Embed Size (px)
Citation preview
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
МИКОЛАЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ В.О.СУХОМЛИНСЬКОГО
Факультет філології та журналістики
Кафедра української мови і літератури
Квітка-Основ’яненко – зачинатель нової української прози
Курсова робота
Студентки 241-Б групи
Калус М. Ю.
Науковий керівник –
к.ф.н. Гурдуз К. О.
Миколаїв – 2012
2
ЗМІСТ
ВСТУП…....………………………………………………………………………3
Розділ 1. МІСЦЕ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА В ЛІТЕРАТУРІ
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ……………………………………...…5
1.1. Провідні тенденції українського літературного процесу першої
половини XIX століття................................................................................5
1.2. Творчість Григорія Квітки-Основ’яненка в оцінці
літературознавців.........................................................................................9
Розділ 2. ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО ЯК ЗАЧИНАТЕЛЬ НОВОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ……………………………………………………….…17
2.1. “Малороссийкие повести, рассказываемые Грыцьком Основьяненком»
як перший зразок нової української прози..............................................17
2.2. Жанрова палітра творчості Г. Квітки-Основ’яненка.............................27
ВИСНОВКИ...........................................................................................................39
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................42
2
3
ВСТУП
Актуальність теми. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко – одна з центральних
постатей українського літературного процесу першої половини XIX століття.
Саме він – перший український прозаїк, один із видатних письменників
дошевченківського періоду. Розпочавши епоху прози в новій українській
літературі, Квітка дав могутній повштовх для її розвитку та на багато років
визначив її особливості.
Більшість літературознавців вважають Квітку-Основ’яненка
неперевершеним майстром українського слова, а його повість "Маруся" –
вершиною літературного процесу XIX століття.
Актуальність літературного доробку письменника, що звернувся до
джерел багатющої народної творчості, в тому, що автор підніс народну
розмовну українську мову до висоти літературної мови і саме Квітка-
Основ’яненко спершу в прозовій формі ставить перед читачем народні та
високоморальні ідеали, які формували й нині формують естетичні смаки
українців. Через усю творчість Г. Квітка проніс народний гумор, живу
барвисту мову, правдивість зображення життя та ідею про цінність
національної самобутності. Нині, коли українська література бурхливо
розвивається, використовуючи за основу надбання письменників попередніх
поколінь, потрібно ретельно дослідити літературну спадшину "знакових" для
українського літературного процесу митців, що й визначило тему курсової
роботи.
Об’єкт дослідження – літературна спадщина Г. Ф. Квітки-
Основ’яненка.
Предмет дослідження – українська проза Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, а
саме сентиментально-реалістична повість "Маруся", оповідання "Салдацький
патрет" та гумористичне оповідання "Мертвецький великдень".
3
4
Мета роботи – визначити і проаналізувати місце української прозової
спадщини Г. Квітки-Основ’яненка в українському літературному процесі
першої половини ХІХ століття.
Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:
– висвітлити основні тенденції розвитку українського літературного
процесу у першій половині ХІХ століття;
– розкрити позицію літературознавців щодо визначення місця
творчості Квітки-Основ’яненка в українській літературі;
– визначити особливості української прози письменника;
– дослідити жанровий спектр творчої спадщини Г. Ф. Квітки-
Основ’яненка.
Наукова новизна нашої курсової роботи полягає у змістовному
дослідженні прозової спадщини письменника. Окремі моменти з теми вже
так чи інакше висвітлювалися в літературознавстві, але системний огляд
предмета дослідження виступає вперше.
Теоретичну основу роботи становлять основні положення щодо
творчого доробку Г. Квітки-Основ’яненка, які викладені в працях О. Гончара,
Д. Чалого, М. Походзіло, С. Зубкова, Є. Вербицької, М. Возняка,
М. Жулинського та інших дослідників.
Практичне значення роботи: результати пропонованого дослідження
можуть бути враховані в синтетичних оглядах історії української літератури,
а також у комплексних, “портретних” дослідженнях творчості Г. Квітки-
Основ’яненка.
Методологічна основа роботи. Основним методом дослідження є
описовий.
Структура роботи зумовлена метою та завданнями дослідження.
Робота складається зі вступу, двох розділів (що містять підрозділи),
висновків та списку використаних джерел (на 33 позиції). Загальний обсяг
роботи – 44 сторінки, із них 39 сторінок основного тексту.
4
5
Розділ 1.
МІСЦЕ ГРИГОРІЯ КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКА В ЛІТЕРАТУРІ
ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ
1.1. Провідні тенденції українського літературного процесу
першої половини XIX століття
Література першої половини ХІХ століття – досить строката та цікава
сторінка українського літературного процесу.
Саме в цей час на Україні відживала традиція шкільних віршів і
вертепних драм, міцніла тенденція наближення передової національної
літератури до фольклору та до народного читача, відбувалась її ідейно-
художня демократизація.
Період 20–30-х років у Росії та Україні відзначається розквітом
романтизму. У пошуках героїчних, небуденних тем романтики звернулися до
усної поезії, відкривши для широкого загалу неоціненні багатства народного
генія. Передовими умами все більше оволодіває ідея народності.
У 1831–1832 роках вийшли друком дві книжки гоголівських “Вечорів
на хуторі біля Диканьки“”, в яких яскравими барвами заграли картини життя
українського села. 1835 року видано “Тараса Бульбу” – повість про велич
народних героїв.
Широко розгортається збирання, публікація та дослідження народної
творчості. З життєдайного народнопоетичного джерела активно черпають
свої ідеї та натхнення письменники. У цьому зв’язку можна назвати прозові
твори А. Глєбова (“Сільський ярмарок”, 1829), О. Сомова (“Перевертень”,
1829; “Скарби”, 1830; “Київські відьми”, 1833), Є. Гребінки
(“Малороссийское предание”, 1835) тощо.
Нагромаджується дедалі більше явищ української національної
культури. У кінці 20 – на початку 30-х років з’являються поетичні твори
харківських романтиків (Л. Боровиковського, О. Шпигоцького та ін.). Їхній
5
6
гурток видає “Український альманах” (1831), а в 1833–1838 роках виходять
шість збірок “Запорожской старины” І. Срезневського.
У цей час гостро постало питання про написання творів українською
мовою, адже в умовах колонізаторської політики царизму до цього ставилися
дуже вороже. Багато хто й з українських культурних діячів, оспівуючи ідеї
створення великої національної літератури, не вірив у можливість її
здійснення.
І. П. Котляревський успішно вжив розмовну українську мову в
літературі. Але ще протягом тривалого часу після цього точилися гострі
суперечки щодо можливості й доцільності створення української літератури
мовою “черні”, як висловлювались реакційні критики, оскільки українське
панство – тобто “освічена, читацька публіка” – в основній своїй масі
відмовлялоя від рідної мови. У консервативних і шовіністичних колах на
початку XIX століття українську мову вважали грубою, простонародною і
вживали переважно для створення комічного ефекту.
Все ж таки після великого успіху “Енеїди” І. Котляревського, після
вдалого виступу П. Гулака-Артемовського з байками думка про придатність
живої української мови для літературної творчості дедалі більше проникає на
сторінки преси і знаходить прихильників у тодішньому російському та
українському суспільстві. Проте її творчі можливості вважались досить
обмеженими. Довгий час у суспільстві трималась висловлена 1815 року
“Вестником Европы” думка про те, що українська мова “при теперішньому
своєму стані придатна тільки для жартівливих творів, таких, як “Енеїда” і дві-
три відомі оди” [14, с. 116]. Українську мову вважали дуже зручною лише
для творів, що пишуться жартівливим чи навіть низьким стилем.
В українському літературному процесі початку XIX століття
утворилася своєрідна бурлескно-гумористична традиція, яка вже гальмувала
вихід літератури на широкі простори розвитку, обмежувала творчі
можливості національної мови. У 20-х роках частішають спроби порушити
цю традицію, успішно вже здійснені “Наталкою Полтавкою”. На такі спроби
6
7
надихала письменників і високохудожня українська народна лірика, яка все
частіше потрапляє на друковані сторінки.
Важливу роль у підготовці суспільства до сприйняття нових явищ
української літератури відіграла уснопоетична творчість: вона завойовувала
авторитет українській художній мові, прокладаючи тим самим шлях новій
літературі. М. Максимович згадує, що “задовго ще до Шевченка, і до Квітки,
і до Гоголя знали в столицях малоросійську мову з найвишуканішою її
вимовою […] – з народних українських пісень! ” [23, с. 121].
Високохудожня усна поезія свідчила про духовні сили й творчі
можливості українського народу.
В таких умовах, незважаючи на гнобительську політику царизму щодо
поневоленого українського народу і його культури, активізується літературна
діяльність на Україні.
Велика значимість суспільно-історичних подій, всезростаюча
складність і різноманітність форм суспільних взаємин першої половини
ХІХ століття вимагали широкого, багатогранного охоплення їх у художній
літературі. Тому панівне становище тут займають великі жанри. “...Тепер, –
писав Бєлінський у 1835 році, – вся наша література перетворилася в роман і
повість” [1, с. 386].
Суспільно-культурні умови України поставили на порядок денний
проблему прози.
Прагнення правдиво зображувати життя українського народу, зробити
доступною для народного читача форму текстів, бажання служити
національній культурі, вплив народної творчості – це були важливі чинники
того, що з’являються прозові твори українською мовою.
Загалом свідченням зрілості тієї чи іншої літератури, особливо
реалістичної, є саме успішний розвиток великої прози, великих жанрів.
Але жодна з літературних течій, жоден з стильових напрямів не став
провідним для українського літературного процесу перших тридцяти років
ХІХ століття в такій мірі, щоб можна було ці роки назвати роками бурлеску,
7
8
чи сентименталізму, чи романтизму, чи реалізму. Але між названими
художніми течіями, стильовими ознаками існує певна послідовність.
