4

ЗМІСТ

ВСТУП . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

1. Історія знайомства українського читача з сонетарієм в. Шекспіра . . . . . . . .7

2. Складнощі перекладу сонетів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13

3. Найвідоміші переклади сонетів в. Шекспіра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .17

ВИСНОВКИ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .23

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .24

5

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Вільям Шекспір – одна із

найвідоміших і найзагадковіших постатей епохи Відродження. Його

творчість надихнула й навіть досі надихає письменників, драматургів, поетів.

Твори його відомі усьому світові і, перш за все, це його драми. Але Шекспір

був не лише майстерним драматургом, але й блискучим і тонким ліриком,

сонети якого ще й сьогодні цікавлять перекладачів і науковців. Феномен

універсальності Шекспіра, майстерність його художніх характерів і досі

залишається загадковим, непоясненим. Сонети Шекспіра вже протягом

кількох століть представляють інтерес для багатьох поетів-перекладачів,

адже кожний із них прагне по-своєму трактувати оригінал і глибше

проникнути їх сутність, зважаючи на проблеми епохи, і тому це питання є

актуальним і сьогодні.

Об’єктом дослідження є рецепція творчості В. Шекспіра в Україні.

Предмет дослідження становить історія перекладів та наукового

дослідження сонетів Шекспіра в Україні.

Мета дослідження полягає у висвітленні особливостей перекладів

сонетів В. Шекспіра та значення їх для розвитку української літератури.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- зібрати і систематизувати наукову інформацію про історію

знайомства українського читача з сонетами Шекспіра;

- висвітлити особливості перекладу сонетів Шекспіра в українській

діаспорі;

- з’ясувати специфіку перекладацьких стратегій Паламарчука і

Д.Павличка;

- виявити своєрідність новітніх підходів до перекладів сонетів;

- окреслити сфери наукового осмислення перекладів сонетів

Шекспіра.

Наукова література, що присвячена аналізові особливостей перекладу

сонетів Шекспіра нараховує значну кількість статей, розвідок, монографій та

6

наукових праць. Варто виділити праці Гординського С. [3], Затонського Д.

[4], Коломійця Л. [6], Рудницького Я. [10] та ін.

Наукова новизна роботи: розкриття особливостей перекладів сонетів В.

Шекспіра. Не претендуючи на всеохопність вирішення порушених проблем,

розглядаємо їх, зважаючи на специфіку контексту їх розуміння, методи

пізнання, намагаючись виявити риси, притаманні кожному із них.

Практичне значення одержаних результатів у тому, що вони можуть

бути використані в подальшому розробленні літературознавчих проблем з

обраної теми.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів,

висновку та переліку використаних джерел.

7

1. ІСТОРІЯ ЗНАЙОМСТВА УКРАЇНСЬКОГО ЧИТАЧА З

СОНЕТАРІЄМ В. ШЕКСПІРА

Вільям Шекспір був не лише майстерним драматургом, але й

блискучим і тонким ліриком, сонети якого ще й сьогодні мають велику

художню цінність і залишаються живими, хвилюючи серця наших сучасників

своєю людяністю, бо вони відобразили живий внутрішній світ людини доби

Відродження – складний, суперечливий, багатий і такий привабливий своєю

близькістю сучасній людині, людині нашого часу.

Шекспір писав сонети з 1592 по 1601 рік. Це був час, коли в Англії

жанр сонета став дуже популярним, коли з’являлися збірки сонетів різних

авторів: Ф. Сідні, С. Даніела, Х. Констебля, Е. Спенсера та інших. Шекспір

не планував видавати сонети окремою збіркою, він писав їх для найближчого

кола друзів. Видані були вони лише 1609 року видавцем Томасом Торпом,

ймовірно, без відома автора. В період до 1609 року Шекспір зробив

авторську редакцію сонетів й упорядкував їх та поділив на два цикли, які

прийнято називати «чоловічим» (сонети 1 – 126) та «жіночим» (127 – 154).

Перший цикл завершується підсумковим 126-м сонетом, другий цикл і вся

збірка – двома останніми сонетами. Перший цикл присвячений другові

ліричного героя (поета), другий – чорнявій жінці, яку кохає ліричний герой, і

його друг, що породжує складність сюжетних колізій, драматизує стосунки

між дійовими особами та їх почуття [2, с. 79].

Темі «Шекспір і Україна» присвячено чимало книжок і статей, серед

яких можна назвати «Українську Шекспіріану» І. Ваніної «Шекспір в

українському літературознавстві» Н. Модестової, «Шекспір в українській

літературі» М. Шаповалової.

