1

Казки народів світу 4

Зміст

Турецькi казки___________________________________________________________________ 5

Чанга-чунга___________________________________________________________________________ 5

Ледачий Ахмед________________________________________________________________________ 6

Українськи народнi казки _______________________________________________________ 12

Чабанець_____________________________________________________________________________ 12

Козак Мамарига______________________________________________________________________ 13

Пан коцький _________________________________________________________________________ 18

Крихітка-Хіврунька __________________________________________________________________ 19

Сірко ________________________________________________________________________________ 21

Як лисиця-черниця пiвня сповiдала ___________________________________________________ 22

Кривенька качечка ___________________________________________________________________ 24

Вечорницi (Для дiтей старшого вiку)___________________________________________________ 26

Казка про вірну жону _________________________________________________________________ 30

Їжак та заєць_________________________________________________________________________ 31

Лисичка та журавель _________________________________________________________________ 33

Півник і двоє мишенят________________________________________________________________ 34

Лисиця та рак ________________________________________________________________________ 35

Лисичка-суддя _______________________________________________________________________ 36

Лисичка-Сестричка і Вовк-Панібрат___________________________________________________ 36

Телесик ______________________________________________________________________________ 40

Парубок і скриня-самольот ____________________________________________________________ 43

Щастя________________________________________________________________________________ 45

Про музику і його сина________________________________________________________________ 46

Пання з яйця_________________________________________________________________________ 49

Ох ! __________________________________________________________________________________ 52

Кирило Кожум'яка____________________________________________________________________ 57

2

Цап та баран _________________________________________________________________________ 58

Піддурена ворона_____________________________________________________________________ 59

Мишача рада_________________________________________________________________________ 60

Лисяче серце _________________________________________________________________________ 60

Іванко-цар звірів _____________________________________________________________________ 61

Солом’яний бичок ____________________________________________________________________ 67

Чарівне горнятко _____________________________________________________________________ 69

Дарунки з трьох зернин_______________________________________________________________ 73

Вівчар, пан, його внук та бичок________________________________________________________ 75

Кривенька качечка ___________________________________________________________________ 78

Дідів син і бабина дочка ______________________________________________________________ 80

Дівчина, записана Злому _____________________________________________________________ 80

Сестра-зрадниця _____________________________________________________________________ 82

Котигорошок, Розвернигора і Завернивода _____________________________________________ 85

Королівські загадки __________________________________________________________________ 86

Голка ________________________________________________________________________________ 87

Циций _______________________________________________________________________________ 90

Небелиця ____________________________________________________________________________ 93

На дурнях світ стоїть__________________________________________________________________ 94

Заяче сало ___________________________________________________________________________ 96

Сніжиця _____________________________________________________________________________ 96

Про дурня Терешка___________________________________________________________________ 97

Шлюб горобця з мишею, що довів до війни між звірами_________________________________ 98

Про бідного, що за довжок три рази вмирав ____________________________________________ 99

Пання зі знаками____________________________________________________________________ 100

Кіт і граф Попеловський _____________________________________________________________ 101

Лисиця на зимівлі у волка ___________________________________________________________ 104

Лисиця і козел у ямі _________________________________________________________________ 105

Що кому любе _______________________________________________________________________ 105

Дві вивірки _________________________________________________________________________ 106

3

Хитрий їжак_________________________________________________________________________ 107

Козаки і смерть______________________________________________________________________ 108

Про неробу Юрка, маминого синка ___________________________________________________ 109

Де взялися запорожці________________________________________________________________ 111

Лисичка, гарбуз, скрипка та капкан __________________________________________________ 112

Журавель сватає чаплю______________________________________________________________ 112

Як квітень до березня в гості їздив____________________________________________________ 113

Сонце, мороз і вітер__________________________________________________________________ 113

Лисяче серце ________________________________________________________________________ 114

Горобець-молодець __________________________________________________________________ 115

Про бідного сироту___________________________________________________________________ 118

Як лис вовкові масло показав ________________________________________________________ 119

Французськi народнi казки _____________________________________________________ 120

Про півня ___________________________________________________________________________ 120

Тесля із Арля________________________________________________________________________ 122

Щасливий Жан______________________________________________________________________ 125

Про селянина та його пана___________________________________________________________ 128

Повернення Ля Раме ________________________________________________________________ 130

Бугай-ласун _________________________________________________________________________ 132

Вразливий Шустик __________________________________________________________________ 133

Золота головня ______________________________________________________________________ 135

Казка про Вовка, що знайшов шматок сала ___________________________________________ 138

Райський стілець ____________________________________________________________________ 139

Клубок вовни________________________________________________________________________ 140

Пічужка ____________________________________________________________________________ 141

Казки народів Філіппін ________________________________________________________ 141

Яструб і курка _______________________________________________________________________ 142

Казка про Мавпу ____________________________________________________________________ 142

Рогатий староста ____________________________________________________________________ 143

Чоловік з кокосами __________________________________________________________________ 144

4

Чеські народнi казки ___________________________________________________________ 144

Чарівна сопілка _____________________________________________________________________ 144

Чудодійний млинок__________________________________________________________________ 146

Про вівці і кози______________________________________________________________________ 147

Довгий, широкий та бистрий _________________________________________________________ 148

Про півника та курочку ______________________________________________________________ 153

Про добру Бе тушку і лиху Барушку __________________________________________________ 154

Мудрий розсуд ______________________________________________________________________ 155

Лебідонька __________________________________________________________________________ 158

Дурний чорт_________________________________________________________________________ 162

Як чорт у селянина служив __________________________________________________________ 164

Як маляр чорта малював_____________________________________________________________ 167

Чому ведмідь з лисичкою не дружить _________________________________________________ 170

Японські народні казки_________________________________________________________ 175

Очі змії _____________________________________________________________________________ 175

Звідки взялися золоті жуки __________________________________________________________ 178

Самурай несподівано для себе________________________________________________________ 180

Стійкий самурай ____________________________________________________________________ 181

Хто на полі орач _____________________________________________________________________ 182

Щаслива соломинка _________________________________________________________________ 182

5

Турецькi казки

Чанга-чунга

Було таке чи ні, а було колись два брати. Старший багатий, а менший бідний.

От приходить якось бідний брат до багатого та й просить:

– Пожалій, брате, хоч малих дітей. Дай трохи грошей, бо в хаті й крихти хліба немає.

А багатий йому:

– Авжеж! Працювати треба, то й матимете. А в мене в хаті не скарбниця, йди до бісового батька!

Посумував бідний брат та й надумався: “Піду по світу та пошукаю щастя”.

І пішов. Довго йшов чи ні, їв щось чи й не їв, аж трапилось йому на дорозі дерево.

“Сяду я та відпочину трохи,”– вирішив він та й сідає під деревом. Аж бачить: курява стовпом стоїть.

Придивляється пильніше, а то деви* йдуть. Він тоді й сховався в дуплі.

Коли це підходять сорок девів та й говорять до каменюки, що лежала під деревом:

– Чанга! – камінь і відкрився.

Деви заходять всередину й промовляють:

– Чунга! – камінь закрився.

Тоді чоловік думає: “Лишуся в дуплі на ніч. Може, побачу, що з того буде”.

Вранці чує – деви промовляють:

– Чанга! – камінь одкривається.

Вони виходять, говорять:

– Чунга! – камінь закривається, а деви йдуть геть.

Тоді чоловік виліз із дупла, підступає до каменя й каже:

– Чанга! – камінь одкрився.

Чоловік кинувся всередину, промовивши:

– Чунга! – камінь закрився.

Бідний брат входить до печери, дивиться: а там стіл стоїть, а на ньому – сорок ключів. Він узяв ключі й давай

відчиняти двері.

Відмикає перші двері, а там повно золота. Відмикає другі – саме срібло. Треті відмикає – червоний яхонт. У

четвертій кімнаті – зелений смарагд, у п'ятій – корали. І котру не відчинить, а там якесь коштовне каміння.

Набив повні кишені, ще й за пазуху поклав, а потім знову замкнув усі двері, а ключі поклав на стіл. Тоді

говорить:

– Чанга! – камінь одкрився.

А вийшовши, промовив:

– Чунга! – й камінь закрився.

Зрадів бідний брат та й похапцем побіг додому.

Після того дуже розбагатів.

Коли це й питає його брат:

– Як це ти розбагатів так швидко?

6

Менший брат і розповів.

– А коли я піду, теж так розбагатію? – питає старший брат.

– А чому б і ні. Лиш не забувай казати “чанга” й “чунга”.

Побіг тоді старший брат додому, вибрав найбільший мішок та й рушив до каменя.

– Чанга! – промовив він, камінь одкрився.

Увійшов брат у печеру, каже:

– Чунга! – камінь закрився.

Знайшов, як навчив його менший брат, ключі, а тоді відімкнув двері й набрав повний мішок золота та

коштовного каміння.

– Чунга! – вигукнув він, але камінь зачинився з гуркотом ще дужче. Старший брат намагається згадати те слово,

яке допомогло б йому вийти, але геть забув. Перелякався, ледве з глузду не з'їхав. Отямився по якімсь часі та й

думає: “Повиймаю я краще все з мішка та пошукаю, де сховатися. А там підслухаю, як говоритимуть деви, а

завтра знову поскладаю все в мішок і вийду”.

От він повикладав усе назад і почав шукати, де б йому сховатися. Коли бачить: піч.

– Оце тут я й сховаюся! – зрадів старший брат.

Лежить, коли чує: йдуть деви.

Тут найменший дев і каже:

– А принюхайтеся й ви. Либонь, людським м'ясом пахне!

Але середульший дев засміявся.

– Де б тут людина взялася? То ми ходили по луках та полях, ото й набралися людського духу.

Та найменший не вгаває:

– Ба! Таки ж пахне людським м'ясом!

– Та сюди й пташка не залетить, де вже там людині! – посміхаються старші.

– Як хочете, а тільки тут десь людина ховається. Я ось пошукаю,– наполягає найменший.

Шукав, шукав, коли зирк! – на печі сидить чоловік.

– Ось бачите! Хіба ж не я вам казав! – зарепетував найменший дев та й виволік чоловіка на середину печери.

– Як ти сюди потрапив? – питають деви.

А бідолаха аж тремтить, та все-таки розповідає.

Вислухали деви та й кажуть:

– Твій брат був убогий; за те, що ти його прогнав, доля послала йому щастя, а тобі судилося інше! – сказали

деви та й кинули його в піч.

Примітка: *Деви – в Індії вважається, що це істоти з надлюдськими можливостями, богоподібні. А на

Близькому Сході – це демони.

переклад Халимоненка Г.І.

Ледачий Ахмед

Була собі одна вдова, та й мала вона сина Ахмеда та такого ледачого, що й серед ледацюг найледачіший.

7

Мати виконувала всі синові забаганки, берегла його від холодного й гарячого, отож Ледачий Ахмед тільки те й

робив, що дрімав біля тандиру. Іноді йому кортіло вийти в сад, тоді він починав хилитатися. Мати підбігала й

питала:

– Що сталося, мій любий синочку?

Але Ахмедові ліньки було навіть відповісти – сидів і хилитався далі. Тоді мати починала гадати, чого ж це

заманулося її дитині:

– Може, хочеш їсти? Може, хочеш пити? Принести тобі квітку? Ти хочеш у сад?

Отак бідна жінка перепитувала щоразу, аж поки син насилу промовляв “еге”.

Якщо синові хотілося їсти, мати годувала його з ложечки, а коли він просився у сад, тоді вона хапала його в

оберемок та й несла.

Так воно б і досі йшло, та завжди станеться щось таке, чого не ждеш.

У падишаха тієї країни, де мешкала вдова з ледачим сином, було три дочки. Настав час віддавати їх заміж, отож

батько й надумав познаходити дочкам незвичайних женихів. Падишах дуже любив усе незвичайне. От і

просить він дочок:

– А виберіть-но собі по кавуну. Який буде кавун, такого й чоловіка матиме кожна!

Старша донька була вродлива. Попався їй перестиглий кавун. Середульша дочка подала батькові стиглий. А ось

найменша дочка була геть не схожа на батька, не любила вона чудернацьких вибриків, а що мала ще й крутий

норов, то взяла та й подала падишахові зелений кавун.

Старшу доньку падишах віддав за сина великого візира. То був розумний, працьовитий та лагідний юнак.

Середульшу доньку падишах віддав за сина другого візира, йому було двадцять п'ять років. Хлопець гарний і

щирий.

Коли ж падишах розрізав кавун найменшої дочки, то й очам своїм не повірив. Кавун був зовсім зелений, хоч би

одне насіннячко де червоніло. Задумався падишах: “Чому ж це дочка вибрала такий кавун? Адже серед сестер

вона найвродливіша і найрозумніша? Либонь, вирішила поглузувати з батька!..”

Розгнівався падишах та й заприсягнувся, що віддасть дочку за такого парубка, який схожий на зелений кавун.

Ото й посилає падишах своїх гінців по всій країні, щоб знайшли для найменшої дочки найледачішого,

найдурнішого, ще й украй неоковирного жениха. Як прочули цю новину дурні та ледарі, неабияк пораділи. Всі

захотіли стати зятем падишаха.

Голоси вістунів долетіли й до вух Ледачого Ахмеда, та він скривився й сказав:

– Мамо, а заткніть-но мені вуха! На вулиці репетують, аж у мене у вухах дзвенить!

Та цього разу мати вчинила інакше – вона почала благати сина:

– Ой, Ахмеде, мій Ледачий Ахмеде, послухайся матері хоч раз: постань у падишаха перед очима. Ачей віддасть

за тебе свою дочку. Адже ж я колись помру, що ж тоді буде з тобою? А візьмеш падишахівну – до смерті

житимеш спокійно, сину.

Благала мати, умовляла, та ба – син не слуха та й годі. Тоді посадила його мати собі на спину й почвалала до

палацу. Ледве доперла свого гладкого сина та й скинула перед троном падишаха. Той страшенно здивувався, бо

ще ніколи не бачив, аби такий здоровий парубій сидів на спині у матері. Він вирішив, що мати з сином

надумали його обдурити, як то робили десятки інших нероб. Отож і почав падишах запитувати Ахмеда про се

про те, та ледачий парубок глипнув на матір і буркнув:

– Я не второпав, що цей чоловік верзе. Та ще й так довго! Хай замовкне!

8

Як заверещить тут падишах:

– Геть звідси, бо я тебе враз розтопчу! Ще ніколи не бачив таке ледащо!

Звалила мати на плечі свого сина та й подибала додому. Падишах дивився, як бідна вдова ледве пересувала ноги,

дивувалися перехожі, а Ледачий Ахмед нічого не помічав. Тоді падишах зрозумів: нареченого для найменшої

дочки шукати не треба – він вже є. Можна обійти увесь світ, але більшого ледацюги знайти не поталанить.

Отож падишах звелів готуватися до весілля.

Люди поприходили одразу на три весілля – їли, пили й гуляли сорок днів та ночей. А після весілля найменша

донька падишаха прийшла в хату Ледачого Ахмеда. Молодиця розкладала в господі свій посаг, а Ледачий

Ахмед сидів у кутку й дивився на неї, мов пришелепуватий. А вона мовчала – не посміхалася, не плакала, але й

не дивувалася. Адже вона добре знала, за кого вийшла заміж.

А Ледачий Ахмед і після весілля жив так, як і раніше. Коли йому чогось хотілося, він починав хилитатися, й

мати виконувала всі його забаганки. А дружина сиділа в кутку й спостерігала за ними.

Якось Ледачому Ахмедові заманулося у сад. Мати хотіла його перенести, але тут устала дружина і,

всміхнувшись, сказала свекрусі:

– Не турбуйтеся, я сама віднесу свого чоловіка!

Мати Ледачого Ахмеда розгубилася:

– Ой дочко, не треба! Ти ж така ніжна, тендітна, хіба ж ти його донесеш!

Але молодиця одказала свекрусі:

– Мій чоловік, мені й носити.

Вона завдала собі на спину Ледачого Ахмеда й потарабанила його на кухню, а там гепнула ним додолу й,

діставши з печі головешку, почала ледацюгу лупцювати. Била по голові, гамселила по спині, чухрала по руках

та ногах – аж іскри від рубанця сипалися. Ледачий Ахмед спершу репетував, аж бачить: треба рятуватися, отож

спромігся на силі, встав і кинувся до дверей. Та завбачлива жінка була: вже давно їх зачинила. Тоді Ледачий

Ахмед метнувся до вікна, відчинив його й гепнувся додолу. Так і лежав на спині й дивився на жінку, що

висунулася з вікна, та на рубанця, якого вона тримала в руці.

– А вставай-но, годі вилежуватися! Йди працюй, може, станеш людиною. А до того додому не приходь, щоб я

тебе не бачила! – так закінчила свою мову донька падишаха й зачинила вікно.

Мати Ледачого Ахмеда чула, як невістка гамселила її сина, як той верещав, але не наважилася боронити сердегу.

А невістка мовчки увійшла в хату, поклала рубанця й почала варити обід, вишивати та приспівувати, ніби й не

гнівалася.

А Ледачий Ахмед так стомився, що заснув, мов мала дитина, хоч тіло його аж горіло. Коли ж прокинувся, йому

почав дошкуляти голод. Ходить ледацюга довкола хати, а увійти боїться. Тоді й зрозумів, що доведеться самому

діставати їжу. Уперше в житті вийшов він за ворота та й почимчикував за людьми. Прийшов туди, де

велелюддя,– на базар, і просить їсти, а йому й кажуть: “Зроби оце та оте!” До самісінького вечора носив Ахмед

на плечах вантажі та й заробив п'ять курушів. На куруш купив хліба й сиру, вдовольнив душу, а решту грошей

поклав у кишеню й подався додому. Постукав у двері, мати й питає:

– Хто там?

– Це я, Ахмед!

– Любий мій сину! Заходь до хати! – зраділа мати.

Але той ніби й не чув материних слів.

9

– А ханум дома? – запитав він.

– Дома.

– Рубанця не викинула?

– Ні.

Ахмед віддав матері чотири куруші й сказав:

– Передай же їй оці чотири куруші, а я піду. Але скоро ще прийду.

Мати умовляла сина, гладила його руки, та дарма. Син не зважав на її благання, а повернувся й пішов. Мати

зажурилася, але підійшла до невістки й каже:

– Оце гроші передав тобі Ахмед.

Невістка довго розглядала чотири куруші, потім поклала їх у розмальовану скриньку й притисла до грудей,

примовляючи:

– Ну ж бо, Ледачий Ахмеде! Покажи себе, мій Ахмеде!

На другий день Ледачий Ахмед знову прийшов. Ще удосвіта став він до роботи у коваля, потім допомагав

лудильникові й навіть мив посуд у корчмі. Заробив одинадцять курушів. На куруш купив їжі, а десять приніс

додому. Постукав у двері, вийшла мати, а Ледачий Ахмед і питає:

– А ханум дома? – запитав він.

– Дома.

– Рубанця не викинула?

– Ні.

– Тоді передай їй десять курушів, а я прийду завтра.

Та й пішов із двору. А мати стояла й дивувалася: невже ж то її син? Який він зграбненький став, як швидко

ходить! А тоді пішла до невістки та й передала їй десять курушів.

А та поклала їх у скриньку й примовляє:

– Ой, Ледачий Ахмед! Ой, мій Ахмед!

Якби хтось побачив це, то сказав би: “Вона кохає Ледачого Ахмеда”.

Так минув місяць. Щовечора приходив син до матері й питав, чи не викинула дружина рубанця, а тоді віддавав

їй двадцять курушів та й ішов із двору.

Аж якогось дня Ледачий Ахмед прийшов додому ще завидна, віддав матері гроші й сказав, що завтра

помандрує з караваном у чужі краї. Поцілував руку матері, попросив уклонитися дружині й пішов, навіть не

озирнувшись.

Минали дні, а від Ахмеда не було жодної звістки. Та падишахова донька щовечора брала скриньку, притискала

її до грудей і говорила:

– Ой, Ахмеде, я жду тебе не діждуся, мій Ледачий Ахмеде!

А її Ахмед тим часом мандрував у пустелі, хіба ж міг він послати їй вісточку? Та й не до того було – люди й

верблюди знемагали від спраги. Бредуть вони пустелею, бредуть, аж дивляться: колодязь. Зраділи всі,

обступили довкола, та одразу й посмутніли – надто вже глибокий він був. Принесли мотузки, оперезали

котрогось там юнака й опустили в колодязь.

Коли це той як зарепетує з колодязя:

– Горю! Горю! Рятуйте!

Витягли його, й він упав, ніби мертвий.

10

– Либонь, злякався,– кажуть люди та й опускають другого. Тільки й з тим діється те саме.

Аж це Ахмедові закортіло спробувати. “Адже Ледачий – тепер тільки прізвисько моє!..”– подумав він та й

проситься:

– Опустіть мене, а якщо й галасуватиму, не підіймайте, а ще швидше опускайте на дно!

Так і зробили. Тільки Ахмед і не кричав, і не благав. Став на дні колодязя й аж рота розкрив із подиву: перед

ним шумів безмежний гранатовий сад. Пройшов Ахмед трохи, дивиться: посеред саду водограй, і сидить біля

нього красуня. Вона так глибоко задумалася, що й не помітила Ахмеда, та й він її не гукнув – адже нагорі

чекали води. Ахмед швидко набрав відро води й подав знак, аби тягли нагору. Потім набрав друге, і те потягли.

Аж це дівчина підняла голову й здивовано зиркнула на Ахмеда. Він теж здивувався. Дівчина була дуже схожа на

його дружину – адже другу таку красуню й шукати дарма!

– Хто ти, лицарю? Як тут опинився? – запитала дівчина.– Адже сюди ніхто не проникне ні на крилах птаха, ні

під черевом гадюки. Як же ти дістався?

Ахмед розповів дівчині все, що з ним було, від початку до кінця. А тоді й питає:

– А ти ж хто? Як тут опинилася?

На очах у дівчини забриніли сльози.

– Не питай! Щоб розповісти, треба багато часу. Краще тікай звідсіля, а мене покинь. Бо як не втечеш зараз,

накладеш головою!

І дівчина хутко обв'язала мотузку довкола пояса Ахмеда, потім зірвала кілька гранатів і дала Ахмедові:

– Гранати знадобляться тобі. А тепер – швидко втікай!

Люди з каравану почали підіймати Ахмеда, та коли він уже дістався до середини, мотузка раптом луснула й

Ахмед гепнувся до ніг красуні. Люди з каравану позаздрили Ахмедові: “Коли ми його витягнемо, він почне

хвалитися та глузувати з нас”. Тоді парубок, що репетував: “Горю!”– перерізав мотузку.

– Що ж робити,– сказав Ахмед красуні.– Лишуся тут із тобою.

Дівчина-красуня заплакала й розповіла Ахмедові своє горе. Сім років жила вона в страшного дева, в цьому саду,

куди він нікого не впускав. А коли хто й заблукає, то дев з'їдав безталанного, а кістки воронам викидав.

– А як же ти сюди попала? Чому дев не вбив тебе? – запитав Ахмед.

– Краще б він мене з'їв! – скрушно промовила красуня.– Адже я донька падишаха й заручена з сином іншого

падишаха. Але дев викрав мене, розлучив з нареченим, ще й заворожив його. Ось уже сьомий рік, як мій

суджений ходить причинний. А дев хоче сам одружитися зі мною, вже й до весілля готується. Ось має він

заснути, а коли проспить сорок діб, візьме мене собі за жінку й вирве з мого серця найдорожчий спогад… А

втекти від нього ніяк.

– Невже-таки неможливо щось зробити? А може, я тобі таки допоможу?

Красуня розчулилася, і на її очах забриніли сльози. Врятувати її могла тільки смерть дева, а вбити його можна

лише тоді, коли він засне – вгородити кинджал між очі. Та тільки хто зможе зробити це. Де є така людина, дужа,

мов тисяча лицарів, ще й з крицевим серцем?

Ахмед блиснув очима й вигукнув:

– Хоч мене й прозвали Ледачи Ахмедом, та це не вадить! Я тебе визволю. В мене є сила й серце!

Красуні стало жаль юнака, адже дев ще не спав і міг почути запах людини. Тоді він уб'є Ахмеда.

– Забудь мене й тікай! – промовила дівчина.

Та Ахмед не боявся смерті.

11

– Я врятую тебе, якщо навіть це коштуватиме мені життя!

– Ти найвідважніший юнак на світі! Та коли ти залишишся тут – загинеш. Приходь сюди через п'ять днів, коли

дев засне. А поки що втікай.

Вона повела Ахмеда до колодязя й дала йому сумку, повну гранатів.

Ой, як важко було вилізати з колодязя! Ледачий Ахмед чіплявся за каміння, обідрав руки й ноги. Та врешті виліз

і полегшено зітхнув.

Дивиться Ахмед, а від каравану вже й сліду немає. Коли це закуріла дорога, забовваніло щось, либонь, інший

караван наближається. І справді, невдовзі караван підійшов, і люди почали розпитувати Ахмеда, хто він та куди

мандрує. Виявляється, караван ішов до рідного міста Ахмеда. Як тільки хотілося поїхати туди й Ахмедові –

птахом полетів би, але він віддав караванникові сумку з гранатами й попросив передати її матері та дружині:

– Скажіть, це вам послав Ледачий Ахмед, а сам невдовзі повернеться додому.

Пообіцяли люди, що виконають його прохання, пообідали разом, і караван вирушив у дорогу. А Ледачий Ахмед

лишився біля колодязя, сидить та дні рахує. Ось минуло п'ять днів, і, коли споночіло, Ахмед почав опускатися

вниз. Як там уже було важко йому, та ополудні шостого дня лиш лицар дістався дна. Дівчина сиділа біля

водограю й чекала на нього. В руках вона тримала величезного кинджала. Забачивши Ахмеда, підбігла, дала

йому кинджала і сказала:

– Я ще ніколи не бачила такого звитяжного лицаря, як ти!

Потім вона показала йому дорогу до дева. Довго йшли вони чарівними садами, потім покоями, що аж ряхтіли

від золота, срібла та коштовного каміння. Нарешті підійшли до кімнати дева. Гидкий, потворний дев хропів так,

що від страху можна було вмерти. Та Ахмед не злякався. Він підступив до дева й загнав йому між очі кинджал.

Схопився дев і жалібно застогнав. Тут красуня як крикне Ахмедові:

– Вдар його ще раз, удар, бо ми загинемо!

Підняв Ахмед кинджал й щосили загнав його в голову дева.

Ніби величезна гора, гепнувся дев додолу й сконав.

– Це ж тепер, мабуть, мій наречений позбавився девових чарів і розум повернувся до нього!

Тут Ахмед згадав і свою дружину. Закортіло йому швидше повернутися додому й розповісти їй свою пригоду.

Та красуня порадила Ахмедові, щоб він обійшов увесь сад і повипускав усіх невільників. Так він і зробив, а

потім Ахмед і дівчина набрали собі добра та й пішли до колодязя. Тільки ж колодязь тепер став довгою курною

дорогою. Багато вони йшли чи ні, а прийшли нарешті до міста, в якому жив колись Ахмед. Разом із

дівчиною-красунею Ахмед побіг до своєї маленької хатинки, але двері їм відчинила незнайома бідна жінка.

Вона сказала, що мати з дружиною Ахмеда поставили собі новий гарний будинок, а цю хатину віддали їй.

Здивувався Ахмед, але красуня усміхнулася й промовила:

– Не треба дивуватися. Адже ті гранати, що я тобі їх дала, були з яхонту.

Бідна жінка показала їм дорогу до нового будинку. Що вже пораділи дружина та мати Ледачого Ахмеда –

кинулися йому на шию й довго цілували. А потім почали розповідати, як жили самі.

Дівчина-красуня з їхніх розповідей дізналася, що вона попала в місто, де жив її наречений. Сім років не бачив

його ніхто на вулиці, а це нещодавно він знову вийшов на люди.

Хутко дали знати падишахові, що наречена його сина та лицар, що звільнив її, прибули до міста. Покликав

падишах їх до палацу, йдуть вони, а дружина Ледачого Ахмеда – найменша падишахова донька – тим часом

сховалася в кутку.

12

Падишах та його син побачили дівчину-красуню й заплакали від щастя. Смуток покинув місто. І тоді падишах

згадав свою найменшу дочку: “Де вона тепер, чи хоч жива?” І він так зажурився, що й ложка випала в нього з

рук. Тоді найменша дочка не втрималася, вибігла й подала батькові ложку.

Вискочив падишах з-за столу й радісно вигукнув:

– Слава аллаху! Я знову знайшов свою дочку!

Коли ж падишах дізнався, що майбутню невістку звільнив зять, Ледачий Ахмед, то спершу неймовірно

здивувався, а потім, поміркувавши, вирішив посадити на свій трон такого відважного та щирого зятя.

Багато років правив Ахмед країною та так справно, що вже ніхто не міг сказати на нього “ледачий”.

переклад Халимоненка Г.І.

Українськи народнi казки

Чабанець

Був собі чабанець, та такий, що ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба

камінь - у пудів вісім. Він було все грається тим каменем: причепить до батога та як кине угору, а сам спати

ляже на цілий день: прокинеться - аж і камінь летить, та як упаде, то так було в землю і вгрузне. А то візьме

покине серед степу сіряк, тим каменем навалить, то хай там три чоловіки або і більше, а не візьмуть. Мати було

його лає:

Дракон та Цар - Що ти ото тягаєшся з тою каменюкою? Ще підірвешся!

А йому й байдуже: котить собі та й котить той камінь. От до того царя, що в його царстві той чабанець був, та

став підступати змій: пудів по тридцять каміння перевертає, кидає та палац собі будує і вимагає, щоб той цар за

його свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати гінців по царству, чи не найдеться де такий богатир,

щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не знаходиться. А той чабанець почув та й похваливсь:

- Я б того змія,- каже,- батогом забив.

Люди взяли й донесли те цареві у вуха, той і звелів, щоб чабанець прийшов. От приступив він до царя, цар

подививсь, що він такий малий, та й каже:

- Що ти кажеш! Ти ще такий малий! А він, звісно, хлоп'я:

- Нічого,- каже.

То й дає йому цар два полки солдатів (полк співаків і полк музик). Чабанець вийшов до тих солдатів та як

скомандував, то неначе він років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув. От, не доходячи

трохи до того змія, кида чабанець свої полки.

- Дивіться ж,- каже,- як із змієвого палацу дим піде, то я його побив, а як піде полум'я, то він мене.

Покинув те військо, а сам і пішов. А змій та такий був дужий, що за гони до себе не підпускає, так усе вогнем

і спопеляє. От як забачив змій чабанця, зараз дмухнув. Аж ні, той і не зворухнеться.

- Ну,- питає,- за чим, хлопче-молодче, прийшов? Чи будем битися, чи миритися?

- Не з тим іду, щоб миритися, а з тим, щоб битися. Змій йому й каже:

- Та ти ще три роки погуляй, а тоді й приходь.

13

- Ні,- каже,- я вже гуляв.

- А чим ти,- питає змій,- мене будеш бити?

- А оцим батогом.

А в його до батога та камінь на кінці прив'язаний.

- Ну,- каже змій,- бий мене!

- Ні, бий ти мене попереду.

А в змія меч на три сажні залізний, як ударить він чабанця ним, так меч на шматки і розскочивсь.

- Держись же,- каже чабанець,- тепер я тебе ударю.

Як шмагоне його тим камінцем,- змій тут і розпластавсь, і дим пішов.

Тут військо таке раде, музики грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде до себе.

За скільки там літ оддав цар за нього дочку, побудував їм палац, живуть вони собі.

Цар та Чабанець А інші царі почали казати, що яктаки свою рідну дочку та оддати за чабана! Цар уже і сам

жалкує і за-силає скрізь гінців, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро й

знайшлось двоє. От спорядили їх, і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку чита і зачув уже,

що це до його биться йдуть. Прийшли, він і питає:

- З чим прийшли? Чи будем битися, чи миритися?

- Авжеж,- кажуть, - що битися.

От один як ударить через ліве плече, так меч і розскочивсь. А другий як ударить навхрест через праве плече -

тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець устав, узяв їх обох, як здавив докупи, так кістки з них і посипались. І

так йому досадно на царя стало, пішов він до нього і не величає, а прямо каже: - Таке і тобі буде! Тоді і годі цар

його чіпати.

Козак Мамарига

Козак Мамарига служив у багачiв двадцять п'ять рокiв, заробив три мiднi грошi та й пiшов у путь-дорогу, куди

очi свiтять.

Iде вiн дорогою, iде, зустрiчає парубка.

- Добридень, парубче! - каже.

- День добрий i вам! - вiдповiдає той.- А хто ви такий є?

- Я козак Мамарига, служив у багачiв двадцять п'ять рокiв, заробив три мiднi грошi та й iду, куди очi свiтять. А

ти хто?

- А я,- каже парубок,- наймитував в одного пана, та як косив жито, то знайшов у полi торбинку-волосянку, таку,

що сама дає їсти й пити. А пан дiзнався про цю торбинку та й наказав мене бити, а торбинку вiдiбрати. Тiльки я

торбинку забрав та й утiк.

- А де ж торбинка?

- Розбiйники в лiсi напали й вiдняли!

- Ну, ходiмо разом, будеш менi за брата. Пiшли вони вдвох. Iдуть собi, йдуть, зустрiчають другого парубка.

- Добридень, парубче! - кажуть.

- День добрий i вам,- вiдказує той.- А хто ви такi є?

14

- Я козак Мамарига, а це мiй побратим. А ти хто?

- А я,- каже парубок,- наймитував в одного пана, та як рубав у лiсi дрова, то знайшов на деревi

торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить. А пан дiзнався про цю торбинку та й наказав мене

бити, а торбинку вiдiбрати. Та не став я того ждати, взяв та й утiк.

- А де ж торбинка?

- Розбiйники в лiсi напали й вiдняли!

- Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата.

Пiшли вони далi. Iдуть та й iдуть, зустрiчають третього.

- Добридень, парубче!

- День добрий i вам. А хто ж ви такi?

- Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто?

- А я,- каже третiй парубок,- наймитував в одного пана, та як пас конi, то знайшов у лузi чоботи такi, що поверх

води ходять. А пан дiзнався та й хотiв мене бити, а чоботи вiдiбрати, то я й утiк.

- Де ж тi чоботи?

- Розбiйники в лiсi напали й вiдняли.

- Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата.

Пiшли вони вчотирьох. Де хлiба випросять, де на роботу за харчi стануть - так i йдуть. Дiйшли якось до

роздорiжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:

- Тут, брати мої, треба нам рiзнитися. Є в мене три мiднi грошi, берiть собi кожен по грошу, та хто на яку

сторону хоче, то туди й iдiть. А менi яка дорога зостанеться, така й буде.

Дав вiн їм кожному по мiдному грошу, попрощалися вони i розiйшлися - той на ту дорогу, а той на ту...

Пiшов далi козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Iшов якось великим лiсом, вийшов на широку

галяву.

Коли дивиться - чотири чоловiки один з одним б'ються. Вiн до них:

- Добридень,- каже,- люди добрi, а за що це ви б'єтесь?

А вони вiдповiдають:

- Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама

робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кiнь Гивер. Так отой каже, що я вiзьму те, а отой каже,

що i я вiзьму те, нiяк не подiлимося та й б'ємося.

Еге,- думає козак Мамарига,- це, значить, тi самi розбiйники. Ну, заждiть же, я вас помирю!> А сам говорить:

- Чи згоднi ви послухати мене, козака Мамаригу? Нiхто краще не подiлить вас, як я.

- Згоднi,- кажуть розбiйники,- дiли нас, козаче Мамариго!

- Отак зробiть,- каже вiн..- Покладiть отут бiля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи i коня

Гивера поставте, а самi йдiть на той кiнець галяви. Тодi я махну рукою, а ви й бiжiть усi разом: хто перший

прибiжить, той бери, що найбiльш до вподоби, потiм другий - i собi вiзьме, далi й третiй, а вже четвертому те,

що зостанеться. Побiгли вони на той кiнець галяви, а вiн не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечi,

чоботи взув i на коня Гивера скочив. - Гей, козаче,- каже кiнь Гивер,- як тебе нести - чи поверх дерева, чи поверх

комишу? - Неси поверх дерева! - говорить козак Мамарига. Як звився кiнь понад деревами! Розбiйники

побачили, бiжать назад, та де вже їм коня Гивера здогнати! А козак Мамарига вiд'їхав далеко тим конем та й

думає: <Треба менi моїх побратимiв шукати та їм їхнє майно повернути, що колись в них розбiйники вiдняли.

15

Вiддам їм торбинки, волосяну та дротяну, i чоботи, а вже кiнь Гивер менi зостанеться>. I поїхав по свiту їх

шукати. Довго там чи хутко, а приїжджає вiн якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить

з хати господар i питає: - А хто ти є та куди iдеш? - Я,- каже,- козак Мамари-га, їду шукати моїх побратимiв.

Зрадiв той чоловiк, кинувся до нього: - Та я ж i є твiй побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов i вiд

пана втiк! - Отож я й привiз тобi твою торбинку-волосян-ку! - каже козак Мамарига. Тут побратим бере його за

руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дiстає торбинку-волосянку та й

дає йому. - Нi,- побратим каже,- не вiзьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Менi ж отой твiй мiдний грiш

щастя принiс, я тепер забагатiв i живу в повному достатку. Погостював козак Мамарига в свого побратима днiв

зо три, а тодi попрощався з ним i далi поїхав - тих двох шукати. Чи довго, чи хутко, а приїздить вiн до ще

багатшого двору. Виходить господар,- а то другий побратим, що колись торбинку-дротянку знайшов та вiд пана

втiк! Ну, й цей козака Мамаригу з пошаною зустрiв, а вiд торбинки-дротянки вiдмовився: - Я,- каже,- з твого

мiдного гроша тодi забагатiв i живу тепер у повному достатку. Нехай торбинка твоя буде. Погостював козак

Мамарига i в цього, поїхав третього шукати, їздив, їздив по свiту та й приїхав до багатого двору, ще багатшого

за тi двори. Вийшов назустрiч господар - а то третiй побратим. Прийняв i вiн козака Мамаригу з пошаною, а вiд

чобiт вiдмовився.

- В мене,- каже,- вiд твого мiдного гроша достаток пiшов, то менi тепер тi чоботи непотрiбнi - нащо менi поверх

води ходити? А тобi вони, може, в пригодi стануть.

Попрощався козак Мамарига i з цим побратимом та й поїхав собi далi по свiту мандрувати, щастя-долi шукати,

їздить та й їздить, поки втомиться, а тодi спиниться десь при дорозi i торбинку дротяну дiстає:

- Торбиночко-дротяночко, став менi шатро!

Виходять тут з торбинки слуги, вмить шатро поставлять, а самi знов у торбинку сховаються. Козак Мамарига

тодi торбинку-волосянку розшморгує:

- Торбочко-волосяночко, дай менi їсти й пити! Враз де не вiзьметься стiл, на столi наїдки, напит-ки рiзнi,- їж,

пий донесхочу. А тодi тiльки скаже:

- Торбочко, уберись!

Все й прибереться знову в торбу, як i не було.

Отак мандрував козак Мамарига та, мандруючи, й приїхав у чужу землю. I почув тут вiд людей, що є в цiй землi

король, а в короля проти палацу стоїть столiтнiй дуб, а пiд тим дубом лежить скарб незлiченний. I оголосив

король: хто того дуба зрубає, корiння викорчує i скарб дiстане, то вiн тому пiвкоролiвства вiдпише i дочку свою

замiж оддасть. Та тiльки хто не брався - нiхто не може того дуба зрубати.

Почув про те козак Мамарига й каже:

- Що ж, спробуємо зрубати!

Поїхав вiн до королiвського палацу та й оповiстився, що приїхав, мовляв, дуба рубати. Вийшов до нього король.

- Хто такий? - питає.

- Я,- каже,- козак Мамарига, можу тобi скарб з-пiд дуба дiстати.

- Ну,- король каже,- як дуба зрубаєш i скарб дiстанеш, то я тобi пiвкоролiвства вiдпишу i дочку мою, королiвну,

за тебе вiддам. Та як не зробиш за нiч - твоя голова з плiч.

От настала нiч, козак Мамарига пiшов до того дуба, розшморгнув торбинку-дротянку:

- Торбиночко-дротяночко, зрубай дуба, корiння викорчуй, скарб дiстань.

Тут вийшли з торбинки слуги, взялися до роботи. А козак Мамарига лiг собi осторонь i спочиває. Ще й пiвночi

16

не пройшло, а вже дуб зрубаний, корiння викорчуване i скарб витягнений. А слуги знов у торбинцi поховалися.

Королю не спиться, не терпиться. Встав удосвiта," на Iанок та так i оторопiв: нема в дворi дуба - вже зрубаний,

а там, де вiн стояв, тiльки яма глибока, i стоять край тої ями великi скринi кованi, а в них золото, самоцвiти -

скарб незлiченний.

Прокидається тут козак Мамарига, пiдходить до Iанку.

- Ось,- каже,- давно вже все зроблено!

- Справдi, зроблено,- каже король.- Бери тепер за себе мою дочку!

А королiвна вередує, не хоче:

- Чого це я маю за простого козака йти?

- Нiчого не вдiєш,- каже король,- треба йти. Взялися тут весiлля гуляти. Вже й вiдгуляли. Вiдписує король

козаковi Мамаризi пiвкоролiвства. А козак Мамарига каже:

- Що менi пiвкоролiвства?! У вас королiвство мале, вiдпишiть менi все, а половини я не хочу!

- Не хочеш, то твоя воля,- каже король,- а тiльки другої половини я не дам!

Виводить тодi козак Мамарига iз конюшнi свого коня Гивера, бере жiнку за руку.

- Бувайте здоровi,- каже.- Коли не хочете вiдписувати усього королiвства, так я поїду з жiнкою в iншу землю.

Сiдає на коня i жiнку саджає.

- Як тебе нести? - питає кiнь Гивер.

- Неси поверх дерева!

Понiс кiнь Гивер, тiльки курява звилася. Несе добу, несе другу, занiс аж до Чорного моря. Помчав понад

Чорним морем - вже й землi нiде навколо не видно, скрiзь тiльки хвилi ходять. Коли ось - камiнь серед моря.

Спустилися вони на той камiнь вiдпочити. Козак Мамарига здiймає з плеча торбу-волосянку.

- Торбочко-волосяночко, дай нам їсти й пити!

Тут стiл враз де не взявся: наїдки, напитки на столi, що королiвна й у свого батька таких не бачила. Напилися,

наїлися.

- Торбочко-волосянко, уберись!

Все й прибралося вмить, не стало нiчого. Полягали тодi вони на каменi спати. Вiн заснув мiцно, а вона

тишком-нишком встала, торбинки обидвi захопила та до коня Гивера. Тiльки ногу в стремено поставила, а кiнь

одразу й питає:

- Куди тебе нести?

- Неси,- каже,- до мого батька!

I понiс її кiнь - тiльки й бачили!

Виспався козак Мамарига, прокинувся, коли дивиться - нема нi коня, нi жiнки, нi торбинки-волосянки, анi

дротянки. Тiльки чоботи лежать.

- Е,- каже вiн,- як чоботи тут, то ще козак Мамарига не загине!

Узув чоботи та й пiшов поверх води. Iшов, iшов аж двi доби, перейшов через море. Iде далi суходолом.

Схотiлося йому їсти. Бачить - стоїть кущ вишневий iз ягодами. Козак Мамарига ягiдку вирвав, кинув у рот - i

враз вирiс у нього на головi величезний рiг. Вирвав другу ягiдку, кинув у рот - вирiс другий рiг.

17

- Гай-гай,- каже вiн,- як же менi з такими рогами жити?!

Коли дивиться,- стоїть другий кущ, i на ньому теж ягiд рясно.

- А що,- каже,- може, й цi покуштувати? Вже ж гiрше не буде.

Вирвав з того куща ягiдку, з'їв - i спав один рiг. Вирвав другу, з'їв - i другий рiг спав. Нарвав вiн тодi ягiд iз того

й другого куща та й пiшов у те королiвство, де була його жiнка.

Як став пiдходити, сяк-так перебрався, щоб не впiзнали, й пiшов до королiвського ?анку. Гукає:

- По ягоди!

Королiвна почула, посилає служницю:

- Пiди,- каже,- подивись, що воно за ягоди. У нас ще цвiтуть, а десь, видно, вже поспiли. Служниця вийшла,

питає:

- Чи добрi ягоди та чи дорогi?

- Дорогi, та добрi.

- Почому?

- По срiбному карбованцю ягiдка! Служниця пiшла, розповiла королiвнi. Королiвна дала їй карбованцiв

пiвсотнi.

- На,- каже,- купи менi тих ягiд.

Козак Мамарига грошi взяв, ягоди вiддав, а сам геть подався. От бере королiвна ягiдку й кидає в рот, та вiдразу

й другу, теж в рот,- i раптом виросли в неї на головi два величезнi роги. Кинулася королiвна до дзеркала,

глянула - та як закричить з переляку! Збiглися слуги, прибiг король, жахнувся.

- Що це таке? Що ти їла? А вона плаче й про ягоди розповiдає.

- Не може того бути,- каже король,- щоб вiд ягiд таке сталося. Ану, де тi ягоди?

Взяв та й вкинув i собi в рот ягоди. Тут зразу й у нього роги виросли! Злякався король, розгнiвався, наказав

швидше бiгти та схопити того чоловiка, що ягоди продавав. Побiгли солдати, шукали, шукали, нiкого не

знайшли. Що ж тепер робити? Як королю й королiвнi з такими рогами жити?!

Скликає король лiкарiв та знахарiв, щоб отi роги зiгнати. Поз'їжджалися лiкарi та знахарi з усього королiвства.

Подивились-подивились, нiчого не зроблять, не спадають роги! Посилає король гiнцiв по чужих землях,

оголошує: хто зможе роги зiгнати, тому вiн усе своє королiвство вiдпише, аби тiльки йому з дочкою такої

бридоти позбутися. Поприїздили лiкарi iз чужих земель, як не мудрували, чим там не мазали - нiчого не

вдiють...

Королiвна плаче-розливається, король лютує, а народ глузує та буриться: "Нащо нам король iз рогами? Не

хочемо такого короля!"

От приходить козак Мамарига до короля.

- Добридень,- каже,- тестеньку, може, я вам допоможу?

- Ой зятеньку, допоможи! - каже король.- Вiдпишу тобi все королiвство, аби такого лиха позбутися!

- Гаразд! - каже вiн i дає йому двi ягiдки з того другого куща. Тiльки проковтнув їх король - вмить роги спали. А

королiвна плаче, благає:

- Чоловiче мiй любий, дай же й менi!

- Нi,- каже вiн,- тобi не дам. Де ти мого коня Гивера дiла?

- Живий твiй кiнь, у стайнi стоїть. Пожалiй мене, дай ягiдку!

- А торбинки, волосянка та дротянка, де?

18

- Цiлi твої торбинки, в спальнi на гвiздку висять. Порятуй мене!

- А не будеш бiльше мене кидати?

- Не буду до вiку вiчного!

Тут бере вiн ягiдку i кидає їй у рот - враз один рiг спав. Вкинув другу - другий рiг спав. I стала королiвна така,

як i була.

- Дивись, щоб ти знала, як чоловiка шанувати!

Почали вони тут радiти, мед-вино пити. Вiдписав король козаковi Мамаризi усе королiвство, i живуть в тому

королiвствi всi багатi та щасливi: торбинка-волосянка кожному їсти-пити дає, а дротянка будь-яку

роботу робить.

Пан коцький

В одного чоловiка був кiт старий, що вже не здужав i мишей ловити. От хазяїн його взяв та вивiз у лiс, думає :

"Навiщо вiн менi здався ? Тiльки дурно буду годувати. Нехай краще в лiсi ходить."

Покинув його, а сам поїхав. Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:

- Що ти таке ?

- А вiн каже:

- Я - пан Коцький !

- Лисичка каже:

- Будь ти менi за чоловiка, а я тобi за жiнку буду.

Вiн i згодився.

Веде його лисичка до своєї хати, - так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.

От якось зайчик побачив лисичку та каже їй:

- Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвiтки.

А вона йому:

- Є у мене тепер пан Коцький, то вiн тебе розiрве!

Заєць розказав за пана Коцького вовковi, ведмедевi та дикому кабановi. Зiйшлись вони докупи, стали думати, як

би побачити пана Коцького, - та й кажуть:

- А зготуємо обiд !

I взялися мiркувати, кому по що йти.

Вовк каже:

- Я пiду по м'ясо, аби було, що в борщ.

Дикий кабан каже:

- А я пiду по буряки i картоплю.

Ведмiдь:

- А я меде принесу заїсти.

Заєць:

- А я капусти.

От роздобули вони всього, почали обiд варити.

19

Як зварили, стали радитись: кому йти кликати на обiд пана Коцького.

Ведмiдь каже:

- Я не пiдбiжу, як доведеться тiкати.

Кабан:

- А я теж неповороткий.

Вовк:

- Я старий уже i трохи недобачаю.

Тiльки зайчиковi й приходиться.

Прибiг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибiгає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках бiля хати,

та й питає його:

- А чого прийшов ?

Вiн i каже:

- Просили вовк, ведмiдь, дикий кабан i я прошу, щоб ти прийшла зi своїм паном Коцьким до нас на обiд!

А вона йому:

- Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо вiн вас розiрве.

Прибiгає зайчик назад та й хвалиться:

- Ховайтеся, казала лисичка, бо вiн як прийде, то розiрве нас!

Вони й почали ховатися: ведмiдь лiзе на дерево, вовк сiдає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик

стрибає у кущ.

Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а вiн побачив, що на столi м'яса багато, та й

каже:

- Ма - у!.. Ма - у!.. Ма - у!..

А тi думають: "От, вражого батька син, ще йому мало! Це вiн i нас поїсть!"

Вилiз пан Коцький на стiл та почав їсти, аж за вухами лящить.

А як наївся, то так i простягся на столi.

А кабан лежав близько стола у хмизi, та якось комар i вкусив за хвiст, а вiн так хвостом i крутнув; кiт же

подумав, що то миша, та туди, та кабана за хвiст!

Кабан як схопився та навтiки!

Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмiдь сидiв. Ведмiдь як побачив, що кiт

лiзе до нього, почав вище лiзти по дереву, та до такого долiз, що й дерево не здержало - так вiн додолу впав -

гуп! - та просто на вовка, - мало не роздавив сердешного.

Як схопляться вони, як дременуть, то тiльки видко; а заєць i собi за ними - забiг не знать куди ... А потiм

посходились та й кажуть:

- От який малий, а ледь-ледь нас усiх не поїв!

Крихітка-Хіврунька

Була собі на світі дівчинка Крихітка-Хіврунька. Рідна мати та батько її померли, як вона ще малою була.

Зосталася Крихітка-Хіврунька у чужих людей, у злої Бобилихи. Бобилиха її роботою морила, шматком хліба

20

корила.

Крихітка-Хіврунька і тче, й пряде, і подає, й прибирає, і за все в домі відповідає. Були в тої Бобилихи й три

рідні дочки: Одноочка, Двоочка й Триочка. У старшої одне око серед лоба блищить, а наймолодша трьома

очима на світ дивиться.

Рідні дочки тільки й знали коло воріт сидіти та на вулицю дивитись. Хіврунька на них працювала, шила, пряла

й ткала, а слова доброго ніколи не чула. Тільки й була у Крихітки корівка улюблена, що їй від матері дісталася.

Дуже її дівчинка любила, доглядала, свіжою травицею годувала, чистою водицею напувала, віночки із квітів

заплітала.

Вийде, бувало, Хіврунька в поле, обійме свою корівку, пригорнеться до неї та й заплаче:

- Ой корівонько моя люба, мене б'ють, докоряють, хліба не дають, плакати не дозволяють. Дали п'ять кошиків

льону, звеліли до завтра напрясти, полотно виткати, побілити та в сувої покачати.

А корівка їй у відповідь:

- Не плач, дівчинко, не плач, красунечко! Влізь до мене в одне вухо, в друге вилізь. Влізе дівчинка їй в одне вухо,

а в друге| вилізе, та й стане кращою, ніж була: очі синіші, й коси густіші, й сарафан яскравіший. Гляне, а на

траві вже полотно лежить- і виткане, і вибілене, і в сувої скачане. Віднесе до Бобилихи. Та погляне, покрекче,

сховає у скриню, а Крихітці-Хівруньці нової роботи додасть. Довіку дівчині всієї роботи не переробити, лайки

та докорів не позбутися. Одного разу Бобилиха старшій доньці каже: - Піди, Одноочко, в поле, подивися, хто

сироті допомагає, чого вона що не день, то кращою стає? Пішла Одноочка з сиротою в поле, лягла на травиці,

на сонці розімліла. Крихітка-Хіврунька сидить, пряде, на Одноочку поглядає та тихенько примовляє: -

Спи,засни,очко! У Одноочки око й заснуло. Тут Хіврунька до корівки в одне вухо влізла, в друге вилізла, стала

кращою, ніж була досі. І робота вся пороблена. Тож Бобилиха ні про що й не дізналася.

Посилає вона на другий день Двоочку.

- Доню моя хороша! Піди подивись, хто з сироті допомагає - і пряде, і тче, і в сувої качає. Пішла Двоочка в поле,

сіла на пеньочок у холодочок, а Крихітка-Хіврунька пряде собі та тихенько примовляє:

- Спи, засни, очко! Спи, засни, друге! Заплющилися обидва ока, заснула Двоочка міцним сном. А Хіврунька в

одне вухо до корівки влізла, в друге вилізла - і ще покращала. А робота вже вся пороблена, на траві лежить, на

сонці блищить. Знову Бобилиха ні про що не дізналася. На ранок посилає вона молодшу дочку, Триочку. - Доню

моя люба! Доню моя хороша! Доглянь, хто сироті допомагає - і пряде, і тче, і в сувої качає.

Пішла Триочка в поле, розляглася на травиці, розімліла на сонечку, а Крихітка-Хіврунька поруч сидить, тиху

пісеньку веде:

- Спи, засни, очко! Спи, засни, друге! А про третє й забула. От два ока заснули, а третє все дивиться. Бачить, як

дівчинка в одне вухо до корівки влізла, в друге вилізла й готове полотно підібрала.

Все, що бачила Триочка, все вона матері розповіла. Ну, стара від заздрощів та злості звеліла корівку зарізати.

Дізналася про це Хіврунька, заплакала, побігла до корівки, в ноги до неї кинулась:

- Корівонько-матінко! Хочуть тебе зарізати!

- Не плач, дівчинко-красунечко! Тільки слухай мої слова та запам'ятай їх. Ти не їж мого м'яса, ти кісточки мої

збери, у садку їх закопай та ніколи не забувай - щоранку їх поливай.

От корівку зарізали. Крихітка всю ніч проплакала, м'яса й до рота не брала, кісточки у хусточку зібрала, в садку

закопала, щоранку водою поливала. І виросла з них яблуня, та ще й яка! Яблучка на ній висять наливні,

21

листочки шумлять золоті, гілочки гнуться срібні! Хто мимо їде - зупиняється,- хто близько підходить -

задивляється.

Одного разу сиділи дівчата в садку, їхав мимо Іван-царевич, кучерявий молодець. Побачив яблуню - зупинився,

дівчат побачив - задивився.

- Дівчата-красунечки, пригостіть мене яблучками! Котра мені яблучко подасть, та за мене заміж піде! Кинулися

три сестри до яблуні, хотіли зірвати яблучко, а гілки підвелися високо-високо. Хотіли сестри яблучко збити -

листя очі засипає, хотіли струсити - суччя коси розплітає. Хоч як билися, хоч як старалися, і руки в кров

подерли, а дістати не змогли. Підійшла до яблуні Крихітка-Хіврунька - тут і гілочки похилилися, і яблучка

опустилися. Зірвала вона золоте яблучко, Івану-царевичу подала.

- Ну, красуне, - каже Іван-царевич, - збирай свої скрині ковані, перини пухові, ковдри стьобані, їдьмо до палацу

весілля справляти.

Каже йому Крихітка-Хіврунька:

- Нема в мене, Іване-царевичу, ні скринь кованих, ні перин пухових, ні ковдр стьобаних. Сплю я на рядні,

вкриваюсь косами, одягаюся в пістрьовий сарафан.

Подивився на неї Іван-царевич та й каже:

- Байдуже, красунечко! У моїм палаці добра на всіх вистачить. Зате в тебе очі найсиніші, коси найгустіші,

сарафан найвеселіший.

Узяв Крихітку-Хівруньку за руку, підняв її легко, як пір'їнку, посадив поперед себе в сідло та й повіз до палацу.

І стала вона жити-поживати, лиха не знати.

Сірко

В одного чоловiка був собака Сiрко - тяжко старий. Хазяїн бачить, що з його нiчого не буде, що вiн до хазяйства

нездатний, i прогнав його од себе.

Цей Сiрко никає по полю; коли це приходить до його вовк та й питає його:

- Чого ти тут ходиш ?

Сiрко йому вiдповiда:

- Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, я i ходжу тут.

Тодi вовк йому каже:

- А зробить так, щоб тебе хазяїн iзнов прийняв до себе ?

Сiрко каже:

- Зроби, голубчику; я вже таки чимсь тобi вiддячу.

Вовк каже:

- Ну, гляди: як вийде твiй хазяїн iз жiнкою жать i вона дитину положить пiд копою, то ти будеш близько ходить

коло того поля, - щоб я знав, де те поле, - то я вiзьму дитину, а ти будеш однiмать од мене ту дитину, - тодi

буцiмто я тебе iзлякавсь та й пущу дитину.

У жнива той чоловiк i жiнка вийшли в поле жать.Жiнка поклала свою маленьку дитину пiд копою, а сама i жне

коло чоловiка. Коли це вовк бiжить житом, та за дитину - i несе її полем. Сiрко за тим вовком. Доганяє його. А

чоловiк кричить:

22

- Гидж-га, Сiрко!

Сiрко якось догнав того вовка й вiiбрав дитину; принiс до того чоловiка та й оддав йому. Тодi той чоловiк

вийняв iз торби хлiб i кусок сала та й каже:

- На, Сiрко, їж, - за те, що не дав вовковi дитину iз'їсти!

Ото увечерi йдуть iз поля, беруть i Сiрка.

Прийшли додому, чоловiк i каже:

- Жiнко, вари лишень гречанi галушки та сито їх iз салом затовчи.

Тiльки що вони iзварилися, вiн садовить Сiрка за стiл, та й сiв сам коло його, та каже:

- А сип, жiнко, галушки та будем вечерять.

Жiнка i насипала. Вiн Сiрковi набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб вiн не був голодний, щоб вiн

часом гарячим не обпiкся!

Ото Сiрко i думає:

"Треба менi вiддячить вовковi, що вiн менi таку вигоду iзробив."

А той чоловiк, дiждавши м'ясниць, оддає свою дочку замiж. Сiрко пiшов у поле, знайшов там вовка та й каже

йому:

- Прийди у недiлю увечерi до городу мого хазяїна, а я тебе покличу в хату та вiддячу тобi за те, що ти менi

добро зробив.

Ото вовк, дiждавши недiлi, прийшов на те мiсце, куди йому Сiрко сказав. А в той день у того чоловiка було

весiлля. Сiрко вийшов до його, та й увiв його в хату, та й посадив його пiд столом. Ото Сiрко на столi узяв

пляшку горiлки, м'яса доволi й понiс пiд стiл. А люди хотiли ту собаку бить. Чоловiк каже:

- Не бийте Сiрка: вiн менi добро зробив, то я i йому добро буду робить, поки його й вiку.

Сiрко, що саме лучче на столi лежить, бере та подає вовковi. Обгодував i упоїв так, що вовк не витерпiв та

каже:

- Буду спiвать!

Сiрко каже:

- Не спiвай, бо тут тобi буде лихо! Лучче я тобi подам пляшку горiлки, та тiльки мовчи.

Вовк, як випив ту пляшку горiлки, та каже:

- Отепер уже буду спiвать.

Та як завиє пiд столом ... Тодi деякi люди повтiкали з хати, а деякi хотiли бить вовка. А Сiрко i лiг на вовковi,

наче хоче задушити. Хазяїн каже:

- Не бийте вовка, бо ви менi Сiрка уб'єте!

Вiн сам iз ним упорається добре.

Ото Сiрко вивiв вовка аж на поле та й каже:

- Ти менi добро iзробив, а я тобi !

Та й розпрощались.

Як лисиця-черниця пiвня сповiдала

Не раз лисиця навiдувалася до одного мужика в курятник, хотiлося їй курятинкою поласувати, так усе нiяк не

23

вдавалося. Пiвень як почує шерех - i почне кукурiкати, а собаки збiжаться на пiвнячий лемент i проженуть лису

знадвору.

От i придумала раз лисиця, як пiвня обдурити. Кури рилися на городi в картоплi, шукали там усяких комашок.

Лисиця нарядилася черницею, узяла чiтка з реп'яхiв i пiшла до курей. Пiдiйшла i говорить:

- Здрастуйте, раби божиї!

- Здраствуй, матiнка! - вiдгукнулися кури. - Вiдкiля бог несе?

- Так от йду з пустелi, з П'ятницького монастирю, тримаю шлях на святi гори, йду святим мощам

поклонитися. Ступайте ви зi мною.

- Нi, матiнка, вуж ми вiд свого будинку нiкуди не пiдемо, - вiдповiв пiвень, - нам молитися немає потреби, у

нас грiхiв немає.

- Ах ти, такий грiховодник, такий безбожник, як ти смiєш говорити, що грiхiв у тебе немає? Адже ти, пiвнику,

великий грiшник, тебе ворог поплутав. Ти подумай, у тебе стiльки грiхiв, що й у мiшок не забереш, i як тiльки

тебе господь бог терпить!.. Адже за законом жити тiльки з однiєю дружиною покладено, а в тебе їхнiй бiльше

десятка. За такий великий грiх треба тобi усi святi мiсця обiйти, i тодi ти вiд усiх грiхiв не вiдкупишся. I як тобi

тiльки не соромно? Йди, я тебе посповiдаю, бог тобi половину грiхiв зменшить.

Не хотiв пiвень до лисицi пiдходити, зупинився. А лисиця i говорить:

- Ти чого ж, пiвнику, соромишся? Я тобi добра бажаю. Посповiдайся, раб божий, а то на тiм свiтi мiсця собi

не знайдеш. У смолi будеш день i нiч кипiти, вiка вiчнi вiдтiля не виберешся!

Злякався пiвень вiчних мучень, погодився посповiдатися. Пiдiйшов до лисицi, нахилив голову, - а вона його

цап за крильця i говорить:

- Не гiдний ти, пiвник, жити на бiлому свiтлi. За твої грiхи тяжкi я повинна тебе смертi зрадити, а то нiколи

ти грiхiв не замолиш i будеш тiльки курей у грiх уводити.

Бачить пiвень, що потрапився в лихо, i почав придумувати, як би йому лису обдурити.

Кури одна за iншою в двiр утекли, а пiвень у неволi залишився. Почав пiвень лису умовляти:

- Вiдпусти мене, матiнка, я бiльше грiшити не буду.

- Так про що ти, пiвнику, клопочеш, чи не все рiвно тобi вмирати, чи нинi завтра?

- Так я знаю, один раз помирати, а от бачиш дi-те яке: усi домашнi птахи зговорилися заснувати жiночий

монастир - кури, качки, гусаки пострижуться в черницi, а мене за мiй дзвiнкий голос дияконом вибрали.

Хотiлося б менi послужити богу, може вiн менi грiхи i вiдпустить. Так, крiм того, доручили менi птаха знайти

iгуменю: так чи не будеш так добра, може погодишся iгуменею стати?

- Отчого ж! Я по монастирях ходила, монастирськi порядки знаю.

- Ну от i добре, ти побудь, матiнка, отут, а я пiду своїм оголошу, що знайшлася, мол, iгуменя, а за тобою

негайно ктитор прийде i помiчник ктитора, вони з тобою зговоряться.

Лисиця пiвня вiдпустила i подумала про себе: "От вуж коли я поласую, тепер весь птах вiд мене не пiде!"

Прийшов пiвень на свiй двiр, побачив собак i говорить:

- Бiжiть скорiше на город, подивитеся, що там за морока з'явилася?

Прийшла якась черниця, хотiла мене задушити.

Собаки кинулися на город i прямо до лисицi. Лисиця злякалася, кинулася бiгти, скинула iз себе рясу - i до

рiки. Добiгла i пустилася уплав по водi. Собаки за нею. Лисиця, переправивши на iнший берег, забiгла на

огiрковi гряди, зняла з пугала шапку i свiтку, скорiше надягла на себе, вискочила через кущ i нацьковує:

24

- Куси! Куси! Тримай її! Тримай! Собаки запитують:

- чи Не бачив ти, мужик, лиси?

- Бачив, вона тiльки що пробiгла, геть у той лiсочок подалася.

Кинулися собаки з усiх нiг навздогiн. А лисиця тим часом в очеретах сховалася. Забiгли собаки в лiсок,

понюхали-понюхали i додому повернулися. Лисиця, побачивши човен на березi, села в неї i поплила вниз по

рiцi. Собаки, повернувши з погонi, уже переплили рiку. Побачила лисиця собак i говорить:

- Ну що ж, ви наздогнали лисицю?

- Нi, не наздогнали, вона десь сховалася. Як у воду канула, проклята, нiде не бачити. А переодягнена лисиця i

говорить:

- Ви, собаки, не гiднi лису розiрвати. Вона набожна, у всiх монастирях побувала, усi святi мiсця обiйшла, i

чоловiк у їй є, не те що у вас - ви зграями бiгаєте... Вас би, грiшникiв, утопити випливало!

Собаки послухали-послухали, що говорить фальшивий мужик, а потiм далi поплили. А лисиця погналася за

ними на човнi i хотiла утопити. Собаки бачать, що до берега ще далеко, плисти незмога, кинулися до човна,

щоб за неї вчепитися. А лисиця собак по головах веслом стала бити i вiдiгнала.

Борсалися-борсалися собаки у водi, поки не потонули. Лисиця причалила до берега, вилiзла з човна i додому

направилася.

Дочекавшись ночi, рушила лисиця знову до курятника: тепер уже йшла вона смiлiше, знала, що собак нi,

потонули. Пiдiйшла до курятника, подивилася, бачить - сидять кури високо, не шелохнутся, мiцно сплять.

Повертiлася лисиця в курятника до зорi, поки пiвень прокинувся i закричав:

- Ку-ка-реку!

Лисиця в курятник не пiшла, а говорить через кут:

- Ти хiба, петушок, не спиш?

- Немає.

- Так злети до мене, я тобi розповiм, як ми учора твого ворога карали. Ти, видно, думав, що це черниця була,

ан немає. Йди, я тобi усiх розповiм.

Показалося пiвню спросоння, що з ним говорить собака, i вiн змело злетiв iз сiдала, а потiм вискочив з

курятника. А за курятником замiсть собаки лиса виявилася. Потрапив пiвень лисицi в зуби. Мiцно-премiцно

лисиця схопила пiвня зубами за горло i кинулася знадвору на городи i далi.

Кривенька качечка

Жили собi дiд i баба, а дiтей у них не було. Усе горюють вони, а потiм дiд i говорить бабi:

- Пiдемо, баба, у лiс за грибами! Пiшли. Збирає баба гриби, глядь - у кустику гнiздечко, а в гнiздечку сидить

качечка. От i говорить баба дiду:

- Погляди, дiд, яка красива качечка!

Говорить дiд:

- Вiзьмемо її додому, пускай у нас живе. Стали її брати, бачать - у неї нiжка переламана.

Вони взяли її, принесли додому, зробили їй гнiздечко, обклали його перинками, посадили в нього уточку, а

самi знову за грибами пiшли.

