28
Пріоритети національної стратегії збалансованого (сталого) розвитку України: погляд НУО Редактори: Марушевський Г.Б. (Національний екологічний центр України), Павличенко П.Г. (Регіональний екологічний центр РЕЦ-Київ), Тимочко Т.В. (Всеукраїнська екологічна ліга) Документ підготовлено групою незалежних громадських експертів і схвалено рішенням 3-ї Всеукраїнської конференції екологічної громадськості (29 листопада – 1 грудня 2002 р., м. Київ) Вступ На конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, червень 1992 р.) було прийнято документ “Порядок денний на XXI століття”, який і на сьогодні є узгодженою програмою дій для досягнення взаємозв’язку економічної, соціальної та екологічної складових розвитку. У цьому документі зазначено, що урядам слід прийняти національну стратегію збалансованого розвитку і що важливим аспектом загального планування для досягнення збалансованого розвитку є формування національного консенсусу щодо політики і програм, зокрема щодо національних планів дій. Національна стратегія повинна ґрунтуватися на ретельній оцінці нинішньої ситуації. Через 5 років на 19-й Спеціальній Генеральної асамблеї ООН (Ріо+5, червень 1997 р.), відзначалося, що брати участь у розробці і впровадженні стратегії збалансованого розвитку повинні усі сектори суспільства. Ця сесія зобов’язала усі країни сформулювати і розробити до 2002 р. національні стратегії збалансованого розвитку, що відображають внесок і обов’язки усіх зацікавлених сторін. На жаль, через 10 років після Ріо Україна не спромоглася підготувати національну стратегію збалансованого розвитку, хоча й були зроблені певні кроки у цьому напрямі. Так, у грудні 1997 р. було створено Національну комісію сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України. У 2000 р. Мінекоресурсів України спільно з іншими органами виконавчої влади розробило проект “Концепції сталого розвитку України”. Утім, ця концепція критикувалася громадськими екологічними організаціями і не була прийнята Верховною Радою України. Критика з боку громадськості значною мірою була пов’язана з тим, що головний акцент в концепції було зроблено на економічному розвитку, а не на гармонійному поєднанні трьох складових збалансованого розвитку. До того ж цей документ розроблявся без участі НУО. Для того, щоб відобразити позицію НУО щодо шляхів подолання головних проблем України в економічній, соціальній та екологічній сферах, виникла потреба визначити пріоритети національної стратегії збалансованого розвитку, сформувати образ майбутнього України з погляду громадськості. Мета документу полягає у викладенні позиції НУО щодо загальних пріоритетів збалансованого розвитку, які б дозволили конкретизувати для України положення міжнародних документів зі збалансованого розвитку, подолати причини дестабілізаційних процесів і створити передумови для збалансованого розвитку України. Загалом стратегія переходу до збалансованого розвитку має ґрунтуватися на аналізі тих дисбалансів, які існують в економічній, соціальній та екологічній сферах і на подальшому визначенні шляхів подолання цих дисбалансів у напрямі досягнення збалансованого розвитку. Загальні принципи Ріо слід перетворити у послідовність конкретних управлінських кроків, які б дозволили виправити існуючі дисбаланси. Просте декларування і повторення в національних документах принципів Ріо не дасть бажаних результатів. Тільки усунення дисбалансів в екологічній, економічній і, як наслідок, соціальній сферах може закласти підґрунтя для збалансованого розвитку України, відновлення якості довкілля і збереження біорізноманіття. Для досягнення збалансованого розвитку пропонуються наступні пріоритети: 1) структурна перебудова і оздоровлення економіки України; 2) формування інституційної бази збалансованого розвитку; 3) зниження рівня соціально-економічної нерівності і бідності; 4) розвиток регіональної політики збалансованого розвитку; 5) перехід до збалансованого природокористування; 6) формування демократичного суспільства; 7) освіта і наукове забезпечення у сфері збалансованого розвитку; 8) збалансоване ведення сільського господарства; 9) врахування національних культурних цінностей; 10) розвиток міжнародного співробітництва; 11) збереження біологічного і ландшафтного різноманіття; 12) енергозбереження і збалансований розвиток енергетики. Необхідно, щоб збалансований розвиток став пріоритетом державної політики України. Керівні принципи

2002 priorities

  • Upload
    -

  • View
    225

  • Download
    0

Embed Size (px)

DESCRIPTION

http://lyvsy.pp.ua/images/pdf/pronas-mission-pubs/2002-Priorities.pdf

Citation preview

Page 1: 2002 priorities

Пріоритети національної стратегії збалансованого (сталого) розвитку України:

погляд НУО

Редактори: Марушевський Г.Б. (Національний екологічний центр України),

Павличенко П.Г. (Регіональний екологічний центр РЕЦ-Київ),

Тимочко Т.В. (Всеукраїнська екологічна ліга)

Документ підготовлено групою незалежних громадських експертів і схвалено рішенням 3-ї Всеукраїнської

конференції екологічної громадськості (29 листопада – 1 грудня 2002 р., м. Київ)

Вступ

На конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, червень 1992 р.) було

прийнято документ “Порядок денний на XXI століття”, який і на сьогодні є узгодженою програмою дій для

досягнення взаємозв’язку економічної, соціальної та екологічної складових розвитку. У цьому документі

зазначено, що урядам слід прийняти національну стратегію збалансованого розвитку і що важливим аспектом

загального планування для досягнення збалансованого розвитку є формування національного консенсусу щодо

політики і програм, зокрема щодо національних планів дій. Національна стратегія повинна ґрунтуватися на

ретельній оцінці нинішньої ситуації.

Через 5 років на 19-й Спеціальній Генеральної асамблеї ООН (Ріо+5, червень 1997 р.), відзначалося, що

брати участь у розробці і впровадженні стратегії збалансованого розвитку повинні усі сектори суспільства. Ця

сесія зобов’язала усі країни сформулювати і розробити до 2002 р. національні стратегії збалансованого розвитку,

що відображають внесок і обов’язки усіх зацікавлених сторін.

На жаль, через 10 років після Ріо Україна не спромоглася підготувати національну стратегію

збалансованого розвитку, хоча й були зроблені певні кроки у цьому напрямі. Так, у грудні 1997 р. було створено

Національну комісію сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України. У 2000 р. Мінекоресурсів України

спільно з іншими органами виконавчої влади розробило проект “Концепції сталого розвитку України”. Утім, ця

концепція критикувалася громадськими екологічними організаціями і не була прийнята Верховною Радою

України. Критика з боку громадськості значною мірою була пов’язана з тим, що головний акцент в концепції

було зроблено на економічному розвитку, а не на гармонійному поєднанні трьох складових збалансованого

розвитку. До того ж цей документ розроблявся без участі НУО. Для того, щоб відобразити позицію НУО щодо

шляхів подолання головних проблем України в економічній, соціальній та екологічній сферах, виникла потреба

визначити пріоритети національної стратегії збалансованого розвитку, сформувати образ майбутнього України з

погляду громадськості.

Мета документу полягає у викладенні позиції НУО щодо загальних пріоритетів збалансованого

розвитку, які б дозволили конкретизувати для України положення міжнародних документів зі збалансованого

розвитку, подолати причини дестабілізаційних процесів і створити передумови для збалансованого розвитку

України.

Загалом стратегія переходу до збалансованого розвитку має ґрунтуватися на аналізі тих дисбалансів, які

існують в економічній, соціальній та екологічній сферах і на подальшому визначенні шляхів подолання цих

дисбалансів у напрямі досягнення збалансованого розвитку. Загальні принципи Ріо слід перетворити у

послідовність конкретних управлінських кроків, які б дозволили виправити існуючі дисбаланси. Просте

декларування і повторення в національних документах принципів Ріо не дасть бажаних результатів. Тільки

усунення дисбалансів в екологічній, економічній і, як наслідок, соціальній сферах може закласти підґрунтя для

збалансованого розвитку України, відновлення якості довкілля і збереження біорізноманіття. Для досягнення

збалансованого розвитку пропонуються наступні пріоритети:

1) структурна перебудова і оздоровлення економіки України;

2) формування інституційної бази збалансованого розвитку;

3) зниження рівня соціально-економічної нерівності і бідності;

4) розвиток регіональної політики збалансованого розвитку;

5) перехід до збалансованого природокористування;

6) формування демократичного суспільства;

7) освіта і наукове забезпечення у сфері збалансованого розвитку;

8) збалансоване ведення сільського господарства;

9) врахування національних культурних цінностей;

10) розвиток міжнародного співробітництва;

11) збереження біологічного і ландшафтного різноманіття;

12) енергозбереження і збалансований розвиток енергетики.

Необхідно, щоб збалансований розвиток став пріоритетом державної політики України.

Керівні принципи

Page 2: 2002 priorities

2 Головна ідея, на якій ґрунтується даний документ, полягає в тому, щоб розглядати усі екологічні

проблеми як соціальні проблеми. Необхідно пам’ятати, що люди живуть у складних, інституціалізованих і

соціально стратифікованих соціумах і що їх поведінка визначається переважно не біологічними законами, а

соціальними законами і традиціями соціальних відносин, зафіксованими у відповідних інституціях (наприклад,

часто економічні потреби вимагають від людини діяти проти своїх кращих мотивів, зокрема проти особистого

відчуття природних цінностей). Це означає, що призводять до екологічних проблем ті суспільства, які ми

формуємо (тоталітарні, мілітаризовані, з соціально-економічною і гендерною нерівністю, корумповані,

криміналізовані тощо) і що завжди слід шукати соціальні корені сучасних проблем, в тому числі екологічних.

Відповідно шляхи вирішення цих проблем також будуть мати не технологічний, а соціальний характер, тобто

екологічні проблеми можна буде вирішити лише спільно з іншими соціальними проблемам і тільки шляхом

соціальних змін – шляхом змін суспільних відносин у соціумах, а якщо це неможливо, то шляхом змін існуючих

соціально-політичних систем. Важливо знайти той тип соціальної реорганізації суспільства, який дозволить

гармонізувати ставлення цього суспільства до природи. Необхідно трансформувати існуючі суспільства так, щоб

їх розвиток був збалансованим.

У даному документі збалансований розвиток розглядається як такий розвиток країн і регіонів, коли

економічне зростання, матеріальне виробництво і споживання, а також інші види діяльності суспільства

відбуваються в межах, які визначаються здатністю екосистем відновлюватися, поглинати забруднення і

підтримувати життєдіяльність теперішніх і майбутніх поколінь.

Концепцією збалансованого розвитку одночасно передбачається гуманізація і екологізація основ

традиційної економіки. Продовження нестримної гонитви за економічним зростанням, яка подекуди стає

самоціллю розвитку національних господарств у кінцевому підсумку обертається деградацією і людського, і

природного капіталу, тобто самогубством і знищенням природно-ресурсної бази суспільного відтворення.

Концепція збалансованого розвитку передбачає реалізацію цілісної системи принципів діяльності. При

цьому засадовим, системотворчим принципом є принцип цілісності, який наголошує на необхідності цілісного,

комплексного підходу до вирішення екологічних, соціальних та економічних проблем. Особливо важливим

також є гармонійне поєднання минулого і майбутнього шляхів розвитку. Майбутнє має спиратись на минуле, як

на змістовну основу для планування, яка міститься у культурі і зафіксована у відповідних інституціях. При цьому

минуле України не повинно перетворюватися у невпорядкований набір подій і фактів, не об’єднаних у межах

внутрішньої цілісності, і має оцінюватися з огляду на майбутнє, як на критерій його оцінки та інтерпретації. Для

досягнення збалансованості слід гармонійно поєднувати принцип збереження (культурної і природної

спадщини) з принципом інноваційності, творчості. Творчий підхід до природоперетворювальної діяльності

передбачає врахування складності природних екосистем і творчу адаптацію суспільної діяльності до

можливостей екосистеми підтримувати життя на Землі.

Головними принципами збалансованого розвитку є гармонійне поєднання розвитку суспільства зі

збереженням довкілля, політика запобігання екологічним негараздам, екологічна експертиза, ліквідація

незбалансованих видів виробництва і споживання, розробка і впровадження екологічних технологій, принципи

“забруднювач платить” і “ресурсокористувач платить”.

Головними принципами охорони довкілля є попередження і зниження рівня забруднення, проведення

наукових досліджень у галузі природоохорони та збалансованого розвитку, розробка національних екологічних

стандартів та проведення моніторингу, збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, попередження

транскордонних екологічних проблем, справедливе використання і збереження транскордонних природних

ресурсів, захист атмосфери, збереження і відновлення ґрунтів, раціональне використання і відновлення водних

ресурсів та якості води.

Для досягнення збалансованості ці принципи обов’язково мають бути поєднані з такими

загальнолюдськими моральними принципами, як справедливість, відповідальність перед теперішніми і

майбутніми поколіннями, солідарність, ліквідація бідності, гендерна рівність, визнання традиційних прав

корінних народів тощо.

Загальними принципами збалансованого управління є відповідальність держави за збалансований

розвиток і збереження природи, участь громадськості у процесах прийняття рішень, забезпечення

відповідальності державних установ за компенсації жертвам екологічних катастроф та за відновлення

ушкоджених екосистем, екологічна освіта і виховання.

Головними принципами ефективного управління є підзвітність, прозорість, передбачуваність і спільна

участь. Принцип підзвітності полягає в тому, що державні посадові особи зобов’язані нести відповідальність за

свої дії, і передбачає існування низки заходів, які застосовуються у випадку протизаконних або помилкових дій з

боку владних структур (цей принцип розповсюджується і на таке явище як корупція). Принцип прозорості

передбачає створення інструментів і механізмів, які дозволяють забезпечити широкий доступ громадськості до

певних джерел державної інформації і оприлюднити процеси прийняття важливих урядових рішень (аж до їх

громадського обговорення). Принцип передбачуваності вимагає постійного застосування правил і процедур, які

дозволять державним службовцям планувати свої програми відповідально і без поспіху. Принцип участі

Page 3: 2002 priorities

3 передбачає залучення владними структурами до планування державних програм широких кіл громадськості і

зацікавлених організацій.

Головними принципами територіального управління є субсидіарність, децентралізація, партнерство,

програмування. Субсидіарність – це громадсько-політичний принцип, за яким вищі рівні управління мають

право і повинні розв’язувати лише ті регіональні проблеми, для самостійного розв’язання яких нижчі рівні

управління не мають достатніх прав чи ресурсів (ідеальною є схема “держава регулює за допомогою

законодавчих актів і надає ресурси, а регіони діють”). Децентралізація - це перерозподіл владних повноважень

між центром і регіонами з метою їх ефективного використання, посилення відповідальності та заохочення

регіональних ініціатив, оптимізації практичного вирішення питань на регіональному і місцевому рівні.

Партнерство - співробітництво між суб’єктами різних рівнів територіально-адміністративних одиниць.

Програмування – розробка на основі партнерства стратегій розвитку територій з урахуванням держаних

пріоритетних довгострокових та короткострокових цілей.

Діюча світова економічна система налаштована на максимальний зиск за будь-яку ціну, будучи

механізмом збагачення багатих і зубожіння бідних. Критерієві зиску в екологічну епоху мають протистояти

поняття партнерства, паритетності і справедливості. Торгівля, як складова частина нинішньої економічної

моделі, також дискримінує слабшого партнера й сприяє сильнішому. Принцип справедливої торгівлі вимагає

захисту інтересів країн – передусім експортерів сировини. Це стане можливим, якщо у вартості чистого продукту

буде враховано природно-екологічний компонент.

Пріоритети збалансованого розвитку України

1. Структурна перебудова і оздоровлення економіки України

Оцінка ситуації.

1) Структурні деформації господарства.

За роки радянської влади багатонаселена Україна з її великими запасами корисних копалин була дуже

привабливим регіоном для проведення індустріалізації. Це обумовило невиправдано великий масштаб деяких

галузей (гірничодобувної, переробної, металургійної тощо), розвиток яких набув в Україні гіпертрофованого і

незбалансованого характеру. З часів сталінської індустріалізації вся промисловість, увесь ритм життя країни був

підпорядкований створенню потужного і надпотужного військово-промислового комплексу (ВПК). Навіть у 1991

р. в Україні ВПК нараховував 1879 підприємств, а витрати ВПК разом із витратами на утримання особового

складу радянської армії складали майже 30% ВВП1. Інтенсивне використання природних ресурсів

супроводжувалося накопиченням дисбалансів в екологічній сфері.

Теперішня екологічна ситуація є наслідком нагромаджених за багато років структурних деформацій

господарства, домінування природомістких галузей промисловості, ресурсо- і енергоємних технологій,

сировинної орієнтації експорту і водночас надмірної концентрації виробництва у промислових центрах і регіонах

країни. В Україні склалася вкрай нераціональна структура природокористування і управління соціально-

економічним розвитком держави, яка є в цілому неефективною і екологічно небезпечною. Потенційно

небезпечні виробництва мають велику питому вагу в структурі промислового виробництва: на них припадає

42,8% вартості основних фондів, 33,8% обсягів виробництва і 21% зайнятих2. Деформована структура економіки

посилює свої негативні прояви. Статистичні дані свідчать, що за 1991-1999 рр. у структурі ВВП України значно

зросла частка сировинно- та енергоємних й водночас найбільш забруднюючих довкілля галузей

промисловості – гірничо-металургійної і паливно-енергетичної, а також хімічної та нафтохімічної (з 17,3%

у 1991 р. до 59,2% у 2000 р.3) паралельно зі скороченням частки галузей, які виробляють продукцію кінцевого

споживання, насамперед – машинобудування, легкої і харчової промисловості.