Шекспір прийшов в українську культуру через посередництво

російської мови та літератури, що зумовило й глибоке розуміння його

творчості, і набагато прискорило її засвоєння українськими письменниками.

Завдяки російським перекладам і спілкуванню з діячами російської культури

рано ознайомився і зріднився з Шекспіром Тарас Шевченко; завдяки їм

8

українські драматурги глибоко пізнали твори великого англійця і

скористалися його досвідом у створенні українського реалістичного театру

[9, с. 3].

Знайомство з Шекспіром на Україні починається з першого десятиріччя

XIX віку, тобто слідом за появою російських перекладів поета і постановою

його п'єс. То була ера романтизму, що по-своєму, як ми пам'ятаємо,

відкривала Шекспіра по всій Євіропі й у пошуках своїх на нього спиралась

[7, с. 5].

Зацікавлення творчістю генія почало наростати, коли його спадщина

отримала своє повне визнання у світі, відбувши нове народження в епоху

«бурі й натиску». Тарас Шевченко знаходив розраду в неволі на берегах

Аральського моря, студіюючи «божественного Шекспіара» в російському

перекладі. Ставлення Т. Г. Шевченка до Шекспіра — одне з найсвоєрідніших

явищ в історії сприйняття спадщини англійського драматурга в світовій

літературі. В коло культурних інтересів великого поета входило багато

європейських письменників, досвід яких впливав на його розуміння

мистецтва. Шекспір сприймався ним з величезною схвильованістю, мав для

нього особливе значення і був постійним супутником упродовж усього життя

[7, с. 5; 9, с. 3].

Першу спробу перекладу Шекспіра зробив на початку 60-х років

минулого сторіччя П. Свенціцький, тоді ще студент Київського університету.

З кінця 60-х років цим захопився П. Куліш: він переклав тринадцять п'єс. У

70-х роках ідея перекладати Шекспіра виникла й у М. Старицького. Проте

здійснив вія тільки переклад «Гамлета». М. Кропивницький переклав

«Отелло» і працював над «Венеціанським купцем». У 90-і роки Панас

Мирний перекладав «Короля Ліра» [8].

У 1865 році Паолин Свенціцький (Павло Свій) зробив спробу

українською перекласти «Гамлета», відтак – і М. Старицький, а вже

Пантелеймон Куліш – той і велику частину життя посвятив перекладам

Шекспірових трагедій – професійно – що їх і Франко видавав у Львові.

9

Українські перекладачі наступних поколінь не обмежилися драматичними

творами, зацікавились і овитим багатьма таємницями шекспіровим

сонетарієм [9, с. 3].

Особлива сторінка української Шекспіріани пов'язана з Іваном

Франком, адже саме він заклав основи українського шекспірознавства.

Протягом всього свого творчого шляху Франко неодноразово повертався до

питання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. Він

переклав ряд сонетів Шекспіра, «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і

«Короля Ліра». За активною участю і під редакцією Франка вийшли в світ

окремими виданнями трагедії Шекспіра у перекладах П. Куліша з передмо-

вами І. Франка, які є спеціальними дослідженнями, присвяченими аналізу

кожного твору. Робота Франка з редагування перекладів П. Куліша дуже

повчальна. Власне, це боротьба за справжнього Шекспіра проти намагання

Куліша пристосувати великого гуманіста для досягнення своїх націоналі-

стичних цілей. Про характер перекладів П. Куліша Франко пише у своїй

передмові до переклада «Чайльд Гарольда» Байрона. Франко написав

одинадцять праць про Шекспіра, де показав поета гуманістом і реалістом, що

з надзвичайною силою відтворив свій вік і боріння цього віку. Чимало зробив

Франко і в справі видання Шекспірових п'єс. [8].

Як пише Іван Франко в статті «Шекспір в українців», то Україна завше

активно й систематично освоювала творчість генія з Туманного Альбіону.

Ось такі слова: «Так-то в другій половині ХVI ст. пережила також і

українська література добу Відродження. Тому-то й не повинно нас

дивувати, якщо в безлічі західноєвропейського на наш ґрунт перенесеного

надбання знайшлася й деяка частина мотивів, які одночасно в далекій Англії

закріплював у безсмертних шедеврах драматичного мистецтва решті Європи

зовсім невідомий «комедіант» Шекспір… Історія з Шілоком, історія Імогени,

приборкання непокірної, історія Ліра та ін.» [9, с. 3].

В 30-ті роки XIX ст. Шекспір почав активно входити в духовний світ

українських письменників, впливаючи на їх естетичний світогляд і художню

10

творчість. Помітно це позначилося на ранній діяльності М. Костомарова і П.

