УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ№1 від 24 грудня 2010 року

Cольні проекти лідераДимної Суміші

С.К.А.Й. Знак Оклику

Червоній Руті – 40 років.За що вбили її автора?

Ювілений Flёur

ДахаБраха:Полегшена

Новий формат

В ід самого початку ідея «Українського Формату» була у поєднанні різних платформ і форматів ЗМІ. Спочатку

це був радіо проект, згодом він переріс у інтернет-портал, що в середині 2000-х став найбільшим джерелом інформації про події в українській музиці. Згодом ми почали робити подкасти і знімати відео сюжети поєднуючи їх із традиційною текстовою інформацією. Сьогодні «Український Формат» відкриває для себе ще один простір – журнальний. Формат журналу дає можливість зафіксувати в матеріальному вигляді пам’ять про найцікавіші і найяскравіші музичні події за участі Ваших улюблених музикантів. Саме тому для нас є важливою візуальна складо-ва і певна автономність кожного матеріалу. Сподіваємось Вам сподобається наш стиль. Бажаємо приємного перегляду та читання!

Віталій Прудиус, редактор «Українського Формату»

intro 3

С.К.А.Й. Знак Оклику

інтерв’ю

стор. 7

стор. 13

рецензія

ДахаБраха: Полегшена

плейліст УКРАЇНСЬКИЙ

5

live Ювійлейний Fleurстор. 9

сольник

Cольні проекти лідераДимної Суміші стор. 11

Червоній Руті – 40 років.За що вбили її автора?

стор. 15

історія

ФОРМАТ

С.К.А.Й.: Знак Оклику

інтерв’ю

Г урт «С.К.А.Й.» після трирічної паузи з часу виходу другого альбому

«Планета С.К.А.Й.» днями пред-ставив публіці свою нову студійну роботу – платівку «Знак Оклику». Вихід такого довгоочікуваного альбому ледь не затьмарила автокатастрофа, в яку потра-пив басист гурту Юрій Рудниць-кий напередодні київського

концерту-презентації. На щастя, музикант відбувся лише легкими ушкодженнями, проте концерт довелось перенести на тиждень. Замість великого залу Культур-но-мистецького центру Моги-лянки подія відбулась у неве-ликому клубі «Sullivan Room» у практично сімейній атмосфері, яку утворили близько півсотні шанувальників. Це ніяк не за-

смутило музикантів – вони відіграли чудово, викладались повністю, відчувалась спрага за виступами та натхнення, з яким виконувався новий матеріал. По завершенню концерту ми поспілкувались із лідером гур-ту Олег Собчуком про нову платівку, роботу над нею в останні три роки та меседжі, закладені в її назві та текстах.

7

Привіт, Олег! Як вра-ження концерт?

Якщо чесно, то, на-певно, мало про нього

було інформації, але в загально-му концерт вийшов дійсно клас-ний, враження просто чудові. Люди прийшли і отримали задо-волення, а це головне.

Атмосфера сімейна вийшла…Так, саме така мені дуже по-

добається.Це перша така відкрита пре-

зентація для шанувальників?В Києві – так. Раніше роби-

ли для журналістів, але то було не для широкого кола. Зараз ми почали працювати з новою програмою на концертах. Нова программа – це нові враження, як для музикантів, так і для тих людей, що прийшли на концерт. На концертах ми поєднуємо нові пісні і старі, за якими нас пам’ятають, але і показуємо, що маємо нового.

Це вже третій ваш альбом. Як він відрізняється від по-переднього, який виходив ще три роки тому? Як зміни-лась ваша музика?

Звичайно, новий альбом до-росліший як по текстах, так і по звучанню. Він поки що найкра-ща наша робота. Дещо вдалося, дещо не вдалося, але звучить він класно, нам подобається. В альбомі є два дуети - з «Піккар-дільською терцією» та з вокаліс-том гурту «Грін грей» Муріком. Врешті, є такі пісні в альбомі, прослухавши які, декому взагалі здасться, що це не «С.К.А.Й.».

