Педагоги ДНПедагоги ДНПедагоги ДНПедагоги ДНЗ № З № З № З № 85 « 85 « 85 « 85 « Перші сходинки Перші сходинки Перші сходинки Перші сходинки »»»» представляють авторський представляють авторський представляють авторський представляють авторський досвід у питанні організації сеансів казкотерапії , як одного з досвід у питанні організації сеансів казкотерапії , як одного з досвід у питанні організації сеансів казкотерапії , як одного з досвід у питанні організації сеансів казкотерапії , як одного з ««««інструментівінструментівінструментівінструментів» » » » організації психокорекційної роботи та засобу організації психокорекційної роботи та засобу організації психокорекційної роботи та засобу організації психокорекційної роботи та засобу формування соціальної компетентності з малюками дошкільного формування соціальної компетентності з малюками дошкільного формування соціальної компетентності з малюками дошкільного формування соціальної компетентності з малюками дошкільного віку.віку.віку.віку. Що робить казка? Дає спільну мову для дорослого і дитини. Мова казки зближує. Казка більш інформативна, ніж звичайна стиснута промова. В 4 роки у дитини починається активний процес образного мислення. Як же виникають образи у дитини? Мозок малюка реагує на світ лише емоційно. Емоції, які мозок запам’ятовує і може по пам’яті відтворити, можна назвати відчуттями. Викликаючи в пам’яті відчуття, він його закріпляє у вигляді образу. Образ може бути описаний різними способами. Головне, що будь-яке його відтворення по своїй суті є творчістю. КазкотерапіяКазкотерапіяКазкотерапіяКазкотерапія - це створення особливої казкової атмосфери, яка робить мрії дитини дійсністю, дозволяє дитині вступити у боротьбу зі своми страхами, комплексами. Казку для казкотерапії слід складати для кожної дитини окремо, з урахуванням її особливостей, відштовхуючись від тих проблем та страхів, які притаманні конкретній дитині. Така казка повинна надати малюку можливість вдатися до самоаналізу. Головний герой переживає ті ж емоції, що і малюк, долає ті ж страхи та комплекси, знаходить виходи із проблемної ситуації. Таким чином, дитина порівнює себе з персонажем, аналізує його поведінку і, як результат, вчиться долати труднощі різного характеру у реальному житті. А отже позбувається тих недоліків, які притаманні їй зараз. Як скласти казку для казкотерапії:Як скласти казку для казкотерапії:Як скласти казку для казкотерапії:Як скласти казку для казкотерапії: 1.Н еобхідно визначити проблему . 2. Не менш важливим є прокладення паралелі з реальним життям. 3. Головний герой казки повинен бути наділений тими рисами, яких потрібно позбутися. 4. Негативні риси головного героя повинні змінитися на позитивні .

Чарівний сон Ніколи ще в Софійки не було такого піднесеного настрою, коли вона поверталась додому із дитячого садка. Адже ці рукавички, які були в неї на руках, всім так сподобались. А подарувала Софійці їх бабуся Настя. Вона приїздила до них в гості, на вихідні і привезла цей чудовий подаруночок, яки й вив’язала своїми руками. А ще вишила на них красиві квіточки. І рукавички дівчинці були дуже до вподоби і радості не було меж. Софійка звичайно подякувала бабусі за подарунок і сказала їй, що вона в неї найкраща рукодільниця. Бабуся задоволено посміхнулась, промовляючи: Сонце землю прикрашає, а людину праця. Запам’ятай і ти, моя люба.

І сьогодні Софійка була дуже щаслива. Їй здавалось все таким красивим навколо. - Ой яка ця осінь чарівниця ! – думала дівчинка. Без фарб, без олівців, без пензликів розмальовує все навколо в такі яскраві, гарні кольори. Раптом дівчинка зупинилась і її погляд охопив такий сум, такий жаль.

Вона ледь не наступила на квіточку, яка лежала прямо перед нею на доріжці. -Бідненька, хто ж тебе тут залишив? – подумала Софійка.