За даними Держкомстату України у 1990 р. спостерігався приріст (порівняно з 1985 р.) виробництва

промислової продукції майже у всіх галузях. Починаючи з 1991 р., в Україні розпочався різкий спад виробництва

промислової продукції. У переробних галузях темпи падіння обсягів виробництва промислової продукції були

вищими (2,8-4,3 рази), а у видобувних галузях та енергетиці – нижчими (1,5-2,3 рази). Найбільш високі темпи

падіння були у легкій промисловості (у 7,7 рази) і машинобудуванні та металообробці (2,2 рази). Відносно

повільніші темпи падіння виробництва продукції видобувних галузей дозволили їм збільшити частку своєї

продукції у загальній структурі промисловості України майже у 2 рази (з 21,2% у 1990 р. до 40,5% у 1999 р.)4. Це

говорить про те, що Україна стає дедалі активнішим сировинним придатком з економікою

1 Мунтіян В. Фінансування збройних сил України: проблеми та перспективи //Дзеркало тижня. – 7 вересня 2002 р. - № 34.

2 Природно-ресурсний аспект розвитку України. – К.: Вид. дім “КМ Academia”, 2001. – С. 7.

3 Послання Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії

економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”. – 2002. 4 Природно-ресурсний аспект розвитку України. – К.: Вид. дім “КМ Academia”, 2001. – С. 9-11.

Page 4: 2002 priorities

4 напівколоніального типу, спеціалізуючись на прискореному розвитку ресурсовидобувних галузей. Утім,

відомо, що держави, які спеціалізуються на розвитку сировинно-ресурсних галузей не лише приречені на

економічну залежність від споживаючих їх продукцію країн, але й спричиняють подвійну шкоду довкіллю –

адже через переважно витратний характер природокористування більше половини природних ресурсів

витрачається знову на підтримку ресурсовидобувних та енергоємних виробництв.

Сформувалася яскраво виражена сировинна спрямованість експорту. Продукція кінцевого

споживання, перш за все, наукомістких і високотехнологічних галузей промисловості експортується мало.

Натомість частка матеріало- і енергоємних галузей в українському експорті сягнула близько 60%, причому 40%

від усього експорту припадає на продукцію лише однієї галузі – чорної металургії (до того ж у структурі

експорту переважає не готова, а проміжна продукція і сировина – більше 30%). Підвищення завдяки експорту

платоспроможності цих галузей породжує перерозподіл на їх користь енергетичних, сировинних та фінансових

ресурсів. Більше того, оскільки збільшення експорту відбувається передусім за рахунок енергоємних

виробництв, воно потребує зростання імпорту енергоносіїв, які використовуються переважно для виробництва

первинної сировини та напівфабрикатів, реалізовуючи їх майже без прибутку для власної економіки. Як наслідок,

енергоємність ВВП сьогодні в Україні в 9 разів більша, ніж у країнах Європи1, і є однією з найвищих у світі.

Отже, створюється загроза самодостатнього зростання сировинних галузей, наслідком якої будуть занапащені

гірничими підприємствами землі та забруднюючі довкілля відходи і викиди гірничо-збагачувальних та

металургійних заводів.

Значних масштабів набуло фізичне і моральне старіння промислово-виробничих основних фондів.

Спостерігається прискорений процес деградації основних фондів промисловості внаслідок катастрофічного

скорочення обсягів капіталовкладень (на 77% відносно 1990 р.). Для порівняння: обсяги капіталовкладень в 1999

р. в Україні відповідають рівню другої половини 1950-х років. Виникла пікова ситуація, коли країна не в змозі

відтворити структуру основних виробничих фондів, яка б забезпечувала існування держави. Відбулося різке

скорочення інвестицій в основний капітал, що призвело до прискореного старіння виробничих фондів. Ступінь

зносу основних виробничих фондів у розвинутих державах не перевищує 25%, пороговий індикатор для

економічної безпеки держави не повинен перевищувати 50%. В Україні у більшості галузей він наближається до

60%, а в чорній металургії, хімічній і нафтохімічній та харчовій промисловості перевищує 70%. Статистика

свідчить, що у національному господарстві країни різко знизився показник технічного оновлення

виробництва і економії первинної сировини: в 1991-1999 рр. частка впровадження ресурсозберігаючих

технологій в структурі нових технологій становила лише 2,9%2.

Отже, зараз Україна впроваджує енерго- та ресурсозатратну модель економічного розвитку. Уряд

продовжує стару радянську практику субсидування “брудних” галузей економіки. Це пов’язано з тим, що

зараз такі види діяльності, як видобування залізної руди, виплавка сталі, виробництво сталевих труб тощо дають

можливість Україні заробляти валюту, необхідну для обслуговування зовнішнього боргу. Саме тому уряд надає

субсидії найбільш брудним, але експортоспроможним галузям економіки шляхом звільнення їх від податків,

встановлення знижених платежів за забруднення, наданням різноманітних непрямих субсидій. Наприклад,

Законом України “Про проведення економічного експерименту на підприємствах гірничо-металургійного

комплексу” (від 14.07.1999 р.) започатковано безпрецедентне субсидування найбільш шкідливих підприємств

гірничо-металургійного комплексу шляхом списання пені і штрафів, звільнення від цілої низки обов’язкових

податків, і, що найважливіше, зниження ставки на прибуток до 9%3. Утім, ці податкові пільги обернулися

частковою блокадою українських металургів з боку країн - найважливіших ринків збуту. Нині проти України

ведеться близько 100 антидемпінгових розслідувань за більш ніж 20 товарними групами (переважно

металопрокат і продукція хімічної промисловості) у 13 країнах світу4.

Потрібно зазначити, що структурна перебудова економіки відбувається в основному як стихійний

нерегульований процес. Структура національної економіки змінюється в даний час у гірший бік. Заходи

економічних реформ, які здійснюються під лозунгами наближення до кращих світових зразків, ведуть до

віддалення від них, оскільки переливання капіталу та інвестицій у високорентабельні, соціально орієнтовані

сфери не відбувається. Нині проблеми реструктуризації вирішуються не стільки шляхом структурної перебудови

галузей, скільки реструктуризацією підприємств, в першу чергу в промисловості та сільському господарстві.

Акцент зміщується на суб’єкти господарювання, які керуються можливостями одержання прибутку, а не

постулатами реформування. Це ще раз доводить, що проблема структурної перебудови має фокусуватися на

макроекономічному рівні. Управління структурною перебудовою на цьому рівні дасть можливість створити

матеріальну базу для малого і середнього підприємництва, що вкрай важливо з позиції утворення ринку

екологічних послуг.

1 Економічне зростання на засадах справедливості: український погляд /Світовий Банк. Документ для обговорення No. 407.

Під ред. Дж. Хансена і В. Нанівської. – 1999. – С. 45. 2 Природно-ресурсний аспект розвитку України. – К.: Вид. дім “КМ Academia”, 2001. – С. 8.

3 Дюканов В.Г. Стійкий розвиток енергетики в Україні: перешкоди та перспективи //Економічні реформи в Україні в

контексті переходу до сталого розвитку. – К.: Інтелсфера, 2001. – С. 126. 4 Балута В. Украина – ВТО: проблемы, риски, перспективы. // Зеркало недели. – 22 июня 2002 г. - № 23.

Page 5: 2002 priorities

5 Говорячи про структурну перебудову економіки України як про пріоритет, слід пам’ятати про гіркий

досвід реструктуризації вугільної промисловості, що призвів до кризових явищ у Донбасі, особливо у Луганській

області. Виведення з експлуатації великої кількості шахт шляхом “мокрої” консервації викликало порушення

природно-техногенної системи, сформованої за період багаторічного освоєння території. Швидкими темпами і на

великих площах відбувається підняття рівнів підземних вод і підтоплення територій, зокрема населених пунктів,

надходження високомінералізованих шахтних вод до раніше дренованих водоносних горизонтів (забруднення

джерел водопостачання) і річкової мережі, відбувається деформація земної поверхні та інтенсифікація

газовиділення, зокрема проникнення метану в будівлі. З моменту початку реструктуризації вугільної

промисловості кількість діючих шахт у Луганській області скоротилася з 99 до 63. Кількість працюючих у цій

галузі зменшилася на 26,8 тис. чол. При цьому працевлаштовано було лише 12,4% звільнених гірняків (тільки 5%

- на вугільних підприємствах)1. Екологічні і соціальні проблеми в шахтарських поселеннях переплелися у

нерозривний вузол. Це пов’язано з тим, що ДК “Укрвуглереструктуризація” здійснював ліквідацію вугільних

шахт без урахування прогнозних оцінок екологічних наслідків і з частими порушеннями природоохоронного

законодавства. Увага приділялася в першу чергу “фізичному закриттю” шахт. Фінансування забезпечення

екологічної безпеки відбувалося за залишковим принципом (за станом на 01.07.2001 р. обсяги робіт, спрямованих

на забезпечення екологічної безпеки, були здійснені лише на 8,5% від запроектованого2). Відомче закриття шахт

породило проблеми, які повинні вирішувати органи місцевого самоврядування, але їх бюджети скоротилися

через закриття шахт. Отже, можна зробити висновок, що непродумана і непідготовлена реструктуризація

промислових галузей може призвести до ще більших екологічних і соціальних проблем, до масштабних

кризових ситуацій.

2) Тінізація економіки.

Тіньова економіка була характерним явищем для соціалістичного етапу розвитку України. Найбільше

поширення в цей період мали такі її різновиди як приписки, великі розкрадання державних матеріальних,

технічних і фінансових ресурсів, дрібні розкрадання, що носили масовий характер, підпільна підприємницька і

виробнича діяльність. За період незалежності відбулися певні трансформації в структурі тіньової економіки.

Головними видами тіньової економічної діяльності стали: приховування реальних доходів підприємствами і

підприємницькими структурами від оподаткування, нелегальні зовнішньоекономічні і внутрішньоекономічні

операції, контрабанда, тінізація бюджетної сфери, корупція, нелегальні валютні операції та експорт капіталів,

незаконна приватизація державної власності тощо. Питома вага тіньової економіки зросла з 12,3% у 1990 р. до

44,4% у 1999 р.3 За умов фактичного зрівняння обсягів тіньової економіки з обсягами офіційної економіки

питання подолання тіньової економіки є одним з головних завдань збалансованого розвитку.

Головними причинами розвитку тіньової економіки в Україні стали:

недосконала податкова політика, низька якість і нестабільність податкових законів; високе загальне

податкове навантаження на юридичних і фізичних осіб, в тому числі й на фонд оплати праці; алогічна

система штрафів;

низький рівень офіційної заробітної плати в державних установах і організаціях, пенсій, інших соціальних та

економічних виплат; високий (щодо офіційних доходів) рівень цін на споживчі товари та послуги;

поширення правого нігілізму; неефективна діяльність усіх владних структур у забезпеченні виконання

законів; відсутність ефективного контролю, в тому числі громадського, за економічною діяльністю та

діяльністю державного апарату;

комерціалізація значної частини бюджетних коштів та коштів державних і цільових позабюджетних фондів;

відсутність явних обмежень на нецільове використання бюджетних коштів;

високий рівень корупції серед працівників регулюючих, контролюючих і карних органів держави, державно-

політичної та економічної еліти; чиновницьке свавілля та хабарництво;

діяльність частини корумпованих державних чиновників на усіх рівнях владних структур винятково у

власних інтересах з метою особистого збагачення;

швидке зростання кримінальних структур, їх зрощення з суб’єктами підприємницької діяльності і

переростання в організовані злочинні угруповання; транснаціоналізація злочинності; криміналізація частини

державних і регіональних владних структур, їх симбіоз з тіньовими і кримінальними структурами;

створення адміністративно-економічних груп, загострення боротьби між ними за економічний і політичний

монополізм, за тотальне домінування в країні;

1 Кононов И. “Для Луганщины стало характерным явление , которое можно назвать “петлей кризиса”…”//Рідна природа. –

2001. – № 6. – С. 10. 2 Кошель В. Екологічні проблеми гірничодобувних регіонів Луганщини та їх ускладнення при закритті вугільних шахт

//Рідна природа. – 2001. – № 6. – С. 7. 3 Економічне зростання на засадах справедливості: український погляд /Світовий Банк. Документ для обговорення No. 407.

Під ред. Дж. Хансена і В. Нанівської. – 1999. – С. 145-146.

Page 6: 2002 priorities

6 правова незахищеність громадян і суб’єктів підприємницької діяльності від організованих злочинних

угруповань та протиправних дій з боку корумпованих державних чиновників;

неефективна економічна політика, низька результативність економічної діяльності в усіх сферах і галузях

економіки; існування в законодавчих та нормативних документах значної кількості недоцільних правових

норм і обмежень щодо економічної, підприємницької діяльності, в основі яких лежать особисті, групові,

корпоративні інтереси;

втрата довіри населення до економічних програм, державної економічної політики та державних владних

структур в цілому;

значна ступінь деформації суспільної і особистої моралі під впливом дій держави і державних чиновників;

негативний вплив західної культури і моралі; втрата історичних національних моральних традицій.

Нестача коштів для вирішення економічних проблем примушувала уряд України звертатись за позиками

до міжнародних фінансових організацій, що призвело до зростання зовнішнього боргу (наприкінці 1999 р.

зовнішній борг дорівнював 12,4 млрд. доларів США або 54,2 % обсягу ВВП1). Для порівняння: за

експертними оцінками, протягом 1992-1998 рр. з України було нелегально вивезено 20-25 млрд. доларів США.

Найбільш вагомими негативними наслідками тіньової економіки є скорочення податкових надходжень і

неможливість забезпечити збалансованість у народному господарстві, втрата державою своїх регулюючих і

контролюючих функцій, криміналізація держави і суспільства та зростання організованої злочинності, технічна і

технологічна деградація економіки, моральна деградація суспільства, експорт капіталів в інші країни, вимивання

інвестиційних ресурсів, загроза економічній і національній безпеці, підрив міжнародного іміджу України, поява

економічної бази для впливу на національному і регіональному рівні на державних посадових осіб, засоби

масової інформації, політичні події, народних депутатів.

Таким чином, економіка України опинилася в критичному стані і не може забезпечувати нормальний

розвиток держави, соціальні гарантії населенню і збереження якості довкілля, що створює загрозу політично-

економічній самостійності і дає підстави говорити не про стратегію розвитку країни, а про стратегію виживання

населення. Особливістю України є те, що ніхто не несе відповідальності за ту кризу, яка сталася в економіці

і соціальній сфері. Принцип колективної безвідповідальності, що діяв в колишній соціалістичній системі,

продовжує діяти в нових умовах.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку: 1. Розробка і впровадження “Програми структурної перебудови економіки України до 2030 року”.

2. Скорочення і ліквідація субсидій у ресурсовидобувні галузі.

3. Обмеження розвитку сировинних і напівфабрикатних виробництв, виробництв засобів виробництва.

4. Забезпечення першочергового розвитку виробництва предметів споживання, підприємств з повним

виробничим циклом, переробних галузей (переробка відходів, вторинних ресурсів тощо).

5. Поетапне зменшення експорту продукції видобувних та інших ресурсо- й енергоємних галузей.

6. Модернізація, реконструкція і технічне оновлення виробництва – зниження енерго- і матеріаломісткості

українських товарів і підвищення їх конкурентоспроможності.

7. Скорочення питомої ваги військово-промислового комплексу.

8. Розробка і впровадження інноваційної моделі економічного розвитку, пов’язаної з розвитком науки; сучасних

наукоємних високотехнологічних галузей (інформаційні технології, радіоелектроніка тощо); прогресивних

ресурсозберігаючих технологій і технічних засобів у промисловості, транспорті і побуті; ефективних

безвідходних технологій, технологічних рішень та обладнання для очищення промислових стоків і викидів.

9. Формування і реалізація ефективної інвестиційної політики, спрямованої на розробку, освоєння та

використання природо- і ресурсозберігаючих, маловідходних та безвідходних технологій, виробництво

екологічно чистих видів продукції. Перерозподіл існуючих і забезпечення надходження нових інвестицій в

регіони на загальному фоні децентралізації виробництва.

10. Зміна акценту у податковій політиці з оподаткування робочої сили та доходу на оподаткування

ресурсопотоків і забруднень.

11. Оптимізація податкового навантаження на підприємницьку діяльність, суттєве скорочення податкового

навантаження на фонд оплати праці та доходи громадян при паралельному скасуванні податкових пільг.

12. Створення умов для повернення в країну вивезеного капіталу.

13. Уникнення подальшого нарощування державного боргу.

14. Зняття усіх необґрунтованих заборон і обмежень на підприємницьку діяльність; розширення кола ефективних

суб’єктів господарювання перш за все за рахунок малого і середнього бізнесу.

15. Забезпечення підтримки з боку держави тих підприємств, які здійснюють екологічну реструктуризацію.

16. Забезпечення на державному і регіональному рівнях безумовного виконання законів України, в першу чергу

органами державної влади.

1 Послання Президента України до Верховної Ради України “Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та

соціальної політики на 2000-2004 рр.” – 2000.

Page 7: 2002 priorities

7

2. Формування інституційної бази збалансованого розвитку

Оцінка ситуації. За радянських часів усі рішення приймались централізовано ЦК КПРС. Необхідність для уряду

Української РСР у формуванні політики була відсутня; уряду України залишалося тільки виконувати вказівки

уряду СРСР. Відповідно уряд УРСР не мав справжніх керівних обов’язків і займався тільки перерозподілом

ресурсів, а також безпосереднім управлінням гігантськими виробничими комплексами.

