Оновлена та доповнена версія. Квітень 2013 р. — липень 2014 р.

Підтримані в рамках Стипендіальної програми письменники мали змогу присвятити себе творчості, проявити талант, віддалитися від буденних справ і розпоряджатися часом на власний розсуд. Така «творча» відпустка виявилася дуже важливою та затребуваною з огляду на те, що мало кому вдається приділити всю увагу лише письменницькій діяльності.

За умовами стипендіальної програми від авторів не вимагалося надавати твір наприкінці визначеного періоду, аби вони все ж почувалися вільними та сконцен-трувалися на процесі. Аналізуючи разом з експертами такий підхід, ми можемо сказати, що це має сенс, адже творча свобода — як від зобов’язань, так і від часових рамок, — є таки просто необхідністю.

Протягом квітня 2013 р. — липня 2014 р. тримісячні стипендії отримали 15 пись-менників: Софія Андрухович, Катерина Бабкіна, Платон Беседін, Тимофій Гаврилів, Марина Гримич, Олена Захарченко, Владислав Івченко, Катерина Калитко, Ірена Карпа, Євгенія Кононенко, Олександра Кудріна, Оксана Харченко, Станіслав Цалик, Олег Шинкаренко та Галина Шиян.

Ми б хотіли поділитися живим досвідом авторів, які працюють над творами, і пере-конані у важливості того, аби голос письменника, який живе з нами в одному часі й просторі, був почутий. Тому в цій брошурі Ви зможете ознайомитися з уривками напрацювань наших грантерів.

* Стипендіальну програму було започатковано у квітні 2013 року як додатковий компонент грантової програми і3 [ідея — імпульс — інновація] в межах напряму «Динамічна культура» Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України».

Детальніша інформація: www.i3grants.org

Контакти:

Фонд Ріната Ахметова «Розвиток України»

Напрям «Динамічна культура»

04070, Київ, Українавул. Іллінська, 8Тел.: +38 (044) 502 52 14Факс: +38 (044) 502 52 15www.fdu.org.uawww.i3grants.org

Програма і³ Стипендії для письменників*

Віра АгеєваЛітературознавець, критик, професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія»Член Стипендіальної Ради програми грантів І3

Книжковий ринок в Україні розвинений дуже мало. Гонорари за книжки пере-важно символічні. Між тим нічого не буває з нічого: писати шедеври після виснажливого робочого дня задля хліба насущного мало кому вдавалося. Так що письменницькі стипендії — сьогодні просто необхідна та вочевидь актуаль-на форма підтримки розвитку культури. Маємо добрі ілюстрації з історії вітчизня-ного письменства. Якби не меценатство Євгена Чикаленка, ми б просто не мали багатьох класичних нині новел Михайла коцюбинського та романів Володимира Винниченка. Така підтримка — це можли-вість зосередитися на творчому задумі, не дбаючи про поденні заробітки. Є надія, що вже за кілька років у нас саме завдяки цій програмі з’являться непересічні тексти. І активізується книжковий ринок.

Андрій КурковУкраїнський письменник, член англійського ПЕН-клубу, спілки кінематографістів України, Національної спілки письменників,Член Стипендіальної Ради програми грантів І3

Література завжди відображає ту епоху, в яку вона написана. Чим більше написано добрих романів та есеїв, тим розумніше стає читач і тим краще він розуміє описану країну і ті чи інші події, що в ній відбувались. Для цього не обов`язково писати тільки історичні романи чи тільки есеї. Реальність відбивається деталями навіть в любовних чи кримінальних романах. Письменницька стипендія фонду «Розвиток України» вже впливає на сучасний літератур-ний процесс. Вона вже допомагає формувати «книжковий пул» про сучасну, сьогоднішню Україну як для сучасного, так і для майбутнього читача. Я залишаюсь впевненим оптимістом, і вірю, що завдяки таким зусиллям ми швидко інтегруємо сучасну українську літературу в кон-текст європейської і тим самим зробимо саму Україну більш зрозумілою світу і більш цікавою.

Олександра КовальУкраїнський громадський діяч, Президент ГО «Форум видавців, Член Стипендіальної Ради програми грантів І3

В житті трапляються періоди відносної стабільності, які можна називати застоєм, консюмеризмом, вну-трішньою еміграцією, втиканням, консерватизмом чи стабільністю... Кажуть, що це «золотий час» для книжок, які читаються, обговорюються, цитують-ся — але в межах певного, часом досить вузького кола шанувальників. Аж раптом, зненацька, в житті кожного покоління, — якщо пощастить, — настає епоха змін. Змінюються цінності, соціальні зв’язки, зникають старі кумири і з’являються нові пріори-тети. І саме в час змін стає зрозумілим, що нема в нас цінності важливішої, ніж свобода. А свободу, в будь-якій ситуації, дає інтелект і особистий куль-турний багаж. Свободу дають книги, які ти про-читав, книги, які написали улюблені письменники. А свобода письменника — це можливість писати тоді, коли пишеться, не оглядаючись на обставини, критику і суспільну мораль. Письменники, пишіть, дайте нам вдихнути повітря вашої свободи.

[4] [5]

Владислав ІвченкоУкраїнський письменник, заступник головного редактора, редактор сайту «Данкор-онлайн». Народився 1976 р. в м. Суми. У 1999 р. закінчив Сумський державний університет за фахом «економіст».

Почав писати у 1998 році, до 2004 року виключно російською, потім і українською мовою. Друкувався у журналах «НАШ» (Дніпропетровськ), «Полдень» (Санкт-Петербург), «Київська Русь» (Київ), «Нова проза» (Луцьк), на порталі «Захід-Схід».

У 2008 році у Сумах вийшла книга «Івченко об’єднує Україну», до якої увійшли 10 пар оповідань українською та російською мовами. У 2011 році у видавництві КСД вийшла книга «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори».

Уривок з книги «Найкращий сищик імперії на Великій війні. Том.1. Іван Карпович пускається берега»

— Доброго дня, це Іван Карпович Підіпригора. Це капітан Кречетов, а це ієромонах Ілля зі Священного Синоду. — представив нас Мельников. — З ними ви складете потужний атакувальний кулак, який громи-тиме ворога на ідеологічно фронті. — Сідайте. — запросив мене Кречетов. — Капітане, можете бути вільними. — сказав він Мельникову, той вимушено посміхнувся, трохи повагався і вийшов. По обличчю було помітно, що хотів би залишитися. — Що ж Іване Карповичу, почнемо. Які у вас є ідеї щодо нових оповідань? — Жодних, пане капітане. Я ж їх ніколи не вигадував, писав завжди, що було. — я розвів руками. — Може ви допоможете, бо тупий я до вигадок. — Чого б і ні, допоможемо. — пообіцяв отець Ілля. — Капітане, а ви ж, здається, писали щось, навіть у журналах друкувалися? — Це було давно. — чомусь розчервонівся Кречетов. — Допоможіть, пане капітане, будь ласка! — попро-сив я. — В мене ж все правда була. А коли і треба було щось вигадати, так граф допомагав, в нього так хвантазія працювала, що повсякчас мусив за руку смикати, аби не пустився берега! А зараз оце тільки сказали, що вигадувати треба, так у мене одразу голова заболіла, бо не звик я для цього. — Нам треба дати гідну відповідь австріякам! — стро-го наказав Кречетов. — Пропоную рухатися у двох напрямках: пригоди Івана Карповича закордоном і його подвиги в тилу. — А які можуть бути подвиги у тилу? — здивувався я. — Про боротьбу з підступами супротивника! — відпо-вів Кречетов. — Що от наче вони хочуть наші святині якісь знищи-ти, а ви їм заважаєте! — пояснив Ілля. — А які святині? — Ну, наприклад мощі Олександра Невського. Він же

Владислав Івченко

тевтонів переміг колись. І ось тепер вороги хочуть знищити мощі Олександра Невського, щоб зламати хребет віри руського війська! — у панотця аж очі за-горілися. — Але ж мощі Невського знаходяться під охороною у Олександро-Невській лаврі. — зауважив капітан. — То вороги збираються висадити її у повітря! А Іван Карпович завадить цьому! Друкуй, рідна, друкуй! — наказав Ілля дівчині-секретарю. — Не друкувати! Та ви що таке вигадуєте? Олексан-дро-Невська лавра — один з головних об’єктів сто-лиці, якщо вороги її можуть висадити у повітря, то виходить, що весь Петроград погано охороняється! Паніку зібралися розпускати? Не дозволю! — завере-щав Кречетов. — Так яка паніка, коли Іван Карпович шпигунів аре-штує? — злякався панотець. — Не можна! — твердо заявив капітан. — Ну не можна, тоді самі щось пропонуйте! — зако-пилив губу Ілля. — Треба узяти якусь таку святиню, щоб зачіпала серця людей, але не була дуже важливою і щоб не у Петрограді. — вже спокійніше пояснив Кречетов. — Може той, хочуть мощі Іллі Муромця з Києво-Пе-черської лаври викрасти? — запропонував я. — Ні, не можна. Мазепинством тхне. — закрутив голо-вою капітан. — Та де ж тут мазепинство? — здивувався Ілля, ма-буть, образившись за тезку. — Сам він з Мурому, з руської землі, а похований у матері міст руських! — Зараз є дані, що той богатир насправді розбійни-

}

А коли і треба було щось вигадати, так граф допомагав, в нього так хвантазія працювала, що повсякчас мусив за руку смикати, аби не пустився берега!

[6] [7]

диктувати спочатку маячню про град Кітеж, який під-німається зі дна озерного та віщує перемогу руської зброї, а потім про революцію у цих, у пробірках. Я то мовчав, а сам думав, як ото писати таке лайно? Це ж треба було вигадати настільки нахабну брехню! Що про мене читачі подумають? Тільки зітхав. Нам принесли чай і пиріжки для перекусу. Поїли і сіли думати далі. — Дві історії про роботу в тилу у нас є, тепер би вигадати історії про події на ворожих територіях. — проголосив капітан. Судячи з його задоволеної пики, якійсь задумки в нього вже були. — Треба щось про боротьбу з уніатами та папістами. — запропонував Ілля. — Про мучеників за віру. Ну от що після відступу наших військ з Галіції австріяки по-чали катувати місцевих православних, священників, навіть, вирішили розстріляти, а Іван Карпович втру-тився і врятував їх, перевівши через лінію фронту. — Не треба згадувати про відступ наших військ, бо це тимчасово і дуже швидко ми не тільки поверне-мося на старі кордони, але й захопимо нові тери-торії. Краще більше зосередитися на тому, як наші слов’янські брати страждають під німецьким ярмом Габсбургів. — запропонував Кречетов. — Під німецьким та жидівським! Жиди ж там всім заправляють! Можуть усі посади займати! Я був на Буковині, у Чернівцях, так там, страшно й подумати, жид градоначальником був! — розповів Ілля. — Градоначальником? — здивувався капітан. — Зовсім ті австріяки показилися! — В них же навіть смуги осілості немає! Ото жиди де хочуть, там і оселяються! Ну хіба не ганьба? — Я чув, що жидам у австрійській армії служити можна і, навіть, офіцери там є! — додав я. — То треба про німецько-жидівське ярмо, яке з бідних слов’ян кров п’є, розповідати! — аж закричав Ілля.

ком козацьким був. У Львові ми свого часу арешту-вали кілька книг, в яких Муромець зображений з оселедцем та шаблею, Москву штурмує. То давайте краще без нього. Засіли ми думати, щоб ще я міг рятувати від шпигу-нів ворожих. — А може вони проти граду Кітежу щось замислили? — запропонував Ілля. — Кітежу? — здивувався капітан. — Що от мовляв є старовинний переказ, що колись почнеться велика війна нашого Отєчєства проти лютого ворога і буде вона важка, але коли спливе на поверхню Кітеж, то переможений буде ворог і слава дому Романових піде по всьому світу! Австріяки про це дізналися і послали своїх шпигунів, щоб висадити Кітеж у повітря, як тільки він на поверхню визирне! — Яка історія! — я аж у долоні заплескав. — Батюшко, там вам у літератори треба, який же талант! — Ага і от значить шпигуни вже вибухівку заклали, а Кітеж починає з води з’являтися, дзвіниці його, бані прекрасних храмів, шпигуни підпалюють бікфордів шнур, щоб висадити сю благу звістку у повітря, а Іван Карпович вже шнур перерізав і каже зі спини: «Руки догори!». Шпигуни руки піднімають, а тут як вдарять дзвони з усіх церков Кітежу і наше військо як піде в атаку і гнатиме ворогів до Відня та Берлину і далі! — Отче, та ви справжній талант! — закричав я. Ілля за-доволено посміхнувся, а капітан насупився, мабуть, заздрив. — Зараз же двадцяте століття на дворі, який Кітеж? — спитав Кречетов. — Ваша благородь, людям таке сподобається! — за-певнив я. — І духопід’ємна історія, і патріотична, що вам не по-добається? — образився на капітана Ілля. — Треба якусь сучасну історію! — Ну так пропонуйте, давайте, капітане, давайте! — аж крикнув Ілля. — Наприклад, ворожі вчені у Відні розробили якусь

— О, про кровопивство, це цікаво! Вампіри всілякі! У вас же було щось про вампірів, Іване Карповичу? — спитав капітан. — Про кого? — не второпав я. — Ну ото що чудовисько кров пило з немовлят. — А, так то вовкулак був! — пояснив я. — То вовкулак був, а це буде німецький граф. У Карпатських горах він володіє замком і землями, на яких працюють слов’янські селяни з навколишніх сіл! — захоплено розповідав капітан. — А чи є у тих горах німецькі графи? — поцікавився я. — Ну, добре, нехай буде мадярський князь, стовп імперії Габсбургів. Він — єдина влада у горах і чинить свавілля по відношенню до селян. Які вже писали скарги до Відня, але їм звідти відповідали, що всілякі там православні русини мусять терпіти та підкоряти-ся, а не скаржитися.— А князь ще й показав дозвіл від самого Папи Рим-ського, щоб катувати православних, поки вони не перекинуться в унію! — додав Ілля, якому історія теж сподобалася. — Ага і ось селяни, які далі терпіти вже не можуть, збираються у своїй маленькій сільській церкві і про-сять у Бога про допомогу. І тут їм являється…, хто там їм можете явитися з небесних покровителів? — поспі-хом спитав Кречетов у Іллі. — Архангел Михайло, архистратіг небесних сил! — О, архангел Михайло являється бідним жителям і радить написати листа зі своїми бідами государю-ім-ператору Всеросійському, Миколі Другому, бо він же головний захисник православних по всьому світові. І ці бідні, неграмотні, змучені німецько-жидівським ярмом селяни просять дячка з церкви написати лис-та, який таємно надсилають до Петрограду. Государ отримує лист і переймається бідами бідних селян у Карпатах. Він викликає до себе Івана Карповича… — Мене! Государ! Та ну ви що! — захвилювався я. — Спокійно, дослухайте, Іване Карповичу. — наказав капітан. — Отже, Государ доручає вам терміново від-бути у Карпати і допомогти православним, руським людям, які там живуть. Звісно, що поїхати відкрито

бацилу, яка може впливати на людину. — Як впливати? Кахикати людина почне? — в’їдливо спитав Ілля. — Ні, ці бацили, ці бацили, вони… — капітан запнувся. — Що вони? Що? — насідав панотець. — Вони підштовхують людину…еее…. простих людей до революції! — крикнув Кречетов. — На бунт підні-мають! І ось шпигуни везуть до Росії кілька склянок з цими бацилами, щоб розповсюдити їх у найбільших містах! Але ж військова контррозвідка працює дуже добре, то тих шпигунів, які їхали до Петрограду, арештували, бацили забрали. Але відомо, що у така ж сама група відправилася до Москви! То Івану Кар-повичу доручено знайти їх і знешкодити! — Як? — здивувався я. — Ну, деталі ви вже самі вигадуйте, наше з панотцем задача — надати вам загальний вектор для написан-ня! — задоволено сказав капітан. Помітно було, що йому ідея з бацилами сподобалася. — А паніки вона не викличе? Уже ж ходили чутки, що німці отруюють воду, хліб, цукерки. Навіть погроми німецьких лавок були! — засумнівався Ілля. — Але ж Іван Карпович їх знайде, забере бацили, які потім будуть знешкоджені. — каже Кречетов, а потім несподівано кричить: — Ні, не знешкоджені! — А що?— Государ попередить Відень та Берлин, що у випад-ку повторення таких провокацій зброя буде спрямо-вана проти них! Таким чином ми примусимо ворога утримуватися від неджентельменских дій! — Ну, може і так. Але ідея про Кітеж мені теж подо-бається. — сказав Ілля. — А ніхто і не проти. Тобто у нас є вже дві історії. Друкуйте. — наказав капітан секретарці і почав

Владислав Івченко}Шпигуни руки піднімають, а тут як вдарять дзвони з усіх церков Кітежу і наше військо як піде в атаку і гнатиме ворогів до Відня та Берлину і далі!

Краще більше зосередитися на тому, як наші слов’янські брати страждають під німецьким ярмом Габсбургів

[8] [9]

на ворожу територію Іван Карпович не може, то йому допомагаємо ми, військова контррозвідка, яка готує документи і допомагає дістатися Карпат. — А як? Може зробити так, що ви мене туди на аеро-плані відвезли? — запропонував я. — Ні, наші розвідники перевели вас через лінію фронту, а далі ви вже пішки. Ось ви добираєтеся до того села у горах. Звісно, що себе не називаєте, бо вас же одразу арештують слуги того князя, якого тут всі бояться. Ви називаєтеся простим подорожнім, починаєте розмовляти з місцевими і…— Зачекайте, а як ж я буду розмовляти, якщо я їх мови карпатської не знаю? — здивувався я. — Та це ж руські люди, вони по-нашому балакають, ну, хіба що вимова трохи інша. А ось ви їх розпитує-те і дізнаєтеся, що у горах творяться страшні речі! — Які? — лякається Ілля і аж піт втирає. — Виявляється, що той мадярський князь, він забирає у селян дітей! Маленьких дітей, немовлят! Тільки жін-ка народить, як одразу набігають князівські слуги…— Жиди! Пархаті це, точно! — закричав Ілля. — Та нехай будуть і жиди, так от набігають і обдивля-ються хлопчика. І якщо він їм подобається, то заби-рають, не дивлячись на сльози і вмовляння батьків! — Забирають! Ну негідники! — Ілля аж кулаком по столу вгилив. — А для чого? — цікавлюся я. — Може б хай підросли трохи, а то ж з немовлям одні клопоти. — О, тут вам і треба з’ясувати, куди це немовлят забирають і для чого! — капітан задоволено посміх-нувся. — Іван Карпович вирішує потрапити до замку. Але як? І тут він зустрічає прекрасну селянку, напри-

— Є! Будемо вважати, що є! — відмахнувся від питан-ня Кречетов. — І ось ви бачите, що ящик з немов-лятами вантажать у вагон. Самі пробираєтеся туди. Потяг їде всю ніч, а вранці ви прокидаєтеся у Відні. — У Відні! — я тільки головою закрутив. — Так. І ви за ніч викинули з потягу слугу, який віз ящик, одягли його форму. — А що як мене спитають щось? Я ж ані австрій-ською, ані мадярською балакати не вмію! — захви-лювався я. — А слуга був німий, навмисно його вибрали, щоб зайвого не балакав. То і тобі питань не задавали. Приїхало авто і повезло ящик до палацу. — продо-вжував капітан, який дуже захопився історією. — До палацу! — сплеснув долонями Ілля. — До палацу! Імператорського. А там вже зібрався весь вищий світ Відня на чолі з Габсбургами. І всі вони чогось чекають. Іван Карпович сховався у яко-мусь кутку, не розуміє, що відбувається, коли бачить, що до зали несуть якісь величезні таці! — Таці! — скрикнув Ілля. — Таці! Повні всіляких страв, але в центрі кожної таці знаєте що? — капітан переможно посміхнувся. — Що?— Смажені немовлята! — скрикнув капітан. — Ой! — дівчина, яка сиділа за друкарською машин-кою, впала зі стільця непритомна. — Тьху, що ви таке верзете! — образився Ілля, я ж узявся допомагати дівчині підвестися. — Та ви що, не розумієте? — закричав Кречетов. — Чого не розуміємо?— Того, що Іван Карпович розкрив страшну таємни-цю імперії Габсбургів! — Яку ще таємницю?— Що Габсбурги і їх двір жити не можуть без свіжого слов’янського м’яса та крові православних немовлят! — закричав капітан, дівчині знову стало зле. — Що за жах? Припиніть! — вимагав я. — Тому Габсбурги і почали війну, щоб захопити Росію і багато мільйонів православних, дітей, яких

клад Анастасію, яка працює служницею у замку! — Пане капітану, а хіба бувають селянки Анастасії та ще й у Карпатських горах? — засумнівався я. — Бувають, ще й як, бувають. Так от, Анастасію у замку всі зневажають, як і всіх руських людей, три-мають у чорному тілі. В неї молодшого брата колись забрали. А тут Іван Карпович виявляє до неї доброту і вона закохується у нього. — А можна без кохання? — попросив я, бо передчу-вав, що знову сцени почнуться і в кущах, і на сіннику, і всяко. — Ні, не можна. — строго відповів капітан. — Іване Карповичу, кохання пом’якшує серце люд-ське! Яка ж добра історія й без кохання? — запевнив Ілля. — Ну, хоч без картинок! А то австріяки вже наробили таких справ, що мені в очі людям соромно дивитися! — Без картинок, точніше без картинок еротичного змісту. — пообіцяв капітан. — І ось Анастасія про-водить вас до замку через господарський двір. Ви потайки ходити підземеллями замку, такого страш-ного та похмурого, коли чуєте плач дітей, зовсім ма-леньких. Ви заглядаєте у одну з кімнат і бачите там кількох немовлят, яких тільки-но відібрали у батьків. І тут стає чутно кроки. Ви ховаєтеся, аж тут заходять слуги князя. Вони кладуть немовлят у великий ящик і забирають їх. Вантажать ящик у великий віз і везуть кудись. Ви прямуєте за возом. — Як, біжу чи що? — поцікавився я, бо трохи не второпав. — Ну, тут вже самі додумайте. Може до возу при-чепилися. Так ось, ви разом з возом прибуваєте до залізничної станції. — Хіба у Карпатах є залізниця?