Вона була чимось схожа на ті квіточки, що були вишиті в неї на рукавичках. Квіточка була вже майже зів’ялою. Софійка взяла її бережно в руки і понесла додому. Поставила її у водичку у себе на підвіконні. Коли дівчинка лягла спати, то уві сні вона розмовляла з нею. Дівчинка дізналася, що ця квіточка незвичайна, а чарівна. Вона пообіцяла виконати будь— яке бажання дівчинка в подарунок за її турботу. І Софійка попросила в неї черевички. Адже скоро свято осені, а в мами все не вистачає часу їх купити. І коли дівчина вранці прокинулась, то очам своїм не повірила. Вона побачила на підлозі, біля самого ліжка, стояли новенькі, гарненькі черевички, а на підвіконні стояла квіточка. Вона весело хитала голівкою, на якій було багато ніжних пелюсточок і була така гарна і пишна.

І знову дівчинка піде до садочка з піднесеним настроєм, весела та щаслива.

Автор вихователь ДНЗ № 85 “ Перші сходинки ”

Любов Миколаївна Лиса

Кленові листочки

Осінь – красуня наче талановита художниця яскраво розмалювала кущі, дерева, квіти - думав Богданчик, коли збирав букетик з кленових листочків. Які ж вони гарні, різнокольорові: жовті, рожеві, коричневі та оранжеві.

Хлопчик міцно тримав їх у своїй руці, щоб часом грайливий вітерець не вирвав їх із рук. Цей букетик він подарує своїй матусі. Адже вона в нього найрідніша, найдорожча і найкрасивіша.

Раптом очі Богданчика широко розкрились і хлопчик зупинився від здивування. Листочки, що були в нього в руках заворушились, зашелестіли, похитуючись і навіть тихенько заговорили:

- Шур, шур, шур. Ти хороший, добрий хлопчик. Ти нам продовжив життя. Наших друзів кожен день підмітають, загрібають, нас топчуть. Нам боляче. Нам теж хочеться жити, бути комусь потрібними. Здивуванню хлопчика не було меж. З ним таке діється вперше.

Даруючи цей букетик, Богданчик сказав мамі, що то є незвичайні собі листочки, а чарівні. Мама з вдячною посмішкою поставила листочки в кришталеву вазу, яка теж здавалась чарівною. Вона виблискувала від сонячних промінчиків та листочків різними кольорами.

Нехай вони стоять у цій вазі довго-довго – думах хлопчик, нагадуючи мені про осінь, та про її чарівність.

Автор вихователь ДНЗ № 85 “ Перші сходинки ”

Любов Миколаївна Лиса

Синя волошка

Якось небо дорікало колоскам хлібного поля, мовляв, усе, що є на Землі, вдячне йому, небу. Квіти посилають свій аромат, ліси – таємний шепіт, птахи – спів. Тільки колосся не складає йому подяки, хоч саме небо напуває коріння життєдайним дощем.

«Навпаки, ми дуже вдячні тобі, - сказали колоски, - бо прикрашаємо землю морем зелені. А в інший спосіб не можемо виразити свою вдячність до тебе. Допоможи нам, і ми будемо завжди вдячні тобі.»

«Гаразд, - відповіло небо. – Якщо ви не можете піднятись до мене, я зійду до вас.» І небо наказало землі виростити серед колосків сині квіти – часточку самого неба. Відтоді стебла хлібних злаків при кожному подмухові вітру нахиляються до посланців синього неба – волошок – і нашіптують їм ніжні слова любові.

