Н А Ш П Е Р Е Д П Л А Т Н И Й І Н Д Е К С – 3 3 5 4 5

2018 рікСерпень

Число 8 (390)Видання Історичного клубу “Холодний Яр”

Г А Н Е Б Н І П У Т А М И В Ж Е П О Р В А Л И ? “Я ЛЮБЛЮ НАШУ ІСТОРІЮ”5 СЕРПНЯ 1899 Р. НАРОДИВСЯ БОРИС ДМИТРОВИЧ АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, КОЗАК 2-ГО ЗАПОРОЗЬКО-ГО ПОЛКУ ВІЙСЬК ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, УКРАЇНСЬКИЙ

ПИСЬМЕННИК, ПОЛІТВ’ЯЗЕНЬ РОСІЙСЬКИХ ТАБОРІВ

Цю статтю я написав ще одра-зу по проголошенню незалежності в 1991 році. Знову вона побачить світ у книжці “Здолати Росію”, яка має з’явитися друком до 27-ї річниці Не-залежності. А читач “Незборимої нації” вже сьогодні може проаналі-зувати її і давати відповідь на пи-тання, поставленні в її заголовок.

“Народе України! Твоя бага-товікова боротьба за свободу за-вершилася! Україну проголоше-но незалежною державою!” – так починається урочисте звернення президії Національної ради ДемПУ, опубліковане 29 серпня 1991 р. в “Літературній Україні”. “Ганебні пута ми вже порвали” – така назва статті у львівському часописі “За вільну Україну” від 30 серпня.

Оптимістичні ідеї, що тира-жують наші патріотичні видання, свідчать про ейфорію, що запану-вала серед частини демократично настроєних громадян стосовно “здобутої вже” незалежності. Таке сприйняття дійсності врешті при-зводить до невиправданих виснов-ків. “Якщо ми вже перемогли, то нащо нам продовжувати боротьбу? Навіщо нагнітати пристрасті, коли самостійність вже проголошено? Хіба ви не бачили, як дружно голо-сували за незалежність і комуністи, і демократи? Майже ніхто не був проти. Тепер важлива єдність усіх сил, усіх верств населення, всіх на-ціональностей. Ситуація нині дуже сприятлива: від влади у Москві відсторонені реакціонери, а Росія Єльцина з нами: ми всі бачили, як рішуче захищали вони свободу і демократію. Ми повинні бути вдяч-ними демократичній Росії за те, що вона врятувала нас”.

Нема нічого сьогодні шкідли-вішого, аніж такі демобілізуючі ін-тенції, бо боротьба тільки почина-ється!

Ті ж, хто твердить, що бороть-ба за свободу вже “завершилася перемогою”, ті, хто твердить, що “ганебні пута ми вже порвали”, не зупиняються у своїй демобілізую-чій діяльності й проповідують необ-хідність “гуманного” поводження з озброєним і підступним ворогом.

“Не треба бути подібними на більшовиків, – кажуть вони, – не треба закривати комуністичних га-зет – нехай існують різні видання,

бо це чудово, коли висловлюються різноманітні погляди. Не треба про-повідувати ненависті до наших во-рогів, не треба переслідувати кому-ністів, серед них є прекрасні люди. Давайте краще випустимо Альфреда Рубікса з в’язниці – він же депутат” (Альфред Рубікс – перший секретар Латвійської компартії. – Ред.).

Завтра ці “гуманісти” скажуть: “Не будьмо ленінцями, не треба ор-ганізовувати політичних процесів над комуністами і компартією, бо це суперечить засадам плюралізму, а ми ж демократи. Ці процеси спри-ятимуть розколові суспільства на табори, що ускладнить політичну атмосферу в незалежній республі-ці. У нас достатньо інших, більш актуальних проблем, наприклад продовольча. Давайте всі разом, не-зважаючи на політичні переконан-ня, засукаємо рукава і...” Нам про-понують не переслідувати ворога, не добивати його, а конструктивно співпрацювати з комуністичним підпіллям, яке є рушійною силою п’ятої колони Кремля в Україні.

Здавалося б, економічний та політичний саботаж впливо-вих активістів розпущеної КПУ, антиукраїнський демарш [мера Москви] Гаврила Попова, заява прес-секретаря Єльцина про тери-торіальні претензії Росії до України, імперські настрої Руцкого, Собча-ка, Горбачова та інших російських провідників підштовхують нас до відповідних висновків, але україн-ські “гуманісти” не бажають нази-вати чорне чорним. До того ж вони наполегливо намагаються уникну-ти чесної відповіді на питання: про-ти кого повинні боротися українці, щоб здобути національну свободу?

Українські націоналісти одно-значно відповідають на це запи-тання: наш споконвічний ворог – великодержавна Росія, вона нас поневолила, і саме проти неї тре-ба боротися, якщо хочемо здобути свободу.

Побачивши, що Україна справді хоче позбутися московської опіки, Кремль почав підігрівати сепара-тистські настрої серед шовіністич-но налаштованого російськомовно-го загалу Криму, Одеси, Донеччини, Миколаєва, Харкова тощо.

Газета “Правда” вже назвала се-паратизм п’ятої колони Москви “дві-

женіямі за нєзавісімость”. Москва фінансує ці “двіженія”, а конкретну роботу зі створення цих інтерфрон-тів уже ведуть “українські” комуніс-ти-підпільники. Але ми не повинні лякатися створення інтерфронту на наших теренах! Інтерфронти в Балтії гуртували литовців, латишів та естонців і тим самим прискори-ли хвилину їхньої перемоги. Інтер-фронти в Україні згуртують україн-ців і виразно покажуть, хто стоїть їм попереду дороги до незалежності. Знаючи, проти кого боротися, украї-нець спрямовуватиме удари точно в ціль, а значить, наближатиме бать-ківщину до визволення.

З другого боку, “коли з україн-ством починають рахуватися в стані запеклих ворогів, а до того боротися організовано (…) значить (...) укра-їнство стає течією поважною. І це мусить тільки радувати українців: у боротьбі виростає сила, розвиваєть-ся свідомість, набирає животворної енергії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні форми цієї органі-зації для національних здобутків...” (Симон Петлюра, “Ідейна боротьба з українством”).

Тому з радістю, а не зі страхом чуємо ми, як заходиться криком оскаженілий російський шовініст: “Львов – наш город, мы его завоева-ли, и нашим детям тут жить, а вам, хахли, загатавливать для нас дрова в Сибири” (з листа “русскіх патріо-тов-вєтєранов”, опублікованого в одному із серпневих номерів газети “За вільну Україну”). Те саме запе-клий великодержавник говорить про Крим, Одесу, Миколаїв, Донеч-чину, про Харків і про всю Україну!

І чим більше він кричить, тим більше гуртується українська нація!

Ми повинні усвідомити: бороть-ба тільки починається. Ганебні пута ми ще не порвали. Україна ще не поклала на вівтар перемоги своїх героїв. Лише коли вона вкриється синьо-жовтими похиленими стяга-ми із жалобними стрічками, коли пролита кров згуртує українську націю, зможемо сказати: до свобо-ди залишився один крок.