Дослідження творчої спадщини митців початку ХІХ століття свідчить,
що кожний з названих напрямів у певний час був закономірним кроком
вперед у розвитку українського художнього слова, що кожний з них має своє
місце в українському літературному русі по шляху до реалізму, національної
самобутності та народності.
Суміш напрямів, стильова строкатість української літератури
дошевченківської доби коріниться в особливостях українського історичного і
культурного життя. Українська література не знала класицизму. Панування
старих традицій з їх церковно-шкільною естетикою затрималося аж до другої
половини XVIII століття. Ці тенденції гальмували зростання і розвиток
прогресивних елементів української літератури майже протягом цілого
століття. І після подолання цієї перепони всі прогресивні елементи почали
бурхливо розвиватись.
На той час в цьому процесі значну роль відіграла і нова російська
література, яка набула великого ідейно-художнього досвіду. Українські
письменники широко використовували її надбання. Все вищесказане
спричинило те, що одна течія ще не встигла досягти повного розвитку, ще не
вичерпала себе, як уже зароджувалася друга і продовжувала розвиватись
поруч з існуванням першої. Таке поєднання різних стильових ознак було
характерним явищем для української літератури 20–30-х років ХІХ століття.
А от кінець 30-х – початок 40-х років ХІХ століття в літературному
житті Росії та України являють собою своєрідний етап. В науці накреслився
перехід від схоластики, крайньої абстракції до вивчення життя.
В. Г. Бєлінський у своїй статті писав: “Останнім часом багато стало
з’являтись книг, брошур і статей з спеціальних предметів. Звичайно, дійсно
хороших серед них мало, але всі вони важливі, як свідчення ділового напря-
му літератури” [6, с. 220].
8
9
Тобто, найважливішим явищем літературного життя 40-х років ХІХ
століття була “натуральна школа”. Однією з найбільш характерних
особливостей естетики “натуральної школи” було прагнення створити
образи-типи. І. І. Панаєв писав: “Ми всі тепер пишемо типи і вважаємо себе
письменниками типів” [25, с. 18].
Нове розуміння літератури, її художні особливості 30-х – початку 40-х
років в найбільшій мірі проявилося у творчості Гоголя та Г. Ф. Квітки-
Основ’яненка. За їх розумінням, головним завданням художньої літератури
на цьому етапі є викриття недоліків, виразок в житті суспільства.
В силу несприятливих для українського літературного процесу (смерть
Квітки у 1843 році, арешт Шевченка 1847 року, а потім роки сумного
семиріччя) у другій половині 40-х років розвиток української прози майже
припиняється. І лише в наприкінці 50-х років розпочнеться пожвавлення в
українській літературі, під час якого з’явиться ціла плеяда прозаїків.
1.2. Творчість Григорія Квітки-Основ’яненка в оцінці
літературознавців
Оцінка творчісті Квітки-Основ’яненка відзначалася особливою
різнобійністю. Адже в доробку письменника поєднані досить виразні
сатирично-реалістичні тенденції з сентиментально-ідилістичними, а часто і
просто консервативно-реакційними.
Складність і суперечливість творчості автора “Марусі” і “Пана
Халявського” не є чимось випадковим: вони зумовлені своєрідністю епохи,
світоглядом письменника та умовами його життя.
Григорій Квітка-Основ’яненко дав перші зразки художньої прози в
новій українській літературі, і крім того, він був і видатним російським
письменником.
Літературну діяльність Квітка розпочав лише десь в середині десятих
років XIX століття, але не можна забувати, що більше двадцяти років він
9
10
прожив у XVIII столітті, і що саме тоді почав формуватися його світогляд,
суспільно-політичні та естетичні смаки.
Про Квітку-Основ’яненка та його творчість існує досить значна
література. Критика виявляла великий інтерес до творів письменника вже з
часу появи його російських комедій, написаних у 20-і роки XIX столітті.
Визначаючи місце Квітки-Основ’яненка в світовій літературі, Іван
Франко писав: “Аж коло року 1840 починають майже у всіх літературах
Європи появлятися твори, в которих мужик являється героєм, життя його
стається головним предметом, канвою талановитих творів літературних […]
В літературі українській, дрібній, слабій, неначе в кут якийсь забитій, на яку
мало хто й звертав увагу, появляються далеко швидше, ніж деінде […]
оповідання Квітки-Основ’яненка, черпані виключно з життя народного...”
[29, с. 260-261]
Ранні вірші та фейлетони Г. Ф. Квітки-Основ’яненка свого часу
лишилися не поміченими критикою, хоч деякі з них, за словами біографа
письменника Г. П. Данилевського, викликали фурор у Харкові.
Починаючи ж з комедій Квітки 20-х років, його творчість набуває
популярності, користується дедалі зростаючою увагою преси, породжує
численні відгуки критиків та літературознавців. Вже за життя письменника, у
20-40-ві роки XIX століття, у двох десятках тодішніх журналів, газет та
альманахів з’явилося понад сто рецензій на твори письменника. Всі ці
критичні відгуки були опубліковані у російських виданнях – переважно
московських та петербурзьких журналах і газетах, оскільки української
періодики тоді ще не було. З рецензіями як на російські, так і на українські
твори Квітки виступали українські, і – ще частіше – російські літератори
[11, с. 17-19].
У велику літературу Г. Квітка, несподівано для самого себе, сенсаційно
увійшов з виходом у друці його російської комедії “Дворянские выборы”
(1829). Саме після цього у критиці з’являються висловлювання про
талановитість її автора.
10
11
Хвилею відгуків зустріла преса вихід у світ комедії “Шельменко –
волостной писарь” (1831).
Отже, передова критика в цілому прихильно зустріла кращі сатирично-
викривальні комедії Г. Квітки 20-х років, високо оцінила їх оригінальність,
новизну щодо ідейно-тематичного змісту, натуральність зображення в них
суспільних вад, природність, яскравість, різкість вимальовування негативних
образів, неабиякий талант їх автора. Вказувалося, проте, на деяку художню
недосконалість п’єс, недостатню художню обробку мови й стилю, а також на
наслідування Квіткою манери старих французьких комедій, тобто на
намагання автора втиснути свої твори в застарілі вже рамки класицистичної
драматургії.
Як визначну подію в українському літературному процесі зустріла
прогресивна критика вихід книжки “Малороссийские повести,
рассказываемые Грыцьком Основьяненком” (1834), куди ввійшли оповідання
“Салдацький патрет”, “Мертвецький великдень”, повість “Маруся”.
Новаторський характер цього літературного явища критика відзначила
одразу. Російський і український філолог-славіст О. М. Бодянський у
широкій рецензії на збірку писав: “Хвала панові Грицьку, який перший так
сміливо і так мальовниче ввірвався на баскому українському коні в галузь
нині всіма улюбленого розповідного роду... ”. “Дотепер, – говориться в
статті, – малоросіяни не мали жодного майже твору чисто літературного,
писаного прозою своєю рідною мовою”. Бодянський знаходить у творах
Квітки національні риси, ставить ці твори у зв’язок з народною поезією,
характеризує особливості письменницького таланту: “...пан Грицько має
справжній талант для повістей у дусі веселому, насмішкуватому, комічному”
[24, с. 11-16].
У зв’язку з виходом збірки українських повістей у пресі пожвавлюється
полеміка про можливість і доцільність створення серйозної літератури
11
12
українською мовою. Цього питання торкалися майже всі критики, які
виступали в 30-40-x роках з рецензіями на українські твори Квітки.
Російський письменник і видатний лексикограф В. І. Даль (псевдонім
Козак Луганський) у своїй рецензії на “Малороссийские повести” зауважує:
“Не смію також радити нікому братися за переклад повістей Основ’яненка
російською мовою, це вийшла б перекладня, а не переклад. Їх треба читати в
оригіналі […]. Чи варто перекладати й спотворювати книжку, яку так легко
розуміти в оригіналі і тішитися та радуватись незрівнянною простотою
зворотів і виразів” [17, с. 223].
В. І. Даль такох відгукнувся рецензією на вихід з друку комедії Г.
Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці” (1836). “Письмові твори
Основ’яненка, – узагальнює свої спостереження В. Даль, – належать,
безперечно, до найбільш вірних, яскравих і барвистих картин побуту
простолюдинів тієї частини нашої величезної вітчизни, де живе та пише
автор” [17, с. 253–264]. В. Даль високо підносить своєрідність і майстерність
українських прозових творів Основ’яненка.
Друга книжка “Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком
Основьяненком” (1837) викликала нову хвилю відгуків.
Є. П. Гребінка, який виступив з рецензією на другу книжку
“Малороссийских повестей”, вбачає велике літературно-суспільне значення
української творчості Квітки-Основ’яненка. “В його “Марусі”, – пише
Гребінка, – лагідні почуття виражені так вдало, що навіть прихильники
думки, що українською мовою можна писати тільки комічне, і які збирались
реготати до упаду при самому імені Марусі, плакали під кінець повісті”
[16, с. 24].
У більшості рецензій на обидві книжки “Малороссийских повестей”
ідеться про те, що автор цих збірок писав з натури, що його зображення вірне
дійсності. Це підкреслювали В. Даль, М. Полевой, Є. Гребінка та інші.
Відзначали критики і той факт, що Квітка-Основ’яненко своєю
художньою практикою порушив панівну в українському літературному
12
13
процесі бурлескно-травестійну традицію. Майже у всіх рецензіях зазначалося
Квітчине знання людського серця й талановите відтворення письменником
людських почуттів та переживань, його зворушлива манера письма. Серед
особливостей художньої форми творів Квітки-Основ’яненка в око критики
впала майстерність оповіді.
У ряді рецензій висловлюються критичні зауваження щодо побудови
деяких Квітчиних творів. Відзначила критика і Квітчину неекономність щодо
мови й стилю, його багатослів’я, але критики одностайно вважають Квітку-
Основ’яненка добрим знавцем української розмовної мови.
