План

1. Вступ ……………………….……………………………………..3

2. Коротко про романтизм…………………………………………..5

3. Короткий огляд біографії автора………………………………...6

4. Подорож Байрона на Схід (1809 – 1811)……………………......8

а) влив подорожі на подальшу творчість автора, зокрема

і на написання «Гяура»

б) зображення автором сходу в поемі «Гяур»

5. Східні поеми Байрона. Поема «Гяур» (1813-1816)……………11

а) огляд змісту поеми «Гяур»

б) особливості стилю письменника в східних поемах,

зокрема і в поемі «Гяур»

в) час та простір в поемі «Гяур»

6. Висновок…………….………………………………………..…26

7. Список використаної літератури…………..…………………..28

1. Вступ

Творчість Байрона, завдяки поетичній пристрасності, волелюбним ідеям, мо-

гутньому протестові проти будь-якої тиранії, відіграла значну роль у

формуванні багатьох поетів-романтиків. Вона мала певний вплив на розвиток

української літератури. Поетом “великим” і “знаменитим” називав Байрона Т.

Шевченко. Українську перекладну байроніану започаткував М. Костомаров

віршами з циклу “Єврейські мелодії”, які були опубліковані в харківському

альманасі «Сніп» (1-й вип., 1841). Окремі твори Байрона переклали І.

Наумович, О. Кониський, І. Верхратський, О. Навроцький, М. Старицький, Б.

Грінченко, Леся Українка та ін. Найвизначнішими е переклади П. Куліша

(перша пісня “Дон Жуана”, 1891; “Чайльд-Гарольдова мандрівка”, 1894,

опублікована І. Франко, 1905), П. Грабовського (“Шільйонський в'язень”, 1894,

та ін.), І. Франка (“Каїн”, 1879; уривок з роману “Дон Жуан” – “Новогрецька

пісня”, 1885). У 1889 вийшла філософська поема І. Франка “Смерть Каїна”, у

якій він інтерпретує біблійні образи англійського поета і водночас полемізує з

ними (Франків Каїн на відміну від Байронового, який залишається гордим

індивідуалістом, виступає в кінці твору як невід'ємна від людської

громадськості особистість). У радянський період твори Байрона перекладали Є.

Тимченко (“Каїн”), Д. Загул (“Мазепа”), М. Рошківський (“Манфред”), Ю.

Корецький (“Трагедії”), Д. Паламарчук (“Лірика”), М. Кабалюк

(“Шільйонський в'язень” та ін.), С. Голованівський (“Дон Жуан”). Творчість

Байрона досліджували І. Франко (ст. “Лорд Байрон”, 1894, та ін.), К.

Лукачівський (реферативний огляд творчості поета, 1888), П. Филипович, С.

Родзевич, І. Журавська, Д. Кузик, Л. Герасимчук, Д. Наливайко та ін.

Джордж Байрон є поетом, який вчинив ледве не унікальний вплив на цілу

епоху, і не лише літературну. Його слава в першій третині XIX ст. була

незвичайна й поступалася хіба що славі Наполеона.

І це була не особиста думка й особистий образ Байрона, витворений

Пушкіним, а вираження думки й образу, поширеного в усій Європі 10-30-х pp.

XIX ст.

3

Цікаво, що поет Байрон, який не відзначався особливим нахилом та

інтересом до філософії, мав величезний вплив на умонастрої принаймні двох

поколінь і формування їх світогляду. Власне, він виявився їхнім речником і, як

великий та могутній геній, пристрасний поет, дав глибоке й хвилююче

вираження їхнього розчарування в новому суспільному устрої, що стверджу-

вався після буремної революційної епохи на межі XVIII-XIX ст., розчарування,

що набирало космічних масштабів (знаменита “світова скорбота”).

Звичайно, це захоплення Байроном, “культ Байрона” не мали

всезагального характеру, немало було й тих, хто не сприймав і категорично

осуджував цього поета. Однак це не шкодило його славі, а на свій лад сприяло

їй. Для консерваторів і святенників він був утіленням аморалізму й зачинателем

“сатанинської школи” в поезії, що викликав навіть побожний страх, особливо в

міщанському середовищі.

До речі, на цьому спекулював молодий Едгар По, який 1829 року писав

своєму опікунові, прагнучи його задобрити: “Хочу зазначити на закінчення, що

вже давно відкинув Байрона як зразок і за це розраховую на певний кредит”.

Інших насторожувало його бунтарство, репутація “революціонера”. Та,

зрозуміла річ, найбільшу славу Байрон мав у літературі, і його вплив на неї був

особливо глибокий та потужний. Французький критик А. Мазюр, який зовсім

не благоволив до Байрона, писав у 1833 році під натиском фактів, що “це він

дав рух та імпульс всій поезії нашого століття, вона була піднята Байроном на

новий рівень, вона вся вийшла із його генія”, і навіть твори найвидатніших

поетів “частіше, ніж прийнято думати, ним відзвучують”.

Отож, творчість Байрона знаходилася в центрі уваги всієї освіченої

Європи й була чинником великої ваги та значення. Нерідко творчість Байрона

уявляється вищим і завершеним втіленням романтизму, але це явне

перебільшення. Вірніше сказати, що він є зачинателем і провідним поетом

однієї з найзначніших течій романтизму, яка була названа його іменем –

байронізмом. Це була течія, що склалася в 10-20-х pp. XIX ст., в часи

стабілізації буржуазного суспільства, і була бурхливою реакцією на це

4

суспільство. Поети й митці, що до неї належали, були максималістами в своїх

поглядах, вони виражали тотальне розчарування в світі, що виник після

грандіозних потрясінь і сприймався ними як лихий насміх над ідеалами й

сподіваннями, які надихали попередні покоління. Саме у романтиків цієї течії

з'являється різке протиставлення ідеалу й дійсності, яке нерідко вважається

універсальною рисою романтизму, нібито притаманною всім його течіям. Світ

уявлявся їм клубком нерозв'язних суперечностей, де головною, визначальною є

суперечність між духовною особистістю і неадекватним їй станом світу,

“царством крамаря”.