Роман КОВАЛЬКиїв, 1 вересня 1991 р.

Це Гайдамаць-ка могила у сте-пах Луганщини. Гайдамаками там козаків, які за-хищали східний кордон УНР. Вони

загинули за Україну у 1918-му. Май-же 100 років потому на цих землях історія повторюється.

Але навіть після смерті загиблі герої не мають спочинку.

Хрест прострелений. Не дає ко-мусь спокою ця могила за кілька

кілометрів від кордону з Росією, бо засвідчує: Луганщина – це україн-ська земля.

Наталка ФІЦИЧ,тележурналісткаКиїв

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

ДОРОГІ ДРУЗІ ТА ОДНОДУМЦІ!

ГАЙДАМАЦЬКА МОГИЛА НА ЛУГАНЩИНІ

Основною метою діяльності Іс-торичного клубу “Холодний Яр” є дослідження боротьби українсько-го народу за побудову національної держави, відновлення історичної справедливості щодо полеглих, увічнення їхнього подвигу.

Члени Історичного клубу “Хо-лодний Яр” зробили чимало добрих справ.

Історичний клуб “Холодний Яр” – це відроджені могили героїв, це десятки книжок і фільмів про Визвольну боротьбу, сотні радіо-передач і вечорів пам’яті героїв, тисячі статей. Це робота в архівах. Це пам’ятники українським геро-ям, меморіальні дошки, перейме-нування вулиць на їхню честь. Це Всеукраїнські щорічні вшанування героїв Холодного Яру, які, на думку Юрія Сиротюка, стали головною культурною подією року.

Завдяки великій праці ми стали – колись зруйнованою ворогом – лан-кою між героями доби УНР і ниніш-нім поколінням, яке має реалізувати нарешті державницьку ідею вояків Армії УНР, отаманів нескореної Укра-їни та вояків УПА.

Хто бажає сприяти діяльності Історичного клубу “Холодний Яр”, просимо надсилати пожертви на наш рахунок: р/р: 26003052681886, МФО: 320649, ЄДРПОУ: 41265356, ПАТ КБ “Приватбанк”.

При сплаті вказувати призна-чення платежу: “безповоротна фі-нансова допомога”.

Щиро дякуємо за бажання допо-могти у шляхетній праці Історично-го клубу “Холодний Яр”.

Прес-службаІсторичного клубу “Холодний Яр”

Я люблю її буйну, далеку, непо-воротну романтику, яку жодні тен-денції істориків не могли вкласти в Прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її стертими вже слі-дами і в тих слідах шукати пахощів минулого. Я люблю історію, бо вона вмерла і живе; в сьогоднішніх днях мені іноді промайне копія її найкра-щих шедеврів. Я люблю її німі над-гробки й могилки: вони промови-стіші за багатьох лекторів і гіпотез. Я люблю історію: вона вчить багато чого. Я знаю, що часто я зловживаю цією любов’ю в своїх літературних вправах і, може, я передаю куті меду, але я не годен позбутись її. І я ладен геть зовсім зіпсувати свій – і без того тут зайвий – рефрен, щоб тільки ще раз вигукнути: я люблю нашу запашну історію і я дякую тому забутому вже давно випадкові, що познайомив мене з її хибами й добротами.

Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ “Землею Українською” Київ, 1930

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

2 НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Число 8 (390) 2018 р. Серпень

Корній наро-дився в заможній великій сім’ї. Його батьки Єфрем і Наталка мали 16 десятин землі та шестеро дітей: дочку Гапочку та 5 синів – Семена

(1892), Олександра (1894), Василя, Олексія та Корнія (обоє 1899 р. н.).

По поразці Армії УНР опинився в Румунії, у таборі для інтернованих. Згодом повернувся на Батьківщину. Та в рідному селі вже все було не так… Після “розкуркулення” довелося тіка-ти на будівництво Олександрівської ГЕС у Запоріжжя. Все своє життя му-сив жити подалі від рідного дому – у Херсонській, Запорізькій та Дніпро-петровській областях. Займався са-дівництвом і городництвом.

З нашою матір’ю (Ольгою Петрів-ною Охріменко) жив із 1947 року, але, видно, не хотів легалізуватися в совєтських органах… Батьки взяли шлюб аж 1964-го. Народили дочку Ольгу (1948), Олександра (1953) і мене – у 1958-му. Батькові тоді вже було майже 60 років.

На початку 1950-х переїхали в с. Попову Балку Криничанського райо-ну. Вже тут народилися ми з братом. 1964 року село перейменували на Долинське та приєднали до Дніпро-петровського району. Батько працю-вав бригадиром городньої бригади. Писав вірші. Багато читав, привчив нас робити будь-яку роботу. Був у

нас садок, у якому росли різні сорти яблунь, груш, сливових дерев. Батько робив вино з фруктів зі свого садочка.

Про його особисте життя до шлюбу з матір’ю ми нічого не знали, ця тема була табу. Аж у 2011 р. про нього розповіла моя двоюрідна се-стра Ніна Олександрівна Нейман із Кривого Рогу. Це батькова племінни-ця, 1932 р. народження. Вона повідо-мила, що наш батько в Ташлику був одружений із Феодорою. 1919 року в них народилася дочка Ганя, 1921-го – Варвара, а 1925 року – Євдокія.

Отже, Корній Соляр повернувся з Румунії в рідне село. Коли комуніс-ти дозволили господарювати, завів крамницю. Її забрали під час т. зв. “розкуркулення”. Забрали й молотар-ки – у колгосп “Червоний колос”. По-тім Семен побачив молотарку на по-двір’ї в сільського активіста. Запитав:

– То тобі можна, а нам ні?За це, кажуть, його й посадили

в 1937 році. Він так і не повернувся. Прийшла “похоронка”, що помер у таборах.

Заарештували й батькового бра-та Василя – талановитого агронома. Був обвинувачений у “бандитизмі”, тобто в боротьбі проти “соввласті”. Родичі кажуть, що він був у Пастир-ському лісі, тобто партизанив. Жін-ка свого чоловіка зреклася. 16 років провів Василь на Колимі, будував теплиці для вирощування овочів. По-вернувся в батьківську хату і дожи-вав із жінкою Олексія, якого зааре-штували 1944 року – як повернулася

“соввласть”. Він за німців працював в управі, за це його й позбавили волі. Мене батько і назвав на честь свого брата Олексія. Він так і не повернув-ся в Україну.

1959 року батько збудував хату і на видному місті повісив картину “Запорожці пишуть листа турецько-му султану”. Картина великого роз-міру – на всю стіну.

Коли я був маленьким, років 5 – 6, переглядали з батьком світлини, на одній були зображені барак і чолові-ки. Я запитав, що це за фото. Батько коротко відповів:

– Це я в лагері. – А де ти? – Десь там, – і махнув рукою.Уже в дорослому віці я розгледів

на звороті світлини назву табору – Коста-Лупія.

