Переклад українською – О.Мелещенко

Лист Його превосходительству

міністрові внутрішніх справ (1830, 5 січня)

<…> Коли в липні минулого року Французька Комедія побажала поставити першу

мою драму, призначену для театру, – “Марьйон Делорм”, я просив пана де Мартіньяка, який

займав тоді посаду міністра, звільнити мою драму від розгляду її цензурним комітетом і

взяти на себе обов’язок бути її єдиним цензором – люб’язність, яку пан міністр уже надавав

деяким драматичним авторам. Ось як я пояснив йому тоді і усно і писемно ту шкоду, яку він

завдав би мені в тому випадку, якби віддав мою п’єсу до цензури: “Усі нинішні драматичні

цензори раніше належали до кола літераторів протилежного нам напрямку, що, втім, лише

робить честь тому таборові вільного мистецтва, до якого я маю честь належати. (Заявляючи

це, я зовсім не прагну покласти на всю стару школу провину деяких її членів, – це лише

факт, який я відзначаю мимохідь).

Цензори, у більшості своїй драматурги, прихильники старого режиму в літературі

такою ж мірою, як і в політиці, є моїми противниками і при нагоді, природно, і моїми

ворогами. А що таке театральна п’єса, іще не поставлена на сцені? Дещо найкрихкіше та

найненадійніше на світі. Одна сцена, одна строфа, одне слово, передчасно проголошене та

викладене в перекрученому вигляді, можуть згубити драматичний твір раніше, ніж він

побачить світ, – і це добре відомо усім театрам. Звідси випливає, що цензура, будучи вже

сама по собі огидливим обмеженням для всіх літературних напрямків, є для нас, людей

вільного мистецтва, чимось іще гіршим – пасткою, засідкою, западнею. Мені важливо, таким

чином, щоб ці п’ять загальновизнаних моїх ворогів не знали моєї п’єси до її інсценування та

не змогли б завчасно розголосити про неї кліці моїх недругів, зацікавлених у тому, щоб

заподіяти мені шкоду. У моєму становищі такою клікою, найгіршою з усіх, є цензура”.

Ось що я пояснював у той час міністрові. Однак <…> прохання моє не було

задоволене.

<…> А між тим ось що відбулося з тих пір, як “Ернані” була передана до цензури.

Вірші з моєї драми ходять по руках, причому одні наполовину перекручені, інші виставлені

на посміховисько; деякі передані цілком точно, але до них кимось додані бездарні строфи;

нарешті, одні уривки більш або менш зграбно перекручені, а інші піддані безсоромному

пародіюванню. Цілі шматки твору, оброблені подібним чином, отримали ту напівгласність,

якої так справедливо побоюються і автори, і театри. Втім, винуватці цих підозрілих маневрів

майже не маскуються. Вони зробили усе це цілком відкрито, через газети.

Але і цього здалося їм мало. Згвалтувавши п’єсу в газетах, вони почали гвалтувати

тепер її у своїх салонах.

Звідусіль доходять до мене відомості (я запевняю вас, що все це уже отримало

гласність) про копії “Ернані”, зроблені шахрайським способом, про те, що читання цієї

драми, і в уривках і повністю, відбувалися в багатьох місцях… <…> Я прошу міністра

з’ясувати, як це трапилось.

Поза моїм будинком існують лише два рукописи “Ернані”. Один з них зберігається в

театрі. По ньому проходять щоденні репетиції. Коли репетиція закінчується, рукопис знову

ховають за сімома замками. <…> Інший примірник зберігається в цензурі.

А підробки ходять по руках. Звідки, питається, могли вони узятись? Із театру, усі надії

якого вони зруйнують і який вони розоряють, із театру, де зберігається цілковита

обережність і де подібна річ взагалі немислима, чи з цензури?

У цензури є примірник рукопису – він перебуває в повній її владі, у повному її

розпорядженні. Вона може робити з ним усе, що їй заманеться. Цензура – мій літературний

ворог, цензура – мій ворог політичний. Цензура по суті своїй непорядна, ганебна та зрадлива.

Я звинувачую цензуру. <…>

Лист робітникові поету (1837, 3 жовтня)

Пишайтеся вашим званням робітника. Усі ми – робітники, навіть сам господь бог, а у

вас думка працює ще краще, ніж рука.

Мужньому класові, до якого ви належите, накреслено велике майбутнє, але він

повинен дати плоду дозріти, він має бути терплячим і стриманим, тому що провидіння

ніколи на дає відразу усього всім, – а провидіння знає, що робить. Нехай ваш клас, такий

благородний і такий корисний, уникає всього, що принижує, і прагне до того, що звеличує;

нехай він частіше шукає приводи для кохання, ніж приводи для ненависті; нехай він вчиться

поважати жінку й дитину, нехай читає та займається в години дозвілля; нехай розвиває свій

розум, це приведе його до перемоги. Я вже не раз казав: у той день, коли народ оволодіє

знаннями, він здобуде владу. Іншими словами: цивілізація – ось вища влада. Іноді вона панує

за допомогою однієї людини – так царювали папи, іноді за допомогою кількох – так

царювали сенати, іноді за допомогою всіх – так пануватиме народ. Але поки демократія не

скріплена законом… <…>

2

Садіння дерева свободи на Вогезькій площі1 (1848)

Я з радістю відгукнувся на заклик моїх співгромадян і прийшов вітати разом з ними

сподівання на звільнення, порядок і мир, які зростатимуть, змішавши своє коріння з

корінням цього дерева свободи. Справді немає кращого і більш вірного символу свободи, ніж

дерево. Свобода сягає своїм корінням серця народу, як дерево – серця землі; подібно до

дерева, її гілля, розпускаючись, тягнуться до неба; подібно до дерева, вона без упину

розростається та огортає цілі покоління своєю тінню. (Вигуки схвалення).

Перше дерево свободи було посаджено вісімнадцять століть тому; його посадив сам

бог на Голгофі. (Вигуки схвалення). Перше дерево свободи – це той хрест, на якому Іісус

Христос приніс себе в жертву в ім’я свободи, рівності та братерства людського роду.

(Вигуки: “Браво!” Тривалі оплески).

Значення цього дерева зовсім не змінилося за вісімнадцять століть; проте ми не

повинні забувати: нові часи – нові обов’язки. Революція, що її здійснили шістдесят років

тому наші батьки, звеличила себе війною; революція, яку ви здійснюєте сьогодні, має

звеличити себе утвердженням миру. Перша руйнувала, друга повинна творити. Творення

являє собою необхідне доповнення руйнації; ось що нерозривно пов’язує 1848 рік з роком

1789-м. Засновувати, створювати, виробляти, заспокоювати, здійснювати усі права,

розвивати усі великі почуття, закладені в душі людини, задовольняти усі потреби суспільства

– ось завдання майбутнього.

Утім, у наш час майбутнє настає швидко. (Оплески).

Можна навіть сказати, що майбутнє це вже не завтра, воно починається сьогодні.

(Вигуки: “Браво!”). А тому – за справу, справу, люди фізичної праці, люди розумової праці,

усі ви, хто слухає та оточує мене! Завершіть велику справу братерської співдружності усіх

народів, що йдуть до однієї мети, відданих одній ідеї, котрі живуть одними почуттями.

Станемо ж усі людьми доброї волі, не пошкодуємо ані нашої праці, ані нашого поту. Посіємо

серед народу, який нас оточує, а потім і в усьому світі почуття взаємної поваги, любові та

братерства. <…>

1 Звичай саджати в урочистій обстановці на міських вулицях та площах “дерево свободи” як символ звільнення

від деспотизму зародився у період боротьби американських колоністів за незалежність (кінець ХVІІІ століття).

3

За свободу преси та проти арешту письменників2 (1848)

<…> Чи перебуваємо ми в стані облоги, чи під владою диктатури? Ось у чому, з моєї

точки зору, полягає питання.

Якщо ми перебуваємо в стані облоги, то закриті газети, підкорившися вимогам

законів, мають право знову почати виходити. Якщо ж ми перебуваємо під владою диктатури

– тоді справа інша.

ДЕМОСФЕН ОЛІВ’Є. Хто ж міг встановити диктатуру?

ВІКТОР ГЮГО. Я прошу голову виконавчої влади дати пояснення з цього приводу.

Що стосується мене, то я гадаю, що протягом чотирьох днів диктатура, викликана

настійною необхідністю, була справедливою та законною. Після завершення цих чотирьох

днів можна було б обмежитися станом облоги.

Стан облоги, заявляю я, необхідний; але стан облоги є стан законний і цілком певний,

і мені здається неприпустимим залишати за виконавчою владою права необмеженої

диктатури, тоді як ви мали намір надати їй лише права, що випливають із стану облоги.

Тепер, якщо виконавча влада вважає повноваження, надані їй Зборами, недостатніми,

нехай вона заявить про це, і нехай Збори розсудять. Що стосується мене, то коли йдеться про

найпершу і найістотнішу з наших свобод, я не можу не виступити на захист цієї свободи.

Захищати сьогодні суспільство, завтра свободу, захищати і те, і інше, захищати одне за

допомогою другого – ось як я розумію свої зобов’язання депутата, своє право громадянина

та свій обов’язок письменника. (Рух у залі).

Отже, якщо уряд хоче бути наділений диктаторською владою, нехай він скаже про це,

і нехай Збори вирішують.

ГЕНЕРАЛ КАВЕНЬЯК, голова виконавчої влади, голова Ради міністрів. Не бійтеся,

вельмишановний пане, мені не потрібна така влада; з мене цілком достатньо і тієї, що я маю,

у мене навіть надто багато влади; вгамуйте вашу тривогу! (Вигуки схвалення).

2 Після придушення червневого повстання паризьких робітників жорстоких репресій зазнала також преса. Так,

25 червня 1848 р. “тимчасово” були закриті 11 газет. Крім того, декретом Установчих зборів від 11 липня 1848

р. відновлювалася скасована у лютому грошова застава для преси. Журналіст і видавець Еміль де Жірарден,

котрий насмілився написати, що “ми знову попали під деспотизм шаблі”, був заарештований. Цей арешт, а

також питання про закриття 11 газет стали приводом для запиту урядові і дебатів, що розгорнулися слідом за

цим. Наприкінці дебатів узяв слово Гюго. Установчі збори його не підтримали, і репресії проти преси тривали.

4

ВІКТОР ГЮГО. <…> …в інтересах майбутнього іще більше, ніж в інтересах

теперішнього, <…> я кажу виконавчій владі: будьте обережні! Величезна влада, яку ви

маєте…

ГЕНЕРАЛ КАВЕНЬЯК. Так ні ж!

<…>

ВІКТОР ГЮГО. <…> …за нинішніх обставин, при тій значній владі, якою він (В.

Гюго має на увазі уряд. – Прим. авт.) наділений, йому слід застерігатись зазіхань на свободу

преси, йому слід поважати цю свободу! Нехай уряд не забуває, що свобода преси – це зброя

тієї цивілізації, яку ми спільно захищаємо. Свобода преси існувала до вас, вона існуватиме і

після вас. (Збудження в залі).

<…>

Тепер я прошу уряд повідомити, яким чином він хоче використати ту владу, яку ми

йому довірили. Я зі свого боку вважаю, що існуючих законів, якщо їх енергійно

застосовувати, цілком достатньо. Я не поділяю думки міністра юстиції, який, напевно,

вважає, що ми перебуваємо в стані якогось міжцарювання у законодавстві і що, перш ніж

розпочати судове переслідування, потрібно дочекатися прийняття Зборами нового закону.

Якщо пам’ять мені не зраджує, 24 червня шановний генеральний прокурор Паризького

апеляційного суду оголосив закон про пресу від 16 липня 1828 року3 таким, що має силу.

Зверніть увагу на це протиріччя. Чи існує діюче законодавство про пресу? Генеральний

прокурор говорить – так, міністр юстиції говорить – ні. (Рух у залі). Я поділяю думку

генерального прокурора.

У цей момент, аж до видання нового закону, діяльність нашої преси регулюється

законодавством 1828 року. Я вважаю, що якщо у нас існує тільки стан облоги, якщо у нас

немає необмеженої диктатури, то закриті газети, підкорившися вимогам цього

законодавства, мають право видаватися знову. (Хвилювання в залі). Так я ставлю питання й

прошу пояснень з цього приводу. Я повторюю, що йдеться про свободу, і додаю, що в

Національних Зборах, у Зборах народних, як наші, питання, які стосуються свободи, повинні

розглядатися, не скажу – з обережністю, скажу – з повагою. (Вигуки схвалення).

Що ж стосується газет, то я не маю наміру говорити про них, я не маю наміру

висловлювати свою думку про них, оскільки для більшості з них ця думка виявилася б,

напевно, дуже суворою. Ви розумієте, що чим вона більш сувора, тим більше у мене підстав

промовчати про неї; я не хочу використати свою можливість нападати на них у той час, коли

вони позбавлені можливості захищатись. (Рух у залі). Я дуже неохоче вживаю вираз

3 …закон про пресу від 16 липня 1828 року… – Цей закон було видано під час реставрації; він скасовував

встановлені раніше (1827) суворі цензурні формальності, високі штрафи для авторів, видавців і друкарів.

5

“заборонені газети”; термін “заборонені” не здається мені ані справедливим, ані

благорозумним; газети, випуск яких призупинено, – ось ті слова, якими повинна була б

скористатися виконавча влада. (Міністр юстиції знаком висловлює згоду). Я не нападаю в

цей момент на виконавчу владу, я даю їй пораду. Я хотів і хочу залишитися в межах

найпоміркованішого обговорення питання. Помірковане обговорення – завжди найкорисніше

обговорення. (Вигук: “Чудово!”).

Я міг би сказати, зауважте, що уряд зазіхає на власність, на свободу думки, на свободу

особистості одного письменника, що цього письменника без пояснення причин дев’ять днів

тримали в одиночному ув’язненні і одинадцять днів під арештом4. (Рух у залі).

Повторюю, я не хотів торкатися і не торкнусь цього боку питання, яке розпалює

пристрасті. Я просто хочу отримати роз’яснення, щоб після закінчення цього засідання

газети могли знати, чого їм слід чекати від влади, яка керує країною.

Я переконаний, що дозволити їм виходити знову, суворо обмеживши їх рамками

закону, було б водночас актом істинної справедливості та розумною політичною мірою;

справедливість такого рішення не вимагає доказів; що ж стосується політичного боку

питання, то мені здається очевидним, що газети, під тиском нинішніх обставин, в обстановці

стану облоги, самі вгамували б перший вибух своєї свободи. А саме цей вибух і було б

корисно вгамувати в інтересах громадського спокою. Відстрочити момент вибуху – значить

зробити його більш небезпечним, внаслідок тривалості стримування. (Рух у залі). Зважте на

це, панове.

Я звертаюсь до шановного генерала Кавеньяка із формальним запитом: нехай він буде

такий ласкавий і скаже нам, чи вважає він, що заборонені газети, підкорившися існуючим

законам, можуть негайно розпочати виходити, або ж вони повинні, в очікуванні нового

законодавства, перебувати в своєму нинішньому стані, не живі і не мертві, не лише обмежені

правилами стану облоги, але й засуджені на смерть диктатурою. (Тривалий рух у залі).

4 …цього письменника …дев’ять днів тримали в одиночному ув’язненні і одинадцять днів під арештом… –

Гюго має на увазі редактора забороненої газети “Преса” Еміля де Жірардена.

6

Стан облоги5 (1848)

<…> Для того щоб ми могли розсудливо обговорити конституцію, необхідні дві речі:

свобода Зборів і свобода преси. (Різні вигуки в залі).

З моєї точки зору, істинна суть питання полягає ось у чому: чи передбачає стан

облоги скасування свободи преси? Виконавча влада говорить – так; я кажу – ні. Хто ж із нас

помиляється? Якщо Збори не наважаться висловитись, нас розсудять історія і майбутні

покоління.

Національні збори запровадили стан облоги, щоб полегшити виконавчій владі

придушення повстання, і встановили закони, щоб полегшити їй приборкання преси. Коли ж

виконавча влада змішує стан облоги із повним скасуванням законів, вона глибоко

помиляється, і її слід про це попередити. (Голос зліва: “Чудово!”).

Ось що ми повинні сказати виконавчій владі.

Національні збори мали намір попередити громадянську війну, але не заборонити

обмін думками; вони хотіли вирвати зброю із рук людей, але не задушити їх совість.

(Схвальні вигуки зліва).

Щоб відновити мир на вулицях, ви маєте стан облоги; щоб стримувати пресу, у вас є

трибунали. Не користуйтеся ж станом облоги для боротьби із пресою; ви застосовуєте не ту

зброю і, вважаючи, що захищаєте суспільство, насправді завдаєте рану свободі. (Рух у залі).

Ви б’єтеся за священні принципи – за порядок, за родину, за власність; ми підемо за

вами, ми допоможемо вам у боротьбі; але ми хочемо, щоб ви билися, спираючись на закони.

ГОЛОС. Хто – ми?

ВІКТОР ГЮГО. Ми – усі Збори. (Голоси зліва: “Чудово! Чудово!”).

Я не можу не нагадати, що відмінність між станом облоги і скасуванням існуючих

законів підкреслювалась неодноразово і була усвідомлена усіма вами.

Стан облоги є становище цілком певне й законне – про це вже йшлося; скасування

законів є становище жахливе, в яке палата не захоче поставити Францію (рух у залі), в яке

великі Збори ніколи не захочуть поставити великий народ! (Знову рух у залі).

Я не можу допустити, щоб виконавча влада таким чином трактувала свої

повноваження. Що стосується мене, я заявляю, що, голосуючи за стан облоги, я мав на увазі

озброїти уряд усіма соціальними засобами для захисту порядку; я віддав йому всю ту владу,

яку я мав як депутат; але я не санкціонував диктатуру, але я не віддав свободу думки її на 5 2 вересня 1848 р. в Установчих Зборах обговорювалося питання про стан облоги, запроваджений під час

червневого повстання 1848 р. Пропозиція про скасування стану облоги була підтримана рядом лівих депутатів,

у тому числі В. Гюго. Установчі збори відхилили цю пропозицію.

7

поталу, але я не мав намір надати їй право цензури та конфіскацій! (Вигуки схвалення на

багатьох лавах. Вигуки протесту на інших). Цензура та конфіскація – ось що в цей момент

перешкоджає діяльності органів, покликаних відображати громадську думку. (Вигуки: “Так!

Чудово!”). Подібне становище несумісне з обговоренням конституції. Необхідно, повторюю,

щоб преса була вільною, оскільки від свободи преси не меншою мірою, ніж від свободи

самих Зборів, залежить якість і міць конституції.

З моєї точки зору, ці дві умови невіддільні одна від одної, і я не можу допустити, що

Збори будуть достатньою мірою вільними, тобто достатньою мірою обізнаними (вигуки в

залі), якщо поруч із ними не буде вільної преси і якщо свобода думок за межами Зборів не

буде освітлювати своїм світлом ваші вільні дискусії.

Я прошу пана голову ради міністрів пояснити нам раз і назавжди, яким чином він

розуміє стан облоги (вигук: “Він уже сказав!”); ми повинні знати, чи розуміє пан голово

ради міністрів під станом облоги скасування законів. Що стосується мене, то, визнаючи стан

облоги необхідним, я відразу ж проголосував би за його скасування, якщо б його трактували

подібним чином; я переконаний, що за такого тлумачення стану облоги замість

скороминущої небезпеки – повстання – прийшло б найбільше нещастя – приниження нації.

(Рух у залі). Нехай продовжиться стан облоги, але нехай при цьому поважають законність –

ось чого я вимагаю, ось чого прагне суспільство, що намагається забезпечити порядок, ось

чого хоче громадська думка, яка прагне зберегти свободу. (Голоси: “Голосуйте! Припиніть

дебати!”).

Свобода преси6 (1850)

Панове, хоча 31 травня по основних принципах, на яких грунтується усяка

демократія, і особливо велика французька демократія, було завдано важкого вдару, усе ж,

оскільки майбутнє ніколи не буває закрите, і тепер ще не пізно нагадати про ці принципи

Законодавчим зборам.

Ці принципи, на мій погляд, такі: верховна влада народу, загальне виборче право,

свобода преси. Усі ці принципи тотожні, або, вірніше, являють собою одне і те ж саме, хоча і

називаються по-різному. Разом узяті, вони утворюють наше громадське право: перший з них

– це його основа, другий – спосіб його здійснення, третій – гласне його вираження.

6 Промова Гюго була виголошена 9 липня 1850 р. у зв’язку з обговоренням нового закону про пресу, який

підвищував суму грошової застави для газет до 25 тис. франків, відновлював скасований у лютому 1848 р.

штемпельний збір (поширивши його при цьому і на брошури політичного змісту), забороняв друкувати

політичні, філософські, релігійні статті під псевдонімами тощо. Цей закон завдавав удару по пресі, фактично

ліквідуючи її свободу, проголошену у лютому 1848 р. і записану в конституції Другої республіки.

8

Верховна влада народу – це ідея нації в її абстрактному вираженні, це душа держави.

Вона виявляється в двох формах: однією рукою народ – носій верховної влади – пише, це і є

свобода преси; другою – він голосує, це і є загальне виборче право.

Ці три ідеї, ці три істини, ці три принципи органічно пов’язані один з одним; кожний

з них виконує свою функцію: народовладдя животворить, загальна подача голосів керує,

преса освічує; усі разом вони зливаються в одне нерозривне ціле, і це ціле є республіка.

Подивіться, як гармонійно поєднуються один з одним ці принципи! Маючи загальну

вихідну точку, вони ведуть до однієї й тієї самої ж мети. Народовладдя породжує свободу,

загальне виборче право породжує рівність, пресу, освічує уми, породжує братерство.

Скрізь, де діють і виявляться в усій повноті своєї могутності ці три принципи –

народовладдя, загальне виборче право та свобода преси, – там існує республіка, навіть якщо

назва їй – монархія. Скрізь, де їх обмежують, де вони не можуть діяти вільно, де не визнають

їхнього органічного зв’язку одного з одним і заперечують їхню велич, там існує монархія чи

олігархія, навіть якщо назва їй – республіка.

Саме в таких випадках, за порушеного порядку речей, можна спостерігати жахливе

явище: самі урядові чиновники із зневагою ставляться до державної влади. А від зневаги до

зради – один крок.

За таких обставин навіть найбільш мужні люди починають сумніватись у

благодійності революцій, цих великих стихійних подій, що витягують з пітьми на світ

водночас і високі ідеї, і нікчемних людців (оплески), революцій, які ми розцінюємо як благо,

маючи на увазі проголошені ними принципи, але можемо, безперечно, розцінити і як

катастрофу, поглянувши на людей, що опинилися при владі. (Схвальні вигуки).

Я повертаюся, панове, до того, про що вже говорив. Нам, законодавцям, не можна

бути необачними; ми не повинні забувати, що ці три принципи – народовладдя, загальне

виборче право, свобода преси – живуть спільним життям. Погляньте хоча б, як вони

захищають один одного! Якщо небезпека загрожує свободі преси, загальне виборче право

відразу бере її під свій захист. Якщо що-небудь загрожує загальному виборчому праву, на

допомогу негайно приходить преса. А будь-який вдар, який завдається свободі преси та

загальному виборчому праву, виявляється в той же час замахом на принцип народовладдя. За

урізаної свободи паралізується право народу на здійснення верховної влади. Цього права

немає зовсім, якщо воно не в змозі виявити себе і в дії, і в слові. Накласти пута на свободу

преси – значить позбавити верховну владу можливості висловлюватись.

Так от, панове, цей небезпечний захід (рух у залі) наполовину вже було здійснено 31

травня7. Сьогодні хочуть доробити решту. Саме така мета пропонованого закону. Проти

7 31 травня – мається на увазі закон від 31 травня 1850 р., що позбавив три мільйони французів виборчих прав.

9

народу – носія верховної влади – влаштовано судову справу, і її хочуть за будь-яких

обставин довести до кінця. (Вигуки: “Правильно! Правильно! Саме так!”).

Я не можу не застерегти Збори від цього.

Зізнаюсь, панове, я гадав, що кабінет міністрів відмовиться від цього закону.