25

Повертаються, бачать - усi в них уже прибране, хлiб напечений, борщ зварений. Вони до сусiдiв запитувати:

- Хто це? Хто це?

Нiхто нiчого не знає,

На iнший день пiшли дiд з бабою знову за грибами. Приходять додому, глядь - а в них i варенички зваренi i

веретенце з пряжею на вiконцi коштує. Вони знову в сусiдiв запитувати: - чи Не бачили кого?

- Бачили, - говорять, - якусь дiвчину, воду з криницi несла. Така, - говорять, - красива, тiльки трошки

кривенька.

От дiд i баба думали-думали: "Хто б це мiг бути?" - нiяк не придумають. А баба потiм i говорить дiду:

- Знаєш що, дiд? Зробимо так: скажемо, начебто ми йдемо за грибами, а самi сховаємося i пiдглядимо, хто це

нам воду носить.

Так вони i зробили.

Коштують за клунею i раптом бачать - виходить з їхньої хати дивчина з коромислом: така красуня, така

красуня! Тiльки що кривенька. Пiшла вона до криницi, а дiд з бабою в хату; глядь - немає в гнiздечку качечки,

тiльки пiр'я повно. Узяли вони тодi гнiздечко i кинули в пiч, там воно i згорiло.

А отут i дiвчина з водою йде. Ввiйшла в хату, побачила дiда i бабу i вiдразу ж до гнiздечка, а гнiздечк-те i

немає. Як заплаче вона тодi! Дiд i баба до неї, утiшають:

- Не плач, галочка! Будеш нам замiсть дочки. Будемо ми тебе любити i пестити, як свою рiдну. А дивчина,

говорить:

- Я столiття б у вас жила, якщо б ви не спалили мого гнiздечка так за мною не пiдглядали. А тепер, - говорить,

- не хочу! Зробiть менi, дiдусь, прялочку i веретенце, я вiд вас пiду.

Плачуть дiд i баба, просять її залишитися - не погоджується.

От i зробив тодi їй дiд прядку i веретенце. Села вона в дворi i пряде. Раптом летить зграйка каченят, побачили

її i запекли:

Геть де наша дiва,

Геть де наша Єва,

На метеному надворi

Так на тесаному стовпi.

Самопрядка шумить,

Веретенце дзенькає.

Скинемо їй по перинцi,

З нами нехай летить!

А дивчина їм вiдмовляє:

Не хочу я з вами:

Як ходила по лужку,

Поламала нiжку,

Ви мене залишили,

Далi собi рушили!

Скинули вони їй по перинцi, а самi полетiли далi. От летить друга зграйка. Цi теж запекли:

Геть де наша дiва,

Геть де наша Єва,

26

На метеному надворi

Так на тесаном стовпi.

Самопрядка шумить,

Веретенце дзенькає.

Скинемо їй по перинцi,

З нами нехай летить!

Дивчина i їм теж вiдмовила, i вони полетiли, скинувши їй по перинцi. А отут летить i третя зграйка, побачили

дивчину i враз запекли:

Геть де наша дiва,

Геть де наша Єва,

На метеному надворi

Так на тесаном стовпi.

Самопрядка шумить,

Веретенце дзенькає.

Скинемо їй по перинцi,

З нами нехай летить!

Скинули вони їй по перинцi; обложилася дивчина перинками, зробилася качечкою i полетiла разом зi

зграйкою. А дiд з бабою знову залишилися однi.

От вам i казочка i бубликiв вязочка.

Вечорницi (Для дiтей старшого вiку)

Українська свiтлиця. Попiд стiнами - лави, застеленi ряднами. На видному мiсцi стiл, покритий вишитою

скатертиною. На лавах сидять дiвчата - вишивають, шиють, в'яжуть i спiвають пiсню "В кiнцi греблi шумлять

верби" (Народнi думи, пiснi, балади.- К., 1970.-С.206)

В кiнцi греблi шумлять верби,

Що я насадила...

Нема того козаченька,

Що я полюбила.

Ой немає козаченька -

Поїхав за Десну;

Рости, рости, дiвчинонько,

На другую весну!

Росла, росла, дiвчинонька

Та на порi стала.

Ждала, ждала козаченька

Та й плакати стала.

Ой не плачте, карi очi,-

Така ваша доля:

27

Полюбила козаченька,

При мiсяцi стоя!

Зелененькi огiрочки,

Жовтенькi цвiточки...

Нема мого миленького,

Плачуть карi очки!

1д.: Чомусь хлопцi затримуються.

2д.: Не хвилюйся! З'являться.

(На передньому планi появляється Галя, яка поспiшає на вечорницi. (Старицький М. Твори.- т.2.-К.,

1984.-С.102-103))

Галя (йде, потiм зупиняється): Он хтось стоїть, чи не Степан?

Голохвастов (уздрiвши її): А, на ловця i звiр бiжить, цiп-цiп, курiпочко!

(Галя хоче його обiйти, а Голохвастов заступа їй дорогу)

Голохвастов: Господи! Це ж та сама красунечка, що я вже бачив. От цiпонька! Не тремтить-бо: чого лякатись,

моя зозулечко,- хiба з'їм?

Галя: От, їй-богу, коли не пустите, то калавур закричу.

Голохвастов: Вигадайте! Тiльки крикнiть, то я такого наговорю, що зараз i в часть вас посадять.

Галя: За що? Що ви гвалтуєте серед ночi, тоя маю сидiти?

Голохвастов: Слухайте, серденько, не лементуйте, бо я тольки поговорить хотiв з вами, моя зiрочка красна.

Як повидiв я вас, то з того часу i пропадаю, - просто вхопили моє серце щипцями, гвоздиком у головi сидите,

хоч i бритви не бери в руки!

Галя: Чого переступаєте дорогу; сорому нема, а ще панич!

Голохвастов: Да коли улюбльон, да так улюбльон, що хоч вiзмiть в руки пiштолета i прострелiть тут грудь

мою!

Галя: Так i повiрили. Шукайте собi панночок!

Голохвастов: Да ви луччi за самих найкраших панночок; ви просто така цiпонька, що аж слина котиться, -

вiрте!

Галя: Хороша пороша, та не для вас!

Голохвастов: Чого ж не для мене? Яка ти строга, нелюб'язна! Да у мене, голубонько, всякого добра. Да я

озолочу тебе, брильянтами обсиплю на весь Київ...

Галя: Обсипайте кого iншого, а менi вашого золота не треба.

Голохвастов: Да хiба я развi поганий? Придивись, пожалуста, первий хвисон...

Галя: Та що - що гарнi!

Голохвастов (бере її за руки): Серденько, пуколько моя! Улюбись у мене, бо, єй-богу, застрелюсь отут зараз

перед тобою, щоб тобi напасть зробить!

Галя: Ой, що ви кажете?

Голохвастов: Потому хоч ножницями перетни моє серце, то там тiльки одна любов стримить... Курiпочко

моя! (Обнiма)

Галя: Пустiть-бо! Пустiть, бо кричатиму!

28

Голохвастов: (притискує її до себе) У-ух! Пропав я! Пожар! (Галя виривається i тiкає, а Голохвастий прямує

до виходу)

1д.: Галю, то Голохвастий до тебе женихається?

Галя: Причепився як реп'ях, ледве втекла!

2д.: Я оце сиджу на вечорницях, вишиваю i думаю, що поки ми дiвуємо, поки i горя не знаємо. А як тiльки

вийдемо замiж i почнуться клопоти та негаразди. Свекруха буде гризти, дiти спати не дадуть... Непорозумiння

та колотнеча в сiм'ї. Особливо коли пiд однiєю стрiхою збереться декiлька невiсток. Як ото в "Кайдашевiй сiм'ї"

(I. Нечуй- Левицкий Микола Джеря. -К.,1988.-С.220-221)

(У буденному одязi на сцену виходить Мелашка i замiтає. Змела смiття в купку) Мелашка: Оце вимела хату,

половину сiней, обмела коло призьби i змела в купку. Пiду по ряднину та винесу його.

(виходить, а в цей час вибiгає Мотря з хати)

Мотря (дивиться на смiття): Доки я буду терпiти од тiєї iродової Мелашки! (хапає вiника i розмiтає його по

двору. Виходить Мелашка з рядниною).

Мелашка: Хто це порозкидав смiття?

Мотря: Я розкидала: не мети свого смiття пiд мою призьбу, бо я тебе ним колись нагодую!

Мелашка: А зась! Не дiждеш ти мене смiттям годувати. Нагодуй свого Карпа (почала змiтати смiття до

порога).

Мотря: Не мети до порога, бо менi треба через порiг ходити!

Мелашка: Авжеж, велика панi. Покалякаєш, княгине, золотi пiдкiвки.

Мотря: Не мети до порга, бо вiзьму тебе за шию, як кiшку, та натовчу мордою в смiття, щоб удруге так не

робила.

Мелашка: А, ти, поскудо! То ти смiєш менi таке говорити? Хiба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобi

мовчатиму? Ось тобi, ось тобi! (Почала розкидати вiником смiття)

Мотря (з подиву аж рот розкрила): То це ти так! То це та, що од свекрухи втiкала?

Мелашка: Ти менi не свекруха, а я тобi не невiстка. Я тобi мовчать не буду! (Мотря замахнулась на Мелашку

диркачем. Та схопила його i закричала:)

Мелашка: Гвалт! Гвалт! Якого ти дiдька чiпляєшся до мене, сатано?!

(З хати вибiг Карпо i почав забирати у жiнок диркача. Потiм вибiг Лаврiн i допомiг брату розборонити

жiнок).

Мотря (з дверей): Одривай хату! Не буду я з ними жити через сiни, хоч би мала отут пропасти! Бери, Карпе,

сокиру, та зараз одривай хату!

Карпо: Чи ви показились, чи знавiснiли? (Зайшов до хати)

1д.: Невже таке буває?

2д.: Буває ще й не таке! (чути здалеку троїстi музики i пiсню "Розпрягайте, хлопцi, конi" (Народнi думи, пiснi,

балади.-К.1970.-С.211), що спiвають парубки)

Хл.: Добрий вечiр, дiвчата! Без нас сумували, признавайтесь?!

1д.: Нiхто i не збирався сумувати!

2д.: Ось без троїстих музик було трохи не так... Грайте, музики, бо танцювати хочеться! (Грають музики. Всi

танцюють, смiються. Всiм стало весело.)

1 хл.: - А менi пари не вистачило. Потанцюю з кочергою. (Бере кочергу i пiшов у присядку навколо неї)

29

(Натанцювавшись, дiвчата сiдають на лави, беруть вишивання i в'язання до рук, а хлопцi до них женихаються,

заважають їм працювати)

2 хл.: Менi сю нiч приснився дивний сон:

1 хл.: Сон рябої кобили? (Всi смiються). Ти краще дай вiдповiдь на таке питання: чому жiнка створена з

ребра Адама?

2 хл.: Так це ж єдина кiсточка у людини, що не має мозку.

Д.: Та не будемо сваритись! А ми вам краще пiснею вiдповiмо. Тiльки уважно нас слухайте. (Дiвчата

вiдкладають вишивання i в'язання, стають напiвколом i пританцьовуючи спiвають:)

Iде, iде, iде дощ

На бiлу березу,

А я свому миленькому

Сорочку мережу.

Сестра дала ниточок,

Мати - полотенце,

А я сiла й вишиваю

Вiд щирого серця.

Мати моя, мати моя,

Мати моя мила,

Не дай мене за рудого,

Бо я чорнобрива.

Мати жалю завдала,

За рудого вiддала

Та ще й менi наказала,

Щоб я його шанувала.

А я його шаную,

Як собаку рудую.

Пiд лавою припинаю,

Помиями напуваю.

Прив'язала до стола,

А вiн зуби вискаля.

Скаль, скаль, вражий сину,

Поки знайду хворостину.

Хворостину знайшла,

Та й вiдсердилася.

Я на свого миленького

Змилосердилася.

3 хл.: Спасибi й за це, високошановнi дiвчата! (в цей час заходять 2 хлопцi, одягненi в дiвчаче вбрання,

нарум'яненi. Низько кланяються всiм i спiвають:)

- Я на свого миленького змилосердилася (повторюють одну фразу разiв 5, пританцьовуючи кумедно)

1д.: Ти бач! Їм не сподобалась наша пiсня... (до троїстих музик) Грайте, музики! В мене новi черевики!

30

(Лине українська танцювальна музика. Всi танцюють).

2д.: А тепер всiх прошу сiсти. Вареники будем їсти! 3д.: Спочатку скуштують дiвчата вареникiв чарiвних, з

загадками i передбаченнями. (Бере перша вареник з макiтри, надкушує його). Вареник iз сиром! Буду з

чоловiком жити в злагодi i в мирi. (Пiдходить друга дiвчина, бере вареник, кусає його) А мiй вареник iз сiллю.

Що це означає?

1д.: Будеш жити в достатку. Не будеш на солене хлебати.

5д.: (бере i надкушує вареник): А мiй з соломою!

1д.: Будеш солом'яною вдовою.

6д.: А мiй вареник з монетою!

1д.: Багатою будеш!

7д.: А мiй вареник з обручкою.

1д.: Замiж скоро вийдеш.

2д.: Досить ворожити, бо мiй милий вареничкiв хоче. Виносьте, дiвчата, вареники для всiх.

(Дiвчата виносять велику макiтру вареникiв, хлопцi ставлять поряд на стiл куманець чи баранець)

1хл.: Кличте нашу господарку вечорниць, ми їй подякуємо за все.

2хл.: Ой гарнi ж вареники, гарнi! Оце будуть господарочки! А ну, хлопцi, давайте дiвчатам в дяку

хвилинку-веселинку подаруємо. Хто знає кращий анекдот, а чи дотепну смiшинку, байку, веселу бувальщину?

(Розпочинається конкурс, в якому можуть взяти участь i глядачi. Закiнчуються вечорницi визначенням та

нагордженням переможцiв конкурсу.)

Казка про вірну жону

Було, де не було, жив один цар. Той цар мав сина, котрий легiнював*) до тридцяти рокiв, а в тридцятiм роцi

оженився. Узяв собi красну сiльську просту дiвку.

Жив з нею красно, а раз зiбрався у мiсто i зайшов у шинок, зустрiвся з своїм товаришем, мiнiстровим сином.

Почали вони говорити про всякi дурницi. Каже мiнiстрiв син:

- Хвалишся ти, що твоя жона превiрна. Айбо я беруся її звести.

- Мою жону ти не зведеш нiяким способом. Коли її зведеш, даю тобi свiй маєток. Аж нi - ти менi свiй. I

заклалися.

- Ну, як я буду знати, що ти звiв мою жону? - питає син.

________________________________________

*) Легiнювати - парубкувати.

- Я тобi скажу, якi вона має знаки на тiлi. , Мiнiстрiв син стрiтив царську служницю. Закликав її до себе i

почав їй говорити:

- Я тобi даю сто срiбних, лиш пiди i скажи жонi царського сина, аби з тобою йшла купатися. Придивись, якi

має знаки на тiлi, та й принеси менi її перстень.

Мiнiстрiв син увидiв царського сина й каже:

- Пропав твiй маєток, бо я звiв твою жону.

- Якщо мiй маєток пропав, бери його, а я собi пiду, куди сам знаю.

31

I мiнiстрiв син сказав царевi, якi знаки має його жона, i показав йому перстень.

Царський син вернувся додому й не говорить нiчого з жоною, задар вона щебече коло нього, як ластiвка.

Наказав вiн слугам приготувати два човни i пустити їх на Дунай. Сам до жони тiльки проговорив:

- Вiзьми щось трохи їсти.

Вона сiла в один човен, а вiн у другий, i пливуть за водою. Коли допливли до кiнця

Дунаю, де двi розтоки розходились, царський син проговорив:

- Ти - в одну сторону, а я - в другу.

Так i розiйшлися.

Жона вийшла з човна i потрапила в одне мiсто. Купила собi полiцейську одежу, й прийняли її на службу.

Служить вона кiлька рокiв i раз iде майданом. Видить: чоловiк продає яблука. Думає: <Пiти б собi купити

яблука>.

Пiдiйшла до чоловiка, а вiн тяжко зiтхнув i сказав:

- Боже мiй, чи можу я далi так тяжко бiдувати!

Вона його почала питати, i вiн їй усе розповiв. Розказав їй, що таку дурну рiч зробив.

Вона розмахнулася й дала йому по лицю й сказала:

- Ходи за мною. Привела його у полiцiю.

- Сиди тут.

Сама пiшла у мiсто i купила на нього одежу.

- Тепер ходiмо у твою державу. I будемо питати твого товариша, чи вiн звiв твою жону. Як прийшли,

закликали його. Полiцай питає:

- Як ти сидиш на цiм маєтку?

- Я сей маєток виграв жартами.

- Якими жартами?

- Заложився я з царським сином, що його обдурю i його жону зведу. Та я його обдурив: через служницю

дiзнався, якi знаки має на тiлi його жона.

Потiм полiцай дав закликати царського сина.

- Ти, дурний чоловiче, чому ти слухав товариша? I знову полiцай розмахнувся i вдарив його по лицю.

- Чи знаєш, хто тебе б'є? Я - твоя жона! Б'ю тебе за твiй дурний розум.

Мiнiстрового сина засудили до темницi, а царський син знову зостався на своїм маєтку.

I живуть i нинi, коли не вмерли.

Казка скiнчена i розтолкована.

Їжак та заєць

Був собi їжак.

Якось вийшов вiн раненько з своєї домiвки подивитися на бiлий свiт. Вийшов та й каже сам до себе:

- А пiду лишень у поле - подивлюся, як там моя морква та буряки. Та й пiшов.

Iде собi та пiсеньку мугикає.

Коли виходить iз-за куща заєць. Тодi саме вiн у полi оглядав свою капусту, чи велика виросла.

32

- О, - каже їжак, - хто прудкий, то вже й на нивi!

- А ти, - заєць йому, - все кривуляєш, криволапку! I батько твiй криволапко, i дiд криволапко був. Такий увесь

твiй рiд, i ти такий!

Їжак дивом здивувався, що на своє добре слово дiстав таку нечемну одмову, що й батька його, й дiда лихим

словом пом'янули.

От вiн i каже:

- Ти, - каже, мене береш на смiх?

А хочеш зi мною наввипередки? Побачимо, хто кого прежине!

Заєць як зарегоче:

- Ти? Наввипередки? Зi мною?

А їжак спокiйно:

- А так, iз тобою.

- Ну, добре, - засмiявся заєць. - Давай бiгти.

- Нi, - каже їжак,- ще нi.

Я пiду додому, скажу жiнцi, нехай знає, куди я пiшов.

А заєць i тому радий, бо вiн був голодний, то подумав собi : "I це менi добре: попоїм капусти - краще

бiгтиму".

Та й пiшли кожен до своєї хати.

Приходить їжак додому та каже до жiнки:

- Знаєш, жiнко, який менi клопiт?

- Який, чоловiче?

- Мушу iз зайцем бiгти наввипередки.

Та й розказує все, як було.

- То це ти берешся перегнати зайця? - аж зойкнула їжачиха.

- Мовчи, жiнко, - каже їжак, - якось буде.

Збирайся лиш ходи зi мною.

Iдуть вони, а їжак i вчить жiнку:

- Як прийдемо на ниву, то ти станеш з цього краю в борознi та стiй собi.

Як добiжить заєць до тебе, то ти скажеш "Я вже тут!"

А прибiжить вiн на той край до мене, то там я йому гукну:

"А я вже тут!"

- Добре! - каже їжачиха.

Приходить їжак до зайця на той кiнець ниви та й каже до нього:

- Ну, я вже готовий!

- То бiжiмо!

От став заєць в одну борозну, їжак у другу:

- Раз, два, три!

Побiгли.

Заєць помчав на той кiнець ниви, а їжак пробiг два кроки та й спинився.

Прибiгає заєць в кiнець ниви, а там їжачиха:

33

- Я вже тут!

- Ей, - каже заєць, - а то що таке? Ану бiжiмо ще раз!

Побiг заєць. Прибiгає в кiнець ниви, а їжак пiдвiвся на двох лапках та й гукає:

- Ого-го! А я вже давно тут чекаю!

- Ти дивися! Ану бiжiм ще раз!

Прибiгає на другий край, а їжак знову вже там (а то ж була, ви знаєте, їжачиха!). Побiг ще раз - а там їжак:

- А я вже тут!

Знов кинувся заєць бiгти.

Так бiгав вiн дев'яносто дев'ять разiв, а за сотим разом упав посеред ниви - пiдвестись не може, так

набiгався-натомився, сердешний.

- Нiколи не треба смiятися з слабшого, - сказав їжак та й пiшов iз їжачихою додому.

Лисичка та журавель

Були собi лисичка та журавель.Ото й зустрiлися якось у лiсi.

Та такi стали приятелi! Кличе лисичка журавля до себе в гостi:

- Приходь, - каже, - журавчику,приходь, лебедику! Я для тебе - як для себе.

От приходить журавель на ласкавi запросини. А лисичка наварила кашки з молоком, розмазала по тарiлцi та

й припрошує:

- Призволяйся, журавлику, призволяйся, лебедику!

Журавель до кашки. Стукав, стукав дзьобом по тарiлцi - нiчого не виходить.

А лисичка як узялася до страви - лизь та лизь гарненько якиком, поки сама всю кашу вилизькала. Вилизькала

та до журавля:

- Вибачай, журавлику, - що мала, тим тебе й пригощала, а бiльше немає нiчого.

- То спасибi ж, - мовить журавель. - Приходь же, лисичко тепер до мене в гостi.

- А прийду, журавлику, прийду, лебедику!

На тому й розiйшлися.

От уже лисичка йде до журавля в гостину. А журавель наварив такої-то смачної страви: узяв i м'яса й

картопельки, й бурячкiв - усього-усього, покришив дрiбненько, склав у глечик з вузькою шийкою та й каже:

- Призволяйся, люба приятелько, не соромся!

От лисичка до глечика - голова не влазить! Вона сюди, вона туди, вона боком, i лапкою, i навстоячки, i

зазирати, й нюшити ...

А журавель не гуляє: все дзьобом у глечик, усе в глечик.

Помаленьку-помаленьку - та й поїв, що наварив. А тодi й каже:

- Оце ж, вибачай, лисуню, що мав, то тим i пригощав.Та вже бiльше нiчого не маю на гостину.

Ох i розгнiвалася ж лисичка! Так розсердилася, що й подякувати забула, як годиться, чемним бувши.

Так-то їй журавлева гостина до смаку припала!

Та вiд того часу й не приятелює з журавлями.

34

Півник і двоє мишенят

Жили собi двоє мишенят - Круть та Верть i пiвник Голосисте Горлечко. Мишенята було тiльки й знають, що

танцюють та спiвають. А пiвник удосвiта встане, всiх пiснею збудить та й до роботи береться.

Ото якось пiдмiтав у дворi та й знайшов пшеничний колос.

- Круть, Верть, - став гукати пiвник, - а гляньте-но, що я знайшов!

Поприбiгали мишенята та й кажуть:

- Коли б це його обмолотити :

- А хто молотиме? - питається пiвник.

- Не я! - одказує одне мишеня.

- Не я! - каже й друге мишеня.

- Я обмолочу, - каже до них пiвник. I взявся до роботи.

А мишенята й далi граються.

От вже й обмолотив пiвник колосок та й знов гукає:

- Гей, Круть, гей, Верть, а йдiть гляньте, скiльки зерна я намолотив!

Поприбiгали мишенята.

- Треба, - кажуть, - зерно до млина однести та борошна намолотити.

- А хто понесе? - питає пiвник.

- Не я! - гукає Круть.

- Не я! - гукає Верть.

- Ну, то я однесу, - каже пiвник. Узяв на плечi мiшок та й пiшов.

А мишенята собi одно скачуть - у довгої лози граються.

Прийшов пiвник додому, знов кличе мишенят:

- Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно принiс.

Поприбiгали мишенята, порадiли:

- Ой, пiвнику!

Вже тепер тiсто треба замiсити та пирiжечкiв спекти.

- Хто ж мiситиме? - питає пiвник.

А мишенята й знов своє:

- Не я! - пищить Круть.

- Не я! - пищить Верть.

Подумав, подумав пiвник та й каже:

- Доведеться менi, мабуть.

От замiсив пiвник тiсто, принiс дрова та й розпалив у печi. А як у печi нагорiло, посадив пирiжки.

Мишенята й собi дiло мають: пiсень спiвають, танцюють.

Аж ось i спеклися пирiжки, повиймав їх пiвник, виклав на столi.

А мишенята вже й тут. I гукати їх не треба.

- Ох, i голодний я! - каже Круть.

- А я який голодний! - каже Верть.

35

Та й посiдали до столу.

А пiвник i каже:

- Стривайте-но, стривайте!

Ви менi перше скажiть, хто знайшов колосок.

- Ти, - кажуть мишенята.

- А хто його обмолотив?

- Ти, - вже тихiше вiдказують Круть iз Вертем.

- А тiсто хто мiсив? Пiч витопив? Пирiжкiв напiк?

- Ти, - вже й зовсiм нищечком кажуть мишенята.

- А що ви робили?

Що мали казати мишенята? Нiчого.

Стали вони тут вилазити з-за столу, а пiвник їх i не тримає. Хто ж отаких лiнюхiв пирiжками пригощатиме?

Лисиця та рак

Бiжить лисичка полем. Добiгає до рiчки, аж дивиться - рак вилiз з води на камiнь та клешнi точить, щоб

rocтрiшi були.

_ Здоров був, раче! - каже йому лисичка.- 3 тим днем, що сьогоднi! Це ти, мабуть, до косовицi го-туешся, що

клешнi об камiнь гостриш?

Поздоровкався i рак та i каже:

- Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостришi були.

А лисичка тодi йому:

- Тепер я бачу, чого з тебе люди смiються, розказуючи, як ти сiм лiт по воду ходив, та й ту на порозi розлив!

Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!

- Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побiжим наввипередки.

Я тобi ще на один скок уперед ходу дам. Бiжим до тiєї осички, що стоїть онде на узлiссi.

- Як так, то й так,- каже лисиця.

Повернулась до лiсу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бiгти. А рак,

учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, пiдiбгiв усi вiсiм своїх нiг та й гукнув:

- Но!

От лисичка i подалась вподовж поля. Добiгає до осики, повернулась, щоб подивитись, а де той рак чим-чикуе,

аж чує позад себе:

_ Та й заварилась ти, лисичко! Я вже i на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибiжиш.

Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:

- Чи то ж видано! - каже.

I бiльш не смiялася з рака.

36

Лисичка-суддя

Двоє котикiв веселих добули собi хитро-мудро грудочку сиру. Одбiгли з ним подалi и почали радитися, як

його краще подiлитися. Та ще и подiлитися так, щоб не було кривди нi тому, нi тому,- щоб якраз по правдi

рiвнесенько роздiлити.

Один котик i каже:

- Давай подiлимо отак, упоперек!

А другий каже:

- Hi, роздiлимо краще вздовж!

Отак i сперечаються. Коли це бiжить лисичка. По-бачила вона котикiв, угледiла грудочку сиру, зупини-лася та

и питає:

- А що тут у вас таке? Про що сперечаєтеся?

- Так i так,- розказують котики,- ось не знаемо, як нам краще подiлити грудочку сиру.

- Е,- каже лисичка,- це можна дуже добре зробити! Ось дайте, я вам подiлю!

Котики й оддали їй грудочку сиру, щоб вона роздi-лила. Лисичка переломила грудочку сиру надвоє, а далi й

каже:

- Hi, цей шматочок - бiльший, треба порiвняти!

Та й над'їла один шматочок.

- А тепер,- каже,- оцей бiльший, треба його трiшки пiдрiвняти, щоб по правдi було! Не можна ж, щоб

котромусь iз вас кривда була!

I знов над'їла. Та так рiвняла, рiвняла,- то той шматочок над'їсть, то той,- поки стало два зовсiм маленьких

шматочки.

- Ну,- каже лисичка,- оце ж маєте тепер уже зовсiм однаковiсiнькi шматочки, хоч i на важницю покладiгь!

- Ну, добре,- кажуть котики,- але ж ти багато нашего сиру з'їла! За що ти стiльки нашого добра взяла?

- Як - за вiщо?! - одказала лисичка.- А я ж вас подiлила.

Лисичка-Сестричка і Вовк-Панібрат

Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й

поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує — пиріжки

пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла,

виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.

От біжить, а хлопці товар женуть.

— Здорові були, хлопці!

- Здорова, здорова, лисичко-сестричко!

— Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!

— Де ж таки — бичка за пиріжок!

—Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!.. Таки найшла одного,— проміняв.

—Глядіть же,— каже,— хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!

37

Та й побігла і бичка гоном погнала. Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка,— аж там

сміттячко...

А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки.

Рубає та й приказує:

- Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!

Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Але біжить вовк-панібрат.

- Здорова була, лисичко-сестричко!

- Здоров, вовчику братику!

—А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?

- Бичка заробила, саночки зробила та й їду.

— Ну то підвези ж і мене!

— Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!

Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.

— Та клади вже, ніде тебе діти.

От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:

— Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.

— Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!

— Ні, не поламаю!

— Ну, клади!

Вовк і поклав, їдуть, їдуть, коли це — трісь!

— Ой, лишенько,— каже лисичка,— санки тріщать!

— Та ні, лисичко-сестричко, то в мене кісточка хруснула.

Ну, дарма,— їдуть... А вовчик знову:

— Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.

— Та де ти її кластимеш? Та ти мені зовсім санки поламаєш!

— Та ні, чого б вони ламалися?

— Та вже клади!

Тільки поклав, а саночки знову — трісь-трісь!

— Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!

— Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я орішок розкусив.

— Дай же й мені!

— Так останній.

Проїхали ще трохи.

— Ой, лисичко-сестричко, сяду я й увесь!

— Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!

— Та я зібгаюсь так, що поміщусь.

— Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?

— От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.

— Та вже сідай.

От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки — трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.

38

Давай тоді його лисичка лаяти:

- А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив!

Лаяла його, лаяла, а тоді:

- Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!

— Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?

— А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а як дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце,

криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!»

Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:

— Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!

Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то

на полозок. Давай вона його знову лаяти:

- Нащо ж ти такого нарубав!

- Коли воно таке рубається!

- А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?

- Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!»

— Ну й дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!

Пішла вона.

А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах,— ні, нема ніде

нічого. Думав, думав та й надумав: «З'їм бичка та й утечу!» Проїв дірку в бичка, зсередини все виїв, туди

горобців напустив і соломою заткнув, а бичка під тином поставив і палкою підпер.

Приходить лисичка...

— Ну стривай же ти, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!

Та й побігла шляхом.

Біжить, коли це їде палка запізнілих чумаків з рибою. Вона впала серед шляху і ноги відкинула — притаїлась,

мов нежива.

Чумаки зараз її й побачили:

— Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!

— Обступили її, перевертають. Треба взяти — дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили.

Їдуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибу з воза. Кидає та й

кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а

вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.

Зирк — аж і вовк-панібрат біжить.

— Здорова була, лисичко-сестричко!

— Здоров!

— А що це ти робиш, лисичко-сестричко?

— Рибку їм.

— Дай же й мені!

— Отак! Я стільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!

— Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!

39

— Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися,

рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.

— Спасибі за науку!

Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку...

- Ловись,— каже,— рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика!

Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:

— Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!

А вовк:

— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?

— Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!

— Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!

Ворухнув вовк хвостом — важко вже. А лисичка:

— Ото вже рибка почала чіплятися.

Трохи згодом:

— Ану, вовчику, тягни!

Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки,— не витягне. А вона його ще й лає:

— А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,— от велика

начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати,— побіжу покличу людей.

Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає:

— Ідіть, люди, вовка бить! Ідіть, люди, вовка бить!

Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали

вони того бідолаху вовка періщити!

А лисичка тим часом ускочила в одну хату,— нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу

немішену покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто — та в поле... Коли дивиться — вовк насилу лізе,—

добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:

— А,— каже,— така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся! А вона:

— Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече,— так мене побили, що й

голову провалили мені. Вовчику-братику, під вези мене!

— Та я й сам нездужаю!..

— Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, по дійду додому!..

— То сідай уже, що з тобою робити...

Вона злазить йому на спину, вмощується та так стогне.

Повіз її вовк.

От вона їде та все приказує:

— Битий небиту везе! Битий небиту везе!

— Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?

— Та то я кажу: битий биту везе.

А сама знов нищечком:

— Битий небиту везе!

— От довіз він її до хатки:

40

— Уставай, лисичко, доїхали! Вона тоді плиг з вовка та:

— Битий небиту привіз! Битий небиту привіз! Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не

влізе вовк.

А вона ще визирає у вікно та й дражнить:

— Битий небиту привіз!

Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки — не влізе.

— Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила! Та й потяг додому.

А лисичка живе та курей ловить.

Телесик

Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: “Хто нашої й смерті догляне, що

в нас дітей нема?” От баба й просить діда:

— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку

та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!

Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив

колисочку.

Положила баба ту деревинку в колисочку — колише й пісню співає:

— Люлі-люлі, телесику,

Наварила кулешику,

— І з ніжками, і з ручками Буду тебе годувати!

Колихала-колихала, аж полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок

маленький. Вони так зраділи, що й не сказати!

Та й назвали того синка Телесиком.

Росте той синок та й росте,— і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.

От як підріс він, то й каже:

— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібне веселечко: буду я рибку ловити та вас годувати!

От дід зробив золотий човник і срібне веселечко, спустили на річку — він і поїхав.

Їздить Телесик по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому

їсти носить. Та й каже:

— Гляди ж, синку, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі.

От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

Телесик почув:

— Ближче, ближче, човнику, до бережка,— це ж моя матінка снідати принесла!

Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, відіпхнув золотий човник срібним

весельцем і поплив далі рибку ловити!

А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, прийшла до берега та й давай гукати товстим голосом:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

41

А він чує:

— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від берега геть.

От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до берега та й кличе:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

Він почув:

— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.

Приплив до берега, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човника і поплив знову.

А змія приходить до берега та знов товстим голосом:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він почув, що не материн голос, та й махнув весельцем:

— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!

Човник і поплив далі. Змія бачить, що нічого не вдіє, та й пішла до коваля:

— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!

Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:

— Телесику, Телесику! Приплинь, приплинь до бережка! Дам я тобі їсти й пити!

А він думав, що то мати:

— Ближче, ближче, човнику, до бережка,— то ж мені матінка їсти принесла!

Та й приплив до бережка.

А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.

Приносить до хати:

— Зміючко Оленко, відчини!

Оленка відчинила, змія ввійшла в хату.

Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей

покличу, та будемо гуляти.

Та й полетіла кликати гостей.

От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається, а тоді й каже:

— Сідай, Телесику, на лопату!

А він каже:

— Коли ж не вмію,— як його сідати?

— Та вже сідай! — каже Оленка.

— Він і поклав на лопату руку.

— Так? — каже.

— Та ні-бо: сідай зовсім! Він поклав голову:

— Отак, може?

— Та ні-бо, ні! Сідай увесьі

— А як же! Хіба так? — та й поклав ногу.

— Та ні-бо,— каже Олен-ка,— ні, не так!

— Ну так покажи ж,—каже Телесик,— бо я не знаю як.

Вона й почала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч і заслінкою піч затулив; а сам

42

замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить.

От змія прилітає з гостями.

— Зміючко Оленко, відчини.

Не чуть,

— Зміючко Оленко, відчини. Не озивається.

— От вража Оленка — вже десь повіялась!

От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла печеню, та

й їдять,— думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили на двір та й качаються по траві:

— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись! А Телесик із явора:

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись! Вони слухають: “Де це?” Та знов:

— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись! А він знову;

— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!

Вони знову: “Що воно таке?” Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до

явора та й почали його гризти.

Гризли-гризли, аж зуби поламали,— а не перегризуть.

Кинулись до коваля:

— Ковалю-ковалю, скуй нам зуби, щоб того явора перегризти!

Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже пе регризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і

просить:

— Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька, А в батенька — їсти й пити, Ще й

хороше походити!

А гуси й кажуть:

— Нехай тебе середні візьмуть!

А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:

— Гуси, гуси, гусенята? Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька. А в батенька — їсти й пити, Ще й

хороше походити!

Так і ці йому кажуть:

— Нехай тебе задні візьмуть!

А явір аж тріщить. Відпочинуть змії — та й знову гризуть, відпочинуть — та й знов...

Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:

— Гуси, гуси, гусенята! Візьміть мене на крилята Та понесіть до батенька,

А в батенька — їсти й пити, Ще й хороше походити! І ці кажуть:

— Нехай тебе заднє візьме!

Та й полетіли.

Сидить сердешний Телесик,— от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти!

Коли це летить собі одним одне гусеня: відбилось — насилу летить

Телесик до нього:

— Гуся. гуся, гусенятко! Візьми мене на крилятко Та понеси до батенька, А в батенька — їсти й пити, Ще й

хороше походити!

От воно:

43

— Сідай! — каже та й ухопило його на крила. Та втомилось, сердешне, так низеньконесе. А змія за ним — чи

не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От гусеня принесло та й посадовило Телесика на причілку

знадвору, а само ходить, пасеться.

Сидить Телесик на причілку та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, виймає з печі й каже:

— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок! А Телесик знадвору:

— А мені?

То це вона знову виймає пиріжки та й каже:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені! А Телесик знов:

— А мені? Вони й почули.

— Що це? Чи ти чуєш. діду, щось наче гукає?

— Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається. То знов баба:

— Оце тобі, дідусю, пиріжок. а це мені!

— А мені? — з причілка каже Телесик.

— От же таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на причілку Телесик. Вони тоді з хати, та

вхопили його, та внесли в хату, та такі раді! А гусятко ходить по двору, мати й побачила:

— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу. А Телесик каже:

— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був. От вони нагодували його, і

напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.

Парубок і скриня-самольот

Було два хлопці: ткач і столяр. І ходили вони до одної дівки. І дівка сказала їм, що вийти за обох вона не може.

І сказала столярові, щоб зробив їй таку скриню, яка би у воздусі летіла, а ткач щоб зробив сорочку, яка би була

суцільна (та як панчохи). Сказала їм того, і вони пішли.

Ткач прийшов додому і став думати, як тогу сорочку зробити. І нагадав, що жиди роблять панчохи суцільні, і

зробив собі з дерева таке шиделко і виплів ту сорочку. І столяр теж зробив таку скриню і коваль вкував йому її:

як всередину влізти, закрутити, то вона полетить у воздусі.

І принесли вони обидва ті два подарунки до неї, і дуже їй то сподобалося. Подивилася на сорочку, що вона

ціла — мала охоту йти за ткача. Подивилася на скриню, і не знала, чи полетить вона. Каже ткач до столяра:

"Лізь ти!" — а столяр до ткача каже: "Лізь ти!", і не хотять обидва лізти в ту скриню. А ткач дурний вліз в

скриню, закрутив і полетів в воздух догори на милю. І вже до тої дівчини назад не вернувся, і той столяр з нею

вженився.

А той ткач летів цілий тиждень, побачив світло в місті і полетів на того світло. А то був палац, де жив король.

І той король мав красну дочку, таку красну, що мусів на ніч її закривати високо у вежі, бо боявся, щоби з нею

ніц не трапилося.

Прилетів той ткач до неї під вікно, постукав. Як спитала воно його, хто він, то назвався святим Петром.

Сказав, що Біг прислав його до неї на розвагу. Перемовилися вони, і він полетів. А на другий вечір знову

прилетів до вікна. Вона вже добре пририхтувалася, приготувала їсти і пити для Петра. А як святий Петро наївся

добре, то став просити в тої, чи тато позволить з ним вженитися. Сказав то, і полетів. Ранком приходить батько

44

до неї, і питається її, чого вона така весела, чи був в неї хто уночі? І вона сказала, що приходив до неї святий

Петро, і просив женитися з ним. А батько до неї каже так:

- Як я можу дати тебе за нього, коли син сусідського короля вже заручився з тобою? Як тебе віддам за нього,

то той сусідський король виповість війну мені. Як прилетить він знову уночі, то спитайся його, чи як віддам

тебе за нього, чи зможе він дати ради тому королю?

Прилетів він уночі, розказала вона йому то. І він їй сказав:

- Дуже добре, я дам раду тому.

І видав король заміж дочку за того Петра. Як довідався сусідський король, що вона пішла заміж, зараз

виповів війну. Як вже мала починатися війна, а той сусідський король був сильніший, то питається слабший

король свого зятя:

- Ну, зять, як буде?

А він каже:

- Не бійтеся, тату, ставайте до війни.

Той Петро залишився вдома, нагрів собі великі котли олії і води, і полетів на неприятеля. Як зачав лити з гори

тою гарячою олією і водою, то той сусідський король сказав:

- Правда, що святий Петро, бо карає нас з неба.

І відступив він, і кінчилася війна. Але пройшов час, і той король згадав ту образу, і знову виповідає війну.

Знову батько питається зятя:

- Ну, сину, що будемо робити?

Відповідає той святий Петро:

- Ставайте до війни знову, я в тім пораджу.

Як ті стали до війни, то той святий Петро взяв повну скриню жару і полетів на неприятеля. Як став згори тим

жаром сипати, ті мусіли відступити, бо казали, що то справді святий Петро. І знову війни немає. І вже так було з

півроку. Як пройшло півроку, той сильний король знову згадав образу, знову іде війною. Як святий Петро то

взнав, став дуже переживати. Бо як з попередньої війни летів, залишився кусок жару в тій скрині, і від нього

відгоріли крила. Та й він не мав вже на чому летіти.

І як стали королі до війни, святий Петро наказав привести йому такого коня, яким ще не їздили. І як сів на

того коня, то сказав зв'язати ноги попід живіт коня і виїхав у поле. Він хотів, щоб той кінь причинив йому

смерть, бо тої третьої війни він не мав вже як виграти. І понісся кінь по полі. Петро хотів дістатися до лісу. Він

думав, що вхопиться за дерево, а кінь понесеться, і розірве його (бо ноги в нього зв'язані). Тим часом кінь побіг

просто на війну, не біг до лісу. Біжить кінь полем, а серед поля стояла стара фігура, ухопився Петро за тогу

фігуру, думав що вже буде йому смерть, та й вирвав її. Та й побіг кінь з ним і тою фігурою просто на війну. І як

він став бити тою фігурою направо й наліво, то так половину війська перебив. І знову той ворожий король має

відступати, бо вже немає ким воювати. І сказав він:

- То є правда, що в нього за зятя святий Петро. Три рази я починав війну, і всі три рази мав я виграти, але

мене з неба карали.

І так той бідний ткач зостався в короля за зятя.

Записано Осипом Роздольським у с.Лешнів (сучасного Бродівського району Львівської обл.), від Гілька

Теслюка, 1896р.

45

Стиль запису збережено.

Щастя

Жив в їднім селі Іван - чарівник. Був він добрим господарем, і грошей мав багато. І мав він їдного сина Гриня.

Як той син підріс, батько єго вженив. І жив вже Гринь зі жінкою пару літ, і мали вони троє діточок. Але одного

разу Іван - чарівник розлютився і каже до сина:

- Гриню, бери собі жінку і йди у світ, аби я тебе більше не видів.

І Гринь узяв жінку, діти, запряг коня мізерного у віз, і поїхали, їдуть вони, переїхали кілька сіл і здибають у

рові песика, що з него аж шерсть облізла, і бідне песеня кавчало у рові. Жінка каже до Гриня:

- Чоловіче, візьмім того песика, нехай буде з нами.

А той песик - то було їхнє щастя. І

І взяли того песика, їдуть далі. От приїхали аж на десяте село і просяться на ніч. Вийшов війт і питає, що

вони за одні. Гринь розказав, звідки, і що отець вигнав єго і нічого єму не дав.

- Іду шукати пристановиська, - каже до війта,

А війт єму розказує:

- Тутки в нашім селі є їдно господарство, де всі повмирали, і нема нікого. Іди на те господарство і

доробляйся.

І сів Гринь на тім господарстві і зачав ся доробляти. Пес росте, худобу вже має, і за пару літ так ся доробив,

що мав всього подостатком. Він побудував собі нову хату, і добре єму велося. А той пес був в него за пастуха,

пас худобу. Пожене худобу, напасе і назад прижене, таку гладку, що аж любо було дивитися.

Десь через кілька років приїхали з того села, звідки Гринь був родом, фіри зі збіжжям. Та й просяться на ніч.

Вийшов Гринь на вулицю і пізнав тих людей, що вони з єго села. Просить їх до своєї хати:

- Люди, їдьте до мене, я вас переночую.

Ті позаїздили, повипрягали коні, позаводили до стайні. Гринь дав усім коням по чвертці оброку.

- А ви, люди, свій обрік і сіно зіставте на дальшу дорогу.

Зайшли до хати, Гринь дав їм вечеряти і розпитується:

- А звідки ви, люди?

- З того і того села.

- А чи живе ще в вашім селі господар Іван - чарівник і як ему ся поводить? .

- Та ще живе і добре ему ся поводить.

Та й тоді Гринь признався, що він за їден.

- Я, - каже, - був одинаком у мого батька, і батько мене вигнав з жінкою і дітьми, то я прийшов аж сюди і сів

на тім господарстві. Господь Бог мені допоміг, що я доробився маєтку. Отже, прошу вас, люди, як вернетеся

назад, зайдіть до мого батька і поклоніться до него від мене, скажіть, най прийде до мене в гостину.

Минув рік. Приїздить батько з матір'ю в гостину до Гриня. Привіталися красно, як Бог приказав. Дивується

батько, що таке всюди красне господарство, і стільки всього є.

Аж тут приганяє пес худобу з пасовиська. Як батько зувидів того пса, то зараз спізнав, що то синове щастя.

Та й каже до сина:

46

- Сину мій любий, забий того пса, бо як не заб'єш, то я зараз вмру тут, в твоїй хаті.

- Гринь рад не рад, забив пса. Як йно худоба зувиділа, що пес лежить неживий, поприбігала вся до него,

ричить, плаче за своїм пастухом. І Гриневи ся жаль зробило, і собі заплакав. Слези єму ся покотили з очей. А

худоба зачала пса лизати, цілком єго злизала, тільки ся кості зістали. Та й Гринь позбирав кості з пса і поховав

їх у могилу.

А батько від'їздить додому і каже:

– Сину, я до тебе приїду аж за рік у гостину.

І поїхав.

А худоба злизала з пса все щастя на себе, і знов є так, як було.

Як минув рік, батько приїздить до Гриня другий раз у гостину. Приїхав на подвір'я, дивиться: а по подвір'ю

ходить ялівка така красна. Гладка... І батько пізнав, що та ялівка злизала з пса найбільше щастя. Каже до сина:

- Сину, заріж ту ялівку. Най жінка зварить з неї утробу, і я з'їм. Бо як не заріжеш і не даси мені з'їсти, то зараз

умру.

Син не хотів різати ялівки, але як батько взявся просити, то мусив зарізати. Але жінка, як в кухні варила, то

дала покуштувати дітям, і сама покуштувала. А решта, що зісталося, занесла старому чарівникові. А він каже:

- То не вся утроба, хто то з'їв?

А невістка зі злостию і жалем відказує:

- Я не їла і не виділа, аби хто їв. Поставила-м, то беріть, їжте! То чарівник з'їв і поїхав додому.

І знов за рік приїздить батько до сина. Як приїхав, то пізнав, що невістка з дітьми з'їли з теї ялівки щастя. Але

він вже не міг казати синові, щоби різав жінку і діти. То й поїхав назад додому. Ще кавалок зістало єму доїхати,

як за серце єго стиснуло, що не зміг синові відобрати щастя... І скрипирував у дорозі,

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), у Тимка Яремко, грудень 1895 р.

Стиль запису збережено.

Про музику і його сина

Ішов через ліс їден музика, і здибає єго сатана. Каже до него:

- Навчи мене грати!

- Як я тебе навчу грати, коли в тебе пальці криві! - Що ж я з тими пальцями зроблю?

- Тре випростати!

Пішов музика, де трачі колодки різали розбив ту колодку, тертиці роздалися.

Каже до дідька:

- Саджай пальці!

А дідько питає:

- Як ви звете ся?

- Я Сам звуся, - каже музика.

- Засадив дідько пальці в ту колодку, а музика вдарив по кілкові. Кілок вискочив, та й дідькові пальці

стиснуло. А той музика втік. Дідько кричить, най Пан Біг боронить! Що підійме колодку з пальцями, то "грим!"

47

у землю. Позбігалося злих духів повно, питають:

- Хто тобі пальці засадив?

А дідько каже:

- Сам засадив.

- То й вийми сам!

Дідько гримав-гримав колодкою об землю, доки пальці не пообривав, та й пішов додому.

Той музика мав сина. Раз син каже до него:

- Тату, що то є такого на світі, що би то боятися? Я не боюся ніц!

Каже батько до него:

- Знаєш що, сину, ти не боїшся... Йди-но ти на дзвіницю під церкву, то там злякаєшся.

Казав музика вартівникові рядном окритися на дзвіниці. Виліз син на дзвіницю. Дивиться: сидить щось біле.

Прийшов ближче, питається:

- Хто то?

- Той вартівник не обзивається. Як він єго копне в д...у ногою, той полетів з дзвіниці і ногу виломив.

Прийшов син додому до батька. Питається батько

- Що ж там, сину, злякався?

- А, - каже, - якась біда сиділа. Як я її копнув в д.. .у ногою - там їнчить під дзвіницею.

І той син ніц таки не боявся.

В їхній хаті п'ятдесят мерців умерло. Єго туди запровадили на ніч самого. 'Запровадили єго до теї хати,

нарубав він скалок, попідпирав тих умерлих по лавках і кожному скалку в зуби теньґу застромив і засвітив. Так

ті скалки горіли їм в зубах, не їдному умерлому аж ніс обгорів. Прийшов він додому. Питається єго батько:

- А що, сину, боявся?

- О, - каже, - боявся. Я дзиґара цілу ніч курив враз із ними.

А в їдній хаті (так над водою була та хата) ніхто не міг ночувати ніґди. Єго туди зачинили до теї хати. А там

були гроші під підлогою, а недобрі обсіли. Ті злі духи лізали так, як коти по хаті. Котрий кіт вилізе з-під ліжка,

то він єго "хап!" за шию, та й несе топити. І поти їх топив, аж вже дванадцята година стала заходити. Зачинився

він у тій хаті - кинуло комином руку. А він заглядає:

- А друга де? - каже.

- Зара другу кинуло.

- А нога, - каже, - де?

І ногу кинуло.

Каже:

--А друга де?

І другу кинуло.

- А голова де?

І голову кинуло.

Потому тулуб кинуло комином, та й став найстарший дідько там коло него. Питає той диявол хлопця:

- За чим ти прийшов сюди?

- За грішми,

- Тих грошей не дістанеш.

48

- Чому не дістану?

- Е, бо не можна.

На тих грошах лежало ковадло залізне. А той сатаняка мав криву бороду. Каже хлопець.

- Я тобі випростаю.

А вони вже обидва освоїлися, вже не боїться їден другого.

- Ну, - каже диявол, - як можеш, то випростай.

Хлопець взяв, розбив клинцем ковадло залізне, впакував дідькові бороду. Як клині пустив, клинець вискок,

бороду стиснуло. Найстарший лихий кричить "ґвавту!", ричить аж позбігалися до него всі лихі. Каже до

хлопця:

- Пусти мені бороду!

- Поти не пущу, поки мені гроші не добудете!

Як той найстарший свисне, позбігалися ті недобрі - підлоги, як не було. Насипали єму штири міхи гроші.

- Но, пусти бороду!

- Не пущу, поки гроші не занесу, – каже хлопець.

Недобрі на дух єму гроші затаскали до хати.

Допіру бороду пустив.

За тим часом у Берестечку велика була холера. Людей щоденно вмирало багато. І казали тому хлопцеві, щоб

він достеріг, що то такого є. Йде він (а то коло церкви людей ховалося), виліз на дзвіницю, сидить собі там. Аж

тут над гробом дим показався. Тьма стала. Дивиться хлопець ~ виносить щось з гробу сорочку. Потому

виносить пояс, потому виносить штани, чисто все повиносив, ще пішов по шапку. Хлопець забрав те шмаття і

знов виліз на дзвіницю. А той умерлий - за ним, кричить:

- Віддай мені шмаття!

І лізе до него, а хлопець йно у дзвін "бам!", то мерлий й упаде. Знов лізе до нього по сходах. А хлопець як

вдарить в той дзвін, то він знов упаде. Той опир третій раз лізе.

Йно тілько хтів дібратися до хлопця (був би єго задушив, бо то був опир), півень як закукурікав, так упав той

опир і смолою розіллявся. Прийшло рано, зліз хлопець з дзвіниці і на тім гробови застромив паличку, а шмаття

заніс до ксьондза.

Відкопали гріб - а там лежить голий в трумні йно в їдній шапці! Привели ката. Кат сказав, що то є упир.

Посік єго кат на куски - то вони були такі червоні, і всі ті куски скакали, як коли ящірка. Но, і допіру втихли

люди умирати. То той упир ходив уночі і надихав на люди, і то така холера була.

А їдному жидові бороду вкрасив: мав руду той жид, а він зробив єму чорну. Прийшов жид до него, просити

єго щось, чи що. А він каже:

- Нащо вам така борода, руда та довга? Я казав би вам вкрасити її, чорну зробити. Говорить жид:

- Ну, гиршті, що робити з тим?

А хлопець єго научає:

- Я тебе пораджу. Возьми за піврубля смоли, вкрасиш.

Взяв той жид за піврубля смоли, теньґий банячиско, розтопив її і питає хлопця:

- Але як ви зветеся? Якби ви мені бороду зіпсували, то ви би за неї заплатили.

- Я звуся: "Виділисьте Мене Так".

Як розпустив він смоли гладущик, крепкий, глибокий, то жид свою бороду туди встромив.

49

- Тримайте годину! - каже хлопець.

Той жид потримав годину, а борода застигла в гладущику з смолою. Жид хоче добути бороду, - коли смола

застигла! Носиться він з банячиськом смоли та й кличе:

- Чи не Виділисьте Мене Так!

- А який хлоп то чує, то каже єму:

- Та де я такого вар'ята видів з таким гладущиком?

- Питають єго:

- Хто вам тоє дорадив?

- Ну, вона була руда, я хотів вкрасити її, щоб була чорна...

І бідний жид мусів бороду обстричи з смолою, та й без бороди зістав.

Записано Осипом Роздольським у с. Лешнів, (сучасного Бродівського району, Львівської обл.), у господаря

Демчук. Серпень 1895 р.

Стиль запису збережено.

Пання з яйця

Був король, мав їдного сина. Ходив той син скрізь, але не міг собі здибати якоїсь панни, щоби вженитися. Ліг

він спати, і приснилося єму ві сні: "Іди в ліс на польовання, там далеко в лісі є маленька хатина. А в тій хатині

на вікні є три яйця, з тих яєць будеш мати жінку..."

Встав рано королевич, каву випив, дубельтівку взяв на плечі і пішов на польовання. Ішов, ішов лісами та й

лісами. Вже змучився, але ще єго кортить далі йти. Перейшов ще трохи, глянув - вже видно хатинку. Утішився

дуже, зачав хутше йти. Приходить він до теї хати, акурат до вікна, дивиться: лежить на вікні три яйця. Взяв

королевич яйця в торбу і пішов назад додому. Йде він, йде, але кортить єго одне яйце розбити. І він розбив їдно

яйце. Як йно розбив те яйце, з него вискокла панна, слічна така, що єму зара сподобалася. Але вона крикнула: -

Води! Води!

А ніґде води нема. Та й умерла. А він собі подумав: "Маю ще два..." Іде далі, іде лісом, кортить єго знов друге

яйце розбити. І він розбив друге яйце, а з нього вискокла панна ще краща. Крикнула знов: "Води! Води!" - а

води нема, і вона теж умерла. Іде він з тим їдним яйцем, щоб хутче до води дістатися. Вже зачав бічи, летить,

але настеріг: блищиться вода далеко, Стир, великий став, а вже кортить єго третє яйце розбити. Прибіг він до

теї води, довго не розмисляв, чоботи на діл, сподні закачав, пакується в воду... І розбив він третє яйце. Як

вискокла панна, то він на неї хлюпнув три рази водою, і вона ожила, краща від тамтих двох і краще вбрана.

Вийшли вони з води, він вдягнувся, вони собі посідали (гниле дерево лежало) і стали собі дещо говорити обоє.

Говорили вони, говорили, але, нарешті, треба йти.

- Ходім, - каже до неї королевич.

- Я так не можу йти, - відповідає панна, - йди додому і скажи вдома, щоб робили баль, а ти приїдь по мене. І

допіру я сяду і поїду з тобою.

Він її покинув і пішов додому. Та як прийшов додому, то розказав татові втіху. І вдома з теї радості зачинають

баль. А він сказав запрягати четверо коней у повіз, сам сідає і ще дві свахи. Та й їдуть до ліса по ню.

50

А там стара баба пасла гуси в лісі, там, де вони говорили обидвоє. Та баба все слухала, що то вони говорили.

Як королевич пішов додому по повіз, а баба здерла з неї всі сукні та й кинула ту панну в воду і втопила. А сама

ся вбрала в її сукні і сіла на тім самім дереві. Він приїздить до неї, дивиться, - а то стара баба. Королевич вдома

розказав, яка то гарна панна, а тепер з неї стала стара баба. Свахи стали з нього сміятися, але він собі подумав

так: "Пан Біг мені дав таку слічну панну з яйця, може, то Пан Біг перемінив..." Але єго щось тягне, кортить до

теї води. А та стара баба до нього примовляє:

- Мужу мій, мій коханий, сідай коло мене!

Він подумав щось, взяв її за руку, сідають вони в повіз, і поїхали додому. І подивився тато, подивилася мама, і

жодної нема втіхи... І він смутно ходить. Але, проте, вони шлюб взяли.

А королевич з того собі ніц не робив, йно на польовання ходив. Але раз єму приснилося вночі: "І там до теї

води, там є твоя жінка втопляна, а з неї риба стала злота. І ту рибу злапай, і будеш мати жінку."

Встав він рано, снідання випив, нікому ніц не казав, дубельтівку закинув на плечі і торбу, і пішов в ліс.

Приходить там до теї води, на те саме місце: ходить риба злота понад берегом і до него промовляє. Він вліз у

воду, вона до него прийшла, і він її злапав. Приніс ту рибу додому і пустив її в саджалку. А та стара знала все,

що робиться.

На другий день рано, він випив кави, взяв рушницю і торбу на плечі і пішов на польовання. А та стара

сказала кухареві піти злапати ту злоту рибу і справити з неї обід.

Вона сама ту рибу зарізала (а то була теньґа риба) і віддала кухарові. Але, як кухар справляв ту рибу і

шкрябав, то їдна луска скочила за вікно. Приходить королевич з польовання на обід, сідають до столу, а льокай

ставить рибу. Він ся дивить, що є риба на тарілці і питає:

- Що то є за риба?

А вона повідає:

- Мій мужу коханий, я казала злапати ту рибу, котра плавала в саджалці, і справити на обід.

А він з того всього заломав руки і теї риби не їв, і зробився мертвий. А з теї луски, котра впала за вікно, як на

кухні шкрябали ту рибу, виріс до раня такий явір, який чисто відвалив стіну, як став рости, і гілляки пішли

вгору. А королевич встав рано, побачив, що росте явір, і каже:

- Нехай той явір росте!..

А сам взяв торбу, рушницю, поснідав і пішов на польовання. Як він уже пішов, стара сказала, щоби явора

стяти. Як йно явора стинали, скочила їдна тріска і впала до сусідки на город, вдовиці.

Вертає королевич з польовання - а явора нема! Заломив руки, але що ж? Вже нема, вже пропало!

А та вдовиця вийшла собі в неділю на свій город, ходить по городі, дивиться, як то слічне, зелене все... І

почула вона, що на городі пахне щось таке... Вона бере одну квітку нюхає, другу: ні, не мають того запаху.

Шукає сусідка, що то так пахне? Зближається, підходить ближче до теї тріски, а запах їй аж в ніс б'є. Взяла ту

тріску, а то тріска пахне так дуже таким чудовим запахом! Бере її і думає собі: "Треба ту тріску вложити у

скриню, то буде шмаття пахнути..." І вона так зробила.

Та вдовиця мала їдну корову. Як вона гнала ту корову на росу, задумала собі, що вона має зварити, як

прижене корову назад. Жене корову з роси, вертається додому, дивиться: обід зварений, челюсті замащені, в

хаті чисто, позамітано файно, як має бути, - все, що вона собі зміркувала. Виходить на вулицю тая вдовиця,

питається сусідів, чи не був хто в хаті? Але сусіди повідають:

- Хто би там пішов до вашої хати вам щось робити, обідати варити? Вона на другу росу пігнала знов корову,

51

знов собі зміркувала, що має зварити на обід.

Приходить, пригонить з роси корову, - знов то само: зварено і замащено і заметено чисто, якби сама була

вдома. Вона виходить на вулицю і знов розказує, що знов так зроблено, як вчора. А сусіди їй радять:

- Вижени корову, дай зайняти, а сама засядь у сінях, то злапаєш, хто то буде. Третій раз виганяє вдовиця

корову, зміркувавши, що то має зварити на обід, але не і йде сама з тою коровою, а хутенько дала заняти і

вернулася, та й сховалася у сінях. Нараз зі скрині щось як вдариться. Зробилася панною і пішла в сіни комин

відтикати, а з тих суконь блиск ударив на сіни! Та стара вдовиця злякалася і не вилізала. А панна зварила обід,

чисто позамітала і тоґди сама у скриню назад сховалася. Допіру вже, як в хаті спокій, тихо, стара вдовиця

вилізає з кутка. Виходить на вулицю і розказує всім сусідам, що то є за новина. Одні кажуть:

- То є щось лихе...

А другі кажуть:

- Ні, то неправда, бо то є зараз рано, і то ніц не є лихе. Ти засядь на другий ранок і злапай, і будеш видіти, що

то є щось добре.

Вона то зробила на другий ранок. Вигнала корову, а сама сховалася знов в сінях. Аж тут панна вилізає зі

скрині і насамперед до комина: відтикати комин! Відіткнула, а стара за нею; та до хати, а стара за нею. Панна

навтьоки через хату до скрині, хотіла сховатися, а стара її - лап! І злапала її.

Зачала панна розказувати. Звідки то вона походить: з яйця до риби, з риби до явора, з явора до тріски, а з

тріски прийшло знов на ню саму, на панну. Каже панна до старої по тім розказі:

- Я, мамунцю, сідаю напишу лист, дам вам, і ви той лист занесете. А як вас варта на брамі не пустить, то ви

дуже просіть, щоби вас варта таки пустила. І той лист нікому не давайте, тілько тому молодому паничеві в руки

самому.

Вона сіла і написала лист до него, до королевича:

"Я є тутай, в сусідстві, але ти мене взяти не можеш, тільки розкажи свому отцеві і мамці, нехай зачинають

баль нині. Як будуть гості з'їздитися ввечір на баль, то ти приїдеш з повозом по мене, і ніхто в тім не буде знати,

звідки, що зробилося".

І та стара вдовиця взяла лист. Приходить під браму, - не хоче варта пустити. Зачала вона плакати, умлівати,

що вона має просьбу до самого короля молодого. Варта бачить, що то є бідна вдовиця, ще й до того сусідка:

може, якась кара, може, має якусь просьбу велику - і пустила. Приходить на другу варту - друга не хоче

пустити... Але потім подумали вояки собі: "Перша пустила, отже і друга може безпечніше пустити". Приходить

на третю, а вони подумали: "Дві пустили, отже і ми пускаєм".

Приходить вона до палацу, пустили її аж до самого панича. Склонилася, віддала той лист паничеві в руки.

Він взяв той лист, поглянув на него, зара дуже втішився. Пішов до своєго покою, замкнув двері і лист перечитав,

дуже зрадувався. Закликав він свого отця і матір. Дав їм лист, вони обоє перечитали. І зара на дух листи

розіслали, теліґрами скрізь по всіх панах: на вечір баль! Як ввечір зачало ся панство з'їздити, він наказав

заложити у повіз четверо коней і послав по ню дві свахи. Як вона приїхала, то всі ся дуже втішили, що є така

красна. Скрізь є баль, співи там, байки, музика грає, а та стара сидить собі за столом, як королівна, ніц ще не

знає. Приходить старий король до гостей і став на середині гостинної салі, перепросив усіх, щоб стало тихо:

має щось говорити... І каже так:

- Що тому зробити, коли душа душу загублює?

А стара королівна каже (вона не знала, що то на неї буде):

52

- Випровадити в чисте поле того чоловіка, котрий душу загубив, і Прив'язати єму два оґири до рук і два оґири

до ніг, щоб єму рознесли кості.

По тому, як вона то вимовила, взяли її зі столу запідбоки, випровадили в поле і так зробили, як вона казала.

А всі зібралися у повози до церкви на шлюб. І стали собі жити обоє.

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин, (сучасного Бродівського району Львівської обл.) у господаря

Гната Романіва. Грудень 1894 р.

Стиль запису збережено.

Ох !

Колись-то давно, не за нашої пам'яті,-мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі,-жив собі убогий

чоловік з жінкою, а у них був один син, та й таке ледащо той одинчик, що лишенько! Нічого не робить - і за

холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Ніколи й не злазить: як

подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться.

Батько й мати журяться:

- Що нам з тобою, сину, робить, що ти ні до чого не дотепний? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти

тільки дурно хліб їси!

Так йому не до того: сидить та просцем пересипається. Журились-журились батько з матір'ю, а далі мати й

каже:

- Що ти таки, старий, думаєш з ним, що вже він до зросту дійшов, а така недотепа - нічого робить не вміє? Ти

б його куди оддав, то оддав, куди найняв, то найняв, може б, його чужі люди чого вивчили.

Порадились, батько і оддав його у кравці вчитись. От він там побув днів зо три та й утік, виліз на піч - знов

просцем пересипається. Батько його вибив добре, оддав до шевця шевства вчитись. Так він і звідтіля втік.

Батько знов його вибив і оддав ковальства вчитись. Так і там не побув довго - втік. Батько:

- Що робить? Поведу, - каже, - ледащо у інше царство: де найму, то найму,- може, він відтіля не втече. Взяв

його й повів. Йдуть та йдуть, чи довго, чи недовго, аж увійшли у такий темний ліс, що тільки небо та земля.

Увіходять у ліс, притомилися трохи, а так над стежкою стоїть обгорілий пеньок; батько й каже: - Притомився я -

сяду, одпочину трохи. - От сідає на пеньок та:- Ох! Як же я втомився! - каже. Тільки це сказав - аж з того пенька

- де не взявся - вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.

- Що тобі,- питає,- чоловіче, треба од мене? Чоловік здивувався: "Де воно таке диво взялося?" Та й каже

йому:

- Хіба я тебе кликав? Одчепись!

- Як же не кликав,- каже дідок,- коли кликав!

- Хто ж ти такий? - пита чоловік.

- Я,- каже дідок,- лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?

- Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! - каже чоловік.

- Ні, кликав: ти сказав: "Ох!"

- Та то я втомився,- каже чоловік,- та й сказав.

- Куди ж ти йдеш? - пита Ох.

53

- Світ за очі! - каже чоловік.- Веду оцю дитину наймать,-може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома

- що найму, то й утече.

- Найми,- каже Ох,-у мене: я його вивчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то як

пізнаєш його -бери, а не пізнаєш - ще рік служитиме в мене!

- Добре, - каже чоловік.

Погодилися,- чоловік і пішов собі додому, а сина повів Ох до себе.

От як повів його Ох, та повів аж на той світ, під землю, та й привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої. А в

тій хатці усе зелене: і стіни зелені, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано - все, все. А за наймичок

у Оха мавки - такі зелені, як рута!