2. Коротко про романтизм

Романтизм – напрямок у європейському мистецтві 1-ї половини XIX

століття. Термін походить від слова «роман». Романтизм в XIX ст. багато в

чому протилежний класицизму попередньої епохи й нормами академічного

мистецтва. Для романтизму характерно загострена увага до душевного

світу людини, але, на відміну від сентименталізму, романтиків цікавить не

звичайна людина, а виняткові характери за виняткових обставин.

Романтичний герой відчуває бурхливі почуття, «мирну скорботу»,

прагнення досконалості, мріє про ідеал – невипадково символом

романтизму стала «блакитна квітка», пошукам якої присвячує життя один

із героїв Новаліса. Романтик любить вухами й часом ідеалізує далеке

середньовіччя, «первозданну природу», в потужних, виняткових проявах

якій він бачить відбиток які хвилюють його сильних і суперечливих

почуттів. Для романтизму характерно переконання, що не знання, а

інтуїція й уява відкривають таємниці життя. Привабливі риси романтизму

мають і зворотний бік. Художник перетворюється на істоту вищого

порядку, якого «звичайні» люди не можуть зрозуміти чи оцінити. Порив до

ідеалу, часом ілюзійного чи недосяжного, обертається неприйнятністю

повсякденного життя і ідеалу який йому відповідає. Звідси – так звана

«романтична іронія» стосовно усталеної дійсності, яку обиватель приймає

5

серйозно. Звідси й внутрішня роздвоєність романтика, вимушеного жити у

двох несумісних світах: ідеалу і реальності.

У літературі поняття романтизму пов'язані з творчістю авторів: Гете,

Шлегеля, Новалиса, Гофмана, Скотта, Байрона, Шеллі, Кольриджа,

Мюссе, Гюго, Купера і По.

3. Короткий огляд біографії автора.

Ранні роки . Джордж Гордон Байрон (1788—1824) походив зі

стародавньої, але вже збіднілої дворянської родини. Коли йому було 10

років, він успадкував титул лорда, тобто одержав право по досягненні

повноліття без виборів довічно зайняти місце в палаті лордів, верхній

палаті англійського парламенту.

Ранні роки Байрон провів у Гарроу, у коледжі, у якому одержували

виховання діти аристократів. У 1805р. він вступив до Кембриджського

університету, який закінчив у 1809 р.

Байрон відчував себе чужим і самотнім серед оточуючого його

аристократичного суспільства, серед випадкових товаришів — «не друзів і

не ворогів», як він писав, серед тих, «яких чекають чини, медалі, посади,

нагороди».

Вже в ранніх віршах Байрона звучали мотиви утоми, розчарування,

самотності. Усе гостріше відчувався конфлікт поета з офіційним

англійським суспільством.

Судьба! возьми назад щедроты

И титул, что в веках звучит!

Жить меж рабов— мне нет охоты,

Их руки пожимать—мне стыд!—

– викрикує він у вірші «Хочу я бути дитиною вільною».

«Я одного лишь друга знал — здесь тлеет прах его»,— так

закінчується його «Напис на могилі ньюфаундлендского собаки» (1808),

один з найбільш похмурих і гнівних віршів раннього Байрона, де вперше з

6

такою силою поет висловив своє глибоке презирство до офіційного

англійського суспільства.

Викривальні рядки цього вірша, протиставлення чесного пса

лицемірним, продажним людям буржуазна критика звичайно розцінює як

«людиноненависництво» Байрона. Однак поет тут перелічує типові пороки

дворянського і буржуазного суспільства Англії, обвинувачення його не

можна адресувати до всього людства. Це мудро відзначив великий

російський критик В. Г. Бєлінський: «Він любив людство, але нехтував і

ненавидів людей, між якими бачив себе самотнім і знедоленим».

Східні поеми. Загальні речі. Трагічне відчуття самотності, повної

ізольованості серед навколишнього суспільства, знаходить висвітлення в

так званих «східних» поемах 1813—1815 р. («Гяур», «Корсар», «Лара» і

інші).

Бурхливе море, дикі скелі в якійсь далекій східній чи південній країні

— така обстановка, що зображується в цих поемах. У центрі кожної з них

— надзвичайна особистість похмурого відщепенця, морського пірата,

самотнього мандрівника, яким нехтує суспільство.

Он средь людей тягчайшую из школ —

Путь разочарования прошёл...

Отвернут, оклеветан с юных дней.

Безумно ненавидел он людей.

Священный гнев звучал в нём, как призыв

Отмстить немногим, миру отомстив...

(«Корсар».)

До цих романтичних героїв Байрона відноситься характеристика

Бєлінського: «Це людська особистість, що обурилася проти загального й у

гордому своєму повстанні оперлась на саму себе».

Східні поеми, як і «Паломництво Чайльд Гарольда», мали гучний

успіх не тільки в Англії, але й в інших країнах Європи. Але суперечливі за

7

своїм змістом, ці твори знаходили різний відгук у різних шарах

суспільства.

Якщо в аристократичному середовищі стала модою поза розчарованої

людини, то в демократичних колах європейського суспільства викликало

захват бунтарство поета. Романтично-неясний, соціально неосмислений

протест «байронічного героя» найкраще відповідав настроям цієї

перехідної епохи, коли невдоволення буржуазними відносинами, що

складалися, ще не могли вилитися у відкритий політичний протест.

Декількома роками пізніше великий російський поет О. С. Пушкін у

поемі «Цигани» показав ідейну обмеженість «байронічного героя»,

скинувши з нього романтичні шати й оголивши його індивідуалістичну,

антигромадську сутність. «Ти для себе лише хочеш волі», — говорить

старий, звертаючись до Алеко.

Але англійське буржуазно-аристократичне суспільство не прощало

поету і такого протесту. Його травили, переслідували наклепом. У 1816 р.

Байрон був змушений назавжди залишити Англію.

3. Подорож Байрона на Схід (1809 – 1811)

Наприкінці червня 1809 року Байрон зі своїм другом Хобхаузом

вирушили у дворічну подорож. Вона мала велике значення у розвитку його

особистості і поетичного дару. Вона почалася з Португалії, потім почалися

міста Іспанії. З Іспанії Байрон виїхав на Мальту, потім у Грецію, Албанію,

Константинополь і знову повернувся в Грецію.

