акціонерних

договорів надасть можливість уникнути суперечностей між їх сторонами та

попередить можливість виникнення корпоративних конфліктів в АТ.

Свобода договору в корпоративному праві може підлягати обмеженню як

змістовно, так і з причини того, в якому документі, або в якій формі відповідна

договірна умова в правочині має бути виражена [445, с. 332]. Відповідно до ч. 1

ст. 32.1. Закону РФ «Про акціонерні товариства», акціонерний договір має бути

укладений в письмовій формі шляхом складання одного документа, підписаного

сторонами. Недотримання простої письмової форми такого договору безперечно

тягне його недійсність. Акціонери, які уклали акціонерний договір, зобов’язані

повідомити товариство про факт його укладення. У випадку невиконання такого

обов’язку акціонери, які не є його сторонами, отримують право вимагати

відшкодування завданих їм збитків.

Закон України «Про акціонерні товариства» не містить спеціальних

положень про внесення змін до акціонерного договору. Отже, до порядку

внесення змін і доповнень мають застосовуватися загальні норми цивільного

законодавства. Оскільки за логікою цивільного законодавства договір є

результатом волевиявлення сторін і укладається для того, щоб його умови

виконувалися в незмінному вигляді, як вони існували на момент укладення,

найпоширенішим способом зміни його умов залишається згода сторін (ч. 1 ст. 651

ЦК України). Важливе значення має й форма домовленості сторін про зміни умов

договору. Для забезпечення юридичної дійсності договору, таку згоду необхідно

укладати в тій же самій формі, що й основний договір (у письмовій формі з

підписанням документа всіма сторонами базового договору).

Наявність акціонерного договору далеко не завжди здатна попередити

виникнення корпоративного конфлікту або сприяти спрощенню процедури

381

вирішення існуючих розбіжностей. Так, наприклад, в юридичній літературі часто

згадується проблема визначення «належної сторони» в процесі [222, с. 52]. Як

уявляється, чітке визначення в положеннях самого договору корпоративної

структури кожної зі сторін контракту, їх взаємних прав та обов’язків, а також

відповідальності могло б зменшити ймовірність виникнення корпоративного

конфлікту або спростити процедуру його вирішення. Разом з тим навіть з

урахуванням популярності концепції прозорості підприємницької діяльності, на

погляд В. Д. Федчука, складно собі уявити, щоб ідея розкриття в умовах

акціонерного договору інформації про всі або хоча б про деякі свої дочірні або

залежні компанії отримала підтримку великих компаній [483, с. 312]. Виходячи з

наведеного вважаємо, що різним має бути і режим інформації про укладення та

зміст акціонерного договору. Так, інформація про такий договір, укладений

акціонерами ПАТ, має розкриватися в межах, порядку та на умовах, передбачених

законом. Навпаки, інформація про зміст акціонерного договору, укладеного

акціонерами ПрАТ, не підлягає розкриттю і є конфіденційною.

Оскільки зміст договору акціонерів утворює сукупність їх прав та

обов’язків, то треба з’ясувати, те, як вони співвідносяться з правами на акції та

правами із акцій.

Законодавець РФ передбачив, що акціонерним договором сторони, що його

уклали, можуть визначити деякі особливості здійснення ними своїх прав на акції,

надати можливість реалізації своїх прав на акції, або прав, посвідчених акціями,

виходячи з певних обставин, передбачених таким договором, а не із загальних,

типових ситуацій. Тобто, сторони такого договору можуть змінити деякі

законодавчі положення або положення, що містяться в актах локального

регулювання, наприклад, у статуті товариства, виходячи з особливостей

конкретної ситуації – внеску того або іншого акціонера до статутного капіталу

товариства, ступеня участі кожного з них у реалізації проектів, здійснюваних

товариством або особливостей підприємницької діяльності. Отже, акціонерні

договори не призначені для регулювання типових ситуацій, що однаково

застосовуються для будь-якого акціонера і самого товариства; вони не створюють

382

ніякої моделі корпоративних правовідносин, яка могла б визнаватись «загальним

правилом».

Завдання акціонерного договору – врегулювати поведінку акціонерів у тій

чи іншій конкретній ситуації. Однак в такому договорі можна передбачити

правила поведінки акціонерів у більш-менш типових ситуаціях, наприклад,

встановити спеціальні вимоги до прийняття рішень загальними зборами

акціонерів або наглядовою радою (підвищений кворум для проведення засідань

цих органів, закріплення надвисокого показника кваліфікованої більшості для

прийняття ними рішень) або обмежити вільне голосування акціонерів на

загальних зборах (встановити процедуру попереднього узгодження позиції одного

акціонера з іншими). Однак усі ці умови тільки на перший погляд можна назвати

універсальними та такими, що мають мету багаторазового й постійного

застосування. Все-таки вони розраховані тільки на акціонерів-сторони

конкретного договору й, на відміну від статуту товариства, не будуть мати

чинності при зміні складу акціонерів або зміні кількості акцій, що належать

кожному з них (якщо інше не буде передбачено самим договором) [112, с. 113].

Затребуваність конструкції договірних відносин між акціонерами, як

доводить практика, є наявною, особливо для мажоритарних акціонерів, які

можуть їх укладати для забезпечення управління АТ за рахунок створення

ефективного механізму узгодження своїх інтересів. У такого роду договори

можуть бути включені наступні умови:

а) розподіл кількості членів у наглядовій раді між акціонерами з

визначенням порядку їх висування й обрання;

б) різні обмеження на продаж і купівлю акцій АТ (заборона продавати акції

до настання певної події або до настання певної дати; або заборона продавати

акції без згоди інших учасників акціонерного договору; закріплення переважного

права купівлі акцій за одним з учасників договору; заборона на збільшення

відсотка належних конкретному акціонеру акцій шляхом їхньої скупки в інших

акціонерів; заборона на продаж акцій конкурентам);

383

в) визначення правового механізму у разі, коли рішення не може бути

прийняте через неузгодження позицій акціонерів (наприклад, передача вирішення

спору третій особі – медіатору або викупу акцій у акціонера);

г) обов’язок акціонерів утриматися від власної аналогічної (конкурентної) із

товариством діяльності на певній території або придбавати акції у певному

ринковому сегменті;

ґ) право кожної зі сторін при виникненні певних обставин вимагати викупу

в іншої сторони своїх акцій або, навпаки, примусово придбати пакет акцій іншого

акціонера по зафіксованій в договорі ціні;

д) визначення процедури попереднього узгодження акціонерами своєї

позиції з того або іншого питання порядку денного загальних зборів.

Акціонерні договори становлять інтерес і для міноритарних акціонерів. Такі

договори можуть укладатися, головним чином, для посилення впливу таких

акціонерів на управління товариством, а також для убезпечення від зловживань із

боку членів органів АТ і мажоритарних акціонерів. Міноритарні акціонери

можуть передбачити в акціонерному договорі ряд умов, які дозволять гарантувати

виконання досягнутих домовленостей із здійснення їх прав, наприклад:

а) голосувати певним чином на всіх або окремих загальних зборах

акціонерів з усіх або окремих питань, за винятком зобов’язання акціонера перед

особою, зацікавленою в укладенні товариством договору, голосувати за схвалення

цього договору;

б) узгоджувати з іншими сторонами акціонерного договору свій варіант

голосування на всіх або окремих загальних зборах акціонерів з всіх або окремих

питань порядку денного;

в) узгоджувати з іншими сторонами акціонерного договору будь-які дії

акціонера по здійсненню прав акціонера й (або) прав на акції, у тому числі

узгоджувати запропоновані кандидатури для обрання в органи товариства;

г) видавати іншим сторонам акціонерного договору довіреності на

здійснення прав акціонера й (або) прав на акції.

384

Отже, акціонери можуть домовлятися як про узгодження своїх дій щодо

реалізації як прав, що надаються акціями, так і прав на акції.

І. В. Спасибо-Фатєєвою пропонується колом тих прав та обов’язків

акціонерів, які встановлюються акціонерним договором визнавати ті, що

стосуються: 1) участі в управлінні АТ; 2) порядку відчуження/придбання акцій;

3) розв’язання спірних ситуацій або конфліктів [431, с. 85]. Розглянемо їх

докладніше.

Право голосувати певним чином на загальних зборах акціонерів. Існує

думка, що якщо в акціонерному договорі не погоджена конкретна позиція його

сторін з питань голосування, тобто поки його сторонами не визначено, за який

конкретно варіант («за», «проти», «утримався») з відповідного питання порядку

денного вони мають віддати свої голоси, то обов’язку голосувати певним чином

не виникає, і кожна сторона договору має право голосувати так, як вона вважає за

необхідне, без врахування вищевказаних загальних правил [244, с. 25]. На думку

Т. В. Грібкової, обов’язок по узгодженню варіанта голосування з іншими

акціонерами означає обов’язок сторони договору утриматися від голосування без

одержання від протилежної сторони згоди на голосування певним

чином [112, с. 166].

З практичної точки зору очевидно, що чим більш детальним буде опис того,

які дії сторони договору акціонерів зобов’язані робити або утримуватися від їх

здійснення, тим більшою є ймовірність уникнення конфлікту в подальшому під

час виникнення розбіжностей з питань голосування за тими або іншими

питаннями порядку денного на загальних зборах акціонерів. Однак під час

укладення акціонерного договору не завжди існує можливість детально

врегулювати питання голосування, а також чітко уявити собі весь спектр завдань і

питань, які їм доведеться вирішувати в ході управління товариством. Саме тому в

договорі з метою попередження виникнення корпоративного конфлікту доцільно

не тільки вказувати конкретні правила щодо процедури та порядку голосування,

але й передбачати положення, що містять загальні принципи, завдання і мету,

досягнення яких сторони договору вважають за необхідне забезпечити за

385

допомогою об’єднання голосів. Таким чином, природа права голосувати певним

чином на загальних зборах акціонерів є зобов’язанням особи, виконати вказівки

щодо розпорядження голосами, відносно варіантів голосування або утримання від

нього.

Здійснення погоджених дій, пов’язаних з управлінням товариством, з

діяльністю, реорганізацією та ліквідацією товариства. Акціонери в договорі між

собою можуть встановити обов’язок «погоджувати варіант голосування», а також

«здійснювати узгоджено» дії, пов’язані з управлінням товариством, з його

діяльністю, реорганізацією та ліквідацією. При цьому, якщо необхідність та

можливість узгодження варіантів голосування можна передбачити в акціонерному

договорі декількома варіантами, то стосовно «здійснення узгоджено інших дій,

пов’язаних з управлінням товариством, з діяльністю, реорганізацією та

ліквідацією товариства» законодавець не передбачив чіткого визначення того, що

слід розуміти під цим словосполученням.

Вважаємо, що це положення має тлумачитися максимально широко.

Зокрема, під такі дії, може підпадати реалізація акціонерами свого права на

отримання інформації, пред’явлення до товариства вимоги викупу їх акцій,

відмова від участі в зборах акціонерів і т. ін., оскільки у законодавстві нічого не

сказано про те, за яких умов відповідні дії слід вважати узгодженими. Зокрема, чи

потрібно для узгодження дії схвалення всіх сторін договору акціонерів або

досить, щоб відповідна дія була схвалена тільки їх частиною.

Заборона голосувати відповідно до вказівок органів товариства. Причина

встановлення такої заборони є очевидною – забезпечити непідконтрольність

сторін договору органам АТ та захистити інтереси акціонерів від недобросовісних

керівників. Досить часто досягнення мети з управління АТ пов’язано з

обмеженням прав акціонерів або навіть із їх істотним порушенням. Тому,

виходячи із загальної спрямованості положень акціонерного договору, вважаємо

неправомірним включати до нього обов’язок акціонерів голосувати за вказівками

органів АТ.

386

Обов’язок утримуватися від здійснення прав. Це втім не може вважатися

відмовою від права в принципі. Також не врегульованим залишається питання про

те, чи можна утримуватися тільки від здійснення матеріальних прав або ж дане

формулювання охоплює в тому числі й процесуальні права (наприклад, чи може

акціонер прийняти на себе зобов’язання утримуватися від пред’явлення позову до

членів органів АТ або від оспорювання яких-небудь їх рішень). Враховуючи, що

законодавець та суди у цілому негативно ставляться до договірного обмеження

процесуальних прав сторін, вважаємо, що до внесення відповідних змін у

процесуальне законодавство не варто передбачати в акціонерному договорі

зобов’язання утримуватися від здійснення своїх процесуальних прав.

Здійснення прав на акції. Законодавством передбачається можливість

включити до акціонерного договору положення, що регулюють правочини з

акціями. Зокрема, можливість продажу по заздалегідь визначеній ціні та/або при

настанні певних обставин. Слід надати оцінку таким положенням з позиції

приналежності організаційної природи акціонерного договору. Так, визначена

акціонерним договором ціна акцій може бути однією з умов правочину з їх

відчуження акцій. Відтак, якщо вважати, що акціонерний договір виконує

функцію попереднього договору, а під певною обставиною може розумітися

умова такого договору, що дозволяє, наприклад, використовувати в ньому

відкладені умови (тобто визначені акціонерним договором обставини) здійснення

правочину з відчуження, наприклад, купівлі-продажу акцій. При цьому в договорі

акціонерів необхідно буде встановлювати конкретну ціну купівлі/продажу акцій,

оскільки на вимогу ч. 1 ст. 635 ЦК України попередній договір (акціонерний

договір, будучи організаційним договором, може мати форму попереднього

договору) має містити умови, що дозволяють встановити предмет, а також інші

істотні умови основного договору. Ціна в цьому випадку є істотною умовою

майбутнього договору з купівлі-продажу акцій.

Натомість ці міркування прийнятні лише у разі укладення договору

відчуження акцій з одним або кількома учасниками акціонерного договору, а не з

третьою особою.

387

Досить часто виникає ситуація, коли сторони встановлюють переважне

право сторін договору на придбання належних їм акцій. Сторони спеціально

обумовлюють, що у випадку, якщо одному із акціонерів надійде пропозиція від

третіх осіб про придбання у нього всіх або частини акцій, він зобов’язаний

повідомити про неї інші його сторони, не приховуючи істотні умови

запланованого правочину.

У договорі між акціонерами ПАТ не може бути передбаченим таке право,

оскільки це б суперечило природі такого АТ і обмежувало б оборот його акцій.

Однак якщо припустити, що про це й була досягнута домовленість між

акціонерами як сторонами договору, то чи слід вважати, що це положення

договору є нікчемним або оспорюваним? Та чи може акціонер – сторона договору

вимагати переведення на нього прав покупця акцій, якщо вони були відчужені

іншій особі всупереч договору? На думку І. В. Спасибо-Фатєєвої на всі ці питання

варто дати негативну відповідь [488, с. 453].

Якщо ж договір уклали акціонери ПрАТ, то вони вправі домовитися яким

чином буде реалізоване їх переважне право на придбання відчужуваних одним з

них акцій. У разі порушення акціонером договору, права інших акціонерів можуть

бути захищені позовом про переведення на них прав покупця.

Щодо набуття чи відчуження акцій (або утримання від цього) з визначенням

їх ціни та обставин, настання яких це зумовлює, то домовленість між акціонерами

з цього приводу впливає на порядок реалізації особою своїх прав як власника

певного об’єкта – акції. Такі домовленості не слід розцінювати як обмеження

акціонера як власника, оскільки про допустимість обмежень йдеться в ст. 319 ЦК

України в контексті зовнішнього впливу на волю власника, що є можливим лише

за певних умов та у випадках, встановлених законом. Якщо ж власник за своєю

волею вступає до зобов’язань, наслідком чого стають ті чи інші обмеження, то це

відповідає загальним засадам здійснення його права (ст. 316, ч. 1 ст. 319 ЦК

України). Вказані вище домовленості між акціонерами, не містять перешкод для

включення їх до акціонерного договору, чого не можна однозначно стверджувати

про обов’язок акціонера брати участь у загальних зборах, адже виходить, що

388

право акціонера (на участь в управлінні), надане законом, перетворюється на його

обов’язок [488, с. 87].

Досить часто у змісті договору вбачаються обмеження прав акціонерів, не

передбачені законом. Тоді виникає питання про дійсність такого договору в

цілому або його частини. Такого роду складнощі мають місце через неналежне

врегулювання договору, оскільки законодавець обмежився лише вказівкою на

допустимість покладення на акціонерів договором, укладеним ними, додаткових

обов’язків, і то, якщо це передбачено в статуті (ч. 1 ст. 29 Закону України «Про

акціонерні товариства»). Проте мова йде не про додаткові права акціонерів, а

лише про додаткові їх обов’язки, які не зрозуміло, чи варто розуміти як виключно

корпоративні, чи вони стосуються і прав на акції, та чи відповідає введеному в

такий договір праву акціонерів відповідний обов’язок.

Для прикладу умовами акціонерних договорів за англійським правом є:

1) умови, що ставляться до розпорядження акціями: а) заборона на

відчуження акцій та/або їх передачу як забезпечення (lock-up provisions); б) право

на приєднання (tag-along right), що дозволяє міноритарному акціонеру продати

свої акції за тією ж ціною, за якою продає свої акції інший акціонер, тобто якщо

акціонер, що купує, прагне придбати акції акціонера, що продає, він повинен

також придбати за тією ж ціною акції міноритарного акціонера; в) право на

підключення (drag-along right), що дозволяє мажоритарному акціонеру вимагати

викупу акцій у міноритарних акціонерів; г) переважні права відносно придбання

акцій (pre-emptive rights); ґ) умови про захист прав міноритарних акціонерів;

д) опціони на продаж або купівлю акцій (call option, put option);

2) умови, спрямовані на вирішення спорів між акціонерами (мають назву

«тупикові ситуації» – deadlock provisions). Порядок визначення того, яка ситуація

є «тупиковою» (deadlock), передбачається в акціонерному договорі. Наприклад,

може бути визначено декілька ключових для товариства питань, за якими може

виникнути deadlock. Якщо одне з таких питань обговорювалося на декількох

попередніх зборах акціонерів, але за ним так і не було ухвалене рішення, то

вважається, що має місце deadlock.

389

Проблематика акціонерного договору, що укладається не всіма акціонерами

товариства, але, тим не менше, такими, що мають переважний вплив (отримали

корпоративний контроль), рано чи пізно виводить на проблему неможливості

прийняття узгоджених рішень, що виникає всередині відповідного товариства.

Правда, та ж проблема ще в більш гострому вигляді є характерною і для

акціонерних договорів, в яких беруть участь всі акціонери товариства. Основне

питання, яке стоїть в цьому аспекті перед правозастосовчою практикою –

наскільки далеко можуть піти акціонери, які уклали акціонерний договір, щодо

визначення правових наслідків в такого роду договорах на випадок виникнення

неможливості прийняття узгодженого рішення. Чи дає принцип свободи договору

акціонерам товариства в рамках такого договору передбачити, наприклад, умову

про позбавлення акціонера, який є стороною договору, належних йому акцій –

всіх або частини, чи позбавлення права голосу на який-небудь час за невиконання

обов’язку або створення ситуації неможливості прийняття рішення?

Як це не парадоксально, але будь-яка неможливість прийняття узгодженого

рішення всередині товариства – це наслідок тієї самої договірної свободи. Саме її

високий ступінь породжує ситуації неможливості прийняття узгоджених рішень:

сторони, узгодивши на майбутнє різні права вето меншості, потім вимушені

«пожинати плоди» таких договірних конструкцій. Будь-який договір завжди є так

чи інакше незавершеним, в ньому неможливо передбачити рішення на всі випадки

життя, а тому допускаючи на рівні умов акціонерного договору ті чи інші права

вето меншості, сторони зазвичай думають про те, як вони зможуть в подальшому

блокувати прийняття конкретних рішень, але часто не можуть прорахувати

наслідків для себе і для товариства від того, що може бути під час неможливості

прийняти ті чи інші рішення.

Що ж можна врегулювати в договорі більш менш безболісно для

оспорювання і підлягає захисту у випадку порушення? Це особливий порядок

врегулювання «тупикових ситуацій», пов’язаних з корпоративним управлінням,

коли акціонери не можуть прийняти рішення через відсутність достатнього

кворуму, що перешкоджає діяльності АТ, а Закон не містить норми, що дозволяє

390

знизити вимоги до кворуму. Надати точне визначення такому явищу як «тупикова

ситуація» достатньо складно, що викликано відсутністю єдиного підходу до її

опису. В загальних рисах вона охарактеризується, як неможливість досягнення

акціонерами згоди за ключовими моментам діяльності АТ1. З урахуванням цього

не менш важливим є питання про те, чи дозволяє ст. 29 Закону України «Про

акціонерні товариства» включати в договори акціонерів традиційні механізми

вирішення «тупикових» ситуацій. Досить часто така ситуація виникає в тому

випадку, коли акціонери мають різне бачення з питань формування органів,

витрачання прибутку, визначення стратегії розвитку товариства. Для вирішення

тупикових ситуацій акціонерного договору передбачають різні варіанти виходу із

ситуації.

Russian Roulette. Досить радикальне рішення, сутність якого полягає в тому,

що протягом певного часу після настання тупикової ситуації кожна із сторін

вправі направити контрагенту пропозицію про викуп належних йому акцій. При

цьому в договорі вказується або тверда ціна за одну акцію або порядок її

визначення. Акціонер, який отримав таку пропозицію, має два варіанти

поведінки: перший – погодитись з пропозицією та продати належний йому пакет

акцій своєму партнеру, і другий – направити йому повідомлення про готовність

самостійно придбати за такою ж ціною його пакет акцій.

Texas Shoot-out. Кожна із сторін акціонерного договору, яка бере участь в

«тупиковій ситуації» направляє незалежному медіатору запечатану пропозицію

ціни, за якою вона готова придбати акції іншої сторони. Конверти розкриваються

одночасно і заявка з найбільшою ціною виграє, тобто особа, яка її подала має

купити, а інша сторона – продати свої акції за вказаною ціною.

Multi-choice procedure. Цей механізм є більш м’яким порівняно з

попереднім та застосовується тоді, коли сторони не прагнуть брати на себе

зобов’язання з більш жорсткого і конкретного вирішення тупикової ситуації. 1 Як приклад О. Є. Молотніков наводить таку умову одного акціонерного договору: якщо сторони договору не

зможуть досягнути домовленості з якого-небудь із питань, що стосуються управління АТ, і при цьому на двох чи

більше підряд скликаних для вирішення такого питання загальних зборах акціонерів ними не буде прийняте

рішення, яке влаштує обидві сторони, - в цьому випадку будь-який із акціонерів вправі оголосити таку ситуацію

Тупиковою («Тупикова ситуація») і направити відповідне письмове повідомлення іншим учасникам договору. При

цьому дата отримання акціонерами такого повідомлення є датою виникнення Тупикової ситуації [287].

391

Перевагою такого способу вирішення тупикової ситуації є те, що сторони,

перебуваючи перед фактом незворотних наслідків, пов’язаних з можливістю

втрати акцій, можуть знайти компромісне рішення. Однак недоліком цієї моделі

вирішення конфлікту є те, що кінцева домовленість сторін може стати

результатом тривалого процесу переговорів, який може негативно позначитися на

діяльності товариства. Сторони будуть змушені звертатися до арбітра, що викличе

початкову невизначеність при вирішенні тупикової ситуації.

Cooling-off (mediation). Його сутність у тому, що положення договору

акціонерів передбачають зобов’язання сторін вести переговори, залучаючи

медіатора, доти, поки не буде знайдене рішення. Якщо сторони не зможуть у ході

переговорів прийти до взаємоприйнятого рішення, то так зване Соломонове

рішення (judgment of Solomon) має прийняти медіатор на основі принципу

розумності. На перший погляд, такий спосіб вирішення ситуації є м’яким. Однак

існує ймовірність того, що таке рішення буде полягати в зобов’язанні сторін

ліквідувати товариство, оскільки вони виявилися нездатні вирішити конфлікт

шляхом переговорів.