Автор вихователь ДНЗ № 85 “ Перші сходинки ”

Вікторія Григорівна Бородавка

Дубовий листочок

Дубовий листочок тріпотів на гілці, всміхався й наспівував: Я найзеленіший і найкращий. Ніхто мені не рівня…. Але й на інших деревах листя було зелене, весь ліс був зелений, тільки кленове листя набирало золотавого осіннього відтінку. Дубовий листочок гадав, що з кленом щось сталося. Авжеж, бути жовтим, коли весь ліс зелений, - сумно. «Треба простежити за ним, дізнатися, що він собі надумав?» - вирішив дубовий листочок. Він підозріло прислухався, про що шелестить між собою кленове листя, та воно гомоніло про те саме, що й усе зелене товариство та тріпотіло на вітрі. Звернувся тоді дубовий листочок на пораду до найстарішої гілки, але тій ніколи було: наближалась осінь – тож старанно до неї готувалась. Дубовий листок хотів сонячного промінця запитати, але промінчики не захотіли з ним розмовляти. Дні спливали, а дубовий листок тріпотів собі на вітрі, всміхався і наспівував: Я найзеленіший і найкращий, ніхто мені не рівня…

Він навіть не помічав, що з кожним днем стає все прозоріший, легший - що все ближче підкрадається до нього пронизливий осінній вітер. Що все рідше до всього зеленого братства приходять погостити сонячні про

мінчики. Тільки згодом, він помітив, що пожовк, але бадьоро всміхався: «А що в цьому поганого? Хіба все листя не стало легке і жовте?» Дубовий листок підвів голову, але тут же сором’язливо її опустив. Високо-високо, на оголеній гілці, зеленів єдиний листок і наспівував:

«Я найзеленіший і найкращий. Ніхто мені не рівня…» А сонце однаково посилало своє проміння на той листок, що

жовтів і на той, що висів на гілці, яку погойдував вітерець. От тільки сонячних промінчиків ставало все менше і менше, і вони не встигали нагріти все навколо як влітку. Все частіше йшов дощик, з кожним днем він ставав прохолоднішим і все частіше з ним прилітав прохолодний вітер. Наставала справжня осінь.

Автор вихователь ДНЗ № 85 “ Перші сходинки»

Вікторія Григорівна Бородавка

Трава – спориш

Якось рано - вранці стара ворожка поверталася з гір, де зби рала цілющі трави. Повний кошик назбирала старенька, притомилася. Сіла стара в тіні під деревом відпочити. Аж глянь – обабіч стежки, якою вона спускалась вниз, пробирається з гори маленька травичка. Чому це ти в гори поспішаєш? – завела розмову старенька. – Як звати тебе? Спориш – одказала тоненьким голосом травичка. Помандрую в гори, подалі від людей. Немає мені життя од них. Все розорали, ніде мені оселитися спокійно. Ось я й вирішила, що в горах не буду нікому заважати. Не вибратися тобі в гори такій маленькій – сказала бабця. А що ж мені робити? – запитала травичка. - Однаково загину. Ні. Піду. Ти відпочивай собі бабусю. І знову подерлася вгору. Шкода стало бабусі беззахисної травички. Звелася на ноги, погукала: “ Гей ти, як там тебе величати. Повертайся до людей. У горах пропадеш. Повертайся.” Добре – відповіла травичка. Я повернуся в теплу долину до людей. “ А щоб вони тебе не чіпали, я наділю тебе цілющими властивостями “- мовила старенька. І трава теж побігла за нею вниз. Так трава-спориш повернувся до людей, заселив їхні городи, сади, квітники. Люди його зривають з корінням, а він усе росте, розширюючи свої володіння й допомагаючи людям лікувати різні хвороби.

Автор вихователь ДНЗ № 85 “ Перші сходинки ”