Куліша Найбільш оригінальним і значним явищем у сприйнятті

шекспірівської спадщини в період ЗО-50-х років минулого століття було

звертання до неї великого Шевченка.

В кінці XIX і на початку XX ст. багато статей про Шекспіра вміщала

періодична преса російською мовою, найчастіше газети «Волынь» (Житомир

«Театр» (Одеса), «Киевская мысль» (Київ). Виступали тут і визначні

літератори, наприклад, в «Киевской мысли» друкувалася стаття А. В.

Луначарського. Окремі публікації становили виклад публічних лекцій про

Шекспіра. Газетні статті були неоднакового наукового рівня, написані з

різних ідейно-естетичних позицій. Та в цілому вони привертали увагу до

Шекспіра, знайомили з актуальними проблемами шекспірознавства.

Нові обрії відкрив Великий Жовтень. П'єси Шекспіра йдуть на

українській сцені з перших років Радянської влади, а з кінця 20-х років

починають з'являтися нові переклади його творів. Усього до початку 80-х

років перекладено п'ятнадцять Шекспірових п'єс. Причому деякі

перекладалися неодноразово. Адже за них бралися такі майстри, як М.

Рильський, М. Бажан, Борис Тен, В. Мисик - художники, що оригінально

бачили й відчували Шекспіра, вплітали в точне його відтворення самобутню

поетичну інтерпретацію.

До золотого фонду українського радянського театру ввійшов ряд

шекспірівських постановок. Це «Отелло» в театрі ім. Заньковецької (1926),

«Сон літньої ночі» в Київському театрі ім. Франка (1927), «Макбет» у

Донецькому театрі ім. Артема. Здійснювали ці постановки такі видатні діячі

сцени, як П. Саксаганський, Г. Юра, В. Василько.

Нової сили набрало й шекспірознавство. Його успіхи насамперед

пов'язані з працями професора С. І. Родзевича. Помітними явищами є

дослідження Д. Шамрая «До питання про естетику комедій Шекспіра», А.

Гозенпуда «Народність Шекспіра», статті Т. Якимович, О. Білецького, Б.

Шайкевича [15, с. 6-7, 38].

11

Ну і, звичайно, як і в усьому світі, до Шекспірових тем, мотивів,

образів звертались і звертаються українські лірики – М. Рильський, М.

Бажан, Л. Первомайський, Д. Павличко, Б. Олійник, І. Драч та багато інших

[4].

70-ті роки минулого століття – початок наступного періоду в

українській шекспіріані, коли засвоєння творів англійського драматурга

набуло особливо великої інтенсивності. До перекладання його творів

звернулись українські письменники Ю. Федькович, М. Старицький, П.

Куліш, П. Мирний, І. Франко, Леся Українка, М. Кропивницький.

Письменники вдавалися і до критичної інтерпретації шекспірівської

творчості; Іван Франко створив перші ґрунтовні шекпірознавчі праці

українською мовою. В художній літературі використовувалися образи й

сюжетні мотиви Шекспірових творів, творчо засвоювалися принципи його

художнього методу. Спадщина великого драматурга, засвоєна у різних

формах, стала складовою частиною української літератури; вона включилася

і в суспільну боротьбу, і в боротьбу літературних напрямів [15, с. 6-7, 38].

Що стосується наукового аналізу перекладів, то Орися Прокопів

проаналізувала вичерпно тексти сонетів таких українських перекладачів:

Івана Франка, Павла Грабовського, Максима Славинського, Василя

Онуфрієнка, Яра Славутича, Олега Зуєвського, Ігоря Костецького, Т. Савича,

Остапа Тарнавського, Святослава Гординського, Святослава Караванського,

включно з повною збіркою Д. Паламарчука — Вільям Шекспір, Сонети

(Київ: "Дніпро", 1966).

Що найцінніше в праці О. Прокопів — це порівняльна метода досліду

перекладів, конфронтація їх із оригіналами Шекспіра, аналізу змісту й форми

в поодиноких авторів, тонке відчуття й характеристика позитивів і негативів

передачі Шекспірових ідей українськими перекладачами та перша в

українській Шекспіріяні спроба оцінки перекладачів, що бралися за нелегке

завдання — передати світ ідей, відчувань і переживань великого англійського

поета й драматурга.