Олексій СОЛЯР, Січеславщина

Від редакції. Олексій Соляр 5 бе-резня 2014 р. прийшов у воєнкомат з метою записатися до війська, щоб захищати рідну державу. Але його через вік (56 р.) не взяли, тоді він записався в батальйон територіаль-ної оборони “Дніпро-1”, але й тут від його послуг врешті відмовилися, бо вже немолодий. Але Олексій гордий, що його син Микола, онук козака Армії УНР, 5 травня 2015 р. пішов добровольцем до війська. Воював у складі батальйону “Донбас” на Марі-упольському напрямку.

Слава козацькій родині Солярів!

27 червня 2018 р. в м. Гадячі та в с. Лютенці урочисто відзначили 120-річчя з дня народження Леонтія Христового. На фасаді будівлі Га-дяцького аграрного училища в при-сутності містян та 1-го заступ-ника голови Гадяцької державної районної адміністрації Сергія Бон-даренка встановлено меморіальну дошку славетному отаману. З цієї нагоди і публікуємо спогад Дмитра Нитченка про геройську смерть ко-заків Леонтія Христового.

Прив’язавши до берестка жереб-ця, запряженого в лінійку, ми йдемо вздовж Хвинькової балки, що глибо-ким рукавом врізається в гущавину соняшників. Наближаємось до кінця балки, де має бути могила, яку ми хо-чемо відвідати.

– Ану, чи знайдете самі? – зверта-ється до мене наш провідник Хари-тон Павлович.

Я придивляюсь до колись знайо-мої місцевості.

– Мабуть, ото, – показую я, здале-ка помітивши нерівність ґрунту.

І справді, це була могила шістьох відважних синів України, що загину-ли в боротьбі з большевизмом. Про-йшло багато років. Тільки невеликий довгастий горбок був ознакою місця поховання. На ньому росли деревій, трава, полинь. А соняшники її тут юрмилися поблизу і схиляли важкі голови, ніби стояли в жалобі.

А вдалині, аж до обрію, темно-си-ньою плямою виднілась дубина – тисячі гектарів лісу, що був колись

резиденцією отамана повстанських загонів Леонтія Христового. Тут ку-вали зброю, лаштували сідла, вари-ли на всіх страву. Сюди, мов у Січ, прибували втікачі з навколишніх і далеких сіл, приносячи вісті про нові свавілля большевиків.

Та хто не чув про отамана Хри-стового на Полтавщині? Це ж він одного разу влітку, з’єднавшись із повстанцями Груні і Бірок, із трьома тисячами зненацька налітає і займає місто Гадяч, це він по кілька місяців тримає під своїм контролем велике село Лютеньку та інші села, вигнав-ши большевицьку владу.

До загонів Христового належали і ці шість – Іван Постоєнко, Макар Сі-роштан, Іван та Тимофій Мильченки, Степан Патенко та Олександр Наза-ренко.

Сьогодні теплий і ясний осінній день, а тоді був початок зими. Зем-ля вкрилася снігом, вдарили міцні морози, і ця група повстанців іноді приходила на невеличкий хутірець поблизу від Довжка, щоб погрітись, а часом переночувати, взяти харчів.

Степан Патенко сам був з цього хутірця, а решта з Довжка та Лютен-ських Будищ. 4 грудня 1920 р. вони знову відвідали хутір, що причаївся зверху над річкою, де було всього 4 хати. Та чорна зрадницька душа повідомила в Лютенські Будища про їх перебування на хуторі. Вони вже збиралися йти геть, як до хати вбігла сусідська дівчинка і схвильо-вано гукнула:

– Тікайте! Військо йде! Вискочивши з хати, їх ватажок

Іван Патенко побачив, що до хутора наближалося багато кінних і піших.

– За мною! – гукнув він, і всі пода-лися за ним.

Перетнувши невеличку річечку, вздовж якої росли верби, вони по-прямували Хвиньковою балкою в бік Довжанського лісу. Та ледве Іван ви-біг з балки, як назустріч почулися по-стріли, свиснули кулі від лісу, розтя-гались довгим дугастим ланцюгом, рухались кінні й піші.

Відступати нікуди. І повстанці вирішили битись до останнього. За-лігши на краю схилу балки, вони від-стрілювались, не підпускали ворога близько, поки були набої. Чотири з них загинули в бою, а решта, щоб не датись ворогові живими до рук, застрелилися самі. Але розлютовані большевики, яких проти шістьох ви-їхало більше як сотня, не задоволь-нилися цим – вони хоч мертвим посі-кли обличчя шаблями, а з Постоєнка зняли скальп. Так героїчно загинули шість синів українського народу.

Нещодавно на клопотання пере-дових людей сіл Лютенських Будищ та Бірок міська управа м. Зінькова дала вказівки про впорядкування до-рогої могили та збудування пам’ят-ника. Багато народньої крови про-лилося в ті роки визвольного змагу. Багато забутих могил як свідків ми-нулого зосталося всюди, але про них згадали ще не скрізь.

Д. НІЦЕНКО [Дмитро НИТЧЕНКО]Дж.: Голос (Берлін). – 1942. –

43 (93). – 13 грудня. – С. 3.

Знам’янська районна органі-зація ВО “Свобода” за підтримки Знам’янського благодійного фон-ду ім. Григорія Ващенка провела районний конкурс, присвячений 100-літтю Української революції. Районний відділ освіти направив відповідні повідомлення директо-рам шкіл.

На жаль, комісія отримала ро-боти лише з трьох шкіл – Дмитрів-ської, Іванковецької і Цибулівської. Це означає, що школами району ке-рують переважно малороси. Саме про таких писав Борис Грінченко у вірші “Переляканий”: “Ні, хоч дуже я люблю Україну-неньку, а сидіти-му краще потихеньку”.

І все ж… У Дмитрівській ЗОШ № 1 відбулася презентація роботи учениці 10 класу Марії Павленко “Звільнення Криму від більшови-ків. Петро Болбочан” (керівник – учитель історії Наталка Суботіно-ва). 14 травня в Іванковецькій ЗОШ презентовано роботу учня 11 класу Ігоря Гладковського “Євген Коно-валець і січові стрільці – активні

учасники національної революції, боротьби за самостійну Україну” (керівник – учитель історії Алла Олійник). Учениця 11 класу Кате-рина Григор’єва проілюструвала виступ Ігоря Гладковського світли-нами із життя і боротьби Євгена Коновальця.

На презентаціях були присутні учні 9 – 11 класів. Конкурсанти по-казали хороший рівень знань і ро-зуміння подій, а також патріотичну позицію. Учасники конкурсу та їхні керівники дістали грамоти, подя-ки, книги Анатолія Загравенка та інших авторів. Наш третій перемо-жець – учень 10 класу Цибулівської школи Данило Дем’яненко – за ро-боту “Українська революція крізь призму історії рідного краю” був нагороджений під час останнього дзвоника 31 травня.

Щира подяка всім, хто сприяв у проведенні конкурсу!

Олександр ГОЛІНЬКО, голова Знам’янської районної організа-ції ВО “Свобода”

До того моменту, як Роман Ко-валь запросив мене взяти участь у фестивалі “Товмацький курінь”, я й гадки не мав, де той Товмач і чим він історично вславився. Дивуюсь, стільки ще для мене історично неві-домого! Цілий український Всесвіт! Зараз уже знаю, звідки родом Го-ловний отаман Холодного Яру Іван Лютий-Лютенко.