Тетяна Володимирівна Плекан

Таємниця осіннього лісу. Тиша, спокій, за обрію виходить сонне сонечко, легкий теплий вітерець кружляє у таночку з барвистими листочками… Лиш чути, як могутні дуби шепочуться з тендітними берізками про швидкий прихід золотої осені і настання суворої, холодної зими. Посередині лісу на сонячній галявині стояв криластий, могутній дуб, на якому завжди панувала радість. Там жила сім’я допитливих білченят. - Мамо, мамо, а чому сонце світить? Чому дощик крапає? Чому листя зелене? Здавалось питання «Чому?» ніколи не втихало. Якось вирушила весела сім*я у ліс по гриби на зиму запаси робити. Розбіглись хто куди, хто під кущик, хто під сосну, хто і під клен, а одне найдопитливіше вскочило у густу, злегка пожовтілу траву. Коли чує здалека з- під осики долинає гомін , воно тихенько підлізло, прилягло на сухе, м’якеньке листячко і прислуховується до розмови. То розмовляв хвалькуватий сірий зайчик зі скромним, добрим їжачком. - А я красивий, великий, маю спритні , міцні ноги, довгі вуха, м’яку шубку, я нікого і нічого не боюся. А ти, ти подивись на себе, малий ще й носиш постійно якісь гвіздочки на спині, невже ти думаєш, що ти красивий і тебе хтось любить? Ха-ха-ха! - Мені байдуже, хто про мене, що говорить! Я теж маю ніжки, хоч і маленькі, але дуже швидкі, і не гвіздочки, а голочки на яких я ношу яблука, грибочки і листочки, і які завжди допомагають мені захиститись від ворога… -Обережно, обережно!!! – закричало білченя. За куща вискочила голодна й зла лисиця і як закричить : «Ура, обід !».З переляку хто куди : білченя на осику, їжачок в клубочок, а зайчик тільки хотів втікати, як лисиця хап і за вухо. - І хто тут нікого не боїться? – з посмішкою промовила лисиця. -Я, не боюся! –сказав їжачок і як розігнався, як уколов лисичку . - Ой, як боляче! Від нестерпного болю відпустила зайченя і як чкурне у ліс, тільки й хвіст і видно. Опустив вуха зайчик, підійшов до їжачка і каже : «Вибач, будь-ласка, що глузував з тебе і щиро вдячний за порятунок. І тобі також добре білченя». -Будь-ласка! Я запрошую вас на смачний чай з горішками, відсвяткуємо нашу перемогу. Гаразд ? - запропонувало щире білченя. - Гаразд, дякуємо! Від тих пір, столи вони дружити й допомагати один одному. А по усьому лісі запанувала радість й спокій.

Автор вихователь ДНЗ № 85 “ Перші сходинки ”

Тетяна Ігорівна Остєва

На кого схожі хмари

Одного теплого осіннього ранку на галявині, здивоване від подиву, сиді ло маленьке Цуценя, дивлячись у блакитне небо. Гей, цуценя ! Кар – кар !Що ти там побачив ? – запитала, пролітаючи Ворона . Нас, ворон, рахуєш ? Ні, рахувати я ще не вмію. Я спостерігаю за хмарами. Як гадаєш, на кого вони схожі ? На хмари ! На кого ж і ще ? – на льоту відповідала Ворона та полетіла далі . Ні не на хмари … - ще більше замислилося цуценя і раптово отримало шишкою по голові. Ой ! Ти чого шпурляєшся ?!- накинувся він на білку, яка й кинула в нього шишкою з високої сосни. А ти чого тут сидиш, мене не помічаєш, не вітаєшся ?- ображено запитала Білочка . Гав ! Пробач ! Привіт ! І справді не помітив. Ось думаю, на кого схожі хмари. Когось вони мені нагадують… А –а-а! Так давно б мене запитав . Хмари схожі на мій хвостик. Такі ж пухнасті і м*якенькі ! Ні, твій хвостик рудий, а хмари – білі, з сонячними плямами, - не погодилося цуценя. На кого ж вони схожі ? Можливо, на молодий мох ? – приєднались до їх бесіди Жабенятко. Ось місяць напевно знаю, на що схожий – на посмішку жабеняти, якщо його трішки повернути. А сонце – на велику жовту кульбабку. А хмари … Якось навіть не замислювався. Хмари – також на кульбабку, але вже коли вона посиділа та стала пухнастою, підказала дівчинка Даринка, яка в цей час прогулювалась поряд. Все ще розмірковуєте ? – здивувалась Ворона, яка поверталась назад. Що ж тут думати ? Кар - р - р ! Хмари схожі на наші думки .Такі ж

різні. Справді, і біжать весь час, як думки – не зупиняючись. І кожен їх по – своєму уявляє, - погодилась білочка. Хтось мохом, хтось хвостиком , а хтось пухнастою кульбабкою… - розмірковувало вголос Жабенятко. А хтось гарненьким, пухнастим цуценям, - підтримало їх Цуценятко. Гав ! Згадав! Ось на кого схожі хмари.

