Поезії - Oksana Bihunoksanabihun.com/BIHUNVidstanDoKordonu.pdfострів скарбів. Хоч прозріти б колись... Та гострі отруєні стріли

Відстань до кордону

Поезії

Оксана Бігун

Моргед, Міннесота, США

2012

Нова збірка поезій сучасної української поетеси є

промовою громадянки світу, яка усвідомлює

географічні та внутрішні, душевні кордони та

роздумує над становищем і покликанням сучасної

людини. Є в ній образи України та США з погляду

жінки, яка живе поміж і в обох світах і намагається

збудувати між ними мости – мости, які проходять

через кордони. Розв'язку прикордонної напруги

героїня вбачає в осмисленні та пережитті своєї

людськості, у здатності до перевтілення та

прощення.

Ця збірка опублікована в електронному форматі. Всі права авторки застережені і захищені українськими та міжнародними законами про авторське та суміжні, майнові та інші права. Читачеві дозволяється використовувати цю збірку для особистих потреб та в колі сім'ї. Читач може зберігати збірку на ОДНОМУ комп'ютері та одному портативному електронному носії (флеш- драйв, CD тощо), може роздрукувати збірку повністю або частково; на роздрукованому тексті обов'язково повинно бути вказане ім'я авторки. У разі цитування цього тексту слід вказати ім'я авторки. Заборонено змінювати текст збірки чи вживати його з метою матеріального збагачення. Заборонено використовувати цю збірку в будь-який спосіб, що суперечить українському та міжнародному законодавству про авторське та суміжні, майнові та інші права. Для друкування тексту у більше, ніж одному примірнику, публікації чи електронного поширення окремих віршів або всієї збірки слід отримати дозвіл від авторки.

© Оксана Бігун, 2012

Оксана Бігун Відстань до кордону 3

Увертюра: Сон

Дівчина у солдатській шинелі

вилізла з катакомб,

вона там сиділа

під низькою стелею

між людей, нелюдей і бомб.

І ніхто не знав, що вона отам

за віру свою сиділа:

у задусі тій, між мертвими,

вона там сиділа і жила.

І сильною й худорлявою

вона ізвідти вийшла

і за своєю халявою

знайшла безцінні вірші.

Отак, буває, у заслання

ідуть безмовні частки

душі згорілої в світах,

аби уникнуть пастки

й не розчинитись в боротьбі

за хліб і щіпку солі.


Знайшла в шинелі дівчина

свою гірку неволю

і відсиділа там роки

й писала у халяву.

Тепер читайте паростки

дівочої уяви.


Дія перша: Львівські враження

Із зернятка гіркого

струна голосна росте


* * *

Спросоння ллється цівкою душа

у день новий, по вінця повний шумом.

Шукаєш щось дорожче від гроша

і сиплеш свої нутрощі між тлумом.

О диво з див, як ти сюди забрів,

чому каміння це тебе обрало

на жертву в тиски своїх пазурів?

Бредеш голодним псом в театр драми

на суд, і розчиняєшся на дні

безсилим цукром у гіркоті чаю.

Дичіє день, у лузі на коні

душа приймає рясу молочаю.


* * *

Прокидається день

у сміттєво-зеленій тиші,

серед каменів – діри,

коти пазурі

шкребуть.

Ми повинні,

повинні,

повинні ж бо бути вищі,

про суєтне не думать,

а мислити

свою суть.

Та ліниві серця –

вони нам

таки ожиріли,

все стрибаємо вниз

і шукаєм

острів скарбів.

Хоч прозріти б колись...

Та гострі отруєні стріли

вбили голуба думки,

що так невинно злетів.


* * *

Вода стікає межи пальці, сплескує,

у яр холодний листячко несе,

а місяця окрайчик вірно пес кує,

дівчисько наминає

печиво бізе.

Ходімо, потрясемось у трамваї,

крізь вишивку діряву у душі

відтиснемо злий гумор, що, буває,

заляже десь глибоко у кущі.

Можливо, парк у місті нас відкупить

від пекла спеки, шуму й суєти,

і спалені гріхи на мить закурять

й розвіються, мов дим, межи юрби.


Пісенька підприємця

Орди стрибáють в стремéна. Наслідки Хόтині

нас розгрібають по світу, мов згортки обвуглені.

Втоптують нас у шляхи, усіма уже сходжені,

ще й посміхаються ідоли: баби округлені.

Монетко, монетко, ходи, котусю, до мене!

Ціп-ціп-ціп, зіронько, в серце мені впади.

Ні-ні, не лізь ти, благаю, мені до кишені!

В серці надійніше, там немає діри.

Римлянки і досі танцюють. У хмільних барах

лисі дядьки

жіночі блузки продають.

“Ви не розумієтеся

на наших товарах!”

Із плямами, винні,

зацьковані люди бредуть.


Чи я ще людина? У мене у серці – шафа,

подати не можу руки, бо секонд-хенд

в мішечках несу, мов якась безплемінна

жирафа,

мотаюсь туди-сюди на кожен вікенд.

Та, зрештою, це не важливо, у мене квартира

і плитка у ванній, і класний євроремонт.

Чи вартий солдат чого-небудь без мундира?

Я упакований. Друзі, гей-га, п’ємо!

Монетко, монетко, ходи, котусю, до мене!

Ціп-ціп-ціп, зіронько, в серце мені впади.

Ні-ні, не лізь ти, благаю, мені до кишені!

В серці надійніше, там немає діри.


Пісенька бідолахи

Ой на Пéтра, на Петрá

голосила дітвора:

квіточки червонії,

запашні півонії.

І в оселях калачі

заїдали багачі,

медом поливали,

кісточки плювали.

Молодії панянки

повдягали суконки,

перли в них золочені,

рукави закочені.

Бідоласі ж – ластівка,

грушка впала, спасівка.

Бідний підбігає,

грушку підіймає.

Ходять, ходять панночки,

як ті красні павоньки.

Ложа їх пахучії

жалять, бо гадючії.

Ой, сумуй, ліщинонько,

бо тепер годинонька


сміття прикривати,

зародків ховати.

Хрест умертвленим стоїть,

хто не згоден – говоріть.

На хресті крислатому

ми того посадимо.

В ями стелимо чебрець,

щоби м'яко. Молодець

місто помалює нам

на вігвам.


Мови

Ранок поштивий знову в хату приперся,

знову машини вперто вивозять сміття.

Ритм цього міста незручною туфлею втерся,

шум безперервний, лакове покриття.

Мову яку мені, друже, тепер вживати?

Пам’ять розхристалася на усі світи.

Псальми – і ті не дозволять себе співати

так, щоб в ілюзію осуду не ввійти.

Мова бо, бачиш, то не одне лиш слово,

що позначає універсальну суть.

З нею ще й суміш емоцій віночку злого,

що нашу душу тихенько і вперто рвуть.

Слів не відділиш уже від приліпок-вражень,

суті їх вже незмога тепер зрозуміть.

Краще притихнуть. В словах із мовчання стажем

значення крізь шпаринки мови димить.


У кав'ярні

Десь квіти виринають, піна в’ється,

зелені хвилі скелі омивають.

Усе чуже. Межи зірок, здається,

дороги емігрантські пролягають.

“Чому самі ви, пані?” – запитають.

Кав’ярня гарна, гроші є на каву.

Купую тістечко, у кут сідаю

і відсуваю нервів гостру страву.

А знаєш, друже, ця кав’ярня – стайня,

де подорожній може приблудити,

де дихає бидлятина остання,

та, що зуміла душу притулити,

мов Сина Божого у Вифлеємі. Друже!

По правді ми у світі цім бездомні

і знаєм свої корені не дуже,

і топимо свої серця бездонні


в якійсь банальній каві, вишиванках,

піснях про рідну землю…А чи рідну?

Мабуть, в ілюзіях і забаганках

годуємо самотність непогідну.


В неділю

Збираєшся в дорогу вже століттями

і дзвони бубонять, а ти все спиш.

Сп’янілі липи колисають віттями

таку запалену,

розріджену,

набубнявілу душу.

Серед тиш

тебе тормосять мовами і знаками,

і звуки й кольори тебе деруть,

а ти так прагнеш що-небудь пізнати лиш,

бо складники все ті ж, та інша суть.

І гримаєш плечима межи стінами

у марному зусиллі зрозуміть,

коли мазки стають картиною,

й чи шкіра шуби – це іще ведмідь.

А мідні дзвони траскають, мов бубони,

і вічності чомусь вже не речуть,

священики святинь здаються грубими,

думки святош не зачіпають суть.


І ти вдягаєш ритуальні настрої,

вишіптуєш надійні молитви

і нову латку бурдюку квітастому

приліплюєш. Вже тріскає, дивись!


* * *

Уривки музики лоскочуть давній шал

і шалики зав’язують простори,

щоби звалити душу наповал

і затягти її високо в гори.

Застряглося, замріялось, згордилось,

жовток сніданку, мов акордеон

гуде в склепіння дня про те, що снилось,

щоб міф не витік в ранішній неон.

Даремні ноти зависають в часі,

їх розгрібають двірники буття.

Літають частки мов, а форми наші

вкладають зміст в сучасності вуста.


* * *

Мене щось нудить. Відблиски бузкові

мабуть, дають чуття вагітності.

Я винна світу, винна батьку й мові.

Цей борг сплатити до приходу вічності

мені не вдасться. Рими надто скорчені

і моє серце вперто висихає,

у нутрощах давно скрегоче ніж

і слово межи віття зависає,

аби озвіритись колись опівночі

на мою злякану, маленьку душу

і вміст артерій серед міста вигребти

й повішати мою порожню тушу

на гак провини, гордості й непрощеня,

на двадцять п’ятий кадр дурного фільму.

І я боюсь. Не дихаю і пощу я

і тисну в грудях думку свою вільну.


* * *

Рикають душі у пащах левів,

миші втікають у темні кутки.

Очі знаходять прадавніх зевсів

і засівають русла ріки.

Ми помилились, думка раптова

нас прикувала тут до землі:

ми стоїмо у відвічних оковах

і відчуваємо межі свої.

Ми призабули суть океану

і підкосили древа свої.

Тіні танцюють в кутках екрану,

чаші розбиті місять гної.

Глину нову богині вже місять

на кращі дзбани духа життя.

А черепки недоладні повісять

в затінках сірих двору буття.


Ілюзії

застрягли ілюзії

у фазі дозрівання праці

ходиш нипаєш

виструнчуєш чуття і думку

обмірковуєш невдачі

цілуєш спогади

недоречно плачеш

носишся з торбою і ліхтариком

посвічуєш сонцеві в лице

шкутильгаєш від нахабності

і занурюєш голову в акваріум

ілюзії застрягли

в кишківнику

поїж йогурту


* * *

Засніжені вітрини душ збиткових –

їх заздрісні пани у капелюхах

безстидно оглядають, ти ж в оковах

бредеш в нікуди

в ніжних завірюхах.

В нікуди, нікуди вже йти не хочеш

і тулишся до пісні чи до мови,

здригаєшся від слів і тіло корчиш,

ще й уникаєш зайвої розмови,

аби лиш трепет тихий відчувати.

Людиною тривкою і тонкою

чи вдасться бути? Душу напувати

ідеш з оленями до водопою.


* * *

Чомусь не спиться. Забрела душа

у стан творіння, сутності і мови.

Із правіків світає лик ікони,

черпаєш із холодного ковша

і напуваєш синії безодні,

з яких святкова птаха вирина,

куштує благодатного вина

й орошує міста пусті й безводні.

Хай Дух оновлення собі вита

над синім паром тихої безодні

і у світи далекі і безродні

нехай життєві вихори влива,

щоб дихали мости, яких торкає

твоя незнаюча мала п’ята,

щоб неживі будинки і міста

від поцілунку твого оживали

і так свідомість ніжно дарували

Творцю, немов любовного листа.


Віднова у Святому Дусі

Амінь. Долоні ніжно дотикають

повітря з дихання істоти недзвінкої.

Це Дух вигладжує складки спокою

і усміхаються незглибні небеса.

Ні з тіла, ані із води, без форми –

лиш зміст любові в тіло твоє входить

і там молитву вогняную творить:

аміно-гана-імбула-ага.

