МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

КВІТЕНЬ 2015

Київ – 2015

2

УДК 355.4 (477)“2015” ББК 68.4(Укр)

У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру

гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Квітень 2015 /

За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2015. – 38 с.

УДК 355.4

(477)“2015” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою

поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських вояків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших

сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних

проблем Збройних Сил України, 2015.

3

КК ВВ ІІ ТТ ЕЕ НН ЬЬ

4 КВІТНЯ*

День створення НАТО

4 квітня 1949 року у Вашингтоні

представниками 12 країн – США, Великобританії,

Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембурга,

Канади, Данії, Ісландії, Норвегії та Португалії –

підписано Північноатлантичний пакт (НАТО) про

воєнно-політичний союз, що ставив за мету

колективний захист демократичних свобод і протидію комуністичній

експансії. У наш час НАТО – це союз незалежних, суверенних держав, що

об’єдналися в інтересах спільної безпеки та захисту спільних цінностей.

Основною метою Північноатлантичного альянсу є захист свободи і безпеки

його членів у Європі та Північній Америці відповідно до принципів Статуту

ООН. До НАТО входять 28 країн. Україна від 22 листопада 2002 року має

індивідуальний план партнерства з НАТО, який передбачає союзницькі

відносини та стратегічне військове партнерство.

385 років тому, 4 квітня 1630 року, відбувся переможний бій

козацько-селянських військ із поляками під Корсунем.

Навесні 1630 року на теренах Наддніпрянщини спалахнуло потужне

козацько-селянське повстання під проводом Тараса Федоровича, відомого на

Запорізькій Січі як Тарас Трясило. Повстанці здобули Черкаси, де

розташовувалася резиденція гетьмана реєстрових козаків, що служили

польському королю. Після цього вони оточили в Корсуні (нині місто

Корсунь-Шевченківський Черкаської області) частину польського війська і

близько 3 тисяч реєстровців. У місті спалахнуло повстання. Більшість

реєстровців приєдналася до повстанців. Бій 4 квітня закінчився поразкою

польського війська, залишки якого втекли до міста Бар на Поділлі (нині у

складі Вінницької області). Перемога під Корсунем сприяла подальшому

розгортанню повстання під проводом Тараса Федоровича.

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

6 КВІТНЯ

День працівника слідчих органів

135 років тому, 6 квітня 1880 року, в селі

Соколівка Уманського повіту Київської губернії

(нині Жашківського району Черкаської області)

народився Гаврило Макарович Базильський –

генерал-хорунжий Армії Української Народної

Республіки.

Г.М. Базильський навчався у Золочівській

гімназії на Харківщині. У 1905 році закінчив

Чугуївське піхотне юнкерське училище за 2-м

розрядом. Служив у 200-му піхотному

резервному Іжорському, потім 74-му піхотному

Ставропольському полку. З осені 1912 року

працював у Маньківському чотирикласному міському училищі.

На початку Першої світової війни зарахований до 258-го піхотного

Кишинівського полку, воював на території Галичини. Був контужений та

поранений. За бої 5-10 жовтня 1914 року під селом Урож (тепер

Дрогобицького району), де особисто очолив атаку роти, нагороджений

Георгіївською зброєю. У 1917 році – полковник, командир 258-го піхотного

Кишинівського полку.

У 1917 році Г.М. Базильський став ініціатором українського

військового руху у 65-й піхотній дивізії, до складу якої входив 258-й

Кишинівський полк. Підписав постанову про створення українських

бібліотек при кожному батальйоні. Влітку організував український курінь у

складі свого полку. Наприкінці 1917 року завершив процес

українізації дивізії.

Після оголошеної Центральною Радою демобілізації більшість козаків і

старшин розійшлися по домівках, Г.М. Базильський рештки дивізії перевів у

березні 1918 року до Умані. До червня 1918 року виконував обов’язки

начальника 65-ї піхотної дивізії Армії Української Держави. Із

10 липня 1918 року – командир 42-го (згодом 32-го) пішого Сумського полку

(колишнього 258-го Кишинівського) 11-ї пішої дивізії Армії Української

Держави. Під час протигетьманського повстання Г.М. Базильський підтримав

Директорію УНР. Із грудня 1918 року став начальником 11-ї пішої кадрової

дивізії.

5

Із 11 червня 1919 року – начальник 8-ї Запорізької дивізії. Очолювана

ним дивізія взяла безпосередню участь в боях за Старокостянтинів,

Проскурів, Ярмолинці, Липовець і в наступі на Київ. 31 серпня дивізія

пройшла переможним маршем вулицями Києва, проте внаслідок конфлікту з

білогвардійцями залишила столицю України. Восени 1919 року дивізія

Г.М. Базильського брала участь у боях із російськими білими частинами на

Правобережжі.

У грудні 1919 року Г.М. Базильський був інтернований поляками.

У травні-липні 1920 року – командувач Запасових військ Армії УНР, що були

переформовані у 1-шу Кулеметну дивізію, був начальником та інспектором

цієї дивізії. Із 5 жовтня 1920 року – генерал-хорунжий. На початку вересня

призначений заступником командувача Лівої групи Армії УНР із

залишенням попередніх повноважень. Із 12 жовтня 1920 року – начальник 1-ї

Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. 21 листопада частини під

командуванням Г.М. Базильського під тиском більшовиків були змушені

відступити за р. Збруч на контрольовану поляками територію. 1-а Запорізька

дивізія була інтернована у таборі Пикуличі під Перемишлем.

Після ліквідації таборів

для інтернованих вояків

ветерани заснували

Українську станицю у місті

Каліш. Г.М. Базильський

входив до складу її управи,

відповідав за культурно-

просвітню роботу. 1925 року

генерал став одним із

провідних організаторів

Українського військово-

історичного товариства в Каліші.

1929 року за його сприяння у

польського уряду викупили українське кладовище у Каліші. Від 1936 року, як

командир 1-ї Запорізької дивізії, входив до Головної Ради “Хреста Симона

Петлюри”. Помер 17 жовтня 1937 року та похований у місті Каліш (Польща).

В сучасній Україні зберігають пам’ять про генерала Г.М. Базильського.

1 червня 2012 року рішенням сільської ради Соколівки центральній площі

села присвоєно ім’я Гаврила Базильського. 29 липня того ж року на площі

було урочисто освячено пам’ятний знак воїнам Армії УНР.

Пам’ятний знак воїнам Армії УНР, с. Соколівка

6

7 КВІТНЯ

Міжнародний день пам’яті євреїв – жертв фашизму

675 років тому, 7 квітня 1340 року, галицькі бояри отруїли

останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія ІІ

Болеслава. Ця подія призвела до початку війни між Польщею і Литвою

за галицько-волинську спадщину (1340 – 1392).

Після смерті Юрія ІІ Болеслава

галицько-волинський престол опинився

вакантним. На нього націлились

претенденти сусіднього Королівства

Польського та Великого князівства

Литовського. Польський король Казимир

III Великий доводив своє право отримати

галицько-волинську корону на правах

представника династії П’ястів, до якої

належав отруєний монарх. Литовський

князь Любарт Гедимінович, який був

одружений з дочкою попереднього

галицько-волинського короля Льва ІI

Юрійовича з династії Рюриковичів,

апелював до своїх родинних зв’язків із цієї

династією. До суперечки додалася

Угорщина, яка мала давні види на

Галичину і традиційно підтримала поляків,

плануючи укласти з ними унію.

У 1340 році литовський князь

Любарт вокняжився на Волині, а в

Галичині владу захопили місцеві бояри, які

постановили своїм правителем боярина

Дмитра Дедька. Польський король

Казимир ІІІ напав на Галичину, захопив

Львів і змусив Дмитра Дедька визнати

залежність від польської корони.