Чому?Не знаю… Мабуть тому, що

різний настрій у мене та у музи-кантів. Хочеться експерименту-вати, пробувати щось нове.

Я пам’ятаю, ще два роки тому, коли ми з тобою ро-били інтерв’ю, то вже обго-ворювали тему вашого май-бутнього альбому. Ти тоді казав, що тебе приваблює творчість пост-рокових ко-манд, таких як, наприклад «Sigur Ros», і ти хотів би спробувати щось в цьому напрямку на третьому аль-бомі. Чи вдалося щось таке реалізувати?

Вдалося. Я просто не буду називати конкретно в яких піс-нях. Прослухавши, люди самі зрозуміють, що і як. Просто «С.К.А.Й.» – це «С.К.А.Й.», і ми не можемо конкретно зараз поміняти програму і почати гра-ти чистий пост-рок, такий як «Franz Ferdinand» чи «Interpol». Ми просто поєднуємо, і в цьому альбомі ця поєднаність, як екс-перимент, яскраво прослухову-ється. Експерименти зі звучан-ням, експерименти з ритмами різними - дуже цікавий, різно-

барвний альбом вийшов. Назва «Знак оклику» - це

просто заголовок одного із тре-ків альбому чи тут ще є певний меседж?

Просто це акцентування на тих речах, які нас оточують. Які на пер-ший погляд, здавалося б, незначу-щі, але насправді вони, як пазли, складаються між собою в одне ціле, в щось велике. Тому варто звертати увагу на ці речі. Наприклад, «Слі-па краса» - це пісня про ту красу, яку ми не бачимо. А якщо не ба-чимо красу навколо себе, то авто-матично краса не бачить нас. Я сам також вчуся від своїх пісень. І те, про що я співаю, не означає, що я на сто відсотків тому відповідаю. Я, наприклад, також не завжди можу помічати цю красу. Я звертаюся у своїх піснях як до інших людей, так і до самого себе.

Ок, тоді як би ти сформулю-вав загальну ідею альбому, концепцію?

Концепція – це «Знак оклику». Це акцентування на тих речах, які на перший погляд не помітні, не-значущі. Але вони мають значен-ня. А взагалі, це дуже так в лапках усе сказано. Нехай кожна людина слухає і формулює сама для себе свою концепцію. Я би хотів, щоб було саме так.

В альбомі є треки, які при-свячені політичним темам?

Не у всіх, але у багатьох піснях прослідковується думка, де ми прагнемо спокою. Я не конкретно писав там про політику, але також про це думав: чому діти повинні знати цих всіх міністрів, депутатів. За кордоном вони не знають цього

взагалі, і це правильно. Ми не по-винні боятися завтрашнього дня, про те, що буде щось погане. Ми хочемо просто жити, хочемо спо-кою, хочемо вчитися, виховувати дітей, працювати...

Матеріал для альбому зби-рався продовж всіх цих трьох років, чи ви якось записали його однією сесією. Як відбу-вався процес створення?

Так, три роки ми формували ма-теріал, і то що є, до речі, в альбо-мі – далеко не весь доробок. Було більше пісень, ми просто вибира-ли… Взагалі, то це все новий ма-теріал. Тільки пісня «Поролон» була написана давно (десь у 2003-2004 році), просто зараз вона по-сучасному стала звучати.

Чому так затягнулася робота над цим альбомом?

Не забувай, в якій країні ми жи-вемо. В ці два з половиною роки творилося таке, що ніхто не знав, що буде завтра. Звичайно, це та-кож впливало, тому що не хоті-лося, щоб альбом загубився у цій суцільній політичній мас-медіа вакханалії. До того ж, якби раніше видали, то не було б пісні «Знак оклику», динамічної, що зараз на радіостанціях лунає. Не було б 3D обкладинки. Цей альбом багато чому нас навчив… Через рік пла-нуємо видати наступний, над яким вже зараз почали роботу. Ну, і бу-дуть кліпи вже після Нового року, коли люди відійдуть від цієї ново-річної хвороби, яка кожен рік всіх просто накриває. Так що, як співає Вакарчук, все буде добре.