Після краху тоталітарної системи виявилося, що для правильного виконання своїх функцій в нових

демократичних умовах уряд України повинен пояснювати свої рішення, оцінювати їхні можливі наслідки і

доводити, що ці рішення краще альтернативних. Для отримання підтримки суспільства стало необхідно надавати

аналітичне і політичне обґрунтування рішень. Проте, урядова машина виявилася нездатною вистояти перед

труднощами перехідного періоду ні зі змістовного (що робити?), ні з управлінського (як робити?) боку. Пошук моделей ринкової трансформації економіки відбувався переважно шляхом спроб і помилок через

прискорену лібералізацію економічних відносин без достатньої оцінки внутрішніх умов і особливостей

національної економіки, що призвело в значній мірі до втрати керованості економічними процесами, інфляції та

обвального спаду виробництва. Однією з головних причин повільного просування ринкових реформ в Україні

стала відсутність інституційних можливостей і політичних інструментів уряду приймати рішення в нових умовах

для забезпечення захисту від непередбачуваних ризиків, характерних для ринкової економіки.

Перехід до збалансованого розвитку є новою політичною метою не тільки для України, але й для інших

країн світу. Передумовами для реалізації політики збалансованого розвитку є хороше управління і здорові

державні органи управління. Але для того, щоб була можливість реалізувати нову політику – політику

збалансованого розвитку, необхідні інституції, орієнтовані на цю політику.

Якщо розглядати збалансований розвиток в інституційному аспекті, то на сьогодні такий розвиток не є

пріоритетом державної політики України. Можна, навіть, говорити, що політики збалансованого розвитку в

Україні не існує. В нашій країні є економічна політика, за впровадження якої відповідає Міністерство економіки

та європейської інтеграції України; соціальна політика, відповідальність за яку несе Міністерство праці і

соціальної політики України, та екологічна політика, якою опікується Міністерство екології та природних

ресурсів України. Проте, на інституційному рівні не існує міністерства чи відомства, відповідального за

політику збалансованого розвитку. У грудні 1997 р. була створена Національна комісія сталого розвитку при

Кабінеті Міністрів України як консультативно-дорадчий орган з питань визначення національної стратегії

сталого розвитку. До складу комісії входять представники міністерств, відомств, адміністрації Президента

України, Верховної Ради України, громадськості, наукових установ. На жаль, ця комісія виявилася недієздатною,

оскільки не спромоглася підготувати ні Національну стратегію сталого розвитку, ні Національну доповідь

України про стан виконання положень “Порядку денного на XXI століття” за десятирічний період (1992-2001

рр.).

Досягнення цілей збалансованого розвитку часто вимагає від уряду прийняття певних заходів з метою

кращої інтеграції економічної, соціальної та екологічної політики в межах повноважень кожної існуючої

інституції. Уряд грає ключову роль у досягненні інтеграції галузевої політики, зокрема у створенні правильних

стимулів для такої інтеграції, в тому числі через економічні та фінансово-бюджетні механізми.

Утім, для досягнення збалансованого розвитку прогрес у подальшій трансформації внутрішніх урядових

механізмів не є достатнім. Головні перешкоди для проведення політики інтеграції обумовлені різним

сприйняттям завдань різними інституціями і відповідно неузгодженістю дій та виникненням конфліктів. З

іншого боку, складність та непередбачуваність довготермінових ефектів більшості питань, пов’язаних зі

збалансованим розвитком означає, що не завжди є беззаперечне наукове обґрунтування більшості завдань

політичного характеру. Тому до вирішення проблем мають бути залучені різні зацікавлені сторони, чий досвід і

чиї цілі є різними. Потрібні інноваційні механізми прийняття рішень, які б з’єднували державний,

приватний та громадський сектори. Також важливо, щоб у разі проведення урядом політики збалансованого

розвитку, вона була б підтримана ефективними системами широкого інформування та участі громадськості в цій

політиці (наприклад, забезпечення гласності, справедливості, реалістичних термінів виконання заходів, процесів

зворотного зв’язку в управлінні тощо).

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку: 1. Створення міжгалузевих органів, відповідальних за координацію діяльності в галузі збалансованого розвитку,

зокрема за інтеграцію галузевих політик (наприклад, міністерство чи агенція збалансованого розвитку з

повноваженнями щодо координації економічної, соціальної та екологічної політики). Створення в межах цих

органів підрозділу управління реформами, здатного розробити стратегію реформ, визначити рушійні сили і

супротивників процесу реформ, розробити план дій, а також організувати політичну підтримку по всій країні.

2. Розробка системи програмних і прогнозних документів збалансованого розвитку, таких як:

Page 8: 2002 priorities

8 - Національна стратегія збалансованого розвитку; при розробці цієї стратегії необхідно розглянути

можливості запровадження на регіональному рівні комплексного просторового та ландшафтного планування,

формування багатосторонніх регіональних угод і переходу на екосистемне та басейнове управління;

- Програма дій з переходу до збалансованого розвитку;

- національна система індикаторів збалансованого розвитку;

- комплексні коротко-, середньо- та довгострокові прогнози, основним компонентом яких будуть прогнози

зміни природно-ресурсного потенціалу, стану довкілля та рівня життя населення;

- індикативні плани галузевого, регіонального і національного рівнів, включаючи механізм корекції планів.

3. Щорічна підготовка і видання “Національної доповіді про збалансований розвиток України”, яка, зокрема,

включатиме індикатори збалансованого розвитку.

4. Регулярне проведення професійного аналізу урядової політики, зокрема вивчення можливих наслідків

альтернативних рішень у коротко- і довготерміновій перспективі. Для цього необхідно створити інститут

кваліфікованих урядових експертів, який би міг аналітично визначити ціну, яку може заплатити суспільство у

випадку неприйняття певних рішень або у випадку реалізації певного рішення.

5. Проведення експертизи чинного законодавства щодо його відповідності принципам збалансованого розвитку

з метою створення адекватного правового поля і стимулюючих фінансово-економічних механізмів.

6. Розробка організаційних процедур для забезпечення широкої підтримки урядової політики реформ,

включаючи офіційну систему діалогу з парламентом, а також процедури участі громадськості в процесі

прийняття політичних рішень.

7. Організація системи моніторингу за ключовими показниками стану довкілля, населення і господарства.

8. Формування інтеграційних систем і розвиток співробітництва на локальному, міжгалузевому, національному

та міждержавному рівнях.

9. Перехід від управління, що ґрунтується на державно-адміністративному поділі, до басейнового управління.

Таке управління передбачає розробку та впровадження територіальних планів дій для переходу на модель

збалансованого розвитку в межах річкових, озерних та морських басейнів як природних функціональних

систем. Слід передбачити розробку міжурядових басейнових угод для територій водозборів великих річок і

басейнів морів, сприяти переходу на басейнове управління рибною галуззю та водним транспортом,

створювати місцеві асоціації екологічних споживачів, у тому числі асоціацій водокористувачів, та

налагоджувати регіональний обмін досвідом між ними. Потрібно налагоджувати співпрацю з країнами

басейну Чорного моря.

10. Отримання технічної допомоги розвитку з боку міжнародних організацій не у вигляді готових рекомендацій,

а у вигляді програм навчання українських чиновників із розробки якісних стратегічних рекомендацій

політикам; використання технічної допомоги на формування інституційних можливостей.

3. Зниження рівня соціально-економічної нерівності і бідності

Оцінка ситуації.

Протягом останніх 10 років на долю українського народу випали важкі випробування. Перехід від однієї

соціальної системи до іншої неминуче супроводжується низкою соціальних проблем та негативних явищ. Гостра

економічна криза, розквіт корупції та злочинності, значне розшарування населення за доходами (пов’язане з

виникненням прошарку багатих і дуже багатих людей, скороченням і без того низької чисельності середнього

класу на фоні масового зубожіння населення), високий рівень безробіття, штучне заниження вартості робочої

сили, відсутність соціального забезпечення, необхідного для підтримки гідного рівня життя населення, руйнація

духовних підвалин та інтелектуального потенціалу суспільства – ось невтішні ознаки нашого сьогодення.

Одним з визначальних чинників складної соціальної ситуації є контрастне розшарування суспільства за

майновими ознаками, рівнем доходу, за можливостями доступу до соціальних благ (освіта, медичне

обслуговування, дозвілля, відпочинок тощо). У 1993 р. середній грошовий дохід 10% найбільш багатих

громадян України перевищував дохід 10% громадян з найнижчими доходами у 6,7 разів, у 1995 р. – у 12

разів1. Цей розрив між багатими і бідними не тільки зберігся, але й продовжував зростати. Для порівняння, в

СРСР цей показник коливався в межах 3:1 – 5:12. Характерними рисами українського суспільства стали виділення

кола олігархів, котрі впливають на державну політику у власних інтересах, криміналізація суспільства і

протиборство регіональних кланів за контроль за владою у країні і національними ресурсами.

Запроваджена модель ринкової трансформації не мала необхідної соціальної спрямованості. Формула

"спочатку реформи, а потім реалізація завдань соціального розвитку", визначена вже на початку перехідного

періоду, виявилася не просто помилковою, а глибоко деструктивною. На практиці вона звелася до того, що

1 Україна в контексті “Порядку денного на XXI століття”. – К.: Нора-Прінт, 1998. – С. 14.

2 Кудрявцев В.Н. Преступность и нравы переходного общества. – М.: Гардарики, 2002. – С. 92.

Page 9: 2002 priorities

9 реформи здійснювалися ціною соціальних втрат. Падіння ВВП (на 59,2% з 1990 р. по 1999 р.

1) негативно

відобразилося на рівні життя людей в Україні. Зросла бідність, зросла кількість захворювань, пов’язаних із

соціальними проблемами, зросла смертність, скоротилася середня тривалість життя, зменшилася кількість

населення. Нині більшість українських громадян вимушені жити на доходи, які складають менше

половини тих доходів, які вони мали раніше. Протягом останніх років 25-29% населення країни (13 млн.

чоловік) мали середньодушовий сукупний дохід нижчий законодавчо встановленої межі малозабезпеченості в

країні2. Рівень суб’єктивної бідності (оцінка людиною свого становища) у 2000 р. становив 75%. Питання

бідності тісно пов’язане з питаннями депопуляції. Якщо рівень бідності сімей з однією дитиною становить 29,5%,

з двома – 35,9%, з трьома – 47%, то у сімей з чотирма дітьми він збільшується до 64,1%, а з п’ятьма – до 88,7%3.

Постійне зниження рівня промислового та сільськогосподарського виробництва різко негативно вплинуло

на трудову зайнятість населення. Протягом 1991-2000 рр. чисельність зайнятих у всіх сферах економічної

діяльності скоротилася на 4,6 млн. чол. (18,4%) і становила у 2000 р. 20,4 млн. чоловік4. На початку 1990-х років в

Україні виникло безробіття. Зараз уряд фіксує безробіття на рівні 4%, Міжнародна організація праці – на рівні

11,7%, а з врахуванням прихованих форм безробіття в Україні сягає 30-35%5. Небезпечним є поширення

родинного безробіття, яке спостерігається у малих містах. Наявність у родині хоча б одного безробітного

підвищує ризик бідності на 50%6.

Основним джерелом бідності в Україні на відміну від країн, що розвиваються, є не багатодітність і

малограмотність, а невідповідність рівня заробітної плати реальній вартості робочої сили на ринку праці. У 2001 р. мінімальний прожитковий рівень (державний показник, як сам по собі є досить заниженим) становив

118 грн., тоді як середній рівень заробітної плати становив близько 218 грн. На сьогодні середня зарплата (377

грн.) практично дорівнює прожитковому мінімуму працюючого (365 грн.)7.

Соціально-економічна політика під час перехідного періоду призвела до деформації структури грошових

доходів і споживання населення. Тривалий період зниження добробуту населення відсунув його споживання

на рівень 1960-х років, а по деяких видах продуктів – на рівень 1950-х років. Для забезпечення

збалансованого розвитку необхідно, щоб витрати на продовольчі товари дорівнювали 30% (і менше) витрат сімей

при відповідній середньодобовій калорійності харчування. У 1999 р. левова частка витрат громадян (58%)

припадала на харчування і лише 15,9% - на непродовольчі товари, серед яких переважали товари повсякденного

попиту (для порівняння, у 1990 р. – відповідно 40,0% і 31,7%)8.

Перекошеність структурних витрат сімей свідчить про різку зміну їх споживчої поведінки. В умовах

хронічного дефіциту грошей у населення знизилися обсяги і погіршилася якість харчування. Споживання

м’яса у 1999 р. знизилось порівняно з 1990 р. у 2 рази, молока - 1,77 рази, яєць – у 1,66 рази, риби – у 2,4 рази,

цукру і олії – у 1,5 і 1,3 рази, плодів і ягід – у 2,1 рази9. Населення стало менше споживати, навіть, картоплі,

овочів, хліба. Згідно з оцінками якості харчування населення можна зробити висновок, що чимала частина

працездатного населення харчується на межі фізичного виживання.

Сучасний стан пенсійного забезпечення характеризується низьким рівним пенсій, відсутністю

диференціації пенсій, наявністю значних переваг і пільг у пенсійному забезпеченні окремих категорій

працівників. Збір на обов’язкове державне страхування пенсій складає 32% для юридичних осіб (з розрахунку

нарахування фонду заробітної плати) і 1% для фізичних осіб (від суми нарахованої зарплати). Із-за

незадовільного стану платіжної дисципліни та зростаючих обсягів виплати заробітної плати у натуральній формі

у 1998 р. фактично надходження від фонду оплати праці склали 25,6%. У 2000 р. середня пенсія (70-80 грн.) була

значно меншою, ніж офіційно затверджений парламентом прожитковий мінімум на 2001 рік (311,3 грн.)10

.

Проведення пенсійної реформи (прийняття у 2000 р. закону “Про загальнообов’язкове державне пенсійне

страхування”) ситуацію не покращило, оскільки прийнятий закон знімає тягар пенсійного забезпечення з держави

та роботодавця і перекладає його на самого на самого працівника.

1 Послання Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії

економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки”. – 2002. 2 Національна доповідь України про стан виконання положень “Порядку денного на XXI століття” за десятирічний період

(1992-2001 рр.) – Київ, 2002. 3 Носова А. Вузівський диплом не гарантує достатку //Новий кур’єр (спецвипуск). – 2001-2002. – С. 23-24.

4 Національна доповідь України про стан виконання положень “Порядку денного на XXI століття” за десятирічний період

(1992-2001 рр.) – Київ, 2002. 5 Гриценко А. Усе найкраще, як і раніше, попереду? // Дзеркало тижня. – 24 серпня 2002 р. - № 32.

6 Носова А. Вузівський диплом не гарантує достатку //Новий кур’єр (спецвипуск). – 2001-2002. – С. 24.

7 Гриценко А. Усе найкраще, як і раніше, попереду? // Дзеркало тижня. – 24 серпня 2002 р. - № 32.

8 Новіков В.М. Поліпшення структури доходів і споживання населення – одна з головних передумов переходу до сталого

економічного розвитку //Економічні реформи в Україні в контексті переходу до сталого розвитку. – К.: Інтелсфера, 2001. –

С. 81. 9 Там же, с. 81.

10 Соломатін Ю. Пенсійна реформа в Україні в контексті переходу до сталого розвитку: Pro і Contra //Економічні реформи в

Україні в контексті переходу до сталого розвитку. – К.: Інтелсфера, 2001. – С. 154.

Page 10: 2002 priorities

10 Погіршення умов життя поряд з іншими факторами призводить до масової міграції жителів України в

інші країни, багато з яких ще недавно вважалися менш розвинутими, ніж Україна. Економічна криза та

необхідність самозбереження викликали активізацію тимчасової трудової міграції населення за кордони України.

Масового характеру вона набула у західних областях, особливо у прикордонних районах. В пошуках кращого

життя Україну готові залишити 30% громадян, а близько 2,5 млн. громадян України вже виїхали за кордон1.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

1. Щорічна підготовка і оприлюднення “Огляду соціально-економічної нерівності і бідності в Україні”, який

міститиме результати моніторингу рівня життя різних верств населення.

2. Реалізація політичної волі вищого державного керівництва у забезпеченні скорочення тіньової економіки на

основі системи економічних адміністративних і силових засобів впливу на ці процеси.

3. Посилення боротьби з організованою злочинністю і корупцією в державі з використанням усіх засобів

державного впливу на ці процеси.

4. Приведення рівня заробітної плати у відповідність до реальної вартості робочої сили; проведення

оподаткування доходів на основі врахування середньомісячного сукупного доходу сім’ї.

5. Децентралізація програм соціальної підтримки населення і підвищення ролі місцевих органів влади у

вирішенні проблем бідності на основі цільового закріплення податків за місцевими бюджетами.

6. Відокремлення функцій фінансування соціальних програм від їх реалізації; створення окремих механізмів

збору коштів, їх призначення і використання; спрямування коштів від приватизації державних підприємств на

соціальні програми, в першу чергу на пенсійне забезпечення населення.

7. Підвищення ефективності регулювання соціальної політики за рахунок використання науково обґрунтованої

нормативної бази встановлення прожиткового мінімуму та диференціації цільової державної допомоги й

оподаткування різних груп населення на основі визначення середньомісячного сукупного доходу сім’ї.

8. Всебічна підтримка підприємств, які виробляють товари народного споживання.

9. Забезпечення поетапної оптимізації співвідношення між середньою пенсією і середньою заробітною платою

із врахуванням тривалості стажу, величини заробітної плати та демографічних показників.

10. Забезпечення повної зайнятості працездатного населення, тобто існування безробіття (включаючи приховану

форму) на рівні 3% робочої сили (що не перевищує природної норми).

11. Економічна підтримка непрацездатних верств населення.

