29

Моє життя з особливим урахуванням просто-таки божевільного успіху в жінок

Народившись у поміщицько-сіоністсько-буржуаз-ній родині (моє справжнє прізвище — Лейба Кса-верій Х, Ґриншпан-Чарторийський1), я з дитинства плекав люту ненависть до народних мас, Польщі, Радянського Союзу та проґресу. Вже 1903 року я по-чав працювати в охранці, щоб знущатися з робітни-чого класу, який під проводом СДКПіЛ2 боровся за

1 Колаковський тут жартує з чуток, що він нібито є євреєм, а водночас натякає на своє нібито походження з родини поль-ських аристократів.

Далі примітки упорядника, автора передмови проф. Яросла-ва Грицака та перекладачки Богдани Матіяш позначено циф-рами, а примітки автора — зірочками.

2 Соціал-демократія Королівства Польського і Литви виникла у 1893 р., а від початку ХХ ст. була дуже близькою до більшо-вицької партії: Лєнін уважав СДКПіЛ єдиною справжньою марк-систською партією у Польщі. Вона від початку виступала проти польської незалежності. Її ліве крило у 1918 р. створило Польську комуністичну робітничу партію. Уряд комуністичної Польщі на-магався використати СДКПіЛ як доказ існування справжніх «ін-тернаціональних» традицій у польському лівому русі.

1.

30

незалежність, а водночас, із відомою метою, я ак-тивно поширював помилки СДКПіЛ у національно-му питанні.

Водночас я був діячем диверсійної буржуазно-по-міщицької партії ПСП3, яка, прикриваючись гаслом «незалежності», намагалась відвернути робочі маси від класової боротьби і безсмертної польсько-радян-ської дружби. Як майже всі ендеко-пілсудчики4, я та-кож вступив до сіоністської організації Бунд5, яка по-ширювала серед єврейських мас відому брехню, щоб не допустити до їх визволення з-під ярма рабинів і ре-акційного духовенства. Я також аж до 1914 року пра-

3 Польська соціалістична партія, яка у комуністичній Поль-щі вважалася «буржуазним відхиленням» від «справжнього» марксистського руху. Постала у 1892 р., виступала за політич-ну незалежність, одним із її засновників та лідерів був Юзеф Пілсудський (вийшов із неї аж перед Першою світовою ві-йною). Її ліве крило у 1948 р. об’єдналося, однак, з Польською комуністичною партією, утворивши таким чином Польську об’єднану робітничу партію — правлячу партію комуністичної Польщі.

4 Термін, позбавлений сенсу: «ендеки» й «пілсудчики» були двома ворожими одна до одної партіями у польському наці-ональному русі кінця ХІХ — початку ХХ ст. Зокрема, ендеки відзначалися крайньою ксенофобією до українців та інших меншин, натомість пілсудчики виступали за примирення з не-польським населенням колишньої Речі Посполитої і створення нової Польщі як федерації поляків, білорусів і литовців.

5 Наймасовіша ліва партія у Російській партії, яка працюва-ла серед єврейських робітників. Лєнін і більшовики засудили її як «націоналістичне збочення».

31

цював у неогітлерівській організації Гаката6, до якої мене порекомендували масони в згоді з Ватиканом7.

Коли 1918 року наша країна, завдяки наполегли-вим старанням Лєніна й Дзержинського8, здобула незалежність, я з диверсійних позицій викорінював правильне гасло приєднання Польщі до Радянського Союзу. А водночас як єврей-поміщик, відірваний від мас, я підтримував неправильне на цьому етапі гас-ло приєднання Польщі до Радянського Союзу. Але я побачив, що не можна повернути в інший бік колесо історії (порівн. у цьому питанні роботу полковника Валенти Капуся «Чи можна повернути колесо істо-рії?», Варшава, 1975, особливо розділ 5 «Не можна повернути колесо історії!», зокрема 7 параграф цього розділу «Ніхто не поверне колесо історії»; додаймо в дужках, що полковник Капусь заслужено отримав за цю роботу титул доцента, два «Хрести хоробрих» та різні інші заслужені звання).

6 Німецька масова шовіністична організація кінця ХІХ — початку ХХ ст., яка мала на меті поборення польської меншини зі східних окраїн Німецької імперії (офіційна назва — «Союз східних окраїн» (Ostmarkenverein); неофіційна — «Гаката» — походить від перших літер у прізвищах трьох її засновників: Фердинанда фон Ганземанна, Германа Кеннемана і Гайнриха Тідеманна).