Юрій ІІ Болеслав

Казимир ІІІ Великий

7

Але вже 1341 року боярський староста

уклав союз із ординцями і литовцями,

визнав сюзеренітет Любарта і здійснив похід

на Польщу. 1344 року зі смертю Д. Дедька

Галицьке князівство частково перейшло до рук

Любарта, за винятком перемишльської і

сяноцької земель, які захопили поляки. 1349

року Польща захопила у литовців майже всю

територію колишнього Галицько-Волинського

князівства, окрім східної Волині з Луцьком та

Поділля. Проте вже за рік Велике князівство

Литовське повернуло собі всю Волинську

землю і захопило ряд міст у Галичині.

Обидві монархії погодилися на розподіл

територій – Литва отримувала Волинське

князівство, разом із Белзом і Холмом, а

Польща закріплювала за собою Галицьке

князівство.

У 1352 році Казимир ІІІ здійснив новий

похід на Литву, який закінчився підписанням

польсько-литовського договору 24 червня 1355

року. За ним Польща отримувала галицьку,

перемишльську і сяноцьку землі, а Литва –

володимирську, луцьку, белзьку, холмську і

берестейську землі. Волинське місто

Крем’янець залишалося у спільному володінні.

У 1366 році поляки вкотре порушили

підписані ними угоди і здійснили добре

підготовлену кампанію завоювання Волині.

Вони здобули Холм, Белз, Володимир і Луцьк,

змусивши підписати литовців новий договір. За

ним Любарт отримував лише луцьку землю та

частку володимирської землі. Казимир ІІІ

забирав собі холмську і белзьку землі, частину

володимирської землі, а також райони південної

Волині з містами Крем’янцем, Перемилем і

Олеськом.

Волинський князь Любарт Гедимінович

Владислав ІІ Ягайло

Вітовт

8

Тільки після смерті Казимира ІІІ у 1370 році, невдоволені нав’язаним

договором литовці атакували володимирську, белзьку і холмську землі

Волині та повернули їх собі. У відповідь 1377 року Людовік I Угорський,

король Угорщини і Польщі, організував новий похід на литовців і

відібрав Белз, Холм і Городло. Згідно з перемир’ям, литовський князь

Любарт визнав себе ленником Людовіка, завдяки чому закріпив за собою

володимирську і луцьку землі.

У 1385 році Польща і Литва уклали Кревську унію, яка стала

серйозним кроком до врегулювання територіальних суперечок між ними.

Остаточно 52-річний конфлікт завершився із укладенням Острівської унії

4 серпня 1392 року між польським королем Владиславом ІІ Ягайлом і

литовським князем Вітовтом. Польща отримала всю Галичину і частину

Волині із містами Белзом і Холмом, а Литва – більшу частину Волині із

містами Володимиром і Луцьком. Цей поділ зберігався понад півтора

століття, до укладення Люблінської унії 1569 року. Тоді Польща і Литва

об’єдналися у федеративну Річ Посполиту, причому Польща отримала всі

українські землі, які до того належали Литві.

110 років тому, 7 квітня 1905 року, в селі Піддубці (нині Луцького

району Волинської області) народився Микола Діонісійович Марачевич –

учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

У 1919 році М.Д. Марачевич добровольцем пішов до Червоної армії.

У 1930 році закінчив кавалерійську школу, а в 1941 році – курси

удосконалення комскладу при Військовій академії механізації і моторизації.

Під час Другої світової війни командир

45-ї механізованої бригади 5-го механізованого

корпусу 6-ї танкової армії 2-го Українського

фронту підполковник М.Д. Марачевич

відзначився в боях при форсуванні річок

Гірський Тікич і Південний Буг. Частини

бригади першими форсували Дністер і

19 березня 1944 року брали участь у визволенні

міста Могилева-Подільського.

Указом Президії Верховної Ради СРСР

від 17 травня 1944 року М.Д. Марачевичу

присвоєно звання Героя Радянського Союзу із

врученням ордена Леніна і медалі “Золота

Зірка”.

9

У 1945 році М.Д. Марачевич закінчив курси удосконалення

офіцерського складу при Військовій академії бронетанкових і механізованих

військ. Із 1953 року в запасі у званні полковника. Жив і працював у Києві.

Помер 7 квітня 1982 року, похований на Байковому кладовищі.

8 КВІТНЯ

40 років тому, 8 квітня 1975 року, в місті Могилів-Подільський

Вінницької області народився Павло Олександрович Колесников –

учасник війни на Сході України, підполковник.

П.О. Колесников у 1996

році закінчив Харківське вище

танкове училище. Був

направлений у 169-й

навчальний центр Сухопутних

військ “Десна”, де проходив

військову службу на командних

посадах. Після скорочення

продовжив працювати у

правоохоронних органах.

У 2014 році після початку війни

на Сході України прийшов

добровольцем до військового

комісаріату, був призначений на

посаду старшого офіцера, потім – заступника військового комісара

Миколаївського обласного військового комісаріату. 19 серпня 2014 року був

відряджений в зону АТО. Призначений командиром взводу 2-ї роти 1-го

батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Брав участь у боях за

Донецький аеропорт, був старшим групи, яка тримала оборону нового

терміналу. 7 листопада 2014 року загинув від кулі снайпера, коли вибирав

нову бойову позицію. Похований на кладовищі Жовтневого району

м. Миколаїв.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 915/2014 від 4 грудня

2014 року підполковник П.О. Колесников нагороджений орденом “За

мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

10

11 КВІТНЯ

Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів.

Цього дня у 1945 році

спалахнуло збройне

повстання в’язнів

у концентраційному

таборі Бухенвальд

неподалік м. Веймар.

В’язні захопили в

полон 80 есесівців і

солдатів охорони.

Найближчими днями

до табору увійшли

американські війська.

Згодом Організація

Об’єднаних Націй

проголосила 11 квітня –

день початку визволення

концтабору Бухенвальд, де нацистами протягом 1937 – 1945 років було

знищено близько 50 тисяч людей – міжнародним днем визволення в’язнів

фашистських концтаборів.

12 КВІТНЯ

Великдень

Всесвітній день авіації та космонавтики, День працівників

ракетно-космічної галузі України

13 КВІТНЯ

95 років тому, 13 квітня 1920 року, в селі Нехайки (нині Драбівського

району Черкаської області) народився Іван Ничипорович Степаненко –

льотчик-ас Другої світової війни, двічі Герой Радянського Союзу.

І.Н. Степаненко із 1938 року працював слюсарем на заводі в місті

Дніпродзержинську Дніпропетровської області. У 1940 році закінчив

Пам’ятник жертвам концтабору Бухенвальд

11

Дніпродзержинський аероклуб, у

1941 році –Качинську військову авіаційну

школу під Севастополем. Служив у

стройових частинах військово-повітряних

сил (Одеський військовий округ).

Учасник Другої світової війни: у

червні 1941 – травні 1945 років служив

льотчиком, командиром авіаційної ланки,

заступником командира та командиром

авіаційної ескадрильї 4-го винищувального

авіаційного полку. Воював на Південному,

Сталінградському, Північно-Кавказькому,

Брянському, 2-му Прибалтійському і

Ленінградському фронтах. Брав участь

у Сталінградській битві (1942 – 1943), боях

на Кубані, Курській битві (1943),

визволенні Білорусі та Прибалтики (1944 – 1945). Під час війни здійснив 414

бойових вильотів на винищувачах І-153, “Харрикейн”, Як-7 та Як-9, у 118

повітряних боях збив особисто 33 і в складі групи 9 літаків противника. У

повітряних боях був 6 разів підбитий (сідав на вимушені посадки) і двічі

поранений. Двічі Герой Радянського Союзу – згідно з Указами Президії

Верховної Ради СРСР від 13 квітня 1944 і 18 серпня 1945 року.