Якщо дивитись на пробле-му ширше, то стає зрозуміло, що наша історія досі є суцільною terra incognita на мапі України, щоправ-да, з маленькими вже відкритими острівцями. Поверх цієї “інкогніто” лежить товстий шар відвертої мос-ковської брехні та міфологем, які

дуже неохоче вичавлюємо з наших голів та сердець. Але ця короста вже дала тріщину, вона вже розбита на дрібні скалки та лежить величез-ною купою, яку розгрібатиме ще не одне покоління. Але без цієї роботи не буде України, не буде нічого!

Дедалі більше людей це відчува-ють, тому зараз відбувається дуже цікавий історичний процес віднов-лення історичної правди, який я назвав би ренесансом української історії. Це потужно відбувається на державному рівні завдяки Во-лодимирові В’ятровичу. Це відбува-ється на рівні народної ініціативи, істориків, на рівні художніх творів, поем, пісень. Головне, що це все

відбувається знизу, з народу, з твор-чої волі небайдужих людей.

Яскравим прикладом таких лю-дей є Роман Коваль, з митців слова можна згадати багатьох, але я на-пишу лише про тих, з ким особи-сто знайомий, – це Василь Шкляр, Павло Бондаренко, Володимир Лис, багато військових, волонтерів, які пишуть сучасну історію війни з Ро-сією.

Ми живемо в дуже цікавий істо-ричний час, реально творимо і пи-шемо історію. Вона болюча, крива-ва, сумна, але іншого шляху немає, тож “борітеся – поборете”! Народ прокидається і прагне до історич-ної правди, тому цей ренесанс від-бувається в таких маленьких селах, як Товмач! І пам’ятками для нащад-ків є не лише гранітні постаменти, а й ось такі живі фестивалі, як-от “Товмацький курінь”. Ініціатива народу безмежна, тому саме такі форми відродження цікаві, міцні, справжні.

А щодо конкретного фестивалю “Товмацький курінь” додам, що я щасливий потрапити в цю справж-ню атмосферу волі, воїнського духу та української краси. Тут було багато творчих локацій – від музи-качної, з класним професійним зву-ком, до книжкової толоки, дитячих творчих майстерень, показ козаць-ких та сучасних видів озброєнь, ко-зацького кулешу...

Тут був сум за загиблими, тут була надія на Перемогу, тут були усмішки, однодумці, тут була Україна.

В’ячеслав КУПРІЄНКОКиївщина

20 червня козаки Кам’янської районної організації ВО “Свобода” облаштували могилу Сидора Тем-ного, сотника 3-ї пішої сотні полку гайдамаків Холодного Яру.

З ініціативи депутата Кам’ян-ської райради від ВО “Свобода” Юрія Клименка виготовили нову табличку на місце поховання. Після цього спільно з учнями Кам’янської ЗОШ № 3 свободівці упорядкували могилу сотника, прикріпили таб-личку, поклали вінок.

Зі слів дружини його брата Гав-рила Олександри Темної, яку він дуже поважав, мабуть і за те, що завжди допомагала йому, відомо

таке. У різні роки свого життя, зо-крема і в час брежнєвщини, він ка-зав їй одне й те ж: “Побачиш, Олек-сандро, наступить такий час, коли ця влада щезне і буде та, за яку ми проливали кров. Україна стане вільною, і буде своя держава. Може, не діждемося ми, то доживуть твої діти чи онуки”.

Детальніше про життєвий шлях Сидора Темного можна ознайоми-тися за посиланням на статтю Ро-мана Коваля: cossackland.org.ua.

Прес-служба Черкаської об-ласної організації ВО “Свобода”

Станичний УПА Степан Пе-траш на 92-му році життя видав книжку споминів “Була собі при-годонька”.

І наша пам’ять про Визвольну боротьбу збагатилася!

Історичний клуб “Холодний Яр” щиро вітає нашого товариша з цією радісною подією!

Дякуємо за гарну передмову Оксані Тебешевській та усім при-четним до створення цього – та-кого важливого! – видання про боротьбу ОУН-УПА за нашу сво-боду!

Сердечна подяка й членові Іс-торичного клубу “Холодний Яр”

та ВО “Свобода” Ігореві Сметан-ському, який опікується ветера-ном!

Роман КОВАЛЬІсторичний клуб “Холодний Яр”Київ

На світлиніВолодимир Караташ і Степан

Петраш, учасники Холоднояр-ського вшанування 2015 року.

Позаду ветеранів УПА стоять легендарні вояки “Правого сек-тору” Андрій Шараскін та Андрій Стемпіцький.

Боротьба триває!

Т О В М А Ц Ь К И Й К У Р І Н Ь

М О Г И Л А Ш І С Т Ь О Х

“ Х О Ч Д У Ж Е Я Л Ю Б Л Ю У К Р А Ї Н У - Н Е Н Ь К У … ”

Д О Г Л Я Н У Т О М О Г И Л У С О Т Н И К А Т Е М Н О Г О

Р А Д І С Н А П О Д І Я

К О З А К А Р М І Ї У Н Р К О Р Н І Й С О Л Я Р(4.08.1899, С. ТАШЛИК РОТМИСТРІВСЬКОГО ПОВ. КИЇВСЬКОЇ ГУБ., ТЕПЕР СМІЛЯНСЬКО-

ГО Р-НУ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛ. – 10.09.1981, С. ДОЛИНСЬКЕ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОГО Р-НУ)

3НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Число 8 (390) 2018 р. Серпень

26 липня 2018 р. в Києві вша-новано козаків і старшин Першого українського козацького полку іме-ні Богдана Хмельницького.

Організаторами заходу висту-пили Історичний клуб “Холодний Яр”, Київська МО ВО “Свобода” та Легіон Свободи.

Ведучий заходу – соліст леген-дарного рок-гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк розповів присутнім про історичні обставини трагедії, яка сталася 101 рік тому.

26 липня 1917 р. на заліз-ничній станції Пост-Волинський (тепер – Київ-Волинський) мос-ковські окупанти з 2-го гвардій-ського та 17-го Донського полків із кулеметів розстріляли ешелон богданівців, які їхали на фронт. За твердженням історика Дмитра Дорошенка, московські окупанти вбили 16 богданівців і 30 порани-ли, а сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Остро-вершенко, очевидець трагічних

подій, засвідчував загибель близь-ко півтори сотні богданівців.

Президент Історичного клубу “Хо-лодний Яр” Роман Коваль у своєму виступі провів паралелі між богданів-цями і добровольцями сучасної росій-сько-української війни. Історик зазна-чив: “Психологія української верхівки за 100 років не змінилася: і керівники Центральної Ради, і нинішнє керів-ництво України бояться українських ідеалістів зі зброєю в руках, хоч саме романтики-добровольці і є першими захисниками нашої Батьківщини. Хто ж тоді при владі, якщо влада боїться захисників Вітчизни?”

Народний депутат України від ВО “Свобода” Юрій Левченко на-голосив на тому, що українці зо-бов’язані не допустити повторення помилок столітньої давнини, ак-центував увагу на неприпустимості поступок агресору, здачі національ-них інтересів, торгівлі з окупан-тами. Юрій Левченко повідомив присутніх про обурливі факти полі-тичних репресій щодо воїнів-добро-вольців з боку влади.

