Центральна міська бібліотека для дорослих

ім. Бориса Антоненка-Давидовича

ЇХ НАДИХАЛА

РІДНА ЗЕМЛЯ Видатні вчені, уродженці

Роменщини Бібліографічний довідник

Ромни-2013

2

3

Вступ.

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Т. Г. Шевченко

Долі українських учених дуже подібні між собою:

їхню творчість знають на чужині і мало або зовсім не

знають на батьківщині. Українська земля дуже багата на

таланти. Цілу плеяду геніальних учених і винахідників,

письменників і поетів вона подарувала людству. Але

через трагічну долю цієї багатостраждальної землі

багатьом її синам і дочкам доводилося залишати свій

рідний край, поневірятися на чужині і там збагачувати

скарбницю знань нашої цивілізації, бо на отчій землі

таланти їхні не завжди належно оцінювалися.

Багато українських учених пережили тяжкі дні

випробувань: це і погромні статті в пресі, й образливі

допити і нестерпні тортури з протореною дорогою на

Колиму. Тисячі з них — відомих, маловідомих і

невідомих — закатовано, деякі на віки вічні спочили в

колимській мерзлоті. І нині настав благословенний час

для повернення слави і честі вірних синів України, її

лицарів, що у часи найважчих лихоліть не зрадили своєї

землі.

Усім нам треба усвідомити, що культура і наука

кожної нації належать людству. А наш святий обов'язок

шанувати своїх світочів науки і культури, пишатися

ними і популяризувати їх, інакше наше

самоусвідомлення як нації буде неможливим.

4

Їх надихала рідна земля. Видатні вчені, уродженці

Роменщини [Текст]: бібліографічний довідник /

Центральна міська бібліотека для дорослих ім. Бориса

Антоненка-Давидовича; укладач провідний бібліограф

МЦБС В. І. Салогуб. – Ромни, 2013.

Бібліогафічний довідник «Їх надихала рідна земля. Видатні

вчені, уродженці Роменщини» призначений надати оперативну

допомогу споживачу інформації з цієї теми. Тут подаються

біографії видатних синів Роменської землі, які зробили значний

внесок в розвиток не тільки вітчизняної, а й світової науки. Кожна

стаття містить стислі відомості про час і місце народження

вченого, його походження, освіту, трудовий шлях. Також

наводиться список літератури, де можна знайти більше інформації

про вченого та електронні ресурси.

Довідник розрахований на бібліотечних працівників,

студентів, істориків, краєзнавців, всіх, кому не байдужа історія

рідного краю.

НАША АДРЕСА:

Центральна міська бібліотека

для дорослих ім. Бориса

Антоненка-Давидовича

вул. Коржівська, 94

м. Ромни

тел. 5-31-53

e-mail: library-romny@ukr.net

5

Башта Трифон Максимович (1904-1987)

Т.М. Башта народився 14 лютого 1904 р. на Полтавщині

(нині село Чижикове Роменського р-ну) в багатодітній родині

коваля. В 1914 р. сім'я переїхала в м. Ашхабад. Вісімнадцятирічним

юнаком – після закінчення технічного залізничного училища –

почав працювати помічником, а потім – машиністом потягу

Середньоазіатської залізниці.

В 1923 р. родина Т.М.Башти повернулася до України. Після

закінчення робітфаку в 1925-1930 рр. він навчався на механічному

факультеті КПІ. У 1930-31 рр., навчаючись в аспірантурі КПІ

(кафедра металорізальних верстатів), викладав у Інституті

промзв'язку, був там заступником директора з навчальної роботи.

Згодом його направили до Москви: закінчив Інститут червоної

професури при ЦК ВКП(б) (1934 р.) та заочно механіко-

математичний факультет Московського державного університету

(1932 р.).

З 1934 р. Т.М.Башта працював у Експериментальному

науково-дослідному інституті металорізальних верстатів. Тут він

створив й очолив бюро гідравлічних передач – конструкторський і

дослідницький центр, який першим у СРСР почав проектувати і

впроваджувати гідравлічні передачі в конструкцію вітчизняних

верстатів.

6

У 1935 р. Т.М. Башту обирають Ученим секретарем

технічного відділення Академії Наук СРСР. У 1935-1936 роках під

керівництвом Т.М. Башти було створено перший вітчизняний завод

з виробництва гідравлічних приводів.

У 1938 р. Трифона Башту звинуватили у шкідництві й

заарештували. У в'язниці доля звела його з А.М. Туполєвим. Коли

останньому доручили створити авіаційне конструкторське бюро,

одним із перших до нього ввійшов Т.Башта. Він вперше у

вітчизняній практиці створив системи гідроприводів, що

забезпечили виконання силових функцій керування бойових

машин.

В 1940 р. Т.М. Башту достроково звільнили. Під час війни

він працює спочатку інженером-коструктором фронтових

авіаремонтних майстерень, а згодом стає начальником лабораторії

Льотно-дослідницького інституту авіаційної промисловості.

В 1946 р. за пропозицією Т.М. Башти було створено

дослідно-конструкторське бюро та завод посадкових пристроїв та

гідравлічного обладнання літаків №279. Трифон Максимович став

Головним конструктором та директором заводу. Більш ніж

півстоліття всі літальні апарати, літаки, гелікоптери, ракетна та

космічна техніка, включно всім відомий “Буран”, оснащувались та

оснащуються виробами, сконструйованими на основі винаходів та

розробок Т.М.Башти.

З 1955 р. Трифон Башта жив у Києві, працював в Інституті

інженерів цивільної авіації (сьогодні – Національний авіаційний

університет). Він – автор понад 200 друкованих праць, останню з

яких видав у віці 79 років. Під його керівництвом підготували і

захистили кандидатські дисертації близько 120 осіб, а докторські

дисертацій – 12 осіб. Його учні очолили чимало наукових і

конструкторських організацій колишнього Радянського Союзу і

країн СНД.

Помер Т.М. Башта 17 вересня 1987 р. Похований у м. Києві.

Література:

1. Сандул, В. Одержимість [Текст] / В. Сандул // Вісті

Роменщини.- 1994. – 31серпня.

2. kpi.ua/ Башта Трифон Максимович. Національний

технічний університет України [Електронний ресурс].

7

Борисяк Олексій Олексійович (1872-1944)

Олексій Олексійович Борисяк народився 22 липня 1872 року

в сім’ї інженера в м. Ромни. Онук професора Харківського

університету Н. Д. Борисяка, одного з перших дослідників

Донецького кам’яновугільного басейну, а по материнській лінії

онук одного з героїв Севастопольської кампанії 1855-1856 років

полковника Ползикова. Сім’я в якій ріс Олексій Олексійович була

висококультурною. Мати, відома піаністка, приклала всі зусилля

для того, щоб дати Олексію і його двом молодшим братам відмінну

освіту, зокрема музичну, добрі знання іноземних мов і художньої

літератури.

Батько Олексія працював на будівництві залізниць, тому

сім’я часто переїздила. В постійних переїздах пройшло дитинство

Олексія (Ромин, Суми, Кременчуг, Петербург, Кобри, Брест-

Литовськ, Самара). Середню освіту здобув в Самарській гімназії, де

на випускному вечорі разом з документом про середню освіту

отримав Золоту медаль за особливі успіхи в навчанні. Крім того

Борисяк займався самоосвітою, серйозним читанням художньої

літератури і літератури з громадсько-політичних питань.

