ПОЛІТОЛОГІЯМодуль 2. Політичні процеси та інститути 8. Політична система суспільства. 9. Громадсько-політичні

1

Міністерство освіти і науки України Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

Кафедра правознавства, соціології та політології

Ярослав Комарницький

ПОЛІТОЛОГІЯ

Матеріали для самостійної роботи студентів заочної форми навчання

Дрогобич

2010

2

УДК 32.001(075.8) ББК 66.0а73 К 63 Комарницький Ярослав. Політологія. Матеріали для самостійної роботи

студентів заочної форми навчання / Ярослав Комарницький. – Дрогобич : Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка, 2010. – 97 с.

Посібник охоплює основні проблеми політичної науки, які включені до

навчальної програми з дисципліни “Політологія” для підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня “Бакалавр” педагогічних спеціальностей, затвердженої вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Містить короткий виклад основних понять та категорій, плани семінарських занять, пропонує питання для роздумів та практичні завдання, які сприятимуть активізації пізнавальної діяльності студентів-заочників при вивченні політології.

Для студентів заочної форми навчання ВНЗ та усіх, хто цікавиться політикою.

Рекомендовано до друку вченою радою Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (протокол № 7 від 17 червня 2010 р.)

Рецензенти: М.В.Поліщук, кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри

політології Львівського національного університету імені Івана Франка; В.П.Футала, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та

новітньої історії України Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Відповідальний за випуск: кандидат соціологічних наук, доцент Світлана Щудло ISBN

©Комарницький Я.М., 2010 ©Редакційно-видавничий відділ

ДДПУ імені Івана Франка, 2010

3

ЗМІСТ

Передмова .................................................................................................................4 Програма навчального курсу “Політологія”......................................................5 Тема 1. Політика як суспільне явище….. ……...................................................7 Тема 2. Предмет і структура політології..………………………………………8 Тема 3. Виникнення та еволюція світової політичної думки..………………11 Тема 4. Становлення та розвиток політичної думки в Україні.......................14 Тема 5. Суспільно-політичні доктрини сучасного світу……..........................16 Тема 6. Політичне життя суспільства…………................................................20 Тема 7. Влада як соціальний феномен …………..............................................24 Тема 8. Політична система суспільства… ........................................................26 Тема 9. Громадсько-політичні об’єднання, політичні партії та партійні системи…………….............................................................29 Тема 10. Людина, соціальні спільноти і політика ….………………………...32 Тема 11. Політична еліта та політичне лідерство….........................................35 Тема 12. Політична свідомість і політична культура.......................................37 Тема 13. Етнонаціональна політика...................................................................39 Тема 14. Міжнародні політичні процеси……………………………………...42 Тематичний план семінарських занять……………………………………..…46 Методичні поради до підготовки семінарських занять...…………………....46 Семінарське заняття № 1....................................................................................47 Семінарське заняття № 2....................................................................................55 Семінарське заняття № 3....................................................................................61 Методичні поради до підготовки реферату…………………………………....70 Теми рефератів…………………………………………………………………....71 Орієнтовний перелік питань до іспиту .............................................................74 Орієнтовний перелік питань до заліку .............................................................77 Біографічний довідник…………………………………………………………...79 Література до теоретичного курсу та підготовки рефератів..........................84

4

Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика цікавиться нами.

Вінстон Черчілль

ПЕРЕДМОВА

Сьогодні політологія – одна з провідних дисциплін у системі

гуманітарної освіти, найважливішою функцією якої є формування політичної культури суспільства.

Цей навчальний посібник складено на основі програми з курсу “Політологія”, розробленої кафедрою правознавства, соціології та політології Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка з урахуванням рекомендацій Міністерства освіти і науки України.

Основна мета – допомогти студентові-заочнику у вивченні предмету та в організації самостійної роботи, більш професійно аналізувати та оцінювати політичну інформацію, сприяти формуванню власного бачення внутрішніх та зовнішніх проблем України, міжнародного співтовариства, методів їх урегулювання та розв'язання. Безумовно, автор не ставив собі за мету висвітлити усі проблеми політологічної тематики, здійснити революцію в осмисленні та тлумаченні відомих політологічних істин, а узагальнити та систематизувати їх. Мається на увазі поєднання теоретичних знань у поняттях і категоріях політології із самостійним осмисленням студентами політичного життя та участі в ньому.

У структуру посібника входять основні поняття та терміни, які повинен засвоїти студент-заочник, питання для роздумів, самоконтролю, повторення. Особливу увагу приділено методичним розробкам семінарських занять, які є необхідною частиною навчального процесу. Визначено мету і план семінару, подано розширені методичні рекомендації, поставлено проблемні завдання, контрольні запитання, а також список літератури й першоджерел. У посібнику подано теми рефератів та методичні поради для їх написання, що є важливою формою самостійного вивчення політології.

У кінці міститься перелік екзаменаційних та залікових питань, біографічний довідник, а також список літератури до теоретичного курсу і підготовки рефератів.

5

ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОГО КУРСУ “ПОЛІТОЛОГІЯ”

Укладачі: доц. Н.В.Гаврилів, доц. П.І.Фещенко, ст. викл. Я.М.Комарницький. Затверджено вченою радою ДДПУ імені Івана Франка (протокол № 3 від 17.03.2009 р.)

Модуль 1. Теоретико-методологічні та історичні

основи політичної науки 1. Політика як суспільне явище. 2. Предмет і структура політології. 3. Виникнення та еволюція світової політичної думки. 4. Становлення та розвиток політичної думки в Україні. 5. Суспільно-політичні доктрини сучасного світу. 6. Політичне життя суспільства. 7. Влада як соціальний феномен.

Модуль 2. Політичні процеси та інститути

8. Політична система суспільства. 9. Громадсько-політичні об’єднання, політичні партії та партійні системи. 10. Людина, соціальні спільноти і політика. 11. Політична еліта та політичне лідерство. 12. Політична свідомість і політична культура. 13. Етнонаціональна політика. 14. Міжнародні політичні процеси.

Основні знання і вміння, які повинен набути студент після засвоєння програми

Студент повинен знати Поняття: політика, поле політики, політологія, методи політології,

політична думка, суверенітет, автономія, федералізм, лібералізм, консерватизм, націоналізм, шовінізм, космополітизм, політичне життя, політичні відносини, політична діяльність, політична участь, політичне функціонування, політичний інтерес, вибори, мажоритарна виборча система, пропорційна, змішана, політична влада, поділ влади, демократія, плюралізм, політична система, держава, правова держава, форма правління, монархія, республіка, парламентська республіка, президентська республіка, громадянське суспільство, політичний режим, політична партія, суспільно-політичний рух, партійна система, однопартійна система, двопартійна система, багатопартійна система, соціальна структура, політична свідомість, громадська думка, політична культура, політична еліта, політичний лідер, етнос, нація, етнополітика, національна самосвідомість, українська національна ідея, унітарна держава, федерація, конфедерація, міжнародні відносини, зовнішня політика, національний (державний) інтерес, національна безпека, національне відродження.

6

Студент повинен уміти а) загальна компетентність: • аналізувати взаємозв'язок економічної, духовної та політичної сфер

суспільства; • виявляти розуміння суті політики як соціального явища; • аналізувати зміст політичних процесів в Україні і світі; • визначати сутність основних політичних ідей; • узагальнювати політичні події; • вільно оперувати політичною термінологією; • формулювати політичну проблему; • застосовувати політичні знання для аналізу конкретної політичної ситуації; • виявляти навички реалізації політичних прав у повсякденному житті; • розрізняти політичні партії та блоки за ідеологією; • аналізувати етнополітичні процеси в Україні та світі; • виділяти характеристики правової держави і громадянського суспільства.

б) компетентність, що відповідає предмету: • самостійно оцінювати політичні події як в Україні, так і за її межами; • характеризувати основні етапи розвитку світової та української

політичної думки; • характеризувати основні структурні елементи політичного життя; • аналізувати зміст політичної діяльності; • розрізняти види виборчих систем та їх суть; • характеризувати основні форми і зміст національно-державних

утворень; • визначати джерела влади; • оцінювати рівень демократичності політичного режиму; • аналізувати проблеми розвитку політичної системи; • всесторонньо оцінювати політику держави у найголовніших сферах

суспільного життя; • визначати типи політичних людей за рівнем залучення до політики; • визначати суть та умови політичної соціалізації особи; • володіти навиками політичної культури; • брати участь у політичному житті суспільства; • розрізняти форми державного правління, державного устрою і політичного

режиму; • аналізувати структуру політичної системи; • класифікувати політичні партії та партійні системи та визначати їх роль і

суспільному житті; • аналізувати основні напрями державної політики; • визначати фактори впливу держави на міжнародній арені.

7

Тема 1. ПОЛІТИКА ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Сутність і зміст політики, її походження та взаємозв'язок з іншими сферами суспільного життя. Основні підходи до визначення поняття “політика”. Економічні, соціальні та духовні детермінанти політики. Поле політики.

Політика як відображення політичних інтересів та потреб суб’єктів політики. Визначення і здійснення всезагальних інтересів як важлива передумова збереження цілісності диференційованого суспільства, порядку, взаємодії індивідів і спільнот між собою.

Поняття “об’єкт” і “суб’єкт” політики. Проблема моральності в сучасній політиці. Відносність моральності в політиці. Причини аморальності в політиці.

Рівні політики: нижчий, реґіональний, національний, міжнародний. Політика і сучасний розвиток українського суспільства.

Основні поняття та терміни

Політика, політика в усьому, навіть у коханні. Наполеон Бонапарт

Політикою зазвичай називають усе, що передбачає діяльність з її

досягнення. Сьогодні немає однієї загальної дефініції політики, яка б задовольняла всіх. Учені сперечаються, що становить її сутність: боротьба за владу; врегулювання конфліктів; володарювання; досягнення порядку чи щось ін.

Політика (від грец. politike – мистецтво управління державою) – це вид людської діяльності, пов'язаний із боротьбою за владу, розподілом цінностей, управлінням державними та суспільними справами.

Знання про політику – система теорій, концепцій, навчальних дисциплін, які використовують люди для пояснення світу політики і якими вони керуються у політичному практикуванні.

Призначення політики – на основі спільних інтересів об’єднувати всі верстви суспільства, спрямовувати їх дії на розв'язання важливих суспільно-державних завдань.

Рушійною силою політики є певний інтерес (суспільний тощо). Суб’єкти політики – це особи, соціуми (створені ними організації і

установи), які беруть активну, свідому участь у політичному процесі. Об’єкти політики – усі явища політичного життя, на які спрямована

діяльність суб’єктів політики. Засобами політики є право, сила і мораль. Поле політики – соціальне середовище, на базі якого і щодо якого

формується власне політичне життя суспільства.

8

Структура політики поєднує такі елементи: політичну свідомість; політичні інститути; політичні відносини; політичну діяльність; політичний інтерес.

Політика як суспільна діяльність співвідноситься з іншими формами суспільної діяльності – економікою, правом, мораллю, релігією.

Залежно від масштабів, змісту, завдань, політика поділяється на внутрішню і зовнішню.

Найчастіше виділяють такі функції політики: 1) управління – розробка основних напрямів економічного, соціального,

духовного розвитку суспільства; 2) прогностична – визначення перспектив розвитку; 3) інтеграції – об’єднання різноманітних груп суспільства; 4) ідеологічна – розробка певного ідеалу; 5) виховна – соціалізація індивідів; 6) інноваційна – творче осмислення політичної дійсності та ін.

Питання для самоконтролю 1. Чому, на вашу думку, виникає такий вид людської діяльності, як

політика? 2. Виберіть та проаналізуйте різноманітні визначення політики та

політології. 3. Використовуючи філософські та політологічні словники й

енциклопедії, перевірте свої знання основних категорій та понять: політична сфера; політичне життя; політичні відносини; політична наука; політичне поле.

4. Які головні функції виконує політика в суспільстві? 5. У чому полягає призначення політики? 6. Чи зростає роль політики у житті сучасного суспільства?

Тема 2. ПРЕДМЕТ І СТРУКТУРА ПОЛІТОЛОГІЇ Політологія як наука про політику, політичні системи, закономірності їх

розвитку і функціонування в державно-організованому суспільстві і на міжнародній арені. Місце і роль політології у системі суспільних наук. Теоретична і прагматична політології. Вселюдське, класове і національне в політології.

Наукові методи в системі вивчення політичних явищ: конкретно-історичний, системний, біхевіористичний, кількісний, порівняльний, методи прийняття рішень.

Основні завдання та соціальні функції політології. Зростання ролі науки про політику на сучасному етапі світового соціального розвитку, національного відродження України. Значення політології для формування політичної свідомості і культури студентів.

Структура курсу політології як навчальної дисципліни. Формування нової системи політичної освіти в Україні.

9


У політиці я завше покладав найбільше ваги на політичну науку, яка мусить вияснити людям

напрямок і ґрунт їх громадської праці. Михайло Драгоманов

Становлення політичної науки. Античні мислителі започаткували

вивчення політичної мови і політичного ораторства (Платон), дослідили такі цінності як свобода, право, справедливість, добро тощо.

Як самостійна сфера знань політична наука виникає на рубежі Середньовіччя і Нового часу, коли політичні процеси почали пояснювати з допомогою “земних”, а не релігійно-міфологічних аргументів. Основи наукової політичної теорії закладають Н.Макіавеллі, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.-Л.Монтеск’є та ін.

Як самостійна навчальна дисципліна політологія почала формуватися у ІІ пол. XIX ст. У 1857 р. Ф.Лейбер починає читати курс політичної науки в Колумбійському коледжі, а в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша школа. У Великобританії з 1885 р. функціонує Лондонська школа економічних і політичних наук.

Процес остаточного становлення політології завершився на Міжнародному Колоквіумі з політичних наук (Париж, 1948 р.), який був організований ЮНЕСКО, де політології (політичній науці) було надано статус окремої науки та рекомендовано включити для вивчення у системі вищої освіти як загальнообов’язкової дисципліни.

Політологія як новий навчальний курс з початку 1990-х рр. починає викладатися в усіх вищих навчальних закладах України.

Політологія – це наука про політику, про закономірності розвитку політичного процесу, про функціонування політичної системи і влади, про сутність, форми і методи діяльності суб’єктів політики.

Предметом політології є конкретні прояви, процеси, відносини політичної дійсності, які вивчаються політологами (владні відносини, політична система, політичне лідерство, політичні партії, рухи тощо).

Політична наука тісно взаємодіє з такими науками, як політична філософія, політична соціологія, політична географія, політична історія, політична психологія, теорія міжнародної політики, політичний менеджмент та ін.

Політологія як наука має розвинену систему категорій – фундаментальних понять, що відображають найбільш суттєві зв’язки, ознаки, особливості політичних явищ, процесів, інститутів (політика, політичні інтереси, політична влада, політична система, політичні відносини, суб’єкт політики, політична культура та ін.).

Методи політології – сукупність способів здобуття політологічних знань. Залежно від поставленої мети, виділяють різні методи політичних досліджень:

10

1. Загальнонаукові: Системний метод – забезпечує цілісне сприйняття об’єкта дослідження і всебічний аналіз зв’язків між окремими його елементами в межах цілого; структурно-функціональний метод – передбачає розчленування політичного явища на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для суспільства, зв’язків між ними та визначення притаманних їм специфічних функцій з урахуванням цілісності останньої; історичний – полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв’язку та розвитку; біхевіористичний (від англ. – поведінка) – передбачає дослідження реальної поведінки суб’єктів політики, незалежно від тієї інформації, яку вони подають про себе або яка надходить від них.

2. Емпіричні методи – здобуття первинної інформації про політичну дійсність (шляхом спостереження, експерименту, інтерв’ю, бесіди, аналізу документів, анкетування і т.д.).

3. До логічних методів належать аналіз (розчленування цілого на складові) та синтез (протилежне), індукція (умовивід, де на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне) і дедукція (від загального до окремого), моделювання, математичні та ін.

Функції політології (від лат. function – виконання, діяльність) – це розв'язання, практична реалізація характерних для неї завдань і проблем. 1). Описова суть якої полягає в констатації фактів політичної реальності, на підставі чого можна отримати відповідь, якою є ця реальність. 2). Пояснювальна дає відповіді на питання: чому саме ці, а не інші факти дійсності є у політиці? Дає можливість аналітичним способом з’ясувати причини різноманітних фактів. 3). Прогностична зводиться до передбачення, якою буде політична дійсність у майбутньому (прогноз на виборах і т. д.). 4). Інструментальна полягає у розробці певних проектів прийняття рішень для досягнення конкретного політичного результату (яких заходів вжити?). 5). Нормативно-орієнтуюча (ще називають ідеологічною) функція політології пов’язана з відповіддю на питання: Що краще? Який вибір варто зробити? Вона дає змогу зрозуміти, яким чином уникнути фальшивих, безглуздих ціннісних орієнтацій. 6). Апологетична (апологія – захист, виправдовування). Політична наука виконує службову роль – виправдання політичної влади в політичній системі, її цінностей, принципів функціонування, системи політичних рішень, її політичної еліти. 7). Комунікативна – опрацьовує мову політики, формулює систему загальнозрозумілих понять і слів і т.д. 8). Соціалізації – входження людини в політику та ін.

До основних завдань політології належать: формування молоді як громадян держави, політична соціалізація студентства, формування культури політичного спілкування та ін.

Питання для самоконтролю

1. Яка відмінність між політологією та політикою? 2. Яке, на вашу думку, завдання політології?

11

3. Який зміст і характер сучасних соціально-політичних процесів в Україні?

4. Що є предметом і об’єктом політології? 5. Які методи дослідження належать до специфічних методів політології? 6. Які функції виконує політологія як наука та які з них є

найактуальнішими для сучасного українського суспільства? 7. Яка структура політології у ВНЗ України?

Тема 3. ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Зародження політичних знань та основні етапи розвитку світової політичної думки.

Політичні ідеї та вчення Стародавнього світу. Конфуціанство. Елементи політології в суспільно-політичній думці Античності. Політичні погляди Платона й Аристотеля.

Політична думка Європейського середньовіччя. Н.Макіавеллі про суть політичної влади.

Становлення політичної думки Нового часу. Політичні погляди Т.Гоббса, Ш.Монтеск'є, Д.Локка, Ж.-Ж.Руссо.

Політико-правова думка Німеччини ХVIII – ХІХ ст. І.Кант про правову державу. Г.Геґель про співвідношення громадянського суспільства, держави і права. Марксистські погляди на політику.

Становлення новітньої західної політології. М.Вебер про владу, управління, політику. Елітарні концепції Г.Моски, В.Парето, Р.Міхельса. Основні школи і течії сучасної зарубіжної політології.

Основні поняття, терміни та персоналії

Політична свобода може існувати тільки в таких державах, де всі відносини регулюються правом.

Шарль-Луї Монтеск’є

Зародження політичної думки тісно пов’язане із формуванням міфів, символічного образу політики, її ідеалів, що розвивалися у країнах Стародавнього Сходу. Серед різноманітних течій найбільш впливовими були дві – конфуціанство і легізм.

Мислителі Стародавньої Греції (Сократ, Платон, Аристотель)1 збагатили політичну думку ідеями свободи, справедливості, демократії, республіканізму, інститутом громадянства, розумінням людини як політичної істоти.

Давньоримські мислителі (Полібій, Цицерон) розробили питання про сутність народу, форму держави, міжнародні відносини, критикували рабство. 1 Про політичні ідеї, концепції, теорії мислителів див. біографічний довідник. – С. 79.

12

У Середньовічний період (V – XVI ст.) домінували теологічні концепції держави, які проголошували, що порядок панування і підпорядкування встановлений Богом і що тільки Церква має право впливати на правителя, коригувати державну політику відповідно до принципу справедливості (Аврелій Августин, Фома Аквінський).

Поняттям “Відродження” позначають комплекс змін у Європі зі середини XIV ст. до початку XVII ст., куди входять: відновлення досягнень античної цивілізації, формування національних держав, криза римо-католицької церкви, формування гуманістичної системи цінностей, поширення раціоналізму, зростання авторитету науки.

Реформація (I пол. XVI ст.) – це антифеодальний і антикатолицький рух за необхідність удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути, за відновлення чистоти християнської релігійності, який заклав початок протестантизму.

Гуманізм (від. лат. humanus – людський, людяний) – філософський підхід, що в теоретико-світоглядний спосіб поєднує учення про людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства.

Нікколо Макіавеллі одним із перших зробив значний крок уперед у визначенні предмету політичної науки, її методу й, певною мірою, законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада. Пояснював утворення держави людським егоїзмом, який необхідно було приборкати. Н.Макіавеллі виступив з ідеєю контролю та рівноваги влади, змалював образ правителя, який нехтував законами моралі та релігії під час боротьби за владу.

Макіавеллізм – спосіб політичної діяльності, який не обтяжений моральними та етичними нормами і допускає використання брехні, віроломства, жорстокості, будь-яких інших засобів заради досягнення поставленої мети.

До основних надбань тогочасної політичної думки належать концепції: 1). Природних прав людини (Джон Локк), суть якої полягає у тому, що

люди від природи наділені правом на життя, власність і свободу, на які держава не повинна посягати;

2). Суспільного договору (Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо), яка є однією з теорій походження держави, виникла в результаті укладення між людьми добровільної угоди щодо організації суспільного життя і наділення певних осіб владою, яка б мала діяти в ім’я всіх;

Просвітництво – широкий суспільний рух, який виник у другій половині XVIII ст. у Франції й мав за мету критику феодальної ідеології, боротьбу за віротерпимість, свободу думки. Французькі просвітники (Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо та ін.) обґрунтували ідеї політичної свободи, рівності усіх перед законом, свободи слова, друку, думки, совісті.

3). Суть концепції народного суверенітету полягає в тому, що якраз народ є джерелом державної влади та її носієм, сувереном. Її засновником вважають Ж.-Ж.Руссо, який стверджував, що суверенітет – єдиний і неподільний, невідчужуваний, повинен належати тільки народові, який реалізує його через форму демократії.

13

4). Шарль-Луї Монтеск’є відстоював принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову: одна влада має стримувати іншу, бо це є необхідною умовою політичної свободи.

Учення про державно-владні відносини набули найповнішого вираження у працях німецьких філософів Іммануїла Канта і Георга-Вільгельма-Фрідріха Геґеля.

5). І.Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму і є творцем концепції правової держави, завдання якої полягає у тому, щоб забезпечити панування права.

6). Одним із родоначальників ідеї громадянського суспільства є Г.Геґель, який розумів його як систему суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні. Він заклав філософську основу концепції політичного плюралізму – співіснування організованих груп.

Марксисти (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс) пояснювали виникнення держави розподілом праці та привласненням засобів виробництва. Держава трактувалася ними як знаряддя панівного класу для підкорення пригноблених класів. Тільки революційне насильство, на їх думку, є умовою переходу до нового суспільного ладу.

На початку XX ст. сформувалася когорта вчених, яких сучасна політологія називає своїми класиками. Це Макс Вебер, Вільфредо Парето, Гаетано Моска, Роберт Міхельс та ін.

7). М.Вебер – автор теорії державної бюрократії, яку розглядав як апарат управління, що базується на пануванні за допомогою знань. Розробив концепцію трьох типів легітимного панування.

8). Г.Моска та В.Парето стали творцями сучасної теорії еліт. 9). Р.Міхельс зробив значний внесок у вивчення соціології політичних

партій. Після Другої світової війни панівну позицію зайняв біхевіористський

напрям, для якого головним була розробка понять, опис фактів, розгляд поведінки, яка зафіксована.

У 60-х рр. на зміну біхевіоризму прийшов систематизм, представником якого був Девід Істон, який сформулював вчення про політичну систему.

10). Автори концепції тоталітаризму (Ханна Аренд, Раймонд Арон, Збігнев Бжезінський, Карл Фрідріх та ін.) ознаками тоталітарної системи вважали домінуючу роль ідеології, яку продукувала правляча партія, терор, цензуру, централізовану систему управління економікою.

11). Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється сформульована З.Бжезінським концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства.


1. У політичних поглядах яких мислителів уперше намітився перехід від

релігійно-міфологічних до раціональних трактувань? 2. Якою бачив Платон ідеальну модель держави?

14

3. Як ви ставитесь до вислову Н.Макіавеллі “мета виправдовує засоби”? 4. У чому суть концепції поділу влади і в чому складність її реалізації? 5. Як Г.-В.-Ф.Геґель розумів громадянське суспільство і як розумієте його ви? 6. Назвіть недоліки і позитивні риси політологічного напряму – біхевіоризму?

Як би ви з позиції біхевіоризму оцінили діяльність українських політиків? 7. На якій стадії перебуває Україна за концепцією З.Бжезінського про

посткомуністичні трансформації?

Тема 4. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

Політична думка України як складова частина світової політичної думки

та історичні умови її виникнення. Політична думка Київської Русі. Морально-правові та релігійні уявлення про суспільство.

Суспільно-політичні погляди С.Оріховського-Роксолана, Ю.Дрогобича, І.Вишенського.

Проблеми конституції, держави і політичного устрою на початку ХVIII ст. Конституція П.Орлика як втілення української державної ідеї. Духовно-моральний підхід до політики у поглядах Г.Сковороди. Києво-Могилянська академія як головний осередок освіти і культури в Україні.

Політичні і правові ідеї учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Т.Шевченко – засновник руху за соціальне і національне відродження українського народу.

Автономно-федералістична концепція М.Драгоманова. І.Франко про історичний характер держави і проблеми націй. Франко і марксизм. Національно-самостійницька концепція М.Міхновського.

М.Грушевський – теоретик становлення і розвитку українського національно-державного руху. Українська політична думка початку XX ст. В.Липинський, Д.Донцов, В.Винниченко.

Обґрунтування новітньої української державності в “Декларації про державний суверенітет України”, “Акті проголошення незалежності України”, Конституції України.

Основні поняття, терміни та персоналії

Ніхто нам не збудує держави,коли самі її не збудуємо,

і ніхто з нас не сформує нації, коли ми самі нацією не захочемо бути. В’ячеслав Липинський

Політична думка Київської Русі розвивалася під впливом Візантії.

Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Руська Правда” Ярослава Мудрого, “Повість минулих літ” літописця Нестора, “Повчання дітям” Володимира Мономаха та ін.

15

До головних політичних ідей княжої доби належать: ідея божественної природи влади; ідея необхідності політичного об’єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби; християнство повинно служити консолідації країни, а церква – державі та її володарю; розробка рекомендацій державному діячеві-князю.

У перехідний період (XIV – перша половина XVI ст.) Юрієм Дрогобичем висловлювалися думки про зміцнення сильної королівської влади, зверхність світської влади над церквою, а Станіславом Оріховським-Роксоланом – ідеї природного права, “піраміди влади”.

Берестейська церковна унія 1596 р. “…спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути…”. У цей період українська політична думка була представлена полемічною літературою, у якій виділялися два напрями: один – орієнтований на унію православних і католицьких церков (Петро Скарга), а другий виступав з антиуніатськими ідеями, за реформу православної церкви (Христофор Філалет).

Видатний український полеміст Іван Вишенський критикував тогочасний суспільний лад та шляхту, заперечував абсолютизм як духовної, так і світської влади, сподівався, що простолюд зможе відродити українську державу.

Політична думка у козацько-гетьманську добу розвивалася у контексті таких документів, як “Березневі статті”, “Гадяцький трактат”, “Конституція Пилипа Орлика”. У них було закладено основу міжнародних договорів України з іншими державами, чітко простежувалися атрибути суверенітету української державності, визначалися Конституційні засади державного і суспільного ладу. Вагомий внесок у розвиток політичної думки зробила Києво-Могилянська академія, зокрема видатні її діячі Петро Могила та Феофан Прокопович. Ф.Прокопович створив теорію освіченого абсолютизму, на основі теорії природного права та суспільного договору.

Центральною у творчості Григорія Сковороди є проблема людини, її природа, щастя, самопізнання, рівність і свобода.

Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства, яке виробило першу політичну програму для українців. Кінцева мета – створення слов’янської демократичної федерації на чолі з Україною, на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. А також скасування кріпацтва, відмінностей між станами, доступність освіти для всіх, проголошення свободи совісті.

У політичній думці кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. фахівці виділяють кілька напрямів, зокрема:

ліберально-демократичний (його репрезентували Михайло Драгоманов і Богдан Кістяківський);

народницько-демократичний (Михайло Грушевський, Сергій Шелухин);

соціал-демократичний і націонал-комуністичний (Іван Франко, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Олександр Шумський, Микола Скрипник);

16

консервативно-державницький (започаткований Пантелеймоном Кулішем і представлений у ХХ ст. В’ячеславом Липинським, Степаном Томашівським, Василем Кучабським);

націоналістичний (його формування пов’язане з іменами Миколи Міхновського і Дмитра Донцова);

націонал-демократичний (пов'язаний з ім’ям Івана Багряного). У повоєнні часи щодо „неофіційної думки” продовжувалася політика

„закручування гайок”. Апогей її настав у 1951 р., коли на вірш Володимира Сосюри „Любіть Україну” впало звинувачення у „націоналізмі” й автора змусили опублікувати принизливе каяття. Серед української еміграції найвизначнішим ученим, який розвивав політичну науку, був Іван Лисяк-Рудницький. Він уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX до середини 80-х років XX ст. Вважав, що свобода українців можлива лише в рамках правової держави, передбачив крах Радянського Союзу.