Ти слів і звуків цих не розумієш,

але вже й серце, й мозок, очі повні

палаючої, сильної любові:

аміно-гана-імбула-ага.

Лицар відносності втікає звідти,

до піхв мечі хова думок орда:

аміно-гана-ібула-ага.

Людина вогняна проходить світом

й підпалює охлялі небеса.


* * *

Розгóйдалися птиці

сліпоти і сраму,

на буйволах-деревах

виспівують біду.

Ні, я у дзьоби їм не покладу

окультних замовлянь того вігваму,

який нав’язує мені тривожний світ,

байдужо напханий магічними речами.

Я розрізню фальшиві й чисті гами

й залишу чорним птицям їх політ

у світ ненависті і вихору емоцій

і нерозумних вірувань, що дико

витріпують до розпачу і крику.

У відстані до зір такій пророчій

є місце для надій: ще світлі птиці

у змахові величних крил очистять

духовне небо світу. Ще врочисто

угору глянуть люди яснолиці.


* * *

Гармидер душ і стукіт між коліс

тривкого серця і міцної волі:

дороги невблаганні в мови й долі.

Ялиновий пахучий зріз

тебе сп’янив і у Карпати кличе,

туди, де зорі світлі й яснолиці

ще світять сміло, де на повний зріст

звучать мелодії флояр і голок

вічнозелених і високочолих

звабливих кедрів, де поміж лисиць

вовки ще чистять лісову спільноту,

де пастухи не втратили охоту

перед чудáми падать долілиць

і прославляти Божую дитину.

Іди туди і намалюй картину,

щоб навернутись в чужині колись.


* * *

Я безсила перед тобою, мій кобзарю,

ти узяв мене в руки і крешеш балад вогні,

і мережиш звуки у втомі і напівсні,

і викочуєш душу, мов яблуко з печі жару.

Я розм’якла, солодкий сік у мені скипів,

розчинили зернятка свою гіркоту безправну,

і витворюють руки мелодію непоправну,

і не можу звучати між пальцями пів-на-пів.

Чи не кинеш мене, непотрібну малу бандуру,

коли спів віддзвенить про високе і про просте?

Із зернятка гіркого струна голосна росте

і акустику пустки наповнює, мов скульптуру.


Києво-Печерська Лавра

Могильний подув затхлого повітря:

я в Лаврі мощі поміж уст тулю,

і напинаю віру межи вістря,

і сльози несолоні в серце ллю.

Цей город в серці непростої кручі

мене носив іще з тамтих віків

у снах печер, живучих і пекучих,

у крові затихаючих полків.

І по віках вродилось, приблудило

дівчисько до живого джерела.

Останні мощі путь загородили:

затворницею стала

дівчина мала.


* * *

Субстанція душі така тонка,

що недоречно відповідь шукати

на днів питання, на події й дати,

які зробили з неї кріпака

і тнуть затято свого гопака,

коли вона, душа, не може спати.

І пóночах уже дощі ідуть,

і ринви ллють м’яку водицю в хату,

а хвилювання рибоньки плескаті

тремтять лускою срібною, мов ртуть,

повітря намагаються ковтнуть

і вплив на ніжну душеньку дістати.

І, бідній, їй розрадоньки нема,

бо протяг крізь місткий Усесвіт свище

і на відправу розтерзання кличе.

Стій, схаменись, розтріпана душе!

Живи лиш мирним, тихим відчуванням,

а не тілесним, сталим повертанням

в жорстоке виживання карате.


* * *

Зі складок осені випурхують літа

і, мов голубки, до небес злітають,

а ґрати серця їх не відпускають,

бо захищають юності міста.

А юність – що? Розритії горбочки

дитячих мрій, котячих похорон,

яєць ще теплих з-під рудої квочки

й простакуватих крякань цьоць-ворон.

Тобі цих спогадів не захистити,

даруй їм волю, щоб знайшли хатки

у небі голубому мрії-діти,

і так хоч там заслання добули.

Коли ж не можеш вільну підписати –

змалій тоді до давнього дівчати,

щоб над рікою в далеч відлітати

в птахів на плечах, з мрією в очах.


Україні

1

Коли не вистачає вже понять,

щоб вимислити твій зв’язок зі мною,

чуття у грудях тихо гомонять:

це доля пов’язала нас з тобою.

Сирóти у вовняній хустці,

йдем,

аби запліднить світ оцей

душею.

Забуті,

прокляті,

украдені із книг

прославлених імен

і пам’яті людської,

ми відчуваєм гострий камінь

підошвáми ніг.

Із видихом

повітря супокою

таємно увіходить між людей.

Рослини ми

із хлорофілом совісті,


із тугою напровесні,

із кригою самотності,

подорожуєм,

безталанні,

і нашим духом одуховнюється світ.


2

проймаєш мене

твоєю покорою

випитуєш мене

твоєю пристрастю

приборкуєш мене

несмачною правдою

вмиваються дні

твоїми сльозами

пролитими на молитві

дотуляєшся знаком хреста

до мого чола

миропомазанням світла

життям Святого Духа в тобі

я боюся тебе забути

я боюся загубити

ти вістря моєї особистості

приглядаюся до твоєї парадигми

і остовпілим серцем лякаюся

із неї вийти


отули мене

своїми хмарами

прикрий мою нагість

від нечисті світу

від спрощення складного

від алгоритму

там де є нескінченність

червоним і чорним хрестом

розрубуєш моє серце навпіл

щоб перевірити

чи осердя ще червоне

чи ще кровоточить


* * *

Коні стрибають в прірву й летять.

Осідлати б собі

Пегаса,

щоб усупереч всяким законам

жити у світі чудес.

Зірка вранішня манить,

немов ялинкова прикраса:

часом мрії дитячі

сягають вище небес.

Заспокоїлись раптом

усі чорно-білі маневри,

бачиш річ і не знаєш

усіх її перспектив.

Ходиш, думаєш, вгадуєш,

вміло вигострюєш нерви,

і розв’язуєш пазли моральні,

мов якийсь детектив.


Томас Мор помирав

за неторкану святість подружжя.

Розізнавши своє сумління,

правду слушно вгадав.

О, якби ж то зумів відшукати знання,

то оружжя

і міцне, і тривале

супроти спокус би дістав.

Недоліплені кволі фігурки

кричать філософію,

глини ще не потерли своєї

об гострі кутки.

Не дай, Боже, згодитись

на їхню чергову утопію.

Хоч у сумніви, хоч у непевність

дай благодатно втекти.


Вибори

1 (продані голоси)

Ви забуваєтесь у писанкових селах

за чаркою міцної горілки

і продаєте свої голоси,

мов тембр нічної сопілки.

А голоси – наймити – голосять:

ой покличте нас додому,

на ріллю безголосу впасти,

маком кривавим на ній прорости,

щоб серця ваші німі

кутею отруїти,

щоб ви більше не голосили

своїми неголосами.

Доленько! Воленько!

Не зупиняйся, перло,

у цих безмовних селах.

У них сало було, є,

і буде завжди.

А як не буде – згинуть вони,

щоб не голосити

своїми неголосами.


2 (передвиборна зустріч)

Поклич мене, друже,

у свою неволю

на екскурсію.

Бачу сталактитів багато

у твоїх печерах,

волого тут,

і вода солона скапує

тобі на обвислий язик.

А оце тут

ти прислухаєшся до чорних хмар,

які тобі нашіптує

ґава якась

крізь мокрий димар.

Друже, чому ти отут живеш?

Випусти,

випусти мене звідси швидше.


3 (день голосування)

Ропа обливає тебе рудою смолою,

і ти, застигаючи,

не можеш відмитися.

Не встигай

використати всі свої документи.

Можливо, один якийсь,

неторканий,

знадобиться тобі,

щоб умерти.


Голосування

Я тебе не поміряла розвитком натще в вівторок.

Землянисті коктейлі і рудоволосі кокетки.

Заверни свої сторони в бік невибагливих тóлок,

що корів випасають і капають роси з піпетки.

Розчахнулося врешті старе і велике корито,

нас давно годували вже гавкотом злого собаки.

Мов інспектор поліції поперед знаком

“ЗАКРЫТО”

вивертаєм гнилі побажання й запевнення кляті.

Леле мій, я за них викидала папери у скриньку,

я їх мітила хрестиком, вірила їхньому слову.

В королівстві Шотландія парубки дмуть у

волинку –

ось і все, що є спільного в нас: обіцянок полова.

Боже, як же тепер цей папірчик у них відібрати?

Сила хрестика мого нехай відірве їхнє право

повертатись у день із ганебним позором розплати

за байдужу поставу й зневагу до Божої правди.


Хоч би раз іще мати можливість папір увібгати

у спотілі від гніву й брудні обчорнилені руки.

І своє безталанне життя там хрестом написати

проти всіх вас, мерзотники, слуги брехливі і

круки.


Ящірка-споглядач

На узголів’ях присмаку ропи

усевидюща ящірка сиділа.

Вона оцінювала свист юрби

і сонце шкірою повільно пила.

Юрба не помічала мовчазнý,

юрба гойдалась на гілках ілюзій,

юрба вкладала хустку на спинý

і тупотіла у брудній калюжі

смердючих виправдань і злих пащек

короткозорого царя-верблюда.

Хорив і Либідь, брат їх Кий і Щек

на пагорбах Дніпра дивились в люди.

Ще ящірки не бачено отут:

спустили воду, мов у ванні, знову.

Клейноди гетьманів, свобод статут

і обіцянки зберігати мову...


Дивились Либідь, Щек, Хорив і Кий:

ось є юрба, але немає люду.

Каміння впало ящірці на хвіст –

туди побігла, де немає труду.


Повстання

нові королі

старі жовнірí

собаки до пальт

смачно лестяться

ропою сичать

тугі димарі

і яблука

наївно хрестяться

чи нам ще спасти

осколки мети

хоч славою

не розговітися

чи краще згребти

у яму щити

і коло вогню

м’яко грітися


нові королі

забули про нас

нам суджено

бути солдатами

бої вже не ті

і цілі пусті

тож ми вже

стаємо плескатими

і німо мов риби

ковтаємо воду

і гримаєм лиш уві сні

солдати старі

не знайшли собі броду

й співають

повстанські пісні


НАТО

мати мужність

узяти перо й написати

й відчувати

протестувати

мати мужність сказати

що світ повний побрехеньок

про добрі наміри сильних

за рахунок слабших

світ повний побрехеньок

про неможливість очевидного

про недосяжність справедливого

про необґрунтованість невинного

про небезпечність правдивого


світ повний побрехеньок

про те що ми з тобою слабкі

без ядерної зброї

що ми з тобою провинились

у їхніх гріхах

що ми з тобою знищили

їх зусилля

о не танцюймо під цю пісеньку

немов маріонетки

вийдім назовні

із наметів боязких

скажімо голосно

це брехня

брехнею є ваші зусилля миру

брехня ваші демократичні цінності

брехня ваш захист невинних і слабких

буйволи світу цього

не називайте себе вівцями

впивайтеся у ведмедів

без нашої участі


Правління Я

Раптові вивихи плескатих риб.

Підводні подвиги між матовими шклами.

Зірки верхаті полохливих скиб

і наймити, осідлані ослами.

Зірковий сполох – то прісна вода

промов гучних, що повні порожнечі,

а вивих риб – то відчайна біда

з провини мовчазних, бо недоречних.

І слуги слуг, осли ослів ідуть

і батогом відшмагують оленів.

Так, ми рогаті й благородні! Путь

кривава наша знову у пустелі.

Там недоречний вигнаний верблюд

незручну правду пронесе, як спрагу.

Останній – той, хто порятує люд

і смерть прийме, щоб відкупити зраду.