Deterrence approach. Сутність даного механізму полягає скоріше в тому,

щоб утримати сторони від ініціювання процедури вирішення ситуації deadlock,

спрямованої на вибуття якої-небудь сторони зі складу акціонерів без

урегулювання розбіжностей у переговірному процесі. Це досягається шляхом

включення в договір в деякому розумінні кабальних положень для сторони, яка

все-таки ініціює таку процедуру. Ця сторона замість пропозицій з активного

ведення переговорів і наступної констатації неможливості ухвалити рішення

щодо ключових питань може відразу направити повідомлення про ситуацію

deadlock. У цьому випадку сторона, що направила повідомлення, має або

викупити акції іншої сторони за 125% їх справедливої ринкової вартості, або

продати іншій стороні свої акції за 75% такої вартості. Справедлива ринкова

вартість визначаться із залученням незалежних оцінювачів і аудиторів. Однак,

даний механізм далеко не завжди є ефективним, оскільки виключає переговори як

метод усунення розбіжностей, з одного боку, і містить у собі відоме порушення

392

балансу інтересів сторін, з іншого. Усе це може породжувати тривалі конфлікти

та паралізувати діяльність товариства.

Наведені механізми вироблені практикою та успішно застосовуються в

країнах з англосаксонською системою права. Майже всі з них ґрунтуються на

одному принципі: у випадку корпоративного конфлікту між акціонерами один з

них має викупити акції іншого.

Ймовірно, використання таких механізмів у відносинах між акціонерами в

українських АТ могло б істотно спростити процедуру управління їх діяльністю та

дозволило б уникнути багатьох конфліктних ситуацій. Оскільки вітчизняне

законодавство про АТ не містить прямої заборони на використання таких

механізмів в договорах акціонерів, більше того, всі ці елементи, по суті,

регулюються ст. 29 Закону України «Про акціонерні товариства», що передбачає

можливість сторін договору прийняти на себе зобов’язання здійснювати певним

чином права на акції, придбавати або відчужувати акції по заздалегідь визначеній

ціні та/або при настанні певних обставин утримуватися від відчуження акцій до

настання певних обставин, то уявляється доцільним включення таких механізмів

вирішення тупикових ситуацій в акціонерні договори. Сподіваємося, що і судова

практика буде розвиватися шляхом визнання можливості включення такого роду

механізмів попередження (вирішення) корпоративних конфліктів в акціонерні

договори.

Отже, метою укладення акціонерного договору є встановлення строку та

меж здійснення суб’єктивних корпоративних прав акціонерами. Передбачається

також, що сторони вправі перерозподілити немайнові корпоративні права між

собою. На виконання прав та обов’язків акціонерного договору сторони вчиняють

дії юридичного та фактичного характеру. При цьому акціонери, які уклали між

собою договір, набувають певні обов’язки, виконання або невиконання яких може

порушити права інших його сторін. Саме такі акціонери потребують захисту їхніх

прав та інтересів.

Права сторін акціонерного договору, в тому числі права вимагати

застосування заходів відповідальності, підлягають судовому захисту. Відповідне

393

положення розвиває думку про обов’язковість акціонерного договору для його

сторін і «поглинається» загальним правилом про судовий захист порушених прав.

Може мати як порушення обов’язків стосовно здійснення корпоративних прав

(з акції)1, так і порушення майнових прав, тобто на акції (наприклад, відчуження

акцій всупереч забороні встановленій договором) [112, с. 177].

Акціонерним договором можуть передбачатися заходи цивільно-правової

відповідальності за невиконання або неналежне виконання відповідних

обов’язків, хоча в ст. 29 Закону України «Про акціонерні товариства» вказується

лише про відповідальність акціонера за недотримання обов’язку з участі в

загальних зборах. Невдале формулювання цієї норми може негативно

відобразитися на вирішенні питання про притягнення до відповідальності

акціонерів за невиконання інших обов’язків, встановлених таким договором.

Одним з найбільш актуальних аспектів є питання про можливі наслідки

невиконання акціонерного договору, зокрема способи захисту суб’єктивних

корпоративних прав акціонера при порушенні його умов. Враховуючи

зобов’язально-правову природу таких договорів зазначимо на їх обов’язковості

лише для сторін, але не для товариства в цілому. Тобто, у випадку порушення

такого договору однією із сторін на неї може бути покладена договірна

відповідальність у вигляді обов’язку компенсувати іншим сторонам збитки або

сплатити наперед узгоджену неустойку, але результати голосування та прийняті

товариством рішення залишаються юридично дійсними і не можуть бути оспорені

за цією підставою.

За англійським правом акціонерні договори забезпечуються судовим

захистом як звичайне договірне зобов’язання. Відповідно, засобами захисту

акціонерів при порушенні його положень є: а) відшкодування збитків (liquidated

damages); б) виконання обов’язку в натурі (specific performance); в) ухвала суду

1 Корпоративний (внутрішній) аспект полягає в тому, що порушення акціонерного договору не може бути

підставою для визнання недійсними рішень органів товариства [340, с. 47]. Однак, наприклад, у Німеччині

недотримання договірних умов, у порядку виключення, все-таки може призвести до недійсності корпоративного

акту, якщо сторонами договору виступають всі учасники корпорації [310, с. 156]. Зовнішній обмежувальний аспект

дії акціонерного договору, сполучений із забезпеченням стабільності цивільного обороту, полягає в тому, що

правочин, укладений стороною акціонерного договору з його порушенням, не може бути визнаний судом

недійсним.

394

про заборону певних дій (injunction); г) визнання договору недійсним (rescission).

При цьому окремі положення договору (warranties) надають акціонерам право

лише на відшкодування збитків, тоді як інші (conditions and representations)

надають право на стягнення збитків і розірвання договору.

На відміну від законодавства Англії, в Законі РФ «Про акціонерні

товариства», закріплені лише деякі заходи, які можуть застосовуватися у випадку

невиконання акціонерного договору: а) відшкодування завданих порушенням

акціонерного договору збитків; б) стягнення неустойки, штрафу, пені; в) виплата

компенсації (твердої грошової суми або суми, що підлягає визначенню в порядку,

вказаному в акціонерному договорі); г) застосування інших заходів

відповідальності у зв’язку з порушенням акціонерного договору.

Одним з істотних питань про способи захисту суб’єктивних корпоративних

прав та/або корпоративних інтересів акціонера є можливі наслідки невиконання

акціонерного договору. Способи захисту цивільних прав передбачені також і в

ст. 16 ЦК України.

Примусове виконання обов’язку в натурі. Закон України «Про акціонерні

товариства» не містить прямої вказівки на можливість виконання зобов’язань в

натурі (наприклад, спонукання акціонера продати свої акції за умови настання

певних обставин або примусити його проголосувати на загальних зборах

акціонерів певним чином).

Актуальним залишається питання про те, чи вправі акціонер не видавати

довіреність або видавати її іншій особі, а не тій, яка вказана в договорі, та чи

посвідчить таку довіреність особа, якій відомі умови договору або яка є стороною

договору1.

Іншими словами, не повністю є зрозумілими наслідки порушення

акціонером договору, негативна реакція на це з боку інших акціонерів і взагалі те,

чи можна вважати в цьому випадку порушеними їх права. Тим більше якщо

акціонер діяв правомірно, за власною волею, видаючи довіреність іншій особі, а

1 Коло осіб, наділених правом посвідчувати довіреності акціонерів, визначене в ст. 39 Закону України «Про

акціонерні товариства».

395

не тій, кому він за договором був зобов’язаний її видати. Слід також враховувати

й те, що видача довіреності є одностороннім правочином. Чи можна вважати

порушеними права тієї особи, на користь якої має була б видана довіреність? Та

чи можна в кінці кінців примусити акціонера видати довіреність тій особі, яка

вказана в акціонерному договорі (виконати своє зобов’язання в натурі).

Оскільки Закон України «Про акціонерні товариства» прямо не виключає

можливості вимагати виконання зобов’язання в натурі, сторони акціонерного

договору вправі передбачити в ньому положення, за яким застосування заходу

відповідальності не звільняє сторону, яка його порушила, від виконання її

обов’язку (наприклад, з передачі акцій за умови настання певних умов). Основна

проблема у використанні такого способу захисту порушеного права сторони

такого договору полягає в складності виконання деяких положень в примусовому

порядку (наприклад, обов’язку узгоджувати варіант голосування з іншими

акціонерами або голосувати відповідно до вимог акціонерного договору). Саме в

складності судового примусу до виконання акціонерного договору і полягає один

із самих значних їх недоліків. Суд не вправі сам призначити, наприклад, члена

наглядової ради. Відповідно, не може й примусити сторони такого договору до

виконання прийнятого на себе зобов’язання в натурі. Навіть якщо сама вимога

договору не суперечить нормам закону, і буде прийняте рішення про його

виконання, то в будь-якому випадку на сьогодні відсутній процесуальний порядок

виконання такого рішення – як у відповідних процесуальних кодексах, так і в

законодавстві про виконавче провадження.

Між тим використання механізму виконання в натурі за умови порушення

акціонером своїх обов’язків могло б значно підвищити ефективність акціонерних

договорів як інструменту забезпечення інтересів акціонерів, не зважаючи на

існування певних складностей в примусовому виконанні ряду зобов’язань

(наприклад, обов’язку акціонера узгоджувати варіант голосування з іншими

акціонерами або голосувати відповідно до вимог акціонерного договору).

Примушення акціонера виконати своє зобов’язання в натурі не є належним

способом захисту, оскільки не існує механізмів, які б дозволили примусити його,

396

скажемо, голосувати таким чином, як би це було передбачено договором, як це

було б можливим в якому-небудь іншому зобов’язальному договорі. Не має також

можливості застосувати такі наслідки, як вважати волю акціонерів – сторін

договору автоматично вираженою під час голосування, у зв’язку з чим не залежно

від того, як він голосував, вважати його голос відданим за прийняття того

рішення, за яке він зобов’язувався за договором. Аналогічно не є допустимим

перевіряти під час підрахунку голосів акціонерів за результатами голосування те,

чи відповідає голос акціонера, який підписав договір, тому обов’язку, який він

взяв не себе з голосування певним чином [488, с. 459].

Невиконання (неналежне виконання) акціонером своїх обов’язків за

акціонерним договором може викликати як результат: 1) припинення

зобов’язання і залишення його невиконаним, 2) існування прострочення у

виконанні такого договору. Відповідно, позов про виконання в натурі може бути

пред’явлений лише в останньому випадку, тобто коли акціонер, чиї права

порушені, не вчиняє дій, які б могли бути розтлумачені як відмова від

акціонерного договору або прийняття дефектного виконання.

При порушенні немайнового зобов’язання, передбаченого акціонерним

договором (наприклад, відмова акціонера від голосування певним чином, відмова

від участі в попередньому узгодженні кандидатур до органів товариства і т. ін.),

недопустимим є виконання в натурі, якщо: а) таке зобов’язання має суто

особистісний, довірчий характер; б) таке зобов’язання складно виконати в

примусовому порядку, як з точки зору реальних можливостей акціонера, який

порушив акціонерний договір, так і з точки зору реалізації винесеного судом

рішення; в) вимога про виконання такого зобов’язання не пред’явлена протягом

розумного строку після того, як акціонеру, чиї права були порушені

невиконанням або неналежним виконанням акціонерного договору, стало відомо

про вчинене порушення.

Визнання правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності.

На відміну від законодавства України про АТ, Закон РФ «Про акціонерні

товариства» (ч. 4 ст. 32.1) прямо передбачає, що угоди, вчинені за умови

397

недотримання акціонерного договору є оспорюваними. Наприклад, якщо з метою

порушення такого договору сторона вчинить відчуження акцій до настання певної

події, то цей договір купівлі-продажу може бути визнаний недійсним в судовому

порядку за позовом іншої сторони акціонерного договору, якщо буде доказано,

що покупець знав або завідомо повинен був знати про встановлені обмеження.

Враховуючи, що зміст домовленостей сторін акціонерного договору (у тому числі

передбачені в ньому обмеження) де-юре не підлягають розкриттю, виникне

потреба в зусиллях для того, щоб довести в суді, що третя особа знала або

повинна була знати про обмеження, передбачені в договорі. З практичної точки

зору доцільно буде враховувати цей момент, і передбачати у відповідних

договорах положення про гарантії непорушення існуючих акціонерних договорів,

а також встановлювати заходи, що кореспондуватимуть відповідальності сторін.

Крім того, захист прав акціонерів при порушенні акціонерного договору

ставиться в залежність від процесу доказування інформованості іншої сторони

договору про його існування. У зв’язку з цим пропонуємо законодавчо

встановити вимогу про фіксацію в статуті товариства, а також в реєстрі акціонерів

товариства інформації про існування укладених акціонерних договорів (як факту

про обтяження акцій зобов’язаннями), не розкриваючи при цьому їх змісту і

зберігаючи тим самим конфіденційність такого договору для невизначеного кола

осіб.

Враховуючи, що під час укладення будь-якого договору з акціонером

контрагент запитує виписку з реєстру акціонерів для підтвердження його права

власності на акції1 і, як правило, знайомиться із статутом товариства з метою

мінімізації ризиків, пов’язаних з придбанням акцій товариства, визначення

наявності/відсутності переважного права інших акціонерів або самого товариства

на придбання акцій, вивчення структури і компетенції органів товариства, чиї

акції придбаваються і т. ін., було б логічним визнати, що інформація про

наявність в товаристві договорів акціонерів, що міститься у виписці із реєстру 1 Підтвердженням прав на цінні папери та прав за цінними паперами, що існують в бездокументарній формі, а

також обмежень прав на цінні папери у певний момент часу є обліковий запис на рахунку в цінних паперах

депонента в депозитарній установі. (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про депозитарну систему України» [355]). До числа

таких обмежень відноситься й акціонерний договір.

398

акціонерів і в статуті товариства, примусить контрагента детальніше дізнатися

про встановлених таким договором обмеженнях.

Отже, ознайомлення третіх осіб з випискою із реєстру акціонерів та/або

статутом товариства дозволить вважати їх такими, що знають про обмеження

(обтяження), встановлені відповідним акціонерним договором, і значно

полегшить процедуру визнання недійсними укладених з метою порушення такого

договору договорів з третіми особами. Виключення може становити випадок,

коли особа, яка ознайомилася з такою випискою із реєстру акціонерів та/або

статутом товариства, звернулась до сторін договору з проханням проінформувати

її про зміст обмежень (обтяжень), але отримала відмову.

Визнання недійсним рішення загальних зборів. Такий спосіб захисту

порушених прав акціонерів не є зовсім новим для акціонерного права. Для

вирішення такого роду спорів застосовується Постанова Пленуму Верховного

Суду України від 24 жовтня 2008 року № 13 «Про практику розгляду судами

корпоративних спорів». У зв’язку з цим закономірним уявляється закріплення

цього способу захисту порушеного права в ст. 16 ЦК України. Проте, відповісти

на питання про можливість його застосування за умови порушення акціонерного

договору не так просто, як здається на перший погляд.

З метою дотримання балансу інтересів акціонерів і товариства варто виходи

з того, що порушення акціонерного договору не може бути підставою для

визнання недійсними рішень органів товариства. Отже, якщо договір укладений в

результаті прийняття товариством рішення (а це значні правочини товариства і

правочини, у вчиненні яких є заінтересованість), то він не має бути визнаний

недійсним, навіть якщо його здійснення порушує умови акціонерного договору.

З цього випливає, що якщо, припустимо, акціонерним договором

передбачено обов’язок усіх акціонерів голосувати певним чином на загальних

зборах акціонерів, і цей обов’язок порушено, наприклад, акціонером, що має

контрольний пакет акцій, неможливо буде визнати недійсним таке рішення

загальних зборів акціонерів через невиконання такого договору. Єдина

можливість для акціонерів, чиї права будуть порушеними, – це вимагати

399

застосування заходів відповідальності до акціонера-порушника умов

акціонерного договору, якщо, звичайно, такі заходи відповідальності передбачені

його умовами. Дана норма буде логічним завершенням правила про те, що

акціонерний договір є обов’язковим тільки для його сторін.

Зазначена позиція диктує висновки про те, що такий договір, а) не

стосується дій норм корпоративного права та б) не може створювати які-небудь

правові наслідки для третіх осіб, у тому числі для самого товариства, акціонерів,

які не брали участі в договорі, контрагентів товариства. Така позиція не є єдиною.

Так, значне поширення в закордонній доктрині одержала точка зору, за якою

необхідно допустити можливість впливу договорів акціонерів непублічних

корпорацій на внутрішню структуру відносин всередині корпорації. Наприклад,

право США та Нідерланди визнає допустимість укладення акціонерами

непублічних корпорацій договорів, спрямованих на зміну законодавчо

встановлених правил, що регулюють внутрішні відносини в корпорації.

Серед юристів-практиків існує думка, що законодавцю все-таки не варто

настільки категорично виключати можливість впливу порушення договору на

дійсність рішення органів товариства. Рішення про допустимість або

неприпустимість зазначеної позиції має прийматися з урахуванням характеру

відносин між акціонерами, а також того, чи впливають рішення, прийняті у

порушення умов акціонерного договору, на права та інтереси третіх осіб. Якщо

мова йде, скажемо, про ПрАТ (де число акціонерів невелике, а акції товариства не

допущені до торгів), у такому випадку порушення домовленостей може мати

значення при оцінці дійсності рішення.

Крім того, певну роль може відіграти й те, з яких питань прийняте

конкретне рішення. Очевидно, що корпоративні рішення можуть значно різнитися

за своїм змістом й правовими наслідками: наприклад, рішення про збільшення

статутного капіталу, про виплату дивідендів, з одного боку, і про схвалення

значного правочину, правочину у вчиненні якого є заінтересованість, обрання

органів – з іншого. Рішення першого роду в значній мірі мають значення лише

для акціонерів, а тому з теоретичної точки зору можуть бути оскаржені у зв’язку з

400

порушенням акціонером тих або інших положень акціонерного договору. Рішення

другого роду, навпаки, у більшості випадків стосуються також інтересів інших –

третіх стосовно товариства й сторін договору – осіб (контрагентів за договорами

т.ощо), тому визнання їх недійсними зважаючи на вказані обставини викличе для

останніх негативні наслідки, що неприпустимо з позицій визначеності правового

регулювання [246, с. 2].

Варто підтримати думку про неприйнятність застосування вказаного

способу захисту [488, с. 459], оскільки наслідки невиконання акціонерами

договору мають наставати лише для сторін цього договору, а не для решти

акціонерів. А рішення загальних зборів породжує наслідки для всіх акціонерів, та

визнання його недійсним також невідворотно відобразиться на всіх акціонерах і

самому АТ. Тому виконання (невиконання) такого договору не може бути

підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів та інших органів

товариства.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відшкодування збитків в силу складності їх доказування не завжди може бути

адекватною мірою проти недотримання акціонерного договору. Так, відповідно

до ст. 16, ст. 611 ЦК України сторона, що порушила зобов’язання, зобов’язана

відшкодувати іншій стороні заподіяні збитки – реальний збиток, а також упущену

вигоду. За вимогою про стягнення збитків позивач має довести протиправність

поведінки порушника, його вину (з урахуванням вимог ст. 614 ЦК України),

характер і розмір (оцінку) несприятливих наслідків, причинно-наслідковий

зв’язок між діями (бездіяльністю) порушника наслідками, що настали. За змістом

зазначених норм ЦК, збитки, будучи майновими втратами, підлягають

доказуванню в кожному конкретному випадку їх заподіяння.

Акціонерам, чиї права порушені недотриманням акціонерного договору,

буде досить складно, а часом і зовсім неможливо, довести факт заподіяння їм

збитків і визначити їхній розмір. Так, наприклад, дії акціонера, що продав акції

третій особі всупереч встановленій акціонерним договором забороні на їхню

реалізацію протягом певного періоду часу, безсумнівно, викликають негативні

401

наслідки для інших його сторін, ускладнивши реалізацію проектів товариства,

поставивши під погрозу досягнення товариством раніше встановлених цілей і

завдань, що може викликати ризик неотримання акціонерами дивідендів,

призвести до зміни наглядової ради та/або одноособового виконавчого органа

тощо. Однак, довести причинно-наслідковий зв’язок між діями такого акціонера й

можливими негативними наслідками для інших сторін акціонерного договору

буде досить складно, так само, як і оцінити розмір упущеної вигоди.

Вимога про стягнення збитків теж навряд чи може бути заявлена, оскільки

проблематично довести понесені акціонерами видатки і тим більше неотримані

доходи внаслідок невиконання будь-якою із сторін договору його умов. Тим

більше якщо вони стосуються не майна, а здійснення акціонером своїх

корпоративних прав на управління. З тієї ж причини не повністю послідовно

вести мову про і про неустойку як наслідок невиконання зобов’язання, що не має

майнового характеру.

Тим не менше в російській практиці саме неустойка вважається тим

можливим негативним наслідком невиконання акціонером свого зобов’язання, яке

може бути передбачене договором. Більш того, дискусійною залишається

проблема стосовно права суду зменшити розмір неустойки, не піддаючи сумніву в

принципі можливість її стягнення з акціонера-правопорушника [488, с. 460].

Фактично єдиним реальним способом захисту потерпілої сторони

акціонерного договору має стати виплата певної суми (збитків), розмір якої не має

зменшуватися судами, як це відбувається з неустойкою. Наприклад, в РФ в

результаті наведеного в ч. 7 ст. 32.1. Закону РФ «Про акціонерні товариства»

з’явилося поняття компенсації, яка є твердою грошовою сумою або грошовою

сумою, що підлягає визначенню в порядку, зазначеному в акціонерному договорі.

Така компенсація є новою в корпоративному праві мірою відповідальності, що

відрізняється і від збитків, і від неустойки.

Компенсація за порушення акціонерного договору має винятково характер

гарантії, що забезпечує належне виконання зобов’язань, встановлених таким

договором. Необхідно відзначити, що поява такої міри відповідальності як

402

компенсація, є реалізацією дії одного з основних принципів цивільного права –

принципу свободи договору й забезпечення реальності його виконання. При

цьому добросовісний акціонер отримає можливість компенсувати не тільки

збитки, що виникли в нього через порушення договору, але й моральну шкоду,

яка при цьому виникає об’єктивно.

Одним із самих актуальних на сьогодні й найбільш складних питань,

пов’язаних із застосуванням компенсації при порушенні акціонерного договору є

питання про можливість зниження її розміру в судовому порядку. Компенсація

має співвідноситися із грошовою оцінкою несприятливих наслідків порушення

зобов’язання. Законом не передбачені й не можуть бути передбачені всі можливі

способи визначення розміру заподіяних збитків через різноманітність відповідних

їм фактичних обставин порушення того або іншого зобов’язання. Однак, у

кожному конкретному випадку акціонер, який звертається до суду за захистом

порушеного права й вимагає стягнення з порушника компенсації, має

обґрунтувати не тільки законність, але й економічну доцільність запропонованого

ним порядку розрахунків, що іноді є складним, особливо при визначенні

упущеної вигоди. Саме тому законодавець надає сторонам такого договору

можливість самостійно оцінити розмір збитків, які можуть бути заподіяні кожним

конкретним його порушенням.

Для захисту прав акціонерів при порушенні акціонерного договору й

виключення правової невизначеності в питанні про застосування компенсації в

корпоративному праві, уявляється доцільним доповнити ст. 29 Закону України

«Про акціонерні товариства» положенням про те, що при порушенні умов

акціонерного договору винна сторона зобов’язана компенсувати потерпілій сторін

збитки передбачені умовами договору. Тільки в цьому випадку компенсація може

бути розцінена як найбільш ефективний засіб захисту інтересів сторін

акціонерного договору й може бути визнана істотною гарантією виконання такого

договору його сторонами.

403

Інші способи захисту прав акціонерів при порушенні акціонерного договору.

Оскільки закон передбачає відкритий перелік можливих способів захисту,

спробуємо припустити, якими вони можуть бути.

Найефективнішим способом захисту інтересів учасників акціонерного

договору, прямо не передбаченим ні Законом України «Про акціонерні

товариства», ні ЦК України, є право кожної зі сторін при виникненні певних

обставин вимагати викупу від іншої сторони своїх акцій, або навпаки, примусово

придбати пакет акцій іншого акціонера за ціною зафіксованою в договорі (тобто

використати механізми опціонів – опціон покупця й опціон на покупку). Цей

варіант негативних наслідків для порушника вбачається найбільш прийнятним.

Разом з тим слід враховувати випадки, коли економічна ситуація принципово

зміниться, вартість акцій значно збільшиться і ціна, вказана в договорі, буде явно

несправедливою. Ці ризики, очевидно, варто покладати на порушника, для якого

негативні наслідки будуть достатньо відчутним аргументом проти порушення

договору [488, с. 460].

