М.В.ЗАХАРЧЕНКО О. І. ПОГОРІЛИЙ

ІСТОРІЯ .. СОЩОЛОПІ

від античностігЛ до початку

XXч ст.я-

ЗатвердженоМіністерством освіти України

як навчальний посібник для студентіввищих навчальних закладів

(Г. -

БІБЛІОТЕКА

київ«ЛИБІДЬ»

1993

ББК 60.5я73 3-38

Автори: М. В. Захарченко (глави 1—3, 5, 6, 8, 9 та післямова, О. І. Погорілий (передмова, післямова та глави 4, 7, 10—12)

Рецензенти: А. О. Ручка

д-р філос. наук Є. М. Причепій, д-р філос. наук

Головна редакція літератури з українознавства та соціогуманітар-них наук

Головний редактор М. С. Тимошик Редактор О. І. Цибульська

Захарченко М. В., Погорілий О. І.3-38 Історія соціології (від античності до початку XX

ст.).— К.: Либідь, 1993.— 336 с.'І5ВИ 5-325-00191-4.У навчальному посібнику простежуються головні етапи розвитку

світової соціологічної думки від античності до початку нашого сторіччя. Аналізуються протосоціологічні ідеї мислителів стародавнього світу, середніх віків, нового часу, особливості ви-никнення і розвитку соціології як окремої науки. Значна увага приділена аналізові наукових концепцій класиків світової соціології і основних напрямів теоретичної соціології та емпіричния( досліджень XIX — початку XX ст.

Для студентів вищих навчальних закладів. 0302010000-021

--------- 5-93 ББК 60.5я73І

224-93

I5ВN 5-325-00191-4 М. В. Захарченко, О. І. Пого-рілий, 1993

ПЕРЕДМОВА

Історія соціології — це наука про виникнення, основні етапи розвитку й історичні форми та напрями соціологічного знання. Вона вивчає, як знання про Суспільство ви-окремлюється з багатоманітності людського досвіду і набуває форми емпірично обгрунтованої наукової теорії, котра знаходиться у стані постійного розвитку і змін. Вираз «історія соціології» вживають у двох значеннях — вузькому і широкому; В вузькому значенні слова історія соціології веде свій початок з середини минулого сторіччя — з того часу, коли О. Конт, спираючись на ідеї А. Сен-Сімона, висуває проект створення нової науки про суспільство, котра має грунтуватися не на спекулятивних принципах, а на спостереженні та аналізові реальних фактів. З контівських часів розпочинається так звана академічна, або офіційна, історія соціології як окремої науки.

В іншому, широкому значенні до предмета історії соціо-логії відносять також вивчення теоретичних уявлень про суспільство, які передували виникненню соціології. Такі уявлення не завжди відповідають критеріям науковості у сьогоднішньому розумінні, оскільки мають форму поглядів, ідей, вчень і т. ін. Однак вони складають невід'ємну частину людського суспільного життя, людської культуру Як зауважив свого часу Е. Дюркгейм, люди не чекали появи науки про суспільство, аби витворити собі ідеї права, моралі, сім'ї, держави і самого суспільства, оскільки без цих ідей вони взагалі не могли б жити. Тому історія соціології в широкому значенні слова включає в себе історію соціологічної думки від античності до Конта або, як інколи говорять, протосоціологію.

Автори посібника виступають прихильниками саме ши-рокого розуміння об'єкта і предмета історії соціології. Якщо у практиці повсякденної роботи соціолога доцільно, а то й просто необхідно обмежуватись орієнтацією на те розуміння її проблем і понять, яке вважається загально-

3

прийнятим сьогодні, то для історичного дослідження цього замало. Адже відомо, що самі норми та критерії науковості не абсолютні, а історично змінні. До того ж, як вважає ряд авторитетних фахівців, процес розвитку соціології до стану «нормальної науки» (у тому значенні, яке надає цьому поняттю відомий історик науки Т. Кун) навряд чи можна вважати остаточно завершеним хоча б тому, що питання про те, які з досягнень соціологічної думки минулого вважати за загальноприйнятий зразок або «парадигму» соціології, залишається дискусійним. У такій ситуації звертання до минулого досвіду і його неупереджений, об'єктивний історичний аналіз набувають особливої ваги.

Окрім того, досвід минулого у науках про суспільство і культуру не відмежований від сьогодення так різко й однозначно, як це має місце у науках природничих та тех-нічних. Як вже не раз звертали увагу, ідеї античних істориків і філософів, так само як і міркування про політику і суспільне життя Макіавеллі, Монтеня, Гоббса чи Руссо для сьогоднішнього гуманітарія куди більш актуальні, аніж ідеї сучасних їм природознавців для сучасного фізика. Адже соціальні ідеї, як і художні, релігійні та інші гуманітарні цінності, не можуть бути так чітко й однозначно ранговані у «лінію прогресу», як досягнення природничих наук і техніки.

Слід також мати на увазі, що доки та чи інша наукова дисципліна не виробить власну класичну традицію, власну проблематику та власну термінологію^ історик науки змушений «вилущувати» її проблеми й ідеї з філософських вчень і понять суміжних наук. У цьому відношенні історія соціології виглядає особливо міцно вплетеною у той багатий традиціями комплекс гуманітарного знання, який називають соціальними науками. Йдеться насамперед про політичні, економічні, правові, історичні дисципліни, концептуальні засади яких були досить ретельно опрацьовані ще в античну добу. Кожна з цих дисциплін уже має у своєму розпорядженні і використовує певні уявлення про суспільне життя як таке, про його основні закони та форми. Однак ці уявлення, як правило, не систематизовані, і представники окремих наук часто не надають їм належної ваги.

Соціологія ж «за визначенням» прагне теоретично осяг-нути соціальний вимір людського буття у його найбільш чистих, найбільш типових формах — формах, які по мож-ливості були б вивільнені від історичної, економічної, по-літичної та іншої конкретики. Перші кроки у цьому напрямку були зроблені ще в античну добу, коли вперше

4

була усвідомлена й осмислена якісна різниця між людиною і навколишнім природним світом. Начала науки про суспільство, як пише К. Поппер, сягають принаймні епохи Протагора і софістів, коли була усвідомлена потреба роз-межування між двома елементами людського буття: при-родним середовищем і середовищем суспільним. Саме тоді формулюється фундаментальна для соціології проблема подібності і різниці між законами природи і законами су-спільного життя. В античну й середньовічну епохи ще відсутнє уявлення про соціологію як науку, однак уже досить детально розроблені концептуальні засади політичної і пр*авової теорії, економіки, етики й інших дисциплін, у центрі уваги яких — проблема законів і норм суспільного життя. Починаючи з епохи Ренесансу знання про суспільство поступово вивільнюється від релігійно-теологічної оболонки і набирає секулярних форм. Одним із найважливіших досягнень соціальної думки нового часу є розробка раціонально обгрунтованої теорії громадянського суспільства, розмежування між категоріями суспільства і держави, осмислення значення групових інтересів і договірних засад у суспільному житті. В цей час широко розбудовуються закладені ще античністю емпіричні підвалини соціологічного знання. Однак розвиток цього знання ще здійснюється у формі конгломерату філософських, історичних, правових, економічних концепцій, де крім наукових наявні і спекулятивні елементи. Тут не йде ще мова ні про соціологічні дослідження, ні про соціологічну теорію в сучасному смислі слова, однак уже наявні серйозні спроби концептуалізації соціального досвіду і побудови раціонально обгрунтованої теорії суспільства. Ці та інші факти дають підстави розпочинати вивчення історії соціологічної думки не з її зрілих, пізніх етапів, а з її протосоціологічних витоків.

В основу даного посібника покладена періодизація, за-пропонована російським соціологом Ю. М. Давидовим та його співробітниками. Згідно з цією періодизацією історія соціології включає в себе етап протосоціології та чотири основні етапи офіційної, або академічної, історії цієї науки.

Перший етап офіційної історії соціології розпочинається, як уже зазначалося вище, з появи контівської програми перебудови наук про суспільство на «позитивних», емпірично обгрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIX ст.-У цей період інтенсивно розвиваються емпіричні соціологічні дослідження, однак між ними і соціологічними теоріями суспільства ще відсутній скільки-небудь

б

систематичний зв'язок. Домінуючим методологічним на-прямом у соціології цього періоду виступає позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, на-бираючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарві-нізму тощо. У цей період також формується і набуває поширення марксистська соціальна теорія.

Другий етап офіційної історії соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х років нашого сторіччя. Його зміст пов'язаний насамперед з гострою кризою натуралістської соціології і «переломом» у розвитку соціологічної теорії, наслідком якого стає поворот інтересів до проблем соціальної дії і взаємодії, розробка методів «розуміючої соціології» та концепцій соціології особистості. Проблематика загальної соціологічної теорії поєднується у цей час з проблематикою емпіричної соціології, як це має місце у науковій діяльності класиків соціології — Е. Дюркгейма та М. Вебера. Характерною рисою історії соціології цього періоду виступає також її інституціоналі-зація як академічної дисципліни — введення до навчальних планів університетів, створення перших кафедр і факультетів, організація професійних асоціацій соціологів тощо.

Третій етап академічної історії соціології, що охоплює період кінця 20—70-х рокіз нашого сторіччя,— це час фор-мування основних її сучасних теоретичних напрямів, Ін-тенсивної галузевої диференціації, дальшого вдосконалення методів дослідження. Якщо у ряді європейських країн у цей час внаслідок світових війн і революційних потрясінь виникають значні перешкоди в розвитку наук про суспіль-ство, то соціологія у США розвивається більш стабільно і в деяких питаннях навіть займає лідерські позиції. Однак •з кінця 50-х років соціологічна наука європейських країн поступово надолужує втрачене і відновлює свій традиційно високий рівень. Крім того, в цей період відбувається інтен-сивне поширення цієї науки в країнах Сходу та Латинської Америки.

Починаючи з 70-х років прийнято вести мову про новітній (сучасний) у вузькому значенні цього слова етап розвитку соціології.

У навчальному посібнику розглядаються головні моменти розвитку світової соціологічної думки від античності до кінця другого етапу її офіційної історії. Матеріали з історії вітчизняної соціологічної думки автори викладуть у нас-тупній частині посібника, який готується до видання.

ГЛАВА 1

РОЗВИТОК СОЦІАЛЬНОГО ЗНАННЯ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

§ 1. Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства

Найдавнішою формою відображення та пояснення світу природи і людини була міфологія (від грец. тіШоз — старовинна легенда, оповідь та 1о§оз — слово, вчення, опо-відання).

Міф — складне явище й об'єкт нескінченних дискусій про його сутність, природу, функції, про що свідчить наявність близько 500 спроб визначення міфа. І це не випадково, оскільки міф — явище поліфункціональне; в ньому уособлюються примітивний світогляд людини, спроби по-яснення природи і сутності різноманітних явищ дійсності, релігійні уявлення, певні ідеологічні функції, складне спле-тіння вигадки, віри, знання та ін., проте сутність міфа не зводиться до жодного з них.

Міф — фантастичне відображення людиною світу на стадіях родового та раннього класового суспільства, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень, де суб'єктивний образ (уява) ототожнюється з об'єктивним чи суб'єктивним предметом, явищем чи про-цесом.

У міфі всі явища природи та суспільства відтворюються в персоніфікованій формі, художньо узагальнених наочних образах. О. Ф. Лосєв виділяє кілька характерних ознак міфа: міф — чуттєва уява, але на відміну від звичайних чуттєвих уявлень міфологічна фантазія наповнена чудесами; міф — завжди узагальнене відтворення певного роду явищ; він — безпосередній предметний збіг загальної ідеї та чуттєвого образу, де ідеальне тотожне матеріальному.

Міфологія зображувала дійсність у тій чуттєвій формі, через яку її творець сприймав навколишній світ. Не виді-ляючи себе із світу природи, людина сприймала її такою, як і систему власних родообщинних відносин, в яких вона ж:іла. Тому природа — земля, небо, рослинний та тваринний світ — у її уяві були аналогічними родовій общині і

7

мислились як живі, розумні, родинно споріднені між собою істоти. Звідси — анімалізація (одухотворення) та антропоморфізація — наділення людськими властивостями (олюднення) всіх предметів і явищ природи, а також над-природних істот (духів, богів).

Міф — форма синкретичного світосприйняття, в якій органічно поєднані матеріально-практичний і теоретичний досвід родового суспільства — практичне, художнє, мо-ральне, пізнавальне освоєння світу, який сам по собі був для людини фантастичним і загадковим. Міф переводив загадковість і таємничість буття на мову зрозумілого чуттєво-образного сприйняття — персоніфікований, уособлений, узагальнений образ.

Наше раціоналістичне мислення не може повністю ус-відомити міфологічне світосприйняття, для якого міф був не стільки способом пояснення світу, скільки злиттям, ототожненням з ним: міфом була сама реальність, а ре-альність ототожнювалася з міфом, ідеальне — з матеріальним і навпаки. У ньому персоніфікувалось і матеріальне (природа — Пан), й ідеальне (мудрість — Афіна, доля— мойри, чи парки), соціальні та містичні процеси (дотепність, мандри, торгівля, супроводження душ померлих— Гермес).

Ми наводимо приклади з міфології давніх греків та римлян як найбільш відомих у культурі європейських народів. Але всі етноси мають свою міфологію. Пік її розквіту випадає на період розвитку родообщинних відносин. З цією епохою пов'язано утворення найвідоміших міфологій— Веди, Махабхарати (Індія), Іліади та Одіссеї (Греція), Авести (Іран), німецької, скандинавської, слов'янської та інших міфологій.

У міфах кожного народу, як правило, розглядаються питання походження Сонця, Місяця, зірок, Землі (космо-гонія), земної природи — гір, лісів, тварин, води і т. п.; особливе місце належить міфам про походження людини, її фізичний та духовний світ (кохання, сім'я, доля, походження вогню, ремесел, мистецтв і т. д.) — (антропогонія). Тому не випадково, що в різних народів трапляються схожі міфологічні образи, наприклад подібність культу слов'янської богині Лади та її дочки Лелі до культу грецької Деметри та Кори-Персефони. В інших образах сучасні дослідники вбачають прямий чи опосередкований зв'язок пізніших міфів із давньою міфологією. Так, відоме загальнослов'янське божество Перун розглядається в контексті загальноіндоєвропейського походження як паралель індій-ського міфологічного образу Індри, від якого виводять

8

Зевса-громовержця, германського Тора, балтського Перку-наса та ін.

Міфологія не розташовує події в часі, хоча в деяких з них існує міфологема про> першопочатковий час, період перших доленосних подій, час створення світу тощо.

Первісні часи в міфології мають велике значення; з ними пов'язується все найкраще та найістотніше в житті людини. Тому не випадково теперішнє і майбутнє орієнтовані до минулого, соціальна історія проектується на екран першопочаткових часів, часів «золотого» та «срібного» віків, коли люди вели райський спосіб життя, не знали воєн, братовбивства і чвар (Гесіод «Роботи і дні»), жили довго й щасливо. В ці часи вони навчилися добувати вогонь, створювати знаряддя праці, будувати житло, використовувати лікарські трави та ін.

У міфі теперішнє і майбутнє не є предметом особливого інтересу, оскільки вони фаталістично запрограмовані й жорстко детерміновані вже в далекому минулому, їхня доля визначена заздалегідь. Цікаво, що така орієнтація ідеалу на минуле тривалий час правила за зразок для різноманітних соціологічних і філософських концепцій, у яких минуле було овіяне романтичним ореолом. Досить згадати ідилічні картини щасливого дитинства людства, коли панувала свобода та рівність між людьми, «природне право» і «природний стан», який ще у- XVIII ст. переоцінював видатний французький мислитель Жан Жак Руссо.

Моделлю діяльності, взаємодії міфологічних героїв є тип родообщинних відносин етносу — тзорця відповідної системи міфів, норм, моралі, взаємостосунків, уява про світ якого знаходила своє відображення в міфах. Проте земне, соціальне за допомогою вимислу і фантазії перетворювалось у надсоціальне та надприродне, ставало чудесним і загадковим. Людина та її діяльність тут знаходяться на останньому плані і лише в тій мірі, в якій виступає об'єктом, іграшкою діяльності міфологічних сил.

Пасивний, споглядальний характер діяльності родової общини, її залежність від природних та соціальних сил у міфології видаються за немічність і безпорадність самої людини.

У міфі історія твориться богами; лише з їхньої волі чи за приреченням невблаганної долі діють герої. Вони борються, помирають або відправляються в далекі й небезпечні мандри, перемагають чудовиськ і долають інші небезпеки, засновують нові держави. Події в міфі відбуваються поза історичним простором і часом і мають сакральний, священний характер.

9

Міфологія була першою системою світогляду, яка по-своєму пояснювала світ, причинно-наслідкові зв'язки, роз-повідала про добро та зло, в доступній формі художнього наївного образу орієнтувала людину в її діях та помислах. Проте в цій формі уявлень про дійсність переважало не ра-ціональне, а фантастичне знання; людина займала скромне місце статиста.

З розвитком суспільства, що знаходить своє відображення насамперед у зменшенні залежності людини від природи, відбувається поступовий перехід від міфологічного сприйняття дійсності до інших форм відображення. У різних народів це відбувається по-різному і на різних історичних стадіях їхнього розвитку. Виникають нові форми світосприйняття, де фантастичні образи поступово за-мінюються людськими, на перший план виходить людина, яка не сприймає покірно визначену долю, бореться з фатумом, приносить себе в жертву заради інших людей або ж перемагає ворогів.

Виникає нова форма соціального знання — епос.Героїчний епос. Поняття епосу має два значення — як

різновид художньо-літературної творчості (оповідання, ро-ман, поема тощо) і як героїчний епос.

Предметом нашого аналізу буде саме героїчний епос як особлива форма історичної пам'яті народу. В одних народів він виникає на пізніх стадіях розкладу родового ладу, в інших — за умов рабовласницьких чи феодальних відносин.

У різних народів епос має свої форми та авторство, хоча переважно він є продуктом народної творчості. Існують великі за обсягом оповіді — книжні епопеї «Іліада» та «Одіссея» Гомера (XII—VII ст. до н. є., Греція), «Махаб-харата» В'яса (друга половина II тисячоліття до н. є., Індія); протягом століть мали місце такі усні епоси, як вірменський героїчний епос X ст. «Сасунці Давид» («Давид Сасунський»), киргизький «Манас» (близько 0,5 млн віршованих рядків), калмицький «Джангар», тюркський «Алпамиш» та ін. У Західній Європі героїчний епос мав форму балади, у слов'янських народів — історичних пісень та оповідей: югославських юнацьких пісень, російських билин, українських історичних пісень та дум тощо.

Характерною для героїчного епосу є така деталь: чим пізніше він виникає, тим менше міфологічних елементів містить у собі і тим більше картин історичного побуту, відображення реальних історичних явищ несе слухачеві.

Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення.

10

Вони уособлюються в образі історично реального або ви-гаданого героя-богатиря, наділеного незвичайною силою, розумом, хитрістю, здатного долати всі перешкоди, що ви-никають на його шляху.В центрі епосу — людина-герой, історичний чи псевдо-історичний персонаж. Уособлюючи в собі добро та спра-ведливість, він бореться проти зла і неправди, які символізує його супротивник, міфічний чи історично реальний. Боротьба найчастіше ведеться на фоні історичних подій та осіб. Так, у «Пісні про Байду» («В Цареграді на риночку»), на думку багатьох дослідників, мова йде про засновника Запорозької Січі на Хортиці та Томаківці черкаського старосту князя Дмитра Вишневецького, який у середині XVI ст. двічі ходив на Крим. Пізніше попав у полон, був виданий турецькому султанові, який за нищення турецьких володінь велів почепити козака на гак, де той прожив ще три дні, знущаючись над султаном та його вірою. Згідно з легендою, турки вирвали у Д. Вишневецького серце і з'їли його по шматочку, щоб пройнятися лицарською силою та зневагою до смерті. За іншими даними, Байді обіцяли життя, якщо він відмовиться від християнської віри і прийме магометанство, на що той не погодився і пішов на мученицьку смерть. Існує версія, за якою прототипом Байди був Самійло Корецький, котрого стратили турки 1622 р. Та незалежно від того, хто саме став прототипом козака Байди, в цій історичній пісні є всі характерні ознаки епічної оповіді про народного героя — мужнього, хвацького, байдужого до багатства, влади, не здатного на зраду своєї віри та народу. І тому на пропозицію «царя турецького»:

Ой ти, Байдо, та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький, Возьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку! козак відповідає:

Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівнбчка поганая!

Він приймає муки. Байда в цьому творі героїчного епосу виступає узагальненим образом українського козацтва — кращих синів України. Як особистість, він є носієм загаль-нонародної ідеології тих часів, принципів добра та спра-ведливості українського народу.

Епос істотно відрізняється від міфа, оскільки в ньому присутній історичний час. Простір розгортання дії епо-

п

су — територія свого етносу та ворогів. Герой-богатир уособлює в собі ідеали й цінності свого народу, живе за його нормами, його дії підкорені загальному (роду, племені, народу).

У героїчному епосі, особливо ранньому, надзвичайно виразно проявляється тенденція самоусвідомлення свого існування і виклик долі чи волі богів. Це характерно для того епосу, в якому значне місце займають міфологічні образи: вони ще домінують, але людина протидіє їм, бореться з ними. Це — вже не смиренний індивід, що покірно плететься за долею, а бунтар, що піднімається з колін.

У цьому плані надзвичайний інтерес викликає один з найдавніших епосів людства, який виникає в кінці III ти-сячоліття до н. є. серед шуме"рів Дворіччя,— «Епос про Гільгамеша». Гільгамеш — напівлегендарний правитель міста Урука в Шумері за 2800 р. до н. є., що дружить з Енкіду — дикою людиною, котру на прохання богів створює дошумерська богиня-мати Аруру:

«Омила руки Аруру.Відщипнула глини, кинула на землю,Виліпила Енкіду, створила героя....Шерстю вкрите все його тіло,Мов у жінки, волосся в нього....Ні людей, ні світу не відав...Разом з газелями їсть він трави,' Разом із стадом шука водопою,

Разом із звіром серце водою тішить.

Пізнавальне значення «Епосу про Гільгамеша» величезне. Ми натрапили на оповідь про створення людини, яка дуже нагадує перші вірші Буття Старого Заповіту Біблії. В цьому епосі розгортається широка панорама життя людей того часу: побут, вірування, спосіб життя і т. д. Але найбільш вражаючі сторінки твору пов'язані з постановкою вічних філософських проблем — життя та смерті. Приголомшує глибина усвідомлення людиною, яка тільки-но ступила на поріг культури і цивілізації, питань своєї тимчасовості на землі, розуміння конечності свого буття.

Гільгамеш та Енкіду вбивають страшного Хумбабу, у якого «уста його — полум'я, смерть — його подих», «ураган його голос, море хвилить, хита суходоли», «уста розверз-не — здригається небо, гори тремтять, хитаються скелі і все живе утікає в провалля». Цар богів Елліль доручив Хумбабі, щоб «кедровий ліс оберігав він, страхи людські йому довірив». У цьому сюжеті «Епосу про Гільгамеша» відчувається переможний поступ людини, що звільняється

12

від страху перед стихійною силою природи і намагається подолати зло космічного хаосу.

Незабаром Енкіду захворів, «стала важча недуга Енкіду»:

Що за сон огорнув тебе нині?Став ти темний, і мене не чуєш!А той голови підвести не може.Торкнув він серце — воно не б'ється....Гільгамеш за Енкіду, своїм другом,. Гірко плаче, біжить в пустелю:

«Чи я не так само помру, як Енкіду?»

Невтішне горе Гільгамеша, та жахлива думка пронизує мозок героя:

Енкіду, друг мій, якого так любив я, ...Людська доля його спіткала! ...Черви до носа його проникли! Смерті я жахнувся, життя не знайду я! ...Енкіду, друг мій, став земним прахом! Так, як він,— чи не ляжу я в землю, Щоб уже не встати ніколи?

Устами мудрої чашниці, якій Гільгамеш розповідає про смерть Енкіду, висловлюється глибока мудрість усіх часів і народів, хіба що тут не вистачає згадки про працю:

Боги, коли творили людину,— Смерть вони судили людині... Ти ж, Гільгамешу, наповнюй утробу, Вдень і вночі — завжди будь веселий. Учту справляй щоденно, Вдень і вночі грай і танцюй ти! Хай будуть чисті твої одіння, Волосся чисте, омивайся водою, Дивись, як дитя твою руку тримає, Своїми обіймами тіш подругу — Нема іншого діла в людини!

У цьому вражаючому за змістом і формою епічному гворі чітко простежуються контури філософської Та художньої культури давніх іудеїв, греків, римлян.

Таким чином, героїчний епос був значним кроком уперед у розвитку самопізнання людиною своєї особливої природи і долі. Епос містить багатий матеріал для пізнання умов життя, побуту, культури своїх етносів, оперує історичними фактами і відносно чітко визначений у просторі і часі. Суспільні відносини в ньому описуються такими, якими вони були насправді на час створення епосу, а не віддзеркалюються в перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини, яке служило прототипом міфологічних героїв.

13

Героїчний епос був поетизованою філософією, мораллю, політикою, нормами повсякденної життєдіяльності етносів, елементом їхньої духовної культури, на якій виховувалися численні покоління, оскільки він відображав найголовніше, найістотніше в ідеалах і цінностях кожного народу. А сам епічний герой виступає як образ узагальненого, персоніфі-кованого етносу: герой-богатир захищає народ, рідну землю, віру предків, живе за законами і нормами свого роду і в своїх вчинках керується ними.

Міфологія та епос — позанаукові форми відображення дійсності. Як інформативний феномен, необхідний для ви-рішення суто практичних проблем повсякденного життя, вони не можуть задовольняти запитів практики нової системи організації суспільного життя — держави, що приходить на зміну первісній родовій общині. Вони ще співіснують з новими формами знання, проте їх первісна домінуюча роль поступово відтісняється на задній план.

Соціально-історичний прогрес породжує нові форми пізнання дійсності та її відтворення в свідомості індивіда і маси. Виникає філософія як первісне синкретичне знання, поступово відбувається становлення перших математичних і природничих наук. Міфологія та епос замінюються точнішим описуванням минулих подій — історичними хроніками та історією.

Виникають елементи наукового знання. Це стає можливим у зв'язку з розвитком суспільного поділу праці, поглибленням її спеціалізації, вдосконаленням знарядь трудової діяльності. Особливо велике значення для виникнення науки мало відокремлення розумової праці від фізичної, коли з'являється категорія людей, що професійно займається духовною діяльністю. Це перетворює її у відносно самостійну сферу суспільної життєдіяльності, сприяє диференціації та спеціалізації форм діяльності, породжує специфічні закономірності й особливу логіку розвитку людського духу.

§ 2. Історичні передумови виникнення науки

Зростаючий обсяг взаємодії суспільства з природою, об'єктивні потреби розвитку виробництва та споживання обумовили процес становлення знання, частина якого вже в давні часи відокремилась у самостійні галузі. Елементи механіки, астрономії, математики розвивалися через прак-тичні потреби суспільства у зв'язку з розвитком землеробства, зрошення, будівництва складних споруд, через зро-

14

стання ролі міст, суднобудування та судноплавства, вій-ськової справи тощо.

Виробництво*в межах розвитку і можливостей тодішнього часу давало відповідний матеріал для природничо-наукових досліджень і ставило конкретні завдання й вимоги перед математикою, механікою, астрономією, що сприяло становленню і розвитку їх як форм теоретичного, системного, достовірного наукового знання.

Проте процес пізнання соціальних явищ у той час за-лишався на досить примітивному рівні, про що вже йшла мова раніше. Це, звичайно, не значить, що розвиток соціальної науки пов'язаний з історією нового часу. Своїм корінням цей процес заглиблюється в далеке минуле. Одначе індивідуальна неповторність соціальних явищ, складність суспільних процесів, нерозвиненість суспільних відносин, протиборство класових інтересів та багато іншого впродовж віків не давало змоги побачити дійсні фактори та детермінанти соціального, розкрити його джерела, рушійні сили та загальні тенденції прогресу.

Та незважаючи на це складне переплетення умов і причин, історія пізнання й відтворення соціальних явищ на всіх стадіях суспільного розвитку викликає значний інтерес, оскільки багато недоліків, помилок минулого повторюються ще й сьогодні.

Витоки пізнання суспільних явищ, так само як і пізнання суспільства у ролі специфічного гносеологічного об'єкта, сягають в сиву давнину. Спроби творення соціальних теорій мали місце в творчості Демокріта, Платона, Арісто-теля та ін. Є немало матеріалів, що свідчать .про спроби пояснити сутність тих чи інших фактів, подій, явищ, процесів соціального порядку. Сьогодні вони здаються наївними, але за критеріями свого часу їх значення було радикальним.

Значний інтерес становить проблема виникнення та розвитку емпіричних соціальних досліджень, форм і методів збору фактичного матеріалу, способів його впорядкування, систематизації, узагальнення, описування і т. д.

Аналіз емпіричного пізнання соціальних явищ важливий ще й з точки зору наукової етики: соціологія XIX— XX ст. забула, претендуючи на використання ряду методик емпіричного дослідження з точки зору пріоритету, що опи-тування, спостереження, анкетування як засоби збору со-ціальної інформації використовувалися задовго до появи її як науки. І хай це були примітивні спроби, але з них починалась історія емпіричних соціологічних досліджень.

їв

Соціальні та соціологічні дослідження мають свою три-валу й цікаву історію. Перші спроби пізнання соціальних явищ були зумовлені потребами соціальної ' практики. В цьому закономірності виникнення природничого та со-ціального знання збігаються. Однак на час виникнення перших соціальних обслідувань вже існуюча система мате-матичного знання, безумовно, мала вплив: уперше кількісні показники стали використовуватися в соціальному пізнанні. Ця тенденція випереджального розвитку математики щодо суспільствознавства проявлятиме себе на всіх етапах розвитку останнього, а саме математичне знання буде забезпечувати розширення пізнавальних можливостей знання соціального.

Перехід від родообщинних відносин до рабовласницьких і пов'язаний з цим процес формування політичної організації суспільства, класової структури, поява товарно-грошових відносин, торгівлі, військові потреби, збирання податків, данини, утримання державного апарату і т. д.— все це викликало потребу в різноманітній і повній інформації. Це — один із стимулів використання математичного знання в соціальній сфері.

Перші спроби спостереження та описування соціальних явищ і процесів були викликані суто прагматичним завдан-ням, пов'язаним з потребами обчислення матеріальних, ви-робничих ресурсів, наборами в армію, культовими потребами і т. д., оскільки політична організація суспільства — рабовласницька держава — вимагала відносно повноцінної та різнобічної інформації про населення, його склад, заняття тощо, у зв'язку з чим відбуваються перші переписи населення і мають місце перші спроби кількісного аналізу соціальних явищ та процесів.

§ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань

На ранніх стадіях розвитку культури практичні потреби, як уже зазначалося, викликали до життя арифметику, математичне знання. Серед цих причин були й потреби соціального характеру: облік худоби, заміри кількості зерна, вина, олії, відстаней, часу тощо. Необхідність обчислення об'ємів і площ, архітектура і будівництво спонукають розвиток геометрії, алгебри, тригонометрії.

У Вавилоні та Стародавньому Єгипті математичні знання були відомі уже в 2000 р. до н. є. Про це свідчать вавилонські математичні клинописні тексти та давньоєгипетські папіруси. Так, у папірусі Рінда, складеному близько

їв

2000 р. до н. є. єгипетським писцем Ахмесом, є задачі на визначення співвідношення між кількістю зерна й одер-жуваного з нього хліба чи пива.

В історичних документах є багато свідчень про викори-стання математичних знань та інших методів чи їх елементів в емпіричних соціальних обслідуваннях.

Стародавні індійські трактати-дхармашастри, зокрема «Манавадхармашастра» («Закони Ману»), розповідають про організацію збору різноманітних даних, необхідних для політичної та економічної діяльності, за ініціативою одного з індійських царів (близько 1200 р. до н. є). Він намагався таким чином дізнатися про сили своїх ворогів, примусив : купців платити податки, попередньо підрахувавши ціни, за якими купувались і продавались товари, відстань до країн, з яких вони привозились з урахуван-с/"^ ням витрат на доставку. При цьому за худобу, золото й \Л срібло бралися чітко визначені суми.С\^ У Китаї в II ст. до н. є., як оповідається в «Історичних >^ записках» («Ші дзі»), один з міністрів розділив імперію \^К на Ю провінцій і звелів дослідити якість грунтів, продук-СО тів, рівень розвитку землеробства, підрахувати населення для того, щоб раціонально розподілити налоги.

Як бачимо, це — надзвичайно цікаві спроби на основі аналізу соціальної інформації проводити розумну економічну політику оподаткування, організацію збору розвідувальної інформації тощо. Вже в стародавні часи державна влада здійснює перелік населення, проводить переписи.

Згадка про перший перепис.населення у стародавніх євреїв пов'язана з ім'ям легендарного вождя кочових ізраїльських племен Мойсея (XIII ст. до н. є.), котрий, як розповідає «Біблія», підрахував «все суспільство синів Ізраїлевих по родах їх, по сімействах їх, по числу імен, всіх чоловічої статі поголовно від двадцяти рокіз і вище... і було всіх, що ввійшли в зчислення 603550» («Числа», гл. 1, п. 2, 3, 46). Через деякий час знову за наказом Бога перелік населення було проведено повторно («Числа», гл. XXVI, п. 2, 4, 51). Метою переписів було обчислення «придатних для війни у Ізраїля». Цей матеріал не можна вважати цілком достовірним, можливо, в ньому відображені пізніші переписи для вирішення потреб економічного та військового характеру.

Зате сучасна наука підтверджує факт проведення перепису населення царем Давидом близько 973 р. до н. є., про який теж згадується в «Біблії» у другій книзі «Царств». Перепис тривав

понад дев'ять місяців; результати показали, що «ізраїльтян було 800 000 мужів сильних, здатних

воювати, а іудеян 500 000» (Друга книга царств, гл. 24, п. 1,2, 8, 10).

Політико-економічне значення перепису населення оче-видне. Давид створив міцну централізовану державу, об'-єднавши під своєю владою Ізраїль та Іудею, зміцнив єдиний релігійний культ, сформував постійне військо, розгалужену систему державно-бюрократичного апарату із суддями, чиновниками, збирачами податків і данини, писцями та ін. Потреби держави зумовлювали розвиток емпіричних соціальних досліджень. Керували переписом населення воє-начальники, а результати фіксувалися в списках. Біблія розповідає, що за проведення цього перепису Бог наслав на ізраїльтян морову язву, яка забрала життя 70 000 чоловік.

Цей факт, можливо, є наслідком реакції населення на проведення переписів як справи богопротивної. В Римській імперії, за часів Петра І в Росії подібні переписи також викликали протести, слухи про пришестя нечистої сили І т. п., провокували бунти, масові ухилення від реєстрації, втечі з місць проживання тощо.

У різних країнах з появою державності здійснюється реєстрація населення, особливо платоспроможного та здатного носити зброю. В одних країнах це мало поодинокий характер, в інших — вибірковий, але в ряді держав переписи проводилися регулярно, охоплювали різні вікові, майнові, етнічні групи населення. Так, у виданому в Китаї Атласі населення, складеному на основі перепису 1980 р., наводяться для порівняння демографічні дані переписів епохи західної ханської династії (206 р. до н. є.— 8 р. н. є.).

Ще до появи Афінської держави в Греції існувала досить досконала на ті часи система статистичного розрахунку прибутків громадян, що підтверджує реформа Солона 594 р. до н. є. На основі майнового цензу, тобто прибутків, виражених у кількості зерна, оливкової олії, вина і т. п., Солон розділяє громадян на чотири розряди: перший — пентакосіомедімни (п'ятисотмірники), які мали прибуток у 500 медімнів * сухих та рідких продуктів, другий — «вершники» (прибуток — 300 медімнів або здатних утримувати коня), третій — зевгіти (200 медімнів або на-явність двох домашніх тварин), решта населення належала до групи під назвою «фетами». їм не дозволялось обіймати громадські посади, хоч і надавалося право вибирати поса-дових осіб і брати участь у суді.

Медімн — міра ємкості, місткості в 51, 84 л (вміщувала 40 кгзерна).

18

У 509 р. до н. є. представник афінської рабовласницької демократії Клісфен здійснює радикальну реформу, внаслідок якої остаточно руйнується стара система організації суспільства за кровноспорідненими зв'язками і на зміну їй приходить територіальна спільність людей. Реформа знищила старий родовий розподіл, розколола родову знать, позбавивши її колишнього впливу на общину. Клісфен розбив територію на ЗО округів — тріттій. Три тріт-тії утворювали філу, а територіальні філи розподілялися на деми. В демах систематично складалися списки громадян, вівся облік майна. Внесення громадянина до списку контролювалося членами дема — демотами і членами вищої організації — «Радою п'ятисот». Демоти несли особисту відповідальність за достовірність списків і в разі помилки чи обману притягувалися до суду.

З прадавніх часів в Афінах вівся оригінальний облік новонароджених та померлих. Батьки дитини приносили до храму жриці Афіни міру хліба, а родичі померлого — міру ячменю.

Пізніше було заведено списки новонароджених. В окремі, особливі, списки вносилися молоді люди, які досягли 18-річного віку і здатні воювати, а з 20 років людина заносилася до списків повноправних громадян.

Багатий матеріал про соціальні обстеження дає історія Стародавнього Риму. Є історичні відомості, що населення Риму обчислювалося ще при легендарному Ромулі. В той час воно складалося з трьох племен — латинян, сабінян, етрусків, або так званих триб, кожна з яких налічувала в різні часи від 100 до 300 родів. Це були родові триби.

В VI ст. до н. є. давньоримський цар Сервій Туллій (правив у 578—534/533 рр. до н. є.) проводить грандіозну реформу, яка сприяла переходу до державності. Він замінює родозі триби на територіальні, а населення царства поділяє не за кровноспорідненими, а за майновими ознаками залежно від майнового цензу, який виражався в тодішній грошовій одиниці — ассі *.

Сервій Туллій був першим, хто ввів у практику цензи. Поняття «ценз» (лат. сепзео — роблю опис, перепис) у Стародавньому Римі означало перепис громадян та їхнього майна з метою визначення соціального, політичного, військового і податного статусу в суспільстві, а точніше — в державі, яка вже народжувалася.

* Асе — римська мідна монета вагою 327,45 г, знаходилася в обігу у вигляді брусків-злитків. Проіснувала до 217 р. н. є.

\9

Сервій Туллій здійснює так звану центуріальну реформу, згідно з якою кожний соціальний клас, що визначався на основі майнового цензу, мусив виставляти визначену кількість військових загонів — центурій (сотень) і таку ж кількість голосів одержував у народних місцевих зборах — центуріатних коміціях. Ценз визначив п'ять класів, пролетарі! складали окрему, самостійну групу.

Із 193 центурій перший клас (майновий ценз не менше 100 тис. ассів) виставляв 98 центурій і стільки ж мав голосів у коміціях, другий клас (ценз 75 тис. ассів) — відповідно 22 і 22, третій (ценз 50 тис. ассів) — 20 і 22, четвертий (ценз 25 тис. ассів) — 22 центурії піхотинців, п'ятий клас (ценз—12,2—11 тис. ассів) —ЗО центурій легкоозброєних піхотинців, мав ЗО голосів. Найбідніші верстви населення, що не мали майна, були виділені в окрему групу — проле-таріїв (лат. ргоіез — нащадки, потомство), вони виставляли одну центурію, нестройову, мали лише один голос у народних зборах.

При Сервії Туллії велися списки новонароджених, не-повнолітніх та померлих. З його іменем легенда пов'язує свято «ра^апаїїез», на яке збиралися всі жителі і кожен приносив із собою залежно від статі, віку (повнолітній, неповнолітній) монету відповідної вартості. За цими моне-тами визначалося, скільки дорослого населення (чоловіків, жінок) чи неповнолітніх є на цей час у державі. Це була періодична інформація, свого роду доповнення до цензів, оскільки вони спочатку поширювалися лише на доросле чоловіче населення.

З часів Сервія Туллія цензи проводяться раз у п'ять років, контроль за ними здійснювали царі, а з появою Римської республіки — консули. З 443 р. до н. є. вводиться посада цензора, в обов'язки якого входило не лише здійснення цензів, а й нагляд за мораллю, поведінкою, за складанням списків сенаторів і населення, розподілом за цен-туріями і трибами тощо.

На основі цих матеріалів визначалася податкова політика, структура, кількісний і якісний склад армії тощо. В республіканському Римі цензи поширювалися лише на вільних громадян — від патриціїв до плебеїв, пролетаріїв, а пізніше, в період імперії, в переписи включали рабів і цензи запровадили в усіх підкорених Римом країнах.

Статистичні матеріали мали настільки велике практичне значення для держави, що при імператорі Августі Ок-тавіані (63 р. до н. є. — 14 р. н. є.) було складено офіційний збірник «Вгеуіагішп ітрегіі» з- різноманітним статистичним матеріалом для потреб державної діяльності.

20

За часів правління Августа було проведено три цензи. Коло їх завдань розширилося. Цензи давали відомості про зростання кількості римських громадян за рахунок тих, хто одержав це громадянство в підкорених Римом землях. З 8 по 14 р. н. є. число римських громадян зросло на 11 %. У 4 р. н. є. після смерті царя Іудеї Ірода в країні спалахнуло повстання під час проведення перепису, метою якого було встановлення подушного та поземельного податку, який мав сплачуватись у римську казну.

Крім соціальних емпіричних обслідувань, таких цікавих з гносеологічної точки зору, в історії Стародавнього світу ми натрапляємо ще на одне явище, майже не досліджене в нашій літературі. Мова йде про проблеми, які сьогодні входять у предметну сферу соціології, соціальної психології, політології, управління та інших наук. У свій час ці проблеми не були спеціальним об'єктом емпіричного дослідження, а якщо й згадувались, то лише в контекстам загальних концепцій. Так, наприклад, принципи державного будівництва й управління ми подибуємо у багатьох філософів, ораторів, політичних та інших видатних діячів античності.

Антична історія містить безліч матеріалів про механізми державного управління, зокрема вміле використання принципів управління натовпом, масою, в тому числі методів маніпулювання, про знання соціальної психології га її врахування в державній діяльності, військовій справі тощо, де широко використовувалися традиції, соціальні цінності, престиж, авторитет, самолюбство для забезпечення функціонування соціальних інститутів з їх нормативами, санкціями, регулятивною діяльністю.

Август Октавіан, глибокий і обережний політик, прекрас-но усвідомлюючи роль плебсу в політичному житті Риму, завжди слідував традиціям і, за словами історика Сві-тонія, «...перевершив усіх своїх попередників» забезпеченням «хліба та видовиськ» для вільних низів, без підтримки яких обійтися в політичній діяльності було неможливо.

Август також проводив політику, спрямовану на зростання чисельності своїх політичних прихильників, висуваючи на державні пости представників різноманітних соціальних верств Риму і підкорених йому народів, де поміркована політика з опорою на місцеві авторитетні кола населення сприяла підтримці Римського панування.

У Римській державі з її універсальною системою права та принципом «Хай згине світ, але торжествує закон» (бо світ не загине, коли є законність) юристи констатува-«и наявність пресингу з боку осіб, зацікавлених у незаг

21

конному, несправедливому, але вигідному для підсудного вироку, коли «...чесність ображає людей у ту хвилину, коли вона їм на шкоду» і де складаються такі ситуації, коли дуже «...важко... нестерпно боляче відмовити таємним проханням друзів підсудних і протистояти їх відвертим нападкам». Це зауваження римського письменника, політика, видатного судового оратора Плінія Молодшого (61 — близько 114 р. н. є.) актуальне і для новітніх часів, коли силовий тиск, «телефонне право», відкрите нехтування та зневажання закону було нормою тоталітарних режимів XX ст.

Пліній Молодший критикує політичні ігриська різних кіл щодо принципів голосування в народних зборах — коміціях, сенаті при розгляді судових справ. Ось як описує він сучасну йому систему виборів: «Ми, звичайно, при відкритому голосуванні перевершили розгнузданість народних сходок. Не дотримувався порядок виступів, не було шанобливого мовчання, не сиділи з гідністю на своїх місцях. З усіх боків^'безладні крики, всі вискакували зі своїми кандидатами, посередині цілий натовп, багато окремих груп — метушня непристойна. Так, відреклись ми від звичаїв батьків наших, коли велич і честь оберігалася загальним порядком і стриманим спокоєм. Живі ще старики, від них я чув про такий порядок при виборах: вигукувалось ім'я кандидата і наступало цілковите мовчання. Він сам говорив за себе, розгортав усе,своє життя... Сенат слухав його із суворістю цензорів. Тому люди достойні здобували верх частіше, ніж люди сильні.

Усе це виродилося з причин партійних пристрастей».Надзвичайно цікава його характеристика психології ін-

дивіда та натовпу. Говорячи про психологічний стан оратора,. Пліній Молодший пише, що перед виступом слід мати на увазі, «...якщо сцена ширша, то й коло глядачів різно-манітніше, але ми з повагою ставимося й до простих людей у брудних засмальцьованих тогах. Хіба ти не втрачаєш твердості і не занепадаєш духом, коли вважаєш, що твій початок не зустрічає схвалення? Гадаю, що це відбувається тому, що натовп від самої багаточисельності своєї набуває якогось великого колективного здорового глузду, і ті, у кого поосібно розсудку мало, опинившись усі разом, мають його в достатку».

Цікаво, що Пліній розглядає натовп дещо в іншому плані, ніж сучасна наука: тоді в юрбі люди розумнішали. Для Плінія натовп має потенціальні можливості облаго-родження, тоді як для сучасних характеристик натовпу переважають більш ниці властивості.

22

Що це? Порівняльний парадокс чи специфіка поведінки маси у різних суспільних системах — традиційних і но-вочасних?

Ці кілька прикладів показують, наскільки широкі мож-ливості для дослідницької роботи соціологів, психологів та інших спеціалістів криє в собі антична історія. Адже кожна наука має свою передісторію. І тому поряд з протосоціо-логією має бути протопсихологія, протодемографія, соціальна протостатистика, протополітологія та ін.

Тут проблема полягає не просто у включенні різнома-нітних гносеологічних явищ і процесів в історію відповідних сучасних наук, не в необхідності відобразити Історичне в логічному (останнє в певній мірі реалізоване), а навпаки, спробувати осмислити специфіку пізнавального процесу в межах певної епохи без внесення більш пізніх і досконалих пізнавальних засобів.

Таке осмислення дасть змогу зрозуміти всю трагічність наслідків для подальшого розвитку наукового пізнання, яке було перерване на цілі століття і відродилося без генетичного зв'язку з минулим. Це стосується насамперед соціології, а також демографії, психології та ін.

Це ж можна сказати і про античну культуру в цілому. Адже її аналіз відбувається через сучасні критерії, тоді як «входження» в духовний світ минулого дуже важливе для розуміння сутності, духу античної цивілізації, яка за своїм змістом була- більш гуманною, ближчою до людини та природи, ніж промислова, науково-технічна чи технотронна епохи. Це не заклик назад, до Золотого віку, а органічна потреба та необхідність доповнити цінності сучасного світу тими елементами, які він у силу своєї специфіки створити не може.

Антична історія Греції та Риму дає багатий матеріал і для соціологічної науки.

Для соціології процеси становлення і розвитку суспільства та соціального знання — надзвичайно важливий об'єкт аналізу з точки зору утворення нових форм соціальних спільностей, зокрема класів, різноманітних соціальних інститутів, організацій, установ, збагачення системи .соціальних відносин та взаємодій, виникнення нових цінностей;, ціннісних орієнтацій, ідеалів, потреб, інтересів, критеріїв суспільного та особистісного престижу і т. д. Ці процеси мають і інший важливий аспект, пов'язаний з формуванням і розвитком емпіричних досліджень соціальних явищ і процесів. Власне, цей гносеологічний, пізнавальний аспект важливий саме для соціології, оскільки тут лежать її глибинні витоки, пов'язані із спостереженнями, обсліду-

23

ваннями, класифікацією, узагальненням емпіричних фактів, основою яких були різноманітні соціальні явища та "процеси, що включаються в поняття протосоціології. І не так вже важливо, що цей плідний досвід соціальних досліджень було пізніше втрачено, не використано в соціальній та політичній практиці, проігноровано або забуто.

Більш суттєве інше: це пізнання соціального та його набутки в минулому як гносеологічний досвід саме історія соціології включає в свою систему знання як невід'ємний складовий елемент власної структури, як спеціальну під-систему знання — протосоціологію.

Аналіз перших кроків емпіричних соціальних обслідувань в історії Стародавнього світу, особливо античній Греції та Римі, вказує на певну залежність їх розвитку від ма-тематичного знання того часу. Ця закономірність між рівнем математичного знання та можливістю його використання в процесі пізнання соціальних явищ, як побачимо далі, характерна і для новітнього історичного часу, починаючи десь з XVI—XVII ст. і аж до наших днів, коли більш динамічне математичне знання створює нові пізнавальні можливості для розвитку соціальних досліджень.

Вже перші переписи населення базувалися на викорис-танні простих елементів математики на рівні арифметики. Водночас розвиток математичного знання, який привів до постановки проблеми аналізу «чистої» кількості (наприклад, спроба Піфагора та його учнів досліджувати число як безпредметний, абстрактний вираз кількості), з одного боку, містив у собі певний раціональний елемент, а з іншого — містифікував число і, врешті-решт, відбився на принципах підходу до вивчення дійсності. Відлуння цих принципів відчувається в «лінії Демокріта» і Платона в розумінні числа, кількості.

Піфагор та його послідовники розглядали число як го-ловний принцип буття, оскільки, згідно з їхнім розумінням, якісний зміст речей зумовлюється відношенням і вла-стивостями чисел: небо, людина — це числа, що містять ідею порядку. Число — перший зразок творення світу; воно є органом судження творця світу — Бога.

Вчення піфагорейців істотно вплинуло на Платона, який побачив джерело своїх «ідей» в «ідеальних числах піфагорейців», про що він сам пише в своїх працях «Фі-леб», «Тімей» та ін. З цього приводу В. Ф. Асмус зауважує: «Спорідненість» «ідей» Платона та «чисел» піфагорейців очевидна. «Ідеї» та «числа» — безтілесні прообрази плас-тичних тілесних типів речей, а також прообрази законо-мірності, згідно з. якою все відбувається у світі».

24

І

Містифіковане число Піфагора набувало у Левкіппа та Демокріта більш раціоналізованого значення, незалежно від волі богів та людей, як вираз порядку («стикання»), форми («устрій»), положення («поворот») тіл у просторі. «Демокріт неоднаково говорить про всі [чуттєво сприймані якості], а визначає одні [з них] величинами [атомів], другі — формами, треті — порядком і положенням [атомів] . Важке і легке Демокріт розрізнює за величиною».

Таким чином, демокрітівське розуміння природи числа, попри всі недоліки, спускало його з небес на землю, і число набувало статусу «громадянства» — явища земного. Саме в цій ролі число «працювало» в переписах і цензах античного суспільства Греції та Риму.

Історія античності свідчить, що з появою перших рабо-власницьких суспільств, жорстким поділом праці на фізичну та розумову і перетворенням останньої в специфічну сферу діяльності змінюється і характер пізнання: від суто прагматичного, направленого на задоволення практичних потреб, пізнання набуває власної логіки розвитку, виробляє внутрішні потреби, які вже можна назвати пізнавальними. Власне, на цьому етапі виникає наукове самопізнання, формується гносеологія, а вірніше — її окремі елементи.

Пізнавальні потреби разом із соціальними зумовлюють появу перших спроб описування і фіксації за допомогою письма подій минулого й сучасного, їх осмислення, оцінки та аналізу.

Поступово все більшого значення набувають питання достовірності документів та історичних фактів, про які вони розповідають; виникають і розвиваються окремі принципи систематизації та описування історичних подій і фактів; з'являються перші спроби побудови історичної оповіді про минуле на основі раціонального переосмислення наявного матеріалу (міфів, епосу, легенд, подій, хронік тощо).

§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значеннядля пізнання соціальних процесів

(логографи, Геродот, Фукідід, Полівій, Таціт)

В історії європейської культури міфологічне та епічне відображення минулого вперше витісняється розповідною історією у стародавніх греків та римлян. Цей процес від-бувається в період VII—VI ст. до н. є., коли поступово за-роджується якісно нова форма описування дійсності —

25

історіографія, яка розвивається паралельно з філософією. її поява збігається з виникненням класової структури і політичної організації суспільства.

Історіографія та філософія змінюють попередні уявлення людини про природу, суспільство, відтісняючи поступово міфологію та епос на задній план.

З виникненням історичної науки формується історична свідомість греків та римлян, а історична пам'ять цих народів матеріалізується в письмових джерелах і документах. Писана історія перетворюється в могутній фактор соціального виховання на прикладах героїчних подвигів предків, стає важливим компонентом ідеологічної і політичної боротьби.

Історична наука вносить у порівнянні з міфом та епосом нові елементи відтворення подій та явищ: їх хронологічну послідовність, описування подій у просторі та часі, спроби розкриття їхніх причин, фіксацію одиничного й особливого без аналізу загального, оскільки останнє мис-лилось як подібність, аналог одиничного та ін.

Розвиток історії йде паралельно з іншими пізнавальними процесами, оскільки ні міфологія, ні епос, хронологічно звернені до минулого, не могли розв'язати нові проблеми, що поставали з появою нової політичної організації суспільства — її соціальною структурою, системою нових суспільних та міждержавних відносин, новим світосприйняттям соціальних реалій. Суспільні потреби класового суспільства породжують нові форми їх відображення, обгрунтування та захисту, зумовлюють появу більш досконалих засобів аналізу соціальних проблем та методів їх розв'язання.

Далі здійснюється спеціалізація розумової діяльності, що теж відбивається на розвитку пізнання. Виникають нові форми суспільної свідомості — політична, правова, фі-лософська та ін.

Філософія замінила споглядальне конкретнб-чуттєве, художньо-образне сприйняття дійсності в міфології та епосі раціональним, теоретичним пізнанням. З її появою буденний, емпіричний рівень відображення дійсності «добудовується» глибшим, фундаментальнішим — теоретичним. Відбувся перехід від чуттєвого знання до теоретичного, від одиничного відображення до загального. Про це докладніше піде мова при аналізі соціально-філософських проблем суспільства. Тут лише зауважимо, що усвідомлення тодішньою філософією цих проблем різко негативно відбилося на розвиткові історії як науки.

Сьогодні ніхто не заперечує, що корінням генеалогічно-

26

го древа науки XX ст. є антична філософія (першофілосо-фія) — «мати наук». Це — тривіальна істина. Проте при більш ретельному аналізі виявляється, що вона не безперечна. Справа в тому, що майже паралельно з розвитком античної філософії VII—V ст. до н. є. (Фалес, Анаксі-мандр, Анаксімен, Геракліт) відбувається становлення історичної науки, пов'язаної з іменами перших представників давньогрецької історичної думки, названих логографами. З їх творчістю пов'язане виникнення першої історичної прози в Греції.

Розрізняють два покоління логографів: старше (VI — перша половина V ст. до н. є.), до якого належать Кадм з Мілету, Скілак з Каріанди, Гекатей Мілетський, Євгеон із Самоса, Харон з Лампсаку та ін., і молодше (друга половина V ст. до н. є.) — Ксанф-лідієць, Гелланік з Лесбосу, Ферекід та ін.

З діяльністю логографів антична традиція пов'язує перехід від усної розповіді про події географічного, побутового чи історичного характеру до їх писемного запису. Мілетянин Кадм вперше замість віршів передавав свої розповіді прозою, фіксуючи їх письмово. У творчості логографів відображені і генеалогії древніх родів, і географічні знання. На основі переосмислення легенд і міфів вони намагалися відтворити історію грецьких полісів, «варварських» (чужих) країн і т. д., про що свідчать фрагменти з творів Гекатея, Ксанфа, Харона, Гелланіка та ін. Але, на жаль, до нас не дійшло жодної завершеної, повної праці логографів.

Найбільшою заслугою логографів, особливо їх молодшого покоління, є спроби описування історичних подій і процесів на основі легенд, оповідей, документальних матеріалів тощо. Вони намагалися відкинути містичне, ірраціональне, міфологічне, замінити все це раціональним осмисленням на основі здорового глузду. Історія була тоді єдиним нефілософським суспільствознавством, і її головні труднощі полягали в розмежуванні не з іншими сферами соціальних емпіричних досліджень (такі були відсутні), не з філософією (ця межа була очевидною), а з міфічним переказом, тобто з «пізнанням» історії, яке не містило в собі наукового елемента.

Школа логографів у певній мірі поставила питання про достовірність історичного матеріалу. З нею безпосередньо пов'язана також проблема критичного ставлення до міфології.

З діяльністю логографів можна пов'язати появу принципів відбору, класифікації та викладення фактів, що роз-

27

кривають історію окремих полісів-держав та народів. Вони першими почали використовувати документальні джерела та раціональні розповіді про минулі історичні події. Логографи, писав Діонісій Галікарнасський (грецький історик І ст. до н. є.), «...переслідували завжди одну мету: зібрати в одне ціле всі перекази для кожного народу або держави, які збереглись у місцевих жителів або були записані в релігійних і світських книгах».

Для логографів характерне «раціоналістичне осмислення міфів та легенд, що свідчать про зачатки наукової критики»; в їх творчості використовувалися «власні спостереження та осмислення фактів, розпитування та дослідження».

Значним науковим здобутком логографів є введення ними в історичне описування фактора часу. На основі хронік, списків посадових осіб^ зіставлення фактів логографи намагалися відтворити хронологічну послідовність минулих подій ранньої історії греків, викладали сучасні їм історичні явища в хронологічній послідовності. В їхніх працях події розгортаються від минувшини до сучасності, як наприклад, в «Генеалогіях» Гекатея Мілетського. І це — дуже важливий набуток культури та науки того часу. Адже в міфах час, по суті, не фіксувався; в епосі він консервувався лише в межах зображуваних подій далекого минулого, а соціальні орієнтації на ідеали теж були спрямовані в минулі часи «золотого віку». Цим грішили і міфологія, й епос. У праці Гелланіка «Аттіда» відображається хронологічно послідовний літопис подій і фактів, що відбуваються в Афінах та інших місцях Греції.

Часова і просторова систематизація та групування ма-теріалів і фактів, критичне ставлення до" різноманітних інформаційних джерел та раціоналістичне переосмислення матеріалів, використання власних спостережень і розвідок — це принципово нові елементи, що були внесені в соціальне знання та пізнання логографами. їхній творчий доробок став фундаментом, на ■ якому зводилася власне історична наука, бо логографів ще не можна назвати істориками в строгому значенні цього слова, хоча з їх діяльності торується шлях до історичної науки. Логографи не спеціалізувалися на дослідженні історії, хоча й започаткували її. У такій же мірі їх можна вважати першопроход-цями, що заклали основи літературної прози стародавніх греків і були першими грецькими географами (оповідання Скілака про подорож до Індії, велика праця Гекатея Мілетського «Землеописання», яка містила багатий географічний матеріал країнознавчого характеру та, можливо,

28

карту із зображенням ойкумени — заселеної людьми частини суші).

Логографів можна назвати енциклопедистами свого часу. Такі люди з'являються переважно на переломних етапах розвитку культури і започатковують не якийсь один, а різні напрямки духовної діяльності наступних поколінь.

їхня творчість не позбавлена суперечностей. «Батько» історії Фукідід неодноразово згадує ім'я логографа, «сина Гегесандра» — «історика Гекатея», який під час «перебування в Фівах перерахував жерцям свій родовід (родоначальник якого, шістнадцятий предок, за його словами, був богом)... І ось, коли Гекатей послався на свою родовідну і в шістнадцятому коліні звів її до бога, вони протиставили йому свої родовідні розрахунки і заперечували походження людини від бога». Жерці протягом багатьох століть вели облік родоводів царів та жерців і, за їх словами, за «11340 літ у Єгипті царствували тільки смертні люди, а не боги в людському образі». Жерці проілюстрували Гекатеєві свої аргументи на родоводі 345 поколінь земних людей — «піромісів», чи «прекрасних і благородних людей», де піроміс походив від піроміса і 345 великих статуй яких зберігалися в храмі.

Це — цікава ілюстрація класичної ситуації, повторюваної в різні часи, за якої раціональні принципи аналізу та діяльності щодо інших об'єктів нерідко вступають у супе-речність, коли вони спрямовуються до творця і зачіпають його особисті інтереси. Так і у випадку з Гекатеєм: раціо-нально переосмислюючи міфологеми заради істини, він сам, можливо і несвідомо, створював міфологему божественного походження засновника власного роду. І це не дивно: кожна епоха творить свої міфи, зумовлює людську причетність чи відмежування від них, у залежності від рівня їх соціального престижу, групових та особистих інтересів і т. д.

Та скільки б не було суперечностей чи недоречностей в історичних творах логографів, які дійшли до нас, все ж вони ніяк не зменшують їхньої ролі у виникненні історичної науки. Логографів можна називати праісториками, протоісториками, попередниками істориків,— як завгодно. Вже в ^античній науці їх називали по-різному: логографами' (творцями літературного жанру), істориками, географами, мандрівниками (залежно від конкретних обставин і сфер їхньої діяльності). Що ж стосується процесу формування нової галузі суспільного знання — історії, то її витоки, генезис і принципи безпосередньо пов'язані з твор-

29

чістю тих логографів, що займалися проблемами історії суспільства, і саме в цій ролі вони є попередниками цілої плеяди грецьких учених, професійна діяльність яких зосе-реджувалась на історичних дослідженнях, написанні історії.

На грунті історичного доробку логографів виникає перша наука про суспільство, яка спирається на емпіричний матеріал, дані спостережень учасників подій, на матеріали тогочасних документів, інші джерела. Розробляються перші принципи пізнання соціальних явищ, перші спроби осмислення логіки пізнання. Всі ці процеси пов'язані з виникненням історії як науки.

Найпершим пам'ятником історичної науки є знаменита робота видатного вченого, «батька історії» Геродота «Істо-рія».

Геродот (між 490 і 480 — близько 425 р. до н. є.) у своїй праці, яка умовно була названа «Історія», описує гре-ко-перські війни з 509 Д° 478 р. до н. є., які вели вільні давньогрецькі міста-поліси проти східної перської деспотії і які завершились у 449 р. до и. є. перемогою греків і під-несенням ролі Афін у житті рабовласницької грецької держави як домінуючої політичної сили.

Робота Геродота цікавить нас не як історичний документ, що розповідає про певні події. Це справа істориків. Для соціології вона цінна як певний пізнавальний документ, що містить ряд нових елементів, пов'язаних з науковими дослідженнями соціальних процесів.

Велика заслуга Геродота полягає в тому, що він, як і його попередники-логографи, намагається раціонально пе-реосмислити величезний історичний матеріал — генеалогії, місцеві хроніки, землеописання, письмові та усні легенди й оповіді, матеріали логографів, розповіді очевидців, свідків та учасників подій, особисті спостереження і т. д. І хоча в цій раціональності він не завжди послідовний, оскільки вважає, що важливіше передати розповідь про певну подію, а не визначати її достовірність, проте в ряді місць досить критично ставиться до відтворюваних фактів.

Про характер роботи Геродота з джерелами інформації свідчить таке його зауваження: «До сих пір я розповідав про те, що бачив своїми очима, керуючись власними судженнями чи відомостями, котрі я збирав • особисто. Тепер я хочу повідомити те, про що дізнався з розповідей із єгипетської історії».

Якісно новим моментом побудови Геродотом своєї «Іс-торії» є введення принципу, що об'єднує його твір в єдине ціле. Цим принципом виступає ідея боротьби Греції зі Схо-

30

дом, переваги вільних греків над уярмленими східними варварами.

Геродот, щоправда, не міг подолати численних забобонів свого часу, тому його погляди багато в чому суперечливі, йому ще бракує органічної єдності, цільності, строгої наукової визначеності при описуванні та поясненні подій. Проте його «Історія» з фактографічного боку — перше історичне дослідження, з якого розпочинається інтенсивний розвиток науки про суспільство, де наявні елементи наукового дослідження соціальних явищ, а саме: критичний аналіз окремих повідомлень та фактів, хронологічна послідовність і системність викладу матеріалу, намагання достовірного викладу фактів, посилання і вказівки на від-повідні джерела історичної інформації тощо. Усе це дало підстави Ціцерону назвати Геродота «батьком історії». У творчості Геродота людина вперше виходить на арену історії як її головний і єдиний суб'єкт.

Істотним кроком уперед у розвитку історичного пізнання стала творчість видатного представника історичної науки античної Греції Фукідіда.

Фукідід (близько 460—400 р. до н. є.) сам брав участь у Пелопонесській війні в 424 р. до н. є. (він був стратегом і командуючим афінською ескадрою). За запізнення з вій-ськовою допомогою афінському гарнізону, який потерпів поразку, Фукідіда було засуджено на вигнання. Там він і займався впродовж 20 років збиранням матеріалу для своєї видатної праці з історії Пелопонесської війни, яка йшла між грецькими полісами з 431 до 404 р. до н. є. Фукідід описав події з початку війни до осені 411 р. до н. є. у праці, що пізніше дістала назву «Історія».

«Історія» Фукідіда — це унікальна праця з точки зору її наукової достовірності. її автор, за свідченням дослідників, не використав жодного недостовірного факту.

Тут наявні всі основні елементи, що характерні для на-укового дослідження: послідовність логіки викладу матеріалу, спроба знайти соціальні детермінанти подій, строгий відбір фактичного матеріалу на основі ретельної перевірки, усунення повчань та авторських сентенцій і оцінок, суб'єктивного ставлення до зображуваного, яке є досить типовим не лише для логографів, а й для істориків пізніших часів.

Оцінюючи наукове значення доробку Фукідіда, слід за-значити, що ті принципи історичного дослідження, які він висловлює в своїй праці, є, по суті, універсальними прин-ципами соціального пізнання, в тому числі й соціологічного.

31

У першій частині «Історії» Фукідід ставить проблему достовірності використаних матеріалів про події Пелопо-несської війни, підкреслюючи, що він поставив «собі за-вдання описувати їх, одержуючи відомості не шляхом роз-питування першого-ліпшого і не за власним розсудом, а зображати, з одного боку, лише ті події, у яких самому довелося бути присутнім, а з другого — розбирати пові-домлення інших зі всією можливою точністю». Вказуючи на таке важливе джерело для розуміння описуваних подій, як промови, Фукідід зауважує, що їх не можна точно передати, тому він, «наскільки можливо, дотримується за-гального смислу дійсно виголошених промов».

Фукідід прекрасно розуміє, наскільки «ускладнені істо-ричні пошуки» давно минулих подій і фактів. Описуючи з перших сторінок прадавню історію племен і народів, що проживали на території Греції, Фукідід критично оцінює легендарні й поетичні розповіді про минуле. Поети «пере-більшують і прикрашають оспівувані ними події», говорить він, а історії, «які пишуть логографи (більш вишукано, ніж правдиво)», перетворилися в легендарні і «за давністю не піддаються перевірці».

Він відкидає свідчення людей у залежності від їх суб'-єктивного ставлення до воюючих сторін чи від сили їх па-м'яті.

З упевненістю людини, що сумлінно виконала свій обо-в'язок, Фукідід пише: «Моє дослідження, при відсутності в ньому всього легендарного, можливо, здається малопри-вабливим. Але якщо хто захоче дослідити достовірність ми-нулих і можливість майбутніх подій (які можуть повто-рюватися завдяки властивостям людської природи в тому ж чи подібному вигляді), то для мене буде достатньо, якщо він визнає мої дослідження корисними. Моя праця створена як надбання навіки, а не для хвилинного успіху у слухачів». У цьому ємкому лаконічному уривку закладено дуже- багато: скепсис до легенд та міфів як джерел історичної науки, ідея повторюваності в історії «завдяки властивостям людської природи», впевненість у корисності здійсненої праці для майбутнього.

Докоряючи тим, хто не «утруднює себе пошуком істини», Фукідід заперечує значення призвісток (прикмет), чудес, втручання богів в історичні події. Так, розповідаючи про афінського державного діяча й полководця Нікія, він зневажливо зауважує, що той надавав великого значення тірнзвісткам і т. п.

Слід звернути увагу і на ніби мимохідь висловлену Фу-хідідом фразу про події, «які можуть повторитись». У цьо-

32

му висловлюванні міститься зачаток ідеї історичного кру-говороту, циклічності розвитку суспільства, яка стане однією з центральних у пізніших історичних і соціально-філософських концепціях. При цьому він виходить з того, що повторюваність подій і доль випливає з властивостей людської природи, а не з якихось містичних чи космічних начал. Тут, правда, мається на увазі повторюваність (по-дібність) індивідуальних дій та доль, тоді як концепції круговороту розглядатимуть циклічності в розвитку народів, держав, культур і т. п.

Переконаність у можливому повторюванні соціальних явищ та процесів, виникнення можливих аналогій у май-бутньому — основа впевненості Фукідіда в корисності своєї праці для прийдешніх політиків, які мають враховувати в своїй діяльності досвід і помилки минулого. Це — над-звичайно істотний новий елемент, який сам ФукідГд, мож-ливо, усвідомлював не повною мірою, хоч, по суті, це про-образ гносеологічного принципу, пов'язаного з прогнозу-ванням, передбаченням розвитку подій у майбутньому на основі знання про минуле та сучасне, якщо воно базується на достовірному знанні та цивірених фактах.

«Історія» Фукідіда- з боку фактології майже бездоганна. Якщо той чи інший факт не підтверджується відповідними джерелами, то Фукідід робить застереження, що не міг установити його точно.

Дослідження історії Пелопонесської війни приводить Фукідіда до розуміння різниці між причиною та приводом подій. Історичні процеси він розглядає як результати ді-яльності людей, зумовлені особливостями «людської при-роди» з їх прагненнями до здійснення своїх надій, інтересів, до влади, з намаганнями позбутися бідності чи збіль-лнити свій достаток і т. д. Ці властивості людської натури і є причинами повторюваності самої історії.

Фукідід звертає увагу на роль географічного положення, багатства держави та їх впливу на хід історії. І це надзвичайно цікаво, оскільки тут фактично вперше в історії суспільної думки зовнішні фактори впливу на історичні процеси виступають не в образі богів чи фатуму, а мають земне — природне чи соціальне походження.

Творчість Фукідіда, принципи його історичного опису-вання істотно вплинули на подальший розвиток історичного знання і творчість наступних поколінь істориків, таких як Ксенофонт ((близько 430 — 355 чи 354 р. до н. є.), який безпосередньо продовжує роботу Фукідіда й описує події з 411 до 362 р. до н. є. у праці «Грецька історія»), Полібій, Плутарх та ін.

2 828 33

Полібій (близько 201 — 120 р. до н. є.) —давньогрецький історик, після перемоги Риму над греками був заложником і 16 років прожив у Римі, автор проримської праці «Всесвітня історія».

У творчості Полібія ми знаходимо кілька нових прин-ципів, що розширюють межі соціального пізнання. Вже сама назва праці показує, що її автор виходить за межі старої традиції розглядати історичні процеси локально (культурні греки і чужинці-варвари з їх незрозумілою мовою та дивними звичаями й культурою). Полібій розглядає історичні процеси у їх взаємозв'язку.

Важливим фактором розвитку всесвітньої історії, на його думку, є державна машина. Вона досягла абсолютної досконалості в політичній системі Римської держаьи, що й зумовило панівну роль Риму в долі «всезагальної історії» народів Греції, Македонії, Єгипту, Сирії, Карфагена, Малої Азії та ін.

Полібій доводить, що Римська держава завдяки впливу долі (телеологічної мети) змогла належним чином спрямувати історичні події і «підкорила їх одній меті», коли історія стає ніби єдиним цілим, де події в Італії та Лівії переплітаються з еллінськими та азіатськими і все зводиться до того самого завершення, до одного кінця. Доля є неминучою і всемогутньою, і саме вона визначає, який народ чи держава покликані стати ведучою силою в історичному процесі, що розвивається по колу. _

Політичні форми держави змінюються послідовно одна за одною, маючи між собою спотворені проміжні «ненормальні» форми: монархія-+т\іратя->-аристократія-+олігар-хія-мЗежо/срапя-»-анархія (охлократія). Анархія призводить до встановлення монархії, і таким чином коло замикається, а історія повторюється завдяки впливу невблаганної долі..

Проте Полібій не завжди послідовний у визнанні значення долі, оскільки при розгляді інших подій ніби забуває про її існування. Так, у його творчості чітко визначилося розуміння- ролі історичної особи в суспільстві, яка здатна прискорити чи загальмувати розвиток тих чи інших політичних структур та процесів, боротися проти «сили долі», переслідуючи свої цілі й інтереси. В цьому контексті він аналізує діяльність Ганнібала, Персея, Сціпіона Старшого та ін. Своєю особливою заслугою Полібій вважає відкриття того, що всі суспільні явища породжуються певними причинами земного походження. «Не варто,— пише він,— залучати божество для пояснення таких випадків,

34

коли існує можливість віднайти, від чого чи завдяки чому відбулося те, що сталося».

На відміну від Фукідїда, який концентрував увагу на точності описування історичних подій, Полібій вбачає своє завдання в поясненні їх, у розкритті взаємопов'язаних причин. Доля, божество і фатум Полібія-філософа відступають на другий план у Полібія-історика і вченого. Про це свідчить і те, що причини війн він вбачає в зіткненні торгових інтересів і т. п.

Історична концепція Полібія — приклад перетворення історичної науки в ідеологічну силу панівного класу рабо-власницького Риму. Запеклий прихильник (і заложник!) Риму, що покорив Грецію — його вітчизну, Полібій свідомо перетворює історію в знаряддя активного ідеологічного звеличення Римської імперії. У цьому знайшов відображення процес формування держави як могутньої сили, що визначає долю індивідів, класів і народів.

У творчості Полібія визначилося розуміння історичної науки як наставниці життя, і тому він не випадково під-креслював, що вона має бути прагматичною (від ргадта — діло), корисною, діловою.

Визначеність загальної концепції і принципів пізнання історії, що так чітко відобразились у «Всесвітній історії» Полібія, значною мірою вплинули на розвиток соціологічних концепцій епохи Відродження, особливо на творчість Н. Макіавеллі.

Посилення могутності Римської імперії, політичні амбіції всевладних імператорів та претендентів на трон, політичні авантюри й інтриги відобразились на процесі прагматичного пізнання, в тому числі й історичного. Ці процеси яскраво відтворив у своїх працях римський письменник та історик Таціт.

Публій Корнелій Таціт (близько 58—120) відомий своїми працями «Історія», «Аннали», у яких відтворюються переважно сучасні йому події в житті Римської імперії. Суперечливість імперської епохи відбилась і в творчості Таціта, коли він аналізує діяльність імператорів з точки зору не лише їх позитивної, але й реакційної діяльності. Діалектичне сприйняття історичного процесу — чи не най-характерніша риса цього історика.

У пізнавальному аспекті творчість Таціта становить інтерес у зв'язку з тим, що він, порівнюючи республіканський та імперський Рим, звертає увагу на ті соціальні й політичні умови, які безпосередньо чи опосередковано впливають на достовірність історичного матеріалу. Перша книга «Історії» Таціта розпочинається саме з цього: «Події

2* 35

попередніх восьмисот двадцяти, літ, які пройшли з часу заснування нашого міста (Рима.— Авт.), описували багато хто, і доки вони вели оповідь про діяння римського народу, розповіді їх були красномовними та щирими. Але... після того..., як усю владу прийшлося зосередити в руках однієї людини, ці великі таланти перевелися. Правду почали всіляко спотворювати — спочатку через незнання державних справ, котрі люди почали вважати для себе сторонніми, потім — з бажання полестити можновладцям, або навпаки, з ненависті до них. До думки нащадків не стало діла ні огудникам, ні лестунам. Але якщо лестощі, якими користується історик для того, щоб досягти успіху, огидні кожному, то до наговорів і наклепів всі охоче прислухо-вуються; це й зрозуміло: лестощі несуть на собі відбиток рабства, тоді як підступність виступає під личиною любові до правди».

Таціт вказує на головні причини спотворення соціальної інформації, які криються в соціально-політичній системі, політичному режимові, рівні забезпечення інформаційним матеріалом, характері ставлення суб'єкта до пануючої си-стеми суспільних відносин і породжуваних нею суб'єктивних мотивів творчої діяльності тощо. Значення останніх для дослідника історії він прекрасно розуміє і завершує наведену думку напутньою порадою «...тим, хто вирішив непохитно дотримуватись істини... вести свою оповідь, не піддаючись любові і не відаючи ненависті».

Аналіз генезису історичної науки показує, що саме в ній виникають і усвідомлюються важливі принципи соціального пізнання, оскільки об'єктом історичної науки була людина, суспільство, соціальні факти. Логографи та історики, фіксуючи події, були першими, хто спеціалізував процес пізнання щодо суспільних явищ. І це не випадково. Адже на відміну від філософських досліджень, що розглядали буття в контексті всесвіту, логосу, історіографи мали конкретний об'єкт — суспільство, що об'єктивно сприяло постановці та вирішенню завдань, пов'язаних із розробкою принципів і засобів пізнання соціальних явищ. Багато з них стане предметом особливого вивчення через століття і тисячоліття, як, наприклад, проблема соціального факту.

Непересічною заслугою логографів та істориків антич-ності є систематичне описування та письмове фіксування історичних подій і фактів, постановка питання про досто-вірність та істинність соціальних фактів і їх критерії, за-початкування історичної критики, введення важливого принципу — хронологічного відтворення подій і фактів за ча-сом їх звершення, констатування фактора історичного про-

36

стору звершення подій, постановка в центр дослідження діяльності історично реальних осіб, а не богів чи міфоло-гічних героїв. Античні історики вперше в науковій практиці зробили спробу дати концептуальний виклад історичного матеріалу через систему ідеологічного бачення соціального світу; в їх творчості намітилися перші спроби розглядати географічні, економічні, політичні, психологічні та культурні фактори як детермінанти історичних процесів, розуміння різниці між причинами та приводами історичних подій; виявлення і розкриття факторів, що спотворюють, деформують правдивість історичного дослідження, та багато ін.

Такої чіткості в постановці гносеологічних проблем у соціальній науці антична філософія не дала. Тому в практиці історичної науки тих часів ми знаходимо більше матеріалів для розуміння особливостей формування соціального знання та пізнання, ніж у фундаментальних і глибоких філософських трактатах, хоча, звичайно, і там є чимало корисного та повчального.

Для історії соціології, зокрема такого її розділу, як протосоціологія, науковий доробок представників історичної науки Стародавнього світу особливо значимий, оскільки саме історики поставили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного відображення соціальних явищ і спотворюють результати пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпіричного матеріалу, їх відбору й узагальнення і т. д. Саме тому без протосоціо-логії історія соціологічного знання буде неповною, а хронологічні рамки її генезису істотно обмеженими. Таким чином, всебічність і повнота соціологічного знання неможливі без протосоціології.

Завершуючи аналіз історіографічного доробку античності, ще раз хочеться звернути увагу на драматичність того факту, що геніальні відкриття тогочасної історії не стали набутком наукового пізнання свого часу і пройшли повз увагу філософії, яка розвивалася паралельно з історією, проте зневажливо ставилася до неї. Але про це мова йтиме далі.

Слабкою стороною історичної науки був її споглядально-констатуючий характер.

Рабовласницьке суспільство тривалий час несло в собі рудименти родообщинного устрою, який був ближчим до природи, ніж до цивілізації, і тому в еллінській історії особливо відчутний її зв'язок з міфологізованим світогля-

37

дом, у якому людина, суспільство так чи інакше мисли-лись як елементи космічного цілого з його фаталізмом, провидінням чи долею, що прорікали суще. Незважаючи на спроби окремих істориків показати активність суб'екта-людини, можливість її волевиявлення і вибору, проблема свободи в її філософському смислі в цілому була нетипова для даного періоду. М. О. Бердяєв слушно зауважує, що еллінській свідомості не було притаманне «...усвідомлення свободи, творчого суб'єкта історії».

Ця традиція поряд з іншими фактами зумовила описовий, споглядальний характер розвитку історичної науки аж до XIX ст., коли впродовж віків історіографія обмежувалася відтворенням реального історичного процесу в фіксації подій, імен, фактів у просторі і часі і не вникала в глибинні механізми суспільно-історичного розвою, а завершилася кризою повзучого емпіризму, не здатного піднестися над фактами. До речі, саме ця криза стала однією з причин, що зумовили появу соціології в XIX ст.

§ 5. Соціально-філософські проблеми суспільстваі соціального пізнання

(Демокріт, Платон, Арістотель)

Розвиток філософського знання відбувався паралельно з історичним, проте ці два пізнавальні процеси в Старо-давньому світі ніколи не перетнулися між собою і не взає-мозбагатили один одного.

Пізнавальний досвід історичної науки не вивчався фі-лософією, а соціально-філософський аналіз суспільних процесів практично відсутній в історичній науці. Історія перебувала в стані пошуків своїх дослідницьких методів, а філософія, займаючись високими матеріями, зневажливо ставилася до всього того, що було пов'язано з емпіричним та чуттєво-споглядальним матеріалом. І

Така традиція елітарного ставлення до історії відчувається і в пізніші часи, наприклад у творчості Секста Емпірика (близько 200—250). Цей представник скептицизму у своїй праці «Проти вчених», критикуючи різні науки, виступаючи проти граматиків, риториків, геометрів, ариф-метиків, астрологів, музикантів, логіків, фізиків, жодним словом не згадує істориків.

У всьому цьому є своя логіка. Практика античного су-спільства з її обмеженими масштабами взаємодії з природою і тісна залежність від неї породжували фаталістичні

38

уявлення про СВІТІ і людину. Досить міцними залишалися позиції міфологічного світосприйняття.

Людська історія, як і діяльність окремої людини, роз-глядалася в системі загального світового порядку — космосу, який є джерелом і першоосновою всього сущого.

В уяві стародавніх греків сьогоднішнє та майбутнє за-здалегідь приречені фатумом, долею в далекому минулому, і, отже, нічого принципово нового не відбувається зараз і не трапиться в майбутньому. Усе «запрограмовано» раніше. Ця тенденція характерна і для історичної науки, і для філософії того часу.

Стихійна реалізація історичної необхідності, соціальні, економічні, політичні процеси, війни і т. п. породжували й підтримували впевнення в існуванні фатуму, долі, прире-ченості й безглуздя людських спроб подолання їх. Окремі спроби розглядати історичні явища через соціальні детер-мінанти не могли істотно змінити існуючої системи світо-сприйняття. Та й автори, що висловлювали сумніви щодо участі богів чи фатуму в тих чи інших подіях, самі не завжди були в усьому послідовними.

Ні історики, ні філософи античного світу не розглядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами. Для них суспільство ще виступало як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне життя, історія маслились як компонент космічного буття і його похідна частина. Звідси й намагання філософів розглядами суспільство, державу, індивідів у контексті загального цілого. А соціально-філософські теорії суспільства й відображували такі моделі суспільного устрою, який відповідав би закономірностям космічного цілого.

Історична думка, як ми бачили, ще не піднялася до такого рівня аналізу, вона ще провінціально сприймала світ крізь призму свого етносу. Виняток становить Полібій, але і в нього «всесвітня історія» обмежена історичним простором впливу Риму на інші народи та держави.

Це одна причина ігнорування філософією історіографії. Другою було протиставлення філософами чуттєвого рівня пізнання, чуттєвого досвіду — раціональному, «розумному». Так, Демокріт розрізняє два роди пізнання — істинний і темний: «До темного належать усі наступні [види пізнання]: зір, слух, нюх, смак, дотик... Коли темний [рід пізнання] вже більш не здатний ні бачити занадто мале, ні чути, ні нюхати, ні сприймати на смак, ні дотикатись, але дослідження [повинно проникнути] до більш тонкого [недоступного вже чуттєвому сприйманню], -<тоді на сцену виступає істинний [рід пізнання], бо він у

39

мисленні володіє більш витонченим пізнавальним органом» >.

Якщо додержуватися логіки Демокріта, то історія — це «темний» вид пізнання, бо вона оперує чуттєвим матеріалом. Подібні аргументи, але на дещо іншій основі, трапляються в Арістотеля. Розглядаючи науку, яка є «мудрістю», він пише, що ми «вважаємо мудрим того, хто здатний пізнати трудне і нелегко збагнене для людини (адже те, що сприймається чуттями, притаманне всім, а тому це легко і нічого мудрого в цьому немає)». Крім того, не існує науки про одиничне, зазначав Арістотель у «Метафізиці»; вона вивчає загальне.

Природно, що в ці закони історія не вписувалась як сфера наукового знання, а розглядалася філософами як різновид оповідної прози.

Хоча в центрі уваги стародавньої філософії були проблеми буття (космосу, логосу), першопричин, теорії пізнання, логіки та ін., проте в творчості кожного філософа в тій чи іншій мірі відображаються проблеми людини, дер-жави-полісу, соціального пізнання, суспільства та ін. Найбільший інтерес становлять соціально-філософські концепції суспільства, які ми розглянемо на прикладі творчості видатних представників стародавньої філософської думки.

Демокріт (близько 460 — близько 370 р. до н. є.), дав-ньогрецький філософ-матеріаліст, учив, що суспільство ви-никає в лоні природи. Первісні люди вели стадний спосіб життя, але поступово завдяки наслідуванню природі, по-требам у їжі, одязі, житлі, використанню знарядь праці прийшли до культурного життя. У павуків люди навчилися ткати, у ластівки — будувати житло, у лебедів, солов'їв та інших співучих птахів — співати. В основі цього навчання була потреба, яку Демокріт називав вчителькою життя.

Систему соціальних відносин Демокріт розглядає через зв'язок, аналогічний тому, що існує між частиною і цілим,— людина є мікрокосм і частина макрокосму, тому все те, що «відбувається в мікрокосмі, то, отже,— і в макрокосмі».

Земля виникає з космосу; на ній розвивається життя, з'являються різноманітні види тварин, а потім і людина. Люди розселилися на землі; вони об'єднувались і допомагали одне одному, щоб вижити в боротьбі з хижаками, природою, затим навчилися членороздільній мові. Та оскільки люди жили об'єднаннями в різних місцях землі, то й мови в них були різні; від первісних людських об'єднань виникли всі народи.

40

Люди створюють свої закони, але законодавство в су-спільстві виникає не «по природі», іа створюється штучно, і тому політичні настанови та вимоги — суб'єктивні («не-істинні»), якщо вони не спрямовані на благо.

Син свого часу, Демокріт вважав рабство законним і необхідним явищем, а головною метою держави і політичних діячів — забезпечення загальних інтересів вільних громадян рабовласницької демократії, прихильником якої був сам. Індивід мусив підкорятися державі, раб — пану, а суспільство мало узгоджуватися з природою, з якої воно виникло. «Інтереси держава повинна ставити вище від усього іншого і повинна турбуватися, щоб вона добре керувалась. Для сприяння цьому не слід боротися проти справедливості і для своєї [особистої] користі застосовувати насильство супроти загального добра (блага.— Авт.). Бо держава, якою добре керують, є найбільший оплот: у ній усе міститься, і коли вона зберігається, все ціле, а гине вона, з нею разом і все гине».

Найкращою державою Демокріт вважає демократію, бо в демократичному полісі навіть бідність — ліпше, ніж багатство в монархії. Адже демократія забезпечує вибір найдостойніших для сумлінного виконання державних обо-в'язків. Громадяни не повинні переслідувати тих діячів, які справедливо притягали їх до відповідальності. Виборні особи також не повинні чекати на похвалу при відмінному виконанні своїх обов'язків.

Пристойність вимагає підкорення закону, владі і розу-мовій перевазі, бо від природи керувати властиво ліпшому і дуже тяжко бути в покорі у гіршого.

Кожна людина має навчатися мудрості, яка не стільки дана від природи, скільки від сумлінного навчання.

Твори Демокріта не збереглися, до нас дійшли лише фрагменти, цитовані різними авторами. Та і в цих фрагментах трапляються цікаві думки давнього мудреця про значення поділу праці, про виробничу діяльність та багато іншого. І навіть ці нечисленні фрагменти свідчать, наскільки багатогранною була творчість Демокріта. Найцікавіші для нас здогадки та гіпотези, що стосуються соціальної проблематики. Вони містять багато раціонального. Головною ж заслугою Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження людини шляхом природного розвитку космосу, шляхом еволюції матерії завдяки різним комбінаціям атомів.

Чітко простежується і проблема розуміння людини як політичної істоти, що живе в полісі і має підкорятися за-конам, що спрямовані на досягнення загального блага.

41

У творчості Демокріта вперше поставлена проблема еволюційного розвитку світу, частиною якого є світ людини. Це — вже філософська теорія суспільства, в якій суспільство та людина (мікрокосм) мисляться як елементи космічного цілого. Проте ця теорія в цілому досить довільна й абстрактна; вона не спирається на достовірні факти соціального життя, а будується на. гіпотетичних, вірогідних припущеннях. Тут емпіризм історичного дослідження суспільства підмінено абстрактно-теоретичним, дедуктивним аналізом, що обмежувало пізнавальні можливості і робило однобічним історичний і філософський аналізи. В дослідженні соціальної проблематики з цього часу чітко визначилися дві лінії — емпірична та абстрактно-теоретич-•на. Для першої було характерно «заземлене» описування, в якому набір фактів не піднімався до рівня теоретичного узагальнення, для другої характерною рисою був спекулятивний, абстрактно-теоретичний аналіз, що не спирався на дослідження фактичного матеріалу.

Теорія пізнання ще не піднялася до розуміння діалек-тичної єдності емпіричного та теоретичного в науковому дослідженні, що й зумовило тривалість існування цих на-прямів у науці та гносеології як співіснуючих, але не взає-мопов'язаних.

Підносно завершену систему політичного устрою су-спільства висунув видатний давньогрецький філософ Пла-тон.

Платон (427 — 347 до н. є.)—знаменитий філософ ан-тичності, представник ідеалістичного напряму, з творчістю якого пов'язана розробка проблем логосу, методу в філософії, психології, політики, педагогіки, виховання і навчання, натурфілософії і т. д. По суті, він є першим професійним представником філософії на відміну від «мудреців» — фі-лософів-любомудрів.

Творча спадщина Платона дуже велика. Ми ж розглянемо лише соціально-політичні проблеми, відображені в творах «Політик», «Держава», «Закони». У своєму філософському вченні Платон охоплює всі сфери буття, починаючи з натурфілософії, деміурга-творця сущого, в тому числі й природного буття, яке є лише відбитком, тінню надприродного.

У космологічному вченні Платон розглядає світ чуттєвих речей та явищ як відображення істинно сущого світу — ідей. Розум-деміург створює душу космосу, яка зумовлює всі інші речі та явища, в тому числі й земні. Справжнє буття — це «надприродне» буття, а природне — лише форма інобуття. Тотожне собі буття є «ідея».

42

Ідеї — реальна причина й зразки існуючих речей. Вища ідея — ідея блага. Людські душі безсмертні; вони приходять із світу «ідей», і чим довше їх перебування в тому світі, тим вищі потенційні.задатки'людини, в тіло якої вселяється душа.

Індивідуальна душа — це образ, віддзеркалення універ-сальної «світової душі». Вона «триєдина», включає в себе такі елементи, як розумність (ідеально-розумові здібності, якості), афекти, побуджувальні пристрасті (інстинктивно-афективні якості) І жагу, прагнення (доцільно-вольові якості) . Всі ці компоненти притаманні кожній душі, але їх співвідношення, питома вага в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через виховання.

Оскільки більшість людей не спроможні приборкати свої пристрасті, бажання та прагнення і завдяки цьому не здатні досягти досконалості, наблизитись до ідеалу, то звідси випливає необхідність у державі та законах. Держава має забезпечити притаманні людям природжені потреби, і тому в досконалій державі люди мають бути розділені на певні групи (стани) у відповідності з особливостями їх душі. Проте існуючі форми правління та державного устрою теж недосконалі, хоч серед них є «правильні» і «спотворені» форми.

Правильними формами держави Платон вважає монархію та аристократію, якщо вони законні і їх діяльність направлена на досягнення блага та злагоди. Негативними формами політичного устрою для Платоиа є тімократія (панування честолюбців, що прагнуть до збагачення, займаються здирництвом та корупцією, це — влада користолюбців), олігархія (панування купки багатіїв-марнотрат-ників, злодіїв, майстрів темних справ, здатних на злочини, людей, що не займаються своєю справою), демократія — влада більшості, яка може бути законною чи незаконною (коли демос захоплює її шляхом насильства), тиранія — влада одного над усіма, яка приходить на зміну виродженої демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популяціонізм» тиранів, коли спочатку тиран до всіх усміхається, обнімає, звільняє від боргів, роздає землю, а трохи пізніше знищує непокірних і тих, хто виступає проти чи осуджує його вчинки.

Розглядаючи всі існуючі форми держави, в тому числі «правильні», Платон вважає їх недосконалими і протиставляє свою модель політичного устрою, так звану «ідеальну державу», яка, на його думку, здатна реалізувати головний принцип життя — справедливість та благо.

43

У праці «Держава», основні елементи якої викладені вище, Платон не проводить різниці між державою та суспільством. Як і інші мислителі того часу, він розглядав людину як істоту політичну, а соціальність ототожнював із державністю. Саме тому для Платона характерною рисою є розгляд етики в поєднанні з проблемами політики, а етика та політика органічно пов'язуються з ученням про суще (дійсне) — надприродне буття та існуюче (природне) буття, між космосом, що осягається розумом, та космосом видимим, між еталоном і його зразком, між універсальною «світовою душею» та індивідуальною.

Залежно від домінанти в цілісній «триєдиній» індивіду-альній душі (розумна—афективна—прагнуча) Платон виділяє в етиці три відповідні чесноти — мудрість, мужність, самовладання (поміркованість, здатність контролювати свої пристрасті, прояснений стан афектів), а їх інтегрованим виразом є доброчесність, яка врівноважує їх. Врівноваження людських здібностей є головним принципом етики.

Держава виникає з необхідності забезпечення приро-джених потреб людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організовує виховання та розвиток душі й тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами.

Проте жодна з існуючих форм державного правління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян і т. д. Навпаки, в суспільстві панують багатство і злидні, марнотратство і бідність, тиранія і беззаконня, достойні зневажаються, а негідні правлять. Індивідуальні чесноти вступають у суперечність із суспільною справедли-вістю чи уявленнями про неї. Приклад таких суперечностей — загибель Сократа, оскільки його небажання поступитися моральними нормами, власними переконаннями й необхідністю виконання несправедливого закону зумовило вибір — випити цикуту й піти з життя.

Ці чинники обумовили розробку Платоном своєї моделі соціального устрою, здатного, на його думку, позбавити суспільство від суперечностей між індивідом і державою, між особистою доброчесністю та суспільною справедливістю.

Ця дуже цікава ідея про співвідношення особистого та суспільного інтересу, пошуками вирішення якої будуть займатися мислителі впродовж багатьох століть, і на сьогодні ще залишається відкритою.

У побудові своєї ідеальної форми державного устрою Платон виходить з учення про душу й етику. Ідеальна дер-

44

жава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю. А це можливо в тому разі, коли соціальна структура перебуває у відповідності з типами душі. Трьом типам душі, згідно з платонівською концепцією, відповідає в суспільстві розподіл. на великі групи людей, що займаються тими видами діяльності, котрі задовольняють певну душевну домінанту.

Платон виділяє три верстви (класи) такого суспільства, в залежності від того, який з трьох елементів душі переважає: для душ, у яких домінуючим елементом є розум, роз-судливість, хто здатний споглядати істину, керувати на основі справедливості і доброчесності, Платон відводить найвищий щабель у соціальній ієрархії. На чолі держави мають стояти філософи-правителі: царі повинні філософствувати, а філософи — царювати. Клас філософів-прави-телів нечисленний, бо лише незначна кількість людей здатна на споглядання істини і мудре керівництво державою.

Другим класом платонівської держави мають бути воїни, для душ яких притаманна афективність, мужність, запал.

Тип прагнучої душі, для якої характерні поміркованість, самовладання, здатність до контролю власних пристрастей, становить третій клас платонівської держави. Його представниками є ремісники, землероби, тваринники, будівельники, торговці, -перекупщики, тобто той соціальний стан, який займається виробництвом необхідних матеріальних благ та їх розподілом (обміном). їх доброчинність полягає в забезпеченні життєвих потреб держави і в послуху та покорі філософам-правителям і воїнам. На відміну від філософів та воїнів суспільне й індивідуальне виховання на цей клас не поширювалось. Кожна з цих груп мусила строго виконувати закріплені за нею функції і не втручатися в справи іншої. Це були вільні люди. " Платон вважав, що в його державі немає місця для приватної власності, держава мала втручатися в регулювання шлюбних відносин, оскільки діти беруться на" виховання державою і, як і жінки, є спільними для членів су-спільства.

