МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ І ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ

МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ ТЕХНОЛОГО-ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖВІННИЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АГРАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ПОШУКОВА РОБОТА

2013

2

Керівники: Гудзь Надія Олександрівна – викладач вищої категоріїКордонська Альона Василівна – викладач І категорії

Виконавці:

Опольська Вікторія – студентка ІІ курсу, групи Б50/9-11 Унгурян Лєна Сергіївна – студентка ІІ курсу, групи Б50/9-11

Рецензент: Соляр Анатолій Петрович – викладач вищої категорії, методист

В пошуковій роботі ґрунтовно подається краєзнавчий матеріал про визначні пам’ятки Вінниччини від минулого до сьогодення, сприяє вихованню в студентської молоді патріотичних почуттів, гордості за свою рідну землю, прищеплює шанобливе ставлення до історії, традицій,збагачує духовність особистості. У роботі подаються цікаві факти, спогади, відеоматеріали, комп’ютерні презентації, ілюстрований матеріал, які розкривають пам’ятки культури, на основі якого формуються патріотичні почуття студентської молоді, розкривається ментальність української нації.Матеріал може бути використаний викладачами, кураторами та студентами.

Розглянуто та схвалено на засіданні циклової комісії

гуманітарних дисциплінПротокол №____ від _________2013р.Голова циклової комісії

__________ І.С.Войцехівська

3

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………………… 41. Архітектурно-парковий комплекс «Маєток Грохольських-Можайських» (пам’ятка архітектури XVIII ст., смт Вороновиця Вінницького району)……..62.Батозька битва (історичні місця села Четвертинівка Тростянецького району) ……………………………………………………………………………83.Грушкінська свита (геологічна пам’ятка, с.Грушка Могилів-Подільського району) …………………………………………………………………………124. Кармелітський монастир (пам’ятка архітектури XVII ст. м.Бар)………..145.Комплекс пам’яток архітектури і містобудування національного значення «Мури» (Домініканський та Єзуїтський монастирі XVII ст., м.Вінниця)…..166.Кратер астероїда-Іллінецька астроблема(с.Лугова Іллінецького району)…187.Літературно-меморіальний музей М.М.Коцюбинського (м.Вінниця)……238.Літературно-меморіальний музей М.Стельмаха (с.Дяківці Літинського району) …………………………………………………………………………259.Михайлівська церква (пам’ятка архітектури XVIII ст., с.Дашів Іллінецького району)………………………………………………………………………...… 2610. Місто-курорт «Хмільник- радонова скарбниця»………………………..2811.Музей гончарного мистецтва (с.Новоселівка Гайсинського району)…..3012. Музей просто неба (с.Круподеринці Погребищенського району)……..3213.Музей-садиба академіка Д.К.Заболотного (с.Заболотне Крижопільського району) …………………………………………………………………………3414.Одвічна Русава («Сонна поляна», урочище «Глибокий яр», «Яланецька скеля», мурована церква, кладовище кінця XIX ст.,будинок лісника та млин кінця XIX- початку XXст., с.Стіна Томашпільського району)…………….3615.Олександрівський парк(с.Благодатне Томашпільського району)………3716.Палац та парк графа Львова (пам’ятка архітектури XVIII ст., с.Чернятин Жмеринського району) ………………………………………………………3917.Палац та парк княгині Щербатової ( пам’ятка архітектури кінця XIX ст. м.Немирів) …………………………………………………………………….4118.Пам’ятні місця М.Д.Леонтовича (меморіальний музей у м.Тульчин, музей у с.Марківка Теплицького району, музей «Літературна Немирівщина» у м.Немирів ) …………………………………………………………………….4419.Свято-Преображенська церква (пам’ятка архітектури XVII ст. с.Поличинці Козятинського району)………………………………………………………..4620.Урочище «Устянська дача» (ботанічний заказник загальнодержавного значення, с. Поташня Бершадського району)………………………………..4721.Храм Покрови Пресвятої Богородиці (пам’ятка архітектури XVIIIст.,с.Каташин Чечельницького району) ……………………………….4922. Художник Тропінін (с.Кукавка) ……………………………………………49Висновки…………………………………………………………………………53Додатки…………………………………………………………………………...54Література………………………………………………………………………..58

4

ВСТУПНа території сучасної Вінниці люди селилися з прадавніх часів.