Мені здавалось, що свобода преси і так уже цілком віддана до рук уряду. За

допомогою юриспруденції на боротьбу з думкою було мобілізовано цілий арсенал засобів,

щоправда зовсім не конституційних, але, на жаль, цілком законних. Чого ж іще залишалося

бажати? Хіба поліцейські не схопили уже за комір свободу преси разом із газетярем? Хіба не

цькували її разом із розклеювачем, хіба не піддавали стягненням і не переслідували разом із

книгопродавцем, не виганяли разом із друкарем, не ув’язнювали разом з редактором? Не

вистачало лише одного, і все через безбожність нашої епохи, що відкидає повчальне

видовище такого роду, не вистачало, щоб свобода преси була разом з тим, хто пише,

публічно спалена на доброму ортодоксальному вогнищі. (Рух у залі).

Але й до цього можна дійти. (Схвальний сміх зліва). Бачите, панове, як робилися

справи і як усе було відмінно налагоджено. Розумний закон про друкарські патенти було

перетворено на стіну між журналістом і друкарем. Пишіть собі скільки завгодно для своєї

газети, всеодно її не стануть друкувати! Корисний, за правильного його тлумачення, закон

про торгівлю друкарськими виданнями у роздріб перетворили на середостіння між газетою

та читачами. Друкуйте собі свою газету, всеодно її не стануть поширювати! (Вигуки:

“Чудово!”).

І на додаток пресі, що опинилася за цими стінами, за цієї подвійною огорожею, яка з

усіх боків оточила думку, говорили: “Ти вільна!” (Сміх у залі). Так насолода знущанням

доповнювало собою радість, яку викликала можливість безперешкодно чинити сваволю.

(Знову сміх у залі).

Особливо гідний уваги закон про друкарські патенти. Є вперті люди, котрі за будь-яку

ціну не хочуть, щоб у конституції був який-небудь смисл, щоб вона приносила реальні плоди

і була хоча б якоюсь мірою послідовна. Так от, ці люди уявляли, начебто закон 1814 року8 і

насправді скасовується статтею 8-ю конституції, яка проголошує, або начебто проголошує,

свободу преси.

Разом з Бенжаменом Констаном, з паном Езебом Сальвертом, з паном Фірменом Дідо,

з вельмишановним паном де Трасі вони вважали, що цей закон про патенти віднині втрачає

усякий смисл, що свобода писати – це або те ж саме, що свобода друкувати, або це порожній

8 …закон 1814 року… – Цей закон сильно здушував пресу; він звільняв від попередньої цензури лише твори

розміром менше 20 друкованих аркушів; для газет і періодичних видань вимагався спеціальний дозвіл короля

тощо.

10

звук. Вони вважали, що, звільнюючи думку, дух прогресу не міг разом з тим не звільнити й

матеріальних засобів, якими вона користується, – пера та чорнила у письменницькому

кабінеті, машин у друкарському закладі; що без цього казати про “звільнення думки” –

означало б просто насміхатись. Вони вважали, що свобода поширюється на всі способи

писати чорним по білому, що перо та друкарський верстат – це одне й те ж саме, що по суті

друкарський верстат є не що інше, як перо, що досягло своєї граничної могутності. Думка,

вважали вони, створена богом для того, щоб вийшовши з голови людини, летіти вдалечінь, і

саме друкарські верстати дають їй ті крила, про які говорить святе письмо. Бог зробив її

подібно до орла, а Гутенберг – подібно до незліченного воїнства. (Оплески). Отже, якщо це і

нещастя, то треба йому підкоритися, бо в дев’ятнадцятому сторіччі людське суспільство

може жити лише в атмосфері свободи. Вони вважали, нарешті, ці уперті, що в епоху, коли

освіта повинна стати доступною для кожного громадянина справді вільної країни, за умови,

що він буде ставити своє ім’я під своїми творами, – що в цю епоху мати в голові думки, мати

на своєму письмовому столі засоби для письма й тримати у себе вдома друкарський верстат

– поняття тотожні, що без якого-небудь одного з них немає двох інших і що хоча усіма

правами можна користуватись, зрозуміло, лише відповідно до закону, самі закони мають

бути охоронцями прав, а не тюремниками свободи. (Живе схвалення зліва).

Ось як розмірковували люди, котрі мають слабкість дотримуватися принципів і які

вимагають, щоб державні закони були логічними і щоб вони були справді державними

установленнями.

Але якщо повірити тим законам, які ви виносите на голосування, то, боюся, істина

виявиться демагогією, логіка виявиться червоною (сміх), а усе це разом – поглядами та

промовами анархістів-заколотників.

Зате погляньте на протилежну систему! Як у ній все логічно та послідовно! Який

чудовий – я на цьому наполягаю – закон про друкарські патенти, витлумачений таким чином,

як його витлумачують нині, і застосований саме так, як його застосовують зараз. Як це

чудово – проголошувати у той же самий час свободу трудівника і несвободу знаряддя його

праці, заявляти, що пером розпоряджається письменник, але чорнилом розпоряджається

поліція, що преса вільна, але друкарський верстат – у рабстві!

А яким благодійним виявилося застосування цього закону! Що за зразки

справедливості! Судіть самі. Ось приклад. Рік тому, 13 червня, була розгромлена одна

друкарня. (Зал слухає оратора з напруженою увагою). Ким же саме? У даний момент я не

веду слідства. Я швидше применшую те, що було, і не хочу нічого роздувати; дві друкарні

удостоїлися відвідувань такого роду, але я говоритиму лише про одну.

11

Отже, деяка друкарня була піддана розгрому, грабунку, спустошенню, усе в ній було

перевернуто шкереберть.

Призначена урядом комісія, до складу якої увійшов і ваш покірливий слуга,

перевірила факти, вислухала фахівців і зробила висновок про необхідність відшкодування

збитків, визначивши для цієї мети, якщо я не помиляюсь, суму в сімдесят п’ять тисяч

франків. Рішення про виплату, проте, затрималось. По закінченні року друкар, який

постраждав, отримує, нарешті, листа від міністра. Що ж знаходить він у цьому листі?

Повідомлення про асигнування призначеної суми?

Ніякою мірою: він знаходить повідомлення про те, що він позбавляється патенту.

(Сильне хвилювання у залі). Чи не знаходите ви, панове, що це чарівно! Розбещені негідники

громлять друкарню. Потім дається компенсація: уряд розоряє друкаря. (Знову рух у залі.

Оратор перериває свою промову. Він дуже блідий і, очевидно, відчуває недугу. Йому з усіх

сторін кричать: “Перепочиньте!” Пан де Ларошжаклен подає йому флакон. Оратор

підносить флакон до обличчя, переводить подих, потім продовжує говорити).

Хіба це не було чудово? Хіба усі ці застосовані урядом засоби впливу не нагнали

такого страху, що далі нікуди? Хіба не було вичерпано усе, що можуть задумати сваволя й

тиранія, хіба залишилось іще що-небудь у запасі?

Так, залишився іще цей закон.

Зізнаюсь, панове, мені важко зберігати спокій, кажучи про цей законопроект. Я лише

людина, яка звикла з малих літ глибоко поважати священну свободу допитливої думки, і

коли я читаю цей законопроект, якому немає назви, мені здається, що у мене на очах б’ють

мою матір. (Рух у залі).

Спробую усе ж спокійно розібрати цей закон. Він прагне, панове, – і в цьому полягає

його сутність, – з усіх боків обставити думку рогатками. Він накладає на політичну пресу,

крім тягара звичайної застави, ще й тягар застави, що встановлюється за особливим

визначенням, на благорозсуд влади, за її примхою (сміх і вигуки: “Браво!”), причому,

залежно від забаганки прокуратури, ця застава може зростати до жахливої суми, яку до того

ж потрібно внести протягом трьох днів. У прямому протиріччі з кримінальним правом, що

виходить завжди із презумпції невинності, законопроект виходить із презумпції вини і

приречує газету на фінансовий крах ще до судового розгляду. У той момент, коли газета,

проти якої розпочато справу, переходить із слідчої камери до залу судових засідань, її

душить між дверима чекаюча на неї застава, встановлена особливим визначенням.

(Якнайсильніше хвилювання в залі). Потім вона кидає убиту газету на лаву підсудних і

говорить присяжним: “Судіть її!” (Вигуки: “Чудово!”).

12

Законопроект опікується однією частиною преси на шкоду іншій й цинічно дає до рук

правосуддя дві ваги й дві міри.

Крім політичного боку питання, є ще й інший бік: закон робить усе для того, щоб

згасло сяйво французької слави. До уже наявних численних перепон, що перешкоджають

появі та розвиткові талантів, він додає нові – матеріального, грошового характеру. Якби нині

були живі Паскаль і Лафонтен, Монтеск’є та Вольтер, Дідро та Жан-Жак, він поклав би і на

них тягар гербового збору. Немає такого великого твору, який він не заплямував би

податковим штемпелем. Завдяки цьому закону – яка ганьба! – державна скарбниця отримує

можливість ставити своє брудне тавро на літературу! На судові книги! На великі твори! О,

чудові книги! У минулому столітті вас спалював кат, але він принаймні вас не плямував! Від

книг залишався тільки попіл, однак це був нетлінний попіл: вітер уносив його зі сходів

судових будівель і кидав у души людей як насіння життя та свободи. (Рух у залі, який довго

не припиняється).

Віднині ж книги не будуть спалювати – їх тавруватимуть. Але досить про це. Підемо

далі.

Під загрозою ні з чим не зміримих штрафів, штрафів, розмір яких, за підрахунками

самої “Журналь де Деба”, може коливатися від двох з половиною до десяти мільйонів

франків за одиничне порушення закону… (Бурхливі протести на лавах комісії та міністрів).

Я повторюю, що такі підрахунки, зроблені “Журналь де Деба”; ви їх можете знайти і в

петиції книговидавців, і, до речі, ось вони тут. (Оратор показує папір, який тримає в руці).

Це неймовірно, але це факт! Під загрозою безглуздих штрафів (знову протести на лаві

комісії; вигуки: “Ви зводите наклеп на закон!”) законопроект накладає гербовий збір на

будь-яке видання, що виходить окремими випусками, що б воно не являло, який би твір у

ньому не публікувався, ким би не був автор твору, незалежно від того, живий він чи мертвий;

інакше кажучи, новий закон вбиває книговидавців. Я маю на увазі французьких

книговидавців, бо він вбиває лише їх, збагачуючи разом з тим книговидавців бельгійських.

Він розорює до нитки наших друкарів і книговидавців, наших шрифтоливарників і

паперовиробників, він руйнує наші майстерні, наші мануфактури, наші фабрики; але зате він

заохочує видавців контрафакцій. Він наділяє робітників чужої країни хлібом, відібраним у

наших робітників. (Якнайсильніше хвилювання у залі).

Я продовжую. Законопроект із явним злорадством накладає гербовий збір на всі

театральні п’єси без винятку, чи то п’єси Корнеля або Мольєра – немає різниці. Він мстить

“Полієвкту” за “Тартюфа”9. (Сміх та оплески).

9 …мстить “Полієвкту” за “Тартюфа” – “Мученик Полієвкт” – трагедія Корнеля, в якій діючі особи показують

високі приклади почуття обов’язку та самопожертви; “Тартюф”, або лицемір” – комедія Мольєра; у Гюго в

13

Так, так, зауважте собі: новий закон – я наполягає на цьому – не менш ворожий

літературній творчості, ніж газетній публіцистиці; саме це і надає йому характеру

клерикального закону. Він переслідує театр так само, як і газету, він хотів би вибити з рук

Бомарше й ущент розбити те дзеркало, в якому пізнає себе Базіліо. (Вигуки “Браво!” зліва). Я

продовжую.

Він настільки ж неграбний, наскільки і шкідливий. В одному лише Парижі він разом

забороняє близько трьохсот нездатних образити і корисних періодичних видань, які

прищеплюють людям смак до тихих і спокійних розумових занять. (Вигуки: “Цілком

справедливо!”).

І, нарешті, на додаток до всіх цих образливих для цивілізації актів, закон робить

неможливим подальше існування такого популярного виду друкованого слова, як брошури,

що є доступною повсякденною поживою для умів. (Вигуки: “Браво!” зліва. Вигуки справа:

“Не буде брошур! Тим краще! Тим краще!”).

Замість усього цього він надає привілей на поширення друкованих видань підлій

ультрамонтанській кліці, до рук якої віддано тепер народну просвіту. (Вигуки: “Правильно!

Правильно!”). Монтеск’є закують у кайдани, але батько Лорике користуватиметься

цілковитою свободою.

Панове, в основі цього законопроекту лежить ненависть до розуму. Подібно до

кулачка сердитої дитини, він намагається стиснути – що ж? Думку публіциста, думку

філософа, думку поета, геній Франції! (Вигуки: “Браво! Браво!”).

Отже, придушення усякої думки та усякого друкованого слова, переслідування газет і

цькування книг, підозріле ставлення до театру, до літератури, до талановитих людей,

вибивання пера з рук письменника, вбивство книговидавничої справи, руйнування десяти –

дванадцяти галузей національної промисловості, принесення Франції в жертву іноземним

інтересам, опікування бельгійськими видавцями контрафакцій, прагнення залишити

робітників без хліба, а розум без книг, продаж багатіям права на читання, що відбирається у

бідняків (рух у залі), знищення усіх світочів народних, насильницька затримка мас – о,

святотатство! – на шляху їх сходження до світла, зневага справедливості, скасування суду

присяжних і заміна його слідчими камерами, відновлення конфіскацій у формі незміримих

штрафів, осуд і смертна кара до суду – ось що являє собою ваш законопроект! (Схвальні

вигуки, які довго не припиняються).

Я не оцінюю його, я лише викладаю його суть. Але якби мені потрібно було оцінити

його, я сказав би коротко: це середньовічне вогнище на сучасний лад!

смислі: мстить чесному за брехливого.

14

Панове, протягом тридцяти п’яти років вільна преса виховувала країну; блискучим

прикладом Сполучених Штатів, Англії та Бельгії доведено, що свобода преси є водночас і

найбільш очевидною ознакою та найбільш істотною рисою соціального світу; протягом

тридцяти п’яти років, кажу я, свобода преси була нашим надбанням; протягом трьох віків

розум, друковане слово були всемогутні, – і ось який підсумок!

Я просто не знаходжу слів… Усе, що задумала Реставрація, блідне перед цим;

порівняно з таким законопроектом її закони про цензуру здаються милосердними, а “Закон

про справедливість і любов”10 здаються благодійністю; тому я вимагаю поставити пам’ятник

пану де Пейронне! (Сміх і вигуки “Браво!” зліва. Ремствування справа).

Зрозумійте мене правильно! Я зовсім не хочу ображати пана де Пейронне, навпаки – я

хочу скласти йому належну подяку. Його залишили далеко позаду ті, хто виніс йому вирок11,

так само як пана Гізо залишили далеко позаду ті, хто ініціював проти нього звинувачення12.

(Вигуки зліва: “Так, так! Правильно!”).

Пан де Пейронне, якби знаходився у цих стінах, – слід віддати йому справедливість, –

безперечно, з обуренням голосував би проти цього закону, а що стосується пана Гізо, чий

блискучий талант становив би гордість усяких представницьких зборів, то я сподіваюсь, що

саме він, якщо йому належить коли-небудь опинитися в числі членів цих Зборів, виступить з

цієї трибуни і проголосить звинувачувальний акт проти пана Бароша. (Схвальні вигуки, які

довго не припиняються).

Я повертаюсь до законопроекту. Ви бачили, панове, що він собою являє. І ви

називаєте це законом? Ні, ні! Це ніяк не закон, і такий документ ніколи не стане законом

моєї країни, – порукою цьому порядність людей, до яких я зараз звертаюсь! Надто багато,

насправді надто багато поганого та згубного несе він із собою! Ні, ні! Ви не примусите нас

прийняти сутану єзуїта, що прикриває беззаконня, за одяг закону. (Вигуки: “Браво!”).

Чи хочете ви знати, панове, що це все означає? Це означає не що інше, як виклик,

кинутий нам нашим же урядом, виклик, який міститься у новому законі і який учора, як ви

10 “Закон про справедливість і любов” – закон 1827 р., що встановлював сувору цензуру та великі штрафи для

авторів, видавців і друкарів. В офіційній газеті уряду, у статті, яка захищала цей закон, він був названий

“законом про справедливість і любов”. Опозиція прийняла цю назву, надавши їй іронічного відтінку. Закон

було прийнято палатою депутатів, але уряд, побоюючись, що він буде провалений у палаті перів, у квітні 1827

р. відізвав його.11 Його залишили далеко позаду ті, хто виніс йому вирок… – Пейронне був у числі міністрів, які підписали

липневі ордонанси Карла Х, що стали поштовхом до революції 1830 р.; після революції він, разом із трьома

колишніми міністрами, був засуджений. Народ вимагав смертної кари міністрів-зрадників, але їхнім

прибічникам вдалося врятувати їх, і 21 грудня 1830 р. їм був оголошений вирок – довічне ув’язнення.12 …пана Гізо залишили далеко позаду ті, хто ініціював проти нього звинувачення. – Гізо після повалення

Липневої монархії мали судити, але він утік за кордон.

15

усі чули, вирвався із серця міністра. (Сильне хвилювання в залі). Це виклик, кинутий

міністерством та його радниками духові нашого століття і почуттям нашого народу; інакше

кажучи, виклик, кинутий фактом ідеї, виклик, кинутий силами, що є лише матеріальним

втіленням уряду, тому, що становить його життєву основу; виклик, кинутий владою – лише

владою! – моці народу, виклик, кинутий скороминущим вічному; виклик, кинутий

нікчемними людцями, які не владні навіть над миттєвістю історії, великій нації та

безмежному майбутньому! (Оплески).

О, якби цей виклик був лише проявом дитячого безглуздя! Але, на жаль, він загрожує

смертельною небезпекою. Ви не приєднаєтесь до нього, панове, ви усвідомлюєте загрозу, що

нависла, ви відмовитесь від цього закону!

Принаймні я хочу в це вірити! Прозорливі люди з числа депутатів більшості, – а якщо

вони серйозно захочуть підрахувати, скільки їх, то самі переконаються в тому, що їх дуже

багато, – прозорливі люди з числа депутатів більшості врешті-решт візьмуть вгору над

сліпцями; вони вчасно утримають владу, що вислизує з їхніх рук, і рано чи пізно ми

побачимо, як з лона цих великих Зборів, яким належить у призначений час зустрітися віч-на-

віч із нацією, вийде справжній уряд країни.

Справжній уряд країни – це не той уряд, який пропонує нам такі закони! (Вигуки

зліва: “Правильно! Не той!”, справа: “Ні, саме той!”).

Панове, у таке століття, як наше, для такої нації, як французи, після трьох революцій,

що поставили перед нами у цілком непередбачуваному порядку безліч питань першорядної

важливості, справжнім урядом, хорошим урядом може вважатися лише такий, що розуміє,

які умови необхідні для розвитку суспільства; який спостерігає, вивчає, досліджує,

експериментує; який бачить у розумі помічника, а не ворога; який допомагає виявити істину

із зіткнення різних поглядів; який сприяє всебічній животворній дії свобод; який сумлінно

береться за розв’язання проблеми навчання дітей та надання роботи дорослим! Справжнім

урядом може вважатися лише такий, якому не навіює тривогу світло знання, що усе ширше

розповсюджується, якому не страшне духовне зростання народу. (Схвальні вигуки зліва).

Справжнім урядом може вважатися лише такий, який чесно та прямо ставить у

порядок денний, з метою поглибленого вивчення та розв’язання в інтересах суспільства, такі

невідкладні та серйозні проблеми, як кредит, заробітна плата, безробіття, товарний обіг,

виробництво та споживання, колонізація, роззброєння, бідність одних і статок інших,

заможність однієї частини населення та жебрацтво іншої, усі обіцянки конституції, інакше

кажучи – велике питання про народ!

Справжнім урядом може вважатися лише такий, який організовує, а не придушує,

такий, який очолює ходу передових ідей і не припускає, щоб ним керували злісні забобони!

16

Ні, справжнім урядом Франції у дев’ятнадцятому столітті не може бути і ніколи не буде

уряд, який рухається назад! (Сильне хвилювання в залі).

Панове, в таку епоху, як наша, назадні рухи небезпечні, не здійснюйте ж їх!

Вам без кінця твердять про безодню, зяючу, розверсту, жахливу безодню, в яку ось-

ось може звалитися суспільство. Панове, безодня дійсно існує; тільки вона не перед вами, а

позаду вас. Ви насправді наближаєтесь до неї, але саме тому, що ідете не вперед, а назад.

(Оплески зліва).

Те майбутнє, яке готує нам знавісніла реакція, настільки близьке й настільки явне, що

вже тепер можна розгледіти його страхітливе обличчя. Послухайте! Ще не пізно зупинитися.

У 1829 році можна було уникнути 1830 року. У 1847 році можна було уникнути 1848 року.

Досить було прислухатися до тих, хто говорив обом монархіям, що котилися під схил: “Ви

на краю безодні!”

Панове, я маю право так говорити. Наскільки я не безвісний, я один із тих, хто робив

усе, що міг; я один із тих, хто попереджував обидві монархії, хто робив це чесно, хто робив

це даремно, але з найпалкішим і найщирішим бажанням їх врятувати. (Вигуки та протести

справа).

Ви заперечуєте це! Що ж! Назву точну дату. Прочитайте мою промову, проголошену

12 червня 1847 року13 у палаті перів; пан де Монтебелло, напевно, пам’ятає її. (Пан де

Монтебелло опускає очі і мовчить. Спокій відновлюється). І от я попереджаю втретє; невже і

втретє я зазнаю невдачі? На жаль! Я сильно цього побоююсь.

Люди, котрі керують нами, міністри! Говорячи таким чином, я звертаюсь не лише до

явних, але й до таємних міністрів, бо нині є двоякого роду правителі: одні діють у всіх на

виду, інші ховаються подалі від очей (сміх і вигуки: “Браво!”), і нам усім відомо, що пан

президент республіки став Нумою Помпілієм, котрий має при собі сімнадцять Егерій14.

(Вибух реготу). Міністри, чи відомо вам, що ви чините? Чи бачили ви, куди прямуєте? Ні!

Я вам це скажу.

Ви вимагаєте, щоб ми утвердили ці закони, ви вириваєте згоду на них у більшості, але

не мине й трьох місяців, як ви переконаєтесь, що вони цілком марні для вас, більше того –

що вони ще й погіршують наше становище.

Як тільки ви спробуєте провести вибори, як тільки ви застосуєте на практиці

знівечене вами виборче право, як би ви не бралися за цю справу, реакція – це можна із

13 Прочитайте мою промову, проголошену 12 червня 1847 року… – Гюго, напевно, має на увазі промову

“Сімейство Бонапартів”, виголошену не 12-го, а 14 червня 1847 р.14 … сімнадцять Егерій. – Мається на увазі комісія Законодавчих зборів, яка виробила реакційний проект закону

проти преси.

17

впевненістю передрікти – неминуче зазнає поразки. Ось що можна сказати у зв’язку з

питанням про вибори.

Що стосується преси, наслідок зубожілих і вбитих газет піде на користь тим газетам,

які збережуться. Ви вважаєте, що газети занадто злі і занадто сильні! Що ж, ваш закон

принесе чудові плоди! Після того, як мине три місяці, ви подвоїте силу газет. Щоправда, ви

подвоїте також і їхню лють. (Вигуки: “Правильно” Правильно!” Якнайсильніше хвилювання в

залі). О, державні мужі! (Сміх у залі).

Ось що можна сказати з приводу газет.

Що стосується права зборів – чудово! Народні сходки розчиняться у таємних

товариствах. Ви змусите вернутися в ці товариства тих, хто хотів їх залишити. Такою буде

неминуча протидія. Замість публічних зборів у залі Мартель чи в залі Валентино, у яких ви

берете участь в особі поліцейського комісара, замість зборів просто неба, де пристрасті

вгамовуються, ви будете мати скрізь приховані осередки пропаганди, де пануватиме

озлоблення, кожна ідея прийматиме характер нездоланної пристрасті, а гнів виллється у

ненависть.

Ось що можна сказати про право зборів.