Дивовижною була за своєю красою природа і давня культура

південних країн, проте Байрон не сприймав її поза життям народів, які їх

населяли. Люди, їх побут, мова, звичаї, одяг - все викликало цікавість у

поета. Його вражали соціальні контрасти в цих країнах: з одного боку -

злидні, рабство народів, з іншого - необмежена влада та чиновницьке

свавілля купки тиранів. Під час подорожі Байрон глибоко усвідомив своє

громадське покликання поета, він намагався передати побачене в строфах,

8

які викривали політику урядів країн, які підтримували тиранію та

насильство над народами.

Колійні враження розвивали різного типу характер: вони були то

роздумами, то закликом до народів скинути ярмо тиранії, то захоплення

перед красою жінок, перед екзотикою природи. Лягали ці записи більшоою

частиною в спенсерову строфу, девятистопну, зі складним чергуванням

рим; Байрон працював тоді над заволодінням цією строфою, що бере

початок в англійської поезії епохи Відродження. Під час подорожі ним

також написано чимало ліричних віршів про пам'ятні зустрічі і події.

Одночасно з'являлися і вірші, що дали початок політичній ліриці поета, -

«Пісня грецьких повстанців», «Прощання з Мальтою», до яких примикала

і сатира «Прокляття Мінерви», написана також у роки подорожі.

На Мальті Байрон почав брати уроки арабської мови у монаха.

Албанія була на той час майже невідомої країною. Дикі гори

нагадували Байронові Шотландію. Чоловіки носили короткі спідниці, так

само як шотландські горці, і плащі з козячою шкуры.

Байрона захоплювала пишність Сходу – албанці у розшитих камзолах,

татари у зависоких шапках, чорношкірі раби, коні, барабани. Грозний Алі-

паша виявився маленьким сімдесятирічним дідком із білою бородою, з

чемними і повними гідності манерами. Але було відомо, що він, не

змигнувши, присмажить ворога на рожні чи втопить в озері дюжину жінок,

які не догодять його невістці. Любов до повалення влади, зневага до

моральних і громадських умовностей, таємниця, якою він любив себе

оточувати, вся суть Алі викликла у Байрона живі симпатії. Бандит, корсар,

отаман розбійницької зграї – люди цього пригнобленою середовища

залучали Байрона, знаходячи відгук у його почутті протесту проти

лицемірства та у його схилянні перед хоробрістю. Симпатія була

обопільна. Паша надіслав Байронові провідників і озброєний ескорт на

зворотньому шляху.

9

Подорожувати по дикій країні при варті із збройних дикунів –

рішення небезпечне, але заманливе. Байрон любив албанців, вони

здавалися йому простими, вірними людьми.

З Албанії англійці вирушають до Греції. Це була пречудова гірська

прогулянка верхом. Вечорами супроводжували їх суліоти котрі співали їм

пісні, які Байрон з допомогою перекладача переробляв на вірші.

Байрон був зворушений, опинившись у Греції. Очима, що звикли до

суворому клімату півночі, до пейзажів, загорнених у туман, до безупинно

біжучих хмар небом кольору індиго, прозоре повітря, скелясті гори, трохи

покриті шафраном, являли картину світла і щастя.

Після Греції Байрон і Хобхауз прибули до Афін, які на той час

виглядали як велике село.

Французький консул Фовель супроводжував англійців у тій подорожі

по Аттиці. Через оливкові гаї і луки золотоцвітів вони їздили на мис

Сунион. Крізь білі колони храму майоріло «фіолетове море».

13 травня 1810 року Байрон і Хобхауз взяли курс на Константинополь.

У Стамбулі Байрон зачарувався ландшафтом – береги Європи та Азії,

пронизані палацами, блискучий купол собору св. Софії, Принцові острови,

такі привітні здалеку.

Нарешті, 4 липня 1810 року Байрон і Хобхауз залишили

Константинополь. Хобхауз повертається у Англію, а Байрон вирушає

вкотре в Афини.

Під час свого вторинного перебування у Афінах Байрон замешкав у

монастирі капуцинів. Місце розташування було чудовим: просто навпроти

височів Гімет, позаду Акрополь, направо храм Юпітера й наліво місто.

Всюди, де Байрон не проїжджав, він бачив, що життя є суворим, вади

є притаманні всім, а смерть нерозбірлива і є завжди напоготові. Фаталізм

мусульман зміцнив його фаталізм. Йому подобалося їхнє ставлення до

жінок. Безмежна кількість релігій переконала їх у їхні слабині. Він вивіз з

собою сумніви, що здавалися йому незламними. У цій тривалій самоності

10

він знайшов кілька істин у собі. Дізнався, що може бути щасливий, лише

існуючи поза законом. Він полюбив ці країни, де ніхто ніким не

переймався, як і ним самим.

Повертаючись до Англії, Байрон записав у своєму щоденнику: «Після

дворічної подорожі я знов на шляху до Англії. Я бачив все, що є чудового

у Туреччині, Трою, Грецію, Константинополь і Албанію. То нещирість

якщо я скажу що зробив щось, що відрізняло б мене від інших

мандрівників, хіба що прогулянки плавом з Сестоса в Абідос, подвиг, дуже

гідний людини нашого часу».

4. Східні поеми Байрона (1813-1816). Гяур.

Короткий огляд змісту поеми «Гяур»

Відкривають поему рядки про прекрасну природу, роздираючої

бурями насилля і безпорядків Греція, країни героїчного минулого,

схилившоїся під напором окупантів:«Вот так и эти острова: / Здесь —

Греция; она мертва; / Но и во гробе хороша; / Одно страшит: где в ней

душа?». Лякаючи мине населення цвітущих долин, на горизонті

появляється фігура демонічного наїздника - чужого і для рабів і для

рабовласників, вічно несучого на собі тягар рокового прокляття («Пусть

грянет шторм, свиреп и хмур, — / Все ж он светлей, чем ты, Гяур!»).

Символичним постає і його ім'я, буквально означаюче в переводі з

арабської "не вірячий в Бога" і з легкої руки Байрона воно стає синонімом

розбійника, пирата, іншовірця. Вглядівшиь в ідильну картину

мусульманськог свята - закінчення рамазана, - обвішаний зброєю і

страдаючий від незліченнї внутрішньої болі, він зникає.