Дія друга: Подорож до Америки

Безсило краємо вологий сніг


* * *

не уявляй собі домовину

тільки мить поцілунку

літака із землею

вогонь охопить тіло

вже не будеш нічого відчувати

сталевий поцілунок

витрясе з тебе душу

тож зніми обручку

з безіменного пальця

не личить прикрасу радісну

на свій похорон одягати

вірність і любов до життя

обіцяють лиш до смерті

не уявляй собі домовину

лише мить поцілунку

літака із землею


* * *

звикаєш до постійного світла у вікнах

затуляєш шибки своєю тінню

осінь проситься

а ти напалюєш хату

імітуючи літню спеку

жайворонки вранці

сідають на голову

і сині хустини снігу

сняться тобі

сняться тобі

ти перевищив дозволену швидкість

і женешся в’язкою кометою

в невідомому космосі

ось-ось і сонце

тебе поглине


* * *

з’явитися на чорному кораблі

в елегантній чорній сукні

й коштовних прикрасах

витягнути меч із піхви

і розтрощити всю цю мерзоту

постинати голови

восьминогим страшилкам

пробити ядовиті тім’я павуків

розітнути отруйних змій

повздовж

а потім

перевіривши

чи немає там ще яких чудовиськ

одягти халат і гумові рукавиці

й повикидати всю цю погань

в море

взяти швабру

вилизати все до блиску

натягнути над собою ясне небо

просто думкою доброю

засвітити над собою сонце

надією


помалювати корабель набіло

прощенням

одягнути весільну сукню

назустріч коханому

взятися за штурвал

засміятися

і попливти

у нові світи

й відкрити Америку заново!


* * *

Корозії думок про невагомість.

Свобода перспективи смерті. Час.

Молитвою приборкана свідомість,

лампадки в серці незмілілий гас.

Тобі куди? Мені у потойбіччя

дубів зелених і дзеркальних вод.

Розв’язую життя, мов протиріччя,

рятуюсь забуванням від скорбот.

Торують дні свої пекучі строфи,

ремарки риб мовчать на кораблях,

які уникли пін і катастрофи

й торують тихо й впевнено свій шлях.

Отак у невагомості чекання

ліниво мрієш про нові світи.

А може, завтра вранці на світанні

засяють пальми, острови, сади?


Вже індіанський міф тебе вітає.

Ти – цятка в Божих лагідних руках.

Землі нової чайки вже сідають

на синіх хвиль дородних бурунах.


Політ у США

1

Ми летимо у неповернення країну,

і попід нами бігають міста

у намаганні мову солов’їну

уберегти від втрат і сум’яття.

Мов білки з жолудями, думки бігають:

де б зберегти єдину річ,

одне лиш слово “Україна” – де?

Ось вже кордон між світом і несвітом,

межи життям і смертю вже кордон.

Татусю, я іще приїду, літом

життя продовжить довгий марафон,

і спробую швиденько наздогнати

оте, що віддзвеніло назавжди.

І знов сльоза по звичній борозні

нагадує про незбагненні втрати.

Цілунок із землею, смак металу

і київський асфальт. Ти привітала

мене, Вкраїно, металева пані.


Твій лик у серці вже мені згорів,

і, неприкаяна, я по світах лечу.

Хоч я й не каюсь, лик свій поверни

і рану мою, прошу, отули

присутністю своєю. Хоч у сні

прийди, прийди до мене, Україно.


2

Розгойдується клекіт на крилі,

у вирій відлітаю

на самого Спаса.

Тремтіння і холоднії краплі –

прощальна на лиці й руках прикраса.

Ти віддзвеніла липою і вітром,

в реанімацію мене ізнов поклала,

й холодну воду з трав дзвінких збирала,

і оживляла свіжістю, і підпирала вістрям

стрункої віри у святі ікони,

у дотикальність мудрості й краси.

Благаю, Мати, знов мене неси,

твою охлялу дівчинку зникому.

Серед космічних вихорів, пустель,

як пронесу тебе

незайману і цілу?

У пам’яті, ні, в серці

центр твого прицілу

для пострілу, який прорве ідей

байдужу і міцну недобру сітку,

щоб дірка зяяла у м’ясиві людськім,


щоби нецілість мучила в’язкі

субстанції душі, щоб добру вістку

я знов і знов шукала, а тоді,

коли уже, здавалось, затулила

простори серця – щоб тоді зімліла...

Щоб зліпок вістки, витиснутий в рані,

зіслизнув у часу

роззявленій гортані.


3

Прощання легіт біля пружних скронь.

Я дотикаю ніжно, мов скульптуру,

твої прозорі форми. Із долонь

cтікає соковита цівка струму.

І тятива чуттів напнула лук,

який струною грузне в ніжне тіло,

і двигуна веселий співний звук

тримає серце, щоби не зімліло.

Світанок у рожевій піні снів

осяяв у прийдешній день дорогу,

а скрипка мови зі старих віків

розвіяла жалів гірку облогу.

І сплинув зір з-понад пухнастих хмар,

на фортеп’яно зірок грали пальці.

Двигун затягував, немов димар,

закляклості невпевнені кружальця.


* * *

заколисуєш думку про смерть

колесами широкими їдеш

лани ранкові сльозами зрошені

тобі підкоряються

ось уже палац урочистих подій виріс

і супермаркет поряд

навіть притулок для собак

вони вивчили чужу мову

і спілкуються нею немов матюками

розставляють білі простирадла

на автомобільних паркінгах

і підлітки в чорних шкіряних куртках

танцюють хеві-метал

какафонія весіль хрещень

підлітків машин

собак котів

і помираючої трави

розростається

розростається


і ти знаходиш себе

такою малою цяткою

у цьому випадковому вихорі

який ти сама створила

що це дає тобі привід

ображатися на Бога


* * *

стоїш на протязі

артилерій віків

і приймаєш на себе

стріли всепереможної байдужості

асимілятивності

й скорботи

виробляєш звичку плакати

два рази на тиждень

із дріб’язкових причин

щоб і сльози витекли

і серце не роздерлось

піщинки душевної Сахари

полірують твоє лице

і ти стаєш гладким у поведінці

приємним у манерах

і терпеливим до різноманітних звичаїв

совині очі дивляться на тебе

поночах

і уві сні

приходить Втрата всього

Батьківщини

світогляду

ідеалів


має вона конусоподібну голову

а із вістря того конуса

вниз висипається пісок часу

ще от-от і Втрата також спорожніє

і біля тебе падатимуть чисті й білі сніги

нікому

нікому не можна довіряти

навіть власному батькові

який протринькує гіркі чужинецькі добра

за які ти заплатив своєю душею

навіть Батьківщині

не довіряй нікому

ти сам у цьому безмежному світі

сам зі своїм закордонним паспортом

напханим візами


* * *

Вавилонська неволя

чи зрівняється цій біді?

Сидимо серед поля,

облудні, сліпі й бліді,

і куштуємо снікерс,

п’ємо паперову каву,

і ковтаємо ліки.

Уяву свою цікаву

напуваємо крихтами

чіпів і мікрохвиль

і плазуєм вужами

межи чужинських піль.

Тільки там, де почуємо

навіть болгарську пісню,

зі сльозами відчуємо

душу слов’янську віщу.


Протестантська етика і капіталізм

Втомилися ліси від споглядання,

а протестантські вивихи – від дії.

Макс Вебер примовляє до снідання:

ви люди самостворені. Події

розкручуються шрубками в машині

позаторішніх і шкляних наказів.

Крик ліхтарів у піднебесній скрині

закочується в чорноту алмазів.

Беруть цей світ, мов їжака, у руки

і заступають мляві перспективи

свободи кріпака, підземних люків

й пісень на невибагливі мотиви.

Розкрий себе, немов гора в пустелі,

що водоспадом викрикнула в спеку,

коли торкнувся спраглий у тунелі

непроходимих лабіринтів пекла.


Протистояння самосотворіння,

жорстокого знущання над землею

й безсило-молитовного прозріння,

що зі страхом вдивляється у глеї

землистих глин для створення Адама

й зогнилих яблук дерева безсмертя.

Кричи, не будь рабом в блискучих храмах

самопохвал задушливих для серця.


Різдво на чужині

Душа просту молитву промовляє.

Забувся час. Задумались вуста.

Спина дощам болячки підставляє,

а в пам’яті ще золоті міста

домівки рідної, пропахлої мистецтвом,

де куля повітряна ще несе

пари ідей божественних. Вертепом

отари хмар душа собі пасе.

Все відновилось, відцвіло і зникло,

лиш пам’ять мак вплітає у вінки.

Забулося, затерлось гостре й прикре –

бо ніжний дім батьківський крізь віки

так тонко світить, як зоря з нечасу.

Не гасне мерехтіння рідних лиць.

Свою змістовну і важку прикрасу

вкладає Батьківщина між ялиць.


На чужині

Тривога думки в час відпочивань.

Іскристий спокій віри і бажання.

Криниця прикрощів і час прощань,

і цвіт калини, і зірниця рання.

Запаморочливі роки чекань.

Криваві стигми посту і покути.

Стовпи закуті, нарости вітань,

безкомпромісні чвари і статути.

Роблю як хочу. Тут закони мас,

збереження й енергії не діють.

Лиш вишкірився сірий Фантомас

і квіти про скляні теплиці мріють.


Американська етика

Затираються етичні межі,

заслухані у слова сусідського телевізора.

Ви чули? Відомий математик

відмовився від премії в мільйон, умовних

одиниць*.

Якби мене запитали,

чи я вважаю себе етичною,

я б подумала: ні.

Вони ж питають про їхні

етичні норми.

А відповіла б: я етична.

Ви зрозуміли,

чому я неетична?

Я – ні.

* Йдеться про математика Григорія Перельмана, який відмовився від премії інституту Клея з етичних міркувань.


Чикаго

Октави перснів, приписи пустель.

Жовтіють кедри, голки опадають.

У серці височіє цитадель.

Заклякле тіло судоми проймають.

Виходиш в люди – дорогий бордель

дешевих почуттів і слів плескатих.

З вітрини анурексійна модель

закляла серце на мілкі дукати.

Корозія тотожності. Обман.

У дзеркалах – вечеряти сідають.

Чиїхось снів вибагливий тиран.

А за плечима зайці пробігають.


Понеділок

1 (реальність - наяву)

Як висловити рух підземних вод?

Вітри вже на поверхнях охололи,

дошки змочились, між старих колод

запахли по-живому зрізи слова.

Кіптявий дощ. Заникана хандра.

Пейзажі тимчасових менуетів,

розлиті у набридливих вітрах

і шкрябаннях сумуючих поетів.

Котра температура? Силует

тонкої жінки промайнув в уяві.

Робочий тиждень. Духовий септет

викурює з душі зітхання мляві.


2 (уява - наяву)

в такий дощ

не займеться вогонь у серці

починаєш ранок мов Прометей

викрадаєш тепло і світло

співи й терції

згадки про літо

жаль невтілених ідей

я не піду сьогодні до школи

не можу знайти щоденника

вчорашнє продовжилося

завтра вихідні

радість прогульниці

викрадений сон

тиша муз

і теорія сподівань


* * *

Закочується вітер за крило.

Сполохані, внизу спурхнули гуси,

а далі – війни, біди, землетруси

і гирла річок, проданих давно.

На стадіонах наволоч співа.

Кричить сваволя, воля відступає,

а страх кайдани знову накидає.

Рятуються фанати в молитвах.

І ти у цьому морі слизу й слин

щодня багно із себе відмиваєш

і тішишся, що дурнів зневажаєш.

Та океани бережуть свій плин.

І думаєш: накликати пожар,

цунамі, ураган, вулкан, потопи?

Чи Бог спитає праведного Лота,

перш, ніж заступить помсти комісар,


суворий ангел, на високий пост,

щоб знищити гниле, слизьке, недобре?

Повільно б’ється серце нехоробре:

ти вже не сіль землі, лише компост.


* * *

На обговоренні

сипнула райдуга з плеча.

Дівча

дивилось в небеса

байдужо-хворі.

Хотілось запалити той вівтар,

де жертви вже давно

не приносились:

нехай горить

на докір глядачам,

яким докори серця

і не снились.

Борóзни повних місяців.

Моря.

Запізнені чеканням силуети.

Ікар застряг на вістрях крамаря.

Він не злетів,

на бéзслідах роздерся.

Бо небажання, немрійливість, сон

убили міфи й умертвили зорі.

Самовдоволенню звучить прокльон:

втікай – лінивство замикає двори.