Командир Легіону Свободи Олег Куцин підкреслив важливість до-бровольчого руху для збереження державного суверенітету України. Він зазначив, що саме доброволь-ці зараз стоять на передньому краї оборони української державності. Олег Куцин наголосив на тому, що українці мають винести уроки з трагічних подій минулого і не допу-стити втрати державності.

Також на заході виступили кан-дидат історичних наук, представ-ник політичної партії “Національ-ний корпус” Олександр Алфьоров, прес-секретар Голови Верховної Ради Андрій Ковальов, голова Української всесвітньої координаційної ради Ми-хайло Ратушний та скульптор Дми-тро Бур’ян.

Під час вшанування вояків-бог-данівців Сергій Василюк виконав низку пісень Визвольної боротьби.

Євген КОСТЮК, Київська міська організація ВО “Свобода”

17-річний юнак зі світлим во-лоссям і приємним гарним облич-чям, у вишиваній сорочці, дивиться з портрета своїми розумними очи-ма. Він назавжди залишився таким юним, щоб жити у віках у серці на-шого народу.

Богдан Цицик народився в 1934 р. в с. Соляноватці Старосам-бірського району. У сім’ї було п’я-теро дітей – двоє хлопчиків і троє дівчаток. Батько Григорій був освіченою людиною. Окрім госпо-дарки, працював на просвітян-ській ниві. Газети і книжки були постійними супутниками сім’ї. Батькова любов до України пере-далася й Богданові. Він був допит-ливий, цікавився практично всім.

Страшні події червня 1941 року... Богдан став свідком того, як большевицькі кати сотнями кидали невинних людей у соляні шахти. З того часу хлопець почав задумува-тись над тим, як захистити рідний народ від наруги. У 1945 р. енкаве-дисти кинули у в’язницю батька. Після кількарічного поневіряння по львівських в’язницях він загинув у вологодській тюрмі.

Малий Богдан поклявся ві-домстити за батька. Спочатку до-був револьвера з набоями. Маючи зброю, почав підготовку до акції помсти.

На початку 1949 р. в центрі До-бромиля, за кільканадцять метрів від будинку міліції й НКВД, Богдан перестрів начальника районно-го військкомату майора Бугайова з дружиною, вистрілив впритул і вбив його на місці. Сам же зник. У

тому ж 1949 р. він закінчив 6 клас і пішов вчитися на курси тракторис-тів у с. Погірці Рудківського району, але й тут не забув про ідею бороть-би. У 1950 р. він приїхав до Добро-миля і серед білого дня – навпроти будинку НКВД! – пострілами з піс-толета вбив лютого ката майора НКВД Скородєлова. І знову зник.

З того часу Богдан перебував у підпіллі. Повстанців у районі вже майже не було, бо погинули в боях, але йому вдалося знайти двох дру-зів і продовжити боротьбу.

У 1951 р. їх зраджено, товари-ші гинуть, та Богданові вдалося врятуватися. Він добрався додому, переночував, а вранці, написавши на дверях “Або здобути, або дома не бути!”, забрав свої речі й пішов. Вдома відчували, що Богдан щось задумав, але перепинити його було неможливо. Він пішов у с. Конів, недалеко від Добромиля, щоб роз-квитатися зі зрадником. Та потра-пив в енкаведистську пастку. Бог-дан босим вискочив з явочної хати і побіг до лісу.

Його хотіли спіймати живим і були впевнені, що босий по про-мерзлій землі далеко не втече. Тому не стріляли. Але коли побачили, що віддаль щораз збільшується, вирішили відкрити вогонь. Після першої черги з автомата Богдан упав. Кулі потрапили в живіт. Не-притомного хлопця привезли в До-бромильську лікарню, а медикам наказали будь-що врятувати йому життя, бо він потрібен був енка-ведистам живим. Операція про-йшла вдало. Лікар не відходив від

пораненого, і коли нарешті Богдан опритомнів, то першим його запи-танням було, чи буде жити. Лікар відповів ствердно.

Коли до сина прийшла мати, то він намагався заспокоїти її, але ска-зав, що буде вмирати, бо повстанці живими не здаються.

Дочекавшись, що його залиши-ли одного в палаті, Богдан зірвав із себе бандаж і руками розірвав рану. Коли до палати увірвались охорон-ці, хлопець був уже мертвий.

[Трагедія сталася 30 серпня 1952 р.]

Так героїчно пішов із життя Бог-дан Цицик – полум’яний борець за волю України.

Ярослав МАЛИЦЬКИЙ, колишній в’язень російських

концтаборів

Дж.: Месник // Державність. – 1992. – № 3. – С. 14 – 15.

1 серпня 1913 р. відійшла у засві-ти Леся УКРАЇНКА.

2 серпня 1893 р. народився Левко БАЛИЦЬКИЙ, старшина Запорозько-го кінного полку ім. Костя Гордієнка, командир 1-го куреня полку Чорних запорожців, підполковник Армії УНР. Учасник визволення Криму.

3 серпня 1998 р. у с. Любомирівці Новоушицького р-ну Хмельницької обл. народився Ілля СТЕЦУН, гра-натометник 9-го Окремого мотопі-хотного батальйону 59-ї Окремої мотопіхотної бригади ЗСУ. Загинув за Україну.

4 серпня 1968 р. помер Олек-сандр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії, генерал-хо-рунжий Армії УНР, голова Спілки військових інвалідів Армії УНР. Узяв участь у 101 боях, мав 5 важких по-ранень. Лицар ордена Залізного хре-ста.

6 серпня 1649 р. (за ст. ст.) Геть-ман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬ-КИЙ побив поляків під м. Зборовом.

10 серпня 1648 р. Гетьман Украї-ни Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив поляків під Пилявцями.

14 серпня 1968 р. помер Данило ЛИМАРЕНКО, організатор Вільно-го козацтва, повстанський отаман Добровеличківської волості, сот-ник 2-ї сотні 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії, підполковник Армії УНР, учитель, ін-женер-геодезист, автор спогадів про Визвольну боротьбу.

17 серпня 1245 р. король Данило ГАЛИЦЬКИЙ розбив мадярів під Пе-реяславом.

18 серпня 1948 р. в російській не-волі загинув Василь ВИШИВАНИЙ (Вільгельм ГАБСБУРГ-ЛОТРІНҐЕН), прямий нащадок київської княгині Ольги і Великих князів Київських з роду Рюриковичів, улюблений ко-мандир січових стрільців, полков-ник УНР, український поет.

19 серпня 1963 р. помер Василь ЧАБАНІВСЬКИЙ, начальник опера-тивного відділу штабу Запорозького корпусу, підполковник Армії УНР, ге-нерал-хорунжий (на еміграції).

21 серпня 1958 р. помер Іван ПЕ-КАРЧУК, підполковник Армії УНР.

22 серпня 1978 р. народився Ми-кола ФЛЕРКО-“ТАНЧИК”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув у бою.