Анонімний оповідач меланхолічно констатує пустоту, яка

заацарювала в колись галасному і жвавому будинку турка Гассана,

заринувшого від руки християнина: «Нет гостей, нет рабов с той поры, как

ему / Рассекла христианская сабля чалму!». в сумну розповідь вривається

11

короткий, загадковий епізод: багатий турок зі слугами наймають

лодочника, наказуючи йому скинути в море тяжкий мішок з невідомим

"грузом". (Це - зрадивша чоловікові і господину прекрасна Лейла; но ні її

імені, ні суті її "провини" нам ще не доводитьсяю)

Нев силах відректися від спогадів про любиму і тяжко покарану ним

дружину Гассан живе тільки жагою помсти своєму ворогові - Гяуру.

Одного разу подолавши з караваном небезпечний гірський перевал, він

стикається зі засадою, влаштованої розбійниками, і, впізнавши в їхньому

ватажку свого обідчика, сходиться з ним в смертльній схватці. Гяур вбиває

його; но турбуюча персонажа душевна мука, сум за любимою залишається

не втамованою, як і його самотність:«Да, спит Лейла, взята волной; /

Гассан лежит в крови густой… / Гнев утолен; конец ему; / И прочь итти

мне — одному!»

Без роду, без племені, відкинутий християнською цивілізацією,

чужий в країні мусульман, він мучиться, а душа його є приречена на

участь вампіра, з покоління в покоління приносячого біду нащадкам. Інше

діло – павший смертю хоробрих Гассан: «Тот, кто с гяуром пал в бою, /

Всех выше награжден в раю!»

Фінальні епізоди поеми переносять нав в християнський монастир,

де уже сьомий рік проживає дивний незнайомець («Он по-монашески одет,

/ Но отклонил святой обет / И не стрижет своих волос».). Принісши

настоятелю щедрі дари, він був прийнятий мешканцями монастиря як

рівний, но монахи цураються його, ніколи не заставая за молитвою.

Причудлива зв’язка розповідей від різних лиць поступається місцем

монологу Гяура, коли він, безсильний, прагне вилити душу безіменному

слухачеві: «Я жил в миру. Мне жизнь дала / Немало счастья, больше —

зла… / Ничто была мне смерть, поверь, /И в годы счастья, а теперь?!»

Несучи тяготу гріха, аін винить себе не за вбивство Гассана, а за то,

що не зміг врятувати від страшної кари кохану. Кохання до неї, навіть за

гробовою лінією, стала єдиною ниткою яка при’язувала його до землі; і

12

тільки гордість завадила йому самому здійснити над собою суд. І ще –

сліпуче видіння коханої яке привиділось цому в маренні…

Прощаючись, Гяур просить іноземця передати його давньому

другові, що колись передрік його трагічну долю, перстень – на пам'ять про

себе, - і поховати без надпису, віддавши на забуття в потомстві. Поему

закінчують наступні рядки: «Он умер… Кто, откуда он — / Монах в те

тайны посвящен, / Но должен их таить от нас… / И лишь отрывочный

рассказ / О той, о том нам память сохранил, / Кого любил он и кого убил».

Результатом подорожі Байрона стали його поеми. Починаючи з 1813

року, з-під пера Байрона одна за одною виходять романтичні поеми які

згодом отримали назву «східних». До цього циклу відносяться такі поеми:

«Гяур» (1813), «Абідоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Лара»

(1814), «Облога Корінфа» (1816). Це визначення повною мірою, якщо

пам'ятати колорит, стосується лише перших трьох поем; в " Ларі " ж, як

вказував сам поет, ім'я іспанське, а країна, палестинці, час події конкретно

не є такі, в «Облозі Коринфа» Байрон переносить нас в Грецію, а

«Паризине» - до Італії. У своєму прагненні об'єднати ці поеми до одного

циклу відома логіка, підказана загальними ознаками, притаманними всім

названим поемам. Байрон створює ту романтичну особистість, що згодом,

переважно у ХІХ столітті, стала називатися «байронічною».

Героєм «східних поем» Байрона є зазвичай бунтівник-відлюдник, який

відкидає всі правопорядки суспільства. Це – типовий романтичний герой;

його характеризують винятковість особистої долі, надзвичайні пристрасті,

незламна воля, трагічна любов, фатальна ненависть. Індивідуалістична і

анархічна свобода є його ідеалом. Цих героїв найкраще охарактеризувати

словами Білінського, сказаними ним про Байрона: «Це людська

особистість, повставша проти загального користування та, в гордому

повстанні своєму, яка спирається найбільш на себе». Вихваляння

індивідуалістичного бунтарства було вираженням духовної драми Байрона.

13

Цей байронівський індивідуалізм був згодом дуже негативно оцененийн

передовими сучасниками англійського поета.

Більш важливим тоді (1813 – 1816) було інше: жагучий заклик до дії,

до боротьби, який Байрон вустами своїх шалених героїв проголошував як

головний сенс буття. Найбільш чудова риса «східних поем» - втілення у

них духу дії, боротьби, відваги, презирства до кожної апатії, жага битви,

яка будила від легкодухої сплячки людей, порушувала утомлених,

запалювала серця на подвиг. Сучасників глибоко хвилювали розкидані

скрізь у «східних поемах» думки про загибелі скарбів, людські сили і

таланти в умовах буржуазної цивілізації; так, один із героїв «східних

поем» сумує за своїми «нерозтраченими велетенськими силами», а інший

герой, Конрад, був народжений із серцем, здатним на «велике добро. Селім

болісно тяготиться бездіяльністю; Лара у юності мріяла «про добро».

Домінування реакції породило настрої боягузтва і ренегатства.