Однак гарантовано забезпечити виконання цього правила можна тільки при

використанні інституту ескроу-агента1, який поки нашим законодавством не

передбачений. У закордонній практиці ескроу-рахунки широко використовуються

в угодах злиття й поглинання. Вони гарантують продавцю акцій, що покупець

одержить їх тільки після того, як виконає всі передбачені договором умови, у

тому числі про оплату. У нашій країні відсутність цього інституту частково

компенсується застосуванням акредитива, а також залученням депозитарію як

эскроу-агента. Багато елементів цього механізму можуть бути застосовані й у

рамках договору довірчого управління, а також з використанням депозитарної

системи, депозитів нотаріусів. Механізмом фіксації факту порушення

акціонерного договору може бути судовий позов про визнання юридично

значущого факту. 1 Механізм «ескроу» дозволяє мінімізувати ризики невиконання своїх обов’язків сторонами договору за

допомогою ескроу агента, який має хорошу репутацію. За цим договором одна сторона передає (депонує) майно

(гроші, документи або інші цінності) ескроу-агенту, який має відповідну ліцензію на здійснення такого виду

діяльності до моменту, коли інша сторона виконає свої зобов’язання. У випадку виконання всіх умов договору

агент передає майно стороні, яка виконала зобов’язання, в протилежному випадку майно повертається

власнику [332, с. 181].

404

У цьому випадку способом захисту інших акціонерів буде списання акцій з

рахунку порушника і їх зарахування на рахунки інших акціонерів в реєстрі

власників акцій в кількості, що визначається договором або додатковою угодою

сторін. Для такого способу захисту варто продумати те, яким чином буде

забезпечений перелік документів для внесення відповідних змін до реєстру. Це

може бути або одночасне оформлення довіреності всіма акціонерами, які

підписали договір, на внесення змін до реєстру шляхом списання акцій кожного.

Довіреність може видаватися певній особі і договором встановлюватися правила

її зберігання і умови. Коли вона починає діяти. Інший варіант – рішення суду про

визнання за акціонерами права власності на акції акціонера – порушника

договору [488, с. 460].

В юридичній літературі можна зустріти й інші, іноді досить спірні, способи

захисту прав акціонерів при порушенні акціонерного договору [112, с. 221].

Перше, це обмеження права на одержання дивідендів стороною, яка

порушила умови акціонерного договору. Законодавство забороняє обмежувати

акціонера в праві на одержання дивідендів. Якщо така міра і може бути

застосована в акціонерному договорі, то вона, щонайменше, має відповідати

порушенню, допущеному стороною договору й тим наслідкам, які викликало таке

порушення, а також можливість її застосування повинна бути заздалегідь

обумовлена сторонами договору й конкретно виражена в його тексті.

Друге, це заборона на участь у голосуванні з деяких питань порядку

денного загальних зборів для акціонера, який порушив умови акціонерного

договору. Такий спосіб захисту також викликає певні сумніви, оскільки ст. 3 ЦК

України чітко встановлює неприпустимість обмеження прав і свобод

громадянина. У той же час, наприклад, Закон РФ «Про акціонерні товариства» у

ст. 32.1. надає право сторонам акціонерного договору обмежити один одного в

правах на голосування (здійснення голосування певним чином, утримання від

голосування певним чином з питань порядку денного загальних зборів

акціонерів).

405

Також, закон допускає можливість обмежити сторони акціонерного

договору в їхніх правах на розпорядження акціями товариства. Однак не варто

забувати про принцип розумності й добросовісності, і якщо й застосовувати

даний захід відповідальності, то досить обережно й у кожному випадку

враховувати характер порушення акціонерного договору й наслідки, що виникли

від такого порушення.

Не слід перебільшувати ступінь свободи, яку надають акціонерні договори в

українському праві. Необхідно мати на увазі, що вони не повинні порушувати

одну з основних догм права про недопущення дій, що здійснюються винятково з

наміром заподіяти шкоду іншій особі (ст. 13 ЦК України). Це може бути особливо

актуально в тих випадках, коли договір акціонерів укладається між

мажоритарними акціонерами з метою обмеження прав міноритарних акціонерів.

Головною ідеєю застосування акціонерних договорів в Україні є

збалансування інтересів різних груп акціонерів з метою недопущення порушення

їх прав і, як наслідок попередження можливості виникнення корпоративних

конфліктів між вказаними особами.

Висновки до розділу 6

1. Попередження корпоративних конфліктів в АТ однаковою мірою

дозволяє як забезпечити дотримання і охорону прав акціонерів, так і захистити

майнові інтереси і ділову репутацію товариства. Попередженню корпоративних

конфліктів сприяє точне та безумовне дотримання акціонерами, товариством та

його посадовими особами законодавства, а також їх добросовісна і розумна

поведінка у взаємовідносинах між собою.

2. З метою недопущення ситуації, коли інтереси акціонерів переважають

над інтересами АТ в цілому, необхідно провести чіткий поділ функцій органів АТ

з врахуванням тих інтересів, які вони мають реалізовувати, виходячи з їх

призначення.

406

Попередження виникнення корпоративних конфліктів може зумовлюватися

основними напрямами розвитку корпоративного управління в АТ, а саме:

1) обов’язковістю розробки та використання в правозастосовчій діяльності

принципів корпоративного управління в кожному АТ; 2) забезпеченням

незалежності членів наглядової ради під час прийняття ними рішень;

3) забезпеченням незалежності членів виконавчого органу (у тому числі

одноосібного) під час виконання покладених на них обов’язків; 4) прозорою

дивідендною політикою; 5) прозорою процедурою схвалення, отримання згоди,

узгодження укладення значних правочинів та правочинів, щодо вчинення яких є

заінтересованість, ускладнених конфліктом інтересів; 6) придбанням членами

виконавчого органу акцій товариства; 7) обмеженням кількості голосів, що

можуть належати одному акціонеру, незалежно від кількості належних йому акцій

під час вирішення окремих питань.

3. Елементами порядку координації суб’єктивних корпоративних прав та

інтересів учасників акціонерних правовідносин безпосередньо може бути:

1) створення спеціального комітету при наглядовій раді з попередження та

врегулювання корпоративних конфліктів; 2) уточнення функцій корпоративного

секретаря у цій сфері; 3) визначення обов’язків членів наглядової ради з розгляду

питань, пов’язаних з корпоративними конфліктами, у тому числі їх обов’язки

приймати рішення з урахуванням інтересів усіх груп заінтересованих осіб;

4) посилення відповідальності за ненадання інформації про заінтересованість у

здійсненні товариством правочинів.

4. Недопущення виникнення корпоративних конфліктів в АТ може бути

здійснене через дії членів його органів, що мають місце під час недружнього

поглинання та реорганізації, а саме: 1) правильне оформлення, ведення і

зберігання документації товариства (особливо це стосується протоколів чергових

і позачергових загальних зборів акціонерів товариства, протоколів засідань

наглядової ради); 2) правильну побудову взаємовідносин із акціонерами

товариства, з трудовим колективом товариства (створення умов, що

перешкоджають скуповуванню акцій з боку рейдерів); 3) реструктуризацію

407

активів або штучне зменшення «привабливості» товариства; 4) використання так

званих «золотих парашутів», «отруєних пігулок» та системи протидій «удар у

відповідь».

5. З метою недопущення протиріччя презумпції винності щодо

корпоративного конфлікту необхідно, щоб обов’язок доказування відсутності

збитків для товариства був покладений в першу чергу на особу, яка уклала

договір з існуванням конфлікту інтересів.

6. Позбавлення прав власності на акції без волевиявлення міноритарних

акціонерів навіть за умови справедливої компенсації має бути крайнім заходом,

коли вичерпані інші способи для усунення конфлікту інтересів та попередження

корпоративного конфлікту. Саме механізм викупу мажоритарним акціонером

акцій міноритарних акціонерів дозволяє досягти рівноваги у правовому захисті

інтересів вказаних категорій, і, найголовніше, – попередити можливість

виникнення корпоративних конфліктів через стабілізацію функціонування АТ.

7. Для вирішення проблеми забезпечення достовірності незалежної оцінки

акцій міноритарних акціонерів можна запропонувати закріпити у законодавстві як

гарантії здійснення права міноритарних акціонерів на рівноцінну компенсацію за

примусово викуплені акції правило про призначення міноритарними акціонерами

незалежного оцінювача за рахунок мажоритарного акціонера.

8. Доречним було б встановлення такого правила із закріпленням норми, за

якою акціонер незалежно від виду АТ, який володіє 30% і більше простих акцій,

зобов’язаний запропонувати викуп акцій іншим акціонерам. Тому має йтися про

обов’язок здійснити пропозицію щодо такого викупу, а ніяк не про обов’язок

продавати (чи в інший спосіб відчужувати) цінні папери, що підтверджують право

на участь в управлінні АТ.

9. Встановлення контролю та подальше покладення на особу, яка його

здійснює, негативних наслідків такої діяльності залежить від відповідності особи

критеріям, за наявності яких вона може бути визнана суб’єктом контролю.

10. Акціонерний договір укладається між акціонерами і спрямований на

визначення порядку дій, прав і обов’язків сторін, безпосередньо пов’язаних з

408

управлінням АТ (загальні збори акціонерів, порядок голосування, обрання

виконавчого органу), розподілом прибутку, реалізацією основних прав і

обов’язків акціонерів, вирішенням «тупикових» ситуацій, коли кількість голосів у

акціонерів, які мають різні точки зору на вирішення того чи іншого питання,

виявилась однаковою.

11. Сторонами акціонерного договору є виключно акціонери конкретного

АТ, які внесені до відповідного реєстру.

12. Акціонерний договір укладається щодо всіх акцій акціонера (як тих, що

йому належать на момент укладення договору, так і набутих у період його дії). Це

пояснюється правовим становищем акціонера як сторони договору та його

особистістю як сторони будь-якого договору.

13. Відносини між акціонерами, врегульовані акціонерним договором, не є

аналогом корпоративних відносин в АТ. Про існування договору може бути не

відомо АТ та іншим акціонерам цього товариства. Тому не може йтися про його

«нормативність» або іншими словами «загальнообов’язковість» для всіх

акціонерів товариства. Дія такого договору не поширюється на сферу

функціонування й діяльності товариства.

14. Правореалізуюча функція акціонерного договору спрямована

насамперед на трансформацію абстрактних правил поведінки акціонерів,

передбачених нормами акціонерного законодавства, у конкретні права й

обов’язки, що регулюють діяльність конкретних акціонерів конкретного

товариства. Саме вказана функція займає центральне місце серед інших функцій

цього договору – регулятивної, охоронної, стимулюючої, організаційної тощо.

15. З метою недопущення виникнення корпоративного конфлікту основну

увагу в акціонерному договорі необхідно приділяти порядку формування та

діяльності наглядової ради, виконавчого органу, порядку голосування за найбільш

істотними для товариства питаннями, реалізації суб’єктивних корпоративних прав

і виконання корпоративних обов’язків кожним з акціонерів, що його уклали.

16. В акціонерному договорі з метою попередження виникнення

корпоративного конфлікту доцільно не тільки вказувати конкретні правила щодо

409

процедури та порядку голосування, але й передбачати положення, що містять

загальні принципи, завдання і мету, досягнення яких сторони договору вважають

за необхідне забезпечити за допомогою об’єднання голосів.

410

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і запропоновано нове

вирішення наукової проблеми, що виявляється у формуванні науково

обґрунтованої концепції цивільно-правової природи корпоративних конфліктів в

АТ.

1. Усталені теорії правовідносин потребують перегляду з оновленням

фундаментальних цивілістичних категорій та виходу за межі їх галузевого поділу.

Об’єктивне право має передбачати такі механізми, які на кожному з етапів

реалізації корпоративних прав були б здатні адекватно реагувати на різні

ситуативні позиції кожного учасника корпоративних відносин як окремо, так і

разом. Напрацювання цих правових механізмів має спиратися на теорію інтересів,

оскільки численність складу акціонерів з різними можливостями, що їм надає

кількість наявних у них акцій, генерує конфлікт інтересів.

2. Наявність у конфлікті хоча б одного елемента правового характеру вказує

на те, що він стає пов’язаним з правом і, як результат, викликає настання

юридичних наслідків. Правовий аспект має місце у тих випадках, коли конфлікти

виникають між сторонами, що на момент початку протиборства вже перебувають

у правовідносинах між собою. Це безпосередньо стосується корпоративних

конфліктів, які є похідними від регулятивних корпоративних правовідносин.

У такому разі всі структурні елементи корпоративного конфлікту (суб’єкти,

об’єкт, зміст) пов’язані з правом, а він сам спричиняє ті чи інші юридичні

наслідки, починається та завершується за допомогою юридичних засобів,

процедур і механізмів.

3. Корпоративний конфлікт являє собою перешкоду у здійсненні

корпоративних прав або загрозу цього і є явищем негативним, протилежним тим

правовим механізмам та принципам, які закладені в основу правового

регулювання корпоративних відносин. Як такий він негативно впливає на права їх

учасників, чим стикується з правопорушенням; існує у певний проміжок часу,

чим стикується з поняттям юридичного стану; є аномалією як перешкода,

411

протилежна нормі права (антинорма або псевдонорма); пов’язаний з

антистимулами як контрпозиціями нормального праворегулювання та

правозастосування.

4. Характерними рисами корпоративного конфлікту є:

– виникнення не за домовленістю сторін, а проти волі суб’єктів правового

зв’язку;

– існування його пов’язане зі здійсненням права на захист регулятивних

суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів учасниками

корпоративних правовідносин;

– можливість наділятися якістю примусовості, можливістю примусової

реалізації, якщо право (правове становище) не відновлено у добровільному

порядку;

– наявність трьох загальновизнаних елементів (суб’єкти, об’єкт і зміст);

– виникнення, зумовлене порушенням (невизнанням, оспорюванням) або

створенням загрози порушення суб’єктивних корпоративних прав та/або

корпоративних інтересів їх учасників.

5. Запропоновано власну класифікацію корпоративних конфліктів, а саме:

– залежно від спрямованості протиправних дій: а) ті, які виникають,

виходячи з порушеного суб’єктивного корпоративного права; б) ті, які виникають

із порушеного корпоративного інтересу;

– залежно від недостатності розподілу благ у АТ: а) з приводу

виплати/невиплати дивідендів; б) викупу акцій;

– за змістом приписів, що утворюють конфліктну ситуацію: а) матеріально-

правові; б) процедурно-правові;

– за соціальною корисністю: а) соціально шкідливі; б) соціально корисні;

– за правовими наслідками або структурою: а) прості; б) складні.

6. Об’єктом охоронних корпоративних правовідносин є порушене

(невизнане, оспорюване) корпоративне право та/або порушений корпоративний

інтерес, оскільки благом (цінністю) у регулятивних корпоративних

правовідносинах в АТ є корпоративні права, яких особа, вступаючи до таких

412

правовідносин, заінтересована набути. Внаслідок порушення (невизнання,

оспорювання) чи створення загрози порушення цих прав інтерес акціонера

становить відновлення та безперешкодне здійснення належного йому

регулятивного корпоративного права.

7. Не може бути жодних суперечностей між волею та інтересами АТ та її

органів, оскільки останні не мають ні самостійної волі, ні самостійних інтересів.

Можливою є суперечність між волею та інтересами АТ і фізичної особи, яка

виконує функції її органу або входить до їх складу. При виникненні таких

суперечностей ця фізична особа має вважатися самостійним суб’єктом права

стосовно АТ поза будь-якими функціями, які вона виконує, оскільки є обраною до

складу його органу. У цьому випадку саме дії фізичної особи набувають

самостійного значення і вона протиставляється АТ, а не його орган стає

самостійним суб’єктом щодо юридичної особи.

8. Обов’язками у сфері охоронних корпоративних правовідносин є:

1) припинення дій, що порушують або створюють загрозу порушення

регулятивного корпоративного права та/або корпоративного інтересу;

2) відновлення порушеного права учасника регулятивних корпоративних

правовідносин; 3) утримання від подальшого вчинення дій, що створюють загрозу

порушення регулятивного корпоративного права та/або корпоративного інтересу.

9. Підставами виникнення корпоративного конфлікту внаслідок порушення

корпоративного інтересу акціонерів є недосягнення акціонером власного інтересу

у результаті здійснення ним корпоративних прав; від отримання дивідендів або

ліквідаційної квоти; від отримання інформації внаслідок недобросовісних дій

органів АТ.

10. Юридичними фактами, що викликають до життя охоронні

правовідносини, є порушення (невизнання, оспорювання) чи створення загрози

порушення суб’єктивних корпоративних прав та/або корпоративних інтересів

учасників регулятивних корпоративних правовідносин. Враховуючи те, що

корпоративний конфлікт виникає з порушень корпоративних прав (або загрози

413

цього), що не отримали реалізації в їх нормальній (регулятивній) стадії, такого

роду перешкоди підлягають усуненню.

Особливість охоронного корпоративного зв’язку полягає у тому, що

підставою його виникнення є неправомірна дія, а підставою припинення –

правомірна юридична дія. Відповідні факти впливають на стадії охоронних

правовідносин, якими можуть бути і здійснення особою, права якої порушені

(наприклад, міноритарним акціонером) певних прав, передбачених законом для

таких випадків; здійснення дій порушником (наприклад, АТ) задля припинення

порушення прав іншої сторони або їх відновлення; застосування інших засобів

захисту (наприклад, визнання рішень загальних зборів або інших органів АТ

недійсними); притягнення порушників до відповідальності тощо.

11. Застосування міри примусу до правопорушника не означає, що охоронні

правовідносини припинилися. Для цього необхідно здійснити дії з відновлення

порушеного регулятивного корпоративного права; відновлення корпоративного

інтересу до стану, що існував до його порушення; усунення загрози порушення

суб’єктивного корпоративного права та/або корпоративного інтересу, тобто

виконання рішення суду. Таким чином, застосування заходу примусу є

передумовою виконання охоронного корпоративного обов’язку. У такому разі

єдиним способом досягнення повного захисту суб’єктивних корпоративних прав

та/або відновлення корпоративних інтересів до стану, що існував до їх

порушення, є добровільне здійснення відповідних дій учасником корпоративного

правовідношення, який їх порушив.

12. Вирішення питання про відповідальність членів виконавчого органу як

одного з елементів системи вирішення корпоративних конфліктів нерозривно

пов’язане з необхідністю ефективного судового контролю за їх діяльністю. Тому

непрямі позови можуть успішно застосовуватися міноритарними акціонерами для

притягнення до відповідальності членів виконавчого органу і наглядової ради, які

не виконують або неналежним чином виконують встановлені обов’язки.

13. Для розуміння сутності відмови у захисті суб’єктивного корпоративного

права як юридичного наслідку зловживання ним є врахування таких аспектів. По-

414

перше, суд на підставі встановлених у процесі розгляду справи обставин

«зобов’язаний» відмовити у захисті суб’єктивного корпоративного права

акціонера, якщо останній зловживає ним. Це дозволить установити межі

суддівського розсуду під час застосування категорії «зловживання правом». По-

друге, управомоченою особою у розумінні ч. 3 ст. 16 ЦК України, якій суд

відмовляє у захисті її права повністю або частково, може бути як позивач, так і

відповідач. По-третє, суд повинен застосовувати такий юридичний наслідок

зловживання суб’єктивним корпоративним правом, як відмова у захисті права, під

яким слід розуміти особливу санкцію корпоративного законодавства, яка полягає

у відмові у застосуванні конкретного способу захисту такого права.

14. Медіація визнається способом врегулювання корпоративного конфлікту

за сприяння медіатора на основі добровільної згоди сторін з метою досягнення

ними взаємоприйнятного рішення. Правове значення медіації полягає у вирішенні

корпоративного конфлікту та укладення за нею медіаційного договору, який є

цивільно-правовим правочином, що укладається за результатами процедури

медіації без передачі спору на розгляд суду.

15. Корпоративний компроміс – це опосередкований правовими формами

засіб врегулювання конфлікту, який ґрунтується на взаємних поступках учасників

охоронних корпоративних правовідносин, метою застосування якого є стан

домовленості між останніми для забезпечення належного функціонування АТ.

16. Введення до складу членів наглядової ради АТ незалежних осіб є

єдиним способом попередження виникнення корпоративного конфлікту.

17. З метою попередження виникнення конфліктних ситуацій, пов’язаних із

розподілом прибутку в АТ, в Законі України «Про акціонерні товариства» варто

закріпити норму, за якою у разі наявності в товаристві чистого прибутку

загальними зборами АТ має бути прийняте рішення про обов’язковий розподіл

між акціонерами – власниками простих акцій його 30%. Питання щодо розподілу

решти прибутку має вирішуватися загальними зборами акціонерів.

18. У більшості випадків дії, пов’язані з недружнім поглинанням, можуть

бути здійснені не інакше, як за допомогою членів органів АТ (наприклад, для

415

укладення значного правочину з метою виведення активів товариства

необхідними є не лише дії членів виконавчого органу, але й в окремих випадках –

рішення наглядової ради). Отже, варто говорити про добросовісність їх дій під час

прийняття рішень, що можуть стати підставою для виникнення конфліктної

ситуації в АТ.

19. Доктрина «проникнення за корпоративну вуаль» як спосіб

попередження виникнення корпоративних конфліктів в АТ є виправданою у

випадках, коли товариство не має достатнього обігового капіталу; ним не

дотримуються формальні вимоги до його діяльності, в тому числі корпоративного

управління; дивіденди не виплачуються; кошти витрачаються мажоритарним

акціонером; члени органів товариства не виконують свої функції, в результаті

чого порушуються або можуть бути порушені права акціонерів.

20. Слід надати можливість АТ і його міноритарним акціонерам звертатися

з позовними вимогами до мажоритарного акціонера у випадку, якщо рішення

загальних зборів акціонерів спричинило заподіяння збитків для товариства.

416

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абова Т. Е. О новых подходах к регулированию гражданского

оборота в проекте Федерального закона «О внесении изменений в части первую,

вторую, третью и четвертую Гражданского кодекса Российской Федерации, а

также в отдельные законодательные акты Российской Федерации» / Т. Е. Абова //

Приватноправове регулювання суспільних відносин : традиції, сучасність,

перспектива. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, Одеса, 19-

20 квітня 2012 року. – К. : ТОВ «Білоцерківдрук», 2013. – С. 34–42.

2. Агарков М. М. Обязательство по советскому гражданскому праву /

М. М. Агарков. – М. : Типография «Известий Советов депутатов трудящихся

СССР», 1940. – 192 с.

3. Агарков М. М. Основы банковского права: Учение о ценных бумагах :

курс лекций ; научн. исслед. / М. М. Агарков. – 2-е изд. – М. : БЕК, 1994. – 350 c.

4. Агарков М. М. Проблемы злоупотребления правом в советском

гражданском праве / М. М. Агарков // Известия АН СССР. – 1946. – № 6. – С. 424–

436.

5. Агеев А. Б. Создание современной системы корпоративного

управления в акционерных обществах: Вопросы теории и практики /

А. Б. Агеев. – М. : Волтерс Клувер, 2010. – 288 с.

6. Адамович Г. Л. Неравенство между акционерами и правовые

механизмы его нивелирования / Г. Л. Адамович // Юрист. – 2002. – № 10. – С. 41–

45.

7. Акционерный закон ФРГ // Акционерное общество и товарищество с

ограниченной ответственностью: сб. зарубеж. законодательства /

сост. В. А. Туманов. – М. : Век, 1995. – 291 с.

8. Александров Н. Г. Законность и правоотношения в советском

обществе / Н. Г. Александров. – М. : Госюриздат, 1955. – 176 с.

9. Александров Н. Г. Право и законность в период развернутого

строительства коммунизма / Н. Г. Александров. – М. : Госюриздат, 1961. – 271 с.

417

10. Алексеев Г. В. Корпоративные конфликты: причины их

возникновения и способы преодоления / Г. В. Алексеев, А. Д. Бобрышев,

Е. Н. Боханова. – М. : Едиториал, 2002. – 298 с.

11. Алексеев Н. Н. Основы философии права / Н. Н. Алексеев. – СПб. :

Лань, 1999. – 256 с.

12. Алексеев С. С. Общая теория права. В 2 т. / С. С. Алексеев. – М. :

Юрид. лит., 1981. – Т. І. – 360 с.