23 серпня 1898 р. народився Михайло КУШНІР, стрілець УГА, письменник, гравер, просвітянин; культурно-освітній референт Вій-ськової управи дивізії “Галичина”, редактор органу СУМ США “Аван-гард”.

23 серпня 1993 р. народився Владислав ШЕМУРОВСЬКИЙ-“МАЕ-СТРО”, боєць ДУК “Правий сектор”, потім Української добровольчої ар-мії. Загинув у бою поблизу с. Широ-киного Донецької області.

26 серпня 1878 р. народився Ми-хайло ГАЛУЩИНСЬКИЙ, командант УСС, голова львівської “Просвіти”.

27 серпня 1878 р. народився Пи-мон ПАРУБЧЕНКО, повстанський отаман (1919 – 1921) із с. Барахти на Київщині.

28 серпня 1921 р. російські окупанти в Жандармській балці (тепер у межах м. Дніпра) розстрі-ляли 48 українських підпільників.

28 серпня 1921 р. у справі ЦУПКО-Му російські окупанти в Києві засу-дили до розстрілу 48 українських під-пільників.

28 серпня 1922 р. в Києві москалі розстріляли членів “Козачої ради”, серед них сотника Миколу ЛОЗОВИ-КА, Михайла ГУДИМОВИЧА, Настю ГУДИМОВИЧ, Івана ТАРАСЕНКА, Марію ТАРАСЕНКО, КОЛОМІЙЦЯ та багатьох інших борців за волю України.

28 серпня 2014 р. під Іловай-ськом полягли, лише за офіційними даними, сотні українських воїнів.

30 серпня 1883 р. народився Дмитро ДОНЦОВ, ідеолог україн-ського націоналізму.

30 серпня 1898 р. народився Віктор БОЛОБАН (БАЛАБАН), сот-ник артилерії Запорозької дивізії Армії УНР.

30 серпня 1903 р. в Полтаві від-крито пам’ятник поетові Іванові КОТЛЯРЕВСЬКОМУ.

“Те, що сталося зі мною, – це десь між пеклом і дивом, – сказав медик 128-ї бригади Вадим Свириденко. – Пеклом, бо таке важко пережити. Дивом, бо я це витримав і вижив”. У боях під Дебальцевим він втратив стопи й кисті рук. Карався в полоні терористів. Та не зламався.

Тепер – учасник Ігор нескорених. Допомагає в реабілітації нашим бій-цям.

Народний Герой України.Дивишся на світлину і думаєш:

звідки ж сила в наших захисників, звідки такий дух і воля?

Такі історії високого духу дода-ють віру, що ми таки переможемо!

Козакам слава!

27 червня згасло земне життя Катерини (Світлани) Валевської, учасниці Революції Гідності, во-лонтерки, військового журналіс-та, бійця спецкорпусу “Вікінг Г” батальйону “Айдар”, організатора Великої української ходи на честь героїв Небесної Сотні, АТО, усіх борців за волю України.

Її добра приятелька Лідія – во-лонтер із Кривого Рогу промов-ляє крізь сльози: “Ми вбрали Ка-трусю у вишиванку. Я привезла два прапори, сама пошила, як вона просила: червоно-чорний і блакитно-жовтий, поклали їх на домовину. Гірко. Прикро, що вже

немає такої світлої, щирої людини. А вона ж усе своє життя віддала за Україну”.

Зворушливі слова побратимів про людину незламної волі, вели-кої, красивої душі, що підкорила найвищу вершину Карпат, але не здолала підступну недугу…

Катерина (Світлана) Валев-ська-“Чарівниця”, мов Божий по-сланець на землі, несла людям потужну енергетику добра, світло думки, дух патріотизму, свободи, миру. Це було суттю її життя, її без-межна любов до рідної України.

Ольга ПЛЄШКОВА

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

У КИЄВІ ВШАНУВАЛИ ВОЯКІВ-БОГДАНІВЦІВ

Н А Р О Д Н И Й М Е С Н И К

ІСТОРИЧНИЙ КЛУБ “ХОЛОДНИЙ ЯР” РЕКОМЕНДУЄ ВІДЗНАЧИТИ ТАКІ ДАТИ

НЕЗЛАМНИЙ

П А М ’ Я Т І К А Т Е Р И Н И ( С В І Т Л А Н И ) В А Л Е В С Ь К О Ї

Цитата дняМосковщина, все одно яка – царська чи рес-

публіканська, абсолютистична чи демократич-на, – ніколи не дасть Україні того, на що Украї-на має очевидне право.

Микола МІХНОВСЬКИЙ

РедакторРоман Коваль

ВерсткаОлександр Литвин

КоректорНадійка Овчарук

Інформаційне забезпеченняМикола Владзімірський,

Іляна ГайдукЛюба Криворот

Технічний директорМаксим Селюзкін

Адреса для листування 03049, Київ,

вул. Курська, 20, пом. 14.Тел./факc: 242-47-38

kovalroman1@gmail.comРедакція залишає за собою право

редагувати та скорочувати тексти.Видання зареєстровано 28.12.1993 р.

у Державному комітеті України у справах видавництв, поліграфії

та кнгигорозповсюдження. Серія КБ №325.

Наклад 2000 примірників.Видруковано 30.07.2018 р.

ТОВ “Прес Корпорейшн Лімітед”Номер замовлення 1710319

ЗасновникРоман Миколайович Коваль

Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й по-ловині ХХ століття. Ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх ко-заків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, вояків АТО, а також про кобзарів, письменників, нові книжки про Ви-звольну боротьбу, які видає Історич-ний клуб “Холодний Яр”.

Ціна передплати на рік – 49,88 грн.

Наш індекс – 33545

ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ” МОЖНА ПРИДБАТИ

9 липня 2018 р. Апеляційний суд в Одеській області розглянув апеля-ційну скаргу добровольця батальйо-ну “Айдар” (із серпня 2014 р.) Олек-сандра Корнієвського на незаконну ухвалу Приморського райсуду міста Одеси від 8 червня 2018 р. про про-довження тримання його під вар-тою ще 60 діб.

Нагадаємо: прокурор обвину-вачення В. В. Рогов не надав судові клопотання про продовження стро-ку тримання айдарівців О. Корнієв-ського та І. Каралюса під вартою. А це головний документ… Суддя Приморського суду мав звільни-ти ув’язнених у залі суду, але цього не зробив. Суддя Попревич, який з 1992 р. працював у судовій системі Донецької області, продовжив три-мання під вартою борцям проти се-паратистів ще на 60 діб, не маючи на це законних підстав…

Рівно місяць Апеляційний суд в Одеській області відкладав, перено-сив, робив перерви, тягнув розгляд апеляційної скарги, щоб збільшити страждання майданівців і айдарів-ців Сашка Корнієвського-“Кулібіна” та Івана Каралюса-“Шукача”.

Які надії покладали батьки-пен-сіонери та побратими незаконно

ув’язнених на цей суд! Сподівалися, що судді ретельно розглянуть усі ма-теріали, дослідять, вивчать і нарешті ухвалять законне рішення – змінять запобіжний захід!