Уміння Квітки малювати з натури, а також його талант гумориста
відзначаються в більшості відгуків, що з’явилися в тодішній пресі. Але деякі
критики засуджували Квітчин дидактизм.
З усіх тогочасних російських та українських критиків найпильнішу
увагу до творчості Квітки-Основ’яненка виявляв В. Г. Бєлінський. Великий
критик, активний борець за реалізм, народність та ідейність літератури
залишив близько двох десятків відгуків, рецензій і згадок про драматичні та
прозові твори видатного письменника. Складне питання “Бєлінський і
Квітка» досліджувалося багатьма критиками і літературознавцями.
Уперше В. Бєлінський відгукнувся про творчість Квітки-Основ’яненка
в статті “Літературні мріяння” (1834), де високо оцінив комедію “Дворянские
выборы”, назвавши її серед кращих тогочасних російських творів, які він
радив читати для пізнання дворянського класу: “Я не хочу вам багато
говорити про нього: прочитайте “Недоросля”, “Горе от ума”, “Евгения
Онегина”, “Дворянские выборы» […], прочитайте, і ви взнаєте його самі
краще від мене» [2, с. 342].
На сторінках “Молвы” молодий критик захоплено привітав вихід
першої книжки “Малороссийских повестей”, яка, за його словами,
відзначається “високим літературним достоїнством, що йде від
оригінальності предмета й оригінальності таланту” [3, с. 118 ].
13
14
Досить детально й глибоко проаналізував В. Бєлинський “Марусю”,
російський переклад якої був надругований в “Современнике” у 1838 році.
“Ми не спроможні висловити тієї насолоди, з якою прочитали її, – пише
Бєлінський. – Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх
журналів цілком виправдовують враження, яке справила на нас ця чудова
повість” [2, с. 385–388]. Критик підкреслив національну своєрідність образів
повісті, особливо привабила його “Маруся” як поетичний опис України.
Про “Мертвецький великдень” Бєлінський висловився як про одне “з
милих гумористичних оповідань талановитого Грицька Основ’яненка”
[4, с. 456].
В. Бєлинський найдокладніше проаналізував ряд повістей, романів і
драматичних творів Квітки-Основ’яненка, дав їм вірну оцінку з погляду
художньої вартості, підкресливши найхарактерніші позитивні та негативні
сторони його літературної спадщини.
Пізніше вимоги видатного критика до літератури стали вищими та
суворішими. Вже після смерті Квітки, оглянувшись на його творчість
останніх років з позицій літературно-естетичної теорії революційної
демократії, Бєлинський писав у статті “Російська література 1843 року”: “У
числі молодих з 1838 року з’явився один старий: це покійний Основ’яненко,
серед численних повістей якого, написаних упродовж якихось чотирьох
років, особливо знаменний “Пан Халявський” – сатирична картина
старовинних нравів Малоросії; у всіх інших повістях і романах своїх він
повторював або сентиментальність своєї “Марусі”, або гумор “Пана
Халявського” і в останній час значно виписався”. [5, с. 20]
Т. Шевченко у перші роки своєї творчості позитивно оцінює
громадську діяльність і талант Г. Квітки-Основ’яненка, захоплюється його
творами: “Любіть мене так, як я вас люблю, не бачивши вас зроду... Ваша
Маруся так мені про вас росказала, що я вас на виліт знаю” [33, с. 212]. Поет
навіть присвятив йому свій вірш – послання “До Основ’яненка”, в якому
називає письменника батьком. Однак згодом Т. Шевченко критично
14
15
відгукнувся про творчість Г. Квітки-Основ’яненка: “Покійний Основ’яненко
дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може не
чув його в колисці від матері”. [33, с. 447]
Буржуазно-націоналістична критика, зокрема П. Куліш, з реакційних
позицій оцінила творчість Квітки. П. Куліш різко виступив проти російських
творів письменника, називаючи їх “іноземщиною”. На думку Куліша, вони
ніби поглинули Г. Квітку як письменника і він став “малим писателем
іноязичної словесності... і став високим поетом”, коли з’явились його
українські “народні оповідання”. У своїх літературно критичних статтях,
зокрема у статті “Григорій Квітка (Основ’яненко) і його повісті” П. Куліш
надмірно захоплювався українськими творами, особливо милувався повістю
“Маруся”, а письменника ставить поряд, а інколи і вище Т. Шевченка, а
також Шекспіра. Синтезуючи думку про літературну спадщину Квітки-
Основ’яненка, П. Куліш заявив: “Не хочу я без потреби перегортувати всього
Квітку по листочкам, а глашу про його перед громадою своє слово огулом, в
інтересі всенародному, виступивши наперед своєї лави і чуючи за собою
тисячі, котрі мовчки слухають головою, а думають душею по-моєму”
[22, с. 129–130].
Проти Кулішевої оцінки творчості Квітки виступив М. Костомаров із
статтею “Обзор сочинений на малороссийском языке”. Позитивно оцінивши
творчість Г. Квітки-Основ’яненка, він також вказав на значні недоліки
“Марусі”, зокрема розтягнутість, надуманість окремих місць, неприродні
риси деяких героїв. “Характер Василя не ясен и даже не естественен; он
сентиментален, и самое удаление его в монастырь не производит сильного
эффеста. Характеры Наума, отца Маруси, и матери ее тоже не отличаются
резкими чертами”, – писав критик [21, с. 130–131]. Загалом, оцінюючи
творчість першого прозаїка, М. Костомаров надає йому вагоме місце в
розвиткові української літератури: “Без всякого сомнения, честь возведения
родного слова на высшую степень развития, – смею сказать, честь создания
15
16
малороссийской литературы принадлежит писателю, скрывшему себя под
вымышленным именем Основьяненка” [21, с. 431].
Отже, дослідження та трактування літературної спадщини
Основ’яненка літературознавцями було двояким, але можна з упевненістю
сказати, що саме творчість Г. Квітки була в центрі українського
літературного процесу першої половини XIX і саме він заклав основи нової
української прози.
Ряд важливих аспектів питання про дослідження творчого доробку
письменника уже висвітлено в літературознавстві, однак вимагають більш
детального та ретельного дослідження окремі віхи життя і творчості
Г. Квітки-Основ’яненка та його вплив на становлення поглядів письменників
наступних поколінь.
16
17
Розділ 2.
ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО ЯК ЗАЧИНАТЕЛЬ НОВОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ
2.1. “Малороссийские повести, рассказываемые Грыцьком
Основьяненком” як перший зразок нової української прози
На час появи прозових творів Квітки-Основ’яненка українська
література знала лише “Енеїду” Котляревського, байки Гулака-
Артемовського, окремі твори Боровиковського, Шпигоцького, переклад
поеми “Полтава” Пушкіна, зроблений Гребінкою, та в рукописах окремі
твори Г. С. Сковороди.
Квітка відкрив джерело прозової реалістичної творчості українською
мовою. Його повісті викликали інтерес у багатьох українських письменників,
передусім, свіжою на той час формою розповіді устами селянина – адже саме
Квітка-Основ’яненко увів в українську літературу розповідь від першої
особи, яка максимально зближувалася з адресатами розповідей.
Талант Квітки-побутописця розгорнувся особливо в жанрі повісті й
оповідання, в яких він мав можливість докладно описувати різні сторони
побуту Харківщини, так добре вивченого автором у численних подробицях,
спецефічних особливостях звичаїв і характерів рідного краю. Письменник
сам відвідував ярмарки, весілля, різні родинні торжества селян, міщан,
зробив чимало фольклорних записів.
У творчості Квітки-Основ’яненка його стиль формувався під впливом
поезії, ідей народності в російській та українській літературах. Причому під
народністю у період, коли жив і писав письменник, розуміли зображення
простих людей, переважно селянства – його побуту, звичаїв; широке
використання фольклору, народної розмовної мови, національної старовини.
Згідно з цим розумінням, письменник велику увагу приділяє співчутливому й
захопленому зображенню життя трудового селянства, виступає на захист
інтересів трударя.
17
18
Листування Квітки свідчить, що його найперші власні пошуки в прозі
обмежувалися записом і обробкою переказів про справжні події. І вже 10
червня 1831 року письменник надіслав М. Погодіну перший варіант повісті
“Ганнуся” та цим же листом повідомив, що вона написана “кое-как из
рассказа, переданного мне почти за истину”. Ця повість під назвою
“Харківська Ганнуся” побачила світ у 1832 році в журналі “Телескоп”, але,
згідно до редакційної примітки, текст був перероблений, відредагований та
викладений М. Погодіним.
Звернення Основ’яненка до української мови не було випадковим –
цьому сприяло багато факторів суспільного, загальнолітературного і навіть
особистого характеру. Зародження української розмовної мови в творах
письменника відбулося ще в російських п’єсах – у другій частині
“Дворянских выборов” та “Шельменко – волостной писарь”. Повість
“Ганнуся” становила своєрідний перехідний етап. Надалі настав час для
української прози.
Перша спроба Квітки написати серйозний прозовий твір українською
народною мовою припадає на 1832 рік. Так з’явилася знаменита повість
“Маруся”. Але друком у харьківському альманасі “Утренняя звезда” в
1833 році разом з оповіданням “Салдацький патрет” з’являється лише уривок
з повісті – поетична картина українського ранку. І лише в 1834 році в
московській друкарні А. Глазунова виходить перша збірка творів
письменника під назвою “Малороссийские повести, рассказываемые
Грыцьком Основьяненком”, до якої увійшли оповідання “Салдацький
патрет”, гумористичне оповідання “Мертвецький великдень” та
сентиментально-реалістична повість “Маруся”, яка і започаткувала нову
українську прозу.
Оповіданням “Салдацький патрет” Квітка мав намір висміяти тих
критиків, які, не знаючи культурних потреб українського народу, не
розуміючи українського народу, бралися судити про них, негативно
ставилися до українського письменства.