Наприкінці 50-их рр. особливою подією в житті України стала поява нового покоління митців, критиків, які увійшли в історію як “дисиденти” або “шістдесятники”. У своїй творчій і практичній діяльності вони протистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також відстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ненасильницькі форми захисту прав людини та ідеали правової держави і громадянського суспільства.


1. У яких творах викладені основні політичні ідеї княжої доби? 2. У чому головна суть політичної концепції українського гуманіста

Станіслава Оріховського-Роксолана? 3. На які принципи опиралася Конституція Пилипа Орлика? 4. Які основні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства ви знаєте? 5. М.Драгоманов – ліберал, соціаліст чи націоналіст? 6. Чи можна вважати І.Франка соціалістом і революційним демократом? 7. В’ячеславу Липинському належать такі слова: “Ніхто нам не збудує

держави, коли ми самі собі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”. Прокоментуйте це висловлювання.

Тема 5. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ СУЧАСНОГО СВІТУ

Еволюція та основні тенденції розвитку сучасних суспільно-політичних

течій. Сутність, структура та функції політичної ідеології. Джерела ідеологічних течій. Ідеологія і наука.

17

Ідеологічні течії в сучасному світі: лібералізм, консерватизм, соціал-демократизм, фашизм, комунізм, радикалізм, політичний екстремізм тощо. Криза марксистської ідеології, політики і практики.

Націоналізм у світовій та вітчизняній практиці. Сутність, типологія, форми та методи прояву націоналізму

Політична ідеологія в житті сучасної України.


Націоналізм – це ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності нації.

Ентоні Сміт

Уперше у науковий обіг поняття “ідеологія” ввів французький мислитель Д.де Тресі. Він тлумачив ідеологію як науку про людське мислення та суспільні ідеї. Жодна влада не обходиться без ідеології, яка надає їй доцільного характеру, орієнтуючи громадян на: а) певну систему цінностей; б) норми поведінки; в) відповідний спосіб життя.

Політична ідеологія – це систематизована сукупність ідейних поглядів, що виражають чи захищають інтереси певної соціальної групи.

Розрізняють такі рівні функціонування ідеологій: 1) теоретико-концептуальний, на якому формулюються основні положення, що розкривають інтереси, суспільно-політичні цінності та цілі певного класу, верстви, нації, держави; 2) програмно-політичний, на якому принципи та ідеали переводяться у програми та вимоги політичної еліти і становлять ідейну основу для прийняття управлінських рішень; 3) актуалізований – характеризує певний ступінь практичного освоєння суспільством принципів тієї чи іншої ідеології: втілення її принципів і завдань у формах політичної участі людей та в інститутах соціальної практики.

За змістом і спрямованістю своїх головних ідей та цінностей, ідеології бувають прогресивні й реакційні, демократичні й тоталітарні, релігійні й світські; за методами їх обґрунтування – раціональні та ірраціональні; за об’єктом впливу та межами поширення – універсальні та партикулярні (партикулярний – відокремлений, такий, що стосується часткових, а не загальних (універсальних) цінностей та інтересів).

Універсальними ідеологіями є християнство (звертається до всіх віруючих), гуманізм (відстоює загальнолюдські інтереси); а партикулярними є: расизм (звертається до привілейованої раси), комунізм (звертається до пролетаріату).

Виконуючи свої політичні функції, ідеологія намагається: згуртувати, об'єднати суспільство на підставі інтересів якоїсь соціальної чи національної групи; ідеологія значною мірою визначає артикуляцію інтересів, у ході якої активні учасники політики формулюють свої вимоги відповідно до їх інтересів, переносячи ці інтереси у сферу політики.

Лібералізм (від лат. liberali – вільний) – система соціально-економічних і політичних поглядів, яка захищає свободи і права особи, приватну власність, демократію, громадянське суспільство, конкуренцію тощо. У широкий

18

суспільно-політичний вжиток термін був уведений на початку XIX ст. французькими просвітниками, а на середину XIX ст. сформувався як ідеологія. Засновниками лібералізму є Бенжамен Констан та Алексіс де Токвіль.

Основні ідеї лібералізму: рівність усіх громадян перед законом; принципи політичного плюралізму; розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову; приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво – найважливіші рушії суспільного прогресу; ліквідація будь-якої регламентації державою економічного життя; свобода думок, поглядів, переконань, совісті, слова, вибору роду занять; запровадження загального виборчого права.

Консерватизм (від лат. conservo – охороняти, зберігати) – це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей. Уперше термін "консерватизм" використав французький письменник Франсуа Шатобріаном на позначення ідеології Великої Французької революції, а оформлення ідей консерватизму у цілісну систему поглядів здійснив англійський політичний діяч Едмунд Берк.

Основні ідеї класичного консерватизму: заперечення жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки; недоторканість, святість приватної власності; основним завданням держави є підтримка законності та правопорядку в суспільстві; ставлення до Конституції як до Богом даного порядку; переконаність про вроджену нерівність людей; функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й звичаї; існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою; політика підпорядкована релігійній моралі.

Загалом, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого. Різновидом консерватизму є також християнсько-демократична ідеологія, яка пов'язує демократичний розвиток із діяльністю вільних та рівноправних громадян, що керуються у своїй поведінці нормами релігійної моралі. В історії України найвідоміші представники консерватизму: В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський.

Під "соціалізмом" (від лат. sосіаlіs – суспільний) розуміють учення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

Існує два найпоширеніші тлумачення соціалізму: марксистське і соціал-демократичне. Марксистський підхід розглядає соціалізм як першу, нижчу, незрілу фазу комунізму, як суспільно-економічну формацію, яка приходить на зміну капіталізму. Політична ідеологія марксизму спиралася на концепцію "диктатури пролетаріату", який розглядали як незаперечно прогресивний клас, здатний покласти край усім формам експлуатації і насильства. Треба сприяти приходу цього класу до влади під керівництвом Комуністичної партії. Багато опонентів марксизму вже тоді вказувало на небезпеку узурпації влади саме цією партією, на можливе увічнення "диктатури" нової партійної бюрократії, що здійснюватиме владу в деспотичній формі. Соціал-демократичний підхід

19

розглядає соціалізм як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпеченням росту середнього класу, досягненням вищого рівня соціальної рівності та справедливості.

Анархізм (від грец. аnагсіа – безвладдя) – заперечує будь-яку форму державногo устрою, виступає за вільну солідарність громадян.

Найменш популярною та найбільш небезпечною серед ідеологічних течій у сучасній політиці є фашизм – украй антидемократична, радикально-екстремістська течія. І все таки фашизм сформувався на сукупності вірувань, цінностей та ідей – расової винятковості, антисемітизму, антидемократизму, ідеалах територіальної експансії та вождизму, масових етатистських настроях, що дає підстави трактувати його як ідеологію.

Фемінізм – ідеологія, першоджерела якої також у лібералізмі і котра захищає права жіноцтва.

Ідеологія націоналізму обґрунтовує пріоритетність національних інтересів, формулює цілі й цінності нації як суб'єкта політичного процесу, дійової особи історії. Інакше кажучи, націоналізм є не що інше, як прагнення людей, які належать до однієї нації, захистити свої інтереси та "досягти умов, що дали б їм змогу прожити своє життя у згоді з власними бажаннями".

Національне відродження невіддільне від націоналізму. Націоналізм – це рух до політичної незалежності, до власної державності, до забезпечення, збереження і розвитку середовища, у якому найкраще можуть самореалізуватися члени певної нації. Націоналізм – це також ідеологія, що обґрунтовує стратегію і тактику цього руху та його необхідність.

Націоналізму властива різноманітність змісту, форм прояву, практичних завдань, на розв’язання яких він спрямований. Він вбирає в себе як гуманні так і антилюдські доктрини (фашизм, нацизм, расизм), проявляється також як великодержавний шовінізм. Шовінізм націоналізм панівної нації, що обґрунтовує або домагається на практиці панування над іншими народами в силу своєї уявної вищості.

Різновидом право-радикальної ідеології, що з'явилася ще наприкінці минулого століття, був інтегральний націоналізм. Згідно з характеристикою Дж.Армстронга, йому були притаманні такі риси: 1) віра в націю як найвищу цінність; 2) ідея солідарності всіх індивідумів, що становлять націю; 3) вираження "національної волі" через сильного лідера або партію.


1. Як ви розумієте поняття “ідеологія”? 2. Які функції виконує ідеологія? 3. У чому цінність ліберальної моделі суспільства? 4. Сформулюйте основні ідеї та цінності консерватизму. 5. Назвіть основні ознаки фашизму. 6. Дайте визначення націоналізму?

20

Тема 6. ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

Визначення категорії "політичне життя", його структурні елементи: соціальні суб'єкти, політичні відносини, політична діяльність, політична влада, політична система, політичний процес. Проблеми динамізму і стабільності політичного життя. Форми прояву політичного життя (демонстрації, мітинги, вибори). Основні тенденції (закономірності) політичного життя.

Політична діяльність як спосіб існування політичного життя. Мотивація політичної діяльності та її види. Політична активність населення як важливий чинник демократизації суспільства.

Виборча компанія як форма політичної діяльності. Види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Політичні відносини як засіб регулювання взаємодії соціальних суб'єктів щодо політичної влади. Основні форми політичних відносин: політична боротьба, компроміс, консолідація, конкуренція, конфлікт, консенсус.

Поняття політичного процесу. Політичний процес як ланцюг політичних ситуацій, змінюваність у часі та просторі. Суб'єктивний (мотиваційний) та об'єктивний аспекти політичного процесу.

Політичні рішення: сутність, технології прийняття та впровадження.


Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.

Конституція України, ст. 15

Політичне життя суспільства – це сукупність духовних, емоційних і практичних явищ політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення до політики й участь в ній.

Основними структурними елементами політичного життя є: соціальні суб’єкти з їх потребами та інтересами (особа, політичні лідери, політичні еліти, нації, політичні партії, громадські організації, держава, суспільство, планетарна спільність людей); політичні відносини як форма політичних зв’язків між суб’єктами (наслідок диференціації суспільства, різноманітності інтересів, прояви у співробітництві або суперництві); політична діяльність як серцевина політичного життя, внаслідок якої реалізуються інтереси суб’єктів; політична система як об’єкти регулятивно-управлінської дії; політична свідомість, яка виражає залежність політичного життя від рівня усвідомлення суб’єктами суспільно значимих інтересів; політичні процеси як сукупна діяльність соціальних суб’єктів щодо реалізації їх політичних інтересів.

При цьому розрізняють внутрішньополітичне і зовнішньополітичне життя.

21

Особливостями політичного життя є: політична стабільність суспільства – стан рівноваги політичного життя, для якого характерний рівний перебіг політичних процесів, відсутність впливу конфліктних ситуацій тощо; цілісність і єдність політичного життя досягається в результаті інтеграції, погодження політичних і всіх інших інтересів; соціальна впорядкованість є основою утвердження організації політичного життя і якщо вона знижується, люди починають сприймати політику як небезпечний хаос; плюралізм політичного життя передбачає консенсус усіх членів суспільства з фундаментальних питань його існування; політичний час – це характеристика змісту політичного життя на певному конкретно-історичному етапі його розвитку.

Політична діяльність – це вид суспільної діяльності суб’єктів політики, що є сукупністю осмислених дій, які ґрунтуються на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі з метою досягнення політичних цілей.

Політичний інтерес (від лат. interest – мати значення) – один із найголовніших важелів політичної діяльності, який спонукає нації, народи, соціальні групи, особистості, а також створювані ними організації до участі у політиці. Влада – основний об’єкт політичної діяльності. Основним змістом політичної діяльності людей є їх боротьба за прискорене розв’язання завдань, участь в управлінні державними справами.

Основними принципами політичної діяльності є об’єктивність, конкретність, ефективність, оптимальність, виділення пріоритетів, охоплення загальної картини, колегіальність у виробленні рішень і особиста відповідальність.

Форми і методи політичної діяльності: політична демонстрація – масова хода, для висловлення певного суспільно-політичного настрою, вимоги, солідарності, протесту тощо; мітинг – зібрання, запроваджене для формування психологічної готовності індивідів до безпосередньої дії; вибори – процедура безпосереднього обрання або висунення певних осіб шляхом відкритого чи закритого (таємного) голосування для виконання громадських функцій, найпоширеніший механізм створення органів та інститутів влади; партійна політична діяльність – розробка теоретичних основ організації життєдіяльності народу, пропагандистсько-організаційна робота.

Способами політичної діяльності є компроміс, консенсус, конформізм, політичний екстремізм, політичний конфлікт. Компроміс – згода, порозуміння з політичними противниками, досягнуті шляхом взаємних поступок. Консенсус – взаємна згода, збіг думок, які встановлюються у суспільстві або до яких приходять різні соціальні групи, незважаючи на властиві їм відмінності, протилежні інтереси, зумовлені соціальними, політичними, національними та іншими особливостями з приводу питань спільної життєдіяльності, що викликають взаємний інтерес. Політичний конфлікт – зіткнення протилежних сил, поглядів, неспівпадання інтересів, яке зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей.

У структурі політичної діяльності виділяють політичну діяльність як політичну участь і політичну діяльність як політичне функціонування. Політична участь – це включення індивідів та соціальних спільнот у

22

політичне життя за допомогою певних форм політичного впливу на політичні структури з метою реалізації своїх інтересів. Політичне функціонування – це професійна діяльність державних структур (парламенту, виконавчої влади), політичних партій з метою регулювання суспільно-політичних процесів.

Мотиваційну структуру політичної діяльності створюють такі фактори: розуміння ситуації, у якій суб’єкт реалізовує свої цілі; система цінностей і норм; особисті схильності та емоції (психологічний фактор); ідеологія, яка обґрунтовує політичну діяльність; політичні доктрини, що містять політичну програму.

Абсентеїзм (від лат. absens – відсутній) – байдуже ставлення населення до здійснення своїх громадянських прав, ухиляння від участі насамперед у виборах.

Виборча кампанія – висунення та проведення своїх кандидатів до представницьких органів державної влади або місцевого самоврядування. Демократичні вибори є: всезагальними рівними прямими альтернативними таємними. Залежно від предмета обрання розрізняють вибори: президентські, парламентські і муніципальні. Електорат – коло осіб, які мають право брати участь у виборах до органів влади.

Основні типи виборчих систем: Мажоритарна виборча система – порядок підбивання підсумків голосування, згідно з яким обраним вважається кандидат, який набрав абсолютну (понад 50%) або відносну (принаймні на один голос більше, ніж інший кандидат) більшість голосів. Пропорційна – проведення виборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями і блоками пропорційно до кількості набраних ними голосів. Змішана є комбінацією мажоритарної та пропорційної виборчих систем (50 : 50).

Виборча система України: президентські вибори проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості; за Законом України “Про вибори народних депутатів України” (в редакції Закону № 2777 – IV від 7. 07. 2005) депутати Верховної Ради України обираються за пропорційною виборчою системою (3% виборчий бар’єр); вибори місцевих органів влади: міські, районні та обласні ради – за пропорційною системою; сільські, селищні ради, а також голови сільських, селищних та міських рад – за мажоритарною системою відносної більшості.

Політичні відносини – взаємодія суб’єктів політики з приводу завоювання, використання й перерозподілу політичної влади.

Суб’єкт політичних відносин – (здійснює певні дії) той, хто приймає політичні рішення й організовує їх виконання. Повнота влади зосереджена в суб’єктів, об’єкти – виконавці. Об’єкт – (на якого дії спрямовані ) той, хто виконує рішення, розпорядження суб’єктів влади.

Залежно від сили впливу суб’єктів на процес прийняття політичних рішень, суб’єкти політики поділяються на: первинні (базові), до яких належать соціальні групи, етноси, класи, територіальні, демографічні, професійні і релігійні об’єднання; вторинні – групи тиску і партії; безпосередні – ті особи або групи людей, які самі приймають політичні рішення і організовують виконання (структури влади, політичні лідери, політичні еліти, контреліти, безпосередньо причетні до здійснення влади).

23

Політичний процес (від лат. processus – просування, рух вперед) – сукупна діяльність суб’єктів політики (владних структур, партій, соціальних груп, еліт, окремих осіб), яка забезпечує функціонування і розвиток політичної системи.

Політичні процеси проявляють себе як послідовна зміна суспільних відносин. У політологічній літературі виділяють такі типи політичних процесів: формування органів політичної системи (інституалізація); відтворення компонентів і ознак політичної системи в процесі її функціонування; прийняття і використання політичних рішень; контроль за функціонуванням політичних інститутів і владних структур, спрямування їхнього розвитку.

Характер політичного процесу значною мірою визначається вибраною режимом, що править, метою суспільного розвитку, а також методами і темпами її реалізації. Оскільки політичні системи перебувають у постійному політичному русі, то цей рух за темпом може бути повільний (еволюційний) та швидкий (революційний). Політична реформа – перетворення, зміна, переустрій політичного життя суспільства, що здійснюється без зміни основ існуючого ладу. Революція – вид політичних перетворень, який передбачає радикальну зміну політичної системи і відкриває можливості значного реформування суспільних відносин.

Перехідний період – це сучасне, яке існує між минулим (причиною) і майбутнім (метою).

Політичне рішення – політична дія інформованого суб’єкта влади для реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх, внутрішніх умов функціонування певного суб’єкта і визначення перспектив його подальшого розвитку. Створення і прийняття політичних рішень передбачає такі фази: висловлення інтересів і підготовка громадської думки; аналіз проблеми і підготовка проекту рішення; прийняття рішення; виконання рішення.


1. Дайте визначення категорії “політичне життя суспільства”. 2. Яка відмінність між первинними і вторинними суб’єктами політики? 3. Яка мотиваційна структура політичної діяльності? 4. Які види політичної діяльності найпоширені у сьогоднішньому житті

України? 5. У чому полягають суть, механізм, переваги та недоліки пропорційної

виборчої системи? 6. Порівняйте еволюційні та революційні політичні процеси. Визначте,

який тип є дієздатнішим, чому? 7. Які ознаки політичного процесу в Україні не відповідають сучасному

політичному процесу у розвинених країнах? 8. Які чинники спричинилися до основних політичних конфліктів в

Україні? 9. Від яких чинників залежить ефективність політичного рішення?

24

Тема 7. ВЛАДА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

Влада як суспільне явище. Ознаки влади. Єдність відносин панування і підкорення, волі і залежності.

Політична влада і державна влада, їх співвідношення. Зміст концепції поділу влад. Три гілки державної влади: законодавча, виконавча і судова. Їх взаємозв'язок. Система стримувань і противаг.

Джерела влади. Народ як джерело влади в демократичних системах. Легітимність влади.

Функції політичної влади: регулювання політичних відносин; організація і управління державними справами; забезпечення національно-державних інтересів; контроль за виробництвом і розподілом матеріальних і духовних благ.

Демократія як форма організації та здійснення влади, суверенітету народу. Ознаки влади. Безпосередня, пряма і представницька демократія. Демократія, свобода і відповідальність.

Конституція України про демократизацію українського суспільства.


Працюймо самі для утвердження щиро демократичного та вільного суспільного ладу.

Михайло Грушевський

Влада – це право і реальна можливість здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим людям.

Ознаки влади – територія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність та ін.

Види влади – політична, економічна, сімейна, військова та ін. Політична влада – специфічна форма суспільних відносин, які

породжені відмінністю соціально-структурних інтересів, реальна здатність певної соціальної групи або індивіда здійснювати свою волю, що виражена в політиці.

Державна влада – це спеціально організована система державних органів, організацій та установ, створена для управління усіма сферами суспільного життя.

Основними рисами політичної влади є: легальність (законність); верховенство (обов’язковість виконання владних рішень); всезагальність (діє на основі права від імені всього суспільства); моноцентричність (існування загальнодержавного центру прийняття рішень); ефективність і результативність (соціальні результати).

Однією з найважливіших характеристик політичної влади є легітимність. Легітимність влади (від лат. legitimus – законний, правомірний, справедливий) – це стан, коли правочинність певної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство. М.Вебер розробив типологію

25

легітимності, виділивши: традиційне, харизматичне та легальне панування. Легітимація – визнання чи підтвердження законності прав, владних повноважень, певних рішень.

Основними елементами влади є суб'єкт, об'єкт, держава, партії, спільноти людей, окремі індивіди, а також її засоби (ресурси). Суб'єкт – це безпосередній носій влади, який організовує поведінку об'єкта владними засобами у потрібному напрямі. Об'єкт – це виконавець волі суб'єкта, адже влада неможлива без підпорядкування. У демократичному суспільстві об'єкт влади – народ. У ст. 5 Конституції України записано “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Джерелами влади також є: сила; багатство; становище у суспільстві; організація; знання та інформація. Ресурси влади – сукупність методів і засобів для досягнення цілей політичними суб’єктами, зміцнення та розширення політичної влади. До них належать: структурні ресурси (закони, суд, державний апарат, партійна дисципліна, авторитет лідера); психологічні ресурси (страх, інтерес, віра, переконання); матеріальні ресурси (пільги, привілеї).

Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримування і противаги, який забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одному із владних інститутів. У сучасній Україні принцип поділу влади закріплений у ст. 6 Конституції України, де зазначається, що державна влада здійснюється на засадах її поділу: на законодавчу, виконавчу і судову.

Основні функції політичної влади: керівництво і управління соціально-політичними процесами; нормативно-правова (забезпечення законності і правопорядку); інтегративна (консолідація всіх сил); контроль за найважливішими параметрами стабільності та спрямованості розвитку суспільства та ін.

Політичний режим – сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображає характер взаємовідносин громадян і держави. Існують три основні типи політичних режимів: демократичний, авторитарний, тоталітарний.

Демократія (від грец. demos – народ і kratos – влада) – це форма державно-політичного устрою, що базується на визнанні народу джерелом і носієм влади, та гарантує реалізацію прав і свобод громадян у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

За рівнем залучення народу до прийняття рішень виділяють три основні форми демократії: пряму, плебісцитарну, представницьку. Представницька демократія – здійснення державної влади або місцевого самоврядування делегуванням громадянами своїх повноважень їхнім представникам (депутатам), які обираються до представницьких органів.

Принципи демократії: народ – єдине джерело влади; воля більшості; право меншості на опозицію; виборність та змінність керівних органів; поділ влади; верховенство закону; дотримання прав і свобод люди та громадянина. Опозиція – форма протистояння, протидії певної соціальної або політичної групи чи партії офіційному курсу і прагнення боротися якщо не за владу, то за вплив на неї.

26

Авторитаризм – політичний режим, який характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або груп осіб, звуженням політичних прав та свобод громадян і суспільно-політичних організацій, повноважень демократичних інститутів, їх суворою регламентацією, незаперечним підпорядкуванням владі всіх соціальних структур. Тоталітаризм – політичний устрій, за якого державна влада здійснює повний контроль за всіма сферами суспільного життя.


1. Поясніть, чому владні відносини існують у людському суспільстві? 2. Розкрийте зміст поняття “легітимність політичної влади”. 3. Охарактеризуйте основні види і ресурси політичної влади. 4. У чому відмінність між політичною і державною владою? 5. Які мислителі наголошували на необхідності розподілу влади? 6. Прихильником якої із форм демократії ви себе вважаєте і чому? 7. Прокоментуйте вислів американського президента Авраама Лінкольна

про те, що демократія – це “влада народу, із народу і для народу”. 8. Чи узгоджуються принципи демократії з монархічною формою

правління? 9. Як відбувається процес становлення і розвитку демократії в Україні?

Тема 8. ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Загальне визначення політичної системи. Місце і роль політичної системи в життєдіяльності суспільства і її взаємодія з іншими суспільними системами. Класичні уявлення про політичні системи (Г.Алмонд, Д.Істон, Т.Парсонс). Політична система і політична організація. Структура політичної системи та її функції. Характеристика структурних елементів політичної системи.

Типи політичних систем. Основні характеристики функціонування політичної системи та необхідність її стабільності для нормального функціонування суспільства.

Держава як базовий інститут політичної системи. Особливості держави як політичного інституту, її відмінність від інших елементів політичної системи. Основні гіпотези походження держави.

Основні функції держави. Функція здійснення "загальних справ" і функція захисту існуючого режиму. Внутрішні і зовнішні функції. Зміни функцій в умовах переходу до ринкової економіки.

Форми державного правління: монархії та республіки. Президентське та парламентське правління. Державне правління і самоуправління.

Правова держава. Конституція України про практичне втілення ідей демократичної, правової, соціальної держави.

Поняття громадянського суспільства та умови його функціонування. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави.

27


Взаємодія є основною одиницею аналізу політичної системи.

Девід Істон

Основоположниками теорії політичної системи є Г.Алмонд, Д.Істон, У.Мітчел.

Політична система суспільства – складна, розгалужена сукупність різних політичних інститутів, форм взаємодії та відносин між суб’єктами політики, які покликані гармонізувати інтереси соціальних спільнот і забезпечити стабільність суспільства.

Структуру політичної системи складають такі компоненти: політична (державна) влада; політичні інститути; політичний процес (політична діяльність); політичні відносини; політико-правові норми; політична свідомість і політична культура; людина як основний носій усіх видів політичної діяльності і відносин.

Функції політичної системи: визначення цілей, завдань, шляхів розвитку суспільства та організація діяльності щодо їх виконання; розподіл матеріальних і духовних цінностей згідно з інтересами соціальних спільнот; розробка правил, законів поведінки людей та груп у суспільстві; забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки та стабільності політичного ладу; формування політичної свідомості, залучення членів суспільства до політичної участі та діяльності; контроль за додержанням законності та правил, припинення дій, що порушують політичні норми та ін.

Нині в Україні діючі компоненти політичної системи (від законодавчих органів влади до політичних і правових норм) поступово звільняються від рис минулого командно-адміністративної, тоталітарної системи і набувають властивостей демократичної, плюралістичної системи.

Держава – форма політичної організації суспільства, сукупність взаємопов’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільними процесами, основне знаряддя політичної влади.

Основні теорії виникнення держави: теологічна, патріархальна, договірна, психологічна, насильства, марксистська.

Основні ознаки держави: наявність системи суверенної політичної влади, територія, монополія на легальне застосування сили, державна мова, населення, апарат держави, національна правова система.

Функції держави: внутрішні – економічна, соціальна, забезпечення народовладдя, захист конституційного ладу, забезпечення правопорядку і законності, консолідація суспільства, соціальний арбітраж, екологічна, культурно-освітня; зовнішні – участь у розв’язанні глобальних проблем, забезпечення національної безпеки, розвиток взаємовигідного співробітництва, відстоювання державних інтересів у міжнародних відносинах.

Етатизм – активне втручання держави та її структур у всі сфери життя суспільства, яке призводить до надмірної централізації, регламентації та бюрократизації суспільних процесів, їх омертвіння.

28

Державне правління – спосіб організації та здійснення державної влади. Виділяють такі форми державного правління: монархія і республіка. Монархія – форма державного правління, де влада належить одній особі пожиттєво на підставі спадкоємного права. Республіка – форма державного правління, за якої органи державної влади або обираються на певний термін усім населенням, або формуються загальнореспубліканськими представницькими установами.

Правова держава – форма організації державної влади, де верховенство у всіх сферах життя належить праву; суверенної, політико-територіальної організації публічної влади всього народу.

Основні риси правової держави: суверенітет народу; верховенство права і закону; максимальна гарантія прав і свобод людини; рівність усіх перед законом і судом; взаємна відповідальність громадянина і держави; судовий захист особи; політичний плюралізм; розподіл і баланс влад; широке місцеве самоврядування; розвинене громадянське суспільство.

Громадянське суспільство – особлива позадержавна система суспільних структур, інститутів, відносин, що виражають розмаїтість цінностей, інтересів і потреб людей. Це співробітництво окремих осіб, які об’єдналися у громадські організації, асоціації з метою захисту своїх інтересів.

До основних рис громадянського суспільства належать: наявність демократичної правової державності; самоврядування індивідів, добровільних організацій та асоціацій громадян; різноманітність форм власності (приватної, колективної, кооперативної тощо), ринкова економіка; плюралізм ідеологій, багатопартійність; розвинута соціальна структура; взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів; розвинена громадянська політична культура і свідомість; цінування прав громадян вище за державні закони; контроль суспільства за діяльністю державних органів та ін.

Основними інститутами громадянського суспільства є: сім'я, Церква, заклади освіти, засоби масової інформації, виборчі спілки, політичні партії, громадські організації.

Чинниками формування в Україні громадянського суспільства є: вільні та альтернативні політичні вибори; незалежні засоби масової інформації; розвиток місцевого самоврядування; політичні партії, здатні репрезентувати групові інтереси; наявність ринкових відносин і економічного плюралізму.


1. Яке місце і роль поняття політичної системи в політології? 2. Які функції виконує політична система? Які з них, на ваш погляд, є

особливо значущими для життя суспільства? 3. Які теорії походження держави ви можете назвати? 4. У чому відмінність внутрішніх функцій держави від зовнішніх? 5. Чи може індивід впливати на державу? Які режими найбільш

сприятливі для здійснення такого впливу?

29

6. Спробуйте підтвердити або спростувати твердження про наявність на пострадянському просторі в нових суверенних державах передумов та ознак авторитарного президентського правління.

7. Як тлумачить Конституція України форми державного устрою та форми державного правління?