Реакційні романтики оспівували «покірність провидіння», безсоромно

прославляли кровопролитну війну, погрожували «карою небесною» тим,

хто зважується нарікати на власну долю; у творчості все сильніше звучали

мотиви безвольності, апатії, містики. Настрій пригніченості заражав

багатьох кращих людей епохи. Безвладним, безликим героям реакційних

романтиків Байрон протиставив могутні пристрасті, велетенські характери

своїх героїв, які прагнуть підкорити собі обставини, і якщо це їм не

вдається, всі вони гордо гинуть в нерівній боротьбі,не йдуть на компроміс

із чистою совістю, не роблять жодних поступків ненависному світу катів і

тиранів. Їх самотній протест безперспективний, і це від початку накладає

трагічний відтінок на їхній образ. Але, з іншого боку, їх невпинне

прагнення дії, боротьби саме й надає їм нездоланне зачарування, це

захоплює і хвилює. «Весь світ, - писав Бєлінський, - з хвилюванням

прислухався до громових гуркотів похмурої лірики Байрона. У Парижі

його перекладали і друкували ще швидше, ніж у самій Англии».

14

Композиція і стиль «східних поем» дуже притаманні для мистецтва

романтизму. Де відбуваються ці поеми, невідомо. Дія розгортається і

натомість пишної, екзотичної природи: даються описи безкрайого синього

моря, диких прибережних скель, казково прекрасних гірських долин. Усе

марно було шукати б у яких зображення ландшафтів будь-якої певної

країни. Кожна з «східних поем» є невеличкою віршованій повістю, у

центрі сюжету якої стоїть доля одного романтичного героя. Вся увага

спрямована на те, щоб розкрити внутрішній світ цього героя, показати

глибину його бурхливих і могутніх пристрастей. Поеми 1813 – 1816 років

відрізняються сюжетною завершеністю; головний герой перестав бути

лише ланцюгом між окремими частинами поеми, але є її головним

інтересом і предметом. Зате немає великих народних сцен, політичних

оцінок поточних подій, збірних образів простого люду з народу. Протест,

який звучить у цих поемах, є романтично абстрактним.

Побудова сюжету характеризується уривчатістю, нагромадженням

випадкових деталей; всюди багато недомовок, багатозначних натяків.

Можна здогадуватися мотиви, які управляють вчинками героя, але часто

не можна зрозуміти, звідки він прийшов, що чекає на нього у

майбутньому. Дія починається з будь-якого моменту, вихопленого із

середини чи навіть кінця розповіді, й лише поступово можна зрозуміти те,

що відбувалося раніше.

Першим зі «східних поем» побачило світ «Гяур». Повість було

написано у травні – листопаді 1813 року. Гяуром мусульмани називали

іншовірців

«Розповідь, яка складається з цих розривних уривків, грунтується на

подіях, менш звичайних на сході нині, ніж раніше, то, можливо дами стали

тепер обачнішими, ніж у старовину, або ж християнам нині більше

усміхається щастя, або вони менш заповзятливі. У закінченому вигляді

розповідь мала скласти історію невільниці, кинутої за мусульманським

звичаєм у море за невірність, за яку мстить молодий вінецієць, її коханий.

15

Цю подію віднесено на той час, коли Сім Островів були під владою

Венеції і невдовзі по тому, як арнауты були вигнані з Мореї, яку вони

спустошили за короткий проміжок часу після вторгнення росіян. Так почав

Байрон свою поему.

Сюжет цієї поеми зводиться ось до чого: Гяур на смертному одрі

сповідається ченцю. Його нескладна розповідь – це марення вмираючого,

якісь шматки фраз, останній болісний спалах свідомості. Лише з великими

труднощами можна уловити нитку його думок. Гяур пристрасно любив

Лейлу, вона відповідала йому взаємністю. Радість і світло наповнювали

всю сутність гяура. Але ревнивий і підступний чоловік Лейли Гассан

вистежив її і страшно убив. Гяур жорстоко помстився тиранові і катові

Лейли. Гассан загинув болісною смертю від його руки.

Проте помста не принесло гяуру ні задоволення, ні спокою. Його

збентежений дух мучився таємною недугою. Він прагне відстояти свою

особисту гідність від замахів якогось похмурого, темного світу, який

уособлюється в поемі таємничим і ворожим тлом, оточуючим героя.

Характер гяура розкривається у боротьбі й у трагічних протиріччях його

душі: він затято пручається загрозливим йому таємничим силам; розпач не

послаблює його прагнення дії битви:

Мне прозябанье слизняка

В сырой темнице под землею

Милей, чем мертвая тоска

С ее бесплодною мечтою

Гяур мучиться думкою, що його «багаті почуття» є даремно

розтрачені на безглузді речі. У його монолозі звучить обвинувачення

суспільства, яке зробило його нещасним відлюдником, принизило.

У примітках до заключних рядків поеми Байрон коротенько

повідомляє про те, що стало для нього основою створення «Гяура»:

16

«Обставини, про які йдеться у цій поемі, досить звичайні у Туреччині…

Мені ж для сюжету послужила старожитня, сьогодні вже майже забута

історія однієї молодий венеціанки. Я випадково чув це оповідання в

кав'ярні одного з бродячих казкарів, якими кишить Схід… жалкую, що

збереглося так мало від справжньої розповіді…»

В епічних поемах початок грає дуже важливу роль. Особа самого

автора набагато менше відчутна. Тільки в «Гяурі» розповідь ведеться від

першого лиця, но не від лиця самого поета, а вигаданого оповідача

(рибака, монаха) – людини, повністю байдужої, як підкреслює автор, до

подій які відбуваються і до судьб людей які брали в них участь. Сюжетна

лінія, нарушена лише окремими ліричними відступами (наприклад, вступні

рядки в «Гяурі», «Абідоській нареченій»), чітко витримана в кожній поемі.

Тим не менше східні поеми – це ліро-епічні поеми «проникнуті

наскрізь ліризмом і драматизмом і нерідко позичаючи у них форми». В них

«дійство не заслоняє собою людину, хоча і само по собі може мати свій

інтерес». (В.Г. Білиньський (собрание сочинений в трех томах, т. 2, ст. 41.)

В «Гяурі» Байрон створює чаруючі картини розкішної, любимої

йому природи – неприступні обриви, сіяюча всім багатством і

різноманітністю фарб рослинність, неоглядне і бурне море, величні

розвалини давньої цивілізації, на кожному кроці нагадуючи про минулі

часи, все це є зображено в поемі з великою вражаючою силою і

пластичним рельєфом.