Після війни продовжував службу в стройових частинах військово-

повітряних сил. У 1949 році закінчив Військову академію імені М.В. Фрунзе,

у 1957 році – Військову академію Генштабу. Командував авіаційними

з’єднаннями, пілотував реактивні винищувачі МіГ-15 і МіГ-17. Генерал-

майор авіації (1958 рік). Із 1976 року – в запасі. Генерал-лейтенант авіації

(1999 рік).

Мешкав у Львові, потім – у Черкасах. Помер 31 травня 2007 року.

Похований у Черкасах.

70 років тому, 13 квітня 1945 року, війська 2-го і 3-го Українських

фронтів в результаті штурму оволоділи столицею Австрії – містом

Відень.

Штурм Відня був частиною Віденської наступальної операції

радянських військ і проводився з 5 по 13 квітня 1945 року. Згідно

рішення Ставки Верховного Головнокомандування, штурм Відня мав

здійснюватися підрозділами, що знаходилися на правому крилі Третього

12

Українського фронту (маршал Федір Толбухін) – 4-а, 6-а танкові та 9-а

гвардійська армія, 1-м гвардійським механізованим та 18-м танковим

корпусами – і лівим крилом Другого Українського фронту (маршал Родіон

Малиновський) – 46-а армія, 23-й танковий та 2-й гвардійський

механізований корпус за допомогою 1-ї Болгарської армії (генерал

Володимир Димитров Стойчев). З повітря забезпечували підтримку та

прикриття 5-а та 17-а повітряні армії. Допоміжною силою при боях за Відень

була Дунайська військова флотилія.

Радянські танки на вулицях Відня

Відень обороняли частини групи армій “Південь” (командував

генерал Отто Вьолер, з 7 квітня – Лотар Рендуліч), частина групи армій

“E” (генерал Александер Лер) – 8 танкових та 1 піхотна дивізія й до 15-ти

окремих піхотних батальйонів і батальйонів фольксштурму. Нацистське

керівництво завчасно готувалося до штурму, на підступах до міста та в

самому Відні були споруджені чисельні оборонні споруди. На напрямах, де

був можливий танковий прорив, по зовнішньому периметру відриті

протитанкові рови та встановлені протипіхотні й протитанкові загородження

та перепони; вулиці були перекриті барикадами та завалами. У багатьох

будинках були обладнані вогневі точки. Однією з причин побудови такої

потужної оборони було нафтове родовище поблизу Відня. Саме ж місто було

останньою перепоною на шляху до Південної Німеччини. Окрім того, у

13

нацистського керівництва були розрахунки зупинити радянські сили та

протриматися у гірських лісових частинах Австрії в надії укласти сепаратний

мир з Великобританією та США.

Внаслідок штурму Відня місто було повністю зайняте радянськими

військами, котрі підійшли на рубіж Санкт-Пельтена та зайняли оборонні

рубежі південніше. Ліве крило 3-го Українського фронту продовжило наступ

в загальному наступі на Грац. 50-ти бойовим з’єднанням, що відзначилися в

боях, було присвоєно почесні звання “Віденські”. У серпні 1945 року на

площі Шварценбергплац встановлено пам’ятник поляглим радянським

воїнам.

Загальні втрати радянських сил при штурмі Відня склали 38 661

вбитими, 129 979 пораненими, було знищено 760 радянських гармат та

мінометів, 614 бойових літаків,

600 танків та САУ. Болгарська

армія втратила вбитими 2698,

пораненими 7107. Німецькі та

угорські сили втратили 130 000

полоненими, знищено та

захоплено 2250 польових гармат,

1300 танків та САУ.

9 червня 1945 року Указом

Президії Верховної Ради СРСР

було засновано медаль “За взяття

Відня”. Нею було нагороджено

277 380 військовослужбовців.

14 КВІТНЯ

55 років тому, 14 квітня 1960 року, в лісі поблизу хутора Лози

Підгаєцького району Тернопільської області відбувся останній бій між

українськими націоналістами-підпільниками і радянськими

силовиками, що вважається також останнім боєм в історії УПА.

Того дня оперативна група Тернопільського управління КДБ із

доданим до неї 12-м Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном

Внутрішньої охорони МВС СРСР змогла оточити останню групу українських

повстанців, яка кілька років переховувалася у криївках на кордоні

Тернопільської і Станіславської (Івано-Франківської) областей.

14

Група складалася із

трьох осіб – Петра

Пасічного, Марії Пальчак і

Олега Цетнарського. Під

час короткої вогневої

сутички Олег Цетнарський

і Петро Пасічний були

поранені і застрелилися,

щоб не потрапити у полон.

Марія Пальчак

несмертельно поранила

себе із пістолета і була

захоплена непритомною.

Відбувши 15-річне ув’язнення вона вийшла на свободу і дожила до

незалежності України (померла 3 січня 1998 року).

Після бою біля хутора Лози організований збройний опір радянському

режиму в Україні остаточно припинився. На нелегальному становищі

залишалися окремі повстанці, які переховувалися до самого розпаду СРСР.

45 років тому, 14 квітня 1970 року, на Дніпропетровщині народився

Валерій Володимирович Алтунін – учасник війни на Сході України,

старший лейтенант.

В.В. Алтунін служив командиром взводу 1-го парашутно-десантного

батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади військової частини

А1126 (смт. Гвардійське Новомосковського району Дніпропетровської

області). 14 червня 2014 року загинув під час падіння військово-

транспортного літака Іл-76 Повітряних Сил Збройних Сил України, який був

збитий сепаратистами з переносного

зенітно-ракетного комплексу “Ігла” під

час заходу на посадку в аеропорту

Луганська. У цій авіакатастрофі загинули

9 членів екіпажу і 40 десантників.

Указом Президента України

П.О. Порошенка № 543/2014 від

20 червня 2014 року старший лейтенант

В.В. Алтунін нагороджений орденом

Богдана Хмельницького ІІІ ступеня

(посмертно).

Петро Пасічний Марія Пальчак

15

35 років тому, 14 квітня 1980 року,

у місті Вінниця народився Дмитро

Олександрович Майборода – учасник

війни на Сході України, гвардії майор,

Герой України.

Д.О. Майборода служив начальником

служби безпеки польотів, командиром

екіпажу літака Ан-26 456-ї гвардійської

бригади транспортної авіації. Із травня до

липня 2014 року виконав 35 бойових

вильотів для перевезення військових,

озброєння, матеріально-технічних засобів в

зону АТО на Донбасі, проводив евакуацію

поранених та хворих. Загинув 14 липня 2014

року в районі села Давидо-Микільське Краснодонського району Луганської

області, коли його літак був підбитий сепаратистами на висоті 6500 метрів.

Він разом з помічником командира екіпажу майором Дмитром Шкарбуном

до останнього керував літаком, що дозволило іншим членам екіпажу

евакуюватися. Похований на Алеї Слави Центрального кладовища Вінниці.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 917/2014 від 4 грудня

2014 року гвардії майору Д.О. Майбороді присвоєно звання “Герой України”

(посмертно).

1 рік тому, 14 квітня 2014 року, виконуючий обов’язки Президента

України Олександр Турчинов підписав Указ № 405/2014, яким увів у дію

рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014

року “Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і

збереження територіальної цілісності України”.

Це стало відповіддю на захоплення проросійськими сепаратистами

низки адміністративних установ у містах Донецької і Луганської областей.

Від 14 квітня 2014 року розпочалася широкомасштабна антитерористична

операція із залученням Збройних Сил України і без введення воєнного стану.