13. Алексеев С. С. Общая теория права : В 2 т. / С. С. Алексеев. – М. :

Юрид. лит., 1982. – Т. ІІ – 360 с.

14. Алексеев С. С. Общая теория права : учеб. / С. С. Алексеев. – 2-е изд.,

перераб. и доп. – М. : Велби ; Проспект, 2008. – 576 с.

15. Алексеев С. С. Проблемы теории права : в 2 т. / С. С. Алексеев. –

Свердловск : Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1972. – Т. 1. – 395 с.

16. Алексеев С. С. Собственность в акционерном обществе /

С. С. Алексеев // Линия права. – М. : Статут, 2006. – С. 332–356.

17. Андреева А. Р. Правовое регулирование корпоративных конфликтов

по законодательству Российской Федерации : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 /

А. Р. Андреева ; Российский государственный гуманитарный университет. – М.,

2011. – 185 с.

18. Аномалії в цивільному праві України : навч.-практ. посіб. – 2-ге вид.,

перероб. та доп. / за заг. ред. Р. А. Майданика. – К. : Юстініан, 2010. – 1008 с.

19. Анохин В. Теория и практика применения гражданско-правовых

способов защиты прав акционеров/ В. Анохин, Е. Асташкина // Хозяйство и

право. – 2003. – № 8. – С. 54–70.

20. Арабова Н. Корпоративный секретарь в зарубежных компаниях /

Н. Арабова // [Електронний ресурс] – Режим доступу :

http://www.cfin.ru/press/zhuk/2004-5/15.shtml.

21. Арафьев Г. П. Определение понятия защиты субъективных прав и

охраняемых законом интересов / Г. П. Арефьев // Цивилистические проблемы

418

правового статуса личности в социалистическом обществе. – Саратов : Изд-во

Сарат. ун-та, 1982. – С. 137–140.

22. Артеменков В. К. Разграничение понятий «единоличный

исполнительный орган» и «лицо, выполняющее функции единоличного

исполнительного органа» в хозяйственных обществах / В. К. Артеменков //

Вестник Пермского университета. – 2010. – Вып. 4. – С. 90–94.

23. Архипов Д. А. Принудительный выкуп голосующих акций –

инструмент непропорционального ограничения прав миноритарных акционеров.

Так ли это на самом деле? / Д. А. Архипов // Вестник Высшего арбитражного суда

РФ. – 2005. – № 12. – С. 111–130.

24. Асташкина Е. Ю. Гражданско-правовые способы защиты прав

акционеров в России : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Е. Ю. Асташкина ;

Ставрополь : Северо-Кавказский государственный технический университет,

2003. – 191 с.

25. Бабаев А. Б. Проблема секундарных прав в российской цивилистике :

дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / А. Б. Бабаев ; Московский государственный

университет имени М. В. Ломоносова. – М., 2006. – 157 с.

26. Бадмаева С. Ю. К вопросу о понятии объекта вещных прав /

С. Ю. Бадмаева // Вестник Московского университета. – Сер. 11. – Право. –

2007. – № 1. – С. 100–110.

27. Бандурин А. В. Экономико-правовое регулирование деятельности

корпораций в России [моногр.] / А. В. Бандурин, Л. Ф. Зинатулин. – М. : Буквица,

1999. – 212 с.

28. Бару М. Й. О статье 1 Гражданского кодекса / М. Й. Бару // Советское

государство и право. – 1958. – № 12. – С. 116–121.

29. Бару М. И. Понятие и содержание возмездности и безвозмездности в

советском гражданском праве/ М. И. Бару // Харьковский юридический институт:

Учен. зап. Харьков, 1959. – Вып. 13. – С. 46–50.

30. Баскаков А. Я. Методология научного исследования : учеб. пособие /

А. Я. Баскаков, Н. В. Туленков. – К. : МАУП, 2002. – 216 с.

419

31. Батрин С. В. Корпоративні правовідносини у господарському праві :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.04 / С. В. Батрин ; Державний ВНЗ

«Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана». – К., 2012. –

20 с.

32. Бегаева А. А. Корпоративные слияния и поглощения: проблемы и

перспективы правового регулирования / А. А. Бегаева ; отв. ред. Н. И. Михайлов ;

Российская акад. наук, Ин-т государства и права. – М. : Инфотропик Медиа,

2010. – 256 с.

33. Белов В. А. Бездокументарные ценные бумаги. Научно-практический

очерк / В. А. Белов. – М. : ЮрИнфоР, 2001. – 106 с.

34. Белов В. А. Вытеснение миноритарных акционеров: произвол

«мажоров» или новый институт российского акционерного права? / В. А. Белов //

Законодательство. – 2005. – № 2. – С. 36–43.

35. Белов В. А. Гражданское право. Общая часть. – Т. 1 : Введение в

гражданское право : учеб. / В. А. Белов. – М. : Юрайт, 2011. – 521 с.

36. Белов В. А. Гражданское право. Общая часть. Т. ІІ: Лица, блага,

факты : учеб. / В. А. Белов. – М. : Юрайт, 2011. – 1093 с.

37. Белов В. А. Гражданское право. Т. IV. Особенная часть.

Относительные гражданско-правовые формы : учеб. для бакалавров /

В. А. Белов. – М. : Юрайт, 2013. – 1085 с.

38. Белов В. А. Объект субъективного гражданского права, объект

гражданского правоотношения и объект гражданского оборота: содержание и

соотношение понятий / В. А. Белов // Объекты гражданского оборота : сб. ст. ;

отв. ред. М. А. Рожкова. – М. : Статут, 2007. – С. 6–77.

39. Белов В. А. Сингулярное правопреемство в обязательстве /

В. А. Белов. – М. : Юринфор, 2000. – 247 с.

40. Белоножкин А. Ю. Содержание и формы злоупотребления

субъективным гражданским правом : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 /

А. Ю. Белоножкин ; Государственное образовательное учреждении высшего

420

профессионального образования «Волгоградская академия государственной

службы». – Волгоград, 2005. – 26 с.

41. Блэк Б. Правовое регулирование ответственности членов органов

управления: анализ мировой практики / Бернард Блэк и др. – М. : Альпина

Паблишерз, 2010. – 334 с.

42. Бобровник С. В. Компроміс і конфлікт у праві: антрополого-

комунікативний підхід до аналізу : моногр. / С. В. Бобровник. – К. : Юридична

думка, 2011. – 384 с.

43. Бобровник С. Специфіка прояву компромісу і конфлікту в межах

соціальних інститутів / С. Бобровник // Право України. – 2009. – № 12. – С. 144–

150.

44. Богданов А. В. Юридическая конструкция договора на передачу

полномочий единоличного исполнительного органа акционерного

исполнительного органа акционерного общества управляющему // Современные

проблемы развития государства и права. Сборник статей молодых ученых. –

Пермь: Изд-во Перм. ун-та, 2006. – С. 72–82.

45. Богданов Е. В. Правовое положение органа юридического лица /

Е. В. Богданов // Журнал российского права. – 2001. – № 3. – С. 108–113.

46. Боднар Т. В. Крупные сделки и сделки с заинтересованностью

акционерных обществ в Украине / Т. В. Боднар // Альманах цивилистики : сб. ст.

Вып. 2 / под ред. Р. А. Майданика. – К. : Алерта ; КНТ ; Центр учебной

литературы, 2009. – С. 337–359.

47. Большая Советская Энциклопедия. Научное издательство «Большая

Российская энциклопедия», 2003 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://bse.sci-lib.com/article102619.html

48. Большой юридический словарь / под ред. А. Я. Сухарева,

В. Д. Зорькина, В. Е. Крутских. – М. : ИНФРА-М, 1999. – 790 с.

49. Большой юридический словарь. 3-е изд., доп. и перераб. / Под ред.

проф. А. Я. Сухарева. – М. : ИНФРА-М, 2008. – 858 с.

421

50. Борисова В. И. Корпорация – организационно-правовая форма

корпоративных отношений / В. И. Борисова // Альманах цивилистики : сб. ст.

Вып. 1 / под ред. Р. А. Майданика. – К. : Всеукраинская ассоциация издателей

«Правова єдність», 2008. – С. 249–269.

51. Борисова В. І. Органи управління юридичної особи як її

інституціонально-функціональні представники / В. І. Борисова // Право України. –

2006. – № 6. – С. 97–102.

52. Бородкин В. Как применять акционерные соглашения? Мнение

корпоративных юристов / В. Бородкин // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon.ru/Blogs/OneBlog/411

53. Бочарова О. Поглинання акціонерного товариства шляхом придбання

контрольного пакету акцій / О. Бочарова // Юридична Україна. – 2009. – № 3. –

С. 87–91.

54. Бочарова О. Превентивні способи охорони прав акціонерів та їх

законних інтересів при поглинанні акціонерного товариства / О. Бочарова // Право

України. – 2010. – № 2. – С. 231–236.

55. Бочарова О. Способи поглинання акціонерних товариств /

О. Бочарова // Підприємництво, господарство і право. – 2009. – № 10. – С. 149–

151.

56. Брагинский М. И. Договорное право. Кн. 1. Общие положення /

М. И. Брагинский, В. В. Витрянский. – 2-е изд., испр. М., 1999. – 848 с.

57. Брагинский М. И. Общее учение о хозяйственных договорах /

М. И. Брагинский. – Минск : Наука и техника, 1967. – 259 с.

58. Бражник Т. А. Юридические препятствия в реализации субъективного

права акционеров на получение по требованию информации о деятельности

общества / Т. А. Бражник, М. С. Журавлев // Юридические препятствия в

реализации прав и законных интересов: проблемы теории и практики / под ред.

канд. юрид. наук В. Ю. Панченко, канд. юрид. наук А. А. Петрова. – М. :

Юрлитинформ, 2015. – С. 509–524.

422

59. Братусь С. Н. Субъекты гражданского права / С. Н. Братусь. – М. :

Юрид. лит., 1950. – 368 с.

60. Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность (очерк

теории) / С. Н. Братусь. – М. : Юрид. лит., 1976. – 216 с.

61. Братусь С. Н. Юридические лица в советском гражданском праве

(понятие, виды, государственные юридические лица) / С. Н. Братусь. – М. : Юрид.

изд-во МЮ СССР, 1947. – 362 с.

62. Брауде И. Акционерные общества и товарищества в торговле и

промышленности. Сб. действующих узаконений с кратким комментарием и

приложением примерного устава акционерного общества и договора полного

товарищества / И. Брауде. – Кооперативное издательство «Право и жизнь»,

1926. – 111 с.

63. Бутнев В. В. К понятию механизма защиты субъективных прав /

В. В. Бутнев // Субъективное право: проблемы осуществления и защиты. –

Владивосток : Изд-во Дальневост. ун-та, 1989. – С. 9–11.

64. Бушев А. Ю. Акционерное право. Вопросы теории и судебно-

арбитражной практики / А. Ю. Бушев, О. Ю. Скворцов. – М. : Бизнес-школа

«Интел-Синтез», 1997. – 176 с.

65. Вавилин Е. В. Механизм осуществления гражданских прав и

исполнения обязанностей : автореф. … дис. д-ра юрид. наук : 12.00.03 /

Е. В. Вавилин ; Рос. акад. гос. службы при Президенте Российской Федерации. –

М., 2009. – 54 с.

66. Вавилин Е. В. Осуществление и защита гражданских прав /

Е. В. Вавилин ; Российская акад. наук, Ин-т государства и права. – М. : Волтерс

Клувер, 2009. – 360 с.

67. Валеева А. А. О некоторых аспектах гражданско-правового

регулирования отношений зависимости / А. А. Валеева // Четверті юридичны

диспути з актуальних проблем приватного права, присвячені пам’яті

Є. В. Васьковського : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції

423

(Одеса, 16 травня 2014 р.) / упоряд. та відповід. ред. І. С. Канзафарова ; Одес. нац.

ун-т ім. І. І. Мечнікова. – Одеса : Астропринт, 2014. –С. 44–47.

68. Варданянц Г. К. Социологическая теория права : моногр. /

Г. К. Варданянц. М. : Академический Проект, 2007. – 440 с.

69. Варул П. А. К проблеме охранительных гражданских

правоотношений / П. А. Варул // Проблемы совершенствования законодательства

о защите субъективных гражданских прав : сб. науч. трудов. – Ярославль : Яросл.

гос. ун-т, 1988. – С. 32–40.

70. Васильєва В. А. Корпоративні правочини: поняття та особливості /

В. А. Васильєва // Проблеми охорони прав суб’єктів корпоративних відносин :

Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-ій

річниці створення Лабораторії з вивчення проблем корпоративного права

Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Національної

академії правових наук України (проведеної Лабораторією з вивчення проблем

корпоративного права НДІ приватного права і підприємництва НАПрН України

спільно з Юридичним інститутом Прикарпатського національного університету

імені Василя Стефаника 23-24 вересня 2011 року) – Івано-Франківськ:

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, 2012. –

С. 25–28.

71. Васильєва В. А. Корпоративні правочини : питання теорії та

практики / В. А. Васильєва // Актуальні проблеми цивільного, сімейного та

міжнародного приватного права (Матвєєвські цивілістичні читання). Матеріали

міжнародної науково-практичної конференції, Київ, 10 листопада 2011 року. – К. :

Алерта, 2012. – С. 21–24.

72. Веленто А. И. Конфликт интересов в корпоративных отношениях /

А. И. Веленто // Механизм правового регулирования общественных отношений:

теория и практика : материалы Междунар. науч.-практ. конф. (Гродно, 4–5 апреля

2008 г.) / ГрГУ им. Я. Купалы ; редкол. : Р. Н. Ключко (отв. ред.) [и др.]. –

Гродно : ГрГУ, 2008. – С. 248–250.

424

73. Венедиктов А. В. Слияние акционерных компаний /

А. В. Венедиктов // Труды студентов экономического отделения Петроградского

Политехнического Института Императора Петра Великого. – Пг. : Тип. Шредера,

1914. – 385 с.

74. Венедіктова І. В. Вплив охоронюваних законом інтересів на розвиток

цивільних правовідносин / І. В. Венедіктова // Треті юридичні диспути з

актуальних проблем приватного права, присвячені пам’яті Є. В. Васьковського :

матер. Міжнар. наук.-практ. конф. (Одеса, 17 травня 2013 р.) / упоряд. та відповід.

ред. І. С. Канзафарова ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечнікова. – Одеса : Астропринт,

2013. – С. 36–39.

75. Венедиктова І. В. Реалізація охоронюваного законом інтересу при

укладенні корпоративних угод / І. В. Венедиктова // Проблеми охорони прав

суб’єктів корпоративних відносин: Матеріали Міжнародної науково-практичної

конференції, присвяченої 10-ій річниці створення Лабораторії з вивчення проблем

корпоративного права Науково-дослідного інституту приватного права і

підприємництва Національної академії правових наук України (проведеної

Лабораторією з вивчення проблем корпоративного права НДІ приватного права і

підприємництва НАПрН України спільно з Юридичним інститутом

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника 23–24

вересня 2011 року) – Івано-Франківськ: Прикарпатський національний

університет імені Василя Стефаника, 2012. – С. 36–38.

76. Вербов С. Правовая организация решения корпоративных конфликтов

в процессе слияний и поглощений с использованием альтернативных способов /

С. Вербов // Закон и жизнь. – 2013. – № 8/3. – С. 27–31.

77. Виноградова Н. О. Господарсько-правові способи захисту прав

акціонерів на акції : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.04 /

Н. О. Виноградова ; Національна юридична академія України імені Ярослава

Мудрого. – Х., 2009. – 20 с.

78. Вінник О. М. Вступна стаття до монографії В. В. Ряботи /

О. М. Вінник // Рябота В. В. Захист прав акціонерів при злитті та поглинанні

425

акціонерних товариств в Україні : моногр. – К. : Вид. дім «Києво-Могилянська

академія», 2007. – С. 4–15.

79. Вінник О. М. Корпоративні конфлікти та зловживання

корпоративними правами в акціонерних товариствах: традиційні та інноваційні

способи попередження й розв’язання / О. М. Вінник // Актуальні питання

інноваційного розвитку. – 2012. – № 2. – С. 5–12.

80. Вінник О. М. Корпоративно-управлінські технології, що ґрунтуються

на акціонерних угодах : постановлення питання та визначення кола проблем //

Вісник Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого. – 2010. –

№ 1. – С. 134–150.

81. Вінник О. М. Публічні та приватні інтереси в господарських

товариствах: проблеми правового забезпечення : моногр. / О. М. Вінник. – К. :

Атіка, 2003. – 352 с.

82. Вінник О. М. Теоретичні аспекти правового забезпечення реалізації

публічних і приватних інтересів в господарських товариствах : дис. … д-ра юрид.

наук : 12.00.04 / О. М. Вінник ; Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка. – К.,

2004. – 631 с.

83. Витрянский В. В. Общие положения о договоре в условиях

реформирования гражданского законодательства / В. В. Витрянский // Альманах

цивилистики : сб. статей. Вып. 5 / Под ред. Р. А. Майданика. – К. : Алерта, 2012. –

С. 358–386.

84. Власова А. В. Структура субъективного гражданского права : дис. …

канд. юрид. наук : 12.00.03 / А. В. Власова ; Санкт-Петербургский гос. ун-т,

1998. – 150 с.

85. Волков А. В. Отказ в защите как исключительная (единственная)

гражданско-правовая санкция за нарушение запрета о злоупотреблении правом /

А. В. Волков // Вестник Саратовской государственной академии права. – 2008. –

№ 4 (62). – С. 164–168.

86. Волков А. В. Признаки злоупотребления гражданским правом.

Злоупотребление обязанностями / А. В. Волков // Гражданское законодательство.

426

Статьи. Комментарии. Практика. – Вып. 30 / под ред. А. Г. Диденко. – Алматы :

Раритет, Институт правовых исследований и анализа, 2008. – С. 21–38.

87. Воловик О. А. Господарсько-правове забезпечення корпоративних

інтересів : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.04 / О. А. Воловик ;

Національна академія наук України ; Інститут економіко-правових досліджень. –

Донецьк, 2005. – 23 с.

88. Габов А. В. Проблемы и перспективы правового регулирования

сделок юридических лиц, требующих особого (специального) порядка их

совершения / А. В. Габов // Журнал российского права. – 2008. – № 1. – С. 41–51.

89. Габов А. В. Сделки с заинтересованностью в практике акционерных

обществ: проблемы правового регулирования / А. В. Габов. – М. : Статут, 2005. –

412 с.

90. Габов А. В. Сделки с заинтересованностью. Практика акционерных

обществ / А. В. Габов. – М. : Акционер, 2004. – 394 с.

91. Гвоздарева М. В. Посредничество как метод альтернативного

разрешения корпоративних конфликтов : автореф. дис. … канд. социол. наук :

22.00.08 / М. В. Гвоздарева ; Рос. ун-т дружбы народов. – М., 2006. – 23 с.

92. Генкин Д. М. Юридические лица в советском гражданском праве /

Д. М. Генкин // Проблемы социалистического права. – 1939. – № 1. – С. 90–98.

93. Глибко С. В. Договорность и корпоративность как признаки

акционерного общества / С. В. Глибко // Проблеми законності : Респ. міжвідом.

наук. зб. / Відп. ред. В. Я. Тацій. – Х. : Нац. юрид. акад. України, 1997. – Вип. 32. –

С. 125–130.

94. Глусь Н. С. Корпорації та корпоративне право: поняття, основні

ознаки та особливості захисту : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 /

Н. С. Глусь ; Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2000. – 23 с.

95. Головатенко О. В. Правове регулювання відносин власності в

акціонерних відносинах : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. В. Головатенко ;

Харк. нац. ун-т внутр. справ, 2011. – 182 с.

427

96. Гололобов Д. В. Акционерное общество против акционера:

Противодействие корпоративному шантажу / Д. В. Гололобов. – М. :

Юстицинформ, 2004. – 312 с.

97. Гонгало Б. М. Общеизвестное о договоре // Б. М. Гонгало,

П. В. Крашенинников // Развитие основних идей Гражданского кодекса России в

современном законодательстве и судебной практике : сб. стат., посвященный 70-

летию С. А. Хохлова / Исслед. центр частн. права; Ин-т частн. права; Отв. ред.

С. С. Алексеев. – М. : Статут, 2011. – С. 231–246.

98. Гонгало Б. М. Система частного права и роль судебной практики в

совершенствовании гражданского законодательства / Б. М. Гонгало //

Приватноправове регулювання суспільних відносин: традиції, сучасність,

перспектива : Матер. міжнар. наук.-практ. конф., Одеса, 19–20 квітня 2012 року. –

К. : Білоцерківдрук, 2013. – С. 45–51.

99. Горбась Д. В. Здійснення суб’єктивних цивільних прав фізичних осіб:

поняття, способи, межі : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 /

Д. В. Горбась ; Нац. акад. прав. наук України ; НДІ приват. права і

підприємництва. – К., 2009. – 20 с.

100. Гордон М. В. Советское авторское право / М. В. Гордон. – М. :

Госюриздат, 1955. – 232 с.

101. Господарське судочинство в Україні: Суд. практика. Корпор.

правовідносини / упоряд. : І. Б. Шицький (кер.) та ін. ; відп. ред.

В. Т. Маляренко. – К. : Ін Юре, 2004. – 528 с.

102. Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV // Відомості

Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144.

103. Гражданское право : актуальные проблемы теории и практики / под

общ. ред. В. А. Белова. – М. : Юрайт-Издат, 2008. – 993 с.

104. Гражданское право : в 2 т. – Т. 1 : учеб. / отв. ред. проф.

Е. А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : БЕК, 1998. – 816 с.

105. Гражданское право : в 2 т. – Т. 1 : учеб. / отв. ред. проф.

Е. А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : БЕК, 2000. – 704 с.

428

106. Гражданское право : в 4 т. – Т. 1 : Общая часть : учеб. / отв. ред.

Е. А. Суханов. – М., 2007. – 720 с.

107. Гражданское право : в 4 т. – Т. I : Общая часть : учеб. / отв. ред. проф.

Е. А. Суханов. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Волтерс Клувер, 2004. – 720 с.

108. Гражданское право. Учебник. – Ч. 1 : изд. 3-е, перераб. и доп. / под

ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. – М. : ПРОСПЕКТ, 1999. – 632 с.

109. Грешников И. П. Субъекты гражданского права: юридическое лицо в

праве и законодательстве / И. П. Грешников. – СПб. : Юридический центр Пресс,

2002. – 331 с.

110. Грибанов В. П. Осуществление и защита гражданских прав /

В. П. Грибанов. – Изд. 2-е, стереотип. – М. : Статут, 2001. – 411 с.

111. Грибанов В. П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав /

В. П. Грибанов. – М. : Изд-во МГУ, 1972. – 284 с.

112. Грибкова Т. В. Акционерные соглашения как средство правового

регулирования корпоративных отношений : дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03 /

Т. В. Грибкова; Российская академия народного хозяйства и государственной

службы при Президенте Российской Федерации. М. – 2011. – 238 с.

113. Григораш И. В. Зависимые лица в гражданском праве: опыт

сравнительно-правового исследования / И. В. Григораш. – М. : Волтерс Клувер,

2007. – 184 с.

114. Гримм Д. Д. К учению об объектах прав / Д. Д. Гримм // Вестник

права. – 1905. – № 8. – С. 103–123.

115. Гриняк А. Б. Особливості правового регулювання відносин з

поглинання компаній за законодавством держав-членів ЄС / А. Б. Гриняк //

Міжнародний журнал «Право і суспільство» : за ред. д-ра юрид. наук, проф.

В. А. Васильєвої. – Вип. 1. – Івано-Франківськ : Фоліант, 2015. – С. 35–41.

116. Губар О. С. Недопустимість зловживання правом у цивільному праві

України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. С. Губар ; Нац. акад.

прав. наук України, НДІ приват. права і підприємництва. – К., 2013. – 20 с.

429

117. Гуреев В. А. Косвенные иски как средство защиты корпоративных

прав / В. А. Гуреев // Арбитражное правосудие в России. – 2007. – № 4. – С. 55–67.

118. Гуреев В. А. Проблемы защиты прав и интересов акционеров в

Российской Федерации : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 /

В. А. Гуреев ; Московский государственный индустриальный университет. – М.,

2007. – 28 с.

119. Гуреев В. А. Проблемы защиты прав и интересов акционеров в

Российской Федерации / В. А. Гуреев. – М. : Волтерс Клувер, 2007. – 208 с.