Автор вихователь ДНЗ № 85 “ Перші сходинки ”

Ольга Миколаївна Півторайко

Про дельфінів та жабенят В старий, тихий ліс прийшла холодна та дощова осінь. Його мешканці ховались, хто як міг. Білочка – в дупло, Жабенятко – в ямку під кущем, Ворона – в гніздо на верхівці сосни, що поблизу від Білочки. Однак, краще від усіх влаштувалась Цуценя – його забрала до себе дівчинка Даринка. Цуценя полюбляло гризти смачненькі кісточки та дивитися по телевізору передачі про тварин. Подивиться – подивиться Цуценятко про різних жучків , тваринок, потім, коли йде з Даринкою до лісу гуляти, розповідає про них друзям. Вони його всі слухають і ставлять питання, а це ще більше подобається Цуценяті. Якось розповіло Цуценя мешканцям лісу про дельфінів : які вони гарні, добрі та розумні , як вміють товаришувати і навіть рятувати та лікувати людей. Більш за всіх розповідь про дельфінів вразила Жабенятко. Це ж треба скільки ці тварини користі приносять. Мабуть, я зовсім нікчемний, - засмутилось Жабеня. Це чому ти так вирішив ? – здивувалась Білочка. А яка з мене користь ? Я ж нікому користі не приношу, - ще більше

засумувало Жабеня. Як це нема від тебе користі ?А хто все літо зі мною в шахи гуляв. Мені

без тебе зовсім сумно було б. Ну, шахи – хіба це корисно ? – не погодилося Жабенятко.- Це ж

дурниця. А ще ти разом з нами картину намалював, - нагадала йому Даринка. Картина , звичайно, гарна вийшла. Але хіба ж вона корисна ? –

наполягало Жабенятко. І раптом на стежці з*явились люди – мама, тато та їх маленький синочок. Білочка раптом сховалась в дупло, Ворона злетіла на найвищу гілку, Цуценя втікло. Лише Жабеня, замислившись, залишилося сидіти на стежці. - Ой ! Яке гарне жабеня ! – вигукнув хлопчик. - Обережно, не розчави його! Жабки не тільки гарні, вони ще й корисні , - сказала його мама. - А чим вони корисні ? – здивувався хлопчик. - Вони ловлять мух, комарів та різних комах, - приєднався до бесіди тато. Щоб вони тебе не кусали та не будили, коли ти спиш. - Отже жабки – наші рятівники ? – запитав хлопчик. Люди пішли, а Жабеня нарешті повірило, що воно приносить користь, як інші тварини. Адже воно рятує від комах маленьких хлопчиків та дівчат. А ще вміє товаришувати , малювати, дарувати квіти ! А це не кожен дельфін вміє !

Автор вихователь ДНЗ № 85 “ Перші сходинки ”

ЛІСОВА КАЗКА

Багато казок знаєм ми : про фей,

про злих чаклунок, гномів; Кіт Леопольд, і Чебурашка й Крокодил

з дитинства самого для нас знайомі.

Та розкажу я зараз казку вам про тата Мішку і маленьке ведмежатко,

що збудували в хащах лісових собі красиву й теплу хатку.

Малий ведмедик з радістю ходив

у лісову ранкову школу, а з ним лисичка, зайчик,

навіть крокодил приїхав з Африки і оглядавсь навколо.

Навколо в лісі радість, гомін і пташиний спів,

Тут так красиво, так благоухають квіти. Душа радіє, серце стукотить,

Сміються радісно звірята – діти.