12. Забезпечення базових медичних послуг.

4. Розвиток регіональної політики збалансованого розвитку

Оцінка ситуації.

Концепція збалансованого розвитку передбачає включення сенсу місця (території) в різні процеси:

економічний розвиток повинен асоціюватися з конкретною територією, екологічні норми забезпечуватися не

взагалі, а теж для конкретної місцевості, соціальна рівність – у конкретній громаді, а не абстрактно у середніх

показниках по країні. Такий підхід формує концепцію збалансованого розвитку місцевостей, що має зараз

тенденцію до впровадження у багатьох країнах.

Адміністративно-територіальні одиниці України (області) були створені у воєнно-орієнтованому і

планово-господарському Радянському Союзі і регіональна політика зводилася до відносин Києва і областей.

Зараз обласний поділ є швидше спадщиною СРСР, ніж інструментом розвитку країни. Центр не бачить регіонів і

не будує відносини з ними, а регіони не бачать економічних і політичних перспектив, не мають можливостей для

самовираження. Економічні ініціативи областей неминуче упираються у відставання центру в зоні його головної

відповідальності – створенні загальних сприятливих умов для розвитку регіонів. Існує практика розв’язання

регіональних проблем, але рішення у сфері управління регіональним розвитком мають фрагментарний характер,

оскільки відсутня загальноохоплююча, комплексна державна регіональна політика. Відсутнє розуміння того, що

питання регіонального розвитку можуть бути вирішені успішно лише за умови спільної узгодженої роботи

центрального уряду, органів державного управління регіонального рівня і органів місцевого самоврядування.

В країнах Західної Європи однією з головних причин виникнення і становлення регіональної політики, як

окремої галузі управління розвитком держави, було усвідомлення того, що географічний, або просторовий,

чинник має істотний вплив на ефективність розвитку. Регіональна політика зародилась як засіб розв’язання

державою проблем розвитку, які не можуть бути розв’язані за рахунок ринкової економіки, як один з

інструментів уникнення значних дисбалансів у рівнях соціально-економічного розвитку регіонів. На

сьогодні, наприклад, стратегічна політика Європейського Союзу спрямована, перш за все, на підтримку

слаборозвинутих, депресивних регіонів – з метою вирівнювання розвитку територій.

1 Гриценко А. Усе найкраще, як і раніше, попереду? // Дзеркало тижня. – 24 серпня 2002 р. - № 32.

Page 11: 2002 priorities

11 В Україні суперечності у розвитку окремих територій особливо яскраво виявляються на прикладі

старопромислових регіонів – Донецького та Придніпровського. Ці регіони характеризуються максимальним

рівнем концентрації промисловості. Коефіцієнт локалізації промисловості в Донецькому регіоні у 3,65 разів

вищий, ніж в середньому по Україні, та в 10,9 разів вищий, ніж у Поліському регіоні, де він найнижчий. У

Придніпровському регіоні коефіцієнт локалізації промисловості в 2 рази вищий, ніж середній показник по країні.

Через надмірне техногенне навантаження, яке є наслідком високої концентрації шкідливих виробництв, у

Донецькому регіоні зареєстровано найвищий рівень смертності – 17 чол. на 1000 чол. населення, в

Придніпровському – 15,9 чол. при 15,2 чол. в середньому по країні. При цьому народжуваність в Донецькому

регіоні найнижча – 7,1 чол. на 1000 чол. населення при середньому по країні – 9,1 чол., в Придніпровському

регіоні – 8,3 чол1.

В Україні, на відміну від ЄС, регіональна політика спрямована на підтримку індустріально

розвинутих областей, де знаходяться привабливі галузі й багаті бізнес-еліти, здатні пролобіювати дорогі і

перспективні проекти на найвищому рівні – Кабінету Міністрів чи Верховної Ради. В цих регіонах

створюються спеціальні економічні зони, території пріоритетного розвитку. Сюди залучаються значні інвестиції

(як іноземні, так і внутрішні) і створюються робочі місця. Менша увага приділяється аграрним регіонам, що

призводить до зростання нерівності в якості життя і доходах людей в “багатих” і “бідних” регіонах. До

категорії “багатих” регіонів, тобто тих, де середньодушові показники були вищі, ніж в середньому в Україні у

1996 р. належать Київ, Запорізька, Донецька, Дніпропетровська, Полтавська, Сумська та Харківська області.

Разом з тим, більшість адміністративно-територіальних одиниць України можуть бути віднесенні до категорії

“бідних”. В Україні різниця у фінансових можливостях регіонів посилюється технікою стягнення податків.

Зокрема, більш як половина від рентних платежів за нафту і природний газ, які видобуваються в Україні,

припадає на Київ. Пояснюється це тим, що такі платежі вносять розташовані у Києві головні організації добувних

підприємств. У Києві у 1994 р. мобілізовано 13% усіх податкових надходжень держави, у 1995 р. – 12,2%, у 1996

р. – 15, 3%2.

Щоб перейти до збалансованого розвитку, пріоритети розвитку необхідно перенести з галузевого

підходу на цілісно-територіальний. Економічно-господарська система регіону є більш складним утворенням,

ніж галузь. Якщо галузь – це сукупність підприємств і виробництв, однотипних у технологічному відношенні, то

регіон – господарська територія, яка виділяється всередині країни за своїм економіко-географічним положенням,

природними і трудовими ресурсами, спеціалізацією і структурою господарства, спільністю екологічних,

демографічних та інших проблем, своєю роллю у міжнародному розподілі праці. В подальшому слід перейти від

регіону як економічної категорії до біорегіону як еколого-економічної категорії, тобто, кордони регіонів слід

змінити так, щоб вони відповідали кордонам екосистем. Тільки тоді, коли кордони регіону і екосистеми будуть

співпадати, з’явиться можливість регулювати відповідну економічну активність так, щоб вона

узгоджувалася з часовими та просторовими обмеженнями екосистем.

Галузева структура управління є необхідною для побудови жорстко централізованої, ієрархічної системи

управління, яка використовувалася в СРСР в першу чергу для досягнення державної могутності, зокрема у

військовій сфері. Коли ж головною метою державного управління буде збалансований розвиток, який передбачає

збалансоване господарювання в межах підтримної здатності екосистем, то пріоритетною має стати регіональна

система управління, яка має використовувати професійний підхід галузевої системи управління.

Збалансований розвиток кожного регіону в тісній взаємодії з іншими регіонами країни має стати основою

регіональної політики української держави, яка повинна враховувати загальнонаціональні потреби та інтереси. У

цій справі не може бути взірцем будь-яка зарубіжна модель, бо кожна з них формується на власному

національному ґрунті. Спроби реалізувати в Україні зарубіжні моделі ведуть у глухий кут, до створення штучних

регіональних систем на шкоду національній цілісності. Насамперед слід удосконалювати територіальне

управління, що передбачає координацію діяльності в межах формально існуючого, але директивно не

оформленого економічно-господарського районування.

Слід мати на увазі, що кожний регіон має свої специфічні проблеми у розвитку господарства, соціально-

культурній та екологічній сфері; відмінні умови соціально-економічного становища, різний стан довкілля і різні

перспективи розвитку в залежності від природних умов, структури господарства, ступеню концентрації

промисловості тощо. Це зумовлює своєрідність цілей, завдань, і засобів вирішення економічних, екологічних та

соціально-культурних проблем у конкретному регіоні. Але в цих умовах принциповим залишається положення

про необхідність дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності розвитку

продуктивних сил регіонів із завданнями збалансованого розвитку країни в цілому. Одним із ключових питань є

необхідність вибору між міжрегіональною справедливістю і загальнонаціональною ефективністю.

Держава, як носій загальнонаціональних інтересів, має грати провідну роль у створенні та постійному

удосконаленні як концептуальних основ, так і інституційних механізмів реалізації регіональної/біорегіональної

1 Михасюк І.З., Янків М.Д., Залога З.М., Сажанець С.Й. Регіональна економіка / За ред. проф. І.З.Михасюка. - Львів:

“Українські технології”, 1998. – C. 12. 2 Там же, с. 91.

Page 12: 2002 priorities

12 політики. Центральний уряд має брати безпосередню участь не лише в розробці регіональної/біорегіональної

політики, але і в реалізації конкретних місцевих проектів і програм. Але роль центрального уряду все більше має

зводитися до розробки концептуальних засад і необхідної нормативно-правової бази, тоді як у реалізації

регіональної/біорегіональної політики має зростати роль регіонального/біорегіонального і місцевого

самоврядування, громадських організацій, які відстоюють інтереси громад і регіонів/біорегіонів і які мають бути

поза впливом як політичних інтересів, так і інтересів окремих органів влади.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку: 1. Створення еколого-економічних регіонів/біорегіонів (наприклад: Карпатський, Західний, Поліський,

Подільський, Центральний, Чорнобильський, Придніпровський, Донецький, Східний, Причорноморський,

Приазовський, Кримський). Оскільки терміни “регіон”/”біорегіон” не тотожні терміну “область” і оскільки в

усіх країнах ЄС існує тенденція до поєднання адміністративних округів держави з географічними межами

місцевих громад, слід критично переглянути адміністративно-територіальні кордони.

2. Створення образу майбутнього кожного регіону та програмних документів збалансованого розвитку регіону,

враховуючи його природно-ресурсний потенціал, ландшафт і клімат, демографічні тенденції, аналіз

виробничих орієнтацій тощо.

3. Розробка і впровадження державної регіональної політики, яка забезпечуватиме гармонійне поєднання

загальнонаціональних і регіональних інтересів, а також регулярний моніторинг її виконання. Спрямування

регіональної політики має узгоджуватися із стратегією збалансованого розвитку держави.

4. Створення правового поля для впорядкування процесів регіонального розвитку, використання внутрішнього

потенціалу регіону, попередження територіальної автаркії чи нехтування окремими регіонами

загальнонаціональними інтересами. Провести правовий експеримент щодо створення одного–двох регіонів і

застосування на їх територіях нового механізму регіональної політики.

5. Створення на рівні регіонів поруч з виборними і державними органами регіональних професійних органів,

позбавлених політичних впливів і тиску державної централізації. Створення конституційних можливостей

для прямої участі регіональних органів у державному централізованому управлінні. Що стосується системи

політичного федералізму, то необхідно, щоб органи територіальної влади не мали нормотворчих

повноважень.

6. Організація конкуренції регіонів за кошти на розвиток, за спеціальну державну підтримку (така конкуренція

стимулюватиме регіональні еліти до самоорганізації і підвищення ефективності управління).

7. Розробка та реалізація регіональних програм збалансованого розвитку, які покликані забезпечити

налагодження механізму взаємовідносин між центром та регіонами, оптимального рівня децентралізації;

оптимальний міжрегіональний розподіл державних асигнувань, якщо виділяти їх на реалізацію програм, а не

на субсидії окремим суб’єктам господарювання; використання цивілізованих процедур селективного відбору

суб’єктів господарювання, на які поширюватиметься режим державної підтримки, що дозволить ліквідувати

або хоча б мінімізувати абсолютно хибну практику стосунків між підприємствами і урядом. Найважливішими

завданнями програм є:

- забезпечення збалансованого розвитку відповідної території;

- удосконалення структури господарського комплексу регіону;

- стимулювання збалансованого використання територіальних ресурсів;

- поліпшення функціонування соціальної та виробничої інфраструктури;

- вирішення екологічних проблем;

- послідовне зростання якості життя населення регіону.

8. Зміцнення горизонтальних зв’язків між регіонами через здійснення спільних соціально-економічних та

екологічних програм, проведення міжрегіональних природоохоронних заходів, організацію спільних

виробничих зв’язків для випуску продукції, товарообмін. Для створення впевненості та уникнення ризику

нерівності і залежності необхідні багатосторонні регіональні угоди між регіонами про те, як спільно рухатися

до екологічної, економічної та соціальної збалансованості.

Пріоритетними напрямками для більшості регіонів мають бути:

- досягнення внутрішньорегіональної збалансованості між економічним розвитком, станом довкілля,

соціально-демографічними і суспільно-політичними процесами;

- удосконалення галузевої структури промисловості у старопромислових регіонах Донбасу та Придніпров’я за

рахунок диверсифікації виробництва, зменшення питомої ваги добувних і підвищення питомої ваги

переробних галузей, розвитку наукомістких виробництв з пониженим ресурсоспоживанням у

машинобудуванні;

- випереджаючий розвиток агропромислового комплексу, зокрема виробництво конкурентноздатних видів

сільськогосподарської продукції;

- активне проведення реструктуризації підприємств, їх технічного переозброєння, розвиток міжгалузевих

виробництв та поглиблення міжрегіональної кооперації у межах країни;

Page 13: 2002 priorities

13 - переорієнтація підприємств машинобудівної, оборонної та інших галузей на випуск якісних товарів

народного споживання, медичного обладнання, дефіцитних комплексів машин і устаткування для сільського

господарства, будівництва, харчової і переробної промисловості, таропакувальних матеріалів тощо;

- інтенсивний розвиток морегосподарського комплексу у Причорномор’ї та Криму;

- розвиток курортно-рекреаційного господарства і туризму (у Карпатах, Причорномор’ї, Криму тощо);

- збалансоване використання мінерально-сировинних і вторинних ресурсів, відходів виробництва;

- зміцнення матеріальної бази соціальної інфраструктури;

- забезпечення надійного водопостачання та стабільної роботи комунального господарства і міського

транспорту в населених пунктах;

- збереження етнографічної самобутності регіонів, охорона та відродження пам’яток історії і культури.

5. Перехід до збалансованого природокористування

Оцінка ситуації.

Збалансоване природокористування – такий процес взаємодії суспільства з довкіллям, при якому

досягається оптимальне співвідношення між господарською діяльністю суспільства, забезпеченням матеріальних

і духовних потреб населення та підтриманням якісного стану природного середовища.

Для розвинутих країн головними факторами збалансованого природокористування стали:

- переміщення у малорозвинуті країни галузей, які не потребують висококваліфікованої робочої сили і

створюють велику кількість відходів на одиницю продукції;

- структурна перебудова економіки за рахунок прискорення розвитку високотехнологічних і маловідходних

галузей;

- консервація власних природних ресурсів, зростаючі обмеження її використання.

В Україні, як показує практика, критерієм розвитку вважається будь-який приріст виробництва. Такий розвиток веде до нераціонального використання природних ресурсів, їх виснаження і деградації

природного середовища. Тому для України характерними є глибинні диспропорції загальнодержавних і

регіональних економічних інтересів, невідповідність між розміщенням природно-ресурсного і соціального-

економічного потенціалу, зростаюча науково-технічна і технологічна відсталість.

Багато в чому це є наслідком успадкованого від радянських часів індустріального способу виробництва,

його технократичних стереотипів управління, хижацьких установок різних зацікавлених відомств державних

установ, до яких нині додались і приватні підприємці. Так, за станом на 1989 р. Україна, займаючи лише 2,7%

території СРСР і маючи 18% його населення, давала 30% загальносоюзної продукції чорної металургії, 50%

залізної руди, 25% вугілля, 18% виробництва мінеральних добрив. Як бачимо, промислове навантаження на

природне довкілля України було несумірне з її територією. Подібний антропогенний пресинг призвів до

забруднення та руйнування довкілля. На Україну припадала четверта частина загальносоюзного забруднення, що

перевищувало середні показники по Союзу у 15 разів, а у деяких регіонах (Донбас, Кривбас) – у сотні разів (у цій

чверті не враховані наслідки аварії на Чорнобильській АЕС). Якщо ж взяти до уваги, що внесок СРСР по деяких

видах забруднень був у межах 20% їх світового обсягу, то це означає, що в Україні, яка займає менше 1%

суходолу, було сконцентровано близько 5% світового забруднення середовища1.

Можна говорити, що в Україні найяскравіше виявився індустріальний тип природокористування,

притаманний СРСР, і відповідно радянський природоруйнівний тип управління природокористуванням,

який зберігся дотепер. В умовах перехідної економіки з її правовим нігілізмом такий тип природокористування

призводить до того, що стан довкілля України погіршується, промисловість переходить на архаїчну стадію

розвитку, а населення катастрофічно бідніє.

Україна володіє природними умовами і ресурсами, які, безумовно, можуть скласти фундамент

забезпечення збалансованого розвитку. Проте, практика господарювання останніх років сприяла збільшенню

антропогенного і техногенного навантаження на природно-ресурсний потенціал, що призвело до деградації

багатьох його складових. Нині в Україні спостерігається абсолютна гегемонія галузевого управління

природокористуванням. Державна система екологічного нормування, як спеціально організована нормативно-

правова діяльність з розробки і впровадження екологічних норм, правил і регламентів господарської діяльності

не може набути належного розвитку. Сьогодні реальна влада перебуває в руках відомств. Вони розробили під

себе такі нормативні акти, які не дозволяють вирішувати комплексні екологічні проблеми і зводять нанівець

зусилля, спрямовані на поліпшення стану довкілля. Тому в соціально-економічних умовах, що склалися, які

заохочують незбалансовані моделі виробництва і споживання, малоймовірною є реалізація напрацьованих за

допомогою міжнародних організацій численних екологічних програм. Більше того, на території країни

відбувається інтенсивна деградація екосистем.

1 Грабовська І. Ментальність. Особистість. Екологія. – Київ: Центр громадянської просвіти “Київське братство”, 1997. – С.

29-30.