Платонівська філософія являє собою надзвичайно складну систему знання, різні сфери якого логічно пов'язані між собою в єдине ціле. Але той факт, що вихідним принципом його теоретичної побудови є позаісторична абстрактна ідея як першооснова, першопочаток усього земного й історичного, свідчить про те, що тут марно шукати ті раціональні елементи у пізнанні соціальних явищ, які ми бачимо в історіографів та філософів, котрі відштовху-

45

ються від соціальних реалій, від конкретних процесів і явищ людського життя.

Аналіз соціальних процесів підводив до постановки пи-тання про істинність, достовірність первинних, вихідних даних та їх критичного аналізу хоч би з точки зору здорового глузду. Тут проблема істинності соціального знання так чи інакше співвідносилася з можливістю його практичної перевірки. Логічна істинність тут контролювалася чи перевірялася практично.

Цього не можна сказати про абстрактно-теоретичні со-ціально-філософські теорії Стародавнього світу, особливо ті, що брали за начало абстрактні логічні посилки. Адже в ті часи вже було відомо, що логічна несуперечливість умовиводу не означає його істинності. Обмеженість наукового знання давала змогу покладати за першооснову будь-яку гіпотезу, всяку фантастичну вигадку і логічно розвивати її через систему умовиводів, коли з певних положень (засновків) одержують нові (висновки). Але це вже проблема гносеологічної оцінки висновків з точки зору їх правильності ^та істинності, бо правильність висновку — це його відповідність правилам виводу, тоді як істинність характеризує відповідність висновків чи висловлювань ре-альній дійсності.

З точки зору правильності філософська та соціально-філософська концепція Платона майже бездоганна, тоді як з точки зору відповідності її висновків соціальній реальності, тобто через критерій істинності, вона не витримує критики, бо її вихідні принципи (засновки) базуються на постулатах і аксіомах, які не є простими й очевидними, беззаперечними.

Соціологічна, а точніше, протосоціологічна система су-спільства у Платона заслуговує на увагу з точки зору її побудови як системи теоретичного .знання (вихідні прин-ципи, логічно послідовна аргументація і т. п.), але з точки зору надійності емпіричної бази, фактологічного обгрунту-вання історичним матеріалом своїх вихідних постулатів і висновків вона спекулятивна, умоглядна і не несе того еле-мента істини, який є відтворенням реальної логіки істо-ричного розвитку суспільства^

Геніальний учень Платна Арістотель пішов далі за свого великого вчителя. Існують відомості про те, що молодий учень Академії не завжди поділяв погляди вчителя, що ніби породило відчуження між ними. Можливо, це перебільшення, бо Арістотель перебував у школі Платона аж до його смерті 347 р. до н. є. Проте його система дуже мало скидається на платонівське вчення.

46

Арістотель Стагіріт (384—322 р. до н. є.) — найвидатні-ший давньогрецький енциклопедичний учений, творчий до-робок якого включає проблеми космології, фізики, зоології, теорії пізнання, буття, політичної економії, педагогіки, етики, естетики, риторики. Він — основоположник логіки, психології та інших наук. Всебічно освічена людина з ви-датними інтелектуальними здібностями, талановитий педагог, він був вихователем юного Олександра Македонського, засновником знаменитої школи перипатетиків — Лікею (ліцею). Арістотель залишив величезну творчу спадщину і мав численних послідовників свого вчення. Основні його праці — «Метафізика», «Категорії», «Аналітика», «Нїко-махова етика», «Велика етика», «Політика», «Про душу» та ін.

Не вдаючись у деталі його філософської системи, кос-мологічного вчення, оскільки предметом нашого аналізу є соціальні процеси та проблеми соціального пізнання, роз-глянемо його загальнофілософську концепцію.

Арістотель критикує платонівські ідеї, оскільки вони немовби подвоюють світ (ідея — копія речей) і не відрізня-ються за змістом: Замість цього філософ розглядає річ як єдність форми та змісту. Чуттєво сприйняті речі, навколишній світ пізнаються людиною, і розум не містить нічого такого, чого б не було раніше дано органами відчуття. Тому наукове знання — це відтворення буття, знання про нього. Знання відтворює загальне в речах, розкриває першопричини їх та складові елементи.

Арістотель розробляє логіку як науку про форми мис-лення, без яких неможливий сам процес пізнання. При цьому він роЗглядає логіку не як самостійну науку, а як неодмінний засіб (ог^апоп) кожної наукової дисципліни. Арістотель розрізняє пізнання діалектичне, що дає ймовірне знання, й «аподейктичне», що дає істинне, достовірне знання. Аналізуючи методи достовірного пізнання, він розкриває сутність дедуктивного методу в досягненні істинного знання і розробляє теорію силогізму — дедуктивного умовиводу, в якому з двох засновків одержують третє судження — висновок.

Це вже була справжня наука, що озброювала пізнання надійними засобами досягнення істинного знання, в тому числі й соціального.

Визнаючи вічність існування світу у вічному русі, Аріс-тотель приходить до висновку про існування вічної причини світу і вічного рушія світу. Це — Бог, який є споглядаючим розумом, найвищою дійсністю.

47

Кожен предмет матеріального світу являє собою єд-ність'матерії та форми, котрій приписується активне начало. Людина є вищою істотою матеріального світу, яку утворює матерія в органічному поєднанні з «формою» — душею. Душа містить у собі рослинні, тваринні та розумові елементи. Розум як частина душі, на відміну від інших її складових елементів, потрапляє ззовні і не гине при смерті тіла. Розумна частина душі здатна споглядати незмінні принципи буття та принципи, що здатні до зміни, оскільки сама розумна частина душі теж складається з двох частин.

Така складна диференціація душевного устрою людини потрібна Арістотелю для аналізу життєдіяльності суспільства на рівні індивіда й держави та їх взаємовідносин.

Сенс життя людини — досягнення вищого блага через діяльність. Не самі по собі якості і характеристики людини роблять її кращою; це досягається через розумну діяльність, у процесі якої вони розкриваються. На олімпійських іграх перемагає не той, хто найсильніший, а той, хто переміг у змаганнях, зумів цього досягти.

Умовою досягнення блага є доброчесцість, яка полягає в умінні визначитись у виборі доброго вчинку, потенційну можливість реалізувати через, свою діяльність поставлену ціль. Ці проблеми розглядаються в його етичному вченні у безпосередньому зв'язку з проблемами філософії (праці «Етика Нікомаха», «Етика Евдема», «Велика етика»).

Етика, на думку Арістотеля, забезпечує правильні норми поведінки з метою досягнення щастя та доброчесності. Філософ виділяє два види доброчесності (арете): «етичні арете», що походять від звичок, характеру і є «серединою між двома пороками» (наприклад, мужність є серединою між боягузтвом і відчайдушністю), і «діаноетичні арете» — інтелектуальні доброчесності, які полягають в діяльності розуму, теоретичного інтелекту у відшукуванні істини заради самого пізнавального процесу чи для практичної діяльності й поведінки людини. Чим вищий рівень досягається в доброчесності, тим більше щастя від успіху.

Діяльність у поєднанні з доброчесністю є блаженством і становить мету людського життя. Але блаженство як ідеал споглядання істини можливе лише для божества. Оскільки ж у людині є момент божественного, то вона теж мусить прагнути до блаженства, але оскільки вона — не божество, а земне творіння, то потребує земних благ, таких як фізичне здоров'я, їжа, житло, розваги, всього того, що потрібно для життя й спілкування, що становить смисл щастя та доброчесності (арете) на землі.

48

Досягнення «арете» забезпечується не лише через інди-відуальну діяльність, а й через політичний устрій суспільства — державу-поліс.

Держава-поліс виникає природно, як і всі живі організми. Лише в державі людина стає повноцінною, бо вона «за природою своєю є істота політична», «істота соціальна». Той, хто живе поза державою, є або недорозвиненою в моральному плані істотою, або надлюдиною.

Свій трактат «Політика». Арістотель розпочинає з ви-значення держави як свого роду спілкування заради якогось блага. Він пише: «...всі спілкування прагнуть (зіок-Ьасігопіаі) до того чи іншого блага, причому більше від інших і до вищого з усіх благ простує те спілкування, яке найістотніше з усіх і охоплює собою всю решту спілкувань. Таке спілкування і називається державою чи спілкуванням політичним».

Розглядаючи питання про походження держави, Аріс-тотель підкреслює необхідність використання методу роз-членування складного (предмета аналізу. — Авт.) на його прості елементи. Цей метод дає Арістотелю можливість показати, що історично першими формами, котрі забезпе-чують спілкування, були сім'я, поселення, що складалося з кількох сімей,— колонії, в яких дехто називає членів того самого поселення «молочними братами», «синами», «внуками». Тут, мабуть, мається на увазі родова сільська община, з якої виникає держава-поліс.

Вона має перевагу й домінує над індивідом, сім'єю та родом, оскільки покликана забезпечити своє власне «арете» й «арете» всім громадянам.

Держава — «продукт природного виникнення»; вона «існує за природою і за природою передує кожній людині», тобто є первинною «у порівнянні із сім'єю і кожним з нас». Усім своїм громадянам держава забезпечує справедливість, оскільки «...право, яке служить мірилом справедливості, є регулюючою нормою політичного спілкування».

Держава піклується про всіх членів, але не всі є гро-мадянами. Арістотель пише про дітей, які не досягли пов-ноліття і не внесені до відомих уже громадянських списків, та про людей похилого віку, звільнених від виконання громадянських обов'язків як про «громадян лише у від-носному смислі», оскільки «поняття громадянина може бути визначене через участь у суді та владі». При цьому, зауважує філософ, це поняття в різних системах державного устрою може доповнюватись.

Прихильник «середини», Арістотель залишається вір-49

ним собі і в розумінні держави; тут він виявляє себе як поміркований політик. Державний устрій може бути пра-вильним, справедливим, або — навпаки, оскільки держава є спілкуванням вільних людей.

. Для Арістотеля державний устрій і «форми (порядок) державного правління» тотожні, хоч це не зовсім так, ос-кільки перший характеризує принципи побудови держави, а другий — форми і засоби здійснення суб'єктами влади. Та це деталі.

Правильні форми державного правління — монархія (царська влада), аристократія (влада небагатьох), полі-тія (правління більшості). Це — нормальні форми, що за-безпечують загальне благо і користь.

Неправильні, ненормальні — тиранія (монархічна влада заради вигоди одного правителя), олігархія (влада, що піклується про вигоди заможних громадян), демократія (вигода неімущих). Ці форми засновані на засадах панування і не спрямовані на загальне благо.

На питання, який вид державного устрою найліпший,Арістотель посилається на свою «Етику» і відповідає, щоте життя блаженне, в якому немає перешкод для доброчесності, яка є серединою, отже, найкращим життям можебути саме середнє (помірковане) життя. Оскільки в кожній державі є дуже багаті і дуже бідні, і такі, що стоятьміж ними, то, визнаючи, що поміркованість і середина —найліпше, слід визнати, що й середній достаток з усіх благкращий над усе, а держава, що складається із середніхлюдей, матиме найкращий державний лад, що забезпечитьсправедливість. >

Арістотель виступає апологетом середніх верств рабо-власницького суспільства.

Він не виступає проти рабства, а намагається теоретично обгрунтувати його природність посиланням «на фактичні дані». Логіка така: панування і підкорення необхідні й корисні, і живі істоти від народження різняться між собою тим, що одним призначено підкоряться, іншим — волода-рювати. Це властиво і тваринам, і людям. Тому, хто «за природою належить не самому собі, а іншому і при цьому все-таки людина, той за своєю природою раб», бо він є власністю іншої людини. Раб як власність — це знаряддя активне й окремо існуюче, проте рабство і раба Арістотель трактує не так примітивно, як йому це приписувалося в ідеологічних працях ЗО—50-х років. Прикладом такої патетики є звинувачення в тому, що політичні «і соціологічні погляди Арістотеля проникнуті думкою про необхідність

50

зміцнення рабовласницької держави» ', Адже інших дер-жавних форм тоді просто не існувало, а якщо уявити собі, що Арістотель знав би і державу диктатури пролетаріату, то навряд чи він відніс би її до групи нормальних форм, попри всі свої глибокі рабовласницькі переконання.

Для Арістотеля держава була в ідеалі системою, здатною забезпечити'благо для найчисленнішої групи середніх верств суспільства, до якого раби не належали як громадяни. Проте не слід і перекручувати Арістотеля в тому смислі, що раби однозначно зводились ним до становища словесного знаряддя, або до тварини.

Арістотель визначає раба як «придбання», як елемент власності, без якої неможливе фізичне існування людини. Саме в економічному плані він трактує раба як знаряддя. Власність — це насамперед засоби існування, знаряддя. Подібно до того, як у майстра немає дружби і правосуддя щодо його знарядь праці, якими він користується, як не-можлива дружба його з конем чи биком, так і неможлива вона з рабом як власне рабом, бо раб — живе знаряддя, а знаряддя — неживий раб. Одначе дружба з рабом як людиною можлива в тій мірі, в якій раб є людиною.

Так що гнівне обурення деяких філософів з приводу зведення Арістотелем раба до «розмовляючого знаряддя» (хоча той писав про «живе знаряддя») не цілком справедливе, бо вони на цьому й зупинялися, тоді як у Арістотеля чітко проводиться розділення в розумінні раба як «живого знаряддя» і раба як людини. Арістотель як філософ і логік розглядає раба в різних системах: у системі виробництва матеріальних благ — це знаряддя, а в системі між-людських відносин — людина. Держава й право, безперечно, на боці рабовласника — вільного громадянина, влада якого над рабом є тиранією. А це вже політичний і правовий аспекти. Так що звинувачувати Арістотеля в однобічності було б несправедливо. Захист Арістотелем рабства випливає не з потреби його створення, а з інтерпретації факту його існування.

Система Арістотеля містить дуже багато елементів со-ціологічного знання, частину з яких розглянуто. Вони на-лежать до предметної сфери протосоціології. Ми ж розгля-немо ті протосоціологічні елементи, які сьогодні включені безпосередньо в предмет соціології.

Арістотель започатковує елементи наукового знання про соціальне управління, визначає деякі його завдання. Звичайно, це не сучасна система наукового знання про

1 История философии: В 6 т. М., 1957. Т. 1. С. 126.

51

структуру та функції з регулювання та цілеспрямованого розвитку соціальної системи, проте це вже теоретично по-ставлене питання про необхідність створення системи знань, на основі якої можна здійснювати управління соціальними процесами.

Попередники Арістотеля теж інколи зауважували про необхідність управління державою, суспільством, але розу-мівся під цим сам процес управлінської діяльності, а не теоретична система знань для її забезпечення.

Розглядаючи державу як синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага, Стагіріт порушує питання про необхідність науки, що забезпечувала б реалізацію такої мети. Вище благо може реалізувати наука, що займається управлінням («Нікомахова етика»). Такою наукою є наука про державу — політика.

Політика як "наука визначає, які ще науки потрібні для держави і які матеріали з них мають вивчати громадяни. Знання і засоби цих наук мають спрямовуватися на освіту людей, без чого неможливо досягнення вищого блага і доб-рочинності. Різним аспектам управління державою при-свячено багато розділів у працях «Нікомахова етика» та «Політика».

Арістотель вперше піднімає і частково досліджує про-блему способу життя. Він зазначає, що спосіб життя в значній мірі залежить від пізнання, від того, що людина розуміє під щастям чи благом.

Арістотель виділяє три способи життя: 1) брутальний, грубий, коли люди під благом і щастям розуміють лише розваги та втіхи і ведуть відповідний спосіб життя; 2) дер-жавний спосіб життя, під яким люди достойні та діяльні розуміють пошану, яка майже і є метою цього способу життя; 3) споглядальний спосіб життя. Останній не коментується Арістотелем, але оскільки споглядання як глибоко інтелектуальна спекулятивна, теоретична діяльність цінне саме по собі, то можна припустити, що це і є найдосконалі-ший спосіб життя.

Досить глибоко розглянув Арістотель і таку суто соціо-логічну проблему, як дозвілля та вільний час. Дозвілля — початок усього й умова розвитку доброчинності та політичної діяльності людини, яка по суті своїй — істота політична. Дозвілля як поняття зспоіа в давньогрецькій мові надзвичайно багатозначне. В «Древнегреческом словаре» (М., 1958) наводиться багато його значень: це — дозвілля, вільний час, відпочинок, бездіяльність, заняття на дозвіллі, розумова праця, учбові заняття, вправи, лекції, школа та ін.

52

Цей термін охоплює в його давньогрецькому розумінні й основні значення сучасного соціологічного терміна дозвілля (вільного часу). В соціології воно спочатку ототожнювалося з позаробочим часом, а нині (виключаючи неодмінні часові витрати того часу, що йде на сон, їжу, інші фізично і фізіологічно необхідні потреби) пов'язується з тим вільним часом, що безпосередньо витрачається на рекреативні процеси та духовний і фізичний розвиток людини (фізичні заняття, активний відпочинок, хобі,.соціальна та політична діяльність, навчання, культуротворення та культурне споживання, заняття з дітьми, спілкування іт.п.).

Арістотель розглядає дозвілля як невід'ємну складову частину життя людини у зв'язку з використанням благ, відчуттям задоволення, щастя, блаженства того, що ко-ристується дозвіллям. Дозвілля — це не просто вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями,— філософським умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, що викликають почуття приємності й задоволення, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуванням тощо.

Дозвілля потребує багато предметів широкого вжитку, і тому раби не мають його («Политика», VII, 1334а 20— 24). Але й у дозвіллі потрібна поміркованість. Воно вимагає розумного користування, а невміння цього ганебне для людини.

Багатство сприяє наявності дозвілля, а останнє пов'язане зі зростанням благополуччя. Правителі мусять піклуватися про те, щоб посадові особи мали дозвілля і вміло користувалися ним.

Кількість і якість дозвілля залежать від форм державного устрою. Щастя царів — у дозвіллі; тирани ж зацікавлені у відсутності його. Арістотель пов'язує відсутність дозвілля з бідністю («Политика», V, ПЗбЬ, 20, 25). В цілому цю проблему він розглядає стосовно політиків, воїнів і Дуже мало й обережно говорить про дозвілля нижчих трудових верств населення — землеробів, ремісників та ін., бо їх заняття не створюють можливостей для благородних і високих форм діяльності, а отже, і дозвілля не може дати їм блаженства.

Надзвичайно цікаві думки Арістотеля, що несуть у собі начерки й абриси аксіології,— теорії цінностей. Щоправда, він не ставить питання про цінності як наукову проблему, хоча досить вільно оперує цим поняттям в його аксіологічному значенні.

У «Нікомаховій етиці» Арістотель характеризує людське життя як вищу цінність. Він закликає державних дія-

53

чів «підноситися до безсмертя... і робити все заради життя,, що відповідає найвищому в самому собі; справді, якщо за обсягом — це мала частина, то по силі і цінності вона все далеко перевершує».

Ціннісний підхід учений використовує в порівняльних оцінках значення багатства і доброчинності в політичній системі.

Аналізуючи аристократичну форму державного устрою, за якої влада, «царська гідність і стратегія» можуть бути куплені за гроші, Арістотель підкреслює, що подібні закони призводять до того, що «багатство цінується вище від доброчинності», а держава стає користолюбною, бо те, що вважається цінним у владодержців, неминуче стає таким же і в уяві решти громадян. А там, де доброчесність «не-цінується над усе, там не може бути міцного аристократичного устрою». Тут чітко простежується оціночний підхід у ставленні до принципів відбору людей на державні посади, а доброчинність посідає найвище місце на шкалі цінностей. Цінність державних діячів визначається у відповідності з їх інтелектуальними та фізичними можливостями.

Найоптимальніший державний устрій за умови управління буде там,' де «природа наділила фізичною силою молодих, а розсудливістю старших», а тому «корисно і справедливо провести відповідним чином і розподіл обов'язків між ними. Такий розподіл відповідатиме їх цінності». Тут оцінка виступає як мірило принципів відбору державних діячів і як оцінка якості їх особистих характеристик.

Той факт, що Арістотель наблизився до розуміння цін-ності на практичному і теоретичному рівні, опосередковано підтверджується його політекономічними дослідженнями, де він за міру оцінки приймає гроші.

Розглядаючи товарний обмін на прикладі праці архітек-тора і чоботаря, Арістотель показує, як потреба в обміні продуктами праці приводить до виникнення посередника — грошей, які виступають мірою оцінки різних продуктів ді-яльності виробників. Завдяки грошам можна порівнювати різні товари і здійснювати взаємообмін продуктами діяль-ності між землеробами, ремісниками, митцями і т. д., бо вони «взаємно знищувалися б, якби робітник не виробляв чого-небудь, що має кількісну та якісну цінність, і якби приймальник роботи не приймав її як визнану кількісно і якісно цінність».

Хоча між текстами перекладів даного уривка в різних виданнях є певні термінологічні розбіжності, та суть обох

54

залишається одна — наявність узгодженого критерію оцінки кількості та якості продукту між виробником і споживачем завдяки наявності міри оцінки — грошей. Таким чином, продукт виробництва виступає як певна цінність для задоволення потреби.

У цьому аспекті проблема оцінки має аксеологічний ас-пект, який не слід ототожнювати з ціною як грошовим ви-разом вартості продукту.-

У своїй знаменитій «Метафізиці» Арістотель вводить систему класифікації наук на теоретичні (філософія, мате-матика, фізика), практичні (етика, політика), творчі (при-кладні науки, мистецтво та ін.). Доводячи, що знання походять з відчуттів, але не тотожні їм (оскільки знання несе елемент загального про буття), Арістотель показує, що предметом чуттєвого сприйняття є одиничне й випадкове. Тому навіть дані простого досвіду, що походить від чуттєвого, є лише фактом, одиничним, і воно без узагальнення не може вважатися науковим. Саме з цієї причини ні досвід емпіричних обслідувань, ні історичні науки не розглядались Арістотелем і не узагальнювались. Більше того, в своїй «Поетиці», говорячи про поезію та історію, він зауважує, що поезія більш філософічна, ніж історія, бо «поезія більше говорить про загальне, а історія — про одиничне», а одиничне — це те, що, наприклад, зробив чи перетерпів Алквіад.

І це тим більш дивує, що Арістотель, орієнтуючи науку на вивчення дійсності, сам займався соціальними дослі-дженнями, збирав необхідний фактичний матеріал. Відомо, що він зібрав величезну кількість даних про конституційний лад 158 грецьких держав-полісів, частину яких використав у праці «Афінська політія».

В короткому розділі неможливо охопити всі сторони багатогранної наукової діяльності Арістотеля, неперевер-шеного генія античної Греції, який залишив глибокий слід в історії духовної культури і творча спадщина якого викликала й викликає глибокий інтерес і збуджує творчу думку й сьогодні. Філософські, соціально-філософські, соціологічні, моральні, етичні, естетичні, політичні, економічні та інші дослідження великого мислителя не втрачають своєї актуальності впродовж тисячоліть. І, мабуть, тому майстер наукової фантастики, польський письменник Станіслав Лем, підкреслюючи надлюдський інтелектуальний потенціал великого мислителя античності, в одному із своїх творів зобразив його як пришельця з космічних просторів Всесвіту під іменем А. Рістотель. У цьому світлому гуморі дана глибока філософська оцінка можливостей

55

людського генія — Арістотеля, не директивного, а загаль-новизнаного, генія за своєю суттю.

Підсумовуючи аналітичний огляд розвитку соціального ■ знання та пізнання в Стародавньому світі, ми бачимо, який великий якісний стрибок воно зробило в своїй еволюції від наївних міфологізованих уявлень про дійсність до теоретичних систем, на яких будувалися соціально-філософські. та природничо-наукові знання. Антична культура та наука створили могутній потенціал для подальшого розвитку піз-нання природи і суспільства. Вона заклала основи євро-пейської цивілізації, від яких беруть свій початок сучасні науки — право, політика, мистецтво, філософія і т. д. Цінні надбання у сферах практики та пізнання Стародавнього світу відкривали нові горизонти для розвитку виробництва, науки, культури для майбутніх поколінь. Проте історія розсудила інакше.

Перехід від античності до середньовіччя сповнений та-кими парадоксами в логіці всесвітньої історії, які й до цього часу не вирішені наукою, бо різні філософські, культу-рологічні, історичні, соціально-філософські, соціологічні та інші розробки й теоретичні системи, хоч і містять у собі певні раціональні елементи, але жодна з них і досі не може претендувати на повноту відтворення й пояснення цього феномена.

Запитання для самоконтролю

1. Проведіть порівняльний аналіз міфа й епосу і розкрийте спільне та відмінне між ними у відображенні та нізнанні соціальних явищ.

2. Які причини зумовили виникнення і розвиток науки в Стародав-ньому світі і чому науки про природу виникають набагато раніше, ніж науки про людину та суспільство?

3. Назвіть головні причини виникнення емпіричних соціальних об-слідувань, їх найбільш типові об'єкти та напрямки в рабовласницьких державах.

4. Що якісно нового внесла в розвиток соціального пізнання антична історіографія?

5. Який вплив мав розвиток математичного знання на поглиблення та розширення інформації про суспільство?

6. Розкрийте специфіку відображення суспільства та людини в ан-тичній філософії і покажіть, що нового внесла вона в розвиток соціального знання та пізнання.

7. Чому розвиток філософського та історичного знання йшов не-залежно один від одного і які негативні наслідки мав цей процес на розвиток соціального пізнання в цілому?

8. Розкрийте особливості соціологічних поглядів Демокріта на сус-пільство, людину, державу тощо.

9. На основі аналізу державницької концепції Платона покажіть, на яких методологічних та емпіричних засадах базується його вчення про «ідеальну державу».

56

10. Назвіть і коротко охарактеризуйте основні напрями в розробці Арістотелем проблем людини, суспільства, держави.

11. У чому полягає наукове новаторство Арістотеля при розгляді проблем ,упРавління> способу життя, вільного часу, дозвілля, цінностей?

ГЛАВА 2

СОЦІАЛЬНЕ ЗНАННЯ ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

§ 1, Зміна світоглядної парадигми

Розпад античного суспільства в Європі і формування нової системи суспільних відносин, нового світосприйняття і способу життя являють собою унікальний процес з точки зору як розуміння його внутрішніх рушійних механізмів, так і логіки розвитку соціального пізнання. Справа в тому, що самҐперехід від рабовласницького до феодального ладу, який, здавалося б, давно пояснений філософією діалектичного та історичного матеріалізму, ставить ряд проблем, що не вкладаються в межі традиційної схеми спадкоємності розвитку матеріальної і духовної культури між попередньою і наступною історичною епохою./ Здеідеологізоване застосування Марксового принципу матеріалістичного ро-зуміння історії, викладене у відомій «Передмові «До критики політичної економії», щодо механізмів переходу до феодального суспільства виявляє ряд суперечностей між схемою К. Маркса і об'єктивною логікою переходу від ра-бовласницької до феодальної формації.

Так/на цьому переході не нові продуктивні сили, а тра-диційні для рабовласництва виробничі відносини були про-відним елементом. Продуктивні сили розвинутого родового і рабовласницького суспільства, з одного боку, і феодального — з іншого, в своїй основі базувалися на однотипних знаряддях праці і технології виробництва в землеробстві, скотарстві, ремеслі, будівництві та ін. Про якийсь «якісний стрибок» у їхньому розвиткові тут можна говорити лише з великим перебільшенням, оскільки ніяких технічних чи технологічних революцій у ті часи не відбувалось. (

Історичні дослідження свідчать, що більш динамічним елементом були не продуктивні сили, а, навпаки, виробничі відносини, які змінювали свої історичні форми за тих самих засобів виробництва. Так, патріархальне рабство іс-

57

нує за часів родового устрою, «нові» відносини феодального типу впродовж століть існували в рабовласницькому суспільстві як законодавчо визнаний інститут (спартанські ілоти, фесалійські пенести, крітські клароти, які на відміну від рабів володіли засобами обробки землі, вели своє господарство, землевласник не мав права продати чи вбити їх, бо вони були власністю держави і платили їй натуральний оброк-чинш). Система колонату — типова форма виробничих "відносин між землевласниками і колонами-орендаторами земельних ділянок-парцелл — існувала в Римській імперії з II ст. до н. є. по V ст. н. є. Колон був особисто незалежною від землевласника особою, вільним громадянином, який теж міг використовувати рабську працю, і лише з II ст. н. є. відбувається його закріпачення. Ф. Енгельс розглядав колонів як «попередників середньовічних кріпаків», хоча кріпацтво — це крок назад у порівнянні із становищем колона в Римській імперії. Не коло-нат передував кріпацтву, а, навпаки, його криза зумовила появу кріпацтва. Це — типовий економічний уклад рабовласницького устрою, який співіснував з іншими, і саме вони, а не рабська праця становили економічну основу рабовласницької держави. Про це вже давно дискутували радянські історики. Основні види виробництва і їх суб'єк-ти-виробники — вільні громадяни — використовували рабів, і тому описувати класичну рабовласницьку державу як засновану на рабській праці означає відхід від історичних реалій.

Таким чином, можна констатувати, що в системі про-дуктивних сил — засобів виробництва і виробників — не сталося якісних зрушень у їх розвиткові так само, як і не виникла система нових виробничих відносин на етапі фео-далізму як заперечення старих рабовласницьких, які нібито були гальмом на шляху прогресу. Можна припустити, що причинами переходу від рабовласницького ладу до фео-дального були не стільки економічні детермінанти, не роз-виток економіки, які і там і там майже однакові (переважно натуральне виробництво, схожі техніка і технологія), а подальші зміни, пов'язані з кризою політичної системи (Римської імперії), її ідеологій/

Те саме можна сказати і про «епохи соціальних рево-люцій», які виникають як наслідок суперечностей між новими продуктивними силами і старими виробничими відносинами, що перетворюються в пута для продуктивних сил.

Оскільки марксизм-ленінізм однозначно твердить, що основним питанням соціальної революції є питання про державну владу і перехід її до нового класу — носія нових

58

виробничих відносин, виникає інша проблема: хто уособлює цей клас, або які конкретні революції в історії привели до приходу феодалів шляхом насильницького захоплення влади? При всьому бажанні і багатстві історичних матеріалів важко знайти наявність усіх ознак революційної ситуації, «соціальну революцію» при переході від античності до середньовіччя, тим паче що цей процес відбувається в більшості народів без класичних рабовласницьких відносин, а в тій же Римській імперії це був тривалий еволюційний процес, що починався з кризи імперії і тривав з III до V ст. н. є. Та й панівна державна ідеологія християнства перейшла у феодальне суспільство від імперського рабовласницького Риму.

Подібна ситуація виникає і при аналізі переходу від первісного суспільства до рабовласницького, де проблеми діалектики продуктивних сил і виробничих відносин та соціальної революції ставлять більше питань, ніж дають відповідей, особливо у зв'язку із захопленням державної влади за умови, коли держави зовсім не існувало і вона перебувала в ембріональному стані формування.

Пізніші спроби доповнення марксизму-ленінізму тим, що перехід від первісного суспільства до рабовласницького і від нього до феодального були революціями, але не політичними революціями, суперечить духу вчення про соціальну революцію. Якщо ж розглядати появу цих формацій в еволюційному плані через так звану «вузлову лінію мір» як єдності безперервності і перервності («вузлів») завдяки переходові кількості в якість, тоді залишається під знаком запитання, що таке кількість і що таке якість в історичному процесі і що таке революція і соціальна революція стосовно реальної історії?

Викладене вище не слід розуміти як абсолютне ігнору-вання марксизму. Справді, в цьому вченні, як і в інших тео-ріях, є свої досягнення, зокрема про значення матеріально-виробничих факторів в історії. Проте спрямованість його на насильницькі засоби захоплення державної влади, аб-солютизація суто економічного і перетворення духовного в другорядне, похідне, припасування дійсності під схему і перетворення в догму в умовах держави диктатури про-летаріату, протиставлення іншим теоріям як «єдиного вірно-го» зумовлює необхідність його критичного розгляду з тих проблем, які вважалися вирішеними марксизмом. Саме до них і належить проблема розуміння переходу від одного типухуспільства до іншого.

[З точки зору економічного детермінізму важко пояснити різке сповільнення темпів суспільного прогресу, перери-

59

вання розвитку науки, техніки, культури, досягнуті антич-ністю.

Феодалізм був кроком назад у розвитку економіки, по-літики, культури, особистості. Феодальний устрій з його домінуючою релігійною ідеологією, що пронизувала всі сфери життя, на тисячоліття загальмував розвиток соціо-культурного та науково-пізнавального процесів, які запо-чаткували греки та римляни.

У чому ж причини цієї своєрідної трагедії науки і куль-тури?!

Кожна епоха створює свої цінності, в яких уособлюються матеріальні та духовні потреби, інтереси, ідеали, норми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої соціальні парадигми — уявлення, зразки і цінності, згідно з якими суспільство організує й оцінює діяльність, її спрямованість та результати.

Соціальні парадигми рабовласницького суспільства від-бивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детермінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій необхідності, було все ж автономним, і тому людина з її потребами перебувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона, діяла і творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального. Останнє — причина всіх сюжетів грецької трагедії. Людина в боротьбі із загальним виходить переможеною.

Римська рабовласницька держава послідовно пройшла всі етапи розвитку від рабства через колонат до феодалізму, від демократичного устрою до імперського, від політеїзму до монотеїзму.

На відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою в Римській імперії змішувались різні народи, культури,- вірування, світогляди. Християнство не випадково виникає на території Римської імперії, хоча прийшло до Риму «ззовні» ■— з Іудеї. Відхід Риму від демократичних традицій народу, демократичних форм управління, утвердження влади імператора поступово потісняв на задній план численний пантеон римських богів. Імператорське єдиновладдя вимагало таку ідеологічну силу, яка об'єднала б строкату в етнічному плані імперію в єдине ціле. Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як монархічного устрою, так і загальноімпер-ськдх інтересів.

Проблеми вибору, волі, свободи політичної дії імпера-торів, воєначальників на прикладах земного життя, полі-тичних дій та їх результатів у реальному житті також не

60

узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями. Вибір між язичницькими віруваннями та християнством теж відбувався на користь останнього, оскільки християнство поставило проблему релігійної свободи — свободи вибору віри, пов'язавши її з актуальною для рабовласницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її широкому значенні як проблему рівності всіх людей перед богом і між собою, як створених за образом божим.

Все це породило на стику старої і нової ери нову соціальну парадигму, що включала в себе кілька нових принципів:

1. У світоглядному плані космологічний фаталізм змі-нюється християнським провіденціалізмом.

2. У соціально-історичному та політичному аспектах відбувається переорієнтація світогляду з демоса, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі політичних відносин.

3. Поєднання християнського провіденціалізму із земним суб'єктивізмом та індивідуалізмом уособилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особистої" відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.

Сукупність цих нових уявлень про світ істотно вплинула на процес переростання рабовласницьких відносин у феодальні, бо в своїй основі він визначався не стільки еко-номічним, скільки ідеологічним чинником — християнством, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовласницької Римської імперії. г_

Торжество християнства означало занепад античної культури. Нова релігія стає панівним елементом духовного життя суспільства і підкоряє своєму контролю всі клітини соціального організму. |

Рабовласницька імперія трансформується в феодальну; і в процесі цієї еволюції під впливом церкви відбувається переорієнтація всього життя суспільства на релігійні ідеали та цінності, що позначилося передусім на розвитку духовної культури і пізнанні, основу яких становили язичницькі уявлення про світ і людину. Пізнання, мистецтво, спосіб життя в своїх орієнтаціях відриваються від землі і переносяться на небо. Наука стає зайвою або ж виступає прислужницею нової, впевненої в своїй правоті ідеології.

З V ст. наступає епоха середньовіччя, в якій виділяють три періоди: раннє середньовіччя (V—XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI—XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.).

61

Епоха, середніх віків не залишила такого глибокого і яскравого сліду в науковому пізнанні, як антична. Період раннього і розвинутого феодалізму відзначається фактично кроком назад, причому це відбувалося на загальному фоні зниження рівня освіти і культури! Антична спадщина була або забута, або підлягала жорстким переслідуванням.

Період середньовіччя дуже бідний на матеріали, пов'язані із соціальними дослідженнями. Схоластика і теологія загальмували на віки розвиток наукового знання, яке було під патронатом християнського богослов'я.

Найвідоміші з тих часів трактати «отців церкви», при-свячені богословській тематиці. Соціальні явища «отці церкви» розглядали в контексті християнської філософії, де людина мислилась як продукт творіння божого. Одним з найвидатніших релігійних мислителів цього періоду був Августин.

§ 2. Теософія Августина Блаженного

Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354—430),— один з отців церкви раннього середньовіччя, мудрий і гли-бокий мислитель, автор численних праць на богословські теми; одна з найвідоміших — «Про град божий».

Августин Блаженний розглядав людину як малий світ —і мікрокосм, що поєднує в собі природу матеріальних і тіл — рослин і тварин і містить живу розумну і безсмертну душу; тому людина є посередником між вічним царством духу і земним царством матерії.

Соціологічний інтерес являє собою перша спроба в хри-стиянській літературі створити загальнолюдську концепцію філософії історії, що спирається на принцип розвитку люд-ства на релігійних уявленнях.

В основу вчення Августина про розвито^ історії людства покладено релігійне розуміння історії, так званий про-віденціалізм.

Провіденціалізм розглядає історію як прояв волі божої, згідно з якою здійснюється заздалегідь передбачена боже-ственна програма спасіння людини і світу.

Божественна благодать, за Августином, незбагненним, незрозумілим для людей чином приведе до спасіння неба-гатьох обранців і до осудження гріховної більшості. Осу-дження — це кара за первородний гріх Адама та Єви, а Д завершення — Страшний суд. Таким чином провіденціалізм пов'язується з есхатологією (від грец. езіїаіоз — останній, конечний,1о£оз — вчення).

62

Есхатологія — релігійне вчення про кінцеву долю людини та світу. Вона складається з двох розділів — індивідуальної (вчення про загробне життя індивідуальної людської душі) та всесвітньої есхатології (вчення про сенс історії та космосу^ про кінець світу і події, що стануться в майбутньому).

Слід зазначити, що есхатологічні концепції притаманні усім релігіям.

Августин Блаженний першим у середньовіччі зробив спробу описати всесвітню історію як єдиний, закономірний поступальний процес, у певній мірі навіть об'єктивний. На підставі біблейської оповіді про створення людини Богом і рівність людей між собою як богостворених істот Августин розглядає історію людства як єдину і цілісну.

Бог наділив людину душею і тілом, які спочатку пере-бували в гармонії, але внаслідок первородного гріха тіло вийшло з підкорення розумній душі і перетворило її в свою служницю. Людина любить і втішає своє тіло, забуваючи про душу, кращу свою частину. Проте розумна душа мислить і прагне до духовного, до Бога. Августин розрізняє два види любові — чуттєву (від тілесності людини) і духовну (від душі), які в залежності від домінанти однієї з них віддаляють чи наближають людину до Бога. В етичному вченні Августин порушує питання про свободу і свободу волі.

Свобода волі — від Бога, і дається вона людині для здійснення вибору дій і об'єктів, що її цікавлять. Свобода ж — це здатність волі вибирати найкраще — божественну благодать. Проте у вченні Августина Блаженного свобода волі, воля не забезпечують людині божественної допомоги — благодаті та спасіння.Божественна благодать «запрограмована» Богом заздалегідь; він знає про всі майбутні вчинки і помисли людини — вони визначені ним, як і загалом усе людське життя, і тому лише Богові відомо, хто досягне спасіння, а хто нестиме кару. Самі благочестиві дії та помисли людини не можуть змінити призначену їй долю. Така фаталістична задетермінованість породжувала суперечності між розумінням свободи та свободи волі у творчості Августина і викликала критику інших отців церкви, бо не давала можливості потрапити в царство небесне навіть праведникам. Ця фаталістичність людської долі відчувається і в теософській філософії історії.

Моделлю всесвітньої історії Августина була Біблія, а" концепція всесвітнього історичного розвитку людства роз-крита в його фундаментальній праці «Про град божий» —

63

«Ое сіуііаіе Оеі» (буквально «Про державу Божу» чи «Про божественне суспільство»).

Головні етапи розвитку суспільства Августин уподібнює віковим періодам людського життя. Таких періодів (еонів), що водночас символізують і шість днів творення Богом світу, шість: 1) малечість, дитинячість людства — від Адама і Єви до потопу; 2) дитинство — від потопу до Ав-раама; 3) отроцтво — від Авраама до Давида; 4) юність — від Давида до Вавилонського полону, коли вавилонський цар Навуходоносор захопив Ієрусалим і переселив усіх іудеян, крім бідноти, до Вавилону в 597 р. до н. є.; 5) зрілість — від вавилонського полону до різдва Ісуса Христа; 6) старість — від пришестя Ісуса Христа, виникнення християнства і до Страшного суду. )

Августин говорить, що всі есхатологічні біблейські строки символічні, а час Страшного суду теж не мржна передбачити.

В історії діють два начала: суспільство земне та су-спільство небесне. Одні люди живуть за людськими стан-дартами, другі — у відповідності з божественними. Августин символічно називає ці два типи людей двома державами, двома суспільствами людських істот, одному з яких передвизначено царствувати у вічності з богом, другому — піддаватися довічній карі разом з дияволом^

Оскільки існує свобода волі та вибору, то й люди об'-єднуються у два роди спільностей (дві «держави») у від-повідності з їхніми вподобаннями, прагненнями та харак-тером любові. Земний град «створений любов'ю до самих себе, доведений до презирства до Бога, небесний — любов'ю до Бога, доведеної до презирства до себе».

Для «земного града» притаманне прагнення до влади, яка охоплює і правителів, і підлеглих, і підкорених, тоді як представників «града небесного» охоплює почуття взаємного служіння поставлених до влади і підлеглих, взаємної любові.

Це була модель теократичної держави, побудованої на умовах абсолютного підкорення світської влади авторитету церкви. Вона в ідеологічному плані обґрунтовувала право церкви та її претензії на панівне становище в суспільстві і примат над світською владою. Ці теоретичні обгрунтування пізніше уособляться в середньовіччі в боротьбі папства за державну владу, приведуть до виникнення протестантства.

64

§ 3. Значення творчості гуманістів Відродження для розвитку соціального пізнання

Значний внесок у розвиток пізнання, людини, суспільства, гуманітарної просвіти, науки та культури зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму.

Гуманізм — система поглядів в історії людства, яка ви-значає цінність людини як особистості, її права на свободу, розвиток, щастя, на прояв своїх здібностей. Гуманізм про-голошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємин між людьми. У вузькому значенні цей термін означає процес культурного розвитку епохи Відродження, коли були закладені й визначені принципи гуманізму та його система поглядів.

Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену со-ціальну орієнтацію на людину з її земними інтересами, по-требами, цінностями. Тут чітко простежується його анти-клерикальна спрямованість, що знаходила відображення в боротьбі проти релігійного аскетизму, в проведенні думки про гармонію душі і тіла, про красу і радість земного життя всупереч, християнській моралі, що проповідувала ницість людини та її земного життя.

Представники гуманізму епохи Відродження займалися пошуком гармонії між природою та людиною, висунули ідею всебічного, гармонійного розвитку людини як єдиної тілесно-духовної субстанції, захищали необхідність сприйняття всіх радощів земного буття людиною, стояли за визнання і захист людської гідності, проповідували культ знання, освіти, духовності, праці.

Величезною заслугою гуманістів була орієнтація на античну культуру та її відродження й використання для розвитку філософії, філології, мистецтва.

Гуманісти епохи Відродження використовували пере-важно принципи описування й аналізу соціальних явищ, які були притаманні античним авторам, проте духовна спадщина Греції та Риму застосовується ними для аналізу сучасності. За нових історичних умов їм доводилося повторювати характерні стадії в розвитку античної історії — критично переосмислювати історичні факти, вести боротьбу проти релігійних вигадок про чудеса, знамення, яких у сучасній їм історіографії було багато внаслідок підпорядкування науки богослов'ю.

Гуманісти поступово піднімаються від локального, об-меженого бачення людини до розуміння загального характеру людської історії. ї

З 828 65

Зароджується критично-раціоналістичний підхід до ви-вчення суспільних явищ, який витісняє містику. Простий перелік подій змінюється концептуальним аналізом фактів і явищ життя.

Серед найвідоміших представників гуманізму епохи Відродження — імена Данте, Петрарки, Бруно, Валли, Альберті та ін.

На зламі класичного середньовіччя й епохи гуманізму визначною є особа і творчість мислителя, філософа, політика і поета Данте.

Аліг'єрі Данте (1265—1321) —активний учасник полі-тичних подій у Флоренції, двічі присуджений до спалення за свої політичні погляди і боротьбу проти зазіхань папства на світську владу, автор праць із питань етики, богослов'я, мови. Данте більше відомий в історії культури як італійський поет, що вперше почав писати народною мовою. У віршах, присвячених юній флорентійці Беатріче, яку він кохав без взаємності, вперше італійською мовою поет заговорив про земне кохання до земної красуні, про свій внутрішній світ глибоких пристрастей і переживань, про трагедію втрати у зв'язку з ранньою смертю коханої. Лірика Данте відкривала нову сторінку в історії сучасної поезії.

У своїй геніальній «Комедії» (пізніше названою «Бо-жественна комедія») він поєднує богословські, філософські, наукові і поетичні уявлення про світ. Відтворюючи його картину за середньовічними зразками, він уводить елементи нових уявлень про людину як істоту, що належить «обом природам» — божественній і земній. Данте говорить, що слід берегти й цінувати людину, бо однією з особливостей її душі є воля, яка може вибирати між добром і злом. І від цього вибору залежить доля Італії. Країну роздирають пристрасті, боротьба за владу, особливо з боку церкви; тому люди не повинні підтримувати папу в цій боротьбі.

Двоїстість Данте особливо впадає в очі, коли він говорить про великих філософів і поетів античності, симпатія до яких незаперечна. Як ортодоксальний християнин він не може допустити й гадки, що люди, які жили до Христа, потрапили до раю, але як палкий прихильник і захисник античної культури Данте не мислить собі, щоб великі мудреці, поети й герої античності терпіли пекельні муки (хоча нехрещ§них «не спасуть одні заслуги»). І тому він поселяє Гомера, Горація, Овідія, Демокріта, Сократа, Платона та інших до Лімбу — першого кола пекла, де немає страждань, хоча й немає надії потрапити до раю.

66

У «Божественній комедії» переплітаються язичницькі і християнські уявлення про світ людей і світ тіней. Душі християнських праведників перевозить язичницький похму-рий Харон, чорти об'єднуються з кентаврами, античні герої і персонажі міфології язичників — Електра, Гектор, Еней, Цезар, Мінос, Цербер («...всіх не назвати поіменно») співіснують у вічності з Карлом Мартеллом, апостолами, Фомою Аквінським і т. д. Ця ідея єдності історії й історичних героїв у вічності позаземного буття вже в епоху середніх віків приведе до пошуків і обгрунтування ідеї єдності людської історії.

Численні проблеми політики, історії, науки, етики Дайте розглядає не в ортодоксально-теологічному розумінні, а через суспільну думку свого часу і своє особисте світосприйняття філософа та поета.

Франческо Петрарка (1304—1374)—філософ-мораліст, основоположник гуманізму Відродження. Його ім'я запо-чатковує становлення культури Відродження. Закоханий, як і Дайте, без взаємності в Лауру, Петрарка проніс своє кохання через усе життя. З 366 віршів «Книги пісень» переважна більшість присвячена Лаурі. Ця лірика належить до вершин світової поезії; за своїм світосприйняттям вона ближча до духовності сучасної людини, ніж до середньовічної.

Петрарка захоплювався античною культурою, ідеї якої він використовував за нових історичних обставин своєї епрхи.

^Петрарка— автор численних трактатів, статей з питань філософії, політики, культури тощо. Так, у «Трактаті проти певного медика», віддаючи належне величі Арістотеля, він зауважував про деяку обмеженість його знань, адже той був усього-навсього людиною і не міг усе знати. Петрарка високо поціновував Платона за те, що той надавав великого значення філософії як знаряддю морального вдосконалення людини.

,У праці «Про засоби проти щасливої і нещасливої долі» Петрарка говорить про наявність двох начал у людині — доброчинності (уігіиз) і долі (фортуни). Людина прагне до щастя, та якщо вона знаходить його в багатстві, то не досягає щастя, оскільки багатство породжує заздрість, користь, зло. Нещасна доля — причина хвороби душі, коли людина переповнюється страхом, скорботою і не відчуває щастя від життя. Тому всупереч долі людина може досягти щастя через мудрість і доброчинність: у багатстві треба бути поміркованим, а невдачу долі приймати як перевірку на випробування мудрості та доброчинності.

з* 67

Петрарка болісно переживав феодальну роздробленість Італії, постійні війни між правителями, які спираються на найманців і займаються міжусобицями, грабують країну. Звертаючись до «випадкових володарів замучених земель» Італії, Петрарка звинувачує їх у народному нещасті, в прагненні до наживи за рахунок людських страждань.

Разом з Данте і Бокаччо Петрарка належить до зачинателів і основоположників італійської літературної мови.

Леонардо Бруні (справжнє ім'я Аретіно) (1370—1444) — видатний історик, письменник, автор праць «Данте», «Життя Петрарки». Він започаткував гуманістичну історіографію працями «Історія флорентійського народу» і «Записки про події мого часу».

У своїх історичних дослідженнях Л. Бруні відкидає ле-генди та чудеса й однозначно орієнтує історичний пошук на вивчення соціальних явищ. Він вважав, що історія роз-вивається завдяки діяльності людей, і вбачав їх покликання в сприянні добробуту і слави держави. Взаємодія і спілкування між людьми забезпечують кожному можливості об'єктивізувати свої потенційні задатки та здібності й досягти самовдосконалення. Бруні, аналізуючи сучасні йому історичні події у Флоренції, показує, що причини їх криються в боротьбі громадян за республіканський лад, проти тиранії Медічі. Таким чином, проблема громадянських свобод виступає як фактор історичного процесу.

Бруні виступив ідеологом громадянської свободи жителів вільних італійських міст, з розвитком яких розпочинається формування елементів капіталістичних відносин. Він сформулював і виразив ту ідею, яка вже назрівала серед населення. І, мабуть, не випадково, коли Флоренція пишно хоронила свого великого громадянина, на груди Бруні поклали «Історію флорентійського народу». Це була шана ремісників, торговців, політичних діячів, чиї мислення й умонастрої складалися під впливом Аретіно.

Бруні виступає за необхідність всебічного розвитку лю-дини. Відчуження і відлюдність особи, за думкою мислителя, притаманні лише людям, ницим духом і не здатним до активної діяльності будь-де. Він твердить, що освіта — це головна передумова для формування особи, її моральних характеристик. Гуманітарні науки дають можливість удосконалювати й розвивати людину, досягати їй вершин у житті, поведінці, прагненні до добра й довершеності. Він першим проголошує необхідність освіти і для жінок, чим започатковує ідеї майбутньої емансипації. Виховання й освіта — шлях до поміркованого способу життя й активної плідної діяльності.

68

Валла Лоренцо (1405 чи 1407—1457) — знаменитий учений — філософ, філолог, політичний діяч, свою творчість присвячує подальшому поглибленню вчення гуманістів. У своєму знаменитому трактаті «Про істинне і помилкове благо» Лоренцо Валла розкриває вчення Епікура та блискуче розвінчує теологізовану етику й аскетизм. Визнаючи, що природа і людина створені Богом, Валла на цій підставі стверджує, що природа свята і людина мусить додержуватися її законів. Людина як богоподібна істота має чинити у житті так, як велить сама природа і природа людського єства.

Лише невігласи гадають, що людина не повинна прагнути тілесних і духовних радощів, пориватися до насолоди як блага, бо сама природа створила насолоду і дала душу, що прагне її. Адже здоров'я, сила, краса, щастя бачити,, чути, відчувати органами смаку і нюху — все це від природи. Тому людина тілесно і духовно має право прагнути до-насолоди, до задоволення душі і тіла.

Лоренцо Валла говорить, що якби не було кохання, то зник би рід людський, оскільки саме йому залишена заповідь «плодіться, розмножуйтесь». Більше того, Валла підкреслює, що живим істотам ніщо не притаманне в такій мірі, як прагнення'зберегти своє життя.

Це був відчутний удар по ідеології аскетизму, що про-повідував презирливе ставлення до живої плоті, самомор-дування веригами, постами, голодом і т. п. Це було звину-вачення і чернецтва, й системи целібату (обов'язкової безшлюбності католицького духовенства).

Лоренцо Валла, будучи секретарем неаполітанського короля Альфонса, скористався війною свого патрона проти папи і написав знамениту працю «Роздуми про підробленість так званої Дарчої грамоти Костянтина». В історії відомий так званий «Костянтинів дар» — документ, на підставі якого римські папи претендували на світську владу в усіх країнах колишньої Західної Римської імперії. Згідно з грамотою, сфабрикованою у VIII ст., імператор Костянтин у IV ст. нібито передав папі Сильвестру верховну владу над західною частиною Римської імперії, в тому числі і над Італією.

Валла провів блискучий аналіз «Костянтинового дару» і показав, що це груба, некваліфікована підробка. З точки зору мотивів, що спонукали Костянтина до свого «дару» (зцілення папою імператора від прокази),— це «безсоромна вигадка», з точки зору мови і грамотності — тут безліч «варварських зворотів мови» і помилок, неможливих у вік Костянтина, з точки зору фактичного матеріалу— «дикі ні-

69

сенітниці». Церква не простила цього Валлі: за антирелігійні праці неаполітанська інквізиція розпочала процес, але заступництво Альфонса врятувало його від кари.

Це приклад нової історичної критики, що формувалася гуманістами в епоху Відродження. Поступово створювалися нові умови для розвитку соціального пізнання і прогресу культури.

В оцінці творчості гуманістів Ренесансу слід дотриму-ватися поміркованості. їхня діяльність локалізувалась у кількох великих торгових містах Італії й охоплювала не-значну частину суспільства. Не випадково навіть у творчості гуманістів, того ж Петрарки, можна знайти не дуже втішні характеристики маси — темної, забобонної, неосві-ченої, жадібної і жорстокої. Суспільна свідомість Європи ще дрімала під покровами.середньовіччя, але вже спалахували іскорки людського розуму і з кожним століттям все яскравіше освітлювали морок, той самий, що в 1466 р. породить «Молот відьом».

Культурологічні проблеми античності, які були в центрі уваги гуманістів Відродження, поступово змінюються нови-ми, які привносить епоха кризи пізнього середньовіччя. Це — проблеми держави, форм державного правління, політики і політичних відносин.

Проблеми особистості відтісняються, їхнє місце займають більш загальні проблеми суспільства, походження держави, механізми взаємодії між особистістю та суспіль-• ством тощо. Йде формування філософсько-історичного роз-. гляду суспільства, який поєднує аналіз соціальних фактів з філософськими роздумами та узагальненнями. Це новий елемент у соціальному пізнанні, якого бракувало філософам античності. Повільно окреслюються контури зближення емпіричного й теоретичного, чуттєвого і раціонального в соціальному пізнанні.

§ 4. Соціальні утопії Т. Мора і Т. Кампанелли

Пошуки соціальних Ідеалів і найкращих форм державного устрою, здатних забезпечити досягнення загального добра і блага, відбувалися не лише на шляхах вирішення проблем індивідуалізму, свободи особистості і визнання приватної власності як атрибута індивідуальної свободи.

Паралельно з індивідуалістичними концепціями в XVI— XVII ст. зароджується розуміння значення суспільної влас-ності та колективістських заеад у соціальному житті і ви-словлюється критика порядків, заснованих на особистому

70

інтересі, приватній власності і породжуваній ними соціальній несправедливості.

З'являються концепції утопічного соціалізму, в основі яких лежать комунітарні принципи організації суспільства, основоположниками яких були Т. Мор і Т. Кампанелла.

Томас Мор (1478—1535) —англійський письменник, по-літичний діяч і гуманіст, автор праці «Золота книга така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія», більш відомої під назвою «Утопія». За відмову визнати короля главою церкви він страчений, у 1935 р. канонізований і визнаний святим.

Джованні Доменіко Кампанелла (в чернецтві — Томма-зо) (1568—1639) — італійський філософ, утопічний комуніст. З 15 років — чернець монастиря ордену домініканців; за організацію повстання проти Іспанського поневолення Не-аполітанського королівства засуджений на довічне заточення. 27 років провів у в'язниці, де піддавався жахливим тортурам. У неволі й написав свою знамениту книгу «Місто Сонця» (1602), видану в 1623 р., у якій виклав ідеї утопічного комунізму.

У своїх творах Т. Мор і Т. Кампанелла проповідують ідеї соціальної рівності, братерства і взаємодопомоги, можливих на основі суспільної власності.

Т. Мора — сина лондонського юриста і придворного ко-роля та Т. Кампанеллу — сина бідного чоботаря об'єднує трагічність долі, переконаність у можливості створення щас-ливого людського життя завдяки спільній праці при наявності спільного майна, усунення приватної власності на засоби виробництва як основи всіх людських нещасть. Обидва— гуманісти, мрійники, вороги приватної власності, прихильники усуспільненого виробництва, де праця по чо-тири — шість годин на день є обов'язковою для кожного громадянина, розподіл відбувається згідно з розумно до-статніми, але не надмірними потребами, а сама праця пере-творюється в потребу.

Т. Мор переконаний, що «розподілити все порівну і по справедливості, а також щасливо керувати справами люд-ськими можна не інакше, ніж цілком знищивши власність». Т. Кампанелла впевнений, що власність існує тому, що кожен має окреме житло, власну дружину і дітей, а з власності виникає себелюбство, обкрадання держави заради власного збагачення, що сприяє вихованню жадібності, зрадництва та лицемірства.

Соціальні утопії Мора і Кампанелли розділяє час, три-валіший за століття. Вони різняться формою і логікою ви-кладу, багатьма деталями, та дуже схожі між собою зміс-

71

том — у зображенні суспільного устрою, побудованого на загальнонародній власності, на основі якої здійснюються надії людей на рівність, справедливість, загальне щастя та братерство.

У Т. Мора і Т. Камианелли, як і у пізніших утопістів, не виникало сумніву, що цей справедливий устрій забезпечить усіх громадян умовами для нормального людського існуван-ня. Виборні посади, мудре колективне керівництво, вико-нання громадянами норм суспільного співжиття були до-датковими гарантами в забезпеченні справедливості та доб-робуту. Ці утопії були революційним викликом індивідуа-лізмові, приватній власності, лицемірній релігії, жорстокій державі, яким протиставлялися колективізм, общинність, державна народна власність, істинна віра і справедлива дер-жава.

Проте домінанта загального, колективного породжувала не менш складні проблеми, що залишалися поза увагою утопістів.

Приватна власність вимагала незалежності особистості, а остання пов'язана з проблемами свободи і вибору, які гарантували б держава чи суспільство.

Суспільна власність зумовлювала суверенність колективу, маси, суспільства, а проблема індивіда ставилась утопістами тільки у зв'язку з його обов'язками або ж правом обмеженого вибору.

В «Утопії» і «Місті Сонця» питання про свободу особис-тості не порушуються. Вони розглядаються лише в загаль-ному плані визначених заздалегідь прав і обов'язків усіх членів держави. Життя на острові Утопія і в місті Сонця строго регламентовано. Жителі Утопії перебувають під по-стійним контролем, щоб ніхто не байдикував, а займався своїм ремеслом; людей годують бригадами, тут існує навіть ра'бська праця тощо. Ще більше регламентується життя в «Місті Сонця», де помешкання, спальні, ліжка — спільні, де строго контролюються шлюбні відносини, а їх суб'єкти під-бираються начальниками, чоловіки й жінки носять майже однаковий одяг, ходять і працюють загонами і т. д. Все життя фактично проходить під контролем верховного правителя «Сонця» та його трьох співправителів — Пона (Міць), Сіна (Мудрість) і Мора (Любов). Вони не обираються за волею народу, а лише за угодою між собою. У їх розпорядженні — розгалужений чиновницький апарат посадових осіб.

Перші гуманістн-утопісти не відчували, що ідея народо-владдя вступає в суперечність з незмінністю влади верхов-ного жерця — Сонця і традиціями засновника острова Утопія— Утопа, який за допомогою свого геніального вчення

72

перетворив «дикий народ», що прийшов на острів, у найос-віченіший і створив такий спосіб життя, що перевершував усі інші. Т. Мор і Т. Кампанелла всупереч своїм демократичним переконанням підсвідомо закладали ідеологічні елементи культу особистості, відзначеної особливим талантом, розумом, доброчесністю і т. п.

Наївні і гуманні уявлення про життя утопічних комун, деталі побуту, праці, зображених Т. Мором та Т. Кампанел-лою, зворушували своїх читачів соціальними ідиліями май-бутнього до того часу, доки споконвічні соціалістичні мрії не стали давати свої паростки і матеріалізуватися практично. У націонал-соціалістичній Німеччині практикували виведення породистого арійця. Грандіозні маніфестації та масові видовиська, комунальні кухні та гуртожитки, різноманітні табори — від піонерського до гітлерюгендівського і аж до концентраційного — ставали знаряддями колективістського виховання.

Читання творів утопістів сьогодні породжує не віру в світле майбутнє, а моторошну оцінку сьогодення і недавнього минулого, бо єдина уніформа більше асоціюється з уні-фікованим одягом для хунвейбінів чи зеків, а образи Утопа чи Сонця — з геніальними вождями, вчителями і керманичами всіх часів і народів. Гуманісти-утопісти не могли спиратися на конкретний емпіричний матеріал. їхні праці належать до соціальної фантастики, і не їх вина, що фантастика минулого перетворюється в реалії нашого століття. Наведемо кілька таких прикладів.

Т. Мор, описуючи життя на острові Утопія, розповідає, Що там під час збирання врожаю сільські начальники по-відомляли міські власті, скільки громадян ті мають прислати на сільгоспроботи. А описуючи міста утопійців, зауважує, що хто знає одне місто, той знає про всі: так вони схожі між собою. Кампанелла пише про чиновників так: «Посадові особи одержують більші і кращі порції, і із своїх порцій вони завжди виділяють що-небудь на стіл дітям...» Щось дуже схоже, але наполовину, з практикою реального соціалізму, де очікуваний «повний потік» благ так ніколи і не ринув, тоді як його недоліки реалізувались повною мірою, через край.

Не тільки утопісти, але й представники наукового соціа-лізму і комунізму і навіть їх критики були впевнені, що це суспільство дасть людям досить хліба. Але цього так і не сталося, бо проблема хліба однозначно пов'язана з проблемою свободи людини. Вже Монтеск'є розумів, що рівень розвитку «землеробства в країні залежить не від родючості, а від свободи». Не випадково голод у XX ст. в пе-

73

реважній більшості вражав країни з тоталітарним режимом. Страшний голодомор в Україні 1933 р. мав не природні, а соціально-політичні корені.

Помилялись і утопісти, гадаючи, що нагодувати людей можна без свободи. А свободи в їх утопіях не існує. Це не означає ідеалізації приватної власності й індивідуалізму. Просто це проблема для роздумів і пошуків нових рішень, оскільки, як мовиться, істина знаходиться посередині між крайнощами.

§ 5.. Емпіричні обслідування. Переписи на Русі. Козацькі реєстри в. Україні

Найбільш цікаві досягнення в період феодалізму пов'язані з епохою пізнього середньовіччя, коли в ряді європейських країн починають формуватись елементи капіталістичних відносин, заснованих на товарному виробництві.

У цей час зрідка практикувалися переписи населення, один з яких було проведено в 1338 р. у Венеції. Проте вони ■ мали вузькообмежений утилітарний характер.

Пожвавлення соціального пізнання з розвитком капі-талістичних елементів характерно для регіонів, у яких фор-муються елементи нових економічних відносин. Товарне ви-робництво, торговельні відносини між країнами породжували потребу в точних розрахунках, змушували аналізувати соціальні явища в умовах первинного накопичення капіталу з точки зору їх економічної доцільності. Відомий випадок такого економічного розрахунку мав місце в 1421 р. в Італії. Венеція планувала створити союз з Флоренцією для того, щоб вести війну проти Ломбардії.

Член Венеціансько'!' ради дож — дон Моченіго виступив проти такого союзу. Оперуючи економічними даними, він довів недоцільність війни проти Ломбардії, яка щороку ку-пувала у Венеції велику кількість товарів. Тому війна ви-робника проти споживача негативно відбилася б на прибутках Венеції. Аргументи дожа були настільки переконливими, що війну не оголосили.

В Іспанії в 1575 р. чи не вперше в Європі епохи середньб-віччя використовувався питальник з 57 питань для вивчення соціально-економічннх явищ. Питальник розсилався на місця, і на основі результатів опитування для короля Філіпа II був складений багатотомний статистичний збірник.

Емпіричні обслідування, як уже зазначалося, не типові для доби феодалізму, а ті, що мали місце, .нічого принципово нового не внесли в державну та пізнавальну практику у

71

порівнянні з аналогічними обслідуваннями в Стародавній Греції та Римі.

Переписи на Русі. Розвиток феодалізму у східних слов'ян пов'язаний з існуванням великої і могутньої держави — Ки-ївської Русі. Об'єднання східнослов'янських племен відбулося в IX ст. навколо політичного і культурно-економічного центру, яким став Київ і Середнє Придніпров'я. У цих пле-'мен, які сформувалися в давньоруську народність, державність розпочинається з Київської Русі.

Ранньофеодальну державу очолював київський князь. Князь, його дружина та численна адміністрація існували за рахунок «полюддя» — данини та складної системи господар-ства і податей. Вільні общинники-землероби та закріпачена частина сільських виробників, що залежали від феодала, теж утримували державний апарат. Соціальна й економічна нерівність людей дуже чітко відображена в одному з най-давніших документів Київської Русі:— «Правді Роській» (руській) —збірці законів, написаних приблизно в XI ст., де за однаковий злочин різним категоріям населення визначалася неоднакова кара і розміри штрафів.

У 1132 р. Київська Русь розпалась, а назву «Русь», «Руська земля», що пішла від першопочаткового значення — Київська Русь, почали використовувати не лише для східних слов'янських племен, а й для північно-східних територій — Ростово-Суздальського, Новгородського та інших князівств.

У середині XIV ст. утворюється Московське велике кня-зівство, яке поступово приєднує до себе сусідські землі, в тому числі й Новгород, знищивши елементи демократичного правління Новгородської феодальної республіки.

З розпадом Київської Русі формуються російська, укра-їнська, білоруська народності та їх власні державності.

Татаро-монгольська навала загальмувала природний іс-торичний процес розвитку економіки та державності трьох народів, які ще зберігали стару назву — Русь.

На Русі перший перепис населення був проведений за часів татаро-монгольського паЧіування в 1257 р., а за часів князювання Новгородського великого князя Василя Яросла-вовича (1272—1276) «чиновники монгольські зробили другий загальний перепис людям в усіх російських областях для сплати данини, і народ, вже почавши звикати до рабства, зносив терпеливо своє зневаження».

У російських князівствах державна влада також почала . здійснювати майнові переписи, в які згодом включались і дані про податне населення. Ця система переписів і обліку населення дістала назву «сошне письмо» та «писцеві книги».

75

На Русі з XIII ст. збирання податків визначалося «сохою». Соха — умовна одиниця оподаткування, з якої збирався податок, так зване посошне. Спочатку соха визначалася кількістю одиниць робочої сили (у ХНІ—XV ст. одна соха складалася з двох-трьох працюючих селян). Для інших податних суб'єктів при збиранні податей до сохи прирівню-валися кузня, невід, лавка, кожум'яцький чан та ін. У різних регіонах були свої умовні одиниці оподаткування. Наприклад, у Новгородських землях наприкінці XV ст. одиницею поземельного оподаткування була «обжа». Подать в одну обжу платив селянин, що мав одного коня або в середньому 15 десятин землі. Щоправда, кількість десятин, що складали обжу, визначалася залежно від родючості землі, наявності угідь і т. д. У цей час новгородська соха була еквівалентною трьом обжам, а московська соха рівнялася десяти новгородським.

Із середини XVI ст. в Московії сохи були замінені на «велику соху», що складалася з відповідної кількості четвертей землі, а на посадах — з певної кількості дворів.

Опис земельних угідь проводився на основі так званого «сошного письма», де матеріали опису переводилися в сохи, на основі чого визначалися розміри податку.

«Сошне письмо» (перепис) здійснювалося комісіями з Москви на чолі з уповноваженим писцем і його помічниками — піддячими. Перепис включав опис населеного пункту, уїзду чи волості, платників податей та кількості оброблю-ваних ними земель із визначенням прибутків і витрат. Ці дані заносилися в «писцеві книги», що складалися на основі результатів діяльності комісій переписувачів і були узагаль-нюючими документами з проведених описів. На цій підставі визначалася податкова політика держави. Найдавніші «пис-цеві книги» XV ст. збереглися по Новгородському регіону, а останні з них, які залишилися незавершеними, були складені в 1684—1685 рр.

«Писцеві книги» поділяються на «чорнові» («черньї») — що складалися на місці опису, та «білові» («бельї») — від-редаговані, остаточні.

Писцеві книги та сошне переслідували не лише економічні цілі. З розвитком держави та її потреб, пов'язаних з наборами в військо, будівельними і дорожними роботами тощо, залежно від сохи здійснювалась і так звана «посошна служба», суб'єкти якої називалися «посошними людьми». Спочатку до них зараховувалися рекрути, які поповнювали військо або використовувалися на фортифікаційних роботах, обслуговуванні армії, особливо артилерії. Вони склада-

76

ли «посошну рать». Пізніше «посошні люди» і в мирний час почали залучатися до будівельних, дорожних та інших робіт. З подальшим розвитком виробничої та господарчої діяльності, її спеціалізацією, поширенням промислів, пожвавленням торгівлі й обміну в 1679 р. посошне замінюється подвірним оподаткуванням. До книг почали вносити всіх, хто мав власний двір і господарство незалежно від їх розміру. У зв'язку з цим виникає повніша й досконаліша форма реєстрації населення, яка започаткувала так звані «переписні книги». Ці документи містили значно більшу кількість да-них^про населення.

«Переписні книги» фіксували насамперед «тяглове на-селення» — осіб, що платили податки. Крім того, час від часу в окремих районах почали проводитися локалізовані переписи, якими охоплювались окремі категорії населення. Загальні (валові) переписи «тяглового» населення були про-ведені в 1646—1648, 1676—1678, 1710 і 1716 роках. З 1646 р. на основі переписних книг почалося закріплення селян за власниками та введення нових податків.

У XVII ст. при описові тяглового двора в переписну книгу заносилось усе населення чоловічої статі, а з XVIII ст.— й жіноче. Тут є дані про вік, родинні стосунки, фіксуються втікачі тощо.

Останній перепис з метою оподаткування здійснено в 1678 р. З 1679 р. і до першої «ревізії» в Росії переписні книги були єдиним документом подвірного оподаткування. На їх основі здійснювалися натуральні та грошові побори, набиралися ратники, забезпечувався гужовий транспорт, поставлялися майстри та інші робітні люди. Після 1679 р. на території Росії більше ЗО років не проводилися переписи, і в державних документах за цей час зазначалася та сама кількість дворів і населення.

У 1710 р. при Петрі І була здійснена спроба перепису, дворів у дещо модифікованій формі, але вона закінчилася невдачею. На зміну попереднім формам державного обліку в Росії прийшли «ревізькі переписи», про що йтиметься далі. Козацькі реєстри в Україні (XVI—XVII ст.). В Україні пе-реписи населення пов'язані з історією козацтва. Одна з пер-ших згадок про українських козаків міститься в грамоті великого князя литовського Олександра від 1499 р. у зв'язку з необхідністю збирання податків: «Которі козаки з верху Дніпра і з інших сторон ходять водою на низ, до Черкас і далі, а що там здобудуть, з того воєводі десяте мають давати». У 1552 р. в м. Черкаси проходить ревізія, в результаті якої до списку занесено прихожих козаків кількістю «о полтретьяста» (близько 250 чоловік).

77

У 1541 р. король польський і великий князь литовський Сигізмунд послав свого уповноваженого переписати київ-ських, канівських та черкаських козаків, але ця спроба вия-вилася марною. В 1570 р. наступник Сигізмунда — король польський і великий князь литовський Сигізмунд II Август включив до реєстру загін козаків у 300 чоловік. Цей реєстр по суті започаткував формування особливої соціальної верстви, що мала певні привілеї та пільги й утримувалася за рахунок казни. Згідно з королівським універсалом було створено військо реєстрових козаків для охорони південних і східних кордонів королівства.

Між істориками немає єдиної думки відносно точної дати виникнення реєстрового козацтва. Проте всі визнають велике значення реформи польського короля Стефана Ба-торія (десь з 1576 до 1583 р.), яка надала реєстровому козацтву соціальний статус вільного стану. Українські козаки розділялися відтоді на городових («реєстрових») та низових — запорозьких.

Згідно з грамотою (універсалом) С. Баторія до реєстрового списку було внесено 6000 козаків — представників вільного стану. Вони утворили шість полків: Білоцерківський, Канівський, Кбрсунський, Переяславський, Черкаський та Чигиринський. Полк мав земельну власність. Місто Терех-темирів разом із землею, монастирем та шпиталем переда-валося козакам як їх центр, а в Батурині вони мали власний судовий трибунал.

М. С. Грушевський дещо інакше описує деталі цих подій і також зазначає, що з цього часу козацтво являє собою соціальний стан, до якого під впливом наданих короною при-вілеїв зараховують себе інші соціальні елементи, і козацтво починає швидко зростати, збільшившись до десятків тисяч за рахунок нереєстрованого козацтва.

Під тиском цієї великої маси козаків, що не потрапили до реєстру, польський уряд час від часу змушений був збіль-шувати кількість реєстрового козацтва. Вже в 30-х роках XVII ст. вона становила від шести до восьми тисяч. Королівська корона намагалася таким чином поставити собі на службу частину козацтва, зробити його вірними короні і використовувати як силу, що протистоїть туркам і татарам на південних і східних кордонах, а також у боротьбі проти решти козацької вольниці, що не ввійшла до реєстру і своїми вторгненнями в турецькі володіння підтримувала напружені відносини між Річчю Посполитою та Туреччиною і Кримом.

Проте історичне значення процесу, пов'язаного з виник-ненням реєстрового козацтва, вийшло далеко за наміри ре-

78

чрорми короля і, навпаки, замість роз'єднання козацтва ство-рило могутній стимул для його зростання та консолідації.

Якщо поглянути на козацькі реєстри з історичної відстані, а не з точки зору тих конкретних політичних ситуацій, за яких козацтво відбивало у влади свої права, захищало й матеріалізувало свої інтереси та вимоги з урахуванням обставин, то однозначно простежується процес становлення самосвідомості народу, відображення його інтересів та прагнень, оскільки козацтво ставало не лише матеріальною військовою силою, а й носієм соціально-психологічних на-строїв народних верств. Адже із зростанням козацької маси в неї вливалося все більше простонародних елементів, інтереси яких в умовах козацької демократії старшина не могла не враховувати. Крім того, кількість реєстрових козаків, згідно з угодою, відбивала співвідношення політичних сил, характеризувала реальну міць чи слабкість козацтва та суспільно-політичне становище в Україні. Згідно зі Збо-рівською угодою 1648 р., між Б. Хмельницьким та королем польським козацький реєстр визначався кількістю козацького війська в 40 000 чоловік. Умови Зборівської угоди викликали гнів у Польщі за надмірні поступки козацтву, тоді як народ обурювався обмеженістю угод, що залишали старі привілеї реєстровому козацтву й ігнорували інтереси решти населення, особливо селянства. Після цього Хмельниччина почала втрачати характер народної війни. Внаслідок поразки козаків під Білою Церквою в 1651 р. кількість реєстрового козацтва зменшилася до 20 000.

У 1654 р. перша стаття переяславської угоди підтверджу-вала права і вольності Війська запорозького, а друга про-голошувала: «Військо запорозьке числом 60 тисяч щоб завжди повне було», а помітка думного дяка Алмаза Іванова під статтею підтверджувала: «Указав государ і бояри при-говорили: бути по їх чолобиттю 60 тисяч чоловік». На цей час козаків було значно більше, оскільки багато селян і міщан числилося козаками, але Московська держава боялася викликати незадоволення і не поспішала зменшувати їх кількість. Умови були ще несприятливі, але вже наприкінці XVII ст. перехід селян до козацтва був значно ускладнений, а після гонінь Петра І на українське козацтво та прискорення темпів перетворення України в малоросійську провінцію Російської імперії при гетьмані Д. П. Апостолі (1724—1734) кількість козаків була скорочена до 10 000, а решта перетворена в «підпомічників» щодо забезпечення матеріальних засобів для відбування служби «виборним ко-закам».

79

«Возз'єднання» двох «народів-братів» стимулювало «старшого брата» на інтенсивне знищення політичної, націо-нальної і культурної самобутності «брата меншого» — Ук-раїни. Українське козацтво було найнебезпечнішою силою, на думку Москви, яку слід було б знищити в першу чергу, щоб забути переяславську угоду. Зруйнування Запорозької Січі було останнім актом переяславської трагедії.

Українське козацтво — це дивовижний соціальний фено-мен, завдяки якому Україна, що не мала власної держави, фактично існувала тривалий час як унікальна державно-політична система, суб'єктом якої було козацтво.

Козацтво України ніколи не було предметом соціологіч-ного досліження, хоча це унікальне соціальне явище в історії Європи. Адже козацтво — це і певна соціальна категорія населення, це також об'єкт і суб'єкт права, це — політична сила й активний фактор, що істотно впливав на міждержавні відносини ряду країн — Польщі, Туреччини, Криму, Росії, Швеції, Литви та ін.

Козацтво — це й економічний чинник, бо з козаків, особ-ливо запорозьких, розпочинається промислове виробництво, зброярство, торгівля (чумаки), розвиток різних промислів. Козаки становили ту реальну військову й ідеологічну силу, яка протистояла міцним агресивним сусіднім державам, особливо Туреччині та Польщі, з їх постійними зазіханнями на Україну. Росія після смути початку XVII ст. була ще до-сить слабкою державою у військовому відношенні. На ко-зацьку долю і плечі ліг основний тягар боротьби за захист православної віри від католицизму та мусульманства. Це вони зберегли вірування, звичаї та культуру українського народу. Низові запорозькі козаки, оспівані народом у піснях та думах, стали символом волі й незалежності українського народу.

Видатний український історик, один з тих, кому ми сьо-годні завдячуємо за спасіння історичної пам'яті українського народу,'Дмитро Іванович Яворницький (1855—1940) так писав про запорозьких козаків: «З тих часів, як низові козаки взяли на себе роль захисників віри і вітчизни, вони стали в очах своїх одноплемінників лицарями церкви, правди й честі, стали безсмертними в очах багатьох поколінь і з цим іменем увійшли на сторінки слав'янської чи взагалі світової історії». Це — не націоналістичні тенденції і не перебільшена «національна гордість... малоросів». Просто це історичні факти з життя гордого, незалежного і працелюбного народу, які намагалися вибити з його історичної пам'яті і заради такої мети перед вибором засобів не зупинялись.

80

Сьогодні, коли Україна стала незалежною, коли в муках і в болі вона робить свої перші кроки в майбутнє, історія козаків — з їх вірністю народу, патріотизмом, готовністю йти на муки заради волі, правди та істини — служить опорою, дає натхнення і переконаність народу України у правильності обраного шляху.

Татарський історик Євлія Челебі приводить цікаві дані про перепис населення на території Кримського ханства в 1666 р. У той час тут проживало 1120 000 чоловік, з них татар—180 000, українців — 920 000, в тому числі 120 000 жінок і 200 000 дітей, і 20 000 Інших народів — вірмен, греків, євреїв, караїмів та ін. Українське населення займалося землеробством. Простий підрахунок показує, що українців чоловічої статі, якщо вірити матеріалам, було 600 000.

Скільки з них було невольників? В яких умовах вони жили? Чому їх так було багато? На жаль, це лише питання. Ми майже нічого не знаємо про ці сторони взаємовідносин між Україною та Кримським ханством. Епос доносить тяжкі спомини про татарські набіги на Україну, але ж чому так часто в XVII ст. козаки виступали разом з татарами?' Очевидно, між ними існували не лише антагонізми. А між тим є дані, що татари в невольництві тримали людину кілька років, а потім звільняли її.

Імперська історіографія не тільки не цікавилася цими питаннями, але й замовчувала їх, завжди підкреслювала «прогресивну роль» приєднання (чи «возз'єднання») з Ро-сійської імперією, у тому числі завдяки грубій колоніальній силі.

§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій)

Ідеали гуманістів не узгоджувалися з реальною практикою феодалізму і з тенденціями, що виникали у зв'язку з розвитком буржуазних відносин — первинним накопиченням капіталу, власності, розвитком егоїстичних інтересів, які так часто підкреслюються в дослідженнях учених цих часів.

Суперечності між інтересами виникаючого «третього ста-ну» й існуючою реальністю феодального суспільства зумо-вили переміщення досліджень з проблем особистості до проблем суспільства, держави, політики і права, бо саме в них були сконцентровані головні інтереси молодої буржуазії. Особистість почала розглядатися в більш загальному контексті, як елемент, частина цілого, а проблеми індивіду-альної свободи — через свободи суспільства. У зв'язку з цим

81

постають питання про розвиток суспільства, його механізми, рушійні сили та закономірності.

У науці поряд з традиційними проблемами буття по-ступово формуються концепції соціальної філософії, дер-жавного і приватного права, переглядаються релігійні докт-рини походження суспільства та людини. Така переорієнтація зумовлювалася потребами молодої буржуазії в своїй ідеології і державності для захисту власних інтересів. Ці проблеми чітко ставляться в творчості видатних ідеологів нового класу — Н. Макіавеллі, Ж- Бодена та Г. Гроція.

Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469—1527) — іта-лійський політичний діяч, письменник, мислитель. Він від-кидає релігійне тлумачення історії і стверджує, що держава створена людьми, а не Богом. Людська історія породжується людськими пристрастями, егоїзмом та матеріальними інтересами, які є спонукальними мотивами людської діяль-ності. Людиною керує почуття самозбереження й особистий інтерес. Після необхідності захистити себе від загибелі людей найбільше побуджують до помсти спроби посягань на їх майно і честь. І тому навіть правителі мають утримуватися від таких акцій, бо люди скоріше забудуть смерть власного батька, ніж втрату спадщини чи позбавлення, майна.

Природна^сутність людини в своїй основі незмінна, нею є егоїзм, що уособлюється в самозбереженні й особистому інтересі. Макіавеллі припускав, що ці риси людської натури формуються під впливом клімату.

Оскільки інтереси людей стикаються між собою, що несе загрозу життю, породжує насильство, то держава потрібна як знаряддя для приборкання егоїзму і встановлення загального порядку. Держава — це вище породження людського розуму заради загального блага. Ідеальним типом держави Макіавеллі вважав республіканську форму правління, зразком якої була для нього Римська республіка. Про це він пише у праці «Роздуми на І декаду Тіта Лівія».

В історію політики Макіавеллі ввійшов як ідеолог під-ступності та політичної безпринципності, а терміном «ма-кіавеллізм» почали називати політичні дії, скеровані на до-сягнення мети будь-якими засобами, навіть аморальними. Проте таке звинувачення несправедливе.

Макіавеллі — ідеолог раннього періоду розвитку капіта-лізму. Він жив у політично роздробленій Італії і прекрасно розумів необхідність централізованої єдиної країни. В своїх працях Макіавеллі аналізував багатовікову історію Італії з давніх-давен до сучасного йому стану державності і показав, яку зловісну роль відіграла католицька церква з її

82

претензіями на поєднання світської і релігійної влади. Тому відродження Італії як єдиної централізованої держави -Ма-кіавеллі пов'язує лише з принципом реалізації одноособової влади, котра за тогочасних умов була єдиною можливістю об'єднати країну. Для того щоб створити демократичну рес-публіку, яка засновується на громадському обов'язку та доброчинності, в Італії немає відповідних умов. Програму створення централізованої держави Макіавеллі викладає в своїй знаменитій праці «Князь».

Монарх може використовувати всі принципи для реалі-зації політичної мети — зміцнення державності. Це мають бути моральні засоби, зазначає Макіавеллі, та якщо вони не досягають мети, тоді правитель може використовувати все, що сприятиме могутності та благу держави. Монарх у таких випадках має поєднувати в собі мужність лева і хитрість лиса.

Такі були політичні реалії часів Макіавеллі. До того ж ще з античності існувала традиція протиставлення політики й моралі. В радянській літературі в свій час особливо часто підкреслювали «аморалізм і віроломство» макіавеллівського розуміння політики у зв'язку з відривом її від моралі, хоча в цьому теж містилася доля «макіавеллізму». Адже відома заява В. І. Леніна, що «моралі в політиці нема, а є лише доцільність». А це вже ширше від «макіавеллізму», який все ж не відгороджувався від моралі в політиці.

Французький політичний діяч, юрист, соціолог Жан Бо-ден (1530—1596) аналізує розвиток суспільства як посту-пальний процес на відміну від природних процесів, для яких характерний кругообіг.

У праці «Метод легкого вивчення історії» Ж. Боден роз-глядає географічне середовище як фактор суспільного життя. На його думку, клімат, родючість грунтів, рельєф та інше зумовлюють особливості людського життя, їхні психологічні та інтелектуальні якості. Населення Землі від півночі до півдня проживає в трьох географічних поясах: жаркому, помірному, холодному (Африка, Європа і північні народи, які він ототожнює із скіфами).

У зв'язку із «законом протилежностей», у тому числі «протилежністю властивостей тіла і духу», фізичні умови іс-нування зумовлюють особливості тілесного і духовного скла-ду людей: хто міцніший духом, той слабший фізично. З цього постулату Ж- Боден робить висновки про те, що дух настільки притаманний жителям півдня, наскільки тіло — жителям півночі.

Ж- Боден — прихильник «золотої середини»: він вважає, що крайнощі кліматичних умов півночі та півдня врівно-

83

важуе зона помірного клімату, яка відповідає психологічним особливостям цих народів та формам їх діяльності. Жителі півночі — фізично міцні, жорстокі, марнотратні, бідні на розум, здебільшого займаються ремеслом, тоді як народи півдня — малорослі, фізично слабкі, духовні, умо-споглядальні, хитрі, замкнуті, скупі чи бережливі тощо. Для населення помірної кліматичної зони (Греція, Італія, Франція, Верхня Німеччина) притаманні такі риси, як фізична сила, хоробрість, розсудливість та поміркованість, мудрість, простота в стосунках, любов до спілкування та ін. Упертості жителя півдня відповідає легковажність «скіфа», тоді як жителям середнього поясу притаманна твердість.

Цими факторами Боден пояснює розвиток наук у півден-них народів, ремесла у скіфів, державності, права, торгівлі, господарства у жителів помірного клімату, що виділяються різноманітними здібностями. Це вони дали світові знаменитих воєначальників, ораторів, правознавців, акторів, письменників і т. д.

Розвиток суспільства залежить від впливу природного середовища, яке зумовлює розвиток кровногосподарчих сі-мей-союзів, з яких виростає держава. Найкращою формою державного правління Боден вважав монархію, обмежену законами. Якщо ж правитель діє поза законами, то він пе-ретворюється в тирана, і народ має право вбити його.

В соціологічному відношенні творчість Ж. Бодена цікава тим, що він започатковує становлення географічного напряму в соціології.

Проблеми держави стають все актуальнішими у зв'язку з початком буржуазних революцій у Західній Європі.

Гуго де Грот Гроцій (1583—1645) —голландський полі-тик, юрист. У праці «Про право війни та миру» (1625) вперше викладає ідеї «природного права» та «суспільного договору», які стали ідеологічним обгрунтуванням права народу на революцію. Його робота написана під безпосереднім впливом Нідерландської буржуазної революції і боротьби народу за національну й політичну незалежність від феодальної Іспанії.

Г. Гроцій вважає, що на первісному етапі історії люди були рівними у виробництві та споживанні, мали спільну власність. Але поступово принципи справедливості поруши-лися, з'явилися ворожнеча і ненависть, почалися війни, пер-вісна комуністична община розпалася на поосібне існування людей.

Проте в природі людини, на відміну від тварини, закла-дена потреба в спілкуванні, мирних взаємовідносинах із собі подібними, Для подолання ізольованості, ворожнечі

84

люди склали суспільний договір і створили державу. Людина від природи має право на незалежність і рівність. Держава, свідомо створена людьми, має забезпечити їм умови миру і злагоди у відповідності з «природним правом». На основі останнього держава забезпечує дію «людського права» — захист власності, покарання за злочини, дотримування угод між суб'єктами права і т. д.

Нікколо Макіавеллі, Жан Боден, Гуго Гроцій, Томас Мор, Томмазо Кампанелла та інші мислителі завершують епоху пізнього феодалізму в розвитку соціального знання, і кожен по-.своєму орієнтує його у майбутнє.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає своєрідність процесу переходу від рабовласницькою до феодального суспільства і яким чином це вплинуло на зміну світоглядної парадигми?

2. Чим пояснити занепад у розвитку науки та культури з переходом суспільства від античності до'середньовіччя?

3. Охарактеризуйте позитивні та негативні сторони теософської ■філософії історії Августина і розкрийте її зміст.

4. Хто такі гуманісти епохи Ренесансу і в чому полягає заслуга найбільш відомих їх представників у розвитку соціального знання та ро-зумінні суспільства, людини?

5. Розкрийте наукове значення аналізу «Костянтинового дару» для розвитку соціального пізнання та критичного ставлення до історичних джерел інформації.

6. Зробіть порівняльний аналіз соціальних утопій Т. Мора та Т. Кампанелли і розкрийте, що спільного та відмінного є між ними.

7. У чому полягає принципова відмінність між поглядами італійських гуманістів Відродження й авторами соціальних утопій у розумінні людини, її свободи, прав та обов'язків?

8. Які ви знаєте емпіричні соціальні обслідування в епоху середніх віків у Західній Європі, на Русі та Україні? Розкрийте причини їх про-ведення.

9. Розкрийте особливості поглядів Н. Макіавеллі на історію, людину та державу. Що таке «макіавеллізм» у політиці?

10. У чому полягає специфіка поглядів Жана Бодена на механізми суспільного розвитку?

11. Розкрийте зміст і значення вчення Гуго Гроція про «природне право» та «суспільний договір».

ГЛАВА З

СОЦІАЛЬНІ ЗНАЧЕННЯ І ДОСЛІДЖЕННЯ НОВОГО ЧАСУ (XVII — ПОЧАТОК XIX ст.)

§ 1. Особливості розвитку соціального знання нового часу

XVII—XVIII ст. характеризуються інтенсивним процесом розвитку знань про людину, суспільство. Соціальне пізнання за формою та змістом істотно відрізнялося від попереднього: виникали нові галузі наукового знання (політична економія, соціальна статистика, демографія), використовувалися спеціалізовані методи соціальних досліджень, чітко ставиться питання про можливість використання математичних методів для соціального пізнання та прогнозування розвитку соціальних процесів. Суспільне знання розвивається без страху звинувачення в єресі чи богохульстві. Розкріпачена від теології думка спрямовується на пошуки істини. Парадигма нового часу про зв'язок природи і суспільства методологічно спрямовує на пошуки таких же законів і закономірностей у житті суспільства, які вже відомі астрономам, фізикам, механікам. Спостереження і накопичення фактів природних наук примушують замислитись, чи не можна використати аналогічні процеси при пізнанні соціального. Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза ставлять проблему методу і принципів пізнання. Одночасні процеси диференціації та інтеграції науки, її спеціалізація і взаємодія створюють сприятливі умови для накопичення соціального знання і появи нових передумов його переходу на вищий ступінь.

На цей період випадає основна доля иротосоціологічно-го матеріалу, тобто тих методологічних, методичних, технічних елементів, які пізніше будуть включені до соціології.

Відбулися істотні зміни економічного, політичного, сві-тоглядного характеру у зв'язку з тим, що буржуазія стає домінуючим, провідним суб'єктом у системі суспільних від-носин. Вона переповнена земними проблемами і турботами, пов'язаними з товарним виробництвом і необхідністю розви-вати всі ті відносини, що забезпечують оптимальність про-цесів його організації, розподілу, споживання, транспорту-вання і т. д. Вона вже реально править державою чи настійно прагне до цього. Буржуазія вірить у майбутнє і намагається якомога більше знати сьогоднішнє; тому вона потребує наукового знання про суспільство. Це теж одна з причин прогресу соціального знання.

чг;

Революції в Нідерландах, Англії, пізніше у Франції зримо показали наявність розвитку суспільства і були незаперечною аргументацією на користь того, що суспільні відносини можуть змінити самі люди. Це, в свою чергу, порушувало питання про те, що таке поступ, як він відбувається, що лежить в основі його механізму, які рушійні сили запускають цей механізм і т. д. Крім того, буржуазія потребувала своєї ідеології, яка теоретично, на підставі перекон-.ливих аргументів обґрунтовувала її права, інтереси, ідеали, розкривала б роль і значення в історії, показувала її історичні перспективи. Концепції Т. Гоббса і Дж. Локка були спробою/частково відповісти на ці питання.

Це сукупність тих соціально-економічних Ї політичних факторів, що зумовлювали розвиток соціального пізнання і знання в нових історичних умовах. Крім того, процеси піз-нання суспільних явищ, як і наука в цілому, мають свою власну логіку розвитку. Соціальне знання нагромадило до початку другої половини XVII ст. величезний гносеологічний арсенал фактів, принципів, ідей, гіпотез, концепцій із найрізноманітніших сфер соціального життя. Філософія, іс-торична наука, соціальна практика мали досить матеріалу — емпіричного і теоретичного, але вони не були пов'язані між собою, і кожна з них розвивалася за своїми законами, за власною логікою. Проте абстрактно-теоретичний, спекулятивний аналіз суспільства здійснювався філософією без урахування реальних історичних фактів і умов, а також суспільно-історичного досвіду. Філософія носилася в емпіріях власних абстрактних систем.

Водночас історична наука з часів її виникнення так і не змогла піднятись вище від накопичених нею фактів, хроно-логій, фіксації подій. Вона виявилася нездатною на теоре-тичні узагальнення власного матеріалу, залишалася гранично емпіричною, і не випадково Гоббс в «Левіафані» визначав історію як «запис знання факта». Ця оцінка схожа з тією, що її давав Арістотель, і свідчить про те, як за цей час мало змінилась історична наука. Скептично ставився до історичної науки Гете, який зауважував, що вона розповідає про минулі події не .так, як вони відбувались, а якщо навіть і так, то це лише незначний фрагмент того, що мало місце.

Наведені приклади свідчать, що тогочасні мислителі пре-красно'усвідомлювали емпіричну обмеженість історіографії, нездатної піднестися над фактами. Щось подібне відбувало-лось і в оцінці філософії, зануреної в умоспоглядальні схеми, які не спираються на реальні історичні факти.

87

Розвиток природознавства демонстрував, що лише зв'язок емпіричного і теоретичного рівнів дає можливість пізнання сутності.

У суспільствознавстві ж склалася суперечність між сус-пільними потребами в пізнанні логіки історичного процесу та його закономірностей — з одного боку і з іншого — не-здатністю спекулятивної умоспоглядальної філософії, відір-ваної від фактів реального життя, і фактологічної, емпіричної історії, неспроможної до узагальнення, відповісти на питання, що таке суспільство, людина, які механізми та рушійні сили розвитку суспільства, чи існують закони цього процесу, куди прямує історія та ін.

Сукупність цих проблем зумовила появу у XVIII ст. так званої філософії історії. Однак нею не обмежувався розвиток процесу соціального пізнання. Продовжувалися розробки елементів соціологічного знання, все більший інтерес становлять пошуки психологічних механізмів пізнання, особ-ливим об'єктом дослідження стає географічне середовище та його вплив на соціальний розвиток, розробляються нові аспекти концепції суспільного договору тощо. В Німеччині та Франції виникають рухи, названі Просвітою. Особливо авторитетною була школа французьких просвітителів XVIII ст., представлена плеядою відомих діячів науки, культури, філософії, що згуртувалися навколо «Енциклопедії» Д. Дідро (1713—1784) та Ж. Л. Д'Аламбера (1717— 1783). Французькі просвітителі закладали ідеологічні основи революції 1789 р. Серед них особливо глибокі соціологічні ідеї притаманні творчості Монтеск'є та Руссо.