12

Сама студія (англійською мовою) складається з історичного перегляду

українських перекладів, дискусії сонетичної «структури» взагалі, аналізи

«реторичних фігур», постатей і їх «образовости» (з окремою увагою на

сонети 18, 130, 60, 46, 29 і 11), висновків, бібліографії, транслітерації та

індексу імен. Як сказано, в своїй студії авторка клала натиск на порівняльно-

стилістичну аналізу й вив'язалася з неї як не можна краще. Перед

шекспірознавцями – солідна науково-витримана студія, що в деяких аспектах

має значення не тільки для конкретного питання англійсько-українських

перекладів Шекспірових сонетів, але дає матеріал і для загально-теоретичних

питань, у тому й питання, висунутого автором цих рядків на міжнародньому

конгресі літературознавців у Кембріджі 1972 p. — оскільки переклад треба,

чи можна, трактувати як «двомовну творчість» і як взаємини між глибиною

та назверхньою структурами того самого чи двох різних творців. Праця О.

Прокопів дає важливий та унікальний матеріал для дальших дослідів цієї

теоретичної проблеми [10, с. 50].

Отже, як ми бачимо, в Україні вже здавна, хоч і з деяким запізненням,

почалось значне зацікавлення творчістю видатного драматурга. Багато

письменників, поетів прагнули донести твори Шекспіра і до українського

читача. У зв’язку з цим, з’явилась також значна кількість наукових праць

українською мовою, присвячених його драмам, сонетам та аназу їх

перекладів.

13

2. СКЛАДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ СОНЕТІВ

Сонети – окрема творча гілка в спадщині великого британця – завше

приваблювала інтерпретаторів не лише досконалістю текстів, живучістю їх

після безсмертного Петрарки, але й глибиною, розмаїттям і філософських, і

ліричних, інтимних візій та особистих переживань автора, що скрали основу

задумів цих творів. Досі навколо них точаться суперечки пильних

дослідників життя і творчості драматурга. І кожне покоління літераторів-

перекладачів щоразу звертається до сонетів, творить нові й нові способи все

досконалішого перекладу, - так ніби сподіваючись, що це сприятиме

розкриттю таємниць… [9, с. 3]

Шекспірівська структура сонета — три катрени й куплет (із двох

рядків) — базується на стислому синтаксичному принципі, а саме: кожна

частина строфи, особливо кінцевого куплета, становить окрему закінчену

думку. Кожна частина починається новим реченням після крапки, знаку

питання чи оклику (інколи двокрапки). Це, мабуть, з огляду на те, що кожна

частина сонета має, у своїй діалектичній структурі, окрему функцію.

Шекспір суворо дотримувався синтаксичної засади в поєднанні частин

сонета, особливо в кінцевих куплетах, де всі навмання вибрані сонети мають

дворядковий куплет, що починається новим реченням — пуантою.

Українські сонетисти-шекспіріянці не звертають належної уваги на це

правило. Ефект їхніх сонетів на читача, може й через це, має значно меншу

силу [14, с. 45].

Переклади з мови англійської на українську мають свої власні

труднощі, які знає кожен, хто коли-небудь брався до цього діла. Про такі

труднощі згадує і Костецький. Справа у самій структурі англійської й

української мов – слова англійські коротші, здебільшого одно-двоскладові,

тоді як їх українські відповідники довші на два-три склади. З цього погляду

інші слов'янські мови вимагають менше праці, ніж українська. Наприклад,

англ. big – «великий» польською буде wielki – слово тільки двоскладове. І

хоч рос. «великий» має стільки ж складів, що й укр. «великий», але при цих

14

відмінностях російський перекладач і тут має перевагу: чотирискладове укр.

«великої» він може передати трискладовим «великой». Тут перекладач часто

стає перед непереможними труднощами знайти адекватні українські слова

також одно-двоскладові і мусить зовсім перебудовувати речення,

конденсувати зміст та передавати його іншими словами, пропускаючи менш

важливі, особливо епітети. Проте українська перекладна техніка стоїть уже

на такій висоті, що адекватний чи майже адекватний переклад з кожної іншої

мови перестав бути якоюсь особливою проблемою. Безперечно, велика в

цьому заслуга неокласиків, а передусім Миколи Зерова, "Антологія" якого

стала каменем випробу для української перекладної поезії. Міцну, залізну

логіку латинського вірша, поєднану водночас з м'яким ліризмом, він, з

мовного погляду, передав органічно українськими засобами, з тією самою

силою логіки і поезії. Те, що до нього вдавалося тільки вряди-годи, в нього

стало системою.