7 Іронія: «згода масонів з Ватиканом» так само позбавлена сенсу, як і «ендеко-пілсудчики»: Ватикан засуджує масонство.

8 Знову іронія: Польща здобула незалежність не завдяки більшовикам, а воюючи з ними.

32

У міжвоєнні роки як сержант Дефі я активно пра-цював у троцькістсько-фашистських ліберальних партіях, якими командували Абрам Кон9 і кардинал Глонд10; із метою окозамилювання народних мас я виступав проти слушної постанови про розпуск КПП11, яку згадані народні маси палко підтримува-ли. У той же час, всупереч народним масам, я під-тримував неправильну постанову про розпуск КПП, оскільки цілковито загруз у помилках і спотвореннях культу особи.

Не мушу додавати, що в роки війни, з розпоря-дження сіоністської фракції масонства, я був майо-ром СС, бо це й так усі знають. Аж до світанку 21 червня 1941 року, що викликало обурення народних мас, я був на боці англо-французьких імперіаліс-

9 Незрозуміло, кого має на увазі Лєшек Колаковський. Най-імовірніше, це вигадана фігура, яка мала двох прототипів: Абрам Кон був равином поступової синагоги (Темплю) у Львові, котрого вбив у 1848 р. правовірний єврей Фелікс Кон, що був відомим діячем польського лівого руху і разом із Дзержинським приєднався до російських більшовиків. Ця вигадана фігура мов-би ілюструє стереотип «жидокомуни», що звучить комічно у по-єднанні з наступним іменем — кардиналом Авґустом Глондом, відомим своїми антисемітськими заявами.

10 Кардинал Авґуст Глонд, примас Польщі у 1926–1948 рр. (найвищий титул у церковній ієрархії), рішучий противник ко-мунізації Польщі.

11 Комуністичну партію Польщі 1938 р. розпустив сталін-ський Комінтерн через те, що вона нібито стала притулком для ворожих аґентур.

33

тичних воєнних підбурювачів, які саботували мир-ну політику канцлера Гітлера, а від самого світанку 21 червня 1941 року я поборював військові зусилля союзницьких сил поступу й демократії в боротьбі з гітлерівськими душогубцями. Як діяч плюгавого гнома реакції АК12 я стояв, опустивши зброю, і не хо-тів воювати з окупантом, через що також знекровив народ у провокаційному варшавському повстанні13. Коли в той час шість мільйонів євреїв замордували самих себе14, я гучно говорив про це, а про злочини, які було здійснено супроти поляків, я злісно мовчав (див. у «Енциклопедії» поняття «Освєнцим», «Ка-тинь» і «злісно»).

12 Армія Крайова — підпільна польська армія (1942–1944), яка підпорядковувалася еміґраційному польському урядові і яку польські комуністи вважали за одну з головних перешкод для встановлення своєї влади. Під час німецької окупації вела перед у спротиві окупаційному режиму, водночас на етнічних білоруських, литовських та українських землях вела бороть-бу проти червоних партизан та литовського й українського підпілля.

13 Варшавське повстання було піднято за рішенням поль-ського підпілля у липні 1944 р., коли Червона Армія підсту-пила до Вісли. Підпілля розраховувало звільнити польську сто-лицю, перш ніж до неї вступить радянське військо, щоб таким чином ще раз наголосити на незалежності Польщі перед лицем комуністичної Москви. Сталін, однак, віддав наказ не поспі-шати на допомогу повстанню, доки німці його не придушили. Питання про доцільність цього повстання є одним із найбільш дискутованих у сучасній польській історії.

14 Ідеться, очевидно, про Голокост.

34

У перші роки після визволення я люто боровся, з позицій реакційного підпілля, із сільськогоспо-дарською реформою, а також брав участь, разом із Ротбаумом та Файберґом15, у спотворенні сталінської системи безпеки, якою керував президент Берут16, великий поляк і борець за справедливість. Ба більше, я боровся з правильною лінією партії, яку очолював тов. Берут, і «засуджував» справедливе ув’язнення колишнього секретаря партії, Ґомулки. Ба більше,

15 Не зовсім зрозуміло, кого мав на увазі Колаковський під Ротбаумом і Файберґом. Правдоподібно, тут ідеться про Гіла-рія Мінца та Якуба Бермана, які разом із Берутом (див. далі) творили т.зв. «велику трійку» — трьох комуністичних ватаж-ків, що були зв’язані з карними органами і мали практично необмежену владу в комуністичній Польщі у другій половині 1940-х — на початку 1950-х років. У свідомості пересічних по-ляків їхнє перебування при владі пов’язувалося зі стереотипом «жидокомуни», що править Польщею.