8. Зіставте основні ознаки правової держави, громадянського суспільства з конституційними положеннями української держави та сучасними реаліями.

9. Україна не має власних традицій формування громадянського суспільства. Чи підходить нам досвід розвитку суспільних систем західноєвропейських країн?

Тема 9. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ ОБ’ЄДНАННЯ, ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ПАРТІЙНІ СИСТЕМИ

Суспільно-політичні організації як форма відображення інтересів та суспільних зв’язків: сутність, види та причини їх виникнення.

Політичні рухи як особлива форма громадських рухів, їх соціальна база та класифікація. Динаміка розвитку суспільно-політичних рухів. Відмінність громадських організацій і рухів від державних інститутів та політичних партій.

Політичні партії, їх місце і роль у політичній системі. Основні ознаки партії: наявність організації, тяжіння до влади, ідеологічний характер. Багатопартійність як прояв плюралізму в політичній сфері та умова демократизації суспільного життя. Генезис, типи і функції політичних партій. Складність і суперечливість формування справжньої багатопартійності в Україні.

Поняття "партійна система". Класифікація партійних систем. Однопартійна, двопартійна і багатопартійна системи. Критерії оцінки ефективності партійних систем. Вплив законодавства на характер і типи партійної системи.

Проблеми розвитку багатопартійної системи в Україні. Конституція України про свободу й умови об’єднання громадян у політичній партії.


Свобода створювати політичні об’єднання

стала необхідною гарантією у боротьбі з тиранією, в протистоянні більшості.

Алексіс де Токвіль

Громадська організація – добровільне, побудоване на основі самоуправління і самодіяльності об'єднання громадян, яке має внутрішню структуру знизу доверху, фіксоване членство.

30

Громадські організації створюються з метою захисту прав і свобод громадян, розвитку їх активності, участь в управлінні державою тощо. Важливим завданням громадських організацій є гармонізація загальнонаціональних завдань з інтересами своїх спільностей і соціальних груп. Усі громадські організації умовно можна поділити на три категорії: 1) соціально-економічні (профспілки та ін.); 2) суспільно-політичні (спілки молоді, ветеранів війни, спілки жінок тощо); 3) професійно-творчі (спілки композиторів, журналістів тощо).

Громадсько-політичні рухи – це структурно не оформлені масові об'єднання громадян і організацій різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких тимчасова і найчастіше спрямована на розв’язання певних тактичних завдань. Після розв’язання поставлених завдань вони або розпадаються, або об’єднуються в нові політичні партії та громадські організації.

Відмінність суспільно-політичних рухів від партій: ширша, аморфна і різноманітна соціальна база; прагнення не влади, а впливу на неї для розв’язання певних проблем; відсутність чітко визначеної організаційної структури, фіксованого членства, постійних органів керівництва; центром політичної активності є авангард (ядро) руху – ініціативні групи, клуби, союзи тощо; члени руху можуть мати різні ідеологічні уподобання, конфесійну належність, національність, але одержимі однією метою, а не комплексом цілей як партії, і дотримуються однієї політичної концепції; діють протягом нетривалого проміжку часу.

Політична партія (від лат. pars – частина, група, відділ) – це спільність людей, об’єднаних ідеологічно та організаційно, яка виражає інтереси певних соціальних спільнот і намагається їх реалізувати через завоювання, утримання й використання державної влади або участі в ній.

Ознаки політичних партій: певна тривалість існування в часі; організаційна структура; прагнення влади; пошук народної підтримки.

Основними шляхами виникнення партій є: шлях знизу – партія виникає з певних об'єднань; шлях зверху – партія виникає внаслідок об'єднань навколо лідерів; об'єднання навколо парламентарної групи депутатів; внаслідок розколу партії чи об'єднання двох і більше в одну; як відродження партій, що існували раніше; з ініціативи профспілок (лейбористи Великобританії, Канади).

Основна мета діяльності політичної партії – здобути політичну владу в державі та реалізувати свої програмні цілі.

Функції політичних партій: політична, яка полягає в боротьбі за владу в країні або досягнення максимальної кількості місць в законодавчих органах влади, одержанні права на формування державних виконавчих органів, уряду; соціальна функція представництва інтересів тих чи інших соціальних груп чи верств суспільства; ідеологічна розробка та пропаганда партією певних ідеологічних концепцій та цінностей; організаторська – в практичній реалізації програми й рішень партії, що відображається у діяльності з розширення членського складу, розвитку взаємовідносин з іншими партіями.

Найбільші повноваження у парламентських партій. Вони мають право утворювати фракції. Фракція (від лат. fraktio – розламування, подрібнення) –

31

це група членів тієї чи іншої партії в складі парламенту, яка організовано проводить установки своєї партії.

Типологія політичних партій здійснюється за такими ознаками: участь у політичній владі: правлячі, опозиційні; ідеологічна спрямованість: ліберальні, консервативні, націоналістичні, комуністичні, соціал-демократичні, фашистські; політичний темперамент: ліві, центристські, праві; характер членства: кадрові, масові; за масштабами діяльності: столичні, реґіональні, загальнонаціональні, міжнародні.

Юридичний статус українських партій регулюється Законом України від 5 квітня 2001 р. "Про політичні партії в Україні".

Партійна система – це сукупність відносин між легально діючими політичними партіями з приводу політичної влади, які визначають її місце і роль у політичній системі.

Типологія партійних систем (за Дж.Сарторі): однопартійна система – утвердження політичної влади однієї партії, яка монополізує політичну діяльність у всіх суспільних структурах; гегемоністська система характеризується панівним становищем однієї партії при відсутності партійної конкуренції; система домінування передбачає тривале (протягом декількох термінів парламентських виборів) керівництво державою однією партією, яка має достатню парламентську більшість для формування уряду; двопартійна система – це така система, при якій реальну боротьбу за владу ведуть дві основні політичні партії, хоч загалом їх може налічуватися більше; система обмеженого плюралізму характеризується наявністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня; двоблокова коаліція передбачає формування уряду двома політичними силами; система поляризованого плюралізму, яка призводить до загострення боротьби між політичними силами, передбачає наявність партійного центру, що формує уряд, і двосторонньої деструктивної опозиції; атомізована система характеризується наявністю багатьох маловпливових, малочисельних партій та великою кількістю позасистемних політичних сил.

Становлення багатопартійності в Україні почалося в другій половині 80-их рр. XX ст., в ході перебудови, з виникненням неформального руху альтернативних громадських структур (Українська Гельсінська спілка, Товариство Лева, Народний Рух за перебудову і т. д.), які стали основою виникнення багатьох партій.

Для нинішньої партійної системи України характерні: слабка взаємодія партій із соціальними групами; дефіцит у партійних рядах управлінських та політичних кадрів; слабкий інноваційний потенціал тощо.


1. Що ви розумієте під поняттям “політична партія”? Які її основні

ознаки? 2. Чим політичні партії відрізняються від громадських організацій? 3. Які функції виконують політичні партії?

32

4. Охарактеризуйте фракційну діяльність українських партій у парламенті?

5. Що, на вашу думку, для держави є кориснішим: стабільність партійного уряду внаслідок відсутності в ньому внутрішніх конфліктів, чи ймовірна нестабільність урядових коаліцій?

6. Назвіть основні критерії типологізації політичних партій та на їх підставі зробіть класифікацію сучасних політичних партій в Україні.

7. Як можна визначити поняття “партійна система” та які основні її типи? 8. Чи впливає виборча система на формування партійної системи?

Відповідь обґрунтуйте. 9. Створення яких громадських організацій заборонено Законом України

“Про громадські об’єднання”?

Тема 10. ЛЮДИНА, СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОТИ І ПОЛІТИКА

Місце і роль особи в політичному житті суспільства. Питання про співвідношення свободи особи і держави. Людина як об’єкт і суб’єкт політики. Сутність політичної суб’єктивності особи. Типи політичних людей. Зростання ролі особи як суб’єкта політики.

Політична соціалізація особи як необхідна умова реалізації основних питань політики. Об’єктивні і суб’єктивні умови політичної соціалізації. Свободи і права, обов'язки і відповідальність громадянина. Міжнародні документи з прав людини. Загальна декларація прав людини.

Формування громадянина в умовах становлення української державності: актуальні проблеми і перспективи. Політична поведінка особи та її мотивація. Типи політичної поведінки.

Соціальна структура суспільства. Соціальні спільності як суб’єкти і об’єкти політики. Стадії формування соціальних груп як суб’єктів політики. Групові соціальні інтереси – соціальний зміст політики. Соціальна диференціація і соціальний прогрес.

Конфесійні групи і політика. Бюрократія як особливий соціальний прошарок.


Людина за своєю природою – істота політична.

Аристотель

Проблема участі людини у політиці завжди була дискусійною: одні дослідники вказують, що політика – елітарний вид діяльності, інші – що це доступно кожному. Людина може перебувати у сфері політики як громадянин держави і як учасник політичних подій і процесів.

33

Ставлення особи до політики проявляється по-різному: від активної, цілеспрямованої участі до відчуження і несприйняття політики.

Людина стає суб’єктом політики лише тоді, коли усвідомлює потреби та інтереси соціальної спільноти, до якої належить, а також шляхи реалізації цих інтересів.

Поняття “політична людина” включає усі типи учасників політичного процесу – від пересічного виборця до керівника держави. Серед них можна виділити: 1) лідера; 2) активіста; 3) керівника; 4) професійного політика; 5) державного урядовця; 6) представника “маси”, учасника натовпу та ін.

Політичне відчуження характеризується сприйняттям політики, держави, влади як чужих сил, які панують над людиною. Проявом є конформізм, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань, подій тощо.

Для грамотної і ефективної участі в політиці громадянину потрібні: різносторонні політичні знання; орієнтація на цінності і правила життя демократичних суспільств; оволодіння правилами і способами політичної діяльності для виконання політичних ролей (виборця, депутата, мітингуючого, політичного лідера та ін.).

Політична соціалізація – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Стадії процесу політичної соціалізації: дотрудовий період загальної соціалізації, коли основи культури закладаються переважно на емоційному рівні; активна стадія – участь у громадських об’єднаннях, політичних партіях і рухах; пасивна стадія – послаблення цього процесу як наслідок свідомого чи несвідомого (вік) вилучення із системи політичних відносин.

Під політичною соціалізацією слід розуміти процес входження людини в політику. Підсумком або результатом політичної соціалізації особи виступає її політична поведінка – форма участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню, яка охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, публічну маніфестацію поглядів з метою впливу на громадську думку. За своєю цілеспрямованістю, політична поведінка може бути конструктивною стосовно існуючого політичного ладу і політичної системи, тобто спрямованою на її зміцнення, а може бути деструктивною.

Велике значення для розвитку політичної суб’єктивності особи має існуюча в суспільстві правова система, яка визначає межі і допустимі норми політичної активності. Права людини – сформульовані в Загальній декларації прав людини (прийнятій 10 грудня 1948 р. ООН) та проголошені невід’ємними й обов’язковими для дотримання усіма. До невід’ємних політичних прав і свобод особи, які зафіксовані в Конституції України, прийнятій п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р., розділ другий якої називається “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина”, належать: право обирати і бути обраним в органи державної влади; право об’єднуватися в громадські організації, в тому числі і політичні партії; свобода слова, зборів, мітингів, вуличних маніфестацій; право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через своїх представників.

Група інтересів – це свідоме об’єдннання людей на ґрунті спільності потреб та інтересів, що прагне здійснювати вплив на владу заради

34

відображення своїх інтересів у курсах державної політики. Спонтанні – групи інтересів формуються природним шляхом, на основі соціальної диференціації суспільства. Організовані – групи інтересів формуються шляхом свідомого об’єднання людей у громадські організації. Інституційні – групи інтересів формуються шляхом кристалізації специфічних інтересів у межах інститутів, що створені в суспільстві задля інших цілей.

Джерелом формування стійких спонтанних груп інтересів виступає соціальна структура суспільства. Соціальна структура – це сукупність усіх соціальних груп і спільнот суспільства, що певним чином взаємодіють. Відмінності в інтересах соціальних груп породжують політичну боротьбу і саму сферу політики.

На базі елементів соціальної структури (класів, страт, ін. соціальних груп) за певних умов спонтанно формуються стійкі, відкриті групи інтересів, які в політичній системі відіграють роль базових суб’єктів політики.

Клас – сукупність людей у суспільстві, які мають однакову позицію стосовно форми влади, привілегій або престижу (І.Ленскі).

Соціальні верстви (або страти відповідно до західної термінології) – це структуровані нерівності між різними угрупованнями. Термін “стратифікація” (від лат. stratum – шар, що залягає над або під іншим шаром) означає вертикальне розшарування. Серед показників соціального становища враховуються багатство і доходи, влада, рід занять, освіта, спосіб життя, престиж, етнічна, расова та релігійна приналежність, стать, вік та ін.

Тенденції розвитку соціальної структури в Україні: переходовість сучасних груп і непевність статусу багатьох із них; поява нових власників, що в майбутньому становитимуть верхівку суспільної піраміди; збереження колишньою номенклатурою своїх позицій; незначний відсоток середнього класу; деструктуризація і люмпенізація значних верств населення.

Бюрократія (від фран. bureaucratie – панування канцелярії) – вищий привілейований прошарок чиновників-адміністраторів у державі; ієрархічно організована система управління державою чи суспільством за допомогою особливого апарату, наділеного особливими функціями та привілеями.


1. Чому головним суб’єктом політики виступає людина? Аргументуйте

свою точку зору. 2.Чим відрізняється політична участь від політичного функціонування? 3. Чи є відсутність інтересу до політичних знань та подій одним із проявів

відчуження? Відповідь обґрунтуйте. 4. Як співвідносяться політика соціалізації і політичне відчуження? 5. Назвіть і охарактеризуйте основні типи політичної поведінки? 6. Що таке соціальна структура суспільства? 7. Які ви знаєте групи інтересів та яким чином вони формуються? 8. Назвіть основні тенденції розвитку соціальної структури в Україні?

35

Тема 11. ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА ТА ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

Виникнення понять “еліта” та “політична еліта”. Ранні теорії еліти: теорія “політичного класу” Г.Моски, концепція “циркуляції еліт” В.Паретто та “залізний закон олігархії” Р.Міхельса.

Основні напрями сучасної елітарної теорії. Типологія еліт. Система рекрутування еліт.

Політична еліта України: особливості формування та етапи еволюції. Д.Донцов і В.Липинський про роль еліти у процесі державотворення.

Поняття лідерства. Ідеї лідерства в історії. Об’єктивна та суб’єктивна сторони лідерства.

Типологія політичного лідерства: реформатори, революціонери, консерватори.

Особливості політичного лідерства в Україні.


Які провідники – такий народ… Кожен народ має таких провідників, а з ними й таку історичну долю, яких він вартий.

Василь Кучабський Теорії еліт – сукупність соціально-політичних концепцій, які

стверджують, що однією з головних складових будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством.

Еліта (від фран. elite – кращий, вибраний) – привілейована частина суспільства, партії, класу, групи, яка характеризується надзвичайними здібностями і найкращими показниками в основних сферах діяльності держави, найпродуктивніша частина суспільства.

Залежно від сфери формування і діяльності елітних груп, виділяють: політичну, економічну, духовну, військову, наукову, технічну, дипломатичну та ін. види еліт.

Національна еліта – інтегрована сукупність еліт усіх суспільних сфер, об’єднаних прагненням втілити в життя національну ідею, утверджувати і розвивати національну державу, захищати національні інтереси.

Політична еліта – суспільна верства, що здійснює владу, забезпечує збереження та відтворення політичних цінностей і політичної системи, діє з метою задоволення потреб окремих груп та всього народу і користується перевагами свого становища.

Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).

Контреліта – політично активна верства, з якої в майбутньому може бути сформований новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій.

У конкуренції зростає попит на людей, які мають перевагу над іншими у професіоналізмі, інтелекті, моральних чеснотах, соціальній активності.

36

Квазіеліта – група людей, яка займає провідні позиції в політичній системі, але не відповідає сучасній системі елітарних рис, нездатна належним чином виконувати свої функції.

Політичний лідер – авторитетний член організації, групи, суспільства загалом, особистий вплив якого дає змогу йому відігравати суттєву роль у політичних процесах та ситуаціях.

До найважливіших теорій політичного лідерства належить: теорія рис; ситуаційна теорія; психологічна теорія; марксистська теорія лідерства.

Характерні риси лідера: популярність, уміння подобатися людям, завойовувати їхні симпатії; політична воля, здатність брати на себе відповідальність; гострий розум та політична інтуїція; організаторський талант (уміння підібрати команду) та ораторські здібності; інноваційність (продукувати ідеї); арбітражні задатки (залагоджувати конфлікти); почуття гумору та ін.

Популізм – діяльність, що має за мету забезпечити популярність у масах ціною обіцянок, демагогічних гасел.

Основні функції політичних лідерів: інтеграція суспільства, об’єднання народних мас; знаходження та прийняття оптимальних політичних рішень; соціальний арбітраж і патронаж, захист мас від беззаконня, самоуправства, бюрократії, підтримка порядку в суспільстві; комунікація влади і мас, запобігання відчуженню громадян від політичного керівництва; ініціювання оновлення, генерування оптимізму і соціальної енергії, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей; легітимація політичного ладу.


1. Як ви розумієте поняття “еліта”, “лідер”? 2. Проаналізуйте роль еліти в перехідні періоди історії. 3. Чому політична еліта в Україні виявилася не на висоті вимог свого

часу? 4. Які функції повинна виконувати політична еліта? 5. Які риси притаманні політичному лідерові? 6. Дайте загальну характеристику харизматичного лідера. 7. Кого ви вважаєте реальними політичними лідерами в історії

українського суспільства? 8. Які сторони політичного лідерства в Україні ви вважаєте позитивними,

які – негативними?

37

Тема 12. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ І ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА

Політична свідомість: суть та структура. Зумовленість політичної

свідомості соціально-економічними, історичними та культурними умовами. Політична свідомість суспільства й особи.

Масова свідомість і її роль у політичному житті. Громадська думка – специфічний стан суспільної свідомості. Способи вивчення суспільної думки.

Поняття політичної культури. Місце і роль політичної культури в політичному житті суспільства. Політичні знання, переконання, суспільно-політична активність. Національна і політична ментальність.

Культура політичних процесів, інститутів політичної діяльності. Форми і методи виховання політичної культури.

Основні функції політичної культури. Конституція України як державний нормативний документ для ціннісних

орієнтацій політичної культури суспільства.


Політика робиться головою, а не якими-небудь іншими частинами тіла.

Макс Вебер

Політична свідомість – це сукупність почуттєвих і раціональних, емпіричних і теоретичних, ціннісних і нормативних, усвідомлених і підсвідомих уявлень про політичне життя, які визначають ставлення народу до влади і поведінку останньої.

Змістом політичної свідомості є: політичні ідеї, теорії, погляди, інтереси, настрої, почуття.

Політична свідомість явище складне і багатоструктурне, і водночас – цілісне, системне. Тому в науковій літературі існують різні критерії її типологізації:

1. Залежно від способу освоєння політичної дійсності людською свідомістю виділяють теоретичну та емпіричну політичну свідомість. Теоретична політична свідомість – це сукупність ідей, поглядів, учень, які виникають на основі наукових досліджень політичних явищ і процесів. Емпірична свідомість виникає на ґрунті повсякденного практичного досвіду людей і безпосередньо пов’язана з їх політичною поведінкою. Дещо ширшим утворенням, у якому домінує емпіричне знання, є повсякденна свідомість.

2. Залежно від суб’єкта політичної свідомості виділяють спеціалізовану і масову політичну свідомість. Носієм спеціалізованої свідомості виступають партії, спілки, політичні організації, які дотримуються певної політичної орієнтації, вибирають чи виробляють ідеологічну систему, що служить основою їхніх політичних платформ. Масова свідомість – широка сукупність різноманітних за своєю гносеологічною і соціальною природою духовних

38

утворень, які належать широким верствам населення і включають у себе буденні і теоретичні знання, раціональні та ірраціональні уявлення. Специфічним виявом масової суспільно-політичної свідомості є громадська думка – домінантне у суспільстві сукупне судження різних соціальних спільностей з приводу тих чи інших подій і явищ дійсності.

3. Залежно від рівня відображення політичного життя суб’єктом, розрізняють політичну ідеологію і політичну психологію. Політична ідеологія – система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики. Політична психологія – це практична свідомість, яка є відображенням конкретних, чуттєво зафіксованих фактів політичного життя та їх оцінки людьми на основі свого безпосереднього життєвого досвіду і своєї практичної вигоди. Найповніше соціальна психологія проявляється у політичних настроях. Значну роль у сприйнятті інформації про політику, особливо на рівні масової свідомості, відіграє стереотип. Політичні стереотипи – схематичні, стандартизовані, стійкі образи чи уявлення про політичні відносини і способи розв'язання проблем, які склалися на основі минулого досвіду.

Функції політичної свідомості: пізнавальна – є системою знань про навколишню політичну дійсність; оцінювальна – сприяє орієнтації у політичному житті, оцінці політичних подій; регулятивна – дає орієнтири щодо участі у політичному житті; інтегруюча – сприяє об’єднанню соціальних груп суспільства на базі спільних цінностей, ідей, настанов; прогностична – створює основу для передбачення змісту та характеру розвитку політичного процесу; нормативна – створює загальноприйнятий образ майбутнього.

Політична культура – інтегральна характеристика соціальних суб’єктів, яка виражає процес засвоєння ними політичних відносин і фіксує рівень їх політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Структура політичної культури: культура політичної свідомості (політичні уявлення та переконання; політичні цінності, традиції, звичаї, норми; політичні постанови); культура політичної поведінки (культура політичної участі; культура політичної діяльності); культура функціонування політичних інститутів (культура виборчого процесу; культура прийняття та реалізації політичних рішень; культура сприйняття та регулювання соціально-політичних конфліктів).

Г.Алмонд і С.Верба виокремили три типи політичної культури: патріархальний – характеризується повною відсутністю у населення країни інтересу до політичного життя; підданський – зацікавленість суспільства результатами політичної системи, низький рівень участі громадян у політичному житті; активістський – значний інтерес громадян як до політичної системи, так і до особистої активної участі у політичному житті.

Прикладом змішаного типу політичної культури, що формується на основі трьох чистих типів, є, так звана, громадянська (цивільна) культура.

Політичні субкультури – сукупність політичних орієнтацій, що значно відрізняються від домінантних у суспільстві.

39

До функцій політичної культури належать: пізнання індивідом політичних явищ; інтегративна; політизація мас, спільнот, політична соціалізація особи; консолідація нації; формування ціннісних та інтелектуальних засад політичної діяльності, участі у прийнятті політичних рішень, функціонування політичних інститутів; передання політичного досвіду, політичних традицій від одного покоління до іншого.


1. Що ви розумієте під поняттям політична свідомість і які її основні

детермінанти? 2. Які функції політичної свідомості? 3. Що таке громадська думка і які канали її вивчення? 4. Як, на вашу думку, можна узгодити поняття “політика” та “культура”? 5. Які типи політичної культури виділили Г.Алмонд та С.Верба? 6. Як політична культура впливає на процес реформування економіки? 7. Поміркуйте, якими рисами повинна володіти особа з високим рівнем

політичної культури. 8. Чи можна сформувати політичну культуру тільки освітніми засобами?

Тема 13. ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА

Етнополітика як складова внутрішньої політики. Соціально-етнічні спільності як суб'єкти й об'єкти політики. Національне розмаїття – фактор загальнолюдського прогресу.

Сучасні теорії націй і національних відносин у політичних концепціях. Сутність і основні тенденції розвитку національних відносин на сучасному етапі.

Нація і держава. Форми і зміст національно-державних утворень: унітарна держава, федерація, конфедерація. Національний суверенітет як умова самовизначення і самоутвердження народу.

Національне питання і політика. Державно-правове регулювання національних відносин в умовах демократії, їх гармонізація.

Національна свідомість і самосвідомість: причини росту, зміст і характер. Національне та націоналістичне. Розвиток національної ідеї в політичному житті України.

Національна політика в Україні. Особливості реґіонального розвитку і їх відображення в національній політиці.

Конституція України про консолідацію та розвиток української нації, забезпечення етнічної, культурної та релігійної самобутності національних меншин України.

40


Державна самостійність є головною умовою існування нації. Микола Міхновський

Етнос – стійка сукупність людей, яка має спільні культурні та

психологічні риси, і характеризується усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших етносів.

Нація є найрозвинутішою формою етносоціальних спільностей і характеризується спільністю території, мови, економічного життя, культури, характеру самосвідомості, особливостей психіки, історичної долі.

Існує багато концепцій щодо розуміння сутності нації, шляхів її формування (націотворення), але всі зводяться до двох підходів: етнічного – нація утворюється на основі великого етносу і є політизованою етнічною спільністю; політичного – націю складають усі, хто визнає себе членами єдиної спільноти на підставі громадянства, належності до певної держави, схвалення її найголовніших політичних цінностей.

Нація – це етнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та самоусвідомлення, включеність у політичне життя, творення або прагнення до творення власної держави.

Державний устрій – це поділ держави на певні складові та розподіл влади між державою та цими складовими. Види форм державного устрою: унітарна держава; федерація; конфедерація. Унітарна держава – це єдина, неподільна держава, яка не має у своєму складі самостійних національно-державних одиниць і управляється централізовано. Федерація – союзна держава, яка складається з двох або кількох юридично самостійних державних утворень (республік, штатів, земель), кожне з яких делегує спільним вищим органам влади частину своїх повноважень. Конфедерація – міждержавний союз, у якому його члени абсолютно автономні, мають незалежну систему державних органів, незалежне законодавство та об’єднані з метою досягнення певних спільних цілей, координації своїх дій.

Важливою і неодмінною ознакою нації необхідно вважати національну свідомість, тобто усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї належності до нації, спільності історичної долі її представників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури.

Національна ідея складається з чітко сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого прагне національна воля. В.Іванишин в праці “На розпутті велелюднім” дає таке визначення: національна ідея – це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну, визначальну політичну проблему, від подолання якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу. Генератором національної ідеї, політичного змісту і спрямування їй надає еліта. У життя національну ідею втілює сам народ.

41

Національна меншина – етнічна група, яка не є корінним етносом, має власну державу поза межами певної країни проживання. Щодо корінного етносу отримує назву “діаспора”.

Якщо поняття нація є етнополітичним, то національність виражає належність особи до певного етносу (звідси, канадські українці є українцями за національністю, але канадцями за нацією, громадянством).

Поняття “народ” є переважно геополітичним і соціальним. Воно означає все населення, людність певної країни.

Етнонаціональні відносини – це відносини між суб’єктами національно-етнічного розвитку (націями, народностями, національними меншинами, національними групами) та їх державними утвореннями, а також між людьми різних національностей, які складаються у процесі життєдіяльності і взаємодії етнонаціональних спільностей.

Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні; відносини панування й підлеглості; відносини, що передбачають знищення інших суб’єктів.

Геноцид – це свідома політика фізичного знищення етносу. Етноцид – знищення культури етносу або його асиміляція. Етнонаціональні конфлікти – це конфлікти між національними

державами, окремими етносами, етнічними групами з приводу захисту прав своїх співвітчизників, приєднання їх до історичної території, здобуття адміністративно-територіальної автономії або національної незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів.

Національна політика – науково-обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

Світова практика виробила лише один спосіб урегулювання міжнаціональних відносин – демократичний: відносини з іншими націями на основі рівності; право націй на самовизначення.

Національне самовизначення – універсальний принцип розв’язання національного питання, право нації на утворення власної держави.

Сепаратизм – рух на територіальне відокремлення тієї чи іншої частини держави з метою створення нового державного утворення або надання певній частині держави автономії за національними, мовними чи релігійними ознаками.

Нині в Україні проживають громадяни понад 135 національностей, тому держава домагається створення найсприятливіших умов для міжетнічної консолідації.

Основні напрями державної політики в Україні у сфері міжнаціональних відносин: розширення співробітництва із зарубіжними українцями; утвердження атмосфери толерантності, поваги до мови, культури, традицій, релігій етнічних груп; виключення дискримінації громадян за національною ознакою; інтеграція в українське суспільство етнічних груп, що були незаконно депортовані; розвиток культурної самобутності українського етносу, національних меншин.

42

Питання для самоконтролю 1. Що спільного в етносу та нації і чим вони відрізняються? 2. Яке місце етнонаціональні відносини посідають у політичному житті? 3. Який, на ваш погляд, основний чинник національних рухів? 4. Що ви розумієте під “українською національною ідеєю”? 5. Порівняйте процес національного самовизначення націй з процесом

сепаратизму? Що таке етноцид і геноцид? Що в них спільне й відмінне? 6. Що таке національний суверенітет? 7. Назвіть і охарактеризуйте основні напрями етнонаціональної політики

в Україні. 8. Як здійснюється мовна політика в Україні? 9. Назвіть фактори консолідації української нації?

Тема 14. МІЖНАРОДНІ ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

Сучасний світ та його риси. Зростання взаємозалежності – провідна тенденція світового розвитку. Концептуальні аспекти сучасної цивілізації: свобода вибору, пріоритетний характер загальнолюдських цінностей, деідеологізація міждержавних відносин, необхідність співтворчості та співрозвитку.

Міждержавні відносини та їх місце в міжнародному політичному процесі. Сутність та основні концепції зовнішньої політики. Співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики.