Отже, ваші ж власні закони обернуться проти вас, вам буде завдано вдару вашою ж

зброєю! Основні принципи демократії піднімуться проти вас з усіх боків; переслідувані, вони

стануть могутніми; розгнівані, вони стануть страшнішими для вас. (Рух у залі).

Ви скажете: “Небезпека посилюється”.

Ви скажете: “Ми завдали вдару по загальному виборчому праву, і це нам не

допомогло. Ми завдали вдару по праву зборів, і це нам не допомогло. Ми завдали вдару по

свободі преси, і це нам не допомогло. Слід викорчувати зло з корінням”.

І тоді, перебуваючи під владою нездоланної сили, подібно до одержимих, котрі діють

не по своїй волі, а вабливі найневблаганнішою логікою – логікою уже скоєних помилок

(вигук: “Браво!”), слухаючись рокового голосу, який штовхатиме вас усе далі й далі, – як ви

вчините тоді?

Але тут я зупиняюсь. <…> Я не хочу випереджати події і будувати які б то не було

нестерпні здогадки про наслідки тих помилок, які ви уже почали здійснювати. <…> Час

скінчити ці вічні порожні декларації, під прикриттям яких зазіхають на наші права, на

загальне виборче право, на свободу преси і навіть – як показують деякі випадки довільного

тлумачення регламенту – на свободу трибуни. <…>

Панове, подумайте над усім цим як патріоти, як люди розуму. Я звертаюсь зараз до

тієї справжньої більшості, яка не раз проглядала з-під удаваної більшості, яка противилася

пунктові про ув’язнення до фортеці у законі про заслання і відмовилось надати цьому

18

законові зворотної сили… <…> Саме до тієї більшості, яка може врятувати країну, звернені

тепер мої слова.

Я не сподіваюсь переконати авторів теорій про тверду владу, які перебільшують її

значення і тим самим компрометують її, які майстерно організовують провокації, для того

щоб досхочу пригнічувати народ (сміх і вигуки “Браво!”), і які, на тій підставі, що вони

вирвали кілька тополь з бруківок Парижа15, вважають себе в силах викорчувати друковане

слово із серця народу. (Вигуки: “Браво! Браво!”).

Я не сподіваюсь переконати ані цих державних діячів минулого, котрі страждають ось

уже тридцять років на застарілі політичні недуги, ані тих людей, котрі гаряче піддають

анафемі всю пресу без розбору, не спускаючись навіть до того, щоб відділити добропорядну

її частину від зловмисної, і котрі стверджують, що найкраща газета не варта найпоганішого

проповідника. (Сміх у залі).

Так, я відвертаюсь від цих людей, які стоять на крайніх позиціях і глухих до голосу

переконання. Я благаю вас, законодавців, породжених загальним виборчим правом і які

усвідомлюють, незважаючи на прийнятий недавно згубний закон16, своє високе походження,

я благаю вас визнати й проголосити урочистим вотумом, вотумом, який пролунає як вирок,

міць і священну недоторканість думки. Замах на пресу означає безпосередню загрозу для

суспільства. (Вигуки: “Правильно! Правильно!”). Якого вдару збираються завдати ідеям за

допомогою такого закону, що хочуть зробити з ними? Притиснути їх? Але вони непорушні.

Обмежити їх? Але вони нескінченні. Придушити їх зовсім? Але вони безсмертні.

(Хвилювання в залі, яке довго не припиняється). <…>

…з точки зору (В. Гюго має на увазі будь-яку реакційну партію. – Прим. авт.)…

думка – це тяжкий проступок, читання – серйозна провина, творчість – зазіхання на

підвалини (шум у залі), – що стосується …партії, що не розуміє нашої епохи, якій вона

глибоко чужа, партії, яка нині прагне до того, щоб наша преса була віддана до рук

податкового управління, а наші театри – до рук цензури, щоб наші книги були піддані

анафемі, а всі наші ідеї суворо засуджені, щоб усе пов’язане з рухом суспільства вперед

підлягало репресіям, партії, яка в інший час прагнула б привернути проскрипції на наші

голови (вигуки: “Вірно! Браво!”) <…> нехай вона міцно засвоїть: часи, коли вона могла

являти небезпеку для суспільства, минули! (Вигуки: “Вірно! Вірно!”). <…>

Ми рухаємось від старого світу до нового світу. Ах, уж ці наші правителі, люди, котрі

мріють зупинити людство в його русі уперед, опустити шлагбаум над дорогою прогресу, – чи

15 …вирвали кілька тополь з бруківок Парижа… – Префект поліції наказав зрубати посаджені на початку

революції “дерева свободи”; у багатьох кварталах Парижа це викликало опір народу.16 … незважаючи на прийнятий недавно згубний закон… – тобто закон, що скасував загальне виборче право (31

травня 1850 р.).

19

подумали вони про те, що роблять? Чи віддають вони собі звіт у тому, яку катастрофу вони

можуть викликати, яке жахливе соціальне Фампу вони готують, коли в період небаченого в

історії людства руху ідей, у момент, коли величезний і величний потяг мчить на всіх парах,

вони боягузливо, підло, крадькома підсовують подібні закони у колеса преси, цього

потужного локомотива всенародної думки. (Сильне збудження в залі). <…>

Люди з тривогою озираються навколо, дивляться одне на одного і запитують одне

одного: Хто ж створює цей хаос? Хто відповідальний за це зло? Хто винний? Кого слід

покарати? Кому завдати вдару?

У Європі партія страху говорить: винна Франція. У Франції вона говорить: винен

Париж. У Парижі вона говорить: винна преса. А людина розважлива, котра спостерігає й

думає, говорить: ані преса, ані Париж, ані Франція не винні; в усьому винен людський розум.

(Рух у залі). Так, людський розум. Людський розум, який зробив народи тим, що вони є, який

вічно вивчає, досліджує, розмірковує, сперечається, сумнівається, не погоджується, проникає

в глибину речей, виносить про них судження й без упину трудиться над розв’язанням

проблеми, від віку поставленої творцем перед його створіннями. Людський розум, з яким

ведуть боротьбу, який без кінця переслідується, притискається, обмежується, зникає лише

для того, щоб потім з’явитися знову, і приймає послідовно, із століття в століття, переходячи

від одних досягнень до інших, обличчя того чи іншого глашатая ідей! Людський розум, який

з’явився під ім’ям Яна Гуса і не загинув на вогнищі в Констанці (вигук: “Браво!”); який

з’явився під ім’ям Лютера і розхитав католичні канони; який з’явився під ім’ям Вольтера і

розхитав релігію; який з’явився під ім’ям Мірабо і розхитав королівську владу! (Сильне

хвилювання в залі, яке довго не припиняється). Людський розум, який з початку світу

піддавав перетворенню суспільства та форми правління згідно із законом, усе більш і більш

прийнятним, який з’являвся у вигляді теократії, у вигляді аристократії, у вигляді монархії і

який нині постає у вигляді демократії. (Оплески). Людський розум, який з’являвся в образі

Вавілона, Тіра, Єрусалима, Афін, Рима і який з’явився нині в образі Парижа; який виступав

почергово, а іноді і водночас, у вигляді хибної думки, ілюзії, єресі, у вигляді відпочкування

від ортодоксії, у вигляді протесту, у вигляді істини. Людський розум, який є великим

пастирем і який в кінцевому підсумку завжди крокував у напрямку до справедливого,

прекрасного та істинного, осяюючи собою маси, звеличуючи душі, усе більше навертаючи

народи до права, а кожну окрему людину – до бога. (Вибух голосів: “Браво!”).

Так от, я звертаюсь до партії страху не лише в цій залі, але й в усій Європі, і кажу їй:

вдивіться добре в те, що ви збираєтесь зробити; замислитесь над тим, яку справу ви

здійснюєте, і перш ніж розпочати її здійснення, оцініть її масштаби.

20

Припустимо, ви досягнете своєї мети. Коли ви знищите пресу, вам доведеться

знищити ще дещо – Париж. Знищите Париж, доведеться знищити ще дещо – Францію. А

коли ви знищите Францію, доведеться вбити ще дещо – людський розум. (Рух у залі, який

довго не припиняється).

Так, я повторюю, великій всеєвропейській партії страху слід оцінити масштаби того

грандіозного завдання, яке вона, у своєму героїзмі, ставить перед собою. (Сміх і вигуки:

“Браво!”). Нехай навіть вона знищить і пресу, аж до останньої газети, і Париж, аж до

останнього кругляка бруківки, і Францію, аж до останнього села, всеодно вона нічого не

досягне. (Рух у залі). Їй довелося б іще знищити дещо таке, що стоїть непорушно,

підносячись над зміною поколінь, поєднуючи у відомому смислі людину з богом; дещо таке,

що створило усі книги, задумало усі мистецтва, відкрило усі світи, заснувало усі цивілізації;

дещо таке, що шляхом революції завжди добивається того, у чому йому відмовляють, коли

воно виявляється у формі мирного прогресу; дещо таке, що, так само як світло, не можна

намацати й втримати руками, що недоступно, як сонце, і що зветься людським розумом!

(Овація, що довго не вщухає. Багато депутатів лівого крила залишають свої місця і ідуть до

оратора, щоб привітати його. Засідання переривається).

Третьестепенному королю17

Король, ты, говорят, изгнал меня. Отлично.

Притом журнальный клещ в газетишке мокричной

От твоего лица бесчестье мне нанес;

И брызжет царственной слюной официоз.

Не шлю тебе ответ, пусть это неучтиво.

Вот видишь ли, король, величество – не диво.

Твой журналист и ты – мне дела нет до вас:

Цветами занят я, которые сейчас

Бог расточает нам; я праздник роз справляю.

К тому ж угрюмый сфинкс, как я предполагаю,

И мрачная скала, для птиц морских приют,

Вниманье обратить едва ли снизойдут

Тот – на песчинку, та – на брызги пены вздорной.

Что плошка начадит, что оскорбит придворный,

17 Точна дата написання вірша невідома; створений у період вигнання, вірш увійшов до посмертної збірки

поезій В. Гюго “Усі струни ліри” (1888 – 1893). Українського перекладу не існує.

21

В порядке то вещей; мечтатель не сердит.

Твое величество меня не возмутит.

Пусть будет награжден слуга твой безупречный.

Как повелел нам бог, деМестра18 подопечный,

Ты царствуешь, а твой писец строчит.

<…>

ІV. Клерикальным журналистам19 (1850)

(“Релігія прославлена”, з кн. четвертої збірки “Кари”, 1853 р.)

Поскольку вы, треща о мессах и постах

И бога обокрав, что грезит в кущах рая,

Лавчонку мерзкую открыли впопыхах,

Евангелием прикрывая;

Поскольку взялся бы за палку сам Христос,

Чтоб гнать вас, торгашей; и вы, невесть откуда

Сбредясь, мадонною торгуете вразнос:

Коль с чудом – десять су, и по два су – без чуда;

Поскольку вы нести способны дикий вздор,

От коего в церквах должны трещать ступени,

И ваш прелестный стиль слепит очки и взор

Церковных старост и дуэний;

Поскольку ваш сюртук покроем с рясой схож;

Поскольку вам навоз приятней ненюфара

И стряпаете вы газету для святош,

Где Патуйе20 строчит по планам Эскобара21;

18 Местр Жозеф де (1754 – 1821) – ідеолог католицької реакції.19 Вірш “Клерикальним журналістам” спрямований передусім проти клерикального журналу “L’Univers” та

його редактора Луї-Франсуа Вейо (1813 – 1883) – клерикального публіциста, бонапартиста, крайнього

реакціонера.20 Патуйє Луї (1699 – 1779) – єзуїт-памфлетист, що ненавидів просвітників та уїдливо був висміяний Вольтером.

22

Поскольку по утрам швейцары из дверей

Бросают в сток листки презренного журнала;

Поскольку льете вы в церковный воск свечей

Свое отравленное сало;

Поскольку образцом вы мните лишь себя;

Поскольку, наконец, душой черны и грубы,

Скуля от жалости и в барабан долбя,

Слезой скрывая грязь и вдвинув дудку в зубы,

Вы, головы глупцам старательно дуря,

Заманивая их, подлейшей ложью теша,

Сумели на камнях святого алтаря

Воздвигнуть балаган Бобеша22, –

Вы вправе, мнится вам, смочив святой водой

Укрытый рясою, но вредоносный коготь,

Твердить: “Я кроток, чист, иезуит прямой;

Я бью из-за угла, меня ж прошу не трогать”.

О, гады, чье перо на чердаках скрипит,

Строчит, чернила пьет, льет желчь, исходит пеной,

Царапает, плюет – и туча брызг летит,

Пятная свод небес нетленный!

Поганый ваш листок – фургон, где сплошь попы;

Но это жуликов переодетых стая;

Что проповедуют среди густой толпы,

На языке блатном меж двух молитв болтая.

Вы дух порочите – поэта честный труд,

21 Ескобар-і-Мендоса Антоніо (1589 – 1669) – іспанський єзуїт, який стверджував, що мета виправдовує засоби і

що можна та потрібно використовувати будь-які, у тому числі найзлочинніші засоби.22 Бобеш – прізвисько відомого французького клоуна Антуана Марделяра (Манделяра), який виступав на

початку ХІХ століття в ярмаркових балаганах.

23

Мечту мыслителя, волнующую души;

Когда же за уши вас оттрепать придут,

Вмиг исчезают ваши уши!

Разбрызгав клевету, плеснув отравой слов,

Вы прячетесь от глаз, хоронитесь, бежите.

У каждого свой нрав и свой привычный кров:

Сова в дупле сидит, орел парит в зените.

А вы где кроетесь? Где гнусный ваш приют?

О боже! Мрак ночной, злодейства друг постыдный,

Вкруг вас черней чернил, и в эту тьму ползут

И к вашим льнут губам ехидны.

Драконы прессы! Тут вам вольно без конца

Нырять в грязи, куда вас гонят вкус и нравы.

Судьба, все мерзости вливая вам в сердца,

Должна и в ваш вертеп направить все канавы.

Вот список ваших дел, алтарные шуты!..

Когда ж придет к вам тот, кто не лишен отваги,

И, честь вам оказав, промолвит: “Ну, плуты!

Я здесь; беритесь-ка за шпаги!” –

Тут вопль: “Дуэль! У нас! У христиан! Нет, нет!”

И подлецы, крестясь, бубнят о божьем слове.

О, трусы! В заповедь их страх переодет,

И, отравители, они боятся крови.

Ну, что ж, дубинка есть – из свежего дубка;

Боюсь, булыжники ваш нос пересчитает;

Ведь, – знайте, жулики, – сбежавших от клинка

Обычно палка настигает.

Вы Сену, Тахо, Рейн в плен взяли; ум людской

24

Сумели вы смутить, предав пустой надежде;

Еврейских маклаков пред вами молкнет рой;

Иуды нет в живых, но жив Тартюф, как прежде.

Сам Яго – пустослов, коль рядом ваш Базиль;

Вы библию червям господним предаете;

Но лишь убежища попросят ложь и гниль, –

Сердца вы настежь распахнете.

Вы оскорбляете у честных горечь дум;

Но костюмерная зато у вас богата;

В ней, куртку сняв, порок найдет любой костюм:

К вам Ласенер23 войдет, а выйдет Контрафатто24.

Вы в души лезете, чтобы залезть в карман;

Кто примет вас, тому не жить с беспечным сердцем;

Вас гнать вы нудите – и каждый шарлатан

Потом наряжен страстотерпцем.

Вы в храме божием свой обрели буфет.

Со всеми вы дружны, кто в мире множит муки;

И в умывальнике находят крови след,

Когда вам изредка случится вымыть руки.

Не будь вы книжники, стать палачами б вам.

Для вас прекрасен меч; и что святее дыбы?

Чудовища! Ваш гимн хвалу поет кострам,

И светоч вы лишь в них нашли бы.

Не восемнадцать ли веков, сместив плиту,

Христос пытается из ветхой встать могилы?

Но вы, иудино отродье, тяжесть ту

23 Ласенер (Ласнер) – бандит і вбивця, який видавав себе за письменника та поета. Здійснив ряд звірячих

злочинів і був страчений у 1836 році.24 Контрафатто – священик, який розбещував малолітніх. За насильство над 5-річною дівчинкою був

засуджений до довічної каторги, але згодом, на прохання церковників, був випущений на волю.

25

Вновь надвигаете, все напрягая силы.

Святоши! Ваш хребет – приманка для ремня.

И рок, смеясь, велит, чтобы сынов Лойолы25

Бич папы исхлестал, из Франции гоня,

А из Баварии – хлыст Лолы.

Ну что же, действуйте; свой пакостный листок,

Писаки подлые, старательно ведите;

Ногтями черными скребите мозжечок;

Вопите, клевеща, кусайтесь и живите!

Господь обрек траву зубам голодных коз,

Моря – ударам бурь, гроба – червям и мухам,

Колонны Пропилей – огням закатных роз,

А ваши лица – оплеухам.

Ну, так бегите же, ищите дыр и нор,

Спасайтесь, продавцы поддельной панацеи,

Паяцы алтаря, кто, смрадный сея вздор,

Невинней евнухов и сатаны не злее!

О господи, скажи, царь неба и земли,

Где есть лжецы подлей и с худшими сердцами,

Чем те, кто вывеску свою прибить могли

Христа кровавыми гвоздями?

Декларація республіканських вигнанців на Джерсі

з приводу Імперії, опублікована в “Moniteur”26 і підписана

в оригіналі: Віктор Гюго, Фор, Фомберто (1852, 31 жовтня)

25 Лойола Ігнатій (1491 – 1556) – засновник і необмежений володар ордену єзуїтів, досвідчений злочинець,

облудник, ханжа.26 “Moniteur” (“Монітор”) – французька урядова газета (1789 – 1868). Перейменована на “Journal Officiel”

(“Офіційна газета”).

26

Партія злочину

“Друзі та брати! За наявності цього ганебного уряду, що заперечує будь-яку мораль і

перешкоджає будь-якому соціальному прогресові; за наявності цього уряду, вбивці народу та

гвалтівники законів; уряду, який піднесений злочином і мав би скинутий правом, – француз,

гідний імені громадянина, не знає і не хоче знати, чи є де-небудь подоба виборів, комедія

загального голосування та пародія всенародного опитування; він не питає, чи є люди, що

голосують, та люди, які змушують голосувати; чи є стадо, що зветься сенатом і яке

розмірковує, та інше стадо, що зветься народом і яке підкоряється; він не питає, чи дійсно

папа коронуватиме у центрального вівтаря Собору Паризької богоматері людину, яка (не

сумнівайтесь: це неминуче майбутнє) буде прикута катом до ганебного стовпа. За наявності

п. Бонапарта та його уряду громадянин, гідний цього імені, робить і повинен робити одне:

він набиває рушницю й чекає слушної хвилини”.

Наполеон Малий (1852)

<…> …голова Національних Установчих зборів Арман Марраст підвівся зі свого

місця й виголосив:

– Ім’ям французького народу.

З огляду на те, що громадянин Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт, уродженець Парижа,

задовольняє умовам обираності, що диктується 44-ю статтею конституції,

З огляду на те, що на виборах президента, проведених по всій території республіки,

він одержав абсолютну більшість голосів,

Згідно із 47-ю та 48-ю статтями конституції, Національні збори проголошують його

президентом республіки на термін, починаючи із сьогоднішнього дня і аж до другої неділі

травня 1852 року.

<…> – Згідно з вимогою закону, я прошу громадянина президента республіки

піднятись на трибуну для прийняття присяги.

<…> Усі голови повернулися до цієї людини. У матовому світлі ламп розвиднілося

бліде кощаве обличчя з вугластими рисами; великий, довгий ніс, вуса, кучер волосся, що

падав на низький лоб; очі маленькі, тьмяні, манера триматися несмілива, невпевнена, –

жодної схожості з імператором. Це був громадянин Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт.

27

При його появі по залу пронісся гомін; заклавши руку за борт свого щільно

застебнутого сюртука, він кілька секунд нерухомо стояв на трибуні, на якій були накреслені

дати: “22, 23, 24 лютого”; а над ними виступали три слова: “Свобода. Рівність. Братерство”.

До обрання в президенти Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт був депутатом і вже кілька

місяців засідав в Установчих зборах; він майже ніколи не висиджував до кінця засідання, але

його доволі часто бачили на одній з верхніх лав у п’ятого проходу зліва – ці місця зазвичай

називалися Горою; він завжди сидів позаду свого старого наставника депутата В’єйяра.

Отже, хоча ця людина була досить відома Зборам, її поява справила сильне враження в залі.

Бо для всіх, як для його друзів, так і для противників, в його особі увійшло майбутнє –

невідоме майбутнє. Усі відразу загомонили, і в неясному гуркоті, що здійнявся в залі, чулося

його ім’я, яке супроводжувалось найрізноманітнішими зауваженнями. Його противники

пригадували його пригоди, його “подвиги” в Страсбурзі, в Булоні, прирученого орла та

шматок сирого м’яса в трикутному капелюсі. Його прихильники казали про його вигнання,

про переслідування, яких він зазнав, про те, що він сидів у в’язниці, що він написав чудову

книгу з артилерії, що його твори, написані в Гамській в’язниці, усе ж деякою мірою

просякнуті ліберальним, демократичним і соціалістичним духом і що тепер він став більш

зрілим, серйознішим; тим, хто згадував про його навіженство, вони нагадували про його

біди.

Генерал Кавеньяк, не обраний на посаду президента, щойно склав свої повноваження

перед Зборами зі спокійним лаконізмом, як і личить республіканцеві, сидів тепер на своєму

звичайному місці, зліва від трибуни, на міністерській лаві, поряд з міністром юстиції Марі.

Мовчки, схрестивши руки, дивився він на цю церемонію, яка утверджувала владу нового

голови держави.

Нарешті запанував спокій, голова постукав своїм дерев’яним ножем по столу. Настала

абсолютна тиша, і голова вимовив:

– Я прочитаю текст присяги.

Усі відчули, що настає насправді священна хвилина. Збори були вже не просто

зборами – це був храм. Величезне значення цієї присяги посилювалось ще й тим, що це була

єдина присяга, яка приносилася на території республіки. Лютий скасував, як і належало,

будь-які політичні присяги, і конституція з тих же міркувань зберігла лише присягу

президента. <…> …людина, наділена владою, присягала у вірності народові. Президент,

сановник і слуга, присягав у вірності державному народові. Схилившись перед величчю

нації, представленій всемогутніми Зборами, він приймав від Зборів конституцію і давав

клятву підкорятися їй. Представники народу були недоторкані, але він не був недоторканий.

<…>

28

“Перед богом і перед французьким народом, представленим Національними зборами,

клянуся бути вірним демократичній республіці, єдиній і неподільній, і виконувати усі

обов’язки, що їх накладає на мене конституція”.

Голова Зборів підвівшись прочитав ці урочисті слова; серед цілковитого мовчання й

напруженої тиші громадянин Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт підняв праву руку і сказав

твердим і гучним голосом:

– Клянусь!

Депутат Буле (від департаменту Мерти), згодом віце-президент республіки, який знав

Шарля-Луї-Наполеона Бонапарта з дитинства, вигукнув:

– Це чесна людина; вона дотримає своєї клятви!

<…>

Здавалося, церемонія скінчилась, і всі чекали, що громадянин Шарль-Луї-Наполеон

Бонапарт, віднині президент республіки аж до другої неділі травня 1852 року, залишить

трибуну. Але він не залишив її, він відчував благородну потребу зв’язати себе якомога

міцніше й додати ще кілька слів до цієї обов’язкової для нього присяги, аби показати, що він

приносить її добровільно та щиросердно; він попросив слова. <…>

Збори вітали [його] …слова дружніми оплесками, але що особливо схвилювало всіх і

глибоко закарбувалось у пам’яті, що знайшло відгук у свідомості кожного громадянина, це

була, повторюємо, та цілком добровільна заява, з якої він почав:

Довіра народу та присяга, яку я щойно приніс, визначають усю мою поведінку в

майбутньому.

Мій обов’язок визначений наперед. Я виконаю його, як належить чесній людині.

Я вважатиму ворогами вітчизни усіх, хто зробить спробу змінити будь-яким

протизаконним шляхом те, що встановила одностайно вся Франція.

Коли він закінчив говорити, Установчі збори всі до єдиної людини підвелися зі своїх

місць і дружно, в один голос, вигукнули: “Хай живе республіка!”

