Борис Харчук народився 1931р. в с. Лози на

Тернопiльщинi. Закiнчив Полтавський педагогiчний iнститут (1954) та Вищi лiтературнi курси в Москвi. Працював журналiстом. I писав. Писав, як велiло серце, як зобов'язувала совiсть перед тою землею, що його пустила у широкий свiт. Тому вiн нiколи не соромився своïх найперших книжок, не переписував ïх.

http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=122

А за три десятилiття многотрудноï 

працi на полицю стала бiблiотека томiв з його iменем: романiв "Волинь" (у чотирьох томах, 1959 - 1965),"Майдан" (1970), "Хлiб насущний" (1976), "Кревняки" (1984), повiстей i оповiдань "Йосип з гроша здачi" (1957), "З роздорiжжя" (1958), "Станцiя "Настуся" (1965), "Закам'янiлий вогонь" (1966), "Зазимки i весни" (1967), "Неслава" (1968), "Горохове чудо" (1969), "Помста" (1970), "Материнська любов" (1972), "Школа" (1979), "Невловиме лiто" (1981), "Облава" (1981), "Подорож до зубра" (1986).

А ще твори, котрi не могли з'явитися за життя автора i

лише тепер приходять до нас: роман "Межi i безмежжя" (написаний 1966p.), повiстi "Украïнськi ночi" (1985) та "Мертвий час" (1987), начерки роману "Плач ненародженоï душi" (80-тi роки), оповiдання й новели.

Для Б. Харчука лiтература нiколи не була цiннiстю самодостатньою

- видiляв лише ту, яка допомагає людинi залишатися людиною, а народу - народом. Не визнавав нi детективноï белетристики, нi поезiï задля поезiï - справжньою вважав лише лiтературу, яка виправдовує своє iснування в контекстi iсторичноï долi народу, а що народ наш заслуговує долi кращоï, то й лiтература бачилася йому передовсiм як сила iсторiєтворна i нацiєтворна. Лiтература, на його думку, творить народ. У цiй свiдомiй заангажованостi виявляється традицiоналiзм Б. Харчука.

Одначе висновок щодо традицiоналiзму важко

потвердити творчiстю письменника, якщо, ясна рiч, розглядати ïï як щось цiлiсне, а не обмежуватися одним чи кiлькома творами, взятими "задля прикладу". Бо лiтературний доробок прозаïка не просто великий за обсягом - вiн ще й навдивовижу розмаïтий, його не зведеш до вичерпноï "спiльно-знаменниковоï" характеристики.

Так, Б. Харчук

- це густонаселенi романи "Волинь", "Майдан", "Кревняки", за якими легко вгадується потужна традицiя класичноï прози другоï половини XIX ст.

ïï епiчним диханням, психологiчно мiсткими дiалогами

й демонстративною вiдстороненiстю автора, який "не втручається", не видає своєï присутностi ремарками, коментарями, прямим - через голови героïв - звертанням до читача.

Це повiсть "Палата", що ïï (як i деякi iншi його

твори про матiр, новели рiзних лiт про "хату") можна б назвати "довженкiвською". Це численнi оповiдання й повiстi про дiтей, героï яких своïми "дорослими" судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящего, а тому й не по лiтах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовiкова iконописна традицiя велить малювати з обличчям майже дорослоï людини.

Це

"стефаникiвська" коротка фраза, в якiй не опис, а дiя, коли така ж наступна фраза незрiдка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дiєслово означає навiть не конкретну дiю, не порух, скажiмо, руки, а цiлий акт, невидиме дiйство, яке звершилося у душi героя.

Це "винниченкiвське" прагнення змалювати людський

натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якiй годi розрiзнити окремi обличчя, а спiльнiстю особистостей, де в кожноï своя доля в життi, своя мовна партiя у гомiнкому багатоголоссi. Цей ряд, який мав би потвердити традицiйнiсть Харчуковоï прози, означити ïï джерелами великих попередникiв, можна продовжувати...

Дякую за увагу!