- Ну, сідай же,- каже Ох,- наймитку, та поїси трохи!

Мавки подають йому страву - і страва зелена: він поїв.

- Ну, - каже Ох,- піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.

Наймит пішов. Чи рубав, чи не рубав, ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох - аж він спить. Він звелів

наносить дров, поклав на дрова зв'язаного наймита, підпалив дрова. Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, за

вітром розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді її сприснув живущою водою - наймит знов став

живий, тільки вже моторніший трохи.

Ох знову звелів наймитові дрова рубати; той знову заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець

вітром розвіяв, вуглину сприснув живущою водою - наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого!

От Ох спалив його і втретє та знову сприснув вуглину живущою водою - і з того ледачого парубка та став такий

моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.

От вибув той парубок рік. Як вийшов рік, батько йде по сина. Прийшов у той ліс, до того пенька обгорілого,

сів та й каже:

- Ох!

Ох і виліз із того пенька та й каже:

- Здоров був, чоловіче!

- Здоров, Ох!

- А чого тобі треба, чоловіче?-питає Ох.

- Прийшов,- каже,- по сина.

- Ну, йди: як пізнаєш - бери його з собою, а не пізнаєш- ще рік служитиме.

Чоловік і пішов за Охом. Приходить до його хати. Ох взяв, виніс мірку проса, висипав - назбігалось такого

півнів!

- Ну, пізнавай,- каже Ох,- де твій син? Чоловік дивився-дивився- всі півні однакові, один у один - не впізнав. -

Ну,- каже Ох,- іди ж собі, коли не пізнав. Ще рік твій син служитиме в мене.

Чоловік і пішов додому.

От виходить і другий рік; чоловік знову йде до Оха. Прийшов до пенька:

- Ох! - каже.

Ох до нього виліз.

- Іди,- каже,- пізнавай! - Увів його в кошару- аж там самі барани, один в один. Чоловік пізнавав - пізнавав - не

пізнав.

- Іди собі, коли так, додому: твій син ще рік служитиме у мене. Чоловік і пішов, журячись. Виходить і третій

54

рік; -чоловік іде до Оха. Іде та йде - аж йому назустріч дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на ньому біла.

- Здоров, чоловіче!

- Доброго здоров'я, діду!

- Куди ти йдеш?

- Йду,- каже,- до Оха виручать сина.

- Як саме?

- Так і так,- каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою

умовою.

- Е! - каже дід.- Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме.

- Та я вже,- каже чоловік,- І сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі. Чи ви, дідусю, не

знаєте, як мені мого сина вгадать?

- Знаю!- каже дід.

- Скажіть же й мені, дідусю-голубчику! Бо все-таки, який він не був,- а мій син.

- Слухай же,-каже дід,- як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки

бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та обскубуватиметься. То твій син!

Подякував чоловік дідові та й пішов. Приходить до пенька:

- Ох!- каже.

Ох виліз до нього і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів.

Назліталось їх сила, і все один в один.

- Пізнавай,- каже Ох,-де твій син! Пізнаєш - твій, не пізнаєш-мій.

От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею сам собі, надувся та обскубується.

Чоловік і каже:

- Ось мій син!

- Ну, вгадав! Коли так - бери.

Взяв перекинув того голуба,- і став з нього такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів

дуже, обнімає його, цілує. Раді обидва!

- Ходім же, сину, додому.

От і пішли.

Йдуть дорогою та й розмовляють. Батько розпитує, як там у Оха було; син розказує; то знову батько розказує,

як він бідує, а син слухає. А далі батько й каже:

- Що ж ми тепер, сину, робитимем? Я бідний і ти бідний. Служив ти три роки, та нічого не заробив! - Не

журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,- каже,-тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та

піймаю лисицю. Паничі мене купуватимуть у вас; то ви мене продайте за триста карбованців,-тільки

продавайте без ретязя. От у нас і гроші будуть, розживемось!

Йдуть та йдуть,- аж так на узліссі собаки ганяють лисицю; так ганяють, так ганяють: лисиця не втече, хорт не

дожене. Син зараз перекинувся хортом, догнав ту лисицю, піймав. Паничі вискочили з лісу:

- Це твій хорт?

- Мій!

- Добрий хорт! Продай його нам.

- Купіть.

55

- Що тобі за нього?

- Триста карбованців, без ретязя.

- Нащо нам твій ретязь,-ми йому позолочений зробимо! На сто!

- Ні.

- Ну, бери гроші-давай хорта.

Одлічили гроші, взяли хорта,-давай полювать. Випустили того хорта знову на лисицю. Він як погнав лисицю,

то погнав аж у ліс, там перекинувсь парубком і знову прийшов до батька.

Йдуть та йдуть, батько й каже:

- Що нам, сину, цих грошей,- тільки що хазяйством завестись, хату полагодить.

- Не журіться, тату, буде ще. Тут,- каже,- тату, паничі їхатимуть по перепелиці з соколом. То я перекинусь

соколом, а вони мене купуватимуть, то ви мене продайте знов за триста карбованців, без шапочки.

От ідуть полем,- паничі випустили сокола на перепела; так сокіл женеться, а перепел тікає: сокіл не дожене,

перепел не втече. Син перекинувсь соколом,- так зразу йнасів того перепела. Паничі побачили:

- Це твій сокіл?

- Мій!

- Продай його нам!

- Купіть.

- Що тобі за нього?

- Як дасте триста карбованців, то беріть собі сокола, тільки без шапочки.

- Ми йому парчеву зробимо!

Поторгувались, продав за триста карбованців. От паничі пустили того сокола за перепелицею, а він як

полетів та й полетів у ліс, там перекинувся парубком і знову прийшов до батька.

- Ну, тепер ми розжились трохи,- каже батько.

- Постійте, тату, ще буде. Як будемо,-каже,-іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте.

Дадуть вам за мене тисячу карбованців; тільки продавайте без недоуздка.

От доходять до містечка там, чи що,- аж ярмарок. Син перекинувся конем - такий кінь, як змій, і приступить

страшно. Батько веде того коня за недоуздок, а він гарцює, копитами землю вибиває. Тут понасходилось купців

- торгують.

- Тисячу, - каже,- без недоуздка, то й беріть!

- Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо!

Дають п'ятсот.

- Ні!

А це підходить циган, сліпий на одне око:

- Що тобі, чоловіче, за коня?

- Тисячу, без недоуздка.

- Ге! Дорого, батю: візьми п'ятсот з недоуздком!

- Ні, не рука,- каже батько.

- Ну, шістсот...бери!

Як узяв той циган торгуватися, як узяв,- так чоловік не спускає.

- Ну, бери, батю, тільки з недоуздком.

56

- Е ні, цигане, недоуздок мій!

- Чоловіче добрий, де ти бачив, щоб коня продавали без уздечки?

І передать ніяк...

- Як хочеш, а недоуздок мій!- каже чоловік.

- Ну, батю: я тобі ще п'ять карбованців накину,- тільки з недоуздком.

Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п'ять карбованців! Взяв і оддав. Пішов

чоловік, взявши гроші, додому, а циган на коня та й поїхав. А то не циган -то Ох перекинувся циганом. Той кінь

несе та й несе Оха - вище дерева, нижче хмари. От спустились у ліс, приїхали до Оха; він того коня поставив на

стайні, а сам пішов у хату.

- Не втік-таки від моїх рук!- каже жінці. От у обідню годину бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до

річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить та й перекинувся окунем та й поплив. Ох, не довго

думавши, перекинувсь і собі щукою та давай ганятися за тим окунем. Так оце-що нажене, то окунь

одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, а щука й не візьме. От вона дожене та:

- Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаєм з тобою!

- Коли ти, кумонько, хочеш балакати,-каже окунець щуці,-то я й так чую!

Знову-що нажене щука окуня та:

- Окунець, окунець, повернись до мене головою, побалакаємо з тобою!

А окунець одстовбурчить пірця та й каже:

- Коли ти, кумонько, хочеш, то я й так чую! Довго ганялась щука за окунем - та ні, не дожене! А це підпливає

той окунь до берега - аж там царівна шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі,

царівна побачила та й підняла той перстень з води.

Приносить додому, хвалиться:

- Який я, таточку, гарний перстень знайшла! Батько любується, а царівна не знає, на який його й палець

надіти: такий гарний!

Коли це через якийсь там час доповіли цареві, що прийшов якийсь купець. (А то Ох купцем

перекинувся).Цар вийшов:

- Що тобі треба?

- Так і так: їхав я,- каже Ох,- кораблем по морю. Віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й

упустив той перстень у воду... Чи ніхто з ваших не знайшов?

- Так,-каже цар,-моя дочка знайшла. Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо йому, каже, і на

світі не жить, як не привезе того персня! Так вона не оддає та й годі! Тут уже цар уступився:

- Оддай,-каже,-дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай! А Ох так просить:

- Що хочете, те й беріть у мене,- тільки оддайте мені перстень!

- Ну, коли так,-каже царівна,-то щоб ні тобі, ні мені!- та й кинула той перстень на землю. Той перстень і

розсипався пшоном -так і порозкочувалось воно по всій хаті. А Ох, не довго думавши, перекинувся півнем та й

давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював. А одна пшонина закотилася під ноги царівні,- він тієї

пшонини і не з'їв. Як поклював,-та в вікно й вилетів геть та й полетів собі...

А з тієї пшонини та перекинувся парубок-і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу, та

так же то щиро просить царя й царицю, щоб її оддали за нього:

- Ні за ким,-каже,-я щаслива не буду, а за ним моє щастя!

57

Цар довго морщився: "Як то за простого парубка оддати свою дочку?!" А далі порадилися-та взяли та й

одружили їх, та таке весілля справляли, що увесь мир скликали!

Кирило Кожум'яка

Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва Змій, і щороку посилали йому дань: давали або

молодого нарубка, або дівчину. Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робити, коли давали

городяни, треба і йому давати. Послав князь свою дочку в дань Змієві. А дочка була така хороша, що й сказати

не можна! То Змій її й полюбив. От вона до нього підлестилась та й питається раз:

- Чи є,-каже,-на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?

- Є, - каже, - такий у Києві над Дніпром. Як затопить хату, то дим аж під небесами стелеться, а як вийде на

Дніпро мочити шкури (бо він кожум'яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою в

Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з шкурами

трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.

Князівна взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись. А при

ній не було ні душі,- тільки один голубок. Вона вигодувала його, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі й

написала до батька:

"Отак і так,-пише,-у вас, панотче, є у Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум'яка. Благайте ви

його через старих людей, чи не схоче він із Змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його,

пан-отченьку, і словами, й подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово!"

Написала так, прив'язала під крильце голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів

додому, на подвір'я до князя.

А діти саме бігали подвір'ям та й побачили голубка.

- Татусю, татусю! - кажуть. -Чи бачиш - голубок від сестриці прилетів?

Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував:

- Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!

А далі поманив до себе голубка, глядь-аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і

так. Покликав він до себе всю старшину.

- Чи є у нас такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум'якою?

- Є, князю. Живе над Дніпром.

- Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?

Ото сяк-так порадились та й послали до нього найстаріших людей. Приходять вони до його хати, відчинили

помалу двері та й злякались. Дивляться - сидить сам Кожум'яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять

шкур, тільки видно, як коливає отакенною білою бородою! От один з тих посланців: "Кахи?" Кожум'яка

жахнувся, а дванадцять шкур тільки трісь, трісь! Обернувся до них, а вони йому в пояс:

- Отак і так: прислав до тебе князь із просьбою...

А він і не дивиться й не слухає: розсердився, що через них та дванадцять шкур порвав.

Вони знову давай його просити, давай його благати.

Шкода! Просили-просили та й пішли, понуривши голови.

58

Що тут робитимеш? Сумує князь, сумує і вся старшина.

-Чи не послати нам іще молодших?

Послали молодших - нічого не вдіють і ті. Мовчить та сопе, наче не йому кажуть. Так розібрало його за ті

шкури.

Далі надумався князь і послав до нього малих дітей. Ті як прийшли, як почали просити, як стали навколішки

та як заплакали, то й сам Кожум'яка не вигерпів, заплакав та й каже:

- Ну, це ж уже для вас я зроблю.

Пішов до князя.

- Давайте ж,- каже,- мені дванадцять бочок смоли і дванадцять возів конопель!

Обмотався коноплями, обсмолився смолою добре, взяв булаву таку, що, може, в ній пудів десять, та й пішов

до Змія.

А Змій йому й каже:

- А що, Кирило? Прийшов битися чи миритися?

- Де вже миритися! Битися з тобою, з іродом проклятим!

От і почали вони битися - аж земля гуде. Що розбіжиться Змій та вхопить зубами Кирила, то так кусок смоли

й вирве; що розбіжиться та вхопить, то так жмуток конопель і вирве. А Кирило його здоровенною булавою як

улупить, то так і вжене в землю. А Змій, як вогонь, горить,- так йому жарко, і поки збігає до Дніпра, щоб

напитися, та вскочить у воду, щоб прохолодитися трохи, то Кожум'яка вже й обмотавсь коноплями і смолою

обсмоливсь. Ото вискакує з води проклятий ірод - і що розженеться проти Кожум'яки, то він його булавою луп

та луп, аж луна йде! Бились вони, бились - аж курить, аж іскри скачуть.

Розігрів Кирило Змія ще лучче, як коваль леміш у горні: аж пирхає, аж захлинається проклятий, а під ним

земля тільки стогне.

Коли це Зміюка - бу-бух! Аж земля затряслась. Народ, стоячи на горах, так і сплеснув руками:

- От так Кирило! От так Кожум'яка!

Та вже з того-то часу й почало зватися те урочище, де Кирило жив, Кожум'яками.

Цап та баран

Були собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана.

От, було, цап побіжить на город по капусту - і баран туди, цап у сад- і баран за ним.

- Ох, жінко,- каже чоловік,- проженімо ми цих барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержаться. А

забирайтесь-но, цапе й баране, собі куди-небудь, щоб вас не було у мене в дворі.

Пішли вони. Ідуть та й ідуть. Посеред поля лежить вовча голова.

- Бери, баране, голову, бо ти дужчий.

- Ох, бери, цапе, ти, бо ти сміливий.

Узяли голову і вкинули у торбу.

Ідуть та й ідуть, коли віддалік горить вогонь.

- Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли.

59

Приходять, аж то вовки кашу варять.

- А, здорові, молодці!

- Здорові! Здорові?.. Ще каша не кипить-м'ясо буде з вас.

Ох, як там цап налякався, а баран давно вже труситься. Цап і придумав:

- А подай лишень, баране, оту вовчу голову! Приніс баран.

- Та не цю, а подай більшу!-каже цап.

Баран знову тягне ту ж саму.

- Та давай ще більшу!

Мовчать вовки.

От один із них і починає:

- Гарно каша кипить, тільки нічим долить - піду я по воду. Як пішов вовк по воду, то й не вернувся: "Хай вам

абищо!"

Набридло другому його дожидати:

- Е, вражий син, пішов та й сидить, нічим каші долить.

Побіг і той і не вернувся. А третій сидів-сидів:

- Ось піду лишень я їх прижену.

Як побіг, так і той радий, що втік.

Тоді цап до барана:

- Нумо скоріше хапатись, щоб нам кашу поїсти та звідси убратись.

Ох, як передумав один вовк:

- Ходімо, ми їх поїмо, вражих синів.

Прийшли, аж тих уже немає - побігли та й на дуба забрались.

Стали вовки гадати, як би їх наздогнати. Як стали йти і знайшли їх на дубі. Цап виліз аж на верх, а баран -

нижче.

- От лягай,-кажуть вовки ковтунуватому вовкові,-ти старший, то й придумай, як нам їх добути.

Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так і дрижить весь. Як упаде, та просто на

вовка!

Цап тут як закричить:

- А подай-но мені ворожбита!

Вовки як схопились, так аж пил по дорозі закурився.

А цап та баран безпечно пішли собі.

Піддурена ворона

Ворона літала над селом і схопила на току курча. Курча було чимале, уже в пір'ячко вбиралось. Ворона з

добиччю полетіла в ближній лісок, сіла на дерево невисоко од землі і почала довбать курча. Побачила лисиця,

захотілось їй молоденької курятинки. Підішла до дерева, обійшла навкруги нього разів з два ( все позирала на

ворону, а далі почала морочить їй голову:

— Яка ж ти гарна птиця! Я ніяк на тебе не налюбуюсь. Що за носик, що за хвостик! А пір'ячко... Од сонця аж

60

блищить! Я думаю, така красуня орла і то привабить. Недарма ти їси такий ласенький кусочок. По всьому

видно, що у тебе має бути ангольський голосочок!

Ворона умліла од похвальби, забула й про курча, котре у дзьобі держала; роззявила рот і крикнула:

— Так! Так!

Курча впало додолу, а лисиця схопила його і гайда.

Мишача рада

В одній хаті здох котик. Між мишами настала велика радість, бо гадали, що вже тепер безпечніші будуть.

Не довго тішились – господиня придбала собі другого. Сей зараз забрався до мишей; що котру зловить – то й

задушіть! Настав великий переполох між мишами.

“Новий кіт! Новий кіт! – закричали гуртом. – Треба його конче позбутись, бо ні одна не лишиться живою”.

“Але як стратити його?” – закричали одні.

“Я пораджу, - сказала маленька. – Прив’яжімо йому до шийки дзвіночок, тоді будемо чути, як він біжить; от і

повтікаємо”.

“Дуже добра рада”, - сказали другі і почали з утіхи скакати.

“Але ж котра завісить котикові дзвіночка на шиї?” – спитала одна мишка.

Усі поглянули одна на одну і замовкли: не знайшлась така відважна.

А кіт тимчасом як ходив, так і ходить без дзвіночка та ловить мишей одну по одній.

Лисяче серце

Ходив лис берегом понад водою і побачить яку маленьку рибку, котра підпливе до берега на сонці погрітися,

мерщій хапав її й поїдав. Побачили це більші риби й стало їм ніяково, що до їх господарства втручається якась

волосата мара.

Попливли вони до свого короля по раду, що мають робити. Король вислухав їх і каже:

- Приведіть його сюди, на глибину Дністра. Тут ми затягнемо його у воду, розпоремо, виймемо серце, з’їмо й

будемо такі мудрі, як лис.

Пішли риби виконувати наказ короля. Підпливли дві риби до берега, зупинилися біля лиса й кажуть:

- Проше пана адвоката, чи не попливли б ви з нами? Чогось потребує вас наш король.

- Чому б ні? Як треба, той треба.

Сів лис на риб:

- А ви не знаєте, чого королеві треба од мене?

- А чому б ні, знаємо. Він казав, що треба ваше серце вийняти та з’їсти, то будемо такі мудрі як ви.

- Е, коли так, то завертайте назад, бо я зоставив серце вдома. Але я побіжу і за хвилину принесу сюди.

Завернули риби, плигнув лис на берег тай каже:

- Які-бо ви дурні! Та хіба ж є хто такий, що ходив би без серця?

Риби зрозуміли, що лис обдурив їх, але вже пропало, бо що ж би вони йому тепер зробили?

61

Іванко-цар звірів

Був собі чоловік. Жив він у великій радості з жінкою і з своїми дітьми Іванком і Марікою. Та недовго так

тривало. Померла жінка. Чоловік дуже зажурився. Вирішив, що не буде більше женитися. Жив з дітьми вдівцем

дев'ять років. А на десятому знайшов господар служницю. Жила вона по сусідству, ходила до нього,

розраджувала. Почав він їй казати:

— Поберімося. Служниця відповідає:

— Я за тебе не піду, бо в тебе двоє дітей.

— Та де я їх подіну, не погублю ж.

— Не губи дітей,— каже служниця,— забери їх, поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.

Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:

— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров. Лишив дітей, зібрався, прив'язав стовпа до бука, аби ним вітер колисав і

щоб дітям здавалося, що тато дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи і розуміли, котрою

дорогою вони йшли. Довго сиділи в лісі, чекали батька, а коли побачили, що його нема, Іванко каже:

— Ходімо помалу додому.

Зібралися і приходять увечері до своєї хати. Дивляться у вікно: у хаті служниця сидить з батьком і про щось,

вечеряючи, говорять. А діти сіли під вікном і не сміють зайти в хату. Батько говорить:

— Боже, боже, що то мої діти діють у лісі? А вони обізвалися:

— Батьку, ми прийшли.

Служниця, як почула дитячі голоси — утекла. Але сказала:

— Поведи їх вдруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.

На ранок він повів дітей ще глибше в ліс і наказав їм:

— Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду догляну ліс і прийду до вас.

Діти сиділи до ночі, а батька немає. А вночі пішли шукати дорогу. Ходили, ходили і заблудились. Дуже були

голодні. Сказав Іванко Маріці:

— Я накладу вогню, а ти йди дещо пошукай їсти. Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і

приготувала вечерю. Але без хліба було важко їсти. Іванко взяв один хрін і поклав у вогонь:

— Хай спечеться, може, буде не такий гіркий. Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули потомлені.

Уночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такої істоти: дві голови, одна на однім, друга на другім

кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого дива з

двома головами. І кожний звір приходив і нічого злого не чинив дітям.

Раненько діти встали, помилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що поклав хрін у вогонь.

Коли розгріб, дивиться — гарний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. їдять, а він усе цілий.

Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка. І ходили по лісах багато років. Здичавіли. Виросли.

Раз приходять на одну галявину і відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на галявині явір вісімнадцять

метрів у височінь, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Дивиться далі, а на яворі блищить

шабля, рушниця й красива сорочка. Думає: ”Як би мені все це згодилося, коли б міг узяти”.

Коли поглянув угору на явір, бачить на сорочці написані золоті літери:

62

”Хто буде такий мудрий, щоб зліз на явір і взяв цю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто взяв би

рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те

місце під явір. А шаблю якби хто зняв, зарубав би нею, скільки задумає”.

Іванко каже сестрі:

— То був великий дурень, що це написав, бо то не може бути правдою.

І пробує вилізти на явір. Ліз угору мало не чотири години, а коли переліз за половину, почало його тягнути

догори. Виліз Іванко на гору, між стовбурами відпочив, і позабирав усі речі. Зліз помалу додолу. Йому дуже

сподобалася сорочка. Тепер уже не мусив ходити голий. І говорить Маріці:

— Маріко, я почуваю, що я сильний на сім держав. Йдуть далі крізь великі ліси. Знайшли старого бука,

котрий мав понад метр у товщину. Бук був широкий, крислатий. Іванко й каже:

— Коли б я був такий, як на яворі було написано, я мав би цього бука вирвати з корінням.

Поклав одну руку на бука — і бук почав хилитися. Маріка закричала:

— Брате, не хитай, бо впаде!

Коли Іванко побачив, що бук нагинається, поклав на нього другу руку і вийняв його з корінням, перевернув

вершком у землю, а корінням догори. Тоді взяв сестру на руки й поніс.

Йдуть далі через темні ліси. Бачать на одній галявині блиск. Приходять, а блиск у камені. Вдарив Іванко

ногою в камінь, і камінь розсипався на порох. Бачить Іван — у землю сходи. За сходами — двері. Розбив двері,

а там сімнадцятилітня дівчина варить їсти у печі. Відчинила двері в другу кімнату й каже:

— Ідіть у нашу хижу, дам їсти, бо голодні ви. Поки їли, пили, дівчина почала їм розповідати про недобре.

Каже:

— Наїлися, напилися, то йдіть собі геть, бо живуть тут дванадцять розбійників. Коли прийдуть, порубають

вас.

Іванко їй відповідає:

— Нам однаково. Батько нас відправив на смерть, щоб ми загинули.

У дванадцять годин ночі земля колишеться — приходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові

двері розбиті вдрузки. Радяться вони:

— Що маємо робити? Чи йти до хати, чи залишимо тут своє добро, котре ми так довго збирали. Кажуть

старшому:

— Як накажеш, так і буде.

— Хлопці,— каже старший,— неохоче б я лишив наше срібло-злото, та тут була велика сила, коли наші

дванадцятиметрові двері розбила в прах. Подумав це і сказав:

— Хлопці, все одно, йдемо у хату.

Заходять розбійники, а там сидить невеликий хлопець. Розвішали рушниці на стінах і сіли вечеряти.Старший

походжає серед кімнати. Наказує своїм розіникам:

— Йдіть у підвал і принесіть дві бочки пива. Троє розбійників миттю принесли три бочки пива. Старший

говорить Іванкові:

— Коли ти вип'єш усю бочку пива й мізинцем б'єш дно, залишимо тебе живим; інакше страшною смертю

загинеш. Іванко каже у відповідь:

— Зробіть вперед ви самі, щоб я бачив.

Старший став коло бочки, вибив пучкою дно, підняв бочку й випив усю. Ото був чолов'яга!

63

— Ну, випий ти!

Коли Іванко мізинцем ударив у бочку, обручі порвася і пиво розлилося по землі.

Розбійники вхопили зброю, оточили Іванка і заичали:

— Підіймай вгору руки! Іванко засміявся:

— Слухайте, люди, думаю, що перед смертю зволите проговорити три слова й три цигарки курити.

Коли докурював, витяг шаблю й відразу відтяв одинадцять голів. Старший був хитрий, миттю упав у кров, і

лише вухо йому Іванко відтяв. Зібрав Іванко розбійницькі трупи, позносив у порожню хату, а сам рушив до

інших кімнат. В одній золота було повно, в другій — одежі, у третій — хліба, борошна, всього, що треба. Лише

пташиного молока немає.

Коли Іван оглянув свої володіння, каже дівчині, котра йому готувала їсти:

— Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти?

— Я царева донька. Ходила у школу на край міста. Розбійники напали на мене і взяли мене з собою. Я вже

шість років тут у неволі.

— Можеш додому йти.

Дівчина подякувала й зібралася йти до свого батечка царя. А Іванко каже сестрі:

— Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба.

Лише від тієї кімнати, де лежали розбійницькі трупи, ключа не дав. Образилася Маріка, бо була вона жадібна

й заздрісна.

— Сестро, йду я поглянути на наші ліси. Не сиділося йому, бо чув у собі великі сили. Не боявся нічого, бо

думав, що вбив усіх розбійників. Зібрався у ліси. А коли пішов, старший розбійник устав і покликав Маріку:

— Маріко, йди-но сюди!

— Що тобі треба?

— Будь така ласкава, піди до криниці, котру я вкажу, й візьми цілющої води, й пусти у замок.

Маріка послухала. Принесла води, пустила у замок — і замок відімкнувся. Розбійник помастив вухо

живлющою водою — й вухо зрослося. А Маріці почав казати:

— Чи ти б хотіла мене за свого чоловіка мати?

— Хотіла б.

Розбійник каже:

— Але так ми не можемо одружитися. Лиш коли ти захочеш свого брата згубити.

Вона погодилася й на це. Розбійник наказав:

— Коли прийде додому, прикинься хворою й скажи, що їла б вовче м'ясо. Він піде до вовків, і вони його

розірвуть.— Не знав він, що Іванко — цар усіх звірів, що розуміє їхню мову.

Була у розбійників перед підземним палацом груша, котра взимку і влітку цвіла, коли хто йшов. Дивиться

старший, груша цвіте. Ускочив до тієї хижі, де розбійницькі трупи лежали і зачаївся. Іванко приходить і бачить:

сестра в постелі йойкає. Жалко її стало.

— Що сталося?

— Дуже мені болить, їла б з малого вовчати м'ясо. Може б, одужала?

Іванко пішов у ліс. Йде й бачить: стара вовчиця з п'ятьма вовчатами. Іванко зарядив рушницю, став на коліно

й хоче стріляти.

64

Вовчиця тут заговорила:

— Іванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб'є третину світу і піде назад, під явір, з-під котрого ти її взяв. А

йди й бери собі мою дитину й понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє вовча вичеши й пусти на волю.

А вовчаті наказує:

— Служи цьому чоловікові так, як батькові. Так воно й сталося. Старший розбійник дивиться — груша цвіте.

— Маріко, Маріко, не їж мале вовча, а кажи, що хочеш м'яса з малого ведмежати.

Так і зробила. Іван пішов знову у ліс. Бачить:іде стара ведмедиця з ведмежатами. Зібрався стріляти, а

ведмедиця заговорила:

— Іванку, не вбивай мою дитину. Вона їсти не буде, а ти моє ведмежатко вичеши і пусти геть. А до

ведмежати каже:

— Слухай його, як свого батька. Дивиться старший — груша цвіте.

— Маріко, не вмирає твій брат!

І так словами сестри розбійник відправляв Іванка на всяку звірину, і щоразу Іванко вертався здоровий і

приводив з собою якогось звіра...

Тоді старший надумав ще одне діло. Коли й тепер Іван не постраждає, то вже ніколи. Каже Маріці:

— Скажи йому, аби йшов між дві гори принести води. Оті гори одна об одну б'ються, а між ними є криниця.

Коли він буде там, гори його вб'ють.

Іван пішов і потрапив на полудень, коли гори перестали битися. Зачерпнув води і приніс додому.

Розбійник придумав ще одну хитрість. Говорить Маріці:

— Кажи йому, що там-то й там-то є дванадцять млинів і хай принесе тобі з тих млинів борошна на обід, і

коли ти страву з того борошна з'їси, враз одужаєш. А ті млини відчиняються раз на дванадцять років і мелють

людські кістки, а управляють ними чорти. Завтра двері у млинах розчиняться і, як він зайде, замкнуться за ним,

і там він загине.

Йде Іван по борошно в чортівські млини. А умів він гарно на дудку грати й пищалити. Усі звірі збіглися до

Івана і почали танцювати. Іван з усіма звірями приходить у чортівські млини. Двері повідчинювані. Зайшов,

набрав у кишені борошна й скоро повернувся. Двері за ним замкнулися, а вся звіряча братія зосталася у млинах.

Йде він додому. Груша зацвіла. Старший каже:

— Недобре! Іван і там не загинув. І наказує Маріці:

— Зробися здоровою й добре попроси його: «Хай я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Та коли він

роздягнеться, викупається, стане слабий і засне, ти візьми кінської шерсті, зв'яжи йому руки і мені свисни.

Так і сталося. Маріка просить Івана:17

— Брате мій любий, я хочу зробити за твої труди добре діло. Хай я тебе скупаю в паренім молоці.

Іван соромився роздягатися перед сестрою, але вона його упросила. Купала його так, що заснув. Тоді зв'язала

йому руки кінською шерстю і засвистала розбійнику. Розбійник прийшов, перебрав на себе Іванові сили, будить

його і судить суд над ним, якою смертю його погубити. І присудили з сестрою виколупати йому очі й пустити

по світу. Розбійник не хотів його вбивати, бо Іван його не вбив. Виколупує розбійник Іванові одне око, а сестра

каже:

— Дай друге я виколупаю.

І лишився Іван без очей. Розбійник узяв його на плечі, поніс у ліс і кинув у колодязь. А в той час у ліс люди

прийшли працювати. Уночі відправили по воду кухаря. Кухар узяв відро, приходить до колодязя, а в колодязі

65

щось хлюпочеться. Налякався кухар, кинув відро і прийшов без води. Люди почали на нього кричати:

— Чому ти не приніс води?

— Не приніс, бо в колодязі чорт. Люди взяли довгі жерді з крючками, що звуться цапини, і йдуть до колодязя,

говорячи:

— Не біймося чорта. Гуртом уб'ємо його.

Іван чує з колодязя, що люди радяться, і гукає:

— Не вбивайте мене, бо я чиста душа, а в колодязь потрапив так й отак.

Люди, почувши людську мову, спокійно підійшли до колодязя, витягли голого Івана і принесли його до свого

помешкання. Один дав йому штани, другий сорочку, а третій нагодував.

Пробув Іван у лісі три роки. Люди його, сліпого, годували. І вирішив Іван вкоротити собі віку, бо що то за

життя сліпому. Пішов у лісові хащі, б'ється головою об буки, дряпається об кущі, нарешті заходить у якесь

болото. Не може ноги витягнути й падає у криницю. Падає і тут же прозріває, з'являється в нього зір, бо то була

криниця з живлющою водою. Повернувся Іван до людей, ще три роки працював, щоб віддати зароблене людям.

Ще три роки робив на себе: одягся, узувся. Так перебував у лісі з людьми дев'ять років: три без очей, шість з

очима. А на дев'ятий зібрався додому.

Йде дорогою, приходить на розпуття, там сидить старий чоловік. «Які сто п'ятдесят літ, може, має»,— думає

Іван і звертається до діда:

— Поміняйте зі мною свою одежу. А дід мав подерту одежу. Каже:

— Хлопче, ти, мабуть, говориш зі мною на сміх?

— Не на сміх я з вами говорю, дідусю, справді хочу мінятися. 1

І вони змінялися одежею. Коли дід убрався в Іванову одежу, витяг собі склянку з водицею, покропився нею

— і враз помолодшав, немов йому вісімнадцять років. А Іван мовить:

— Ой, якби мені таку воду, тільки щоб я став таким старим, як ви.

Дід витяг другу склянку, побризкав Івана — і враз став Іван старшим за п'ятдесят років і каже:

— Дідусю, дайте мені скляночку з молодою водицею.

І дід йому дав обидві скляночки. Іван подумав:

«Тепер би піти до своєї сестри».

Приходить і бачить: хата стоїть на землі, а не в землі, як було раніше. Двір добре обгороджений, що не можна

зайти. Іван став під ворітьми і гукає старечим голосом;

— Відчиняй!

Вийшла сестра, пустила старця в хату й дала йому їсти. Жебрак поїв і ніби захотів відробити. Заніс води і

дров до хати. Почистив хлів. Так лишився до вечора й на ніч. У дванадцять годин ночі приходить розбійник з

полонини з волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться — на лаві спить якийсь жебрак.

— Хто це?

— Не турбуйся, але говори тихо, бо старий чоловік спить.

Сіли вони вечеряти, а потім грали в карти до півночі. Лягли спати. Розбійник сильно заснув. Заснула і його

жона. А Іван дивився крізь дірку в одежині, не спав цілу ніч. Чекав, коли розбійник засне, щоб одібрати у нього

свої сили. Коли заснули, Іван тихо встав, підійшов до постелі, взяв свою сорочку, шаблю і рушницю і одяг на

себе. Покропився молодою водицею — і став такий, яким був перед тими дев'ятьма роками. Проходжується

посеред хати, будить розбійника з жоною. Коли збудив їх, враз обоє впізнали його і дуже перелякалися.

66

Іван каже:

— Я вас не буду бити, досить ви з мене познущалися!

Згадав Іван за своїх звірят. Знайшов пищалку, почав пищалити. Коли звірина почула цей голос, проломила

дванадцять дверей на чортівських млинах і прибігла до Івана. І говорить ведмідь:

— Царю наш, коли ми почули твій голос, ударили у двері так, що вони розпалися на порох.

Звірі розтягли розбійника на куски. А сестра дуже заплакала за розбійником, бо лишилася самотня.

Тим часом Іван почув, що в одній державі велика посуха, бо змій запер воду, і народ умирає. Зібрався Іван зі

своїм звірячим військом і йде у ту державу.

Коли він спустився з гір зі звірами, народ дуже лякався і почав замикатися. Приходить Іван у ту державу і

бачить: така посуха, що яйце на землі може пектися. Приходить до одного шинкаря й каже:

— Дай мені дві бочечки пива по сто п'ятдесят літрів. Шинкар не зміг принести, а відчинив йому погріб:

— Бери собі сам.

Іван випив триста літрів пива й почав говорити:

— Що у вас за новини?

— Новини недобрі, велика посуха, бо змій позакривав нори. Мої вже три дівки віддані за воду змієві.

Вимагає четвертої. Четверта припадає на царську доньку.

Іван зразу здогадався, що це була за донька,— а, котру він визволив від розбійників. І каже шинкареві:

— Веди мене, де змій!

Шинкар відмовляється, боїться, та нічого не поробиш, мусить Івана вести.

Сидить Іван на колодязі й чекає, коли царська ,донька прийде по свою смерть. А був у змія брат, що набрав

людської подоби, котрий випроваджував людські душі у жертву до змія. Бачить Іван: везе карета царську доньку.

А донька здалеку впізнала Івана і дуже жалісно заплакала. Тоді зміїв брат повернув коней і хоче кинути дівчину

в колодязь. Іван накричав на змієвого брата — візника. Сів на передок карети (а карета ввійшла по самі осі в

землю) і говорить дівчині:

— Не бійся, я не дам тебе.— І викликає змія: — Молодий пане, поглянь! Тут є дівка!

А коли змій показав дванадцять голів, Іван шаблею відрубав їх. Узяв ніж і з кожного язика відтяв кінчик і

поклав у шкатулку. А зміїв брат зробив те ж саме. Тоді повернувся додому з царською донькою, а Іван лишився.

Коли зміїв брат в людській подобі їхав через міст, уже під мостом текла вода. Зміїв брат став на мосту, закляв

царську доньку, щоб казала, що то він убив змія. Як ні, то кине її у воду. Дівчина поклялася й пообіцяла, що

стане йому за дружину.

Іван повернувся додому, бо хотів знати, що робить сестра. Коли йшов, то поставив їй дві бочки. У котрій

бочці буде сліз більше, за тим більше й жалує. Іван поглянув: в його бочці мало сліз, а в розбійницькій аж через

верх ллються. Тоді знову повернувся в державу, де була посуха. І в шинку питає:

— Що нового?

— Нового багато. Зміїв брат убив змія, і води тепер досить. А завтра царева донька виходить заміж за

змієвого брата.

Заєць почув цю новину та й каже:

— Царю наш, пусти мене на весілля до царівни.

Іван його пустив. А царівна наказала сторожі: коли буде йти яка звірина на весілля — пускайте! Зайця

пустили. Царівна взяла його на коліна й повеселішала. Почастувала його, а заєць замовив собі два танці

67

заграти.

А зміїв брат у палаті сидить у подушках під саму стелю. Коли заєць почав танцювати, дві подушки з-під

змієвого брата висунулися і він злякався.

Вернувся зайчик до Івана веселий і хвалиться. А тут і лисиця проситься на весілля. Пішла — і її почастували.

З-під змієвого брата ще дві подушки висунулися.

Проситься вовк на весілля. Та Іван не дуже хотів вовка пускати, бо боявся, що вовк там якоїсь біди накоїть.

Коли вовк показався у воротах, сторожа почала тікати. Зайшов вовк у палату, і царівна дуже частувала його. І

вовк замовив собі два танці. А коли танцював, підскочив до змієвого брата і відкусив його обидві ноги . Той без

ніг, але реве, щоб іти вінчатися.

Вернувся вовк і розказав, що було у царя. Далі проситься ведмідь. «Усі ходімо»,— каже Іван. І прийшли у

палату.

Коли царська донька побачила Івана, обняла його і розказала, як зміїв брат її закляв. Але цар не повірив.

Хотів бачити докази. Тоді Іван вийняв кінці язиків змія. Цар припасував і побачив, що зміїв брат одурив його,

бо він відрізав кінці язиків уже за Іваном.

Звірі розтягли змієвого брата, а Іван одружився з царською донькою.

Але ще забажав свою сестру покликати на весілля.

Сестра прийшла на весілля, а після весілля замкнула звірів у царські хліви, а Іванові дала отруту. Іван помер.

І було всім дуже дивно. Всі його жалували, а звірина три дні лежала голодна, і ніхто не піклувався про неї.

Каже ведмідь слонові:

— Розбиваймо хліви, бо з нашим царем якась біда, коли ніхто нам їсти не несе.

Розвалили хліви й бачать: царська донька колише свого чоловіка у золотій домовині й дуже плаче. Принесла

лисиця цілющої й живлющої води, й Івана воскресили. Устав і каже:

— О, як я дуже заснув. А ведмідь:

— Заснув ти добре, бодай би твоя сестра так заснула.

І знову сестра за два тижні позамикала звірів в хліви, а Іванові підклала у постіль залізні вила. Іван пробив

собі серце та й умер.

І знову звірина вирвалася і полила Івана водицею. Але Іван не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і

бачать: під лівим боком забилися залізні вила. Ведмідь витяг вила, пустив водиці, й Іван устав. І каже:

— Як я дуже заснув.

— Бодай сестра твоя так заснула. А Іван відповідає ведмедеві:

— Робіть з нею, що хочете.

Звірі розтягли сестру на чотири частини, а Іван жив щасливо зі своєю жінкою.

Солом’яний бичок

Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником , а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні

— нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда: зроби та й зроби їй

солом'яного бичка і осмоли його смолою.

— Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?

68

— Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід — нічого робити — взяв зробив солом'яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом'яного бичка пасти; сама сіла, пряде кужіль і

приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички

попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком.

Наскочив на бичка:

— Хто ти такий? — питає. — Скажи мені! А бичок йому:

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

Ведмідь каже:

— Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!

Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав'яз

зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка хто знає куди!

От баба прокидається — аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже

додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає;

вона до діда:

— Діду, діду! Бичок наш ведмедя піймав, іди його забери!

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже взяла кужіль і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла, пряде

кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:

— Хто ти такий?

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!

— Коли ти смолою засмолений,— каже вовк,— то дай і мені смоли засмолити бік, а то собаки обідрали!

— Бери!

Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Дер, дер та зубами й зав'яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад,

то ніяк. Вовтузиться з тим бичком!

Прокидається баба — аж бичка й не видно. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,—та й

пішла; коли дивиться — у лісі вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб вкинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти: сіла та й заснула.

Аж біжить лисичка.

— Хто ти такий? — питає бичка.

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Дай мені смоли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!

— Бери!

Зав'язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба й цього разу дідові сказала, дід вкинув у погріб і

лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.

От як назбиралось їх четверо, дід сів над лядою в льох та й давай гострити ножа. Ведмідь почув та й питає

69

його:

— Діду, навіщо ти ножа гостриш? — Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі, й бабі кожухи.

— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.

— Ну гляди! Тільки принеси ...

Взяв та й випустив ведмедика. Далі сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

— Діду! Навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

— Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.

— Гляди ж, прижени!

І вовка дід випустив. Сидить далі та ще ножа гострить. Виткнула мордочку лисичка та й питає:

— Скажи мені, будь ласкавий, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

— У лисички, — каже дід, — гарна шкура на опушку й на комірець, хочу зняти.

— Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі й гусей, і курей принесу!

— Ну гляди! Принеси!

І лисичку дід пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Нащо?» А він і

каже:

— У зайчика шкурка м'якенька, тепленька—будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

— Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі стрічок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю! Пустив

дід і його.

От переночували ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж-дер-дер!—щось до діда в двері. Баба прокинулась:

— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить, піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знову дер-дер! —

повен двір овець вовк понагонив.А незабаром лисичка принесла курей, гусей — усякої птиці; зайчик понаносив

стрічок, сережок, намиста доброго...

І дід радий, і баба рада. Взяли вони попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити

чумакувати. А бичок, як не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й розтанув.

Чарівне горнятко

Це було давно-предавно, коли кури несли телят, а вівці — писанки, файніші, ніж у Косові. Тоді був на світі

бідний чоловік, що мав три доньки — Марійку, Ганнусю і Василинку. Доки доньки були малі, чоловік дуже

бідував, а як вони підросли, то стало трохи легше, бо вже було кому обід зварити, шмаття випрати і в поле піти.

Дівчата вдались дуже вродливі — як три корчики квітучої калини.

Одного дня чоловік взяв своїх доньок у поле сапати мандибурку. Несподівано з лісу виїхала бричка і стала на

дорозі просто їхньої нивки. З брички зліз якийсь панок.

— Добридень, ґаздо! Гризеш пісну нивку?

— Гризу, паночку.

— І твої доньки все життя будуть отак гризти?

— Відай, будуть, бо ніхто не знає, яка доля чекає людину.

70

— А я знаю,— хвалиться панок.— У вашої старшої доньки буде щаслива доля, як віддасте її за мене. Чоловік

здивувався:

— А ви хто такий?

— Я — Ольдеквіт, найбільший пан у сусіднім краю.

Чоловік задумався. Правду сказати, він навіть утішився, що хоч одна його донька не буде бідувати. Може, ще

й молодшим сестрам не дасть каратися на світі, а чимось допоможе, бо матиме звідки.

— Ну, то що. Марійко, підеш за панича?

Марійка глипнула на Ольдеквіта — файний, з блакитними очима і чорною чуприною.

— Піду, тату.

Тоді старий каже:

— У неділю справимо весілля.

— Е, ні, весілля буде в моєму палаці, — заперечив пан. — Але мусите пустити молоду тепер, най іде зі мною.

Чоловік подумав і погодився.

— Ходи, Марійко,— сказав панич дівчині.— Перед нами далека дорога, а сонце вже на заході.

Дівчина попрощалася з ріднею, сіла у бричку й поїхала.

Минув тиждень, але Ольдеквіт не просив старого на весілля. Минув і рік. А чоловік нічого не знав про свою

доньку.

Настало знову сапання. Ґазда вийшов у поле з Ганнусею й Василинкою. Сапали скільки сапали, коли з лісу

вийшов Ольдеквіт.

— Добридень! — каже.— Що, далі гризете своє полечко?

— Та гриземо... Тручаємо помалу свою біду. А як наша Марійка? Чому не приходить?

— Має малу дитину. Просила, щоб Ганнуся приїхала до неї хоч на тиждень. Допомогла їй. Ганнуся аж

підскочила:

— Я поїду, тату! Марійці самій сумно. Побавлю дитину, і їй весело буде. Приїду й розповім вам, як вона

ґаздує.

Чоловік дав згоду.

Ганнуся сіла в бричку коло Ольдеквіта і поїхала

Минув не тиждень, а вже цілий рік. Про Марійку і Ганнусю ніхто нічого не чув — гейби каменем у воду

впали.

Настало знову літо. Чоловік вийшов у поле сапати мандибурку з наймолодшою донькою Василинкою.

З лісу й цього разу над'їхав Ольдеквіт.

— Добридень! — каже.— Що гризете досі бідну землю?

— А що маємо робити? Мусимо працювати, аби втримати грішну душу в тілі. А де наша Ганнуся? Чому так

довго не вертається додому?

— Я вже не раз хотів її привезти, але Марійка не пускає. Каже, що їй буде сумно без сестрички. Ганнуся

трохи заслабла й просила, аби Василинка приїхала в гості хоча б на три дні. Потім разом повернуться додому.

— Я поїду, тату. Ненадовго, лише на три дні. Пустіть мене.

— То їдь, але вертайся за три дні.

— Добре, тату.

Василинка сіла собі в бричку, й коні рушили. Спочатку, як всі люди, їхали дорогою. Потім бричка під нялася

71

вгору і полетіла, наче птах. Довго неслася у повітрі, доки прилетіла до кам'яного замку, що стояв на горі.

Величезна брама перед нею отворилася сама.

Василинка скочила з брички, думаючи, що сестри вийдуть зустрічати. Але ніхто її не зустрів. Здавалося, у

замку не було живої душі. На даху тільки каркали ворони.

Василинка напудилася.

— Де мої сестри?

А Ольдеквіт гейби крізь землю провалився разом з бричкою й кіньми.

Дівчина почала бігати похмурими коридорами, заглядала у темні кімнати.

— Марійко! Ганнусю?

Ніхто не озивався.

Сіла собі на холодний камінь і ревно заплакала. Довго текли з очей гарячі сльози. Нараз перед нею з'явилася

бабка, стара-престара.

— Чого ти плачеш, дівчино?

— Як мені не плакати, коли Ольдеквіт привіз мене до сестер, а їх ніде не видно. Він кудись утік, а я

лишилася сама на студенім камені. Що маю робити?

— Сестер своїх не скоро побачиш. Ольдеквіт — великий кат. Він їх мучить у чорних пивницях. І тебе таке

чекає.

— Ні, бабко, я втечу!

— Звідси ніхто не втече, бо залізна брама під золотим ключем.

— То що мені порадите, бабко? Стара дала їй тонкий поясок.

— Запережись і будь смирною перед Ольдеквітом. Коли скаже, аби ти стала його жінкою, засунь ліву руку

під поясок і дай свою згоду. Говори, що ти кохаєш його дужче, ніж свого тата й сестер. Запам'ятай добре: роби

все, тримаючи ліву руку під пояском. Він мав чарівну силу. Це — пояс добра.

— Дякую вам, бабусенько,— сказала Василинка.

Бабка зникла так, ніби її й не було.

Дівчина заперезалася чарівним пояском і стала чекати свого ворога.

Увечері вернувся Ольдеквіт. Одразу каже Василині:

— Будь моєю жінкою!

Дівчина засунула ліву руку під поясок і ласкаво йому відповіла:

— Усе життя буду твоєю вірною дружиною.

— Як, ти мене кохаєш?

— Дужче, ніж свого тата і сестер.

— Маєш щастя... Такої жінки мені й треба,— втішився Ольдеквіт.

Василинка зварила вечерю. Ольдеквіт наївся, напився, дав Василинці в'язку золотих ключів і сказав:

— Оце ключі від усіх дверей, що є в моєму замку. Але ти не заходь до кімнат, я привезу тобі усього, чого

лише захочеш. Я їду в світ на цілий тиждень. Дивись, аби тут не пропало ані ниточки.

— Буду пантрувати, мій господарю.

Ольдеквіт утішився, що має таку жінку, сів на бричку і помчав.

Василинка не могла заснути. Вранці вийшла у садок, лягла на траву й заплакала. З-під землі почувся голос

Марійки і Ганнусі:

72

— Тату наш рідний, врятуй нас від цього Ольдеквіта! Скільки будемо мучитись у його темницях?

Василинка схопилася і пішла до замку. Блукала по кімнатах, шукала сестер. Та всюди були тільки купи

золота і діамантів.

Наступної ночі уві сні знову показалася їй бабка. Вона сказала:

— Відімкни двері у підлозі дванадцятої кімнати. Василинка прокинулася і почала шукати дванадцяту кімнату.

Коли знайшла, відімкнула двері, що були в підлозі, подивилася униз. Там три легіні були прикуті ланцями до

залізного пня. Один із них побачив Василинку і попросив:

— Дівчино, принеси мені на хвильку мальоване горнятко. Спрага мене замучила.

Василинка знайшла у покоях чарівне мальоване горнятко, спустилася драбиною в підвал. Леґінь напився і

одразу вчинився силачем. Сіпнув ланц і відірвався від залізного пня.

— Дівчино, дай і мені напитися з мальованого горнятка,— попросив другий хлопець.

Василинка не пошкодувала і йому водиці. Той напився, теж набрався сил, сіпнув ланц і відірвався від

залізного пня.

— Дівчино, дівчино! І мене мучить спрага. Дай мені напитися з чарівного горнятка,— озвався і третій.

Василинка і йому допомогла.

Коли всі три парубки скинули з рук ланці, дівчина спитала:

— Чи не знаєте, легіники, де мої сестри?

— Твої сестри під залізним пнем. Дай нам ще напитися і зараз їх побачиш.

Легіні напилися і відкотили у куток залізного пня. Під ним були залізні двері. Василинка відімкнула їх

золотим ключем і подивилася униз. У темній темниці сиділи і плакали її сестри Марійка й Ганнуся.

Легіні спустилися драбиною туди і винесли їх.

Василинка тішилася сестрами, навіть не почула, як повернувся Ольдеквіт. Він ледве ноги приволік. Хотів

було напитися з мальованого горнятка, та не знайшов його в покої. Ліг і заснув міцним сном, аби хоч так

відновити силу.

Василинка позамикала золотими ключами всі двері в палаці. Навіть оті, де спав Ольдеквіт.

Відчинила залізну браму, і всі шестеро пустилися тікати. Так бігли, що землі не чули під ногами. Через

якийсь час добралися до темного лісу. Раптом у повітрі щось страшно загуло.

— Це — Ольдеквіт,— сказала Василинка з острахом.

Напилися водиці з мальованого горнятка і побігли швидше. Але хіба можна втекти від Ольдеквіта?

Під розсохлими дубами побачили хатку на курячій лапці. Вона була повернена передом до них.

— Нате золотий ключик і забіжіть туди,— сказала Василинка легіневі, який тримав за руку Марійку.

Вони увійшли в хатку й замкнулися тим ключиком.

Інші напилися водиці з мальованого горнятка і побігли далі.

Ольдеквіт сердито, аж іскри з нього сипали, спитав хатку:

— У тебе не сховалася Марійка з легінем? Хатка покрутилася на курячій лапці і обернулася до нього задньою

стіною.

— Я б тебе спалив, але не маю зараз часу,— крикнув Ольдеквіт і пустився далі.

Повітря гуділо, а земля дудніла.

Та перед втікачами, гейби з-під землі, з'явилася хатка на качачій лапці.

Василинка глипнула на легіия, який тримав за руку Ганнусю, і сказала:

73

— Візьміть золотий ключик, сховайтеся в цій хатці

Леґінь забіг з Ганнусею в хатку і замкнув двері за собою.

Через якусь хвилинку Ольдеквіт опинився перед вікнами й питає:

— Хатко, до тебе не забігала Ганнуся з легінем? Хатка покрутилася на качачій лапці і обернулася до нього

задньою стіною.

— Я б тебе спалив, хатко, але часу не маю,— крикнув Ольдеквіт.

Василинка і її леґінь напилися водиці з мальованого горнятка і побігли з усіх сил. Лісом гейби страшна буря

летіла!

Глип, а на галявині стоїть хатка на гусячій лапці. Василинка потягла парубка за собою і — шусть із ним у

хатку. Замкнула двері на золотий ключик — і ні пари з вуст.

Ольдеквіт питає:

— Скажи, хатко люба, до тебе не забігала Василинка зі своїм легінем?

Хатка покрутилася на гусячій лапці й обернулася до нього задньою стіною.

— Я б тебе спалив, хатко. Але зараз не маю часу — мушу їх зловити і в морі втопити!

Ольдеквіт ще довго біг, доки опинився на березі синього моря. Став там, роздивився на всі боки, але нікого

ніде не побачив. І тріснув від злості!

Сестри віддалися за тих легінів, з якими втікали. Довго жили у своїх хатках, дітей бавили і казку їм

розповідали про чарівне горнятко.

Дарунки з трьох зернин

В одному селі жив великий дідич. Мав стільки полів, лісів, худоби і всілякого добра, що навіть цісар йому

заздрив. А у того дідича служив бідний чоловік Максим. Слуга мав хатку з одним вікном. Вітер зірвав з

покрівлі солому, і, коли йшов дощ, вода текла по стінах. У хатині жила й Максимова родина. Родина немаленька,

а їсти було нічого.

Настала весна. Треба щось посіяти, а в мішку ні зернини.

Жінка сумує, плаче.

— Люди вже позасівали, а в нас іще й не орано. Роби щось, чоловіче, бо не доживем до другого року.

— Не журися,— відповів Максим,— я піду до дідича і попрошу, аби позичив нам хоч трохи насіння. Засіємо,

і на другий рік у нас буде своє.

— Ну, йди, не чекай.

Пішов Максим до дідича. Став перед порогом і каже:

— Так і так, світлий пане, не маю чим засіяти свій кавалок поля. Дайте мені хоч трохи насіння, аби мої діти

не повмирали з голоду.

Дідич витріщився на нього й закричав:

— Аби мати — треба робити!

— Та я роблю у вас день і вночі!

— Ти, лайдаку, не кажи мені дурниць!

Опустив Максим голову і пішов додому. Розповів жінці, що йому дідич відповів.

74

Надворі сонечко гріє. Пташки з теплих країв прилетіли, всюди весело. А Максим сидить зі своєю жінкою на

призьбі й сумує, бо діти ходять голодні та слабі, як мухи.

Раптом до Максимової хатки прилетіли дві ластівки і почали ліпити під стріхою гніздечко. Максим уздрів їх і

сказав:

— Бідні ластівочки, нащо ви ліпите гніздечко під такою дрантивою стріхою? Таж як піде дощ, то вам дітей

затопить.

Та ластівки не розуміли людської мови. А якщо й розуміли, то мовчали. Зліпили гніздечко, виклали пір'ячком,

знесли яєчок і висиділи зграйку маленьких пташенят. Коло хати Максима стало так весело» що душа раділа.

Але одного разу звідкись явився страшний змій, який почав тягнутись до ластів'ячого гніздечка. Діти

заверещали:

— Тату, до наших ластів'ят лізе якийсь змій!

Максим вибіг надвір, схопив довбню, і почалася бійка не на життя, а на смерть. Гепав змія по хребті, поки

його не переламав. Змій ледве відповз і сконав у темному яру. Трьох ластів'ят страшний змій схопив, а четверте

пташеня вдалося врятувати. Але і з ним сталася біда: йому під час бійки поранили ніжку.

Максим забрав пташечку до хати, діти її дозирали, годували. Коли могла уже літати, випустили на волю, аби

шукала своїх маму й тата.

Минуло літо, і настала осінь. Ластівки полетіли у вирій. Усю землю завіяло снігом. Та минула і зима, пташки

вернулися додому, до своїх гніздечок.

У Максимовій хаті злидні так розсілися, що не дають дихати.

Та ось одна ластівочка ударила крильцем у шибку. Максим вийшов надвір і спитав:

— Чого ти хочеш, дорога пташино? Ластівочка поклала йому на долоню якесь зеренце і прощебетала:

— Посій перед дверима.

Через якусь хвилину прилетіла знову.

Поклала на долоню друге зеренце:

— Посій перед вікном.

Фуркнула й вернулася з третім зеренцем:

— Посій коло криниці.

Максим красно подякував їй і зробив так, як вона сказала. Посіяв три зернини, почав чекати врожаю. Другого

дня вранці діти повставали й повибігали на сонечко. Але скоро вернулися в хату, гейби перелякані.

— Тату, у нас коло хати щось таке дивне виросло, ой-йой-йой!

— Ви ще спите навстоячки?

— Ні, тату, подивіться.

Вийшов Максим і бачить — перед порогом, під вікном і коло криниці три величезних гарбузи. Схотів підняти,

але де там! — треба силу велета.

Гарбузи уже достигли, блищали, як сонечко.

— Жінко, ану, розпалюй у печі вогонь,— втішився Максим.— Звари на обід гарбузяної каші.

Закотив гарбуз до хати і нагострив ніж. Коли розрізав на дві половини, то очам не повірив: там був білий хліб,

калачі, бринза, м'ясо, ковбаса, солонина — варене, смажене, солодке, квасне й гірке... Максим викладав те

добро на стіл, а в гарбузі нічого не зменшувалося.

Як поїли добре, жінка накрила чарівний гарбуз білим рушником. А Максим вкотив до хати другого. Розрізав

75

його на дві половини, а там таке убрання, що і найбільші пани подібного не бачили: шовкові сорочки, новенькі

черевики, всілякі спідниці, намиста, коралі. Було все, чого бажав Максим, його жінка й діти.

Жінка від утіхи аж заплакала й накрила той гарбуз найфайнішою скатертиною.

Максим вкотив до хати і третій гарбуз. Розрізав і злякався: з нього висипалася ціла купа золота. Накидав

повну скриню золотих, і жінка накрила гарбуз полотном.

— Тепер ви, діточки мої, не будете вже голодувати, а я не буду кланятися захланному дідичеві,— каже весело

Максим.

Він файно вбрав своїх дітей, жінку і сам ходив по селу, як ґазда, а не як жебрак. Через кілька днів став

будувати собі хату.

Люди здивувалися, що в бідного Максима з'явилися такі гаразди. Хтось розповів дідичеві. Прийшов пан та й

питає:

— Скажи мені, Максиме, звідки в тебе багатство? Максим відповів:

— Я, пане, не краду, і на мене ніхто не робив. Все, бачите, принесла мені мала ластівка.— І розповів, що з

ним було.

Дідич вислухав Максима і пішов до палацу. Його мучило бажання розбагатіти ще більше. Зліпив під

карнизом ластів'яче гніздо і почав загулювати пташок. І якось так сталося, що дві ластівки дали себе загулити:

залетіли в те гніздо, нанесли яєчка й сіли висиджувати їх. Як ластів'ята вивелися й трохи підросли, дідич почав

визирати змія. Але змій не приходив. Це дуже злило дідича: пташки от-от вилетять, тоді їх не зловиш!

Одного разу він приклав драбину, виліз до гнізда. Сам за змія побив ластів'ят, а одному з них поранив ніжку.

Забрав ту пташку до палацу, дозирав ціле літо. А восени випустив, аби собі летіла у вирій.

Минули осінь і зима. Настала весна. З теплих країв вернулися пташки. До вікна палацу підлетіла ластівка.

Дідич вибіг надвір і спитав її:

— Який подарунок ти принесла мені, ластівочко? Вона дала три зеренця і прощебетала:

— Посієш перед дверима, під вікном і коло криниці.

— Дякую тобі, пташечко. Тепер я стану багатшим від самого цісаря!

Дідичеві виросли так само три величезні гарбузи.

Узяв барду, вдарив по одному і розрізав на дві половини. А звідти несподівано вилетіла хмара сарани.

Кинулася на його лани і з'їла все, що там росло.

Розтяв другий гарбуз. Звідти вибухнув вогонь. Спочатку загорівся дідичів палац, а потім весь маєток.

Третього гарбуза не встигли і розрізати. Люди кажуть, що в ньому є кублище гадюк, які вилізуть тоді, коли

дідич вернеться й захоче знову панувати.

А Максим ще довго жив і не журився.

Вівчар, пан, його внук та бичок

Був — не був, та кажуть люди, що був, дуже багатий пан-дідич. Мав він плохоумного внука. Нічого той пан

не любив, лишень свого внука, і ніяк не міг знайти слуги, який би чогось навчив малого.

Не раз пан привозив слуг, але більше як тиждень ніхто не міг у нього втриматися.

Вже, може, й сотий раз їде пан у далеке село слуги шукати. Бачить: хлопець пасе вівці й співав. Під'їжджав

76

пан ближче, питав:

— Чого, хлопче, співавш?

— Аби не плакати, пане.

— Чи не пішов би ти до мене на службу?

— Та я на службі — чужі вівці пасу.

— А що тобі платять?

— Та що багач платить? Привезе мамі дров на зиму, а я за це мушу йому ціле літо вівці пасти.

— Я тобі заплачу більше. Сідай зі мною, то хоч щось побачиш. Ти, певне, й міста ще не бачив?

— Не був ще в місті. Але я без маминого дозволу не поїду.

— А де твоя мама?

— В он тій хаті.

Поїхав пан до його матері й каже:

— Ґаздине, пустіть сина на службу. Він буде в мене пасти вівці, телята, з моїм онуком бавитися, а я добре

платитиму. Кажете, він за фіру дров літо пастушить?

— Та так.

— Я вам дров привезу не одну фіру та й ще мій слуга нарубав, а сина давайте мені на службу.

Пан нащебетав — жінка повірила й відпустила хлопця.

Привіз дідич його додому й посилав худобу пасти.

— Пане,— каже новий слуга,— буду вам і вівці, і коні, і велику худобу — все буду пасти, але купіть мені

сопілку, бо без сопілки я не можу бути пастухом.

— Го-го-го! Чого захотів! Сопілки? Я на сопілки грошей не маю. Йди собі та й по вербах шукай сопілки.

— Та з верби, пане, погана сопілка.

— А що я тобі зроблю?

Не допросився в пана сопілки. Пішов, знайшов ліщину, мучився-мучився — викрутив з неї сопілку. Зробив

ще воронки — ой, як виліз на стрих, як заграв! А той панок-онучок прибігав та й каже:

— Чуєш, Іване, навчи мене грати.

— Скажи панові, най моїй матері дров привезе, та й навчу.

Малий побіг, а дідич каже, що не втечуть дрова, хай почекає.

Просить малий навчити.

— Добре,— погодився Іван.— Клади пальчики на воронки, перебирай ними й дуй у сопілку.

Панич дув, перебирав, а музики нема. Мучиться Іван з малим цілий день, а дідич стоїть унизу та й слуха, як

слуга вчить його онука. Набридло Іванові та й каже він:

— Хоч ти й дідичів онук, але такий дурний, як той цап на мості. Я би борше корову танцювати навчив, ніж

тебе на сопілці грати.

А пан, коли вчув це, підлазить по драбині на стрих та й питає:

— Що ти, Іване, сказав?

— Та кажу, що я би скоріше корову навчив танцювати, ніж вашого онука на сопілці грати.

— А бичка міг би навчити?

— Міг би й бичка.

— Знаєш що, Іване? — каже пан.— В мене е бичок, який мав вже два місяці, навчи його танцювати — тобі

77

добре заплачу.

— Ой, пане, ви обіцяли мені за службу платити — досі ще моїй мамі дров не завезли, а вже зима йде.

— Я тобі гроші дам.

— Ви мені, пане, дайте того бичка додому і гроші дайте.

— Бери, Йване, бичка й гроші. Але коли я буду знати, що мій бичок — танцюрист?

— Я прийду й скажу, коли вам їхати по танцюриста.

— Добре.

Взяв Іван гроші, взяв бичка, пригнав додому, потримав до зими, а взимку відвів на ярмарок і продав. Каже

матері:

— Будемо класти хату. Я маю гроші, то треба їх у рух пустити.

Побудував Іван хату, але треба чогось і до хати. Приходить навесні до дідича:

— Добрий день, пане!

— Добрий день, Іване! Що там мій бичок робить?

— Го-го-го, пане. Бичок і танцює, і до школи ходить.

— Та що ти кажеш, Іване?

— Те, що чуєте, пане. Треба грошей. Пан почухався в голову та й дав калитку грошей.

— А як далі буде, Іване?

— Та так буде, пане, що навчиться він читати-писати, а я прийду і скажу, щоби ви приїхали в нього екзамени

приймати.

— Добре, Іване.

Іван купив собі поле за ті гроші та й сміється:

— Тепер, мамо, будемо жити, як пани.

Але минув рік — треба йти до пана. Питає дідич:

— Іване, що там мій бичок робить?

— Го-го, пане! Бичок вчиться на суддю. Треба йому на два роги дві шапки, треба четверо чобіт, треба

великого плаща, треба вбрання нового — зима йде, пане. Йому соромно в будь-якому вбранню ходити.

Каже пан:

— Го-го-го! Як він мені дорого коштує!

— Але ви, пане, будете мати свого суддю.

— Та добре, добре, Йване.

Дав пан нову калитку грошей.

Минуло три роки. За цей час Іван перебрався з села до міста, купив собі каменицю, оженився — вже жінку

попід руку водить. А в тім місті був суддя Бик. Приходить Іван до пана, та й пан питає про свого бичка.

— Поздоровляю вас, пане,— каже Іван.— Він уже не бичок, а суддя Бик. А таки зробився, що й не пізнаєте.

Запрошує вас приїхати завтра на сніданок, але до нього, пане, тепер треба стукати в двері.

— Добре, Іване.

Розказав Іван, де мешкав суддя, і пішов собі з жінкою на прогулянку. Другого дня дідич приїжджав до судді

Бика, постукав — Бик відчиняв двері, а дідич видивився, що з його бика зробився такий пан.

— Ну що ти, бицю мій, тут робиш? Що їсти тобі тут дають? У мене ти би сінце їв, січку.

Суддя Бик як закричить:

78

— Шандари! Поліція! Арештуйте його! Він якийсь помішаний

Пан розсердився та й як улупить суддю:

— Йой, бицю!.. Ти мої пальчики ссав, а тепер хочеш мене арештувати!

А потім пан суньголовою давай втікати по сходах, аби не заарештували.

Так Іван з паном розрахувався.

Кривенька качечка

Був собі дід та баба, та не було них дітей. От вони собі сумують; а далі дід і каже бабі:

— Ходім, бабо, в ліс по грибки!

От пішли, бере баба грибки, коли дивиться — у кущику гніздечко, а в гніздечку качечка сидить.

От вона дідові:

— Дивись, діду, яка гарна качечка! А дід каже:

— Візьмімо її додому, нехай вона у нас живе.

