Емоційність усно-розмовних інтонацій, що їх вносять у ху­дожні діалоги препозитивні додатки, дещо змінює свій характер в іншому стильовому оточенні — в текстах художньо-описових, розповідних, фольклорних, публіцистичних тощо.

У розгорнених описах препозиція додатка в об'єктній синтаг-. мі створює фольклорно-оповідний колорит, чому сприяє не тіль­

ки емоційне виділення додатка, а й кінцева позиція дієслова в кількох синтагмах підряд, від якої залежить фольклорний рит­момелодійний лад мовлення. Напр.: «...а пісня котиться селом, в золотій пшениці, кісники смиче, волошки цілує і жартами пе­стливими берізку обгортає» (Г. Косинка, На буряки).

Завдяки інверсії додатків віршове мовлення формує ритмо­мелодійні структури фольклорно-пісенного звучання. Пор.: «Хо­дить мати по дорогах Гайвороння гонить, А подружжя на розпутті чорні руки ломить-» (М. Стельмах, Партизанська). Фоль­клорно-пісенний словолад залежить від стилістично-експресив­ної функції препозитивного додатка і постпозитивного дієслова-присудка. Взаємодія стилістично виразних типів словопорядку — усталеної позиції додатка і дієслова-присудка, які входять у лінійно-динамічну структуру «підмет+додаток + присудок» — впливає на виникнення фольклорно-пісенних інтонацій, напр.: «Повечорів мій день, туман поле ясне укриває, Хвиля хвилю з-за Десни доганяє» (О. Довженко, Зачарована Десна).

Фольклорний оповідний стиль з його характерною ритмоме­лодикою переноситься іноді і в художні діалоги, інтимізуючи останні, пор.: « В а р к а . Ховайся, Романе, в погріб, а я вас со ломою закладу, земельки притрушу, щоб ніхто й не знайшов...» (Ю. Яновський, Дума про Британку).

Експресивність препозитивних додатків набуває в художньо­му мовленні також стилістичного значення розповідності. Напр.: » «Було мені либонь сімнадцять. Колупаю припічок, на парубка не гляну. А він же красний! Сів край столу, добридень оддав. Шабатурку одкрив да й малює» (Ю. Яновський, Наречена). Особливо виразну експресію розповідності вносять у мовлення структури з препозитивним додатком і кінцевим дієсловом. Напр.: «Там багатир колись був—по три пари волів держав» (Г. Косинка, Товариш Гавриш). Стилістичний колорит кон­струкції «додаток + присудок» залежить від того, в який за­гальний синтаксичний лад потрапляє ця конструкція — чи пе­реважають у тексті фольклорно-поетичні інтонації, які надають структурам із препозитивним додатком колориту фольклорно-поетичного, чи текст відбиває експресивність інтонацій усної розповіді, в якій стилетворчу роль поряд з іншими засобами ві­діграє інверсія додатків.

Стилістична багатоплановість структур із наголошеними препозитивними додатками є однією з характерних ознак інди­відуального стилю А. Головка. Інверсійні додатки надають мов­ленню А. Головка романтично піднесеного звучання, поетично-

444

го колориту. Напр.: «Тиха, задумана йшла стернею. Межею од шляху в жито вбрела... Житом бродила» («Пасинки степу»); «Коли вечір осінній млою-мрякою повисне над містечком, хати нижче стріхи тоді на очі насувають, в сутіні загортаються» («Зелені серцем»).

Як джерело стилістичного колориту усної розповіді, як за­сіб відтворення невимушеності живомовних інтонацій використо­вується інверсія додатків у таких фразах: «Отак і гнали потім — і разом, і нарізно: за всю дорогу словом не обізвалися» (А. Го­ловко, Червона хустина); «Обмокли хлопці — рубця сухого не було, хоч і ховалися під вербами» (А. Головко, Товариші).

Манеру розповідності або невимушеної розмови з її емоцій­ними інтонаціями, як характерну ознаку індивідуального стилю Г. Косинки, А. Головка, перейняв для своєї художньої опо­віді Григір Тютюнник, який використовує інверсії членів речен­ня, безсполучникові конструкції з метою стилістичного урізнома­нітнення художньої оповіді, надання їй народно-розмовного забарвлення. Пор.: «А під полом біліє картопля: ключки пови­кидала, в землю проситься» (Григір Тютюнник, Зав'язь).

Препозиція додатка, зокрема винесення його на початок ре­чення, не завжди є показником інверсійного порядку слів, що має експресивно-стилістичне значення. Препозитивний додаток часто функціонує як вихідна синтагма, а присудок з підметом та іншими членами речення формує основну наголошену син­тагму. Наприклад, у такому типовому для наукового стилю ре­ченні, як «Західнослов'янським мовам (крім польської), а також словенській Ц властиві прикметники з відмінковою (найчастіше генітивною) формою іменника в першій частині...» («Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов»), місце гру­пи додатка й групи підмета цілком залежить від логічного зміс­ту думки — від того, що є суб'єктом і предикатом судження, а також від змістового зв'язку між реченнями в контексті.

Зміна місця додатка й підмета в наведеному вище реченні може бути пов'язана із зміною предмета думки і на вираження стилістичних відтінків мовлення не впливає. Пор.: «Прикметники з відмінковою (найчастіше генітивною) формою іменника в пер­шій частині властиві західнослов'янським мовам...»

Обидва типи словорозташування (з препозитивним і постпо­зитивним додатком) свідчать про загальноінформативний план мовлення, позбавлений емоційного забарвлення, суб'єктивних оцінок тощо. Однак у художньому мовленні структури «дода­ток + присудок», що часто функціонують як окремі речення, відзначаються більшою, порівняно з іншими стилями, експре­сивністю і створюють, зокрема, стилістичний колорит хронікаль­ного опису (у ремарках п'єс, кіносценаріях, в художніх текстах, витриманих у тональності відрубного «ремаркового» мовлення). Напр.: «Ворогів виводять. Урочиста тиша» (Ю. Яновський,

445

Дума про Британку); «Руїни сахарні. Цеглу йкамінь розкидано навкруги» (Ю. Яновський, Рага тог^апа); «І повагом, увігнув­ши голову в плечі, рушив назад до воза. Лозину переломив і ки­нув серед дороги. Коні торкнув віжками й попустив до села ти­хою ходою» (Г. Косинка, Змовини).

Стилістичні відтінки препозитивного інтонаційно виділеного додатка особливо виразно виявляються в лінійно-динамічних структурах «додаток + підмет + присудок» типу «Завод «Арсе­нал» ви знаєте».

В подібних конструкціях — два інтонаційні піднесення: по­чаткова й кінцева позиції, тобто додаток і присудок; а ненаго-лошений підмет роз'єднує, перериває основну синтагму (пор. лі­нійно-динамічну структуру із стилістично нейтральним порядком слів «Ви знаєте завод «Арсенал», в якій роль основної синтагми виконує словосполучення «присудок+додаток»); виражений особовим займенником, він функціонує як проклітика, утворю­ючи синтагматичну єдність із дієсловом-присудком.

Лінійно-динамічні структури названого типу властиві діало­гічному художньому мовленню, вони відтворюють емоційність розмовних, розповідних інтонацій, передають почуттєвість внут­рішніх монологів. Напр.: «Сидимо собі та й їдемо. Пани про своє говорять, а я сам собі про своє думаю та на всячину роз­дивляюся. Мене покинули, вже не дивляться на мене! Добрий тютюн пани вживають, аж пахне» (Б. Грінченко, Сам собі пан); «М о т р я Т е р е н т і в н а . Люди вони закордонні, та попервах не треба їм очей штрикати... Скатертину ми сховаємо, нехай ле­жить стара клейонка» (Ю. Яновський, Син династії).

Отже, лінійно-динамічні структури «додаток + підмет + при­судок» характеризують мовлення експресивне, р о з м о в н е в своїй основі.

Нейтральному порядкові слів типу «підмет + присудок + додаток» (напр.: «Олесь любив зиму» — Григір Тютюнник, Ди­вак) протиставляються експресивні варіанти словорозташуван-ня («Любив Олесь зиму»; «Зиму Олесь любив»; «Зиму любив Олесь»). Використання деяких із цих типів словопорядку зви­чайно зумовлюється орієнтацією мовлення на у с н о - р о з ­м о в н и й (пор. «Олесь зиму любив») або е п і ч н о - р о з п о ­в і д н и й стиль (пор. «Любив Олесь зиму»).

Експресивність перелічених лінійно-динамічних структур з наголосом на початку чи в середині речення зумовлює їх вико­ристання у розмовному мовленні, в стилістично забарвлених ху­дожніх описах, у публіцистичних стилях мовлення. Зокрема, конструкції з інверсією додатка в лінійно-динамічній структурі «підмет + додаток + присудок» виступають як стилістично ви­разні назви газетних статей, надаючи їм емоційності розмовного стилю. Напр.: «Змагання сил додає» (Вечірній Київ», 6.1 1971). Пор. стилістично нейтральний словопорядок: «Змагання додає сил» з наголосом на кінцевій позиції речення — на додаткові.

446

Публіцистично-риторичного колориту набули в сучасному літературному мовленні структури «додаток + присудок + під­мет», що також функціонують як назви книг, статей тощо. Пор.: «Я чекають глядачі» (назва передмови до книги О. Дов­женка «Потомки запорожців», К., 1967). Звичайні для публіци­стичного мовлення конструкції з препозитивними додатками (зокрема займенниками), напр.: «Ними захоплюється світ», «їх славить земля», «Чемпіонів знає вся країна», словопорядок в яких має значення епічного стилю. Названим структурам вла­стивий рівномірний інтонаційний рух із фразовим наголосом в кінці речення, що відрізняє їх від інверсійних структур роз­мовного і публіцистичного типу: «Чемпіонів вся країна знає»,. «Київ люди прикрашають», «Галину учитель шукає», «Мама квіти купила» з наголошеною середньою позицією речення. От­же, серед багатьох варіантів взаємного розташування підмета,, присудка і додатка виділяється кілька лінійно-динамічних струк­тур із стилістично значеннєвим порядком слів: структури, екс­пресивність яких .відбиває специфіку у с н о - р о з м о в н о г о мовлення і структури п у б л і ц и с т и ч н о - р и т о р и ч н о г о або ф о л ь к л о р н о - е п і ч н о г о звучання.

У віршовому мовленні препозиція додатка або його дистан-тне розташування дуже рідко спричиняється до експресивно-сти­лістичного виділення якогось члена речення. Порядок слів тіль­ки в поєднанні з іншими елементами мовної структури впливає на фольклорно-епічний, фольклорно-пісенний, розповідний син­таксично-інтонаційний лад вірша. Наприклад, розмірений, упо­вільнений, епічний лад вірша створюється завдяки повторам і винесеним у препозицію по відношенню до дієслова другорядним членам речення в таких поетичних рядках: «Отак роки, отак без­краю на струнах Вічності перебираю я, одинокая верба» (П. Ти­чина, Квітчастий луг). Як фігура виразного поетичного синтак­сису функціонують, зокрема, поставлені поряд конструкції з пре­позитивним і постпозитивним додатком. Напр.: «До твого [Ук­раїно] ясного неспокою, До твоїх натомлених долонь Припаду дніпровою сагою, Райдугою вистелю твій сон» (Б. Олійник, В день ясний і в ночі горобині).

Потрапляючи в особливий ритміко-інтонаційний рух вірша,, порядок слів підпорядковується цьому рухові, проте є випадки, коли інверсія (означень, додатків, обставин, головних членів ре­чення) впливає на будову віршового рядка, зумовлює, зокрема, місце цезури, а також вносить додаткову експресію в пое­тичне мовлення, пов'язану з стилістичним усно-розмовним ко­лоритом. Наприклад, Т. Шевченко звертав увагу на порядок слів у межах віршового рядка, про що свідчить його робота над автографами поезій. Пор. зроблені ним варіанти — зміни в по­рядку слів: 1) «Хотів добра, як дітям мати» — «Добра хотів, як дітям мати»; 2) «Хотів у шляхти одібрать» — «У шляхти

447

думав одібрать»; 3) «Вдарили об землю» — «Об землю вда­рили» '.

Наведені приклади показують, що Т. Г. Шевченко, змінюю­чи порядок додатків, уникає динамічної рівноваги вірша, уви­разнює його синтаксично-інтонаційну будову, в якій відчуває­ться вплив живомовних інтонацій.

Винесення в препозицію додатків у нехудожніх стилях — науковому, офіційно-діловому — пов'язане з відтворенням ло­гічного ходу думки. Препозитивний додаток (група додатка) виступає як синтаксично-змістовий засіб зв'язку між окремими реченнями, властивий для наукового опису, в якому цілісні син­таксично-змістові одиниці (абзаци) будуються так, що основна синтагма попереднього речення стає вихідною синтагмою на­ступного речення.

Описово-інформативний стильовий різновид характеризуєть­ся вживанням у препозиції розгорнених груп додатків, а також обставин, що функціонують як вихідна синтагма. Здебільшого ці групи розпочинаються специфічними синтаксичними скріпа­ми типу у зв'язку, з метою, за рахунок тощо. Напр.: «За раху­нок розробки і впровадження раціоналізаторських пропозицій і винаходів зекономити 300 тисяч карбованців» («Вечірній Ки­їв», 6.1 1971); «З метою забезпечення за громадянами свобо­ди совісті церкву в Українській РСР відокремлено від дер­жави і школу від церкви» («Цивільний кодекс Української РСР»).

Літературно-книжним описам властиві певні варіанти сло-ворозташування як у межах одного речення, так і в межах ці­лого контексту, які передають колорит описового, хронікаль­ного або інформативного мовлення. Поділ речення на вихідну й основну синтагми залежить від характеру розгортання думки. Щоб надати логічної стрункості, легкого сприймання фразі з* кількома розгорненими групами додатків, одну групу виносять у препозицію (вихідна синтагма), другу в постпозицію (разом із дієсловом — основна синтагма), уникаючи цим самим можливої змістової двозначності і членуючи складне речення так, як того вимагає синтаксично-інтонаційна будова інформативно-описово­го стилю. Напр.: «Для студентів, що спеціалізуються з фізики й загальнотехнічних дисциплін, передбачено вивчення технічної механіки машинознавства, електротехніки і радіомеханіки...» (В. В. Мрига, Радянська школа на новому етапі).

Подібне розташування другорядних членів речення допома­гає легше сприймати інформацію, розчленовує її на окремі час­тини, в даному випадку — на вихідну та основну синтагми з відповідним синтагматичним членуванням у межах кожної з них.

1 Приклади взято з книжки В. С. Ващенка «Мова Тараса Шевченка», ків, 1963.

448

Винесення на початок речення групи додатка часто зумов­люється і лексичним наповненням фрази, зокрема тим, що фун­кцію додатка виконують такі словосполучення, як особлива увага, великий інтерес, особлива шана тощо. Напр.: «Великий

'інтерес виявили гості до розробок спеціалістів тресту «Київорг-;'буд» («Вечірній Київ», 6. І 1971). Наведена конструкція нале-|.>"жить до експресивних типів словорозташування, характерних ;. здебільшого для інформативного мовлення. Пор. відповідний •!. порядок слів, властивий описовому мовленню: «Гості виявили

великий інтерес до розробок спеціалістів тресту «Київоргбуд». Експресивність лінійно-динамічних структур із поширеним

препозитивним додатком використовується і в публіцистичних текстах, яким властиве піднесене звучання, емоційне забар­влення. Напр.: «Кроком переможців ми пройдемо всю вашу гітлерівську землю... Пощади не просіть... її не буде» (Ю. Янов-

;. ський, Генерал Макодзьоба); «Ми скорочуємо радіус свого ; в п л и в у . Коефіцієнт корисної дії фільмів ми самі зменшуємо...»

(О. Довженко, За велике кіномистецтво). ,,. Отже, місце додатка (групи додатка) залежить і від змісто-"у вих зв'язків між реченнями, і від орієнтації мовлення на пев­

ний виразовий колорит — описовий, інформативний, усно-розмов­ний, фольклорно-епічний.

МІСЦЕ ОБСТАВИН У ЕКСПРЕСИВНО-СТИЛІСТИЧНИХ ЛІНІЙНИХ СТРУКТУРАХ

Крім лінійно-динамічних структур типу «Заплакала Горпи-на тихо», в яких взаємне розташування присудка,# підмета і об­ставини, вираженої прислівником способу дії, пов'язане із ство­ренням фольклорно-епічного колориту, українська літературна мова використовує також інші типи словопорядку, в яких пев­ну стилістичну роль відіграє місце обставин.

Звичайними для описового мовлення є конструкції, в яких функції вихідної препозитивної синтагми виконують обста­винні члени речення, виражені іменниково-прийменниковими групами. Напр.: «З нашого дому, з живого прикладу Твоєї і маминої поведінки я винесла велику, якусь майже побожну по­шану до селянина» (1. Вільде, Татові); «Навколо стояв веселий гармидер вселенського ярмарку» (О. Гончар, Прапороносці); «За спиною темнів Дунай, попереду світилась перемога» (О. Гон­чар, Прапороносці).

Зміна місця підмета й присудка в лінійно-динамічних струк­турах «обставина -4- присудок 4- підмет» перетворює стилістич­но нейтральний словопорядок в експресивний, такий, що передає колорит розповідного, фольклорно-епічного мовлення або від­ображає інтонації усно-розмовного стилю з властивими йому інверсіями, перенесенням наголосу на середину фрази. Пор.: «За

29 2-1626 449

спиною Дунай темнів, попереду перемога світилась». Усно-роз­мовний колорит художньої розповіді створюється також у тих випадках, коли місце між обставиною і присудком займають інші другорядні члени, зокрема додатки. Пор. уривок художньо­го твору з відчутним колоритом розповідності, що виявляється в характерному порядку слів: «На березі таке зборище увечері одкрили. Од пристані сторожу виставили, од жандармів» (А. Го­ловко, Мати).

Обставини (часу, місця) порівняно з іншими членами речен­ня (означеннями, додатками) виявляють більшу свободу щодо позиції в реченні, яка залежить здебільшого від вимог синтаг­матичного, змістового членування фрази, тобто від того, що мовець вважає вихідним, а що — основним у своєму повідом­ленні. Залежно від змістового членування висловленої думки наведені вище речення можна перебудувати так: «Таке зборище одкрили увечері на березі. Сторожу од жандармів виставили од пристані». Зміна порядку слів у першому реченні не впливає на зміну стилістичної тональності фрази, тому що її розмовна експресія виявляється і в інших мовних засобах (пор. стиліс­тичне значення підсилювально-означального займенника таке). Друге речення із зміненим словопорядком відзначається дина­мічною рівновагою і звичайним для нейтрального, описово-об'єктивного стилю наголосом на кінцевій позиції фрази.

Отже, на стилістичну виразність, експресивність лінійно-динамічних структур із обставинними членами типу «обстави­на -+- присудок + підмет» впливає наголошення початкової або середньої позиції речення. Зокрема, конструкції типу «підмет + + присудок + обставина» з наголошеним підметом створюють враження піднесеного урочистого мовлення, інколи з відтінком епічності. Напр.: «Злість і ненависть стояли над землею, і дим од погашених іскор піднімався вгору» (С. Васильченко, Казала * ніч). Пор. описово-нейтральний порядок слів: «Над землею стояли злість і ненависть...»

На експресивність вислову та його стилістичне забарвлення впливає також постпозиція (по відношенню до дієслова) обста­вин, виражених прислівниками способу дії. Стилістично ней­тральний порядок характерний для структури «обставина + + присудок», що входять в одну синтагму. Пор. такий тип сло-ворозташування в спокійному зачині художньої оповіді: «Село вже жило. Дружно курились димарі хат, рипіли журавлі біля криниць, ревла худоба по дворах, і в морозному повітрі лунко чулися людські голоси» (А. Головко, Бур'ян).

Постпозитивні обставини-прислівники (у взаємодії з іншими типами словорозташування) впливають на порушення динаміч­ної рівноваги в реченні, на формування схвильованого, піднесе-но-урочистого або розмовно-розповідного тону мовлення. Напр.: «В театрі дзвінок задзеленчав тоненько» (А. Головко, Пасинки степу); «Чув, як серце раптом мов обірвалося. Далі — метну-

450

лося поривно, аж груди розривало» (А. Головко, Червоний ро-ан).

;- Стилістичною виразністю відзначаються ті конструкції, в •яких обставини-прислівники займають наголошену позицію по (відношенню до підмета й присудка. При цьому формується ін-•Іаерсійний порядок слів, який створює колорит фольклорно-епіч-

РІІОГО мовлення. Напр.: «І кріпко директор замислився» (О. Виш-Хня, Про кури, про індики, про директорів і т. ін.). Пор. сти­лістично нейтральний словопорядок: «І директор кріпко замислився». Імпульсивний порядок слів із дистантним розта­шуванням обставини й присудка властивий художньому емоцій-

' но-схвильованому мовленню з характерним відтінком романтич­н о г о стилю, як.наприклад, у ранніх творах А. Головка: «І пішли , літа, сотні — тисячі в чаду. Лилася кров... Судорожно пальці І трусились, шукаючи горлянок, сплітаючи вірьовки із людських г жил...» (А. Головко, Червоний роман). !І Колорит описовості властивий художнім оповідям, в яких \ звичайними є лінійно-динамічні структури типу «Червоно сідає {.. сонце»; «Сумно й понуро шуміли дерева». Наголошеною пре-і позитивною обставиною нерідко розпочинаються оповіді епіч-х ного характеру, напр.: «Довго сиділи батько з сином, не гово-;: рячи й слова» (І. Франко, Навернений грішник); «Приємно І лоскоче вона [грамота] самолюбство» (3. Тулуб, Людолови). Г' Емоційна тональність наведених о п и с о в и х структур змінюе-]; ться тональністю і н ф о р м а т и в н о ю у таких, наприклад, фра-? зах: Сонце сідає червоно. Весняний вечір» (Ю. Яновський,

Раіа тогдапа); «Дерева шуміли сумно й понуро, як налітав на їх вітер, а тоді затихали, шепочучи жалібно, мов на кого нарі* каючи» (Б. Грінченко, Брат на брата).

Постпозитивні обставини-прислівники, вживаючись у худож<-ньому стилі, можуть надавати описам стилістичного колориту розважливого повільного мовлення з особливим змістовим виділенням прислівників, як напр.: «Сміявся довго і щиро, аж раптом урвав сміх. Пригорнув її обережно до себе...» (І. Віль-де, Сестри Річинські), або відтворювати усно-розмовні інтона­ції в монологах та діалогах, пор.: «Може, його [Ілька] взяли за кого іншого? То хай перевірять добре» (І. Вільде, Сестри

"? Річинські).

Стилістичне забарвлення постпозитивних обставин-прислівни-ків використовується і як художній засіб стилізації — для ство­рення тональності епічної розповіді. Напр.: «Мов маленьку ди­тинку, укрив її стовбур знизу, щоб не замерзла, і говорив тихо-ти-

*' хо» (О. Іваненко, Кислички); «...а старий жук загудів багато-шначно: джу-джу-джу» (там же).

Експресивність наголошених обставин часу, винесених у пре­позицію до всього речення, відображає звичайно специфічний словолад емоційного художнього та публіцистичного стилів.

29* 451

Напр.: «Вісім років минуло з того часу, як йосиф забрав Бров­ка з гімназії» (І. Вільде, Сестри Річинські); «.Цілу вічність до­лав він цю віддаль» (Є. Гуцало, Дорога під хмарами); «Три дні тривали в республіканському Палаці фізкультури треті тра­диційні змагання з гімнастики...» («Вечірній Київ», 9. І 1971). Подібні конструкції з інверсійним порядком слів позначені від­тінками розмовного або інформативного мовлення. Пор. сти­лістично нейтральний словопорядок у структурах із динамічною рівновагою, властивих описовому мовленню: «З того часу, як Йосиф забрав Бронка з гімназії, минуло вісім років»; «Він долав цю віддаль цілу вічність»; «У республіканському Палаці фізкультури тривали три дні треті традиційні змагання з гім­настики».

Лінійно-динамічні структури, до складу яких входять обста­вини, формують експресивні варіанти порядку слів у межах літературно-книжного прозового мовлення. Експресивні варіан­ти словорозташування розкривають зміст речення виразніше, порівняно з нейтральним порядком слів. Увиразнення лінійної структури речення зумовлюється також орієнтацією на певний тип мовлення, найчастіше — на усно-розмовний, фольклорно-епічний, публіцистичний — з притаманними їм стилістичними колоритами описовості, розповідності, інформативності тощо.

ВАРІАНТИ СЛОВОПОРЯДКУ В УСКЛАДНЕНИХ РЕЧЕННЯХ

Як засіб стилістичного збагачення мови художньої літера­тури, надання їй різноманітних стилістичних колоритів викори­стовуються, крім розглянутих вище, також інші варіанти сло-вопорядку, зокрема структури з усталеною позицією дієслів-, присудків, обставин, виражених дієприслівниками, позиція звертання, підрядних речень, порядок авторських слів при пере­дачі прямої мови.

Особливу фольклорно-пісенну або фольклорно-епічну ритмо­мелодику мовлення створюють лінійно-динамічні структури, в яких всі залежні від дієслова-присудка члени речення, також і підмет, розташовуються у препозиції, а д і є с л о в о займає кінцеву позицію. Такий словопорядок властивий стилізованій художній прозі, яка відбиває колорит давньої історичної епохи, колорит високого урочисто-піднесеного мовлення або фоль­клорно-епічний лад розповіді. Напр.: «Прости мене, каже, боже, що я так мало мислю про других людей, особливо про тих по-мерших уже людей, які «в огнях погоріли, по водах си пото­пили, що плаями розбійники вбили, у праці, у вітру задушили»т

(І. Хоткевич, Довбуш); «Ім'я Тараса Шевченка — серед усіх імен славних попередників наших — найбільш яскравим світлом сві­титься, найбільш живим і животрепетним вогнем нас огріває» (П. Тичина, Великий патріот).

452

Із подібною стилістичною метою вживаються також лінійно-„ динамічні структури, кінцеву наголошену позицію в яких зай-»' мають д і є п р и с л і в н и к и . Напр.: «Та ввижається мені, що

не втопимо ми лиха в річці, перепливаючи, не згубимо його й у плавнях, переховуючись» (М. Коцюбинський, Помстився).

Кінцева позиція дієслів, дієприслівників в самостійних лі"' | нійно-динамічних структурах — типова ознака синтаксично-ін-{і тонаційної будови українських історичних дум, стиль яких ха­

рактеризується значною вагою інверсій '. Інверсійний порядок слів у межах дієприслівникового зворо-

£ ту пов'язаний із підкреслено урочистим стилізованим мовленням, ..; він може бути використаний і з метою підсилення гумористич-і ного звучання розповіді. Пор.: «Свербить панам воювати! І не *г спиться тим панам, і не лежиться, крутяться пани, на своїх ліж-|-ках лежавши, і весь час їм увижається, що кожний з них не £ менший, як генерал» (О. Вишня, А народ воювати не хоче).

Виразним відтінком офіційно-ділового мовлення позначені синтаксичні конструкції з кінцевою позицією дієслова-присудка,

і що має узагальнююче значення і вживається перед переліком ;"" інших членів речення. Напр.: «На підставі багаторічних даних *' дослідних станцій і досвіду передових господарств залежно від І умов погоди і родючості грунту оптимальними строками сівби 5 озимих культур в Українській РСР вважають:...» (І. І. Котов,

А. А. Кротов, Основи землеробства і тваринництва). Подібним лінійно-динамічним структурам із властивою їм

| синтаксичною перспективою, яка передбачає нанизування в пре­позиції залежних від дієслова-присудка членів, протиставлюю-ться в стилістичному плані лінійно-динамічні структури худож-

{ ньо-прозового мовлення з початковою позицією дієслів-при-судків. Перші створюють специфічний лад офіційно-ділового і наукового стилів, виступаючи в ролі висновків чи настанов. Другі найчастіше виявляють свою стилістичну виразність в опи­сах, у розповідній тональності художнього стилю. Г Відтінок наукового, книжного мовлення наявний в усклад­

нених конструкціях із специфічним зачином — п р е п о з и ц і є ю д і є п р и с л і в н и к о в о г о з в о р о т у , який ніби туга пружи­на «розкручує», розгортає речення, викликає характерну для синтаксичної будови книжної фрази нагнітальну висхідну інто­націю. Напр.: «Не маючи можливості проаналізувати ненаго-лошені голосні в усіх аспектах їх вияву, розглянемо тільки де­які артикуляторні особливості й тривалість ненаголошених го­лосних у порівнянні з наголошеними» (Н. І. Тоцька, Ненаголо-шені алофони голосних фонем української літературної мови, «Мовознавство», 1970, № 5).

У художніх стилях, зокрема у віршовому мовленні, нагні­тальний висхідний рух дієприслівникового звороту впливає на

1 Див. П. Ж и т е ц ' ь к и й , Про українські народні думи, К., 1919.

453

стилістичний колорит урочисто-книжного стилю. Пор.: «Глибин­ним будучи і пружним, чужим і чуждим рідних бродів, я воло­дію арко-дужним перевисанням до народів» (П. Тичина, Чуття єдиної родини).

Великі можливості стилістичного урізноманітнення публіци­стичного, художнього стилів заховані в зміні, варіюванні місця з в е р т а н ь — препозиції, постпозиції та вклинюванні їх у се­редину речення. Інтимізуючий характер урочисто-риторичного мовлення досягається, зокрема, завдяки лінійно-динамічній структурі з кінцевою позицією звертання. Поєднання оратор­ських та лірично-інтимізуючих інтонацій, зумовлених частково і порядком слів (пор. місце звертань у реченнях), властиве, наприклад, такому уривкові: «Приготуйте найчистіші фарби, художники мої... Перегляньте всіх артистів і приведіть до мене артистів красивих і серйозних... Декоратори, розташуйте їх у народній школі на підлозі, на лавах, на столах... Освітіть їх, оператори, чистим світлом...» (О. Довженко, Щорс).

Експресивно-стилістичні варіанти словорозташування вини­кають і в межах складних речень, зокрема експресивність і стилістична визначеність мовлення залежать від позиції і фра­зового наголошення підрядного речення. З погляду стилістичної експресії розрізняються складнопідрядні речення з наголоше­ним, «твердим» початком, і речення, в яких наголос випадає на кінцеву позицію. Отже, в лінійно-динамічній структурі як про­стого, так і складного речення помітна тенденція до інтона­ційно-змістового увиразнення початку чи середини фрази в сти­лях емоційно забарвлених, «почуттєвих». Наприклад, художнє мовлення, що орієнтується на виразні усно-розмовні інтонації, часто послуговується структурами із препозитивними наголо­шеними п о р і в н я л ь н и м и з в о р о т а м и : «Один Чіпка не» плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх» (П. Мир­ний, Хіба ревуть воли...); «Мов туман той, сива борода його [Хо] м'якими хвилями спада аж до ніг, черкається росяної трави» (М. Коцюбинський, Хо).

Можливістю вільного розташування с п о л у ч н и к і в , спо­л у ч н и х с л і в вирізняється з-поміж інших стильових різно­видів віршове мовлення. Звичайною для віршів є зміна місця підрядних сполучників, питальних слів, які, займаючи незвич­ну, несподівану позицію, змінюють лінійно-динамічну струк­туру фрази. Напр.: «Безсмертя — хто поставить на коліна, Хто згасить сонце темрявою хмар?» (М. Рильський, Слово про рід­ну матір); «Чому ж я не плачу? Рясними сльозами Чому я страшного вогню не заллю?» (Л. Українка, Горить моє серце). Винесення в початкову наголошену позицію д о д а т к і в (без­смертя, сльозами) впливає на формування експресивної сти­лістично забарвленої структури, природної для емоційного ін­тонаційно-ритмічного ладу поезії.

454

У жанрах, різновидах художнього мовлення порядок слів виступає як засіб стилістичного урізноманітнення конструкцій п р я м о ї м о в и , зокрема стилістичні колорити висловлення залежать від узвичаєної позиції слів автора — перед прямою мовою, після прямої мови, або в середині її. Для фольклорно-епічних жанрів, для художніх розповідей усно-розмовного пла­ну властиві конструкції типу «Ось він і каже...» або «Покликав він дочку та й каже...», що набули фольклорно-епічного стилі­стичного забарвлення. Пор.: «А далі батько й каже: — Що ж ми тепер, сину, робитимем?» (Нар. творч.).

Слова автора, що роз'єднують пряму мову, в художніх сти­лях відіграють роль зображального прийому для передачі не­вимушеності оповіді, її емоційності; в нехудожніх стилях (на­уковому, публіцистичному) інтерпозиція (між прямою мовою) слів автора пов'язана з логічним увиразненням прямої мови, поділом її на окремі синтагми, наголошенням цих синтагм.

Постпозиція слів автора в діалогічному художньому мовлен­ні викликає інколи стилістичний колорит уповільненої оповіді. Пор.: «—Оце купив картоплю,— спроквола так, наче аж ліни­во, говорить,— а що з нею робити — не знаю, бо я з Далекого Сходу! — усміхається чубатий.— Хіба що... Ну, зварити тре­ба.— Зварити кажете?.. А помідори теж варити? — / він підні» має вгору чималу сітку, крізь вічка якої червоніють великі що-касті помідори.— Так ніби ти не знаєш?...— і собі всміхаються тітки...— Це ж якби в мене жінка була, то вона все зробила б,— каже чубатий» (Є. Гуцало, Олянка).

У художньому і публіцистичному стилях нерідко використо­вуються особливі лінійно-динамічні. структури з винесенням у препозицію самостійної основної синтагми, яка виконує функ­цію н а з и в н о г о у я в л е н н я . Пор. конструкцію з ней­тральним порядком слів «Треба виростити, до розуму довести двоє дітей» і конструкцію із стилістично значеннєвим словороз-ташуванням — винесеним на початок інверсійним додатком: «Двоє дітей — треба виростити, до розуму довести» (А. Голов­ко, Мати). Конструкції з називним уявлення звичайні в ху­дожній прозі психологічного емоційного звучання; вони часто вживаються у внутрішніх монологах, роздумах. Публіцистич­ному стилеві названі лінійно-динамічні структури надають біль­шої експресивності, інтимізують його.

ТИПИ СЛОВОПОРЯДКУ І КОНТЕКСТ Серед значної кількості можливих у кожному поширеному

реченні варіантів словопорядку виділяється невелика група лі­нійно-динамічних структур, що мають стилістичне значення. Ви­ще було проаналізовано типи словорозташування, які набу­вають усно-розмовного, фольклорно-епічного, поетичного зву­чання, а також у певних контекстах відтворюють стилістичний колорит мовлення — описовий, розповідний, інформативний,

455

хронікальний тощо. Із певними стилістичними значеннями, ко­лоритами порядок слів пов'язується здебільшого не безпосеред­ньо, а через взаємодію багатьох мовних явищ — лексичних, синтаксичних, морфологічних.

Стилістично нейтральні лінійно-динамічні структури, в яких порядок слів відображає мовлення не експресивне, не емоцій­не, а динамічно врівноважене, потрапляючи в ширший кон­текст, набувають додаткових стилістичних відтінків. Нагрома­дження синтаксично подібних (зокрема, подібних щодо словопо-рядку) конструкцій, формування синтаксичної домінанти контексту звичайно впливає на стилістичну визначеність поряд­ку слів. Напр.: «Я сам підпалив хату. Зелений мій сад почорнів

назавжди. Бджоли згоріли в огні. Криниця завалилася і схо­вала ясну воду, яка багато років поїла нашу родину. Чорно­гуз, який жив у мене на хаті, кинувся з неба в своє пойняте вогнем гніздо і загинув...» (Ю. Яновський, Коваль.) У наведе­ному уривку порядок слів («група підмета + група присудка») допомагає створити колорит хронікального мовлення, в якому кожна чітко побудована фраза вражає вагомістю всіх її членів,

створює відрубний ритм мовлення. Нанизування однотипних лінійно-динамічних структур супроводжується нагнітальною ек-епресивною інтонацією, звичайною для поетичної фігури гра­дації.

Хронікально-репортерська манера опису, створена, зокрема, однотипним словорозташуванням, властива, наприклад, такому уривкові художнього тексту: «Синє небо дзвеніло, суха дорога курилась, старий піхотинець уже мчав з іншого кінця на своє­му баскому коні» (О. Гончар, Прапороносці). Зіставляючи на­ведений приклад із можливим варіантом порядку слів типу «Дзвеніло синє небо, курилась суха дорога...», можна відзна­чити в першому випадку специфічну відрубність — «твердий» початок кожної фрази, що характеризує мовлення інформатив­не, хронікально-репортерське; в другому випадку словопорядок «присудок +підмет», повторюючись кілька разів, формує «м'я­кий» інтонаційний початок фрази, притаманний художнім опи­сам, епічним оповідям тощо.

Порядок слів у поєднанні з повтором виступає як активний стилістичний прийом, за допомогою якого створюються фігури градації, наростання в публіцистичному стилі. Пор.: «Я не був театральним режисером і театральним актором. Я не вчився ні в яких кїношколах. Я навіть не був знайомий з жодним ре­жисером кіно...» (О. Довженко, За велике кіномистецтво). По­казово, що у формуванні фігур синтаксичної градації велику роль відіграють фрази з «твердим» початком, тобто з порядком слів типу «підмет + присудок».

Описове, розважливе мовлення (і художнє, і наукове), на відміну від хронікально-репортерського та публіцистичного, по­слуговується часто лінійно-динамічними структурами з «м'яким» 456

початком, тобто з препозицією дієслова-присудка або присуд­кової групи, зокрема обставинних груп. Напр.: «У селі Вишня, трохи вбік від хат, були три гарячих джерела, що взимку курі­ли парою, як ватри... Біля воріт лежав ряд кам'яних плит, на яких жінки прали білизну, як улітку, так і взимку. В селі існу­вало переконання, що вода з прала помагає проти ревматизму. Влітку сюди приходили хворі з відрами і цеберками...» (І. Віль-де, Сестри Річинські).

Усталення того чи іншого порядку слів у наукових, худож­ніх описах, у мовленні, що орієнтується на усно-розмовний, роз­повідний стиль, залежить від закономірностей логічного роз­гортання думки в контексті, від того, як поєднуються у вислов­ленні елементи раціонального і емоційного. Звичайним для описового урівноваженого мовлення є такий порядок слів, при якому основна синтагма першого речення стає вихідною син­тагмою наступного речення. Побудова контексту за таким ло­гічним принципом надає мовленню, зокрема художньому, ко­лориту об'єктивної, спокійної розповіді. Логічне розгортання думки, відсутність будь-яких виявів емоційного забарвлення ви­слову характеризує не тільки науковий виклад, опис, а й ви­тримані в об'єктивно-описовому тоні зачини художньої реаліс-•тичної прози. Напр.: «Оповідають, що на її [дороги] місці за незапам'ятних часів була річка, густо заросла водяними трава­ми. На річці водились лебеді, дикі гуси та качки. На птаство полювали з допомогою лука і стріл...» (Є. Гуцало, Дорога під хмарами); «...на узгір'ї розляглося село Сеньків... Під Сенько-вом Оскіл-річка ділиться на три рукави-річища...» (О. Вишня, З крякухою на озері).

У науковому описі подібні типи словорозташування набу­вають стилістичного відтінку точного, всебічного аналізу, посту­пового викладу — переходу від простішого до складнішого то­що. Логічний ланцюжок думки об'єднує цілі абзаци наукового мовлення. Пор.: «Українська РСР має густу сітку річок. Си­стеми річкових долин закономірно розміщені на території краї­ни. В північній її частині річок більше, сітка їх густіша, річки повноводніші. На півдні річок менше. Тут багато сухих долин та балок» (В. Г. Бондарчук, Геологічна будова Української РСР). Чергування, зміна суб'єкта і предиката судження у фра­зах наукового контексту формує специфічний однотонний ви­клад; одноманітність лінійно-динамічних структур з нейтраль­ним словопорядком «вихідна синтагма + основна синтагма» є с т и л ь о в о ю ознакою наукового стилю, на відміну від с т и л і-с т и ч н о г о використання цього типу словорозташування в художній прозі.

Залежно від контексту додаткових стилістичних відтінків може набувати і така лінійно-динамічна структура, в якій ней­тральний словопорядок «вихідна синтагма-{-основна синтагма» супроводжується повтором: у функції вихідної синтагми виступає

457

повторений член основної синтагми попереднього вислов­лення. У стилістиці цей засіб має назву синтаксичної фігури під-хоплення; він часто використовується в публіцистичному при­страсному мовленні, підкреслюючи в ньому елемент емоцій­ності вислову. Напр.: «Адже ми невіддільні від народу. Народ уповнова'жив нас займатися цією справою, тому від імені народу давайте будемо вимогливіші один до одного» (О. Довженко, Лекція 13 лютого 1956 р.); «Образ народу, сьогоднішній портрет його, ми занизили. Ми занизили, так би мовити, інтелектуальний рівень нашого сучасника» (О. Довженко, Лекція 13 лютого 1956 р).

Для публіцистичного стилю звичайними є експресивні лі­нійно-динамічні структури з повтором, які можуть становити в певному контексті нерозчленовані синтагми на зразок «Не можна «виїхати» на великій темі». Напр.: «Я вважаю, що пи­тання про велику тематику — це одне з кардинальних питань. І це не тому, що хтось хоче «виїхати» || на великій темі. Не можна «виїхати» на великій темі. Є режисери, які брали теми і псували їх» (О. Довженко, За велике кіномистецтво). Зміна порядку слів у наведеній синтагмі спричиняється до виразного ритміко-інтонаційного членування її на дві частини (пор. «На великій темі || «виїхати» не можна»), що так само пов'язує­ться з підвищеною експресивністю публіцистичного мовлення.

Отже, контексти функціональних стилів, з одного боку, впливають на стилістичний колорит, забарвлення тієї чи іншої лінійно-динамічної структури, а з другого — самі набувають відповідного звучання залежно від синтаксичної домінанти — від усталеного, узвичаєного словопорядку, який відбиває особ­ливості формування думки у висловленнях різної стильової орієнтації.

ПОРЯДОК СЛІВ ЯК СТИЛЬОВА ОЗНАКА МОВЛЕННЯ

Кожний стиль мовлення характеризується певною сукуп­ністю усталених лінійно-динамічних структур або типів слово-розташування, які визначають його специфічну ритмомелодійну будову, тональність.

О ф і ц і й н о - д і л о в и й або інакше — а д м і н і с т р а т и в ­н и й стиль формує стереотипні синтаксичні конструкції, уни­каючи можливих варіантів висловлення, які б породжували неоднозначність сприймання, розуміння тексту.

Порядок слів у поширених, розгалужених синтаксичних структурах офіційно-ділового мовлення також підпорядковує­ться найважливішому принципові організації цього стилю; думка має бути висловлена повно, з урахуванням усіх причин­них зв'язків між фактами, про які повідомляється, кожне поло­ження, твердження допускає тільки одне тлумачення, розумін­ня. У зв'язку з цим в офіційно-діловому стилі функціонують 458

лінійно-динамічні структури тільки із об'єктивним, стилістично нейтральним порядком розташування «вихідна синтагма + осно­вна синтагма». Вихідна синтагма офіційно-ділової фрази часто розпочинається дієприслівниковим зворотом (напр.: «Заслу­хавши і обговоривши доповідь...»), усталеним синтаксичним зворотом (типу «З метою забезпечення...»), зворотом із віддіє­слівним іменником (напр.: «Для введення...»), які створюють специфічну синтаксичну перспективу цієї фрази, спричиняють нагромадження у вихідній синтагмі другорядних членів речен­ня. Таке нагромадження утруднює іноді сприймання речення, проте забезпечує чіткий поділ фрази на вихідну та основну синтагми, за допомогою якого передається логічний зміст по­відомлення. Напр.: «Всім робітничим і загальногромадським житлобудівельним кооперативам земельні ділянки для забудо­ви або відбудови, добудови або надбудови будинків || можна здавати за договорами про право забудови або, коли вони того побажають, у безстрокове користування» («Цивільний кодекс Української РСР»).

У логічно правильному словопорядку офіційно-ділової фра­зи не буває випадків роз'єднання, перервності вихідної або ос­новної синтагми.

Синтаксична будова та порядок слів в офіційно-діловому мовленні відображають певну економію мовного виразу думки: зміст кількох простих речень об'єднується в змістову структуру однієї складної фрази, в якій звичайно виділяється або надто розгалужена вихідна синтагма або розгорнена основна синтаг­ма з можливими секундарними синтагмами.

У ролі вихідної синтагми фрази офіційно-ділового стилю найчастіше виступають групи додатків, обставинних членів, під­рядні речення..

Дієслова-присудки виконують функцію препозитивної вихід­ної синтагми в особливому контексті офіційно-ділового мовлен­ня, щоб підкреслити момент протиставлення, зіставлення різ­них умов, явищ тощо. Напр.: «Передача підприємств, будівель і споруд державними органами кооперативним організаціям... провадиться за плату... Не підлягають оплаті... будівлі і спору­ди, раніш набуті кооперативними організаціями за рахунок власних коштів» («Цивільний кодекс Української РСР»).

Препозиція дієслів властива текстам постанов, зокрема пе­релікам, що розгортають зміст, основних синтагм. Напр.: «...до­ручити ВЦРПС, центральним і місцевим комітетам професійних спілок: посилити громадський контроль...; подавати широку до­помогу...; організувати соціалістичне змагання...» («Цивільний кодекс Української РСР»).

Мова законів, постанов характеризується синтаксично-зміс­товою чіткістю, завершеністю. Порядок слів здебільшого одно­манітний, стереотипний. Ось, наприклад, як у цілісному кон­тексті розкривається зміст поняття «Українська Радянська

459

Соціалістична Республіка» — за допомогою особливої логічної будови тексту (від загального до конкретного) і однотипного словопорядку «вихідна синтагма (змістовий обсяг її охоплює назване вище поняття) + основна синтагма (що стверджується про це поняття)»: 1. «Українська Радянська Соціалістична Рес­публіка є соціалістична держава робітників і селян.

2. Політичну основу Української РСР становлять Ради де­путатів трудящих...

3. Вся влада в Українській РСР належить трудящим міста й села...

4. Економічну основу Української РСР становлять соціаліс­тична система господарства і соціалістична власність на зна­ряддя та засоби виробництва» («Цивільний кодекс Української РСР»).

Як видно з наведеного контексту, першу позицію в реченні можуть займати підмет або додаток (так само обставинні чле­ни). Однак від цього не змінюється об'єктивний, нейтральний порядок слів у лінійно-динамічній структурі з наголошенням кінцевої позиції. Фразі офіційно-ділового мовлення не властиві інверсійні побудови — наголошений препозитивний додаток, постпозитивне означення, наголошений препозитивний присудок або підмет. Лінійно-динамічні структури з наголосом в кінці найбільше відповідають мовленню, що має характер висновків, настанов, наказів, рекомендацій, прохань — усіх різновидів офіційно-ділового стилю.

Лінійно-динамічні структури з об'єктивним, нейтральним по­рядком слів переважають також у н а у к о в о м у стилі мов­лення, який об'єднує і наукову доповідь, і науковий опис, і на­уково-популярний виступ чи статтю. Порядок слів у науковому контексті підпорядкований законам логічного розгортання дум- * ки. Типова для наукового стилю ланцюгова структура: зміст ви­хідної синтагми — це зміст основної синтагми попереднього ре­чення. У зв'язку з цим на перше місце в реченні часто виносяться додатки, обставинні члени, які логічно пов'язують речення одне з одним. Напр.: «Так з аналізу печерної фауни ясно, що вона складена з організмів, які раніше жили в світлі. Вони пристосу­валися еволюційним шляхом до нових умов і збільшили область життя» (В. І. Вернадський, Еволюція видів і жива речовина).

Такий тип зв'язку між реченнями — звичайне явище в на­уковому описі. На першому місці в ролі вихідної синтагми дру­гого речення нерідко виступають особові займенники або при­кметники останній, згаданий, названий і под.Шауковому опи­сові властива також інша схема логічного, змістового зв'язку між реченнями: в двох суміжних реченнях однаковий зміст ви­хідної синтагми. Пор.: «Найдрібніші організми досягають роз­мірів, близьких до молекул, хоча й іншої декади. Ці організ­ми — менше стотисячної частки сантиметра діаметром — всту-460 •

пають у поле молекулярних сил» (В. 1. Вернадський, Еволюція видів і жива речовина).

Стильовою ознакою наукового мовлення є характерні син­таксичні конструкції у функції вихідної синтагми: іменна час­тина складеного присудка, дієприслівникові звороти, усталені синтаксичні звороти типу «як відомо», «за сучасними погляда­ми», «як показують результати досліджень» тощо. Напр.: «Ді­йовим засобом дальшої активізації діяльності постійних комі­сій Ц є розширення їх складу...»; «Одним з найважливіших завдань депутатської діяльності... || є постійне зміцнення зв'яз­ків з своїми виборцями...» («Політична організація суспіль­ства»); «Як відомо, || інтерес до використання біологічних ре­сурсів океану тепер дуже зріс» («Вісник Академії наук Україн­ської РСР», 1971, № 5 ) .