<…>

Час прокинутися людській совісті. Із 2 грудня 1851 року, з того дня, як здійснився

зрадницький задум… <…> Цей злочин поєднує в собі усі злочини відразу: зраду – у задумі,

порушення присяги – у виконанні, лиходійство та вбивство – у ході боротьби; розкрадання,

шахрайство та пограбування – після перемоги. Цей злочин тягне за собою як невід’ємну

частину самого себе скасування законів, порушення конституційної недоторканості,

незаконне позбавлення свободи, конфіскацію майна, масові нічні вбивства, таємні розстріли,

сваволю змішаних комісій, які замінили собою суд, десять тисяч висланих на заслання, сорок

тисяч вигнаних, шістдесят тисяч зруйнованих і кинутих у відчай родин.

29

<…> Після 2 грудня у Франції немає більше посадових осіб – є лише спільники.

Настав час кожному дати собі звіт у тому, що він робив і що продовжує робити. <…> …якщо

у вас не вистачає мужності взятися за меч, поспішіть хоча б розбити кайдани, …розкрити

двері в’язниць.

Повстань, совість! Час прокинутись, час не жде!

Якщо для вас нічого не значать закон, право, обов’язок, розум, здоровий глузд,

справедливість, правосуддя, – подумайте про майбутнє. Якщо совість мовчить, нехай піднесе

голос відповідальність. <…>

…Франція, як це не дивно, досі нічого не знає про те, що відбулося починаючи з 2

грудня, а якщо знає, то дуже мало, і в цьому її виправдання. Проте завдяки кільком мужнім і

благородним виступам у пресі багато фактів почали випливати на поверхню. Наша книга

повинна пролити світло на деякі з цих фактів і, якщо дозволить провидіння, показати їх у

справжньому вигляді. Важливо, щоб люди мали хоча б деяке уявлення про те, що таке

Бонапарт. Зараз, внаслідок заборони зборів, заборони преси, заборони слова, заборони

свободи й правди… ніщо, жодна людина, жоден факт, не уявляється в своєму справжньому

вигляді, не носить свого справжнього імені. <…> Для Франції, для всієї Європи Друге

грудня ще заховано під маскою. Ця книга – не що інше, як рука, що тягнеться з темряви і

зриває маску. <…>

Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт, син Гортензії де Богарне, яку Наполеон видав заміж

за Луї-Наполеона27, голландського короля, народився у Парижі 20 квітня 1808 року. У 1831

році Луї Бонапарт брав участь в італійських повстаннях, в одному з яких було вбито його

старшого брата, і намагався скинути папський престол. 30 жовтня 1835 року він зробив

спробу звалити Луї-Філіппа. Зазнавши фіаско в Страсбурзі, Луї Бонапарт, помилуваний

королем, відправився до Америки, залишивши на розправу своїх спільників. <…> З Америки

він перебрався до Швейцарії… 6 серпня 1840 року він висадився в Булоні… Він кидає гроші

перехожим на вулиці, розмахує капелюхом, піднявши його на вістря шпаги, і сам же

кричить: “Хай живе імператор!” Він стріляє в офіцера28, потрапляє при цьому в солдата,

якому вибиває три зуби, і рятується втечею. <…> Суд перів засуджує його до довічного

ув’язнення. Його відправляють до в’язниці Гам. Там він наче береться за розум і набуває

властивість розмірковувати; він пише й публікує кілька книг, в яких, незважаючи на явне

нерозуміння Франції та нашого часу, усе ж відчувається дух демократії та прогресу:

“Викорінення пауперизму”, “Дослідження про цукрову промисловість” та “Наполеонівські

ідеї”, де він змалював імператора поборником гуманізму. У книзі, названій “Історичні

27 Брата Наполеона І (1778 – 1846).28 У капітана Коль-Пюїжельє, який сказав йому: “Ви заколотник, ви зрадник”.

30

фрагменти”, він писав: “Я передусім громадянин, а потім уже Бонапарт”. Уже в 1832 році в

книзі “Політичні мрії” він називає себе республіканцем.

Після шести років ув’язнення в Гамській фортеці Луї Бонапарту вдалося втекти,

переодягнувшись муляром; він знайшов собі притулок в Англії. Настав лютий. Луї Бонапарт

вітав республіку, ставши депутатом Установчих зборів, 21 вересня 1848 року виголосив з

трибуни: “Усе моє життя буде присвячене зміцненню республіки”, і випустив відозву, яку

можна підсумувати коротко: свобода, прогрес, демократія, амністія, скасування законів про

злочини та вигнання; 20 грудня 1848 року, обраний п’ятьма з половиною мільйонами голосів

президентом республіки, він присягнув конституції і 2 грудня 1851 року порушив її.

За цей час він встиг знищити Римську республіку й відновити в 1849 році папську

владу, яку він намагався збороти в 1831 році. Крім того, він грав доволі сумнівну роль у

темній історії, відомій під назвою “Лотереї золотих зливків”: за кілька тижнів до перевороту

цей золотий мішок став просвічуватись наскрізь, і в ньому можна було розгледіти руку, дуже

схожу на руку Луї Бонапарта.

2 грудня і в наступні дні Луї Бонапарт, котрий являв собою виконавчу владу, здійснив

замах на владу законодавчу, арештував депутатів, розігнав Законодавчі збори, скасував

Верховний суд, відмінив закони, забрав у Французькому банкові двадцять п’ять мільйонів,

засипав золотом армію, розстріляв картеччю Париж, тероризував Францію; слідом за цим він

відправив у вигнання вісімдесят чотири депутати, забравши у принців Орлеанських майно

їхнього батька Луї-Філіппа, який пожалів його життя, встановив у п’ятдесяти восьми статтях

під ім’ям конституції деспотизм, закувавши в кайдани республіку, заткнувши шпагою

Франції, як кляпом, вуста свободі, розпродавши залізниці, очистивши народні кишені,

встановив бюджет за допомогою указів, вислав на заслання до Африки та Кайєнни десять

тисяч демократів, вигнав до Бельгії, Іспанії, П’ємонту, Швейцарії та Англії сорок тисяч

республіканців, сповнив скорботою усі серця та викликав краску сорому на чолі в кожного.

Луї Бонапарт вважає себе тим, хто сходить на трон; він не помічає, що він

піднімається до ганебного стовпа.

<…> …Луї Бонапарт являє собою вульгарну, порожню, ходульну, нікчемну

особистість. …Він полюбляє пишноту, помпу, китиці, позументи та галуни, гучні слова,

гучні титули, все, що блищить і дзеленчить, усілякі брязкальця влади. Вважаючи себе

родичем Аустерліцької перемоги, він носить генеральський мундир.

Йому байдуже, що його зневажають, йому достатньо бачити шанобливі обличчя.

Якби ця людина перебувала на задньому плані історії, вони кинула б на неї тінь, на

першому плані він виступає брудною плямою. <…>

31

До 2 грудня лідери правої полюбляли говорити про Луї Бонапарта: “Це ідіот”. Вони

помилялись. Звичайно, це розладнаний мозок, у ньому є провали, але в ньому можна

розрізнити кілька послідовних думок, і доволі зв’язних. Це книга з вирваними сторінками. У

Луї Бонапарта є нав’язлива ідея, проте нав’язлива ідея ще не ідіотизм. Він знає, чого хоче, і

добивається свого. Всупереч справедливості, законові, розуму, наперекір чесності та

людяності – всупереч усьому, однак він добивається свого.

Це не ідіот. Це людина іншого, не нашого часу. Він здається недоладним і

божевільним тому, що таких тепер немає. <…> У ньому є щось від середньовіччя чи Візантії.

Він лише забуває або не знає, що в наш час його дії мають пройти скрізь сферу великих віянь

людської моралі, народжених трьома століттями просвіти та французькою революцією, і що

в цьому середовищі його вчинки матимуть свій справжній вигляд і виглядатимуть такими,

які вони є насправді, – жахливими.

Його прихильники, – а вони у нього є, – охоче проводять паралель між ним та його

дядьком, першим Бонапартом. <…> Однак наше порівняння усе ж дещо шкутильгає, і ось

чому: адже одна справа – завоювати імперію, інша – захопити її шахрайством. <…>

Великий талант Бонапарта – його вміння мовчати.

До 2 грудня у нього збиралася рада міністрів… Він ніколи, або майже ніколи, не брав

участі у дебатах. <…>

Прикидатися мертвим – ось на це він майстер. Він мовчить, завмерши на місці,

відвернувшись від своєї цілі, поки не настане час діяти. Тут він миттєво повертається і

кидається на здобич. Він виявляє свої наміри раптово, несподівано вискочуючи з-за рогу з

пістолетом, ut fur29. А доти – якомога менше рухів. <…>

Втім, Луї Бонапарт іноді порушує мовчанку. Але тоді він не говорить, він бреше. Ця

людина бреше так само, як інші дихають. <…>

У Макіавеллі30 виявились нащадки. Луї Бонапарт – один з них.

Проголосити будь-яку мерзотність, що викликає загальну огиду, відразу з обуренням

зректися неї, присягатись усіма богами, прикидатися чесною людиною, – а потім, коли люди

перестануть побоюватись цієї мерзотності, тому що усе це здається просто смішним, –

здійснити її. Так він здійснив державний переворот… <…>

У таких справах йому потрібні помічники та співробітники; йому потрібні, як він сам

висловлюється, “люди”. Діоген шукав людину з лихтарем у руці; цей розшукує людей,

29 Як грабіжник (лат.).

30 Макіавеллі Ніколо (1469 – 1527) – прихильник єдиної сильної влади, яка здатна була б

знищити феодальну раздрібленість Італії (“Государ”, 1513). Виправдовував будь-які засоби

для досягнення влади.

32

помахуючи банковим білетом. І знаходить. <…> Щоб здійснити діяння 2 грудня, здійснити

та завершити його, йому були необхідні особливого роду люди, і вони у нього були. Нині він

оточений ними; ці люди становлять його двір та його почет; вони додають йому пишноти.

Деякі історичні епохи створюють плеяди великих людей, інші епохи – плеяди негідників.

Не варто, проте, змішувати цю епоху – хвилину Луї Бонапарта – з дев’ятнадцятим

століттям; отруйний гриб зростає біля підніжжя дуба, але це не дуб.

Луї Бонапарт добився свого. Віднині в його руках гроші, спекуляції, банк, біржа, каси,

сейфи, а також і всі ті люди, яким нічого не варто перекинутись з одного боку на інший,

якщо для цього потрібно лише переступити через власну честь. Йому вдалося обдурити

Шангарньє31, проковтнути Т’єра32, зробити Монталамбера33 своїм спільником, перетворити

владу на розбійницьке кубло, а державний бюджет – на прибутковий маєток. Він встромив

ніж у Республіку, але Республіка подібна до богинь Гомера: вона стікає кров’ю, але не

вмирає. На Монетному дворі карбують медаль, що називається “медаллю Другого грудня”, –

на знак пам’яті того, як він зберігає вірність присязі. Фрегат “Конституція” перейменований і

називається віднині “Єлісейський палац”. Тепер Бонапарт може, якщо побажає, наказати

Сібурові34 помазати його на престол, може змінити свій диван в Єлісейському палаці на ложе

в Тюїльрі. А поки що протягом цих семи місяців він виставляє себе напоказ: він виголошує

промови, святкує перемогу, головує на бенкетах, дає бали, танцює, панує, бундючиться,

красується; він сяє своїм потворством у ложі Французької Опери, він змушує називати себе

принцем-президентом, він роздає прапори армії та ордени поліцейським комісарам. Коли

йому довелося обирати емблему для себе самого, він посоромився і вибрав орла: скромність

стерв’ятника.

…Панегіристів у нього більше, ніж у Траяна35. Проте вражає одне: серед усіх

достоїнств, які в ньому виявили після 2 грудня, …немає жодного слова, яке виходило б за

31 Шангарньє Нікола (1793 – 1877) – генерал, монархіст-орлеаніст, учасник завоювання Алжіру. У 1848 – 1849

рр. командував Національною гвардією та військами паризького гарнізону і жорстоко придушував усі спроби

народних виступів. Конфлікт з президентом Луї-Наполеоном привів до його відставки. Після державного

перевороту 2 грудня 1851 р. був заарештований та вигнаний. У 1870 р. разом з армією Базена потрапив у полон

до пруссаків.

32 Тьер Адольф (1797 – 1877) – політичний діяч, історик, публіцист; з лютого 1871 року –

голова уряду; придушив Паризьку Комуну.33 Монталамбер Шарль (1810 – 1870) – один з лідерів клерикальної партії.34 Сібур Домінік (1792 – 1857) – архієпископ Паризький (з жовтня 1848 р.); виступив з виправданням

державного перевороту 2 грудня 1851 р., після якого був призначений сенатором.35 Траян – римський імператор у 98 – 117 рр.; про Траяна створено безліч легенд, що змальовували його як

правдивого вождя, котрий турбується про розвиток наук і мистецтв.

33

межі таких характеристик, як “спритність”, “холоднокровність”, “зарозумілість”, “хитрість”,

“чудово підготовлена та виконана операція”, “вдало вибраний момент”, “суворе дотримання

таємниці”, “своєчасно вжиті заходи”. Чудово зроблені відмички – ось що це власне означає.

Усе сказане зводиться до цього, за винятком хіба що кількох фраз про “милосердя”; але хіба

не вихваляли великодушність Мандрена36, який іноді відбирав не всі гроші, і Жана

Потрошителя, котрий іноді вбивав не всіх мандрівників! <…> Виміривши людину та

переконавшися, наскільки вона мізерно мала, ви вимірюєте її величезний успіх, і вас

мимоволі охоплює почуття подиву. Ви питаєте себе: як же вона цього досягла? Розібравши

на складові частини авантюру та авантюриста, відкинувши козир, яким йому служить його

ім’я та інші обставини, використані ним для своєї вилазки, ви не виявите ні в самій людині,

ні в її способі дій нічого, окрім хитрощів і грошей. <…>

Усе це здається немислимим.

Така людина керує Францією! …І щодня, щоранку – декретами, посланнями,

промовами, усім цим нечуваним фанфаронством, яким він хизується в “Монітері”, цей

емігрант, який не знає Франції, повчає Францію! Цей нахаба запевняє Францію, що він її

врятував! Від кого? Від неї самої! До нього провидіння робило лише дурниці; господь бог

тільки й очікував на нього, щоб навести скрізь порядок; і, нарешті, він прийшов! Тридцять

шість років усе, що тільки існувало у Франції, загрожувало їй загибеллю: трибуна –

базікання, преса – гвалт, думка – нахабство, свобода – волаюче зловживання; він з’явився і

миттю трибуну замінив сенатом, пресу – цензурою, думку – дурницею, свободу – шаблею; і

от шабля, цензура, дурниця та сенат врятували Францію! <…>

Вільна преса, честь французької думки, яка висвітлювала відразу з усіх точок зору

найрізноманітніші та важливі питання, незмінний вартовий інтересів нації – де вона віднині?

Що зробив з нею Бонапарт? На неї чекала та ж сама участь, що і на вільну трибуну. У

Парижі закрито двадцять газет, у департаментах – вісімдесят; загалом знищено сто газет. <…

>

Замість закону про пресу видається декрет… система застережень. Чи нам не знати

цієї системи? Ми щодня бачимо її в дії. Лише ці люди й могли вигадати щось подібне.

Ніколи ще деспотизм не виявляв себе з більш брутальною й тупою нахабністю, ніж у цьому

залякуванні завтрашнім днем, яке загрожує розправою та передує їй, – піддавати газету

публічному шмаганню, перш ніж з нею покінчити. За цієї системи правління дурниця

поправляє жорстокість та вгамовує її. Увесь закон про пресу може бути узагальнений в

одному рядку: “Дозволяю тобі говорити, але вимагаю, щоб ти мовчав!” Хто ж панує над

36 Мандрен Луї (1724 – 1755) – фальшивомонетник, розбійник та контрабандист, якого боялася влада та багатії.

Кілька разів був заарештований, але щоразу втікав з-під варти. Був підданий лютій страті.

34

нами? Тіберій37? Шахабахам38? Три чверті республіканських журналістів вигнані та заслані,

інші, переслідувані змішаними комісіями, розбіглися хто куди, поневіряються та

переховуються. Тут і там, у чотирьох або п’яти незалежних, але взятих на замітку журналах,

над якими занесений дрючок Мопа39, п’ятнадцять чи двадцять журналістів, мужніх,

серйозних, чесних, прямодушних, непідкупних, пишуть з ланцюгом на шиї та з колодкою

каторжника на нозі. Талант – під вартою двох охоронців, Незалежність – із застромленим

ротом, Чесність – під караулом, – і Вейо40, який кричить: “Я вільний!”

Преса має право піддаватися цензурі, право отримувати попередження, право бути

прикритою на час, право бути знищеною зовсім. Вона навіть має право бути відданою під

суд. <…> Суд присяжних залишився позаду, ми повертаємось до суддів, які призначаються

та затверджуються урядом. <…>

Цей уряд сам знає, що він потворний. Він боїться свого портрету, а особливо уникає

дзеркала. Він, як пугач, ховається в темряві; якщо його побачать, він вмре. А він воліє

існувати! Він не терпить, щоб про нього розмірковували, не допускає ніяких розмов про

себе. <…> Але застромити рота пресі у Франції – це ще півсправи; потрібно змусити

мовчати й закордонну пресу. Пробували затіяти два процеси в Бельгії – один проти газети

“Бюлетен Франсе”, інший проти газети “Насьйон”. Чесний бельгійський суд присяжних не

визнав їх винними. Це неприємно. Що ж вигадали? Вдарили бельгійські газети по кишені. У

вас є передплатники у Франції? Якщо ви будете нас “обговорювати”, ми не пропустимо вас

до Франції. Хочете, щоб вас пропускали? Догоджайте нам. Спробували залякати і англійську

пресу: якщо ви будете нас “обговорювати”, – питання ставиться категорично: не бажаємо,

щоб нас “обговорювали” – ми виженемо із Франції усіх ваших кореспондентів. Англійська

преса у відповідь на це розсміялась. Але це ще не все. За межами Франції є французькі

письменники; вони у вигнанні, отже, вони на волі. А що, якщо вони заговорять? Що, якщо

вони надумають писати, ці демагоги? Адже вони цілком здатні на таку штуку! Треба їм

завадити. Але як? <…> утяти закон про злочини, здійснені французами за кордоном, і

всунути туди статтю про “злочини преси”. <…> Тепер …якщо ми скажемо слово за межами

Франції, нас судитимуть у Франції… <…>

37 Тіберій – римський імператор у 14 – 37 рр., жорстокий деспот.38 Шахабахам – діюча особа опери-буф – жорстокий король-самодур.

39 Мопа Шарлемань-Еміль (1818 – 1888) – близька особа Луї-Наполеона. Будучи префектом

паризької поліції, активно сприяв перевороту 2 грудня 1851 року. За режиму ІІ імперії –

сенатор і міністр поліції, який жорстоко переслідував республіканців.40 Вейо Луї-Франсуа (1813 – 1883) – клерикальний журналіст, який виступав за збереження

світської влади пап, прибічник Луї Бонапарта.

35

Чи збирається Луї Бонапарт стати імператором?

Що за питання! Він володар, каді, муфтій, бей, дей, судан, великий хан, великий лама,

великий могол, великий дракон, двоюрідний брат сонця, володар віруючих, шах, цар, суфій і

халіф. Париж уже не Париж, а Багдад, в якому є свій Джафар, що зветься Персіньї41, і своя

Шехеразада, якій щоранку можуть відрубати голову; звуть її “Конститюсьйонель”. <…>

Луї Бонапарт винайшов новий вид масового вбивства – вбивство перехожих. <…>

Отже, одного гарного ранку ця людина схопила за горло конституцію, республіку, закон,

Францію. Він завдав майбутньому вдар ножем у спину. Він розтоптав право, здоровий глузд,

справедливість, розум, свободу; арештував громадян, які вважалися недоторканими;

конфіскував майно у невинних людей, відправив у вигнання людей прославлених, схопив за

горло народ в особі його депутатів; поливав картеччю паризькі бульвари; пустив свою

кавалерію навскач по калюжах крові, відкрив вогонь без попередження, розстрілював без

суду, наповнив ув’язненими … фортеці, одиночки, каземати, а цвинтарі наповнив трупами…

знехтував усіма законами, порушив усі повноваження, згноїв тисячі людей в страшних

трюмах понтонів, відправив до Ламбесси та Кайєнни сто п’ятдесят дітей віком від

дванадцяти до п’ятнадцяти років. Ця людина, яка була смішнішою, ніж Фальстаф, стала

страшнішою, ніж Річард ІІІ42. Чому ж він зробив усе це? Тому що, заявив він, “проти його

влади існує заколот”. <…>

Трибуна Франції – це протягом шістдесяти років відкриті вуста людського розуму <…

> Там, на цій трибуні, <…> вперше були вимовлені ці слова, що знаменували собою нове

суспільство: “Права Людини”. Там протягом п’ятдесяти років лунав дзвін ковадла, на якому

ковалі-надлюди кували ідеї. Ідеї! Ці мечі народу, ці списи правосуддя, зброя права! <…>

…народ не руйнує трибуну. Трибуни належать йому, і він це знає. Іноді трибуна його

обурює і змушує нуртувати, він б’є об неї своїми хвилями, іноді накриває її… але потім він

велично відступає, подібно до океану, а трибуна стоїть непохитно, наче маяк. Для народу

знищити трибуну було б дурницею; така справа зручна лише тиранам. <…>

О, трибуна! П’єдестал сильних духом! Звідси зростало красномовство, закон, влада,

патріотизм, відданість і великі думки – шори для народів, вудила для левів. <…>

41 Персіньї Жан-Жільбер Ф’ялен, герцог де (1808 – 1872) – один з найближчих спільників Луї-Наполеона,

організатор Страсбурзької та Булонської авантюр. Після провалу останньої (1840 р.) йому було винесено вирок:

20 років ув’язнення, але незабаром він був звільнений. Після революції 1848 р. очолив бонапартистське

“Товариство 10 грудня” та брав активну участь у підготовці й проведенні державного перевороту 2 грудня 1851

р. Після перевороту був міністром внутрішніх справ, сенатором, послом у Лондоні.42 Річард ІІІ – англійський король у 1483 – 1485 рр., вирізнявся жахливою жорстокістю; щоб стати королем,

убив усіх претендентів на престол, у тому числі рідного брата та племінників.

36

З цієї трибуни, що завжди перебувала в стані вібрації, постійно розходились ніби

звукові хвилі, потужні коливання почуттів та ідей; вони потоками йшли від народу до

народу, досягаючи найвіддаленіших кордонів землі, скрізь приводячи в рух ці мислячі

частки, що називаються душами. <…>

Оратор – це сівач. Він набирає зі свого серця свої прагнення, переконання, почуття,

свої страждання, свої мрії, свої ідеї та розкидає їх жменями серед людей. Будь-який мозок

для нього – нова борозна. Слово, що впало з трибуни, завжди де-небудь та й пустить коріння

і перетвориться на паросток. …Це сходить майбутнє, це розпускається новий світ. <…>

Ось чим була для Франції ця трибуна, ось що вона робила для своєї країни! Чудова

турбіна ідей, гігантська машина цивілізації, що постійно піднімала розумовий рівень в

усьому всесвіті і, перебуваючи в центрі людства, випромінювала на нього гігантські потоки

світла.

Ось що знищив Бонапарт. <…>

Насамперед, пане Бонапарт, вам належить хоча б трохи познайомитися з тим, що таке

людська совість.

Є на світі дві речі, які називаються добро та зло. Для вас це новина? Доведеться вам

пояснити: брехати – недобре, зраджувати – погано, вбивати – зовсім паскудно. Що з того, що

воно корисно, – це заборонено. <…> Але хто ж заважає цьому? Хто забороняє? Пане

Бонапарт, можна бути володарем, отримати вісім мільйонів голосів за свої злочини, та

дванадцять мільйонів франків на свої розваги та втіхи, завести сенат і посадити туди Сібура,

можна мати армію, фортеці, Тролонів43, які плазуватимуть перед вами на пузі, та Барошів44,

котрі рачкуватимуть; можна бути деспотом, можна бути всемогутнім, – і ось дехто

невидимий у темряві, перехожий, незнайомець постане перед вами та скаже: “Цього ти не

зробиш”.