Повноводні річки, густі ліси, тепле але не посушливе літой нехолодна зима давали людям все необхідне для життя. Археологи дослідили понад 50 городищ на Вінничині.

По Вінниччині можна прокласти маршрут для огляду давніх палаців. XVII-XIX століть, які були золотою добою для архітектури цього краю. Польські магнати сперечались, чий маєток багатший, і втирали носа заїжджим європейцям.

Проблемам охорони культурної спадщини присвячували свої роботи такі вчені як В.Акуленко, М.М.Богуславський, В.В.Вечерський, М.Г.Жулинський, Т.Г.Каткова, Т.В.Курило, Н.І.Мінаєва, О.Федорук, Д.Чобіт, Я.С.Яцків та багато інших.

Відповідно до пункту 24 частини 1 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», на виконання розпорядження голови обласної Ради від 27 вересня 2007 року №165 «Про обласний конкурс «Сім чудес Вінниччини» та враховуючи висновки комісії з визначення переможців обласного конкурсу «Сім чудес Вінниччини», обласна Рада ВИРІШИЛА:1. Визнати переможцями обласного конкурсу «Сім чудес Вінниччини» такі об’єкти:

Браїлівську скарбницю: Свято-Троїцький жіночий монастир XVIII ст.Української Православної Церкви, Державний музей П.І.Чайковського і графині фон-Мекк, пам’ятка архітектури XIX ст.(смт Браїлів Жмеринський район);

Історико-культурний комплекс: «Буша» та «Гайдамацький яр» (V-XVI ст., Ямпільський та Чернівецький район).

Історико-культурний центр духовності та злагоди (Костел Святого Флоріана XVI ст., Свято-Миколаївський чоловічий монастир XVII-XIX ст., синагога XVIII ст., м Шаргород).

Національний музей-садибу М.І.Пирогова (м. Вінниця); Немирівське городище-Великі вали (VII-VI ст. до н.е., с.Сажки

Немирівський район); Палац Потоцьких (пам’ятка архітектури XVIIIст., м.Тульчин); Свято-Усікновенський скельний чоловічий монастир XI ст. Української

Православної Церкви (с. Лядова Могилів-Подільський район).Мета даного дослідження ще раз звернути увагу наскільки потрібна на

сьогодні система узгоджених правових норм, що дозволить зберегти та примножити той величезний здобуток культурного надбання накопичений на нашій території.

Якщо в нашій державі влада перестане звертати увагу на культурні пам’ятки, то це може призвести до зникнення їх взагалі. Якщо прийдешні покоління не будуть мати можливості відвідати історично-важливі місця, то вони не будуть знати і бачити відбитки історії в наш час.

5

Мета дослідження: дослідити культурні пам’ятки Вінниччини.Завдання дослідження:

вивчити історію та походження культурних памяток Вінниччини; познайомитися з матеріалами про визначні місця Вінниччини; провести цикл екскурсій по Вінниччині.

Об’єкт дослідження: культурні пам’ятки Вінниччини.Методи дослідження: проблемно-пошуковий (на основі матеріалів

чотирьох Могилів-Подільських науково-краєзнавчих конференцій, матеріалів періодичної преси, архівних матеріалів, мережі Інтернет); дослідницький, ілюстративний, метод творчих робіт, узагальнення та систематизація матеріалу.

Дана творча робота буде цікавою для тих, хто цікавиться архітектурними пам’ятками, їх історією, розвитком, сам прилучається до збереження світу прекрасного.

6

1. Архітектурно-парковий комплекс „Маєток Грохольських-Можайських”

(пам’ятка архітектури XVIII ст., смт Вороновиця Вінницького району)

Палац було побудовано в стилі раннього класицизму у 1770-1777 рр.

Вороновиця - селище міського типу поблизу Вінниці. Перша згадка про село зустрічається у писемних джерелах за 1545 рік.