Національні (державні) інтереси як спрямування зовнішньої політики. Пріоритети міждержавних відносин. Політична стабільність, конфлікти і війни.

Зростання ролі ООН та інших всесвітніх організацій у міжнародних відносинах.

Місце і роль України в геополітичному просторі та в розв'язанні глобальних проблем. Шляхи становлення України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Перспективи входження України до системи європейських держав і світове співтовариство.


Самостійна Українська держава повинна будуватися,

спираючись на власний народ, а зовсім не на зовнішні сили. Наслідком орієнтації Хмельницького на Москву, а Мазепи –

на Швецію стала повна загибель національної держави. Володимир Винниченко

Міжнародні відносини – історично зумовлена форма інтегративних

тенденцій між суб’єктами світового співтовариства, системна сукупність

43

політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв’язків між ними.

Види міжнародних відносин: за сферами суспільного життя – економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні; на основі взаємодіючих суб’єктів – міждержавні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

Основні форми міжнародної взаємодії: 1). Співпраця. Найбільш взаємовигідна форма співпраці називається стратегічним партнерством. 2). Суперництво – мирний характер боротьби за реалізацію національного інтересу. 3). Конфлікти. Типи конфліктів: а) міжнародна криза – напруженість, яка не переростає у збройний конфлікт; б) тероризм – суспільно-небезпечні насильницькі діяння, крайня форма політичного екстремізму, що звертається до систематичного насильства і залякування, політичних вбивств, провокацій, масових фізичних розправ над людьми; в) війна – великомасштабний конфлікт між державами, що намагаються досягнути цілей організованою збройною боротьбою.

Зміст політичних відносин становить боротьба за силу (владу і вплив) на міжнародній арені. Серед параметрів сили суб’єкта міжнародних відносин називають: геополітичне положення, населення, природні ресурси, індустріальні можливості, військову могутність, волю до дії, політичне керівництво, дипломатію, внутрішню організацію, імідж держави.

Геополітика – політологічна концепція, що вбачає у політиці (головно зовнішній) тієї чи іншої держави визначальну роль географічних факторів (ПЕС, с. 67).

Зовнішня політика – діяльність держави у міжнародних справах з регулювання її стосунків з іншими державами та народами. Зміст зовнішньої політики визначається тим, що кожна держава на міжнародній арені прагне реалізувати свій національний інтерес.

Національний інтерес – захист, збереження і примноження тих цінностей, які є істотними для існування певної держави.

До сфери національних інтересів України входять: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; збереження територіальної цілісності держави та недоторканості її кордонів, установлення взаємовигідного співробітництва; входження національного господарства до світової економічної системи; захист прав і свобод громадян і юридичних осіб за кордоном; створення умов для підтримки контактів з українською діаспорою; розповсюдження у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Національна безпека – це певний стан захищеності життєво важливих інтересів громадянина, суспільства та держави від внутрішніх і зовнішніх загроз, які є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей.

Зовнішньополітична діяльність держав базується на загальноприйнятих принципах міжнародного життя. Принципи міжнародної політики: мирне співіснування; невтручання у внутрішні справи інших держав; рівноправ’я; повага суверенітету; розв'язання суперечок мирними засобами; добросовісність

44

у виконанні державами взятих на себе міжнародних зобов’язань. Загальнолюдські цінності – світоглядні ідеали, моральні норми, які

відображають духовний досвід усього людства. Міжнародне право – сукупність юридичних норм, що регулюють

відносини між державами та іншими суб’єктами міжнародного спілкування. Міжнародні організації – об’єднання держав, національних громадських

організацій та індивідуальних членів з метою розв'язання питань реґіонального або глобального характеру, відвернення та врегулювання військових конфліктів.

Європейська інтеграція – процес поступової уніфікації та зрощування національних економік європейських держав з метою подолання суперечностей між інтернаціоналізацією господарського життя та обмеженими можливостями внутрішніх ринків.

Урядові (міжурядові) міжнародні організації: ООН; ЮНЕСКО та інші установи ООН; Рух неприєднання; ОБСЄ; ОПЕК; НАТО; Рада Європи; Європейський союз; Ліга арабських держав; Організація африканської єдності; СНД; ЧЕС; Вишеградська четвірка та ін.

Неурядові міжнародні організації: Всесвітня федерація профспілок; Міжнародна демократична організація жінок; Всесвітня Рада миру; Всесвітня федерація демократичної молоді; Міжнародна спілка студентів; Грінпіс та ін.

Україна: член-засновник ООН з 1945 р.; член МВФ з 1992 р.; член МБРР з 1992 р.; член РЄ з 1995 р.; член МПА з 1999 р.; Асоційований член СНД.

Відносини “Україна – Європа” – напрям і одне з найважливіших завдань зовнішньої політики України, спрямованої на подолання її штучного відриву від Європи, повернення до кола провідних європейських держав.

Глобальні проблеми сучасності – сукупність явищ та процесів, які створюють загрозу нормальному розвитку і самому існуванню країн світу і потребують для відвернення їх катастрофічних наслідків спільних зусиль.

Основні групи глобальних проблем пов’язані із: взаємодією людини і природи – екологічна, енергетична, сировинна, продовольча, демографічна; взаємодією людини і суспільства – боротьба з голодом і недоїданням, розв’язанням проблем освіти та культури, боротьба з хворобами, епідеміями, захист від “забруднення” духовного середовища життя людини; сферою міжнародних відносин – проблема збереження миру, боротьба з міжнародним тероризмом і злочинністю, подолання економічної відсталості держав, заборона зброї масового знищення.


1. Як ви розумієте поняття “міжнародна політика”? 2. Хто виступає суб’єктами міжнародних відносин? 3. За допомогою яких засобів держави реалізують міжнародну політику? 4. Який з відомих вам геополітичних векторів можна вважати

найбезпечнішим для України? Відповідь обґрунтуйте. 5. Що ви розумієте під поняттям “геополітика”?

45

6. Які геостратегічні орієнтири української політичної еліти ви знаєте? 7. Які аспекти реалізації національних інтересів ви знаєте? 8. Які ви знаєте критерії сили країни на міжнародній арені? Стисло

охарактеризуйте їх. 10. Як ви розумієте поняття “глобальні проблеми сучасності”?

46

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

1. Основні віхи світової та вітчизняної політичної думки. 2. Політичне життя суспільства. 3. Політична система суспільства.

Методичні поради до підготовки семінарського заняття

При підготовці до семінарського заняття студенту насамперед необхідно

ознайомитись з темою та питаннями, винесеними на обговорення. Наступним кроком є підбір літератури, яку студент опрацьовує. Необхідно уважно прочитати розділи чи параграфи з підручника, що стосуються теми. Враховуючи те, що студенти-заочники не завжди можуть послідовно і логічно викладати вивчений матеріал перед аудиторією – рекомендуємо писати плани-конспекти. План-конспект – це тезисний конспект вивченого матеріалу, з виписаними основними фактами, датами, іменами, які не завжди вдається відразу запам’ятати. Такий вид самостійної роботи дає можливість студентам-заочникам не тільки добре відповідати, але й краще повторити вивчений матеріал.

47

Семінарське заняття 1 ОСНОВНІ ВІХИ СВІТОВОЇ ТА ВІТЧИЗНЯНОЇ

ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ Мета заняття: з’ясувати сутність політики та її роль і місце в

суспільстві; визначити умови формування і суть політичної думки просвітницько-раціоналістичного періоду та обґрунтувати її вплив на формування загальнолюдських цінностей; проаналізувати провідні ідеї визначних мислителів української політичної думки другої половини ХІХ та ХХ ст. й оцінити їх роль у процесах творення новітньої української державності.

План

1. Політика як соціальне явище. 2. Розвиток політичної науки у Новий час. 3. Ідеї державності в політичній думці України другої половини XIX – поч. XX ст.

Методичні поради

Розгляд першого питання радимо розпочати із з’ясування суті політики як соціального явища, причини її виникнення, місця і ролі в житті суспільства. Проаналізуйте і порівняйте найпоширеніші визначення політики. Важливо зазначити чинники, які впливають на політику та визначити суб’єкт і об’єкт політики, її внутрішню і зовнішню сторони, основні види. Дальший розгляд питання передбачає осмислення основних детермінантів політики (економічної бази, соціальної структури, цінності, політичної свідомості, політичної культури тощо). Проаналізуйте також основні функції політики залежно від напрямів діяльності її суб’єктів.

Політика часто розглядається як якась суто “брудна справа”, негідна уваги глибоко моральних людей. В основі цього нерозуміння теза, що кожен з нас відповідальний за стан справ в українській державі. У зв’язку з цим викладіть ваше бачення проблеми моралі і моральності в політиці та в українській політиці зокрема.

Вивчаючи політичну думку Нового часу, зверніть увагу на те, що цей період тривав з кінця ХІV до початку ХХ ст.: Відродження (XIV – початок XVII ст.), Просвітництво (XVII – XVIII ст.), становлення та розвиток соціалістичних, комуністичних, ліберальних, консервативних, раціоналістичних та утопічних концепцій політики.

У другому питанні слід усвідомити нові політичні проблеми, що виникли у зв’язку з кризою феодалізму та становленням нової структури суспільства. Саме вони породили потребу раціонально пояснити природу політичних явищ, а отже, і необхідність розвитку політичної науки як такої.

Подальший розгляд питання вимагає осмислення поглядів Н.Макіавеллі на державу, політичну владу, рушійні сили в політиці, феномену “макіавеллізму” тощо.

48

Осмислюючи політичну думку періоду Просвітництва (Дж.Локк, Т.Гоббс, Ш.-Л.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо), особливу увагу зверніть на формування ліберальної політичної теорії, обґрунтування принципу поділу влади та ідеї правової держави, формування концепції народного суверенітету, нації, національної держави та прав людини і громадянина. Ці та інші ідеї справили суттєвий вплив на тогочасне політичне життя, формування передумов майбутніх соціальних революцій.

Епохальні зміни, які сталися в суспільному житті другої половини ХVІІІ і ХІХ ст., вимагали створення нових політичних, філософських і правових систем життєдіяльності суспільства і знайшли своє відображення у системному обґрунтуванні:

1) лібералізму як нової течії соціальної політичної думки, правової держави (І.Кант);

2) ідеї громадянського суспільства, яке Г.Геґель розумів як систему суспільних інститутів, що виступають посередниками між державою та індивідом і захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні;

3) марксистських поглядів на політику (К.Маркс, Ф.Енгельс), які розглядали державу як інструмент влади панівного класу, відстоювали революційне насильство і диктатуру пролетаріату на перехідному етапі від капіталізму до соціалізму тощо. Проаналізуйте ці погляди.

Вивчаючи державницькі ідеї суспільно-політичної думки України, зверніть увагу на її тісний зв’язок з буттям українського народу, з його історичною долею, а також на її багатоманітність та політичну насиченість, що є особливо характерним для політичної думки ХІХ – ХХ ст.

У третьому питанні слід глибоко і критично проаналізувати суспільно-політичні погляди видатних представників політичної думки і громадських діячів України М.Драгоманова та І.Франка. Особливої уваги потребує осмислення політичних поглядів М.Грушевського, М.Міхновського, В.Липинського, В.Винниченка, Д.Донцова, М.Хвильового та ін. З'ясуйте та засвойте такі основні напрями політичної думки цього періоду: народницько-демократичний (Грушевський); ліберально-демократичний (Драгоманов, Кістяківський); соціал-демократичний (Франко, Винниченко, Хвильовий, Скрипник); консервативно-державницький (Липинський, Томашівський); націоналістичний (Міхновський, Донцов).

Осмислюючи політичну думку 90-их років ХХ ст., обґрунтуйте ідею новітньої української державності, яка втілена в Декларації про державний суверенітет України, Акті про державну незалежність України та Конституції України.

Завершуючи розгляд теми, слід наголосити на тому, що видатні представники політичної думки України ХІХ – ХХ ст. проаналізували та синтезували чимало передових ідей, вплив яких на сучасний політичний розвиток світу є актуальним і сьогодні.

49

Питання для дискусії 1. Чи може політика розглядатися як “чиста справа”? Сформулюйте

основні критерії політики з огляду на політичний розвиток сучасної України. Чим спричинене зростання ролі політики в житті сучасного суспільства?

2. Досліджуючи проблему свободи за умов абсолютної влади, французький політичний мислитель Нової доби Шарль-Луї Монтеск’є приходить до остаточного висновку, що “політична свобода може бути виявленою лише там, де немає зловживань владою. Проте багатолітній досвід показує, що кожна людина, наділена владою, схильна зловживати нею і утримувати її у своїх руках до останньої можливості”. Які механізми владної конструкції пропонує Ш.-Л.Монтеск’є, щоб унеможливити зловживання владою? Чому він вживає поняття “гілки” влади і про які гілки йдеться? Яку роль відводить Монтеск’є судовій інстанції?

3. Іван Франко, проаналізувавши погляди комуністів, соціалістів на державу, досить песимістично оцінював перспективи її розвитку. Він зазначав, що “народна держава”, яка візьме на себе обов’язки щодо громадян і опіку над ними від народження аж до смерті, може багатьох привабити і спокусити. Однак І.Франко приходить до остаточного висновку, що “народна держава і пов’язаний з нею соціалізм соціал-демократів щастя не принесуть. “Народна держава”, – на його думку, – стала би величезною народною тюрмою”. Як ви вважаєте, чи має підґрунтя такий песимістичний прогноз? Чим пояснював Франко зникнення держави за соціалізму і що прийде їй на зміну?

4. Михайло Грушевський у праці “На порозі нової України” писав, що український народ є передусім народом західної культури, але “одним із найбільш багатих східними, орієнтальними впливами”. Проаналізуйте це твердження. У чому його актуальність сьогодні і як це впливає на розв’язання дилеми “Схід – Захід”?

5. Визначний український мислитель і громадсько-політичний діяч В’ячеслав Липинський писав: “Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі собі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”. Обґрунтуйте цей відомий вислів.

Терміни для повторення

Політика, структура політики, види політики, функції політики, Новий час, політична думка, гуманізм, Відродження, Просвітництво, марксизм, концепції: суспільного договору, народного суверенітету, природних прав людини, правової держави, розподілу влади, громадянського суспільства, суверенітет, федералізм, лібералізм, націоналізм, консерватизм, національна ідея.

Контрольні запитання

1. У чому сутність політики як соціального явища? 2. Який зв'язок політики з економікою, мораллю, культурою? 3. У чому відмінність між поняттями “політика” та “політологія”? 4. Який зміст поняття “політична думка” і що зумовило її виникнення?

50

5. Що нового вніс Н.Макіавеллі у розвиток політичної науки? 6. Які ідеї лягли в основу концепції лібералізму? 7. У чому суть концепції поділу влад Ш.Монтеск’є і які труднощі її

реалізації в сучасній Україні? 8. Що нового вніс Г.Геґель у теорію громадянського суспільства? 9. У чому неспроможність марксистських поглядів на політику? 10. Назвіть основні концепції української державності кінця ХІХ –

початку ХХ ст. 11. Яку форму держави М.Драгоманов вважав найкращою? 12. Які ви знаєте суспільно-політичні праці І.Франка?

Література

Аристотель. Політика / Перекл. з давньогр. О.Кислюка. – К.: Основи, 2000. – 237 с.

Безродний Є.Ф., Уткін О.І. Історія політичних учень. Навч. посібн. – К., 2006. – 432 с.

Вебер Макс. Покликання до політики // Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – 534 с.

Гоббс Томас. Левіафан / Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. – 560 с. Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику. Підручник для

вищих навчальних закладів. – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – 840 с. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації

XIX – XX ст. – К.: Ґенеза, 2000. – 360 с. Кирилюк Ф.М. Політологія Нової доби: Посібник. – К.: Видавничий центр

“Академія”, 2003. – 304 с. Кухта Б. З історії української політичної думки. – К.: Генеза, 2004. –

368 с. Левенець Ю. Політична наука і параметри раціоналізму // Укр. іст.

журнал. – 2006. – № 4. – С. 3 – 7. Політична історія України. XX століття: у 6-ти т. / Ред. кол.: І.Ф.Курас

(гол.) та ін. – К.: Генеза, 2002. – Т. 1. – 424 с.; 2003. – Т. 6. – 696 с. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник / За ред.

Ф.М.Кирилюка. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 704 с. Сергієнко Г.Я. Т.Г.Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К.:

Наукова думка, 1983. – 208 с. Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс

в історію правничо-політичної думки. – К.: Основи, 1998. – 716 с. Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий

політологічний словник / За ред. Б.Кухти; Вид. 2-ге, перероб. і доп. – Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.

Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник для студ. вузів. – К.: Либідь, 2005. – 576 с.

51

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ Вебер Макс. Покликання до політики

[...] Що ми розуміємо під політикою? Це поняття має надзвичайно широке значення і

охоплює всі види діяльності пов’язані з керівництвом... Ми маємо намір говорити у даному випадку лише про управління чи здійснення впливу на державу.

[...] Дати соціологічне визначення сучасної держави можна виходячи з права застосування нею примусу. [...] Звичайно, насилля аж ніяк не є нормальним чи єдиним засобом держави – про це мова не йде, – але це своєрідний для неї засіб. У минулому різним спільнотам – починаючи від роду – фізичне насильство було відоме як цілком нормальний засіб. На противагу цьому сьогодні ми мусимо сказати, що держава з успіхом претендує на монополію легітимного примусу. Сучасному світові притаманним є те, що право на примус надається усім іншим спільнотам чи окремим особам лише тоді, коли держава зі свого боку допускає це насилля.

Отже, “політика”, означає прагнення до участі у владі або здійснення впливу на її розподіл між державами, чи всередині самої держави…Хто займається політикою, той прагне влади “заради неї самої”, або насолоджується почуттям престижу та впливу, які вона дає.

[...]Можна займатися “політикою” – тобто прагнути впливати на розподіл влади між політичними утвореннями і всередині них – як політик “за випадком”, так і політик, для якого це основна професія та джерело прибутку. Політиками “за випадком” є всі ми, коли кидаємо свій виборчий бюлетень, чи здійснюємо подібне волевиявлення, наприклад, плескаємо в долоні чи протестуємо на “політичних” зборах, виголошуємо “політичну” промову і т.д. Для багатьох людей подібними діями й обмежується їхня роль у політиці. Політиками “за сумісництвом” сьогодні є, наприклад, усі ті довірені особи і керівництво партійно-політичних спілок, які за загальним правилом займаються цією діяльністю лише у випадку необхідності, і вона не стає для них першочерговою “справою життя” ані в матеріальному, ані в духовному значенні. Так само займаються політикою члени державних рад та інших дорадчих органів, які починають функціонувати лишень за вимогою. [...]

Є два шляхи зробити з політики свою професію: або жити “для” політики, або жити “за рахунок” політики і “політикою”. Дана протилежність аж ніяк невиняткова. Навпаки, зазвичай, меншою мірою через духовне, але частіше за все через матеріальне, роблять і те й інше: той, хто живе “задля” політики, в якомусь внутрішньому значенні творить “своє життя з цього” – або він відкрито насолоджується володінням владою, яку здійснює, або отримує свою внутрішню рівновагу й почуття власної гідності зі стану того, що слугує “справі”, й тим самим надає сенсу своєму життю... “За рахунок” політики як професії живе той, хто прагне зробити з неї постійне джерело прибутку; “для” політики – той, у кого інша мета. Щоб політик у економічному сенсі міг би жити “для” політики, він повинен відповідати деяким критеріям, найголовніший з яких – бути незалежним від прибутків, які може принести йому політика. Отже, він просто повинен бути заможною людиною або ж як приватна особа займати певний статус в житті, який приносить йому постійний прибуток. [...]

Якщо державою чи партією керують люди, які (в економічному значенні слова) живуть виключно для політики, а не за рахунок політики, то це означає “плутократичне” рекрутування політичних керівних прошарків. Але останнє, звісно, ще не означає: що наявність такого плутократичного керівництва передбачало би відсутність у політично панівного прошарку прагнення також жити “за рахунок” політики, тобто використовувати своє політичне панування і в приватних економічних інтересах. Про це звісно мова не йде... Керувати політикою можна або як “почесною діяльністю”, і тоді нею займаються, як зазвичай говорять, “незалежні”, тобто заможні. Або ж до політичного керівництва допускаються незаможні, і тоді вони повинні отримувати винагороду.[...]

Насамперед, політика дає відчуття влади. Навіть на формально невеликих посадах усвідомлення свого впливу на людей, участі у владі і відчуття того, що й ти тримаєш у руках

52

нерв історично важливого процесу, – здатне звести професійного політика вище буденного рівня. Проте тут перед ним постає питання: які його якості дають йому надію упоратися з владою а, отже, з тією відповідальністю, яку на нього покладено? Тим самим ми вступаємо у царину етичних питань, бо саме їм належить питання: якою має бути людина, якій можна дозволити покласти руку на колесо історії.

Головна психологічна якість політика – це окомір, здатність з внутрішньою зібраністю та спокоєм, віддатися впливу реальності, інакше кажучи, потрібна дистанція між дійсністю та людьми. “Відсутність дистанції” вже сама собою є одним з смертельних гріхів будь-якого політика [...]. Як поєднати в одній душі гарячу пристрасть та холодний окомір? Політику роблять головою, а не якимись іншими частинами тіла або душі. І все ж відданість політиці (якщо це не фривольна інтелектуальна гра, а справжнє людське діяння) народжується тільки з пристрасті і живиться лише нею.

Тому щодня й щогодини політик мусить долати в собі цілком тривіальну, занадто людську ваду – звичайнісіньке марнославство, як основного ворога у самовідданості справі та дистанції відносно самого себе. [...] Бо у сфері політики є два види смертельних гріхів: байдужість або безвідповідальність та марнославство [...]. Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 45 – 48.

Ніколо Макіавеллі. Державець

Розділ XV. Про те, за що людей в особі державців хвалять або ганьблять Державець, якщо він хоче зберегти владу, повинен придбати вміння відступати від

добра і користуватися цим вмінням дивлячись, по потребі. Якщо ж говорити не про надумані, а про істинні якості державців, то потрібно сказати,

що в усіх людях, а особливо в державцях, котрі стоять вище від інших людей, помічають ті чи інші якості, які заслуговують похвали або ганьби. А саме: говорять, що один щедрий, інший скупий, який не лише сильно тримається за своє, але ще й хоче відібрати чуже. Один жорстокий, другий співчутливий; один чесний, другий несправедливий; один слабодухий, інший сміливий, один малодушний, інший твердий духом і сміливий, цей розпусний, той цнотливий і т.д. Що може бути краще для державця, як з'єднати в собі всі кращі з перерахованих якостей? Але якщо в силу своєї природи людина не може мати одні позитивні риси, або неодмінно їм наслідувати, то розумному державцю слід уникати тих вад, які можуть лишити його держави, від решти – стримуватись у міру сил, але не більше…

Розділ XVIII. Про те, як державці повинні тримати слово Марно казати, наскільки похвальна в державця вірність даному слову, прямодушність і

чесність. Ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи не давались лише тим, хто не намагався дотримати дане слово і вмів будь-кого обвести навколо пальця; такі державці в кінцевому результаті досягли більше, ніж ті, хто ставив на чесність. Потрібно знати, що з ворогом можна воювати двома способами: по-перше – законами, по-друге – силою. Перший спосіб відповідає людині, другий – звірові, але оскільки перший часто не достатній, то доводиться обирати другий. Отже, державець повинен засвоїти те, що властиве в природі і людини і звіру...

Але із всіх звірів нехай державець уподібниться до двох: лева і лисиці. Лев боїться капканів, а лисиця – вовків, значить потрібно бути подібним на лисицю, щоб зуміти обійти капкани, і на лева, щоб залякати вовків. Той, хто завжди подібний на лева, може не побачити капкан “із цього видно, що розумний керівник не може і не повинен залишатися вірним своїм обіцянкам, якщо це заважає його інтересам і якщо відомі причини, які змусили його дати обіцянку”. Таке рішення було б не схвалене якби люди чесно дотримували слова, але

53

люди, будучи нерозумними, слова не дотримувались, через це і ти повинен поступати з ними так само. А порушити обіцяне – причина завжди знайдеться…

Потрібно показати себе в очах людей співчутливим, вірним слову, милостивим, відвертим, – і бути таким дійсно, але всередині потрібно зберігати готовність проявити і протилежні якості, якщо це буде потрібно. Потрібно розуміти, що державець, особливо, “новий”, не може виконати все, за що людину вважають хорошою, тому що заради збереження держави він часто буває вимушений іти проти свого слова, проти милосердя, доброти. Через це в душі він завжди повинен бути готовий до того, щоб змінити орієнтацію, якщо події набувають іншого характеру, або в інший бік повіє вітер фортуни, тобто як було сказано, при можливості не віддалятися від добра, але при необхідності не цуратися зла.

Розділ ХІХ. Про те, яким чином уникнути ненависті і презирства Державець, як частково сказано вище, повинен слідкувати за тим, щоб не здійснити

чогось, що могло б викликати ненависть або презирство підданих. Якщо він в цьому досягне успіху, то свою справу він зробив, і інші його недоліки не будуть мати для нього ніякої небезпеки. Ненависть державці проявляють хижацтвом і посяганням на добро і жінок своїх підданих. Більша частина людей задоволена життям, доти, доки не йдеться про їх честь або майно: незадоволеним може бути невелика кількість чистолюбців, на яких не важко знайти управу. Презирство державці збуджують непостійністю, легковажністю, малодушністю і нерішучістю. Тих рис характеру потрібно стерегтися як вогню, намагаючись навпроти в кожній дії проявити великодушність, твердість, мужність. Рішення державця відносно особистих справ підданих повинні бути безповоротні і думка про нього повинна бути така, щоб нікому не могло прийти в голову, що можна обманути або перехитрити державця. До державця, який створив про себе таке враження будуть ставитися з повагою; а якщо відомо, що державець має видатні заслуги і його поважають піддані, ворогам важче буде напасти на нього, або змовитись проти нього. Державця підстерігають дві небезпеки – одна зсередини з боку підданих, друга ззовні – з боку сильних сусідів. З зовнішньою небезпекою можна справитися при допомозі хорошого війська і вірних союзників; причому той, хто має хороше військо, легко знайде вірних союзників. А якщо зовнішня небезпека буде усунена, то і всередині збережеться мир при умові, що його не порушать якісь таємні змови. Якщо державець не втратить твердості духу, він вистоїть перед будь-яким ворогом.

Щоб уникнути таємних домовленостей з боку підданих, потрібно не накликати на себе їхню ненависть і презирство, а бути вигідним народу. Треба заслужити любов народу. Тоді змовник не зможе розраховувати на те, що вбивство державця задовольнить людей.

Отже, на стороні змовника – страх, підозра, боязнь розплати; на стороні – державця – велич влади, закони, друзі і вся могутність держави; а якщо до цього приєднається народне благовоління, то навряд чи хто не будь наважиться скласти змову. Так як змовнику є чого боятися і перед здійсненням злої справи, в тому випадку, коли проти нього народ, йому є чого боятися і після, тому йому не буде в кого шукати схованки.

На закінчення повторю, що державець може не остерігатися змов, якщо користується благоволінням народу, і, навпаки, повинен боятися всіх і кожного, якщо народ відчує до нього ворожість і ненависть. Впорядковані держави і мудрі державці робили все для того, щоб знать не була жорстокою і була вигідна народу, так як це належить до найважливіших турбот тих, хто керує.

Сьогодні добре влаштованою і добре керованою державою є Франція. В ній є багато інститутів, що забезпечують свободу і безпеку короля серед яких найперший – парламент. Засновник цієї монархії, знаючи властолюбство і наглість знаті, вважав, що її необхідно

тримати в вуздечці; з іншого боку, знаючи ненависть народу до знаті, базовану на страхові, бажав захистити знать. Але він не вважав це обов'язком короля, щоб знать не могла звинуватити його в потаканню народу, а народ у покровительстві знаті, і утворив третейський заклад, який не залучаючи короля, підкоряє сильних і підтримує слабких. Важко уявити кращий і розумніший порядок, як найпевніший засіб безпеки короля і королівства. Звідси можна вивести ще одне корисне правило, а саме: що справи невигідні підданим,

54

державці повинні покладати на інших, а вигідні – виконувати самі. На закінчення я повторю, що державцю належить викликати повагу до знаті, але не викликати ненависті в народу.

Тут можна зауважити, що добрими справами можна викликати на себе ненависть так само як і поганими, тому державець, як я вже казав змушений інколи відступати від добра заради того, щоб зберегти державу, коли та частина підданих, чиєї підтримки шукає державець, – чи то народ, чи знать чи військо, – розбещена, то державцю, щоб їй догодити, доводиться діяти відповідно. В цьому випадку добрі справи можуть йому лише нашкодити.

Розділ XXІ. Як належить, поступати державцю, щоб його поважали Найбільшої поваги державцю можуть принести військові справи та незвичайні

вчинки… Але найважливіше для нього намагатися своїми вчинками створити собі славу великої людини, яка наділена видатним розумом.

Державця поважають, коли він відкрито заявляє про себе: я ворог або я друг, тобто коли він без вагань виступає за одного проти іншого. Це завжди краще, ніж стояти з боку. Коли двоє сильних правителів вступають в поєдинок, то вони мають знати, що можливий переможець або небезпечний для тебе, або ні. В обидвох випадках вигідно відкрито і рішуче вступити у війну, бо навіть якщо ти програєш, твій ворог буде зобов’язаний тобі… Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 141 – 146.