можна буде їсти! Вся війна почалася лише задля цього! Коли Іван Карпович зрозумів це, він зробив так, що палац вибухнув, а сам повернувся до своїх і розповів про все государю-імператору під час осо-бистого прийому. Той обурився почутому і переко-нався, що недарма почав війну проти австрійських та тевтонських нелюдів! — урочисто сказав капітан. — Хороша історія, вона не мине серця людей! — за-явив Ілля. — Тільки ще ж можна додати, що частину православних немовлят відправляли на стіл до Папи Римського! І про жидів треба щось додати. На-приклад, що це вони немовлят вбивали і готували! Жидівські кухари з палацу Габсбургів! Дівчина, яка сиділа над друкарською машиною, затремтіла і почала плакати. — Не плакати, друкуй давай! Така ж історія! — за-кричав капітан і почав диктувати оті свої вигадки. Я слухав цю маячню ошелешений і розумів, що сорому мені не минути. Коли дівчина надрукувала все, її відпустили. — Все одно нічого краще ми вже сьогодні не вигадає-мо. — сказав капітан. — Слухайте, наші успіхи треба відсвяткувати! — ска-зав Ілля. Капітан зняв слухавку і невдовзі до номеру принесли коньяк. Ми розпили пляшку, капітан та па-нотець запропонували продовжити у ресторані, але я відмовився, сказав, що заморився. Пішов спати, але заснути довго не міг, бо згадував вигадане лайно і дратувався. Вигадники кляті!

Владислав Івченко}

Та це ж руські люди, вони по-нашому балакають, ну, хіба що вимова трохи інша. А ось ви їх розпитуєте і дізнаєтеся, що у горах творяться страшні речі!

Ви потайки ходити підземеллями замку, такого страшного та похмурого, коли чуєте плач дітей, зовсім маленьких.

Пішов спати, але заснути довго не міг, бо згадував вигадане лайно і дратувався. Вигадники кляті!

[10] [11]

Олег ШинкаренкоУкраїнський журналіст, письменник та перекладач, автор літературно-критичних матеріалів, зокрема, для сайту «ЛітАкцент», член Національної спілки письменників України. Народився 1976 р. у м. Запоріжжя. Закінчив Запорізьку інженерну академію (інженер) та Класичний приватний університет (перекладач з англійської).

Оповідання Олега Шинкаренка друкували у журналі «НАШ» (1999–2002 рр., м. Дніпропетровськ), альманасі «Хрещатик» (2002 р.), журналі «ШО» (2009 р.). Окремо друком вийшла збірка оповідань та драматургії «Як зникнути повністю» («Смолоскип», 2006 р.), за яку у 2006 році отримав літературну премію від видавництва «Смолоскип». У 2009 році закінчив перший роман під робочою назвою «Смачного!», присвячений молодіжній субкультурі людожерів.

З 2009 року редагує сайт літературного конкурсу «Коронація слова». Захоплюється авторським кінематографом, з 2002 року очолював Запорізький кіноклуб «Сходження», керував кіноклубом при видавництві «Смолоскип».

Олег Шинкаренко працював над романом «Кагарлик».

Уривок з роману «Кагарлик»

Події роману розгортаються в далекому майбут-ньому. Політична криза в Україні завершилася грома-дянською війною та інтервенцією Росії. В результаті масових вбивств, геноциду та зменшення народжу-ваності населення країни скоротилося до декількох тисяч людей. Загальний рівень цивілізації повернувся у середньовіччя. Головний герой Олександр Сагай-дачний втратив пам’ять в результаті маніпуляцій з його мозком, тому весь навколишній світ для нього, як і для читача — це ціла низка несподіванок. Серед цього хаосу мій погляд вихопив одну майже нерухому точку. Вона зависла прямо перед вікном. Важко було повірити, що це — горобець. Він повільно розмахував крилами, ніби лінивий плавець у басейні. Одним оком горобець спостерігав за нами не навмисно, а лише тому, що ми були у довгій черзі з мільйонів його щоденних спостережень, кожне з яких тривало долю секунди та одразу забувалося. Разом із цим горобцем зупинився весь світ. Дід, що їхав вулицею на бричці, запряженій конем, замах-нувся на нього батогом і застиг у цій незручній позі. З його цигарки йшов дим, і його клуби заледеніли у повітрі химерною квіткою. «У вас ще десь півтори хвилини, — сказав Бір-джир. — Не шукайте Олену, це даремна втрата часу. Не повертайтеся у Київ. Знайдіть собі добру рушни-цю, навчіться вирощувати овочі та доїти корову. Уни-кайте довгих стосунків з людьми. Стріляйте завжди першим. Порівнюйте схожі історії, почуті від різних людей, та шукайте в них невідповідності. Якщо вас у чомусь гаряче запевняють, то, скоріше за все, це забобони. Не жалкуйте та не сподівайтеся: до певної міри все вже вирішено. Якщо ви не вірите мені або не розумієте моїх слів, можете про все забути: нічиї

Олег Шинкаренко

поради вам однаково не допоможуть. Увага! Зупинка 15 секунд. Мерщій виходьте!» Я розкрив двері та майже вистрибнув на вулицю. Це була окраїна великого міста: десь далеко височіли багатоповерхівки. Я зіщулився від холоду, дув кри-жаний вітер, скрізь лежали купи брудного снігу. Повз проїжджав той самий дід на бричці. У сірому кожусі, смушковій шапці та і з брудно-жовтою бородою, він нагадував Діда Мороза з глибокого українсько-го села. Удар батогу. Дід махнув мені рукою, ніби запрошуючи, я застрибнув туди і зарився під рядно у купу ганчір’я. «Чого це ти тут пригрівся?» — спитав дід. — «Так ви ж махнули!» — «То я сякнувся». — «То що мені — сходити?» — «Та ні, лишайся». Трясе. Накрапував дощ. Дід мугикав собі під носа одно-манітну пісню. Ми їхали битим шляхом повз якісь села. Мені здавалося, що пройшло вже декілька тижнів. «Куди ми їдемо?» — спитав я його. — «Так у Кагарлик же. У мене там хата на краю, хазяйство, худоба. А ти хто?» Треба терміново щось придумува-ти. «Я опозиційний журналіст. Втік від переслідувань влади. Ви мене сховаєте?» — «А чого ж не сховати? У нас тут у сусідньому селі один генерал міліції цілий рік у сараї ховався. А в Тарасівці, кажуть, у льосі так взагалі мільярдер живе. І чого їм всім у нас треба?» Кінь раптово зупинився. Оскільки, як каже Аристотель, «сумніватися в окре-мих випадках корисно», то і я мав би засумніватися

}

Серед цього хаосу мій погляд вихопив одну майже нерухому точку. Вона зависла прямо перед вікном. Важко було повірити, що це — горобець.

Накрапував дощ. Дід мугикав собі під носа одноманітну пісню. Ми їхали битим шляхом повз якісь села. Мені здавалося, що пройшло вже декілька тижнів.

Треба терміново щось придумувати. «Я опозиційний журналіст. Втік від переслідувань влади. Ви мене сховаєте?

[12] [13]

у тому, що лежу скоцюрблений на возі під купою лахміття, а дід вмовляє коня рушити далі та розпові-дає мені свій вчорашній сон: «Вертаюся це я з полю-вання додому, нічого не вполював, коли бачу — хату мою геть занесло снігом, ледве двері розкрив, а там всередині все чисто покрижаніло, і гість сидить у моїй старій шапці. Я до нього, бачу — в нього ще й кожух мій і люлька моя в зубах. Придивився уважніше — а то ж я і є. Сиджу мертвий, скам’янілий від холоду». Чи існує чаклунство? Якщо згадувати про нього у контексті лихопомних «окремих випадків», то надії на притаманну йому магічну силу мало. Сни ж навпаки своїм грубим реалізмом повертають нас на грішну землю. «Я зрозумів, — сказав мені дід, — що так виглядає мій кінець. Живу сам, баба давно по-мерла із сусідами я посварився. Як помру, то ніхто й не згадає. Люльку ту і шапку і кожух я викинув. Але це не допоможе. Ти допоможеш. Ти ж будеш у мене жити? В нас краще, ніж у місті, бо правильно». Я не міг заперечити, бо не пам’ятав, як неправильно. Вза-галі не розумів його. Нам кажуть, що у снах брехня все і омана, та бачимо ми сни подекуди такі, що справдяться ціл-ком. «У мене там трояндами не пахне, бо прибирати нема кому, пораюся, як можу, але все до ладу», — бурчав собі під ніс дід Петро, ніби побоюючись, що я не дам згоди жити в нього. Про Олену тут ніхто не чув. Дивне відчуття збайдужілості охопило мене. Так почувається молоток, і якщо він ніяк себе не по-

чуває, то саме так почував себе і я із моєю важкою залізною головою та глухим дерев’яним тілом. Саме такий інструмент і потребував дід Петро у своєму занепалому хазяйстві.

Катерина КалиткоУкраїнська поетеса, письменниця, перекладачка, член Національної спілки письменників України, перекладач та промоутер сучасної літератури Боснії і Герцеговини. Народилася у м. Вінниця. Вивчала політологію та журналістику в Києво-Могилянський академії.

Авторка поетичних збірок «Посібник зі створення світу» (1999 р.); «Сьогоднішнє завтрашнє» (2001 р.), «Портретування асфальту» (2004 р.), «Діалоги з Одіссеєм» (2005 р.), «Сезон штормів» (2013 р.), книжки малої прози «М.істерія» (2007 р.) та численних публікацій в антологіях і періодиці.

Лауреатка конкурсів «Гранослов», «Смолоскип», «Привітання життя», премій «Культреванш», «Благовіст» та низки інших.

Катерина Калитко працювала над новелою «Хлопчик і син».

Катерина Калитко}Олег Шинкаренко}

Чи існує чаклунство? Якщо згадувати про нього у контексті лихопомних «окремих випадків», то надії на притаманну йому магічну силу мало. Сни ж навпаки своїм грубим реалізмом повертають нас на грішну землю.

Нам кажуть, що у снах брехня все і омана, та бачимо ми сни подекуди такі, що справдяться цілком.

[14] [15]

Уривок з новели «Хлопчик і син»

Уже два тижні не було звісток про нових по-топельників, і він постановив собі уважати це за щасливий знак. Змінився напрямок вітру, зміниться все. Аби тільки не дочасно. Засторога щодо перед-часних змін була його зброєю проти незворотності. Коли особливо невідновно і швидко руйнуєшся, відчуваєш ворожу гостроту часу, потрібно думати, що маєш головне — гарантовану відсутність перед-часних і всеохопних змін. До них годиться готува-тися, навіть якщо тільки це й робиш ціле життя. А зараз просто вітер змінив напрямок і два тижні нема потопельників. Відчуття світу на острові взагалі спе-цифічне. Відкритість вітрам, залежність від поромів. День вимірюється їхнім приходом, і коли причалює черговий — просто мусиш стояти і дивитися, як цей Левіафан роззявився й ковтає людей та машини. Не можеш нічого робити, поки він тут. Щоранку перед вікном, йдучи навідати Діву Марію Сніжну, проходила вагітна. Він добре знав її. Вагітну, певна річ, не Діву Марію Сніжну. Вона три-валий час гляділа його хвору матір і зробила їй чи не найкращий подарунок із тих, що може зробити молода жінка старій: вірила в красуню, приборку-вачку чоловіків, якою стара все частіше здавалася собі в останні дні. Молода красуня в пошитому на замовлення костюмі справжнього паризького фасону йде центральним променадом, зриваючи захоплені погляди обох статей. Врода, юнацька зухвалість, один-єдиний парадний костюм — тільки це у неї було для щастя, люби її такою, а не звичним продо-вженням затишного домашнього крісла. Такою мама і померла. Він ще чудувався, чому вона така гарна і світла лежить у домовині.

римському пагорбі Еквілін, куди Богородиця посла-ла бездітні родини будувати церкву, обдарувавши їх знаком-снігом і такими сподіваними дітьми. Але він, правду кажучи, завжди сподівався від неї тільки снігу, надто ж на Різдво. Діва Марія, повернувшись у профіль і прикривши темні очі важкими повіками, мала вигляд благаль-ний, і наче хапала напіврозтуленими губами повітря. Вона мов потопала, занурившись по груди (чому він так багато думає про потопельників?), тільки замість води були коштовні подарунки. Підвішані на ниточках, вони зайняли майже весь простір ікони, населили її повітря — прикраси, залишені вдячними жінками, чиї гризоти або пологи Мати Божа полег-шила. Деяким вона ще нічого не полегшила, але їй все одно дякували за емпатію. Її благальний вигляд натякав розгубленим жінкам, що вони не самі в світі. Вагітна, йдучи до Діви Марії Сніжної, теж несла при-краси їй на подарунок. Завжди купувала в маленькій ювелірній крамниці на його вулиці — легкий лако-нічний хрестик на ланцюжку, срібний перстеник із квіткою, прості сережки. Власник і продавець Лео теж довго дивився покупчині услід і хитав головою. І він дивився зі свого вікна, тільки головою не хитав. Деяких жінок лаяли за ці походи вдома, він сам чув — куди, мовляв, пхаються з такими животами, там високо і небезпечно! Ходжу заради дитини! — кричали у відповідь жінки. Цю вагітну, мабуть, ніхто не сварив, надто вже мрійливо пропливала вона щоразу. Того ранку він висунувся з вікна зі змішаним відчуттям, ще не знаючи, про що заговорить: чи то спробує її зупинити, чи попросить віднести Марії Сніжній гостинця і від його імені.

Смерть матері підкосила не тільки його; дівчи-на, покинувши їхній дім, пустилася берега. Це все, що він про неї знав і хотів знати. Зараз була вагітна невідомо від кого, і вагітність, здається, миналася їй тяжко, в усіх сенсах. Щоранку, вкрита плямами від страхітливого токсикозу, вона зі своїм гігантським животом чалапала до Діви Марії Сніжної шукати розради. Карталася чимось, мабуть. За шурхотом її розтоптаних шльопанців він призвичаївся звіряти годинники. Щоразу, коли дівчина проходила, майже ковзаючись відшліфованим каменем вулиці й завжди легко спираючись долонею на стіни будинків, він ви-зирав у вікно, дивився услід. Було шкода її: він добре пам’ятав, як вона чистила в їхньому домі помаранчі й складала випатрані з м’якуша зернятка в кишеню сукні у надії виростити із них дерева. Монастир Діви Марії Сніжної балансував на самому вершечку скелі, ось-ось, здавалося, у море звалиться, особливо в сильний вітер. Ікона, на який Богородиця з немовлям на руках, запнута чорною хустиною, стояла над водою й роздивлялася порт із кораблями, вважалася чудотворною. Особливо, розповідали, діяла на жінок, ще особливіше — на тих, що при надії. Вони дружно вчащали туди. Двісті кру-тих сходинок вгору, натертих ногами до блиску, сон-це починало розпікати кручу вже зрання. А животаті жінки знай собі дерлися на гору, як мурашки. Малим і він часто лазив на ту кручу, знав, що страшно тільки злазити сходами, підніматися — аніскільки. Монастир зачаровував уже одним своїм іменем: що могла знати Марія про сніг у краю, де його ніколи й не бувало? Мати читала йому, звісно, про диво на

Катерина Калитко}

До них годиться готуватися, навіть якщо тільки це й робиш ціле життя. А зараз просто вітер змінив напрямок і два тижні нема потопельників.

Врода, юнацька зухвалість, один-єдиний парадний костюм — тільки це у неї було для щастя, люби її такою, а не звичним продовженням затишного домашнього крісла.

Її благальний вигляд натякав розгубленим жінкам, що вони не самі в світі.

[16] [17]

Платон БеседінУкраїнський письменник, літературний критик, журналіст. Народився 1985 р. в м. Севастополь. Має дві вищі освіти: радіотехнічну та психологічну.

Перша публікація — повість «Голод» у журналі «Дівчина з веслом» (Москва). Пізніше друкувався як прозаїк у виданнях «Дружба народов», «Литературная газета», «Новый берег», «Бельские просторы», «День и ночь», «Дети Ра», «Крещатик», «Радуга», як публіцист — в газетах «Московский комсомолец», «Независимая газета», «Свободная пресса», «Частный Корреспондент», «ШО» тощо. Перші книжкові публікації — у збірнику кримської прози «Під столом» (2006 р.), перша публікація перекладу — у збірнику «U-Bahn» (2008 р.), що видавали у Дюсельдорфі (Німеччина). З 2011 року публікується в авторських і колективних збірниках прози «Русский Автобан» (2011 р.), «ЛитЭра»(2011 р.), «Рассказы новых писателей» (2011, 2012 рр.), «Станция Рай» (2012 р.). У 2012 році у видавництві «Алатея» (Російська Федерація) вийшов дебютний роман «Книга Греха». В Україні роман перевидано у видавництві «Шико». В рамках презентації «Книги Греха» відбувся тур містами України та Росії, під час якого автор відвідав Харків, Одесу, Москву, Санкт-Петербург, Луганськ, Кіровоград, Київ, Севастополь, Дніпропетровськ тощо. Оповідання автора перекладено німецькою, англійською, українською та італійською мовами.

Куратор і організатор «Форуму молодих письменників», переможець та фіналіст премій «Нонконформізм», «Національний бестселер», «Дебют», «Активація слова» тощо. Платон Беседін працював над романом «Учитель».