На превелике розчарування, з’ясувалося, що такий нестерпно довгий місяць зволікань знадобив-ся не для відновлення справедли-вості… Місяць дали прокуророві відділу нагляду за додержанням законів прокуратури АР Крим Володимиру Вікторовичу Рогову (юристові 1-го класу!) – для ви-правлення недоліків його роботи…

Судді Апеляційного суду Одеської області скасували протизаконну ух-валу від 8 червня 2018 р. горезвісного судді Приморського райсуду м. Одеси В. М. Попревича, але визнати відпо-відальність Попревича і Рогова за те, що хлопці місяць незаконно утриму-вались під вартою, не схотіли. І ви-несли ухвалу, якою визначили такий же термін перебування під вартою – до 6 серпня 2018 року.

Верх цинізму: ухвалу від 8 черв-ня 2018 р. колегія суддів визнала не-законною, скасувала її, але айдарів-ців з-під варти не звільнила!

Ні стан здоров’я, ні клопотання народних депутатів України Юрія

Левченка, Юрія Бублика, депутата Київської міської ради від ВО “Сво-бода” Юрія Сиротюка про взяття на поруки Олександра Корнієвського не взяті горезвісним Приморським су-дом Одеси до уваги. Не хочуть судді врахувати, що тримають під вартою двох інвалідів. Сашко Корнієвський, кулеметник-розвідник “Айдару”, став інвалідом внаслідок тяжких конту-зій, мінно-вибухових травм та акус-тичної травми обох вух, а Іван Ка-ралюс – інвалід з дитинства. Попри фізичні вади, він – активний учасник Майдану. Під час боротьби проти ти-ранії Януковича Іван дістав поранен-ня під Михайлівським Золотоверхим собором. Був поранений і в бою на Луганщині 2014 року.

А їх ще й катують у неволі! 6 лип-ня 2018 р. Представник Уповноваже-ного Андрій Мамалига зафіксував порушення прав та свобод учасника АТО, затриманого СБУ Олександра Корнієвського. Після затримання йому приставляли до голови автомат та везли в спецавтомобілі з Києва до Одеси у 38-градусну спеку протягом 10 годин без води та їжі, у кайданках, з вивернутими за спину руками, з мішком на голові. Він тричі непри-томнів. В Одеському СІЗО-21 він перебував в одній камері з раніше засудженими сепаратистами, які по-грожували фізичною розправою.

Щира подяка Представникові Уповноваженого Андрієві Мамализі, який узяв цей випадок порушення прав людини під особистий контроль!

За що позбавлені волі вже понад 80 діб борці за Українську державу, іменем якої героїв судять чужі й без-сердечні люди в мантіях?!

Дякуємо ветеранам-айдарівцям, активістам ВО “Свобода” та Само-оборони Одеси, які постійно відві-дують судові процеси над патріота-ми-добровольцями! Щира подяка за підтримку справжнім обранцям від народу – депутатам Юрію Левченку, Юрію Бублику та Юрію Сиротюку!

На світлині – ліворуч стоїть Олександр Корнієвський.

У справі журналіста Аркадія Баб-ченка Борис Герман – замовник убив-ства, а в справі добровольців Кара-люса та Корнієвського Борис Герман – свідок обвинувачення з боку СБУ.

Довго чекав незаконно ув’язне-ний Іван Каралюс-“Шукач”, добро-волець батальйону “Айдар”, багато-разово відкладеного, перенесеного, перерваного судового “спектаклю” Апеляційного суду Одеської області.

І от цей день настав. Здавало-ся, що за більш ніж місяць вказана колегія суддів детально розгляне та виправить усі “помилки” донецького судді Приморського райсуду міста Одеси В. М. Попревича від 8 червня 2018 р. про продовження утримання під вартою на 60 діб Івана Каралюса, інваліда з дитинства з 1998 року.

З маленького села Жидачівського району Львівської області Іван з пер-ших днів на останні копійки рушив на Майдан 2014 року. Вдома залишив самотнього батька, також інваліда. Але національна свідомість та бажан-ня відстоювати справедливість пере-могла складні родинні обставини.

Майдан для Івана Каралюса за-кінчився пораненням біля Михайлів-ського Золотоверхого собору в місті Києві.

Поранення в Києві не зупинило хлопця. У пекельному липні 2014 р., в перших рядах добровольців “Айда-ру”, просто з Майдану, рушив Іван на оборону Луганська. І тут не оминула його куля московських найманців…

І от 12 липня 2018 р. “гуманні” судді Апеляційного суду Одеської області не побачили пом’якшуваль-них обставин для зміни запобіжного заходу: ні інвалідності з дитинства, ні поранення на Майдані, ні пора-нення в АТО, ні бойових нагород, ні самотнього батька-інваліда, який за-лишився без догляду. Судді не взяли до уваги й зобов’язання про взяття на поруки Івана Каралюса народним де-путатом України Ігорем Олександро-вичем Лапіним, який знав його ще з літа 2014 р., коли разом воювали в “Айдарі”.

За що ж суд продовжив інвалідові з дитинства найжорсткіший запо-біжний захід?

А тому, що для СБУ головним аргументом є наклеп агента ФСБ Бориса Германа, який тривалий час строчив доноси на добровольців до СБУ і надавав “свідчення” проти до-бровольців “Айдару” Івана Каралюса та Олександра Корнієвського.

Ось як працює СБУ: у справі жур-наліста Аркадія Бабченка Борис Гер-ман – замовник убивства, а в справі добровольців Каралюса та Корнієв-ського Б. Л. Герман – свідок обвину-вачення з боку СБУ. І це називається чистою роботою?

Захисники незалежної України Іван Каралюс та Олександр Корні-євський уже третій місяць у неволі. А їхні кати почувають себе цілком комфортно.

Рідні, близькі, побратими ви-словлюють безмежну вдячність Хар-ківській правозахисній групі, особи-сто Євгенові Захарову та адвокатам Олександрові Лапіну та Василеві Мельничуку, які відважно борються та захищають добровольців АТО від фальсифікацій, свавілля і порушень їхніх прав.

Прес-служба Історичного клу-бу “Холодний Яр”

Офіційна версія причин виник-нення Коліївщини давно не давала мені спокою. Ну не бачила я логіки в тому, що гайдамацьке повстання – це реакція на Барську конфедерацію і свавілля магнатів! Хоч переповідала ці першопричини ліцеїстам у рамках шкільної програми з літератури, про-те завжди відчувала недовіру.

Ну не повстануть просто так “бід-ні проти багатих”! І перший, і другий Майдани – вже в нашу добу – вибух-нули не проти тарифів та низьких зарплат, а через відчуття несправед-ливості, пониження національної че-сті та гідності...

28 квітня в рамках щорічних вша-нувань героїв Холодного Яру в с. Мед-ведівці – вперше в історії! – відбувся вечір пам’яті Максима Залізняка.

Дякую за ідею Романові Кова-лю! Її втілили ведучий Юрко Си-ротюк, прекрасні кобзарі Тарас Силенко і Михайло Коваль та чу-довий поет Валерій Мартишко. Ок-рема подяка досліднику-історику Євгенові Букету! Саме від нього я нарешті почула український істо-ричний погляд на Коліївщину, і моя душа досягла гармонії.