Томас Гоббс. Левіафан або матерія, форма та влада держави

церковної та громадянської

Глава XIII. Про природний стан людства в його ставленні до щастя та бідувань людей

Природа створила людей рівними щодо фізичних та розумових здібностей, хоча ми спостерігаємо іноді, що одна людина фізично сильніша чи розумніша за іншу, проте, якщо розглядати усе разом, то виявиться, що різниця між ними не настільки суттєва, щоб одна людина могла претендувати на певне благо для себе, а інша, маючи ті самі права, ні.

Звідси виникають однакові надії на досягнення наших цілей. Тому якщо дві людини бажають однієї речі, яку вони не можуть мати вдвох, вони стають ворогами. На шляху досягнення їхньої мети (яка полягає головно в збереженні життя, а іноді лише в насолоді) вони намагаються перемогти один одного. Отже, там, де людина може відбити напад своїми силами, вона сіючи, будуючи чи володіючи певним майном, може очікувати, що прийдуть інші люди та спільними зусиллями відберуть його власність та позбавлять не лише плодів власної праці, а також життя чи свободи. Цікаво, що тому, хто нападає загрожує така ж сама небезпека з боку інших людей.

Там, де немає влади, здатної підкоряти собі всіх, люди не відчувають жодної насолоди (скоріш навпаки) від життя в суспільстві…У людській природі є три головні причини війни: суперництво, недовіра, жага слави. Звідси, очевидно, доки люди живуть без загальної влади, що тримає їх в остраху, вони перебувають в тому стані, який називається війною, а саме війною проти усіх… В такому стані немає місця для працелюбності, бо нікому не гарантовано плодів його праці, тому немає землеробства, судноплавства, морської торгівлі, будівництва, нема засобів руху та переміщення речей, що потребують сили, нема знання земної поверхні, відрахування часу, ремесла, літератури, суспільства, а є вічний страх та постійна небезпека насильницької смерті, а життя людини одиноке, бідне, безпросвітне, тупе та короткочасне…

Стан війни всіх проти всіх характеризується тим, що при ньому ніщо не є несправедливим. Поняття правильного та неправильного, справедливого та несправедливого тут не має місця. Там, де нема загальної влади, нема закону, нема несправедливості. Вказаний стан характеризується відсутністю власності, володіння, точного розмежування

55

твого та мого. Кожен вважає своїм лише те, що він може здобути лише до тих пір, доки здатен втримати це.[ – ]

Глава XVII. Про причини виникнення та визначення держави Кінцевою причиною, метою чи наміром людей (які від природи люблять свободу та

владу над іншими) є турбота про самозбереження та про більш сприятливе життя. Іншими словами, при встановленні держави люди керуються намаганням позбавитися від стану війни, що необхідний як наслідок природних пристрастей людей там, де немає видимої влади, що залякує їх та загрожує покаранням, змушує до виконання угод та природних законів. Самі природні закони (справедливість, безпристрасність, скромність) без меча не здатні гарантувати безпеку людині. [...]

Загальна влада, яка була б здатна захистити людей від чужинців та несправедливості один до одного, а отже, забезпечити спокій, можлива лише шляхом концентрації всієї сили та влади в одній людині або в групі людей, які могли б обєۥднати всі волі людей в одну єдину волю… Це більше ніж згода. Це реальна єдність, втілена в одній особі, може бути досягнута шляхом згоди кожної людини, сказавши іншій: я вповноважую цю людину чи людей та передаю їй моє право керувати собою за умови, що ти таким самим способом передаєш йому своє право та санкціонуєш всі його дії. Якщо таке трапилось, то багато людей, об’єднавшись таким чином в один суб’єкт, називаються державою, латиною – сіvitas. Так народжується той великий Левіафан, або смертний бог, якому ми під владою безсмертного бога зобов'язані миром та захистом. Адже завдяки повноваженням, що дані їм кожною людиною в державі, вказана людина чи група людей користується такою великою сконцентрованою в ньому силою та владою, що страх від цієї сили та влади робить цю людину чи групу людей здатними спрямовувати всіх людей до внутрішнього миру та взаємної допомоги проти зовнішніх ворогів. В цій людині чи групі людей полягає сутність держави, тобто: держава, шляхом взаємного договору між людьми, є єдиною відповідальною особою за дії укладачів домовленості, що дозволяє їй використовувати силу та різні засоби впливу, необхідні для підтримки миру та загального захисту.

Глава XXI. Про свободу підданих Свобода та необхідність можуть співіснувати. Вода річки, наприклад, має не лише

свободу, а й необхідність текти за течією. Таке поєднання маємо в діях, здійснених людьми добровільно. Справді, оскільки, добровільні дії витікають з волі людей, тобто зі свободи, але, оскільки, будь-який акт людської волі, будь-яке бажання та схильність виходять з певної причини, а ця причина – з іншої, то вони випливають з необхідності. Отже, всякому, хто бачить зв'язок цих причин, очевидна необхідність усіх самовільних людських дій. Тому бог, який бачить та володіє усім, бачить також, що коли людина робить те, що хоче, її свобода супроводжується необхідністю робити не більше та не менше того, чого бажає бог. Хоча люди можуть багато чого робити, чого бог не велів, бо вони не є за це відповідальними, проте люди не можуть мати пристрасті і бажання до того, на що не була божа воля. Цим досить сказано про ту природну свободу, яку власне розуміють як свободу. [...] Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 161 – 164.

Джон Локк. Два трактати про правління

Розділ II. Про природний стан [... ] 4. Для правильного розуміння політичної влади та джерел її виникнення потрібно

розглянути, в якому природному стані знаходяться всі люди. Мова йде про стан повної свободи дій людини, її свободи розпоряджатися своїм майном та самим собою відповідно до того, що вона вважає необхідним, не питаючи дозволу у будь-кого та незалежно від будь-

56

чиєї волі, але у межах закону природи. Це також стан рівності, при якому вся влада та вся юрисдикція є рівнозначними, – ніхто не має більше від іншого. Немає нічого очевиднішого, ніж те, що істоти однієї й тієї ж породи й виду, які при народженні отримують однакові природні переваги та здібності, повинні бути рівними між собою без будь-якого підкорення або придушення, якщо тільки Господь, проявом своєї волі, не поставить одного над іншим і не надасть йому, безперечного права панувати чи здійснювати верховну владу.

Розділ III. Про стан війни 16. Стан війни є станом ворожнечі та руйнувань. Отже, оголошуючи про непомилкове,

поспіхом прийняте, а продумане й тверде рішення позбавити життя іншу людину, втягує себе у стан війни з тим, кому він заявив про подібний намір. Він наражає своє життя та життя будь-кого іншого, хто буде допомагати потерпілому захищатися, на небезпеку.

Цілком розумним і справедливим є те, що я маю право знищити все, що загрожує моєму існуванню. Тому згідно основного закону природи треба прагнути оберігати людину настільки, наскільки це можливо, а коли не в змозі уберегти всіх, то слід у першу чергу думати про безпеку невинних.

Людина може знищувати того, хто з нею воює або вороже ставиться до неї та загрожує її існуванню, так само як вона може вбити вовка або лева; адже люди, які не підкоряються загальному закону, розуму, керуються лише силою та насильством…Звідси висновок – той, хто намагається повністю підкорити людину своїй владі – затягує себе у стан війни з нею, що розцінюється як загроза людському життю. Тому я маю право вважати, що той, хто хоче підкорити мене своїй владі без моєї на то згоди, буде поводитись зі мною і досягати свого так, як йому заманеться, навіть знищивши мене, якщо у нього буде таке бажання; відтак, ніхто не може хотіти підкорити мене своїй необмеженій владі, якщо тільки він не збирається примусити мене силою до цього, тобто зробити мене рабом, – що суперечить праву на мою особисту свободу…

95. Оскільки люди є, як зазначалося, від природи вільними, рівними й незалежними, ніхто не може бути виведений із цього стану й підкорений політичній владі іншого без особистої на це згоди. Єдиний спосіб, за допомогою якого можна відмовитися від своєї природної свободи та прийняти тягар громадянського суспільства, – це угода між людьми про об’єднання у суспільство для того, щоб зручно, успішно, мирно співіснувати, вільно користуватися своїм майном і перебувати в безпеці. Це під силу будь-якій кількості людей, оскільки тут нема перешкод для свободи у природному стані. Якщо люди погодилося об’єднатися у суспільство і утворити державу, то вони складають єдиний політичний організм, у якому більшість має право діяти й вирішувати за решту.

96. Будь-яка сукупність людей, об’єднана за згодою кожного окремо, перетворює суспільство на єдиним організм, що володіє правом функціонувати воєдино з волі та рішення більшості...

Розділ IX. Про мету політичного суспільства та правління 124. Головною метою об’єднання людей у державу й добровільне їх підпорядкування

владі уряду, є збереження їхньої власності. А для цього у природному стані не вистачає багато чого.

По-перше, не вистачає встановленого, визначеного закону, прийнятого за спільною згодою як норму справедливості, який слугував би тим єдиним мірилом вирішення всіх суперечностей. Адже, хоча закон природи зрозумілий всім розумним істотам, однак люди керуються своїми інтересами, до того ж вони його не знають, тому, що не вивчали і несхильні визнавати його як закон, обов’язковий для них стосовно їхніх конкретних справ.

125. По-друге, у природному стані не вистачає розумного й безпристрасного судді, який мав би владу вирішувати всі негаразди у відповідності до прийнятого закону. Бо кожен у цьому стані є одночасно і суддею, і виконавцем закону природи, а самозакоханість людей, їх пристрасть і бажання помсти можуть завести їх занадто далеко, дозволить погарячкувати у

57

тих випадках, коли справа носить особистий характер; натомість недбалість, байдужість можуть зробити їх надто неуважними до справ інших людей.

126. По-третє, у природному стані часто не вистачає сили, яка могла б підтвердити і підтримати справедливий вирок та привести його до виконання, та того, хто чинить будь-яку несправедливість, утримати від порушення, оскільки покарання частіше згубним і небезпечним буде для тих, хто намагається його запобігти.

127. Отже, не дивлячись на всі переваги природного права, люди, знаходяться у гірших умовах, доки не згуртуються у суспільство. …У результаті безладного й неналежного застосування влади кожною людиною задля покарання проступків інших, змушують її шукати особистого захисту в уряду.

128. Адже у природному стані, не кажучи вже про свободу, якою людина володіє для безвинних розваг, вона володіє, двома видами влади.

По-перше, це влада яка дозволяє робити все необхідне для збереження індивіда у межах закону природи. За цим законом, спільному для всіх, кожна людина є окремим суспільством, відмінним від всіх інших. Якби не розбещеність людей, то не було б потреби відокремлювались від цього великого природного суспільства і за допомогою позитивних ухвал утворювати ряд менших окремих об'єднань.

Інша влада, якою володіє людина у природному стані – це влада карати за злочини, що скоєні проти даного закону. Цих обох видів влади вона позбавляється, коли приєднується до приватного, якщо я можу так сказати, або окремого політичного суспільства та вступає у будь-яку державу, відокремлену від решти людства.

129. Від першої влади здійснювати все, що вона вважає за необхідне для збереження себе та решти людства, вона відмовляється заради того, щоб це регулювалося законами, створеними суспільством, тією мірою, у якій цього вимагає збереження її самої та решти цього суспільства; а ці закони в основному обмежують ту свободу, яку вона мала за законом природи.

130. По-друге, від влади карати вона відмовляється повністю та використовує свою природну силу (яку вона до того могла використовувати для виконання закону природи за своїм особистим одноосібним рішенням, коли вважала за необхідне) для надання допомоги виконавчій владі суспільства, якої вимагає закон. Адже, перебуваючи тепер у новому стані, отримавши можливість користуватися багатьма благами завдяки праці та допомозі інших членів того ж суспільства, так само як і перебуваючи під захистом його сили, вона повинна частково відмовитися від своєї природної свободи, бо цього вимагає благо, процвітання та безпека суспільства; це не лише необхідно, але й справедливо, оскільки інші члени суспільства чинять так само.

Розділ Х. Про форми держави З моменту об’єднання людей у суспільство більшість володіла всією владою спільноти,

вона могла використовувати всю цю владу для періодичного створення законів і для їх впровадження призначеними нею посадовими особами. У цьому випадку форма правління буде досконала демократія. Якщо влада може передати законодавчу владу до рук кількох вибраних осіб та їхніх послідовників або спадкоємців, то це буде олігархія. І, нарешті; якщо влада опиниться в руках однієї особи, тоді це буде монархія. Форма правління, залежить від того, у кого перебуває верховна влада (неможливо припустити, щоб нижча влада керувала вищою або, щоб хтось інший, окрім верховної влади, видавав закони)… Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 161 – 164.

58

Імануїл Кант. Критика практичного розуму

Держава – це об’єднання багатьох людей, підкорених правовим законам…В кожній державі існує три влади, тобто суспільним чином об’єднана воля трьох осіб: верховна влада (суверенітет) в особі законодавчого органу, виконавча влада в особі правителя (правлячого органу згідно з законом) і судова влада(яка присуджує кожному своє згідно закону) в особі судді, як три судження в практичному силогізмі: велике посилання, яке містить в собі закон спільним способом з’єднаної волі, менше посилання, яке містить повеління поводитись згідно закону, тобто принцип поведінки під цю волю, та висновок, який містить у собі судове рішення відносно того, що в даному випадку відповідає праву.

§ 46 Законодавча влада може належати тільки об’єднаній волі суспільства…Об’єднані для законодавства члени суспільства, тобто держави, називаються громадянами, а невід’ємними від їх сутності правові атрибути є: основана на законі воля кожного не підкорятися іншому закону, крім того на якій він дав свою згоду; громадянська рівність – призначити вищими за себе тільки того з народу, на кого він має моральну здатність покладати такі ж правові обов’язки, які він може покладати на нього; атрибут громадянської самостійності – бути зобов’язаним своїм існуванням не чийомусь свавіллю, а своїм власним правам і силі як члена спільноти, тобто, в правових справах громадянська особистість не повинна бути представлена ніким іншим.

§ 47 Кожна з трьох вказаних влад в державі представляє собою визначений сан. Всі ці влади є розгалуженням єдиної голови (яка з точки зору законів свободи не може бути нічим іншим, аніж об'єднанням самого народу) та розпорошеної маси народу від підданого до повелителя. Акт, через який народ сам конститується в державу – це початковий договір, згідно з яким люди відмовляються від своєї зовнішньої свободи, з тим щоб знову прийняти цю свободу як члени спільності, тобто народу, який розглядається як держава; і не можна стверджувати, що держава або людина в ній пожертвувала заради якоїсь мети частиною своєї природженої зовнішньої свободи; бо він залишив лише дику, не основану на законі свободу, для того щоб в повній мірі досягти свою закону свободу, тобто таку залежність яка виникає з його власної законодавчої волі. [...] Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 168 – 169.

. Гегель Г.В.Ф. Філософія права

§182. Одним принципом громадянського суспільства є конкретна особа, котра існує для

себе як самоціль, як сукупність потреб і змішування природної необхідності і свавілля, але особливий образ у співвідношенні з іншою такою особливістю, дає можливість стверджувати про свою значимість. [...]

Додаток. Громадянське суспільство є проміжною ланкою, яка виступає між сім’єю і державою. Розвиток громадянського суспільства настає значно пізніше, аніж розвиток держави. Його предтечею є якесь самостійне утворення. Саме громадянське суспільство створене, лише у сучасному світі. Якщо державу називають сукупністю різних осіб, яка є спільнотою, то тут йдеться власне про визначення громадянського суспільства. Сучасні фахівці з громадянського права не змогли знайти іншого погляду на державу. В громадянському суспільстві кожний для себе – мета, все інше для нього ніщо. Однак без співвідношення з іншими він не може досягнути своєї особливої мети.

§188. Громадянське суспільство містить в собі три наступні моменти: а) опосередкованість потреби і задоволення одиничного, шляхом його праці і праці та

задоволення потреб всіх інших; в) дійсність яка утримує у собі спільні свободи, захист особистості через правосуддя;

59

с) турбота про запобігання випадковості, і увага до особистого інтересу як до загального за допомогою поліції і корпорації.

§221.Член громадянського суспільства має право вимагати суду і обов’язок стати перед судом та отримати через нього право, яке заперечують.

Додаток. Так як кожний індивід має право вимагати суду, він повинен знати закони, бо інакше це право нічим йому не допоможе. Але індивід зобов’язаний також і стати перед судом. В епоху феодалізму відомі особи часто не з’являлись на судові засідання, вели себе зверхньо по відношенню до судових інстанцій і розглядали виклик в суд даної особи як протиправну дію. У новітній час правитель зобов’язаний, навіть, з приватних питань дотримуватись встановлених норм. [...]

§238. Сім’я, перш за все, є тою складовою цілого, якій належить турбуватися про особисті справи індивіда як у процесі виховання, так і в подальшій можливості користуватися спільним майном, придбання необхідного, утримування і турботи про нього в тому випадку, якщо він опиниться неспроможним досягти чогось. Проте, громадянське суспільство розриває ці взаємозв’язки і робить членів сім'ї чужими один до одного, визнаючи їх самостійними особами…

Додаток. Сім’я повинна, зазвичай, турбуватись про хліб для своїх членів, однак в громадянському суспільстві вона є підлеглою і служить лише основою, а об’єм її діяльності вже не є настільки великим. Навпаки, громадянське суспільство є могутньо силу, яка полонить людину, вимагаючи від неї постійної праці на нього, одночасно роблячи все тільки з його допомоги [...]

§239. В ролі спільної сім’ї громадянське суспільство зобов’язане і має право стежити за вихованням дітей, впливати на нього, запобігаючи свавіллю та випадковим намірам батьків.

§240. Суспільство зобов’язане і має право також встановлювати опіку над тими, хто своїм марнотратством порушує безпеку власного існування та своєї сім’ї. [...]. Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 170 – 172.

Семінарське заняття 2 ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

Мета заняття: з’ясувати суть і структуру політичного життя,

політичної діяльності та політичних процесів; проаналізувати сутність політичної влади, фактори її легітимації, функції влади; розкрити суть демократії як системи функціонування і розвитку суспільства.

План

1. Політична діяльність і політичний процес. 2. Політична влада: суть, ознаки та функції. Поділ влади. 3. Демократія в політичному житті суспільства.


Висвітлення першого питання необхідно розпочати з осмислення місця і ролі політичної діяльності в структурі політичного життя як способу його існування. Адже саме в політичній діяльності репрезентуються воля й інтереси соціальних суб'єктів. При цьому слід звернути увагу на те, що політична

60

діяльність може мати як конструктивний, так і деструктивний характер. Тому важливо проаналізувати основні чинники успішної політичної діяльності, а саме: уміння правильно оцінювати політичну ситуацію; визначити тактичні і стратегічні цілі; володіти сукупністю форм і способів участі у політиці; уміти вибирати оптимальні форми для досягнення поставлених цілей. Далі слід зосередити увагу на характеристиці основних видів політичної діяльності (теоретичної і практичної) та їх взаємозв'язку, а також на співвідношенні мети і засобів у політичній діяльності. Визначаючи мотиваційну структуру політичної діяльності, з'ясуйте такі її головні фактори, як політичний інтерес, знання ситуації, система цінностей і норм, ідеологічні та соціопсихологічні чинники тощо.

Подальший розгляд питання вимагає з'ясування самого поняття “політичний процес”, який виявляється у різних видах і формах діяльності політичних суб’єктів, що прагнуть реалізувати свої інтереси в політиці. Саме політичний процес виражає динаміку політичного життя, розвиток реально існуючих політичних явищ. Зверніть увагу на суб'єктивну (мотиваційну) та об'єктивну сторони політичного процесу, які, як свідчить суспільна практика, часто не збігаються.

Влада є центральною політичною категорією. Вона дає ключ до розуміння сутності і призначення політичних рухів і самої політики, є засобом реалізації політичних і соціальних цілей. Тому у другому питанні слід проаналізувати суть і зміст влади як соціального явища. Треба звернути увагу на те, що вона зумовлена цілим комплексом як матеріальних, так і духовних потреб людини, серед яких – потреби свободи, самореалізації, самоствердження, розвитку як особистості тощо. Влада визначається як здатність і можливість здійснювати свою волю певним суб’єктам, чинити вирішальний вплив на діяльність та поведінку людей за допомогою відповідних засобів.

Далі слід розкрити суть політичної влади, її спільність і відмінність з державною владою. Зверніть увагу на фактори легітимації влади. М.Вебер називає три “ідеальні типи” легітимного панування: традиційна, легальна та харизматична влада. Для з’ясування реалізації влади в політичному житті суспільства необхідно розкрити її функції, розглянути реалізацію народовладдя в демократичному суспільстві, визначити сутність та умови функціонального розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Ефективна політична влада покликана впорядковувати, стабілізувати, забезпечувати захист суспільства і сприяти його розвитку.

Приступаючи до аналізу третього питання, необхідно осмислити сутність демократії як ідеалу і політичної дійсності, що є найважливішим показником зрілості будь-якого суспільства. У сучасних умовах розвитку суспільного життя демократизація є вирішальним засобом оновлення усіх сфер буття. Тому необхідно проаналізувати суть сучасних концепцій демократії. Слід звернути увагу на те, що попри всю багатоманітність концептуальних підходів для розуміння демократії суть її залишається незмінною і полягає в участі народу у здійсненні державної влади. Ступінь цієї участі визначає рівень демократизму політичного режиму. Далі доцільно дати характеристику

61

виборчим системам та їх типам як сукупності передбачених законом виборчих процедур, пов’язаних з формуванням органів влади, які функціонують у рамках виборчого права (мажоритарна, пропорційна, змішана). Проаналізуйте прийнятий Верховною Радою в 2004 році новий виборчий закон, що запроваджує пропорційну систему виборів в Україні.

Розгляд питання необхідно продовжити аналізом проблем демократизації політичної влади в сучасній Україні під час переходу від тоталітарної політичної системи до демократичної. Найважливіше завдання, що випливає з Конституції, – побудова демократичної правової соціальної держави.

Завершуючи розгляд питання, слід підкреслити, що демократичний шлях розвитку України – це природний історичний процес, і всі спроби його відкинути приречені. Саме демократія є результатом творчості народних мас, передових представників суспільства, його керівництва та лідерів.

Питання для дискусії

1. Без сумніву, політична діяльність людей містить як раціональні, так і ірраціональні елементи. Причому доля останніх у політиці, можливо, дещо більша, ніж в інших сферах суспільного життя, особливо в екстремальних умовах, коли люди доведені до відчаю суспільними негараздами. Як, на ваш погляд, можна поставити під контроль розуму непередбачувані дії людей, щоб не допустити конфронтації?

2. Як ви думаєте, чому поєднання політиками їх діяльності у владних структурах з працею у підприємницьких структурах заборонено законодавчими актами багатьох держав.

3. Загальновідомо, що конфлікт і компроміс, конфлікт і консенсус, конфлікт і гармонія – одвічні і неминучі супутники людської цивілізації. Постійно взаємодіючи і змінюючи один одного, вони забезпечують і визначають розвиток будь-якого суспільства, усіх його сфер, у тому числі і політичної. Як ви вважаєте, які причини виникнення політичних конфліктів та їх ескалації? Чи завжди варто домагатися послаблення і обмеження деяких політичних конфліктів? Можливо, деякі з них заслуговують на загострення і розширення? Відповідь обґрунтуйте.

4. Політологи стверджують, що для успішного реформування суспільства на шляху до демократії необхідно досягти трьох основних консенсусів між панівною елітою і опозицією: а) щодо минулого суспільства; б) стосовно мети соціального розвитку; в) стосовно визначення правил «політичної гри». Як ви вважаєте, чи реалізується ця “консенсусна тріада” в політичному житті сучасної України? Відповідь обґрунтуйте.

5. На думку Вацлава Гавела, “у демократії є дуже важливі недоліки: вона дуже зв’язує руки тим, хто її поважає, і дозволяє майже все тим, хто її не поважає”. Чи погоджуєтесь ви з цим твердженням? Прокоментуйте його. Наведіть конкретні приклади на підтвердження своєї позиції.

62

Терміни для повторення Політичне життя суспільства, політична діяльність, політичний процес,

політичні відносини, політична участь, політичне функціонування, політична влада, джерела влади, ресурси влади, легітимність політичної влади, влада типу противаги, демократія, пряма і представницька демократія, основні концепції демократії, принципи демократії, політичний режим, виборча система, мажоритарні та пропорційні вибори, свобода.


1. Дайте визначення категорій “політична діяльність”, “політичний процес”.

2. Яка мотиваційна структура політичної діяльності? 3. Чим відрізняється політична діяльність від політичної участі? 4. Який взаємозв’язок між політичним інтересом, політичною

діяльністю і політичними відносинами? 5. Дайте розгорнуте визначення поняття “влада”. 6. Розкрийте зміст поняття “легітимність політичної влади”. 7. Охарактеризуйте основні види і ресурси політичної влади. 8. Наведіть приклади механізмів “стримувань” і “противаг” у системі

влади в Україні. 9. Що таке демократія і в чому її суть? 10. Які основні ознаки демократії ? 11. Чи є багатопартійність характерною і неодмінною рисою

демократичного суспільства?

Література Бебик В. Політика і політична діяльність // Політологічні читання. – 1994.

– № 3. – С. 50 – 52. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібн. – 7-ме вид., перероб. і

доп. – К.: Знання, 2008. – 415 с. Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику. Підручник для

вищих навчальних закладів. – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – 840 с. Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV

від 08.12.2004 р. – К.: Велес, 2007. – 48 с. Кресіна І. Політична реформа в Україні: здобутки і недоліки // Право

України. – 2007. – № 4. – С. 3 – 9. Пірен Марія. Конфлікт і управлінські ролі: соціопсихологічний аналіз. –

К., 2000. – 200 с. Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник / За ред.

Ф.М.Кирилюка. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 704 с. Практикум з політології / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.: Комп’ютерпрес,

2003. – 622 с. Райнет В. Теория конфликта // ПОЛИС. – 1991. – № 5. – С. 139 – 141. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки):

Підручник для студ. вузів. – К.: Либідь, 2005. – 576 с.

63

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Вебер Макс. Три чисті типи легітимного панування Панування, тобто здатність давати розпорядження і вимагати їх виконання, може

ґрунтуватися на різних мотивах покори. Воно може бути зумовлене раціональним поясненням – краще підкоритися, що дозолить зберегти прибутки. З іншого боку панування може ґрунтуватися на звичайній “традиції”, підсвідомому звиканні до певної дії. Тому суб’єкт і об’єкт панування прагнуть встановити певні правила гри між собою при допомозі правових засад, які надають їхнім стосункам “легітимності”. Втрата віри у таку легітимність може мати негативні наслідки.

Серед “легітимних засад” панування загалом можна виділити лише три чисті типи, кожен з яких пов’язаний із принципово відмінною соціологічною структурою центру управління і методів його здійснення.

І. Легальне панування існує завдяки встановленим правилам. Найчистішим його типом є панування бюрократичне, основновними засади якого є: 1) будь-які закони приймаються і можуть змінюватися, за бажанням, лише у межах визначеної процедури; 2) представників влади слід обирати з власного середовища політичної еліти, що нагадує собою велике підприємство; 3) окремі частини цього підприємства називають органами влади або владними установами; 4) управлінський центр складається з чиновників, що призначаються керівництвом, а підлеглі вважаються членами владного об’єднання (“громадянами”, “колегами”).

У даному випадку маємо підпорядкованість не лише окремої людини, а встановлення правил, які визначають, хто саме і яким чином повинен керувати. Особа, яка видає розпорядження, також перебуває у певних законних і регламентованих рамках чи абстрактній формальній нормі. Тобто, той, хто віддає розпорядження, є “керівником” і має право на легітимне панування, обумовлене встановленими правилами. [...] Чиновником є освічений фахівець, службові обов'язки якого визначені контрактом, з чітко фіксованою і залежною від посадового рангу заробітною платою та пенсійним забезпеченням... Він виконує управлінські функції як професійну роботу в межах трудового контракту. [...]

II. Традиційне панування ґрунтується на вірі у святість тих норм і тих можновладців, які існують вже давно. Прикладом такого панування є патріархальне панування. Його здійснює спільнота людей, так звані “пани”, центр управління складатимуть “слуги”, а підлеглими є “піддані”. Підпорядкування певній особі здійснюється завдяки її особистих заслуг, освіченості та походженням . Зміст наказів зумовлений традицією. Порушення з боку володаря може завдати найбільше шкоди легітимності його власного панування, яке ґрунтується на вірі у святість традиції. [...]

Внаслідок цього можна спостерігати дві досить відмінні форми традиційного панування.

1. Чисто патріархальна структура управління: слуги перебувають у повній особистій залежності від володаря; їх використовують як рабів, кріпаків, євнухів, або ж не зовсім безправний прошарок: фаворити, плебеї. Їх управління має гетерономний і гетеро кефальний характер; вони не мають ніяких власних прав на свою посаду, не існує й ніякого фахового відбору, ніяких станових привілеїв службовців. [...] Прикладом такого панування є султанське панування. Воно характерне для усіх справжніх деспотій, де на панування дивляться як на природне право володаря.