І ось одного разу ведмежа прийшло з очима, сповненими смутку.

„ Не можу швидко бігати й стрибати я, товстий я і повільний, всі кажуть,

що я ведмежа – малятко. Як буду в школу бігати щодня?

Немає в мене друзів з інтересом спільним! А інтерес у мене ой! ой! ой!!!

Люблю медок, малинку, полежати. Хто ще з звірят підтримає мене, хто любить так, як я поспати?”

Старий ведмедик зрозумів,

що лихо сталось у його синочка: малий неспритний і неповороткий, товстенький, як маленька бочка.

І дав татусь пораду золоту:

„ Сходи – но, синку, ти до зайця – друга. Навчить він бігати тебе,

найкращий він бігун округи.”

І зайчик дав уроки бігу і стрибків, Тепер ведмедик вже не плаче, друзі!

Він спритний став, красивий і стрункий, невміння з бігу він звичайно надолужив!

І зрозумів ведмедик істину таку:

Щоб сильним буть і спритним й витривалим;

поставу мати струнку і гнучку, потрібно силу волі мати і немалу!

Девіз його тепер такий:

Життю радій і будь щасливим друже! Не забувай закон здоров*я ось який:

здоров*я бережи ще змалку, потім вже його не надолужиш. Все, що навколо: вода і сонце,

і живе повітря лікує тіло нам, і душі, і серця,

повинен знати ти секрети сонячного світла, а ці секрети знаєм ми від Праотця.

Земля радіє, коли сонечко встає, Радіють дощику і трави, й квіти.

Раніше й ти вставай, маля, Повітрям дихати повинні усі діти!

А Праотець наш – Дух Здоров*я береже нехай усіх- усіх діточок. Хай доньки будуть здоровеньки , як вода.

Ну а синки міцненьки , дубочки!

Автор вихователь—методист ДНЗ № 85 “ Перші сходинки»

Олена Вікторівна Іванюк

КОЛИСКОВА

Тихий шелест діброви приколихує сонні віти,

І в своїх тепленьких домівках сплять спокійно звірята – діти. Соловейко співа колискову, ніжно світять зіроньки з неба.

Ось і нічка прийшла у діброву, відпочить всім звичайно треба.

Знають звірі дорослі й маленькі , для здоров*я треба багато: Все, що нам дарує природа – то насправді велике свято.

Маєм овочі спілі і фрукти, і навколо яскраві барви – То природа для гарного настрою нам дарує чудові фарби.

Вранці вийдуть малята з домівок, посміхнуться ранковому сонцю.

Вони знають , що треба зарядку їм зробити біля віконця. Треба вмитися, зубки почистити, обійняти ріднесеньку маму,-

Добрий настрій – то запорука і здоров*я, і гарного стану.

Хай же сняться малятам зорі, тихий шелест колише віти, І в своїх затишних домівках сплять здорові звірята – діти.

Автор вихователь—методист ДНЗ № 85 “ Перші сходинки»

Олена Вікторівна Іванюк

Весняне « диво»

Одного разу сіренький пухнастий котик побачив сусідську

кицьку. Струнка, чорно-біла з рудими плямочками, зеленоока, з

маленькими вушками, гарненьким ротиком - не кицька, а

справжня красуня!

Котик той був дуже вчений, читав багато книжок і з них

довідався, що для коханої потрібно співати пісні під гітару й

дарувати квіти. Гітари він не мав, але не журився - адже вмів

так голосно співати, що будь-яка гітара позаздрила б. От із

квітами було гірше. І треба ж було котикові зустріти кицьку на

початку березня, коли ще навколо сніг лежав і ніде не було

жодної квітки. Три доби Мурчик думав, що йому робити. Врешті

вирішив, що щаслива пригода допоможе йому, й почав ходити

по гілках різних дерев, наспівуючи:

Дубе, дубе, дубе,

скубни мене за чуба.

Дай квітку-зоряницю,

щоб привітати кицю.