120. Данельян А. А. Корпоративные конфликты: понятие, формы

проявления / А. А. Данельян // Евразийский юридический журнал. – 2007. – № 1. –

С. 110–120.

121. Данельян А. А. Корпорация и корпоративные конфликты /

А. А. Данельян. – М. : Камерон, 2007. – 192 с.

122. Данельян А. А. Особенности разрешения корпоративных конфликтов /

А. А. Данельян // Евразийский юридический журнал. – 2012. – № 7. – С. 144–148.

123. Даниленко Є. М. Цивільно-правове регулювання викупу акцій

акціонерним товариством в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 /

Є. М. Даниленко ; Науково-дослідний інститут приватного права і

підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака Національної академії правових

наук України. – К., 2015. – 20 с.

124. Дедов Д. И. Конфликт интересов / Д. И. Дедов – М. : Волтерс Клувер,

2004. – 288 с.

125. Демченко С. Про акціонерні угоди, корпоративне управління та

застосування іноземного права / С. Демченко, Г. Остапович // [Електронний

ресурс]. – Режим доступу:

http://www.yurincom.com/ua/analytical_information/?id=3159.

126. Дмитрієв А. І. Альтернативні засоби врегулювання цивільно-правових

спорів – стан та перспективи законодавчого розвитку / А. І. Дмитрієв,

Ю. А. Дмитрієва // П’яті юридичні диспути з актуальних проблем приватного

права, присвячені пам’яті Є. В. Васьковського : матеріали Міжнародної науково-

430

практичної конференції (Одеса, 22 травня 2015 р.) / відповід. ред.

І. С. Канзафарова ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечнікова. – Одеса : Астропринт,

2015. –С. 93–96.

127. Добровольский В. И. Защита корпоративной собственности в

арбитражном суде / В. И. Добровольский. – М. : Волтерс Клувер, 2006. – 320 с.

128. Добровольский В. И. Применение корпоративного права:

практическое руководство для корпоративного юриста / В. И. Добровольский. –

М. : Волтерс Клувер, 2008. – 576 с.

129. Добровольский В. Проблемы косвенного иска акционера к

генеральному директору о взыскании убытков в пользу общества /

В. Добровольский // Акционерный вестник. – 2007. – № 10. – С. 44–53.

130. Довгерт А. С. Акціонерні угоди в міжнародному приватному праві /

А. С. Довгерт // Вдосконалення правового регулювання корпоративних відносин :

зб. наук. пр. / НАПрН України, НДІ приват. права і підприємництва ; ред. кол.:

О. Д. Крупчан [та ін.] ; за ред. д-ра юрид. наук, акад. НАПрН України

В. В. Луця. – К. : Ред. журн. «Право України», 2013. – С. 11–16.

131. Долинская В. В. Акционерное право: основные положения и

тенденции : моногр. / В. В. Долинская. – М. : Волтерс Клувер, 2006. – 736 с.

132. Долинская В. В. Миноритарные акционеры: статус, права и их

осуществление / В. В. Долинская, В. В. Фалеев ; отв. ред. В. В. Долинская. – М. :

Волтерс Клувер, 2010. – 240 с.

133. Дубовицкая Е. А. Европейское корпоративное право: Свобода

перемещения компаний в Европейском сообществе / Е. А. Дубовицкая. – М. :

Волтерс Клувер, 2004. – 224 с.

134. Дьяченко Е. Б. Контроль за корпорациями : доктрина и практика /

Е. Б. Дьяченко. – М. : Инфотропик Медиа, 2013. – 148 с.

135. Эбзеев Б. Б. Участие акционерных обществ в гражданском обороте:

дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Б. Б. Эбзеев ; Ин-т законод. и сравн. правовед.

при Правительстве РФ. – М., 2001. – 249 с.

431

136. Энциклопедическій словарь. Томъ XVа: Коала – Конкордія. Издатели:

Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефронъ. – С.-Петербургъ, Типо-Литографія И. А. Евфрона,

1895. – 960 с.

137. Эффективность действия правовых норм / Гилинский Я. И.,

Ловчикова Е. Н., Могилевский Р. С., Моралева К. А., и др.; Ред кол.: Пашков А. С.

(отв. ред.), Фомин Э. А., Явич Л. С. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1977. – 143 c.

138. Эффективность правовых норм / Глазырин В. В., Кудрявцев В. Н.,

Никитинский В. И., Самощенко И. С. – М. : Юрид. лит., 1980. – 280 c.

139. Егорова М. А. К вопросу о содержании корпоративных правомочий /

М. А. Егорова // Гражданское право. – 2014. – № 4. – С. 14–18.

140. Елисейкин П. Ф. О понятии и месте охранительных отношений в

механизме правового регулирования / П. Ф. Елисейкин // Юридические гарантии

применения права и режим социалистической законности в СССР. – Ярославль,

1975. – Вып. 1. – С. 5–10.

141. Елисейкин П. Ф. Правоохранительные нормы (понятие, виды,

структура) / П. Ф. Елисейкин // Защита субъективных прав в советском

гражданском судопроизводстве : Межвуз. тем. сб. под ред. д.ю.н., проф.

П. Ф. Елисейкина. – Вып. 2. – Ярославль. – 1977. – С. 25–37.

142. Елисейкин П. Ф. Природа доюрисдикционного урегулирования

разногласий / П. Ф. Елисейкин // Вопросы развития и защиты прав граждан :

[сб. науч. ст.] / Калин. гос. ун-т ; [редкол. : Р. Е. Гукасян (отв. ред.) и др.]. –

Калинин : [б. и.], 1975. – С. 56–70.

143. Ем В. С. Категория обязанности в советском гражданском праве

(вопросы теории) : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / В. С. Ем ; Московский

государственный университет им. М. В. Ломоносова, М., 1981. – 209 с.

144. Емелькина И. А. Система ограниченных вещных прав на земельный

участок : моногр. / И. А. Емелькина. – М. : Волтерс Клувер, 2011. – 368 с.

145. Емельянов В. И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление

гражданскими правами / В. И. Емельянов. – М. : Лекс-Книга, 2002. – 160 с.

432

146. Есекеев А. С. К вопросу об институте произвола «мажоров» /

А. С. Есекеев // Законодательство. – 2005. – № 10. – С. 64–70.

147. Єфименко А. П. Розвиток законодавства щодо регулювання поглинань

у США / А. П. Єфименко // Актуальні питання цивільного та господарського

права. – 2010. – № 2 (21). – С. 37–53.

148. Жаба М. Примусовий викуп акцій у Кодексі торговельних товариств

Польщі / М. Жаба // Міжнародний журнал «Право і суспільство» : за ред. д-ра

юрид. наук, проф. Васильєвої В. А. – Вип. 1. – Івано-Франківськи: Фоліант,

2015. – С. 49–56.

149. Жеребин В. С. Правовая конфликтология : учеб. пособ. – Ч. 1 /

В. С. Жеребин. – Владимир : Изд-во Владимирского гос. ун-та, 1998. – 127 с.

150. Жилинкова И. В. Гражданское правоотношение: системно-

структурный поход / И. В. Жилинкова // Вісник Харківського національного

університету імені В. Н. Каразіна. – Спецвипуск. – Серія : Право. – 2010. –

№ 929. – С. 37–46.

151. Жилинкова И. В. Гражданское правоотношение: системно-

структурный поход / И. В. Жилинкова // Страницы Харьковской цивилистики :

в 3 ч. – Ч. 3: Доктора Харьковской цивилистической школы / сост. С. Н. Бервено,

И. В. Венедиктова, Е. А. Греков и др. ; под общ. ред. И. В. Венедиктовой и

С. Н. Бервено. – Х. : ХНУ имени В. Н. Каразина, 2010. – С. 248–271.

152. Жилинкова И. В. Корпоративные правоотношения с участием лиц,

обладающих супружеским статусом / И. В. Жилинкова // Гражданское

законодательство. Статьи. Комментарии. Практика. – Вып. 30 / под ред.

А. Г. Диденко. – Алматы : Раритет ; Институт правовых исследований и анализа,

2008. – С. 48–57.

153. Жорнокуй В. Г. Немайнові права учасників господарських товариств :

дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / В. Г. Жорнокуй ; Харк. нац. ун-т внутр. справ,

2012. – 196 с.

154. Жорнокуй Ю. М. Відповідальність учасників акціонерних

правовідносин: механізм закріплення і правові проблеми застосування деяких

433

положень чинного законодавства / Ю. М. Жорнокуй // Вісник господарського

судочинства. – 2010. – № 5. – С. 110–117.

155. Жорнокуй Ю. М. Зловживання корпоративним правом акціонерами як

причина виникнення корпоративного конфлікту / Ю. М. Жорнокуй // Вісник

Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – Серія : Право. –

2012. – Вип. 13. – № 1034. – С. 87–91.

156. Жорнокуй Ю. М. Злоупотребление неимущественными

корпоративными правами при проведении общего собрания акционеров /

Ю. М. Жорнокуй // Вісник Харківського національного університету

імені В. Н. Каразіна. – Спецвипуск. – Серія : Право. – 2010. – № 929.– С. 320–325.

157. Жорнокуй Ю. М. Конфлікт інтересів та корпоративний конфлікт в

акціонерних товариствах: до питання тлумачення понять / Ю. М. Жорнокуй //

Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України : зб. ст. –

Вип. 30. – Івано-Франківськ : Прикарпатський національний університет

ім. Василя Стефаника, 2012. – С. 101–111.

158. Жорнокуй Ю. М. «Конфлікт інтересів» та «корпоративний конфлікт»:

спільні та відмінні ознаки / Ю. М. Жорнокуй // Підприємництво, господарство і

право. – 2007. – № 11. – С. 43–47.

159. Жорнокуй Ю. М. Місце моралі та права у контексті вирішення

корпоративних конфліктів / Ю. М. Жорнокуй // Вісник Харківського

національного університету внутрішніх справ. – 2010. – № 3. – С. 244–251.

160. Жорнокуй Ю. М. Окремі питання застосування конструкції

«акціонерний договір» / Ю. М. Жорнокуй // Сучасні проблеми цивільного права

та процесу : матеріали «круглого столу», присвяч. пам’яті проф. Ч. Н. Азімова,

м. Харків, 19 грудня 2014 р. / Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2014. –

С. 66–69.

161. Жорнокуй Ю. М. Правова природа та сутність корпоративної

відповідальності: теорія та шляхи визначення / Ю. М. Жорнокуй // Вісник

господарського судочинства. – 2007. – № 4. – С. 80–85.

434

162. Забитов К. С. Гражданско-правовая ответственность за нарушения,

связанные с принудительным выкупом ценных бумаг миноритарных акционеров

по требованию контролирующего акционера / К. С. Забитов // Юридическая

ответственность: современные вызовы и решения: Материалы для VIII

Ежегодных научных чтений памяти профессора С. Н. Братуся / Отв. ред.

Н. Г. Доронина. – М.: Институт законодательства и сравнительного правоведения

при Правительстве РФ: ИНФРА-М, 2014. – С. 47–57.

163. Зайберт У. Законодательство ФРГ об обществах, основанных на

объединении капиталов (акционерное общество и общество с ограниченной

ответственностью) / У. Зайберт // Основы немецкого торгового и хозяйственного

права. Германский Фонд международного правового сотрудничества. – М. : БЕК,

1995. – С. 36–48.

164. Зайцев А. К. Социальный конфликт : науч. пособ / А. К. Зайцев. – М. :

Юристъ, 1993. – 157 с.

165. Закон об акционерных обществах Германии. Параллельные русский и

немецкий тексты / [предисл. В. Бергманн ; науч. ред. и алф.-пр. ук. на рус. яз.

Т. Ф. Яковлева ; пер. с нем. и алф.-пр. ук. на нем. яз. Е. А. Дубовицкая]. – М. :

Волтерс Клувер, 2009. – 440 с.

166. Здійснення та захист корпоративних прав в Україні (цивільно-правові

аспекти) : моногр. / за заг. ред. В. В. Луця. – Тернопіль : Підручники і посібники,

2007. – 320 с.

167. Зеккель Э. Секундарные права в гражданском праве / Э. Зеккель //

Вестник гражданского права. – 2007. – № 2. – С. 205–252.

168. Зельдина Е. Рассмотрение споров, связанных с управлением

акционерными обществами / Е. Зельдина, О. Хрипун // Підприємництво,

господарство і право. – 2012. – № 5. – С. 55–59.

169. Зинченко С. А. Гражданские правоотношения : подходы, проблемы,

решения : моногр. / С. А. Зинченко. – Ростов-на-Дону : Изд-во СКАГС, 2011. –

236 с.

435

170. Зурабян А. А. Корпоративные правоотношения как вид гражданских

правоотношений : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / А. А. Зурабян ;

Московский государственный университет им. М. В. Ломоносова. – М., 2008. –

32 с.

171. Ибрагимов Р. Исполнения акционерных соглашений в свете

планируемых изменений законодательства / Р. Ибрагимов // Корпоративные

юрист. – 2008. – № 9. – С. 8–9.

172. Ибрагимова М. В. Злоупотребление субъективным гражданским

правом (понятие, сущность, виды и последствия) : дис. … канд. юрид. наук :

12.00.03 / М. В. Ибрагимова ; Всероссийск. госуд. налог. акад. Мин-ва финансов

РФ. – Рязань, 2005. – 161 с.

173. Иванов О. В. Право на судебную защиту / О. В. Иванов // Советское

государство и право. – 1970. – № 7. – С. 40–48.

174. Ивлиев Р. Ю. Пределы осуществления прав акционеров : автореф.

дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Р. Ю. Ивлиев / Московская государственная

юридическая академия. – М., 2007. – 34 с.

175. Илларионова Т. И. Механизм действия гражданско-правовых

охранительных мер : учеб. пособ. / Т. И. Илларионова ; отв. ред. :

М. Я. Кириллова. – Свердловск : Изд-во Урал. ун-та, 1980. – 76 c.

176. Илларионова Т. И. Система гражданско-правовых охранительных

мер : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.03 / Т. И. Илларионова ; Свердловский

юридический институт, Свердловск, 1985. – 382 с.

177. Ионцев М. Г. Акционерные общества: Правовые основы.

Имущественные отношения. Управление и контроль. Защита прав акционеров /

[вступительная статья А. А. Арифулина]. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 2003. –

752 с.

178. Ионцев М. Г. Акционерные общества: Правовые основы.

Имущественные отношения. Управление и контроль. Защита прав акционеров /

М. Г. Ионцев. – 3-е изд., перераб. и доп. – М. : Ось-89, 2005. – 416 с.

436

179. Ионцев М. Г. Корпоративные захваты: слияния, поглощения,

гринмэйл / М. Г. Ионцев. – М. : Ось-89, 2006. – 224 с.

180. Іоргачова М. І. Корпоративні конфлікти в Україні: основні види та їх

значущість / М. І. Іоргачова // Вісник Національного університету «Львівська

політехніка». – 2011. – № 698. – С. 170–180.

181. Иоффе О. С. Вопросы теории права / О. С. Иоффе,

М. Д. Шаргородский. – М. : Госюриздат, 1961. – 381 с.

182. Иоффе О. С. Избранные труды : в 4 т. – Т. 1: Правоотношение по

советскому гражданскому праву. Ответственность по советскому гражданскому

праву / О. С. Иоффе. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2003. – 572 с.

183. Иоффе О. С. Избранные труды по гражданскому праву: Из истории

цивилистической мысли. Критика теории «хозяйственного права» /

О. С. Иоффе. – М. : Статут, 2000. – 777 с.

184. Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. – М. : Юрид.

лит., 1975. – 880 с.

185. Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву /

О. С. Иоффе; отв. ред. : А. К. Юрченко. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1955. – 310 c.

186. Иоффе О. С. Правоотношения по советскому гражданскому праву /

О. С. Иоффе. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та. – 1949. – 144 с.

187. Иоффе О. С. Пределы осуществления субъективных гражданских

прав / О. С. Иоффе, В. П. Грибанов // Советское государство и право. – 1964. –

№ 7. – С. 76–85.

188. Иоффе О. С. Советское гражданское право (курс лекций) /

О. С. Иоффе. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1958. – 511 с.

189. Исаков В. Б. Фактический состав в механизме правового

регулирования / В. Б. Исаков. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1980. – 128 с.

190. Кабатова Е. В. Соглашения акционеров: вопросы применения

российского и иностранного права / Е. В. Кабатова // Вестник гражданского

права. – 2009. – № 2. – С. 200–208.

437

191. Кавелин К. Д. Избранные произведения по гражданскому праву /

К. Д. Кавелин. – М. : ЮрИнфоР, 2003. – 722 с.

192. Калашников Г. Слияния и поглощения акционерных обществ по праву

ЕС и России: процедурные вопросы / Г. Калашников, Т. Шарипов // Слияния и

поглощения. – 2005. – № 2 (24). – С. 66–71.

193. Калашникова С. И. Медиация в сфере гражданской юрисдикции /

С. И. Калашникова. – М. : Инфотропик Медиа, 2011. – 304 с.

194. Калинина А. В. Еще раз о необходимости принятия закона «Об

аффилированных лицах» / А. В. Калинина // Вектор науки ТГУ. – 2009. –

№ 2 (5). – С. 49–51.

195. Калмыков Ю. Х. Принцип всемерной охраны социалистической

собственности в гражданском праве / Ю. Х. Калмыков. – Саратов : Изд-во Сарат.

гос. ун-та, 1987. – 216 с.

196. Каминка А. И. Очерки торгового права / А. И. Каминка. – М. :

ЮрИнфоР, 2002. – 547 с.

197. Каржавина Н. С. Акционерное соглашение как способ преодоления

корпоративного конфликта и проблема его действительности по российскому

законодательству / Н. С. Каржавина // Предпринимательское право. – 2007. –

№ 4. – С. 7–10.

198. Кархалев Д. Н. Охранительное гражданское правоотношение /

Д. Н. Кархалев. – М. : Статут, 2009. – 332 с.

199. Карчевський К. А. Особи, які можуть звернутися з позовом про

визнання недійсним значного правочину акціонерного товариства, вчиненого з

порушенням встановленого порядку / К. А. Карчевський // Актуальні питання

цивільного та господарського права. – 2010. – № 5. – С. 24–38.

200. Кашанина Т. В. Корпоративное (внутрифирменное) право : учеб.

пособ. – М. : Норма, 2003. – 320 с.

201. Кашанина Т. В. Юридическая техника в сфере частного права

(корпоративное и договорное нормотворчество) : учеб. пособ. / Т. В. Кашанина. –

М. : Норма, 2012. – 288 с.

438

202. Керимов Д. А. Методология права: предмет, функции, проблемы

философии права. – 4-е изд. – М. : Изд-во СГУ, 2008. – 521 с.

203. Кечекьян С. Ф. Правоотношения в социалистическом обществе /

С. Ф. Кечекьян. – М. : Изд-во АН СССР, 1958. – 185 с.

204. Кибенко Е. Р. Корпоративное право Великобритании.

Законодательство. Прецеденты. Комментарии / Е. Р. Кибенко. – К. : Юстиниан,

2003. – 368 с.

205. Кибенко Е. Р. Корпоративное право Украины. Учебное пособие /

Е. Р. Кибенко. – Х. : Эспада, 2001. – 288 с.

206. Кібенко О. Р. Сучасний стан та перспективи правового регулювання

корпоративних відносин: порівняльно-правовий аналіз права ЄС, Великобританії

та України: Автореф. дис... д-ра юрид. наук: 12.00.04. – Х., 2006. – 40 с.

207. Кібенко О. Чи можна визнати недійсним рішення установчих зборів

акціонерного товариства / О. Кібенко // Підприємництво, господарство і право. –

2003. – № 5. – С. 5–7.

208. Кирилловых А. А. Корпоративное право: Курс лекций /

А. А. Кирилловых. – М. : Юстицинформ, 2009. – 192 с.

209. Кистяковский Б. А. Социальные науки и право. Очерки по

методологии социальных наук и общей теории права / Б. А. Кистяковский. – М. :

Директ-Медиа, 2014. – 615 с.

210. Климкин С. И. Реализация правосубъектности юридического лица

через его органы / С. И. Климкин // Цивилистические записки. Межвузовский

сборник научных трудов. – М. : Статут, 2001. – С. 158–176.

211. Кобецька Н. Р. Корпоративний контроль в акціонерних товариствах:

суть, особливості та законодавчі обмеження / Н. Р. Кобецька // Актуальні питання

цивільного та господарського права. – 2009. – № 6. – С. 11–15.

212. Ковальський В. С. Охоронна функція права : монографія /

В. С. Ковальський. – К. : Юрінком Інтер, 2010. – 336 с.

213. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII //

Відомості Верховної Ради УРСР. – 1971. – Додаток до № 50.

439

214. Козырь О. Права акционеров в Российской Федерации:

законодательство и судебная практика / О. Козырь // По материалам «Круглого

стола» ОЕСР и Всемирного банка по вопросам корпоративного управления для

России. – М., 2000. – С. 16–19.

215. Козлова Н. В. Гражданско-правовой статус органов юридического

лица / Н. В. Козлова // Хозяйство и право. – 2004. – № 8. – С. 42–60.

216. Козлова Н. В. Понятие и сущность юридического лица: Очерки

истории и теории : учеб. пособ. / науч. ред. : В. С. Ем. – М. : Статут, 2003. – 318 с.

217. Козлова Н. В. Правосубъектность юридического лица /

Н. В. Козлова. – М. : Статут, 2005. – 476 с.

218. Козлова Н. В. Сущность юридического лица и современный

правопорядок // Проблемы развития частного права : сб. стат. к юбилею

Владимира Саурсеевича Ема / отв. ред. Е. А. Суханов, Н. В. Козлова. – М. :

Статут, 2011. – С. 199–222.

219. Колінчук Х. Г. Відмова в захисті права – правовий наслідок

зловживання суб’єктивними цивільними правами / Х. Г. Колінчук // Наукові

записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». – Т. 103. –

Юридичні науки. – 2010. – С. 96–99.

220. Колінчук Х. Г. Заборона зловживання правом у корпоративних

правовідносинах / Х. Г. Колінчук // Наукові записки Національного університету

«Києво-Могилянська академія». – Т. 64. – Юридичні науки. – К. : Видавничий дім

«Києво-Могилянська Академія». – 2007. – С. 115–120.

221. Кондаков Н. И. Логический словарь-справочник / Н. И. Кондаков. –

М. : Наука, 1975. – 721 с.

222. Коновалов А. Соглашения акционеров / А. Коновалов, И. Остапец //

Слияния и поглощения. – 2006. – № 1. – С. 35–36; № 2. – С. 50–54.

223. Корнев И. Акционерное соглашение: заключение, содержание и

исполнение / И. Корнев, В. Арутюнян // Корпоративный юрист. – 2010. – № 1. –

С. 12–15.

440

224. Корпоративне управління : моногр. / І. Спасибо-Фатєєва, О. Кібенко,

В. Борисова ; за ред. проф. І. Спасибо-Фатєєвої. – Х. : Право, 2007. – 500 с.

225. Корпоративные конфликты: причины их возникновения и способы

преодоления / Г. В. Алексеев [и др.] ; ред. А. С. Семенов, Ю. С. Сизов. – 2-е изд.,

стер. – М. : URSS ; КомКнига, 2006. – 298 с.

226. Корпоративные конфликты (споры) : учеб.-практич. пособ. /

Е. Н. Ефименко, В. А. Лаптев. – М. : Проспект, 2014. – 240 с.

227. Корпоративные отношения: комплексные проблемы теоретического

изучения и нормативно-правового регулирования : моногр. / отв. ред.

Е. Д. Тягай. – М. : Норма ; ИНФРА-М, 2014. – 144 с.

228. Корпоративное право: Актуальные проблемы теории и практики / под.

общ. ред. В. А. Белова. – М. : Юрайт, 2009. – 678 с.

229. Корпоративне право України : підруч. / В. В. Луць, В. А. Васильєва,

О. Р. Кібенко, І. В. Спасибо-Фатєєва [та ін.] ; за заг. ред. В. В. Луця. – К. :

Юрінком Інтер, 2010. – 384 с.

230. Корпоративное право : учеб. для студ. вузов, обучающихся по

направлению «Юриспруденция» / отв. ред. И. С. Шиткина. – М. : Волтерс Клувер,

2007. – 648 с.