2. Станова структура управління: слуги не є власністю володарів, а незалежними в міру соціально значущими особистостями. Певні привілеї вони можуть отримати завдяки посаді або ж, підписавши законну угоду, їх можна купити, закласти, орендувати невід’ємне право на бажану посаду. Внаслідок цього така влада частково стає автокефальною та автономною, ф матеріальні чинники управління перебувають тепер у руках слуги, а не володаря. [...] Тут цілком відсутнє поняття “дисципліни”. Відносини регулюються традицією, привілеями, феодальною або патримоніальною вірністю, становою честю та “доброю волею”. [...]

64

III. Харизматичне панування базоване на відданості своєму володарю, його харизмі, внаслідок якихось магічних здібностей, об’явлення, героїзму, сили духу та слова “свого пана”. Емоційне захоплення вічно новим, небуденним, не знаним раніше є тут джерелом особистої відданості. Прикладом такого панування є панування пророка, військового героя, великого демагога. [...] Управлінська система формується без врахування фахового рівня (як у чиновників), без приналежності до певного стану (як становий центр управління), без родинної чи особистої приналежності (як патріархальний центр управління), а відповідно до харизми і особистої відданості володарю. За харизматичного панування відсутнє раціональне поняття “компетенції”, так само як і станові “привілеї”. Вирішальним чинником для визначення міри легітимності довірених осіб чи послідовників є прерогативою самого вождя. Прямою формою харизматичної влади є проголошення свого рішення володарем чи “мудрецем”, якому підпорядковується вся громада [...]. Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 236 – 238.

Парсонс Т. Про поняття “політична влада” Мова йде про владу як посередника, що циркулює на зразок грошей, у політичній

системі. Проте їй властиво і виходити далеко за межі останньої, проникаючи у три функціональні підсистеми суспільства (як я їх собі уявляю) – економічну, інтеграції і підтримки культурних взірців.

Гроші, як стверджували класики економічної науки, одночасно є засобом обміну і “ціннісним еталоном”. Гроші – це символ, вимірюючи яким, вказуєш на економічну цінність чи користь, хоча самі собою вони не є корисними у первісному споживацькому значенні слова. Долаючи нестачу прямої від себе користі, гроші наділяють того хто їх отримує, чотирма важливими ступенями свободи:

1) свободою витрачати отримані гроші на придбання будь-якої речі з пропонованого переліку за потрібною ціною;

2) свободою вибирати між багатьма варіантами бажаної речі; 3) свободою вибирати час, найбільш придатний до покупки; 4) свободою обмірковувати умови купівлі: вибір часу, пропоновані варіанти, навіть

відхилення пропозиції [...] Аналогічно влада, насамперед, висуває систему відносин, в межах якої деякі види

обіцянок і зобов’язань, нав’язаних або ж узятих самохіть, – наприклад, у відповідності до угоди, – розглядаються як ті, що належить виконувати, тобто в нормативно встановлених умовах уповноважені особи можуть вимагати їх виконання. Окрім того, в усіх встановлених випадках відмови чи її спроби, їх “змусять поважати”, погрожуючи реальним застосуванням санкцій – залякування або іншого покарання.[...]

Отже, влада є реальною загальною здатністю домагання від членів колективу виконання владних зобов’язань, мінімізуючи ймовірність непідпорядкування, шляхом застосування відповідних санкцій.

Читач помітив, що для визначення влади я вжив поняття “загальність” та “легітимація”. Досягти володіння корисним предметом, вимінявши його на інший предмет, не означає здійснити грошовий гендель. Оскільки з мого висновку випливає, що досягти задоволення свого бажання, визначивши його як зобов’язання для об’єкта, через просту погрозу з боку влади не є актом владарювання. [...] Здатність забезпечувати здійснення бажання повинна бути загальною, щоби можна було назвати її владою як такою, що не буде лише функцією окремого застосування санкції, де посередник є “символічним”. На друге місце серед властивостей влади я поставив легітимацію. Ця необхідність випливає з мого розуміння влади як “символічної”, яку можна обміняти на дійсно значуще для спільноти, а саме на

65

підпорядкування, не залишаючи ніяких переваг особі, що виконала зобов’язання, “жодної відчутної цінності”.

Якщо легітимність володіння й використання влади підривається, то це веде до використання більш радикальних методів досягнення підпорядкування… Легітимність стає менш важливим чинником їхньої ефективності, що поступово переходить у застосування різних видів примусу, найефективнішим з яких є сила.[...] Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 238 – 240.

Даль Роберт. Про демократію Яких політичних інститутів вимагає демократія великого соціуму? [...] Яким вимогам має відповідати країна з демократичним устроєм? Як мінімум, у ній

повинні діяти певні політичні домовленості, процедури, інститути, які зможуть допомогти їй в основному відповідати демократичним критеріям, або, принаймні, дозволять їй наблизитися до ідеалу.

[...]Короткий перелік політичних інститутів сучасної представницької демократії такий: 1. Виборність посадовців. Конституційний контроль за рішеннями, які приймаються

урядом, здійснюється завдяки тому, що посадові особи обираються громадянами. Отже, сучасний демократичний уряд має представницький характер.

2. Вільні, чесні, періодичні вибори. Посадові особи обираються шляхом періодичних, справедливих та прозорих виборів, де примус застосовується дуже рідко.

3. Свобода волевиявлення. Громадяни, не боячись суворого покарання, мають право висловлювати свої погляди і думки на широке кола питань, а також критикувати посадових осіб, уряд, режим, соціально-економічний лад та ідеологію даного суспільства.

4. Доступ до альтернативних джерел інформації. Громадяни мають право використовувати альтернативні й незалежні джерела інформації, якими можуть слугувати інші громадяни, експерти, газети, журнали, книги, телекомунікації та ін. Більше того, незалежні джерела інформації мають знаходитися під ефективним захистом закону, з метою запобігання їх контролю з боку уряду або будь-якої політичною сили.

5. Автономія асоціацій. Громадяни, з метою захисту свої прав, зокрема, тих які визначають ефективне функціонування політичних інститутів, також мають право утворювати відносно незалежні товариства чи організації, серед яких політичні партії та “групи інтересів”.

6. Всезагальні громадянські права. Повнолітні особи, які постійно проживають на території даної країни, в повній мірі повинні володіти однаковими політичними правами. Йдеться про можливість брати участь у вільних, справедливих виборах до органів влади, право організовувати штаби виборчої кампанії; право вільного волевиявлення; право на створення та функціонування незалежних політичних організацій; право на доступ до альтернативних джерел інформації; право на інші свободи та можливості.

[...]Оскільки нам доволі важко зрозуміти, який зміст вкладали у поняття “демократія” попередні покоління, дозвольте мені ще раз підкреслити основні відмінності. Отже, протягом двадцяти п’яти століть у всіх демократіях та республіках повноправну участь у політичному житті могла брати лише мізерна меншість громадян. У “демократичних” країнах управління здійснювали лише чоловіки, і то далеко не всі. Лише в XX ст. на теоретичному та практичному рівнях демократія продемонструвала основну ознаку – право кожного повнолітнього громадянина, що постійно проживав на даній території, на повноцінну участь у політичному житті.[...] Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 325 – 326.

66

Семінарське заняття 3 ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

Мета заняття: з'ясувати сутність політичної системи, її структуру та

функції, а також особливості формування політичної системи України на сучасному етапі; визначити роль держави як базового компонента політичної системи суспільства; проаналізувати основні ознаки та типи партій, їх місце у суспільному житті й політиці; визначити головні спрямування в діяльності сучасних українських політичних партій та особливості й тенденції розвитку партійної системи України.

План

1. Сутність, структура та функції політичної системи. 2. Держава як базовий компонент політичної системи. 3. Політичні партії і партійні системи.


Вивчаючи перше питання, треба мати на увазі, що політична система суспільства є однією з найскладніших категорій політології. Спочатку дослідіть внесок у розробку теорії політичних систем Т.Парсонса, Д.Істона та Г.Алмонда. Далі необхідно з’ясувати суть політичної системи, її структуру, типологію та основні функції. Зверніть увагу, що кожен компонент політичної системи – політична влада, політичні інститути, політичні відносини, політичний процес, політико-правові норми, політична культура, ідеології і сама людина – виконує специфічну, лише йому властиву роль у функціонуванні політичної системи. Інтеграція цих компонентів забезпечує стійкість і самовідтворення системи як цілого. Порівняння типів політичних систем за різними критеріями дасть змогу глибше проаналізувати їх переваги і недоліки. Відтак слід з’ясувати основні функції політичної системи: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя, соціально-політичної модернізації, управління, правову.

Завершуючи розгляд питання, необхідно зупинитися на проблемах становлення та основних напрямах реформування політичної системи України, перетворення України на парламентсько-президентську республіку; проведення адміністративно-територіальної реформи; посилення місцевого самоврядування.

Розгляд другого питання передбачає осмислення суті держави і її місця в політичній системі суспільства як головного інституту. Адже саме держава надає цілісності і стабільності всій політичній системі, виконує особливу роль у регулюванні життєдіяльності суспільства. Слід також проаналізувати ті властивості, які виділяють державу серед інших організацій суспільства і визначають її базовість. Доцільно розглянути основні гіпотези походження держави. Особливої уваги потребує осмислення функцій держави як основних напрямів її діяльності, завдяки яким реалізується соціальне призначення держави. Функції держави, їх зміст і пріоритети змінюються залежно від історичної епохи.

67

Далі доцільно проаналізувати основні форми державного правління (монархії і республіки), які характеризуються формальним джерелом влади і визначають порядок утворення органів державної влади та їх взаємовідносини з населенням. На конкретних прикладах з’ясуйте їх сутність та ознаки.

Подальший розгляд питання передбачає з'ясування основних принципів правової держави: верховенства права, підпорядкування законові як самої держави, так і інших організацій та окремих громадян, якість закону, гарантування непорушності прав людини та її основних свобод, розподіл державної влади, суверенітет народу і високо розвинуте громадянське почуття, взаємна відповідальність держави й особи.

На завершення, виходячи з аналізу методологічних аспектів теорії держави, доцільно зупинитися на проблемах державотворення в Україні.

Політичні партії, громадські організації і рухи є складовою політичної системи суспільства. Через них відбувається участь народу в управлінні суспільними процесами.

Висвітлення третього питання радимо розпочати із з’ясування самого поняття “політична партія” та відслідкувати еволюцію й основні чинники, що викликають утворення цього феномену. Для означення політичної партії необхідно визначити їхню мету та методи діяльності, які є у своїй суті функціональними. Аналізуючи типи партій, радимо скористатися такими критеріями класифікації, як: місце і роль партії у політичній системі, соціальна база, підстава для організаційного оформлення, методи політичної дії та ставлення до політичних опонентів, ідеологічна орієнтація, місце в загальному спектрі політичних сил тощо. Осмисліть типологію українських партій за політичним спрямуванням. Для розуміння суті правового статусу політичних партій України радимо використати Закон України “Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 року (див.: Закон України “Про політичні партії в Україні” // Юридичний вісник України. – 2001. – № 19. – С. 12 –16).

Подальший розгляд питання потребує з’ясування сутності партійних систем. Особливої уваги вимагає осмислення класифікації партійних систем італійського політолога Дж.Сарторі, який виокремлює такі типи: однопартійну, гегемоністську, домінування, двопартійну, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізовану. Визначте тип партійної системи, що притаманний сучасному українському суспільству.

Питання для дискусії

1. Які функції політичної системи України є нерозвинутими і що зумовлює політичну і соціальну напруженість у суспільстві?

2. Чи може індивід впливати на державу? Які режими найсприятливіші для здійснення такого впливу?

3. Ст. 1 Конституції нашої країни проголошує Україну правовою державою. Зрозуміло, що така характеристика української держави є, радше, дороговказом, перспективною метою, на яку має орієнтуватися суспільство у своєму розвитку. Що, на вашу думку, не дає поки що вагомих підстав, щоб віднести Україну до розряду держав, де повною мірою реалізуються принципи

68

правової держави? Водночас, які зміни зближують Україну з розвиненими демократичними країнами світу? Проаналізуйте їх.

4. На питання, яка оптимальна кількість партій потрібна в суспільстві, Авраам Лінкольн відповів так: “Дві з половиною партії. Одна – при владі, друга в опозиції і третя, що народжується”. А як думаєте ви? Висловіть свої міркування.

5. Який тип партійної системи, на вашу думку, формується у сучасній Україні?

Терміни для повторення

Політична система, структура політичної системи, функції політичної системи, держава, правова держава, суверенітет, форми правління, республіка, президентсько-парламентська республіка, політична партія, функції партії, партійна фракція, партійна система.


1. Як ви розумієте поняття “політична система”. 2. Які функції виконує політична система? 3. Дайте визначення поняття “держава”. Які її основні ознаки? 4. Назвіть основні гіпотези походження держави та її основні функції. 5. Чим відрізняється президентська республіка від парламентської? 6. Яка, на ваш погляд, форма правління є найбільш прийнятною для

України? 7. Які типи політичних партій ви можете назвати? 8. Які функції виконують політичні партії? 9. Що таке партійна система? 10. Які існують типи партійних систем?

Література

Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібн. 6-те вид., перер. і доп. – К.: Знання, 2007. – 309 с.

Горлач М.І., Кремань В.Г. Політологія: наука про політику. Підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – 840 с.

Дашкевич Я. Нинішня партійна система в Україні не є нормальною // За вільну Україну. – 2008. – 31 січня. – С. 10.

Закон України “Про політичні партії в Україні” // Юридичний вісник України. – 2001. – № 19. – 12 – 18 травня.

Колодій А.Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. Монографія. – Львів: Червона калина, 2002. – 276 с.

Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV від 08.12.2004 р. – К.: Велес, 2007. – 48 с.

Кочубей Л. Громадянське суспільство як необхідна передумова демократичного розвитку в Україні // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К., 2008. – Вип. 12. – С. 196 – 204.

69

Кресіна І. Політична реформа в Україні: здобутки і недоліки // Право України. – 2007. – № 4. – С. 3 – 9.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф.М.Рудича: Навч. посібн. для студентів вищих закладів освіти. – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 327 с.

Політичні партії в Україні. Інформаційно-довідкове видання. Центральна виборча комісія. – К., 2001. – 360 с.

Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і суспільство / А.Колодій, В.Харченко, Л.Климанська, Я.Космина. – К.: Ельга – Н, Ніка – Центр, 2000. – 584 с.

Согрин В.В. Двухпартийная система США: преемственность и обновление // ПОЛИС. – 2003. – № 3. – С. 164 – 170.

Шведа Ю. Ідеологічні особливості партійної системи України // Українські варіанти. – 1997. – № 1. – С. 20 – 27.

Шведа Ю. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібн. – Львів: Тріада плюс, 1994. – 528 с.


ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

Істон Д. Категорії системного аналізу політики [...] Мій висновок полягає в тому, що політичне життя потрібно розглядати як складний

комплекс процесів, де певні потреби та інтереси “вхід” (іnputs) перетворюються у “вихід” (outputs) (назвемо їх владними рішеннями та діями). Доцільно почати вивчення політичного життя як поведінкової системи, що знаходиться у певному середовищі, з яким ця система взаємодіє.

По-перше, така точка зору теоретичного аналізу не передбачає подальшого дослідження політичної взаємодії у суспільстві як системної поведінки. Це твердження вражає своєю простотою. Проте, справа в тому, що поняття системи використовується з урахуванням отримати багато висновків у ході аналізу.

По-друге, для ефективнішого аналізу потрібно комплексно вивчати політичне життя як систему фізичного, біологічного, соціального та психологічного середовищ. Саме цей феномен забезпечує функціонування політичної системи у стабільному чи мінливому світі.

По-третє, політичне життя є відкритою системою. Природа її походження допускає постійних вплив різних соціальних структур. Потік впливу визначає умови, в межах яких функціонують елементи політичної системи.

Нарешті, якщо політичні системи сприймають вплив середовища, відповідно вони повинні володіти здатністю реагувати на негативні впливи, щоб адаптуватися до мінливих умов. Коли з’ясується, що політичні системи не просто пасивно сприймають подразнення, але реагують на нього, можна продовжувати теоретичний аналіз.

У внутрішній організації політичної системи визначальним є винятково гнучка здатність реагування на умови свого функціонування. Дійсно, політичні системи містять найрізноманітніші механізми, за допомогою яких їм вдається впоратися зі подразненнями. Через ці механізми вони можуть регулювати свою поведінку, трансформувати внутрішню структуру і навіть змінювати фундаментальні цілі. [...]

У праці “Тhе РоlitiсаІ Systems”, політична система включає в себе сукупність тих взаємодій, цінність яких в авторитарний спосіб переноситься в суспільство. Це саме те, що

70

відрізняє політичну систему від інших систем, які з нею взаємодіють. Сферу політичної системи можна поділити на дві частини: інтрасоцієтальну та екстрасоцієтальну. Перша складається з трьох систем, які не є політичними відповідно до нашого визначення природи політичних взаємодій. Інтрасоцієтальні системи містять типи поведінки, взаємозв’язки, ідеї дотичні до економіки, культури, соціальної структури, міжособистісних взаємин. Це функціональні елементи суспільства, компонентом якого є і сама політична система. [...] У процесі формування нової політичної системи, ми можемо знайти чимало прикладів того, що економіка, культура, соціальна структура здійснюють вплив на політичне життя.

Інша частина екстрасоцієтальної сфери політичної системи містить складові, що є зовнішніми стосовно даного суспільства. Вони виступають функціональними компонентами міжнародної спільноти, надсистеми, наприклад, міжнаціональна система культури. [...]

Політичні системи виконують дві функції. По-перше, вони повинні пропонувати суспільству цінності та, по-друге, змушувати більшість його членів визнавати їх обов’язковими. Ці дві властивості виокремлюють політичні системи посеред інших типів соціальних систем.

Отже, ці дві властивості – пропозиція цінностей суспільству і відносна щільність їх визнання – є істотними змінними (essential variables) політичного життя. Як наслідок пропоную аксіому – жодне суспільство не може розвиватися без будь-якої політичної системи. [...]

Очевидно, що стресова ситуація виникає тоді, коли з’являється небезпека. Істотні змінні виходять за межі своїх критичних значень. Подібна реакція спостерігається і в політичній системі: військова поразка, економічна криза викликають загальну дезорганізацію політичної системи і різке зростання нелояльності до неї.[...]

Щоб знайти ефективний метод вивчення впливу середовища на політичну систему, треба досягнути максимально можливої редукції величезної кількості впливів до обмеженої кількості індикаторів. Я вважаю, що варто намагатися робити це, використовуючи поняття “входи” і “виходи”.

Завершуючи розгляд цього питання, зауважу, що мною запропонований метод додавання найбільш значущих і суттєвих впливів на політичну систему у вигляді декількох індикаторів. Аналізуючи останні, ми отримуємо можливість оцінювати найближчі і найвіддаленіші впливи зовнішнього середовища на політичну систему. Розв’язуючи це завдання, я позначив впливи, що виносяться за межі однієї, але зачіпають іншу систему: як вихід першої і – симетрично – вхід другої системи. Взаємобмін між системами розглядається як взаємозв’язок між ними у формі співвідношення “вхід-вихід”

[...] “Входи” можуть виконувати функції сумарних змінних, які концентрують все, що відбувається в середині політичної системи, викликаючи політичний стрес. [...]

Найефективнішим теоретичним інструментом може бути розгляд основних впливів з боку суспільства на політичну систему в формі двох головних входів: вимог і підтримки.[...]

Спростувати емпіричні дані про поведінку елементів системи (що проявляється у формі вимог і підтримки) простеживши як “входи” перетворюються на те, що можна назвати політичними виходами. Це рішення і дії влади. [...] “Виходи” не лише впливають на середовище політичної системи, але й дозволяють визначати і корегувати кожен новий цикл взаємодії з “входом”. При цьому утворюється контур зворотного зв’язку (feedback lоор), що допомагає системі реагувати на стрес. Цей зв’язок дозволяє системі використовувати свій попередній досвід і удосконалювати майбутню поведінку. [...]

Зворотній зв’язок містить ряд елементів, які заслуговують детального вивчення. Сюди входить формування “входу” владою, реакцію членів суспільства на цей “вхід”, передача владі реакції і, нарешті, подальші дії влади. У такий спосіб починається новий цикли виходів, відповідей, інформаційного зворотного зв’язку, реакції влади, утворюючи безперервний ланцюг взаємопов’язаних дій. Наявність зворотного зв’язку дозволяє політичній системі реагувати на стреси і виживати.[...] Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 248 – 251.

71

Оріховський-Роксолан С. Напучення польському королеві Про те, як треба захищати державу

Що в державі більше, закон чи король? У твоїй державі все підпорядковано потребам миру або війни, і республіка обмежена

цими обов’язками. Тому здається недоречним ставити запитання: чому в твоєму королівстві є ще й такі дві

гідності, як “закон” і “король”; або хто з них більший? Після того, як переборю всякий сумнів, скажу: “Найсправедливіше, щоб ти перебував у межах свого обов’язку”.

Бо якби ми стали слухати римських законів, тобто похлібців тиранів, усю зверхність у державі без сумніву приписали б королеві і таким чином підпорядкували б йому саму юстицію, а його власні закони вихваляли б. Ніколи не ставили б королеві запитання “чому”? Ніколи б не нагадували йому про присягання. Показували б лише, що сам він є паном нашого життя і смерті. А ті дармоїди тим певніше нашіптували б з усіх боків королеві про “злочинців”, які непоштиво ставляться до короля.

З іншого боку, ми виросли не в королівстві Нерона, а в славній батьківщині Сигізмунда. Наші предки виховували нас, щоб ми знали, що король вибирається задля держави, а не держава заради короля існує. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша і достойніша за короля. Закон же, коли він є душею і розумом держави, є тому далеко кращим за непевну державу і більшим за короля. Отож, закон дорівнює королеві і навіть кращий і далеко знатніший за короля. А тепер поясню тобі, що таке закон. Він, як я вже показував, сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Завдяки йому обирається одна людина, яку ми звемо королем. Вона є вустами, очима й вухами закону. Якби закон міг вислуховувати, вести бесіду, ніхто не обирав би короля; бо закон сам [єдиний] навчає, що слід робити. А тому, що всього цього [закон] робити не може, обирає собі посередника – короля.

Коли ж якийсь требоніанець або один з римських рабів, наприклад Ульпіанус, влещуючися до тебе, скаже, що ти наймогутніший у своїй державі, не погоджуйся. Скажи, що у твоїй батьківщині править не людина, а закон. Отже, коли тебе запитають: хто ти? – відповідай побожно і правдиво так: я король-вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнувся в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон скаже.

Така відповідь буде не лише правдивою, а й преславною, – величною і гідною спадкоємця Казимира Великого. Цей-бо нам перший дав найсвятіші і найсправедливіші закони, які ти так само шанувати мусиш і від них не відступати навіть на кінчик нігтя. Бо, коли закон є даром Божим, помщається Бог на порушниках його дарунку вбивством, чварами, вигнанням, ворогуванням, руйнуванням, рабством; веде, нарешті, державу з покоління в покоління до ганебних законів.

Багато міг би я прикладів тобі навести як нових, так і давніх, які достеменно свідчать, що тирани завжди нещасливо закінчували життя. Дві є фортеці міцні в короля: справедливість і віра.

Влада тиранів ніде довгою ще не була. Та оскільки я поспішаю до іншого і не хочу тобі набридати, додам ще трохи насамкінець: якщо ти визнаєш, що у королівстві закон є немовби другим королем, хай зробить тоді Бог тебе і королівство твоє щасливим, бо ти добровільно підкориш всього себе його волі. Та якщо зміниш цей порядок і скажеш, що ти є паном закону, змінить тоді Господь королівство твоє і віддасть його або ворогові, або рабові твоєму.

Коли ж побачиш, що перевага законів і держави є такою незначною, що повсякчас стаєш попереду них і вище обох, знай тоді: добре і належним чином керувати державою – труд не для однієї людини (а ти його один нести збираєшся!). Більший тягар і зусиль вимагає більших, ніж ті, яких сам докласти один можеш. Спільників тобі для цієї справи треба вірних, які приймуть до певної міри на себе разом з тобою спільний тягар і підтримають тебе працею і порадами спільними значно.

72

Ми вже сказали, яким у республіці правителем ти маєш бути, а тепер скажемо коротко, яких треба мати сенаторів, і тобто союзників, при управлінні державою (і пристойних, і однодумців), щоб прибічникам і слугам здавався хранителем непошкодженої держави і, власне, королем, а не тираном.

Про сенат. Треба передусім знати, що добрий король нічим іншим не відрізняється від тирана, як тільки ставленням до сенату. Бо й тиран своїх підданих захищає, як і король: часом справедливо вирішує справи, а то й прощає. Проте його сенат ніколи не подібний до королівського. Тиран переважно не має сенату, а якщо має, то це нікчемний гурт людей. А тому що саму сю республіку використовує до своїх потреб, побоюється дуже, щоб хтось йому не став на дорозі; і коли спільників (не для оборони республіки, а для шкоди) собі добирає, то передусім дбає, щоб уміли тримати язик за зубами.

Старанно пильнує, щоб видатні в його державі люди не зростали ні в благородстві, ні в науці, ні в чеснотах. І тоді лише вважає себе щасливим, коли відважних, шляхетних, розумних, вчених чи багатих мужів не вижене зі своєї держави.

Навпаки, король (оскільки не сам по собі, але з ласки своїх підданих правителем у республіці стає), щоб більше державі прислужитися, обирає собі в спільники найкращих найвидатніших з-поміж громадян і з допомогою їхнього авторитету, порад і думок оберігає республіку і в час війни, і в час миру.

Саме тому талановитих і вчених оточує він увагою, – цінує їхню працю і певен, що і в майбутньому ці мужі знадобляться для республіки. Без них жодне зібрання людей, жодна республіка не зможуть устояти довго. А коли вже так воно є, найбільше потурбуйся про добирання сенату, – щоб з обраного тобою сенату усі люди зрозуміли, що ти справжній король, а не тиран.

Остерігайся зажерливих і не довіряй їм керівних посад у республіці. Адже і Святе Письмо забороняє вірити захланцям. Апостол Павло, наприклад, каже: “коренем усіх гріхів є жадібність”. До цієї вади найближча розкіш. Якщо її нема, не буде місця і для пожадливості. Треба, щоб ніхто на чуже не зазіхав, хто своє втратив. Інакше з’являться в республіці хитрощі, обман, зрада, грабунки, чвари, насилля над слабшими. Тому, коли від цього зла державу свою увільниш, добери до сенату людей стриманих, які задовольнятимуться тим, що мають, – навіть малим.

Мудрі не допустять до державної служби також людину незнатну за походженням або заплямовану, бо за великий скарб свободи вважають доблесть вільного батька. І навпаки, життя незнатного батька виховує (на їх думку) ницього сина. Ти ж, маючи таку чудесну раду, добирай, скільки змога, муж знатних і народжених славними батьками: почасти тому, що вони є ніби стовпами твоєї держави, почасти ж, що інші мешканці королівства з Діда-прадіда вже звикли дослухатись авторитету таких родин. Це ти постійно відчуваєш (Жодне ім’я в твоїй державі, наприклад, не важить більше, ніж прізвище Тарновський, Кміта чи Тенчинський.).

Але не забувай, однак, що авторитет є нагородою за славу, доблесть, а не за породу…Трилику породу людей мудрі не допускають до держави.

І в нашій державі також, коли добірних мужів залучатимеш до сенату, ні про що так не дбай, як про те, щоб між сенаторами була належна згода. Бо ніщо так швидко не руйнує держави, як чвари в сенаті. Від сварки Цезаря з Помпеєм Рим занепав. Через внутрішнє ворогування в сенаті небавом Угорщина вкрай занепала. Останній випадок і нас має настрашити. Про це я вже раніше говорив, коли домагався від наших сенаторів, щоб ласкаво дозволили вільно говорити правду.

Заради любові до батьківщини і єдиної віри я звертаюся до тебе, мого короля, який, бачу, не може міцно тримати кермо держави при найвищій незгоді між сенаторами. Прикро, коли таке становище існує серед мужів нижчого стану. Але ще гірше, коли таке відбувається між вищими урядовцями. Годі тоді й казати (особливо, коли туди проникла ненависть), що вони стануть думати про щось інше, окрім того, як знайти спосіб обідрати один одного. Що ж до партій, то вони занурюють супротивників образами, приниженням, плітками. І для цієї потреби тримають тисячі судочинців, тисячі адвокатів-крутіїв. Тому якби ти наблизився до

73

деяких, то побачив би їх оточених юрбою судочинців, дорадників, які підказують, чому треба обирати [саме] цього, яким чином слід вигнати іншого з держави або затаврувати. Я нікого тут не називаю поіменно, нагадую лише про похибки. Бо хто знайдеться настільки відважним, що міг би сказати: люди найвищого авторитету покинули напризволяще республіку в такий небезпечний час і ні про що інше не думають, як тільки про згубні судові позови, тільки про вигнання та про потрійні грошові застави? Який же з цих звичаїв, – якби утвердився, – зміг би принести нам користь, а не найпевніший загин твоєї держави?

Тому якщо ти не зважаєш і якщо не турбуєшся, яким чином прихилити собі дружніх і придатних тобі сенаторів, або правити будеш зле, або взагалі не правитимеш через чвари між видатними, в одну мить буде згублене все, що залишив тобі батько. А причина ж появи цієї мовчазної ненависті і розбрату – чув од мудрих – є одна. Саме про неї і буду говорити.