У середині ХVIII ст. Вороновиця стає власністю польського магната Михайла Грохольського, і зостається в цій сім'ї понад 100 років. У 70-х роках ХVІІІ ст. Грохольські будують на місці старого панського маєтку великий палац. Палац було побудовано в стилі раннього класицизму, в 1770-1777 рр. Архітектурні прийоми будівництва запозичені із Італійської архітектурної епохи Палладіо - палаци з легко вигнутими боковими крилами. Схема палацу - основний об'єм палацу з портиком та фронтоном, який доповнюється по

7

боках галереями, фланкіруємими павільйонами. Можливим архітектором був Д. Мерліні, який в 1774-1777 роках був королівським архітектором і розробляв проекти палаців польським магнатам, проживаючим на Україні.

Триповерховий об'єм палацу є центром композиції маєтку. Він розташований на самій високій точці місцевості. При допомозі широко розставлених полуовальних крил, будинок наче "обнімав" тих, хто наближався до палацу. По периметру крила охоплює орнамент із гирлянд плодів і квітів, який чередується з бичачими черепами - мотив далекого язичного минулого.

Загальна площа приміщення будинку 2500м. В приміщенні розташовано 43 кімнати: 1-й поверх - вестибюль, гардероб, прийомна, служби. 2-й поверх - парадні кімнати, їдальня, кабінети, бібліотека. 3-й поверх - жилі кімнати, приміщення для прислуги. Найбільш парадними і багато оформленими були зали другого поверху південного крила, де зберігся скульптурний декор стелі (тепер тут розташований музей авіації та космонавтики).

Палац був оточений парком, закладеним в кінці ХVІІІ ст. Територія парку спланована за принципом французьких парків ХVІІІ ст. Перед головним фасадом був розташований круглий партер, оточений цегляною огорожею.

Останнім власником, вороновицького маєтку, із Грохольських був - Адольф Грохольський, який виїхав у Австрію. А будинок в 1869р. був куплений в Одесі на торгах Миколою Федоровичем Можайським - капітаном II рангу. Але згодом новий володар трагічно загинув і управляти маєтком приїжджає брат покійного - капітан І рангу Олександр Федорович Можайський. Він прожив в помісті з 1869 по 1876р.

За період життя у Вороновиці Олександр Федорович крім того, що охоплював посаду Брацлавського мирового судді, він виконав значну роботу, яка передувала побудові повітроплавального снаряду. Він проводив досліди з птахами, вивчаючи умови горизонтального польоту, моделює велетенські повітряні змії. Саме, проживаючи у Вороновиці, Можайський виготовляє свою першу модель.

Польоти на повітряному змії дали можливість О. Ф. Можайському правильно визначити розміри підйомної поверхні, здатної тримати літальний апарат важчий за повітря, з людиною. Олександр Федорович з новою енергією береться за свої літаючі моделі і значно удосконалює їх.

В 1876 році О.Ф.Можайський вирішує переїхати до Петербурга, щоб там, як він писав «Подальшими дослідами над моделями перевірити свій проект повітроплавання».

Повітряний змій Можайського зберігався досить довго. Виявлено, що у 90-х роках молодий Можайський (Микола Миколайович) відремонтував змія і демонстрував його польоти на дачі «Дубини». Дача Можайських «Дубина» згоріла в 1918р., нажаль згоріла і модель планера. Сьогодні на місці випробовування апарату встановлено пам'ятний знак, збереглись залишки парку, який був біля дачі.

8

Лише в 1971 році в бувшому маєтку Можайських було розміщено музей Історії авіації та космонавтики. Музей створювали учні та вчителі Вороновицької СШ №1, при допомозі льотчиків підшефної частини. В 1972 р. музею присвоєно звання «Народний музей», в 1989 р. музей став державним.Експозиція музею розповідає про розвиток вітчизняної авіації від перших літальних апаратів до реактивних літаків, до польотів космічних кораблів.

В 1998 році в музеї проведено реекспозицію. Нині це - державний музей історії авіації та космонавтики України.