§ 2. Соціальне знання на рубежі двох епох.Теорії «природного права» і «суспільного договору»

XVII ст. (Т. Гоббс і Д. Локк)

XVII століття — своєрідне роздоріжжя, на якому зустрі-лись і розійшлися дві епохи історії — середньовічна і нова. Кожна з них ставила і вирішувала свої проблеми.

Для довгої й понурої епохи середньовіччя основною фі-лософською, теософською та соціальною проблемою була проблема Бог — людина, що виступала в ролі пасивного об'єкта.

Гуманісти епохи Відродження істотно розширили межі природної та соціальної активності людини, хоча розглядали її як витвір божий. Вони ще не могли вивести її з-під впливу творця. Але, як дотепно зауважив італійський

88

мислитель Відродження Піко делла Мірандолла, Бог доз-волив людині безмежно виявляти свою ініціативу.

Така ініціатива у сферах філософського та соціального знання завершує середньовіччя ідеєю, що людина як природна істота є суб'єктом, творцем власної історії. Це й зумовило для наукової думки XVII ст. чітко визначити власну проблему: природа — людина^ Визнається їх акт божественного творіння, як і те, що після цього природа та людина розвиваються за своїми власними законами.

У цей час набувають інтенсивного розвою математика, механіка, астрономія. Соціальне пізнання стає на шлях пошуків природничих факторів розвитку суспільства. Се-редньовічна ідея рівності людей перед Богом в ідеології мо-лодої буржуазії трансформується в ідею рівності людей за своєю природою і-пошуками причин їхньої фактичної не-рівності в суспільстві.

Поступово розвалюється середньовічна система цінностей і світосприйняття. Виникає нова соціальна парадигма, пов'язана з натуралістичним розумінням світу природи та людини. Натуралізм перетворюється в домінуючий принцип науки, в тому числі і науки про людину. Його панування в усіх галузях знання було пов'язано з виключенням надпри-родного і чудесного.

В суспільному знанні натуралізм орієнтував дослідників на виявлення природничих та біологічних детермінант соціального, на пошуки споконвічної «природи людини» і т. п., що знайшло своє відображення насамперед у таких відомих концепціях, як теорія «природної людини», теорія «природного права», «природної етики» та ін. Відомими теоретиками з цих питань були представники англійської філософії та соціології Т. Гоббс і Д. Локк. Гх концепції по-ходження суспільства можна розцінювати як соціологічні теорії, хоча соціології як науки на, той час іще не існувало.

Томас Гоббс (1588—1679) —відомий англійський філо-соф, один з творців теорії «природного права і суспільного договору», автор знаменитої праці «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадської» (1651), де викладена його соціологічна концепція суспільства.

Людина — породжений природою біологічний організм, який набуває за відповідних умов особливої, «людської при-роди». Всі люди народжуються вільними, рівними, з его-їстичною природною жадібністю. Природа наділила їх од-наковими потребами і пристрастями, дала кожному «право на все», і це стало причиною такої ж люті й пожадливості, яка існує в тваринному світі. Одна людина заздрить іншій, радіє її горю, заради власного самозбереження вбачає

89

в іншому ворога і конкурента на шляху до задоволення своїх потреб. Це—«природа людини», її першопочатковий на-туральний стан. Саме тоді виникає «війна всіх проти всіх»-і принцип моралі «людина людині — вовк».

Боротьба людей між собою, постійна загроза фізичному існуванню кожного приводять до укладення між людьми суспільного договору, основу якого становить особистий ін-терес і власна вигода. З цього часу «природна людина» стає «не природною», -а соціальною істотою, оскільки такий акт знаменує початок громадянського суспільства. Виникає сус-пільство, держава і влада, «природна людина» стає людиною «не природною», бо новий соціальний статус громадянина перетворює ізольовану особину в члена спільності.

Це положення Гоббса привертало увагу багатьох дослід-ників його творчості, які вбачали в ньому фундаментальну ідею, що історія — продукт власної діяльності людини, яка формує себе як історичний суб'єкт — соціальну істоту.

Цікаво, що Гоббс не розрізняє поняття «суспільство», «держава», «уряд», які для нього тотожні як носії сувере-нітету, оскільки народ передає їм свою суверенність і вони є виразником державної волі, а отже, і волі суспільства. Так виникає держава, яку Гоббс порівнює з біблейським морським чудовиськом Левіафаном. Це могутнє утворення нагадує живий організм з відповідними функціями. Пра-витель— це душа, чиновники—нервова система, агентура — очі, гроші,— кров суспільства і т. д.

Така аналогія між біологічним і соціальним організмами буквально буде повторена через два століття в органічному напрямі в соціології XIX ст., де рівновага та мир у суспільстві розглядатимуться як аналогія фізичного здоров'я організму, а революції та заколоти, як і у Гоббса, уподібнюватимуться соціальним хворобам.

Концепція суспільного договору Гоббса відносно жорстка, оскільки рівність «природних людей» не дає їм права особистого суверенітету з моменту появи держави внаслідок суспільного договору.

З появою суспільства «закони природного права» здій-снюються через діяльність держави, яка за допомогою ус-танов і санкцій забезпечує громадянам реалізацію їх інтересів і потреб навіть егоїстично-особистісного характеру, бо створює умови для самозбереження через громадянський мир, охороняє власність кожного громадянина, забезпечує всім, а отже, і кожному рівні громадянські права і т. д.

У складних соціально-політичних умовах революції і реставрації монархії в Англії XVII ст. продовжив розробку

90

проблем державності відомий англійський філософ Джон Локк (1632—1704). Вони викладені в праці «Два трактати про державне правління» (1690).

Позитивною характеристикою його соціально-політичної концепції є врахування політичного досвіду Англії XVII ст. і тих компромісів між буржуазією та монархією, які привели до встановлення конституційної парламентарної монархії.

Д. Локк, як і Гбббс виходить з концепції «природного права» та «суспільного договору». Природна рівність людей забезпечується розумною діяльністю людини. Одначе її не досить, щоб гарантувати споконвічні права індивіда на приватну власність, особисту свободу та право на життя. Тому держава створюється людьми свідомо для гарантії цих прав, які не забезпечуються при природному стані людини.

Оскільки головною метою держави є забезпечення сво-боди і власності, то їй передаються не всі «природні права» людини, а лише ті, з якими пов'язана діяльність правосуддя, здійснення виконавчих функцій усередині країни та у її відносинах з іншими державами. У зв'язку з цим Д. Локк розділяє державну владу на вищу—законодавчу, яку здійснює парламент, виконавчу і федеральну, чи союзну, що займається зовнішніми зв'язками.

Уряд теж відповідає перед законом, і лише народ виступає сувереном — повним носієм влади і може не підтримувати уряд або й скинути його. Ця модель відтворювала по суті політико-правові досягнення англійської революції XVII ст. й істотно вплинула на подальший розвиток європейської соціальної думки XVIII ст.

§ 3. Соціологічні концепції Ш. Л. Монтеск'є та Ж. Ж. Руссо

Серед представників французького просвітительствапомітне місце займає правознавець, історик, соціолог ШарльЛуї Монтеск'є (1689—1755), автор «Перських листів»

(1721), «Розвідки про причини величі і падіння римлян»(1734), «Духу законів» (1748).

Всупереч поширеній традиції вважати основоположником соціології О. Конта є досить вагомі підстави називати Ш. Л. Монтеск'є першим соціологом нового часу. Щоправда, Монтеск'є не ставив питання про соціологію як окрему науку, не окреслив її структури, функцій та місця в системі наукового знання, не розробив теоретико-методологіч-

91

них проблем нової науки і не обгрунтував її принципів. Проте фактично він заклав новий напрям у суспільствознавстві, який у XIX ст. одержав назву географічної школи в соціології.

Соціологічну теорію суспільства Монтеск'є викладає в своїй основній праці «Дух законів». Вона є результатом багаторічних роздумів (учений працював над нею 20 років) і несе в собі всю багату палітру ідей, пошуків, надій і сумнівів епохи, в якій сплелися метафізичні, політичні, правові, соціальні, гуманістичні, культурологічні проблеми. Як філософ, історик, правознавець, письменник, активний учас-ник знаменитої французької «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера, Монтеск'є виступає проти релігійного фана-тизму, критикує теологічне розуміння історії Августина та Фоми" Аквінського, обґрунтовує об'єктивний характер за-конів розвитку природи та людської історії, підкреслює взаємозв'язок між природним та соціальним. Він вірить у майбутнє: це була епоха надій і сподівань у торжество, сво-боди, рівності, братерства, це був вік, який завершився Великою французькою революцією 1789—1794 рр. Весь спектр світлих кольорів духовного життя епохи ввібрала в себе фундаментальна праця Ш. Л. Монтеск'є «Дух законів», яка привертає увагу філософів, істориків, правознав-ців, ,економістів,' політологів, мистецтвознавців, психологів, демографів та ін., бо кожен знаходить у ній цікаву, часто дотепно й вишукано подану інформацію.

Праці Ш. Л. Монтеск'є містять багатий суто соціологічний матеріал, що дає нам підстави говорити про його особливе місце в історії соціології.

Монтеск'є був прихильником принципу деїзму; він вва-жав, що Бог .створив світ, але не втручається в закони при-роди та людської історії.

Монтеск'є розпочинає свою працю «Дух законів» думкою про те, що закони є необхідними відносинами, що ви-пливають з ходу речей. Ці закони він називає «позитивними». Закон — це відображення одноманітності різноманітного і відтворення сталості в кожній зміні, а також необхідності й неминучості. «Позитивні закони» випливають з природи речей і діють у природі та суспільстві, бо якщо «існує сус-пільство людей, то справедливо, щоб люди підпорювались законам цього суспільства».

Як фізична природна істота людина управляється за-конами природи, що випливають з її організації. Але людина часто порушує закони, діє всупереч їм завдяки своїм не-знанню і пристрастям.

Первісна людина, що перебуває в природному стані, на-92

ділена не стільки пізнанням, скільки здатністю до пізнання, і тому вона відчуває свою обмеженість, немічність і боїться всього, що відбувається навколо. У стані страху кожна людина відчуває себе нижчою і слабшою стосовно інших людей, і тому первісним людям притаманне почуття миро-любності та поступового усвідомлення почуття рівності. Монтеск'є вважає, що Гоббс помилявся, розглядаючи війну первісних людей як їх природний стан.

Мир, підкреслює Монтеск'є, є першим природним законом людини.

Добування їжі людиною — другий закон.Третім законом природного стану людини є потреба в

спілкуванні. Коли люди виявляють, що їх страх спільний, взаємний, їм хочеться об'єднатися, попрохати про щось один одного, і в результаті вони вступають у контакти, відчуваючи при цьому таке задоволення, яке притаманне тварині, коли вона зустрічається з представником своєї породи.

З переходом людини від наявних почуттів до набуття знань ще більше зростає потреба до зближення. Бажання жити в суспільстві — четвертий природний закон людини.

Люди об'єднуються в суспільства, і з відчуттям могутності та сили між ними розпочинаються війни, як і між окремими індивідами, що теж починають усвідомлювати свою перевагу й силу, і т.ут теж розпочинається боротьба.

Боротьба між народами та між окремими людьми ви-кликає потребу в законах, які регулювали б відносини між народами та громадянами. Так виникає міжнародне та ци-вільне право. Норми права існують у всіх народів.

Зважаючи на численність законів, оскільки людиною правлять природні, церковні, міжнародні, цивільні й інші закони, Монтеск'є ставить завдання виявити природу різ-номанітних форм правління. Він виділяє «три способи прав-ління»: республіканський, монархічний і деспотичний. Дві перші форми правління грунтуються на «незмінних» (при-родних) законах, тоді як деспотія «поза всякими законами і правилами спонукається волею і свавіллям однієї особи».

Подібно до того, як влада батька в сім'ї «встановлена самою природою», так і влада уряду в державі перебуватиме в гармонії з природою тоді, коли його особливості найбільше відповідають характеру народу. Саме тому закони мають відповідати і природі, і принципам встановленого уряду. У цьому Монтеск'є вбачає головне завдання законів. Що ж визначає характер самих законів?

Закони «...повинні бути відповідними фізичним особли-востям країни, її клімату — холодному, жаркому чи помір-

93

«ому,— якості грунту, її положенню, розмірам, способу життя її народів — землевласників, мисливців чи пастухів, ступеню свободи, дозволеної державним устроєм, релігії населення, його схильностям, багатству, чисельності, торгівлі, натурі (нравам) і звичаям...» Цю сукупність взаємодіючих відносин, побудованих на різних законах, Монтеск'є називає «духом законів», який «...полягає в різноманітних відношеннях законів до різних предметів». Такий принцип аналізу загальних тенденцій (а не деталей) пізніше використає у своїй філософії історії І. Г. Гердер.

Таким чином, Монтеск'є будує логічний ланцюжок, у якому в одній взаємопов'язаній системі виступають природа і суспільство. Він ставить за мету пояснити різноманітність форм соціального, державного та політичного устрою епох різних народів.

Багатство історичних форм людського існування, способів життя, форм державного устрою і правління, звичок, побуту, моралі Монтеск'є аналізує через закони. Закони, як їх розуміє Монтеск'є, є сталою об'єктивно існуючою реальністю, що виражає необхідні відносини між процесами та речами, які випливають з природи цих речей. Про це йшла мова раніше. Як же виникають закони в історії суспільства? Що зумовлює їх появу та дію?

Відповіді на ці запитання Монтаск'є шукає в менталітеті своєї епохи, духовний зміст якої був зумовлений значною мірою розвитком природничо-наукового знання. Тому не випадково дослідження соціальних явищ, у тому числі й правового характеру, органічно пов'язані з натуралістичною орієнтацією йауки, а це, в свою чергу, не могло не відбитися на методологічних принципах дослідження самого Монтеск'є.

Розуміння єдності природи та суспільства, вплив концеп-ції «природного права і суспільного договору» логічно під-водили автора до пошуків природничих детермінант історії. Аналізуючи побутові, культурні, моральні, політичні та інші особливості життєдіяльності багатьох народів у різних кліматичних зонах землі, Монтеск'є дійшов висновку, що в основі всіх відмінностей лежать саме природничі фактори.

Мислитель неодноразово підкреслює результати власних спостережень, експериментів, часто використовує порівняль-ний метод при вивченні норм права, звичаїв, психології різ-них народів, що істотно підсилює його аргументацію.

Основний його метод дослідження — дедукція, та через усю працю проходить і аналіз багатого емпіричного мате-

94

ріалу, що посилює ефект доказовості й переконливості ар-гументів.

Ми подибуємо тут багато спільного з натуралістичними соціологічними концепціями XIX ст. Особливо чимало таких аналогій між логікою аргументації принципів Монтес-к'є — з одного боку і представниками органіцизму та географічного детермінізму XIX ст.— з іншого.

Беручи до уваги «природничі» та порівняльні дані спо-стереження (наприклад, матеріали власного вивчення під мікроскопом тканини язика вівці), Монтеск'є намагається довести залежність фізичної, розумової та психологічної природи людей у різних географічних регіонах від клімату. Він пише, що в холодному кліматі люди мають міцніше здоров'я завдяки безпосередньому впливові температури на фізіологічні процеси, а отже, і на психіку: «Народи жарких кліматів боязкі, як старики; народи холодних кліматів від-важні, як юнаки». У жаркому кліматі сила покидає тілог а ця послабленість переходить і на душу, що робить людину байдужою, незацікавленою, пасивною.

Монтеск'є послідовно аналізує вплив клімату на вироб-ничу діяльність людей, політичну організацію суспільства, принципи державного правління, на дух, натуру і звичаї народу, розглядає проблеми торгівлі, грошей. Він ставить також численну кількість демографічних проблем, пов'язаних із шлюбом, сім'єю, чисельністю населення та факторами його зростання, підкреслює, що Європа потребує законів, які сприяли б збільшенню населення (кн. XXIII). Йому відомі демографічні дані про те, що в Європі народжується більше хлопчиків, аніж дівчаток, і він робить цілком правильний висновок, що за інших рівних умов у тих країнах, де дівчаток народжується більше, ніж хлопчиків (Японія), кількість населення зростатиме швидше (кн. XXIII, гл. XI).

Монтеск'є послідовно проводить свою соціологічну теорію про роль клімату, грунтів, території, ландшафту в розвитку суспільства і формуванні народного духу, що має вра-ховуватися системами політичного та правового устрою дер-жави.

Критикуючи деспотизм, у тому числі й королівський у Франції, Монтеск'є виступає прихильником конституційної монархії на зразок англійської (не без впливу Локка).

У працях Монтеск'є трапляються і роздуми про Росію. Він писав, що холодний клімат Росії з її безмежними просторами зумовили появу царського самодержавства. Він характеризує його як деспотичне й реакційне, бо воно не стимулює торгівлі, фінансових відносин, закріпачило селян і перетворило їх фактично в рабів. «Московіти,— писав Мон-

95

теск'є у «Перських листах»,— зовсім не можуть виїжджати зі своєї держави, навіть для подорожей. Таким чином, будучи відгороджені від інших націй законами своєї країни, вони зберегли свої давні звичаї з тим більшою схильністю до них, що вони й не думають, що можна мати інші».

Звичайно, географічний фактор має певне значення в розвитку суспільства як умова його існування, проте не слід перебільшувати його роль хоч би тому, що за тих самих природних умов економічний, політичний, культурний рівень держав і народів можуть істотно різнитися між собою. Проте не варто особливо ретельно аналізувати слабкі сторони концепції Монтеск'є, бо її історична сила саме в цих «слабкостях», і це закономірно: адже автор географічної школи в соціології одним з перших розробив послідовну теоретичну систему поглядів на історію, у якій вбачав об'єк-тивні природничі, натуральні, а не містичні детермінанти суспільного розвитку.

Серед французьких просвітителів XVIII ст. визначне місце займає політичний мислитель, філософ, теоретик мистецтва, соціолог Жан Жак Руссо (1712—1778). Енциклопедисти вважали його бунтівним і занадто радикальним, хоча насправді як представник малозаможних верств населення він глибше розумів суперечності існуючої політичної системи.

Широку славу Руссо принесла його книга «Про суспільний договір, чи Принципи політичного права» (1762), яку він розпочинає знаменитою фразою: людина «народжується вільною, проте повсюдно вона в кайданах».

У більш ранній праці «Розвідки про походження і основах нерівності між людьми» (1755) Руссо вбачає головну причину соціальної нерівності в привілеях, що має частина громадян. Суспільний прогрес, пов'язаний з розвитком людського розуму, зумовив появу виробництва («промисловості»), житла, знарядь праці та ідеї власності. «Перший, хто, огородивши ділянку землі,, натрапив на думку сказати: «Це моє» і знайшов людей, занадто простодушних, щоб йому повірити, був справжнім засновником громадянського су-спільства. Від скількох злочинів, війн та вбивств, від скількох бід та жахів позбавив би рід людський той, хто, висмикнувши кілки і засипавши рів, крикнув би своїм ближнім: «Не слухайте краще цього ошуканця, ви пропали, якщо здатні забути, що плоди землі належать усім, а земля —■ нікому».

Це наївне уявлення про першого власника не відображало реального багатовікового процесу становлення приватної власності, проте Руссо відтворює деякі дійсні яви-

96

ща, притаманні первісному суспільству, коли люди були вільними, не знали приватної власності. Фізична нерівність між ними на той час (вікова різниця, стан здоров'я, тілесні, розумові та психологічні якості тощо) не мали істотного значення. Люди були здоровими, добрими і щасливими, на-скільки мали бути такими за своєю природою й одержували задоволення від принадності незалежних відносин.

Подібна ідеалізація буття первісної людини, різка критика сучасної культури та моралі зумовили появу несправедливих звинувачень Руссо в тому, що він нібито закликає суспільство повернутися назад до «природного стану». В певній мірі такій оцінці посприяв іронічний Вольтер, який, не поділяючи поглядів Руссо, саркастично зауважив, що той пропонує людству стати рачки і повзти до первісного лісу. Зауваження в'їдливе, але несправедливе.

Насправді ж Руссо прекрасно розумів необоротність су-спільного прогресу і свої ідеали пов'язував з майбутнім, ос-кільки, як зазначає він сам, перехід від природного стану до громадянського істотно змінює людину: вона набуває багато матеріальних і духовних переваг і перетворюється з «тупої й обмеженої тварини в мислячу істоту — в людину».

Як і інші автори концепцій природного права, Руссо роз-глядає первісних людей як індивідів, що не потребували співпраці багатьох осіб. З обробкою металів, виникненням землеробства почалась епоха «першого перевороту», коли утворились і відокремилися сім'ї, з'явилася перша власність, а з нею сутички і розбрат. Людина почала використовувати працю іншої, з'явилася можливість запасати і накопичувати продукти, йшло поширення приватної власності, а з нею— рабства й злиденності.

Залізо та хліб, зазначає Руссо, загубили людський рід. Поглиблення соціальної нерівності, нестатки неімущих по-родили крадіжки, насильство, гноблення, смути, боротьбу між правом сильного і правом першого, хто заволодів влас-ністю.

Становлення соціальної нерівності проходить три етапи: прийняття законів та права власності, що закріплюють поділ людей на бідних і багатих, поява магістратури — влади правителів, королів, що означало встановлення різниці між сильним і слабким та перехід до влади, що грунтується на свавіллі і насильстві, що свідчить про появу відмінностей між паном і рабом.

Головною ідеєю «Суспільного договору» є ідея народу як суверена — носія верховної влади. Ця праця Руссо ві-

4 828 97

діграла надзвичайно важливу роль в ідеологічній підготовці третього стану до революції 1789 р. у Франції.

Прогрес людського знання зумовлює розвиток виробни-цтва, яке стає причиною приватної власності, держави і за-конів, що закріплюють соціальну несправедливість, а май-нову нерівність доповнюють політичною та юридичною у вигляді нерівності прав і обов'язків громадян. Особливо це характерно для деспотичної держави, яка надає громадянам лише рівність у безправ'ї та свавіллі перед примхами володаря.

Руссо проголошує, що свобода людей є їх природним правом, а тому вони можуть підкорятися лише добровільно, за власним бажанням, оскільки людина сама собі пан і суддя. Жодна людина не має прав над собі подібними. Це можливе лише на основі законної влади, яку люди створюють завдяки угоді між собою. При цьому вони не відмовляються від власної свободи, бо це означало б відмову від власної гідності, що несумісне з природою людини. Тому не може бути такого договору, за яким одні люди віддають іншим свою абсолютну владу і погоджуються на безмежну покору та слухняність. Це — безглуздя, нонсенс, оскільки поняття «раб» і «право» суперечать одне одному і взаємовиключаються.

Сутність суспільного договору полягає в тому, що кожна людина «віддає свою особу і всю свою міць під верховне керівництво загальної волі, і ми сумісно приймаємо кожного члена як невід'ємну частину цілого». Така загальна угода індивідів ніби утворює колективне ціле, загальне «я», котре виступає як узагальнена «суспільна особа» — громадянська община, що пізніше стане називатися «республікою, чи політичним тілом». її називають «державою», якщо вона пасивна, і «сувереном», коли вона активна. Як держава вона виступає і при зіставленні з іншими, їй подібними.

Учасники угоди називаються «народом», а окремі особи — «громадянами» як учасники суверенної влади і «під-даними» як підлеглі державним законам.

За суспільним договором відмова громадянина підкоря-тися загальній волі дає право примусити його міццю всього політичного організму і присилувати бути вільним.

Держава мусить виконувати загальну волю. Суверенітет не може відчужуватися на користь окремих індивідів чи групи людей, бо в цьому випадку держава буде виражати окрему або групову, а не загальну волю. Ідеалом такої держави є республіка, яка керується законами, що відображують загальний суспільний інтерес, і діє заради блага, яке уособлюють свобода та рівність громадян. Уряд є лише

98

уповноваженим органом, що опосередковує взаємовідносини між підданими та сувереном (активною республікою), а члени уряду, що йменуються магістратами чи королями (правителями), теж є виконавцями суспільної волі.

У зв'язку з- тим, що народ є єдиним сувереном, Руссо вважав непотрібним розподіл влади на викона'вчу та зако-нодавчу і пропонував при вирішенні важливих соціальних проблем, які зачіпають інтереси всього суспільства, прово-дити всенародні плебісцити — опитування. Такі акції, на його думку, давали б можливість державі враховувати і ви-конувати волю народу та виражати його інтереси.

На відміну від концепції суспільного договору Гоббса теорія Ж- Ж. Руссо більш радикальна. Засуджуючи приватну власність, він не заперечував її, а проголошував необхідність егалітаризму (відносно рівномірне наділення всіх людей приватною власністю), виступав проти надмірної її концентрації в руках дворянства та буржуазії.

Революційність його вчення полягала в осудженні іс-нуючої держави та її правителів, що порушили суспільний договір з народом і узурпували його суверенітет. Тому це дає право народові скинути деспотичну владу узурпаторів і побудувати її на нових засадах громадянського республі-канського устрою — державу розуму, а не насильства.

Ідеї Руссо мали надзвичайно велике значення для перед-революційної епохи у Франції. Його вчення було тією ідео-логічною силою, що вела" третій стан на барикади Великої французької буржуазної революції 1789—1794 рр.

Науку нового часу особливо цікавили проблеми історич-ної закономірності розвитку суспільства, його механізми та напрями. Ці проблеми особливо актуалізуються у XVIII ст. і безпосередньо пов'язуються з розвитком філософії історії.

Різні аспекти філософії історії порушувалися й раніше, але як особлива спеціалізована галузь філософія історії формується у XVIII ст. і досягає вершин свого розвитку. Чималий внесок у цей процес зробили представники фран-цузької та німецької просвіти. Багато елементів філософії історії ми подибуємо в творчості Монтеск'є і Руссо. Воль-тер увів цей термін у науковий вжиток.

Особливістю філософії історії XVIII — початку XIX ст. € те, що вона займає проміжну ланку між соціальним знанням минулого і майбутнього, між філософією та соціологією, між синкретичним і диференційованим суспільним знанням.

4* 99

§ 4. Філософія історії — новий етап у розвитку соціального пізнання

Філософія історії не була механічним поєднанням філо-софського й історичного методів аналізу соціальних процесів. Генетично вона виникає і розвивається в лоні філософії як її складова частина, предметною сферою якої виступає історія суспільства. Принаймні такою вона залишається в системі Гегеля. Хоча в цілому філософія історії — продукт XVIII ст., однак елементи соціальної філософії трапляються і в творчості попередніх авторів — філософів античності, в Августина, Макіавеллі та ін.

В історико-соціологічному відношенні філософію історії можна розглядати як з'єднувальну ланку між філософією та соціологією, оскільки своїм виникненням соціологія зо-бов'язана саме філософії історії.

Термін «філософія історії» вперше вживає Вольтер для позначення загальних роздумів і досліджень людської історії та культури без чіткого визначення його змісту. Потім він зустрічається в серії статей за 1770—1776 рр. у швей-царського письменника Вегеліна й однозначно трактується видатним представником німецького просвітництва І.Г. Гер-дером як філософська наука про історію людства.

Аналіз концепцій філософії історії показує, що її голов-ними завданнями були дослідження процесу виникнення людства; розкриття рушійних сил історії та її законів на основі емпіричних і узагальнених матеріалів історії та куль-тури народів; визначення напрямку розвитку людства в цілому.

З появою філософії історії завершується відносно три-валий етап у розвитку самої філософії. Поступове розрос-тання в їх надрах соціальної проблематики приводить до відокремлення гуманітарного знання від філософського, що поклало край філософії як синкретичному знанню і надало йому завершеного вигляду. Філософія віднайшла свій спе-цифічний предмет, а суспільствознавство розділилося поза філософією на свої специфічні галузі знання, в тому числі й на соціологічне.

Філософія історії намагалася відтворити історичний про-цес через поєднання аналізу суспільних явищ і процесів, фактів історії та культури з філософськими узагальненнями й інтерпретаціями.

У новій історії одним з перших зробив спробу окреслити й реалізувати принципи і завдання філософсько-історичного аналізу всесвітньо-історичного процесу видатний італійський філософ-соціолог Джамбаттіста Віко (1668—1744), який

100

багато в чому упередив елементи наукового соціологічного знання в своїй праці «Основи нової науки про спільну при-роду націй» (1725 р.).

Віко розглядає історію як продукт діяльності самих лю-дей, тому вона не має в собі нічого містичного. Бог хоча й створив світ, але він не втручається в його розвиток.

Віко вважає, що історичний процес є об'єктивним. Та це не значить, що людина з її волею, інтересами може змінювати хід історії, оскільки самі історичні закони мають про-віденціальний характер і не збігаються з волею царів чи інших історичних осіб.

Історична необхідність суспільного розвитку реалізується в закономірному характерові соціальних процесів, які для кожного народу чи нації виявляються в трьох обов'язкових циклах чи етапах, які вони проходять.

Історично першою епохою в розвитку суспільства є «період богів», коли релігійні уявлення панували над розумом, суспільством керували жерці, не було держави і правових законів. З виникненням держави як «універсального гро-мадського блага» історія вступає в «героїчний період». Біля державного керма стоять представники аристократії, які на-в'язують свою волю й жорстоко пригноблюють плебс. Ос-танній, третій період, який Віко називає «людським», є най-вищим рівнем у розвитку суспільства. Тоді виникають рес-публікансько-демократичні чи представницькі монархії з правами і свободами для всіх громадян і забезпечують їм гідний людини суверенітет та особисті свободи і права. На . цьому етапі законодавство мудро поєднує співвідношення приватного та загального інтересу, забезпечує справедливість у вирішенні соціальних проблем і т. д.

Д. Віко розглядає ці етапи як розвиток суспільства по спіралі, де кожний наступний цикл пов'язаний з попереднім і майбутнім етапами. Триступеневу модель учений порівнює з віковими періодами розвитку людини — дитинством, юністю, зрілістю, де останній цикл (зрілість, людський період) закінчується розкладом суспільства і поверненням до початку. Таким чином, Віко по суті підводить до ідеї історичного круговороту.

Не випадкове порівняння циклів історії з етапами розвитку самої людини, котра є істотою соціальною й історичною. Схоже на те, що сучасне суспільствознавство не повною мірою оцінило ідеї Джамбаттіста Віко та його вчення про людину, яку він розглядає, говорячи сучасною термінологією, як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин.

Вчений розглядає природну суть людини в органічному поєднанні із системою внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Він

101

концентрує увагу не на природних факторах історичного процесу, які незалежні від людини, а на тому, що саме людина вносить в історію людського, що відрізняється від природного. Самотворення людиною історії є умовою і люд-ського самопізнання, бо гуманітарне знання — це не що інше, як самоусвідомлення цілей і результатів своєї історичної діяльності. Особливості світу людини, його фізичного, духовного, інтелектуального рівня Д. Віко розглядає у за-лежності від історичного світу, створеного людиною, у якому вона живе. Світ людини — це система тих зв'язків і взає-мовідносин, що поєднують її з іншими людьми, з навколиш-нім середовищем. Саме завдяки такій взаємодії відбувається розвиток людини і суспільства від напівтваринного стану до суто соціального — людського.

Це—геніальні ідеї. В сучасній соціології вони в модер-нізованому і трансформованому стані лежать в основі цілого ряду соціологічних напрямів, течій і шкіл.

Таким чином, циклічність історії — загальний закон роз-витку всіх народів. Історія має єдиний, універсальний закон, у якому реалізується прояв індивідуального людського розуму (на відміну від загального розуму — Бога), а тому людина здатна пізнати те, що вона творить своїм розумом і діяльністю, і отже, історія є усвідомленням людством власної історичної діяльності.

Заслуговує на увагу метод аналізу історичного процесу Д. Віко.

На відміну від більшості філрсофсько-соціологічних кон-цепцій суспільства (Кант, Фіхте, Шеллїнг, Гегель та ін.), де історичні дані підтверджували сконструйовану схему, Віко виходить з аналізу історії, використовуючи для побудови своєї системи як її емпіричну основу історію Риму, елементи вчень Н. Макіавеллі та Т. Кампанелли. Сприйнявши думку останнього про те, що політичні зміни пов'язані з відповідними змінами релігійних ідей і їх впливом на су- • спільство, Д. Віко демонструє це положення на прикладі історії Римської держави, .що дає йому змогу простежити розвиток форм державного устрою Риму від Сервія Туллія до Августа Октавіана. Справді, зміна світосприйняття, вірувань координується зі змінами соціально-політичними. Ми не будемо вдаватися в деталі, наскільки правий чи помиляється Д. Віко в конкретних деталях. Головне те, що він побачив узгодження принципу з фактами історії Риму. І це дало йому можливість використовувати, по суті, іс-торико-порівняльний метод в аналізі розвитку суспільства.

У дещо наївній формі він «схоплює» завдяки своєму ме-102

тодові аналізу окремі реальні тенденції в історії людства. Його дитинство включає передісторію людей і пов'язане з їх напівтваринним існуванням, дикістю, жорстокістю, са-мознищенням людини людиною. Страх перед силами при-роди породжує перші вірування в існування надприродного — Бога. На цьому етапі виникає мова, з'являється житло (печера), сім'я, створюються уявлення про добро і зло. В спробах за якимись зовнішніми ознаками попередити гнів божества, задобрити його люди створюють гадання, вини-кають релігійні культи.

Людська мудрість, знання та досвід розглядаються як дар божий, і завдяки цьому патріархи—глави сімейств — користуються силою свого повновладдя над домочадцями. Ці батьки перших сімей жили в горах, на узвишшях, а внизу ще точилася дика боротьба між первісними-людьми. Деякі з них просили захисту у патріархів; ті спускалися вниз, нищили розбійників і, ставши героями, перетворювали захищених у своїх рабів. З розширенням рабства і зростаючим бажанням поліпшити своє становище герої почали згуртовуватися, створювати міста-фортеці з органами державного управління, сенатом та ін. Так виникає аристократія й епоха героїв.

Пізніше під тиском плебеїв, вимушених поступок люди «благородного походження» і тлумачі волі богів практикують змішані шлюби своїх дітей з плебеями, розширюють своє елітарне коло через залучення нових людей. Поступово змінюється шкала людських цінностей; поряд з минулими заслугами і «благородством» походження вищими цінностями стають працелюбність, бережливість, справедливість. Народ повстає проти тиранії героїв і створює монархію. Релігійні парадигми змінюються філософськими. Нова влада змушена захищати народні інтереси, стояти на стороні слабких і здійснювати керівництво в дусі вимог народу. Але поступово вона скочується до забезпечення своїм володарям матеріального добробуту. Люди розбещуються, стають вередливими, потурають різним примхам, і на новій стадії первісне дикунство перетворюється в ницість. Старе варварство замінюється новим. А це й означає початок роз-кладу і загибелі суспільства, цикл завершується, і люди не-мовби на новому рівні повторюють минулий шлях. «Дикун-ство» повторюється в умовах нових уявлень про світ, нових вірувань, цінностей та ідеалів. Це не історичний катаклізм, що завершується загибеллю суспільства, а лише нові «варіації» на стару тему.

Концепція історичного круговороту Д. Віко дуже нагадує марксистський принцип розвитку за законом запере-

103

чення заперечення, де, наприклад, стадно-первісний комунізм ніби повторюється у «знятому» вигляді на стадії дійсного комунізму, коли суспільство з «царства необхідності» вступає в «царство свободи». Та оскільки привид комунізму з недавніх пір вже не бродить по Європі, а «розвинений» соціалізм відкинув суспільство до стадії первісного нако-пичення капіталу, натурального обміну і поставив народ на межу злиднів і напівголодного існування, то на реаліях першої стадії комунізму можна припускати, яким би він став на своїй вищій фазі.

Але це вже проблеми спіралеподібного розвитку суспільного прогресу за законом заперечення заперечення XIX ст.

іД. Віко був більш поміркованим і розсудливим ідеалістом,ніж матеріаліст К. Маркс.

Не зрозумілий сучасниками, Віко своїми ідеями випередив час. Вони мали велике значення для становлення принципу історизму в соціальному пізнанні, багато в чому упередили ідеї Гердера та Гегеля, істотно вплинули на французьких істориків періоду" реставрації. Ідею круговороту використав Шпенглер та ін.

Значний внесок у розвиток філософії історії зробив французький соціолог, політичний діяч, математик Марі ЖанАнтуан Нікола Кондорсе (1743—1794). За активну участь уфранцузькій революції та опозицію якобінській диктатурійого кинули до в'язниці, де він написав свою знамениту пра- Сцю «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму»(1794). Вже сама назва говорить, у чому її автор вбачає |головну причину — рушій історичного прогресу. Це — розум, знання, людські здібності.

Здавалося б, що такий принцип пояснення рушійних сил історії мав орієнтувати автора на визнання ролі видатних осіб як суб'єкта історії, проте Кондорсе заперечував проти цього і розглядав розум не як індивідуальний інтелект, а як духовний рівень суспільства, як суспільну свідомість певної епохи.

Вчений робить спробу розкриття основних етапів соціального прогресу, яких він нараховує десять. Водночас ви- |' словлюється безліч цінних здогадок, ідей стосовно ролі праці в розвитку суспільства, значення суспільного поділу праці, економічних та політичних і соціокультурних факторів.

Перша епоха в розвитку людини пов'язана з виникненням мисливства, рибальства, з появою вміння виробляти знаряддя праці і різні інструменти. Люди об'єднуються в сім'ї, розростання яких приводить до виникнення племен. ' На цій стадії суспільство не знає приватної власності. Лю-

ки

ди перебували в постійних пошуках їжі, не мали вільного часу для заняття наукою, мистецтвом. Поступово вони пе-реходять від напівтваринного існування до людського, що пов'язується Кондорсе з можливістю людини не лише до-бувати засоби до життя, а й зберігати певний час продукти харчування, робити їх запаси. На його думку, це була перша характерна риса, котра почала відрізняти людину від тварини.

Друга епоха в розвитку суспільства пов'язана з виник-ненням пастуших народів, появою тваринництва і переходом до землеробства. Спеціалізація діяльності внаслідок суспільного поділу праці зумовила формування нової соці-альної структури, виникнення приватної власності та її на-слідування. З'являється соціальна нерівність і можливість перетворювати військовополонених у рабів замість знищення їх, як це було раніше.

Третя епоха пов'язана з виникненням писемності, яка дала змогу розвивати пізнавальні можливості суспільства, духовність.

Четверта епоха включає прогрес людського розуму в Греції до періоду диференціації наук за часів Олександра Македонського (розвиток математики, геометрії, астрономії,, філософії Сократа, медицини Гіппократа тощо).

П'яту епоху Кондорсе пов'язує з прогресом науки від їх-розділення до занепаду. Це час діяльності Арістотеля, Ар-хімеда, інтенсивного розвитку механіки, гідравліки, мис-тецтва грецьких майстрів, правознавства, історичної науки.. Наприкінці епохи виникає християнство.

Шоста епоха характеризується занепадом науки і просвіти аж до їх відродження в часи хрестових походів. Це час торжества теологічного марення, феодальної анархії, кріпацтва, час зародження магометанської віри.

Сьома епоха відзначена першими досягненнями наук у період їх відродження на Заході до винайдення книгодру-кування. Наукові досягнення — компас, порох, у сфері куль-тури — творчість Дайте, Боккаччо та ін.

Восьма епоха розпочинається винайденням книгодруку-вання і триває до часів подолання наукою та філософією старих авторитетів. У науковий вжиток вводяться національні мови. Йде боротьба проти «релігійного макіавелліан-ства», відбувається реформація. Змінюється старе уявлення про сонячну систему завдяки Копернику та Галілею. Бекон вирішує проблеми методу пізнання. Математика від-: криває логарифми.

Дев'ята епоха започатковується Декартом і триває доі утворення Французької республіки. Найхарактернішою ази

105

накою цієї епохи є досягнення незалежності людського ро-зуму, що відкриває безмежні перспективи суспільного про-гресу.

Кондорсе ще не бачив усіх наслідків Великої Французької революції 1789—1794 рр., бо в рік її завершення одержав смертний вирок і покінчив життя самогубством, прийнявши отруту. Але в мороку якобінської в'язниці він вірив у нову епоху, яка прийде на зміну попереднім.

Десяту епоху (глава «Про майбутнє людського розуму») Кондорсе зображує як епоху перемоги і торжества царства розуму на землі. Вона принесе «знищення нерівностіпоміж націями, прогрес рівності між різними класами того ж народу, нарешті, справжнє вдосконалення людини»,вдосконалення її «інтелектуальних, моральних і фізичнихздібностей». а. .

Соціальні ідеали Кондорсе відображають зміст тих гасел — свободи, рівності, братерства, з якими «третій стан» ішов на штурм Бастилії. У цій вірі в майбутнє торжество справедливості і розуму є щось і від гуманістів епохи Від-родження з їх культом всебічно розвиненої людини, і від утопістів з їх ілюзіями щодо рівності та справедливості від-носин між людьми, і навіть термінологічно щось нагадує проблеми гармонійного і всебічного розвитку особи при ко-мунізмі у вченні К- Маркса, яке з'явиться на півстоліття пізніше. Але, мабуть, такий уже інтелектуальний ідейний потенціал перехідних епох, що містять у собі одночасно елементи старого, нового і майбутнього. Але ідеали майбут-нього нерідко зіштовхуються з реальністю сьогодення. Епоха розуму для Кондорсе починалася з Французької революції, за яку він боровся і яка знищила його самого.

Людина завжди перебільшує принади далекого майбут-нього. І Кондорсе, і Маркс вірили в них, але на порозі XXI ст. люди ще більше вірять у їх нездійсненність. Прозірливий і далекоглядний Кондорсе все ж ідеалізував нове буржуазне суспільство як царство розуму, забуваючи, як і всі мрійники, що в житті розумне й раціональне існують остільки, оскільки в наявності є їх протилежності.

Талант Кондорсе відкривається ще однією гранню — як математика, члена Академії Франції. Тут він у своїх пе-редбаченнях більш точний. Кондорсе переконаний, що ма-тематику, особливо теорію ймовірностей, можна успішно використовувати в науках про суспільство. Це використання «...обіцяє прогрес тим істотніший, що воно одночасно є єдиним засобом надати їх результатам майже математичну точність і оцінити рівень їх достовірності та правдоподіб-ності». Соціальні явища можна досліджувати і без обчис-

106

лень, вважає Кондорсе, спираючись лише на спостереження, проте «...без використання обчислювань часто неможливо було б вибрати з якоюсь впевненістю між двома сполу-ченнями, утвореними для досягнення тієї ж мети, коли переваги, які вони надають, не вражають очевидною неспів-розмірністю. Врешті, без цієї допомоги ці науки залишилися б назавжди грубими та обмеженими, позбавленими досить витончених інструментів, щоб уловити ледве примітні істини».

Заслуга Кондорсе полягає насамперед у послідовній і систематичній розробці теорії прогресу і в застосуванні принципу розвитку для аналізу історичного процесу, розу-мінні значення економічних і духовних факторів у житті суспільства. Безумовно, прогресивною є пропаганда ідей спільності культури і міжнародного миру, розвитку людини та ін. Творчість Кондорсе мала значний вплив на Сен-Сімо-на, французьких істориків періоду Реставрації.

Одним із найфундаментальніших досліджень філософії історії є праці відомого німецького просвітителя И. Г. Гер-дера.

Иоганн Готфрід Гердер (1744—1803) —вчений надзви-чайно широкого діапазону діяльності. Він займався меди-циною, філософією, теологією, лінгвістикою, мистецтвом, ес-тетикою, фольклором і скрізь сказав своє слово. Ця осо-бистість настільки багатогранна, як і суперечлива. Позиції його не завжди послідовні. Так, визначаючи Бога як творця, він водночас зауважує, що Бог передав долю людства-до рук самих людей тощо. Свою концепцію всесвітньої історії як закономірного, єдиного, взаємопов'язаного цілісного процесу Гердер викладає у фундаментальній, правда, незавершеній праці «Ідеї до філософії історії людства» (1784—1791).

На початку своєї праці він обґрунтовує необхідність фі-лософії історії людства як особливої галузі знання, виходячи з того, що все в світі має свою філософію і науку, то чому ж не бути «такій філософії і такій науці, які трактували б... усю історію людства в цілому».

Гердер розглядає історію суспільства як закономірне продовження розвитку природи. Земля—це частина космічної системи, кузня органічного світу. Рослинний і тваринний світ — продукт еволюції природи, між ними існує тісний взаємозв'язок. Людина самопороджується природою, несе на собі елементи неорганічного, рослинного і тваринного світу і є вершиною, вінцем природи. Аналізуючи поведінку і діяльність мавп, Гердер вказує на численні приклади подібності їх з людською поведінкою, висловлює ряд

107

цікавих думок про антропогенез, значення прямоходшня, розвиток мозку, виникнення свідомості тощо.

Органічна конституція людини ніби обумовлює її здат-ність до розуму, формування витончених почуттів, що по-роджують мову і мистецтво, здатність засвоювати дух гу-манності і релігії, бажати безсмертя.

Людство — біологічний вид, а закони його розвитку такі ж природні, як і закони природи. Тому основними еле-ментами соціального прогресу є зовнішні і внутрішні фак-тори. Зовнішні — сукупність природних явищ — зумовили зовнішній вигляд жителів півдня та півночі, специфіку їх навичок та звичаїв. Внутрішні фактори, пов'язані з на-лежністю людини до даного народу чи суспільства, є більш дієвими, оскільки суспільство має вирішальне значення у формуванні індивіда. Людина породжується суспільством, і їй лише здається, що вона творить іманентно, зі свого єства, тоді як насправді розвиток її здібностей залежить від інших людей, від суспільства в цілому та його культури.

Культура — один з визначальних елементів людської історії, що детермінує прогрес. Вона включає в себе мову, ремесла, науку, мистецтво та інші матеріальні й духовні цінності. В культурі матеріалізується діяльність минулих епох; вона є джерелом і стимулом подальшого розвитку су-спільства.

Культура виступає центрооб'єднуючим фактором; вона забезпечує спільність людського існування. Суспільство як певна соціальна група, спільність існує через взаємозв'язки індивідів і груп людей між собою (сім'я, об'єднання вироб-ників тощо). Відносини між людьми забезпечуються керу-ванням, управлінням. Одним з головних знарядь цієї системи є держава, проте, скептично ставлячись до неї, Гердер називає й інші регулюючі механізми (сім'я, релігія, наука і т. д.), що можна розглядати як підхід до розуміння ролі соціальних інститутів. Саме як «правління» він трактує і первісну сім'ю як першу форму існування суспільства.

Розвиток всесвітньої історії у зв'язку зі станом культури Гердер простежує на прикладах "історії народів Далекого Сходу (Китай, Корея, Лаос, Японія та ін.), Близького Сходу (Вавилон, Асирія, Єгипет і т. д.), Греції, Риму, історії народів західної, північної Європи, слов'ян та ін.

Багато цікавих і плідних роздумів містить його твір про роль природних, економічних, наукових факторів у розвитку суспільства.

. Аналізуючи історію середньовічної Європи, Гердер ак-центує увагу на значенні цехового ремесла для розвитку Європи. Він підкреслює, що завдяки цехам Європа, наймен-

108

ша і найбідніша частина світу, взяла верх над іншими, а цехи та гільдії «були школами, в яких виховувався дух ви-нахідництва».

У спільній сім'ї єдиного людства Гердер розглядає й історію слов'янських народів. Він підкреслює працьовитість, гостинність слов'ян, високу виробничу культуру. Ми-ролюбність слов'ян стала однією з причин завоювання во-йовничими сусідами, в тому числі німцями, що «вчинили стосовно їх великий гріх».

До речі, й. Гердер дуже високо оцінював пісенну творчість українського народу.

Така оцінка слов'ян нетипова для німецької гелертерської традиції. Відома різко негативна оцінка Гегелем ролі слов'янських народів у всесвітній історії, яку продовжив Ф. Енгельс у статтях «Боротьба в Угорщині», «Демократичний панславізм» (1848), де він розглядав слов'ян як «об-ломки народів», «фанатичних носіїв контрреволюції», що такими залишаться «до моменту повного їх знищення чи повної втрати своїх національних особливостей».

Взаємодія і взаємовплив культур — закономірність історії, і саме завдяки цим процесам жодне суспільство не зникає безслідно. Воно створює умови для виникнення і розвитку інших народів і інших культур, які спираються на матеріальні та духовні досягнення минулого. Цей принцип історизму дав змогу поєднати історію окремих народів в єдину всесвітню історію людства. У цьому— велика заслуга Гердера.

Ідеї саморозвитку, спадкоємності культурної історії люд-ства, її безперервність у просторі і часі, об'єктивний, зако-номірний характер суспільного прогресу — це риси герде-рівської концепції історії.

У чому ж сенс історичного розвитку? Прогрес людства відбувається в напрямку досягнення гуманності, під якою Гердер розуміє виховання людської шляхетності, духовності, фізичного здоров'я і панування над силами природи.

Гердер не був революціонером у політичному плані, але він був ворогом деспотизму, загарбницької політики, на-сильства, причиною яких вважав державу. Саме їй належить ініціатива у війнах, експансіонізмі, завоюванні інших народів і територій. Насильство — атрибут держави, а тому, на думку Гердера, вона має бути ліквідована. Монархія відрізняється від республіки лише мірою деспотизму, й остання є лише меншим злом; тому з часом, коли народ зможе розумно здійснювати самоуправління, йому не потрібні будуть ні правителі, ні уряд. Держава, «машина», «знаряддя» стануть зайвими і зникнуть, бо природа не визначала

109

«людському родові ніякого пана». Держава прагне природний стан людини—мир, взаємодопомогу, безпеку існування — перетворити в протилежність. Порушуючи природний порядок, вона несе зло, і тому війни, неприродні конгломе-рати різних народів, зігнаних силою в одну державу, зу-мовлюють ворожнечу й насильство, тоді як природі людини відповідає лише мир. Люди мають вчитися на досвіді власної історії; вони мають право на використання сили проти деспотизму й сваволі державників.

Гуманістична філософія історії .'Гердера випливає не стільки з аналізу фактів історії (за його часів багато чого ще було незнаним), скільки з аналізу уроків історії. Це й піднімало його твір над епохою і часом.

Иоганн Готфрід Гердер — великий гуманіст і мудрий мислитель, про що свідчать його «Ідеї до філософії історії людства». Цей твір — гімн миру, співробітництву і людсь-кому братерству.

Не маніакальна ідеологія людського розбрату, расової, етнічної чи класово-антагоністичної неповноцінності людей, а загальнолюдські принципи гуманізму, любові до людства й людини, виховання благородства, шляхетності, «розуму, свободи, високих помислів і поривань, сил і здоров'я, пану-вання над силами Землі» ■— ці заклики двохсотрічної дав-ності сьогодні більш зрозумілі і більш відповідають інтересам людини XX ст., ніж недавні гасла «обмеженого національного суверенітету», «класової боротьби» і повної перемоги комунізму у всесвітньому масштабі.

Серед інших теорій суспільного прогресу та концепцій філософії історії праця Гердера виділяється своїми загаль-нолюдськими історичними цінностями й орієнтаціями. Вона свідчить, що загальнолюдська значущість ідей визначається не часом їх виникнення, а неминущою актуальністю і цін-ністю для наступних поколінь, бо в яких би умовах люди не жили, якими б відмінними між собою не були їхні способи життя, нормальна людина завжди зорієнтована на пошуки миру, щастя, добра і соціальної справедливості.

За своїм змістом, структурою та принципами праця Гер-дера наближається до соціологічних творів О. Конта, Г. Спе-нсера та.інших і займає «серединне» місце між філософією історії і соціологією, перші доробки якої містили в собі елементи філософсько-історичного аналізу.

«Соціологізм» філософії історії Гердера пов'язаний з тим, що вчений відштовхується від історико-культурного

матеріалу. У цьому — перевага концепції Гердера над фі-лософією історії Гегеля. - Георг Вільгельм Фрідріх Гегель

(1770—1831) — класик

110

німецької філософії, творець системи діалектики на основі об'єктивного ідеалізму. Основні принципи філософії історії Гегель виклав у одноіменній праці «Філософія історії».

Він включив до своїх принципів філософії історії ідеї Гердера про поступальний характер розвитку всесвітньої історії, взаємозв'язок її етапів, їх спадкоємність тощо. Більш глибока в теоретичному плані концепція Гегеля фун-даментальніша і в розумінні історичної необхідності. Проте вона менш історична і соціологічна, оскільки Гердер ішов від історії та культури до ідеї прогресу, а Гегель втискував історико-культурний процес у спекулятивну схему тріадної логіки розвитку абсолютної ідеї. Строго логічна і правильна система філософії історії Гегеля не завжди узгоджується з логікою всесвітньої історії, коли логіка буття штучно підганяється під абстрактну логічну схему.

Гегель розглядає історію як «прогрес духу в усвідомленні свободи», де свобода є і свободою духу, мислення й інтелектуальною свободою особистості. Але особистість теж не реалізовує себе, хоча їй здається, що вона творить за власною волею, насправді за цим стоїть абсолют. Всесвітня історія — поле і простір духу, який розвивається закономірно і не знає випадковостей. Випадковості — для світу людей.

Гегель конструює штучну схему всесвітньо-історичного процесу, під яку підганяє складну й багатоманітну реальну історію. Він розглядає історію як вищу сферу в порівнянні з природою, де абсолютний розум (дух) самопізнає себе. Всесвітня історія — арена духу, що розвивається закономірно, з необхідністю реалізуючись в історії. Люди вважають, що в їх житті та діяльності існує випадковість, насправді абсолютний дух детермінує всі історичні випадковості, підпорядковуючи їх своїм цілям. Тому історія є об'єктиві-зацією духа, що саморозвивається й уособлюється в істо-ричних подіях, людях, епохах.

Таким чином, рушійною силою історії, її суб'єктом є не діяльність людини (людина — лише засіб), а процес само-розвитку духа. І як така еманація розвиток історії — посту-пальний процес. Поступальність і розвиток передвизначені саморозвитком духа, що уособлюється в історії різних епох і народів. Кожному «історичному народові» притаманний свій «народний дух» (термін Гегеля). Таким чином, Гегель поєднує абсолют з «народним духом», а історичні особи ■— «герої» є лише «субстанціональним елементом», який вира-жає волю світового духу.

Історію людства Гегель розділяє, згідно зі своєю «тріа-дою», на три головні епохи: східну, античну, германську.

111

Зміна історичних епох — об'єктивний, закономірний, посту-пальний процес розвитку історії як історії самопізнаючого себе духа на шляху його «прогресу в усвідомленні свободи».

Деспотизм епохи східного світу характеризує стан лю-дини, коли вона не усвідомлює сутності свободи; тому в цей період люди — раби.

Античний світ стародавньої Греції та Риму з його де-мократичними й аристократичними формами політичного устрою характеризується самоусвідомленням частиною гро-мадян значення свободи як власної сутності, тоді як решті людей притаманна самосвідомість, яка надає «перевагу життю перед свободою, вступає у відносини рабства». Таким чином, Гегель розуміє рабство не як соціально-економічний і політико-правовий феномен, а як суб'єктивний вибір. Але це суперечить здоровому глузду. Схема душить історичні факти.

Найвищою, епохою в розвитку людства є епоха досяг-нення духом самопізнання. Цей етап всесвітньої історії, на думку Гегеля, уособлюється в історії германських народів, серед яких найпершими осягли усвідомлення свободи німці. І тому Прусська монархія є вінцем розвитку самопізнавшо-го себе духу і найвищим досягненням історичного прогресу. Навіть В. І. Ленін з його повагою до гегелівської зручної діалектики зазначав з приводу її періодизації й аналізу трьох епох всесвітньої історії, що це «фразерство пустісіньке».

Виходячи з логіки ідей, Гегель спотворював логіку речей. Але цей принцип разом з перелицьованою і переосмисленою гегелівською діалектикою позитивно сприйняв марксизм, особливо часто використовуючи їх в історичних дослідженнях, які нагадують гегелівський аналіз історії. Коли ж факти суперечать принципам, то, як дотепно зауважував «корифей науки» товариш Сталін, тим гірше для фактів.

Філософія історії Гегеля на відміну від розглянутих вище концепцій не містить соціологічного аналізу історичних су-спільних явищ. Штучно створена конструкція, вона позбав-лена того привабливого гуманістичного і морального по-тенціалу концепції Гердера, який привертав до себе увагу сучасників і послідовників. І цілком можна погодитися з ленінською оцінкою філософії історії Гегеля як застарілої й «антиквіруваної», що дає дуже і дуже мало і містить «ар-хіпошлу ідеалістичну нісенітницю». На фоні Гердера, для якого кожен народ був явищем унікальним і розглядався як найвища цінність історії, Гегель виступає в своїх іето-

112

ричних поглядах самовпевненим феодальним бюргером і реакціонером, суддею народів, яким навішує з своєї абсо-лютної печери ярлики історично безперспективних (сло-в'яни), аморальних (китайці), розбещених (індуси) і т. д.

Філософія історії Гегеля стоїть осторонь теорій суспіль-ного прогресу Віко, Кондорсе, Гердера, які предметом до-слідження брали суспільство і людину, а не абсолют і в своїх узагальненнях виходили з аналізу соціокультурних факторів. У Гегеля — навпаки. І тому при всіх недоліках вони стоять ближче до історії, ніж Гегель, а їх концепції більше відповідають реальним суспільно-історичним тенденціям, ніж логіка розвитку самопізнаючого абсолюту.

Філософія історії чітко поставила проблему закономір-ності й об'єктивності історичного процесу, робила спроби поєднати фактологічний емпіричний матеріал з його тео-ретичним узагальненням. Та ці спроби ще не спиралися на тверді методологічні підвалини з чітким розумінням діалек-тики емпіричного і теоретичного, та й сам історико-культур-ний фактологічний матеріал був досить обмеженим і недо-статнім для відкриття дійсних закономірностей історичного розвитку. Закономірність історії залишалась ідеєю, а не доведеним фактом. Це зумовило кризу в розвитку даного напряму соціального пізнання, і на початку XIX ст. філософія історії втрачає своє домінуюче становище в розвитку соціального знання.

Паралельно з філософією історії відбувається становлення нових галузей і напрямів у розвитку суспільної науки.

5. Становлення суспільствознавства. Розвиток емпіричних,демографічних і статистичних досліджень

XVII — початку XIX ст. (Р. Мальтус)

Філософія історії відобразила в собі певні суперечності тогочасної соціальної гносеології, яка, орієнтуючись на при-родничі науки, усвідомлювала необхідність спостереження і точного методу аналізу. Але, поєднавши історико-культуро-логічний матеріал із традиційно філософськими методами його аналізу, не досягла пізнавального ефекту. Причиною було тяжіння до філософії з її спекулятивними методами.

Розвиток капіталізму, товарно-грошових відносин, потре-би розширеного виробництва, торгівлі, інтереси держави зумовлювали попит на знання економічного і політичного характеру: про прибутки, робочу силу, народжуваність, смертність населення, джерела багатства і могутності дер-жави тощо.

113

Потреби в різноманітній соціальній інформації приму-шували шукати шляхи і засоби її забезпечення, що стиму-лювало появу нових галузей соціального знання. І знову, як і в минулому, розвиток математичного знання створив можливості для появи нових напрямів у суспільствознавстві.

У 1654 р. французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623—1662) висловив думку про можливість виг-рашу в азартній грі і зробив певні розрахунки. Це наштовх-нуло деяких математиків на математичні пошуки розрахунків вірогідного прогнозу певної події.

Швейцарський математик Якоб Бернуллі (1654—1705) в своїй праці «Мистецтво припущень» підійшов до відкриття так званого закону великих чисел і описав один з випадків його прояву. Це відкриття мало велике значення, в тому числі і для соціальної науки.

Що ж таке закон великих чисел? У «Большой Советской Знциклопедии» (М., 1970. Т. 3. С. 540) зазначається, що цей закон в економічній науці і соціально-економічній статистиці характеризує прояв закономірностей масових соціально-економічних процесів. У якісно однорідних сукупностях, що складаються з випадкових одиничних явищ, закономірності можуть виявлятися лише на достатньо великому числі одиниць чи випадків. Такі закономірності можна виразити кількісно в формі середніх чисел, причому вони виража-тимуть ці узагальнені характеристики тим точніше, чим більша кількість одиниць того чи іншого явища ними охоп-люється. Відхилення окремих одиниць у той чи інший бік від характеристики загальної закономірності всього явища, які викликаються випадковими причинами, при досить великій кількості одиниць практично майже взаємопогашу-ються.

Проілюструємо цей закон на прикладі, який наводить французький соціолог Фредерік Бон: з точки зору статистики людське суспільство можна порівняти з лантухом квасолі, в якому порівну насипано білих і чорних квасолин. Якщо відсипати ІООквасолин, то згідно з теорією ймовірностей, вони розподіляться 45 : 55. Практика теж покаже такий розподіл білих і чорних квасолин. Отже, дійсне спів-відношення їх кількості в лантусі визначено з допустимою помилкою в 10 %. Якщо відсипати 10 000 бобів, то межа по-милки скоротиться до 1 %, а якщо 100 000,— то процент по-милки становитиме лише 0,1. Тобто, чим більша кількість одиниць цілісної сукупності відбирається, тим вища віро-гідність точного описання характеристик сукупності на ос-нові вивчення лише частини її одиниць.

114

В соціології, демографії, статистиці та інших науках цей закон використовується дуже часто, наприклад, при вивченні суспільної думки. У свій час Кондорсе у праці «Спроба застосування математичного методу для одержання вірогідного результату рішень, які приймаються більшістю голосів» висловив думку про можливість прогнозування результатів виборів і передбачення певних соціальних процесів.

Е. Ноель наводить цікавий приклад з книги відомої пи-сьменниці мадам де Сталь (1766—1817), яка була знайома з припущеннями Кондорсе про можливість прогнозування соціальних явищ і в своїй праці «Про літературу» писала про можливість зіставлення таблиць, що засновуються на статистичних висновках і містять відповіді на всі питання політичного характеру. Розвиток статистики і теорії ймо-вірностей, на її думку, дає можливість визначати і перед-бачати поведінку людей. Буквально повторюючи зміст закону великих чисел, підкреслювала, що чим більша досліджувана маса людей, тим точніший розрахунок.

Це надзвичайно цікаві і повчальні факти, що свідчать про те, як науковий потенціал однієї науки плідно впливає на розвиток інших, стимулює нові наукові пошуки і як од-ночасно з різних сторін наукове пізнання приходить до тієї самої ідеї. Про це мова йтиме нижче.

Істотним кроком уперед у розвитку пізнання суспільства та його закономірностей був поступ в економічних знаннях. У XVII ст. з'являється нова наука, названа класичною політичною економією.

Економічна наука в середні віки розвивалася в лоні так званої камералістики, що являла собою суміш різноманітних елементів знання — економічних, агрономічних, геогра-фічних, гірничої справи, сільського господарства, лісівництва і навіть мистецтва ведення домашнього господарства. Але головним завданням камералістики було навчання уп-равлінню великими феодальними маєтками.

З камералістики поступово виникає політична економія, попередником якої став меркантилізм. Меркантилізм — це економічна політика, пов'язана з концепціями накопичення грошового балансу країни та концентрації грошової маси державою, що, на думку теоретиків меркантилізму, забез-печує багатство й економічну та політичну могутність. Інші теоретики пізніше проголошували принцип забезпечення ак-тивного торгового балансу країни за рахунок того, щоб ку-пити в одній країні дешевше, а продати в іншій дорожче.

Одним з перших представників класичної політичної еко-номії, хто показав, що не грошова політика, а виробництво

115

€ основою економічної і політичної могутності держави, був англійський учений Уільям Петті (1623—1687), якого К- Маркс назвав «батьком політичної економії і в певній мірі винахідником статистики». У праці «Політична арифметика» (1683) він вбачає джерело багатства не в грошовому обігу, а в виробництві. Аналізуючи суспільний поділ праці, У. Петті розглядає цей процес як продуктивну силу, оскільки через спеціалізацію досягається вища ефективність у виробництві споживних вартостей — товарів.

У. Петті, Адам Сміт (1723—1790), Давід Рікардо (1772— 1823) започаткували основи теорії трудової вартості, роз-крили деякі закони капіталістичного виробництва, показали, що вартість товару створюється працею виробника. Це було нове слово в науці про суспільство та його економіку. Ідея закономірності в сфері соціального буття перетворювалася з гіпотези в об'єктивний факт. У цьому був внесок і політичної економії. Про соціальний ефект нового вчення опосередковано засвідчує О. С. Пушкін: описуючи свого ге-роя, він зазначав, що поряд із зовнішнім лоском в арсеналі своїх великосвітських принад той мав і ту, що «читав Ада-ма Сміта і був глибокий економ». Де ж тут встояти світським красуням?

Наука піднімалася на новий щабель свого розвитку.Відбувається все тісніше поєднання емпіричного і тео-

ретичного рівнів знання, яке дедалі глибше проникає в сут-ність досліджуваних явищ. Поряд із суто економічними про-цесами, предметна сфера яких відносно чітко визначилася з появою політичної економії, в ряді країн Західної Європи інтенсивно вивчаються демографічні процеси.

Вперше в історії науки поряд з економічними закономір-ностями виявляються емпіричні соціальні закономірності. Наука досліджує масові соціальні факти, між якими ма-тематично точно констатуються постійні взаємозалежності і зв'язки.

На новому етапі розвитку соціального пізнання матема-тика знаходить широке прикладне застосування в сфері со-ціальних досліджень, які стали основою формування таких нових галузей соціального знання, як демографія та соціальна статистика.

У 1662 р. англійський комерсант Джон Граунт у праці «Спостереження над. записами померлих» на основі аналізу записів померлих громадян міста Лондона встановлює за-кономірність співвідношення новонароджених і померлих. Д. Граунт показав, що на основі кількості померлого населення можна встановити чисельність живих.

116

Відомий вже Уільям Петті далі розвивав пошуки Д. Гра-унта. На основі вивчення відповідних статистичних і демо-графічних матеріалів він установив середню тривалість життя англійців (70—80 років). Петті належить перша спроба визначити темпи зростання населення міста Лондона і намагання передбачити термін, коли чисельність його на-селення подвоїться.

З творчістю У. Петті та Д. Граунта багато вчених пов'я-зують виникнення соціальної статистики та демографії. Емпіричні дослідження й обслідування Д. Граунта й У. Петті започаткували англійську школу в розвитку статистичних і демографічних досліджень, яка була названа «школою політичних арифметиків».

Відповідні дослідження розвивались і в Німеччині. Най-відомішими дослідниками були й. П. Зюссмільх та Г. Ахен-валь.

■ Вперше поняття «статистика» зустрічається в лекціях німецького вченого Германа Конрінга (1606—1682) «Соїіе-£іит РоІШсаІ зіаіізіісшп», в яких розглядаються проблеми державного права, матеріали про склад населення, економічні ресурси держави тощо.

У 1749 р. німецький учений Готфрід Ахенваль (1749— 1772) обґрунтовує предмет статистики і вводить це поняття до широкого вжитку. (Поняття «статистика» походить від пізньолатинського терміна «зіаіиз»,— держава та італійського «зхаіізіа» — державний муж, діяч). Цим терміном він позначав ту частину політики, яка полягає в практичному ознайомленні з усіїма політичними устроями сучасних держав. Визначаючи в своїй праці «Нариси новітнього дер-жавознавства передових європейських держав та республік» головні завдання і цілі статистики, він окреслив коло її проблем, звівши їх фактично до державознавства. Цей напрям — державознавство — одержав назву «описової школи статистики». З нею пов'язали свою діяльність Г. Кон-рінг, М. Шмейцель, А. Шлецер та ін.

Особливо яскравою фігурою в статистичних дослідженнях демографічних процесів є армійський священик Йоганн Петер Зюссмільх (1707—1769). У 1741 р. виходить в світ перше видання його праці «Роздуми про божественний порядок у змінах людського роду на підставі народжень, смерті та розмноження людей». На основі аналізу та систематизації-масового емпіричного матеріалу він відкриває закономірності у співвідношенні новонароджених дітей чоловічої та жіночої статі, співвідношенні чоловіків та жінок у шлюбному віці, в постійності числа смертності як загальної, так і за віком, у тому числі і внаслідок вбивства та са-

117

могубства. Зюссмільх констатує наявність постійної біль-шості новонароджених над померлими.

Математично обчисливши ряд матеріалів і провівши їх систематизацію за групами, Зюссмільх відзначає можливість впливу зовнішніх умов на зміну «порядку» (закономірності) . Так, на основі відповідних даних він виявляє, що в середньому в місті помирає одна людина з 25—32 осіб, тоді як у селі — одна з 40—45 осіб. Свої таблиці він називає «Про дивовижний порядок смертей залежно від віку» й ілюструє їх відповідним статистичним матеріалом.

Як глибоковіруюча людина Зюссмільх гадав, що відкриті ним закономірності в перевазі народжень над смертністю суть божественні закони, дані Всевишнім у його заповіді Адаму та Єві — «плодітесь і розмножуйтесь, і наповнюйте землю і володійте нею» (Буття, гл. 1, вірш 28).

У другому виданні своєї праці (1761) автор виступає за звільнення селян від кріпосників-феодалів, закликає да знищення панщини, за розвиток господарства без особистої залежності виробника від господаря, оскільки всі ці фактори порушують «божественний порядок» і істотно впливають на зростання смертності населення.

И. П. Зюссмільх різко критикує війни, засуджує надмірну розкіш, протестує проти злиденності, вбачаючи в них соціально негативні процеси, що гальмують зростання на-родонаселення. Він був переконаний, що за випадковими явищами соціальної дійсності, при умові, коли «ми будемо здатні вдивитись і тут в усі дрібні явища з обставинами, що їх супроводжують, то ми можемо плекати надію, що будемо спроможні одержати правильні уявлення про сферу мо-ральних явищ і відкрити взаємну залежність між ними». Це було чітке розуміння соціального прогнозування.

В Російській імперії початку XVIII ст. економічні, полі-тичні та суто військові потреби зумовили проведення перших переписів населення. 12 лютого 1710 р. Петро І поставив вимогу провести перепис людей, селянських дворів і дворових людей для забезпечення подушного збору та ре-крутських повинностей. За відмову загрожувала смертна кара. Проте перший перепис завершився невдачею.

За цим переписом стояла потреба в здійсненні реформ, пов'язаних із введенням губернського управління, організації губернського господарства, реорганізації армії, вдосконаленні системи обліку прибутків та витрат і т. п. Перепис вперше охоплював нижчі верстви службового люду.

Уряд сподівався, що перепис дасть значне збільшення дворів, але насправді в деяких регіонах, наприклад у Санкт-Петербурзькій, Смоленській, Архангельській та інших гу-

118

берніях, виявилося багато «пустот» — кількість дворів змен-шилася настільки, що існуючі були нездатні компенсувати попередні суми поборів. Серед причин такого занепаду в описах зазначали «солдатські набори», «хліба великого не-дороду», «пожежні розорення» та ін.

«Вікно в Європу» дорого обходилося народам Росії. Правда, також виявилося, що поряд з «пустотою правдивою» є «пустота неправдива» завдяки утаюванню справжньої кількості дворів. І це при тому, що за подання неправильної інформації загрожувала смертна кара. Перепис не виправдав сподівань.

У 1724 р. Петро І замінює подвірний податок подушним. Ним оподатковуються чоловіки всіх податних верств насе-лення імперії (селяни, купці, посадські люди, ямщики, боби-лііт. д.).

Невдача перепису 1710 р. не зупинила царя. Через вісім років він знову повертається до свого задуму. Бажаючи зберегти регулярну армію, 26 листопада 1718 р. він видає указ «взяти казання у всіх, дати на рік строку, щоб правдиві принесли, оголосивши їм про те, що коли хто щось утаїть, то віддано буде тому, хто заявить про це; розписати, на скільки душ солдат рядовий з долею на нього роти і полкового штабу, поклавши середній оклад» '. Дворянство повинне було утримувати армію, розквартировану в маєтках. У 1718—1719 рр. розпочався подушний перепис чоловічого населення, так звана «ревізія», перші результати якої стали надходити в кінці 1719 р.

Записи велися на основі усних повідомлень («сказьіва-ний»), звідки походить термін «ревізькі сказки», а записані в «сказки» йменувалися «ревізькими душами». У ревізькій сказці занотовувалися стать, вік, національність, соціальний та сімейний стан ревізьких душ та ін. В «сказки» за-писувалися селяни, робітні, посадські та ясашні люди, бур-лаки, ямщики та ін.

«Ревізька душа» була одиницею обліку чоловічого на-селення Російської імперії. Це поняття ввійшло в обіг у 1724 р., коли проводився перший перепис і замість подвірного обкладання була введена подушна подать. Кожна «ревізька душа» вважалася наявною до наступної ревізії навіть у випадку її смерті. Звідси — «мертві душі», на яких побудував свій сюжет автор однойменного твору М. В. Гоголь.

Поміщики, управителі, старости, представники міських управлінь складали «ревізькі сказки»— поіменні списки лю-

дей, охоплених ревізією. Всього в Росії було проведено 10 ревізій: у 1719, 1744—1745, 1763, 1782, 1795; 1811, 1815, 1833,

1850, 1857 рр. Кожна з них мала свої особливості.

110

Скажімо, при першій, другій і шостій ревізіях не перепису-валося жіноче населення. Ревізії не ароводились у Фінляндії, Закавказзі, Польщі, а також в армії та на флоті.

Ревізія тривала один-два роки, потім починалася так звана тривала ревізія щодо уточнення й доповнення основної.

В 60-х роках XVIII ст. привертає до себе особливу увагу Україна. Вже давно душилися залишки її волі, але цьога було замало для ненаситної імперії. В 1775 р. вона знищить Запорозьку Січ і розпустить військо запорозьке. Ненаситне царське дворянство разом з продажними місцевими кола-бораціоналістами будуть поглинати землі України, а її на-селення перетворювати в кріпаків. Переяславська угода буде розтоптана і забута. І щось моторошне в тому факті, що, рятуючись від Московщини, частина населення тікатиме у володіння Туреччини, в Добруджу, де заснує Задунайську Січ. Але це станеться через 15 років.

А до цього слід ретельно підготуватись. Ось і починається інтенсивне обслідування України та українців, які вже перетворені в Малоросію та малоросів. Головною ж метою описів є колонізація території та закріпачення українського народу.

Майже паралельно з третьою ревізією, що розпочалася з 1763 р., було переписано населення Слобідсько-Українсь-кої губернії та українське населення російських губерній і деяких інших територій імперії.

В Україні у 1763—1764 рр. вперше було проведено по-душне зчислення населення за так званим «переписом графа Разумовського». Перехід з подвірного перепису на подушний було ознакою прийдешнього закріпачення.

Через рік після закінчення перепису Розумовського роз-починаються так звана «Рум'янцевська опись Малоросії» (1765—1768), що офіційно йменується «Генеральний опис Лівобережної України (Малоросії)». Метою перепису було введення налогового оподаткування. Перепис здійснювався на основі указу Катерини II від 4 листопада 1763 р. за вказівкою і під наглядом малоросійського генерал-губерна-тора П. О. Рум'янцева-Задунайського, активного ліквідатора автономії України. Саме він увів в Україні подушну крі-пацьку подать у 1783 р., а в 1785 р. поширив дію Жало-ваної грамоти дворянству, за якою їм надавалося неподільне право володіння землею та кріпаками.

Опис проводився з чіткою фіксацією соціальних станів. На його основі пізніше було заборонено перехід селян від закріплених кріпосників. За російськими дворянами і міс-цевою старшиною закріплювалися ті землі, на які не було

12»

юридично оформлених законних документів, різко збіль-шилося надходження до державної казни.

«Генеральний опис Лівобережної України» проводився за чотирма формами: у першій формі описувалися міста й містечка, у другій — державні, коронні та монастирські по-містя, у третій — помістя старшини та поміщиків, у четвертій — козацькі володіння. В інструкціях передбачалась уні-фікована форма заповнення. Так, при опису міста необхідно було вказати його географічне положення, описати укріп-лення, дати інформацію про ярмарки, торги тощо. Відзнача-лася кількість дворів, чисельність населення, майновий стан кожної сім'ї. В матеріалах описів містяться відомості про кожен двір, його розташування, прізвище і склад сім'ї гос-подаря, його професію, наявність житлових та господарчих споруд, орної землі, сіножатей, лісів, наймитів тощо. Історики високо оцінюють якість цього опису, який дає точний фактичний матеріал. Ще б пак! Мета зумовлювала статис-тичну точність. Російська імгтерія завжди вміла точно об-числювати чуже добро, щоб, не дай Боже, чогось зайвого не залишити господарям. Так було і в роки перепису.

Матеріали подвірного опису поділялися на статистичні (реєстри) та юридичні (купчі, дарчі тощо). Характеризуючи історичну цінність матеріалів опису України на основі старих рукописів, що дійшли до нас, дослідниця українського міста XVIII ст.УІ. А. Пляшко пише: «Заможні й обез-долені люди, ті, що жили у великих хоромах, і ті, що тинялися все своє життя у наймах по чужих кутках, грошовиті громадяни й безпорадні сироти промовляють до нас із сторінок старих рукописів. Весь цей різноголосий хор зливається в уяві в цілісну картину, що іменується життям».

Справді, сухий статистичний матеріал, описуючи великі соціальні масиви, може дати набагато більше для пізнання життя епохи, ніж всебічне зображення окремого, але нети-пового явища. Матеріали «Рум'янцівського опису», який лише частково зберігся до наших часів і містить опис 3500 населених пунктів, ще чекають на своїх дослідників.

У XVIII — на початку XIX ст. в Росії виникають перші емпіричні дослідження, пов'язані з діяльністю В. М. Тати-щева та М. В. Ломоносова. В цілому розвиток статистичних і демографічних досліджень відбувався під впливом німецької описової школи статистики (державознавства).

Небіж Якоба Бернуллі — Даниїл Бернуллі (1700— 1782), який з 1728 по 1733 р. працював у Петербурзькій Академії Наук, а потім був її почесним членом, розробив теорію ймовірностей із застосуванням її до статистики наро-донаселення. -

121

Викликає інтерес спроба дослідження соціальних явищ, зроблена Василем Микитовичем Татищевим (1686—1750) — автором «Історії Російської» та політичним діячем петров-ської епохи. Він мав намір зібрати значний фактичний ма-теріал за допомогою спеціально складеної анкети, яка на-зивалася «Про складання історії та географії Російської».

Анкета розсилалася на місця від імені Академії наук і містила в собі 198 питань та інструкції з роз'ясненнями міс-цевому начальству значення запланованого обслідування. Мета анкети — з'ясувати й одержати конкретний матеріал географічного, історичного, економічного, етнографічного, побутового, культового та іншого характеру. Анкета склада-ється з трьох розділів. 60 запитань пов'язані з інформацією про старі назви обслідуваних регіонів, кордони, географічні особливості та кліматичні умови, про корисні копалини; майже 20 запитань присвячені демографічним проблемам; ЗО — побутовим умовам населення, його соціально-економічному становищу тощо. ЗО запитань стосувалися іс-торії та історичного минулого народів — повстань, залишків поселень минулого, історичних пам'ятників: «Чи не бунту-вались жителі оного, і в які часи, і яким чином скорені чи прощені», «Чи нема в уїзді тім яких ознак та видів, де поперед сього городи чи відомі будівлі були і чи нема вістей, як іменовані, ким і коли зруйновані», «Чи не знаходяться десь в степах і пустелях кам'яні ідоли чи камені з надписами, або якимись накресленнями, котрі єліку можливо жи-вописць належить назнаменувати й, описавши його міру та колір, при тому ж повідомити». 90 запитань пов'язані з характеристикою побуту, вірувань і «народів ідолопоклонницьких та магометан», місць їх проживання, матеріалів про їхню історію, «закони писменні», цілительство і т. д.

Анкета В. М. Татищева була розіслана Академією наук у 1737 р. губернським правителям і канцеляріям за активною участю автора. Незабаром із різних кінців імперії почали надходити відповіді на анкету. В 1745 р. географічний департамент Академії наук видав «Атлас російський».

Наприкінці 1742 р. оголошується проведення другої ре-візії, у зв'язку з чим В. М. Татищев пише трактат «Роздуми про ревізію поголовну і відносно оної». В цій праці дається коротка аналітична характеристика переписів 1648, 1678, 1710 рр., які були обмеженими, особливо два перші, оскільки складалися на основі валових переписів збіглого населення і часткових переписів жителів окремих районів і не могли претендувати на повноту даних. Розглядаючи ревізький перепис як засіб збільшення державних прибутків, Татищев указує на основні джерела — збільшення кількості

122

підданих, розвиток «доброї економії та домобудівництва», необхідність використання армії та правосуддя для примусу до праці і зменшення дармоїдів, необхідність наведення порядку у внутрішній і зовнішній торгівлі, примноження ру-коділля та мануфактури тощо. Татищев прикладає розроблену інструкцію для проведення перепису, де пропонує ввести ревізорів з виборної місцевої знаті із забезпеченням їм жалування, зменшити кількість помічників і піддячих, дати якісний зразок «ревізької сказки» і т. д.

Дослідження В. М. Татищева ведуться в руслі відомого вже державознавства: це — проблеми історії, держави, еко-номіки, географії, культури, релігії, народонаселення тощо.

Подібні дослідження проводив і видатний російський учений Михайло Васильович Ломоносов (1711—1765). Він, мабуть, врахував основні недоліки анкетного опитування Та-тищева і склав свою анкету, яка за обсягом була значно меншою, більш чіткою і стандартизованою. Вона складалася з ЗО запитань щодо адміністративного, територіального поділу, розвитку і стану промислового та сільськогосподарського виробництва, промислів, видів занять, демографічних питань і т. д. Матеріали анкетних даних М. В. Ломоносов збирався доповнити даними ревізького перепису та тривалих ревізій 1743—1747 рр.

Анкета Ломоносова називалася «Запити, які вимагаються в імператорську Академію наук географічні вісті з усіх міст в усіх губерніях і провінціях Російської держави, для створення знову переробленого (исправнейшего) російського атласа в оній Академії». Наведемо кілька запитань з цієї анкети.

1. Місто, чим огороджене, кам'яною стіною чи дерев'я-ною, чи земляним валом, палісадником чи ровами? Причому показати міру їх околу, вишини, глибини; чи ціла она огорожа чи ні?

5. У насельників які є промисли?6. В яких ремеслах народ більше вправляється і котре в

кращому стані є?8. Чи є ряди і ярмарки і в яких відомих селах?18. При дорогах, якими їздять із якого міста в найближчі

сусідні міста, які в селах церкви є і де є монастирі, де мости, перевози, і через які ріки саме і де дороги лісами, полями, горами чи водами і на яких відстанях суміжні міста?

25. Чи є де якісь в містах креслення оних міст самих і навколишніх місць, то оні, купно з географічними повідом-леннями присилати, чи точні копії з них.

123

26. Позначити, де є старих міст залишені руїни чи городище, в якому стані залишки і ознаки і як їх називають?

28. Від північних сибірських міст і зимовищ надсилати повідомлення про острови на Льодовитому морі, які відомі тутешнім жителям чи промисловим людям, які великі, як далеко від старої (матерой) землі і яких звірів на них ловлять, також як і оні острови називаються?

ЗО. В якому повіті який народ живе, один чи з іншими змішаний?

М. В. Ломоносов у 1758 р. очолив Географічний депар-тамент, він планував створити оновлений «Атлас російсь-кий», який би містив 60—80 спеціальних карт із детальним описом економіки, географії та адміністративно-територі-ального поділу країни. З цією метою для доповнення анкет-них даних було організовано і послано Академією наук у різні райони країни географічні експедиції для фіксації широти і довготи місця розташування населених пунктів. Водночас у травні 1759 р. виходить «Ухвалення канцелярії АН про витребування географічних відомостей для виправлення «Атласа російського». Разом з матеріалами другого ревізького перепису все це становило цікавий матеріал для реалізації поставленої мети. У 1761 р. у зв'язку з указом про проведення нової ревізії населення М. В. Ломоносов пише «Думку (мнение) про використання теперішньої ревізії на користь Географії Російської і створюваного нового атласу»,, в якому висловлює деякі поради щодо проведення ревізії і планує використати її матеріал при створенні доповненого атласу.

Бюрократична державна машина Російської імперії поволі і недоброякісно постачала необхідні дані. Матеріали надходили в недостатній кількості, і М. В. Ломоносов так і не встиг здійснити свій задум, який у 1765 р. перервала смерть. Проте анкетним обслідуванням не вичерпується наукова діяльність Ломоносова в пізнанні соціальних процесів.

Вченого дуже цікавили проблеми демографії, народона-селення, про що свідчить його відомий трактат «Про збе-реження і розмноження російського народу». У цій праці М. В. Ломоносов виходить 3 політекономічного принципу, за яким джерелом багатства і могутності держави є людська праця і чисельність її народу. Тому держава повинна створювати відповідні умови для забезпечення зростання народонаселення. З цією метою він пропонує заборонити ранні шлюби, шлюби з великою віковою різницею між по-дружжям та шлюби за примусом, а «священикам накріпко

124

підтвердити, щоб вони, почувши де про невільне одруження, оного не допускали».

Ломоносов вважає за необхідне створення притулків для виховання покинутих дітей, протестує проти самодурства попів, що хрестять дітей у холодній воді, говорить про заборону чернецтва в молодому віці, про необхідність виби-рати для постів відповідний час, щоб це не шкодило здоров'ю.

Для зменшення дитячої смертності вчений пропонує по-ширювати медичну освіту серед студентів, а також висловлює думку про необхідність проведення своєрідного опитування повитух, для чого «скликавши виборних (повитух.— Лет.), що довготривалою майстерністю справу знають, запитати кожну окремо й усіх разом і, що за благо прийняте буде, внести в ону книжицю». Перед цим Ломоносов говорить про необхідність «вибрати хороші книжки про повивальне мистецтво і, взявши за основу найліпшу, скласти російською мовою... до чого приєднати добрі прийоми російських повивальних майстерних бабок»... Є тут і пропозиції зменшити податки, солдатські набори, щоб припинити втечу за кордон. Навпаки, слід створити умови, щоб іноземці приїздили в Росію на постійне проживання. Цей комплекс заходів спрямований на збереження і розмноження: російського народу, а в цьому «полягає велич, могутність і багатство всієї держави».

Але тупа і глуха імперія ніколи не прислухалася до голосу своїх геніальних синів.

Започаткування спеціалізованих статистичних і демо-графічних емпіричних обслідувань у Росії пов'язане з іменами І. П. та К- Ф. Германів.

Іван Пилипович Герман (справжнє ім'я Бенедикт Франц Иоганн) (1755—1815) — гірничий інженер, статистик. У 1782 р. переїхав з Австрії в Росію, йому належить розробка проекту організації системи постійного статистичного обліку на державному рівні та створення статистики державного господарства. Він висунув пропозиції про створення при Сенаті спеціальної комісії для організації систематичного збирання й опрацювання статистичних матеріалів, які будуть на місцях збирати спеціально підготовлені чиновники.

І. П. Герман вважав за доцільне вести в кожній губернії систематичний облік населення, дворів, населених пунктів. Потім узагальнені статистичні губернські матеріали пе-ріодично надсилати до сенатської комісії, котра оброблятиме їх і таким чином систематично забезпечуватиме державні органи необхідними статистичними даними.

125

І, П. Герман також розробив проект проведення одно-денного загального перепису населення імперії, який мав замінити довготривалі громіздкі і ненадійні ревізькі переписи. Дані одноразового перепису передбачалося доповнювати більш досконалою системою церковного обліку населення, котрий мав чітко фіксувати народження, смерть з констатацією причини, реєструвати шлюб із зазначенням дати та віку вступаючих до шлюбу тощо. .

Але бюрократична імперія не змогла оцінити новаторство вченого, і його проекти були забуті.

Значний слід в історії російської демографії та статистики залишив К- Ф- Герман.

Карл Федорович Герман (1767—1838) у 1795 р. на за-прошення приїхав у Росію з Німеччини. З 1807 р. він — професор статистики та політекономії в Петербурзькому педагогічному інституті, а потім — в університеті. З 1810 р.— академік, керував статистичним відділом у міністерствах. Є дані^що у 1816—1818 рр. він читав приватні лекції з курсу політичної економії для декабристів. За прогресивні погляди, критику кріпосництва та негативне ставлення до абсолютної монархії його було усунуто від викладацької роботи в університеті. Він—автор праць «Загальна теорія статистики» (СПб., 1809), «Статистичні дослідження відносно Російської імперії» (СПб., 1819), які царизм заборонив, і сьогодні є бібліографічною рідкістю.

К- Ф. Герман був видавцем і редактором спеціального «Статистичного журналу», який виходив з 1806 по 1808 р. В центрі уваги вченого перебували питання демографічної статистики, злочинності та смертності населення.

У доповіді, прочитаній Германом на засіданні Академії наук на тему «Розвідки про число самогубств та вбивств у Росії за 1819 і 1820 рр.» він звертає увагу на закономірності та причини, які призводять до цього: «Головні причини цих злочинів лежать звичайно в крайнощах, у диких звичаях або у витонченій цивілізації, що вироджується в егоїзм, у безвір'ї та фанатизмі, в анархії чи гнобленні, в крайнощах злиденності чи надмірного багатства; таблиця цих злочинів дає змогу принаймні частково пізнати моральне та політичне становище народу...»

Проводячи свої обслідування, Герман розділяє Росію на декілька природних районів, тобто типологізує їх, і на цій основі проводить зіставлення кількості самовбивств із кількістю вбивств в окремих губерніях. Він звертає увагу на залежність цих явищ від економічного становища регіону, особливостей місцевого життя, пияцтва тощо. Наприклад, наявність великої кількості самогубств у Смоленсь-

ке

кій губернії він пов'язує з війною 1812 р., а високу питому вагу пограбувань і крадіжок у Новгороді та Казані пояснює тим, що це—крупні торгові міста Європи й Азії. Термін відзначає велику кількість самогубств у Петербурзькій губернії. Він правильно констатує соціальні й економічні причини суїциду (самогубства), що підтверджують і сучасні дані. Так, наприклад, погіршення соціально-економічного становища в країні різко підняло вгору криву суї-цидальних випадків у Москві та Санкт-Петербурзі: якщо за тиждень у 1990 р. в цих містах добровільно кінчали життя самогубством сім — дев'ять чоловік, то в 1991 р. за січень — березень це число становило 19—21 і піднялось (Огонек, 1991. № 13. С. 8) до середньосоюзного показника за 1991 р. з розрахунку на 100 тис. жителів, причому на Росію і Прибалтику припадало 23—29, а на Закавказзя та південь Середньої Азії — чотири — дев'ять самогубств (Аргументи и. факти. 1991. № 15).

Офіційна реакція на результати праці Германа — разючий приклад тієї задушливої атмосфери, в якій розвивалася допитлива думка дослідників. Президент Російської академії О. С. Шишков (адмірал, статс-секретар Олександра І, член Державної ради, член суду над декабристами) дає таку оцінку доповіді Германа, надрукованій у виданні Академії наук: «Статтю про зчислення смертовбивств і самогубств, які сталися за два минулі роки в Росії, не вважаю для чого-небудь потрібною, а шкідливою. Перше: яка потреба знати про число сих злочинів. Друге: за якими доказами кожен читач може вдостовірений бути, що число се аж ніяк не збільшено. Третє: для чого звіщення про се може служити. Хіба для того лише, щоб злочинець, який вагається, зміг почерпнути з того схвалення, що він не перший до цього діла приступає. Мені здається, подібні статті, непристойні для обнародування оних, належало б до того, хто прислав їх для надрукування, відіслати назад з зауваженням, щоб і наперед над такими пустими речами не трудився. Хорошо звіщати про благі справи, а тоді, як смертовбивства та самовбивства мають занурюватись в вічне забуття».

Такою була високовельможна оцінка першого оригіналь-ного емпіричного дослідження суїцидності в Росії, оцінка некомпетентної людини, не здатної навіть зрозуміти, «яка потреба знати» про це. Турбота про цноту імперії свято бо-ронилася адміністративно-бюрократичним апаратом, якому потрібна не істина, а лише приємні вісті «про благі справи». Імперія ніколи не хотіла, бачити брудних виразок на власному тілі. А людей, що наважувалися це зробити, ув'я-

127

знювали в божевільні, відправляли на заслання, забороняли працювати, виселяли з країни або знищували фізично. Істина імперії не потрібна, бо вона несе їй загрозу. Усіпраці К- Ф. Германа були заборонені. *.

Це дуже цікавий повчальний матеріал для соціологічного аналізу соціальних і політичних умов розвитку знання про суспільство.

Прогрес суспільствознавства та його диференціація на спеціалізовані галузі знання створює можливості для інтег-рованого аналізу різноманітних соціальних процесів і явищ та їхнього розгляду в узагальнених соціальних теоріях.

Це, безумовно, плідний напрям наукового пошуку, але на той час для нього ще не визріли відповідні умови, щоб реалізувати його на основі глибокого і всебічного наукового аналізу. Подібні спроби тоді могли призвести до проти-лежного результату, про що свідчить штучно сконструйоване вчення Р. Мальтуса, яке виникає наприкінці XVIII ст. Воно є своєрідним синтезом теорії, в якій переплелися елементи тогочасних уявлень з політекономії, демографії та ге-ографічного детермінізму.

Томас Роберт Мальтус (1766—1834) — англійський свя-щеник і економіст, автор праці «Досвід закону про наро-донаселення». Розглядаючи соціально-демографічні явища, він приходить до висновку про постійно зростаючі дис-пропорції між процесами росту населення та засобами іс-нування людини.

Мальтус як економіст спирався на роботи перших пред-ставників політичної економії, зокрема фізіократів, які вва-жали, що лише землеробство створює додатковий продукт— земельну ренту. Він трансформує цей принцип і переносить його у сферу промислового виробництва. Шляхом компіляції праць різних економістів Мальтус висуває «Закон про убування продуктивності послідовних затрат» і формулює його стосовно сільськогосподарського виробництва як «закон убуваючої родючості землі».

Зіставляючи дані між зростанням народонаселення і збільшенням засобів існування, Мальтус приходить до вис-новку, який формулює як «природний закон» про зростання населення в геометричній, а засобів існування, необхідних для фізичного прожиття людей, в арифметичній прогресії, що нібито призводить до «абсолютного перенаселення».

XVIII—XIX ст., на рубежі яких жив Мальтус, примітно виділяється в історії науки особливими пристрастями до відкриття законів — як об'єктивних, так і фіктивних. (У науці теж існує мода, що притягує людей, далеких від справжньої науки). Мальтус не був глибоким дослідником.

128

Він намагався пояснити процеси зростаючої пауперизації населення, пов'язаної з обезземеленням селянства, по-ширенням безробіття і зубожіння, абсолютним перенасе-ленням, наслідком якого є відсутність для частини населення продуктів споживання, що, в свою чергу, спричинює голод, епідемії, війни тощо. Природа сама регулює реальне співвідношення між кількістю населення і засобів існування за допомогою голоду.

Надлишок людей на землі зумовлює закон боротьби за існування, в якій переможцем виходить найсильніший і най-пристосованіший. Проте сама природа не встигає справлятися з процесом швидкого зростання населення зі збільшенням голодних ротів, тому з «абсолютним перенаселенням» потрібно боротися на державному рівні шляхом регламентації шлюбів і регулювання народжуваності. Масову загибель людей у війнах, внаслідок пошестей, епідемій він вважав явищем позитивним, оскільки воно зменшує частку «зайвого» населення.

З морального боку теорія Мальтуса зрозуміла і коментарів не потребує. Що ж до наукової аргументації відкритих «законів», то на них слід зупинитися детальніше.

В історії суспільства ніколи не існувало такого «закону» про співвідношення між ростом народонаселення та засобів існування, про який говорить Мальтус. Навпаки, практика розвинутих країн показала, що в нормальних умовах розвиненої економіки приріст виробництва засобів існування завжди вищий, ніж приріст населення. На прикладі сла-борозвинутих країн можна простежити, коли справді в ок-ремих випадках за певних умов (економічна, політична дезорганізованість, стихійні лиха тощо) такий розрив може існувати певний час, коли, скажімо, приріст населення ста-новить 3%, а приріст національного прибутку—1—2%. Але і це співвідношення не виражається геометричною та арифметичною прогресіями. Це — проблеми соціальні, еко-номічні та політичні і нічого спільного із законами природи не мають.