Тепер мені нарешті все зрозуміло.Гайдамакам слава!

Марина ХАПЕРСЬКА

На світлині – Марина Хаперсь-ка, Харків, вул. Петра Болбочана, червень 2018 р.

При осінньому наступі 1920 р. армії У.Н.Р. район м. Нової Ушиці, на шляхові 3 Зал. стр. дивізії осо-бливо відзначився упертостю боїв.

Міньківці, Філянівка, Нова Уши-ця, Щербівці, Струга, Заміхів, Бах-тин і т. д. – все це свідки завзятих бійок... Яри, горби, ліси – сприяли і наступові, і обороні...

Вся кіннота дивізії була в роботі. Обходи, кінні атаки, переслідування...

Кінна сотня штабу дивізії 19 жовтня завзято атакувала ворога, що тримав позиції біля с. Бахтина.

Під час атаки козак Костилів якось відбився від своєї сотні... Воно це й не дивне, бо місцевість біля Бах-тина особливо нерівна й лісиста.

Блукаючи по лісу, коз. Костилів запримітив обоз. Придивився, при-слухався – “товаріщі”... Не вагаючи-ся довго – “слава!”...

Oт стоїть гарний “екіпаж”; біля нього чепурно одягнений “това-ріщ”. Блиснула шаблюка – “това-ріщ” повалився...

– Хто це такий?– Командір бригади, – переляка-

но відповідають обозні...– Ну, збирайся... Хутко... Зброю

на одну фіру...Підвід 15 обозу, з десяток поло-

нених червоноармійців, зброя – от здобич козака Костилева, яку він доставив до розташування своєї ча-стини.

Іван ЗУБЕНКО

Дж.: Зубенко І. Наші лицарі й мученики (збірка перша). – Каліш: друкарня Культ.-Осв. Відділу ІІІ За-лізної дивізії, 1922.

Публікація Юрія Юзича

А хто б думав, що большевиків радо приймає селянство на Україні, нехай спімне такий факт…

Як повстанці напали на Тульчин 2.V.1920 р., поховалися большевики по стодолах в поблизькім селі Нестер-варці. Один дядько забив їх 7 у своїй стодолі.

Большевики повернули. Їм до-несено про ту подію. На допитах старий дядько лише сказав се: “Я знаю, що мене жде за то смерть. Та не жалую. Якби кождий так посту-

пив, як я, не пхались би ви на нашу Україну”.

Очевидно, його і його молодого сина розстріляно.

Степан ГАЙДУЧОК

Дж. Гайдучок С. Воєнні споми-ни. – Львів, 2002. – С. 27.

http://shron1.chtyvo.org.ua/Haiduchok_Stepan/Voienni_spomyny.pdf

Публікація Володимира Семеніва

14 липня 2018 р. на 98-му році життя в Торонто відійшов у засвіти Степан Горлач.

Народився він 9 січня 1921 р. в с. Кирилівці Запорізької області.

Підлітком пережив Голодомор 1932 – 1933 рр., відтак проживав у тітки в Криму.

У 1941 р. мобілізований у Чер-вону армію. Потрапив у німець-кий полон і зголосився до дивізії “Галичина”.

Після війни емігрував до Ка-нади. Автор семи книг. Член На-

ціональної спілки письменників України.

На честь проголошення неза-лежності України влітку 1992 року разом із побратимом-дивізійни-ком Петром Скибою за 4,5 міс. пройшли пішки із заходу на схід та з півночі на південь всю Україну (2655 км), ставлячи через кожних 100 км березові хрести Свободи.

Вічна пам’ять!

Ігор ІВАНЬКОВЛьвів

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України

4 НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Число 8 (390) 2018 р. Серпень

НАРУГА НАД ЗАХИСНИКАМИ ВІТЧИЗНИ “І МОЯ ДУША ДОСЯГЛА ГАРМОНІЇ”

К О З А К К О С Т И Л І В

П О Д В И Г Х Л І Б О Р О Б А

ДРУЗІ З КАНАДИ СПОВІСТИЛИ...

“ЧИСТА РОБОТА” СБУ

ЩИРО ДЯКУЄМО ЗА ПІДТРИМКУ ГАЗЕТИ “НЕЗБОРИМА НАЦІЯ”

Ігореві СМЕТАНСЬКОМУ (Калуш) – 100 грн.Світлані МИРОНЧАК (Хмельниччина) – 100 грн.

У редакції через “Укрпошту” можна придбати такі книги:(ціну вказано, враховуючи вартість пересилки книг поштою):“Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” Романа Коваля – 62 грн.“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 1) – 225 грн.“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 125 грн.“Український календар Визвольної боротьби” Романа Коваля – 80 грн.“Отаман Зелений” Романа Коваля – 95 грн.“Історія Холодноярської організації” Романа Коваля – 50 грн.“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 70 грн.“Отаман Орлик” Романа Коваля – 80 грн.“Сто історій Визвольної війни” Романа Коваля – 97 грн.“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 89 грн. “Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 90 грн.“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 100 грн.“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 85 грн. “Історія України-Русі” Миколи Аркаса (2-ге, краківське, видання) – 95 грн.“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 450 грн. “Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 300 грн.Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – 120 грн.Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти електронним переказом на ім’я Р. М. Коваля, вул. Курська, 20, пом. 14, Київ, 03049.

HTTP://NEZBORYMA-NACIYA.ORG.UA/

Книжки можна придбати че-рез “Нову пошту”, попередньо пе-реказавши кошти на картку Рома-на Коваля у ПриватБанку:

5168 7556 2267 7496. Переславши гроші, зателефо-

нуйте до редакції. Повідомлення можна зробити

й електронним листом на адресу редакції.

Окрім вартості книжки, замов-ник оплачує й доставку.

Тел. (044) 242-47-38, 067-726-30-36. “Яків Орел-Гальчевський: бо-

ротьба і філософія боротьби” Ро-мана Коваля – 40 грн.

“Український календар Визволь-ної боротьби” Романа Коваля – 55 грн.

“Історія Холодноярської органі-зації” Романа Коваля – 30 грн.

“Отаман Зелений” Р. Коваля – 70 грн.“Прочитайте тую славу” Ольги

Страшенко – 45 грн.“Подєбрадський полк” Армії УНР

Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 1) – 200 грн.

“Подєбрадський полк” Армії УНР Р. Коваля, В. Моренця та Ю. Юзича (т. 2) – 100 грн.

“Отаман Орлик” Р. Коваля – 55 грн. “Сто історій Визвольної війни”

Романа Коваля – 70 грн.

“Похід Болбочана на Крим” Бо-риса Монкевича – 65 грн.

“Крізь павутиння змосков-щення” Романа Коваля – 60 грн.

“Шевченкіана Михайла Гаврил-ка” Романа Коваля – 80 грн.

“100 облич Самостійної Украї-ни” Романа Коваля – 60 грн.

“Солодко-гіркий романс”, ау-діодиск Люцини Хворост, 100 грн.

“Історія України-Русі” Мико-ли Аркаса – 70 грн.

“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 400 грн.

“Тиха війна Рената Польово-го” Романа Коваля – 250 грн.