Зоною проведення антитерористичної операції було охоплено Донецьку і

Луганську області, а на період із 14 квітня до 7 вересня 2014 року – також

Ізюмський район та місто Ізюм Харківської області. Від опівночі 15 лютого

2015 року, відповідно до мінських домовленостей, на Сході України офіційно

встановлено режим перемир’я, який неодноразово порушувався бойовиками і

російськими військами.

16

15 КВІТНЯ

100 років тому, 15 квітня 1915 року, в селі

Плоске (нині Балтського району Одеської області)

народився Ничипор Лаврентійович Кудрявцев –

учасник Другої світової війни, Герой

Радянського Союзу.

Н.Л. Кудрявцев закінчив Дубківський

агрономічний технікум. Працював зоотехніком,

головним бухгалтером Роздільнянської

інкубаторської станції. Із 1936 року служив у

Червоній армії, пройшов курси вдосконалення

командного складу.

Станом на червень 1941 року – молодший лейтенант, командир взводу

90-го стрілецького полку 95-ї стрілецької дивізії. Воював на Південному

фронті, брав участь в оборонних боях у Молдавії. Під час

контратаки 8 липня 1941 року біля села Долна Страшенського району,

Н.Л. Кудрявцев з бійцями свого взводу знищив близько сотні солдатів і

офіцерів супротивника, але загинув і сам. Указом Президії Верховної Ради

СРСР від 24 липня 1941 року молодшому лейтенанту Н.Л. Кудрявцеву було

присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Після війни

перепохований на Алеї Слави в Одесі.

100 років тому, 15 квітня 1915 року, в селі Новомихайлівка (нині

Чернігівського району Запорізької області) народився Іван Дмитрович

Мерзляк – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

І.Д. Мерзляк закінчив школу в Маріуполі. Потім працював токарем на

заводі “Азовсталь”. З 1935 по 1937 рік перебував на

дійсній строковій службі в лавах Червоної армії.

У перші дні після нападу Німеччини на СРСР

добровільно пішов на фронт. У боях брав участь із

1942 року, після закінчення Ульянівського вищого

бронетанкового училища. Воював на Воронезькому,

Сталінградському, Південно-Західному фронтах. Як

командир взводу протягом 1942 – 1943 років

героїчно боровся з ворогом у боях під

Сталінградом, за що був нагороджений першим

орденом Червоної Зірки. Як командир 322-го

17

танкового батальйону 115-ї танкової бригади 6-ї армії Південно-Західного

фронту брав участь у визволенні 30 населених пунктів України.

Неодноразово виходив із оточення ворога, який переважав у кілька разів

своєю чисельністю. За проявлений героїзм під час визволення України в

лютому-березні 1943 року лейтенант І.Д. Мерзляк нагороджений другим

орденом Червоної Зірки. Загинув 9 березня 1943 року у танковому бою під

час виконання бойового завдання – визволення с. Вітрівка Балаклійського

району Харківської області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 червня 1943 року

І.Д. Мерзляку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На

його честь названо вулиці у Маріуполі і с. Новомихайлівка, встановлено

бронзові погруддя у с. Новомихайлівка і смт. Чернігівка.

16 КВІТНЯ

305 років тому, 16 квітня 1710 року, у місті Бендери (територія

Османської імперії, нині Молдова, Придністров’я) відбулося обрання

Гетьманом Війська Запорозького Пилипа Орлика та прийняття “Пактів

і Конституцій прав і вольностей Війська Запорозького” .

Після поразки в битві під Полтавою 1709 року Гетьман Іван Мазепа

разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території

Османської імперії, рятуючись від

російської армії. За Іваном Мазепою

пішли близько 50 провідних

представників старшини, майже 500

козаків із Гетьманщини та понад 4 тисячі

запорожців. Вони стали першою

українською політичною еміграцією.

Восени 1709 року Іван Мазепа помер у

місті Бендери. Півроку потому, 16 квітня

1710 року, Гетьманом у вигнанні було

обрано Пилипа Орлика, колишнього

генерального писаря та довірену особу

Івана Мазепи. Обрання відбулося в

присутності запорожців, генеральної

старшини, козацтва, а також турецького

султана і шведського короля. Гетьман Пилип Орлик

18

Того ж дня затверджено документ під повною назвою “Договори і

Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького між

Ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом

Війська Запорозького, і між генеральною старшиною, полковниками, а також

названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими

правилами утверджені обома сторонами вільним голосуванням і

Ясновельможного Гетьмана урочистою присягою підтверджені”. У перекладі

латинською мовою назва звучала як “Пакти і Конституції прав і вольностей

Війська Запорозького”. Документ було укладено за аналогією із польськими

pacta conventa – угодами між шляхтою і новообраним монархом перед його

вступом на престол. Частина істориків вважає, що це була одна з перших

конституцій нового часу в

європейській і світовій

практиці. У деяких працях

документ називають також

“Бендерською конституцією”

або “Конституцією Пилипа

Орлика”.

У тексті документу

автори називають територію

держави Малою Руссю,

Військом Запорозьким,

Україною. Законодавча влада

надавалася Генеральній Раді,

що виконувала роль

парламенту, до якої входили

генеральні старшини, цивільні

полковники від міст,

генеральні радники (делегати

від полків), полкові старшини,

сотники та представники від Запорозької Січі. Генеральній Раді належало

працювати сесійно, тричі на рік – у січні (на Різдво Христове), квітні (на

Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада

розглядала питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські

справи, заслуховувала звіти Гетьмана, питання про недовіру йому, за

поданням Гетьмана обирала генеральну старшину.

Найвищу виконавчу владу мав Гетьман, влада якого була довічною.

У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував

Титульна сторінка “Договорів і Постановлень”

староукраїнською мовою

19

її повноваження. Можливості Гетьмана і його владні повноваження були

значно обмежені – він не мав права розпоряджатися державним скарбом та

землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню

політику. Йому також було заборонено створювати власну адміністрацію, він

не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних

потреб Гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними

прибутками, проте лише на час його перебування на посаді.

Проголошувалася незалежність України від Московського царства і

Речі Посполитої. При цьому протектором України ставав шведський король

Карл XII, а постійним союзником – Кримське ханство. Територія Війська

Запорозького встановлювалася згідно з умовами Зборівського договору 1649

року (колишні Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства Речі

Посполитої, загалом понад 200 тисяч км²).

“Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького” не

набули чинності, хоча окремі їхні положення могли бути реалізовані на

Правобережній Україні під час походів Пилипа Орлика у 1711 – 1714 роках,

які зрештою виявилися безуспішними. Пилип Орлик залишався Гетьманом в

еміграції до самої смерті в Яссах (нині Румунія) у 1742 році.

95 років тому, 16 квітня 1920 року, Армія Української Народної

Республіки під час Першого Зимового походу 1919 – 1920 років здобула

перемогу над більшовиками у бою за Вознесенськ.

Станом на середину квітня 1920 року Армія УНР у Першому Зимовому

поході була виснажена тривалими переходами і боями та відчувала

катастрофічний брак набоїв. Командувач М.В. Омелянович-Павленко

зважився на відчайдушний крок – штурм вузлової залізничної станції

Вознесенськ на Миколаївщині, де розташовувалися більшовицькі склади зі

зброєю. Головна роль в атаці випала Запорізькій дивізії А.О. Гулого-Гуленка.