16 Болєслав Берут (1892–1956) — польський комуністичний лідер, обіймав різні керівні посади у 1944–1956 рр. (прем’єра, президента, першого секретаря Польської об’єднаної Робіт-ничої Партії), що робили його особою № 1 у комуністичній Польщі. Безпосередньо відповідальний за встановлення тут режиму, подібного до сталінського у СРСР. На думку багатьох польських істориків, є одним із найбільших злочинців в історії Польщі, безпосередньо чи опосередковано винним у смерті де-кількох сотень тисяч поляків. Варшавський університет, коли у ньому працював молодий Колаковський, носив ім’я Берута, і з нагоди позбавлення університету його імені студенти вла-штували масову вечірку «B.B. adieu!». Іронією в стилі Колаков-ського є те, що єдиним містом, де збережено вулицю з іменем Берута, є сучасний Мінськ.

35

будуючи культ особи, я вирішальною мірою спричи-нився до несправедливого ув’язнення секретаря пар-тії, Ґомулки17. Аж до вересня 1965 року я критику-вав правильну лінію партії і намагався повернути до влади демаскованого, розореного політикана, такого собі В. Ґомулку. Нових помилок я злісно наробив після жовтня 1956 року, коли виступав проти улю-бленого й обраного народом секретаря партії Вєслава Ґомулки й згодом, коли підтримував хибну еконо-мічну політику тов. Владислава Ґомулки18. Чи мушу

17 Ґомулка був арештований у 1951 р. й перебував в ув’яз-ненні до 1954 р. за звинуваченням у правому націоналістич-ному ухильництві. Колаковський не мав жодного стосунку до ув’язнення Ґомулки — він просто жартує, намагаючись ствер-дити, що він водночас нібито і підтримував лінію Берута, і виступав проти неї (Ґомулку було заарештовано за особистою ініціативою Берута).

18 Тут знову гра слів: Владислав Ґомулка, Вєслав Ґомулка, В. Ґомулка — це насправді одна й та сама особа. Владислав Ґомулка — перший секретар Польської об’єднаної Робітничої Партії у 1956–1970 («Вєслав» — це була одна з кличок Ґомулки, коли він перебував у підпіллі, «В.» є скороченням його імені). Після війни Ґомулка виступав проти насильницької комуніка-ції Польщі та за незалежність Варшави від Москви. Тому після смерті Берута його масово підтримували поляки, які бачили у ньому альтернативу до сервілістичної і репресивної політи-ки польських сталіністів. Обранню Ґомулки дуже противився Хрущов. Жовтневий мітинґ 1956 р. у Варшаві на підтримку Ґо-мулки зібрав величезний натовп і став приводом та прикладом для влаштування схожого мітинґу в Будапешті, який, своєю чергою, поклав початок угорській революції 1956 р. Спочатку Колаковський підтримував Ґомулку. Але мірою того, як стало

36

додавати, що з цією метою, а також щоб наголосити мою ненависть до народних мас, я одружився із до-чкою равина та реакційного кліру?

У цей же час я також написав «книжку», в якій виклав «теорію», згідно з якою ІДЕЙНЕ ЖИТТЯ КО-МУНІЗМУ ПОЛЯГАЄ В НЕПЕРЕРВНОМУ ПОЇДАН-НІ ВЛАСНОГО ГІМНА, хоча було науково доведено, що все цілком навпаки (порівняй у цьому питанні колективну працю Іґнаци Послядка та доктора наук Хаїма Вербельсина «Про наукову науковість на-укового марксизму-лєнінізму», особливо розділ 1 «Діалектика їжі та гімна», де науково доведено, що протиставлення їжі гімну є антидіалектичним, реві-зіоністським і антинауковим; обоє авторів заслуже-но отримали за свою працю по два ордени «Virtuti Militari»19 і надбавку 900 відсотків до пенсії, з чого видно, що їхня праця наукова, а моя «теорія» хибна).