Біль

1

черево дня

наситилося твоєю кров’ю

мізки кусаються

і вперто будують

магістралі планів

м’язи тіла вип’ячуються

набрякають

і виступають назовні

з металево-бетонної конструкції

руді коти

ходять по цьому м’ясопереробному м’ячику

і котять його куди заманеться

свідомість прокидається від болю

й ліниво нявкоче

дайте ж бо виспатися

рано ж іще


м’язи в’їлися в залізо

й призвичаїли до нього свій ріст

хоч рани

рани Господи

говорімо підмети без присудків

на автоматі

руді коти


2

Вітри виструнчуються до нових підходів,

розкислі сироватки відпускають біль

з-під мисленнєвих викрутів і сподів,

готові покоряти зела піль.

Поля ж – то не поля, степи широкі,

там запах чебрецю і полину,

і скачуть буйволи червоноокі,

орли відмірюють твою ціну.

Ти під прицілом трав, під гострим зором

свій крок на стежці звірів ось кладеш,

не віриш в передбачення і сором

і людське сум’яття не бережеш.

Реви, реви в тілесних скалках болю!

Червоноокий буйвіл рве траву

і зілля приклада на свою долю –

м’ясну приправу точному орлу.


3

Ось готуюсь торкнутись дна –

вже так довго дельфіни топились...

Десь іскрився мідяк вина,

зорі плакали й людям снились.

Я любила, але не так,

як повчають казки щасливі,

і вогню непоправний знак

увірвався у мої жили

й розпалив дотикання вісь

між хурделицею й водою,

між північним страхом узлісь

й соковитою піль травою.

І тоді увігнався біль

заощадженою стрілою,

і страждання пекуча сіль

окристалилася сльозою.


Осінь

Пірнає осінь у бурштин.

Трима пожар терпіння у чуванні:

пильнує пам’ять прохолодний тин,

а думка губиться в пустім гаданні.

Отак і є, так добре є, хай так.

Тут розум хай прозріння не чіпає.

Хай кісточки вишень склада в тартак

і беззмістовно їх собі пиляє.

А ти в той час повітря захопи,

наповни ним грудей тужаве поле

і позбирай у золоті снопи

колосся, що знанням поразки коле.

Кармелі серця. Синаї пустель.

Літа самотні між горами горя.

А наяву – низькі окови стель

для жінки, упокореної болем.


* * *

це ще не все

оця задушлива роса

потоптана

кусається у захист

минає дня

нечесана коса


приборкана стоїчність

тюльпанів синіх

зазирає скоса

годинники

б’ють циферки безлічні


у тебе є душа

яку оця безглуздість не втішає

дурнόта в пустку вперто поспіша

й у дзеркалі – лише себе вбачає


прилипла ящірка до зсохлих слів

передпокою прикрості й відваги

лиш вижити і вберегти снопів

золочених пропахнуті ватаги

залишитись хоча б на цім низу

не дати засмоктатись пилососом

безглуздих і спорожнених розмов

згадай мене

моя Вкраїно

прошу


* * *

Ми розчинилися в чужих словах,

розгойдані на компромісах правди,

цілуємо своєї суті прах

і прагнемо задавненої слави.

Тупцюємо під музику юрби,

уже не сиплем перлоньки – навчились.

За спинами спурхнули голуби

на бурунах украденої сили.

Історією пахнуть дикі сни,

поденщина – смальцьованою згодою.

Такі благословенні всі вони:

коріннями ростуть у свої води.

А левенята рикають тобі

у срібному потоці прохолоди,

і силу позичають – далебі,

ще жити будеш межи цього роду.


Ще кедри укоріняться в душі

і стійкістю рахманною захистять

твої дитячі мрії на межі

чужого поля забаганок ситих.

І ти заснеш у цій чужій землі

лілеєю розлитої утоми,

аби простить, і прощенням на дні

душевної ріки

прийти додому.


Перевтілення

Чому мені з’являється пісок –

не золото осягнутої мрії?

Зітхання лілій,

острахи зімлілі

і шліфувальний

спротиву

брусок.

Опівночі здригнулися надії:

долину цю – собою – не пройти.

В тигрицю перевтілитись, знайти

отруту перемін, що вбить не вміє.

Хіба собою бути – це кордон

двовимірної плями зберігати?

Обмежити свободу – це програти

в бою за існування

хоч в одній із форм.


Тож я – стихія, владу перевтілень

собі від сонця й місяця беру.

Вростаю зморшками в стару кору

чужого дерева

із листям пожовтілим.

Перезимуєм, а тоді стечем

краплиною дощу ув океани.

Мовчазних риб сріблясті каравани

додому донесуть

наш тихий щем.


* * *

не забудь мене

ревністю своєю

вдар по щоці

збуди

крихтою холодного докору

криком розколотого каменю

різаною раною непевності

у своєму щасті

навчи мене сумніватися

недовіряти

сперечатися

і гніватись

навчи мене заїжджати п’ястуком у зуби

і говорити неприємну правду

скалити зуби незадоволеним

і штовхатися ліктями у юрбі

аби лиш у доброму напрямку


Відстань до кордону

Цикл

Кордон із висотою

Вимірюєш висоти високості,

низоти підкоряються тобі.

Ти вже орел. Аж раптом рвеш від кості

смердючі клапті трупної ріллі

і, повен вщерть, отруйно оглядаєш

одвічне копирсання кволих мас.

Від них, мов від минулого, втікаєш,

і страх падіння будить тебе в снах.


Кордон ілюзії

Ошелешений простір.

Пальці стікають в прірву.

Білі сукні летять у вирій

на сольних вітрах.

Я у тебе, країно сфер,

так лелійно вірив!

Друзкіт трубок скляних дощів

на землі, мов прах.

Сиві китиці дружб,

чи то, радше, кохань до себе

розсипаються ніжно

між слізних зітхань роси.

І перетинки труб,

замість арф,

розривають небо.

Тож тепер математику сфер

на плечах

неси.


Кордон особистості

пересуваєш

рамки картин

раз менші вони

раз більші

у нутрощах застигає бурштин

метелики – краплі тиші

твій подив на смужці тіла бринить

тендітним звуком і струмом

і хутко тебе обмежує мить

розлита між сном і тлумом


Кордон війни

Затята битва була уві сні:

у мене відібрали документи.

Десь меч знайшовся. В крові і слині

вбивав я терпеливі сентименти.

І меч той якось виліз зсередини,

попід лопаткою пройшов мені

й тебе поранив.

Бойові місцини

розширюють фронти

на чалому коні.


Кордон молитви

Мадонна квітів шати золоті

підтримує тендітною рукою.

Цвітуть горби, болота і кущі,

вітаючи царицю супокою.

І ллється райський запах із квіток

на італійські видолинки сонця,

та оминає тінню твій світок

заступництво земель цих охоронця.

І дзбан благань стікає у ріллю

крізь пальці італійської скульптури.

Твоя молитва, мов від кришталю,

відбилась від мистецької культури,

і, розгубившись, вийняла з глибин

ікону Богоматері святої.

І заспокійливих очей бурштин

всмоктав благання віри неміцної.


Кордон любові

Телефонна розмова. Сльози у складках серця.

Перекошені губи молитву творять палку.

Мужній порух до праці. У ранішній склянці

денця –

то полин для душі. А в очах – зернятка піску.

Океан з висоти літака. Небайдужі хвилі.

Знову зустріч, вимоги і паразити страху.

Мов знасилувана, віддаю турбування й сили

і, зі стисненим серцем, в свободу чужини лечу.


* * *

Мені ввижається свята вода

твоєю недоступною рікою.

В гірських потоках топиться хода,

і знову я женуся за тобою.

Весела пташко, мавко поколінь,

які людьми переді мною жили –

ти кидаєш сумну розлогу тінь

і відбираєш нерозумну силу

іти до необтесаних вершин

чужих рапсодій та ілюзій щастя.

Звисаю на мотузці з твоїх жил

і теліпаюсь між світів, як вдасться.

Вершини тут – занепад для душі,

глибини ж самопíзнання – загроза.

Ступаю босо по тонкій межі,

і зиркає юрба – в два боки – скоса.


Це не кордон, це лезо витина

свій візерунок болю, і реальність

з темряви думки

зойком

вирина,

і Бог присутній –

раною –

як жалість.


Тут і там

Застудились берізки. Із крапель схололи вина,

на потойбічнім світі співали десь козаки.

Худорляві дівчата родили кожна по сину,

і читали їм ввечері

Мюнхаузена казки.

Тут же, тут виростають крислаті і теплі липи,

синім символом повнять

просторі хати душі,

відкривають красу знов і знов непотойбічні діти,

ллється спокій і мир у посріблені круглі ковші.

Тут і там, там і тут: де ж насправді душа

пробуває?

Я у серці з собою Усесвіт увесь принесла.

Сині пагорби лип ось засніжений кедр обіймає,

і, нарешті, приблуда-душа супокій віднайшла.


* * *

Захмарний обрій. Супокій повітря.

Стріла прощання серце прошива.

Душа напнута на чекання вістрі:

мов із потопу, суша вирина

землі нової, тихої, ясної,

яка вітає кетягами птиць

і пахощами молодої хвої,

і сяйвом всміхнених і щирих лиць.

Кордони розчинились. В неперервність

Землі цілої розум перейшов.

Відкинувши беззахисну непевність,

із гідністю у край чужий прийшов

і став – ні, не своїм – а став собою:

істотою, що форму береже,

не витиснуту й злякану юрбою,

а повну змісту свого, бо уже


не сіпається від погод культурних

і не боїться Бога і себе

й танцює вільно на полях безжурних

і по Землі упевнено іде.


* * *

Захекані думки. Я у проваллі.

Розлогі липи космос обняли,

вітри, торкаючи літа, співали

і грузли стопи у пустель пили.

Така безмежність, серце на глибинах,

думки ширяють в просторах земних,

чуття ж – чуття застигли в горобинах,

спурхнули, голуби, і легіт втих.

У космос глянеш – загубився образ

себе самого, все таке чуже.

Заплющиш очі й добре синє море

згада, як в мушлі пестило тебе.


З висоти

Я розповзаюсь у твоїх руках.

Дощі мене з лиця землі змивають

і моє ім’я вже не пам’ятають

ні трави, ні бруківка, ні ріка…

В кулак стискаю рідину, мов сутність,

листочки липи уночі питають:

чому краплинки млою зависають

і віддають вітрам свою потужність?

Коваль кує жовтогарячі зорі,

і серце моє там удар тримає,

себе вже не впізнавши, зависає,

маленька цятка в невагомім хорі.

Наскільки світла вистачить, чи звідти

побачить хтось мене, чи упізнає

дитину жовто-голубого краю?

Волога осінь. Опадають квіти.


Вага у невагомості абсурдна,

ріка туману – серцеві покута.

Звисаю з неба, скута і забута

і мрію бруком, стоптаним і брудним.


* * *

Твій погляд мені серце борознить:

чи я усе тобі тоді сказала,

коли комета в небі пролітала

і гуснула над хмарами блакить?

Мені понаввижалися пісні.

Одна червоні сипала коралі,

друга вовків лякала у кошарі,

а третя вила гніздечко в огні.

Й старці мене спитали уві сні

про зміст пророцтв і розпачі імперій,

про сльози вдів і жовті трави прерій,

і я вхопила шаблі навісні

й безсило краяла вологий сніг

і дивувалась Заходу і Сходу,

даремно визначала слів свободу

й котилася сама собі до ніг.


Моя Вкраїно, кореню тривог!

Допоможи мені себе простити,

перев’язать, обняти й зрозуміти

й всесвітній степ пройти з тобою вдвох.


Глобальний вітер

Зап’ястя втирають

пахучу олію,

хлібину ось крає

заникана мрія.

Застигли волошки,

затялися маки,

лінуються трошки

ворони і граки.

Каміли.

Портрети.

Завиті карети.

Ковбої.

Стилети.

Злети й відлети.

Задиркуватість.

Задубілість.

Свобода –

легкий вітерець нагих муз хоровода.

Хрипіння колодязів.

Сварки поетів.

Кислички на протязі.

Дрин драндулетів.


І мови,

і школи,

і прядки,

гадалки,

кавалки,

уламки,

барвисті гойдалки

і ліки,

і крики,

здорові каліки,

і пряники,

бублики,

центи і рублики,

баби,

хустини,

плачі й домовини,

гроші,

калоші,

пісні нехороші.