“Моє” і “твоє” – два джерела всякої незгоди в суспільстві. Через них спочатку й виникають суперечки та судові позови, з яких народжується ненависть. З ненависті потім постають заколоти, а після заколотів настає вже неминучий кінець державі. Отож, аби королівство було здоровим, твої сенатори не повинні застановлятися над “моє” і “твоє”. Хай цього ні обговорюють, ні вирішують: це інших суддів стосується. Хай сенатори стануть отцями держави, далекими од чварів, дружними, лагідними. Хай душу мають не затуманену ворожістю, не обплутану ненавистю, не сліпу від заздрощів. Хай щиросердно бачать, що шкодить, а що корисне державі

Це моє міркування, не мудріше й не корисніше за інші, слід прийняти до уваги, бо стосується воно гаразду нашого короля. В такий спосіб жила колись щасливо Греція, маючи обраних від найзначніших міст мужів, що вирішували спірні питання; їх греки називали амфіктіонами. Подібного звичаю додержувався й Рим, після того як було встановлено прилюдний суд, званий рота. Саме завдяки цим судам, здається, запанувала між громадянами не тільки справедливість, але також мир і злагода.

Коли ми маємо, отже, стільки зразків, як утримати мир і злагоду серед громадян і коли вже бачимо, що цей самий закон подано на розгляд сейму, нема причини, чому б за найвищим бажанням і заради блага цієї республіки не встановити б тобі такий суд у Польщі. Так ти доставив би своєму королівству мир, спокій і відпочинок.

Що ж до сенаторів, то коли у них буде забрано право вирішення в суді справ “моє” і “твоє”, старанніше почнуть піклуватися про республіку і ти матимеш таким чином у сеймі пристойних отців своєї держави. Але ти мусиш не тільки закликати сенаторів, щоб у мирі між собою жили, але також вельми турбуватися, щоб у провінціях, де за твоїм дорученням правлять, вони справедливо і пристойно з провінціалами поводилися. Бо їхня пихатість як ніщо інше заходить так далеко (про це я вже говорив), що більших утисків од них у провінціях годі й чекати.

Не один є, повір мені, в твоєму королівстві такий собі чолов’яга, їх багато. Є навіть гірші за нього. Вони у підданих твоїх не тільки гроші і харч (як цей чоловік), але маєтки, поля, луги і ліси віднімають, – прикинувшись лисом. Відкрий же вуха і насторожи їх: звідусіль почуєш жалібний плач і стогін своїх підданих, у яких відібрано також свободу (їхню силу), тому й не наважуються навіть поскаржитися своєму королеві про нещастя…

Таке становище, як ти бачиш, не можна терпіти у вільній державі, бо громадяни стануть зле думати про неї. Отож звільни свою державу від такого рабства і нікому не дозволяй, як-то кажуть, сваволити, бо охочих до цього багато.

На твоїх нарадах сидять також найсвятіші єпископи, – на зразок старших, їх ти шануй, як отців, бо вони до твого сенату призначені і виступають авторами всіх твоїх рішень. Але завів ти це правило, певно, випадково, тому що воно чуже для релігії господа Христа.

Таких людей завжди біля себе тримай, як дід твій Казимир мав Збігнева Болеслав – Станіслава. Ти їх маєш не тільки добирати, а й виховувати. Увіруй, що вся гідність єпископа полягає в тому, щоб жодна справа на землі і на небі, окрім Бога, лише ними розглядалася! Бог-бо перший має ключі для закривання і відкривання небес, він посилає нам святий дух, церкви, його владі підкоряються королі, принци, знатні, незнатні, багаті й бідні.

74

Послухай, куди веду: усі, яких перелічив, творять одну кошару, в якій усі рівні: “нема ні раба”, як каже Павло, “ні вільного”, – тобто становище одного не є ні кращим, ані гіршим за іншого, бо всіх одним святим іменем названо і всіх зараховано до підданих єпископа. А якщо так є (а воно, певно, так і є), то прошу, чи тобі не буде здаватися дивним, коли запитаю у твоєї величності: за яким правом король у церкві вибирає єпископа? Чим ти кращий за мене чи за будь-кого іншого? – адже при однакових правах у всіх однакова сила.

Що скажеш, о королю, або чим гадаєш виправдати? Може, Письмом? Але ж воно цілком проти тебе, бо вчить, що диякон Стефан був вибраний не переважним правом когось одного, а волею всіх тих, які були скликані до Єрусалиму апостолами. Довідуємося, що Матвій також був обраний на посаду єпископа всіма апостолами.

Таким чином, Письмо не можеш назвати свідком твоєї правоти. Але, можливо, закон якийсь назовеш? Тоді скажи, який він із себе? Де виданий? Невже на радах, які доручають канонікам як членам капітул обирати єпископа? Адже вони на виборах репрезентують ту церкву, яка потребує єпископа. Таке досі, бачимо, ведеться в Римі, Зальцбурзі, Памберзі, Магдебурзі, Бреслау і багатьох інших містах. Отож, ти не навів жодного закону, де було б тобі це дозволено…

Якщо, отже, тобі не можна призначати єпископів ні за Письмом, ні за законом, ні за прикладом чиїмось, слід визнати, що королі (коли таке роблять у церкві) зі святим духом відверто воюють, тому що миряни не мають права обирати єпископа, якого хочуть, у церкві Бога. Ще гірше, коли цей гріх нав’язується; коли при виборах єпископа виголошують такого роду слова: “Королівська величність за твоє вірне низькопоклонство дарує тобі сан єпископа”.

Отож, це запровадження, як бачиш, не від отця небесного і поза сумнівом буде знищене, якщо церква чимдуж знову не одержить своє старе право ви бору єпископів. Із цього ти також матимеш численні блага, – передусім справжні єпископи будуть обиратися не одною людиною, а багатьма. Далі. Перестане простолюд скаржитися на згубні звичаї кліриків, бо єпископом у них буде не призначена їм чужа людина, а багатьом відома і звичаєм своїм, і приватним життям. Такий не страждатиме, що підлеглі його ордену не схожі на нього. Якщо це зробиш, знову церква одержить давню гідність. Якщо глибоко усвідомиш провину, – що з Богом відверту війну забажав вести, – знову повернеться церква до лона Бога. Я про цю справу не говорив би тут і слова, якби саме сумління не турбувало мене, коли побачив, що немає проповідника, який прилюдно повчав би вас, королів. За такий порядок і за вашу до церкви Бога несправедливість Бог покарає вас. Але чому це ми, неотесані, маємо біля Євангелія кричати, коли вчені всі мовчать? Нагадую тобі про твої помилки тому, щоб у день Страшного суду я не картав себе, що тебе не застеріг. У цій книжці я запропонував тобі певні зразки, чи елементи королівського життя. Решта буде далі, коли розглянемо по порядку всю діяльність короля. Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 371 – 377.

Кістяківський Б. Держава і особистість Держава навіть і в наших часах викликає іноді жах і тремтіння. В уяві багатьох держава

є такий собі безжалісний деспот, котрий душить і губить людей. Держава – це те чудовисько, той Звір-Левіафан, як прозвав п. Гоббс, котрий пожирає людей цілком, до останку. [... ]

Справді, держава, вдаючись до смертної кари, коїть те, від чого кров холоне в людських жилах: вона планомірно й методично вчиняє убивства. Держава, за твердженнями багатьох, то є організація економічно дужих і заможних для утиску та визиску економічно немічних і нужденних. Держава – це несправедливі війни, що призводять до підкорення й поневолення малосилих і дрібних народностей великим і могутніми націями. Держава

75

завжди оперта на силі і ставить її над усе; бувши втіленням сили, вона вимагає від усіх схилитися перед нею. [...]

Та чи справді держава створена та існує на те, щоб гнітити, мучити й визискувати поодиноку особистість? Чи ж справді перелічені вище такі відомі нам риси державного життя є суттєвою і невід’ємною її прикметою? Ми повинні щонайрішучіше відповісти негативно на ці питання. Насправді все культурне людство живе в державних спілках. Культурна людина і держава – то два поняття, що навзамін доповнюють одне одного.[...]

У чому ж, одначе, справжнє завдання та істинні цілі держави? Вони полягають у здійснені солідарних інтересів людей. За допомогою держави здійснюється те, що потрібне, дороге та цінне всім людям. Держава як така є просторово найосяжніша і внутрішньо всеохоплююча форма вповні зорганізованої солідарності поміж людьми. [...] Що сутність держави справді в обстоюванні солідарних інтересів людей, це дається взнаки навіть в ухилах держави від її істинних цілей. Навіть і найжорстокіші форми державного гноблення звичайно виправдовують міркуваннями про користь і потреби всього народу. Загальне добро – ось та формула, що в ній стисло виражено завдання та цілі держави.

[...]Наше розуміння держави, яке стверджує дочасний і минущий характер Державного насильства і гноблення, оперте на нашій вірі в людську особистість. Особистість з її ідеальними пориваннями і вищими цілями не може миритися з тим, щоб держава, покликана здійснювати солідарні інтереси людей, займалася вигублюванням та винищуванням їх. Заглиблюючись у себе й черпаючи з себе свідомість творчої сили особистості, яка не мириться зі звірячим образом держави-Левіафана, ми часто мимохіть є послідовниками великих філософів-ідеалістів.[...]

Повертаючись до двох протилежних поглядів на державу – на державу як уособлення сили й насильства у вигляді Звіра – Левіафана і на державу як втілення ідеї, вищий прояв особистості, або на державу як земного бога, ми повинні вказати, що ці два різні погляди на державу відповідають двом різним типам держав. Гоббс, малюючи свій образ держави-звіра, мав на думці абсолютно-монархічну або деспотичну державу. Необмеженість повноважень державної влади і цілковите поглинення особистості, приреченої на беззаперечне підкорення державі, і надають абсолютно-монархічній державі звірячого вигляду. На противагу Гоббсові, Фіхте і Гегель під державою мали на думці виключно правову державу. Як на них, само поняття держави цілком ототожнюється з поняттям правової держави... Правова держава – то вища форма державного буття, яку виробило людство як реальний факт. В ідеалі визначено вищі форми державності, наприклад соціально-справедливу або соціалістичну державу. Але соціалістична держава ще ніде нереалізована як факт дійсність. Тому соціалістичну державу можна брати до увага лишень як принцип, але не як факт. Одначе, Фіхте та Гегель брали і правову державу не як емпіричний факт, вони уявляли її собі не в тому конкретному вигляді, як дана вона була у передових країнах їхньої доби, а як сукупність тих принципів, що повинні здійснюватися у досконалій правовій державі. Отже, правова держава, яка їх цікавила і слугувала їхнім філософським побудовам, також була ідеальним своєю повнотою і довершеністю типом держави.

Керуючись методологічними міркуваннями, ми повинні розширити цей погляд на значення різних типів державного існування. Питання про типи є питання про те, щоб методологічно правомірно мислити явищі, незмінно плинні й мінливі, як сталі й тривкі. У науці про державу ми мусимо вдаватися до такого знаряддя мислення, бо маємо тут справу з явищем, яке не тільки розвивається, а й зазнає деяких перетворень і перевтілень. Так, скажімо, абсолютно-монархічна держава, без сумніву, виросла з феодальної, а держава конституційна – з абсолютно-монархічної. Але попри те, що цей перехід часто відбувався дуже помалу і розвиток по цім переході не переставав, так що кожна державна форма своєю чергою відбувала різні стадії розвитку. Все ж держава з переходом від однієї форми до іншої перевтілювалася, і ми повинні уявляти собі кожну з цих форм в її найтиповіших рисах.[...] Зрозуміло, однак, що такі чисті державні форми дуже зрідка втілюються в конкретній дійсності як реальні факти. Але вони мають бути теоретично встановлені у вигляді ідеальних своєю довершеністю, повнотою і досконалістю типів.

76

II Більшість сучасних європейських та американських держав належать за своїм державним ладом до конституційних або правових держав.[...]

Головний принцип правової або конституційної держави полягає... в тому, що державна влада в ній є обмежена. У правовій державі владу поставлено в певні межі, які вона не повинна і правовим чином не може переступати. Обмеженість влади у правовій державі створюється визнанням за особистістю невід’ємних, непорушних і недоторканих прав. У правовій або конституційній державі вперше визнано, що є певна сфера самовизначення і самовираження особистості, в яку держава не має права втручатися.

Невід’ємні права людської особистості не створені державою; навпаки, вони за самою суттю своєю безпосередньо надані особистості. [...]

Завдяки невід’ємним правам і недоторканості особи державна влада в правовій або конституційній державі є не лише обмежена, а суворо підзаконна. Законність державної влади є така загальновизнана перевага державного ладу як такого, що звичайно її старається присвоїти собі і впорядкована абсолютно – монархічна держава. Та для неї це виявляється зовсім недосяжною метою. Органи державної влади бувають справді пов’язані законом лише тоді, коли їм протистоять громадяни, наділені суб’єктивними громадянськими правами. Тільки маючи справу з уповноваженими особами, котрі можуть виставляти правові вимагання до самої держави, державна влада виявляється змушеною незмінно додержувати законів. Цього нема в абсолютно-монархічній державі, бо в ній піддані позбавлені хоч би яких громадянських прав, тобто прав людини і громадянина. Тому всі змагання абсолютно-монархічних держав завести в себе законність, як показують історичні факти, закінчуються цілковитою невдачею. Отже, не підлягає сумніву, що здійснення законності за умов загального безправ’я є справжнісінька ілюзія. За безправ’я особистості можуть буяти лише адміністративне свавілля і поліцейські насильства. Законність передбачає суворий контроль і цілковиту свободу критики всіх діянь влади, а для цього треба визнання за особистістю і суспільством їхніх невід’ємних прав. Отже послідовне здійснення законності потребує, як свого доповнення, свобод і прав особистості і в своїй черзі природно випливає з них як їхній конечний наслідок.

Права людини і громадянина або особисті й суспільні свободи складають лише підвалину і передумову того державного ладу, притаманного правовій державі. Як і кожна держава, правова держава потребує організованої влади, тобто установ, що виконують різні функції влади. Само собою зрозуміло, що правовій державі відповідає цілком певна організація влади. У правовій державі влада має бути зорганізована так, щоб вона не пригнічувала особу; в ній як поодинока особа, так і сукупність осіб – народ – мають бути не тільки об’єктом влади, а й суб’єктом її.[...]

Повертаючись до питання про організацію державної влади у правовій державі та про участь народу в цій організації, маємо зауважити, що найважніша функція влади – законодавство – у правовій державі цілковито підпорядкована народному представництву. [...] У правовій державі поодинокі особи впливають на хід і характер законодавчої праці через народне представництво... Виборче право мусить бути загальним і рівним, а на те, щоби загальність і рівність були забезпечені на ділі, голосування мусить бути пряме і таємне. Вимога загального, рівного і прямого виборчого права з таємним поданням голосів є тепер головна вимога демократизму. При демократичному ладі кожен мусить мати виборче право, і ніхто не повинен бути його позбавлений. Тепер це стало аксіомою навіть для прихильників найскромніших демократичних інституцій.

[...]Без активного ставлення до правового порядку і державних інтересів, що виходить із надр самого народу, правова держава немислима. Свого повного розвою правова держава доступає за високого рівня правосвідомості і за сильно розвиненого в ньому почуття відповідальності. У правовій державі відповідальність за нормальне функціонування правового порядку і державних установ лежить на самому народі...

Діаметральну протилежність щодо цього становить поліцейська держава. Цей різновид державного устрою і державного управління звичайно розвивається в більш упорядкованих абсолютно-монархічних державах, надто при пануванні просвіченого абсолютизму.

77

Поліцейська держава характеризується надмірною опікою органів державної влади над нуждами та інтересами своїх підданих. У принципі поліцейська держава домагається немовби корисних цілей, та на практиці вічна опіка урядових установ є зовсім нестерпною для хоч трохи незалежних людей. Нема іншого державного устрою, де людська гідність потерпала б так дуже, як саме в поліцейській державі... В усякім прояві ініціативи з боку суспільності вона вбачає замах на свої повноваження і тому не дозволяє ніяких громадських організацій, а борючись із ними, зрештою сіє незгоди й дезорганізацію в народі.

III. …З’ясовуючи природу соціалістичної держави, маємо найперше відповісти на принципове питання: чи є соціалістична держава своєю правовою природою діаметрально протилежна правовій державі? З позиції ходячих погляді на соціалістичну державу відповідь на це питання буде безумовно ствердною... Та щоб знайти науково-правильну відповідь на нього треба насамперед звільнитися од ходячих його розв’язків. Тоді... ми дійдемо висновку, що відповідь на нього знайдемо дуже легко, якщо спростимо й конкретизуємо саме питання. Ми мусимо запитати себе: чи принесе держава якийсь новий свій правовий принцип, чи вона не спроможна принести такого принципу? – Коли питання поставлено так, то відповідь виходить ясна й проста; справді, перебираючи всі ідеї, пов’язані з уявленням про соціалістичну державу, ми не здибаємо серед них жодного правового принципу, який можна було б визнати як новий і ще не відомий правовій державі.

Коли ж ми перейдемо тепер до детальнішого розгляду правової природи соціально-справедливої або соціалістичної держави, то остаточно переконаємося, що нічого нового з боку правового держава будуччини не спроможна витворити. Вона лише може послідовніше прикласти й здійснити правові принципи, що їх висунула правова держава. Навіть і з соціологічної точки зору показується зв’язок між сучасною державою і державою будуччини. Великий теоретичний здобуток наукового соціалізму полягає у відкритті тієї істини, що капіталізм є підготовча й попередня стадія соціалізму... Та якщо капіталістичне виробництво можна розглядати як підготовчу стадію до соціалістичного, то поготів і правову державу, що проголошує найдосконаліші засади правової організації, треба визнати прямою попередницею тієї держави, яка здійснить соціальну справедливість. Справді, соціально-справедлива держава мусить бути передовсім достоту демократичною і народною. Але й сучасна правова держава у своїх принципах безумовно демократична. Правда, не всі сучасні правові або конституційні держави на практиці є однаково демократичні. Однак межи ним є цілком послідовні демократії, які здійснили і пропорційне представництво і безпосереднє народне законодавство. В будь-якій сучасній правовій державі є державні установи, серед них на першому місці стоїть народне представництво, яке дає розростися найпослідовнішому і щонайширшому застосуванню народовладдя. Тож зрозуміло, що робітничі партії вважають за можливе користатися сучасною державою як знаряддям і засобом на досягнення справедливого соціального ладу. [...]

Вище ми зазначили, що правова держава різниться з попередньою, абсолютно-монархічною і поліцейською державою своїм організаторським характером. Вона усуває ті анархічні елементи, які має в собі як зародки будь-яка абсолютно – монархічна і поліцейська держава і які можуть перерости у справжню анархію. А викидаючи анархію з правового життя, правова держава може служити прообразом того, як соціально справедлива держава викине анархію з господарського життя. Згадаймо, що хоча капіталістичне виробництво організовує народні маси, зосереджуючи й скуплюючи їх у центрах промислового життя, та як таке воно належить до типу анархічного господарства. Воно зорганізоване лише індивідуально у вигляді поодиноких незалежних осередків, з боку ж суспільного його відзнака – дезорганізація та анархія. Поодинокі осередки або самостійні капіталістичні господарства, що складають його, стикаються в своїх інтересах, змагаються одно з одним, поборюють і нівечать одно одне. Плодом цього є господарська анархія, від якої терплять у своїм господарськім побуті не тільки окремі індивідууми, але й суспільство. Держава будучини покликана усунути цю анархію; її безпосередня мета – перемінити анархію, що панує в суспільному капіталістичному виробництві, на зорганізованість виробництва, яку буде здійснено вкупі з установленням справедливих соціальних відносин.[...]

78

Усе вище сказане має навести нас на висновок, що в державі будучини кожному буде забезпечене гідне людське існування не силою соціальної милосердя, а силою притаманних кожній особистості прав людини і громадянина. У правовій організації цього суспільства найбільшу вагу матиме як визнання публічно-правового характеру за правом на гідне людське існування і за всіма його розгалуженнями, так і визнання цих прав як прав особистих. Отже, держава цього типу тільки розвине ті юридичні принципи, які вироблено і встановлено сучасною правовою державою. Це дає нам право зробити і більш загальний висновок щодо самої юридичної природи цієї держави. Не підлягає сумніву, що для здійснення своїх нових завдань держава покористується тими ж юридичними засобами, що їх виробила правова держава. Більшість її установ будуть створені за аналогією з установами правової держави. Зорганізованість і виключення анархії в суспільному господарстві буде досягнуто в державі будучини за допомогою тих же правових прийомів, якими досягається зорганізованості й виключення анархії у правовому і політичному житті в державі правовій. Дві підвалини правової держави – суб’єктивні публічні права та участь народу в законодавстві й управлінні країною – будуть цілком послідовно розвинені й розширені. Розширення це піде не тільки у сфері суто політичних і державних відносин, але й по лягатиме... у поширенні тих же принципів на поле господарських відносин, які в правовій державі підлягають лише нормам цивільного права.

На підставі всього викладеного ми маємо визнати, що між сучасною правовою державою і тією державою, яка здійснить соціальну справедливість, нема принципової і якісної різниці, а є різниця лише в кількості й ступені.[...]

Повертаючись тепер до питання про різні типи держави, ми на підставі порівняльного аналізу цих типів, вочевидь, повинні визнати, що правова держава є найдосконалішим типом державного буття. Вона створює ті умови, за яких можлива гармонія поміж суспільним цілим і особистістю. Тут державна індивідуальність не гнітить індивідуальності поодинокої особи. Натомість тут у кожній людині представлена і втілена певна культурна мета як щось життєве і особисте. Друкується за: Практикум з політології / За редакцією Ф.М. Кирилюка. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2003. – С. 395 – 399.

79

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ ДО ПІДГОТОВКИ РЕФЕРАТУ

Робота над письмовим завданням починається з вибору теми. Згідно з

практикою, студенти-заочники обирають тему реферату під номером, який відповідає останнім цифрам у їхніх залікових книжках. Студенти також мають можливість, з дозволу викладача, вибрати тему реферату, яка не вказана в тематиці, але їх цікавить і пов’язана з профілем спеціальності.

Визначившись з темою, наступним кроком є підбір літератури, що у списку рекомендованої літератури. Для значимості виконаної роботи, студент може використати цікавішу або новішу наукову літературу, журнальні та газетні статті.

Після ознайомлення з літературою необхідно приступити до написання реферату. Тема роботи викладається відповідно до плану, який розробляє студент. Питання плану необхідно ставити послідовно, логічно, дотримуючись хронології. Приблизна структура реферату може бути такою: вступ, основна частина, яка складається з декількох питань, висновки та список літератури.

Важливе значення для зарахування роботи має дійсно самостійна, творча робота студента, а не перепис цілих розділів підручників чи монографій. Оцінюючи реферат, викладач насамперед звертає увагу не на розмір роботи, а на послідовність викладу, логіку поставлених питань, цікаво підібраний матеріал, зроблені висновки до теми.

Важливе значення має і оформлення реферату з Політології. Роботу виконують на стандартних аркушах паперу розбірливим почерком. На титульному листку вказують повну назву навчального закладу, назву теми, її порядковий номер, прізвище та ініціали студента, факультет. На першій сторінці письмової роботи записують зміст, а в кінці – список використаної літератури. Обсяг роботи – до 0,5 д. а. (10 сторінок комп’ютерного набору).

80

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ

1. Політика як мистецтво можливого. 2. Місце і роль політики у системі суспільних відносин. 3. Політика і економіка. 4. Політика і мораль. 5. М.Вебер про політику як покликання і професію. 6. Політологія у системі соціально-гуманітарних наук. 7. Теоретичні та прикладні аспекти політології. 8. Зростання ролі і значення науки про політику в національному

відродженні України. 9. Завдання політології як науки і навчальної дисципліни. 10. Політологічні погляди Ніколо Макіавеллі. 11. Доктрина державного суверенітету Ж.Бодена. 12. Теорія природного права, державного суверенітету, суспільного

договору в політичних поглядах Ж.Бодена, Г.Гроція, Б.Спінози. 13. Лібералізм як політична ідеологія Нового часу. 14. Ідея громадянського суспільства у політичних концепціях мислителів

Нового часу. 15. І.Кант про правову державу. 16. Марксистська концепція політики і політичних відносин. 17. Сучасна зарубіжна політологія: основні ідеї та напрями дослідження. 18. Політологічна проблематика в суспільній думці Київської Русі. 19. Генеза політичних ідей в Україні за литовсько-польської доби

(Ю.Дрогобич, Ст.Оріховський, І.Вишенський). 20. Роль Конституції П.Орлика у розвитку української політичної думки. 21. Демократичні засади козацької держави. 22. Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства. 23. Націологічні дослідження М.Драгоманова. 24. Проблеми націй і держави в суспільно-політичній спадщині Івана

Франка. 25. В.Винниченко про національне відродження. 26. М.Грушевський і теорія національного самовизначення. 27. Концепція інтегрального націоналізму Д.Донцова. 28. Політичні ідеї українських мислителів ХХ століття. 29. Політичні режими та їх основні характеристики. 30. Політичне рішення як елемент політичного процесу. 31. Вибори та їх роль у політичному житті. 32. Політичні об'єднання України як суб'єкти політичного процесу. 33. Революція і реформи як види політичних перетворень. 34. Політика і підприємництво. 35. Легітимність влади як соціальна проблема. 36. Проблеми поділу і реалізації влади в сучасній Україні. 37. Демократія: політичний ідеал і політична практика.

81

38. Сучасні концепції демократії. 39. Питання влади і владних відносин у конституційних документах

України. 40. Конституція України про політичні права і свободи людини. 41. Політичний маркетинг як засіб організації діяльності. 42. Концепція соціальної стратифікації та її основні положення. 43. Політичні аспекти соціалізації особистості. 44. Соціально-політичні спільноти сучасної України як суб’єкти політики. 45. Карл Поппер про “відкрите суспільство”. 46. Національне питання: зміст, структура та принципи розв’язання. 47. Український націоналізм як фактор самоутвердження української

нації. 48. Етнополітика України та її роль у розв’язанні національних проблем. 49. Національна самосвідомість і національне виховання в школі. 50. Різновиди доктрин націоналізму. 51. Національна ідея: витоки, історія, сучасність. 52. Загальна теорія політичної системи Д.Істона та Г.Алмонда. 53. Політична система суспільства: фактори стабільності. 54. Типи політичних систем. 55. Тенденції трансформації політичної системи сучасної України. 56. Держава в політичній системі суспільства. 57. Проблеми становлення державності України. 58. Правова держава: ідея і дійсність. 59. Співвідношення громадянського суспільства і правової держави. 60. Громадянське суспільство: сутність та умови становлення. 61. Формування громадянського суспільства в Україні. 62. Р.Міхельс про політичні партії. 63. Походження і формування політичних партій (історичний аспект). 64. Основні політичні концепції розуміння суті та функцій політичних

партій. 65. Електоральна стратегія сучасних політичних партій України. 66. Партійні системи: сутність і типи. 67. Проблеми становлення та формування багатопартійності в Україні. 68. Характерні риси партійної системи сучасної України. 69. Роль молоді у розвитку демократичних процесів в Україні. 70. Сучасні молодіжні та студентські організації Львівщини. 71. Стан і шляхи формування політичної культури сучасного

українського суспільства. 72. Форми і рівні політичної свідомості. 73. Політична свідомість як відображення політичного буття. 74. В.Липинський і проблеми політичної культури. 75. Міжнародні відносини і світова політика як предметна галузь

політології. 76. Глобальні проблеми людства і їх вплив на світову політику. 77. Сучасне політичне мислення: суть та основні риси. 78. Війна у міжнародних відносинах.

82

79. Загальнолюдський і національний інтерес у зовнішній політиці. 80. Головні напрями створення ефективної системи міжнародної безпеки. 81. Національна безпека України: проблеми і шляхи зміцнення. 82. Україна і НАТО: шляхи взаємодії. 83. Україна і СНД: проблеми і перспективи. 84. Особливості і суперечності національного відродження України на

сучасному етапі. 85. Релігія у політичному житті сучасної України. 86. Українська діаспора як фактор національного відродження. 87. Українська держава на шляху до демократизації. 88. Політичні процеси в сучасній Україні. 89. Основні шляхи та засоби досягнення національної злагоди в

сучасному українському суспільстві. 90. Консенсус і конфлікт у політиці.

83

ОРІЄНТОВНИЙ ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ІСПИТУ

1. Походження та сутність політики. 2. Взаємозв’язок політики з іншими сферами суспільних відносин. 3. Економічні, соціальні та духовні детермінанти політики. 4. Моральна дилема в політиці. 5. Предмет і категорії політичної науки. 6. Взаємозв'язок політології з іншими суспільними науками. 7. Методи політологічних досліджень. 8. Науково-теоретична і прагматична сутність політології. 9. Політологія як навчальна дисципліна та її структура. 10. Основні завдання та соціальні функції політології. 11. Зростання ролі і значення науки про політику на сучасному етапі

світового соціального розвитку, національного відродження України. 12. Зародження політичних ідей та їх розвиток у Стародавньому світі.