Page 14: 2002 priorities

14

1) Використання мінерально-сировинних ресурсів

Багаті мінерально-сировинні ресурси України обумовили прискорений розвиток гірничодобувної і

переробної галузей за часів Радянського Союзу. Але родовища поступово відпрацьовувалися, видобування

корисних копалин переміщувалося в інші регіони. Зараз в Україні залишились важкодоступні запаси, освоєння

яких стало малоприбутковим, а також величезна гірничодобувна галузь зі зношеним обладнанням, у якій зайнята

значна частина населення. Все це обумовлює як невиправдано великий масштаб гірничодобувної і переробної

галузей, так і значні деформації в цих сферах народного господарства. Розвиток цих галузей набув в Україні

гіпертрофованого і незбалансованого характеру. Про це наочно свідчать оцінки інтенсивності використання надр

України в порівнянні з іншими державами.

Україна продовжує посідати провідні місця щодо інтенсивності експлуатації надр. Вона видобуває

стільки ж залізної руди, як сумарно всі країни Західної Європи, але при цьому країн Західної Європи у 5,4 рази

більше виробляють чавуну, у 8,4 рази – сталі, у 6,5 разів – прокату1. Водночас слід зазначити зниження

економічної ефективності значної частини мінерально-сировинних ресурсів України у зв’язку із зростанням цін

на енергоресурси, ускладненням гірничогеологічних та екологічних умов освоєння родовищ корисних копалин.

Розвитку кризової ситуації у гірничодобувній, переробній та геологічній галузях сприяло і те, що в

більшості старих гірничодобувних регіонів за історичний період їх існування внаслідок інтенсивного

використання відбулося накопичення невирішених соціально-економічних та екологічних проблем. Це призвело

до практично некерованого стану геологічного середовища. Внаслідок численного закриття шахт та кар’єрів в

останні роки набули розвитку небезпечні гідрогеологічні процеси, підтоплення, зсуви, хімічне забруднення

ґрунтів, підземних вод та ін.

Отже, при наявності достатніх абсолютних розмірів запасів корисних копалин на Україні все більше

проявляється їх економічна обмеженість, тобто невпинне зростання матеріальних і трудових витрат на одержання

сировини і палива.

Незважаючи на декларації ринкових принципів розвитку, в Україні збереглася стара “соціалістична”

система надрокористування. Завдяки переважно державній формі власності в гірничодобувній та переробній

галузях існували та існують зараз органи державного управління. Застосування економічних санкцій до

підприємств гірничодобувної та переробної галузей за екологічні наслідки їх діяльності у такій системі не дає

жодного ефекту, оскільки штрафи платяться державі державними коштами, а зупинка підприємств може тільки

загострити економічну кризу.

Розвиток гірничопромислового комплексу за відсутності адекватних природоохоронних заходів став

суперечити умовам збалансованого розвитку, став основним елементом дисбалансу народного господарства.

Різке зростання собівартості, з врахуванням цін на енергоносії, призводить до безперервного зниження

валютної рентабельності вітчизняного мінерально-сировинного виробництва, зокрема традиційно експортних

галузей – чорної металургії та хімічної промисловості.

У рамках реформування мінерально-сировинного комплексу неминучим є як абсолютне, так і відносне

зменшення цього сектора економіки.

2) Водокористування

Більшість водно-екологічних проблем на території України пов’язана з довготерміновими наслідками

водно-господарської діяльності, переважно орієнтованої на максимальне використання корисних властивостей

поверхневих водних об’єктів. Нині об'єми водокористування в басейнах річок практично досягли верхньої межі.

Існує суперечність між попитом на воду та можливостями його задоволення як за кількістю, так і за якістю,

особливо для питних потреб. За рівнями використання водних ресурсів для потреб промисловості, сільського

господарства та населення і за рівнем зарегульованості річкового стоку Україна посідає чільне місце серед

європейських країн.

В країні створено потужний водогосподарський комплекс, який за структурою, технологіями і рівнем

водокористування і водоохорони характеризується як брудо- і водомісткий, екологічно небезпечний. Великих

масштабів набуло водогосподарське і меліоративне будівництво, яке зумовило докорінну перебудову умов

формування водних ресурсів і їх якості. У водні об'єкти щорічно скидається величезна кількість відпрацьованих

забруднених вод промисловості, комунального і сільського господарства. Самовідновлюваної здатності

водноресурсних джерел України вже недостатньо для нейтралізації негативних впливів і відновлення порушеної

екологічної рівноваги.

Характерним для сучасної структури водокористування в межах України є наявність стійких екологічних

дисбалансів, обумовлених використанням в областях з обмеженою кількістю поверхневих вод значних їх об’ємів,

що подані ззовні за рахунок зарегулювання рік (Дніпро, Сіверський Донець). До таких регіонів, зокрема,

належать Донбас, Кривбас, Запорізька область, Автономна республіка Крим. Понад 700 тис. га родючих земель

було затоплено на Дніпрі. Тим часом на затоплених землях можна було б щорічно одержувати близько 1 млн. т

1 Природно-ресурсний аспект розвитку України. – К.: Вид. дім “КМ Academia”, 2001. – С. 12.

Page 15: 2002 priorities

15 зерна; знищені сади та городи могли б давати щорічно 3-4 млн. т фруктів та овочів, а на затоплених пасовищах

можна було б утримувати тварин. Чистісіньким глузуванням у зв’язку з цим сприймається таке “видатне”

досягнення: дніпровською водою зрошується 600 тис. га угідь, тобто менше ніж площа власне водосховищ1.

Сучасна структура зв’язку джерел забруднення поверхневих вод господарською діяльністю в останні 5-8

років має такий вигляд: 60-65% - промисловість, 16-20% сільське господарство, 18-20% - комунальне

господарство2. Незважаючи на скорочення виробництва, обсяг скидання забруднюючих речовин промисловими

підприємствами суттєво не зменшився. За останні 10 років у розрахунку на одиницю ВВП зросли в 3,6 разів і

обсяги скидання стічних вод комунального господарства.

Стійкому забрудненню поверхневих вод сприяє рівень розораності ландшафтних систем водозбірних

басейнів малих і великих річок, що прискорює водно-поверхневу міграцію забруднювачів.

З метою збільшення обсягу водокористування на території України було побудовано близько 27,5 тис.

ставків, що призвело до повної втрати природної проточності, зниження динаміки водообміну річкових вод, і,

внаслідок цього, сталого зростання впливу техногенного забруднення.

3) Економічний механізм природокористування.

В Україні має місце стійка тенденція до зменшення загальних обсягів екологічних витрат, насамперед,

інвестицій. Так порівняно з 1990 р. обсяг природоохоронних капітальних вкладень у 1998 р. зменшився у 2,7

рази. Найбільші темпи падіння обсягів інвестування характерні для землеохоронних (у 5,5 разів) та

водоохоронних (понад 3 рази) заходів3.

Слід зазначити, що за останні роки істотно зросла кількість різновидів платежів як за використання

природних ресурсів, так і за забруднення довкілля (з 1994 р. впроваджено державний екологічний податок).

Поряд з цим розширилося коло природокористувачів, зобов'язаних здійснювати екологічні платежі. Утім,

економічний механізм природокористування має переважно фіскальну спрямованість, виступає засобом

нагромадження фінансових ресурсів у владних структурах. Так, збори за використання природних ресурсів

надходять до бюджету не цільовим призначенням на виконання робіт по відтворенню і підтриманню цих ресурсів

у належному стані (як це визначено у ст. 46 Закону України "Про охорону навколишнього природного

середовища"), а "розчиняються" у його доходній частині, використовуються державою на покриття інших

видатків з бюджету. Наприклад, у 1998 р. витрати бюджету за розділом “Охорона навколишнього природного

середовища” склали 33,4 млн. гривень, або 2,5% (у 1997 р. – 3,1%) всіх надходжень до зведеного бюджету

України за використання природних ресурсів4. Складається враження, що держава переважно декларативно

виступає за збереження довкілля, а насправді є таким суб'єктом природокористування, якому вигідне виснажливе

використання ресурсів, оскільки за рахунок зборів за використання природних ресурсів поповнюються бюджетні

кошти.

Платники екологічних і ресурсних платежів не зацікавлені як у відрахуванні коштів до бюджетів та

природоохоронних фондів, так і в здійсненні природоохоронних заходів. Це пов’язано з тим, що

підприємства, які сплатили екологічні збори за використання ресурсів і платежі за забруднення довкілля, не

отримують відчутної економічної підтримки у реалізації власних природоохоронних заходів. Наприклад, у

структурі витрат на капітальний ремонт об’єктів природоохоронного призначення і поточних витрат на

реалізацію екологічних заходів відповідно 87% і 98% витрат покриваються за рахунок коштів підприємств,

організацій, установ, а частка екологічних фондів у фінансуванні зазначених витрат становить лише 0,4% і

0,01%5. Тому природокористувачі розглядають екологічні та ресурсні платежі як додатковий податок і

прагнуть будь-якими засобами занизити їх шляхом перекручування звітності, отримання пільг або звільнення від

платежів. Система контролю звітних даних природокористувачів є неефективною. Недосконалою є й сама

система статзвітності та обліку надходжень платежів.

До вад діючого економічного механізму природокористування відносяться також складність і

громіздкість розрахунків платежів. Так, стягнення плати за забруднення довкілля здійснюється за хімічним

інгредієнтами, в тому числі і при незначному впливі на довкілля. Це призводить до невиправданих втрат як при

розробці екологічних нормативів і розрахунку розміру платежів, так і в загальних обсягах робіт щодо контролю

за забруднюючими інгредієнтами.

Не сприяє ефективній діяльності в галузі охорони довкілля і раціонального використання природних

ресурсів існуючий порядок функціонування системи бюджетних Державного та місцевих фондів охорони

навколишнього природного середовища. Невикористанні кошти цих фондів усіх рівнів наприкінці року

перераховуються в загальні доходи відповідних бюджетів і значна їх частина використовується не за цільовим

1 Крисаченко В.С., Мостяєв О.І. Україна: природа і люди. – К.: Інститут філософії НАН України, 2000. – С. 433, 435.

2 Природно-ресурсний аспект розвитку України. – К.: Вид. дім “КМ Academia”, 2001. – С. 31.

3 Малярчук І.А., Прейгер Д.К., Сліпець І.В., Циганюк А.І. Екологічна політика держави та економічний механізм її реалізації

//Довкілля і ресурси: наукові проблеми. Збірник праць. – К.: АВС, 1999. – С. 29. 4 Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні у 1998 році. – Київ, 1999. – С. 128.

5 Малярчук І.А., Прейгер Д.К., Сліпець І.В., Циганюк А.І. Екологічна політика держави та економічний механізм її реалізації

//Довкілля і ресурси: наукові проблеми. Збірник праць. – К.: АВС, 1999. – С. 30.

Page 16: 2002 priorities

16 призначенням. При цьому наявність коштів на охорону довкілля завжди знаходиться під знаком питання.

Ситуація ускладнюється тим, що більшість відомств не вважають пріоритетними проблеми збереження довкілля.

Звичною є практика, коли фактичні обсяги фінансування значно нижчі за обсяги, які передбачаються у

державному бюджеті.

У діючому механізмі відсутні стимулюючі засади. Для екологічно зорієнтованого функціонування

мікроекономіки потрібна зміна традиційної економічної поведінки товаровиробників, - коли вони відмовляються

від застосування методів і засобів виробництва, які гіпертрофовано поглинають сировинні ресурси і

забруднюють довкілля. Разом з тим, зацікавленість господарюючих суб'єктів у впровадженні маловідходних і

ресурсозберігаючих технологій, у випуску екологічно чистих товарів та поширенні екологічного менеджменту

має постійно стимулюватися. Нині ж економічний механізм природокористування спрацьовує у такий спосіб,

коли національним товаровиробникам вигідніше здійснювати різні фіскальні екологічні платежі, ніж витрачатися

на природоохоронні заходи, суми яких набагато – іноді в сотні разів – перевищують обов'язкові платежі.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

1. Удосконалення економічного механізму природокористування і природоохоронної діяльності, який

передбачає:

- удосконалення системи обліку природних ресурсів, економічної оцінки природо-ресурсного потенціалу,

моніторингу екологічного стану територій;

- формування системи цільових екологічних фондів та цільове фінансування з них природоохоронних

заходів;

- створення механізму економічного стимулювання збалансованого природокористування та

природоохоронної діяльності;

- створення ефективного фінансово-кредитного механізму природокористування і природоохоронної

діяльності, в тому числі екологічних банків;

- планування та прогнозування використання природних ресурсів і природоохоронної діяльності;

- удосконалення організаційно-економічних важелів природокористування і природоохоронної діяльності;

- формування ринку екологічних робіт і послуг (екологічне страхування, екологічний аудит, в тому числі

при приватизації підприємств);

- посилення економічного впливу на порушників природоохоронного законодавства шляхом

удосконалення діючої системи штрафів і контролю.

2. Забезпечення поступового переходу від регулювання окремих аспектів економічних відносин за допомогою

відомчих актів до їх законодавчого регулювання, що сприятиме стабільності нормативно-правової бази,

виключить наявні протиріччя у правовому полі.

3. Переоцінка існуючої мінерально-сировинної бази за ринково-економічними і екологічними критеріями,

виключення з неї родовищ, розробка яких не є рентабельною або може викликати незворотні негативні

зміни стану довкілля.

4. Максимальне зменшення негативного впливу мінерально-сировинного комплексу на довкілля, а також

екологічна реабілітація територій гірничодобувних регіонів.

5. Технологічне переоснащення гірничодобувної і переробної галузей.

6. Орієнтація на переробку вторинної сировини.

7. Зменшення потреб в імпорті енергоносіїв за рахунок зниження енергоємності виробництва і

енергозбереження.

8. Орієнтація на експорт кінцевої продукції.

9. Реалізація на регіональному рівні (за басейновим принципом) водогосподарської політики, що

забезпечуватиме збалансоване використання водних ресурсів, запобігання їх забрудненню та виснаженню.

10. Зниження рівня водоспоживання у промисловому, сільськогосподарському і побутовому секторах за

рахунок введення нових технологій та економічного водокористування, удосконалення економічних

механізмів водокористування.

11. Підвищення якості водних ресурсів, що використовуються в системах питно-господарчого водопостачання.

12. Значне зниження граничного водно-екологічного навантаження в областях півдня України

(Дніпропетровська, Донецька, Запорізька та ін.).

13. Зниження рівня зарегульованості поверхневого стоку переважно в басейнах середніх і малих річок.

14. Керування режимом рівнів та хімічного складу підземних та поверхневих вод в процесі закриття шахт

переважно у Донбасі та Кривбасі.

15. Створення лісонасаджень на низькопродуктивних, еродованих землях та землях, що розміщені на схилах

вище 7º; створення луків і пасовищ на виснажних землях і землях, що розміщені на схилах вище 5º.

16. Створення закінчених систем полезахисних смуг у сільськогосподарських підприємствах усіх форм

власності.

17. Розширення водозахисних лісонасаджень.

Page 17: 2002 priorities

17

6. Формування демократичного суспільства

Оцінка ситуації.

В Україні не існує громадянського суспільства, і зважаючи на попередні не сімдесят, а всю тисячу років

розвитку східнослов’янської культури, на його скору появу годі й чекати. В умовах жорсткого, категоричного

протистояння суспільства і держави, закладеного у фундамент нашої культури, головні сили суспільства

реалізовувалися в якості “недержавного”, навіть “антидержавного” суспільства, тобто такого, яке реалізує себе

взагалі поза межами держави і визначених нею, формально закріплених у законодавстві норм міжлюдських

стосунків. Пересічний громадянин українського суспільства досі перебуває у переконанні, що він державі

так само чужий, як і вона йому, і так само безправний перед представниками державних органів, як це було

протягом декількох сот років (більшовицька влада тут просто “підхопила” традицію, яка склалася набагато

раніше). Саме тому обидві сторони – людина/суспільство і держава - постійно обдурюють одна одну (звідси

повальне хабарництво, масове дрібне розкрадання “у держави” тощо). Жителі України сподіваються не на

державу, а на міжособистісні стосунки, в тому числі і з представниками державних органів).

У недалекому минулому українське суспільство перебувало у полі вдало організованих традицій

тоталітарної держави (з відповідними міфами і політичними ритуалами). У процесі трансформації суспільства

було відкинуто ці міфи і ритуали, але демократичні традиції з’являлися повільно. Перебіг нашого життя

підтверджує відомий постулат: відмовитися від минулого ще не означає обрати майбутнє. Значна частина

українського загалу після проголошення незалежності України була готова сприйняти уявлення про нові

соціальні цінності. Проте, на державному рівні не було вжито заходів для трансформування звільненої соціальної

енергії у відносно сталі поведінкові орієнтації населення, які могли б стати засадовими для демократизації

суспільства. Тому населення у своїй масі не набуло знань, досвіду і навичок демократії.

Нині актуалізація проблеми демократизації втрачена. Суспільство налаштовано на інші потреби. У

масовій суспільній свідомості продовжують панувати застарілі та непридатні для демократизації підходи.

Кількість громадян, які зберігають свою політичну активність, стає дедалі меншою, а кількість тих, хто не

вірить у можливість вплинути “знизу” на суспільні процеси, натомість зростає. Відчутна недостатність

структур – не за назвою, а за суттю діяльності - які б реально сприяли формуванню демократичного суспільства,

узгодженню громадянських і політичних інтересів. Відсутні державні інституції сприяння соціально- та

екологічно значущим ініціативам у бізнесі, науці та громадській діяльності, як і механізми залучення

громадськості в процеси прийняття рішень.