18
19
Обравши форму оповідання, письменник вирішив використати гостре,
дотепне, влучне народне слово, прислів’я – всім відоме і кожному зрозуміле.
Він використовує прислів’я “Швець знай своє шевство, а в кравецтво не
мішайся”. Але значення оповідання не лише в тому, що ним Квітка давав
відсіч недругам, а насамперед у тому, що тут змальовано живу, правдиву
картину тогочасного життя, побуту, подано, зокрема, барвисту картину
ярмарку. Загалом обраний сюжет Основ’яненко оснастив багатьма
талановито написаними реалістично-побутовими картинами, епізодами,
сценами, образами, деталями, які й складають основну цінність оповідання
як мистецького твору.
У багатьох місцях “Салдацького патрета” спостерігається відгомін
фольклорних мотивів.
Епізод про те, як солдат краде на ярмарку мішок груш, нагадує народні
анекдоти та казки про спритного солдата, його пригоди на ярмарку.
Ремінісценції народних анекдотів про хитрого цигана, про продаж ним
нікчемного коня селянинові є в сцені, де цигани обдурюють мужика,
продаючи йому за високу ціну таку шкапу, “що й скіпками гидко взяти”,
запивши могорич за рахунок селянина та ще й насміявшись з нього: “Шкапа
твоя, – кажуть, – трохи, чоловіче, недобача; так купи їй окуляри та й почепи
на вічі, як паничі у городі носять, то ще потягне... ”
Оповідання “Салдацький патрет”, як і інші прозові твори Квітки
українською мовою, подано у формі розповіді простої людини, харківського
старожила-очевидця. Письменник виявляє велике мистецтво перевтілення в
оповідача з народу – проймається його світоглядом, психологією, культурою,
а також способом мислення, користується його мовними прийомами,
системою тропів тощо. Ось і виходить у нього чудовий ефект живої бесіди з
слухачем: “І що то був за скусний! Там морока його зна як то гарно
малював! ” .
На побудові оповідання позначився і вплив народної казки, а також
давніх притч – оповідання Квітки, як і народні фантастично-пригодницькі
19
20
казки, складається з окремих епізодів; з казки запозичено й зачин (“був собі
колись-то маляр”), закінчення (“От і вся”), а також композиційні зав’язки та
переходи: От ми, узявши, та й пішли...; От як постановили її...; От у саму
глупу північ...; Аж ось стало і на світ заньматися; Аж ось де узявся солдат...
Такі казково-розповідні початки мовних періодів стануть характерними для
всіх його гумористичних прозових творів (дещо рідше зустрічатимуться вони
в сентиментально-реалістичних повістях).
Усі ці фольклорні елементи допомагають письменникові надати творам
епічного характеру, звичної для простих читачів форми викладу.
В цій же збірці було надруковано гумористичне оповідання
“Мертвецький великдень” – один з найбільш майстерно написаних творів
Основ’яненка. Сюжет оповідання побудовано на фольклорних мотивах, про
що сам письменник пише у листі до П. О. Плетньова: “Это легенда, местный
рассказ, ежегодное напоминание в семье, на заговены, о “Терешке,
попавшемся к мертвецам с вареником”, “простонародное предание, из рода в
род передаваемое”.
У “Мертвецькому великодні” Квітка-Основ’яненко використувує
матеріали народної демонології, чимало мотивів з народних повір’їв,
переказів, пісень, казок. В основу ж головного сюжетного стрижня покладено
переказ, який згадується в оповіданні: “Так і старі люди говорять, що було
колись, у якімсь-то селі якомусь-то чоловікові такеє ж привиденіє, що думав
на вутреню прийти, аж прийшов... мертвеці служать собі по-своєму, та у піст
справляють великдень”.
Під пером Основ’яненка фольклорний сюжет розгортається в широке
оповідання, майстерно написане в реалістично-побутовій гумористичній
манері. Події, картини виписані життєво правдиво, детально, але й без
зайвини. Сюжет усного переказу письменником творчо ускладнюється,
викладається з характерною для Квітки настановою на повчання.
П’яному головному героїві привиділося, що він потрапив на
мертвецький великдень і мерці хочуть його з’їсти. А врятували Нечипора
20
21
треті півні – адже після їхнього співу, за народним повір’ям, всяка нечисть
зникає. Кінцівка твору дуже характерна – в ній оповідач наводить докази
“вірогідності” цієї “історії”: “Так казала мені стара Куцайка, розказуючи
свою повість, та й божилася, що сьому, каже, іменно правда була! А мені,
каже, розказувала про се покійна ковалиха Оксана, а вона чула від Явдохи,
дядини старої Потапихи, що була опісля за Денисом Буцем. Так тут, каже,
нігде дітись: правда, та й правда...”. Цим прийомом автор підкреслює
народнофантастичний характер твору. Фольклорний фантастичний сюжет у
Квітки набирає характеру реального факту, трактується письменником як
“привиденіє”, химери, сон п’яного Нечипора.
В цьому фантастично-побутовому оповіданні звучать окремі соціальні
мотиви. У сатиричному плані розповідає автор при зловживання сільської,
волосної, повітової адміністрації та суду: “...Звісно, що тільки підеш з
жалобами та з позивками, то вже й треба “прийдіте поклонімося”. Бо сказано:
без піджоги і дрова не горять. А як десяцькому дай, соцькому дай, писарю
дай, отаману дай, а все-таки до волості відопруть (не ім же одним хліб
їсти)...”. Як видно, письменник досить прозоро натякає на безправність
селянина та здирство місцевої адміністрації. Користуючись фольклорними
засобами гумору й сатири, Квітка нещадно засуджує нікчему-п’яницю,
ледащо Нечипора, який “звівсь нінащо”. У народногумористичному дусі
подано й “виховання” його від пияцтва жінкою Пріською. Подібні сцени і
побутові типи були традиційними на той час. Жива, сповнена дотепу,
експресії, драматичної дії, майстерно переданої точно дібраними
енергійними виразами, ця картина кладе початок побутовим гумористичним
сценам між жінкою та охочим до горілки чоловіком у пізніших творах
української літератури й мистецтва. Також знову автор доречно
використовує народні прислів’я й приказки, пожвавлюючи виклад та
надаючи йому природного звучання, створюючи ілюзію живої розповіді,
узагальнюючи висловлюване, підкреслюючи його закономірність. Ця риса
21
22
викладу тексту у письменника остаточно закріпилася і потім з’являлася у
кожному наступному оповіданні чи повісті.
І третім твором першої збірки “Малороссийские повести,
рассказываемые Грыцьком Основьяненком” була сентиментально-
реалістична повість “Маруся”, яка стала першим видатним прозовим твором
нової української літератури і створена була з наміром глибоко зворушити,
вразити читача, домогтися сильного естетичного впливу на нього й тим
самим довести, що “от малороссийского языка можно растрогаться”,
показати великі художні можливості рідної мови, її придатність для
висловлювання високих почуттів і переживань. Автор намагався дати
яскраву картину, поетично-трагічну історію, що найсильніше б подіяла на
почуття і розум, зачарувала б духовною красою простого українського
народу, силою, глибиною, поетичністю людських переживань.
Сентименталізм як літературний напрям розвинувся в Європі в другій
половині XVIII століття. Г. Квітчці були відомі твори зарубіжних
сентименталістів у російських перекладах, що друкувалися в харківському
“Украинском журнале”, був знайомий він і з творчістю російських
представників цього напряму, зокрема з творами Карамзіна й Жуковського.
Характер повістей Квітки принципово відрізняється від творів
письменників-сентименталістів реалістичним баченням і відображенням
життя, соціальною природою конфліктів, чого не було у сентименталістів.
Квітчин сентименталізм походив значною мірою з фольклору, з народної
ліричної пісні й сприймався читачем як природний, близький йому художній
стиль.
Квітка використовував стиль ліричної пісні для творів прозового
жанру, не завжди вдало й достатньо трансформуючи його, через що ті
елементи, які в пісні звучали природно, часто надавали прозовому твору
сентиментального забарвлення.
Згадок самого автора чи його знайомих про те, який конкретний
матеріал ліг в основу повісті, не виявлено. Безперечно, в основу повісті
22
23
покладено чимало фактів та явищ живої дійсності. Однак аналіз твору дає
підстави говорити про те, що тема, сюжет твору, характеристика персонажів
тощо найтісніше пов’язані з фольклором. Зразком і невичерпним арсеналом
художнього матеріалу для яскравого твору поетично-трагічного змісту стали
для Квітки українські народні пісні, в яких найемоціональнішими і найбільш
поширеними були мотиви кохання, розлуки, смерті закоханих. Зіставлення
повісті з фольклорними зразками показує, що одним з основних джерел
драматичних, трагічних мотивів для сюжету “Марусі” стали пісні-балади та
дівоча лірика.
У цьому творі Квітки відчувається вплив старої житійної літератури.
Типові елементи житійних творів, наприклад, виявляються в деяких
сюжетних моментах, у характеристиці персонажів.
Тема з життя селянства була обрана насамперед через загальний процес
демократизації естетичного ідеалу в передовій літературі Росії та України на
той час. Значний вплив на вибір теми Квіткою справила й селянська тематика
в творчості Котляревського та у “Вечорах на хуторі біля Диканьки”
М. Гоголя. Крім того, українська розмовна мова, якою Квітка завдався
написати твір, була природною саме для селянства. Також в народних піснях,
що надихали Квітку, оспівувалось в основному сільське життя.