Барвисті картини природи і проникливі спогади про особисті

враження від Сходу, які виникають в ліричних відступах, надають цьому

твору ярко виражений східний колорит. Проте схід в поемах Байрона – це

не тільки світ незвичайної, екзотичної красоти, але й місце панування

найбільш неприкритого, жорстокого безпорядку і рабства. Читаючи поеми,

відчуваєш, що описані в них події відбуваються в час повного домінування

деспотизму над палким бажанням народу звільнитися.

17

У вступних, прониклих ліризмом строфах до «Гяура» поет, спів

ставляє безславне справжнє Греції і її величне минуле, з глибокою

гіркотою говорить:

Теперь - от зыбок до гробов –

Там лишь рабьы, рабыі рабов!

Герой поем Байрона – людина, яка порвала зі своїм оточенням і зі

своїм минулим. Не можна сказати, що образи героїв поем не є

індивідуалізовані, що всі вони зливаються в один безіменний і неясний

символ – у кожного з них є свої визначені властивості, своя особлива

норовлива «фізіономія»; проте загальність долей і позицій по відношенню

до окружаю чого їх світу дає можливість говорити про героя східних поем

як про один романтичний тип, створений Байроном.

Герої східних поем до кінця попробували жорстокість, лицемірство і

підступність окружаю чого їх світу. Вони на собі відчули ті жорстокі

удари, ті невиліковні рани, які наносить життя – суспільство, держава,

сімя.

Переконавшись в тому, що в оточуючій їх дійсності все їм вороже і

чуже, що саме існування в ній можливе лише при умові втрати свого

людського достоїнства і договорів зі своєю совістю і честю, вони стають на

шлях непримиренної боротьби, помсти, злочину. Відчуваючи в своїй душі

величезні сили, неосяжні можливості дій і подвигів, герої задихаються в

задушливій атмосфері того оточення, членами якого вони є. Вони

відчувають себе здатними кинути виклик суспільству, богу, самій судьбі.

(М. Кургинен «Джордж Байрон», Москва. 1958. ст. 58, 61-63)

В основі поем лежить миро відчуття, і уже тоді ясно заявивши про

себе: зло, яке царює в світі, не знищується шляхом поступового

вдосконалення людського роду, позбавляючогося своїх помилок, а

18

долається боротьбою, пристрасним поривом безстрашних людей, які не

бояться вступити в схватку з могутніми силами гніту і тиранії.

В ліричному початку «Гяура» Байрон славить поодиноких сміливців,

які насмілилися нагадати своїм сучасникам, навіть не про любов до

свободи, але про забуту хоробрість, честі і гордості. Слава тим, каже поет,

хто загине, захищаючи свободу:

А кто в бою погибнет, тот,

Как предки, славу обретет;

О ней услиша, вздрогнет Гнет

И синовья на смерть пойдут…

Бой, вспихнув раз, что день – сильней,

Свобода ждет – триумф за ней!

Навіть боротьба Гяура з Гассаном, яка, здавалося б, така далека від

загальних цілей, постає в поемі як боротьба якихось антагоністичних сил.

Ні не про нещасного коханця красуні Лейли, доведеним до відчаю

трагічною смертю своєї коханої, а про грозного та могучого мстителя

написані наступні рядки:

За грех Гассана послан он

Сменить его дворец на склеп;

Он,как самум, несется: где б

Тот вестник скорби и судеб

Ни мчался – все он жжет, и вниз

Клонитса даже кипарис,

Что у могил всех дальше слезы льет

И неустанно траур свой несет.

19

Можливості героя поеми, його цілі і задуми є вищі і ширші тих

засобів, якими він володіє, і тих форм, в яких проходить битва зі світом.

Самотній бунт, особиста помста показані в поемах, як вчинки які

мають велике, загальне значення. Характеристика гяура як «грізного

мстителя» може бути цілкам справедливо розповсюджена на всіх героїв

поем. Разом з тим бажання любові, отримання світлої і тихої пристані не

вмирає в душі героя. Всі ці відчуття концентруються в них на одному – на

коханій жінці.

Любов до жінки – це те піднесене відчуття, яке може принести в

життя героїв світло, вдихнути в них незвичайну силу, повести на

найвідчайдушніші подвиги. Це то незнаюче змін, єдине відчуття, за яким

сумував сам поет. Скільки нищівного призріння в словах Гяура про

«шального глупца», здатного сміятися над вірністю сердець:

…шальной глупец,

Смеясь над верностью сердец,

Пусть будит в шалопаях смех, -

Мне гадко от его утех…

Чужда мне грязьбыла;

Одна любовь моя – Лейла!

Восторг и радость, боль и страх, -

Все – на земле и ив небесах!

Второй подобной в мире нет.

Жіночі образи східних поем – це не тільки образи прекрасних,

люблячих жінок, - це втілення тої чистоти, невинності і цілісності, які

назавжди втрачені, але за якими не перестають сумувати самі герої поем.

Герої східних поем не бачать і не шукають однодумців. В їхній уяві

оточуючий їх світ – це світ тиранів і рабів, одних вони ненавидять, інших

призирають. Тільки за самим собою вони визнають право на страждання,

20

боротьбу, помству за свою власну біль, за приниження і муки людства. (М.

Кургинен «Джордж Байрон», Москва. 1958. ст.63-64)

Відтворення реальної розстановки основних соціальних сил не є

характерною рисою східних поем.

В романтичних поемах Байрона герой завдячуючи високим

особистим характеристикам в низці випадків навіть отримує перемогу над

своїми антагоністами, але об’єктивно він – слабша сторона, бо сили, які

панують в оточуючій реальності, згідно з історичною концепцією автора

східних поем, завжди ворожі до свободолюбних людських прагнень і

ідеалів. І все-таки художній метод Байрона був в той час на стільки

сміливо новаторським і революційним, як і ідеї, втілені в творах поета.

Новаторство творчого методу Байрона полягав у тому, що це була перша

спроба художнього проникнення в ті об’єктивні, не залежні від людини

обставини, яким зовсім не було місця в просвітницькому реалізмі, але які,

по-новому зрозумілі, історично і соціально обдумані, зайняли таке велике

місце в критичному реалізмі ХІХ століття.