Восени 1891 року О. Борисяк вступив до Петербурзького

університету на фізико-математичний факультет на спеціалізацію

природничі науки. Наприкінці першого навчального року за

порадою батька перейшов до Гірничого інституту, який закінчив в

1896 році з Золотою медаллю із занесенням на мармурову дошку.

8

Намагаючись поповнити свої знання в галузі біології

Олексій Олексійович прослухав у Петербурзькому університеті

курс зоології і пізніше працював в Севастопольській біологічній

станції. По закінченні Гірничого інституту О. О. Борисяк поступив

в якості асистента в геологічний комітет. З цього часу розпочалась

його велика наукова й викладацька діяльність. Близько 20 років він

читав лекції в Гірничому інституті.

Тяжка хвороба змусила О. О. Борисяка перенести роботу в

Крим, а з 1912 року зовсім відмовитися від особистої участі в

польових роботах.

О. Борисяк вперше встановив системний розвиток зсувів і

обвалів на південному березі Криму і встановив їх основний тип. В

1921 році під редакцією О. Борисяка видана десятиверстна

геологічна карта Криму.

Історію Землі О. Борисяк розглядав в нерозривному зв’язку з

історією розвитку органічного життя на Землі. О. Борисяку

належить ряд робіт по пластинчатозябрових і головоногих

молюсках. До вивчення викопних позвонкових О. Борисяк

приступив в 1908 році, коли в сарматських відкладеннях поблизу

Севастополя виявилась так звана гіппаріонова фауна ссавців. О.

Борисяк досконало вивчив і описав деяких цікавих представників,

серед них різноманітні носороги, в тому числі гігантський

«індрикотерій». Ці роботи по викопних ссавцях дали О. Борисяку

славу одного з найвідоміших палеонтологів ХХ століття.

Відомий педагог і популяризатор О. Борисяк написав

чимало науково-популярних статей. Не дивлячись на слабке

здоров’я, О. Борисяк завжди багато часу приділяв організаційній

роботі. Декан гірничого інституту, завідуючий палеонтологічною

секцією Геологічного інституту, член Президії Академії наук,

редактор ряду значних видань – це лише частина обов’язків О.

Борисяка.

В 1923 році О. О. Борисяк обраний членом-кореспондентом,

а в січні 1929 року дійсним членом Академії наук СРСР. З 1930

року й до дня смерті 25 лютого 1994 року працював директором

Палеонтологічного інституту.

9

Література:

1. Малко, О. Палеонтолог зі світовим ім'ям [Текст]: Про О.

О. Борисяка/ О. Малко// Вісті Роменщини. – 2002.- 17

липня.

2. Обличчя на конверті [Текст]: О. Борисяк, геолог і

палеонтолог, уродженець м. Ромни увічнений на

поштовому конверті// Сумщина. – 2012. – 22 серпня.

3. uk.wikipedia.org/wiki/Борисяк_Олексій_Олексійович

[Електронний ресурс].

4. 84.237.19.2:8081/ / / . . Алексей

Алексеевич Борисяк [Електронний ресурс].

Йоффе Абрам Федорович

(1880-1960)

Абрам Федорович Йоффе - фізик, академік, засновник

наукової школи, лауреат Ленінської (1961) і Сталінської премій,

Герой Соціалістичної Праці. Народився 29 жовтня 1880 в місті

Ромни. На той час у місті не було гімназії, а було лише чоловіче

реальне училище, в якому він і навчався. У 1902 закінчив

Петербурзький технологічний інститут, а в 1905 - Мюнхенський

університет, де і залишився працювати після закінчення. Після

повернення в 1906 на батьківщину працював у Петербурзькому

політехнічному інституті. У фізичній лабораторії інституту Йоффе

в 1906-1917 рр.. були виконані блискучі роботи з підтвердження

ейнштейнівської квантової теорії зовнішнього фотоефекту, доказу

зернистої природи електронного заряду, визначення магнітного

поля катодних променів (магістерська дисертація Петербурзький

університет, 1913 р.). Поряд з цим А.Ф. Йоффе продовжив і

10

узагальнив в докторській дисертації (Петроградський університет,

1915 р.) розпочаті ще в Мюнхені дослідження з пружним і

електричним властивостям кварцу та деяких інших кристалів.

У 1913 р. отримав звання магістра фізики, а в 1915 за

дослідження пружних і електричних властивостей кварцу - ступінь

доктора фізики. У 1913 був обраний професором.

Поряд з інтенсивною дослідницькою роботою, А.Ф. Йоффе

багато сил і часу приділяв викладанню. Він читав лекції не тільки в

Політехнічному інституті, професором якого став в 1915 р., але

також на відомих у місті курсах П.Ф. Лесгафта, в Гірничому

інституті. Найголовнішим у цій діяльності Йоффе була організація

в 1916 р. семінару з нової фізики при Політехнічному інституті. З

1918 - керівник організованого за його пропозицією фізико-

технічного відділу Державного рентгенологічного та

радіологічного інституту в Петрограді, а потім до 1951 - директор

Фізико-технічного інституту АН СРСР, створеного на основі цього

відділу.

Абраму Федоровичу належить заслуга організації в 1919 р.

при Політехнічному інституті факультету нового типу: фізико-

механічного, деканом якого він був більше 30 років. У 20-ті роки

основним напрямом його роботи було вивчення механічних та

електронних властивостей твердого тіла.

Початок 30-х років ознаменувався переходом ФТІ на нову

тематику. Основним напрямком стала ядерна фізика. А.Ф. Йоффе

безпосередньо нею і займався. З середини 30-х років власна

наукова робота А.Ф. Йоффе зосередилася на іншій проблемі -

проблемі фізики напівпровідників, і його лабораторія в ФТІ стала

лабораторією напівпровідників.

З його ініціативи починаючи з 1929 р. були створені Фізико-

технічні інститути у великих промислових містах (Харкові,

Дніпропетровську, Свердловську, Томську), Інститут хімічної

фізики АН СРСР. У роки війни Йоффе був учасником будівництва

радіолокаційних установок в Ленінграді, під час евакуації в Казані

був головою Військово-морської і Військово-інженерної комісій. У

1952-1955 очолював лабораторію напівпровідників АН СРСР.

У 1950 р. А.Ф. Йоффе розробив теорію, на основі якої були

сформульовані вимоги до напівпровідникових матеріалів,

11

використовуваних в термобатареях і забезпечували отримання

максимального значення їх ККД. Слідом за цим в 1951 р. Л.С.

Стільбансом під керівництвом А.Ф. Йоффе і Ю.П. Маслаковца

був розроблений перший у світі холодильник. Це слугувало

початком розвитку нової галузі техніки - термоелектричного

охолодження.