Костецький, зустрівшись з проблемами перекладу з англійської мови,

ґрунтовно перевірив і переорганізував свій словник. Передусім він зробив

широкий вибір односкладових слів, часто архаїзованих (хлань, в'янь, щерть,

зчіп, ґмах, ріб, враг, глас, дмух і т. п.) або втятих при своєму корені прик-

метників (вбог, зіпсут, вгорнут, здушен, в'язан, загребущ), думаючи, що ця

остання група не перечить духові української мови. Проте немає сумніву, що

взірцем служили тут форми, притаманні російській мові. Однак перекладач

не надто барокритизував українську мову, за винятком одного трохи

сатиричного сонету (130):

Од слонця ній в очах моєї пані,

Кораль ружанець рожевіш від губ,

Кгдиж сьніекг єст бялим — в неї перса тьмяні,

Кгдиж влос єст дротем — чорний дріт їй чуб...

Тут, однак, барокизація пішла виключно шляхом полонізації мовного

елементу, тоді як справжнє українське бароко визначалося надмірністю

зукраїнізованих церковно-слов'янізмів, яких у перекладі немає.

15

Костецький по-різному впорався із своїм завданням. Ідеалом

поетичного перекладу з одної мови на другу буде завжди той, хто здатний

створити в тій другій мові адекватний, повно-артистичний відповідник

оригіналу, врослий органічно в рідну мову перекладача, як оригінал у свою

[3, с. 415-416].

Кожен перекладач відображає «свій» оригінал, який може суперечити

наміру емпіричного автора, загальноприйнятій концепції твору тощо, але

завжди випливає з наміру тексту, що його аж ніяк не вичерпує одне

тлумачення.

Перекладаючи сонети вони дотримувались тих вимог до перекладів, які

склав І. Франко, один з найвидатніших теоретиків перекладу. У монографії

«Шекспір в українській літературі» М. Шаповалова звела ці правила в таку

систему:

1. Відтворення оригіналу в усій «повноті його змісту».

2. Глибоке ознайомлення з творчістю Шекспіра та «науковими

знаннями про нього», що дозволяє «вірніше зрозуміти і передати» думки,

висловлені автором.

3. Досконале володіння двома мовами: рідною та мовою оригіналу,

переклад робиться лише з оригіналу.

4. Прагнення до повної «ясності в передачі змісту, чистоти мови»,

уникнення її засмічення невиправданими лексичними запозиченнями й

буквалізмами.

5. Точне збереження форми віршового розміру та однакової з

оригіналом кількості рядків. Однак І. Франко застерігав проти тих випадків,

коли в жертву формі приноситься вірність і повнота у перекладі змісту,

оскільки деколи буває неможливим, перекладаючи з англійської мови на

українську, увібрати «один вірш» Шекспіра в «один свій»[11, с. 7-8].

Таким чином, поява великої кількості різних перекладів сонетів

пов’язана зі складнощами, які викликає ця віршова форма та з прагненням

16

перекладачів донести до читачів своє трактування оригіналу та якомога

досконаліше передати художній світ митця.

3. НАЙВІДОМІШІ ПЕРЕКЛАДИ СОНЕТІВ В. ШЕКСПІРА

17

Напевно, немає того, хто б не погодився з афоризмом, сформульованим

Жуковським: перекладач у прозі – раб, перекладач у поезії – суперник. Так,

не просто перекладач, а свого роду імпровізатор, що потребує бездоганного

знання мови і володіння віршем.

Яскравим прикладом є переклад сонетів 135 та 136, виконаний Д.

Паламарчуком, де автор обігрує слово "Вілль", яке вживається в кількох

значеннях: ім'я (скорочено від Вільям) і "воля", "бажання", "хіть", "примха".

Авжеж, волити волі всі ми вільні,-

То ж Вілля мати серцеві не гріх,

Нехай же вічно буде тільки Вілль в нім

Додачею до всіх волінь твоїх.

Чи ти, чиїх волінь безмежна сила,

Не вволиш волі - хай волає Вілль?

Чи, може, іншим серця ти вділила

І вільно Вілля витиснуть відтіль?

Безмежне море до свого привілля

Прийма й дощі в солоне лоно хвиль.

Тож будь і ти прихильніша до Вілля

І власну волю увелич на "Вілль".

Не відмовляй мені і серцем смілим

Вінчай усі свої воління Віллем!

От саме відтворення цієї гри і дає уявлення про рівень виконаної

роботи. Багато перекладачів відмовились перекладати цю гру, обмежуючись

приміткою [12].

Авторитетною для нас є думка відомого поета і перекладача Д.

Павличка, котрий, дослідивши переклади Шекспірових сонетів, що належать

українським митцям різних часів – І. Франку, М. Славинському, П.