Віталій Прудиус

До свого 10-річчя гурт Flёur підготував спеціальну ювілейну програму з найкращих хітів, яку презентував на великому концерті в Будинку Офіцерів у Києві.

Г урт Flёur, який цьогоріч відзначає своє 10-ліття, анонсував ювілейний тур містами України. З

18 по 28 листопада музиканти відвідають сім українських міст: Львів, Донецьк, Луганськ, Одесу, Харків, Дніпропетровськ та Запо-ріжжя. Для туру Flёur підготував спеціальну ювілейну програму з найкращих хітів. Її прем’єра від-булась днями у Києві під час ве-ликого концерту у Будинку офі-церів, де нам вдалося також побувати.

Однаково приємно було чути пісні, як з останнього альбому, так і улюблені хіти з попередніх. Хоча вибір останніх справа суб’єктивна, тож напевно були і ті, хто так і не почув треків, яких очікував. Наприклад, один з най-відоміших своїх хітів «Ремонт» гурт не зіграв.

Склад Flёur цього вечора був особливо цікавим. Зміна музикан-тів на сцені, які виходили і йшли під час певних треків, відбувався

постійно. У «годину пік» на сцені знаходилось до 11 музикантів: клавішні, скрипка, віолончель, бандура, бас, перкусія, барабани плюс вокалісти Ольга та Олена, які до того ж грали на клавішних і акустичній гітарі відповідно.

Гітарист Андрій Басов був най-більш харизматичним на сцені. Він хоч і сесійний музикант, проте персонаж доволі яскравий. До того ж він чудово співав. І на під-голосках і навіть сольно в одній з пісень! Цього складно було очіку-вати від «жіночої» групи. Цілком можливо, що це був один із сюрп-ризів ювілейного туру Fluer, тому просимо вибачення за спойлер.

Інший гітарист чимось нагадав

Еда О’Браєна з Radiohead. Його гі-тара народжувала космічні звуки та ефекти. Клавішниця додатково збагачувала акустичний саунд групи синтетичними звуками Korg’ів. Старі «хіти» у новому кла-вішно-синтетично-гітарному ви-конанні знайшли своє нове життя.

Ольга та Олена співали фантас-тично, «як на касеті». Але іноді складалось враження, що на сцені по черзі грають два різних гурти, в яких однаковий склад за виклю-ченням солісток. Ольга та Єлена поводили себе відокремлено та мало підтримували одна одну у піснях. Проте якість виконання викликала тільки захват. Вражав абсолютно прозорий спів, зігра-

live

Ювілейний FlёurУКРАЇНСЬКИЙ

До свого 10-річчя гурт Flёur підготував спеціальну ювілейну програму з найкращих хітів, яку презентував на великому концерті в Будинку Офіцерів у Києві.

Ювілейний Flёur

ність, рівний та чіткий ритм. Але водночас якісне відточене вико-нання було на шкоду щирості та емоціям на сцені, яких Ольга та Олена фактично не виявляли.

Але от що було зовсім неочіку-вано – це драйв від музики Flёur. У це важко повірити, але всидіти на стільці було дуже непросто. Проте сидячий зал Будинку офіцерів та не дуже чемні охоронці не сприя-ли зовнішньому прояву емоцій.

Не зважаючи на деяку критику, концерт був приголомшливим, і склав вкрай позитивні враження. Глядачі, які вщерть заповнили залу, були у не меншому захваті. Ніхто не шкодував долонь та голо-су, викликаючи Flёur на біс.