2. Батозька битва (історичні місця села Четвертинівка Тростянецького району)

На початку ХІV ст. село Четвертинівка складалась з трьох частин: старої Четвертинівки, Слободочетвертинівки та села Батіг, що лежало на самому березі річки Південний Буг. У середині ХІV ст. місцевість перейшла

у володіння Литви, а після Унії в 1589 році - у володіння Польщі, після чого землі були передані князям Четвертинівським. В ті роки до села переселились жителі села Струтова (нині В.Стратіївка) і Митківка. У кожному селі були церкви з окремими парафіями. А у 1638 році ці землі

князь Четвертинівський віддарував поміщику Собанському. В історичній літературі вказується, що на березі Південного Бугу під Батогом відбулись бої українського народу з польсько-шляхетськими завойовниками.           Після перемоги над поляками під горою Батіг, козаки на чолі з Богданом Хмельницьким стали невеличким табором на відпочинок і на місці табору залишився камінь. З того часу цей камінь є сільським оберегом, дає силу, мужність, здоров’я, відвагу людям, які стануть на нього.

Палац-технікум с. Верхівка – це колишній поміщицький маєток панів Собанських. Ще в ХVІІ ст. землі Поділля були загарбані польськими магнатами. Багато маєтків належало графу Феліксу Потоцькому. У ХVІІ ст.

9

Верхівські землі із селянами Потоцький подарував поміщику Собанському. Спочатку пан Собанський мав невеликий будиночок. Але збагатившись на викупі селян внаслідок реформ 1861 року та на торгівлі вовною, він починає будівництво палацу.           Верхівський палац Собанських будувався з 1861 по 1894 рік. На той час кожен польський магнат намагався збудувати такий палац, щоб не було йому подібних. Просторий, двоповерховий палац побудований в еклектичних формах (суміш романського і пізньоготичного стилів). Палац побудований за задумом архітектора Косаревського. Збереглась в’їзна брама з високими кам’яним муром, стара панська стайня, садова альтанка та деякі інші споруди.

Битва під Батогом (22-23 травня (1-2 червня) 1652 року) — бій союзної армії Війська Запорозького і Кримського Ханства під проводом Богдана Хмельницького проти війська Речі Посполитої під командуванням Мартина Калиновського. Битва була однією з важливих подій в ході Хмельниччини і завершилася перемогою союзників.

Відбулася під горою Батіг біля сучасного села Четвертинівки Тростянецького району Вінницької області.Передумови

Невдала загалом для Української держави воєнна кампанія 1651 року призвела до важкої Білоцерківської угоди. Досягнені у попередні роки здобутки під час війни за незалежність України опинилися під загрозою. На Україну почали повертатися магнати і шляхтичі, які відновлювали

10

феодально-кріпосницькі порядки. У відповідь на це уже наприкінці 1651 року на Подніпров’ї, Чернігівщині і Полтавщині спалахнули великі селянські повстання. Не без згоди Богдана Хмельницького, керував цими виступами наказний гетьман Степан Пободайло. У травні 1652 року спалахнули повстання на Київщині і Брацлавщині. Польсько-шляхетський гарнізон на чолі з воєводою Адамом Кисілем змушений був покинути Київ. Протестували і незадоволені складанням зменшеного реєстру козаки, більша частина з яких мала повернутися в підданство до панів. Річ Посполита прагнула ліквідувати Гетьманщину і реставрувати на її землях старий колоніальний режим.

Наприкінці квітня 1652 року у Чигирині відбулася таємна нарада гетьмана із старшинами, де було вирішено готуватися до воєнних дій із Польщею. За попередньою домовленістю кримський хан прислав до кордонів України татарські загони. Приводом до початку воєнних дій стало порушення молдавським господарем Василем Лупулом союзного договору.Навесні 1652 року загін Тимоша Хмельницького вирушив до Молдови, щоб укласти династичний шлюб між Тимошем Хмельницьким і Розандою, дочкою Василя Лупула, та добитися виконання умов українсько-молдовського договору.Підготовка