Цей хтось, ці уста, що промовляють у темряві, яких не бачиш, але чуєш, цей

перехожий, цей незнайомець, цей відважний – це людська совість.

Ось що таке людська совість. Це хтось невидимий, повторюю я, але він сильніший за

армії, він більший кількістю, ніж сім з половиною мільйонів голосів, він вищий за сенат,

святіший за архієпископа, він краще обізнаний у питаннях права, ніж Тролон, він має владу

зневажити будь-який суд, набагато більше, ніж Барош, і він говорить вашій величності “ти”.

<…>

43 Тролон Реймон (1795 – 1869) – адвокат, бонапартист, голова паризького суду; після

перевороту 2 грудня – голова сенату.44 Барош П’єр-Жюль (1802 – 1870) – адвокат і політичний діяч, бонапартист, автор

ряду реакційних законів. У роки ІІ імперії – голова Державної ради, міністр юстиції, сенатор.

37

…велич людини саме в тому, що вона – істота недосконала, у ній є багато такого, що

дозволяє їй відчувати себе за межами граничного, осягати дещо і в самій собі, і за межами

свого “я”. Це дещо, що знаходиться і в самій людині і поза неї, являє собою загадку. Якщо

скористатися безпорадними людськими визначеннями, які постійно змінюються і тому

ніколи не можуть охопити більше одного боку явища, – це світ духовний. Людина перебуває

в духовному світі так само, як у світі речей, і навіть більше. Вона живе в тому, що вона

відчуває, більше, ніж у тому, що бачить. Як би не пригнічувала її природа, не переслідували

бажання, як би не вабила насолода, не турбував тваринний інстинкт – якесь постійне

прагнення до іншої сфери нестримно підхоплює її та уносить геть, за межі її природи, за

межі бажань, насолоди й тваринних інстинктів. Завжди і скрізь, щохвилини постає перед нею

видіння вищого світу, цим видінням сповнена її душа, воно керує її вчинками. Вона не

відчуває себе завершеною в цьому земному житті. Вона носить у душі якийсь таємничий

зразок світу минулого та світу майбутнього, світу досконалого, з яким вона постійно та

мимоволі порівнює цей недосконалий світ, і саму себе, і свої слабкості, і свої захоплення, і

свої пристрасті, і свої вчинки. Коли вона відчуває, що наближається до цього ідеального

світу, вона радіє; коли вона відчуває, що віддаляється від нього, вона сумує. Вона усією

своєю істотою знає, що на світі немає нічого марного, нічого зайвого, що все має свої

причини та свої наслідки. Праве та неправе, добро та зло, гідні та погані вчинки – усе

поглинає безодня, але ніщо не зникає, а переходить у вічність, щоб стати нагородою чи

покаранням для тих, хто зробив ці справи. Після смерті справи людини не пропадають – їм

підбивається підсумок. Зникнути, загубитися, перетворитись на ніщо, перестати існувати –

так само неможливо для атома духовного, як і для атома матеріального. Ось звідки виникло в

людині це велике та подвійне почуття свободи та відповідальності. Людині дано бути

доброю або злою. Розплачуватись вона буде потім. Вона може бути винною і, – що найбільш

дивне і на чому я наполягаю, – в цьому й полягає її велич. <…>

Пане Луї Бонапарт, вам чуже поняття добра та зла. <…> Даремні усі ваші намагання,

усі ваші відозви до народу, ваші плебісцити, ваші голосування, ваші бюлетені, ваші

підрахунки, ваші звіряльні комісії, що оголошують підсумок, ваші червоні та зелені прапорці

з цифрою із позолоченого паперу 7 500 000! <…> Проблема добра та зла не вирішується

загальним голосуванням. Голосування не може зробити брехню правдою й несправедливе

справедливим. Людську совість не ставлять на голосування.

Тепер вам ясно?

Ви бачите цей світильник, маленький, тьмяний вогник, що горить у кутку, ледь

помітний у темряві? Подивіться на нього, помилуйтеся ним. Він ледве видимий, він горить

усамітнений. Змусьте дунути на нього сім з половиною мільйонів горлянок разом – ви не

38

погасите його. Вам навіть не вдасться похитати це полум’я. Пустіть на нього буревій.

Полум’я буде так само, чисте й пряме, підніматись до неба.

Цей світильник – совість. <…>

Будьте спокійними, Історія тримає його міцно.

Втім, якщо самолюбство Бонапарта втішено тим, що Історія схопила його за комір,

якщо він тішить себе якимись ілюзіями <…> і вважає себе видатним політичним катом,

нехай не тіше себе мріями.

Нехай не думає, що, нагромадивши стільки жахів, він зможе коли-небудь піднятись на

висоту великих історичних розбишак. Зіставляючи його з цими людьми на сторінках нашої

книги, ми, мабуть, допустили помилку. Ні, хоча вона й здійснила жахливі злочини, ця

людина, що споїла солдатів – не славою, як Наполеон Перший, а горілкою, – всеодно

залишиться дрібним паскудником; він назавжди залишиться пігмеєм, що тиранив великий

народ, нічним вбивцею свободи. Увесь внутрішній склад цього суб’єкта ніяк не узгоджується

з величчю ні в чому, навіть у підлоті. Як диктатор він смішний, а в ролі імператора – вийде

справжня карикатура. Це його і доконає. Людство стисне плечима – та й годі. <…>

Великі мислителі полюбляють карати великих деспотів, інколи навіть трохи

звеличують їх, щоб зробити гідними свого гніву; але що може зробити історик от з таким

персонажем?

Історик зможе лише притягти його за вухо напоказ нащадкам. Зірвемо з нього шати

тріумфатора, приберемо п’єдестал, і коли зникне пил, щезнуть блискітки, і мішура, і велика

бутафорська шабля, що прикрашає його, залишиться роздягнутий догола жалюгідний,

тремтячий скелет. <…>

Є у історії свої тигри. Історики, безсмертні вартові хижих звірів, показують народам

цей королівський звіринець. Один лише Тацит, цей великий приборкувач, зловив і посадив

вісім чи десять таких тигрів до залізної клітки свого стилю. <…>

…[Історія] їх не змішує із шакалами.

Вона тримає окремо всяку погану тварину. <…>

…[Луї Бонапарт] схожий на розбійника з великої дороги, але ще більше – на

звичайнісінького шахрая. <…> …з-підпурпурної мантії видно стоптані чоботи. Наполеон

Малий – не більше, не менше. <…>

Лист Полю Мерісу (1855, 11 листопада)

39

<…> Піа написав королеві дуже невдалого листа, правильного по суті, але

задирливого за формою. Рібейроль був змушений проти волі надрукувати це хлоп’яче

послання в “L’Homme”. У результаті – <…> вигнання співробітників “L’Homme”. <…>

Негри й Джон Браун

Редактору негритянської газети “Прогрес” Ертелу (1860, 31 березня)

Ви, добродію, благородний представник негритянської раси, тієї частини людства, яку

протягом таких довгих років гнобили та не визнавали.

Скрізь, по всій земній кулі, в людях палає єдиний вогонь; доказ цьому – такі негри, як

ви. Чи було кілька Адамів? Нехай натуралісти сперечаються з цього питання; вірогідно лише

те, що бог – один.

А оскільки у всіх один батько, ми – брати.

За цю істину Джон Браун віддав своє життя; за цю істину борюсь і я. <…>

На землі немає ані білих, ані чорних, є лише уми; ви – один з них. Перед богом усі

душі білі.

Я люблю вашу країну, вашу расу, вашу свободу, вашу революцію, вашу республіку.

Ваш чудовий благодатний острів бере в полон тепер вільні душі; він подав великий приклад;

він зламав деспотизм.

Він допоможе нам зламати рабство.

Бо рабство, у будь-яких своїх видах, зникне. Південні штати вбили не Джона Брауна,

вони вбили рабство.

Віднині Американський союз слід вважати таким, що розпався… <…> Південь і

Північ розділені шибеницею Джона Брауна. <…>

Тавруйте ж надалі цей злочин і зміцнюйте надалі вашу славну революцію.

Продовжуйте вашу справу, ви і ваші достойні співгромадяни.Нині Гаїті – джерело світла. Як

чудово, коли один із смолоскипів прогресу, що освітлює шлях людства, тримає рука негра!

Ваш брат

Віктор Гюго.

Промова на бенкеті у зв’язку з виходом у світ “Знедолених”45 (1862)45 Перша частина роману “Знедолені” вийшла у світ у квітні 1862 р. одночасно в столицях Франції та Бельгії. На

зустрічі в Брюсселі, організованій на честь письменника видавцями його творів, Гюго і виголосив цю промову

16 вересня 1862 р.

40

<…> Що уособлюєте собою усі ви, котрі зібралися тут, – письменники, журналісти,

видавці, друкарі, публіцисти, мислителі? Усю енергію розуму, усі форми гласності. Ви –

передовий загін людської думки, новий орган нового суспільства, ви – Преса! Отже, я

проголошую тост за пресу!

За пресу усіх народів! За пресу вільну! За пресу могутню, славну та плідну!

Панове, преса – це світоч суспільства, а в усьому, що несе в собі світло, є частка

провидіння.

Думка – це більш ніж право, це саме дихання людини. Той, хто напинає пута на

думку, зазіхає на саму людину. Говорити, писати, друкувати, видавати – усі ці поняття

тотожні з точки зору права; це – кола розуму в дії, які ненастанно розширюються; це хвилі

думки, що лунають.

І найширше з усіх цих кіл, з усіх цих джерел сяяння людського духу – преса.

Діаметр преси – це діаметр самої цивілізації.

Усякому применшенню свободи преси відповідає послаблення цивілізації. Де

перекритий шлях свободі преси, там, можна сказати, відрізано джерело живлення людського

роду. Панове, завдання нинішнього часу – перетворити старі підвалини суспільства,

створити істинний порядок і скрізь замінити вимисел правдою. У цьому переміщенні

соціальних основ, на яке спрямовано титанічну працю нашого століття, ніщо не може

встояти перед пресою, яка спрямовує усі свої сили на те, щоб скинути ярмо католіцизму,

абсолютизму, щоб зрушити з місця усі ці найбільш непіддатливі брили фактів і ідей.

Преса – це сила. Чому? Тому що вона – розум.

Вона – живий ріг, вона сурмить ранкову зорю народів, вона гучно сповіщає прихід

права, вона визнає ніч лише як провісник ранку, вона передбачає прихід дня, вона застерігає

світ. Але, дивна річ, іноді застерігають її. Так воркотить сова, почувши спів півня.

Так, у деяких країнах преса пригнічена. Але чи раба вона? Ні. Преса – і раба?! Таке

словосполучення немислиме. Втім, є два великі приклади поведінки рабів – приклад

Спартака та приклад Епіктета. Один розбиває свої кайдани, другий і в кайданах доводить

велич своєї душі. Коли закутий у кайдани письменник не може обрати перший спосіб, йому

залишається другий.

Ні, що б не робили деспоти <…>, розум поневолити не можна. <…>

Панове, у наш вік без вільної преси не може бути благоденства. Скрізь хибні погляди,

загибель та катастрофи.

Сьогодні перед нами постають проблеми, висунуті самим віком. <…> Ці проблеми і

становлять зміст тужливої книги, про яку тут щойно йшлося у таких приємних виразах.

41

Пауперизм, паразитизм, виробництво та розподіл цінностей, гроші, кредит, праця, заробітна

плата, знищення пролетаріату, послідовне пом’якшення системи покарань, викорінення

жебрацтва та проституції, боротьба за права жінки, яка виведе із жалюгідного стану

половину людства, за права дитини, котрій необхідне – повторюю, необхідне – безкоштовне

та обов’язкове навчання, боротьба за права душі, які передбачають свободу релігії, – такі ці

проблеми. За наявності вільної преси вони висвітлені згори, вони помітні, ми можемо бачити

як труднощі, так і шляхи їх подолання, ми можемо до них підійти і в них проникнути.

Підійти до них і проникнути в них – значить їх розв’язати й тим самим врятувати світ. За

відсутності преси – глибока темрява. За відсутності преси усі ці проблеми відразу стають

небезпечними, ми не розрізняємо нічого, крім їхніх крутих схилів, ми можемо не знайти

підступів до них, і суспільство може піти на дно. Погасіть маяк, і гавань перетвориться на

риф.

Панове! За наявності вільної преси у русі людства вперед не може бути помилок,

коливань, полохливості. На темних роздоріжжях, у гущавині соціальних проблем, вільна

преса – це стрілка-дороговказ. <…>

Панове, хто є союзником патріота? Преса. Хто є опудалом для боягуза та зрадника?

Преса.

Я знаю, пресу ненавидять, – тим більш необхідно любити її.

Усе несправедливе, забобонне, фанатичне чорнить, ображає та ганьбить її як тільки

може. Я згадую одне знамените папське послання; кілька примітних слів із нього зберіглось

у мене в пам’яті. У цьому посланні папа Григорій ХVІ, наш сучасник, ворог свого віку, – що

є деякою мірою загальним нещастям пап, – який ніколи не забував про давнього дракона та

апокаліптичного звіра, так визначає пресу своєю латинкою ченця-камальдульця: Gula ignea,

caligo, impetus cum strepitu horrendo. Я не заперечую жодного слова цієї характеристики,

портрет схожий: вогнедишний рот, дим, страшна стрімкість, гуркіт. Так, це локомотив на

повній ході! Це преса, це величезний і священний локомотив прогресу!

Куди він мчить? Куди уносить цивілізацію? Куди тягне народи цей потужний буксир?

Туннель довгий, темний і страшний. Тому можна сказати, що людство усе ще знаходиться

під землею: таким тісним кільцем оточує й тисне на нього матерія, таке важке склепіння

забобонів і тиранії висить ще над ним, така густа темрява, що оточила його. На жаль,

звідтоді як існує людина, уся її історія здійснюється під землею, ніде не видно

божественного променя. Але в дев’ятнадцятому сторіччі, після французької революції, є

надія, є впевненість. Там, удалині, перед нами показалася світла точка. Вона росте, зростає з

кожною миттю; це майбутнє, це здійснення наших сподівань, кінець лиха, зоря радостей, це

Ханаан – земля обітована, де навколо нас завжди будуть лише браття, а над нами – тільки

42

небо. Сміливіше, священний локомотив! Сміливіше, думка! Сміливіше, наука! Сміливіше,

філософія! Сміливіше, преса! Сміливіше усі ви, мислителі!

Наближається година, коли людство вийде, нарешті, з чорного тунелю, в якому воно

перебувало шість тисяч років, і, опинившися раптом віч-на-віч із сонцем ідеалу, схвильовано

й урочисто входить у сліпучий день! <…>

Я піднімаю келих за пресу! За її могутність, за її славу, за її дієвість! За її свободу в

Бельгії, Німеччині, Швейцарії, Італії, Іспанії, Англії, Америці! За її звільнення в інших

країнах!

До російської армії46 (1863)

Російські солдати, станьте знову людьми!

У цей момент вам надається можливість вкрити себе славою; скористайтеся ж цією

можливістю.

Поки ще не пізно, слухайте:

Якщо ви будете продовжувати цю варварську війну; якщо ви, офіцери, благородні

серця, ви, кого за щонайменшою примхою можуть розжалувати й кинути до Сибіру; якщо

ви, солдати, вчорашні кріпосні, сьогоднішні невільники, силою забрані від матерів,

наречених і родин, раби батога, з якими погано поводяться, яких погано годують і змушують

багато років, невідомо скільки років, нести військову службу, а в Росії вона більш

обтяжлива, ніж каторга в інших країнах; якщо ви, самі жертви, підете в бій проти жертв;

якщо в священну годину, коли вам надано вибір між Петербургом, де царює тиран, і

Варшавою, де царює свобода, якщо в цій вирішальній битві ви забудете про ваш обов’язок,

про ваш єдиний обов’язок – братерство; якщо ви виступите проти поляків заодно із царем,

їхнім і вашим катом; якщо ви, пригнічені, винесли з вашого пригнічення лише один урок –

підтримувати пригноблювача; якщо своє нещастя ви перетворите на свою ганьбу; якщо ви,

озброєні, віддасте свою сліпу й обдурену силу на службу деспотизмові, величезному, але

слабкому чудовиську, яке придавлює без розбору усіх – і росіян, і поляків; якщо, замість того

щоб озирнутися і виступити проти ката народів, ви, користуючись перевагою у зброї й

кількості, боягузливо розчавите це героїчне населення, яке перебуває у відчаї, виборює

найперше із прав – право на батьківщину; якщо в середині дев’ятнадцятого століття ви

здійсните вбивство Польщі; якщо ви зробите це, – знайте, російські солдати, ви станете, що

46 Коли царські війська почали придушення польського національного повстання 1863 р., невідомий російський

офіцер звернувся до В. Гюго з проханням написати відозву до російської армії. Відповіддю на це стало

звернення Віктора Гюго до російської армії. Воно з’явилося 15 лютого 1863 р. у російському еміграційному

виданні “Колокол”, яке видавав у Лондоні О.І.Герцен, та у французькій пресі.

43

майже неможливо, іще нижче південноамериканських банд і викличете огиду усього

цивілізованого світу! Злочини, здійснювані шляхом насильства, є і залишаються злочинами;

огида суспільства – це кримінальне покарання.

Російські солдати, беріть за взірець поляків, не бийтеся з ними! У Польщі перед вами

не вороги, а люди, котрі подають вам приклад.

Редакторам-засновникам газети “Раппель”47 (1869)

<…> Ви будете знову випускати цю невмирущу газету, під назвою “Раппель”.

Заклик. Я люблю усі значення цього слова. Заклик до принципів за допомогою

совісті; заклик до істини за допомогою філософії; заклик до обов’язку за допомогою права;

заклик до мертвих за допомогою поваги до їхньої пам’яті; заклик до відплати за допомогою

справедливості; заклик до минулого за допомогою історії; заклик до майбутнього за

допомогою логіки; заклик до визнання фактів за допомогою мужності; заклик до ідеалу в

мистецтві за допомогою досвіду та розрахунку; заклик до бога в релігіях за допомогою

знищення ідолопоклонства; заклик закону до порядку за допомогою скасування смертної

кари; заклик народу до верховної влади за допомогою поширення загального виборчого

права; заклик до рівності за допомогою безкоштовного та обов’язкового навчання; заклик до

свободи за допомогою пробудження Франції; заклик до світла за допомогою вигуку: “Fiat

jus!”48.

Ви кажете: “Таке наше завдання”; я кажу: “Така ваша справа”.

Ви уже боролись за цю справу то як журналісти, то як поети; боролися за неї у

памфлетах – чудовий прийом боротьби, – у книгах, п’єсах – скрізь, завжди; ви боролись за

неї у згоді і в співдружності з усіма великими умами нашгого великого століття. Сьогодні,

беручись за видання повної бойового духу газети “Раппель”, ви знову беретесь за цю справу.

“Раппель” буде яскравою та гострою газетою: іноді – промінь сонця, іноді – меч. Ви будете

битися сміючись. А я, старий і сумний, аплодую вам.

Отже, сміливіше уперед!! Яка могутня сила – сміх! Ви посядете місце у сяючому

легіоні паризьких гумористичних газет як помічники усіх людей доброї волі.

<…>

Бути усміхненими та неприємними – такий ваш намір. Я його схвалюю. Посміхатися

– означає боротися. Посмішка, споглядаючи всемогутність, має дивну здатність

47 У 1869 р. у Парижі почала виходити газета “Раппель”, редакторами якої були сини Гюго – Шарль і Франсуа-

Віктор, а також друзі В. Гюго – Поль Меріс, Огюст Вакері та Анрі Рошфор.48 Нехай переможе право (лат.).

44

паралізувати. <…> Глузування енциклопедистів перемогли молінізм і папізм. Великі та

чарівні приклади. Ці доблесні філософи відкрили силу сміху. Зробити з гідри посміховисько

– здається дивним. Але це чудово. Передусім багато гідр – це бульки. На них шпилька діє

більш ефективно, ніж дрючок. Що стосується істинних гідр – і цезаризм одна з них, – їх

придушує іронія, особливо коли іронія є закликом до світла. Згадайте про півня, що співає на

спині тигра. Півень – це іронія. Це також Франція.

Вісімнадцяте століття зробило очевидною владу іронії. Зіставте матеріальну силу із

силою духовною; підрахуйте переможені біди, підрахуйте врятовані жертви; <…> …

порівняйте з дванадцятьма подвигами Геракла дванадцять подвигів Вольтера. Тут колос

сили, там колос духу. <…>

На вас очікує бурхлива полеміка. Є одне право, що почуває себе з вами спокійно та

впевнено, яке знає, що його поважатимуть, – це право на репліку. <…>

…У путь, творіть, живіть, боріться! Пливіть безстрашно до вашого непохитного

полюса – свободи… <…>

Відозва до французів (1870)

Ми по-братерському попередили Німеччину.

Німеччина продовжує свій рух на Париж.

Вона стоїть біля воріт.

Імперія напала на Німеччину так само, як свого часу напала на республіку: зненацька,

віроломно; сьогодні Німеччина мститься республіці за війну, яку вела проти німців імперія.

Нехай. Історія розсудить. Те, як вчинить тепер Німеччина, – це її справа; але у нас,

французів, є свої зобов’язання перед народами й перед родом людським. Виконаємо ж їх.

Перший наш обов’язок – служити прикладом. Час, в який ми живемо, – це великий час

випробувань для народів.

Кожен покаже, чого він вартий. <…> Нехай піднімуться усі громади! Нехай усі села

запалають гнівом! Нехай усі ліси наповняться громовим гуркотом голосів! Нехай пролунає

сполох! Нехай кожний дім виставить солдата; нехай кожне передмістя стане полком; нехай

кожне місто зробиться армією. Пруссаків вісімсот тисяч, вас – сорок мільйонів. Підніміться

ж і розвійте їх по вітру! Лілль, Нант, Тур, Бурж, Орлеан, Діжон, Тулуза, Байонна,

підперезуйтесь! Уперед! Бери свою гвинтівку, Ліон; бери свій карабін, Бордо; вийми свою

шпагу, Руан; а ти, Марсель, з’явися грізний, зі свою піснею на устах. Міста, міста, міста!

Здійміть ліси пік, прикрутіть штики, викотіть пушки, а ти, село, візьміся за вила. Немає

пороху, немає бойових припасів, немає артилерії? Неправда, є. Адже і у швейцарських селян

45

були лише сокири, у польських селян – лише коси, у бретонських селян – лише палки. І вони

змітали все на своєму шляху! Усе приходить на допомогу тому, хто захищає праве діло. Ми –

у себе. Добра погода буде за нас, негода буде за нас, злива буде за нас. Війна або Ганьба! Хто

хоче, той усе може. Найпоганіша гвинтівка стає чудовою, коли в грудях б’ється сміливе

серце; уламок старої шаблі нездоланний, коли його стискає доблесна рука. Селяни Іспанії

першими розбили Наполеона. Відразу ж, негайно, не втрачаючи жодного дня, не гаючи

жодної години, нехай кожен – багатій, бідняк, робітник, буржуа, землевласник – знайде у

себе вдома чи підбере із землі все, що схоже на зброю чи метальний снаряд. Руйнуйте скелі,

беріть до рук кругляки бруківки, перетворюйте леміші на сокири, перетворюйте борозни на

траншеї, бийтеся за допомогою усього, що попаде вам під руку, хапайте камені нашої

священної землі, бийте загарбників кістками нашої матері – Франції. Так, громадяни, будь-

який подорожній кругляк, який ви кинете їм в обличчя, – це частка батьківщини.

<…> Нехай вулиці міст поглинають ворогів, нехай у люті розкриваються вікна, нехай

із кожної квартири у загарбників кидатимуть меблі, нехай кожний дах кидає на них черепиці,

нехай кличе до помсти сивина обурених матерів. Нехай кричать могили, нехай за кожною

стіною відчувається присутність народу та бога, нехай скрізь з-під землі розгаряється

полум’я, нехай кожний кущ стане неопалимою купиною! Нападайте тут, наносьте рани там,

захоплюйте обози, перерізайте посторонки, зносіть мости, руйнуйте дороги, рийте підкопи, і

нехай земля Франції перетвориться на безодню для Пруссії.