Й серед усього

гармидеру цього –

вітер з Дніпра,

із Дніпра

ще живого.


Дія третя: Сучасна людина

Ліхтарі викликають швидку


* * *

Падуть зів’ялі вишні між каміння,

бере у танець світ свою тугу.

У веб-сторінках тоне покоління,

у вихор тягне сліпота юрбу.

Ми народились в час великих зламів,

розмились штучні і природні сни.

У цій великій та підступній драмі

рятуєм людськість — ту, що зберегли.

У ноосфері стільки чорних дірок...

Шматують дух уявлені світи.

І ми літаєм поміж жовтих зірок,

немов каміння, тупо й без мети.


Виживання

діти стріляються камінчиками з рогаток

носороги відточують методику

вимішування повітря гострим рогом

жаби збивають молоко в сметану

щоб не втопитись

хтось замовляє піцу по Інтернету

світловоди на дні океану

пахнуть помідорами

велику рибу заатакували менші

і світ почався заново


Вибір розумної людини

чотирнадцятий день

другого тижня

двадцять першого року

глотка вичищена

зуби сполоскані

трави підскубані

целюліту нема

пензлик із пудрою

тіні під ковдрою

чорні шовкові тіні

з’їла зима





точка болю то розповзається

то зосереджується дневі під лопаткою

домовини копають у присмерках

квіткові магазини

дарують китиці дружбам і дружкам

якщо поховають свої дитячі лічилки

там

я не розумію цих слів

я не розумію про що

не розумію




варіанти бідності

перебирають розумні люди

або сорочку одягнеш із блискітками слави

або кропивою попечеш своїх родичів

або вистрілиш із пістолета в темну ніч

навіщо

навіщо ти зробив нас розумними


я не розумію цих слів

я не розумію про що

нічого не розумію




виявлено злочин

місяць зненавидів ніч

сонце зненавиділо світло

серце зненавиділо любов

розум зненавидів правду

ми зненавиділи світ

і світ зненавидів нас

постріл із пістолета в темну ніч


* * *

не поклоняйтеся Ваалові

прекрасні статуї не ліпіть йому

коралові рифи

ще пам’ятають коли були живі

риби ще пам’ятають зиготу

віруси пам’ятають

неорганічні елементи

бетонних мостів

ці монстри-будинки

деякі з них наділені свідомістю

вони плачуть що чиясь рука

не сотворила їх красивими

запхані в центр саду

станції метро стогнуть вночі

хоч би які сталактити

якби-то нам солі

у ці нескінченні тунелі

аби вони так не гули

серед шовкової тиші

нелюдські автостради

випльовують свої авта у блакитне небо

надіючись що небо розчинить

цей беззмістовний метал


* * *

Відкриті рани непростих чекань,

затулені обличчями тривоги.

Об греблі волі – хвилі нарікань

вдаряють міцно. Вечори вологі.

Криваві липи палять восени

свою безсилість

від журби відбутись,

щоби не вказувала, що вони

на цвіт не мають права розвернутись.

Тупі уривки кабелів гудять:

чи ви новини слухали, а матчі?

У гніві липи пахнуть і горять

і сиплять золото

на голови

ледачі.


Сучасна людина

мені тісно

між планів і сподівань

між умовностей і вакцин

між доброчинних пожертв

і впорядкованих витрат

мені тісно

між випробуваних машин

і машинних випробувань

потоки інформації

вимог

новин

цікавинок

провин

рецептів

звинувачень

зображень

ковзань

переповнень

сповнень

ударів


злості

млості

риб'ячої німоти

і амебної сліпоти

задушили мене

затиснули мене

проковтнули мене

величезні кити

що травлять мене

разом з усіляким непотребом

у своєму величезному шлунку

ні! я не така!

я вартісніша

від електронних повідомлень

і змістовніша

від публікацій

національного географічного товариства

я потопаю

в океані журналів мод

беззмістовних лахів

сумочок

поясів


тіней для заплаканих очей

і помад для покусаних губ

Господи за що ухопитися

хоч якусь соломинку

хоч якусь надію подай

нехай цей великий кит

виблює мене

куди-небудь

куди завгодно

тільки б звідси втекти

тільки б залишитися собою

хто б я не була


Школа свободи

триптихи сумніву

зéрнятка віри

розпачі пристрастей

спокої міри

непокаянної

вітром терзáної

кволої

голої

смолою митої

скирти переляку

ґлянц перепрошень

гвоздики

лелеки

жертвоприношення

носяться в танці

спідниць кружальця

стопи

стовпи

й прохолодні віяльця


триптихи сумніву

сперті кімнати

тут обповітрено

закутки хати

віяла

де вони

пристрасті щезнули

ревнощі

певності краплі свяченої

розпотроши мене

осердя витягни

вислизни

з пастки

вирвися з нитями

з млявих колекцій

чітких корекцій

магніто-бурями

й тісними сітями


ти поневолена

тут все дозволено!

в просторі правди

в змістові кривди

все передбачено

наперед оплачено

тож випробовуй

відполіровуй

хист покорятися

й не сподіватися

крихітних крапель

визвольних шабель

рукави засукай

долі в груди застукай

кривися

товчися

переучися

не теліпатися

не реготати

не насміхатися

і не втікати


тут

тут стояти

слухати струнко

перетинати

відстань до вуха

і добровільно

в межі вповзати

слухать

не корчитись

і не кусатись

а існувати

мирним створінням

із ластовинням


Людське життя

радість стриманості

поспіх розпачу

погідність забуття

заткано

стоптано

зрівняно

карта вічності

спілість часу

штиль трагічності

рай

драбина

ряса

зречення зречення

руки бідності

заперечення послуху

молитва

спокій

рівність


таблиця істини

кіптява горя

ліщини пристрастей

проліски

відблиски моря

завтра завіє все

все чим ти є

файли пам’яті

турбота

небесне фойє


* * *

арахісові плями

розтікається в грудях яма

альма-матер

і філософія Фукуями*

жимолость крові

присутність Бога

спрага любові

складки ложа


філософія Фукуями

рисові палички

пластикова кава

залишки

завали

хто моїй дитині

розповість

що таке людина

* Фукуяма — філософ, який обговорює питання генної інженерії, зокрема у своїй праці “Our posthuman future”.



філософія Фукуями

граматика розпачу

різниця диверсій

кола пустельних святих

поправки контроверсій

я бреду між лопат органічності

мені погрожують вічністю

мені погрожують судьбою

і свічками і юрбою

клякають

калини перед будівельним краном

а трагедії пустують

над дощовим караваном

я іду

я бреду

на мене вишкірюються

орди Фукуями


місцями кричить пес

і нявкає на місяць

і овечки

зачаті в пробірках

місиво місять

мені страшно ступати

в оце болото

генетично розтрощена

безлика

електрична

потойбічна дійсність

я остання людина на світі

ліхтарі розмовляють

викликають швидку

і мене забирають на переплавку

у генну лабораторію


* * *

простори займаються вогнем

вечір тулиться

до грудей лицем

квіти пелюстками дотикають

розтріпані плечі

вітри пестять

фіолетовий бархат ночі

кроки

постаті

розкоти

витягається рука

до прозорого рядка

словесної реальності

мисленої тривоги

кріпиться

моститься

леститься

постить

кохає

корчиться

ридає

вибльовує


тут хтось не може

бути людиною

помилка у підручниках людськості

суперечність суперечностей

статечність необізнаності

ґречність лихотворства

помста

людина складає себе навпомацки

клітинку до клітинки

голос до туги

тугу до ока

око до правди

правду до помилування

ні!

пам’ять розсипалась

пісок у космосі

заново

знову

людина пробує

маленька завитушка

для важких дверей

ой що за тими дверима!


незграбний конструктор

затикає діри від протягів

свищуть мелодії людськості

зі шпарки у замку


* * *

Рептилії в заниканих костюмах

смакують несолодкі спориші

і засинають у дубових трумнах,

щоб зменшити клопоти на душі.

Ревуть степи, не осипають зорі

дощами злота більше восени,

вже не стікають вниз струмки прозорі

і кришталем не срібляться мости.

Запнулись ґудзики, затнулись диски,

лиш антивірус стеки обновля.

Усе підвелось до якоїсь риски,

усе чомусь прямує до нуля.

Фальшивий скрип партачать ось октети,

і скаляться із темряви ліси.

До неба знов порожні шлють ракети,

а вранці не позбирано роси.


І ось село без газу й Інтернету,

дитинонька з горнятком молока.

Одна ще не потрапила в тенета

і тіні електронні розганя.


* * *

Розпалимо багаття підвечірнє,

рум’янець викаже нашу любов,

що так стидливо, сховано й надмірно

смутиться долею старих дібров.

Заручниця твоя, плането Земле,

межи димів печених картопель,

кладу на серце руку. Марно меле

прадавній млин тепло старих осель.

Який тягар усе земне ввібрати,

аби відчути спрагу між пустель

доріг людських, які несуть у ґрати

японські кімоно,

волинки із Шотландії

й Паризьку цитадель.


І все то те – узорами на шклянках,

уколом вишивки на картузі.

Чи продано вже все? Ось я, землянка,

тулюсь до картопель

і людськість свою

важу

у тузі.


* * *

Ми – останні з людей, що шанують своє коріння.

Після нас – пісеньки карусель,

галас снів,

швидкості автострад.

Світ почне з чистоти

незнання і п’янкого веління

підкорити життя

і у нього

стрельнути з канонад.

Стільки й того, що мріялось:

людство себе зрозуміє

та рукою своєю

Бога якось досягне.

Ненавчéне дитя з кока-колою

невинно сміється й шаліє!

Навіть ця неймовірна

цивілізація

відбудеться і мине.


Що ж, тужити за змістом

за містом могил

не прийдеться:

драма людства вміщається

в кожне окреме життя.

Доторкнутись до Бога рукою...

Струна обірветься

і упоститься серце у змісті,

у мудрості,

в спогляданні...

А звідти –

звідти нема вороття.


Земля

Розхитані підвалини століть.

Навернення вертається з дороги.

Оббитий лікоть пам’яті страхіть

і нових сутностей важкі пологи.

Розмови віри втратили слова,

з-під звуків раптом вилились поняття.

Втекли – мов зграя риб від гарпуна,

аби мостить в ущелинах багаття.

Великий світе, глобус у руках

людське дитя невинно так тримає...

На ньому – людства цвіт, земля і прах

блакитним кольором іще палає.

Скори мене, скріпи мене, прости...

І прихисти мене під свої хмари,

щоб цілопально вознеслись мости

там, де кордони спалюють пожари.


Навчи мене не силувати суть

покірних нетрів дихання людського

і слухать, як артерії цвітуть

в глибинах атмосфери тіла твого.


Наука

Розчинені поверхності питань

засіпалися щільною межею

і вперто загороджують гортань.

І совість витікає течією

непереборних призм важких думок,

що світло спектром кольорів читають.

Ти божевільна чи святий пророк?

Тобою хваляться чи відрікають?

Чи думка здатна обійняти стан

округлих куполів структури світу?

У камері дослідження – метан

у пристрасному спалахові світить.

О Боже мій, куди оце знання?

В який замок таємний ключ укласти?

Щоб відгадати – що? Ось навмання

бажає розум той вогонь украсти,


що геометрію Твоїх думок

освітлює поважно й величаво.

Маленький мозок людських забавόк

модель твоєї мислі тужно славить.


Екологія

Розметані, розкидані міста

межи безлюдних і убогих звалищ.

Заява на відпустку проліта

від хиб лінивих до нещадних згарищ.

Засохли ріки совісті й життя

у видолинках африканських міфів,

де пальми зрубано й нема пуття

від звироднілих давніх апокрифів.

І думки снів злітають над метал

розкотистого і тупого болю.

Округлий диск спортсмен жалю метав,

щоб затулити соняшникам волю.

Раби, клоніться! Розвиток іщез

в кадильних хмарах диму пожадання.

Застрягли руки добрі межи лез

жадоби ненаситного гарчання.


Міннесота

Я не можу дивитись

в прийдешній пожар.

Може, діти сьогоднішні

землю врятують?