Мальтус часто некоректно обґрунтовує свою «геометрич-ну прогресію» зростанням населення в окремих регіонах, коли цей процес відбувається не за рахунок природного приросту (різниця між кількістю народжених і померлих), а завдяки міграційним процесам (переміщення мас населення з одного регіону в інший), які щодо даної країни чи регіону ні в якому разі не можна вважати за натуральний приріст. Ще одним сумнівним принципом мальтузіанської теорії народонаселення є принцип «недоспоживання». Відповідно до нього, на думку Мальтуса, капіталістичне суспі-5 828 129

льство виробляє надмірну кількість товарів, які не можуть бути куплені населенням. Це зумовлює появу непродуктивних споживачів, так званих «третіх осіб» (після капіталістів та робітників) — офіцерства, землевласників, обслуги тощо, яких він розглядає як необхідне і корисне для держави населення. Висока продуктивність капіталу зменшує потребу в робочій силі, що теж є причиною зростання «надлишку населення» за рахунок робітників. Таким чином,, мальтузіанська концепція виявляє себе як елітарне ідео-логічне вчення. Не випадково книга Мальтуса ще за його життя видавалася кілька разів, а її ідеї вплинули на за-конодавчі акти Англії проти бідноти в 1834 р.

Концепція Мальтуса |була безпосередньо спрямована проти вчення Ж- Ж- Руссо про соціальну рівність і право людини на свободу та проти вчення його учня — англійського утопіста Уільяма Годвіна (1756—1836), який у своїй праці «Дослідження відносно політичної справедливості» писав, що люди можуть організувати виробництво так, іщ> воно буде здатне задовольнити потреби кожного, за умови знищення приватної власності і панування багатіїв, що привласнюють працю трудящих.

Ідеї Мальтуса набули поширення в демографії та соці-ології. Пізніше теорія Мальтуса була відкоригована і до-повнена дослідниками в США, Англії, Франції та інших кра-їнах і існує під назвою неомальтузіанства.

Соціальна статистика і демографія в XIX ст. розвиваються зростаючими темпами. З їх поступом пов'язаний розвиток нових напрямів у галузі емпіричних соціальних досліджень, про що йтиметься далі.

Що ж стосується розвитку соціально-філософських теорій суспільства, філософії історії та історіографії, то на початку XIX ст. вони однозначно зазнали кризи. З одного боку, чітко виявилася нездатність абстрактно-філософських концепцій, які не спиралися на аналіз історичних фактів і були спекулятивними та позаісторичними. З іншого — без-плідними виявились і шляхи розвитку історичної науки, яка зводилася до накопичення й описання фактів і не могла піднятися над власним емпіричним базисом, не мала методів теоретичного узагальнення історичного процесу і залишалася на позиціях повзучого емпіризму.

Філософія історії теж потерпіла поразку в своїй спробі поєднати історико-культурологічні факти з методами те-оретичного аналізу, оскільки останні змикалися з традиційно філософськими.

Суспільна наука була на грані кризи і потребувала нових дослідницьких орієнтирів.

130

Запитання для самоконтролю

1. Розкрийте особливості розвитку соціального знання в цілому і протосоціологічного, зокрема, в історії нового часу.

2. Чому і як природничі науки впливали на розвиток соціального знання нового часу?

3. Проаналізуйте роль соціологічних поглядів Т. Гоббса, Д. Локка, Ж. Ж. Руссо для формування нових уявлень про причини виникнення суспільства та держави.

4. Розкрийте значення соціологічних поглядів Ш. Л. Монтеск'е для формування натуралістичної орієнтації в розвитку соціальної науки.

5. Що таке «філософія історії» і. чи можна розглядати її як новий рівень у розвитку знання про суспільство?

6. У чому полягає історичне значення філософії історії Дж. Віко?7. Проаналізуйте критерії основних епох соціального прогресу в

філософії історії М. Ж. А. Н. КонДорсе і покажіть раціональні та хибні сторони його теорії.

8. За якими критеріями І. Г. Гердер оцінює всесвітню історіюлюдства як єдиний, цілісний процес прогресивного розвитку?

9. Назвіть головні причини кризи «філософії історії».10. Що зумовило розвиток демографічних та статистичних досліджень

XVII—XVIII ст. і яке значення вони мали для пізнання соціальних закономірностей і поступу самого соціального знання?

11. Проведіть порівняльний аналіз «школи політичних арифмети-хів» та «описової школи статистики» і покажіть їх вплив на формування нових наук про суспільство.

12. Зробіть порівняльний аналіз анкетних обслідувань В. М. Тати-щева та М. В. Ломоносова.

ГЛАВА 4

СОЦІОЛОГІЧНІ ІДЕЇ КОНСЕРВАТИЗМУ, ЛІБЕРАЛІЗМУ й УТОПІЧНОГО СОЦІАЛІЗМУ

§ 1. Консервативна критика та ліберальна апологія буржуазного суспільства

Події Великої французької революції мали далекосяжні наслідки як для європейської історії, так і для європейської; суспільно-політичної думки. Просвітителі XVIII ст. своєю діяльністю стимулювали процес революційної ломки старого суспільного ладу. Соціальні мислителі першої половини XIX ст. прагнуть у тій чи іншій формі осмислити результати революції й оцінити той суспільний лад, котрий прийшов на зміну «старому режимові». Звичайно, все коло зацікавлень істориків, філософів, економістів тої доби не можна прямо звести до подій, що мали місце у Франції впродовж 1789—1794 рр. і пізніше. Однак навряд чи можна заперечити, що проблема «революційної демократії», «індустріаліз-

5* 131

му» і «капіталізму» виступає ключовою для всіх, без винятку, визначних мислителів даного періоду. З деяким спрощенням найцікавіші думки з цього приводу можна згрупувати за трьома напрямами.

Перший напрям об'єднує тих, хто позитивно сприйняв ті суспільні «даності», що виникли внаслідок революційних подій, насамперед реалії буржуазного суспільства, котре остаточно вивільнилося з-під тиску «старого режиму». Прий-маючи ці реалії як щось нормальне, позитивне, мислителі прагнуть водночас осмислити внутрішні закономірності функціонування цього суспільства, дати поради щодо поліп-шення тих чи інших аспектів нового суспільного устрою. Це — позиція ліберальної соціально-політичної думки, зокрема позитивізму, який концептуалізував її висновки. Безперечно, сюди можна віднести й соціологію у її контівсько-позитивістському варіанті.

До другого напряму можна віднести ті концепції, які у тій чи іншій формі висловлюють несприйняття нових порядків і прагнуть критикувати їх з позицій минулого. Найчастіше при цьому йдеться про позитивні сторони зруйнованого революцією «старого режиму», ідеалізацію феодально-дворянської старовини та досить гостре викриття негативних аспектів буржуазного суспільства. Цей напрям суспільно-політичної думки називають консерватизмом. Нарешті, третя позиція пов'язана також з критичним ставленням до буржуазного ладу, який утвердився внаслідок революційних подій, однак при цьому і «старий порядок» також стає об'єктом засудження. Феодальному минулому і буржуазному сьогоденню тут протиставляють майбутній справедливий лад, який має бути побудований самими людьми. Це — позиція представників утопічного соціалізму.

Звичайно, згадані напрями не вичерпують собою усіх інтелектуальних течій першої половини минулого сторіччя. Однак вони належать до найвпливовіших серед них. Слід мати на увазі, що між цими течіями існують і певні спільні «точки дотику», а в окремих визначних мислителів (Гегеля, Токвіля та ін.) простежується поєднання і консервативних, і ліберальних ідей.

Формально представників консервативної ідеології об'єд-нує негативне ставлення до революції як насильницького, брутального розриву з традиційними засадами народного життя. Найвпливовіші з ідеологів консерватизму (Е. Берк (1729—1787), Л. Бональд (1754—1840), Ж. де Местр (1753—1821) та ін.) —це, як правило, вихідці із знатних аристократичних родин, що зазнали утисків і переслідувань у результаті якобінського терору. У своїй творчості вони

132

обстоюють типові для представників «вищих станів» цінності — принципи монархії, станової ієрархії, католицької віри. Твори консерваторів пройняті прямою чи прихованою полемікою проти ідеології просвітництва як духовного фун-даменту революції. Консерватори критикують абстрактно-раціоналістичні засади соціальної філософії Просвітництва, вказують на наявність і значущість ірраціональних аспектів людського життя, пов'язаних з почуттям, вірою і т. п. Уяв-ленням про суспільство та людину «взагалі» вони проти-ставляють уявлення про конкретні, історично зумовлені фор-ми життя народу. «Я не знаю, що таке людина взагалі,— пише Л. Бональд,— натомість я знаю-французів, італійців, росіян». Суспільне життя розвивається згідно з органічними законами, у відповідності до «духу народу», тому для нього небезпечні всілякі раціонально заплановані експерименти.

Консерватори, зокрема, гостро критикували наслідки революційної законотворчості, як вони були втілені у «Де-кларації прав людини і громадянина» і наступних кодексах. Новому буржуазному праву, що грунтувалося на індивіду-алістичних засадах, вони протиставляють традицію, котра грунтується, на їх погляд, На почутті колективності і враховує конкретику міжособистісних стосунків. Новітні філософські школи, зазначає Бональд, створили філософію індивідуальної людини, філософію «я». Натомість потрібно створити філософію людини соціальної, філософію «ми».

Не треба, однак, некритично приймати на віру колекти-вістський пафос консерваторів, оскільки тут йдеться насам-перед про станову, корпоративну солідарність соціальних верхів старого суспільства, котрі не бажають змиритися з утратою свого високого статусу в минулому. Консервативна критика справедливо вказувала на таку рису буржуазних суспільних відносин, як їх безособовість, абстрактна «ма-совість». Індивід у такому суспільстві позбавляється надійної підтримки та захисту з боку громади чи корпорації і стає беззахисним перед імперсональними державними ін-ституціями.

Таким чином, нормальний суспільний стан уявлявся кон-серваторам у вигляді певної ієрархізованої системи груп, всередині яких індивідам належать певні чітко фіксовані позиції. Руйнування стабільної соціальної структури внас-лідок тих чи інших переворотів має своїм наслідком хаос і дестабілізацію суспільного життя, оскільки порушується органічність суспільного розвитку. Неважко бачити внут-рішню спорідненість між поглядами представників консер-ватизму й ідеями органіцистської соціології. У подальшому

133

деякі тези консервативних критиків «нового порядку» були активно сприйняті і розроблені неоконсерватизмом.

Дещо іншу позицію стосовно того устрою, котрий при-йшов на зміну «старому порядку», займає соціальна філософія лібералізму. Патріархом лібералізму прийнято вважати класика економічної науки А. Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційній добі. Програмові засади лібералізму з урахуванням досвіду Великої революції опрацювали І. Бентам, Д. Мілль, Дж. Мілль, Б. Констан. На терені професійної соціології минулого сторіччя ідеї лібералізму обґрунтовував Г. Спенсер. Звичайно, лібералізм, так само як і консерватизм, це не строго обгрунтовані теоретичні системи, а скоріше конгломерати поглядів, котрі центруються навколо кількох провідних ідей. Такими провідними для лібералізму ідеями виступають насамперед індивідуалізм і утилітаризм. Ідеологи лібералізму творили в добу розквіту вільнопідприємницького капіталізму. Не випадково психологія вільного підприємництва, нічим не обмеженої ділової ініціативи, прагнення до збагачення «діловим шляхом» набувають на той час масового характеру, стають до певної міри стилем життя. Лозунг «роби, що хочеш» стає на цей час своєрідним буржуазним символом віри. Представники ліберальної думки надають теоретичної форми поглядам і настроям тих кіл, для яких епоха Реставрації була «їхньою добою».

Обстоюючи цінності буржуазного активізму та раціона-лізму, ліберали захищають від консервативної критики ідео-логію Просвітництва. Дж. С. Мілль, наприклад, прямо на-зивав себе продовжувачем справи просвітителів XVIII ст. Це не означає водночас, що ліберальні мислителі, безумовно, приймали все, без винятку, зі спадщини Просвітництва і революції. Адже вони були свідками реального втілення революційного «слова і діла» у життєву практику і не могли не бачити кричущих розбіжностей між ідеями і дійсністю. Дж. С. Мілль і Б. Констан, зокрема, помічають'внутрішню суперечність між ідеєю егалітаризму, рівності та принципами свободи особистості. Б. Констан пише про «диктатуру мас», коли більшість пригнічує меншість; надуживання владою в рамках буржуазно-демократичних інститутів турбує і Мілля. І. Бентам убачає небезпеку того, що за голосними гаслами «всенародних інтересів», природних прав можуть бути занедбаними інтереси звичайних «маленьких» людей. На його думку, соціальний мислитель має виходити з тієї простої й очевидної аксіоми, що усі люди, прагнуть передусім до задоволення своїх власних потреб і інтересів, і в цьому немає нічого аморального. Адже людське прагнення до

134

щастя, як зауважив свого часу Гельвецій, таке ж природне, як і прагнення уникати страждань. Тож будь-яку суспільну інституцію, доводить Бентам, слід оцінювати насамперед з погляду на те, чи сприяє вона збільшенню щастя людгй, чи служить вона їм на користь. Все те, що не відповідає такого роду номіналістичним критеріям, мусить бути визнане за соціально недоцільне, шкідливе. «Суспільство,— пише він,— нагадує тіло, яке складається з органів — індивідів. Чим же може бути в такому випадку суспільний інтерес, як не сумою інтересів індивідів, що складають суспільство».

Звичайно, формула Бентама аж надто механістична. Однак слід оцінити висновки, що випливають з неї. А ці висновки мають виразне ліберально-демократичне забарвлення. Те нове, що вніс Бентам і інші ліберали до відомої гобб-сівської тези про егоїзм як рушійну силу історії, полягало у припущенні, що егоїстичні людські нахили можна нейтра-лізувати не шляхом вивершення над ними надбудови у виг-ляді авторитарно-тоталітарного Левіафану державної влади, а через відповідну «каналізацію» егоїстичних інтересів у суспільно корисному напрямку. Адже ще Мандевіль у своїй «Байці про бджіл» дотепно зауважив, що людські гріхи можуть мати і корисні для суспільства наслідки.

Найвагоміші докази з цього приводу представники лібе-ральної думки віднаходили у сфері господарського життя. Адже, йк переконливо показав А. Сміт, розвинений еконо-мічний розподіл праці й обмін виступають ідеальним засобом об'єднання суперечливих інтересів і прагнень людей в одне функціонуюче ціле. Саме тут, дбаючи насамперед про власну користь, люди встановлюють міцні соціальні зв'язки, котрі функціонують як самоорганізована система. З теорії економічного лібералізму Сміта випливав важливий висновок соціологічного характеру— висновок про те, що попри всі можливості політичного втручання у регулювання еко-номічних процесів політика завжди залишається чимось зовнішнім стосовно економіки, котра здатна функціонувати «в автономному режимі», що не виключає водночас можли-вості корекції дії ринкових механізмів.

Ідеологія лібералізму мала важливе значення для фор-мування соціологічної думки в цілому і розвитку соціоло-гічної теорії зокрема. Вона закладала підґрунтя теорії со-ціальної дії, ставила питання про зв'язок між соціальними диспозиціями особистості й інституційними рамками соці-альної діяльності, а також про зв'язок між окремими со-ціальними «субсистемами». Не випадково пізніше «ринкова модель» була покладена в основу новітніх теорій суспільства — функціоналістської, теорії соціального обміну й ін.

135

У праці А. Сміта «Теорія моральних почуттів» знаходимо вдале порівняння, що дає змогу зрозуміти роль так званого суб'єктивного (мотиваційного) аспекту соціальної дії. Кри-тикуючи прихильників адміністративного втручання в еко-номічну сферу, автор зауважує, що останні «уявляють собі, ніби можуть розставляти по місцях людей у великому сус-пільстві так, як рука шахіста розставляє фігури на шахівниці. Однак вони не розуміють, що фігури на шахівниці не мають інших напрямків руху, окрім тих, що їм задані — на той час як на великій шахівниці людського суспільства кожна фігура має свої власні правила руху, які досить відмінні від тих, що хотів би їй нав'язати той чи інший законодавець».

§ 2. А. Токвіль про демократію як суспільний лад

Своєрідним синтезом ліберальних і консервативних ідей стала соціально-філософська концепція А. де Токвіля (1805—1859), автора відомих праць «Про демократію в Америці» та «Старий порядок і революція». Хоча на сучасників його праці не мали скільки-небудь серйозного впливу, вони були заново відкриті у першій половині нашого сторіччя. Р. Арон вважає Токвіля мислителем такого ж рангу, як і Конт або Спенсер. Токвіль гостро відчував усю глибину і сиЛу того перелому, який відбувався в житті європейського людства, починаючи з подій Великої французької революції. Як французький посол у Сполучених Штатах Америки, він мав змогу детально ознайомитися зі специфікою політичного життя та суспільного побуту цієї країни. Спостереження за різноманітними проявами буржуазного прогресу дали мислителю підстави для далекосяжних узагальнень. «Ми,— писав він,— виступаємо свідками революції, котра відбувається у суспільному побуті, законах, ідеях і почуттях людей. І хоча вона далеко ще не завершена, вже сьогодні її результати не можна порівняти ні з чим із того, що вже було в цьому світі».

Твори Токвіля — це свого роду соціографія ранньобур-жуазного суспільства, вибудувана на значному фактичному матеріалі й підпорядкована водночас певній центральній ідеї. Подібно до того, як ряд пізніших соціологів прагнули мислити категоріями «індустріального» і «доіндустріально-го» суспільства, Токвіль виходить із.порівняння, а якоюсь мірою і протиставлення суспільства «аристократичного» та «демократичного». Аристократичне суспільство втілював в очах соціолога «старий режим», зруйнований Великою фран-цузькою революцією. Демократія для Токвіля означає си-

136

нонім політичного режиму і водночас усього суспільного побуту Сполучених Штатів, які, на його думку, показують у цьому відношенні зразок і перспективу для усього людства. Висуваючи проблеми політологічні, Токвіль водночас не ототожнює політичні відносини і відносини соціальні. «Не можна,— писав він,— погодитися з тим, що люди творять суспільство вже самим фактом визнання певного володаря чи визнання певних законів, суспільство існує лише тоді, коли люди дивляться на речі з однієї точки зору, коли мають спільні погляди, коли, зрештою, ті самі факти викликають у них однакові враження і думки». Тому і поняття демократії й аристократії у Токвіля означають дещо більше, аніж символи політичного устрою,— швидше це певні «ідеальні типи» суспільних відносин, які докорінно різняться між собою.

У праці «Про демократію в Америці» Токвіль ретельно описує комунальні засади американського суспільного життя, аналізує форми та механізми адміністративної та судової влади, виборчу систему, принцип федералізму в управлінні, міжрасові стосунки, релігійність населення, вплив демократичної системи на ставлення до прані і сімейні сто-сунки та ін. Головною ознакою «демократичного етосу» виступає індивідуалістична життєва позиція. У демокра-тичних суспільствах втрачається почуття пошани до авто-ритетів; люди тут схильні покладатися насамперед на власний розум. Індивід відчуває себе вивільненим від прив'язаності до групи і перебуває віч-на-віч із суспільством як таким. Демократія, таким чином, водночас і зближує людей між собою, й ізолює їх одне.від одного. Тут реалізує себе принцип рівності людей, однак при цьому кожен дбає насамперед про власні інтереси, втрачає інтерес до громадських справ. Токвіль ставить у прямий зв'язок розвиток демократії з рівнем індустріалізації господарського життя, доходячи при цьому висновку, що тою мірою, якою суспільство набирає демократичних рис, окремі групи людей, пов'язані з промисловістю, набувають ознак нової аристократії. Нерівність всередині цієї групи наростає пропорціональ-но до того, як зменшується у суспільстві в цілому, робить висновок Токвіль.

Цікаві думки висловлює вчений і щодо проблеми центра-лізації у демократичних суспільствах. Демократії, вважає він, притаманний централізаторський інстинкт. Впровадження в життя принципу всезагальної рівності створює нові, незнані раніше можливості централізації і, говорячи сучасним терміном, маніпуляції людьми. «Складається враження,— пише Токвіль,— що ми стаємо свідками двох проти-

137

лежно спрямованих революцій, одна з яких поступово по-слаблює владу, друга ж невпинно її зміцнює. Ніколи ще влада водночас не була такою слабкою і такою сильною». «Тиранія більшості» — такий суворий присуд виносить Ток-віль американській і всякій іншій демократії.

Причиною цього виступає, як уже зазначалося, двозначна ситуація, у котру потрапляє індивід у процесах демокра-тичних революцій. З одного боку, він позбавляється тут більшості своїх традиційних групових зв'язків і віри у всілякі авторитети. З іншого — він опиняється сам-на-сам з інститутами державної влади; між людиною і владою тепер майже немає ніяких проміжних інстанцій у вигляді станових, родових, корпоративних чи релігійних зв'язків. Ато-мізована у такий спосіб особистість легко стає об'єктом маніпуляцій з боку «центру». Токвіль засуджує так звану адміністративну централізацію, обмеження прав місцевого самоврядування. Небезпека, яку несуть із собою демократичні революції, полягає саме в посиленні у пореволюцій-ному суспільстві адміністративної централізації. «...Немає народів, більш здатних підпасти під іго адміністративної централізації, ніж ті, що мають демократичний суспільний устрій. Ці народи мають схильність зосереджувати всю урядову силу в руках одної-єдиної влади, котра безпосередньо представляє народ, оскільки за ним немає більше нічого, окрім окремих, рівних одне одному людей, що злиті в одну масу». При Людовякові XIV, зауважує автор «Демократії в Америці», французьке суспільство було у значно меншій мірі адміністративно централізоване, аніж у по-революційну добу. «Урядова централізація набуває велетенської сили, коли поєднується з централізацією адміністративною. Таким чином вона привчає людей наївно і постійно зрікатися їх власної волі і підпорядковуватись не в окремих випадках, а в усьому і завжди. У цьому випадку вона не лише підкоряє їх собі силою, а й впливає на них, на їхні звички, вона ізолює їх, а потім поодинці забирає під свою владу із загальної маси».

Принципи рівності у пореволюційних суспільствах про-являються, таким чином, у подвійній формі — і як гарантія свободи громадян, і як підстава для обмеження цих свобод і встановлення нової «тиранії більшості». Міркування Ток-віля про «подвійний характер демократичних революцій» мають певну тематичну спорідненість із тими дискусіями про «масове суспільство», які розпочалися в соціології пізніше, у першій половині нашого сторіччя. Токвіль одним із перших відчув ті суперечності, які криє в собі «масовізація» суспільного життя, котра робить вельми умовною грань між

138

«демократією натовпу» і тоталітаризмом. У цьому — одна з причин сьогоднішньої актуальності його теоретичної спад-щини.

Суспільно-політичні ідеї консерватизму та лібералізму — важлива сторінка історії соціальної думки минулого сторіччя. Звичайно, далеко не все з проблематики, котра обго-ворювалась консервативними і ліберально орієнтованими теоретиками, може бути прямо й безпосередньо віднесене до соціології. Однак ті цінності, які обстоювалися консервато-рами та лібералами — цінності «порядку» і «свободи», ви-явилися далеко не чужими і соціологічній теорії нашого часу. Більше того, проблема «волюнтарного порядку» або «реальної свободи» і сьогодні залишається в центрі соціо-логічних дискусій.

§ 3. Соціальне питання й утопічний соціалізм

Ідеї соціалізму й комунізму мають давню історію, однак лише в XIX ст. вони виходять на передній план політичного життя і стають предметом гострих політичних дискусій. їх актуалізація викликана рядом обставин, серед яких слід шукати насамперед суперечності того процесу модернізації суспільного життя західних країн, початок якому поклали промисловий переворот і англійська й французька буржуазні революції. Починаючи з перших десятиліть минулого сторіччя впливовим фактором європейського політичного життя стає робітничий рух, ідеологи якого піддають гострій критиці існуючу економічну систему і весь буржуазний лад.

В центр політичної боротьби тепер висувається соціальне питання — питання про справедливість існуючої системи виробництва та розподілу матеріальних благ, яка створює можливість присвоєння результатів праці тими, хто не пра-цює. Завдяки сен-сімоністам і марксистам до лексикону європейської політичної думки входять терміни «буржуазія» та «пролетаріат»; справедливе вирішення соціального питання тепер ставиться у прямий зв'язок із фундаментальною реорганізацією суспільства, насамперед із знищенням «па-нування буржуазії». Європейський соціалізм початку мину-лого сторіччя має багато різновидів. Соціалістична критика буржуазного суспільства має певні спільні риси з його кон-сервативною критикою, однак вона принципово відрізняється від ідеології консерватизму передусім тим, що спрямована в майбутнє, а не в минуле. Найбільш адекватне теоретичне оформлення вимоги та загальні настрої робітників знаходять у соціалістичних і комуністичних ученнях,

139

де на відміну від лібералізму та консерватизму йдеться не стільки про свободи й права особистості, скільки про нову організацію соціально-економічного життя.

Ефективного вирішення соціального питання, як переко-нані прихильники соціалізму й комунізму, можна досягти не шляхом розвитку індивідуальної ініціативи, конкуренції та політичного плюралізму, а через посилення суспільного контролю над виробництвом і розподілом матеріальних благ та відповідного перевиховання людей на колективістських засадах. Акцентуючи увагу на значенні праці та ма!?ріаль-но-виробничої сфери в цілому, прихильники соціалісіичних ідей вимагають водночас ліквідації інституту приватної власності на засоби виробництва (вимога «спільності майна» чи «суспільної власності» — одна з найголовніших у ко-муністичних вченнях починаючи з античних часів). Для більшості цих учень характерна недооцінка значення право-вих і політичних інститутів представницької демократії, яка поєднується з переоцінкою значення і можливостей соціаль-ного експерименту та вольових методів суспільної організації.

Оцінюючи соціальні наслідки Французької революції 1889—1894 рр., ідеологи соціалізму, як правило, вказують на суперечність між їх лозунгами та реальними наслідками. Гасла свободи, рівності й братерства, проголошені револю-цією, не були реалізовані на практиці, і новий суспільний лад не тільки не ліквідував нерівності й експлуатації, а й посилив їх. Тому він сам заслуговує знищення, і на його уламках мусить бути вибудуване справедливе суспільство. Починаючи з праці Ф. Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки» в літературі набуває поширення поділ соціалізму на утопічний і науковий. Для такого поділу існують певні підстави, однак його не слід абсолютизувати. Серед соціалістів-утопістів були теоретики рангу Сен-Сімона, які стояли на рівні науки свого часу і внесли вагомий доробок у суспільствознавство. Водночас далеко не все в «науковому соціалізмі» витримало перевірку часом.

Більшість представників утопічного соціалізму прагнуть поставити соціальне знання на службу практичної реорга-нізації суспільства на справедливих засадах. Вони усвідом-люють, що реформування суспільного устрою тим чи іншим чином пов'язане з перебудовою відносин у матеріально-ви-робничій сфері. Як зауважив Лоренц фон Штейн, ідеологи соціалізму виходять з уявлення про громадянське суспільство як систему, закономірності якої визначають характер державного устрою. Цим зумовлене, зокрема, прагнення соціалістів-утопістів до створення нових виробничих осеред-

140

ків — асоціацій, фаланстерів і т. п., де б можна було на практиці втілити справедливі стосунки між людьми.

Політичний слід в історії соціологічної думки лишила творчість Анрі де Сен-Сімона, вчителя і попередника О. Конта, котрого іноді називають «хрещеним батьком» со-ціології. Він не лише накреслив основні контури проекту «позитивної» реорганізації наукового знання, реалізувати який випала доля Конту, а й висловив ряд глибоких ідей щодо природи суспільного устрою західноєвропейських країн пореволюційної доби. Залишаючись іще на грунті ідеа-лістичного розуміння закономірностей суспільного розвитку, Сен-Сімон водночас усвідомлює історичну необхідність пе-реходу «від устрою феодального і теологічного до устрою індустріального і наукового». Сен-Сімонова концепція «ін-дустріального суспільства» побудована на принципі проти-ставлення трудящих класів і класів «непрацюючих». Індустрія в його розумінні — це не лише те, що пов'язане з матеріальним виробництвом. Вона включає в себе усі різ-новиди творчої діяльності людини, спрямованої на примно-ження спільного блага.

Корінна суперечність сучасності криється, на його думку, у тому, що ключові позиції в суспільстві індустріалів про-довжують займати представники старої феодально-аристо-кратичної верстви. Індустріальна та феодальна системи яв-ляють собою головні форми суспільної організації, які знає людська історія від доби виникнення цивілізації. Феодальне суспільство'Сен-Сімон називає ще «мілітарним», підкрес-люючи, що типовою формою суспільного зв'язку між людьми тут виступає насилля, на той час в індустріальній системі людські стосунки будуються на принципах домовленості і співпраці. Пізніше опозиція «мілітаризм — індустріалізм» була переосмислена Г. Спенсером, який теж веде мову про принципову відмінність між мілітарними і торговельними суспільствами. З розвитком індустрії, як передбачав Сен-Сімон, має зростати значення організаційно-управлінського фактору в суспільному житті. Ідеалом суспільного устрою він вважає стан, коли «влада над людьми» поступиться місцем «владі над речами» (пізніше цей сен-сімонівський афоризм був повторений К. Марксом).

Консервативні, ліберальні та соціалістичні напрями в соціальній думці кінця XVIII — першої половини XIX ст. ще не можна віднести до соціології в строгому значенні цього слова насамперед внаслідок їх відверто «неакадемічного» характеру і чітко вираженої політичної тенденційності. Однак їх представники порушують чимало проблем, які пізніше потраплять в коло інтересів соціологів. Це, насампе-

141

ред, питання про соціальну природу і функції демократичних інститутів, специфіку ринкових відносин, форми реорганізації суспільних відносин, питання наукової організації і управління соціальною сферою тощо.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає зміст соціальної філософії консерватизму? Інтереси яких груп вона відбиває?

2. Визначте соціальний зміст і соціальну базу буржуазно-ліберальної ідеології. Які уявлення про суспільство покладені в її основу?

3. З якими уявленнями про природу і закономірності суспільного розвитку пов'язаний утопічний соціалізм?

4. Перелічіть основні риси демократичного суспільного устрою в описові А. Токвіля. Які суперечності притаманні демократії і яку небезпеку несе вона з собою?

ГЛАВА 5

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ XIX ст.

§ 1. Криза традиційного суспільствознавства.Наука про людину А. Сен-Сімона.

Парадигми позитивізму в соціології

Соціальне пізнання XVII—XVIII ст. створило якісно нові умови свого подальшого розвитку в XIX ст. Соціально-економічні, політичні, духовні потреби і логіка розвитку самого наукового пізнання зумовили широке розгортання різноманітних соціальних досліджень. Завдяки розвиткові математичного знання, у тому числі й закону великих чисел, та на основі відкриттів певних константних залежностей і закономірностей між соціальними явищами виникають принципово нові ідеї, аргументи і способи пояснення, що змінює старі парадигми, зумовлює появу нових методоло-гічних і світоглядних уявлень про суспільство. Деякі з цих ідей були висловлені у XVIII ст. Однією з найважливіших стала ідея можливості передбачення розвитку соціальних подій і соціального прогнозування. Це вже були не просто здогадки чи обережні гіпотези, які траплялися й раніше (Фукідід, Полібій, Віко та ін.), а переконання, підтверджені фактами.

142

Відкриття законів матеріального виробництва-класиками політичної класичної економії та встановлення статистичних і демографічних об'єктивних тенденцій і закономірностей були додатковими аргументами і зміцнювали впевненість, що об'єктивні закони притаманні не лише окремим елементам соціальних підсистем, а й суспільству в цілому. Крім того, досягнення політекономії, соціальної та моральної статистики (як часто називали демографічні Дослідження), фундаментальні ідеї філософії історії про цілісність і єдність людства та загальних законів його розвитку давали новий поштовх у пізнанні соціального.

Соціальне знання вступає в XIX ст. з масою нових плід-них ідей та проблем.

Чітке усвідомлення представниками філософії історії того, що історія — продукт людської діяльності, напівінтуї-тивно підводило до розуміння людини та суспільства як особливого, специфічного феномена.

Спеціалізація методів соціального пізнання теж поступово наштовхувала на розуміння специфіки пізнавального об'єкта — суспільства.

Криза історіографічного емпіризму та абстрактного фі-лософського умоспоглядального принципів аналізу людини, пізнавальна неефективність філософії історії ставили перед наукою питання про необхідність нових підходів і пошуків у розумінні людини, історії та механізмів і стимулів людської діяльності. Певну позитивну роль відіграв також механіцизм, поширений на соціальне пізнання, оскільки він довів свою повну безпідставність ототожнити людське з механічним.

Досягненням науки було розуміння того факту, що на шляху абстрактного конструювання різноманітних моделей суспільства не можна досягти плідних результатів, як і на шляху механічного накопичення величезного історичного матеріалу без його узагальнення.

Таким чином, наука поступово підходить до розуміння специфіки суспільства як особливого предмета й об'єкта пізнання. Складається й усвідомлення необхідності вико-ристання нових пізнавально-гносеологічних принципів і за-собів вивчення соціального, відмінних від попередніх, ос-кільки традиційні шляхи пізнання суспільства засобами фі-лософії, філософії історії, історіографії і механіки заводили соціальне пізнання в безвихідь.

Водночас розвиток таких наук, як біологія, фізіологія, психологія та інших, показував, що не вичерпані ще мож-ливості нових переорієнтацій суспільствознавства, тим біль-ше що вже склалося чітке усвідомлення того, що суспіль-

143

ство — природне утворення, яке виходить з природи і є її вищим продуктом.

Розвиток природознавства свідчив про взаємозв'язок між геологією, хімією, фізикою, біологією, фізіологією, психоло-гією, між органічним і неорганічним світом, що за аналогією вимагало продовження пошуків спільного між біологічним і соціальним, тим більше що аналогія в соціальному пізнанні мала глибокі традиції.

У гносеологічному плані розвиток природничих наук по-казував, що без вивчення конкретних явищ, зв'язків і взає-модії між ними неможливо пізнати закономірності, а всілякі абстрактні судження про них — пусті балачки. Емпіричні соціальні дослідження теж підтверджували цей факт, що відчутно знецінювало старі методи, принципи та підходи традиційного суспільствознавства.

Таким чином, природознавство залишалося орієнтиром для соціальної науки XIX ст., хоча в ній з'явилися нові істотні акценти.

Першим відчув і виразив ці нові тенденції в розвитку знання про суспільство та людину видатний представник французького утопічного соціалізму Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760—1825).

На початку XIX ст; наукова думка, усвідомлюючи без-плідність філософії, надає все більшої переваги так званому позитивному знанню, яке можна одержати через окремі спеціальні науки шляхом спостереження й експерименту, і відкидає «метафізичні проблеми». В 30-х роках О. Конт обгрунтує принципи позитивізму як філософський напрям, виходячи з розуміння «позитивного» знання як такого, що є науковим, а не спекулятивним, «метафізичним». Сен-Сі-мон один з перших приходить до розуміння «позитивного» знання і позитивної науки.

Ще в 1813 р. Сен-Сімон у праці «Начерк науки-про лю-дину» пропонує перейти від абстрактної, гадальної науки про людину до справжньої і «надати науці про людину по-зитивний характер, засновуючи її на спостереженні і роз-робляючи методом, який використовується в інших галузях фізики». У цій короткій фразі міститься кілька нових принципово важливих для суспільствознавства ідей/ ідея нової науки про людину, надання цій науці принципово но-вого характеру («позитивного», а не «метафізичного»), орі-єнтація нової науки на спостереження дійсності (замість метафізичного теоретизування) і використання точних ме-тодів подібно до тих, які вживаються в «галузях фізики» (так Сен-Сімон називає галузі природознавчих наук)/

Сен-Сімон зробив спробу дати класифікацію наук, хоча144

і не завершив її. Проте в загальному вигляді вона включає фізику, під якою автор розуміє все природознавство. Фізика ділиться на дві частини — фізику неорганічних («не-організованих») тіл (це астрономія, що вивчає космос, сонячну систему, земні фізичні явища) та фізику органічних («організованих») тіл — хімія, фізіологія, психологія. Науку про людину Сен-Сімон назвав «соціальною фізіологією», або ж «соціальною фізикою», яка завершує класифікацію наук.

Наукове пізнання розвивається від фантазії до спосте-реження і збирання фактів і від них — до узагальнення. Сен-Сімон зазначав, що спочатку знання базується на домислі, здогадці, гаданні або припущенні і лише пізніше пе-ретворюється в позитивне знання (наукове). Так, спочатку астрономія була астрологією, хімія — алхімією, психологія починалася з марновірства, а фізіологія — з шарлатанства, тоді як з переходом їх на «позитивний» рівень вони бйзуються на фактах спостереження, і їхня система знання стала науковою.

Як і Кондорсе, Сен-Сімон вважав основою прогресу сус-пільства прогрес знання, прогрес людського розуму, який він розглядав як «верховний закон».

Історія суспільства — єдиний ланцюжок взаємопов'язаних між собою знань «минулого — теперішнього — майбут-нього», оскільки прийдешнє складається з минулого і сьо-годнішнього інтелектуального потенціалу. Розглядаючи історію суспільства як безперервний прогрес розвитку люд-ського розуму, Сен-Сімон розкриває її через «закон трьох фазисів» — тристадійного процесу в розвиткові мислення: теологічний, метафізичний, позитивний «фазиси».

Незважаючи на те, що Сен-Сімон проголошує необхід-ність нової науки про людину, його «закон трьох фазисів» все ж тяжіє до методологічних схем, проти яких він сам виступає.

Ідеї Сен-Сімона про нову науку лягли в основу системи позитивної філософії О. Конта.^Виникнення позитивізму, який формується як філософський напрям у 30-х роках XIX ст., закріпило нову парадигму в наукових дослідженнях цієї епохи.'Започаткований О. Контом і продовжений Дж. С. Міллем, Г. Спенсером та іншими^ позитивізм абсолютизував досягнення природознавства і виступив проти спекулятивної «метафізичної» традиції (філософії), стверджуючи, що наука не потребує філософії, яка стоїть над нею. Проте «позитивна» наука потребує узагальнення своїх висновків і синтезу наукових природничих та суспільних знань, а ці завдання в змозі вирішити наука, за якою мож~

145

на зберегти стару назву — філософія. Але ця філософія не визначає розвитку науки, а навпаки, сама визначається нею.

Такою була позитивістська реакція на безплідність по-передньої філософії. Позитивізм, відкидаючи стару «мета-фізику», ввів декілька нових теоретико-методологічних по-ложень, які визначали «позитивне» наукове дослідження: 1) відмова від спекулятивності і пріоритет спостереження в процесі пізнання; 2) орієнтація на «точні» методи природо-знавства; 3) відкидання традиційних «метафізичних» нама-гань розкрити причини явищ, відхід від пояснення їх сутності і заміна цих принципів фіксацією явищ та їх взаємодії з описанням цих процесів за формулою: «Наука відповідає на питання «як», а не «чому» відбувається явище».

Стосовно науки про людину та суспільство позитивізм вносить такі постулати: І) виділяє суспільство як специфічний науковий предмет і об'єкт дослідження і ставить питання.про необхідність науки про людину як самостійної галузі наукового знання; 2) вводить спостереження і «точні» (аналогічно природничим) методи фіксації явищ та описує їх взаємодію і взаємозв'язок, а не досліджує «метафізичні» першопричини явищ; 3) розглядає суспільство в системі його взаємозв'язку з природою і залежністю науки про людину (соціальної фізики чи фізіології) від природ-* ничих наук, а отже, і подібністю чи адекватністю методів природничої та соціальної наук.

Принципи позитивізму багато в чому мали перевагу над старими метафізичними підходами в соціальному пізнанні. ■ Це — безумовно.' Наприклад, Сен-Сімон критикував історичну науку за те, що вона не піднімалась над хаосом фактів до їх узагальнення, не бачила їх зв'язку між собою в системі «минуле —■ теперішнє — майбутнє». І його «закон трьох фазисів» тут мав певні переваги за всієї його претензійності і відносності.

Але ж водночас позитивізм, критикуючи відірвану від спостереження спекулятивну «метафізику» та містицизм (і це було правильно!), впадав в іншу крайність. Абсолютизую-чи спостереження, досвід та експеримент, позитивізм зосе-редився на явищах, тобто на певних одиничних феноменах. І не випадково основний твір представника тогочасного по-зитивізму Д.-С. Мілля «Система логіки» абсолютизує індук-тивістське розуміння логіки як загальної методології науки. Тоді як «метафізика» — і в цьому її істотна заслуга — роз-вивала протилежний принцип — дедукцію (перехід від за-гального до окремого). І хоча стара спекулятивна філософія була відірваною від життя, фактів, проте вона була

146

глибшою за позитивізм, коли ставила проблеми причинності,, першопричини та сутності.

Ранні позитивісти не збагнули в силу недостатнього роз-витку наукового пізнання, що воно теж має свої рівні і йде від сутності першого порядку до більш глибокої сутності другого порядку і т. д. Для основоположників позитивізму сутності першого порядку залишались абсолютними, сталими і незмінними. Вони не зрозуміли безконечності меж руху пізнання в сутність. Щоправда, для цього тоді ще не було і відповідного матеріалу. Це можна проілюструвати на такому прикладі. Вистрілена куля за законом земного тяжіння падає на землю. На основі цього закону падіння зумовлене тим, що більша маса притягує до себе меншу. Позитивісти відповідали на це питання згідно з ньютонів-ською теорією. Але чому саме так відбувається, наука, на їхню думку, відповісти не може. Вона фіксує лише, як відбувається процес, а не чому. В світлі ж ідеї теорії тяжіння Ейнштейна позитивістська сакраментальна постановка питання має наївний вигляд. Звичайно, що і теорія відносності не відповідає на багато запитань «чому?», але, по-перше,, зміст їх зовсім інший, ніж півтора століття назад, а по-другег відповідь на них можлива буде в інших науково-теоретичних системах.

Не випадково обмеженість цієї методологічної установки позитивізму чітко проявилася на перших етапах розвитку соціології, що призвело до швидкої заміни одних шкіл і течій в соціології іншими, оскільки кожна з них у своїй однобічній орієнтації на конкретні соціальні явища і процеси рано чи пізно потрапляла в тупикову ситуацію, не відповівши на запитання «чому?»

Розвиток науки показував, що вона має відповідати на запитання «чому?», розкривати каузальні зв'язки і проникати в сутність. І як не дивно, позитивізм, зорієнтований на природничі науки, логічно, мусив би стояти ближче до лап-ласівського детермінізму з його екстраполяцією законів ди-наміки Ньютона на всі процеси дійсності і ставити питання «чому?» Але безплідність «метафізики», мабуть, у більшій мірі вплинула на негативне ставлення до пошуків каузаль-ності, сутності, переорієнтувала позитивізм на феноменоло-гічций шлях дослідження явищ та їх взаємодії і взаємозв'язку між собою, на вивчення «як» це відбувається в процесі спостереження. Але це — вже проблеми філософського гатунку.

У соціально-пізнавальному аспекті значним досягненням нового методологічного підходу була постановка питання

147

про необхідність «соціальної фізики» — науки про суспіль-ство.

Ідея бунтівного Сен-Сімона про створення позитивної науки про людину реалізується у створенні соціології по-мірковано-консервативного Огюста Конта.

§ 2. Соціологія Огюста Конта

Огюст Конт (1798—1857) "увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Основні праці — «Курс позитивної філософії» (1899—1901) та «Дух позитивної філософії» (1910). В молоді роки був учнем і секретарем Сен-Сімона, але не сприйняв його вчення, хоча запозичив деякі ідеї.

Контівська «позитивна філософія» — це своєрідна пере-хідна система між метафізикою XVIII ст. і методологією науки XIX ст. За формою його «позитивна філософія» близька до метафізики, а соціологія — до філософії історії, та за загальною-орієнтацією обидві відтворюють проблеми науки XIX ст.

Вже самим терміном «позитивний» («позитивізм») О. Конт протиставляє свою філософію і соціологію старим («негативним») уявленням. Якщо проаналізувати значення поняття «позитивний» у системі менталітету французької філософської думки XVII—XVIII ст., то в конкретних кон-текстах поняття «позитивного» протиставляється «негатив-ному» як антинауковому. Вже Монтеск'є, характеризуючи об'єктивний характер законів, підкреслює їх «позитивність». У Сен-Сімона це поняття однозначно пов'язане з науковим способом пізнання, що спирається на спостереження і точні дослідницькі методи. Є всі підстави вважати, що О. Конт, який добре знав творчий доробок Сен-Сімона, запозичив цей термін саме у нього. А якщо це й не так, то'достатньо провести своєрідний контент-аналіз.де одиницею його буде слово «позитивний» у різних комбінаціях-словосполученнях. «Позитивна» філософія, наука, соціологія протиставляються «негативній» (метафізиці, науці про природу та суспільство), над якою перші мають такі переваги, як точність, теоретична і практична ефективність, достовірність, конструктивність тощо. Інакше кажучи, поняття «позитивне» знання (пізнання) є строго наукове, на відміну від спекулятивного, метафізичного, абстрактного, аморфного, неконструктивного і т. д. Це важливо для розуміння системи О. Конта, тим більше що пізніше у зв'язку з її критикою поняття «позитивізм» набуло переважно негативного значення. Тому для

148

адекватного сприйняття вчення Конта необхідно розуміти даний термін у тому значенні, якого надавав йому автор.

У О. Конта, як і у Сен-Сімона, виявляється чітка й одно-значна орієнтація на природознавчі науки з їх конкретними •об'єктами та явищами (феноменами) і достовірними, точними методами. Ця природнича орієнтація чітко простежується в системі класифікації наук.

Конт вводить так звану лінійну систему класифікації форм наукового знання. Він розміщує науки у відповідності з історією їх виникнення і розвитку і у зв'язку із залежністю одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною умовою для розвитку і знання наступної. Крім того, система класифікації наук Конта будується таким чином, що розташування наук одна за одною йде по мірі зменшення їх простоти й абстрактності: математика — астрономія — фізика — хімія — фізіологія (біологія) — соціальна фізика (соціологія).

Математика як найбільш проста й абстрактна наука за-початковує, а соціологія (соціальна фізика) як найскладніша й конкретна завершує систему класифікації наук. У цій системі О. Конт поєднує історичне та логічне в розвитку науки.

Аналізуючи науки, Конт поділяє їх на дві категорії — теоретичні та конкретні. Теоретичні науки мають своїм пред-метом вивчення загальних законів, які поширюються на певні групи явищ і діють там. Ці науки — абстрактні і найбільш загальні. Так, загальна біологія (фізіологія за Контом)—це абстрактна наука, теоретична, а зоологія та біологія — конкретні науки, оскільки вони вивчають на специфічних об'єктах прояв загальних, біологічних закономірностей.

Окремі — конкретні — науки застосовують матеріали за-гальної теорії для виявлення їх дії в конкретних сферах спеціального наукового знання у відповідності до своїх об'єктів, що становлять предмет конкретної науки. Вони — мовби прикладна галузь загальної теорії щодо конкретних історично визначених у просторі і часі існуючих предметів та об'єктів.

Чим загальніше явище, тим простішим є його вивчення і тим скоріше науки, що його вивчають, стають «позитив-ними», тобто перетворюються в строго наукові теорії і, на-впаки, окремі конкретні явища виявляються більш склад-ними, що стає перешкодою на шляху їх вивчення, менш абстрактними науками (в контовській системі — класифі-кації). Ця залежність однієї науки від іншої зумовила пізню появу соціальної фізики — соціології. Соціологія теж

149

абстрактна наука, що не має прикладного характеру; вона одна з найскладніших у контовській системі, оскільки вивчає конкретний об'єкт — суспільство, людину, які є найбільш складними явищами. Сама соціологія, на думку О. Конта, набуває свого обгрунтування в біології (фізіології).

Це показує, що О. Конт, по суті, зводив соціологію до суспільствознавства, яке в його час ще не було чітко спеці-алізоване на галузі соціального знання, на окремі науки. Крім того, орієнтація соціології на біологію, як ми побачимо пізніше, відіграла дуже негативну роль у подальшому розвитку соціології, що стала на хибний шлях натуралізації соціального, хоча Конт неодноразово висловлював думку про відмінність між біологічним та соціальним і достатньо чітко виділив соціологію як самостійну науку про людину.

Тривалий час О. Конт називав соціальну науку «соці-альною фізикою». Але в 47-й лекції «Курсу позитивної філософії» він замінює попередній термін на «соціологію»-Це він робить неохоче і свідомо, щоб протиставити і термі-нологічно, і змістовно своє вчення про суспільство А. Кет-лє — статисту і демографу, який теж використав термін «соціальна фізика» в назві своєї праці «Про людину і розвиток її здібностей, або Досвід соціальної фізики». Поряд з терміном «соціологія» Конт вживає як синонімічні поняття «політична філософія» та «соціальна філософія».

Конт не лише вводить новий термін, а й розробляє досить повну систему соціологічного знання, окреслює предмет, структуру, визначає пізнавальні засоби і можливості нової науки.

Як і Сен-Сімон, він критикує спогля'дальність попередніх соціальних концепцій і виступає за необхідність створення «позитивної соціології» як науки, що спирається на дані спостереження, експерименту, порівняльного та історичного методів. Виходячи з досвіду природознавства, яке вивчало певні системи явищ, Конт за аналогією доходить висновку, що і соціальна фізика має вивчати суспільство як систему. Це означало, що в процесі досліджень необхідно розрізняти вивчення умов існування суспільства, явищ, пов'язаних із збереженням факторів суспільного порядку (соціальна статика), і закони еволюції, розвитку супільства та його зміни (соціальна динаміка).

Таким чином, у системі соціології О. Конт виділяє два розділи — соціальну статику та соціальну динаміку..Ці по-няття він запозичує з біології й уподібнює першу анатомії, а другу — фізіології.

Подібно до того, як анатомія вивчає «організацію», основу — фізіологію — процеси життя організму, так і соці-

150

альна статика має чітко розмежовувати'Стосовно кожного політичного предмета основи існування суспільства, не ото-тожнюючись із соціальною динамікою, спрямованою на «вивчення законів його безперервного розвитку». Проблеми соціальної статики викладені в другій половині четвертого тому, а соціальної динаміки — в двох останніх томах «Курсу позитивної філософії».; Соціальній статиці відповідає поняття «порядок» (вона вивчає будову суспільства, його структурні компоненти), тоді як соціальній динаміці — поняття «прогрес» (вона займається дослідженням процесу соціальної життєдіяльності, вивчає її «технологію» і наслідки того процесу, що відбуваються в соціальному організмі).

Соціальна, статика аналізується Контом досить поверхо-во, її предметом є сталі «природні» умови існування соці-альної системи, і вона виконує в структурі соціології Конта роль теорії рівноваги. Завданням соціальної статики є ви-вчення природного порядку (організації) людського суспіль-ства, в якому між його різними сторонами і складовими частинами мусять існувати порядок, консенсус (узгодження), які забезпечують рівновагу, стабільність та гармонію між елементами системи. Тут Конт підходить до розуміння соціальних інститутів як особливих об'єктів дослідження в соціології. Він виділяє такі явища, як сім'я, власність, держава, релігія, мова, суспільний поділ праці, й розглядає їх як-взаємозв'язані між собою елементи системи, завдяки яким існує соціальний консенсус, причому багато уваги він приділяє сім'ї як найбільш стабільному елементу' суспільства.

Суспільний поділ праці Конт теж розглядає як істотний фактор соціальної статики, оскільки завдяки йому відбува-ється внутрішня диференціація суспільства на різноманітні професійні групи та класи, а водночас це сприяє процесу кооперації людей, їх взаємодії між собою й утворює пере-думови для існування суспільства як організованої системи відносин між її елементами, без чого об'єднання людей було б «простою агломерацією».

Поряд із сім'єю та державою як політичною організацією для забезпечення порядку й консенсусу з використанням примусу найбільше значення в суспільстві має релігія. За-вдяки єдності чуттів і мові релігія здатна найефективніше забезпечувати консолідацію суспільства, і тому кожен уряд зацікавлений у ній як у додатковому засобі для підтримки власних наказів і розпоряджень.

Конт показує, що ізольовані соціальні явища вивчати немає рації, лише їх взаємозв'язок і взаємодія — шлях до

151

пізнання соціальних явищ. Тому соціологія має вивчати соціальне життя в усіх формах його прояву та ваємодії різ-номанітних елементів.

Соціальна динаміка відіграє в системі Конта роль теорії суспільного прогресу. За своїм змістом вона більше нагадує концепції філософії історії, ніж соціологічну теорію, і в соціологічній системі Конта посідає чільне місце.

Головним завданням соціології є вивчення послідовності розвитку соціальних явищ, бо в постійності прогресу людства та вивченні його законів полягає основна мета соціальної динаміки.

В дослідженні законів розвитку суспільства О. Конт ви-користовує думку Кондорсе про можливість уявити «єдиний народ» (абстракцію), до якого можна було б теоретично, в абстракції, віднести всі послідовні зміни, що спостерігаються у різних народів. Часто О. Конта, і не без підстав, критикують за абстрактність аналізу. В цілому так воно і є. Але що стосується даного випадку, то в літературі, присвяченій аналізу творчого доробку соціолога, майже ніхта не звернув увагу на раціональну сторону цього підходу. Адже, по суті, О. Конт вводить у соціологію принцип ідеалізації. Не усвідомлюючи цього, він у соціальній динаміці розробляє ідеалізований абстрактний об'єкт. Інша справа, як і наскільки йому це вдалося зробити. Проте заради історичної справедливості, йому слід віддати належне за новації, оскільки в його соціології є те, за що ми цінуємо і віддаємо належне таким ученим-соціологам, як Г. Зімм'ель, Ф. Тьонніс, К. Маркс, М. Вебер та ін., які ввели ідеалізацію як спосіб логічного моделювання об'єктів у «чистому вигляді». Але ці вчені в ідеалізації виходили від емпіричних об'єктів, тоді як О. Конт, всупереч власному принципу спостереження, аналізував абстрактне суспільство й абстрактний закон стадій.

В основу соціального прогресу Конт поклав принцип ін-телектуального розвитку людства, який він відобразив у «великому основному законі трьох стадій» і вважав його своїм найбільшим відкриттям.

У 1822 р. Сен-Сімон і Конт розробили «План наукових робіт, необхідних для реорганізації суспільства», в якому висловили спільну ідею про те, що в своєму розвиткові кожна наука проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. Проте спільність висловленої ідеї не означає, що вона належить О. Конту. У Сен-Сімона «верховний закон» прогресу людського розуму виражений у «трьох фазисах», тоді як у Конта він же виступає як «великий основний закон трьох стадій».

152

Закон «трьох стадій» Конт покладає в основу соціальної динаміки і за його допомогою характеризує основні етапи прогресу людського розуму: теологічну, метафізичну та позитивну стадії.

Теологічна (або фіктивна) стадія розпочинається з най-давніших часів існування людства і триває до 1300 р. В ній Конт виділяє три періоди: період фетишизму (обожнювання людиною явищ і предметів природи, період політеїзму, коли життям і чудесними властивостями надприродного наділялися «фіктивні істоти» і панувала епоха «поетичного світогляду», період монотеїзму (віра в єдиного бога з появою християнства і домінуючою роллю релігії одного бога в політиці, моралі, способі життя, звичаях, пізнанні тощо). В основі сприйняття і розуміння світу ця стадія базується на релігійних уявленнях, пов'язаних з вірою в існування богів, духів та інших фантастичних сил. Це — часи авторитету в науці і монарха — в суспільстві і в системі політичних відносин.

Метафізична стадія охоплює період з 1300 до 1800 р. Вона характеризується руйнацією старих вірувань і уявлень про природу та. суспільство і є перехідною. Надприродні фактори витісняються пошуками сутності та першопричин. Місце бога займає природа. Зростає частка розсудкового мислення і зменшується частка емоційного сприйняття — почуття. Збільшуються елементи критицизму, що готує пере1 думови для переходу до вищої стадії наукового світосприйняття. Руйнуються непохитні раніше авторитети, в суспільстві зростають егоїстичні тенденції в індивідах, в економіці започатковуються елементи розвитку промислового вироб-ництва, в політиці виникають все частіші випадки боротьби проти влади монархів і спроби замінити її владою народу.

Позитивна стадія пов'язана з виникненням наукового менталітету, науковим розумінням природи та суспільства внаслідок утворення позитивної науки і теорії. Наука служить гармонії, рівновазі і благу людства, оскільки вона виявляє порядок і закони розвитку природи й історії. На позитивній стадії зникають суперечності між теорією та практикою, а пізнання закономірностей розвитку минулого і сьогодення створює можливості для передбачення тенденцій розвитку майбутнього. «Позитивна» наука спостерігає за явищами, відкриває закони, дає знання, сенс якого — «бачити, щоб передбачати» і на цій основі активно впливати на розвиток процесів та явищ.

Слідом за Сен-Сімоном О. Конт певною мірою відтворив реально існуючу тенденцію духовного розвитку людства й індивіда. Міф, епос, наука і справді нагадують «закон трьох

153

стадій» в історії розвитку людського пізнання, як і наші дитячі фантазії та уявлення змінюються романтизмом і безкомпромісністю юності, перш ніж людина погляне на світ скрізь сплав історичного, соціального й особистого знання та досвіду і стане діяти адекватно обставинам.

У якійсь мірі цей закон асоціюється з дарвінівським ученням про філогенез та онтогенез і біогенетичним законом Е. Геккеля про повторення в онтогенезі деяких рис філоге-незу. Та справа в тому, що на відміну від природничих явищ, де загальні закони справді набувають величезного практичного значення, в соціальній науці існування такого одного чи декількох законів розвитку суспільства нічога не дає без урахування сукупності об'єктивних і суб'єктивних, умов їх прояву в межах конкретного історичного простору, часу і культури.

Кантівський «закон» констатує тенденцію розумового* розвитку суспільства, але не розкриває, як перебігатиме цей процес на «позитивній» стадії, які майбутні етапи й процеси розумового прогресу суспільства, які механізми його регулювання та прискорення і т. п. На відміну від біоге-нетичного закону Геккеля, який дає не лише ретроспекцію, а й перспективу, «закон» Конта цієї якості не має. Отже, чи можна його розглядати як закон, коли він не дає змоги передбачення? Звичайно, ні. Це — не закон, а певна система узагальнення й упорядкування трьох певних етапів розвитку суспільного знання в часі — минуле — теперішнє. Закон же має передбачати цей процес і на майбутнє.

У зв'язку з цим зауважимо дещо про так звані загальні закони розвитку. Соціально-історична пізнавальна практика знає багато подібних законів, наприклад закони марксистсь-ко-ленінської діалектики та найзагальніші закони розвитку історії суспільства. Щоправда, в останнє десятиріччя ніхто про них всерйоз не згадував, навіть у партійних документах. Справа в тому, що закони «переходу кількісних змін у якісні», «єдності і боротьби протилежностей» та «заперечення заперечення» при відображенні ними деяких тенденцій універсального процесу розвитку ніколи не мали про-гнозуючої сили. Вони використовувалися лише для під-твердження якихось нових відкриттів, процесів чи явищ. Історія не знає жодного прикладу, щоб завдяки цим законам заздалегідь було передбачено щось нове. (Правда, відомі вітчизняні праці 20—30-х років про діалектику в рибному господарстві та китайські розробки часів культурної революції про діалектику вирощування кавунів і її роль у перукарській справі.) Менделєєв не володів діалектикою Маркса, відкриваючи свій періодичний закон, хоча наші

154

вчені силкувалися довести, ніби це досягнуто саме завдяки діалектиці. Мало хто замислювався над тим, що можна бути «стихійним діалектиком» і без її знання, тим.більше, що про це писалося без всякого почуття гумору, на повному серйозі. Цілі покоління радянських учених, що назубок знали закони діалектики, також не зробили на її основі видатних відкриттів, а якщо й зробили, то лише завдяки професійному знанню законів власної науки чи суміжних наук. Діалектика успішно спрацьовувала лише на ниві ідеології (Прикладом може слугувати лисенківщина). Дехто розумів безплідність діалектичних законів (математики, фізики та інші природознавці), і тому найчастіше вони досліджувались у сфері «діалектичної логіки» з відкиданням.ало-гізмів зразка «електрон одночасно є і не є в одній точці» чи поправками прикладу Енгельса, запозиченого у Гегеля, про «перехід кількісних змін у якісні» на прикладі води.

Частіше про закони діалектики писали представники гу-манітарних наук з посиланням на певні факти. Та справа в тому, що завжди під певні факти чи абстрактно описані події через будь-який проміжок часу можна підібрати відповідний аналог, можна відшукати певні ритми, знайти якийсь збіг. Розі їакіит можна розрахувати і виразити математичною формулою будь-які хронологічно виражені історичні події в минулому, але ця формула не спрацює на майбутнє, а отже, вона не відобразить закон. І тому в соціології, в історії говорити про закон можна лише тоді, коли на його основі можна передбачати і практика підтвердить ці передбачення пізніше.

Цей екскурс в більш пізні часи має безпосереднє від-ношення і до контівського закону трьох стадій. По суті, вперше в історії соціології Конт робить заявку на закон, за яким має жити і діяти суспільство. Проте він настільки загальний і абстрактний, що про його використання не може бути й мови, бо це констатуючий, а не прогнозуючий «закон», а точніше — узагальнений факт. Він, як -і закони діалектики, є граничним узагальненням певної емпіричної тенденції. Він загальний в логічному значенні цього слова, а не у тому смислі, що охоплює будь-яке одиничне явище подібно до-загальних законів природи, які поширюються на всі, без винятку, окремі явища, майбутня «поведінка» котрих однозначно прогнозується законом.

Історія філософії і соціології свідчить про те, що в силу складності суспільного життя до відкриття загальних законів розвитку історії ще далеко. Всі ж відкриті «закони» подібного роду, які ми знаємо, не витримують серйозної наукової критики і випробування часом.

' 155

Справді, є закони і закономірності, дія яких обмежується чітко окресленими сферами людської життєдіяльності (демографічні, економічні, соціально-екологічні тощо), але навіть і вони частіше проявляються як тенденції, і вірогідність передбачення на основі цих тенденцій включає дуже широкий спектр можливих варіантів їх об'єктивізації.

Що ж стосується соціологічного аспекту загальних законів суспільного прогресу, то вони при всьому їх різноманітті відкривались ідеологами на переломних етапах історії і ставили своєю метою реформаторські або революційні дії щодо перетворення чи знищення старих соціальних порядків і створення нового ладу — ідеалізованого суспільства.

В суто ідеологічному плані ці «закони» іноді були зна-менами для згуртування певних політичних кіл, ставали «матеріальною силою» тим більше, що з таких «законів» можна було легко створювати психологічно ефективні гасла, за якими йшов натовп. Але опісля переможці забували власні гасла і закони, які, виконавши свою пропагандистську функцію, могли працювати вже проти власних творців. Так, закони «прогресу» напередодні Великої французької революції уособлювались у гаслах «свободи, рівності, бра-терства», про які переможці швидко забули, а «закони» соціальної революції, що реалізувалися під гаслами та де-кретами «мир — народам», «земля — селянам», «фабрики та заводи — робітникам», почали діяти проти суб'єктів рево-люції; гасла швидко забулись, і замість перемоги і миру люди одержали «загострення класової боротьби по мірі просування вперед у соціалістичному будівництві», з власної землі селян відправляли на Соловки та до Сибіру, а з фабрик і заводів робітників ув'язнювали за запізнення на кілька хвилин на роботу.

Отже, говорячи про соціальні закони, а тим більше про загальні закони історії, слід відрізняти наукові пошуки об'єктивних детермінант поступу від суб'єктивних, ідеоло-гічних концепцій, які часто подавалися під гаслами загаль-. нонародних інтересів і захисту народних прав, а насправді були покликані до життя елітарними чи індивідуальними ам-біціями або вузькогруповими інтересами. Кантівський «ве-ликий закон» не призначався для мас, але він навіть своєю характеристикою («великий») підтверджує амбіційність автора «закону». «Великий закон трьох стадій» залишився надбанням історії соціології, яка згадує його, але ніколи не використовувала в практиці. Та й сам О. Конт, проголошуючи свій закон, пізнання тенденцій майбутнього фактично пов'язував із можливостями конкретних наук та їх засобами. А оскільки соціологія у нього збігалася із суспільство-

156

знавством, яке для нього не було диференційованим за пред-метними галузями, то соціологія як теоретична наука не могла конкретизуватися в спеціалізованих науках про сус-пільство за їх відсутністю, і отже, «закон» залишався сам по собі, «провисав». У цьому є своя закономірність.

О. Конт не був новатором у науці в революційному зна-ченні; він сумлінний і ретельний систематик, який узагальнив різноманітні ідеї свого часу і здійснив першу спробу створення системи соціологічного знання.

Незважаючи на те, що Конт хотів створити нові принципи дослідження суспільства, поставив питання про нову науку і намагався розробити її основи — соціальну фізику, соціологію, він сам часто-густо не додержувався своїх прин-ципів і його соціологія більше нагадує філософію історії. Проте слід віддати належне цьому соціологу, що він у своїх дослідженнях відчув необхідність створення нової науки на засадах досвіду та спостереження й орієнтував її на пошук законів соціального розвитку. Він мало що досяг сам, але його принципи й орієнтири лягли в основу численних напрямів і шкіл у західній соціології XIX ст., які виникали після контівської системи.

Що ж дала соціологічна система О. Конта для розвитку соціологічного знання? Загальні підсумки історичного зна-чення вчення Конта такі.

О. Конт поставив завдання — створити нову науку про суспільство — соціологію. Він увів у науковий ужиток дуже вдалий термін «соціологія», який сам по собі був активним каталізатором для пошуків предмета й методів нової науки. Не торкаючись морального аспекту запозичення ідей Сен-Сімона, не відомих тоді широкій громадській науковій думці, О. Конт від власного імені проголосив ідею створення науки публічно.

Орієнтація соціології на «позитивне знання», тобто на предметну і методичну визначеність, науковість, при всіх недоліках самого позитивізму, безумовно, відіграла прогре-сивну роль і стимулювала пошуки нових шляхів і засобів у розвитку соціального пізнання, розкриття соціальних законів, поглиблення знань про людину.

Двоїсту роль відіграла система класифікації наук, де «соціальна фізика» (соціологія) виводилася з біології. З од-ного боку, це була спроба зорієнтувати соціальне пізнання на пошуки точних методів дослідження, а з іншого — ця система породила цілий ряд вульгаризаторських соціологічних напрямів, які зводили соціальне до біологічного чи психологічного, хоча сам Конт досить однозначно говорив про їхню специфіку і не ототожнював їх.

157

Плідними виявилися спроби Конта розглянути суспільство як систему з її статистичними та динамічними елементами, що стимулювало в соціології розробку системозберіга-ючих факторів (соціальні інститути, норми, відносини тощо) і вивчення механізмів соціальних змін — еволюції чи прогресу в суспільстві.

Як не парадоксально, але «позитивна система» О. Конта виявилася досить-таки «метафізичною» й абстрактною всу-переч власним принципам: їй бракує даних спостережень, а також точних методів дослідження соціальних явищ.

Система соціології Конта не мала своїх прихильників і послідовників. Американський соціолог А. Босков зазначає, що «із зовнішнього боку Конт дав соціології ім'я та програму, яку він проповідував, але котру сам не наслідував». І з цим цілком можна погодитися.

Запитання для самоконтролю

1. Які причини зумовили виникнення соціології як науки?2. Розкрийте суть проблемної ситуації в розвитку суспільствознавства,

яка сприяла постановці питання про необхідність окремої науки про людину?

3. Яке значення мав позитивізм О. Конта, Д. С. Мілля, Г. Спенсе-ра для формування і розвитку соціології?

4. Розкрийте значення ідей Сен-Сімона для становлення соціології.5. Проаналізуйте вчення О. Конта про предмет, завдання і структуру

соціології як науки.6. Проведіть порівняльний аналіз системи класифікації наук, предмета

«соціальної фізики» та «закону трьох стадій (фаз)» у розвитку суспільства в працях Сен-Сімона та Конта і покажіть спільне та відмінне в їх поглядах на ці питання.

7. Розкрийте зміст і функції «соціальної статики» і «соціальної ди-наміки» в соціології О. Конта і покажіть їх специфіку та взаємозв'язок.

8. Чи можна розглядати контівський «закон трьох стадій» як об'єк-тивний закон розвитку суспільства? Чому?

9. У чому полягає історична обмеженість контівської соціології?10. Покажіть історичне значення соціології О. Конта для розвит-

жу соціології Х'ІХ ст.

158

ГЛАВА 6

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК НАТУРАЛІСТИЧНОГО НАПРЯМУ В СОЦІОЛОГІЇ XIX ст.

§ 1. Загальна характеристика соціологічного натуралізму

У XIX ст. в науці відбувається різкий перехід до соці-альної проблематики. Соціологія О. Конта значно прискорила цей процес. Наукове пізнання пройшло довгий і складний шлях до усвідомлення того, що всесвіт, земля, світ неживої і живої природи цікавлять суспільство і збуджують науковий пошук саме тому, що все це потрібно людині для забезпечення її фізичного та духовного існування.

З людини починається наука, а сенс науки — у пізнанні природних і соціальних факторів її буття. К. Маркс тонко підмітив, що людина вдивляється в іншу людину, як у дзер-кало, що дає змогу їй зрозуміти себе. Таким «дзеркалом» людства були природа, навколишній світ. Спочатку людина власні якості переносила на світ природи (анімалізм, антро-поморфізм), а пізніше навпаки — природні властивості й закономірності почала редукувати на себе і власний світ (гомункулус, «людина — рослина», «людина — машина» то-що). Методом проб і помилок соціальне пізнання прямувало до розуміння людиною власної унікальності і якісної від-мінності свого способу існування.

Таким чином, розвиток соціології XIX ст. сприяв усві-домленню соціальним знанням специфіки соціальної природи суспільства і людини, а також суспільством факту власної унікальності як природно-історичного феномена.

Органіцизм, соціальний дарвінізм, расово-антропологічна та географічна школи в соціології можна порівняти з мі-фологічними кентаврами чи сфінксами (тваринами з люд-ським обличчям). Так і тут — при всій орієнтації їх на біологічне чи природниче все ж тут у центрі уваги — суспіль-ство, людина, соціальні інститути, соціальні проблеми. Це не були наукові теорії; вони не розкривали об'єктивних за-кономірностей розвитку суспільства, оскільки орієнтувалися на біологію, природознавство. Але суспільній науці потрібно було «перехворіти» на аналогії, редукціонізм, щоб пере-конатись у науковій безплідності подібних спроб, бо в нау-ковому пізнанні доведення неможливості того чи іншого пошуку теж є науковим досягненням, оскільки воно показує, як не слід іти далі.

159

Установки О. Конта на розуміння соціології як «соціальної фізики», орієнтованої на методи біології, фізики тощо, виявилися живучими. Переважна більшість соціологічних шкіл XIX ст. намагалися зрозуміти соціальне через біологічне чи природниче, а тому одержали в історії соціології назву натуралістичної соціології. В межах соціологічного натуралізму розвивалися такі напрями, як органіцизм, со-ціал-дарвінізм, расово-антропологічний та географічний., У зарубіжних джерелах трапляються й інші назви (біологізм, фізикалізм, екологізм тощо). Та справа не в назвах.

У межах натуралістичного напряму в соціології одним з перших виникає біологічний напрям, початок якого пов'я-заний з органістичною школою. Загальною рисою біологіч-ного напряму є принцип редукціонізму, тобто зведення соціального до біологічного, пояснення більш складної си-стеми через простішу, що в даному випадку не дає змоги розкрити сутність власне соціального.

Біологічна наука у першій половині XIX ст. досягає знач-них успіхів. Вони пов'язані з теоріями Шлейдена і Шванна про клітину як елементарну живу частину організму та дар-вінівським ученням про еволюційне походження видів шля-хом природного відбору та виживання найпристосованіших організмів завдяки закону боротьби за існування.

Ці новітні відкриття не пройшли повз увагу соціологів; вони, як і у випадку з розвитком механіки, спробували за-позичити нові наукові досягнення і поставити їх на службу соціології. Вихідними принципами для частини соціологів стали залежно від загальної орієнтації аналогія, редукціо-яізм, еволюціонізм.

В основу ряду соціологічних шкіл натуралістичного на-пряму була покладена аналогія, тобто принцип подібності чи тотожності організму та суспільства. Але аналогія є логічною формою, умовиводом, коли за схожістю одних ознак робиться висновок про можливу схожість інших. Проте це яе значить, що такий умовивід завжди буде правильним, а тим більше істинним. Адже умовиводи за аналогією відносно двох об'єктів є гіпотетичними, тобто вони дають лише ймовірне знання.

З розвитком науки аналогія втратила функцію пояснення, і сьогодні вона відіграє свою роль лише як засіб гіпотетичного знання для з'ясування проблеми і напрямів її вирішення. Тому неправомірно розглядати аналогію як основний засіб соціології. Це—анахронізм. Щоправда, в сучасній науці є теорія подібності, що широко використовується в моделюванні, але тут діють інші принципи — відтворення особливостей, характеристик одного об'єкта на

160

іншому, створеному як модель. Та це вже інша сфера, інші проблеми і правила.

Аналогія між організмом і суспільством не є винаходом соціологічного натуралізму XIX ст. Подібні випадки порів-няння суспільства з організмом трапляються у сивій давнині. Так, міфологія Стародавньої Індії оповідає про створення богом касти брахманів з його голови, воїнів — з рук, землеробів — з ніг, а «недоторканних» — зі ступні божества. Т. Гоббс уподібнював державу чудовиську Левіафану. Давно ввійшли до широкого вжитку вирази «дипломатичний», «депутатський корпус» (від лат. согриз — тіло), «капіто-лій», «капітальний», «капітал» (від фр., англ. сарііаі — головний та лат. сариі — голова), «члени уряду», «члени партії», «органи влади», «мозковий центр» тощо. Але все це скоріше метафора, художній засіб перенесення значення, образний вислів, що несе психологічне, а не логічне навантаження. Ми вже згадували про тотожність законів логосу та суспільства в античних філософів, про механістичні спроби виведення аналогій між законами механіки й законами людського організму тощо. Проте аналогія не могла забезпечити глибокого наукового проникнення в причини і сутність суспільних процесів і явищ, оскільки суспільство — якісно вища система, що розвивається на основі не стільки природних, скільки власне соціальних закономірностей, за-конів.

Кантівська теза про необхідність використання в соціо-логії порівняльного методу також була сприйнята натура-лістичним напрямом. Його прихильники приймали ряд до-слідницьких принципів за очевидні аксіоми і не утруднювали себе обгрунтуванням їх правомірності чи детальним аналізом. Тому дуже часті випадки, коли констатується певний процес або явище без пояснення, чому саме так вони відбуваються. Тут часто перебільшується значення спостереження, а позитивістська методологія не ставила питання про причини (чому) спостережуваних явищ.

Іншим важливим принципом зазначеного напряму був еволюціонізм — визнання поступального розвитку неорга-нічного й органічного світу та його безпосереднє поширення на суспільство. Але, як не парадоксально, чимало його представників стояли на засадах антиісторизму. Вони роз-глядали історію суспільства без аналізу безпосередніх істо-ричних явищ і шукали закони загального розвитку суспіль-ства не в історії, а в законах еволюції природи та її елементів, виходячи з установок тотожності природного та соціального. Подібне зведення соціального до біологічного уне-можливлювало пошуки суто соціальних закономірностей.

6 828 161

Сприйняття аналогії між природним та соціальним спо-чатку розглядалось як умовне порівняння, але внутрішня логіка розвитку органіцизму, наприклад, призводила декого з'його прихильників до повного їх ототожнення. Це загальна характеристика даного напрямку, і, зрозуміло, вона не поширюється на всі окремі випадки.

Одним із напрямів натуралістичної орієнтації став ор-ганіцизм, що передував іншим течіям.

§ 2. Органістична школа в соціології(Г. Спенсер, П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін,

А. Шеффлє, А. Фулье, А. Еспінас, Р. Вормс та ін.)

Започаткування органістичної школи в історії соціології пов'язано з науковою діяльністю англійського філософа та соціолога, одного з основоположників позитивізму Г. Спенсера.

Герберт Спенсер (1820—1903)—плідний і різнобічний учений, який досить глибоко був ознайомлений із сучасними йому науковими досягненнями в галузях математики та природознавства, працював деякий час інженером і техніком на залізниці. Не маючи за станом здоров'я середньої освіти, завдяки самостійній наполегливій праці здобув вищу технічну освіту, зміг піднятися до рівня вченого-енци-клопедиста і залишити значний слід у науці, особливо в соціології. За своїм значенням фігура Спенсера може бути зі' ставлена з роллю О. Конта в історії соціології XIX ст.,. незважаючи на деякі більш пізні скептичні оцінки його творчості. Він — автор численних наукових праць із соціології,, найзначнішими з яких є «Соціологія як предмет вивчення»^ «Основні начала», «Основи соціології». Є два видання його творів.

Соціологічна система Спенсера грунтується на трьох основних елементах: еволюційній теорії, органіцизмі та вченні про соціальні організації — інститути.

Еволюційна теорія Г. Спенсера була однією з найпопу-лярніших у XIX ст. Він на сім років раніше за Ч. Дарвіна на основі вивчення розвитку органічного світу приходить До ідеї існування еволюції в біологічному світі і формулює принципи природного відбору та боротьби за існування у світі природи. Після виходу праць Ч. Дарвіна Г. Спенсер стає його активним прихильником, а сам Дарвін називає ім'я Спенсера серед своїх попередників.

Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий при-родничий матеріал, а свій еволюціонізм він поширив на

162

всі, без винятку, явища природи та суспільства — космічні, хімічні, біологічні, соціальні. Спенсер вважав, що навіть такі феномени, як психологія та культура, природні за своїм походженням і тому, як усе природниче і природне, роз-виваються за законами природи, а отже, й еволюції.

Г. Спенсер у системі соціології розглядає еволюцію як єдність двох взаємопов'язаних процесів — інтеграції, коли об'єкти переходять від стану гомогенності (однорідності) до гетерогенності (різнорідності), коли об'єкт включає в себе різноманітні, але неоднорідні елементи.

Еволюція — це поступовий процес безперервної інтеграції матерії, що перетворює її з невизначеної і непов'я-заної однорідності (маси елементів) у визначену різнорідність. Так, Сонячна система виникає з розсіяної і безладної матерії та утворює взаємопов'язану компактну систему планет. Суспільство виникає як об'єднання людей у зв'язку із зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у великі феодальні, з яких виростають провінції, королівства та імперії. Можливий інший тип подібної інтеграції, коли, наприклад, внаслідок розростання міста відбувається його злиття зі своїми приміськими районами.

Еволюція проходить повсюдно однаково, але вона має три різні фази: неорганічну, органічну та надорганічну (суперорганічну). Ці фази становлять основні етапи еволюції, що послідовно змінюють одна одну, проте кожна з них однакова за своїм механізмом. Зміни космічних систем є прикладом розвитку неорганічних еволюцій, виникнення рослинного та тваринного світу відбувається внаслідок органічної еволюції, тоді як поява і розвиток людини та суспільства — наслідок надорганічної еволюції.

Г. Спенсер розрізняє два типи еволюції: просту, сутність якої полягає в кількісній інтеграції елементів, і складну — коли відбуваються різноманітні зміни, внаслідок чого інтегровані елементи породжують нові якості і зумовлюють перехід від однорідності до різнорідності й багатоманітності, ускладнюється структура, диференціюються функції, зростають і збагачуються процеси взаємодії між елементами і т. п.

Всі еволюційні процеси відбуваються на основі законів еволюції, головні з яких Спенсер описує в «Основних нача-лах».

Згідно із «законом нетривалості однорідного» однорідна маса елементів перебуває в стані нестійкої рівноваги і під впливом зовнішніх чинників окремі складові частини змі-нюються неоднаково. Наприклад, маси людей у різних ре-

6* 163

гіонах під впливом географічних умов займаються найдо-цільнішими формами сільськогосподарської діяльності, по-в'язаними з кліматом, грунтами, рослинністю,— скотарством, хліборобством, вирощуванням хмелю чи добуванням корисних копалин.

«Закон групування» розкриває, яким чином еволюція зумовлює перехід від однорідності до більш стабільно по-в'язаної різнорідності, коли різнорідні елементи групуються й утворюють більш чи менш однорідні. Наприклад, на березі моря хвилі групують пісок і гальку, в суспільстві люди групуються в касти, союзи, партії тощо.

«Закон скерованого^)уху» полягає в розумінні розвитку еволюції як процесу, 'спрямованого до центру «тяжіння» і найменшого опору. Наприклад, люди прямують до мети згідно зі своїм бажанням, і це слід розуміти як доцільний рух, в процесі якого особа намагається уникнути можливих перепон на своєму шляху до мети.

«Закон примноження наслідків» в процесі еволюційного розвитку полягає у тому, що взаємодія фізичних чи со-ціальних явищ породжує нові процеси, явища, наслідки. Так, поява локомотивів зумовила розвиток торгівлі, торгівля сприяє спеціалізації виробництва в різних регіонах країни, що стимулює розвиток товарного виробництва, впливає на ціни і т. д.

Спенсер говорить і про «закон перетворення й еквіва-лентності сил», який дуже нагадує закони збереження та перетворення матерії й енергії, та про процес розкладу як закономірність еволюції. Але штучність усіх цих «законів еволюції», яких можна було б створити скільки завгодно, дає підстави не розглядати їх детально, оскільки вони не мають практичного значення.

Найцікавіші елементи еволюційної теорії Г. Спенсера пов'язані з аналізом «иадорганічної еволюції» і стосуються суспільства.

Еволюція, перетворюючи «однорідне» в «неоднорідне», зумовлює, як уже зазначалося, появу Сонячної системи, планет, зокрема Землі; вона ж лежить в основі органічної еволюції, з якої виростає суспільство, коли органічна ево-люція досягає стадії иадорганічної з появою людини.

Суспільству як продукту еволюції в найбільшій мірі притаманна диференціація маси та координація взаємодії між його складовими елементами.

Кожен наступний етап еволюції немовби «знімає» най-істотніші риси попереднього й у видозміненій формі зберігає в собі. Тому в соціальному організмі-суспільстві є елементи неорганічного, біологічного, психологічного характе-

164

ру. Первісне суспільство — продукт неорганічних, біоло-гічних та психологічних факторів еволюції; воно виникає внаслідок нових процесів диференціації та інтеграції. Це суспільство відносно просте й однорідне, без усіляких со-ціальних відмінностей, однак і існуючі поступово зростають, виникають нові соціальні функції, насамперед у зв'язку з поділом праці. Це в свою чергу сприяє подальшій ди-ференціації структури і функцій суспільства у зв'язку зі зростанням чисельності населення і т. д.

Істотним недоліком подібного розуміння Спенсером со-ціальної еволюції є виключення історичного суб'єкта як творчої суспільної сили. Він не бачить різниці між еволюцією та її механізмами в природі і її особливостями в суспільстві. Для Спенсера — це абсолютно детермінований автоматичний процес, який нагадує невблаганний детермінізм Демокріта, що не визнає випадковості чи ролі суб'єктивного фактора в історії.

У праці «Соціологія як предмет вивчення» Г. Спенсер підкреслює, що процес соціального розвитку настільки зу-мовлюється загальним характером еволюції, що його по-слідовні ступені не можна визначити наперед, і тому жодне вчення, жодна політика не в змозі прискорити його більше певної норми, яка обмежена швидкістю органічних змін у людських істотах. Проте, на думку Спенсера, сам цей ево-люційний процес можна розладнати, уповільнити чи пору-шити, але ні в якому разі неможливо його вдосконалити штучно, шляхом зовнішнього впливу. Виходячи з цього, він категорично виступає проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які неодмінно порушують і руйнують природний процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, сприяє зростанню конфліктів, безладдя та зубожіння.

Спенсер розглядає соціальні революції як історичні па-тології і порівнює їх з тими наслідками для організму, які викликаються захворюваннями шлунка.

В аналізі суспільства та соціальних явищ спенсерів-ська соціологічна система спирається на принципи орга-ніцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові.

Г. Спенсер дає високу оцінку ідеям О. Конта про зв'язок соціології (соціальної фізики) з біологією і її залежність від останньої. Тому невипадково поняття «соціального організму» є одним з ключових у понятійно-категоріальному апараті соціологічної теорії Г. Спенсера.

Спенсера можна назвати поміркованим органіцистом, оскільки він уподібнював соціальний організм біологічно-

165

му, протестував проти приписуваних йому спроб їх ототож-нення, проте сам у своїх працях давав привід для подібних звинувачень. Польський учений Єжи Шацкі слушно заува-жує, що Спенсер «порівнював не лише суспільство з біоло-гічним організмом, а й біологічні організми із суспільними: в його біології є також багато соціологічних аналогій, як аналогій біологічних в його соціології».

У праці «Основи соціології» Спенсер, обґрунтовуючи правомірність проведення аналогій між суспільством і біо-логічним організмом, виділяє кілька подібностей між ними: 1) соціальний та біологічний організми в процесі розвитку збільшують масу та обсяг; 2) з їх розвитком відбувається ускладнення внутрішньої структури (за рахунок внутрішньої диференціації складових елементів); 3) ускладнення структури зумовлює диференціацію функцій в обох типах організмів; 4) в біологічному та соціальному організмах різноманітні елементи соціальної та біологічної структури взаємозалежні між собою і перебувають у постійній взаємодії, де функціювання одного з -елементів системи неможливе без взаємодії із системою решти структурних елементів; 5) існування обох типів організмів пов'язане з обов'язковим виконанням відповідних функцій, і тому цілісний організм існує довше за свої складові елементи, хоч і останні можуть певний час існувати при порушенні життєдіяльності цілого.

Проте між біологічним та соціальним організмами є іс-тотні відмінності: суспільство не має чітко окресленої форми, яка утворюється відносно локальними групами елементів, що розсіяні в просторі, тоді як біологічний організм є певною цілісністю тісно пов'язаних між собою елементів; дискретність цілісного суспільного організму, його «нестала цілісність», розміщена в просторі, вимагає кооперації, взаємодії різних структурних елементів, яка здійснюється за допомогою символічної комунікації (мова, звичаї, обряди тощо), чого не має біологічний організм; у біологічному організмі почуття та свідомість концентруються в окремих спеціалізованих органах, тоді як здатність відчувати й мис-лити притаманна всім складовим елементам суспільства, суспільна радість чи горе більш чи менш адекватно пере-живається і відчувається кожним членом суспільства; окремі елементи суспільства досить динамічні, рухливі і не пов'язані строго з певним простором, кожен індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства, на відміну від структурних елементів біологічного організму, частини якого чітко локалізовані в «просторі» організму і позбавлені рухливості; в організмі його складові елемен-

166

ти підпорядковані цілому й існують заради нього, тоді як у суспільстві не індивіди існують заради суспільства, а су-спільство існує заради блага своїх окремих членів.

Розглянуті вище питання, пов'язані з аналізом спільного та відмінного між соціальним і біологічним організмами, мають принципове значення для оцінки соціологічної системи Г. Спенсера, оскільки подальший розвиток започаткованої ним органістичної школи призвів до повного ототожнення цих двох різнорідних систем, а отже, і за-кономірностей і специфіки їх розвитку.

Поміркований органіцизм Спенсера полягає у спробі відкрити в системі органічного світу певні раціональні еле-менти, які можна було б використати в процесі пізнання суспільства. Оцінка ефективності такого підходу не може бути однозначно негативною чи позитивною. З одного боку, використання аналогії між соціальним та біологічним було неефективним з точки зору можливостей подальшого розвитку пізнання суто соціальних процесів і закономір-ностей, оскільки так чи інакше цей шлях вів до паралелізму у розгляді біологічних і соціальних явищ і до ототожнення соціальних та природничих закономірностей. Що нового в пізнанні суспільних явищ давало уподібнення Спенсером засобів комунікації судинній системі, товарообміну — системі живлення організму, уряду, капіталістів, організаторів виробництва — нервовій системі, а армії — епідермі? Що зміниться, якщо ми уподібнимо якийсь уряд раковій пухлині, а армію чи каральні органи — імунній системі чи, навпаки, порівняємо їх зі СНІДом, якщо в тоталітарно-фашистській системі вони служать сліпим знаряддям кривавої диктатури, що знищує всі громадянські свободи і їх носіїв, кидає в концентраційні табори мільйони своїх кращих синів і дочок, замість житла будує підземні шахти для ракет, нагромаджує таку кількість зброї, яка викликає жах у нормальних людей, а суспільство приречує на злидні, безправ'я і життя в стані постійного страху? Хіба подібні порівняння допоможуть нам розкрити сутність політичних режимів Гітлера, Сталіна чи Пол-Пота? Тим більше, що між ними є не лише спільне, а й відмінне. Такі засоби належать не до наукових, а до художніх; вони можуть впливати емоційно, але нічого не дають для розуміння причинно-наслідкрвих залежностей.

З іншого боку, при відносній недостатності знань про людину та суспільство аналогія між біологічним та соці-альним в окремих випадках давала змогу не стільки вирі-шувати, скільки ставити ряд проблем, розв'язання яких стимулювало подальший розвиток соціологічного пізнан-

167

ня. Саме аналогія при всій її пізнавальній неефективності стала для Спенсера досить вдало використаним знаряддям для розкриття ролі соціальних інститутів у житті суспільства.

Виходячи зі свого еволюційного вчення, зокрема «закону групування», Г. Спенсер показує, що на фазі надорга-нічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані «соціальні органи», які він назвав «соціальними інститутами». Сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію — суспільство. Зростання чисельності населення вимагає поліпшення організації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встановлення взаємодії різнорідних диференційованих елементів, які утворювали б соціальний організм.

Це зумовлює появу різноманітних типів організації людей, спеціалізованих за видами діяльності, відмінними за формами, функціями і нормами, за допомогою яких кожна «диференційована» й «однорідна» організація регулює, контролює, заохочує чи примушує до відповідних форм взаємодії людей і груп. Ці особливі «органи», чи типи організацій Спенсер називає соціальними інститутами.

Він досить детально їх розглядає, висловлює багато ра-ціональних думок, але не дає чіткого й однозначного ви-значення соціального інституту.

У сучасній соціологічній теорії соціальний інститут ви-значається як «сталі форми організації сумісної діяльності людей», як «форма закріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності по забезпеченню стабільного функціювання суспільних відносин», а також «спеціальні установи, системи норм, соціальних ролей, що забезпечують реалізацію функцій, необхідних для існування і розвитку соціальних спільностей чи суспільства в цілому».

Спенсер у своїй соціологічній системі в тій чи іншій формі аналізує або ставить питання про функції і роль соціальних інститутів, які перегукуються із сучасним їх розумінням.

Розвинений соціальний організм у процесі надорганіч-ної еволюції поступово виробляє систему органів, що за-безпечують можливості взаємного пристосування, кооперації та взаємодопомоги між людьми, перетворювання несу-спільної за своєю внутрішньою природою людини в учасника кооперованої, спільної діяльності, в суб'єкт суспільних відносин. Інакше кажучи, соціальний інститут формується як система забезпечення всіх суспільних форм соціальної діяльності.

Спенсер вводить в ужиток як соціологічний термін «со-168

ціальний інститут», але сам спочатку використовує його не-часто і здебільшого паралельно з такими поняттями, як «орган», «організація», «контроль», «регуляція» та ін. Аналіз становлення і розвитку соціальних інститутів здійснюється ним на основі використання величезної маси етнографічного й історичного матеріалу, оскільки він вважав історико-порівняльний і еволюційний методи найефективнішими в дослідженні соціальних явищ.

В «Основах соціології» Спенсер виділяє й аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім'я, шлюб),, обрядові, чи церемоніальні, політичні, церковні (релігійні), професійні та промислові. Він показує, як історично завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбувалася еволюція відносин між людьми (від первісної людини до сучасної) у зв'язку з еволюцією знання, мови, моралі, мистецтва, зростанням інтелектуального потенціалу суспільства тощо.

Згадані вище типи соціальних інститутів класифікуються за їх функціями в суспільному організмі, де кожен з них включається в певну систему органів. Виділяються три таких системи інститутів: 1) інститути продовження роду (цю систему утворюють домашні інститути, пов'язані із сімейно-шлюбними відносинами, завдяки яким людство зберігає своє існування як рід); 2) система виробничих і розподільчих інститутів (включає промислові, професійні інститути і все, що пов'язане з ними,— розподіл людей на соціально-класові групи і зумовлену відповідну соціальну структуру, відповідний суспільний поділ праці в масштабах суспільства та ін.); 3) система регулюючих органів (складається з обрядових, політичних та церковних інститутів).

Третя система інститутів заслуговує детальнішого аналізу, оскільки Г. Спенсер першим в історії соціології зробив плідну спробу дослідити через аналіз регулювальної системи механізми і технологію соціального контролю та їх засоби. З його ім'ям пов'язано введення до наукового вжитку таких соціологічних термінів, як «контроль», «соціальний контроль», «регуляція», «система примушення» в контексті аналізу діяльності соціальних інститутів.

Виникнення людини із світу природи як процес переходу від органічної до надорганічної еволюції пов'язаний з перетворенням людини як біологічного виду в людину як члена суспільства. Історично суспільство розвивалося від однорідного до різнорідного, оскільки спочатку воно ви-ступало як елемент природи (із сімей утворювалися роди, з родів — племена, з племен — нації і т. д.). Спершу одно-

169

рідні прості суспільства еволюціонували, як пише Спенсер, від варварського племені, майже однорідного за функціями своїх членів, до «економічної агрегації всього людського роду, все більше урізноріднюючись за різницею функцій, які приймали на себе географічні відділки кожної нації, за відмінністю функцій, які брали на себе численні розряди хазяїв та торговців у кожному місті, і за різницею функцій, які приймали на себе робітники, об'єднані виробництвом окремого товару».

В процесі переходу від однорідного простого суспільства до різнорідного, складно організованого величезну роль відігравали інститути регулюючих органів, які здійснювали організацію, контроль за допомогою засобів заохочення, тиску чи безпосереднього примушення (морального або фізичного). Вони як певна система органів розвивалися водночас із прогресом суспільства, в ході еволюції кожен з цих інститутів спеціалізував свої функції, чітко координував свою діяльність з іншими. Це особливо важливо для розуміння методу соціології Спенсера, який не аналізує причин, чому це так відбувалось, а показує генетичний процес, як це мало місце в соціальній еволюції, яким чином розвивалися відповідні явища. Розвиток соціальних інститутів відбувається не з волі чи бажання людей, а являє собою такий же природний процес, як, скажімо, формування кореневої системи чи поява листя на деревах.

Проте система соціальних інститутів складає необхідну умову для переходу суспільства і людини зі стану дикунства, варварства та зоологічного індивідуалізму до цивілізованого суспільного стану, до виникнення співробітництва, кооперації діяльності і такого становища індивіда в суспільстві та державі, де на відміну від своїх ранніх форм не перетворюють людей в однорідність, а, навпаки, формують індивіда в суспільну істоту, соціалізують її і де не людина існує заради цілого, а ціле — суспільство, держава — слугує людині.

Одними з перших соціальних інститутів суспільства, які здійснюють соціальний контроль, є обрядові, чи церемоні-альні інститути. Вони належать до найдавніших і передують політичним інститутам, а за своїм впливом є чи не наймогутнішими у порівнянні з іншими. Обрядові інститути пов'язані з існуванням і розробкою спеціальних систем норм, вимог, заборон (табу) — всього того, що включає процес обрядності (звичаї, традиції, на основі яких відбувається взаємодія між людьми, спілкування, встановлення контактів та регулювання міжлюдських стосунків). Ці нормативи контролюються всім суспільством, спираються

170

на силу громадської думки, чим і пояснюється їх висока ефективність. Мова, символіка, жести, форма одягу тощо визначають соціальний статус людини, її рангове становище щодо інших і т. д. Обрядові інститути виховують почуття субординації, формують відповідне ставлення людей до суспільних явищ і процесів, організацію діяльності у відповідності з існуючими нормами та заборонами.

Поряд з «церемоніальними» інституціями важливе місце в регулюванні, соціальному контролі та примушенні належить політичним інститутам, які уособлюють держава, політичні організації, установи та партії. З появою політичних інститутів боротьба між індивідами за своє існування переноситься зсередини суспільства на зовнішні форми конфліктів і війн між ними. Завдяки війнам, як вважав Спенсер, виникає система рабства, коли переможці стають панівним класом, а переможені — рабами чи кріпаками. На думку вченого, виникнення рабства пов'язане насамперед з відділенням «регулятивної» (керуючої) частини суспільства від виробничої. При цьому панівний воєнний клас застосовує примушення щодо виробників. Це — своєрідна форма кооперації, пов'язана з поділом праці,, яка базується на силі примушення і характеризує суспільство воєнного типу. На зміну йому в процесі еволюції приходить добровільний тип співпраці, характерний для промислового типу суспільства.