Народе! Тебе загнали в підземелля. Випростайся ж раптово на весь свій зріст. Покажи

світові грізне диво свого пробудження. Нехай лев Дев’яносто другого року підведеться та

наїжачиться, і нехай усі побачать, як побіжить велика чорна зграя двоголових шулік, ледве

він заколише своєю гривою!

Будемо битися удень і вночі, будемо битися в горах, у долинах, у лісах. Повстаньте!

Повстаньте! Ані перепочинку, ані відпочинку, ані сну. Деспотизм атакує свободу, Німеччина

зазіхає на Францію. Нехай похмуре полум’я нашої землі розтопить цю величезну армію, як

сніг. Нехай жодна п’ядь землі не ухиляється від свого обов’язку. Піднімемось на грізний бій

за батьківщину. Уперед, вольні стрілки! Пробирайтеся крізь гущавину, долайте потоки,

просувайтеся під прикриттям темряви та сутінок, повзіть по ярах, ковзайте, видряпуйтесь,

цільтеся, стріляйте, винищуйте загарбників. Захищайте Францію героїчно, з відчаєм, із

ніжністю. Вселяйте жах, патріоти! І зупиняйтеся лише біля хатинки, що попалася вам по

дорозі, щоб поцілувати у лоб дитину, котра спить.

Тому що дитина – це майбутнє. Тому що майбутнє – це республіка.

Здійснимо ж це, французи. <…>

46

У Парижа є укріплення, фортечні вали, рівчаки, пушки, укриття, барикади, стічні

труби, які стануть підземними ходами; у нього є порох, гас і нітроглицерин; у ньому триста

тисяч озброєних громадян; його надихають честь, справедливість, право, обурена

цивілізація; яскраво-червоне полум’я республіки виривається з його кратера; по його схилах

вже струмлять й течуть потоки лави, і він повний, цей могутній Париж, бурхливими

виявленнями високих людських почуттів. Спокійний і грізний, очікує він вторгнення і

відчуває, як наростає в ньому гнів. Вулкан не потребує допомоги.

Ви битиметесь, французи. <…> …настав час показати світові, що цнота існує, що

обов’язок існує, що вітчизна існує; і ви не послабшаєте, і ви підете до кінця, і світ узнає

завдяки вам, що якщо дипломати боягузливі, то громадянин – хоробрий; що якщо існують

королі, то існують також народи; що якщо монархічний континент опускається в темряву, то

республіка випромінює світло, і що якщо тепер немає більше Європи, то Франція існує вічно.

Редакторам газети “Раппель”49 (1871)

Друзі мої!

“Раппель” знову видаватиметься. Ви просите мене, перш ніж я повернуся до свого

відлюддя та мовчання, написати кілька слів для цієї газети. Відважні борці, котрі готуються

знову взятися за свою повсякденну нелегку справу – поширення істини, ви на повній підставі

очікуєте від мене напутнього слова, з яким письменник-ветеран, який відсторонився від

політичних суперечок і не має відношення до газетної боротьби, зобов’язаний звернутись до

вічного воїна, котрий зветься журналістом. Отже, я ще раз піднімаюсь на вашу трибуну, щоб

потім відразу ж зійти з неї і змішатися із натовпом. Сьогодні я ще говорю, у подальшому я

тільки слухатиму.

Ніколи ще обов’язки письменника не були так серйозні, як у цей час.

49 У цій статті Гюго уперше піднімає голос за амністію комунарам і в подальшому вже не припиняє цієї

боротьби. Хоча ставлення самого Гюго до Паризької Комуни було суперечливим. Він засуджував то

жорстокості версальців, то жорстокості комунарів. Поразка Комуни і нечуваний терор версальських

переможців привели Гюго – непримиренного противника смертної кари – до табору переможених. Своєю

знаменитою заявою у Брюсселі він розпочинає благородний двобій на захист комунарів проти їхніх катів. У

багатьох віршах цього періоду Гюго гнівно протестує проти кривавих звірств версальців, захоплюється

суворою мужністю комунарів.

47

У момент, що переживається нами, необхідно зробити одне, лише одне. Що саме?

Відродити Францію.

Відродити Францію. Заради кого? Заради самої Франції? Ні. Заради усього людства.

Згаслий світильник ніхто не запалює знову ради самого світильника.

Його запалюють для тих, хто у темряві; для тих, хто у темному підземеллі простягає

руки і навпомацки пробирається уздовж нездоланної стіни, що перетинає вихід; для тих,

кому необхідний провідник, промінь світла, тепло, мужність, впевненість у правильності

обраного шляху, споглядання мети; для тих, кому темрява застилає горизонт, заважає

працювати, перетинає дорогу, затемнює свідомість; для тих, хто хоче ясно бачити і свої

невдачі, і свої перемоги. Світильник запалюють і для того, хто його згасив і при цьому

засліпив себе; і заради Німеччини потрібно відродити Францію.

Так, заради Німеччини. Тому що Німеччина – раб, і Франція поверне їй свободу.

Світло несе звільнення.

Але щоб розпалити світильник, щоб відродити Францію, що треба зробити? Як за це

взятися?

Це і важко, і просто.

Потрібно викресати іскру.

Звідки?

Із душі народу.

Ця душа ніколи не вмирає. Як усі небесні світила, вона зазнає затемнень, а потім,

випромінюючи сліпуче сяйво, раптово з’являється знову.

Велич Франції складається з двох елементів – величі матеріального та величі

морального. Постраждала лише її матеріальна міць, її духовна міць залишилася непохитною.

Можна відняти територію, але не ореол; промінь світла не можна повернути назад.

Цивілізація мало знайома з Берліном, вона, як і колись, тяжіє до Парижа. Після пережитих

бід поглянемо на результат. Франція зберігла одне – підтримку всіх народів. Франція

втратила дві провінції, але вона утримала увесь світ.

Це таке саме диво, яке являли світові Афіни та Рим. І пояснюється воно одним

дорогоцінним даром – Мистецтвом. Бути країною високих ідеалів – значить бути країною

права; бути народом – носієм прекрасного – значить бути народом – носієм істини.

Бути велетнем – ніщо, якщо не маєш великий дух. Туреччина була велетнем, Росія –

велетень, Німецька імперія буде ним; гіганти, зіткані із темряви; велети-плазуни. Велет із

крилами – це архангел. Франція вища від усіх тому, що вона – велика культурна нація, вона

стала великою революційною нацією. “Марсельєза”, її гімн, у той же час і її шпага. Тисяча

сімсот вісімдесят дев’ятий рік був би немислимий без його провісника – Енциклопедії.

48

Вольтер підготував появу Мірабо. Заберіть Дідро – не буде і Дантона. Якби на початку

вісімнадцятого століття не дали розвитися паростку, чиє ім’я Руссо, наприкінці століття як

наслідок не зміг би розвитися інший паросток, чиє ім’я Робесп’єр. Незрозумілі зв’язки,

таємничі впливи, поєднання абстрактного та конкретного – усе це може дослідити філософ,

військовим трибуналам це непідсудно.

Отже, газета, як і письменник, має дві функції – функцію політичну та функцію

літературну. По суті обидві ці функції зливаються в одну, тому що без літератури немає й

політики. Неможливо здійснювати революції, маючи поганий стиль. Ювенал оздоровив Рим,

а Данте запліднив Флоренцію лише тому, що вони були великими письменниками.

Оскільки ви дозволяєте мені викласти мої думки на сторінках вашої газети, давайте ж

визначимо її сучасні завдання так, як я їх розумію.

Дев’ятнадцяте сторіччя, логічний продовжувач справи французької революції,

зав’язало з минулим дві битви: одну – політичну, другу – літературну. Із цих двох битв

кінець першої, що зазнає різних припливів і відпливів, ще неясний; друга битва – літературна

– виграна50. Ось чому необхідно продовжити боротьбу в політиці та припинити її в

літературі. Той, хто завоював перемогу, зобов’язаний заспокоювати. Обов’язок переможця –

забезпечити мир.

Так встановимо ж в ім’я торжества ідей і прогресу мир у літературі. Мир у літературі

покладе початок миру в духовній сфері. Я вважаю необхідним надати допомогу усім

талантам, підтримувати усі прояви доброї волі, сприяти усім починанням, заохочувати

мужність схваленням, вітати молоді таланти, віддавати шану старцям, осяяних славою.

Діючи таким чином, ми звеличуємо Францію. Звеличувати Францію – значить відроджувати

її. Як я уже сказав, це великий обов’язок.

Сказане мною відноситься не до однієї газети і не до якої-небудь групи письменників;

я відношу це до усієї літератури в цілому. Настав час відмовитись від суперечок і рішуче

покінчити із чварами. Співдружність! Братерство! Згода! Військова міць Франції зламана,

але її літературна міць залишилася непохитною. Будемо ж поважати цю чудову частину

нашої слави, якій заздрить Європа.

<…> Не будемо ні в чому применшувати це сторіччя великої літератури, яке Франція

з гордістю приєднує до трьох попередніх. Воно розпочалося блискуче і продовжується зі

славою. <…>

Отже, мир у літературі! Але війна в політиці.

50 Гюго має на увазі вдари по класицизму, завдані революційними романтиками; одним із таких вдарів була

його драма “Ернані”, що покінчила з канонами класичної трагедії.

49

Роззброємося там, де ми можемо роззброїтись, щоб краще боротися там, де боротьба

необхідна.

Нині республіку атакують в її власній країні, у Франції, три або чотири монархії. Усі

сили минулого – королівське минуле, теократичне минуле, військове минуле – розпочали

рукопашний двобій з Революцією51. Рано чи пізно Революція переможе. Добиватимемось,

щоб це трапилося якомога раніше. Боротимемось. Наблизити час перемоги – чимала справа.

Відродимо ж Францію і в політичному відношенні. Поняття “Франція” рівнозначно

поняттю “свобода”. Переможна Революція створить переможну Францію.

Більше за все загрожує Революції деяке явище, штучно викликане, але серйозне, з

яким потрібно боротися в першу чергу, грізна небезпека, реальна небезпека, я сказав би:

майже єдина небезпека – торжество закону над правом. Через це згубне явище Революція

може опинитися в залежності від сваволі Зборів. У наші дні майже скрізь можна бачити, як

законодавство, поширюючись, спотворює істину та справедливість. Закон придушує право.

Він придушує право у питанні про покарання, вносячи до нього непоправність; у питанні про

шлюб, вносячи до нього нерозривність; у питанні про батьківство, спотворюючи, а часом

перекручуючи його догмами римського права; у питанні про освіту, не допускаючи, щоб

вона була безкоштовною і, таким чином, однаково доступною для всіх; у питанні про

навчання, оголошуючи його добровільним, тоді як воно має бути обов’язковим, бо в цьому

випадку право дитини стоїть вище прав батька; у питанні про працю, перекручуючи його

суть крутійством; у питанні про пресу, закриваючи доступ до неї біднякам; у питанні про

загальне виборче право, виключаючи з нього жінку. Усе це – серйозні порушення порядку,

перебільшення ролі закону. Будь-яка надмірність у законі завдає шкоди праву.

Усі правителі, чи то суверенні Збори, чи монархісти, схильні до ілюзій і легко їм

піддаються. <…> Право первинно. Воно існувало й існуватиме вічно. Право з’явилося

раніше за народ, так само як мораль з’явилася раніше за звичаї. Право спричинює загальне

голосування, загальне голосування спричинює закон. Зверніть увагу, яка величезна відстань

відділяє закон від права і наскільки незначне людське порівняно з вічним. Усі люди разом не

змогли б створити жодного права, а я, котрий звертається зараз до вас, брав участь за своє

життя у складанні кількох сотень законів. Закон, який звертається до загального голосування

для того, щоб знищити право, – те ж саме, що син, який використовує допомогу батька для

того, щоб вбити діда. Чи можна вигадати що-небудь більш жахливе? А тим часом саме про

це мріють люди, котрі гадають, що можна поставити на голосування саме існування

республіки, що можна надати результатові сьогоднішнього голосування набагато більшого

51 Гюго має на увазі монархістів – орлеаністів, легітимістів і бонапартистів, котрі становили більшість у

Національниз зборах і прагнули відновити монархію.

50

значення, ніж результату завтрашнього голосування, що можна задля догоди хвилинної

примхи окремої особистості скасувати беззаперечне право людини.

У цей час виявляються суперечності між законом і правом. Бунт низького проти

високого у розпалі.

Що може бути більш обтяжливим і тривожним для свідомості, ніж оці суперечливі

прагнення права та закону! Право звернено в майбутнє, закон – у минуле. Право висуває

громадські проблеми, закон висуває політичні викрути. Перші відтісняються, другі

заохочуються, і кожну хвилину відбуваються зіткнення! Громадські проблеми, оповиті

млою, наштовхуються на політичні викрути – це суцільна темрява. І ніякого рішення! Що

може бути страшніше?

До проблем постійних додаються проблеми плинні; і перші, і другі невідкладні.

Розпуск Зборів; розслідування березневих подій52, а також подій травневих і червневих53;

амністія. Скільки справи для письменника, і яка відповідальність! Поряд з питаннями,

повними загроз, питання, повні благання. <…> Необхідна амністія! <…> І це в інтересах

усіх. Зцілення окремої хвороби тягне за собою зцілення усього організму; заживлення рани

на нозі усуває лихоманку.

<…> У першу чергу необхідно накласти джгут на артерію. Пояснимо владі, що в цих

питаннях щвидкість дій служить показником її вміння управляти. І так уже надто довго

продовжуються коливання, а запізніле милосердя викликає почуття роздратованості. Не

дожидайтесь, поки тиск всемогутньої громадської думки змусить вас дати амністію! Даруйте

амністію добровільно, а не під натиском сили, не гайте часу. Якщо ви проголосите амністію

сьогодні, вона звеличить вас; якщо ви проголосите її завтра, вона обернеться проти вас. <…>

Редакторам газети “Ренесанс” (1872)

<…> Ви створите газету живу, могутню, чудову. Ви з тих, хто бореться за допомогою

сміху, і ваш сміх вбиває. <…> Цивілізація поширюється крізь незліченні газетні листки, що

розлітаються подібно до рою бджол. Так і ви розійдетесь по світу в пошуках меду, сповнені

любові до квітів, але озброєні. Така газета, як ваша, – це дух Франції, що розливається по

світові, це сонцесяйний гнів, який шмагає і проникає скрізь; і якщо ця газета зустрінеться на

шляху важкому громаддю німців-переможців, вона, безперечно, не припаде їм до смаку; чим

легший політ, тим болючіший укус; хто спритний, той грізний; і незграбна німецька

солдатчина, атакована в її Шварцвальді жалами усіх паризьких джмелів, одержить

52 Тобто подій, пов’язаних із виникненням Паризької Комуни.53 Тобто чергового терора після придушення Паризької Комуни.

51

можливість відчути те почуття каяття, що його викликають у ведмедя збуджені бджоли. <…

>

Соціальні проблеми (1872)

Жінка

І

Леону Ріше, головному редакторові журналу “Авенір де фам”

<…> Від глибини душі підтримую ваш корисний виступ. Ось уже сорок років я

виборюю ту велику соціальну справу, якій ви з таким благородством себе присвятили.

Прикро це казати, але в сучасному цивілізованому суспільстві є раба. Законові

властиві евфемізми: ту, кого я називаю рабою, він називає нерівноправною. Ця

нерівноправна, згідно із законом, ця раба, згідно з реальною дійсністю, – жінка. Чоловік

нерівномірно розподілив вантаж між двома шальками терезів, рівновага яких така важлива

для людської совісті. Чоловік поклав усі права на свій бік і всі обов’язки – на бік жінки.

Звідси – глибокий конфлікт. Звідси – рабство жінки. За нашим законодавством, в його

нинішньому вигляді, жінка не може володіти майном, не може розпочати судове

переслідування, вона не має права голосу, не йде в рахунок, не існує. Є громадяни, немає

громадянок. Цей стан протиприродний. Необхідно, щоб він припинився. <…>

<…> Вивчимо всебічно, із зростаючою доброю волею, хвилюючу проблему прав

жінки, вирішення якої допоможе розв’язати майже всі соціальні проблеми. Внесемо у

вивчення цієї проблеми щось більше, ніж справедливість; підійдемо до цього питання із

шанобливістю та співчуттям. Як! Є на світі істота, істота свята, котра створила нас у своєму

тілі, надихнула в нас життя своєю кров’ю, вигодувала нас своїм молоком, вклала в нас своє

серце, осяяло нас своєю душею, і ця істота страждає, і ця істота витікає кров’ю, лементує,

знемагає, тремтить! Так присвятимо ж себе цій істоті, служитимемо їй, допомагатимемо їй,

захищатимемо її, охоронятимемо її. Припадемо до ніг нашої матері!

У скорому майбутньому, безперечно, справедливість запанує. Чоловік сам по собі –

це ще не людина; чоловік плюс жінка і плюс дитина, родина, – це створіння, водночас єдине

і потрійне, що становить справжню людську єдність. Будь-яка громадська організація має

базуватися на родині. Забезпечити права людини в цій потрійній формі – такою повинна

бути мета того земного провидіння, яке ми називаємо законом.

Подвоїмо ж нашу наполегливість та наші зусилля. Сподіватимемось, що люди дійдуть

розуміння того, що суспільство влаштовано погано, коли дитина залишається без освіти,

52

коли жінка позбавлена ініціативи, коли під ім’ям опіки приховується рабство, коли тягар тим

важчий, чим слабкіші плечі; і люди зрозуміють, що, навіть розмірковуючи з егоїстичних

позицій, важко скласти щастя чоловіка, приречуючи на страждання жінку.

ІІ

Засновницям Товариства боротьби за поліпшення долі жінок

<…> Питання про права чоловіка становило найважливішу проблему вісімнадцятого

століття; питання про права жінки становить найважливішу проблему дев’ятнадцятого

століття. А той, хто виборює права жінки, той виборює права дитини, інакше кажучи –

виборює майбутнє. <…>

<…> …проблема поставлена, потрібно її вирішувати. Тому, хто несе частину

вантажу, має належати і частина прав; принцип рівності не поширюється на одну половину

роду людського, необхідно включити її до цієї сфери. Це складе славу нашого століття:

створити противагу правам чоловіка у вигляді прав жінки, інакше кажучи – привести закони

у рівновагу із звичаями. <…>

Промова на похованні Жорж Санд (1876)

<…> Дев’ятнадцятому століттю, чиєю місією було завершити французьку революцію,

й розпочати революцію загальнолюдську, була необхідна велика жінка, тому що рівність

статей – необхідна частина рівності людей. Потрібно було, щоб жінка довела, що вона може

мати усі високі якості чоловіка, не втрачаючи при цьому своїх янгольських рис, що вона

може бути сильною, не перестаючи бути жіночою. Жорж Санд довела це.

Історія одного злочину54 (1877)

У ніч з 1 на 2 грудня палац Законодавчих зборів охоронявся батальйоном 42-го полку.

Засідання 1 грудня, на якому мирно обговорювався муніципальний закон, затяглося

до пізньої години й закінчилося голосуванням на трибуні.<…>

Стенографічні звіти Зборів передавалися чотирьом розсильним редакції “Монітера”.

До їхніх обов’язків входило відносити рукописи стенограм у друкарню та приносити гранки

до палацу Зборів, де їх правив Іполит Прево. Іполит Прево, як начальник стенографічної 54 Памфлет написаний у 1852 р., але виданий 1877 р.; Гюго вважав, що “Історія одного злочину” стане

пересторогою для нового державного перевороту, який готував президент ІІІ республіки – генерал Мак-Магон.

53

служби, котрий жив у палаці Законодавчих зборів, водночас вів у “Монітері” музичний

відділ. 1 грудня він був у Комічній Опері на прем’єрі та повернувся додому лише після

опівночі. Четвертий розсильний “Монітера” ждав його з останніми гранками, і розсильний

пішов. Була друга година ночі, скрізь панував глибокий спокій; за винятком варти, усі в

палаці спали. <…>

У той момент, коли на великому годиннику собору пролунала п’ята, солдати частин,

розміщених у бараках на площі Інвалідів, були несподівано підняті на ноги. Напівголоса

було віддано наказ взяти зброю, дотримуючи тишу. Незабаром після цього два полки, 6-й та

42-й, попрямували до палацу Законодавчих зборів. <…>

У цю ж годину, скрізь, водночас в усіх кінцях Парижа, піхота на чолі зі своїми

полковниками стиха виходила з казарм. <…> Кавалерія виступила лише через три чверті

години після піхоти: боялися, як би стукіт копит по бруківці не розбудив сплячий Париж

завчасно. <…>

Так само, як у префектурі затримали поліцейських, у Національній друкарні для

нічної роботи затримали набірників. У той самий час, коли Іполит Прево повертався до

палацу Законодавчих зборів, директор Національної друкарні повертався до друкарні; він

теж ішов з Комічної Опери, де дивився нову п’єсу, автором якої був його брат, де Сен-Жорж.

Тільки-но увійшовши, директор, на ім’я якого іще удень надійшов наказ з Єлійсейського

палацу, засунув до кишені пару пістолетів і спустився у вестибюль, звідки через невисокий

ганок можна вийти у двір. <…>

Капітан Ларош д’Уазі пред’явив листа від військового міністра, в якому було сказано,

що він та його рота передаються в розпорядження директора Національної друкарні. <…>

Людина, яка називалася де Бевіль і була ад’ютантом Бонапарта, …вручила директору

привезені нею документи: декрет про розпуск Зборів, відозва до армії, відозва до народу,

декрет про скликання виборців; крім того, прокламацію префекта Мопа та його лист до

поліцейських комісарів. Перші чотири документи президент писав власноруч. Де-не-де були

виправлення.

Набірники очікували. Біля кожного з них поставили двох жандармів та найсуворішим

чином заборонили розмовляти, потім роздали текст для набору, розрізаний на дрібні смужки

так, щоб ніхто з набірників не міг прочитати повністю жодної фрази. Директор оголосив, що

все має бути надруковано протягом години. Розрізнені смужки були потім передані

полковникові Бевілю, який з’єднав їх і виправив коректуру. Друк відбувався з такою ж

обачністю, біля кожного друкарського верстата стояли по два солдати. Як не поспішали,

робота усе ж забрала дві години; жандарми стежили за робітниками. Бевіль стежив за Сен-

Жоржем. <…>

54

О четвертій годині ранку ад’ютант і директор Національної друкарні, віднині два

злочинці, із стосом декретів прибули до поліцейської префектури. Тут вони вперше були

відзначені ганебним тавром: префект Мопа потиснув їм руки.

Юрба спеціально найнятих розклейників розійшлася по всіх напрямках, уносячи

декрети та прокламації.

У цей же час війська оточили палац Національних зборів. <…> Змінили всі пости і

всіх вартових. <…>

… [Заарештований] Баз написав такий протест:

“Я, що нижче підписався, Жан-Дід’є Баз, народний депутат і квестор Національних

зборів, силоміць увезений зі своєї квартири у палаці Національних зборів і доставлений до

цієї в’язниці із застосуванням збройної сили, чинити опір якій я не мав можливості, оглошую

протест від імені Національних зборів і від свого імені проти порушення недоторканості

національного представництва, здійсненого стосовно мене та моїх колег.

Мазас, 2 грудня 1851 року, восьма година ранку.

Баз”.

У ту ж ніч в усіх районах Парижа відбувалися розбійницькі напади… <..> Люди,

заарештовані у себе вдома, були депутатами народу, вони були недоторкані – таким чином,

карний злочин, насильство над особистістю доповнювались державним злочином,

порушенням конституції. <…>

Таким чином, не рахуючи інших арештів, здійснених пізніше, в ніч на 2 грудня були

ув’язнені шістнадцять депутатів і сімдесят вісім приватних осіб. Обидва головні виконавці

злочину доповіли про це Луї Бонапарту. “Запроторені”, – написав Морні55. “Спіймані”, –

написав Мопа. Один висловлювався салонним жаргоном, другий жаргоном каторжників, –

різниця лише у висловленні. <…>

Робітники читають плакати, не кажуть ані слова і йдуть на роботу. <…> Перед

кожним плакатом стоять клакери. Ратапуаль56 пояснює державний переворот Жакові-

простаку. Жак-простак попадається на гачок. <…>

…я побачив на розі вулиці Тур-д’Овернь та вулиці Мартір три ганебні плакати,

розклеєні вночі на стінах паризьких будинків.