Стали її брати, коли дивляться, аж у неї ніжка переломлена. Вони взяли її тихенько, принесли додому,

зробили їй гніздечко, обложили його пір'ячком і посадили туди качечку, а самі знов пішли по грибки.

Вертаються, аж дивляться, що в них прибрано, хліба напечено, борщик зварений. От вони до сусідів:

— Хто це? Хто це? Ніхто нічого не знає. Другого дня знов пішли дід і баба по грибки. Приходять додому —

аж у них і варенички зварені, і починочок стоїть на віконці. Вони знов до сусідів:

— Чи не бачили кого? Кажуть;

— Бачили якусь дівчину, від криниці воду несла. Така,— кажуть,— гарна, тільки трішки кривенька!

От дід і баба думали-думали: ”Хто б це був? ” — ніяк не вгадають. А далі баба дідові й каже:

— Знаєш що, діду? Зробимо так: скажемо, що йдемо по грибки, а самі заховаємось та й будемо. виглядати,

хто до нас понесе воду. Так і зробили. Стоять вони за коморою, коли дивляться, аж із хати виходить дівчина з

коромислом: така гарна! Тільки що кривенька трошки. Пішла вона до криниці, а дід і баба тоді в хату;

дивляться — аж у гніздечку нема качечки, тільки повно пір'ячка. Вони тоді взяли гніздечко та й укинули у піч,

воно там і згоріло.

Коли іде дівчина з водою. Ввійшла в хату, побачила діда й бабу та зараз до гніздечка — аж гніздечка нема.

Вона тоді як заплаче! Дід і баба до неї, кажуть:

— Не плач, галочко! Ти будеш у нас за дочку; ми будемо тебе любити і жалувати, як рідну дитину!

А дівчина каже:

— Я довіку жила б у вас, якби ви не спалили мого гніздечка та не підглядали за мною; а тепер,— каже,— не

хочу! Зробіть мені, діду, ку-жілочку й веретенце, я піду від вас.

Дід і баба плачуть, просять її зостатися; вона не схотіла.

От дід тоді зробив їй кужілочку й веретенце; вона взяла, сіла надворі й пряде.

Коли ж летить каченят табуночок, побачили її й співають:

— Онде наша діва.

Онде наша Іва,

79

На метеному дворці,

На тесаному стовпці.

Кужілочка шумить,

Веретенце дзвенить.

Скиньмо по пір'ячку,

Нехай летить з нами!

А-дівчина їм відказує:

— Не полечу з вами:

Як була я в лужку,

Виломила ніжку,

А ви полинули,

Мене покинулиі..

От вони їй скинули по пір'ячку, а самі полетіли далі.

Коли летить другий табуночок. і ці теж:

— Онде наша діва,

Онде наша Іва,

На метеному дворці,

На тесаному стовпці.

Кужілочка шумить,

Веретенце дзвенить.

Скиньмо по пір'ячку,

Нехай летить з нами!

На метеному дворці,

А дівчина їм відказує:

— Не полечу з вами:

Як була я в лужку,

Виломила ніжку,

А ви полинули,

Мене покинули !..

Коли летить третій табуночок, побачили дівчину і зараз:

— Онде наша діва,

Онде наша Іва,

На метеному дворці,

На тесаному стовпці.

Кужілочка шумить,

80

Веретенце дзвенить.

Скиньмо по пір'ячку,

Нехай летить з нами!

Скинули їй по пір'ячку, дівчина увернулася в пір'ячко, зробилася качечкою і полеті з табуночком.

А дід і баба зосталися самі собі.

Дідів син і бабина дочка

Був собі дід і баба. Баба мала дочку, а дід сина. Аж дід заслаб, та й не має що синови їсти дати. Баба бере

кошик, йде за хлібом, свою дочку годує, а дідовому синові не хоче дати, каже: — Най тобі твій тато дає! Каже

дід. — Ну, ти, сину, не тримайся мене, іди в службу собі, будеш не голоден і не голий. Забрався син, пішов. Іде

він, іде, увійшов в ліс, йде лісом. Там стоїть хата. Зайшов до теї хати. Там повно є панів, музики грають, а він

під вікном став собі і дивиться. Вибіг їден пан надвір: — Що ти тут робиш? — Я, — каже, — заблудив, стою і

дивлюся. — Іди до хати! Пішов до хати. Ті беруть єго танцювати. Він каже: — Як я піду танцювати? Я не пив

горілки, і їсти хочу. Дали ему їсти, горілки. — Ну, вже наївся? Йди танцювати! — А як я, — каже, — піду босий

танцювати? Чобіт не маю. Пішов пан, виніс ему чоботи, хлопець взувся. — Ну, йди тепер танцювати! — Ну, як

же я піду, як я штани маю подерті? Принесли ему штани, убрався він. — Ну, іди танцювати! — Але я пояса не

маю. Приніс пан пояс, підперезався хлопець. — Йди танцювати! — А як я маю танцювати, коли я не маю

хусточки в кишені. Дали ему хусточку. — Іди танцювати! — Коли я не маю в що одягнутися... Вони ему

винесли опанчу. — Ну, йди танцювати! — А шапка де? Принесли шапку. — Ну, йди танцювати! — Та як я піду

танцювати, як я грошей не маю в кришені? Пішли, набрали ему грошей. — Ну, йди танцювати! А тут півень: —

Кукуріку! З панів йно тілько смола поробилася, та й нема нікого. Він забрався, іде до батька назад. Вже не йде

на службу, гроші має. Приходить додому, батько утішився: убраний грошей приніс! Баба свою дочку набила: —

Іди, і ти так зроби, як він! Дочка пішла. Й акурат вона знов до теї хатини прийшла. Стала собі під вікном

гуляють, аж хата ходить! Вийшов їден на двір: — Що ти тут робиш? — А я прийшла подивитися. — Йди до

хати! Привів її до хати. — Іди танцювати! А вона каже: — Я не маю чобіт, я не маю... Разом все сказала: коралів,

дукача, убраня — разом все сказала, і вони їй винесли все шмаття. І вона убралася, пішла танцювати з ними, та

й вони розірвали її. Отак вона смерти пожила.

Берлин, Каральна Луговий, грудень 1895 р.

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), у Каролька Лугового в грудні 1895 р.

Стиль запису збережено.

Дівчина, записана Злому

Був собі мельник і мав іно їдну дочку, і він завше був у млині, та й знав сі — дух святий при хаті — з сатаною.

81

Той сатана ему казав, жи б він єму щось записав, той мельник. А мельник каже: — Я тобі запишу коня. Він

каже: — Я коня не хочу. — Я тобі запишу корову. — Я й корови не хочу. — Запиши мені, — каже, — свою

дочку! Він узяв і записав її. Мав їдну і тую записав. — Приведи мені, — каже, — її серед ночи до млина. Він

зара, той мельник, першої ночи післав ту свою дочку до млина. — Бігай, — каже, — подивисі до млина, що там

робить сі уночі! Так до дочки каже. Але вона, перед тим як піти, узяла та умиласі уночі і стала говорити

Отченаш собі дорогою. І прийшла вона до млина, і сатана не міг її як узяти,, Мельник знов ї післав на другу ніч,

але вже не дав її в хаті умитисі, каже: — Йди так, невмивана, а я йду по воду, потім сі умиєш. А вона взяла та й

дощівкою на дворі умила сі і пішла до млина допіру. І сатана її знов не міг як узяти. От мельник ї сказав ще й на

трету ніч іти. Взяв її випровадив з хати, жи б вона уже не умила сі. Але вона вийшла на дорогу та й там у фосі в

калюжі знов умила сі і той сатана її не міг жадним правом узяти. Допіру мельник каже до сатани: — Я поїду до

ліса по дрова та й покину її у лісі, то тоді уже собі возьмеш безпечно... Він поїхав до ліса, нарубав фіру дров і

став ув'язувати фіру. Перекинув мотузком та й каже до дочки: — Бігай, злапай за мотузок там і тримай. І вона

злапала за мотузок, стала притримувати, а він взяв сокирою і відтяв їй три пальці на правій руці. Вона стала

кричати, мельник добув з кишені хустину, але замість того, що мав зав'язати ї руку, то взяв, зав'язав нею очі, а

сам забравсі, поїхав додому, покинувши її у лісі. Але вона узяла, двома пальцями зробила хрест з крові на лобі і

на животі, і сатана знов її не міг узяти. Бідна дівчина знайшла дупло у лісі, залізла у те дупло і там сиділа. Ади

раз було полювання, і графів син прийшов до теї липи і ї зувидів. Вона була дуже файна. Він взяв бричку та й

привіз додому. Прожили вони щось мало не рік з нею. Але сталося так, з єго дід умер і він мусів виїхати на

похорон, а дівчину зіставив своїм батькам, казавши їм: — Нехай вона буде, поки я не приїду назад. А вона була

в тяжи від него. На четвертий день, як він виїхав, вона привела хлопця, той хлопець мав на лобі місяць, а на

животі зорю. І старому графові то сі дуже подобало, та й він написав листа зара до свого сина, щоб він приїхав,

та й післав хлопа з листом до него. А того хлопа в дорозі захопила ніч і він вступив до коршми переночувати. А

там якраз сидів той самий мельник, що свою дочку сатані хотів віддати. Він став сі того чоловіка питати, що

йшов з листом: — Де ви йдете? Він єму розказав, як то стало сі, що таку й таку дівку найшов у лісі графський

син, уже буде рік, але він саме виїхав до свого діда на похорон, а та дівка привела хлопця, що має з лобі місяць,

а на животі зорю, і старий граф написав листа до свого сина, а я йду з тим листом. Та й мельник каже: — От, як

маєте у коршмі ночувати, то йдіт до мене до хати та й переночуєте. Взяв того хлопа і привів до свої хати, дав

добре повечеряти і постелив єму: — Лягайте спати! Але як позасипляли всі у хаті, той мельник засвітив, взяв

листа потихеньку, перечитав кинув у п'єц, а сам написав по своєму: "Вродила сі, але не знати, що привела: чи

кота, чи барана". Листа запечатав і упхнув єму у кишеню назад потихеньку. На другий день хлоп устав, а

мельник каже до него: — Як будете йти назад, то уступіть знов, переночуєте у мене, вечерати вам не буду

жалував дати. Хлоп каже: — От як маю де ходити, то уже, як ми по знакомості, то я знов прийду сюди на ніч.

Приніс він того листа до графого сина, той перечитав та й дуже засмутивсі і відписав назад зара: — Що

вродило сі, то вродило сі — нехай буди, поки я не приїду. І забравсі хлоп, йде назад. Прийшов він назад до того

самого мельника на ніч. Дав той мельник знов єму повечеряти, постелив і полягали спати. Але той хлоп заснув

твердо мельник знов засвітив, потихеньку єму лист узяв, кинув у п'єц, а написав свого і кишеню назад всадив.

У тому листі було: "Як я приїду, щоб я її не застав, аби-сти її назад там завезли, звідки я її привіз". Допіру хлоп

устав знов врано, іде назад до свого пана. Приносить єму той лист. Як граф перечитав, зара взяв коні, запряг

бричку і завіз ї назад до того самого дупла та й кинув. Вона собі улізла у дупло зі своїм хлопцем і так собі жили

у тім дуплі. А як графський син приїхав додому, став зара питатисі, де вона є. А батько каже: — Як ти написав

82

до мене, так я й зробив — відвіз її назад там. Графський син сказав, що то неправда, і тоді вони вияснили оден

другому, як той писав, а як той писав. Тоді молодий граф запряг коней і поїхав по неї до лісу до того дупла — а

вона сидить там і плаче. Тоді він узяв її на руки, заніс у карету і привіз назад додому. Вони ся побрали і довго

ще жили щасливо.

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), Василя Харчишина в грудні 1894 р.

Стиль запису збережено.

Сестра-зрадниця

Був цісар, мав дочку і мав сина, і він їх так тримав у саду, як в арешті, і не пускав на місто. А що їм дуже було

скучно в тім саду за мурами, то й радить сі брат з сестрою: — Що нам з того, жи ми маємо таке добро і

паньство. Знаєш ти що, сестро, я буду від свого тата втікати. Але вони не могли як відтам вийти, бо коло них

льокай ходив. От брат вирішив його здурити ~ пішов і каже до льокая: — Іди там, возьми в канцелярії мені

дзиґарок, бо я забув з собою взяти. Вони таким способом з того саду вийшли обидвоє. Ішли вони, йшли так, аж

зайшли у темний ліс і захопила їх ніч, — треба уже їм ту ночувати. А там росла стара липа і в тій липі було

дупло і вони там собі полягали спати обидвоє, брат з сестрою. Сестра заснула, а той брат не спав, фурт собі

міркував, що в таку далеку дорогу вибравсі, і як то буде, жи свого отця покинув. Допіру приходе до них троє

чарівників, їден каже: — Возьмім їх, позабиваймо. А другий каже: — Ні, то шкода їх загубити зі світа. Як вони

стали так говорити, тих троє святих, то брат приложив вухо до сестри, чи вона спить. А другий каже: — Ні, єго

шкода, я єму дам таку сорочку, жи сі він як убере, то би знав, що сі у світі робе, і таку шаблю дам єму, жи він

ніц сі не буде бояти. А третій каже: — Дам єму таку трубку, що як на ню затруби, то уся звірина до него сі буде

злітати і він буде королем над всякою звіриною. Сказали вони це і пішли своєю дорогою. А тоді брат взяв та й з

себе поскидав своє убраня, а у те сі убрав, що вони єму дали. А вранці питає брат сестри: — Чи ти чула, як було

коло нас три чарівники? А вона каже: — Ні. Перше-сьмо спали в таких палацах, а тепер в такім темнім лісі.

Хоць ще добре жи нас звірина яка не поїла. — А щоби ти так, — каже брат до сестри, — робила, якби тут

звірина та була до тебе прийшла? — То я би-м зараз зо страху умерла. — Чекай, сестро, ще-сь не виділа звірини,

але зараз зобачиш, як вона буде уся коло нас. Як добув трубку, як затрубив — де яка була звірина, так сі до него

позлітала на той голос. Та й допіру, як сі то позлітало, сказав: — Не бійсі, сестро, вони ще тобі будуть руки

лизати. Як то увиділа, дуже сі встрашила, не могла з місця зрушити. — Вибери си, сестро, котрого ти хочеш

звіра, коли ти не можеш йти, і будемо на ньому їхали. Вибрали вони собі по їдкому звірові, посідали, щут вони

собі дорогою на тих звірах і так соб говорять обидвоє: — Що-сьми перше мали що їсти, пити, а вже два дні не

їли ніц. Що нам з того, жи маємо гроші, але нема що де в лісі взяти. Ідуть вони через той ліс, їдуть, і захопила

їх ніч. Але дивлятьсі, у тім чорнім лісі стоїт зеликий палац, і в тім палацу ясно сі світе, і чути там, що співають,

їдять, п'ють. Але каже брат до сестри: ~ Сестро, постій ти тут на дорозі, а я сі піду перевідаю, хто то тутай

мешкає. І пішов він туди, дивитьсі, жи велика брама залізна. Він вдарив шаблею у ту браму вона сі єму

відчинила. А він пішов на ґанок, відчинив скляні двері — дивитьсі, а там розбійники. Було їх так коло п'ятдесят,

і мають коло себе досить їдженя і пиття і забавляютьсі собі і веселятьсі. А він узяв і каже: — Добрий вечір,

83

панове! А той найстарший цехмистер каже до одного розбишаки: — Возьми-но меч свій, вийди-но там до него!

Ми стілько літ уже тут собі сидимо, до нас ніхто не міг сі добути, а ту такий сі найшов мудрий, що до нас

прийшов. Що то е за птах? Озьми єму мечем голову зара зітни. Так казав найстарший. Іно розбійник відхилив

двері, іно голову показав через двери, а хлопець як шаблею махнув та ізтяв єму голову. А там біля порога був

льох, то він зараз розбійника до того льоху вкинув. Тоді найстарший каже до іншого розбійника: — Піди-но ти,

що тамтого так довго нема? І той другий пішов, іно висунувся через двері і теж голову згубив та й до льоху

попав, і так вони один по одному виходили в сіни, і він їх всіх побив і до того льоху повкидав. Так що іно той

найстарший зістав сам їден у свої канцелярії. — Уже усі мої камрати пропали, ні один сі не вернув! Щось ту

підозріле! Коли сі подавив на свою шаблю, а вона вся заіржавлена з крівлею: — Не воював-єм з нею, а вона

заіржавлена. Коб-но і мені так же сі не скінчило житя. Взяв той найстарший свій меч і так каже сам до себе: —

Де пішли мої камрати, так і я туди за ними мушу йти. Та тільки він голову показав через двері, як враз йому

хлопець також голову зтяв і до льоху. А потім дивитьсі — на ґанку висить на кілочку ключ. Він ключа узяв і

зачинив льох, де вони там всі лежали побиті і зачинив їх. І дивитьсі, жи е в льоху їдженя і питя, душа забагне.

Тоді пішов до своєї сестри закликати. — Ходімо, сестро, не їли ми кілька день, а тепер будем мати що їсти,

пити, що дуіші нам забагне. От вони понаїдалисі собі і понапивалисі, що їм сі хтіло, було всього досить, і

полягали спати. Рано повставали, і брат зібрався на полювання. — Знаєш ти що, сестро — зготуй мені обід, а я

йду на полювання. Тоди він пішов на ліс зі стрільбою. А сестра побачила різні ключі від різних шафів та й вона

ті ключі взяла, бо хтіла то всьо переглянути. Відчинила їдну комоду: є досте золота, срібла, відчинила другу, і

там є досить грошей, а відчинила трету, є їдженя пиття. Аж сі зачудувала вона, жи у свого тата навіть того не

виділа. І так вона всюди все переглянула і повідчиняла ті усі шафи. Але ще взяла, вийшла на ґанок: — Ще

возьму я той ключ і єго спрахтикую, від чого він є. А то був ключ від того льоху, де ті розбійники лежали побиті.

Так вона тоди той льох відчинила, а той розбійник найстарший цілком не був забитий — сів собі на сходах і

сидів і то усьо слухав, як вона ходила, як вона той льох відчинила. Коли вона його побачила, то дуже сі злякала,

а він тоди до неї заговорив: —Що ти робиш, моя кохана, ту, як ти сюда прийшла? — Я... мене брат сюди завів.

— А де твій брат? — Пішов мій брат на полювання, бо він дуже любе полювати. — Тепер возьми, моя любезна,

і в тій там шафі є така флящинка з кроплею, і принеси мені сюди. Як я сі насмарую, то сі вигою з того. І вона

єго послухала і пішла ему принесла ту кроплю з шафи. Як сі він насмарував, то зараз зробив сі здоровий, а тоді

взяв ті свої камрати понасмаровував та й голови їм докупи зждому приліпив. І зара всі поробили сі здорові від

теї кроплі. І так вони всі у тім льохові ;яділи, вже були всі здорові, фурт її намовляли: — Зістань сі ту з нами, то

будиш панувати з нами! А вона каже: — Але ж зараз мій брат прийде! — То ми єго злапаємо і заб'ємо. Так само,

як і він нас побив. — Не зробите ви єму ніц, він сі нікого не боїт. — Ну, то ти єго страть, свого брата! А вона

каже: — А як же ж я можу єго стратити? — Ми тебе навчимо. Зробисі ти слаба і скажи єму, жи тобі сі снило, що

там є така гора, на тій горі там такий король умер заклятий, що там ніхто не може приступити. Там дві гадини,

що мають по двайціть штири голови. А ще там росте яблуня з чудовними блуками. От як ти мені тих, брате,

яблук принесеш, то я зараз буду здорова! Зробитьсі братові жаль: "Чому, я тобі принесу, би-сь мені була

здорова". І тоди, як він піде по ті яблука, то єго ті гадини там з'їдять. І він пішов по ті яблука. Там таких дві

брамі були дуже великі залізні. Вдарив він шаблею в ту браму, вона сі єму відчинила. Як сі та єму брама

відчинила, то ті гадини стали так до него свистати, ась сі земля трясла. А він що вдарить шаблею в голову, то

так голова й відлетить і назад приліпиться до тої гадини, що він другу зітне, то й так сама назад сі приліпит! І

так він міркує собі: "Що я буду робити? Що голову зітну, а вона сі назад прискоч: до неї, і знову ціла!" Нагадав

84

він собі, що він трубку має від всеї звірини. От як вій затрубив, так всі птахи злетіли до него. Допіру, що голову

зітне, то прилетить такий великий птах і ту голову ухопить, і таким способом він тим гадям голови постинав, і

він таким способом тих яблук дістав для свої сестри. А вона зараз прийшла до розбійників: — Не зробите ему

ніц, бо мені тих яблук приніс. — Що то є знов за фильозоф, що він через ті гади переступив! На другий день

він пішов знов о тій порі на полювання. А вона їх випустила з льоху. — Як би то брата стратити? — думають

вони. — Тут ще є на горі такі птахи. То ти ще зробисі слаба і скаже, жи: "Мені сі снило, жи на тій горі такі є

птахи великі, кораблі сі називають. Йди, принеси мені того птаха, як я єго звару, то я буду здорова". А тоди, як

він піде по ті птахи, то буде того птаха стріляти, так той птах злетить, так єго відразу проковтне. І таким

способом ми єго стратимо, твого брата. Він як прийшов до тої гори і заміривсі стріляти, і заговорив до него той

птах: — Чого ти у нас потребуєш, жи ти нас хочеш стріляти? Та ж ти наш король і над всякою звіриною. Скажи

мені, що потребуєш, то я тобі то дам. — Я хочу молоде корабля. Каже до него той птах: — Як ти так далеко

зайшов сюда? Я тобі дам, але як ти єго занесеш, бо то є дуже далеко. Сядь мені межи крила і занесу тебе аж до

твого палацу, де ти мешкаєш. Тоди сестра сі подавила без вікно, що летить такий великий птах і несе брата,

пішла, сказала аз тим розбійникам: — Ви ему не зробите ніц, бо уже летить птах і його несе на собі. — То уже

ми ему не зробимо ніц тепер. Хіба би ти його намовила купіль взяти? Як увійшов брат, вона каже: — Брате, ти

сі так любив купати щодень, а тепер уже-сь кілька день не купавсі. От вона зготувала єму купіль, наляла ему

води і каже: — Тепер, брате, купайсі! Тоди він уліз у ту купіль. — Брате, що я тобі скажу: ти такий моцний,

нікого сі не боїш, я тобі перев'яжу мізерні :ті пальці єдвабом, чи ти перервеш, коли ти такий моцний.

Перев'язала єму вдвоє — він взяв і перервав то, потім ув'язала єму ще удвоє, •четверо, уже він не годен був

порвати. Тоди вона закликала розбійників. — Ходіть, тепер вже руки єму зв'язані. Вони обскочили єго довкола,

поставали над ним з мечами. — То ти такий пташок, жи ти нас всіх таки-сь побив тяжкою смертию, а ми ще

таки діємо! Тепер, ти сам єден, а нас п'ятдесят, а ми тебе будем мечами рубати, так як ти ас. Так в той час він сі

дуже злякав, що єму руки є зв'язані. — Правда, шо-м вас всіх побив смертию, але знаю, що тепер і мені буди

смерть коло также. Але позвольте мені, перед мою смертию, най я сі Богу помолю. Я маю таку трубку, що на

ній завсіди Богу сі молю, як ню затрублю. Вони не хтіли єму дати теї трубки, але сестра стала їх просити —

зробило сі сестрі щось жаль — і подали єму ту трубку до рук. А як він на ту трубку затрубив і так собі пригадав,

щоби ті усі птахи сі злетіли і щоби ті розбійники подерли, рознесли їх, чи їх усіх. Як він на ту трубку затрубив,

птахи прилетіли і подерли тих розбійників т полетіли у гори. Лишилася тільки нога з чоботом, відірвана в

отамана. Тепер каже брат до сестри: — Розв'яжи мені, сестро, руки, яки-сь мені зав'язала, бо ти-сь мене до того

довела. теї смерти. Взяла єму сестра руки розв'язала. — Тепер же ти, сестро, будеш тутай жити. І взяв сестру

ланцухами прикував до стіни і присунув їй ту балію води, що в ній купався. — Тепер ту воду, сестро, пий за ту

кару, а ту ногу розбишаки, котрого ти любила, їж собі.

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від кравця Юзька Захарчука в 1933

році.

Стиль запису збережено.

85

Котигорошок, Розвернигора і Завернивода

Була баба, мала троє дітей, два хлопці і дівчину. А ще мала далеко поле та й каже: — Ідіть ви у поле горати.

Тії два сини пішли у поле горати, а доньці сказала, жиби їм їсти винесла. Але диявол, дяй дух, взяв і скибу

перегорав до свої хати. Та дівчина як понесла їсти, та й прийшла до того дідька до хати. А стара чекала, чекала,

та врешті йде шукати за дітьми, але ані сліду не знайшла. Вертається назад, аж баче — котиться горошок

дорогов. Вона взяла той горох з'їла і зайшла в тяжи. За девіть місяців мала хлопця, якого Котигорошком назвала.

Так той хлопець ріс, до школи ходив, вивчився, тоди си пішов купив сімдесят штаб заліза. Пішов до коваля і

наказав палицю зробити з того заліза. Потім сі питає в мами: — Мамо, мали-сьте які діти? — Таже мала. — Де

ж вони? — Пішли, — каже, — в тоє поле горати, жи далеко було, і пропали. — Но, — каже, — посвятіт мені

тую палицю дванайціть раз, я піду за ними шукати, Вона ї посвятила, а він пішов шукати за ними. Приходить

просто до тої скали, де тайм дідько мешкає. А єго сестра не знала, що то за їден, каже: — Чоловіче, що ти ту

прийшов? Мій чоловік як прийде, то ті з'їсть. — Ов, та я сі не бою. Я є твій брат. Та й взяв си файку закурив, сів

си на підвіконня та й перекинув ногу на їден бік за вікно. Аж ту дідько приходить та й каже: — А то хто такий?

— То мій брат, - каже сестра. — Ходи, шваґре, вечеряти! — То ходи! Посідали вечеряти, той їсть два пироги, а

Котигорошок три. Каже дідько: — Ходи, шваґре, підем сі бороти. — Но, то ходи! Як сі взяли бороти, то сі

бороли три дни і три ночи. Котигорошок єго кинув, охрестив тов палицев, то сі іно кварта мази зробила. Тоди

каже: — Сестро, тепер, — каже, — будь спокійна, вже-м твого чоловіка звоював. Де тії браті, він погубив? — А,

ту у пивници позабивані. — Йди, — каже, — винеси їх. Пішли обоє, повиносили, Котигорошок взяв голови,

поскладав докупи, тоди живов водов покропив - вони пооживали. Подавав їм такі міхи з грішми, які могли

нести, а собі набрав такий теньгий мішок, так жи ледве міг нести. Виходять на поле, де стояла грушка і липа

(вже додому йшли), посідали си під тов грушков і Котигорошок там заснув. А вони ся радять, що то робити.

Кажуть: — Тре йти лика надерти, уплести мотуз і припняти єго. Тим часом, як єго припняли сонного, вони

забралисі і пішли. Приходять додому, кажуть: — Мамо, мали ви ше які діти? — Таже-м мала. — О, то ми

припняли єго! Тре йти взяти сокиру, відрубати. Нім вони сі зібрали йти, тим часом Котигорошок вирвав грушку

та іде до дому із грішми. Приходить додому, як потряс — та грушка упала, пів хати завалила. Гроші укинув без

вікно до хати, стара го кличе: — Ходи, сину, до хати! — Ні, як знайду таких два дурні, як ви, то до хати піду.

Забрав він сі, пішов, іде межи гори, сидить чоловік. Каже: — Що ти є за їден? — Я є Розвернигора. — Покаже

тої штуки, будеш мій брат. Той тоди як вдарив двома руками, та й сі гори перевернули, їдна туда, друга — Тепер,

— каже Котигорошок, — ходи зо мнов, будеш мій брат. Збираються йдуть, приходять над воду, жи йде з гори,

сидить там третій чоловік. — Що ти є за їден? Той каже: — Я є Завернивода. — Покажи тої штуки, будеш наш

брат. Той як подув до гори, вода ся вернула і сухо ся стало на тій ріці. Идут, ніч сі стала. — Ано, де будем

ночували? Але приходять — є хатина, вечеряти є що, а на рано нема ніц. Так вони переночували, рано каже

Котигорошок до Розвернигори: — Ти, Розвернигора, вари їсти, а ми з Заверниводов підем на польованя. Той

варить їсти — йде баба стара, каже: — Дидидиди, шиноньку, перешади без поріг! Він її взяв пересадив без

поріг, сам пішов шукати петрушки чи там чого — бабисько взяла з горшків виїла всьо. Тії приходять з

польованя, питаються єго: — Що, нема обіду? Він повідає: — Сирі патики були, не хтіло кипіти, — правди їм

не уповідає. А на другий день той Завернивода сі лишив їсти варити — і з ним то саме ся зробило, як та баба

прийшла. На третій день лишивсі Котигорошок їсти варити. Приходить баба каже: — Синоньку, утвори! Він

повідає: — Як я йшов, я си сам утворив. — Пересади, — каже, - без поріг! — Як я йшов, то я сам перейшов без

86

поріг. — Висади мене на припічок! — Як хочеш, то сідай! Котигорошок взявся закришувати зупу, а дивиться —

баба їсть з горщиків. Той як візьме палку, зачинає тую бабу бити, баба у ноги, взялася утікати. Котигорошок не

міг її здогонити, кинув палицю — палиця полетіла аж там до скали, де в урвищі тота баба жила. Тут побратими

поприходили: Ано, — каже Котигорошок, — брати, нема мої палиці! Крутіт вужівки, будем спускали ведро, тре

йти дістати тую палицю. Взялися крутити, він ся спустив на діл, приходить, а там є три покої. Приходить до

третого покою, там є три панни красні, а стара баба в ліжку лежить. Стара вочи вилупила: — Ей, — каже, —

сину, добре, жи ти прийшов, поборемсі ту з тобов! Як сі взяли бороти, то сі бороли штирнайціть день. Якось він

тую бабиску кинув, аж а з неї ґрис розсипав. Тоди каже до тих паннів: — Панни, ходіть зо мнов, будете на світі

жили. Набрав він їм повні торби гроші, приходить до того ведра і трясе ним: — Брати, чи ви там здорові? — Є.

Висадив їдну панну у ведро, каже: — То твоя, Розвернигора! Як висадив другу, каже: — То твоя, Завернивода!

Висадив трету разом з міхом грошей, каже: — То моя і мої гроши! — Ов, — кажуть вони, — тре біду назад

пустити з гори, підтягнути трохи до гори і кинути на діл. А він взяв у теє ведро наклав каміння. Вони підтягли

догори і взяли й пустили на діл — Ой, — кажуть, — то з нашого брата сі кости розсипали вже. Та й пішли собі,

а Котигорошок гірко засмутився. Йде він тим підземеллям і бачить великого дуба. Сів собі під тим дубом і

плаче. А там птах Ароп мав гніздо на тім дубі з пташенятами. І тоті пташенята кажуть: — Чоловіче, накрий нас,

бо ту буде кривавий дощ йшов, то нас заляє. Нас тато сім літ годує вже. Він їх накрив, той птах прилітає, хоче

його з'їсти, а діти взяли кричати: — Тату, дай му спокій, бо він нас від смерти схоронив, той чоловік. Той птах,

як діти погодував, злетів до него під дуба і каже: — Чоловіче, що ти хочеш за тоє? — Ніц не хочу, іно жиби ти

мене виніс вітци, з того світа на тамтой. — Знаєш що — йди, поріж моїх сто овець і насоли й бери у барилки і

сідай на мене. Як я ся оберну на правий бік, то кинеш м'яса кавалок, а як на лівий, то кварту води. Так вони й

полетіли, птах того м'ясо всьо з'їв, вже туй-туй до верху підлітає, а м'ясо ся скінчило. Котигорошок тоди взяв

кавалок стегна свого врізав, крови наточив горнець, дав єму то м'ясо і тої крови дав му. А як вже вийшли на

святу землю, та й каже птах: — Де ти, чоловіче, взяв такого файного м'яса і такої файної води? — Е, нащо тобі?

— Прецінь де? Той тоди взяв показав ему. — Дивисі, де. Птах взяв тоди вихаркав, вихаркав і назад ему

заплював то стегно. Котигорошок тоди прийшов додому, там, де тоті брати були, і став жити зі своєю жінкою, а

вони в него були за наймити.

Записано Осипом Роздольським у с.Утіховичах (сучасної Львівської обл.),в березні 1897 р.

Стиль запису збережено.

Королівські загадки

Один король мав вірного слугу (візника). Другим те було прикро, що король єго дуже любив, і всі старалися

всіма способами, аби щось набрехати перед королем, аби король єго відправив. І набрехали перед королем так,

що король таки правда вигнав його. Він же пішов, поклонився й каже:

- Дякую вам, найясніший пане, за службу, я тим дуже тішуся, що відходжу від вас з чистим серцем, що я вам

нічого не винен. Король замислився над цим, каже до него:

- То правда, що ти нічого не винен? Він каже:

87

- Ні.

- Коли ні, то я тобі дам три загадки, котрі ти за один місяць мені відгадай.

Перша загадка була така: аби він порахував, скільки зірок на небі. Друга: де є середина неба? А третя: що цар

вартує, як сидить на престолі царськім, корона на голові, булава у руці?

Як той все відгадає, то цар знову єго прийме і буде він далі тим, ким є, а як не відгадає, то буде покараний на

смерть.

За тридцять днів закликали слугу знову до того короля, а король питає: .

- Чи порахував зірки на небі? Відповідає слуга:

- Порахував. Ані одної більше, ані одної менше, скільки на вашій голові волосся.

- А друга: де є середина неба? Каже слуга, що ходив багато, і ніде не може середини знайти, лише у тім дворі,

у царськім.

Тоді каже до него цар:

- Що ж я тепер вартую, що я сиджу на престолі царськім?

- Двадцять дев'ять дукатів.

- Йой, а чому так мало? - каже найстарший цісар. — Може, більше? Каже слуга:

- Ні. Бо Спаситель був проданий за тридцять, а ви лише один дукат від Господа Бога.

Тоді цар дуже зрадів, наказав єго прийняти назад до служби й нагородити,

клеветників тих покарати.

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Сторожука, в 1894 році.

Стиль запису збережено.

Голка

За часів пана Кановського був у єго селі шляхтич, котрого звали Мандрихович. І був у тім селі комісар

гоноровий. Коли переходив хто або переїжджав коло Мандриховичів, то він ніде і ніколи шапки не знімав. Отже

це так обурило пана комісара, що зі злості наказав усіх шляхтичів зі села вигнати. Пішов шляхтич з жінкою і з

дітьми у комірне і гадає:

- Я поїду аж до пана Кановського і поскаржуся, що пан комісар зі мною таке зло зробив.

Одного дня сів шляхтич на кобилку, котру Кульбакою звав, і поїхав до пана Кановського. Не застав єго вдома,

то мусив їхати у поле навпроти пана. Коли вже побачив, що пан Кановський під'їжджає, причепив свою кобилку

за кущ, а сам прикляк на дорозі і чекає на пана Кановського. Бо то був такий звичай: хто мав якусь просьбу до

пана, то мусив клякнути. І тут кричить шляхтич пану. Наказав пан Кановський стримати повоз і не питається

шляхтича, що ему потрібно, а лише питає:

- Що ти за один?

Відповідає шляхтич, що він вірний підданий пана Кановського (мусить так казати).

- А маєш ти голку? - запитав єго пан.

А шляхтич відповів, що не знає, що ему на то сказати, бо таки голки не мав, і не навіщо вона ему. А пан каже

до него:

88

- Ти є вірний мій підданий, та ще й до того шляхтич. А якби у тебе щось порвалося то чим ти то зашиєш?

Будеш дірами світити?

Наказав пан козакам покласти єго і дати єму двадцять кнутів, аби собі добре запам'ятав і наказав ще двадцять

добавити. А коли козаки били, пан приповідав, що то не він б'є, що то ще єго батько казав дурних учити і на

розум доводити: якщо щось порветься, то треба зашити. І на тому кінець. А Мандрихович побитий встав, сідає

на свою кобилку і їде з великим дарунком до себе додому, що дістав від пана Кановського. Приїхав додому, не

має що їсти — зарізав корову. Розповів жінці про те, що сталося, і каже, що нині наука усього вимагає, і він

повинен також щось думати, аби жити на світі. Виїхав з того села шляхтич і найняв собі помешкання у селі

неподалік двору пана Кановського. Довідався шляхтич, що пан Кановський має такий звичай, що кожної суботи

їде півтора милі до каплиці до лісу, аби там помолитися Господу Богу за ті вчинки, які за весь цей тиждень

учинив. У п'ятницю ввечері шляхтич також вибирається до тієї каплички (бо зранку він так швидко до неї не

потрапить). В суботу зранку шляхтич вже біля каплиці, вдягнений у гарний жупан, у шляхтицькій шапці на

голові, ходить по дорозі і чогось чекає. Аж тут над'їжджає карета, запряжена чотирма кіньми, і зупиняється

недалеко від каплички. Дивиться шляхтич, а з карети вилізає дуже бідний дід і йде до каплиці. Клякнув перед

образом і молиться Богу. Йде і шляхтич до каплиці і копнув трохи діда у бік, а сам клякнув перед образом і

також молиться Богу:

- Боже всемогутній, дай здоров'я нашому пану Кановському, аби сто літ прожив, аби був мудрий, аби був

славнішим від усіх панів, аби дав єму такий сон, який розповість єму, як я бідую, що мене той комісар вигнав із

села задарма і на біду пустив, а наш ясновельможний пан про це не знає. Помолився, поцілував святий хрест і

пішов геть. По дорозі закурив цигарку, і ходить поблизу каплиці. А карета від'їхала тим часом у долину, і її вже

не було видно. Через хвилину виходить і дід з каплиці, а пан шляхтич відразу до діда і питає, чи він має голку.

Дід відповідає скромно, що він її не має, а шляхтич і каже:

- Ти смієш дорогами нашого пана Кановського з такими латками ходити? Та й почав гаратати палицею діда.

Б'є і приповідає, що то не він б'є діда, а то батько пана Кановського казав таких дурнів учити і на розум

наставляти: якщо щось порветься, то потрібно зашити. Побив добре діда і так єго на дорозі бідного і залишив.

А карета чекала на дорозі свого пана — щось він так довго не приходить. Повернули коні, приїжджають до

каплиці і застали там пана побитого. Хто так пана (чи там діда) побив, він не хоче сказати (він знає, що то

шляхтич, але ему було стидно). Посадили пана на повоз і привезли єго до двора. Пішла чутка селом, що пан

дуже хворий, а на шляхтичу аж шкіра застигає про думку, що ему за це буде, коли пан одужає... А за кілька днів

стало пану легше, і він запитує своїх слуг, чи не знають вони, де мешкає шляхтич Мандрихович. Довідалися

слуги, де він мешкає, і наказав пан відразу ему прийти до двора (буде винагорода!) Приходить він до двора,

дали знати панові, що вже шляхтич прийшов. Пан наказав до покою ему прийти. Пан ще лежав на ліжку, кава

стояла коло него на столі, відразу піднявся, коли тільки Мандрихович зайшов до покоїв, і питається шляхтича,

хто він такий буде. Шляхтич каже:

- Я вірний підданий пана Кановського.

Пан питає, чи не сталося ему щось злого. А шляхтич відповідає, що комісар вигнав єго з села і з землі, і з

хати його.

- А ти що на це? - питає пан.

- Я поїхав до пана ясновельможного на скаргу.

- А пан що?

89

– Пан казали мене покласти і в дві ставки по двадцять кнутів побити.

- За що? — питає пан.

А Мандрихович відповідає:

- За якусь голку.

- Ну а хто ж тебе бив за якусь голку?

- Панські козаки. А пан приповідали, що то не він б'є, а що їхній батько казав дурних учити і на розум

наставляти: якщо щось порветься, то треба зашити. А пан запитує шляхтича, чи він не робив сам хоч раз так.

А шляхтич відповідає:

- Так, робив. У лісі біля каплиці побачив діда, котрий голки не мав, і побив єго добре і примовляв, що це ще

батько пана Кановського так казав дурних вчити і на розум наставляти: якщо щось порветься, то треба зашити.

- А тобі щось з того було?

- Ні, нічого, - відповідає шляхтич.

- Тоді йди додому, а по обіді прийдеш, візьмеш дві панські корови, та ще одну за те, що свою зарізав, і того ж

самого дня повертайся на свою землю, у своє село. Довідався про те комісар і так засумував, що так тому

бідному повезло, що ему пан усе подарував. А тим часом господарює шляхтич вже кілька місяців на своїй землі.

Одного дня виганяють всіх людей у ліс по дрова для ксьондза. Поїхали люди, поїхав і комісар і шляхтич. На

дорозі зустрілися шляхтич із комісаром та й перший запитує:

- Чи має пан голку при собі?

Комісар відповідає, що жодних голок при собі не має, бо вони ему не потрібні.

Тоді шляхтич і говорить:

- Ти такий гоноровий чоловік, йдеш до лісу, а якщо зачепишся до дерева, і тобі щось урветься, чим зашиєш?

І стягнув пана комісара з коней і так добре ему нагаратав, що той далі вже не міг іти. Побачили люди, що кінь

пана комісара сам ходить по лісі, і здивувалися, почали шукати. Знайшли єго побитим, окровавленого, ледве

живого. Поклали єго на возі й привезли додому. Через кілька днів, коли комісару стало легше, поїхав він до

пана Кановського скаржитися, що єго без причини побили. А пан питає:

- А що він говорив, коли так бив?

Комісар відповідає, що той говорив якісь слова, що нібито то не він б'є, а батько пана Кановського.

- А ти що на то відповів?

- Та казав, що мені голки зовсім не потрібно.

Знову говорить пан до комісара:

- А ти до школи ходив? Науку про голку знаєш? (хоча добре пан знав, яку науку

- Ні, ясновельможний пане. Науки тої не мав. Подивився на него пан та й каже:

- Отже ж, щоби знав, що шляхтич Мандрихович, як найученшшй професор, добре каже: як порветься, то

треба зашити. І треба зараз ему нагороду дати.

І потому пан призначив шляхтичу Мандриховичу нагороду: в на чотири дукати щомісяця підвищив ему

пенсію за добру науку. Кінець.

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Сторожука, в 1894 році.

Стиль запису збережено.

90

Циций

Була собі бідна сирота, найшла вона серед людей собі синка (якщо єго добре вигодувати, то стане людиною),

якого своїми грудьми годувала. Росте Івась рік, другий, третій, десятий і все цицьку ссе. І п'ятнадцять ему вже, і

двадцять - і все далі цицьку ссе. І тому прозвали всі Іваська Цицієм. Мамі це вже все наскучило і хотіла єго від

грудей відлучити. Пішов Івась на поле, взяв маму на руки, приніс додому, посадив на лавку, нассався цицьки

(для того додому і ніс), бо серед людей вже стидно стало. Мати плакала, просила:

- Покинь, сину, цицьку, та йди у світ широкий, та й живи собі, працюючи.

- Я не піду мамо, бо вас не покину, бо я ваш син, я мушу бути з вами в лиху годину. А від завтра я піду на

роботу, ще й сьогодні піду до лісу, виріжу дерева на ціп, а завтра піду молотити.

Пішов Іван до лісу, вирізав три граби: одного — на ціп, другого — на копиці, третього — на бияк. На другий

день вранці нассався цицьки, взяв ціп під паху, півтора рубля і пішов до господарки молотити. Показався на

фільварку, а єго всі засміяли, бо казали: для циція вже пізня година, тобі вже тут нема чого робити. Прийдеш

завтра.

На другий день Іван вже цицьку навіть не чекав, а ще до сходу сонця вже на панському7 фільварку до роботи

став. Не брав, як люди, до стодоли снопи носити, а відразу три взяв (жито, ячмінь, пшеницю) й почав молотити.

До полудня намолотив всі три окрити (ото Іван був!).

Попоїв і взявся млинкувати. Як на диво: і ячмінь, і пшениця, і жито все добре змолоте, все гарне, чисте, що

всі почали дивуватися. А після роботи пішов до пана по зарплату.

- А зо що ти Іваську молотив: за гроші чи за збіжжя? - питає пан.

- За збіжжя, прошу пана.

- Скільки хочеш?

- Стільки, щоб залізло у нагавиці.

- Добре, добре, Іваську, як би я так стільки років цицьку ссав, я би також у нагавиці зарплату забрав. Зараз

візьмеш, чи пізніше?

- По закінченні роботи, прошу пана. Я ще завтра прийду (бо за ті нагавиці збіжжя треба змолотити все.

Прийшов додому і каже:

- Мамуню, дайте їсти. Я нині цілий день молотив, ще й завтра піду, а ви йдіть до Шльомки, візьміть гроші на

корову. А потім ідіть на село, купуйте полотно, де можна, за всі гроші, а потім з того полотна пошийте одні

нагавиці. На другий день рано Іван уже на роботі. А всі люди злі на него, та й вокоман каже:

- Знаєте, люди добрі, що той цицій у нас усіх заробітки повідбирав. Ви ж би ті три скирти цілих півроку

молотили б. Я б над вами стояв, для вас би гроші рахував, і так би трималися. Він як прийде на роботу два, три

дні, так гумно чисте буде. Для вас, мої любі, це все погано буде.

А наш Цицій, як той дідич, одну скирту за другою — шмиг та й все зібрав. Вийшов дідич, подивився на ту

роботу та ще й Іваська по голові погладив. А третього дня було так само, як і всі ті дні. І робота вся була

зроблена, і все так чисто було і ладно, що аж ніколи так не було, і мило було дивитися. Прийшов Івась додому і

каже мамуні:

- А готові нагавиці?

- Вже завтра дошию.

91

- Добре, добре, дошивайте, а я піду на подвір'я і заховаю те збіжжя, котре завтра додому принесу. На другий

день пішов Цицій до пана, зміряв амбар, а потім свої нагавиці — все до міри, аж втішився. І каже матері:

- Тихо, мамо, я не нароблю дурниць.

З'являється перед паном Цицій по зарплату:

- Прийшов до вас пане по заробіток, та й журюся, бо не знаю, чи влізе в хату.

- А що мені до того? - каже пан. — Постав на подвір'ї. Так Івась і зробив. Приніс додому цілу копицю, що

намолотив, закликав маму і так

- Маєте, мамуню, що їсти? Можете трохи продати. Аби мали за що їсти. І ще можна продати, та й за ті гроші

корову собі купити, бо я вже при вас не буду — піду служити.

А мама вже й не рада, від того, що сина не буде, побачивши такий заробіток від него і як вона тепер буде

сама.

- Та я мушу йти служити, навчуся в Божім світі, що і як треба робити. Пішов Іван. Шкандибає дорогою і

вдалечині бачить фіру. Хто то їде? То — ксьондз. Під'їхала фіра до подорожнього, Іван скинув шапку і каже:

- Слава Богу!

- Навіки, - відповів священик. — А звідки і куди? Іван відповідає, що йде службу шукати.

- А до мене підеш? Вмієш все робити?

- Та що скажете, єгомосць, те й буду робити.

- Сідай на фіру, дома будемо розмовляти.

Приїхали, пообідали, та Івасько до роботи. А ксьондз каже:

- Е ні, так не піде, Івасю. Спершу згодимося, а тоді до діла берись.

- Та прошу, єгомосць, я багато платні не хочу у вас брати, коли пробуду рік, то прошу в чоло від мене один

кулак взяти. Погодився ксьондз: "То цілком добре. Кулак в чоло витримаю, бо він не є такий хоробрий, як

здається".

Казав Івасеві йти до стодоли молотити, а сам поїхав до собору. Приїжджає аж на другий день, та й почав

жінку сварити:

- Біда на тій господарці, поки мене один день не було... ш А жінка відповідає, що то все один Іван поробив,

сам помолотив, сам помлинував і до амбару поносив. "Біда, - каже до себе ксьондз, - де ще рік, він мене в чоло

ще не бив, а вже біль чую". І з того всього ксьондз собі гадає: нема що робити, тільки єго треба відіслати у ті

ліси, ніби по дрова, а там звір ходить, і там єго смерть чекає.

А то були ліси такі, не теперішні, всі в заростях. Там тигри, там ведмеді, там леви свої гнізда мали. "Вже не

пожалію волів, навіть якщо їх позбудуся, але Іваська не буде. А якщо навіть вернеться, то сам від мене утече, а

я за тиждень-два за ті воли забуду" — сам собі міркує ксьондз і каже:

- Добре, добре, Івасю, все добре поробив. Хвалю за те. А завтра поїдеш у той ліс, привезеш дрова, бо немає

чим палити. Раненько вставши, Іван запряг воли до воза і пішов до ксьондза по сокиру. - На, дитиночко Божа, та

привези дрова. Іван взяв сокиру та обглядає її: "Я би нею навіть зуби не теребив, хто ж такою рубає?"

І викинув її за браму. Сам поїхав до тих Бескидів, до того ліса, нарвав грабів, наклав фіру величезну,

мотузкою прив'язав і знову пішов до ліса тоншого граба шукати, аби фіру заклинувати. Найшов прут гнучкий та

й повертається до фіри, аж бачить: біда, волів уже не має. Прийшли за той час ведмеді, кров з волів висмоктали,

а м'ясо за собою потягнули. Як побачив це Іван і давай за ними навздогін, а вони ще швидше до своєї нори:

- А, чекайте, я з вами інакше зроблю. До фіри вертається, відв'язав мотузку і чимдуж за ними у хащу.

92

Ввійшов у нору, а там їх так багато, і великих, і малих, аж страх бере. Відваги набрався і з мотузком до ведмедів.

Вибрав собі двох найсильніших, до купи зв'язав, а іншим кулаком межи вуха:

- То за воли мої!

І повів їх, як телят, за собою і запряг до воза. А неживих волів покидав зверху на дрова та й поїхав до

ксьондза дорогою мислить: "Ото біда мені буде, як до ксьондза приїду". Іде селом, а люди дивуються: якими ж

то малими телятами ксьондзів наймит фіру запряг, коли вона така велика. Напевно і в браму не ввійде.

Приїхав Цицій перед браму, а вона зачинена. Він узяв переставив її і почав вже на подвір'я в'їжджати:

- Ага, єгомосць, ви мене волами до лісу проводжали, а приїхав я лошатами.

- О, нещастя, що ж тепер робити? Та то силач якийсь, коли він з ведмедями справився. Що з волами сталося,

Іваську?

- Та коли я прийшов з ліса до них, то вони вже були такі неживі, як ви їх зараз бачите.

- А як то сталося, яка причина?

- А отих лошат мама прийшла, хотіла води напитися, а води не було, так вона крові волів напилася. Та не

можна єгомосць так довго розмовляти, краще винесіть хліба та й нагодуйте тих лошат.

Ксьондз пішов до хати, виніс три буханки хліба і вручив Іванові в руки, а сам повернувся в хату до жінки й

каже:

- Біда, жінко, мене смерть чекає. Де ж я той кулак витримаю, коли він таку силу має. Він граба нарвав фіру,

переставив браму, скільки живу, ще не бачив такого сильного хлопа. Але й він мав маму! Що ж робити?

А жінка й радить:

- Відправ єго знову до ліса, до тих Бескидів. Там ему і станеться.

Послухався ксьондз жінку та й каже Івану:

- Іваську, послухай мене, сину, наше лисеньке лоша ось туди побігло, тими долами, аж до того лісу. Піди

пошукай його і приведи додому, бо шкода, аби пропало.

Послухався Іван і пішов, узяв уздечку і пішов вказаною дорогою аж до того місця, де та язь сиділа. Прийшов

і накинув на неї уздечку і промовляє:

- І чого ти втікаєш, ну хто тебе тут буде годувати? І повів її додому до ксьондза. Як побачив єго ксьондз і єго

жінка, мало не помліли:

- Господи, що ж то ми будемо тепер робити? Чи нам із дому втікати? Але чекай-но, небоже, що ти зараз

будеш робити? Дай ему їсти, а піду до покоїв письмо писати.

- Що, пообідав Іваську?

- Дякую.

- На тобі письмо, йди до цисаря і сам з ним розмовляй. А він винен мені гроші. Дай ему листа в руки, потім

забери гроші і привези додому, - каже ксьондз Іваськові.

Заложив коня, набрав фуражу на фіру, а письмо подер і викинув і мислить:

- Повірте, ксьондзе, що я вам гроші привезу, бо я з такими людьми порозуміюся. Взяв із собою повісьмо,

зробив батіг короткий і облив єго оливою, положив усе на фіру і поїхав. Приїжджає на цісарський двір, а там

варта стоїть, не пускають єго та й ще стріляти думають.

- Я вас не боюся, нічого мені не робіть, я приїхав по своє, бо справедливості немає. Якщо вмів гроші

позичити, то вмій віддавати, аби моя праця У того господаря марно не пропала, якщо мені не заплатить.

А варта почала наступати на Івана, а він не з лякливих та й узяв батіг та й почав усіх їх бити, примовляючи:

93

- Мене теж родила мама!

Побив Івась варту і наробив галасу. А варти все прибуває, а Івась їх всіх б'є і в скирти складає, що аж брама

зламалася. Аж тут сам цісар вийшов і наказав усім стати, підходить до Івана і почав єго питати:

- Звідки ти, сину? Чого хочеш? Розкажи коротко. Навіщо стільки варти побив? Мені то не потрібно!

- До цісаря я хочу, прошу пана, аби борг відібрати. Позичив він гроші у ксьондза нашого і не хоче віддати.

- А то дурні, дурні, що вони з тобою билися. А вони хотіли у цісаря гроші взяти, а тебе забити і тими

грошима поділитися. Зачекай, зараз піду і скажу віддати. Але прошу, нічого більше не роби, зараз будеш мати

гроші. -—- Аж тут і викосять гроші та й кличуть Івана:

- Ми тільки позичали, а тепер перед вами всі гроші віддаємо і просимо нам вірити.

- Добре, добре, мене це не обходить, аби лише наші гроші не пропали, а то я ще раз можу приїхати, якщо тих

буде замало.

Отримав Івась гроші і приїхав на подвір'я ксьондза і заходить до хати. Ох, Боже мій милий і ти рідний тату,

так той ксьондз заплакав, як побачив гроші.

- То не наймит, то сатана, він би вояком був би хорошим. Іваночку, голубчику, прошу тебе, дитинко, не можу я

тебе тримати, бо у мене і так три служниці, крім тебе, два пастухи. І всіх треба годувати. Аби ми з тобою

порозумілися, милий синку, я віддам тобі лоша, і ті гроші візьми, тільки відступися від своєї зі мною угоди.

Спасибі вам, єгумосць, я того й хочу. Маю лоша, стайню, збіжжя, купу грошей, йду вже додому і більше не

волочуся...

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Сторожука, в 1894 році.

Стиль запису збережено.

Небелиця

Був один пан, і дуже любив він байки. А в тім селі жив господар, шс називався Іван, і він знав дуже багато

байок. Отож посилає пан по него, жиби він ему байку розказав. Коли прийшов той Іван до пана, то пан ему

каже:

- Іване, кажи байки. Іван на то:

- Не буду казати байки, бо пан скажуть, що я брешу. А пан каже:

- Я кладу на стіл сто золотих. Як я скажу тобі, що ти брешеш, то возьмеш собі гроші. Пан гроші положив, а

Іван каже:

- Я буду казати, а пан, як я спитаю, чи правда, щоб казав: "Правда!" І почав

Іван байку казати:

- Як я був молодий, то посадив в хаті під лавою біб, а правда, пане?

- Правда, - каже пан.

- Той біб ріс аж до лави, зробив в лаві дірку і ріс до стелі, і в стелі зробив дірку і виріс до стриху, продер

стрих і виріс аж до неба. Чи правда то, пане?

- Правда.

- Я подивився, що біб уже виріс до неба, і зачав лізти по тім бобові аж до неба. Я виліз, а двері до неба були

94

замкнені. Не мав я що там робити, бо до неба мене не пустили. Я не мав що там їсти, і почав думати, як злізти

назад на землю. Дивлюся я — в кутку купа ячмінної полови. Я зачав плести мотузок і спускатися назад на

землю. Коли мені не стало полови, то я горі вірвав, а знизу доточив, коли ще не стало, то я впав на болото і

застряг по саму шию. А чи правда, пане?

Пан каже:

- Правда.

Іван дальше розказує:

- Я не міг з того болота вилізти, бо застряг по саму шию. Прилетіла дика качка, зробила гніздо на моїй голові

і висиділа качат. Прийшов вовк, поїв тих качат, а як ухопився за хвоста, як крикнув до него "Тату!", то він і

витяг мене з болота. Йду я тим болотом, а там пастухи пасуть свині. Я йду, дивлюся, а ваш пан-тато

також пасуть свині! А правда, пане?

- А брешеш, то неправда! — крикнув пан.

Іван взяв зі столу тих сто золотих, і пішов собі додому.

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Сторожука, в 1894 році.

Стиль запису збережено.

На дурнях світ стоїть

Був батько, і мав двох дітей: доньку і сина - Марисю й Івана. Зібрався той Івась йти в поле косити. Насипала

ему мати обід, він сів і каже до сестри:

- Йди-но мені води принеси, заким я пообідаю. Взяла вона збанок і йде по воду. Стрічає по дорозі хлопця, та

й каже він до неї:

- Добрий день, Марусю. Знаєш що, я йду до войська на три роки. А як я вернуся з войська, я на тобі оженюся.

І ти будеш мати хлопця, і він умре.

А то він таке придумав, пожартувати хотів.

А Марися учепилася ему за шию, давай плакати. Плаче й плаче, що буде мати сина, і той умре.

А брат в хатині чекає — нема води... І каже:

- Мамо, йдіть за нею, бо вона десь пропала. Стара виходить на село, дивиться

— та плаче. Питається, що ся стало. Та й та розказала. Як мама то вчула, то й собі вчепилася того хлопця з

другого боку і плаче. Вже обидві плачуть. Каже син вже татові:

- Тату, йдіть подивіться, може, утопилася... Виходить тато на село, дивиться, стоїть той парубок, а ті обі

вчепилися єго з обох сторін та й плачуть. Приходить до них старий і питається:

- Чого ви плачете?

Розказали вони ему ту байку, що той парубок видумав. Старий вчув, і собі учепився за шию та й плаче. Іван

чекає в хаті — нема нікого. Виходить на село, дивиться, стоять усі троє і плачуть. Спитався він їх, чого плачуть.

Марися розказала тото все. І як учув він то, то сказав:

- Відрікаюся я від усього. Іду в світ, може, здиблю ще трьох таких дурних, як ви.

Пішов до хати, взяв буханець хліба в торбу, палицю в руки, перехрестився, і пішов у світ шукати таких трьох

95

дурних — доти буде ходити, поки не знайде. Далеко він зайшов. Приходить до одного села, дивиться, у дворі

купа людей стоїть і хотять вола витягти на хату. Він прийшов і дивиться на то. А той господар сніпками хату

накрив, і хата поросла житом. То вони хотіли вола витягти на тогу хату, щоби він то жито з'їв. А він каже до

них:

- Люди, що ви робите? Я вам пораджу. Ви витягнете вола, він проломить дах, впаде і заб'ється. Візьміть

краще серпа, вижніть то жито і дайте до хліва волові їсти. Господар так і зробив. І взяли того Івана до хати,

дали єму їсти й пити, ще й пару ґрейцарів на дорогу за хорошу пораду.

Іван зібрався і дальше пішов дурних шукати. Іде він через ліс. Баче, хатина стоїть, але без вікон. А навколо

тої хатини бігає баба з решетом, і хоче злапати в решето сонце і занести до хати. Він приходить до неї і каже:

- Бабуню, що ви робите?

А вона відповідає:

- Йой, синочку, не маю сонця в хаті, хочу сонечко злапати, і до хати занести. Іван каже до неї:

- Я вам пораджу. Ви сонця не злапаєте, а я вам поможу, і занесу вам сонце до хати.

- Ну то як ти мені таке зробиш, то я тобі дам торбу грошей, - відповіла баба. Запитався Іван баби, чи далеко

село, та й побіг до него. Прибіг в село, зайшов до жось господаря, та й позичив у него пилку, долото, сокиру.

Взяв усе того, та й вернувся до баби. Вирізав їй вікно, вже й сонце є у хатинці. І сказав Іван бабі, щоб купила

скло, привела скляра, і він їй вставить вікно. Баба втішилася, що вже має сонце у хатинці, красно ему

подякувала і дала повну торбу грошей. Він пішов у село, віддав інструменти, далі рушив у дорогу, третього

дурного шукати. Йшов він, йшов, і прийшов на ніч до одного господаря переночувати. Ті господарі радо

прийняли єго, тішаться ему, називають "зятьом", пригощають ковбасами та шинками. Та й питається він їх, де ж

їхня дівчина. А вони дітей не мали, ті старі, а мали великий маєток, багачі були. То вони собі купили маленьку

льошку, порося, і мали її за дочку. Вони її ніде не пускали, тримали за пічкою, просто у запічку. То коли Іван

спитався за їхню дочку, вони покликали то порося:

- Маринцю, вилазь сюди.

А з того поросяти зробилася вже велика льоха, та й вона вилізла з-за пічки, та й "Хрю-хрю, хрю-хрю". Іван на

них дивиться, та й бачить, що то є дурні. А він був розумним, та й подумав собі, що в них великий маєток, та й

каже до них так:

- Ви хочете, щоб я у вас був за зятя, а у вас тут нема ні церкви, ні ксьондза — де ж ми тут поженимося? Я

поїду до свого села, оженюся там, вернуся сюди і буду вам за зятя. А ті старі кажуть:

- Добре! Бери витягай віз, запрягай єго і їдь.

Іван бере тую свинку на віз, хоче її мотузком прив'язати, бо їхати далеко, то щоб з воза не злетіла. А стара як

то увиділа, побігла до хати, з скрині витягла гарний пояс і полотно дороге, щоб свинку накрити. Дала то все

Іванові, він свинку прив'язав, накрив полотном і поїхав додому. Приїхав додому, посватав собі гарну дівку,

оженився з нею. А ту свинку зарізали, наробили з неї ковбас, шинок, мали чим людей гостити. Відгуляли вони

весілля, та й збираються додому. Та й в дорозі каже до тої дівчини:

- Пам'ятай, як там прийдеш, зараз уклонися татові і мамі в ноги і кажи: "Тату, у вас стільки літ була, ніц не

виділа, а він мене лиш на поріг до церкви завів, і я зробилася така, як є".

Приїхали вони туди, вона зробила, як він їй казав. Батьки їм натішитися не могли. І вони зосталися там

господарювати.

І так Іван через дурних прийшов до господарства, багачем став.

96

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Сторожука, в 1894 році.

Стиль запису збережено.

Заяче сало

Їхав пан а кучером Іваном у далеку дорогу. Вони їхали мовчки, але мовчанка обридла. Пан і надумав

поговорити. В цей час вискочив заєць. Пан і почав свою розмову з зайця.

— От у мене в лісі водяться зайці, тільки не такі, як оце пострибав маленький, а великі. Я з-за границі привіз

на розплід. Одного разу я зібрався на полювання, взяв із собою чоловіка з десять загоничів. Вони нагнали па

мене зайців, а я їх тільки — бах! та бах! Тоді я набив їх десятки зо три... А одного забпв, то такого величезного,

я баран завбільшки! Ну, а коли здер з нього шкуру, то було більш як півпуда сала. От які в мене зайці!

Кучер слухав, слухав, а далі й каже:

— Но-о, гніді, скоро вже і міст той, що під брехунами ламається.

Почув це пан і каже:

— Чуєш, Іване, так от які зайці бувають! Правда, що в нього півпуда сала то не було, а так. фунтів з десять.

— Звісно, заєць зайцем,— каже Іван.

Ну, їдуть далі, а пан знову до Івана:

— От що, Іване, а ми скоро вже буде той місток?

— Та скоро вже, пане,— каже Іван.

— Так-от знаєш, Іване,— продовжує пап,— мабуть, що на тому зайцеві і десяти фунтів сала не було,— так

фунтів три — чотири, не більше.

- Та мені що,— каже Іван,— хай буде і так.

Але проїхали трохи, пан повертівся на місці та й знову:

— А чи скоро, Іване, вже той міст буде?

— Так, скоро, пане, ось-ось, тільки в долину спустимось.

— Гм, - каже пан, - а знаєш, Іване, на тому зайцеві і зовсім сала не було – сам знаєш, яке на зайцеві сало.

— Та звісно, - каже Іван, - заєць зайцем.

Спустились в долину, а пан і питає:

- А де ж, Іване, той міст, що ти про нього говорив?

- А він, пане, - каже Іван, - розтопився так само, як те заяче сало, що ви про нього говорили.

Сніжиця

Були собі дід та баба бездітні. У піст сніг м'який; діти баби качали з снігу. Дід і каже до баби:

— Ходім і ми скотім бабу собі. Баба і каже:

— Нащо тобі баба? Баба у тебе є, а коли то є, то скотім собі дитинку.

— Ну, ходім скотім. Чи дитину, то й дитину.

97

Пішли і давай дитину котить. І скотили, і давай дитині ніжки робить і ручки, голову, вуха, рот — усе

поробили.

І як зробили вони усю дитину, стала шкіра дитячі обтягаться, стала вона личком вертіти. Дід і баба радіють:

ось у нас буде дитинка, вже, слава Богу, рухається.

Через певний час стала дитинка ходить і балакать.

Дівчинка. І дав дід ім'я: Сніжниця.

Живе вона, росте не по годинах, а по хвилинах. За п'ятнадцять день стало півдівки і проворна така! Зве діда

дідом, а бабу бабою. Вони нею утішаються. І біла вона, як сніг. І волосся, і лице так як папір білі. Сусідні

дівчата познайомились і бігають до неї гулять, і вона бігає до їх.

Після великодніх свят, як сонце пішло вище, тепло, так вона як на сонці стала потавать, і ховається вона у

холодок.

І дожила вона до Купала Івана. Наплели дівчата вінки і наклали вогнище у березі і просять у діда і у баби

Сніжниці стрибать через вогонь і співать.

— Ну, Сніжниця, бери і ти за нами!

Розігналася Сніжниця за ними І, як збігла на вогонь, так тільки і бачили. Вона там і розтопилась.

Прийшли дівчата до діда і до баби й кажуть, що Бог зна, де їхня Сніжниця і ділась.

Так і дід і баба як були, так і зостались.

Про дурня Терешка

От був собі дід та баба. Було в них три сина: два розумних, а третій дурень. А коло них жив один пан, у нього

була дочка, та така гарна, що як кинеш оком на неї, то аж на душі стане весело. Той пан узяв і збудував скляну

гору — таку височенну, що як глянеш на вершечок,— голову так задереш, аж шапка спаде. І посадив там дочку

геть на самий верх, і сказав так:

- Хто скочить до неї конем, тому вона буде жінкою.

Занедужав старий дід і каже:

— Сини мої! Як я умру, то щоб ви кожної ночі читали

наді мною книжку,— один одну ніч, другий другу, а третій третю, поки й кінчаться дев'ятини.

Сказав і помер. Пішов старший син Кіндрат на могилу, прочитав слів троє та й пішов у хату. Настала друга

ніч, пішов другий, постояв трохи й пішов у ясла, та там і проспав до самого світа. Настає й третя ніч. Береться

дурний Тсрешко за книжку, іде на могилу, стає й читає та б'є поклони аж до землі. От ледве стало на світ

благословлятись, ще й півні не співали, виходить старий дідусь із ями і каже:

— На тобі три палички: цю дай старшому братові, цю

середульшому, а цю собі візьми.

Вій приходить додому й хвалиться своїм братам, а ті давай сміятись з нього та вигадувать. Кажуть:

— Пішов понаходив десь на дворі паличок та й хоче нас одурити.