Грабовському, М. Рильському, І. Костецькому, С. Караванському,

Д.Паламарчуку, вирішив створити власні варіанти. Він пояснив це так:

«Сонети Шекспіра, як і, зрештою його драматургічна творчість, належать до

18

речей, які повинні засвоюватися тією чи іншою національною культурою й

мовою в багатьох варіантах. Наприклад, У Польщі щось близько 15 варіантів

сонетів англійського генія». А німці, за твердженням М. Лукаша, мають 22

повних перекладів сонетів Шекспіра. Ось як дослідниця Орися Прокопів

характеризує переклади Остапа Тарнавського: «Він точно дотримує

головного логічного, синтаксичного і формального задуму оригінальних

сонетів. Шекспірівські риторичні фігури, образність і схеми образів

використані вірно й успішно. Переклади Тарнавського показують легкість

композиції й мову, відзначену ясністю» [13].

Свою перекладацьку версію також пропонують на суд читача кандидат

філологічних наук, шекспірознавець І. О. Селезінка та асистент кафедри

іноземних мов Львівського національного університету О. М. Селезінка.

Ірина Селезінка відома своїм досконалим перекладом з англійської

мови Біблії та романів англійських письменників, шекспірознавчими

статтями. Узагальнивши попередній досвід, письменниця з сином взялася за

цю нелегку справу – тут не лише складний Шекспірів текст, з глибокої

давнини, тут не лише відповідальне завдання перед авторами адекватно

передати зміст і поетичний дух, - що основне, - але й гідно дати собі раду з

поетичною формою – з сонетом – чи не найважчою з усіх форм;

перекладачеві необхідно з 14 рядків англійського тексту відтворити рівно

стільки ж рядків українською мовою, а – не треба й фахівця, аби знати, що то

справа дуже й дуже марудна, мови надто різняться у багатьох аспектах [9, с.

3-5].

Тривалий час відомий перекладач, поет Яр Славутич очолював

Українське Шекспірівське Товариство для вивчення творчості геніального

англійця, перекладав його сонети українською мовою та впорядкував два

збірники матеріалів і перекладів про велич видатного класика світової

літератури [5, с. 29].

Георгій Пилипенко перекладав сонети Шекспіра двома мовами:

російською та українською, і це не випадковість, і не ексцентрика, адже увесь

19

зміст сонетів такий, що не може бути вичерпаний в одному мовному

напрямку. Звичайно, неможливо вичерпати ту безкраїсть, що Шекспір поклав

в основи своїх творів, але потрібно прагнути зрозуміти її, осягнути. Тому Г.

Пилипенко прагне не до «точності», як багато перекладачів, а прагне

наблизитися до шекспірівського образу. І це він робить за допомогою двох

мов.

В намаганнях перекладача найцікавішим і найзначущим є наближення

до образу, що він його перекладає. І це наближення містить у собі певне

віддалення.

В українському перекладі існують цілком конкуруючі між собою

підсистеми перекладів Шекспіра. Так, Костецький взагалі переклав сонети

Шекспіра на складний для нашого сучасника «діалект» українського бароко,

що є дуже несхожим на сучасну літературну мову.

Найголовніше в перекладах Пилипенка – це інтонація. Він шукає саме

інтонаційну, а не лексичну відповідність. І, загалом, знаходить її. Особливо

переконливими є його зусилля, що виразно перегукуються з тим українським

словом – шевченківським чи фольклорним – що зливається з почуттям [16, с.

314 - 319].

1955 року І. Костецький заснував видавництво «На горі» (Мюнхен), де

виходили твори найкращих зарубіжних авторів у перекладах відомих українських

еміграційних письменників. У цім видавництві вийшло друком і перше повне

україномовне видання Шекспірових сонетів [6, с. 133].

Ці переклади прикметні передусім тим, що в них послідовно реалізувалася

формалістична концепція І. Костецького, яку зважаючи на розлогий теоретичний

виклад, послідовну практичну реалізацію, вагомий вилив на літературне

середовище й загальнозначиме новаторство правомірно вважати школою.

Об’єктом дослідницької і перекладацької уваги І. Костецького стала, за його

власним висловом, «рідкісна мистецька англійська мова» Шекспіра, яку він

намагався «абсолютизувати» в усьому її багатстві. Це означає, що при перекладі

його цікавили засоби висловлювання не на рівні загального плану змісту, а на рівні

20

приналежності до мовної творчості, спрямованої на розвиток того чи іншого

аспекту значення – через діалектику зображення чуттєвого образу. Перекладач

наголошує, що в Шекспіра не світоглядна концепція передує художньому задумові,

а чуттєвий образ [6, с. 133].