Сюжет “Марусі” грунтується на життєвих ситуаціях, він відбиває
реальні умови тогочасного соціального ладу. Водночас і в самій сюжетній
основі повісті – історії кохання Марусі й Василя, і в багатьох перипетіях, і в
трактуванні та освітленні зображуваних явищ відчувається народно-
поетичний дух, свідоме наслідування автором фольклорних традицій. В
роботі над “Марусею” письменник не обмежувався використанням якогось
одного, конкретного народнопоетичного твору. Тут можна знайти відгомін
тем, сюжетів, мотивів багатьох пісень. Сюжет “Марусі” багато чим нагадує
характерні мотиви народних пісень-балад і створений під явним впливом
творів із збірника М. Максимовича “Малороссийские песни”. Як приклад,
23
24
досить навести таку пісню-баладу, опубліковану Максимовичем під
заголовком “Зловещий сон казака” (скорочено):
Як поїхав козаченько на полювання,Да й покинув Марусеньку на горювання.......................................................................Приїжджає козаченько під воротечка:Стукнув, пукнув його коник у копитечка;
Двойчатії воротечки одчинялися,Тройчатії оконечки одкривалися.Як увійде казаченько у нову світлицю:Лежить його Марусенька на престольниці!
Удариться козаченько об дубовий стол:– Ой чом, ой чом, дубовий стол, не прибран стоїш?Чи вже ж в тебе, дубовий стол, хазяйки нема? –– Була в мене хазяєчка Маруся твоя!..
Ножки мої скоренькії, чом не пойдете?Ручки мої біленькії, чом не робите?Очки мої ясненькії, чом не глянете?Уста мої сахарнії, чом не мовите?
Поминувши окремі деталі й зіставивши сюжетну канву пісні з повістю,
можна в обох творах знайти чимало спільного: від’їхав козак, “покинув
Марусеньку на горювання”; повертається він і застає Марусю мертвою.
Зрештою і оте голосіння можно побачити і в пісні, і в творі Квітки.
Ідея про розлуку і смерть закоханих створювалася Квіткою під сильним
впливом відповідних мотивів народної пісенносты, які належать до
найпоширеніших у піснях.
Досить часто в народних піснях розлучниками закоханих виступають
батьки. Відчувається, що й Основ’яненко створив відповідну ситуацію не без
впливу фольклору. Але у піснях цей мотив має, як правило, загальний,
досить абстрактний характер, а Квітка ставить його на конкретну, навіть
соціальну основу, переносить у реальні обставини, подає детальну суспільну
мотивацію вчинку Наума Дрота.
Однією з найпоширеніших тем народних пісень є смерть одного або й
обох закоханих. Народна пісня часто поетизує смерть від кохання як вияв
24
25
вірності закоханих. Характерним для народних пісень є зображення смерті
дівчини або козака в образно-метафоричному плані – як весілля.
Сюжети, мотиви, ситуації таких пісень, у яких відображалось
найтрагічніше – смерть улюблених пісенних персонажів, козака й дівчини, –
були чи не основним матеріалом для побудови кульмінаційної частини
сюжету повісті, а також її розв’язки й епілога. Із страшним передчуттям
якоїсь неминучої біди розлучилася Маруся з Василем. Читач з тривогою
відчуває, що має статись велике нещастя. Причина цього трагічного – як і в
відомих Квітці піснях-баладах: героїня смертельно занедужала і померла.
Йдучи за піснею-баладою, письменник говорить про смерть Марусі в
метафоричному плані: смерть – весілля. “Наум став над Настей, вп’ять гірко
заплакав та й каже:
– Уставай мати! Дружечки прийшли, нехай убирають до вінця
молоду... я піду лагодити весілля!.. ”
Як і в пісні, герой повертається й не застає вже коханої. “Так от
якевесілля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замість щоб на
посаді сидіть, лежить на лаві під церковним сукном, хоч і убрана і заквітчана,
та не до вінця з ним, а у яму від нього іти... тут же і впав, мов нежевий!.. ”
Знаходимо в сюжеті Квітчиної повісті чимало інших пісенних, а також
казкових мотивів, творчо використаних письменником.
Повість “Маруся” близька до народної казки й простотою,
однолінійністю, одноплановістю сюжету. Тут відсутні складні інтриги,
переплетіння сюжетних ходів. Організатором композиції є центральна
героїня, що, як і центральний герой казки, рішуче виділяється у творі.
Характерною особливістю побудови багатьох Квітчиних творів,
написаних українською мовою, є наявність у них моралістичних вступів або
закінчень (розмірковувань релігійного чи морально-етичного характеру) та
підпорядкованість сюжету основній думці моралістичної частини. Така
побудова відповідала Квітчиній настанові на повчання читача. У творах,
25
26
писаних для простого народу, Основ’яненко ставив метою навчати цього
читача доброчинності, як її розумів сам письменник.
На побудові першого українського розповідного твору Квітки
позначився вплив давніх притч і Сковородиної прози, а також поширених
тоді моралістичних повістей російських письменників О. Марлінського,
М. Погодіна, Н. Кукольника тощо. Саме в цих творах наявні диктатичні
вступи, висновки, вставки.
У повісті “Маруся” яскраво виявилась характерна для українських
прозових творів Квітки манера викладу. Автор не показує, не описує, а
розповідає. Основ’яненко досягає ілюзії живої розповіді зокрема тому, що
талановито використав манеру народних оповідачів, казкарів, збагативши,
удосконаливши її за допомогою свого художнього таланту.
Прийом перевтілення в простого оповідача в творах Квітки відіграв
важливу роль у виробленні реалістичної манери письма, в наданні змісту й
формі творів демократичності, народності: оповідач-селянин мав і мислити
характерними для нього категоріями, тому письменнику й доводилося по-
народному оцінювати зображувані явища, що Квітка й робить з великим
мистецтвом.
Таким чином, роглянувши три твори Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, які
увійшли до його першої збірки “Малороссийские повести, рассказываемые
Грыцьком Основьяненком” (1834), можна зробити висновок, що творчість
Квітки стала дійсно символом української прози. Твори письменника були
єдиною на той час спробою реалістично змалювати основи тодішнього
селянського життя. Квітка відкрив джерело прозової реалістичної творчості
українською мовою. Саме Основ’яненку судилося розпочати широке коло
тем і жанрів у прозі, керуючись свідомим прагненням до народності
літератури.
Квітка був новатором у створенні психологічної повісті, у поглибленні
уваги до внутрішнього світу героїв, хоч і грунтувалось це новаторство на
продовженні й творчому розвитку традицій сентименталістів.
26
27
Основою сюжетів як гумористичних оповідань, так і сентиментально-
реалістичних повістей були попередні традиції української та російської
літератури і усна народна творчість – повір’я, легенди, фантастично-
пригодницькі казки, притчі, анекдоти, ліричні пісні, балади тощо. Схильність
автора детально описувати картини побуту, природи, характеру людей
просто змогла проявити себе лише в епічних жанрах повісті та оповідання.
Створений Квіткою образ оповідача Грицька Основ’яненка – справжнє
художнє досягнення української прози передшевченківської доби. З творів
письменника постала бувала людина, котра добре знала повсякденне життя
народу, мала небиякий досвід, котра за своїм соціальним становищем,
поняттями, інтересами, смаками близько стояла до широких трудівних мас.
Г. Ф. Квітка-Основ’яненко одним із перших європейських письменників
робить позитивним героєм своїх творів представників трудового селянства.
“Селянський спосіб оповідання” запезбечується вживанням характерних
ресурсів народної мови – прислів’їв, приказок, примовок, фразеологічних
словосполучень та виразів, які автор запозичив із побутового мовлення.
Природність розповіді у творах письменника досягається завдяки
використанню різноманітних засобів – важливу роль відіграють вигуки,
емоційні звертання і запитання, повторення слів.
Отже, звернення до життя народу, увага до внутрішнього світу й
високих якостей простого люду, намагання проникнути в його душу,
виняткове знання народної творчості, побуту й мови, вдале використання
етнографічних матеріалів, тверда впевненість у славному майбутті рідної
літератури визначили місце Григорія Квітки-Основ’яненка на верхівці
айсберга в історії української літератури як першого класика української
художньої прози поряд з такими визначними письменниками, як
Т. Шевченко та І. Котляревський.
2.2. Жанрова палітра творчості Г. Квітки-Основ’яненка
За своє життя Г. Ф. Квітка-Основ’яненко написав приблизно 80 творів
російською та українськими мовами. Найвизначніші його твори за
27
28
жанровими особливостями можна поділити на ранні вірші та фейлетони
російською мовою, російськомовні п’єси 20-х років, прозові твори
українською мовою, драматичні твори 30–40-х років, романи, повісті та
оповідання, написані російською мовою, історичні нариси та перекази,
повчальні послання до простолюду та критичні виступи. Крім цього, до
спадщини Квітки-Основ’яненка входять вірші українською мовою, обробки
народних анекдотів, етнографічний нарис “Украинцы”, начерки для художніх
творів, незакінчені оповідання та п’єси.
На початку своєї літературної діяльності Квітка-Основ’яненко писав
виключно російською мовою.
Перші твори, що з’явилися з-під пера Квітки-Основ’яненка, були вірші-
романси, написані у першому та другому десятиріччях XIX століття. Часом
вони писалися в стилі пародій на романси – тоді популярним було
пародіювання, гумористичне перелицювання, а Квітка відзначався
особливим хистом гумориста. Серед рукописів письменника зберіглося
багато віршів гумористично-ліричного або сентиментально романсового
характеру – “Ну, вот и мой альбом...”, “Буря жестока”, “Любим я милою
прелестной...” тощо. Але художньої цінності згадані вірші не мають. На них
письменник віробляв техніку віршування, вміння володіти художнім словом.
Спробував себе Г. Квітка і в жанрі байки. Його віршовані байки “Лев и
Звери”, “Сурок и Лягушка” належать до найбільш ранніх його творів. У цих
байках автор висміює окремі риси дворянського побуту та моралі.
Хоча ранні віршовані твори Г. Квітки-Основ’яненка не відзначались
художнім достоїнством, все ж вони дали авторові можливість відчути в собі
писемницький хист, талант гумориста та схиляли Григорія Федоровича до
більш плідної літературної діяльності.