Старший брат Кіндрат узяв — як жбурне об землю свою паличку. Коли це не взявся кінь, такий вороний, як

галка; Кіндрат мерщій на того коня та й побіг до гори, Де сиділа панночка, спинив коня й каже:

— Отепер доскочу, моя буде!

98

Розігнався, скочив, та тільки до половили сягнув; з тим і вернувся додому. Середній брат і питає:

— А що, доскочив?

- Ні!

— Е, це, мабуть, вона мені судилася! — каже.

Кинув паличку, коли біжить кінь гнідий, аж вилискує. От він мерщій на нього, та й поїхав до тієї гори.

Скочив, трохи до панночки не сягнув... Приїхав додому, а брат питається:

— Ну, що, доскочив?

— Та ні! Мабуть, в усьому світі нема такого коня, щоб до панночки доскочив.

Дурний сидить, тільки слухає й сміється з них, а далі устав з печі та як кинув паличку — де не взявся кінь,

такий, наче золотий, що й глянути не можна,— аж очі засвічус. Терешко мерщій на того коня та як скочить —

враз доскочив.

На другий день музика грає у пана, танцюють дівки й парубки, а люди проходять мимо й питають:

— Де це музики так грають?

— Е, це у пана, мусив дочку віддати за Терешка дурного, це сьогодні весілля!

Шлюб горобця з мишею, що довів до війни між звірами

От горобець собі літав, — як-то зимової пори, — по дорогах, де кінь ся випас, горобець собі там порпає, і

збирає там, де що є... Оже миша вилізла з діри та й приближується до того горобця і каже:

- Може б, ми ся побрали? Знаєш ти що? Що ти тут ходиш по дорогах! Іди-но ти за мною, подивишся на мої

добра.

Оже горобець трохи ся сторонить в діру лізти, бо він собі так десь попід

стріхами має звичай літати. Але далі собі роздумав: Піду.

Миша в діру, горобець за мишею, і вона привела єго до своїх добрів. Є пшениця, є овес, є гречка — що хочеш,

то всьо миша має. Горобець собі роздивився, жи є всього много, оже вони собі ся побрали. Оже горобець каже

так:

- Маєм що їсти задосить, іно нема що пити... Знаєш, жінко, що — ти маєш збіжа много — ставлю бровар,

будем робити горілку, будем пити собі і будем ся любити. Поставили вони той бровар, наробили горілки,

понапивалися— так горобець напився і бере миша і йде спати, хоче лягти з нею трохи. Оже миша не приймає

горобця.

- Ти, смердюху, — каже, — ти такий, ти сякий, я годна з тобою спати лягти? Оже горобець без пару ночів сам

лягав спати і розізлостився: що то миші за то зробити злого? Взяв запалив її бровар.

Той бровар зачав горіти. Горобець сюди-туди, якось з діри викрутився; а мишачі добра погоріли, миша ся

попекла, досить — біда. Ну, що робити? Іде миша горобця позивати до свого короля. А горобець пішов

жалітися до свого короля. Та й так виглядає, жи мусять становитися битися на пляц. Каже горобців цар:

- Горобець не винен ніц. Як вони ся побрали, то повинні лягти собі обидвоє спати. А мишачий цар каже:

- Ні, неправда так. Чи лягали спати, чи не лягали — не повинні такої шкоди робити.

Але зібрала миша своє войсько, горобець своє, і пішли на пляц і зачали ся бити.

Так ся вони били, що вибилися чисто, іно зостався лев і гриф, обидва царі. Оже

99

так ся б'ють обидва, що мають сили. Уже ж гриф лева так збив, що лев не здужає ходити. Але лев розмислив

собі, що з тим робити. Як гриф спускався згори на лева, лев перевернувся догори ногами і лапи наставив

догори. Як злапав грифа за крило, то зломив ему. Як зломив, так уже гриф не міг летіти, і лев забрався, пішов.

«Видиш, — каже, — таки я виграв, а ти тепер гинь тут".

Записано Осипом Роздольським у с.Боратин (сучасної Львівської обл.), від Луцька Кравчука, в 1894 році.

Стиль запису збережено.

Про бідного, що за довжок три рази вмирав

Був бідний хлоп, і позичив у багатого гроші. І прийшов час, коли пришилося ті гроші віддавати. Каже бідний

одного дня до жінки:

- Я помру завтра, і як прийде той багатий за своїми грошми, то скажеш, що я вмер

- і він ті гроші тобі подарує.

І так вони зробили. Прийшов той за своїми грошми, а той лежить мертвий, то він взяв, сірника запалив і

приклав тому до носа. Горить сірник, горить і зачинає пекти єго в ніс. Той не витримав і встав. А той каже ему:

- Ви нині мусіли мені гроші віддати, а ви буцімто вмерли. То віддавайте мені мої гроші! Але дав знову єму

термін, щоб гроші віддати. То вже пройшов той термін, і той бідний знову каже до жінки:

- Я йду в ліс, буду рубати дрова, і ніби заб'юся. А ти прийдеш, рискалем яму викопаєш, і гіляками закидаєш.

Приходить той за грішми, а жінка єму, плачучи, розказала, що сталося. А той пішов, і запалив ті гіляки на нім.

Як єго припекло, він встав і почав утікати. А той єго злапав і каже єму:

- Ви ніби вмерли, а ви живі! Віддайте мені гроші.

І знову дав єму термін. І той термін вийшов. Знову каже той довжник до жінки:

- Возьми мене жінко в труну, і занеси на цвинтар і там мене поховаєш, а в ночі прийдеш і мене достанеш.

Але священика і дяка не було дома, і єго не поховали, а поставили в церкві. А той, який хотів свої гроші

забрати, коли церкву закривали, сховався, виліз на хори і чекає, що буде далі. Аж тут хтось добирається в

церкву через підлогу, і влізли до церкви сім злодіїв, і принесли багато грошей і золоту шаблю. А оден скинув

шапку, і зачав ті гроші міряти і ділити. А оден каже:

- А кому припаде тая шабля?

А другий:

- Тому, який одразу того мертвого з труною перетне.

Той в труні перелякався, став кричати:

- Вставайте всі мертві, будемо живих дерли!

А той другий з хорів кричить:

- Вже встаємо!

А ті злодії перелякалися і повтікали, а гроші і шаблю залишили. Зліз той з хорів, відкрив труну і випустив

свого боржника. І починають ділити тоті гроші, що розбійники залишили: "То тобі шапка, а то мені шапка, то

тобі шабля, а мені шапка..."

А ті розбійники відбігли від церкви, стали та й думають. Шкода їм ті гроші. І вирішили вернутися за грошми.

Вернулися, стали під церквою і слухають, що там робиться. І як вчули, що ті діляться по грошеви, а двом не

100

стало, то один взяв шаблю, а другий шапку, подумали що їх там, тих мертвих, дуже багато, ті зі страху втекли в

світ і більше не верталися. А ті два стали великими багачами. І казці кінець.

Записано Осипом Роздольським у с.Боратин (сучасної Львівської обл.), від Луцька Кравчука, в 1894 році.

Стиль запису збережено.

Пання зі знаками

Мала баба одного сина, вона ходила на роботу до двору, а той синок гонив льоху з чотирма поросятками

пасти. Пігнав він пасти поросят, а там панна ходила, гуляла, а вона ще маленька була, то він з нею бавився і

побачив, що вона має на тілі якісь знаки. І каже до неї:

- Панночко, якби показали мені, що за знак маєте на поясі, то я вам би дав одно поросятко.

Панночка показала, а вона мала на поясі срібний пояс. А той до неї:

- Як скинеш з себе всю одіж, і покажеш мені всі знаки, то я тобі дам ще одне порося.

- Як даси всі чотири поросятка мені, - каже та панночка, - то я покажу тобі тоді всі свої знаки.

І дав він їй всіх поросят, І вона ему показала, що має на грудях місяць, на талії срібний пояс, а під правою

рукою зірку.

Вбралася вона, забрала ті поросята і пішла. А той хлопець погнав льоху додому. Прийшла мати з роботи, та й

питається сина, де є поросята. А він їй сказав неправду, сказав що з лісу вибігли вовки, схопили тих поросят і

втекли. Мати зачала єго бити і кричати до него. То він узяв, і втік з хати. Пішов далеко від дому і вступив до

одного господаря на службу. А той господар не мав дітей, то прийняв єго за рідного. А єго мати подумала, що

він утопився. Працював той хлопець у того господаря, ріс, уже мав 24 роки, вже пора ему було женитися.

А до тої панни, що він подарував їй поросята, вже сваталися кавалери. І її батько, цар, розписав по всій

околиці: "Хто відгадає, які знаки має панна, той буде моїм зятем. Най це буде хлоп, жид, пан, однаково..."

Почали сходитися великі і бідні пани, та ніхто не може відгадати. А той парубок, як то вчув, то відразу пішов

відгадувати. Прийшов до того двору і каже:

- Я відгадаю, які знаки має ваша панна.

- Добре, - сказав цар. - Як відгадаєш, то будеш моїм зятем, а ні - то дістанеш 50 буків.

А з тим Іваном пішов відгадувати один жид, і він сказав:

- Іване, я буду відгадувати з тобою, що будеш ти казати, то і я.

Став Іван відгадувати, і говорить так:

- Панна має срібний пояс, на грудях місяць, під правою рукою - золоту зірку. І жид собі говорив, так як Іван. І

каже пан:

- Один з вас двох буде моїм зятем. Нате вам сто ринських, йдіть до міста, погуляйте. А у вечір прийдете, я вас

пущу до покою і положу між вами на ліжко панну, до кого вона буде обернена очима, і кого обійме - то буде мій

зять. А до кого повернеться спиною, і відсунеться від него, той дістане сто буків. Іван взяв сто ринських, і

пішов з жидом до міста. Набрав собі різних пахощів, прянощів, смаколиків різних, наївся. А жиду взяв грушок,

кваші. Жид то з'їв, запив водою, то єго здуло, як диню, жид ледве сопе. А Іван взяв собі пахнючого одеколону,

намастив волосся, руки, біля него файно пахне.

Прийшли вони до двору, замкнули їх у покої, положили між ними панну. Вже пізно вночі, вони позасинали,

101

жид шепче до Івана:

- Іване, Іване, я хочу на сторону! -

- Мовчи, жиде, - каже Іван, - І я хочу, але двері замкнені.

- Що ж ми будемо робити? - жид питається.

- Та сідаємо в кутку і будемо робити свою справу. - каже Іван.

Посідали вони в різних кутках, жид наївся грушок, та запив їх квасним молоком, то й тарабанить. А Іван собі

просто так сидить. Та й каже Іван до жида:

- Як пан рано прийде, і то побачить, то нам добре дістанеться. Треба то, що ми наробили, об себе повитирати.

Та й жид бере, тим г...м мастить волосся, одіж свою. А Іван витягнув з кишені пахучу помаду, намастив нею

собі волосся. Та й від Івана добре пахне, а від жида смердить.

Панна уночі прокинулася, повернулася до жида, та як почула, як від него смердить, то хутко повернулася до

Івана - а коло него файно пахне. То вона Івана обійняла і заснула.

Приходить пан рано, дивиться, панна Івана обійняла, а жид відсунутий. Наказав жида вивести з покою, і

всипати ему сто буків. Жид вирвався, вибіг за браму, та й кричить:

- Ну, Іване, я тебе ще навчу! Ти ще прийдеш до мене в корчму по горівку! А Іван з панною встали, єго убрали

по-панському та й справили весілля. І зажив собі Іван з тою панною.

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Юрка Соколовського, в 1894 році.

Стиль запису збережено.

Кіт і граф Попеловський

Був наймит і кіт. Був то старий кіт, моцно довго в господара служив. І він заслаб. А наймит в стодолі молотив

і приходе на полудень до хати, а господиня каже:

- Возьми єго де викинь, бо він уже заслаб, то щезне в хаті, то буде кепсько.

А він узяв того кота і приніс до стодоли і каже:

- Небоже, лежи тут, бо й мені колись так прийде. Доки я здоровий, роблю, то мене люблять.

Він єго положив у стодолі в соломі і приніс ему трошки в черепочку їсти; і він єго годував без цілий тиждень

так, і той кіт одужав. Тим часом наймит заслаб. Ну, лежав їден день, два дні, три дні, а нарешті господар каже:

- Я тебе буду тримати, годувати, лиш іди собі з хати десь там в запілля. От день, два дні, десь там занесли

їсти наймитові, а на третій день господар каже:

- Він лежить, я ему за що буду носити їсти?

Лежить наймит цілий день, лежить, нічого не їсть, вже не дають. А кіт каже!

- Но, ратував ти мене, я тебе буду ратувати. Кинувся кіт, от, як то він знає, в єгомосця на стриху висять

ковбаси - старий кіт знає всі входи, побіг, прибіг, потягнув ему ковбасу, питльований хліб приніс і каже:

- На, маєш, будеш мав на пару день їсти.

Він знов пішов другий раз, брав там ковбасу чи сало ніс - в него відбили, та й каже, той кіт:

- Знаєш, Іване, мені ту зле, - я тобі принесу ту, що в мене відіб'ють, і мене ще виб'ють. Іди зо мною, там є

стара цегольня, там є старі печі, іди зо мною, я тебе там заведу, я там безпечно буду тебе доглядати.

Він єго там завів на цегольню, там була стара піч, наймит собі ліг у тій печі. А кіт

102

- Тут і будь!

А то було так під містом. Він зачав ходити, зачав єго живити; носив, носив, достарчив на дві неділі харчу

розмаїтого, як то слабий чоловік потребує, то він то все ему достарчив, делікатне і тлусте. Потому каже до него:

- Маєш жити, вже на дві неділі досить того харчу.

І наймит одужував трохи, а кіт каже:

- Я йду, я тебе мушу вженити.

Кіт пішов до магазину до цісарського - як то колись у замку був магазин, а там ґрати на літо відчинені; поліз

до магазину через ґрати, добув сподні ему файні офіцерські, шапку-вуланку і так старався, не виволікав аби яке

шмаття, іно офіцерське витягав; аби вбрати того наймита, як генеральського, сина у мундур. І допіру як той

наймит видужав, кіт каже:

- Ну, вбирайся в мундур. Я тебе на зальоти поведу.

Але наймит до него каже:

- Як ти мене на зальоти поведеш?

- Я тебе зроблю королем.

- Як ти мене зробиш королем, як я по-руську простий Іван і не вмію ні читати, ні писати?!

- Ніц, но мене слухай - аби-сь мене слухав, то буде все добре, ти тут будь. Він пішов до короля - був так

король недалеко - і каже:

- Я маю тутай на зальоти припровадити їдного королевського сина...

Ну там відразу в замку оголосили, жи прийде той син на зальоти.

А кіт пішов вночі до магазину, десь там до каси, добув - перше то так гроші не ховали моцно, як тепер

ховають, - добув пук паперів і приносе наймитові:

- На, маєш гроші, жиби-сь мав у кишені. Іди до міста і найми собі фіякер, жиб був слічний, і порядні коні, і

поїдем на зальоти. Тілько пам'ятай, як там поїдеш, - бо я не буду з тобою говорити, я буду собі там ходити, -

жиби ти знав, що говорити. Кажи, як будуть тебе питати за маєток: "Я є сам їден і я маю двір свій, коні, воли,

корови, палац і так далі, всей маєток маю". Ніц, но мене слухай.

Допіру вони поїхали туди на зальоти тим фіякром. Як вони там приїхали то там І зачали ся гостити: пили, їли,

співали, - досить, жи тим старим сподобався наймит, був слічний, хоч то був простий Іван, але вбрався в

царський мундур, мав поставу файну.

А та молода панна думає собі так у своїм дусі: "Жиби ти навіть не мав нічого, то я за тебе піду, добре, жи ти

татові ісподобався..."

І вони єго не хтять пустити: :вжі?

- Вже будь тут, будем робити весілля.

А той кіт викликав єго на двір і каже:

- Тим часом поки тутай весілля ви зробите, то я піду вистараюсь для тебе маєток.

Той кіт пішов у свою дорогу, а наймит лишився жити у замку... Так минуло зо три неділі, поки те весілля

зробили.

Але весілля робиться, а наймит такий смутний, він собі міркує, що як єго кіт покине, то допіру біда буде, він

нічо не має... А кіт ему дав ім'я таке: "Ян, граф Попеловський". Як там єго будуть питати, жиби знав, що казати.

А назвав кіт єго так через те, що наймит лежав у попелі.

А тим часом кіт ґави не лапав, а дізнався, що була в Поникві стара пані, мала добра слічні, а була вона

103

відьмою і робила людям різне лихо. Допіру він там пішов, обнишпорив те господарство - а пані маєтна дуже

була, все мала: худобу, фільварок такий, що ого-го. Кіт там пішов до теї пані:

- Пані, тут на вас розбійники змовилися, хочуть застрілити.

А та каже:

- Ну й що ж я буду робити!?

Кіт каже:

- Жиби-сьте де сховалися!

- Не знаю, чи зараз, чи ні?

А він каже:

- То допіру аж за тиждень вони тутка-во рихтуються.

Наполохав тогу пані, а сам йде назад до Івана. За три неділі вони ся знову побачили. Та й кіт відразу з порогу:

- Єсть!

- Єсть? Ну, богу дякувати!

Тепер настала пора вже вибиратися на своє господарство, а не знають куди, коб не кіт. Дає єму король цуг

війська, повози, повибиралися, посідали, музика грає...

Але дорога через ліс там була, проїхали вони добрий шмат, а кіт до него каже:

- Тутай зупиніться, трохи спочивайте, а я піду наперед, а як я ся верну, допіру будете їхати там.

Кіт побіг наперед до того палацу, до теї пані і каже:

- Пані, сховайтеся, бо розбійники йдут, заб'ют вас. А вона каже:

- Де ж я сховаюся!?

- Тут є недалеко гай, а в тім гаї дуже моцна груба липа - там у ту липу йдіть, нех вас заведуть, і там ви

сховаєтеся.

Пані зара казала собі, аби два льокаї її запровадили, а кіт каже до тих льокаїв:

- А сами верніться назад!

І як вони вернулися назад, він їм розказав:

- Тут їде граф і буде то все відтепер утримувати. Він називається Ян, граф Попеловський. Повиходьте всі

наперед, льокаї, фурмани, які-но слуги жиють у тім палаці, так усі повиходьте і кричіть: "їде наш пан, граф

Попеловський, віва-а-ат!" Всі кричіть нараз, як буде їхати. Він дуже вам буде сипати гроші, як будете так

кричати нараз.

Отже, як то почули, жи буде сипати гроші, так у сей же час усе ся зібрало,

хто-но жив, наперед. А він побіг навпроти свого панства і до него каже:

- Ану, машеруймо! Командуй, жиби машерували.

Як мали до теї липи їхати, пару кроків ще так, пару сажень ще було, каже:

- Командуй, жиб на ту липу стріляли, бо то дерево моцне, але старе, ще чого доброго вітер звалить і кого

заб'є.

Як наймит закомандував на ту липу стріляти свому войську, то так ту липу побили на друзки і ту паню там

забили в тій липі. А слуги як почули, жи такий галас там, крик у тім гайку, летять назустріч. А кіт наймитові

сказав:

- Як будуть кричати "віват!", жиби-сь кидав гроші сюди-туди, сюди-туди з повоза.

Ото як поприлітали слуги, глянули, жи стільки войська, панства такого, як зачали кричати:

104

- їде наш пан, граф Попеловський, віва-а-ат!

Лемент такий... Припровадили молодих до палацу, наймит гроші сипав сюди-туди на землю. В палаці молоді

пройшлися по покоях, подивилася королівна, жи слічний маєток є, і їй сподобалося моцно. Потому молодий

вийшов, дав по парі грейцарів кожному жовнірові і відпровадив назад додому, а сами зосталися там жити.

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Юрка Соколовського, в 1894 році.

Стиль запису збережено.

Лисиця на зимівлі у волка

Вовк на зиму збудував собі нову хату, а у лисиці була стара, розвалена. Настала зима. Лисиця гнулась,

гнулась од холоду, тяжко їй стало переносить мороз. Пішла вона до-повна і каже: «Вовчику-братику, пусти мене

до себе перезимувать».— «Ні, сестро, мені самому тісно».— «Та ти дозволь мені хоч у твоєму дворі жить»,—

«Ну, та бог з тобою, в дворі живи».

Побула вона в дворі день, од холоду тремтіла, аж зубами клацала. Підійшла до хати і знов почала прохать

вовка: «Вовчику-братику, пусти мене в хату, а то я зовсім заклякла».— «Ні, в хату не пущу, ти будеш мені

мішать».— «Та пусти мене хоч на часочок, я обігріюсь».— «Ну, погріться можна».

Утислась лисиця в хату, обігрілась і стала там жить. Забралась на піч і лежить, одкинувши хвіст. Настала ніч.

Вовк заснув, а лисиці не спалось, од голоду живіт підтяг-ло. Прислухалась вона: вовк спить. Злізла з печі і

почала шастать по всіх кутках і закапелочках. Обнишпорила всю хату — ніде не знайшла собі їжі. Вийшла

потихеньку в сіни, почала і там нишпорить. Намацала горщик з маслом і дві смажені гуски. Лисицю оскома

брала зараз же поїсти знахідку, та побоялась, щоб вовк не попивяв за неї, що вона поїла. А далі поклала ті

ласощі біля сінешвих дверей, а сама вернулась в хату, злізла на піч, лягла і хропе, як ніже не бувала.

Ранком, тільки почало розвиднятися, лисиця підхопилась, почухалась і каже вовкові: «На сьогодні мене

прохали в куми, так я думаю зараз побігти, а в обід вернусь».— «Та то діло твоє, гляди сама, я тебе не держу.”

Лисиця подалась. Вискочивши а хати, вона захватала в собою масло і гусей і побігла в кущі. Сиділа лисиця в

лозах до самих обід, поки поїла все масло і гусей. В обідню пору лисиця заявилась до вовка. Вовк налагодився

обідать, кинувся в сіни за стравою, аж там і запаху не зосталось гусячого. Вовкові досадно стало. Сердивсь,

лаявсь, сварипсь — і сам не знав, на кого. Лисиця бачить, що вовк не в своїй тарілці, і каже: «Не подумай,

братику, на мене, ти сам знаєш, що я до самого ранку на печі лежала, а потім пішла в куми і ось тіко

вернулась»,— «Та ні, в на тебе не пиняю; це схоже Мишка-кудлань нашкодив. От лиха личина, що ж ми тепер

будемо обідать?» — «Не рябій, вовче, сьогодні як-небудь переживем голодні, а завтра що бог дасть, нам

голодать не привикать».

Лисиця залізла на піч, ноги витягла, хвіст одкинула і лежала... А вовк голодний корчився: із боку на бік

повертався, і живіт біднязі до самої спини підтягнуло, в животі кавкало, бурчало. Переночували вони, вовк і

каже: «Іди ти, сестро, роздобудь чого-небудь на обід, а то я охляв, не здужаю бігать. У тебе шуба тепла, не так

скоре замерзнеш, і ти здатніша на хитрощі».

Лисиця одмагаться не стала, бо не з руки було не послухаться вовка; за це він міг вигнать її з хати. Пішла

вона на роздобутки. Вийшла в поле, а холод був лютий. Пробігла вона по шляху з версту, звернула з дороги,

лягла в окіп, притаїлась і ждала. Так як через півгодини їхав мужик в город, віз різаного барана на продажу.

105

Лисиця побачила, що мужик од холоду здорово вкутався, налагодилась його обібрать. Підождала, поки мужик

проїхав її, догнала мужика, плигнула на сани і почала довбатися в санях. Розгорнула рядно і ну викидать звідти

шматки баранини. Викидала всю баранину і сама сплигнула. Підібрала всі шматки докупи, наїлась гарненько,

решту баранини зарила в сніг, а обгризені кістки понесла до вовка. Вовк погриз ті кістки, не наївся, а тільки

губи помазав.

На другий день вовк знов посилав лисицю на роздо-бичу, а вона йому сказала: «Ти, вовче, тепер попробуй

сам роздобути обід, а то я собак боюсь».— «А де ж ти його береш, що тебе собаки чують?» — «Та я ходила на

село і там у одного чоловіка повну комору м'яса провідала».— «А навіщо йому м'ясо?» — «Так він же торгує

ним».

Подавсь вок до села. Зайшов з городів і почав приглядатися, де та комора стоїть, у якій повно м'яса. По за

паху пішов навмання і справді наткнувсь на комору, де висіла різана баранина. Вовк почав ходить кругом,

приглядавсь, де б знайти дірку, у яку можна було б пробраться. Підійшов до дверей, а там дірка. Вовк хоч і

догадувавсь, що він не пролізе, а все-таки захотілось йому попробувать, уткнуть свою морду в ту дірку.

Попробував — голова не влазить, а запах м'яса іще дужче роздратував його. Йому почулось, що м'ясо лежить

якраз над діркою. Вовк просунув туди передню лапу і почав нею мацать, шукать м'ясо. А над самою діркою та

стояв канкан; поставлений був, щоб не забралась до баранини кішка. Капкан як клацнув та вовка за ногу. Вовк

виривавсь, виривавсь з капкана і нічого не міг поробить. На ранок музкин пішов до комори і побачив вовка,

взяв ціп і убив його. Осталась тоді лисиця сама господарювать у вовчій хаті.

Лисиця і козел у ямі

Голодна лисиця бігла понад лісом, задерши морду вгору, приглядалась на ворон, зазівалась і полетіла в яму.

Яма була глибока, викопана мисливцями, щоб зловити якого-небудь звірюку.

Лисиця цілий день гибіла в ямі голодна, силкувалась виплигнуть і ніяк не могла вибраться звідти. Уже пізно

так, як у полудню пору, де не взявся козел, ішов до лісу, задерши голову; хвостиком ворушив, борідкою

потру-хував, головою покивував.

Побачила лисиця козла, почала його улещувать: «Ей, земляк! Чого ти там спекою тиняєшся? Іди до мене в

холодочок».— «Не хочу, там сиро; я краще піду в ліс, там, може, собі водиці надибаю, а то душа горить, пити

хочеться».— «Ех ти, дурень кудлатий, де ж ти там води знайдеш? Та навіщо й шукать, коли ось у мене під

ногами е чиста холодна вода. Плигай до мене, тут прохолодно, не душно, свіжа водиця... І умирать не треба!.. А

ти там печешся на сонці, нудьгуєш».

Козел послухався, плигнув до лисиці в яму, аж бризки полетіли на всі боки. Лисицю замалим не задушив.

А вона йому: «Тихше, бородатий дурень, ти всю мене обляпав грязюкою!»

А сама тим часом, не довго думавши, плигнула козлові на спину, а зі спини на роги, і вистрибнула з ями.

А козел зостався у ямі і був там ще два дні, поки натрапили на нього пастухи і витягли звідти на віжках.

Що кому любе

106

Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури.

Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.

— Куди йдете, гуси?

— Шукаємо воду, бо велика спрагота.

— І я йду з вами,— каже курочка, бо ж і її сонце пригріло й дуже тепло їй вчинилося, що аж рот роззявила...

— Ну, ходи з нами. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли кота.

— Куди йдете? — питає кіт.

— Шукаємо воду.

— І я з вами піду, добре?

— Ходи.

Ідуть, ідуть, ідуть. Нарешті побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й

так їм добре, що аж гогочуть.

Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли б залізти у воду, але бояться... Аж ось

помітили у воді таких, як вони, кота й курочку.

— Ну, коли вони не бояться, то чого нам боятися?

І поскакали у воду... Але нараз почали тонути. Лиш в бідою вибралися на берег.

Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже:

— Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі.

А курочка собі:

— І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі.

При цьому зібралися і йдуть додому. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами.

— Се моя купіль! Сто раз ліпша, як вода!

А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися.

— Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.

І від того часу гуси купаються у воді, коти миються на печі, а кури порпаються в поросі. А хто не вірить, най

перевірить!

Дві вивірки

Жили собі, були собі дві вивірки в густому лісі у дуплах. Однаково гарні, пушисті, ловкі. Тільки не однакової

вдачі. Бо одна з них цілий день трудилася: збирала орішки, гриби, жолуді і все те складала у своїй хатинці, в

дуплі дерева.

А друга була собі зовсім недбайлива. Цілими днями тільки їй роботи, що стрибати з галузки на галузку,

лякати пташок у гніздах або сидіти бездільно й свистати на весь бір. А схоче попоїсти — не журиться. Тож

літом усюди їжі повно! То горіх, то жолудь з дуба, то шульки з ялиць і сосон, то корінці всякі. Погризе того,

скубне цього — та й знову скаче собі весела, сита.

Отже, ціле літо весело прожила.

Тим часом перша вивірка, працьовита й дбайлива, наносила собі в дупло повно всякого корму. Це на зиму

придбала. І вже заздалегідь устелила свою хатинку мохом, пушком і сухим листям, щоби було тепло і м'яко в

107

зимі. Та й дверцята приробила собі до свого дому. Добра була господиня.

Так пройшло всеньке літо, в одної вивірки — у праці й журбі, а в другої — в іграшках.

Минула вже й дощова осінь, і прийшла холодна зима. В лісі стало сумно і пусто: ні листячка, ні грибів, ні

орішків. Тільки мороз і вітер, що снігами мете.

Сидить собі в тепленькому дуплі роботяща вивірка і гадки про біду не має. Ціле літо на те працювала, щоби в

зимі спокійно відпочити. І м'яко їй, і тепло, і з'їсти е що. Спокійно сидить собі, люлечку-фаечку покурює.

Ой, та не так жилося її лінивій і легкодушній посестрі. У її дуплі ні вікон, ні дверей. Не пригаздувала. Ні

засобів на зиму нема, ані одного орішка! Лиш холодний вітер по хатині свище, гуляв. Сидить бідна вивірка,

голодна, марна, змерзла, в клубочок звилася. Кидається по лісі туди, сюди, нічого нема — усе замерзло. Хоч

погибай з холоду та й голоду!

Аж пригадала убога вивірка свою пильну, роботящу сусідку та й думає собі: «Піду я до неї. Хай же поможе

чим-небудь, у неї гори припасів. А літом їй поверну»

Іде вона до сусідки та й несміло стукає в двері.

— Хто там?

— Я, твоя сусідка!

— Просимо,-— кличе вивірка і відчиняє двері.

Як поглянула на нещасну, помарнілу, напівмертву від студени сусідку, то зараз усе зрозуміла.

— Прошу, сідай, саме на обід натрапила! Чим хата багата... От зігрійся трохи в мосі, а я приладжу тобі

орішків і жолудів... На, їж на здоровлячко. Та й разом зі мною живи, мені і так скучно одинокій.

Засоромлена вивірка почала говорити:

— Але ж я не заслужила на таку доброту; я ціле літо — знаєш — гуляла.

— Нічого,— каже друга,— тепер ти також будеш дбати так, як я, бо пізнала тепер, що без праці нема добра!

От, будемо разом працювати і разом жити.

Лінива на радощах обцілувала свою добру товаришку. І відтоді жили обі вивірки разом. А ліниву вивірку біда

і нужда навчили працювати. Найближчого літа лінива стала також пильною і принесла великі припаси харчів до

спільної хати.

Хитрий їжак

Одного разу бігла лисиця до саду і здибала по дорозі їжака: «Добрий день, їжаче!» Каже їжак: «Доброго

здоров'я!» — «Ходи зо мною у виноградник».

А він каже: «Ой страшно, лисичко, бо там господар накладає сильце; можем упасти у біду».— «О, я,—

каже,— не боюся, я навчена, то дам собі раду!» І пішли.

Наїлися вони винограду і вертаються, та й лисичка піймалася у сильце. «Ей,— каже,— їжачку, братчику,

рятуй!» — «Ой ні, не поможу, бо я казав, що не знаю; та ж ти мені казала, що навчена».— «Ой,— каже,— я уже

зі страху забула геть усе».

Уздрів їжак, що біда, і зачав їй радити. «Нічого,— каже,— не роби, лиш як господар прийде, то ти зробися

неживою — опусти голову, ноги, так якби була мертва, і, може, ця штука удасться».

А тут і господар. Став над лисицею і каже: «От,— каже,— шкода, що я не був чотири дні у саду, аж лисиця

108

засмерділась». Узявся одною рукою за ніс; а другою вхопив лисичку за хвіст та й викинув її через пліт.

А лисиці лиш цього було треба. Схопилася та й пішла додому. Щось четвертої днини іде лисичка знов у

виноград. Іде попри їжакову нору і знов кличе його у товаристві у виноград.

«Та ти забула уже, що з тобою було?» — «Ходи, ходи». От наїлися вони знов винограду та й лиш зачали іти, а

тут їжак упав у сильце. «Ей,— каже,— сестричко-лисичко! Рятував я тебе, порятуй і ти мене».— «А що я тобі

по-можу? Я тобі не поможу нічо!» Та й іде геть. «Рятуй, бійся Бога!»

А лисичка і не чує. Але їжак заплакав: «Сестричко! Дуже ми жили файно, ходи хоч розпрощайся зо мною».

Вернулася лисичка, та й обнялися обоє.

«Ой,—каже їжак,— поцілуймося, бо знаєш, що мені смерть зараз».

І лисиця вивалила язик і хоче їжака цілувати. Тоді їжак зловив лисицю зубами за язик і міцно тримає. Зачала

лисиця пищати не своїми голосами так, що учув господар та й убіг до саду. Є здобич! Узяв він хутко лисицю,

убив, а їжака поволеньки вибрав із сильця і пустив у сад.

Та й від того часу дуже їжаків шанував, бо мав од них користь.

Козаки і смерть

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурі погравае, а другий слухає. Коли

се один і каже:

— Ой братику, біда! Смерть іде!

А воно, бачите, в степу так здалека видно.

— Ну, то що? — каже той.

— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!

— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже

сидіть. Раз мати на світ народила, раз і помирати!

— Чи так, то й так!

Сидять. Надійшла Смерть і каже:

— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та

мед-вино пити. Ось я вас із світу зжену, косою голови постинаю!

— Стинай,— каже один козак,— на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю

люльку покурити!

— Ну,— каже Смерть,— коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!

Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, як пішов од його дух та дим, то Смерть аж

набік одійшла.

— Оце,— каже,— який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?

— Та що ж,— каже козак,— так мені суджено!

Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.

— Ну,— каже,— покурив, тепер я вас обох постинаю!

— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак.— Дозволь мені перед смертю табаки

понюхати!

109

— Нюхай,— каже,— та знай мою добрість.

Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думав, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!..

Нюхнув на ОДИН бік, нюхнув, на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й

чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.

— А що ж воно, добре? — питав Смерть.

— Та як кому! — каже козак.

— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.

— На, милостива пані!

Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!

— Цур же йому, - каже, - яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!

— Отак, як бачиш! — каже козак. - Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано,— Бог

його зна! Мушу терпіти!..

— А! — каже Смерть. - Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще

п'ятдесят літ.

От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

Про неробу Юрка, маминого синка

Мамин синок Юрцьо до двадцяти років і стеблини не перервав. Добре їв, пив, гуляв, ходив по селу, як пава, а

батько з ранку до ночі робив та в старому дранті ходив. Юрасика в селі прозивали пестунчиком, цуцликом і як

кому прийшло на язик.

Та батькове терпіння увірвалося, і він сказав:

- Досить я робив на тебе, забирайся з хати, дармоїде! Іди роби, як другі людські діти.

Мати плакала, але нічого не помагало. Поклала своєму соколику в торбу солонини, бринзи, меду, білого хліба

та й сказала:

- Іди, синочку, та розум май, тяжкого не піднімай, низенько хребтик не згинай, холодочок не минай.

В дорозі мамин синок одно думав: як би то добре жити і нічого не робоити?

Ішов він, ішов лісом та й вийшов на зелену поляну, бачить – на пні сидить дід з білою, як молоко, бородою.

- Я, хлопче, ніколи не робив, не буду роботи, а все добре жив і буду жити.

- А як би й мені не робити та добре жити?

- Я тобі допоможу. Дам тобі одну вівцю. Коли тобі буде треба грошей, скажеш: “Овечко, потрясися”. Вона

потрясеться, а з-під хвоста посиплються гроші.

Подякував Юрко і пішов. Зайшов у село, повернув у корчму і попросив їсти-пити. А як треба було платити,

сказав: “Овечко, потрясися”. Овечка потряслася, і посипалися гроші. Корчмар хитро посміхнувся, а коли гість

заснув як убитий, підмінив вівцю.

Пестунчик пробудився і погнав овечку додому.

- Ну, як, синку, скільки заробив грошей? – запитав батько.

- Мені не треба робити, я й так добре буду жити. Коли захочу – з цієї овечки гроші будуть падати, -

відповідсин і сказав:

110

- Овечко, потрясися!

Але овечка й хвостом не махнула.

Батько взяв сина, відлупцював добре та й послав знову роботу шукати.

Пішов він до діда і розказав, що трапилось з його овечкою. Тепер дід дав йому маленьку шкатулочку, якій

треба сказати: “Шкатулочко, відкрийся!” – і з неї посиплються гроші.

Повернув Юрик у корчму, і тут знову так вийшло, як з овечкою. Дома як не просив, щоб шкатулка відкрилася,

а грошей чортма. Мати плакала, а батько взяв кочергу та вигнав із хати пестунчика.

Прийшов він знову до діда й почав жалуватися, нарікати. Дід погладив бороду і каже:

- Даю тобі маленький барабан. Коли тобі треба буде грошей, скажеш: “До танцю”, а як буде доста – скажеш:

“Із танцю”.

“Тепер я вже не дам обдурити себе корчмареві, наперед грошу підготовлю”, - подумав Юрко.

Вийшов із лісу і весело сказав: “До танцю”. В ту ж хвилину х барабана вийшло десять легінів із ціпами та

почали неробу молотити, куди попало. Він верещав, плакав, ледве потім вимолвив: “Із танцю” – і легіні

пропали, як під землю.

Після цього Юрик проклинав діда всіма святими і чортами.

- Не проклинай! Іди і того шахрая-корчмаря похрести, - почув він знайомий голос діда.

Нероба взяв барабан і пішов у корчму. Наївся, напився, крикнув: “До танцю!” – і легіні взялися за корчмаря.

Корчмар реве, стогне, а Юрик каже:

- Віддай овечку і шкатулку.

- Даю, даю, паночку, лиш не бийте.

- Добре, - весело сказав Юрик і додав: “Із танцю!” – і легіні зникли.

Віддав корчмар овечку і шкатулку, і мамин синок, наспівуючи, пішов додому. Не встиг переступити поріг, як

похвалився:

- Аж тепер я, мамо, буду добре жити і нічого не роботи.

- Слава Богу, Юрцю, - сказала мати, а батько посміявся над сином.

- Не смійся, бо битий будеш, - погрозив син, а потім сказав: - Овечко потрясися!

А овечка й вухами не стриже.

Він розсердився і закричав:

- Шкатулко, відкрийся!

Шкатулка стоїть, як камінь при дорозі.

Батько і сестри почали реготати, а мати сльозами вмивалася.

- Не регочіть, зараз будете плакати, сказав син і промовив: “Із батьком, і з сестрами до танцю!”.

Увійшло десять легінів та давай періщити. Але не батька, не сестер, а сина і матір.

Хто знає, як довго тривав би цей танець, якби в дверях не з’явився дідусь. Він махнув рукою, і легіні

посідали, котрий куди. Дід сказав:

- Нерозумна мати, яка змалку на привчає дітей працювати. Нещасний той синок, що чекає грошей від овечок і

шкатулок. Лиш той гроші буде мати, який любить працювати. Як ти кажеш, мати?

- Ой, ой, йой, і я так кажу, дідусю.

- А ти як кажеш, Юро?

- Ох-ох-ох, і я так кажу, дідусю

111

Дід потряс бородою і зник, а за ним і легігі, і овечка, і шкатулка. Залишився тільки барабан.

Юрко тиждень пролежав, а на другий – узявся за роботу.

Допомагав батькові в господарстві, ходив робити в ліс.

Чародійний барабан і донині береже чесний, працьовитий Юрко. Я недавно чув, як він закричав: “До танцю!”,

- і бачив, як десять легінів ціпами учили любити працю одного молодого дармоїда.

Де взялися запорожці

Один богатир та поїхав у дорогу. Виїхав у дикий степ, дивиться — лежить над дорогою голова, така розкішна

та красива: видно, якийсь вояка поліг у бою з іншим. Під'їхав до неї богатир та й каже:

— Ех, воювала ти, буйна, воювала, та й довоювалася!..

— Ні,— каже,— воювала я та й ще воюватиму!

— А,— каже подорожній,— так ти он яка...

Та взяв під'їхав до чагарника, назбирав дров та й запалив голову... Дивиться тоді на попілець, де саме лежала

голова,— такий гарний, не надивишся. Він взяв та й забрав його в хустину.

З'їздив, куди було треба, приїздить додому, поклав той попіл на лаві та й вийшов з хати. А в нього, в того

богатиря, та була дочка, уже доросла. Взяла вона той вузлик з лави, розв'язала та й зачудувалася — таке гарне.

«Ану, візьму покуштую». Узяла вона на язик того попілу та з того завагітніла. Через рік народився у неї син, та

такий же хороший, як та голова була хороша. От і росте той син. Виріс уже чималий хлопчик. Женуть товар

пасти: женуть і діти, й дорослі. Дівчинин хлопець, хоч іще й малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі

прохає матері, щоб його відпустила погнати свій товар на пашу. Його пустили. От і пасли вони гуртом, та все

якось не до ладу між пастухами: які більші, то менших ганяють та й ганяють завертати, а самі не дуже-то

завертають. От тоді той, дівчинин хлопець, і каже:

— Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме.

Всі з нього сміються — звісно, мале ж воно. А він — на своєму: обирати, та й годі!

— Ну,— кажуть,— як же ми будемо обирати?

— Та так,— каже хлопець.— Кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть в озері, хай замовкнуть. Кого

послухають, той буде й отаманом.

Кричить один, гука другий, і так усі поодинці перекричали — нікого не слухають. От тоді й сміються

хлопцеві:

— Ану ж, гукни на їх ти.

Він тоді підійшов до озера та як гукне: «Цитьте!..» — так і заніміли жаби...

От і став той хлопчик отаманом, і такий лад настав між пастухами, що всі не надивуються.

Лежить раз отаман у курені, аж по дорозі йде якийсь чоловік, а кругом шиї йому — чи то Бог так покарав, а

чи поробив який лихий чоловік — величезна гадина обвилася. Отаман і не дивиться в той бік, де чоловік той

іде, а сам гука на хлопців:

— Ану, заверніть того чоловіка до мене. Пішли, гукають:

— Іди, отаман кличе!

Той не хоче, а йде свосю дорогою. Прийшли хлопці до отамана:

112

— Не хоче,— кажуть.

— Підіть, щоб неодмінно прийшов до мене. Догнали, кажуть:

— Грізно звелів отаман, йди до нього.

Тоді подорожній вернувсь, приходе до отамана. А цей як гукпо па гадюку:

— Ступай,— каже,— невіро, в свою сторону, годі тобі християнську кров ссати!

Гадюка впала на землю та й поповзла геть.

— А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучитиме.

А раз якось-то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями.

— Повісити його на коров'яці,— каже отаман.

— Та хіба ж коров'як видерже? — питаються в нього.

— Вішайте, та й годі,— відмовляє отаман. Повісили... Тоді стали всі свого отамана боятись: «Це він,—

кажуть,— і всіх нас може перевішати». А далі змовились утікати від нього. Та тільки куди хто не поткнеться

втікати, аж воно вода кругом — не пускає. Нічого робити, вертаються до отамана.

– Ех,– каже,– тепер уже нам із вами в купі доведеться доживати.

Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й

поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих постухів і стали перші запорожці.

Лисичка, гарбуз, скрипка та капкан

Їхав чоловік дорогою та й загубив гарбуз. Лежить вій проти вітру та й гуде. Аж біжить лисичка.

«Бач,— каже,— реве, хоче ще злякати! От я тебе утоплю!» Ухопила його за мотузочку, почепила на шию і

подалась до річки. Стала гарбуза топити, а той набирається води та булькотить.

«Іч,— каже,— ще і проситься! І не просись, бо не пущу!» От як гарбуз вже набрався, то й лисичку тягне у

воду.

«Бач, який,— каже.— То просився, а це шуткує. Пусти-бо!» Насилу вона вирвалась. От біжить, аж лежить на

дорозі скрипка та на вітрі і гуде потихеньку.

«Бач,— каже лисичка,— ангельський голосочок, так чортова думка». Та й обмина її. Біжить далі; аж чоловік

капкани розставив.

«Бач,— каже,— які хитрощі-мудрощі! Хіба вже на їх і сісти не можна?» Тільки сіла, а капкан її за хвіст.

«Бач, яке,— каже,— ще й держе!»

Аж ось до тих капканів і хазяїн іде.

«Дивись, ще, може, і бить буде!»

А той чоловік узяв її та й забрав.

Журавель сватає чаплю

Жили собі на болоті журавель і чапля. Скучно було журавлю самому жити, а не стало йому пари, щоб

оженився з журавлихою, пішов до чаплі посватати її. А вона його зганьбила, як прийшов.

113

— В тебе одіж коротка, ноги дуже довгі, годувати мене не будеш, іди геть, довгошиїй!

І журавель пішов зі встидом до свого дому. По тім сватанню розгадалася чапля.

— Скучно мені буде самій жити. Ось піду я та посватаюся з журавлем.— І приходить і перепрошує журавля:

— Візьми мене за жінку. А він їй відповідає:

— Іди геть, ти недорослого роду та недоброго. Було іти тоді, як я тебе сватав, а тепер: за двері!

І пішла чапля з плачем і зі встидом до свого дому. А потім розгадав собі журавель:

— Шкода, що не взяв чаплю за жінку. Піду ще раз. І приходить до неї і перепрошує її:

— Чапле, піди за мене заміж. А чапля йому відповіла:

— Геть з моєї хати! Було мене тоді брати, як я приходила до твоєї хати!

І так вопи до нинішнього дня ходять і сватають себе, але не можуть поженитися.

Як квітень до березня в гості їздив

Колись давно покликав березень квітня до себе в гості. Квітень поїхав возом, а березень заходився та такого

наробив, що мусив квітень додому повернутися: сніг, мороз, завірюха! – не можна возом їхати.

На другий раз знов поїхав квітень до березня в гості, та на цей раз уже не возом, а саньми. Березень пустив

тепло, сніг розтав, річки розлилися, - знов мусив вернутися квітень.

Зійшовся квітень з травнем і скаржиться:

- Скільки вже разів зриваюсь їхати до березня в гості, та ніяк не доїду – ні возом, ні саньми. Поїду возом –

зробиться зима така, що й осі пообмерзають, і колеса не крутяться, поїду саньми – теплінь така стане, що ні

возом, ні саньми.

А травень і каже:

- Я тебе навчу, як доїхати. Зроби так: візьми воза, сани й човен, то тоді, певне, доїдеш.

Послухав квітень і, діждавшись слушного часу, зробив так, як порадив травень. Їде саньми, а санях воза й

човен везе. Березень дав тепло, і сніг розтав. Тоді квітень кладе сани й човен на воза і таки далі їде. Став знову

мороз і сніг – квітень знов поскладав човен і воза на сани. Далі розтав сніг, розпустило скрізь річки, і не можна

їхати ні саньми, ні возом. Тоді квітень склав на човен сани й воза і поїхав ще швидше по воді. Приїхав до

березня в гості, що той і не сподівався.

Здивувався березень та й питає:

- А хто тебе навчив, як до мене дістатися?

- Та, спасибі йому, травень порадив, як їхати.

Березень і каже тоді:

- Зажди ж ти, маю, я ще тобі крильця обшмагаю!

То від цього й тепер часто в травні березневі морози бувають, бо березень і досі сердиться на травня.

Сонце, мороз і вітер

Ішли сонце, мороз і вітер битим шляхом усі три і зустрічають чоловіка. Глянув він на них і каже:

114

- Доброго здоров’я!

Та й пішов собі.

Стали вони між собою сперечатись: кому з них він сказав “Доброго здоров’я!” Доганяють його й питаються:

- Кому з нас, чоловіче, ти доброго здоров’я побажав?

А він каже:

- А ви хто такі такі будете?

Один каже:

- Я – сонце.

Другий:

- Я – мороз.

А третій:

- А я, - каже, - вітер.

- Ну то я вітрові сказав.

От сонце й каже:

- Я тебе в жнива спалю.

А вітер:

- Не бійся, я повію холодом і буду тебе холодити.

А мороз нахваляється:

- Я тебе взимку заморожу.

- А як ти, Морозе, будеш морозити, то я ані повійну, - от він і не замерзне.

Лисяче серце

Ходив лис берегом понад водою і побачить яку маленьку рибку, котра підпливе до берега на сонці погрітися,

мерщій хапав її й поїдав. Побачили це більші риби й стало їм ніяково, що до їх господарства втручається якась

волосата мара.

Попливли вони до свого короля на раду, що мають робити. Король вислухав їх і каже:

- Приведіть його сюди на глибину Дністра. Тут ми затягнемо його у воду, розпоремо, виймемо серце, з’їмо й

будемо такі мудрі, як лис.

Пішли риби виконувати наказ короля. Підпливли дві риби до берега, зупинилися біля лиса й кажуть:

- Проше пана адвоката, чи не попливли б ви з нами? Чогось требує вас наш король.

- Чому б ні? Як треба, то й треба.

Сів лис на риб:

- А ви знаєте, чого королеві треба од мене?

- А чому б ні, знаємо. Він казав, що треба ваше серце вийняти та з’їсти, то будемо такі мудрі, як ви.

- Е, коли так, то звертайте назад, бо й оставив серце вдома. Але я побіжу і за хвилину принесу сюди.

Звернули риби, плигнув лис на берег та й каже:

- Які-бо ви дурні! Та хіба ж є хто такий, хто ходив би без серця?

Риби зрозуміли, що лис обдурив їх, але вже пропало, бо що ж вони тепер зробили?

115

Горобець-молодець

Як був собі горобець і пішов до билинки:

- Поколиши мене, билинко!

- Не хочу.

- Ну я піду до кози, нехай тебе коза з’їсть!

- Козо, козо! Іди билинку гризти!

- Нащо гризти?

- Не хоче горобця-молодця колихати.

- Не хочу.

- Ну я піду до вовка, нехай тебе вовк з’їсть!

- Вовче, вовче, іди козу їсти.

- Нащо їсти?

- Не хоче билинку гризти.

- Нащо билинку гризти?

- Не хоче горобця-молодця колихати.

- Не хочу.

- Ну я піду до людей, нехай тебе люди вб’ють.

- Люди, люди! Ідіть вовка бити.

- Навіщо вовка бити?

- Не хоче козу їсти.

- Нащо козу їсти?

- Не хоче билинку гризти.

- Нащо билинку гризти?

- Не хоче горобця-молодця колихати.

- Не хочем.

- Ну я піду до вогню, нехай вас вогонь випалить.

- Вогонь, вогонь! Іди людей палити.

- Нащо людей палити?

- Не хочуть вовка бити.

- Навіщо вовка бити?

- Не хоче козу їсти.

- Нащо козу їсти?

- Не хоче билинку гризти.

- Нащо билинку гризти?

- Не хоче горобця-молодця колихати.

- Не хочу.

- Ну я піду до води, нехай тебе вода витушить.

116

- Водо, водо! Іди вогонь тушити.

- Нащо вогонь тушити?

- Не хоче людей палити.

- Нащо людей палити?

- Не хочуть вовка бити.

- Навіщо вовка бити?

- Не хоче козу їсти.

- Нащо козу їсти?

- Не хоче билинку гризти.

- Нащо билинку гризти?

- Не хоче горобця-молодця колихати.

- Не хочу.

- Ну я піду до вола, нехай тебе віл вип’є.

- Воле, воле! Іди воду пити.

- Нащо воду пити?

- Не хоче вогонь тушити.

- Нащо вогонь тушити?

- Не хоче людей палити.

- Нащо людей палити?

- Не хочуть вовка бити.

- Навіщо вовка бити?

- Не хоче козу їсти.

- Нащо козу їсти?

- Не хоче билинку гризти.

- Нащо билинку гризти?

- Не хоче горобця-молодця колихати.

- Не хочу.

- Ну я піду до довбні, нехай тебе довбня уб’є.

- Довбне, довбне! Іди вола бити.

- Нащо вола бити?

- Не хоче воду пити.

- Нащо воду пити?

- Не хоче вогонь тушити.

- Нащо вогонь тушити?

- Не хоче людей палити.

- Нащо людей палити?

- Не хочуть вовка бити.

- Навіщо вовка бити?

- Не хоче козу їсти.

- Нащо козу їсти?

117

- Не хоче билинку гризти.

- Нащо билинку гризти?

- Не хоче горобця-молодця колихати.

- Ну я піду до червей, нехай тебе черви поточать.

- Черви, черви! Ідіть довбню точити.

- Нащо довбню точити?

- Не хоче вола бити.

- Нащо вола бити?

- Не хоче воду пити.

- Нащо воду пити?

- Не хоче вогонь тушити.

- Нащо вогонь тушити?

- Не хоче людей палити.

- Нащо людей палити?

- Не хочуть вовка бити.

- Навіщо вовка бити?

- Не хоче козу їсти.

- Нащо козу їсти?

- Не хоче билинку гризти.

- Нащо билинку гризти?

- Не хоче горобця-молодця колихати.

- Не хочем.

- Ну я піду до курей, нехай вас кури визбирають.

- Кури, кури! Ідіть червей збирати.

- Нащо червей збирати.

- Не хочуть довбню точити.

- Нащо довбню точити?

- Не хоче вола бити.

- Нащо вола бити?

- Не хоче воду пити.

- Нащо воду пити?

- Не хоче вогонь тушити.

- Нащо вогонь тушити?

- Не хоче людей палити.

- Нащо людей палити?

- Не хочуть вовка бити.

- Навіщо вовка бити?

- Не хоче козу їсти.

- Нащо козу їсти?

- Не хоче билинку гризти.

118

- Нащо билинку гризти?

- Не хоче горобця-молодця колихати.

- Не хочем.

- Ну я піду до віршика, нехай вас віршик видавить.

- Воршик, воршик! Іди курей давити.

- Нащо курей давити?

- Не хочуть червей збирати.

- Нащо червей збирати.

- Не хочуть довбню точити.

- Нащо довбню точити?

- Не хоче вола бити.

- Нащо вола бити?

- Не хоче воду пити.

- Нащо воду пити?

- Не хоче вогонь тушити.

- Нащо вогонь тушити?

- Не хоче людей палити.

- Нащо людей палити?

- Не хочуть вовка бити.

- Навіщо вовка бити?

- Не хоче козу їсти.

- Нащо козу їсти?

- Не хоче билинку гризти.

- Нащо билинку гризти?

- Не хоче горобця-молодця колихати.

Віршик до курей, кури до червей, черви до довбні, довбня до вола, віл до води, вода до вогня, вогонь до

людей, люди до вовка, вовк до кози, коза до билинки, билинка до горобця:

- Горобець-молодець, ай-лю-лю! Ай-лю-лю, горобець-молодець!

Про бідного сироту

Був собі один парубок. Тато і мама повмирали н лишили його самого на світі. Тяжко йому було. Якось пішов

до двірника й питає:

- Скажи, пане двірнику, чому я ні в кого не можу доробитися? Двірник відповів;

Ти в чорний день народився, до чорної книги записаний, читати-писати не вмієш — щастя не будеш мати,

- А я, говори, пане двірнику, своє! — розсердився парубок.— Я щастя мушу мати!

Парубок тяжко гарував іще один рік. Але ні до чого не догарувався — який був, такий лишився, ї задумав

спитати владику, чому він так капарно живе.

Взяв торбу на плечі, палицю у руки й подався до міста, де мешкав владика. Зайшов до нього і питає:

119

— Скажи, святий отче, чому я так тяжко бідую на світі? Владика відповів:

Ти в чорний день народився, до чорної книжки записаний, читати-писати не вмієш — щастя не будеш мати.

— Я вам не вірю, святий отче! Мушу мати щастя! — І парубок вийшов сердитий на вулицю,

Ходив містом І думав: «Треба піти до самого цісаря. Той, напевно, скаже мені так, як І мас бути». Прийшов

до палацу, а варта не пускає.

— Гов, куди ти лізеш!

— Ану, не зачіпайте! Хіба ви не знаєте, що вельможний цісар — то мій вуйко!

Л недалеко брами, у квітнику, стояла файла дівчина. Вона гукнула:

— Не тримайте легеня!

Жовніри поставали гантах перед гуцулом. Вій увійшов і — просто до цісаря,

- Скажи, вельможний цісарю, чому мені так тяжко на світі? Цісар так само відповів, як інші пани; Ти в

чорний день народився, до чорної книжки записаний, читати-писати не вмієш — щастя не будеш мати.

Гуцул скривився, почухав собі потилицю й вийшов. Коло брами його перестріла ота файна дівчина, яка

поралася в квітах.

— Чого ти сумуєш, легіню? — спитала.

— Та як веселитися, файна моя чічко? Я вже був у двірника, святого владики і вельможного цісаря. Питався

їх, чому нені тяжко живеться на світі, а вони відповіли: «Ти в чорний день народився, до чорної книжко

записаний, читати-писати не вмієш — щастя не будеш мати».

Дівчина засміялася:

— Знав кого питати! На такс запитання тільки якась дівчина може відповісти.

Парубок зрадів:

- I ти зможеш, чічко? Ану кажи...

— Треба оженитися.

— Та чи пішла б ти за мене?

- Як тато дозволить... Вернися і спитай.

— А хто твій тато?

— Цісар.

Хлопець пішов до цісаря і сказав усе, що мас робити, аби йому легше жилося па світі.

- Хто тебе навчив так говорити? — здивувався цісар.

— Ота дівчина, що у квітнику.

Цісар так розсердився, що аж іскри з нього поскакали. Вийшов надвір і крикнув своїй доньці:

— Коли ти така добра, то йди собі з гуцулом!

— Най буде, тату, я піду, але спочатку мушу попрощатися з мамою.

Пішла до мами і сказала їй про волю тата, мати заплакала, дала їй торбу золота й погладила її по голові:

— Не журися, доню і я буду тобі допомагатиму й далі. Дівчина взяла гуцула за руку, і вони й пішли в гори. Я

був на їх весіллі та так там нагостився, що й не пам'ятаю, як закінчилася ця казка.

Як лис вовкові масло показав

120

Одного разу йшов вовк полем та й надибав лиса й каже йому:

— Я, брате, такий голодний, що гину. Я щось би з'їв, та немає нічого. Мушу тебе їсти, та й уже.

Лис як те почув та й одказуе:

— Ти мене не їж, а я тобі дам зараз щось смачного поїсти. Їв би масло?

— Ой,— каже вовк,— чому б ні! Неси його сюди!

Лис і каже:

— Ходім у село, там є велике кружало масла, то й їстимеш.

— Добре.

Привів його лис до великого ставка та й каже:

— Ану бери та й хлебчи воду, а насподі є масло. Вперед мусиш випити воду та так і до масла дістанеш. Та

такого того масла багато, що ти його й з'їсти не зможеш.

А вовк таки и не розпитував багато та — хляп, хляп, хляп — хлебче собі воду, щоб добути масла.

Хлебтав, хлебтав, а далі й не зміг, бо став — як барило, та й дивиться на лиса. А лис у сміх. Вовк тоді

зрозумів, що над ним кепкують, та за лисом. А лис задер хвоста та навтьоки.

Біжать, біжать, вже лис коло своеє нори, а вовк — хап його за ногу. То лис зараз же надумався та й крикнув:

— Слава богу,— каже,— що вхопив за коріння, а не за ногу!

А вовк тоді мерщій пустив ногу та хап за коріння. А лис — скік у нору, заховався й зареготав.

Французськi народнi казки

Про півня

Колись давно був в нашому селі старий півень. Любив він водити своїх курей у ліс та в поле. Якось півень

грібся в землі під деревом і знайшов гаманець, повний золотих та срібних монет. Схопив півень гаманець і

мерщій з ним додому! Ніг під собою від щастя не чує, співа на все горло.

А в селі жив один багатій на ім'я д'Арглан. Побачив радісного півня, підійшов до нього та й каже:

— Ану покажи мені свій гаманець!

Схопив гаманець та й гайда з ним додому.

А півень як кукурікне:

Пане д'Арглан, оддай моє добро! Золото віддай, віддай срібло!

Та пан д'Арглан не віддав ні золота, ні срібла. Півень кукурікнув іще голосніше. Розгнівався пан д'Арглан та

й каже:

— Ач, співець знайшовся! Ось зараз спіймаю і замкну на ніч у стайні з моїми віслюками, вони тебе провчать.

Довго пам'ятатимеш.

Злякався півень, чкурнув геть. По дорозі зустрів вовка.

— Добридень, куме! — каже.

— Добридень, куме! Куди це ти біжиш?

121

— Знаю, куди біжу. Біжи й ти зі мною! Не пошкодуєш — почастую смачненько.

— Хто ж від доброго частування відмовляється? Біжімо, куме! Це далеко?

— Та ні, я побіжу, а ти лізь осюди в мішок, я тебе понесу.

Побіг півень далі. Аж тут назустріч йому лис.

— Добридень, куме! — каже півень.

— Добридень, куме! Куди це ти біжиш?

— Знаю, куди біжу. Біжи й ти зі мною — почастую смачненько.

— Люблю я смачно попоїсти! Біжімо!

— Та ні — ти лізь до мене в мішок, я тебе понесу.

Побіг півень далі. Аж тут назустріч йому летить рій бджіл та шершнів.

— Як хочете жала погострити, добре пожалити — лізьте до мене в мішок! — каже півень.

Бджолам і шершням того тільки й треба! Біг, біг півень, аж поки натрапив на струмок.

— Куди біжиш, півню? — питає струмок.

— Знаю куди... Пан д'Арглан забрав моє добро — все моє золото й срібло. Ходімо зі мною — допоможеш

мені.

Струмок погодився, і півень сунув його в мішок.

Добіг півень до дверей пана д'Арглана, постукав та як кукурікне:

Пане д'Арглан, оддай моє добро! Золото віддай, віддай срібло!

— Ну, начувайся, дурноверхий горлане! — розлючено вигукнув пан д'Арглан.

Надвечір наказав він спіймати півня і замкнути в стайні разом з віслюками. «Дадуть вони йому чосу!» —

подумав пан д'Арглан зловтішно.

Замкнули півня з віслюками. Віслюки хвицають, б'ють копитами в стіни, ревуть.

Злякався півень, але не показав цього — бадьорився.

Врешті-решт віслюки кинулися на півня.

А він як гукне вовкові:

— Вилазь із мішка! Гризи їх! Ось тобі й частування!

Вовк вискочив з мішка, кинувся на віслюків і позагризав їх.

Рано-вранці пан д'Арглан побіг у стайню глянути, чи вбили віслюки півня. Відімкнув двері, а півень — фррр!

— вилетів у двір та як кукурікне:

Пане д'Арглан, оддай моє добро! Золото віддай, віддай срібло!

«Ну й дивовижа! — подумав пан д'Арглан.— Щоб віслюки та не подужали півня...»

Зайшов він у стайню, аж бачить — усі віслюки мертві.

«Оце так півень! Остогид він мені, та й боюсь я його. Накажу посадити його до гусей. Хай гуси його

поскубуть!»

Увечері наказав пан д'Арглан посадити півня до гусей. Гуси відразу кинулися на нього, засичали й

заґелґотали, затеребили його й заскубли.

А півень як гукне:

— Куме-лис, вилазь із мішка! Подуши їх усіх! Ось тобі й частування!

Лис вискочив з мішка та й ну ловити гусей! Всіх половив, подушив і наївся донесхочу.

Пан д'Арглан ледве діждався ранку — так кортіло йому дізнатися, чи живий півень, чи ні. Відімкнув він

122

гусник, а півень вилетів у двір та як загорлає:

Пане д'Арглан, оддай моє добро!

Золото віддай, віддай срібло!

«Ой лишенько! — жахнувся подумки д'Арглан.— Невже цей клятий півень і гусей моїх подушив?»

Зайшов у гусник і бачить: лишилося в ньому кілька гусей, та й ті лежать подушені.

«Це не півень, а якийсь біс! Та все одно я його подолаю! Мій буде верх!»

— Сьогодні ти підеш спати до моїх дочок,— каже пан д'Арглан півневі.— Вони вже тебе не випустять, ураз

в'язи скрутять!

А півень у відповідь:

Пане д'Арглан, оддай моє добро! Золото віддай, віддай срібло!

Увечері пан д'Арглан сказав трьом своїм дочкам:

— Ось вам півень, донечки! Він спатиме у вас. Скрутіть вночі йому в'язи!

Та коли дочки хотіли були скрутити півневі в'язи, він гукнув:

— Бджоли, шершні, летіть із мішка! Жальте д'Аргланових дочок, не жалійте!

Рано-вранці пан д'Арглан прийшов глянути, чи скручено півневі в'язи. А півень — фррр! — злетів під

самісіньку стелю та як загорлає:

Пане д'Арглан, оддай моє добро! Золото віддай, віддай срібло!

Глянув д'Арглан на дочок — аж у очах йому потемніло: червоні як жар, запухлі, заплакані.

«Де ж тепер ради шукати? — подумав геть розгублений д'Арглан.— Як збутися півня?.. Ага, накажу я

затопити піч і посадити його туди. Згорить, клятий, на вугілля, напевне згорить!»

Затопили піч, розжарили, спіймали півня та й кинули його туди. А півень і каже струмкові:

— Витечи з мішка!

Струмок витік, по всій печі розлився, полум'я загасив. Прийшов пан д'Арглан глянути на переможеного

ворога, а півень — фррр! — вилетів з печі та як кукурікне:

Пане д'Арглан, оддай моє добро! Золото віддай, віддай срібло!

Вихопив пан д'Арглан гаманець із кишені, закинув його на дах і крикнув:

— Забирай своє золото й срібло! Не хочу я тебе бачити і чути про тебе нічого не хочу. Такої ти шкоди мені

наробив, таких збитків завдав...

Узяв півень гаманець і почимчикував до себе в курник, щасливий та гордий.

Кури, побачивши його, привітали радісним кудкудаканням. Тут і казці кінець!

переклад Ірини Сидоренко

малюнки С.Д. Кiм

Тесля із Арля

Жив колись у місті Арлі один тесля. Палко любив він своє ремесло, а крім усього іншого, був напрочуд

гостинний чоловік. І зайшли якось до нього двоє прочан. Один товстий, з великою бородою, другий —

маленький, непоказний. Побачив їх тесля і одразу зметикував, що ніякі вони не прочани. Бородатий — то сам

123

господь бог, а його супутник — святий Петро, отой, що в нього' ключі від раю зберігаються. Впізнав їх тесля,

але не показав цього. А бородатий підступив до нього та й каже:

— Чи ти, чоловіче добрий, не нагодуєш нас?

— З дорогою душею,— обізвався тесля і приготував для непроханих гостей смачний обід.

Наївшись, бог попустив очкур і спитав у теслі, скільки вони мають заплатити за обід.

— Ані єдиного су *,— відповів тесля.— Бо ж навіть по одежі видно, що гаманець у вас порожній. Іншим

разом поквитаємося,

Здивувався бог з такої доброти і каже:

— Якщо так — ми тобі в інший спосіб віддячимо. Скажи мені три своїх бажання, і я неодмінно їх виконаю.

Тесля був чоловік кмітливий і відразу зрозумів, яка незвичайна нагода йому випала. Задумався він і раптом

чує — святий Петро шепоче йому на вухо:

— Попроси місце в раю!

Глянув на нього тесля, скривився та й каже богові:

— Люблю я в карти пограти. От коли б мені завжди вигравати!