231. Корпоративное право : учеб. для юрид. вузов / В. В. Гущин,

Ю. О. Порошкина, Е. Б. Сердюк. – М. : Эксмо, 2006. – 640 с.

232. Коршунова Т. Ю. К вопросу о возможности включения в трудовой

договор условий гражданско-правового характера (на примере дискуссии о

«золотых парашютах») / Т. Ю. Коршунова // Гражданское право и современность:

Сб. статей, посвященный памяти М. И. Брагинского / Под ред. В. Н. Литовкина и

К. Б. Ярошенко; Ин-т законодательства и сравн. правоведения при Правительстве

РФ. – М.: Статут, 2013. – С. 602–618.

233. Кравчук В. М. Корпоративне право. Науково-практичний коментар

законодавства та судової практики / В. М. Кравчук. – К. : Істина, 2005. – 720 с.

441

234. Кравчук В. М. Припинення корпоративних правовідносин в

господарських товариствах : моногр. / В. М. Кравчук. – Львів : Край, 2009. –

464 с.

235. Крапивин О. Вопросы защиты прав и интересов мелких акционеров /

О. Крапивин // Хозяйство и право. – 2000. – № 9. – С. 84–98.

236. Красавчиков О. А. Гражданско-правовой договор: понятие,

содержание и функции / О. А. Красавчиков // Гражданско-правовой договор и его

функции. Межвузовский сборник научных трудов. Свердловск. УрГУ. 1980. –

С. 3–20.

237. Красавчиков О. А. Категории науки гражданского права. Избранные

труды : в 2 т. – Т. 2. – М. : Статут, 2005. – 494 с.

238. Красавчиков О. А. Советский гражданский оборот (понятие и

основные элементы) / О. А. Красавчиков // Ученые записки СЮИ. – Т. V:

Вопросы гражданского, трудового права и гражданского процесса. – М. :

Госюриздат, 1957. – С. 3–27.

239. Красько И. О некоторых особенностях применения статьи 63

ГК Украины в практике юридических лиц / И. Красько // Предпринимательство,

хозяйство и право. – 1998. – № 8. – С. 13–16.

240. Крашенинников Е. А. К теории права на иск / Е. А. Крашенинников. –

Ярославль : Изд-во Ярослав. гос. ун-та, 1995. – 76 с.

241. Крашенинников Е. А. Право на защиту / Е. А. Крашенинников //

Методологические вопросы теории правоотношений. – Ярославль, 1986. – С. 6–

11.

242. Крашенинников Е. А. Правоохранительные материальные нормы /

Е. А. Крашенинников // Проблема защиты субъективных прав и советское

гражданское судопроизводство : межвуз. тем. сб. – Вып. 3 / Ярослав. гос. ун-т. ;

под ред. д. ю. н., проф. П. Ф. Елисейкина. – Ярославль : Изд-во Ярослав. гос. ун-

та, 1978. – С. 157–173.

243. Крашенинников E. A. Ценные бумаги на предъявителя /

Е. А. Крашенинников. – Ярославль, 1995. – 95 с.

442

244. Куделин А. Акционерное соглашение по российскому праву /

А. Куделин // Корпоративный юрист. – 2009. – № 10. – С. 23–29.

245. Кузнецов А. А. Злоупотребление правом в правоотношениях между

акционером и акционерным обществом : автореф. дис. … канд. юрид. наук :

12.00.03 / А. А. Кузнецов ; Государственное образовательное учреждение

высшего профессионального образования «Самарский государственный

экономический ун-т». – Самара, 2012. – 24 с.

246. Кузнецов В. К вопросу о соглашениях акционеров / В. Кузнецов,

М. Распутин, В. Плеханов // ЭЖ-Юрист. – 2009. – № 44. – С. 12–13.

247. Кузнецов К. А. К характеристике исторической школы юристов /

К. А. Кузнецов. – Одесса : Типография «Техник», 1914. – 320 с.

248. Кузнєцова Н. С. Корпоративні спори: поняття, ознаки, зміст та

визначення підвідомчості / Н. С. Кузнєцова // Вісник Верховного Суду України. –

2008. – № 2. – С. 34–39.

249. Кузнєцова Н. С. Поняття, ознаки і класифікація корпоративних

спорів / Н. С. Кузнєцова // Правовий тиждень. – № 46. – 13.11.2007 р.

250. Кузьмина М. Н. Юридический конфликт: теория и практика

разрешения / М. Н. Кузьмина. – М. : Юрлитинформ, 2008. – 256 с.

251. Кулагин М. И. Избранные труды по акционерному и торговому

праву / М. И. Кулагин. – 2-е изд., испр. – М. : Статут, 2004. – 363 с.

252. Кулик А. А. Корпоративные право в системе гражданских прав :

автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / А. А. Кулик ; Московская

государственная юридическая академия. – М., 2009. – 35 с.

253. Курбатов А. Я. Недопустимость злоупотребления правом как способ

установления пределов реализации (удовлетворения) интересов / А. Я. Курбатов //

Хозяйство и право. – 2000. – № 12. – С. 37–47.

254. Курылев С. В. О структуре юридической нормы / С. В. Курылев //

Труды Иркутского ун-та. – Т. 27. – Вып. 4. – Иркутск, 1958. – С. 172–189.

255. Курылев С. В. Санкция как элемент правовой нормы / С. В. Курылев //

Советское государство и право. – 1964. – № 8. – С. 47–53.

443

256. Лапач В. А. Система объектов гражданских прав: теория и судебная

практика / В. А. Лапач. – СПб. : Юридический Центр ПРЕСС, 2002. – 544 c.

257. Ласка И. Акционерные соглашения в Украине: особенности

применения / И. Ласка // [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.lin.ru/news_item.htm?id=1548269608714696243

258. Ломакин Д. В. Акционерное правоотношение / Д. В. Ломакин. – М. :

Спарк, 1997. – 156 с.

259. Ломакин Д. В. Корпоративные правоотношения: общая теория и

практика ее применения в хозяйственных обществах / Д. В. Ломакин. – М. :

Статут, 2008. – 511 с.

260. Ломакин Д. В. Очерки теории акционерного права и практики

применения акционерного законодательства / Д. В. Ломакин. – М. : Статут,

2005. – 221 с.

261. Лукач І. В. Теоретичні проблеми правового регулювання

корпоративних відносин в Україні : монографія / І. В. Лукач. – К. : Вид-во Ліра-К,

2015. – 432 с.

262. Лукашов А. Защита от враждебного поглощения при ІРО. Опыт

американских компаний / А. Лукашов // Антикризисный менеджмент. – 2008. –

№ 2. – С. 18–24.

263. Лукич Р. Методология права / Р. Лукич [перевод с сербскохорватского

В. М. Кулистикова ; под ред. и с вступит. статьей Д. А. Керимова]. – М. :

Прогресс. – 1981. – 304 с.

264. Луць В. В. Акціонерне право : навч. посіб. / В. В. Луць, Р. Б. Сивий,

О. С. Яворська / за заг. ред. В. В. Луця, О. Д. Крупчана. – К. : Ін Юре, 2004. –

256 с.

265. Магазинер Я. М. Заметки о праве / Я. М. Магазинер // Вестник

юстиции Узбекистана. – 1925. – № 4–5. – С. 215–224.

266. Магазинер Я. М. Объект права / Я. М. Магазинер // Очерки по

гражданскому праву : сб. ст. / отв. ред. О. С. Иоффе. Л., 1957. – С. 65–78.

444

267. Майданик Р. А. Методология рационализма в частном праве Украины

и Германии / Р. А. Майданик // Альманах цивилистики : сб. ст. – Вып. 6 / под ред.

Р. А. Майданика. – К. : Алерта, 2015. – С. 9–38.

268. Майданик Р. А. Неимущественные оборотоспособные

правоотношения как предмет гражданского права Украины / Р. А. Майданик //

Альманах цивилистики : сб. ст. – Вып. 1 / под. ред. Р. А. Майданика. – К. :

Правова еднисть, 2008. – С. 32–59.

269. Майданик Р. А. Цивільні відносини: поняття та види /

Р. А. Майданик // Право України. – 2009. – № 8. – С. 20–27.

270. Макарова О. А. Корпоративное право: учебник / О. А. Макарова. –

М. : Волтерс Клувер, 2005. – 432 с.

271. Макарова О. А. Корпоративное право : курс лекций /

О. А. Макарова. – М. : Волтерс Клувер, 2010. – 432 с.

272. Маковская А. А. Основание и размер ответственности руководителей

акционерного общества за причиненные обществу убытки // Убытки и практика

их возмещения. Сборник статей. – М.: Статут, 2006. – С. 329–371.

273. Мамедов Ф. Ф. К вопросу о трансформации понятия имущества как

объекта права собственности / Ф. Ф. Мамедов // Baki Universitetinin Xəbərləri. –

2010. – № 3. – С. 77–88.

274. Матанцев Д. А. Категория злоупотребление правом в гражданском и

семейном законодательстве и доктрине Российской Федерации: автореф. дис. …

канд. юрид. наук : 12.00.03 / Д. А. Матанцев ; Российский государственный

социальный университет. – М., 2012. – 23 с.

275. Медіація і основні принципи медіативної процедури знайшли своє

відображення в Директиві 2008/52/ЄС Європейського Парламенту та Ради ЄС від

21 травня 2008 р. «Про деякі аспекти медіації у цивільних та комерційних

справах» : Директива Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу

від 21 травня 2008 р. 2008/52/ЄС «Про деякі аспекти медіації у цивільних та

комерційних справах» [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.mediacia.com/files/Documents/Directive_2008_rus.pdf.

445

276. Мейер Д. И. Русское гражданское право : в 2 ч. (по исправл. и доп.

8 изд-ю 1902 г.). – Ч. 1. – М. : Статут, 1997. – 290 с.

277. Менглиев Ш. Защита права владения в гражданском праве /

Ш. Менглиев. – Душанбе : Юрист, 1999. – 192 с.

278. Метелева Ю. А. Правовое положение акционера в акционерном

обществе / Ю. А. Метелева. – М. : Статут, 1999. – 191 с.

279. Мирошниченко А. Атака на акционерные общества [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http:// www.vegaslex.ru/.

280. Михайлов А. М. Сравнительное исследование философско-

методологических оснований естественно-правовой и исторической школ

правоведения : моногр. / А. М. Михайлов. – М. : Юрлитинформ, 2013. – 632 с.

281. Михайлов С. В. Интерес как общенаучная категория и ее содержание

в науке гражданского права / С. В. Михайлов // Государство и право. – 1999. –

№ 7. – С. 86–92.

282. Михайлов С. В. О корпоративном интересе / С. В. Михайлов //

Корпорации и учреждения : сб. ст. / отв. ред. М. А. Рожкова. – М. : Статут, 2007. –

С. 119–126.

283. Могилевский С. Д. Органы управления хозяйственными обществами:

правовой аспект : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.03 /

С. Д. Могилевский. – М., 2001. – 48 с.

284. Могилевский С. Д. Правовые основы деятельности акционерных

обществ : учеб.-практ. пособ. / С. Д. Могилевский. – 4-е изд., перераб. и доп. –

М. : Дело, 2004. – 672 с.

285. Мозолин В. П. О дальнейших путях развития гражданского права /

В. П. Мозолин // Журнал российского права. – 2007. – № 3. – С. 15–25.

286. Мозолин В. П. О макро- и микро-правовом регулировании

комплексных имущественных отношений в сфере экономики / В. П. Мозолин //

Приватноправове регулювання суспільних відносин : традиції, сучасність,

перспектива. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, Одеса, 19–

20 квітня 2012 р. – К. : Білоцерківдрук, 2013. – С. 22–34.

446

287. Молотников А. Е. Особенности современных корпоративных

конфликтов: причины возникновения и способы разрешения // [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://www.cg-aspect.ru/library/59/427

288. Молотников А. Е. Ответственность в акционерных обществах /

А. Е. Молотников. – М. : Волтерс Клувер, 2006. – 240 с.

289. Москалец М. А. Субъективное право и объекты права собственности /

М. А. Москалец // Вестник Пермского университета. – 2010. – Вып. 2. – С. 134–

141.

290. Мотив [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://ru.wikipedia.org/wiki/ %D0 %9C %D0 %BE %D1 %82 %D0 %B8 %D0 %B2.

291. Мотив: [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://psi.webzone.ru/st/060200.htm.

292. Мотовиловкер Е. Я. Основное разделение охранительных

правоотношений / Е. Я. Мотовиловкер // Вопросы теории охранительных

правоотношений. – Ярославль, 1991. – С. 25–27.

293. Мотовиловкер Е. Я. Право на защиту как элемент охранительного

гражданского правоотношения / Е. Я. Мотовиловкер // Роль права в деле

повышения благосостояния советских граждан в свете решений XXVII съезд

КПСС : Тезисы докладов республиканской конференции, 17 сентября 1987 г. –

Т. 1 / отв. ред. П. А. Варул, Ю. А. Пыльд ; Тартуский государственный

университет. Верховный суд ЭССР. Министерство юстиции ЭССР.

Агропромышленный комитет ЭССР. Эстонский республиканский совет

профсоюзов. – Тарту, 1987. – 240 с.

294. Мотовиловкер Е. Я. Право на иск в механизме защиты субъективных

гражданских прав / Е. Я. Мотовиловкер // Механизм защиты субъективных

гражданских прав. – Ярославль, 1990. – С. 36–46.

295. Мотовиловкер Е. Я. Право на удовлетворение иска (анализ одной

концепции) / Е. Я. Мотовиловкер // Проблемы защиты субъективных гражданских

прав: сб. науч. тр. – Ярославль, 2000. – С. 70–74.

447

296. Молотовиловкер Е. Я. Теория регулятивного и охранительного права /

Е. Я. Мотовиловкер ; науч. ред. : О. Я. Баев. – Воронеж : Изд-во Воронеж. ун-та,

1990. – 136 c.

297. Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України :

У 2 т. / За відп. ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К. : Юрінком

Інтер, 2005. – Т. 1. – 831 с.

298. Ненашев М. М. О соотношении регулятивных, охранительных и

процессуальных правоотношений / М. М. Ненашев // Иски и судебные решения :

сб. ст. / рук. авт. кол. и отв. ред. М. А. Рожкова. – М. : Статут, 2009. – С. 215–229.

299. Нерсесянц В. С. Право – математика свободы: Опыт прошлого и

перспективы : моногр. / В. С. Нерсесянц. – М. : Юрист, 1996. – 157 с.

300. Нижник Н. Р. Системный подход в организации государственного

управления : учеб. пособ. / Н. Р. Нижник, О. А. Машков. – К. : Изд-во УАГУ,

1998. – 160 с.

301. Никологорская Е. И. Урегулирование корпоративных конфликтов в

акционерных правоотношениях / Е. И. Никологорская // Законы России: опыт,

анализ, практика. – 2007. – № 7. – С. 46–51.

302. Никонов К. Е. Проблемы и перспективы оборота интеллектуальных

прав в России / Е. К. Никонов // Вестник Челябинского государственного

университета. – 2012. – № 27. – Право. – Вып. 32. – С. 50–54.

303. Новоселова Л. А. Реформа российского корпоративного права: цели и

перспективы / Л. А. Новоселова // Актуальні проблеми цивільного, сімейного та

міжнародного приватного права (Матвєєвські цивілістичні читання). Матеріали

міжнародної науково-практичної конференції: у двох томах, Київ, 19 жовтня

2012 року. – К.: ТОВ «Білоцерківдрук», 2013. – Т. 1. – С. 46–54.

304. Носырева Е. И. Альтернативное разрешение гражданско-правовых

способов в США : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.15 / Е. И. Носырева ; Воронеж.

гос. ун-т. – Воронеж, 2001. – 362 с.

305. Носов С. И. О защите прав акционеров / С. И. Носов //

Законодательство. – 2001. – № 1. – С. 51–56.

448

306. Об акционерных обществах : закон Республики Казахстан от

13.05.2003 № 415-II [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.pavlodar.com/zakon/?dok=02807&ogl=all.

307. Об акционерных обществах : закон Российской Федерации от

26.12.1995 № 208-ФЗ [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.consultant.ru/popular/stockcomp/.

308. Общая теория государства и права. Академический курс : в 3 т. – Изд.

2-е, перераб. и доп. / отв. ред. проф. М. Н. Марченко. – Т. 3. – М. : Зерцало-М,

2002. – 528 с.

309. Огородов Д. В. Конструкция смешанного договора в гражданском

(частном) праве / Д. В. Огородов, М. Ю. Челышев // Сделки: проблемы теории и

практики: Сб. ст. / Отв. ред. М. А. Рожкова. – М., 2008. – С. 310–355.

310. Ода Х. Акционерные соглашения: острожный шаг вперед // Вестник

гражданского права. – 2010. – № 1. – С. 132–161.

311. О компаниях: Закон КНР от 29 декабря 1993 г. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://chinalawinfo.ru/economic_law/law_company/law_company_ch1.

312. О проверке конституционности отдельных положений статей 74 и 77

Федерального закона «Об акционерных обществах : Постановление

Конституционного Суда Российской Федерации от 24 февраля 2004 года № 3-П //

Собрание законодательства. – 2004. – № 9. – Ст. 830.

313. Орлова Е. А. Охранительные гражданско-правовые нормы и

правоотношения // Материально-правовые и процессуальные проблемы защиты

субъективных прав / Е. А. Орлова, В. А. Носов. – Ярославль, 1983. – С. 10–18.

314. Осакве Кристофер. Сравнительное правоведение в схемах. Общая и

Особенная части : учеб.-практич. пособ. / Кристофер Осакве. – 2-е изд., перераб. и

доп. – М. : Дело, 2002. – 464 с.

315. Осетинська Г. А. Проблеми визначення елементів механізму захисту

прав та законних інтересів споживачів у сфері надання послуг /

449

Г. А. Осетинська // Вісник господарського судочинства. – 2005. – № 1. – С. 265–

269.

316. Осиновский А. Д. Акционер против акционерного общества. – 2-е

изд., пересм. и доп. / А. Д. Осиновский. – СПб. : ДНК, 2007. –384 с.

317. Осиновский А. Д. На баррикадах корпоративных конфликтов. Часть І.

Все на продажу / А. Д. Осиновский. – СПб. : ДНК, 2006. – 296 с.

318. Осипенко К. О. Правовое регулирование договора об осуществлении

прав участников хозяйственных обществ в Гражданском кодексе Российской

Федерации и английском праве / К. О. Осипенко // Корпоративное право :

актуальные проблемы / Под ред. Д. В. Ломакина. – М. : Инфотропик Медиа,

2015. – С. 92–121.

319. Осипенко К. О. Соглашения участников (акционеров) в российском и

английском праве / К. О. Осипенко // Законодательство. – 2010. – № 4. – С. 29–37.

320. Осипенко О. В. Конфликты в деятельности органов управления

акционерных компаний / О. В. Осипенко. – М. : Статут, 2007. – 621 с.

321. Осипенко О. Современный корпоративный конфликт (природа,

границы, разновидности, способы регулирования) / О. Осипенко // Вопросы

экономики. – 2003. – № 10. – С. 50–65.

322. Основание [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://dic.academic.ru/dic.nsf/ogegova/142030.

323. Основы конфликтологии: Учебное пособие / А. В. Дмитриев,

Ю. Г. Запрудский, В. П. Казимирчук, В. Н. Кудрявцев ; под ред.

В. Н. Кудрявцева. – М. : Юристъ, 1997. – 200 с.

324. Особливості захисту суб’єктивних цивільних прав : моногр. / за заг.

ред. академіків НАПрН України О. Д. Крупчана та В. В. Луця. – К. : НДІ

приватного права і підприємництва НАПрН України, 2012. – 400 с.

325. Осокина Г. Л. Иск (теория и практика) / Г. Л. Осокина. – М. : Городец,

2000. – 192 с.

450

326. Осокина Г. Л. О соотношении понятий органа юридического лица и

его представителя / Г. Л. Осокина // Вестник Томского государственного

университета. – 2008. – № 310. – С. 113–114.

327. Осокина Г. Л. Чьи права защищаются косвенными исками /

Г. Л. Осокина // Российская юстиция. – 1999. – № 10. – С. 83–88.

328. Оськина И. Ю. Особенности залога имущественных прав через

призму конструкции «право на право» / И. Ю. Оськина, А. А. Лупу // Юрист. –

2012. – № 6. – C. 17–21.

329. Охорона і захист прав та інтересів фізичних та юридичних осіб в

цивільних правовідносинах / за заг. ред. акад. НАПрН України Я. М. Шевченко. –

Х. : Харків юридичний, 2011. – 528 с.

330. Павлов А. А. Присуждение к исполнению обязанности как способ

защиты гражданских прав / А. А. Павлов. – СПб. : Юридический центр Пресс,

2001. – 203 с.

331. Панов М. І. Методологічні проблеми формування понятійного апарату

правової науки / М. І. Панов // Правова система України: історія, стан та

перспективи : у 5 т. ; за заг. ред. В. М. Цвіка, О. В. Петришина. – Х. : Право,

2008. – Т. 1. – С. 109–129.

332. Панова Л. В. Щодо використання в Україні правової конструкції

«ескроу» / Л. В. Панова // П’яті юридичні диспути з актуальних проблем

приватного права, присвячені пам’яті Є. В. Васьковського : матеріали

Міжнародної науково-практичної конференції (Одеса, 22 травня 2015 р.) /

відповід. ред. І. С. Канзафарова ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечнікова. – Одеса :

Астропринт, 2015. – С. 180–185.

333. Панченко В. Ю. Понятие юридических препятствий в реализации прав

и законных интересов / В. Ю. Панченко // Юридические препятствия в реализации

прав и законных интересов: проблемы теории и практики / под ред. канд. юрид.

наук В. Ю. Панченко, канд. юрид. наук А. А. Петрова. – М. : Юрлитинформ,

2015. – С. 89–104.

451

334. Пахомова Н. Н. Основы теории корпоративных отношений (правовой

аспект) : моногр. / Н. Н. Пахомова. – Екатеринбург : Налоги и финансовое право,

2004. – 208 с.

335. Пашутіна В. Ю. До питання про зловживання корпоративними

правами / В. Ю. Пашутіна // Проблеми цивільного права та процесу : матеріали

наук.-практ. конф., присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна (25 травня

2013 р.). – Х. : Харк. нац. ун-т внутр. справ ; Золота миля, 2013. – С. 475–478.

336. Пашутіна В. Ю. Зловживання корпоративними правами: цивільно-

правовий аспект : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / В. Ю. Пашутіна ;

Національна академія прокуратури України. – К., 2014. – 18 с.

337. Петражицкий Л. Акционерная компания. Акционерные

злоупотребления и роль акционерных компаний в народном хозяйстве. По поводу

предстоящей реформы акционерного права / Л. Петражицкий. – СПб. : Тип. Мин-

ва финансов, 1898. – 220 с.

338. Пилецкий А. Е. Теоретические проблемы предпринимательской

правосубъектности в смешанной экономике: монография / А. Е. Пилецкий. – М. :

ЧеРо. 2005. – 336 с.

339. Поваров Ю. С. Акционерное право России : учеб. / Ю. С. Поваров. –

М. : Высшее образование ; Юрайт-Издат, 2009. – 660 с.

340. Поваров Ю. С. К вопросу о «взаимодействии» акционерного

соглашения с иными юридическими фактами / Ю. С. Поваров // Перші юридичні

диспути з актуальних проблем приватного права, присвячені пам’яті

Є. В. Васьковського : матеріали Міжнародної науково-практичної конференції,

Одеса, 15–16 квітня 2011 р. / відповід. ред. І. С. Канзафарова ; ред. кол.

І. С. Канзафарова, В. В. Валах, О. О. Нігреєва ; Одес. нац. ун-т

ім. І. І. Мечнікова. – Одеса : Астропринт, 2011. – С. 47–50.

341. Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного

капіталу акціонерного товариства : Рішення Державної комісії з цінних паперів та

фондового ринку України від 28 березня 2007 року // Офіційний вісник України. –

2007. – № 23. – Ст. 956.

452

342. Понасюк А. М. Медиация и адвокат : новое направление адвокатской

практики / А. М. Понасюк. – М. : Инфотропик Медиа, 2012. – 384 с.

343. Попова Е. Корпоративная вуаль / Е. Попова, Е. Попов // Хозяйство и

право. – 2002. – № 12. – С. 62–73.