Платон Беседін} Уривок з роману «Учитель», Том 1. По истоптанной траве гуляет коза 1

Костлявая блондинка из катера, идущего от на-бережной Корнилова до северной стороны бухты, вертела книжку столь рьяно, что у меня начались «вертолёты», тягучие, как отдающая оскоминой на зубах жвачка. Вниз-вверх, влево-вправо, по кругу. Точно джойстик. Сидя напротив, я пытался не смотреть, не по-гружаться в транс от её движений, предпочитая сосредоточиваться на оставленном для кондициони-рования пространстве между загорелыми ногами, но проклятый квадрат мезмеризировал.— Не вертите, пожалуйста! — вспыхнул я, и слова дались мне с заметным усилием.Она хмыкнула и несколько раз демонстративно мах-нула книжкой; «Ночной молочник» Андрея Куркова:— Вот так, да? Но всё-таки отложила, уставилась в окно катера. Я невольно проследил за её взглядом: Равелин за-мер у моря пористым пряником. Однако издевательство не закончилось — оно вступило в новую, аудиальную, фазу. Тонкими настырными пальцами блондинка застучала по выщербленной пластмассе бортика. Звук нарастал, перерастая в шаманский ритм, который, подчиняя, дурманил, и катер, раскачивающийся на волнах, лишь дополнял картину. Я, словно гладя блондинку, провёл взглядом по угловатой руке к плечу с проступающей сеточкой вен, приблизился к горлу. Голова чуть повёрнута, мышцы напряжены. Вцепиться, нажать, задушить. Обрубить звук. От блондинки я спасся лишь тогда, когда вер-нулся в родные Каштаны и, выйдя на обязательную прогулку, рассеял гипноз пивом. Впрочем, и тогда меня терзало послевкусие магической встречи. Сидя на бетонных трибунах недостроенного стадиона «Спартак», который хотели переимено-

вать в стадион имени Эмиля Ганиева, зарезанного предположительно русскими националистами в селе Штормовое, я силился вспомнить, куда задевалась бабушкина книга «Как защититься от чародеев». На когда-то футбольном поле, где культями зом-би торчали спиленные на металлы обрубки ворот, паслись белые, серые, бурые козы. Большая их часть ленивыми пашами возлежала на голой, как брюхо щенка, земле. Другие медленно, образами из фан-тазии Стивена Кинга, бродили по стадиону, удобряя его мелкой дробью экскрементов, напоминающих пивные колбаски из сельмага «Огонёк». В «Огоньке» работала Анжела. Анжела давала всем. Бабушка говорила, что у неё бешенство. Но славна Анжела была не этим, — сколько таких на планете? — а тем, что наматывала круги вокруг коробок и пачек, когда принимала товар. Непривычный экспедитор, на-блюдая, как блондинка, упакованная в халат пчелиный расцветки, волчком бегает рядом, превращался в без-вольную куклу. Опытный же экспедитор — тот, которо-му Анжела дать успела — смотрел на вещи спокойнее, но и ему было не по себе. Вот и пятнистая коза, точно Анжела, наматывала круги у трибун стадиона. Может, и у неё было бешенство. Так что если боднула — наблюдай десять дней, а коль сдохла — секи голову, вези в районную СЭС. На экспертизу. Чтобы тебя спасли. Там, в кабинете с перхотными стенами и пустыми шкафами, будет сидеть злая баба, взопревшая, с лицом цвета спелого буряка, которая отправит обратно до-мой, потому что нет финансирования, не до козьих голов, тут хоть бы с иксодовыми клещами справиться. Мысленно серфингуя подобным образом, я начи-нал думать, что в пятнистую козу вселилась костля-вая блондинка из катера.

Однако издевательство не закончилось — оно вступило в новую, аудиальную, фазу.

[18] [19]

Такое бывает. Недаром бабушка рассказывала мне про бесов и ведьм. Ей и самой одна жить не давала. В ночь на Ивана Купалу ей под спину залез ледяной слизняк. Бабушка заворочалась, думала, чудится, но ощущение было реально. Зверь холодом расползался по спине, будто желе на тарелке. И чем больше, явственнее он становился, тем быстрее у бабушки уходили силы. Она испугалась, хотела перекреститься, но руки не слушались. Тогда бабушка стала читать «Отче наш», но вместо правильных слов, вроде «Ежи еси на небе-си…», гремела богохульная ересь. Но вдруг, — сидя на веранде, под жёлтыми польскими мухоловками, рассказывала бабушка, — огненными буквами по-явились шесть слов Иисусовой молитвы: «Господи Иисусе Христе, помилуй мя грешнаго…» Через боль, через испарину зашептала их бабушка. В груди полыхнуло. Бабушка вжалась в кровать. Там у неё, под периной, лежали «колючки». Слизняк, попав на металлические шипы массажёра, вздрогнул, скуко-жился и, хлюпнув жабой, нырнул под кровать. Позже у «Огонька» бабушка встретила Людку Кор-жикову, с которой они работали на винном заводе.— А что там соседка твоя — Зинка Козинцева, зем-лячка моя? — спросила бабушка. С Зинкой бабушка переехала в Крым из Брянской области, но после они не общались.— Лежит твоя Зинка: всё лицо исколотое, точно иголками. Повалилась в куст ежевичный. Ты бы к ней, Степанида, зашла, что ли, всё-таки землячка твоя…— Зайду, чего уж там, — перекрестилась бабушка.Глядя на бегающую козу, я силился вспомнить блондинку в подробностях. Бледная угревая кожа. Холодные рыбьи глаза. Длинные настырные пальцы. И красная ниточка на запястье. Вот она-то и показалась мне странной. Мы все носили цепочки с названиями музыкальных групп или верёвочные бусы, подаренные протестантскими миссионерами, а тут — красная ниточка. Как только я подумал о ней, бешеная коза успокоилась, легла на траву, замерла.

2

Смысл красной ниточки я выяснил на следующий день у особы, которая, видимо, знала всё. Звали её Маргарита Сергеевна, и она заведовала сельской библиотекой. У неё, похоже, было всего две пары обуви: высокие ботфорты, так густо смазанные кремом, что оставляли следы на полу и стенах, и цветастые туфли на не-большом каблуке — обе совершенно неуместные для сельской местности. Она и сама казалась неуместной, чужой, вставленной из другой реальности, как ино-родная картинка в паззл: измождённая, вытянутая, с суетной улыбкой и всегда аккуратными ногтями. Они и злили окружающих больше всего. Не знаю, где она доставала все эти книги по эзотерике, каббале — к последней и относилась крас-ная нить, — но библиографом Маргарита Сергеевна была отличным. Она даже приносила самопальные распечатки, на оборотной стороне которых шли бесконечные таблицы с шести-, семизначными цифрами. В сочетании с тек-стом о магии чисел смотрелись они убедительно. В каббале я, безусловно, так ничего и не понял, но решил определиться со священным числом — по наитию, без особой на то причины я выбрал «36». Теперь, сдавая контрольные и рефераты, я наносил шестёрку и тройку на уголки листов. Числа, видимо, задели меня так сильно, что тридцатого декабря, прочитав в «Крымской правде» статью геничевского астролога о том, что 2003 год будет особенно трудным, мистическим, — «число 23 издревле считалось сакральным, отклонение Земли двадцать три градуса…» — я как сектант принялся ждать локального апокалипсиса.

Платон Беседін}Софія АндруховичПисьменниця, перекладачка та публіцистка Народилася 1982 р. в Івано-Франківську.

Авторка прозових книжок «Літо Мілени» (2002 р.), «Старі люди» (2003 р.), «Жінки їхніх чоловіків» (2005 р.), «Сьомга» (2007 р.) та численних публікацій у пресі. Переклала з польської книжку Мануели Ґретковської «Європейка» (2006 р.).

Стипендіатка польсько-німецького стипендіального проекту Homines Urbani (Краків, 2004 р.). У 2013 році була учасницею стипендіальної програми Міністра Культури Польщі Gaude Polonia.

Софія Андрухович працювала над написанням роману «Фелікс Австрія».

Софія Андрухович}

И чем больше, явственнее он становился, тем быстрее у бабушки уходили силы.

[20] [21]

Фрагмент роману «Фелікс Австрія»

Він любить рисувати. І рисує збільшені насінини рослин у розрізі, осині гнізда, шишки, креслить бу-дову млинка до кави, міхів до п’єца, гасової лампи, дзиґлика, що розкручується і закручується, план Василевої майстерні з усім характерним для нього хаосом, досконалий порядок моєї кухні, розташу-вання конфітюрів та закруток у спіжарні, усі дірочки, проїджені шашелем, на каркасі Аделиного ліжка — і внутрішній план сплутаних комашиних тунелів. За допомогою квасолин він позначає прихід, за-пізнення та відсутність розвізника льоду, молочниці, майстра до роялю Едмунда Каппі з Коломиї, який приходив всього лише раз (а до того не був у нас років п’ять, не менше). Він надовго завмирає перед вітриною зі швей-ними машинами «Зінґер» — великі темні очі широко розплющені, уста розтулені. Хлопчик заворожений. Коли повз нас із блискавичною швидкістю мчить автомобіль — небесного кольору Фіат Лібермана, дріжджового магната, або чорний і витончений Benz Velo (фіакри, які раптом втекли від своїх коней), чи нестерпно деренчливий Ford Quadricycle, наче ровер із чотирма величезними колесами — Фелікс покидає мене, і подумки летить уперед зі швидкістю 15 кіло-метрів на годину. Невимовно цікавлять його патефони, фонографи, телефонічні апарати. Ці магічні предмети не можуть не цікавити, та все ж не настільки. Мені здається, Фелікс здатний поглядом пронизати їх наскрізь, по-бачити кожен гвинтик, кожну мембрану, зрозуміти дію і механізм.

Коли Феліксові на очі потрапило газетне оголо-шення, що дроґерія пана Бібрінґа не тільки має на складі великий асортимент фотографічних апаратів, але також надає аматорам-початківцям безкоштовні інструкції та доступ до темних пивниць для проявлен-ня знимків, він відмовився їсти і виповзати зі сховку, аж доки Василь не погодився його туди відвести. Вони бували разом у Бібрінґа вже багацько разів, довго сиділи в підвалах, тримаючи знимок над парами нагрітої ртуті, використовуючи для закріплен-ня зображення сіль, і приносили звідти Феліксові знимки: кора на стовбурі дерева, пушок біля вуха якоїсь дівчини, павутина і багато електричних ламп — здебільшого із розжареною ниттю всередині. Схоже, електричні лампи здаються Феліксові пре-красними. І на знимках вони справді такими у нього виходять — як квітка або як свічка, або як німб над головою святого. Я вожу його з собою на ровері, на додатковому сидінні, яке приладнав Василь. Він сидить нерухо-мо, цілковито занурений у свій внутрішній світ. У своїх довгих льолях зі складками та мереживом він схожий на ляльку зі скляними очима: нерухомий, бездіяльний — одіж, вивернута зовнішнім боком до-середини. Якщо на нього паде жолудь, листок чи на-сінина липи, Фелікс зберігає свій скарб, щоб вкласти до альбому з грубими картонними аркушами. Одного разу я мало його не забила. Наводячи лад у кабінеті доктора Анґера, де все залишалось не-змінним та недоторканим із часів його смерті — так, ніби він от-от повернеться зі шпиталю і попросить найгарячішого чаю з жирним молоком, аби жовтий

кожушок плавав згори — я відсмикнула заслону перед величезним атласом патологічної анатомії, складеним Карлом фон Рокитанським (тим самим, якому належало вчення про крази, тобто про соки людського організму). Працюючи, доктор Анґер обов’язково мусив споглядати цей атлас — він на-дихав його та організовував. Зараз же атлас виявився густо покресленим чорними лініями, якимись дрібними позначками та підписами. Він був спотворений, знищений, розгледі-ти органи було неможливо. Я була настільки обурена, настільки ображена цим Феліксовим вибриком, що цього разу таки не стрималась і влупила його кілька разів по плечах і голові. Він і з місця не зійшов, а лють мою це не остудило. Може, вже було би по дитині, бо я не зна-ла виходу, шарпалась у своїй агресії, наче в охопле-ній полум’ям кімнаті — але Василь відтягнув мене, вивів на двір і дав напитись холодної води. «Доктора Анґера вже не вернеш», — сказав Василь, коли я почала повертатись до себе.«Мені то до дупи», — відбуркнула я.«Ти бачила, що він там накреслив? Ціле місто — з вулицями, будівлями, крамницями, складами, робіт-нями, парками і садами. Ти бачила?»«Ні, я бачила зіпсований атлас фон Рокитанського».«Ну то піди подивись». Це справді було так. Він зобразив навіть маленьку фігурку жебрака в жіночому шляфроку, який завжди сидів на Площі Францішка, між греко-католицькою

кафедрою та римсько-католицькою фарою. З мапи можна було довідатись, що на Казімєжовській, 1 розташована кравецька майстерня Юзефа Жалодка, де елегантний одяг шиють згідно з найновішими жур-налами, і тут же — склад англійських та французьких товарів, і все це за поміркованими цінами; що поруч із Касою Ощадності, в будинку пана Данкевича — голо-вний склад борошна, а навпроти — крамниця з ровера-ми і колесами до них; що майже в кінці Сапєжинської, поруч із цвинтарем — майстерня Казімєжа Бембновіча (у нього часто працює наш Василь), і що пам’ятники та гробівці тут на 40 відсотків дешевші, ніж усюди; поруч із гендлем пана Гаусвальда на початку Сапєжин-ської — заклад фризьєрсько-перукарський, парфуми та різні косметики, а в будинку Вайсгауза, неподалік від гендлю Квятковського — женевські годинники, вироби з золота і срібла, навіть зі срібла китайського; що на ву-лиці Третього травня, 1-3, на другому поверсі кам’яниці Вайнґартена, дає уроки ратинована вчителька гри на піаніно; на Собєського, 14 приймає доктор Арнольд Ріхтер; на Площі Міцкевича, 5 — склад кахляних печей, на Трибунальській — гандель Вольфа Гальперна, в якому я завше купую каву, на Бельведерській — друкарня Хованця, де, серед іншого, виходить наша газета Kurjer Stanislawowski, і на тій же вулиці, тільки з протилежно-го боку, аж за рогаткою — Фабрика паркетів Шулема Бретгольца; а на Площі Ринок — аптека та парфумерія доктора Бейля. Ми ходили до фотопластикуму і я не могла віді-рвати його від круглої тумби, всередині котрої зі скрипом обертається ще одна. Фелікс спрагло припав до вічок, заковтуючи поглядом образки Неаполя,

Софія Андрухович}

Невимовно цікавлять його патефони, фонографи, телефонічні апарати. Ці магічні предмети не можуть не цікавити, та все ж не настільки.

Я вожу його з собою на ровері, на додатковому сидінні, яке приладнав Василь. Він сидить нерухомо, цілковито занурений у свій внутрішній світ.

Зараз же атлас виявився густо покресленим чорними лініями, якимись дрібними позначками та підписами. Він був спотворений, знищений, розгледіти органи було неможливо.

Він зобразив навіть маленьку фігурку жебрака в жіночому шляфроку, який завжди сидів на Площі Францішка, між греко-католицькою кафедрою та римсько-католицькою фарою.

[22] [23]

Ґенуї, Помпеї, Палермо, Пеллеґріно, Сиракуз, Катанії, Тоарміни, Мессини, Каттаро, Венеції. Я благала його пошепки, тягла за руки, марно намагалась відтягнути силою, штуркала, щипала, обі-цяла привести сюди наступного дня — все марно. Він не рухався, зачарований. Я шипіла на нього, говори-ла суворим голосом, говорила ображеним голосом, говорила, що більше ніколи, говорила, що я йому по цимбалах, кричала, погрожувала, навіть гарчала. До одного місця. Відвідувачі приходили ненадовго і покидали при-міщення, зацікавлено нас розглядаючи. Як мені було соромно! Дві осі мого світу, навколо яких раптом розцвіло життя: Фелікс, маленький горішок, що ховається від усього, забиваючись у закапелки — чи не так само і я вічно забиваюсь у закапелки, уникаючи мати будь-що своє, втікаючи від себе? І отець Йосиф, який вміє одним лише поглядом, однією своєю присутністю видлубувати мене з тих сховків і розкривати, як сти-глий овоч — так, що я вмить підкоряюся і приймаю. І що може бути страшніше від того, що однієї миті, коли я, розчахнута під поглядом отця Йосифа, розм’якла від турботи за Фелікса, постану перед очима решти люду, і вони побачать мене, як на долоні: ось вона, ця брудна служниця, якій раптом захотілось виборсатись і знайти собі хлопа; але не просто хлопа, їй мало якогось посполитого коню-ха чи м’ясника — вона, ця служниця, націлилась на високі сфери, її манять найтяжчі гріхи, не маючи власних дітей, вона взяла собі за сина страшне якесь чортеня, і морочить голову доброму пароху, який просто уважний до кожної душі, чистий, наївний,

який і не зчується, як покотиться слідом за нею в геєнну огненну. Я знаю, люди можуть таке казати. Люди завжди вигадують і кажуть найгірше, завше міряють по собі. Ніхто не повірить, що мені не треба жодного хлопа. Ніхто не повірить, бо неможливо сказати словами про цвітіння мого світу, про сяйво і чистоту, і про те, як відкриті серця торкаються одне одного, мов без-захисні слимаки, сирими слинявими боками.За високою, сліпучою розкішшю знову накочує хви-ля задушливого сорому. Я впріваю. Я бачу навколо себе чорні пащеки базарного люду, вони тицяють мені в обличчя пласкими фігурками Йосифа і Фе-лікса, звинувачують у тому, що це моє грішне тіло, яке ніколи не знало чоловіка, сказилось і мете під себе вже навіть ангелів небесних. Родинки їй, бач, захотілося. Як же витримати цей страшний сором. Ніяк не витримати.

Катерина БабкінаПисьменник, журналіст, фахівець із зв’язків з громадськістю, куратор, копірайтер, сценарист. Народилася 1985 р. у м. Івано-Франківськ. Здобула вищу освіту за спеціальністю «Міжнародна журналістика» в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. У 2012 р. навчалася в Центрі компетенцій для менеджерів культури в Берліні.

Авторка книг поезії «Вогні Святого Ельма» (Лілея-НВ, 2002 р.) та «Гірчиця» (Merid-ian Czernowitz, 2011 р.), збірки оповідань «Лілу після тебе» («Факт», 2008 р.) та роману «Соня» («Фоліо», 2013 р.), а також численних публікацій в українській та зарубіжній періодиці. Тексти Катерини Бабкіної перекладено англійською, німецькою, французькою, польською, шведською та російською мовами.

Є співавтором проекту Відеопоезія//Відеопроза (2006–2012 рр.), автором сценаріїв до короткометражних фільмів українських молодих режисерів, так званої «нової хвилі українського кіно», автором п’єс «Час комах» (2010 р.) та «Гамлет. Вавілон» (2013 р.).

Була учасником численних літературних фестивалів та перформансів в Україні, Росії, Латвії, Польщі, Німеччині, Швеції та США.

Катерина Бабкіна}Софія Андрухович}

Відвідувачі приходили ненадовго і покидали приміщення, зацікавлено нас розглядаючи.

Як мені було соромно!

Я знаю, люди можуть таке казати. Люди завжди вигадують і кажуть найгірше, завше міряють по собі.

[24] [25]

Уривок з роману «Соня»

Порох замкнувся у ванній. Баба замкнулася по-руч у туалеті.— Женю, що ти там робиш? — знову і знову запиту-вав Пух, він мало не плакав. Порох мовчав. Навіть не відкрив воду.— Содоміт проклятий! — кричала з туалету Порохова баба. — Кара Господня іде по тебе!— Це вона про Пороха? — спитала Соня.— Це вона про мене, — сказав Пух.Баба почула Сонин голос і притихла. Тоді прочиниладвері і визирнула світлим старечим оком у шпарин-ку. Перед собою баба тримала великий хрест.— Добрий день, — сказала Соня.Баба в темному туалеті схожа була на роздратова-ного домовика.— Можна з вами поговорити? — безнадійно сказавПорох.— Содоміт проклятий! — Баба зачинила двері.Пух сів на підлогу і сховав обличчя в долонях.— Вона увірвалася зранку і била мене хрестом. Томущо я, содоміт проклятий, спаплюжив Женю, — так і сказала. Ми ще спали. Це ти не замкнула двері. Женя перелякався й вискочив з ліжка.— Голий?— Голий. І баба зомліла. Так страшно зомліла, меніздалося, вона посиніла. Правда, може, вона весь час така синювата. Я ж не знайомий з його родиною. Я її взяв на руки, щоби покласти на ліжко, і тоді вона по-чала мене душити. Не випускаючи з рук хреста.— А... — Соня сіла на підлогу поруч із Пухом.

— Порох, ми або їдемо, або...— Через мій труп! — сказала баба в туалеті. — Женеч-ка, ти чуєш? Через мій труп!Соня уявила собі труп Порохової баби, через який вони троє переступають, виходячи з хати з валізами і пакетами з останнім сміттям.— Я не можу так, — глухо сказав Порох.— Женю, та все в порядку, — сказала Соня. — Все одно я передумала їхати в Польщу.— Як передумала? — спитав Порох з ванної абсолют-но нормальним голосом.— Най, най цей содоміт собі їде, аби він все життя їхав і нікуди не приїхав, а ти, Женечка, лишайся з дівчинкою.Як тебе звуть, доцю?— Чого це передумала? — спитав Порох.— Ну передумала, і все, — сказала Соня. Двері до ванної нечутно відчинилися, і Порох повільно вий-шов у коридор.Розпатланий, обмотаний рушником, з мокрими від сліз очима, заспаний, він виглядав, як мученик, за-лишаючись, утім, живим втіленням розслабленого ранкового сексу. Вони обмінялися з Пухом довгими значущими поглядами.— Доцю? — покликала баба з туалету.Порох усе ще дивився на Пуха, тоді підніс палець догубів і навшпиньках пішов до кімнати.— Що? — спитала Соня.— Женечка, він знаєш який. Ніжний. Музикант у нас.Непитущий, негулящий, — тут баба ніби засумніва-лася, але ненадовго. Негулящий Женя визирнув з ві-тальні вже вбраний і беззвучно передав Пухові свою валізу і паспорти. — Родина в нас хороша.