— Що ж, це штука нехитра. Віднині будеш ти завжди вигравати

Яке ж твоє друге бажання?

Святий Петро підштовхнув теслю ліктем і знову зашепотів:

— Не будь дурнем! Проси для себе місце в раю!

— Не говори під руку, до раю мені ще далеко,— всміхнувся тесля і, відвернувшись од святого Петра, каже

богові: — Лежить там у мене в кутку здоровенний сувій полотна. От коли б зробити так: як хто сяде на нього —

хай сидить доти, доки я сам не дозволю йому встати.

— Гаразд, віднині так і буде. Ну, а яке ж твоє третє — вже останнє — бажання?

Знову задумався тесля, а святий Петро просто нетямиться: штовхає та штовхає його ліктем:

— Подумай про рай! Проси там собі місце!

— Стривай, не заважай мені... Ось вам і останнє моє бажання. Росте у мене в саду персикове дерево. Хай той,

хто залізе на нього, там і сидить, поки я не дозволю йому спуститися.

— Що ж, і це бажання збудеться. Ну, а тепер дякую тобі за хліб-сіль і — до побачення.

— До побачення, до побачення...— вклонився тесля.

— До побачення, дурню, во гріхах погрузлий! — буркнув святий Петро.— Ми ще зустрінемося з тобою,

друже.

І пішли вони далі, а гостинний тесля лишився із своїми радощами та клопотами.

Пролетіли літа, постарів тесля, згорбився, і одного разу прийшла до нього пані Смерть.

— Ну, теслю, пожив ти немало на білому світі. Досить уже, збирайся в дорогу, підеш зі мною.

— Зажди хвилинку, — попросив тесля, — я тільки перевзуюсь. А ти посидь тим часом он там, на сувої. Там

м'яко.

— Гаразд, посиджу, відпочину. Але ти не зволікай!

Всілася Смерть на полотно і жде. Не минуло й хвилини, а тесля вже стоїть перед нею.

— Готовий? — усміхнулася Смерть.— Ну що ж, ходімо!

Хотіла Смерть підвестися, та де там! Рвонулася раз, другий — марно. Так і лишилася сидіти на сувої як

приклеєна. А тесля стоїть, руки в боки, сміється, аж заливається.

124

— Попалася! От і посидь тут, подумай, до кого тобі приходити. А я тим часом добрим людям поможу — кому

хату поставлю чи хлів, а кому двері чи раму зроблю... Роботи в мене, як бачиш, чимало.

— Та й мене діло жде! — каже Смерть.

— Ет,— махнув рукою тесля,— твоє діло не спішне, підожде. Бачить Смерть, що тесля не збирається її

відпускати, та й ну благати його:

— Відпусти мене, голубе! Не заважатиму я твоєму теслярському ремеслу. Повір мені! — Ну добре, відпущу я

тебе на всі чотири сторони, тільки з умовою: раніше як через сто літ і не показуйся мені.

Зітхнула Смерть — шкода випускати з рук теслю! Проте згодилася. Тоді тесля дозволив їй підвестися з сувою.

Схопилася Смерть і побігла без оглядки.

Минуло сто років — знову прийшла Смерть до теслі.

— Привіт, друже! — усміхнулася вона. — Я по тебе. Пора вже тобі збиратися.

— А-а, це ти! Зараз я зберуся, а ти поки що лізь он на те дерево, поласуй солодкими персиками.

— Ай правда — в тебе дуже смачні персики!

— От і пригощайся.

Вилізла Смерть на дерево і ну ласувати соковитими плодами. Наїлась уволю і хотіла була вже з дерева злізти,

та де там! Не може одірватися від стовбура, ніяк не може.

Збагнула Смерть, що й на цей раз підманув її тесля.

— Папалася! От і сиди на дереві.

— Не личить мені тут, на дереві, сидіти. Відпусти краще мене додому, теслю, а я поки що не чіпатиму тебе.

— Відпущу, тільки з умовою: ти даси мені ще двісті літ пожити, а то не встиг я всю свою теслярську роботу

зробити. Згодна?

— Що ж удієш? Згодна.

— Коли так, то поклянися, що раніше не з'явишся до мене.

— Клянуся, хай тобі грець!

— Гаразд, тоді злазь із дерева і геть звідси! Прийдеш через двісті літ.

— До кого-кого, а до тебе таки прийду,— буркнула Смерть і щезла.

Минуло двісті років, і знову Смерть з'явилася до теслі.

А щоб не дати маху й на цей раз, прийшла до нього вночі. Схопила теслю, коли той спав, і потягла прямо в

рай.

Але в рай тесля не попав. Побачивши його, святий Петро вмить зачинив ворота і закричав на все горло:

— Геть, нечестивцю! Не хотів колись місце в раю дістати — нарікай тепер на себе. Тягни його, кирпата,

прямо в пекло!

Та замість пекла Смерть потягла теслю спочатку в чистилище. І в чистилище його не прийняли: не було в

списках.

Аж тоді вже привела його Смерть у пекло. Ну, а в пекло, самі знаєте, всіх пускають.

— Заходь, пане тесля, не бійся. Ми всіх приймаємо,— люб'язно запросило чортеня, що стояло на варті біля

воріт.

— Дякую за ласку, доведеться у вас пожити,— похмуро мовив тесля і нібч ненароком переклав із одної

кишені в другу новеньку колоду карт.

Чортеня помітило це й питає:

125

— Ти що, може, в карти граєш?

— Ого! На землі мене ніхто не обігрував. Ну, а тут, ясна річ, не до карт. А жаль!

— Ти, видно, просто хвастаєш, ніби всіх обігрував. Не буває такого!

Брешеш ти!

— Брешу?! Та, якщо хочеш знати, я можу обіграти навіть сатану!

Привело чортеня теслю до сатани і розповіло про його похваляння. Вислухав сатана, що казало чортеня, та

як гримне на теслю:

— Що таке?! Як ти смієш похвалятися, буцімто навіть мене, сатану, можеш обіграти?

— Не гнівайтеся на мене, пане сатана, але я таки й справді можу вас обіграти.

— Гм... Сміливий ти, бачу. Ну, тоді зіграймо. Тільки на що ж ти гратимеш?

— Як бачите, нема у мене нічого, окрім душі. От і поставлю я на кін свою душу. Якщо виграєте — забирайте

душу, а якщо ні — відпустіть мене назад.

Почали вони грати. І скільки не грали — сатана весь час програвав.

Виграв тесля останню гру, і його, як домовлялися, виставили за двері, а двері на здоровенний засув замкнули:

хай, мовляв, цей тесля ніколи більше сатані на очі не попадається, а то не минути йому лиха!

Посидів тесля під стіною пекла, відпочив і подався до воріт раю. Прийшов, постукав.

— Хто там? — сонним голосом озвався святий Петро.— А-а, це знову ти. Видно, хитрощами втік із пекла?

Тільки даремно ти сюди заявився: місця для тебе немає і не буде. Чом ти не послухав тоді мене?

— Відкіля ж мені було знати, що ви — святий Петро,— ніяково почу хав тесля потилицю.— Згляньтеся на

мене, бідолашного, дозвольте десь тут у вас притулитися. Не блукати ж мені, як неприкаяному.

— Е ні, твоє місце в пеклі. Як це тобі вдалося звідти вирватися?

Розказав тесля святому Петрові, як він поставив на кін свою безсмертну душу, як грали вони з сатаною, як

він обіграв сатану і як його вигнали з пекла та ще наказали, щоб ніколи назад не вертався.

І поки тесля відповідав, зібралися біля воріт раю всі його мешканці і, слухаючи веселі теревені, аж качалися

зо сміху. Так їм цей чоловік сподобався, що почали вони благати святого Петра залишити небораку в раю. Але

не послухав їх святий Петро і тут же, хряпнувши дверима, двічі повернув важкий ключ.

Подивився тесля на замкнені ворота, плюнув з серцем і вернувся до себе додому, до свого верстата.

Певно, й понині живе там і працює.

А хто хоче впевнитися, хай сам піде в Арль, знайде теслю і послухає Його веселі оповідки.

переклад Петра Федосенка

малюнки С.Д. Кiм

(Су — дрібна французька монета.)

Щасливий Жан

Жив собі в одному невеличкому селі

сиротюга Жан. Кепсько йому велося, голодно б холодно. І надумав він податися в місто. Може, там йому

126

всміхнеться щастя?

Спочатку найнявся він до одного пана за слугу. А пан той був не хто інший, як сам диявол. Та звідки ж було

знати про це такому простому сільському парубкові, як Жан?

Служив він справно, чистив панові одяг, прибирав у домі. А головне — доглядав його коней. Було у

господаря двоє коней: вороний лошак та біла лошиця.

Одного разу зібрався пан поїхати чогось до сусіднього міста і каже своєму слузі Жанові:

— Їду я, може, на день, на два, а може, на тиждень чи й на місяць. А тобі на цей час мій строгий наказ: годуй

вороного коня вівсом і, поки він їстиме овес, ти лошицю білу шмагай батогом. Та гляди, не ослухайся, а то не

жити тобі на світі!

Здивувався Жан, почувши такий наказ, але побоявся лютого пана розсердити. Коли хазяїн поїхав і наспів час

годувати коней, насипав Жан

у кормушку вороному коню вівса, а сам узяв батога та як замахнеться на білу лошицю! А вона раптом

озивається людським голосом:

— Не бий мене, Жане! Краще тікай скоріше від свого хазяїна. Знаєш, хто він такий? Сам диявол!

Страшенно здивувався Жан, проте не вдарив лошицю, а засипав і їй вівса. Попоїла вона та й каже:

— Ти, Жане, пожалів мене! І я тобі довіку цього не забуду. А тепер нам треба тікати звідси. Не вір, що хазяїн

довго не повернеться. Він сьогодні ж приїде, щоб перевірити, як ти виконуєш його наказ, і тоді лихо тобі буде.

Сідай-но верхи на мене, та прихопи в дорогу мішок вівса, скребницю і мокрий віхоть.

Скочив Жан верхи на білу лошицю та й помчав.

От скачуть вони день і два, а може, тиждень чи навіть місяць і ще трохи, і каже йому лошиця:

— Оглянься, Жане, чи нема чого незвичайного позаду?

Оглянувся Жан і бачить — суне за ними чорний дим, по землі стелиться.

— Дим чорний, а більш нічого,— відповідає він лошиці.

— Біда! — каже лошиця.— Женеться диявол за нами, от-от дожене. Кинь мерщій на землю скребницю!

Кинув Жан на землю скребницю — одразу ж позад них виріс густий ліс і чагарі колючі.

Скачуть вони далі. День скачуть і два скачуть, а може, тиждень чи навіть місяць і ще трохи, і мовить Жанові

біла лошиця:

— Оглянься, Жане, чи нема чого незвичайного позаду?

Оглянувся Жан і бачить, що вже не дим чорний суне за ними, а червоне полум'я біжить.

— Вогонь біжить за нами! — відповідає Жан.

— Ой, біда, не відстає диявол, хоче нас догнати й погубити! Кинь мерщій на землю мокрий віхоть.

Кинув Жан на землю мокрий віхоть — одразу ж розлилася позад них широка річка. Подув вітер, здійнялися

на воді хвилі, завирувала річка, з берегів рветься. А біла лошиця все вперед скаче. І день скаче, і два, а може,

тиждень чи навіть місяць і ще трохи. Обернувся Жан — позаду нема нічого.

— Ну, значить, пропав диявол,— каже лошиця.— Тепер ми з тобою вільні, Жане, і можемо тут розійтися.

Зажурився Жан: не хотілося йому з білою лошицею розставатися, та й куди він піде в незнаних краях?

— Не журися, Жане,— каже лошиця.— Ти мене від нещастя врятував, а я тобі щастя подарую. Іди собі оцією

дорогою, а як дійдеш до граф ського замку — попросися на службу в помічники до садівника. А далі сам усе

побачиш. Але пам'ятай: як буде тобі кепсько і потрібна буде моя допомога - тільки поклич: «До мене, біла

лошице!» — і я відразу прийду виручу тебе.

127

Розпрощалися вони, і Жан пішов дорогою сам. Прийшов у графський замок і найнявся, як веліла біла лошиця,

в помічники до графського садівника. А у графа донька була, гарна-прегарна. Вона частенько виходила в сад

гуляти, одного разу побачила там Жана і, звісно, закохалася в нього, а Жан — у неї. В казках завжди так

трапляється: хоч-не-хоч, а яка ж то казка без дівчини-лебідоньки та хлопця-молодця?

От тільки не сподобалася та любов самому графові. Не про такого нареченого для своєї доньки мріяв

вельможний граф. І надумав він позбутися Жана. Загадав йому за один день прополоти геть увесь сад і всі

дерева від сухих гілок очистити. А не очистить — хай забирається геть. А сад був здоровенний, кінця-краю не

видно. І дерев у ньому — без ліку: яблуні, груші, сливи...

Пішов Жан у кінець саду, де густіші дерева та кущі, і голосно покликав:

— До мене, біла лошице!

Вмить біла лошиця перед ним опинилася, копитом землю б'є, з ніздрів пара виривається. Розповів їй

бідолашний Жан про своє горе: так, мовляв, і так, жаль йому з графською донькою розставатися.

— Не таке вже й трудне це діло,— мовила на те біла лошиця і веліла мерщій сідати верхи на неї.— Тричі ми з

тобою круг саду об'їдемо, і йди тоді сміливо до графа — ні сучка, ні травинки зайвої в саду не зостанеться.

Так Жан і зробив. Здивувався граф, що він такий спритний, прогнати не прогнав, а надумав нове завдання

дати, трудніше, ніж перше.

— Коли ти такий меткий,— сказав він Жанові,— то зроби так, щоб усі мої дерева на ранок знову зацвіли. А

не зробиш — значить, нікчемний ти садівник, тоді йди собі куди очі дивляться.

Злякався Жан, що такого завдання навіть біла лошиця не виконає: була вже глибока осінь, перший сніг випав.

А проте пішов Жан у найдальший кінець саду і стиха покликав:

— До мене, біла лошице!

Вмить біла лошиця опинилася перед ним. Побідкався Жан, розповів, що загадав йому граф, але й на цей раз

біла лошиця помогла. Тричі об'їхали вони круг саду, і Жан повернувся в свою комірчину. А вранці зирк у вікно

— диво дивне! Весь сад зацвів, і пташки поміж гілками пурхають, щебечуть, мовби знову настала весна. Всі

зраділи новій весні. Всі, крім самого графа: відомо ж бо — навесні розцвітають не тільки квіти, а й любов. І

надумав граф скоріше знайти своїй доньці жениха, щоб вона забула садівника Жана.

І от оголосив граф по всіх сусідніх графствах, що збирається видати свою доньку заміж. А хто хоче її руки

добитися, повинен взяти участь у турнірі. Дістанеться ж донька тому, хто поранить самого графа у праву ногу.

Дивна умова, скажете ви? Але ж зажадати, щоб яблуня зацвіла, коли вже достигли яблука — то ще більше

диво! Видно, такий уже чоловік був той граф, усе робив якось по-чудернацькому.

У призначений день з'їхалися до графського замку вельможні дворяни, графи, князі та барони. Кожному

хотілось одружитися з такою красунею, та ще до того й багатою спадкоємицею.

Невесело було тільки самій нареченій. Бідолашна дівчина знала, що простому садівникові не дозволять на

турнірі битися. А якби й дозволили, то де ж йому взяти коня та обладунок? Невже доведеться їй назавжди

розлучитися з коханим Жаном?

І ось засурмили сурми, й усі учасники турніру виїхали на бойовисько, щоб коней своїх показати і дорогими

обладунками похизуватися. Коні у всіх були добрі, а обладунки ще кращі, а проте жоден не зміг до графа

ближче, ніж на довжину списа, під'їхати, щоб поранити його в праву ногу.

«Невже не знайдеться достойного вояка, який заслужив би мою дочку?» — вже гнівався граф.

Коли це на бойовисько виїхав новий верхівець, тільки одягнений він був біднувато, та й кінь під ним на одну

128

ногу накульгував. Придивився граф до нього і впізнав свого садівника Жана.

— Геть! Геть! — вигукнув граф.— Не сміє простолюдець на шляхетному турнірі битися!

І всі інші женихи та глядачі закричали на нього, замахали руками. Довелося бідолашному Жанові на своїй

шкапі покинути бойовисько.

Та не минуло й хвилини, як перед графом з'явився новий супротивник. Кінь під ним вороний, очі у коня

вогнем палають, грива на вітрі має. Збруя на коні з чистого срібла, а обладунок у прекрасного лицаря—з

червоного золота. Не встиг граф отямитись від подиву, як новий лицар під'їхав до нього на вороному коні і

кольнув графа прямо в праву ногу.

На тому турнір і закінчився. А переможець одразу щез, ніхто його більше не бачив.

На другий день запросив граф усіх учасників турніру на пишний бенкет. Дуже йому кортіло вивідати, хто із

шляхетних дворян його поранив, кому випало щастя одружитися з його красунею-донькою. Показав він своїм

гостям кінчик списа, вийнятий з його ноги. У кого зламаний спис і цього кінчика немає, той і переможець! Але

не знайшлося серед дворян такого щасливця.

Коли це на подвір'ї заграли сурми, і до бенкетної зали ввійшов — ну, хто б ви думали? — садівник Жан.

Показав графові свій зламаний спис та й каже:

— Визнаєш ти мене нареченим своєї доньки?

— Геть! Геть! — вигукнув граф.

А Жан тихесенько покликав:

— До мене, біла лошице!

Вмить опинилася перед ним біла лошиця. Підхопив Жан графську доньку і разом з нею помчав на білій

лошиці.

Тричі об'їхали вони довкола графства, а як вернулися — відгуляли бучне весілля.

— Оце й усе? — запитаєте ви.

Все! Бо чим більше я розповідатиму, тим більше набрешу. Ніхто мені грошей не платив, щоб я вам правду

розказував.

переклад Петра Федосенка

малюнки С.Д. Кiм

Про селянина та його пана

Якось зібрався один селянин на ймення Гаспар повернути панові борг. Прийшов він до пана додому та й

питає у наймички:

— Чи пан дома?

— А де ж іще? Сидить снідає зі своїми приятелями.

— То скажи йому, що приніс я позичені гроші.

Побігла наймичка і відразу ж сповістила панові:

— Прийшов до вас Гаспар, гроші приніс.

- От і добре! Веди його до мене,- радо засміявся пан і, обернувшись до приятелів, додав:- Це один мій

129

боржник, дурень дурнем. Ось побачите, як я з нього зараз покепкую. Він і не помітить нічого, а ми посміємося

досхочу.

Завела наймичка Гаспара до кімнати.

— День добрий, пане!

— Здрастуй, Гаспаре, здрастуй.

— Ось приніс вам гроші.

— Молодець, Гаспаре! Сідай он там, біля каміна. Відпочинь, мабуть, стомився з дороги.

— Сів Гаспар скраєчку на лавці і втупив очі в пана та його гостей. А пан підморгнув приятелям і питає

Гаспара:

— Ну, що новенького в твоєму хазяйстві?

— Та, бачите, пане, трапилась у нас дивна пригода! Привела наша корова аж п'ятеро телят.

— П'ятеро телят? - здивувався пан.- Ой, брешеш! Що ж тоді робить п'яте теля, як четверо корову ссуть?

— Що робить? А те саме, що й я зараз: чекає та очима пасе.

— Гм...- буркнув пан, зрозумівши натяк.- Гей, Сюзанн, подай-но Гаспарові тарілку!

Принесла наймичка Гаспарові тарілку, і сів він до столу. Аж тут поставили перед паном величезний таріль із

смаженою рибою.

Поклав пан на Гасиарову тарілку дві маленькі худющі рибинки. Взяв їх селянин за хвостики, підніс до вуха,

прислухався і, похитавши головою, знову кинув на тарілку.

— Чи не хочеш ти сказати, що вони не дуже свіжі? - спитав пан.

— Не в тім річ, пане,- почухав за вухом селянин.- Рік тому втопився у річці мій дядечко. От я й спитав у

рибок, як йому там ведеться.

Тільки не втішили вони мене, сказали, що нічого не чули про дядечка, бо їх ще й на світі не було, коли

сталося з ним нещастя. Хай я кращевізьму он того жирненького коропа. Може, хоч він мені скаже що-небудь.

— От дивак! Ну бери, коли...

Після риби принесли великий окіст.

— Гаспаре, а шинки не хочеш?

— Ще й як хочу!..

- Тоді частуйся,- запропонував пан і простяг селянинові крихітний шматочок.

Проковтнув Гаспар той шматочок і задоволено кахикнув: смачна шинка! Вийняв він з кишені складеного

ножика, відрізав від окосту добрячий шматок, з'їв і знову потягся до окосту...

— Зачекай, Гаспаре, мені, звісно, не личить уривати твою трапезу, але затям: у того, хто їсть забагато шинки,

відбирає мову. Чув про таке?

— От спасибі, що сказали, пане, бо в мене страх яка балакуча й сварлива жінка. Візьму-но я, коли ваша ласка,

решту окосту і примушу її з'їсти. Може, тоді перестане мені голову гризти.

Забрав Гаспар окіст і попрощався, а пан, щоб іще чогось не трапилося, вирішив аж на вулицю його провести.

Коли вони вийшли, панові гості вхопилися за боки та так і покотились зо сміху. Як ви гадаєте, з кого вони

сміялися? Мабуть-таки, не з Гаспара!

Переклад Віктора Омельченка

малюнки С.Д. Кiм

130

Повернення Ля Раме

Солдат Ля Раме повертався а війни додому. Весело й бадьоро йшов він дорогою, радіючи, що невдовзі

побачить рідний дім і стару матір. Випало йому по дорозі пробиратися через дрімучий ліс, і тут, у лісі, здибав

він вовка, орла та мурашку. Всі троє сиділи на землі коло вбитого ягняти й сперечалися, як-то їм по

справедливості розділити поживу. Довго сперечалися, та так ні до чого й не дійшли. Бо коли поділити здобич

порівну, то вовкові буде мало, орлові якраз у міру, а мурашці забагато.

Почув Ля Раме їхню суперечку, вийшов з-за дерев та й каже:

— Ну що, друзі, ніяк не впораєтесь із цією простою справою?

— Атож, солдате! Думаємо, думаємо і не придумаємо, як нам розійтися по справедливості,- відповіли йому

всі троє.- Ти от з війни йдеш, багато чого бачив на своєму віку. Чи не поможеш нам розділити здобич?

Замислився Ля Раме, а тоді вийняв з піхов ніж, махнув ним і каже:

— Тобі, вовче, оці чотири ноги! Зуби в тебе гострі, миттю перемелеш усі кості.

— Правда, правда! - загукали сперечальники.

— А тобі, орле,- кістяк! Недарма ж дзьоб у тебе міцний і загнутий!

— Правда, правда! - знов озвалися сперечальники.

— Ну, а тобі, мурашко,- голова. Ти ж маленька, проворна і легко всюди пролізеш.

- Правильно розсудив! По справедливості.

Засміявся Ля Раме:

- Ну, якщо ви задоволені, то бувайте веселі та здорові, бо я поспішаю додому.

І Ля Раме хотів був уже рушити далі, та нові друзі заступили йому дорогу і кажуть:

— Ні, ми тебе не відпустимо з порожніми руками! Хочемо добром відплатити за добро, не так, як деякі люди.

Скажи, чим тобі віддячити?

— Вашою дружбою! Нічого більше від вас мені не треба! - знову засміявся Ля Раме.

— Дружбою - то й дружбою. Проте в житті всяке буває. Може, тобі колись знадобиться наша поміч. То знай:

тільки-но ти забажаєш -одразу обернешся вовком, або орлом, або мурашкою - ким захочеш. Треба лиш гукнути:

"Вовче, візьми мене в брати!" Або: "Орле, візьми мене в брати!" Або: "Мурашко, візьми мене в брати!" І ти

вмить станеш вовком, або орлом, або мурашкою.

Подякував їм Ля Раме і пішов далі. Ішов собі, йшов, аж поки прийшов в одне місто.

Хотів там відпочити, погуляти, але бачить - смутні всі ходять, шепочуться про щось, на очах у всіх сльози.

Здивувався Ля Раме, питає в одної старенької бабусі:

- Що це тут у вас? Чи не сталося якого лиха?

А бабуся й каже:

— Вгадав ти, солдатику, у нас і справді біда. Рік тому люте чудовисько викрало в нас веселу Жаннет,

королівську доньку. Нікому не пощастило її врятувати, і завтра чудовисько з'їсть нашу красуню, а тоді по другу

доньку короля з'явиться.

— До завтра ще є час...- замислено мовив Ля Раме.- А чому ж ніхто не врятував прекрасну Жаннет із пазурів

чудовиська?

131

— Ех, солдатику, солдатику...- зітхнула старенька.-Багацько сміливців пробували її врятувати, та всі

поплатилися за це життям, бо сидить принцеса замкнена в неприступному замку, і дістатися до нього непросто:

замок той - на високій стрімчастій скелі, оточений з усіх боків міцними мурами. А стереже замок люте

чудовисько. Вбити чудовисько нікому не вдалося, бо життя його в яйці заховане.

— А що то за яйце? - спитав Ля Раме.

— О солдатику, яйце те не просте, а чарівне. В ньому вся сила чудовиська. Але якщо яйце розбити -

чудовисько помре. Багато героїв намагалися дістатися до нього, а назад ніхто не повернувся.

— Але спробувати можна,- сказав Ля Раме.- Тільки допоможи мені радою.

Розповіла йому бабуся, як і де знайти той замок, і подався Ля Раме, ступаючи швидко, по-солдатському, щоб

устигнути.

Та хоч як він поспішав, а час летів швидше. Невдовзі зрозумів Ля Раме, що не встигне дістатися до замку.

Отоді й згадав він про своїх нових друзів. "З самого ранку всякі чудеса зі мною приключаються,- подумав

солдат.- Може, і ще одне чудо буде?"

Гукнув він:

- Орле, хочу стати твоїм братом!

І вмить виросли у нього крила. Махнув він ними раз, другий і злетів угору. Летить Ля Раме, дивиться вперед.

Бачить - ген далеко замок стоїть, вежами хмари підпирає.

Підлетів Ля Раме ближче. Круг замку мури товсті та високі, неприступні. Та хіба орел проситиме, щоб

підвісні мости опустили? Перелетів він через ті мури. А перед входом до замку сидять два страшні пси, вогонь

із пащі в кожного так і нашить.

- Вовче, візьми мене в брати! - вигукнув Ля Раме і вмить обернувся вовком.

Розправився вовк з лютими сторожами і кинувся до дверей замку. Але як проникнеш далі, коли двері

замкнені? Довелося Ля Раме третього друга на поміч кликати.

- Мурашко, мурашко, візьми мене в брати!

Не встиг доказати, як обернувся чорною мурашкою, одразу ж крізь замкову щілину проліз. А тоді по щілинах

і тріщинах в заповітний тайник поповз-побіг. Стіни в тому тайнику були ще товщі, ніж вал фортеці, а на вікнах

густі грати, навіть світу білого не видно, хоч уже й світало, наставав ясний день. Кому ясний, а кому останній...

Тож і поспішала мурашка. Що для неї стіни і грати? Була б хоч вузесенька щілинка...

І ось проникла мурашка у заповітний тайник. Посеред великої зали стояв високий стіл, а на столі - скринька

золота.

Настав час Ля Раме самому до діла братися. Обернувся він знову людиною, схопив свій вірний ніж, збив

замок із золотої скриньки, а там - яйце, міцніше від каменю, і чорне, чорніше від заліза.

Розбив Ля Раме яйце, і потекла з нього чорна кров. А коли витекла остання чорна краплина, почув він

передсмертний крик лютого чудовиська.

Отакий був подвиг Ля Раме. Обійшов солдат увесь замок і в останній вежі на самісінькому верху побачив

бідолашну Жаннст. Вона сиділа й плакала, і до кожного шарудіння прислухалася, страшного чудовиська ждала.

Коли ввійшов Ля Раме, вона очам своїм не повірила.

— Хто ти? - спитала Жаннет, ледве дихаючи.

— Я - солдат Ля Раме. І прийшов сюди, щоб визволити тебе від чудовиська. Його вже немає, тепер ти вільна!

Ну звісно, дівчина покохала хороброго Ля Раме. Невдовзі відгуляли весілля. І коли Ля Раме став королем, він

132

велів на гербі свого міста намалювати мурашку, вовка і орла - на згадку про вірних друзів. Відтоді місто Бурже

має такий гарний герб.

переклад Петра Федосенка

мал. С.Д. Кiм

Бугай-ласун

Ця смішна історія сталася в Анжевілері - маленькому містечку на півночі Лотаршгії. Стояла там церква, стара

та облуплена, а глибокими тріщинами в стінах. У ті тріщини залітало насіння різних трав, навіть кілька кущів

кривим корінням закріпилися поміж цеглинами. Навесні тут розквітали кульбабки, а влітку так щедро

розростався мак-самосій, що здавалося, ніби сірі стіни церкви покроплені кров'ю.

Того літа стояла нестерпна спека. Два місяці не було дощів. Нещадне сонце попалило траву, і вона була як

сухий мох, як вовна на килимі. Худоба, не напасаючись уволю, худла на очах.

Одного дня під самісінькою церковною банею мешканці Анжевілера помітили зелений кущик трави. Ту

соковиту розкішну зелень годі було й порівнювати з хирлявою і жухлою травицею на землі. Але як могла трава

так пишно розростися на такій висоті?

— Хто скористається ним? - питали одні.

— Це ж треба - вирости так високо такого посушливого літа! - казали інші.

І майже кожен селянин твердив, що то його кущик, і виникали між ними гострі суперечки.

Щоб помирити анжевілерців, мер вирішив зібрати муніципальну раду. Надав слово своєму заступникові,

потім радникам. Та воші говорили казна-що і не могли дійти згоди.

Тоді мер сказав:

- Трава росте скрізь; може вона вирости і на будь-якій іншій громадській будівлі. Вона не належить комусь

одному. Ось що я пропоную.

В нас є бугай, один на все село. Такі бугаї є всюди, та вони теж нікому не належать. Отож хай саме він з'їсть

кущик трави, що виріс під бапею нашої церкви.

Десять муніципальних радників Анжевілера захоплено слухали свого мера і прийняли його пропозицію. Ллє

трава росла високо. Як же дістанеться до неї бугай? Це питання обговорювалося радниками ще дві довгі

години.

Нарешті вони вирішили, що до шиї бугая прив'яжуть довгу конопляну мотузку. Потім за допомогою блока,

укріпленого на дерев'яній балці, бугая піднімуть до зеленого кущика.

Всі анжевілерці зібралися біля церкви, щоб побачити, як підніматимуть бугая.

Шість дужих селян, вибраних з-поміж найшановніших мешканців Анжевілера, потягли довгу мотузку.

- Ану разом! Ану разом!

Важенний бугай почав повільно підійматися вгору. Він уже був під самісінькою банею, і всі анжевілерці

підбадьорювали своїх героїв вигуками й жестами.

Та рантом бугай вирячив очі, відчайдушно замахав хвостом і жалібно заревів.

Довгий язик висунувся в нього а рота.

133

Всі добрі люди Анжевілера, вітаючи свого мера, загукали, киваючи на бугая і на кущик трави:

- Дивіться! Який ласун! Він висунув язика. Він уже хоче злизнути траву!

Та ба! Бідний бугай був неживий. Його задушив мотузяний зашморг...

Переклад Лариси Копань та Жанни Посохової

мал. С.Д. Кiм

Вразливий Шустик

Був собі колись на світі маленький веселий гном. Звали його Шустик. Носив Шустик чепурненький синій

каптанчик, чорні лаковані чобітки та яскраво-червоний ковпачок, що сидів у нього на голові завжди трішечки

набакир. Гномик був лагідний, ніколи не журився і не цурався ніякої роботи. Щоправда, мав він одну ваду: був

надзвичайно вразливий і довго не прощав кривди...

Та це тільки приказка, а казка далі буде.

Отож занадився Шустик до дядечка Чомутака, в якого куховарила добра бабуся Клюзере. І так гном її

полюбив, що став уночі робити за неї всю роботу: кухню підмітав, посуд мив, сковороди та чавунці чистив,

каструлі та мідні тази до блиску натирав ще й сумлінно змітав порох зі старих дубових шаф, буфетів і стільців.

Було, як усі поснуть, шусне гномик у дім, скине свій синій каптанчик і ну трудитися не згортаючи рук. А як

упорається з усім, сяде на гладенький теплий камінець біля самої печі, поп'є з глечика теплого молока і,

підперши голову рукою, слухає, немов зачарований, нескінченну пісню свого приятеля-цвіркуна.

Старенька Клюзере не знала, як і дякувати Шусти нові, і годила йому як тільки могла: лягаючи спати,

неодмінно лишала в печі трохи жару, щоб і в кімнаті було тепло, і камінець не нахолоняв. А на столі завжди

ставила для Шустика глечик свіжого молока з густими вершками.

Щоночі чекала стара куховарка свого турботливого помічника, а коли той приходив, Клюзере милувалася на

його охайну роботу. Одне лиш було прикро: ні разу не довелося їй побачити в напівтемній кухні Шусти-кове

обличчя. Надто крихітний він був — такий, як долоня, не більший,— та ще й ковпачок, що звисав на лобик,

заважав його розгледіти.

Отак жили всі вони в мирі та злагоді... Тільки спіткало їх горе: померла від старості Клюзере. Пожурився,

пожурився хазяїн та й узяв у дім замість старої бабусі нову куховарку — сміхотливу пустунку Агнес. Знову

Шустик став навідуватися до дядечка Чомутака та допомагати на кухні. І, треба сказати, полюбив він нову

куховарку не менш, ніж любив колись добру Клюзере. Подобалися Шустикові і її дзвінкий сміх, і її веселі

жартівливі пісні. Здавалося йому, що навіть старі каструлі та мідні тази дзвенять у неї в руках веселіше, ніж

досі.

Все було б гаразд, якби не спало якось на думку Агнес недобре пожартувати з своїм працьовитим приятелем.

Розпекла вона в печі камінець, поклала його на місце, а сама шмигнула в постіль та й підглядає за гномиком.

Поробив гномик усю роботу, одягнув каптанчик і, взявши глечика з молоком, подріботів до свого камінця.

Сів гномик на камінець та враз як підскочить! Вислизнув у нього з рук глечик і на дрізки розбився, а сам

Шустик прожогом кинувся до дверей, перекидаючи тазики, каструлі, сковороди та інше кухонне начиння.

Побачила Агнес, що накоїла, схопилася з ліжка і ну кликати гномика:

134

— Вернися, Шустику! Вибач мені, нерозумній, що я так зле пожартувала з тебе. Вернися, Шустику! Пробач

мені, якщо можеш!

Та було пізно. Не захотів Шустик простити їй того безглуздого жарту і зник хтозна й куди.

І пішло все в домі дядечка Чомутака шкереберть: у кімнатах порох та павутиння, на кухні — брудний посуд,

іржаві тази, нечищені сковороди... Хоч як старалася Агнес дати всьому лад, нічого в неї не виходило. Ось

тоді-то й збагнула вона, що значить скривдити доброго гнома! Невесело стало їй на душі. Розучилась вона

співати й сміятися і щораз частіше мовчала та супилась. Та й дядечко Чомутак почав скоса позирати на

куховарку: чого це, мовляв, у неї нічого не клеїться?

Змовчала Агнес, ні слова не сказала хазяїнові про свою безглузду витівку, а згодом забрала свої речі і пішла

геть із села. Що ж, сама винна!

Як тільки вона пішла, Шустик знову повернувся до дядечка Чомутака. Правда, в будинку він більше не

з'являвся і хатньої роботи не робив, зате припало йому до душі коней порати. Щоночі ходив він у стайню і

брався до діла: вівса коням засипав, напував їх, чистив, розчісував хвости й гриви, а потім, помилувавшись на

свою роботу, зникав у нічній темряві.

Здогадувався, звичайно, дядечко Чомутак, що все це Шустикова робота. Отож і вирішив він якось віддячити

малюкові. Але як це зробити, коли Чомутак його навіть не бачив ніколи?

Покликав Чомутак до себе конюха і звелів вистежити вночі маленького гнома:

— Коли з'явиться Шустик у стайні, негайно поклич мене, зрозумів?

Та гляди не сполохни його ненароком.

Вислухав конюх хазяйську настанову і причаївся вночі біля стайні. Довго чекати йому не довелося. Якраз

опівночі рипнули в стайні двері, і в тьмяному місячному сяйві з'явився крихітний гном у синьому каптан-чику,

в чорних лакованих чобітках і в червоному ковпачку. Не встиг гном і кроку ступити, а конюх — хап! — і зірвав

ковпачок з його голови. Підскочив Шустик та як закричить на конюха:

— Негайно віддай ковпачка, бо лихо тобі буде: оберну тебе на віслюкаї

— За що? — зареготав конюх.— Не віддам я тобі ковпачка, доки хазяїн не прибіжить та не подякує тобі за

приязнь...

— Віддай ковпачка! Чуєш? — ще дужче розгнівався Шустик.

Та не послухався його конюх, а поки бігав по хазяїна, Шустика і слід прохолов. Розпитав дядечко Чомутак

конюха, що там трапилося. Той і розповів усе як було. Розлютився дядечко Чомутак, вилаяв конюха за його

безглузду запопадливість і, сердитий, спати пішов.

Наступного ранку вийшов дядечко Чомутак у двір, бачить: стоїть під стайнею якийсь клишоногий віслюк.

Приголомшений Чомутак роздивився віслюка з усіх боків, і йому сяйнуло:

— Та це ж витівки Шустика! І віслюк цей— не віслюк, а. мій конюх.

Еге, помстився Шустик за свій червоний ковпачок... Треба б його десь відшукати та повернути гномикові.

Довго Чомутак шукав ковпачка, а той наче в воду впав. Не день і не два минуло, поки знайшовся ковпачок на

гілці високого дерева — очевидно, сам конюх і закинув його туди.

Узяв дядечко Чомутак ковпачка, почистив його гарно щіткою та й поклав на видноті. А коли на ранок зайшов

у стайню, то побачив, що червоний ковпачок десь зник, а біля коней його конюх стоїть. Усміхнувся дядечко

Чомутак, однак нічого не сказав, а лише подивився на вичищених, аж лискучих, коней і вийшов у двір...

От бачите: хіба можна кривдити добрих і працьовитих помічників?

135

переклад Віктора Омельченка

малюнки С.Д. Кім

Золота головня

У Броссельянському лісі стояла хатина, і жило в ній троє братів. Були вони бідні, не мали ні батька, ні матері

і працювали від світання до смерку, щоб заробити на хліб. Вони палили деревню на вугілля, а вугілля

продавали.

Якось увечері, коли вони напалили повну піч вугілля, Жан, старший брат, сказав:

— Ну, на сьогодні ми майже скінчили роботу, треба тільки пильнувати вогонь у печі. Піду-но я в Пемпон —

потанцюю на весіллі у друга.

— Іди,— мовили менші брати Жак і Франсуа.

Жан убрався в стару куртку, латані штани, взувся в сабо, надів на голову старого капелюха та й пішов на

весілля. А Жак, середульший брат, подумав:

«Чом би й мені не піти погуляти? Піду-но до Жюльєна. Сьогодні в нього зібралися хлопці та дівчата,

каштанами смакують, вином занивають, казки й цікаві бувальщини розповідають... А вогонь у печі й Франсуа

може впильнувати».

І Жак подався до Жюльєна, загадавши Франсуа наглядати за вогнем.

Франсуа минав п'ятнадцятий рік. Був він хлопець лагідний і слухняний на вдачу, завжди покірно робив усе,

що загадували брати, і ніколи не казав їм жодного слова наперекір. Отож і тепер сів він біля печі, взяв кочергу і

став ворушити жар. Ворушив, ворушив, аж поки здолав його сон. Снилося йому, що він принц і пасе вівці,

сидячи на гарному білому коні. Франсуа почувався уві сні щасливим. Та прокинувшись, похолов із жаху —

вогонь у печі погас.

Що робити? Як зарадити лихові? Як розпалити вогонь? Адже сірників тоді ще не було, і жінки щоранку

ходили від хати до хати зі старим сабо, просячи жаринку.

Похилив голову Франсуа, гірко зажурився. Аж раптом підвів очі, глянув у вікно і бачить: ген над деревами в

лісі полум'я танцює, звивається, міниться яскравими барвами — червоною, жовтогарячою, білою...

— Мабуть, це вуглярі розклали вогнище в лісі! — вигукнув зраділий Франсуа.— Ну ж бо попрошу в них

вогню!

Побіг Франсуа на полум'я і забився далеко в ліс. Розглянувся навколо — аж бачить: він у Трессельському гаю,

там, де живуть лісові духи й чарівниці!

Жахнувся Франсуа — адже це прокляте місце. Лісові духи сходяться сюди опівночі, заводять танки і забави.

Але якщо їх побачить хтось із людей, вони хапають його, втягують у стрімкий танок, і той танцює, аж поки

впаде мертвий.

Бігти? Тікати? Та, мабуть, уже не втечеш...

Раптом перед Франсуа з'явилося кілька чарівниць. Вони схопили його й кудись повели. Франсуа був ні живий

ні мертвий.

Незабаром опинилися вони перед невеликим вогнищем; біля вогнища сидів лісовик і грів ноги.

Побачив лісовик хлопця та як гукне:

136

— Ти що тут робиш?

Франсуа заплакав і сказав, що він бідний вугляр, бо брати загадали йому пильнувати вогонь, а він не

впильнував, і тепер його чекає кара.

Лісовикові стало жаль Франсуа. Показав він на вогнище й лагідно мовив:

— Підійди, хлопче, до вогню, візьми на лопатку головню та й біжи додому, а сюди більше не вертайся.

Франсуа сунув у вогонь лопатку і витяг головню, охоплену полум'ям. Потім побіг додому, вкинув головню в

ніч — і в ній спалахнув, заграв, затанцював вогонь.

Коли повернулися Жан і Жак, у печі жевріли жарини...

Вранці Фраисуа, як завжди, заходився вигортати жар. Коли це бачить — головня блищить якимсь дивним

блиском.

Він підступився ближче і став повертати кочергою головню. Побачивши, що вона не горить, витяг її, обтер

фартухом, придивився і збагнув: це золота головня!

Голова у Франсуа пішла обертом.

«Золото! Це моє золото! Я тепер багатий, а всі багаті люди щасливі й довго живуть... Це моє золото! Ні! Не

скажу про головню ні Жанові, ні Жаку...»

Франсуа вирив під буком яму і закопав головню.

Ні на мить не забував він про свій скарб. Мріяв, як викопає головню, як поїде з нею в Париж, продасть, а

потім повернеться додому і скупить усю землю в окрузі. Сусіди луснуть від заздрощів, а він житиме й горя-біди

не знатиме.

Франсуа працював не розгинаючи спини — збирав гроші на поїздку в Париж і повсякдень мріяв про своє

майбутнє багатство та щастя.

Нарешті настав день, коли Франсуа вирушив у путь. На плечі хлопець ніс торбину з золотою головнею.

Ішов він од села до села, їв яблука, каштани, виноград, що їх збирав дорогою. Селяни пускали його на нічліг

і ділилися а ним вечерею.

І ось Франсуа дістався до Парижа. Переспав ніч, а вранці розбив свою головню на кілька шматків і пішов до

золотарів продавати. Взяв за головню величезні гроші.

Франсуа накупив собі розкішної одежі, оселився в найбагатішому заїзді. А що був він розумний і гарний з

лиця, то незабаром познайомився і подружив з вельможними панами, а згодом і сам вибився в пани — став

маркізом де Комне.

Жив Франсуа раюючи: солодко їв і пив, м'яко спав, розважався як хотів, добру славу мав.

Та по недовгім часі занудився він за рідним лісом, за округою, за братами Жаном і Жаком.

«Поїду-но я додому,— вирішив нарешті Франсуа.— 1 там житиму в багатстві й славі, і друзів позаводжу —

вони розраджуватимуть і звеселятимуть мене».

Купив Франсуа коня і зброю: адже в ті часи мандрівника чигала на дорогах небезпека — дикі звірі, лихі

розбійники,— та й поїхав додому.

Приїхавши, купив собі пишний замок і оселився в ньому.

Знов зажив Франсуа розкошуючи. Бенкети змінялися полюваннями, бали турнірами. Завжди у замку лунала

музика, дзвеніли келихи... Тільки бідняків ніколи не запрошував до себе Франсуа і ніколи не дав їм жодного су.

А сам жменями розкидав своє золото.

Незабаром приохотився він до гри в карти. Небагато часу минуло, і багатства Франсуа як не було. Він став

137

таким бідним, як і колись. Але він не знав упину і грав, грав у карти, сподіваючись виграти великі гроші.

Одного дня зайнялися стайні Франсуа. Та він, коли йому про це сказали, тільки рукою махнув, бо саме грав у

карти.

Полум'я перекинулося на замок і все понищило. Франсуа залишився сам серед руйновища й попелу.

Просидів день, просидів другий, а потім голод змусив його піти з пожарища. Аж тоді згадав він, що в нього є

брати, і подався до їхньої вбогої хатини.

Жан і Жак, як завжди, палили в печі вугілля й при цьому співали.

Побачивши Франсуа, вони відразу його впізнали, хоч і був він у розкішних шатах.

— Брати мої, прихистіть мене! — заблагав Франсуа.— Мій замок згорів, гроші я розтринькав, друзі мене

покинули. Я бідний і безталанний.

Не женіть мене!

— Сідай до вогню та попоїж з нами,— відповіли брати, показуючи на горщик з лемішкою з чорного

борошна.— Ми не проженемо тебе.

Франсуа попоїв і зігрівся. Але на серці в нього лежав важкий камінь. Не горя, не туги, не каяття, а заздрощів.

Він бачив, що брати його спокійні та веселі, і заздрив їм. Мовляв, братам добре, а йому погано... До того ж,

Франсуа відвик од роботи, а він-бо добре знав: не можна йому буде жити в братів, якщо не працюватиме...

— А спробую-но щастя востаннє! — вирішив нарешті Франсуа.— Піду

до Трессельського гаю, до лісових духів.

Дочекавшися вечора, Франсуа подався до гаю.

Погода була жахлива: гуркотів грім, блискавки краяли небо. Франсуа тремтів зі страху, але йшов і йшов

уперед — на полум'я над найвищими деревами.

Зловісно кричали сови. Кажани та сплюшки, як тіні, шугали поміж деревами. Шумів вітер, зітхали дуби,

трепетала папороть, хилився до землі верес. Здавалося, вся природа стогнала й голосила.

А Франсуа йшов та йшов, долаючи кволість і страх.

Нарешті почув він сміх, голоси, співи. За мить до Франсуа підбігли чарівниці, потягли на галявину, закрутили

в нестямному танку.

А лісовик, угледівши Франсуа, відразу впізнав його та як вигукне:

— Ти чого прийшов сюди, чоловіче?

Франсуа сказав те, що й колись: мовляв, у печі погас вогонь, і йому треба жаринки.

Вислухав його лісовик, а потім кинув глузливо:

— Чув уже, чув про це, та щось не дуже віриться! Ось зараз побачу, правду ти кажеш чи брешеш! Сунь

лопатку у вогонь і спробуй витягти головню.

Франсуа, трусячись, підійшов до вогнища, сунув у полум'я лопатку й хотів був її витягти. Аж ні — лопатка не

витягалася. Здавалось, її тримає якась невидима сила.

Франсуа хотів пустити лопатку, але й цього не зміг зробити. Вона мовби приросла йому до рук...

А полум'я спершу лизало лопатку, потім добралося до рук Франсуа, а тоді обійняло його всього. Франсуа

зник у вогні!

На світанку вогнище погасло, чарівниці щезли, і на галявині лишився тільки сірий попіл...

Минув час, із попелу пробився хирлявий стовбурець. Згодом виросли на стовбурці гілки — кволі, тонкі,

покручені...

138

І нині стоїть на тій галявині старе зниділе дерево; гілки його поопускалися до землі. Називають те дерево

«деревом вугляра».

переклад Ірини Сидоренко

малюнки С.Д. Кім

Казка про Вовка, що знайшов шматок сала

Одного разу Вовк пішов гуляти. Дорогою він знайшов шматок сала. На той час Вовк не був голодним; він

обнюхав сало, помацав його лапою й сказав:

– Я б тебе, напевно, з'їв, та дуже вже ти солоне.

Залишив Вовк сало і пішов далі. Коли йому схотілося їсти, він вже нічого не знайшов.

“Ну й дурень же я,– подумав він,– от, якби ж то я вчасно здогадався з'їсти той шмат сала! Але тепер вже цього

не повернеш.”

Через деякий час він зустрів Свиню з цілим виводком поросят і сказав їй:

– Послухай, я з'їм одного з твоїх поросят, дуже вже я голодний.

– Одного, так і бути, ти можеш з'їсти,– відповіла Свиня,– але мої дітки нехрещені. Не можна ж їх їсти,

неохрестивши. Ходімо до ставка, там візьмемо воду для хрещення.

Дійшовши до ставка, Свиня мовила Вовку:

– Спіймай будь-кого з малюків!

А коли вони спіймали поросятко, вона сказала:

– Набери в лапу води!

Тільки-но Вовк нахилився, щоб набрати води, вона щосили штовхнула його писком; Вовк скотився у ставок.

Поки він там порсався, Свиня й поросята втекли.

А бідний Вовк все згадував про той шматок сала: “Ну й дурень же я, що не з'їв його, коли знайшов!”

Пішов Вовк далі й побачив на пасовищі баранів. Він сказав їм:

– Гей ви, барани! Вже як ви хочете, але одного з вас я мушу з'їсти, я дуже голодний!

– Добре, одного з нас можеш з'їсти,– мовили барани,– але спершу ми повинні відслужити вечірню.

Барани зійшлися докупи й почали бекати з усіх сил. Люди, яким було наказано стерегти баранів, подумали:

“Чому це наші барани зійшлися докупи?” Вони помітили Вовка й прогнали його.

Вовк підійшов до череди корів, за якими йшли телята. Він сказав Коровам:

– Слухайте, я мушу з'їсти хоча б одне теля з вашої череди, дуже вже я голодний!

– Добре, бідолашний,– мовили корови,– так і бути, їж його; але спершу ми повинні потанцювати.– І корови

миттю зібрались в коло, а телят помістили всередині.

– А тепер візьми-но теля,– сказали вони Вовку.

Як тільки Вовк намагався наблизитись, вони виставляли роги вперед. Вони б його закололи рогами до смерті.

Знову лишився Вовк голодним.

“От,– говорив він собі,– який я нещасний! Якби ж то я вчасно здогадався з'їсти той шмат сала! Я подохну з

голоду.”

Він пішов на луки, де випасалась Кобила з лошам. Вовк сказав Кобилі:

139

– Дуже вже я голодний! Мушу я з'їсти твоє лоша!

– Добре, вовче,– мовила Кобила,– ти його отримаєш, але він підкований. Я не можу віддати його тобі, доки не

зніму підкови.

Вона попросила Вовка взяти лоша за ногу, щоб їй зручніше було здирати підкови, а лоша хватило вовка

копитом і зламало йому щелепу.

Зовсім зажурився бідний Вовк, присів під дубом, на якому сидів чоловік і відрубував сухе гілля. Вовк

голосно тужив на свої злопригоди.

– Який я нещасний! – ремствував він.– Я знайшов шмат сала – і не здогадався його з'їсти. Зустрів Свиню з

поросятами – і по-глупості жодного з них не зміг собі здобути. Наскочив на баранів: вони мовили, що хочуть

спершу відслужити вечірню; я погодився зачекати – і жоден з них мені не дістався. Зустрілась мені череда корів.

Вони захотіли потанцювати, перед тим як віддати мені теля – і ледве мене не закололи рогами. Зустрів Кобилу,

а вона здумала зірвати підкови зі свого лошати – і він зламав мені щелепу. Не вистачає тільки, щоб мене громом

вбило.

В цю мить, чоловік, який сидів на дубі й слухав усе, що говорив Вовк, випустив сокиру з рук; тут Вовку й

прийшов кінець.

переклад Тарновської О.В.

Райський стілець

Розповідають, що один чоловік з Гішена, одного з містечок Франції, опинився після смерті на тому світі,

підійшов до воріт раю й попросив святого Петра впустити його, тому що йому треба поговорити з Господом

Богом.

– Господа Бога зараз немає,– відповідав небесний воротар.– Зачекай трохи.

Проситель, що ослаб від хвороби, яка звела його в могилу, присів навколішки біля воріт. Раптом він помітив

на килимі біля своїх ніг золотий ключ, що випав, напевно, із в'язки, яку носив на поясі святий Петро.

Він підняв ключа і, оглянувши все навколо, помітив вузенькі двері з замочною щілиною, до якої золотий

ключ як раз підійшов. Гішенець відкрив ці двері й опинився в тронній залі. Там зазвичай Господь Бог творить

суд, а навколо нього на срібних стільцях сидять янголи.

Приміщення було порожнім, і гішенцю схотілося посидіти хвилинку на троні Отця Небесного.

Не встиг він сісти на трон, піднесений над нашою планетою, як побачив усе, що на ній відбувається.

В одному місці жінки прали білизну в річці. Вони розвісили її на кущах, що росли по косогору, й пішли на

обід. Спритний крадій, який тільки на це і чекав, вискочив з кущів, познімав білизну, зв'язав її лозинами й дав

драпака.

Тимчасово “виконуючий обов'язки” Господа Бога, обурений таким нахабством, схопив один із срібних

стільців і кинув ним згори в утікача.

Потім, почувши за дверима кроки, наш гішенець скоріше зійшов з трону, вийшов з зали і знову сів на килим,

надаючи можливість Господу Богу і янголам зайняти свої місця.

Господь відразу ж помітив, що не вистачає одного стільця. Він запитав у святого Петра, що той з ним зробив.

– Нічого,– відповідав небесний воротар.– Не знаю, де він подівся. Чи не узяв його той чоловік, що чекає біля

140

дверей і хоче говорити з Вами?

– Клич його сюди,– наказав Господь Бог.

– Це ти узяв стілець, який стояв ліворуч від мене? – спитав Він у гішенця.

– Так, Господи. Я його взяв, це вірно. Але його у мене немає.

– Куди ж ти його подів?

– А я кинув ним у голову крадію, який забрав білизну у жінок.

Господь Бог посміхнувся:

– Який ти швидкий на розправу! Якби я здумав вбивати на місці всіх крадіїв і злочинців, скільки їх є на землі,

світу скоро прийшов би кінець.

переклад Тарновської О.В.

Клубок вовни

Тітонька Мієтта з селища Месс була такою скупою, такою скупою, що готова була стригти вовну з яйця.

Одного разу вона, з прядкою в руці, виганяла своїх корів до поля Обєспі й знайшла на дорозі великий клубок

вовни, схожий на якусь істоту. Вона спритно нахилилась, аби його підібрати. Вона так поспішала, так

поспішала, що й не подумала про того, хто загубив клубок. Вона вже уявляла його в об'ємній кишені свого

плаття, яку ніби навмисно зроблено для цього.

Але тітоньці Мієтті ніяк не вдавалось спіймати клубок. Він все котився, котився вперед, і, щоб схопити його,

вона, поспішаючи, кинула поблизу дороги свою прядку. Тепер у неї обидві руки були вільні й жадібно

тягнулись до клубка. Але клубок висковзав і все котився й котився вперед!

Тітонька Мієтта забула про свою прядку, що кинула біля дороги, про свої обидві прегарні корови, які, за

звичкою, спокійно пішли самі на вигін. Вона як божевільна гналась за клубком вовни, що тікав він неї. Наче

блукаючий вогник, майорів він попереду і вперто не давався їй до рук. Задихаючись, пробігла вона через

селянський луг, піднялась, сама того не помітивши, на пагорб Шатель-Гвізон. Вона, здається, готова була бігти

за таємничим клубком на край світу. Нарешті вдалося їй ухопити не клубок, а кінчик нитки, яка тягнулася за

ним.

Вона узялася намотувати нитку на пальці й так поступово намотала прегарний великий клубок. А той,

перший, не зменшувався і все тікав далі, спокушуючи за собою стару Мієтту.

Тепер вона задоволена: вона тримає обома руками, притискаючи до грудей, величезний клубок вовни. Вона

зв’яже з нього куртку й штани чоловікові, спідницю собі, а решту вовни продасть… От так удача! Тітонька

Мієтта не відчуває втоми.

Клубок скоро стає таким великим, що вже неможливо намотувати на нього нитку. Тітонька Мієтта дуже

засмучена, але робити нічого,– нитку потрібно обірвати. Тітонька Мієтта обриває її, прикро зітхнувши.

Раптом бажаний клубок, за яким вона так ганялась, робить неймовірний стрибок і щезає з погляду! В ту ж

саму мить другий прегарний клубок, який вона з такими труднощами намотувала, вискочив з її рук, не

дивлячись на всі зусилля втримати його.

І от стара знову кидається навздогін! Їй вдалося знову спіймати кінець нитки… Двадцять разів вона

змотувала нитку в клубок, і двадцять разів її робота закінчувалася нічим.

141

Тітоньку Мієтту бачили того дня в Мон-Редоні, і в Шарстрі, і в Урс'єрі – всюди. Розтріпана, вимучена, бігла

вона, задихаючись, за клубком, гарячково перемотуючи його.

Її чоловік знайшов обох корів у полі Обєспі, а прядку жінки – край дороги. А стара Мієтта все не може

зупинитись, так і бігає до сих пір лісами й луками.

Якщо знайдете на дорозі клубок вовни, схожий на маленьку істоту, підійміть його, але заради того, аби

віддати його жінці, яка його загубила.

переклад Тарновської О.В.

Пічужка

Давним-давно, в стародавні часи, на землі не було вогню і ніхто не знав, як його здобути. Тоді вирішили

відправитись за вогнем до самого Господа Бога. Але ж Господь Бог далеко? Хто ж до нього дійде? Звернулися

до великих птахів. Великі птахи відмовились, малі теж, та й жайворонок не схотів. Маленька пічужка слухала,

як вони між собою сперечалися, і каже їм:

– Якщо ніхто не хоче туди летіти, полечу я!

– Але ж ти така мала! У тебе такі короткі крильця! Ти не долетиш, ти помреш від утоми.

– Я спробую,– сказала пічужка,– а якщо я помру дорогою, що ж поробиш!

І от вона полетіла, і летіла так швидко, що незабаром примчала до Божого престолу. Господь Бог дуже

здивувався, побачивши її. Він посадив її до себе на коліна, але не наважувався дати їй вогонь.

– Ти згориш,– сказав він,– поки будеш летіти до землі.

Але пічужка наполягала.

– Добре! Я дам тобі те, що ти просиш,– сказав Господь Бог.– Однак не поспішай так, не лети швидко. Якщо

ти полетиш занадто швидко, твоє пір'ячко спалахне.

Пічужка обіцяла бути обережною, і от вона злетіла й весело полетіла до землі. Поки вона була ще далеко,

вона пам'ятала цю пораду, не поспішала, але коли почала наближатися і здалеку побачила, як усі чекають на неї

на землі, то помчала скоріше… І що провіщав їй Господь Бог – трапилось. Вона принесла на землю вогонь, і всі

відразу ж заволоділи ним, а бідна пічужка залишилась без жодного пір'ячка. Згоріло все!

Тут птахи запіклувались навколо неї. Кожна вирвала у себе по пір'їнці, аби скоріше змайструвати пічужці хоч

яке-небудь вбрання. От з того часу у неї і стало таке гостре пір'я. Тільки одна птаха – сова – не схотіла дати

нічого. І тоді всі птахи накинулись на сову, аби провчити її за таку безсердечність. І сова мусила сховатися. От

чому вона виходить тільки вночі, а якщо з'явиться вдень, то всі птахи зграєю накидаються на неї й заганяють у

дупло.

переклад Тарновської О.В.

Казки народів Філіппін

142

Яструб і курка

казка народу вісайя

Якось літаючи в небі, Яструб вирішив одружитися з Куркою, яку він часто бачив на землі. Він спустився на

землю, відшукав її і попросив стати його дружиною. Курка відразу ж дала свою згоду, але за умови, що

дочекається, коли в неї виростуть великі крила, як яструбині, щоб вона теж могла високо літати. Яструб

пристав на це і полетів геть, перед цим давши Курці каблучку як подарунок на заручини і сказавши, щоб вона її

пильно гляділа.

Курка дуже пишалася своєю каблучкою й поклала її біля свого сідала. Аж наступного дня вона зустріла півня,

який подивився на неї з подивом і сказав:

„Де це ти взяла цю каблучку ? Чи ти забула, що дала обіцянку бути моєю дружиною ? Ти не повинна носити

чиїсь каблучки. Кинь її геть.”

І Курка жбурнула подалі чудову каблучку.

Не довго по тому Яструб спустився на землю, несучи гарне пір’я, щоб одягнути Курку. Коли вона уздріла, що

він наближається, Курка страшенно перелякалася й побігла ховатися за двері, але Яструб покликав її вийти до

нього й подивитися, яке чудове вбрання він приніс їй у подарунок.

Курка вийшла, і Яструб відразу побачив, що в неї нема каблучки.

„Де ж поділася каблучка, яку я дав тобі ? – спитав він, - Чому ти її не носиш ?”

Курка була налякана і їй було сором сказати правду, тому вона відповіла:

„О, пане Яструбе, вчора, коли я гуляла садом, мені трапилася велика гадюка, вона мене так налякала, що я

побігла щодуху додому. Мабуть, тоді я загубила каблучку. Я шукала її повсюди, але так і не знайшла”.

Яструб уважно поглянув на Курку і зрозумів, що вона каже йому неправду. Тоді він сказав їй:

„Я не вірю, що таке могло статися з тобою. Коли ти знайдеш каблучку, я прийду по тебе знову й зроблю

своєю дружиною. А в покарання за зламану обіцянку, відтепер ти муситимеш завжди порпатися в гної,

шукаючи каблучку. А я, коли побачу твоїх курчат, забиратиму їх до себе”.

Він полетів геть, й відтоді повелося, що кури по всій землі розгрібають гній, вишукуючи яструбину каблучку.

Переклад з англійської Туржанського І.В.

Казка про Мавпу

ілоканська народна казка

Одного дня Мавпа дерлася на дерево у лісі, де жила, й увігнала шип у свій хвіст. Як вона не намагалася

витягнути його, їй це не вдалося. Тоді вона пішла до цирульника і сказала йому: „Друже цирульнику. В мене

шип у хвості. Витягни його, будь ласка, і тобі добре заплачу”.

Цирульник спробував було витягнути шипа своїм лезом, але з необережності відсік кінчик мавпячого хвоста.

Мавпа дуже розізлилася і закричала: „Цирульнику, цирульнику, верни мені мого хвоста або віддай своє

лезо !”

Цирульник не міг повернути Мавпі хвоста і йому довелось віддати своє лезо.

Дорогою додому, Мавпа побачила стару жінку, що збирала хмиз, щоб зігрітися. Мавпа сказала їй: „Жінко,

143

тобі так важко. Візьми-но лезо й насічи ним хмизу”.

Стара зраділа й стала зрізати хмиз лезом, але не довго вона працювала, як лезо зламалося.

Тоді Мавпа закричала: "Жінко, що ти наробила, ти зламала моє лезо ! Ти повинна дістати мені нове, а як ні,

то віддай мені всі твої дрова !”

Жінці не лишалося нічого, як віддати увесь хмиз.

Мавпа узяла дрова й попрямувала до міста, щоб їх продати. Ідучи вона побачила жінку, яка сиділа при дорозі

й пекла пиріжки.

„Жінко, - сказала Мавпа, - твої дрова вже зітліли. Бери оці й напечи ще пиріжків”.

Жінка взяла дрова й подякувала за доброту, але тільки-но остання колода згоріла, Мавпа закричала: „Жінко,

що ж ти наробила, ти спалила весь мій хмиз ! Тепер віддавай мені всі твої пиріжки у відплату”.

Старій жінці було несила нарубати дров і вона віддала всю випічку. Рада-радісінька Мавпа забрала пиріжки й

пішла до міста, але шляхом їй зустрівся Собака. Він накинувся на Мавпу і вбив її, а тоді з’їв усі перепічки.

Переклад з англійської Туржанського І.В.

Рогатий староста

ілоканська народна казка

Жив собі колись у одному селищі староста і був він дуже злий і вередливий. Якось він так розлютився на

людей, що захотів, аби в нього з’явилися роги, якими він зміг би лякати своїх підданих. Варто йому було цього

побажати, і вже за мить на його голові виросли роги.

Староста негайно послав за цирульником, щоб той поголив йому голову. Коли цирульник зрізав волосся,

староста запитав його: „Що ти бачиш на моїй голові ?”

„Я не бачу нічого”, - відповів цирульник, хоча добре бачив роги на голові старости, але дуже боявся сказати

про це. Тоді староста простягнув свою руку і, помацавши, відчув роги на своїй голові. Він знову запитав у

цирульника, що він бачить на його голові, і тому не лишалося нічого, як сказати правду.

„Якщо ти скажеш бодай кому-небудь, що ти бачив, тебе повісять”, - сказав староста цирульнику.

Цирульник забрався з дому старости, ледь живий від страху.

Коли він дістався дому, то нікому не сказав про те, що бачив у домі старости, бо був дуже наляканий. Та чим

більше він міркував про свою таємницю, тим більшим ставало бажання розповісти комусь про неї. Врешті він

зрозумів, що не в силах більше стримуватись і пішов на поле. Там він вирив яму під бамбуковою стеблиною, і

коли вона була вже глибоченька, заліз у неї і прошепотів, що в старости є роги. Потім він мерщій виліз із ями,

засипав її землею і пішов геть.

Минуло небагато часу, і повз місце, де ріс той бамбук, дорогою до міського базару проходили подорожні.

Зненацька вони зупинилися, бо почули, як з бамбукових стеблин шириться голос, і він каже, що в старости

виросли роги. Люди поквапилися на базар і розповіли всім про те, що почули. І тоді багато людей прийшло до

бамбука послухати дивовижний голос. Вони розповіли іншим, і незабаром новина облетіла все селище. Про

новину дізналися радники старости й собі пішли на місце, де ріс той бамбук. Коли і вони почули дивовижний

голос, то мерщій побігли до будинку старости. Але його жінка сказала, що він хворий, і радники не змогли

побачити старосту.

144

Тим часом роги на голові старости виросли в один фут завдовжки, і староста так соромився цього, що

наказав дружині нікого не пускати в дім. Жінка сказала про це радникам, коли ті нагодилися наступного дня. Та

радники відповіли, що їм конче необхідно побачити старосту, бо почули, що в нього на голові виросли роги, і

якщо це правда, то він не може бути більше старостою.

Як жінка не відмовляла їм, вони зламали двері й увірвалися в оселю. Коли вони побачили рогатого старосту,

то вбили його. Бо, сказали вони, він перестав бути людиною і перетворився на звіра.

Переклад з англійської Туржанського І.В.

Чоловік з кокосами

тінгіанська народна казка

Якось один чоловік назбирав кокосових горіхів і поклав їх на спину коню. Поклажа була важкою, і кінь ледве

ноги переставляв. Ідучи шляхом, чоловік перестрів малого хлопця й запитав його, чи довго йому ще йти

додому.

„Якщо йтимеш повільно, - сказав хлопець, подивившись пильно на конячу поклажу, - то незабаром будеш

удома; та коли станеш квапитись, то й цілого дня не вистачить”.

Чоловік нічогісінько не второпав з цієї дивної мови й став підганяти коня. Та коневі було важко й він почав

борюкатися. Кокоси з його спини посипалися на землю. А чоловікові довелося їх збирати. Зробивши це, він

став квапити коня ще більше, щоб надолужити втрачений час. Але кокоси знову попадали. Чимало разів він

чинив так, і через це дістався дому лише вночі.