Я вертаюсь у первісність

річок і хмар,

де вулкани і блискавки

ще бешкетують.

Я була колись гейзером в цьому степу

і мене ненароком ангели

зсушили

оброжевленим помахом крил,

і отут

всі маленькі молюски і мушлі

тужили.

Я у землю ввійшла й проростала вапном,

опівночі ріка десь на північ стікала

і я спокоєм стала,

тривким джерелом,

що до заходу сонця свій подих спіткало.


Я тепер – череда недоглянутих кіз,

наді мною овечками в’ються хмаринки.

Серед ночі подивлюсь на зоряний віз

і заплющу повіки

й зітхну

до ялинки.


Археологія

Засмучені колодязі мовчать,

відходять давні сни до водопою,

а між штахет – там черепи стирчать.

Харизми доль всміхаються з пустот

порожніх віч, що шкіряться зимою,

і хрипне слово тягарем висот.

Картини сонця в глечиках. Луна.

Кавунним соком спілість витікає:

ми зрозуміли, зняті з гарпуна,

що кров солодка й безпорадність – дар.

Аби лиш наші кості окільчились

вапном сьогоднішніх подій-примар,

щоби оленям ми колись наснились.


Світанок свідомості

Ми знали лише здогадки мутні

невиразних, відчутих і забутих

крислатих тіней, що цвітуть на дні,

біля котрого страх нам обітнутий.

Ми плакали – і озеро пливло

субстратом сліз солоних, несвідомих.

Кричало каченя, своє кубло

в симетрії ліпив бджолиний подих.

Ми ще тоді не мислили себе

й природа нас зусібіч огортала.

Сміялись мавки й кості де-не-де

нагадували нам про смерті жало.

І ми, мов бруньки, виросли в людей,

коли уперше біль запам’ятали

і сльози втримали поміж грудей.

І окрики затишені не впали


на зорі й небо безладом чуттів,

невміщених у молоду свідомість.

Над нами водоспад віків дзвенів,

а ми вливались у нову подобу

розумної істоти, що з добра

щодня солодку чашу випивала.

Світанок людськості. П’янка трава

любов’ю в наші груди уростала.


Первородний гріх

Сніги Усесвіту прокляли наші дні –

з часів, коли від Бога відлучились

відлуння ситості і корені земні,

зашкалені в бажанні підноситись

понад потоки вод, що все течуть

туди, куди Творець їх посилає.

Кроти підозри лабіринти тчуть,

спокуси шепіт досі не вгаває.

О Боже мій, безмежність так пуста,

коли Тебе у ній недобачаєм!

У ній шалено плодяться міста,

і рани квіток плачуть молочаєм.

А я – мовчу, самотності межа

мене той сніг побачити навчила.

Немов по лезу гострого ножа

вчорашня буря межі проводила.


Сюди – неспокій, а туди – блакить,

нашіптування зла – не відділити.

Застрягла в кліщах гордовитих мить,

і навіть Ти не можеш відкупити

від сумнівів облудних і зухвальств

і недовіри в кутиках обличчя.

Потріскана піна підносить альт

із нерозумних снів середньовіччя

й розкотисто виконує свій грім,

аби Тебе – Ісусе – налякати...

Колиски смутку – всюдисущі, крім

покуття із пропаленої хати,

де різки послуху і рушники покор

усе ще посідають чільне місце.

Хурделиця роздвоює свій хор

на вірш і мовчанку, на лід і крицю.

Рятуй мене! Колись мої слова

мене – потай від мене – поз’їдають...

Полова думки з-під страхів стола

вагонами – на страту – від’їжджає.


Замкни мене, заборони мені

тебе ізнову сумнівом ганьбити.

Навчи породистих півнíв гребні –

думки зухвалі – голодом зморити.


Дія четверта: Внутрішня боротьба

Тебе ведуть

у путь сопілки, зрізаної на ніч


* * *

Роззявлений

порух

парашута

подібний

до океанських

анемонів

рятує

статути

пише

закони

впорядковує

отрути

зранку –

неможливий план

в обід –

заздрість старичкам

ввечері – липень містерій

очорнений провиною


оця амеба заходить у твої дні

почуття

думки

дії

рухнутися не можеш

скавуліти не можеш

мов школярка

у білому комірці

рівненько сидиш

піднімаєш руку –

коли належиться

і понад усе лякаєшся

удару лінійкою по пальцях


* * *

Страхи нічної відстані до гробу

засуджених пророцтв і повертань

у материнську і зручну утробу,

де світ простий і де нема вагань.

А спробуй слухать галас філософій

і цілісність глибоку зберегти...

У первісних лісах струмки й осоки

твоєї суті пестять береги.

І крізь широке листя сонце сходить,

і тіні теж не випадкові тут.

Ступають босі ноги, світло родить

плоди чуттів, що творять свій статут.

Тримаєшся обтертих траєкторій,

килими стелиш сліпоті й жалю.

Невпевненості малодушній, хворій

скоряєшся і зрошуєш ріллю


своїм великим, беззмістовним трудом

і китицями прагнень і гріха,

і молишся, аби не стати блудом

який підхопить свіжа ще ріка

і рознесе в клітинку кожну кров’ю

той новий код невільного життя.

Що за безсилля! Мужність паперову,

мов документ, зім’ято

начальником в’язниці

без вороття.


* * *

На винні ядра котиться слина

і черва між м’ясива гидко слизгає:

такі картини розум витина

з дитячих спогадів. Лякливо бризкає

червоний ступінь існування, соромно,

свідомість цвях вбиває навмання

у що-небудь, і сіє сірим борошном

думки, чуття, події і знання.

І після чистки врешті залишається

безмірно вбогий клас малої школи,

і комуністка дико насміхається

з твоєї нації, культури й мови.

І ти сидиш, зсутулена і злякана,

і мрієш про краї за океаном.

Не знаєш, що тирани скрізь однакові,

хоч би яким служили ідеалам.


І, вільна вже, із жахом усвідомлюєш,

що цвях у м’ясиві благім зостався,

і ти його сама тепер устромлюєш,

щоб твій дракон провин не прокидався.

Ти боязко живот свій забезпечуєш

рахунком в банку й сповіддю частою.

Проте ніхто тепер не заперечує:

дракон давно керує вже тобою.


Радянський Союз – USA

Спартанські війни. Втомлені солдати.

Задихані випарування меж.

Хто найчесніший – просить собі страти,

хто напівчесний – страти просить теж.

Живі поля і неживі комбайни,

знущання лез над грудками землі.

Плачі корів в автоматичних стайнях,

напоєні сметаною

важкі

і ожирілі

комарі.

Привіт індустрії тиснених кнопок!

На ґудзиках – герби пролетарям.

З блідих віконець цегляних коробок

у небо заглядає жовтеня.


Чи є різниця: снікерс чи хлібина?

Продатися – однаково за що.

У людства кожна мить – тяжка година,

чувай же, друже,

у комунізмі,

у соціалізмі,

в республіці та демократії,

в капіталізмі.

Чувай, допоки страх

кліщами в душу

ціпко

не зайшов.


Сон

Стрибає зайченя у прірву.

Стук.

Розбився камінь об поріг покори.

Каліцтво впевненості,

снів борсук

зайшов у пам’яті

блакитні нори.

Оте, чого не зналося колись,

тепер буя, мов хвиля океану.

Летиш униз – і досягаєш вись

нерукотворного святого храму.

І все не так, як писано в книжках

і як хотілось упорядкувати.

У кутику заснув стоокий страх,

і бачиш все, і хочеться літати


і розітнути темряву мечем

дитячого простого здивування.

Час прокидатись.

Ностальгії щем:

затихла висота,

гудить прощання.


* * *

Тож знай, що дні твої відміряні,

що круки вишивають сорочки

непам’яті твоєї. Груші зірвані

ворушать ночі золоті мішки.

Розтрать життя своє на день теперішній,

в лякливій повені не потопай.

Один листок – золотоперий змій –

на жилочки нанизує відчай.

Віщуй біду. Забули бо піхотники

про бій за правду. Рідкісний врожай

закупорив млини. Охлялі сотники

гартують послух гострого ножа.


Думка

Нервові здвиги,

крила щось чужіють,

а дзиґи думки кидають мене

у різні стани. Яфени чорніють,

і вовк у горах сам собі бреде.

І думку розкуйовджену вгамую,

але вона, мов хвиля, посилає

свою допитливу і чисту струю,

і так духовний світ собі вивчає.

О думко моя, я тебе не спиню,

вказати шлях не можу, бо безвладна.

Поглянь, прошу, на душу мою синю,

що зажурилась, бідна і безрадна

перед твоїм вертінням і скитанням:

ти хочеш досконало все пізнати,

і працю на вимогу не цінуєш,

а я тебе не можу упіймати.

О рибко, знаю, вислизнеш ізнову…

Яку приманку маю тобі дати?

Ти, безкорислива, не мнеш пусту полову,

аби статтю лиш опублікувати…


* * *

Б. І.

Заіскрилися зіроньки

в плесах нічної річки,

нагадав ти про те,

чим я не зуміла стати.

Я тримаю над трумною ось

трепетливі свічки,

якось личить мені

останнє слово сказати.

Ось душа вже забита у мені,

лиш кругле віко

зазирає в моє

виживальницьке існування.

Безпорадно шукаю

живої водиці ліки,

але води всі мертві:

одужання і вставання

лиш для тих ще можливе,

хто дійсно бажає жити.


Я ж закрила вже краник,

бо, Господи, так незручно

творчим нуртом застиглі

течії ворушити,

ще й звучати так щемно,

недопустимо й скрушно...

У співаник дозволений –

гами нові вносити.

Приручила літеплість мене.

І чужі кордони

пропускають мене, як свою.

До пори, до часу!

Хто зриває із душечки царські

святі корони,

той захлептами п’є

забуття несакральну чашу.


Липнева спека

Заколисані дні, розкосились жита у полі,

ополудні змора панує у головах,

і зусилля змінити шляхи і бажання долі

застрягають, зімлівши, в гарячих глибоких

пісках.

Чи володарі доль зазнавали таких поразок?

Затискаєш життя у кулак, а воно тече

із долонь, мов пісок, непозбираний конусом часу

й каравани думок серед спеки падуть навзнак.

Несприятлива виявилась у душі погода:

штиль жалю і знемоги й зітхань. Налякався дух

і лежить твій верблюд, ворухнутися він не годен,

навіть фата-моргани манливий шепіт ущух.

Але ти не зімлій, піднімися посеред негоди,

нагадай собі бурі у темно-синіх морях,

хоч у мріях, прямуй до оазису слів незгоди,

і, словами почавши, закінчиш у добрих ділах.


* * *

Розкопуємо знову каменюки

безпристрасних подій, пророкувань.

Втискаєм каналізаційні люки,

безпечний звук пакуємо в гортань,

сумлінно глушим цвіркання пташине,

волоссю лак – щоб вітер не чесав;

лише у чаї плавають жоржини,

лиш у пейзажі – прохолодний став.

Затулені, захищені усюди,

життя торкаємось лише в думках,

і свої оболонки, мов прелюди,

лишаємо на вічності руках.


* * *

Затерпло серце. Стукіт сповільнішав.

Дзеркальні води умістили світло,

яке належить яблуням і віршам,

і в жоднім сумніві ще не розквітло.

Бажання млисте кола замітає,

шукає діамантів на дорозі,

у хатці сіра киця все дрімає

й не вірить вітру, темряві і прозі.

Листи летять у вічність. Листоноші

у небо знялись на велосипедах.

Мов листя, вітерець гойдає гроші,

і душі – жабенятка в нових кедах –

стрибають по асфальту і калюжах,

рятуються від слів, подій, розкоші,

простуджуються ув осінніх стужах

і в мультики втікають нехороші.


Вже лікарі й кити у біль не вірять.

Нервовий імпульс у тенетах часу

поможе ніч і день тобі відмірять,

прикріпить жаль, немов яку прикрасу.

І ти у перлах сліз, в камінній вдачі

затулиш діри у наметі світу.

Зітхання ж непотрібні і дитячі

врятують яблунь і поезій світло.


* * *

Годинники оспівані імлою,

напруга пульсу і спасенний час.

Синички розмовляють між собою

про рух комет, про зорі і про нас.