В результаті несподіваного (о 3-й годині ранку 16 квітня) і сміливого

нападу, бійці Армії УНР захопили станцію Вознесенськ. До їхніх рук

потрапило 2 мільйони рушничних і 32 тисячі гарматних набоїв, 2 важкі та 18

легких гармат, 8 гірських гармат, 12 мітральєз, 5 тисяч рушниць, 48

кулеметів, 4 ешелони різного військового майна, 4 тисячі возів обозу, 10

мільйонів радянських карбованців, цінне господарче і технічне майно. В бою

особливо відзначився кінний полк Чорних запорожців під командуванням

Петра Дяченка. Втрати Армії УНР убитими й пораненими становили лише

кілька осіб, тоді як більшовики втратили убитими, пораненими й полоненими

від 200 до 600.

20

Внаслідок перемоги під Вознесенськом Армія УНР суттєво поновила

запаси зброї, закріпила віру у власні сили і отримала змогу продовжити рейд

тилами Червоної армії на теренах Південної і Центральної України.

70 років тому, 16 квітня 1945 року, розпочалася Берлінська

наступальна операція військ 1-го Українського, 1-го і 2-го Білоруських

фронтів, Дніпровської військової флотилії і Червонопрапорного

Балтійського флоту.

Це була одна з останніх великомасштабних стратегічних наступальних

операцій Червоної армії у Другій світовій війні, під час якої було захоплено

столицю Німеччини і покладено кінець війні в Європі. Операція проходила

23 дні – з 16 квітня по 8 травня 1945 року, протягом яких радянські війська

просунулися на захід на відстань від 100 до 220 км.

Радянська артилерія на підступах до Берліна

Сили радянських військ значно переважали сили вермахту. У операції

взяли участь близько 2,5 млн червоноармійців, більше 41 600 гармат

і мінометів, 6250 танків і самохідних установок, 7500 бойових літаків.

У штурмі так само брали участь дві армії зі складу Війська Польського.

З німецького боку було зосереджено близько 1 млн

військовослужбовців, 10 400 гармат і мінометів, 1500 танків і самохідних

установок (штурмових гармат), 3300 бойових літаків. Зі складу цивільного

населення були сформовані понад 200 загонів ополчення – фольксштурм, із

21

членів “Гітлерюгенд”,

зокрема підлітків –

загони винищувачів

танків, озброєних

фаустпатронами.

Основу міцної і

глибоко ешелонованої

системи оборони

німців безпосередньо

у столиці Німеччини

складала розгалужена

мережа захисних

залізобетонних споруд:

багатоповерхових

бункерів (більше 400) і дотів, оснащених гарматами, зокрема зенітними і

кулеметами. Навколо міста була розгорнена мережа постів радіолокаційного

спостереження.

Загальна чисельність гарнізону перевищувала 200 тисяч людей.

Гітлерівська оборона на берлінському напрямку була глибокою і щільною.

Вона включала одерсько-нейсенський рубіж глибиною 20–40 км, що мав 3

смуги, та Берлінський оборонний район, де теж було три лінії укріплень.

Перша проходила за 10 км від міста, друга йшла передмістям, третя

оперізувала центр.

Наступ було призначено на 16 квітня. За характером завдань, та їх

результатами Берлінська операція поділялася на три етапи:

1) прорив рубежу оборони ворога на річках Одер і Нейсе (16 – 19

квітня). Наприкінці

18 квітня було

забезпечено умови

для оточення Берліна

з півдня;

2) продовження,

завершення повного

оточення, а потім

розчленування військ

противника на окремі

угруповання (19 – 25

квітня);

Радянські бомбардувальники беруть курс на Берлін

Радянські реактивні установки “Катюша” обстрілюють Берлін

22

3) знищення оточених угруповань, взяття Берліна (26 квітня –

8 травня). Ліквідація берлінського угруповання безпосередньо в місті

здійснювалась 26 квітня – 2 травня. 30 квітня воно було фактично

розчленовано на чотири ізольовані частини.

Кожну вулицю й будинок доводилося брати штурмом. В окремі дні

вдавалося очистити від ворога до 300 кварталів. 25 квітня місто було

повністю оточене. 30 квітня Гітлер покінчив життя самогубством. Рано

вранці 1 травня лейтенант О.П. Берест, сержант М.О. Єгоров і молодший

сержант М.В. Кантарія підняли над будинком Рейхстагу штурмовий прапор

150-ї стрілецької дивізії, який згодом став Прапором Перемоги. 2 травня

гарнізон Берліна капітулював. Німецькі частини, які не бажали здаватися у

полон, спробували прориватися на захід, але були знищені або розпорошені.

Радянські бійці на даху будинку Рейхстагу

Успішне і достатньо швидке завершення Берлінської наступальної

операції коштувало Червоній армії великих жертв. Втрати сягали понад

350 000 бійців, з них близько 80 000 – незворотні. Польські частини втратили

8892 бійця, з них убитими й померлими від ран – 2825. Втрати бойової

техніки становили 1997 танків і самохідних артилерійських установок, 2108

гармат і мінометів, 917 бойових літаків, 215,9 тисяч одиниць стрілецького

озброєння.

23

З німецького боку, за радянськими підрахунками, загинуло від 150 000

до 173 000 бійців, поранення дістали 200 000, ще 400 000 потрапили у полон.

В результаті Берлінської операції було знищено одне з найбільших

угруповань німецьких військ, захоплено столицю Німеччини. Значна частина

вищого військового і політичного керівництва Німеччини загинула або

потрапила у полон. Це призвело до практично повного припинення

організованого спротиву з боку німецьких збройних сил. Безпосереднім

наслідком взяття Берліна стало підписання беззастережної капітуляції

Німеччини 7–8 травня 1945 року.

17 КВІТНЯ

140 років тому, 17 квітня 1875

року, народився Всеволод

Вікторович Буняковський –

генеральний хорунжий армії

Української Держави у 1918 році.

В.В. Буняковський закінчив 1-й

кадетський корпус, Миколаївське

інженерне училище, Миколаївську

академію генштабу (Санкт-

Петербург). Служив офіцером для

доручень при штабі Московського,

потім Віленського військового

округу. Викладав воєнні науки в

Олександрівському військовому

училищі (Москва).

Учасник Першої світової війни.

Виконував обов’язки начальника

штабу 57-ї піхотної дивізії,

командував 225-м піхотним Лівенським полком. Генерал-майор, кавалер

Георгіївської зброї (1915 рік).

За часів Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського –

генеральний хорунжий, начальник 2-ї Київської військової школи.

Після падіння Гетьманату – учасник Білого руху на Півдні Росії.

Емігрував, помер після 1925 року.

24

19 КВІТНЯ

День заснування Військової служби правопорядку у Збройних

Силах України

День солдатської матері

20 КВІТНЯ

95 років тому, 20 квітня 1920 року, в селі Нераж (тепер Черняхівського

району Житомирської області) народився Василь Антонович Тишкевич –

учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

В.А. Тишкевич у вересні 1940 року

призваний до лав Червоної армії. В боях

Другої світової війни із червня 1941 року.

Воював на Сталінградському, 3-му

Українському, 1-му Білоруському

фронтах. У 1942 році закінчив

Астраханське піхотне училище, в 1943

році – курси командирів рот. Був шість

разів поранений.

Командир стрілецької роти 1052-го

стрілецького полку 301-ї стрілецької

дивізії 5-ї ударної армії капітан

В.А. Тишкевич відзначився під час Вісло-

Одерської наступальної операції .

У січні 1945 року брав участь у прориві

ворожої оборони в районі населеного

пункту Гольцов що північний схід від міста Зелова (Німеччина), в боях за

оволодіння і утримання плацдарму на річці Пилиці. 5 лютого 1945 року, під

час відбиття атаки гітлерівців, був важко поранений. Указом Президії

Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 року капітану В.А. Тишкевичу

присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Вісім років В.А. Тишкевич лікувався в госпіталі, переніс 17 операцій.

Після війни мешкав у Києві. Помер 12 грудня 1986 року. Похований в Києві

на Берковецькому кладовищі.