55 Морні Шарль-Огюст (1811 – 1865) – один з ватажків бонапартистів та організаторів державного перевороту 2

грудня 1851 р.; зведений брат Луї-Наполеона, цукропромисловець, депутат Законодавчих зборів. У ніч на 2

грудня був призначений міністром внутрішніх справ та керував придушенням виступів, спрямованих проти

перевороту. У подальшому – голова Законодавчого корпусу, посол у Росії.56 Ратапуаль (буквально: “волохатий пацюк”) – узагальнений образ авантюриста-бонапартиста, якого створив у

графіці та скульптурі талановитий художник і карикатурист Оноре Дом’є (1808 – 1879), котрий нещадно

висміював діячів Липневої монархії та ІІ імперії.

55

Ось вони:

Прокламація

Президента Республіки

Відозва до народу

Французи!

Існуючий стан не може більше продовжуватись. Небезпека, що загрожує країні,

посилюється з кожним днем. Національні збори, обов’язок яких – бути оплотом порядку,

перетворились на осередок заколотів. Патріотизм трьохсот його членів не міг зупинити його

згубних устремлінь. Замість того щоб створювати закони на благо всім, вони виковують

зброю для міжусобної війни, вони зазіхають на владу, даровану мені самим Народом, вони

розпалюють згубні пристрасті, вони ставлять під загрозу спокій Франції; я розпустив їх і

закликаю весь Народ бути суддею між мною та Зборами.

Ви знаєте, що конституція була створена з метою завчасно послабити владу, яку ви

хотіли довірити мені. Яскравим свідченням незадоволення цією конституцією стало те, що

шість мільйонів голосувало проти неї, і все ж я свято її дотримував. Я незворушно терпів

провокації, наклеп, образи. Але сьогодні, коли основний договір не виконується тими, хто

весь час на нього посилається, коли люди, що згубили дві монархії, хочуть зв’язати мені

руки, аби повалити республіку, – мій обов’язок зруйнувати їхні підступні плани, зберігти

республіку та врятувати країну, звернувшись до суду єдиного володаря, якого я у Франції

визнаю, – Народу.

Отже, я чесно звертаюсь до всієї нації і кажу вам: якщо ви хочете, щоб тривожний

стан, що принижує нас і ставить під загрозу наше майбутнє, тривав, оберіть на моє місце

іншого, бо я не хочу більше влади, безсилої робити добро та яка покладає на мене

відповідальність за дії, яких я не можу попередити, і прив’язує мене до керма, коли корабель

несеться до загибелі.

Але якщо ви іще довіряєте мені, дайте мені можливість виконати велику місію, вами

на мене покладену.

Ця місія полягає в тому, щоб закінчити еру революцій, задовольнивши законні

потреби народу та охороняючи його від згубних пристрастей. Вона полягає передусім у

тому, щоб створити установи, які пережили б людей і стали б, нарешті, основою для

побудови більш міцного порядку.

Впевнений у тому, що нестійкість влади, панування одних лише Зборів є причиною

нескінченних смут і чвар, я пропоную вашому голосуванню основні початки конституції, яка

в подальшому має бути розроблена народними зборами:

56

1. Відповідальний голова держави, що обирається на десять років.

2. Міністри, які залежать тільки від виконавчої влади.

3. Державна рада, що складається з людей видатних, готує закони та підтримує їх під

час обговорення в Законодавчому корпусі.

4. Законодавчий корпус, який обговорює, приймає або заперечує закони, обраний

загальним голосуванням, без голосування списками, яке не відображає думку народу.

5. Другі збори, які складаються з кращих людей країни, – влада врівноважена, що

охороняє основний договір і громадські свободи.

Ця система, створена на початку нашого століття першим консулом, уже дала одного

разу Франції спокій і благоденство; вона може гарантувати їх і тепер.

Таке моє глибоке переконання. Якщо ви поділяєте його, доведіть це вашим

голосуванням. Якщо ж, навпаки, ви віддаєте перевагу безсилому урядові, монархічному чи

республіканському, який начебто існував колись раніше або має існувати в якомусь

фантастичному майбутньому, – відповідайте негативно.

Отже, вперше після 1804 року ви голосуватимете, ясно розуміючи стан речей, знаючи,

за що і за кого ви голосуєте.

Якщо я не отримую більшості ваших голосів, я вимагатиму скликання нових Зборів і

поверну їм право на владу, яку ви мені дали.

Та якщо ви вірите, що справа, символом якої є моє ім’я, – тобто Франція, оновлена

революцією 1789 року та організована імператором, – як і колись, ваша кровна справа,

заявіть про це, затвердивши повноваження, яких я прошу у вас.

Тоді Франція та Європа будуть врятовані від анархії, перешкоди будуть усунені,

щезне розбрат, бо всі поважатимуть волю провидіння, яка відобразилась у рішенні Народу.

Дано в Єлісейському палаці, 2 грудня 1851 року.

Луї-Наполеон Бонапарт.

Прокламація

президента республіки до армії

Солдати!

Гордіться покладеною на вас місією: ви врятуєте батьківщину, бо я розраховую на вас

не для того, щоб порушувати закони, а для того, щоб змусити поважати суверенітет нації,

основний закон країни, представником якого я є по праву.

Уже давно ви, так само як і я, страждаєте від того, що мені перешкоджають трудитися

на благо батьківщини, а вам – висловлювати мені своє співчуття. Ці перешкоди знищені.

57

Збори намагалися посягнути на владу, яку мені довірила вся нація; вони перестали

існувати.

Я чесно звертаюсь до народу та армії й кажу їм: або дайте мені можливість

забезпечити ваше благоденство, або оберіть на моє місце іншого.

У 1830 році, так само як і в 1848-му, з вами поводились як з переможеними.

Назнущавшись над вашим безкорисливим героїзмом, навіть не визнали за потрібне спитати

вас про ваші симпатії та бажання, а ви – цвіт нації! Я хочу, щоб сьогодні, в цю урочисту

хвилину, пролунав голос армії.

Голосуйте ж вільно, як громадяни; але, як солдати, не забувайте, що пасивне

підкорення наказам голови уряду – священний обов’язок усієї армії, від генерала до солдата.

Мені, відповідальному за свої дії перед народом і майбутніми поколіннями, належить

вжити заходів, що їх я вважаю необхідними для спільного блага.

Ви ж будьте непохитно вірними дисципліні та честі. Ваша спокійна, але грізна сила

допоможе країні висловити свою волю мирно та продумано.

Будьте готові придушити всіляку спробу завадити вільному проявові верховної волі

народу.

Солдати, я не кажу вам про ті спогади, які викликає моє ім’я. Вони викарбовані у

вашому серці. Ми зв’язані нерозривними узами. У нас одна історія. І в мене, і у вас у

минулому спільна слава та спільні біди.

У майбутньому наші спільні почуття та рішення забезпечать спокій та велич Франції.

Дано в Єлісейському палаці, 2 грудня 1851 року.

Підписано: Л.-Н. Бонапарт.

Ім’я французького народу

Президент Республіки оголошує:

Стаття перша. Національні збори розпускаються.

Стаття друга. Загальна подача голосів відновлюється. Закон від 31 травня

скасовується.

Стаття третя. Французький народ голосує по своїх округах з 14 грудня по 21

грудня ц. р.

Стаття четверта. Перший військовий округ оголошується в стані облоги.

Стаття п’ята. Державна рада розпускається.

Стаття шоста. Виконання цього декрету покладається на міністра внутрішніх

справ.

58

Дано в Єлісейському палаці, 2 грудня 1851 року.

Луї-Наполеон Бонапарт.

Міністр внутрішніх справ де Морні.

<…> Я знав будинок № 70 по вулиці Бланш. Там жив Манін57, пам’ятний усім

президент Венеціанської республіки. Втім, зібратися повинні були не в нього. <…> Двері

відчинились… <…> Там були Мішель де Бурж та Олександр Рей, колишній член

Установчих зборів, красномовний письменник і мужня людина. Олександр Рей був тоді

редактором “Насьйоналя”. <…> Прийшло багато інших депутатів <…> Усі були глибоко

обурені, але ніхто не казав даремних фраз. Це був той мужній гнів, що породжує великі

рішення. <…> Становище було серйозним. Заарештовані шістнадцять депутатів, усі

генерали, які були членами Зборів <…> Усі газети закриті, усі друкарні зайняті військами.

На боці Бонапарта армія в вісімдесят тисяч чоловік, яка за кілька годин може бути подвоєна,

на нашому боці – нічого. Народ обдурений і беззбройний. Телеграф в їхньому

розпорядженні. Усі стіни заклеєні їхніми плакатами, а у нас – жодного друкарського

верстата, жодного аркуша паперу. Ніякої можливості викликати протест, ніякої можливості

розпочати боротьбу. Переворот закутий у броню, республіка оголена, у заколотників рупор,

у республіки кляп.

Що робити?

<…> …усі, хто міг очолити барикадні бої, опинились у в’язниці. Ці майстри засідки

навмисно забули Жюля Фавра, Мішеля де Буржа та мене, вважаючи, що ми краще вміємо

говорити, аніж діяти. Вони хотіли залишити лівій людей, здатних чинити опір, але не

здатних перемогти, розраховуючи зганьбити нас, якщо ми не битимемося, і розстріляти нас,

якщо ми візьмемося за зброю. <…>

…З цією людиною, яка три роки носила високе звання голови Народних зборів

Франції та вміла лише прислуговуватись більшості, нам хотілося б покінчити зараз, щоб

ніколи більше про неї не говорити. В останній час він примудрився впасти іще нижче, ніж

можна було очікувати навіть від нього. <…> Депутати розташувались у нього в кабінеті, і

зайняли його стіл, поки він бурчав та бідкався у своєму кріслі, й склали протокол про те, що

відбулося, оскільки хотіли, щоб в архівах зберігся офіційний опис здійсненого злочину.

Коли протокол було складено, депутат Кане прочитав його голові та подав йому перо.

– Навіщо воно мені? – спитав він.

57 Манін Даніель (1804 – 1857) – італійський республіканець; учасник революції 1848

р. – президент Венеціанської республіки (березень 1848 – серпень 1849). Після поразки

революції емігрував та помер у Парижі.

59

– Ви голова, – відповів Кане, – це наше останнє засідання. Ваш обов’язок – підписати

протокол.

Ця людина відмовилась.

Дюпен – це ганьба нечувана.

Згодом він отримав винагороду. Здається, його зробили чимось на кшталт головного

прокурора касаційного суду.

Дюпен надав Луї Бонапарту послугу, ставши замість нього останнім з людей. <…> У

той час на стіні казарми, поряд з воротами, був наклеєний плакат, на якому було

надруковано великими літерами: ПЕРЕГЛЯД КОНСТИТУЦІЇ. Це була реклама брошури,

опублікованої за два чи три дні до перевороту, без імені автора, і яка вимагала відновлення

імперії. Її приписували президенту республіки. <…>

Луї Бонапарт усе своє життя тільки й робив, що чатував на випадок; пройдисвіт, який

бажав провести самого господа бога. Йому була властива холодна зосередженість гравця,

котрий збирається зшахрувати. Шахрайство допускає зухвалість, але виключає гнів.

Перебуваючи в ув’язненні в Гамі, він читав лише одну книгу: “Государ”. У нього не було

родини, – він міг вважати себе і Бонапартом, і Верхюлем58; у нього не було батьківщини, –

він міг вибирати між Францією та Голландією.

Цей Наполеон не відчував злоби до Англії через острів св. Олени. Він захоплювався

Англією. Сердитися? До чого? Для нього на землі існувала одна лише вигода. Він усе

прощав, тому що з усього отримував користь; він забував образи, тому що завжди керувався

тільки розрахунком. Яка йому була справа до його дядька? Він не служив йому, він поставив

його собі на службу. У своїй убогості він гадав повторити Аустерліц. З орла він зробив

опудало.

Пам’ятати зло – витрата непродуктивна. Луї Бонапарт пам’ятав лише те, що могло

бути йому корисно. Він посміхався англійцям, забувши про Гудсона Лоу59, він посміхався

роялістам, забувши про маркіза де Моншеню60.

Цей політичний діяч був людиною серйозною, добре вихованою, який нікому не

відкривав свої злочинні задуми. Ніколи не захоплюючись, він вчиняв лише так, як було

прийнято, не любив різкостей та брутальних слів; скромний, коректний, освічений, він міг

58 Луї-Наполеон – брат Наполеона І, офіційний батько принца; але злі язики говорили, що його справжнім

батьком є Карл-Генріх Верхюль (1764 – 1845) – голландський адмірал і дипломат, який служив при дворі Луї-

Наполеона, коли той був королем Голландії; тоді він був фаворитом королеви Гортензії, матері Луї-Наполеона;

у 1810 р. перейшов на французьку службу.59 Лоу Гудсон (1769 – 1844) – англійський генерал, тупий та обмежений служака. У 1815 – 1821 рр. був

губернатором острова св. Олени, де перебував у засланні та помер Наполеон І.60 Моншеню – активний рояліст, який боровся проти Наполеона І.

60

поговорити про необхідність різанини та вчинив криваву бойню лише тому, що цього

вимагали обставини.

Усе це, повторюємо, без пристрасті та без гніву.

Луї Бонапарт був одним з тих, хто спробував на собі моторошний вплив Макіавеллі.

І цій людині вдалося знеславити ім’я Наполеона, наваливши на брюмер свій грудень.

<…>

В одну ніч зникли недоторканість закону, гідність судді, честь солдата. Усе було

жахливо спотворено. Присяга стала клятвопорушенням, прапор – брудною ганчіркою, армія

– шайкою розбишак, правосуддя – злодіянням, закон – насильством, управління країною –

шахрайством, Франція – кублом. І це називається – врятувати суспільство.

Так на дорозі бандит рятує перехожого.

Франція йшла своєю дорогою, Бонапарт зупинив її. <…> Вчора президент республіки,

сьогодні каторжник. Він клявся, він клянеться ще й тепер, але уже зовсім іншим тоном.

Клятва перетворилась на прокляття. <…>

Якщо розвіяти туман, що огортає кожного, хто бере участь у боротьбі партій, туман,

що на відстані перекручує та затемнює обличчя людини, Еміль де Жірарден61 постає перед

нами як видатний мислитель, як письменник енергійний, вмілий, сильний, логічний, який

точно виражає свої думки, журналіст, в якому, як в усіх крупних журналістах, відчувається

державна людина. Емілеві де Жірардену ми зобов’язані пам’ятним кроком уперед – дешевою

газетою. У Еміля де Жірардена є великий дар – впертість думки. Еміль де Жірарден –

вартовий суспільних інтересів, для нього газета – дозорний пост; він вичікує, дивиться,

знаходиться у засідці, веде розвідку, спостерігає, дає сигнал за найменшої тривоги та

відкриває вогонь своїм пером; він готовий вести боротьбу в усіх видах: сьогодні він

вартовий, завтра генерал. Як усі глибокі уми, він розуміє, бачить, визначає, він, так би

мовити, сприймає велику та дивну єдність цих трьох слів: революція, прогрес, свобода: він

хоче революції, але насамперед шляхом прогресу, він хоче прогресу, однак лише

посередництвом свободи. <…> Еміль де Жірарден більше демократ, ніж республіканець,

більше соціаліст, ніж демократ; у той день, коли ці три ідеї: демократія, республіка,

соціалізм, іншими словами, принцип, форма та застосування, урівноважаться в його розумі,

усі його коливання щезнуть. У нього уже є сила, буде і сталість. <…> Що б про нього не

казали, Еміль де Жірарден один з тих людей, які роблять честь сучасній пресі; він

найгарнішим чином поєднує в собі мистецтво борця та незворушність мислителя. <…>

61 Жірарден Еміль де (1806 – 1881) – крупний журналіст і політичний діяч, депутат

Законодавчих зборів. Після перевороту 2 грудня 1851 р. на короткий термін був вигнаний із

Франції.

61

…не рахуючи жертв різанини, перемога, отримана переворотом, відобразилась у

таких цифрах: вісімдесят вісім депутатів вигнані, одного вбито. <…>

Злочин вдався, і всі приєдналися до нього. <…>

Залишалося одне: піти у вигнання. Люди великої душі, гордість народу, емігрували.

Це було страшне видовище: Франція, вигнана із Франції. <…>

Проти цього володаря, переможця, завойовника, диктатора, імператора,

всемогутнього володаря повстає та йде війною самотній блукач, який позбувся всього,

зубожілий, переможений, переслідуваний. У Луї-Наполеона десять тисяч гармат і п’ятсот

тисяч солдатів; у письменника – перо та чорнильниця. Письменник – ніщо, піщинка, тінь,

безпритульний вигнанець, безпаспортний волоцюга, – але поруч з ним і на його боці б’ються

дві великі сили: непереможне Право та безсмертна Істина. <…>

У моїй пращі – лише один камінь, проте смертоносний; ім’я йому – справедливість.

<…>

Він буде імператором – так що ж! Та нехай виявиться хоча б одна людина, яка не

схилить перед ним голову! Нехай Луї Бонапарт знає: можна заволодіти державою, однак

совістю заволодіти не можна.

Ліонські робітники62 (1877)

<…> Про що мріють королі? Про війну63. Про що мріють народи? Про мир. (Тривалі

оплески). <…>

<…> Мені здається, зараз готується нечуваний двобій між війною, якої прагне

минуле, і миром, якого прагне теперішнє. (Оплески).

Громадяни, мир переможе!

Це торжество майбутнього видно уже тепер, воно наближається, ми напередодні його.

Воно називатиметься Виставкою 1878 року. Що таке насправді Міжнародна виставка? Це

підпис усіх народів під угодою про братерство. Це союз промисловості з мистецтвом, це

співробітництво науки з винахідництвом, це взаємодія думки та праці, це викликане

прогресом зростання добробуту, це поєднання ідеалу з дійсністю. Це спілкування націй в

гармонії, створеній працею. Боротьба, якщо хочете, але боротьба цілюща; дивний двобій

62 На початку 1877 р. у Ліоні закрилося кілька підприємств і більше 30 тис. робітників залишилися без роботи і

засобів до існування. У зв’язку з цим по всій Франції проводилася передплата та збирання коштів на користь

ліонських ткачів, продиктовані не лише духом добродійності, але й страхом перед новим повстанням ліонських

робітників. 25 березня 1877 р. в одному із залів Парижа було влаштовано читання на користь ліонських

робітників, на якому виступив Гюго.63 Промова Гюго була проголошена за місяць до початку російсько-турецької війни.

62

трудящих, що залишає після себе не смерть, а життя, не трупи, а чудові створіння; грандіозна

битва, в якій усі – переможці. (Тривалі оплески). <…>

<…> Ми, філософи, повинні ненастанно сповіщати мир усьому світові. Так розкриємо

ж повністю зміст цього великого слова.

Скажемо прямо, що саме потрібно Франції, Європі, усьому цивілізованому людству,

що можна здійснити вже зараз, чого ми хочемо: це – релігія без нетерпимості, тобто розум

замість догматизму; каральна система без смертної кари, тобто виправлення замість помсти;

праця без експлуатації, тобто добробут замість жебрацтва; пересування, що не обмежується

кордонами, тобто свобода замість перепон; нації без взаємної ворожнечі, тобто

посередництво замість війни (рух у залі); словом, усі види роззброєння, за винятком одного –

роззброєння совісті. (Численні вигуки: “Браво!”).

Так, я наполягаю на цьому виняткові. Тому що, поки політика використовуватиме

війну, каральна система – ешафот, релігія – залякування пеклом, а суспільство – примус;

поки принцип, інакше кажучи, право, буде протилежний фактові, інакше кажучи – кодексу;

поки громадянський закон проголошуватиме непорушність, а карний – непоправність; поки

можна буде заковувати в кайдани свободу та придушувати істину; поки судді буде надана

можливість перетворюватись на ката, а правителеві – на тирана; поки перед нами

глибочітимуть безодні, вириті нашими ж руками; поки існуватимуть пригнічені,

експлуатовані, пригноблені; поки невинні витікатимуть кров’ю, а слабкі – витікатимуть

сльозьми, – необхідно, громадяни, щоб совість залишалася у всеозброєнні. (Тривалі оплески).

Озброєна совість – це грізний Ювенал, це вдумливий Тацит, це Данте, який таврує

Боніфація, тобто праведна людина, котра карає “непогрішного”, це Вольтер, який вимагає

помсти за Каласа, інакше кажучи – правосуддя, що закликає до порядку суд. (Сильне

збудження. Потрійний вибух оплесків). Озброєна совість – це безстороннє право, що ставить

перепону криводушному законові, це філософія, що скасовує тортури, це терпимість, що

знищує інквізицію, це світло істини, що витісняє заграву вогнищ. Так, совість була і буде

озброєною, голос Ювенала і Тацита потужно лунатиме, поки людське правосуддя

задовольнятиметься своєю віддаленою схожістю із божественним правосуддям, поки

державна необхідність служитиме виправданням для жорстокості, поки царюватиме грізне

vae victis64, поки заклик до милосердя вважатиметься закликом до заколоту, поки вперто

відмовлятимуться зробити те єдине, що може попередити громадянську війну, – оголосити

амністію. (Сильне хвилювання. Тривалі оплески).

На цьому я закінчу. І закінчу словами надії.

64 Лихо переможеним (лат.).

63

Будемо вірити в нашу вітчизну. Доля Франції нерозривно переплетена з майбутнім

людства. Ось уже три століття, як світло усьому миру виходить із Франції. Мир не змінить

свого смолоскипа.

Не думайте, проте, благородні патріоти, що мої надії переходять в ілюзії. Я вірю у

Францію як син своєї батьківщини – і, отже, пристрасно; але водночас вірю в неї як філософ

– і, отже, розумно. Панове, я говорю щиро і разом з тим мужньо; я не хочу нічого

приховувати. Ні, я не забуваю, що говорю з громадянами Парижа. Перед такою аудиторією

відповідальність пропорційно зростає. Гідна народу лише правда, і сказати правду – мій

обов’язок.

Так от. Правда полягає в тому, що ми переживаємо грізні дні. Правда полягає в тому,

що, якщо запанує суцільна темрява, можлива загибель. За катастрофами ідуть кризи. І все ж

– я сподіваюсь.

Більше того – я сповнений впевненості. Чому? Скажу вам, і це буде моє останнє

слово.

Рух людства до майбутнього сполучений з тими ж труднощями, яких зазнають

мореплавці в пошуках нових земель. Прогрес – це плавання по океану, часто у темряві ночі.

Людство, можна сказати, перебуває у відкритому морі. Величезний корабель рухається

повільно, навколо нього вирують хвилі, бурі кидають його в усі боки, і трапляються страшні

хвилини. Часом обрій затягується млою, а тоді корабель пливе начебто навмання, – куди? У

безодню! На шляху зустрічається підводний риф – імперія, трохи далі мілина – “Сіллабус65”,

а потім налітає шквал – Седан66. (Рух у залі). Рік проголошення непогрішності папи – це рік

падіння Франції. Буревії упереміжку із вдарами грому. Грізною хмарою, насиченою

блискавками, нависло над головами минуле. Ця блискавка – меч; ось ця – скіпетр; цей гуркіт

– війна. Що чекає на мандрівників? Невже вони з’їдять одне одного? Чи не закінчиться усе

плотом “Медузи” – рукопашною зголоднілих людей, які зазнали корабельної аварії, бійкою у

темряві? Невже загибель неминуча? Мандрівники зводять очі до неба. Вони шукають там

знамення, надії, допомоги. Жах сягає межі. Де порятунок? І раптом туман починає

розсіюватись, звідкись мерехтить світло. Начебто розірвалася чорна завіса хмар, темрява

розсіялась, і на горизонті, над безоднями, зверху хмарин, охоплене тремтінням людство

бачить яскравий світоч, вісімдесят років тому запалений гігантами наприкінці

вісімнадцятого століття, величний маяк, який один за одним спрямовує стомленим народам

65 “Сіллабус” (“Syllabus errorum” – “Список хибних поглядів”) – булла папи римського Пія ІХ від 1864 р., в якій

він стверджував середньовічні догмати, засуджував наукові концепції та сформулював зазіхання католицької

церкви на втручання у суспільно-політичні справи.66 Гюго має на увазі поразку французької армії під Седаном у франко-прусській війні 1870 р.