У “Украинскому вестнике” Квітка надрукував серію дотепних “Листів
до видавців”, підписуваних ім’ям Фалалея Повинухіна. У 1821-1822 рр. у
московському журналі “Вестник Европы” Г. Квітка друкує свої “Письма к
28
29
Лужницкому Старцу” - серію фейлетонів – своєрідне продовження листів
Фалалея Повинухіна.
Загалом, Квітка-Основ’яненко у цих фейлетонах порушує важливі
питання, які хвилювали суспільство. Згідно з своїм тодішнім розумінням ролі
й завдання літератури письменник виставляє людей і події напоказ з метою
виховувати на них читача, виправляти суспільні вади. Листи Фалалея
Повинухіна тепер мають в основному лише історико-літературне значення,
вони показують зародження у письменника принципів реалістичного письма,
є цікавим літописом суспільних подій. При тодішній бідності на оригінальні
твори, особливо в умовах провінції, фейлетони Квітки відігравали й певну
естетичну роль.
Після 1822 року в творчості Квітки настає перерва, пов’язана з тим, він
повністю віддає себе службі та громадській діяльності.
Подальший літературний період творчості письменника пов’язаний з
його російськими п’єсами. Ці його твори мають яскраво виражене
громадське призначення – викриття суспільного зла, виховання людяності,
пропаганду просвітницьких ідей. Г. Квітка звернувся до драматичного жанру
тому, що надавав великого значення театру, особливо комедійним виставам.
Першим відомим драматичним твором Квітки-Основ’яненка стала
комедія “Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе”, яка, хоч і
була написана у 1827 році, проте вийшла друком лише 1840 року. Але
справжню славу принесла письменнику його комедія “Дворянские выборы”,
яка була надрукована на початку 1829 року. ЇЇ одразу помітили як читачі, так
і журнальна критика. І за два місяці було розпродано понад 1000
примірників.
Комедія “Турецкая шаль, или Так водится”, яка була видана трохи
згодом, не набула популярності у широкого кола читачів та не мала успіху у
критиків, тому, що вийшла блідою, розтягнутою, мало сценічною.
Письменник і надалі усердно працював, і у 1830 році видає, ніби
продовження, другу книжку, комедію “Дворянские выборы, часть вторая,
29
30
или Выбор исправника”. Твір виявився сильним своїм антидворянським
пафосом. Його “небезпечність” зрузуміла театральна цензура та заборонила
п’єсу “за образу дворянської честі”. Незважаючи на це, комедія неодноразово
йшла на периферійній сцені. П’єса викликала значний суспільно-
літературний резонанс.
Остання з російськомовних комедій Квітки – “Ясновидящая” – за життя
автора не побачила світу через негативну реакцію цензури.
З драматургії Квітки-Основ’яненка 20 – початку 30-х років постає
досить широка й багатогранна картина життя панівних класів провінції в
сатиричному й гумористичному освітленні. Впадає в око така особливість
тогочасної творчої манери Квітки, зокрема його способу характеристики
негативного героя: персонаж зображується насамперед у класових взаєминах
з метою показу його ставлення до простих трудівників.
Інтерес до вивчення української народної мови, до українського
фольклору і побуту під кінець другого десятиріччя ХІХ століття зростає. В
цих умовах Квітка вирішує виступити на сторінках столичної російської
преси з публікацією українських народних анекдотів.
У 1822 році він друкує в московському журналі “Вестник Европы”
спочатку п’ять, а потім ще дві художні обробки народних творів під
заголовками “Малороссийские анекдоты” і “Еще малороссийские анекдоты”.
Поява в пресі цих і пізніше надрукованих анекдотів відіграла позитивну
роль: це була популяризація в друку народного художнього слова,
української теми й української народної мови.
До публікації своїх обробок українських народних анекдотів Квітка
знову звернеться на початку 30-х років, коли він, вже відомий своїми
російськими комедіями, визнаний драматург, налагоджує зв’язки й веде
листування з столичними літераторами. Надіслані М. П. Погодіну два
анекдоти у 1833 році будуть надруковані в “Молве”. Ці анекдоти написані
по-російськи, тільки слова селян передані українською мовою та є вкраплені
в текст окремі специфічні українські слова та вирази.
30
31
Вплив народного гумору широко позначився на літературній творчості
Квітки-Основ’яненка. Літературна обробка Квіткою народних анекдотів була
характерним підготовчим етапом у переході його до творчості українською
мовою, у виробленні письменницької майстерності.
В 1833 році в московській “Молве” з’являється цикл невеличких
українських гумористичних віршів Квітки під назвою “Шпигачки”. Ці байки
й епіграми засвідчили неабиякий поетичний талант їх автора:
І не карай нас, боже, гіршим,
Як слухати Стецькові вірші!
(“От лихо”)
Після публікації низки гумористичних віршів Квітка-Основ’яненко,
спираючись на мистецький авторитет своїх попередників та усної
словесності, рішуче береться за невідомий тоді ще в українській літературі
жанр психологічної повісті – за написання “Марусі”, з якої і почалося
закладання надійного фундаменту української нової прози.
Всі українські прозові твори письменника можна розподілити на дві
групи: сатирико-гумористичні і сентиментально-реалістичні.
До першої групи належать: “Салдацький патрет”, “Мертвецький
великдень”, “Конотопська відьма”, “Пархімове снідання”, “На пущання – як
зав’язано”, “Підбрехач”, “Малоросійська биль”, “От тобі і скарб”. До другої
групи традиційно відносять: “Маруся”, “Щира любов”, “Сердешна Оксана”,
“Добре роби, добре й буде”, “Козир-дівка”, “Перекотиполе”, “Божі діти” та
інші.
Сатирично-гумористичні твори Квітки мають народну основу. У
змалюванні дійсності письменник широко використовував усну народну
творчість – казки, приказки, повір’я, перекази та прислів’я. Гумористичні
твори Квітки є художнім переказом і літературною обробкою народних
прислів’їв та анекдотів. У своїх творах автор висловлює народні погляди на
користолюбство і всіляке лиходійство. У них талановито відображено побут
українського народу.
31
32
У своїх повістях Г. Квітка-Основ’яненко майстерно змальовує
колоритні картини побуту українського народу, опоетизувує найкращі риси
його національного характеру. Показуючи високу моральність простої
людини, автор наділяє її такими рисами, які оспівані в багатющій народно-
пісенній творчості. Іноді письменник створює різні конфлікти, але уникає
показу їх загострення на соціальному ґрунті.
У сентиментально-реалістичних творах Квітка відходить від бурлеску,
надаючи перевагу щирому задушевному ліризмові, що випливає з його
гуманістичних основ. Кожний твір цієї групи має повчальний вступ, в якому
виявляються погляди автора на людські взаємовідносини, або закінчення з
моральними висновками.
Також слід зазначити, що прозові твори, які склали дві книжки
“Малороссийских повестей”, відзначаються широкою розробкою
письменником фольклорних тем, сюжетів, мотивів, образів, то в творчості
Квітки кількох наступних років відчувається стриманіше і вправніше
використання фольклорного матеріалу, тенденція до максимального
наближення до безпосередньої дійсності. Для повістей цього періоду –
“Щира любов”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка” – характерні дещо інші
творчі принципи, наприклад, матеріал безпосередніх життєвих спостережень.
Усі прозові україномовні твори письменника вийшли другом протягом
1834–1843 років. В українських творах 40-х років домінують фольклорні
мотиви. Ця художня розробка здійснюється шляхом творчого розширення
традиційних сюжетів, доповнення їх конкретним життєво-побутовим
матеріалом, шляхом конкретизації й деталізації характеристик персонажів.
Вихід у світ українських повістей і оповідань Квітки-Основ’яненка мав
велике значення для розвитку української літератури. Насамперед Квітка
категорично і переконливо заперечив ту хибну думку, ніби українською
мовою можна писати лише комічне.
30-40-і роки першої половини ХІХ століття ознаменувалися не лише
роботою письменника на ниві української прози, а стали також періодом
32
33
плідної праці над такими своїми відомими драматичними творами, як
“Сватання на Гончарівці”, “Шельменко-денщик”, “Вояжеры”, “Щира любов,
або Милий дорогше щастя”, “Мертвец-шалун”, “Бой-жінка” та невеликою
п’єсою “Бессрочный”.
Одразу після виходу друком першої частини «Малороссийских
повестей» Г. Квітка-Основ’яненко пише у 1835 свою славнозвісну комедію
“Сватання на Гончарівці”, яка була надрукована вже у 1836 році. У цій
комедії Квітка використовує матеріали незакінчених своїх творів –
української комедії “От так ти москаля одури! ” та соціально-побутової п’єси
“Купала та Івана”. Появу цієї комедії зумовила потреба розвитку української
театральної культури. Драматург засуджує схиляння перед багатством,
характерне для класового суспільства. Завдяки живим правдимим картинам
життя й побуту народу та особливо неперевершеному гумору “Сватання на
Гончарівці” від часу його написання і до сьогодні не сходить зі сцени.
Найвизначнішим драматичним твором Г. Ф. Квітки-Основ’яненка є
комедія “Шельменко-денщик”, яка була надрукована у 1840 році російською
мовою, але головний персонаж Шельменко говорить українською мовою.
Саме в цій комедії Квітка зробив значний крок до реалізму. Тут відчувається
вплив гоголівської манери викриття паразитизму, неробства та обмеженості
поміщиків. Творчий метод автора комедії дуже близький до критичного
реалізму, про що свідчать життєвість образів п’єси, спосіб викриття
негативних суспільних явищ, визначеність місця і дії тощо.
На матеріалі провінційної дійсності написана російська комедія
Г. Квітки-Основ’яненка “Вояжеры”, що була опублікована у 1845 році.
“Вояжеры” – це більше публіцистичний, ніж драматичний твір. Комедія
вийшла несценічною, безконфліктною; дії в ній дуже мало, характери
однолінійні, схематичні, блідо виписані, але завдяки актуальності теми,
влучності характеристик деяких персонажів та окремим вдалим
гумористичним моментам п’єса певний час ішла на сцені.