Упродовж усього цього періоду я, звісно ж, заводив дружбу із західнонімецькими реваншистами й епіго-нами гітлеризму, їздячи на з’їзди есесівців і подібні заходи, що їх організовували паризька «Культура»20

очевидно, що той зраджує «духу Жовтня 1956 р.», він став його критиком — і, навзаєм, Ґомулка зробив Колаковського мішен-ню партійної критики та змусив його до еміґрації.

19 Найвиша польська військова нагорода.20 Знаковий журнал польської опозиції, що його видавав у

Парижі Єжи Ґедройць, об’єднавши найкращі польські інтелек-туальні сили як з еміґрації, так і з самої Польщі. «Культура» перебувала в опозиції водночас і до комуністичного уряду у

й інші антипольські осередки. За це нещодавно ті ж есесівці теж заплатили мені «премією»21, яку раніше вже отримали такі «особистості», як такий собі Аль-берт Швайцер (вірогідно, єврей), Мартин Бубер (яв-ний сіоніст), «кардинал» Беа (саме прізвище говорить за себе), Януш Корчак (справжнє прізвище Ґринбаум чи якось так; із ненависті до проґресу і Польщі він 1942 року вчинив акт самоспалення), Ернст Блох (утік із НДР, бо ненавидів свободу, і оселився серед неогіт-лерівців із ФРН), Герман Гессе (sic!), Габріель Марсель (навіть ні про що говорити), Макс Фріш (діяч швей-царського імперіалізму) і подібне добірне товариство.

На міжнародному рівні я й далі всіма способами вислужуюся перед кривавим катом чилійського на-роду Піночетом і поборюю проґресивний демокра-тичний устрій маршала (а може, вже ґенералісимуса) Аміна.

Тепер, брехливо приховуючи свої злочини, я вод-ночас цинічно ними вихваляюся.

Варшаві, і до еміґраційного уряду в Лондоні, зокрема щодо східної політики: вважала, що для загального добра Польщі варто визнати, що Вільнюс є литовським, а Львів — україн-ським містом.

21 Ідеться про премію «Erasmus», якої Колаковський був удо-стоєний у 1983 р.

38

Ми думаємо консервативно, вважаючи:

1. Що ніколи не було й не буде таких поліпшень і вдосконалень людського життя, за які не треба було би платити погіршеннями, і що, з огляду на це, в усіх проектах реформ ми зобов’язані запитувати себе про їх ціну. Це можна висловити інакше: є величез-на кількість зла, яке можна примирити між собою, а отже, яке в певних межах можемо водночас терпі-ти, і існує численне добро, яке навзаєм одне одного виключає або обмежує, а відтак ніколи не можемо ним уповні користатися; суспільство, де немає жод-ної свободи й жодної рівності, є цілком можливим, натомість неможливе суспільство, де водночас є по-

2. Як бути консервативно-ліберальним соціалістом? Катехизм

Епіграф: «Будь ласка, відступіть уперед!» (я чув такий заклик кондуктора

у варшавському трамваї; пропоную його як головне гасло для великого й могутнього

Інтернаціоналу, який ніколи не існуватиме).

39

вна свобода й повна рівність. Це ж стосується і одно-стайності між плануванням і принципом автономії, між безпекою і технічним проґресом. Іншими сло-вами: не існує щасливого кінця людської історії.

2. Що не знаємо, наскільки розмаїті, успадковані з традиції форми життя — родина, народ, релігійні спільноти, ритуали — є важливими й необхідними для тривання і для якості тривання суспільств. Немає жодних підстав уважати, що, руйнуючи ці форми або тавруючи їх як ірраціональні, ми збільшуємо шанси задоволення життям, миру, безпеки та свободи; нато-мість є безліч підстав очікувати чогось протилежного. Не знаємо, що сталося б, наприклад, якби зліквідува-ли моногамну родину, або якби традиційний обряд поховання померлих заступила раціональна експлуа-тація трупів із промисловою метою. Насправді може-мо раціонально чекати якнайгірших наслідків.

3. Що просвітницьке упередження, згідно з яким заздрість, жага вирізнення, зажерливість, аґресив-ність є тільки наслідком недосконалих суспільних інституцій і разом зі зміною цих інституцій їх не стане, є не тільки найбільшою мірою недостовірне й суперечить досвідові (і як тільки, в біса, виникли всі ці інституції, якщо вони так опираються автентич-ній людській природі?), але й згубне в суспільному мисленні. Сподіватися, що можна інституціалізува-ти братерство, любов і безкорисливість, — це те саме, як мати надійний рецепт на деспотизм.