Політичне управління являє собою одну з форм соці-ального контролю, який доповнюють релігійні інститути,, покликані закріплювати соціальні ідеї та почуття і цим самим зміцнювати суспільство. Таким чином, завдяки політичним інститутам, передусім державі, суспільство тримається на силі страху перед живими, а завдяки релігійним інститутам (церкві) — на страху перед мертвими. Чітко розподіливши функції регулювання, обрядові, церковні та політичні інститути всебічно здійснюють соціальний контроль над суспільним організмом матеріально і духовно, застосовуючи відповідні санкції щодо порушників.

Завдяки такому різноманітному механізмові і технології здійснення соціального контролю людина та суспільство поступово із свого первісного біологізованого стану перетворювалися в цивілізовані об'єкти, що соціалізувались у процесі надорганічної еволюції.

В соціології Спенсера система соціальних інститутів немовби з фатальною неминучістю покликана врівноважу-вати соціальні відносини, збільшувати обсяг і форми спіл-кування та взаємодії.

171

В історії соціології взаємодія між людьми завжди ви-знавалася необхідною умовою їх існування і розглядалась як неодмінний акт, що передує спілкуванню в його різно-манітних формах. Це особливо характерно для епохи пізнього середньовіччя та нового часу, що відобразили концепції суспільного договору та соціальні утопії, які виходили з факту необхідності сумісного існування людей. Проте конкретні механізми, зумовлюючи колективність людського буття, не завжди чітко аналізувались, оскільки виходили із суб'єктивних детермінант. Теоретичне обгрунтування вимагало пошуків принципу, на підставі якого можна було б виводити соціальну спільність як наслідок.

О. Конт вперше в історії соціології привернув увагу дослідників до проблеми соціального консенсусу як умови сумісного проживання людей. Спенсер сприйняв цю ідею і на основі органіцистичного принципу взаємодії частини й цілого та спеціалізації функцій біологічного та соціального організмів доходить висновку про наявність консенсусу між ними. Сам механізм появи консенсусу він розкриває через принцип рівноваги.

В даному випадку принцип рівноваги логічно пов'язаний з еволюційним «законом скерованого руху», внаслідок якого все намагається розвиватися без протидії й опору. Суспільне життя в цілому тяжіє до рівноваги, до збереження консенсусу та гармонії між частиною і цілим, між спеціалізованими функціями суспільних органів, де кожен інститут, наприклад, виконуючи властиві йому функції, не може брати на себе виконання функцій інших установ та інститутів, не ризикуючи порушити рівновагу цілісної системи. Більше того, діяльність соціальних інститутів спрямована передусім на збереження сталості соціального організму, на врівноваження взаємодії між його структурними елементами.

Г. Спенсер розглядає рівновагу і як принцип, котрий допомагає зрозуміти причину сталості будь-якої органічної чи надорганічної системи й умов її існування, і як онтологічну даність, завдяки якій конкретний біологічний чи соціальний організм існує в нормальних умовах без порушення співвідношення між його складовими частинами, зберігаючи відповідний «баланс». Існуючі полярності чи суперечності намагаються врівноважити одна одну, оскільки ми «усюди відкриваємо потяг до рівноваги». Приклади такого наближення до рівноваги можна спостерігати на співвідношенні, чисельності населення із виробництвом засобів існування, між прогресивними та консервативними силами, між полярними ідеями тощо.

172

Енциклопедична діяльність Спенсера привертала до себе увагу сучасників. Його наукові праці з філософії, соціології, біології, психології, етики видавалися в багатьох країнах; вони містили багато цікавих фактів з різних галузей науки, були зрозумілі для непрофесійного читача; в них відчувалася віра в торжество й могутність наукового знання. Але з появою нових наукових досягнень, з революцією в природознавстві на рубежі XIX—XX ст., з подальшим розвитком соціологічного та соціально-психологічного знання, критикою позитивізму, прихильником і теоретиком якого був Спенсер, популярність і авторитет спенсеріанства зменшуються.У великому й різноманітному творчому доробку Спенсера

було багато неправильних положень, елементів механіцизму, вульгарного натуралізму і навіть містицизму. Досить згадати фаталістичність його еволюційної теорії. Все це не могло не вплинути на критичне ставлення до творчості Спенсера. «На початку XX століття,— зазначає А. Босков,— ніхто не міг передбачити, що Герберт Спенсер, плідний англійський проповідник нової соціальної науки, перетвориться в інтелектуальний курйоз, про -якого згадують, але якого не читають». Така оцінка хоча й правильна, але не зовсім справедлива, оскільки чимало понять саме цією школою було взято із соціологічної системи Спенсера, а тому не можна без почуття сумнуватого гумору в тій же самій роботі читати про звинувачення Спенсера в тому, що його «соціологія... насичена термінологією сучасного функціоналізму», хоч і «побудована на зовсім іншій методології». Це нагадує оповідь С. Рудан-/ ського про народження сина раніше за свого батька.

При всіх недоліках соціологічного вчення Спенсера його великою заслугою в галузі соціології є те, що він поставив і обгрунтував необхідність розробки теорії і практики дослідження соціальної системи і соціальної структури, взаємодії системних елементів, започаткував дослідження соціальних інститутів та установ як істотних знарядь соціального контролю, розкрив механізми їх діяльності, проаналізував багато елементів, які ввійшли в соціологічну класику. Людство ще не осмислило в повній мірі значення еволюційного вчення Спенсера стосовно надор-ганічної еволюції. Відкриті ним механізми й закономірності можна заперечувати і критикувати, бо наука не стоїть на місці, але ж стосовно ідеї еволюційного розвитку суспільства поза кривавими насильницькими революціями, які, хоч і були локомотивами історії, але штовхали ЇЇ назад, нічого доброго не приносили ні так званим народним

175

масам, крім даремно загублених тисяч і мільйонів людських життів, ні їх ініціаторам, то тут варто замислитись над вибором шляхів перетворення суспільства. Та й взагалі виникає питання, чи може суспільство в масштабах усього людства як величезна і складна система за короткий час революційним шляхом кривавого насильства, руйнації продуктивних сил і виробничих відносин змінити свій природний соціальний зміст, що складався тисячоліттями? Інакше кажучи, чи може культура як спосіб існування суспільства радикально змінити власну сутність? Адже всі соціальні революції минулого, кількість яких значно- пере-більшена марксизмом, не знищували старі виробничі від-носини, а лише закріплювали нові, що вже склалися в ко-лишній системі. Гіпотетична одночасна пролетарська рево-люція Маркса означала б одночасне знищення старих виробничих відносин і так само або ще в більшій мірі пара-лізувала б суспільний прогрес у багатьох країнах, як це сталося з перемогою соціалістичної революції в одній, окремо взятій країні, відкинутій внаслідок безплідного соціального експерименту щодо реалізації соціальної утопії на десятиліття назад.

Соціальна революція може змінювати суб'єкти влади, форми державного устрою, правління, політичні режими тощо, але вона нездатна штучно ввести історично не апро-бовані форми економічних відносин шляхом повної руйнації історично перевірених форм, що передують експеримен-тальним. Без соціальної еволюції, як показує історичний досвід, їх виникнення неможливе. І штучне впровадження — теж. Інакше це будуть дорогою ціною оплачені соціальні експерименти, що закінчуються крахом.

Людство поступово пізнає закони власної діяльності і здатне передбачати в історично обмежених параметрах простору і часу їх можливі наслідки. Людина може активно втручатись і керувати суспільними відносинами, в тому числі і виробничими, на основі знання їх закономірностей, а не всупереч їм. Проте таке регулювання неможливе одночасно в масштабах усього суспільства як людства: не кожен народ вибирає ризиковані експерименти в умовах свободи. Насильство ж у побудові нових відносин виявляється не повитухою, а трунарем.

Суспільство не має головних і другорядних елементів. їх не можна звести до двох-трьох визначальних, решту — до похідних, другорядних. Це чітко .простежується тоді, коли суспільство не зводять до діалектики продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови та класової боротьби, а розуміють його як специфічну форму суепіль-

174

ного буття — як культуру, що відрізняє світ людини від світу природи. І як у культурі неможливо виділити визначальні головні й другорядні елементи, так і в суспільстві не можна виокремити лише декілька факторів, ігноруючи решту, оскільки всі вони як частини цілого, в своєму взаємозв'язку і взаємодії утворюють те, що ми називаємо соціальним організмом — суспільством.

І тут еволюціоніст Спенсер має більші переваги в ро-зумінні суспільства, ніж К. Маркс і В. І. Ленін зі своїми діалектичними революційними стрибками у прірву невідо-мого, один з яких закінчився крахом системи «загальнона-родної власності». «Антинаукові, консервативні» ідеї соціо-логії спенсеріанства виявилися ближчими до істини, ніж всеперемагаюче вчення.

Органістична орієнтація Спенсера в розумінні суспіль-ства, а також тогочасні досягнення біології зумовили по-ширення цього напряму в соціології XIX ст. Серед найві-доміших представників органіцизму були П. Ф. Лілієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, Р. Вормс, А. Еспінас, А. Фулльє та ін.

Одним з видатних органіцистів після Спенсера був цар-ський сановник, сенатор Павло Федорович Лілієнфельд (1829—1903), автор праці «Думки про соціальну науку майбутнього», що вийшла під псевдонімом «Л. П.»

Органіцизм Лілієнфельда суттєво відрізняється від спенсерівського тим, що в ньому принцип аналогії заміню-ється ототожненням соціального та біологічного організмів. А це зумовлює висунення на перший план методу індукції в її вузькому значенні як пошуку подібності чи відмінності між даними організмами. Відмінність соціального організму від біологічного полягає лише в більшій досконалості і складності суспільства, хоча воно живе і розвивається, як і всі організми природи.

Використовуючи аналогії Спенсера, Лілієнфельд допов-нює їх новими функціями — розмноження, народження, росту, хвороби, смерті, накопичення запасів (капіталізація) та ін. На основі принципу ототожнення біологічного та соціального організмів він стверджує про існування та дію біологічних законів щодо суспільства і вважає, що об'єднання людей у різні групи нічим принципово не відрізняється від тих природних законів, за якими об'єднуються між собою біологічні клітини в організмі.

Широке розуміння Лілієнфельдом організму зумовило поширення цього поняття і на інші явища природи (грунти, клімат), які він теж розглядає як організми.

175

Усі явища живого та неживого світу являють собою комбінації клітин, включаючи суспільство й індивідів як «клітинок» суспільного організму. Різноманітна комбінація клітин зумовлює відповідні види організмів: клітина є найпростішим з них, сполучення маси клітин утворює тка-нину як більш складний організм, комплекс органів дає розвинений організм, вищий тип організму утворює су-спільство на зразок бджіл чи мурашок, яке складається з комплексу індивідів, а найрозвиненішою формою організму є людське суспільство, що панує над іншими формами живих суспільств природи.

Лілієнфельд доповнив органіцизм концепцією «соціальних хвороб», якими він називає будь-які відхилення чи порушення в системі соціального організму та які викли-каються змінами в «клітинах» суспільного організму — індивідах. Функцію лікаря в такому разі мусить брати на себе уряд і держава, щоб забезпечити «соціальне здоров'я» всьому суспільству.

Напрям в органіцизмі, представники якого стоять на позиціях ототожнення біологічного та соціального, можна назвати безплідним і нецікавим, оскільки він зводиться до пошуків аналогій подібності, а відмінності розглядає скоріше як кількісні. Не випадково у різних авторів цього напряму навіть аналогії між біологічним та соціальним не збігаються, оскільки це залежить не від об'єктивних критеріїв, а від суб'єктивного інтересу чи смаку. Використовуючи такий принцип, можна ототожнити коня із стільцем, оскільки між ними теж є дещо спільне: чотири «ноги», можливість сидіти на них тощо.

Нічого принципово нового для розвитку знання не дають і паралелі між життям тваринних чи комашиних спів-суспільств та людського суспільства; вони ведуть до зоо-морфізму чи антропоморфізму. Так, наприклад, дослідження життя мурашника показує, що мураха не може жити без мурашиної сім'ї і гине без неї. Мурашник є складною системою, в якій чітко розподілені функції між особинами: є одна чи декілька безкрилих яйценосних самок («цариць») зі своїм постійним почтом — свитою, є робочі мурахи, «солдати», інші численні групи, залежно від їх морфологічних та «психічних» особливостей: крупноголо-ві стають солдатами, «допитливі» та «ініціативні» — роз-відниками чи мисливцями, зі сповільненою реакцією і ма-лодопитливі займаються збиранням солодких виділень попелюхи; є мурашки-санітари, носильники, спостерігачі; досвідчені мурахи «передають» свій «досвід» молоді, ста-ріючі стають няньками, доглядають за молодняком і т. п.

176

Все це дуже нагадує людське суспільство і діяльність людей. Навіть термінологія тут використовується однакова, хоча вона описує зовсім різні системи та процеси. Але чи можемо ми сказати, що світ мурашиної сім'ї, мурашине співсуспільство тотожні людській сім'ї чи суспільству?

Органіцизм і намагається пояснити світ людини через світ живої природи, її закономірності. Але навіть найглибше знання соціальних закономірностей не зможе розкрити закономірностей біологічних і навпаки. Дистанція між цими системами величезна навіть при наявності деяких схожих елементів; в основу їх життєдіяльності покладено принципово різні механізми: в одному випадку — біологічні, в іншому — соціокультурні, різний час існування цих живих систем, різні шляхи еволюції вони проходили в своєму розвитку (адже мурахи з'явилися задовго до людини). Життя мурашиної общини-спільності, її організація, розподіл функцій, спілкування між собою та з іншими спів-суспільствами викликають захоплення і подив. Життєдіяльність мурашок вивчають десятки лабораторій і вчених різних спеціальностей — біологи, медики, лісоводи, математики, спеціалісти з проблем управління, екологи, представники біоніки та ін. Ці знання дають змогу зрозуміти особливості життя не тільки мурах, а й інших комах та еволюцію біологічного світу в цілому. Якісь елементи цього знання можуть бути корисними і для розуміння соціально-історичних явищ і процесів людської життєдіяльності, але з урахуванням строго обмежених рамок того справді спільного в цих живих системах, які являють собою якісно різні типи організації, що навіть у процесі біологічної еволюції йшли різними шляхами і з різних витоків. І це тим більше слід враховувати, що соціальна еволюція, будучи спочатку пов'язаною генетично з біологічною, з виникненням людини, відбувається на основі не біологічних, а культурно-історичних соціальних закономірностей.

Вульгарний органіцизм, ототожнюючи соціальний і біологічний організми, ігнорує ці відмінності і нічого не дає для розуміння ні біологічного, ні соціального.

Розуміння методологічної неспроможності вульгарного органіцизму прийде пізніше. Що ж стосується концепції Лілієнфельда, то вона одержала визнання за рубежем завдяки тому, що її автор німецького походження і писав свій твір німецькою мовою. Лілієнфельда було обрано президентом Міжнародного соціологічного інституту, а його ідеї про «соціальні хвороби> використовувалися у творчості соціологів-органіцистів і пізніше в дещо зміненій формі — в теорії структурно-функціонального аналізу.

177

У Росії представником вульгарного органіцизму був со-ціолог Олександр Іванович Стронін (1826—1886). Він за-кінчив історико-філологічний факультет Київського універ-ситету, за зв'язок з народниками перебував у засланні, автор кількох наукових праць, головною з яких є «Історія і метод» (1869).

О. І. Стронін розумів суспільство як організм у бук-вальному значенні цього слова і розглядав соціологію як науку, подібну до фізіології, що мала використовувати метод аналогії як основний.

Одним із відомих органіцистів був німецький і австрій-ський економіст, соціолог, політичний діяч Альберт Ебер-хард Фрідріх Шеффлє (1831—1903). Він читав лекції в Тюбінгенському, Віденському, Штутгартському універси-тетах, певний час був міністром торгівлі Австрії. Найвідо-міша праця — «Структура і життя органічних тіл»; росій-ською мовою видано кілька праць: «Капіталізм і соціалізм» (1871), «Сутність соціалізму» (1917) і з питань соціології — «Основні зв'язки розумової організації».

Спочатку Шеффлє стояв на позиціях вульгарного орга-ніцизму, та згодом його погляди стали більш поміркованими. Він підкреслював, що суспільство подібне до організму, але вони не тотожні.

Поміркованість поглядів Шеффлє пояснюється його орі-єнтацією не лише на творчість О. Конта і Г. Спенсера, що заперечували ототожнення біологічного та соціального ор-ганізмів, а й значним впливом на нього німецької класичної філософії. Він розглядає суспільство як органічну цілісність, як «соціальне тіло», яке подібне до організму, але водночас істотно відрізняється від нього. Соціальне тіло утворюють п'ять типів «соціальної тканини» та специфічні «соціальні органи».

Існує, на думку Шеффлє, кілька різновидів «соціальних тканин»: 1) засоби комунікації, житлове обладнання, аналогу яких немає в біологічному організмі; 2) захисна тканина, що включає одяг, дахи (покрівлю), різноманітні укриття тощо; 3) тканина, що складається з економічних, культурних, соціальних організацій; 4) тканина, яку утворюють організації та установи, пов'язані з виконанням державних функцій, реалізацією влади та діяльністю адміністрації; 5) психофізіологічна тканина, що лежить в основі установ, які займаються інтелектуальною сферою діяльності.

Цілісність структури та функціювання «соціального тіла» — органічно єдиної системи — забезпечується за допомогою трьох видів органів та інститутів: 1) органи зовніш-

178

нього життя, що включають виробництво, транспорт, тор-гівлю, охорону; 2) органи внутрішнього життя — спілку-вання, виховання, релігія, наука, література, мистецтво; 3) координаційно-регулююча група органів — держава та її установи, що забезпечують існування та життєдіяльність «соціального тіла» як цілісної системи.

«Соціальні тканини» та органи, а також взаємодія між людьми (індивідами, групами, індивідами та групою і т. д.) функціонують завдяки сфері духовно-психологічних відносин між людьми. Суспільство не є аналогом взаємозв'язку між клітинами біологічного організму, оскільки зв'язок між людьми на всіх рівнях — від індивіда до суспільства — забезпечується на основі духовно-психологічної взаємодії суб'єктів, через суб'єктивні оцінки, волю, які лежать в основі колективної свідомості і духу народу.

Ідеї, почуття матеріалізуються в знакових системах — символах, якими є мова, мистецтво, традиції, а також у технічних засобах людської діяльності, таких як, наприклад, засоби зв'язку, практичне мистецтво тощо. Шеффлє особливо підкреслює велике значення духовних взаємовідносин, виділяючи фактор вихованості.

Виходячи з цих принципів, Шеффлє характеризує су-спільство як цілісне і неподільне співжиття індивідів, що виникає на основі духовно-психологічних факторів, зовніш-нім проявом яких є символи. Ці символи виступають виразом ідей та технічної діяльності, за допомогою котрих від-бувається матеріалізація людської думки в певних цінностях та необхідних людині продуктах. А тому предметом соціології має бути вивчення духовних механізмів і факторів, що визначають процеси взаємозв'язку між людьми та тих ідеальних і технічних засобів, за допомогою яких від-бувається людське спілкування.

Суспільство як соціальне тіло в процесі еволюції про-ходить п'ять етапів свого розвитку — первісна община, громадянське суспільство грецького полісу, суспільство з розподілом людей на стани (суспільство станів), територі-альна спільність людей і національна чи етнічна спільність. Кожен з цих етапів характеризується своїми соціально-психологічними формами зв'язків і символів, засобів реалізації духовної та матеріальної взаємодії і допоміжними організаціями й установами, що забезпечують цілісність соціального тіла та координацію його складових частин. Особливо значна роль у цій справі належить державі — головному інтегратору, координатору і контролеру функціонування соціальних тканин та органів щодо збере-ження суспільства як «соціального тіла».

179

Соціальне життя розвивається завдяки зіткненню інтересу і волі в боротьбі за існування та виживання, внаслідок чого відбувається відбір найбільш пристосованих елементів і органів соціального організму, таких як, наприклад, держава чи форми організації «соціального тіла», що ілюструють етапи суспільного розвитку.

Як бачимо, органіцизм Шеффлє істотно відрізняється від попередніх концепцій, оскільки в ньому в центрі уваги перебувають не стільки біологічні, скільки матеріальні та духовні фактори розвитку суспільства.

У кожному наступному виданні своєї праці «Структура і життя соціальних тіл» автор зменшував питому вагу органіцистичних елементів — аналогій, порівнянь з біоло-гічним організмом за винятком одного методологічного принципу органістичної школи: порівняння й аналогія су-спільства з організмом, як вважав Шеффлє, забезпечує можливість цілісного розгляду суспільства та його систе-моутворюючих елементів. У цьому він мав рацію. Адже в той час не існувало теорій системного аналізу, а тому аналогія в органіцизмі давала можливість розглядати суспільство як взаємодію численних структурних елементів, утворюючи цілісну систему, досліджувати її структуру та функції. У цьому відношенні аналогія відіграла свою позитивну роль, а конструктивний внесок органіцизму в розвиток соціологічного знання полягав насамперед у дослідженні суспільства як системи з її складовими органами та функціями, діяльністю соціальних інститутів, установ, організацій, різноманітних елементів соціальної структури тощо.

Не редукціонізм, а окремий збіг вдало підібраних ана-логій, як правило, найзагальніших, на зразок «система», «органи», «елементи», «функції», «контроль», і їх конкре-тизація через відповідні соціальні явища та процеси зумовили деякі позитивні досягнення органіцизму.

Представник органіцизму французький філософ і соціолог Альфред Фульє (1838—1912) намагався примирити різні точки зору через «вищий синтез». Філософські погляди його грунтувалися на визнанні гілозоїзму — одухотвореної матерії, яка нібито наділена «свідомою волею», а «ідеї-сили» лежать в" основі еволюції. Основні ідеї соціологічної концепції Фульє викладені в праці «Сучасна наука про суспільство». Тут він розглядає суспільство як живий організм, що виникає шляхом еволюційного розвитку «ідеї-сили». Та не лише природні, але й соціальні фактори зумовлюють існування суспільства як єдиного організму. Люди бажають досягти щастя і благополуччя і заради

180

цього на основі взаємної згоди та спільної мети укладають суспільний договір для здійснення морального закону. Тому суспільство — це і природний і «договірний організм».

Суспільство грунтується на внутрішній злагодженості завдяки спільним уявленням, якими виступають соціальні різновиди «ідеї-сили». «Ідеї-сили» є синтезом індивідуальних духовно-психологічних феноменів. У своїй узагальненій формі вони мають зворотний вплив на розвиток суспільства й індивідів і існують за власними законами.

Фульє займався також питаннями соціальної психології, якій присвячені дві праці: «Психологія французького народу», «Психологія' російського народу».

Еклектичне поєднання різних систем і принципів пере-творює соціологічну концепцію Фульє у суперечливу й аморфну.

Французький біолог і соціолог Альфред Еспінас (1844— 1922), автор праці «Соціальне життя тварин», вважав, що соціальна наука має вивчати не стільки аналогії між «клі-тинами» біологічного та соціального організму, скільки об'єднання між особинами тваринного світу, які більше нагадують об'єднання людей у суспільстві. Він вважав, що оскільки система об'єднаних клітин складає організм, то його можна розглядати як асоціацію, суспільство. Тому будь-які об'єднання живих істот у природі називаються суспільством. У цьому відбилося професійне заняття Еспіна-са зоологією, яку він вважав теоретичною попередницею науки про суспільство. Але поглянемо на аргументацію Еспінаса з іншого боку.

Якщо більшість органіцистів намагалися довести, що суспільство — це організм, то Еспінас, використовуючи аналогію в зворотному порядку, стверджує, що кожний жи-вий організм як складна асоціація клітин чи особин є су-спільством. Таким чином, виходить, що суспільство як асоціація особин є лише різновидом тваринних суспільств.

Так чи інакше, але органіцизм у його різних модифікаціях рано чи пізно знову і знову повертався «на круги своя» і замикав коло, не вбачаючи принципової різниці в суті двох різних систем — біологічної та соціальної. Вихоплюючи поверхове, другорядне, він був не здатний зробити рішучий крок до розуміння людської історії як якісно відмінного процесу від біологічного.

Французький соціолог, філософ Рене Вормс (1869— 1926) у праці «Організм і суспільство» (1895) стоїть на позиціях вульгарного органіцизму, вводить в ужиток такі терміни, як «соціальна патологія», «соціальна гігієна», що

181

характеризують стан здоров'я суспільного організму та засоби його збереження.

Вормс розглядає суспільство як «сталий агрегат живих істот», зайнятих спільною діяльністю. Він широко викори-стовує аналогії між суспільством і біологічним організмом,, аналізуючи їх з точки зору анатомії, фізіології, патології, гігієни тощо.

Дослідницька діяльність Р. Вормса випала на той час, коли органіцизм зазнавав відчутних критичних ударів з; усіх боків. Тому він поступово переглядав свої початкові принципи, замінюючи їх більш поміркованими. Так, Вормс пізніше починає говорити про те, що органіцизм можна використовувати лише для аналізу примітивних суспільств, оскільки зі зростанням у процесі еволюції суспільства ду-ховних факторів відбувається ускладнення системи соці-альних взаємозв'язків між членами суспільства, і це потребує нових підходів.

Віддаючи належне теоріям суспільного договору, Вормс у своїх останніх творах зосереджував увагу на необхідності дослідження праці, життєвої активності та соціальної* солідарності, які є наслідком залежності однієї людини від іншої і складають суттєву умову існування суспільного організму. Ці фактори пом'якшують дію біологічних законів за існування в суспільстві і трансформують їх у більш придатні соціальні форми, наприклад конкуренцію, здатні гасити прояви радикального індивідуалізму, проти якого Вормс різко виступає, вбачаючи в ньому загрозу соціальній солідарності і розцінюючи як прояв соціальної патології.

Вищою формою організації суспільного життя є держава з її законами власного розвитку, де індивідуальне мусить підкорятися загальному, а держава може вимагати від індивіда навіть жертв ціною власного життя. Соціальні реформи мають відбуватися на основі законів розвитку держави як вищого організму.

Р. Вормс жив на рубежі XIX—XX ст. у період інтен-сивного перерозподілу світу між найсильнішими колоні-альними державами Європи, і в його творчості відчутні елементи геополітики. Він оцінює загарбання колоній як умову «розмноження суспільства» чи, відмовившись від органіцизму, розглядає суспільство як «надорганічну ре-альність».

Р. Вормс увійшов в історію соціології як активний орга-нізатор її інституцій. Він був ініціатором створення і ре-дактором журналу «Міжнародний соціологічний огляд» (1893), засновником Міжнародного соціологічного інститу-

1*2

ту (1894) та Паризького соціологічного товариства (1895). Своєю громадською діяльністю він відомий більше, ніж на-уковим доробком.

Занепад органіцизму був логічним наслідком тих хибних методологічних способів, коли вчений ігнорує якісну своєрідність досліджуваної системи з властивими законо-мірностями й намагається пояснити її через зведення до більш простої.

Механічне перенесення законів біології на суспільство та поверхові довільні аналогії, що не випливали із сутніс-них зіставлень біологічного та соціального, майже нічого не дали для наукового розуміння суспільства, особливо його законів. Навпаки, це гальмувало процес пізнання специфічності суспільства. Довільність аналогій зумовлювала довільність соціальних схем, а соціальне підмінювалось біологічним.

Орієнтація на еволюцію та відносно сталі закони біоло-гічного світу виключили, по суті, будь-які спроби дослі-дження перспектив розвитку суспільства, не орієнтували на дослідження майбутнього. Це був крок назад у порівнянні з концепціями суспільного договору та філософії історії, не кажучи вже про емпіричні масові соціальні та демографічні дослідження, що інтенсивно розвивалися в цей час і так чи інакше були орієнтовані на перспективу. Окремі здобутки органіцизму, такі як розуміння суспільства як системи, аналіз його структурних елементів, організацій, інститутів, функцій тощо, були не закономірними, а випадковими наслідками, коли порівняння біологічного та соціального випадково виявлялося вдалим, і аналогія базувалась (теж цілком випадково) на збігові якихось істотних ознак. І навіть соціальна еволюція, наприклад у Г. Спенсера, не переливалась різнокольоровими барвами історичної перспективи, а тьмяніла своєю невблаганністю і відчуженістю до будь-яких активних спроб людини удосконалити її.

§ 3. Соціальний дарвінізм( У. Беджгот, Л. Гумплович, У. Г. Самнер,

Г. Ратценхофер, А. Смолл)

Органіцизм орієнтувався переважно на пошуки зовнішніх аналогій між організмом та суспільством, тоді як соціальний дарвінізм, що теж виникає під впливом досягнень біологічної науки, намагався використати її закони.

183

Вчення Ч. Дарвіна безпосередньо вплинуло на форму-вання концепції соціал-дарвінізму. Щоправда, було б не цілком точним стверджувати, ніби теорія міжвидової бо-ротьби та боротьби за існування, розроблена Дарвіном, стала єдиною основою цього напряму. Дарвін у своїй «Ав-тобіографії», зазначає, що, прочитавши у жовтні 1838 р. книгу Р. Мальтуса «Досвід закону про народонаселення», він запозичив звідти ідею «боротьби за існування», яка дала врешті йому можливість опрацювати зібраний біологічний матеріал.

Ідея пристосувального процесу органічної еволюції Ч. Дарвіна виникла під впливом асоціації, зовнішньої аналогії з «боротьбою за існування» Мальтуса та ідей про вільну конкуренцію між індивідами А. Сміта. Тут ми бачимо цікавий науковий парадокс: біологічна теорія використовується для пояснення соціального, тоді як сам автор наукової біологічної теорії визнає, що в її основу був покладений принцип соціальної боротьби за існування між людьми, запозичений із концепції Мальтуса (до речі, принцип науково безпідставний).

Соціальні аналогії дали змогу відкрити фундаментальні закони розвитку органічного світу, тоді як безпідставне використання теорії Дарвіна стало дієвим стимулом для обгрунтування безплідних спроб перенесення законів при-роди на пояснення історичних явищ. Тому є певні підстави пов'язувати генезис соціального дарвінізму не стільки з ученням Ч. Дарвіна, скільки з ідеями Р. Мальтуса про бо-ротьбу за існування, навіть попри те, що прихильники соціал-дарвінізму насамперед посилаються на дарвінізм.

Вчення Дарвіна про природний відбір стимулювало по-ширення біологічних законів на розуміння суспільства. Це було найхарактернішим для напряму, який одержав назву «соціального дарвінізму», хоча сам Ч. Дарвін та його при-хильники рішуче заперечували проти подібних спроб.

Найвідомішими представниками соціального дарвінізму були У. Беджгот, Л. Гумплович, Г. Самнер, Г. Ратцен-хофер, А. Смолл та ін. Слід зауважити, що такий поділ в історії соціології досить умовний. У різній науковій, навчальній та довідковій літературі нерідко трапляється, що того самого автора відносять до різних шкіл чи напрямів. Це пояснюється багатьма причинами, зокрема еволюцією поглядів деяких соціологів, еклектичністю окремих концепцій, визнанням кількох факторів як визначальних, коли за основу різних явищ приймаються різні причини. Крім того, в історії соціології в силу різних філософських, науково-методологічних, ідеологічних та інших позицій немає

184

загальновизнаних єдиних критеріїв подібної класифікації. Цей факт необхідно враховувати при розгляді всіх напрямів у соціології XIX — початку XX ст.

Ми відносимо до групи представників соціал-дарвінізму тих соціологів, у творчості яких закони боротьби за існування, міжвидової боротьби та природного відбору розглядаються як фактори розвитку людського суспільства.

Соціальний дарвінізм поставив у центр досліджень про-блеми міжгрупової боротьби та соціальних конфліктів, викликаних протилежністю інтересів, потреб тощо. Він розглядає як природно детерміновані соціальні процеси конкуренцію, соціальну нерівність, зіткнення волі й інтересів різноманітних соціальних груп, класів, інших спільностей і трактує їх як біологічні фактори виживання найбільш пристосованих і сильних.

Соціал-дарвіністська школа — явище багатопланове і різнорідне. Воно не обмежується соціологією, а набуло по-ширення в антропології, психології, політології, мистецтві тощо. Серед його прихильників трапляються реформісти й консерватори, реалісти й номіналісти, матеріалісти й ідеа-лісти, та й у самій соціології соціал-дарвінізм не є однорідною течією. Між його представниками виявляються значні розбіжності з багатьох питань: одні прямолінійно підкрес-люють біологічний характер законів у суспільстві, інші намагаються обережніше виявити специфіку їх прояву і т. д. Проте, як правило, окремі оригінальні ідеї соціологів цього напряму виникають не у випадках перенесення законів біологічного світу на історію, а там, де вони аналізують суто соціальні процеси без їх підведення під біологічне.

Те спільне, загальне, що об'єднує соціальних дарвіністів, можна звести до декількох елементів: натуралізація соціального, визнання природного відбору та боротьби за існування як головних соціальних детермінант і аналіз у їхньому контексті соціальних конфліктів і суперечностей.

Представником соціального дарвінізму є англійський політик, економіст, соціолог Уолтер Беджгот (1826—1877), автор праці «Фізика і політика» (1869). Він розглядає бо-ротьбу за існування як головний закон соціальної еволюції, яка відбувається завдяки боротьбі між різними соціальними групами. Особливо великого значення цей закон набуває на ранній стадії розвитку суспільства, коли в процесі природного відбору виживають найбільш пристосовані. Предметом його дослідження є не індивід, а група.

В суспільстві прагнення до панування Беджгот розуміє як соціальний варіант дії законів природного світу, який

185

поширюється на міжгрупову зовнішню боротьбу і на силове змагання індивідів у групі за панівне становище. Основна боротьба ведеться між групами й уособлюється в конфліктах, сутичках, війнах, де переможцями виходять най-згуртованіші спільноти.

Групова згуртованість є наслідком примітивних су-спільних відносин, які обмежуються нечисленними сферами людської життєдіяльності, де загальногрупове домінує над індивідуальним. Норми, вимоги, правила, табу передаються шляхом наслідування і таким чином виробляються стереотипи групової поведінки та діяльності.

Наслідування є групозберігаючим фактором, який за-безпечує сталість і згуртованість групи. Проте кожне по-коління вносить елементи нового в свій спосіб життя і прагне не лише наслідувати минуле, а й відрізнятися від предків, використовуючи нові елементи матеріального та духовного життя, нові норми і цінності.

У різних групах співвідношення консервативного та прогресивного, архаїчного та новаторського різне, і домінанта якоїсь однієї тенденції гальмує розвиток групи або загрожує її розпадом, руйнуючи існуючу згуртованість. Тому найбільш життєдіяльними виходять ті спільності, в яких зберігається необхідна рівновага між новаціями та традиціями, між нововведеннями та наслідуванням, між мінливістю та стабільністю.

У суспільстві ведеться постійна боротьба за існування, в якій перемагають згуртованіші групи, де норми та звичаї, підтримувані традиціями, табу та віруваннями, допомагають виходити переможцями. Спочатку сильніші вбивали слабших, а згодом стали підкоряти їх і примушувати служити собі. В процесі боротьби за існування виникали і розвивались етноси, які теж розділялися на групи. Одні нації підкорюють собі інших, всередині націй теж точиться боротьба за панування між групами. Такі соціальні закони.

Ідеї Беджгота щодо наслідування були розвинуті Г. Тардом, але на іншій методологічній основі.

Одним з найвідоміших представників соціального дар-вінізму був польсько-австрійський юрист і соціолог Людвіг Гумплович (1838—1909). Не маючи роботи в Польщі, він виїхав до Австрії, де з 1875 р. працював в університеті м. Граца. Основні праці — «Раса і держава» (1875), «Расова боротьба» (1883), «Основи соціології» (1885), «Соціологія і політика» (1892), «Нарис історії соціології» (1849), «Соціологічні нариси» (1899) та ін.

Оцінка творчого доробку Гумпловича в літературі до-186

сить суперечлива. У «Філософській енциклопедії» він ха-рактеризується як «реакційний соціолог», «один з попе-редників фашизму», тоді як польський історик соціології €жи Шацкі вважає, що він був «мислителем занадто радикальним для консерваторів і занадто консервативним для радикалів». Гумплович не був расистом в традиційному значенні цього слова, хоча творчість його досить суперечлива і дає приводи для різних оцінок.

Л. Гумплович не вважав себе прихильником соціал-дарвінізму, критикував безплідність біологічних аналогій у соціології, не пов'язував свою соціологічну концепцію з еволюціонізмом, підкреслював своєрідність соціальних фактів і соціальної природи суспільних явищ. Проте історики соціології розглядають його систему як соціал-дар-віністську, оскільки вона базується на принципах непримиренної міжгрупової боротьби «племен проти племен, родів проти родів, народів проти народів, держав проти держав», що є «нормальним станом людства» завжди, оскільки ця боротьба є «законом природи».

Свою методологічну концепцію розуміння суспільства Гумплович називає «моністичною», «монізмом», розуміючи під цим природність законів людського існування. Його «монізм» є, по суті, натуралізмом, який засновується на «природних процесах», де соціальне є лише різновидом законів природи. Оскільки саме суспільство — частина природи, а сама природа — частина всесвіту, то й суспільство як елемент цілого підлягає дії вічних законів цілого.

У праці «Соціологія і політика» вчений зазначав, що в основі соціології лежать закони біології. Але він не пе-реносить механічно дію цих законів на суспільство, а під-креслює, що кожен загальний закон трансформується і виявляє себе через природу тих суспільних явищ, у яких він діє. Пізнання специфічного прояву дії цих загальних законів через соціальні явища Гумплович розглядає як соціальні закони і вбачає завдання соціології у їх дослідженні. Оскільки ці закони діють в усіх сферах суспільного життя, то соціологія, досліджуючи їх, є філософською основою, що поєднує між собою конкретні соціальні науки.

Предметом соціології виступають соціальні групи та їх взаємовідносини, які характеризуються безперервною і нещадною боротьбою. Кожна група намагається підкорити собі іншу, поневолити її і панувати над нею. Ця боротьба становить зміст соціального життя.

У творчості Гумпловича індивід, особистість не аналі-зуються як історичні суб'єкти. Він був прихильником кон-цепції соціального реалізму, за якою суспільство розгля-

187

дається як субстанціональне утворення, особлива система, яка не зводиться до взаємодіючих індивідів, що утворюють її. Гумплович виключає саму можливість впливу ін-дивідуального, окремого на загальне, групове. Він розглядає індивіда лише як похідне від суспільного цілого, як його продукт. Носіями соціальної реальності є лише суспільство, народ чи групи, в тому числі такі, як сім'я, стани, класи тощо. Гумплович розв'язує проблеми незалежності особистості та її свободи в суспільстві чи групі як фікцію, нонсенс, оскільки пружиною соціального розвитку є суспільний, а не індивідуальний егоїзм. Індивід завжди перебуває під впливом групи чи суспільства, а тому він — другорядна псевдореальність, вивчення якого нічого не дає для соціології.

Розглядаючи суспільство та його історію як постійну боротьбу між різними соціальними групами, Гумплович висуває свою концепцію походження суспільства. Суть її полягає в тому, що людство не єдине за своїм походженням, і генетично різні групи походять від різних джерел, що й зумовлює його гетерогенність (неоднорідність). Учений не обтяжує себе аргументацією цієї гіпотези; навпаки, він побіжно зауважує, що не варто надавати особливого значення проблемі першопочатку людства. Але він висловлює це припущення, маючи цілком конкретну мету: його гіпотеза підсилює аргументацію ненависті і боротьби за панування, що притаманні, на його думку, всім соціальним групам суспільства.

Найдавнішими групами людей були орди, між якими постійно велися війни. Переможці знищували переможених. Поступово сильніші групи починають використовувати переможених як рабів чи підданих, експлуатуючи їх працю. З цими процесами Гумплович пов'язує виникнення держави як знаряддя для закріплення своєї влади і панування над переможеними групами. Інститут держави як апарат насильства є продуктом боротьби груп за свої інтереси.- Історія, зазначає Гумплович, не дає жодного прикладу, коли б держава виникала без'насильства, без підкорення однієї групи іншою. З часом у межах держави виникають під впливом сумісного проживання інші форми взаємин між пануючою і підкореною групами. У цих процесах набуває великого значення культура, що об'єднує різнорідні соціально-структурні елементи в певну цілісність ір перетворює їх у єдиний народ. Та це не значить, що в даному суспільстві зникає боротьба. Вона лише ускладнюється і виявляється як у внутрішній поляризації у зв'язку з поділом людей на касти, стани, класи і їх бо-

188

ротьбою за панування між собою, так і в намаганні однієї держави підкорити собі іншу. Таким чином, з появою дер-жави боротьба ведеться у двох формах — зовнішній та внутрішній.

Гумплович розглядає боротьбу між групами як природну і вічну. Головною причиною цієї боротьби є матеріальні потреби кожної групи, намагання задовольнити їх за рахунок багатства і засобів існування інших груп та використання праці поневолених. Це прояв природного закону боротьби за існування в його соціальній формі, де матеріальні потреби виступаютьяк суто економічні, як у Маркса, хоча першоджерела цих потреб у обох мислителів різні. Заради задоволення матеріальних потреб воюють держави, заради цього ж ведеться боротьба за владу всередині держави. Кожна група, кожен клас намагаються захопити владу задля панування над іншими, що не тільки викликає зворотну реакцію і відповідні дії для самозахисту, а й приводить до зміни свого підневільного становища з боку підлеглих.

Це споконвічний двигун людської історії. Непримирен-ність і безкомпромісність боротьби між різними соціальними групами Гумплович підсилює своєю концепцією рас та расової боротьби. Цим проблемам присвячені дві ранні роботи — «Раса і держава» та «Расова боротьба». Слід, підкреслити, що соціолог дуже невдало використав даний термін, оскільки він розглядає расу не в антропологічному плані, як групу людей, пов'язаних спільним походженням і єдністю деяких спадкових морфологічних та фізіологічних ознак, а я.к певне соціокультурне об'єднання людей на основі духовних елементів, таких як релігія, мова, звичаї, культура тощо. У праці «Расова боротьба» він зазначає, що для нього раса не є продуктом «процесу фізіологічного, чи біологічного», а лише історичного. І в такому розумінні поняття «раса» може включати різні групи — релігійні, кастові, класові, етнічні і т. п. Тому звинувачення Гумпловича в расизмі абсолютно безпідставні. Постійна боротьба між різними групами («расами»), підкорення одних іншими хоч і є проявом «природного закону», проте історичними наслідками поневолення групи групою є і протилежні соціальні процеси, які Гумплович називає «амальгамаціями».

Поняття «амальгамація» (від фр. атаї^аше — сплав, суміш різнорідного) означає такі соціальні процеси, які відбуваються завдяки сумісному співіснуванню груп вна-слідок проживання їх на певних територіях, у регіонах, коли між ними встановлюються тривалі історичні взаємо-

189

зв'язки, формуються спільні традиції, звичаї, мова та інші елементи культури. Саме так виникають різноманітні етнічні та соціальні групи, держава, народ, релігійні спільноти, первісні людські орди тощо.

Для подібних груп характерне сприйняття своїх групових норм, вимог, звичаїв, цінностей як найкращих, і найдосконаліших у порівнянні з відповідними явищами, що мають місце в інших «рас». Цю впевненість спільноти у перевазі своїх групових цінностей, норм, звичаїв, культури і т. д. Гумплович називає етноцентризмом.

Він першим уводить у науковий ужиток це поняття і звертає увагу на специфічні процеси сприйняття представ-никами певних «рас» культурних цінностей інших народів і груп.

Л. Гумплович розглядає «амальгамацію» та етноцент-ризм як фактори, що зумовлюють інтеграцію соціальних груп, оскільки духовні елементи в процесі сумісного групового існування в певній мірі згуртовують людей, а з часом породжують почуття єдинокровної спільноти. Проте роз-криваючи механізми утворення великих групових об'єднань людей, він залишається вірним своєму головному принципові боротьби за існування і поширює концепцію конфлікту на всі «інтегровані» спільноти, підкреслюючи, що народ, держава, класи та інші соціальні групи все ж не можуть досягти однорідності та гармонійності відносин, оскільки законами природи вони приречені на протистояння й боротьбу між собою, що є прадавнім відлунням того становища, коли люди поділялися на переможців і переможених. Історичною заслугою Л. Гумпловича є дослідження соціології конфлікту, створення концепції соціології як самостійної науки, що вивчає своєрідність соціальних груп і їх боротьбу між собою.

Проблеми етноцентризму, поставлені Л. Гумпловичем, дещо глибше були розроблені представником соціал-дар-вінізму, американським соціологом, економістом -Уільямом Грехемом Самнером (1840—1910). Соціологічна концепція Самнера формувалася під впливом соціології Г. Спенсера, особливо його вчення про надорганічну еволюцію. Самнер доповнює свою теорію законом природного відбору та бо-ротьби за існування, який вважає універсальним і поширює його дію на розуміння суспільних явищ. Соціал-дарвініст-ська методологія аналізу суспільних явищ особливо при-таманна його працям 70—90-х років.

Бідність і багатство, конкуренція та свобода торгівлі — наслідок невпинності соціальної еволюції, яка через боротьбу за існування між людьми з необхідністю породжує

190

існуючі суспільні відносини, де перемагає сильніший і при-стосованіший. Це— необхідна умова існування та розвитку людської цивілізації. Це — типова аргументація прихиль-ників соціального дарвінізму. Проте подібні ідеї не принесли б Самнерові слави, оскільки були проголошені до нього.

В історії соціології Самнер залишив слід своїми дослід-женнями походження та розвитку групових звичаїв, які визначають певні стереотипи групової й індивідуальної поведінки людей, особливо стосовно інших соціальних груп.

У праці «Народні звичаї» (1906) вперше в історії соціології Самнер детально аналізує процеси, які він називає вже відомим терміном — етноцентризм. Трактуючи етно-центризм як схильність групи чи індивіда оцінювати або сприймати різні соціальні явища залежно від цінностей та уявлень своєї етнічної групи, він показує, що групові уяв-лення, цінності й оцінки виявляються визначальними і ви-ступають певними еталонами та критеріями у ставленні до чужих.

Кожна група і приналежний до неї індивід розглядають свій спосіб життя як найдосконаліший у порівнянні з іншими і сприймають усе через критерії та цінності своєї" групи.

На основі аналізу різноманітних етнографічних матеріалів Самнер показує, що в процесі боротьби за існування людина набуває позитивного та негативного досвіду, відчуває біль чи задоволення від певних вчинків і дій, шляхом проб і помилок закріплює доцільні звички, які в житті групи виступають як звичаї, як набутий колективний досвід. Усе це поступово перетворюється в певні норми поведінки,. у відповідні цінності, згідно з якими група та її окремі члени будують свої наступні дії та поведінку.

Ці норми є об'єктивною даністю для інших поколінь,, що народжуються і виховуються всередині певної людської спільності. Домінуючі норми моралі, способи мислення, установки даної групи Самнер називає звичаями. Вони де-термінують відповідні дії усіх членів групи, бо й самі звичаї теж виникають і оформлюються в процесі природного відбору, закріплюються у відповідних соціальних установах, знаходять обгрунтування у філософії, етиці, релігії. Цьому також сприяє система виникаючих табу на вчинки, дії, способи поведінки, які для даної групи розцінюються як несприйнятливі, викликають осуд.

Суспільні установи (інститути), які виникають у групах, покликані зміцнювати їх внутрішню консолідацію заради виживання групи. В основу своєї діяльності вони по-

191

кладають найбільш раціональні звичаї, завдяки яким дося-гається головна мета життя — самозбереження спільності та її членів.

Самнер один з перших намагався проаналізувати струк-турні елементи соціального інституту та механізми його діяльності. Соціальний інститут складається з двох ком-понентів: духовний елемент, який утворюють ідеї, інтереси, поняття, доктрини і «структура», під якою він розумів апарат, функціонерів та інші форми організацій, покликаних реалізувати зазначені вище духовні елементи. Таким чином, цілком правильно розкривається «технологія» функ-ціонування соціального інституту, який через систему від-повідних матеріальних чинників об'єктивізує норми та інші ідеї у конкретні дії та вчинки, котрі в суспільстві викликають відповідні причинно-наслідкові процеси.

Особливо цікавою є спроба Самнера проаналізувати про-цеси взаємодії між групами, у зв'язку з чим він досліджує механізми взаємовідносин через феномен, який услід за Гумпловичем називає етноцентризмом. На відміну від ос-таннього, він розгортає його в широку наукову концепцію, раціональні елементи якої стали загальновизнаними і ви-користовуються в сучасній соціології.

Аналізуючи культурні норми і звичаї «примітивних», за його виразом, суспільств, що знаходяться на стадії первіс-нообщинних відносин, Самнер показав, що взаємовідносини всередині таких спільнот і з іншими групами чітко виз-начаються груповим усвідомленням поділу на «своїх» і «чужих», чи, за термінологією автора, на розуміння «ми-група», «в групі» (\уе-§гоир5, іп-^гоирз) як належність до власної, своєї групи та «вони-група», «поза-групою» (Шеу-§гоирз, оиі-§гоирз) як чітке усвідомлення зовнішніх, чужих, не своїх груп, що знаходяться «поза нашою групою».

Якщо згадати такі мотиви діяльності, що лежать в основі інтересів, як честолюбство, страх, то зрозуміло, що ет-ноцентризм буде найперше проявлятися в переоцінці якостей «ми-групи» як згуртованої та узгодженої, з усвідомленням переваг власних звичаїв і традицій, цінностей і норм, тоді як «вони-група» завдяки почуттям страху і самозбереження, потенційної загрози тощо оцінюватиметься як ворожа, менш раціонально організована, підступна та ін. Незрозумілість і «дивацтво» звичаїв «вони-групи» підсилюються честолюбством, внаслідок чого оцінка звичаїв «ми-групи» ще більше зростає, оскільки свої культурні уявлення видаються більш доцільними та розумними, ніж чужі.

Аналіз соціальних норм, закріплених у звичаях і тра-диціях, їх значення в системі внутрішніх і зовнішніх від-

192

носин у процесі соціальної взаємодії були першою серйозною спробою соціологічного дослідження цих проблем і вплинули на розвиток соціальної психології та етнографії.

Не всі положення концепції Самнера, особливо соціал-дарвіністські, були сприйняті. Багато дечого в його системі викликало критику, наприклад перебільшення почуття во-рожості до інших груп, оскільки етнографічні та соціологічні дослідження і матеріали свідчать і про приязні, дружні відносини між племенами та іншими типами соціальних груп.

Самнер аналізував архаїчні форми суспільних відносин родо-общинного типу і не розкривав відповідних звичаїв і більш складних механізмів їх діяльності на вищих етапах людської цивілізації, де звичай поступається перед розви-ненішими й досконалішими засобами ідеологічного, полі-тичного та соціально-економічного регулювання суспільних відносин.

Дещо абстрактно розглядається і сама група— без виділення ознак її типології. Адже група може бути етнічною,економічною, сімейною, релігійною, професійною, і кожназ них матиме специфічні цінності, звичаї, нормативи та регулятори соціальної взаємодії. _____

Самнер правий у тому, що середовище соціалізації осо-бистості, її етнічно-культурна чи територіальна належність до певної спільності за відповідних умов виступають фактором консолідації чи ворожості, симпатії чи антипатії, але ці механізми набагато складніші, ніж це здавалося Сам-нерові.

У певній мірі почуття «ми-групи» та «вони-групи» є за-гальнолюдською характеристикою. Особливі механізми його формуються під впливом багатьох факторів. Досить згадати період «холодної війни», коли політичні й ідеологічні чинники розділяли людство на дві взаємонедовірливі й на-сторожені одна до одної частини. Почуття «ми-групи» та «вони-групи» можна спостерігати в діяльності людей у різних регіонах колишнього СРСР з фактами національної ворожнечі чи солідарності, політичної симпатії чи антипатії, штучного протиставлення «іншомовного» населення представникам корінного етносу тощо.

Сприймання природності й звичності власних традицій і «чудернацтва» чужих було давно відоме, і цей факт народна мудрість відобразила в прислів'ях і приказках, наприклад про свій статут-устав і чужий .монастир. Проте навіть глибоке розуміння цієї істини при зіткненні з невідомими нам звичаями та традиціями часто-густо породжує сприйняття їх як незвичного, особливого.

7 828 193

Самнер був першим, хто спробував глибоко проаналізу-вати загальнолюдський феномен і специфіку сприйняття со-ціокультурних явищ однієї групи іншою, хоча не всі поло-ження його соціологічної концепції бездоганні.

Відомим представником соціального дарвінізму був ав-стрійський філософ і соціолог Густав Ратценхофер (1842— 1904). Як і інші прихильники цього напряму, він розглядає соціальні закони як закони природи, що найтісніше пов'язані з біологічними законами. Тому суспільству й притаманні такі ж процеси розмноження, самозбереження, боротьби за існування, які характерні для біологічного світу.

Г. Ратценхофер, на відміну від Гумпловича, об'єктом дослідження бере не групу, а індивіда, розкриваючи зв'язок між ними.

Групи виникають внаслідок об'єднання індивідів на основі спільності інтересів. Поняття «інтерес» займає важливе місце в соціологічній системі Ратценхофера, оскільки через інтерес він намагається розкрити механізми виникнення й існування соціальних процесів і явищ, які відбуваються в суспільстві.

Інтереси — це усвідомлені біологічні потреби, і вони є рушійною силою розвитку суспільства. Усвідомлення інте-ресу як відтворення суб'єктом біологічних імпульсів і потреб спонукає людей до задоволення їх. Спільність інтересів об'єднує індивідів у групи, які ведуть боротьбу за виживання, самозбереження, продовження роду. Одні групи вступають у боротьбу з іншими, що ставлять ті самі цілі.

Ратценхофер виділяє п'ять типів інтересів: продовження роду (прокреативні), живлення (фізіологічні), само-ствердження (індивідуальні), спорідненості та забезпечення благополуччя групи (соціальні), релігійні (трансцендента-льні). Ці групи інтересів лежать в основі формування об'єд-нань людей у різні спільності і зумовлюють виникнення від-повідних форм їх організації в боротьбі за існування та ви-живання.

Таким чином, соціальні групи виникають як союзи інди-відів, об'єднаних спільними інтересами, а розвиток суспіль-ства є наслідком боротьби чи співіснування індивідів та їх асоціацій. Ці об'єднання людей пов'язані з їх співробітниц-твом як необхідною умовою індивідуального виживання. Са-ме так виникають перші об'єднання людей — орди з від-повідними формами організації їх життєдіяльності. Із зрос-танням народонаселення виникають нові типи людських об'-єднань і форми їх організації, ускладнюються соціальні структури, з'являється держава, союзи держав і т. п., між

194

якими загострюється боротьба за існування і виживання, виникають конфлікти, відбуваються війни.

Ратценхофер як один з основоположників концепції со-ціального конфлікту перебільшував значення насильства в історичному процесі, роль війн як «форми розвитку людсь-кого суспільства», ворожість рас тощо, а вихідні методоло-гічні принципи, пов'язані з редукціонізмом, не давали змоги розкрити суто соціальні детермінанти цих типових для всесвітнього історичного процесу явищ.

Ідеї Ратценхофера істотно вплинули на концепцію аме-риканського соціолога Альбіона Смолла (1854—1926), який теж багато уваги приділив аналізу проблем соціального ін-тересу.

Соціал-дарвіністський напрям у соціології, незважаючи на певні досягнення в постановці деяких соціологічних проблем (груп, конфлікту, етноцєнтризму та ін.), поступово до початку XX ст. вичерпав свій потенціал, оскільки його головні принципи не були пов'язані з виявленням суто соціальних механізмів розвитку суспільства, ігнорували його історичну сутність. Редукціонізм спрацьовував лише там, де перепліталися проблеми соціального та природничо-біо-логічного. На цьому «перехресті» проблем соціал-дарвінізм зробив свій незначний раціональний внесок у соціологію, але цього було недосить для перетворення його в наукову соціологічну теорію.

§ 4. Расово-антропологічна школа (Ж. А. Гобіно, О. Аммон, Ж. В. Ляпуж, X. С. Чемберлен)

В руслі натуралістичного напряму соціології XIX ст. ви-никає расово-антропологічна школа. її представники вико-ристовують методологію цього напряму, зокрема редукціо-нізм, абсолютизують або свідомо перекручують окремі дані з різних галузей знання. Тут можна віднайти принципи ор-ганіцизму, соціального дарвінізму, дані антропології, со-ціальної психології і т. д. Та це ні в якому разі не змінює її антинаукового і соціально реакційного значення, оскільки в основі цієї школи лежить расизм.

Расово-антропологічна школа в соціології виникає не стільки як намагання наукового осмислення проблеми люд-ських рас, скільки як спроба використати науку для ідео-логічного обгрунтування расизму. Умовно тут можна виді-лити два напрями. Перший пов'язаний зі спробами розкриття глобальних рушійних сил розвитку всесвітньої історії (А. Гобіно), другий обмежується аналізом більш локальних

7* 195

процесів (в основному в межах Європи) і виходить із со-ціал-дарвіністського розуміння законів природного відбору та боротьби за існування; він орієнтується здебільшого на перекручене витлумачення антропологічних даних науки про раси — фізичної антропології, яка в XIX ст. ще тільки формувалася (О. Аммон, Ж- Ляпуж, X. Чемберлен). Цей напрям ще називають антропосоціологією, яку не Слід ото-тожнювати із соціальною антропологією та соціально-ан-тропологічним напрямом у сучасній німецькій соціології.

Концепції расово-антропологічної школи однозначно й рішуче осуджені й відкинуті наукою, і тому її вивчення має скоріше не наукові, а моральні міркування: якщо «класичний» расизм виходив з постулату особливої ролі і місії білої раси, то з другої половини XX ст. трапляються випадки «чорного» і «жовтого» расизму, та й рецидиви «білого» ще далеко не подолані.

Попри численні відмінності між концепціями цієї школи, всі вони базуються на спільних принципах. Це — визнання расового фактора як визначального в історичному процесі, проголошення біологічної і культурної відмінності рас, намагання довести існування ієрархії рас з визнанням «вищих» і «нижчих», проведення ідеології та практики бо-ротьби за збереження «чистоти» «вищої» раси та проти змі-шування рас як головної причини фізичної та культурної деградації суспільства.

Одним з основоположників расово-антропологічної шко-ли в соціології був французький філософ, письменник, дип-ломат Жозеф Артюр де Гобіно (1816—1882), автор чотири-томної праці «Нариси про нерівність людських рас» (1853— 1855). .

Гобіно вбачає головні причини розвитку суспільства в расових особливостях народів, оскільки соціальні інститути, культура, на його думку, походять з расових, біологічних джерел. При цьому чистота раси розглядається як головна причина розвитку цивілізації. Чим раса чистіша біологічно, тим значнішими є її природжені здібності і тим інтенсивніше вона історично розвивається.

Змішування рас Гобіно розглядає як суперечливий процес: з одного боку, воно стає причиною виникнення цивілізацій, а з іншого — причиною їх загибелі. Завжди з появою нової цивілізації у інших рас обов'язковим чинником її становлення є елемент присутності (змішування) білаї раси.

Цивілізація може успішно розвиватися лише тоді, коли на чолі її стає біла раса. Гобіно розглядає її як «історичну расу», якій природжено притаманні монополія на розум,

196

фізичну силу та красу. Високорозвинений інтелект, енер-гійність, надзвичайно велика здатність внутрішньої і зов-нішньої організації, почуття гумору, хоробрість, мужність, войовничість— усе це перетворює білу расу в провідний еле-мент розвитку цивілізацій. Проте і сама біла раса неодно-рідна. Частина її змішалася з чорною та жовтою расами («хаміти» та «семіти»), а найбільш «пихата» частина білої раси представлена «яфетидами», з якої Гобіно виділяє сі-мейство «арійців» — расу володарів, що завдяки жорстокій ієрархії зберегла свою прадавню расову чистоту.

Представники жовтої раси, за характеристикою Гобіно, відзначаються середнім зростом, темним волоссям, витрим-кою, відсутністю ідеалізму і фантазії, їм не притаманні високі поривання та героїчні вчинки; вони переповнені утилі-таризмом і характеризуються як «раса природжених купців».

Чорну расу, яку Гобіно характеризує як «жіночу», він наділяє такими рисами, як чуттєвість, відсутність раціо-нального контролю та самоконтролю, нездатність до орга-нізації ні власного, ні соціального, суспільного миру; ця раса малотворча, слабовільна, з розвиненою фантазією і ху-дожніми здібностями.

Ці характеристики можна застосовувати при описанні будь-якої раси та її окремих представників. А той факт, що практично «чистих» рас не існує, що розумові та психологічні особливості детермінуються соціально-економічним і культурним середовищем існування людини незалежно від її расової належності,— про все це можна було б і не говорити, якби расистські «теорії» орієнтувалися на аргументи науки, а не на суб'єктивно-ідеологічні установки.

Біла раса, пише Гобіно, змішавшися з іншими, тим самим прирекла себе на загибель. «Етнічні помісі» руйнують стиль і спосіб життя раси, призводять до занепаду її культури й цивілізації, до виродження людини. Європейська цивілізація, створена «арійцями», не може вижити, втративши свою первісну біологічну «чистоту», оскільки чисельність «арійців» зменшується. І тому Гобіно песимістично оцінює перспективи розвитку Європи та її цивілізації, яка пройшла стадію апогею.

Доктрина Гобіно з її однозначною расистською спрямо-ваністю, науково некоректними маніпуляціями, ніким з ві-домих учених не сприймалась як серйозна наукова розробка проблеми людських рас.

Про засоби аргументації положень Гобіно можна судити з того, як він оперує науковим матеріалом. Уводячи в свою концепцію поняття «арійська раса», «арійці», Гобіно

197

підмінив поняття. У мовознавстві арійцями називалися на-роди, які ніколи не були якоюсь окремою расою. Гобіно підмінив мовну групу народів, що належать до індоєв-ропейської мовної групи, і надав їм значення міфічної, не-існуючої «арійської раси». І це — не єдиний приклад ілюст-рації несумлінності автора. Заради бажання провести ідеї расизму Гобіно піддавав сумніву відомі історичні факти періоду греко-перських війн, де, на його думку, «арійці Дарія і Ксеркса» не могли бути гіршими від «семітизова-них греків».

Дехто з представників расово-антропологічної школи для обгрунтування «науковості» своїх концепцій намагався ви-користати дані антропології, зокрема так званого «головного показника». До них належать французький учений Ж- В. Ляпуж та німецький — О. Аммон. З їх іменами в історії соціології пов'язано існування особливої течії, названої антропосоціологією, або соціальною антропологією. Для їх поглядів характерна неправильна інтерпретація головного показника, який вони однозначно пов'язували з розумовими здібностями людей.

Що ж таке «головний показник»? Цей термін означає в антропології співвідношення поперечного діаметра голови до поздовжнього, вираженого в процентах. Головний показник характеризує контур голови в горизонтальній площині. В залежності від обрису при головному показникові не більше 74,9 розрізняють доліхоцефалів (довгоголовість), від 75 до 79,9 — мезоцефаліє (середньоголовість) від 80 і вище — брахіцефалів (короткоголовість). Наука довела, що інтелек-туальний потенціал людини ні в якому разі однозначно не можна пов'язувати з головним показником. Ні довжина че-репа, ні вага мозку, ні навіть кількість мозкових звивин — кожен сам по собі з цих показників нічого не доводить. Якби на цій підставі визначалися розумові здібності, то за довжиною черепа коні та корови, за масою мозку — слони, а за кількістю мозкових звивин—барани були б визнані найрозумнішими істотами на Землі. Тим більше подібні за-соби неприпустимі при вивченні людини, яка є не лише вершиною в розвиткові тваринного світу, а й істотою со-ціально-історичною, із своїм особливим світом культури і буття, у якому переплетіння незчисленної кількості різно-манітних факторів та умов безпосередньо чи опосередковано впливають на її фізичний, матеріальний, духовний розвиток.

Отто Аммон (1842—1916) першим увів у соціологію тер-мін «соціальна антропологія» як підзаголовок до своєї книги «Соціальний порядок і його природні закони» (1896).

198

Вчений розуміє людину як природну істоту, що розвивається завдяки дії законів боротьби за існування і природного відбору. Хибна інтерпретація антропометричних даних зу-мовила спроби Аммона встановити «закономірні» зв'язки між величиною головного показника та соціально-класовим становищем людини в суспільстві. На цій підставі він при-ходив до помилкових висновків, що саме нащадки нижчих рас утворюють у суспільстві трудящі класи.

Аммон сам проводив антропометричні виміри серед но-вобранців, студентів і намагався довести значення головного показника як об'єктивного критерія для розрізнення розумових здібностей людей, які, на його думку, виникають внаслідок природного відбору та боротьби за існування. Першопричини у відмінностях соціального статусу, можли-востях соціального просування в суспільстві, умовах життя і діяльності він вбачав у расових джерелах. Расизм і соціальний дарвінізм також лежать в основі аналізу соціальних інститутів у творчості Аммона.

Французький соціолог, антрополог Жорж Ваше де Ля-пуж (1854—1936) розробляє концепцію соціальної антропології, де також розглядає расовий фактор як вирішальний чинник історії, розподіляє раси на вищі й нижчі. Цивілізація кожного народу починається з того моменту, коли в нього включаються представники арійської раси — елітного елемента суспільства, завдяки якому відбувається розвиток матеріальної і духовної культури народу.

Ляпуж вважав, що чистота раси зумовлює тривалість існування цивілізації і її суб'єктів, тоді як метисизація веде до вироджування народу. Розглядаючи історію народів як історію їх «євгенічних елементів» (від грец. еи^епез — хо-рошого роду), Ляпуж приходить до висновку про існування «закону» «інтенсивного знищення більш досконалих», прояви якого ведуть до «зменшення людей вищої раси», оскільки вони гірше пристосовані до зміни середовища і виявляються менш стійкими у порівнянні з нижчими расами.

У зв'язку з цим Ляпуж вперше вводить в соціологію по-няття «соціального відбору», який є формою прояву біоло-гічного відбору, але, на відміну від останнього, зменшує пи-тому вагу вищої раси в суспільстві. Він виділяє шість форм «соціального відбору»: військовий, економічний, політичний, правовий, моральний, релігійний, завдяки яким кількість доліхоцефалів різко зменшується, а брахіцефалів — збільшується.

Особливу увагу Ляпуж приділяв у своїй аргументації ра-сизму відомому вже головному показникові. На його основі

199

він розглядає історію народів Європи як історію боротьби двох рас — біловолосих доліцефалів (довгоголових) та чор-новолосих брахіцефалів (короткоголових). Біловолосі долі-цефали є представниками найціннішого расового типу, тоді як короткоголові чорноволосі — продукт змішування рас, наслідок метисизації.

Ляпуж твердить, що на основі дії «закону епох» головний показник має тенденцію постійного зростання, що означає в історичній перспективі перемогу представників нижчої раси круглоголових. Він зазначав, що наприкінці XIX ст. завдяки невдалому соціальному відбору у Франції одержали верх короткоголові, що несе загрозу її майбутньому. Ситуація у Франції склалася таким чином, що різко почали спадати темпи приросту населення, і був час, коли смертність перевищувала кількість новонароджених. Дехто з демографів навіть говорив про вимирання нації. На той час демографія ще не знала таких фактів, коли кількість померлих перевищувала число народжених, а отже, приріст населення був мінусовий. «Божественний порядок», про який писав І. П. Зюссмільх, підкреслюючи тенденції зростання населення, порушувався, а демографи психологічно теж не були підготовлені до подібних «винятків» із правил. Прихильники расизму намагалися використати ці факти для підтвердження своєї правоти щодо загрози народу та культурі з боку «метисизації», змішування рас тощо. З часом демографічна ситуація вирівнялася. Сьогодні Франція — одна з найрозвинутіших і процвітаючих націй світу.

Стосовно твердження Ляпужа про «закон епох» щодо зростання головного показника історія антропології свідчить, що в різні історичні проміжки часу він мав різні тенденції як до підвищення, так і до зниження. З часів середньовіччя фіксувалося збільшення головного показника, в 50—70-х роках XX ст. в ряді районів земної кулі він мав тенденцію до зменшення. Отже, слід шукати причини, що впливають на динаміку самого головного показника, а не вбачати в ньому основну рушійну силу суспільного розвитку.

Якщо представники антропосоціології О. Аммон, Ж- Ля-пуж у своїх концепціях робили спроби знайти якісь матеріали наукових даних для обгрунтування висунутих ідей, намагались аргументувати свої принципи, то переважна більшість представників расово-антропологічного напряму не надавала цьому особливого значення.

До таких «теоретиків» належав онімечений англієць Х'юстон Стюарт Чемберлен (1855—1926). Його расовий сві-тогляд формувався під впливом вчення А. Гобіно, а сама

200

концепція викладалася Чемберленом скоріше в белетрис-тичній, аніж у теоретичній формі. Частина праць присвячена творчості його тестя Ріхарда Вагнера та проблемам єв-ропейської культури. Найвідоміша його праця — «Основи XIX століття» (1899), яка постійно перевидавалася за часів фашизму, була прихильно зустрінута Вільгельмом II і стала настільною книгою Гітлера. Такою була шана одному з попередників расоненависницької ідеології фашизму.

Чемберлен розглядає європейську цивілізацію XIX ст. як вершину розвитку людської культури, що була створена нащадками «арійської раси» та її наступниками — жителями Північної Європи.

Джерелами європейської цивілізації стали три культури. Культура греків дала європейцям філософію, мистецтво, поезію, від римлян пішло громадянство, держава і право, ідея священності сім'ї та власності, а іудейська релігія євреїв породила християнство. На цій основі жителі Північної Європи — тевтони — створили власну неперевершену цивілізацію та культуру. Це стало можливим завдяки тому, що тевтонська раса є прямою наступницею арійської раси та її духу. До цієї групи Чемберлен зараховує германців, кельтів, західних слов'ян, оскільки с^ме їх зусиллями і відчуттям своєї расової чистоти створена найдосконаліша цивілізація в історії людства.

Чемберлен не обтяжує себе аргументацією фактами. На його думку, тевтонами були А. Данте, В. Шекспір, ПІ. Л. Монтеск'є, І. Ньютон, І. Кант, Г. Нельсон і т. д. Проте й расова чистота тевтонів теж неоднорідна, найбільш «чисті» її представники залишилися лише в Німеччині. Тому сучасні цивілізація та культура є «специфічно германськими», а значить, німці здатні відродити «арійський дух» і встановити в Європі новий порядок.

X. С. Чемберлен не поділяв песимістичних прогнозів А. Гобіно щодо майбутнього «тевтонської раси» і пропонував боротися за збереження її чистоти й відродження «духу» біологічних предків — «арійців». Груба расистська концепція Чемберлена просякнута антисемітизмом. Він розглядає євреїв як головного ворога тевтонів, як силу, що розкладає інші раси.

Некоректні прийоми, перекручення історії на расовій ос-нові, тенденційність підбору та подачі матеріалу зустріла осудження навіть з боку В. Ляпужа, який назвав Чемберлена «карикатуристом». Після приходу в Німеччині до влади А. Гітлера фашисти посмертно проголосили Чемберлена національним героєм, присвоїли йому титул «народного мис-лителя» і «провидця III рейху».

201

Расово-антропологічний напрям у соціології виявився безплідним; він нічого не дав для наукового розуміння лю-дини та суспільства, але це був отруйний пустоцвіт. Він ба-зувався на соціально-психологічних засадах відчуження і протиставлення народів і рас, поділу на «своїх» і «чужих». Він заклав ідеологічні основи для політичної практики фа-шизму й геноциду. Расистські концепції особливо яскраво показали свою безплідність тим, що вони спотворили й пере-крутили навіть зміст поняття «раса», підмінивши фізичні другорядні ознаки рас, які існують об'єктивно (колір шкіри, очей, особливості волосяного покриття, виступ вилиць, форма носа, губ і т. д.), штучними, вигаданими.

Расистські «теорії» свідчать не про неповноцінність рас, а про якісь патологічні порушення нормальної людської логіки на рівні здорового глузду, не кажучи про логіку наукового мислення.

§ 5. Географічна школа в соціології(Г. Т. Бокль, Л. І. Мечников, С. М. Соловйов,

В. О. Ключевський).Ґеополітична соціологія

Історично першою в соціології виникла географічна шко-ла. Спроби виявити залежність соціальних процесів від при-родних умов подивуються в працях логографів, істориків, філософів стародавнього світу, в творчості Ж- Бодена, Ш. Л. Монтеск'є та А. Р: Тюрго. Натуралістична орієнтація на дослідження географічного середовища та природних умов і їх ролі в житті суспільства була продовжена географічною школою в соціології XIX ст. Найвідомішими її пред-ставниками були Г. Т. Бокль, Л. І. Мечников та ін. ■ Позитивними елементами географічно-детерміністських концепцій було визнання природних факторів як визначаль-них у розвитку суспільства, що позбавляло соціальну теорію містицизму та спекулятивності. Проте географічній школі були притаманні загальні недоліки натуралістичного напряму в соціології: однобічність, абсолютизація природних факторів, применшення значення специфіки суспільства як особливої системи з її характерними рисами та рушійними силами. В географічній школі, як і в інших, є різні концепції — від визнання певної залежності розвитку суспільства від географічного середовища до поміркованого розуміння їх взаємодії і взаємозв'язку.

Розглядаючи географічну школу в соціології, слід зазна-202

чити певні труднощі в класифікації її представників на «со-ціологів» і «несоціологів», бо ідеї, близькі до цього соціо-логічного напряму, висловлювались ученими інших галузей знання — філософами, істориками, географами, політиками, природознавцями. «Чистих» класичних соціологів цієї школи небагато, тому ми розглядатимемо їх разом з ученими, в творчості яких ідеї географічного детермінізму впливали на їх власні концепції або набували більш широкого значення і включалися в систему соціологічної теорії як істотний елемент розуміння механізмів суспільно-історичного розвитку.

Досягнення природознавства XIX ст., безумовно., впли-нули на інтерес науковців до географічного фактору і його значення в розвитку суспільства. І, як завжди в історії науки, першою типовою тенденцією була гіперболізація цього чинника. Ілюстрацією може бути впливова установка фран-цузького філософа Віктора Кузена (1792—1867), який стверджував, що на основі знання фізичної географії країни, її флори і фауни можна передбачати, які тут живуть люди і яку роль ця країна відіграє в історії. Хоча сам Кузен був прихильником філософського ідеалізму, вважав розум елементом логосу, але його вчення свідчить про великий вплив натуралістичного світогляду XIX ст. внаслідок пров-ресу природознавства.

Типовим представником географічної школи в соціології XIX ст. був Генрі Томас Бокль (1821—1862). Займаючись вивченням історії людства, він поставив за мету простежити процеси історичної взаємодії природи та людини. Під впливом ідей О. Конта він приходить до висновку про взає-мовплив «зовнішніх» явищ на людину і людини — на зов-нішній світ. Своє вчення Бокль виклав у праці «Історія ци-вілізації в Англії» (1857—1861).

Аналізуючи «зовнішні» явища, вчений зазначає, що ос-новними з них є клімат, ландшафт, грунти та їжа, якість і кількість котрих впливають на розвиток людини та її історії. Ці природні явища, на його думку, зумовлюють особливості тілесної конституції людини, своєрідність її мислення та духовності, рівень національного багатства країни і т. д.

Бокль вбачає залежність між ландшафтом країни й ін-телектуальними та психологічними особливостями народу. Могутність і велич природи, її стихії породжують почуття страху й пригніченості у людини, зумовлюють існування за-бобонів і придушують розум, раціональне сприйняття дійс-ності. Для народів цих регіонів притаманна домінанта уяви над розсудком. Це він ілюструє на прикладі Індії, де пишна

203

природа накладає відбиток на розвиток літератури, релігійні уявлення, побут і загалом на культурний процес.

Порівнюючи Грецію з Індією, Бокль підкреслює, що при-родні особливості Греції не викликали такого жаху перед природою, як у жителів Індії. Спокійніший ландшафт, по-мірний клімат не придушували їхню уяву, а це сприяло більш раціональному, а не емоційному сприйманню навколишнього світу, більш довірливому ставленню до нього. Тому грецькі боги зображувалися подібними до людей, на відміну від грізних зображень Шіви чи Вішну. Греки менш залякані, ніж індійці, тому розвиток цивілізації у них пов'язаний з виникненням наук, з вивченням фізичних причин явищ. Природні умови — ландшафт, стихії — зумовили підкорення людини природі у відповідних регіонах і природи— людині в Європі. А це, в свою чергу, сприяло зростанню інтелектуального потенціалу її жителів, наслідком чого було збільшення значення розумового фактору і його впливу на природний, фізичний світ.

На відміну від Монтеск'є, ландшафтний фактор у Бокля є домінуючим щодо клімату. Клімат і грунти Бокль розглядає як умову накопичення багатства країною чи народом. Він підкреслює, що родючість грунту в більшій мірі сприяла розвиткові цивілізації в Стародавньому світі, тоді як європейська цивілізація розвивалася під впливом кліматичних умов, котрі стимулювали людину до праці.

їжа, її якість і кількість залежать від грунту та клімату. В Індії та Єгипті висока температура робить людей мало-здатними до тяжкої фізичної праці, а продукти для їжі, які щедро дарує природа, містять мало поживних речовин. Таким чином, при великій кількості дешевої їжі населення зростає більш інтенсивно, а ринок праці переповнений робочою силою. Надмір робочих рук породжує злиденність одних і багатство інших, а оскільки багатство і влада взаємопов'язані, то нерівність розподілу багатства зумовлює виникнення деспотичної влади у народів жаркого клімату.

У північних народів їжа обходиться дорожче, вимагає більшої затрати праці; на ринку праці потреба в робочих руках перевершує пропозицію робочої сили, що впливає на зростання заробітної платні, а тому багатства тут розпо-діляються між населенням більш рівнбмірно. Це зумовлює відповідні політичні та соціальні відносини, які не знають деспотій східного типу; тут переважають демократичні форми політичного устрою, немає таких контрастів між бідністю та багатством, як у жарких кліматичних поясах. У теплих регіонах заробітна плата має тенденцію до зниження, тоді як у більш помірних — до підвищення.

204

Таким чином, клімат, грунт, їжа, на думку Бокля, зу-мовлюють соціальну диференціацію людей, особливості по-літичних та соціальних відносин і впливають на зростання «розумового» фактору та «розподіл «розумової діяльності». В одних регіонах накопичення «розумового капіталу» відбу-вається швидко, в інших — йде сповільненими темпами. З часом у помірних зонах, до яких передусім належить Європа, люди завдяки своїй наполегливій праці набували досвід, сприймаючи дійсність на підставі здорового глузду. їх розум не пригнічувався почуттями страху і безсилля перед природними стихіями, а це стимулювало логічну діяльність, цьому сприяли також відповідні політичні та соціальні обставини. «Розумовий чинник» завдяки прогресу наукового знання з часом перетворився на провідний і став мірилом та критерієм розвитку соціальності.

На вищих етапах розвитку цивілізацій розумовий фактор стає вирішальним щодо природничого. Розвинене духовне начало перетворюється в «істинний двигун» розвитку цивілізації, як це сталося в історії Європи, бо в «європейській цивілізації рівень розвитку суспільства залежить і від «енергії людини». Так Бокль пробує поєднати об'єктивні умови і «суб'єктивний фактор» в історії розвитку суспільства.

Праця Бокля, незважаючи на певні архаїчні елементи, становить інтерес навіть для сучасного читача. Тому не ви-падково, що аргументація, факти, енциклопедичні знання і сама концепція Бокля привернули до себе увагу сучасників, вплинули на розвиток соціології, історії, географії та інших наук, а книга «Історія цивілізації в Англії» була перекладена і видана в багатьох країнах.

Основним недоліком концепції Бокля було однозначне зведення механізмів і рушійних сил історичного прогресу до географічних факторів. Тут ми бачимо прояв своєрідного редукціонізму, коли соціальне більш майстерно, ніж в інших концепціях, зводиться до природничого. Крім того, у Бокля дуже відчутні тенденції механістичного еволюціонізму, коли подібні умови викликають однакові наслідки (наприклад, цивілізації Індії та Стародавнього Єгипту), хоча між даними явищами насправді існують більш істотні відмінності. У цій концепції також проігноровані процеси соціально-економічного та культурного взаємовпливів народів і цивілізацій, які завжди мали місце в історії людства.

Бокль широко використовував дані історичної науки, етнографії, природознавства, намагався виявити статистичні закономірності в діяльності великих мас людей, проти-

205

ставляючи цей підхід традиційній історіографії, що опису-вала діяльність видатних осіб та окремі події". Раціональною стороною даної теорії було і те, що вона на новому етапі розвитку соціального знання показала актуальність і необхідність дослідження проблем взаємодії двох систем — суспільства та природи.

Г. Т. Бокль помер на 41-му році життя, так і не здійснивши :свого наміру написати багатотомну природничо-наукову історію людства та піднести історичне знання до рівня наукового опису, який за своєю достовірністю, всебічністю, повнотою не поступався б «точним» природничим наукам/Можливо, тому в його «Історії цивілізації в Англії» переважає європейсько-центристська тенденція, пов'язана з перебільшенням значення ідеального, розумового фактору в житті Європи, адже не стільки розумне цілепокладан-ня, скільки об'єктивна закономірність визначала історичний розвиток народів і цивілізацій. Слід зазначити також, що культурні та наукові досягнення Стародавнього Китаю, Індії, Єгипту й інших регіонів, країн, народів і їх культур на тисячоліття випередили за часом духовний і матеріальний розвиток народів Європи, а занепад їхніх культур був по-в'язаний з іншими причинами.

Розвиток географічної науки XIX ст., яка не обмежувалася вивченням лише природничих об'єктів, значно вплинув і на соціологію. На стику соціально-економічних, соціально-екологічних і проблем географічного середовища виникає своєрідний симбіоз — соціогеографія, на ниві якої працюють і географи (К. К. Ріттер, О. Гумбольдт), й соціологи (Ж- Ж- Е. Реклю, Мечников).

Французький географ, соціолог, політичний діяч Жан -Жак Елізе Реклю (1830—1905) у своїй всесвітньо відомій праці «Людина і Земля» (1886—1894) значну увагу приділив аналізу географічного середовища в соціальній історії. Він не був представником географічного детермінізму, хоча для його творчості характерне перебільшення значення природного середовища в житті суспільства. Можливо, це сталося несвідомо, оскільки дуже багато уваги він приділив описанню життя Земної кулі як єдиного цілісного об'єкта, в якому розкривав взаємозв'язок і взаємодію природних явищ (а при розгляді певного процесу чи системи завжди важко зберегти пропорції і тому, як правило, кожен учений дещо перебільшує значення й універсальність тих явищ, які виступають предметом його дослідження).

Е. Реклю зробив спробу дати загальну картину розвитку людства. В поєднанні з літературним талантом і великим знанням історії природи і людства він аналізує у своїй

206

пращ взаємодію природи та суспільства, показує значення природних умов для розвитку людства. Він пише про необ-хідність розрізнення «статичного середовища» (природні умови) та «динамічного середовища» (соціальні умови). З появою людини, суспільства «динамічне середовище» стає визначальним у розвитку історії, і значення та вплив гео-графічного середовища на суспільство різко зменшуються у зв'язку з дією соціальних факторів.

Соціологічна система Е. Реклю не вичерпується аналізом вище розглянутих аспектів. Як теоретик анархізму й активний учасник І Інтернаціоналу, боєць Паризької Комуни, він багато уваги приділяв вивченню рушійних сил історії, захищав суб'єктивістську теорію героїв та героїчного в історичному процесі, вважав критерієм суспільного прогресу наявність геніїв у суспільстві та здатність останнього використовувати їх інтелектуальний потенціал.

Визначне місце в історії географічної школи в соціології займає прихильник французького напряму в соціогео-графії, публіцист, географ, соціолог Лев Ілліч Мечников (1838—1888), брат видатного російського біолога, учасник боротьби за національне звільнення Італії, друг Гарібаль-ді. Головна соціологічна праця Л. І. Мечникова «Цивілізація та великі історичні ріки» вийшла в світ французькою мовою в 1889 р., а через десять років була видана в Росії, де дістала високу оцінку наукової громадськості, зокрема Г. В. Плеханова.

В центрі соціологічної концепції Мечникова лежить ідея суспільного прогресу історії людства. Соціальний прогрес пов'язаний з розвитком промислового виробництва і техніки, які свідчать про гігантське зростання влади людини над силами природи. Прогрес також безпосередньо пов'язаний з еволюцією соціальних зв'язків між людьми і «фактом зрос-тання загальнолюдської солідарності». Ці явища та процеси, підкреслює Мечников, є критерієм і ознакою суспільного прогресу.

Виходячи з учення Ч. Дарвіна про боротьбу за існування та природний добір у біологічному світі, Мечников зазначає, що ці процеси ведуть до диференціації організмів та органів і спеціалізації їх функцій, які в сукупності «колективної роботи всіх органів» забезпечують життя цілісному організмові. Життя ж суспільства значно складніше, ніж у біологічному світі, і вивчати суспільні процеси та явища мусить соціологія. Вона має бути точною наукою і вивчати «специфічний закон соціального життя», давати критерій безпомилкового визначення прогресу, досліджувати прояви солідарності й об'єднання людських сил.

207

На відміну від біологічного світу, де відбувається бо-ротьба за індивідуальне існування, в соціальній сфері, нав-паки, люди об'єднують свої зусилля для досягнення загальної мети. Об'єднання індивідуальних зусиль у боротьбі за життя Мечников називає кооперацією, чи принципом угоди.

Суспільство можна уподібнювати організму, як це робили О. Конт чи Г. Спенсер, але не можна ототожнювати їх, оскільки вони істотно розрізняються між собою.

Розглядаючи еволюцію форм соціального життя, Меч-ников показує, що, починаючи з біологічних форм, ми від-криваємо асоціаційні тенденції в органічному світі (об'єд-нання клітин в організмі, сполучення біологічних особин за-ради виживання і так аж до найвищих форм людської коо-перації, що утворюються на основі психологічних механіз-мів). Люди об'-єднуються, кооперуючи свої спільні зусилля з метою виживання. Природа рідко створює сприятливі умови для існування людини. Навпаки, в переважній більшості фізико-географічні умови дуже тяжкі для її життя, і люди можуть забезпечити своє існування лише завдяки розумній організації різнорідної і багатоманітної діяльності на основі кооперації й солідарності, навіть не усвідомлюючи цього. Постійну тенденцію зміцнення соціального зв'язку між лю-дьми і «фактичного нарощування загальнолюдської солі-дарності» Мечников розглядає як доказ існування загального прогресу людства. Духовні критерії прогресу він не визнавав, зважаючи на їх відносність і ненадійність, а тому зробив спробу знайти те спільне, об'єктивне і незалежне від суб'єктів та їх свідомості, що притаманне кожній цивілізації і всім народам.

Аналізуючи історію і культуру різних цивілізацій і наро-дів, учений приходить до висновку, що таким об'єктивним фактором їх розвитку є географічне середовище—всеза-гальний елемент і умова буття суспільства безвідносно до простору і часу.

Із сукупності природно-географічних та фізичних явищ Мечников виділяє гідрологічний (водний) компонент як го-ловний, детермінуючий у житті й культурі кожного народу, кожної цивілізації, як те спільне, загальне, що притаманне людству в різні часи і на різних етапах його розвитку. Ви-знання гідрологічного фактору як вирішального щодо су-спільного прогресу не означає, що Мечников відкидає всі інші фактори географічного середовища, навпаки, він вважає його життєвим синтезом усієї сукупності складних умов клімату, грунту, конфігурації Землі, геологічного складу», яким є ріка.

Вчений розглядає гідрологічний чинник як своєрідний208

фокус, у якому перетинаються і зосереджуються всі інші елементи природного середовища. Вони синкретично вияв-ляють себе через водний фактор, навколо якого і завдяки якому відбувається становлення і розвиток людської історії. Як доказ Мечников наводить приклади зародження індійської культури в басейнах рік Інду та Гангу, китайської — біля Хуанхе та Янцзи, асірійсько-вавілонської по Тигру та Євфрату, єгипетської — на берегах Нілу. Під страхом неми-нучої смерті, зазначає він, ріка-годувальниця змушувала населення об'єднувати свої зусилля на спільній роботі, вчила солідарності, хоча люди не завжди це усвідомлювали.

Мечников підкреслював, що він «далекий від географіч-ного фаталізму», оскільки намагався віднайти причину ви-никнення і розвитку цивілізацій у взаємозв'язку між гео-графічним середовищем і здатністю людей до кооперації та солідарності. Тим самим соціолог показує активний характер історичного суб'єкта, значення рівня його організації, активності, вміння використовувати ріки, а отже, і впливати на навколишнє природне середовище.

Народи, які жили в басейнах тропічних річок, мали багату фауну і флору, що забезпечувало їм необхідні засоби існування і менше стимулювало до кооперації, прикладання сумісної праці, а отже, і до солідарності. Це гальмувало розвиток культури й уповільнювало темпи прогресу. У су-ворих природних умовах, наприклад у середніх і нижніх районах рік Єнісею, Обі, Лени та інших люди витрачали багато зусиль і енергії на виживання, пристосування до се-редовища і не завжди виходили переможцями в цій боротьбі. Такі процеси теж уповільнювали темпи суспільно-істо-ричного розвитку. Саме тому цивілізації виникають і розви-ваються в помірних широтах з температурою повітря +15 — +22°.

Залежно від зміни масштабів взаємодії з гідрологічним фактором розвиток історії людства Л. І. Мечников поділяє на три періоди. Перший період — річковий, охоплює стародавні віки й обмежується чотирма великими цивілізаціями — Єгипту, Месопотамії, Індії та Китаю. Другий період — середземноморський, охоплює 25 віків, розпочинається із заснування Карфагена й триває до часів Карла Великого (742—814). В цю епоху виникають культури Фінікії, Карфагена, Греції, Риму, Візантії, а люди освоюють не лише Середземне море, а й Чорне та Балтійське. Третій період — океанічний. Це—епоха домінування культури західноєвропейських країн, розташованих на берегах Атлантичного океану. Воно є передднем початку всесвітньої епохи, що за-

209

роджується в XIX ст. У межах кожного періоду Мечников виділяє особливі епохи, що характеризують даний період.

Періодизацію історії розвитку людства, безумовно, можна критикувати, не погоджуватися з нею. Тут однотипні цивілізації, наприклад єгипетська та фінікійська, належать дорізних епох, а різнотипні (Рим і держава Карла Великого) — до однієї. Але не хибні чи спірні положення, а раціо- ,нальні елементи концепції Мечникова заслуговують на увагу. Вони полягають у тому, що він уперше фундаментальнорозробляє ідею взаємодії суспільства та природи і показуєїї значення для погресу людства.

Л. І. Мечников у своїй праці рішуче виступав проти ра-сизму, заперечував існування «вищих» і «нижчих» рас, їх різну роль в історії. Він доводив, що раса є не причиною історії, а її продуктом, результатом дії сукупності фізичних умов у процесі розвитку людей у різних фізично-геогра-фічних середовищах. Усі народи і раси створювали свою культуру й цивілізацію, де останні були продуктом різних етнічних елементів.

Серед прихильників географічного детермінізму, надзви-чайно популярного і досить впливового у XIX ст., було ба-гато представників різних галузей наукового знання.

Історія науки XIX ст. особливо багата на дослідження різноманітних елементів географічного середовища, які роз-глядались як фактори, що детермінують історичний процес. Так, соціолог П. Мужоль вважав, що цивілізація поширю-ється з гір на земні рівнини, а згодом і на воДні простори, причому у напрямку від екватора до полюсів.

У працях відомих російських істориків С. М. СоловйоваТа В. О. КЛЮЧЄВСЬКОГО Теж ЧІТКО ПрОСТежуЄТЬСЯ ВПЛИВ КОНтцепції географічного детермінізму. Сергій Михайлович Со-ловйов (1820—1879) у праці «Історія Росії з найдавніших часів» (1851—1879) зазначає, що своєрідне географічне по-ложення країни між Європою й Азією зумовило ведення по-стійної боротьби з кочовими племенами. Кріпацтво він роз-глядав як вимушену міру, викликану необхідністю викорис-тання жорстких форм керування підданими, потребами «примноження війська» у зв'язку з величезними просторами країни, суворістю кліматичних умов.

Під впливом С. М. Соловйова в творчості Василя Йоси-повича Ключевського (1841—1911) також визнається ви-значна роль географічного фактору. Ці ідеї найповніше відображені в його праці «Курс російської історії». Вчений пов'язував основні періоди історії Росії з колонізацією чужих земель і розглядав її як «основний фактор російської історії».

210

Історичний процес Ключевськии розглядає як єдність двох сил — людського духу (особа та суспільство) і «фізичної природи» країни. Клімат, напрямок вітрів, грунти, рослинні пояси (степ, ліс), води — все це впливає на розвиток країни, різні сторони життя й побуту населення, поділ праці, на спілкування тощо. Вслід за Мечниковим Ключевськии пише, що ріка привчала людей до співжиття та товариськості, виховувала дух заповзятливості, артільності, привчала людину'відчувати себе членом суспільства.

Виникнення-Російської централізованої держави Клю-чевськии також пов'язував із особливостями природних умов, за яких великі степові простори, відсутність нездоланних природних перепон для ворожих племен і народів зумовили створення централізованої влади для захисту від зовнішньої навали. Аргументи, на перший погляд, переконливі, але ж чому тоді централізовані держави виникають і в країнах з важкодоступними природними перепонами— горами, ріками, морями тощо?

Відома спроба російського філософа, історика Бориса Миколайовича Чичеріна (1828—1904) пов'язати періоди татаро-монгольських експансій із зростанням кочового на-родонаселення; коли не вистачало пасовиськ для скота, падав життєвий рівень тощо, то все це, на думку вченого, сти-мулювало нашестя кочівників з метою захоплення нових земель, збору данини і т. д.

Колоніальна політика європейських держав у XIX ст. в певній мірі зумовила формування в географічній школі особ-ливого напряму, який дістав назву «геополітика». її контурні елементи вимальовуються ще у більш ранніх авторів, хоча вони й не надавали цьому якогось політичного значення і не приходили до тих висновків, які робили з їх спадщини більш пізні ідеологи.

Одним з таких авторів був німецький учений — зоолог, географ, етнограф, соціолог Фрїдріх Ратцель (1844—1904), засновник «політичної географії». Основні роботи — «Ант-ропогеографія» (1882—1891), «Політична географія» (1897), «Простір і час у географії та геології. Натурфілософські спостереження». Він вважав, що фактори географічного середовища мають визначальний вплив на економіку, по-літичний устрій, культуру і психологію народів. Так, зем-леробським народам притаманні слабкість, відсутність муж-ності та завзятості, просторова замкнутість того чи іншого народу породжують традиціоналізм, а степи — дух економії і централізовану владу. Розташованість країни у певній півкулі, частині світу, наявність озер, рік, морів, пустель— усе це, на його думку, визначає хід історії.

211

У творчості Ф. Ратцеля відчутний вплив органіцизму. Він уподібнює державу живому організмові, який може зростати й розвиватися, якщо розширюватиме свої географічні кордони і занепадатиме в старих межах свого існування. Ознакою розвиненої культури він вважає прагнення до збільшення території. У праці «Земля та/ життя» зазначається, що коли народ протягом свого історичного існування мав обмаль землі, то його покликанням було поліпшення зовнішніх кордонів, збільшення своєї площі шляхом завоювання сусідніх земель, набування віддалених колоній. Як прихильник концепцій «дифузіонізму» (взаємовпливу культур), він розглядав культуру як процес взаємодії і взаємовпливу їх одна на одну, виступав проти расистських концепцій «вищих рас» і «вищих, елітних» культур. Проте ці прогресивні елементи в поглядах Ратцеля не завадили використанню його ідей в ідеології німецького фашизму, проголошенню його «дідусем» німецької геополітики.

Геополітика виокремлюється в самостійну течію на по-чатку XX ст. Одним з її теоретиків був шведський географ і юрист Рудольф Челлен, який уперше запропонував цей термін. Концепція Челлена спирається на ідеї расизму, ор-ганіцизму, соціал-дарвінізму тощо. Державу він розглядає як географічний організм, для існування якого необхідний територіальний простір. Держава розвивається за рахунок розширення своїх кордонів, оскільки їй притаманне праг-нення до влади і панування.

Геополітика грунтувалася не на фактах науки, а на «здо-ровому глузді», вигадках, шовінізмі, расизмі тощо. Це була спроба ідеологізації географії та соціології і використання їх у політичних цілях.