Переклад з англійської Туржанського І.В.

Чеські народнi казки

Чарівна сопілка

Один бідний чоловік мав семеро дітей, а то знаєте, як стільки голодних ротів, то й нужда в хаті невивідна. От

якось, було це восени, найстарший син Ваша й каже, що піде в світ, чи не знайде якого способу допомогти сім’ї.

Ну, добре, напекла мати пиріжків, от подався Ваша до Крконоських гір. Але вийти з них не може, що б ти

сказав? Далі не може іти й додому не трапить. Чого б воно? Адже знав тут геть усе, кожний камінчик! Та ще

й—невідомо від чого—так він утомився, ноги стали наче олов'яні. Нічого не второпає. Коли ж за якийсь там час

бачить—стоїть невеличкий чоловічок, усміхається до нього й каже:

— Не бійсь, Вашо!

А далі простяг руку та й подає йому якесь таке скло, щоб Ваша в нього подивився.

Дивиться Ваша у те скло й бачить у ньому свою хату й що в ній діється. Тато з мамою сидять коло столу, з

ними шестеро дітей, і їдять вони юшку з часником. Така нужда, що далі нікуди. Так зажурився Ваша!

Коли чоловічок виймає сопілку та як заграв! Ваша як підскочив, ноги в нього стали легкі, мов пір'їнки, і на

145

серці зробилося легко, аж пішов він танцювати! Танцював, поки чоловічок грав. А той скінчив грати й каже:

— На тобі оцю сопілку, Вашо. Вона тобі допоможе з нужди вибитися.

Та й вивів його на шлях із лісу, звідки хлопець перед цим ніяк не міг вийти.

От пішов Ваша далі по світу. Прийшов до одних садівників, і тут схотілося йому заграти. Вийняв сопілку й

грає. А ті садівники як скочать із дерева, вхопили один одного під боки та й ну танцювати.

Танцювали-танцювали, вже й несила, вже й кивали йому, щоб перестав грати. Та де там! Ваша грає собі й грає,

а їм хоч-не-хоч танцюй. Аж як набридло йому, тоді він пішов. Нащо б їм ще грав? Ніякої з того користі.

Прийшов до одного ставка, а там саме ловили рибу. Як діжки вже були повні риби, ті рибалки й кажуть:

— Що зосталося в ставку, хай виловить, хто хоче. Тоді велике й мале до ставка — бо досі їм не давали — й

ну рибу ловити. А Ваша те як побачив, став за дерево й заграв. Ті люди—од ставка, рибу покидали й ну

танцювати. Тоді Ваша ноги на плечі, йде собі та й думає: все це добре, але навіщо воно мені, цим сім'ї не

допоможеш.

От помандрував він далі, аж приходить до одного міста, а там саме був ярмарок. Такого Ваша зроду ще не

бачив. Ані тобі веселощів, ні сміху, ні радості. Людей сила, але всі смутні. Ніхто нічого не купує, тільки стоять

біля яток. Ваша не міг на таке дивитися. Став та як заграє на сопілку. Ой, що тут зчинилося! Всі кинулися од

своїх яток у танець. Всі вже потомилися, а Ваша грає, і ніхто не може й дух перевести од того танцю. Ну але все

має свій кінець, набридла Ваші й ця розвага. Що йому з того? Собі не зарадив, а рідним і поготів. Вийшов з

міста, помандрував дорогою далі та прийшов аж у іншу країну. Тут його перестрів вартовий і питає:

— Звідки йдеш?

— Аж від Крконоських гір. Там недалечко я живу,— одказує Ваша.

— А чого прийшов до нашої країни? — все допитується вартовий.

— От мандрую собі, куди очі ведуть, а ноги несуть.

— Але тут собі щастя не знайдеш. У місті й по всьому краю великий смуток.

— А чого б то?

— З принцесою щось негаразд. Не всміхається, все плаче й ніхто її не розважить. Стільки вже тут лікарів

було!

— Було чи не було, а я б її розвеселив.

— Еге, якби ж то, одразу б тобі щастя всміхнулось.

Адже хто розвеселить принцесу, дістане півкоролівства.

От Ваша попросився, щоб пустили його, подався до замку й хотів пройти до принцеси. Але батько її вже

нікому не вірив, вдень і вночі був біля принцеси й нікого до неї не пускав.

— Та я ж такий лікар, що можу до неї й не заходити,—схаменувся Ваша, став під дверима, вийняв сопілку та

й заграв.

Тут принцеса втерла сльози, вискочила, як ухопить татка, та й почали танцювати, аж курить. Дуже їй

сподобався той танець. Старий король уже не міг танцювати й просив, щоб той лікар більш не грав, бо вже,

мовляв, добре, віддає півкоролівства, нехай його Ваша й зараз візьме.

От викупали Вашу і прибрали в пишні шати, як годиться. Принцеса тоді ще дужче зраділа. Хлопець—як

намальований, очей не одведеш. А незабаром справили весілля. Після весілля Ваша завітав до рідних і тепер,

коли мав усього вдосталь, допоміг їм, як належить. Щоб ніколи більш не бідували і довіку нічим не журились.

146

Мал. Г. Зматлікової

Чудодійний млинок

Було двоє братів, один бідний, другий багатий. Один хазяїн, другий наймит. Наймит мав шестеро дітей, от

вони й вчащали до багатого дядька, чи не перепаде їм щось од нього, але дядько був скупий і жадібний, тільки

лаяв дітей і докоряв їм.

От якось заколов він кабана. Бідний брат думає: піду до нього, чи не дасть він мені тельбухи. Приходить, та

ще й не просив нічого, а брат уже й напався:

— Знов тебе нечистий несе?

— Не несе, брате,— каже бідний,— я сам іду й прошу тебе, дай мені якийсь шматок, щоб було чим душу

закропити з дітьми.

— Ніж тобі давати,— урвав багач,— краще бісові до пекла гостинця пошлю.

— Брате,— каже бідний,— давай того свого гостинця, я понесу його пану чортові.

Брат одрубав шматок м'яса, простяг йому половину та:

— На ось і йди з моїх очей.

Подякував бідний та й пішов.

Іде дорогою й думає: буде мені з дітьми свято.

Ішов отак, ішов, аж дивиться, що заблудився, не туди зайшов. Повернувся й пішов другою дорогою. Коли

бачить, що й та його не виведе куди треба. Кидався він то сюдою, то тудою, і все дарма — додому ніяк не

втрапить.

— Піду, куди очі бачать,— сказав собі та й пішов.

От набрів на вузьку стежку в полі. Коли зустрічає мисливця, а той його й питає:

— Чоловіче, що ти несеш і куди йдеш?

— Несу гостинець дідькові до пекла, мій брат йому шле, але ніяк не втраплю, заблудився.

Тоді той вертається, щоб йому дорогу показати. Ідуть вони горами й лісами. От провідник і каже:

— Іди отією стежкою, то не заблудиш. Прийдеш до скелі, побачиш залізні двері, постукаєш, тобі й відчинять.

Як спитається люципер, що ти хочеш за свою послугу, не проси нічого, тільки іржавий млинок для кави, що в

пеклі за дверми стоїть.

Сказав, повернувся й пішов, кинувши наймита самого. От увійшов бідняк тими залізними дверми до пекла.

Коли бачить — там вельзевул — найстарший чорт — на ланцюзі коло стовпа, та й віддав йому м'ясо.

— Це мій брат тобі гостинця шле.

Зрадів дідько, що він у господаря в більшій ласці, ніж брат-наймит, і сказав:

— А що ти хочеш за цю послугу? Золота чи срібла, проси, чого хочеш, я тобі все дам.

— Дай мені отой іржавий млинок,— каже наймит.

Люципер не хоче, каже:

— Вибери щось краще, млинка я тобі не дам.

А наймит таки стоїть на своєму. Мусив люципер віддати йому млинка. Узяв бідняк млинка й пішов додому.

Коли наздоганяє його той, що показав йому до пекла дорогу.

147

— Стривай,— гукає,— скажу тобі, яку силу має млинок. Про що ти тільки подумаєш і чого собі забажаєш, те

він тобі й намеле. Та ось що не забудь: як схочеш, щоб перестав молоти, то крутни тричі назад і скажи: «Годі!»

Приходить бідняк додому й розказує жінці про свою пригоду, і млинок показує. Вона схотіла побачити, чи

так воно, як він каже. Взяла млинок та й стала молоти, примовляючи:

— Мели, млиночку, двадцятки!

Тут і посипались двадцятка за двадцяткою.

З того часу покинула їх біда й злидні. Як треба чогось, вони до млинка, то він їм і намеле. Наймитові діти вже

не ходили до дядька, та й сам наймит більш нічого не просив у того немилосердного дуки.

А дуці аж нудно, що брат до нього не ходить. Надто ж те його гнівило, що звідусіль тільки й чув він, яке-то

багатство і які достатки тепер у братовій хаті. Та й не стерпів дука, пішов сам до брата.

Приходить і справді в усьому бачить достаток, та й питає:

— Скажи мені на милість, брате, як це ти забагатів? Брат-наймит усе й розповів йому, приніс млинок і став

молоти. Що тільки загадає, млинок йому й змеле.

От дука й каже:

— Дай мені цей млинок, брате, а я тобі віддам усе своє господарство, й сам поїду далеко за море, в чужий

край.

Наймит подумав: «Господарство й маєток — неабищо!»

— Дам тобі млинок за господарство!—каже. Прийняв господарство від брата-хазяїна, що чужина була йому

миліш за батьківщину, й поїхав той аж за море. Сів на корабель, що плив до заморських країв. Узяв собі, що

треба було в подорож. А про сіль і забув, то покладався на млинок. От уже в морі не вистачило їм солі, й почав

він молоти на млинку. Сіль собі сиплеться: вже її ціла бочка, уже дев'ять бочок, уже її хтозна й скільки, а вона

знай сиплеться та й сиплеться. Забув дука тричі назад покрутити, от млинок собі й молов ту сіль, аж поки

корабель пішов на дно, вони всі й потонули.

Малюнки Г. Зматлікової

Про вівці і кози

Було чи не було, а старі люди кажуть, сотворив бог світ, та не було йому чого робити, то й надумав: добре б

мати собі таку худібчину, щоб можна її пасти на пагорбах і не бити байдики.

Бо на світі тоді було мало клопоту. Було мало тварин і людей, не було скарг і не було чого залагоджувати. От

бог собі ходив з люлькою в роті й з мотикою на плечах і прокладав дорогу куди треба.

Усе всюди було тихо-мирно. Олень і бик паслися під горою, а на горі ведмідь снідав корінцями. Молодий кінь,

вовк і вепр бігали наввипередки, а їхні старі були кумами.

Усі звірі, гади й птахи вміли розмовляти, і всі одне одного розуміли. На свята всі сходилися до гурту, грали й

танцювали. Лисиця танцювала з гусаком, лис із курми, кролик із веприком, кішка з собакою, усі так і ходили

вихиляса одне перед одним. А після гулянки далеко проводжали одне одного, кури й гуси йшли з лисицями

стежкою аж до самої гори, і нічого їм не скоїлося, поверталися на сідало.

Добре жилося богові на світі, тільки трохи нудно. Отож і сказав він собі: створю ще одну тварину. Нехай то

буде вівця!

148

Як надумав, то так і зробив. Набрав глини й став з неї ліпити біленьку овечку з чорними ратичками на

тоненьких ніжках, дрібненьким писком і великими очима. Така була гарна, що бог взяв та й наліпив їх

цілісіньку отару.

Було їх аж сто у тій отарі, тоді виліпив ще чорного баранчика, щоб помагав йому водити овець і був

примітний поміж вівцями.

Усі прийшли подивитися на овець, побачити, як їх доглядають.

Увечері бог їх подоїв і злив молоко у кленову діжку, з молока зробив бринзу, собі взяв і пташкам дав. А чорт

побачив, що воно все так добре виходить з тою худібкою, та надумав і собі зробити щось таке. Цілий день

ходив за тими вівцями та все піддивлявся, як і що бог робить. А тоді й каже: «Ось прийду додому та й собі

нароблю такої худібчини. Сама пастиметься, я тільки її доїтиму й матиму сир—і буду гладкий!» Бо тоді чортові

не так велось на світі, як усім. Може, він ще не навчився добре свого ремесла. Був бідний і такий худий, що й

вороні б не було де на нім примоститися. От пішов чорт на своє неврожайне поле і поставив там свою

худібчину. Та вийшла вона з чортячих рук, то й перейняла усю його подобу і вдачу. Така вона зосталася й

донині. То й є кози. Мають роги й бороду, а вже такі задерикуваті й ласі до чужого, ще й до того вредні,— про

те кожний знає.

Чорт пас їх усіх гуртом, ганяв по горбах і так надрочив, що з кіз ніколи не буде отакої доброї отари, як з овець.

Вівці держаться купи, а кози так і розбіглися одразу по всьому горбі, і все чисто погризуть, ніби на злість. Чорт

довго їх не пас, бо бачив, що на козах ніхто не погладшає. Та так воно й досі є. Але це ще казці не кінець. У

кози хвіст висів, як і у вівці, донизу, а не був, як тепер, задертий догори. А сталося ось що. Ішли вівці увечері

додому; по дорозі їм трапилась велика вода. Вівці, не зупиняючись, підійшли до води, вода перед ними

розступилася, і вся отара перейшла на той бік.

А чорт став гнати кіз додому, та як тільки перші кози ступнули у воду, течія їх підхопила й понесла. Решта кіз,

побачивши таке, вперлися всіма чотирма в землю і до води аніруш. З того часу ніхто не втягне кози у воду.

Чорт розсердився, схопив одну козу за роги й хвіст і кинув її, а далі другу, третю... Брав одну по одній і

щосили кидав через річку так, що від кожної в його руці лишалося трохи хвоста.

Через те-то в кози хвіст короткий і задертий догори.

Малюнки Г. Зматлікової

Довгий, широкий та бистрий

Жив собі один король, був він уже старий і мав єдиного сина. От покликав той король сина та й каже:

— Любий мій сину, ти добре знаєш, що стиглі плоди падають, дають місце іншим. Моя голова вже як той

стиглий плід, скоро вже сонце не світитиме на неї, але перше ніж ти мене поховаєш, хотів би я побачити свою

невістку, а твою дружину. Оженися, сину мій.

А королевич і одказує:

— Радий би я вволити вашу волю, тату, та не маю молодої, нема в мене дівчини.

Вийняв тоді старий король золотий ключ з кишені й подав синові:

— Іди на вежу, на найвищий поверх, роздивися там, а тоді мені скажеш, яку ти собі вподобав.

Королевич не барився й пішов. Зроду ще не був він нагорі і ніколи й не чув, що там таке. От вийшов він на

149

найвищий поверх, аж бачить у стелі залізні дверцята,— так, мов ляда,— але замкнені: ві¬дімкнув їх королевич

золотим ключем, підняв і ступив нагору. Дивиться — аж там велика кругла зала — стеля в ній синя, як небо

ясної ночі, а на стелі мерехтять срібні зірки; підлога вкрита зеленим м'яким шовковим килимом, а в стіні

дванадцятеро високих вікон у золо¬тих рамах, і у вікнах на кришталевому склі райдужни¬ми барвами

намальовані дівчата з королівськими коро¬нами на головах, у кожному вікні інша і в іншому убранні, але одна

краща за другу, що аж королевич не міг очей від них одвести.

Довго дивився він на них, не знаючи, якій віддати перевагу, коли це ті дівчата заворушились, як живі, і так на

нього дивляться та усміхаються, тільки що не говорять.

Аж тут помітив королевич, що одне з тих дванад¬цятьох вікон запнуте білою завісою. Відхилив він ту завісу,

дивиться, а там дівчина в білому вбранні, під¬перезана срібним поясом, з перловою короною на голо¬ві,

найкраща з усіх, тільки смутна та бліда, неначе з домовини встала.

Довго стояв королевич перед тією постаттю, мов перед образом, і що довше дивився, то дужче мліло йому

серце, а далі й каже:

— Оця буде моя й ніяка інша!—І тільки це промовив, дівчина схилила голову, зашарілась, як ружа, і одразу

усі ті портрети щезли.

А як зійшов королевич униз і сказав батькові, що бачив і яку дівчину собі обрав, старий король засму¬тився,

подумав та й каже:

— Недобре ти вчинив, мій сину, відкривши те, що було запнуто, велику небезпеку на себе накликав своїм

словом. Дівчину ту з волі лихого чаклуна ув'язнено в залізному замку, і хто тільки хотів її визволити, назад не

вернувся. Але що сталось, того не змінити, дане слово — закон. Іди, шукай свого щастя і вертайся здо¬ровий.

Королевич попрощався з батьком, сів на коня та й поїхав по ту наречену. От довелося йому їхати великим

лісом, і їхав він, поки заблудився. Довго він блукав з конем у хащах, між скель і боліт, коли це чує, хтось гукнув

у нього за спиною:

— Гей, стривайте!

Оглянувся королевич — коли біжить за ним високий чоловік, та й просить:

— Постривайте, візьміть і мене з собою, а як візьмете на службу, то не пошкодуєте.

— Хто ти такий?—питає королевич.— І що вмієш ро¬бити?

— Звуть мене Довгий, і я вмію розтягатися. Бачите, он на тій високій смереці пташине гніздо? Я вам те

гніз¬до дістану, не треба мені й на дерево лізти.

От як почав Довгий розтягатись, на очах рости, то став такий високий, як смерека. Тоді вхопив гніздо, знову

став такий, як був, і подав його королевичу.

— Добре це в тебе вийшло, але що мені з пташиного гнізда, як ти мене не виведеш з цього лісу!

— Гм, та це мені просто!—каже Довгий і ну знову розтягатись. Як став утричі вищий од найвищої сосни в

тім лісі, роззирнувся довкола та й каже: — Отудою ми найшвидше з лісу вийдемо.

Знов став такий, як був, узяв коня за вуздечку й пішов попереду. Королевич і не оглянувся, як вони вже й

вийшли з лісу. Бачать—аж таке широке рівне поле, а за ним високі сірі скелі, наче стіни великого міста, і гори,

порослі лісом.

— Он там іде мій товариш,— каже Довгий та й пока¬зав на те поле,— добре б його на службу вам узяти, він

би вам не раз став у пригоді.

— Гукни йому, хай іде сюди, я подивлюся, що він за один.

150

— Та він, пане, трохи далеченько, не почує,— каже Довгий.— Та й довго було б чекати, поки прийде, бо

чималу вагу носить. Краще я туди дістану.

І знов Довгий так розтягся, що аж головою сягнув хмар, ступив два-три ступні, взяв товариша за плечі та й

поставив перед королевичем. Був то дебеленький собі чоловік, з таким черевом, як барило на четверо відер.

— Хто ти за один?— питає його королевич.— І що вмі¬єш робити?

Мене звуть Широкий, а вмію я розширятися.

— Ану ж покажи, як.

— Ну то їдьте, пане, щодуху назад до лісу!—закричав Широкий і став надиматися.

Королевич спершу не второпав, чого йому їхати назад, коли бачить — Довгий притьмом кинувся до лісу.

Стис¬нув королевич коня острогами та й собі помчав за ним. І добре зробив, бо Широкий його вкупі з конем

розча¬вив би,— так він швидко розростався на всі боки, доки зайняв геть усе те поле,— неначе гора впала.

Коли ось і перестав Широкий надиматись, перевів дух, аж дерева похилились, і зробився знов такий, як спершу

був.

— Хоч ти й прогнав мене,— каже йому королевич,— але такого хлопця не щодня здибаєш, ходімо зі мною.

От і подалися вони далі. Підійшли ближче до скель, аж дивляться — іде якийсь чоловік, очі в нього хуст¬кою

зав'язані.

— Оце наш третій товариш, пане,— каже Довгий.— Візьміть і його на службу, кажу вам, що дарма хліба він

не їстиме.

— Ти хто за один?— питається того королевич.— І чого в тебе очі зав'язані, тобі ж дороги не видно?

— Е, де там, пане: я ж і очі через те зав'язую, що дуже вже мені все видно. Я й з зав'язаними очима бачу так,

як інші з незав'язаними. А як я їх розв'яжу, то наскрізь усе бачу, і на що пильно гляну, те так і займеться

полум'ям, а що горіти не може, на шматки розколеться. Тому мене й звуть Бистроокий.

Тоді повернувся до скелі, розв'язав хустку та й уту¬пився в скелю своїми палючими очима. Так та скеля й

покололась на шматки і аж розскочилася на всі боки, всі й не оглянулись, як з неї тільки купа піску зостала¬ся,

а в тому піску щось блищить, наче вогонь. От пішов Бистроокий, приносить те блискуче королевичу, аж воно

щире золото.

— Еге, чоловіче, та ти скарб безцінний,— мовить коро¬левич.— Дурний, хто б тебе не взяв на службу. Ну а

коли в тебе такий зір, то подивися та скажи, чи ще далеко той залізний замок і що в ньому діється.

— Якби ти їхав, пане, сам,— одказав Бистроокий,— то й за рік би туди не доїхав, а з нами приїдеш ще

сьогодні. Там саме готують нам вечерю.

— А що моя наречена робить?

— За залізною брамою на високій вежі сидить, чаклун її глядить.

Королевич і каже:

— Хто з вас добрий, допоможіть мені її визволити!

От вони пообіцяли, що допомагатимуть йому, і повели його між сірі скелі тією розколиною, що Бистроокий

своїми очима випалив, а поміж скелями високими, че¬рез густі ліси повели далі та далі. Як ставало їм щось

дорогою на заваді, товариші враз давали собі раду. От як стало сонце хилитись до заходу, гори понижчали, ліси

порідшали, а скелі поховалися у вересі; як було на вечірнім прузі, вгледів королевич попереду заліз¬ний замок;

як уже сідало, їхав він залізним мостом до замкової брами, а тільки сіло, той залізний міст під¬нявся, брама

зачинилася, і королевич з товариством опинились у полоні в залізному замку. На подвір'ї розглянулись,

151

королевич завів свого коня до стайні, де для нього все було готове, а самі пішли до замку.

На подвір'ї, в стайні, у замковій залі і по всіх світлицях побачили вони силу пишно вбраних людей, панів і

челяді, але ніхто з тих людей ані поворухнув¬ся— усі були скам'янілі. От минули кілька покоїв і опинилися в

їдальні. Там ясно світилося, посередині стояв стіл, накритий на чотирьох і заставлений смачни¬ми наїдками й

напоями. Почекали вони, чи хто не прийде, аж нікого нема й нема, тоді посідали до столу та й почали їсти й

пити, що кому смакувало. От як наїлися, то й стали роздивлятись, де їм спати. Коли це відчинились двері —

ввіходить чаклун, згорб¬лений дідок у довгому чорному вбранні, простоволосий, вуса по коліна, а замість

пояса на ньому три залізні обручі. Веде він за руку гарну-прегарну дівчину, всю в білому. Стан у неї повитий

срібним поясом, на голові перлова корона, а сама така бліда й смутна, неначе з домовини встала. Королевич

одразу її впізнав, підхо¬пився й пішов назустріч. Але не сказав ще він і слова, як до нього озвався чаклун:

— Я знаю, чого ти прийшов. Хочеш оцю королівну звідсіля забрати. Ну нехай буде по-твоєму, бери її собі,

якщо три ночі встережеш, щоб вона не втекла. А як утече від тебе, то скам'янієш ти з своїми служниками, так

як усі оці, що прийшли перед тобою.

Потім кивнув королівні на крісло, щоб сідала, та й пішов.

Королевич очей не міг відвести од дівчини, така вона була гарна. Повів з нею мову, розпитував про те й про

се, тільки вона ні слова не сказала, не всміхнулася й не поглянула ні на кого, наче була з мармуру. От сів

королевич біля неї й поклав собі цілу ніч не спати, щоб дівчина не втекла. Довгий розтягся, наче ремінь, і

об¬вив усю кімнату попід стінами. Широкий сів біля две¬рей, надувся й затулив їх так щільно, що й миша б не

прослизнула. А Бистроокий став під колоною посеред покою — вартувати. Але хутко всі вони стали дрімати, а

далі поснули й спали як убиті цілу ніч. Уранці, тільки почало світати, прокинувся королевич, поглянув на

крісло — і ніби йому хтось ножа в серце встромив: немає королівни. Тут побудив він товариство та й питає у

розпачі, що тепер робити.

— Не побивайтесь, пане,— каже Бистроокий та й по¬глянув у вікно.— Уже я її бачу! За сто миль звідсіля є

ліс, посеред лісу старий дуб, на тому дубі на верхівці жолудь,— ото той жолудь вона й є. Нехай Довгий візь¬ме

мене на плечі, я її дістану.

Довгий одразу ж підхопив його, витягнувся й пішов, і що ступне — то й десять миль, а Бистроокий дорогу

показує.

Хтось не оббіг би ще й круг хати, а вони вже й по¬вернулися, і Довгий подав королевичеві жолудь.

— Киньте ним об землю, пане!

Королевич кинув, і тут стала королівна поруч нього. Як стало сонце з-за гір виходити, двері гримнули,

відчинились, і чаклун увійшов до кімнати, а сам посміха¬ється лукаво. Та як угледів королівну, спохмурнів,

за¬мурмотів щось—і трісь! Один залізний обруч на ньому лопнув і розскочився. Тоді взяв він дівчину за руку

та й повів з покою.

Цілий день потому королевич не мав, що робити, то ходив по замку й кругом замку та дивився, що де є

цікавого. І здалось йому, що життя несподівано, в одну мить зупинилося. В одній залі бачить — якийсь

короле¬вич обома руками підняв тесак, мов хотів когось заби¬ти, та не встиг, так і скам'янів. В другому покою

якийсь лицар — неначе втікав од когось, та спіткнувся об поріг, хотів переступити — коли ж обернувсь на

камінь. Під каміном сидів служник, мабуть, вечеряв: в одній руці миска з печенею, а другою несе ласий шматок

до рота, та так і не доніс, став каменем. І ще багато скам'янілих людей побачив тут королевич — як кого

захопило чаклунове слово: «Скам'янійте!»

152

Багато тут було прегарних коней, теж закам'янілих. У замку й кругом замку було порожньо і мертво: дере¬ва

стояли без листя, луки без трави, вода в річці не бігла, ніде ані пташки-щебетушки, ні квіточки-леліточки, ні

рибки-перестрибки.

Вранці, в обід і ввечері королевич з товариством мали щедре й смачне частування: страви самі подавались,

вино само наливалось. А як повечеряли, двері знов відчинились і чаклун знов привів королівну, щоб

коро¬левич її стеріг. От вони сказали собі, що нізащо не заснуть, та нічого не вийшло, знов поснули. А вдосвіта

королевич прокинувся, аж королівни немає. Він як схопиться та як торсоне Бистроокого за плече:

— Гей, уставай, Бистроокий! Чи знаєш, де королівна? Той протер очі, подивився й каже:

— Бачу її! За двісті миль звідси є гора, а на тій горі шпиль, а в тому шпилі дорогий камінь — ото вона і є. Як

донесе мене туди Довгий, то ми її дістанемо. Довгий взяв його на плечі, витягнувся й пішов, та що ступне, то й

двадцять миль. От Бистроокий втупився в ту гору своїми палючими очима, та гора й розсипалася, а шпиль той

розколовсь на тисячу шматків, а між ними блищить дорогий камінь. Вони взяли його і принесли королевичеві.

Той кинув ним об землю, і знов стала біля нього королівна. От як прийшов чаклун та як побачив її, очі його так

і зайнялися з люті—і трісь! Ще один залізний обруч лопнув на ньому й розскочився. Чаклун щось замурмотів і

повів королівну з покою. Того дня все було, як і вчора. По вечері чаклун знову привів королівну, подивився

пильно королевичеві в очі, усміхнувся й каже:

— Побачимо, хто кого: або ти переможеш, або я!—та й пішов. А королевич з товариством стали міркувати, як

його зробить, щоб не поснути. Надумали вони цілу ніч ходити, та все марно: один по одному поснули ходячи, і

королівна знову щезла.

Вранці прокинувся королевич, бачить — нема королів¬ни, та й розбудив Бистроокого:

— Уставай, Бистроокий. Подивися-но, де королівна! Бистроокий довго дивився за вікно, а далі й каже:

— Ой, пане, далеко вона, далеко! За триста верст звід¬сіля є чорне море, а посеред того моря на дні лежить

мушля, а в тій мушлі є золотий перстень, ото вона й є. Та ви не журіться, все одно ми її добудемо! Та нехай

сьогодні Довгий візьме з собою Широкого, нам його буде треба.

Узяв Довгий на одне плече Широкого, на друге Бистро¬окого, витягнувся й пішов — що ступить, то й

тридцять миль. Прийшли до чорного моря, Бистроокий подивив¬ся, де та мушля. Довгий тяг-тяг руку, а все до

дна не дістане.

— Стривайте-но,товариство,— каже Широкий та й надув¬ся, скільки стало сили. Тоді ліг на березі й ну пити.

За мить вода спала так, що Довгий легко дістав дна, витяг мушлю з моря. Вийняв з неї перстень, взяв

това¬ришів на плечі й подався чимдуж назад. Та важко було йому бігти хутенько з Широким, що мав півморя

води в собі, тому скинув його в одній широкій долині з пліч на землю. Як падав той, пішла луна така, неначе

міх із вежі впав, і враз по всій долині розтеклась вода, стало велике озеро. Широкий ледве сам із нього

вибрався.

А королевич уже так потерпає в замку: за горами почало світати, а товариство ще не повернулося; і що

ясніше світло падало згори, то тяжче було в нього на душі, холодний піт виступив на чолі. Ось уже й сонце

показалося,— вузесенька червона смужка,— коли це од дужого удару розчинились двері й на порозі став

чак¬лун. Подивився навколо та, побачивши, що королівни немає, як зарегоче та й увійшов до покою. Аж тут —

дзень! Розсипалась на друзки шибка, упав золотий пер¬стень на підлогу, і враз стала з нього королівна. А то

Бистроокий побачив, що діється в замку, як-то дово¬диться панові, та й сказав про те Довгому. А Довгий

ступив крок і кинув перстень через вікно до кімнати. Чаклун як закричить з люті, аж замок задрижав, коли це

153

— трісь! Третій залізний обруч лопнув на ньому й розскочився. Обернувся чаклун на ворона та й вилетів крізь

розбите вікно геть.

І враз дівчина заговорила, стала дякувати королевичу, що визволив її, а сама зашарілася, як ружа. А в замку й

кругом замку все так і ожило. Той королевич, що підняв тесак, так ним ударив, аж свиснуло, а потім устромив

за пояс. Той, що спіткнувся через поріг, упав на підлогу, та враз скочив і помацав сам себе за носа, чи ще цілий.

Той, що сидів під каміном, вкинув у рот шматок печені та й став їсти. І кожний робив, що почав і на чому

спинився. У стайнях весело затупали та заіржали коні, круг замку зазеленіли дерева, на луках де не взялось

повно всяких квітів, високо в небі співав жайворон, а в бистрій річці плавало багато дрібненької рибки. Всюди

все ожило, все веселилося! Незабаром справили пишне весілля та гуляли аж три тижні. Запросили й усіх тих,

кого королевич визволив.

Малюнки Г. Зматлікової

Про півника та курочку

Ідуть собі раз півник і курочка в ліс по горішки. Півник і каже: — Хто що знайде, пополам. — Добре,— каже

курочка. От вона греблася, греблася та й вигребла зернину і щиро поділилася з півником.

Далі півник вигріб зернину, та він був скупий і хотів мерщій сам з'їсти, щоб курочка не бачила. А зернина й

застряла йому в горлі.

— Бігай, курочко, принеси води, бо помру.

От прибігає курочка до кринички та й просить: Криничко, дай води моєму півнику, лежить він серед бору

ніжками вгору — боюся, що помре.

— Не дам тобі води, поки не принесеш мені від кравчині хустину.

От прибігає курочка до кравчині:

Кравчине, дай криниці хустину, криниця дасть води моєму півникові: лежить він серед бору ніжками вгору —

боюся, що помре.

А кравчиня одказує:

— Не дам хустини, поки не принесеш мені од шевця черевички.

От курочка прибігає до шевця: Шевчику, дай черевички кравчині, кравчиня дасть криниці хустину, криниця

дасть води моєму півникові:

лежить він серед бору ніжками вгору — боюся, що помре.

А швець і одказує:

— Не дам тобі черевичків, поки не принесеш од свині щетини.

От прибігає курочка до свині:

Свинко, дай шевцеві щетини, швець дасть черевички кравчині, кравчиня дасть криниці хустину, криниця

дасть води моєму півникові:

лежить він серед бору ніжками вгору — боюся, що помре.

А свиня й одказує:

— Не дам тобі щетини, поки не принесеш од пивовара браги.

От прибігла курочка до пивовара:

154

Пивоваре, дай свині браги, свиня дасть шевцеві щетини, швець дасть черевички кравчині, кравчиня дасть

криниці хустину, криниця дасть води моєму півникові:

лежить він серед бор у ніжками вгору — боюся, що помре.

А пивовар одказує:

— Не дам я тобі браги, поки не принесеш од корови сметани. От прибігає курочка до корови: Корівко, дай

пивоварові сметани, пивовар дасть свині браги, свиня дасть щевцеві щетини, швець дасть черевички кравчині,

кравчиня дасть криниці хустину, криниця дасть води моєму півникові:

лежить він серед бору ніжками вгору — боюся, що помре.

А корова й одказує:

— Не дам я тобі сметани, поки не принесеш з луки трави.

От прибігає курочка до луки:

Луко, дай корові трави, корова дасть пивоварові сметани, пивовар дасть свині браги, свиня дасть шевцеві

щетини, швець дасть черевички кравчині, кравчиня дасть криниці хустину, криниця дасть води моєму

півникові:

лежить він серед бору ніжками вгору — боюся, що помре.

А лука одказує:

— Не дам я тобі трави, поки не випросиш у неба роси.

От курочка й просить: Небо, небонько, дай луці роси, лука дасть корові трави, корова дасть пивоварові

сметани, пивовар дасть свині браги свиня дасть шевцеві щетини, швець дасть черевички кравчині, кравчиня

дасть криниці хустину, криниця дасть води моєму півникові:

лежить він серед бору ніжками вгору — боюся, що помре.

Змилувалося небо над півником та й послало луці роси, лука дала трави, корова сметани, пивовар браги,

свиня щетини, швець черевички, кравчиня хустину, а криниця води. От курочка набрала у дзьоб води та й дала

півникові. Випливла зернина, півник устав, забив крилами й весело закричав:

— Кукуріку!

Далі вже ніколи не був він скупий і всім щиро ділився з курочкою.

Малюнки Г. Зматлікової

Про добру Бе тушку і лиху Барушку

Була собі одна бідна дівчинка, гарна й слухняна Бетушка. Надвечір жене вона додому гусей з пасовиська,

махає лозинкою й співає: — Гиля, гусоньки, гиля, а хто зі мною цю ніч спатиме? Коли вискочив на мур карлик:

— Я, панночко!

— То приходь, карлику,— мовить жартома Бетушка. Пригнала гусей додому й ну поратись біля худібчинки.

Гусям дала водиці, песикові накришила хлібця в юшку, кішечці налила в миску молока, півникові й курочці

насипала зерна. Тоді й сама попоїла, перемила після себе посуд, постелила постіль, погасила світло, замкнула

двері й лягла спати. Опівночі хтось постукав у віконце.

— Хто там?

— Я, панночко, карлик. Відчини.

155

Отут би їй згодилася добра порадонька. Хто ж її порадить? Ніхто, як худібка.

— Гусоньки, песику, кицюню, курочко, півнику, чи відчинити йому?

— Не квапся, не квапся,— кажуть вони всі.— Не відчиняй, аж поки тобі не наносить повну діжку води

ситом.

Карлик носив, носив та нічого й не наносив. А настав час — то він собі й пішов. Туди, звідки прийшов. За

мур.

На другу ніч приходить знову. Що робити? Знов питає дівча худібчини, а та й каже:

— Не відчиняй, поки не повибирає все пшоно і всі макові зернятка, що вчора нам сусідка Барушка на злість

змішала з попелом і розкидала по садку.

Ну, звісно, з такою роботою за малий час та ще вночі, коли й за ступінь нічого не видно, не впорається ніхто.

Тим-то й знову настав час, що карлик мусив іти геть. За мур.

На третю ніч знов стук-стук у віконце,— нехай, мовляв, Бетушка відчинить карликові.

— Е, ні,— каже їй худібчина.— Не відчиняй, аж доки не поставить тобі нову гарну хату.

Карлик з усієї сили працював, та саме в ту хвилину, як укрив дах ґонтом, настав час, мусив він іти собі геть.

За мур.

Уранці Бетушка прокинулась, ой леле, в такій гарній хатці житиме! Прокинулася і сусідка Барушка. Лиха й

ледача, хазяйка великого маєтку. Од заздрощів зблідла та й питає Бетушку:

— Хто тобі збудував нову хату?

— Хто? Карлик. Якось надвечір гнала я з пасовиська гусей і співала, а він сказав, що прийде ночувати.

«Що вона має, мушу мати й я»,— подумала Барушка. Після полудня про людське око вигнала гусей на

пасовисько та одразу й вертається, співаючи:

— Гиля, гусоньки, гиля, хто зі мною цю ніч спатиме? Аж тут карлик з муру:

— Я, панночко!

— Ну, то приходь, карлику!

Барушка замкнула гусей, води їм не дала, песика, кішечку, півника, курочку не погодувала, а сама добре

наїлася й напилася. Нічого не прибрала за собою й пішла спати. Опівночі хтось постукав у віконце.

— Хто там?

— Я, панночко, карлик.

«Хоче, щоб пустила його до хати»,—подумала. Та для певності запитала худібчину:

— Гусоньки, песику, кицюню, курочко, півнику, чи відчинити йому?

— Сама їла, сама пила, самі собі й раду давай. Барушка відчинила, карлик скочив через вікно до світлиці,

схопив Барушку й поніс. З того часу ніхто її вже й не бачив.

Мабуть, десь служить і вчиться бути доброю до худібки й до людей.

Малюнки Г. Зматлікової

Мудрий розсуд

Був собі король, і часто мандрував він по своїй країні, то й багато всього бачив, що ніколи б того не довідався,

сидячи в замку й нікуди не потикаючись. Усюди він ходив, зазирав до кожного дому і до найменшої хижки.

156

Одного дня, подорожуючи своїм королівством, зазирнув король до невеличкої хатини. А там жила мати, що

мала дванадцятеро дочок.

— О, та й багато ж їх у вас,— мовив король.— Що ви з ними робитимете?

— Мене й саму іноді страх бере, коли подумаю, як його стільки ротів нагодувати.

— То віддайте одну мені,— каже король.

— Добре,— одказує, подумавши, бідна жінка.— Хай серце моє болітиме за нею, але хоч одне матиме

прихисток.

— Гаразд, ось вам дукат, а дочку заберу, як назад їхатиму. Кілька дочок були вже дівки, то й подумали собі,

що король хоче котрусь із них узяти за жінку, та й ну між собою сперечатись, хто буде йому дружиною. Одна

каже:

— Я найстарша, я й заміж найперша піду.

А підстарша сестра, й собі на щось сподіваючись, сказала:

— Годі сперечатись, ось приїде король та й візьме собі ту, яку сам схоче, а так, як ми хочемо, не буде.

На тому й заспокоїлися і стали чекати, коли король повернеться і яку з них собі вибере. Аж ось він і їде.

Увійшов до хати, загадав, щоб усіх йому показали, та й вибрав найменшу, п'ятирічну Лібушку. А мати й

дивується, чого він бере найменшу, адже вона ще дитина. Король тоді й каже:

— У мене немає дочки. Візьму її за свою.

Дав матері ще гаманець грошей, сів у карету і дівчинку біля себе посадив. Сестри спершу засмутились, але,

побачивши стільки грошей, зраділи, що не матимуть нужди. І про сестричку поволі стали забувати. А сестричці

жилося добре. Привіз її король до замку, там її одягнули, як принцесу. Було в короля три сини, то вони дуже

зраділи, що тепер мають сестричку. Гралися з нею, як з лялькою, робили, що їй забагнеться. Так її полюбили,

що й головою наклали б за неї. Тільки не знали, як вона в них опинилася.

От уже й повиростали принци, можна вже їм женитися. Лібушку ж мали вони за сестру та й годі. Якось один

брат загадав конюхові, щоб запрягав коней у карету, мовляв, сестричка хоче десь поїхати. А служники знали,

що вона чужа дитина, що король її звідкись привіз, то й не бажали їй добра. От той конюх зозла й буркнув:

— Ще й за ту куплену дочку нами поштуркуютьсяі

— Що ти сказав?— обернувся до нього принц.

— Та нічого я не казав,— мимрить конюх.

— Е ні, я дуже добре чую. Що ти плів про куплену дочку? Звідки ти взяв це?

— Е, я сказав те, що од людей чув. Ніби король її десь купив, вона вам не сестра.

От принц зрадів, почувши те, і побіг до братів:

— Ви знаєте, що Лібушка нам не сестра? Наш батько десь її купив.

Брати й собі зраділи, що Лібушка їм не сестра, й ну сперечатися.

— Я візьму її за себе!—каже старший.

Коли й кожен хотів би з нею одружитися. Наймолодший каже:

— Якщо не буде вона моя, накладу на себе руки. Побігли всі до старого короля та в один голос:

— Ми знаємо, Лібушка нам не сестра.

Король злякався, подумав, що сини її вже не любитимуть. Аж тут кожен син хоче взяти її за дружину.

— Та схаменіться! Тільки один може з нею одружитися.

Одначе тими словами не розв'язав суперечки й сам не знав, що діяти. А далі й надумавсь:

157

— Їдьте в мандри, і хто здобуде щось незвичайне, той і одружиться з Лібушкою. Тільки таке, щоб і в світі не

було такого другого.

Королевичі погодилися і вирушили в дорогу. Довго ходили утрьох світом, ніяк нічого не знайдуть. Обідають

в одній корчмі, та й вирішили, що треба їм розділитись. Поїдуть усі троє різно. І хто найшвидше щось знайде,

той приїде сюди, до цієї корчми, і чекатиме решту. Як зберуться усі троє, то тоді й підуть додому. На тому

розійшлися. Один пішов праворуч, другий ліворуч, а найменший прямо. От найстарший приходить до одного

міста, а там старий чоловік продає возика і править за нього тридцять талерів.

— Ну та й дорогий! Де ж таки — стільки грошей за візок,— казали йому люди.

А королевич почув це та й думає, що то, мабуть, не такий возик, як інші. Хоч би його ніхто не купив. Та й

став відраджувати людей:

— Що ви, дурні, за такі гроші возик купувати? Люди постояли-постояли та й розійшлися, а він підійшов

ближче та й шепоче старому на вухо:

— Чоловіче, а що це у вас за возик?

— Такий возик,— каже старий,— що як хтось на нього сяде, то враз буде там, де йому треба.

Королевич не барився, заплатив гроші, узяв возик і загадав летіти до тієї корчми, де з братами розлучився.

Ось уже він і там. Сів за стіл та й дожидає братів. Прийшов і середній брат до великого міста. Там саме був

ярмарок. На тому ярмарку якийсь дід продавав люстро й правив двадцять дукатів.

— Та й дороге! Де ж таки — стільки грошей за люстерко!—дивувались люди.

А королевич подумав, що, мабуть, це люстро не таке, як інші. От і став він відраджувати людей:

— Ото, таке люстро за отакі гроші! І здумати не можна! Люди постояли-постояли й розійшлися, а він тоді

підійшов до діда й шепнув йому:

— А яке у вас люстро?

— Та таке,— каже старий,— що коли хто в нього подивиться, побачить те, що хотів би побачити.

От королевич, довго не міркуючи, дав старому двадцять дукатів і взяв люстро. І зараз-таки схотів побачити,

чи повернувся котрий брат до тієї корчми. Глянув у люстерко й бачить, що найстарший брат уже сидить там за

столом. Вирушив він і собі в дорогу. Наймолодший брат дуже довго ходив, поки дістався до одного міста. Там

також був ярмарок і на тому ярмарку якась бабуся продавала яблука. Було їх у неї тільки троє, і за кожне хотіла

сто дукатів.

— Та й дорогі! Де-таки видано — за яблуко та стільки грошей,— хитали головами люди.

А королевич думає: мабуть, то яблучка не прості! Та й став одраджувати людей:

— Чи ви дурні, щоб такі гроші та за троє яблучок? Люди постояли-постояли та й розійшлись, а королевич

тоді стиха до бабусі:

— Бабусю, а які це у вас яблучка?

— А такі,— каже,— що коли хтось при смерті лежить та з'їсть отаке яблучко, то одразу й видужає. Королевич

тоді дав тій бабусі триста дукатів, сховав яблучка в кишеню та й подався до тієї корчми. Старший уже й

сердився на нього, що так довго забарився він, і як побачив його, то й гукнув:

— Ану ж бо, що приніс?

— Троє яблучок,— каже найменший.

— О господи, якихось троє яблучок? Подивись, що ми маємо. Який у мене віз!

— А яке в мене люстро!—хвалиться середульший брат.

158

Усі схотіли в те люстро поглянути.

— Ану ж подивімось, що там у нас дома.

Та й подивилися, аж дома в них великий смуток. Вікна запнуто чорним, усюди все чорне, ніби хтось помер.

Защеміло серце в кожного з королевичів. Мерщій сіли всі на возик і за мить були перед батьковим замком.

Найменший чимдуж побіг сходами нагору до покоїв. Коли бачить, а король, королева та Лібушка лежать при

смерті. Дав він їм кожному по яблуку, і тільки з'їли вони їх, одразу й видужали, мов нічого й не було. Тоді знов

почали брати сперечатися, кому одружитись з Лібушкою. Найстарший казав:

— Якби не мій возик, ми б ще й дома не були.

— А якби не моє люстро, ми б не знали, що робиться дома,— казав середульший.

— Якби не троє яблучок, то нащо б нам візок і люстро? Всі троє померли б,— доводив найменший.

От король ніяк їх не розсудить. Далі скликав міністрів і радників, щоб вони вирішили, чия має бути Лібушка.

Ті стали міркувати, й не було видно кінця-краю їхнім суперечкам. Став тоді король закликати перехожих та й

питати в них поради. Але ніхто не знав, з якого кінцяпотягти за нитку, щоб розплутати клубочок. Минуло

багато днів, аж ось прийшов до замку якийсь дід і каже, що розсудить братів. Провели його до короля. Дід

похитав головою, подивився усім трьом братам у вічі й каже:

— Кожний з вас має однакові заслуги, не більші й не менші. Тільки ж у тебе є возик, у тебе люстерко, а в тебе,

найменший, нічого немає. Король, королева і Лібушка з'їли по яблучку. Тому справедливо буде, якщо Лібушка

стане тобі дружиною.

О, мудро розсудив, казали всі у замку, як король, так і міністри, й радники, й до останнього служника. Та так і

сталося: найменший брат готувався до весілля з Лібушкою. А що два інші брати? Та всякий біль проходить.

Позбулися журби, коли в сусідніх королівствах знайшли по нареченій і всі разом урочисто відгуляли пишне

весілля.

Малюнки Г. Зматлікової

Лебідонька

В однім краю коло Смоленська був собі невеличкий гайок, а за ним у широкій долині тягся величезний

панський ліс. Жив там мисливець із жінкою й сином, котрому було десь так вісім або десять років. Ніхто їх

неодвідував, бо стояла їхня хата далеко від шляху, ще й довкола облягло її велике озеро. До озера, бувало,

приходили люди, бо була в ньому дуже цілюща вода. Якось занедужав той мисливець і схотів, щоб хтось приніс

йому тієї води. А воно вже вечір, кому ж іти? Жінку посилати не хотів, а за синка ще більш боявся. Коли ж

синок нічого не злякався й каже:

- Тату давайте я піду!

Узяв глечик та й пішов до озера. Місяченько добре світив, і хлопець дійшов без пригод. Звернув на берег,

коли чує-під ногами щось шамотить. Нахилився-аж воно шовкова сукенка, а біля неї золота коронка, золотенькі

черевички і золотий поясок. Зібрав він те все, зачерпнув у глек води і хотів був іти додому. Коли це щось як

вискочить з озера. Дивиться — а то два лебеді знялися вгору. Та як летіли над ним, то так дивно закричали, що

взяв хлопця страх і він чимдуж побіг додому.

Удома віддає те, що знайшов, матері, а вона дивом дивується:

159

— Яке ж препишне убрання! Де це ти його знайшов?

— Коло озера лежало, я й узяв.

Коли тут щось як застукає у вікно. Присвітили вони, бачать два великих лебеді у вікно б'ються. А далі чують,

мов дитина плаче. Вибігли мати з сином надвір, дивляться — стоять два лебеді, а біля них мале дівча, років отак

шести-семи, гіркенько плаче. Стали вони її допитуватись, чого вона, а дівча не вміє сказати. Обняла за шию

лебедів, поцілувала, вони змахнули крилами та й полетіли, а дівча зосталось. Зглянулися вони на неї і взяли її

до хати. А воно, бідне, в самій сорочечці, й знай плаче. Знов вони її питають, чия вона й звідки, як тут

опинилась. А вона все не вміє сказати. Жебонить щось, а ті нічого не втямлять. А вже пізно, то й поклали її

спати.

Вранці пішла мати до міста й розказує, що прибилася до них дитина, та не зрозуміти її мови. Мабуть, з

далеких вона країв, з Японії, Китаю абощо. Написали в газети, свої й чужоземні, та ніхто нівідкіль не обізвався.

Так дівча й зосталося у мисливця та його жінки. Назвали її Лебідонькою, бо з лебедями прийшла. А рідного

їхнього синка звали Карлусем. Діти вкупі ходили до школи, і дівчатко вивчилось їх-прийде з школи, щоразу й

приносить чи намисто чи сережки, та все золоті. Де вона їх бере? Якось ідуть Карлусь з Лебідонькою з школи,

коли чують — вистрелило. Лебідонька аж стрепенулася:

— Карлусю,— каже,— то нам челядник щось устрелив на обід.

Побігли до ставка, аж бачать — нахилився челядник над лебедем та й мацає його по пір'ї, крилах, голові, чи

нема яких дорогих прикрас. Коли вгледів дітей, покинув лебедя й подався геть. Лебідонька ж підбігла до птаха

та й заголосила:

— Мамо, мамо, люба моя мамо!

Принесли вони з Карлусем лебідку додому, і всі тяжко журилися, бо згадали, що то лебеді привели до них

дівчатко, і, мабуть, убита лебідка — його мати. Хотіла подивитись на свою дитину, та знайшла собі погибель...

Другого дня пішли діти до школи, а мисливцева жінка подалась до міста. Вона вже знала, що вбита лебідка була

королевою. Тому треба її по-королівському поховати. Але піп не хотів про таке й чути.

— Байдуже, ким той лебідь був, зараз він птах та й годі. Не годиться його ховати, як людину.

Зробили вони малу домовинку, викопали яму неподалік хати і там її поховали. Лебідонька збирала в лісі квіти,

клала на могилу й поливала їх сльозами. Час спливав. Лебідонька мала вже дванадцять років і готувалася до

причастя. Мати одягла її в найкраще убрання, а далі згадала за ті прикраси, що Карлусь колись знайшов біля

ставка, й за ті, що Лебідонька завжди знаходила дорогою зі школи. Пішла на горище, де їх заховала, принесла й

показала Лебідоньці:

— Ох, то ж усе моє! — скрикнула та.

От як убрала її мати, то дівчина стала така гарна — очей не відведеш. Та як підперезала її золотим поясом,

стала з дівчини лебідка. Прокричала щось до всіх у хаті, бідолашна, повернулась до відчиненого вікна та й

вилетіла з хати. Покружляла над хатою, ще поклацала дзьобом і полетіла далеко, до свого краю.

А Карлусь? Що мав робити? Не міг він жити без Лебідоньки, був зовсім нещасний і хотів іти її шукати.

Батько з матір'ю журилися, на нього дивлячись. Коли це згадала мати брата, що був на шахті майстром.

Послали вони до нього сина, щоб вийшов з Карлуся добрий шахтар; за працею чи не забуде про свою журбу.

Пішов Карлусь до дядька, став він шахтарем. Минуло три роки, і зробили його майстром. От у якусь

відпустку надумав він поїхати та подивитися на білий світ. Лебідонька все не йшла йому з думки. Якось іде

селом, аж бачить перед заїздом трьох верблюдів. Люди, що тими верблюдами приїхали, щось розказують

160

цікавим, а ті нічого не втямлять. Тільки Карлусь зрозумів, про що вони говорять. То були посланці від короля з

далекої країни, Лебідоньчиного батька. Дружина, ані дочка не вернулися до нього. От і розіслав він посланців в

усі краї, щоб їх знайшли або хоч щось про них довідалися. Як же зраділи посланці, коли Карлусь заговорив до

них їхньою мовою! Розказав він їм, що королівська дочка жила в них чотири роки чи й більше, доки полетіла

десь лебідкою. Тепер, мабуть, вона вже дома. Став він їх просити, щоб взяли його з собою. Дуже хоче ще раз її

побачити. Посланці погодилися — нехай їде, дали купу грошей його батькові та матері, посадили хлопця на

верблюда й поїхали.

Їхали тижнів кілька й приїхали до Пекіна чи до якогось там міста в Китаї. Пішли до короля й кажуть йому,

що в сім'ї цього хлопця жила королівська дочка, вони звали її Лебідонька,— Карлусь її так називав, бо не знав,

як її на ім'я.

Біля короля стояли двоє прислужників з павиними перами в руках, відганяючи від нього мух чи порох. Ніщо

таке не повинно торкнутися короля. Один прислужник так заслухався посланців, що ненароком зачепив короля

тим павиним пером. Воно й нічого, павині-бо пера м'якесенькі. Та король є король, ніхто не має права його

торкатися. Розгнівався він і наказав відрубати прислужникові руку. А тоді так злісно до Карлуся:

— Я й тебе покараю! Пошлю до в'язниці за те, що так довго не пускав мою дочку на волю.

— Що, ти мене карати хочеш? За те, що мої батько й мати піклувались про Лебідоньку? Швидше мав би я

дістати нагороду,— не стерпів Карлусь.

— Правда твоя. Скажи, чого ти хочеш, і я тобі віддячу.

— Віддай мені оцього прислужника, більше не хочу нічого...

— То візьми.

Карлусь узяв прислужника.— а той жив у хатчині за містом,— та й пішов з ним. А там недалеко спалювали

мертвих. От і зостався Карлусь жити у того прислужника.

А тим часом Лебідонька вийшла заміж. Та Карлусь про неї нічого не знав, а вона не знала про нього. Якось

пішов її чоловік на полювання та знайшов смерть від дикого звіра. А за китайським звичаєм — коли помирав

чоловік, то з ним спалювали дружину, а як помирала дружина, спалювали з нею чоловіка. Отож і Лебідоньку

привезли спалити. Тоді той прислужник і каже Карлусеві:

— Треба нам її визволити.

— Але як?

— Ну,— каже прислужник,— якби викопати підземний хід від нашої хижки до того кладовища! Тоді б

допомогли їй.

На таку роботу Карлусь був мастак:

— Це можна, адже я шахтар. Копаймо!

От узялись копати під землею хід від хати до того кладовища. Зверху лишали грунту стільки, щоб тільки не

завалилося. Та й стали чекати дня, коли Лебідоньку мали спалити.

Як везли її на кладовище, все місто обняв глибокий смуток. От ведуть її коло тієї хати, де прислужник жив.

Карлусь відчинив на горищі вікно та й крикнув:

— Лебідонько!

Вона здригнулася — пізнала Карлуся. А він мерщій збіг сходами під землю, під кладовище. Там ще йшла

відправа, потім узяли штовхнули Лебідоньку на середину багаття й підпалили. Але Карлусь кілька разів ударив

мотикою об верхній шар землі, от він так і завалився, а з ним і Лебідонька.

161

— Яке щастя, врятувалась, бідолашна!— скрикнув Карлусь і подався з нею попід землею до хати.

А всі думали, що вона згоріла. Король прийшов додому в тузі, все місто журилося.

А Карлусь з Лебідонькою? Як же ж вони, сердешні, раділи, що знову вкупі! Бо любили одне одного. Але

Карлусь боявся, щоб не довідався про все король, бо тоді б її вбили. Якби-то подолати оці гори й дістатись

додому! Звірився він служникові, і той узявся до діла. Усе здобув, не забув і про гроші, верблюдів наладнав усім,

що було треба, та й повів їх. Прийшли вони до моря, а ніякого ж човна; служник тоді знайшов брід та й

переправив їх через нешироке море. Як дісталися на той бік, то вже й недалеко їм зосталося й до Карлусевої

родини.

Ох, скільки ж то радості було, як приїхали вони додому! Батьки все собі журилися за сином. Де він,

сердешний, чи живий? Аж бачать, верблюди йдуть до сільського майдану, а на них Карлусь з Лебідонькою!

Кинулись їм назустріч, а самі аж нетямились із щастя. Невдовзі Карлусь із Лебідонькою побралися. Відгуляли

гарне весілля і жили добре. Батько, старий мисливець, передав синові свою роботу, а сам пішов на спочинок. А

в Китаї король нудьгував та скаржився:

— Хоч би мені якийсь приятель! А то сам-самісінький на світі.

Нащо мені все моє багатство? Дружину мою вбито, одну дочку вогонь забрав, а решта дітей розлетілися по

всіх усюдах. Якби трапилась людина, що сказала б мені, чи жива ще котра з моїх дочок. Віддав би тому

півкоролівства й грошей, скільки б той підняв.

А той служник довідався про це та й став міркувати: «Сказати чи не сказати? А що, як скажеш правду, а

король замкне до в'язниці, та й по всьому?» Коли ж знову почув, як король побивається, тоді пішов до нього і

щонайперше питається:

— Чи пізнаєш мене, найясніший королю?

— Чого б я тебе не впізнав! Це ж ти був моїм прислужником, а я наказав відрубати тобі руку за те, що ти

мене зачепив павиним пером.

— Але ж я тобі завжди вірно служив; ніколи тебе не обманював.

— Це правда. Та що ти тепер маєш сказати?—не терпілось королеві.

— А ось що, вельможний королю: твоя наймолодша дочка жива.

Та король йому не повірив, розгнівався: як може хтось таке казати! Він на власні очі бачив, як дочку звели на

багаття й те багаття підпалили. Тут хотів він застрелити служника. Той силкувався вгамувати короля, знов

нагадав йому про свою вірну службу і запевнив, що одведе його до найменшої дочки. Сумнівався король, але й

надії не міг загасити.

— Добре,— сказав нарешті,— рушаймо в дорогу. Якщо ж ти мені збрехав, то смерть тобі. А коли правду

сказав, то дістанеш призначену нагороду: півкоролівства й грошей скільки донесеш.

Узяли трьох верблюдів, харчів скільки треба, коштовних подарунків і рушили до країни, де жив Карлусь. Але

кудою їхати? Прислужник передусім розпитав тих королівських посланців, що Карлусь з ними прибув до

Китаю. Щасливо переправилися через море й запитали, де дістатись до Смоленська, а звідти до лісу, де була

Карлусева домівка. А Карлусь з Лебідонькою саме оглядали ліс.

— Ти дивись,— каже раптом Карлусь,— такі самі верблюди, як ті, що з вашої країни були.

— Ох, то ж мій тато!—зраділа Лебідонька, а Карлуся ніби хто ножем штрикнув.

— О боже, лихо буде!

Набив рушницю, став за дерево, хотів короля застрелити.

162

— Що ти хочеш зробити, Карлусю?— злякалася Лебідонька.

— Не буде нам тепер щастя, він тебе забере. Лебідонька прискочила й вихопила з його рук рушницю.

— Не бійся, він дуже мене любить. Він шукає нас, бо хоче бути з нами.

От під'їхав король. Та як побачив їх, упав, сердешний, на коліна. Тут Карлусь з Лебідонькою побігли йому

назустріч привітали його, а король їх обіймав та цілував. Тоді привели його з усім почтом до мисливської

хатини, й зустріли його там Карлусеві батько й мати. Усі дуже раділи, а той служник і собі. Дістане ж бо

півкоролівства й грошей скільки донесе, як прибуде у свій край. А в мисливській хаті справили тим часом

препишне весілля, і всі були щасливі. А найбільше Карлусь з Лебідонькою.

І як ще живуть, то вино п'ють.

Малюнки Г. Зматлікової

Дурний чорт

Був собі один бідний швець, що від нужди не знав уже, де дітись. Не хотілося йому на світі жити. Мав купу

дітей, а ніхто не хотів йому допомогти. Не мав зовсім із чого жити і не сподівався вже знайти роботу. Ото й

надумав він з біди повіситись. Узяв вірьовку та й пішов до лісу. Коли побачив його чорт. Швець роздивлявся на

дерева, де б йому краще повіситись. Чорт його й питає:

— Що це ти тут видивляєшся? А швець:

— Ось сплету вірьовку з лика та й поведу на ній усе ваше кодло.

— А що тобі дати, щоб ти одчепився?—питає чорт.

— Стільки грошей, скільки за раз донесеш,— одказав швець.

Чорт і приніс йому гроші та й пішов собі до пекла. Приходить, а нечисті ну розпитувати, що він там у світі

бачив. Він їм і розказав, що бачив у лісі шевця,— той хотів вірьовку з лика сплести і на ній усіх чортів вести.

Нечисті й кажуть, треба, мовляв, було йому заплатити, щоб дав їм спокій. А чорт каже, що віддав шевцеві

грошей, скільки міг донести. Пекельники стали нарікати, чому багато заплатив, а далі й кажуть йому, щоб

пішов до шевця та помірявся з ним силою. Хто виявиться дужчим, того й гроші будуть. От чорт прийшов до

шевця та й каже:

— Я дав тобі забагато грошей, щоб ти від нас одчепився. Давай поборемося, хто подужає, тому й гроші

дістануться.

Став швець міркувати, як би йому подужати чорта.

А знав він, де ведмідь заліг у сплячку, от і каже чортові:

— Знаю я одного діда, йому дев'яносто років. Коли покладеш його на землю, подужаєш і мене. Прийшли

вони до барлогу ведмежого. Швець і каже:

— Оце й той дід. Як подужаєш його, то й мене подужаєш.

Чорт розбудив ведмедя й каже йому:

— Вставай, ходи боротися, хто кого покладе на землю. Ведмідь як ухопив чорта, так кинув його на землю, аж

тому з очей іскри сипнули. Кинувся чорт до пекла. Пекельники й питають його, хто кого поборов. А він їм

одказує:

— Не хочу я з таким чоловіком заводитися. То якесь чудовисько, а не людина. У нього дідусеві дев'яносто

163

років, то той так кинув мене на землю, що мені в очах стемніло. А що ж тоді він сам!

Але пекельники стояли на своєму, що дав забагато грошей, і послали до шевця іншого чорта,— бігати з

чоботарем наввипередки. Хто швидше бігатиме, того й гроші будуть. Пішов уже другий чорт до шевця й каже,

що хоче з ним наввипередки бігати. А швець йому:

— Є в мене хлопець, три деньки, як народився. Якщо переженеш його, то випередиш і мене.

Чорт питає, як звуть того хлопця.

Швець сказав — Янкеш, завів чорта під дерево, де було заяче лігво.

— А вставай-но, Янкеше!— закричав чорт.— Будемо бігати наввипередки.

Заєць як скочив, не став дожидати, коли чорт з ним порівняється. Поле не поле, кущ не кущ, колючки не

колючки — біг куди очі бачать та й прибіг до глибокого ручая. Заєць плигнув униз, чорт собі за ним і дуже

забився. Поки отямився, дивиться — а заєць уже на горбку. Чорт не здолав вилізти за ним, щоб його наздогнати.

Вертається й цей до пекла й каже:

— То не людина, а чудовисько, не хочу я з ним заводитись. У нього є хлопець, три деньки як народився, то я

не міг його наздогнати. А хіба ж наздожену його самого?

Тоді один пекельник:

— Ну й дурний же ти. Піду я до того шевця і випробую його силу.

Приходить уже третій до шевця та й каже:

— Ми дали тобі забагато грошей. Тепер хто з нас двох виявиться дужчий, того й гроші будуть. Носитимемо

коня круг лісу. Хто тричі обнесе, забере гроші. Швець вибрав у стайні найпрудкішого коня й повів його до лісу.

Як прийшли, чорт йому каже:

— Неси!

— Ні,— швець йому.— Ти неси перший!

Чорт узяв коня й поніс. Але тричі не обніс, мусив відпочивати.

Швець йому тоді каже:

— Ти відпочивав, а я не буду. Ти ніс коня на спині, а я понесу ногами.

Та скочив на коня, ударив його лозиною і об'їхав ліс аж тричі, не спиняючись.

— Бачиш,— каже чортові,— я дужчий за тебе. Пішов чорт до пекла та:

— Таки це не людина, а чудовисько, не хочу з ним заводитись. Я ніс коня на спині і ледве доніс. А він узяв

його ногами, ще й лозиною вперіщив та так тричі обніс круг лісу.

Та пекельники ще не вгамувались. Посилають четвертого дідька до шевця з умовою: хто краще свистітиме,

тому й будуть гроші. Приходить чорт та шевцеві й каже:

— Свисти!

А швець йому:

— Свисти спершу ти!

Чорт як свиснув раз, листя з дерева посипалося. Свиснув удруге — попадали дрібні гіллячки. А як свиснув

утретє — обломилося велике гілля. Швець і каже:

— Ти свистів тричі, й з дерева летіло листя, дрібні гіллячки й велике гілля. А як я свисну, то дерева

попадають. Як не хочеш осліпнути, то зав'яжи очі.

— Ой братику,— чорт йому,— зав'яжи мені сам. Швець зав'язав йому очі. Тоді роздивився на всі боки, де є

добряча колода. А як набачив, поплював на долоні, схопив її, свиснув, та як ударить тією колодою чорта по

164

голові. А тоді й каже:

— А що, чи не казав я тобі, що дерева попадають? Чорт став його просити, щоб більше не свистів, бо голова

болить. Але швець своє:

— Ти ж свистів тричі, то й я тричі свистітиму!—Та й свиснув, а тоді тією колодою як ужарить чорта по

голові вдруге, а потім і втретє.

Чорт оглух і осліп. Зірвав хустку з очей, та так і не побачив, чи якесь дерево вивернуте-таки, чи ні. Утік до

пекла та й ніколи більше не приходив із шевцем змагатися.

Як чорт у селянина служив

У одних господарів було заведено щодня подавати старцеві. Коли ж старець не приходив, клали щось на

лавку перед хатою, щоб бідні, йдучи там, побачили й забрали. А то ходив по світу чорт, шукаючи, що б його

з'їсти, бо дуже він був голодний. Але нічого ніде не траплялося. Коли ж приходить до тієї хати, а там на лаві

лежить їжа. Він добре знав, що то не для нього покладено, а бідному. Але так йому хотілось їсти, що не втерпів

і з'їв милостиню. Походив-походив, може, ще щось перепаде. Але більше йому того дня нічого не дісталося, і

він сердитий вернувся до пекла. Приходить, а там брама замкнена. Постукав він, а ті не пускають за те, що з'їв

старцеву милостиню. Найстарший чорт присудив йому за покуту три роки в людей служити.

От і пішов бідолашний чорт у світ шукати собі служби. Довго шукав, та ніде нічого не траплялося. Аж ось

прибився до якогось села, ходив по людях і просив, щоб узяли його за конюха. Та всі йому одказували: —

Чоловіче добрий, немає в нас коней, то не треба й конюха. Наш пан такий лихий, так замордував нас панщиною,

що ми й про коней своїх забули. За панською роботою не маєм коли свого поля обробити. Роботи маємо досить,

а їсти мало. Пропали наші коні, а тепер і нам надходить край. Є ще тут один господар, має двоє коней, що од

вітру валяться, та, мабуть, конюха йому не треба.