— А бабки у вас є? — спитала Соня.— Що, доцю? — не зрозуміла стара. Пух легко підхо-пив обидві валізи, Порох, пересуваючись беззвучно, взяв мішок зі сміттям, куртку, Сонину сумку.— Гроші, питаю, у вас є? — сказала Соня. — Чи хочквартира.— Так тут живіть! — не розгубилася баба. Порох ви-тягнув з кишені ключі від квартири і тихо повісив їх на ручку дверей туалету. Пух і Порох рушили до дверей, Порох поманив Соню за собою.— Це ж квартира содоміта, — сказала Соня, — а за ним іде кара Господня. Воно мені треба? Самі по-думайте. Невагома Соня м’яко вийшла з квартири і причинила за собою двері. Баба щось вдумливо розказувала їм услід з туалету, мабуть, про те, як відвести від праведної гетеросексуальної оселі содо-мітову Господню кару, але слів уже було не розібра-ти. На поверх нижче було вже не чути її старечого, переконливого голосу.

Баба в туалеті важко ображено дихала, в ванній у Пороха було тихо.— Я дав їй ляпаса. Я мусив, Соню. Щоби вона отями-лася.— І вона отямилася?— Кара Господня! — нагадала баба з туалету.— Слухайте! — закричав раптом Пух. — Я вже сім років переживаю цю вашу кару Господню! Кожен сраний день.Я люблю Женю! Женя любить мене! Господь же ка-зав усіх любити, так ми це і робимо. Навіть не всіх, а просто любимо одне одного, що значно прийнятніше з точки зору соціальних норм. Чому тоді ніхто не лю-бить нас? Соню, ну що тепер буде? Я ж нічого такого не зробив.— Як ти міг її вдарити! — безсилий голос Пороха задверима ванної мав у собі стільки розпачу, що Соня подумала: і правда, як же він міг її вдарити?Пух від цього голосу зіщулився, ніби почав зменшу-ватися потроху.— Женечка, — заскиглила баба з туалету. — Куди тобіїхати з цим содомітом. Подивися, яка красива ді-вчинка. Ну така гарна, худенька. Буде у вас родина. Як у мами з татом. Народить тобі донечок. Як Хрис-тинка з Олесею. Ти ж любиш Христинку з Олесею? І синочка народить. Як ти.— І потім він виросте підарасом, — зло сказав Пух. —Порох, ти мене чуєш?— Сери, перди, грійся! — взялася знову за своє баба. — Щоби тебе милість Божа забула.

Катерина Бабкіна}

Баба почула Сонин голос і притихла. Тоді прочинила двері і визирнула світлим старечим оком у шпаринку. Перед собою баба тримала великий хрест.

Подивися, яка красива дівчинка. Ну така гарна, худенька. Буде у вас родина. Як у мами з татом. Народить тобі донечок. Як Христинка з Олесею. Ти ж любиш Христинку з Олесею? І синочка народить. Як ти.

Розпатланий, обмотаний рушником, з мокрими від сліз очима, заспаний, він виглядав, як мученик, залишаючись, утім, живим втіленням розслабленого ранкового сексу.

Невагома Соня м’яко вийшла з квартири і причинила за собою двері. Баба щось вдумливо розказувала їм услід з туалету, мабуть, про те, як відвести від праведної гетеросексуальної оселі содомітову Господню кару, але слів уже було не розібрати.

[26] [27]

Олена ЗахарченкоУкраїнська письменниця. Народилася 1981 р. у м. Рівне. Здобула вищу освіту в Рівненському педагогічному інституті (прикладна математика) та Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка (журналістика).

Авторка шести прозових книжок: збірки новел «Юрба» (1998 р.), «Чари» (2005 р.); повістей «Вишивані гарбузи» (2006 р.), «Брат-і-сестра»(2007 р.), «Дівчинка з химерами» (2009 р.), «Сім воріт» (2011 р.).

Лауреатка премій для молодих письменників «Гранослов», «Смолоскип» та премії ім. Олеся Гончара.

Співорганізатор численних поетичних та прозових читань на «Форумі Видавців», «Книжковому Арсеналі» та мистецьких фестивалях.

Олена Захарченко працювала над дитячою казкою «Хутір».

Фрагмент казки «Хутір»

Від образи вона вирішила йти додому сама. Поки з бабою вчителі говорили, поки її вмовляли, розпитували — Христя непомітно вийшла зі школи і, хоч був уже пізній темний вечір, пішла сама до хутора, всім на зло. В полі було страшно і порожньо, наставала зимова ніч. Христя попробувала покликати когось зі звірів, але ніде не чути було жодного звіриного подиху: всі поховались у такий холод по хатинках, норах, дуплах, між хащами лісу... Тільки Христя йшла сама, змерзла, злякана і заплакана. Коли вона дійшла до того горбоч-ка з гайком на вершині, де колись було німецьке село, де вони пробували кататись на лижах у відлигу, почав дути вітер, гонячи сухий сніг в очі. Христя збилась зі стежки, спинилась, щоб глянути, куди йти, і помітила, що хтось з’їжджає на санчатах з вершини, від гайка — і вниз. Христя зраділа і побігла крізь сніг ближче — то, напевне, Микола з Оленкою катаються.— Ей! — закричала вона, — Ей!Той, хто катався, спинився і дивися, як вона біжить. То була чужа, геть незнайома дівчинка в шубці і білій шапці.— Ти звідки? — спитала Христя дівчинку.— Я звідси. Як і ти, напевне. А тебе як звати? Ти, на-певне, тут нова? Вперше, так?— Я — Христя, я дідова і бабина, ми там живемо за горбочком. Я справді тут не дуже давно… А ти хто?— А я — Єва, — сказала дівчинка. — Хочеш з’їхати зі мною? Вони разом з’їхали з гори на санчатах, і ще

з’їхали, і ще. Сніг був сухий, санчата хороші, вони летіли з гори, аж дух захоплювало. А потім Христя помітила, що кругом них грається повно ще яки-хось дітей, котрі бились, кидались сніжками, гасали, з’їжджали з гори на санках.— Єва! — кричав хтось з хлопчиків, — Ми зараз буде-мо відкривати Адвент! І твій з’їмо!— Не чіпайте мого! — крикнула Єва і побігла до хлопців. Христя пішла слідом і побачила, що хлопці три-мали тоненькі картонні коробочки з картинками. В коробочках були віконечка — на кожному написаний номер, тільки всі віконечка вже були відкриті, крім останнього, найбільшого. Єва забрала в одного з них коробку і рвала кар-тон, відкриваючи останнє віконечко — до кришечки була приклеєна велика шоколадна цукерка у формі ялинки. Єва відірвала її, розгорнула зі срібної обгорт-ки і стала їсти.— Хочеш трошки? — спитала вона Христю, а коли та кивнула головою — відламала і дала їй і вершечок шоколадної ялинки. Шоколадка була дуже смачна.— Смачна? — спитала Єва. Христя покивала головою, дивуючись. де ці діти взяли стільки коробочок-адвентів, якщо Крисолович казав, що вони тільки в Німеччині бувають. — А в тебе нема? — запитала Єва— Ні, нема.— Та вона не наша. — сказав один з хлопців.— Чого це? — образилась Христя. — Це ти не наш.— Моріц, яка не наша — вона ж з нами катається,

Олена Захарченко}

Христя попробувала покликати когось зі звірів, але ніде не чути було жодного звіриного подиху: всі поховались у такий холод по хатинках, норах, дуплах, між хащами лісу...

Єва забрала в одного з них коробку і рвала картон, відкриваючи останнє віконечко — до кришечки була приклеєна велика шоколадна цукерка у формі ялинки.

[28] [29]

вона просто загубила свій Адвент...— А от приїде Різдвяний Дід, він знає, хто тут наш, а хто чужий! — не заспокоювався вредний Моріц.Христя слухала їх розмову, і чогось їй зробилось тривожно. Вона всунула руки в кишені і натрапила пальцями на щось тверде і гостре. Піщана Сльоза! Чарівний камінець який робить невидиме видимим…— Пішли виглядати Різдвяного Діда! — раптом закри-чав хтось із хлопців, збивши її з думки.— А ще рано! Ще ялинки не горять! — відповіли йому.— Горять! Горять! — заперечила Єва. І Христина, обернувшись до лісочка на горі, по-бачила, як на крайніх ялинках повільно загорались вогники, ніби маленькі зірочки, ніби свічечки тонень-кі між хвоєю.— Ура! Ура! Скоро приїде Різдвяний Дід! — закричали діти. Єва потягла Христю за руку, і вони підійшли ближче — ялинки у вогниках були чудесні, в темряві зимової ночі дуже гарні і святкові.— Як гарно! — сказала Єва, — Правда ж варто було тут жити, щоб щороку на Святвечір таке бачити? Правда ж? Христя не зрозуміла, про що вона, але невпев-нено кивнула. Її все більше і більше насторожували ці діти — імена в них якісь дивні, хоч говорять ніби зрозумілою мовою, але звичаї нетутешні. І ще — чого вони бігають тут вночі самі, без дорослих?— Їде Різдвяний Дід! Їде Різдвяний Дід! — закричав Моріц, і всі побігли кудись до дороги, що виходила з-за лісу.— Тихо! — крикнула Єва, і всі покірно стихли, ніби і не діти були. Ніхто ні з ким не бився, не вовтузився, не милив снігом морду сусіду — всі стояли, чекали і слухали, як дзвенять дзвіночки, наближаючись. І от уже з-за лісу вилетіли сани, що світились вогнями, в них були впряжені білі олені, дуже чистенькі й ошатні, а у возі сидів у червоному кожусі білобо-родий товстий Дід Мороз із дуже добрими очима і ласкавою усмішкою.

— Подарунки! — закричали діти, коли він спинився. Кинулись до саней, обступили їх, тягнучи руки. І лас-кавий Дід Мороз, чи Різдвяний Дід, як його називали діти, витяг важкий мішок і став звідти діставати дуже гарні коробочки, загорнуті в червоний блискучий папір, перев’язані зеленими стрічками.— Мені! Ще мені! — кричали йому діти з усіх боків.— Ідем, — смикала Христю Єва, — Ідем, нам же там теж є... Деякі діти вже отримали свої коробочки і пішли під ялинки.— Вони будуть водити хороводи? — спитала Христя, показуючи дітей, що йшли до ялинок, прикрашених вогнями.— Та ні, це ті, що там поховані. А ми поїдемо з Різд-вяним Дідом, він нас завезе. Ти тут вперше?— Вперше, — промимрила Христя, від переляку в неї ноги задубіли. Вона раптом згадала, що дід казав про той ліс на горі. Що це зовсім і не ліс, а старе, за-кинуте німецьке кладовище, де вже і могил не видно. І згадала, що русалка казала — Піщана Сльоза робить невидиме видимим. Христя зовсім злякалась і подумала: «Нащо я їла ту шоколадку?!» Їй здалося, що якщо вона поїла шоколадки то тепер ці діти її точно не відпустять і за-беруть за собою кудись із цього поля, і ніхто ніколи її не знайде... Тут вона почула гавкіт.— Тихо! — сказав Різдвяний Дід, і діти затихли. — Се-ред вас є жива дівчинка! Де вона? — Христя пере-стала від страху дихати. — Де вона? Чуєте — її пес шукає! Дівчинко! Іди на гавкіт, тебе знайшов твій пес!Намагаючись не дихати і не скрипіти снігом, вдячно дивлячись на доброго Різдвяного Діда, Христя по-задкувала в тінь, а тоді кинулась бігти, тремтячи від жаху, боячись, що вони зараз кинуться за нею — і влетіла просто в морду Кірдею, який від радості ви-щав і скакав кругом, як скажений.

Ксенія ХарченкоУкраїнська письменниця, перекладачка та редакторка. Народилася в м. Київ. Випускниця Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка.

Її дебютну повість «Історія» було відзначено нагородою журналу «Сучасність» як найкращу літературну публікацію 2005 року. Окремою книжкою «Історія» вийшла у видавництві «Кальварія» 2006 року. Друкувалася в часописах «Сучасність», «Потяг 76», «Кур’єр Кривбасу», а також Lichtungen, Korespond-encja z ojcem, Radar, PLAV. Окремі оповідання увійшли до антологій «Сновиди» («A-ба-бa-га-ла-ма-га», 2010 р.) та Ludzie, miasta (Ha!art, 2008 р.), а також збірки «Зросла собі квітка» («Грані-T», 2008 р.). Учасниця міжнародних літературних фестивалів в Україні, Польщі та Фінляндії, а також програм Homines Urbani (Villa Decius, Краків, Польща, 2007 р.), Kurzstipendium (IHAG, Ґрац, Австрія, 2008 р.) і Gaude Polonia (Вроцлав, Польща, 2012 р.).

З 2008 року як редакторка каталогу, програмний координатор та модератор, співпрацює з Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA.

Ксенія Харченко працювала над повістю «Захарія».

Ксенія Харченко}Олена Захарченко}

[30] [31]

Уривок із повісті «Захарія»

Уперше в житті я заснула ще до того, як літак знявся в повітря. Клаус тоді відхилився на спинку крісла і ска-зав, що завжди спить у літаках, наче перепрошував, що не зможе дорогою говорити зі мною. Та щойно він це вимовив — я ще й підтакнула — ми обоє відключилися, немов за командою. Людей було небагато, тож нам вдалося зайняти зручні місця. Клаус наполягав на хвості літака, мовляв, так безпечніше. Я ж переконувала його, що в разі ава-рії хвіст нас навряд чи врятує, а зараз до салону ринуть інші пасажири, тож ми з носа насилу доберемося навіть до крил. Він нехотячи погодився. Я обрала місце біля ілюмінатора, Клаус умостився поряд зі мною на середньому сидінні. До нас більше ніхто не підсів. Натомість підійшла стюардеса і запитала, чи не були б ми проти пересісти в ряд із аварійним виходом. Я спросоння не одразу зрозуміла, про що йдеться, і мене здивувала реакція Клауса: він стрепенувся й твердо сказав, що ми заперечуємо. Стюардеса перепросила і відійшла. «Ну хіба ж так можна! — Клаус не на жарт розпалився. — От уяви, раптом щось станеться, всі рвонуть до аварійного виходу, а його ж іще треба відкрити! Якщо ми сядемо біля аварійного виходу, то відкривати його муситиму я! Я не хочу відповідати за всі ці сотні життів! Якщо вона просить нас туди пересіс-ти, це означає, що вона думає, ніби ми виглядаємо як герої, вона переконана, що ми відкриємо вихід і всіх врятуємо, а я не хочу брати на себе такої відповідаль-ності! Я взагалі боюся літати!»Я розгубилась і сказала, що літати не боюся. «Зна-єш, — сказала я, — ось я просто сідаю, застібаю пас безпеки і боюся тільки того, що мене може знудити, бо в дитинстві мене завжди нудило у літаках. Хай це було давно, та мені точно буде дуже соромно, якщо таке станеться знову. Я просто кажу собі, що все може закінчитись ось просто зараз, тобто якщо літак впаде, то мені вже навряд чи щось поможе». Тепер мене не розуміє Клаус: «Ти що, не боїшся смерті?» — «Якщо

«Глянь, ми їдемо по якомусь селу. Ти впевнена, що це дорога до аеропорту?» — Клаус нервував і в машині. — «Він несамовито жене, може, їхав би трохи повільніше?» Я переклала це зауваження водієві, а він натомість запитав, чи дійсно ми хочемо встигнути на літак. Клаус у відповідь досить голосно форкнув.«Я одного разу потрапила в аварію», — почала я. Клаус обернувся з переднього сидіння й подивився на мене з підозрою. «Якось ми з подругою їхали в автобусі, та-кому старому ікарусі для далеких подорожей, не знаю, чому його випустили на той звичайний міський марш-рут. Ми з Аліною зайняли два місця одразу за водієм, у салоні смерділо бензином, як в усіх старих машинах. Їхали мовчки, бо перед тим трохи сварились. Я сиділа біля вікна й дивилася на дорогу. Раптом побачила, як з гори ліворуч спускається вантажівка. Хай вона трохи петляла, та я точно розуміла, що ця машина їде просто на нас. Я відвернулася й знову подивилась у вікно. Машина була ще ближче, і я вже точно знала, що вона вріжеться в автобус. Це тривало якихось кілька секунд. Я тільки встигла подумати, що це, мабуть, і все, як від-чула дуже сильний поштовх — мене вдарило головою у вікно, у вухах задзвеніло. Схоже, я на якийсь час зне-притомніла, Аліна впала з сидіння. І на цьому все закін-чилося. Минуло кілька хвилин, мене ще трохи мутило, але ми вибралися з автобуса слідом за шерегою інших пасажирів, обійшли його спереду й втупились у вели-чезну вм’ятину, яка лишилася після удару вантажівки. Навіть швидкої ніхто не викликав. Відтоді я не боюся літати». Клаус тільки скоса глянув на мене й зауважив, що різниця між автобусами й літаками колосальна.Та подорож минула без пригод. У літаку я прокинулася швидше за Клауса і побачила, що спить він із від-критим ротом, сопе через закладений ніс. «Зараз ми почнемо знижуватись, і йому розриватиме голову від нежитю», — подумала я. Однак розбудити цього здо-рованя могли хіба що оплески вдячних пасажирів. У Києві дорогою з аеропорту ми мовчали. Я попереди-ла, що не знаю, в якому стані зараз моя квартира. Мені здавалося, що там тепер усе інакше. Однак виявилось,

літак упаде, ми всі, напевно, помремо. Я тільки боюся, що буде боляче, розумієш?» Клаус роздратовано відкидається на спинку сидін-ня, літак повільно вирулює на злітну смугу. За бортом майже мінус п’ятнадцять, і я знаю, що в Києві буде ще на десять градусів менше. Якось улітку я бачила на злітній смузі у Відні зайця. В Україні я не була майже півтора року. За кілька днів Різдво, а в літаку на диво мало людей, можливо, через холод. Ми навіть не зня-ли верхнього одягу. Мій попутник гладенько виголений, його очі трохи запалені, бо він, звісно ж, не знімав лінз, засинаючи в потязі на короткий час. Під шапкою в нього пишні ку-чері. Ніч ми провели в дорозі, добираючись до Катовіц із різних міст. Клаус відмовився пересідати у Вроцлаві: через ремонтні роботи на польському боці кордону по-їзди запізнюються щонайменше на годину. Він не мав підстав не довіряти касирам на залізничному вокзалі, тому обрав подорож із Дрездена через Прагу. В моєму вагоні світло було лише в коридорі: я години з півтори невідривно дивилась на тінь від голови великого пса, що сидів у проході. Празький поїзд із запізненням прибув майже о п’ятій, тож нам довелося брати таксі до аеропорту. Із водієм домовлялась я — польською, і він зробив нам знижку. Щойно від’їхавши, таксист обережно запитав, чи ми поспішаємо на рейс до Києва. Я підтвердила, а він знітився. «Там страшно, — сказав водій, — мені клі-єнти розказували, що там скрізь треба давати на лапу, що доріг немає… Ви ненадовго? Ви ж повернетесь?» Це питання мене трохи навіть розважило. «Так, — відповіла я, — повернемось». — «А житимете ви в готелі?» — «У друзів». — «Це добре, будьте уважні, вважайте на свої гаманці… А взагалі-то це не надто добрий час для подорожей, краще б ви почекали, доки потеплішає», — провадив таксист. — «Ми на похорон», — сказала я, і водій замовк, нахилившись над кермом, немов велогонщик. Клаус не розумів жодного слова, тож запитально на мене подивився. «Він переконаний, що я полька», — сказала я і ввічливо посміхнулась.