33
34
Лише у 1893 році була опублікована Квітчина українська оперета-
водевіль “Бой-жінка”, яка ще за життя письменника з успіхом ставилася на
харківській сцені, а згодом і на сцені Петербурга та інших міст. Сюжет п’єси
має легкий, жартівливий, часом фарсовий характер. Рукопис цієї п’єси
довгий час вважався загубленим через те, що до середини 50-х років ХІХ
століття знаходився у С. С. Гулака-Артемовського, який мав намір поставити
цю оперу-водевіль у Петербурзі.
У 1839–1840 роках Квітка-Основ’яненко на основі повісті “Щира
любов” написав драму “Щира любов, або Милий дорогше щастя”, яка була
надрукована у 1848 році. Та з великим успіхом ставилася на сцені
харківського театру. Відомий російський драматург О. М. Островський,
зацікавившись п’єсою, переклав її російською мовою і вже в його переробці
драма йшла у Москві у 1852 році, де в ролі Олексія Таранця виступав
М. С. Щепкін.
Вже після смерті Квітки-Основ’яненка в “Финском вестнике” у січні
1846 року було надруковано його невеличку п’єсу “Бессрочный”.
Драматичні твори Квітки 30–40-х років зіграли велику роль в
утвердженні сценічного реалізму в російському та українському
театральному мистецтві. Для української драматургії і театру творчість
Квітки-драматурга мала основоположне значення.
Хоча й 30-і роки ХІХ століття були для Г. Квітки-Основ’яненка
періодом інтенсивної творчості українською мовою, але письменник
продовжує творити і по-російськи. Російськомовна творчість цього періоду
має характерний відбиток, який зумовило те, що Квітка в цей час проживав
на Україні та не мав змоги чути живу російську мову. Написав письменник
чимало романів, повістей та оповідань, серед яких найбільш визначними
були романи “Пан Халявський” та “Жизнь и похождения Столбикова”,
повість “Ярмарка”, оповідання “Званый вечер” та нарис “Знахарь”.
Першим російськомовним твором автора була вже згадувана повість
“Ганнуся”, що вперше була видана у 1832 році без імені автора і лише через
34
35
сім років, доопрацьована Квіткою повість вийде друком у Харкові під
псевдонімом Грицько Основ’яненко.
В кінці 1839 року в “Отечественных записках” була надрукована перша
частина роману “Пан Халявський”. Окремим виданням весь твір вийшов
1840 року і з тих пір перевидавався близько 30 разів. У цьому романі Квітка в
сатиричному плані показує побут українського панства XVIII століття, яке
утворилося з колишньої козацької старшини, що дістала дворянські права.
Роман становить собою сімейну хроніку роду панів Халявських, оповідану
обмеженим, вихованим в умовах ситого паразитичного існування невдахою
Трушком Халявським. Письменник детально й правдиво відтворив
психологію, погляди, звичаї ледачого панства. Як і в деяких інших творах
Квітки, в романі “Пан Халявський” висміюється вихваляння поміщиків
своєю родовитістю, благородством дворянської крові.
Однією з кращих російських повістей Квітки-Основ’яненка є
“Ярмарка”, що також побачила світ у 1840 році. В ній відтворено провінційні
поміщицькі звичаї, письменник тонко і уїдливо висміює неосвідченість і
безкультур’я поміщиків, засуджує бридке лицемірство, криводушність,
ницість поміщицтва, узагальнює в реалістичній манері ці явища, як
характерний вияв тогочасних взаємин взагалі, побудованих виключно на
майнових, а не на благородних, чесних, людськиї інтересах. Манерою письма
тут Квітка дуже близький до натуральної школи, до гоголівсього напряму.
Квітка-Основ’яненко на той час задумав був у цілому циклі оповідань
подати свого роду свого роду “фізіологію” губернії. Першим і єдиним твором
із задуманого циклу, названого письменником “Губернские нравы”, було
оповідання “Званый вечер”. У ньому Квітка розробив одну із своїх
улюблених тем – показав порожнечу дворянського життя. Оповідання
“Званый вечер” не було надруковане аж до революції, отже, не мало
суспільного резонансу. Але для нас воно становить інтерес, оскільки у ньому
можна побачити характеристики тогочасного суспільства, воно доповнює
знання про особливості творчої манери письменника тощо.
35
36
1841 року, пройшовши в рукописі складний, тернистий шлях,
з’являється в світ трьома окремим частинами роман Квітки-Основ’яненка
“Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова, помещика в трех
наместничествах. Рукопись XVIII века” – найбільший твір письменника.
Перший варіант твору, що відзначався надзвичайною гостротою сатиричного
викриття суспільних вад, був категорично заборонений цензурою. Під
тиском цензцри і дворянсько-чиновницького оточення, яке пізнавало себе в
сатиричних типах, Квітка в другому варіанті значно послабив викривальну
гостроту твору, через що роман вийшов дуже нерівним, неструнким як щодо
композиції, так і щодо ідейного спрямування, характеристики головного
персонажа тощо.
“Жизнь и похождения Столбикова” Квітка написав у жанрі поширених
у XVIII–на поч. XIX століття авантюрних романів. Провівши свого героя по
різноманітним установах, стикаючи його з різними людьми, письменник
створює величезну кількість гостросатиричних картин найрізноманітніших
зловжи-вань, беззаконня, хабарництва, обдирання кріпаків; змальовує безліч
суспіль-них і побутових типів – злочинців, експлуататорів, негідників, просто
диваків.
1841 року виходить друком збірник Башуцького “Наши, списанные с
натуры русскими”, в якому вміщено нарис Квітки-Основ’яненка “Знахарь”.
Саме в цьому нарисі Квітка дотепно описує найрізноманітніші факти з
діяльності знахаря Радивоновича, послідовно пояснює, розкриває немудру
методику обдурювання простаків. Письменник показує той соціальний ґрунт,
на якому виростає і процвітає знахарство, доводить, що це явище
породжується марновірством, забобонністю, темнотою людей, відсутністю
справжної медичної допомоги на селі.
Решта малих творів Г. Квітки-Основ’яненка – гумористичне оповідання
“Очки” (до революції не друкувалося), оповідання-фейлетон “Знакомые
незнакомцы” (1841), оповідання “Добрый пан” (1841), “Фенюшка” (1841),
“Рассказ” (1841), “Ботфорт” (1841), “Друзья” (1842) та оповідання
36
37
моралістичного характеру для дітей “Умные дети” та “Одолжение
нищего” (обидва надруковані 1843 року) – за громадською значимістю
тематики, за ідейно-художнім рівнем є менш значними явищами в спадщині
письменника.
У ряді прозових творів Квітки розробляються сюжети його
драматичних творів. Наприклад, повість “Украинские дипломаты” є
переробкою комедії “Шельменко-денщик”, повість “Маргарита
Прокофьевна” – комедії “Ясновидящая”, оповідання “Вояжеры” –
однойменної комедії.
Отже, підбиваючи підсумки цього періоду творчості письменника, ми
можемо сказати, що тридцяті роки виявилися дуже плідними в творчій
біографії письменника й ознаменувалися низкою творів не лише української,
а й російської прози. Його романи витримали іспит часом і досі залишаються
серед улюблених класичних творів української літератури у масового читача.
Більшість російських повістей має гумористично-викривальний характер, у
них знайшли відображення чимало картин провінційної дійсності. В
російській прозі письменника домінує прогресивне начало і саме проза
Квітки-Основ’яненка виявилася у числі тих творів російської літератури
кінця 30-х – початку 40-х років, які винесли вирок кріпосному ладу.
Значну історико-літературну і пізнавальну цінність становлять
історично-художні нариси та історичні повісті, написані російською мовою
та надруковані переважно в «Отечественных записках» та «Современнике»:
“Купянский самозванец”, “Головатый”, “О Слободских полках”, “История
театра в Харькове”, “Предания о Гаркуше”, “Основание Харькова”, “1812 год
в провинции”, “Народные воспоминания, когда и для чего поставлены пушки
в Харькове близ дома дворянского собрания”, “Татарские набеги”.
Описані в цих творах події й видатні постаті Запоріжжя, Війська
чорноморських козаків, Слобожанщини. Тут Квітка використав власні
враження, деякі офоційні і напівофіційні документи, але найбільше – народні
перекази та спогади очевидців.
37
38
Підбиваючи підсумки вищесказаного, констатуємо, що художня
спадщина Основ’яненка відзначається жанровим багатством. Найбільше
визнання принесла письменнику його так звана “мала проза” – повісті та
оповідання як українською, так і російською мовами. Поряд з цим
драматургія Основ’яненка також була видатним явищем свого часу. Значну
історико-літературну цінність становлять і історичні нариси письменника.
Творчість Г. Квітки-Основ’яненка, заснована на базі багатющої народної
творчості, мала великий вплив на творчу манеру письменників майбутніх
поколінь і посідає значне місце в процесі становлення нової української
літератури.
38
39
ВИСНОВКИ
Підбиваючи підсумки науково-методичного пошуку зазначимо, що ми
підтвердили місце Григорія Квітки-Основ’яненка як зачинателя нової
української прози, оскільки саме він заклав фундамент нової української
літератури і спростував побутуючу на той час думку, що українською мовою
можна створювати лише несерйозні та невеликі за обсягом твори, які не
мають ніякої художньої цінності. Саме з його творчістю українська
література піднялася на вищий щабель; зросли значимість проблематики,
громадське звучання художнього письменства; розширилося соціальне коло
характерів; введено багато нових жанрів.
Отже, детальний огляд української художньої літератури та аналіз
критичної періодики дав змогу нам висвітлити основні тенденції розвитку
українського літературного процесу у першій половині ХІХ століття. Саме на
цей період припадає порушення бурлескно-гумористичної традиціі, яка до
того часу домінувала на Україні. Починається бурхливий розвиток
романтизму, сентименталізму, критичного реалізму. Гостро постає питання
щодо використання у художній літературі живої, розмовної української мови.