Характерно, що Байрон не мав перед собою завдання, щоб до кінця

передати можливості свого сюжету. Саме цим (швидше ніж свідомим

замовчуванням, прагненням вразити та заінтригувати певною

«секретністю») пояснюється настільки притаманна поемі «Гяур»

«недоговореність», неясність деяких періодів життя головних героїв, долей

окремих другорядних персонажів, перескакування з одного місця в інше,

незрозумілі подорожі в часі. Вся увага поета зосереджена на самому

моменті зіткнення героя поеми з його антагоністом; причому зміст самого

зіткнення знову ж таки переростає своє пряме сюжетне значення (вбивство

Гяуром Гассана – це не просто помста ображеного коханця).

«недостатність», «відставання» одного з елементі форми від змісту

компенсується за рахунок інших її елементів – монологу, як форми

«саморозкриття» героя, авторських відступів, підсилення другорядних (з

21

точки зору сюжету) мотивів. (М. Кургинен «Джордж Байрон», Москва.

1958. ст.74-75)

В східних поемах, зокрема в «Гяурі», є ще низка характерних рис, які

вирізняють з-поміж інших – це стрімка і напружена динаміка розгортання

подій. З неперевершеною майстерністю експериментує Байрон над

англійським віршем, використовуючи різні розміри і ритми (частіше за все

чотиристопний і п’ятистопний ямб), щоб передати поривчастий і бурний

розвиток сюжету. В моменти найбільшого сюжетного напруження його

мова досягає дивовижної лаконічності, дозволяючої з великою виразністю

подати в одній строфі різку зміну вчинків і почуттів героїв. У нього

нерідко трапляються рядки, які складаються лише з дієслів, як наприклад

в «Гяурі», чи «Корсарі»:

They form – unite – charge – waver – all is lost!

. . . . . . . . . . . . . . .

Ah! Now they fight in firmest file no more?

Hemm'd in – cut off - cleft down - and trampled o'er…

. . . . . . . . . . . . . . .

…that heart is moved:

It fear'd three - thank'd three – pitied - madden'd – loved.

Пізніше, в 20-их роках, приближаючись до естетики реалізму,

Байрон осудить романтичну гіперболічність цих поем. Але в 1813-1815

роках він дає волю своїй уяві і сміливо протиставляє холодному

лицемірству британської «еліти» світ небувало яскравих і сміливих

почуттів, не знаючих ярма і компромісів. В його зображуючи прийомах в

цей період нема місця напівтонам; він визнає тільки сліпучо різкі барви,

різноманітні контрасти. Ненависть його героїв є міцнішою ніж кохання, а

22

кохання поступається лише смерті. Зовнішні прояви їхньої страсті

романтичні незвичайні: борода розлюченого Гассана труситься від люті;

відрубана рука вбитого продовжує здригаючись, стискати зламану шаблю;

чорні кучері Гяура звисають над його блідим чолом, як зміїї-горгони, він,

здається, не належить ні до неба, ні до землі, а кохання його є подібним до

потоку лави. (А. А. Елистратова, «Байрон». Москва. 1956, ст.74-75)

Романтична особливість долі, характеру і зовнішнього вигляду героя

цих поем мовби підкреслює його відокремленість від суспільства, з яким

він знаходиться в стані непримиренної, смертельної ворожнечі. «Лють

відчаю», звернена проти буржуазно-аристократичного деспотизму, яку

Байрон відчув в народних масах Англії, кипить в «східних поемах». Але

тут вона вбирає форму безперспективного, романтичного, відірваного від

реального історичного ґрунту індивідуального бунту. В самому виборі тем,

ситуацій, героїв «східних поем» полягав сміливий виклик буржуазно-

аристократичному суспільству: автор зображав характери і поступки, які з

точки зору британських власників вважались межею беззаконня і

злочинності. Він прославляв незламну волю і сильні пристрасті

бунтівників-відлюдників, які долали на своєму шляху всі перепони, які

ставило перед ними суспільство, суспільна ієрархія, релігійна мораль.

Своїм індивідуальним «беззаконним» насиллям вони мстять суспільству

за його узаконений диспутизм, і тому в їхніх злочинах є заключний

своєрідний етичний пафос. Злочинці в очах суспільства, герої Байрона, з

точки зору поета, стають одночасно і жертвами цього суспільства, і

суддями, і грізними виконавцями ними ж визначеної кари.

Між рядків, в зашифрованій романтичній формі, але з наростаючою

поетичною силою в «бунтарських поемах» виникає і розвивається думка

про відповідальність суспільства за долю людства. В «Гяурі» лежить важко

х хвилююча тема Байрона гуманістична тема. Це – тема нездійснених

героїчних можливостей, невикористаних сил, могутньої енергії, таланту,

які не найшли собі природного застосування.

23

Мне прозябанье слизняка

В сырой темнице под землею

Милей, чем мертвая тоска,

С ее бесплоднаю мечтою,

(Переклад С. Ильина)

—у відчаї каже Гяур, якого мучила думка про його нерозділені

почуття (waste of feelings unemploy’d). Незмінно і наполегливо Байрон дає

зрозуміти читачам, що доля його трагічних героїв могла би бути іншою,

що при інших обставинах, в інших умовах вони могли б найти собі світлу

дорогу в житті, використати свої сили на благо людей. Герої бунтарських

поем 1813-1815рр. не являються типовими образами: їм не хватає для

цього реального зв’язку з історичним, суспільним ґрунтом народних

визвольних рухів. В їхніх характерах втілюється односторонній,

гіперболічний розвиток однієї пристрасті, одного почуття, а не типова

суспільна сукупність соціальних відносин. Образ Гяура живе в історії

літератури, як втілення Байронівського пристрасного романтичного

протесту, життєвого і глибоко людяного по своїй природі, хоч і втіленого в

форму поетичної видумки.