Віталій Прудиус, Synther Lawrence

9ФОРМАТ

К нига, що отримала назву «Один» не є звичайною добіркою текстів – це суміш різних видів мис-

тецтва і, за словами музиканта, це перший подібний проект в Україні:

«Це артбук. Там мої вірші, проза і фотографії, які я зробив на «Полароїд» плюс дуже ціка-вий дизайн, який зробила моя подруга Юлія Клименко».

Тексти у книзі також мають свою специфіку – вони є зраз-ками автоматичного письма.

«Автоматичне письмо – це ко-ли ти пишеш і не конструюєш, не сидиш довго і не думаєш над кожним рядком. Ти просто пи-шеш усе, що спадає на думку. Ну, принаймні я так роблю. По-тім закриваю і через деякий час, коли відкриваю, то корегую або взагалі ні», - пояснює музикант.

Заголовок «Один» означає не лише першу книгу. Олександр вклав у назву різноманітну кількість сенсів. Він розповів нам, що одне із значень, яке він закладав – походить з індуїзму:

«Я намагався зачепити усі аспекти поняття «один». Я пи-

сав у книжці про нулі і про оди-ниці. Є такий ведичний погляд, що все, що в нас є, всі наші та-ланти – це нулі. Одиниці – це Бог. І коли ми додаємо одиницю, тобто Бога, до своїх талантів, то ми отримуємо велике число».

Появу в майбутньому текстів з книги у своїх піснях музикант заперечив і пояснив це так:

«Це поезія і проза, яка ніколи не буде використана мною у текстах пісень, тому що в мене вистачає енергії і натхнення, щоб зробити пісні піснями, а вірші віршами».

Традиційного для літературних презентацій читання автором своїх текстів не було. Як зізнався сам Олександр, він цього просто не любить. Натомість музикант запропонував публіці альтерна-тиву – виступ свого сольного му-зичного проекту «Vkrayst».

З «Димної Суміші» у проекті «Vkrayst» також бере участь гіта-рист Сергій Мартинов. Але це не єдина спільна риса двох команд:

«Я думаю, що «Vkrayst» також грає поп-музику, як і Димна Су-міш. А відрізняється чим? Це більш особисте для мене, ну і трошки ін-ше стилістично. А так це поп-

музика…», - пояснив музикант. «Vkrayst» відіграли повноцін-

ний сольний концерт з дванадця-ти композицій. Майже про кожну з них Олександр розповідав якусь коротку особисту історію. Напри-клад, «Be Quite» - позитивний трек про вихід з найглибшої в жит-ті музиканта дипресії, «Не мовчи» - про рокове кохання тощо.

У проекту «Vkrayst» вже достат-ньо музичного матеріалу для того щоб видати повноцінний альбом. Як і книга «Один», він також не бу-де форматним – вийде обмеженим накладом на вже призабутому виді носіїв – касетах. Також всі треки можна буде завантажити вільно в інтернеті. А от на cd-дисках матері-ал не вийде. Олександр Чемеров переконаний, що диски зараз вже ніхто не купує і не слухає, тож в цьому просто нема сенсу.

Коли відбудеться реліз першо-го альбому Vkrayst наразі неводо-мо. А от книга «Один» вже з’явилась на полицях книгарень і Олександр Чемеров пообіцяв – «Два» і «Три» також будуть, хіба що матимуть інші назви.

Віталій Прудиус

Сольні проекти лідера Димної Суміші

сольник

Творчій енергії Олександра Чемерова – вокаліста Димної Суміші в межах одного гурту затісно. Днями музикант презентував власну книгу та сольний проект «Vkrayst».

УКРАЇНСЬКИЙ

Сольні проекти лідера Димної Суміші

11

Творчій енергії Олександра Чемерова – вокаліста Димної Суміші в межах одного гурту затісно. Днями музикант презентував власну книгу та сольний проект «Vkrayst».