Зосередження у вихідній синтагмі другорядних членів (до­датків, обставин) пов'язане з чітким інтонаційно-ритмічним пе­реходом до основної синтагми, функцію якої виконують підмет і присудок. Напр.: «Поряд з формами словозміни важливу роль у вираженні синтаксичних стосунків || відіграють службові сло­ва...» («Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'ян­ських Мов»).

Винесення в окрему (вихідну) синтагму обставин і додатків у науковому стилі пов'язане з логічним увиразненням мовлен­ня, з підкресленням певних понять, зв'язків між ними. Напр.: «Морфологічно Ц Криворіжжя являє собою систему структур загальною шириною 3—5 км. За простяганням || воно поділяє­ться на чотири райони...» (В. Г. Бондарчук, Геологічна будова Української РСР).

Однотипні щодо порядку слів синтаксичні конструкції вико­ристовуються в науковому мовленні для того, щоб посилити логічний зв'язок зіставлення, протиставлення явищ, ознак. З цією метою науковий стиль послуговується також варіан­тами лінійно-динамічних структур — іншим розподілом слів між вихідною та основною синтагмами, іншим розподілом слів у межах синтагм. Пор.: «Величина зветься змінною, \\ якщо вона може набирати різні числові вартості в умовах даної задачі. Сталою величиною звуть величину, || яка має цілком певну вар­тість в умовах даної задачі, або за будь-яких умов» (Ф. С. Гу-дименко, Вища математика).

Наведений приклад ритміко-інтонаційного перерозподілу словосполучень з подібним лексичним наповненням свідчить про те, що науковий стиль використовує порядок слів для уви­разнення змісту, тобто в межах об'єктивного, нейтрального словорозташування можливі структури експресивніші, виразні­ші, які допомагають точніше висловити думку. У жанрах, різ­новидах наукового стилю формуються специфічні лінійно-дина­мічні структури. Наприклад, для науково-популярного викладу

461

звичайні конструкції із наголошеним підметом, що функціонує як інверсійна основна синтагма. Пор. експресивно забарвлений порядок слів: «Дві особливості каолінового ядра \\ виділяються з геохімічної точки зору...» (В. І. Вернадський, Про каолінове ядро алюмосилікатів...) і порядок слів нейтральний («вихідна синтагма+основна синтагма»), витриманий у спокійній тональ­ності наукового опису, з наголосом на кінці фрази: «З геохі­мічної точки зору Ц виділяються дві особливості каолінового ядра...-».

Порядок слів у межах певного контексту наукового мовлен­ня може впливати на виникнення стилістичних колоритів — опи­совості чи інформативності. Звичайно ці колорити мовлення виникають при взаємодії порядку слів з іншими особливостями синтаксичної будови — певним тином речень, їх поширенням тощо. Описовість здебільшого властива гуманітарним стилям і пов'язана, зокрема, з формуванням синтаксично ускладнених фраз, певною синтаксичною перспективою, з нагромадженням

у вихідній синтагмі обставин, додатків, а в основній — розгор­нених головних членів. При цьому розташування слів супро­воджується динамічною рівновагою — поступовою висхідною ін­тонацією в першій частині фрази і спадним рухом інтонації в другій. Напр.: «Про значення, | якого партія і особисто В. І. Ленін надавали питанням поліпшення радянського держ­апарату і боротьби за викорінення бюрократизму, || свідчить вже те |, що ці питання знайшли відбиття у програмі партії, | прийнятій VIII з'їздом РКП(б)» (Б. М. Бабій, Українська ра­дянська держава. 1921—1925).

Колорит інформативності характеризує наукове мовлення в підручниках, довідниках, інструкціях тощо. Інформативність мовлення пов'язана з винесенням в наголошену позицію основ- , ної синтагми важливих у комунікативному відношенні членів (здебільшого не розгалужених). Одноманітність таких лінійно-динамічних структур формує чіткий інформативний синтаксис цього різновиду мовлення. Напр.: «Закриття вологи слід закін­чувати за 1—2 дні на всій площі зябу. Боронувати і шлейфувати грунт для закриття вологи необхідно по діагоналі... Провадять боронування і шлейфування в 1—2 сліди...» (І. І. Котов, А. А. Кротов, Основи землеробства і тваринництва).

Отже, стильове розгалуження наукового мовлення зумов­люється вибором відповідних лінійно-динамічних структур з більшою чи меншою експресивністю у вираженні змісту ре­чення. Експресивність у науковому мовленні залежить від під­креслення, наголошення тих чи інших логічних зв'язків між ре­ченнями або частинами речень.

Більшим вибором експресивних варіантів словорозташуван-ня характеризується п у б л і ц и с т и ч н и й стиль мовлення. Публіцистичне мовлення володіє цілим арсеналом синтаксичних явищ, які визначають специфіку цього стилю серед інших функ-

462

ціональних стилів. Типовими для сучасного публіцистичного стилю (зокрема для назв статей, підзаголовків, назв газетних рубрик) є конструкції з винесеною у препозицію основною син­тагмою, що функціонує як окреме речення (називний уявлення). Напр.: «НОП (наукова організація праці) —її проблеми і пер­спективи» (пор. «Проблеми і перспективи НОПу»). У наведе­ному прикладі експресивність конструкції пов'язана із зміною по­рядку слів і її структури. Визначальними синтаксичними одини­цями публіцистичного стилю є конструкції з винесеним у препо­зицію додатком типу «Завод «Арсенал» ви знаєте».

Розгортання складної фрази, формування специфічного кон­тексту публіцистичного мовлення часто пов'язується із прийо­мом підхоплення. Фігура підхоплення, по-перше, виконує роль логічного розгортання думки, а по-друге, свідчить про емоцій­ну, нагнітальну інтонацію публіцистичного вислову. Напр.: «Курбас не висів у безповітряній просторіні й не плавав у стані невагомості за межами земного тяжіння: обставини того часу зумовлювали його діяльність, а діяльність його впливала на тогочасні обставини в театрі й літературі» (Ю. Смолич, Роз­повідь про неспокій); «А дитинство, як і життя, в кожної лю­дини єдине. Єдиним воно було і в Рильського...» (І. Драч, Дже­рела Максима Рильського).

Публіцистичній, урочисто-риторичній розповіді властиві від­окремлені розгорнені означення, секундарні основи (винесення в наголошену постпозицію уточнюючих членів речення). З ме­тою створення відповідного стилістичного колориту використо­вують у публіцистичному мовленні й синтаксичну однотип­ність — нанизування фраз із однаковою синтаксичною будовою і порядком слів. У таких жанрах публіцистичного стилю, як хроніка, репортаж, усталилися певні типи лінійно-динамічних структур, пов'язаних з 'орієнтацією мовлення на швидке сприй­мання читачем. Це експресивні конструкції з винесеними в пре­позицію додатками, обставинами, зміст яких передає найваж­ливішу нову інформацію. Напр.: «Серію плакатів до знаменної події в житті нашої країни — XXIV з'їзду К.ПРС почало випуска­ти видавництво «Мистецтво»; «Цікавий науковий експеримент проводять французькі вчені в затоці Аяччо на острові Корсіці»; «Третій день не стихають расові виступи у місті Тібодо».

На відміну від лінійно-динамічних структур описового ха­рактеру (пор. «Республіканське видавництво «Мистецтво» поча­ло випускати серію плакатів до знаменної дати») наведені прик­лади словорозташування відзначаються експресивно-стилістич-ним забарвленням інформативно-хронікального мовлення.

Х у д о ж н ь о - п у б л і ц и с т и ч н е мовлення характеризує­ться усталеними- типами словопорядку, що мають поетичне, епічне, усно-розмовне забарвлення.

Порядок слів у х у д о ж н ь о м у стилі підпорядкований ес­тетичній функції мовлення. Художній стиль об'єднує велику

463

кількість можливих варіантів словорозташування, чим відрізняє­ться від усіх згаданих раніше стилів. Варіанти порядку слів насамперед відбивають взаємодію мовлення літературно-книж­ного і усно-розмовного. Крім того, вони пов'язані з естетизацією певних лінійно-динамічних структур, які набували з часом фольклорно-епічного, народнопоетичного' значень. Ці значен­ня розвивалися здебільшого на грунті експресії усно-розмовного стилю, але поступово відходили від нього і ставали в художній літературі самостійними. Нагромадження в тексті синтаксичних структур із наголошеними препозитивними додатками, постпози­тивними означеннями має залежно від контексту стилістичне зна­чення фольклорності, доетичності, розмовності.

У сучасній художній прозі помітна активізація типів слово-,порядку, властивих усно-розмовному стилеві. Ці типи розта­шування слів у реченні індивідуалізують пряму, невласне пряму мову персонажів, надають звучання природної оповіді авторській мові тощо. Напр.: «І вже гак він його [коня] кохав, так доглядав, що куди твоє діло. Гриву гребінкою чеше, копитця обрізає. Тепер городянським жінкам кігті на руках так не обрізають» (Григір Тютюнник, Комета).

Звичайні в художньому описі і лінійно-динамічні структури публіцистичного забарвлення. Це різного типу підхоплення, на­низування, відокремлення, уточнення і пов'язані з цими фігу­рами варіанти, зміни словорозташування. Напр.: «Спогади во­лодіють нами інколи дуже сильно,... це — лише самі частки, нена­роком вихоплені дрібниці побуту, в яких жило «я», частки, що поступово складались у щось одне —; сутність людини, сутність нашого «я», бо ми живемо серед речей і тримаємо у собі їхній зміст. Речі кладуть на наші душі відбитки, які ми потім довго бережемо...» (В. Шевчук, Від порога).

У художньому мовленні об'єднуються дві тенденції — пра­гнення до синтаксично-інтонаційної однотипності (стилістичні фігури градації) і руйнування цієї однотипності — несподівана зміна порядку слів, що є джерелом додаткової експресії: «Сон у хаті важко поваляв: батька — на полу, матір — біля припічка, посеред хати — дітей...» (А. Головко, Червоний роман).

Найбільше стилістичних відтінків, колоритів художнього мовлення виникає завдяки можливим варіантам словопорядку в межах атрибутивного, об'єктного словосполучення, в ре­

зультаті нанизування фраз із препозитивним підметом або при­судком.

Експресивно-стилістична виразність порядку слів часто за­лежить від лексичного наповнення кожної лінійно-динамічної структури, від взаємодії з усією синтаксичною організацією будь-якого функціонального стилю.

Порядок слів разом з іншими стилістично-синтаксичними засобами виявляє специфіку не лише функціональних, а й інди­відуальних стилів мовлення.

VIII. РИТМОМЕЛОДИКА

1. ПОНЯТТЯ РИТМОМЕЛОДИКИ МОВИ І МОВЛЕННЯ

У комплексі стилістичних засобів кожної національної мови важливе значення має її ритмомелодика. Ритмомелодичні засоби мови є частиною всієї стилістичної системи цієї мови і грунту­ються на її будові, структурі, випливаючи з неї і визначаючись нею. Кожна національна мова характеризується, наприклад, сво­єрідністю сили і висоти звуків у слові, їх розподілу по складах; характером системи наголошування; тональністю слова і слово­сполучення, речення і фрази або надфразної єдності чи вислов­лення, тобто вода володіє певними ритмомелодичними моделями інтонацій — протяжністю, або часокількістю (тривалістю), звуків, складів і тактів, що пов'язане з темпом мовлення, а все це ство­рює певну смислову мелодику мовлення, яка включає також тембр мовлення і под.

Усі ці характеристичні ознаки національної мови є засобами насамперед її комунікативної функції; вони становлять природні ресурси мови, бо використовуються в природній течії мовного потоку. Проте саме їх призначення — виділення певних момен­тів — звукових, акцентуаційних, словесних і логічних, фразових, інтонаційних, ритмічних — як засобів, з допомогою яких мовець досягає певної цілеспрямованості свого висловлення, його смис­лового, емоційного чи естетичного ефекту,— надає їм стилістич­но виразового характеру.

Отже, всі ці засоби слід розглядати в двох аспектах: а) струк­турному, що вивчає саму наявність цих засобів у цій націо­нальній мові як її характеристичних компонентів, б) функціо-нальностилістичному, який досліджує ці елементи в динаміці, в багатоманітному мовному потоці (усному і писемному). Адже мовний потік, процес мовлення членується, розбивається на пев­ні частини, відтинки «у відповідності з певними інтонаційними і ритмічними моделями» ' мови, конкретно — її ритмомелодич-ної системи.

Таким чином, ритмомелодика мови утворюється з певної пе­ріодичності чергувань звуків, наголосів, тактів і под., з послідов-

1 О. С. А х м а н о в а , Словарь лингвистических терминов, М., 1966, стор. 389.

ЗО 2-1626 465

ності вживання певних моделей словосполучень чи речень з їх інтонаціями, чим досягається своєрідна системність, симетрія чи асиметрія, тобто відчутний тип мелодики (звучання в широкому розумінні, виголошення, мовлення) і ритміки (повторюваності, розміреності і узгодженості інтонаційно-ударних тактів, фігур).

Характеризуючи природу ритмомелодичних явищ мови, Л. А. Булаховський писав: «Психічні підстави різної сили мов­ного звучання можна звести, по-перше, до традиційних у даній мові; приміром, ми виділяємо більшою силою звука певні склади слова, бо так говоримо й говорить наше мовне оточення (бать­ко, а не «батько», хочеш, а не «хочеш» тощо), по-друге,— до поглядно вільних, залежних від спеціальних мотивів, які діють при словесному оформлюванні думки (намагання щось під­креслити, протиставити, об'єднати).

Поряд виразно психічних моментів, що можуть зумовлювати силу звучання, окреме місце належить іще таким, що їх можна було б назвати психо-фізіологічними. Наприклад, довгі звуки краще придаються до виявлення сили звучання, ніж звуки корот­кі, отже, характеристична тенденція, констатована в багатьох мовах, — подовжувати наголошені звуки і скорочувати ненаголо-шені або переносити при збігові звуків різної тривалості експіра­торний наголос на довші склади. Дуже важить серед інших явищ такого роду тенденція розподіляти довгі та короткі склади в пев­ній послідовності: через трудність вимовляти кілька наголошених складів один за одним — у мовах панує принцип, за яким між складами наголошеними звичайно йде один або кілька нена-голошених» '.

Л. А. Булаховський надавав великого значення психологіч­ному моменту саме з погляду національної природи ритмомело­дики при розгляді питання про тональність мови. «Психологічне , значення тональності в мові,— підкреслював учений далі,— добре відоме з повсякденного досвіду, бо той чи інший тон зале­жить від найрізноманітніших почувань та афектів, легко сприй­маних в їх суті не лише людьми взагалі, але й тваринами. Що­правда, тональність по окремих мовах далеко не та сама, і ми часто саме з характеру тонування пізнаємо іншого; навіть більше,— засвоюючи іншу мову, найважче — це перебороти ха­рактер звичного людині з дитинства тонування; проте в типовій тональності людської фрази далеко більше спільнолюдського, як в окремих звукових символах, що служать передаванню змі­сту слова»2. *

Зауваженням про спільнолюдські риси будови фрази, зокрема тонування, учений порушував питання про інтернаціональні мо­менти в розвитку мов різних систем, але розвинув ці думки

1 Л . А. Б у л а х о в с ь к и й , Ритмомелодика. Лекція V в курсі «Основи мовознавства», Харків, 1931, стор. 1—2.

2 Та м же, стор. 5.

466

в іншій праці, а саме в дослідженні «Виникнення і розвиток лі­тературних мов».

Лінгвістичний підхід до різних явищ ритмомелодики мов, ха­рактерний для досліджень Л. А. Булаховського, доповнюється літературознавчим аспектом розгляду цих питань у працях Б. В. Томашевського, який підкреслює, що «ритмізований мате­ріал за природою своєю національний», що «кожна мова має свою просодію» ' (в цей комплекс включаються такі надсегмент-ні властивості мовлення, як висота тону, часокількість, сила, ам­плітуда звука, звучання; принципи і засоби членування мовлення і з'єднання частин; мелодія, динаміка, темп мовлення, паузи і под.). І саме тому, що «кожна мова має свій особливий ритмі­зований матеріал, в кожній мові виробляється своя метрична система. Факт міжнародного обміну літературною традицією мо­же сприяти зближенню цих систем, але ніколи не стирає істотної відмінності між ними, яка виникає з відмінностей самого мовного матеріалу»2. Отже, в ритмомелодичних властивостях національ­ної мови дослідник російського віршоскладання бачить основу метричної системи віршування в цій мові. І безперечно, що поряд із такими, сказати б, інтернаціональними для багатьох мов світу віршовими розмірами, як класичні ямб, хорей, амфібрахій, дак­тиль, гекзаметр і под., в системі віршування кожної з них живуть і інші розміри, специфічні саме для цієї національної мови, як, наприклад, коломийковий, думний розміри в українській мові, билинний чи дольникові — в російській, розмір, що зветься тан­ка,— в японській мові3 та ін.

В класичні розміри поетика певної національної мови також вносить свої барви, своєрідні корективи.

Вивчення загальномовних засобів і закономірностей ритмо­мелодики, як і дослідження її національних особливостей і барв, є актуальним і спільним' завданням мовознавців, літературо­знавців, мистецтвознавців, психологів і всіх учених споріднених спеціальностей.

Важливим об'єктом досліджень у галузі ритмомелодики мови ' Б . В. Т о м а ш е в с к и й , Стих и язьїк. Филологические очерки, М.— Л.,

1959, стор. 29—30. 2 Т а м же, стор. 32. 3 Класичним майстром танка (п'ятирядкового вірша без рими, але з своє­

рідним ритмом, що спирається на складову будову японської мови) є поет Ісікава Такубоку. Приклади танка:

На песчаном белом берегу Сто раз Островка На прибрежном песке В Восточном океане Знак «величне» я написал Я, не открьшая влажннх глаз, И, мьісль о смерти отбросив прочь, С маленьким играю крабом. Снова пошел домой

(Исикава Такубоку, Лирика). Дослідник поетики Такубоку відзначає, що поет запровадив «тонкі рит­

мічні ходи, що наблизили віршовану мову до простого, природного розмовного мовлення... Іноді здається, що він, усамітнившись, говорив сам із собою... Але

ЗО* 467

є як її структурні ресурси, тобто явища, закладені в самій при­роді даної мови, так і ті, що створюються на цій основі майстра­ми слова (усного чи писемного), що керуються ідейними і худож­ньо-естетичними принципами. У цих випадках має місце профе­сійно-мистецька побудова певної ритмомелодики твору, певного типу мовлення і под. з різною пропорцією поєднання уснорозмов-них і літературно-мистецьких джерел ритмомелодики.

Діапазон ритмомелодичних явищ у кожній мові широкий і різноманітний як за своїм складом, тобто наявністю засобів, так і за їх якісною характеристикою. В українській мові, наприклад,' характерними в цьому плані є на перший погляд прості, природні явища міжмовної фонетики чи паралельних форм (чергування і—й, у—в, паралельні форми в—у—уві, від—од, з—із—зі, к—ік, -ся —сь, -ти —ть, -мо — м , би—б, же—ж, -ові —еві —у — -ю), проте вони становлять струнку систему урівноваження вока­лізму з консонантизмом, надають мові «звучності і плавності», є вдячним матеріалом для характеристики стилістичних засобів української мови, зокрема її ритміки '.

До складніших явищ у галузі порівняльної ритмомелодики на­лежить, наприклад, інтонаційна будова певних конструкцій речень.

1. Зіставлення інтонацій незайменникових питань в англій­ській і українській мовах дозволяє виявити подібні і відмінні риси інтонаційних моделей певних речень у цих мовах. Подібні риси: а) висхідний рух основного тону на самому початку звучання пи­тання; б) виділення головного наголошеного складу питання значним збільшенням часу звучання та інтенсивності вимови. Відмінні риси: а) в англійській мові на головному наголошеному складі незайменникового питання наявний спад основного тону до нижньої межі частотного діапазону, а висхідний тон, що завер­шує звучання питання, починається або в межах того ж складу, » або в післянаголошеному відрізку. В українській же мові на го­ловному наголошеному складі основний тон підвищується до верхньої межі частотного діапазону, а наступні післянаголошені склади вимовляються із зниженням тону; б) напрям руху тону на післянаголошених складах незайменникових питань в англій­ській мові висхідний, в українській — спадний.

Отже, в основному рівний розподіл часу звучання між голов­ним наголошеним та сусідніми складами, а також менш різкі частотні інтервали пояснюються характерною для української мови більшою плавністю мовлення в порівнянні з англійською2.

простота ця обманлива, не дарма наслідувачі Такубоку незмінно зазнавали не­вдачі» (з передмови В. Маркової до кн.: И с и к а в а Т а к у б о к у , Лирика, М., 1966, стор. 16).

1 Пор.: В. С а м і й л е й к о , Твори, т. 2, К., 1958, стор. 365; О. К у р и л о , Паралельні форми в українській мові, їх значення для стилю, К-, 1923, стор. 5.

2 Дані взято з виконаного при Інституті мовознавства АН УРСР дослі­дження О. Ф: Пилипенко «Интонация неместоименного вопроса и связанного с ним ответа в современном английском язьіке (в сопоставлении с украинским язьїком), Автореф. канд. дисс, К., 1963, стор. 10—11.

468

2. Зіставний аналіз інтонації риторичних запитань в сучасних французькій та українській мовах також фіксує ряд спільних і відмінних рис. Спільні риси: а) в обох мовах риторичні питання виявляють загальне прагнення до зниження частоти основного тону на головному наголошеному складі ядра висловлення, що характерно для думки, вираженої в судженні; б) величина час­тотного діапазону таких питальних речень прямо пропорційна ступеню передачі емоційно-вольових факторів висловлення. Від­мінні риси: а) у французькій мові провідним компонентом в ін­тонації риторичних питань є мелодика, в українській — дина­мічний фактор та звучання; б) у французькій мові початковий, кінцевий та максимальний частотні рівні інтонації риторичного питання мають більшу абсолютну і відносну величину, ніж в ук­раїнській мові; в) темп вимови риторичного питання у францу­зькій мові в середньому швидший, ніж в українській мові.

Наявність спільних рис в інтонуванні риторичних питань в обох мовах обумовлена спільністю цієї загальнолюдської психо­логічної категорії; відмінність же в їх інтонуванні пов'язана, при­родно, з специфікою фонетичної будови української та францу­зької мов і з специфікою інтонаційних моделей речень, наявних у цих мовах'.

Інтонування речення національної мови при його порівняль­ному дослідженні дуже виразно виявляється в перекладі поетич­них текстів з однієї мови на іншу, коли для того, щоб відтворити ритмомелодичний, інтонаційний малюнок рядка, строфи, всього твору, необхідно зважати на довжину слів (кількість складів), характер наголошування, систему римування в обох мовах.

Отже, інтонаційні моделі різних словосполучень, речень, фраз­них побудов є важливим -компонентом мелодики мовлення як складової частини комплексу ритмомелодики національної мови. Певним чином упорядкована, організована мелодика мовлення спричиняє й певну його ритміку, яка створює різнобарвність і різ­номанітність мелодичних, інтонаційних малюнків. Інтонаційні структури в своєму комплексі,— підкреслюють сучасні дослідни­ки,— «створюють фразові мелодії для певної мови» 2. Таким чи­ном, ритмомелодика мови становить органічне поєднання важли­вих компонентів мови і мовлення — ритміки і мелодики, що відіграють величезну роль як в суспільній комунікації, так і в естетичній функції мови.

Ритмомелодичні ознаки можуть допомагати при визначенні історико-хронологічної приналежності твору. Так, В. П. Адріано-ва-Перетц у своїй праці «Слово о полку Игореве» и памятники

1 Використано дані з виконаного в Інституті мовознавства АН УРСР до­слідження І. В. Борисюк «Интонация риторического вопроса в современном французском язьіке (в сопоставлении с украинским)», Автореф. канд. дисс, К., 1968, стор. 13—15.

2 3. X з м п, Словарь американской лингвистической терминологии, М., 1964, стор. 86.

469

русской литературн XI—XIII веков» (Л., 1968) доводить, що ритміка «Слова» є одним із важливих доказів датування цієї знаменитої пам'ятки саме цим періодом. «В моїй книзі доводи­ться, зокрема,— підкреслює В. П. Адріанова-Перетц,—що рит­мічна будова «Слова» аж ніяк не була винятковим для свого часу явищем. Подібна ритмічність великою мірою властива, на­приклад, творам поширеного в той час учительно-дидактичного жанру (починаючи з повчань із «Ізборника» Святослава 1076 ро­ку) і не була для читача «Слова» чимсь несподіваним» '.

«Приклади звертання різних жанрів перекладної і руської літератури XI—XII ст. до ритмомелодичного мовлення, опертого на синтаксичну симетрію, показує, що ритмічний лад «Слова о полку Игореве» закономірний для кінця XII ст. І якщо в окре­мих випадках ритм іде в ньому безсумнівно від усної поезії («Не буря сокольї занесе..., галици стадьі біжать», «не бологомь бя-хуть посЬяни, поеЬяни костьми» і под.),то синтаксична симетрія, відома в пізніх записах пісенного фольклору і, можливо, наявна в епічних і ліричних піснях XI—XII ст., в той же час знаходила грунт і в літературі. Створюючи літературне «слово-пісню», ав­тор не відходив від книжної традиції, широко використовуючи засоби ритмічного повіствування» 2.

Багатоманітність ритмомелодики мови взагалі складається з ритмомелодики усного мовлення і ритмомелодики літературно­го твору певного жанру (писемного мовлення), які мають свої особливості.

2. РИТМОМЕЛОДИКА УСНОГО МОВЛЕННЯ

Піднесення загальної культури, широкий розвиток освіти і нау­ки в соціалістичному суспільстві спричинили й високий рівень» культури усного мовлення всіх шарів населення в Радянському Союзі, зокрема й на Радянській Україні. Всебічний і багатогран­ний розвиток усіх функціональних стилів української літератур­ної мови обумовлює й удосконалення усного українського мов­лення в усіх сферах його діяння, в усіх засобах комунікації. Усно-розмовному слову належить величезна роль у комуністично­му будівництві. Мільйони радянських людей в сфері виробництва і духовної діяльності користуються усним літературним і побуто­вим словом як засобом спілкування, праці, творчості, виховання підростаючих поколінь, виявлення громадської активності, як фактором і засобом духовного зростання.

Усне мовлення людини реалізується в процесі комунікації, в монологічній чи діалогічній формі (при багатоголосому мовленні,

1 В. П. А д р и а н о в а - П е р е т ц , Мог ли князь Игорь «мьіслию поля мерить»? — «Литературная газета», 16.Х 1968.

2 В. П. А д р и а н о в а - П е р е т ц , «Слово о полку Игореве» и памятники русской литературн XI—XIII веков, Л., 1968, стор. 39—40.

470

коли в розмові бере участь кілька осіб, мовлення набуває фор­ми полілога).

Ритмомелодичні засоби м о н о л о г і ч н о г о , д і а л о г і ч н о ­го чи п о б у т о в о - р о з м о в н о г о ( з м і ш а н о г о ) мовлення мають свої особливості залежно від різних його форм і функцій.

М о н о л о г і ч н и й тип мовлення поділяється на такі форми: мовлення за певним писемним чи усним текстом (доповідь, лек­ція, промова, виступ, інформація); переказ традиційного усного тексту народнопоетичного твору (казка, оповідь), яке характе­ризується ритмомелодикою виголошення, проголошення; мов­лення на заздалегідь визначену тему, хоч і без написаного тек­сту, можливо, з конспектом, планом, тезами (промова, виступ, інформація), в якому наявне не лише проголошення, а й певне компонування змісту й ритмемелодичних засобів в ході мов­лення (з більшим чи меншим ефектом точності, змістовності, логічності, чіткості і под.); мовлення-розповідь (оповідь) на пев­ну тему чи з приводу виниклої ситуації, чи про певну подію, факт — без попередньої заданості, що має характер певної ім­провізації, з належним ритмомелодичним комплексом.

а) Ритмомелодика п у б л і ч н о г о ( о р а т о р с ь к о г о ) мов­лення, тобто виголошення лекції, доповіді, промови і под., грун­тується на правильній фонетичній організації вимови окремого слова (наголос, часокількість, сила, тембр звука), на чіткій між-слівній фонетиці, що випливає з національних особливостей мови, і на правильному членуванні речення, фрази в мовному потоці — як з погляду логічно-фразових акцентів з виділенням смислових вершин цих членувань, так і з погляду завершеності інтонаційної моделі синтагматичного членування і її збігу з логічно-смисло­вим членуванням. Інтонування цих членувань у межах речення (тобто розбивка їх на дві, три чи більше частин з певним підви­щенням, зниженням інтонації, з наявністю інтонації переліку, запитання, ствердження, сумніву, здивування, різних афектацій тощо) створює інтонаційну модель окремого речення, що має свою певну ритмомелодику. Поєднання цих речень-моделей у великому синтаксичному цілому (тобто в надфразній єдності, в періоді, в розгорнутому висловленні), наявність виразних елементів пов­торення, чергування створює певну симетрію, закономірність цих повторень, забезпечує ритмізацію мовного потоку, певну мелоди­ку його звучання, тобто породжує і стверджує чітку картину рит­момелодики публічного мовлення — доповіді, лекції, промови, виступи тощо. Звичайно, в кожному окремому випадку до цих загальних ритмомелодичних моделей додаються індивідуальні за­соби мовця (оратора): глибина його дихання, що дозволяє охо­пити інтонуванням не лише окреме речення, а декілька речень чи цілий період, темп і тембр мовлення і под.

Звичайно, ефективність — як логічно-смислова, так і ритмо-мелодична (вимова, правильність членування мовного потоку) — залежить як від загальної мовної підготовленості людини, так і

471

від її спеціальної виучки, тобто від знання нею певних оратор­ських прийомів членування речення на певні відтинки тексту — на півабзаци, абзаци і под. з метою впливовості виголошення, йо­го смислової і естетичної дохідливості. Отже, з цього випливає обов'язкова вимога попередньої підготовки автором (оратором) свого тексту до виголошення — підготовки не лише логічно-смис­лової, а й ритмомелодичної, зокрема інтонаційної. І це є вимогою не лише до професіонального оратора, а й до кожного лектора, викладача, промовця, пропагандиста і агітатора, до кожного, хто користується словом як засобом спілкування, інформації, вихо­вання, впливу, роз'яснення.

Зазначені вище типи публічних виступів (лекція, доповідь, промова, виступ; переказ, казка, оповідь) мають свою стилістичну організацію, забарвленість, загальну тональність, причому різної амплітуди. Доповідь і лекція виголошуються без різких емоційних варіантів тональності, хоча, звичайно, і не монотонно. Інтонуван­ня тут забезпечується різнотипними початками абзаців (періо­дів), масивів висловлення, пониженням чи підвищенням тону для фразового наголосу (виділення, перелічення, риторичне питання), наголошенням окремого слова, повтором слова і под. !. У висту­пах, промовах інтонація, як правило, буває різноманітніша, сти­лістично барвистіша: може бути промова в офіційно-діловому, патетично-урочистому тоні, а може бути і в іронічно-сатиричному, в стилізовано-просторічному плані. Окремий план урочисто-пісен­ного, речитативного характеру має промовляння казки, народної легенди, переказу. Ритмомелодика казки широко відома мовцеві з дитинства.

Смислове значення інтонування речення величезне. Без вираз­ної інтонації висловлення часто має нечіткий або навіть проти­лежний змістові повідомлення характер. Ось, наприклад, речен- » ня з газетного тексту:.«У нас немає згоди по всіх питаннях». На перший погляд, з першого читання цього окремо взятого речення наголос упаде на словосполучення по всіх, в кінці речення інто-

1 Наприклад, одним із улюблених прийомів побудови великої фрази і ТГ ритмомелодики в промовах славетного оратора стародавнього Риму Марка Тул-лія Ціцерона (106—43 рр. до н. є.) був смислово-інтонаційний «відступ», що оформлявся вставним реченням із пониженою, але значущою тональністю. По­втор цих вставних речень у кожному з членувань (фраз) надфразної єдності створює певну ритмомелодичну симетрію високоорганізованого (в інтелек­туальному і естетичному аспектах) ораторського мовлення. Напр.:

«Судді! Якщо в мене є якась крихітка таланту (а я свідомий, що він не­значний), або хоч трохи ораторської вправності (наділений я нею, визнаю, в скромній мірі), або якісь теоретичні знання в галузі красномовства, які грун­туються на докладному вивченні благородних наук (їх я, скажу прямо, ніколи не цурався), то результатів усього цього повинен вимагати від мене з повним правом в першу чергу ось цей Авл Ліціній Архій» (Ціцерон, Промова на за­хист поета Архія.— Антична література. Хрестоматія, упорядн. О. І. Біле-цький, вид. 2-,е, К-, 1968, с т о р . < ^ .

Отже, крім усього іншого,' ми спостерігаємо нев'янучу цінність певних мов­ностилістичних побудов, зокрема ритмомелодичних моделей, які й через 2000 років звучать життєво і сучасно за своєю логікою мислі, красою слова.

472

* нація понизиться — і зміст речення дістане виразного характеру відсутності згоди по всіх без винятку питаннях. Однак наступне речення звучить так: «Але в головних принципах боротьби за

і- мир наші прагнення однакові». Це міняє інтонування першого речення: наголошення в ньому буде складніше — перший наголос упаде на слово немає, а другий на сполучення по всіх..., а інто­наційне закінчення речення буде не стверджувально-пониженим, а обіцяючим щось інше, цікаве, важливе, бо, справді, далі йде речення про тотожність прагнень всіх народів у боротьбі за мир. Отже, ці два речення можуть бути написані одним реченням, в

; якому інтонування, по-перше, замінить деякі відсутні члени, а ! по-друге, не дасть закінчити думку на першому реченні, збереже

увагу слухача (читача) до кінця висловлення і закінчить пові-,, домлення в потрібному плані: «(Хоч) між нами немає згоди по 'І всіх питаннях, але в головних принципах боротьби за мир наші

прагнення однакові». Попередньо написані тексти лекцій, доповідей, виступів забез­

печують повноту, обов'язковість, певну програмність знань, ін­формації, необхідних для досягнення певної кваліфікації, скла­дання іспитів і под. Отже, попередня праця щодо забезпечення обсягу матеріалу, стилістичної вправності, логічної стрункості в доповіді, лекції, виступі повинна бути серйозною і глибокою. Не менш глибокою повинна бути і підготовка до публічного ви­голошення промови, до виступу і под. Окремі типи мовлення становить декламація текстів, а також сценічна мова. Ці типи мовлення вимагають не лише загальних знань у галузі ритмоме­лодики публічного мовлення з його, в основному, стриманою то­нальністю, з домінативно-смисловою виразністю, але й володіння специфічними словесно-художніми виразовими засобами, володін-

[ ня словом як мистецтвом, а також і володіння жестом, мімікою, взагалі сценічною поведінкою. Ритмомелодичні засоби україн­ської національної мови мають у своєму розпорядженні все не­обхідне для забезпечення багатогранності і барвистості виразу, ефективності передачі змісту висловлення.

б) Близьким до попередньо схарактеризованого типу мовлен­ня є м о в л е н н я на з а з д а л е г і д ь в и з н а ч е н у т е м у — за складеним планом, конспектом, тезами, замітками і под. Рит­момелодика цього типу промови, виступу, інформації, доповіді має свої специфічні риси: вона менше «відпрацьована», менше симетрична, з меншою повторюваністю інтонаційних фігур, але з більшим числом живомовних конструкцій. Компонування тексту мовлення і його інтонування відбувається тут у самому процесі ви­кладу матеріалу, в ході мовлення. Розміри одиниць мовного пото­ку, членування висловлень, фраз тут коротші, в'язь речень менше відшліфована. Здебільшого в цьому типі висловлення менше сло­весних кліше; більше невимушеного контакту з аудиторією, однак цим захоплюватись не слід. Звичайно, виступи без тексту більше імпонують слухачам своєю живомовною ритмомелодикою, але

473

вони не завжди забезпечують відпрацьованість, потрібний обсяг і точність інформації.

Відомі блискучі, фундаментальні ораторські виступи політич­них діячів, письменників — без тексту. Але відомо також, що цим публічним виступам передувала старанна, кропітка робота над «майбутнім» текстом; відомо, що ці промовці мали високу фахову підготовку, ораторський досвід і виучку, були широко і глибоко освічені. Тому вони не припускали непотрібних довільностей, від­хилень, випадковостей і забезпечували необхідний комплекс ви­словленого. Ці ж промовці грунтовно опрацьовують потім стено­грами своїх виступів. Отже, такого роду мовлення потребує глибокої попередньої підготовки як щодо змісту висловлення, його текстового впорядкування, так і щодо його інтонування, ритмомелодики.

в ) М о в л е н н я - р о з п о в і д ь ( о п о в і д ь ) н а п е в н у т е м у б е з п о п е р е д н ь о ї з а д а ност і , тобто розповідь, що постає в певній ситуації мовної комунікації, має характер імпро­візації, вона найбільше користується невимушеними, природними, живомовними інтонаціями, властивими даній національній мові.

Такий тип мовлення має своє глибоке коріння в красномов­стві, в словесному мистецтві народних оповідачів, казкарів. На ньому грунтується той окремий літературно-писемний жанр, який зветься розповіддю (оповіддю) і який притаманний видат­ним майстрам слова як дожовтневої, так і радянської літерату­ри. Цей словесно-художній жанр має велике поширення і в сві­товій художній літературі. В українській літературі блискучими майстрами розповідного жанру є Г. Квітка-Основ'яненко, Мар­ко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, А. Тесленко, С. Васильченко, а серед майстрів радянської прози — Ю. Янов-ський, А. Головко, Остап Вишня, О. Копиленко, К. Гордієнко, * О. Гончар, М. Стельмах та ін.

Звичайно, такі літературні твори є опосередкованим мовлен­ням, тобто таким, де безпосередня «усна розповідь якоїсь людини постає перед нами, вже пройшовши через художню лабораторію письменника. Тому стилістичні засоби художньої розповіді, зо­крема й ритмомелодичні, слід розглядати з урахуванням більшо­го чи меншого письменницького шліфування, певного відбору з метою художньої типізації чи індивідуалізації мовлення. Однак видатні майстри слова ставляться до природних ресурсів усно-народної мови з величезним мистецьким тактом, прагнучи збе­регти його природні барви й інтонації, уважно прислухаючись до його звучання. В оповіданні «Через фронт» Ю. Яновський за­фіксував своє враження від розповіді однієї воєнної пригоди, яку він, воєнний кореспондент, чув від бійця-дівчини: «Леночка роз­повідала, вживаючи книжних зворотів мови, вона все хотіла по­трапити в газетний тон. Та потім, захоплюючись і входячи в ритм оповіді, легко переступила через цю перешкоду, мова її стала

474

скупа, точна, яскрава, слова з'явилися вагомі, і ставали вони в її мову, як у пісню» 1,

Мовлення-розповідь також має свої стилістичні варіанти інтонування, свої форми ритмомелодики, а саме: урочиста розпо­відь типу речитативу, з строгими інтонаціями думного розпові­дання; лагідно-жартівлива чи просторічно-фольклорна; соціаль­но-виробнича розповідь ділового характеру; розповідь інтимно-побутова, сімейна та ін.

У дослідженнях усного українського мовлення 2 наведені та­кож приклади розповідей виробничо-побутового характеру, запи­саних на магнітофон безпосередньо з уст мовців-українців: робіт­ників, колгоспників, представників інтелігенції. Дослідження сучасного українського усного мовлення демонструють його ви­соку культуру, відсутність горезвісного примітивізму, що віді­йшов у минуле, фіксують впевнені, «культурні» інтонації розпові­ді і разом з тим — природне мистецтво українського народного красномовства. Наведемо два уривки з цих розповідей: «...Та й, крім того, у нас тепер змонтовано нові механізіровані стани: тріо, четвертий стан, п'ятий стан. І тяжка фізична праця валь­цювальника зараз відпала. Зараз у нас в цеху стоять довгі такі методичні печі конвейєрні, і туди тільки із задньої сторони садять розкати, четвірки, пакети, а далі — тільки натиском кнопки — і все це по конвейєру весь час рухається, надходячи до робочої кліті. Робоча кліть у нас, значить, складається із двох станин. В станинах два валки, через те і називається стан «дуо», тому що два валки, а ось на стані «тріо» — там три валки: нижній, верхній і середній... До речі, динамну сталь ми розпочали катати не так давно, тільки два роки, і це такий метал, який іде для ви­готовлення електромоторів, тому тут треба бути уважним, тому що електромотор першого сорту тільки повинен бути...» (з роз­повіді старшого апаратника-вальцювальника Дніпропетровського металургійного заводу ім. Комінтерну О. О. Сергієнка);

«...Ще дуже хороша тут охота. Восени, коли вже листя впало і такий дух іде по зарослях, виїхати теж з ночівкою, але уже тут одягаєшся тепло. Приїхали надвечір. Стали на вечірню зорку. Постріляли. Перекидаємо човни так — від вітру, сіна натягаємо (сіна там багато) і зариваємось — і спати, а раненько ще вихо­дим, вже на утрішню зорку — дуже добре! Це самий кращий відпочинок, який я знаю, який для мене саме луччий!» (з роз­повіді підручного сталевара печі № 5 заводу «Запоріжсталь» Ю. С. Фесенка) 3.

Інтонації живого мовлення в цих розповідях відчутні виразно: в порядку слів, де наявна певна синтаксична еліпсація; в почат-

1 Ю. Я н о в с ь к и й , Київські оповідання,-К-, 1953, стор. 10. 2 Див. «Закономірності розвитку українського усного літературного мов­

лення», К., 1965; «Українське усне літературне мовлення», К., 1967; «Усне по­бутове літературне мовлення», К., 1970.

3 «Закономірності розвитку..,», стор. 38, 65. 475

ку нового речення, де повторюється закінчення попереднього ре­чення (...зараз відпала. Зараз у нас...; ...надходячи до робочої кліті. Робоча кліть у нас...); у частому вживанні інтонаційної мо­делі перелічення; в інтонації протяжності мовлення, що здійснює­ться традиційним для таких випадків сполучником і (і зариває­мося— і спати...); у послідовності передачі дії (Стали — на ве- . чірню зорку. Постріляли. Перекидаємо човни...); у безпосередно­сті емоційного виразу окличними реченнями (Це самий кращий відпочинок...; для мене саме луччий!) — і под. Усі ці й подібні елементи й створюють так званий «ритм оповіді».

Як у фольклорних записах, так і в спостереженнях учених, письменників зафіксовано високі зразки слова природних опові­дачів (чоловіків і жінок), які ввібрали в себе багатовіковий до­свід народу і любов до промовистого, «красного» слова. Ці зраз­ки народного красномовства, самі особистості оповідачів з наро­ду чарували М. Гоголя, Л. Толстого, В. Короленка, М. Горького, М. Пришвіна, М. Шолохова, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мир­ного, М. Коцюбинського, І. Франка, С. Васильченка, А. Тесленка, А. Головка, Г. Тютюнника та інших, в творах яких відображені народні оповіді. Ритмомелодика цих оповідей являє собою при­клади живомовного національного образу ритміки і мелодики мовлення.

г) Свої ритмомелодичні особливості має й усне м о в л е н н я д і а л о г і ч н е . Відомо, що усне розмовне мовлення є в своїй основі діалогічним. В ньому також наявні різні стилі вислову. У надзвичайно широкій сфері функціонування усного діалогічного мовлення, що обслуговує щоденні життєві потреби людей, спо­стерігаємо такі типи за стилістичними ознаками: розмовний діа­лог виробничого характеру (розмова на різні теми праці, вироб­ництва); розмовний діалог соціально-публіцистичного характеру » (обговорення різних подій державного, політичного, міжнародно­го життя, газетних новин, вражень і под.); розмовний діалог по­бутового характеру (обговорення різних подій і фактів побуто­вого характеру, в тому числі й інтимного). Характер ритмомело­дики мовлення в цих типах діалога визначається як їх лексико-фразеологічною наповненістю, так і синтаксичною композицією. Як відзначає Н. Ю. Шведова, в розмовній мові, в тому числі й у діалозі, наявні, крім неповних, еліптичних синтаксичних конст­рукцій, також більш або менш стабілізовані словосполучення ', тобто загальновживані, узвичаєні на виробництві, в громадсько­му житті і в побуті щоденного життя людини словосполучення, мовні кліше професійно-технічного, публіцистичного, побутового характеру типу газети повідомляють, продуктивність праці, якість продукції, заробітна плата, пішов у відпустку, проводити відпустку і под. . •

чи, АД1960Н- ^ Ш в е Д о в а - 0 ч е Р ™ по синтаксису руССКой разговорной р е -

476

Інтонаційна будова коротких реплік чи реплік поширених, у формі висловлення, в перших двох типах розмовного діалога має багато рис монологічного мовлення, але вона, природно, частіше змінюється, ламається, бо в процесі говоріння ритмомелодична лінія твориться двома чи кількома особами — з їх індивідуаль­ними інтонаційними малюнками мовлення. Отже, тут велику роль відіграють зустрічні інтонації. В діалозі на подану репліку-висло-влення звучить репліка-відповідь не лише за змістом теми, а й за інтонацією, що може звучати в тому ж самому ключі (тональ­ність, сила) — як продовження попередньої інтонаційної фігури, а може бути інтонацією-запереченням, інтонацією-перепитуван-ням і под. Отже, важливу роль у діалозі грає початкова, або ве­дуча, інтонація, яка настроює на ту чи іншу відповідь. Л. П.-Яку-бинський відзначав: «...загальновідома величезна повідомляюча роль, яку відіграють відносини силового, інтонаційного і тембро­вого порядку при сприйнятті чужої мови» '. Отже, в тональності відповіді відображаються інтонаційні й інші компоненти запитан­ня, створюючи загальну ритмомелодичну картину даного діало­гічного мовлення. На одне запитання: «Чи виконали ви вчорашнє завдання?» — можуть бути відповіді в ствердній інтонації: корот­ке «Так»; поширене «Безперечно, виконав»; фамільярно-просто­річне «Як штик!»; «Питаєш!»; в інтонації запитальній чи окличній з певним емоційним забарвленням різних відтінків: «А ви забез­печили це?», «А ви цього дуже хотіли?», «Невже ви сподівали­ся?»,-«І не мав наміру!», «І не сподівайтесь!» — і ряд інших.

Часто інтонація однієї репліки визначає не лише тональність, а й самий зміст репліки-відповіді, напр.: «Чи маєте ви ці бата­рейки?» На це питання одержано дві відповіді з різними інтона­ціями. Перша — з спокійною знижувальною інтонацією: «Не наш асортимент. Спитайте, будь ласка, в сусідньому відділі». Можли­ва репліка-реагування в цьому ж інтонаційному ключі: «Дякую». Друга відповідь: «Таких не тримаємо!» — з гордовито-визивною інтонацією. Репліка-реагування на цю відповідь: «Гордитися не­ма чим!» Тут зміст, безперечно, підказаний інтонацією відповіді, і сама інтонація реагування становить завершений ритміко-інто-наційний малюнок цього короткого діалога.

Дослідники синтаксичної будови українського усного мов­лення констатують, що для синтаксису розмовної мови, крім зазначених вище прикладів, «найбільш характерні такі син­таксичні структури, як неповні речення, в тому числі еліптич­ні, перервані і незакінчені конструкції, а також слова-речення, речення-звертання, різні еквіваленти речень, модальні форми мо­ви та ін. Типовість для розмовної мови таких структур свідчить про значну емоційність цього функціонального різновиду загаль­нонаціональної мови. Ці бо структури легкі й зручні для виразу

1 Л. П. Я к у б и н с к и й , О диалогической речи.— «Русская речь», за ред. Л. В. Щерби, Пг., 1923, стор. 125.

477

почуття, психічного стану людини, її настрою, переживань. Вони багаті ритмомелодично, на інтонаційні злами, від характеру яких великою мірою залежать їхні функціонально-змістові відтінки та ступінь експресивності. В цьому легко переконують спостережен­ня за ритміко-інтонаційними варіаціями усномовних струк­тур...» '. Лише, наприклад, інтонаційні фігури ствердної репліки так налічують кілька десятків одиниць, які передають і смислові, і тональні відтінки, створюючи разом з інтонаційною фігурою першого висловлення різноманітні ритмомелодичні візерунки мовлення.