Йоффе - автор безлічі монографій і підручників. Великою

популярністю користувалися його Лекції з молекулярної фізики

(1919), ним був написаний 1-й том Курсу фізики - Основні поняття

з області механіки. Властивості теплової енергії. Електрика і

магнетизм (1927, 1933, 1940), а також (спільно з Н. Н. Семеновим)

перша частина 4-го тому Молекулярна фізика (1932, 1935). У

середині 1930-х років під його керівництвом пройшло обговорення

принципів побудови курсу фізики для технічних вузів; одним з

результатів цих бурхливих дискусій стало видання чудового курсу

загальної фізики Г.С.Ландсберга. Йоффе був членом багатьох

академій наук: Геттінгенської (1924), Берлінської (1928),

Американської АН наук і мистецтв (1929), почесним членом АН

Німеччини «Леопольдіна» (1958), Італійської АН (1959), почесним

доктором Каліфорнійського університету (1928) , Сорбонни (1945),

університетів Граца (1948), Бухареста та Мюнхена (1955).

Помер Йоффе в Ленінграді 14 жовтня 1960 року.

Література:

1. Мягкович, Д. У пошуках «феномену Ромен» [Текст]: про

відзначення 125-річчя Йоффе та проведення міжнародної

конференції «Минуле, теперішнє, майбутнє

термоелектрики» / Д. Мягкович // Вісті Роменщини. – 2005.

– 5 листопада.

2. Діброва, Г. Науковий подвиг [Текст] : академік А.Ф. Йоффе/

Г. Діброва// Ленінським шляхом. – 1980. – 19 жовтня.

3. u .w . g/w /Йоффе_Абрам_Федорович

[Електронний ресурс ].

4. www. . u/ / / / 94 .

А.С.Сонин. Черные дни академика Иоффе [Електронний

ресурс].

12

Кухарчук Юрій Васильович

(1951)

Кандидат історичних наук, заступник голови

представництва Роменського земляцтва в Києві, невтомний

трудівник на археологічній ниві, який, зокрема, приклав

чимало зусиль щодо встановлення науково вивіреної дати

заснування міста Ромни. Народився Юрій Кухарчук 21 грудня 1951 року в селі Устя

на Рівненщині. В 1954р. його родина переїздить до Ромен. Тут він

закінчує середню школу №1. Протягом 1972 – 1977 рр. навчається в

Київському державному університеті на історичному факультеті.

Після закінчення вузу починає наукову діяльність в

Археологічному музеї Академії Наук України.

У 1993 р. захистив кандидатську дисертацію «Ранній

палеоліт Українського Полісся». З 1995р. Ю.Кухарчук – науковий,

потім старший науковий співробітник і учений секретар відділу

археології кам’яного віку в Інституті археології Національної

академії наук України. З 2000р. – доцент магістеріуму в Києво-

Могилянській Академії, читає авторський курс «Технологія

первісного виробництва»; як керівник археологічної практики

студентів-бакалаврів щороку брав участь у роботі Археологічної

експедиції НаУКМА, яка провадила дослідження пам’яток

кам’яного віку на Черкащині та Кіровоградщині.

Юрій Кухарчук – автор понад 110 наукових статей і

публікацій з важливих проблем давньокам’яного віку (палеоліту),

опублікованих в українських та зарубіжних наукових виданнях.

Тривалий час досліджує питання шляхів розвитку технологій

первісного виробництва. Виступав з доповідями на багатьох

вітчизняних та міжнародних археологічних конференціях, є

відповідальним секретарем щорічника «Кам’яна доба України».

13

Був літературним редактором та коректором низки наукових і

науково-популярних книжок з археологічної тематики,

упорядником видання наукової спадщини видатного українського

історика і археолога М.Ю.Брайчевського. Як провідний науковець,

більше 20 років брав участь у керівному складі археологічних

експедицій, що досліджували найдавнішу в Східній Європі

палеолітичну стоянку Королеве у Виноградівському районі на

Закарпатті (віком до І млн. років тому). Провадив розкопки ряду

визначних палеолітичних стоянок в Криму. Досліджував опорні

палеолітичні пам’ятки Українського Полісся. Особисто відкрив

близько 30 нових пам’яток кам’яного віку на Житомирщині та в

Закарпатті.

В 1995 році Юрій Кухарчук, як досвідчений фахівець з

раннього палеоліту приймає участь у міжнародній археологічній

експедиції, що досліджувала багатошарову пам’ятку давнього

кам’яного віку Комб-Соньєр на півдні Франції. Там він мав

унікальну можливість вивчати багаті палеолітичні колекції в центрі

наукових досліджень міста Бордо та у Музеї Людини в Парижі.

З 1995 року наукові інтереси Ю.Кухарчука пов’язані з

Північним Лівобережжям України, де ним відкрито більше десятка

місцезнаходжень кам’яної доби, зокрема найдавнішу на Сумщині

палеолітичну пам’ятку Муховець-І в Ромнах.

У 1999 р. Ю.Кухарчук був заступником начальника

епохальної для нашого міста Північно-Лівобережної експедиції ІА

НАНУ, яка встановила історичну дату виникнення Ромна (рубіж

IX– Xст.). Найтяжча організаційна робота з підготовки та

проведення розкопок лягла саме на його плечі.

Мешкаючи в Києві, він не залишився байдужим до життя

рідного краю. Ю.Кухарчук частий гість у міської та районної

влади, в школі де навчався, в заповіднику «Посулля». Він один із

тих, хто стояли біля витоків Роменського земляцтва (має

посвідчення за № 5), нині гуртує в столиці вихідців з наших місць,

розшукує в Києві і залучає до організації нових членів.

Література:

1. . u .u / / u - /3487 Життя з рюкзаком за

плечима. Археологу Юрію Кухарчуку – 60 ...[Електронний ресурс].

14

Макаренко Микола Омелянович

(1877-1938)

(04.02.1877, с. Москалівка Роменського пов. Полтавської губ.,

тепер Роменського р-ну Сумської обл. - 1938, м. Томськ, Росія) –

археолог, мистецтвознавець, музейний діяч, пам’яткоохоронець.

Дійсний член Петербурзького археологічного інституту (1905–

1919), член-співробітник Російського археологічного товариства

(1907–1919), член Полтавської вченої архівної комісії та

Полтавського церковно-археологічного комітету (1908–1919),

дійсний член УНТК (1917–1921), проф. (1919–1929), дійсний член

Всеукраїнського археологічного комітету (1924–1929), директор

Музею західного та східного мистецтва ім. Б. І. Ханенка (1920–

1924), проф. Київського університету.

Закінчив у С.-Петербузі Центральне училище технічного

малювання барона А. Л. Штиглиця (1902), археологічний інститут

(1905). Працював у Ермітажі (1902–1919), викладав на Вищих

жіночих курсах, у школі М. К. Реріха. Протягом 1902–1919

щорічно проводив археологічні дослідження на Україні.

Першовідкривач і дослідник відомого Маріупольського

могильника доби пізнього неоліту-енеоліту на будівництві

«Азовсталі». На Полтавщині здійснив обстеження околиць Опішні,

дослідження поселення скіфського часу поблизу с. Головач,

городищ і могильників слов’яно-руської доби в Роменському

районі. Вивчав слов’яно-руські старожитності, зокрема, городище

«Монастирище», поховальний обряд племен скіфського часу

(Броварки), першовідкривач роменської археологічної культури.