Метод одивнення, широко застосовуваний І. Костецьким, екзотизує поетичну

образність, спрямовуючись на створення нових, свіжих словосполук, що,

найчастіше підкріплені алітерацією, об'єднуються в тропеїчні смислокомплекси з

неповторною, разовою поетичною семантикою, доводячи тезу перекладача про те,

що форма поетичної думки (чи думка «в стані відчуття», за І. Костецьким) є

внутрішнім змістом поезії. Відтак його переклади спрямовані на увиразнення

образної семантики оригіналу, загострення її сприйняття. Основні способи

досягнення такого результату — це, по-перше, нібито парадоксальний спосіб

дослівного відтворення, що відсвіжує традиційний образ; по-друге, умовна

стилізація під поетичну дикцію минулих епох, причому хронологічний зсув ко-

ливається від помірного до значного; по-третє, образотворча модернізація на межі

сюрреалістичного семантичного вибуху, чи поєднання непоєднуваного [6, с. 136].

Костецький своєї поетичної практики до часу перекладів про які мова,

виявити не встиг, а це, своєю чергою, відбилося на стилі перекладу, дуже

нерівномірному. Він мало скористувався з досвіду і практики Зерова і його

послідовників, які не допускали порушення законів української мови і її

граматичних правил та вимагали абсолютної ясності стилю. Через те і якість

перекладів Костецького дуже нерівна, вона найкраща там, де автор усе-таки

зумів утримати якусь рівновагу і висловитися скількимога просто,

наприклад, у сонеті 47:

Уклали серце й зір мої союз.

І кожне другому до послуг завше,

Як зір зазнає голоду спокус

Чи серце задихається зітхавши;

Тоді мій зір малярські яства їсть

І серце на бенкети зве любовні:

21

Вже ж іншим разом око — серця гість

І любі мислі ділить з ним уповні:

Тож хоч твій образ, хоч моя любов —

Уявністю тебе приявнять тою.

Бо дальше б думки рух твій не пішов,

А в думці я завжди, й вона — з тобою;

Або ж, як думка спить, твій вид мені

Зве в серце й зір утіхи чарівні [3, с. 416-417].

Не проминає зацікавлення Шекспіром і наприпочатку третього

тисячоліття. Його твори містять не лише чимало таємниць, вони

спричиняють не лише безліч запитань, із часом усе актуальніших і

важливіших, – там знаходимо й усе більше відповідей. “Я зобразив його

достеменно”, – сказав поет і драматург про цей світ вустами одного зі своїх

персонажів, а мав повне право сказати власними вустами. Вочевидь, кожне

покоління мусить осягати Шекспірові одкровення по-своєму, але навряд чи

колись бодай одне із них виявиться при цьому розчарованим .

В Україні лише протягом кількох останніх років з’явилося кілька

видань шекспірівських сонетів, у тім числі й у добротному перекладі Дмитра

Павличка; по-новому, з використанням сучасного молодіжного сленґу,

переклав “Гамлета” лідер українського літературного постмодернізму Юрій

Андрухович, а поставив п’єсу в цьому перекладі Київський Молодий театр;

власну інтерпретацію все того ж “Гамлета” на сцені Харківського

драматичного театру ім. Т. Шевченка запропонував лідер українського

театрального постмодернізму, режисер Андрій Жолдак; а провідні актори

головного театру країни – столичного ім. І. Франка – Анатолій Хостікоєв і

Богдан Бенюк своїм бенефісним спектаклем обрали шекспірівського

“Отелло”… [1]

Безсумнівно, що за наших часів потрібне нове бачення і розуміння

досягнень мистецтва попередніх історичних періодів. Сучасні поети

докладають зусиль для створення нових перекладів, яскравих і доступних

22

читачам ХХІ століття. Хоча, з іншого боку, навіть найменше перекручування

авторських образів Шекспіра не бажане. Але це можливо лише за широкої

інтерпретації сонетів та використання повного словника англійської мови.

Найбільш ефективний метод перекладу ґрунтується на максимальному

розумінні перекладачем: емоційного стану автора, реалій життя і побуту,

моралі та психології відносин у соціумі, естетичних ідеалів епохи.

Незаперечним є те, що у тривалому діалозі культур одне з найбільш

важливих місць займає автентичність розуміння співрозмовника – саме цим

заклопотані сучасні лінгвістика, філософія і соціологія. Варто нагадати, що

дорогоцінним джерелом вивчення іноземної мови є література, створена

авторами-носіями мови. На Шекспірових надбаннях, на якісних перекладах

створюється базис опанування досягненнями світової культури – а це

важливий чинник розвитку власне української культури [13].

Таким чином, ми бачимо що багато перекладачів працюють над

сонетами Шекспіра й сьогодні і, певно, у цій сфері є ще багато чого

незавершеного і того, що потребує вдосконалення, а отже ця тема буде

актуальна завжди, і ми матимемо ще багато матеріалу для подальшої роботи.