Ритмомелодика п о л і л о г а 2 , або розмови не двох, а кількох співрозмовників, характеризується поліфонічим звучанням, бага­тобарвністю інтонацій різного характеру, які в своїй сукупності й створюють картину звучання масового мовлення. Використання цього мовлення як художнього засобу в літературі досить поши­рене. Наведемо описання однієї з сцен побутового жіночого бага­тоголосого мовлення, яке спостерігав письменник В. Солоухін, глибокий знавець усно-розмовної стихії, і змалював у властивій йому лагідно-гумористичній манері: «...починається натуральний концерт, інакше не можу назвати складний, майже симфонічний лад жіночої розмови. Починає, припустимо, тітка Агаща, як най-заповзятіша швидкоговорочка. Вона починає відразу з великим ентузіазмом на високій ноті. Вже й саму її зрозуміти дуже важко, а тут вступивши в середину фрази, рідким баском починає вто­рити їй (бу-бу-бу) Олена Грибова, і так деякий час вони удвох ведуть мелодію розмови. Зараз же, не загаявшись довго, вступа­ють відразу п'ять або шість різної тональності голосів, і тепер, скільки б ви не дослухались, не можна розібрати жодного слова. Уловлюється лише загальний характер розмови: мирний, віднос­но мирний, захоплений, войовничий, дуже войовничий і под. в , темпі, що швидко зростає. Характерно, що кожна учасниця роз­мови говорить в цей час щось своє, але всі вони добре чують і розуміють одна одну» 3.

Хоч полілог переважно відзначається емоційністю, багато­барвністю мовлення, в ньому все ж помітна тема обговорення і певна ритмомелодична характеристика. Інтонації полілога ста­новлять один із важливих елементів всієї ритмомелодики усного мовлення 4.

1 П. С. Д у д и к, Характерні синтаксичні структури в уснорозмовному лі­тературному мовленні.— «Закономірності розвитку українського усного літе­ратурного мовлення», К., 1965, стор. 107.

2 Це визначення запроваджене у праці І. К- Білодіда «Розвиток мови української радянської художньої прози», К., 1955, стор. 255.

3 В . С о л о у х и н , Капля росьі, Роман-газета, 1960, № 22 (226), стор. 31. 4 Мелодика українського слова, інтонації речень усного мовлення чи

певного поетичного писемного тексту відіграє велику роль «у формуванні українських народних мелодій різноманітних жанрів» (О. І. М у р з і н а, Мов­на інтонація в українській народній мелодиці.— «Народна творчість та етно­графія», К-, 1966, № 4, стор. 31).

478

3. РИТМОМЕЛОДИЧНІ ЗАСОБИ ВІРШОВАНОЇ МОВИ

У мові поезії, зокрема в її ритмомелодичних засобах, знахо­дять своє відображення і споконвічні народнопоетичні мовні на­дбання, і багатогранна, багатоманітна професіонально-мистець­ка творчість поетичної особистості, творчого індивідуума, що грунтується, звичайно, на загальних закономірностях розвитку мовного генія народу.

Віршована мова — це насамперед мова ритмізована в своїй системі, мова римована, з певною мистецьки організованою ме-лодико-інтонаційною лінією, тональністю, музикальністю і плав­ністю.

В. Я. Брюсов підкреслював, що на відміну від ритмічної мови прозаїків у віршованій мові ритмічний і музикальний елементи «однаково істотні»: «Щоб вияснити сутність вірша, необхідно звернути увагу на обидві ці його грані. Теоретики ж досі зупи­нялися т і л ь к и на ритмомелодичності. Тому всі визначення вірша досі лишалися однобічними» '. Образність слова, синоні­міка, різноманітність словника у вірші, багатство і оригіналь­ність чи простота рими і, особливо, музикальність мови безпо­середньо і органічно пов'язані із засобами ритмомелодики. Різноманітні розміри вірша (метрика), і ритм, і строфічна його будова, і рими, і ритмомелодичні засоби є виразовими засобами думки, смислу віршованого твору.

Поетична мова часто використовує дуже складні, символічні побудови як в образно-словесній системі, так і в синтаксисі, але вона не повинна втрачати меж природності і ясності.

Як відомо, слово є органічним будівельним матеріалом всього мистецтва віршованої мови, зокрема різноманітних розмірів, рит­міки, мелодики, рими тощо\ Саме ті функції слова, його ресур­си, що наявні в розпорядженні митця, особливо при створенні ритмомелодики вірша, і є завданням мовознавчих досліджень, так само, як різноманітність розміру, строфічної будови і под. є насамперед об'єктом досліджень з поетики, літературо­знавства.

Кожна національна мова дає в розпорядження віршованої мови багато засобів, як спільних з іншими мовами, так і специ­фічних. Підкреслюючи зв'язок між законами мови і національни­ми формами вірша, передмова до книги «Теория стиха» відзна­чає, що «російський ямб, наприклад, помітно відрізняється від німецького, англійського, польського, чеського та ін.» 2. Напри­клад, ямб Шевченка, накладений на мелодику української мови, звучить в межах тієї ж загальної ямбічної будови більш протяж­но, або, говорячи словом С. Людкевича,— більш співно . У цьо-

1 В. Я. Б р ю с о в , Что такое стих? — «Вопросн язьїкознания», 1968, № 6, стор. 127.

2 «Теория стиха», М., 1968, стор. 4.

479

му виявляються певні національні особливості фонетики і часо­кількості мови1.

Ямб у Пушкіна має різну тональність і характер мелодики в різних творах, залежно від пафосу чи побутовості змісту і типу мовлення. Б. Ейхенбаум відзначив, що «ямб «Онєгіна» і «Графа Нуліна» сяє своїми прозовими зворотами, своєю розмовністю, від якої таким природним видається перехід до «Повістей Бєл-кіна» 2.

С. Мамонтов характеризує деякі національно-специфічні особ­ливості ритмомелодики негритянської поезії у зв'язку з мовними особливостями: «Найпомітнішою рисою поетичного негризму є ритмічність і музикальність... Так, зокрема, для створення від­чутного і конкретного поетичного образу в віршах на негритян­ську тему поряд з чітким і часом одноманітним ритмічним ма­люнком широко вживались такі засоби, як повтори слів, рядків і навіть цілих строф; чисельні алітерації на вибухові і носові звуки, характерні для африканських мов; переважне використан­ня відкритих голосних «о», «а», «у» і особливо звуконаслідуваль­них слів...» 3.

Таким чином, ритмомелодику віршованої мови створюють всі елементи мовного звучання і граматичної будови мови, але пев­ним естетичним способом організовані. Уже згадуваний дослід­ник цих проблем у російському вірші Б. Ейхенбаум справедливо підкреслював, що «віршована фраза становить явище не синтак­сичне взагалі, а явище ритміко-синтаксичне. Більш того — син­таксис у вірші є явище не лише фразеологічне, а й фонетичне: інтонація, реалізована в синтаксисі, відіграє в вірші роль не менш важливу, ніж ритм і інструментовка, а іноді й більш важливу» 4.

Отже, фразова інтонація в широкому розумінні (явища фо­нічні, акцентні — наголос слІвний і логічний, чергування довгих* і коротких складів і под.) і є одним із яскравих виявлень мови у ритміці, зв'язку мови з ритмом. Як відомо, віршована фраза розбивається на певні словесні такти, і це членування здійснює­ться не лише за смислом, а й за ритмікою; часто ці дві лінії по­ділу збігаються, а іноді й розходяться.

При вивченні інтонації, мелодики вірша в цілому слід мати на увазі, що інтонування в віршованій фразі — це не звичайна зміна різного типу інтонаційних частин мовлення, що звучать,

1 Див. С. Л ю д к е в и ч , Про основи і значення співності в поезії Шев­ченка.— «Молода Україна. Часопись української молодіжі», Львів, 1901, р. II, стор. 175. Це питання детально розглядається в кн.: Г. К. С и д о р е н к о , Ритми Шевченка, К-, 1967.

2 Б. З й х е н б а у м , Мелодика русского лирического стиха, Пг., 1922, стор. 10.

3 С . М а м о н т о в , .Поззия скорби, любви и надеждьі.— «Обнаженнне ритмьі. Негритянские мотивм в поззии Латинской Америки», М., 1965, стор. 8.

4 Б. З й х е н б а у м , Мелодика русского лирического стиха, Пг., 1922, стор. 6.

480

наприклад, у кожному «природному» діалозі, а ціла розгорнута, певним чином організована система.

«Отже, під мелодикою я розумію,— писав Б. Ейхенбаум,— не звучність взагалі і не будь-яку інтонацію вірша (який завжди звучить «мелодійніше» розмовної мови, тому що розвивається в плані емоційної інтонації), а лише розгорнуту систему інтонуван­ня, з характерними явищами інтонаційної симетрії, повторності, наростання, кадансування і под. В цьому випадку окремі інтона­ції мовлення служать матеріалом для побудови мелодичних періодів» '.

З усієї різноманітності ритмомелодичних побудов вірша звер­немо увагу, з погляду характеру мовлення, виголошення, на такі три їх типи: 1) пафосно-риторичний (піднесений), 2) наспів­ний, 3) розмовний.

Яскраві зразки першого типу ритмомелодики вірша спостері­гаються, наприклад, у М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, А. Малишка, Л. Первомайського та ін.; другого — у В. Сосюри, П. Тичини, І. Неходи, П. Воронька та ін.; третього--у А. Ма­лишка, С. Олійника та ін. Але слід підкреслити, що в кожного з цих поетів, як і в багатьох інших, зустрічаються всі три типи ритмомелодики, так би мовити, в їх індивідуальних творчих мож­ливостях і почерках. Найчастіше поети віддають перевагу яко­мусь одному із цих ритмів при певній інструментовці вірша, з певною настановою, з певним ритміко-смисловим завданням, відповідаючи не лише на творче збудження ззовні, а й на свої внутрішні, душевні рухи, свої асоціації.

Ритмомелодійна поліфонічність в українській поезії особливо характерна для П. Г. Тичини. Наприклад, пафосна, урочист-а ритмомелодика таких творів, як «Я утверждаюсь»:

Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила! а сила знову розцвіла;

чи «Похорон друга»: Та ні, життя тримає строгу послідовність, і що здається хаосом — є тонкий лад. В історію поглянь: до боротьби готовність одсвічує тобі од всіх її свічад. Готовність стать на битву за свою свободу народам гнобленим й безправному рабу. В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду, щоб перебрести через правди боротьбу..—

в іншому творі змінюється на ритміку пісні в супроводі баяна, яка досягається тонким, мистецьким добором відповідних фоне-мосполучень:

Рута м'ята та неприм'яга, непригорнутая трава.

1 Б. З й х е н б а у м , Мелодика русского лирического стиха, стор. 10—11.

31 2-1026 481

Сюди вітер та туди вітер, аж потоками обвіва

(«Пісня під гармонію»).

Політично-трибунна ритмомелодика пропагандиста і агітато­ра пролетарської революції з її динамікою фрази, експресивно-закличними, рвучкими інтонаціями («Плуг», «Вітер з України», «Ленін» та ін.), напр.:

Ленін! Одно тільки слово,

а ми вже як буря: Готово!

Напружим в один бік, направим в другий — і крешем, і кришим, і крушим як стій —

звучить поряд із елегійно-філософською тональністю «Квітчас­того лугу»:

Гей, над дорогою стоїть верба, Дзвінкі дощові струни ловить, Все вітами хитає, наче сумно мовить:

Журба, журба... Отак роки, отак без краю На струнах вічності перебираю Я, одинокая верба.

Виразна ритмомелодична лінія твору, музикальність і семан­тична місткість слова в їх органічному зв'язку — це одна з най­виразніших основ поетичного мистецтва слова Тичини. Природ­ний дар, тонке відчуття ритмомелодики українського слова поєднуються в його творчій особистості з високою професіональ­ною обізнаністю, виучкою, знанням різних поетичних, версифіка­ційних систем і літературних напрямків, чуттям смислу і мело­дики слова. Усе це трансформувалося в творчості і наявне в ар- » сеналі поетичних можливостей П. Г. Тичини, який завжди був романтиком-реалістом у мові, ставився до неї з священним по­чуттям відповідальності за вікові мовні скарби народу,— і тому його ритмомелодійні побудови відзначаються поліфонічністю, співучістю і пафосом. Поетичне слово П. Г. Тичини — це справ­жня золота арфа українського слова, що звучить на багатьох регістрах, в широкому діапазоні ритмів і мелодій.

Говорячи словами М. Рильського, ритмомелодичне дихання вірша1 реалізується,-зокрема, в його строфічній будові. Склад­ність чи простота ритмомелодичного узору обумовлюється різ­ними настановами ідейно-естетичного плану, тенденціями певної літературної школи чи певного художнього напряму. Зазначені засоби в разі, коли вони дбають про правдивість змісту і реаліс­тичність форми, спрямовуються на привернення уваги читача, збудження його інтересу, підкреслення й увиразнення змісту. Ві-

1 М. Р н л ь с к и й, Радуга над морем, М., 1962, стор. 78—79.

482

домо, наприклад, що одним із улюблених прийомів увиразнення у В. Маяковського була ритміка окремого слова, яке поет виділяв і в смисловому плані (логічним наголосом), і графічно (слово-рядок у строфі), і в звучанні декламації. У А. Малишка в по­дібних випадках широко вживаються парні словосполучення народнопоетичного характеру (означення і означуване). Це й створює своєрідне звучання, певну ритмомелодику твору, яка засвідчує багатство поетичних почерків, багатогранність поетич­них, особливостей, зв'язок поетичної майстерності митців сучас­ності з поетичним мистецтвом минулого, зокрема в українській поезії — з поетичною майстерністю Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся, М. Вороного, В. Самійленка та ін.

Одним із важливих засобів привернення уваги читача до пев­ного змісту вірша є зміна, злам ритміки строфи чи ритміки вір­шованого рядка. Л. В. Щерба відзначав, що іноді накладення одного ритму на інший — «даний у тексті і відзначений римою, і другий — з уповільненим виголошенням першого рядка і з пе­реходом у другому від ямба до хорея» — обумовлюється зміною «ідей і почуттів у схвильованій свідомості людини» '.

У певних випадках ця зміна приводить до нового ритмомело­дійного явища, яке фіксує схвильовану емоційність і под., зосе­реджує увагу читача цим зламом ритмомелодійної лінії. При­кладом зламу ритму може бути система вірша А. Малишка «Як приймали в партію». Вірш починається відомою тичининською ритмічною моделлю:

Не трава, не зелен сад Зелен сад-виноград В щирім слові стелеться, Славне місто Ленінград! Сталінград мій, Сталінград, А які твої слова Вогняна метелиця, про Сергія Кірова?

(77. Тичина),

але ось у середині вірша поет передає діалог між героєм твору — бійцем (його приймають у партію) і тим, хто рекомендує його зборам, і це відображається в плавній ритмомелодійній лінії кожного рядка вірша:

Хто батьки? І що мені казати, Як батьки за тисяччю доріг У нужді, в безхліб'ї біля хати Виглядають сина на поріг...

Нове запитання («Звідки родом?») —і виникає нова ситуа­ція, ціла буря почуттів; розсуваються рамки зборів; герой роз­мовляє через відстані; звертання спрямоване до матері-України, що десь далеко страждає під фашистським гнітом і чекає синів-визволителів. Це викликає злам ритму в рядку і іншу мелодику

зі

1 Л. В. Щ е р б а , Опнт лингвистического толкования стихотворений.— Русская речь», за ред. Л. В. Щерби, Гіг., 1923, стор. 37.

483

дальших рядків,— уже не сумовито-констатуючу, а закличну, бурхливу, урочисту:

Звідки родом? — Встань, моя кохана,

Через бій, через фронтів ряди, Україно,— серце моє й рана, Найсвятіша мати, підійдиі

Ти моя порадниця і вчитель, Біль і сни, й доріженьки круті, Ти ж мені — партійний поручитель Ленінської правди у житті.

Прийомом зміни ритму в одному творі користується багато поетів. Прикладом цього може бути й вірш «Туга за молодістю»

1 М. Рильського. Вступна частина в ньому скомпонована в роз­мовному ритмі, вірш не має рими.

Жаль просвітів між хмар, блакитних і легких, І льоту ластівки, що над землею мчиться...

Після десяти рядків майже прозового викладу думки іде римований вірш з характерною для Рильського спокійно-переко­нуючою ритмікою, переважно з двома фразовими акцентами (перший — у кінці головного речення, другий — на підрядному означальному), які й створюють два симетричні смислово-рит­мічні такти в рядку.

Розповідно-переконуючий тип ритмомелодійної побудови вір­ша, що створюється симетрією ударних частин у головному і означальному підрядному реченні, причому симетрією, яка повторюється із рядка в рядок, поширений не лише в поетиці, в мовних засобах М. Рильського, а є характерним для україн- » ського віршування взагалі, як і для віршованої російської, біло­руської мов. Звичайно, другою частиною рядка може бути не лише означальне, а й інше підрядне речення — з тією ж функ­цією ритмомелодичного виділення, підкреслення відповідного задуму.

Задумлива, філософсько-переконуюча ритмомелодична лінія багатьох віршів М. Рильського, поряд із пафосно-закличною, створюється поширеними, значними за розміром одиницями чле­нувань у реченні і довжиною фраз з наявністю в них кількох підрядних. Наприклад, у багатьох віршах М. Рильського значно більше, ніж у інших поетів, складних речень із під­рядними означальними; у Рильського часто поетична фраза ста­новить цілу строфу з 20—ЗО слів в одній синтаксично-ритмоме­лодійній конструкції («Ми збирали з сином...»). Загальною закономірністю ритмомелодики віршованої мови є монументаль­ність, складність піднесень, спадів і переходів у довгих речен­нях і динамічність, рвучкість, ударна частотність, співомовність чи навіть «танцювальність» ритму — в коротких.

484

Ритмомелодичне членування віршованого рядка і строфи у В. Сосюри обумовлюється здебільшого тим, що в його віршах переважає просте поширене речення з однорідністю і однорід­ність простих речень, складносурядний їх зв'язок у фразі. Це пов'язано переважно з інтонацією наспівного перелічення. Рит­момелодика рядка визначається двотактною ударно-ритмічною побудовою; порядок слів у парі «означення — означуване» — постпозитивний для означення, і таке означення-прикметник є носієм логічного наголосу і чіткої рими.

Постпозитивність означення і його виділення логічно-інтона­ційним наголосом — характерна риса будови поетичних слово­сполучень у В. Сосюри:

За вікном блакитним цокоти копит, Шум дерев широких і гудків привіт...

Облітають квіти, обриває вітер пелюстки печальні в синій тишині. По садах пустинних їде гордовито осінь жовтонога на баскім коні

(«Осінь»).

Подібний сповопорядок дуже часто загострюється римуван­ням цих постпозитивних означень:

Над Дніпром могучим одлетіли тучі, й мов лечу я з кручі в простір голубий, на лани веселі, де цвітуть оселі, і до неба стелі б'є пісень прибій

(«В травах перепілка...»);

Сонцем пахнуть сосни в тишині зеленій, ледь колише цітер віти запашні. Плями золотаві на осиці й клені, неба сині плями в сонній вишині

(«Сонцем пахнуть сосни...»);

Ні, не забуть тих днів бурхливих! Ішли ми лавами в поля... І вся у кулеметних зливах цвіла розривами земля. Далеко десь мій край коханий І берег рідної ріки... І падали на сніг багряний, щоб більш не встати, юнаки

(«Ні, не забуть тих днів...»).

І сам поет читав свої вірші переважно з двотактовою на­співністю рядка: «Над 'Дніпром могучим || одлетіли тучі», далі йде виразне підсилення тону на першому такті другого рядка, ще одне підсилення в другому такті, потім зниження в третьому і четвертому рядках із кінцевою (стишеною) інтонацією на останньому слові; так читають В. Сосюру й сучасні майстри художнього слова — ритмомелодичну лінію він чітко визначив як побудовою вірша, глибоко і щедро використовуючи співу-

485

Л^'

чість української мови, так і своїм власним, незабутнім, харак­терним читанням-наспівом.

Постпозитивний порядок «означення-означуване» характер­ний і для однотактного поетичного рядка. Напр.:

Небо синьочолеє, Стежкою я йду. Пахне матіолою в нашрму саду

(«Небо синьочолеє...»).

Інтонація перелічення, така характерна для ритмомелодичної системи В. Сосюри, часто опредмечується, набуває самостійного характеру частин і, в таких випадках, графічно оформляється як ряд називних речень:

Дніпро, і Лавра, і мости, веселий гомін, дзвін

трамвая... По бруку рідному іти — я щастя вищого не знаю

(«Коли додому я прийду...»).

Ритмомелодична система В. Сосюри зробила великий вплив на багатьох українських поетів молодших поколінь і стала від­чутним внеском у загальну скарбницю поетично-мовних засобів українського художнього слова.

Динамічна ритмомелодика віршів М. Бажана позначається рядом чітких інтонаційних моделей, серед яких виразне місце посідає конструкція «родовий означальний» (або «родовий при-субстантивний») і поширена прикладка. Наприклад, у поемі «Політ крізь бурю» спостерігаються цілі серії словосполучень цього типу:

а) нерозгорнені словосполучення: • сталь кільця; алеї парку* переблиски вогнів; спогадів рука; тишина просторів; шум весни; негайність справ; спустошеність площі; розсип іскор; світіння ганглій; тьма дверей та ін.

б) розгорнені словосполучення: духмяність тонка листопаду; темний подих розпачу; безлюддя печальних кварталів; миттєвий дар людської теплоти; в страшній крутії небозводу; завихрений попіл паперів; недоторкану кладь надій і почуттів та ін.

Конструкцію «родовий означальний» Л. А. Булаховський вважав досконалішим і повнішим «засобом характеристики, ніж прикметники, що дають... тільки загальні групові риси...» '. Оче­видно, це твердження вимагає аналізу на основі широкого мов­ного матеріалу. Що ж до конкретного випадку інтонаційних мо­делей, то слід визнати, що коли конструкція «означення — озна­чуване» створює більшу плавність, наспівність мовлення, то

1 Л. А. Б у л*а х о в ск и й, Курс русского литературного язьїка, т. І, М., 1952, стор. 290.

486

«родовий означальний» при системі повторюваності спричиняє більш динамічну, енергійну, виразну ритмомелодичну лінію, дає більшу конденсованість письма, що й є характерним для ритмомелодійної системи М. Бажана.

Цій меті у М. Бажана часто служить також поширена при­кладка, заступаючи підрядні речення:

Бо зводився собор — гнобитель і захисник, Юрби благання і юрби прокльон

(«Будівлі»);

Ось він в руці — червоний шмат сатину, Частиночка великого вогню

(«Безсмертя»).

Тут наведено лише кілька зразків ритмомелодики віршова­ної мови. Усе багатство художнього слова української поезії знає, звичайно, ширшу різноманітність ритмомелодійних засо­бів, що становить завдання окремого спеціального дослідження.

Слід відзначити, що ритмомелодика вірша неримованого, так званого вільного (верлібру), має свою специфіку і свою склад­ність. Відсутність рими, яка фіксує і закріплює ритмомелодику, повинна тут компенсуватися наявністю «внутрішньої» ритміки, яка, можливо, вгадується не з першого читання, але яка існує в глибині поетичної розповіді. Ритмомелодика верлібру має здебільшого оповідно-інтонаційний малюнок, але це не просто інтонація перелічення і не примітивна течія слова-думки на зра­зок некваліфікованої прози. Деякі теоретики науки про художнє слово вважають \ що білим віршем писати важче, ніж римова­ним, бо тут потрібний особливо старанний, вдумливий відбір кожного слова як з погляду вагомості його змісту, так і з по­гляду його звукових л ритмічних характеристик. Лише при до­держанні цих вимог білий вірш зазвучить у чіткій ритмомело-дичній структурі, створеній автором. Поширеність структур вільного, неримованого вірша в сучасній світовій поезії вимагає більшої уваги дослідників-лінгвістів і літературознавців, а та­кож психологів до цих проблем художнього слова.

Звичайно, поширеність білого вірша не означає применшення ролі рими в системі версифікації, занепаду її авторитету. Риму­вання, його багатство, оригінальність, образність завжди були і є виявом високого мистецтва слова. В загальній системі риму­вання, з погляду лінгвістики, римовані слова мають значення і фіксаторів ритмомелодичних фігур (навіть тоді, коли на них не падає логічний, фразовий наголос), і смислово-логічних цент­рів, виділених, підкреслених як усією будовою рядка, строфи, так і виразною, звучною, майстерною римою. Багатство рими — не лише в її структурі, типах, а й у тому, яке семантичне поле

і Пор. Е. Н а у м о в , Что с. бель.м стиком? - «Звезда», 1965, № 1.

стор. 201. 487

створюється словником, системою рим, які нові й нові категорії лексики залучаються до римування, а, отже, в переважній біль­шості — й до метафоризації. Метафоризація слова, терміна для поетичного звучання — це одне з найскладніших мовно-поетич­них завдань. Самі поети чутливо ставились і ставляться до нових слів у римуванні. Вірменський поет Наїрі Зарян писав у вірші «Лист Максимові Рильському»:

Спасибі тобі, друже, за привіт... Моє ім'я ти дзвінко ввів у риму.

У М. Рильського це введення звучить так:

Огні нас кличуть, друже, звідусіль, Обійми всюди нас чекають щирі,— І там, де супокійний Янка Бриль, І там, де запальний Зарян Наїрі

(«Вогні»). Рими в цьому вірші є не лише засобом ритміки, вони ведуть

саму. тему «Вогнів»: показують обшир дії, почуття братства, називають майстрів слова — однодумців, представників братніх літератур.

Такі самі тематичні акценти можуть бути виражені й іншим членуванням вірша. Згадаймо спостереження Л. В. Щерби при аналізі пушкінського «Воспоминания»: «Рими, на мій погляд, відіграють у цьому вірші лише роль ритмічних акцентів і самі по собі не мають значення; не дарма жодна пара не носить на

. собі фразового наголосу, дякуючи чому вони всі ніби трохи приховані» '.

Системи римування, їх техніка і виразово-естетичні настано­ви як стосовно до сучасного розвитку поетичного мистецтва, так і з погляду історичного становлять окремий, важливий розділ поетики як науки. В українській філологічній літературі цій те­матиці присвячені, крім згаданої книги Г. К. Сидоренко, книга В. Ковалевського «Рима. Ритмічні засоби українського вірша» (К., 1965) і ряд інших праць.

Одним із важливих мовознавчих питань, пов'язаних з цією проблематикою, є питання про традиційну і нову лексику, залу­чену до римування. В науковій літературі вже висвітлено ряд питань використання римованого слова як всередині рядка, так і в строфі; показаний взаємозв'язок у цьому плані рими народ­нопоетичної, фольклорної і рими літератури писемної, професіо­нальної; висвітлені питання мистецтва, оригінальності складної за структурою чи за смисловими відтінками рими в багатьох майстрів слова. Менше висвітлене і потребує додаткових твор­чих зусиль мовознавців і літературознавців згадане питання про новаторство в римі, зокрема з погляду використання тієї лекси-

1 Л. В. Щ є р б а, Опмт лингвистического толкования стихотворений.— «Русская речь», за ред. Л. В. Щерби, 1923, стор. 39—40.

488

ки і фразеології, тих засобів ритміки, що відтворюють нашу сучасну дійсність, соціальний і науково-технічний прогрес, про­грес у розвитку мистецтва, суспільної психології, нові естетичні вимоги. Видатні майстри слова, відчуваючи подихи епохи, нове життя слова, прагнуть відобразити це в мові своїх творів. Тут не можна припускатися ні ігнорування нових елементів мови, ні нестримного насичення віршованої мови, в тому числі й рими, сучасною науковою, технічною, абстрактною лексикою. Потрібні цілеспрямовані і естетично відчутні художні пропорції різних елементів нашої багатої, прекрасної української мови і їх прав­диве використання в поетичному слові. У сучасній поезії поміт­ний новаторський підхід до віршової рими. Нове слово міцно входить у поетичну метафоризацію, зокрема в риму, відобра­жаючи прагнення і вільний ідейно-мистецький політ нашої поезії.

4. РИТМОМЕЛОДИКА МОВИ ПРОЗИ

Ритміка (і мелодика) прозової мови — і в писемних її зраз­ках, і в усних, ораторських композиціях — поряд з ритмомелоди­кою вірша характеризувалася ще в античних поетиках та в середньовічних риториках. У новітні часи вона стала предметом диференційованого вивчення у зв'язку з окресленням і уточнен­ням самих понять цього предмета.

З другої половини XIX і в XX ст. до наших днів у художній літературі помітне місце посідають твори так званої поезії в прозі, або ритмічної прози, тобто такі прозові твори, які, не будучи римованими, все ж за своєю ритмомелодикою, образ­ністю мають характер поетичного твору. Прикладами цього типу творів є «Вірші в прозі» І. Тургенєва, «Пісня про буревіс­ника» та «Пісня про Сокола» М. Горького, цикл «З глибини» та «Іпіегтегго» М. Коцюбинського та ін. Відомо, однак, що, крім творів цього специфічного жанру, ритмізовані масиви більшого чи меншого розміру спостерігаються в творах багатьох письмен-ників-прозаїків; вони постають на фоні так би мовити «природ­них» інтонаційних систем твору як художній засіб підкреслення, виділення якоїсь теми, створення настрою, емоційної тональнос­ті, тобто служать засобом увиразнення змісту, ідеї твору, вияв­ленню його художньо-естетичних цінностей і можливостей самої мови.

Значення і вага певних ритмів у прозі усвідомлюються май­страми художнього слова як закономірність цього виду словес­но-художньої творчості. Наприклад, у листі до М. Коцюбинсько­го від 28.11 1899 р. Панас Мирний писав: «...і невіршована мова має свій метр, і його дуже треба держатися, щоб легко було читати»'.

1 П а н а с М и р н и й , Твори в 5-ти томах, т. 5, К., 1955, стор. 396.

489

Дослідник ритмомелодичних явищ у прозі Б. Ярко відзначав, що «...умовно можна вважати, що коли яка-небудь спостережу­вана одиниця виміру мовного відтинку (тобто інтервал між зву­ковими ознаками, що повторюються: паузами, константами чи римами) обіймає понад 50% усіх відтинків твору, такий вірш написаний більш або менш вільним віршем, якщо ж переважна вимірна одиниця обіймає менше половини відтинків, то твір на­писаний більш або менш ритмічною прозою» '.

Приклади таких виразно ритмізованих елементів у прозовому творі зустрічаються в класиків українського художнього слова М. Коцюбинського, Панаса Мирного. Прекрасними зразками ритмомелодичних побудов є великі пісенні масиви в повісті «Раіа тогдапа» та багатьох новелах М. Коцюбинського, у рома­ні «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та ін.

Вивченню природи цих художніх засобів, теоретичним уза­гальненням досліджуваного матеріалу приділяли увагу багато наших вітчизняних і зарубіжних лінгвістів і літературознав­ців 2. В історичному аспекті важливе значення мають теоретичні висновки і зразки практичного аналізу текстів художніх творів, зроблені О. М. Пєшковським. Говорячи про відмінність ритму вірша від ритмів прози учений підкреслював: «Ритм тонічного вірша грунтується на врегулюванні кількості ненаголошених складів у такті і лише як допоміжним засобом користується врегулюванням кількості самих тактів у фонетичних реченнях.

Ритм художньої прози, навпаки, грунтується на врегулюван­ні кількості тактів у фонетичних реченнях і, можливо, користує­ться, як допоміжним засобом, частковим врегулюванням кіль­кості ненаголошених складів у такті, але в усякому разі без доведення цього врегулювання до якихось певних схем»3.

О. М. Пєшковський відзначає, що «прозова мова тяжить до , більших ритмів, ніж віршована», «оперує більшими ритмічними одиницями» 4. Учений говорив про ритміко-інтонаційну компози­цію не лише «віршів у прозі» чи ритмізованих частин, абзаців, періодів у прозовому творі, а й цілого великого твору, такого, наприклад, як «Війна і мир» Л. Толстого та ін. О. М. Пєшков­ський, зокрема, так висловив свою думку про ритмомелодійний характер мови письменника в цілому. «Ми всі безпосередньо

, відчуваємо,— писав О. М. Пєшковський,— що мелодія — це той фокус, в якому схрещуються і ритм, і синтаксис, і словник, і

1 Б. И. Я р к о , Ритмика так назьіваемого «Романа в стихах».— «Агз рое-Ііса», вип. II, «Стих и проза» под ред. М. А. Петровского и Б. И. Ярко, М., 1928, стор. 10.

2 Див. І. К- Б і л о д і д, Питання розвитку української радянської худож­ньої прози, розд. «Ритмомелодичні прийоми в післявоєнній художній прозі», К-, 1955, стор. 291—312.

3 А . М. П е ш к о в с к и й , Стихи и проза с лингвистической точки зрения. Методика родного язика, лингвистика, стилистика, позтика, Л., 1925, стор. 165.

4 А. М. П е ш к о в с к и й , Ритмика «Стихотворений в прозе» Тургенева.— «Русская речь», за ред. Л. В. Щерби, II, Л., 1928, стор. 69, 70.

490

весь так званий «зміст», що, читаючи, наприклад, Чехова (і при­тому не окремі місця і не окремі твори, а всього характерного Чехова), ми застосовували одну мелодичну манеру читання (стримано-сумно-журливою назвав би я її), читаючи Гарши-на — другу (трагічно-журливу), читаючи Л. Толстого — третю (основоположницько-переконуючу), читаючи 'Тургенева — чет­верту (специфічно-розповідну) і т. ін., і т. ін.» :.

Звичайно, до цієї цікавої класифікації, сказати б, класичних ритмомелодичних прозових систем можуть бути додані й такі, не менше поширені, як ритмічна композиція прозового твору в фольклорному стилі, в жанрі розповіді і под.

Отже, р и т м о м е л о д и ч н і я в и щ а в п р о з і — це в і д ­н о с н о з а к о н о м і р н е ч е р г у в а н н я о д н о т и п н и х а б о р і з н о т и п н и х м о в н и х о д и н и ц ь , т и п с и м е т р і ї , щ о п о в т о р ю є т ь с я в б у д о в і ( в п о р я д к у р о з м і щ е н н я с л і в і с л о в о с п о л у ч е н ь ) р е ч е н н я і с т в о р ю є п е в н у р и т м о м е л о д и ч н у л і н і ю , о б р а н у п и с ь м е н н и к о м д л я п і д с и л е н н я с е м а н т и ч н о - е м о ц і й н о ї с т о р о ­ни т в о р у .

Спостереження показують, що виразна ритмомелодика про­зового твору захоплює читача так само, як і ритмомелодика вірша, і настроює його «читати» прозовий текст саме в такому ритмі, в такій тональності, яку обрав письменник і реалізував у своїх словесно-художніх побудовах.

В українській радянській прозі виразний нахил до викори­стання різноманітності ритмів як художнього засобу спостері­гається у Ю. Яновського, А. Головка, О. Довженка, П. Панча, Н. Рибака, А. Шияна, В. Козаченка, О. Гончара, М. Стельма­ха, О. Ільченка, П. Загребельного, Г. Тютюнника, Є. Гуцала та ін.

У кожного з цих майстрів слова, крім спільних рис ритмо­мелодики, що обумовлюються самою природою мелодики укра­їнської мови, наявні ритмізовані композиції, в яких виявляється індивідуальний почерк митця, окреслюються свої улюблені рит­ми. Так, Ю. Яновський залишив українській прозі прекрасні зразки ритмів відшліфованої, асоціативної за будовою, худож­ньо-конденсованої фрази, зразки синтаксично-композиційних побудов бурхливої динаміки бою, епічних речитативів думи, мужнього оповідно-ораторського мовлення та ін.; творче про­довження високої традиції М. Коцюбинського, Ю. Яновського щодо багатоманітності ритміки знайшло свій вияв у творчості О. Гончара; А. Головко з незрівнянною майстерністю відтворив ритмомелодику народно-розмовного мовлення, мовні фольклор­ні інтонації; ці елементи усного народного мовлення здобули потім широкий, чарівний розлив, оту «полтавську» різноголосу

1 А. М. П е ш к о в с к и й , Принципи и приемьі стилистической оценки ху-дожественной прозьі.— «Агз роеііса», вьш. І, М., 1927, стор. 54.

491

мовну розкіш Тютюнникового «Виру»; цей же фольклорно-мов­ний тон в органічному сплаві з сучасним живим діалогічним мовленням суспільно-політичної й соціально-побутової тональ­ності знайшов свій фундаментальний вияв у М. Стельмаха; від­творення історичних елементів тональності, інтонаційної системи українського мовлення спостерігаємо у П. Панча і Н. Рибака; епічну ритміку просторів, панорамного огляду, пафосу руху, дії, бою — з поєднанням фрази фонетичної з динамікою членування мовлення-«бачення», що приноситься кінооб'єктивом, «приглу­шеної» фрази («внутрішнє мовлення») з-за кадру — в О. Дов­женка; лапідарність роздумливо-оповідного мовлення з корот­кістю новелістичної фрази — у Є. Гуцала та ін.

Дослідження показують, що ритмомелодика в прозовому тво­рі має «вільніший» характер, ніж у вірші, строго регламентова­ному, організованому певним метром, тобто розміром і римою. Адже в прозі метру (в строгому, віршовому розумінні) немає; тут його заміняють інтонаційні фігури, або моделі.

Б. Томашевський відзначає: «...у вірші метричний об'єм по-ряд'з іншими метричними елементами є ознакою конструктивної естетичної норми, що взагалі підлягає дотриманню і припускає «відступи» в суворо обумовлених випадках. Для прози це не більше, як «пересічна величина» з великою довільністю коли­вання біля неї. Втім такими, взагалі, є і закони ритму в прозі: норми прозового ритму — не конструктивний закон, вони лише дають нам пересічні форми, навколо яких припустимі й рівно­правні коливання в ту чи іншу сторону» '.

Думки, висловлені Б. Томашевським з цього приводу, ві­домі ще з античних поетик і риторик. На багатоманітність рит-момелодичних побудов прози дослідникові треба зважати в та­ких планах: і

1) слід керуватися висновком О. М. П'єшковського про те, що весь твір може мати певний ритмомелодичний малюнок, свою певну систему, однією з характерних рис якої є її ритмо-мелодична багатоманітність. Адже в прозовому творі поряд з виразно ритмізованими масивами, що майже наближаються до стрункої класичної ритмомелодики, скажімо, гекзаметра чи думи, звучать іноді вільні ритми, інтонації живомовного мовлення — діалога, полілога; поряд з офіційно-діловими чи урочистими, пафосними інтонаціями виступають інтонації інтимного, приглушеного мовлення (звичайно, все це може бути і в вірші, але там воно не становить «конструктивного закону»);

2) слід встановити ритмомелодичну одиницю (словосполу­чення; колон — як ритмічна одиниця періоду,, надфразної єдно­сті; велике синтаксично-текстове з'єднання—період; надфразна

1 Б. Т о м а ш е в с к и й , О стихе. Статьи, Л., 1929, стор. 271.

492

єдність, висловлення) для кожного типу текстового масиву в творі (класична плавність, симетричність; живомовна розмов­ність; памфлетна пародійність, приглушеність, синкопічність мовлення і под.), закономірне повторювання якої створює ритмо­мелодичний рух, так зване «дихання прози», яке обумовлює рит­момелодичний малюнок читання (виголошення) прозового урив­ка чи твору і вивчення їх ритмомелодичних засобів у системі.

Розглянемо засоби ритмічного урізноманітнення мовлення на кількох прикладах української дожовтневої і радянської прози.

1. Виразний нахил до ритмізування прозової мови спостері­гається в Панаса Мирного, який розумів художньо-впливову силу мовної ритмомелодики і як художник слова, і в теоретич­ному плані. Проза Панаса Мирного з цього погляду становить дальший крок в історії розвитку українського мистецтва класич­ної прози: до фольклорно-етнографічної чи етнографічно-повіс­тевої манери розповіді письменник додав об'єктивно-авторську манеру оповіді, де характеристичний оповідач виразно елімі­нується, а натомість виступають об'єктивні закономірності побу­дови художньої тканини мови фундаментальної прози з відобра­женням соціально-естетичного рівня мистецтва слова кінця XIX — початку XX ст. у світовій літературі. Панас Мирний май­стерно володів засобами народної розповіді, але він володів і відшліфованою фразою кваліфікованої соціально-реалістичноі прози новітніх часів. У багатьох його творах (в описах природи, душевного стану людини, ліричних відступах, монологах і под.) спостерігається мистецька ритмомелодична побудова словесно-художніх масивів. От, наприклад, уривок — початок одного з розділів роману «Хіба ревуть воли., як ясла повні?»:

«Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося, розпустилося, зацвіло пишним цвітом... Поле — що безкрає море; скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над ним синім шатром розіп'ялось небо — ні плямочки, ні хма­рочки, чисте, прозоре — погляд так і тоне... З неба, як розтопле­не золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах гра сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля... Ле­генький вітрець подихає з теплого краю, перебігає з нивки на нивку, живить, освіжає кожну билинку... І ведуть вони між со­бою тиху-таємну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці... А згори лине жайворонкова пісня; доноситься голос, як срібний дзвіночок,— тремтить, переливається, застигає в повітрі... Пере­риває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає до­кучне сюрчання трав'яних коників, що як не розірвуться,— і все те зливається докупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в ній добрість, щирість, любов до всього. ...На серці стихають негоди; на думку не лізуть клопоти: добра надія об­гортає тебе добрими думками, бажаннями».

Насамперед, тут виразно виділяється інтонація перелічення однорідних членів речення в простому поширеному реченні, а та-

493

кож — і це головне — інтонація перелічення панорамного спо­стереження картин природи і показу їх у певній послідовності, що здійснюється повторюваністю сурядних речень у фразі, ре­чень, що мають свій локальний інтонаційний малюнок з висхід­ною і спадною тональністю, а також смислову завершеність окремої частини вислову. Якщо при перелічуванні однорідних членів інтонаційний малюнок розгортається ніби в «короткому диханні», то перелік сурядних речень-малюнків у великому ви­слові (періоді) вимагає «широкого дихання» — охоплення ряду речень — частин висловлення тривалими інтонаційними відтин­ками. Повторюваність цих інтонаційних відтинків — речень у фразі, періоді — і створює монументальний, характерний для всього даного текстового масиву ритмомелодичний узор повіс­тевої роздумливої плавності.

Елементами цього загального ритмомелодичного узору є ха­рактерні для Панаса Мирного: а) розмовні підходи до перелі­чення: «Куди не глянь...»; «Поле — що безкрає море»; «Скільки зглянеш...» і под.; б) парне вживання іменників, повторюваність яких стає інтонаційною фігурою: гнів і жаль, огонь і холод, несамовита радість і гірка туга; в) парне вживання іменників чи дієслів типу прикладки: думки-муки, вітер-негода, вітри-сухо-вїі, хмурилися-насуплювалися, піднімалися-розправлялися і под. Ритмомелодичний малюнок фрази, періоду в прозі Панаса Мир­ного характеризується протяжністю, що відповідає і його по­ширеній, описово-художній манері мовлення з ясною, логічною стрункою фразою.

2. Ритмомелодична система в прозі М. Коцюбинського стано­вить дальший крок у розвитку цих засобів словесно-художнього мистецтва. Для неї характерна художньо-смислова конденсація вислову і ритмічно-інтонаційного руху. Відшліфованість фрази досягає довершеності. З неї усуваються елементи, частини, які * затримують плавність чи динаміку руху або відхиляють думку вбік. Це характерно навіть для наспівних чи журливо-роздум­ливих текстових масивів у творах письменника. Напр.:

«Яка ти розкішна, земле... Весело засівати тебе хлібом, при­крашать зелом, заквітчать квітами. Весело обробляти тебе...»; «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться вгорі і спу­скають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пли­ве безнадія і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля... Сірі дні змінюють темні ночі...» («Раіа тог§апа»).

У подібних уривках майже немає підрядних (зокрема озна­чальних) речень; інтонаційна лінія стиснута, мов пружина. Сти­слість речень досягається відокремленими дієприкметниковими чи прикметниковими зворотами, які, поряд з переліченням, тво­рять помітну інтонаційну повторювану фігуру. Напр.: «Непо­рушно стоять дерева, загорнуті в сутінь, рясно вкриті крапли­стою росою» («Хо»).

494

Узагальнено можна визначити, що ритмомелодика прози М. Коцюбинського створюється: а) симетрією і повторюваністю відокремлених означень (прикметникових, дієприкметникових); б) спокійно-роздумливим або градаційним переліченням — приєд­нанням однорідних інтонаційних частин; в) синтаксичним «під-хопленням» (повтором з висхідною інтонацією) у наступних ре­ченнях семантично навантаженого слова з попереднього речен­ня. Подібні ритмізовані словесні масиви становлять одну з найхарактерніших рис літературно-художнього мистецтва М. Коцюбинського і мистецтва прози української літератури взагалі.

Найвиразнішого ефекту ці засоби досягають в циклі «З гли­бини» І В «ІПІЄГГПЄ220». В «ІПІЄГГПЄ220» ХВИЛЄПОДІбнІ рИТМИ зображення степу («Мої дні течуть серед степу...») змінюються ритмом великого драматичного напруження, що досягається як схвильовано-стриманою інтонацією окремих частин тексту — ре­чень, так і рефренами — реченнями, що конденсовано передають попередній зміст висловлення: «П'ятеро діток голодних чомусь не забрала гарячка... Говори, говори... Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо й землю. Погаси сонце й засвіти друге в небі. Говори, говори...».

Конденсованість письма М. Коцюбинського виявляється та­кож у ритміці початків і закінчень його новел, частин повістей. Тут немає просторових «заходів», інтонаційних «підступів» до теми. Уже перше речення вводить читача в напружену атмосфе­ру подій: «Бліда, невиспана пані Наталя одхилила двері...» («Сміх»); «Прикмети були погані» («Він іде»); «Лазар ненави­дів тюремного смотрителя, якому тюрма дала прізвище «морда» («Регзопа §гаіа») і под. Звертають на себе увагу також речен-ня-закінчення (типу клаузул), наприклад, в розділах «Раіа тог-§апа»: «На землю глянули тихі зорі»; «А мабуть прийде...»; «На світанні козаки вступили в село» і под. Вони становлять смислове й ритмомелодичне завершення теми. Подібне спосте­рігаємо в оповіданнях. Напр.: «А-а-а... а-а-а...» («Сміх»); «А може?» («Невідомий»); «Але Кирило не обізвався. Збирався в дорогу» («В дорозі»); «АУЄ, гпаге, тогііигі іе заіиіапі» («На острові») і под., що звучать заключною кодою в ритмомелоди"-ній лінії. * -

Багатогранність і високе мистецтво ритмомелодичних засо­бів прози М. Коцюбинського, Панаса Мирного, І. Франка, С. Ва-сильченка становлять важливі творчі надбання дожовтневої української прози, що є і школою, і основою для творчого роз­гортання нових можливостей для майстрів радянської худож­ньої прози.

Соціалістичний реалізм як творчий метод включає в себе також компоненти революційної романтики, що знаходить своє відображення в мові і стилі багатьох художніх творів радян-

495

ської літератури. Мовностилістична манера кожного письмен­ника характеризується в цьому плані низкою його індивідуаль­них прийомів і засобів. Це свідчить про багатоманітність і різ­нобарвність творчих почерків радянських письменників. У тій частині художніх засобів, які стосуються ритмомелодики прози, відзначимо кілька виразних прикладів творчої манери.

Багатством ритмомелодичних засобів в українській радян­ській літературі відзначаються твори Ю. Яновського, насампе­ред роман «Вершники». У фразних побудовах цього твору часто об'єднуються однією інтонацією переліку різноплощинні події і явища. З одного боку, такий перелік характеризується послаб­ленням пауз на межі членувань (Ю. Яновський користується найчастіше лише комою, уникаючи інших розділових знаків, які сильніше затримують рух інтонації), а це створює безпе­рервну ритмомелодичну лінію і конденсацію вислову. Напр.: «Він стоїть на трибуні, сонце пече, запах липи повіває на плац, за Дніпром мріють плавні й Олешки, над Єриками й Конкою зеленяться очерети й верби. На плац виходить товариш Швед, гарнізонний оркестр, червоний оксамитовий стяг». По-друге, часто цей перелік переривається ввідною інтонаційною фігурою, яка, повторюючись після певних відтинків тексту, зосереджує на собі увагу як сигнал тривоги; цим способом фіксується двопла-новість мислення. Напр.: «Рибалка обдивився, чи добре замас­ковано небезпечну печеру, відійшов далі по березі, заходився коло сіток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ, Пересип був у мряці, на рейді диміли крейсери й мі­ноносці, солдати наближалися...». Далі ще кілька разів повто­рюється це словосполучення з характеристичною, знижено-під-кресленою інтонацією застереження, і весь уривок являє складну ритмомелодичну картину драматичного звучання. В драматич­ному ключі звучить ритмомелодична фігура градації з подвійним підсиленням («Села наді Пслом задзвонили в усі дзвони, і їх чути стало на багато верст, села наді Пслом запалили вогнища височенні, і їх видно стало на багато верст...»; «Прокинувся серед ночі, прокинувся в захваті...»); безперервності ритмоме-лодичної лінії сприяють сполучники і, та, що відіграють у фразі роль інтонаційних зачинів і ключів до всього звучання фрази.