Нам не відпущено іще неспокій,

і старець-світ нам дихать наказав,

остерігатись відчаю й утопій,

не сподіватися на силу трав.

Ми атеїсти. Бог нектар солодкий

покірній вірі щедро подає,

та наші стислі й виміряні кроки

торують щастя, вбоге і своє.

Змиває дощ пилюку з подорожніх,

імлисте серце болю зазнає,

звертається до молитов побожних

і недоладну дійсність віддає


в Того обійми, хто, незрозумілий,

у легкості – вага, у тиші – дзвін.

Він душу кличе, спілу і нецілу,

вмістити суперечність перемін.


* * *

Тепер пора вагань, відмов, прощання.

В історію не суджено ввійти

маріонеткою свого бажання,

спроектувавши ріки пустоти

на рій голів байдужих і охочих,

на плями піль і випари проваль…

Що ж, не судилось сповнити цей злочин,

а так хотілось, так нестерпно жаль.

Вип’ячуємось м’якоттю у грушах,

вагою виснем світу на гіллі,

і наша людськість в думки землетрусах

стікає соком по життя ріллі.


Осінь

Вервечки лебедів окликують вікно

і застеляють небо самотою.

Вогні вечірні скиртою м’якою

палають: засвітилося крило…

Услід кидає грона горобин

доспіла осінь, виважена й зріла.

Загравою утрата лопотіла,

застигла рана в золотий сатин.

Мелодія гойдала рух вітрів,

які тих лебедів наздоганяли

і довге літо їм ще обіцяли,

допоки сніг із неба не злетів.


Очікування зими

І нам пора заповільнити мрії

і залягти Усесвіту на дно,

закоркувати молоде вино,

аби доспіло святістю надії.

Очікування білих орхідей.

Облущуються маятники часу,

застигле сонце блідне передчасно

і пустотою торочиться день.

Нанизуються руки на тепло.

Маленькі зайченятка їсти просять

і горобини кетяги голосять:

червоне серце снігом замело.

Краплинки замерзають на вітрах.

Повітря ніжно тулить друзки райдуг.

Перлини смерті – віддадуть чи знайдуть –

нев’янучий мироточивий прах?


Дорога до душевної хати

Розкриті сутінки служливих спраг.

Посріблені тенета сіють риби,

заткали річки серце. Шал ватаг.

По полю котять голод хлібні скиби.

Триває велич. Не питає ритм,

чи кроки вальсу правильно пульсують.

Коротка далеч. Підлітковий Рим.

Невчені іноземці там пустують.

Шалена велич. Вивихи повстань.

Загравою палає захід сонця.

Конвалії – хустинки привітань.

Йдуть у полон охоче три віконця.

Одне – до хати білої душі,

ще й друге – із душі у світ глибокий.

А третє височіє на межі

того, що бачить осуд одноокий.


В полоні велич сіпається знов.

Одна лише кімнатка залишилась

(там вільно від пилюки і оков),

вікно якої ангелам приснилось.


* * *

Розбите шкло задавнених емоцій,

неспілі дички у траві лежать.

Сльоза не стерпла ні в якому оці,

в душі вже повним ходом сіножать.

Снопи ж – куди подіти, де складати?

Здається, трісне серце від жалю.

Зусилля розуму – жорсткі солдати –

чуття стріляють

і ховають

у ріллю.


Неділя

Рот і покора, зáсідки і скрипки,

задихана гортань пророчих слів.

Кирпаті стогони й кольори снів

й промоклі наждаки – таки до нитки.

Ревучі кручі й карамельний берег,

кокетливі запрошення ослів.

Чи Схід на Заході не заяснів?

Шукай ув озері безцінних перлів.

Порозбивались вази, з них так в’юнко

повиповзали змії на пісок.

Кортить прожити цього дня кусок,

не обриваючи розслабу рвучко.

Примара осені йде за п’ятáми,

і затискає наволоч біду,

і смажить сіль, чита Сковороду

і відбува покуту у вігвамах.


Загублене чуття на пасовищі

трави наскубалось і в озеро зайшло,

і аж тоді – ой леле – відійшло,

коли себе впізнало у водиці.


* * *

Застиглі звуки. Неритмічні фрази.

Корони доль, у краплі – Всесвіт весь.

Перлинка по листку тече й відразу

голівку слимачок підставить десь.

Тривалий піст. Неприбране чекання.

Спурхнули в серці білі голуби.

Невірна пам’ять, совісті вагання

і розуму незміряні труди.

Тобі не вірять – ти береш поразку

і тулиш до грудей, мов кошеня.

Юрба чекає на якусь розв’язку,

а ти пішла зі сцени – навмання.

І котяться несмілі обзивання,

а по спині тече томатний сік.

Сльоза, мов фіаніт, – то зірка рання,

освічує твій відступ, твій відхід.


Нема нічого, лиш старе лахміття

і палиця – твій пілігримський знак.

Ідеш у волохаті сни й жахіття,

під хор спокус не падаєш навзнак.

І в тінях тих вилонюється правда

про золоті жита й бетонні сни.

Над сценою заноситься кувалда,

а ти – не там! Щасніша, ніж вони.


* * *

Іскриться доля. Брудняться манжети.

Заворожилось буднями життя.

Із давніх мрій мигочуть силуети

лише у снах. Лиш тихо і здаля.

Прасуєш сорочки, переш шкарпетки

і про дитячий плач міркуєш знов.

Дивуєшся, куди втекли карети

великих прагнень і повстанських змов.

Повільно розчиняєшся у буднях:

втрачаєш форму, серце і вуста,

течеш водою в душних пополуднях

в кімнати, телевізори й міста.

Тобі уже себе не позбирати –

все далі краплі стрибають кудись.

Чи хочеш своє серце знов пізнати?

Дощу послухай, в небо подивись.


Пам'ять

Благає, шириться, проситься

марево золоте.

Відстань прощається й колеться,

ноги ідуть. То пусте.

Лампи нужду не освічують,

молиться ревний ліхтар.

Краплі секунди відлічують,

золотом світить вівтар.

Друзки розбризканих пристрастей,

коло здригається враз:

місця на серце чи вистачить?

Ніжні метелики фраз

і літачки очевидності,

довгі листи восени.

Біль уникає нестримності,

пам’ять затулює сни.


Ротики просять безумності,

мла розсипає мости.

Трошки покори і мужності.

Тихо зростають хрести.

Світло містерій на цвинтарі,

в душу коріння росте –

з неї вискакують лицарі,

дим поневолень мете.

Все відцвіло, все осипалось,

іній – на пагорб туги.

Розпачем чайка відкликнулась,

спомин залив береги.

Не пам’ятай, відітни усе!

Хто я тоді, що і де?

Щастя у житі наснилося.

Доля причинна бреде.


* * *

Твоя ропа мені роз’їла плечі.

Чекаю посту і творю біду.

Закваски холоду.

Байдужі речі.

Обтріпали березу молоду.

За що це полювання?

Вічна втома.

Перебирання глоду й полину.

Заіскрилося серце.

Слів судома.

Я цього разу кари не мину.

Наперекір, уперто вивіряю

по карті людськості свої сліди.

Карай мене!

Я в безвість не сповзаю.

Людиною веслую крізь сніги.


* * *

Кінцівки спокою. Затраснуті уста.

Крикливі мóвчанки й сухі ридання.

Загорнені у райдуги міста.

Мости у резонансних коливаннях.

Ритмічні звуки зволікань і кривд.

Стрічки із китиць прощення й смирення.

Прозорий привид і облудний вид

обрізаного сумнівом імення.

Строкаті строфи фіялкових мрій

наздоганяють душу опівночі.

Застигле серце оживає в ній –

особі Божій, що глядить ув очі.


Просвітлення

Вода запам’ятала нас удвох

заниканою й сильною межею.

На сполох об каміння бився мох,

і ми пливли – стрімкою течією.

Роздвоїлись: червоним кораблем

і тінню чорною на горизонті.

Над нами – ночі темінь і емблем

завчених догм не зорі, а пігменти.

І ось веслуєм

на ніч,

навмання...

Ми зачепились щоглою об небо.

Тканина вділ злетіла.

Риси дня

розвиднілись у життєдайні стебла.


* * *

картина присмерків

впорядковує ниви

катапульта свідомості

рятує від правдивих сновидінь

річка кольору рису

сіль кольору пилюки

сумнів кольору заходу сонця

риба

наздоганяє твоє невірство

і промовляє німими устами

о – а – гоа – у – по – а – а

креветки кашляють тобі в лице

водорослі обмотують твої нерухомі груди

щоб глибоко не дихалось

здихались

вуглинки свого внутрішнього жару

а перлинки свого перламутрового блиску

забажалось жити розслаблено

без намагань переконати усіх

що ти кращий блазень у воротах

пащі підлабузництва


я мовчу

я мовчу у твоїх долонях

я мовчу у твоїх скронях

я нічого не слухаю

лише дорікання тобі шлю

я мовчу

мавки мене може оправдають

ритми свідомості

добре що все це наяву

якщо б у сні

то це було б насправді


* * *

ми на суді возитися не будем

із нехотінням у слизьких санях

коней приб’ємо

і в лісах заблудим

і виявимось знову у сінях

старої недоглянутої хати

пропахлої вологими дошками

ми будем там молитись і кохатись

і доторкатися печі губами

побілені параски пересудів

і збовтаний намул свячених вод

залічено нас

до кіннотопудів

посеред необжитих ще пустот

тремтливі рожі

спілі і колючі

занедбані канони для судів


ми так заплутались

нас не осудять

якщо пропустимо у черзі

сиріт і хворих і удів


* * *

Чагарники чувають. Темний вечір,

і Юда відшукав уже Христа,

і пальма синя, зріла й молода

вмиває вже понурі Божі плечі.

Чи Юду свого ти уже знайшов?

Чи дав йому себе кудись продати?

Строкаті записи, календарі і дати

й слова позбирані із різних мов.

Елої, Елі, лема савахтані!

Між різних ряс і риз, вже навіть рис

у кожнім краю щур інакше гриз,

і сопілки тулились до гортані.

Чи я ще тут і ти ще в Гетсимані?

Чагарники густі лиш стережуть

краплини крові, і мене ведуть

у путь сопілки, зрізаної на ніч.


Піраміда сучасності

Розкрилися квітчасті фараони

на умивання у фонтанах просьб:

корита, мальви, айстри і неони

для темної хурделиці нероб.

Цей ранній поспіх ублагати долю,

аби дістати – що – цікавий кадр?

Кричить невірство, роздаються ролі,

невправним удаванням снить театр.

Розкошлані пройдисвіти – барони,

недовчені повії – за мадонн.

Затяті сміхи, серпантини, трони

і брязкіт жезл, шабель, намист, корон...

У піраміді ящірки гуляють,

напівтигриці дивляться на гру,

а із вершини мотузки звисають,

гойдають трупів на самім низу.


Тебе торкнулись. Ти тепер одна з них.

Яку ж бо роль узяти – підкажіть?

Як постити, коли навколо празник,

де вчути правду, як брехня іржить?

Хоча б якесь затишне кутовиння...

Не знайдеш тут півмісяця й хреста.

Якесь безвірство. Мідне ластовиння

брязчить без змісту, хисту і знання.

І не втечеш – куди – у самотину?

Ця піраміда пожирає світ.

Бредеш і плачеш гірко попідтинню

і шепчеш правду з-під важких чобіт.


* * *

покриті соромом

мов інеєм

міста

значимість послуху

і кривда непокори

застрягли в отворі нікчемності літа

а серце молиться

і б’ється

об дозори

ялиці прагнення

хурделиці прощань

завіяло

засипало

заснуло

не спить зимою

лише тиха лань

їй не лінивилось

та у грудях тиснуло


вона ж ходила

молотила сніг

дивилася

на змерзлі й скляклі зорі

і не пускалась

в звилини доріг

котрі ведуть

в цивілізацій гори

вона замерзла

лань ота

чомусь

у вікнах їли

печиво до чаю

її прокляли швидко

бо комусь

та мука

в часі сплячки

заважала


* * *

Із затхлих граней сонце не сідає.

Бурлить ріка. Захлиснулась орда.