Але могутній дуб міцно спав і не чув його прохання. Тоді котик

звернувся до ялинки:

Ялиночко, ялинко,

я дам тобі сніжинку,

ще й снігову спідницю,

дай квіточку для киці!

Тільки ялинка не могла зацвісти і лише стомлено мовчала. Отак

ходив, ходив Мурчик і нарешті заліз на вербу, ступаючи

обережно її гілочками, почав наспівувати:

Ой, вербичко - сестричко,

вродливе твоє личко,

дай квіточку маленьку,

таку, як я, сіреньку,

пухку, як паляниця,

щоб привітати кицю.

І так він розчулив вербичку, що сталося диво: де тільки не

ступне котик лапкою, там з'являється щось маленьке, сіреньке,

пухнастеньке: брунечка - не брунечка, гілочка - не гілочка,

квіточка - не квіточка, але щось живе й дуже-дуже симпатичне.

Зрадів котик. Заспівав на весь голос і поніс киці свій дарунок.

Відтоді люди щороку дарують одне одному пухнасті вербові

гілочки і називають їх лагідно: котики.

Автор вихователь ДНЗ № 85 “ Перші сходинки”

Ніна Миколаївна Яценко

Дивна зустріч Одного разу на пошуки лісових казок вирушив малий Сашко. В'юнка

стежечка, немов стрічечка, петляючи між деревами, показувала

хлопчику шлях.

Ось і галявинка. Залита сонцем, вона була геть уся всіяна маленькими

кущиками суничок. З-під зелених листочків привітно посміхались

ніжні білі квіти.

- Які гарненькі, - подумав Сашко, - нарву собі букетик.

- Не зривай їх, будь ласка, - забриніла на квітці бджілка, невже не

бачиш - я нектар збираю.

- Не займай нас, - хором обізвались тоненькі рослинки, ми тобі у

пригоді станемо.

- Це ж як? - поцікавився хлопчик.

- Приходь cюди на початку літа. Тоді ми нагодуємо тебе смачними

червоненькими ягідками - суничками.

Послухався Сашко, не зірвав квіточок, побіг собі далі, а услід йому

полегшено зітхнули сунички.

Обабіч стежки ріс високий кущ. Його гілки розходились у різні боки,

велике широке листя тріпотіло від подиху вітру. Хлоп-чик взяв гілочку,

нагнув її до землі.

Який гарний буде батіжок, - подумав. Та раптом чує:

Ой, боляче!

Ти хто? - злякано запитав Сашко.

Кущик ліщини. Невже не бачиш!

Не ламай кущик, будь ласка, - почулося зверху, - на гілці

старої липи сиділа білочка і благально дивилась на хлопчика.

Восени на ньому з'являться смачні горішки. Це - мої улюблені

ласощі.

-І ти приходь до мене за гостинцями. Я усім радий, - додав кущик ліщини.

Пошкодував Сашко кущик, не зачепив його, побіг далі. Аж раптом дорогу

перегородив струмочок. Взяв хлопчик камінчик і хотів жбурнути його у

воду, та знову почулося:

Зупинися, не кидай! - залопотіли крильцями метелики.

Так, так, - заторохтіли жуки-плавунці.

- Не брудни моєї водички, дитинко. Я напою тебе

джерельною водою. Вона сили додасть, здоров'я.

Склав Сашко долоні човником, зачерпнув водички і з великою

насолодою напився. Правду казав струмочок: вода в ньому незвичайна:

холодна, чиста, а смачна яка! І пахне м'ятою.

Та раптом хтось вистрибнув із-під самих ніг хлопчика і ображено

сказав:

- Дивитись потрібно, куди ступаєш.

Сашко зупинився, подивився на зелену травичку і нікого там не

побачив.

- Хто це? Чому я тебе не помітив?

- Ква-ква, - почулось з трави, - це тому, що я вмію бути непомітною.

- Так це ти, зелена Жабко!

- Не просто Жабка, а Жабка-царівна!