25

21 КВІТНЯ

125 років тому, 21 квітня 1890 року, в селі Ладичин (нині

Теребовлянського району Тернопільської області) народився Осип

Станімір – сотник Української Галицької армії і Армії Української

Народної Республіки, військовий мемуарист.

О. Станімір закінчив Тернопільську гімназію та однорічну

старшинську школу в місті Грац. У 1913 – 1914 роках навчався на

правничому факультеті Львівського університету. У роки Першої світової

війни служив в австрійській армії. 14 лютого 1915 року потрапив у

російський полон, після Лютневої революції 1917 року повернувся до

Австрії, воював на Італійському фронті

(поручник, сотник). Під час українсько-

польської війни 1918 – 1919 років –

сотник УГА. Від грудня 1918 року командував

бойовою групою “Городок”, пізніше – другим

куренем Восьмої Самбірської бригади УГА.

Наприкінці серпня 1919 року підрозділ

О. Станіміра одним з перших увійшов

до Києва під час визволення його від

більшовиків. На початку лютого 1920 року

в Бірзулі (тепер Котовськ Одеської області)

О. Станімір увійшов до складу армійського

ревкому УГА, який розіслав в галицькі

частини наказ про створення на їх базі

підрозділів Червоної української галицької

армії (ЧУГА).

У лютому-квітні 1920 року служив в ЧУГА, командував III армійською

бригадою. Наприкінці квітня 1920 року бригада О. Станіміра намагалася

приєднатись до Армії УНР, але була оточена і роззброєна польськими

військами. О. Станімір разом з невеликим підрозділом прорвався до армії

генерала М.В. Омеляновича-Павленка, що завершувала Перший Зимовий

похід. Служив у 5-й Херсонській дивізії УНР.

Пізніше інтернований у Чехо-Словаччині. У 1924 році закінчив

Торговельну академію у Відні, працював в кооперативних організаціях

Галичини. Після Другої світової війни емігрував до Канади. У 1966 році

вийшли друком спогади “Моя участь у визвольних змаганнях 1917 – 1920”.

Помер у Торонто 13 лютого 1971 року.

26

95 років тому, 21 – 24 квітня 1920 року, підписано Варшавський

договір між Польщею і Українською Народною Республікою.

За договором, в обмін на

визнання незалежності УНР і

військову допомогу, Голова

Директорії УНР Симон

Петлюра погоджувався визнати

українсько-польський кордон

по р. Збруч і далі

по р. Прип’ять до її гирла.

Польський уряд Юзефа

Пілсудського відмовився від

намірів розширити територію

Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 року (за рахунок земель Волині,

Поділля і Київщини) та визнав УНР. До Польщі мала відійти Східна

Галичина та 5 повітів Волині – тобто переважно територія Західно

Української Народної Республіки (ЗУНР). Це означало тимчасове зречення

уряду УНР від великих етнічних українських територій Галичини, Західної

Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини.

Фактично, С. Петлюра визнав питання Східної Галичини внутрішньою

справою Польщі, чим нівелював Акт Злуки між УНР і ЗУНР 1919 року.

З іншого боку, він намагався з допомогою Варшавського договору вибороти

принаймні незалежність УНР (Наддніпрянської України), оскільки

українська армія після тривалих бойових дій, важких втрат і епідемій вже не

була спроможна без польської допомоги звільнити Україну від більшовиків.

Польща зобов’язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих

проти України. Гарантувалися національно-культурні права українського

населення в Польщі і польського в Україні. Складовою частиною договору

була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським

генералом Володимиром Сінклером та представником польського

військового відомства Валерієм Славеком, яка передбачала початок спільних

польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на

території України. 25 квітня 1920 року об’єднані польсько-українські збройні

сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч і

розпочали наступ на Київ. Почалася активна фаза польсько-радянської війни.

За її підсумками 18 березня 1921 року Польща уклала із Радянською Росією і

Радянською Україною Ризький мирний договір, що фактично анулював

Варшавський договір між Польщею і УНР.

Симон Петлюра Юзеф Пілсудський

27

5 років тому, 21 квітня 2010 року, в Харкові було підписано Угоду

між Україною і Російською Федерацією з питань перебування

Чорноморського флоту Російської Федерації на території України.

Відповідно до Угоди, підписаної Президентом України

В.Ф. Януковичем і Президентом Росії Д.А. Медведєвим, термін перебування

Чорноморського флоту Російської Федерації у Криму було продовжено

до 28 травня 2042 року з наступним автоматичним подовженням на наступні

п’ятирічні періоди, якщо жодна зі сторін не повідомить письмово іншу

сторону про припинення дії Угоди не пізніше, ніж за один рік до завершення

терміну дії. Оплата за перебування флоту складається зі щорічних платежів у

100 мільйонів доларів США на рік, починаючи з 2017 року, а також з

додаткових коштів, які отримуються за рахунок зниження з дати набрання

чинності цією Угодою ціни в розмірі до 100 доларів США від встановленої

чинним контрактом між НАК “Нафтогаз” України і ВАТ “Газпром”, на

кожну тисячу кубометрів газу, що поставляється в Україну.

27 квітня 2010 року Верховна Рада України та Державна Дума

Російської Федерації ратифікували Харківську угоду, яка в Україні

викликала обурення опозиції, екологів, місцевих рад та суспільства загалом.

Більшість аналітиків розцінили її як таку, що суперечить Конституції

України.

Після окупації Криму Росією, 31 березня 2014 року Державна Дума РФ

в односторонньому порядку денонсувала Харківську угоду від 21 квітня 2010

року.

22 КВІТНЯ

125 років тому, 22 квітня 1890 року, у

Тирасполі народився Юрій Оттович

Отмарштайн – Генерального штабу

полковник Армії Української Народної

Республіки, начальник штабу Армії УНР у

Другому Зимовому поході.

Ю.О. Отмарштайн походив з родини

німецьких поселенців. У 1916 році

закінчив Миколаївську військову академію

Генштабу в Петербурзі. У роки Першої світової

війни служив у російській армії.

28

Після 1917 року – військовий аташе Української Народної Республіки в

Румунії. У період Гетьманату командував Сердюцьким кінним Лубенським

полком. 20 листопада 1918 року під час антигетьманського повстання

перейшов на бік Директорії УНР. У грудні 1918 року очолював штаб

Осадного Корпусу Січових Стрільців під час боїв за Київ.

На початку 1919 року – начальник штабу Корпусу Січових Стрільців, з

липня 1919 року – начальник штабу Другої дивізії Січових Стрільців.

У листопаді 1921 року – начальник штабу Армії УНР у Другому Зимовому

поході.

Член Української військової організації під керівництвом Євгена

Коновальця (з 1920 року). Координував діяльність УВО на території

Радянської України. Помер 2 травня 1922 року за нез’ясованих обставин під

час відвідання польського табору для українських військовополонених у

Щипйорно (Польща).

23 КВІТНЯ

145 років тому, 23 квітня 1870 року,

народився Борис Йосипович Щуцькой

(Плакса) – військовий міністр Української

Держави у 1918 році, генеральний значковий.

При народженні мав прізвище Плакса.

Закінчив Нижегородський графа Аракчеєва

кадетський корпус, 2-е військове

Костянтинівське училище, Миколаївську

академію генштабу у Санкт-Петербурзі за 1-м

розрядом. У чині підполковника брав участь в

російсько-японській війні 1904 – 1905 років.

Правитель канцелярії управління начальника

військових сполучень 2-ї Маньчжурської армії.

Після повернення з Маньчжурії змінив прізвище

на Щуцькой. Полковник, командир 42-го Сибірського стрілецького полку.