64

ті три промені, з яких складається цивілізація майбутнього: Свобода, Рівність, Братерство.

(Тривалі оплески).

Свобода – це заклик до народів. Рівність – заклик до людства. Братерство – заклик до

душ людей.

Мандрівники, котрі пережили катастрофу, пристаньте до цього великого берега –

республіки!

Тут – гавань. (Вітальні вигуки, що довго не припиняються. Вигуки: “Хай живе

республіка!”, “Хай живе амністія!”, “Хай живе Віктор Гюго!”).

Століття від дня смерті Вольтера (1878)

Сто років тому в цей день67 помирала людина. Вона помирала безсмертною. Вона

уходила від нас, обтяжена роками, обтяжена творами, обтяжена найславнішою та

найжахливішою відповідальністю – відповідальністю за совість людей, яку вона

попереджала і прагнула наставити на правильний шлях. Вона уходила, супроводжувана

прокляттями та благословеннями – прокляттями минулого та благословеннями майбутнього,

– такі, панове, дві чудові форми слави. <…>

<…> Ми зібрались сюди у цей величний момент, у цей урочистий час, щоб

шанобливо схилитися перед моральним законом і сказати світові, який прислуховується до

слів Франції, таке: “Існує лише одна сила – совість на службі справедливості; існує лише

одна слава – геній на службі істини”. (Рух у залі). <…>

<…> До Революції …народ [являв собою] …невігластво. Релігія …нетерпимість.

Правосуддя …несправедливість. <…> …наведу два факти, але досить переконливі68. <…>

<…> Тоді, о Вольтер, ти зойкнув від жаху, і цей вигук буде твоєю вічною славою!

(Вибух оплесків). Тоді ти розпочав небачений процес проти минулого; захищаючи інтереси

людського роду, ти розпочав суперечку з тиранами й чудовиськами, і ти виграв цю

суперечку. Велика людина, будь благословенний навіки! (Знову оплески).

Панове, жахливі речі, про які я вам щойно нагадав, відбувалися в освіченому

суспільстві; життя було веселе та легке, люди жили не замислюючись, не звертаючи уваги

ані на те, що робилося нагорі, ані на те, що робилося внизу; байдужість переходила в

безтурботливість, граціозні поети – Сент-Олер, Буффлер, Жантіль-Бернар – творили гарні

вірші, при дворі одне свято змінювало друге. Версаль сяяв, Париж тонув у невігластві. І в

67 30 травня 1778 року.68 Гюго нагадує присутнім про безжалісну розправу над старцем-гугенотом, який хотів завадити синові стати

католиком, і над юнаком-офіцером, на якого звели наклеп у блюзнірстві.

65

цей час, під впливом релігійного фанатизму, судді колесували старця, а священники

виривали язик у юнака за те, що він співав. (Сильне хвилювання в залі. Оплески).

Перед обличчям цього легковажного та жалюгідного суспільства один Вольтер,

маючи проти себе усі ці з’єднані сили – двір, знать, фінансистів, цю могутню, але безсвідому

та сліпу юрбу, суд, що викликає огиду, скрушує одних і догоджає іншим, схилив коліна

перед королем на плечі народу (вигук: “Браво!”), такий брутальний до підданих і такий

покірливий правителям, духовенство – зловісну суміш лицемірства та фанатизму, – один

Вольтер, повторюю, оголосив війну цій коаліції усіх сил соціальної несправедливості, цьому

величезному та страшному світові і розпочав з ними бій. Якою ж зброєю він воював?

Зброєю, в якій поєднуються легкість вітру та міць грому, – пером. (Оплески).

Цією зброєю він бився, цією зброєю він переміг.

Панове, схилимося перед ним.

Вольтер переміг. Вольтер вів війну сонцесяйну, війну одного проти всіх, тобто велику

війну. Війну ідеї проти грубої матерії, війну розуму проти забобонів, війну справедливості

проти несправедливості, війну проти поневолювача на захист пригніченого, війну добра,

війну гуманності. Йому були властиві ніжність жінки та гнів героя. Це був великий розум і

безмежне серце. (Вигуки: “Браво!”).

Він переміг старий кодекс і стару догму. Він переміг феодального сеньйора,

старовинного суддю, римського священника. Він підніс чернь до ступеня народу. Він

освічував, заспокоював та цивілізовував. <…> …він зазнав усіх загроз, усіх образ, усіх

переслідувань, наклеп, вигнання. Він був невтомний і непохитний. Він переміг насильство

усмішкою, деспотизм – сарказмом, непогрішність – іронією, впертість – наполегливістю,

невігластво – істиною.

Я щойно вимовив слово “усмішка”. На ньому слід запинитись. Усмішка – це і є

Вольтер.

Слід сказати про це, панове, тому що прагнення до заспокоєння становить велику

якість філософів, – у Вольтері завжди врешті-решт відновлювалася рівновага. Який би не був

справедливий його гнів, він проходить, і роздратований Вольтер завжди поступається місцем

Вольтеру спокійному. І тоді в його глибоких очах з’являється усмішка.

Усмішка ця – сама мудрість. Усмішка ця, я повторюю, і є Вольтер. Усмішка часто

переходить у сміх, але він стримується філософським сумом. По відношенню до сильних він

насмішливий, по відношенню до слабких – ласкавий. Він навіює неспокій пригноблювачам і

заспокоює пригнічених. Для високопоставлених – уїдливість, для принижених – жалощі.

Так! Проникнемось чарівністю цієї усмішки. У ній сяйво зорі. Вона осяювала істину,

справедливість, добро – усе, що є чесного в корисному; вона висвітлювала усі схованки

66

забобонів, тому що ці потворності необхідно показувати людям. Ця усмішка була

сонцесяйною та плідною. Нове суспільство, прагнення до рівності та поступок, перший

прояв братерства, що зветься терпимістю, взаємна добра воля, гармонійний розподіл прав

між людьми, визнання розуму вищим законом, знищення забобонів і пристрастей, душевна

ясність, дух поблажливості та вибачення, гармонія, мир – ось що народилось із цієї великої

усмішки.

У той день, – а цей день, без сумніву, близький, – коли буде визнано тотожність

мудрості та милосердя, у той день, коли буде проголошена амністія, у той день, я впевнений,

там, нагорі, у надзоряному світі, Вольтер посміхнеться. (Потрійний вибух оплесків. Вигуки:

“Хай живе амністія!”).

Панове, між двома служителями людства, розділеними проміжком у вісімнадцять

століть, існує таємничий зв’язок.

Боротись проти фарисейства, викривати лицемірність, стирати на порох тиранію,

узурпацію, забобони, брехню, маловірність, зруйнувати храм, щоб спорудити новий, тобто

замінити брехню істиною, нападати на жорстокість суду, нападати на кровожерливе

духовенство, взяти батіг і вигнати усіх торговців із святилища, вимагати спадщини для

позбавлених неї, захищати слабких, бідних, пригнічених – ось війна Іісуса Христа. І хто ж та

людина, котра вела цю війну? Вольтер. (Вигуки: “Браво!”).

Діяння євангельські доповнюються діяннями філософа; те, що розпочав дух

лагідності, продовжує дух терпимості; скажемо ж із почуттям глибокої поваги: Іісус плакав,

Вольтер посміхався; із цієї божественної сльози та цієї людської усмішки народилося та

любов, якою проникнута сучасна цивілізація. (Тривалі оплески).

Чи завжди посміхався Вольтер? Ні. Часто він обурювався. <…>

<…> …у Вольтері [панує] загальнолюдський [початок]. Можна сказати, що в

плідному вісімнадцятому столітті …Вольтер.., дух …широкий, уособлював Людину.

<…> Панове, зводити цілі епохи до людських імен, давати імена століттям,

перетворювати їх якоюсь мірою на людські особистості – цей дар було дано лише трьом

народам: Греції, Італії, Франції. Кажуть: “століття Перікла”, “століття Августа”, … “століття

Вольтера”. Ці назви мають великий смисл. Цей привілей – давати імена століттям, –

належить лише Греції, Італії та Франції, є найвищий прояв цивілізації. До Вольтера

століттям давалися імена голів держав. Вольтер більш ніж голова держави – він голова ідей.

Вольтером починається нова ера. Відчувається, що віднині вищим двигуном, що керує

людським родом, буде думка. Цивілізація корилася брутальній силі, тепер вона коритиметься

ідеалові. Скіпетр і меч зламані, їх заміняє промінь світла; на зміну владі приходить свобода.

Немає іншої верховної влади, крім закону для народу та совісті для особистості. Кожен із нас

67

відчутно розрізняє дві сторони прогресу: здійснювати своє право, тобто бути людиною;

виконувати свій обов’язок, тобто бути громадянином.

Таке значення цих слів – “століття Вольтера”… <…>

Промови на міжнародному літературному конгресі (1878)

І. Промова на відкритті конгресу

Засідання 17 червня 1878 року

<…> Панове, у вас високе призначення. Ви – свого роду установчі збори літератури.

Вам дано право якщо не приймати закони, то в усякому випадку їх пропонувати.

Проголошуйте справедливі істини, висловлюйте вірні думки, і якщо, що навряд чи можливо,

ви не будете почуті, – ну що ж, тим гірше для законодавства.

Вам належить заснувати інститут літературної власності. Вона випливає із права, ви

хочете внести її до зведення законів. Бо – я стверджую це – ваші рішення та поради будуть

узяті до уваги.

Ви дасте зрозуміти законодавцям, яким хотілося б звести літературу до масштабів

місцевого явища, що вона – явище всесвітнє. Література – це керівництво людського розуму

людським родом. (Вигуки: “Браво!”).

Літературна власність корисна для всіх. Усі старі монархічні закони заперечували й

заперечують досі літературну власність. З якою метою? З метою поневолення. Письменник-

власник – це письменник вільний. Позбавити його власності – значить позбавити його

незалежності. На це прийнамні сподіваються. Звідси – своєрідний софізм, який міг би

здатися дитячим, якби він не був підступним: думка належить усім, вона не може бути

чиєюсь власністю, отже, літературної власності не існує. Тут насамперед дивна суміш

здатності до мислення, яка властива усім, з думкою, яка індивідуальна; думка – це я; потім –

суміш думки, поняття абстрагованого, із книгою, річчю цілком матеріальною. Думка

письменника, поки вона ще лише думка, непомітна, вона уходить від будь-якого дотику;

вона летить від душі до душі; їй властиві такий дар і сила – virum volitare per ora69; але книга

відрізняється від думки: вона настільки помітна, що її іноді хапають і арештовують. (Сміх).

69 Летіти з уст в уста (лат.).

68

Книга, створена в друкарні, належить промисловості і започатковує широкі комерційні

операції в різних формах; вона продається та купується; вона є власністю, цінністю

створеною, а не благопридбаною, багатством, яке письменник приєднує до національного

багатства. І, звичайно, з усіх точок зору, вона є найбільш беззаперечним видом власності. І

от на цю недоторкану власність зазіхають деспотичні уряди; вони конфіскують книгу,

сподіваючись таким чином відняти у письменника свободу. Звідси система королівських

пенсій: забрати все і повернути дещо; пограбувати й підкорити собі письменника. Спочатку

його обкрадають, потім покупають. Утім, це даремна спроба. Письменник не піддається.

(Оплески). Його перетворюють на жебрака, але він залишається вільний. (Оплески). <…>

<…> Панове, повернемось до принципу: повага власності. Встановимо літературну

власність, але водночас заснуємо й громадське надбання. Підемо далі. Розширимо його межі.

Нехай закон надасть книговидавцям право публікувати усі книги після смерті письменника з

єдиною умовою – сплачувати прямим спадкоємцям дуже скромну суму, яка не повинна

перевищувати ні в якому разі п’яти чи десяти відсотків від чистого прибутку. Ця вищою

мірою проста система, що примирює беззаперечне право власності письменника з не менш

беззаперечним правом громадського надбання, була запропонована в Комісії 1836 року тим,

хто нині виступає перед вами; цю пропозицію, разом з усіма доповненнями, можна

відшукати в протоколах Комісії, опублікованих тоді ж міністерством внітрішніх справ. Не

слід випускати з уваги, що ми маємо справу з подвійним правом власності. Книга як така

належить авторові, але як створення думки вона належить – і це не перебільшення – усьому

людству. Усі уми маємо на неї право. Якби одне з цих прав, право письменника чи право

людського розуму, довелося б принести в жертву, це було б, звичайно, право письменника,

тому що інтереси суспільства – наша головна турбота, і всі, стверджую я, повинні стояти

вище, ніж ми. (Численні знаки схвалення).

Але, як я щойно сказав, у цій жертві немає потреби.

Світло! Завжди світло! Скрізь світло! Його потребують усі! Воно міститься у книзі.

Розкрийте ж книгу ширше. Дайте їй можливість сяяти, дайте їй діяти. Хто б ви не були, якщо

ви хочете просвіщати, надихати життя, наставляти, пом’якшувати, заспокоювати –

поширюйте книги скрізь; учіть, показуйте, доводьте; примножуйте кількість шкіл: школи –

світлоносні точки цивілізації.

Ви виявляєте турботу про свої міста, ви хочете жити в безпеці у своїх домівках, ви

побоюютесь залишати вулиці у темряві; подумайте ж про іще більшу небезпеку – залишати у

темряві людський розум. Уми подібні до великих доріг: і тут зустрічаються перехожі, і тут

виявляються добромисні та зловмисні супутники, і тут трапляються лиховісні волоцюги;

погана думка подібна до нічного крадія, у душі теж є зловмисники; нехай же скрізь буде

69

світло; не залишайте у людській свідомості темних кутків, де можуть гніздитися забобони,

де можуть ховатися хибні погляди, де може критися брехня. Невігластво – це сутінки, там

гасає зло. Думайте про освітлення вулиць, будь ласка; але думайте також, думайте передусім

про просвіту умів. (Тривалі оплески).

Для цього необхідна, звичайно, велика витрата світла. Цією благородною справою

Франція займається уже три століття. <…>

<…> …вороги цивілізації, вороги книги, вороги вільної думки, вороги розкріпачення

та звільнення, вороги розуму – усі ті, хто в догмі бачить вічного наставника, а в роді

людському вічного учня. Але вони даремно клопочуть: минуле належить минулому, …

усякому осліпленню кладуть край, невігластво та хибні погляди мають межу. <…>

ІІ. Громадське надбання з відшкодуванням

Засідання 21 червня 1878 року

<…> Панове, у важливому питанні про літературну власність слід рахуватися з двома

сторонами: автором і суспільством. Я користуюся словом “сторона” для стислості; це ніби

дві різні особи.

Тепер ми торкнемося питання про третю особу – про спадкоємця. Що стосується

мене, то я не коливаючись скажу, що право найбеззаперечне, найповне належить названим

мною двом сторонам: перша з них – автор, друга – суспільство.

Автор створює книгу, суспільство приймає або відмовляється від неї. Творець книги –

автор, творець її долі – суспільство. Спадкоємець не створює книги; він не може

претендувати на права автора. Спадкоємець не створює успіху книги; він не може

претендувати на права суспільства.

Я був би засмучений, якби конгрес надав хоча б якого-небудь значення волі

спадкоємця.

Не будемо виходити із фальшивих передумов.

Автор знає, що робить; суспільство знає, що робить; спадкоємець – не знає. Він нічого

не робить, він пасивний.

Дослідимо спочатку права двох сторін, що протистоять одне одному: автора, який

створює книгу, та суспільства, яке приймає або заперечує його творіння. Автор має

необмежене, повне право на власний твір; це очевидно. Право це поширюється дуже далеко,

аж до права на знищення своєї праці. Внесемо ясність у це питання.

70

До опублікування твору автор має беззаперечне та безмежне право. Уявіть собі

письменника, скажімо, Данте, Мольєра, Шекспіра. <…> Шекспір може знищити “Гамлета”,

Мольєр – “Тартюфа”, Данте – “Пекло”.

Але після того як твір опублікований, автор уже не є його володарем. Тоді уже друга

діюча особа заволодіває книгою. Називайте її як завгодно: людський розум, громадське

надбання, суспільство. <…> …твір уже більше не належить авторові. Віднині він не може

нічого викинути з нього; всеодно, після смерті автора, випущене буде відновлено. Воля

автора уже безсила. <…> Він може вносити стилістичні поправки, він не може вносити

виправлення по суті. Чому? Тому що інша особа – суспільство – стало володіти його твором.

<…> Найбільше, що може зробити автор, – це писати щиро. <…>

Ми залишаємо свою працю, залишимо ж судити про неї майбутньому. Після смерті,

після зникнення автора його творіння належить лише його пам’яті: воно ганьбить або

прославляє її. (Вигуки: “Правильно! Чудово!”).

Я заявляю, що якби мені довелося вибирати між правом письменника та правом

суспільства, я віддав би перевагу суспільству. Насамперед – ми люди обов’язку та

жертвенного служіння; перш ніж працювати для себе, ми повинні працювати для всіх.

Але от з’являється третя діюча особа, третій учасник, до якого я відчуваю жвавий

інтерес; це – спадкоємець, це – дитина. Тут виникає питання вищою мірою делікатне, вищою

мірою цікаве – питання про літературну спадкоємність і про форми, в які воно має вилитись.

<…>

Автор створив книгу.

Суспільство її прийняло.

Спадкоємець до цього непричетний. Його це не стосується. <…>

Спадкоємець не має права що-небудь викреслювати, знищити хоча б рядок; він не має

права затримати ані на хвилину друкування твору свого померлого родича чи зменшити

наклад книги хоча б на один примірник. (Вигуки: “Браво! Браво! Чудово!”).

Йому належить лише одне право – жити за рахунок спадщини, яку заповів йому

померлий родич.

Панове, висловлюсь прямо: я вважаю усі існуючі закони, що стверджують права

спадкоємця на певний термін, огидними. Вони дарують йому владу, яку не мають права

вручати, вони дарують йому право публікації протягом певного відрізку часу, що, до речі,

даремно, тому що закон легко обходять.

Повторюю: на мою думку, спадкоємець має лише одне право – жити за рахунок праць

свого померлого родича; це право – священне, і нелегко, звичайно, було б змусити мене

71

позбавити спадщини наших дітей і онуків. Ми працюємо передусім для людства, потім – для

наших дітей.

Але ми беззастережно наполягаємо на тому, щоб право видання повністю належало

суспільству. Це – право людського розуму.

Ось чому… я запропонував дуже просту систему, яка, як мені здавалось і як здається

досі, має ту перевагу, що примирює права усіх сторін: автора, суспільства та спадкоємця.

Ось ця система: після смерті автора його книга стає громадським надбанням; кожний має

право негайно публікувати її цілком вільно, бо я – за свободу. На яких умовах? Зараз я вам

скажу.

У нашому законодавстві є стаття, порушення якої не тягне за собою санкцій; це

приводило до того, що її дуже часто порушували. Ця стаття закону вимагає, щоб кожний

видавець, перш ніж публікувати твір, подавав до управління книжкової справи при

міністерстві внутрішніх справ декларацію з такими пунктами:

яку книгу він збирається видати;

яка друкарня її друкуватиме;

який буде її формат;

ім’я автора.

Цим вичерпується зміст декларації, що вимагається законом. Мені хотілося б, щоб

вона була доповнена ще двома пунктами, які я зараз вкажу.

Видавець буде зобов’язаний повідомити, скільки він вкладе грошей у кожний

примірник книги, яку він має намір опублікувати, і по якій ціні він передбачає продавати

книгу. Між цими двома цифрами, в їхніх межах, і полягає прибуток видавця.

За цієї умови у вас будуть достовірні дані: кількість примірників, собівартість і

продажна ціна книги, і ви зумієте найпростішим способом вирахувати прибуток.

Мені заперечать: “Ви визначаєте прибуток видавця, базуючись на одній лише його

декларації, не знаючи, чи продасть він своє видання”. Ні, я хочу, щоб закон був абсолютно

справедливий. Я навіть хочу, щоб він схилявся швидше на користь громадського надбання,

ніж на користь спадкоємців. Тому я кажу: видавець повинен буде надати звіт про отримані

ним прибутки лише тоді, коли він з’явиться з новою декларацією. Тоді йому скажуть: “Ви

уже розпродали перше видання, раз так швидко збираєтесь публікувати друге; ви повинні

задовольнити права спадкоємців”. Право спадкоємця на винагороду, не забувайте цього,

панове, має бути дуже помірним, тому що необхідно, щоб воно не могло перетворитись на

перешкоду для прав суспільства, на перешкоду для поширення книг. Я не збираюсь просити

більшого, ніж відрахування п’яти чи десяти відсотків від одержаного прибутку.

72

Тут нема про що сперечатись. Видавець не може вважати обтяжливим умову про такі

скромні відрахування від уже отриманого ним прибутку; тому що якби він заробив тисячу

франків, у нього просять лише сто, а залишають йому дев’ятсот. Ви бачите, до якої міри

йому вигідний закон, який я пропоную і який, я сподіваюсь, буде прийнятий. <…>

<…> Чи можуть виникнути заперечення? Зізнаюсь, я їх не знаходжу. Я бачу, як

руйнуються усі заперечення, що мали смисл при колишній системі; усе, що було сказано з

приводу доброї чи злої волі спадкоємця, <…> було сказано чудово й було справедливо по

відношенню до старої системи; при моїй системі це відпадає. Спадкоємець існує лише як

сторона, що одержує, утримує на свою користь дуже скромний відсоток з прибутку від

продажу твору його померлого родича. Видавцеві доведеться рахуватися із зобов’язаннями,

прийнятими на себе і обумовленими самим автором ще за життя: ці угоди мають силу

закону; в усіх інших випадках видавець може друкувати твір у такій кількості примірників,

як він вважає за потрібне, і таким форматом, який йому подобається; він подає декларацію,

сплачує відрахування від прибутку, і цим усе сказано.

Так, але одне заперечення усе ж існує: справа в тому, що в діючому законі є пробіл.

<…> …не може бути обов’язкових приписів без певний санкцій; а от за порушення припису

про подачу декларації санкцій не передбачено. Видавець подає декларацію, передбачену

законом, лише в тому випадку, якщо він цього забажає. Звідси – безліч шахрайських витівок,

жертвами яких уже тепер стають письменники. Треба було б передбачити в законі санкції за

невиконання цього зобов’язання.

Мені хотілося б, щоб юристи зволили самі визначити характер цих санкцій.

Думається, що фальшиву декларацію, подану видавцем, можна було прирівняти до підробки

в офіційних або приватних документах.

Але безперечно одне – санкції необхідні; лише за цієї умови можна буде, на мою

думку, застосувати систему, яку я мав честь вам викласти і яку я запропонував уже багато

років тому.

Система ця була розглянута з рідкою прямотою та знанням справи відомим видавцем,

якого я, на жаль, не бачу серед нас, – паном Етцелєм70; він опублікував чудову статтю з цього

приводу.

Подібний закон буде, як на мене, корисний. Я, звичайно, не можу нав’язати свою

думку широко відомим письменникам, котрі слухають мене, але було б дуже корисно, якби у

своїх резолюціях вони приділили увагу тому, про що я мав честь їм сказати:

70 Етцель П’єр-Жан (1814 – 1886) – літератор, видавець і політичний діяч; друг родини Гюго і видавець його

творів.

73

1. Існують лише дві дійсно зацікавлені сторони – письменник і суспільство; інтереси

спадкоємця, хоча і гідні усякої поваги, повинні враховуватись лише у другу чергу.

2. Інтереси спадкоємця мають бути забезпечені, але лише в скромних межах, так, щоб

вони ні в якому разі не заступали громадські інтереси. <…> (Тривалі оплески. Збори

приймають одностайне рішення опублікувати цю промову).

Лист засновникам газети “Gavroche” (1878, 16 або 17 травня)

Я – батько Гавроша. Вам захотілося згадати про це. Ви зробили більше того – ви

усиновили цю дитину, в особі якої я хотів створити образ хлопчика-героя. Я спробував

втілити гігантський Париж у хлопчиськові Гавроші. Цю мрію ви втілюєте тепер у життя. <…

>

74