- Теж мені царівна знайшлась, - засміявся Сашко, - дівчат лякати.

І раптом на галявинці стало тихо-тихо. В одну мить перестали співати

птахи і сюрчати коники, поховались метелики і бджілки. Навіть вітер

принишк у траві, і сонечко загорнулось у хмарку. Злякався Сашко.

- Що ж це я накоїв? - подумав він.

- Жабку образив, - мовила Галявинка, - господиньку мою, помічницю.

Без неї галявинка - не галявинка, озеро - не озеро, болото - не болото.

- То вона справді така важлива? - здивувався хлопчик.

- А ти як думав! Жабка з'їдає велику кількість комах, навіть

отруйних, захищаючи тим самим рослини, а водичка, у якій

живе вона, завжди холодна і чистенька. Запам'ятай це, Сашку, і

більше ніколи не кривдь маленьку Жабку-царівну, - сказала

Галявинка і посміхнулась.

І знову, як і раніше, засюрчали коники, загули бджоли,

застрибали сонячні зайчики, закивали привітно голівками

квіти, а на долоньку хлопчика сміливо плигнула маленька

Жабка.

Автор вихователь ДНЗ № 85 “ Перші сходинки”

Ніна Миколаївна Яценко

Песик і хмаринка В одному маленькому містечку жив собі маленький, білий песик. Коли він трішки підріс, його випустили погуляти. Він несміливо визирнув за двері, підняв очі вгору і побачив голубе небо і маленьку білу хмаринку. - «Ти теж песик, як я ?» - запитав песик у Хмаринки. Як я захочу, то буду песиком, відповіла Хмаринка і справді стала схожою на біле цуценя. - «А коником можеш стати?» Добра Хмаринка стала коником, і запропонувала: «Сідай покатаю!» Песик сів на Хмаринку і вони полетіли. Аж раптом Хмаринка чує, що хтось тихенько посапує. Вона тоді перетворилась на білу теплу ковдру для свого нового друга. Наступного дня вони знову бавились. Весь день друзі гралися в доганяли і їм було надзвичайно весело. Третій день був зовсім несподіваним для песика. На небі не було жодної хмаринки. Йому було дуже сумно і хотілося плакати. Вранці песик прокинувся від дуже цікавих звуків – це краплини дощу стукали у вікно. Він стрибнув на підвіконня і побачив велику темну хмару, яка заповнювала все небо. Цього разу песик не впізнав свого друга. Але дощ швидко закінчився і на небі знову з’явилася біла хмаринка. Радості не було меж, так зрадів песик і побіг до хмаринки знову. Друзі знову почали гратися.

Автор вихователь ДНЗ № 85

“Перші сходинки”

Надія Андріївна Шундік

Навіщо речам місце?

Одного разу Наталочка прийшла зі школи, переодяглась,

кинувши свої речі на стільчик, і пішла обідати. Наталочко, ти поклала свої речі на місце? – запитала мама. -А навіщо? Я їх завтра знову буду одягати, – відповіла дівчинка. -Кожна річ повинна мати своє місце! Завтра візьмеш свої речі з шафи, де вони будуть охайно висіти. -Ні! Не хочу! Хай хтось повісить! – відпалила Наталка. -Це твій обов’язок слідкувати за своїми речами і тільки ти це маєш робити, – суворо сказала мама. Наталка залишила речі на стільчику і сіла на цей самий стілець робити уроки. А вночі прибігла кішка і лягла спати на цьому ж місці. Настав ранок. ― Наталочко, іди збирайся до школи! – сказала мама. ― А де моя форма? У шафі немає! – здивувалась дів- чинка.

― Вона на місці. Там, де ти її лишила. ― Ой, мамо! Вона ж пом’ялася і вся у котячій шерсті. Не хочу її одягати! З мене будуть усі сміятися в школі!

― А я тобі вчора говорила: «Кожна річ має своє місце».

Автор вихователь ДНЗ № 85

“Перші сходинки”

Вікторія Вікторівна Шелковнікова