У Німеччині найвідомішим представником геополітики був генерал Карл Хаусхофер, засновник центрального органу геополітиків «Геополітичного журналу». Він розглядає державу як «живу надістоту», необхідною умовою існування якої є «біологічні закони росту». Під ними Хаусхофер розумів постійне розширення території шляхом загарбання сусідніх земель, захоплення колоній тощо. Він увійшов в історію як один із авторів концепції «рухомих кордонів». Після приходу Гітлера до влади був його радником, очолював інститут геополітики, потім став президентом фашизованої академії наук. Був заарештований і засуджений після краху фашизму в Німеччині.

Серед натуралістичного напряму в соціології расово-антропологічна та геополітична школи були найреакцій-нішими й антинауковими. В цілому ж географічна школа,

212

абсолютизуючи природне середовище в історичному процесі, вперше поставила питання про характер взаємодії та взаємовпливу суспільства і природи. Практичне значення цієї проблеми в той час ще не було усвідомлене, і лише суспільство другої половини XX ст. цілком зрозуміло її.

Географічний фактор у житті суспільства дуже істотний. Без природи немає суспільства. Людина походить із світу природи і генетично є природною істотою. Природні джерела засобів праці та засобів життя складають неодмінну умову існування та розвитку суспільства, бо людина — істота соціобіологічна; вона не може фізично існувати без сонця, повітря, води, їжі, джерел енергії, корисних копалин тощо. Тому значення географічного чинника в історичному процесі не можна ігнорувати (географічний індетермінізм), але й не слід перебільшувати, розглядаючи як головну причину соціального прогресу (географічний детермінізм).

Тут проблема полягає не в нехтуванні географічного се-редовища і його значення в житті суспільства, а у визначенні його ролі й місця серед інших факторів, найперше — соціальних, що більш істотно детермінують історичний роз-виток суспільства.

Концепції географічного детермінізму в соціології є своє-рідним варіантом, відлунням стародавніх міфологічних та натурфілософських уявлень про тотожність природи і сус-пільства, гармонію космосу та суспільства як його невід'ємної частки. Пізніше теософські та філософські концепції протиставляють природу та суспільство за принципом сти-хійності і розумності.

Географічна школа, узагальнюючи багатий природничо-науковий та соціокультурний матеріал, не змогла визначити правильне співвідношення між соціальними та природними умовами існування та розвитку суспільства і надала перевагу останнім. Науково-технічний-прогрес XX ст. і його негативні наслідки на природу зумовлюють сьогодні, пошуки збереження гармонії між суспільством та природою і безпосереднє втручання людини в захист природи і збереження її як умови власного існування.

Запитання для самоконтролю

1. Які причини виникнення соціологічного натуралізму?2. Чому для ранніх етапів розвитку людини характерна антропо-

логізація та анімалізація природи, а на більш пізніх — натуралізація суспільства?

3. Чому аналогія та редукціонізм не виправдали себе як пізнавальні засоби в соціології?

4. Проаналізуйте основні положення соціології Г. Спенсера і покажіть її сильні і слабкі сторони.

213

5. Розкрийте зміст вчення Г. Спенсера про «надорганічну еволюцію» і покажіть її зв'язок з його загальною еволюційною теорією.

6. Доведіть, чому принципи органіцизму не можуть бути плідними при вивченні явищ суспільного життя.

7. Розкрийте зміст і значення вчення Г. Спенсера про соціальні ін-ститути.

8. У чому полягає заслуга Спенсера в історії соціології?9. Розкрийте причини виникнення і характерні риси соціального

дарвінізму і поясніть, чому він виявився теоретично неспроможним дати наукове розуміння суспільних явищ і механізмів їх розвитку?

10. Проаналізуйте зміст основних концепцій расово-антропологічної школи і поясніть, чому це не лише не наукова, а й соціально реакційна система поглядів на суспільство?

11. У чому полягає значення і роль географічної школи в соціології і які об'єктивні тенденції взаємодії системи «суспільство—природа» вона виявила?

12. Розкрийте сутність геополітичної соціології та її наукову не-спроможність.

ГЛАВА 7

К. МАРКС І СОЦІАЛЬНА ТЕОРІЯ МАРКСИЗМУ

§ І. Загальні теоретичні принципи

Майже півтора сторіччя не вщухають суперечки навколо теоретичної спадщини К. Маркса і Ф. Енгельса. Марксизм, на відміну від гегельянства, позитивізму чи функціоналізму, виступає не лише як напрям теоретичної думки, а й як впливова течія думки суспільно-політичної, що тісно пов'язана з масовими соціальними рухами минулого і нашого сторіч (насамперед із соціалістичним робітничим рухом). Ще за життя засновників марксизму їх суспільно-політичні погляди знайшли втілення у програмних документах ні-мецької соціал-демократії і'набули значного поширення у західноєвропейських країнах, а пізніше — у Росії та країнах Сходу, де з приходом до влади комуністичних режимів відповідним чином модифікований марксизм став офіційною державною ідеологією. Остання обставина практично виключила можливість аналізу наукової спадщини Маркса і Евдельса в історичному контексті.

У нашій країні марксизм-ленінізм тривалий час виступав у ролі квазірелігійної системи, догматами якої освячувалася тоталітарна політика. Водночас там, де марксизм виник і формувався, ставлення до нього було більш критичним, а тому так званий «західний марксизм» більш відкритий до діалогу й інтеграції з іншими напрямами суспільно-

214

політичної думки. Багато сучасних західних соціологів, кри-тично сприймаючи зміст цієї концепції, не заперечують вод-ночас історичних заслуг К. Маркса у формуванні та розвитку соціологічної думки. Його ім'я називають поряд з іменами Конта, Дюркгейма, Вебера та інших класиків цієї науки, хоча, як зазначає Є. Шацький, віднести Маркса до соціологів у строгому значенні цього слова все ж досить важко, і не тільки тому, що він не вживав слова «соціологія» та був якнайгіршої думки про Конта. І причиною цього є те, що засновники марксизму вважали своїм життєвим покликанням не чисту науку як таку, а прагнули тісніше пов'язати наукову роботу з політичною діяльністю в рядах соціалістичного робітничого руху. К. Маркс не приховує відвертої тенденційності своїх економічних праць як таких, що спрямовані проти панування буржуазії, на захист інтересів робітничого класу. Він вважає, що саме в його науковій творчості ці інтереси знаходять адекватну теоретичну форму. Така позиція типова для лідера-харизмати-ка, який з самого початку переконаний у власній правоті, а не для вченого-фахівця, котрий прагне до діалогу з колегами з метою пошуку істини. З цією обставиною пов'язані підкреслена категоричність наукових висновків засновників марксизму і профетичний тон деяких їх праць, який різко контрастує з академічним характером праць більшості су-часних їм соціологів.

'Як і інші визначні соціальні мислителі минулого сторіччя, Маркс прагне по-новому осмислити майже всі сучасні йому соціальні науки — насамперед економічні, історичні, правові, політичні та ін. Однак на відміну від більшості фундаторів «буржуазної соціології» він ніде не ставить питання про створення нової окремої науки про суспільство, методи якої не були б ідентичними методам політичної економії, правознавства, історії і т. ін. Тому прагнення всіх засновників соціології до легітимації предмета і методів цієї нової наукової дисципліни не знаходить у працях Маркса ніякого відгуку (і це при тому, що своєю науковою місією він вважає здійснення перевороту у поглядах на суспільство) .

/~^К. Маркс, як відомо, поставився до контівської класифі-кації наук і його «проекту» соціології різко негативно. Конта засновник марксизму вважав лише спеціалістом у галузі математики і фізики, котрий у порівнянні з Гегелем являє собою щось жалюгідне. Заперечуючи саму можливість існування у позитивізмі якогось раціонального зерна, К. Маркс протиставляв йому гегелівський діалектичний метод, котрий, на його думку, слід лише «матеріалістично»

215

переосмислити й поставити з голови на ноги. Таким чином, засновники марксизму вважають головною проблемою не розмежування між філософією і «позитивним», спеціально-науковим знанням, а заміну «неправильних» філософських засад правильними, науковими. Переворот у поглядах на суспільство, про який К- Маркс і Ф. Енгельс ведуть мову починаючи з середини 40-х років минулого сторіччя, тісно пов'язаний саме з оцією Марксовою травестією, пере-лицюванням гегелівської діалектики, зокрема його концепції історичного процесу. Згідно з Гегелем, всесвітня історія являє собою процес, у ході якого абсолютний дух відчужується, а потім, подолавши відчуження, знову приходить до ідентичності з самим собою. Тому навіть далекі зовні від духовного смислу події і явища в дійсності виявляються1

такими, що причетні до цього смислу. У Маркса ж категорія абсолютного духу поступається місцем поняттю «людської предметної діяльності», а останнє поступово ідентифікується з поняттям «матеріального виробництва». Таким чином, місце діалектики абсолютного духу тут займає діалектика матеріального виробництва, а суто філософська проблематика відходить на другий план перед проблематикою економічною, котра, щоправда, осмислюється Марксом досить нетрадиційно.

Призначаючи у зрілий період творчості напрям своїх до-сліджень як «критику політичної економії», засновник марк-сизму ніколи не вважав за потрібне проводити скільки-небудь чітке розмежування між «позитивним», емпірично об-грунтованим дослідженням і суто філософськими пробле-мами. Так, наприклад, для Маркса принципово важливим є питання про те, матеріалістичні чи ідеалістичні світоглядні принципи дослідника, який працює у галузі економічної науки. Відповідаючи на критичний закид щодо правомірності застосування до вивчення механізмів капіталістичного товарного виробництва «тріадичної» діалектики Гегеля, він твердить, що це цілком допустимо, оскільки «матеріа-лістичне» застосування надає методові принципово нового змісту. Як і Гегель, Маркс надає виключно великої ваги питанню про «порядок категорій» науки, залишаючи поза розглядом проблему надійності її емпіричної бази і зв'язку між емпіричним і теоретичним рівнем дослідження. Це викликало в подальшому різку критичну реакцію з боку деяких соціологів, котрі, як, наприклад, М. Кареєв вважали марксистську соціальну філософію поступкою спекулятивним поглядам і кроком не вперед, а назад від Кон-та. Для такого висновку є певні підстави, проте все ж вважати Маркса мислителем «доконтівської» доби було б

216

неправильним. Маркс, якщо говорити мовою сучасної логіки науки, творив своєрідні «когнітивно-метафоричні моделі», в межах яких науковий дискурс поєднаний з метафорою, значення якої чітко не фіксоване. Такий метод дає змогу створювати певні «портрети суспільства», де одні його риси свідомо підкреслені, виділені, а інші ледь окреслені, розми/гі. Пізніше М. Вебер назве такий метод методом «ідеальної типізації».

Сучасний дослідник Л. Веквонт вважає, що результати теоретичних розв'язок К- Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох когнітивно-метафоричних моделей — «базису-надбудови», «органічної цілісності суспільства» та «діалектичного розвитку» його. 'ТГерезорот у поглядах на суспільство К. Маркс пов'язує насамперед не з появою соціології, а з принципово новим, як він вважає, розумінням субстанції, першооснови суспільного життя. Ті функції, які згідно з Контом і його послідовниками мала виконувати соціологія, фактично вже виконує, як переконаний Маркс, політична економія — наука про економічну структуру суспільства. Аналіз ранніх праць К. Маркса («Економічно-філософські рукописи 1844 року» або написані разом з Ф. Енгельсом «Святе сімейство» чи «Німецька ідеологія») дає змогу простежити, як поступово зростає його переконаність у тому, що категорії економічної науки виступають чимось на зразок універсального ключа практично до всіх філософських, політичних та культурологічних проблем. Так, торкаючись фундаментальної проблеми філософської антропології — проблеми смислу людського існування («сутності людини»), Маркс пробує прямо й безпосередньо поз'язати її з дією механізмів поділу суспільної праці і функціонування інститутів приватної власності та грошей. Підкреслюючи виключно негативні наслідки поділу суспільної праці (відчуження результатів праці від виробника), він не лише залишає поза увагою його позитивне значення для прогресу цивілізації, а й приходить до висновку про виключно негативну роль основних економічних і правових інститутів як знарядь «відчуження людської сутності».

Антропологічні ідеї ранніх праць Маркса мають певне гуманістичне забарвлення (протест проти соціально несп-раведливого устрою, за якого людина праці опиняється у нелюдських умовах), однак цей гуманізм відзначається де-якою тенденційністю—автор переконаний, що перебудова економіки на комуністичних засадах, ліквідація приватної власності та тотальне усуспільнення усього дають ключ до вирішення «останніх питань» людського буття.

217

Нігілістична тенденція, пов'язана з запереченням значення правових, етичних, релігійних цінностей як чогось вторинного у порівнянні з матеріальними інтересами, зна-ходить свій вияв і у концепції «матеріалістичного розуміння історії». Поняття «способу виробництва матеріальних благ», яке до того вживалось переважно в історії господарства, К- Маркс і Ф. Енгельс застосовують у загальнасоціо-логічному контексті, намагаючись пояснити за його допомогою усю багатоманітність форм соціального життя. Згідно з матеріалістичним або, точніше, економічним розумінням історії, система матеріально-виробничих відносин складає першооснову, «базис», на якому грунтуються всі інші відносини людей—правові, політичні, ідеологічні. Еконо-мічна сфера у такому випадку набуває значення певної суб-станції, або «незалежної змінної» щодо інших соціальних явищ і процесів. Хоча прихильники марксизму формально не заперечували і так званого «зворотного впливу» надбудови на базис, детальної розробки теорія взаємовпливу економічних і правових, політичних і культурних інститутів у межах марксизму не набула. Тому, як стверджує ряд авторів, марксистське матеріалістичне розуміння історії грунтується на засадах економічного редукціонізму.

^Однак слід мати на увазі, що обмежувати зміст соціальної теорії Маркса лише моделлю «базис-вадбудова» було б неправильно. Засновник марксизму неодноразово вживає стосовно суспільства такі вирази, як «соціальний організм», «органічна цілісність», «тотальність» тощо. «Теперішнє сус-пільство,— пише він,— не твердий кристал, а організм, який здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень». Маркс надавав винятково великої ваги проб-лемі функціональної інтеграції сучасного йому суспільства, де всі елементи, як він вважав, підпорядковані одній меті. Таким чином, можна зробити висновок про певні типологічні паралелі між марксизмом і ідеями соціологічного органіцизму. Не менш важливу роль у Марксовому розумінні суспільства відіграє принцип діалектичного розвитку, йдеться насамперед про відношення єдності і взаємозапе-речення між різними структурними рівнями й елементами суспільства, а також між різними фазами процесу його розвитку. Діалектичний принцип орієнтує на вивчення процесів суспільної динаміки як певних фаз, де гармонійні зв'язки порушуються дисонансами і конфліктами, розв'язання яких дає підставу до відновлення гармонії на якісно іншому рівні. Особливо плідною у науковому відношенні виявилась ідея діалектичного поєднання об'єктивних і суб'єктивних факторів суспільного розвитку. Не вживаючи ще термін

218

«соціальна дія», К. Маркс надавав водночас винятково ве-ликої ваги «діяльному факторові». Історія, пише він,— це не що інше, як діяльність людини, що досягає своїх цілей. Процеси соціальних змін, за Марксом, здійснюються не самі по собі, а лише внаслідок людської діяльності і шляхом цієї діяльності. Проте слід постійно враховувати, що соціальна діяльність людей розгортається в певних «матеріальних умовах», обмежена певними інституційними рамками і залежить також від рівня суспільної свідомості. Особливого значення засновники марксизму надавали раціональній критиці «фетишистських» уявлень у сучасній їм суспільній свідомості. Зокрема, К- Маркс гостро критикував буржуазних економістів за їх «товарний фетишизм» — нерозуміння того, що вартісні відносини є прихованою формою певних відносин між людьми.

§ 2. Теорія буржуазного суспільства і класової боротьби

Формування марксизму здійснювалося в умовах рево-люційного піднесення, що охопило західноєвропейські країни у 40-і роки минулого сторіччя. К- Маркс і Ф. Енгельс оцінювали події 1848—1849 рр. крізь призму ідеології со-ціалістичного руху, називаючи свої погляди на відміну від поглядів інших представників цього напряму «науковим со-ціалізмом». Однією з головних засад наукового соціалізму виступає теорія класової боротьби між буржуазією і проле-таріатом як рушійної сили суспільного розвитку (слід заз-начити, що тезу про класову боротьбу як зміст новітньої європейської історії вперше сформулював Ф. Гізо).

На відміну від А. Сен-Сімона і О. Конта, котрі теж звер-талися до питання про соціальні наслідки промислового перевороту у західних країнах, фундатори марксизму дово-дять, що суспільний лад, який формується на «індустрі-альних» економічних підвалинах, є ладом, далеким від ідеалів прогресу, нестабільним і внутрішньо суперечливим. Вони визнають, що сучасне їм західне суспільство — це сус-пільство з небувало високим рівнем розвитку продуктивних сил. Однак ті виробничі відносини, що складають основу усіх інститутів цього суспільства, вже не відповідають рівневі розвитку продуктивних сил. Ця невідповідність виявляє себе, зокрема, в суперечності між суспільним характером індустріального виробництва і приватним характером присвоєння матеріальних благ, що дає змогу власникам

219

засобів виробництва (буржуазії) експлуатувати виробників (пролетаріат).

К- Маркс назвав капітал, найману працю і земельну власність основними елементами внутрішньої структури буржуазного суспільства, яким відповідають три великі сус-пільні класи — буржуазія, пролетаріат і селянство. Слід, проте, мати на увазі, що марксистська концепція соціальної структури пов'язана насамперед із аналізом антагоністичних відносин між буржуазією і пролетаріатом як головними класами, тобто грунтується на уявленні про двополюсний, бінарний характер структури буржуазного суспільства (інші елементи соціальної структури, як вважали засновники марксизму, мають схильність тяжіти до того чи іншого з двох полюсів, і їх соціальні функції можна вважати другорядними). Головною структуротворчою ознакою класу у Марксовому розумінні виступає право володіння засобами виробництва або відсутність такого права (володіння лише власною робочою силою). На відміну від Токвіля Маркс вважає, що в буржуазному суспільстві має місце постійна асиміляція проміжних елементів соціальної структури (селянства., дрібної буржуазії, інтелігенції), внаслідок чого конвергенція між антагоністичними класами і формування «середнього класу» тут практично неможливі. Тому загострення соціальних конфліктів і доведення їх до соціального вибуху — пролетарської революції — це, на думку засновників марксизму, об'єктивна тенденція соціального розвитку, протидія якій безглузда, тоді як стимулювання та прискорення, навпаки, цілком доцільні й виправдані.

Висновки К- Маркса і Ф. Енгельса стосовно специфіки класової структури буржуазного суспільства грунтувались і на їх особистих спостереженнях за умовами праці та побуту фабричних робітників Великобританії. Результати цих спостережень покладені, зокрема, в основу праці Ф. Енгельса «Становище робітничого класу в Англії», де широко використані статистичні документи (дані переписів і статис-тичних щорічників) та матеріали періодичної преси. Автор 'ставить за мету дослідити ті зміни в характері праці та способі життя англійських ремісників, які принесла промислова революція. Праця Енгельса містить короткий опис нової економічної інфраструктури Англії, в ній також аналізуються житлові умови населення пролетарських районів великих індустріальних міст, конкуренція між місцевим населенням та ірландськими імігрантами тощо. Значну увагу приділено тут фактам моральної статистики, які свідчать про ріст злочинності та загальний занепад моралі серед тру-

220

дового населення, а також аналізові становища окремих соціально-професійних груп — фабричних робітників легкої промисловості, кустарів, робітників гірничодобувної промисловості та найманих сільськогосподарських робітни-ків. Фактичні дані, як переконаний Енгельс, свідчать про невпинне погіршення матеріальних умов життя пролетаріату, його стрімку пауперизацію і як наслідок різку поляризацію суспільства на два протилежні класи. Тут, пише він, маючи на увазі сучасні йому великі індустріальні міста, «існує лише клас багатих і клас бідних, бо дрібна буржуазія з кожним днем все більше щезає».

У даному випадку йдеться про характерне для поглядів засновників марксизму двополюсне уявлення про соціальну структуру, у якій немає місця для інтегралістських тенденцій і їх носія — середнього класу. В цілому дослідження Енгельса пройняте сильним політичним пафосом — ідеєю антибуржуазності, боротьби за комуністичний ідеал сус-пільного устрою. Він гостро критикує соціальну політику британського уряду і прогнозує близький початок відкритої, безпосередньої війни бідних проти багатих. Таким чином, емпіричні висновки соціографії сусідять у цій пр'аці з ідеологічними тезами про наступну пролетарську революцію, яка ліквідує приватну власність на засоби виробництва. Таким чином, марксистська концепція класів і класової боротьби має чітко визначену політичну спрямованість, виступаючи теоретичним знаряддям у боротьбі за повалення існуючого суспільного ладу і встановлення справедливого «безкласового» устрою.

К. Маркс і Ф. Енгельс неодноразово підкреслювали, що предмет їх теоретичного інтересу не суспільство взагалі, а певні історичні типи суспільства — «економічні суспільні формації». Наскрізними для всієї історії суспільного роз-витку, як вони вважають, є лише закономірності функціо-нування матеріальної основи суспільного життя, зміни спо-собів виробництва. Ці зміни, як писав К- Маркс, можна вивчати «з природничо-науковою точністю», оскільки вони являють собою певний «природно-історичний процес».'Спо-соби виробництва від первісного натурального господарства до капіталістичної товарної економіки утворюють неперервну лінію прогресу. Ручний млин, писав Маркс, дає нам суспільство з сюзереном на чолі, а паровий — суспільство на чолі з промисловим капіталістом. Водночас соціальна теорія марксизму практично надає дуже малої ваги значенню таких факторів, як прогрес правових інститутів, забезпечення прав і свобод особистості, рівень моральності, освіти тощо. Адже згідно з теорією базису і надбудови ці інститу-

221

ти та цінності не мають власної історії і не є такими ж рів-ноцінними чинниками прогресу, як продуктивні сили.

Раціональне зерно марксистського «історичного мате-ріалізму» полягає насамперед у вивченні впливу системи матеріально-виробничих відносин та інтересів на функціо-нування інших соціальних субсистем — насамперед правової і політичної. Багато нового зробив Маркс і для розуміння впливу матеріальних інтересів класів і груп на їх менталітет, психологію, а також для пояснення конкретних особливостей класових конфліктів, свідком яких він був. Намальована Марксом похмура картина буржуазної цивілізації як світу, де все людське підпорядковується логіці функціонування капіталу і людські стосунки набирають форми «відносин між речами», справила великий вплив не лише на європейську соціальну думку, а й на масову свідомість. Гостра' критика марксистами сучасного їм соціального устрою як несправедливого, антигуманного певною мірою сприяла реформуванню ранньокапіталістичної економічної системи і формуванню соціально орієнтованої державної політики. Водночас критики марксизму звернули увагу на певні однобічності як марксистської економічної моделі капіталізму, так і його радикально-революційної соціальної філософії, що орієнтована передусім на насильницькі методи зміни суспільного ладу.

Як відомо, в Росії та деяких країнах Сходу у першій по-ловині XX ст. набула поширення саме пройнята духом на-сильництва і зневаги до громадянських прав і свобод «фун-даменталістська» версія марксизму, в межах якої соціологічні погляди Маркса були значною мірою деформовані і перетворені на різновид нової міфології, яка вчила про «диктатуру пролетаріату» як обов'язкову умову переходу людства до майбутнього райського життя. Такого роду при-мітивні схеми стали ефективним засобом маскування зло-чинної практики тоталітарних режимів. Тому реконструкцією автентичного змісту соціального вчення Маркса і звільнення його від фальшивих ідеологічних нашарувань має важливе значення для подолання наслідків тоталітаризму і побудови демократичного суспільства.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає специфіка соціального вчення марксизму з соці-ологічної точки зору?

2. Дайте оцінку марксистської концепції матеріально-виробничих відносин як основи суспільного життя.

3. Назвіть основні ознаки «буржуазного суспільства» у Марксово-му розумінні. Яка емпірична база марксистської концепції буржуазного суспільства і класової боротьби?

4- Як визначаються К. Марксом механізми соціальної еволюції? У чому спільність між марксизмом і еволюціонізмом і в чому відмінність між ними?

5. Який вплив мала Марксова концепція суспільного розвитку на соціологію як науку? Як поєднується соціологічний зміст марксизму з його ідеологічним і політичним впливом?

ГЛАВА 8

ПСИХОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМ У СОЦІОЛОГІЇ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.

§ 1. Психологія народів(М. Лацарус, Г. Штейнталь, В. Вундт)

та психологія натовпу (Г. Лебон)

Прогрес наукового знання XIX ст. охоплював усі існуючі галузі, а досягнення кожної з них впливало на розвиток інших. Так було і з психологією. Значні досягнення біоло-гічної науки зумовили виокремлення психології в самостійну галузь знання, впровадження в її методичний інструментарій кількісних і експериментальних методів дослідження, сприяли широкому використанню спостереження, етнографічних матеріалів і т. д. Психологія поступово пере-ходить від дослідження індивіда до вивчення механізмів міжіндивідуальної та групової діяльності й поведінки. Роз-вивається понятійно-категоріальний апарат соціології, більш-менш чітко проступають контури розуміння суто пси-хологічних механізмів поведінки та діяльності суб'єкта; психологічна наука поступово розмежовується з біологією, фізіологією, філософією.

Криза натуралістичних спроб пояснення сутності со-ціально-історичних явищ шляхом аналогії та редукції зму-шувала шукати нові підходи в розумінні соціального. Багатий матеріал із психології індивіда все ж не давав можливості пояснити такі масові явища колективної поведінки, як мода, паніка, групові інтереси, навіювання чи наслідування та ін.

У цей період інтенсивного становлення у психології, як і в інших науках, спостерігаються спроби визначити головні механізми та детермінанти, індивідуальної та групової по-ведінки, через які можна було пояснити загальні й універ-сальні форми суспільних відносин, зрозуміти таємницю ме-ханізмів соціального розвитку. Природно, що на фоні попе-

223

редніх невдач, особливо філософії історії та окремих шкіл і напрямів у соціології, психологія не могла обминути ці про-блеми.

Подібно до географічної школи в соціології представники психологічної науки також зверталися в своїй творчості до вивчення окремих психологічних явищ та процесів і, абсолютизуючи їх значення, намагалися зобразити їх як провідні фактори щодо соціально-історичного процесу.

У зв'язку з цим розглянемо деякі психологічні теорії, в яких робилися спроби пояснити суспільство і людину через відповідні психологічні феномени.

В історію соціології включ'аються ті психологічні теорії, які не обмежувались аналізом суто психологічних явищ, а так чи інакше намагалися розглядати проблеми суспільства, його інтеграційні та рушійні механізми життєдіяльності та розвитку. Інакше кажучи, до психологічного напряму в соціології, який інколи ще називають психологічною соціо-логією, або психологізмом у соціології, належать теоретичні системи, предметом дослідження яких є загальні законо-мірності та рушійні сили суспільного розвитку, а об'єктом виступає суспільство чи великі соціальні спільності.

У другій половині XIX ст. у психології та психологічному напрямі в соціології чітко виявляються різні підходи в ме-тодологічній і теоретичній орієнтаціях психологічних дослід-жень — номіналізм та реалізм. Як і в соціології, методологія номіналізму розглядає індивіда головним елементом і джерелом діяльності, тоді як реалізм стверджує, що дійсними носіями соціальної реальності є надіндивідуальні суб'єкти— народ, маси, натовп, групи і т. п. В окремих концепціях цей принцип виявляється чітко, в інших трапляється в комбінації одного з другим.

Найвідомішими були концепції «психології народів» та «натовпу», де перевага віддавалась аналізові спільностей — етносів, великих груп і теорії наслідування, інтеракціона-лізму, інстинктивізму, де найбільш відомою різновидністю останнього є психоаналіз 3. Фрейда. Вони орієнтувалися на дослідження індивіда, котрий був вихідним пунктом у побудові загальних концепцій суспільства або в розумінні його рушійних сил і механізмів розвитку.

Оскільки всі психологічні теорії спиралися на певний емпіричний матеріал, то кожна з них містила певні раціо-нальні елементи наукового знання, що збагачувало соціо-1

логію і психологію. Водночас вони мали і певні вади, які полягали насамперед у перебільшенні значення і ролі від-повідного чинника в системі інших соціальних та психоло-гічних елементів.

224

Розвиткові психології в значній мірі сприяла і соціологія, бо багато психологічних проблем було поставлено такими соціологами, як Монтеск'є, Гердер, Спенсер, Беджгот, Гумплович, Самнер та ін.

Психологічний напрям у соціології XIX ст. був набагато пліднішим у науковому відношенні, ніж органіцизм, соці-альний дарвінізм чи расово-антропологічна школа, які орі-єнтувалися на біологію, тоді як психологія, визначаючись із власним предметом, більше була пов'язана із соціально-історичним матеріалом, з аналізом людини і суспільства як елементів соціальної системи.

Психологічному напряму в соціології теж не.вдалося подолати помилки редукціонізму, характерні для натура-лістичного напряму в соціології. Фактично психологічна школа в соціології замінила біологічний редукціонізм пси-хологічним. Вона виявилася безсилою відмежувати психо-логічні процеси, які відбуваються завдяки тим психологічним механізмам, що виникають на фізіологічній основі, від тих, які визначаються не лише природними, генетично при-родженими, а й соціокультурними факторами. Тому соціальне редукувалося до психологічного. Але можливо, що ці труднощі поділу психологічного на фізіологічні та соціальні витоки в значній мірі сприяли тому, що в цьому напрямку переважав аналіз соціально-психологічних феноменів, чим і пояснюються певні наукові здобутки психологічної соціології.

Відкриття об'єктивно існуючих механізмів психологічної діяльності людини на основі розвитку і функціонування психіки зумовило наявність значних перекосів у розвитку соціології та психології, які здебільшого пов'язані з вири-ванням окремих психологічних механізмів діяльності людини та соціальних груп і піднесенням їх до рангу основних, детермінуючих інші. Саме ці причини зумовили досить ти-повий для більшості концепцій психологічного напряму не-гативізм і скептицизм щодо вивчення еволюції та прогресу. І це закономірно, оскільки, розглядаючи психологічні ме-ханізми зумовлення людської діяльності, представники пси-хологічної соціології зупинялися на дослідженні стійких, «вічних» її детермінант, таких як інстинкти, емоції, навію-вання чи наслідування, що в своїй основі завжди лишаються сталими та незмінними в історії людського суспільства, визначають людську поведінку. Зосереджуючи увагу на суто психологічних механізмах, представники цього напряму випускали з поля зору аналіз економічних, політичних, культурних детермінант людської діяльності або ж просто виводили їх з психологічного.

8 828 225

Однією з рис, властивих психологізму в соціології, є практично відсутні спроби вивчення інтелектуального фак-тора в людській діяльності. Не розум, не свідома поведінка, а емоції, інстинкти, несвідомі імпульси, навіювання, лібідо, психологічні «опади» є предметом дослідження, і тому закономірна гіперболізація цих чинників, особливо коли вони розглядаються поза зв'язком і взаємодією з іншими — соціокультурними, економічними і т. д.

Одними з найперших концепцій психологічного напряму в соціології були концепції групової поведінки, «психологія народів» зокрема. її автори — німецькі вчені МорітцЛацарус (1824—1903) та Хейнман Штейнталь (1823—1899),засновники відомого «Журналу психології народів та мовознавства». У першому випуску вони й помістили програму своєї концепції психології народів. Головним суб'єктомісторії вчеці розглядали народ як уособлення «духу цілого»(А1І£еізі). Народний дух виявляється в спільності рис характеру, моралі, мови, міфології, вірувань, і він об'єднуєлюдей в єдине ціле, в народ. Кожна людина виступає якпредставник даного народу і має спільні з ним риси. Останні єднають людину з людиною завдяки тому, що вонинаділені особливостями природи даної спільності, живутьв єдиному середовищі, і в загальних умовах їхнього життяскладаються спільні риси характеру, діяльності та поведінки, і

Ідеї «народного духу» ми подибуємо в творчості Гердера, Гегеля і представників німецького романтизму, але Лацарус і Штейнталь, розгорнувши ідею в концепцію, все ж не дали однозначного розуміння сутності «духу народу» та не визначили його критеріїв. Проте їхньою заслугою була спроба виявлення особливостей національного характеру, який знаходить відображення в культурі та побуті даного народу. При всій невизначеності і непевності спроб окреслити національний характер все ж на інтуїтивному рівні кожен відчуває ті національні, етнічні і культурно-психологічні особливості, які характерні для того чи іншого етносу. Адже ми визнаємо пунктуальність німців, смак до традицій англійців, дотепність французів, широту натури слов'ян. Спостереження показують, що в кожній нації є свої популярні «діагнози» при нездужаннях: французи пов'язують їх з розладом печінки, німці — з серцевою недостатністю, англійці — із застудою, американці — з алергією. Таких при-кладів можна наводити багато, але як же «вловити» ці еле-менти національного духу? Лацарус і Штейнталь вказали на правильний шлях пошуків, коли писали про необхідність і можливість виявлення «духу цілого», «духу народу» через

226

дослідження його національної мови, мистецтва, звичаїв, релігії — усього того, що входить у поняття культури.

Пізніше ідеї «психології народів» розвивав німецький психолог, фізіолог, філософ, мовознавець Вільгельм Вундт (1832—1920)—автор десятитомної праці «Психологія на-родів» (1900—1920). В. Вундт, розвиваючи концепцію Ла-царуса та Штейнталя, не поділяв їхньої думки про те, що індивіди — лише продукт загального «народного духу». Він підкреслював, що індивідуальну свідомість не можна пов-ністю зводити до свідомості народу, оскільки для індивіда характерні індивідуальні, особистісні воля, відчуття, уявлення тощо.

Свідомість народу є синтезом індивідуальних свідомостей. Взаємодія народної та індивідуальної свідомості уособлюється в продуктах надіндивідуальної діяльності — побуті, моралі, мові, міфології. Вундт започаткував дослід-ження взаємодії культури та індивідуальної свідомості.

Особливо популярною свого часу була концепція «пси-хології натовпу», яку обгрунтував італійський кримінолог Сціпіо Сігелє (1868—1913), далі її розвинув і надав значної популярності французький археолог, антрополог, лікар, мандрівник, винахідник Гюстав Лєбон (1841—1931) —.автор книг «Психологія натовпів» (1895), «Психологічні закони еволюції народів» (1894) та ін.

Лєбон поділяв принципи расового, детермінізму А. ,Го-біно, визнавав ієрархічність людських рас, критикував ідеї демократії та соціальної рівності. Він розглядав цивілізацію як продукт інтелектуально творчої еліти, яка в сучасних йому умовах поступово відтісняється від участі в історичному процесі, оскільки розвиток промисловості, урбанізація, зростання ролі і впливу засобів масової інформації збіль-шують значення мас в історичному процесі, і на зміну «ері еліти» приходить «ера мас», ера сліпої і стихійної юрби.

В центрі уваги Лєбона була констатація очевидного факту: відмінність у поведінці та діяльності особи в звичайних умовах і в групі людей, де під впливом юрби людина здійс-нює такі дії та вчинки, які ніколи б не звершила на самоті. Такі зміни Лєбон пояснює поведінкою індивіда внаслідок впливу гіпнозу та навіювання. Він ототожнює масу з на-товпом, групами і навіть із соціальними класами.

Лєбон вводить свою класифікацію натовпів, виділяючи в них два типи: гетерогенний (різнорідний) та гомогенний (однорідний). Гетерогенний натовп може бути анонімною юрбою (вуличний натовп) чи неанонімним (суд, парламент тощо). Гомогенний натовп може складатися з груп людей, об'єднаних на основі якихось спільних ознак чи інтересів8* 227

(наприклад, секти як вид юрби існують за ознакою єдності віри, касти — спільності професійної діяльності, класи — на основі спільності інтересів, умов життя, освіти і т. д.).

Лєбон розглядає масу («натовп», «юрбу») як руйнівну силу, позбавлену здатності до раціональної діяльності. Маса гіпнотизує індивідів, і ті починають діяти ірраціонально, несвідомо під впливом емоційного збудження. В юрбі інди-відом керує нетерпимість, догматизм, відчуття непереборної сили і втрата особистої відповідальності за свої дії. Особистість під впливом маси та нечисленних вожаків, серед яких часто, на думку Лєбона, трапляються особи з ано-мальною психікою, анігілюється, деперсонізується в ано-німній юрбі, де всі перетворюються в щось безлико єдине, з єдиною волею і метою.

Вольову та інтелектуальну «недорозвиненість» юрби він пояснює тим, що нею керують несвідомі інстинкти, а раціо-нальне в особі придушується ірраціональними діями маси з її «колективною душею». Юрбу зупинити неможливо, і майбутнє — за «ерою натовпу», а тому державні діячі мають не керувати масами, а стримувати їх, не давати багата волі, щоб вони не взяли гору.

Деякі цікаві моменти аналізу юрби зводяться Лєбоном нанівець його помилковим вихідним принципом ототожнення різних соціальних груп з юрбою. У нього лише два полюси— еліта і натовп. Відсутня соціальна структура суспільства. Тимчасом у сучасній психології поняття натовпу загальновизнане, і воно означає «безструктурне скупчення людей, позбавлене ясно усвідомленої спільності цілей, але пов'язаних між собою подібністю емоційного стану та за-гальним об'єктом уваги».

Елітарність і соціальна обмеженість поглядів Лєбона стали на шляху започаткованого ним досить плідного напряму в розробці серйозної наукової проблеми психології натовпу, натовпу дійсного, а не вигаданого автором збіговиська людей, під якими малися на увазі усі верстви населення, крім еліти.

Багато проблем щодо аналізу психології натовпу вия-вилися плідними і були продовжені в дослідженнях соціаль-них психологів та соціологів. Було уточнене розуміння по-няття «натовп», виникли системи класифікації його (випад-ковий натовп, конвенціональний, експресивний, діючий та ін.), розкривалися механізми його діяльності і т. д.

Разом з дослідженням проблем навіювання, психоло-гічного зараження йшла розробка процесів наслідування та їх значення в житті суспільства. Найвідомішим ученим у цій галузі був Г. Тард.

228

§ 2. Теорія наслідування Г. Тарда

Ідея наслідування має давнє коріння. Про значення на-слідування для виховання людини писав ще Арістотель, але розгорнуту концепцію цього психологічного явища дав один -з основоположників французької соціальної психології, соціолог і криміналіст Габріель Тард (1843—1904). Основна його праця — «Закони наслідування» (1890), де Тард ставить у центр свого дослідження індивіда, а суспільство розглядає як продукт взаємодії індивідів. У цьому він вбачає принципову відмінність суспільства від природи і розглядає органіцизм та еволюціонізм як концепції, не здатні пояснити особливості соціальних явищ.

В основі соціології, говорить Г. Тард, є колективна пси-хологія, чи «інтерпсихологія», яка вивчає відношення нашого «Я» з іншими «Я» та їх взаємовплив. З цього елементарного факту повстає все життя. Кожна людина — унікальна самобутня монада — неподільна єдність і першооснова всього; суспільство існує завдяки індивідам і в індивідах. Але коли б різні «Я» були цілком незалежними одне від одного, то що б їх тоді об'єднувало, тим більше що соціальні факти існують у матеріальних формах надін-дивідуального буття?

Цю суперечність між неповторністю, «монадністю» інди-віда та реальністю соціального буття з притаманною йому колективною інтерментальною психологією (взаємодією різних способів мислення) Тард намагається подолати за допомогою створеної ним теорії наслідування.

Наслідування — загальна характеристика процесу пов-торення різних форм буття. Фізика відтворює періодичні рухи, хвилі, гравітації; біологія займається фізико-хімічним відтворенням через появу нових поколінь. Соціологія мусить досліджувати психологічні відтворення результатів наслі-дування, котрі мають простір повторюваності, число і вимір.

Головною рушійною силою розвитку суспільства є не-поборне психічне прагнення людей до наслідування; всі явища людського життя здійснюються під впливом сили прикладу, і кожне з них має наслідувальний характер. Саме тому явища суспільного життя часто схожі між собою, оскільки вони є результатом наслідування в найріз-номанітніших формах: наслідування звичаю, моди, симпатії, покори,навчання, виховання і т. д.

Головним об'єктом наслідування є винаходи та відкриття. Окремі індивіди — творчі особи — здійснюють ці нова Ції в суспільстві. З цих новацій завдяки наслідуванню виникають нові відкриття, нові вдосконалення елементів ма-

229

теріальної та духовної культури. Наділена актом творчої уяви обдарована особа — єдине джерело всіх новацій.

Становлення і розвиток суспільства безпосередньо по-в'язані з цими відкриттями, оскільки вони зумовлюють три основні процеси в суспільстві: повторення відкриттів (за-вдяки наслідуванню), протистояння їм (опозиція) та при-стосування (адаптація).

Завдяки винаходам геніїв-одинаків відбуваються всі «со-ціальної модифікації». (Цим терміном Тард замінює поняття еволюції^) Винаходи здійснюються в різних місцях і по-ширюються хвилеподібно від центрів до периферії завдяки індивідам, які сприймають і пристосовують їх для своїх потреб. Суспільство завжди має великі можливості у виборі винаходів. Коли ж відкриття «зіштовхуються» між собою (бо члени суспільства поставлені перед вибором, чому нас-лідувати), починається зіткнення винаходів, їх єдиноборство. Цей стан у суспільстві Тард називає «опозицією», наслідком якої стають «дуелі наслідувань». Відбувається боротьба між індивідами, що вибрали різні об'єкти наслідувань. Ця боротьба за право власного вибору породжує конфлікти, дискусії або співпрацю, тобто може закінчуватися по-різному — від взаємоузгодження позицій до військового конфлікту. Але якими б не були відносини на етапі опозиції, рано чи пізно конфлікт дуелей наслідування приводить до відаовлення соціальної рівноваги, і настає процес адаптації.

Тард ретельно розробляє всі деталі процесу наслідування. Він розрізняє два типи наслідування — звичаї і моду. З традиційному суспільстві панує звичай, у сучасному — пе-реважає мода. Відкриття завжди сприймається менш болісно, якщо воно відповідає існуючим традиціям. Адаптація тоді наступає швидше, виникає логічний союз наслідувань. І навпаки, коли новація суперечить існуючим звичаям, уявленням, знанням, то гострішою стає логічна дуель наслідувань. Традиційне суспільство характеризується дещо гострішими конфліктами у впровадженні новацій, ніж но-вітнє.

На зміну одним новаціям приходять інші, знову наступає наслідування, опозиція та адаптація, і таким чином, згідно з уявленнями Тарда, розвивається суспільство.

Суб'єктивістське розуміння історичного процесу, в якому є геніальні одинаки-винахідники та пасивна маса, не стало перешкодою у дослідженні процесів соціальної взаємодії, у вивченні особливостей і механізмів міжособистісного спіл-кування, психологічного .зараження та наслідування.

Становить інтерес і дослідження Тардом проблем сус-230

пільної думки, що викладені в праці «Думка і натовп» (1901). Тут він критикує Лєбона за відрив «колективного духу» від свідомості індивідів і твердить, що не стихія дикої маси — юрба, а публіка виходить на арену історії XX ст. Преса, телефон, телеграф та інші масові, комунікації розширюють можливості спілкування людей, сприяють зростанню духовного потенціалу особистості та її самореаліза-ції, що перетворює публіку в духовну спільність з широким діапазоном вибору середовища спілкування та його форм.

Тард приділяв увагу аналізу історичного («археологіч-ного») та статистичного методів в емпіричних дослідженнях; останній він використав для визначення «числа та міри» злочинів, самогубств, аналізу транспортних перевезень, торгівлі та ін.

§ 3. Інтеракціонізм Ч. X. Кулі

Значний соціологічний інтерес становить течія, що вини-кає в американській соціології в кінці XIX — на початку XX ст. під назвою інтеракціонізм (від англ. іпіегакііоп —■ взаємодія). Психологи У. Джеймс, Д. М. Болдуін роблять спробу подолати протиставлення суспільства й особи; ос-тання розглядається ними як продукт взаємодії із суспіль-ством.

Соціально-психологічні механізми, що виникають вна-слідок взаємодії між індивідами, особою та суспільством, досліджував американський соціолог Чарлз Хортон Кулі (1864—Л929). У працях «Природа людини і соціальний по-рядок» (1902), «Соціальна організація» (1909) та інших він розглядає суспільство як психологічний організм, що існує як цілісність завдяки тісній взаємодії між індивідами, соціальними групами та суспільством, де соціальне й інди-відуальне єдині як частини цілого — «людського життя». Основу цієї взаємодії зумовлює психічна природа людини, бо суспільство не може існувати без психічних реакцій, почуттів, взаємних оцінок людини людиною. Соціальне «над-Я» не існує без зв'язку з індивідуальним «Я».

Взаємовідносини між індивідами є причиною формування певних асоціацій людей, які Кулі називає «первинними групами». Ці групи відзначаються тісними внутрішніми взаємозв'язками своїх членів через особисті відносини. Вони становлять основу суспільства завдяки тому, що індивіди пізнають соціальну дійсність, ідеали, цінності, набувають досвід і знання через свої взаємні контакти. Завдяки їм

231

відбувається соціалізація індивіда та формування його власного світосприйняття і менталітету. Такими первинними групами є сім'я, дитячі ігрові групи, сусіди тощо.

Через психологічні контакти людини з людиною в пер-винних групах формується самосвідомість індивіда від ін-стинктивного «самовідчуття» до соціальних почуттів (повага, кохання, дружба, співчуття тощо), виробляються певні уявлення та оцінки щодо себе й до інших людей, бо без почуття «Він», «Вони» неможливо усвідомити почуття «я».

В концепції Кулі відбувається переплітання емоціональ-ного з раціональним; автор не приводить чітких критеріїв для розрізнення почуття й розсудку, внаслідок чого почуття набувають раціонального сенсу, а явища розсудку опсихо-логізовуються. Прикладом цього може бути поняття «само-відчуття» як синкретичність відчуттєвого, почуттєвого та розсудкового, а свідомість зводиться до різноманітних «умо-настроїв». Це характерний елемент усієї концепції.

«Самовідчуття» включають сукупність умонастроїв, які лежать в основі соціальних процесів. Завдяки самовідчуттям та умонастроям у процесі соціалізації індивіда формуються «образи» чи «уявлення», у яких суб'єктивне самовідчуття індивіда поєднується із загальними уявленнями (символами), відбувається синтез індивідуального та «соціального» — загального. Тобто індивід розкриває для себе соціальне і входить у суспільство через особливості своїх власних уявлень і самовідчуття, доповнюючи їх зовнішніми. Індивідуальна свідомість включається в «суспільну». Так виникають «соціальні чуття», на яких базується суспільство як соціальна організація з різноманітними формами її впливу на членів суспільства (соціальний контроль).

Процес «входження» індивіда на «соціальний макрорі-вень» Кулі детально розкриває в концепції «дзеркального Я». Соціальність індивіда розпочинається з усвідомлення ним власного «Я» у зв'язку з розумінням існування «Він», «Вони», «Ми». Це усвідомлення «Я» відбувається внаслідок взаємодії з іншими людьми — «Не-Я» та розуміння їх особливого існування. Інші люди є тим дзеркалом, завдяки якому соціалізується «Я». Поведінка та діяльність індивіда через усвідомлення свого «Я» та зіставлення його з «Ми» чи «Вони» будуються свідомо, а отже, вони стають соціальними. Кулі вважав, що свідома діяльність завжди має соціальний характер. Соціальна, чи свідома діяльність людини означає для неї співвідношення своєї поведінки та діяльності з оцінкою його «Я» іншими людьми — «дзеркалами», вдивляючись в які, індивід формує образ власного

232

«Я». І йому зовсім не байдуже, який «імідж» створюється навколо його особистості.

Кулі пише, що «Я» — це дзеркальне відбиття сукупності тих вражень, які, на думку індивіда, він справляє на людей, котрі його оточують. Виходячи з цього, він у своїй концепції «дзеркального Я» виділяє три основних її моменти: а) яким я здаюсь іншому індивіду; б) як він оцінює мій образ, в) як наслідок цього сприйняття — моє почуття гордості чи при-ниження. Таким чином, «дзеркальне Я» є інтегральним ві-дображенням сукупності вражень багатьох людей, які індивід викликає у них. А це дає йому почуття особистої визначеності, впевненості чи приниження, які Кулі виражає терміном «самоповага». Внаслідок цих уявлень і почуттів «Я» синтезує соціальне та особистісне як результат своєї інтеракції з навколишнім соціальним середовищем. Людина стає людиною завдяки її взаємодії з іншими людьми.

Кулі, таким чином, виділяє процеси спілкування й інші форми взаємовідносин людини з людиною як об'єкт соціо-логічного аналізу. Ще в 1894 р. в одній із ранніх праць він першим ввів до наукового вжитку термін «комунікація», яку визначав як механізм існування і розвитку людських від-носин.

Саме через комунікативні процеси, через інтеракцію ■— взаємодію людини з людиною — Кулі показує, як процеси спілкування дитини з матір'ю, родичами, знайомими посту-пово вводять її в різні системи суспільних відносин та со-ціальних зв'язків, сфера яких постійно розширюється за рахунок збільшення соціальних контактів і взаємодій. Таким чином, у соціології Ч. X. Кулі поєднуються індивід, групи і суспільство в єдину цілісну систему — психологічний організм.

Багато уваги вчений приділяв вивченню соціальної ор-ганізації. В суспільному житті великого значення набувають не лише елементи індивідуального життя, а й «безособового», «Над-Я». Оскільки вони мають надіндивідуальний характер, власну історію і логіку розвитку, є соціальними фактами й існують як реальність, то їх можна розглядати як «вторинні» варіанти соціального цілого, в якому міжосо-бистісні стосунки виступають як «первинні» і визначальні. У цілісному соціальному організмі — «людському житті» — «вторинні елементи» соціального цілого включають такі явища, як мова, громадська думка, ідеологія, міфологія, церква, класи, звичаї, традиції, системи виховання та ко-мунікації, котрі з «первинними» групами утворюють су-спільство як соціальну організацію.

233

Інтеракціоністську теорію Кулі не можна віднести ні до соціологічного номіналізму, ні до реалізму. Як у жодній з попередньо розглянутих теорій автор дуже зважено розглядає процеси взаємодії індивіда, групи та суспільства, не 'надаючи особливої переваги одиничному чи загальному. Проте при всій коректності концепції психологічні міжосо-бові.зв'язки з «уявленнями», «самовідчуттями» «Я» все ж виявляються домінуючими. При цьому якість і всебічність психологічного аналізу в концепції досить висока, тоді як загальносоціологічні висновки не можна назвати безпе-речними. Не можна погодитись із визнанням макрострук-турних елементів суспільства, таких як економіка, політика, ідеологічні та класові відносини, «вторинними» елементами соціального цілого. В системі Кулі вони віднесені на задній план, хоча сам автор часто говорить про їх значущість, але не розглядає як істотний елемент механізму історичного розвитку.

Методологія психологізму у зв'язку з детермінованістю значної частини самих психологічних явищ факторами еко-номічного, політичного та соціокультурного характеру не могла дати плідних наслідків у розумінні суспільства як цілісної системи. Проте багато чого з теорії Ч. X. Кулі стало здобутком сучасної соціології (проблеми інтеракціонізму, соціалізації особистості, малих груп, комунікації та ін.) і вплинуло на розвиток соціологічних ідей У. Томаса, Г. Міда та пізніших інтеракціоністських концепцій у соціології.

§ 4. Інстинктивізм У. Мак-Дугала та соціологічні проблеми психоаналізу 3. Фрейда

Однією з течій у психологічній соціології є інстинктивізм. Як багато попередніх концепцій, він ще раз засвідчує про увагу і сквапність соціології до використання в своїй системі нових ідей. Інстинкти були відомі давно. Ще давньогрецький стоїк Хризіп увів це поняття для пояснення поведінки птахів і тварин, але тривалий час інстинкти залишалися для науки загадкою. Сам Дарвін не зміг відділити інстинктивні здібності тварин від «розумних», без чого було важко розмежувати тваринну психіку від свідомості людини. На межі XIX—XX ст. дослідження інстинктів у біології стимулювало пошуки пояснення численних явищ людської психіки, які були незрозумілі з раціональної точки зору (гіпноз, установки, несвідоме, страх, гнів тощо) і стали розглядатись як імпульси чи інстинкти. Такі явища окремі

234

вчені спробували використати для пояснення соціальних процесів, а сама течія одержала назву інстинктивізму.

Найбільш розгорнуту концепцію соціологічного інстинк-тивізму розробив у своїй праці «Вступ до соціальної пси-хології» (1908) англо-американський психолог Уільям МАК-ДУГАЛЛ (1871—1938). Його концепцію ще інколи називають «гормічною» (від грец. погте — поривання, бажання), бо Мак-Дугалл вважав, що організмові притаманна вітальна енергія, уособлена в «горме» як рушійна сила в прояві інстинктів.

Мак-Дугалл розглядає інстинкти як основу життя і по-яснює форми людської поведінки та діяльності через де-термінацію їх притаманними людині інстинктами. Інстинкти є природженими та набутими; вони обумовлюють особ-ливості мислення і поведінки як індивідів, так і груп. У них — коріння й першоджерела особливостей кожного народу і кожного індивіда. -За визначенням Мак-Дугалла, інстинкт — це певна психофізіологічна диспозиція чи схильність, яка спонукає індивіда сприймати певні явища відповідним чином і зазнавати при цьому певних емоційних збуджень та діяти відповідно до них або принаймні відчувати потребу до такої дії.

Інстинкти, становлячи причину людської думки та діяль-ності, є немовби спеціалізованими, оскільки кожному з ос-новних інстинктів відповідають конкретні емоційні та вольові прагнення. Технологія соціальних процесів така: «горме» зумовлює дію інстинкту, інстинкт породжує почуття і впливає на свідомість, а разом вони зумовлюють прояв дії чи появу інших процесів — явищ соціального життя.

У різні часи своєї наукової діяльності Мак-Дугалл називав неоднакову кількість таких інстинктів, яким відповідають певні емоції. Інстинкту боротьби відповідає почуття страху', інстинкту відрази — емоція огиди, втечі — почуття самозбереження,. цікавості — здивування, войовничості — гнів, самоствердження — впевненість у собі, будівництва— чуття творення, стадності — почуття приналежності, батьківському інстинкту — почуття ніжності, а інстинкту відтворення роду — почуття ревнощів і жіночої покірливості: Існує також коло інстинктів, для яких важко встановити відповідні емоції; до них належать інстинкти сміху, колекціонерські, сексуальні, інстинкти дряпання, чхання тощо.

Через сукупність притаманних кожній людині інстинктів Мак-Дугалл намагається створити психологічну теорію сус-пільства. Загальні, надіндивідуальні процеси він розглядає як форми прояву на соціальному рівні окремих інстинктів

235

чи їх сукупності. Здирництво та скнарість він трактує як прояви інстинкту придбання, наслідком чого є процес нако-пичення суспільного багатства. Війни є наслідком прояву інстинкту войовничості та почуття гніву, схильністю людей до забіякуватості. Релігія розглядається як наслідок прояву інстинктів утечі, цікавості, самоприниження, батьківського інстинкту в їх синтезі, одночасному сумісному прояві.

Автор теорії не бачив соціально-економічних, техноло-гічних чи соціокультурних причин у розвитку міст, вважаючи урбанізацію проявом стадного інстинкту, який, на його думку, також лежить в основі різних форм колективності'та спільності людей.

Концепція Мак-Дугалла, побудована на інстинктах як першопричинах і механізмах розвитку соціального, багато в чому нагадує принципи соціологічного натуралізму, де соціальне досить-таки опромітизовується і зводиться до біо-фізіологічного. У цій концепції відсутні емпіричні дані, ма-теріали глибоких наукових спостережень. Це індуктивна і досить абстрактна схема штучного" припасування соціаль-ного до інстинктів, своєрідний інстинктивістський редукціо-нізм. Не випадково концепція Мак-Дугалла дістала досить скептичні оцінки з боку спеціалістів, хоча його книга «Вступ до соціальної психології» була своєрідним науковим бест-селлером і .протягом десяти років витримала 16 видань.

Інстинктивізм у соціології відзначається нечіткістю прин-ципів, слабкою аргументацією науково-дослідницьких емпі-ричних матеріалів. Різні представники інстинктивізму нара-ховують різну кількість інстинктів: у Мак-Дугалла їх від 11 до 18, у У. Джемса — 38, у Фрейда — 3. Останній відомий як основоположник психоаналізу.

Зігмунд Фрейд (1856—1939) — відомий австрійський лікар, психолог, філософ, соціолог, автор багатьох наукових праць, серед яких найвідоміші «Тлумачення сновидінь» (1900), «Психопатологія буденного життя» (1904), «Дотеп-ність та її відношення до несвідомого» (1905), «Нариси з психології сексуальності» (1905), «Тотем і табу» (1913), «Я» і «Воно» (1923) та ін.

У творчості 3. Фрейда виділяють три періоди. Перший період припадає на 1895—1905 рр., коли він став відомим як лікар, психолог, невропатолог своїми працями з питань дитячого церебрального паралічу та афазії (порушення мови). Спостереження за неврозами приводить Фрейда до думки про наявність у людині сильної ідеї, котра «виганяється» («витісняється») із свідомості, але в якійсь формі залишається в глибинах мозку. У другий період (1905—1920) він створює психоаналітичну систему, в основу якої поклав

236

ідею про несвідоме як основу психіки та сублімацію лібідо в різновиди людської творчості. Третій період (1920—1939) пов'язаний зі створенням другої психоаналітичної системи, коли Фрейд переглянув структуру інстинктів і під впливом лершої світової війни, критики абсолютизації ним сексуаль-ності та труднощів, пов'язаних зі зведенням усієї діяльності людини до лібідо, вводить у свою теорію два космічних начала («первісні потяги») — Життя (Ерос) і Смерть (Танатос).

Система Фрейда включає три основних компоненти: тео-рію несвідомого, вчення про дитячу сексуальність і теорію сновидінь, хоча пізніше він вніс до неї певні зміни й до-повнення.

3. Фрейд не обмежився аналізом психологічного світу людини, як це робили його попередники. Він намагався поєднати через індивідуальну психіку біологічне та соціальне, індивідуальне та загальне. Розкриваючи сенс людської поведінки через її інстинкти, нахили, пристрасті, потяги, Фрейд аналізує ці психічні явища в контексті зв'язку із соціальними процесами — нормами поведінки, творчістю, культурою і т. д.

Він розглядає психіку на трьох рівнях: несвідоме, перед-свідоме та свідоме. Несвідоме — головний елемент і джерело заряду мотиваційної енергії; воно становить суть психіки. Передсвідоме містить психічні акти, що можуть бути усвідомлені суб'єктом за певних умов, а свідоме розгляда-ється як елемент надбудови, що виростає над несвідомим і перебуває з ним у постійному конфлікті та залежить від нього.

Домінуючим серед людських інстинктів у сфері несвідо-мого є лібідо (від грец. ІіЬісіо — статевий потяг, пристрасть). Це — загальна причина людської поведінки, діяльності, про-яву характеру тощо. Лібідо включає любов батьків, загаль-нолюдську любов, дружбу, ненависть, боротьбу, творчість і т. п.

Кожна людина з моменту свого народження перебуває під впливом імпульсів лібідо, на основі чого виникає так званий «Едіпів комплекс».

Це — одне з центральних понять у психоаналізі Фрейда. Суть його полягає в несвідомому статевому потязі до батьків протилежної статі та намаганні фізично усунути одного з них — представника однорідної статі. Фрейд назвав цей комплекс іменем старогрецького міфологічного героя Едіпа, який у сутичці вбиває людину, не знаючи, що то його батько, й одружується з удовою, не відаючи, що це його мати. Дізнавшись про скоєне, Едіп переживає почуття вини.

237

Фрейд зазначає, що «Едіпів комплекс» характерний для представників чоловічої статі, а для жіночої — це «комплекс Електри»" (за ім'ям дочки Агамемнона, що допомагала брату вбити свою матір, яка разом зі своїм коханцем замордувала Агамемнона). В науковому ужитку в поняття «Едіпового комплексу» часто вкладають і «комплекс Елект-ри».

Згідно з концепцією Фрейда, «Едіпів комплекс» викликає в індивіда почуття вини та призводить до конфлікту в сфері несвідомого. Автор вважав, що першим об'єктом любові для хлопчика є мати («Едіпів комплекс»), а для дівчинки — батько («комплекс Електри»), бо еротичність притаманна людині з раннього дитинства. Але така любов ганебна, злочинна. Людина начебто пригадує свої бажання усунути одного з батьків (у залежності від статі) і зайняти його місце. Це відкриття викликає в особі гнів, обурення, і вона намагається подолати його, витіснити в несвідоме, бо така любов соромітня, осудлива. Витіснені неприємні намі : ри не зникають безслідно, а залишаються в підсвідомому і посилають у свідоме імпульси, які людина відчуває як по-чуття провини, але не розуміє її причин. Так виникає не-вротичний стан, пов'язаний з реакцією організму на імпульси несвідомого з його прагненням до задоволення та системою зовнішніх заборон — табу. Наслідком цього є істерія, неврастенія та інші психологічні розладнання, що мучать невротиків.

Едіпів комплекс може знаходити прояв у сновидіннях, коли комплекси ненависті, вини, бажань у нормальних людей виявляють себе в різних формах, у тому числі і таких, які у невротиків демонструються відкрито і гіпертрофовано. Фрейд створює на основі цього модель особистості і включає в неї три елементи — «Воно» (И), «Я» (Е^о) і «Над-Я» (Зирег-Е§о).

«Воно» — несвідоме — складається із забутих вражень дитинства, природжених інстинктів, згадок, що пов'язують людину з далекими предками доісторичних часів. «Воно» складне, ірраціональне і становить основу життя та діяльності індивіда, керується і підкоряється лише чуттєвому принципу задоволення безвідносно до соціальних обставин і реалій.

«Я» — сфера свідомого, посередник між «Воно» та зов-нішнім світом — природою, суспільством, соціальними ін-ститутами тощо. «Я» вимірює та зіставляє доцільність «Воно» з «принципом реальності», доцільністю та зовнішньою необхідністю. Сфера свідомого обмежена і випливає із суб-страту несвідомого («Воно»). Всі особливості та властивос-

238

ті особи — почуття, мислення, фантазія, уявлення безпосе-редньо пов'язані з відтворенням несвідомого.

«Над-Я» — внутрішнє сумління особистості, «моральний цензор», який оцінює конкретні обставини чи ситуації з точки зору соціальної чи моральної оцінки. «Над-Я» знаходиться між «Воно» та «Я».

«Воно» вимагає максимального задоволення і владно диктує «Я» свої вимоги. «Я» намагається зберегти баланс, рівновагу і згоду з «Воно» та зовнішнім світом — соціальною дійсністю. Але бажання насолоди й задоволення здебільшого зіштовхується з існуючою системою соціальних заборон — табу. Тому «Я» не завжди здатне зберігати рівновагу та консенсус із «Воно». Постійні конфлікти між прагненнями до задоволеності і'зовнішніми заборонами породжують «Над-Я», яке і визначає, чи дане явище моральне, чи воно належить до категорії заборонених, до табу.

На основі суперечностей і антагонізмів, які виникають між «Воно» та «Я», включаючи і «сторожа» — посередника «Над-Я», Фрейд будує свою гіпотезу, згідно з якою сексуальні потяги є головними детермінантами індивідуального та соціального процесів. Несвідоме віддає свідомому значну частину свого змісту — психічного багажу. Проте свідоме не завжди його сприймає чи усвідомлює, тоді як «сторож» «Над-Я» зменшує чи витісняє інформацію несвідомого або перетворює її в інші види та форми діяльності, враховуючи існуючі заборони у вигляді норм, санкцій, соціального контролю з боку держави, моралі, релігії тощо. Такі процеси трансформації імпульсів несвідомого Фрейд називає витісненням та сублімацією.

Спостереження за пацієнтами дало змогу Фрейдові поба-чити, що вони забувають про ті факти чи події, які були для них неприємними чи ганебними. Щоб згадати їх, пацієнту доводилося долати якісь важкі перешкоди для відтворення їх у пам'яті. На цій підставі вчений розробляє свою теорію витіснення. Технологічна схема її приблизно така. Вини-каючий у суб'єкта сексуальний імпульс-інстинкт входить у свідомість, де «моральний цензор», ' «контролер» і «сто-рож»— совість («Над-Я») оцінює його як неприйнятний і тому недопустимий у сферу свідомого. Імпульси совісті при-душують морально неприємне і соромітне сексуальне уяв-лення, і воно виганяється із свідомості в підсвідоме чи сферу несвідомого. Фрейд розглядає витіснення як процес пси-хологічного захисту, за якого психічний акт, не здатний проникнути в свідомість, стає несвідомим, тобто відсувається назад. Неприємні згадки, думки, емоції, що виганяються в несвідоме, не зникають безслідно. Вони «приглушуються»,

239

але впливають на індивіда, посилаючи свої імпульси, чим викликають тривогу, страх, напруження тощо, оскільки збе-рігають заряди психологічної енергії («катексіс») і нама-гаються повернутись у свідоме, шукають розрядку в діяль-ності людини.

У процесі витіснення виникає «двоїсте» несвідоме: одне приховане, але здатне стати свідомим, друге витіснене й загнане так глибоко, що саме по собі, без зовнішнього впливу не здатне до усвідомлення. Обидва різновиди несвідомого .нагадують про себе, постійно тривожать людину. Людина перебуває у збудженому стані «під владою опору». Найскладнішим процесом психоаналітичної терапії є процес знаходження таких засобів, які дали б змогу зрозуміти ви-тіснене вглиб, «прочитати» його, оскільки воно «створює сильну дію, не переходячи у свідоме і для усвідомлення чого потрібна особлива робота».

Конфлікт між свідомим і несвідомим, у тому числі і в розглянутому випадку, долається через процес сублімації (від лат.— зиЬІітаге — ПІДНОСИТИСЬ, ВИСОКО підніматись).

Сублімація поряд з витісненням становить ще один ме-ханізм психологічного захисту, який спрямовує енергію не-свідомого (лібідо) на соціально сприйнятливі цілі та об'єкти, транспортує енергію інстинкту «Воно» у форми та види загальновизнаної і морально схвалюваної діяльності та її результатів.

Таким чином, поняття сублімації і дослівно й змістовно означає піднесення суб'єктивної діяльності від нижчих, ницих форм до вищих, вишуканих і шляхетних. Сублімація як елемент психологічного самозахисту в психоаналізі Фрей-да відіграє дуже істотну роль у поясненні механізмів пере-творення енергії інстинкту в різноманітні форми соціальної життєдіяльності і показує, як інстинктивні потяги до насо-лоди замінюються штучними суррогатами (щось подібне до того, якби замість меду дали цукор, чи -замість цукру — са-харин).

За допомогою процесу сублімації 3. Фрейд намагається пояснити все багатство суспільних явищ і процесів.

Придушені заряди психічної енергії виявляють себе у сновидіннях, в необачному гуморі та дотепах, в описках, обмовках. Замінниками справжнього природного задоволення є всі форми людської діяльності, такі як інтелектуальна, мистецька, політична, релігійна, моральна і т. д. Фрейд розглядає їх як наслідок процесів витіснення та сублімації, трактуючи останні як раціоналізацію своїх дій суб'єктом.

Сутність раціоналізації полягає у маскуванні, прихову-240

ванні, утаємниченні дійсних егоїстичних почуттів, бажань, помислів заради власного комфорту, позбавлення від стану напруги та.конфлікту із собою та зовнішнім середовищем. З цією метою людина виробляє спеціальний захисний механізм, за допомогою якого утаємнює справжні мотиви, завуальовує їх для себе й для інших соціально сприйнятливи; ми доказами та мотивами, які не мають нічого спільного з реальними. Цей процес самозахисту завдяки раціоналізації забезпечує індивіду можливість збереження почуття власної гідності, поваги та авторитету, позбавляє від страху, тривоги й інших явищ психологічного дискомфорту. Раціоналізація в цьому аспекті може розглядатись як своєрідний варіант індивідуальної ідеології, що спирається на фіктивні засоби захисту і виправдання власної діяльності.

Досліджуючи суто клінічні форми людської поведінки, Фрейд звертає увагу на деякі явища звичайного буденного життя — гумор, описки, провали пам'яті тощо і розглядає їх як проривання «лібідо» через цензуру свідомості у вигляді своєрідної «нейтральної» розрядки внутрішніх сексуальних імпульсів. Про це він пише у праці «Психопатологія буденного життя».

Пізніше, спираючись на свої досягнення у вирішенні про-блем психології індивіда, Фрейд звертається до дослідження історії та культури з метою пошуків відтворення там сексуальних комплексів. Наслідком цього були праці «Тотем і табу», «Психологія мас і аналіз людського», в яких він робить спробу через «Едіпів комплекс» проаналізувати творчість Леонардо да Вінчі, В. Шекспіра, Ф. М. Достоєв-ського та ін.

Методологічним принципом аналізу всіх соціокультурних процесів у творчості Фрейда став, по суті, принцип сублі-мації. Вчений розглядає культуру як сублімовану діяльність, що виникає на основі відмовлення від задоволення імпульсів несвідомого. Культура — це діяльність, обернена в сферу творчості. Процес розвитку культури зменшує долю людського щастя, бо чим більше сублімованих форм діяль-ності, тим у більшій мірі залишаються незадоволені природні бажання людини та її відчуття вини.

Інтересам культури Фрейд протиставляє любов, якій культура загрожує своїми заборонами.

На думку Фрейда, суть і основу культури становить від-мова від первісних потягів, а тому культура є будівлею на замінованому, майданчику (оскільки дикі і злі первісні імпульси не зникають у людини, а сублімуються в здобутках культури). Людство має певні досягнення в науці, техніці, мистецтві, в підкоренні природи, але це не знімає на-

241

пруження, не дає щастя і не зменшує страждань. "Первісна людина не мала обмежень у задоволенні своїх бажань і була впевнена, що вона щаслива, тоді як людина культури замінила можливість бути щасливою на почуття власної безпеки. Вона придушує свої бажання, обмежена тягарем численних табу і тому приречена на страждання.

При всіх дискусійних і далеко не беззаперечних поло-женнях концепції психоаналізу найпереконливішим доказом, що в ній містяться певні раціональні елементи, були терапевтичні досягнення Фрейда — лікаря-психіатра, а пер-винною емпіричною основою її стали талановиті, на рівні лікарського мистецтва результати клінічних спостережень.

Теорія психоаналізу викликала досить сильну опозицію і неприйняття, в основі чого були більше моральні, аніж наукові міркування. Адже теоретичні положення психоана-лізу, при всій спірності та критичній оцінці сучасниками, все ж мали за собою досить міцну аргументацію — психо-терапевтичний метод і практичні досягнення 3. Фрейда в лікуванні неврозів.

Вчення Фрейда лягло в основу багатьох напрямів і шкіл у різних галузях знання. Фрейдівську психологію мистецтва сприйняли багато видатних митців — Томас Манн, Ромен Роллан, Стефан Цвейг, Сальваторе Далі та ін.

Психоаналітична орієнтація виявилася дуже поширеною і в соціології. Концепцію 3. Фрейда розвивали його послідовники й учні, на її основі виникли такі течії, як неофрей-дизм (К. Хорні, Е. Фромм, Г. С. Салліван), фрейдомарк-сизм (Г. Маркузе, Ф. Райх), численні напрями в лінгвістиці, герменевтиці. Принципи психоаналізу широко застосо-. вуються в дослідженнях проблем соціалізації особистості, у вивченні безробіття, в політичній психології.

Аналізуючи теорію Фрейда, слід пам'ятати, що в основі своїй це все ж одна із загальних психологічних теорій, і найзначнішим її досягненням була розробка саме проблем несвідомого. Як і кожне наукове відкриття, несвідоме було абсолютизовано і поширено на розуміння тих процесів, де його безпосередня роль не є такою значною, як це спробували представити творці психоаналізу—Фрейд і його по-слідовники.

Є певний парадокс у системі Фрейда. Висуваючи ірра-ціональне, несвідоме як першопричину соціального, автор намагався дати раціональне пояснення ірраціонального. Визнаючи домінанту «Воно» щодо «Я», Фрейд усе ж показує «Я» як причину «Воно», бо витіснення інстинктивних імпульсів у несвідоме здійснює свідоме. Без свідомого не-

242

має несвідомого, а між тим несвідоме виявляється первинним. , ,

Помітна також примітивізація людини та суспільства у цій системі, діяльність і залежність яких визначаються при-мітивними інстинктами. Звичайно, їх дію не можна виклю-чити з життя людини, але й уее багатство людської культури та життєдіяльності неможливо звести лише до інстинктів. Загалом теорія Фрейда має певні раціональні елементи, і завдання науки — визначити їх значення і місце в житті людини.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає особливість психологічного напряму серед інших течій у соціології XIX ст.?

2. Чим пояснити значні наукові досягнення психологічного напряму в соціології в пізнанні соціальних явищ?

3. Знайдіть спільні та відмінні риси між концепціями «психології народів» та «психології юрби».

4. Розкрийте зміст теорії наслідування Г. Тарда і критично про-аналізуйте достовірність її основних положень.

5. У чому полягає сутність і значення інтеракціоністської концепції Ч. X. Кулі для розуміння соціальної організації та процесів соціалізації і комунікації?

6- Розкрийте сутність і критично проаналізуйте концепцію інстинк-тивізму У. Мак-Дугалла, виділивши її характерні особливості.

7. Проаналізуйте основні методологічні принципи психоаналітичної теорії 3. Фрейда і покажіть межі їх пізнавальних можливостей.

8. Розкрийте взаємозв'язок між теорією витіснення і процесом суб-лімації у вченні 3. Фрейда і покажіть їх значення в культурно-історичній діяльності.

9. Які внутрішні суперечності притаманні психоаналітичній теорії 3. Фрейда і чому вона не може науково пояснити механізми і рушійні сили розвитку суспільства?

ГЛАВА 9

ЕМПІРИЧНІ СОЦІАЛЬНІ ДОСЛІДЖЕННЯXIX — ПОЧАТКУ XX СТ.

§ І. Л. А. Кетлє про статистичні закономірності соціальних явищ

Становлення і розвиток соціології відбуваються водно-час із поширенням соціальних досліджень різноманітних сфер суспільного життя. Емпіричні дослідження економіки, політики, демографічних процесів, громадської думки істотно стимулюють розвиток соціального пізнання, дають ціка-

243

вий матеріал для аналізу потреб, інтересів, цінностей і створюють можливості для розвитку емпіричних соціологічних досліджень і обслідувань.

При всій близькості термінів «обслідування» і «дослідження» є сенс в окремих випадках не ототожнювати їх. Під соціальним обслідуванням слід розуміти вивчення, перевірку чи огляд обмежених у просторі й часі локальних соціальних процесів та явищ для збору певного емпіричного матеріалу з метою констатації стану окремих об'єктів чи прийняття вузькообмежених дій практичного характеру. Обслідування, як правило, не передбачає широких наукових узагальнень і висновків і пов'язане із суто практичними потребами.

Соціальне дослідження — процес наукового вивчення соціального об'єкта з розкриттям істотних причинно-наслід-кових зв'язків між явищами, тенденцій і закономірностей їх розвитку в даній системі і у зв'язку з іншими соціальними факторами.

Обслідування констатує-переважно явища, дослідження — їх сутність, причини та взаємозв'язки.

Звичайно, таке розрізнення понять не претендує на повноту, але, на нашу думку, зробити це потрібно, оскільки значимість вивчення численних соціальних явищ в історії соціології істотно відрізняється за їх наслідками та значенням для соціального пізнання, у тому числі і для розвитку соціологічної теорії. Крім того, в контексті даного розділу, де розглядається саме цей процес, важливо розрізняти ті емпіричні соціальні дослідження, які відіграли свою роль для розвитку методології, методики, техніки, теорії і практики соціального та соціологічного пізнання, від тих, що мали вузькоутилітарне значення і не внесли нічого в соці-альне пізнання.

Попередній процес інтенсивного розвитку пізнання соціальних явищ накопичив такий інформаційний заряд, що XIX ст. переповнилося соціологічною «енергією», і соціологічні теорії, соціальні обслідування й дослідження лавиноподібно слідують одне за одним, несучи нові відкриття, знання, методи, підходи, які стимулюють подальший розвиток соціальної та соціологічної думки.

Тож коротко розглянемо деякі проблеми і тенденції в розвитку емпіричних обслідувань і досліджень, характерних для XIX ст.

Прискореними темпами відбувається розвиток статистичних і демографічних досліджень.

Найяскравішою фігурою в цих галузях у XIX ст. був відомий бельгійський і французький учений А. Кетлє.

244

Ламбер Адольф Жак Кетлє (1796—1874) —математик, соціолог, демограф, один із засновників сучасної теорії статистики, вперше всебічно використав статистичні методи для вивчення різноманітних соціальних явищ у різних сферах суспільного життя. Він обгрунтував на практиці широкі можливості застосування «точних» кількісних методів до явищ соціального життя. Вперше в історії на основі конкретних статистичних закономірностей між соціальними явищами Кетлє прийшов до висновку, що немає принципових відмінностей у дослідженні закономірностей природни-чих і соціальних методами математичної статистики, оскільки і там і тут існують об'єктивні закони.

Кетлє вводить поняття «середньої людини», під якою розуміє середню узагальнюючу величину, яка відображує узагальнені середні ознаки (вікові, інтелектуальні, моральні і т. п.). Основні принципи застосування статистики для вивчення соціальних процесів Кетлє вперше розкриває у своїй'праці «Про людину та розвиток її здібностей чи досвід соціальної фізики».

На час виходу книги Кетлє його ім'я було досить відоме у Франції та інших країнах завдяки прогнозу кримінальних злочинів, який він у 1829 р. провістив на 1830 р. у пресі. Соціолог завбачив загальну кількість злочинів і їх окремі види та кількість за категоріями. Через рік Франція була приголомшена точністю збігу прогнозу та реальної картини злочинів за 1830 р. Це було торжество нової науки.

Кетлє пише, що суспільство містить у собі зародки потенційної злочинності, оскільки в ньому мають місце умови, Що сприяють її розвиткові, а тому злочинець виступає ніби знаряддям. Суспільний стан немовби обумовлює кількість і певний порядок звершення вчинків. Це, на його думку, створює можливості для вдосконалення людей завдяки зміні установ, звичок, освіченості і всього того, що впливає на їх буття.

Для таких висновків у Кетлє були підстави: проаналі-зувавши кількість вбивств, учинених у Франції протягом шести років, він виявив відносну сталість певних видів злочинів, засобів їх здійснення та співвідношення між ними.

Кетлє підкреслював, що ці закономірності в суспільстві нічим не відрізняються від природних закономірностей фізичного світу, оскільки причинність у природі та суспільстві викликає відповідні наслідки. На його думку, соціальні закони притаманні суспільству як цілому, і саме тому вони впливають на довільні дії людини, яка має розглядатись як частина, елемент суспільного цілого. У суспільстві закономірність є наслідком прояву узагальненого індивідуального,

245

маси одиничних проявів, де індивідуальне втрачає свої специфічні характеристики, стирається і виступає у формі загального наслідку — закономірності. Таке глибоке розуміння механізмів прояву соціальних закономірностей цілком логічно вело Кетле до ідеї про «середню людину», чи «фіктивного» індивіда.

Кетле пише, що незважаючи на те, що діяльність людини залежить від її волі, розуму, інтересів, ми можемо визначити певні закономірності та тенденції людської поведінки. Аналізуючи велику масу фактів індивідуальної поведінки й узагальнюючи їх методами математичної статистики, можна створити певний «фіктивний» тип людини, узагальнені середні характеристики якої будуть відображувати її точніше, ніж кожен індивідуальний випадок. Це і є та «середня людина», яку можна описувати як певну фізичну і духов-ну реальність на основі узагальнених даних. Зміни в сус-пільстві таким чином відображаються у зміні відповідних параметрів «середньої людини».

Це була спроба введення середньостатистичних показників для систематичного всебічного вивчення соціальних процесів.

Кетле розробив ряд математичних методів обробки емпіричного соціального матеріалу, зокрема йому належить розробка ймовірнісних методів, які дають змогу в певних межах давати досить точні прогнози розвитку суспільних процесів.

В історію соціології ім'я Кетле не ввійшло, хоча і не зовсім справедливо, бо він раніше від О. Конта спробував створити особливу науку про суспільство, яку назвав «соціальною фізикою». Саме ця назва змусила Конта відмовитися від такого терміна і ввести новий — «соціологія». Про це вже йшлося вище.

На відміну від Конта, який лише говорив про необхід-ність використання «соціальною фізикою» методів природничих наук, Кетле вважав, що її основним методом мусить бути статистичний метод дослідження соціальних явищ. Цей метод базувався на глибоких математичних принципах, на відміну від демографічних та статистичних досліджень XVII—XVIII ст. Кетлє встановив кореляцію між показни-- ками, розкрив фундаментальність соціальних закономірностей. Він відкрив і математично довів наявність загального та закономірного в соціальних процесах.

На основі аналізу переписів населення, що набули значного поширення в європейських країнах, Кетле формулює загальнонаукові принципи їх проведення. Серед найістотніших принципів, які лежать і в основі сучасних переписів,

246

він виділяє такі: загальне охоплення переписом усіх осіб і груп населення країни без винятку, обов'язкове фіксування статі, віку, сімейного стану, професії переписуваного, здійснення перепису населення за єдиною програмою, ведення запису лише із слів опитуваного без будь-яких вимог підтвердження повідомлених даних на основі документів, посвідчень і т. п.

§ 2. Розвиток масових соціальних обслідувань. «Моральна статистика» і «соціальна гігієна»

Після виходу в світ праці Кетлє в країнах Західної Єв-ропи розпочинається масове дослідження явищ злочинності, умов життя бідних верств населення, освіти, культури і т. д. Цей напрям соціальних досліджень і обслідувань одержує назву «моральної статистики». У Бельгії ці дослідження започатковують Кетлє та Е. Дюкпетьо, у Франції — А. Геррі.

Французький правознавець Андре Геррі активно досліджував проблеми злочинності. В одній із перших праць — «Порівняльна статистика освіти і числа злочинів в різних округах» (1829)—він звернув увагу на те, що прямого зв'язку між рівнем освіти та злочинністю немає. У праці «Досвід моральної статистики Франції» Геррі аналізує дві групи злочинів — злочини проти особистості та проти власності і розкриває їх залежність від місця здійснення, пори року, на які випадає пік злочинності, розглядає фактори впливу віку, статі, освіти на здійснення злочинів та ін.

Ге^ррі відзначає ряд тенденцій, які визнає і сучасна кримінологія: найвища доля злочинності припадає на великі міста і багаті департаменти Франції. Він показує, що злочинність досить стабільна в тих самих регіонах о тій же порі року. Зіставлення даних свідчить, що їх відхилення за кілька років складає дуже незначний процент (1—2). Така ж тенденція зберігається в поділі злочинців за статтю: з року в рік, зазначає Геррі, близько 80 % злочинців становлять чоловіки і майже 20 % — жінки. Тенденція абсолютної переваги кількості злочинів, що здійснюються представниками чоловічої статі, є всезагальною. Так, за даними судимості, співвідношення чоловіків і жінок у колишньому СРСР у 1965 р. становило 6 : 1, а в 1967 р.— 8 : 1. На основі уза-гальнення емпіричних даних стає можливою типологізація та класифікація злочинності, глибше знання її структури, Динаміки, причин і умов її існування, методів упередження та боротьби з нею. Створюються нові умови для розвитку кримінології.

247

Подібна ситуація складається в демографії та статистиці, де численні емпіричні обслідування та дослідження сприяли поглибленню їх теоретичного базису. Дослідження А. Кетлє підняли статистику та демографію на вищий рівень, відкрили нові можливості для розвитку їх ушир та вглиб, що особливо було характерно для статистики.

Тривали і вдосконалювалися традиції та досвід соціальних емпіричних обслідувань в Англії.

Ще в 1787. р. Девід Девіс використав анкету для вивчення сімейного бюджету англійських робітників, матеріали якої зібрані в праці «Дослідження сімейного бюджету трудящих класів Англії». Фредерік Мортон Іден після проведення опитувань, які тривали більше року, в 1797 р. опублікував звіт про становище бідноти в Англії. Понад третину століття, починаючи з 1791 р. видавалася монументальна праця Джона Сінклера «Статистичний опис Шотландії»,, яку дослідник писав на основі тривалих масових обслідувань сільських районів країни. Анкета містила понад 100 запитань, котрі дещо нагадують анкети Татищева й Ломо-носова про природні, історичні, економічні та інші факти, але, на відміну від них, анкета Сінклера містила переважну більшість демографічних запитань про вік, стать, види занять, інформацію про смертність населення, безробіття, ремісниче виробництво, сільськогосподарську діяльність та ін.

Досвід дослідження Д. Сінклера був використаний у ряді країн Європи при проведенні загальних і спеціалізованих переписів та обслідувань.

У цей період відбувається спеціалізація досліджень на сфери «моральної статистики», що займалася проблемами освіти, моралі, злочинності, та «соціальної гігієни (санітарії)», що поставила в центрі питання соціального здоров'я, медичного обслуговування, вивчення умов проживання та існування різних верств населення, особливо _знедолених.

В Англії особливо популярними стають емпіричні обслідування становища робітників та люмпенізованих верств міського населення — бідноти, бродяг, безпритульних тощо. За результатами цих обслідувань вивчалися побутові умови — житло, харчування, матеріальне становище, стан середовища проживання, здоров'я, смертність і ін.

Проблемами соціальної гігієни займалися Е. Чадуік (Англія), Л. Віллерме, А. Паран-Дюшатле (Франція), Р. Вірхов (Німеччина) та ін.

«Моральна статистика» та «соціальна гігієна» відіграли певну роль у пробудженні інтересу громадської думки до становища широких мас у суспільстві, а пізніше вони стимулювали розвиток філантропії, допомоги найзлиденнішим

248

верствам населення. «Соціальна гігієна» стимулювала розвиток медично^ статистичної гігієни.

З цими дослідженнями пов'язано використання і вдосконалення методів і техніки збирання масового £мпіричного матеріалу — спостереження, інтерв'ю, анкетних опитувань.

Лікар, член статистичного товариства і секретар Манчестерської ради з охорони здоров'я Джейм Кей-Шаттлуорт на основі спостережень видав працю «Моральні і фізичні умови життя текстильних робітників Манчестера» (1832). За допомогою анкетних опитувань він зібрав матеріал про стан житла мешканців будинків, їхні професії, стан здоров'я тощо. Ця праця стала своєрідним зразком і моделлю для численних обслідувань такого роду та на тривалий час визначила напрям емпіричних досліджень. Відлуння цього впливу відчутне і в праці Ф. Енгельса «Становище робітничого класу в Англії».

У соціальних обслідуваннях в Англії XIX ст., зокрема в «соціальній гігієні», криються зародки майбутньої урба-ністичної соціології — соціології міста. Особливо великий внесок у цю справу пов'язаний з діяльністю англійського реформатора та підприємця ліберального напряму, члена статистичного товариства Англії Чарлза Бута (1840—1916), автора відомої праці «Життя і праця людей у Лондоні». Здебільшого він досліджує соціальні проблеми міста. Проаналізувавши матеріали переписів населення Англії за 80 років (з 1801 по 1881 р.), Бут виявив різку зміну в соціальній структурі Англії: внаслідок розвитку промисловості кількість робітників по відношенню до селян зросла вдвічі з 1851 по 1881 р.

Бажання бачити «істинну картину» і збирати факти «такими, якими вони є», зумовило використання Бутом багатоманітної техніки збирання емпіричного матеріалу для характеристики того самого об'єкта, наприклад сім'ї. З цією метою він одночасно використовує для вивчення об'єкта спостереження матеріали перепису 1881 р., матеріали поліції, бесіди з 250 шкільними інспекторами про сім'ї дітей шкільного віку, що проживали на 34 000 вулиць Лондона, матеріали особистих спостережень.

Ч. Бут — один з перших соціологів, що використав техніку включеного спостереження; він сам певний час жив у сім'ях робітників.

Такі дані багаторічних систематичних і різноманітних обслідувань умов життя жителів великого міста давали досить повний різнобічний матеріал для характеристики соціальної структури міста, стану економічного і соціального життя населення, допомагали виділяти типологічні соціаль-

249

ні групи, аналізувати демографічні процеси народжуваності, смертності залежно від різноманітних чинників. Бут визначав одиниці спостереження також у залежності від проблеми і мети дослідження. Ними могли бути сім'я, глава сім'ї чи інші особи — носії інформації з досліджуваного питання.

Цей дослідник уперше використав кольорові карти для відображення конкретних явищ і процесів у різних районах Лондона, що давало можливість наочного сприйняття масштабів явища (рівень бідності, етнічний поділ населення і т. д.):

Нг^основі поділу населення залежно від умов його існування (район проживання, прибуток, тип житла, кількість кімнат, наявність слуг) Бут виділив три суспільні класи — «вищий», «середній» та «нижчий», причому за критерій він брав кількість кімнат і наявність слуг, решта ознак розглядалась як похідна. Через декілька десятків років класифікація класів стала широко використовуватися в західній соціології без посилань на її основоположника. В дослідженнях Ч. Бута було чимало матеріалу, неприйнятного панівними класами. Вони були досить серйозними для спростування, тому, можливо, в історії суспільствознавства його дослідження не дістали об'єктивної оцінки, їх соціальний та науковий резонанс був приглушений.

^ дослідженнях Бута брала участь Беатріса Вебб (1858— 1943), відома діячка соціалістичного руху, яка використовувала методику колективного інтерв'ю.

Відоме дослідження послідовника Бута — Бенджаміна Сібома Раунтрі, яке він провів у кінці 90-х років в м. Норку серед робітників. На основі цього дослідження він написав працю «Бідність: дослідження міського життя» (1901), де показав, що частина робітників одержує платню, яка є нижчою за мінімум, необхідний для фізичного існування людини.

§ 3. Емпіричні дослідження Ле Пле

В історії емпіричних соціальних досліджень примітною величиною є дослідницька діяльність професора Політехнічної школи в Парижі, геолога за професією Фредеріка Ле Пле (1806—1882). Як відомий спеціаліст, консультант та інженер з гірничої справи та металургії, він побував майже в усіх країнах Європи — Англії, Німеччині, Австрії, Угорщині, Іспанії, Італії, Росії, скандінавських країнах, і це істотно вплинуло на формування його поглядів. Як представник природничих наук, він звик до точності і конкрет-

250

ності. Під впливом революційних подій у Франції Ле Пле поставив за мету вияснити причини суспільних процесів, з якими пов'язані соціальні потрясіння. Він відмовився від абстрактних конструювань і вирішив зібрати фактичний матеріал на основі спостережень за життям різних народів, який дав би змогу проникнути в механізми і причини соціального розвитку. Першим результатом такої праці стала книга' «Основна конституція людського роду». Методом дослідження тут Ле Пле вибрав спостереження і назвав його монографічним методом у зв'язку із спостереженням одного цілісного об'єкта.

Ле Пле вважав першоосновою суспільного устрою ідеї, звичаї та інституції приватного життя, які більше, ніж писані закони, характеризують суспільство, а тому сім'я складає основу держави. Він розробляє досить складну систему чинників стабільності суспільства, але його система, як це не парадоксально, являє собою абстрактну апріорну конструкцію, оскільки автор підганяв факти під концепцію, а не навпаки. Проте деякі її положення заслуговують уваги.

Головним об'єктом аналізу Ле Пле була сім'я, яку він поділяє на три типи: патріархальну, нестійку та корінну. Критеріями такого поділу стали для нього результати власних спостережень за сім'єю у різних народів.

Патріархальна сім'я будується на залежності усіх її членів від глави роду — батька. Тут дорослі діти не відриваються від батьків, навіть коли вони мають свою сім'ю. Власність та її розподіл залежить від голови сімейного клану. Майно за бажанням батька передається одному із синів. Патріархальна сім'я характерна для пастуших племен" на Сході, для Росії і слов'ян середньої Європи.

Нестійка сім'я характеризується тим, що діти полишають її, коли стають здатними жити самостійно, одержують частину майна, самостійно використовують власний заробіток, а майно після смерті батьків порівну ділиться між дітьми. Цей тип сім'ї властивий для Франції та інших західних країн. Така сім'я нездорова і нетривка; вона відображає стан соціального розпаду в суспільстві.

Корінна сім'я пов'язана з наслідуванням майна батька одним з одружених синів, що залишається при батьку і продовжує його справу. Решта дітей одержують лише певну долю для самостійного влаштування свого життя. Цей тип сім'ї створює постійний «опікунський центр», що допомагає тим, хто потрапив у скрутне становище. Такий тип сім'ї характерний для Англії, Німеччини, скандінавських країн і США. Він найбільш раціональний, оскільки характерний

251

для осідлих народів, тоді як патріархальна сім'я типова для кочівників.

Корінна сім'я забезпечує своїх членів добробутом і хлібом. Це — найкращий тип сім'ї для стабільності держави, бо не породжує соціальних конфліктів, характерних для держав з нестійкою сім'єю.

Ідея сім'ї як основи суспільства не є оригінальною; Ле Пле запозичив її у О. Конта. Ці наївні й абстрактні суд-ження, може б, і не варто було згадувати в історії соціології, якби у Ле Пле не було емпіричних обслідувань, у яких сім'я виступала спеціальним об'єктом дослідження. Ле Пле досліджував сім'ї у різних країнах і, можливо, тому досяг певного успіху в своїх обслідуваннях, результати яких він описав у праці «Європейські робітники» (1855). В різних країнах Європи він вибрав понад 300 сімей, типових для даного регіону. До вибору кожної сім'ї як об'єкта монографічного, обслідування залучалися представники місцевої влади.

Ле Пле ввійшов в історію соціології як автор моногра-фічного методу, хоча цей термін і не зовсім точний: він не існує у вигляді засобу одержання емпіричного матеріалу. Правильніше говорити про монографічне дослідження, яке характеризується всебічним системним вивченням і аналізом одиничних соціальних об'єктів на основі використання конкретних методик і техніки емпіричного дослідження.

Кожну сім'ю, як згадував пізніше Ле Пле, він вивчав протягом певного часу, після чого по кожній розробляв монографію з описуванням умов її матеріального існування, духовного та морального життя. Для збирання емпіричного матеріалу використовував довільне інтерв'ю та особисті спостереження, сам часто деякий час жив у сім'ях, спостерігав за взаєминами між членами сім'ї, вивчав їхні уподобання, інтереси, діяльність.

Монографічні обслідування Ле Пле та його учні здій-снювали за чітким планом: кожна сім'я характеризувалася через такі показники, як місцевість з її природними й економічними характеристиками, типовими видами діяльності жителів місцевості та даної сім'ї, описувалася система організації соціальних зв'язків у районі проживання сім'ї, вивчалися матеріальні ресурси і джерела існування сім'ї, умови праці членів сім'ї в установах та галузях виробництва, система взаємозв'язків між роботодавцями та робітниками й ін.

Надзвичайно цікавими і плідними здобутками Ле Пле були пошуки соціальних показників, так званих індикато-рів— певних характеристик чи ознак, що виявляються в

252

процесі спостереження і за'якими можна виявити приховані інші характеристики чи ознаки. Наприклад, аналізуючи значні витрати на алкогольні напої, Ле Пле пов'язував цей показник з атеїзмом чи легковажним ставленням до релігії (яку він вважав цементуючою основою суспільства), а за розміром профспілкових внесків членами профспілок робив висновки про їх вороже ставлення до вищого класу суспільства. Можна сперечатися щодо правомірності таких висновків та «індикаторів»: Ле Пле грішить тенденційністю та упередженістю, особливо коли враховувати його особисті консервативні переконання. Що ж стосується соціальних індикаторів, то при достатньо коректному обгрунтуванні їх можна і слід використовувати в соціальній діагностиці. В сучасних дослідженнях вони широко застосовуються.

Проблемами соціальної гігієни у Франції займався Луї Віллерме, який досліджував умови життя та праці робіт-ників, вивчав їх демографічні характеристики, рівень заробітної плати, сімейні бюджети, проблеми гігієни та ін. Результати досліджень представлені в праці «Зведення фізичного та морального становища робітників на паперових,, вовняних і шовкових мануфактурах» (1840).

У цьому ж напрямку працював Олександр Паран-Дю-шатле. Він широко використовував документальні джерела поліції, матеріали власних спостережень, статистичні дані й інтерв'ю для вивчення життя паризьких повій, вивчав причини виникнення найдавнішої професії на матеріалах спостереження за 12 600 «жрицями кохання». Матеріали цих досліджень опубліковані в його працях «Проституція в Парижі» (1834) та «Соціальна гігієна» (1836). Розпочинав Паран-Дюшатле свої дослідження з наміром боротьби з проституцією як соціальним злом, а прийшов до висновку про її нездоланність.