Ряд текстових масивів письменник аранжирує в епічно-про­тяжному плані, в тональності історичної думи («Трамоптон дму­хав з бе-е-ерега-а-а, був місяць січень чи лю-у-у-ти-и-ий...»). Високою майстерністю відзначаються в Ю. Яновського моноло-ги-оповіді («Генерал Макодзьоба» та ін.) з їх динамічно-муж­ньою інтонацією.

Різноманітність ритмомелодичних побудов, які глибоко спри­яють розкриттю ідейного змісту твору, спостерігається в тво­рах О. Гончара, особливо в «Прапороносцях», «Тронці», но­велах.

496

Системою зачинів і кінцівок розділів, початків частин, епі­графів і под. автор досягає єдиної гармонійно-ритмічної оркест-ровки твору і тональності народно-епічної пісні («Прапоро­носці»). У цій загальній системі вирізняються такі ритмомело-дичні підсистеми: ритмомелодика скандування (пафосного повтору); ритміка руху, бою; ритмомелодика великих синтак­сичних сполук — надфразних єдностей; ритмомелодика фольк­лорного типу; ритмомелодика розповіді, інтимізації і под. У «Тронці» творчим досягненням автора є ритмомелодика внут­рішніх монологів, мови очей, жестів, виразу обличчя — всього того невмирущого, створеного великим Л. Толстим художнього комплексу, що наклав печать його генія на всю світову літера­туру.

Найвиразніші зразки ритмомелодики української усно-роз­мовної мови в українській радянській літературі після творчих досягнень А. Головка створив письменник Григорій Тютюнник у романі «Вир». Ритмомелодична манера Г. Тютюнника — це не стилізація під наспівні етнографічно-фольклорні тексти; це — ритмомелодика народного красномовства, чарівності й поетич­ності побутового народного вислову з його природною естети­кою. В авторських оповідях, в діалогах і монологах персонажів твору звучить мелодика українського народного мовлення в усій його тональній різноманітності. Але поряд із цими усно-розмов­ними інтонаціями часто звучить у творі ритмомелодика пафосна, урочиста. В тональності історичної думи, в трагедійно-тривож­них, віщих загравах зображується смертний шлях народного месника Гамалії: «І повели Гамалію селом, і весь'люд пішов за ним слідом... І коли привели його до виру, то на Беєвій горі вже червоніли сніги... Бордові хмари попереду тьмарились. І раптом з-під попелястої хмари вдарило такими червоними трояндами, що козацьке тіло старого зробилося, як мідний казан...— Син пішов через вогонь, а я через воду. Знайте, за що, лю-ди-и-и! — і кинувся в вир... Він лежав горілиць..., а очі виглядали з неба помсти».

Майстром розповідного жанру в українській літературі, як відомо, є Остап Вишня, що здобув всенародне визнання саме живомовною манерою розповіді, яка так глибоко розкриває високий ідейний зміст його талановитих творів. З молодих про­заїків, що вміло користуються засобами ритмомелодики усної розповіді, слід відзначити В. Безорудька з його твором «Мушке­тери з Сухих Млинців».

Наведені приклади —лише невелика частина тієї великої різноманітності ритмомелодичних засобів української радян­ської прози, наукове вивчення яких становить важливе завдання мовознавчої науки. Ритмомелодика—важливий розділ стилі­стики мови взагалі, і розуміння її ролі в мові дасть учителеві в школі, викладачеві стилістики (практичних і теоретичних

32 2-1626 497

курсів, семінарів і под.) глибші можливості для виховання в учнів, студентів почуття художньо-естетичного сприйняття мови і вміння розпоряджатися її виразовими засобами у багатогран­ній суспільній мовній практиці.

5. ПАУЗИ, ПУНКТУАЦІЯ (РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ) І ЇХ МІСЦЕ В РИТМОМЕЛОДИЦІ

Як відомо, в процесі мовлення людина робить певні зупинки, які членують цей живий потік. Паузи-зупинки бувають фізіо­логічного характеру, часто мимовільного, і можуть певним чином порушити синтаксичні зв'язки і ритмічну течію мови (це викли­кається і якимись природними збудниками, і невмінням регу­лювати своє дихання при виголошенні довгих речень). Однак в аспекті розгляду питання, який тут слід з'ясувати, звертаємо увагу на наукову і методичну сторони справи. Найтиповішими зупинками в організованій мові є паузи на межі речення і пау­зи всередині речення, які відокремлюють певні його частини. Паузи мають і граматичне значення (завершеність будови син­таксичної одиниці типу речення, фрази, надфразної єдності; завершеність словосполучення, відокремлення якогось члена ре­чення), і функцію логічного підсилення (виділення логічно-смис­лового центра на слові чи на словосполученні), і функцію сти­лістично-емоційного виділення (так звані промовисті паузи: перед переліченням, перед подальшим несподіваним розгортан­ням думки, перед якимось емоційно-насиченим змістом; як засіб привернути увагу, зосередити на чомусь інтерес слухача чи чи­тача, пауза з обіцянкою чогось, з натяком на щось). Звичайно, користуватися цими засобами мовлення треба навчитися, бо во­ни становлять певну суму знань як суто мовознавчих, так і в галузі науки про виразне читання, в галузі риторики. Однією » з вимог при цьому є забезпечення єдності інтонаційно-фонетич­ного і логіко-смислового членування, а також забезпечення — навіть при певних професіональних вимогах — натуральності темпу, тривалості пауз у мовленні, пов'язаних з орфоепічною природою мови. Однак паузи сценічного мовлення, які мають величезне і багатогранне навантаження, не слід застосовувати в інших видах мовлення, де вони мають більш обмежений ха­рактер і іншу (логічну) тональність.

Уміле користування паузою як логічним, смислово-експре­сивним засобом мовлення дає важливі виразові відтінки у пе­редачі думки, ідеї. Поняття паузи, як і ритму в цілому, має різ­ні грані — від професіонально-лінгвістичних до широких мета­форичних (в інших сферах діяльності людини1).

1 Пор., наприклад, характеристику паузи в одному з уривків книги С. М. Штеменка «Генеральний штаб в годм войньї» (М., 1968, стор. 405); «Гі­гантський оркестр супроводжував рух військ бойовими маршами. Марші змі­нювались, але пауз не було. І раптом на граничному фортіссімо оркестр за-498

Система пунктуації, що вживається' в українській, російській та інших слов'янських мовах, а також і в неслов'янських євро­пейських, наприклад німецькій, французькій, англійській та ін., в цілому забезпечує логіко-смислове і синтаксичне доцільне чле­нування мовного потоку'. Особливо це стосується наукового, ділового, публіцистичного стилів. Однак ця ж система пунктуа­ції не завжди задовольняє вимоги художньо-белетристичного і епістолярного стилів. Тут найбільше виявляється недостатність розділових знаків у передачі якісної сторони мови, особливо її ритмомелодики.

Як відомо, усне мовлення має в своєму розпорядженні біль­ше засобів для передачі смислових і емоційних відтінків (різ­номанітні інтонації, паузи, енергія звучання, висота основного тону, тривалість звуку, а також жест і міміка). В писемній же мові усі ці функції повинна виконувати система пунктуації (розділові знаки). Але слід пам'ятати, що розділові знаки — це не інтонаційні знаки, бо вони членують речення на синтаксичні частини за смислом, а не за інтонацією. Інтонаційне членування в ряді випадків не збігається з граматично-урегульованими нормами правопису. Живі інтонації вимагають більшої кілько­сті й виразності розділових знаків, однак тут треба зважати на всі сторони писемного і усного мовлення і керуватися загально­теоретичними і практично-навчальними нормами врегулювання правопису, зокрема й пунктуації.

На недостатність пунктуаційних знаків для виразу різнома­нітних смислових і експресивно-емоційних відтінків мовлення особливо звертають увагу майстри художнього слова, як і нате, що часто в користуванні розділовими знаками деякі літератур­ні, видавничі працівники припускають багато суб'єктивних тлу­мачень, що суперечать задумам письменника. Ось узагальнені міркування з цього приводу В. Лідіна: «Знаки оклику чи знаки питання, багато крапок, великі літери дощем сипляться з рук коректора в тих місцях, де автор скромно задовольняється про­стою крапкою. Так, якщо власна мова переривається багатьма крапками і далі йде її продовження, причому мала літера по­значає безперервність цієї мови, то коректор у більшості випад-

мовк. Ця єдина пауза здається бездонною. Нарешті, в якійсь настороженій тиші лунає різкий дріб барабанів, і з'являється колона з двома сотнями воро­жих знамен» (підкреслення наше.— Ред.).

При відмінності ситуацій функція паузи як засобу зосередження, привер­тання уваги тут та сама, що й у стилістиці.

1 Відзначимо, що в системі пунктуації іспанської мови є деякі цікаві від­мінні риси: знак оклику і знак питання ставляться не лише в кінці відпо­відних речень, а й на їх початку (але в перевернутому вигляді), даючи, таким чином, інтонаційний ключ висловлення; цими ж знаками і в такому ж поряд­ку позначаються також окремі слова чи групи слів у тексті, які потрібно ви­ділити інтонаційно, підкреслити в смисловому плані. Див. про це: О. К. Ва-с и л ь е в а - Ш в е д е , Г. В. С т є п а н о в, Грамматика испанского язьїка, М., 1963, стор. 340—341.

32* 499

V

ків продовжить мовлення з великої літери, хоч вона тут озна­чатиме початок нового мовлення. Якщо у автора один з його персонажів скаже неголосно: «ходімо», то коректор, також у більшості випадків, поставить знак оклику, хоч слово «ходімо» прозвучить при цьому як заклик чи навіть наказ.

У листі до одного з літераторів-початківців, Р. Ф. Ващука, А. П. Чехов писав: «...я звернув вашу увагу... на необхідність навчитися правильно і літературно ставити розділові знаки, бо в художньому творі знаки часто відіграють роль нот, і навчити­ся вживати їх за підручником не можна; потрібні чуття і до­свід».

Надсилаючи М. Д. Телешову рукопис своєї книги «Темньїе аллеи», І. О. Бунін найсуворіше наказував: «Зберегти мої роз­ділові знаки, поставити наголос (') над тими словами, що вка­зані мною, а дві крапки (..) над літерою «є», де це потрібно за смислом». Однак наших молодих письменників привчають саме до того, що за них допишуть розділові знаки, тобто по суті роз­ставлять бемолі і дієзи. Але що б сказав композитор, якби коректор почав виправляти його посилення чи сіітіпиепоо»'.

Різні ритмомелодичні лінії, системи використовують різні розділові знаки (крапку, дві крапки, три крапки, кому, крапку з комою, знаки оклику, запитання, поєднання цих знаків, тире, дужки, лапки). При плавній лінії конденсованого письма розді­ловим знакам, зокрема крапці з комою, знаку «три крапки» приділяється менше уваги; з метою досягнення безперервності ритмомелодичного руху тут переважно вживається кома як все­редині речення, так і на межі колонів, речень, фраз — як скла­дових частин періодів, надфразних єдностей. Але ця ж кома при наявності багатьох вставних слів, відокремлень і под. створює переривчасту ритмомелодичну лінію, з зупинками, які можуть » бути одним із задумів письменника для виразу інтонацій побу­тового, «метушливого», роздумливого і под. мовлення.

Кома є універсальним розділовим знаком, невміле вживання якого часто призводить до недооцінки його як засобу ритмоме­лодичного членування мовного потоку, а це спричиняє двознач­ність змісту або взагалі веде до спотворення думки.

О. Н. Синявський, розглядаючи значення коми в групуванні слів, у ритміці речення, наводив приклад з творів С. Васильчен-ка: «Перед ним вирівнялась висока, як тополя струнка, дівоча постать». Варіантом цього речення може бути: «Перед ним ви­рівнялась висока, як тополя, струнка дівоча постать». Отже, місце коми визначає й групу слів порівняльного звороту, і рит­момелодику речення, і зміст висловлення,—• відмінні в цих двох варіантах речення» 2.

1 В. Л и д и н, Страницн записей. О писательском деле. Музика речи.— «Вопросн литературм», 1962, № 1, стор. 176.

2 Див. О. С и н я в с ь к и й , Норми української літературної мови, X.— К., 1931, стор. 350.

500

Наведемо приклад синтаксично-змістової двозначності із су­часної поезії, з вірша М. Нагнибіди «Дуби»:

Дуби вечірні — хмарочоси Над дрібноліссям височать: На їхніх кронах, наче роси, Вінки галактики тремтять. То не вінки, не срібні птахи... Дуби із смушкових сузір Напнули в космосі папахи, Немов котовці набакир.

Незначний недогляд — відсутність коми в останньому рядку призводить до неясності: що таке «котовці набакир»? Кома ж тут (можна ще й тире) вносить повну ясність смислу й ритмо­мелодики: «...Напнули в космосі папахи, Немов котовці,— (тоб­то) набакир. Знаки «три крапки», оклику, запитання і їх поєд­нання використовуються при експресивно-емоційній ритмомело­диці. Зокрема, крапки здавна є смисловим і стилістичним знаком перервності, показом схвильованого мовлення, з паузами, пере­боями, які засвідчують шукання слова, роздуми, підкреслення, виділення думки; цим знаком передається і безладність мовлен­ня, невміння побудувати висловлення. Крапки і уповільнюють ритмомелодичну лінію мовлення, і прискорюють її в міжпаузних відтинках мовного потоку.

Широту ритмомелодичного звучання, широту дихання прози забезпечує крапка з комою,— знак який переважно відділяє значні за розміром синтаксичні відтинки. Тире позначає еліп-сацію ряду інших знаків (двокрапка, кома) і раптовість, різ­кість, несподіваність текстового переходу. Лапки використо­вуються як для передачі прямої мови, так і для іронічного, са­тиричного, двозначного переносно-значеннєвого забарвлення у мовленні. В науковій прозі, а також у сатиричному письмі часто використовуються дужки, що мають завдання передати додаткові тлумачення до сказаного — підтекстом, другим, пара­лельним планом мовлення-думання. Проф. О. І. Єфимов грун­товно висвітлив стилістичну функцію дужок у творах М. Є. Сал-тикова-Щедріна: він встановив там 32 смислових і емоційних відтінки вживання дужок1.

Слід відзначити ще такі риси вживання розділових знаків, що становлять характерні ознаки різних стилів мови:

а) крапка в кінці речення в стилях наукових, суспільно-по­літичних вживається вдвічі частіше, ніж у стилях белетристич­них («оздоблених»); б) знак оклику в науковому стилі зустрі­чається рідко або й зовсім не вживається; в) в суспільно-по­літичних, публіцистичних текстах знак оклику вживається в 4—10 разів менше, ніж у художній прозі, поезії, драматургії; г) знаки оклику, оклику і запитання, запитання, частіше за інші

1 Див. А. И. Е ф и ' м о в , Стилистика художественной речи, М., 1961, стор. 442—450.

501

стилі вживаються в белетристичних стилях; д) ділові, офіційні стилі мови експресивними засобами пунктуації (знаки оклику, питання й оклику, крапки, риторичного питання) не користую­ться '.

Система вживання розділових знаків (частота, добір знаків для створення характеристичної тональності, ритмомелодики взагалі, смислових нюансів і под.) становить одну з виразних ознак індивідуального стилю майстра слова (письменника, ви­кладача, оратора, агітатора, пропагандиста, промовця).

Звичайно, культура вживання розділових знаків, їх стилі­стична нормативність грунтуються на науковій основі, встанов­леній правописним, нормативним кодексом загальнонародної лі­тературної мови.

Відзначимо, що для різних інформативних систем, в яких мові належить немале значення, важливу роль відіграють мовні кліше. Видатний теоретик кібернетики Н. Вінер справедливо вважає, що «кліше... внутрішньо властиве природі інформації» 2.

Виходячи з твердження, що кліше і стилістика є поняттями віддаленими, ми, не применшуючи значення кліше для ба­гатьох випадків інформації, висловлюємо тверде переконання в тому, що багатогранні і багатоманітні засоби стилістичної си­стеми національної мови, крім усього іншого, несуть в собі і гли­боку, багату, різноманітну інформацію, необхідну для людини, для її соціального, науково-технічного і естетично-художнього прогресу. Засобам ритмомелодики мовлення в цьому належить почесне і прекрасне місце. Дослідження їх є одним із відпові­дальних завдань філологічної науки так само, як почесним зав­данням є навчати володіння всіма засобами ритмомелодики під­ростаюче покоління носіїв рідної мови.

1 Пор. також: «Статистичні параметри стилів», стор. 167. 2 Н. В и н е р , Кибернетика и общество, М., 1958, стор. 158.

(

IX. СТИЛІСТИКА УСНОГО МОВЛЕННЯ

1. ТИПИ УСНОГО ЛІТЕРАТУРНОГО МОВЛЕННЯ І IX СТИЛЬОВА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ

Сфера застосування усної форми української літературної мови в наш час надзвичайно розширилась. Щодо практичної важливості й функціональної розгалуженості усне літературне мовлення вже не поступається місцем писемній мові. «Усно-розмовний різновид української літературної мови став все­осяжним засобом суспільної, виробничої та побутової комуніка­ції в усіх сферах нашого життя; своїм рівнем він почав органіч­но зливатися з писемним різновидом. Що ж до широти його повсякденних функцій, то вони можуть бути навіть. ширшими, всеосяжнішими, ніж функції писемного різновиду»'. Інтенсивно розвиваються жанрові форми українського усного літературного мовлення та їх внутрішньостильові засоби. Все це пов'язане з загальним удосконаленням української літературної мови і розширенням її функціональних можливостей, виникненням особливих, породжених умовами життя української соціалістич­ної нації багатоманітних потреб спілкування з колективним слухачем і, зокрема, розвитком таких засобів масової усної комунікації, як радіо і телебачення.

Усне літературне мовлення існує у двох функціонально і композиційно відмінних формах: діалогічній2 і монологічній. Типологічно-композиційні відмінності в сфері усного літератур­ного мовлення знаходять порівняно послідовне відображення і в його функціонально-стильовій диференціації. З діалогічною (полілогічною) формою, як правило, пов'язаний усно-розмовний стильовий тип літературного мовлення, а з формою монологіч­ною— група стилів усно-публічного типу.

Ці два загальних протиставлення в межах усного літературно­го мовлення (діалог і монолог) відрізняються один від одного ситуацією спілкування, вимовою, мовноструктурними особли­востями, внутрішньою стилістичною диференціацією.

1 «Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення», К., 1965, стор. 51.

2 Так званий полілог не становить окремої типолого-композиційної форми мови. Це лише особливий ситуативний варіант діалогічного мовлення — бага­тоголосий і, як правило, тематично розпорошений діалог.

503

Композиційно складнішим, функціонально і стилістично більш окресленим і розгалуженим є монологічне літературне мовлення.

МОНОЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ

Усний монолог являє собою одностороннє, не розраховане на негайну відповідну реакцію мовлення, звернене до певної аудиторії. Це мовлення однієї особи, адресоване багатьом одно­часно, акт тривалого і цілеспрямованого впливу на слухача. Від діалога, який вважається природнішою формою в умовах усного спілкування, монологічне мовлення відрізняється і су­спільною функцією, і словесною організацією, і характером ви­голошення фрази.

Композиція, словесна структура і методика монолога є інши­ми, ніж у тих випадках, коли розмова компонується як діалог. Монологічне усне мовлення набагато складніше порівняно з діа­логічним. Якщо діалог — результат взаємного (колективного) мовного процесу, ланцюжок відносно коротких словесних реак­цій, то монологічне мовлення є наслідок односторонньої, інди­відуальної творчості, свідомо розрахованої організації словес­них рядів. Уміння володіти монологом В. В. Виноградов нази­ває мистецтвом: «Вільне володіння формами монологічного мовлення — мистецтво, хоч, як і всяке мистецтво, в окремих суб'єктів воно може перетворюватись у трафарет. Звичайно, і з діалога можна зробити мистецтво, але для цього потрібна направленість мовлення і підбір співбесідників. Для монолога ж необхідна лише творча сила індивідуальної своєрідності і від­повідна традиція суспільно-побутових форм мовлення» '.

Безпосередньо звернене до аудиторії монологічне мовлення здійснюється в іншій ситуації, ніж, наприклад, діалог. Промо­вець не просто говорить — він «посилає» фразу слухачеві, орієн­туючись на наивіддаленішого. Звідси — відмінні від діалогічного мовлення якості вимови. Монолог виголошується з більшою силою голосу, у повільнішому, ніж звичайно, темпі, з чіткою вимовою звуків. «Вправний лектор,— зауважує Ш. Баллі,— ні­коли не звернеться до слухачів у звичайній розмовній манері, навіть коли це буде не лекція, а так звана «бесіда»; коли б таке сталося, слухачі негайно помітили б це і були б неприємно вра­жені» 2.

Особливості вимови, інтонацій — це лише одна риса, що ви­діляє усний монолог серед інших ситуативних форм мовлення. Призначення монолога і обставини* в яких він виголошується, визначають також мовноструктурні його особливості. Усне

' В . В. В и н о г р а д о в , Стилистика. Теория позтической речи. Позтика, етор. 19.

2 Ш. Б а л л и , Французская стилистика, стор. 259.

604

монологічне мовлення — нормативніше, упорядкованіше і «пов­ніше», ніж діалогічне. Л. В. Щерба, зіставляючи з цього погляду діалог і монолог, відзначає: «...У діалозі беруть участь звичайно дві особи, найчастіше і перш за все дві так чи інакше соціально зв'язані між собою особи, що, як ми кажемо, розу­міють одна одну з півслова. Монолог найчастіше адресується до ряду осіб, серед яких можуть бути близькі і неблизькі, і зо­всім чужі: все це позбавляє можливості розраховувати на без­посереднє розуміння і змушує вдаватися до традиційних форм мовлення, до літературної мови, яка — одна для всіх, своїх і чужих, і яка, таким чином, піднімається над усією цією різно­манітністю ситуацій і людей» '.

Отже, щодо складності, синтаксичної повноти і літературної нормативності усне монологічне мовлення дещо нагадує мову писемну. Цю особливість усного публічного мовлення часом не­правильно усвідомлюють, і тоді ми буваємо свідками своєрід­ного психологічного явища — особливих мовних аномалій. Від­чуваючи на трибуні або перед мікрофоном цілком природну по­требу говорити інакше, ніж у звичайних обставинах, промовець іноді звертається до слухачів у книжній манері, вдається до складних, з неприродними інверсіями і дуже загальних за зміс­том речень, вживає книжну лексику і фразеологію. Ще гірше, коли це намагання говорити з трибуни якось «по-особливому» виявляється у невправній імітації книжної мови, у неграмотному зближенні різних мовних стихій. Змішуються усномовні і книж­ні елементи, раз у раз уживаються конструкції з віддієслівними іменниками (недоречні на загальному стилістичному фоні про­мови), перифрастичні побудови, часом — звичайні канцеляризми і штампи, а також неправильно застосовані іншомовні терміни, слова російської мови тощо. Наведемо кілька прикладів із та­ких промов: «Зберігається насіння удовлєтворітєльно, задовіль­но тобто зберігається» (з виступу заступника голови колгоспу); «Ми дуже довольні тим, що до нас приїхали соревнующієся механізатори» (з виступу колгоспника по радіо); «Проізводіл закладку фруктового саду» (з виступу на агрономічній нара­ді) і под.

Внутрішня структура усного монолога розвивається в напрям­ку вдосконалення його мовних засобів і зміцнення норматив­ності. Цей процес у наш час активно підтримується впливом на усне монологічне мовлення писемної мови, зокрема наукового та публіцистичного її функціональних стилів. Усне мовлення, в свою чергу, збагачує мову писемну.

Проте можливості зближення усного і писемного монологіч­ного мовлення не абсолютні. Навіть за найсприятливіших умов їхньої взаємодії специфіка мовної структури усного монолога,

1 Л. В. Щ е р б а , Избраннне работн по русскому язику, М., 1957, стор. 116—117.

505

як і специфіка писемних монологічних форм, буде збережена. Вона виявляється на всіх рівнях, та, мабуть, найвиразніше ви­ступає в синтаксичній організації.

У писемній монологічній мові, як відомо, всі завдання — смислові і експресивні — передаються тільки словом, у спосіб/ відповідного лінійного розташування елементів словесного ряду. Тимчасом усне монологічне мовлення здійснюється з участю та­кож надлшійних, або суперсегментних, засобів (інтонація, наго­лос, манера вимови) та засобів екстралінгвістичних (міміка, жест), структура фрази в багатьох моментах визначається ситу­ацією безпосереднього контакту з слухачем.

Це, в свою чергу, означає, що й поняття норми по відношен­ню до того самого мовного факту в усній і писемній формах літературної мови не завжди збігаються. Якщо розцінювати граматичну структуру усного мовлення з точки зору синтаксич­них канонів писемної мови, в ній можна виявити чимало особ­ливостей, що їх треба було б кваліфікувати як порушення норм (наприклад, у словопорядку, у побудові фрази тощо). Але ці

особливості — природне для переважної більшості випадків явище.

Структурно-граматична своєрідність усного монолога, яка виявляється при зіставленні його з писемними зразками моно­логічної організації і зумовлюється дією позалінгвістичних фак­торів, а також імпровізаційним характером мовлення, дала Г. О. Винокурові підставу зауважити, що в ораторській мові найменше «граматичної гармонії, рівномірної, упорядкованої граматичної насиченості»'. Якраз через це, відзначає вчений, завжди важко читати стенограми, і «кожний оратор, перш ніж віддати свою промову до друку, змушений виправляти стено­граму пером»2. Звичайно, Г. О. Винокур має на увазі не орфо- » графічну правку. Автор повинен передусім компенсувати лек­сичними й синтаксичними засобами те, що давали для нього як промовця інтонаційний фактор і ситуація безпосереднього контакту з слухачем.

Ш. Баллі пропонує навіть розрізняти в кожній мові дві гра­матики— граматику писемної мови і граматику усної. В тієї самої людини, на думку Ш. Баллі, залежно від того, говорить вона чи пише, змінюється будова фраз. В обох випадках мо­вець вдається, наприклад, до сурядності або підрядності, але засоби передачі цих категорій зовсім різні.

Зауваження Ш. Баллі, безперечно, цікаві. Але слід говорити, очевидно, не про дві граматики мови, а про два системно орга­нізовані функціональні варіанти граматики — усний і писем­ний. Кожен з них є нормативний і єдино природний у відпо­відній ситуації спілкування і становить складну систему функці-

1 Г. О. В и н о к у р , Культура язьїка, М., 1929, стор. 173. 2 Т а м же, стор. 175.

506

онально співвідносних структурних паралелей. Так само мають розрізнятись і два (усний і писемний) стилістичних варіанти мов­лення '.

Функціональні межі усного монологічного мовлення і його стилістичні можливості весь час розширюються. З'явилися спе­ціальні технічні засоби для усномовного спілкування з масами. Радіо і телебачення викликали до життя особливий тип мовного контакту з колективним слухачем. Цей контакт здійснюється го­ловним чином засобами монолога. Виник таким чином особли­вий ситуативний варіант усного мовлення — мікрофонний (або радіо-телевізійний). У цьому варіанті може реалізуватись пере­важна більшість функціонально-жанрових різновидів усного монологічного мовлення. Мікрофонний варіант має свої специ­фічні якості. Назвемо деякі з них.

Виступ по радіо (лекція, розповідь, повідомлення, коментар, розгорнута відповідь на запитання і под.) відбувається в ін­шій, ніж звичайний усний монолог, обстановці. Одним із факто­рів, що визначають методику і певною мірою структуру немікро-фонного монологічного мовлення, є так званий «ефект присут­ності». Оратор бачить того, до кого він звертається, спостерігає його реакцію на сказане і відповідним чином організовує своє мовлення. Фактор присутності адресата позначається, як прави­ло, на модальних,' інтонаційних, темпових і навіть мовно-компо­зиційних характеристиках окремих складових частин виступу. Монологічне мовлення через мікрофон позбавлене «ефекту при­сутності». Той, хто говорить, не бачить аудиторії, у нього немає живого взаємного контакту з нею. Промовцю важче, ніж буває звичайно, додержувати природної ораторської манери2. Крім того, та обставина, що застосування засобів, розрахованих на зорове сприймання (міміки, жеста, пози та под.) тут часто ви­ключається, змушує промовця всі завдання ораторського впли­ву перекласти на організацію словесного матеріалу та інто­націю.

Разом з тим мікрофон створює умови, які у певному розумін­ні полегшують завдання оратора. Він ніби наближає аудиторію до промовця, виключає необхідність «форсувати» голос, дозво­ляє говорити у звичайному силовому режимі. Це дає можли­вість раціональніше використати інтонацію, розширити тональ­ний діапазон мовлення, звертаючись до півтонів.

1 Див. Ш. Б а л л и, зазнач, праця, стор. 353. 2 Спеціальні типи передач, які все частіше практикуються на радіо і теле­

баченні, допомагають якоюсь мірою уникати цієї незручності. У студії, напри­клад, створюються умови, що нагадують природну ситуацію публічного висту­пу: промовцеві не доводиться говорити «для мікрофона», він звертається до живих людей, має перед собою невелику аудиторію. Це, зокрема, передачі та­кого типу, як «За круглим столом», «Голубий вогник», засідання радіо- і те­левізійних клубів тощо.

507

Має окремі свої особливості і монологічне мовлення по теле­баченню. Якщо на радіо контакт слухача з промовцем односто­ронній і тільки слуховий, то в телебаченні цей контакт, зали­шаючись в цілому одностороннім, стає тіснішим — він уже і зо­ровий. Промовець може використовувати міміку, жест, ситуацію. Але разом з тим він не може знати реакції слухача, бо, як і на радіо, не має з ним зворотного зв'язку. Оратор змушений гово­рити в самостійно визначеному тональному, темповому та емо­ційному ритмі, у межах заздалегідь обраного лексико-фразеоло-гічного і граматичного режиму.

У зв'язку з великим поширенням усної монологічної комуні­кації та, зокрема, виникненням і розвитком її мікрофонного ва­ріанта дещо інакше визначається і саме поняття «усне моноло­гічне мовлення». Під усним монологом звичайно розуміється більш-менш значне за обсягом, писемно не фіксоване односто­роннє мовлення. Але таке розуміння вже не охоплює всієї бага­томанітності монологічного мовлення. У нашому суспільному побуті практикуються також текстові (заздалегідь писемно під­готовлені) форми монолога, розраховані на виголошування перед слухачами. Вони нерідко мають місце на радіо і телеба­ченні, тобто за умов авізуального спілкування з слухачем, до то­го ж — більш відповідального, ніж звичайне мовлення. Форми ж безтекстові, імпровізовані побутують головним чином у ситуа­ціях безпосереднього контакту з аудиторією, хоч, звичайно, таке розмежування не простежується послідовно.

Текст наперед підготовленого виступу значно відрізняється від звичайних писемних зразків монологічної структури. Це ви­значається тим, що він розрахований на усне відтворення і ціле­спрямований вплив на аудиторію. Саме тому в ньому повинні бути всі принципові функціональні і структурні якості звичай­ного (безтекстового, імпровізованого) усного монолога. Промо­вець, готуючи текст свого виступу, не може залишатись у сфері категорій і норм писемної, книжної мови. Наперед фіксований монолог обов'язково компонується з «поправкою» на звучання, з розрахунком на оптимальне сприймання його слухачем.

Відмінність між звичайними писемними зразками монологіч­ної організації і текстовими формами монологічного мовлення, призначеними для усного відтворення, стає особливо помітною, якщо простежити, яких змін зазнає текст у процесі редактор­ської підготовки його для виголошення, наприклад, по радіо. Зіставимо два варіанти тексту — варіант до і варіант після реда­гування з урахуванням специфіки усного монологічного мов­лення.

Варіант тексту до редагування на радіо': «Від того, які врожаї зерна та силосної маси дає кукурудза, в значній мірі

1 Текстові зразки взято з матеріалів передачі Дніпропетровського облао ного радіо 1 квітня 1965 р.

608

!і

залежить виконання зобов'язань трудівників села по збору зер­на, по створенню запасів кормів для худоби та по виробництву продукції тваринництва. Серед заходів, які забезпечують знач­не підвищення врожайності кукурудзи, одним з найважливіших є правильний добір пристосованих до місцевих умов гібридів і сортів, використання для сівби високоякісного, насіння першо­го покоління випробуваних і районованих в області високовро­жайних гібридів. Сівба гібридним насінням визнана однією з головних умов одержання високих урожаїв цієї культури».

Цей текст має всі звичайні для писемної мови ознаки. Ви­ступати з ним перед мікрофоном і слухати такий виступ важ­ко. Тим більше, що в ньому чимало професійних зворотів і тер­мінів.

Редакторська перебудова тексту з проекцією в сферу усного монологічного мовлення відбувалась у такий спосіб: 1) довгі, властиві книжній мові речення були замінені коротшими син­таксичними побудовами, які легко сприймаються на слух; 2) вве­дені словесні формули, які підкреслюють типологічну специфіку усного мовлення, віддиференційовують його від писемної мови. Це насамперед звороти з дієсловами «мовлення»: можна ска­зати, варто говорити та под.; 3) текст значно скорочено за ра­хунок загальних констатацій.

Наведемо той же уривок в остаточній (мікрофонній) редак­ції: «Спеціалісти в колгоспах підрахували, що тільки кукурудза може повністю забезпечити соковитими кормами громадську худобу. Звичайно, останнім часом незаслужено витіснили з сіво­змін багаторічні та однорічні трави. Цього року значно розши­рені площі під суданкою, еспарцетом та іншими травами. І все ж кукурудза залишається однією з основних- кормових культур. Отже, варто поговорити про цю культуру докладніше».

Можна помітити, що відредагований варіант має спільні з початковим варіантом лише тему та певною мірою лексичний склад. Синтаксично — це зовсім новий текст.

Розрахований на усне відтворення писемний текст є сферою найщільнішого контакту усної і писемної форм монологічної мови, одним з основних каналів, через які усне монологічне мов­лення зазнає впливу писемної мови.

Отже, усний монолог у широкому розумінні — це а) мовлен­ня, звернене прямо до аудиторії (безпосередньо-контактне), і мовлення, адресоване слухачам через мікрофон (посередньо-контактне); б) імпровізовані (безтекстові) форми і форми попередньо фіксовані (текстові), розраховані на усне відтворен­ня. Перераховані ситуативні (а) і генетичні (б) варіанти усного монологічного мовлення об'єднує спільна функціональна тенден­ція — живий, активний вплив на масового слухача. Вони харак­теризуються спільними композиційними, власне лінгвістичними та іншими особливостями, хоч кожен, природно, має чимало своїх специфічних рис.

509

Та обставина, що структурно-композиційними ознаками і рів­нем нормативності усне монологічне літературне мовлення нага­дує мову писемну і, подібно до неї, адресується багатьом осо­бам, мабуть, і є однією з причин того, що в деяких працях з стилістики функціональностильова характеристика усного літературного мовлення обмежується лише діалогічною формою спілкування, а всі основні монологічні форми усного мовлення зараховуються до книжних і в зв'язку з цим як стилістична категорія не розглядаються.

Щодо стильової диференціації усного монологічного мовлен­ня В. В. Виноградов відзначає таке: «Види монологічного мов­лення різні — залежно від професійно-службових розшарувань і типів суспільних взаємодій. Але вивчення структурних типів монологічного мовлення майже не розпочате нашою лінгвісти­кою. Через це класифікації форм монолога з точки зору його жанрових різновидів у нас немає» '. Далі вчений пропонує кла­сифікацію тих різновидів усного монолога, які пов'язані з без­посереднім побутовим мовленням, і називає тут монологічні висловлювання чотирьох типів: монолог переконуючого забарв­лення (примітивна форма ораторської мови), монолог ліричний, монолог драматичний, монолог повідомлюючого типу2.

Перші спроби систематизації стильових різновидів сучасного українського усного мовлення маємо в колективній монографії «Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення» (К., 1965).

Зрозуміло, що відмовляти усному літературному мовленню монологічного типу в функціональностильовій визначеності не можна, так само, як немає підстав об'єднувати всі багатоманіт­ні форми усного монолога в один, наприклад ораторський, стиль. Усне літературне монологічне мовлення має зараз розга­лужену систему функціонально і структурно чітко визначених стилів, які співвідносяться з відповідними стилями писемної мови і протиставляються їм головним чином як матеріально-си­туативні варіанти. Усний і писемний варіанти деяких стилів літературної мови досить близькі між собою і функціонально і структурно. Це в першу чергу стосується публіцистичного і наукового стилів. Всі інші стилі усного монологічного мовлен­н я — як ті, що мають собі відповідники серед стилів писемної мови, так і специфічно усномовні функціональні форми — харак­теризуються лінгвоструктурною своєрідністю, зумовленою їх переважним побутуванням саме в сфері усної комунікації. Це дозволяє говорити про стильову систему усного монологічно­го мовлення і, відповідним чином,— за принципом бінарних варіантних протиставлень — співвідносити її із системою стилів

•В. В. В и н о г р а д о в , Стилистика. Теория позтической речи. Позтика, М., стор. 19—20.

2 Т а м же, стор. 20—21.

510

писемної мови. Ці дві внутрішньо зв'язані між собою стильові системи, пристосовані до особливостей спілкування в двох си­туативно відмінних умовах, органічно доповнюють одна одну і утворюють єдину систему функціональних стилів літературної мови.

В українському усному монологічному мовленні можна виді­лити такі основні стилі і стильові різновиди: п у б л і ц и с т и ч ­н и й (з функціональними різновидами власне публіцистичним, судовим, дискусійно-діловим і церемоніальним), н а у к о в и й (з різновидами власне науковим, навчальним і популяризацій-ним), і н с т р у к т и в н и й , і н ф о р м а ц і й н и й т а р о з п о в і д ­ний.

За найзагальнішими ознаками, в яких виявляється мета, основний функціональний пафос усного монологічного мовлен­ня, його різновиди утворюють такі групи: м о в л е н н я п е р е ­к о п у в а л ь н о г о п р и з н а ч е н н я (власне публіцистичний, судовий, дискусійно-діловий функціональні різновиди публіци­стичного стилю), м о в л е н н я о ц і н н о - у з а г а л ь н ю в а л ь -н о г о п р и з н а ч е н н я (церемоніальний різновид публіцистич­ного стилю), м о в л е н н я с п о н у к а л ь н о - о р і є н т у в а л ь ­н о г о х а р а к т е р у (інструктивний стиль), м о в л е н н я п і з н а в а л ь н о г о х а р а к т е р у (науковий с т и л ь ) . м о в л е н ­ня п о в і д о м н о г о п р и з н а ч е н н я (інформаційний і розпо­відний стилі).

У с н е м о н о л о г і ч н е м о в л е н н я п є р є к о н у в а л ь н о г о п р и з н а ч е н н я

Мета такого мовлення — дати кваліфікацію суспільним, по­літичним, виробничим та іншим явищам, зорієнтувати слухача на відповідне їх розуміння, створити навколо цих явищ певну громадську думку, переконати в істинності того чи іншого поло­ження. Комунікативні завдання цього типу мовлення здійснюю­ться засобами п у б л і ц и с т и ч н о г о стилю, зокрема такими його різновидами, як власне публіцистичний, судовий, дискусій­но-діловий.

В л а с н е п у б л і ц и с т и ч н и й функціональний різновид монологічного мовлення. До цього різновиду належать присвя­чені важливим суспільно-політичним питанням промови на мі­тингах, зборах, доповіді і виступи на партійних і комсомольських з'їздах, виступи агітаторів, пропагандистів, лекторів-міжнарод-ників.

Висвітлюючи і відповідним чином оцінюючи актуальну су­спільну проблему, оратор силою слова повинен якнайсприятли-віше вплинути на слухача, викликати в нього негайний внутріш­ній відгук. «Мистецтво всякого пропагандиста і всякого агіта­тора,— говорить В. І. Ленін,— в тому й полягає, щоб якнайкра­ще вплинути на дану аудиторію, роблячи для неї певну істину

511

якомога переконливішою, якомога легше засвоюваною, якомога наочніше й твердіше сприйманою» '.

Оцінний і переконувальний пафос публіцистичної промови створюється як належним добором і висвітленням фактів, так і відповідною мовностилістичною організацією виступу. Длк власне публіцистичного функціонального різновиду монологіч­ного мовлення характерне поєднання двох планів — логічного і емоційно-образного. Вони органічно взаємопереплітаються і створюються різноманітними засобами ритмо-інтонаційного, син­таксичного і лексико-фразеологічного рівнів.

Вимовний стиль публіцистичного усного мовлення — «висо­кий» (переважно у форсованому силовому варіанті). Промо­вець, відповідно до потреби, змінює темп, мелодику і силу звучання фрази, а обираючи тональну площину мовлення, зали­шає для себе «резерв висоти», щоб можна було вільно виходити у верхні або нижні голосові тональності, підвищувати і понижу­вати голос. Це дозволяє йому виголошувати окремі частини промови у різних голосових регістрах. Використовуються бага­томанітні смислові й стилістичні можливості пауз, а також інші інтонаційні засоби.

Важливим допоміжним засобом усного мовлення є жест — осмислений, узгоджений з словом, промовистий, але завжди стриманий. Штучний, надуманий жест, як і удаваний словесний пафос, створює неприємне враження, віддаляє оратора від слу­хачів. В. І. Ленін, виступи якого завжди були зразками публі­цистичного мовлення, не вдазався до ефектних жестів і особли­вих риторичних прикрас. Він влливав на слухачів насамперед дохідливою, простою за формою, але глибокою за змістом мо­вою, силою думки, логікою аргументації2.

Контекстова структура власне публіцистичного функціональ­ного різновиду усного мовлення дуже складна. її визначають майже всі ті побудови, що є диференційними і в інших стилях. Однак у публіцистичному мовленні вони трансформуються від­повідно до функціональної природи монолога. Це досягається не лише відповідним тематичним наповненням моделі, а й шля­хом видозміни її комунікативної суті. Констатаційна, інформа­тивна, оцінна, запитальна і под. побудова «укомплектовується» незвичайними з погляду комунікативних завдань суто повідом­ного чи суто пізнавального типу виразовими засобами, які несуть інформацію кваліфікаційного плану: епітетами, метафо­ричними узагальненнями, парафрастичними образами, порівнян­нями і т. д. Разом із спеціальними синтаксичними і композицій­ними прийомами такі кваліфікаційні засоби видозмінюють влас­не інформативну, констатаційну, запитальну і под. функціональ-

1 В. І. Л е н і н , Твори, т. 17, К,, 1949, стор. 288—289. 2 Див. спогади сучасників про В. І. Леніна у зб. «Об ораторском искус-

стве», М., 1963, стОр. 291—317.

612

ну якість моделі, створюють особливий, узагальнено-образний варіант тієї чи іншої комунікативної структури, орієнтують її на широкі життєві категорії і поняття. Напр.: «В кіномистецтві Довженка народився неповторно прекрасний образ нової, радян­ської України, нових українців соціалістичної епохи» (з виступу письменника); «Українська радянська література має в своєму золотому фонді такі надбання, які так і просяться на екран і які мусять дійти до мільйонного глядача, заговорити на повний го­лос з екрану» (з виступу письменника); «Минули грізні роки громадянської війни. Настав завойований у жорстоких боях дов­гожданий мирний час, час будівництва нового, соціалістичного життя. І віддав прославлений партизан свої натруджені руки мирній творчій праці» (з промови вчителя) '.

Крім усно-народної і літературної фразеології та образних засобів мовлення, в публіцистичному монолозі часто вживається лексика і фразеологія суспільно-політичного та філософського змісту, застосовуються засоби іронії і сарказму.

Деякі з прийомів ораторського публіцистичного мовлення властиві й іншим функціональним різновидам усного монолога переконувального та оцінно-узагальнювального типів. Але у власне публіцистичному монолозі вони найвиразніші і визна­чають його стильову специфіку.

С у д о в и й ф у н к ц і о н а л ь н и й р і з н о в и д усного мо­нологічного мовлення. Судовий промовець виступає від імені однієї з сторін процесу (обвинувачення або оборони), зверта­ючись до третьої сторони (суддів), яка повинна дати юридичну оцінку факту. При цьому треба #рати до уваги ту обставин/, що судові промови, які мають велике виховне значення, виголошую­ться здебільшого перед численною аудиторією, чого не може не враховувати оратор.

Багатьма своїми стилістичними ознаками судове мовлення близьке до мовлення власне публіцистичного і належить до ти­пових форм монолога переконувального призначення. В публі­цистичному і судовому монолозі є чимало спільних рис і в мане­рі вимови, і в модальності та синтаксичній структурі фрази, і в обов'язковому поєднанні двох планів — логічного і емоційно-образного, які визначають мовностилістичну основу виступу. Але судове мовлення має свої особливості, що зумовлені специ­фічним призначенням судового монолога і виявляються не лише в уживанні спеціальних слів і виразів, а й у відмінній загальній стилістичній організації, в іншому групуванні стилістичних фак­тів, їх пропорції і частоті. ч

Якщо у власне публіцистичному мовленні переконувальний « ефект створюється широким контекстом, сміливими рельєфними

мазками, розгонистими контурними лініями, а сам виступ від-

1 У розділі використано магнітофонні і дослівні текстові фіксації усного мовлення.

33 2-1626 513

значається композиційною монументальністю, тематичною і сю­жетною цілісністю значних за обсягом контекстів, то в судово­му монолозі потрібний ефект досягається деталізованою, тема­тично і сюжетно розгалуженою словесною композицією. Відомий російський судовий діяч А. Ф. Коні, наголошуючи на відмін­ностях судових промов від промов політичних ораторів, за­уважує, наприклад, що «судовому ораторові і ораторові полі­тичному доводиться діяти зовсім по-різному. Промови полі­тичного характеру не можуть бути зразками для судового орато­ра, бо політичне красномовство зовсім не те саме, що красно­мовство судове. Доречні і розумні цитати, добре продумані приклади, добірні і дотепні порівняння, стріли іронії і навіть піднесення на висоту загальнолюдських начал далеко не завжди досягають своєї мети на суді» '. Промова політичного оратора, говорить А. Ф. Коні, повинна являти собою не мозаїку, не ре­тельно і в усіх подробицях виписану картину (саме такою й є промова судового оратора), а «різкі загальні контури і ремб-рандтівську світлотінь. їй належить зв'язувати докупи почуття, збуджувані яскравим образом, і давати їм втілення в легкому щодо засвоєння, ваговитому щодо змісту слові» 2.

Від судового промовця вимагається юридична (і, зрозуміло, соціальна та морально-етична) кваліфікація явища. Переконую­чи слухачів (зокрема суддів, яким у першу чергу адресуються промови обох сторін — обвинувачення і оборони) у правильності своєї оцінки певного явища, оратор докладно аналізує його, зважуючи факти, реальні і можливі ситуації, моральні і психо­логічні чинники, висловлює припущення, сам відкидає одні з них, підтримує інші, робить окремі, часткові висновки, на базі яких формулює остаточний висновок. Все це визначає синтак­сично-структурну і модальну багатоплановість судової промови.

Назвемо деякі мовноструктурні засоби, що визначають сти­льову специфіку судової промови.

1. Синтаксичні структури категоричної оцінки факту (на­приклад, іменні побудови, нерідко з логічно наголошеним озна­ченням в абсолютній препозиції). Напр.: «Згідно з свідченнями Сергієнка і Пилявської, підсудним Світлані і Ларисі Бойко не давались громадські доручення... Оригінальна і, звичайно, шкід­лива постановка питання» («Судові промови адвокатів Україн­ської РСР», К., 1959). Характерною для переконувального мов­лення цього типу оцінною формулою є двочленне речення з го­ловними членами — інфінітивами. Виразне розчленування речення на дві частини надає вислову особливої полемічної гостроти і оцінної категоричності. Напр.: «Ставити так питан­ня — значить перекрутити завдання, що стоїть перед вами» (там же).

1 А. Ф. К о н и , Красноречие судебное и политическое.— «Об ораторском искусстве», М., 1963, стор. 157.

2 Там же, стор. 158.

514

2. Синтаксичні формули залежності і зіставлення (моделі «якщо... то», «не тільки... але й», «якби... то» та под.). Напр.: «Якщо повірити цим зміненим показанням, треба замислитись, чому Сокіл поспішила піти одна...» («Судові промови адвокатів Української РСР»). «Версія обвинувачення не тільки не підтвер­дилась, але вона має такі прогалини, які прокурор нічим не міг заповнити» (там же).

3. Синтаксичні побудови гіпотетичної модальності (модель «припустимо, що...»). Напр.: «Але припустимо, що Назаренко все ж пропонував Сенах зареєструвати з ним шлюб. Припусти­мо, що ця людина, якій пішов уже сьомий десяток, леліяла, виношувала одну мрію, одну жагучу пристрасть — заволодіти будинком Сенах» («Судові промови адвокатів Української РСР»).