1929р. переїхав до Києва, де продовжив активно займатися

15

культурно-мистецькою, педагогічною, музейною і громадською

діяльністю. Автор понад 170 наукових праць. Серед них значне

місце займають теми, пов’язані з релігійним культом, церковною

старовиною. Вчений досліджував Покровську церкву у Ромнах,

споруджену гетьманом П. Калнишевським, втілив у життя перший

в Україні пам’яткоохоронний проект її демонтажу в Ромнах,

перевезення і реставрації унікальної дерев’яної культової споруди в

Полтаві (1908), вивчав залишки будівель Старогородської божниці

в Острі на Чернігівщині (1098), Десятинної церкви у Києві (989–

996), будівлі й мистецького оздоблення Софії Київської (1036),

храму Спаса в Чернігові (1024–1034), Михайлівського

Золотоверхого собору в Києві (1093–1113), Спасо-Мирозького

монастиря в Пскові (1156), Новгородського кремля (1045) та ін.

Боровся проти знесення культових пам’яток. У 1934р. єдиний з

членів державної комісії не підписав акт про знесення

Михайлівського Золотоверхого собору для будівництва урядової

площі, за що був репресований. 1936р. заарештований і висланий

до Казані. 1937р. засуджений до 3 років таборів. Розстріляний

1938р. Реабілітований 1969р.

Література:

1. Бугрим, В. Мистецтвознавець, археолог, патріот [Текст] :

до 135-річчя від дня народження / В. Бугрим // Вісті

Роменщини. – 2012. – 18 лютого. – С.2.

2. Лаврик, М. Прометей з Москалівки [Текст] / М. Лаврик //

Вісті Роменщини. – 2012. – 18 січня. – С. 2.

3. Звагельський, В. Нове про професора Миколу Макаренка

[Текст]: Про життя і діяльність видатного археолога і

мистецтвознавця / В. Звагельський // Червоний промінь.

– 1993. – 18 грудня.

4. . u .u / / u - /3732 Микола Макаренко і

брати Реріхи - Сумы. Свежие новости Сум ...

[Електронний ресурс].

5. . . .u / u u /4 504 353 / Микола

Омелянович Макаренко: 134-річчя від дня народження

[Електронний ресурс].

6. u .w . g/w /Макаренко_Микола_Омелянович

Микола Омелянович Макаренко – Вікіпедія [Електронний ресурс].

16

Потебня Олександр Опанасович

(1835 – 1891)

Олександр Потебня народився 22 вересня 1835 року на

хуторі Манів поблизу села Гришино Роменського р-ну на Сумщині.

Він закінчив гімназію у польському місті Радомі та історико-

філологічний факультет Харківського університету.

Після захисту маґістерської дисертації 1860 року Потебня

продовжив навчання у Берліні, а 1874 року захистив докторську

дисертацію. Професор Харківського університету і лідер

харківської школи мовознавства, Потебня був також редактором та

видавцем творів письменників Гулака-Артемовського, Квітки-

Основ’яненка і Манжури. Він перекладав «Одіссею» українською

мовою, а серед найвідоміших його наукових праць був коментар до

«Слова о полку Ігоревім».

Потебня розглядав мову насамперед як засіб упорядкування

людиною вражень від довкілля, як інструмент пізнання світу.

Слово несе не тільки значення предмета, а і попередній досвід

особи та нації. Його зміст фіксується у символах фольклору і

постійно відновлюється літературою.

На думку вченого, мова є неповторною для кожної нації

можливістю мислення та самого життя (цитата): «Не лише

найкраща, а і певна, єдина прикмета, за якою ми впізнаємо народ, і

разом з тим єдина, незамінна нічим та неодмінна умова існування

народу, є єдність мови». Відтак, вважав Потебня, усвідомлення

17

людиною своєї національної приналежності ґрунтується на

своєрідному «вродженому націоналізмі», притаманному тільки

даному народу. Тому він застерігав проти національної асиміляції,

яка для нього була тотожна душевному розкладу. Розчинення

однієї нації в іншій збіднює людство загалом, веде до дезорганізації

суспільства та деґрадації особистості.

Історичний розвиток народів за нормальних обставин,

наголошував Потебня, має наслідком не денаціоналізацію, а

взаємне пристосування націй. «Цивілізація, – писав він, – не лише

сама по собі не загладжує народностей, а і сприяє їхньому

зміцненню».

О.О. Потебня – мовознавець, літературознавець,

фольклорист. У Харківському університеті працював професором

кафедри російської мови й словесності (1859-60–1891), кафедри

слов’янознавства (1871). Якщо не рахувати кандидатської

дисертації “Первые годы войны Хмельницкого”, що залишилася

ненадрукованою, першою ученою працею О.О. Потебні була

магістерська дисертація “О некоторых символах в славянской

народной поэзии” (1861), пізніше “Мысль и язык” (1862), “О

мифическом значении некоторых обрядов” (1865). Докторську

дисертацію “Из записок по русской грамматике” захистив 1874 р.

За цю працю удостоєний Ломоносівської премії. Цього ж року був

обраний членом-кореспондентом Російської Академії Наук по

відділу російської мови й словесності. У 1865 р. був обраний

дійсним членом Московського археологічного товариства, у 1877 р.

– дійсним членом товариства шанувальників російської словесності

при імператорському Московському університеті. Протягом 1860–

1863 рр. був секретарем словесного факультету Харківського

університету. З 1877 р. до 1890 р. був головою Харківського

історико-філологічного товариства.

О.О. Потебня був одним із перших у вітчизняній науці

представників психологічної школи в літературознавстві, який дав

систематизований виклад її ідей у працях “Мысль и язык” (1862),

“Из лекций по теории словесности” (1894),“Из записок по теории

словесности” (1905). Чимало зробив О.О. Потебня і в царині

українознавчих студій. Зокрема велику увагу приділяв він

18

вивченню української мови, оригінального українського

фольклору, про що свідчать такі його праці, як: “Заметки о

малорусском наречии” (1870), “Малорусская народная песня по

списку XVI ст. Текст и примечания” (1877), “Объяснение

малорусских и сродных песен” (перший том – “Веснянки”, 1883;

другий том – “Колядки”, 1887). Редагував зібрання творів Г.

Квітки-Основ’яненка у чотирьох томах (1887–1890), П. Гулака-

Артемовського (1888), поетичну збірку І. Манжури “Степові думи

та співи” (1889). Перекладав українським гекзаметром “Одіссею”

Гомера. 1879 р., одержав золоту медаль за оцінку праці П.

Житецького “Очерк звуковой истории малороссийского наречия”, а

в 1879 р. – золоту медаль за оцінку збірки “Народні пісні Галицької

та Угорської Русі” Я. Головацького.

Помер Олександр Потебня 29 листопада 1891 року в м.

Харкові.

Література:

1. Рожнятовська, О. А. Велет думки і слова [Текст]: До 175-

річчя від дня народження О.О. Потебні / О. А.

Рожнятовська // Календар знаменних і пам’ятних дат. –

2013. - №3. – С. 109-121.

2. Селігей, П. Педагогіка Олександра Потебні і проблеми

сучасного наукового стилю [Текст] / П. Селігей //

Дивослово. – 2010. - №8. – С. 36.

3. Гарячун, Г. Учений, філософ, фольклорист [Текст]: О. О.

Потебня / Г. Гарячун // Вісті Роменщини. – 2005. – 9

листопада.

4. «Мова є засіб розуміння самого себе» [Текст]: 115 років

від дня смерті О. Потебні // Шкільна бібліотека. – 2006. -

№11. – С. 9.