Соціальні емпіричні обслідування в Англії та Франції, досягнення в розвитку статистики і демографії стимулювали розвиток подібних досліджень в інших країнах Європи. Особливо масовими були такі обслідування з використанням методів опитування, де явна перевага залишалася за опитуваннями анкетного типу.

Розвиток емпіричних обслідувань у Німеччині свідчить про вплив на них течій «соціальної гігієни» та «моральної статистики».

Анкетні опитування в 1848 р. провів у Прусії Олександр фон Ленгерке. В 1875 р. було опитано близько 7000 робітників і власників фабрик про становище робітників, підмайстрів та ін. Одночасно подібне обслідування шляхом опитування 15 000 поміщиків про становище сільськогосподар-

253

ських робітників було проведене Теодором ван дер Гольцем. Звертає на себе увагу той факт, що опитували не стільки працюючих, скільки їх хазяїв. Такі обслідування нічого корисного не могли дати для розвитку соціального пізнання.

Найзначнішим досягненням у цьому відношенні можна вважати відкриття німецьким статистиком Еристом -Енге-лем «бюджетного закону», названого «законом Енгеля».

Ернст Енгель (1821—1896)—інженер за фахом; під впливом досліджень Ле Пле став його прихильником і по- ' слідовником. Зіставляючи багатий статистичний матеріал із праць Ле Пле та Кетлє щодо бюджетів пролетарських сімей, він показав, щстдоля витрат на харчування в структу-рі сімейного бюджету зменшується, коли бюджет зростає, і питома вага витрат на їжу різко підвищується при зниженні сімейного бюджету. Крім того, Енгель довів, що структура витрат кожної сім'ї незалежно від розмірів прибутку для всіх/типів сімей однакова і включає витрати на житло, харчування, одяг, культурні та інші потреби. Цей безпосе- ' редній взаємозв'язок між сімейним бюджетом і долею вит-рат на харчування дістав у науці назву «закону Енгеля». Він має дуже велике значення для оцінки рівня добробуту населення. Може, через те і був він маловідомим у нас, Що свідчив не «про благі справи» добробуту народу.

Розвиток емпіричних обслідувань у Німеччині в XIX ст. не відрізнявся чіткістю методологічних розробок програм і документації, методики збирання та аналізу одержаних результатів, тому часто їх матеріали було важко зіставляти чи порівнювати. Це викликало критику Готліба Шнаппер-Арндта, одного з членів Товариства соціальної, політики, яке стало центром з організації соціальних досліджень у Німеччині. Шнаппер-Арндт поставив питання про необхідність розробки проблем методології та практики соціальних обслідувань, які давали б надійні і можливі для порівняння матеріали.

Поставити емпіричні соціальні дослідження на наукову основу зробив спробу відомий німецький соціолог Макс Вебер, який брав участь у ряді соціальних обслідувань, добре володів математичними та історико-порівняльними методами дослідження, намагався застосовувати лабораторні методи для дослідження соціальних процесів у реальних умовах і дуже багато привніс у розробку теоретичних проблем соціологічної науки.

Керівник німецького інституту демоскопії Елізабет Но-ель, порівнюючи розвиток соціальних емпіричних дослід-жень в Англії та Німеччині, дуже влучно зазначила, що вони відрізнялися своїм ставленням до вимірювання. У пер-

254

шому випадку спостерігається прагнення виразити все «в цифрах, вазі, одиницях виміру (В. Петті), в другому — використовуючи понятійну систему, але переважно без цифр (Конрінг)».

Цей факт свідчить про особливості розвитку науки та значення традицій, і досвіду попередників для наступних поколінь науковців різних країн, хоча, здавалрся б, істини науки байдужі до національного характеру, проте останній виявляється у впливі на шляхи й особливості її прогресу. Сенсуалізм і раціоналізм, емпіричність та умоспоглядаль-ність, квантитативне і квалітативне — в філософії, соціології, світогляді, способах мислення відповідно для Англії та Німеччини простежуються протягом тривалого історичного часу як характерні властивості національного менталітету.

§ 4. Д. П. Журавський про фактори деформації матеріалів соціальної статистики

Соціальна статистика поряд з розвитком свого математично-статистичного апарату переключається на вивчення соціальних факторів деформації емпіричного матеріалу. Ці проблеми найяскравіше можна проілюструвати на творчості відомого російського статистика-демократа Д. П. Журав-ського.

Дмитро Петрович Журавський (1810—1856) займався проблемами статистичних досліджень, використовував метод статистичних групувань і підкреслював необхідність використання «чисельної сторони» для вивчення масових явищ дійсності. У праці «Про джерела та використання статистичних відомостей» (1846) він зібрав багато цікавих і корисних рекомендацій стосовно статистичних та соціальних досліджень, особливо масових.

Людина з демократичними переконаннями, Д. П. Жу-равський розглядає існуючу систему кріпацтва як фактор, котрий гальмує розвиток науки, зокрема статистики, заважає використовувати об'єктивні методи вивчення соціальних явищ. Він — один з небагатьох російських учених, які звернули увагу на значення соціально-економічних та політичних умов, що негативно впливають на процеси соціального дослідження.

У згаданій праці він пише, що напівграмотне начальство на місцях не здатне зібрати точних відомостей. Люди, зобов'язані вести облік, суб'єктивно й об'єктивно не зацікавлені в поданні точних даних, оскільки сімейно, господарчо, споріднено та за іншими критеріями взаємопов'язані між

255

собою та з населенням, приховують частину краденого і самі беруть участь у діях проти майна інших власників. Журавський у зв'язку з цим зауважує, що за таких умов не варто довіряти даним конторських облікових книг, які складаються на підставі усних свідчень начальства. Гра-мотні рахівники теж знають свою долю в крадіжках і від-повідно змінюють статті приходу та розтрат.

Журавський підкреслює вкрай погано поставлений облік народонаселення^ в країні, де царизм теж безпорадний що-небудь змінити, оскільки чиновників та священиків, що безпосередньо реєструють народжуваних та померлих, більше цікавлять власні інтереси та потреби. Часті зміни священиками приходів і їх переведення у вигідніші й багатші зумовлює значні помилки в метричних книгах.

Нескінченні побори, злиденність умов існування, зловживання влади під час переписів населення (ревізій) тягарем лягають на плечі трудівника. Тому й логічно, що кріпосні селяни за цих умов нерідко навмисне вводять священиків в оману. Журавський пояснює, що в селянських сім'ях часто бувають однакові імена — два Івани чи дві Ганни і т. п. Це робиться з метою, щоб на випадок смерті одного видати живого за померлого і таким чином увільнити його від кріпацтва чи р^крутства.

Журавський перераховує фактори спотворення статистичної інформації, називаючи серед них такі, як передоручення обов'язків збирання даних другій особі, «очищення» в потрібному дусі одержаних матеріалів чиновниками, некритичне запозичення даних з недбало поставлених форм обліку та документації, використання даних з матеріалів опитувань окремих людей, доповнення відсутніх фактів «за власними уявленнями» тощо.

Перебуваючи на посаді чиновника з особливих доручень при київському губернаторі, Д. П. Журавський написав працю «Статистичне описання Київської губернії», яку М. Г. Чернишевський оцінив як видатний здобуток наукової думки Росії того часу.

Російська держава XIX ст. бідна на емпіричні соціальні дослідження. Суспільно-політичні умови імперії паралізували будь-які незалежні й оригінальні дослідження соціальних процесів, тим більше що в цій системі навіть мало було приводів, щоб «сповіщати про благі справи». Тимчасом у Західній Європі та Сполучених Штатах Америки вони розгорталися повним ходом.

256

§ 5. Вивчення громадської думки в США. Реклама як соціальний феномен

У XIX ст. виникають перші спроби вивчення громадської думки. Громадська думка як стан масової свідомості виражається в оцінках і ставленні до конкретних соціальних явищ та процесів. Вона є своєрідним «зняттям» масово виражених індивідуальних оцінок і думок, які в процесі взаємодії приводять до вироблення найбільш сприйнятливих для маси чи спільності узагальнень, що виступають як феномен групової оцінки чи думки, що набуває статусу гро-мадської.

Громадська думка існує з моменту появи первісного людського колективу і в різних історичних формах при-таманна всім типам соціальних спільностей. Структура і зміст громадської думки детермінується багатоманітними чинниками економічного, політичного, соціально-культурного характеру.

Силою авторитету громадської думки регулювалася система суспільних відносин родового устрою. Структура й обсяг її змінюються в рабовласницькому суспільстві, де частина його членів (раби) виключена як суб'єкти цього інституту, а громадська думка визначається державою-полі-сом та формами політичного устрою. Тут значно ускладнюється технологія формування громадської думки та процеси маніпуляції нею. Оскільки громадська думка завжди пов'язана з ціннісними відносинами, то в дуже рідких випадках вона може розглядатися через єдиного суб'єкта-носія. Здебільшого те, що ми називаємо громадською думкою, розуміючи під цим цілісного суб'єкта, і теоретично і практично не відповідає дійсності, оскільки в суспільстві ніколи не було, немає і не може бути єдиного інтересу, як і єдиної оцінки та цінностей. Отже, і суб'єкт-суспільство не може мати єдиної громадської думки, оскільки воно таким виступає лише в абстракції, тоді як у реальному житті воно є диференційованою сукупністю системоутворюючих елементів , кожен з яких відрізняється власними інтересами, потребами, цінностями, оцінками і т. д. Тому і громадська думка, є «середньоарифметичним» виразом стану масової свідомості різноманітних елементів соціальної структури. Саме це і визначає соціальні потреби у вивченні громадської думки, оскільки в ній поєднані протилежні полюси, а сама вона, як ціле, має не монокольоровий вигляд, а скоріш нагадує веселку з її багатоколірністю й невловимими переходами між ними. Саме ця різнорідність у суспільній думці, її постійна пластичність та мінливість зумовлюють

9 828 257

постійну актуальність і оперативність у дослідженні. Не випадково, що громадська думка стає особливим предметом уваги і вивчення в умовах демократичних свобод.

Перші спроби виявлення громадської думки методами опитування пов'язані зі Сполученими Штатами Америки. Американська Конституція та «Білль про права» (поправки до Конституції з проголошенням свободи слова, друку, зборів, віросповідань та ін.) забезпечили основні демократичні свободи громадянам країни, що звільнилася від колоніальної залежності й утворила суверенну державу. І хоча революція не вирішила всіх проблем, не ліквідувала рабства на Півдні, але вже на той час у світі не було більш демо-кратичної системи, ніж у СІНА.

Задономірно, що за таких умов, котрі забезпечують своїх громадян активним виборчим правом, їх вибір і орі-єнтація, їх думка не могли залишитися поза увагою, бо це були вже не теоретичні, а практичні проблеми політичного та соціально-економічного життя суспільства.

Дослідження громадської думки в США започаткували журналісти. Вибори конгресу, президента, адміністрації штатів та місцевої влади конче вимагали знання розстановки політичних сил, настроїв і вподобань виборців та їх ставлення до кандидатів. Йшли пошуки шляхів і засобів прогнозування можливих результатів виборів і виборчих кампаній. Власникам газет і журналів не потрібні були офіційні дозволи бюрократії на проведення опитувань населення та зондаж громадської думки. Це була справа особистої ініціативи та кмітливості.

Звичайно, перші спроби опитувань населення не спиралися на наукові принципи та засади. Журналісти в різних кінцях країни опитували виборців і на основі арифметичних розрахунків намагалися визначити шанси кандидатів. У 1824 р. журналісти газет «Херрісберг Пенсільвенієн» та «Ролей стар» у штатах Делавер та Північна Кароліна незалежно одні від одних провели опитування громадян і політичних діячів стосовно кандидата, який переможе в даному регіоні з чотирьох претендентів, на крісло президента США. В червні газета «Херісберг Пенсільвенієн» опублікувала дані, згідно з якими в штаті Делавер переможе кандидат Е. Джексон. Через місяць «Ролей стар» повідомила, що Е. Джексон обігнав своїх конкурентів і став лідером у Північній Кароліні. Вибори в листопаді 1824 р. засвідчили перемогу Джонсона в обох штатах, хоча в масштабах країни він не переміг і президентом не став.

У 1851 р. в штаті Міссісіпі було проведено обслідування громадської думки в 17 округах і опитано 800 чоловік. На

258

цій підставі зроблено прогноз можливого наслідку виборів, які засвідчили, що у 15 округах він виявився правильним.

На початку 80-х років газета «Бостон глоуб» розробила систему прогнозування результатів голосування на основі виборки жилих районів, принципи якої в дещо видозміненій формі й досі використовуються засобами масової інформації, особливо телебаченням.

Історія вивчення громадської думки Америки містить багато фактів, що свідчать про нелегкий шлях спроб і по-милок у пошуках надійних засобів дослідження цього дуже важливого соціального інституту громадської думки. В дослідницькій практиці використовувались опитування жителів готелів, покупців у магазинах, відпочиваючих, власників телефонів та автомобілів, практикувались інші форми опитування. Деякі з них мали істотні недоліки й інколи ставили ініціаторів обслідувань в скрутне становище. Разом з помилковими прогнозами приходило розуміння причин невдач: адже свого часу майже ніхто не думав про те, що, наприклад, в опитуванні респондентів чи власників- телефонів криється небезпека — це були представники більш за-можних верств населення, їх опитування не забезпечувало репрезентативності досліджуваної сукупності. Вибірка виявлялася неправильною.

Соціальна наука в XIX ст. набуває найбільш прагма-_тичного значення також на території США. Загальновідомуамериканську діловитість і вміння використовувати на практиці наукові досягнення ми бачили на прикладі дослідження громадської думки. Другим великим тереном використання досягнень соціології, соціальної та загальної психології була рекламна справа. . ■

Сьогодні реклама для американця є таким же звичним елементом його життя, як повітря чи трава. Витоки реклами в Америці починаються з другої половини XIX ст. Вона виникає з потреб ділових людей у необхідній інформації і в інформації про інформацію. Рекламну справу започатковує в 1841 р. американський бізнесмен з Філадельфії Волні Палмер, який у газетах опублікував рекламу своїх товарів. Щоправда, елементи рекламного характеру були в бостонській газеті «Ньюслеттер» 1704 р., у 1725 р. почала виходити напівкомерційна «Газета» з рекламою та об'явами (Нью-Йорк), проте реклама як вид бізнесу розгортається в США у XIX ст.

У 1865 р. виникає одне з великих рекламних агентств у Бостоні, засноване Джорджем Роуеллом, який видав в 1869 р. «Американський газетний довідник Роуелла» про тиражі американських та канадських газет для бажаючих

9* 259

помістити свою рекламу в пресі. Рекламна справа зростала Ч вдосконалювалася; вона враховувала інтереси, потреби, індивідуальні та групові особливості населення, психологічні особливості сприйняття та запам'ятовування тощо. Якщо у 1885 р. рекламою товарів займалися чотири журнали загальним тиражем 100 тис. примірників, то через 20 років відповідні цифри складали вже 20 журналів з тиражем понад 5 млн примірників, а затрати на рекламу становили в 1865 р.— 50 млн дол., у 1900 р.— 500 млн, у 1950 р.— 5,5 млрд, в 1970 р.— майже 20 млрд дол. Розвиток рекламної справи в США, яка не має рівних у світі,— приклад опе-ративного й умілого використання наукових досягнень.

Сама по собі реклама — не предмет соціології, але як соціальне явище вона дуже цікавий феномен для соціологічних досліджень багатьох проблем — таких різновидів реклами як елемента пропаганди, як явища суспільної свідомості, як засобу формування і забезпечення різноманітних матеріальних і духовних потреб (у тому числі інформаційних), як елемента соціалізації та виховання, що проникає в усі сфери життя і побуту людини, як важливого компоненту комунікаційного процесу і т. д. і т. п.

Реклама у Франції започатковується Теофрастом Ре-нодо, який*заснував у 1630 р. адресну довідкову контору. В 1611 р. в Лондоні створюється перше рекламне бюро *А. Горжа і У. Копа, а з 1657 р. виходить перша газета з об'явами. В Німеччині з 1727 р. реклама видається у «Пруському інтелігентному листку». Одним з найперших у Росії використав друковану рекламу відомий журналіст і письменник Фаддей Булгарін, який друкував платні, оголошення, об'яви та рекламу в газеті «Северная пчела».

Таким чином, США не належить пріоритет у відкритті реклами, але він безперечний у її використанні, бо в жодній країні світу реклама не стала такою органічною частиною способу життя народу, як у США.

Характерною ознакою соціальних емпіричних досліджень XIX ст. є їх більш чи менш органічне влиття в структуру сучасної науки. Вони у всезростаючому темпі від випадкових, аматорських переходять на рівень науково обгрунтованих, концептуальних і виступають як прикладна сфера наукового знання. Емпіричне й теоретичне в цих дослідженнях виявляються в своїй органічно поєднаній цілісності. Факт і теорія не протистоять одне одному, як це часто траплялось у минулому, а утворюють структурні елементи цілісного наукового знання.

260

Запитання для самоконтролю

1. Які причини зумовили інтенсивний розвиток емпіричних соціальних обслідувань XIX ст-?

2. Розкрийте значення досліджень А. Кетлє для прогнозуваннясоціальних процесів.

3. У чому полягає наукова заслуга А. Кетлє в пізнанні масових соціальних явиш, та їх закономірностей?

4. Наведіть конкретні приклади і охарактеризуйте зміст масових анкетних опитувань у XIX ст. і покажіть їх значення для розвитку со-ціологічної теорії та практики.

5. Які нові методи і техніку емпіричного соціального дослідження ввів у соціологію Ле Пле?

6. Значення закону Е. Енгеля для- оцінки рівня добробуту насе-лення-

7. На які соціальні фактори спотворення статистичної інформації звернув увагу Д. П. Журавський у своїх наукових працях?

8. Які причини обумовили розвиток досліджень громадської дум-ки? Проілюструйте на фактах.

9. Яке значення для розвитку соціології мали емпіричні соціальні дослідження XVII—XIX ст.?.

ГЛАВА 10

НІМЕЦЬКА ФОРМАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯКІНЦЯ XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.

(Ф. ТЬОННІС І Г. ЗІММЕЛЬ)

§ і. Проблеми методології соціального пізнання

В епоху Бісмарка завершується процес національного об'єднання Німеччини. Правляча юнкерсько-мілітаристська верхівка, зміцнивши позиції після поразки буржуазії в революції 1848 р.< ревно оберігає свої класові привілеї. На рейки капіталістичного розвитку німецьке суспільство переходить з певним запізненням, процеси модернізації правових і політичних інституцій ідуть тут повільними темпами, а «енергійний буржуазний лібералізм» британського' аб,> французького зразків сприймається з певною недовірою. Ця обставина накладає певний відбиток і на тенденції у німецькій культурі та науці. Поворот до позитивізму, характерний для європейської думки другої половини минулого сторіччя, не минув і німецьку культуру, однак ця течія не лишила тут глибокого сліду, викликавши, за словами С. Бугле/ більше заперечень, аніж наслідувань.

Ця обставина має пряме відношення до розвитку ні-мецької соціологічної думки згаданої доби. Домінуючою

261

тут стає не натуралістична, а так звана духовно-історична орієнтація, котра набула особливої популярності в колах представників німецької історичної науки, що розвивається в цей час особливо бурхливими темпами. Серед німецьких істориків, фахівців у галузі господарчої, соціально-політичної та культурної історії набуває поширення ідея про специфічну «духовну сутність» господарських, правових і релігійних інститутів, яка не піддається адекватному відтворенню за допомогою емпіричних методів, характерних для природничих наук.

Позитивізм,, як зауважує один з фундаторів, культурно-історичної герменевтики В. Дільтей,— це свідчення не сили, а слабкості гуманітарних наук, які, звільнившись у добу Ренесансу від теологічних пут, потрапили потім у нову, ще більшу залежність від всезростаючої могутності природничо наукового знання. Це стосується насамперед абстрактно-раціоналістичних теорій суспільства просвітницької доби, для яких характерне позаісторичне розуміння природи господарства, права, політики, релігії і т. ін. На той час саме на грунті німецької культури склалася традиція істо-ричного підходу до явищ суспільного життя, згідно з якою окремі факти розглядаються лише в контексті «загальних зв'язків процесу історичного розвитку». У цьому — одна з .головних ознак «історизму» як методу, реалізованого у працях Гердера та Гумбольдта, Нібура і Вінкельмана, Я. Грімма і Савіньї. Центральна ідея історичної герменев-тики, як зауважив пізніше Гадамер, полягає в тому, що не лише історичні джерела, а й сама дійсність розглядаєть-ся як текст, котрий належить витлумачити, зрозуміти. Цей же дослідник зауважує, що «історизм» у широкому розумінні можна вважати «першим протестом проти індустріального суспільства, яке на той час формувалось».

Звичайно ж, історико-герменевтичні методи можуть бути повноцінно реалізовані лише в царині історії та культури,, а не соціології, концептуальний-апарат якої орієнтований в напрямку емпіричного дослідження суспільних явищ. Однак в історії наукового пізнання ці дві методологічні орієнтації не відгороджені одна від одної «залізною завісою» і в реальній дослідницькій практиці можуть взаємопроникати і доповнювати одна одну. Саме це, на наш погляд, і характерне для німецького суспільствознавства на зламі сторіч. Соціологія як окрема наука у Німеччині не стільки засвоюється як комплекс певних уже розроблених понять і методів (хоча факт такої рецепції, безсумнівно, має .місце), скільки поступово відокремлюється з наявного масиву історичних, економічних, правових та філософських наук. Герменев-

262

тичні й емпірико-дослідницькі методи тут не лише проти-стоять, а й доповнюють і взаємопроникають один в одного.

Згідно з В. Дільтеєм об'єктивною підставою розмежу-вання між «історичними науками про духовне життя» і соціологією виступає глибока відмінність між «системами культури» — правом, релігією, мовою і «зовнішньою організацією суспільства». Явищам культури притаманна певна «внутрішня форма», зумовлена, в кінцевому результаті, специфікою міжіндивідуальної взаємодії. Психологічні фактори детермінують, як вважає В. Дільтей, і «зовнішню органі-зацію», однак ця детермінація має. тут дещо інший характер: «Людські взаємини грунтуються, в кінцевому результаті, на цілеспрямованих вольових діях людей. Проте саме волевиявлення може бути двоякого роду — або бути послідовним поєднанням дій окремих індивідів у формі систем культури, або виступати як сила, що підпорядковує собі окремі індивідуальні волі. У першому випадку мета досягається шляхом індивідуальних, лише логікою справи припасованих одна до одної дій, у другому — шляхом підпорядкування індивідуального спільній волі. Вільна дія і дія регульована, індивід і спільнота протистоять одне одному і зумовлюють одне одного».

Відносини між суспільною «культурною системою» і «зовнішньою організацією» можуть варіюватися від май-же повного злиття до відособлення, протистояння. В окремих сферах суспільного життя, як, наприклад, у сфері правовій, має місце, як вважає В. Дільтей, гармонійне співвідношення між внутрішньою і зовнішньою сторонами: «У сфері права культурна система і система зовнішньої організації існують ще нероздільно одна від одної. Будь-яке правове поняття орієнтоване на зовнішню організацію і одночасово грунтується на правосвідомості як постійно діючому психологічному факторі. Система цільових орієнтацій права співвідносна із факторами зовнішньої соціальної організації». Натомість у сферах моральній, релігійній, художньої культури прямого зв'язку між організаційним і смисловим аспектами немає. Тут дедалі більшого значення набуває «внутрішня духовна дія», незалежна від об'єктивних зовнішніх умов, що має своїм наслідком диференціацію поміж соціальною організацією та систе-мою культури й автономізацію останньої.

Таким чином, як у цьому неважко переконатися, ду-ховно-історична герменевтика Дільтея, незважаючи на суб'єктивне прагнення відмежуватися від «натуралізую-чих» методів соціології, все ж не чужа соціологічній проблематиці. Виходячи з психологічних засад, Дільтей описує

263

у найзагальніших рисах найтиповіші моделі соціальної взаємодії, акцентуючи різницю між зовнішньою і внутріш-ньою орієнтаціями дії. Аналогічним шляхом ідуть у своїх теоретичних пошуках і такі представники німецької «ака-демічної» соціології, як Тьонніс, Зіммель, Вебер та ін. Ві-домий видавець і коментатор, веберівських праць И. Він-кельман порівняв вплив дільтеєвських ідей з «трубним гласом, який пробуджує і запалює дух». Важливу заслугу автора «Вступу до наук про духовність» вбачають у по-доланні ортодоксії «історичних шкіл» і знятті контроверзи між історико-описовим і теоретичним напрямами гуманітарно-наукової думки. Водночас не можна не бачити, що, поставивши під сумнів обгрунтованість позитивістської моделі соціології, Дільтей та його послідовники схильні були вважати її чи не єдиною можливою формою соціологічного знання взагалі, а це зумовлювало певну недооцінку ними емпіричних методів соціологічного дослідження і вело до протиставлення соціології та історичних наук.

Проблема логіко-методологічного обгрунтування «можливості соціології» розглядається і в ряді праць Г. Рік-керта, Е. Ласка, Л. Готтля та інших представників ба-денської школи неокантіанства, чий вплив на німецьку соціологію досить відчутний. Баденці детально .аналізу-ють ряд питань загальної теорії цінностей, зокрема пи-тання ціннісного плюралізму та ціннісних орієнтацій піз-навальної діяльності. Важливе значення для соціологіч-ної теорії має обгрунтована ними теза про аксіологічну зумовленість способів побудови теорії в гуманітарних науках. Процес росту наукового знання, за Ріккертом, є не чим іншим, як оформленням, раціоналізацією багатоманітності емпіричних явиїц. У процесі раціоналізації утворюються певні загальнозначимі когнітивні форми — поняття. Сам процес раціоналізації перебігає різним чином — шляхом або ідеалізуючої абстракції, або предметної, індивідуалізуючої. У першому випадку має місце концеп-туалізація номотетичного типу, характерна для пізнавальних процедур точних наук, у другому — маємо справу з «ідеографічною» концептуалізацією, типовою для описового природознавства й історичних наук.

Ті ознаки, які складають зміст «індивідуалізуючих» понять описового природознавства й історії, відбираються під кутом зору їх цінності для інтересу дослідника, в зв'язку з чим «ціннісна орієнтація» останнього набуває такого ж вагомого значення, як суто логічні процедури аналізу й узагальнення фактичного матеріалу. Методологічний

264

принцип «віднесення до цінності» не тотожний суб'єктив-ній оцінці емпіричних даних, оскільки зміст цінності (її смисл) трансцендентний стосовно індивідуальних чи групових інтересів і має нормативний характер. Водночас цінностям притаманна власна логіка розвитку. Кожна історична епоха має власну ціннісну конфігурацію, де домінують цінності того чи іншого гатунку.

Висновки баденців відкривали шлях до зняття ще од-нієї контроверзи соціологічної теорії — суперечності між її «генералізуючими» претензіями і багатоманітністю, історичною варіативністю її емпіричної бази. Звичайно ж, на фоні посилення емпіристських тенденцій у логіці та методології, яке здобуло своє завершення в програмі «віденського гуртка», аксіологізм баденців мав дещо анахронічний вигляд. Однак розвиток соціології пішов далі шляхом, відмінним від розвитку теоретичного природознавства, і питання про межі застосування точних методів для обгрунтування проблем теорії суспільства на сьогодні не лише не вирішено, а й набуло нової гостроти.

Важливе значення для формування національної соціологічної традиції мали методологічні дискусії в німецькій історичній науці 80—90-х років, де обговорювалось, зокрема, питання взаємозв'язку економічної сфери та позаекономічних факторів суспільного розвитку. Представники історичних шкіл німецької політекономії і правознавства порушили питання про історичну специфіку розвитку господарства і права, вказавши, зокрема, що так звана «ра-ціональність» економічних законів і юридичних норм не має абсолютного характеру, а є чимось похідним від об-ставин місця і часу. В ході дискусій неодноразово обго-ворюється питання співвідношення між універсальним і унікальним в історії європейського та німецького капіта-лізму. Загалом, як справедливо зазначає Є. Шацький, у німецькому суспільствознавстві традиційна соціологічна проблематика зазнала таких трансформацій, що в біль-шості випадків .можна вести мову не про вирішення ста-рих, а скоріше про постановку нових проблем на грунті іншої інтелектуальної традиції й ієрархії наукових цінно-стей.

§ 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство»

Патріархом німецької академічної соціології прийнято вважати Фердинанда Тьонніса (1855—1936), праця якого «Спільнота і суспільство» належить до класичного фонду

265

соціологічної думки минулого сторіччя. У працях Ф. Тьон-ніса не лише здобуває легітимацію термін «соціологія», а й робиться спроба систематичного викладу головних по-нять цієї науки. Е. Дюркгейм назвав праці Тьонніса «ек-лектичним синтезом» соціальної думки нового часу. Ма-буть, така оцінка не зовсім справедлива. Доробок цього . теоретика можна вважати свого роду місточком між уні-версалістськими соціологічними доктринами та новітньою аналітичною соціологією.

Творчості Тьонніса важко дати однозначну світоглядну специфікацію, оскільки їй притаманні і риси позитивістсько-еволюціоністської соціології, і психологізм, і певне гуманістично-антропологічне спрямування. Мабуть, істотнішим тут є те, що автор вбачає специфіку соціології, порівняно з іншими суспільними науками, в абстрактному, ідеалізованому й, отже, «формальному» характері її об'єкта. Соціологія вивчає зв'язки та відношення, які не очевидні, не фіксовані прямо й безпосередньо, а можуть бути лише абстраговані з реальних життєвих ситуацій, передусім із фактів соціальної взаємодії. Тому її метод, твердить Тьонніс, більш схожий на методи хімії, ніж на методи описового природознавства. Він грунтується на прин-ципах ізолюючої абстракції, шляхом якої визначаються «чисті форми» соціальної взаємодії, прямих аналогів яким у суспільному житті може й не бути. Саме тому концепцію Тьонніса називають «формальною соціологією».

Усякі соціальні стосунки грунтуються, за Ф. Тьоннісом, на спільній волі людей до сумісного життя, яка переважає над їх егоїстичними нахилами. Свого часу Тьонніс написав монографію про соціальну філософію Т. Гоббса. Аналізуючи типову для цього мислителя (і якоюсь мірою для всього Просвітництва) контроверзу між природним станом і державною організацією, соціолог указує на обмеженість гоббсівської інтерпретації абсолютного суверенітету державної влади як виразника «волі спільноти». Гоббсівські уявлення про «природний стан» як стан антагонізму, війни всіх проти всіх — це фіксація лише одного типу соціальних зв'язків. У дійсності ж людські волі перебувають у різноманітних відношеннях одна до одної. їх взаємодія може означати не тільки усунення іншої волі, а й її підтримку. Соціальні зв'язки, котрі утворюються внаслідок волі до взаємності, можуть бути двох типів: або зв'язками реального чи органічного життя — в цьому суть спільноти, гемайншафту, або ідеальними чи механічними утво-реннями — і в цьому суть суспільства, гезельшафту.

Смисл двох головних понять тьоннісівської соціології

266

близький, як можна бачити з контексту, до ідей асоціаніст-ської психології (поєднання вольових прагнень за принципами схожості або протилежності) і водночас співзвучний консервативно-романтичним уявленням про «органічне і механічне» як категорії культури нового часу. «Усякого роду родинне, домашнє, взаємосолідарне, затишне співжиття,— пояснює Тьонніс,— ми розуміємо як життя у межах гемайншафту. Суспільство — це публічність, світ. Туди потрапляють як у щось чуже. В гемайншафті ж знаходять себе від народження. Молоде покоління оберігають від поганого товариства, тоді як вираз «поганий гемайн-шафт» безглуздий. Існують' гемайншафти мовні, сімейні, побутові, релігійні — натомість ведуть мову про виробничі, наукові, торгові суспільства або товариства. «Поняття суспільства у політичному і соціальному смислі має свій реальний грунт у нравах і поглядах третього стану. Тут воно еквівалентне поняттю народу. Там, де куштують плодів міської культури — там з'являється і суспільство як невід'ємний її елемент... У сільському житті зв'язки гемайншафту сильніші, аніж воля окремої людини; тут це поняття символізує тривалість і надійність сумісного життя... Гемайншафт розуміють як життєвий організм, суспільство ж — як механічний агрегат, артефакт».

Притаманна працям Тьонніса імпресіоністична манера викладу ускладнює справу операціоналізації вживаних ним понять — «волі до цілого», «індивідуальної волі», «гемайншафту», «суспільства». Вчений аргументує свої висновки, звертаючись головним чином до історичного матеріалу, прагне відтворити соціально-психологічну атмосферу, яка домінує в певних спільнотах і певних різновидах професійної діяльності — сільській родині та сільській громаді, ремісничій корпорації, купецькій гільдії та ін. його цікавлять ті типові форми спілкування між людьми, які складаються в межах сім'ї, суспільства, професійної, та вікової групи, ринкових відносин. Так, у відносинах, які складаються на грунті спільного ведення домашнього господарства, занять ремеслом та іншого роду «промислами», переважають, як переконаний Тьонніс, зв'язки «ге-майншафтного» типу. «Всяке мистецтво,— пише він,— подібно до різного роду сільських і домашніх занять, належить до сфери органічно живого — теплого і вольового. Природно, що це царина жіночої праці, і тому воно мусить належати до гемайншафту». Зрозуміло, що в даному випадку йдеться не про . індивідуалізовану професійну художню творчість, а скоріше про народні художні промисли, де справді відносно великий відсоток жіночої пра-

267

ці. Натомість у сфері торгівлі як сфері спілкування домі-нують раціонально-егоїстичні стереотипи, що дає підставу говорити про неї -як про переважно суспільну сферу.

Ядро відносин гемайншафтного типу складають відносини між поколіннями та між подружжям у сім'ї. Грунтований на родинних зв'язках «гемайншафт крові» поступово розвивається до ширшого й складнішого «гемайншаф-ту спільного проживання» (територіальної спільноти) і далі — до «гемайншафту духу» (спільноти релігійної, культурної, національної). Суспільство як різновид раціоналістично-індивідуалістичного типу особистісних взаємозв'язків у історичній перспективі «витісняє» спільноту, розкладає, атомізує її природну органіку. Однак говорити про ці два поняття як про послідовні фази історичного процесу було б неправомірно, оскільки в дійсності має місце конкуруюче співіснування обох типів людського співжиття. «Я не знаю жодного стану культури чи суспільства, де не були б одночасно присутні елементи спільноти й елементи суспільства»,— підкреслював Тьонніс.

Безперечно, що тьоннісівська концепція «неодномірно-сті» світу соціальних відносин і зв'язків являла собою значний внесок у розробку загальносоціологічної теорії, зокрема теорії соціальної дії, типології соціальних систем, теорії соціальних груп. Поняття гемайншафту як спільноти, що склалися на грунті кровної спорідненості, спільності місця проживання та духовної спорідненості, багато в чому близьке до понять «первинної трупи» та спільноти (соттипііу), які дещо пізніше обгрунтовані в аме-риканській емпіричній соціології (Ч. Кулі, В. Томас, Р. Парк та ін.).

.Водночас концепція Ф. Тьонніса завершує розвиток впливової традиції європейської соціально-філософської думки від стоїків і Ціцерона до Гегеля й Маркса — тра-диції, котра прагнула осмислити напружене протистояння і взаємопроникнення двох начал людського співжиття — «природного», традиціоналістського і новаційного, культурно-раціонального. Ф. Тьонніс підготував грунт для того, щоб перенести згадану проблематику з площини філософ-ської на емпірико-аналітичну. Важливим кроком до цього стало уточнення смислової структури головного соціоло-гічного конструкту — поняття суспільства. На відміну від своїх попередників, які співвідносили зміст поняття су-спільства (головним чином як «громадянського суспіль-ства») з поняттям держави, Тьонніс зробив спробу спів-віднести поняття суспільства як системи формалізованих інтегральних зв'язків з поняттями, які фіксують нефор-

268

і

мальні міжособистісні зв'язки в межах первинних груп. Правда, автор «Спільноти і суспільства» не ставив собі за1мету (як це трохи пізніше зробили його американські колеги) розробку конкретних механізмів соціально-пси-хічної інтеракції: результатом його дослідницьких пошу-ків стала історична феноменологія найтиповіших форм соціального зв'язку.

Значну увагу приділяє соціолог аналізові злободенних проблем сучасного йому суспільного життя. Він одним із перших уводить у науковий обіг поняття громадської думки, визначаючи її, поруч з масовим робітничим рухом і державною соціальною політикою, як один з головних факторів сучасного суспільного розвитку. Тьонніс відзначає тенденцію політизації сучасної громадської думки, а також тенденції до її замикання на національно-державних інтересах і появи в ній націоналістичних мотивів. Противагою цьому виступає формування світової громадської думки як вияв загальної тенденції інтернаціоналізації господарського і культурного життя сучасного світу. Потреби сучасного соціального розвитку вимагають ефективного розв'язання соціального питання — питання про те, як «забезпечити мирне співіснування різних прошарків, класів і станів народу, які за своїми економічними умовами, життєвими звичками і поглядами стоять далеко один від одного».

Аналізуючи історичну специфіку формування і спроб розв'язання соціального питання в сучасних європейських країнах, Тьонніс зазначає, що у Великобританії соціальні питання концентруються переважно на економічній основі (профспілкові рухи, боротьба за поліпшення соціального стану найманих робітників), у Франції — на політичній (боротьба за республіканську форму державного ладу), а в Німеччині — на ідеологічній основі (боротьба за соціалістичну ідею). Загострення соціального питання — наслідок об'єктивного процесу капіталізації сфери матеріального виробництва. «Гігантські виробництва примножуються. Капітал стає деміургом нашого світу». Тенденції поглиблення капіталістичного визиску можуть, як вважає соціолог, протистояти три сили —■ організований робітничий рух, раціональна соціальна політика держави і громадська думка. Тьонніс — послідовний прихильник реформістського шляху розв'язання соціальних питань. У сучасних цивілізованих країнах, доводить він, громадська думка вимагає соціалістичного устрою.

Проте капіталістичний спосіб виробництва не можна відмінити насильно. Ф. Тьонніс заперечував соціалістичну

269

ідею як таку, що вимагає насильства там, де йдеться про об'єктивні закони суспільного розвитку.

Соціолог, як можна переконатися, був дещо категоричним в оцінці історичної перспективи того напряму соціалістичного руху, який був схильний абсолютизувати негуманні, насильницькі методи для досягнення гуманної мети— справедливого розв'язання соціального питання. У XX ст. йому судилося знайти своє втілення у соціальній практиці. Однак по суті оцінка Ф. Тьонніса виявилась, як про це засвідчили події останнього часу, правильною.

§ 3. Формальна соціологія Г. Зіммеля

Наукова спадщина іншого представника формального напряму німецької соціології Георга Зіммеля (1858—1918) належить не лише історії соціології. Ім'я Зіммеля — в почесному ряду найвідоміших європейських філософів рубежу XIX—XX ст. Обставини життя поставили мислителя в ситуацію «аутсайдера», напіввизнаного в академічному середовищі і досить далекого від практики емпіричних досліджень. Однак завдяки глибокій ерудиції, широті на-укових інтересів і розвиненій інтуїції він зробив вагомий внесок у розвиток соціологічної теорії. Зіммель — майстер феноменологічного аналізу «чистих форм суспільності», однак його висновки грунтуються на інтерпретації таких конкретних форм людської взаємодії, як праця, панування і порядкування, обмін, конкуренція і т. п. Широковідома праця Зіммеля «Філософія грошей» — своєрідна феноменологія і психологія капіталізму, яка поглиблює і доповнює теорію товарного фетишизму К. Маркса.

Торкаючись проблеми предмета й об'єкта соціології, Зіммель зауважував, що з точки зору змісту в них немає нічого, чого б не було вже в інших науках. «...У порівнян-ні з іншими науками соціологія — це новий засіб дослід-ження, новий метод, який дає- змогу підійти до явищ но-вим шляхом. Подібно до методу індукції, соціологія про-никає в дослідницькі сфери всіх наук, допомагаючи найти нові рішення вже наявних проблем — однак у такій же мірі, як і індукція, не є окремою наукою». Безумовно, що різниця між науками може розглядатись як щось формальне— за умови, коли самі науки розуміти формально, як системи методик і технічних Засобів для розв'язання певних «головоломок».

Розуміючи ризик, пов'язаний із застосуванням суто

270

формального підходу, Зіммель змушений дещо пом'якшити його критерії. Існують, пише він, певні об'єктивні форми людської взаємодії, зміст яких полягає саме в єдності, солідарності, спрямованості до певної спільної мети. Конкретна «матерія» такої взаємодії неймовірно різноманітна і сама по собі може не мати нічого солідаристського. Однак потенційно людська діяльність несе в собі соціальний вимір. Це і є об'єктивною підставою правомірності існування «метанаукового» конструкту — суспільства. Про ос-таннє, зауважує соціолог, можна вести мову там, де йде-ться про невні усталені форми міжособистісної взаємодії. «Такого роду взаємодія виникає на базі найрізноманітніших стимулів і служить найрізноманітнішим цілям. Мотиви релігійні, еротичні, комунікативні, оборонні, агресивні, виробничі та інші спонукають людей до спільного буття, змушуючи їх діяти на користь інших, разом з іншими, проти інших... Єдності або соціації людей можуть мати різні ступені розвитку — від тимчасового об'єднання для прогулянки до рівня сімейного союзу, від перебування на тимчасовій роботі до належності до однієї держави, від тимчасового проживання в готелі до приналежності до одного цеху або гільдії».

Конкретні мотиви і цілі людської діяльності, зауважує соціолог, самі по собі не мають ніякої соціальної валент-ності у строгому значенні цього слова. Вони можуть лише набувати соціального змісту або, навпаки, втрачати його. «Ні голод, ні кохання, ні праця, ні релігія, ні техніка, ні інтелект самі по собі ще не є соціацією. Однак вони її утворюють, коли ізольоване співіснування індивідів набирає певних форм сумісного буття, стаючи взаємодією. Со-ціація — це та форма, завдяки якій індивіди на грунті різноманітності їх чуттєвих і духовних, миттєвих і довгострокових, свідомих чи неусвід'омлених, каузально обумовлених чи телеологічно спрямованих інтересів утворюють єдності, в рамках яких вони реалізують ці інтереси».

Формальне розуміння предмета соціології звужувало її предметний горизонт, унеможливлювало постановку ряду макросоціологічних проблем, скажімо, питань про типи суспільств, соціальні системи, динаміку соціальних змін тощо. Прагнучи подолати суперечності, які виникали у зв'язку з цим, соціолог розрізняв чисту (формальну) соціологію і соціологію ' загальну як застосування соціологічного методу «для дослідження історичного життя». Поруч з цим він виділяв і так звану «філософську соціологію», котра займається вивченням «епістемологічних та метафізичних аспектів» соціологічного пізнання.

271

Ранній період творчості Зіммеля позначений впливом на нього ідей соціологічного натуралізму, зокрема спен-серівської теорії еволюції. Пізніше мислитель зазнає певного впливу кантіанства, а в останній період виступить поруч з А. Бергсоном і В. Дільтеєм як один з фундаторів «філософії життя». Зміна філософських орієнтацій певним чином впливала і на теоретико-соціологічні орієнтації Зіммеля.

• У праці «Соціальна диференціація», типовій для ран-нього, позитивістського етапу світогляду Зіммеля, стави-ться проблема зв'язку між індивідом і групою,, розгляда-ються деякі механізми внутрі- та міжгрупової взаємодії. Емпіричним грунтом для висновків соціолога служить го-ловним чином історичний матеріал. Аналізуючи походження й еволюцію принципу «колективної відповідальності», соціолог прагне простежити основні етапи переходу від анонімної колективної відповідальності до відповідальності особистої, заміни зовнішнього примусу інтерналізацією групових норм. Абсолютна групова солідарність можлива лише в межах відносно невеликих колективів, «зцементованих» за допомогою кількох загальнозрозумілих принципів (цінностей). Такого типу інтеракція можлива, наприклад, у рамках замкнутих і невеликих кількісно давньо-християнських громад. Вони мали відносно незначну кількість догм, які, однак, міцно з'єднували їх. Але у тій мірі, як поширювалася християнська віра, солідарність віруючих усередині громад слабшала.

Соціальна диференціація та індивідуалізація (станов-лення особистості) виступають, як показує Зіммель, двома сторонами того ж самого. Особистість формується як певна множина позицій у координатах різних соціальних груп. Саме ця багатовимірність і є підставою внутрішньої стійкості «персони» та незалежності її від впливу кожної окремо взятої групи. Особистість як елемент диференційованої спільності «вступає у такі багатоманітні зв'язки, що в певному розумінні стає мовби між ними, не підпорядковуючись повністю жодному з них і набуваючи таким чином самостійності, яка об'єктивно і суб'єктивно лише при-ховує її солідарність з цілим». Диференціація послаблює внутрігрупову згуртованість, однак підвищує рівень між-особового спілкування і розкриття індивідуальних здібно-стей. Завдяки їй стає можливим поставити на службу культурі і ті нахили, які в. очах громадськості не є моральними. Вже суто кількісне збільшення групи дає можливість зробити соціально корисними суто егоїстичні наміри: «...Навіть найбільш егоїстичні схильності, котрі реалізу-

272

ються у соціально визначених рамках, змушені платити певний борг моральності. Мета соціалізації полягає у то-му, щоб цей борг все збільшувався».

Соціолог справедливо виступав проти розуміння зміс-ту поняття суспільства як якоїсь «універсали», котра існує до і над окремими проявами соціального життя, підпорядковуючи собі зміст цих проявів. Соціальне — це лише один формальний вимір багатоманітності проявів групової взаємодії. Поняття суспільства має як мінімум два значення. В одному випадку ним називають певну реально існуючу людську спільноту, певну множину соціалізованих індивідів. У другому — йдеться про систему відносин між цими індивідами, про систему форм, у яких відбуваються процеси соціалізації. В першому значенні термін «суспільство» означає об'єкт усіх гуманітарних та соціальних наук, у другому — об'єкт власне соціології, котрий не існує • як щось окреме поза конкретними формами взаємодії. З цього випливає важливий висновок: «Певна множина індивідів може бути суспільством у більшій або меншій мірі. З кожною появою нових інтегральних утворень — політичних чи партійних угруповань, об'єднань для сумісної праці чи спілок однодумців, нових структур управління і підпо-рядкування... група стає у більшій мірі суспільством, аніж вона була до того».

Визначаючи соціологію як науку про форми соціації, Зіммель змушений був долати ряд труднощів методоло-гічного характеру, його власна'позиція, як бачимо, тяжіла до номіналізму — несприйняття ідеї «суспільства вза-галі» і визнання як реально існуючих лише окремих інди-відів, що взаємодіють між собою. Відповідно до цього він вів мову як мінімум про три рівні соціального пізнання: 1) екзистенціальний, де враховуються особистісні позиції реальних носіїв соціальних зв'язків; 2) формальний, де увага акцентується на самих формах взаємодії; 3) пред-метно-змістовний, де йдеться про вивчення конкретного змісту форм взаємодії або сфер суспільного життя (господарства, політики, науки, мистецтва і т. д.).

Власне, ніде в працях Зіммеля немає суто формаль-ного аналізу як такого; ведучи мову про «соціацію», він постійно звертається до її змістовних контекстів. Поняття «форми соціації» іноді вживається як близьке до поняття «соціальної ролі», завдяки якій індивід ідентифікує себе з тією чи іншою групою.

Головною тезою емпіричної соціології, як вважає Зім-мель, мусить стати визнання факту відносної, а не абсо-лютної соційованості людського спілкування. Відповідно

10 828 273

до засад «філософії життя» соціолог протиставляє екзи-стенціальний і соціальний аспекти міжіндивідуальної взаємодії. «Соціальний індивід,— пише він,— рухається у двополюсному просторі між екзистенціальними ситуаціями (дружба, кохання, сім'я) та феноменами сучасної культури, пройнятої господарчими та грошовими інтересами, де людина, виробляючи, купуючи і купуючись, наближається до ідеалу абсолютної об'єктивності».

В архаїчних суспільствах, зазначає Зіммель, має місце максимально можлива схожість між індивідами, що належать до однієї групи; натомість самі групи (родо-пле-мінні спільноти) протистоять одна одній як чужі і ворожі. В ході історичного розвитку наростає диференціація між індивідами, форми прояву індивідуальності стають все різноманітнішими, а протистояння між родо-племінними спільнотами послабляється. Висновки соціолога, як неважко переконатися, грунтуються на ліберально-прогресист-ських засадах, характерних для еволюціонізму Г. Спенсера і якоюсь мірою для всієї позитивістської традиції минулого сторіччя. Своє найповніше і всебічне обгрунтування ця традиція віднайшла в дюркгеймівській теорії поділу суспільної праці (вчення про «органічну» солідарність людських взаємин у сучасному суспільстві).

Однак поміж «солідаризмом» Е. Дюркгейма і зімме-лівським розумінням соціальної еволюції існує й істотна відмінність. Концепція поділу суспільної праці пов'язана з уявленнями про стадії, або фази суспільного розвитку. Для більш ранньої фази характерне переважання «меха-нічних» форм солідарності, для пізнішої — індустріально-буржуазної — типовими стають «органічні» форми, котрі дають можливість. прояву індивідуальної ініціативи та реалізації людської свободи. Зіммель же частіше за все веде мову про тенденцію протилежну за змістом, пов'язану з відчуженням результатів людської взаємодії. Суперечливість процесу соціальної диференціації полягає в тому, що в цьому відособлюються і протистоять одне одному матеріальні («механічні») і духовні елементи.

В сучасному житті «має місце тенденція до витіснення тих установ і форм спілкування, які ще несуть у собі безпосередньо людський смисл — такими, котрі самі по собі є механічними, формальними, неживими. Духовного сенсу їм падає лише певна спільна мета, котра реалізується вже поза їх межами, в рамках суспільного цілого. Такий характер має, наприклад, служба сучасного солдата на противагу подвижництву середньовічного лицаря, праця біля конвеєра — на противагу праці майстра-ремісника». Щ та

274

інші соціально-філософські висновки Зіммеля багато в чому близькі гегелівсько-марксистській теорії відчуження праці, ряд висновків якої соціолог переповідає кантіанською мовою (згадаймо зіммелівську тезу про суперечність між формальними і змістовними аспектами суспільного життя).

Сказане вище дає змогу чіткіше вичленити методоло-гічні засади зіммелівської соціальної теорії, насамперед такі, як номіналізм, інтеракціонізм, концепцію «розумін-ня». «Як висхідний пункт усіх соціальних утворень,— пише соціолог,— ми розглядаємо взаємодію особистості з особистістю». На базі елементарної міжособистісної взаємодії виникають все складніші інституціалізовані її форми. Закони «соціації» незалежні від свідомості та волі індивідів, однак це закони міжіндивідуальної взаємодії, між-індивідуального спілкування. У процесі диференціації ви-, никають імперсональні утворення вищого рангу, котрі виступають як відокремлені носії міжособистісної взаємодії і як посередники у цій взаємодії.1 В даному випадку йдеться про формування тих елементів структурно-функціональної організації суспільства, яку називають інститутами. Інституціалізована взаємодія здійснюється в чітких, виокремлених, «субстанціалізованих» формах. Однак у міру того як кристалізуються ці форми, зміст взаємодії з інтерперсонального стає імперсональним. Має місце, якщо говорити філософською мовою, об'єктивація, уречевлення, а зрештою й відчуження особистості.

Зіммель робить спробу викласти проблематику відчу-ження мовою соціологічної теорії. Він намагається виокремити і проаналізувати ті форми соціальної взаємодії, у яких суперечність між формою і змістом, засобами і метою досягає, як він вважає, найвищого ступеня. «В нашому сучасному житті наростає певного роду напруженість поміж матеріально-змістовним і практично-персональним моментами. Окремі сфери нашого життя набувають дедалі загальнішого характеру, підпорядковуючи собі все більше елементів навколишньої дійсності. Мова йде насамперед про інтелектуальну діяльність, право і гроші. Всі ці три сфери мають спільну ознаку — байдужість до людської індивідуальності, і кожна з них є певного роду все-загальним і водночас виокремленим із конкретної ціліс-ності життя фактором, який розвивається відповідно до своїх власних норм, і водночас прагне втрутитись у життя і переформувати його за власною вподобою».

Контекст, у якому автор вживає терміни «інтелект», «право» та «гроші», свідчить, що йдеться про певні висо-коформалізовані соціальні інституції — науку, кодифіко-

ао* 275

ване і раціоналізоване право та інститут грошей як за-собу регуляції механізмів високоспеціалізованого товар-ного виробництва. Зіммеля цікавлять не стільки зовнішні аспекти функціонування цих інституцій, скільки внутрішні соціопсихологічні механізми міжособистісної інтеракції в межах цих інституцій і «з їх приводу». Інституціоналізація пов'язана з ускладненням форм взаємодії, зокрема з кількісним збільшенням елементів індивідуальної дії, тих етапів, які потрібні для досягнення мети. У цьому процесі і стає можливою трансформація внутрішньої структури дії, а саме: зміщення психологічних аспектів з мети дії на її засоби. «З посиленням конкуренції та поділу праці жит-тєві цілі людей стають все більш важкодоступними, бо вимагають для свого здійснення дедалі більшого числа засобів. Велика кількість сучасних цивілізованих людей живе переважно технічними інтересами, концентруючи свої зусилля на тому, що далеке від справді свідомих ці-лей... В рамках сучасної культури індивід вже знаходить себе інтегрованим у різноманітні телеологічно організовані системи взаємодії (звичаї, ритуали), про походження і первісний смисл яких ніхто більше не питає. Внаслідок цього кінцеві життєві цілі лише частково потрапляють на хвилю свідомості, і остання все частіше зосереджується на вирішенні практичних питань, тобто на реалізації засобів, а не цілей» ',

Звичайно, ці висновки мають скоріше загальнофілософ-ський, аніж соціологічний характер; йдеться про культурно філософську критику буржуазної цивілізації як системи, пов'язаної з відчуженням особистості. Протиставлення понять каузальності та телеологічного підходу, методів генералізації й індивідуалізації належить до принципових положень неокантіанства та «філософії життя». Зіммель, одначе, намагається показати, що такого роду методологічний дуалізм має свої корені у природі соціальних відносин буржуазного суспільства, котрі грунтуються на відриві й протиставленні мети й засобів, форми і змісту, цінності й існування. Мислитель розробив оригінальну теорію цін-ностей, яка має самостійне теоретичне значення, однак у ряді своїх аспектів може інтерпретуватись і в соціологічному контексті. Правила ціннісного рангування явищ і процесів не збігаються з об'єктивними закономірностями їх функціонування, поняття «рівень цінності» поєднує в собі як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти; оцінка — поняття суб'єктивне, тоді як цінність — інтерсуб'єктивне.

Зіммель детально аналізує зміст поняття економічної (господарської, матеріальної) цінності, зіставляючи при

276

цьому висновки економічної теорії вартості з ідеями філософської теорії цінностей. У центрі його уваги — проблема вартісних відносин у сфері матеріального виробництва і, зокрема, проблема подвійної природи товару (товар як мінова вартість) та символічного втілення мінової вартості в її грошових еквівалентах. При цьому соціолог виходить з припущення, що природа мінової вартості (цінність) принципово відмінна від природи інших цінностей.

Вартість віднаходить свою «чисту форму» — гроші, з появою яких економічні відносини і процеси починають виступати як дериват власного деривату, тобто як втілення і прихована форма того значення, яке мають їх грошові еквіваленти. Ніякий інший різновид цінностей не перебував у цьому відношенні в більш сприятливій ситуації, аніж вартість.

Перетворення сфери товарно-грошових відносин у певну самозаконну систему і пов'язана з цим ціннісна абсолютизація грошей залежні, як вважає Зіммель, від того повороту у сфері господарських інтересів, який відбувся у промисловій революції нового часу. У традиційних суспільствах домінує головним чином споживацька орієнтація господарства, завдяки чому гальмується розвиток товарно-грошових відносин. Там, де ціннісно акцентоване споживання, а не виробництво (як це має місце у суспільствах архаїчних та доіндустріальних), відсутні і передумови для відчуження засобів господарської діяльності від її кінцевої мети. Попереджуючи висновки Шпенглера, автор «Філософії грошей» віднаходить спільність поміж «консумтивним» характером античної полісної економіки і деякими рисами античної культури. Сучасний же світогляд, в основі якого покладено часові категорії, близький до товарного типу господарства. «Сьогодні, як це мало місце в час занепаду, усі людські відносини і об'єктивна культура пройняті інтересом до грошей. Іронія історично-го розвитку полягає в тому, що внаслідок атрофії зміс-товних жіттєвих цілей місце їх зайняла цінність, котра є лише засобом і нічим більше». Значну увагу мислитель приділяє аналізові ставлення до грошей, матеріальних благ, багатства з боку визначних соціальних, ідеологічних і культурних рухів минулого. Негативне ставлення до торгово-посередницької діяльності та лихварства з боку католицької церкви соціолог пояснює наявністю внутрішньої психологічної спорідненості між прагненням до спасіння і прагнення збагачення та страхом перед конкуренцією, яку можуть створити підприємницькі інтереси інтересам релігійним.

277

Відрив форми функціонування інституту від його змісту має місце у сфері не лише товарно-грошових, матеріальних відносин, а й у правовій та культурній. Зіммель доводить, що інтелектуалізація та раціоналізація культурного життя за своїми соціальними функціями тотожні «ринко-візації» життя господарського. Завдяки функціонуванню грошей і зростанню рівня інтелектуальної культури твориться «об'єктивний стиль життя», в межах якого нейтралізується первісна імпульсивність мотивацій людської поведінки. (Первісні народи, зауважує соціолог, знають або егоїстичний імпульс грабунку, або альтруїстичний імпульс дарунку, однак з недовірою ставляться до торгових контактів, котрі грунтуються на еквівалентному обміні.)

В принципі інтелектуальна культура, як і ринково регульоване господарство, має двозначну, амбівалентну природу: вона нівелює індивідуальність речей і людей, замінюючи її абстрактними еквівалентами (соціолог говоритьу зв'язку з цим про «нівелюючу або комуністичну сутністьінтелекту»). Та водночас такого роду урівнювання стаємогутнім стимулом посилення нерівності між людьми й

іутвердження егоїзму в людських стосунках. Зворотноюстороною процесу формування самозаконних формальнораціоналізованих «систем» виступає атомізація суспільства,розрив традиційних зв'язків і посилення індивідуалістичних орієнтацій. Саме тому, зауважує Зіммель, у ряді впли-

івових соціальних рухів і ідейних течій, від буддизму іхристиянства до якобінців, має місце негативне ставлення .до принципів формальної рівності і до освіченості як такої.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає зміст методологічних дискусій у німецькому суспільствознавстві кінця XIX ст.? Назвіть основні ознаки «історизму» ІВ. Дільтея і неокантіанського вчення про «науки про культуру» і «науки про природу».

2- Ф. Тьонніс про предмет і функції соціології.3. Ф. Тьонніс про спільноту («гемайншафт») і суспільство («ге-

зельшафт»). Значення цієї дихотомії для подальшого розвитку соціоло-гічної теорії. . і

І4. Г. Зіммель про соціологію як формальну науку. Поняття «фор-

ми соціації». .5. У чому полягає зміст зіммелівської теорії буржуазного суспіль- /

ства? У чому полягає, за Г. Зіммелем, спільність між грошима, правомі інтелектом?

6. Г. Зіммель про культурний конфлікт у сучасному йому суспільстві.

278

ГЛАВА П

МАКС ВЕБЕР І ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ДІЇ

§ 1. Основні напрями наукової діяльності М. Вебера

Макс Вебер походив із давнього роду німецьких бюр-герів. Він народився 1864 р. у місті Ерфурті в сім'ї уря-довця. Значний вплив на формування його особистості зробила мати, яка відзначалася набожністю і прагнула виховати дітей у високоморальному дусі. В домі батька часто бували відомі вчені гуманітарії — Дільтей, Момм-зен та ін. Вебер змалку відзначався великими інтелекту-альними здібностями; він рано оволодів класичними та сучасними іноземними мовами, залюбки читав складні філософські й історичні трактати. Вищу освіту Вебер здобув в університетах Гайдельберга, Мюнхена та Берліна, де вивчав правознавство й економіку. Магістерська дисертація його була присвячена історії торгових товариств у середньовічній Італії.

„У подальшому Вебер викладає в університетах Гай-дельберга і Мюнхена, веде велику наукову роботу в га-лузі економічної історії. Його фундаментальні досліджен-ня в галузі історії аграрних відносин античної доби здобувають загальне визнання. Молодий науковець зав'язує тісні стосунки з колом німецьких гуманітаріїв Зомбартом, Трельчем, Вагнером, Шмоллером та іншими, котрі обстоювали потребу радикальних буржуазно-демократичних перетворень і прагнули поширити в німецькому суспільстві «дух лібералізму». Як член німецької «Спілки соціальної політики» Вебер залучається до емпіричних соціологічних досліджень. За його участю розробляють інструментарій для анкетного опитування найманих робітників пруських латифундій з метою вивчення мотивації їх трудової діяльності. Водночас учений грунтовно займається питаннями методології соціального пізнання. Дискусії про капіталізм, що точилися у той час в німецькій політекономії, стимулюють інтерес Вебера до вивчення історичних джерел капіталістичного способу господарювання і його специфіки в окремих регіонах. Вченого зацікавлюють результати соціологічного вивчення конфесійної приналежності представників німецької та західноєвропейської промислової еліти, що стимулює його заглиблення у проблему «протес-

279

тантизм і капіталізм». Результатом веберівських дослі-джень у цій галузі стала праця «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905), котра ввійшла до золотого фонду світової соціологічної літератури.

Вебер надавав великої ваги питанням обгрунтуваннякатегоріального апарату соціологічної теорії, зокрема розробці понять соціальної дії, раціоналізації, соціальноїструктури, панування і влади та ін. Свої теоретичні розробки він називав дослідженнями в галузі «розуміючоїсоціології», підкреслюючи цим специфіку свого баченняпредмета і завдань соціологічної науки. «Розуміюча соціологія» розглядається Вебером як свого роду методологіч- |ний антипод позитивістсько-натуралістській соціології і соціологічному емпіризму, хоча це протиставлення не маєабсолютного характеру. Важливим напрямом веберівських (дослідницьких інтересів залишається соціологія господарства і права. Теми «господарство і суспільство», «влада ісуспільство» залишаються провідними для Вебера протягом усього його життя. Водночас мислитель робить спробуузагальнити результати досліджень теми «протестантизм

(і капіталізм» на матеріалі східних релігій. Показовою-у цьому відношенні стала праця «Вступ до господарської етики світових релігій» (1913), яка започаткувалацикл праць соціолога у галузі соціології світових релігій. І

Вебер здійснив дослідження східних релігійних вчень —конфуціанства, даосизму, індуїзму, буддизму, ісламу таіудаїзму — насамперед під кутом зору їх соціальної зако-ріненості, тобто відповідності інтересам певних суспільнихкласів і станів та їх етичної спрямованості. Аналогічнимчином соціолог планував проаналізувати й античне християнство, однак завершити роботу не встиг. Важливо мати на увазі, що дослідження у галузі соціологічної орієнталістики мислитель розглядав не як самоціль, а як засіб,за допомогою якого можна порівняльно-історичним шляхом вивчити специфіку західного суспільства і західноїкультури в цілому. Такий підхід свідчить про певну спорідненість між соціологією Вебера та порівняльними «дослі-

'■дженнями історії» А. Дж. Тойнбі. Обидва мислителі підкреслюють, зокрема, раціональний характер західної куль- і'тури у порівнянні з культурами східних народів, хочавкладають у це поняття дещо різний зміст. Вебер веде мовупро універсальний процес раціоналізації, який пронизуєусю світову історію. На Заході ми знаходимо найбільштипові прояви цього процесу. Поняття раціоналізації соціальної дії несе у веберівській соціології таке ж велике

280

смислове навантаження, як і поняття соціальної ево-люції у Спенсера чи суспільного поділу праці у Дюрк-гейма.

Під час першої світової війни М. Вебер був мобілізо-ваний до армії і працював начальником військового шпи-талю. Перед війною і по її закінченні він займається ак-тивною громадською і політичною діяльністю, зокрема бере участь як консультант у підготовці Версальського мирного договору і розробці проекту конституції Веймарської республіки. Кілька разів йому випадала нагода обійняти високу державну посаду — міністра, депутата Рейхстагу, однак він відмовлявся це зробити. Свої політичні погляди М. Вебер обстоює у численних публікаціях та публічних виступах. Він не приховує своїх симпатій до ліберальних політичних цінностей і водночас називає себе націоналістом, борцем за інтереси своєї вітчизни — Німеччини. Вебер ви* ступав з критикою шовіністичних пересудів, які мали поширення серед деякої частини німецької професури, допомагав Г. Зіммелю, який зазнав дискримінації за своє єврейське походження. Він застерігав також проти «легковажної» критики соціальної філософії марксизму, підкреслюючи, що деякі з передбачень Маркса виявилися правильними. Водночас марксистське «матеріалістичне розуміння історії» соціолог розглядав лише як одну з великих «метафізичних гіпотез». Економічний фактор, безумовно, відіграє велику роль у соціальному житті, однак ніяк не меншим є значення і релігійних, психологічних, етнічних факторів. Реалізація марксистського проекту соціальної перебудови привела б, як вважав соціолог, до виникнення одного з варіантів державного капіталізму централізова-но-бюрократичного типу.

Незадовго до смерті М. Вебер виступив з доповідями про професійну етику політика та професійну етику вче-ного, які пізніше були опубліковані. Він звертає увагу на факт професіоналізації політичної та наукової діяльності в сучасному світі і на ті наслідки, які з цього випливають. Сучасний вчений-гуманітарій мусить, як вважає соціолог, залишати «за бортом дослідження» свої політичні та фі-лософські уподобання. Так само неетичним було б пропагувати політику з вузівської кафедри. Проте гуманітарні науки на відміну від наук природничих підпорядковані певним цінностям, які формуються культурою та духом часу.

Тяжка напружена праця підірвала здоров'я вченого. М. Вебер пішов з життя передчасно. Він помер у червні 1920 р. від запалення легень. Ряд його праць, зокрема

281

останні томи «Зібрання праць із соціології релігії», фундаментальний двотомник «Господарство і суспільство», були опубліковані вже після його смерті.

§ 2. Протестантська етика і дух капіталізму

Наприкінці 80-х років минулого сторіччя в німецькій економічній науці відбулася «дискусія про капіталізм». Певну причетність до її розгортання мав В. Зомбарт, який поставив питання про історичні передумови виникнення капіталістичного способу виробництва та історичну специфіку німецького капіталізму. Водночас представники німецької «історичної школи політекономії» (зокрема В. Шмоллер) роблять спробу розглянути капіталізм у зв'язку із загальним «духом» німецького господарства і культури. Дискусія про капіталізм зафіксувала певну суперечність між загальною теорією капіталізму та конкретно-історичними формами господарського життя тієї чи іншої нації (аналогічне явище мало місце і в історичній науці, котра досліджувала генезис феодалізму).

Загальні категорії і концептуальні схеми, як правило, погано піддавалися емпіричній верифікації за допомогою місцевого матеріалу. Історія господарства — у даному випадку німецького — виступала як свого роду загальний виняток із теорії. Оскільки в період дискусії проблема капіталізму та капіталізації стояла перед німецьким суспільством не стільки як теоретична, скільки як практична, то суто наукові суперечки набували неабиякої політичної актуальності. Предметом особливо гострих теоретичних дискусій стали питання об'єктивної обумовленості та суб'єктивних факторів капіталістичного розвитку, специфіки національних форм капіталістичного господарства та глибини їх історичної закоріненості в народному господарстві і т. п.

М. Вебер розглядав капіталізм як певну форму еконо-мічного раціоналізму — систему, що побудована на розрахунку норми прибутку та раціональному плануванні виробничого процесу, складовим елементом якого є використання найманої праці формально вільного виробника. Вебер не заперечує основних моментів Марксового розуміння капіталізму як системи об'єктивно діючих економічних законів. Однак, як він неодноразово зауважує, його цікавить не об'єктивний аспект економічного раціоналізму, а суб'єктивний, а саме: певні нахили людей до раціональної економічної поведінки. Особливої ваги при цьому мислитель

282

надає емпірично констатованому фактові співвідносності між господарчим статусом і конфесійною приналежністю. Йдеться про результати досліджень колег Вебера, котрі встановили, що більшість тих представників західноєвропейського великого бізнесу, що вважають себе віруючими, належить, як правило, до протестантських конфесій. Це й дало змогу дійти висновку, що саме протестанти виявляють специфічну схильність до економічного раціоналізму, тоді як послідовники католицизму та інших конфесій такої схильності не проявлять.

Автор «Протестантської етики» вважає, що даний факт неможливо пояснити ніякими зовнішніми обставинами, наприклад політичною нерівноправністю німецьких католиків і протестантів, що справді мали місце внаслідок біс-марківського «культуркампфу». Йдеться про більш глибинну обставину, а саме: про специфіку особистісних ціннісних орієнтацій тих, хто одержав виховання у протестантському середовищі. Вебер доходить висновку, що своєрідний склад психіки, привитий вихованцям і, зокрема, тим його напрямом, який зумовлений релігійною атмосферою країни і сім'ї, визначає вибір професії і подальший напрямок професійної діяльності. Ціннісне ж ядро протестантської культури складають норми і приписи аскетичного характеру, котрі вимагають від віруючого пуританської поведінки, строго раціонального контролю за способом життя і, зокрема, відмови від гедоністичної життєвої по-ведінки. Ці вимоги, як вважає соціолог, виражають від-ношення «вибіркової спорідненості» до вимог економічного раціоналізму. Завдяки цій спорідненості і виникає та «унікальна здатність повністю віддаватися діяльності у рамках своєї професії, яка завжди була однією з найхарактерніших рис нашої капіталістичної культури і яка залишається такою ж і сьогодні».

На доказ тези при «вибіркову спорідненість» М. Вебер наводить ряд фрагментів із текстів Б. Франкліна, зміст яких розкриває типову для американців мораль «діловитості». Коли Франклін повчає молоду людину, що «час — це гроші і кредит — це гроші», то за цим, на думку Вебера, стоїть не просто життєва мудрість, а певна етика, раціоналізована система життєвої поведінки. А найвищою цінністю такої етики виступає саме жадоба збагачення, все більшого збагачення при повній відмові водночас від усіх життєвих насолод, які можуть бути здобуті за гроші. Отже, «нажива тут до такої міри вважається самоціллю, що стає вже чомусь трансцендентним і навіть ірраціональним відносно «щастя» чи «корисності» для окремої людини.

283

Тепер уже не нагромадження благ стає для людини за-собом задоволення її Матеріальних потреб, а навпаки, все існування людини спрямоване на придбання, яке стає метою її життя. Цей з погляду безпосереднього сприйняття безсенсовний переворот у тому, що можна назвати «природним» порядком речей, у такій же мірі виступає необхідним лейтмотивом капіталізму, в якій він чужий людям, що не пройнялися його духом».

Цей момент дуже важливий для розуміння загальної концепції «Протестантської етики». Вебер переконаний, що капіталізм як система раціонального господарювання і «дух капіталізму» як певна психологічна готовність до саме такого господарювання — це не ідентичні речі. Раціонально господарювати вміли вже в Індії, Китаї, Вавілоні та інших стародавніх культурах. У певному розумінні можна вважати, що там мав місце «свого роду» капіталізм, однак там не було саме того, що звуть «духом капіталізму». Натомість, як переконаний Вебер, у Новій Англії такий «дух» наявний уже в середині XVII ст. задовго до «капіталістичного розвитку» цього краю. Для того щоб відбувся відповідний капіталізмові «відбір» у способах життя і відношеннях до професії, потрібно, щоб певний спосіб життя виник і утвердився у межах певних груп як певний різновид групового світовідчуття. Таким чином, резюмує Вебер, причинний зв'язок тут зворотний тому, який можна було б прогнозувати з позицій історичного матеріалізму.

Не заперечуючи того, . що сучасний капіталістичний господарський лад виступає стосовно окремих людей «чимось на зразок страхітливого космосу, куди кожна людина закинута від моменту свого народження» і межі якого для окремого індивіда видаються раз назавжди даними, автор «Протестантської етики» показав, що в історико-ге-нетичному плані суб'єктивний фактор капіталістичного розвитку може передувати факторові інституційному, об'єктивному. Там, де відсутні суб'єктивні, психологічні чинники у вигляді певних нахилів, звичок, настроїв людей, розвиток капіталістичної економіки наштовхується на невидимі, однак досить відчутні перешкоди. Причому парадокс полягає в тому, що найбільш продуктивними стосовно капіталізації суспільства виступають чинники, пов'язані зі впливом протестантської етики, котра на відміну від аналогічних норм католицизму чи православ'я вимагає «вищою мірою обтяжливої і жорсткої регламентації усієї поведінки, що проникає в усі сфери приватного і публіч-ного життя».

284

Глибинні механізми спорідненості між протестантиз-мом і капіталізмом у його найбільш аскетичних варіантах Вебер аналізує на історико-культурному матеріалі, звер-таючись до текстів ідеологів Реформації та коментуючої теологічної літератури. Йдеться насамперед про концеп-цію «покликання — професії», розвинену Лютером на базі відповідної інтерпретації євангельських першоджерел, а також про відповідні місця із текстів Кальвіна, Фокса, Веслі та ін. Тут, як показує соціолог, проступають мовби попередні контури того, що пізніше назвуть «капіталістичним етосом». Водночас він звертає увагу на те, що в ряді випадків майже неможливо віднайти кореляційні зв'язки між капіталістичним економічним раціоналізмом і класичними формами раціональної культури, наприклад римським правом, античною філософією і т. п. Римське право й антична філософія пустили найглибше коріння там, де капіталізм був значно менш розвинений, а саме в романських католицьких країнах. Це свідчить лише про те, що «загальну історію раціоналізму зовсім не слід розглядати як сукупність паралельно прогресуючих раціоналізацій окремих сторін життя... Останнє можна раціоналізувати під досить різними кутами зору і в вельми різних напрямках... Раціоналізм — це історичне поняття, котре криє у собі цілий світ протилежностей».

Заперечуючи плоско-механістичне розуміння проблеми детермінації суспільних процесів і явищ, Вебер обстоює ідею багатовимірності причинно-наслідкових зв'язків у соціальному світі. Взаємозв'язок між матеріальним базисом, формами соціальної і політичної організації і духовним життям він називає «неймовірно складним». Через це соціолог виступав і проти спроб тлумачити результати його дослідження на користь ідеалістичного розуміння історії. «Ми ні в якому разі,— писав він,— не схильні ставати на захист безглуздої доктринерської тези, нібито «капіталістичний дух»... міг виникнути лише внаслідок впливу певних сторін Реформації, ніби капіталізм як господарська система є продуктом Реформації.

Вже одне те, що ряд важливих форм капіталістичного підприємництва значно старші, аніж Реформація, доводить повну безпідставність такої точки зору. Дотримуючись фахових вимог соціології, мислитель прагнув не до розбудови універсальних соціально-філософських конструкцій, а до обгрунтування за допомогою емпіричних засобів наявності типологічної та генетичної спорідненості між окремими групами фактів соціального життя. Слід зауважити, однак, що концепція раціоналізації, обгрунтована в рам-

285

ках «Протестантської етики» головним чином на історико-релігійному матеріалі, у подальшому знайшла застосування в інших галузях соціології і соціальної філософії і до сьогодні залишається предметом жвавих дискусій.

§ 3. Елементи соціологічної теорії

Незважаючи на те, що переважній більшості веберів-ських праць притаманна емпірична орієнтація, він надавав великої ваги питанням логіко-методологічного обгрунтування соціальних наук. Важливе місце у його науковій творчості займає проблема побудови теорії у соціальних науках. Позиція його в цих питаннях близька до методологічних засад неокантіанства, феноменології та логічного позитивізму. Вебер різко виступає проти спроб розуміти поняття соціальних наук як прямі й безпосередні копії об'єктивної реальності. Водночас він не погоджується із спробами ототожнити поняття і методи гуманітарного пізнання з поняттями і методами точних наук. Мислитель надавав великого значення узагальненню тієї практики, яка стихійно складалася в емпіричній соціології.

Соціологія, як і інші гуманітарні дисципліни, у своїй дослідницькій практиці не може обійтися без опори на певні загальні принципи й категорії. Однак узагальнення, як підкреслює М. Вебер, не є самоціллю соціологічної на-уки: адже чим загальніший обсяг поняття, тим абстрак-тніший, бідніший його зміст. Категорії соціальних наук — це не прямі адеквати реальності, а «ідеальні типи», які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів. Ідеальні типи — це чисті мисленні конструкції, за допомогою яких дослідник визначає напрямки аналізу матеріалу, узагальнює емпіричні факти. Зміст ідеального типу значною мірою залежить від напрямку інтересів са-мого дослідника та від загальної спрямованості «інтересів епохи». Ідеальними типами Вебер називав такі поняття, як «капіталізм», «феодалізм», «господарство», «християнство» і т. д. Явища реальної дійсності ніколи не можуть бути повністю тотожними із змістом ідеального типу, однак існує більша або менша міра адекватності між першим і. другим. Капіталізму чи феодалізму у чистому вигляді не існує, та процеси і явища господарського життя розвинених західноєвропейських країн відповідають змістові цих ідеальних типів значно більшою мірою, аніж, скажімо, явища і процеси господарського життя Індії чи Китаю. Поняття ідеального типу виступає тим знаряддям, яке до-

286

помагає досліднику зрозуміти специфіку соціального явища і запобігає ототожненню понять науки з реальними процесами.

М. Вебер, таким чином, не заперечує значення розро-бок чисто теоретичних конструкцій у соціальних науках, однак постійно застерігає проти того, щоб «гонитва за узагальненням» перетворювалась тут на самоціль. Значну увагу приділяє він також питанню про суб'єктивну позицію дослідника-гуманітарія. Наукове дослідження мусить бути максимально об'єктивним, тобто таким, що грунтується на фактах і лише на них. А це значить, що власне відношення дослідника до об'єкту дослідження мусить залишатися «за дужками» дослідницького процесу. В цьому полягає зміст принципу «свободи від оціночних суджень», який Вебер вважає важливим евристичним принципом сучасної науки (соціолог часто згадував з цього приводу слова Спінози про те, що мислитель прагне не хвалити чи осуджувати, а розуміти). Водночас М. Вебер доводить, що «свободу від оціночних суджень» у науці не слід розуміти як свободу мислителя від цінностей, яким підпорядковане мислення тієї чи іншої епохи. Тому не менше евристичне значення, аніж вимога «свободи від оцінок», має, згідно з Вебером, принцип «віднесення до цінностей», який лежить в основі всіх гуманітарних та соціальних наук. Цінності, на відміну від оцінок, концентрують у собі духовний досвід окремих епох і всього людства. Вони виступають чимось на зразок «маяків», які дозволяють мореплавцю знайти правильну орієнтацію серед розбурханого моря. Зміст цінностей трансцендентний частковим, минущим інтересам, і саме завдяки цьому вони здатні бути орієнтирами наукового пізнання. За допомогою цінностей конституюється, як вважає Вебер, зміст соціального пізнання, формуються ті чи інші напрямки дослідницьких інтересів. Так, формування самої соціології як науки відбувається під впливом тих ціннісних орієнтацій, які формуються у дослідників під впливом загальної атмосфери сучасної епохи, зокрема прагнення до раціональної організації економіки, управління і всього соціального життя в цілому.

Об'єктом соціології, якщо його розуміти у широкому значенні, виступає соціальна дія. Тому Вебер визначає її як науку, котра прагне зрозуміти соціальну дію і тим са-мим каузально пояснити її процес і вплив. При цьому «дією» він називає будь-які вчинки людей, з якими останні пов'язують певний суб'єктивний смисл. Як синонім «дії» соціолог іноді вживає вираз «поведінка». Смисл дії або поведінки можна зрозуміти, реконструювавши його в ра-

287

тональних поняттях — насамперед ПОНЯТТЯХ мети дії і засобів дії. Відтворений таким способом об'єктивний смисл не обов'язково мусить бути тотожним її суб'єктив-ному смислу — однак «не треба бути Цезарем, аби зрозуміти вчинки Цезаря».

Усю багатоманітність форм і відтінків людської пове-дінки (або людських ВЧИНКІВ І ЇХ мотивів) значно легше науково систематизувати, коли ввести поняття нормативного зразка, наближеннями або відхиленнями від якого будуть конкретні форми людської поведінки. Такого роду нормативним зразком виступає так звана «цілераціональ-на» дія. Для пояснення, наприклад, факту «біржової паніки», зазначає Вебер, доцільно спочатку встановити, якою була б поведінка відповідних дійових осіб без впливу «ірраціональних афектів», а потім ввести ці ірраціональні компоненти як «перешкоди». Таким же чином при вивченні певної політичної чи військової акції доцільно насамперед уявити можливу поведінку її учасників за умови знання ними усіх обставин справи, всіх намірів і при ра-ціональному виборі ними засобів дії. Реальна поведінка у такому випадку буде оцінюватися відповідно до її від-хилення від певного раціонального «ідеального типу». Це і є, за Вебером, концептуальною моделлю наукового розуміння смислу людської дії (поведінки).

Соціальною дією Вебер називає таку дію, яка згідно з намірами дійової особи співвідноситься з діями інших людей і орієнтована на них. Не всім типам людських взаємовідносин притаманний соціальний характер. Соціальною є лише та дія, яка за своїм смислом орієнтована на поведінку інших. Зіткнення двох велосипедистів, наприклад,— це не більше аніж подія, схожа на явище природи. Проте спроба когось із них запобігти зіткненню, так само як і лайка, сутичка чи мирне врегулювання конфлікту після зіткнення,— це вже соціальні дії.

Так само не можна віднести до рангу соціальних деякі інші однотипні чи масово поширені прояви людської ак-тивності (одночасне відкриття парасольок з початком до-щу, масові емоційні реакції і т. ін.). Хоча критерії розме-жування тут не завжди чіткі й однозначні, все ж, як пе-реконаний соціолог, в усіх зазначених випадках відсутня свідома орієнтація на інших, свідоме очікування реакції інших на мій вчинок. Соціологія, робить висновок Вебер, не займається вивченням винятково лише соціальної дії, -проте остання є її центральною проблемою, конститутив-ною для неї як для науки.

Формулюючи основні поняття теорії соціальної дії, Ве-

288

бер узагальнив значний дослідницький матеріал сучасної' йому психології та інших наук про людину. Нового змісту набули тут і висновки Маркса про соціальну сутність люд-ського буття, й ідеї теоретиків «суспільного договору» та ліберально орієнтованих політекономіє. Адже, наприклад, «орієнтація на інших» як головний смисловий компонент соціальної дії близька за своїм змістом до ідеї договору, «консенсусу» між інтересами, яка лежить в основі соці-альної філософії Ж- Ж. Руссо, Г. Мена, А. Сміта, Ф. Тьон-ніса. Водночас, як ми побачимо далі, соціальну дію Вебер , розглядає з боку не лише її мотивацій, а й нормативних -меж — звичаїв, «констеляцій інтересів» і «легітимних порядків». Таким чином, глибинною проблемою теорії соціальної дії виступає питання про поєднання «свободи і нррмативного порядку», котре з часів Гоббса визначається як основне питання соціології.

Мотиваційне підґрунтя соціальної дії Вебер розглядає як складну систему, утворену внаслідок взаємодії і взаємопроникнення кількох головних мотиваційних субсистем. Сюди він відносить насамперед «традиційну», «афективну» (емоційну), «ціннісно-раціональну» та «цілераціональ-ну» системи мотивацій. Відповідно до них класифікуються і типи соціальної дії.

Так звана традиційна соціальна дія може бути відне-сена до категорії соціальної дії, як вважає соціолог, лише-з рядом застережень, оскільки вона часто лежить за.межами того, що можна вважати осмисленими вчинками. Найчастіше це просто системи автоматичних реакцій на звичні подразники відповідно до певної засвоєної у минулому установки. Такий характер має, за деякими винятками, більша частина звичайної повсякденної людської поведінки. Однак, оскільки «вірність звичкам» може бути свідомою, таку поведінку можна віднести до категорії соціальних дій.

Майже на межах «усвідомленого» перебуває і більшість «афективних вчинків», котрі частіш за все виникають як реакції на несподівані, незвичайні подразники. Однак нерідко такого гатунку поведінка виступає свідомо плановою емоційною розрядкою, що дає змогу вважати її різновидом соціальної дії.

Два інші типи соціальної дії — ціннісно-раціональний і цілераціональний — уже повною мірою, як вважає Вебер, відповідають строгим критеріям соціальної дії як такої. Ціннісно-раціональна поведінка індивіда пов'язана насамперед зі свідомою і наперед планованою орієнтацією не на досягнення якоїсь мети, а перш за все на свої власні

289

переконання про честь, обов'язок, гідність, красу, віру в Бога і т. п. Можливі наслідки такої поведінки відступають на задній план порівняно зі змістом тієї чи іншої цінності як такої. Така поведінка завжди підпорядкована «заповідям» чи «вимогам», у підкоренні яким даний інди-від вбачає свій «обов'язок». Вебер зауважує, що такого типу поведінка трапляється в житті досить нечасто, одначе значення її настільки важливе, що дає підставу вклю чити цей тип до загальної класифікації.

Нарешті, цілераціональною соціолог називає таку по-ведінку, коли насамперед «прораховуються» всі можливі наслідки дії і засоби її досягнення. Така поведінка не емоційна і «не традиційна», оскільки побудована на свідомому виборі і розрахунку. Сам вибір може бути орієнтованим на цінність — тоді ця поведінка буде цілераціональною щодо засобів. Індивід може «рангувати» різні цілі в певну шкалу, а потім досягати їх у певному порядку, наприклад, відповідно до принципу «граничної корисності». Такого роду поведінка може по-різному відноситись до поведінки ціннісно-раціональної, хоча очевидно, що остання оцінюється нею як щось ірраціональне. Чисті типи тієї чи іншої соціальної поведінки трапляються рідко, проте уся багатоманітність форм людської взаємодії може розглядатися з точки зору «тяжіння» до того чи іншого типу.

§ 4. Політична соціологія М. Вебера

Об'єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера виступають також політичні та правові відносини мину-лого й сучасного. Дослідники вважають за можливе виді-ляти соціологію політики і права як окремий напрям ве-берівських досліджень, не менш важливий, аніж його до-слідження у галузі соціології релігії та господарства. Зміст основних проблем і понять сучасної соціології по-літики і права значною мірою базується на принципах, що їх вперше обгрунтував М. Вебер.

Політичними відносинами, або політикою в широкому значенні слова, Вебер називає відносини, пов'язані із са-мостійним керівництвом тією чи іншою галуззю суспіль-ного життя (фінансова політика, політика в галузі освіти чи навіть політика жінки, яка розумно керує своїм чоло-віком). У вузькому значенні слова політика означає керівництво або вплив на керівництво політичною організацією, насамперед державною. Політика, як підкреслює Вебер, означає передусім прагнення до прямої участі у здійсненні

290

влади, або принаймні прагнення впливати на її розподіл-всередині держави чи між державами. Хто займається політикою, той прагне влади або заради неї самої, або щоб використати її як засіб для досягнення певних ідеальних чи егоїстичних цілей. У свою чергу, влада реалізується в певних системах відносин панування та підпорядкування.

Для людини як суспільної істоти характерне прагнення відшукати момент доцільності у таких відносинах, іншими словами, владні стосунки мусять бути виправданими в очах людей. Тому Вебер підкреслює, що панування означає наявність шансу виконання того чи іншого розпорядження. Серед різноманітних форм відносин панування і підпорядкування соціолог виділяє владу, яка грунтується на балансі інтересів, і владу, що випливає із законодав-чих принципів, тобто оформлену юридично.

Державна влада як система відносин панування і під-порядкування спирається і на такі засоби, як примус і на-силля, однак для їх застосування тут існують певні правові форми, завдяки яким виправдовуються такі засоби. Отже, державна влада спирається не лише на насилля як таке, а й на авторитет тих, хто панує, тобто вона має і певні «внутрішні підстави». Саме такі внутрішні мотиваційні чинники людської взаємодії у сфері політичних стосунків і цікавлять Вебера як соціолога політики. Він виділяє три чистих типи легітимного панування, котрі різняться між собою способами виправдання авторитету влади в очах тих, хто їй підпорядковується. Ця типологія змістовно близька типології форм соціальної дії, оскільки йдеться фактично про ті ж мотиваційні комплекси, а саме: підпорядкування традиції у першому випадку, підпорядкування (значною мірою емоційно забарвлене) авторитету особистості — у другому випадку і, нарешті, підпорядкування обов'язково-сті раціонально обгрунтованих правил і настанов —у тре-тьому. Отже, «чистими», або ідеальними, типами панування є панування традиційне, харизматичне та легальне.

Традиційне панування, як підкреслює М. Вебер, грунтується на авторитеті «вічно вчорашнього». Воно сильне вірою людей у непорушність здавна існуючих звичаїв і Влади володарів. Це — панування, за якого владні функції здійснюються людьми знатного походження; влада тут нерідко набуває сакральних рис. Вважається допустимим, що-володар має право своїми вольовими рішеннями порушувати (у певних межах) традицію, поступаючи свавільно чи, навпаки, проявляючи ласку. Відносини між представниками влади і тими, хто їм підпорядкований, будуються тут як.

10* 291

відносини «панів» і «підданих». При «панові» функціонує «штаб управління», куди входять особисто залежні від нього особи — домочадці, челядь, друзі (фаворити) і т. д. При традиційному пануванні практично відсутній розподіл влади; тут не мають уявлення про «компетенцію» як реальне розмежування функцій і сфер діяльності. У стосунках між членами штабу управління домінує не почуття службової дисципліни, обов'язку та компетентності, а міра особистої відданості (вірності) слуг панові (згадаймо відоме «нам розумні не потрібні, нам потрібні віддані»).

Найбільш частим типом традиційного панування є па-нування патріархальне, батька родини, голови клану, «батька нації». Це — відносини повної підпорядкованості підлеглих володарю і, як правило, їхня особиста залеж-ність від нього. У такому випадку, підкреслює Вебер, немає жодних гарантій від сваволі, ймовірність її прояву тут найбільша. Окремий випадок складають відносини так званого станового панування, коли влада здійснюється не особистими слугами володарів, а тими, хто відносно незалежний від них і одержав частку влади на певних умовах, як певний привілей і т. ін. Тут можна вести мову про елементи автокефалії й автономії в управлінні. Як і в першому випадку, тут відсутнє поняття про службову дисципліну, ї владні відносини регулюються привілеями, феодальними стосунками відданості, уявленнями про станову честь та добру волю. Головна вада традиційного панування криється, як зазначає М. Вебер, у відсутності формального права; у зв'язку з цим рішення нерідко приймаються, «зважаючи на особи». Патріархальні та станові структури влади й управління виступають головним об'єктом вивчення у соціології держави докапіталістичних епох.

Легальне панування грунтується не на авторитеті традиції чи особіг, яка її втілює, а на певній системі запроваджених правил — законів, які визначають, хто, кому і яким чином підпорядковується. Такий тип панування має місце тоді, коли існує можливість створювати, змінювати та відміняти правові норми, котрі регулюють відносини між владою і підлеглими. Це панування, як неодноразово підкреслює Вебер, має раціонально-формальний характер, відносини між владою та підвладними будуються за аналогією з відносинами в межах підприємства, а не сім'ї. Штаб уп-равління тут складається не з челяді, а з компетентних чиновників; той, хто владарює, сам також підпорядкову-ється закону, який регламентує його функції; для своїх підлеглих він — не «батько», а лише «начальник». Вирі-шальну роль у стосунках такого роду відіграють міркуван-

292

ня ділової доцільності та так звані «відомчі інтереси». Тому, робить висновок Вебер, найбільш чистим типом такого панування є бюрократичне, котре грунтується на детальному розподілі управлінських функцій і встановленні управлінської ієрархії.

Вступ до спільноти, яка здійснює функції влади, так само як і вихід з неї, відбувається на формально добровільних засадах, обумовлених контрактом. Чиновники, як і робітники, змушені рахуватися з умовами ринку праці і правилами свого специфічного «виробництва».

Однак, як зазначає соціолог, жодна з форм легального панування не є лише бюрократичною, оскільки сама бюрократична піраміда влади («апарат») завершується посадами спадкоємних (монархи) або обраних народом (президенти) лідерів, влада яких має вже інші джерела легітимації. В цілому ж під категорію легального панування потрапляє, як вважав Вебер, більшість сучасних державних управлінських структур, а також структур відносин у межах приватних капіталістичних підприємств. Окрім бюрократичних структур, сюди входять також грунтовані на засадах виборності форми парламентського комітетного та корпоративного управління. Проте, підсумовує соціолог, сучасний прогрес у розвитку форм державного правління якнайтісніше пов'язаний з історією сучасного чиновництва та бюрократичного підприємства, і частка бюрократичних форм панування неухильно зростає.

Харизматичне панування — це, за Вебером, той тип влади над масами, який мають «пророки, військові герої та великі демагоги». Вперше такий тип влади описав німецький історик права Р. Зом, аналізуючи стосунки панування і "підпорядкування у давньохристиянських общинах. Влада такого роду грунтується на вірі людей у харизму (благодать божу), якою нібито наділений той, кому вони підкоряються. До числа типових харизматичних лідерів, окрім Христа, Вебер відносить Перікла, Клеона, Лютера, Напо-леона. Владні функції легітимуються тут завдяки могутньому афективному захопленню особою лідера, котрий ламає усталені норми.

Харизматичний лідер — це не просто старший за посадою, а обов'язково «вождь», за яким ідуть послідовники. Панування такого типу, зауважує Вебер, триває лише доти, доки очевидні у нього докази харизми (творить чудеса, здобуває перемогу у війнах або над політичними суперниками і т. ін.). Цікаво, що штаб управління лідера-хариз-матика формується певною мірою стихійно; особиста (родинна) залежність, станове походження, фаховий рівень

293

та інші якості відходять тут на задній план перед вірою у місію харизматика та відданістю йому і його справі. Тому тут, як і у випадку патріархального панування, владні стосунки мають ірраціональний характер; вони не підпорядковані правовим нормам, тим більше що харизматичний лідер діє, як правило, не на підтримку і збереження традиції, а на руйнування її і створення нового, не знаного раніше порядку. Тому діяльність харизматичного лідера позначена рисами небуденності та новаторства. У подальшому ж, особливо після смерті лідера чи усунення його від влади, посилюється тенденція до буденності і перетворення новацій на традицію («рутинізація харизми»).

Ці три «чисті типи панування» не вичерпують усієї ба-гатоманітності політичних відносин, однак фіксують суттєві тенденції розвитку цих відносин, зокрема тенденції їх раціоналізації та формалізації. Крім того, як підкреслює М. Вебер, у реальній практиці влади мають місце поєднання традиційних, легальних і харизматичних форм панування. Зокрема, факт переважання у сучасному політичному житті легального типу панування і зростання впливу бюрократії не виключають певного впливу традиції, з одного боку, і віри у харизму того чи іншого політичного лідера — з іншого.

§ 5. Порівняльно-історична соціологія релігії

Незадовго до смерті М. Вебер розпочав публікацію циклу праць під загальною назвою «Соціологія релігії», куди, окрім доповненої праці про протестантську етику, увійшли також розвідки про конфуціанство, даосизм, буддизм, індуїзм, іслам та іудаїзм. У працях цього циклу мислитель прагнув реалізувати певну дослідницьку програму, контури якої були накреслені вже в «Протестантській етиці» та в статті програмного характеру «Вступ до господарської етики світових релігій». Цей цикл, як і фундаментальне дослідження Вебера «Господарство і суспільство», залишився незавершеним; частина з того, що вчений встиг підготувати до друку, побачила світ уже після його смерті.