4. Безособові побудови об'єктивної констатації факту, які часто є головними реченнями складнопідрядних конструкцій. Напр.: «Показами свідка Івченка з'ясовано, що...» («Судові промови адвокатів Української РСР»); «Безперечно встановле­но, що Сокіл в той вечір була деякий час у підсобному примі­щенні...» (там же).

5. Розповідні формули, які в судовому мовленні, на відміну від мовлення власне розповідного, завжди належать до синтак­сичних структур об'єктивної розповіді. Вони мають іншу, ніж у розповідному стилі, модальну і функціональну якість, оскіль­ки підпорядковуються генеральній схемі логічного аналізу і до­ведення. Напр.: «Сільська вулиця, якою вони йшли, не була освітлена. Назустріч їм ішли, обнявшись, співаючи пісні, два громадянина (як потім з'ясувалося, Нич і Розумійко)» («Судо­ві промови адвокатів Української РСР»).

6. Конструкції для передачі чужої мови. При цьому, крім звичайного цитування, використовуються синтаксичні побудови з прямою, непрямою і вільною непрямою мовою. Не характерна для судового монолога, як і для власне публіцистичного моноло­гічного мовлення, передача чужої мови засобами імітованого діалога.

7. Підсумкові, висновкові та висновково-оцінні констатації, якими звичайно закінчуються окремі тематичні частини виступу чи вся промова. Напр.: «Ось і все, ось і всі докази невинності Назаренка» («Судові промови адвокатів Української РСР»); «Висновок із всього сказаного такий...» (там же).

8. Формули апеляції до адресата, що мають у своєму складі спеціальні звертання і будуються у вигляді заклику, прохання, побажання. Напр.: «Пригадайте, товариші судді, показання свід­ків Ткачука, Кофмана, Власенко...» («Судові промови адвокатів Української РСР»); «Я сподіваюся, що ви це пам'ятаєте, това­риші судді» (там же).

9. Народна і літературно-книжна фразеологія (прислів'я, приказки, ідіоматичні звороти, крилаті вислови, цитати), яка

33* 515

служить ораторові для авторитетної аргументації його твер­джень та образної оцінки й узагальнення аналізованих явищ.

10. Лексика, що належить до найрізноманітніших тематич­них груп і стилістичних розрядів (загальновживана, суспільно-політична, емоційна, побутова, виробничо-професійна і т. д.), ;

а також спеціальна лексика і термінологічна фразеологія юри­дичного профілю. Напр.: підсудний, позивач, свідок, судочин­ство; версія обвинувачення, застосувати статтю, згідно з стат­тею, злісне ухилення, карний кодекс, кримінальний кодекс, кри­мінальна відповідальність, міра покарання, перевищення меж необхідної оборони, передбачено покарання, передбачено стат­тею... карного кодексу, позбавлення волі, склад злочину, слу­хання справи, умисний злочин та ін.

Д и с к у с і й н о - д і л о в и й функціональний різновид моно­логічного мовлення. Сюди належать виступи в обговоренні пи­тань виробничого, службового, громадського характеру на збо­рах трудових колективів, галузевих нарадах і конференціях, на засіданнях в адміністративних, учбових, наукових, мистецьких, творчих та інших установах (це, так би мовити, ділова публіци­стика).

Наведемо найхарактерніші особливості мовностилістичної структури усного монолога цього функціонального різновиду.

1. Виступам в обговоренні виробничо-службових, побутових та інших питань властивий чітко виражений суб'єктивний мо­мент. Текстуальними знаками цієї модальної якості промови нерідко є звороти типу хочу сказати, буду говорити, я думаю (вважаю), я впевнений, на мою думку і под. Напр.: «Я хочу сказати кілька слів про виховання учнів на матеріалах крає­знавчого музею... Запущено супутники. Народ будує комунізм. На мою думку, ці великі звершення викликають в учнів бажан­ня наслідувати старших... Туристські вікторини, вивчення при­роди, письмові твори — їх я вважаю найдоступнішими й найко­риснішими засобами у вихованні дітей, у розширенні їх знань про нашу Батьківщину» (з виступу на нараді в школі).

2. Оскільки кожен з виступів у дебатах являє собою лише етап у становленні колективної думки з приводу певного факту, промовцеві доводиться співвідносити свої міркування, (в плані позитивному або полемічному) з міркуваннями інших промов­ців. Звідси — посилання на попередніх ораторів, апеляція до думки присутніх (у тому числі й можливих промовців). Напр.: «Тут уже говорили про деяку прискореність темпу мови артиста Стороженка. Справді, темп його мови був часом надзвичайно високий, не завжди це узгоджувалось з внутрішнім змістом ролі» (з виступу під час обговорення спектаклю); «Я теж пого­джуюсь..., щоб на наші славістичні конференції запрошувались і вчені інших республік» (з виступу на конференції).

3. Для виступу в дискусії характерне чергування формул констатації факту і формул оцінки цього факту або формул

516

констатації чи оцінки факту і формул пропозицій і рекоменда­цій. Останні найчастіше являють собою синтаксичні побудови з головним членом, вираженим предикативним словом із зна­ченням необхідності, повинності (треба, слід, слід було б, пови­нен, бажано) у сполученні з інфінітивом. Напр.: «У всього під­ростаючого покоління ми повинні виховувати повагу до праці» (з виступу на нараді в школі); «Топонімічний матеріал завжди локалізується. Це треба було б показати на карті» (з виступу в обговоренні наукової доповіді); «Частіше, може, треба нам, літераторам, обмінюватись думками про твори товаришів...» (з виступу на пленумі СРПУ).

У типовій для ділової дискусії симетричній текстовій компо­зиції («констатація факту — оцінка факту») першу частину може становити відтворене промовцем засобами прямої мови висловлення іншої особи або вільно переданий діалог кількох осіб. Напр.: «Тепер про інструмент. Іван Петрович говорив: «Ось складу список і видаватиму інструмент». А пройшло стіль­ки часу! Іван Петрович все складає список» (з виступу на проф­спілковій конференції); «Наші практиканти часом ігнорують підручники: — Я використав до уроку таку й таку літературу.— А підручник ви використали? — Ні. Я його знати не хочу! Не можна так, товариші!» (з виступу на виробничій нараді у вузі).

4. Стислість виступу в обговоренні певного виробничо-служ­бового питання вимагає економно і раціонально компонувати й»го, чітко відділяти в сюжеті промови тематично відмінні су­міжні частини. Промовець, отже, раз у раз повинен звертатись до спеціальних синтаксичних засобів членування виступу. У дис­кусійно-діловому різновиді монолога питома вага таких синтак­сичних засобів значно більша, ніж в інших функціональних різ­новидах монологічного мовлення (крім наукового в навчальному варіанті). Напр.: «Тепер відносно окремих доповідей. Я буду говорити про перші дві» (з виступу на славістичній конферен­ції) ; «Тепер з приводу чисто режисерських прийомів» (з виступу на обговоренні спектаклю).

З такою самою метою часом уживаються (що не завжди ба­жано) слова: тепер..., ну і..., ще..., тобто скорочені варіанти фор­мул членування монологічного контексту. Напр.: «Тепер, Любо-мир Антонович, давайте домовимось, щоб вчителі ходили на дитяче кіно» (з виступу на батьківських зборах у школі). Пор. з повними варіантами таких формул: Тепер кілька слів про...} Ще кілька слів про... і под.

5. У дискусійно-діловому мовленні можуть використовува­тись спеціальні (відповідно до виробничої галузі) лексичні та фразеологічні засоби. Саме в першу чергу вони визначають га­лузевий (тематичний) варіант цього стильового різновиду. Ось, наприклад, лексичні й фразеологічні одиниці, які тематично і професійно конкретизували виступи на одному з обговорень театральної вистави: конфлікт, образ, роль, помреж, сцена; зня-

517

ти дубль, внутрішній зміст ролі, режисерський прийом, режисер­ська композиція спектаклю, «життя людського духу», підтекст ролі, психологічна лінія, психологічні ходи, фактурити роль.

Усне монологічне мовлення у сфері виробничих обговорень і дискусій більше, ніж інші різновиди усного монолога (крім

'розповідного), зазнає впливу розмовно-просторічної і діалек­тної стихій. Монологічна комунікація цього типу дуже масова, і звичайно в таких випадках не передбачається певна стилістич­на підготовка промовців, які, до того ж, нерідко перебувають під впливом певного діалектного середовища.

У с н е м о н о л о г і ч н е м о в л е н н я о ц і н н о - у з а г а л ь н ю в а л ь н о г о п р и з н а ч е н н я

Мовлення цього типу належить загалом до п у б л і ц и с т и ч ­н о г о стилю. В оцінно-узагальнювальному плані будується знач­на частина виступів, що належить до власне публіцистичного функціонального різновиду мовлення. Це насамперед розгорнуті промови — доповіді на з'їздах, конференціях, важливих внут­рішніх і міжнародних форумах, на урочистих засіданнях з наго­ди свят і ювілейних дат тощо. Оцінно-узагальнювальний харак­тер можуть мати і виступи в ділових дискусіях, передусім вступ­ні та заключні промови на виробничих зборах, нарадах. Але найвиразніше оцінна ідея виявляє себе у публічних промовах-зверненнях специфічного призначення. .Йдеться про виступи в особливих, певною мірою виняткових, оказіональних обстави­нах. Публіцистичне мовлення цього функціонального різновиду можна назвати ц е р е м о н і а л ь н и м (лат. саегітопіа — повага, пошана, обряд).

Церемоніальний різновид публіцистичного мовлення охоп­лює досить велику кількість жанрових форм. Це, по-перше, офі­ційно-ділові монологічні форми, наприклад вітальні промови, якими обмінюються офіційні особи, державні діячі, керівники делегацій; тости на урядових прийомах; вступні промови на від­критті конференцій, виставок, спортивних свят; виступи на мі­тингах по вшануванню пам'яті видатних людей; промови з на­годи ювілейних дат, вручення нагород і под. Напр.: «Двадцять тисяч спеціалістів, які дав ваш університет, звеличують нашу науку, працюють на ниві освіти і в народному господарстві не лише України, ай далеко за її межами... За виховання таких людей — честь і слава колективу викладачів вашого університе­ту! ...Дозвольте мені від імені Міністерства вищої і спеціальної середньої освіти України побажати вам нових орденів, нових почесних грамот і, головне, нових успіхів у вихованні будівників комуністичного суспільства! Мені хочеться вручити ректорові вашого університету букет квітів. Звичайно не заведено, щоб жінки дарували квіти чоловікам, але сьогодні буде виняток.

518

Блакитного вам неба над головою, великих успіхів і щастя!» (з виступу на урочистих зборах з нагоди ювілею вузу).

До церемоніального різновиду публіцистичного мовлення на­лежать і численні монологічні форми обрядового та побутового характеру (значна частина їх — нове явище в українському усному літературному мовленні): напутні промови під час реє­страції шлюбу, виступи на святі народження дитини, на цере­моніях посвячення в робітничий клас, у колгоспники, в студенти, під час проводів у Радянську Армію; звернення із щирим сло­вом до людини, яку проводжають на пенсію; вітання і тости на ювілеях, товариських вечерях; промови на траурних мітингах і под. Все це жанри, так би мовити, малої, побутово-обрядової публіцистики. Ось уривок з виступу під час реєстрації шлюбу:

«Шановні молоді! Дозвольте мені за старим народним зви­чаєм зв'язати вам руки рушником. Хай вічним супутником для вас буде щастя, здоров'я, радість і кохання! Хай ваш життєвий шлях буде сонячним, як весняні дні! Ми розуміємо, що вас при­вело сюди вірне кохання. Хай це кохання назавжди буде неза-плямованим! Будьте вірною радянською сім'єю!»

Мовленню церемоніального характеру властиві певні специ­фічні особливості. По-перше, воно має конкретного адресата, причому переважно окрему особу (або невелику групу осіб). Той, до кого звертається промовець, перебуває в особливому становищі: це або іноземний повноважний представник, або де­легація якоїсь країни чи республіки, або людина, яка здійснила видатний подвиг.

Цьому функціональному різновиду мовлення властивий ряд мовностилістичних особливостей:

1. Виступ компонується переважно як звернення. Це відобра­жається і в специфічних для відповідних'ситуацій формах звер­тань (в офіційних випадках вони можуть мати в своєму складі назви титулів, посад тощо: «Пане прем'єр-міністр», у інших об­ставинах— це звичайні звертальні формули: «Дорогі друзі», «Дорогий Петре Івановичу»); і в синтаксичних побудовах, персонально адресованих за допомогою займенників у формі 2-ї особи: «Дорогий, незабутній наш Павло Григорович! Зараз, коли ви завершили свій земний шлях і ми бачимо вас під руш­ником і калиною, ми хочемо сказати, як ми всі вас любили» (з виступу на траурному мітингу).

2. Значну частоту вживання мають конкретно адресовані констатації з оцінною модальністю. Напр.: «Це людина, яка може ділити хліб і сіль, людина, з якою можна поділитися го­рем і своєю радістю» (з виступу на ювілеї).

3. Важливим структурним компонентом церемоніального мовлення є імперативні структури. Граматичний центр таких структур — дієслово у формі наказового способу або описовий імперативний зворот з частками хай, нехай, давай, давайте. Імперативні побудови становлять суттєвий складник також ін-

519

структивного стилю. Однак у церемоніальному різновиді публі­цистичного стилю використовується головним чином побажаль-ний (а не спонукальний) модальний варіант імперативних кон­струкцій. Напр.: «Пройдіть же його [життя] нерозлучно, пліч-о-пліч, у взаємній любові і повазі, у шані людській. Нехай не затьмарять вашого кохання ні буденні незгоди, ні життєві невдачі, ні слово негоже...» (з промови під час реєстрації шлю­бу); «Велику місію виконуємо ми з вами, товариші,— вихован­ня гармонійної людини комуністичного суспільства. Давайте ж і надалі зміцнювати наші зв'язки і разом виконувати покладені на нас завдання, завдання почесні і відповідальні... Міцного вам здоров'я, великих особистих успіхів! Нехай щастить вам на шляху до величного і світлого майбутнього!» (з виступу на уро­чистих зборах з нагоди ювілею вузу).

4. Звичайним компонентом мовлення церемоніального харак­теру є комунікативні одиниці, що виражають подяку. Напр.: «Спасибі вам, мої друзі, товариші! Спасибі тобі, Комуністична партіє і уряде Радянський, за нагороди! Спасибі, народе мій радянський! Вклоняюся тобі!» (з виступу на ювілеї); «За чуй­ність, за увагу, за працю, за науку в день вашого народження велике «дякуємо»!» (з виступу на ювілеї).

Зворотно-запитальні речення, фігури діалогізації та інші структурні засоби створення перекопувальної перспективи ви­ступу у мовленні цього типу не застосовуються.

Контекстову основу виступу визначають, отже, переважно два щільно взаємопов'язані плани мовлення: план безпосеред­ньо віднесеної до особи або колективу оцінної характеристики і план адресованого особі (колективу) побажання, пропозиції, подяки.

У с н е м о н о л о г і ч н е м о в л е н н я с п о н у к а л ь н о - о р і є н т у в а л ь н о г о п р и з н а ч е н н я

Усне мовлення цього типу реалізується засобами і н с т р у к ­т и в н о г о стилю. Особливістю цього стилю є конкретно спря­мована словесна акція, що орієнтує адресата на виконання якоїсь дії або додержання певних норм поведінки. Словесні за­соби переконування, доведення відсутні (якщо вони часом і за­стосовуються, то не виконують диференційної ролі у мовности­лістичній структурі виступу). Комунікативні завдання втілюють­ся у формулах, що передають наказ, заклик, пропозицію, вказують на конкретні шляхи досягнення поставленої мети, при­значають суб'єкту норми поведінки у певному дійовому, мораль­ному чи іншому аспекті.

Інструктивний стиль має такі основні функціональні різно­види:

О р і є н т у в а л ь н о - з а к л и ч н и й різновид — звернення до колективу чи особи з закликом або наказом здійснити якийсь 520

захід, виконати певне завдання, визначити своє місце і поведін­ку в політичній, виробничій, навчальній, бойовій (в армійсько­му житті) ситуації. Напр.: «Товариші, ви йдете в різні школи міста і області на практику. І нам хочеться звернутись до вас з таким проханням. Придивляйтесь до учнів, особливо старшо­класників, бесідуйте з ними, виявляйте таких, що цікавляться філологією. Розповідайте їм про наш факультет, знайомте з умо­вами прийому до університету. Допомагайте їм визначити своє покликання, особливо, якщо це покликання — в філології» (з ви­ступу на виробничій нараді у вузі).

Окреме місце займає етнографічно-фольклорний варіант орієнтувально-закличного мовлення. Це замовляння, заклинання і под. Уявлення про етнографічно-фольклорний варіант інструк­тивного стилю може дати хоч би такий уривок із замовляння, взятого з дореволюційного фольклору: «Зійди ж, переполох-переполошище, ...на очерета, на болота, на великі лози! Там тобі буть і пробувать... Там тобі камень глодать, у глибокому морі воду пить, а в великому лісі дерево точить» (Я. П. Новицкий, Малорусские народньїе заговорьі...).

Про етнографічно-фольклорний варіант інструктивного мов­лення можна говорити лише як про явище реліктове (коли мати на увазі замовляння і заклинання). Він пов'язаний із специфіч­ною ситуацією мовлення і реального комунікативного значення не має.

Т е х н о л о г і ч н и й різновид інструктивного стилю — це на­станови щодо методики виконання якоїсь роботи, способів до­сягнення певного результату (рекомендації, як виготовити ту чи іншу річ, у якій послідовності проводиться певна виробнича опе­рація, пояснення, як треба виконувати фізкультурну вправу, різні інструкції-мікромонологи в домашніх, побутових ситуаціях і под.). Напр.: «...раціони для всіх тварин завжди контролюю­ться по кальцію і фосфору. Не завжди можна задовольнити потреби організму тварини в мінеральних речовинах за раху­нок натуральних кормів. Нестачу їх необхідно поповнювати, додаючи трикальційфосфат, знефторений фосфат, крейду, сіль. Дуже важливе значення має підготовка кормів до згодовування. Найкраще згодовувати одночасно не один, а "кілька видів кор­мів» (з виступу наукового співробітника по радіо).

В інструктивному монологічному мовленні найчастіше вжи­ваються такі комунікативні одиниці:

1. Власне імперативні спонукальні структури. Підмет у та­ких побудовах звичайно відсутній, присудок виражається діє­словом у формі наказового способу. Власне імперативні спо­нукальні структури становлять основний складник контексту інструктивного монолога. Напр.: «День народження дитини — це перш за все її свято, а не дорослих. Залиште дітей самих (при батьках вони будуть капризувати, примхати). Можна орга­нізувати гру, наприклад, на дотепність. Переможців нагоро-

521

діть, скажімо, шоколадними медальками» (з передачі для бать­ків); «На грядку насипте землі, щоб пагорбок вийшов» (з пора­ди юним натуралістам).

2. Пропозиційні структури з конкретно адресованим завдан­ням. Це означено-особові речення в односкладному або (рідше) двоскладному синтаксичному варіанті. Напр.: «Всередину куль­ка накладаєте пасту і видавлюєте на канавках які вам потрібно візерунки» (з телепередачі).

3. Пропоаиційні структури з широко адресованим завдан­ням. Синтаксично вони являють собою неозначено-особові ре­чення. Напр.: «Сіють еспарцет під покрив ярих зернових куль­тур у перші дні польових робіт суцільним рядковим способом... Збирання на зелений корм проводять на початку цвітіння» (з ви­ступу наукового співробітника по радіо).

4. Структури, що є загальними регламентаціями. Це безосо­бові речення з головним членом, вираженим предикативним прислівником можна, треба, слід, необхідно і под. разом з інфі­нітивом. Напр.: «Глибину культивації з ростом кукурудзи треба зменшувати, ...Під час обробітку всіх культур слід звертати увагу на основний орган культиватора — лапи» (з виступу агро­нома).

У с н е м о н о л о г і ч н е м о в л е н н я п і з н а в а л ь н о г о п р и з н а ч е н н я

Усне монологічне мовлення пізнавального призначення реа­лізується за допомогою н а у к о в о г о стилю, який існує в трьох основних функціональних різновидах: власне науковому (допо­віді й повідомлення на наукових конференціях, симпозіумах, за­сіданнях колективів дослідних інститутів, лабораторій, кафедр), навчальному (лекції у вищих та середніх спеціальних учбових » закладах, пояснення вчителя на уроці в школі і под.), популяри-заційному (публічні доповіді, лекції і бесіди, призначені для поширення серед населення наукових і технічних знань).

Сфера людського пізнання дуже широка і охоплює галузі живої і неживої природи, найрізноманітніші ділянки суспільного і духовного життя людини. Це зумовлює галузеву диференціа­цію наукового стилю усного (як і писемного) монологічного мовлення. Кожний з функціональних різновидів цього стилю по­бутує в трьох галузевих варіантах: природничому, технічному і гуманітарному.

Загальною особливістю наукового стилю є орієнтація на ло­гічну структуру мовлення. Слова в науковій мові, за визначен­ням В. В. Виноградова, виступають «як зерна логічних понять, у своїй абстрактно-пізнавальній функції», вони підпорядковані «переважно формам логічних співвідношень» '. Сувора логічна

Л.. 1 1 9 2 В 6 , с т а р В з Г ° Г Р а Д О В ' П р о б л е м а с к а з а в «илистике.-Шозтика», І ,

522

послідовність і взаємопідпорядкованість причинно-наслідкового типу в системі висловлень визначає основу пізнавального ефек­ту мовлення. Якщо поєднання відомого й невідомого становить принципову комунікативну схему всякого речення ' і характери­зує всі функціональні види мовлення, то в науковому стилі цей принцип комунікативної композиції є універсальним, він поши­рюється і на організацію зв'язків між реченнями: зміст наступ­ного речення співвідноситься зі змістом попереднього речення як невідоме з відомим, як нове з даним. Напр.: «Множення чис­ла додатного на число від'ємне дає похідне від'ємне. Значить...» (лекція з математики); «Це різні частини мови. Вони мають різ­не значення, а отже, й виконують різні функції в реченні» (лек­ція з мови).

Характерною композиційною особливістю монологічного мов­лення цього стилю є нагромадження і логічна систематизація аргументів для доказу певного наукового твердження. Чергу­вання логічних доводів з науковими узагальненнями і висновка­ми визначає сюжетну структуру наукового монолога. Напр.: «Куди б ми не змістились, приріст функції буде від'ємним. Бу­демо це доводити. Змістимось з точки А, скажімо, в точку Б...» (лекція з математики).

Синтаксичні засоби наукового стилю визначаються пізна­вально-логічною спрямованістю мовлення. Характерною особли­вістю фрази в цьому стилі є зорієнтованість її на об'єкт, що пізнається. Це зумовлює ту обставину, що, крім мовних формул логічного аналізу природи досліджуваного об'єкта і висновко-вих узагальнень, у науковий контекст входить ще значна кіль­кість конструкцій коментарного, орієнтувально-супровідного призначення. Науковий стиль, таким чином, характеризується трьома контекстуально взаємозв'язаними мовними планами: планом орієнтувально-супровідного, предметного призначення, планом логічного аналізу або доведення і планом висновкових узагальнень та аксіоматичних тверджень 2.

План орієнтувально-супровідного, предметного призначення в науковому монологічному мовленні створюють:

1. Синтаксичні структури, що коментують або супроводять фізичну акцію доповідача (лектора) в предметній ситуації. Во­ни являють собою головним чином односкладні (рідше — дво­складні) означено-особові речення. Напр.: «Результати цього спостереження зобразимо у вигляді графіка (лектор рисує гра-

1 Див. К. Г. К р у ш е л ь н и . ц к а я , К вопросу о смьісловом членении предложения.— «Вопросн язьїкознания», 1956, № 5, стор. 58.

2 Всі ці три мовні плани досить чітко виражені у природничому і технічно­му галузевих варіантах наукового стилю. У гуманітарному варіанті, за винят­ком лінгвістичного підваріанту, план орієнтувально-супровідного, предметного призначення розвинений порівняно мало. Структурну основу контексту визна­чають тут головним чином план логічного аналізу досліджуваного явища і план висновкових узагальнень.

523

фік)» (лекція з фізики); «Ось зараз ми змиваємо електроди, по­тім опустимо в сильний розчин кислоти» (лекція з хімії).

2. Речення, що адресують слухача до предметної ситуації і мають у своєму складі вказівні частки, а також займенники або прислівники, зміст яких розкривається цією ситуацією: «Таким чином, ось чому дорівнює об'єм (вказано на алгебраїч­ну формулу)» (лекція з математики); «Ось ми одержали мак­симальну функцію» (лекція з математики).

3. Структури, що інформують про черговий сюжетний акт доповідача (лектора) в розвитку доведення. Це переважно одно­складні означено-особові речення з головним членом — дієсло­вом у формі першої особи множини: скористуємось, візьмемо, розглянемо, простежимо, перевіримо та под. Напр.: «Скористує­мось рівнянням Бойля—Маріотта» (лекція з фізики); «Розгляне­мо тепер складний дослід ар...» (лекція з математики).

Різноманітною є система синтаксичних структур плану дове­дення й аналізу. Назвемо деякі з них:

1. Структури, що виражають залежність явищ у причинно-наслідковому аспекті. Це насамперед складнопідрядні речення з підрядними умови (модель «якщо..., то»). Напр.: «Отже, якщо похідна не змінює знак при переході через критичну точку, то в точці екстремума немає» (лекція з вищої математики).

2. Структури, що виражають залежність явищ у кількісному аспекті (складнопідрядні речення з підрядним міри або ступеня, переважно моделі «чим..., тим»). Напр.: «Отже, чим менший кут, тим менший тангенс; чим більший кут, тим більший тангенс» (лекція з математики).

3. Структури, що виражають залежність явищ у плані необ­хідності їх зв'язку для одержання певного результату (складно­підрядні речення з підрядними мети, модель «щоб..., треба»). Напр.: «Для того, щоб визначити умовну ентропію, треба ви­значити таблиці ймовірностей дослідів ар і досліду а» (лекція з математики); «Щоб знайти невідомий від'ємник, треба від зменшуваного відняти остачу, або різницю» (урок алгебри).

4. Гіпотетичні комунікативні структури (моделі типу «не­хай...», «припустимо, що»). Напр.: «Візьмімо циліндр з порш­нем (лектор рисує на дошці). В цьому циліндрі нехай буде вміщено один моль вуглекислоти...» (лекція з фізики); «При­пустимо, що ці досліди незалежні...» (лекція з математики).

Певну частину контексту наукового виступу, лекції чи пояс­нення на уроці становлять визначення, аксіоматичні твердження, узагальнення. Часто вони компонуються у вигляді одного, іноді дуже розгалуженого, речення. Присудок має пряме недетермі-новане значення теперішнього часу і виражає дію, властиву предмету за всіх часів (так званий теперішній постійний час). Напр.: «Теорема читається так: пряма, проведена на площині через основу похилої перпендикулярно до її проекції, перпенди­кулярна і до самої похилої» (урок геометрії).

524

Одним із різновидів визначальних і узагальнювальних струк­тур наукового стилю (насамперед у його навчальному різнови­ді) є речення — кінцівки описових характеристик, з присудком називатися (мати назву) у формі теперішнього постійного часу. Напр.: «Ця точка має назву критичної точки» (лекція з фізики); «Результати таких дослідів називаються випадковими подіями...» (лекція з математики). У власне науковому різновиді співвід­носні з даними формули звичайно звучать так: «Цю точку мож­на назвати критичною» або «назвемо цю точку критичною».

У науковому контексті є спеціальні засоби оформлення зв'яз­ків між трьома основними планами мовлення. Для організації зв'язків між планом доведення (або наукового визначення) і планом предметної ситуації найчастіше використовуються означено-особові речення з головним членом у формі 1-ї особи множини (наведемо приклад, розглянемо приклад, проілюструє­мо це прикладом, наприклад та под.). Напр.: «Це означає, що в цієї кривої асимптоти немає. Розглянемо приклад» (лекція з математики); «Двокрапка ставиться перед переліком однорід­них членів і без узагальнюючого слова, переважно в діловій і науковій мові. Наприклад...» (урок мови).

Перехід від аналізу до узагальнення оформлюється за допо­могою слів і словосполучень типу отже, таким чином, які зви­чайно сигналізують про початок висновкового твердження: «От­же, не всі молекули в цьому слабкому розчині можуть дисоцію­вати» (лекція з хімії); «Отже, протест народу проти панів Кот­ляревський подає на соціальній основі» (з наукової доповіді).

Суттєвою ознакою наукового стилю усного монологічного мовлення є властиві тій чи іншій науковій галузі звороти мови, спеціальна фразеологія, термінологічна та абстрактна лексика. Саме специфічно наукові фразеологічні звороти разом з відпо­відною термінологією становлять один із визначальних крите­ріїв галузевої диференціації наукового стилю. Загальнонародна і літературна фразеологія та образні засоби мови в науковому стилі, особливо в природничому і технічному функціональних його варіантах, вживаються дуже обмежено.

Відзначені мовноструктурні особливості характеризують на­уковий стиль в усіх його функціональних різновидах і галузе­вих варіантах. Однак найбільш сконденсовано виявляються во­ни в природничому і технічному (в гуманітарній галузі — в лін­гвістичному) варіантах власне наукового функціонального різ­новиду.

Навчальний і популяризаційний функціональні різновиди наукового стилю, маючи спільні з власне науковим різновидом принципові мовноструктурні і композиційні якості, відрізняють­ся деякими специфічними особливостями.

Н а в ч а л ь н е монологічне мовлення характеризується, як і власне науковий монолог, повним вимовним стилем у ней­тральному варіанті, але більш уповільненим темпом мовлення

525

і специфічною «навчальною» тональністю. Складніші й відпові-дальніші місця інтонаційно виділяються, іноді повторюються. Напр.: «Отже, повторюю, пряма, проведена на площині через основу похилої...» (урок геометрії). Продуктивні, навантажені частини монолога чергуються з «відступами», свідомо розрахо­ваними на розслаблення уваги слухачів. Застосовуються й інші прийоми відновлення працездатності аудиторії.

Навчальному різновиду наукового стилю властива більша частота застосування словесних формул, що розчленовують по­яснення або доведення на окремі тематично закінчені частини, полегшуючи в такий спосіб сприймання: «Ми дослідили функції на випуклість і ввігнутість. Наступне питання, яке ми розгляне­мо, буде: «Асимптоти кривої» (лекція з вищої математики); «Ще одна характерна риса у Вишні — яскраве бачення людей» (лекція з літературознавства).

У навчальному різновиді наукового стилю часто використо­вуються зворотно-запитальні конструкції, які імітують звернен­ня до слухача і таким чином активізують його участь у пізна­вальному процесі, сприяють продуктивному засвоєнню матеріа­лу. Напр.: «Що було важливим і що було неважливим у моєму доведенні? Розберемось» (лекція з вищої математики); «Які ж умови життя мохів? Мохи — дуже невибагливі рослини...» (урок біології). Є в контексті навчального монолога і спеціальні ре­марки, адресовані до уваги слухача безпосередньо: зверніть увагу, привертаю вашу увагу, не забудьте і под.

Навчальний варіант наукового стилю може бути в «чистій» монологічній формі (скажімо, лекція у вузі) або в поєднанні з іншими композиційними формами усного мовлення, напри­клад, діалогом (урок у школі).'

П о п у л я р и з а ц і й н и й різновид наукового стилю теж має , свої особливості. Якщо монолог власне науковий або навчаль­ний призначається для відносно стабільного і однорідного щодо інтересів та підготовки колективу слухачів (спеціалістів якоїсь наукової галузі, студентів або учнів), то монолог-популяризація виголошується перед аудиторією непостійною, розрахований на слухачів з різним освітнім рівнем. Монолог-популяризація сприяє поширенню досягнень науки серед населення. Цим зу­мовлюється доступність у поясненні наукових, технічних ідей і понять. Дискусійні, остаточно не розв'язані проблеми і питан­ня в таких виступах, як правило, не порушуються. Можливості засвоювати повідомлюване апперцепційно, тобто на основі спіль­ного для всіх слухачів попереднього досвіду у відповідній на­уковій галузі, тут обмежені. Ця обставина вимагає від лектора додержувати певних вимог щодо мовної організації виступу. Він повинен досить повно висловлюватись і про такі факти, які в іншій (спеціальній) аудиторії промовець пропускає як відомі слухачам або обходиться лише коротким нагадуванням про них. Залежно від обставин промовець користується різними (склад-526

нішими і простішими, специфічно галузевими і загальновжива­ними) синтаксичними формулами і зворотами. Спеціальна фра­зеологія і терміни вживаються обмежено. Лектор раз у раз звертається до описових (парафрастичних) замінників малозро­зумілих для слухачів слів, користується уточнюючими зворота­ми. Складні наукові поняття часом несподівано зіставляються з простими, всім відомими поняттями.

Лексико-фразеологічна і синтаксична системи в усному на­уковому мовленні більше, ніж в інших стилях, крім, можливо, стилю публіцистичного, зазнають впливу писемної форми літе­ратурної мови. Це пояснюється, зокрема, тим, що «основні лек-сико-синтаксичні властивості наукового різновиду літературної мови склалися раніше в писемному варіанті»'. Підтримується ця тенденція і вимогами до наукової мови: необхідністю вислов­люватись чітко, конкретно, стисло. До того ж, усному науковому мовленню, як правило, передує писемна, текстова його фіксація, а це також не може не сприяти інтенсивній взаємодії мовности­лістичних засобів писемної і усної форм наукової комунікації.

Усне монологічне мовлення повідомного призначення

Повідомне мовлення — один з найпоширеніших функціональ­них типів усного монолога. Комунікативні завдання повідомного характеру реалізуються за допомогою розповідного стилю, а та­кож інформаційного функціонального різновиду мовлення, який у зв'язку з розвитком засобів масової інформації — преси, радіо, телебачення — набуває все більш чітких, системних рис окремо­го стилю.

І н ф о р м а ц і й н и й функціональний різновид (стиль) усно­го монологічного мовлення існує у двох видозмінах: власне ін­формаційній і коментарній.

До в л а с н е і н ф о р м а ц і й н о ї видозміни повідомного мовлення належать виступи із звітами про діяльність установ, організацій, виробничих колективів, повідомлення про роботу комісій, конференцій, про події економічного, політичного, куль­турного життя як всередині країни, так і за її межами.

Особливістю виступу-інформації є констатаційне повідом­лення про факт. Факт може констатуватися як такий, що вже відбувся (найчастіше), як здійснюваний у момент мовлення або як такий, що повинен відбутися. Звідси — характер синтаксичних формул, що визначають контекстуальну основу інформації. Основну конструктивну роль у контексті цієї функціональної видозміни мовлення виконують синтаксичні структури повідом­ної модальності з присудком у формі минулого часу. Напр.:

1 М. А. Ж о в т о б р ю х , Деякі явища усного літературного мовлення.— «Про культуру мови», К., 1964, стор. 49.

527

«Ми заслухали чотири доповіді і два повідомлення... Всі допо­віді і повідомлення на секції схвалені. Вони викликали жвавий обмін думками. Водночас промовці висловлювали міркування про недооцінку методичних досліджень...» (із звіту на науковій конференції); «Цього року шевченківці провели велику гаст­рольну подорож по містах Російської Федерації, показали свої вистави гостинним мешканцям Тули, Воронежа та міста-героя Волгограда» (з виступу режисера театру). Дещо рідше викори­стовуються синтаксичні структури з присудком у формі тепе­рішнього або майбутнього часу: «Особливо організовано прохо­дять ці роботи в колгоспі імені Леніна» (з виступу агронома); «25 січня капела виступить з самостійною програмою, а 29 ра­зом з симфонічним оркестром виконає «Реквієм» Моцарта» (з виступу художнього керівника філармонії).

Характерним компонентом інформаційного мовлення є циф­ровий матеріал, власні (в тому числі географічні) назви, які конкретизують повідомлюване, пов'язують його з певним місцем. Напр.: «Колектив нашого тресту третій рік шефствує над рад­госпом «Родина». За цей час ми допомогли працівникам радгос­пу побудувати зрошувальну систему на площі 1145 гектарів. Крім того, в радгоспі «Комуніст» побудували таку систему на площі 900 гектарів. Двічі нашому колективу присуджувався Пе­рехідний Червоний прапор» (з виступу голови профспілки буді­вельного тресту).

На лексичному і фразеологічному складі виеіупів, що нале­жать до інформаційного стилю, великою мірою позначається виробнича специфіка тієї галузі, якої стосується повідомлення.

Усний, або аудиторний, варіант інформаційного мовлення має чимало суттєвих ознак, спільних з писемним (газетним) варіантом інформації. Однак йому властиві і свої, специфічні особливості.

Є ці особливості насамперед у модальній структурі інформа­ції. Якщо читач газети дістає інформацію через об'єктивне посе­редництво редакції, то в аудиторії повідомлення пропонується слухачеві, головним чином від імені безпосереднього учасника заходу. Це позначається на загальній організації виступу, в ньо­му порівняно більшу, ніж у газетній інформації, вагу мають емоційний і суб'єктивний фактори, застосовуються формули кон­кретної особової віднесеності повідомлюваного факту і под. Напр.: «У нас з радгоспом «Родина» укладено договір на цей рік. Згідно з цим договором ми маємо здати в експлуатацію зро­шувальну систему на площі 400 гектарів, два криті токи, техніч­ний водовід... Хочу відзначити наші кращі бригади, які вико­нують ці роботи» (з виступу голови профспілки).

Оскільки повідомлення в аудиторному варіанті здійснюється без участі спеціальної служби інформації і стосується найча­стіше місцевого матеріалу, йому не властива така розвинена і складна, як, наприклад, у газеті, система фразеологічних

528

засобів власне інформаційного призначення. Замість специфічних документувальних, часових та інших початкових стабільних фор­мул (на зразок: Вінниця, 15. Кор. «Радянської України»), встав­них конструкцій-кліше із зазначенням джерела інформації (за повідомленням РАТАУ, як повідомляє наш кореспондент), тут вживаються інформаційні звороти головним чином такого типу: за звітний тріод, протягом... років, за цей час і под.

В українській мові сформувався також мікрофонний, або ра-діо-телевізійний, варіант усного монологічного мовлення власне інформаційного характеру (радіо- і телепередачі, що йдуть під рубриками: «Останні вісті», «Телевізійні новини», «Новини дня», «Програма передач» і под.). Для становлення цього варіанта інформаційного стилю важливе значення мав газетний ва­ріант. Вироблені в газетній практиці стилістичні засоби масової інформації перенесені в основному і в її мікрофонний варіант, але пристосовані в багатьох моментах до особливостей радіо і телебачення. Хоч інформаційне мовлення по радіо і телеба­ченню завжди є попередньо фіксованим, але усна реалізація зумовлює певну організацію тексту, його композиційну схему, загальну стилістичну тональність і синтаксичну структуру.

Ось деякі особливості мікрофонного (радіо-телевізійного) варіанта інформаційного мовлення:

1. Замість властивих газетній інформації лаконічних почат­кових документаційних і часових формул застосовуються голов­ним чином безпосередньо адресовані слухачам і пропоновані зовсім в іншому, ніж у газеті, стилістичному ключі побудови. Напр.: «Шановні радіослухачі! Сьогодні 15 вересня, четвер. Ре­дакція обласних вістей підготувала для вас черговий випуск».

2. Між окремими частинами інформаційного матеріалу мо­жуть звучати спеціальні дикторські ремарки, що повідомляють слухача про характер передачі, час, а також служать для тема­тичного розчленування повідомлення. Напр.: «...Зараз 8 годин 15 хвилин. Переходимо до зарубіжної інформації»; «І ще одне повідомлення».

3. У мікрофонному варіанті інформації можуть використо­вуватись витворені тривалою газетною практикою стабільні вставні конструкції, що вказують на джерела інформації, як-от: «Париж, 25 грудня, кореспондент ТАРС», «за повідомленням з Баку», «як повідомив наш кореспондент» та под. Однак пере­вага віддається більш природним для усного мовлення синтак­сично самостійним двоскладним побудовам: «Наш кореспондент повідомив учора з Донецька...»; «На будівництві комбінату в Кривому Розі побував наш кореспондент. Ось що він повідо­мив...».

4. Радіо-телевізійний варіант інформаційного мовлення має в багатьох випадках відмінні від писемного його варіанта син­таксичні форми (зокрема в оголошеннях, програмах передач). Вони вільніші щодо організації, модально багатоманітніші. їх-

34 2-1626 529

нім джерелом є арсенал синтаксичних засобів усного мовлення. Ось деякі з моделей, що закріпились або починають закріпля­тись у цій ролі: парафрастична конструкція з інформаційним змістом замість узвичаєної в писемній формі інформаційного стилю короткої (як правило, номінативної) формули: «Нову кінокомедію «Приїздіть на Байкал» можна подивитись у кіно­театрі «Факел»; конструкція з винесеною наперед номінативною побудовою, що нагадує називний уявлення. Це один з граматич­них прийомів актуалізації синтагми, причому той випадок, коли синтагма не просто переноситься в наголошену позицію, а й ви­діляється в самостійну синтаксичну одиницю. У такий спосіб легше зосередити увагу слухача на основному факті інформації, що дуже важливо при «швидкоплинності» усного повідомлення і неможливості прослухати його вдруге: «Про що мовчала тай­га». Цей художній фільм можна подивитись у кінотеатрі «Кос­мос»; «Ленін з нами». Така тема читацької конференції, яка відбулась у Вільногорську».

Звичайно, композиційне й модальне оформлення повідомних формул на радіо і телебаченні певною мірою залежить від сти­лістичної вправності редактора. Проте в усіх принципових ха­рактеристиках вони повинні відповідати тим основним якостям, якими визначається жанрова специфіка інформації.

К о м е н т а р н а видозміна інформаційного монологічного мовлення. Це мовлення пояснювального характеру, що супро­водить показ певного предмета, явища, ситуації, події. Комен-тарне мовлення зорієнтовується звичайно на певний пред­метний , (в широкому розумінні) план і адресується слухачеві (глядачеві) в обставинах масової, рідше — персональної ко­мунікації.

Коментарний монолог має дві основні функціональні форми: е к с к у р с і й н а форма коментаря — пояснення екскурсоводів у музеях, на виставках, виробничих об'єктах, у туристських по­ходах. Сюди слід віднести і супровідні (за кадром) пояснення в документальних, науково-популярних кінофільмах (кіно- і те-леекскурсія). Технічні можливості кіно дозволяють створити ситуацію повної синхронності факту і коментаря, як це звичай­но буває у власне екскурсійному монолозі. Зрозуміло, що комен­тар іноді може бути підготовлений заздалегідь, але його мов­ностилістична організація і в цьому випадку залишається в межах структури екскурсійної форми усного коментарного мовлення;

р е п о р т а ж н а форма коментаря зустрічається лише в мік­рофонному ситуативному варіанті. Подія і коментування її син­хронні. Мовлення має характер імпровізації. Це передачі ре­портерів радіо і телебачення з місць урочистих зустрічей, свят, демонстрацій, спортивних змагань. Репортажне мовлення — но­вий функціональний різновид усного монолога, і, зрозуміло, в цій галузі мовної практики ще не вироблені чіткі стилістичні

530

норми. Але основні, типологічні риси коментарного мовлення в його репортажній формі вже, безперечно, визначились.

Композиційно-сюжетна структура коментарного монолога зу­мовлюється просторовою послідовністю коментованих предметів і фактів (в екскурсійній формі коментаря) або часовою послі­довністю подій (у репортажній формі). Екскурсовод або комен­татор керує увагою слухача (глядача), раціонально зорієнтовує її, зосереджує на суттєвому. Він веде слухача за подією, дає їй належну оцінку.

Коментарному стилю характерні два основні мовні плани: 1) план предметно-ситуативний, або план відеоряду. Мовні за­соби цього плану допомагають встановити контакт слухача з подією чи предметом, зробити цю подію чи предмет «видимими» навіть тоді, коли їх не бачить слухач; 2) план оцінно-інформа­тивний. Засоби цього мовного плану розвивають тему предмета, запропонованого увазі слухача (глядача), конкретизують, пояс­нюють його.

Ці два основні мовні плани в коментарному монолозі ство­рюються синтаксичними формулами з таким функціональним значенням:

1. Двоскладні за будовою формули рекомендування об'єкта. Смисловим центром таких формул звичайно буває іменне слово­сполучення, часом досить розгорнуте і, як правило, виділене інтонаційно, присудок нерідко пропускається. Напр.: «На мар­ші — студенти Київського державного інституту фізичної куль­тури» (з телерепортажу). «Перед вами макет доменної печі Криворізького металургійного заводу імені Леніна» (з пояснень екскурсовода).

2. Номінативні структури рекомендування об'єкта. Напр.: «Радянська площа. Вона свідок героїчної боротьби робітників Харкова...» (з радіорепортажу); «Барельєф «Африканка» (з ко­ментаря в залі виставки).

3. Супровідні процесуальні структури. Становлять синхрон­ну словесну паралель до фізичної дії, яка виконується іншою особою. Це головним чином двоскладні речення з наявним або домислюваним дієслівним присудком у формі теперішнього ча­су. Напр.: «Лунає гімн «Інтернаціонал»... Мимо, карбуючи крок, проходять військові підрозділи» (з радіорепортажу); «Урочис­тим маршем повз трибуни проходять спортсмени ордена Леніна товариства «Динамо» (з телерепортажу). Особливо часто вико­ристовуються супровідні процесуальні структури в спортивному галузевому варіанті коментарного мовлення. Напр.: «Кутовий з Місця лівого крайнього подають армійці Ростова» (з телере­портажу); «На старт виходить шоста пара» (з телерепортажу).

Серед супровідних процесуальних формул помітно виділяю­ться, насамперед у спортивному галузевому варіанті коментаря, синтаксичні побудови з пропущеним присудком. Такі побудови допомагають відтворити динаміку дії і напруження коментова-

34* 531

ної ситуації. Напр.: «Ананченко — Пилипчуку. Неточно» (з те­лерепортажу); «Швидко на вихід правому крайньому киян, але раніше біля м'яча захисник «Чорноморця» (з телерепортажу).

4. Супровідні номінативні структури (у напружені моменти коментованої події вони мають окличну модальність). Напр.: «Подача в штрафний майданчик» (з радіорепортажу); «Удар по воротах! Штанга! Гол!» (з телерепортажу); «Сто метрів... П'ятдесят... Фініш!» (з телерепортажу).

5. Синтаксичні структури, що адресують глядача до предмет­ної ситуації як фактора в сюжеті повідомлення. Без зорового сприйняття об'єкта, на який спрямована увага слухача, такі побудови не мають суттєвого комунікативного значення. Зміст інформації, яку повинен передати предметний ряд, у реченні заступається вказівним займенником або прислівником (цей, такий, так, тут, сюди і ін.). Напр.: «Жили в отаких хатах» (по­казано типову хату дореволюційної Полтавщини) (з коментар», до експонатів Полтавського краєзнавчого музею); «М'яч треба поставити далі. Ось сюди» (на екрані видно суддю змагання, який вказує на відповідне місце) (з телерепортажу).

6. Структури орієнтування слухача (глядача) в ситуації, яка буде об'єктом коментування. Це двоскладні побудови типу: «Ми з вами на площі імені Дзержинського» (з радіорепортажу); «Ми перебуваємо в кімнаті, де...» (з пояснення екскурсовода); «Зараз ми перебуваємо на київському Центральному стадіоні» (з телерепортажу).

7. Інформативні синтаксичні структури в ретроспективній, синхронній і перспективній часових актуалізаціях: «Наш завод комплектує 5 іподромів країни... Тільки в цьому році виграно 13 традиційних та 3 міжнародних призи» (з коментаря до кіно­стрічки, телебачення); «Зараз пролунає свисток про закінчення першого тайму» (з телерепортажу).

8. Двоскладні (часом — неповні) і односкладні (номінативні) оцінні структури. Напр.: «Ось, наприклад, Ірі й Тані Люда Сте-панова і Марина Миколаєва пошили плаття (показано). Ці плаття дуже симпатичні» (з телерепортажу); «Хороша передача! Якщо пам'ятаєте, саме з такої передачі і було забито другий гол у фінальному кубковому матчі» (з телерепортажу).

Коментарне мовлення характеризується порівняно слабкою міжфразовою спаяністю. Постійна взаємодія предметно-ситуа­тивного мовного плану з оцінно-інформативним, систематичні переключення з одного мовного плану в інший, тимчасове при­пинення словесної інформації («Чекаю, поки проб'ють кутовий») зумовлюють переривчастість, «пунктирність» коментарного мов­лення.