Конфуціанство. 13. Давньогрецька політична думка. Платон і Аристотель. 14. Політичне вчення Нікколо Макіавеллі. 15. Учення Ж.Бодена про державу. 16. Теорії “природного права” та “суспільного договору.” 17. Раціоналістичне трактування політики у працях французьких

просвітителів. 18. Політико-правова думка Німеччини ХVІІІ – ХІХ ст. 19. Виникнення політичної доктрини марксизму та сутність її кризи. 20. Розвиток світової політичної думки першої половини ХХ ст. 21. Політична думка Київської Русі. 22. Політологічні проблеми у творчості Ст. Оріховського-Роксолана. 23. Проблеми державного устрою в Конституції П.Орлика. 24. Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства. 25. М.Драгоманов – основоположник політичної науки в Україні. 26. Проблеми держави і націй у суспільно-політичній спадщині І.Франка. 27. Українська політична думка першої половини ХХ ст. 28. Обґрунтування української державності в Декларації про державний

суверенітет України та Конституції України 29. Суть, структура та функції політичної ідеології. 30. Основні ідеологічні течії в сучасному світі. 31. Ідеологія і наука. 32. Націоналізм у світовій та вітчизняній практиці. 33. Політична ідеологія в житті сучасної України. 34. Визначення категорії «політичне життя» та його структурні елементи. 35. Основні тенденції політичного життя. 36. Проблеми динамізму і стабільності політичного життя. 37. Політична діяльність як спосіб існування політичного життя. 38. Мотивація політичної діяльності.

84

39. Політичні відносини: сутність і форми. 40. Види виборчих систем. 41. Влада як явище суспільного життя, її сутність та ознаки. 42. Політична влада: проблеми легітимності. 43. Зміст концепції поділу влад. Конституція України про засади розвитку

політичної влади в Україні. 44. Джерела влади та її функції. 45. Сутнісні риси демократії як форми здійснення влади. 46. Поняття політичної системи та її роль у життєдіяльності суспільства. 47. Характеристика структурних елементів політичної системи. 48. Типи політичних систем та їх функції. 49. Політична система України та необхідність її реформування. 50. Походження держави та її визначальні ознаки. 51. Держава як базовий компонент політичної системи. 52. Структура держави та форми державного правління. 53. Законодавчі органи України: порядок формування, характер і зміст

діяльності. 54. Конституція України про систему органів виконавчої влади України 55. Поняття громадянського суспільства, фактори його становлення і

розвитку. 56. Формування громадянського суспільства в Україні. 57. Правова держава: сутність та ознаки. 58. Взаємозв’язок правової держави і громадянського суспільства. 59. Громадські організації та рухи, їх місце в політичній системі. 60. Партія як політичний інститут. 61. Основні функції політичних партій. 62. Партійні системи: поняття та типи. 63. Становлення багатопартійності в Україні. 64. Людина як об’єкт і суб’єкт політики. 65. Конституційні права, обов’язки та відповідальність громадян. 66. Політична соціалізація особи: суть та умови. 67. Політична поведінка особи та її типи. 68. Соціальні спільноти як суб’єкти політики. 69. Політична еліта у структурі влади та її типи. 70. Сутність політичного лідерства. Основні риси політичного лідера. 71. Політична свідомість як форма відображення політичного буття. 72. Структура політичної свідомості. 73. Громадська думка – специфічний стан політичної свідомості. 74. Поняття політичної культури та її структура. 75. Типи політичної культури та її функції. 76. Етнонаціональна структура суспільства. Сучасні теорії нації. 77. Етнонаціональна політика: мета, принципи, проблеми. 78. Національний суверенітет. Форми і зміст національно-державних

утворень. 79. Українська національна ідея та її роль у національному відродженні

України.

85

80. Утвердження державного суверенітету – головна передумова національного відродження України.

81. Конституція України про консолідацію та розвиток української нації. 82. Сучасний світ та його риси. 83. Зовнішня політика в житті суспільства та її функції. 84. Взаємозв’язок внутрішньої та зовнішньої політики. Головні принципи

зовнішньої політики. 85. Національний (державний) інтерес у міжнародних відносинах. 86. Україна в системі міжнародних відносин. 87. Роль ООН та інших міжнародних інституцій у забезпеченні миру,

безпеки, політичного консенсусу.

86

ОРІЄНТОВНИЙ ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО ЗАЛІКУ

1. Сутність політики, її взаємозв’язок з іншими суспільними сферами. 2. Предмет і структура політології. 3. Взаємозв’язок політології з іншими суспільними науками. 4. Методи політології. 5. Функції політології. 6. Давньогрецька політична думка. 7. Основні концепції політичної думки доби Відродження та

Просвітництва. 8. Розвиток політичних ідей мислителями Київської Русі. 9. Проблеми державного устрою в Конституції П.Орлика. 10. Особливості політичної думки в Україні у XIX – на початку XX ст. 11. Обґрунтування української державності в Декларації про державний

суверенітет України та Конституції України. 12. Основні ідеологічні течії в сучасному світі. 13. Націоналізм у світовій та вітчизняній практиці. 14. Політична ідеологія в житті сучасної України. 15. Сутність та основні тенденції політичного життя. 16. Політична діяльність як спосіб існування політичного життя. 17. Політичні відносини: сутність і форми. 18. Сутність та ознаки влади. 19. Проблеми легітимності влади. 20. Принципи і сутність поділу влади. 21. М.Вебер про три типи влади. 22. Суть і структура політичної системи. 23. Функції політичних систем. 24. Теорії походження держави та її сутність. 25. Форми державного правління та державного устрою. 26. Визначення, сутність, основні ознаки правової держави. 27. Становлення правової держави в Україні. 28. Сутність концепції громадянського суспільства. 29. Інститути представницької і прямої демократії. 30. Особливості та перспективи демократичних перетворень в Україні. 31. Місце і роль політичних партій у житті суспільства. 32. Сучасні підходи типологізації політичних партій. 33. Суть та типологізація громадських об’єднань. 34. Особливості партійної системи в Україні. 35. Типологія виборчих систем. 36. Виборча система в Україні. 37. Місце та роль людини в політиці. 38. Політична соціалізація: поняття та сутність. 39. Динаміка соціальної стратифікації українського суспільства. 40. Соціальні спільноти як суб’єкти політики.

87

41. Сутність сучасних елітарних теорій. 42. Типологія та функції політичних еліт. 43. Сутність політичного лідерства. 44. Основні функції політичного лідера. 45. Означення та структура політичної свідомості. 46. Виникнення та структура політичної культури. 47. Сутність політичної культури та її функції в життєдіяльності

суспільства. 48. Зміст і структура національних відносин. 49. Причини самовизначення націй та проблеми втілення цього принципу

в практику національного життя. 50. Етнонаціональна політика в Україні. 51. Форми та зміст національно-державних утворень. 52. Зовнішня політика в житті суспільства та її функції. 53. Національний (державний) інтерес у міжнародних відносинах. 54. Основні поняття геополітики. 55. Західний вектор української геостратегії: проблеми і перспективи. 56. Глобалізаційні процеси в сучасному світі та їх політичні виміри. 57. Суть національного відродження України.

88

БІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК

Алмонд Габріель (1911 р. н.) – американський політолог. У праці

“Громадянська культура” разом із С.Вербою вперше в історії світової політичної думки розробив теорію політичної культури. Вони вирізнили такі її типи: англо-американську; континентально-європейську; доіндустріальну; тоталітарну.

Аренд Ханна (1906 – 1975) – німецький та американський політичний мислитель. У праці “Походження тоталітаризму” (1951 р.) розкрила корені тоталітаризму в масовому суспільстві. У праці “Людський стан” Х.Аренд доводила, що свобода людини може бути реалізована тільки за її активної участі у політичному житті.

Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) – давньогрецький мислитель. У праці “Політика” виклав основні проблеми суспільного й державного життя, розглядав людину як “політичну істоту”, розробив учення про державу.

Арон Раймон (1905 – 1983) – французький соціолог та політолог. У праці “Демократія і тоталітаризм” дав тлумачення тоталітарного режиму порівняно з ліберальним. Основною ознакою тоталітарного режиму, на думку Р.Арона, є забезпечення монополії однієї партії на узаконену політичну діяльність, а ліберального – юридична організація мирної політичної конкуренції з метою завоювання влади.

Бжезінський Збігнев (1928 р. н.) – американський політичний діяч, політолог. У праці “Тоталітарна диктатура та автократія” спільно з К.Фрідріхом охарактеризував основні риси тоталітарних режимів (фашистського та комуністичного). У праці “Великий провал: народження та смерть комунізму у XX ст.” передбачив можливий розпад СРСР, підкреслив міжнародне значення утворення незалежної України.

Боден Жан (1529 – 1596) – французький політичний діяч, юрист, теоретик держави. У праці “Шість книг про республіку” розробив концепцію державного суверенітету, котрий розумів як неподільну владу монарха над своїми підданими.

Вебер Макс (1864 – 1920) – німецький соціолог. У працях “Протестантська етика і дух капіталізму” (1905 р.), “Політика як покликання і професія” (1919 р.) розробив проблеми релігійних основ сучасного високорозвиненого суспільства, бюрократії як професійної групи державних управлінців, парадигми легітимності державної влади, етики політичної діяльності.

Винниченко Володимир (1880 – 1951) – український політичний діяч, письменник. У працях “Відродження нації” (1920 р.), “Заповіт борцям за визволення” (1949 р.) розкрив причини поразки національно-визвольної революції, які полягали у незрілості українського суспільства, невмінні української влади поєднувати розв’язання національно-державних завдань із соціально-економічними.

89

Вишенський Іван (1550 – 1620) – український полеміст. Нещадно критикував католицьку Церкву, відстоював слов’янську самобутність православ’я, доводив шкідливість поширення латинської культури в Україні.

Геґель Георг-Вільгельм-Фрідріх (1770 – 1831) – німецький філософ. У працях “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права” розглядав теоретичні проблеми держави, права і громадянського суспільства. Громадянське суспільство філософ розглядав як систему установ, корпорацій, котрі через систему правосуддя захищали свободу і приватні інтереси громадян.

Гоббс Томас (1588 – 1679) – англійський філософ. У працях “Філософські основи вчення про громадянина”, “Левіафан” розробив учення про природний стан, суспільний договір, державу і громадянські права. Оскільки, на думку вченого, у природному стані існувала “війна всіх проти всіх”, то люди змушені були укласти суспільний договір із правителем, віддавши частину прав суверенові взамін на безпеку життя.

Грушевський Михайло (1866 – 1934) – український історик, політичний діяч, автор близько 2000 друкованих праць, серед яких найвідоміша десятитомна “Історія України-Руси”. Його світогляд еволюціонував від народницької концепції у бік державницької, від федералістичної до самостійницької. М.Грушевський виклав своє розуміння механізму боротьби за владу та її утримання панівною елітою. Виступив проти намагання Росії монополізувати представництво й спадщину Київської держави.

Джентіле Джованні (1875 – 1944) – італійський мислитель, політичний діяч. Визначив такі основні ознаки фашистської ідеології: антиматеріалізм, заперечення детермінізму, домінування ідеології, яка підтримується силою віри та релігійністю; етатизм; культ вождя. Найвідоміші праці: “Вступ до філософії”, “Реформа гегелівської діалектики”.

Донцов Дмитро (1883 – 1973) – український політолог, громадсько-політичний діяч. У працях “Націоналізм” (1926), “Дух нашої давнини” (1944) та ін. обґрунтував принципи українського інтегрального націоналізму, сутність якого полягає в тому, що український народ лише тоді може здобути незалежність, коли його національна еліта рішуче відмежується від орієнтації на Росію, а також позбудеться впливу ідеологій соціалізму, демократизму, лібералізму. Лише ідеологія націоналізму може забезпечити успіх у національно-визвольній боротьбі.

Драгоманов Михайло (1842 – 1895) – український мислитель, громадсько-політичний діяч. Соціологічні теорії ученого ґрунтувалися на засадах європейського позитивізму і лібералізму. У працях “Лібералізм і земство в Росії” (1889), “Листи на Наддніпрянську Україну” (1993) обґрунтував головні засади російського конституціоналізму як утвердження громадських прав і децентралізації Росії, а також ідеї про національно-культурний і національно-політичний розвиток українського народу.

Дрогобич (Котермак) Юрій (прибл. 1450 – 1494) – доктор філософії та медицини Болонського університету. У праці “Прогностична оцінка…” (1483), займаючись політичним прогнозуванням, намагався передбачити політичні

90

події у Священній Римській імперії за Фрідріха ІІІ. Він був прихильником сильної королівської влади, її пріоритету над Церквою.

Дюверже Моріс (1917 р. н.) – французький соціолог, політолог. У праці “Політичні партії” М. Дюверже типологізує партії за способом їх утворення – парламентського і зовнішнього походження, а також за організаційною структурою – масові та кадрові.

Іларіон (XI ст.) – давньоруський діяч. У праці “Слово про закон і благодать” (1070) прославляв київського князя Володимира Великого, який уособлює хрещену Русь. Вважав, що тільки сильна королівська влада, якій повинна служити Церква, здатна забезпечити цілісність держави, припинити міжкнязівські чвари.

Істон Девід (1917 р. н.) – американський і канадський політолог, який у працях “Політична система”, “Рамки політичного життя” розкрив сутність, структуру і функції політичної ситеми, котру слід розглядати як цілісну множину багатьох елементів, що самі мають складну систему.

Кант Іммануїл (1724 – 1804) – німецький філософ. У працях “До вічного миру”, “Метафізичні початки вчення про право” обґрунтував ідею правової держави, вічного миру між народами. На його думку, держава має максимально відповідати принципам права.

Костомаров Микола (1817 – 1885) – український історик, один із організаторів та ідеологів Кирило-Мефодіївського братства. У книзі “Закон Божий (Книга Буття українського народу)”, що стала програмою Братства, заклав основи демократично-народницького напряму в українській політології, якими передбачалося створення самостійної української республіки в рамках федерації слов'янських народів, знищення кріпацтва й утвердження демократичного суспільного ладу.

Липинський В’ячеслав (1882 – 1931) – визначний український мислитель і громадсько-політичний діяч, засновник консервативного напряму в українській політичній думці. У праці “Листи до братів-хліборобів” (1926) розробив основні положення соціологічної теорії про державу, націю, національно-класову структуру, політичну еліту і лідерство. Найкращою формою правління для України вчений вважав трудову легітимну монархію.

Лисяк-Рудницький Іван (1919 – 1984) – український політолог, історик. Його наукові праці присвячені аналізові української політичної думки XX ст. У її контексті він виділяє чотири політичні напрями: народницький, інтегрально-націоналістичний, консервативний і націонал-комуністичний. Вважав, що свобода українців можлива лише в рамках правової держави.

Локк Джон (1632 – 1704) – англійський філософ. У праці “Два трактати правління” висунув ідеї про права людини, поділ влади і правову державу. Він вважав, що такі права, як право на життя, власність і свободу, є не відчужуваними від людини і ніхто не повинен посягати на них.

Макіавеллі Нікколо (1469 – 1527) – італійський політичний діяч, мислитель. У працях “Володар”, “Міркування на першу декаду Тіта Лівія”, “Історія Флоренції” обґрунтував світську концепцію політики, вільної від релігійних і моральних передсудів як засобу реалізації соціальних інтересів.

91

Висунув гасло “мета виправдовує засоби”, яке означало, що правитель задля слави і могутності держави може порушувати закони моралі.

Міхельс Роберт (1876 – 1936) – німецький соціолог. У праці “До соціології партійності в сучасній демократії” доводив наявність олігархічних тенденцій у демократичному суспільстві. Він розробив “залізний закон” олігархії, згідно з яким у кожній організації є “еліта – каста, і маса – демократична декорація”.

Міхновський Микола (1873 – 1924) – український правник, громадсько-політичний діяч. У праці “Самостійна Україна” (1900) сформулював основні засади українського демократичного націоналізму. Основою його ідеологічних принципів стали ідеї про відновлення самостійності України на підставі Переяславської угоди, порушеної російським царизмом, проголошення етнічного принципу формування української нації.

Мономах Володимир (1053 – 1125) – великий князь Київської Русі. У творі “Повчання дітям” сформулював основні принципи діяльності правителя, до яких належать: відповідальність, справедливість, піклування про підданих, християнське милосердя, забезпечення злагоди.

Монтеск’є Шарль-Луї (1689 – 1755) – французький мислитель, письменник. Праці “Розвідки про причини величі і падіння римлян”, “Про дух законів”. Висунув ідею розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову – як необхідну умову рівноваги суспільних сил, здійснення політичної свободи, а також ідею стримування і противаги гілок влади.

Моска Гаетано (1858 – 1941) – італійський соціолог, політолог. У працях “Основи політичної науки”, “Історія політичних доктрин” сформулював концепцію нового політичного класу – правлячої меншості, що прагне узаконити і раціоналізувати своє панування.

Нестор (IX ст.) – монах-літописець часів Київської Русі. У праці “Повість минулих літ” разом із монахом Сильвестром обґрунтував норманське походження державної влади у Київській Русі.

Оріховський (Роксолан) Станіслав (1513 – 1566) – польський і український мислитель. У працях “Про природне право”, “Польські діалоги політичні” відстоював принципи права у християнській державі, невтручання Церкви у державні справи.

Паретто Вільфредо (1848 – 1923) – італійський соціолог. Обґрунтував закон циркуляції еліт, згідно з яким у суспільстві одна еліта змінює іншу. Ідеологічні доктрини соціолог назвав дериваціями, що слугують для маскування справжніх намірів людей.

Платон (428 – 347 рр. до н. е.) – у діалогах “Держава”, “Закони” та ін.: обґрунтував концепцію ідеальної держави (провідна думка – ідея справедливості, суспільство функціонує на засадах солідарності та колективізму).

Поппер Карл (1902 – 1991) – австрійський і англійський філософ. У праці “Відкрите суспільство і його вороги” намагався довести, що джерела тоталітаризму ґрунтуються на двох доктринах: історизму, що розглядає суспільний розвиток як необхідну і послідовну зміну історичних етапів, та

92

утопізму, в якій передбачається створення ідеальної моделі суспільства через радикальну трансформацію старих порядків.

Прокопович Феофан (1681 – 1736) – український і російський політичний та церковний діяч, філософ. У працях “Правда волі монаршої”, “Духовний регламент” створив першу в Росії й Україні концепцію освіченого абсолютизму.

Руссо Жан-Жак (1712 – 1778) – французький філософ, письменник. У праці “Про суспільний договір” сформулював концепцію народного суверенітету, за яким суверенітет належить не державі, а народові. Відстоював принцип прямої демократії.

Сарторі Джованні (XX ст.) – італійський і американський політолог. У праці “Партії і партійні системи” досліджував проблеми партології, зокрема типологізації партій і партійних систем. Виділяв такі партійні системи: однопартійну, гегемоністську, систему з домінуванням однієї партії, двопартійну, обмеженого плюралізму, атомізовану.

Сціборський Микола (1897 – 1941) – український політичний діяч, політолог. У праці “Націократія” обґрунтував основні ідеї нової доктрини націоналізму. За М.Сціборським, націократія – режим панування нації у власній державі, що спирається на організовану і солідарну працю всіх суспільно корисних верств, об’єднаних відповідно до їхніх суспільних функцій у представницьких органах влади.

Франко Іван (1856 – 1916) – український письменник, громадсько-політичний діяч. У рецензії на книгу Ю.Бачинського “Ukraina irreden’ta” (1896), “Поза межами можливого” (1900) сформулював концепцію політичної самостійності України, сутність якої полягає в тому, що без ідеалу національної самостійності неможливо реалізувати ідеали політичної і соціальної рівності. І.Франко відкидав марксистські ідеї економічного детермінізму та історичного фаталізму, диктатури пролетаріату і державної централізації суспільства.

Хантінгтон Самуел (1927 р. н.) – американський соціолог, політолог. У працях “Політичний порядок в суспільствах, що змінюються”, “Третя хвиля. Демократизація в кінці XX ст.” розробив проблеми стабільності суспільств, які він пов’язував зі ступенем інституціалізації суспільних відносин. Вивчаючи проблеми цивілізацій, виділив такі їх типи: західна, конфуціанська, японська, ісламська, слов’янсько-православна, латиноамериканська й африканська.

Цицерон Марк Туллій (106 – 43 рр. до н. е.) – римський політичний діяч, мислитель. У праці “Про державу” заклав основи юридичного розуміння держави не тільки як вияву суспільного інтересу всіх її вільних членів, а й передусім як узгодженого правом їхнього спілкування, “загального правопорядку”. Обґрунтував республіканський принцип побудови держави.

93

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ТА РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Підручники, навчальні посібники, енциклопедії, довідники та словники

Брегеда А.Ю. Основи політології: Навч. посібн. – 2-ге вид., перер. і доп. –

К.: КНЕУ, 2000. – 312 с. Гаврилів Н.В. Основи політології. Навчальний посібник для студентів-

заочників. Вид. 2-е, перероб. і допов. – Дрогобич: Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка, 2008. – 168 с.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібн. – 7-ме вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 415 с.

Горлач М.І., Кремень В.Г. Політологія: наука про політику. Підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Центр навчальної літератури, 2009. – 840 с.

Кирилюк Ф.М. Політологія Нової доби: Посібник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. – 304 с.

Конституція України: Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV від 08.12.2004 р. – К.: Велес, 2007. – 48 с.

Основи політології: Підручник / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.: Здоров’я, 2000. – 246 с.

Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Навч. посібн. для студентів вищих закладів освіти. – 5-те вид. стереот. – Львів: Новий світ. – 2000, 2004. – 344 с.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф.М.Рудича: Навч. посібн. для студентів вищих закладів освіти. – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 327 с.

Політологія / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. Вид. 2-ге, перероб., допов. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2003. – 528 с.

Політологія: Підручник / За ред. М.М.Вегеша. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2008. – 384 с.

Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і суспільство / А.Колодій, В.Харченко, Л.Климанська, Я.Космина. – К.: Ельга – Н, Ніка – Центр, 2000. – 584 с.

Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник / За ред. Ф.М.Кирилюка. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 704 с.

Політологія. Навчально-методичні матеріали для студентів заочної форми навчання / Укл. Фещенко П.І., Комарницький Я.М. – Дрогобич: Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка, 2006. – 84 с.

Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст. Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – 800 с.

Холод В.В. Політологія: Підручник. – 3-тє вид., перероб. і допов. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2006. – 480 с.

94

Хто є хто в європейській та американській політичній науці: Малий політологічний словник / За ред. Б.Кухти; Вид. 2-ге, перероб. і доп. – Львів: Кальварія, 1997. – 288 с.

Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібн. – Львів: Тріада плюс, 1994. – 528 с.


2. Монографії та статті

Аристотель. Політика / Перекл. з давньогр. О.Кислюка. – К.: Основи,

2000. – 237 с. Барабаш Ю. Дострокові вибори як засіб врегулювання державно-

правових конфліктів // Право України. – 2007. – № 1. – С. 26 – 130. Барков В.Ю. Специфіка становлення громадянського суспільства в

Україні: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2003. – 336 с. Бебик В. Політика і політична діяльність // Політологічні читання. – 1994.

– № 3. – С. 50 – 52. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его

геостратегические императивы. – М., 1998. Бортніков В. Демократія участі як суспільний феномен // Сучасна

українська політика. Політики і політологи про неї. – К., 2008. – Вип. 12. – С. 334 – 341.

Бруз В. На шляху до Альянсу цивілізацій // Зовнішні справи. – 2008. – № 11. – С. 15 – 17.

Вассиян Ю. До головних засад націоналізму // Політологічні читання. – 1995. – № 3. – С. 230 – 249.

Васютинський В. Масова політична свідомість: “великий перелом” ще не настав // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К., 2008. – Вип. 12. – С. 126 – 132.

Гоббс Томас. Левіафан / Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. – 560 с. Гончаренко О. Ступаючи на європейський шлях. Проблеми та

перспективи євроатлантичної інтеграції України. – Політика і час. – 2002. – № 11. – С. 33 – 37.

Горбатенко В. Стратегія модернізації суспільства: Україна і світ на зламі тисячоліть. Монографія. – К., 1999. – 240 с.

Гринів О. Українська націологія. Від Другої світової війни до відродження держави. Історичні нариси. – Львів: Світ, 2004. – 591 с.

Демократія. Антологія / Упорядник О.Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – 1104 c.

Денисенко В. Що ж головне вивчає політологія як наука? // Національні інтереси: Вип. 8. – Львів., 2003. – С. 158 – 162.

Дж.Стур. Открывая демократию заново // ПОЛИС. – 2003. – № 5 – 6. – С. 12 – 24.

Дмитренко М.А. Ідеологія та її вплив на суспільство // Трибуна. – 2005. – № 11 – 12. – С. 12 – 14.

95

Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: Відродження, 1992. – 178 с.

Качараба С., Комарницький Я. Василь Мудрий – громадський діяч, політик, публіцист. – Дрогобич: Редакційно-видавничий відділ ДДПУ імені Івана Франка, 2009. – 240 с.

Коліушко І. Пропорційна виборча система та досвід її застосування // Громадське об'єднання "Нова хвиля". Збірник аналітичних матеріалів. – Вип. 2. – 1995. – С. 16 – 24.

Колодій А. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. Монографія. – Львів: Видавництво “Червона калина”, 2002. – 276 с.

Консерватизм. Антологія / Упорядники О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2005. – 598 с.

Кочубей Л. Громадянське суспільство як необхідна передумова демократичного розвитку в Україні // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. – К., 2008. – Вип. 12. – С. 196 – 204.

Кравченко И. Либерализм: политика и идеология // Вопросы философии. – 2006. – № 1. – С. 3 – 15.

Кресіна І. Політична реформа в Україні: здобутки і недоліки // Право України. – 2007. – № 4. – С. 3 – 9.

Кроки до громадянського суспільства. Постмайданове громадянське суспільство в Україні: уроки для країни та світу. Наук. альманах / За ред. В.П.Рубцова, А.В.Шестакової та ін. – К.: Укр. Всесв. Коор. Рада, 2006. – 300 с.

Кульчицький С. Українська революція 2004 р.– К.: Генеза, 2005. – 366 с. Кухта Б.Л., Теплоухова Н.Г. Політичні еліти і лідери. – Львів: Кальварія,

1996. – 224 с. Лібералізм. Антологія / Упорядники О.Проценко, В.Лісовий. – К.:

Смолоскип, 2002. – 1126 с. Лісничий В.В., Грищенко В.О., Іванов В.М. та ін. Сучасний виборчий РR,

– К.: Професіонал, 2004. – 384 с. Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець

Європи. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2004. – 488 с. Націоналізм. Антологія / Упорядники О.Проценко, В.Лісовий. – К.:

Смолоскип, 2000. – 872 с. Павленко Р. Парламентська відповідальність уряду: світовий та

український досвід. – К.: КМ Академія, 2002. – С. 21 – 45. Пазенюк В. Демократія і людина. Теорія і українська дійсність // Політика

і час. – 2003. – № 2. – С. 3 – 15. Пахарєв А. Українська політична думка про лідерство: історико-

політологічний контекст // Трибуна. – 2002. – № 1 – 2. – С. 26 – 28. Руссо Ж.-Ж. Политические сочинения: Трактаты / Пер. с франц. – К.: Дух

і літера, 2000. – 344 с. Cебайн Дж., Торсон Т. Історія політичної думки. Переклад з англійської.

– К.: Основи, 1997. – 838 с. Скібіна О. Вибори як основоположна форма участі громадян України в

політичному процесі // Проблеми законності. – 2003. – Вип. 61. – С. 28 – 33.

96

Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К.: Наукова думка, 1991. – 112 с.

Согрин В. Двухпартийная система США: преемственность и обновление // ПОЛИС. – 2003. – № 3. – С. 164 – 170.

Стігліц Дж. Глобалізація та її тягар / Пер. з англ. А.Іщенка. – К.: КМ Академія, 2003. – 252 с.

Сьомін С., Остроухов В. Небезпечна прірва між багатими і бідними. Щодо проблеми бідності та формування середнього класу в Україні // Політика і час. – 2002. – № 12. – С. 27 – 33.

Трипольський В.О. Демократія і влада. – К., 1999. – 174 с. Тэтчер Маргарет. Искусство управления государством. Стратегии для

меняющегося мира. – М., 2003. Хантингтон Самюэль. Столкновение цивилизаций. – М., 2003. Шведа Ю. Ідеологічні особливості партійної системи України //

Українські варіанти. – 1997. – № 1. – С. 20 – 27. Юхимчук А. Політичне лідерство очима вчених // Трибуна. – 2007. – № 7

– 8. – С. 39 – 40.

97

Навчально-методичне видання

Комарницький Ярослав Михайлович

ПОЛІТОЛОГІЯ Матеріали для самостійної роботи студентів

заочної форми навчання

Головний редактор Ірина Невмержицька Редактор Іванна Біблий

Комп’ютерний набір Микола Комарницький Технічний редактор Наталія Кізима

Здано до набору 20.08.2010. Підписано до друку . Формат 60х84/16 Папір офсетний. Гарнітура Times New Roman. Умов. друк. арк.

Редакційно-видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

(свідоцтво про внесення до державного реєстру видавців, виготівників та розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 2155 від 12.04. 2005 р.).

82100 Дрогобич, вул. І.Франка, 24, к. 43, т. 2 – 23 – 78.

Documents

ПОЛІТОЛОГІЯМодуль 2. Політичні процеси та інститути 8. Політична система суспільства. 9. Громадсько-політичні