що варто просто розпакувати валізу — й житло напо-вниться мною, і все буде як раніше. Квіти, що дуже виросли, дубовий обідній стіл, який править за пись-мовий, біла лампа, ліжко коло вікна. Я сіла на диван й почала рукою погладжувати в’язаний плед, схожий на светр гігантського розміру. Білі лляні завіси були зсунуті. На столі в кухні знайшла записку від мами: «Пюре й котлети під подушкою». «Краєвиду не позаздриш», — Клаус зайшов до кім-нати. Він не зняв черевиків, і мене це роздратувало. Я підозрювала, що Клаус як архітектор оцінить будинок, що його видно з вікна — лише його. «Тут усі будинки однакові». — «Це Троєщина». — «Ти давно тут живеш?» — «П’ять років з перервами». — «Тобі подобається?» — «Клаусе, я завжди живу там, де живу, я ще ніколи не обирала собі помешкання». — «Я тобі щось покажу». — «Що це?» — Клаус витягнув із рюкзака невеличку книж-ку, сів поряд зі мною і розгорнув її в себе на колінах. — «Це кишеньковий альбом скандинавської архітекту-ри. Я завжди маю його при собі, це ніби ідеально, для мене це як нуль, себто як точка відліку. Звісно, в кожній країні свої традиції, але для мене це ідеал. Я люблю гортати цей альбом, коли мені стає сумно або неза-тишно. Гарно, що в тебе такі світлі стіни. Ти знаєш, що це? — Клаус приніс із кухні круглу табуретку на гнутих ніжках. — Це табуретка Алвара Аалто. Мені у тебе по-добається». — «Роззуйся, будь ласка, і поїмо». Картоплі й котлет лишилося ще багато, бо Клаус від обіду відмовився. Я знайшла банку консервованих помідорів. Клаус розклав усе те, що привіз із собою: каву, власну кавоварку, красиві блискучі яблука з на-клейками від іспанського виробника, сир, запакований окремо по шматочку, хліб для тостів, якийсь питний йогурт, льодяники й жувачки. Він сказав, що у нього проблеми з травленням і що він уникає смаженого, надто свинини. Кожен із нас їв своє, я почувалася такою собі господинею, Клаус натомість відтанув і ви-давався цілком самодостатнім гостем. Він зголосився помити посуд, доки я розкладатиму для нього диван. Ми приїхали майже опівдні. Увечері я збиралася

Ксенія Харченко}

[32] [33]

до батьків, Клаус — до міста. Треба було трохи по-спати. Моє ліжко застелила мама. Я нахилилася й понюхала свіжу білизну. Клаус домив посуд і мовчки пішов у душ; застеляючи для нього канапу, я чула, що він чистив зуби. Вийшовши з ванни, він сторопів, його вразило, що вся кімната перетворилася на суцільне лігво: мені доводилося лавірувати між диваном та ліжком, розкладаючи пледи й подушки. Клаус переніс свою валізу з коридору — й місця не лишилося вза-галі. «Скільки метрів кімната?» — «Двадцять. Це не так уже й мало», — Клаус був на голову вищий від мене і займав несподівано багато місця. «То ти спатимеш на ліжку?» — «Так, я спатиму на ліжку, а ти — на дивані, ти ж нічого не маєш проти?» — «Звісно, що ні». «Як твоє прізвище?» — спитала я, коли ми вже по-влягалися. «Немец», — відповів Клаус. «Немец? Це ж “німець”!» — «Так, чеською. Це взагалі одне з найпо-ширеніших прізвищ. Така собі іронія долі. Батьки зараз живуть у Празі. Мій батько чех, він з Острави, а мама — з Дрездена, я зараз живу в бабусиній квартирі в Нойштадті, тобі б там сподобалось». — «Гм, у тебе ім’я таке саме, як прізвище чеського президента». — Клаус лишив моє зауваження без відповіді. — «А чому тебе так назвали? Захарія — це ж чоловіче ім’я…» — «Так звали мого прадіда, батькового діда. Ще до мого на-родження батьки вирішили, що першу дитину назвуть на його честь. Вони були переконані, що народиться хлопчик. Та коли народилася я, вони уже так звикли-ся з цією думкою, що вирішили нічого не змінювати. Мене скоротили до Захари». — «Ну, не тебе першу. Коли мені було вісімнадцять, я думав усе покинути й поїхати вчитися в Бецалелі, знаєш? В академії мистецтв у Єрусалимі. У мене, знаєш, є єврейська кров. Я тоді все вивчив про них, умови вступу, історію, все. У мене загалом погана пам’ять на імена, але твоє — запам’ятав одразу. Доньку засновника Бецалелю звали Захара — Захара Шатц, себто Захара Скарб, це так перекладаєть-ся з німецької. Гарно, правда?» — «Правда. А чого ж ти не поїхав?» — «Померла моя бабуся, та, котра з Дрез-дена, я сам трохи вгомонився, а батьки вирішили, що

рушником і щохвилини мацала, перевіряючи, чи воно вже достатньо вистигло, аби його нарешті можна було їсти. Ось мені майже тридцять, я сама ще ніколи не робила пирогів від початку до кінця, мама застелила мені ліжко й приготувала обід, а я, немов у дитсадку, борюся з тихою годиною попри страшну втому й чекаю, коли ж мене нарешті заберуть додому.Дзвінок у двері несподіваний — чи то надто гучний, чи то я просто відвикла. Була майже друга ночі: я уже повернулась від батьків і чекала на Клауса, який запевняв, що у свій перший день у Києві в жодному разі не проґавить останнє метро. Він дослівно залетів досередини, дуже збуджений, і здавався ще більшим, ніж кілька годин тому. Клаус немов випльовував слова: «Це просто жах! Я сидів у якомусь підземному кафе й працював, коли підійшла офіціантка і сказала, що вони вже закриваються. Я попросив рахунок і подивився на годинник, було десь пів на дванадцяту. Я вибіг на вули-цю і зрозумів, що не знаю, куди йти, на вулиці нікого не було, дуже холодно. Боже, як холодно! Мені негай-но треба купити щось тепле! Але нюх мене не підвів! Я знайшов станцію метро… Поїзда не було так довго! По-тім подивився на схему… Чому у вас все понаписуване тільки цими вашими літерами? Народу було багато, але ніхто не міг мені нічого пояснити — вони просто не говорили англійською! Аж знайшовся китаєць, що зголосився мені помогти, бо знав російську. Він про-бував був розпитати якусь жінку, але та відповідала українською — мій китаєць просто нічого не розумів! Що за країна! Потім всі всім щось перекладали, ваші люди нарешті змилостивилися, бо до того вдавали, що просто не чують мене, відвертались! І виявилося, що я ще й не на тій лінії! Я перебіг на якусь іншу станцію, сів у поїзд — і як це не довелося на нього півгодини чекати? Я вирішив трохи попрацювати, дістав лептоп — усі на мене так витріщались! Але найголовніше те, що пропустив станцію — вони такі всі однакові, вийшов, а виявилося, що це кінцева! Довелося шукати таксі. Думаю, ти вже здогадалася, що таксисти не говорять англійською. А як він їхав! Здається, ременів безпеки

буде краще, коли я житиму хай і далеко від них, але все ж таки ближче, ніж в Єрусалимі». — «Точно. Гарно. Ти ще не передумав спати? Бо я поставила будильник на четверту». Я лежала і думала про маму, котлети й пироги, які вона зазвичай пече на Різдво: великі штруделі, пиріг з яблуками, з капустою, булочки з корицею і маленькі пиріжки з яблуками й маком. Мама замішувала опару, потім тісто, воно підходило біля батареї у великій каструлі, загорнутій у картатий плед. Я ходила диви-тись, як воно там поживає, дуже боялася, що буде, як у казці — й тісто втече. У моїй улюбленій дитячій казці літня жінка в хустці замісила тісто й лишила його на ніч доходити. Тісто росло швидко, його вже було видно з-під рушника, що ним накрито діжку, а господиня все спала. Удосвіта тісто втекло до лісу. Дорогою воно досхочу наїлося ягід, напилося води, втомилось і лягло на пеньку подрімати. Вийшло сонечко, побачило тісто, зраділо й спекло з нього справжнісінький коровай. На запах свіжого хліба збіглися зайчики, лисички, їжачки. Нарешті прокинулась жінка й дуже засмутилася, коли не знайшла тіста. Прилетіла пташечка й наспівала, що воно в лісі на галявині. Господиня бігла за зябликом, аж доки побачила духмяний коровай і страшенно зраділа! І збіглися звірята й попросили кожен по шматочку. Добра жінка роздала малятам по окрайцю, а сама лишилася ні з чим. Сіла вона й заплакала. Тоді при-бігли їжачки і принесли ягід та грибів, білочка — горіхів, лисичка — меду. Втішилася господиня й побігла додому зустрічати гостей. Ось і казці кінець. Насправді ж я дуже боялася, що наше тісто загине, бо в хрущовці рятувати його було би нікому, тож постановила не спускати з нього ока. Так було роками: я стежила за бабусею, яка заводила опару, стежила за мамою, яка замішувала тісто, стежила за тістом, яке підходило, помагала різати яблука, чистити вишні від кісток і терти мак, що завжди виявлялося заняттям непосильним. Я помагала мазати сирі пироги яйцем, а готові — моло-ком, застеляла стіл газетами й ховалася, коли мама несла гарячі дека із розпашілим печивом, накривала їх

у нього в машині просто не було! Гнав мов скажений, взяв з мене п’ятдесят гривень, — це багато? — а потім ще й дав свою візитку, дивися, він написав: TAXI». Відчуття було таке, ніби Клаус вивергав сніг, який приніс знадвору. Я стояла немов кучугура й не могла поворухнутись. Від нього пашіло якимось чужинським жаром, а вся його постава говорила: дивися на мене, ось я — переможець, котрий щойно повернувся не-ушкодженим після неабиякої пригоди.«Клаусе, я ж тебе попереджала. І просила, аби ти не затримувався. Якби ти спитав...» — я досі вагалася між тим, чи мені ставати на захист, чи виправдовуватись. — «І де ти, така розумна, була раніше?» — «Мене не було тут майже півтора року. І навряд чи я би все покинула й поїхала, якби не завтрашній похорон». — «Похорон? Ти хіба на похорон приїхала? А чому ти не сказала?» — «Я казала, що терміново мушу бути в Києві». — «Хто помер?» — «Пам’ятаєш, я розповідала про свою подру-гу, з якою ми потрапили в аварію. Це вона». Клаус поступово знімав верхній одяг, та його роз-дратування не минало. Він поводився так, ніби його ошукали, ніби ним злегковажили, ніби я — його давній друг, що підвів у критичний момент, а не випадкова по-путниця. «Уся ця затія мені подобається щодалі менше. Мені треба було відмовитися від поїздки, щойно Петер сказав, що в нього не виходить». — «А ти не питав його, чому я терміново маю бути в Києві?» — «Він сказав тільки, що віддав тобі свій квиток і що я можу пожити в тебе ці кілька днів, бо з готелем щось не вийшло. Сказав, що ти не заперечуватимеш».Я не сказала Петерові про похорон, лиш уточнила, чи не їде він до Києва машиною, бо ж планував і розпи-тував про людей, збираючи контакти. Петер відписав миттєво, мовляв, сам він не зможе поїхати, але його товариш від цієї ідеї не відмовився. Якщо я погоджуся погостити його кілька днів, Петер сам заплатить за зміну імені в авіаквитку й перешле його мені. Я пого-дилась, а Петер нічого не сказав мені про те, що Клаус, сорокарічний архітектор майже без досвіду роботи, котрий заробляє на життя технічними перекладами,

Ксенія Харченко}

[34] [35]

потребуватиме не просто нічлігу, а цілодобової опіки. І до ладу не пояснив, навіщо Клаусові цей святково-зи-мовий Київ. Гадаю, Петер саме через це останньої миті передумав. Кілька років тому ми з ним були разом, недовго — через мене. І тепер мене переслідувала про-сто-таки нав’язлива думка про те, що він досі цього не пробачив, ба навіть почав мститись. «Захаро?» — ми нарешті повлягались, я не могла позбутися враження, ніби шкарпетки печуть мені ноги. — «Я тут». — «Ви були дуже близькі, якщо ти так приле-тіла?» — Клаус лежав за метр від мене, але його голос звучав ніби здалеку. — «Ми були дуже близькі, коли вчилися в школі». — «Але ж це було вже досить давно, що потім?» — «Потім кожна з нас була зайнята своїми справами. Я вчилася на біології, вона — на журналісти-ці». — «І що?» — «І ми довго не бачились, дуже довго». — «Але ж вона для тебе дуже важлива, якщо ти так усе покинула й навіть погодилася прийняти мене?» — «Я дуже багато пропустила. Якраз перед моїм від’їздом до Польщі вона народила дівчинку, Олесю, подзво-нила й запросила в гості, але в мене вже були якісь плани, тож я сказала, що іншим разом. Потім зібралася й поїхала. Ну а позавчора мені написали, що в Аліни зупинилося серце. Зараз її доньці рік і сім місяців, я її жодного разу не бачила». — «Мені дуже шкода». — «Мені також».Вночі у Києві майже мінус тридцять. Клаус через нежить голосно сопе уві сні, я встаю, щоб дістати ще одну ковдру для нього. Мені самій зараз хотілося б укритись пуховою периною. Або навіть опинитись у якійсь теплій країні — бодай на одну сьогоднішню ніч. Уже майже засинаючи, докладаю всіх зусиль, аби не думати про Аліну. «Завтра», — кажу я собі. Та подумки повертаюсь до літа.Мені було сімнадцять, коли я вперше поїхала в Крим. Ми з Аліною щойно закінчили перший курс, взяли з

ся так сильно і очей не пекло від безсоння й алкоголю. Не знаю, скільки часу минуло, аж доки я їх побачила: той чоловік насилу йшов, Аліна, схилившись під його вагою, утримувала їх обох від падіння. Вони були ще дуже п’яні, й тепер уже численні пляжники дивилися на цю парочку недбало і водночас осудливо. Я підбігла допомогти, Аліна сміялася і відсапувалась. Мені теж було важко втриматися від сміху, й ми утрьох повали-лись на каміння. Аліна хапнула ротом повітря й ледь простогнала: «Треба його якось здихатись». На цьому чоловікові не було нічого, крім смугастих трусів, що доходили майже до колін. Тепер уже ми обидві за-пряглися, закинувши собі його руки на шию, й потягли назад до бару. Він раз по раз падав, хапаючись за наші литки і стегна й лоскочучи до знемоги. Раптом просто на доріжці я побачила черепаху — не знаю навіть, як ми на неї не наступили. Аж тут наша ноша схамену-лася, випросталась і з криком — «Черепашачий суп найсмачніший!» — рвонула навздогін. Аліна зупинилась і сказала: «Якщо ми його тут покинемо, в нього серце стане від перегрівання». Ми впіймали цього чоловіка раніше, ніж він упіймав би нещасного плазуна, удвох ледь дотягнули назад до «Цицьок» й лишили у тіні поряд із клубом. Того дня ми довго спали й ходили купатись. Уже перед від’їздом іще раз пішли на дискотеку в барі пансіонату, але все минулося без пригод. Після того ми ще кілька років їздили на море удвох, щоразу в інше місце, поверталися засмаглі й задоволені. Та зараз, думаючи про ті наші канікули, не можу позбутися від-чуття, ніби це було, мов день народження, коли друзі приносять подарунки, танцюють і розважаються, і все ж добре, тільки когось бракує, і цей хтось навіть не по-дзвонить. Вийшовши з ванни вранці, я наступила на подуш-ку, що лежала просто в коридорі. Судячи з кипіння і шипіння, яке долинало з кухні, Клаус уже був там. «Я вирішив якось віддячити тобі за гостинність і зробити сніданок. Я привіз справжню італійську кавоварку-мо-ку й дуже добру каву, за кілька хвилин буде готова,

собою нові купальники й сарафани. Мій бюджет пе-редбачав десять гривень на добу, й цих грошей цілком вистачало, аби вдень досхочу наїдатися фруктів та ягід, а ввечері ходити на дискотеки й випивати по парі коктейлів. Неподалік від нашого пансіонату був клуб «Веселі цицьки», схожий чи то на величезний намет, чи кольоровий надувний батут. Ми гоцали там майже що-ночі. Аліна перед виходом старанно фарбувалась — її вії діставали аж до брів. Навколо моєї подруги завжди крутилося по кілька шанувальників нараз, та вона їх немов не помічала. Аліна рухалася так, ніби їй байдуже до тих, хто тут є, а той, до кого не байдуже, відсутній. Але якби він побачив її просто зараз, відкинув би всі свої сумніви, розштовхав би всіх цих залицяльників і забрав би її далеко-далеко.Одного вечора її запросив старший чоловік, перед тим познайомивши зі своєю колишньою дружиною і до-чкою, що саме святкувала вісімнадцятиріччя. Я приєд-налася до них, але тому чоловікові це було не так уже й до вподоби: він сказав, що я надто скута і що це тіль-ки заважатиме мені в житті. Аліна вже сиділа в нього на колінах, коли мене повели до танцю. Я повернулася хвилин за двадцять, але за їхнім столиком уже нікого не було. Сусіди не помітили, куди пішов увесь той гурт. Розважатись одразу перехотілося, натомість миттєво прийшли втома й неспокій, тож я, ще трохи покрутив-шись по клубу, подалася до пансіонату. Над морем займався світанок, сон не йшов, я не-довго витримала в ліжку, а тоді вдягнула купальник і вийшла на пляж. Біля води ще нікого не було, сонце щойно з’явилось на обрії, і я несамохіть пошкодува-ла, що ми уже стільки ранків пропустили через ті свої нічні походеньки. Ця думка майнула дуже швидко. Я подивилася на стежку, якою ми ходили до «Цицьок» навпростець по узбережжю, але там нікого не було. Аліни чекала як не знаю кого. Час минав повільно, ка-міння на пляжі поволі нагрівалося, й мені було б дуже приємно сидіти й дивитися на людей, що виходили з брами будинку відпочинку й розкладали свої підстилки та парасолі, кваплячись до води, якби я не хвилювала-

ти поки сідай». — «Клаусе, а як подушка опинилася в коридорі?» — «Я робив зарядку». — «Зарядку?» — Ще секунда, й мене б висадило в повітря. — «Так, я робив зарядку за методом Алвара Аалто». — «Це той, хто зро-бив табуретку?» — «Ти що! Це просто бог архітектури! Всесвітньовідомий фінський архітектор! Так, він зробив і табуретку також, бо проектував не лише будівлі, а й меблі… — Клаус поблажливо мені посміхається, відри-ваючись від плити і повертаючись до мене. — І я роблю зарядку, як Аалто, котрий шив собі костюми у дорогих майстрів у Швеції, а що він робив зарядку щодня, то між примірками могло минути навіть кілька років. Він завжди був у формі». За сніданком Клаус розповідав ще й про Бунюеля, я слухала його одним вухом. Він казав, що цей всесвіт-ньовідомий режисер любив узимку в Іспанії розгу-лювати в самому лишень плащі на голе тіло, бо хотів відчути холод, який би сягав самих його нутрощів. «Але він не навіть не підозрював, що таке справжній холод! Що таке справжня російська зима!» — вигукнув Клаус. «Але ж це не Росія!» — заперечила я. «Але ж і не Іспанія!» — не вгавав Клаус. Я згадала, в чому він приїхав: джинси, легесенькі, достоту тенісні черевики, осіння куртка, тоненькі шкіряні рукавички, що аж ніяк не рятували від холоду. Він наполягав, що йому конче потрібне «відповідне взуття», я зголосилася запровади-ти його до магазину. «Я ще ніколи не їздив так далеко на схід!» — не вгавав Клаус. Щойно минула восьма ранку, а він аж шкварчав у передчутті героїчних звер-шень, заповнюючи собою всю мою маленьку кухню. Я повернулась до кімнати й зібрала найтепліший одяг, що в мене був: довгий пуховик, хутряні чоботи, вовняні підштанки і светр, шапку-вушанку й рукавиці. Швидко вдяглась, а Клаус усе копирсався у валізі. Я вже спітніла й починала злитися. Можна було б сказати, що мені не хотілось, аби цей день минав, себто щоб він і далі собі розгортався, адже я навіть уявити не могла, що на мене чекає, та сидіти із Клаусом вдома було несила. Наступного року я отримала від Клауса новорічну листівку: він повідомляв, що в черевиках, куплених у

Ксенія Харченко}

Аліна рухалася так, ніби їй байдуже до тих, хто тут є, а той, до кого не байдуже, відсутній.