5. Дмитренко, М. Велет думки і слова [Текст]: до 170-річчя

від дня народження О. Потебні / М. Дмитренко //

Українська культура. – 2005. - №9-10. – С.11-12.

6. www. . .u / /2008-5- u . Академік

Олександр Потебня [Електронний ресурс].

19

Редькін Петро Григорович

(1808-1891)

Петро Григорович Редкін - народився 4 жовтня 1808р. в

місті Ромни Сумської обл., в родині малоросійського дворянина.

Після закінчення Ніжинської гімназії вищих наук в 1826 році він

вступив на етико-політичне відділення Московського університету

і через два роки навчання з ініціативи М. М. Сперанського для

підготовки до професорської діяльності був відправлений у

Дерптський університет. 5 жовтня 1830р. П. Г. Редкін був

зарахований до II Відділення Власної Його Імператорської

Величності Канцелярії і потім, разом з П. Д. Калмиковим,

відправлений за кордон, де пробув до липня 1834р .

У Берлінському університеті П. Г. Редкін слухав лекції

Гегеля з філософії права. Пізніше, їм була опублікована перша в

Росії робота про філософії Гегеля .

У вересні 1835р., отримавши диплом Доктора права, П. Г.

Редкін був призначений у Московський університет. Там П. Г.

Редкін був професором на кафедрі філософії держави і права. Під

час роботи в Московському університеті П. Г. Редкін також

займався розвитком педагогічної науки. Відомо, що його лекції

справили великий вплив на подальший вибір студента К. Д.

Ушинського зайнятися педагогікою.

Також П. Г. Редкін займався видавничою діяльністю,

видавав журнал «Бібліотека для виховання» і деякі інші.

П. Г. Редкін був дружний з Бєлінським і Герценом .

У 1848 році П. Г. Редкін залишив Московський університет

через звинувачення у «вільнодумстві». Перерва в професорській

діяльності тривав 15 років, наповнених літературною діяльністю і

20

роботою в якості інспектора приватних навчальних закладів в

Москві і класах Александрінського сирітського інституту .

З 1859 року П. Г. Редкін брав активну участь у педагогічних

зборах наставників і викладачів, з яких згодом виникло

Педагогічне товариство у Санкт-Петербурзі. Він довгий час був

головою цього товариства.

12 червня 1863 П. Г. Редкін очолив кафедру «Енциклопедії

та історії філософії права» у Петербурзькому університеті . З 19

вересня 1873 по 9 вересня 1876 був ректором Петербурзького

університету.

З 1882 року він був членом Державної ради .

Помер П. Г. Редкін в Санкт-Петербурзі 7 березня 1891р.,

похований на Смоленському лютеранському кладовищі.

Література:

1. u.w . g/.../Редкин,_Пётр_Григорьев... Редкин, Пётр

Григорьевич — Википедия []

Савченко Іван Григорович

(1862-1932)

Іван Григорович Савченко - видатний мікробіолог,

заслужений діяч науки РРФСР.

І. Г. Савченко народився 18 лютого 1862р. на Полтавщині, в

Роменському повіті. Двадцятирічний юнак вступає на медичний

факультет Київського університету. Ще в гімназії, підлітком, він

знайомиться з вченням Дарвіна, запоєм читає наукові книги,

монографії відомих у той час біологів, натуралістів, філософів. В

лабораторії видатного професора Н. А. Хржоншевського, ще до

21

закінчення повного університетського курсу, Іван Григорович

Савченко пише свою першу науковий працю "Зміна кісток при

проказі" і публікує її в 1887 році в журналі "Російський лікар".

Після закінчення університету молодий вчений був

рекомендований професору В. В. Підвисоцького, де ще більш

розширив свій науковий кругозір, засвоївши від свого нового

керівника найостанніші дані про патологічну цитології (наука про

клітину). У ті ж роки, на основі власних досліджень І. Г. Савченко

пише ряд цінних робіт про імунізацію проти сибірської виразки та

холери.

У цей період особливий вплив на напрямок робіт І. Г.

Савченко мали, як писав Іван Григорович, "геніальні дослідження"

І. І. Мечникова, його фагоцитарна теорія і полеміка, що розгорілася

у вченому світі навколо неї. І. Г. Савченко продовжує працювати в

Парижі, в Пастерівському інституті, в лабораторії І. І. Мечникова.

У ті роки Пастерівський інститут був світовим науковим центром.

В інституті І. Г. Савченко працював над з'ясуванням

фізичної природи і механізму фагоцитозу. Ці дослідження з

вивчення фагоцитарної реакції принесли І. Г. Савченко загальну

популярність у вченому світі.

Після закордонного відрядження І. Г. Савченко, перейнявши

кращі традиції Пастерівського інституту і озброєний величезним

науковим досвідом, наприкінці 1896 року повернувшись в Росію,

прибув до Казані, де і почалася його плідна робота у щойно

збудованому бактеріологічному інституті. У першокласно, за

останнім словом техніки обладнаній лабораторії, як згадував

учений, "я зміг продовжувати свої дослідження в європейському

науковому масштабі". Він очолював новий інститут і кафедру

загальної патології в найстарішому Казанському університеті.

У 1905 році І. Г. Савченко публікує повідомлення про

відкриття ним скарлатинозного токсину, а ще через два роки

пропонує свій метод боротьби зі скарлатиною - лікувальної

сироваткою антитоксичного характеру. Цей метод приготування

стрептококової протискарлатинової сироватки, запропонований

Іваном Григоровичем, користувався великою популярністю в США

і носив назву "способу професора Савченка ..."

22

У 1919 році вчений залишає Казань, якій віддав понад

двадцять років свого творчого життя і переїжджає на Кубань.

Відділ охорони здоров'я пропонує йому створити окружний

бактеріологічний інститут на базі міської хіміко-бактеріологічної

лабораторії і ставить перед ним невідкладні завдання - терміново

виготовити в "широкому масштабі" вакцини для армії і населення.

Кубань була охоплена епідемією тифу і холери. І вчений, повний

відповідальності за доручену справу, приступає до

експериментальних епідеміологічним дослідженням і до

виробництва найважливіших вакцин, щоб врятувати сотні, тисячі

людських життів.

20 травня 1923 в Краснодарі була створена малярійна

станція, очолював яку професор Іван Григорович Савченко.

Зусилля були спрямовані на боротьбу з малярійним комаром.

За своїми науковими дослідженнями Кубанський хіміко-

бактеріологічний інститут займав у той час третє місце в СРСР.

Праці І. Г. Савченко на користь народного охорони здоров'я були

гідно оцінені Радянським урядом: у грудні 1928 року постановою

Ради Народних Комісарів вченому присвоєно, почесне звання

заслуженого діяча науки.

Іван Григорович Савченко помер 2 листопада 1932р.

Література:

1. Савченко, Н. На конверті знайоме обличчя [Текст]: про

вихід поштової марки з портретом І. Г. Савченка / Н.

Савченко // Вісті Роменщини. – 2012. – 25 лютого. – С.2.

2. Чорнобров, І. У роботі з інфекціями [Текст] / І.

Чорнобров // Вісті Роменщини. – 1993. – 11 серпня.