Крикливе слово думку обіймає

і душить, душить... Лист не поверта

з-за океанських подорожей знову:

там запечатані твої чуття.

Годуєш сумніву святу корову,

приймаєш ріки в затінках хреста,

і оббиваєш безлюднí міста

і віриш знов задушливому слову.

Характер паніки відбивсь в очах

упорядкованістю виживання.

Торкаєш тюль, що прикриває прах

забутого чуття. Для виконання

продуманих головоломок час,

задиханий докором, підганяєш,

кривиш душею і змілілий гас

лампадки розбавляєш – щоб погас

той вогник, що незносну тінь кидає.


* * *

Розгойдані, розколоті міста,

усі піски бетоном позчіпляло.

А на кометі – звилина крута:

вона нас, пролетівши, упізнала.

Не бачилося з висоти її,

не снилося зі швидкості польоту.

Дрімалось у безглуздому гаї

і пилось зимні пляшки пива з ґроту.

Чому ми закриваємося знов

від правди смутку й тягарів покори?

Вже фарба світу здерлась до основ,

а ми – під вечір – засуваєм штори.


Зимовий вечір

Чи вечір нам пороги обмете

хустиною взорованою й теплою?

Чи білий дід з гостинцями прийде,

чи засміємось під низькою стелею

крихких поразок і тривких вагань,

невисловлених мрій та одинокості?

Минає вечір – наступає рань

нещадним світлом віри і високості.

Маленьким ведмежаткам сниться сніг,

кульбаби і пари медових пристаней,

а ми – втомились: піщаних доріг

пили далекі та великі відстані.

У спрощене затишшя нам тепер

ніколи вже, мабуть, не повернутись.

Блакитний вечір хусткою мете,

а нам не вдалось

у теплі

забутись.


Осіння подорож

На полі поклику –

там зрушилась

вода

і обливає душу самотою.

А сумнів: “Чи твоя біда?” – пита

й занурюється в озеро спокою.

Те, що моє – без згоди – проживу

і не втечу від близькості вологи

струмочка туги. У м’яку траву

заплачуть роси ніжності й тривоги.

У спразі задивляння у лице

осяяного лику милосердя

танцює подих із близьким кінцем,

і світить покаяння із осердя.


Архангел

Мій архангеле,

постате світла і волі,

забери мене в світ непоборних питань

про молекули відстані й пристрасті долі

й катакомби у сховках від прикрих вітань.

Я боюся сказати про твою присутність:

лише подих, і ти, немов голуб, спурхнеш.

Я не рухаюсь. Слухаю звуки із лютні –

ти її визволяєш із мовчанки меж.

Не витримую музики. Ці відчування...

Ось здригається тіло і серце рида.

Захлинається слово.

Вволéне бажання

твою постать затримать

стеблом

вироста.


Ранок

Заграли сурми, ранок, дзвін годинника.

Якесь насильство праці над життям.

Кортить заткати діри цій годині

й закільцювати день

пророслим картоплям.

Новинки із новин здушили горло, –

убивства, демонстрації, цунамі.

Я посуваю стопи

змучено й негордо

і сподіваюся змагань з вітрами.

Я вимикаю радіо, до склянки

із теплим чаєм горнуся безсило.

Лічилка про Дунай і подолянку

мені ворушить дихання і крила.

Ще не прокинулась, а вже тривога,

хіба що псальми взяти і читати...

Без розуміння вічності і Бога,

автоматично сторінки гортати.


Торкнеться усмішка, бо світ чудовий.

Зусилля віри крізь густу самотність.

І голуб пролітає паперовий,

заплющує надто широкі очі,

щоб бачити лише тоненьку цівку

того безмірно лагідного світла,

що вилилось із книги на долівку,

коли псальми зносились у повітря.


Осінь

Зашились вирости до оборони,

за кроком теліпається сльота.

Збирають сльози осені корони,

а річка перші дзеркала віта.

Прозрілося, пробилося, простилось.

Хвороби коренів благають вись,

щоб залишитись там, де їм судилось,

хворіти людськістю – як Бог колись.

Роз’ятрено м’ясисті темні нетрі,

розлупано фарби поверху стін.

Додолу – вниз – ростуть колючі кедри,

задихані вологістю колін.

Тут вклякли трави, соняхи і птиці,

тут ревність не достукалась до сліз,

тут сіра батьківщина тихо сниться

і тулиться малий чумацький віз.


Ой вижити би, витримати, встати,

із Всесвітом ходити ув очах.

Поля ростуть, чекаючи розплати

за смерть, що завмирає

в борознах.


Схованка покори

Сповíльнилися простори спокою,

застигли шибки відстанню до правд.

Горить земля червоною рікою,

а в серце наливається смарагд.

Затерпли муки – змучились боліти,

затихли стогони біленьких стін.

Не мовлять слів неповносправні діти,

любов не підіймається з колін.

Заплакалося сивими дощами,

замріялося долею дівиць,

що мученицько билися мечами

із ордами зарозумілих лиць.

Покора розрослася сильним дубом –

сюди, сюди ховайся у дупло!

Молись, щоб між змагань дереворубам

сокири лезо кровію зійшло.


Покликання королеви

Повторюваність пристрасті. Невірство.

Хула супроти величі речей.

Запряжені сини у королівство

Воздвижуть істини з своїх плечей.

Раби грабують грамоту і мову,

безвірні зраджують свою судьбу,

а неледачі – ті кують промову,

щоб нею збаламутити юрбу.

Піски спливли

текучістю піщинок,

заговорились зорі уві сні

про неможливий спокій і спочинок

і про нещадний поклик до борні.

Нехай один стоїть в здоровім глузді,

не шарпаний за ниточки слабин –

і того досить на великім лузі

укритим криком стиглих горобин.


Тож вигодуй мене, немов дитятко,

на мужності і мудрості думок,

і виконай ту страхітливу клятву,

яку шепоче крихітний струмок

на дні душі живої, серед листя,

що вистигло вологістю перлин.

Щоби слова твої та й збереглися,

незмінна буква кращих перемін.


ЗМІСТ

Увертюра: Сон 3

Дія перша: Львівські враження. Із зернятка гіркого струна голосна росте 5

Спросоння ллється цівкою душа... 6

Прокидається день... 7

Вода стікає межи пальці, сплескує... 8

Пісенька підприємця 9

Пісенька бідолахи 11

Мови 13

У кав'ярні 14

В неділю 16

Уривки музики лоскочуть давній шал... 18

Мене щось нудить. Відблиски бузкові... 19

Рикають душі у пащах левів... 20

Ілюзії 21

Засніжені вітрини душ збиткових... 22

Чомусь не спиться. Забрела душа... 23

Віднова у Святому Дусі 24

Розгойдалися птиці... 25

Гармидер душ і стукіт між коліс... 26

Я безсила перед тобою, мій кобзарю... 27

Києво-Печерська Лавра 28

Субстанція душі така тонка... 29

Зі складок осені випурхують літа 30

Україні 31

Коли не вистачає вже понять... 31

проймаєш мене... 33

Коні стрибають в прірву й летять... 35

Вибори 37

(продані голоси) 37

(передвиборна зустріч) 38

(день голосування) 39

Голосування 40

Ящірка-споглядач 42

Повстання 44

НАТО 46


Правління Я 48

Дія друга: Подорож до Америки. Безсило краємо вологий сніг 49

не уявляй собі домовину... 50

звикаєш до постійного світла у вікнах... 51

з’явитися на чорному кораблі... 52

Корозії думок про невагомість... 54

Політ у США 56

Ми летимо у неповернення країну... 56

Розгойдується клекіт на крилі... 58

Прощання легіт біля пружних скронь... 60

заколисуєш думку про смерть... 61

стоїш на протязі... 63

Вавилонська неволя... 65

Протестантська етика і капіталізм 66

Різдво на чужині 68

На чужині 69

Американська етика 70

Чикаго 71

Понеділок 72

(реальність — наяву) 72

(уява — наяву) 73

Закочується вітер за крило... 74

На обговоренні... 76

Біль 77

черево дня... 77

Вітри виструнчуються до нових підходів... 79

Ось готуюсь торкнутись дна... 80

Осінь (Пірнає осінь у бурштин...) 81

це ще не все... 82

Ми розчинилися в чужих словах... 84

Перевтілення 86

не забудь мене... 88

Відстань до кордону. Цикл 89

Кордон із висотою 89

Кордон ілюзії 90

Кордон особистості 91

Кордон війни 92


Кордон молитви 93

Кордон любові 94

Мені ввижається свята вода... 95

Тут і там 97

Захмарний обрій. Супокій повітря... 98

Захекані думки. Я у проваллі... 100

З висоти 101

Твій погляд мені серце борознить... 103

Глобальний вітер 105

Дія третя: Сучасна людина. Ліхтарі викликають швидку 107

Падуть зів’ялі вишні між каміння... 108

Виживання 109

Вибір розумної людини 110

не поклоняйтеся Ваалові... 113

Відкриті рани непростих чекань... 114

Сучасна людина 115

Школа свободи 118

Людське життя 122

арахісові плями... 124

простори займаються вогнем... 127

Рептилії в заниканих костюмах... 130

Розпалимо багаття підвечірнє... 132

Ми – останні з людей, що шанують своє коріння... 134

Земля 136

Наука 138

Екологія 140

Міннесота 141

Археологія 143

Світанок свідомості 144

Первородний гріх 146

Дія четверта: Внутрішня боротьба. Тебе ведуть у путь сопілки, зрізаної на ніч 149

Роззявлений... 150

Страхи нічної відстані до гробу... 152

На винні ядра котиться слина... 154

Радянський Союз – USA 156

Сон (Стрибає зайченя у прірву...) 158


Тож знай, що дні твої відміряні... 160

Думка 161

Заіскрилися зіроньки... 162

Липнева спека 164

Розкопуємо знову каменюки... 165

Затерпло серце. Стукіт сповільнішав... 166

Годинники оспівані імлою... 168

Тепер пора вагань, відмов, прощання... 170

Осінь (Вервечки лебедів окликують вікно...) 171

Очікування зими 172

Дорога до душевної хати 173

Розбите шкло задавнених емоцій... 175

Неділя 176

Застиглі звуки. Неритмічні фрази... 178

Іскриться доля. Брудняться манжети... 180

Пам'ять 181

Твоя ропа мені роз’їла плечі... 183

Кінцівки спокою. Затраснуті уста... 184

Просвітлення 185

картина присмерків... 186

ми на суді возитися не будем... 188

Чагарники чувають. Темний вечір... 190

Піраміда сучасності 191

покриті соромом... 193

Із затхлих граней сонце не сідає... 195

Розгойдані, розколоті міста... 196

Зимовий вечір 197

Осіння подорож 198

Архангел 199

Ранок 200

Осінь (Зашились вирости до оборони...) 202

Схованка покори 204

Покликання королеви 205

Електронне літературне видання

БІГУН Оксана Григорівна

ВІДСТАНЬ ДО КОРДОНУ

Поезії, 211 с.

Літературний редактор Марія Волощак

Ел. адреса авторки: [email protected],

а також [email protected]

Веб-сторінка: www.oksanabihun.com

Оксана Бігун народилася 1980 р. у м. Львові. 2001 р. закінчила

факультет прикладної математики та інформатики Львівського

національного університету імені Івана Франка, а у 2009 р.

захистила дисертацію з геометричного аналізу в Університеті

Міссурі (США). Тепер викладає у коледжі Конкордія штату

Міннесота (США). Грає на фортепіано, бандурі та гітарі, пише

музику. Співала у Галицькому камерному хорі “Євшан” та

мистецькому гурті “Осмолода” ЛНУ імені Івана Франка. 1998 р.

побачила світ перша збірка поетеси “Мова серця”, а 2010 р. у

видавництві “Каменяр” вийшла її збірка “Очікування Різдва”.

Поезії друкувались у журналі Національної Спілки

письменників України “Дзвін”, збірниках “Привітання життя”,

часописах “Арка”, “Каменяр” та інших виданнях.

Documents

Поезії - Oksana Bihunoksanabihun.com/BIHUNVidstanDoKordonu.pdfострів скарбів. Хоч прозріти б колись... Та гострі отруєні стріли