ФОРМАТ

Г урт ДахаБраха відомий в Україні та Європі як ет-нохаус-формація. Однак уперше за 5 років свого

існування вони вирішили відмо-витись від цих двох, здавалося б, визначальних характеристик. Це не бажання завоювати масо-ву аудиторію, запевняють музи-канти, це спроба зробити свою творчість легшою для сприйнят-тя. Соліст гурту Марко Галане-вич розповідає, що їм часто ка-зали, що ДахаБраха - важкий продукт, тож тепер музиканти вирішили зменшити містичність і медитативність та навіть част-ку слов’янської етнічності. А на-томість розбавити свій доробок легкими іронічними композиція-ми.

«Це був такий настрій, було таке бажання в певний час зро-бити музику трошки легшою. Ми часто чули, що ми мовляв дуже психоделічні і так далі… А тепер вона стала легше, тому можна справді слухати в маршрутці чи в машині», — пояснив соліст гурту Марко Галаневич.

Залишили традиційну для гур-ту суміш елементів різних фоль-кових традицій - індійську, гу-цульську, африканську, однак, класифікувати новий альбом за жанром чи стилем неможливо, адже їх змішували по декілька,

навіть, у межах однієї компози-ції. На зміну речитативному за-мовлянню прийшов хіп-хоп та карпатський реп. Замість визна-чальної для попередніх дисків містики та хаосу – соул та еле-менти джазу. У цьому ж альбомі «Please, don’t cry» кавер на но-возеландських драм-н-басових Concord Dawn. Однак Марко попереджає зал: «Грати будемо пісні і зі старих альбомів, а то буде вже зовсім лайт».

ДахаБраха розпочинала свою творчість саме на слов’янському фольклорному ґрунті. Співала староукраїнською, російською, болгарською та молдовською мовами, тож, цілковито неспо-дівано прозвучала в альбомі англійська. Розширюватися в іншомовний фольклор, а відпо-відно, і культуру не є порушенням ідеї і спрямованості Даха -ццццЦЦБрахи. Це розширення горизон-тів, вважає Марко: «Це не є предметом для якихось диску-сій чи обмежень. Чим більше ти знаєш мов, різних культур, тим багатішою ти стаєш людиною. Це відомий факт. Ніхто не знає, яку надалі ми ще ви-

користаємо мову, але разом з тим ми все одно залишаємося українцями. Ми постійно про це говоримо і все робимо для того, щоб люди дізнавались про Укра-їну тільки хороше, щоб взагалі знали, що Україна є».

А от з текстами в альбомі і справді коїться щось неймовір-не: то розповіді про те як тяжко жити й пити на селі, а то, хоч і у традиційній «брахівській» то-нальності, але у зовсім неочіку-ваній за змістом «тьолкі» у при-співі одного з треків.

Чи продовжуватиме ДахаБра-ха у стилі лайт, чи повернеться назад до етнохаусу, - прогно-зувати, що буде далі музиканти не беруться. Це, як то кажуть, справа настроєва.

Леся Іванова

ДахаБраха: Полегшена рецензія 13

історія

Червоній Руті – 40 років.

За що вбили її автора?

40 років тому, у вересні 1970 року, Володимир Івасюк разом із Оленою Кузне-цовою вперше виконав пісню «Червона рута», яка стала гімном поколінь

та однією з найвідоміш українських пісень усіх часів. Віддтоді композитор стрімко став відомим на усьому радянському просторі, а його твори перемагали на всесо-юзних та міжнародних фестивалях. Проте через 9 років, знаходячись на вершині успіху та слави, людини, яку зараз називають засновником української поп-музики, не стало. 18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу Львова його знайшли повішеним на дереві. Офіційна версія - самогубство...

Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий про-міжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на занят-тя в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але діє-вих заходів розпочато не було.

Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоя-чий труп людини. Що цікаво, по-шуки велися з 27 квітня до... 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала на-зву «Пошукова справа по факту

смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому по-шуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.

Дружина поета Ростислава Бра-туня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв’ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла ра-зом з матір’ю композитора. Примі-щення було погано освітлене. Со-фії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично не-

можливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», від-кидаючи в сторону всі інші.

«Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб’єте!»

Незважаючи на величезну попу-лярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намага-лася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвин-тарі (один партійний керівник пря-мо в обкомі заявив: «Викиньте Іва-сюка на задвірки!») Але після три-валих переговорів з родичами місь-кком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню

наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Ан-дрійович не міг виконати цю вка-зівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з по-сади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».

На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чо-ловік. Труну несли на руках до са-мого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора пе-ретворилися на справжню демон-страцію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди при-несли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непоко-ри. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у на-ступному: «Усіх нас не перевішає-те! Усіх не переб’єте!»

Мама Володимира, Софія Іванів-на, звернулася до першого секре-таря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням до-зволити встановити пам’ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.

Композитора оголосили божевільним

Із секретного повідомлення аген-та «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».

Через 20 днів після виявлення тіла у львівських газетах з’явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самопові-шання». Але в матеріалах кримі-нальної справи за фактом загибелі композитора так і не з’явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника про-курора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який про-водив слідство, висновок про само-повішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слід-ства, повісився Володимир.

З повідомлення агента «Сокола»

у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу за-гибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».

Відповідний удар нанесла пар-тійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депре-сію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила до-кумент, відповідно до якого, «Іва-сюк, як душевно хворий, перебу-вав під наглядом кафедри психіа-трії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з’ясувалося, що цей документ сфа-брикували кегебісти.

Чому Івасюк був небажаний?Де ж все-таки перебував компо-

зитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним зну-щався? На це питання дотепер не-має достовірної відповіді. Але люд-ська поголоска завзято продовжу-вала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Неза-баром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потра-пила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі «Волга».

А за два місяці до смерті Володи-

мира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він пови-нен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його перекону-вали передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією. Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він за-взято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор.

У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалеб-них од Росії, присвячених святку-ванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі ві-ршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за прав-ду твою, за вірність твою, за бра-терську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Вла-да ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор Украї-ни, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був без-компромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прослав-лення горезвісного «возз’єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.

Коли про загибель Івасюка дові-дався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олек-

15

Володимир Івасюк разом із Оленою Кузнецовою

сій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Мо-скви, то спробував з’ясувати справжню причину смерті компо-зитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію само-губства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.

Екімян за покликанням був ком-позитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Соняч-ний дощ», «Із чим зрівняти лю-бов?». Коли в 70-х роках пісні Іва-сюка звучали по всьому Радян-ському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мо-вою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецеп-том всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Іва-сюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вва-жав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.

А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Воло-дею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допо-могти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишне-ва сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, гене-рал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платів-ки, він приїхав на нього в україн-ській вишиванці.

Коли вбили Володимира Івасю-ка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими да-ними, Олексій Екімян загинув у за-гадковій автокатастрофі через мі-сяць після загибелі Івасюка...

«Чорна фея»Була ще в житті композитора фа-

тальна жінка, яку батьки Володи-мира вважають причетною до заги-белі сина й думають, що вона зна-ла, що з ним трапилося в ті жахли-ві 24 дні невідомості. Це його подруга, солістка Львівської опери Тетяна Жукова: він з нею зустрі-чався близько п’яти років. Після зникнення Володі вона досить див-но поводилася, говорила одне, а

чинила по-іншому. Після того, що трапилося, одразу ж виїхала зі Львова спочатку в Туркменістан, а потім - у Білорусію, начебто її ба-чили там. Говорили навіть про те, що співачка зробила собі пластич-ну операцію. У всякому разі, з тих пір слід її загубився. Між іншим, друзі Володі Жукову чомусь не лю-били. У спогадах Петра Романюка вона фігурує як «чорна фея».