3. Чорнобров, І.Новатор з-під Ромен [Текст] : до 130-річчя

від дня народження І. Г. Савченка / І. Чорнобров //

Сумщина. – 1992. – 24 жовтня.

4. u - . 1. u/ u /511. Иван Григорьевич

Савченко - Kuban-xxi.h1.ru [Електронний ресурс].

23

Скоромець Олександр Онисимович.

1937

Олександр Скоромець (1937 р. н., с. Анастасівка Сумської

обл.) - Академік Російської академії медичних наук, заслужений

діяч науки Російської Федерації, доктор медичних наук, професор,

завідувач кафедри неврології та нейрохірургії Санкт-

Петербурзького державного медичного нституту м. І. Павлова.

В селі Анастасівка Роменського району, що на Сумщині,

сталася знаменна подія - відкрито Будинок здоров’я Олександра

Скоромця, збудований коштом видатного вченого нейрохірурга.

Хто ж він, цей Олександр Скоромець? Академік РАМН, професор,

лауреат багатьох державних радянських російських і міжнародних

премій та відзнак, зав. кафедрою і директор клініки неврології і

нейрохірургії Санкт-Петербурзького державного медичного

університету ім. академіка І. П. Павлова, головний невролог Санкт-

Петербургу…Перелік його звань, нагород, відзнак можна

продовжувати довго - і всі вони заслужені. Бо він - нейрохірург

світового рівня, видатний вчений, автор знаменитого підручника

«Нейрохірургія», перекладеному на багато мов. Нині по ньому

навчаються практично всі студенти-неврологи світу. Всього ж

Олександр Онисимович Скоромець опублікував понад 700

наукових праць, з них 16 монографій і підручників - а за ними

тисячі врятованих життів людей. Починався ж цей шлях до

всесвітнього визнання з села Анастасівки, де Олександр

Онисимович Скоромець народився 28 березня 1937-го року. І був

цей шлях дуже тернистим і важким, бо яким він міг бути в дитини з

24

багатодітної сім’ї колгоспників, коли ще й до всього батько

фронтовик-інвалід війни? То ж коли після закінчення семирічки

Олександр Скоромець вирішив вчитися в Сумській фельдшерсько-

акушерській школі, то в них не було навіть грошей на фотокартку

для вступних документів і для того, щоб придбати квиток на

автобус до Сум. Та все-таки домігся свого і, закінчивши цю школу

1954 року, здобувши диплом з відзнакою фельдшера-акушера,

вступив (без екзаменів!) на лікувальний факультет Ленінградського

медичного інституту. Навчаючись в інституті, працював

фельдшером в психіатричній лікарні. Після закінчення інституту

1960 року - ординатура, потім - аспірантура, перші публікації,

відкриття, винаходи. Видатний яскравий талант, помножений на

впертість і селянську трудоголію врешті-решт і перемагали і

формували відомого вченого і яскраву особистість.

Тисячі проведених хірургічних операцій забезпечили досвід.

І, звичайно ж, підтримка, допомога старших колег, вчених України.

А ним він залишався завжди - був і є. Побувавши у відрядженнях

практично на всіх континентах планети, в десятках різних країн,

він все одно, як тільки випадає кілька вільних днів, лине з Санкт-

Петербургу в свою Анастасівку, він буває тут мінімум двічі на рік,

обов’язково ж - в серпні у відпустку та навесні - на гробки, до

рідних могил. Півтори тисячі кілометрів на своїх «Жигулях» він

долає за дві доби - і він вже вдома. Він тут свій, анастасівський,

хоча знаходять його хворі і тут, їдуть до нього на прийом з усіх

країв, а він і приймає, лікує безкоштовно, бо гріх же з своїх бідних

земляків якісь гроші брати. А коли вже випаде якась вільна година

- то можна босоніж і на ставок і на город-садок, бо він з тих людей,

трудоголіків, котрі будуть зайняті і в день власного похорону. До

пари йому і дружина «Анечка», доктор медичних наук Ганна

Петрівна Шуміліна (Сахарова— вона, племінниця відомого

академіка Андрія Сахарова), відомим нейрохірургом став і його

син, член-кореспондент РАМН, професор Тарас Скоромець.

Олександр Скоромець - український патріот, активіст

Українського земляцтва в Санкт-Петербурзі, приїжджаючи на

Україну, розмовляє лише українською мовою, яку він знає, любить

і не цурається. Якщо по таких, як він, судять про Україну, то

Україна може ним пишатися, він її гідний повпред і вірний син. І

25

він щиро переймається долею своїх земляків, пам’ятаючи про свої

дитячі злидні та юнацькі поневіряння, він матеріально (а не лише

морально) допомагає здібним учням з Анастасівки стати на ноги і

здобути освіту. Олександр Скоромець організував свій

Преміальний фонд для відмінників - випускників Анастасівської

середньої школи і встановив свої іменні стипендії - нині кількість

степендіатів Олександра Скоромця вже сягає майже сотні, і всі

вони, завдяки його допомозі й підтримці, здобули вищу освіту або

ж ще навчаються. Також він організував Преміальний фонд для

відмінників Сумського медучилища та Преміальний фонд для

молодих вчених-неврологів. Він підготував десятки, якщо не сотні

кандидатів і докторів наук.

Нині за межами України живуть мільйони українців.

Більшість - в Російській Федерації. І чимало з них гідно

представляють наш народ, Україну, зміцнюють її авторитет і

словом, і ділом - в науці, мистецтві, виробництві, користаються

заслуженими визнанням і повагою інших народів. Один з них -

Олександр Скоромець. Гармонійна, багатогранна особистість.

Більше б таких - краще б жилося. Дихалося б легше. Бо життєвим

кредо Олександра Скоромця є слова «Гідне життя залежить від

кожного і всіх разом».

Література:

1. Кулиняк, Д. Людина з великої літери [Текст]: про

відкриття в с. Анастасівка Будинку здоров’я О.

Скоромця / Д. Кулиняк // Голос України. – 2009. - №39. –

С.14.

2. Яковлєв, А. Серпневі зустрічі в Анастасівці [Текст]: про

О. Скоромця / А. Яковлєв // Вісті Роменщини. – 2009. – 9

вересня.

3. День відкритих дверей Дому Скоромців [Текст] // Вісті

Роменщини. – 2008. - №67-68.

4. Одягайло, Ф. Щедрий дарунок землякам [Текст]: про О.

Скоромця / Ф. Одягайло // Сумщина, - 2008. - №126-127.

– С. 8.

5. Залишився сином свого народу [Текст]: про О.

Скоромця, вченого-земляка // Вісті Роменщини. – 2000. –

24 березня.

26

Стрельбицкий Іван Панасович

(1828-1900)

Стрельбицький Іван Панасович – генерал-лейтенант

генерального штабу, генерал від інфантерії (з 1899 р.), один з

найвидатніших, але майже забутих картографів ХІХ століття,

народився 18(30).6.1828 р. в с. Голінка Полтавської губернії, нині

Роменській район Сумської області. Після закінчення курсу в школі

землемірів при Київському університеті, вступив на службу в

межовий корпус, а згодом перейшов до Санкт-петербурзького

гренадерського полку короля Фрідріха-Вільгельма III. У 1859 р.

закінчив Миколаївську академію Генерального штабу і був

зарахований до його військово-топографічного відділу.