Учасник Першої світової війни. У 1915 – 1916 роках – генерал-майор,

кавалер Георгіївської зброї та ордена Св. Георгія 4-го ступеня, відзначився у

боях за місто Прасниш. У 1916 – 1917 роках командував 3-ю Кавказькою

стрілецькою дивізією. У 1917 році – в резерві чинів при штабі Одеського

військового округу.

29

У 1918 році служив в Армії Української Держави. Із 14 листопада 1918

року – військовий міністр в останньому складі гетьманського уряду під

керівництвом С.М. Гербеля. Скеровував зусилля на боротьбу із повстанням

Директорії. 22 листопада підвищений у званні до генерального значкового,

що відповідало чину генерал-лейтенанта. Востаннє брав участь у засіданні

уряду 9 грудня 1918 року. Виїхав до Одеси, приєднався до лав Білого руху на

Півдні Росії. У 1919 – 1920 роках був у резерві чинів Збройних Сил на Півдні

Росії А.І. Денікіна та Російської армії П.М. Врангеля. В еміграції мешкав у

Таллінні (Естонія), працював у російського видавця. Автор художніх книг з

військової тематики. У 1930-х роках переїхав до Франції. Працював на

заводі, гарсоном у торговельних центрах міста Бордо. Помер на 94-му році

життя 9 квітня 1964 року в Бордо, похований на місцевому кладовищі.

24 КВІТНЯ

115 років тому, 24 квітня 1900 року, в селі

Велика Бурімка (тепер Чорнобаївського району

Черкаської області) народився Василь

Пилипович Герасименко – єдиний в історії

міністр оборони УРСР, генерал-лейтенант.

У дев’ятирічному віці В.П. Герасименко

разом з матір’ю переїхав до родичів на Кубань,

у станицю Березанську. Там 1912 року закінчив

сільську школу, потім двокласне міське

училище імені Герасима Нкіля в Катеринодарi.

У Червоній армії з 1918 року. Учасник

громадянської війни, воював на Північному

Кавказі та Півдні Росії. У 1922 році закінчив курси командного складу РСЧА,

у 1927 році Мінську об’єднану військову школу, в 1931 році Військову

академію імені М. Фрунзе. Від 1931 року – на штабній роботі, з

серпня 1937 року – командир 8-го стрілецького корпусу. Від 1938 року –

заступник командувача військами Київського особливого військового округу.

Із липня1940 року – командувач військами Приволзького військового округу.

У 1940 році отримав звання генерал-лейтенанта. Командувач 5-ї

армії під час Бессарабсько-Буковинського походу РСЧА влітку 1940 року.

У червні-липні 1941 року командував 21-ю, 13-ю арміями на Західному

фронті. У вересні-листопаді 1941 року – заступник з тилу командувача

30

військами Резервного фронту, помічник начальника тилу Червоної армії з

постачання фронтів. Від грудня 1941 року – командувач

військами Сталінградського військового округу. Із вересня 1942 року до

листопада 1943 року – командувач 28-ю армією, що діяла на

Сталінградському фронті, Південному фронті та 4-му Українському фронті.

Очолювані ним війська відзначилися в Ростовській наступальній операції і

Мелітопольській наступальній операції 1943 року, під час визволення

Східної України. Із січня 1944 року – командувач військами Харківського

військового округу. Від березня 1944 року – командувач Київського

військового округу.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11 березня 1944 року

призначений народним комісаром оборони УРСР. Цей указ легалізував

рішення, прийняте напередодні Ставкою Верховного Головнокомандування і

Державним комітетом оборони (обидва органи очолював І.В. Сталін).

Дослідники припускають, що своїм призначенням В.П. Герасименко певною

мірою зобов’язаний Микиті Хрущову, з яким був добре знайомий ще з

довоєнних часів. 1944 року В.П. Герасименко виступав за створення

українських збройних формувань (накшталт Армії Людової) у складі РСЧА.

13 листопада 1945 року рішенням І.В. Сталіна, як Верховного

головнокомандувача Збройних Сил СРСР, генерал-лейтенанта

В.П. Герасименка звільнено з посади наркома оборони УРСР та командувача

Київського військового округу й переведено до Риги, де розташовувалося

командування Прибалтійського військового округу. Там він служив на посаді

заступника командувача округу – спочатку зі стройової частини, потім з

військово-навчальних закладів. У вересні 1953 року звільнений у запас за

станом здоров’я.

Помер В.П. Герасименко 13 лютого 1961 року. Похований в Києві

на Лук’янівському військовому кладовищі.

25 КВІТНЯ

70 років тому, 25 квітня 1945 року, на річці Ельба поблизу міста

Торгау в Німеччині під час Берлінської наступальної операції війська 1-

го Українського фронту зустрілися з військами 1-ї армії США.

Перша зустріч відбулася, коли американський патруль під

командуванням першого лейтенанта Альберта Коцебу перетнув Ельбу. На

східному березі вони зустріли радянських бійців під командуванням

31

підполковника Олександра Гордєєва. Того ж дня ще один американський

патруль під командуванням другого лейтенанта Армії США Уїльяма

Робертсона зустрівся з авангардом 58-ї гвардійської дивізії 1-го Українського

фронту під командуванням лейтенанта Олександра Сильвашко на

зруйнованому мосту через Ельбу поблизу Торгау.

Уїльям Робертсон і Олександр Сильвашко

Фактично ця подія стала зімкненням двох європейських фронтів –

Східного та Західного, що мало надзвичайно важливе стратегічне, тактичне

та політичне значення. В результаті зустрічі військ союзників залишки

збройних сил Німеччини були розділені на дві частини – північну і південну.

За часів Холодної війни між СРСР і США “зустріч на Ельбі” була

символом миру і дружби між громадянами двох антагоністичних наддержав.

26 КВІТНЯ

День Чорнобильської трагедії, Міжнародний день пам’яті жертв

радіаційних аварій та катастроф

32

70 років тому, 26 – 28 квітня 1945 року, відбувся бій під Радеховом

на Львівщині між Українською повстанською армією і загонами НКВС.

Метою атаки на Радехів для УПА було звільнення політичних в’язнів із

місцевого концтабору. Вночі з 26 на 27 квітня 1945 року сотні УПА

“Галайда-1” під командою командира “Перемоги” (Василь Василяшко),

“Перебийніс” під командою сотника “Шумського”, “Тигри” з командиром

“Ромком”, “Пролом” з командиром “Черником”, “Кочовики” з командиром

“Шпилем” та бойова група Служби Безпеки під проводом Дмитра Куп’яка –

“Клея” знищили гранатами будинки МВС-МДБ, захопили концтабір і

звільнили понад 200 політв’язнів.

Після цього повстанські відділи відступили з міста і зайняли позиції на

горі між селами Тишиця і Воля Радвенська. По дорозі відділ “Кочовики”

наткнувся на противника і прицільним вогнем знищив 15 енкаведистів,

решта відступили. 28 квітня енкаведисти стягнули підкріплення і великими

силами 2-го прикордонного загону НКВС пішли з усіх сторін в наступ на

позиції повстанців. Протягом десяти годин повстанці відбивали всі атаки, а

коли стемніло, сильним ударом прорвали ворожий стрій і відійшли в ліси.

В бою під Радеховом загинули близько 170 повстанців і ще 200 були

поранені. Енкаведисти втратили до 450 убитими і 300 пораненими.

27 КВІТНЯ

50 років тому, 27 квітня 1965 року, в місті Бобринець Кіровоградської

області народився Юрій Борисович Олефіренко – учасник бойових дій в

Афганістані та війни на Сході України, капітан І рангу.