344. Попондопуло В. Ф. Динамика обязательственного правоотношения и

гражданско-правовая ответственность / В. Ф. Попондопуло ; Науч. ред. :

Н. И. Овчинников. – Владивосток : Изд-во Дальневост. ун-та, 1985. – 112 с.

345. Поппер Карл Р. Объективное знание. Эволюционный подход / пер. с

англ. Д. Г. Лахути ; отв. ред. В. Н. Садовский. – М. : Едиториал УРСС, 2002. –

384 с.

346. Постанова Львівського апеляційного господарського суду від

02.02.2011 року (справа № 2/119) [Електронний ресурс] // Єдиний державний

реєстр судових рішень України. – Режим доступу :

http://reyestr.court.gov.ua/Review/13701031.

347. Постановление Арбитражного суда Омской области от 14.01.2011

года (дело № А46-16046/2010) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : А53-

18815/2010//http://www.rostov.arbitr.ru/news.

348. Постановление Конституционного Суда Российской Федерации № 3-

П от 24 февраля 2004 г. «О проверке конституционности отдельных положений

статей 74 и 77 Федерального закона «Об акционерных обществах» // Собрание

законодательства. – 2004. – № 9. – Ст. 830.

349. Правова доктрина України : у 5 т. – Т. 1 : Загальнотеоретична та

історична юриспруденція / В. Я. Тацій, О. Д. Святоцький, С. І. Максимов та ін. ; за

заг. ред. О. В. Петришина. – Х. : Право, 2013. – 976 с.

350. Практика розгляду судами корпоративних спорів: Лист Верховного

суду України від 01.08.2007 р. [Електронний ресурс] // ІнформацІйний сервер

Верховного суду України. – Режим доступу :

http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf.

453

351. Причина [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://dic.academic.ru/dic.nsf/enc_philosophy/3089/ %D0 %9F %D0 %A0 %D0 %98 %

D0 %A7 %D0 %98 %D0 %9D %D0 %90.

352. Про акціонерні товариства : Закон України від 17.09.2008 р. № 514-

VI // Відомості Верховної Ради України. – 2008. – № 50, / № 50-51. – Ст. 384.

353. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його

банкрутом : Закон України від 14.05.1992 № 2343-XII // Відомості Верховної Ради

України. – 1992. – № 31. – Ст. 440.

354. Про господарські товариства : Закон України від 19.09.1991 № 1576-

XII // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 49. – Ст. 682.

355. Про депозитарну систему України : Закон України від від 06.07.2012

№ 5178-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. - № 39. – Ст. 517.

356. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні : Закон

України від 30.10.1996 № 448/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. –

1996. – № 51. – Ст. 292.

357. Про деякі питання практики застосування конкурентного

законодавства : Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від

26.12.2011 р. № 15 // Вісник господарського судочинства. – 2012. – № 1. – С. 9.

358. Про затвердження Принципів корпоративного управління: Рішення

Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 22 липня 2014 року

№ 955 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.nssmc.gov.ua/law/18922.

359. Про інститути спільного інвестування : Закон України від 05.07.2012

№ 5080-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – № 29. – Ст. 337.

360. Про погодження Рекомендацій з найкращої практики корпоративного

управління для акціонерних товариств України: Рішення Державної комісії з

цінних паперів та фондового ринку від 02 червня 2002 р. № 190 // Вісник. Цінні

папери. – 2002. – 07. – № 152–153.

454

361. Про практику розгляду судами корпоративних спорів : Постанова

Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.10.2008 // Вісник Верховного

суду України. – 2008 р. – № 11.

362. Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що

виникають з корпоративних відносин : Рекомендації президії Вищого

господарського суду України від 28.12.2007 р. № 04-5/14 // Вісник господарського

судочинства. – 2008. – № 1. – С. 22.

363. Протасов В. Н. Основы общеправовой процессуальной теории /

В. Н. Протасов. – М. : Юридическая литература, 1991. – 143 с.

364. Протасов В. Н. Теория права и государства. Проблемы теории права и

государства / В. Н. Протасов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юрайт, 2001. –

346 с.

365. Про управління об’єктами державної власності : Закон України від

21.09.2006 № 185-V // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 46. –

Ст. 456.

366. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових

послуг : Закон України від 12.07.2001 № 2664-III // Відомості Верховної Ради

України. – 2002. – № 1. – Ст. 1.

367. Прохоренко В. В. Обязательства, возникающие из участия в

образовании имущества юридического лица (партисипативные обязательства) /

В. В. Прохоренко // Проблемы теории гражданского права. – Вып. 2. – М. :

Институт частного права, 2006. – С. 111–131.

368. Про цінні папери та фондовий ринок : Закон України від 23.02.2006

№ 3480-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 31. – Ст. 268.

369. Пугинский Б. И. Коммерческое право России / Б. И. Пугинский. – М. :

Изд-во «Зерцало», 2005. – 328 с.

370. Радченко С. Д. Злоупотребление правом в гражданском праве России /

С. Д. Радченко. – М. : Волтерс Клувер, 2008. – 224 с.

455

371. Регурецька О. В. Охорона прав акціонерів у цивільному праві :

автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. В. Регурецька ; НАН України, Ін-

т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2005. – 20 с.

372. Решетникова И. В. Право встречного движения. Посредничество и

российский арбитражный процесс / И. В. Решетникова // Медиация и право.

Посредничество и примирение. – 2007. – № 2 (4). – С. 52–56.

373. Рішення Вищого господарського суду України від 30 жовтня 2012 р.

(справа № 5028/13/13/2012) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень України. – Режим доступу :

http://reyestr.court.gov.ua/Review/27202284.

374. Рішення Господарського суду Вінницької області від 22 травня 2007 р.

(справа 9/176-07) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень України. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/662158.

375. Рішення Господарського суду Волинської області від 10.03.2011 р.

(справа № 5004/70/11) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень України. – Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/14288316.

376. Рішення Господарського суду Волинської області від 24 жовтня

2012 р. (справа № 903/836/13) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень України. – Режим доступу :

http://reyestr.court.gov.ua/Review/34387733.

377. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від

10.04.12 р. (справа № 30/5005/1277/2012) [Електронний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень України. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/22606318.

378. Рішення Господарського суду Житомирської області від 08.07.2010 р.

(справа № 2/13-К) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень України. – Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/10670350.

379. Рішення Господарського суду Житомирської області від 22 квітня

2013 р. (справа № 15/5007/34/12) [Електронний ресурс] // Єдиний державний

456

реєстр судових рішень України. – Режим доступу :

http://reyestr.court.gov.ua/Review/31029765.

380. Рішення Господарського суду Житомирської області від 26.06.2012 р.

(справа 16/5007/31/12) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень України. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/24927866.

381. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 16.01.2012 р.

(справа № 5008/1614/2011) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень України. – Режим доступу :

http://reyestr.court.gov.ua/Review/21114041.

382. Рішення Господарського суду Київської області від 29.03.2010 р.

(справа № К19/021-09/4) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень України. – Режим доступу :

http://reyestr.court.gov.ua/Review/9497560.

383. Рішення Господарського суду Львівської області від 16.11.2010 р.

(справа № 24/114 (2010) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень України. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/12324448.

384. Рішення Господарського суду Львівської області від 17.01.2011 р.

(справа № 6/209(2010) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень України. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/13495503.

385. Рішення Господарського суду Львівської області від 26.08.2010 р.

(справа № 5/123) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень України. – Режим доступу :

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/10977301.

386. Рішення Господарського суду м. Києва від 06.08.2013 р. (справа

№ 910/26100) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень

України. – Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/32988603.

457

387. Рішення Господарського суду м. Києва від 14.12.09 р. (справа

№ 6/590) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень

України. – Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/8350958.

388. Рішення Господарського суду м. Києва від 23.10.12 р. (справа № 5011-

4/4383-2012) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень

України. – Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/27266792.

389. Рішення Господарського суду Харківської області від 13.09.2012 р.

(справа № 5023/3177/12) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень України. – Режим доступу :

http://reyestr.court.gov.ua/Review/26022730.

390. Рішення Господарського суду Харківської області від 22.06.2011 р.

(справа № 5023/3171/11) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень України. – Режим доступу :

http://reyestr.court.gov.ua/Review/16859746.

391. Рішення Господарського суду Черкаської області від 27.11.2009 р.

(справа № 09/2435) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень України. – Режим доступу : http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/9338064.

392. Рішення Господарського суду Чернівецької області від 13.09.2010 р.

(справа № 4/27) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень України. – Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/11451407.

393. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих

положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України

(справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 № 18-рп/2004 //

Офіційний вісник України. – 2004. – № 50. – стор. 67. – Ст. 3288.

394. Рішення Конституційного Суду України у справі № 1-2/2010 за

конституційним зверненням ТОВ «Міжнародний фінансово-правовий

консалтинг» про офіційне тлумачення ч. 3 ст. 99 ЦК України // Офіційний вісник

України. – 2010. – № 3. – Ст. 113.

458

395. Рішення Харківського апеляційного господарського суду від

18.05.2011 р. (справа № 5021/98/2011) [Електронний ресурс] // Єдиний державний

реєстр судових рішень України. – Режим доступу :

http://reyestr.court.gov.ua/Review/15872649.

396. Родионова О. М. Механизм гражданско-правового регулирования в

контексте современного частого права / О. М. Родионова. – М. : Статут, 2013. –

336 с.

397. Рожкова М. А. Корпоративные отношения и возникающие из них

споры / М. А. Рожкова // Вестник Высшего арбитражного суда Российской

Федерации. – 2005. – № 9. – С. 136–148.

398. Рожкова М. А. Средства и способы правовой защиты сторон

коммерческого спора / А. М. Рожкова. – М. : Волтерс Клувер, 2006. – 416 с.

399. Романенко М. А. Концепция развития альтернативных форм

разрешения правовых конфликтов. Спорные вопросы терминологии /

М. А. Романенко // Право и современность. Научно-практический сборник

статей. – Саратов : Изд-во Сарат. юрид. ин-та МВД России, 2006. – С. 198–201.

400. Романова Ю. В. Защита прав миноритарных акционеров в российском

и зарубежном гражданском праве / Ю. В. Романова // Журнал российского

права. – 2004. – № 10. – С. 116–125.

401. Русинов Ф. М. Теория корпоративного управления неустойчивым

состоянием экономики / Ф. М. Русинов, Е. В. Попова. – М. : изд-во Рос. экон.

акад., 1999. – 312 с.

402. Рябота В. В. Захист прав акціонерів при злитті та поглинанні

акціонерних товариств в Україні : моногр. / В. В. Рябота. – К. : Вид. дім «Києво-

Могилянська академія», 2007. – 159 с.

403. Саватье Р. Теория обязательств: юридический и экономический

очерк / пер. с фр. и вступ. статья Р. О. Халфиной. – М. ; Прогресс, 1972. – 440 с.

404. Самойленко В. Типологія корпоративних конфліктів [Електронний

ресурс] / В. Самойленко // Юридична газета. – 2003. – № 11. – Режим доступу :

http://www.yur- gazeta.com/ru/oarticle/366/.

459

405. Санжарова О. Н. Альтернативные формы разрешения споров:

значение, проблемы и перспективы / О. Н. Санжарова // Арбитражная практика. –

2007. – № 8. – С. 81–87.

406. Саракун І. Б. Здійснення корпоративних прав учасниками

(засновниками) господарських товариств (цивільно-правовий аспект) : автореф.

дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / І. Б. Саракун ; Науково-дослідний інститут

приватного права і підприємництва Академії правових наук України. – К., 2008. –

21 с.

407. Саракун І. Б. Здійснення корпоративних прав учасниками

(засновниками) господарських товариств (цивільно-правовий аспект) : дис. …

канд. юрид. наук : 12.00.03 / І. Б. Саракун ; Науково-дослідний інститут

приватного права і підприємництва Академії правових наук України. К., 2007. –

214 с.

408. Саракун І. Б. Роль державних органів (посадових осіб) в охороні

корпоративних прав / І. Б. Саракун // Вдосконалення правового регулювання

корпоративних відносин : зб. наук. пр. / НАПрН України, НДІ приват. права і

підприємництва ; ред. кол. : О. Д. Крупчан [та ін.] ; за ред. д-ра юрид. наук, акад.

НАПрН України В. В. Луця. – К. : Право України, 2013. – С. 85–91.

409. Сарина С. А. Колизионно-правовое регулирование акционерных

соглашений / С. А. Сарина // Гражданское право и корпоративные отношения :

Материалы междунар. науч.-практ. конф. в рамках ежегодных цивилистических

чтений, посвященной 90-летию видного казахстанского ученого-цивилиста

Ю. Г. Басина (Алматы, 13–14 мая 2013 г.) / Отв. ред. М. К. Сулейменов. – Алматы,

2013. – С. 684–688.

410. Селиванова И. Правовые аспекты поглощения компаний в Украине /

И. Селиванова // Юридичний радник. – 2006. – № 3. – С. 35–38.

411. Сердюк Е. Б. Акционерные общества и акционеры: корпоративные и

обязательственные правоотношения / Е. Б. Сердюк – М. : Юриспруденция, 2005. –

192 с.

460

412. Сердюкова Н. В. Альтернативные способы урегулирования правовых

споров в США и России / Н. В. Сердюкова, Д. В. Князев // Арбитражная

практика. – 2004. – № 1. – С. 92–95.

413. Симонян Ю. Ю. Корпоративні відносини у командитних товариствах

(цивільно-правовий аспект) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 /

Ю. Ю. Симонян ; ОНЮА, 2010. – 20 с.

414. Сіщук Л. В. Проблеми оборотоздатності корпоративних прав та

перспективи вдосконалення корпоративного законодавства щодо обігу

корпоративних прав у цивільному обороті / Л. В. Сіщук // Актуальні проблеми

приватного права : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 92-річчю з дня

народження д-ра юрид. наук, проф., чл.-кор. АН УРСР В. П. Маслова, 28 лютого

2014 р. – Х., 2014. – С. 342–343.

415. Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс) :

учеб. / О. Ф. Скакун ; пер. с укр.. – Х. : Эспада, 2007. – 840 с.

416. Скловский К. О последствиях совершения руководителем сделок

вопреки интересам организации / К. Скловский // Государство и право. – 1998. –

№ 5. – С. 18–22.

417. Скловский К. И. Собственность в гражданском праве : учеб.-практ.

пособ. / К. И. Скловский. – М. : Дело, 2002. – 512 с.

418. Сліпченко С. О. Механізм правового регулювання особистих

немайнових відносин з оборотоздатними об’єктами : дис. … д-ра юрид. наук :

12.00.03 / С. О. Сліпченко ; Національний юридичний університет імені Ярослава

Мудрого, 2014. – 452 с.

419. Слипченко С. А. Оборотоспособность объектов личных

неимущественных прав, обеспечивающих социальное бытие физического лица :

монография / С. А. Слипченко. – Х. : ФОП Мічурина Н. А., 2011. – 336 с.

420. Сліпченко С. О. Особисті немайнові правовідносини щодо

оборотоздатних об’єктів : моногр. / С. О. Сліпченко. – Х. : Діса плюс, 2013. –

552 с.

461

421. Сліпченко С. А. Поняття об’єкта цивільного права за ЦК України /

С. А. Сліпченко / Право України. – 2007. – № 12. – С. 80–84.

422. Советское гражданское право : в 2 т. / под ред. Д. М. Генкина. – М. :

Юрид. лит., 1950. – Т. 1. – 294 с.

423. Cоветское гражданское право : учеб. для юрид. ин-тов и ф-тов : в 2 т. /

О. С. Иоффе [и др.] ; отв. ред. О. С. Иоффе [и др.] ; Л. : Ленингр. ун-т, 1971. –

Т. 1. – 472 с.

424. Советское гражданское право : учеб. : в 2 т. / Т. И. Илларионова,

М. Я. Кириллова, О. А. Красавчиков и др. ; под ред. О. А. Красавчикова. – 3-е

изд., испр. и доп. – М. : Высшая школа, 1985. – Т. 1. – 544 с.

425. Спасибо-Фатєєва І. В. Акціонери як суб’єкти правовідносин: питання

термінології // Спасибо-Фатєєва І. В. Акціонерні товариства: акції, власність,

корпоративне управління (збірник статей). – Х. : Райдер, 2002. – С. 108–114.

426. Спасибо-Фатєєва І. В. Акціонерні угоди / І. В. Спасибо-Фатєєва //

Право України. – 2009. – № 12. – С. 182–190.

427. Спасибо-Фатеева И. В. Акционерные общества: корпоративные

правоотношения / И. В. Спасибо-Фатеева. – Х. : Право, 1998. – 256 с.

428. Спасибо-Фатєєва І. В. Доктринальне тлумачення / І. В. Спасибо-

Фатєєва // Вісник Академії правових наук України. – 2005. – № 1. – С. 14–24.

429. Спасибо-Фатєєва І. В. Захист інтересів міноритаріїв та сторонніх осіб

у корпоративних правовідносинах / І. В. Спасибо-Фатєєва // Юридична газета. –

2005. – № 18. – С. 9–10.

430. Спасибо-Фатєєва І. Корпоративна власність / І. Спасибо-Фатєєва //

Українське комерційне право. – 2006. – № 7. – С. 25–41.

431. Спасибо-Фатєєва І. В. Механізм здійснення суб’єктивних

корпоративних прав // Приватноправові механізми здійснення та захисту

суб’єктивних прав фізичних та юридичних осіб : колективна монографія /

В. Л. Яроцький, В. І. Борисова, І. В. Спасибо-Фатєєва, І. В. Жилінкова та ін. / За

наук. ред. проф. В. Л. Яроцького. – Х. : Юрайт, 2013. – С. 70–88.

462

432. Спасибо-Фатеева И. В. Попытка аналитического подхода к

формированию корпоративного законодательства Украины / И. В. Спасибо-

Фатеева // Гражданское законодательство. Статьи. Комментарии. Практика. –

Вып. 31 / под ред. А. Г. Диденко. – Алматы : Раритет ; Институт правовых

исследований и анализа, 2008. – С. 138–158.

433. Спасибо-Фатєєва І. В. Правова природа корпоративних правовідносин

в акціонерних товариствах / І. В. Спасибо-Фатєєва // Вісник Академії правових

наук України. – 1998. – № 3. – С. 58–66.

434. Спасибо-Фатєєва І. В. Проблематика представництва акціонерів /

І. В. Спасибо-Фатєєва // Нотаріат для вас. – 2010. – № 7–8. – С. 15–18.

435. Спасибо-Фатєєва І. В. Цивілістика: на шляху формування доктрин :

вибр. наук. пр. / І. В. Спасибо-Фатєєва. – Х. : Золоті сторінки, 2012. – 696 с.

436. Спасибо-Фатєєва І. В. Цивільно-правові проблеми акціонерних

правовідносин : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.03 / І. В. Спасибо-

Фатєєва ; Національна юридична академія України. – Х., 2000. – 34 с.

437. Сперанский В. К. Именные эмиссионные ценные бумаги в системе

корпоративного и акционерного правоотношений: дис. … канд. юрид. наук :

12.00.03 / В. К. Сперанский ; Кубанский государственный аграрный

университет. – Краснодар, 2005. – 210 с.

438. Спиридонова А. В. Правовые проблемы «слияний и поглощений»

корпораций в РФ / А. В. Спиридонова // Актуальные проблемы частноправового

регулирования : материалы Всероссийской IV научной конференции молодых

ученых. – Самара, 2004. – С. 149–152.

439. Старинская Е. В. Альтернативное разрешение споров как новая

философия права / Е. В. Старинская // Проблемы современного российского и

международного права : сб. науч. тр. – М., 2005. – С. 119–123.

440. Степанов Д. И. Интересы юридического лица и его участников /

Д. И. Степанов // Вестник экономического правосудия Российской Федерации. –

2015. – № 1. – С. 29–83.

463

441. Степанов Д. И. Корпоративные споры и реформа процессуального

законодательства / Д. И. Степанов // Вестник Высшего арбитражного суда РФ. –

2004. – № 2. – С. 123–149.

442. Степанов Д. И. От субъекта ответственности к природе

корпоративных отношений / Д. И. Степанов // Вестник Высшего Арбитражного

Суда Российской Федерации. – 2009. – № 1. – С. 20–75.

443. Степанов Д. И. Правопреемство при реорганизации в форме

выделения / Д. И. Степанов // Вестник Высшего арбитражного суда РФ. – 2002. –

№ 8. – С. 94–107.

444. Степанов Д. Поглощение, осуществляемое путем приобретения

крупного пакета акций, и вытеснение миноритарных акционеров / Д. Степанов //

Хозяйство и право. – 2006. – № 4. – С. 3–18.

445. Степанов Д. И. Свобода договора и корпоративное право /

Д. И. Степанов // Гражданское право и современность: Сб. статей, посвященный

памяти М. И. Брагинского / Под ред. В. Н. Литовкина и К. Б. Ярошенко; Ин-т

законодательства и сравн. правоведения при Правительстве РФ. – М.: Статут,

2013. – С. 314–398.

446. Степанов П. В. Корпоративные отношения в коммерческих

организациях как составная часть предмета гражданского права : автореф. дис. …

канд. юрид. наук : 12.00.03 / П. В. Степанов ; МГУ им. М. В. Ломоносова. – М.,

1999. – 28 с.

447. Степанов П. В. Корпоративные отношения в коммерческих

организациях как составная часть предмета гражданского права : дис. … канд.

юрид. наук : 12.00.03 / П. В. Степанов ; МГУ им. М. В. Ломоносова. – М., 1999. –

190 с.

448. Степанов П. В. Правовая квалификация отношений, возникающих

между единоличным исполнительным органом и акционерным обществом /

П. В. Степанов // Хозяйство и право. – 2002. – № 12. – С. 92–97.

464

449. Стефанчук М. О. Окремі питання здійснення і захисту суб’єктивних

цивільних прав у корпоративних відносинах / М. О. Стефанчук // Університетські

наукові записки. – 2007. – № 4 (24). – С. 130–134.

450. Суворов Н. С. Об юридических лицах по римскому праву /

Н. С. Суворов. – М. : Статут, 2000. – 299 с.

451. Судова практика Вищого господарського суду України. Справи зі

спорів у сфері корпоративних правовідносин : офіц. вид. / Вищ. госп. суд

України ; за заг. ред. В. І. Татькова. – К. : Ін Юре, 2012. – 324 с.

452. Сулейменов М. К. Защита гражданских прав по законодательству

Республики Казахстан / М. К. Сулейменов // Защита гражданских прав : мат.

Междунар. науч.-практ. конф., посвященной 10-летию Казахского гуманитарно-

юридического университета (в рамках ежегодных цивилистических чтений) / отв.

ред. М. К. Сулейменов. – Алматы, 2005. – С. 12–16.

453. Суханов Е. А. О предмете корпоративного права / Е. А. Суханов //

Актуальные проблемы частного права: Сб. ст. к юбилею П. В. Крашенинникова:

Москва – Екатеринбург, 21 июня 2014 г. / Отв. ред. Б. М. Гонгало, В. С. Ем. – М. :

Статут, 2014. – С. 227–249.

454. Суханов Е. А. О современном развитии российского гражданского

законодательства / Е. А. Суханов // Гражданское право и его роль в формировании

гражданского общества=Civil Law and its Role in the Formation of Civil Society:

Сборник статей Международной конференции, Москва, 21 октября 2011 г. /

Отв. ред. А. Е. Шестобитов. – М. : Статут, 2013. – С. 63–70.

455. Суханов Е. А. Ответственность участников корпорации по ее долгам в

современном корпоративном праве / Е. А. Суханов // Проблемы современной

цивилистики : сб. стат., посвященных памяти проф. С. М. Корнеева / Отв. ред.

Е. А. Суханов и М. В. Телюкина. – М. : Статут, 2013. – С. 103–116.

456. Суханов Е. А. Очерк сравнительного корпоративного права /

Е. А. Суханов // Проблемы развития частного права : сб. ст. к юбилею В. С. Ема /

отв. ред. Е. А. Суханов, Н. В. Козлова. – М. : Статут, 2011. – С. 156–198.

465

457. Суханов Е. А. Сравнительное корпоративное право / Е. А. Суханов. –

М. : Статут, 2014. – 456 с.