[36] [37]

Києві, тріснула підошва. Він оббігав увесь Дрезден, доки знайшов майстра, котрий погодився провести «вулканізацію». Клаус також наголосив, що ця про-цедура обійшлася йому в половину вартості самих черевиків. «Звісно, ми не такі багаті, щоб купувати дешеві речі, чи як там казала твоя мама, але цих чере-виків тепер уже я ніколи не викину!» — це прозвучало навіть трохи як погроза. Я ж згадувала, як просто-таки заштовхала його в магазин і примусила купити першу-ліпшу пару зимового взуття. Клаус довго примірявся й прицінювався, потім вирішив відмовитись від шкіри. Кожен свій крок він супроводжував коментарями щодо дорожнечі й того, що йому це взуття треба лише на три дні. «Але ж на такому морозі замінник просто репне!» — «Захаріє, дозволь мені самому вирішувати, що для мене краще, гаразд?» — Клаус поплив до каси із найдешевшими черевиками, які тільки вдалося зна-йти, я ж побігла по квіти. День видався морозний і дуже сонячний, сніг аж випікав очі. Людей було багато, до труни не підсту-питись. Усі тупцяли на місці від холоду й плакали, плакали. Тільки мама Алінина стояла сувора й навіть безжальна, після кожного прощального поцілунку й доторку поправляла хустку на голові в доньки, немов ковдру дитині підтикала. Аліна лежала маленька-маленька, як школярка, її вії так само діставали до брів. Тіла майже не було видно під квітами, пелюстки швидко сіріли на морозі. А потім усе закінчилося. Ми виходили з цвинтаря, старі друзі, ніхто й не помітив моєї тривалої відсутності. Я би навіть сказала, що все було як раніше. Раптом я зупинилась, іти було боляче, стояла й дивилася на свої ноги: бачила чоботи, але не розуміла, що там — між підошвою і власне початком ніг, які вже не прикривало взуття. Я не відчувала паль-ців — взагалі нічого не відчувала. «Дівчата переконані, що вона померла від роз-битого серця», — я не можу стримати сліз, тато дістає коньяк. Мама відвертається до плити і стоїть так якусь хвилю. «Я хочу, щоб ти поїхала з нами в село на Різд-во, — каже вона. — Ми закінчили ремонт, тепер можна

спати на печі. Заберемо з собою кота. Цього року рясно вродили горіхи». Мама нарешті повертається до нас обличчям, і я не можу дивитися їй у вічі — її погляд рішучий, утомлений і навіть жорсткий. «Так», — від-повідаю я. Тато гладить мене по руці, а мама ставить чайник. Я бачу, як опускаються її плечі, немов під час полегшеного видиху, але не чую, щоб із її грудей ви-ривалося повітря. Від батьків повертаюся вже по десятій вечора. Я віддала Клаусу свій єдиний комплект ключів. Двері ви-явились незамкнені. В кухні на столі стоїть три порожні пляшки з-під пива, Клаус вбраний лежить на дивані — він уже заснув. Кімната смердить алкоголем і тютюно-вим димом. Я мовчки роздягаюся й напускаю ванну, лежу у воді, аж доки тіло не вкривається зморшками. Вилажу, обгортаю голову рушником і довго дивлюсь на себе у дзеркало. Починаю вищипувати брови й зупиня-юсь тільки тоді, коли від правої лишається половина. Серед ночі прокидаюся від власного крику: Клаус встав з дивана, підійшов до мого ліжка й навалився на мене всім своїм тілом, душачи й стискаючи в обіймах. Я скрикую й реагую неймовірно швидко, і збагнувши, що в руках сили недостатньо, викручуюсь та відштов-хую його ногами. Раптом Клаус нехотячи підводиться й повертається на диван, на ходу мурмочучи собі щось під ніс. Після цього всього я несподівано легко заси-наю, а зранку все так, немов нічого не сталося. Розпо-відаю Клаусу про його нічну навалу, він відказує, що не пригадує нічого подібного. Я аж похлинулась чаєм, коли він додав, що найбільше його дивує не сам факт того, що сталося, а те, що він цього не пам’ятає. Я весь час стримувалась, а зараз вибухаю і по-чинаю сама пакувати його валізи — просто на льоту. Клаус замикається в туалеті. Ще за годину він забереть-ся до готелю, де проведе наступні два дні — до свого повернення в Німеччину. Післязавтра Святвечір

Марина ГримичУкраїнський письменник, видавець, науковець, доктор історичних, кандидат філологічних наук, професор етнології, член Національної спілки письменників України, директор і головний редактор видавництва «Дуліби». Народилася 1961 р. в м. Київ. Закінчила слов’янське відділення філологічного факультету КНУ імені Тараса Шевченка, захистила кандидатську дисертацію в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР.

Автор 8 романів: «Ти чуєш Марго?» (2000; 2013 рр.); «Варфоломієва ніч» (2001 р.), «Магдалинки» (2003 р.), «Егоїст» (2003; 2010 рр.), «Мак червоний в росі...» (2005 р.), «Фріда» (2006; 2012 рр.), «Second life» (2011 р.), «Острів Білої Сови» (2011 р.) та повісті «Вулє ву чайок, мсьє?» (2013 р.); двох наукових монографій і більше ста наукових статей.

Лауреат премії «Коронація слова» (за романи «Ти чуєш, Марго?», «Варфоломієва ніч», перша премія за роман «Егоїст».

Марина Гримич працювала над науково-популярною книжкою «Українське життя під піньорами».

Марина Гримич}Ксенія Харченко}Я не відчувала пальців — взагалі нічого не відчувала.

[38] [39]

«Українське життя під піньорами». Уривок. Цісаревич Рудольф і «Нова Австрія» в Бразилії

А у Бранзолії весола новина У царя Рудольфа, цісарського сина, Стала Бранзолія — новая Австрія (З народної емігрантської пісні)

Історія українсько-бразильської еміграції лишила по собі цілу низку екзотичних, як і сама Бразилія, легенд. Нерідко побрехеньки на кшталт того, що «в Бразилії нічого не треба робити, бо там є такі мав-почки, що самі все роблять», творилися з легкої руки імміграційних агентів, яким не можна було закину-ти брак креативності. Кожен пхався зі шкіри, щоб завербувати на трансатлантичний рейс до Бразилії якомога більше відчайдухів, за кожного ж бо платили їм стабільною копійкою. Справжнім «хітом» в галицькому селянському середовищі стала «новина» про те, що померлий цісаревич Рудольф виявився живим, він зараз ходить по Галичині і закликає селян їхати до Бранзолії, де він заснував світле царство справедливості «Нова Австрія», в якому нема панів і лихварів, а є безмеж-ні простори родючої землі, які чекають на приїзд русинів. «Новина» дійсно справила серйозний вплив на наївну свідомість галицьких селян, які завжди мали сантимент до цісарської сім’ї. І навіть, якщо й не всі поїхали до Бразилії, то не лишилося байдужим ніхто. Кронпринц (цісаревич, архикнязь) Рудольф (22 серпня 1858 — 30 січня 1889 р.) — єдиний син імпера-тора Франца Йозефа І і імператриці Єлизавети (зна-

ної як Sissi), нащадок трону Австрійської і (відповідно, з 1867 р.) Австро-Угорської імперії. З раннього дитинства він виховувався в суворих армійських правилах, проте з нього так і не зуміли зробити солдафона. Цісаревич, хоч і здобув вищу вій-ськову освіту, проте паралельно навчався у Віденсько-му університеті, вивчив майже всі мови своєі імперії, а маючи неабиякий дослідницький хист, здійснив кілька науково-дослідних проектів, за що отримав звання доктора в університеті Пешту і став членом Угорської академії наук. Його стараннями видавалося багатотомне видання «Die osterreichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild» (Австро-Угорщина в сло-вах та образах), куди він залучив найбільших інтелек-туалів своєї імперії, сам був автором і упорядником. Том, присвячений Галичині, побачив світ вже після смерті кронпринца, він був виданий завдяки особис-тим старанням вдови — принцеси Стефанії. У журналістському ж дискурсі він постає людиною, яка ламає усталені в тодішньому суспільстві норми і стереотипи, викликаючи на себе гнів свого батька, який, ніби-то грозився позбавити його престолу. По-при одруження з бельгійською принцесою Стефанією і народження доньки, кронпринц Рудольф дозволяє собі мати любовні зв’язки на стороні, демонстративно з’являється на офіційні заходи з сімнадцятирічною коханкою — баронессою Марією Вечерою. Плітки приписували йому усі можливі і неможливі гріхи. Одні пліткували про венеричну, інші — про душевну хворобу принца, поширювалися чутки про необе-режне ставлення принца зі зброєю на полюванні, що мало не закінчилося вбивством батька; натякалося на його пристрасть до кокаїну. Життя цісаревича обі-рвалося трагічно: він покінчив життя самогубством. Зараз важко судити, що сталося насправді. Сьогодні ж обігрується версія, що цісаревич зробив це на знак со-лідарності з коханою Марією Вечерою, що помирала від сепсису після невдалого аборту, а останнє кохання принца Рудольфа потрапляє в «короткий список» най-романтичніших любовних історій усіх часів і народів.

Простий же галицький люд любив цісаревича. Газета «Діло», зокрема, писала: «Цісаревич Рудольф, наслїдник трону, утїха і гординя свого батька, єдинак матери, надїя народів великої монархії, любимець всїх приятелїв мира, світла і поступу, помер наглою і несподїваною смертію. В самім розцвітї житя, коли молодечій запал єднаєся з мужескою розвагою, зійшов з поля, де ждала єго многа, велика і вдячна робота». І було за що любити принца Рудольфа. Будучи носієм прогресивних демократичних поглядів, він вболівав за долю «малих народів» своєї імперії. Незадовго до своєї смерті він здійснив подорож ни-нішньою Галичиною, залишивши приємний спогад по собі: «Спеціяльно у Русинів лишив милу памятку по собі з своєї подорожи по нашім краю перед півтора роками. В часї своєї короткої гостини оказував при всякій нагодї, що інтересуєся Русинами і рускими справами. Полякам кілька разів пригадував, що Гали-чину замешкують дві народности, не тільки польска але і руска, і висказував все, що має найсердечнїйші чувства для обох народів нашого краю». Напевно, саме цим можна пояснити, чому у 1893 (за іншими даними — в 1895) році мешканці кількох галицьких сіл так легко повірили самозванцю «прин-цу Рудольфу» і підписали з ним контракт на отри-мання безкоштовних квитків на парпоплав (попервах проїзд емігрантів оплачував бразильський уряд). Той факт, що в контракті стояло прізвище Ґерґолетто, «цісаревич» пояснив потребою в конспірації. «Новина» про кронпринца Рудольфа облетіла всю Галичину, вона передавалася з вуст у вуста, а також побутувала у формі своєрідного «листа щастя», що

поширювався (шляхом переписування) серед галиць-ких селян. Цей сюжет зацікавив письменників і моментально втілився у формі художніх творів. У 1911 році у збірці «Давне і нове» Іван Франко публікує вірш-епістолу «Лист до Стефанії», стилізований під народну говірку. Кілька селян звертаються листовно до вдови Рудоль-фа — принцеси Стефанії з новиною про її чоловіка, мовляв, нехай вона не журитъся, бо її муж «живий, здоров, як риба у водиці, — Се посвідчать і наші молодиці». Мовляв прожив він у селянина на пріз-вище Хмиз двадцять днів, ховаючись від «шандарів», а тепер збирається іти далі, до Угорщини. Цісаревич закликав селян продавати всі свої «грунти і крам» i їхати до Бразилії, бо там, пише Рудольф: «...царем я хлопським стану», «виведу свій вірний люд у край Заморський, де є справді хлопський рай». Намалював цісаревич ідилічну рекламну картинку життя в Брази-лії: «Плідних земель безмірні там простори, Буйні па-совиська, лісисті гори. У горах повно звірів, диких кіз; Один там буйвол тягне з сїном віз. В лісах малпи — от звір несамовитий! Що бачить, сам хапається робити. Освоюєсь, привчається цей звір Врубати дров, позамі-тати двір. Там слуг нема з хрещеного народа, Освоїш п’ять-шість малп — і є вигода». І в кращих традиціях конспіративних романів «принц» прибирає собі псевдо: Так ось вам знак — та тілько се секрет На листі буде підпис «Джерголет!». Лейтмотив конспіративності підсилюється ще й тим, що селяни «по його відході» зібрали таємну на-раду і вирішили написати вельможній Стефанії листа, аби й вона «втішала ся як мати». Вірш був опублікований в 1898 році, того ж року Володимир Гнатюк надрукує емігрантську коломийку:

Бувайте здорові, браття і сестри ріднії, Бо я від’їжджаю аж до Бранзолії, Бо я від’їжджаю аж до Бранзолії, До царя Рудольфа, нової Австрії...

Марина Гримич}

З раннього дитинства він виховувався в суворих армійських правилах, проте з нього так і не зуміли зробити солдафона.

І було за що любити принца Рудольфа. Будучи носієм прогресивних демократичних поглядів, він вболівав за долю «малих народів» своєї імперії.

[40] [41]

Iрена КарпаПисьменниця, співачка, авторка текстів і музики гурту «Фактично самі» (з 2007 р. «Qarpa»), журналістка, телеведуча, мандрівниця, громадська діячка.

Автор публікацій «Білявчик», «Знес паленого (Чтиво ідіотів)», «Сни Ієрихона», «Фройд би плакав», книг «Перламутрове порно», «Bitches get everything», «Добло і зло», «Супермаркет самотності», «Цукерки, фрукти і ковбаса»,  «Жовта книга: 50 хвилин трави», «Піца «Гімалаї», «Історії моїх жінок»,  «З роси, з води і з калабані». Авторка статей у періодичних виданнях «Кореспондент», «Easten Economist», «Unique», на сайтах «Укрїнської правди», «УНІАН», «Фокус» та низки глянцевих видань. Веде блоги на  www.kskids.com.ua, insider, Durdom.in.ua. Твори перекладані англійською, польською, російською, німецькою, білоруською мовами.

Уривок із книги «Бебі-тревел: подорожі з дітьми або Як не стати куркою» Забавки в дорогу

А от прийшла в гості рідна тітка моїх дітей. Няня просить: «Кора, ану покажи Галі свої іграшки!» Півторарічна Кора дістає з кошика одну за одною свої іграшки, хвалиться ними, демонструє недодерті книжки, відтак вибігає в коридор, де в цей час у візку спить Кая, і показує тьоті на неї. Опис майна завершено.

У Кори нарешті з’явилися ляльки, якими вона реально почала гратися. Як не дивно, це Барбі і Кен. Ясна річ, імена їм треба змінювати, подумала я, спостерігаючи, як Кора величає їх просто «тьотя» і «дядя». Пропонувала там Варвару, Явдоху, Горпину, щоб бодай якось збити пафос ляльок, котрих не було в моєму пострадянському дитинстві. Корі нічого не підходило. Зате до нас підійшла Кая і сказала своє улюблене слово-паразит: «Пасіда!» Це в її версії «пасі-ба», один із моїх сильновживаних русизмів. Корі таке ім’я підійшло. Тепер у нас барбі, що зветься Пасіда. А Кена знаєте, як звати? Кена в нас звати Прівєт…Ще одним словом-паразитом, не дивлячись на щедрий вокабуляр моїх різномовних матюків, стала невинна «бляха-муха». Так ми і стали називати черво-новолосу русалочку Аріель. Питання про забавки, котрі брати в подорож, часто не менш важливе за питання функціонального одягу. Тобто одяг мусить бути не лише практичним, а деколи й красивим — дні народження обох моїх принцес при-падають на літо, яке ми лише частково проводимо в Києві.

Два роки Кая святкувала в старому місті, за фортеч-ними мурами Котору, задуваючи свічку на крихітному тістечку з качечкою, в той час як дорослі пили за її здоров’я мохіто по драконівських вісім євро за по-рцію. Лайфстайл принцеси вимагає відповідного рівня, так би мовити. Ну, проте дядю-офіціанта змусили ту свічку разів зо десять запалювати, поки обидві сестри не позадували її донесхочу.І якщо одяг однієї дитини займає місця у півтора рази більше, ніж одяг дорослого, то з іграшками все ще складніше. «Дітки, що би ви хотіли взяти з собою?» — питаєш їх, розкривши порожні ще валізи і багажники. У відповідь вони несуть два самокати, велосипед, фарби, батальйон ляльок, конструктор (яким, до речі, ніколи вдома не граються), якісь баночки і коробочки, кеглі, м’ячики, відерця з лопатками, надуті надувні круги, лялькові візочки, подушечку і ковдру. «Це все?» Кивають головою, що все. З цієї купи я вибираю по ляльці, по улюбленому покривальцю, пакую фарби і замальовки, здуваю на-дуті круги, беру мінімум відерко-лопаткового інвен-тарю (або не беру, якщо ми на літак — таке добро влітку всюди можна буде купити за три копійки, хіба що в дуже екзотичну країну летимо, де місцеві діти до такого не звикли). Все інше є в айпадах. Звісно ж, їх у мандрівці розіб’ють неодноразово, але цим мені епплівська техніка подобається: доки дисплей остаточ-но не розкришиться, планшет працюватиме. До речі, страждає наше заощадливе серце лише при першому розбитті екрану. Кора так епічно його розтрощила, запхавши між двох стільців під час тради-ційної керальської вистави про демонів, що мій репет переміг усі страшні звуки шоу — аж актори до нас по-прибігали, щоб утримати мене від дітовбивства. Ну а

Iрена Карпа}

Питання про забавки, котрі брати в подорож, часто не менш важливе за питання функціонального одягу.

І якщо одяг однієї дитини займає місця у півтора рази більше, ніж одяг дорослого, то з іграшками все ще складніше.

[42] [43]

потім я вже звикла, та й екрани подешевшали вдвічі…Знаю, зараз багато хто осудливо хитає головою з при-воду такого раннього знайомства дітей із гаджетами. Так, їх і справді важко навчити цінувати матеріальні блага, якщо вони дісталися без жодних зусиль. Про-сто я гаджети розцінюю не як бонус для дітей, а як допомогу мені особисто. На відміну від телевізора, у смартфон чи планшет можна закачати розвивало, і поки дітьо бавиться, в нього є шанс хоч і по-китайськи рахувати навчитися. Я дуже люблю природу, значно більш, ніж я люблю цивілізацію з її шаленим НТР, але з демотива-тором штибу того, на якому американський хлопчик бавиться з айфоном, а тибетський дивується горобчи-ку на долоні, дозволю собі не погодитися. Нормальна дитина — а я своїх беру за певний приклад нормаль-ності — дивуватиметься будь-чому новому у своєму свіжому житті. Її захоплюватиме і шум ріки, і батут, і жук у траві, і нанотехнології, що вигадали для неї гру-бігалку з графітчиками, що тікають від поліцейських у метро. Коротше, самі вирішуйте, що з собою брати. Тут ви і мені підказок наробити можете — я ж мама «бєза-

лабєрна». Одна моя подруга любить дитині пакувати купу іграшок-мініатюрок. Якщо таким нема ризику потрапити у вухо-горло-ніс дитині, то ідея гарна — їх багато влізе і в крихітний рюкзачок, котрий, до речі, змалечку слід привчати дитину носити собі самій.Деякі авіалінії, як-от Emirates, бувають доста чілдрен-френдлі: мало того, що всіляких печеньок дітям нада-ють, так ще і розмальовки видадуть, і олівці, і м’яких іграшок смішних. Так що вибираючи авіалінію, деколи треба забути про міф, що лоу-кост — це найкращий варіант. Реально буває дешевше взяти квиток у нор-мального перевізника. Ну і почуватися як людина, а не лох, котрого змушують купувати мівіну за дурні гроші, бо іншого їдла не передбачено, теж буває приємним.

Iрена Карпа}Станіслав Цалик Народився у 1962 р.

Письменник, краєзнавець, кінодраматург. Працює в документальному жанрі. Досліджує не так політичні або військові колізії, як побут і повсякденне життя людей у різні часи. Працює з мемуарами — друкованими й усними, архівними джерелами, періодикою різних часів, фотодокументами. Друкується з 1992 р.

Автор (співавтор) книжок «Таємниці письменницьких шухляд. Детективна історія української літератури», «Киев. Конспект 70-х», «Евпатория: прогулки по Малому Иерусалиму», «Куля в Максима Рильського: Невідоме з життя літературних класиків», «Kyiv. Travel Guide», «Інший Київ» та інших. Автор понад 30 сценаріїв для телебачення й кіно (остання за часом робота — повнометражний документальний фільм «Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди», 2014 рік).

Надрукував близько тисячі краєзнавчих есеїв. У різні часи вів авторські рубрики (краєзнавчі або історичні) у тижневиках «Країна», «Kyiv Weekly», «Коментарі», «Власть денег» та інших ЗМІ. Публікується українською, російською, польською, англійською мовами. Статті широко представлено в Інтернеті.