Традиційне розуміння «східних поем» Байрона повинно бути

переглянуте. Сам Байрон не використовував цей термін, - в підзаголовках

«Гяура» стоїть більш конкретне визначення: «турецька поема»; «грецькою

поемою» називає «Гяура» сучасник Байрона, англійський

літературознавець Джон Голт, який познайомився з ним на близькому

сході. (А. А. Елистратова, «Байрон». Москва. 1956, ст76-79)

Сюжети і герої Гяура могли бути романтичною вигадкою; але за

романтичним збігом виняткових подій і небувалих пристрастей

проступали картини природи, взяті із життя, особисто відомі і пам’ятні

поету. «Их редкое отличительное достоинство состоит в том, чио они

24

столь же верны фактам и натуре, сколь и блистательны по своей

поэтической выразительности», - писав про ці поеми Джон Голт. (John

Galt. The Life of Lord Byron. London. Colburn and Bentley, 1830, ст.125). Це

твердження особливо важливе тому, що належить мандрівникові особисто

знайомому з країнами, зображеними в поемах Байрона.

Щоб зрозуміти внутрішній пафос цих поем з їхнім яскравим східним

колоритом, потрібно знову згадати гнівну антитезу, висунуту Байроном в

його першій парламентській промові: «…я побывал в самых угнетенных

провинциях Турции, но даже там, под властью деспотического и

нехристианского правительства, я не видал такой ужасающей нищеты,

какую по своем возвращении нашел здесь, в самом сердце христианского

государства…» (Letters and Journals, v. II, ст.429).

8. Висновок

У суперечливому свідомості героїв байроновских романтичних поем

змішалися поняття добра і зла, але поетові його герої дорогі саме такі, вони

близькі йому за духом. Об'єктивно ж Байрон-художник показав трагедію

індивідуалізму, коли герой, зруйнувавши свої зв'язки з людьми, втрачає

інтерес до власного життя, і його бунт в ім'я особистої свободи залшається

без змісту.

Між Байроном і байроническим героєм є виразні риси подібності:

високе походження, палке і чуйне серце у юності, розчарування, злість,

розпач. Але байронічний герой переживав драми, про які Байрон лише

мріяв.

Герої поем Байрона виступають як судді і месники за зганьблену

людську гідність; намагаються знищити кайдани, насильно накладені на

людей сучасним їм суспільним ладом. У тих бурхливих монологах

відчувається відбиток гніву, який визрівав протягом років у народних

25

масах і який поет зумів чуйно вловити і висловити через героїв своїх

художніх творів.

У «східних поемах» Байрон розвинув далі жанр романтичної поеми.

Композиція і ідейний задум цих поем не укладаються класицистичними

нормами.

Фрагментарність «східних поем», стрімка динаміка у розвитку дії,

ліричні описи небувало яскравих і сміливих почуттів, протиставлюваних

тьмяності і сірості обивательського світу, - усе це вимагало нових

жанрово-стилистических форм.

Використавши в більшості «східних поем» англійський римований

п'ятистопний вірш, Байрон наситив його новими мовно-стилістичними

прийомами, це дозволило йому домогтися найбільшої виразності для

зображення дії, настроїв героя, описів природи, відтінків душевних

переживань людей. Він вільно поводиться на письмі, широко застосовує

знаки оклику пропозиції, будує свої сюжети над суворим логічним

порядком.

Слід зазначити і еволюцію героя Байрона: для бунтарів «східних

поем» сенс усього життя залежить від дії, боротьби. На несправедливості,

які скоювалися «беззаконним законом» «цивілізованого» суспільства, вони

відповідають безстрашним протиборством, проте безперспективність їх

самотньої боротьби породжує в них «горде та шалене розчарування».

Причиною духовної драми Байрона була відсутність в нього чітких

політичних ідеалів й розуміння законів розвитку суспільства.

Романтичні поеми були новими досягненнями Байрона в поезії. Їх

відрізняє розмаїтість поетичного бачення душевного світу людини у самі

напружені моменти життя. Герою, його думкам, переживанням співзвучна

природа і її стихії. Їх рух і безупинна зміна у часі надають пейзажам в

поемах особливу красу. Хоч би де бачив поет своїх героїв - на тлі

безкрайого моря, диких скель чи руїн замків, - він використовує пейзаж

26

для того, щоб не тільки підкреслити їхню самотність, а й показати

швидкоплинність часу.

Щодо часу та простору, то в поемі «Гяур» Байрон не дарма

переносить розвиток подій з одного місця на інше, з одного проміжку часу

в інший, на мою думку, таким чином він закликає читача приймати

активну участь при прочитанні поеми, автор ставить перед нами задачу –

самим скласти всі компоненти, це і різноманітні описи природи, розкидані

по всій поемі, і характеристики персонажів в такій ж послідовності, і

зробити для себе повну картину написаного.

Навіть сьогодні не можна не захоплюватись байронівськими

пристрасними героями: революціонерами, скептиками, насмішниками, людьми

“резкого, охлаждённого ума” і почуттів, живих, страждаючих, незважаючи на

втрату ілюзій, гордих, непокірних, відважних, що здатні відстоювати свою

правоту і чесність як і сам автор.

27

Список використаної літератури:

1. Р. Ф. Усманова, «Джордж Гордон Байрон. Собрание

сочинений. Поемы и сатиры», Москва, 1981. ст..50, 54-56

2. М. Кургинен «Джордж Байрон», Москва. 1958. ст. 56-74

3. А. А. Елистратова, «Байрон». Москва. 1956. ст.. 74-79

4. Е.И. климннко «Байрон. Язик и стиль», Москва, 1960

5. В.Г. Бєліньський («собрание сочинений в трех томах»)

6. John Galt. The Life of Lord Byron. London. Colburn and Bentley,

1830

7. Саноцька Л.Г. Лексико-морфологічні особливості поеми

Байрона “Гяур” як жанру та типу тексту // Вісник національного

університету “Львівська політехніка”, № 381. - Львів, 2000. - С. 69 – 72

8.

Саноцька Л.Г. Фоностилістичний аспект жанрової своєрідності ліро-

епічної поеми Дж.Г.Байрона “Гяур” // Іноземна філологія, № 112. - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2001. – С.178 – 182.

9. Байрон Дж. Г. Избранное - М: Рипол Классик, 1999 г., - 832 с.

10.Веселовский А. Джордж Гордон Байрон. – М., 1987, - 388 с

28