Відповідно до галузі, якої стосується коментар, він може мати різні галузеві варіанти: публіцистичний, виробничий, спор­тивний, художньо-мистецький, науково-історичний, натурний (пояснення під час екскурсій на природу) тощо. Кожний з цих 532 '

варіантів характеризується відповідними, властивими тій чи ін­шій галузі фразеологічними і лексичними засобами. Ось, на­приклад, спеціальна лексика і термінологізовані лексичні слово­сполучення, вжиті в коментарі до кінострічки про хутрових зві­рів: водний басейн, зоопарк, нутрія, нутрія біла, нутрія звичайна, нутрія золотиста, нутрія перламутрова, нутрія срібляста, ферма та ін.

Елементи коментарного мовлення є і в науковому стилі. Маються на увазі структури, що адресують глядача до предмет­ної ситуації, супровідні та деякі інші структури. Але в науково­му стилі комунікативні одиниці цього типу мають допоміжне значення і підпорядковані плану логічного доведення. У комен-тарному монолозі вони становлять суттєвий складник основного словесного масиву.

Р о з п о в і д н и й с т и л ь . В українському усному мовленні розповідний стиль має порівняно велику традицію. Мовностилі­стична структура розповіді в основних своїх рисах сформува­лась відносно давно. Проте функціональною і тематичною бага­томанітністю, рівнем стилістичної досконалості і нормативності сучасне усне розповідне мовлення становить якісно новий тип, воно суттєво відрізняється від зразків розповідного монолога минулих часів, зорієнтованого великою мірою на розмовно-діа­лектну стихію.

Особливістю розповідного стилю є ретроспективність: мовець повідомляє про події, що відбувалися головним чином у мину­лому і які він спостерігав або учасником яких був сам. Однак ретроспективність розповідного стилю суттєво відрізняється від ретроспективності, яка характеризує, наприклад, інформаційне усне мовлення. Розповідач, на відміну від інформатора, не кон­статує факти, події, а відтворює їх. Він живопише словом. Роз­повідь—це сфера творчої (звичайно, регламентованої певними законами жанру) словесної ініціативи. Повідомні структури в розповідному контексті мають специфічну функціональну якість і сприймаються не в тому модальному ключі, в якому вони виступають у контексті інформаційному з властивою йому діловою конкретністю і документованою точністю. Це вже струк­тури словесної репродукції (а не констатації) факту. У розпо­відному монолозі логічний аспект говоріння нерідко поступає­ться місцем аспекту емоційно-експресивному. Це знаходить свій вияв у різноманітних інтонаційних фігурах, емоційно насичених усномовних синтаксичних побудовах, недоговорених реченнях і под.

Розповідь будується звичайно у граматичному ключі мину­лого або (з метою художнього осучаснення минулої події) тепе­рішнього часу. Зрідка розповідний контекст може становити словесне відтворення події у перспективному плані (коли роз­повідається про факт, якого ще не було, але він може бути, і розповідач уявляє його досить виразно); така розповідь компо-

533

нується у граматичній площині майбутнього або теперішнього часу.

Розповідний стиль має такі основні функціональні різновиди. Р е п р о д у к т и в н а р о з п о в і д ь рельєфно відтворює якусь

ситуацію, живопише її. Це може бути словесна репродукція ди­намічної ситуації (ситуативний варіант репродуктивної розпо­віді) або ж розповідь-опис — живописне змалювання ситуації шляхом відтворення її предметних компонентів чи ознак у пев­ній статичній послідовності. Особа мовця виділяється чітко, емо­ційні моменти в монолозі виразні. Ось фрагмент репродуктивної розповіді: «Я порадилась з дівчатами, бачу —всі аж горять сісти на трактора. Почули це наші механізатори. «Куди вам,— кажуть,— до техніки!» Я й кажу Василеві: «А давай поміряє­мось силою, побачиш, чи можуть дівчата водити трактора чи ні» (з розповіді ланкової).

І н ф о р м а т и в н а р о з по в і д ь — у відповідному, зумовле­ному природними обставинами порядку викладаються події, учасником яких був сам розповідач (наприклад, розповіді про будь-які виробничі, побутові чи інші процеси або явища, розпові-ді-автобіографії тощо). Напр.: «Після тяжко зруйнованого Вроцлава переїхали ми до казково прекрасного Кракова, що, як відомо, не порушений був у часи війни і стоїть цілий. Ми ніби побували в гостях у минулих століть, коли заїхали в ста­ровинне університетське подвір'я з пам'ятником Копернику» (з розповіді письменника).

Функціонально вирізняються ще р о з п о в і д ь - п е р е к а з (усне відтворення сюжету літературного твору, спектаклю, кі­нофільму) та р о з п о в і д ь ф о л ь к л о р н о - е т н о г р а ф і ч ­н о г о характеру (казка, гумористичне народне оповідання, анекдот, жарт, традиційні розповіді в обрядових ситуаціях— * наприклад, під час сватання і под.). Особа розповідача, а отже, й суб'єктивний фактор у таких розповідях мало виразні. Проте емоційні моменти, як і в звичайній розповіді, можуть бути знач­ними. Що ж до внутрішньої мовностилістичної структури, то розповідь-переказ і фольклорно-етнографічна розповідь перебу­вають у межах названих вище двох основних функціональних різновидів розповідного монолога: розповідь типу переказу може належати як до репродуктивного, так і до інформативно­го різновидів розповідної структури; фольклорна розповідь на­лежить переважно до репродуктивних монологічних форм.

Особливістю розповіді фольклорно-етнографічного характеру є те, що розповідач користується не лише готовим сюжетом і традиційними для відповідного жанру прийомами композиції (і, отже, повідомляє про події, очевидцем яких він, звичайно, не був), а й значною кількістю заздалегідь визначених синтаксич­них, фразеологічних і лексичних засобів. У розповіді етнографіч­но-фольклорного характеру використовуються ті самі синтаксич­ні формули і з тим самим значенням,І, що і в звичайній

534

-

\

репродуктивній розповіді. Однак певна частина їх тут стандар­тизується, утворюючи систему специфічно жанрової фразеології. Ці фразеологізовані побудови, як правило, закріплюються за певними композиційними частинами фольклорної оповіді (на­приклад, зачини, початкові, внутрішні й кінцеві словесні фор­мули у казці).

Розповідний стиль в обох його — репродуктивному й інфор­мативному — функціональних різновидах характеризується дво­ма способами внутрішньої організації повідомлення — суб'єк­тивним (розповідь ведеться від першої особи — «я», «ми») і об'єктивним (розповідь ведеться у граматичних формах тре­тьої особи). Для розповіді-переказу та для більшості випадків фольклорного розповідного мовлення основним є другий, об'єк­тивний спосіб відтворення події.

Розповідному контексту властива морфо-синтаксична спая­ність і неперервність (риса, якою розповідь суттєво відрізняєть­ся від ряду інших функціональних різновидів монолога, особ­ливо від коментаря). Це виявляється у великій частоті речень, що починаються дієсловом, а також займенником, прислівни­ком, словосполученням з обставинним значенням, сполучником, і, навпаки,— в меншій частоті синтаксичних побудов, які мають в ініціальній позиції іменник.

Контекстову основу монолога-розповіді визначають синтак­сичні конструкції повідомної модальності в найрізноманітніших їх функціональних і структурних формах. Ось окремі з них:

1. Формули повідомної перспективи. Після них починаються окремі, відповідним чином тематично спрямовані частини розпо­віді: «Було це так»; «А сталося ось що» і под. Напр.: «По­селення, куди ми добрались, зветься Макаки. / ось звідки це ім'я...» (з розповіді учасника наукової експедиції).

2. Формули відтворення факту в «суб'єктивному» аспекті (розповідач і суб'єкт дії — та сама особа). Напр.: «їдемо кра­сивою кучерявою Полтавою і прямо з ходу заїздимо на Ільїн-ський ярмарок, який тоді щороку відбувався в Полтаві» (з роз-повіді-спогаду артиста).

3. Формули відтворення факту в «об'єктивному» аспекті (розповідач і суб'єкт дії — різні особи). Напр.: «Він дуже аку­ратний був чоловік. Знаєте, не маючи нічого, він десь з кишені витяг, значить, хусточку, під умивальником помився, витерся. І знову він свіжий, і знову він чистий...» (з розповіді письмен­ника).

4. Інформативні синтаксичні структури. Якщо структури сло­весного відтворення факту визначають контекстову основу роз­повіді в її репродуктивному різновиді, то ці синтаксичні форму­ли мають вирішальне значення в організації розповіді інформа­тивної. Напр.: «Я працюю на шахті імені Абакумова міста Донецька. Працюю на посаді начальника дільниці» (з розповіді гірника); «По огляді1 міста відвідали ми велику й дуже любовно 535

влаштовану виставку «Міцкевич і Пушкін»... (з виступу пи­сьменника).

5. Запитання-роздуми, або деліберативні запитання; Це так звані формули апеляції до власної пам'яті. Напр.: «Сюди я летів літаком. В Косові сів у «кукурузник». Прилетів у Івано-Фран­ківськ, пересів там на цей...— не ІЛ, а як він називається? — на АН, звідти прилетіли до Одеси» (з розповіді техніка-лісо-вода).

6. Структури для передачі чужої мови. У розповідному стилі сучасного монологічного мовлення використовуються різнома­нітні синтаксичні побудови для передачі чужих слів. Одну із структурних особливостей розповідного стилю становлять побу­дови з дослівно переданою мовою, де «слова автора» і так зва­на «чужа мова» належать тій самій особі — розповідачеві. Опор­ними компонентами «слів автора» в таких конструкціях є лек­семи: кажу, думаю, міркую, гадаю. Цей специфічно розповідний варіант прямої мови можна назвати а в т о р с ь к о ю п р я м о ю м о в о ю . Напр.: «І ось ходжу собі, думаю: «Ця сцена піде в ме­не добре» (з розповіді артистки); «Ще сказала: «Наташо, візь­ми хоч платочок, холодно».— Не взяла» (з розповіді колгоспниці).

Для розповідного стилю, насамперед репродуктивного його різновиду, характерне широке використання елементів драма­тичної форми. Крім побудов з прямою, в тому числі авторською прямою, мовою, звичайним явищем у розповіді є імітовані діа­логи (до речі, з усіх стильових типів усного монологічного мов­лення розповідь діалогізується найлегше). Напр.: «До мене підбіг фотокореспондент і сказав мені: «Станьтеся хочу вас зняти на фоні вашого фото». Я сказав: «Тільки для того, щоб підписати: «Кем ти бнл и кем тьі стал?» Але я був страшенно вражений, коли поруч з фото побачив чернетку свого перекладу «Пана Тадеуша». Я сказав: «Дорогі товариші, признайтеся, звідки вона у вас?» — «Це секрет, якого ми вам ніколи не від­криємо» (з розповіді письменника).

Синтаксичні формули відтворення факту в різних своїх функ­ціональних варіантах часто мають специфічні структурні і ком­позиційні особливості, які допомагають створити розповідну то­нальність, живописно змалювати ситуацію, підкреслити динамі­ку події. До цих особливостей слід віднести таке:

а) актуалізовані присудки, які часто виносяться в абсолютну препозицію, напр.: «Прибігають до мене сусіди і говорять, що треба йти до сільради на зустріч з радянським бійцем» (з роз­повіді вчительки); «Народились ми з моїм старшим братом у селі» (з розповіді колгоспниці);

б) приєднувальні конструкції з сполучником та й, напр.: «А скоро він зміцнів та й подався до своїх» (з розповіді кол­госпниці) ; «Пішов до нього один з братів та й каже» (з народ­ної казки);

536

в) структурно своєрідні емоційні присудки, виражені дієсло­вом у формі минулого або майбутнього часу з підсильною част­кою як, напр.: «...Та як ударив пана — той так і покотився» (з розповіді колгоспниці); «Я — бах, бах! Ну, що ж? Перекинув­с я — усі бачили, а тоді як рвонув!» (з розповіді мисливця);

г) еліптичні речення з пропущеним дієсловом руху. Такі синтаксичні побудови допомагають передати динаміку відтво­рюваної події, напр.: «Я туди — стогне. Роздивилась, коли сол­датик лежить і стогне» (з розповіді колгоспниці);

д) односкладні означено-особові речення з ужитим в ініці­альній позиції і повтореним кілька разів дієсловом у формі майбутнього або теперішнього часу з реальним значенням ми­нулого часу (властиві насамперед репродуктивній розповіді у варіанті спогадів), напр.: «Підеш, було, вириєш у піску ямку, води набереш і вариш» (з розповіді колгоспниці);

є) структури «осучасненого» сприймання факту. Це складні безсполучникові речення з дієсловом, що належить до семан­тичного ряду бачити, дивитись, слухати, чути (дієслова спри­ймання— УЄГЬШП зепііепсіі), в ролі опорного компонента першої частини складної побудови: «...Я орав в одному з відділень комуни. Коли дивлюся — палає скирта сіна» (з розповіді колгосп­ника). Замість уживаних у першій частині дієслів сприйман­ня можуть використовуватись їх функціональні еквіваленти — експресивно виразні слівця глядь, гульк, зирк (переважно з ча­сткою аж), напр.: «Став думати, як відправити цей нелегкий тягар додому. Аж зирк — назустріч іде циган...» (з гумористич­ної народної розповіді); «Прокинувся. Аж гульк — стерня на­вколо» (з гумористичної народної розповіді).

Чергування синтаксичних формул суб'єктивної і об'єктивної розповіді створює еластичну взаємодію індивідуально-особового і загально-особового планів словесного відтворення, а зміни ча­сових форм дієслів, уживання теперішнього або майбутнього часу в значенні минулого часу пожвавлює розповідь, осучаснює минулі події.

Основу лексичного і фразеологічного складу розповідного стилю визначають загальновживані слова і вирази. Проте у роз­повіді вільно використовується, залежно від теми, і спеці­альна лексика та фразеологія, які разом з іншими засобами створюють певний галузевий варіант розповіді: виробничий, по­бутовий і ін.

За внутрішньостилістичними і функціональними особливос­тями розповідний монолог взагалі досить неоднорідний. Іноді це офіційний, стилістично наближений до публіцистичних форм усного мовлення виступ. Публіцистичність особливо характерна розповідному монологу в телевізійному і радіомовному ситуа­тивних варіантах. Розповідь може бути і дуже близькою до усно-розмовного стилю (розповідь у невеликому колі товаришів, друзів і под.). Є також численні проміжні варіанти.

537

Розповідь — один з найпоширеніших видів монологічного мовлення. Проте неправильно вважати, що вона — найпрості­ший і найлегший вид усної монологічної комунікації. Завдання відтворити словом минулу подію, ситуацію (а у випадках фольклорного сюжету — умовну подію чи ситуацію), до того ж здебільшого без попередньої підготовки, вимагає від розповіда­ча не лише навичок, а й певного уміння і навіть здібностей. Не випадково той самий сюжет, переданий різними способами, може неоднаково зацікавити слухачів. Розповідний монолог не менше, ніж інші види усного монологічного мовлення, відпові­дає визначенню, яке дав Л. В. Щерба: «Всякий монолог є літе­ратурний твір у зачатку»'.

Усному монологічному мовленню в усіх його функціонально-стильових різновидах, як уже відзначалося, властивий так зва­ний повний вимовний стиль. Але кожний функціональний різно­вид монолога має ще свої особливості вимови, які виявляються у відмінностях складових елементів інтонації.

Важливим фактором розмежування стилів усного мовлення є е н е р г і я , з я к о ю в и м о в л я є т ь с я ф р а з а . Найбільш велика е н е р г і я в и м о в и властива публіцистичному моно­логові. Мається на увазі, зокрема, виголошення промов перед численною аудиторією. Однак широке застосування засобів електронного підсилення, насамперед мікрофона, спричинилося до зниження загального енергетичного рівня публічної промови. Основною у практиці сучасного публічного, і зокрема публіци­стичного, мовлення стала динамічно-пружна, енергійна, але не завжди «форсована» вимова. В цілому такі самі силові показни­ки вимови властиві і виступам у ділових дискусіях, на судових процесах тощо. Помірною силою вимови характеризується науко­вий стиль.

Мовлення повідомного характеру за енергетичними показни­ками відрізняється від мовлення переконувального, оцінно-уза-гальнювального та спонукально-орієнтувального призначення. Енергія вимови в монолозі повідомного призначення в цілому нижча за енергію вимови в таких стильових різновидах, як власне публіцистичний, дискусійно-діловий і ін. Відносно мала енергія вимови властива більшості форм коментарного мов­лення.

Порівняно широкий в и с о т н и й д і а п а з о н характеризує мовлення переконувального та спонукально-орієнтувального при­значення (власне публіцистичний, судовий стильові різновиди). Винятком є виступи перед дуже численною аудиторією, яким властивий специфічний мітинговий монотон. Різновиди мовлення повідомного призначення за широтою тонального діапазону можна розмістити приблизно в такій спадній послідовності: ре-

1 Л. В. Щ е р б а , Избрашше работм по русскому язьїку, М 1957 стор. 115. . ' '

538

продуктивна розповідь в ситуативному варіанті, інформаційний і коментарний функціональні різновиди.

Розрізняються стилі усного мовлення також т е м п о в и м и х а р а к т е р и с т и к а м и . Власне публіцистичне мовлення від­значається загалом помірним темпом. Помірнцй темп власти­вий також судовим промовам, інформаційним виступам. Дискур­сивне за своєю природою наукове мовлення вирізняється по­рівняно низькими темповими характеристиками. Ця особливість досить виразна в навчальному його різновиді.

Певні темпові своєрідності має коментарний монолог. Без­посередньо пов'язане з подією, яка відбувається на очах у ре­портера, коментарне мовлення відзначається переривчастістю. Це відображається в більшій кількості пауз, причому нерідко досить тривалих. І якщо темп міжпаузної, власне вербальної частини коментаря р цілому мало відрізняється від середніх темпових характеристик звичайного повідомного говоріння, то загальний (взятий з розрахунку всього часу звучання мовного масиву) темповий показник буде відносно низьким.

ДІАЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ

Стилям усно-публічного (монологічного) мовлення проти­стоїть у с н о - р о з м о в н и й стильовий тип літературної мови, який у своїй основі є діалогічним. Усно-розмовний стиль характе­ризується низкою особливостей:

а) функціональних: усно-розмовний стиль обслуговує безпо­середнє взаємне спілкування людей у найрізноманітніших сфе­рах їх повсякденної діяльності, особистого життя і побуту;

б) ситуативних і психологічних: мовлення цього типу здій­снюється в конкретній ситуації прямого контакту двох співбе­сідників, висловлення яких становлять відносно короткі словес­ні акції, а самі співрозмовники весь час міняються ролями. Як зауважує Т. Г. Винокур, характерне для діалога «реплікування» визначає той факт, що мовлення протікає рефлективно, без попереднього обдумування; крім того, підготовка до висловлен­ня при цій формі мовної взаємодії відбувається одночасно із сприйманням чужого мовлення, і тому діяльність учасника роз­мови скеровується відразу по двох лініях'. Це, звичайно, не може не позначитись на структурі фрази;

в) власне лінгвістичних: усно-розмовному стилю властиве переважне використання відносно простих за структурою син­таксичних одиниць, менша повнота висловлення думки (спіль­ний досвід співрозмовників дозволяє їм легко розуміти один одного), еліптичні, в тому числі зорієнтовані на ситуативний

1 Т. Г. В и н о р у р, О некоторнх синтаксических особенностях диалоги-ческой речи.— «Исследования по грамматике русского литературного язьжа», М., 1955, стор. 344.

539

контекст, та недоговорені речення, розраховані на мшіко-жесто-ве доповнення побудови, велика частота синтаксичних структур, що становлять безпосередньо адресовані словесні акції, спе­цифічний у багатьох ситуаціях мовлення лексико-морфоло-гічний склад висловлень (значний процент займенників і при­слівників— переважно за рахунок іменникової лексики, велика частота вигукових слів і часток), активне використання фразео­логічних засобів, порівняно вільне введення у речення оказіо­нальних та інших експресивних некодифікованих утворень, ба­гатство емоційних інтонацій, відносно швидкий темп висловлен­ня та інші особливості.

Поняття «діалогічне мовлення» і «усно-розмовний стиль» не абсолютно співвідносні за обсягом. До усно-розмовного стилю, основною формою якого є, звичайно, діалог, належать також і певні факти тематично і сюжетно нерозгалуженого односторон­нього мовлення. Це висловлення, що не знаходять підтримання в словесних реакціях партнера або й не розраховані на такі реакції, оскільки передбачається акція іншого, не вербального характеру (наприклад, звернення до продавця в магазині з про­ханням показати щось із товарів, звернення до членів родини в домашніх обставинах, до товаришів на виробництві і под.).

Усно-розмовний стиль охоплює широку галузь щоденної мов­ної практики і за своїми функціональними ознаками та внут­рішньою організацією неоднорідний. Проте здійснити його функ-ціональностилістичну диференціацію дуже важко. Якщо, на­приклад, монолог є цілеспрямованим, послідовно організованим розгорнутим словесним рядом, то діалог, що лежить в основі усно-розмовного стилю, становить чергування висловлень з різними настановами і з різними стилістичними характеристи­ками— залежно від завдань, що їх ставить кожний із співроз- * мовників у той чи інший конкретний момент розгортання діало­гічного сюжету. Тут немає цілісної модальної і власне лінгві­стичної структури. Однак деякі функціональні протиставлення в межах усно-розмовного стилю намітити можна. Ці протистав­лення можуть бути в загальному плані співвіднесені з функціо­нальною диференціацією монологічного усного мовлення.

1. Усно-розмовний стиль у п е р е к о н у в а л ь н і й функціо­нальній видозміні співвідноситься з публіцистичним, дискусій­но-діловим, судовим та деякими іншими різновидами моноло­гічного мовлення. Це випадки, коли учасники діалога полемі­зують, дискутують один з одним, намагаються довести правильність (або неправильність) певної тези, положення, вчинку тощо. Цей різновид усного діалогічного мовлення широ­ко відображений у драматичних творах, є важливим компонен­том конфліктно-напружених сцен.

2. Усно-розмовний стиль у п і з н а в а л ь н і й функціональній видозміні співвідноситься з навчально-науковим стильовим різ­новидом монологічного мовлення. Наведемо, наприклад, діалог

540

учителя і учня на уроці: « — А тепер запишемо у словники два слова: «каталог» і «канцелярія». Хто скаже, що таке каталог?

— Каталог — це така книжка, де записані, наприклад, різні

квіти. — А як вони записані? — У стовпчик. — А ще як? (Учень мовчить). — В алфавітному порядку. Отже, каталог — це алфавітний

перелік предметів, підібраних за якоюсь ознакою. Наприклад, каталог книг бібліотеки, каталог речей у музеї, каталог рослин якоїсь місцевості і так далі».

3. Усно-розмовний стиль у п о в і д о м н і й функціональній видозміні співвідноситься з розповідним і коментарним моно­логічним мовленням. Репліки двох або й більшої кількості спів­бесідників відтворюють цілісну картину якоїсь події. Часто та­ке діалогічне або полілогічне говоріння являє собою багатого­лосий монолог-розповідь. Напр.: «(3-й співбесідник).— А хіба жінку Кострицького розстріляли?

(1-й співбесідник).— Розстріляли... (2-й співбесідник).— Партизанів Лена Кострицька пере­

держувала в погребі. (1-й співбесідник).— Німці її питали, де партизани. Вона

нічого не сказала. Каже: «Стріляйте краще мене!» (2-й співбесідник).— Над окопом вона стояла і впала...» 4. Усно-розмовний стиль у в л а с н е р о з м о в н і й функціо­

нальній видозміні прямих відповідників у монологічному мов­ленні не має. Найближче він стоїть до повідомного типу моно-лога в його розповідному та інформаційному різновидах. Це обмін репліками з приводу найрізноманітніших явищ і фактів у побутових,. виробничих, службових та інших повсякденних ситуаціях. Сюди належить також одностороннє реплікування, що передбачає певну фізичну дію особи, до якої звертаються.

Діалог у власне розмовній функціональній видозміні може бути як тематично заданим, з чітко вираженим у реплікуванні лейтмотивом, так і виключно ситуативним, з темою випадковою. Наведемо зразки власне розмовного діалога в обох його варіан­тах:

І. «— Ваш син десь навчається? — Вчиться в університеті. — Давно?

— Після* десятирічки рік попрацював у Новопетрівській середній школі нашого району, а в ... (в якому ж це році?)... в шістдесят четвертому році прийнятий в історичну групу літ­факу.

— Ну і як, подобається йому навчання? — Дуже, Особливо любить літературу. Поезію...» 541

II. «— А яке ж учора мені «крушеніє» було!

— А що? — їхала ж до Валі і масло в бідончику перекинула. Що

було б повісить, дурній! Таке: вік живи і вік учись. — Ви просто їздили, чи по ділу? — Пообіщала дітям і ото погостювала».

Розглянуті функціональні протиставлення в межах усно-роз­мовного стилю не становлять, як уже зазначалось, окремих стильових різновидів. Більш вузька і конкретна стильова дифе­ренціація усного розмовного мовлення може бути певною мірою простежена лише в складових компонентах діалога — репліках. Окремо взята репліка, насамперед розгорнута, з провідною рол­лю в діалозі, може розглядатись як своєрідний монолог і ква­ліфікуватись відповідно до категорій стильової диференціації усного монологічного мовлення. Отже, можна говорити про діа­логічне мовлення з провідною партією публіцистичного, науко­вого, коментарного, розповідного чи іншого характеру.

Особливу функціональну форму усного мовлення становить б е с і д а . Це словесна композиція діалогічного типу, окремі складові елементи якої часом являють собою тривалі і тематич­но викінчені висловлювання — монологи. Бесіда, таким чином, об'єднує в собі риси діалогічної й монологічної комунікації, особливості усно-розмовного стилю і стилів публічного мовлен­ня. Стиль вимови у бесіді наближається до розмовного, хоч і не є вільним у повному розумінні. «Проміжною ланкою між пуб­лічним і суто розмовним мовленням є бесіда, яка може мати не лише імпровізований характер, тобто такий, що виникає без заздалегідь поставленої теми, а й підготовлений щодо змісту, напрямку, однак при наявності рис та ознак безпосередньо роз­мовного мовлення»:. Бесіда є, безперечно, одним з яскравих » зразків постійної взаємодії діалога й монолога, розмовного і публічного типів усного мовлення. Наведемо уривок з бесіди на виробничу тему: «— Між іншим, зараз обговорюється нова програма з української мови для школи.

— Я дуже чекаю нової програми, бо стара нас не задоволь­няє. А не готується новий підручник з мови, не знаєте?

— Обов'язково видадуть новий, бо цей зовсім не буде узго­джений з програмою.

— Хотілося б, щоб у вправах більше було речень з сучасних творів і щоб зміст підручника більше відбивав сучасність. По­трібна й класика, але в підручнику є зразки, які, як кажуть, приїлись. Щоб речення не тільки граматиці служили, а й вихов­ним цілям. А то ми шукаємо їх самі. Беремо газети, твори і до­бираємо...»

1 «Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення», стор. 53.

542

Відповідно до функціональних і стильових ознак провідних монологічних висловлень співрозмовників бесіда може мати розповідний, навчальний, коментарний та інший характер.

Своєрідні «гібридні» особливості бесіди сприяють порівня­но широкому застосуванню її на радіо і телебаченні. Пор. пере­дачі «За круглим столом», «Голубий вогник», засідання різно­манітних радіо- і телевізійних клубів тощо.

Проміжними формами між діалогом і монологом є також репліка, «довідка», запитання і відповіді на зборах, конферен­ціях, нарадах. Однак, на відміну від монологічних складників бесіди, такі висловлювання не включаються в загальну діало­гічну структуру і, як правило, мають більшу ситуативну і ком­позиційну автономність.

Більшість функціональних різновидів українського усного літературного мовлення — в першу чергу монологічного і знач­ною мірою діалогічного — розвинулась у радянську добу, а ті, що були відомі й раніше, за цей час структурно вдосконали­лись, поповнились новими функціональними варіантами. Так, власне, в радянську епоху сформувалось, функціонально і жан­рово окреслилось усне літературне мовлення пізнавального ха­рактеру в обох — монологічній і діалогічній — формах. Сучасне українське наукове мовлення має в однаковій мірі добре розви­нені і внутрішньо розгалужені не лише гуманітарний, а й при­родничий та технічний галузеві варіанти. Тільки після Жовтня сформувався навчальний різновид наукового стилю в усіх трьох його галузевих видозмінах.

Великої еволюції зазнав публіцистичний стиль. Це зумовле­но, зокрема, розвитком традиції давати публічну оцінку визнач­ним подіям і важливим суспільно-політичним явищам сучас­ності. Розвинулись нові жанрові форми публіцистичного мов­лення: звітні доповіді на з'їздах та конференціях, виступи зовнішньополітичних коментаторів, лекції про міжнародне ста­новище.

Сформувався в основних своїх структурних компонентах церемоніальний різновид публіцистичного стилю. Українською мовою звертаються з вітальними промовами на зустрічах пред­ставників зарубіжних країн та гостей з братніх соціалістичних республік. У зв'язку з розвитком нових радянських обрядів і звичаїв витворюються нові монологічні й діалогічні форми церемоніального характеру (виступи на таких святах, як День урожаю, зустріч Нового року, вшанування трудової сім'ї, на­родження дитини і под.) *.

1 Окремі зразки монологічного мовлення цього типу можна знайти у ви­даннях: «Нові часи — нові звичаї», Ужгород, 1964; «Буковинські віночки. Нові обряди і звичаї», Ужгород, 1966 та ін.

543

Структурно збагатився і розширив сферу застосування дис­кусійно-діловий різновид монологічного мовлення, що є резуль­татом активно практикованих у наш час обговорень виробничих, побутових та інших питань, пов'язаних з життям і діяльністю певного колективу.

Активно формується інформаційний функціональний стиль українського монологічного мовлення. Виникла коментарна ви­дозміна інформаційного мовлення. Якщо певні елементи екскур­сійного варіанта коментарного мовлення були в українській усній мові і до Жовтня, то репортажний варіант — явище ціл­ком нове.

З'явився новий ситуативний варіант усного, насамперед мо­нологічного, мовлення — радіо-телевізійний. Зараз за допомогою мікрофона може реалізуватися більшість функціональних різ­новидів усного монолога. Кількість стильових різновидів моно­логічного мовлення, що їх пристосовують до умов мікрофонної комунікації, зростає. За допомогою мікрофона уже вільно реалі­зується навчальний і популяризаційний різновиди наукового стилю; добре «освоєно» на радіо і телебаченні публіцистичний стиль; набагато розширилися функціональні можливості моно­логічного мовлення повідомного характеру.

2. УСНЕ ЛІТЕРАТУРНЕ МОВЛЕННЯ В ЙОГО ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ ЗА ЕКСПРЕСИВНИМИ,

СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІИНИМИ І ТЕРИТОРІАЛЬНИМИ ОЗНАКАМИ

Функціональні різновиди сучасного українського усного лі­тературного мовлення можуть мати відмінності, пов'язані з екс­пресивно-емоційними, соціально-професійними, територіальними особливостями. Ці відмінності не створюють окремих типів мов- • лення на рівні, наприклад, стилів. Вони накладаються на основ­ні, функціональностильові протиставлення усного мовлення, визначаючи певний експресивний, соціально-професійний, тери­торіальний його колорит. Протиставлення за експресивними, соціально-професійними і територіальними ознаками в усному мовленні виявляється чіткіше, ніж у мові писемній.

Розрізнення українського усного літературного мовлення за е к с п р е с и в н и м и ознаками досягається засобами основних рівнів мови — синтаксичного, фразеологічного, лексичного, але особливе значення мають засоби надлінійні (інтонація, пауза, темп мовлення) та екстралінгвістичні (міміка, жест). Система­тизувати усне мовлення за експресивними характеристиками важко, оскільки кожний конкретний його випадок має індиві­дуальні, по-своєму неповторні емоційно-колоритні особливості, зумовлені не лише метою та обставинами висловлювання, а й характером, темпераментом мовця, його психічним станом у мо­мент говоріння та іншими факторами. Можна говорити лише

544

про найзагальніші експресивно-колоритні протиставлення. У лінг­вістичній літературі виділяються такі основні експресивно-коло­ритні типи: у р о ч и с т и й (характеризує насамперед публіци­стичне мовлення: виступи на святкових засіданнях, мітингах, зборах, присвячених важливим подіям, ювілейним датам тощо); о ф і ц і й н и й (є характерною ознакою передусім дипломатичної форми монологічного мовлення, а також мовлення, що відбу­вається в особливих ділових ситуаціях: звертання до службових осіб в адміністративних і військових установах, до сторін на судовому процесі, до учасників зборів' при вирішенні процедур­них питань і под.); а ф е к т и в н и й , або в и р а з н о е м о ц і й ­н и й (властивий усно-розмовному стилю, особливо у власне розмовній його видозміні. Елементи афективного мовлення іноді мають місце в коментарному монолозі, наприклад, у репорта­жах із стадіонів у напружені моменти спортивної боротьби); і н т и м н и й (характеризує мовлення в специфічних побутових ситуаціях: звертання до дітей, до коханої особи і под.); г у м о ­р и с т и ч н и й (характеризує розповідний стиль та розмовне діа­логічне мовлення); с а т и р и ч н и й (властивий у першу чергу публічному мовленню, що має критичний або викривальний зміст; рідше має місце в усно-розмовному стилі). Всі ці експре­сивно-колоритні типи вирізняються на тлі н е й т р а л ь н о г о мов­лення, яке характеризує здебільшого науковий та інформаційний функціональні різновиди монолога, певні ситуації діалогічного спілкування.

С о ц і а л ь н о - п р о ф е с і й н и й колорит усного мовлення створюється головним чином засобами лексичного і фразеоло­гічного рівнів, причому визначальну роль відіграють окремі, властиві тій чи іншій виробничій галузі слова і вирази, вживані представниками відповідних професій порівняно частіше, ніж іншими мовцями. Свій, специфічно-професійний колорит може мати, наприклад, мовлення шахтаря, металурга, механізатора, агронома, вчителя, вченого-математика, лікаря та ін.

Соціально-професійні колорити мовлення не можна ототож­нювати з виробничими варіантами функціональних стилів. Професійний колорит — це перш за все явище групової мовної характерності, яка проявляється в найрізноманітніших (не обо­в'язково пов'язаних безпосередньо з певною виробничою темою) випадках усного спілкування. У звичайних, побутових обстави­нах математик, наприклад, може сказати: «Нам залишалося пройти щось порядку трьох кілометрів», для військового зви­чайною буде, скажімо, така фраза: «Ми з лейтенантом дисло­куємось у п'ятому вагоні», а для вчителя — «Знаю я його — важка дитина».

Відміни за т е р и т о р і а л ь н и м и ознаками не становлять постійної функціональної характерності усного літературного мовлення. Однак просторові видозміни українського усного лі­тературного мовлення ще існують. Вони менше спостерігаються

35 2-1626 545

в публічному мовленні й більш помітні в усно-розмовному стилі. В усному мовленні вживаються окремі фонетичні, вимовні, лек­сичні або граматичні елементи місцевого характеру, які, не порушуючи в цілому літературно-нормативної структури вислов­лення, характеризують мовця як представника певного терито­ріально-діалектного середовища і створюють особливий, місце­вий мовний колорит. Напр.: «У него [лісника] в різних кінцях різна продукція стоїть. Він не має змоги за неї відповідати, хоч юридично він за ню відповідає»; «На Гуцульщині файно грає троїста музика: цимбал, скрипка і сопілка. Це не професіональ­ний оркестр, це просто грають на весіллях і прекрасно при цій музиці гуляють гуцулку. Це ціле чсолесо танцює. Не менше штирьох. Мусить бути два хлопці і дві дівчини» (з розповіді техніка-лісовода, Івано-Франківська область).

Локальні особливості можна помітити в літературному мов­ленні представників усіх трьох основних територіально-діалект­них масивів української мови, але найвиразніші вони у мовців західних областей України. «Відносно швидке подолання захід­ноукраїнських територіальних особливостей у наш час заверши­лося в писемній формі літературної мови,— зазначає М. А. Жов­тобрюх.— ...В усному літературному мовленні процес засвоєння єдиних загальнонаціональних норм виявляється трохи складні­ше. Він, крім того, і відбувається повільніше, що зумовлюється специфікою усної форми літературної мови, яка завжди тісніше, ніж письмова, взаємодіє з діалектним середовищем» '.

Диференціація українського усного літературного мовлення за територіальними ознаками поступово стає все менш вираз­ною. Вирішальне значення у стиранні місцево-діалектних від­мінностей в українському усному літературному мовченні мають великі соціальні і культурні перетворення в республіці, норма­лізуюча діяльність школи, театру, кіно і, зокрема, таких засобів' масової усної комунікації, як радіо і телебачення.

3. ВІДОБРАЖЕННЯ УСНОГО МОВЛЕННЯ У МОВІ ПИСЕМНІЙ

У писемному тексті усне літературне мовлення відображає­ться в різних формах. Одним із поширених випадків є відобра­ження його як факту реальної мовної діяльності особи, без спе­ціальних художньо-естетичних завдань. Це, зокрема, сфера епь столярної практики. Хоч лист — це звернений до уявлюваної особи писемно оформлений монолог, але компонується він зага­лом у розмовній тональності, потенціально являючи собою роз­горнуту репліку своєрідного діалога з відсутнім, але добре уяв-люваним співрозмовником. Мовностилістичну основу листа

1 М. А. Ж о в т о б р ю х , Єдина літературна...— «Українська мова і лі­тература в школі», 1964, № 10, стор. 22.

546

визначають побудови з граматичною структурою і слововживан­ням, властивими усно-розмовному стилю. Це можуть бути: а) безпосередньо адресовані словесні формули, що призначають адресату певну дію або поведінку, напр.: «Ще ось що: напиши мені, чи багато там землі у тій Забарі? яка вона? чи можна буде садочок розвести та ще щоб справді сердитий Дніпро не пошкодив? Розпитайся гарненько» (з листа Т. Шевченка до В. Шевченка); «У першому зошиті в «Щорсі» не вистачає сто­рінки 166, не прислано. Перевірте. Якщо бракує часу, зробіть коректуру «Поеми про море» самі, за що буду Вам безмежно вдячний» (з листа О. Довженка до видавництва); б) повідомні формули, напр.: «Книжник Кожанчиков заходився був печа-тать мою поезію, так шеф жандармів запретив» (з листа Т. Шев­ченка до М. Максимовича); «Свята були, то я з дітьми виї­жджав трохи на село, а крім того, роботи всякої по горло» (з листа І. Франка до А. Кримського); в) початкові й кінцеві

традиційні формули — звернення до адресата, стабільні струк­тури типу «Добрий день!», «До побачення!», «На все добре!», різноманітні побажання, поздоровлення тощо. Вони в основному такі ж, як і відповідні формули в усних діалогах, але відзна­чаються більшою структурною та емоційно-стилістичною варіа­тивністю. Звертання до адресата на початку листа, наприклад, майже завжди включають у себе традиційні характеристичні прикметники: «Любий друже!»; «Дорога Поліно Степанівно!»; «Вельмишановний Володимире Петровичу!»; «Шановний това­ришу Коваленко!» і под. Крім звичайних для усного діалога кінцевих формул «До побачення», «На все добре», в листах вживаються ще такі: «З повагою», «З пошаною», «З привітом», «З дружнім привітом», «Щиро ваш (прізвище)» та ін. Специфі­ка епістолярного жанру дозволяє виявити в цьому випадку біль­шу стилістичну ініціативу, ніж у ситуації безпосереднього кон­такту з співрозмовником.

Епістолярний жанр є, таким чином, своєрідною контаміна­цією усної і писемної форм мовлення. Від усного мовлення він запозичив розмовну невимушеність і емоційну безпосередність фрази, характерні для усного спілкування синтаксичні, фразео­логічні і лексичні засоби; писемне оформлення забезпечує чіткі­шу логічну і граматичну впорядкованість, послідовніше додер-жувану нормативність, більшу стилістичну заданість висловлень.

Усне монологічне мовлення як факт реальної мовної діяль­ності конкретної особи знаходить відображення також у газет­них жанрах. Найчастіше це пов'язано з жанрами, які безпосе­редньо зорієнтовані на усне мовлення — інтерв'ю, бесіда. Крім того, в газеті друкуються записані кореспондентами розповіді, повідомлення окремих осіб, листи до редакції. Звичайно, при такому писемному відтворенні усного мовлення не завжди збе­рігаються всі його особливості, газетні матеріали відповідним чином редагуються. Однак і за цих умов основна модальна

35* 547

і лінгвоструктурна специфіка усного мовлення в газеті збері­гається (якщо, зрозуміло, редагування здійснюється кваліфіко­вано).

Другою формою відображення усного мовлення у мові пи­семній є різноманітні способи його художньо-естетичної транс­формації.

У художньому творі усне мовлення не копіюється натуралі­стично, а відтворюється -на основі законів літературної твор­чості, зазнає відповідної стилістичної трансформації. Не всі елементи усного мовлення обов'язково мають потрапити .в тка­нину літературного твору. Існує певний «коефіцієнт» відобра­ження явищ усного мовлення в художньому тексті', хоч цей коефіцієнт великою мірою індивідуальний і залежить від літе­ратурного методу і жанру твору, художньої настанови і творчої манери письменника та інших факторів. Ілюзія живого мовлення створюється художньо виправданим системним відбором най­характерніших усномовних категорій. «Усна» мова,— зауважує В. В. Виноградов,— в літературі не звучить. Вона — письмова. Вона — олітературена. І все-таки в цій «літературно-усній» мові містяться «симптоми» її співвідношення з уявлюваними, домис­люваними формами усного говоріння. Очевидно, що ці симптоми полягають в особливостях синтаксичної і лексичної будови «усного мовлення» в літературі, в особливостях його компози­ційної структури. ...«Усне» мовлення в, літературі характеризує­ться сигналами, своєрідними знаками, а не суцільною матерією говоріння»2.

У художній літературі відтворюються обидва композиційні типи усного мовлення — діалог і монолог.

ДІАЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ТВОРІ

Орієнтація на усномовний діалог може визначати структурну основу всього літературного твору (драматичний жанр) абс характеризувати лише його певну частину (жанри прозові).

У драматичному творі діалог як художньо-літературна про­екція реальної мовної взаємодії людей є основним засобом письменника. «Дійові особи п'єси,— писав О. М. Горький,— створюються виключно і тільки їхніми словами, тобто чисто роз­мовною мовою, а не описовою» 3. Авторська мова (ремарка) ви­конує у п'єсі допоміжну роль. Обслужуючи діалог, вона не вхо­дить органічно в основний контекст твору і подається в іншій композиційній і стилістичній площині.

1 Див. О. А. Л а п т є в а, Изучение русской разговорной речи в отечест-венном язьїкознании последних лет.— «Вопросм язнкознания», 1967, № І, стор. 131 і 138.

2 В. В. В и н о г р а д о в , Стилистика. Теория позтической речи. Позтика, стор. 17.

3 М . Г о р ь к и й , Про п'єси.— «Літературно-критичні статті», К., 1951, стор. 237.

548

Від усного діалога драматургічний текст повністю переймає-, а) саму комунікативну ситуацію; б) характер смислової взаємо­дії реплік, способи їх поєднання, а отже — і загальні принципи ведення діалогічної теми; в) синтаксичну організацію реплік, в яких відображаються властиві для усного діалогічного мов­лення риси (емоційна насиченість, усномовна інтонація, еліптич­ність, особлива, характерна для усного діалога лексико-фразео-логічна наповненість та ін.); г) індивідуальну характерність мовлення особи.

У драматичному діалозі, власне, немає нічого, що не було б властивим діалогу в його усно-розмовній формі. Найзагальніші ситуативні, композиційні і власне лінгвістичні ознаки в обох цих видах діалога ті самі.

Однак діалог драматичний і діалог усно-розмовний — не то­тожні явища. Драматичний діалог має іншу, ніж діалог усно-розмовний, функціональну якість, він — категорія художньо-естетична і, «крім звичайного призначення всякого спілкування людей між собою — обміну думками, має додаткові завдання — змалювання характерів дійових осіб, розвиток і просування впе­ред сценічної дії, розкриття ідеї п'єси і т. д., які розв'язуються в умовах драматичного жанру і сцени виключно засобами мови самих персонажів»1. Драматичний діалог — не імпровізація, а заздалегідь обдумана і побудована у відповідності з певними ідейно-тематичними і сюжетними завданнями композиція. Він характеризується свідомо розрахованою організацією смислової взаємодії реплік, відбором найбільш «симптоматичних» елемен­тів розмовної мови, які були б достатніми для сприймання фра­зи персонажа в ключі безпосереднього й індивідуального усного говоріння. Пор. уривок з п'єси І. Карпенка-Карого «Хазяїн»:

«М а ю ф є с. Доброго здоров'я, Феноген Петрович! Ф є н о г є н. Здоровенькі були. Що це ви нас відцурались?

Давненько я вас не бачив. М а ю ф є с. Діла, діла, діла! Ф е н о г е н . Загрібаєте грошики! М а ю ф е с . Ет, поки заробиш грош, подошви побйош! Ф е н о г е н . Ну, не гнівіть бога! Домик чудовий купили! М а ю ф е с . За стільки літ — другії купили не домики, а па­

лати! Ф е н о г е н . Мало чого... Ехе-хе!.. От гляньте! М а ю ф е с . Халат, ну? Ф е н о г е н . Халат мільйонера! Бачите, як багатіють. Ще ота­

кий є кожух, ах торохтить! Нового купувати не хоче, а від цьо­го халата і від кожуха, повірте, смердить! Он, як люди бага­тіють: учіться!

М а ю ф е с . Ето што-нібудь особенного!..»

1 Т. Г. В и н о к у р , О некоторнх синтаксических особенностях диалоги-ческой речи, стор. 345.

549

У цій, на перший погляд, побутовій розмові вже вимальо­вуються характерні риси соціальної психології трьох основних персонажів твору — Феногена, Маюфеса і Пузиря (хоч останній участі в розмові не бере).

Текст драматичного твору може бути художньо-естетичною проекцією на різні функціональні різновиди усного розмовного стилю: переконувальний, насамперед у полемічному варіанті; повідомний, зокрема інформаційного і коментувального харак­теру; власне розмовний '.

Сценічне відтворення тексту драматичного твору становить особливий, літературно-мистецький варіант усно-розмовного стилю мови.

Той випадок відображення усного діалога в художній літе­ратурі, коли він визначає структуру і стилістичну тональність не всього твору, а лише якоїсь його частини, характеризує бе­летристичні жанри та кінодраматургічну прозу. Авторська об'єктивна розповідь у прозовому творі раз у раз поступається місцем безпосередньому словесному самовиявленню дійових осіб у формі діалога або (рідше) монолога. Усне, насамперед, діа­логічне," мовлення персонажів вносить у художнє зображення момент реальної життєвої ситуації, а зображувані особи сприй­маються читачем як живі людські індивідуальності.

Художньо-естетичні принципи відтворення особливостей діа­логічного усного розмовного мовлення в прозовому тексті зага­лом мало відрізняються від принципів відтворення їх у жанрі драматичному. Діалогічна частина в епічному творі може за­ймати досить значне місце і бути організованою з додержанням основних вимог поетики драматичного діалога. Тому окремі прозові твори піддаються інсценізації при порівняно незначній переробці тексту. Авторський монолог передається в цьому разі » через своєрідну дійову особу — «від автора». Проте діалог в епічних жанрах відрізняється від діалога в жанрі драматично­му. Це відмінності головним чином функціонального і компози­ційного характеру.

В епічних жанрах діалог може лише конкретизувати окремі, важливі з художнього погляду елементи фабули, іноді він дає певні перспективні чи ретроспективні освітлення сюжетної лі­нії. Напр.: «Небо сіє дрібненький дощик на густе сито, а Ма-жуга накрив плечі мішком і ходить селом. Згинається і розги­нається, мов складний ножик.

— Чули, пан не хоче набавляти ціну... — Звідки ти знаєш? — Тільки що Прокіп з людьми був у пана. — Що ж пан? — Як було досі, так, каже, буде й надалі. Дорожче не дасть. 1 Про особливості мовної структури драматичного твору докладніше див.:

Д. X. Б а р а н н и к, Г. М. Г а й , Драматичний діалог. Питання мовної ком­позиції, К-, 1961.

550

— Так. Що ж нам тепер? Мажуга підіймає руку, наче голоблю, стискає кулак і вики­

дає з запалих грудей, наче з безодні: — Бастувать будем» (М. Коцюбинський, Раха тогдапа). Діалог у прозовому жанрі відрізняється від драматичного

діалога і своєю організацією. Діалогічне мовлення персонажів прозового твору здійснюється під більшим текстуально вираже­ним контролем автора, ніж мовлення дійових осіб п'єси. Це, зо­крема, виявляється в застосуванні синтаксичних конструкцій з прямою мовою. Напр.: «Але тут сумніви та побоювання вже остаточно перейняли обережного та оглядистого Оксентія Не-чипорука, і він стривожено підкинув ще запитання:

— А коли пани, поміщики, буржуазія всяка та паразити не дадуть своєї згоди на те? Що тоді буде?