458. Таран О. С. Проблеми, які виникають при розширенні прав

міноритаріїв / О. С. Таран // Актуальні питання цивільного та господарського

права. – 2010. – № 2. – С. 74–76.

459. Тарасов И. Т. Учение об акционерных компаниях / И. Т. Тарасов. –

М. : Статут, 2000. – 666 с.

460. Тархов В. А. Гражданское право. Общая часть. Курс лекций /

В. А. Тархов. – Чебоксары : Чув. кн. изд-во, 1997. – 331 с.

461. Теньков С. О. Коментар судової практики вирішення корпоративних

конфліктів / С. О. Теньков. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 368 с.

462. Теория государства и права: курс лекций / под ред. Н. И. Матузова,

А. В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 2001. – 776 с.

463. Тихомиров Ю. А. Право официальное и неформальное /

Ю. А. Тихомиров // Журнал российского права. – 2005. – № 5. – С. 80–87.

464. Тіхонова М. А. Щодо проблеми зловживання правом /

М. А. Тіхонова // Треті юридичні диспути з актуальних проблем приватного

права, присвячені пам’яті Є. В. Васьковського : матеріали Міжнародної науково-

практичної конференції (Одеса, 17 травня 2013 р.) / упоряд. та відповід. ред.

І. С. Канзафарова ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечнікова. – Одеса : Астропринт,

2013. – С. 47–51.

465. Тычинская Е. В. Договор о реализации функций единоличного

исполнительного органа хозяйственного общества / Под ред. д-ра юрид. наук,

проф. Л. Ю. Михеевой. – М. : Статут, 2012. – 175 с.

466. Токарев Д. А. Злоупотребление правом в хозяйственных обществах:

условия возникновения и способы зищиты : автореф. дис. … канд. юрид. наук :

12.00.03 / Д. А. Токарев ; Федеральное государственное образовательное

учреждение высшего профессионального образования «Волгоградская академия

государственной службы». – Волгоград, 2010. – 29 с.

466

467. Толковый словарь гражданского права. Ч. І. – М. : Городец, 2006. –

496 с.

468. Толковый словарь гражданского права. Ч. ІІ. – М. : Городец, 2007. –

512 с.

469. Толстикова О. М. Развитие института медиации в законодательстве

РФ (вопросы теории и практики) / О. М. Толстикова // Приватноправове

регулювання суспільних відносин: традиції, сучасність, перспектива. Матеріали

міжнародної науково-практичної конференції, Одеса, 19–20 квітня 2012 р. – К. :

Білоцерківдрук, 2013. – С. 80–83.

470. Толстой В. С. Реализация правоотношений и концепции объекта /

В. С. Толстой // Советское государство и право. – 1974. – № 1. – С. 122–126.

471. Толстой Ю. К. К разработке теории юридического лица на

современном этапе / Ю. К. Толстой // Проблемы современного гражданского

права. Сборник статей. – М. : Городец, 2000. – С. 81–112.

472. Томилова Ю. Ю. Охранительные правоотношения в механизме

правового регулирования : дис. … канд. юрид. наук 12.00.01 / Ю. Ю. Томилова ;

Московский университет МВД России. – М., 2004. – 230 с.

473. Томчишен С. В. Спірні питання щодо визначення складу сторін

корпоративного спору / С. В. Томчишен // Актуальні питання цивільного та

господарського права. – 2011. – № 1(26). – С. 32–35.

474. Тофтул М. Г. Логіка : підруч. ; 2-ге вид., виправ. та допов. /

М. Г. Тофтул. – К. : Академія, 2006. – 400 с.

475. Третьяков М. Конвергенция моделей корпоративного управления /

М. Третьяков // Вопросы экономики. – 2004. – № 1. – С. 129–140.

476. Туктаров Ю. Е. Имущественные права как объекты гражданско-

правового оборота / Ю. Е. Туктаров // Актуальные проблемы гражданского права :

сб. ст. – Вып. 6 / под ред. О. Ю. Шилохвоста. – М. : НОРМА, 2003. – С. 101–136.

477. Ус М. В. Колізії суб’єктивних цивільних прав : моногр. / М. В. Ус. –

Х. : Право, 2014. – 224 с.

467

478. Ухвала Господарського суду Одеської області від 20.07.2009 р.

(справа № 4/113-09-3537) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень України. – Режим доступу :

http://reyestr.court.gov.ua/Review/5464936.

479. Ухвала Господарського суду Одеської області від 26.04.2001 р.

(справа № 9/17-1600-2011) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень України. – Режим доступу :

http://reyestr.court.gov.ua/Review/15122833.

480. Ухвала Дніпровського районного суду м. Херсона від 23.12.2011 р

(справа № 2-3774/11) [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень України. – Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/21406762.

481. Фалькович М. С. Альтернативные средства урегулирования споров в

США / М. С. Фалькович // Хозяйство и право. – 1998. – № 1. – С. 22–26.

482. Федосеев С. В. Ответственность членов совета директоров

акционерных обществ / С. В. Федосеев // Корпоративное право : актуальные

проблемы / под ред. Д. В. Ломакина. – М. : Инфотропик Медиа, 2015. – С. 193–

216.

483. Федчук В. Д. De facto зависимость de jure независимых юридических

лиц: проникновение за корпоративный занавес в праве ведущих зарубежных

стран / В. Д. Федчук. – М. : Волтерс Клувер, 2010. – 400 с.

484. Филиппова С. Ю. К вопросу о понятии корпоративного конфликта /

С. Ю. Филиппова // Российская юстиция. – 2009. – № 12. – С. 31–35.

485. Фролов С. Ф. Социология: сотрудничество и конфликты : учеб.

пособ. / С. Ф. Фролов. – М. : Юристъ, 1997. – 238 с.

486. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении / Р. О. Халфина. –

М. : Юридическая литература, 1974. – 348 с.

487. Харитонов Е. О., Саниахметова Н. А. Гражданское право Украины :

учеб. – Издание второе. – Х. : Одиссей, 2005. – 960 с.

488. Харьковская цивилистическая школа: защита субъективных

гражданских прав и интересов : монография / И. В. Спасибо-Фатеева,

468

М. Н. Сибилев, В. Л. Яроцкий и др. ; под общ. ред. И. В. Спасибо-Фатеевой. –

Харьков : Право, 2014. – 672 с.

489. Хміль М. М. Види зловживань правом за законодавством України /

М. М. Хміль // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2004. –

Вип. 25. – С. 162–166.

490. Хміль М. М. Принцип неприпустимості зловживання правом

(теоретико-правові аспекти) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 /

М. М. Хміль ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. – Х., 2005. – 19 с.

491. Хорт Ю. Проблеми правового регулювання викупу акціонерним

товариством власних акцій / Ю. Хорт // Підприємництво, господарство і право. –

2009. – № 10. – С. 161–164.

492. Худойкина Т. В. Юридический конфликт как юридическое

препятствие в реализации прав и законных интересов: от исходных позиций

теории до практики управления и разрешения / Т. В. Худойкина // Юридические

препятствия в реализации прав и законных интересов: проблемы теории и

практики / под ред. канд. юрид. наук В. Ю. Панченко, канд. юрид. наук

А. А. Петрова. – М. : Юрлитинформ, 2015. – С. 180–223.

493. Хужокова И. М. Корпоративное право Российской Федерации. Курс

лекций : учеб. пособ. для вузов. – М. : Экзамен, 2004. – 352 с.

494. Цель [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://ru.wikipedia.org/wiki/ %D0 %A6 %D0 %B5 %D0 %BB %D1 %8C.

495. Цель [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://vocabulary.ru/dictionary/25/word/cel.

496. Цепов Г. В. Акционерные общества: теория и практика / Г. В. Цепов. –

М. : Велби ; Проспект, 2006. – 200 с.

497. Цепов Г. В. Понятие органа юридического лица по российскому

законодательству / Г. В. Цепов // Правоведение. – 1998. – № 3. – С. 90–94.

498. Цивільне право України. Загальна частина : підруч. / за ред.

О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, Р. А. Майданика. – 3-тє вид., перероб. і допов. – К. :

Юрінком Інтер, 2010. – 976 с.

469

499. Цивільне право України: Курс лекцій : у 6 т. – Т. 1. – Вид. 2-ге,

виправ. та доп. / Р. Б. Шишка (кер. авт. кол.), О. Л. Зайцев, Є. О. Мічурін та ін. ; за

ред. Р. Б. Шишки та В. А. Кройтора. – Х. : Еспада, 2008. – 680 с.

500. Цивільне право : підруч. : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол),

Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін. ; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої,

В. Л. Яроцького. – Х. : Право, 2011. – Т. 1. – 656 с.

501. Цивільне право України : підруч. : у 2 кн. / за ред. О. В. Дзери,

Н. С. Кузнєцової. – 2-ге вид., допов. і перероб. – К. : Юрінком Інтер, 2004. –

Кн. 1. – 736 с.

502. Цивільне право України : підруч. : у 2 кн. / Д. В. Боброва, О. В. Дзера,

А. С. Довгерт та ін. ; за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. – К. : Юрінком Інтер,

2000. – Кн. 1. – 864 с.

503. Цивільний кодекс від 16.01.2003 р. № 435-IV // Відомості Верховної

Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.

504. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар

(пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових

інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). – Т. 1: Загальні положення /

за ред. проф. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Серія «Коментарі та аналітика». – Х. :

ФО-П Колісник А. А., 2010. – 320 с.

505. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар

(пояснення, тлумачення, рекомендації з використанням позицій вищих судових

інстанцій, Міністерства юстиції, науковців, фахівців). – Т. 3: Юридична особа / за

ред. проф. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Серія «Коментарі та аналітика». – Х. : ФО-П

Колісник А. А., 2010. – 736 с.

506. Цікало В. І. Проблеми звернення за захистом корпоративних прав у

практиці господарських судів України / В. І. Цікало // Актуальні проблеми

приватного права : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 92-річчю з дня

народження д-ра юрид. наук, проф., чл.-кор. АН УРСР В. П. Маслова, 28 лютого

2014 р. – Х., 2014. – С. 197–200.

470

507. Чеговадзе Л. А. Структура и состояние гражданского

правоотношения. Монография / Л. А. Чеговадзе. – М. : Статут, 2004. – 542 с.

508. Чеговадзе Л. А. Юридический факт как средство формальной

определенности явлений / Л. А. Чеговадзе // Треті юридичні диспути з актуальних

проблем приватного права, присвячені пам’яті Є. В. Васьковського : матеріали

Міжнародної науково-практичної конференції (Одеса, 17 травня 2013 р.) / упоряд.

та відповід. ред. І. С. Канзафарова ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечнікова. – Одеса :

Астропринт, 2013. – С. 81–84.

509. Черепахин Б. Б. Волеобразование и волеизъявление юридического

лица / Б. Б. Черепахин // Правоведение. – 1958. – № 2. – С. 43–50.

510. Черепахин Б. Б. Органы и представители юридического лица //

Черепахин Б. Б. Труды по гражданскому праву. – М. : Статут, 2001. – С. 443–468.

511. Черненко О. А. Перспективи розвитку медіації в Україні /

О. А. Черненко // П’яті юридичні диспути з актуальних проблем приватного

права, присвячені пам’яті Є. В.Васьковського : матеріали Міжнародної науково-

практичної конференції (Одеса, 22 травня 2015 р.) / відповід. ред.

І. С. Канзафарова ; Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечнікова. – Одеса : Астропринт,

2015. – С. 262–266.

512. Чернокальцева Е. В. Злоупотребление правом акционерами : автореф.

дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Е. В. Чернокальцева ; Санкт-Петербург. гос.

ун-т. – СПб., 2011. – 26 с.

513. Чернышев А. Акционерные соглашения: желания и возможности /

А. Чернышев // Корпоративный юрист. – 2008. – № 9. – С. 4–13.

514. Чеховская С. А. Построение новой системы юридических лиц в

России: основные подходы / С. А. Чеховская // Гражданское право и его роль в

формировании гражданского общества=Civil Law and its Role in the Formation of

Civil Society: Сборник статей Международной конференции, Москва, 21 октября

2011 г. / Отв. ред. А. Е. Шестобитов. – М. : Статут, 2013. – С. 87–93.

471

515. Шамликашвили Ц. А. Медиация как метод внесудебного разрешения

споров / Ц. А. Шамликашвили. – М. : Межрегиональный центр управленческого и

политического консультирования, 2006. – 86 с.

516. Шафиров В. М. Естественно-позитивное право (проблемы теории и

практики) : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.01 / В. М. Шафиров ; Красноярский

государственный университет. – Красноярск, 2005. – 479 с.

517. Шевченко А. С. Охранительные правоотношения в механизме защиты

субъективных гражданских прав / А. С. Шевченко // Механизм защиты

субъективных гражданских прав / Сборник научных трудов. – Ярославль : Изд-во

Яросл. ун-та, 1990. – С. 27–36.

518. Шевченко Я. Н. Средства защиты в гражданском праве /

Я. Н. Шевченко // Советское государство и право. – 1977. – № 1. – С. 55–62.

519. Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права : в 3 т. – Т. 1: Введение.

Торговые деятели. – М., 2003. – 480 с.

520. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права : в 4-х вып. /

Г. Ф. Шершеневич. – М., 1910. – 805 c.

521. Шестобитов А. Е. Злоупотребление правом (доктрина и практика) /

А. Е. Шестобитов // Проблемы развития частного права : сб. стат. к юбилею

В. С. Ема / отв. ред. Е. А. Суханов, Н. В. Козлова. – М. : Статут, 2011. – С. 456–

466.

522. Шимбарева Е. В. Корпоративные конфликты и контроль : гражданско-

правовой аспект : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Е. В. Шимбарева ;

ФГАОУ ВПО «Южный федеральный университет», Ростов-на-Дону, 2010. – 30 с.

523. Шимон С. І. Майнові права як об’єкти цивільних правовідносин

(теоретичні та практичні аспекти) : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.03 /

С. І. Шимон ; Національна академія прокуратури України. – К., 2014. – 40 с.

524. Шиткина . С. Отдельные проблемы правового регулирования

образования и деятельности единоличного исполнительного органа /

И. С. Шиткина // Хозяйство и право. – 2011. – № 4. – С. 3–17.

472

525. Шиткина И. С. Правовое обеспечение деятельности акционерного

общества. Комплект локальных нормативных актов / И. С. Шиткина. – М. : Фонд

«Правовая культура», 1997. – 256 с.

526. Шиткина И. С. Холдинги: правовое регулирование и корпоративное

управление: научно-практическое издание / И. С. Шиткина. – М. : Волтерс

Клувер, 2006. – 648 с.

527. Штим Т. Б. Акціонерні угоди, правочини із заінтересованістю та

значні правочини в акціонерних товариствах : автореф. дис. … канд. юрид. наук:

12.00.04 / Т. Б. Штим ; Київський національний університет імені Тараса

Шевченка. – К., 2015. – 20 с.

528. Шульга А. М. Загальнотеоретичні аспекти правомірної поведінки

особи : моногр. / А. М. Шульга. – Х. : Майдан. – 2013. – 412 с.

529. Шумилов В. М. Особенности правового положения корпораций в

США / В. М. Шумилов // США. Канада: Экономика. Политика. Культура. –

2003. – № 10. – С. 119–127.

530. Шустік О. Процедура вирішення корпоративних конфліктів. Нове

бачення / О. Шустік // Судоустрій і судочинство в Україні. – 2006. – № 3/4. –

С. 28–32.

531. Щербина В. С. Суб’єкти господарського права : моногр. /

В. С. Щербина. – К. : Юрінком Інтер, 2008. – 264 с.

532. Щербина О. В. Правове становище акціонерів за законодавством

України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. В. Щербина; Київський

нац. ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2000. – 15 с.

533. Юридическая конфликтология / О. В. Бойков, Н. В. Варламова,

А. В. Дмитриев и др. ; В. Н. Кудрявцев (отв. ред). – М., 1995. – 316 с.

534. Юридична конфліктологія : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. /

В. М. Іванов, О. В. Іванова. – К. : МАУП, 2004. – 224 с.

535. Яковлев В. Ф. Закон свободного применения / В. Ф. Яковлев //

Медиация и право. Посредничество и примирение. – 2006. – № 1. – С. 12–16.

473

536. Яковлев В. Ф. К проблеме гражданско-правового метода

регулирования общественных отношений / В. Ф. Яковлев / Антология уральской

цивилистики. 1925–1989 : сб. ст. – М. : Статут, 2001. – С. 360–380.

537. Яковлев В. Ф. Структура гражданских правоотношений /

В. Ф. Яковлев // Гражданские правоотношения и их структурные особенности :

сб. науч. трудов / под ред. С. А. Верб и др. – Свердловск : Изд-во СЮИ, 1975. –

Вып. 39. – С. 23–33.

538. Янев Я. Правила социалистического общежития (их функции при

применении правовых норм) / Я. Янев. – М. : Прогресс, 1980. – 270 с.

539. Яроцький В. Л. До питання щодо теоретичної спроможності

конструкцій «право на право», «право на обов’язок», «обов’язок на обов’язок»

тощо / В. Л. Яроцький // Сучасні проблеми цивільного права та процесу :

матеріали «круглого столу», присвяч. пам’яті проф. Ч. Н. Азімова, м. Харків,

19 грудня 2014 р. / Нац. юрид. ун-т імені Ярослава Мудрого. – Х., 2014. – С. 7–8.

540. Яроцький В. Л. Цінні папери в механізмі правового регулювання

майнових відносин (основи інструментальної концепції) : моногр. /

В. Л. Яроцький. – Х. : Право, 2006. – 544 с.

541. Arnold T. Why ADR? // Alternative Dispute Resolution: How to Use it

toYour Advantage ALI ABA Course of Study, January 25-26. San Francisco. 1996. –

P. 12–24.

542. Atlas Maritime Co SA v. Avalon Maritime Ltd (The Coral Rose) (№ 1)

[1991] 4 All E.R. 789 // Westlaw UK-CASELOC Databace.

543. Bamford C. Banker/customer relationship, fiduciary and conflict of

interests / С. Bamford // International Banking law. – 1997. – Vol. 25 (2). – P. 74–81.

544. Barber David H. Piercing the Corporate Veil, 17 Willamette L. Rev. 371,

395 (1981).

545. Becker B. Golden Parachute Compensation Practice Pointers

[Електронний ресурс] / B. Becker, E. Gallardo. – Режим доступу :

http://corpgov.law.harvard.edu/2013/08/02/golden-parachute-compensation-practice-

pointers/.

474

546. Companies and Securities Law Review Committee: Report to the

Ministerial Council. A Companies Purchase of its Own Shares. – 1987 (September). //

[Електронний ресурс] : режим доступу –

http://www.takeovers.gov.ua/display.asp?ContentID=496.

547. Corporate finance : a practical approach / [edited by] Michelle R. Clayman,

Martin S. Fridson, George H. Troughton. – 2nd ed. Wiley, 2102. – 528 p.

548. Coser L. Conflict: Social Aspects // International Encyclopedia of Social

Sciences. V. 3. – N.Y., 1968. – 255 p.

549. Davies Paul L. Gower L. C. B. Principles of Modern Company Law.

6th ed. L. : Sweet&Maxwell, 1997. – 976 p.

550. Davies P. The Notion of Equality in European Takeover Regulation //

Takeovers in English and German Law / ed. by J. Payne. Portland: Hart Publishing,

2002. – P. 10–32.

551. Demski S. J. Corporate Conflicts of Interest / Joel S. Demski // Journal of

Economic Perspectives. – 2003. – Vol. 17. – Num. 2. – P. 51–72.

552. Dine J. Company Law / J. Dine. 4th ed. Houndmills etc : Palgrave, 2001.

XLI. – 433 р.

553. Directive 2004/25/EC of the European Parliament and the Council of 21

April 2004 on takeover bids // Official Journal of the European Union. – 2004. –

L142/12.

554. Dowen R. J. Poison pills and corporate governance / R. J. Dowen,

J. M. Johnson, G. R. Jensen // Applied Financial Economics. – 1994. – Vol. 4. –

Issue 4. – Р. 305–313.

555. Farrar’s Company Law. – 4th ed. Butterworths Law. London ; Edinburgh ;

Dublin, 1998. – 853 p.

556. Fletcher I. F. Insolvency in Private International Law: National and

International Approaches, Oxford University Press, 2 nd, 2005. – 465 p.

557. Fletcher William Meade, Jones Basil. Fletcher Cyclopedia of the Law of

Corporations [Електронний ресурс]. – Т. 13. – Ч. 1. – Thomson/West, 1984. – P. 31. –

Режим доступу :

475

https://books.google.com.ua/books/about/Fletcher_Cyclopedia_of_the_Law_of_Corpor.

html?id=eTYlAQAAMAAJ&hl=ru.

558. Friedmann W. Law in Changing Society. Littleton, Colo. : F. B. Rothman,

1959. – 522 p.

559. Graham Stedman & Janet Jones. Shareholder’s Agreements //

Sweet & Maxwell, 1998. – 597 р.

560. Hamilton R. Corporation Finance. Cases and materials / R. Hamilton. –

St. Paul, 2001. – 930 р.

561. Hewitt I. Hewitt on Joint Ventures / I. Hewitt // Sweet & Maxwell;

5th Revised edition edition. – 912 р.

562. Jonson J. S. The influence of the nature of the firm on the theory of

corporate law // Jornal of corporate law. – 1993. – Vol. 18. – № 2. – P. 213–244.

563. Latty Elvin R. The Corporate Entity as a Solvent of Legal Problems. –

Vol. 34. L. REV. 597, 599-600 (1936).

564. Leyens P. Framework for Adequate Shareholder Protection // European

Business Law Review. 2001. – Vol. 12. – P. 42–66.

565. Macey R. Jonathan The Three Justifications for Piercing the Corporate Veil

[Електронний ресурс] / Jonathan R. Macey. – Режим доступу :

http://corpgov.law.harvard.edu/2014/03/27/the-three-justifications-for-piercing-the-

corporate-veil/.

566. Monti A. Arbitration and Corporate Law / A. Monti // [Електронний

ресурс]. – Режим доступу :

http://www.montiswisslaw.com/pdf/International_Commercial_Arbitration.pdf.

567. Pinior P. Duty of loyalty in companies’ corporate relationships / P. Pinior //

Міжнародний журнал «Право і суспільство» : за ред. д-ра юрид. наук, проф.

В. А. Васильєвої. – Вип. 1. – Івано-Франківськ : Фоліант, 2015. – P. 173–179.

568. Pennington Robert R. Company Law. – 7th edition. London, Dublin,

Edinburgh: Butterworths Law. – 1995. – 1082 p.

476

569. Ramsay I. M., Noakes D. B. Piercing the corporate veil in Australia

[Електронний ресурс] / I. M. Ramsay, D. B. Noakes. – Режим доступу :

cclsr.law.unimelb.edu.au/download.cfm?DownloadFile.

570. Rout E. L. Corporate Conflict Management: Concepts and Skills /

E. L. Rout, N. Omiko, Prentice-Hall of India : Pvt.Ltd., 2010. – 292 p.

571. Samoylenko V. Mergers & Acquisitions in Ukraine // The Ukrainian

Journal of Business Law. – 2006. – September. – P. 14.

572. Szumanski A. Squeeze out of minority shareholders / A. Szumanski //

Przeglad Prava Handlowego. – 2001. – nr. 11 – P. 1–10.

573. Smith B. M. A History of the Global Stock Market: From Ancient Rome to

Silicon Valley. University Of Chicago Press, Oct. 1, 2004. – 350 p.

574. Stecher M. W. Protection of minority shareholders / M. W. Stecher,

Kluwer Law International, 1997. – 384 p.

575. Thomason M. A. Piercing the corporate veil / M. A. Thomason //

Facts & Findings. – 2011. – november/december – Р. 28–29.

576. Thurm S. Mergers Open Golden Parachutes’ / S. Thurm // The wall street

journal. – 2011. – 1 november. – P. 5.

577. Warchol J. The squeeze-out and reverse squeeze-out regulation in

European Union / J. Warchol // Przeglad Prava Handlowego. – 2002. – nr. 12. – P. 32–

38.

578. Wheeler v. Abilene National Bank Bldg. Co. // The Federal Reporter. –

Vol. 159. – P. 391–396.

579. Vanderkerckhove K. Piercing the corporate veil (European Company Law).

Netherlands, Kluwer Law International, 2007. – 788 p.