За роки свого незалежного існування Україна розвивалася у формі ліберальної демократії з її пріоритетом

ліберальних цінностей над цінностями класичної демократії, зокрема основних прав і свобод людини над

соціальною рівністю. Лібералізація економіки в українському варіанті (сертифікатна приватизація, привласнення

тіньовиками пакетів акцій тощо) не тільки не забезпечила глибокого структурування відносин власності (як у

Польщі чи Угорщині), а й призвела до величезного соціального розшарування суспільства на багатих і бідних.

Таке зростання економічної нерівності (з концентрацією багатства в руках невеликої групи олігархів) є загрозою

демократичному розвитку зокрема і збалансованому розвитку в цілому. Ця нерівність відкриває можливості

зловживання владою з боку корпоративної і кланової бюрократії і несе в собі загрозу “нового

тоталітаризму”.

“Більшовики” зростили цинічну і безпринципну політичну еліту, яка скористалася плодами

“перебудови” та капіталістичної трансформації для нестримного і аморального переділу державної

власності заради своєї користі. До того ж вони привчили більшість людей до думки, що сфера застосування

моральних норм – це винятково повсякденне життя, тоді як в політиці, управлінні економікою і культурою

мораль підмінюється тотальним контролем за інакомисленням. Якщо ж залишається незмінним олігархічний

фундамент суспільства і відтворювана на його основі політична еліта, то держава буде залишатися по своїй суті

тоталітарною. Олігархічна основа суспільства і тоталітаризм – органічно пов’язані поняття. Олігархізм не може

бути демократичним. Генетичні корені політичної еліти – це компартійна і комсомольська номенклатура. Друга

елітарна частина суспільства сформувалася на основі корупційного капіталізму, початкового накопичення

капіталу переважно тіньовими методами.

В процесі ринкової трансформації українське суспільство не змогло повною мірою запозичити позитивні

якості розвинутих демократій. Проте, воно набуло негативних рис суспільства споживання, швидше відійшовши

від принципів збалансованого розвитку, ніж наблизившись до них. В умовах пострадянської трансформації

масових уявлень про норми соціальної поведінки в українському суспільстві виник феномен “аморальної

більшості”1, пов’язаний з руйнуванням основ соціальної довіри, поваги та відповідальності за свої вчинки, коли

більшість громадян характеризує більшість своїх співгромадян як нечесних і непорядних людей, яким не можна

довіряти. У суспільстві створилася атмосфера взаємної недовіри, підозри ближнього у брехні і здатності

піти заради вигоди на нечесний вчинок. Масові моральнісні реакції виявилися настільки масштабними, що

1 Кириченко І. Моя хата - з краю цивілізації //Дзеркало тижня. – 24 серпня 2002 р. - № 32.

Page 18: 2002 priorities

18 сьогодні не більше однієї третини населення України вважає, що більшість людей здатна виявляти чуйність,

чесним шляхом досягати добробуту, засуджувати хабарі і думати ще про щось, окрім власного добробуту. В

таких умовах важко розраховувати на мудру владу, котра рішуче покладе кінець економічній та політичній

нестабільності, оскільки вона обирається аморальною більшістю, яка сама нікому не довіряє, не бачить

можливості досягти успіху в житті чесною працею і сама не дотримується елементарних норм моралі. Разом з

тим, в основі культурного фундаменту демократичних інституцій знаходиться суспільний капітал – здатність

суспільства до роботи в групах і організаціях, заснована на спільних цінностях. Суспільний капітал є

вирішальним фактором зростання суспільного добробуту і перспектив збалансованого розвитку суспільства.

Єдиним надійним базисом розвитку демократії може служити соціальна солідарність, яка досягається за

рахунок компромісу усіх політичних сил. На жаль, і влада, і опозиція демонструють невміння домовлятися і

навіть небажання вислухати один одного. Політичні лідери як у владі, так і в опозиції, декларуючи свою вірність

курсу демократичних реформ, запозичили від більшовиків абсолютну нетерпимість і неповагу до політичних

опонентів. Такий підхід суперечить букві і духу демократії, оскільки визнання розбіжностей і навіть конфлікту

інтересів, готовність до компромісів становлять не зовнішню форму, а саму сутність демократичного суспільства.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

1. Розробка і забезпечення процедур виконання положень Конвенції ООН “Про доступ до інформації, участь

громадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя у питаннях, які стосуються довкілля”.

2. Забезпечення незалежності засобів масової інформації.

3. Створення системи незалежного та об’єктивного інформування про політичний, економічний і соціальний

розвиток України.

4. Щорічна підготовка і видання доповіді громадських організацій України “Громадська оцінка збалансованого

розвитку України”; забезпечення з боку владних структур механізмів і процедур надання інформації для такої

доповіді, а також фінансових ресурсів.

5. Впровадження механізмів громадянського контролю за діяльністю армії та військово-промислового

комплексу.

6. Підвищення незалежності судової влади.

7. Децентралізація влади і розвиток місцевого самоврядування.

8. Забезпечення захищеності людини, в тому числі і від свавілля влади, для створення передумов для активізації

найширших верств населення, їх творчої участі у переході до збалансованого розвитку.

9. Розширення повноважень кожної особи по управлінню власною долею і долею суспільства в цілому.

7. Освіта і наукове забезпечення в сфері збалансованого розвитку

Оцінка ситуації.

Дослідження конкурентноздатності (здатність країни виробляти товари та послуги, які відповідають

вимогам світового ринку і сприяють підвищенню рівня життя середнього громадянина) України у 2001 р.

виявило кілька різноспрямованих тенденцій. З одного боку, Україна є однією з ведучих країн у світі за

чисельністю освічених людей. З іншого боку, за показниками добробуту вона займає позицію серед найбільш

відсталих країн. Економічна ситуація в країні не відповідає “якості” її населення. Враховуючи значний людський

потенціал, Україна могла б продемонструвати більш високі показники в науці і технологіях, а також в секторі

науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, особливо важливих для забезпечення

конкурентноздатності у довгостроковій перспективі.

Людський потенціал є “безпрограшною ставкою” України, що має забезпечити

конкурентноздатність країни у майбутньому. За рівнем грамотності Україна займає 4 місце у світі (з 133

країн). В Україні нараховується більше 2 тис. вчених та інженерів на 1 млн. жителів, завдяки чому країна займає

22 позицію у рейтингу 88 країн. Україна займає 19 позицію серед 60 країн за рівнем математичної та наукової

освіти, але разом з тим вона займає 52 позицію за рівнем “відпливу мозків”1 (натомість для конкурентноздатних

економік характерним є експорт товарів, а не людей). Людський потенціал і традиції науки й технології є

важливою складовою збалансованого розвитку.

Реалізація ідей збалансованого розвитку залежить головним чином від успіхів у розповсюдженні знань

про збалансований розвиток серед населення, педагогів, журналістів та осіб, котрі приймають рішення. В Україні

в освітянській галузі працює понад 1,7 млн. чоловік, або більше 7% зайнятих у всіх сферах економічної

діяльності. Цей показник значно перевищує показники таких галузей, як будівництво, транспорт, зв’язок,

житлово-комунальне господарство. Загальна кількість безпосередніх учасників освітянського процесу складає

1 Оценка конкурентноспособности Украины в 2001 году //Мировые дискуссии (информационно-аналитический журнал). –

2002. – 22 апреля. – С. 2.

Page 19: 2002 priorities

19 майже 11 млн. чоловік, або близько 22% всього населення країни

1. Безумовно, що стан справ у освітянській

галузі суттєво впливає практично на усі сфери суспільного життя.

За роки незалежності погіршення кількісних показників в освітній галузі практично не відбулося. Разом з

тим, при збереженні масштабів освітянської діяльності обсяги фінансових ресурсів, необхідних для

функціонування закладів освіти, значно скоротились. Так, питома вага бюджетних поточних видатків на

освіту з урахуванням зменшення обсягів ВВП та інфляційних процесів у 1997 р. зменшилася на 60-70%

порівняно з 1992 р.2 Ця незбалансованість призвела до:

значної заборгованості з виплат заробітної плати працівникам галузі;

заборгованості з розрахунків за енергоносії та комунальні послуги;

призупинки поновлення навчального обладнання та книжкового фонду бібліотек (наприклад, до 1998/1999

навчального року було видруковано лише 16% запланованих підручників для загальноосвітніх шкіл, до того

ж навіть ті навчальні книжки, що були випущені, не є сучасними за змістом3);

призупинки проведення поточних і капітальних ремонтів приміщень.

В кінцевому рахунку, все це негативно позначилось на якості навчально-виховної роботи.

Внаслідок реформ, проведених у 1990-ї роки зверху, без узгодження з викладачами вузів і громадськістю

країни, в Україні створено жорстко централізовану бюрократичну систему вищої освіти. Міністр отримав всю

повноту влади і повноваження контролювати всі сфери життя вузів. Ректори перетворились на фактичних

директорів у межах вузу, відповідальних тільки перед міністром. Вузівське самоврядування фактично відсутнє.

Бюрократичні реформи привели до негативних наслідків:

якість навчання і наукова ефективність постійно знижуються;

загострюється проблема старіння кадрів та нестачі молодих фахівців;

посилюється відплив перспективних фахівців за кордон та в інші сфери діяльності;

поширюється корупція;

старіння матеріально-технічної бази набуває загрозливих масштабів;

вузівська наука, в значній мірі, не функціонує.

Загальні негативні тенденції в системі освіти є критичними у галузі екологічної освіти. Система

екологічної освіти в Україні продовжує бути фрагментарною (несистематизованою), слабкою концептуально,

декларативною, а, отже, неефективною. Екологічні питання погано вписуються в систему ринкових відносин,

оскільки ринок – один із засобів стимулювання потреб, а головне – їхнього задоволення. Екологічний світогляд

орієнтований на інші цінності – життя людини у чистому середовищі, збереження усіх форм життя. Критична

ситуація в галузі екологічної освіти пояснюється такими причинами, як багаторічне панування споживацького

ставлення до природи; незнання та руйнування народних традицій раціонального природокористування;

недооцінка екологічних знань у системі освіти; низький рівень впровадження у практику досягнень педагогічної

науки; слабке матеріально-технічне і методичне забезпечення навчально-виховного процесу.

Сучасний стан розвитку науково-технічного прогресу, що орієнтується лише на зміцнення технічної і

економічної могутності, є безперспективним, таким, що веде до невпинного поглиблення екологічної кризи,

створюючи реальну загрозу виживанню людства. Революційні перетворення у розвитку науки полягають у зміні

її спрямування з техногенно-економічного на гуманістично-екологічне.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку: 1. Прийняття урядом рішення про державну підтримку системи наукового забезпечення та освіти в галузі

збалансованого розвитку і його виконання.

2. Розробка програм наукових досліджень з проблеми переходу до збалансованого розвитку і реалізація

науково-дослідних проектів з найбільш актуальних проблем збалансованого розвитку.

3. Розробка учбових планів і програм збалансованого розвитку.

4. Підвищення кваліфікації викладачів з питань збалансованого розвитку.

5. Створення учбових посібників зі збалансованого розвитку, екологічної етики та екологічної економіки і

видання науково-популярної літератури зі збалансованого розвитку.

6. Введення спецкурсів зі збалансованого розвитку у вищій школі.

7. Відкриття учбових закладів з перепідготовки кадрів для всіх рівнів управління.

8. Організація спеціальних публікацій і передач в засобах масової інформації

9. Перехід до освіти зі збалансованого розвитку усіх зайнятих у головних галузях народного господарства та

управління.

10. Формування науково-освітніх центрів зі збалансованого розвитку.

11. Створення інформаційних програм та видань для розповсюдження знань зі збалансованого розвитку.

1 Економічне зростання на засадах справедливості: український погляд /Світовий Банк. Документ для обговорення No. 407.

Під ред. Дж. Хансена і В. Нанівської. – 1999. – С. 27. 2 Там же, с. 28.

3 Там же, с. 31.

Page 20: 2002 priorities

20 12. Проведення спільних дій зацікавленими організаціями

8. Збалансоване ведення сільського господарства

Оцінка ситуації.

Україна не примножила здобутки в аграрному секторі економіки, які мала до 1991 р., але й швидко

втратила попередні надбання. Сталося неймовірне: за окремими показниками обсяги виробництва знизилися до

рівня воєнних, повоєнних (1946-1954 рр.) та дореволюційних (1917 р.) років1. Порівняння України з іншими

країнами з перехідною економікою показує, що останні (за невеликим винятком) розвивалися набагато краще,

хоча їх спадок був схожий на український, і, крім того, вони не мали таких сприятливих агрокліматичних умов.

Немає підстав вважати, що українські селяни не такі здібні, як їхні колеги в інших країнах світу. Отже, якщо ні

природні умови, ні українські селяни не є причиною кризової ситуації, тоді залишається лише одне пояснення:

аграрна політика, яку уряд України проводив від самого початку незалежності.

Поряд в підтримкою аграрного сектора у вигляді товарних кредитів, пільгових кредитів під закупівлю

сировини переробними підприємствами, різних форми лізингу техніки, списання частини боргів тощо, уряд

фактично постійно здійснював масове непряме оподаткування сільського господарства через цінову

дискримінацію виробників сільгосппродукції. Така дискримінаційна політика збереглася з радянських часів,

коли обов’язкові поставки сільгосппродукції державі за заготівельними цінами не прокривали навіть четвертої

частини витрат (собівартості продукції). Державне втручання у ринки сільськогосподарської продукції,

наприклад, неспроможність лібералізувати канали збуту зерна, збереження державної монополії на його

зберігання і транспортування, регулярне ухвалення заборон на вивіз продукції з регіонів, фактичне продовження

практики державних замовлень, - все це сприяє тому, що ціна на зерно та інші товари набагато нижча, ніж

звичайно. До того ж на доходність і розвиток аграрної сфери впливає диспаритет цін між промисловістю і

сільським господарство, містом і селом.

Не досягнуто головної мети аграрної реформи: розбудови конкурентноспроможної аграрної економіки і

створення приватного сектора як першочергової її цілі. Більшість радгоспів і колгоспів були перетворені в КСП

та АТ. Проте, у 1999 р. понад 87% КСП були збитковими, а приватизація землі і майна носила суто формальний

характер. Селяни, отримавши земельні паї, оформляли договори передачі прав на свої земельні ділянки

керівникам господарств практично без всяких умов (не усвідомлюючи цього, вони переходили до категорії

найманих робітників, а не орендодавців).

За 1992-2000 рр. частка сільськогосподарського сектора у ВНП знизилася з 20% майже до 8%2. Зараз

агропромисловий комплекс знаходиться у кризовому стані. Це пояснюється, в першу чергу, тим, що більшість

сільськогосподарських товаровиробників виявляються за межами нині функціонуючого ринку: 60% споживчого

ринку представлено імпортними товарами3. До того ж різко зменшилося споживання населенням основних

продуктів харчування.

Зубожіння частини населення, значна заборгованість у виплаті заробітної плати, стагнація сільської

медицини, сфери послуг і освіти та інші невирішені соціальні проблеми – все це реалії нинішнього стану села. У

сільській місцевості, де зосереджено до 28% усіх трудових ресурсів, через кризу виробництва спостерігається

масове безробіття, що спричиняє соціальну напругу в країні в цілому.

Нині аграрний сектор економіки за рівнем негативного впливу на природу можна зіставити з екологічно

небезпечними промисловими галузями (внесок АПК в забруднення і деградацію довкілля становить пересічно

35-40%, у тому числі земельних ресурсів - понад 50%, а поверхневих водойм – 45-50%4). Специфіка

землекористування в Україні пов’язана з виключно високим рівнем сільськогосподарського освоєння території,

зокрема її розораністю, що майже не має аналогів у світі. Рівень розораності всього земельного фонду

становить 58% (у колишньому СРСР - 10%, у Великобританії, Франції, ФРН – 28-32 %, у США – 16%). Рівень розораності сільгоспугідь складає 79%, а в деяких областях (Вінницька, Тернопільська, Кіровоградська,

Черкаська) цей рівень перевищив 90%. Залишається значною частина розораних земель на крутосхилах (2,7%),

що сприяє розвитку ерозійних процесів5. Загалом же різними формами ерозії в Україні охоплено 20 млн. га землі

(58% всього орного клину).

Сучасне екологічно необґрунтоване агропромислове виробництво – це, по суті, руйнування і виснаження

ґрунтового покриву, природного потенціалу загалом. Надмірне антропотехногенне навантаження на земельні

ресурси спричинило ерозію екосистем, деградацію базових компонентів агросфери, збіднення агроландшафтів,

1 Там же, с. 6.

2 Природно-ресурсний аспект розвитку України. – К.: Вид. дім “КМ Academia”, 2001. – С. 22.

3 Економічне зростання на засадах справедливості: український погляд /Світовий Банк. Документ для обговорення No. 407.

Під ред. Дж. Хансена і В. Нанівської. – 1999. – С. 4. 4 Трегобчук В.М. Концептуальні основи сталого та екологобезпечного розвитку національного АПК //Проблеми сталого

розвитку України. – К.: БМТ, 1998. – С. 114. 5 Природно-ресурсний аспект розвитку України. – К.: Вид. дім “КМ Academia”, 2001. – С. 20, 25.

Page 21: 2002 priorities

21 дегуміфікацію ґрунтів, забруднення сільгоспугідь пестицидами, важкими металами та радіонуклідами,

виснаження земельних ресурсів та інші негативні процеси. Екстенсивне землеробство зумовило розорювання

лучних земель аж до урізу русла рік, а також схилів, на яких повинні рости ліси, чагарники і трави. Все це

сталося внаслідок надмірного залучення до використання в аграрній сфері земельних та водних ресурсів,

захоплення природо-перетворювальною діяльністю, порушення екологічно допустимих співвідношень між

ріллею, природними кормовими угіддями, багаторічними насадженнями, площами під лісами і водоймами, а

також “дикою природою”. Загалом тільки 1 з кожних 10 га сільгоспугідь має нормальний екологічний стан.