Член Національної Спілки кінематографістів України. Член Асоціації європейських журналістів. Має дві вищі освіти. Киянин у четвертому поколінні. Станіслав Цалик працював над книгою «Київ-Львів: за вікном вагона. Прогулянка перонами трьох століть». 

Одна моя подруга любить дитині пакувати купу іграшок-мініатюрок. Якщо таким нема ризику потрапити у вухо-горло-ніс дитині, то ідея гарна — їх багато влізе і в крихітний рюкзачок, котрий, до речі, змалечку слід привчати дитину носити собі самій.

Так що вибираючи авіалінію, деколи треба забути про міф, що лоу-кост — це найкращий варіант.

Станіслав Цалик }

[44] [45]

Фрагмент книги історичних подорожей, «Київ-Львів: за вікном вагона. Прогулянка перонами трьох століть»

Як проїхати з Хрещатика на площу Ринок. Віза і валіза: приготування в дорогу пасажирів міжнародного сполучення

Уявіть: киянин на початку ХХ століття збираєть-ся до Львова. Подорож непроста, адже тогочасний Львів — це Австро-Угорщина. Отже, поїхати туди можна лише за наявності закордонного паспорта. І що з того, що людина уже оформлювала його кілька років тому? В Російській імперії закордонний паспорт зазвичай видавали на півроку або рік. Тобто нині мусиш усе починати заново. Насамперед слід подати на ім’я київського поліц-мейстера прошеніє про видачу «заграничной паспорт-ной книжки», долучити папери «о самоличности» (тобто документи, які засвідчують особу прохача, адже додавати особисту фотографію ще моди не було, з допомогою фотокартки — анфас! профіль! — ідентифікували тільки в’язнів), а також дві гербові марки вартістю 75 копійок кожна. Дорогувато, що й казати. За 2 копійки можна було придбати кілограм солі, а за 3 — кіло картоплі. Але нічого не вдієш, за-кордонний вояж ніколи не був справою дешевою...Отже, ласкаво просимо до поліцмейстера. Адреса відома: вулиця Велика Житомирська, 3. Але! Тамтешні канцеляристи приймають прошенія лише від 12 до 13 години. Не встигли? Ну то приходьте завтра, бо відчинено щодня, крім неділі та свят, але так само від 12 до 13-ї. Щоправда, поліція працювала оперативно. Якщо не мала претензій до прохача, видавала йому того ж дня (в крайньому випадку, наступного) свідоцтво

на одержання закордонного паспорта. Цей документ несеш до казначейства (в тому ж будинку, за рогом) і сплачуєш мито — 15 рублів. Або 10 (знижка у 30% пе-редбачена для членів купецької гільдії та ремісників). Після сплати мита маєш закордонний паспорт. Проте радіти ще дуже рано. Без підпису генерал-губернатора і «мокрої» печатки закордонний паспорт не дає права їхати за кордон. Канцелярія генерал-гу-бернатора розташована на вулиці Катеринінській (нині Липській), 10. Там прийом «по делам о заграничных паспортах — до 2-х ч. дня». Отже, на Печерськ. Подали документи? Тепер чекайте. Адже губер-наторські чиновники мають усе ретельно перевірити. Насамперед, політичну благонадійність власника паспорта. Тобто, чи не розшукує його таємна поліція. Чи не проходить він як свідок або підозрюваний у політич-них справах. Чи не помічений раптом на антиурядових зібраннях. Довідки наводили вручну, в разі потреби надсилали запити в інші губернії. Питання, таким чином, вирішувалося повільно. І не факт, що позитивно. Але в разі відсутності компромату, прохач одержував свій паспорт, підписаний генерал-губернатором і скріплений печаткою. Тепер протягом трьох місяців маєш пере-тнути російський кордон. Не встиг — оформлюй новий паспорт. Проте дозвіл на виїзд з імперії Романових — тільки половина справи. Адже, щоб в’їхати до імперії Габ-сбургів, потрібно дістати візу цієї країни. Добре, що в Києві є консульство Австро-Угорщини — на вулиці Левашовській (тобто Шовковичній), 4. Консул при-ймає відвідувачів щодня від 11 до 15 години. Цілком зручно, бо, приміром, консул Бельгії приділяє поді-бним питанням лише півтори години на день, а консул

Франції — взагалі годину. На співбесіді традиційний набір запитань: мета поїздки, її тривалість, коли саме плануєте в’їхати до Австро-Угорщини. Гаразд, сплатіть за візу... Нарешті, відчуваєте себе майже пасажиром. Чому майже? Бо ще не маєте квитка. Це, звісно, не той клопіт, що з паспортом і візою, але все ж. Кожна за-лізниця має власну білетну касу. В напрямку Галичини здійснюють рейси тільки потяги Південно-Західної за-лізниці, а її каса — на вулиці Фундуклеївській (теперіш-ній Б. Хмельницького), 14. Тож поспішаємо туди. Від-крито щодня від 9 до 16 години, а в неділю — до 12-ї. Пропонують квитки не лише «местного и прямого сообщения» з містами Російської імперії, розташова-ними на захід від Києва, але і «с некоторыми станци-ями заграничных железных дорог». Невеличка черга. І ось касир оформлює квиток до Львова. Підготуйте 13 рублів, якщо маєте намір їхати у вагоні І класу, або 8 рублів 70 копійок — у ІІ класі. Тепер можна пакувати валізи. Щоправда, в ті часи за кордон не їздили на тиждень чи два — мандрівка тривала кілька місяців. Тому зазвичай брали з собою і літні речі, і осінні (а то й зимові), і костюми для діло-вих зустрічей, і наряди для балів, і домашній одяг. В результаті багаж складався з десятка чи більше валіз.Але не все, що захочеш, дозволено брати за кордон! Річ у тім, що в Європі хутряні вироби або речі з ба-вовни коштували набагато дорожче, ніж у Російській імперії. Митники, отже, стежили, щоб надто розумні громадяни не везли подібні товари на продаж, дем-пінгуючи за кордоном. Пасажирові надавалося право безкоштовно про-возити особисті речі, взуття, білизну, рушники, що були в користуванні, «в количестве, не превышающем обыкновенную потребность». Подушки, матраци, об-руси, постільну білизну — «только в самом незначи-тельном количестве». Такі розпливчаті формулювання дозволяли прискіпливому митнику здерти з пасажира купу грошей. Або принаймні добряче попсувати не-рви. Натомість з хутром чіткіше: без мита пасажир

може везти лише одну річ. А золоті та срібні вироби — до 3 фунтів (1,2 кг). І не більше дюжини рукавичок.Мито не стягували за провезення професійного інструментарію (у художників — мольберт, пензлі, рами, фарби тощо, у лікарів — медичні інструмен-ти, у музикантів — музичні інструменти) та їжі «в незначительных количествах» (знову ж, який простір для митника!). За все інше доведеться платити.А що багаж виявився завеликим, то не смертельно. У залізничній касі можна замовити його доставку на вокзал. Має значення не кількість валіз, а їхня вага. Якщо загалом не більше 12 пудів (195,6 кілограмів), послуга коштуватиме 75 копійок. За кожен додатко-вий пуд (16,3 кілограмів) доплачуйте 6 копійок.До речі, валюту не забули обміняти? Бо невідомо, який там у Львові курс. А тут, у Києві, він точно ви-гідний: 1 крона Австро-Угорщини коштує 39 копійок. Обміняйте в найближчому банку — курс по всьому місту однаковий, з готівкою жодних проблем...Аж ось настає хвилюючий день виїзду. Киянин із за-кордонним паспортом, квитком до Львова і австро-угорськими кронами в гаманці під’їжджає до залізнич-ного вокзалу. Прямує до багажного відділення: здає валізи, одержуючи за кожну окрему квитанцію. Тепер можна і на перон... Одну хвилинку! Спочатку треба підійти до вокзальної каси, пред’явити квиток на поїзд і взяти інший квиток — перонний. Без нього ні паса-жир, ні ті, хто його проводжає, не вийдуть на перон. Точніше, вийдуть, але заплатять по 10 копійок кожен. А з перонним квитком — безкоштовно.Нарешті, посадку завершено. Свисток обер-кондукто-ра, довгий гудок паротяга, міжнародний поїзд поволі рушив. За вікном усе швидше летять будиночки Шу-лявки, хати Борщагівки, дачі Святошина... Прощавай, рідний Києве. Десь там, на відстані кількох днів, уже видніють контури Львова... Цікавих вражень, щасливої дороги!

Станіслав Цалик}

Подали документи? Тепер чекайте. Адже губернаторські чиновники мають усе ретельно перевірити.

Митники, отже, стежили, щоб надто розумні громадяни не везли подібні товари на продаж, демпінгуючи за кордоном.

[46] [47]

Галина Шиян Народилася у 1980 році у Львові. За освітою класичний філолог. У 2012 видала переклад роману Букерівського лауреата ДіБіСі П’єра «Світло згасло в Країні Див», створивши на основі твору проект «Декаданс Бере Своє», який синтезував текст, візуальне мистецтво і музику та об’єднав учасників під зареєстрованою авторкою творчою маркою «Батрахоміомахія». Має своє коло читачів, активно дописуючи у мережі Facebook та працюючи над фотопроектами у жанрі репортажної вуличної зйомки, які синтезуються з письмом. У 2013 році народила доньку і зараз поєднує творчість та її виховання у асоціації вільних буржуа з незалежним французьким журналістом. Сповідує філософію гедонізму, успіх в якому, як виявилось, досягається лише кропіткою і наполегливою працею. Понад усе цінує спільність духу з сестрою і акцептування батьками свого життєвого вибору, а також добре товариство, плинність, усамітнення, самоекзилу та клацання відвертості між людьми.

Роботу над текстом дебютного роману «Hunt, doctor, hunt!» було розпочато палаті ізолятора інфекційної лікарні. Десять днів строго ліжкового режиму, оповиті екзотичним діагнозом синдрому Ханта, який, власне, і закодовано у назві твору, виявилися чи не ідеальним форматом інтенсивної творчої резиденції.

Твір задумано як сюрреалістично-бурлескну історію, відображення абсурдності світу в сучасній геополітичній ситуації, усвідомлення маленького у великому і навпаки. Це спроба авторки і її героїв подолати відчуття внутрішнього та зовнішнього апокаліпсису через жагу до життя. Текст зітканий з мемів, рекламних мото, симулякрів і кореляції тілесних та емоційних переживань. Публікація очікується у вересні 2014 року.

Уривок із роману «Hunt, doctor, hunt!»

Щоб з вени добре пішла кров, треба подумати про те, що дуже любиш пити. Це їй було легко. Вона уявляла, як витирає спітнілі долоні об засмальцовані гірчичні джинси, гладить поголену половина голови, брязкає пірсинґом у вусі, таким ж, як у волоцюжного пса на мотузку. Вона десь в серці Андалусії. Червоне вино тяжко йде в спеку. Першить горло і набрякають повіки. І під джинсами все пріє. І волосся на неголе-ному півголів’ї масніє. Але вона почувається, як жінки, що виходять в одвірки своїх хат з ножами через пле-че, бо вони постійно носять ніж через плече, бо ніж їм весь час потрібен — чистити безконечну картоплю.Щоправда вони ніколи не виходили за межі свого на-повненого курявою і кіптявою ареалу впливу, вона ж прибула до свого поточного одвірка через Куала-Лум-пур із зупинкою десь у Владивостоці. Дорогою спала з тими, хто, знімаючи запорошений мундир щоразу, як покоївка виявлялася симпатичною, теж спав з тими, хто траплявся дорогою, не гребуючи навіть хлопчика-ми. Було їй трапився екзальтований художник, який вихвалявся подарунками від колег з Японії — таких самих нездар, які примудряються продавати за пару тисяч доларів ієрогліфи крупними мазками, запакував-ши їх разом з паличками в коробки схожі на подарун-кові косметичні набори. Він був дуже метушливий, на все життя пригнічений іменем і талантом свого діда, які, втім, дозволяли йому пристойно заробляти. Він нервував і метався майстернею, хоч завалити її на кушетці серед фарб було взагалі не питання. Втім, всі вони були однакові. І той солдат, який вискочив со-тенним на хвилі якоїсь місцевої революції, і художник, який хизувався своїм маленьким сечовим, при кожній

нагоді відливаючи в брамі — павичі, які хотіли вразити самих себе. Вона щоразу витирала після них долоні об гірчичні джинси і думала, що найсмішніше, що усі чоловіки зашнуровують взуття так, ніби вирушають вирішувати долю світу. І це їх уніфікує. Тому взуття без шнурівок вона не любила. Це ніби позбавляло всесвіт останньої опори маскулінності. Останнього ритуалу воїна перед виходом в бій. До наступної покоївки. А спати? Спати, звісно, з кожним інакше. Тільки щоб так було, треба спершу навчитися спати з самою собою. Вона спостерігала за мімічною мімікрією, за мігра-ційними мігренями людства. Якось трапився дуже симпатичний пожежник і виявилося, що пожежни-ки не будяться всю ніч, безтурботно, як діти. Навіть андалузькі бомбейрос. Їй важко було налагодити розмову вживу, не те що по телефону, вона мала не-значні, хоч це ще як сказати, розлади сну і їжі, а також подругу смітярку. Та їздила на підніжці барселонського сміттєвоза, тримаючися однією рукою, курячи само-крутки, елегантно вигинаючися, наче мандрує каретою і збирає перли та коштовності, принагідно ділячися умінням легко приймати подарунки, навіть якщо у тебе депресія і зголене півголів’я. Бо подарунки часто йдуть важко, як вино в спеку — горло першить і набрякають повіки. Медсестра, як факір, підпалила шийку буршти-нової пляшечки, запахло сірниками, в жовту рідину ви-лилася червона кров і змішалася, як два сорти рідкого мила, долитого в дозатор недбалою прибиральницею платного туалету. Марлевий квачик все ув’язнив в ємкості для детального аналізу. На стіні залишився набриск борщорожевих вітамінів з ампули. На ліжку — паперова обгортка від шпички для проштрикування пучки «Скарифікатор спис — нерж.сталь, спецтехос-настка». — Ця вся їхня зброя — це просто якісь магічні артефак-

Галина Шиян}

Він був дуже метушливий, на все життя пригнічений іменем і талантом свого діда, які, втім, дозволяли йому пристойно заробляти.

А спати? Спати, звісно, з кожним інакше. Тільки щоб так було, треба спершу навчитися спати з самою собою.

[48] [49]

ти, «скарифікатор», мабуть, однокорінне зі «scary», — думала пацієнтка, витираючи долоні об уявні гірчичні джинси, від чого їй здавалося ніби стає трохи напід-питку. Циганка в зеленій флісовій бобці і смарагдово-му халаті, миючи палату, скаржилася на невиданих раніше мух і сарану, які погризли на ранішньому вигоні їй ноги, а корові цицьки. Пропонувала ліфчики і труси. Уявилася корова в ліфчику — щоб не кусали мухи. Циганка створювала дивний тандем з сестрою в халатику оздобленому бузковими рюшиками, яка ро-мантизувала іноземну філологію часів сімдесятих. Так хотілося до неї донести, що налагодження вербальної комунікації — неабияка проблема і лінгвістично-ораль-ні здібності не завжди стають у пригоді, як і вміння вмикати режим mute.— Its time for fishing, it’s spring, — коментувала спа-лахи інфекційних хвороб групі іноземних студентів викладачка.— Може то ладнати вудки? — подумав Спиридон, приглядаючися до набряклого вуха хворої, зручно розташованого з голомозого боку. Він торкнувся бурштинових везикул, які переливалися і пульсували на сонці, як коштовні кульчики. Дівчина з шипінням втягнула повітря, як дитина, коли попечеться. Спи-ридон відсмикнув руку від вуха і ковзнув її шиєю, мимоволі перевіряючи наскільки скрипучі тут ліжка і чи достатньо було би простирадла щоб завішати прозорі двері.

Галина Шиян}Євгенія Кононенко Народилася в Києві в 1959 році.

Навчалася на механіко-математичному факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка, закінчила в 1981 році. Також вивчала французьку мову й літературу в Київському Лінгвістичному університеті. Від 1995 році донині працює на посаді старшого наукового співробітника в Українському центрі культурних досліджень.

Євгенія Кононенко письменниця, поетеса, перекладачка з англійської та французької, авторка романів, повістей, численних коротких оповідань, книжок для дітей, есе. Також є авторкою багатьох робіт з культурних досліджень та жіночих студій, ряду культурологічних розвідок з тем популярної культури та гендерних питань, журналістських статей.

Євгенія Кононенко також перекладає з французької та англійської мов поезію, прозу та науково-популярну літературу. Зокрема, в її перекладах виходили: «Мала антологія французького сонету», Мюріель Барбері «Елегантна Їжачиха», Гюго Гамільтон «Люди з веснянками» тощо.

Євгенія Кононенко є автором романів «Імітація», «Зрада. ZRADA made in Ukraine», «Ностальгія», «Жертва забутого майстра», «Російський сюжет», збірки новел «Без мужика»,«Повії теж виходять заміж», «Новели для нецілованих дівчат», збірки новел та есеїв «Книгарня “ШОК”».

Серед відзнак Євгенії Кононенко: лауреат спільної премії імені Миколи Зерова Міністерства культури України й посольства Франції; лауреат літературної премії «Гранослов»; лауреат премії часопису «Сучасність»; переможець Другого всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» Національної радіокомпанії України; переможець всеукраїнського конкурсу оповідання на київську тематику «З Києва з любов’ю»; лауреат часопису «Кур’єр Кривбасу».

Пропонувала ліфчики і труси. Уявилася корова в ліфчику — щоб не кусали мухи.

Євгенія Кононенко}

[50] [51]

Уривок із оповідання «Цвинтар привидів», збірка оповідань «Кат»

…Це не випадково, що внизу, біля моря, на кілька кілометрів як ліворуч, так і праворуч скелі не пускають купатися. Щоб сюди не їхали курортники. Лише ті, кого ми самі запросимо. Тут немає пляжу тому, що там, — Роман простягав руку вбік степу, — цвинтар привидів.— Цвинтар привидів? А що це таке?— Там, у степу, великий цвинтар привидів. Чи не най-більший у світі.— А хіба у привидів є цвинтар? Це якась аномальна зона? Роман не відповів на те запитання, тож я поставила нове:— Але чиї привиди спочивають на тому цвинтарі?— Я саме цю історію розробляю. Але не по-російськи, — друге речення він вимовив пошепки.— По-українськи? — спитала я Романа Ми спілкувалися з Романом російською. Але в його багатющій бібліотеці було й чимало книжок по-українськи. Я в Києві знала кількох, які розмовляли російською, а писали вірші українською.— Ні, я створюю текст тою мовою, — Роман дивно по-сміхнувся й здійняв руку вгору.— Якою — тою?— Ти ж програміст. То, певне, знаєш, що, крім Фортра-на та Піеля, можна писати програми в кодах.— Так, звичайно. Я такого не вмію, але в нашій конторі деякі справді пишуть програми в кодах.— Так і в людських мов є коди.— Спільні для всіх мов?Роман кивнув, сяючи очима. Ні в кого я не бачила такого вогню в очах.