Сьогодні навколо змісту веберівської соціології світо-вих релігій точаться жваві дискусії, оскільки проблеми, поставлені мислителем, стосуються таких сучасних проблем соціології, як порівняльний аналіз соціальних і культурних змін у сучасному світі, теорії постіндустріального суспільства, модернізації і постмодерну та ін. М. Вебер розглядає велике коло питань соціології господарського життя, тео-

294

рії соціальної структури, соціології політики і права та соціології релігії у вузькому значенні цього слова. Якщо в «Протестантській етиці» мислитель свідомо спрямовував свій дослідницький інтерес у напрямку фіксації каузаль-них зв'язків між релігійною етикою і формами господар-ської поведінки людей, то у працях релігійно-соціологічного циклу йдеться вже про комплексний аналіз певних суспільств чи культур з погляду взаємовпливу етики й економіки, релігії і соціальної структури, ідей і матеріальних інтересів. Вебер не надає переваги жодній з «великих каузальних гіпотез» (матеріалістичній або ідеалістичній), доводячи гютребу комплексного вивчення взаємодії матеріальних і духовних чинників як детермінантів соціальної поведінки. Матеріальні економічні інтереси, зауважує він у одній із пізніх праць, безумовно, можна розглядати як локомотиви історичного прогресу, та не слід забувати, що стрілочниками, котрі спрямовують їхній рух, виступають «картини світу на чолі з ідеями».

Веберівські дослідження світових релігій грунтуються на величезному масиві емпіричного аналізу економічного життя і соціальної структури східних суспільств. Зокрема, він прагне детально проаналізувати зв'язки між певними суспільними верствами або станами і тими чи іншими релігійними віровченнями. Верства («Зіагкі») — це той елемент соціальної структури, котрий визначається не лише своїм економічним становищем, як це має місце у випадку класу. Верства характеризується насамперед своїм соціальним престижем і стилем життя. Кожна із соціальних верств володіє певною монополією на користування тими чи іншими матеріальними і культурними благами. Вебер ставить за мету дослідити, як, з одного боку, певні релігійні уявлення і цінності виступають основою формування певних груп однодумців, громад, з яких розпочинається станова диференціація, і як, з іншого боку, та чи інша позиція всередині розвиненої станової структури впливає на зміст і форму релігійних переконань людей.

Виникнення релігій М. Вебер пояснював одвічною по-требою людини в гармонізації стосунків між нею і космо-сом, закони функціонування якого не збігаються з ритмами і цінностями індивідуального людського життя або потребою в спасінні. На відміну від первісної магії, котра є формою примітивної раціоналізації відношень між людиною і світом, світові релігії виступають як складні раціоналізовані системи етичної регуляції людської поведінки. Кожна з них спирається на детально опрацьоване вчення святих книг про потойбічного, позасвітового Бога, котрий оцінює

295

людські вчинки категоріями добра і зла. У порівнянні з божою досконалістю світ завжди недосконалий; тому кожна з релігій своїм способом вимагає дистанціювання від світу і його порядків (вчення про аскезу). Нарешті, кожна із світових релігій функціонує завдяки діяльності верстви фахівців — служителів культу, а також верстви «носіїв» — тих, серед кого вона найпоширеніша.

Відповідно до згаданого соціоструктурного критерію М. Вебер визначає соціальну позицію основних світових релігій. Конфуціанство він називає становою етикою літературно освічених імператорських чиновників, котрі витісняли зі свого середовища всіх малоосвічених і з погордою ставилися до простого люду. Так само в ролі «релігії інтелектуалів» виступає і стародавній індуїзм, однак на відміну від конфуціанців індуїсти не прагнуть до осягнення державних посад, а утворюють спадкоємну касту «фахівців» у особистих і обрядових справах — касту, яка здійснює значний вплив на все суспільне життя свого регіону. Буддизм, котрий виник дещо пізніше,— це рух старцюючих монахів, що пропагують аскетично-споглядальний спосіб життя і прагнуть не втручатися у політичні і взагалі у мирські справи. Іслам Вебер називає релігією арабської військової аристократії, побудованої на засадах суворої дисципліни і спрямованої на завоювання світу. Однак в часи іслам-ського середньовіччя тут виникає специфічна течія — су-фізм, орієнтована на містику та споглядання. Стародавній іудаїзм був ще з часів Вавілонського полону релігією парі-їв—■ груп, які існували.на периферії суспільства і займалися малокваліфікованою працею. У середні віки на чолі іудаїстських громад стають релігійні інтелектуали, знавці священного вчення. Християнство виникає як релігія мандрівних ремісників і впродовж усієї своєї історії лишається релігією міських середніх класів, оскільки головними його осередками стали міста Заходу, які були центрами релігійного життя.

М. Вебер реконструює складні механізми взаємодії між різними суспільними верствами і групами, причетними до релігійних рухів, та між різноманітними економічними, соціальними, культурними чинниками всередині цих рухів. Так, він доводить, що релігійні цінності, трансформовані у вигляді певних нормативних систем (етик), справляють значний вплив на поведінку людей у позарелігійній сфері, зокрема у сфері економічній. Аскетична орієнтація буддизму та індуїзму, так само як і конформістська орієнтація конфуціанства, виступає як детермінант певного роду соціальної поведінки, котра не сприяє розвитку раціональних

296

форм економічного і політичного життя та раціональних форм світосприйняття (насамперед науки і мистецтва в їх антично-західноєвропейських формах). Тому, як вважає Вебер, капіталізм на Сході не міг розвинутися самостійно.

У вступі до зібрання праць із соціології релігії М. Вебер підкреслює, що певні явища культури, які сьогодні вважаються універсальними, виникли і набули своїх класичних форм лише на Заході. «Лише тут,— пише він,— існує наука, побудована на базі раціонального доведення та експерименту: емпіричні знання, роздуми про проблеми життя і світобудови, філософська, а також глибока теологічна мудрість життя, пізнання і неймовірно тонкі спостереження — все це існувало і в інших країнах, насамперед в Індії, Китаї, Вавилоні і Єгипті... Однак ні вавилонська, ні яка-небудь інша культура не знала математичного обгрунтування астрономії, що його дали лише елліни... В індійській геометрії відсутнє раціональне доведення — останнє теж продукт еллінського духу, як, між іншим, і механіка і фізика. Природничі науки в Індії, неймовірно розвинені в емпіричному відношенні, не знають водночас ні раціо-нального експерименту (початки його мають місце в античності, а повний розвиток — в епоху Відродження), ні сучасних лабораторій, у зв'язку з чим в індійській медицині високий рівень емпіричних спостережень і технічних методів поєднується з відсутністю біологічного і, перш за все, біохімічного обгрунтування. Жодна культура, за винятком західної, не знає раціональної хімії».

Аналогічним чином, робить висновок вчений, західні вчення про державу і західне розуміння завдань історич-ної науки істотно відрізняються від східних насамперед своїм раціональним характером. Навіть музична культура Заходу, котру не можна вважати більш витонченою за східну, все ж принципово різниться від останньої своїми раціональними засадами. «В усьому світі набула значного поширення поліфонія різних типів, так само як практично всюди ми знаходимо ведення мелодійної лінії. Всі наші раціонально вирахувані інтервали відомі були і за межами Заходу. Однак раціональна гармонійна музика — як контрапункт, так і гармонія,— наше оформлення звукового матеріалу на базі трьох головних тризвучань і гармонійної терції; наш хроматизм і енгармонізм... оркестр, основу якого складають квартет і організація груп духових інструмен-тів; генералбас, нотне письмо, запровадження якого зро-било можливою композицію і вивчення сучасних музичних творів, тобто зробило можливим їх існування в часі; сонати, симфонії, опери та необхідні для їх виконання інстру-

297

менти — орган, фортепіано, скрипка — усе це існувало лише на Заході». Соціальною передумовою раціоналізації західної музичної культури була, як вважає соціолог, диференціація християнської релігії на її західний (католицький) та східний (православний) різновиди, що в свою чергу стимулювало потребу розмежування літургійної практики.

Специфічно західними М. Вебер вважав також раціо-нальне використання готичного склепіння, як засобу роз-поділу ваги і перекриття будь-яких просторових форм і вирішення проблеми шатра в архітектурі. Так само, писав він, лінійна і повітряна перспектива — це специфічна риса насамперед західного живопису; а преса як література, що розрахована лише на друкування, є специфічним явищем західної літератури. У загальному контексті раціоналізації розглядає соціолог і капіталізм як економічне явище; «Прагнення до наживи,— пише він,— до максимальної грошової вигоди саме по собі не має нічого спільного з капіталізмом. Це прагнення можна спостерігати у кельнерів, лікарів, візників, художників, кокоток, чиновників-хабарни-ків, солдатів, розбійників, хрестоносців, гравців у азартні ігри, старців — іншими словами, майже в усіх гатунків людей усіх часів і народів». Капіталізм як різновид економічного раціоналізму не можна ототожнювати з ірраціональною жадобою грошей і багатства — більше того, його можна розглядати навіть як спробу приборкати таку жадобу, або принаймні раціонально її регламентувати. Тому для Вебера капіталізм ідентичний «прагненню до наживи в межах безперервно діючого капіталістичного підприємства, або до прибутку, що безперервно відроджується, тобто до рентабельності». Раціональна економіка зі свого боку знаходить свій юридичний аналог в «організації професійно-кваліфікованих чиновників», парламентській системі, що грунтується на багатопартійності, і т. д. Таким чином буржуазне суспільство у веберівському розумінні являє собою певну чітко структуровану і функціонально організовану систему, побудовану на засадах раціональної взаємодії. Пізніше ці ідеї здобули подальшу теоретичну розробку у працях соціологів структурно-функціоналістської орієнтації.

Вебера ж як дослідника цікавили насамперед питання про те, як виникла і формувалася система раціональної взаємодії людей в економічній, правовій та політичній сферах. При цьому він виходив з обгрунтованої ще на сторінках «Протестантської етики» тези про вплив на формування раціональної господарської поведінки людей раціональної етики, що грунтується на засадах «аскези в межах цього

298

світу». У пізніх працях Вебера неодноразово вказується, що витоки сучасного раціоналізму слід шукати у староза-вітній культурній традиції, у стародавньому іудаїзмові та спорідненому з ним християнстві. Етичні вчення більшості релігій Стародавнього Сходу теж мають раціональний характер, однак їх раціоналізм орієнтує людину на повну «втечу від світу» або на конформістське пристосування до його порядків. Натомість етичні норми, сформульовані у Старому Завіті, мають, як вважав Вебер, раціонально-ак-тивістську спрямованість. Це не етика втечі від світу, а етика оволодіння світом, до того ж викладена у простій, образній, доступній для масового сприйняття формі. «Хоча кожна дитина,— писав соціолог,— легко зрозуміє зміст гомерівського епосу чи основні події «Махабхарати», все ж етичні системи, що їх містять антична міфологія, «Бхага-вадгіта» чи вчення Будди, не такі вже й прості для розуміння. Натомість етичний, а також прагматично-космологічний раціоналізм, що його містить давньоєврейське «Святе письмо», в принципі доступний для всіх... Уявлення про трансцендентного монотеїстичного Бога, котрий править світом то як цар, то як батько, котрий буває ласкавим і буває суворим, котрий любить свій народ, але може і жорстоко його карати, котрий дозволяє ублажати себе молитвою, послухом і діями у відповідності з його вказівками,— це та конструкція, яка дає чітке раціональне тлумачення світу, що доступне водночас розумінню простих людей і навіть дітей».

Започаткована ще біблійними пророками раціональна «етика світооволодіння» була, на думку Вебера, одним з тих чинників, які розхитували традиціоналістські стереотипи масової свідомості і стимулювали іноваційні процеси в економіці та культурі Західної Європи. Біблійний раціоналізм не можна вважати джерелом раціональної економіки чи раціонального права у прямому розумінні цього слова, однак саме завдяки йому формувався той масовий менталітет, який був необхідний для успішного розвитку раціональних форм господарювання, права та політичного життя. Таким чином, гіпотеза про вибіркову спорідненість між раціональною етикою і «духом капіталізму» здобула у пізніх працях Вебера дальше обгрунтування новими фак-тами історії та культури. Мав рацію П. Сорокін, який сво-го часу зауважив, що веберівська соціологія релігії фактично є соціологією світової культури. Тож не випадково ідеї Вебера викликають сьогодні велику зацікавленість не лише істориків і соціологів, а й культурологів.

299

Запитання для самоконтролю

1. Назвіть основні етапи формування соціологічної концепціГ М. Вебера.

2. Емпіричні дослідження М. Вебера та його роботи в галузі істо-рії народного господарства.

3. М. Вебер про методологію «наук про культуру» та соціальних наук. У чому полягає різниця між поняттям «віднесення до цінностей» і «оцінки»?

4. Якою була емпірична база веберівської праці «Протестантська етика і дух капіталізму»?

5. М. Вебер про зв'язок між протестантською етикою і «професій-ним етосом» капіталістичного підприємця.

6. Наведіть веберівське визначення соціальної дії. У чому полягає різниця між традиційною, формально-раціональною та ціннісно-орієнтованою соціальною дією?

7. Наведіть веберівське визначення понять панування і влади. У чому полягає, за М. Вебером, різниця між пануванням традиційним, формально-раціональним і харизматичним? Як визначає М. Вебер природу і соціальні функції бюрократії?

8. М. Вебер про професійну етику політика та професійну етику вченого. Соціологічний аналіз Вебером подій сучасного йому політич-ного життя.

9. Який зміст вкладає М. Вебер у поняття господарчої етики? Як він визначає зв'язок між змістом релігійного вчення і соціальним ста-тусом його носіїв?

10. Назвіть основні ознаки і висновки веберівського соціологічногоаналізу конфуціанства, даосизму, індуїзму, іудаїзму, буддизму та християнства. Яке значення мають висновки веберівської соціології світових релігій для сучасної соціологічної теорії?

ГЛАВА 12

СОЦІОЛОГІЧНА КОНЦЕПЦІЯ Е. ДЮРКГЕЙМА

§ 1. Метод. Основні категорії соціології

Французьке суспільство останньої чверті минулого сторіччя переживає добу криз і потрясінь. Досить згадати хоча б такі події, як падіння прогнилого режиму Другої імперії, виникнення і криваве придушення Паризької Комуни, поразка у Франко-пруській війні, формування Третьої республіки. Водночас цей період досить плідний в інтелектуально-культурному відношенні, доба розквіту блискучих літературних та мистецьких талантів, бурхливих політичних та наукових дискусій. Започатковану Контом позитивістську традицію продовжують «психологісти» Г. Тард і Г. Лебон, історики культури І. Тен і Е. Ренан, історик права Фюстель де Куланж та ін. Широкої популярності набувають ідеї раціоналістичного «неокритицизму» Рену-

300

в'є і персоналістичного реалізму Е. Бутру. На зламі століть стає очевидною обмеженість методології традиційного натуралістичного позитивізму, наростає суперечність між новими фактами про суспільне життя і старими теоретичними схемами. Соціологія, як і ряд інших наук, вступає у переломну фазу свого розвитку. Тим мислителем, хто виявився спроможним опрацювати грандіозний масив нових факторів і нових ідей, переплавивши їх у нову чітку і переконливу парадигму соціології, був Еміль Дюркгейм (1857—1917) — творець методології «соціологізму», патріарх французької соціологічної школи, визнаний класик світової соціології. Е. Дюркгейм народився в м. Епіналі у сім'ї рабина. Його змалку готували до релігійної кар'єри, однак юнак досить рано виявив здібності до вивчення гуманітарних наук і по закінченню Вищої Нормальної школи в Парижі працює викладачем філософії. Глибокий вплив на формування світоглядних позицій Дюркгейма справили твори класиків філософської та соціальної думки Декарта, Монтеск'є та Рус-со, а також особисте спілкування з Фюстель де Куланжем, Бутру та Вундтом. Здійснення програм секуляризації освіти у Франції мало одним із своїх наслідків впровадження у вузах курсів «соціальної науки», зміст і функції яких тісно пов'язували зі змістом і функціями теорії виховання (соціалізації). Протягом тривалого часу Дюркгейм викладає' «соціальну науку і педагогіку», пізніше — «науку пра виховання і соціологію» (таку назву мала очолювана ним кафедра у Сорбонні), керує редколегією журналу «Соціологічний щоденник». Його перу належить біля двохсот наукових праць, з яких найвідоміші «Про поділ суспільної праці» (1893), «Метод соціології» (1895), «Самогубство» (1897) та «Елементарні форми релігійного життя» (1912). Теоретичну концепцію Дюркгейма іноді називають со-ціологізмом або соціологічним реалізмом. Мислитель прагнув чітко розмежувати поняття індивідуального і колективного (соціального), доводячи безумовний пріоритет останнього відносно першого. Соціальні явища — це щось зовнішнє щодо індивідів, і їх можна і потрібно розглядати, як об'єктивні даності, як речі. Відповідаючи на критичні закиди щодо уподібнення соціальних фактів речам, Дюркгейм писав, що його метою було не принизити вищі форми буття до його нижчих форм, а навпаки, надати першим той рівень реальності, який визнають за другими. «Що таке насправді річ? Річ протистоїть ідеї як те, що пізнається іззовні тому, що пізнається з середини... Річ — це все те, що розум здатний пізнати лише за умови виходу за власні межі,, шляхом спостережень і експериментів».

301

Таким чином, принцип речовізму у соціології означає не що інше, як вимогу наслідувати загальноприйняті у науці методи емпіричного дослідження і не підмінювати їх умоглядними спекуляціями. Ця теза, як справедливо зауважує А. Гофман, має не онтологічне, а методологічне значення: Дюркгеим не твердить, що соціальні факти — це речі, а доводить, що їх потрібно вивчати як речі. Водночас не можна заперечувати, що доктрина соціологізму грунтується на певного роду онтологічних припущеннях, насамперед на припущенні щодо соціальної реальності як певного «прошарку» в універсальному світовому бутті, котрий не менш реальний, аніж явища природи, і має певні власні об'єктивні закони розвитку. Соціальна реальність не допускає редукції її до інших онтологічних рівнів; соціальне, як неодноразово підкреслює Дюркгеим, можна пояснити за допомогою соціального.

Концепція соціологізму спочатку формувалась як методологічний антипод психологізмові, однак згодом вона набула самостійного значення. Смисл соціального, доводить мислитель, не можна редукувати до психічної чи якоїсь іншої взаємодії індивідів насамперед тому, що соціальне ціле (як і всяке інше ціле) — це дещо більше, аніж проста сума його складових частин. «Застосуймо цей принцип,— пише він,— і до соціології. Якщо згаданий синтез зиі репетів, котрий творить усяке суспільство, породжує нові явища, відмінні від тих, які мають місце в окремих свідомостях... то потрібно також припустити, що ці специфічні факти і пов'язані насамперед з тим самим суспільством, яке їх створює, а не з його частинами, його членами. Отже, у цьому відношенні вони виступають чимось зовнішнім щодо індивідуальних свідомостей — точно так, як характерні ознаки життя виступають чимось зовнішнім відносно мінеральних речовин, що утворюють живу істоту. Неможливо розчинити їх в елементах, не входячи у суперечність із самим собою, оскільки вже за визначенням вони передбачають дещо інше, ніж те, що міститься в елементах. Таким чином, набуває нового обгрунтування і встановлене нами розмежування між психологією як наукою про мислячого індивіда і соціологією. Соціальні факти не лише якісно різняться від фактів психічних; у них інший субстрат, вони розвиваються в іншому середовищі і залежать від інших умов».

Очевидно, що критика Дюркгеймом психологізму не позбавлена певного резону, тоді як його спроба розбудови проекту «чистої соціології» містить у собі деякі методологічні суперечності. Декларуючи засаду «цілісності», мисл№-

302

тель водночас вдається до протиставлень різних рівнів — рівня соціально-детермінованого та біологічно заданогог рівня колективного й індивідуального, особистого. Саме тому критика Дюркгеймом з моністичних позицій неокантівсь-кого методологічного дуалізму видається не завжди переконливою. «Чиста соціологія», як зазначали дослідники, скоріше реалізовувалась у дослідницькій практиці як соціальна психологія, в центрі уваги якої були проблеми колек-тивної'свідомості, колективної дії і т. п. Це визнавав і сам-Дюркгейм. «Коли ми говоримо просто «психологія»,— писав він,— то маємо на увазі індивідуальну психологію, і варто було б для ясності в дискусіях обмежувати таким чином смисл цього терміна. Колективна психологія — це і є вся соціологія в цілому; чому б тоді не користуватися лише останнім виразом?»

Теза про методологічний пріоритет понять «суспільст-ва», «колективних уявлень», «колективної свідомості» над індивідуальною набуває в такому разі смислу методологічної засади соціальної психології, науки, яка згідно з самим визначенням предмета зосереджується на вивченні колективістських вимірів психічної діяльності. Прагнення Дюрк-гейма екстраполювати соціально-психологічну парадигму у більш широкі предметні сфери дало плідні в евристичному розумінні результати, зокрема для подолання однобічного натуралістичного редукціонізму в соціологічній теорії. Однак воно викликало і небезпідставну критику за «експансіонізм», протиставлення соціального і індивідуального та певного роду «соціологічний імперіалізм».

Дюркгейм неодноразово підкреслює, що «суспільство», виникнувши в ході індивідуальної взаємодії, у подальшому стає принципово поза і над індивідуальною реальністю. Воно виступає єдиним реальним субстратом усієї багатоманітності форм людського колективного життя ■— господарства і права, політики і торгівлі, релігії і мистецтва. Суспільна реальність не лише змістовно багатша, а «краща» з точки зору своєї цінності реальність, ніж реальність індивідуальна. При цьому варто зауважити, що мислитель не завжди чітко розмежовував значення терміна «суспільство»; він вживав його і в значенні «національно специфікованого» суспільства як цілого, і в значенні окремих інститутів, груп, асоціацій індивідів, і в значенні певної форми примусу, «прескрипції», і в значенні культурної традиції, передачі навиків, знань, вірувань і т. ін. Неоднозначний і зміст дюркгеимівського поняття індивідуального. Одначе підкреслимо, «реалістична» орієнтація дюркгеимівського методу безсумнівна. Ідеї «соціального реалізму», будучи-

303

перетворені .на гносеологічні імперативи, давали змогу обгрунтувати самостійність соціології як науки; за їх допомогою чітко визначалася специфіка її методів і концептуального апарату і відкривалася перспектива «соціологізації» гуманітарних наук — філософії, історії, економіки і т. п. Ідеалізовані конструкти «суспільства», «колективності» видавалися Дюркгеймові чарівним ключиком до відкриття таємниць пізнання, розв'язання одвічних проблем філософії, релігії, культури. Певна суперечливість дюрк-геймівської позиції полягала у тому, що, обстоюючи позитивістську доктрину, котра вимагала елімінації «спекулятивно-метафізичних» проблем, мислитель знову занурювався в них у всеозброєнні універсального соціологічного методу.

Не слід вважати, однак, ніби метод соціологізму передбачає існування вже сформованої концепції суспільства як певної готової системи відносин. Саме ці відносини, зв'язки, функції і належить реконструювати, соціологічно дешифрувавши символіку релігії і мистецтва або нормативний зміст права і моралі. «За сучасного рівня наукового знання ми навіть не знаємо достеменно, що являють собою такі фундаментальні інститути, як держава чи сім'я, право власності чи договір, покарання і відповідальність. Ми майже не знаємо їх причин, функцій, які вони виконують, законів їх еволюції, лише в деяких питаннях ми ледь починаємо бачити якісь проблиски». Пізнання соціальних явищ вимагає не лише побудови їх теоретичної моделі, а й відтворення специфіки їх донаукового розуміння тими, кого ці явища зачіпають. Адже «важливо дізнатись не те, яким чином той чи інший мислитель особисто уявляє собі такий-то інститут, а те, як розуміє цей інститут група; тільки таке пізнання може бути дійовим».

Найсуттєвіша риса соціальних фактів полягає у їх не-залежності від індивідуальної свідомості та примусовості відносно індивідуальної волі. Релігійні вірування і звичаї, мова і письмо, форми господарювання і грошові системи — всі ці явища функціонують до певної міри незалежно від того, як ведуть себе в їх межах ті, хто господарює, спілкується, вірить або не вірить і т. д. «Ці способи мислення, діяльності і почування,— пише Дюркгейм,— мають ту примітну рису, що існують поза індивідуальними свідомостями. Ці типи поведінки і мислення не лише знаходяться поза індивідом, але й наділені примусовою силою, внаслідок якої вони нав'язуються йому помимо його волі».

До числа соціальних учений відносить і явища психіч-ного рівня — образи (способи) мислення і «образи почу-

304

вання», які, на його думку, функціонують «без переломлення» в індивідуальній свідомості. Не маючи своїм субстратом індивіда, соціальні факти, доводить він, «не можуть мати іншого субстрату, аніж суспільство, чи то політичне суспільство в цілому, чи як окремі групи, які його складають: релігійні, політичні, літературні школи, професійні корпорації і т. п.». Торкаючись проблеми нав'язування, примусу як конститутивної риси соціального, Е. Дюркгейм зауважує, що «соціальний примус» не пов'язаний з обов'язковим усуненням індивідуального».

Не можна не бачить, що жорстке розмежування між соціальним і індивідуальним, соціологічним і психологічним приховувало в собі небезпеку абсолютизації і протиставлення цих понять одне одному. До того ж чітко відділити за допомогою емпіричних методів те, що існує «лише в індивідуальній свідомості і завдяки їй», справа далеко не проста. На практиці мова йде частіше про певні ціннісні орієнтації, установки та вчинки особистості, котрі мають зовнішню чи, навпаки, внутрішню спрямованість. Критерії розмежування «соціального» й «індивідуального» навряд чи можуть бути строгими з емпіричної точки зору. Йдеться скоріше про те, що суспільним інститутам, так само як і груповим чи номінальним спільнотам, притаманна власна логіка функціонування, котра не збігається з особистісни-ми диспозиціями і здійснює на них регулятивний вплив. Дюркгеймівську концепцію «соціальних фактів» можна розуміти і як теорію соціалізації, в ході якої засвоюються соціально значимі норми і цінності, проте мислитель схильний був дещо недооцінювати діалектичний зв'язок між зовнішнім і внутрішнім, соціалізацією й інтеріорізацією. ■

Дюркгейм проводить різницю між соціальними фактами як формами колективної дії і соціальними фактами як формами колективного буття. Останні він називає фактами анатомічного або морфологічного порядку, або «елементами, з яких складається суспільство». До таких елементів він, зокрема, відносить політичну структуру, розподіл населення на територіях, число і характер шляхів сполучення, форму жител та ін. Факти такого роду є не чим іншим, як викристалізованими формами соціальних дій, і принципової різниці між обома категоріями немає. Най-повніше визначення, яке Дюркгейм дає поняттю соціального факту, таке: «Соціальним фактом є всякий спосіб дій, усталений або ні, який здатний створювати на індивіда зовнішній примус; або інакше: спосіб дій, який поширений на всьому просторі даного суспільства і якому притаманне власне існування, незалежне від індивідуальних проявів».

]1 828 305

Як уже зазначалося, Дюркгейм формулює певні прин-ципи пізнання соціальних явищ, які він називає «правилами стосовно спостереження соціальних фактів». Першим таким правилом є згаданий принцип об'єктивності — «соціальні факти слід розглядати як речі». Проблема співвідношення між речами й ідеями традиційна для західноєвропейської, зокрема французької філософії (згадаймо Декарта). Соціолог піддає критиці ідеалістичну соціальну філософію, до якої він відносить і контівську теорію прогресу, і теорію соціальної диференціації Спенсера, і соціально-еконо-мічні погляди Мілля. Спільна риса цих концепцій "полягає, на його думку, в умоглядності, прагненні дедукувати знання із загальних понять. Представників класичного позитивізму об'єднує з філософами-ідеалістами спільне нехтування процедурами емпіричного обгрунтування соціологічного знання. Полемізуючи з Міллем щодо логіки побудови економічної теорії, автор «Методу соціології» зауважує: «Коли б вартість вивчалась у ній так, як повинна вивчатись реальність, то економіст вказав би напочатку, за якою ознакою можна виділити предмет, що носить цю назву; потім би він класифікував його види, спробував би індуктивним шляхом визначити, під впливом яких причин вони змінюються; порівняв би, нарешті, одержані результати і виявив би на їх основі загальну формулу. Теорія, таким чином, з'явилася б лише тоді, коли дослідження просунулося б досить далеко. Натомість ми знаходимо її з самого початку».

йдеться, таким чином, не про наперед задану ідею вартості, з якої можна виводити окремі ознаки цього явища, підтвердивши їх окремими «прикладами», а про дотримання певних емпіричних процедур (спостереження, фіксації, аналізу), котрі передують теоретичним узагальненням і становлять їх вихідний пункт. Нам дана, зауважує соціолог, не ідея вартості — вона недоступна спостереженню,— а самі вартості, котрі реально обмінюються у сфері економічних відносин. Ми маємо справу не з моральними ідеалами, а з комплексами діючих правил поведінки. «Можливо,— пише він,— що соціальне життя є справді лише роз-витком певних понять, однак, коли навіть це і так, то ці поняття не дані нам безпосередньо. Дійти до них можна не прямим шляхом, а лише завдяки тій феноменологічній реальності, у якій вони знаходять своє вираження. Ми не знаємо а ргіогі, від яких ідей ведуть своє походження різні течії соціального життя і чи існують вони як такі; лише дійшовши шляхом вивчення до їх джерела, ми дізнаємося про їх походження».

306

Перші дослідницькі кроки в соціологічній сфері, підкреслює Дюркгейм, мусять бути орієнтовані не на пошук «загальних ідей», «сутностей» і т. п., а на елементарне визначення об'єкта і предмета дослідження шляхом уточнення (операціоналізації) понять. «...Потрібно з різних деталей створювати нові поняття, пристосовані до потреб науки і виражені за допомогою спеціальних термінів. Це не означає, звичайно, що повсякденні поняття не мають ніякої користі для науки — ні, вони служать показниками». Один з найважливіших елементів дослідницької процедури — ти-пологізація досліджуваного явища з метою усунення випадкових проявів, елімінації всього похідного, суб'єктивного, пов'язаного з індивідуальними формами перебігу суспільних процесів. Дослідницька увага мусить бути зосереджена насамперед на «стійких формах» соціальної структури, таких як юридичні і моральні норми, способи життя, професійні навики, вірування.

§ 2. Соціальна норма та патологія

Важливої методологічної ваги Дюркгейм надає понят-тям соціальної норми і соціальної патології. Свої мірку-вання на цю тему він називає правилами щодо розмежу-вання нормального і патологічного. Дюркгеймівська кон-цепція соціального нормативізму власне є не чим іншим, як формулювання основних засад теорії інститутів і соці-ального контролю. Погляди соціолога у цьому питанні викликали гостру критичну, реакцію: Дюркгейма звинувачували, зокрема, у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя. Насправді його позиція не має нічого спільного з виправданням злочинів; йдеться про пояснення об'єктивного явища девіантної поведінки за допомогою соціологічних понять.

Дюркгейм звертає увагу на різницю онтологічного ста-тусу різних соціальних фактів. Одні є такими, якими їм і належить бути, інші ж мали б бути другими. Торкаючись проблеми соціальних суджень, яка виникає у зв'язку з цим, мислитель прагне «відстояти права розуму, не впа-даючи в ідеологію». Він вважає можливим розмежовувати між «здоровим» і «хворим» у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об'єктивних критеріїв такого розмежування. Для цього, пише Дюркгейм, потрібно не дедуктувати ознаки норми і патології із загальних понять «суспільних станів», «життєвих сил» і т. ін., а віднайти зовнішню, емпіричну, фіксовану ознаку вищезгаданих по-

11* 307

І" 'Ш "*'іиг." '*,'•"• аа ■ го2*г'ї^гчрТ""т,г'г**готг"" МН""'ТИИИі

нять. Такою ознакою може бути поширеність певного явища по всьому «суспільному полю», або навпаки, його рідкісність, винятковість (з точки зору логіки класифікація за згаданою ознакою має назву групування за подібністю і різницею). При цьому, окрім просторових, враховуються також часові ознаки — наявність певних явищ на певній фазі існування «колективних факторів». «Ми будемо,— зазначає Дюркгейм,— називати нормальними факти, які мають найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хворобливими або патологічними... Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров'я є хворобливим явищем».

Звичайно, загальні умови «здоров'я» і «хвороби», норми та патології не можуть бути абсолютними. Так само як у біології нормальне для молюска не є таким для хребетного, так і нормальне для дикої людини не завжди нормальне для людини цивілізованої і навпаки. Важливо брати до уваги також діахронні, вікові зміни. Здоров'я людини похилого віку не таке, як у дитини. Те саме, резюмує Дюркгейм, можна сказати і про суспільство: «Соціальний факт можна назвати нормальним для певного соціального виду тільки відносно певної фази розвитку останнього. Тому для того, щоб знати, чи має право він так називатись, не досить спостерігати, у яких формах він трапляється серед більшості суспільства даного виду; потрібно ще розглядати останні у відповідній фазі їх еволюції».

При оцінці рівня нормативності явищ сучасного суспільного життя, зауважує автор «Методу соціології», важливо чітко фіксувати умови, які спричиняють їх існування, і від-стежувати змінність, або, навпаки, стабільність останніх. Нормальність сучасної економічної організації може бути визначена шляхом порівняння її з минулими способами господарювання. В разі зміни умов господарювання економічний лад не може лишатися незмінним, інакше він втрачає «нормальні» ознаки.

Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціальної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вважати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх, без винятку, суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нарешті, історична і регіональна відносність критеріїв розмежування між нормою і виходом за її межі, злочином. Статистичний рівень злочинності (співвідношення між річною цифрою злочинів і кількістю народонаселення) не знижується з часом, навпаки, наявна тенденція до його зростан-

308

ня. Немає, переконує Дюркгейм, явища із більш безсумнівними ознаками нормальності, аніж злочинність. Однак, зауважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, котрий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.

Окрім того, «нормальність» злочинності як соціального факту не пов'язана прямо й безпосередньо з питанням про біопсихічну нормальність індивідів, які скоюють злочини. Це — дві різні проблеми. Свою концепцію співвідношення соціальної норми і патології Дюркгейм підтверджує дотепним розумовим експериментом. «Уявіть собі,— пише він,— суспільство святих, ідеальний, зразковий кляштор. Злочини у власному смислі слова будуть там невідомі, однак вчинки, котрі здаються цілком простими з погляду натов-пу, викличуть там таку ж відразу, яку викликає звичайний злочин у звичайних людей. Якщо ж у цього суспільства буде влада судити і карати, то воно знайде такі дії злочинними і буде обходитися з ними належним чином».

Семантика злочинної дії визначається, таким чином, не стільки внутрішньою її мотивацією, скільки оцінкою такої дії колективною свідомістю, котра, у свою чергу, залежить від змінного «порога чутливості» останньої. У цьому відношенні злочинне і нормальне так само неможливо абсолютно розмежувати, як неможливо відділити північний полюс магніта від південного. Отже, злочин, резюмує соціолог, «необхідний, оскільки пов'язаний з основними умовами усякого соціального життя і вже завдяки цьому корисний — оскільки умови, з якими він пов'язаний, необхідні для нормальної еволюції моралі і права».

Дюркгейм неодноразово заперечував проти розуміння його концепції як виправдання злочинності. Йдеться, пояснював він, про інше — про історичну відносність рівнів соціального контролю у зв'язку з еволюцією правових і моральних норм. «Згідно з афінським правом, Сократ був злочинцем і його засудження було справедливим. Проте його злочин, а саме самостійність його думки, був корисним не лише для людства, а й для його батьківщини. Він служив справі підготовки нової моральності і нової віри». Якби соціальні норми використовувалися з абсолютною точністю і неухильністю, зникла б і сама можливість соціальних змін, і суспільство застигло б у раз і назавжди даних формах. Щось подібне ми стостерігаємо в архаїчних суспільствах, де рівень соціального контролю над особистістю незрівнянно жорсткіший, аніж у суспільствах цивілізованих.

309

§ 3. Типологія суспільних форм

Значне місце в системі соціологічних поглядів Дюрк-гейма займає питання про типологію форм суспільного життя. Мислитель прагне знайти компромісну позицію між номіналізмом істориків, зосереджених на вивченні історичної специфіки епох, народів і культур, та реалізмом філософів, котрі мислять категоріями «людської природи», «людства в цілому» і т. ін. Цієї альтернативи можна уникнути, коли припустити, що між множинністю суспільств, що існували історично, й ідеальним поняттям людства існують посередники, так звані «соціальні види» або «соціальні типи». Кла-сифікація їх є завданням спеціального розділу соціології — соціальної морфології, йдеться ж про пошук певних елементарних форм суспільності, комбінації яких дають усю багатоманітність конкретних проявів суспільного життя.

Дюркгейм солідаризується з думкою Спенсера про соціальну еволюцію, яка починається «з малих простих агрегатів» і прогресує шляхом інтеграції їх у все складніші системи. Однак критерії простого та складного стосовно суспільства не є чіткими й однозначними. Автор «Методу соціології», зрештою, вважає, що просте суспільство — це те, котре не включає в себе інші, простіші, ніж воно, і яке, крім того, не несе в собі ніяких ознак попередньої сегментації. У пошуках конкретно-історичних аналогів «протоплазми соціального світу» мислитель звертається до понять «орди» або «клану», для котрих, на його думку, характерна відсутність диференціації на групи — індивіди тут розташовані поруч один одного, наче атоми. У свою чергу, існують суспільні агрегати, утворені простим повторенням «орд» або «кланів», коли між кожним із них і групою, котра об'єднує їх усіх, не утворюються проміжні групи (так звані прості полісегментарні суспільства) або агрегати, що виникають внаслідок послідовного поєднання або злиття «простих» суспільств (подвійно поєднані сегментарні суспільства). Як виняток, соціолог допускає можливість виникнення нового соціального типу шляхом об'єднання генеалогічно різнопорядкових суспільств (тобто не лише тих, що безпосередньо передують новому). Таким явищем, із соціоструктурної точки зору, була Римська імперія (це був, за словами Дюркгейма, «вид», який нараховував одного представника).

Пропонована Дюркгеймом типологія суспільств грунтується на поняттях з виразною біологічною семантикою («вид», «сегменти», «злиття» і т. ін.). Соціолог і сам не робив із цього секрету, оскільки був переконаний, що певні

310

закономірності структурної організації (комбінації склад-них форм з певного набору простих) притаманні в однаковій мірі всьому живому, і людина не становить тут винятку. Спираючись, як його попередники-еволюціоністи (Спенсер, Морган, Тейлор та ін.) головним чином на матеріал первісної та стародавньої історії, соціолог водночас висуває не проблеми стадійного розвитку, що було характерно для ево-люціонізму, а питання структурної організації. Дюркгейм вважав, що таксономія (видова класифікація) та історичні фази розвитку — це принципово різні речі.

Саме тому він негативно ставиться до спроб класифікації суспільств за етапом їх цивілізації. «Франція,— пише він,— протягом свого історичного розвитку пройшла досить різні форми цивілізації і спочатку вона була сільськогосподарською країною, потім перейшла до ремісничого виробництва і дрібної торгівлі, далі — до мануфактури і, нарешті, до великої промисловості. Але неможливо при цьому допустити, щоб та сама колективна індивідуальність могла змінити свій вид протягом трьох-чотирьох разів. Вид мусить визначатися більш постійними ознаками. Стан еконо-міки, технології і т. д. — явища надто нестійкі і складні, щоб скласти основу класифікації». Цілком можливо, говорить він далі, що однаковий рівень промисловості, наукової чи художньої цивілізації може бути в суспільствах різного

* структурного рівня. Японія може запозичувати досягнення європейської промисловості чи мистецтва, одначе японське суспільство не стане від цього тотожним суспільству французькому чи німецькому.

Точка зору Дюркгейма, таким чином, принципово від-мінна не лише від поглядів Конта чи Маркса, а й супере-чить багатьом новітнім технодетерміністським та культурно-антропологічним концепціям (Л. Уайт та ін). Однак слід мати па увазі, що автор «Методу соціології» веде мозу не про детермінацію соціальних змін, а про структурну організацію суспільства з точки зору її складності чи простоти. Безумовно, що такого роду структурний підхід має таке саме право па існування, як і підхід генетичний. Методи структурно-функціонального аналізу, як і структуралістські методи, набули сьогодні значного поширення в науках про суспільство і людину, і Дюркгейм є одним з піонерів їх застосування. Не слід вважати також, ніби соціолог схильний був до некритичного ототожнення законів біологічної та соціальної морфології. «Специфічний тип у соціології,—

„ підкреслював він,— не виявляє таких же чітких контурів, як у біології; він твориться лише на грунті найбільш за-гальних і простих ознак».

311

Щодо проблеми раціонального пояснення соціальних явищ (фактів), з чим, як правило, пов'язували застосування принципів детермінізму, Дюркгейм зауважує, що найцікавішою особливістю цих явищ виступає «дивна регулярність, з якою вони відтворюються в однакових обставинах». Однак, наголошує він, при поясненні соціального явища слід чітко відмежувати ту функцію, яку воно виконує, і ту конкретну «реальну» причину, яка зумовлює його виник-нення. Зміст функції соціального явища більш глибинний, більш прихований від людського ока, аніж причини цього явища. Функція у певному смислі цього слова породжує причину з метою «самовідтворення». Пояснюючи цю парадоксальну ситуацію, соціолог пише, що «наслідок не може існувати без своєї причини, однак остання, у свою чергу, має потребу у своєму наслідку. Саме в ньому вона черпає свою енергію, однак і повертає її при нагоді. Тому наслідок не може щезнути, щоб це не позначилось на причині. Наприклад, та соціальна реакція, якою є покарання, викликається інтенсивністю колективних почуттів, що їх ображено злочином. Однак, з іншого боку, вона виконує корисну функцію підтримки цих почуттів на тому ж рівні інтенсив-ності, оскільки вони постійно ослаблювалися, якби за об-разу не було покарання».

Не відмовляючись, таким чином, від детерміністичного пояснення, мислитель водночас пропонує нетрадиційний, «нежорсткий» варіант детермінізму в соціальній сфері. Тут немає нічого «некорисного», зайвого, бюджет соціального організму завжди бездефіцитний. Тому і «функція соціальних явищ полягає... у підтримці тієї, раніше існуючої причини, з якої вони ведуть своє походження». А коли так, підсумовує соціолог, то для повноцінного наукового пояснення соціального факту недосить виявити причину, що його зумовлює, потрібно принаймні у більшості випадків віднайти і його долю «у встановленні загальної гармонії».

Зміст принципу детермінізму набуває у такій інтерпре-тації певного фіналістського відтінку. Автор «Методу со-ціології» дивиться на суспільство з позицій функціоналізму, котрий, хоча й не суперечить детермінізмові, прагне замкнути причинно-наслідкові ланцюги в межах певної цілісності, тотальності. У процесі функціонування цілісної системи можлива інверсія причинно-наслідкових зв'язків, оскільки домінуючими тут є зв'язки функціональні, а функцію соці-ального факту слід завжди шукати у його відношенні до якої-небудь соціальної мети. Однак, як підкреслює Дюрк-гейм у кінцевому підсумку, причиною соціального факту може бути лише попередній соціальний факт.

312

§ 4. Поділ праці та соціальна солідарність

Дюркгейм, як і його попередники, соціологи-еволюціо-ністи, розглядає суспільство як структуру, що перебуває у процесі змін. У цілому суспільство, поки воно залишається таким, виступає силою інтегруючою, воно «тисне» на індивідів, змушуючи їх зважати на його вимоги. Водночас реальна автономія індивідів у сучасному суспільстві незрівнянно вища, аніж це було в минулому. Шукаючи відповіді на питання про поєднання суспільного порядку й індивідуальної свободи, Дюркгейм зверта'ється до поняття поділу суспільної праці, котре вже вживалося Контом, Спенсером, класиками буржуазної політичної економії. Соціолог поділяє думку Конта стосовно того, що поділ праці — це не суто економічне відношення, а найістотніша умова соціального життя як такого. Поділ праці, на думку Дюркгейма,— це «суто моральне» явище, котре не піддається вимірам, проте його природу і функції можна зрозуміти шляхом спостереження за функціонуванням правових, економічних, релігійних та інших інститутів. Завдяки поділові праці реалізує себе один з конститутивних принципів сучасного суспільного устрою — принцип органічної солідарності. «Економічні послуги, які може надавати нам поділ праці, не йдуть ні в яке порівняння з його моральною дією, справжня його функція — створювати поміж двома або кількома особистостями почуття солідарності».

Проблема «солідаризму» обговорювалась задовго до Дюркгейма, однак останній вніс у її розуміння кардиналь-ні доповнення. Він чітко розмежував два типи солідарно-сті — органічний, природний і механічний, насильницький. Заперечуючи Ф. Тьоннісу, Е. Дюркгейм доводить, що органічні, солідаристські відносини більшою мірою реалізуються не в «гемайншафтах», а саме в раціоналізованих суспільних формах. В архаїчних суспільствах домінує головним чином механічна солідарність, котра «напряму пов'язує індивіда і суспільство». Логічною підставою механічної солідарності виступає принцип подібності, а типовим механізмом функціональної її реалізації є кримінальне право. Адже «дії, котрі ним забороняються або кваліфікуються як злочини, бувають двох родів: вони або безпосередньо виявляють надто сильне розходження поміж тим, хто їх здійснює, і колективним типом, або зачіпають орган спільної свідомості. Як у першому, так і в другому випадку сила, котру зачепили і котра карає злочин, — та сама. Вона — продукт найсуттєвіших соціальних подібностей, і її наслідком виступає підтримка соціального зв'язку...»

313

Таким чином, у нормах кримінального права знаходить своє матеріальне втілення «спільність станів свідомості», точніше — реакція колективної свідомості на ту чи іншу протидію. Показником її питомої ваги в суспільстві може виступати міра тих суспільних функцій, які регулюються кримінальним законодавством. Механічна солідарність не враховує відмінностей, індивідуальних особливостей. Ця солідарність, зауважує Дюркгейм, зростає у зворотному відношенні до індивідуальності. Мовби передбачаючи деякі з ідей символічного інтеракціолізму, зокрема концепцію «дзеркального Я» Ч. КуЛі, соціолог пише: «У кожному з нас є дві свідомості: одна, спільна з усією нашою групою, котра представляє не нас самих, а суспільство, що живе і діє в нас; друга, навпаки, втілює собою те, що у нас особисте і відмінне, що робить з нас індивіда». Звичайно, йдеться не про якісь статичні й ізольовані зони, а про потенції, «сили», вектори яких спрямовані у протилежні сторони і які не можуть посилюватись і розвиватись одночасно. В разі до-мінації механічної солідарності має місце «щезання особистості».

Такого роду зв'язок індивіда із суспільством, зауважує соціолог, має вречевлений характер: у суспільствах, де ця солідарність сильно розвинена, індивід не належить собі самому; це в буквальному розумінні річ, якою розпоряджається суспільство.

Описуючи «органічний тип суспільної солідарності, мислитель часто вдається до методу «від супротивного». Механічна солідарність грунтується на подібностях, органічна — на відмінностях. В останньому випадку колективна свідомість мовби залишає відкритою частину свідомості індивідуальної і сприяє формуванню функцій, котрі не регламентуються колективно. Мова йде про формування особистості, що бере участь у поділі суспільної праці. «...З одного боку, кожен з нас тим тісніше залежить від суспільства, чим більшою мірою здійснений поділ праці; з іншого — діяльність кожного тим більше особиста, чим більше вона спеціалізована... Навіть у своїх професійних заняттях ми рахуємося із звичками, навиками, які спільні для нас з усією нашою корпорацією, однак при цьому ми терпимо менший гніт, аніж коли все суспільство тисне на нас і нам лишається значно більше можливостей для прояву власної ініціативи. Тут індивідуальність цілого зростає разом з ін-дивідуальністю частин; суспільство стає здатним рухатись більш погоджено, тоді як кожен з його елементів здійснює більше власних рухів». Чим примітивніші суспільства, тим більше подібностей між індивідами, що їх складають, і чим

314

вищими є певні «соціальні типи», тим більшого розвитку набуває поділ праці. Механічна солідарність, котра домінує спочатку, з часом поступається місцем солідарності органічній. Такий, як вважає Дюркгейм, історичний закон суспільного розвитку.

Отже, структурна організація «механічних» і «органіч-них» суспільств принципово відмінна. Ось як описує Дюркгейм структуру суспільства органічної солідарності: «Вони будуються не шляхом повторення однорідних і подібних сегментів, а через систему різних органів, кожен з яких виконує спеціальну роль і які самі складаються з диференційованих частин. Соціальні елементи тут не однакової природи, і розташовані вони не однаково. Вони не вишикувані у лінійний ряд, як кільця у кільчатих, не вкладені одні в інші, а скоординовані і субординовані навколо одного цен-трального органу, що здійснює на інші частини організму стримуючий вплив. Сам цей орган не має вже того характеру, що у попередніх випадках, бо, якщо інші органи залежать від нього, то і він у свою чергу залежить від них. Безперечно, що він також перебуває в особливому, певною мірою привілейованому становищі, одначе це становище зумовлено суттю тієї ролі, що воно виконує, а не якоюсь зовнішньою щодо нього причиною чи наданою йому ззовні силою». У такому суспільстві статус індивідів визначається вже не їх походженням, а видом соціальної діяльності, професійною спеціалізацією, функціями їх як фахівців. Такого роду перехід від структурної до функціональної диференціації відбувається поступово.

Спочатку розподіл функцій збігається зі старою сег-ментарною-структурою. Однак у подальшому зростаюча кількість спеціалізованих функцій перекриває число сегментів, і соціальна речовина, як пише Дюркгейм, починає організовуватись на принципово інших засадах. Функціональна диференціація підпорядковує собі такі попередні їй сегментарні форми, як кланові і територіальні. Заснована на засадах механічної солідарності сегментарна організація дедалі більше «втрачає свою рельєфність». Зокрема, як зауважує соціолог, народ тим більше просувається вперед у розвитку, чим меншого значення набувають територіальні відмінності всередині країни. В кінцевому результаті сегментарна мережа поступається місцем мережі професійного поділу праці — регіонального та галузевого. «Спосіб групування людей за принципом поділу праці,— підкреслює Дюркгейм,— суттєво відрізняється від того, який виражає розподіл населення у просторі. Професійне середовище так само не збігається з територіальним, як і з сімейним. Однак

315

саме поділ праці найефективніше інтегрує сучасні суспільства і визначає основні риси їхньої структури».

Концепцію поділу суспільної праці автор ілюструє бага- ітим фактичним матеріалом, головним чином історичним,етнографічним та демографічним. Він використовує, зокрема, дані щодо динаміки міграційних процесів у зв'язку зпромисловою революцією та урбанізацією способу життя.В цілому ж Дюркгейм використовує — з певними корек-

|'тивами — концептуальні ідеї еволюціоністської теорії суспільної диференціації, наповнюючи їх новим змістом. Вінкритикує Спенсера за недооцінку історичної специфіки суспільств минулого і за суперечності в обгрунтуванні ідейеволюції. Однак обох мислителів об'єднує розуміння су-

іспільної еволюції як становлення «впорядкованої різноманітності» форм суспільного життя.

Незважаючи на наявність певного економічного підтексту у змісті поняття поділу суспільної праці, Дюркгейм прагне швидше розмежувати, аніж ототожнити суспільне життя із системою економічних відносин. Інтенсивність економічних відносин, обміну, торгівлі сама по собі не може виступати індикатором стану суспільного життя, оскільки, на думку соціолога, забезпечення економічних інтересів безпосередньо не пов'язане із зміцненням почуття колективності. Економічний поділ праці — це лише матеріальний аналог більш складного процесу поділу суспільної праці або соціальної диференціації.

У структурі соціологічного знання Дюркгейм виділяє соціальну морфологію як науку про морфологічні або «анатомічні» суспільні факти і соціальну фізіологію, котра займається вивченням «фактів колективної свідомості» (загальних ідей і почуттів, що передаються з покоління в поколінняі втілені, як правило, у народних звичаях та віруваннях, атакож правових і моральних норм як раціональних регу-

іляторів суспільного життя). Об'єктом соціальної морфології виступає все те, що пов'язано з так званою матеріальною щільністю — «число, характер основних елементів, щоскладають суспільство, а також способи їх поєднання, ступінь досягнутої ними згуртованості, розподіл населення на

(території, число і характер шляхів сполучення, форма жител і т. ін.» Матеріальна щільність — один із найважливіших «морфологічних фактів», тобто фактів, які належатьдо матеріальних форм суспільного буття.

Окрім матеріальної щільності, предметом морфологічного аналізу виступає також територіальне положення суспільства — «периферійне чи центральне розташування його на континенті; характер оточення його іншими суспіль-

316

ствами», а також його демографічні характеристики та інфраструктура. Зрештою, і вивчення самої соціальної структури лежить, як вважає мислитель, саме у площині соціальної морфології. Явища морфологічного порядку — це свого роду підвалина, над якою вивершується те, що складає об'єкт соціології у вузькому значенні цього слова, власне «соціологічні факти» або «колективні уявлення». Останнє поняття — одне з головних понять дюркгеймів-ської соціології. У термін «уявлення» соціолог вкладає значно ширший зміст, аніж той, який воно мало у психоло-гії. Колективні уявлення — це масова свідомість, взята як щось автономне і самозаконне, незалежно від свідомості індивідуальних її носіїв. Адже вся група, як переконаний Дюркгейм, «мислить, відчуває і діє зовсім інакше, аніж це робили б її окремі члени». В структурі колективної свідо-мості соціолог виділяє інтелектуальний, емоційний та во-льовий рівні, однак на практиці він частіше апелює саме до колективних емоцій, вірувань і колективної волі. «Ко-лективною, або спільною свідомістю можна назвати ту сукупність вірувань і почуттів, яка притаманна у середньо-му всім членам одного й того ж суспільства й утворює певну систему, що живе своїм власним життям. Хоч вона і не має свого певного органу чи носія, а розсіяна по всьому суспільству, все ж їй притаманні певні специфічні озна-• ки, котрі роблять її самоцінною реальністю».

Колективні уявлення, або факти колективної свідомості, складають реальний зміст символічних систем міфології і релігії, фольклору й ідеології, моралі і права. Саме в колективістському походженні криється, як вважає Дюркгейм, джерело сили і стійкості релігійних вірувань. Розділивши явища світу на дві групи — «звичайні» і «потойбічні», «буденні» і «священні», людина тим самим (скоріше несвідомо, аніж свідомо) ввела і розмежування між «особистим» і «колективним». Саме тому не без полемічного загострення Дюркгейм проголошує, що не бачить у понятті Бога нічого, окрім символічного перевтілення суспільства, а єдиною моральною реальністю схильний визнавати ко-лективність.

Даючи перелік типових ознак колективної свідомості, Е. Дюркгейм вживає і деякі «морфологічні» терміни, зокрема термін «моральна щільність» — показник сили моральної згуртованості суспільства. Мова йде про ту міру, якою певним людським масивом володіють спільні почуття та ідеї.

Поміж рівнем матеріальної і моральної щільності немає прямої кореляції. Значний за обсягом територіальний ма-

317

сив або демографічна група може, попри усю свою чисельність, мати низький рівень моральної й організаційної згуртованості. Тому прогрес поділу праці грунтується не на «прирості соціального обсягу» самому по собі, а за умови одночасного «стиснення» соціальної маси і зростання рівня моральної щільності.

Морфологічні факти разом з колективними уявленнямиутворюють «внутрішнє соціальне середовище», котре виступає визначальним фактором колективної еволюції. Початокбудь-якого важливого процесу, підкреслює Дюркгейм, слідшукати в будові внутрішнього соціального середовища.Теорія соціального середовища, головне вістря якої булоспрямоване проти психологічного, економічного та всякого

ііншого редукціонізму, не позбавлена водночас деяких внутрішніх суперечностей. У ранніх працях Дюркгейм схильний був пояснювати «фізіологічне» в суспільному житті (так він називав усе те, що належить до колективної свідомості) «морфологічним», вбачаючи в останньому реальне підґрунтя «колективних уявлень». Пізніше Дюркгейм дещо принижує роль морфологічних фактів. Колективні з'явлення, зауважує він, мають власну логіку розвитку, безпосередньою причиною їх є інші колективні уявлення. Соціологія, зазначає він, мусить брати цінності за вихідний пункт, а не приходити до них наприкінці. Звертання до проблеми цінностей і ціннісних орієнтацій, надання їй теоретико-методо-логічного пріоритету було важливим кроком на шляху подолання натуралістичних орієнтацій у соціології і фор-мування її сучасної парадигми. У цьому — одна із заслуг Дюркгейма як класика соціологічної думки.

§ 5. Соціологія суїциду

Побудована на «солідаристських» засадах соціальна теорія Дюркгейма моделювала насамперед ті аспекти соціальної реальності, які свідчили про функціональну узгодженість, злагодженість дії суспільних механізмів. Причому, згідно з теорією поділу суспільної праці, міра цієї злагодженості мусила зростати. Водночас соціолог, як і його сучасники, був свідком посилення соціальних конфліктів і глибокої кризи цінностей: «Історія не знала кризи більшої, ніж та, яку переживають сучасні європейські суспільства. Соціальна дисципліна у її традиційній формі повністю втратила свій авторитет; у суспільстві наростають тенденції розкладу морального духу і тотальної тривоги». Торкаючись соціального питання, одного з найтривожніших

318

чинників нестабільності, Дюркгейм зауважує, що будь-які спроби його вирішення будуть невдалими без урахування моральних аспектів. Моральна дезорганізація, доводить соціолог, не менш небезпечна в соціальному відношенні, аніж дезорганізація-економічна.

Одним з промовистих свідчень моральної дезорганізації суспільства, його переходу до стану неупорядкованості (тобто, відходу від нормального стану соціальності) виступає ріст кількості самогубств у провідних західноєвропейських країнах. Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об'єктивно існуючий, незалежний від індивідуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддається статистичному аналізу. Тому дослідження самогубств, з його погляду, виступає практичним втіленням вимог со-ціологічного методу: «Замість того, аби займатися метафізичними роздумами з приводу соціальних явищ, соціолог мусить взяти за об'єкт своїх пошуків чітко окреслені групи фактів, на які можна було б, як кажуть, показати пальцем, точно відзначивши їх початок і кінець — і хай він стає на цей шлях якнайрішучіше».

Дюркгейм підкреслює, що обрав самогубство за об'єкт вивчення тому, що воно належить до явищ, які найлегше визначаються і слугують зразком застосування соціологічного методу. Самогубство — це соціальний факт, тобто форма прояву влади вищої колективної реальності над індивідом. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабільніше, аніж відсоток загальної смертності), постійність сезонних ритмів коливання кількості самогубств, наявність певних закономірностей зв'язку між самогубством і шлюбами, розлученнями, релі-гійністю, перебуванням у армії та ін. Соціолог надає великої ваги дефініції самогубства як соціального явища, відносячи до цієї категорії «всякий випадок смерті, котрий виступає безпосереднім або опосередкованим результатом позитивної або негативної дії, вчиненої самою жертвою». Дюркгейм указує на багатоманітність, а в ряді випадків — на суперечливість мотивації цієї дії.

' Однак різноманітність цілей не виключає однорідності дій. «Солдат, що йде назустріч вірній смерті, щоби врятувати свій полк, не бажає помирати,— однак чи є він при цьому винуватцем власної смерті у такому ж значенні цього слова, в якому його можна застосувати до дії промисловця чи комерсанта, який вбиває себе, щоб запобігти сорому і ганьби банкрутства. Те .ж саме стосується страждальця, що помирає за віру, матері, яка приносить себе в

319

жертву заради життя дитини і т. ін. Чи мається при цьому смерть за сумну, хоч і неодмінну умову тієї мети, до якої прагне суб'єкт, чи ж він прагне її задля неї самої,— в обох випадках він відмовлюється від існування, і різні способи розрахунку з життям можна розглядати як різновиди того самого класу явищ».

Підкреслюючи, що в кожному конкретному випадку самогубства мають місце мотиви суто індивідуального характеру, Дюркгейм доводить водночас, що загальна кількість самогубств у даному регіоні за певний проміжок часу не є простою механічною сумою цих окремих випадків, навпаки, «ця цифра є новим фактом зиі £епегіз, фактом, якому притаманна своя внутрішня єдність і своя індивідуальність — отже, і своя особлива природа, яка тим більш для нас важлива, що за своєю суттю є глибоко соціальною». Кількості самогубств притаманна водночас і перманентність, і варіативність, вона стабільніша у часі, аніж смертність з інших причин у межах певного регіону, однак різко варіює у різних країнах. Отож, робить висновок соціолог, число самогубств специфічне для кожної соціальної групи і тісно пов'язане з глибинними рисами національного темпераменту. Існує певна специфічна міра колективної схильності до самогубств, типова для кожного з окремих суспільств. Дати раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об'єктом якої виступають саме соціальні фактори суїцидної поведінки.

До позасоціальних причин суїциду Е. Дюркгейм відно-сить психоорганічну схильність і навколишнє середовище. Детально проаналізувавши випадки самогубств серед пси-хічнохворих, соціолог доходить висновку, що в усіх випадках це — дії або немотивовані, або зумовлені вигаданими мотивами. Серед психічнохворих найчастіше мають місце самогубства маніакального типу (викликані мареннями, га-люцинаціями тощо), меланхолічного типу (глибока депресія, викликана хворобою), самогубства внаслідок одержимості нав'язливими ідеями і так зване імпульсивне самогубство. Дюркгейм категорично заперечує проти того, щоб вважати кожного самогубця божевільним; водночас він визнає, що деякі із зазначених категорій, як, наприклад «меланхолійне самогубство», досить важко на практиці відрізнити від суїцидної дії здорової людини. В цілому, робить висновок соціолог, самогубства психічнохворих відріз-няються від інших так само, як нав'язливі психічні стани відрізняються від нормальних почуттів, або як імпульсивні реакції — від цілком усвідомленої дії. Саме це останнє — усвідомленість наслідків — і виступає критерієм кваліфі-

320

кації вчинку як суїцидного, тоді як мотиви вчинку, його мета завжди проблематичні і не можуть бути підставою для визначення. Таким чином, з типологічної точки зору вчинки героїв Курція чи Арістодема нічим не відрізняють-ся від вчинку страждальця Вертера, оскільки це — добровільна смер'ть, завдана собі в стані повного усвідомлення такого результату.

Окремо розглядає Е. Дюркгейм випадки самогубств на грунті неврастенії. Тут він також доходить висновку про відсутність прямого зв'язку між цим станом і суїцидною поведінкою. «Якщо в часи всезагального занепаду спостерігається збільшення числа неврастеніків, то не слід забувати, що їх же руками творяться нові держави, саме із середовища неврастеніків виходять усі великі реформатори». Так само не можна, робить висновок соціолог, пов'язувати суїцид з алкоголізмом. Отже, «не існує жодного психопа-тичного стану, який мав би постійний і безсумнівний зв'я-зок із самогубством. У певному суспільстві число само-губств не залежить від чисельності неврастеніків і алкоголіків. І хоча дегенерація у різних своїх формах створює цілком придатний психологічний грунт для розвитку тих причин, які можуть спонукати людину до самогубства, сама вона не виступає його причиною». Звичайно, за інших однакових умов людина з девіантними нахилами позбавляє себе життя частіше, аніж людина здорова, але вона робить це не в силу свого соматичного стану. Потенціальна схильність до суїциду може розвинутись у неї внаслідок впливу інших факторів.

Значну увагу приділяє Дюркгейм аналізові расових та спадкових факторів самогубства. Розглядаючи деякі «вражаючі» факти, які, здавалося б, свідчать на користь спадкового походження цього явища, він зауважує, що такого роду факти мусять відповідати потрійній умові: їх має бути достатня кількість, і вони не повинні бути наслідком випадкового збігу обставин; цим фактам не можна дати ніяких інших пояснень; не повинно бути інших, суперечливих їм фактів. Обгрунтування тези про спадкову та расову природу суїцидної поведінки спростовується такого роду «ін^ дуктивними фільтрами» і є, таким чином, ненадійним. Зокрема, зауважує Дюркгейм, спадкова детермінація самогубств мусила б за статистикою однаковим чином впливати на обидві статі; насправді ж кількість самогубств серед жінок значно нижча, ніж серед чоловіків. Проти «спадкової теорії» свідчить також вікова дисперсія випадків суїциду— безперервне зростання їх числа із збільшенням віку.

321

Дюркгейм зіставляє також коливання числа самогубств із сезонними змінами клімату («космічними факторами»). Статистика, пише він, спростовує думку Монтеск'є про те, ніби це явище більш поширене у країнах з холодним і вологим кліматом. «Не взимку, не восени кількість самогубств сягає свого максимуму, а влітку, коли природа най-веселіша, а температура найм'якша. Людина воліє розлучитися з життям тоді, коли воно для неї найлегше... Немає жодної країни, яка була б винятком із цього правила». Соціолог вступає в полеміку з тими поясненнями, які дали цьому факту представники італійської «кримінологічної школи»,— збудженість нервової системи під впливом сонця, спеки і т. ін. Насправді ж, доводить соціолог, детермінуючим фактором тут скоріш виступає тривалість дня. «Вдень має місце більша кількість самогубств тому, що день — це час найбільшого пожвавлення людської діяльності, коли перехрещуються людські відносини, коли соціальне життя проявляє себе найбільш інтенсивно». Про факт кореляції кількості самогубств з інтенсивністю суспільних контактів свідчить і інша статистика — у селі ці явища рівномірно наростають з наближенням теплої пори року і йдуть на спад із завершенням аграрного циклу і початком зими.

Не заперечуючи усієї складності та багатоманітності комплексу причин, котрі детермінують факт суїциду, Дюркгейм водночас вказує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор, відсоток самогубств різко змінюється усякий раз, коли різко змінюються умови соціального.середовища. «...Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбувається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства». Принцип взаємозв'язку і взаємопроникнення індивідуального та соціального покладений в основу дюркгеймової класифікації самогубств на егоїстичні, альтруїстичні, аномічні і фаталістичні.

Егоїстичний тип самогубства спричинюється насамперед соціальною ізоляцією індивіда, відсутністю колективної підтримки у життєво важливих для людини ситуаціях. Альтруїстичне самогубство виступає проявом ситуації, коли групові цінності повністю поглинають індивіда, і він добровільно віддає за них життя. Суспільна аномія (безладдя, хаос), що пов'язана з кризою в суспільному розвитку, стає причиною життєвих зламів у третьому випадку, посилена регламентація і примус — у четвертому. В усіх випадках самогубство виступає наслідком того, що індивіда захоп-

322

лює та чи інша соціальна течія дезінтегруючого характеру. При цьому, як підкреслює соціолог, йдеться насамперед про відхилення від певної норми інтеграції — небезпечним щодо суїцидності може виступати як дезінтеграція у прямому смислі слова, так і занадто високий ступінь інтегрованості індивідуальної свідомості в колективну. Аномія, альтруїзм, егоїзм як певні соціальні течії наявні постійно, і їх вплив на особистість у кінцевому результаті урівноважується. Порушення ж рівноваги у той чи інший бік спричинює факти суїциду (в цьому полягає типологічна схожість між цими.фактами і проявами «девіантної» поведінки).

Порушення міри між індивідуальним і соціальним спричиняється, як вважав Дюркгейм, надто швидкими, катастрофічними темпами соціальних змін, до яких не може адаптуватись індивідуальна свідомість. Вважаючи внутрі-групову згуртованість найдієвішим засобом запобігання появам суїцидних нахилів, соціолог рекомендував ширше практикувати різноманітні форми спілкування людей — у межах існуючої професійної структури, відновлювати ті риси згуртованості і солідарності, які були притаманні корпораціям дрібних виробників ранньокапіталістичної доби.

Завершуючи огляд соціологічної концепції Дюркгейма, слід сказати, що його теоретична спадщина і сьогодні знаходиться в центрі гострих дискусій. Мабуть, одна з причин цього полягає у тому, що мислитель, окрім безпосередньої теоретичної роботи в різноманітних напрямках суб'єктивно дуже чуйно відносився до статусу соціології й активно обстоював її методологічний та фаховий суверенітет. Як справедливо зауважив Р. Нісбет, Дюркгейм більш аніж хто інший в історії соціології зумів втілити у собі те, що було найтиповішого у цій дисципліні і найпродуктивнішого для гуманітарних наук, а тому його можна назвати соціологом у найповнішому значенні цього слова.

Запитання для самоконтролю

1. Як визначає Е. Дюркгейм специфіку методу соціології? У чому новаторство його підходу в порівнянні з сучасними йому концепціями?

2. Дайте дюркгеймівське визначення соціального факту. Назвіть типи соціальних фактів.

1. Е. Дюркгейм про соціальну норму і соціальну патологію.3. У чому полягає різниця поміж суспільствами механічної і орга-

нічної солідарності?5. Розкрийте дюркгеймівську теорію «колективних уявлень» і її

значення для соціології релігії та культури.6. Е. Дюркгейм про самогубство як соціальне явище. Емпірична

база і методологічні засади дюркгеймівської соціології суїциду.5. Вплив поглядів Е. Дюркгейма на розвиток сучасної соціології.

323

ПІСЛЯМОВА

Ми розглянули основні періоди становлення та розвитку соціології, яка пройшла довгий, складний і нерідко драматичний шлях від наївних синкретичних міфологізованих і буденно-практичних уявлень про людину та суспільство на рівні протосоціологічного знання до інституалізації її як специфічної галузі сучасної науки.

Протосоціологічний період пов'язаний з розмежуванням предметних сфер знання про природу та суспільство і з поступовим накопиченням емпіричного та теоретичного досвіду в пізнанні власне соціальних явищ. Найбільш характерною домінантою в гносеології стародавнього світу було протиставлення емпіричного та теоретичного рівнів знання, що істотно зумовило великий хронологічний розрив між становленням наук про природу та суспільство.

Індивідуальна неповторність соціальних явищ на тривалий час зумовила індетерміністичні або фаталістичні уявлення про механізми соціальної еволюції, як і протиставлення закономірностей у природі випадковості та суб'єктивізму в соціально-історичному процесі. Соціальна наука довго йшла до визнання причинно-наслідкової залежності між суспільними явищами, до ідеї еволюції, суспільного прогресу, розуміння їх механізмів та рушійних сил.

Антична, середньовічна та наука нового часу шляхом проб і помилок висувала, апробувала, відкидала, доповнювала чи розвивала ті принципи та ідеї, які витримували перевірку часом. Завдяки численним обставинам, що склались у силу ототожнення чи протиставлення природничого та соціального, розвиток знання про суспільство часто стикався з труднощами, яких не знали або так гостро не ставили природничі науки. Серед таких проблем були проблеми якісної специфіки суспільства, особливостей соціального розвитку, емпіричного й теоретичного в соціальному піз-нанні, соціального факту, його достовірності та можливостей узагальнення тощо.

Синкретичне суспільствознавство на різних етапах по-

324

■своєму ставило ці проблеми, але обмежена методологічна та методична база не давала змоги успішно вирішити їх. Це зумовило його переорієнтацію на принципи і методи природничих наук в історії нового часу. Але поступово приходило усвідомлення хибності й цього шляху та поступове розуміння відмінності суспільства як специфічного об'єкта пізнання та засобів його дослідження. Усвідомлення'цих -фактів разом із зростанням потреб у більш глибоких знаннях про людину та суспільство дали новий поштовх для розвитку синкретичного суспільствознавства та його предметної диференціації на спеціалізовані галузі й обумовили становлення перших соціальних наук.

Відкриття економічних законів та статистично-демографічних закономірностей і залежностей між соціальними явищами активно стимулювало розвиток пізнання соціальних процесів, а криза умоспоглядальних спекулятивних концепцій суспільства, як і безплідність емпірично-факто-логічної історичної науки на фоні значних досягнень природознавства, яке йшло від спостереження фактів до їх узагальнення, зумовило появу ідеї про необхідність' окремої науки про суспільство, здатної поєднати емпіричний матеріал з його теоретичним переосмисленням. Поступово в історії соціального знання нового часу (не без впливу досяг-нень математики та природничих наук) гіпотеза про принципову можливість використання засобів «позитивної науки» в пізнанні соціальних явищ стає загальновизнаною ідеєю і перетворюється в нову парадигму, що визначає генеральну лінію в розвитку суспільствознавства.

Якщо виникнення соціології як окремої науки найтісні-ше пов'язане з проектом «позитивної науки» про суспільство О. Конта, то її подальша історія нерозривно поєднана з наукорою діяльністю Г. Спенсера, К. Маркса, Ф. Тьонніса, Г. Зіммеля, М. Вебера, Е. Дюркгейма та інших визнаних класиків світової соціології. Завдяки їм соціологія здобуває свій власний понятійно-категоріальний апарат, значно розширюється її проблематика, чіткіше визначається місце цієї дисципліни в системі міжнаукового розподілу праці. Розпочинається поворот до інтеграції загальної теорії суспільства та емпіричних соціологічних досліджень. Починається взаємопроникнення теорії та емпіричних досліджень, завдяки якому стають більш досконалими й обгрунтованими теоретичні уявлення про суспільство та про методи соціальних наук. Тим самим закладаються передумови дальшої диференціації самого соціологічного знання, виділення у ньому окремих напрямів і рівнів, формування нових його галузей.

325

Знайомство з теоретичними ідеями класиків світової соціологічної думки XIX — початку XX ст. дає змогу переконатися в тому, що для соціології, як і для інших дисциплін,, характерний плюралізм ідей і теоретичних концепцій. Кожен з класиків соціології фактично обстоює бачення предмета, методів і проблематики цієї" науки, яке далеко не завжди можна несуперечливо узгодити з поглядами його колег. На цю обставину неодноразово звертали увагу ті, хто заперечував за соціологією право вважатися окремою, самостійною наукою. Однак наявність не одного, а кількох нормативних зразків (парадигм)—явище досить типове для сучасної науки. Погляд на науку як на неієрархізовану систему теорій і гіпотез, які співіснують, одночасово заперечуючи і доповнюючи одна одну, досить поширений у сучасному наукознавстві. І в цьому відношенні соціологія з її «мультипарадигматизмом» лише більш яскраво демонструє риси, що так чи інакше притаманні всім наукам, як гуманітарним, так і природничим.

Тривалий час нормою для нашої соціологічної науки було обов'язковим протиставлення марксистської парадигми соціології усім її іншим напрямам, що визначались як «буржуазні», а тому теоретично неповноцінні. Таке прагнення помітне ще й сьогодні, тим більше що пояснювальний потенціал соціологічних ідей Маркса досить сильний — особливо там, де йдеться про соціальні конфлікти, класову боротьбу і т. п. Однак, як ми вже бачили вище, соціальна теорія марксизму виступає лише одним з кількох впливових напрямів соціології XIX ст., і підміна нею усієї багатоманітності світової соціологічної думки неприпустима.

В ході гострих теоретичних дискусій сучасні соціологи неодноразово звертаються до спадщини минулого, відшукуючи в поглядах класиків аргументи на користь тих чи інших сучасних концепцій. Це у свою чергу веде до нового прочитання класичних праць, відкриття нових смислових відтінків у вже, здавалося б, відомих ідеях. Тому періодичні «ренесанси» класичної спадщини, постійний діалог з теоретичною думкою минулого — це не виключення із правил, а ознака нормального функціонування і розвитку сучасного гуманітарного знання, у тому числі і соціологічного.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Аристотель. Метафизика//Соч.: В 4 т. М., 1976. Т. 1. С. 65—448.Аристотель. Никомахова зтика // Соч.: В 4 т. М., 1983. Т. 4. С. 53

— ■294.Аристотель. Политика //Соч.: В 4 т. М„ 1983. Т. 4. С. 375—644.Ьаранов Г. С. Модели и метафори в социологии К Маркса // Со-

циол. исследования. 1992. № 6. С. 128—142.Бердяев Н. Смьісл истории. М., 1990.Берк 3. Размьішления о революции во Франции // Социол. иссле-

дования. 1991, № 6. С. 114—121; № 7. С. 125—133; №9. С. 140—146; 1992, № 2. С. 137—148.

Бокль Г. Т. История цивилизации в Англии. СПб., 1906.Вебер М. Предварительнне замечания // Избр. произведения. М-,

1990. С. 44—60.Вебер М. Протестантская зтика и дух капитализма // Избр. про-

изведения. М., 1990. С. 61—272.Вебер М. «Обгективность» социально-научного и социально-

поли-тического познания//Избр. произведения. М., 1990. С. 345—415.Вебер М. О некоторнх категориях понимающей социологии //

Избр-произведения. М., 1990. С. 495—546.Вебер М. Политика как призвание и профессия//Избр. произведе-

ния. М., 1990. С. 644—706.Вебер М. Наука как призвание и профессия // Избр.

произведения. М., 1990. С. 707-735.Вормс Р. Общественннй организм: СПб., 1897.Вормс Р. Биологический принцип в социологии. К, 1918.Вундт В. Проблеми психологии народов. М., 1912.Гайденко П. П., Давьідов Ю. Н. История и рациональность. Со-

циология Макса Вебера и веберовский ренессанс. М., 1991.Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977.Геродот. История. Л., 1972.Герри А. История приложения чисел к наукам нравственннм.

СПб., 1867.Гоббс Т. Левиафан. М., 1936.Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К, 1990.Гумплович Л. Основи социологии. СПб., 1899.Данте Алигьери. Божественная комедия. М., 1967.Дюркгейм 3. О разделении общественного труда. Метод

социологии//М., 1991.Дюркгейм 3. Самоубийство. Социологический зтюд. СПб, 1912.Енгельс Ф. Становище робітничого класу в Англії // Маркс К-, Ен-

гельс Ф. Твори. Т. 2. С. 221—494.Журавский 3. П. Об источниках и употреблении статистических

сведений. М., 1946.

327

Зиммель Г. Социальная дифференциация. М., 1909.Ионин Л. Г. Георг Зиммель — социолог. М., 1976.Ионин Л. Г. Понимающая социология. Историко-критический ана-

лиз. М., 1979.Из истории буржуазний социологии XIX—XX веков. М., 1968.История буржуазной социологии XIX — начала XX века. М., 1979.История философии. М., 1957—1965. Т. 1—6.Кампанелла Т. Город Солнца. М., 1954.Кессиди Ф. X. От мифа к логосу. М., 1972.Кетле А. Социальная физика или опит о развитии человеческих

способностей. К., 1911—1913. Т. 1—2.Ключевский В. О. Курс русской истории // Соч.: В 8 т. М., 1956. Т.

1.С 13—73.Кон И. С. Позитивизм в социологии. Исторический очерк. Л., 1964.Кондорсе М. Ж- Зскиз исторической картини прогресса

человечес-кого разума. М., 1936.Конт О. Курс ПОЗИТИВНОЙ философии // Сер. «Родоначальники

по-зитивизма». СПб., 1914. Вьіп. 4—5.Кучеренко Г. С. Сен-симонизм в общественной мисли XIX в. М.,

1975.Ле Пле. Основная конституция человеческого рода. М., 1897.Лебон Г. Психология народов и масс. СПб., 1896.Лилиенфельд П. Л. Мисли о социальной науке будущего. СПб.,

1872.Ломоносов М. В. О сохранении и размножении народа

российско-го//Полн. собр. соч. М., 1952. Т. 4. С. 384—394.Макаренко В. П. Вера, власть и бюрократия. Критика социологии

М. Вебера. Ростов н/Д., 1988.Макиавелли Н. Князь//Соч. М.; Л., 1934.Мальтус Р. Опнт о законе народонаселення. СПб., 1868. Т. 1—2.Маркс К. Вступ (3 економічних рукописів 1857—1858 років) //

Маркс К-, Енгельс Ф. Твори. Т. 12. С. 667—697.Маркс К- До критики політичної економії. Передмова // Маркс К.,

Енгельс Ф. Твори. Т. 13. С. 5—9.Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року // Маркс К.,

Енгельс Ф. Твори. Т. 42. С. 39—159.Маркс К-, Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Твори. Т.

4. С. 405—441.Материалистьі Древней Греции. М-, 1955.Мечников Л. И. Цивилизация и великие исторические вехи. М.,

1924.Монтескье Ш. Л. О духе законов // Избр. произведения. М., 1955.

С. 159—735.Мор Томас. Утопия. М., 1978.Ожиганов 9. Н. Политическая теория Макса Вебера. Критичес-

кий анализ. Рига., 1987.Остова Е. В. Социология Змиля Дюркгейма. М., 1977.Петрарка Франческо. Книга песен. М., 1963.Письма Плиния Младшего. М., 1982.Платон. Государство//Соч.: В 3 т. М., 1971. Т. 3. Ч. 1. С. 89—

454.Платон. Политика // Соч.: В 3 т. М., 1972. Т. 3. Ч. 2. С. 10—82.Полибий. Всеобщая история: В 3 т. М„ 1899. Т. 3. С. 289—301.Попов Н. В. Татищев и его время. М., 1861.Ратцель Ф. Земля и жизнь. СПб„ 1903—1906- Т. 1—2.Реклю 9. Земля и люди. СПб., 1903—1906. Т. 1—19.Русская философия IX—XIX вв. Л., 1989-

Руссо Ж- Ж. Об общественном договоре. М., 1938.Сайко С. П. Диалектика змпирического и теоретического в

истори-ческом познании. Алма-Ата, 1975.Сен-Симон А. Очерк науки о человеке // Утопический социализм.

Хрестоматия. М., 1982. С. 217—220.Сигеле С. Преступная толпа. СПб., 1898.Спенсер Г. Основньїе начала. СПб., 1897.Спенсер Г. Оснований социологии. СПб., 1898. Т. 1—2.Гарб Г. Закони подражания. М., 1902-Тацит Корнелий. История//Соч.: В 2 т. Л., 1969. Т. 2.Токвиль А. О демократи в Америке. М., 1897.Ферри 9. Уголовная социология. М., 1908. Ч. 1—2.Фрейд 3. О психоанализе. М., 1912.Фрейд 3. Толкование сновидений. М., 1912. «Фрейд 3. Лекции по введенню в психоанализ. М.; Пг., 1922.Фрейд 3. Я и Оио. М„ 1924.Фукидид. История, Л., 1981.Фу льє А. Современная наука об обществе. М, 1895.Хвостов В. М. Социология. Введение. Исторический очерк

учений об обществе. М., 1917.Чемберлен X. С. Арийское миросозерцание. М., 1913.Шевченко Т. Г. Повне зібр. творів: В 6 т. К., 1963—1964.Шеффле А. Основньїе связи умственной организации//Социоло-

гия. Пг., 1923.Зспинас А. Социальная жизнь животньїх. СПб., 1898.Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. Львів, 1991Т. 2.

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

Август Октавіан 20, 21, 102Августин Блаженний 62, 100Аммон О. 195Арістотель 40—55, 105, 229Арон Р. 136Архімед 105Ахенваль А. 117

Баторій С. 78Беджгот У. 183, 185—186, 225Бекон Ф. 105Бентам І. 134, 135Бергсон А. 272Берк Е. 132Бернуллі Д. 121Бернуллі Я. 114Бісмарк О. 261Боден Ж. 81—85, 202Боккаччо Дж. 68, 105Бокль Г. Т. 202—203Болдіїн Д. 231Бональд Л. Г. А. 132, 133Босков А. 158, 173Бруні Л. 68Бугле С. 261Бутру Е. 301Бут Ч. 249—250

Вагнер 279Валла Л. 69—70Василь Ярославович 75Вебб Б. 250Вебер М. 215, 217, 254, 264,279—298Веквонт Л. 217Віко Дж 100—105, 142Віллерме Л. 248, 253Вільгельм П 201Віндельбанд В. 264Вінкельман І. 262Вірхов Р. 248

Вишневецький Д. 11 Вольтер 100 Вормс Р. 162. 181—183 Вундт В. 223, 227, 323 В'яса 10

Галлілей Г. 105Гарібальді Дж. 207Гегель Г. В. Ф. 100, 102, 110—113, 226, 215—216Гекатей Мілетський 27, 29Геккель Е. 154Гелланік з Лесбосу 27Гердер І. Г. 94, 100, 105, 107—110, 225, 262Герман І. К. 125—127Герман І. П. 125—126Геррі А. 247Геродот 25, 30—31Гесіод 9Гізо Ф. 219Гіппократ 105Гітлер А. 167Гоббс Т. 86, 87, 89—91, 93, 161,266іГобіно А. 195, 227Гоголь М. В. 119Годвін У. 130Гольц Т. 254Гомер 10, 66Горацій 66Горж А. 260Готтль Л. 264Гофман А. 302Граунт Дж. 116Грімм Я. 262Гроцій Г. 81—82, 84—85Грушевський М. С. 78Гумбольдт В. 262Гумбольдт О. 206Гумплович Л. 186—190, 225

330

Давид 17Давидов Ю. М. 5Д'Аламбер Ж. Л. 88Далі С. 242Дайте А. 66, 68, 105, 201Дарвін Ч. 172, 184, 207, 234Девіс Д. 248Декарт Р. 86,105,323Джексон Е. 255Джеме (Джеймс) У. 231, 236Дідро Д. 88Дільтей В. 262, 263, 272. 279Достоєвський Ф. М. 241Дюкпетьо Е. 247Дюркгейм Е. 215, 266, 274, 301 —323

Ейнштейн А. 147Енгель Е. 254Енгельс Ф. 109, 140, 214, 216,218—221, 249Епікур 69Еспінас А. 162, 175, 181

Євгеон Самоський 27

Жорес Ж. 324 Журавський Д. П. 255—256

Зіммель Г. 264, 270—278, 281 Зом Р. 293 Зомбарт В. 279, 282

Іден Ф. 248

Кадм Мілетський 27Кальзія Ж- 235Кампапелла Т. 85, 102Кант І. 102. 201Карамзін М М. 76Кареєв М. І. 216Карл Мартелл 67Катерина II 120Кей-Шаттлуорт Дж. 249Кетле Л.-А. 243—248, 254Клісфен 19Ключевський В. О. 202,210—211Кондорсе М. Ж. А. Н. 105—107,115КонрінгГ. 117,255Констан Б. 134Конт О. 136, 141, 145, 148—158,160 203, 208, 215—217, 219, 252,300,311,313Коп У. 260Копернік М. 105Ксанф-лідієць 27

Кузен В. 203Куланж Ф. 300, 323Кулі Ч. X. 231—234, 268, 314

Ласк Е.. 264Лацарус М. 223, 226Левкіпп 25Ленгерке О. 253Ленін В. !. 112, 175Леонардо да Вінчі 241Лєбон Г. 223, 227—228, 231, 300,301Локк Дж. 87, 91, 95Ломоноссв М. В. 121—125Лосєв О. Ф. 7Лютер М. 285, 293Ляпуж Ж. В. 195, 196, 198—200

Мак-Дугалл У. 234Макіавеллі Н. 81—83, 85, 100,102Мальтус Р. 113, 128—130Мандевіль Б. 135Манн Т. 242Маркс К. 57, 105, 106, 116, 141,159, 174, 189, 214—222, 268, 269,270, 281, 311Маркузе Г. 242Мен Г. 289Местр Ж. 132Мечніков Л .1. 202, 206—211Мід Г. 234Мілль Дж. С. 134, 146, 306Моммзен Т. 279Монтеск'е Ш. Л. 88, 91—96, 201,202, 225, 323Мор Т. 70—74, 85Морган Г. 311Мужоль П. 210

Наполеон 293 Нельсон Г. 201 Нібур "262 Нісбет Р. 323 Ноель Е. 115,254 Ньютон І. 201

Овідій 66

Палмер В. 259 Паран-Дюшатле А. 248, 253 Парк Р. 268 Паскаль Б. 114 Перікл 293 Петрарка Ф. 67 Пегро І 18. 79, 118 Петті У. 116—117,255 Піфагор 24

331

Платон 24, 42—46, 66 Плеханов Г. В. 207 Пліній Молодший 22 Пляшко Л. А. 121 Полівій 25, 34—35, 39, 142 Пол-Пот 167 Поппер К. 5 Пушкін О. С. 116

Разумовський К. Г. 120Райх Ф. 242Ратцель Ф. 211—212Ратцснхофер Г. 183, 194—195Раунтрі Б. 250Реклю Е. 206, 207Ренан Ж. Е. 300Ренодо Т. 260Рікардо Д. 116Ріккерт Г. 264Ріттер К. 206Роллан Р. 242Роуелл Дж. 259Руданський С. 173Рум'янцев П. О. 120Руссо Ж. Ж. 9, 88, 96-99, 289,323

Савіньї Ф. К. 262Салліван Г. С. 242Самнер У. Г. 183, 190—194, 225Секст-Емпірик 38 'Сен-Сімон К. А. де 107, 140—141,144—145Схрвій Туллій 19—20Сігелє С. 227Сінклер Дж. 248Скілак 27Сміт А. 116, 134 і 136, 289Смолл А. 183, 195Сократ 10, 66, 105, 309Соловйов С. М. 202, 210Солон 18Сорокін П. О. 299Спенсер Г. 135—136, 145, 162—175, 208, 225, 274, 310, 311, 313Спіноза Б. 86Сталін И. В. 112, 167Сталь А. Л. Ж. де 115Стронін О. І. 162, 175, 178

Тард Г. 228—231, 300, 301 Татищев В. Н. 121—123

Таціт К. 25, 35-36Тейлор Е. 311Тен І. 300Тойнбі А. 280Токвіль А. 132, 136—139Трельч Е. 279Тьонніс Ф. 264—270, 289, 313

Тюрю А. Р. Ж. 202

Уайт .1. 311

Ферекід 27Філіпп II 74Фіхге І. Г. 102Фокс 285Франклін Б. 283Фрейд 3. 224, 234—243Фромм Е. 242Фукідід 25, 29, 180—181Фульє А. 162, 175, 180—181

Харон з Лампсака 27 Хаусхофер К. 212 Хмельницький Б. 79 Хорні К. 242 Хризіп 234

Цвейг С. 242 Ціцерон 268

Чадуік Е. 248Челебі Є. 81Челлен Р 212Чемберлен X. С. 195, 200—201Чернишевський М. Г. 256Чичерін Б. М. 211

Шацкі Є. 166, 187, 215, 265 Шекспір В. 201, 241 Шеллінг В. Ф. 102 Шеффлє А. 162, 175, 178—180 Шишков О. С. 127 Шлецер А. 117 Шмейцель М. 117 Шмоллер Г. 279, 282 Шнаппер-Арндт Г. 254 Шпенглер О. 105 Штейн Л. 140 Штейнталь Г. 223, 226

Яворницький Д. І. 80

ЗМІСТ

Передмова...................................................................................................................................................................................................ЗГлава 1. Розвиток соціального знання Стародавнього світу . 7

§ 1. Міф і епос — найдавніші форми відображення дійсності родового та раннього класового суспільства . 7§ 2. Історичні передумови виникнення науки .... 14$ 3. Розвиток емпіричних соціальних обслідувань . . 16§ 4. Виникнення і розвиток історіографії та її значеннядля пізнання соціальних процесів (логографи, Геро-

дот, Фукідід, Полівій, Таціт)..........................................25§ 5. Соціально-філософські проблеми суспільства і соці-

ального пізнання (Демокріт, Платон, Арістотель) . 38

Глава 2. Соціальне знання епохи середньовіччя.........................57§ 1. Зміна світоглядної парадигми ....... 57§ 2. Теософія Августина Блаженного................................... 62§ 3. Значення творчості гуманістів Відродження для роз

витку соціального пізнання...............................................................................................................................65

§ 4. Соціальні утопії Т. Мора і Т. Кампанелли ... 70§ 5. Емпіричні обслідування. Переписи на Русі. Козацькі

реєстри в Україні......................................................... 74§ 6. Становлення елементів соціологічного знання (Н. Ма-

кіавеллі, Ж. Боден, Г. Гроцій)............................■ , 81Глава 3. Соціальні знання і дослідження нового часу (XVII —

початок XIX ст.) ......................................................86§ 1. Особливості розвитку соціального знання нового часу 86 § 2. Соціальне знання на рубежі двох епох. Теорії «природ-ного права» і «суспільного договору» XVII ст.

(Т. Гоббс і Д. Локк) ...................................................88§ 3. Соціологічні концепції Ш. Л. Монтеск'є та Ж- Ж- Руссо 91 § 4. Філософія історії — новий етап у розвитку соціального

пізнання...........................................................................100§ 5. Становлення суспільствознавства. Розвиток емпірич

них, демографічних і статистичних досліджень XVII—початку XIX ст. (Р. Мальтус).....................................113

Глава 4. Соціологічні ідеї консерватизму, лібералізму й утопічного соціалізму.................................................................. 131

§ І. Консервативна критика та ліберальна апологія буржуазного суспільства......................................................... 131

§ 2. А. Токвіль про демократію як суспільний лад . . 136§ 3. Соціальне питання й утопічний соціалізм ... 139-

Глава 5. Виникнення і розвиток соціології XIX ст. .... 142§ 1. Криза традиційного суспільствознавства. Наука про

людину А. Сен-Сімона. Парадигми позитивізму в соціології ............................................................ , , 142

§ 2. Соціологія Огюста Конта................................................148Глава 6. Виникнення і розвиток натуралістичного напряму в со

ціології XIX ст....................................................................159§ 1. Загальна характеристика соціологічного натуралізму 159 § 2. Органістична школа в соціології (Г. Спенсер, П. Ф. Лі-

лієнфельд, О. І. Стронін, А. Шеффлє, А. Фульє, А. Ес-пінас, Р. Вормс та ін.)....................................................162

§ 3. Соціальний дарвінізм (У. Беджгот, Л. Гумплович,У. Г. Самнер, Г. Ратценхофер, А. Смолл) . . . . 183 § 4.

Расово-антропологічна школа (Ж. А. Гобіно, О. Ам-мон, Ж- В. Ляпуж, X. С. Чемберлен) .... 195 § 5.

Географічна школа в соціології (Г. Т. Бокль,Л. 1. Мечников, С. М. Соловков, В. О. Ключевський).Геополітична соціологія................................................202

Глава 7. К. Маркс і соціальна теорія марксизму .... 214§ 1. Загальні теоретичні принципи ...................................214§ 2. Теорія буржуазного суспільства і класової боротьби 219

Глава 8. Психологічний напрям у соціології XIX — початку XX ст. 223

§ 1. Психологія народів (М. Лацарус, Г. Штейнталь,-тВ. Вундт) та психологія натовпу (Г. Лєбон) . , 223

§ 2. Теорія наслідування Г. Тарда.................................., 229§ 3. Інтеракціонізм Ч. X. Кулі................................................ 231§ 4. Інстинктивізм У. Мак-Дугала та соціологічні пробле

ми психоаналізу 3 Фрейда...............................- » 234Глава 9. Емпіричні соціальні дослідження XIX — початку XX ст.

§ 1. Л. А. Кетле про статистичні закономірності соціальних явищ........................................................................243

§ 2. Розвиток масових соціальних обслідувань. «Моральнастатистика» і «соціальна гігієна» ...... 247

§ 3. Емпіричні дослідження Ле Пле.....................................250§ 4. Д. П. Журавський про фактори деформації матеріалів

соціальної .етігтис'іики....................................................255§ 5. Вивчення громадської думки в США. Реклама як со

ціальний феномен , , , - . - . _ . ... 257Глава 10. Німецька формальна соціологія кінця XIX — початку

XX ст. (Ф. Тьонніс та Г. Зіммель).....................................261§ 1. Проблеми методології соціального пізнання . . , 261 § 2. Ф. Тьонніс про «спільноту» і «суспільство» . . . 265 § 3. Формальна соціологія Г. Зіммеля ..... 270

Глава П.Макс Вебер і теорія соціальної дії...................................279§ 1. Основні напрями наукової діяльності М. Вебера . 279§ 2. Протестантська етика і дух капіталізму . . , 282§ 3. Елементи соціологічної теорії...................................................................................................................................286§ 4. Політична соціологія М. Вебера . . . . . . 290§ 5. Порівняльно-історична соціологія релігії .... 294

334

Глава 12. Соціологічна концепція Е. Дюркгеима...................... 300§ 1. Метод. Основні категорії соціології . . . . . 300§ 2. Соціальна норма та патологія.................................. 307§ 3. Типологія суспільних форм....................................... 310§ 4. Поділ праці та соціальна солідарність . . . . 313§ 5. Соціологія суїциду , ,....,.,318

Післямова.................................................................Ї » V * 324Список рекомендованої літератури............................................. 327Іменний покажчик............................................................................ 330

Навчальний посібник

Захарченко Марко Васильович Погорілий Олександр Іванович

ІСТОРІЯ СОЦІОЛОГІЇ(від античності до початку XX ст.)

Обкладинка художника В. Г. СамсоноваХудожній редактор Т. О. Щур

Технічний редактор Є. Г. РубльовКоректори Л. Ф. Іванова, А. В. Дрожжина, Т.

А. Лукашина

Здано до набору 13.10.92. Підп. до друку 06.01.93. Формат 84Х108/м.Папір, друк. № 2. Літ. гарн. Вис. друк. Ум. друк. арк. 17,64.

Ум. фарб.-відб. 18,0. Обл.-вид. арк. 19,8. Вид. № 3366. Зам, 828,Видавництво «Либідь» при Київському університеті, 252001 Київ,

Хрещатик, 10Білоцерківська книжкова фабрика, 256400 Біла

Церква, Леся Курбаса, 4