Ю.Б. Олефіренко закінчив факультет

спецназу Рязанського училища ВДВ

СРСР. Був направлений у 459-у окрему

роту спеціального призначення – штатний

підрозділ спецназу 40-ї радянської армії в

Афганістані. Воював у Афганістані чотири

роки, нагороджений орденом “Червоної

Зірки” і медаллю “За відвагу”. Досконало

вивчив мову фарсі.

Після здобуття Україною

незалежності Ю.Б. Олефіренко служив у

частинах спецназу в Очакові та

33

Кіровограді, зокрема у 17-й бригаді, переформованій у 73-й морський центр

спеціального призначення (м. Очаків Миколаївської області). У 2007 році

знову служив у Афганістані у складі місії української військової розвідки, що

брала участь в операціях НАТО у складі литовського контингенту.

У 2014 році на початку війни на Сході України Ю.Б. Олефіренко

перебував на пенсії, однак добровільно з’явився у військкомат і отримав

призначення на посаду командира 42-го батальйону територіальної оборони

Кіровоградської області. Згодом став командиром 73-го морського центру

спеціального призначення.

16 січня 2015 року під час розвідувальної операції підрозділ

Ю.Б. Олефіренка виявив та передав координати вогневих точок противника,

завдяки чому українська артилерія зупинила обстріл російськими збройними

формуваннями мирних мешканців Павлополя. Автомобіль групи

Ю.Б. Олефіренка потрапив під мінометний обстріл бойовиків у районі

Гранітне – Миколаївка в 40 км від Маріуполя. Ю.Б. Олефіренко отримав

важкі поранення, прикривши собою трьох бійців. Помер дорогою до лікарні.

Похований у секторі почесних поховань Рівнянського кладовища

Кіровограда.

29 КВІТНЯ

День пам’яті жертв

використання хімічної зброї

100 років тому, 29 квітня

1915 року, розпочалися бої за гору

Маківка між українськими

січовими стрільцями та

російськими військами.

Гора Маківка висотою 958 м

знаходиться у Високому Бескиді,

нині за 8 км від смт. Славське

Сколівського району Львівської

області. Під час Першої світової

війни, з 29 квітня до 4 травня 1915

року, за цю панівну висоту

точилися запеклі позиційні бої між

34

підрозділами австро-угорської 55-ї піхотної дівізії Ігнаца фон Фляйшнера (до

складу якої входили українські січові стрільці) та російськими військами 78-ї

піхотної дивізії генерала Володимира Альфтана. Контроль над Маківкою був

потрібен росіянам задля подальшого захоплення села Козьова.

У квітні 1915 року Маківка перебувала в зоні відповідальності 130-ї

піхотної бригади 55-й піхотної дивізії австро-угорського корпуса Гофмана.

У складі цієї дивізії були 7 сотень 1-го та 2-го куренів Українських січових

стрільців. Командиром 130-ї бригади в той час був оберст (полковник) Йозеф

Вітошинський фон Добравола. Цей 67-літній воєначальник був українцем,

що зробив успішну військову кар’єру в армії Австро-Угорщини. До січовиків

він ставився дуже доброзичливо, у відповідь останні сприймали його як

співвітчизника і називали на свій лад – Осип-Михайло Доброволя-

Вітошинський або за даним йому ласкавим прізвиськом “Дзядзьо”.

Проти Маківки діяли війська правого флангу дивізії генерала Альфтана

під командуванням командира 2-й бригади 78-й дивізії генерал-майора

М.Л. Матвєєва. Війська його ділянки складалися з піхотних 309-го

Овруцького й 311-го Кременецького полків, у яких служили чимало

наддніпрянських українців.

Січові стрільці на позиціях на горі Маківка

35

Перші два штурми російських військ 29 квітня і 30 квітня – 1 травня

були відбиті із великим втратами для них. Січові стрільці неодноразово

сміливо контратакували, відкидаючи противника назад. Особливо

відзначилися курені Гриця Коссака і Василя Дідушка. Лише в результаті

третього штурму 3 – 4 травня росіянам вдалося оволодіти Маківкою, при

цьому були задіяні усі наявні резерви. Овруцький і Кременецький полки були

цілковито знекровлені, втративши 3000 бійців убитими й пораненими.

Втрати австро-угорської армії виявилися не меншими. Серед січових

стрільців загинули 42, дістали поранення 76, потрапили в полон 35. Про одну

з контратак січовиків у денному звіті командування 55-ї піхотної дивізії

зазначалося:

Бій за гору Маківка, контратака австро-угорських військ

“Українські Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть

гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава

їхніх хоробрих подвигів, та золотий лавровий листок в історії їхнього народу.

Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишилися в живих,

висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що поклали свої

голови і віддали останню краплину крови, тим, що не можуть уже радіти

перемогою, присвячуємо на вічну память цю згадку. Українці! З великою

гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний

мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо він матиме право

назвати себе вибраною частиною”.

36

Оборона Маківки дозволила 55-й австро-угорській піхотній дивізії

повністю виконати поставлені перед нею стратегічні завдання: 1) не дала

змоги росіянам прорватися через карпатські перевали і вийти на оперативний

простір на Угорську рівнину, що створило б катастрофічні наслідки для

австро-угорського фронту і могло призвести до виходу Австро-Угорщини з

війни; 2) виграти час для зосередження німецьких військ на ділянці Горлиці-

Тарнув і подальшого успішного прориву російського фронту, який призвів до

загального відступу російських військ із Галичини.

Меморіал загиблим січовим стрільцям на горі Маківка, сучасний вигляд

Вже 2 травня 1915 року розпочався “Горлицький прорив” австро-

угорських і німецьких військ. Російське командування було змушене

зупинити всі наступальні дії на напрямку Стрий – Мункач (Мукачеве) і

незабаром, під тиском обстановки на правому фланзі фронту, розпочати

виведення військ із Карпат. У ніч на 13 травня 1915 року року російські

війська відійшли з Маківки, яку негайно зайняли австрійці. Гора, що

дісталася російським військам ціною величезних втрат, була залишена без

єдиного пострілу через 9 днів.

Бої за гору Маківка стали найбільш відомими і славетними в історії

Легіону Українських січових стрільців. У 1920-х роках члени Української

військової організації, а згодом Організації українських націоналістів

37

започаткували встановлення хрестів полеглим за волю України поблизу

центральної вершини Маківки. У 1930-х роках українська молодь розпочала

масові паломництва на Маківку. У 1998 – 1999 роках цвинтар січових

стрільців на Маківці було відбудовано: встановили 50 хрестів на окремих

могилах та один пам’ятник на честь тих січовиків, котрих ідентифікувати не

вдалося. Згідно з Постановою Верховної Ради України № 184-VIII від

11 лютого 2015 року, 100 років з дня битви відзначатиметься на державному

рівні.

30 КВІТНЯ

40 років тому, 30 квітня 1975

року, у місті Ямпіль Вінницької області

народився Сергій Васильович

Камінський – учасник війни на Сході

України, майор, військовий льотчик.

С.В. Камінський закінчив

Мінське суворовське училище та

Київський авіаційний інститут. У 1997

році був направлений на військову

службу у місто Бориспіль Київської

області. Служив оператором

аерофотозйомки, заступником

командира ескадрильї з виховної

роботи 15-ї окремої бригади транспортної авіації “Блакитна стежа”.

6 червня 2014 року був членом екіпажу збитого над Слов’янськом

транспортного літака Ан-30Б, який здійснював спостережний політ у зоні

бойових дій. Підбитий сепаратистами літак почав падати в напрямі житлових

кварталів Слов’янська, пілоти ціною власного життя скерували його за межі

міста.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 543/2014 від 20 червня

2014 року майор С.В. Камінський посмертно нагороджений орденом Богдана

Хмельницького ІІІ ступеня.

38

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ

ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

КВІТЕНЬ 2015