Погребняк Руслана і Берневек Анна

ІСТОРІЯ

У квітні-травні 1926 р. Всеукраїнська театральна нарада ухвалила рішення про перейменування київського театру «Березіль» у Центральний український театр Республіки і переведення його до Харкова.

4 травня 1926 р. в Київському театрі ім. В. І. Леніна відбулися урочисті проводи «березільців». Колектив «Березолю» об'єднав кращі сили з усіх майстерень. 16 жовтня 1926 р. розпочався перший харківський

сезон.

У харківському «Березолі» засяяла яскрава тріада митців — Л.Курбас, художник Вадим Меллер,

драматург М.Куліш.

З 1926 по 1936 роки «Березіль» переживає новий період так званого національного синтезу з необароковою домінантою. Яскравими прикладами такого нового спрямування були дві вистави за творами Куліша — «Народний Малахій» (1928) та

«Мина Мазайло» (1929), які стали причиною для всеукраїнської літературної дискусії.

Величезна генерація талановитих акторів та режисерів була вихована театром «Березіль»: М.Крушельницький, Й.Гірняк,

Н.Ужвій, А.Бучма, І.Мар'яненко, В.Чистякова, І.Стешенко, Н.Титаренко, С.Шагайда, Л. Гаккебуш, В. Василько, O.Сердюк, Д.

Мілютенко, Д.Антонович, Г.Бабіївна, O.Добровольська, Г.Ігнатович. Окрім Курбаса, постановки здійснювали Януарій Бортник, Фавст

Лопатинський, Борис Тягно, Володимир Скляренко, Борис Балабан. Першим сценічним художником «Березолю» став видатний

художник Вадим Меллер.

Взятий Курбасом напрям на «негайну реформу людини», тобто фактично перехід від гімну масам, колективізму до

возвеличення індивідуалізму, став початком нападів з боку влади на Курбаса персонально та театр загалом.

Курбасівський театр був звинувачений у недоступності масам, а сам режисер у антидемократичній позиції, буржуазному

націоналізмі та контрреволюційності.

У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було закрито, а акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т.Шевченка (зараз Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка), керівником якого став М. Крушельницький.

У 1927 році на запрошення Курбаса до Харкова приїздить режисер В.Інкіжинов, який з успіхом працював у Москві, в театрі В.Мейєрхольда. В.Інкіжинов поставив на сцені “Березіля” кілька вистав, найцікавішою з яких була постановка “Мікадо” А.Саллівена.

ВАЛЕРІЙ ІНКІЖИНОВ

У головній ролі – фаворитки мікадо красуні Юм-Юм виступила красуня Надія Титаренко. Грим, костюм, незвичний східний колорит – все це тільки підкреслило природню вроду і грацію актриси.

Роман Черкашин написав про Надію Титаренко, що у трупі театру вона відзначалася гарною зовнішністю, привабливою жіночністю, поетичністю. Ці риси характеризують і акторську індивідуальність, і особистість Титаренко.

НАДІЯ ТИТАРЕНКО

Кінець двадцятих-початок тридцятих років для Надії Титаренко – період творчого розквіту, цікавих ролей, визнання глядачів. Вона стає однією з провідних актрис провідного українського театру.

В “Березолі” одна з жіночих гримувальних кімнат вважалася “гримеркою кращих актрис”. Власницями її були четверо:

Валентина Чистякова, Наталя Ужвій, Надія Титаренко і Леся Даценко

На сцені драматичного театру з’являються оперети, вистави-ревю, різноманітні огляди. Театр розмовляє з глядачем на сучасні хвилюючі

теми, використовуючи широку палітру засобів виразності: поезію, вокал, танці, хори, балетні номери, навіть циркові елементи й

гімнастичні вправи.

У Києві у 1926 році на сцені “Березоля” відбулася прем’єра п’єси-сатири на непівське міщанство “Шпана”, створеної

театром у співдружності з драматургом В.Ярошенком (реж. Я.Бортник). Н.Титаренко грала у виставі кілька ролей:

драматичні та естрадні.

Того ж 1926 року до режисерської лабораторії

було зараховано Володимира Скляренка, випускника Київського муздрамінституту ім.

М.Лисенка. Дев’ятнадцятирічного

режисера-лаборанта Курбас одразу залучає до серйозної

роботи – постановки “Пролог”, присвяченої

подіям 1905 року.

ВОЛОДИМИР СКЛЯРЕНКО

Володимир Скляренко виступав у спектаклі також як актор, деякі сцени з Надією Титаренко вони грали разом. Можливо, захоплююча спільна робота зблизила молодих людей, але через деякий час вони поєднали свої долі. Надії задля цього довелося розлучитися – її першим чоловіком був режисер Гнат Ігнатович.

Микола Куліш вважав Леся Курбаса видатним режисером і мислителем. Куліш цінував Курбаса як аналітика мистецтва і літератури, як людину широкої гуманітарної освіти, одного з

теоретиків української культури.

СПІВПРАЦЯ Л.КУРБАСА І М.КУЛІША

Дружба між Кулішем і Курбасем тривала 8 років — аж до смерті і мала великий вплив на становлення українського театру у

першій половині 20 століття.

Через те, що Лесь Курбас дуже шанував Куліша, його п'єси ставилися у театрі «Березіль» найчастіше. Безпосередньо Лесь Курбас поставив п'єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса», а за його підтримки ставили п'єси «Комуни в степах» і «97». Якби не заборони реперткому, у цьому театрі також було би поставлено комедії «Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», драми «Зона», «Закут», «Вічний бунт», «Патетична соната» — це було в намірах театру «Березіль».

Лесь Курбас вважав Миколу Куліша провідним українським драматургом і неодноразово говорив про це у численних виступах, диспутах, статтях. Курбас був також одним із найретельніших аналітиків творчості Куліша. Відзначаючи особливість драматичної манери, режисер акцентував увагу на тому, що вона «романтична в реалістичному».