ВИСНОВКИ

23

Творчість Вільяма Шекспіра глибоко вплинула на розвиток української

літератури, адже багато митців займалися перекладами його творів і багато з

них скористалися досвідом драматурга.

Сонети Шекспіра, незважаючи на деяке запізнення, були і є дуже

популярними в Україні, і це великою мірою є завдяки перекладам видатних

українських поетів: П. Куліша, І. Франка, Д. Паламарчука, І. Костецького, Г.

Пилипенка, М. Рильського та ін.

Переклад сонетів є досить складним, адже потрібно не лише передати

внутрішні переживання, світ ідей, відчувань і переживань ліричного героя,

підібрати найбільш відповідні слова, але й зберегти саму структуру сонету, а

це є нелегким завданням, хоча б тому що структура англійської та

української мов дуже відрізняються – слова англійські коротші, здебільшого

одно-двоскладові, тоді як їх українські відповідники довші на два-три склади.

І тому перекладач мусить зовсім перебудовувати речення, конденсувати

зміст та передавати його іншими словами, пропускаючи менш важливі,

особливо епітети, тому кожне покоління літераторів-перекладачів щоразу

звертається до сонетів, творить нові й нові способи все досконалішого

перекладу.

Кожен перекладач відображає «свій» оригінал, який може суперечити

наміру емпіричного автора, загальноприйнятій концепції твору тощо, але

завжди випливає з наміру тексту, що його аж ніяк не вичерпує одне

тлумачення.

Тому тема, присвячена історії української рецепції сонетів Вільяма

Шекспіра, на нашу думку, буде актуальною завжди, адже, кожне наступне

покоління буде прагнути своєї досконалосі і створювати все нові переклади

сонетів українською мовою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

24

1. Андрусяк І. Шекспір і вічність //

http://dyskurs.narod.ru/PAREXELLENCE.htm

2. Борецький М. Вільям Шекспір. 1564 – 1616 // Тема. На допомогу

вчителю зарубіжної літератури. - №3. – 2002. – С. 72 – 99.

3. Гординський С. Шекспірівські сонети в українських перекладах // На

переломі епох. – Львів, 2004. – С. 415 – 419.

4. Затонський Д. Вільям Шекспір // http://ae-

lib.org.ua/texts/zatonsky__william_shakespeare__ua.htm

5. Захарченко А. Філософія антропоцентризму та жрецька тематика у

поетичній творчості Яра Славутича (до 90-річчя поета). – Львів: Сполом,

2008. – 116 с.

6. Коломієць Л. В. Пишнота і злиденність формалістичної школи

перекладу: «Шекспірові сонети» Ігоря Костецького // Мова і культура. – К.,

2004. – Вип 7. – С. 133 – 140.

7. Одарченко П. Шевченко і Шекспір // Українська шекспіріана на заході /

Упор. Яр Славутич. – Вид. «Славута» для Українського Шекспірівського

Товариства, 1987. – С. – 5.

8. Перекладацька діяльність І. Франка //

http://www.ukrlit.vn.ua/article/227.html

9. Різник Л. Вільям Шекспір живе в Україні // Шекспір В. Сонети /

Переклад І.О.Селезінки та О.М.Селезінки. – Львів: НВФ “Українські

технології”, 2005. – С. 3 – 5.

10. Рудницький Я. Праця про українські переклади Шекспірових сонетів //

Українська шекспіріана на заході / Упор. Яр Славутич. – Вид. «Славута» для

Українського Шекспірівського Товариства, 1987. – С. – 50.

11. Селезінка І. О., Селезінка О. М. Від перекладачів // Шекспір В. Сонети /

Переклад І.О.Селезінки та О.М.Селезінки. – Львів: НВФ “Українські

технології”, 2005. – С. 6 – 8.

12. Сонет. Мистецтво перекладу // http://ukrart.lviv.ua/poetic8.html

25

13. Сонети Шекспіра в українських перекладацьких інтерпретаціях //

http://diplomz.co.ua/other/9787/

14. Чопик Б. Профілі ритмів у сонетах Шекспіра та в українських

сонетистів // Українська шекспіріана на заході / Упор. Яр Славутич. – Вид.

«Славута» для Українського Шекспірівського Товариства, 1987. – С.– 45.

15. Шаповалова М. С. Шекспір в українській літературі: монографія. –

Львів: Вища школа, 1976. – 211с.

16. Шекспір В. Сонети: поэзия / пер. з англ. Г. П. Пилипенка. – Київ:

Перун, 2005. – 320 с.