Внаслідок багаторічного панування в Україні тоталітарного режиму земля втратила господаря, стала

“загальнонародною” за формою і нічиєю за змістом. За 70 років фактично був втрачений традиційний селянин-

хлібороб, що знав усі тонкощі свого ремесла. Домінування єдиної колгоспно-радгоспної форми господарювання,

де колишній селянин став найманим робітником, що отримував заробіток від кількості вкладеної праці (обсягу

денного виробітку), а не від кінцевого результату, виробила у нього нігілістичне ставлення до землі,

спричинилась до втрати професійної майстерності.

Шляхом розвитку сільського господарства України має бути поступове формування збалансованої

агросфери із синергією основних компонентів традиційного землеробства з органічним (біологічним)

землеробством. Основним постулатом такої агросфери має бути “м’яке” ставлення до ґрунту як до

поліфункціональної природної системи. Необхідно максимально екологізувати сільськогосподарське

виробництво.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

1. Створення сприятливого економічного середовища, яке передбачатиме усунення цінової дискримінації

виробників сільгосппродукції.

2. Розробка і впровадження “Національної програми екологізації сільського господарства”.

3. Удосконалення і структурна перебудова матеріально-технічної бази агропромислового комплексу з

урахуванням екологічних чинників, вимог і стандартів.

4. Створення державного фонду підтримки екологічно орієнтованого сільського господарства.

5. Розробка і прийняття законодавчих та організаційних заходів з розвитку прогресивних

сільськогосподарських технологій.

6. Впровадження екологічно обґрунтованих принципів ведення сільського господарства та адаптованих до

місцевих умов технологій і систем землеробства.

7. Перегляд діючих науково-технічних засобів та нормативів будівництва гідромеліоративних і

водогосподарських об`єктів з урахуванням екологічних чинників.

8. Правильна організація сільськогосподарських територій, зокрема зменшення розораності земель (в кожній

регіональній і локальній соціоекосистемі повинно бути своє, науково обґрунтоване співвідношення між

полем, лісом, луками, болотами, водоймами, що дасть найвищий господарський ефект і збереже довкілля).

9. Розширення мережі господарств, що спеціалізуються на екологічно орієнтованому землеробстві і

тваринництві.

10. Сприяння розвитку екологічно збалансованих сільських поселень.

11. Впровадження заходів щодо підвищення родючості ґрунтів:

- раціональне розміщення посівів сільськогосподарських культур у межах кожного господарства;

- ефективне використання наявних ресурсів органічних добрив;

- виважене використання мінеральних добрив;

- використання переваг біологізації землеробства;

- відновлення планової хімічної меліорації;

- використання місцевих сировинних ресурсів для підвищення родючості ґрунтів;

- припинення необґрунтованого розширення площ соняшника за рахунок впровадження альтернативних

олійних культур: сої, ріпаку, гірчиці, олійного льону;

- всебічне запровадження режимів мінімізації обробітку ґрунту;

- застосування контурної організації території землекористування;

- доведення водоохоронної та полезахисної лісистості до оптимальної;

- всебічна реставрація та підтримка єдиної системи полезахисних лісосмуг.

12. Лісонасадження на еродованих землях і землях, що розміщені на схилах вище 7º; створення луків і пасовищ

на виснажних землях і землях, що розміщені на схилах вище 5º.

13. Впровадження інтегрованих систем захисту рослин, включаючи застосування мікробіологічних засобів

захисту рослин.

14. Розв’язання проблеми утилізації хімічних засобів захисту рослин, заборонених для використання.

15. Впровадження ефективного контролю за використанням генетично модифікованих організмів.

9. Врахування національних культурних цінностей

Page 22: 2002 priorities

22

Оцінка ситуації.

В епоху глобалізації все складніше захистити національну культуру від впливів домінуючої західної

культури. З втратою певного елементу національної культури (традицій, мови тощо) руйнується унікальна, єдина

у світі соціальна система. Таку втрату можна порівняти з втратою певного біологічного виду. Збереження

культурного різноманіття (як і біологічного та ландшафтного) є необхідною умовою збалансованого

розвитку.

За останній десяток років відбулася духовна трансмутація свідомості українського суспільства. Усі

традиційні цінності роз’їдені, знято усі культурні табу. Нормальним явищем стала одночасна пропаганда

ідеалів і цінностей Нового заповіту, ідеалів споживацького суспільства, ідеалів масової культури, культу насилля.

Зараз в Україні спостерігається інвазія західної (американської) культури, починаючи з фільмів і закінчуючи

нормами поведінки і мовою. Після аскетизму більшовицької ідеології, який зобов’язував населення до тривалого

самообмеження, громадяни посткомуністичних країн поспішають надолужити втрачене. Агресивне

всеохоплююче споживання стало для багатьох громадян головною формою самореалізації особистості, способом

життя, її головним сенсом. Подібний розгул споживацької демократії (втрата соціально значимих цілей,

соціальної солідарності, зведення надмірного індивідуального споживання і культу жадібності у чесноту) набув

повсюдного характеру. Саме в бажанні споживати якомога більше сучасна Україна мало відрізняється від країн

Заходу. Разом з тим, споживацька філософія життя є головною перешкодою на шляху до збалансованого

розвитку.

Суспільна свідомість як системна характеристика залежить, насамперед, від ідеологічної роботи в

суспільстві, яку цілеспрямовано проводить влада. Залишена напризволяще, сама по собі свідомість може лише

еволюціонувати у напрямі до егоцентризму, споживацтва, гедонізму, або в суспільстві виникатимуть окремі

групи людей, які будуть локально формувати, проголошувати і дотримуватися своїх корпоративних цінностей. В

Україні відсутнє інформаційне поле, яке може формувати життєздатну національну свідомість, зокрема немає

такої газети або журналу, яку читає вся нація. Навпаки, держава робить все для того, щоб відвернути увагу

населення від важливих проблем, від осмислення ситуації, використовуючи відповідний стиль викладу новин,

підбір і коментар фактів, а також усі засоби попкультури (бойовики, культ сексу, “мильні опери”, шоу моди і

краси, музику тощо). Внаслідок цього формується населення, свідомістю якого легко маніпулювати.

Для України залишається актуальним формулювання ідеологічних цілей суспільного розвитку,

адекватних новим реаліям. В якості основи нової ідеології, нової парадигми розвитку може бути використана

парадигма збалансованого розвитку. Збалансований розвиток України має ґрунтуватися на таких найголовніших

ідеях: ідея відродження України як соціо-природної цілісності, ідея історичної тяглості культури, екологічна ідея

як ідея незалежності України, антимілітарна ідея, ідея єдності національного і вселюдського.

Порушення еколого-етнічної цілісності України за період російського самодержавства та радянської

історії закінчилось її занепадом та нищенням культури, цілою низкою екологічних катастроф, насамперед,

Чорнобильською трагедією, і відіграло вирішальну роль у створенні тяжких реалій сьогодення. Розпад природної

цілісності веде за собою і розпад етнічного підґрунтя національної цілісності. Як наслідок відбувається масова

маргіналізація населення. Соціум перетворюється на конгломерат осіб, котрі тимчасово мешкають на даній

території і є глибоко байдужими до проблем духовної єдності культури і до майбутнього своєї країни.

Відтворення рідного ландшафту, відродження традиційних зв’язків людей і природного довкілля, вирішення

найактуальніших соціальних, політичних, економічних, соціокультурних проблем дасть змогу й створити умови

для екологічного відродження України.

Символом української культури, українського способу життя, безперечно, є землеробство. Весь уклад

життєдіяльності українця (його праця, звичаї, відпочинок та ментальність) були детерміновані природними

циклами та сільськогосподарським календарем). Саме звідси виводяться типові риси національного характеру:

гармонійне ставлення до навколишнього світу, працелюбство, гуманність, миролюбність, толерантність, щирість,

відчуття господаря тощо. Надзвичайно багата етнічна культура українського народу з яскраво вираженими

екофільними рисами дає підстави сподіватися на благополучне майбутнє. Варто нагадати, що формування

української національної культури відбувалось в процесі багатогранних етнокультурних взаємовідносин. Тому

вона повинна розглядатись не тільки в зв’язку з історією і традиціями власного народу, а й братись в рамках

взаємин з культурами інших народів.

Питання формування національно свідомих особистостей не могло постати в рамках тоталітарної

радянської імперії – адже її стратегічна мета вбачалась в ліквідації національних відмінностей. Відповідно

існуюча система виховання була орієнтована на формування нової історичної спільності - радянського народу.

Такий тип виховання прищеплював тоталітарне мислення і свідомість, а інтернаціоналізм був лише

декларативний. Національна самосвідомість передбачає здатність нації турбуватися про себе, тобто не

розраховувати ні на вчителів, ні на помічників, ні на рабів, ні на те, що наші проблеми вирішить хтось

інший. Зараз у нас немає визнаних національних лідерів, які добре знають теорію і практику ринкових відносин в

умовах існуючої жорсткої конкуренції в світі, які володіють навичками культурного, етичного ведення бізнесу,

Page 23: 2002 priorities

23 які глибоко розуміють процеси глобалізації і враховують національні культурні особливості при розгляді

проблемних питань.

Прикладом неврахування традиційних взаємовідносин є перехід від солідарної системи державного

пенсійного забезпечення до накопичувальної системи. Солідарна система полягає в тому, що з заробітної плати

тих, хто зараз працює, здійснюються відрахування до Пенсійного фонду з тим, щоб потім розподілити їх серед

пенсіонерів. Ця система солідарності різних трудових поколінь є цілком природною для нашого суспільства, де

існує культурно-історична традиція взаємопідтримки поколінь як в суспільстві, так і в родині. В основу ж

накопичувальної системи закладається принцип страхування, вводиться залежність розміру пенсії від суми

сплачених протягом трудової діяльності страхових внесків та встановлення права власності на ці накопичення.

Ця система орієнтує людину на вирішення пенсійного питання виключно власними силами. Проведена пенсійна

реформа несе в собі зміни ментальності українського суспільства, оскільки вона призводить до перетворення

народу-колективіста на зібрання атомізованих особистостей, коли “кожен сам за себе”. Вона веде до зміни

колективістської традиції православно-слов’янського типу цивілізації на індивідуалістичну-егоїстичну традицію

європейсько-католицького і протестантського цивілізаційного типу. Така пенсійна реформа можливо й

покращить стан майбутніх поколінь пенсіонерів, але вона свідомо прирікає на зубожіння сучасних пенсіонерів,

колишніх радянських людей. Особливо блюзнірським такий підхід є тому, що теперішні капітали “реформаторів”

сформовані як за рахунок трудових заощаджень цих радянських людей, так і за рахунок “прихватизації”

державного майна, яке було створене працею знову ж таки тих самих радянських людей.

Підтримка національної культури позитивно вплине на розвиток туризму і екотуризму, оскільки кількість

туристів значно зросте, якщо буде можливість ознайомитися з унікальною українською культурою разом з

краєвидом, пожити “всередині” певної культури.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

1. Розвиток національної культури і мистецтва, як необхідних елементів формування адаптивної поведінки

людини в суспільстві, в навколишньому середовищі і в господарській діяльності.

2. Відродження і розвиток етнокультурної самобутності етнічних спільнот і етнографічних груп.

3. Розвиток українознавства, в тому числі вивчення традицій природокористування.

4. Системні інвестиції в людину.

5. Розробка і впровадження інформаційної і культурної політики, зокрема розробка національної програми

захисту від негативних впливів західної культури.

6. Популяризація праць видатних українських вчених, зокрема в галузі еколого-натуралістичної думки.

10. Розвиток міжнародного співробітництва

Оцінка ситуації.

Міжнародне співробітництво України здійснюється в рамках укладених міжнародних договорів України -

міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права. Пріоритети зовнішньої

політики визначаються "Основними напрямами зовнішньої політики України", затвердженими постановою

Верховної Ради України від 2 липня 1993 року. У зазначеному документі чітко не сформульовані стратегічні

пріоритетні напрями, що дозволяє проводити багатовекторну зовнішню політику, залежну від політичної та

економічної кон'юнктури. Враховуючи, що у сучасному світі надзвичайно активно відбувається глобальна

інтеграція господарських, технологічних та інформаційних структур, які все більше стають транснаціональними,

міжнародне співробітництво набуває надзвичайно важливого значення. Тому на сьогодні існує нагальна потреба

розробки сучасної стратегії зовнішньої політики України, яка б відповідала реаліям сьогодення, забезпечувала

національні інтереси і сприяла б реалізації цілей збалансованого розвитку.

Надзвичайно важливим є розуміння процесів глобалізації країнами, що стали на шлях ринкового розвитку

і які, незалежно від їх волі та бажання, швидко втягуються в ці процеси. Таке розуміння потрібно для того, щоб

побудувати менш помилкову і більш ефективну стратегію поведінки в процесі невідворотного входження в

систему нового світового порядку. Посилання на те, що багато галузей економіки України

неконкурентоспроможні на світовому ринку та інвестиційно непривабливі, сприяє розширенню співробітництва з

аутсайдерами, обгородженню протекціоністською завісою, звертанню за кредитною підтримкою до

Міжнародного валютного фонду (МВФ), Світового банку чи Європейського банку реконструкції і розвитку

(ЄБРР), їх активному втручанню і впливу на внутрішню політику України.

Перехід України до ринкової економіки, впроваджуваний згідно із стандартними рекомендаціями

міжнародних фінансових структур, без будь-якого підготовчого адаптаційного періоду і врахування специфіки

країни призвів до у підсумку до системної кризи. Хаос, породжений лібералізацією цін, “ультрашоковою

терапією”, приватизацією і стрімким демонтажем існуючої системи управління народним господарством, сприяв

швидкому збагаченню управлінської верхівки (сформованої ще в радянські часи) та її сподвижників,

“розбазарюванню” національного багатства та його відпливу за кордон.

Page 24: 2002 priorities

24 Утім, представники МВФ і Світового банку вважають, що головна причина подібної ситуації полягає у

відсутності ефективного державного та корпоративного управління в Україні, наявності розриву між офіційними

правилами і фактичною поведінкою управлінців, зокрема у державному секторі. МВФ, наприклад, першу

програму допомоги узгодив з Україною лише наприкінці 1994 р., коли реальний ВВП вже складав 55% від рівня

1990 р., отже, економічні проблеми, на думку МВФ, виникли на початку перехідного періоду і ще до того, як

Україна почала співпрацювати з МВФ1. Разом з тим, сьогодні можна говорити про те, що реформи в Україні

йдуть повільно і непослідовно і що в жодній з більш ніж двадцяти постсоціалістичних країн немає такого розриву

між стартовим потенціалом і теперішнім станом економіки. І перейти з цього стану до збалансованого розвитку

сьогодні набагато складніше через борговий тягар, який виник значною мірою завдяки програмам допомоги

МВФ і Світового Банку (відношення загальної суми державного боргу до ВВП зросло з 22,1% у 1997 р. до

40,8% у 1999 р.2 і нині складає 12,4 млрд. доларів США).

Можна назвати дату, починаючи з якої, проблеми розвитку стали предметом міжнародної політики. Поділ

світу на розвинені країни і на країни, що розвиваються, відбувся після інаугураційної промови американського

президента Гаррі Трумена (20 січня 1949 р.)3. Наслідком такого поділу стало втягування всіх країн світу в

економічне змагання, яке вимагало не тільки капіталовкладень і передачі технологій, але і відповідної культурної

трансформації – переходу багатьох країн світу від традиційних способів ведення господарства до ринкової

економіки. Як аргументовано довів О. Тоффлер, індустріальна цивілізація не може існувати ізольовано, без

інтегрованого світового ринку, оскільки для її підтримання необхідні приховані субсидії у вигляді дешевих

природних ресурсів4. Тому розвинені індустріальні країни втягнули аграрні суспільства у грошову систему і

світовий ринок. Наслідком цього стало стрімке зростання економічної нерівності у світі (між людьми і між

державами), яке продовжує зростати (співвідношення доходів 20% найбагатших і 20% найбідніших людей у

всьому світі у 1960 р. було 30:1, а у 1989 р. – 59:15).

У зазначених умовах у сфері міжнародного співробітництва для досягнення збалансованого розвитку

найважливішим і найскладнішим завданням є пошук раціональної межі між штучною ізольованістю та розумною

самодостатністю країни, між васальством або “казачковістю” і реальним співробітництвом на паритетних

засадах. Пошук такої “золотої пропорції” є дуже складним завданням для України, що має мало спільного з

“багатовекторністю” зовнішньої політики України, через яку наша країна втрачає історичний шанс стати

справжньою європейською країною.

Попри декларацію зовнішньополітичного курсу на європейську інтеграцію, політика України зводилася

до блокування з країнами СНД, а не ЄС. Наприклад, з 1991 р. по 2000 р. в рамках СНД відбулося 26 засідань

глав держав і 34 засідання глав урядів, у яких взяла участь Україна. На них було прийнято 1085 документів, з

яких Україна підписала 730. За цей самий час Глава Української держави взяв участь лише у 2 урочистих

зібраннях НАТО на найвищому рівні і в трьох саммітах Україна–ЄС. Штат посольства у Москві у кілька разів

перевищував кількість працівників місій України при ЄС, НАТО та в країнах Бенілюксу, разом узятих (хоча

товарообіг з Росією постійно зменшувався). Україна юридично не є членом СНД, але регулярно сплачує внески

на його утримання. Тим часом за несплату внесків до ООН Україна навіть позбавлялася права голосу!6

Продовження формально-політичного балансування України між Сходом і Заходом не сприяє

збалансованому розвитку країни, оскільки вчасний і правильний вибір курсу держави, союзників, реалістичних

пріоритетів і напрямків діяльності на міжнародній арені впливає на майбутнє народу, на якість його життя не

менше, ніж вдалі внутрішні реформи. Необхідно, наскільки це можливо, використовувати механізми поєднання

зусиль з тими країнами, які вже сьогодні готові до більш глибоких форм співпраці.