— Ох, і веремія ж тоді, браток, почнеться!—скрикував Бо-женко.

— Тихо, ти! — спиняв його Іванов і зиркав скоса на дверці до комори.— Молодих побудиш!» (Ю. Смолич, Мир хатам, вій­на палацам).

Велику питому вагу має діалогічне (і монологічне) мовлен­ня персонажів у кінодраматургічній прозі. Авторському об'єк­тивному монологу тут відводиться менше місця, ніж у звичай­них прозових творах. З цього погляду кінодраматургічний пові­стевий жанр є чимось середнім між драматургією і прозою.

МОНОЛОГІЧНЕ МОВЛЕННЯ В ЛІТЕРАТУРНОМУ ТВОРІ

Літературно трансформуються майже всі функціональні різ­новиди усного монологічного мовлення: публіцистичний, вироб­ничо-службовий, судовий, науковий, інформаційний та іи. Але найчастіше відтворюється в літературі такий різновид усного монолога, як розповідь. З розповіддю пов'язані обидва способи використання усного монологічного мовлення в художній літе­ратурі — і як автономного сюжетного епізоду, що вплітається в авторську мову, і як форми, що визначає організаційну і ху-дожньостилістичну структуру всього твору.

Оповідь була основною формою художнього відображення дійсності в українській літературі першої і частково другої по­ловини XIX ст. і станрвила результат безпосереднього орієнту­вання на зразки українського усного розповідного мовлення і фольклору. В оповідній манері писали свої твори Г. Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок, О. Стороженко та інші письмен­ники. І хоч згодом, починаючи з І. Нечуя-Левицького, основною формою організації прозового твору в українській літературі стає авторський описовий монолог, оповідь як специфічний різ­новид прозового жанру не зникає. Вона лежить в основі творів А. Тесленка, окремих оповідань М. Коцюбинського, С. Василь-ченка. Звертаються до оповідної форми і українські радянські

551

письменники: Ю. Яновський, К. Гордієнко, А. Головко, Остап Вишня, О. Гончар та ін.

У сучасній українській художній прозі мають місце різні способи орієнтування тексту на усну розповідь, а саме: 1) проек­ція описового авторського монолога на структуру і лексико-фра-зеологічний склад усного мовлення. У мові автора застосовує-' ться характерний для усної мови словопорядок, вживаються еліптичні речення, особливі форми присудків і под. У певних сюжетних ситуаціях «орозмовнений» авторський монолог порів­няно легко може проектуватись і в сферу мовлення персонажа, утворюючи контекстові масиви особливої структурної і функціо­нальної якості — невласне пряму мову. Така усно-розмовна орієнтація авторського монолога виразно виявляє себе у творах А. Головка; 2) оповідна композиція виключно художньо-літера­турного зразка. Прикладом може бути новела О. Гончара «Модри Камень». Прийом усної розповіді створює тут лише ком­позиційний контур, в який уміщено літературно викінчений художній текст, розрахований у першу чергу на читача (а не слухача). Цей прийом дозволив письменникові скористуватися несподіваними сюжетними ходами. У розповіді радянського вої­на майже відсутні ті мовностилістичні риси, які б орієнтували читача на сприймання тексту як безпосереднього розповідання. «Модри Камень» — це передусім лірична мініатюра, що побудо­вана в оповідній формі; 3) літературний твір, який не лише в за­гальній композиційній структурі зорієнтований на живу розпо­відь, а й у мовностилістичній організації відображає специфіку усного розповідного мовлення. Художньо-літературна природа оповідача у таких творах може бути різною. Оповідачем буває один з учасників події, про яку розповідається, як, наприклад, у повісті О. Гончара «Микита Братусь» (розповідь ведеться від 1-ї особи); у творах Остапа Вишні розповідачем є особа, яка легко асоціюється з самим автором (розповідь ведеться у гра­матичних формах 3-ї особи), наприклад, у творах «Гагара», «Дика гуска». Іноді розповідь основного оповідача є рамкою, в яку вміщується розповідь однієї з дійових осіб — колгоспника, партизана, мисливця («Зенітка», «Блітц-кріг», «Вальдшнеп»).

Розглянемо основні способи відображення особливостей усного розповідного монолога в літературному творі оповідного типу на зразках з повісті О. Гончара «Микита Братусь».

Розповідь у цій повісті належить до складних оповідних лі­тературних форм. За жанровими ознаками розповідь Братуся можна зарахувати до розповідної форми монолога з публіцис­тичним спрямуванням.

Сигнали усної мови, що створюють тут враження безпосе­реднього розповідання, можуть бути об'єднані в дві основні функціональні групи. Першу групу цих сигналів становлять сло­весні формули, що мають к о м п о з и ц і й н е п р и з н а ч е н н я . Вони створюють зовнішню структуру розповіді. Це, наприклад,

552

формули-зачини окремих епізодів-розповідей Братуся («Було саме в травні, в пору цвітіння. Почалося так»); ремарки у. ви­гляді вставлених речень, за допомогою яких оповідач зв'язує різні ситуації («Це він мене питає, як по-моєму, неначе міг би я бути проти!»); фрази, що переводять відступи оповідача в рус­ло основної розповіді («Недобре мати справу з жінками, але з женщинами — прекрасно... Життя без чудес мертве. Отже, про нашу історію»).

Другу (основну) групу сигналів усного монологічного мов­лення становлять засоби, що створюють в н у т р і ш н ю с т и ­л і с т и ч н у с т р у к т у р у живої розповіді. Це співвіднесені з формами усного мовлення лексичні, фразеологічні і синтак­сичні категорії. їм належить вирішальна роль у тому, щоб текст сприймався в стилістичному ключі безпосереднього розповідан­ня. За їх допомогою передаються і особливості індивідуальності оповідача.

І. К. Білодід виділяє в українській післявоєнній художній прозі два основні типи розповіді: розповідь підкреслено ус,но-розмовного типу, з помітним намаганням відобразити розмовно-еліптичне інтонування мовлення (К. Гордієнко) і розповідь, яка синтаксичною структурою і лексико-фразеологічним складом тя­жіє до писемної літературної мови, але зберігає характер живо­го усного мовлення (Остап Вишня, Ю. Яновський, О. Гончар) '. Повість «Микита Братусь» являє собою зразок оповідних форм другого типу.

У мові Братуся майже немає фонетично перекручених, видо­змінених на грунті народної етимології слів та інших традицій­них атрибутів образу розповідача. Однак його мова не відпові­дає повністю літературному стандарту. В розповіді час від часу з'являються колоритні, емоційно виразні народні» слівця, які допомагають письменнику реалістично відтворити особливості усного мовлення: протряхати, ввалитися, незчутись, одбрити, мулитися, розжитись, нажлуктитись, товарняк, дайки та деякі інші. Розповідач уживає усномовні вигукові еквіваленти дієслів і прислівників: ша замість «тихіше», гуп замість «вдарив», бач і под.

Усній розповіді властиве вживання надлишкових слів — зай­менників, прислівників. Словесна надмірність нейтралізується в такому випадку деетимологізацією слів, які стають лише атри­бутами розповідного стилю. Ця особливість усної мови знайшла відображення і в розповіді Братуся: «Сяде оце під деревом, затисне між ногами повне відро черешні і гомонить до вас»; «Мелешко тоді в мене перший друг науки!»

Стиль розповіді відтворюється також ідіоматичними зворо­тами, прислів'ями, приказками, почерпнутими з народного усно-

1 І. К. Б і л о д і д , Питання розвитку мови української радянської ху­дожньої прози, стор. 312—320.

553

го мовлення. Напр.: «З дорогою душею б, та хіба, на всіх на­стачиш?»; «Мовчить моя Оришка, як води в рот набрала».

Мовні категорії, через які художньо-літературний текст спів­відноситься з уявними формами усного мовлення, найповніше відображені в синтаксисі художнього твору. Синтаксичні засоби не тільки допомагають «організувати» внутрішню стилістичну структуру живої, безпосередньо зверненої розповіді, а й ство­рюють загальну розповідну тональність тексту.

У повісті «Микита Братусь», наприклад, ця тональність до­сягається й типовими для розповідної манери говоріння інвер­сіями («Все виклав, що мені боліло, і перспективу принагідно намалював також»), і частками (а, і) на самому початку фра­зи, що створюють розповідну перспективу висловлення («Л з Мелешком, Логвином Потаповичем, я ще розмову мати­му»), і об'єднаними в складносурядні побудови узагальнено-осо­бовими реченнями з дієсловом у формі 2-ї особи однини в іні­ціальній позиції («Встанеш удосвіта, вийдеш надвір — мороз сивіє! Запалюєш мерщій смолоскип і щодуху з тим смолоски­пом на острів...») та ін.

Велика роль відводиться численним синтаксичним формам, що організовують внутрішню структуру усного розповідання. Назвемо деякі з них: а) неповні контекстуальні речення, що являють собою переважно одне слово. Таке слово вводиться у фразу як фрагмент попереднього-речення, щоб повторно ви­кликати у свідомості слухача певний образ або ідею, дати їм оцінку, протиставити іншому образу чи ідеї, напр.: «Не знаю, яким чудом збереглася під час війни моя гібридна ділянка. Хоча ні, невірно буде сказати — чудом. Наші люди зберегли її»; б) приєднувальні конструкції, які часто починаються сполучни­ком хіба що, і теж нерідко бувають граматично неповними, напр.: «В усякому разі сам я ніколи не повішусь, хіба що якійсь молодичці на шию»; в) речення з однорідними членами, що з'єднані зіставними сполучниками, н-апр.: «Не то що рослині, таку ніч і людині нелегко було б витримати»; г) тавтологічні повтори з сурядним або підрядним зв'язком; напр.: «Покружляє, покружляє біля неї Мелешко та з тим і відчалить»; д) склад­ні побудови з чітко не оформленою залежністю компонентів, з ознаками сурядного і підрядного зв'язку між частинами, напр.: «А що ціпом замірявся, та то ж я жартував тоді»; є) складно­підрядні конструкції з емоційно наснаженою формулою у ролі головного речення і підрядним реченням із сполучниками щоб, коли та ін., напр.: «Та й як їй не слухатись, коли бачить, що мене тут усі дерева слухаються!»; «Треба ж було, щоб отак збіглося...»; ж) безсполучникові складні речення, яким у писемній мові від­повідають складні сполучникові речення з підрядними додатко­вими, напр.: «Думаєте, з предка стояли тут квартали шафранів та симиренків, кальвілів та ранетів золотих?»; з) вставлені ре­чення, напр.: «Сам я був при артилерії (мали ми в себе аж дві

554

І

гармати), а Мелешко Логвин Потапович уже тоді був міністром сільського господарства».

Суттєвим «симптомом» усного мовлення в літературному творі оповідного жанру є засоби, що імітують живий, безпосе­редній контакт розповідача із слухачем і таким чином створю­ють атмосферу розповідної ситуації.

Засоби контакту із слухачем — характерна ознака внутріш­ньої мовностилістичної будови усного монолога взагалі, хоч, при­родно, ці засоби бувають дещо відмінними в різних його функ­ціональних типах. Контактні формули оповіді.мають свої особ­ливості. В повісті «Микита Братусь» можна виділити три основні групи властивих розповідному стилю контактних мовних формул, а саме:, а) епічні — це головним чином вставні речення з підметом-займенником ви і дієсловами типу знаєте, бачите, чуєте, напр.: «Мені, ви знаєте, в наші часи щастить на зустрічі з великими людьми»; б) запитальні — безпосередньо адресовані слухачеві запитання або запитання, які оповідач ставить сам собі, напр.: «Хто, по-вашому, ото попереду виступає з таким не­залежним геройським виглядом? Та то ж ніхто інший, як мій законний внук Левко, Лев Богданович!»; «Яка з неї користь? — запитаєте. Зараз поки що ніякої, але пізніше...»; в) імперативні, напр.: «Ви не смійтесь: був наш Мелешко міністром».

Певні особливості вживання розглянутих та багатьох інших функціонально споріднених з ними синтаксичних засобів усного мовлення, своєрідності їх лексичного наповнення в художньому творі індивідуалізують самого оповідача, конкретизують його як реальну людську особистість.

В літературі відображається не лише монолог розповідний, а й монологічне мовлення інших функціональних типів. У про­зовому творі це звичайно буває безпосередньо адресоване, побу­доване на фігурах усного монологічного мовлення або органі­зоване в стилістичному ключі усного монолога внутрішнє мов­лення (думки) персонажа. Монологічні форми цього типу поділяються на такі основні групи: монолог звернений, монолог внутрішній, а в кінодраматургічній прозі — ще й монолог з-за рампи (читаний диктором, але належний персонажеві текст. На­приклад, у творах О. Довженка) '.

Окремим випадком є відображення усного монологічного мовлення в драматичному жанрі.

Монолог у драмі раніше був однією з основних форм орга­нізації художнього тексту (наприклад, в античному театрі, в літературі епохи класицизму, драматургії романтичного на­прямку). Утвердження діалога як основного мовнокомпозицій-

1 І. К. Б і л о д і д, Питання розвитку мови української радянської ху­дожньої прози, стор. 312—323; й о г о ж. Мова творів Олександра Довжен­ка, К.., 1959, стор. 73—80; «Курс історії української літературної мови», т. II, стор. 316—322.

555

ного засобу в усіх драматичних жанрах було пов'язане перш за все з перемогою реалістичних тенденцій у драматургії, орієнту­ванням її на природні форми безпосереднього мовного спілку­вання. Монологу відводиться значно менше місця, хоч він і за­лишається необхідним словесно-композиційним складником п'єси. Монолог зазнав у системі драматичного твору відповід­них структурних змін, основна суть яких — забезпечити природ­ність самовиявлення персонажа в умовах сцени, подати тривале одностороннє висловлення в ритмі основної, діалогічної частини тексту. В монолог вводяться елементи діалогічної форми, рито­ричні запитання, оклики, звертання до уявлюваного співбесідни­ка і под. В. В. Виноградов писав: «Драма прагне як до «домі­нанти» мовної побудови до «діалогізації» монологів, які звичай­но сприймаються як «розмова» персонажа з самим собою або з відсутнім партнером — при «дорозумлюваних» репліках» '. Напр.: « М а р т и н . Цілу ніч з досади не спав!.. Ну, пане Красов-ський! Сипеш ти грішми, щоб мене вивести звідціль,— і я по­сиплю, де треба, щоб тебе у острог посадить!.. Нефодій Осипо­вич за грабіж узяв заявлєніє, каже, це уголовне діло!... Красов-ський хвалиться та похваляється! Хвались, хвались!.. Коли б мені ще роздратувать його, щоб він розбій який зробив, та на Сибір... Що Сибір? На каторгу його!.. Будеш ти знать Борулю, і дітям закажеш!..» (І. Карпенко-Карий, Мартин Боруля).

«Якщо монологічне мовлення,— зауважує В. В. Виногра­дов,— взагалі характеризується настановою на словесну компо­зицію, послабленістю мімічного і пантомімічного супроводу, на відміну від діалога, то монолог драматичний є, по суті, формою напруженого діалога з пропущеними репліками, будується за принципами діалогічного мовлення, являючи собою ніби зчіпку окремих реплік» 2.

Монолог, як художньо-літературна проекція на усне мовлен­ня, у творах драматичного жанру буває двох типів: а) монолог, що характеризується певною літературною умовністю і реалі­зується в ситуації контакту персонажа лише з глядачем. Це висловлені вголос (на глядача, а частіше — ніби «про себе») думки дійової особи — своєрідний «внутрішній монолог». Моно­логічне мовлення цього типу може виконувати в п'єсі експози­ційно-сюжетну роль. Такими, наприклад, є монологи, що ними починається кожний з трьох актів п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля»; монолог-розповідь Калити про побачення з Невідо­мим у п'єсі І. Карпенка-Карого «Сто тисяч». Словесно об'єкти­вований «внутрішній монолог» допомагає розкрити внутрішні мотиви дій і поведінки персонажа, Це, наприклад, висловлені «про себе» думки Кичатого в кінці діалога з Стехою та після

1 В. В. В и н о г р а д о в , О построении теории позтического язьїка. Учение о системах речи литературньїх произведений.— «Позтика», Л., 1927, стор. 21.

2 В. В. В и н о г р а д о в , Проблема сказа в стилистике.— «Позтика», І. Л., 1927, стор. 31.

556

розмови з дочкою Галею (акт І) у п'єсі Т. Шевченка «Назар Стодоля»; монолог Трандальова у першій дії п'єси І. Карпенка^ Карого «Мартин Боруля»; б) монолог як художнє відображен­ня усного монологічного мовлення в природних умовах його протікання (відтворених, зрозуміло, в просторі сцени). Це адре­соване учасникам драматичної дії одностороннє висловлення персонажа, не розраховане, як і всякий монолог, на негайну словесну реакцію-відповідь (наприклад, звернення Чалого до селян і гайдамаків у п'єсі І. Карпенка-Карого «Сава Чалий», дія І). У драматичних творах на сучасну тематику використо­вуються різні функціональні різновиди безпосередньо адресова­ного усного монологічного мовлення: монолог публіцистичний, виробничо-службовий, науковий, інформаційний, коментуваль-ний, монолог-розповідь.

Особливості кожного з двох типів драматургічного монолога можна простежити на уривках із творів О. Корнійчука.

Монологи першого типу є лише в небагатьох п'єсах драма­турга. Це початок і кінець II дії п'єси «Партизани в степах України» (монологи діда Остапа); монолог Платона Кречета в II акті однойменної п'єси; висловлені вголос роздуми Родіона Нечая та його сина Касяна в кінці II дії п'єси «Над Дніпром»; монолог Клеопатри на початку III дії п'єси «Чому посміхалися зорі».

Більшість із цих монологів виголошується не просто «на гля­дача» або «про себе». Вони зорієнтовуються або на якийсь предмет у просторі сцени, або на уявного співрозмовника. Це не просто висловлені вголос «внутрішні монологи», а показана в особливих сценічних обставинах і передана своєрідним мовно-композиційним способом активна драматична дія. Такі монологи будуються у творах О. Корнійчука за допомогою синтаксичних формул безпосередньо зверненого емоційного мовлення. Ілюст­рацією може бути монолог Платона Кречета в II дії. Монолог має, так би мовити, двох адресатів. На початку герой звертаєть­ся до уявного співрозмовника — Ліди: « К р е ч е т (важко піді­йшов до столу). Лідо... Лідо... і слухать не схотіла... Не знаєш ти мої безсонні ночі... Коли вогонь шукання гасне... холоне серце, від утоми...»

Власне інтимна частина монолога Кречета переходить далі у пристрасну промову молодого лікаря, що гаряче прагне до­помогти людям побороти передчасну старість і передчасну смерть, повернути майбутнім поколінням мільйони сонячних днів. Він звертається вже до предмета сценічної ситуації — чере­па, який символізує ту жорстоку силу, в боротьбу з якою вступив хірург. Ця частина монолога тонально пружна, динамічна. Вона складається з трьох структурних мікросистем: анафоричної («Ти невмолимо змикаєш коло... Ти нищиш геніїв народу...»); теж анафоричної, але побудованої в іншому — вищому — регістрі («Хто право дав тобі крізь ніч віків... пронести сміху холод в

557

наші дії?.. Хто право дав тобі приходить передчасно і подихом своїм спиняти щастя людства?..»); альтернативної («А завтра хто буде переможцем з нас?.. Хто буде?.. Ти?., чи я?..»). Кон­кретно адресовані запитальні речення і речення з займенником ти в різних відмінкових формах {ти, тебе, тобі), займенникові вказівники на особу мовця і особу адресата (я — ти), зіставле­ні в одній або суміжних фразах,— все це допомагає сприйняти монолог у ритмі діалога, драматично наснаженого, емоційно напруженого.

У п'єсах О. Корнійчука переважають монологічні форми дру­гого типу — безпосередньо звернене до учасників сценічної дії мовлення. З п'ятнадцяти найвизначніших творів драматурга зразки такого монологічного мовлення є в дванадцяти, а моно­логи першого типу мають місце лише в чотирьох. Ця особливість простежується і в п'єсах багатьох інших сучасних українських письменників.

З безпосередньо звернених до учасників сценічної дії форм монологічного мовлення в українській класичній драматургії основною була розповідь. Вона і зараз найбільш органічно вплі­тається в художньо-літературний, в тому числі драматургічний, текст. У О. Корнійчука цей різновид усного мовлення поступає­ться місцем переконувальному та спонукально-орієнтувальному типам монолога. До них звертається драматург насамперед у п'єсах з гострими конфліктами, які розгортаються на широко­му соціально-історичному тлі, з участю значної кількості дійо­вих осіб. Всі три монологи, що є в п'єсі «Загибель ескадри»,— саме такого типу (виступ Балтійця перед офіцерами ескадри та звернення Гайдая до комітетчиків у 3-й картині III акту, промо­ва адмірала до офіцерів у 2-й картині II акту). Такими ж є всі три монологи в п'єсі «Правда» (звернення Кузьми, Рижова до солдатів із закликом до революційної боротьби, акт І; звернен­ня В. І. Леніна до робітників, солдатів і моряків у Смольному, акт III; фрагмент з виступу В. І. Леніна на II з'їзді Рад, акт III), а також три монологи в п'єсі «Богдан Хмельницький». У цих монологах широко використані засоби емоційного синтак­сису— періодична мова, паралелізми, утворені запитаннями і власними відповідями на них, анафорична структура суміжних речень, що нерідко мають закличну модальність. Висловлення інтонаційно пружні і, як правило, побудовані в кількох тональ­ностях. У такий спосіб письменник створює невеликі за обсягом, але функціонально і стилістично викінчені зразки ораторського мовлення. Як приклад наведемо виступ більшовика Кузьми Ри­жова перед солдатами в п'єсі «Правда»:

« К у з ь м а . Запам'ятайте цю ніч, товариші! Мирна револю­ція закінчилась,— почались бої... Від більшовиків Петрограда я закликаю вас, фронтовики,— готуйтесь до останнього бою за мир, за землю селянам, за фабрики робочим, за нову жизнь... Це полум'я, ці дзвони по селах, це небо в огні,,. Це розплата

558

бідняка за голод, за війну, за горе, за сльози, за кров свою, і жаль, що Керенський не прибув на таку урочисту зустріч, на цю народну безплатну ілюмінацію».

Друге місце серед форм безпосередньо зверненого моноло­гічного мовлення в п'єсах О. Корнійчука належить розповіді. Вона є у восьми з п'ятнадцяти найвизначніших творів драматур­га. Яскравим зразком розповідного усного мовлення, пристосо­ваного до особливостей драматичного жанру, є розповідь сані­тарки Христини Архипівни в п'єсі «Платон Кречет» (акт III). Відповідні мовні засоби і прийоми допомогли письменнику по­будувати епізод у манері живого розповідання, органічно вклю­чити його в загальну сценічну ситуацію. Мовними засобами, що створюють враження живої розповіді й узгоджують її з діало­гічною частиною твору, є: окремі розмовно-просторічні слова («струмент», «фершал», «ружо», «случай», «дев'ятнадцятий год», «медицинська жизнь»); мовні формули безпосереднього контак­ту з слухачем («знаєте», «чули?»); відтворені розповідачкою дослівно (а не в спосіб непрямої мови) висловлення героїв її розповіді («Тоді зійшов з коня матрос-командир, підійшов до мене, йзяв під козирок і сказав: «Від красної кавалерії благо-дарим вас, Христина Архипівна, за операцію нашому дорогому товаришу комісару...»); передача певної ситуації в імітованих діалогах («Хто ви така?» — питає матрос, видко, командир. «Христина Архипівна— санітарка»,— кажу я. «Покличте ліка­ря, комісара важко поранено, великий осколок у нозі».— «Нема лікаря, нема і фершала. Втекли ще вчора, втекла уся медици­на». І розказала я їм усе...»); розповідна тональність мови, під­тримувана, зокрема, порядком слів (більше, ніж половина ре­чень монолога,— 23 із загальної кількості 44 — починається, наприклад, дієсловами-присудками: «Залишилась я сама з хво­рим і думаю...»; «Вийшла я до воріт лікарні, дивлюсь...» і под.).

З художньою настановою у п'єсах О. Корнійчука відтворюю­ться і зразки мовлення інформаційного (наприклад, доповідь начальника штабу Благонравова командуючому фронтом Гор­лову у п'єсі «Фронт»), виробничо-службового і коментарного (виступи голови сільради Ганни Груші та архітектора Зіни При­дорожньої на засіданні правління колгоспу у п'єсі «Приїздіть у Дзвонкове», дія І), церемоніального (промови російського посла Трубецького і Богдана Хмельницького у п'єсі «Богдан Хмельницький», дія V).

У драматичному творі, отже, знаходять відображення різно­манітні функціональні різновиди усного монологічного мовлен­ня. Монолог у драмі, незважаючи на його структурну своєрід­ність, включається в загальну діалогічну композицію, і на цій основі відбувається певне «уодноманітнювання» обох форм мов­лення.

Сучасне українське усне літературне мовлення, здійснюване у двох основних формах — діалогічній і монологічній,— виконує

559

важливі суспільні функції, успішно обслуговує багатоманітні сфери життя української соціалістичної нації. Воно має розга­лужену систему функціональностильових типів і різновидів, більшість яких розвинулась у радянську епоху.

Стилістична структура усного літературного мовлення базує­ться на структурних засобах літературної мови, хоч використан­ня їх в умовах усної комунікації має свої певні особливості. Спричинені ситуативними відмінностями, а іноді й різними сфе­рами функціонування усної і писемної форм мови, ці особли­вості визначають мовностилістичну специфіку усного літератур­ного мовлення. В основі їх лежить нормативна варіативність мовних засобів (в усному мовленні — більш широка, ніж у мов­ленні писемному), характер модального і структурного оформ­лення елементів різних мовних рівнів, своєрідності групування цих елементів у процесі спілкування.

X. ХАРАКТЕРИСТИКА ФУНКЦІОНАЛЬНИХ СТИЛІВ

Ф у н к ц і о н а л ь н и й с т и л ь 1 — поняття багатогранне. Во­но пов'язане з суспільною функцією мови, залежить від мети та змісту мовлення і зумовлене відбором мовних засобів та спо­собів формування їх у систему.

Складність і багатогранність поняття функціонального сти­лю зумовлює багато підходів як до визначення самого поняття, так і до встановлення системи функціональних стилів у націо­нальній , мові. Так, в курсах сучасної української літературної мови, історії української літературної мови чи стилістики даю­ться різні системи функціональних стилів сучасної української літературної мови.

В одних працях розрізняються стилі: художньо-белетристич­ний, суспільно-публіцистичний, наукового викладу, виробничо-технічний, офіційно-документальний, епістолярний2. В інших до­слідженнях говориться про наявність в українській літературній мові наукового, публіцистичного, художнього і ділового стилів3.

І. Г. Чередниченко у «Нарисах загальної стилістики сучас­ної української мови» (К... 1962) стверджує наявність в україн­ській мові такої системи функціональних СТИЛІВ: 1) мова живого усного загальнонаціонального спілкування, 2) офіційно-ді­ловий стиль, 3) мова наукової і технічної літератури, 4) сти­лі масової радянської преси та агітаційно-масової публіцисти­ки, 5) ораторський стиль, 6) мова художньої літератури та естетико-художньої публіцистики.

Пропонуються також і інші класифікації функціональних стилів, які в основі своїй мало чим відрізняються від названих. Отже, розходження у визначенні кількості функціональних сти­лів і їх назвах мають переважно термінологічний характер, бо спільних рис у встановлених різними авторами системах функ­ціональних стилів сучасної української літературної мови біль­ше, ніж розходжень.

1 Визначення функціонального стилю див. на стор. 19—21 цієї монографій 2 «Курс історії української літературної мови», т. І, К., 1958, стор. 9. 3 А. П. К о в а л ь , Науковий стиль сучасної української літературної мо­

ви, К., 1970, стор. 12.

ЧА 36 2-1626 561

Таким чином, у системі функціональних стилів української літературної мови виразно виділяються: стиль наукового ви­кладу, публіцистичний, офіційно-діловий, художньо-белетри­стичний. Деякі дослідники розглядають як самостійний епісто­лярний стиль.

Основна комунікативна функція стилю н а у к о в о г о в и ­к л а д у — пізнавально-інформативна. Метою наукових праць є точний виклад добутих людиною знань про те або інше яви­ще навколишнього світу чи людського суспільства. При цьому автор наукової роботи завжди прагне, щоб його правильно і однозначно зрозуміли читачі. Звідси, виклад матеріалу повинен будуватися так, щоб він не викликав різночитань. Це.досягає­ться, з одного боку, логічним розвитком думки, стежачи за якою, читач неодмінно прийде саме до того розуміння, що його добивається автор праці. З другого боку, однозначність розу­міння викладу досягається точним визначенням термінів, вжи­тих у науковій праці, ілюстраціями у вигляді цифрових даних, графіків, діаграм, рисунків. Часто однозначність розуміння пев­ної думки підкріплюється формулами, особливо в точних на­уках.

Стиль наукового викладу значною мірою залежить від його мети. Якщо автор призначає свою працю для фахівців високої кваліфікації і має на меті лише повідомити про добуті ним ре­зультати досліджень, то виклад його буде істотно відрізнятися від науково-популярної статті чи книги або від підручника. Тог му деякі дослідники розрізнюють стилі серйозного наукового викладу (або стилі спеціальної наукової літератури) і стилі навчальної та науково-популярної літератури '. Таке розмежу­вання стилів наукового викладу цілком правомірне, бо вони мають різні суспільні функції, різну мету, різний добір мовних засобів.

Якщо мета спеціальної наукової літератури — кваліфіковане обміркування фахівцями певного наукового питання чи пробле­ми, то метою науково-популярної літератури є спроба привер­нути увагу нефахівців до нового в науці чи просто до певної галузі науки, зацікавити їх проблемами і досягненнями цієї науки, накреслити перспективи її розвитку. Тому автор науково-популярної книги повинен так добирати матеріал і мовні засоби його викладу, щоб необізнаному читачеві було цікаво стежити за розгортанням авторської думки. Така праця має діяти на емоції читача, а це означає, що в ній значною мірою використо­вуються ті ж засоби, що і в художній літературі. Автор її не лише розповідає, але й показує, насичує текст образами, влуч­ними порівняннями, дотепними паралелями. Отже, науково-по­пулярна книга багато в чому близька до стилів художньої лі­тератури, а також до публіцистичного викладу з його прист-

1 І. Г. Ч е р е д н и ч е н к о , зазнач, праия, стор. 49.

562

расністю та запалом. Мета підручника — дати певну систему знань з даної галузі науки. Тому тут менше уваги приділяєть­ся засобам зацікавлення читача, хоч елементи емоційності й образності є і в підручниках. Основне для підручника — доступ­ність і логічність викладу, перехід від простого до складного, від часткового до загального, від абстракцій нижчого до аб­стракцій вищого рівня.

Функціональний стиль — це поняття досить широке. Як уже відзначалося, виділення його обумовлюється не менше ніж трьома чинниками: суспільною функцією мови, метою та змі­стом мовлення і добором мовних засобів та способів їх вико­ристання.

Кожен функціональний стиль має певний набір властивих лише йому ознак, продиктованих і обумовлених вказаними ви­ще факторами. Саме ці ознаки і визначають специфіку функ­ціонального стилю, об'єднуючи в ньому різні підстилі, або різ­новиди, чи просто стилі (авторські чи жанрові).

Усі. різновиди н а у к о в о г о с т и л ю об'єднує, перш за все, суспільна функція наукового мовлення — пізнавально-ін­формативна. По-друге, у способах викладу матеріалу є риси, які не залежать від різновиду стилю, а обумовлюються виключ­но суспільною функцією стилю в цілому — логічність викладу у визначенні понять, термінів та в аргументації доказів і його наукова вірогідність, наукова строгість, а також прозорість думки. Щоправда, деякі автори вважають, що писати наукові праці слід якомога заплутаніше, по принципу «чим менше зро­зуміло, тим науковіше». Такий псевдонауковий виклад одержав назву гелетерського', він гостро засуджується вченими і дослід­никами наукової літератури і не може бути взірцем чи критерієм для оцінки найзагальніших рис стилю наукового викладу.

З цих найзагальніших рис випливають і мовні характерис­тики наукового стилю. Так, логічність викладу матеріалу зу­мовлює вибір відповідних синтаксичних конструкцій — склад­нопідрядних і складносурядних речень, які дають найширші можливості для розвитку думки. Як свідчать статистичні до­слідження 2, дійсно, частота сполучників підрядності і особли­во сурядності в цих стилях є високою (але не вищою за часто­ту підрядних сполучників у поезії). "

Велике поширення в стилі наукового викладу мають різного роду звороти (дієприкметникові, дієприслівникові, інфінітивні), що веде, з одного боку, до збільшення довжини речення і, з другого, до підвищення ролі неособових форм дієслова в тек­сті. Це знову-таки підтверджується статистичними досліджен­нями: середня довжина речення в наукових текстах належить до найвищих й істотно відрізняється від художньо-белетристич-

1 Див. Р. А. Б у д а г о в, Литературнне язики и язьїковьіе етили, М., 1967, стор. 229 і далі.

2 Див. «Статистичні параметри стилів», розд. VII.

Ч* + Чі 36 2-1626 563

них стилів', а неособові форми дієслова мають в науковому тексті найвищу частоту2.

Прагнення до однозначності розуміння викладеного матері­алу приводить до зменшення ролі дієслів і збільшення ваги іменників: вживання іменника у сполученні з десемантизова-ним дієсловом у ролі присудка («дати визначення» замість «визначити»,«зробити підрахунок» замість «підрахувати» і под.) дозволяє уточнити виклад шляхом нанизування означень, ви­ражених прикметниками чи іменниками в непрямих відмінках. Звідси — іменний характер наукового стилю» на який не раз звертали увагу дослідники3, і звідси ж — найвища порівняно з іншими стилями частота прикметників 4.

У науковому викладі перше місце посідає не розвиток дії, а розвиток думки, тому в Ньому малу роль відіграють дієслова в особовій формі в ролі присудка5. Ці дієслова здебільшого мають форму теперішнього часу, оскільки в науковій праці йдеться переважно про констатацію фактів, а не про розвиток подій. Це припущення, що випливає з чисто логічних міркувань про взаємозв'язок мовних одиниць у потоці мовлення при пев­них його функціях, підтверджується статистично: частоту те­перішнього часу в науково-технічних текстах можна зіставити лише з драматургічними творами, де вона обумовлена великою кількістю ремарок 6.

Якщо простий присудок мало поширений у наукових тек­стах, то його місце повинен заступити складений, частота яко­го, як показують дослідження, набагато вища, ніж у художньо-белетристичних стилях, і лише трохи до неї наближається час­тота складеного присудка в суспільно-публіцистичних стилях7.

Вживання великої кількості спеціальних термінів та слів на позначення різних понять не може не вплинути на довжи- , ну та морфемну структуру слова в наукових текстах: тут по­винно бути багато довгих слів, суфіксальних чи префіксальних утворень, слів іншомовних. Дійсно, середня довжина слова в наукових текстах найдовша порівняно з іншими функціональни­ми стилями, а розподіл довжини слова показує, що поряд з великою частотою восьмифонемних слів (це в основному тер­мінологічна лексика — рівняння, діапазон, інтеграл, функція, електрод) майже така сама частота властива і словам п'ятифо-немним, куди належать здебільшого слова загальновживаної

1 Див. «Статистичні параметри стилів», розд. VIII. 2 Див. В. М. Р у с а н і в с ь к и й , Статистичні характеристики форми

українського дієслова.— «Статистичні та структурні лінгвістичні моделі», К., 1966, стор. 68; «Статистичні параметри стилів», розд. V.

3 Див. В. А. Н и к о н о в, Борьба падежей, "Іпіегпаііопаї Лоигпаї ої Зіауіс Ьіп^иівіісв апй Роеіісз", IV, 1961.

4 Див. «Методи структурного дослідження мови», К., 1968, стор. 154. 6 Див. «Статистичні параметри стилів», розд. V. 6 Див. т а м ж є. 7 Н. Л. К о в б а с а , Соста'вное сказуемое в украинском язьіке, Автореф.

канд. дисс, К., 1970, стор. 22.

564

лексики: можна, умова, після, перед, потім, треба і под. Вели­ку частоту порівняно з іншими функціональними стилями в наукових текстах мають слова, що складаються більше як з дванадцяти фонем: пропорціональна, співвідношення, перпенди­кулярні, фотоелектричний, експериментальний, молекулярно-кі­нетична, електронно-променевий та ін.1

Отже, специфіка стилю наукового викладу проявляється на всіх рівнях, включаючи і фонемний, де цей стиль характеризує­ться найвищою частотою сполук голосних фонем у слові, най­вищою частотою приголосних, у тому числі сонорних і м'яких, але найнижчою частотою дзвінких2. При цьому істотної різниці між різновидами стилю наукового викладу, про які йшлося вище, у більшості випадків не спостерігається.

Стиль наукового викладу має свої особливості в побудові абзаців, у композиції тексту і його структурі, в способах вста­новлення зв'язків між абзацами 3.

Всі ці риси наукового стилю ведуть до того, що наукові сти­лі різних мов, як правило, ближчі один до одного, ніж стилі художні, тому цілком обгрунтованим є твердження про легкість перекладу наукових текстів з однієї мови на іншу4.

Основною комунікативною функцією о ф і ц і й н о - д і л о -в о г о с т и л ю є функція настановчо-шформативна. Цей стиль властивий офіційним документам, що регламентують життя ус­танов, організацій, громадян і суспільства взагалі: законам, указам, постановам, наказам, довідкам, діловому листуванню. Цим стилем пишуть також різного роду інструкції виробничого і технологічного характеру: по використанню певних методів у роботі, по експлуатації апаратури чи обладнання і под.

Автори офіційних документів теж прагнуть до того, щоб ті, хто ними керуватиметься, розуміли їх чітко і по можливості однозначно. Отже, в документах теж необхідна точність. Але засоби досягнення цієї точності тут зовсім інші, ніж у науко­вому викладі. '

Якщо в науковому тексті точності викладу значною мірою сприяє термінологія, що, як правило, однозначно розуміється фахівцями в даній галузі, то в документах, призначених для найрізноманітніших верств населення, не може бути однаково зрозумілої всім термінології. Тому тут точності викладу нама­гаються досягти шляхом численних уточнень і пояснень важ­ливих положень чи слів. Ці уточнення виражаються здебільшо­го різного роду зворотами (дієприслівниковими, інфінітивними) або реченнями. Тому структура речення у більшості ділових документів складна, речення довгі, побудовані за своєрідною

1 Див. «Статистичні параметри стилів», розд. X. 8 Див. т а м же, розд. II. 3 Див. А. П. К о в а л ь , Науковий стиль сучасної української літератур­

ної мови. . 4 Див. Р. А. Б у д а г о в, зазнач, праця, стор. 228.

•А + 1/» 30* 665

схемою, не властивою жодному іншому функціональному сти­лю. Наведемо декілька прикладів:

«Нижчепідписані, належним чином уповноважені, зібравшись під егідою Європейської Економічної Комісії Ор­

ганізації Об'єднаних Націй, констатуючи, що 10 червня 1958 року на Конференції Орга­

нізації Об'єднаних Націй по міжнародному торговому арбітра­жу була підписана конвенція про визнання і виконання інозем­них арбітражних рішень,

бажаючи сприяти розвиткові європейської торгівлі шляхом усунення, в міру можливості, деяких утруднень у функціонуван­ні зовнішньоторговельного арбітражу у взаєминах між фізич­ними і юридичними особами європейських країн,

погодились про наведені нижче постанови» («Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж», «Українська РСР у міжнародних відносинах»).

Як видно з наведеного прикладу, ускладнення речення числен­ними однотипними конструкціями є визначальною рисою офі­ційно-ділового стилю. При цьому нерідко кожен з цих зворотів не лише починається з абзаца, як у попередньому прикладі, але й пишеться з великої літери, що ще більше змінює схему будо­ви речення порівняно з іншими функціональними стилями. Напр.;

«Генеральна Конференція Міжнародної Організації Праці, Яка була скликана в Женеві Адміністративною Радою Між­

народного Бюро Праці і зібралась там 3 червня 1959 року на свою сорок третю сесію,

Вирішивши прийняти ряд пропозицій про мінімальний вік для прийняття на роботу рибалок,— пункт п'ятий порядку ден­ного сесії,

Вирішивши надати цим пропозиціям форму міжнародної конвенції,

Приймає цього червня дев'ятнадцятого дня тисяча дев'ятсот п'ятдесят дев'ятого року нижченаведену Конвенцію про міні­мальний вік (рибалок), 1959 року» («Конвенція № 112 про мі­німальний вік для прийняття на роботу рибалок», «Українська РСР у міжнародних відносинах»).

Слід відзначити, що нанизування однорідних членів речення є характерною рисою його будови в офіційних документах. Створювати ряди однорідних членів речення можуть будь-які члени речення, напр.:

п і д м е т и : «Німецький Рейхпрезидент, Федеральний прези­дент Австрійської Республіки, його величність Король Бельгій­ців, Президент Сполучених Штатів Бразілії... (всього 31 під­мет.— Ред.), визнавши корисність регулювання в однаковому порядку міжнародних повітряних перевезень стосовно докумен­тів, використовуваних для цих перевезень, і відповідальнос­ті перевізника, призначили з цією . метою своїх відповідних

Б66

Уповноважених, які, одержавши на те належний дозвіл, уклали й підписали таку Конвенцію» («Конвенція для уніфікації де­яких правил, що стосуються міжнародних повітряних переве­зень», «Українська РСР у міжнародних відносинах»);

п р и с у д к и : «8. Українська Рада народного господарства: а) координує роботу рад народного господарства економіч­

них адміністративних районів по виконанню народногосподар­ських планів, спеціалізації і кооперуванню промисловості і планів капітального будівництва;

б) вирішує оперативні питання господарських зв'язків між раднаргоспами, що виникають в процесі виконання плану;

в) забезпечує планомірне і безперебійне матеріально-техніч­не постачання промисловості і будівництва, підпорядкованих раднаргоспам; ... (усього 25 присудків.— Ред.)» («Положення про Українську Раду народного господарства», в кн. «Хроноло­гічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, поста­нов і розпоряджень Уряду Української РСР»).

д о д а т к и : «Стаття 92. У протоколі голосування Дільни­чої виборчої комісії повинно бути зазначено:

а) час початку і закінчення подачі голосів; б) загальне число виборців, які є в списку виборців; в) число виборців, які одержали виборчі бюлетені; ... (усьо­

го 8 додатків.— Ред.)» («Положення про вибори до Верховної РадиСРСР»).

Досить часто, особливо в різного роду постановах, має міс­це нанизування додатків, виражених інфінітивними групами, напр.: «Рада Міністрів Союзу РСР постановою від 24 січня 1961 р. № 58 «Про впорядкування пільг для працівників ан­тарктичних китобійних флотилій» ухвалила:

1. Виплачувати працівникам антарктичних китобійних фло­тилій 10-процентну надбавку до місячного заробітку...

2. Надавати працівникам антарктичних китобійних флотилій додаткові відпустки тривалістю 12 робочих днів понад встанов­лені діючим законодавством щорічні відпустки.

3. Виплачувати працівникам, які уклали трудові договори про роботу на антарктичних китобійних флотиліях на строк не менш п'яти років, одноразову допомогу... (всього 11 однорідних додатків.— Ред.)» («Про впорядкування пільг для працівників антарктичних китобійних флотилій. Розпорядження Ради Мі­ністрів УРСР, 18 лютого 1961 р.», № 143-р., в кн. «Хронологічне зібрання...»).

Можуть бути нанизані однорідні додаткові речення, напр.: «За винятком випадків, коли акти втручання основані на пра­вах, встановлюваних міжнародними договорами, військовий корабель, що зустрів іноземне торговельне судно у відкритому морі, не вправі піддавати його оглядові, якщо немає достатніх підстав підозрювати,

а) що це судно займається піратством, або

667

б) що це судно займається работоргівлею, або в) що, хоч на ньому піднято іноземний прапор чи воно від­

мовляється підняти прапор, це судно в дійсності має ту ж на­ціональність, що й даний військовий корабель» («Конвенція про відкрите море», «Українська РСР у міжнародних відносинах»).

У різного роду офіційних документах можна часто зустріти також однорідні обставини та означення. Мета такого нани­зування — детальний виклад усіх можливих випадків та обста­вин, коли може бути застосований той чи інший документ, та чи інша постанова.

Дуже часто в документах зустрічається детальний перелік попередніх постанов з цього самого питання, напр.: «Відповід­но до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 6 берез­ня 1961 року № 199 «Про доповнення постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 15 лютого 1960 року «Про органі­зацію шкіл з продовженим днем» і на додаток до пункту 2 по­станови ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР від 22 березня 1960 року № 419 «Про організацію шкіл з продовженим днем» Центральний Комітет КП України і Рада Міністрів Україн­ської РСР п о с т а н о в л я ю т ь :

Надати право виконкомам міських і районних Рад депута­тів трудящих зменшувати за згодою батьків в школах і групах з продовженим днем вартість денного харчування учнів, орга­нізованого за рахунок коштів батьків» («Постанова ЦК КП Ук­раїни і Ради Міністрів УРСР, 3 квітня 1961 р.», № 473, в кн. «Хронологічне зібрання законів...»).

Численні уточнення положень певного закону чи постанови можуть мати й інший вигляд, як у наведеному нижче прикладі, де нараховується чотири означальних речення і біля двадцяти різного роду означень: «Оптові і роздрібні ціни на промислові . І продовольчі товари, що виробляються підприємствами місце­вої промисловості, кооперативних і громадських організацій, а також цехами ширвжитку підприємств раднаргоспів і міні­стерств (відомств) із сировини власних заготівель, утилю і від­ходів, затверджуються (з урахуванням якості) стосовно до цін на аналогічну продукцію, що виробляється з повноцінної сировини, Радами Міністрів союзних республік, що не мають обласного поділу, Радами Міністрів автономних республік, крайвиконкомами, облвиконкомами і міськвиконкомами (міст республіканського підпорядкування), за винятком продукції, роздрібні ціни на яку затверджуються спілками споживчих то­вариств відповідно до пункту 10 цієї постанови» («Постанова Ради Міністрів УРСР, 22 травня 1961 р.», № 674, в кн. «Хроно­логічне зібрання законів...»). •

Характерною рисою офіційно-ділового стилю є його консер­вативність; синтаксичні конструкції і звороти, свого роду штам­пи і кліше, що утвердилися в документах, зберігаються в них без змін дуже довго. Це, мабуть, чи не єдиний стиль, який май-

568

же не відгукується (принаймні в області синтаксису) на нове у розвитку мови. Така консервативність зрозуміла: усталена конструкція має й усталену реакцію на неї, однакове її розу­міння, а вироблення єдності розуміння і тлумачення офіційних документів надзвичайно важливе для громадського життя. Змі­на конструкцій може призвести до різного їх розуміння, доки ці конструкції не усталяться, а будь-який різнобій у тлумаченні законів дуже небажаний.

Крім того, усталеність і одноманітність форми певного доку­мента дозволяє настільки стандартизувати його виготовлення, що можна великим тиражем віддрукувати схему або бланк, за­лишивши порожні місця для тих невеликих частин документа, які змінюються залежно від конкретної ситуації: прізвище у до­відці, відповідні дані в дорученні і под.

Наведемо зразок бланка трудової угоди:

Затверджую

Директор Інституту

« » 19 р.

ТРУДОВА УГОДА

м. Київ-1, вул. Кірова, 4,« » 197 р.

Ми, нижчепідписані, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні Академії наук УРСР в особі

що надалі іменуватиметься «Інститут», з одного боку, і тов , шо далі іменуватиметься «Виконавець»,— з другого, склали дійсну трудову угоду в тому, шо:

1. «Інститут» доручає, а «Виконавець» приймає на себе роботу — перфорування текстів для статистичних лінгвістичних досліджень на ЕЦМ «Мінськ-22».

2. Виконана робота повинна здаватися раз на місяць «Інсти­тутові». '

3. За виконання вказаної роботи Інститут мовознавства АН УРСР сплачує тов. . . . 15 коп за стандартну машинописну сторінку (28 рядків по 55 букв).

4. Недоброякісно виконана робота повинна бути реперфорована «Виконавцем» без додаткової оплати.

5. Угода складена на строк до « » 197 р. Адреси сторін: «Інституту» — Київ-1, вул. Кірова, 4.

«Виконавця»— .

«Інститут» (підпис, печатка)

«Виконавець» (підпис).

Комунікативна функція та мета застосування офіційно-ді­лового функціонального стилю обумовлюють і відбір певних мовних засобів у ньому.

569

Статистичні дослідження показують, що для цього стилю властиві високі частоти сполучників сурядності', він відмежо­вується від інших стилів низькою частотою дво- і шестифонем-них слів і високою — слів восьми- і тринадцятифонемних 2. На жаль, цей функціональний стиль дуже мало досліджувався, особливо статистично, тому не можна навести для нього такої кількості даних, як для інших стилів.