Головними працями І.П. Стрельбицкого є "Спеціальна карта

Європейської Росії" (виконана в масштабі 10 верст у дюймі, ця

карта складається з 178 аркушів і містить у собі не тільки

європейські володіння Росії, але й велику частину Пруссії та

Австро-Угорщини, Балканський півострів, частини Малої Азії).

"Исчисление поверхности Российской Империи, в общем ее

составе, в царствование императора Александра II" (1874) – інша

величезна і прекрасна праця, яка вперше дала вірні відомості про

поверхню володінь Росії, як в цілому, так і по губерніях та повітах,

з окремим обчисленням островів і озер.

Інші праці Стрельбицкого: "Владения турок на материке

Европы с 1700 по 1879 г.", з 15 картами і таблицями (1879), з

додатком дипломатичних актів (стала настільки відомою, що

спеціально була перекладена французькою мовою), "Земельные

приобретения России с 1855 по 1881 г.", з 3 картами (видання,

27

складене до 25-річного ювілею царювання імператора Олександра

II) – в ньому приведені вказівки, з цифровими даними, на 22 події

зазначеного періоду часу, в який Росією придбано земель більше,

ніж в будь-яке з попередніх царювань, починаючи з Петра I,

франкомовне "Su 'Eu " („Площа Європи”, 1882) –

представляє перше виконане і перевірене по зонах і річкових

басейнах обчислення поверхні Європи по державах і провінціях, з

вказанням довжин річок і берегових контурів. Метод обчислень,

вжитий при цьому І.П. Стрельбицким, був прийнятий на озброєння

не тільки приватними картографами, але і урядовими установами

іноземних держав, "Карта Европейской России, составленная на

основании положения об освобождении крестьян от крепостной

зависимости, 19 февраля 1861 г.", що була видана з особливого

дозволу Державної ради для наочного роз'яснення найбільших і

найменших душових наділів у всіх місцевостях Росії, "Карта

Донецького кам'яновугільного кряжу", чудово виконана

хромолітографічним способом (на 2 аркушах, з описом, складена

на підставі точних досліджень і зйомок, проведених гірськими

інженерами, братами Носовими) вперше ознайомила з

мінеральними багатствами Донецького кряжу і спричинилася до

розвитку видобування кам'яного вугілля і прокладання нових

залізниць, "Исчисление поверхности Российской империи в

царствование императора Александра III" (1889).

Помер І.П. Стрельбицький 15(28).7.1900 р. на Батьківщині, у

с. Голінка. Його наукові роботи звернули на себе загальну увагу.

Російське географічне товариство удостоїло його найвищої

нагороди – Костянтинівської медалі, а Російське технічне

товариство – золотої медалі ім. А.П. Бородіна.

У наш час, у зв’язку з руйнуванням «панського маєтку»,

могилу Стрельбицького було перенесено на сільський цвинтар. За

словами місцевих жителів, під час ексгумації цинкову труну

відкрили і забрали звідти всі цінні речі. Зараз могила вченого

впорядкована і доглянута завдяки зусиллям нащадків та учнів

місцевої школи.

28

Література:

1. Діброва, Г. Генерал і вчений [Текст]: про топографа І. О.

Стрельбицького / Г. Діброва // Вісті Роменщини. – 1999. –

10 лютого.

2. Понпа, М. Картограф України [Текст]: про І. О.

Стрельбицького / М. Понпа // Вісті Роменщини.- 2008. -

№55, - С. 2.

3. Понпа, м, Славетному земляку – достойний пам’ятник

[Текст] / М. Понпа // Вісті Роменщини. – 2011. – 16

лютого.

4. g . .u /.../ _ __ _ _

g _ _ ... Іван Стрельбицький — видатний

європейський картограф XIX ... [Електронний ресурс]/

Тахтай Олександр Кузьмич

(1890 - 1963)

Олександр Кузьмич Тахтай - археолог, музейник і

краєзнавець, дослідник первісної скіфо-сарматської, античної й

середньовічної археології, античної епіграфіки і нумізматики.

Народився в місті Ромни в сім'ї службовця. Фахову освіту

історика здобув на історико-філолологічному факультеті

Петербурзького університету (1911) та Петербурзькому

археологічному Інституті під керівництвом О. І. Спіцина та М. О.

Макаренка. Під час Першої світової війни служив у годувально-

перев'язочному загоні Полтавської переселенської організації

Всеросійської земської спілки. У 1918 р. - червоноармієць. У 1920-

ті рр. жив і працював у Полтаві: лектором і бібліотекарем (1919-

29

1921 pp.), співробітником Полтавського губернського комітету

охорони пам'яток мистецтва, старовини і природи (1921-1922 pp.),

інспектором екскурсійно-виставочної музейної секції Полтавської

губполітпросвіти (1922-1925 .), хранителем археологічного

зібрання Центрального пролетарського музею Полтавщини (1925-

1929 .). Очолював експедиції музею по обстеженню

археологічних пам'яток Полтавщини, активно співпрацював у

Полтавському науковому товаристві ВУАН. Був одним із перших

дослідників пам'яток палеоліту в басейні річки Орелі; чи не вперше

для Полтавщини відкрив поховання сарматської доби; брав участь

у вивченні Зачепилівського і Келегійського поховань

перещепинського типу.

У 1930-1934 рр. працював завідувачем відділу археології

Херсонського краєзнавчого музею. З жовтня 1934 по травень 1949

р. завідував відділом феодалізму Історико-археологічного

Херсонеського музею в Севастополі. Під час німецької окупації

врятував цінні експонати музею від розграбування. По війні був

безпідставно звинувачений у співпраці з окупантами та

антирадянській діяльності. 11 листопада 1949 р. судовою колегією

у кримінальних справах Кримського облсуду засуджений на 25

років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. У 1955 р.

достроково звільнений із зняттям судимості. Останні роки життя

працював на посаді археолога Донецького краєзнавчого музею.

Тахтай був одним із перших дослідників пам’яток палеоліту

у Пооріллі, започаткував дослідження поселень доби бронзи і

раннього залізного віку у Нижньому Подніпров’ї, розпочав

дослідження пам’яток кизил-кобинської культури в Криму, плідно

працював над вивченням античних і середньовічних нашарувань

Херсонеса-Херсона, підготував археологічну карту Донбасу.

Значний доробок на терені вітчизняної музейної справи позначений

збором та впорядкуванням фондів (лише у Херсонському

краєзнавчому музеї зберігається більше 1000 одиниць

археологічних експонатів, зібраних ним), створенням нових

музейних експозицій в Херсоні і Херсонесі. Завдяки О. К. Тахтаю в

роки Великої Вітчизняної війни було збережено від знищення

пам’ятки Херсонеса і музею. Автор 20 наукових праць:

«Археологічна Орчанщина в долішньому Лівобережжі» (1926);

30

«Передісторичні розшуки в межах Полтавської округи в роках

1926—1928», «Розшуки в поріччі Берестовина і Костянтин-

городищі» (1928); «Роботи Херсонського музею в 1933 р.» (1935);

«Короткий путівник по феодальному відділу Херсонського музею»

(1939); «Антична черепиця з даховим вікном з околиць Херсонеса»,

«Античні клеймовані піфоси з Херсонеса» (обидві — 1940);

«Розкопки в Херсонесі» (1942, неопубл.); «Археологічні відкриття

в Херсонесі в 1942—1944 рр.» (1947); «Розкопки Херсонеського

некрополя в 1937 році» (1948); «Cкіфська статуя з села з с.