Батькам композитора вона теж не подобалася. От що згадує про це Людмила Шкуркина, подруга Воло-димира ще з дитинства та юності:

- Батько Володі мав дуже розви-нуту інтуїцію, тому щось недобре відчував. У цієї жінки були дуже ве-ликі амбіції. Можливо, вона мріяла про славу Софії Ротару, що викону-вала пісні Івасюка, і тому хотіла бути ближче до нього. Судячи зі

історія

Володимир Івасюк із Софією Ротару

Володимир Івасюк із Левком Дутківським

УКРАЇНСЬКИЙ

спогадів його львівських друзів, вони теж недолюблювали Тетяну. Виходячи з того, що відразу після смерті Володі вона зникла, то в них, мабуть, були підстави думати саме так. Сподіваюся, все-таки настане час, коли ми почуємо її зізнання...

До речі, одна з ворожок уже дав-но заявила, що до смерті Івасюка причетна жінка. Ці пророкування навіть були використані у фільмі Володимира Краснодемського «За-гадка життя й смерті Володимира Івасюка». Київська кіногрупа під час роботи над кінострічкою вирі-шила ввести до сюжету фільму епі-зод гадання над останньою фото-графією композитора. До відомої в тих краях провидиці їхали без осо-бливих надій на успіх - що, мов-ляв, візьмеш з провінційної не-письменної бабці. Але ворожка об-клала фотографію картами й поча-ла тлумачити те, що вони їй показували: «Ця людина жила на розі вулиці (справді, на тодішній вул. Маяковського у Львові), він мав мітку на тілі (це також відпові-дає дійсності). Було в нього дві се-стри. Помер від насильства. Убива-ли двоє - один чорнявої масті, дру-гий - русявий. Чорнявого, швидше за все, на світі вже немає. Убивали у двох будинках. Знайшли його тіло в лісі біля води. З убивцями була й дівчина. Гарна. Вона все бачила. Карти підказують, що вона потерпає від мук совісті. Недалеко той час, коли вона зірветься й за-говорить. Люди почують від неї правду про те страшне вбивство». Як з’ясувалося, ворожка взагалі не знала, хто такий Івасюк і чия фото-графія перед нею.

Божий знак Батько композитора, Михайло

Григорович, у спогадах, присвяче-них синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біо-графії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немов-лятам, закапали очі ляпісом. Рап-том дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплу-тала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицман-ської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Ми-хайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали про-фесійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.

Правда, нянька, Магдалина По-рфиріївна Коделюк, що з’явилася у

сім’ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Га-лину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їх-ній родині 45 років, до самої смер-ті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.

Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тям-люся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi вору-шиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».

Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, за-вданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у су-дженнях та поведінці, а представ-ників влади просто обурював той глибокий національний дух, при-таманний його пісням, дух, що бу-див українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаган-ди, що уславляла штучну спіль-ність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою до-сягли мети: композитора перед-часно не стало.

Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з’їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»

На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народ-ний артист України, засновник ан-самблю «Смерічка» Левко Дутків-ський: «Володя умів радіти успі-хам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіо-налом своєї справи, щирим дру-гом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь до-поміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».

17

«Життя, як пісня, що не від-дзвенить»

У Володимира Івасюка були ви-датний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, де-сятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів Украї-ни. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно...

Коли Володі було 10 років, його ім’я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популяр-ність одержала чернівецьку про-писку, в 20 років про нього говори-ла вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Чер-вона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 років. При Чернівецькій фі-лармонії з’явився вокально-інстру-ментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випус-книця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип’ятирічного Івасю-ка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став од-ним із найбільш популярних ком-позиторів у країні.

Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе пе-рехід від музики естрадної до музи-ки академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зни-клі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.

Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім’я Володимира Іва-сюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чер-нівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з’являтися поодино-кі статті, присвячені авторові зна-менитої мелодії.

Дивно, але всі ті десять років піс-ля смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам’ятник. Його все-таки встанови-ли до 50-ї річниці від дня народжен-ня композитора, і відтоді пам’ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.

А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником не-рукотворним. Їх продовжують спі-вати і дотепер.

Віталій Прудиус

ФОРМАТ