Аналіз художньої спадшини Квітки-Основ’яненка дає змогу зробити
висновок, що з творчістю саме цього письменника українське письменство
набуває й нових народних рис; Квітка перший свідомо творив для масового
читача або слухача, для “черні” – і демократична за змістом і формою
література починає широко входити у народні маси.
Крім того, що ми не можемо абсолютно достовірно відповісти на
запитання, позитивно чи негативно ставилися до творчості Основ’яненка
тогочасні критики та літературознавці, адже оцінка творчісті Квітки-
Основ’яненка відзначалася особливою різнобійністю. Це можна пояснити
тим, що в його літературному доробку співіснували сатирично-реалістичні
тенденції з сентиментально-ідилістичними. Викликало таку складність і
суперечливість своєрідність епохи, світогляд письменника та умови його
39
40
життя. Але більшість критиків майже одностайно визнала, що Квітка мав
величезний вплив на всю читаючу публіку в Малоросії – навіть звичайний
безграмотний люд, коли йому читали твори Основ’яненко, відчував
захоплення. Таким чином, вже за своє життя Квітка-Основ’яненко став
досить відомим літературним діячем в Україні та Росії.
У підсумках можемо говорити про те, що основою сюжетів як
гумористичних оповідань, так і сентиментально-реалістичних повістей були
попередні традиції української та російської літератури і усна народна
творчість – повір’я, легенди, фантастично-пригодницькі казки, притчі,
анекдоти, ліричні пісні, балади тощо. Також саме Основ’яненко ввів
новаторську для української літератури постать розповідача. Також
Г. Ф. Квітка-Основ’яненко був одним із перших письменників у Європі, в
творах якого центральна позитивна – звичайний представник трудового
селянства. Характерною особливістю побудови багатьох Квітчиних творів,
написаних українською мовою, є наявність у них моралістичних вступів або
закінчень (розмірковувань релігійного чи морально-етичного характеру) та
підпорядкованість сюжету основній думці моралістичної частини.
Підсумовуючи вищесказане, наголосимо, що дослідження літературної
спадщини Основ’яненка дало змогу виокремити такі основні жанрові види
творчості письменника: вірші та фейлетони (переважно на початку творчого
становлення), комедії (“Сватання на Гончарівці”, “Дворянские выборы”,
“Ясновидящая” тощо), сентиментально-реалістичні повісті (“Маруся”,
“Сердешна Оксана” і т.д.), сатирико-гумористичні оповідання (“Салдацький
патрет”, “Мертвецький великдень” тощо), оперетта-водевіль “Бой-жінка”,
драма “Щира любов або милий дорогше щастя”, романи (“Пан Халявський”,
“Жизнь и похождения Столбикова”), історичні нариси та перекази
(“Головатый”, “История театра в Харькове”, “Татарские набеги” тощо),
повчальні послання до простолюду (“Листи до любезних земляків”, “Від чого
люди бідніють”) та критичні виступи (“Супліка до пана іздателя”, “Відповідь
п. Тихорському” і т.п.). Крім цього, до спадщини Квітки-Основ’яненка
40
41
входять обробки народних анекдотів, етнографічний нарис “Украинцы”,
начерки для художніх творів, незакінчені оповідання та п’єси.
Підсумовуючи результати, можемо констатувати, що проведене
дослідження дало змогу довести, що постать талановитого, самобутнього
письменника Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка належить до
суспільно-культурних явищ великої ваги у українському літературному
процесі.
41
42
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Бєлинський В.Г. Собрание сочинений в 9 томах: статьи, рецензии и
заметки: январь 1835–март 1938 / Л. П. Тушкина. – Т.1. – М.: Художест
венная литература, 1975. – 477 с.
2. Бєлинський В.Г. Собрание сочинений в 9 томах: статьи, рецензии и
заметки: апрель 1838–январь 1840 / Л. П. Тушкина. – Т.2. – М.: Художе
ственная литература, 1977. – 632 с.
3. Бєлинський В.Г. Собрание сочинений в 9 томах: статьи, рецензии и
заметки: февраль 1840–февраль 1941 / Л. П. Тушкина. – Т.3. – М.: Худо
жественная литература, 1978. – 616 с.
4. Бєлинський В.Г. Собрание сочинений в 9 томах: статьи, рецензии и
заметки: март 1841–март 1942 / Л. П. Тушкина. – Т.4. – М.: Художестве
нная литература, 1979. – 656 с.
5. Бєлинський В.Г. Собрание сочинений в 9 томах: статьи, рецензии и
заметки: декабрь 1843–август 1945 / Л. П. Тушкина. – Т.7. – М.: Худож
ественная литература, 1981. – 800 с.
6. Бєлинський В.Г. Собрание сочинений в 9 томах: статьи, рецензии и
заметки: сентябрь 1845–март 1948 / Л. П. Тушкина. – Т.8. – М.: Художе
ственная литература, 1982. – 483 с.
7. Борисенко К. Г. Барокові рефлексії у творах Григорія Квітки-
Основ’яненка / К. Г. Борисенко // Літературний процес : методологія,
імена, тенденції : збірник наукових праць. Філологічні науки. №1–2. –
К.: Київський університет ім. Б. Грінченка, 2010. – С. 27–29.
8. Боронь О. Творчість Г. Квітки-Основ’яненка як претекст Шевченкових
повістей / О. Боронь // Слово і час. – 2011. –№ 5. – С. 55–65.
9. Буторіна Н. Національні мотиви у творчості Гр. Квітки-Основ’яненка /
Н. Буторіна // Слово і час. – 2005. – № 6. – С. 76–80.
10.Вербицька Є. Г. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко. Нарис
життя і творчості / Є. Г. Вербицька. – Харків, 1957. – 131 с.
42
43
11.Возняк М. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість /
М. Возняк. – К. : Вища школа, 1946. – 96 с.
12.Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість /
О. І. Гончар. – К. : Наукова думка, 1969. – 366 с.
13.Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ’яненко. Літературний портрет /
О. І. Гончар. – К.: Дніпро, 1964. – 147 с.
14.Гончар О. І. Григорій Квітка-Основ’яненко : семінарій / О. І. Гончар. –
2-е вид., доп. – К. : Вища школа, 1978. – 223 с.
15.Гончар О. “Конотопська відьма” : сучасне прочитання (Квітка-
Основ’яненко) / О. Гончар // Слово і час. – 2008. – №5. – С. 34–41.
16. Гребінка Є. П. Вибрані твори / Є. П. Гребінка. - Харків: Держлітвидав,
1937. - 67 с.
17.Даль В. И. Полное собрание сочинений / В.Даль (Казак Луганский) . –
1-е посмерт.полн.изд.,доп.,свер.и вновь просм.по рукоп. – СПб.; М.:
Изд.т-ва М.О.Вольфа.Тип.т-ва М.О.Вольфа, 1897. – 385 с.
18.Жулинський М. Григорій Квітка-Основ’яненко / М. Жулинський //
Дивослово. – 2004. – №10. – С. 39–43.
19.Збірник тез доповідей і повідомлень республіканської наукової
конференції, присвяченої 200-річчю з дня народження класика
української літератури Г. Ф. Квітки-Основ’яненка / І. В. Муромцев. –
Харків, 1978. – 178 с.
20.Зубков С. Д. Григорій Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість /
С. Д. Зубков. – К.: Дніпро, 1978. – 368 с.
21. Костомаров М. І. Збірник літературно-критичних статтей /
І.С.Голуб. – Дніпропетровськ : Січ, 2008. – 618 с.
22.Куліш П. О. Вибрані листи / Ю. К. Луцький. – Нью-Йорк : Укр.Вільна
Акад Наук у США, 1984. – 326 с.
23.Максимович М.О. Листи [текст] / упоряд.
В. Короткий. – К: Либідь, 2004. – 311 с.
43
44
24.Мастак И. (О.М. Бодянский). Малороссийские повести,
рассказываемые Грицьком Основьяненком. Кн. I. М. 1834 // Ученые
записки Императорского Московского университета, ч. VI, 1834, №5,
ноябрь.
25.Панаев И. И. Собрание сочинений в 6-ти томах / К. С. Совельев. –
Т.1. –М: Саблина, 1912. – 487 с.
26.Пономаренко О. Християнський аспект твору Григорія Квітки-
Основ’яненка “Маруся” / О. Пономаренко // Дивослово. – 2007. –
№ 8. – С. 28–29.
27.Походзіло М. У. Г. Ф. Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість /
М. У. Походзіло. – К.: Радянська школа, 1968. – 140 с.
28.Ткачук М. П. Художній світ повістей “Конотопська відьма”, “Маруся”
Г. Квітки-Основ’яненка / М. П. Ткачук // Нариси моделі українського
письменства. – Тернопіль : Медобори, 2007. – С. 54–74.
29. Франко І. Я. Зібрання творів у 50 томах: література і мистецтво /
Д. П. Власов. – Т.39. – К.: Наукова думка, 1980. – 440 с.
30.Чалий Д. В. Григорій Квітка-Основ’яненко. Творчість / Д. В. Чалий. –
К., 1962. – 208 с.
31.Чопик Р. Квітка-і-Основ’яненко / Р. Чопик // Слово і час. – 2010. –
№ 4. – С. 46–57.
32.Чухрай О. Ідеальний світ на тлі реального (за повістю Г. Квітки-
Основ’яненка “Маруся”) / О. Чухрай // Українська мова та література. –
2006. – Число 9. – С. 21–22.
33.Т.Г.Шевченко. Собрание сочинений в пяти томах. Автобиография.
Дневник. Избранные письма и деловые бумаги / М. К. Шерченко. – М. :
Художественная литература, 1956. – 648 с.
44