— І ти знаєш цю… прамову?— Якщо безвиїзно жити багато років між морем і степом, та ще й неподалік від цвинтаря привидів, зна-тимеш все що завгодно. Тоді я подумала, що в Романа хворі не лише ноги, і мені стало страшнувато. Я не спитала, якими знаками записуються коди прамови. Боялася, що він мені їх почне показувати. Мене заспокоїло те, що господиня дому, мати Романа, надзвичайно привітна, лагідна жінка, була завжди поблизу. Вона заходила до бібліотеки чи до кабінету, де ми спілкувалися з Романом, приносила глечик із холодним компотом або зі слабеньким кислим вином. Та жінка викликала абсолютну довіру. Навіть якщо її син і був божевіль-ний, вона своєю присутністю гарантувала, що він не заподіє ніякого лиха. За вечерею Роман заговорив про цвинтар приви-дів, і господар дому, дорожній майстер, сказав, що на вихідні може мене туди звозити, це поряд.— То що це таке? Аномальна зона? — знову спитала я.— Це цвинтар привидів, — відповів дорожній майстер. Я глянула на господиню, і вона кивнула: саме так, цвинтар привидів.— Можемо поїхати туди на вихідні. Подивишся, що воно таке. У суботу, коли надвечір спека спала, дорожній майстер нагадав мені про свою пропозицію. Я спи-тала, чи поїде Роман. Він відповів, що в кабіні його вантажівки лише одне пасажирське місце. Та й Роман буває там часто. Ми поїхали вдвох. Їхали вглиб півострова дуже недовго, хвилин п’ятнадцять. Зупи-нилися посеред степу. Спочатку я взагалі нічого не помітила, крім якоїсь поваленої колони серед гарячих нерухомих жовтих трав. Але батько Романа підштов-хнув мене до просторої заглибини. Я зробила кілька

кроків некрутим схилом. І відчула сильний вітер, аж до свисту у вухах. Це вражало тим більше, що в степу був мертвий спокій. І той вітер, який засвистів у за-глибині, зносив крівлю й вивертав душу.— Не бійся, — сказав батько Романа.Якби не впевнений голос того чоловіка, я б таки злякалась. Але його «не бійся» було таким переконли-вим, що я зробила кілька кроків гарячою площиною, яка не сильно, проте відчутно хиталася під ногами, і свист у вухах посилився, і на якусь мить мені схотіло-ся йти далі, пізнавати цвинтар привидів.— Роман розповідає про це місце всім вашим гостям? — І не пригадую, кому ще розповідав. То ти викликала в нього таку довіру.— І він правда пише книжку про цвинтар привидів?— Не книжку, і не пише, але він таки щось створює. Мати каже, що, коли я на роботі, він частіше вдень спить, а вночі встає та шкандибає до свого кабінету. Я не наважалась спитати, що означає: «не книжку, і не пише». Мені довірили якусь дивовижну таємни-цю, а я не все второпала.— Ось на цьому гарячому камені ми сидимо, коли приїздимо сюди з Романом, це дуже добре для його хворих ніг, — указав дорожній майстер на повалену колону.— Але звідки тут взялася колона? — спитала я, нахи-лившись і торкнувшись пальцями канелюр.Дорожній майстер знизав плечима.— Роман каже, то залишки брами.— Значить тут була колись огорожа?— Роман більше розповість про це. Він каже, коли є брама, то огорожа й не потрібна. І от настав мій останній вечір у тому дивовижно-му домі. За вікном у чорній темряві чутно шум чи то моря, чи то степу, чи то в нічній тиші сюди долинув свист із цвинтаря привидів. Мало б бути моторошно, але, пам’ятаю, мені подобалося те лоскотання нервів.

Завтра вдосвіта, а вірніше, це вже сьогодні, я поїду звідси.— Ти зібрала речі? То й не лягай спати. Ти ж так і не чула, як шумлять тутешні ночі. Ти поїдеш, а я знову спатиму вдень, а вночі робитиму те, що я тобі розпо-відав. Це поглинає стільки сил, ти б знала!— Але, Романе, якщо йдеться про книжку тою, боже-ственною, чи янгольською, чи ще якоюсь прамовою, то чи не здається тобі, що такі книжки вже є, а пись-менники їх не пишуть, а відтворюють своїми мовами? В очах Романа зблиснуло радісне збудження. Певне, через те, що співрозмовниця нарешті підійшла до того, що бентежило його найбільше. Він підвівся зі свого крісла, витяг милиці з-за коліс, зробив кілька кроків мені назустріч:— Це так! Ось глянь, — Роман показав на стелажі своєї бібліотеки, — серед цих книжок не так і багато таких, які зчитані звідтіля! Але є. Ось, наприклад, ця, — він по-казав мені невеличку книжку, як мені здалося, то був переклад українською з японської. — Я це відчув, хоча це переклад! Той, хто взявся перекладати таку книжку, має знати, чи написано оригінал, чи зчитано з неба!— Очевидно, більшість письменників не має доступу до тих вічних книжок.— До текстів, не до книжок, уживай правильні слова! — трохи роздратувався Роман.

Євгенія Кононенко}

Я в Києві знала кількох, які розмовляли російською, а писали вірші українською.

Їхали вглиб півострова дуже недовго, хвилин п’ятнадцять. Зупинилися посеред степу

Той, хто взявся перекладати таку книжку, має знати, чи написано оригінал, чи зчитано з неба!

Мені довірили якусь дивовижну таємницю, а я не все второпала.

[52] [53]

Олександра КудрінаНародилась 20 травня 1991 року в час розпаду СРСР. Прожила 17 років в Кіровограді, вивчила математику і переїхала вчитись до столиці. Закінчила Національний авіаційний університет за напрямком «системна інженерія».

На початку навчання збиралась впродовж життя проектувати системи управління для літальних апаратів і розвивати авіаційну галузь в Україні, але на четвертому курсі під час канікульної нудьги до рук потрапила ручка й лист А4. Вийшла невеличка історія. Збагнула, що думається їй краще і приємніше саме українською мовою, а не російською, що на той час була для Олександри рідною. Через деякий час перейшла на українську і вже активно почала витрачати чорнила та блокноти, розширюючи канцтоварний бізнес прилеглого до гуртожитку магазину. З того часу зрозуміла, що авіація остаточно втратила гарного розробника, бо віднині слова їй стали ближчими, ніж числа та розрахунки. З того часу впевнено рухається сходинками до своєї літературної мрії.

Першою сходинкою стали оповідання «Дурію» та «Мільйони сьогодення» в збірці «Теплі історії про дива, коханих та рідних», другою — публікації в газеті «Освітяночка», третьою — мініатюра на сторінках альманаху «Скіфія-2013-Осінь», четвертою — оповідання «Скільки важить Усесвіт» та «Компенсація» в збірці «Теплі історії про кохання». Нещодавно вийшла друком стаття Олександри в психологічному журналі «Експеримент», впевнено осівши п’яту сходинку її драбини до мрії.

Отримавши літературну стипендію та, як наслідок, тимчасову свободу, буде працювати над прозовим твором для дітей та романом «Тільки не чіпайте мій хвіст» для дорослих. Впевнена, що ця стипендія дасть їй можливість отримати максимальний ККД та піднятись ще не на один десяток таких сходинок.

Фрагмент роману «Тільки не чіпайте мій хвіст!»

Коли суддя нарешті дійшов до зали своїми малень-кими ніжками, під її дверима вже оселились шановні присяжні та не надто шановні свідки. Присяжні були в довгих мантіях, що ховали як великі животи, так і їх малий сором. Вони стояли біля самісіньких дверей, а свідки, вбранням яких були джинси та спортивний одяг, — посеред вузького коридору. Свідки перекривали дорогу всім, хто проходив повз це ранкове дійство. Випадковим перехожим до-водилось їх постійно просити посунутись, штовхати й обходити. Свідки всім заважали. Нарешті суддя відчинив двері й миттєво відбіг від дверей, бо серйозні присяжні, мов горох з дірявого пакету, розсипались залою. Вони при цьому весели-лись і реготали, дехто навіть котився по залі від сміху, аж поки суддя не нагадав, що робота в них сумна і гроші їм платять саме за співчутливі та розуміючі по-гляди, а посмішки тут і даром нікому не потрібні!— Зачиніть одне з вікон, — наказав суддя.Він ставився дуже відповідально до своїх посадових обов’язків і саме тому, на його думку, ранкове сонце, що наполегливо лізло через всі відкриті вікна, псувало атмосферу цієї зали. Один із присяжних підстрибнув від несподіваного наказу та так і пострибав до вікна. Тепер сонце могло лише спостерігати за процесом, крізь затемнене скло, що міцно утримувало його при-страсні обійми назовні. Останніми в залу зайшли молоді батьки, яким з виду ще не було й сорока років на двох. Саме так і подумав суддя, а тоді глянув на документ, який щойно приніс один із присяжних і його очі вихопили : «Роди-на 1075. Вік родини 39 (М — 20, Ж — 19, Д— 0)». — Так я і думав, — прошепотів суддя, ледве стри-

мавши задоволене «Єс!», що застрягло в горі і змусило суддю прокашлятись. Чоловік був вдягнутий у купу кольорового одягу. Футболки повилазили на светр, а майка, що просто не мала совісті — осіла прямісінько на рожевій куртці. Його однотонні сірі джинси повбирали на себе всі фарби із одягу дружини і не було такого кольору, який би не знайшов собі тут прихисток. Дружина мала лише охайний вигляд без усіляких кольорів, бо жахливі манери одягу її чоловіка були непорушними. На руках у дружини спала маленька дівчинка, що через свої мініатюрні розміри прекрасно маскувалась в ковдрі. Лише пустушка попискувала із сталим періодом в кілька секунд. А тоді і вона затихла, бо дитина почала смоктати мізинчик. В світі народився ще один гурман.— Дівчинку залишайте в мене, а самі займайте місця в першому ряду, — сказав суддя. Батьки мовчки виконали наказ. Кожен з них мав свої думки на цей рахунок, але вони поки міцно три-мались за волосинки і навіть не хитались від подихів. Суддя запропонував почати. Всі погодились. Зазвичай, люди незадоволені всім, що він каже, окрім найпершої пропозиції. Вона, ніби поцілунок перед любощами. Натякає на те, що от-от щось станеться, але ще не відо-мо в що виллється та подія. Наростає лиш цікавість.— Ім’я дитини? — спитав суддя.— Імені ще немає, пане суддя, — відповів один з при-сяжних.— Вік? — зробив другий постріл суддя.— Тридцять один день. Все по закону.— Повільно ви думаєте на іменем, — звернувся суддя до батьків, які вже почали процес перелякування, а тоді додав, — Значить напишіть просто дівчинка. Або я сам ім’я придумаю.

Олександра Кудріна}На руках у дружини спала маленька дівчинка, що через свої мініатюрні розміри прекрасно маскувалась в ковдрі.

Випадковим перехожим доводилось їх постійно просити посунутись, штовхати й обходити.

[54] [55]

— Батьки проти! — пошепки крикнув батько дівчинки, а дружина схвильовано схопила його за руку та боляче глянула на нього.— Ваше діло. Почнемо.Суддя почав дивитись на дівчинку. Він ходив навко-ло неї, не відводячи погляду своїх зеленуватих очей, що вічно були зажмурені. Тому він був змушений більше вдивлятись, аби відшукати те, що мала дитина чи впевнитись у відсутності цього «чогось». Щоразу йому доводилось навантажувати все тіло, аби щось побачити. На залу набігла тиша. Вона взяла на абордаж всіх присутніх та моментально занурила їх в свої кудлаті пасма, попередньо зав’язавши всі тридцять чотири роти.— Талановита! — задоволено вигукнув суддя, а тоді вже значно спокійнішим, але пронизливим тоном до-дав, — Талант першої категорії. Записуй, Олівецький!Олівецький ще раз глянув на дитину, яка так захопи-лась сном, що вже запхала майже увесь кулак собі до рота, і записав все, що сказав суддя. Він думав про дитину, яка ще не знає про те, що за тринадцять років їй доведеться заплатити за той талант, який вона може так ніколи в собі і не відшукати.— Та як же таке може бути! — запротестував батько ще голоснішим шепотом, який вже майже перетворився на голос, — Ні в мене, ні в дружини немає. То навіть у наших батьків немає, а ви знайшли в малій талант! Так же не буває! Суддя дещо насупив брови і знову підійшов до дитини. Навіть поклав їй руку на лоба, аби краще від-чути її талановитість.— Жодних сумнівів! Талановита. Шукайте відповідь у

своїй шафі минулого. Такі шафи обов’язково мають потаємні шухляди. Присутні миттю почали співчувати, бо за це їм заплатять в кінці поточного місяця, а батьків накрила хмара зітхань, що ніби кольоровими цукатами до-повнювалась різнобарвністю питань. Думки вже не тримались за волосинки і поступово опадали вниз, ніби ослаблене жовте листя восени. Найсильніші від-ривали з голови батька принишклі волосинки і, ніби на парашутах, парили над землею.— Чекатимемо на дівчинку через тринадцять років. І пам’ятайте, що це має бути її рішення, бо не вам із цим жити, а їй, — нагадав суддя та забравши свою трубку із елементами арт-нуво, миттю вибіг з зали, бо вже годину марив шматком зеленого яблука без ГМО.З ГМО він не любив, бо вони дратували його яскра-вим фіолетовим кольором і від них страшенно несло болотом. В такі моменти йому здавалось, що він — жаба й невимушено в нього виривалось пару щирих «Ква», які могли налякати його дружину. Природа наділила її підвищеною лякливістю та фанатичним бажанням пошуку сенсу. З роками вона навчилась не тільки відшукувати, а й, здавалось, винюхувати в усьому сенс. Певно, саме тому її ніс збільшувався після кожного знайденого нею сенсу. Суддя боявся, що одного разу дружина перетвориться на один суцільний ніс і занюхає його до смерті.

Олександра Кудріна}Тимофій Гаврилів Народився 1971 року в місті Івано-Франківську. Письменник, перекладач, теоретик та історик літератури, літературний критик. Дебютував 1986 року читанням власних поезій на українському радіо. Наймолодший учасник Колоквіуму німецьких та українських письменників, організованого Ґете-Інститутом та Спілкою письменників України (1994). Переможець першої в незалежній Україні міжуніверситетської олімпіади знавців німецької мови та культури (1992).

Автор книжок віршів «Арабески пам’яті» (1995), «Закони географії» (1997), «Година самотніх» (1998), «Повертаючись до сказаного» (2002) «Конспект екскурсії» (2006); романів «Де твій дім, Одіссею?» (2006), «Чарівний світ» (у трьох томах — «Чарівний світ. Тепер» (2010), «Чарівний світ. Тоді» (2010), «Чарівний світ. Між тоді і тепер» (2011)), «Вийди і візьми» (2013); збірок оповідань «Щоденник Одіссея» (2003), «У шатах вересня» (2013); книжок есеїстики: «Знаки часу: спроби прочитання» (2001), «Текст між культурами» (2005), «Моя Україна» (2008), численних наукових, перекладних, упорядкованих видань. Друкувався в часописах «Світо-вид», «Четвер», «Березіль», «Перевал», «Ї», «Кур’єр Кривбасу», «Критика», «Lichtungen», «Passauer Pegasus» та ін. Лауреат літературної премії «Благовіст» (1996).

Упорядкував і видав три томи праць, присвячених експресіоністичній літературі, мистецтву та кінематографу. Заснував і видає авторську перекладну серію «Австрійська п’єса XIX ст. — XX ст». Пише для української та європейської преси. Стипендіат програм ім. Франца Верфеля та Пауля Целяна. Учасник міжнародного мистецького проекту «Поетика кордону». Засновник, упорядник і головний редактор «Студій австрійської літератури». Художні твори Гавриліва перекладалися польською, чеською, німецькою, французькою і норвезькою мовами. Есей «У пошуках роману» перекладений низкою європейських мов, а також турецькою.

Він думав про дитину, яка ще не знає про те, що за тринадцять років їй доведеться заплатити за той талант, який вона може так ніколи в собі і не відшукати.

Тимофій Гаврилів }

[56] [57]

Тимофій Гаврилів} Уривок із новели «Наші діти»

Він навчався в сусідній школі, жив у будинку через подвір’я. Його зарізали серед білого дня, в темному закутку, яких не бракувало. Він, який топтав ряст на цій Землі заледве дванадцять років, уже раптом щось комусь завинив і цього не можна було розсьорба-ти інакше, як жертвопринесенням. Ми з ним, якщо можна так висловитися, товаришували. Я приходив, натискав дзвінок, і ми йшли гуляти. Того разу двері були відчинені. Воскова копія того, з ким ми ще напередодні влаштовували забави. І його батьки... Пополотнілі, змордовані, розчавлені постаті тих, хто водномить утратив, заради чого жив. І труна, як розбите корито. Й ось так вони тулилися одне біля одного перед нею, хутко почали прибувати сусіди, яких ставало більше і більше, вони навідувалися по кілька разів, сиділи, затримавшись, на дивані, де він ще вчора поринав в одну з незрівнянних книжок, які ми читали, мовби змагаючись, а ще наші однолітки, його і мої, розгойдувані маятником страху й цікавості, й ось було чути, як він відштовхував і притягував, ки-даючи то в той бік, то в другий, а ми ще були замалі, аби з цим упоратися. Під поверхнею, під звичайною цікавістю роззяв клекотів нурт, і наш закутень, що складався з одно-типної забудови початку шістдесятих, футбольного поля, кількох пісочниць і гойдалки на маківці пагорба, мовби призначеної для стрибання на транспорт, що торохтів розбитим асфальтом, розпалюючи фантазію, яка гойдалку перетворювала на коня, вантажівку на потяг, як у справжньому вестерні, опинився на якийсь час у центрі уваги. Його мати, яка його, який був не зовсім такий, так гаряче пестувала! «Підійди сюди, придурку!» — і він, нітрохи не обра-жаючись, наче свідомий переваги, якої не доскочили й

яких йому вже ніколи не прочитати! Якими я тамував і не міг потамувати спрагу, впевнений, що в нього вони також викликали б захват. Найвиразніші пасажі я декламував уголос — так ніби він міг почути мене. Ми вважали себе найофігеннішими читаками. Життя розкрилось переді мною у вигляді бібліоте-ки, куди я йшов по дні, враження, ситуації, парадокси, досвід, як до справжньої книгозбірні — по книжки. Їх можна було отримати, здавалося, нелімітовано і наза-вжди. Жодних чотирнадцяти днів і вікових обмежень. В одинадцять воно знайомило з убивством, тоді як із книгозбірні кримінальні романи видавали лише до-рослим. Згадуючи про нього, я почувався злодійчуком, змушеним красти, чим інші користувалися без вагань і тим більше докорів. Невдовзі моєю настільною книж-кою стала любов. Я зичив їх знову і знову, ті самі видання, відмов-ляючись, коли їх не було, від інших, чим накликав на себе підозру, особливо, коли вони були розкішні-ше оформлені та проілюстровані. Коли я приходив наступного разу, бібліотекарка прошивала мене Y-промінням безкомпромісного погляду, не менш прискіпливо потрошачи стосик у пошуках вирваної сторінки, якого-небудь знаку, слова, натяку — чогось, що було би не так, доки одного разу я свідомо по-шкодив шмуцтитул, звільнивши її і себе від мук. А був момент, коли я був таємно закоханий у неї!

по тому, як вимили руки в його, яке ще тепліло, житті, наближався до них. Так, ніби не мав ім’я, ніби те, як до нього зверталися, й було ним і його влаштовувало. Наче позбавивши його цього, відтак життя, вони все одно не змогли до нього добратися. Жодний із нас не довідався, яким би він був, ставши, як ми, дорос-лим. Про тих, хто відібрали в нього таку можливість, я згодом більше нічого не чув. Він ніколи не тікав, позбавлений інстинкту само-збереження — цієї безумовності, коли, не чекаючи, обертаєшся і біжиш. Він не знав, що таке страх, і ні вони, і ніхто не зміг навчити його боятися. Коли вони всаджували ніж, він сприйняв це з легким здивуван-ням, простягнувши назустріч їм руки, наче прощаючи заподіяне. Або як ото розкривають обійми, зустрівши зненацька давнього приятеля. Вони розводилися про дружбу, повторюючи це слово, мов мантру, били себе в груди, присягаючись, що не знають, як таке могло статися, — вони цього не хотіли; хнюпилися, демонструючи, що й самі шоковані, нишкли, сповнені вдаваного каяття поміж колон з облущеною фарбою, що підпирали стелю, на якій тут і там оголилася, мов правда, неприваблива і банальна, дранка. В нього залишилося кілька книжок, які він не встиг здати, й ось вони лежали перед бібліотекар-кою. Їхнього сина буде позбавлено права користу-ватися книгозбірнею — чи їм це відомо? Його батьки стояли і мовчки слухали. Не те щоб я пнувся зі шкіри, просто на більшість книжок нам було досить одного-двох днів — прочитати, обмінятися ними, а потім учасно здати. Я проковтував їх, як халву, лише розбуркуючи апетит. Найцікавіші місця ми зачитува-ли до дір, змагаючись, хто більше і — головне — точніше запам’ятає. Здавалося, він фотографував написане. Ніби втратити життя — не так страшно, як позбути-ся читацького квитка. А скільки неймовірних книжок,

Ми з ним, якщо можна так висловитися, товаришували. Я приходив, натискав дзвінок, і ми йшли гуляти.

ін не знав, що таке страх, і ні вони, і ніхто не зміг навчити його боятися.

Згадуючи про нього, я почувався злодійчуком, змушеним красти, чим інші користувалися без вагань і тим більше докорів. Невдовзі моєю настільною книжкою стала любов.

[58] [59]

Для нотаток

[60] [61]

Для нотаток

[62] [63]

www.fdu.org.ua www.i3grants.org