Ольховчик Донецької області», «Камінь зі знаками з Донецького

музею» (обидві опубл. 1964).

Література:

1. Демченко, М. Археолог Олександр Тахтай [Текст] / М.

Демченко // Вісті Роменщини. – 1991. – 17 вересня.

2. www.ukrainians-

world.org.ua/ukr/peoples/acbcb1dcb5ae80d6/ Олександр

Тахтай / Персоналії / Проект «Українці в світі» [Електронний

ресурс]. 3. www-ki.rada.crimea.ua/index.php/-i/2935-2011-11-24-09-

56-16 За що був арештований севастопольський археолог

Олександр ... [Електронний ресурс].

4. ru.wikipedia.org/.../Тахтай,_Александр_Кузь... Тахтай,

Александр Кузьмич – Википедия.[Електронний ресурс].

31

Чаговець Василь Юрійович

(1873- 1941)

Василь Юрійович Чаговець –

перший мембранолог України.

В. Чаговець народився 18 квітня 1873 р. на хуторі Патичиха,

що біля села Заруддя Роменського району в родині землеміра та

вчительки жіночої гімназії. Середню освіту здобув у 2-й Київській

гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Того ж року вступив до

Військово-медичної академії в Санкт-Петербурзі, де вже на

третьому курсі захопився науковою роботою. Досконало

проаналізувавши теорію електролітичної дисоціації С. Арреніуса,

студент Чаговець перший у світі застосував її для пояснення суті

біоелектричних явищ. Він був переконаний, що «застосування

нової електрохімічної теорії щодо електрофізіології дасть змогу

з’ясувати досить багато питань, які досі розроблялися лише на

чисто емпіричному ґрунті». Революційність переконань студента

стає особливо зрозумілою, якщо врахувати, що над вивченням

електричних явищ в організмах у другій половині ХІХ ст.

працювали найвидатніші фізіологи того часу, а проти теорії

Арреніуса низку заперечень висував Д. Менделєєв.

Уже після року досліджень (1896) студент-медик робить

свою першу доповідь «Про застосування теорії Арреніуса щодо

електромоторних явищ на живих тканинах» спочатку на засіданні

хімічного товариства при Петербурзькому університеті й на

наукових зборах клініки душевних і нервових хвороб академії та

32

публікує три статті в передових на той час часописах. Важливим

висновком «студентських» робіт були принципово нові на той час

уявлення про біоелектрогенез: електричні струми є дифузійними

струмами, що залежать від різної концентрації та рухливості іонів у

подразненій і спокійній ділянках тканини.

Через необхідність «відслужити» стипендію, яку він

отримував в академії, з листопада 1897 р. В. Чаговець працював

молодшим лікарем резервного піхотного Лукського полку. Після

служби в армії (1900) він повертається до академії й продовжує

дослідження з біоелектрогенезу в лабораторії кафедри фізіології і в

лабораторії І. Павлова, досліджуючи органи травлення (за

сумісництвом через відсутність штатної посади). Офіційна його

робота в цей період – у Міністерстві фінансів.

Незважаючи на такі умови праці, В. Чаговець за три роки

закінчив перший випуск монографії «Нарис електричних явищ на

живих тканинах з точки зору новітніх фізико-хімічних теорій», яку

захистив як докторську дисертацію.

У 1909 р. (у 36-річному віці) В. Чаговець подає заяви в

Томський і Харківський університети, які оголосили конкурси на

заміщення вакантних посад, і в обох цих закладах його обирають

професором фармакології. Віддаючи перевагу своїй батьківщині,

учений обирає Харків. У цей же час звільняється місце завідувача

кафедри фізіології Київського університету св. Володимира. В.

Чаговець, який на той час уже отримав світове визнання як

електрофізіолог, подає заяву, його обирають професором фізіології

та завідувачем цієї кафедри і в 1910 р. він переїжджає до Києва.

Коли в 1920 р. на базі медичного факультету Київського

університету було створено 1-й Київський медичний інститут, В.

Чаговець очолює там кафедру нормальної фізіології та продовжує

займатися науковою діяльністю. 1939 р. В. Чаговця було обрано

дійсним членом АН УРСР.

Київський період діяльності В. Чаговця (1910–1941)

ознаменувався низкою важливих наукових досліджень та

організаційних заходів. Він значно поповнив і обладнав сучасними

на той час приладами фізіологічну лабораторію, яка була заснована

ще 1840 р. першим професором фізіології Київського університету

Е. Мірамом і розширена професором С. Чир’євим, побудував

33

операційну та приміщення для оперованих тварин. Лабораторія

В.Ю. Чаговця, яка мала найновіші на той час прилади, у т. ч.

струнний гальванометр і капілярний електрометр, стала

найкращою в Росії.

Уже в перші роки своєї діяльності в Києві В. Чаговець

розширює наукові пошуки, які становлять інтерес для медицини.

Високий рівень робіт і престижність журналів, де вони були

надруковані, сприяли тому, що українські клініцисти виявили

зацікавленість до наукових розробок лабораторії, в першу чергу

тих, що стосувалися електрогастрограм, електрокардіограм,

секреції шлунка й підшлункової залози. Йому була притаманна й

велика любов до педагогічної діяльності. Основна його педагогічна

діяльність проходила в Київському університеті й медичному

інституті.

Підсумовуючи основні наукові досягнення В. Чаговця,

можна сказати, що він перший перетворив стару емпіричну

електрофізіологію, яка не давала розуміння матеріальних процесів,

що відбуваються в клітинах, на сучасну електрофізіологію, яка

розкриває механізми біоелектричних явищ і має велике прикладне

значення, особливо для медицини. Оскільки ці біоелектричні

потенціали генеруються на клітинних мембранах, існування яких

В. Чаговець визнав ще тоді, коли їх ніхто не бачив, то він

заслуговує на те, щоб його вважати засновником мембранології.

Помер Василь Юрійович Чаговець в 1941 році в Києві.

Література:

1. Пащенко, П. Академік В. Ю . Чаговець [Текст] /П.

Пащенко // Комуністичним шляхом. – 1978. – 5 травня.

2. newspaper.univ.kiev.ua/ w_ . ? 459 Василь

Юрійович Чаговець – перший мембранолог України

[Електронний ресурс].

3. www.u -

w . g.u /u / / 4 2 46 50 68/ Василь

Чаговець / Персоналії / Проект «Українці в світі»

[Електронний ресурс].

34

ЗМІСТ.

Вступ …………………………………………………… 3

Башта Т. М. ……………………………………………… 5

Борисяк О.О. ……………………………………………... 7

Йоффе А. Ф. ……………………………………………… 9

Кухарчук Ю. В . …………………………………………. 12

Макаренко М. О. ………………………………………… 14

Потебня О. О. ……………………………………………. 16

Редькін П. Г. ……………………………………………… 19

Савченко І. Г. ……………………………………………. 20

Скоромець О. О. ………………………………………… 23

Стрельбицький І. П. ……………………………………… 26

Тахтай О. К. ……………………………………………… 28

Чаговець В. Ю. …………………………………………… 31