Чорт зрадів, почувши це, спитався, де той господар живе, пішов до нього й дуже просив, щоб узяв той його

за конюха,— мовляв, усе робитиму, що загадають. Селянин і каже:

— Чоловіче добрий, мені дуже треба помічника, та як тебе взяти, коли самим їсти нема чого.

А чорт йому:

— Будь ласка, господарю, візьміть мене. Будемо працювати, скільки здужаємо, а як працюватимемо, то

матимемо й що їсти.

Сів на лаві й не йде з хати. Селянин ніяк не міг його позбутися, то й думає собі: що ж, нехай зостається,

однаково сам скоро втече. Другого дня вранці приходить конюх до хати й каже:

— Хазяїне, коні я нагодував. Що сьогодні робитимемо?

А господар:

— У мене на полі кілька кіп пшениці, як поснідаємо то поїдемо привеземо та обмолотимо.

От поснідали й поїхали. Як наклали до полудрабків, господар більше не хотів класти ані снопа. Сказав, що

коні не потягнуть. А конюх йому:

— То оце ще вдруге сюди їхати? Не бійтеся, господарю, кажу вам, що коні потягнуть.

Умовив господаря, поклали всі снопи на віз, і коні повезли все так, начебто бігли впорожні. Господар тільки

дивувався. Приїхали на тік, той конюх випряг коней і завів їх до конюшні. Господар подався по своїх, щоб ішли

165

молотити. А конюх виліз на віз, став скидати снопи та так кидав їх об землю, що з них усе зерно висипалось.

От як скидав він, господар сказав, що треба ті снопи на тік переносити. Узяв один у руки — щось він йому

дуже легкий. Роздивився — а в колосках ані зернятка. Подивився другий, третій сніп — всі як є обмолочені.

Господар дуже здивувався з того, але конюхові не сказав нічого. Провіяли зерно і зсипали до комори.

Конюх добре порав коней, і ті щодень набирали сили. Панщину селянин з помічником одбували справно і

свого господарства не занедбали. За рік наймит добре допоміг господареві. Коні були добрі, селянин як слід

обробив поле, зібрав гарний урожай і корову купив. Сусіди дуже з того дивувалися і підмовляли конюха до себе

на роботу. А той нікуди аніруш. Господар і сам не надивується, та так сподобав того конюха! Одного не

второпає, коли наймит до костьолу ходить? Як усі йшли до костьолу, то він і собі виходив з дому, але там його

ніколи не бачили. Господар думав над тим. Та що помічник був з чорта добрий, то селянин боявся питатися,

щоб той не покинув служби. Якось прийшов до селянина економ од пана, щоб мерщій прибув до замку. Що пан

загадав, кріпак повинен виконати, кажуть люди. «Що ж він тепер загадає?»— думав селянин, взяв шапку і, не

гаючись, пішов до замку. Прийшов та й став покірно біля дверей. Пан і каже:

— Чув я, що ти маєш добрі коні й здорового конюха. То щоб завтра оту скелю привіз сюди в замок на

подвір'я.

Селянина мов окропом облили. Бо то була така скеля, що ніякий віз не витримав би і ніхто б не подужав

покласти її на воза. Такого вантажу й найдужчі коні не підвезли б.

Пішов із замку й тяжко зажурився. А конюх його й питає:

— Господарю, що з вами? Чого ви такі замислені? Господар і розказує, що пан наказав завтра привезти до

замку скелю.

— Нема чого журитися, господарю,— каже конюх,— не треба собі тим сушити голову. Як пан сказав, то так і

буде.

А селянин йому так скрушно:

— Як ти собі гадаєш, синку: хіба ж наші коні потягнуть такий вантаж, і де взяти стільки людей, щоб поклали

його на воза, та й який віз те витримає?

А конюх сміється:

— Своїм возом перевеземо.

Але господареві було не до сміху.

Другого дня конюх прокинувся вдосвіта, нагодував коней, налагодив воза. Після снідання поїхали по ту

скелю. От приїхали туди, конюх приготував спускові бруси, узяв лом, підважив скелю, і ось вона вже на возі.

Господар очі розкрив з дива. А конюх узяв батога й поїхав, мов ніде нічого. Коли під'їжджав до замку, пан

став біля вікна та й дивиться. Та як побачив, що конюх із возом до воріт під'їхав, зараз послав економа з

наказом, щоб той у двір не в'їжджав. Та поки той прийшов з наказом, коні вже в'їхали у ворота. Конюх собі їде,

ворота перекосились, бо та скеля не могла крізь них пройти, а коні не спиняються, ворота й завалилися. Конюх

приїхав на подвір'я та й гукнув:

— Де покласти оцю скелю?

Йому показали де, але там був льох. От скеля як зсунулась з воза, так і провалилася під землю. Пан був дуже

сердитий, що завалили йому льох. Йому зовсім не треба було тієї скелі: він тільки хотів познущатися над

селянином.

За якийсь час економ знов передав тому селянинові наказ, щоб мерщій прибув до пана. Прийшов він до замку,

166

а пан йому й каже:

— На полі мені тебе не треба. Заготовлятимеш дрова. Підкликав його до вікна й показав, одвідки й куди має

вирубати ліс, колоди покласти в стоси, гілля порубати, зв'язати у в'язки і в'язки поскладати в стоси. І все це щоб

зробив він за два тижні. Селянин почав благати, що не зможе всього того переробити: якби навіть тридцятеро

людей щодня впадали над тією роботою, то й за рік би всього не зробили. Але панові було байдуже про його

благання.

— Як я сказав, так і має бути. За два тижні щоб було все зроблено.

Селянин тяжко засмутився, бо знав ланову вдачу. Не мине того сувора кара, хто не виконає панського наказу.

Прийшов селянин додому, ні з ким не розмовляв, навіть вечеряти не схотів. Конюх і питає його:

— Господарю, що з вами? А той каже:

— Ох, синку, пан загадав мені нелюдську роботу. Щоб за два тижні вирубав ділянку лісу, гілля порубав,

зв'язав у в'язки і все поскладав у стоси. А його й тридцятеро навряд чи за рік зробили б.

— Не сушіть собі, господарю, тим голови,— втішає його конюх.— 3 тими клопотами спіть спокійно. Все

залагодиться.

Але господареві цілу ніч не дали заснути тяжкі думки. Уранці прийшов до хати конюх і сказав:

— Господарю, ідіть до замку й перекажіть панові, що ліс уже вирубано і все складено, як він велів. Селянин

вилаяв конюха, щоб той не робив з нього дурня, бо й так є клопіт. Та коли помічник повів його надвір і показав,

що лісу вже нема, господар дуже здивувався, але не насмілився питати конюха, як йому це вдалося.

Після снідання пішов селянин до замку й сповістив про все те панові. Пан підійшов до вікна і дивиться. Коли

ж побачив, що все так і є, заскреготав зозла зубами й годі. Він-бо на таке не сподівався, хотів лише поглумитися

над селянином.

От селянин усе багатів, майна в нього щорік ставало більше.

Минав третій рік, як конюх йому вірно служив. Селянин нічого не платив помічникові, і навіть на одежу той

не брав нічого. Коли ж питався наймита, скільки йому на рік платити, завжди чув у відповідь: на те ще буде час.

Якраз кінчався третій рік, як знов прийшов економ до селянина й сказав, щоб той мерщій ішов до замку.

Селянин пішов, як було наказано. Пан, побачивши його, й каже:

— Слухай, завтра я хочу їхати до пекла. У тебе добрі коні, то ти мене й одвезеш. Завтра о восьмій годині

ранку прийдеш сюди з кіньми. Карета буде моя.

Пан уже не знав, що його й вигадати, щоб допекти селянинові.

Почувши такий грізний наказ, селянин затремтів та й каже:

— Але ж, милостивий пане, господь бог нас від пекла береже!

Пан тупнув ногою та як закричить:

— Замовч! Завтра о восьмій ранку щоб був тут! Зрозумів?

Розгублений селянин кивнув головою та й пішов додому. І перед тим був він невеселий, а то й зовсім

зажурився. А конюхові й байдуже, веселий собі.

— Господарю, чого вам бракує?— питається. А селянин:

— Ох, синку, я вже знаю, що не порятуєш ти мене. Та я таки розкажу тобі все. Наш пан, прости господи,

проклятий чоловік. Подумай, синку, ми молимося, щоб господь бог хранив нас од пекла, а він хоче, щоб завтра

одвіз його туди.

— Не журіться, хазяїне. Поганому виду нема стиду. Як він хоче, хай так буде. Завтра минає три роки, як я у

167

вас служу, та я вам ще не сказав, хто я і звідки. А я мушу вам те сказати. Я чорт, і за те, що взяв милостиню,

призначену для бідного, мусив за покуту три роки служити в світі.

Селянин злякався.

— Не лякайтесь, господарю,— каже чорт,— адже я вас нічим не скривдив і вірно служив вам. За свою

службу ніякої платні од вас не вимагаю. Про одно прошу вас. щоб завтра поїхали зі мною. Не бійтеся, нічого

вам поганого не станеться. Тільки візьміть із собою все, що може знадобитись. Як виїдемо із замку, не

спинимось, поки не дістанемось до місця. А коли приїдемо, пан злізе, а ви своїх коней візьмете, стійте і не

оглядайтесь. Аж як стане перед вами чорний песик, тоді огляньтеся, щоб знали, що з вашим паном сталося.

Потім їдьте за тим песиком, і він вас скоро доведе додому. Що було робити селянинові? Мусив дати згоду, що

поїде з наймитом. Бо не повернув би назад своїх коней. От прокинувся конюх удосвіта, погодував і почистив

коней. Одразу ж по восьмій годині сіли на коней і поїхали до замку. Під'їжджають, бачать, що пан їх у вікно

виглядає, а на подвір'ї вже стоїть карета. Сів пан у карету, конюх на передок, а селянин став іззаду — та й

поїхали. Коні летіли як на крилах.

— Стривай, конюху, стривай!—гукнув господар.— У мене шапка спала.

— Шапка ваша, господарю,— засміявся конюх,— вже за тридев'ять земель. Як вертатиметесь додому, то

підберете.

А господареві здавалося, що вони мало проїхали. Незабаром приїжджають на широкі зелені луки. Скільки

зглянеш — скрізь рівні зелені луки, ніде ані деревця не видно. Спинилися, пан виліз з карети, а селянин одразу

й повернув коней.

Недовго й підождав, як-от став перед ним чорний песик. Селянин тоді згадав, що сказав йому конюх, і

озирнувся. Та замість зелених лук побачив самий їдкий дим. І такий його страх узяв, що він чимшвидше сів у

карету й поїхав додому. Песик біг перед кіньми, показував дорогу, і селянин їхав слідом. Незабаром знайшов

свою шапку і невдовзі вже був дома. А лютий пан до свого маєтку вже більше не повернувся.

Малюнки Г. Зматлікової

Як маляр чорта малював

У далекім королівстві був собі химерний король. Полюбляв усякі чудні вигадки. Нудився, звісно. Якби не мав

розумних радників, що за нього про все дбали, то було б йому не до вигадок. А так збиткувався над людьми, й

ті мусили вдовольняти усі його забаганки, коли не хотіли розпрощатися з життям.

Якось уранці наказав король покликати свого двірського маляра та й каже йому:

— Слухай, намалюєш мені чорта, та тільки такого, який він насправді, а не якусь твою вигадку. Дивись мені,

щоб це був чорт з натури. Де хочеш, а знайди справжнього чорта. Бо як надумаєш мене обдурити, прощайся з

життям!

Що той маляр мав робити? Не будеш королеві суперечити, не скажеш, що не годен виконати королівського

наказу. І чорта ніде не знайдеш, хоч обійди цілий світ. Прийшов маляр на обід додому геть знеможений. Узяв

ложку та й поклав, так і не торкнувся страви. Жінка аж перелякалась:

— Яка тобі, чоловіче, пригода?

— Не питайся,— каже та тільки махнув рукою.

168

— Може б, я тобі щось порадила чи допомогла?

— Де там, ніхто мені не допоможе,— зітхнув він і, щоб дружина далі не розпитувала, підвівся з-за столу й

пішов з дому.

«Найкраще буде, коли люди мене не бачитимуть. Навіщо людям бачити мій клопіт?» Та й подався геть за

місто, в поле. Ходив собі навмання по межах, коли бачить, іде йому назустріч мисливець. Принаймні так

малярові здалося: зелений одяг, капелюх із зеленим пером. Коли придивився,— аж у того з правої холоші

виглядає копито. Тут він і здогадався, кого здибав: чорта!

«Тільки що ж мені такий чорт,— бідкався подумки маляр.— Якби я його таким намалював, що з того? Він-бо

як людина, тільки ото кінське копито. Королеві я б не догодив. Не повірив би він, що я стрів справжнього чорта

і намалював. Напався б на мене, що дурю його. От мов чую, як він каже, що чорт не такий, це б кожний взяв,

намалював людину, тільки їй копито притулив.

А тим часом чорт підступив до маляра та й став. Своїм чортячим звичаєм блискав очима, маніжився, бив

копитом, певне, хотів налякати маляра. Той, одначе, й не думав лякатися, так був заклопотаний своєю бідою.

— Та ти мене зовсім не боїшся? — продеренчав чорт.

— Чого б я тебе боявся? Коли ти геть як людина,— каже маляр.

— Дивись, щоб я тобі не показав, який я справді,— страхав чорт.— Бо з переляку вмреш.

— Ну, це ти вже не на того напав, не сподівайся,— каже маляр.— Я зроду нікому кривди не зробив, чого ж

мені тебе лякатися?

— Ти ще скажеш, що хотів би мене справжнього побачити.

— А таки й хотів би! Мені саме цього треба.

— Овва! А навіщо?—здивувався чорт.

— Я скажу тобі. Король наш — нелюд. Нема йому чого робить, то тільки й думає, як людей мучити. Завжди

вишукує якусь капость, а ти, чоловіче, мучся. Королеві смішно, а той сердега аж плаче. А як не зробиш, що він

загадав, накладеш головою. Отаке й мене спіткає, як не намалюю чорта таким, який він насправді.

— Ну, коли так, то я тобі стану в пригоді,— мовив чорт.— Наладнуй полотно, а я буватиму в тебе щоразу з

півночі до першої години. Отоді ти мене й малюй. Таким, як я насправді. Тільки не всього одразу, а частинами,

шматок за шматком.

— А чом ти не покажешся мені увесь одразу?— не втямив маляр.

— Та я ж тобі вже казав, що дуже я страшний. Ти. може, й не помер би з переляку, бо нікому не зробив нічого

злого, та рука б у тебе затремтіла, і ти не змалював би мене, як я є. Зробімо так: я показуватиму тобі щоразу

частинку свого тіла, а ти намалюєш і прикриєш. Потім знов шматок, і ти знов намалюєш, що побачиш, й одразу

прикриєш. Так помалу й намалюєш мене всього.

— Нехай по-твоєму,— згодився маляр.— Я наладнаю полотно і вже цю ніч чекатиму на тебе.

Чорт ще сказав, що все буде гаразд, і маляр веселіший вернувся додому. Жінка й собі легше зітхнула, що

чоловік знов повеселішав. Видно, прогулянка пішла йому на користь, міркувала вона собі. І по вечері спокійно

лягла спати, ні про що не думаючи. А маляр пішов до свого покою і в кожному кутку запалив свічку. Потім

добре замкнувся. Бо ж чорт пройде кудою хочеш: крізь зачинене вікно й замкнені двері, а лк треба, то й крізь

стелю. Цей чорт вибрав стелю.

От вибило дванадцяту, і чує маляр, хтось над головою на горищі ніби в кеглі грає. А далі бах — щось із стелі

на підлогу. Дивиться, аж то шмат чорта — роги й розкуйовджене волосся. Ну, маляр не барився, пензля в

169

руки— і ось частина чортового образу вже на полотні. Намалював, прикрив — і тут-таки чортові роги з

розкуйовдженим волоссям скочили на стелю, й на горищі знов хтось ніби кеглі поваляв. Далі стало тихо, маляр

ліг і спав собі аж до ранку.

Другого дня й опісля опівночі все було так само. Тільки зі стелі падало до малярової кімнати щораз дещо

інше: лоб, очі, вуха, потім ніс, рот і борода, далі руки, ноги і нарешті хвіст. Бо без хвоста чорт не чорт. І маляр

щоразу тільки намалює що, то зараз і прикриє все гарненько. Останньої ж — десятої ночі як намалював він

хвоста, то хтось раптом задув свічки в кімнаті, стало темно, і в покої щось продеренчало:

— Ну, майстре, тепер добре виспись, а на ранок однесеш мій портрет королю. Ото втішиться, ха-ха! Матиме

радість.

— А що як ні? Тоді накладу головою. Чи не краще мені десь дременути? Щоб знати, що з усього вийде, я

повинен передусім подивитися картину,— і маляр хотів був запалити свічку.

— Не смій! — обізвався чорт.— Навіщо тобі дивитись на таке страшило? Я б тобі тоді снився ще не одну ніч.

А воно тобі ні до чого. Ото зараз візьми та скрути свою картину, а завтра як прийдеш до замку, повернися

спиною до трону, перекинь картину за голову, тримай угорі й так розгортай. А далі все буде як належить. Сам

побачиш, що я тобі не збрехав, що ти намалював мене таким, який я насправді є. Отож не бійся, живий будеш.

— Бачу, що ти мені добра зичиш,— каже вдячно маляр та й згорнув картину.— Дякую, що допоміг, та скажи,

скільки я тобі винен.

— Нічого ти мені не винен! Як почув я від тебе, який ваш король, то залюбки став тобі в пригоді.

— А я б залюбки тобі віддячив.

— Про те не клопочися,— засміявся чорт,— я своє матиму.

Останні слова маляр почув ніби вже здалеку, звідкись згори. Знов хтось над головою начебто пограв у кеглі, і

малярові стало шкода, що чорт більше вже не прийде. От виспався він добре і вранці пішов із своєю картиною

до замку. Вартовий і челядь знали, чого він прийшов, і мерщій завели його до короля. Маляр низько вклонився:

— Ваша величність, я виконав ваше завдання, намалював чорта таким, як він є. Як ви хотіли.

— Мабуть, не дуже він на себе схожий,— пробурчав король.— Покажи, нехай побачу, чи ти мені не збрехав.

— Бога ради, краще не дивіться на це малювання,— налякався маляр.— Бо не витримаєте його вигляду.

— Еге, та ти хитрий пташок! Хочеш мене балачками залякати. Не базікай, мерщій розгорни свій витвір,— не

вгавав король.

Ну, як так, то нехай буде й так. Король є король. Повернувся маляр спиною до трону, перекинув картину

через голову, і тут король побачив справжню чортову подобу.

— Брр, яке страховисько!

І то було все, що король зміг сказати. Витріщив очі, задихнувся, упав з трону й більше не встав. І тут кімната

захиталась від страшного реготу. Маляр добре знав, хто то сміється. Вже ж не хто, як чорт, що допоміг не тільки

малярові, а й усьому королівству. З того часу всі в тім краю жили радісно й щасливо. Ніхто вже не боявся за

свою долю, бо новий король був розумний, дбав про добробут своїх підданих, і ніколи йому не спало на думку

отак бавитись!

Малюнки Г. Зматлікової

170

Чому ведмідь з лисичкою не дружить

За тих часів, про які я вам розкажу, ведмідь з лисичкою ще товаришували, були кумами й ходили одне до

одного в гості. Ведмідь жив у будці на Прантічках, а лисичка мала барліг у скелях на Пасеку.

Лисичка була зроду-віку дуже хитра, то й добре їй велось. Ходила аж на Діли по курей, туди-сюди обернеться

та й має пару голуб'яток од мірошника на Строужку або й гуску з Млинечка. А сердега ведмідь терпів дедалі то

більшу нужду, так вже за ним пантрували, що й голову виткнути з лісу боявся. А воно смажені горобці йому

самі в рот не літали.

Якось уранці сидів він сумний та невеселий на пеньку й грівся на сонечку. Дуже погано виспався, ще й був

голодний, аж у животі йому бурчало, ніби там возами їздили. Тим-то й журився, що й світ ясний був йому

немилий. Позіхав, роззявляючи пащу, як ворота, й ловив з нудьги оводів, мух і комарів, що так і роїлися круг

нього та одно жалили, не давали й задрімати. А мав пащу таки чималеньку і язик нівроку довгий і меткий, як

руку, то й ловив щоразу по кілька комах. Коли прибігає до нього лисичка.

— Що поробляєте, куме?—питається, сівши проти нього на пласкому камені.

— Таж бачите, кумасю, снідаю,— зітхнув скрушно ведмідь.

— Ха-ха! Ото так снідаєте? Мухами та комарами?

— Краще так, ніж ніяк.

— Убогий харч, кумцю,— жаліє лисиця, та й стала хвалитись: — У мене не те: сьогодні з'їла курчатко, вчора

голуб'ятко, та й знов би щось їла.

— Е, кумасю, то вам добре! А де ж ви все те берете? Мені нічого не трапляється.

— Я вам, золотий кумцю, залюбки все розкажу, але ви ж поводьтесь обережно й спритно, щоб не зрадити

себе:

— Не бійтесь, кумасю, не бійтеся, розказуйте.

— То слухайте. Вночі біжіть до здановської греблі і сховайтесь там. Тією дорогою рано-вранці, як ще темно,

їздять возії в місто на ринок і везуть хури домашньої птиці. Скочте на воза і наберіть собі, скільки донесете. Я

мала й квола, багато не понесу, а ви ж велетень і можете набрати п'ять разів по стільки.

У голодного ведмедя аж слинка з рота потекла, так йому хотілось їсти. Подякував кумі за добру раду, а як

смеркло, побіг чимдуж через луки до здановського ставка. Там ліг під греблею й чекає. Уранці, щойно почало

світати, на небі ще блищали зірки, ведмідь почув — вози гуркочуть. То наймити везли до порцелянової

фабрики у Зданові польовий шпат. Ведмідь подумав: час! Не міг діждатися, коли під'їдуть ближче, підвів голову,

вискочив із схованки, коні його почули, заіржали, а наймити, углядівши ведмедя, так змолотили його держаками

батогів, що він ледве живий утік. Насилу доплентався назад на Прантічки, сів там на пень і з жалю, болю та

голоду гірко заплакав:

— Ой-ой-ой!— приказував уголос.

Лисичка почула його аж на Пасеку і враз прибігла.

— Як вам ведеться, кумцю?—питає медовим голосом, наче не бачить, який той побитий.

— Кепсько, кумасю, ой як кепсько,— скаржився ведмідь.— До смерті не хочу птиці бачити, так відбили охоту,

краще й далі живитимусь собі оводами, мухами та комарами.

— Не побивайтеся, золотий кумцю,— залебеділа лисиця, удаючи, що нічого не второпала.— Я вже наїлася

птиці, тепер кортить риби. Як хочете, підемо удвох до Ванєкового ставка, тут недалеко, й риби там як маку, самі

171

коропи, найменші — п'ятифунтові.

— Але ж ви бачите, що я від болю й не зігнуся. Заждіть, поки трохи одужаю,— мовив ведмідь.

— Та пожду, пожду, куме,— пообіцяла лисиця і носила ведмедеві різні мазі й розтирання, щоб швидше

одужав. Але тільки взимку ведмідь трохи оклигав.

Якось після осіннього Миколи, коли вже наладнався ведмідь до зимової сплячки, прибігла до нього лисиця,

удаючи, яка вона рада його бачити, й сказала:

— Золотий мій кумцю, ви ж такий дужий, що можете гори вергати. Якби захотіли, могли б піти зі мною по

рибу. Незабаром різдво, Ванєк виловить рибу, а ми тільки слинку ковтатимемо. Тож як собі хочете, я вас не

силую.

Ведмідь подумав-подумав,— у животі в нього бурчало з голоду, бо взимку не літали ні оводи, ні мухи, не

було ніяких ягід, щоб міг поживитися, у всіх бджіл, яких знав у лісі, давно забрав мед,— от і надумав: «Що там

боятися, як лисичка буде поруч?» А вголос каже:

— Піду, як і ви підете зі мною.

— Авжеж, піду,— каже лисиця.— Тільки ж знайте, сьогодні надвечір я до вас прийду.

Щойно смеркло — примчала вона, як оглашенна, і вирушила з ведмедем прямо до Старого Постшекова.

Мороз—аж під ногами рипить, Ванєків ставок уже скутий кригою.

— Треба пробити кригу,— мовила лисиця й кинулась шукати гострого каменя. От знайшла та й віддала

ведмедеві. Той затиснув його передніми лапами, пробив у кризі дірку, й вода заблищала.

Лисиця, люди добрі, як та кішка: дуже любить рибу, але у воду не полізе.

— Давайте, куме,— каже,— я постережу, щоб нас ніхто не заскочив зненацька, а ви сядьте біля ополонки й

опустіть хвоста у воду. Коли буде дуже важкий, тягніть, а якщо не потягнете, гукніть, я прийду вам допоможу.

Ведмідь послухав, сів на кригу й опустив хвоста у воду; і ось йому справді здалося, що до хвоста щось

пристало. Гадав, що то риба або раки. Лисиця побігла на пагорб дивитися, чи ніхто не йде. Та там віяв такий

вітер, наче ножем сік. Їй скоро зробилось холодно, аж зуби цокотіли, тому довго на варті не встояла.

— Куме, може, спробуєте витягнути?—кинулася вона до ведмедя.— Так холодно, душі не нагрію, та ще й

здається мені, сюди йде Ванєк.

— А звісно, кумасю, можна спробувати, що нам,— одказує ведмідь і помаленьку, щоб не сполохати риби,

став підводитися з криги.

Та щось його не пускало, й він аж закричав:

— До біса ж їх, кумасю, буде! Щось важкенько, сам не витягну, то прошу вас, допоможіть мені.

Тільки-но лисиця хотіла була взяти його за передні лапи й потягнути, коли зарипів сніг, аж бачить вона —

Ванєк біжить із сокирою на плечі до ставка пробити ополонки, щоб вранці не полохати риби.

— Ой боже! Ванєк іде! — гукнула лисиця, пустила ведмедя і подалась до лісу, тільки сніг за нею закурився.

Ведмідь, звісно, не селянина злякався, а його сокири. Тому й собі швидко підхопився, смикнувся ліворуч і

праворуч, та хвіст його наче хто в лещата взяв — ніяк не міг стати на ноги. А Ванєк уже біжить з пагорба, махає

сокирою й кричить:

— Ах ти ж злодію! Таки впіймався! То це ти пробуєш мою рибу!

Ведмідь тямив, що може накласти головою, зібрався на силі, смикнувся, аж крига затріщала, заревів од болю

і стрибками кинувся до лісу, але — без хвоста, зостався хвіст примерзлий у ставку. Та з того часу всі ведмеді

мають куций хвіст, а що вже ставка бояться,— як чорт ладану.

172

Бідолашний ведмідь, увесь скривавлений, ледве дістався знов на Прантічки, заліз у буду, двері причинив,

щоб злодійка лисиця не могла до нього й поткнутися. Сказав собі, що до смерті з такою облудницею вже не

знатиметься, не повірить їй, хоча б вона йому золоті гори обіцяла. З цією думкою й заснув, так міцно, як

убитий.

Та жоден ведмідь не спить довше ніж до березня. І наш ведмідь прокинувся, коли пригріло сонце, протер очі,

вже йому нічого не боліло, рана загоїлась, тільки голод знов став допікати. Виборсався ведмідь з моху, де лежав,

розламав буду й виліз із барлогу. Надворі вже добре потепліло, на Прантічках на осонні чорніла земля й пахла

волога, ліс гув, наче орган, а в потічках пінилася вода, аж з берегів вихлюпувала.

— Доброго вам здоров'я! Уже виспалися, кумцю?— пролунало з гущавини, і перш ніж ведмідь озирнувся,

лисиця вже була тут з кошиком пончиків, добре підрум'янених на олії. Пончики були з родзинками, посилані

цукром і дуже смачно пахли. Лисиця витягала їх один по одному й ковтала, як мигдалеві горішки.

— Чи не хочете й ви покуштувати?— спиталася та й подала один ведмедеві — той, що розпався.

Голод не свій брат, переможе все. Голодний ведмідь забув кривду, біль і злість, схопив пончика і проковтнув

його, тільки облизався.

— Ну й пройдисвітка ти, кумасю! Де це ти їх узяла?

— Ох, золотий кумцю, хіба не знаєте, що тепер масниці? Пончиків у кожній хаті хоч греблі гати. Але

найкращі пече шинкарка в корчмі. Сьогодні там знов музики грають. Якби захотіли, то могли б піти зі мною.

Ото б розважилися, куме! Наїлися б, напилися, ще й натанцювались би, а сама, знаєте, без чоловіка, я

соромлюсь туди йти.

Ведмідь так просто не дав себе одурити. Ураз спохмурнів і каже:

— Ой, кумонько, я вже двічі вскочив через тебе в халепу, то більш тобі не вірю. Ще й досі в мене спина

свербить, так мене змолотили хлопці на здановській греблі, хвіст мій лежить десь на дні Ванєкового ставка, а

все через тебе. То й не дивуйся, що більше тобі не вірю.

— Ще цього разу повірте мені, кумцю,— каже знов улесливо лисиця.— Сьогодні вам за все віддячу, побачите,

скільки всього буде. Учора там закололи свиню й наробили багато ковбас і кров'янки.

Далі вже лисиці було не треба говорити. Ведмідь, почувши про ковбаси, почав облизуватися й сказав:

— Ну що ж, кумасю, даруймо одне одному те, що було. Ще раз я вас послухаю. Але скажу вам, якщо вже

сьогодні буде якесь лихо, то тоді між нами кінець на віки вічні.

— Усе буде гаразд, кумцю, не бійтеся. Ось послухайте мене. Я вас одягну в чоловіче вбрання, а сама піду у

ходському народному вбранні. Побачите, як нам воно личитиме, як нас запримітять.

Випрала мерщій ведмедеві святкову сорочку, накрохмалила й випрасувала комірець і манжети, пов'язала на

шию червоний бант, собі почепила чистий комірець з мереживом, надягла шарф, рукавички, квітчастий фартух,

шовкову хустку й подалася з ведмедем на музики. Місяць був саме вповні. Світив так ясно, хоч голки збирай, і

відбивався у воді, неначе в дзеркалі. Щасливо поминули вони Лахце й Лавку, дістались луками до громадського

ставка. Як ішли греблею, ведмідь скоса зиркнув униз на ставок і не втерпів, спитав:

— Кумасю, а що то плаває на дні в ставку? Лисиця не міркуючи відповіла:

— То млинець з масла і яєць. Добре було б, кумцю, якби ви його дістали. Було б чим поласувати й закусити.

— Це правда,— кивав ведмідь головою. Спинився та й бурмоче: — Але як його дістати? В такому святковому

убранні я в воду не полізу, і ви також.

— Авжеж,— мовила лисиця й порадила: — Давайте візьмем та й вип'ємо воду. А як вип'ємо, млинець

173

лежатиме на дні, як на тарілці.

І перша встромила морду в воду, тільки що вода з ставка їй дуже не сподобалася. Тільки для годиться трохи

лизнула й ну приказувати:

— Їй-богу, куме, я так засупонена, що більш не можу.

— Ну, то пустіть мене, я сам,— відвів її вбік лапою ведмідь, витягнув обережно морду так, щоб не

забризкатись, і хлебтав воду, аж булькало. Пив-пив, а в ставку води не спадало. Аж тепер лисиця запримітила,

що у ведмедя немає хвоста, і вся вода виливається з нього назад у ставок.

— Еге, так воно не піде, так ми й до смерті нічого не зробимо. Куме, постривайте-но,— сказала лисиця,

побігла на Сланчове поле, насмикала торішньої соломи, зробила з неї добрий віхоть, прилаштувала ведмедеві

замість хвоста, а тоді й каже:

— Отепер, куме, пийте!

Ведмідь знов узявся пити, сопів, зітхав, надимався, розширявся, але не передихнув, поки весь ставок випив.

Дивиться — де ж той млинець — його ніде немає, скрізь саме каміння та болото.

— Кумасю, а де ж подівся млинець?—гримнув сердито на лисицю, а та йому:

— Ще й питаєте! Ви ж його разом з водою проковтнули, мені й крихти не лишили.

— Та я й знати нічого не знаю!

— Е, тільки не прикидайтесь, куме, погляньте на себе, як ви од нього потовщали!

— Присягаюся, кумасю, я нічого про млинець не знаю. Я такий голодний, що мені аж млосно від тої води.

— Ну, не сперечаймось, не за тим сюди прийшли. Із'їли ви млинець, то й на здоров'я. А тепер не гаймося,

ходімо. Мені здається, що вже грають.— І лисиця рушила, а ведмідь пішов слідом за нею.

— Цікавий я знати,— бурчав він,— чи я таки проковтнув того млинця?

У партезовській корчмі хлопці й дівчата вже давненько танцювали, коли ведмідь з лисицею прийшли туди.

Зала була невеличка і вже повна. І так усіх не вміщала, а тут іще чужі танцюристи йдуть. Звісно, всі

розсердились на них, як то буває, коли з чужого села приходять на музики. Ведмідь залюбки танцював, бо був

добрячий танцюрист. Умів танцювати і сам навприсядки, й гуртом у колі, але сьогодні у нього ніяк не виходило:

був важкий, як лантух, живіт, як подушка,— на кого налетів, кому на ноги наступив... Йому треба було багато

місця, і він усюди заважав. Тоді хлопці порадилися та й кажуть цим двом:

— Щоб ви не казали, ніби ми нечемні, даємо вам місце, добре собі танцюйте. Але після цього дайте місце

нам, бо музики наші.

— Добре,— згодився ведмідь і повів лисицю в танець. Тупав ліворуч і праворуч, крутився на всі боки, аж

упрів, гикав, сопів, щось бурмотів. А лисичка крутилася легенько, як веретено, й приспівувала:

Подаруйте шишку,

Тто взнаєте лиску:

Як висмикну віхоть,

Нароблю вам сміху.

Усі дивилися на неї й слухали, дівчата витягали з кишень печені шишки, і лисичка невдовзі нав'язала їх цілий

вузол. Тоді, танцюючи, повернулася до хлопців та й співає:

Коли ваша ласка,

То дасте ще й м'яса.

Як висмикну віхоть

174

Нароблю вам сміху.

Хлопці й собі не хотіли відставати од дівчат. Носили ковбаси й кров'янки, а далі напосілись на лисичку, щоб

їх насмішила. Та лисичка звеліла заграти втретє й заспівала:

Дайте тому, хто танцює,

Пива, хай він посмакує:

Як висмикну віхоть,

Нароблю вам сміху.

Наточили повний кухоль пива, поставили його на стіл до шишок і м'яса, а лисиця, як те забачила, крутнулася

в танці, нахилилась до ведмедя й спритно висмикнула в нього ззаду солом'яний віхоть.

Трудно собі уявити, що зчинилося тоді в корчмі. Вода виливалася з ведмедя, як із ставу, в якому прорвало

греблю, і бризкала на всі боки. Хлопці й дівчата не потовпилися в двері і вискакували надвір вікнами. Лисичка

в тому шарварку закинула клумак шишок і ковбас собі на спину, схопила кухоль із пивом та й шасть надвір —

помчала до лісу як ошпарена. За кілька хвилин корчма обернулась на ставок, де плавав поміст із музиками.

Ведмідь, весь мокрий, вибрався надвір останнім.

— А, капосний ведмедю, ти нам зіпсував усю розвагу, ну, стривай же!— закричали хлопці, побачивши його.

Похапали добрячі палиці й подались за нещасним ведмедем, а він тікав щодуху. Та йому таки добре перепало,

тож скакав додому на трьох лапах і ревів од болю: — Ой, лишенько! Ой, дісталося ж мені!

Тим часом лисиця біля Лавок ласувала ковбасою й кров'янкою, заїдала їх шишками, потім запила пивом і

зробилася така гладка, наче набитий лантух. Розляглася й не поворухнеться. Почула здалеку ведмедів голос і

подумала: «То я ще сьогодні добре додому доїду». Вивалялася в канаві, де була червона глина, і коли ведмідь

надійшов ближче, лисичка як закричить:

— Ой лишенько! Аж п'ять ран! Це вже моя остання година! Хоч би кум тут був, щоб попрощатись і за все

йому подякувати.

Добрий ведмідь почув той крик і плач, спинився, прислухаючись, ураз забув свій біль і загукав:

— Кумасю, де ви?

— Золотий кумцю, заради всього святого прошу вас, згляньтеся наді мною і не кидайте мене, я не можу й

ворухнутися, візьміть на спину й однесіть додому, до нас на Пасек. Я знаю, що мені вже кінець, але діти мої

будуть вам до смерті вдячні,— скиглила лисиця. Ведмідь прискакав до неї на трьох лапах і з жалем сказав:

— Кумасю, кумасю, майте глузд, адже я сам ледве лізу.

— Куме, куме, ви хоч лізете, а я, нещасна, вся скривавлена, отак мене побили, вся розпухла од биття, як бочка.

Не кидайте мене, бідолашну, отут помирати, однесіть на узлісся,— розплакалася лисиця.

— Та вгамуйтеся. Лізьте мерщій на спину,— забурчав ведмідь.

Ведмідь мав добре серце, не міг чути плачу й голосіння, а надто жіноче пхикання було йому завжди

неприємне. Присів він до землі, лисиця, напхана доброю їжею й питвом, як насипка, вилізла побитому й

голодному кумові на спину і вмостилась там, як дома. Ведмідь з ношею, пересилюючи біль, поволі шкандибав

через Лахце до лісу. Всі кістки в нього боліли, в кожному суглобі штрикало, зате лисиця сиділа на теплій

ведмежій шкурі, наче на перині, пиво вдарило їй у голову, вона розвеселилася й затягла пісні:

Битий небиту везе,

Сам ледве повзе.

Ведмедеві ще гуло в голові, палиці й каміння свистіли у вухах, та він почув пісеньку, спинився перевести

175

подих та й питає:

— Кумасю, ви співаєте?

— Де там співаю, любий кумцю, то я приказую. Тільки не стійте, кваптеся, бо хутко вже й ранок. Он за

Трга-новим уже світає.

— Це правда,— кивнув ведмідь головою й рушив далі. Лисичка на хвилю замовкла, але їй було так добре, що

вона довго не витримала й знов завела весело:

Битий небиту везе,

Сам ледве повзе. .

Скоро в ліс довезе.

— Кумасю, що ви співаєте?—зупинився ведмідь і спитався вже злісно.

— Що чуєте, куме. Не баріться, поспішайте, бо вже світає, ось-ось зійде сонце, а ми ще плентаємося казна-де

в полі, поки нас тут хтось схопить,— брехала лисиця, оком не моргнувши.

«Мабуть, я недочув»,— подумав ведмідь і не сказав більше ні слова, а сам вирішив дослухатися. Піддав ходи,

бо справді вже почало розвиднятись. Ноги в нього тремтіли, гнувся до землі, бо лисичка здавалась йому

чимдалі важчою. Втішав себе, що скоро вже кінець дорозі,— попереду чорнів ліс.

Та лисичку мов нечистий під'юджував, не могла всидіти мовчки на ведмежій спині, заспівала втретє:

Битий небиту везе,

Сам ледве повзе.

Небита радіє,

Бо вже ліс видніє.

— Ах ти ж капосна!—закричав тут ведмідь на куму.— Ану злазь зараз же з моєї спини!

— Що таке, куме?—злякалась лисиця, бачачи, що переборщила.— Я ж співаю для вас, щоб вам легше було

йти,— давай викручуватись.

— То ти, нечемо, ще й брехатимеш? Ведмідь враз став на задні лапи, й лисиця так скотилась з його спини, як

клубок.

Аж тепер він побачив, що вона здорова, як рись, ніде й сліду крові, ані шерстинка не скривавлена. Ой, як же

він розлютився! Підскочив до лисички, вдарив її кілька разів з одного боку, з другого по писку та й каже:

— А тепер, погана брехухо, геть мені з очей і з дороги. Довіку не хочу тебе бачити, ні чути. Скільки я через

тебе натерпівся, а ти ще й кепкуєш з мене.

Та й пішов решту шляху до Прантічок сам. Лисичка позбирала з землі вибиті зуби й з важкою, наче відро,

головою насилу допленталася на Пасек. Відтоді ведмідь з лисицею не дружить. Стали запеклими ворогами, та

так воно вже й довіку буде.

Малюнки Г. Зматлікової

Японські народні казки

Очі змії

176

Жив в прадавні часи лісоруб на ім'я Ніхаті. Одного разу, сходячи з гір, йшов він дібровою. Раптом бачить:

щось чорне обвилося навколо дерева і ворушиться, як живе.

Не з боязливих був Ніхаті, але і його страх охопив. Зупинився він, дивиться здалеку, і що ж! Прив'язана якась

незнайома жінка до стовбура дерева чорною мотузкою.

З побоюванням підійшов лісоруб ближче. Ще страшніше стало йому. Не мотузкою прив'язано цю жінку до

стовбура, а джгутами власного довгого волосся. Очі у неї були закриті, наче вона знепритомніла.

Змилувався Ніхаті й, подолавши свій острах, розв'язав вузли волосся. Впала жінка на траву, глибоко

позіхнула і відкрила очі. Була вона молодою і прекрасною.

– Що трапилося з тобою? Хто тебе образив? – запитав Ніхаті.

Тут полилися у жінки сльози. Але скільки не питав її лісоруб, вона тільки плакала, впавши на землю

обличчям, і нічого не відповідала. Постояв, постояв біля неї Ніхаті й, нічого не дізнавшись, пішов геть.

Раптом вона здійнялась на ноги і покликала його:

– Стій! Зачекай!

Ніхаті обернувся, а жінка прохає його:

– Не залишай мене саму в лісі. Дозволь мені піти з тобою.

Незнано звідки прийшла ця жінка, але як облишити її в біді? Надав притулок Ніхаті незнайомці у себе вдома.

Мешкає вона у лісоруба тиждень, другий, але про те, що з нею до того було, не говорить і слова. Ніхаті

більше і не допитувався: напевно є у неї якась таїна на серці.

Але одного разу спромігся лісоруб і сказав їй:

– Чи не підеш за мене заміж? Буду я доглядати тебе все життя.

– Дякую тобі за те, що ти мене, нещасну, покохав,– відповіла вона.– Я згодна бути твоєю жінкою, але

спочатку обіцяй ніколи ні про що мене не розпитувати.

– Що було, те пройшло! Яке мені до того діло? Ніколи ні про що тебе не спитаю,– обіцяв Ніхаті.

Оженилися вони і зажили щасливо. Понесла молода жінка дитину під серцем. Коли прийшов їй час

звільнитися від тягарю (тобто народити), попросила вона чоловіка:

– Побудуй навколо хати огорожу. І, дивись, не підглядай, що в хаті твориться, поки я сама не вийду до тебе з

дитиною на руках.

Побудував Ніхаті навколо хати високу огорожу, а сам пішов з хати, як жінка наказала. Чекає він два дні, чекає

три, і найшло на нього занепокоєння. Місця він собі не знаходить. Чи жива жінка? Чи благополучно народила?

Не витримав він нарешті, просвердлив в огорожі дірку і заглянув…

Тут підвело у нього від жаху ноги, ледь-ледь не знепритомнів, лежить у хаті величезна змія. Обвилася вона

кільцями навколо малюка.

Насилу отямився Ніхаті, пішов потроху геть. Іде він і жалібно-жалібно кається:

– Виходить, не людина вона, а змія! Але якщо я на ній оженився, так тому й бути. Ой, навіщо я не послухався,

навіщо підглянув!

Через сім днів вийшла жінка з хати з прегарним синочком на руках, а з очей у неї сльози так і ллються:

– Просила ж я тебе, так благала не підглядати за мною. Не послухався ти мене. Донині я тобі нічого не

розповідала, але, видно, мушу тепер все тобі відкрити. Розгнівався на мене гірський бог, прокляв і перетворив

на страшку змію. Та все-таки мені було дозволено постати на деякий час в людському обличчі. Якби зустрівся

мені вірний друг, покохав би мене і не зрадив своєму слову, то я б назавжди залишилась людиною. Але не

177

дотримав ти слова! Повинна я тепер навіки лишитися змією! Прощавай! Я повернуся на дно гірського озера, а

ти піклуйся про нашу дитинку. Бережи її!

Дивиться Ніхаті, а вона вже наполовину у змію обернулася. Замість ніг хвіст в'ється.

Узяв від неї Ніхаті сина і говорить:

– Ти залишаєш мене! Але як же ж я один підійму нашу дитинку? Чим я буду її годувати?

– Коли він заплаче, дай йому оце. Замінить воно материнські груди.

Вийняла жінка у себе ліве око, віддала чоловікові й зовсім перетворилася на змію. Обернулась змія до

зажуреного Ніхаті, наче прощалась із ним, і поповзла у гори.

Назвав лісоруб свого синочка ім'ям Ботаро і почав вирощувати його сам. Тільки-но дитя зарепетує, дає він

йому замість соски материнське око. Напевне, містило воно велику материнську любов: відразу ж малюк стихає

і посміхається. Але раз від разу ставало око меншим і одного разу розтануло зовсім.

Як не стало материнського ока, почав Ботаро криком кричати. Давав йому батько і те й інше, нічого не бере.

Вимучився Ніхаті вкінець. Прив'язав він малюка до спини і пішов шукати гірське озеро. Довго-довго блукав по

лісах і горах Ніхаті. Раптом блиснула попереду в темній улоговині вода. Підійшов Ніхаті до берега і гукнув:

– Де тут матінка маленького Ботаро? Відгукнись, покажись! Я тобі сина приніс.

Сколихнулась вода, і піднялася з дна озера величезна змія, сліпа на одне око.

Мовив їй Ніхаті:

– Малюк наш і вдень, і вночі криком кричить. З того часу, як ти пішла від нас, він весь час годувався тільки

твоїм оком. Але потроху розтануло воно. Боюсь, помре наше дитятко з голоду. Пожалій його, дай для нього

інше своє око.

Сумно, сумно відповідала йому змія:

– Добре, віддам я і друге своє око, але залишусь я сліпою і вже не зможу відрізнити ранкового світанку від

вечірніх сутінок. Прошу тебе, кожного ранку і кожного вечора дзвони у дзвони біля цього озера. Так знатиму я,

що настав новий день і прийшла нова ніч.

Вийняла вона своє праве око і дала його Ботаро.

– Піклуйся про нашого синочка, чоловіче мій. Важко мені розлучитися з вами, але лежить на мені прокляття

гірського бога. Така моя жорстока доля! Але я і здалеку оберігатиму нашу дитину.

Тут полились у неї з пустих очей криваві сльози, і спустилася вона на дно озера.

А дитя, як взяло в рота материнське око, так відразу стихло й перестало плакати.

Ніхаті попросив в сусідньому храмі великого дзвона, підвісив його біля гірського озера і почав дзвонити

кожного ранку і вечора.

Так сліпа змія дізнавалась, що настав ще один вечір і зайнявся ще один ранок.

А коли і другого материнського ока не стало, Ботаро вже підріс. Став він здоровим і сильним.

От виповнилося йому десять років. Грається він з селянськими хлопчиками, а сам думає: “У кожного є рідна

мати, чому в одного мене немає?” Почав він розпитувати батька, і розповів йому Ніхаті все, як було. Подумав

тоді хлопчик: “Нехай у мене мати – страшка змія, все одно я хочу її побачити”. Наступного ранку вийшов

Ботаро тихенько з хати і пішов до гірського озера.

Став він на березі й закричав у весь голос:

– Матінко, матінко, це я, Ботаро, прийшов!

Тут сколихнулась вода, і виплила з дна озера величезна сліпа змія.

178

Злякався хлопчик і ну тікати. Але раптом згадав він, як мати з любові до нього очей своїх не пожалкувала,

повернувся назад і, міцно обійнявши змію за шию, заплакав, повторюючи:

– Матінко, люба матінко!

Впали його сльози на пусті очі змії, і раптом прозріла вона й обернулась на жінку.

– Ботаро, Ботаро, не злякався ти один піти в глибину гір і обійняти мене. Не злякався ти мого страхітливого

вигляду. Тепер прокляття гірського бога втратило владу наді мною і я знову маю людський вигляд.

З цими словами матінка Ботаро міцно притулила його до серця. Пішли вони, радісні, додому.

З того часу всі троє жили щасливо й не розлучалися до кінця своїх днів.

переклад Чуда І.Г.

Звідки взялися золоті жуки

В старовину, в сиву старовину, мешкав біля самого підніжжя гори Хікодзан один бідний удівець на ім'я

Токубей.

Все життя завзято працював Токубей, але на старість зламала його хвороба. Зліг він у ліжко. Прийшли до

Токубея гіркі злидні. Кожного дня доводилось гадати: чи помреш сьогодні голодною смертю, чи ще до завтра

протягнеш? Було у Токубея двоє діток: син Генкіті й донька на ім'я Юкі. Підізвав він їх одного разу і мовив:

– Простіть мені, дітки мої. Лежу я безпомічний і не можу вас прогодувати. Через мене ви голодуєте.

– Що ти, що ти, тату! Про це ми й не думаємо. Одне нас турбує, що не можемо ми для тебе ліки купити. А ти

з кожним днем все слабшаєш…

Нарешті сказав Генкіті:

– От що! Піду я до вуйка мого Гондзи, попрошу у нього грошей в борг. Тоді і ти, тату, одужаєш, і сестриця

Юкі перестане хникати від голоду.

– Але, Генкіті, ти ж знаєш, цей Гондза – скупий. Він гірше собаки. Коли помирала твоя мати, Гондза й не

думав провідати її. А тепер робить вигляд, наче не знає, що я, його рідний брат, при смерті. Якщо ти попросиш

у нього грошей, лише образливих слів наслухаєшся. Адже він готовий через копійку вдавитися!

– Але не помирати ж нам голодною смертю!

– Ой, бідний мій синку! Пробач мені…

– Зачекай, тату! Прийшла до мене добра думка.– І з цими словами Генкіті вибіг з хати прямо під зливу… Але

куди бігти, цього він і сам не знав. Генкіті лише хотів заспокоїти батька.

Потроху ноги юнака самі понесли його до хати дядька. “А раптом поспівчуває? – міркував Генкіті.– Адже не

кам'яне у нього серце!”

Але все трапилось, як говорив батько. Гондза його навіть слухати не став.

– Знайшов багача! Немає у мене грошей для таких, як ви, позичальників. Геть звідси!

– Але ж тато помирає! Я вам відпрацюю, вуйко. Працюватиму день і ніч.

– Мені яке діло, хто буде жити, хто помре. Адже я не Господь Бог. Пішов геть, ну, швидше! Брудний жебрак,

всю підлогу в кухні забруднив. Йди геть звідси!

Вискочив Генкіті з хати дядька, наче ошпарений. Пішов він гірською дорогою, нічого не бачачи від сліз. З

гілок сосен та кріптомерій* потоками лляла вода, наче й вони плакали. Довго блукав Генкіті. Він і сам не знав,

179

скільки часу пройшло.

Раптом почув він лагідний голос старця:

– Стій, Генкіті! Генкіті, зачекай!

– Хто мене кличе?

Поперед Генкіті, наче з-під землі, виріс сивобородий дідусь з парою замурзаних дерев'яних сандалій в руках.

– Скажи мені, чому ти плачеш? – питає дідусь.

– Мені дуже потрібні гроші, та немає де їх узяти.

– А для чого тобі гроші?

– Потрібно купити ліки та рису.

– Тобі вони потрібні чи кому іншому?

– Якби ж то мені самому, не став би я плакати. Тато у мене від хвороби і голоду помирає.

– Добре, тоді я дам тобі оці сандалії.

– А що я з ними робитиму?

– Вони принесуть тобі гроші. Одягни – і побачиш… З кожним твоїм кроком з-під них червонці сипатимуться.

Але якщо здолає тебе жадність і забажаєш ти золота для одного себе, то трапиться з тобою велика біда.

Червонці литимуться рікою, але сам ти ставатимеш все меншим і меншим. Пам'ятай це і швидше біжи до свого

тата.

І зник дідусь з очей, наче розтанув:

“Чи не здалося мені?”– подумав Генкіті. Та ні, в руках у нього пара дерев'яних сандалій…

Повернувся додому Генкіті. Одягнув він сандалії, зробив крок-другий, у нього з-під ніг золоті монети

посипалися. Купив Генкіті на них ліки для батька. Старий одужав, і сестричка перестала плакати від голоду.

Зажили вони втрьох добре, як в минулі часи.

Пролетіла звістка про це диво по всіх навколишніх селах. Один за одним почали навідуватися люди до

Генкіті, аби попросити у нього сандалії в борг, і всім задавав юнак лише одне питання:

– Для кого тобі потрібні гроші: для себе самого чи для інших людей?

І він залюбки давав сандалії кожному, хто бажав допомогти іншим.

Але ось одного разу почувся біля його дверей голос:

– Що, братець Токубей вдома? Це я, Гондза. О-о, Генкіті, яким ти став дорослим! Ну, я бачу справи у вас

ідуть на лад, а я-от про вас хвилювався. Як ти себе почуваєш, брате? Бережи себе! Здоров'я дорожче над усе.

– Гондза! Чому ти до нас прийшов?

– Чому? Хе-хе-хе. Та, думаю, треба провідати хворого брата.

Але Гондза на брата і не дивився. Так і свербів очима чарівні сандалії.

– Знаю я тебе, Гондза, добре тебе знаю. Тільки через ці сандалії ти до нас прийшов. Недобра у тебе душа. Іди

геть звідси.

– Хе-хе-хе… Але, брате, сандалії ж не твої. Вони належать твоєму синові Генкіті. Виходить я у тебе нічого не

прошу.

– Що? Ах ти, нахабо! Та як у тебе язик повертається?

– Ти, брате, краще мовчи. Послухай, Генкіті, добрий мій Генкіті! Все ж таки я у тебе один вуйко. Дай мені оці

сандалії лише на один вечір.

– На один вечір?..

180

– Лише на один!

– Добре, Генкіті, дай сандалії вуйку,– наказав Токубей.

Не встиг він договорити, як Гондза вже схопив сандалії з божниці й, не пам'ятаючи себе від радості, помчав

додому.

– Ой, тату, біда може трапитись! Тому, хто одягне ці сандалії, не можна тільки про свою користь думати.

Треба наздогнати вуйка Гондзу.

Схвильований Генкіті помчав гірською дорогою за Гондзою. Прибіг він до його хати і бачить: в порожній

кімнаті золото купами лежить. Навколо розсипані червонці. І серед них, поблискуючи золотом, бігає маленький

жук – все, що залишилось від скупого Гондзи.

Примітка: *кріптомерія – це хвойне дерево.

переклад Чуда І.Г.

Самурай несподівано для себе

В старовину, в сиву старовину, жив один селянин на ім'я Хатібей.

От якось пішов він у гори збирати хмиз і раптом побачив: лежить на землі самурай, з глибоких ран кров так і

ллється. Пожалів його Хатібей, приніс додому і почав за ним доглядати. Але все було даремно.

Відчув самурай близьку смерть і мовив Хатібею:

– Візьми собі мою одежу, візьми і меча. Вірно він мені служив, нехай тепер і тобі послужить.

Так Хатібей раптово став самураєм. Вирядився він, озброївся і пішов у путь.

В першім же місті викликав Хатібея на поєдинок якийсь забіяка самурай. Завмерло у Хатібея серце від страху.

Радий би втекти, так соромно. Навколо зіваки позбиралися… Вперше в житті оголив він меча тремтячою рукою

і почав рубати всліпу, навмання, праворуч і ліворуч.

Р-раз! Злетіла голова у якогось зіваки. Натовп врозсип! Перелякався і супротивник Хатібея, сховався – втік з

поля бою.

Стоїть Хатібей розгублений. Раптом урочисто виводять до нього прегарного коня. Виявилося, що в тому місті

безчинствувала зграя розбійників. Не було від них життя нікому. Перевдягнений голова розбійників вештався в

натовпі, його Хатібей ненавмисно і зарубав!

Зраділі мешканці міста подарували Хатібею коня. Поїхав він далі верхи. Багато часу не минуло, скаче

назустріч озброєний самурай:

– Ану стій! Давай битися не на життя, а на смерть!

Повернув Хатібей коня назад і помчав, що було сили. Мчить кінь, наче вітер, а самурай мчить позаду,

наздоганяючи.

– Стій, боягузе! Жалюгідний боягузе! Куди ти?

Припав до шиї коня Хатібей, дух у нього від жаху перехопило. На перевалі через гору полетів він шкереберть

і зі страху схопився за жмут трави.

Раптом у нього в руках затріпотів крилами величезний фазан! Упав Хатібей прямо на фазаняче гніздо, а

схопився не за жмут трави, а за хвіст фазана.

181

Побачив це супротивник Хатібея і здивувався його кмітливості. Скочив з коня:

– Здаюсь, ти переміг,– і просить Хатібея: – Погоджуйся піти на службу до нашого князя. Він всюди шукає

таких кмітливців!

Почув князь, що Хатібей на ходу спіймав фазана за хвіст, і зарахував його до своїх воїнів.

Раптом пройшла чутка, що з'явився в лісах страшний перевертень і на людей нападає. Цілий край стогнав від

його витівок.

Князь відразу ж покликав до себе Хатібея і наказав знищити страховисько.

Хатібей спробував відмовитись:

– Не хочу я бруднити свої руки … Краще почекаю, поки знайдеться для мене справжній супротивник, а поки

що направте будь-якого молодого воїна, нехай проявить себе.

Але й інші воїни теж відмовились, ніхто не схотів боротися з перевертнем.

“Напевно, мушу попрощатися з цим світом”,– подумав Хатібей. Узяв він торбинку зі своєю улюбленою

стравою – борошно з підсмажених рисових зерняток – і пішов до лісу, шукати перевертня.

Проминув день. Настали сутінки. Сів Хатібей на узліссі вечеряти. Раптом вискакує з глибини лісу прямо на

Хатібея невидане страховисько: на голові роги в лікоть завдовжки. Запаморочилось в голові Хатібея, впав він на

землю знепритомлений. А перевертень побачив торбинку з їжею і ну жменями борошно в горлянку собі

запихувати.

Отямився Хатібей і чує, що перевертень стогне і від болю по землі качається. Від ненажерливості та з

незвички подавився він борошном!

Вихопив Хатібей меча, рубонув їм перевертня з усієї сили і зарубав на смерть.

Щедро винагородив його князь і поставив начальником над усім військом. Тепер вже Хатібею не треба було

самому за меча братися. При потребі направлять будь-кого іншого. І всі прославляли його незабутню військову

майстерність.

Бажаю щастя, бажаю щастя!

переклад Чуда І.Г.

Стійкий самурай

Трапилось якось одному самураю заночувати в простій селянській хаті. Подав йому селянин ліжко й запитує:

– Чи не накаже пан накрити його чим-небудь на ніч?

Відповідає йому самурай з погордою:

– Це ви, мужики, звикли в теплі ніжитись. А я – воїн! Мені траплялось ночувати під відкритим небом в

будь-яку негоду. Чи буду я страхатися нічної прохолоди!

Під ранок приморозило. Прокинувся самурай, зуб на зуб у нього не попадає. Терпів він, терпів, не витримав і

питає:

– Господарю, чи є у тебе миші?

– А як же, водяться.

– А ви, селяни, миєте на ніч лапки мишам?

– Ні, пане! Я про такий звичай ніколи не чув.

182

– Та що ти кажеш! Накрий мерщій мене чим-небудь, аби миші не забруднили мого шовкового одягу!

Хто на полі орач

Хансі з Догуре був великий на зріст, добрий їдок і до праці беручкий. Навесні почав він орати поля, так за

один день виорав цілих три тани (0,3 га), і всі сусіди хвалили його вправність.

Але жінка його була скупа, яких мало, і язик у неї був отруйний, наче жалива.

– Це зовсім не Хансі напрацював, а ситний сніданок,– говорила вона зі знущанням.

Одного разу узяв із собою Хансі особливо великий сніданок, але чомусь цілий день вештався без діла.

– Хансі, чи багато ти сьогодні напрацював? – запитала жінка.

– За мене працював мій сніданок,– відповів Хансі.

Побігла жінка подивитись на це диво і бачить: мотигу устромлено в землю, а на її ручці вузлик зі сніданком,

якого не чіпали.

переклад Чуда І.Г.

Щаслива соломинка

В старовину, в далеку старовину жив один бідний юнак. За що він не брався, у всьому терпів невдачу.

Пішов він помолитися богині Каннон* у той її храм, що знаходиться в селищі Хасе провінції Ямато. З ранку

до вечора і з вечора до самого ранку просив він богиню: “Допоможи мені, змилуйся наді мною, пошли мені

щастя в житті!” Багато ночей пробув він у храмі, але богиня жодного разу не з'явилась йому уві сні й не явила

жодного знаку. Та юнак не йшов геть. Закінчилась у нього їжа, витратились усі гроші.

Примітили ченці, що він нічого не їсть, і почали поміж себе радитись:

– Недобра слава про нас піде, якщо ми дамо людині померти на наших очах. І храм буде осоромлено.

Почали вони годувати юнака. Так пройшло ще кілька днів. Одного разу на світанку юнак раптом побачив

бажаний сон-видіння. З глибини святилища вийшла сама богиня і мовила йому:

– Чи довго ти будеш вперто докучати мені невідступними проханнями? Всі ви, люди, однакові: просите собі

готове легке щастя не за заслугами. Ти багато грішив в своєму попередньому житті, за це й потерпаєш. Марні

всі твої моління. Але мені жаль тебе. Одне, найменше щастя я все ж маю право тобі надати. Упустиш його,

нарікай на себе. Запам'ятай: перша річ, що тобі попаде в руки, коли ти вийдеш зранку з храму, це й буде твоє

щастя. Іншого не буде.

Прокинувся юнак і стрімголов кинувся з храму. Не терпиться йому здобути своє щастя. Але в запалі

спіткнувся він об камінь біля брами і впав обличчям у пил. Піднявся юнак з землі й раптом бачить, що

випадково захопив у руку соломинку. Так от він, дар богині Каннон!

Стисло серце в юнака, але він був впертий і соломинку все ж таки не покинув.

Подумав юнак, поміркував і пішов до столиці. День стояв весняний, теплий. Звідкіль не візьмись, прилетів

джміль, в'ється над головою юнака. Щоб хоч якось розвіяти своє горе, спіймав він джмеля й прив'язав

травичкою до соломинки. Гудить і б'ється джміль, а юнак з соломинкою в руках йде собі далі.

183

Раптом зустрічається йому багатий візок, запряжений биком, а поряд з візком скачуть слуги на конях. Це

їхала до храму знатна пані зі своїм маленьким синочком.

Заскучав хлопчик і виглянув з-за фіранок. Помітив він джмеля на соломинці й підняв галас.

– А-а, хочу он те, дайте, дайте, дайте!

Тут один з кінних слуг підскочив до юнака і говорить:

– Нашому молодому панові сподобалась твоя соломинка. Чи не подаруєш ти її йому на забавку?

– Соломинка моя не проста, її послала мені в дар сама богиня Каннон,– відповідає юнак.– Але не можу я

відмовити дитині. Візьміть її.

Почула ці слова пані.

– Дякую тобі,– говорить.– Але чим же я віддячу тобі? От хіба що у тебе, може, в горлі пересохло від пилу, так

на, візьми.

Загорнула вона в білий папірець три апельсини й подала юнакові. “Що ж,– думає він,– для початку непогано.

Багато часу не минуло, а вже одна-єдина соломинка перетворилася на три апельсини”.

Пішов юнак далі дорогою, а сонце підіймається все вище й вище. Раптом бачить він: лежить край дороги

молода жінка. Біля неї розгублено слуги метушаться:

– От же біда яка! Захотілось нашій пані пити, вкінець зімліла. Гей, подорожній! Чи нема тут де-небудь води?

– Як не бути, є і колодязь і потічок, але до них ще далеко. Краще візьміть оці три апельсини, нехай ваша пані

освіжиться… Може їй покращає.

Видавили слуги сік з апельсинів і напоїли жінку. Отямилась вона й каже:

– Дуже дякую тобі. Якби не ти, напевно б я померла на великій дорозі. От візьми це як подяку. Невеликий

дарунок, але іншого у мене нічого нема під рукою.

Дістала вона з дорожнього вузла три згортки тканини й віддала юнакові.

Заклав він пакунок за пояса і пішов далі, радісний. Почали сутінки сходити. Раптом скаче йому назустріч

самурай на прегарному коні, а позаду слуга трусить на кобилці. “Ех, бувають же на світі такі гарні коні!”–

подумав юнак. Трохи не доїхав до нього самурай, і в ту ж мить могутній кінь впав, ніби блискавкою вражений.

Дуже зажурився самурай. Пересів він на кобилу слуги, а тому наказав залишитись і доглянути коня.

Зник пан вдалечині, а слуга присів біля коня і розмірковує сам із собою: “Біда яка! Не витримав він далекого

шляху… Може продати, хоч шкуру за безцінь.”

Тут підійшов до нього юнак.

– Є у мене з собою пакунок доброї тканини. Хочеш, візьми, адже це краще, ніж нічого.

Узяв слуга тканину і пішов доганяти свого пана.

Зрадів юнак: “От і день ще не скінчився, а соломинка вже перетворилась у прегарного коня. Тепер я вірю в

своє щастя! Кінь неодмінно одужає”.

І правда, кінь відкрив мутні очі й ворухнувся. Змочив юнак голову йому водою і потягнув за вуздечку.

Піднявся кінь на ноги, тремтить всім тілом. “Побачать мене з таким коником,– подумав юнак,– ще скажуть, що

вкрав”. Завів він коня в діброву і прив'язав до дерева, а сам збігав до сусіднього села й виміняв останні два

шматка тканини на овес і сіно та саму поганеньку збрую. Три дні виходжував юнак коня, поки той не одужав

після хвороби, а потім сів на нього й поїхав під покровом ночі.

Рано вранці наступного дня приїхав юнак до столиці. Побачив він, що біля одної великої хати провадяться

дорожні збори. Люди в'юки ув'язують, кличуть один одного, метушаться. Видно, хтось усією родиною

184

від'їжджає в далеку путь. Зупинив юнак свого коня біля воріт.

– Гей, господарі, чи не купите у мене коня?

Вийшов з хати хазяїн і вигукнув:

– Ну й кінь! Ну і красень! Купив би я його, так грошей у мене обмаль. Але якщо хочеш, візьми за коня рисове

поле, а до того ж можеш мешкати в моїй хаті, поки я не повернуся. Вона в мене пустою залишилась… А якщо

щось зі мною трапиться в дорозі, хата буде твоєю.

Так і домовились. Того ж дня поїхав хазяїн разом зі своєю родиною в далекі краї на Схід.

Минув рік, і другий, і третій. Та не повернувся хазяїн з чужини. Залишилися юнакові і хата і поле. З того часу

зажив він добре, старанно обробляв землю. А коли зістарився, не раз говорив онукам: “Тому, хто вірить у своє

щастя, і проста соломинка допоможе”.

Примітка: *Богиня Каннон (Бодхісатва, або Велика Душа,– Авалокітешвара) вшановується в країнах

Далекого Сходу як жіноче божество милосердя, яке має 33 іпостасі. В японській традиції відноситься до

божеств, які забезпечують вдачу та процвітання… В народній творчості Каннон вшановується як богиня щастя

й удачі. За звичаєм, паломники, випрошуючи собі будь-яку милість, молилися в Храмі Каннон день і ніч

безвихідно, поки не умилостивиться богиня. Вважається, що Каннон посилає щастя людям у пророчих снах.

переклад Чуда І.Г.