В умовах стрімких змін, що відбуваються у світі і вимагають від кожної країни самовизначення і

проведення продуманої як внутрішньої, так і зовнішньої політики, особливу увагу варто приділити аналізу

розвитку міжнародного співробітництва, спрямованому на ліквідацію і попередження локальних, регіональних і

глобальних екологічних проблем.

Особливу увагу необхідно приділити розвитку міжнародного співробітництва з прикордонними

країнами. Попередження виникнення екологічних проблем на прикордонних територіях вимагає комплексного

підходу. Інструментами співробітництва можуть стати продумані двосторонні та багатосторонні угоди, з чітко

виписаними планами дій із захисту довкілля і раціонального використання природних ресурсів, у тому числі в

прикордонних областях, а також права сторін та їх відповідальність у випадку нанесення шкоди довкіллю однією

із сторін. У налагодженні і розвитку ефективного прикордонного співробітництва, наприклад, України, Білорусі

1 Лисоволи Б., Фільюолі Л. МВФ і Україна: що було насправді? // Дзеркало тижня. – 31 серпня 2002 р. - № 33.

2 Меморандум Президента Міжнародного банку реконструкції та розвитку та Міжнародної фінансової корпорації Ради

виконавчих директорів щодо Стратегії допомоги Україні. Звіт Світового Банку № 20723-UA. – 2000. 3 Sachs W. Global Ecology and the Shadow of ‘Development’ // Global Ecology: A new Arena of Political Conflict / Ed. by W.Sachs.

- London & New Jersey: Zed Books, 1995. - P. 3-21. 4 Тоффлер Э. Третья волна: Пер с англ. - М.: ООО “Фирма “Издательство АСТ”, 1999. – С. 169-173.

5 Программа действий: Повестка дня на 21 век и другие документы конференции в Рио-де-Жанейро в популярном

изложении. - Женева: Центр “За наше общее будущее”, 1993. – С. 1. 6 Бутейко А. Українські вектори //Дзеркало тижня. – 11 травня 2002 р. - № 17.

Page 25: 2002 priorities

25 та Молдови, міг би допомогти Європейський Союз, особливо у зв'язку з передбачуваними змінами його

кордонів у 2004 р.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

1. Аналіз ефективності міжнародних програм допомоги та його громадське обговорення.

2. Аналіз ефективності виконання Україною зобов’язань по міжнародних конвенціях.

3. Впровадження механізму списання державних боргів в обмін на діяльність з покращення стану довкілля

(“борги за природу”).

4. Оцінка ефективності міжнародного співробітництва в рамках торгово-економічних комісій та розробка

механізмів їх удосконалення.

5. Розвиток співробітництва з прикордонними країнами.

6. Інституційне забезпечення реалізації політики інтеграції до ЄС.

7. Трансформація процесу “Довкілля для Європи” в процес “Збалансований розвиток для Європи”.

8. Створення модельних центрів збалансованого розвитку з міжнародним статусом, в тому числі міжнародних

центрів екологічного підприємництва, збалансованих поселень, екологічних селищ і екотехнопарків,

інкубаторів розвитку екологічного бізнесу, демонстраційний зон енергоефективності тощо.

9. Оцінка міжнародних двосторонніх міжурядових та міжвідомчих угод та врахування в них екологічної

компоненти.

10. Встановлення суворої заборони на фінансування будь-якими міжнародними фінансовими організаціями

нових проектів із видобування корисних копалин в районах, де місцеве населення виступає проти таких

проектів.

11. Укладання міждержавних угод щодо співробітництва у галузі наукового забезпечення і освіти для

збалансованого розвитку.

12. Укладання міждержавних угод щодо передачі новітніх технологій у сфері органічного землеробства та

екологічно безпечного тваринництва.

11. Збереження біологічного і ландшафтного різноманіття

Оцінка ситуації.

Географічне положення України, різноманіття фізико-географічних умов сприяло формуванню багатого

рослинного і тваринного світу, що нараховує близько 70 тис. видів. Зараз Україна, займаючи менше 6% території

Європи, володіє не менш ніж 35% її біорізноманіття1.

За деякими оцінками, у I ст. н.е. природною рослинністю було зайнято 96% площі України (ліси займали

50% території, степи – 35%, болота та плавні – 6%, солонці та солончаки – 4%, луки – 1%). Сьогодні природною

чи вторинною напівприродною рослинністю зайнято близько 28% площі України (ліси з лісосмугами займають

15,6%, луки – 8,9%, болота та плавні – 3%, степи – менше 1%). За цей час втрачено 150-200 переважно

ендемічних видів рослин і тварин, тобто екосистеми зазнали значно більших втрат, ніж генофонд2. Тому охорона

та відновлення ландшафтів є одним з найважливіших завдань держави.

Для мінімізації дисбалансу між девастованими та природними ландшафтами необхідно, по-перше,

перейти до невиснажливого природокористування, по-друге, довести площу з природною територією до

мінімально необхідної, тобто вона повинна бути не меншою площі орних земель (складати пропорцію 1:1). В

більшості країн Європи ця пропорція на користь природної рослинності.

Ресурси тваринного світу України протягом останніх 50 років мають стійку тенденцію до виснаження3.

Ця тенденція в роки державної незалежності України не змінилася. Більше того, вона супроводжується

недостатньо ефективним промислом і відсутністю розробленої програми по відновленню ресурсів тваринного

світу. Виснаження цих ресурсів пов’язане не із зменшенням продуктивності усіх промислових видів без винятку,

а зі зниженням продуктивності і навіть зникненням найбільш цінних промислових видів. Особливо сильні зміни

відбуваються у видовому складі риб, які зазнають максимального людського впливу, що пов’язаний як із

руйнуванням місць оселення, так і з промисловими уловами та браконьєрством.

З 1992 р. по 2000 рр. площа природно-заповідного фонду (ПЗФ) України зросла майже удвічі і

складає 4,16% території України4. Утім, вона менше середнього відсотку заповідних земель світу (який складає

8,5%) та Європи (10,5%)5.

1 Природно-ресурсний аспект розвитку України. – К.: Вид. дім “КМ Academia”, 2001. – С. 40.

2 Там же, с. 41.

3 Там же, с. 60.

4 Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні у 2000 році. – Київ, 2001. – С. 70.

5 Природно-ресурсний аспект розвитку України. – К.: Вид. дім “КМ Academia”, 2001. – С. 62.

Page 26: 2002 priorities

26 Збереження біологічного і ландшафтного різноманіття є пріоритетом для України на державному рівні.

За роки незалежності розширено правову базу розвитку заповідної справи. За цей час створено 1 біосферний

заповідник, 7 національних природних парків, значно розширено території ще двох біосферних заповідників та

одного національного природного парку, оголошено 90 нових об’єктів ПЗФ загальнодержавного значення інших

категорій, створено цілий ряд об’єктів місцевого значення1. У 1997 р. затверджено “Концепцію збереження

біорізноманіття України”.

У 2000 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про загальнодержавну програму формування

національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр.” Програмою передбачено формування єдиної

територіальної системи природних ландшафтів у вигляді природних регіонів, екологічних коридорів і буферних

зон. Національна екологічна мережа має включати елементи Всеєвропейської екомережі та сприяти

збалансованому і невиснажливому використанню біоресурсів. В процесі виконання програми площу ПЗФ

планується довести до 10,4% площі України.

Все активнішою стає участь України у забезпеченні вимог міжнародних конвенцій. Зараз Україна є

стороною більше 50 міжнародно-правових актів, тією чи іншою мірою спрямованих на збереження біологічного і

ландшафтного різноманіття.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

1. Забезпечення виконання програм і заходів, що впроваджуються в Україні з метою збереження біологічного і

ландшафтного різноманіття.

2. Завершення створення земельних проектів для існуючих об’єктів природно-заповідного фонду.

3. Розробка і впровадження “Національної стратегії збереження водно-болотних угідь України”.

4. Забезпечення ефективного функціонування національної екологічної мережі, зокрема включення до

екологічної мережі крім заповідних лісів (ядер екомережі) також середовищозахисних і рекреаційних лісів як

перехідних зон та екологічних коридорів.

5. Впровадження пілотних проектів створення елементарної одиниці екомережі на землях, які вилучаються із

сільськогосподарського використання в результаті земельної реформи.

6. Удосконалення системи моніторингу біологічного і ландшафтного різноманіття.

7. Проведення державної оцінки стану біорізноманіття в Україні.

8. Впровадження ГІС-технологій для створення баз даних біоресурсів.

9. Зміцнення інституційної бази збереження біологічного і ландшафтного різноманіття:

створення центру обробки даних щодо біологічного і ландшафтного різноманіття в системі Мінекоресурсів

(на базі існуючого центру картографування і кадастру);

створення Національного ландшафтного комітету для розробки методичних вказівок з оцінки ландшафтного

різноманіття, координації ландшафтних досліджень, запровадження “Переліку ландшафтів національного

значення” тощо.

10. Підтримка розвитку екологічного туризму як можливості зберегти і покращити біологічне і ландшафтне

різноманіття одночасно з із забезпеченням можливостей розвитку місцевої економіки.

11. Розширення та поглиблення досліджень з систематизації флори і фауни.

12. Залучення широких кіл громадськості до реалізації заходів і проектів зі збереження біологічного і

ландшафтного різноманіття.

13. Завершення параду “паперових парків” і забезпечення управлінсько-організаційного боку природоохоронної

справи.

12. Енергозбереження і збалансований розвиток енергетики

Оцінка ситуації.

Складна ситуація в енергетичній галузі України зумовлена передусім надмірно енергозатратним

господарством країни. Проблема надмірного енергоспоживання виникла, в першу чергу, внаслідок занижених цін

на енергоресурси, які в значних обсягах дотувалися за радянських часів.

За рахунок внутрішнього виробництва, без збитків, енергоспоживання в Україні може забезпечуватися

лише на 15% . Інша частина забезпечується збитковим видобутком енергоносіїв (передусім вугілля) та імпортом

(в основному з Росії). Щороку імпортується практично 100% палива для атомних станцій, 90% нафти, 80%

природного газу та близько 15% вугілля2. Енергоносії складають більше половини усього імпорту (8-10

1 Леоненко В. Про розвиток природно-заповідного фонду в Україні // Збереження і моніторинг біологічного та

ландшафтного різноманіття в Україні. – К.: Національний екологічний центр України, 2000. – С. 49. 2 Економічне зростання на засадах справедливості: український погляд /Світовий Банк. Документ для обговорення No. 407.

Під ред. Дж. Хансена і В. Нанівської. – 1999. – С. 45.

Page 27: 2002 priorities

27 млрд. доларів)

1. (Якщо зважити на те, що частка енергоємних галузей в експорті України досягає 60%, то

вийде, що Україна імпортує енергоносії для того, щоб експортувати сталь, прокат і труби. Це, з одного боку,

створює необмежені можливості для збагачення торговців енергоносіями, сировиною і напівфабрикатами, а з

іншого, - те, що все забруднення від споживання енергоносіїв і всі відходи від виробництва енергоємної

продукції залишаються на території України. Традиція єдиного радянського господарського комплексу

залишається, але з тією різницею, що ціни на енергоресурси значно зросли). Навіть помірне зниження

енергоспоживання в Україні може суттєво знизити дефіцит платіжного балансу країни.

Споживання паливно-енергетичних ресурсів за 1990-1997 рр. скоротилося на 40,2%, а ВВП за цей період

зменшився на 58,4%. Це означає, що енергоємність ВВП зросла на 43,4% (внаслідок зростання у ВВП частки

енергоємних галузей промисловості, які найбільше забруднюють довкілля). Енергоємність українського ВВП

більш ніж у 9 разів перевищує середньоєвропейський показник2. Отже, значним є потенціал для

енергозбереження та впровадження енергозберігаючих технологій. Як показує аналіз зарубіжного досвіду, за

рахунок структурної перебудови у промисловості розвинених країн було забезпечено до 40% всієї економії

паливно-енергетичних ресурсів.

З 1990 р. по 1998 р. виробництво електроенергії знизилося на 42%. Значно змінилася структура

виробництва електроенергії: зросла частка атомних електростанцій (АЕС), які зараз виробляють 50%

електроенергії, тоді як гідроелектростанції (ГЕС) виробляють 10% електроенергії, а теплоелектростанції (ТЕС) –

40%3. Встановлена потужність ТЕС та ГЕС за ці роки була стабільною, а потужності АЕС невпинно

зростали, не зважаючи на Чорнобильську катастрофу.

Стан глибокої екологічної кризи і значний брак маневрених потужностей (3000-4000 МВт) вимагають

суттєвої реструктуризації генеруючих потужностей, курсу на самоенергозабезпечення регіонів і окремих

підприємств, активізації місцевого виробництва паливно-енергетичних матеріалів, впровадження

енергозберігаючих технологій.

Енергетична гігантоманія в СРСР призвела до пріоритетного будівництва великих

енергогенеруючих агрегатів і занепаду малої енергетики в Україні. Але має відбутися поворот від

споживацького принципу радянських часів "чим більше енергії, тим краще" до принципу обмеження попиту "на

користь середовища" і децентралізації енерговиробництва і енергопостачання. Для країн Західної Європи після

кризи 1970-х років пріоритетною стала децентралізація енерговиробництва, а не побудова енергетичних гігантів.

Така децентралізація сприяє зниженню ризику аварій (будь-яка концентрація енергії є потенційно небезпечною

для людини і для довкілля), зменшенню впливу на довкілля, зростанню незалежності виробників і користувачів

енергії, зменшенню втрат тепла та електроенергії. Наприклад, у Німеччині в умовах централізованого постачання

(окремо теплової та електричної енергії) втрати дорівнювали 66%, а на об'єктах, що перейшли на

децентралізоване комбіноване енерговиробництво, втрати складають 25% (в Данії відповідно 42% і 30%)4.

Одним з ефективних шляхів розвитку енергетики є впровадження газотурбінних установок та заснованих

на їх базі установок комбінованого циклу (когенераційних та парогазових). Зокрема Міністерство енергетики

США передбачає в період до 2010 р. ввести в експлуатацію до 200 ГВТ газотурбінних потужностей, що

складатиме до 80% потужностей, що вводитимуться в дію5. Україна входить до десятки країн, що володіють

найсучаснішими технологіями виробництва газотурбінних установок та установок комбінованого типу.

Пріоритетні заходи і напрямки розвитку:

1. Сприяння децентралізації енерговиробництва і енергопостачання та розвитку малої енергетики (когенерація

тепла та електроенергії, мала гідроенергетика тощо).

2. Відмова від будівництва гігантських енергогенеруючих агрегатів, зокрема припинення добудови реакторів на

Хмельницькій та Рівненській АЕС.

3. Демонополізація енерговиробництва.

4. Спрямування фінансових ресурсів на розробку і впровадження програм енергозбереження і використання

альтернативних джерел енергії.

5. Залучення громадськості до обговорення і вироблення енергетичної політики України, зокрема сприяння

зняттю грифу “ДСП” з “Національної енергетичної програми України до 2010 року” та її обговоренню.

6. Розробка механізму заохочення підприємств і господарств до використання енергозберігаючих технологій

(податкові пільги, пільгові кредити, субсидії тощо).

7. Впровадження енергозберігаючих технологій в усіх галузях економіки та в побуті.

8. Сприяння впровадженню високоефективних газотурбінних технологій виробництва енергії.

1 Там же, с. 47.

2 Там же, с. 45.

3 Там же, с. 47.

4 Шевченко В.І., Півень Л.З. Енергетика України: Який шлях обрати, щоб вижити? - К.: Просвіта, 1999. – С. 154.

5 Шелестюк А.И. Пути развития мировой и национальной энергетики Украины //Енергозбереження в Україні: еколого-

економічний аспект. Матеріали семінару. – Київ, 2000. – С. 37.

Page 28: 2002 priorities

28 9. Постійне зростання обсягів використання відновлюваних джерел енергії – сонячної, вітрової, гідро та

біогазогенераторів.

Замість епілогу

Яким же є бажаний образ майбутньої України? Це, перш за все, не смітник, поплямований

радіоактивними зонами чи місячними ландшафтами териконів, і не сировинний додаток багатих країн з отруєною

землею, стічними канавами замість річок та ядучим повітрям, а квітучий край, де будуть збережені “і лани

широкополі, і Дніпро, і кручі”, де залишаться вишневі садки і хрущі і де море буде синім. Люди в цим краю не

блукатимуть “чорніше чорної землі” і не шукатимуть щастя на чужині, а житимуть, будучи впевненими у собі,

активними, творчими, здатними “розбити живе серце за свою країну”. Політичні еліти не питатимуть “Що ж нам

будувати?”, тим часом збільшуючи свої особисті капітали і “гірше ляха розпинаючи Україну”, а працюватимуть

задля блага своєї країни. Люди нарешті схаменуться, “полюблять щирим серцем велику руїну”, поважатимуть

один одного і зможуть консолідувати свої зусилля для покращення свого суспільства, свого життя і свого

довкілля. “Научаючись чужому”, вони будуть жити все ж таки своїм розумом, своєю мудрістю і самі

визначатимуть шлях розвитку своєї країни. “І забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, слава

України”.