До офіційно-ділового стилю належить також ділове листу­вання, яке деякі дослідники виділяють в окремий різновид епі­столярного стилю. Наведемо приклад:

1 липня 1970 р. № 131/279

СЕКРЕТАРЕВІ СУМСЬКОГО ОБКОМУ КП УКРАЇНИ

Копія: ГОЛОВІ СУМСЬКОГО ОБЛВИКОНКОМУ

Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР направляє в Сумську область аспірантку Т. І. Поляруш з метою збирання істо-рико-філологічного матеріалу необхідного для виконання дисертацій1-ної роботи «Топонімія Сумщини».

Дирекція Інституту просить Вас дати вказівку місцевим органі­заціям про сприяння тов. Т. І. Поляруш у виконанні покладеного на неї завдання.

Директор Інституту . (підпис)

Вчений секретар (підпис).

Стандартизації мови ділових листів приділяється не менше уваги, ніж стандартизації інших видів документації. Це пов'я­зано з завданнями механізації інформаційних процесів, з вико­ристанням електронно-обчислювальних машин у документаліс-тиці.

Стандартизація полягає не лише в застосуванні усталених синтаксичних конструкцій, про які йшлося вище, але й обмеже­ного набору слів і зворотів типу: відповідно до, у зв'язку з, згідно з, з. метою, при цьому направляємо, необхідний для і под. Отже, стандартизація документа, зокрема ділового листа, вклю­чає в'себе вибір синтаксичних конструкцій, лексичних засобів і морфологічних форм (нанизування іменників у родовому від­мінку, вживання переважно теперішнього часу дієслів і под.).

Як відзначають дослідники ділової мови3, професіональні ідіоми, що склалися в документалістиці, виконують ту саму функцію, що і терміни в науковій мові. Синонімія термінів у діловій мові, як і в науковій, не допускається: вона вносить не-

1 Див. «Статистичні параметри стилів», стор. 147. а Див. там же, стор. 189 і далі. 8 Див. П. В. В Є С є л о в, Современное деловое письмо в промьішлен-

ности, М., 1968.

670

бажану надлишкову інформацію, призводить до неоднозначно­го тлумачення документа.

В офіційно-діловому стилі відсутні образні вирази, емоцій­но забарвлені слова й синтаксичні конструкції. При зіставленні цього стилю зі стилем наукового викладу виявляється, що офі­ційно-діловий стиль з його прагненням до точності й однознач­ності, з нанизуванням різних уточнень, особливо виражених іменником у родовому відмінку, наближається до стильового різновиду спеціальної наукової літератури. Пор.: «Направляємо акт перевірки причини протікання підлог душових приміщень заготівельного цеху заводу «Прогрес» для вжиття конкретних заходів по ліквідації дефектів» (діловий стиль); «Для перевір­ки залежності строків вимерзання цих сортів пшениці від воло­гості повітря здійснено такий експеримент» (науковий стиль).

Основна комунікативна функція п у б л і ц и с т и ч н о г о сти­л ю — інформативно-пропагандистська. Мета газетних і жур­нальних статей, публіцистичних виступів і под.— не лише інфор­мувати читачів про внутрішнє і зовнішнє політичне життя, але й виховувати в них політичну свідомість, комуністичний світо­гляд, роз'яснювати позиції ідеологічно ворожих нашій країні угруповань, викривати їхню підступність, їхню роль гальма су­спільного прогресу. Виховання мас, ідеологічний вплив на них здійснюється в різних, формах і видах публіцистичного стилю, які використовуються пресою, радіо, телебаченням. Кожна з цих форм має свою власну мовну специфіку.

Якщо стаття чи публіцистичний виступ, метою якого є ви­криття ворожої нам ідеології та її представників, може бути сповнена сарказму й іронії (блискучі зразки таких виступів знаходимо в працях В. І. Леніна 1), полемічного запалу, то статті, що висвітлюють досягнення нашого комуністичного бу­дівництва, показують керівну роль партії і уряду, характери­зуються пафосом трудових буднів, почуттям гордості за свою країну, за її славних трудівників. Для того, щоб викликати такі ж почуття і в читачів, журналіст повинен вміло добирати мовні засоби. Тільки тоді, коли агітація буде дохідливою і дійо­вою, газета зможе виконати роль не лише колективного агітато­ра, а й колективного організатора, про що неодноразово гово­рив В. І. Ленін.

Політична спрямованість публіцистичного стилю пронизує всі види повідомлень, використовуваних засобами масової ко­мунікації. Навіть у короткій інформативній замітці добір фак­тів і їх виклад повинні бути такими, щоб вони не просто ін­формували читача про ту чи іншу подію, але й наштовхували його на узагальнення, будили думку, виховували політично сві­домий підхід до їх оцінки і сприймання. Пор. приклади:

«Сьогодні на металургійному заводі ім. Куйбишева після ре­конструкції дала першу плавку мартенівська піч № 5. Від

1 Див. про це: І. Г. Ч е р е д н и ч е н к о , зазнач, праця, стор. 60 і далі.

571

старого агрегату, який відслужив свій 16-річний строк, лишився тільки номер. Мартен повністю оновлено, місткість його значно збільшено.

Агрегат оснащено найновішою апаратурою автоматизації теплових режимів, що поліпшило умови праці сталеварів і ско­ротило тривалість плавки.

Піч здано в експлуатацію на вісім діб раніше графіка, це 2500 тонн надпланової сталі, які колектив мартенівської печі № 5 зобов'язався виплавити на честь XXIV з'їзду КПРС» (Ра­дянська Україна», 26.VIII 1970);

«Сполучені Штати мають намір розширити поставки насту­пальних видів зброї сеульському режимові. Як повідомляє ко­респондент агентства ЮПІ, віце-президент США Агню, який ро­бить поїздку по району Південно-Східної Азії та Далекого Схо­ду, заявив учора в Сеулі, що Сполучені Штати направляють у Південну Корею ескадрилью реактивних винищувачів-бомбар-дувальників «Фантом», а також значне число інших літаків» («Радянська Україна», 26^111 1970).

Як видно з наведених прикладів, інформаційні замітки ха­рактеризуються короткими реченнями, стислістю викладу, від­сутністю якихось виразових засобів, чим вони наближаються до ділової мови. Слова в таких замітках добираються прості й загальновживані, терміни майже не використовуються, але час­то даються цифрові показники. Всі ці особливості короткої ін­формативної замітки обумовлені її основною метою — повідо­мити читачеві про основні події в різних галузях внутрішнього і міжнародного життя.

Іншими рисами характеризується репортаж або розгорнута стаття в газеті. Мета її — не лише дати інформацію, але й прокоментувати описувані в ній події, показати ставлення ав­тора і викликати певну реакцію читача на них. Цим зумовлює­ться розповідний, підчас навіть художній, емоційний виклад те­ми, вживання розмовних конструкцій та інтонацій. Напр.: «Ма­ленький АН-2, повільно набравши висоту, взяв курс на схід. Під крилом попливли назустріч кримські пагорби й узгір'я, по­ля і долини.

Серпень! Ще за старих часів місяць цей вважався періодом затишку й перепочинку землероба після напруженої жнивної пори. Та минали роки, все пильніше вдивлявся в плоди своєї праці хлібодар, все владніше ставив нові вимоги перед землею. Ламалися традиційні строки польових робіт. Колись тривалі паузи між ними заповнювалися активною діяльністю, спрямо­ваною на досягнення головної мети — примноження сил гекта­ра» («Радянська Україна», 2^111 1970).

А ось приклад статті на міжнародну тематику: «Міністр обо­рони в англійському консервативному кабінеті лорд Каррінгтон навряд чи встиг ще вникнути в свої нові обов'язки, як йому до­велось на два тижні залишити Британські острови. Найпекучі-

572

• шу пору року, кінець липня і початок серпня, він провів у тро­піках Південно-Східної Азії —в Малайзії і Сінгапурі, від­відавши також Австралію і Нову Зеландію. Причина такої квапливості не є секретом: англійський уряд консерваторів на­магається форсувати створення нового військового союзу, до яко­го мається на увазі включити згадані країни і саму Англію — в ролі негласного керівника, банкіра й охоронця збройного арсе­налу» («Радянська Україна», 19.VIII 1970).

Зіставлення двох уривків допомагає досить виразно виділи­ти стилістичну специфіку кожного: якщо перший написано в урочисто-піднесеному тоні, то в другому відчувається іронічно-зневажливе забарвлення. Урочисто-патетичні інтонації репор:

тажу досягаються використанням окличних речень, повторен­ням однотипних структур речення, що починаються словом все, вживанням поетичного хлібодар замість нейтрального хлібороб. Включення ж до другої статті таких зворотів, як навряд чи встиг, йому довелося, логічне підкреслення прямого додатку (найпекучішу пору року) шляхом винесення його на початок речення — все це створює іронічний колорит.

Отже,' для публіцистичного стилю характерним є вживання різноманітних засобів, за допомогою яких підкреслюється пев­не ставлення до описуваних фактів. Ще більше пристрасності спостерігається в ораторському стилі, де спеціальні фігури (повтори, риторичні цитання, інверсії і под.) служать для емо­ційного забарвлення висловлення.

Таким чином, публіцистичний стиль також має свої різнови­ди, які відрізняються певним вибором мовних засобів залежно від мети висловлення. Але, як і в науковому стилі, спільного між цими різновидами більше, ніж того, що їх роз'єднує. Про це свідчать і статистичні підрахунки. Так, серед 74 явищ, що були основою для встановлення статистичних параметрів сти­лів; лише деякі (частота сполучників, розподіл довжини слова, частота фонем, частоти деяких слів, частота дієслівних форм) розмежовують різновиди цього функціонального стилю.

Взагалі ж публіцистичному стилеві властиві низькі частоти дієслівних форм, особливо майбутнього часу. Це цілком зрозу­міло, бо основним тут є інформація про те, що вже відбулося, а не передбачення чи прогнозування майбутніх подій. Речення в текстах цього стилю мають високу середню довжину: інфор­мативна замітка часто є одним реченням, у якому може бути Досить багато однорідних членів (перелік осіб, що брали участь у певних подіях на рівні урядових представників, або обставин, за яких дія відбувалася); у публіцистичних статтях речення бу­дується так, що в ньому є багато уточнень, зворотів та ін. Наведемо приклади:

а) однорідні підмети: «Про будні радянських авіаторів і льотчиків-спортсменів на зборах говорили перший заступник міністра цивільної авіації Л. В. Жолудєв, заслужений майстер

37 2-1626 573

спорту СРСР, абсолютна чемпіонка світу з вищого пілотажу Світлана Савицька, секретар ЦК ВЛК.СМ С. Г. Арутюнян та інші» («Радянська Україна», 19.УЇІІ 1970);

б) однорідні додатки: «Протягом 1969 і 1970 років, видав­ництва Української РСР випустили більш як 50 історичних мо­нографій і наукових розвідок, спогадів і мемуарів, збірників до­кументів та ін., присвячених минулій війні. Вони висвітлюють найрізноманітніші сторони діяльності радянського народу в ті суворі роки» («Радянська Україна»^ 19.УІІІ 1970);

в) однорідні означення: «Ленінський принцип гартування лю­дини в процесі праці і боротьби за наші спільні високі ідеали Покладено в основу всієї виховної роботи з молоддю. Партійні, профспілкові, комсомольські організації підприємств, профе­сійно-технічних училищ покликані формувати у юнаків і дівчат усвідомлення високої історичної місії робітничого класу, готу­вати всебічно розвинутих, технічно грамотних, ідейно стійких молодих робітників, здатних прискорювати науково-технічний прогрес» («Радянська Україна», 4.ГУ 1973).

Трапляються речення, в яких є однорідні додатки, означен­ня, обставини. Напр.: «Такий девіз змагання донбасівців, які взяли підвищені зобов'язання по видобутку вугілля, виробни­цтву електроенергії, металу, машин, мінеральних добрив та ін­ших видів продукції, намітили широку програму подання шеф­ської допомоги колгоспам і радгоспам. Для того, щоб швидше прийти до намічених рубежів, у Донбасі вирішили провести на підприємствах, у колгоспах і радгоспах, у містах і районах, що змагаються між собою, масовий огляд-взаємоперевірку виконан­ня соціалістичних зобов'язань і заходів, намічених при обгово­ренні Листа ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ про поліпшення використання резервів виробни­цтва і посилення режиму економії в народному господарстві» («Під прапором ленінізму», 16.УІІІ 1970).

Такі нанизування однорідних членів речення споріднюють публіцистичний стиль із стилем офіційно-діловим, але мета на­низування різна. Якщо в документальній мові воно потрібне для точного, однозначного розуміння тексту документа, для уникнення свідомого чи несвідомого перекручення його, то в газетній статті нанизування має на меті дати якомога повнішу інформацію про події, створити певну думку про них.

^ Таким чином, стиль суспільно-публіцистичний має в собі ри-і&си як офіційно-ділового, так і наукового і навіть художньо-бе-^летристичного стилів. Таке широке використання засобів різних

функціональних стилів необхідне для створення різноманітно­го за характером газетного і журнального матеріалу, доступно­го різним верствам населення. Саме така різноманітність сти­лів може зробити газету дійовим агітатором і пропагандистом.

Ще більше об'єднуються і змішуються різні стильові риси

574

в художньо-белетристичному стилі, його комунікативна функ­ція може бути визначена як естетично-інформаційна. Якщо для всіх інших функціональних стилів інформативність є неод­мінною і найважливішою настановою, то для стилю художньо-белетристичного вона відступає на другий план порівняно з ес­тетичною функцією. Власне, інформативність тут здійснюється не шляхом простого повідомлення фактів, навіть не через приз­му сприймання їх автором повідомлення, а через художній об­раз, у якому відтворюється і певна ситуація, і сприйняття її автором, і реакція інших людей.

Для відтворення життєво правдивої ситуації, створення реа­лістичних образів автор повинен використовувати все багат­ство мовних засобів, усі елементи різноманітних стилів. Якщо в художньому творі йдеться про наукових працівників і опису­ється їх життя і робота, неминучим є використання наукової термінології і взагалі елементів наукового стилю;. при відтво­ренні суспільного життя автор вдається до елементів публіци­стичного стилю; опис роботи певних установ та їх працівників веде-за собою елементи офіційно-ділового стилю. Ці елементи різних .функціональних стилів можуть відігравати в художньо­му творі подвійну роль: або змальовувати відповідні ситуації і характери, робити їх життєвими і реальними, або створювати гумористичний і навіть сатиричний колорит. Все залежить від місця і способу використання їх автором.

Таке широке використання різностильового матеріалу в ху­дожніх творах призвело до того, що деякі дослідники навіть не визнають художній стиль функціональним стилем поряд з ін­шими функціональними стилями, а відводять художньому мов­ленню особливу роль, протиставляючи його всім функціональ­ним стилям '.

Таке відокремлення художньо-белетристичного стилю навряд чи можна вважати доцільним, оскільки він характеризується своєю комунікативною функцією, метою і способом добору мов­ного матеріалу, тобто тими самими рисами, якими відзначаю­ться й інші функціональні стилі. Саме тому його слід вважати самостійним функціональним стилем, але при цьому зважати на його специфіку, яка, дійсно, відокремлює його від інших, неху-дожніх функціональних стилів.

При характеристиці художньо-белетристичного стилю постає питання про правомірність об'єднання в одному функціональ­ному стилі художньої прози, драматургії і поезії, кожна з яких має свою специфіку; остання виступає набагато виразніше, ніж у різновидах .наукових чи суспільно-публіцистичних стилів.

Проте і на питання про правомірність об'єднання прози, драматургії і поезії в одному функціональному стилі слід дати ствердну відповідь. По-перше, всі ці жанри мають однакову

1 В. Д. Л є в и н, О некоторнх вопросах стилистики.— «Вопросьі язьїко-знания», 1954, № 5, стор. 79 і далі.

37* 575

комунікативну функцію; по-друге, між ними немає нездоланних кордонів: є віршована драма і ритмізована проза, білі вірші і твори, що об'єднують у собі і вірш, і прозу, і компоненти дра­ми. На користь такого віднесення прози, драми і поезії до одно­го функціонального стилю говорить і статистика: ці три жанри відмежовуються один від одного набагато менше, ніж кожен з них відрізняється від будь-якого іншого функціонального сти­лю'. Так, вимір статистичних відстаней між різними функціо­нальними стилями і жанрами художнього стилю дає таку кар­тину:

драматургія — проза —0,31 драматургія — поезія — 0,26 драматургія — суспільно-публіцистичний — 0,56 драматургія — науковий — 0,55 проза — поезія — 0,32 проза — суспільно-публіцистичний — 0,43 проза — науковий — 0,43 поезія — суспільно-публіцистичний — 0,51 поезія — науковий — 0,51 суспільно-публіцистичний — науковий — 0,17

Ці дані свідчать, що на одному полюсі групуються жанри художньо-белетристичного стилю, а на другому — нехудожні стилі. При цьому відстані між жанрами більші, ніж між неху-дожніми стилями. Цікаво також відзначити, що з усіх жанрів художнього стилю найближчою до стилів нехудожніх є проза. Це пояснюється тим, що саме в художній прозі найбільше від­бувається змішування різностильових елементів, саме в ній найчастіше використовуються засоби, характерні для різних функціональних стилів. Тому художня проза має найбільше таких статистичних показників, які займають «золоту середи­ну». Вона є ніби центром, навколо якого групуються всі жанри і стилі.

Оскільки в українському мовознавстві найкраще досліджено художнє мовлення, якому приділяється найбільша увага і в попередніх розділах цієї праці, не будемо зупинятися на спе­ціальній його характеристиці. Розглянемо лише використання статистичних методів для розмежування диференційних ознак цього стилю.

Останнім часом статистичні методи набувають все більшого поширення у мовознавчих студіях взагалі і в стилістиці зокрема.

Статистичне обстеження лінгвістичного матеріалу твору дає міцний фундамент для віднесення його до того чи іншого сти­лю. Але одних лише статистичних характеристик не досить. До­слідження показують, що інколи статистичні характеристики певних мовних одиниць виявляються однаковими для різних у стилістичному відношенні текстів. Сприймання ж цих одиниць і їх частот різне, читач відрізняє ці стилі, незважаючи на одна­кові статистичні характеристики текстів. Отже, лінгвостати-

1 Див. «Статистичні параметри стилів», стор. 227 і далі.

576

стичний аналіз є необхідною, але не достатньою умовою для віднесення тексту до певного функціонального- стилю. Аналіз лінгвостатистичний треба доповнити аналізом психологостатис-тичним і встановленням кореляції між показниками двох аналі­зів. На це звертав увагу і А. М. Колмогоров, говорячи, що «ви­вчення потоку мовлення без гіпотез щодо механізму їх поро­дження не тільки малопродуктивне, але й не цікаве» !.

Спроби аналізу сприйняття художнього тексту, здійснені Дж. Керролом 2, критикувалися в літературі як такі, що грун­туються на принципі суб'єктивних оцінок3. Дійсно, експеримент полягав у тому, що особи з розвиненим літературно-художнім смаком давали оцінку певним текстам, яка виражалася в тер­мінах «глибокий — поверховий», «невизначений — очевидний», «стислий — багатослівний», «витончений—незграбний», «енер­гійний — спокійний», «природний — афективний», «набундюче­ний — строгий», «серйозний — легковажний» і под., тобто оцін­ки мали справді суб'єктивний характер. Об'єктивність аналізу полягає в цьому випадку не в абстрагуванні від суб'єктивного сприймання, а в великій кількості суб'єктивних оцінок, які мож­на певним чином згрупувати і вивести їхню «рівнодіючу», що і є характеристикою сприймання даного тексту певною групою носіїв мови. Якщо опитати велику кількість носіїв мови в кож­ній, скажімо, з кількох десятків груп, встановлених за ознаками віку, статі, професії та ін., то й одержимо ті об'єктивні харак­теристики сприймання, до яких прагнемо.

Слід підкреслити великі труднощі, що пов'язані з вироблен­ням самих оцінок, їх формулювань, методики анкетування, ви­бору лінгвістичних одиниць чи уривків тексту для психолінгві­стичного аналізу і под. Всі ці труднощі, очевидно, є причиною того, що статистичні дослідження художніх текстів не мають ще поширення в стилістиці. Такі дослідження широко використо­вуються для визначення ефективності пропаганди, процесу на­вчання, рекламування тощо у теорії масової комунікації, яка здобула значні результати на базі застосування саме статистиці них досліджень 4.

Виникає питання про те, що саме слід вважати статистични­ми параметрами стилю: по-перше, кількісні характеристики са­мі по собі поділяються на групи залежно від способу їх об­рахування, по-друге, кількісні характеристики не всіх одиниць мови істотно відрізняються в різних масивах текстів.

' А . Н. К о л м о г о р о в , Замечания по поводу анализа ритма «Стихов о советском паспорте» Маяковского.— «Вопросн язьїкознания», 1965, № З, стор. 75.

2 Л. В. С а г г о ї , Уесіогз о{ Ргозе Зіуіе, "Зіуіе іп Ьап§иа§е", N. У., 1960. 3 О. С. А х м а н о в а , Л. Н. Н а т а н , А. И. П о л т о р а ц к и й ,

В. И. Ф а т ю щ е н к о , О принципах и методах лингвостилистического иссле-дования, М., 1966, стор. 79.

4 Див. Л. К г а и з — і. Р г й с Н а , Зроіесепзке котипікаспї ргосезу а зо-сіоіоре, «8осіо1о§іску сазоріз», 1965, стор. 6 і бібліографію в цій же статті (стор. 689 —690).

577

Кількісні характеристики можна поділити на дві групи: 1) частоти мовних одиниць і 2) співвідношення частот різних одиниць, або коефіцієнти '.

Частота мовних одиниць, безумовно, залежить від особливо­стей мовного добору, отже, серед них можна і треба знайти та­кі, що найвиразніше розмежовують тексти різних авторів чи різних сукупностей. Звідси, і співвідношення тих частот, що роз­межовують стилі, теж буде мати здатність стилевизначення. Так, відношення кількості різних слів у тексті до його довжини свідчить про ступінь багатства словника, відношення частоти іменників до частоти дієслів може вказати на номінативність (статичність) чи вербальність (динамічність) розповіді, відно­шення кількості різних словоформ до кількості різних слів у тексті є показником аналітичності мови і под.

Але і при визначенні частот, і при обрахуванні коефіцієн­тів необхідно виявити ті мовні одиниці, кількісні характеристи­ки яких можуть бути статистичними параметрами.

Дослідження, проведене відділом структурно-математичної лінгвістики Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, мало на меті визначити коло таких параметрів для сучасної української літературної мови в писемній її фармі2.

Дослідники виходили з того, що текст являє собою систему взаємопов'язаних і взаємозалежних одиниць різних рівнів, от­же, для встановлення особливостей функціонального (чи автор­ського) стилю необхідно дослідити якомога більше одиниць, встановити якомога більше статистичних характеристик і про­стежити залежності між ними.

Тому для статистичного аналізу було відібрано 74 одиниці: на фонологічному рівні — 17, на морфологічному— 19, на син­таксичному— 21, на лексичному—17. Крім того, було дослі­джено частоту словоформ у тексті обсягом 50 тисяч слововжи­вань, а також розподіл довжини слова і речення в текстах.

Одиниці Для дослідження були обрані з урахуванням вимо­ги про формальну визначеність одиниць підрахунку: статистич­но обстежувалися лише такі одиниці, для яких було відшукано формальні критерії визначення (фонеми, фонемосполучення, склад, морфема, слово, речення, дієслівні форми, сполучники, розділові знаки в кінці речення, прості присудки і їх безпосе­реднє оточення та ін.).

Обстежувані тексти добиралися за ознакою хронологічної однорідності (інтервал часу їх написання не перевищує 40 ро­ків) та жанрової чи тематичної приналежності (тексти ху­дожньої прози, поезії, драматургії, суспільно-політичні і науко­во-технічні). Для кожного з цих різновидів мовлення бралася однакова кількість тексту, причому величина його збільшува-

1 Пор.: І. К р а у с, Квантитативні характеристики функціональних та ін­дивідуальних стилів.— «Мовознавство», 1967, № 6.

2 Див. «Статистичні параметри стилів».

678

лася з підвищенням рівня мовної структури: найменшою вона була на фонемному рівні (7—8 тис. слововживань для стилю) і максимальною — на синтаксичному рівні (40 тис. слововживань для стилю). Для кожного стилю було обстежено тексти 5—7 ав­торів з метою зіставлення характеристик авторських стилів у межах однієї сукупності текстів.

При такому дослідженні можливі два підходи: 1) дослідник вважає, що різновиди мовлення вже встанов­

лені, і шукає ті статистичні характеристики, які розмежовують їх, тобто служать статистичними параметрами зіставлюваних різновидів мовлення;

2) дослідник вважає, що розподіл текстів на певні стиліс­тичні різновиди мовлення йому не відомий, і розподіляє тексти на групи залежно від одержаних у дослідженні статистичних показників.

У дослідженні «Статистичні параметри стилів» було обрано перший підхід'.

.При встановленні статистичних параметрів стилів доцільно мати еталон для зіставлення і порівняння стилів, який був би незалежним від них. Як правило, за такий еталон приймають показники для мовлення взагалі, тобто середні міжстильові характеристики. Але ці показники залежать від досліджуваних стилів, оскільки виводяться з обстежених текстів. Отже, вони не можуть бути точкою відрахунку. Не можуть нею бути і по­казники, одержані після обстеження словника, оскільки слов­ник— явище зовсім іншого характеру порівняно з мовленням і зіставляти їх неправомірно.

Вихід з цього становища було знайдено шляхом моделюван­ня псевдотексту, названого нульовим стилем, в якому прояв­ляються лише закони мови, а не мовлення. Зупинимося на цьо­му детальніше.

Добір мовного матеріалу в творі підкоряється цілому ряду обмежень, які випливають із законів мови, мовлення, даного функціонального стилю чи жанру, теми та характеру її викла­ду, авторських уподобань і ін. Нульовий стиль має підкорятися лише обмеженням, що випливають із законів мови.

Інтуїтивно можна вказати на деякі обмеження в різних функціональних стилях і жанрах (див. табл. на стор. 580).

Як бачимо, найбільшу кількість фільтрів проходить добір мовного матеріалу в поетичних творах, у драматургії така сама кількість обмежень, але з них два факультативних, позначених [+], тоді як у поезії факультативною є лише рима.

Дослідження показало, що всі 74 відібрані для аналізу яви­ща можуть бути статистичними параметрами стилів, тобто та­кими показниками, за якими стилі розмежовуються. Але, по-

1 Про другий підхід див.: А. Я. Ш а й к е в и ч , Опьіт статистического вм-деления функциональньїх стилей.— «Вопросм язнкознания», 1968, № І.

579

перше, стилерозрізнювальна потужність одиниць різних рівнів неоднакова, а по-друге, не всі з цих одиниць можуть бути інди­відуалізуючими параметрами, тобто такими, що суттєво відме­жовують один стиль від усіх інших. Тим часом саме такі пара-

,. метри мають найбільше значення, оскільки вони вказують на індивідуальні ознаки кожного стилю..

Характер обмеження

Закони мови Закони мовлення Тема твору Образність викладу Ритм Рима

художн. проза

. + + + * + [+]

драма­тург.

+ + + + [+]

[+]

Стилі

+ + + + +

[ + ]

сусп. -політ.

+ + +

[ + ]

—

наук.-техн.

+ + + — —

Для драматургії індивідуалізуючими параметрами вияви­лися низькі частоти сонорних фонем, дієприкметника, іменників середнього роду однини в родовому відмінку, сурядних і під­рядних сполучників, крапки в кінці речення, а також найменша середня довжина речення і найвищі частоти наказового спосо­бу і дієслова-присудка на початку речення.

Індивідуалізуючі параметри художньої прози належать в ос­новному до смуги середніх частот. Це частота пропуска між словами, частота словоформ наказового способу, середня дов­жина слова і речення.

У поезії несподівано в область найвищих частот вийшли під­рядні і сурядні сполучники, а в область найнижчих — частота голосних фонем.

Якщо індивідуалізуючі параметри допомагають визначити ступінь розходження стилів, то ті стилістичні характеристики, за якими пари стилів об'єднуються, можуть відповісти на пи­тання про ступінь спорідненості їх. Відповідно до цього крите­рію стилі можна розбити на три групи: 1) споріднені, кількість об'єднань для яких перевищує 40%,— це, з одного боку, беле­тристичні стилі, а з другого — стилі суспільно-політичної і на­уково-технічної літератури; 2) не споріднені, з кількістю об'єд­нань, більшою за 10%, але меншою за 40%,— стилі белетри­стичні, протиставлені небелетристичним; 3) абсолютно не спо­ріднені, з кількістю об'єднань, меншою за 10%,— нульовий стиль у зіставленні з усіма функціональними стилями.

Такий поділ стилів на групи відповідає нашим інтуїтивним уявленням про спорідненість різних стилів.

Але не слід думати, що статистичні методи у стилістиці здат­ні лише підтверджувати наші інтуїтивні уявлення про ті чи інші особливості стилів. Часто наша інтуїція підводить нас, і

580

наші переконання щодо ролі мовних засобів у тому чи іншому тексті або стилі бувають помилковими. Статистичне досліджен­ня допомагає ці помилки виправити. Наприклад, зовсім неспо­діваними є найнижча частота голосних і найвища — сполучни­ків підрядності і сурядності в поезії. Проте виявляється, що низька частота голосних у віршах — це закономірність, яка про­стежується не лише в українській, а й в інших слов'янських мовах'. Без статистичних підрахунків цю закономірність не можна було б встановити. Отже, статистичні методи дозволя­ють не лише перевірити правильність чи хибність наших інту­їтивних уявлень про стилі, але і встановити такі закономір­ності, які іншими методами виявити не можна.

Поряд з дослідженням статистичних характеристик функ­ціональних стилів у монографії вивчаються і статистичні харак­теристики творів різних авторів у межах кожного стилю. Твори кожного автора були представлені через їх статистичні ха­рактеристики і потім зіставлялися з середньостильовими показ­никами, з одного боку, і з творами інших авторів, з другого. Таке зіставлення допомагає пізнати, в чому кожний письмен­ник, драматург чи поет дотримується канонів жанру, а в чому відходить від них, вносячи щось своє, особисте. Зіставлення статистичних характеристик творів різних авторів в історично­му плані допомогло б вивчити становлення норм кожного жан­ру і функціонального стилю, зміну й розвиток їх, той внесок, який зробили найвидатніші майстри слова, їх вплив на ці норми.

Але не слід забувати, що статистичний аналіз мовного мате­ріалу творів дає можливість встановити суттєві розходження між певними масивами текстів, проте він нічого не говорить про якість і нестатистичний характер цих розходжень. Художність чи нехудожність творів кожного із досліджуваних авторів не може встановлюватися на базі статистичного аналізу лише мов­ного матеріалу, тут основне — статистичний аналіз сприймання цього твору різноманітними групами носіїв мови, про що згаду­валося вище.

Проте ступінь розходження між творами різних авторів, встановлений на основі статистичних підрахунків мовних оди­ниць, відповідає нашим уявленням про різницю в творчій ма­нері зіставлюваних авторів. Так, серед драматургів найбільший .ступінь розходження спостерігаємо між творами І. Кочерги і Ю. Яновського, І. Кочерги і В. Минка, а найменший — між текстами О. Левади і Ю. Яновського. Серед прозаїків найбіль­ший ступінь розходження статистичних показників спостерігає­ться між текстами О. Гончара і О. Довженка, О. Гончара і А. Головка. У поезії найбільше відрізняються вірші П. Тичи­ни і В. Сосюри, П. Тичини і А. Малишка.

1 Див. В. А. Н и к о н о в, Интерпретация фонетических частот.— «Уче-яне записки Института славяноведения», т. XXVII, 1963.

581

Цікаво прослідкувати характер обмежень, які накладають на автора канони стилю чи жанру. З цією метою було зістав­лено статистичні характеристики прозового і драматургічного творів Ю. Яновського. Зіставлення показало, що за фонемним і лексичним рівнями між драматургічним і прозовим текстом Ю. Яновського істотних розходжень немає, тоді як між серед-ньостильовими показниками розходження є. Отже, відсутність таких розходжень у творах Ю. Яновського викликана не ка­нонами стилю, а його творчою індивідуальністю: він однаково підходить до добору лексичних одиниць і у прозі, і в драма­тургії.

На синтаксичному і морфологічному рівнях розходження спостерігаємо і між прозою та драмою Ю. Яновського, і між драматургією та художньою прозою взагалі. Можна прийти до висновку, що саме у доборі морфологічних категорій і синтак­сичних конструкцій Ю. Яновський найбільше дотримувався тих закономірностей, які властиві драматургії й прозі.

Звичайно, на дослідженні творів лише одного письменника і драматурга, навіть талановитого, не можна робити узагаль­нюючих висновків про вплив канонів стилю і жанру на пи­сьменника. Для кожного письменника, мабуть, повинні бути свої закономірності, своє ставлення до цих канонів. Так, п'єса Ю. Яновського істотно розходиться з середніми показниками драматургічних творів за частотою пропуска між словами (а отже, і за середньою довжиною слова) і за частотою суряд­них сполучників, яких у Ю. Яновського значно менше, ніж в середньому по драматургії. Тексти ж І. Микитенка за цими показниками збігаються із статистичними характеристиками драматургії, відрізняючись від неї частотами сонорних і м'яких приголосних.

Отже, можна зробити висновок, що закони жанру хоч і впливають на письменника, але в творчості кожного проявляю­ться по-різному.

Таким чином, як бачимо, статистичні дослідження у стиліс­тиці можуть дати багато для вивчення як стилів мови, так і стилів мовлення.

ЛІТЕРАТУРА

1 М а р к с К. і Е н г е л ь с Ф., Німецька ідеологія, Твори, т. ПІ, К-, 1959.

2. Е н г е л ь с Ф., Анти-Дюрінг, К., 1949. 3. Е н г е л ь с Ф., Діалектика природи, К-, 1949.

.4. Л е н і н В. І., Про очищення російської мови, Твори, т. ЗО. 5. Л е н і н В. І., Філософські зошити, Твори, т. 38, К., 1961. 6. Ах м а н о в а О. С, Очерки по общей и русской лексикологии, М., 1957. 7. Б а г м у т И.і А., Проблеми перекладу суспільно-політичної літерату­

ри українською мовою, К-> 1968. 7а. Б а л л и Ш., Французская стилистика, М., 1961. 8. Б а р а н н и к Д. X., Усний монолог, Дніпропетровськ, 1969. 9. Б і л о д і д І. К., Вчення М. В. Ломоносова про три стилі і його зна­

чення в історії російсько'і української літературних мов, К., 1961. 10. Б і л о д і д І. К., Каменяр українського слова (до 110-річчя з дня на­

родження і 50-річчя з дня смерті І. Я- Франка), К., 1966. 11. Б і л о д і д І. К., Мова і стиль роману «Вершники» Ю. Яновського,

К., 1955. 12. Б і л о д і д 1. К., Мова творів Олександра Довженка, К-, 1959. 13. Б і л о д і д 1. К., Питання розвитку мови української радянської ху­

дожньої прози (переважно післявоєнного періоду, 1945—1950 рр.), К., 1955. 14. Б і л о д і д І.. К-, Поетична мова Максима Рильського, К-, 1965. 15. Б і л о д і д І. К-, Розвиток мов соціалістичних націй СРСР, К-, 1967. 16. Б і л о д і д І. К., Т. Г. Шевченко в історії української літературної

мови, К., 1964. 17. Б у д а г о в Р. А., Литературнне язьїки и язьїковме етили, М., 1967. 18. Б у л а х о в с ь к и й Л. А., Виникнення і розвиток літературних мов.—

«Мовознавство», т. IV—V, 1947. 19. Б у л а х о в с ь к и й Л. А., Нариси з загального мовознавства, К., 1955. 20. Б у л а х о в с к и й Л. А., Русский литературннй язнк первой поло­

вини XIX в., т. І, К., 1941; т. II. К., 1948. 21. В а щ е н к о В. С, Мова творів Т. Г. Шевченка, Харків, 1964. 22. В а щ е н к о В. С, Стилістичні явища в українській мові, К-, 1958. 23. В и н о г р а д о в В. В., Итоги обсуждения вопросов стилистики.—

«Вопросьі язьїкознания», 1955, № 1. 24. В и н о г р а до в В. В., О язнке художественной литературьі, М., 1959. 25. В и н ог р а до в В. В., Проблема авторства и теория стилей, М., 1961. 26. В и н о г р а д о в В. В., Проблема литературньїх язьїков и закономер-

ностей их образования и развития, М., 1967. 27. В и н о г р а д о в В. В., Стилистика. Теория позтической речи. Позти-

ка, М., 1963. 28. В и н о г р а д о в В. В., Сюжет и стиль, М., 1963. 29. В и н о к у р Г. О., Избраннне работьі по русекому язику, М., 1959. 30. Г а л ь п е р и н И. Р., К проблеме дифференциации стилей речи.—

В сб. «Проблеми современной филологии», М., 1965.

583

31. Г а л ь п е р и н И. Р., Очерки по стилистике английского язика, М., 1958.

32. Г в о з д е в А. Н., Очерки по стилистике русского язика, М., 1952. 33. Є р м о л є н к о С. Я-, Синтаксис віршової мови, К-, 1969. 34. Е ф и м о в А. И., Стилистика художественной речи, М., 1957. 35. Ж о в т о б р ю х М. А., Мова української преси. До середини дев'яно­

стих років XIX ст., К-, 1963. 36. Ж о в т о б р ю х М. А., Мова української преси. Кінець XIX — поча­

ток XX ст., К... 1970. 37. ї ж а к е в и ч Г. П., Українсько-російські мовні зв'язки радянського

часу, К., 1969. 38. К а р п о в а В. А., Термін і художнє слово, К-, 1967. 39. К о в а л ь А. П., Науковий стиль сучасної української літературної

мови. Структура наукового тексту, К., 1970. 40. К о в а л ь А. П., Практична стилістика сучасної української мови,

К., 1967. 41. К о ж и н а М. Н., К основаниям функциональной стилистики, Пермь,

1968. 42. К о ж и н а М. Н., О специфике художественной и научной речи в ас­

пекте функциональной стилистики, Пермь, 1966. 43. К о л є с н и к Г. М., Слово крилате, мудре, пристрасне, К., 1965. 44. «Курс історії української літературної мови», т. І, К., 1958; т. II,

К., 1961. 45. «Ленинизм и теоретические проблеми язйкознания», М., 1970. 46. Л е о н т ь е в А. А., Язьік, речь, речевая деятельность, М., 1969. 47. М а м о н о в В. А., Р ' о з е н т а л ь Д. Е., Практическая стилистика

русского язика, М., 1957. 48. М у р а т В. П., Об основних проблемах стилистики, М., 1957. 49. П а л а м а р ч у к Л. С, Лексична синоніміка художніх творів

М. М. Коцюбинського, К., 1957. 50. П е ш к о в с к и й А. М., Вопросн методики родного язика, лингвисти-

ки и стилистики, М.— Л., 1930. 51. «Питання мовної культури», вип. 1—5, К., 1967—1970. 52. П о т е б н я А: А., Из записок по теории словесности, Харьков, 1905. 53. Н а и з е п Ь І а з К., К гакіасіпїт роітйт іагукоуе зіуіізііку, «ЗІОУО

а зіоуезпозі», 16, 1955. 54. М і з і п ' к І., Зіоуепзка ііуіізііка, Вгаіізіауа, 1965. 55. К і е з е 1 Е., АЬгізз сіег гіеиізспеп ЗШізіік, М., 1954. 56. «Статистичні параметри стилів», К., 1967. 57. С т е п а н о в Ю., Французская стилистика, М., 1965. 58. С к р и п н и к Л. Г., Особливості мови і стилю української радянської

художньо-історичної прози, К-, 1958. 59. «Зіуіе іп 1ап£ііа£е», N. V., 1960. 60. Т г а у п і с е к Р., О зіуіи тосіегпі сезкб ргогу, Ргада, 1960. 61. Т г а у п і б є к Р., О іагукоует зІоЬи, Ргаїїа, 1953. 62. Ч є р є д н и ч є н к о І. Г., Нариси з загальної стилістики сучасної

української мови, К-, 1962 63. Щ є р б а Л. В., Избранние работн по русскому язьїку, М., 1957.

З М І С Т

Передмова З

і. ВСТУП

1. Основні поняття стилістики національної мови 5 2. Висвітлення питань стилістики в радянській мовознавчій науці . . . 11 3. Поняття мсвного стилю 19 4. Предмет, обсяг, структура і завдання стилістики 22 5. Методи і аспекти лінгвостилістичного дослідження 30 6. Взаємозв'язок стилістики з іншими науковими дисциплінами . . . . 39 7. Мова як мистецтво. Мова і мистецтво 4 4 - " -

в. Стилістика і культура мови . 'ЗІ ^

II. ЛЕКСИЧНІ ЗАСОБИ СТИЛІСТИКИ , 4

1. Стилістичне навантаження слова в лексичній системі сучасної україн­ської мови 55

2. Стилістично-функціональна диференціація словникового складу україн­ської літературної мови 61

Архаїзми 61 Неологізми 67 Діалектизми 71 Запозичення 78

а) 3 мов народів Радянського Союзу 78 б) 3 інших мов 82

Розмовно-просторічна лексика1 85 , Термінологічна лексика • 88 », 3. Експресивна та емоційно забарвлена лексика 93

Використання експресивної та емоційної лексики в різних функціональних стилях 100

4. Стилістичне використання різних семантичних груп загальновживаної лексики 103

Антоніми 103_ Омоніми і омофони 107 Пароніми ПО Стилістична специфіка української лексичної синоніміки . . . 115 Семантико-стилістична класифікація синонімів . . . . . . . 117 Використання синонімів різних структурно-функціональних типів 124 Контекстуальна синоніміка і створення художнього образу 127 (^тильові параметри лексичної синоніміки 130

5. Стилістичний потенціал окремого слова 134 Полісемія . 13"4 Метафоризація 137 Порівняння Т 143

6 . Явища стилістично-лексичної контамінації . . . . . . . . . . 145

І I I I . СТИЛІСТИКА ФРАЗЕОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ —

1. Дослідження фразеологізмів з погляду стилістики . 150 <«, 2. Стилістична класифікація фразеологізмів 156

585

А

Фразеологізми з точки зору їх уживаності в сучасній україн­ській мові 156 Розмовно-побутові фразеологізми 163 Фольклорні т а народнопоетичні фразеологізми . . . . . . 170 Книжні фразеологізми 177 >

3. Функціональностильова характеристика фразеологізмів 185 4. Синонімія фразеологізмів 208

"•- IV. ФОНОСТИЛІСТИКА*

1. & історії вітчизняної фоностилістики 211 2. Частота вживання фонем у текстах різних стилів 213 3. Звукові повтори і співвідношення між ними . . . . . . . . . . ""Я"4'

Звукова епіфора 217 Алітерація V . 218 Асонанс . . 219 Взаємодія асонансів з алітераціями 221 Співвідношення голосних і приголосних 223

4. Рима 228 5. Віршовий розмір . . . 236 6. Ритміка тірози 238 7. Звуковідтворення та звуконаслідування 242

-к V. СТИЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ МОРФОЛОГІЇ

1. Частини мови 244 • Іменник -' . 245 •Дієслово . 248 .Прикметник і дієприкметник ; ."'". . . .'.... 250 -Займенник . , . ; . . . . 255 -Прислівник •• -. .V ".'"•".. 259 Частка . ^. . 262

'•Вигук 265 4 Прийменник 267 •Сполучник . . ._!. . . . 269

*• Явища переходу слів з однієї частини мови до іншої . . . . 271,/ | 2. Граматичні категорії * 2~73

Категорія роду §24~ Категорія числа . 276 Категорія часу, особи, способу 278 »

3. Словозмінні "паралелі 281 Іменникові . 281 •* Прикметникові 282 -

; Дієслівні . . . . . . І . 284

VI. СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ .ЗАСОБІВ СЛОВОТВОРУ *""* \

1. Вивчення засобів словотвору з погл'рду стилістики 286 2. Словотвір іменників . . . .,...-,.. .і . . . . --. ••.-».. . . . . . 288

Суфікси з лексико-семантичним -Значенням 288 Суфікси з лексико-граматичним значенням 296 Безсуфіксні іменники 302 Префікси ." 303 Інші типи морфологічного словотвору 306 Морфолого-синтаксичний засіб словотвору 310

3. Словотвір4-- прикметників 314 Суфікси . - : . . . . ' . . . . . 314

а) Суфікси якісних прикметників 315 Суфікси з лексико-семантичним значенням 315 Суфікси з лексико-грамдтичним значенням 317

б) Суфікси відносних, присй-ійних та • присвійно-відносних прикметників . . . . 322

586

Префікси 327 Композити 329

4. Словотвір інших частин мови 331 Дієслівні засоби 332 Прислівникові засоби 337

VII. СТИЛІСТИЧНИЙ СИНТАКСИС

І 2.

3.

Прості двоскладові речення Головні члени речення . . . Другорядні члени речення . . . . . . Форми зв'язку між членами речення . . . Прикладки та сполуки прикладкового.типу

Однодкдіишві_м-неповні речення "Односкладові та неповні речення і контекст

Номінативні речення . Інфінітивні речення Безособові речення Неповні речення Безсполучникові речення ,

Фігури . . . . [ . _ . _ _ Еліпс . . \ . '." Умовчання Повтор і полісиндетон Плеоназм і тавтологія

Ампліфікація' Градація .. 'Анафора Епіфора .

Модальні різновиди речень Питальні речення Окличні речення . г . . •Риторичні оклично-питальні звороти . .

339 340 342 344 345 347 .' 347 / 349 ' 351 352 353

356 357 358 359 362 3 6 4 ^ 365 366 368 369 370 371 373 З' 374 377 379І Ж

Ускладнені речення • . Речення з однорідними членами .

Речення з відокремленими членами . /Вставні слова та словосполучення ' Звертання

6. Складні речення -у—.__Г_, і_г̂ __- • Складносурядні речення 385 Складнопідрядні.-речення 386

7. Побудови, співвідносні з реченням 388 +-Пряма мова . 389 4-

' Невласне пряма мова 391 8. Великі синтаксичні сполуки 393 9. Стилістичні функції синтаксичних синонімів ""?ЇТ 10. Порядок слів 425 4"

• \ Взаєморозташування підмета й присудка 426 Інверсія означень 430 Дистантне розташування членів речення 438 Місце додатка в реченні 442 Місце обставин у експресивно-стилістичних лінійних структурах . 449 Варіанти слсівопорядку в ускладнених реченнях 452 Типи словопорядку і контекст 455 Порядок слів як стильова ознака мовлення 458

VIII. РИТМОМЕЛОДИКА

1. Поняття ритмомелодики мови і мовлення . 465 2 Ритмомелодика усного мовлення 470 3. Ритмомелодичні засоби^ віршованої мови 479

> 587

4. Ритмомелодика мови прози , 489 5. Паузи, пунктуація (розділові знаки) і їх місце в ритмомелодиці . 498

IX. СТИЛІСТИКА УСНОГО МОВЛЕННЯ

1. Типи усного літературного мовлення і їх стильова диференціація . 503 Монологічне мовлення 504 Діалогічне мовлення 539

2. Усне літературне мовлення в його диференціації за експресивними, соціально-професійними і територіальними ознаками . . . . . 544

3. Відображення усного мовлення у мові писемній 546 Діалогічне мовлення в літературному творі 548 Монологічне мовлення в літературному творі 551,

X. ХАРАКТЕРИСТИКА ФУНКЦІОНАЛЬНИХ СТИЛІВ

Література , . . , 583

Современньїй украинский литературнмй язик »

Стилистика

(На украинском язьіке)

Друкується за постановою вченої ради Інституту мовознавства їм. О. О. Потебні АН УРСР

Редактор О. А. Дітель. Художній редактор В. М. Тепляков. Оформлення художника Г. М. Балюна. Технічні редактори Д. В. Вірич, Б. О. Псковська. Коректори Л. Г. Усаль'

цева, ?К. О. Ніколайчук. Здано до набору 28.УІІ 1972 р. Підписано до друку 21.11 1973 р. БФ 02207. Зам. № 2—1626. Вид. № 54. Тираж 17000, Папір № 1, 60х90'/ц. Друк. фіз. арк. 36.75. Умови., друк. арк.

36,75. Облік.-вид. арк. 40,00. Ціна 2 крб. 64 коп.

Видавництво «Наукова думка», Київ, Репіна, 3. Надруковано з матриць Головного підприємства Республіканського виробничого об'єднан­ня «Поліграфкнига» Держксмвидаву УРСР, Київ, вул. Довженка, 3 у Київській книж­

ковій друкарні наукової книги, Рєпіна, 4. Зам. 244.