Польський уряд, дізнавшись про плани Хмельницького зробити похід у Молдавію, наказав Мартину Калиновському розбити козаків. Поблизу Батога, на березі Південного Бугу, в долині недалеко від міста Ладижина, Мартин Калиновський влаштував на шляху Тимоша Хмельницького табір із 20-тисячним військом, в якому було багато іноземних найманців. Перед табором була річка, на флангах ліси й болота, за табором — гора Батіг.Богдан Хмельницький дізнався про польські наміри. Приспавши увагу польського командування повідомленням про похід у Молдавію, начебто невеликого загону козаків, він зібрав військо, щоб завдати удару по поляках. У військо входили Чигиринський, Черкаський, Корсунський і Переяславський полки та татарська кіннота (біля 15 тисяч) під проводом Нурадіна.Хід битви

22 травня (1 червня) козацькі війська і татарські загони переправилися через Буг і непомітно підійшли до польського табору в урочищі Батіг між річками Буг та Соб. Спершу на північний-захід від табору показався передовий невеликий татарський полк, і польська кіннота першою вдарила татар. Спочатку поляки вибили татар із поля, але потім підійшли більші татарські сили і змусили поляків відступити до своїх позицій. Кавалерійські дії тривали впродовж цілого дня. За ніч козаки зуміли щільно оточити ворожий табір з усіх боків. Тим часом із заходу підійшли головні сили української армії і розпочався генеральний штурм польського табору вранці 23 травня (2 червня).

Із півдня атакувала татарська кіннота. Козацьке військо після кількагодинного запеклого бою зламало опір противника та увірвалося в його

11

табір. Польська кіннота заметушилася й розпочала підготовку до втечі. Помітивши це, Мартин Калиновський наказав німецьким піхотинцям відкрити вогонь по утікачах. Козацька й татарська кіннота переслідувала втікачів, нищила, або забирала їх у полон. Тиміш, дав наказ підпалити копиці сіна, тим самим освітивши поле бою.

Оволодівши серединою табору, козаки пішли на приступ редутів, де закріпилися німці, й до заходу сонця захопили їх. Полякам вдалося ще трохи протриматися, але після прориву їхньої оборони козаками Івана Богуна, доля битви була вирішена. Армія Речі Посполитої була розгромлена вщент, сам Калиновський загинув. Також загинули комендант німецької піхоти Сигізмунд Пшиємський, брат майбутнього короля Яна Собеського Марек та інші шляхтичі. Польща втратила вбитими 8000 добірних вояків. Врятуватися від погрому вдалося не більш як 1500 польської кінноти.Після закінчення битви Богдан Хмельницький викупив у Нуреддін-султана за 50 тисяч талярів всіх полонених поляків і наказав їх замордувати, пояснюючи такий вчинок помстою за Берестечко. 3 і 4 червня козаки замордували від 3 до 5 тисяч полонених (жовнірів і челяді), незважаючи на протест татар і частини козацької старшини.Наслідки

Батозьку битву її сучасники порівнювали з перемогою карфагенського полководця Ганнібала під Каннами у 216 році до н. е. Польські загарбники мусили спішно покинути територію Гетьманщини, у певних пунктах якої вони стояли за умовами Білоцерківського мирного договору, кордон знову проліг по ріці Случ, як і за умовами Зборівської угоди 1649 року. Переможна битва під Батогом викликала масове повстання козацької України проти шляхти, і до початку липня на всій території України відновлюється функціонування національних органів влади.Богдан Хмельницький знову відновив кордон по Дністру і Случі. Українська козацька держава здобула фактичну незалежність. Гетьман після битви вперше поставив підпис як незалежний володар: „Божою Милістю гетьман Війська Запорозького”. До того часу у своїй титулатурі гетьман завжди вказував, що він гетьман з ласки Його Королівської Величності.Після цієї перемоги, шляхтичі почали спішно втікати, не тільки в Польщу, а й за її межі. Вони боялись помсти козаків. Однак, як згадувалось пізніше, на західній Україні лютувала чума. Хмельницький не зміг піти на Варшаву.Перемога козаків у цій битві і наступна облога фортеці у Кам'янець-Подільському змусили Василя Лупула виконати вимоги Богдана Хмельницького. Союз України з Молдавією був скріплений шлюбом Тимоша Хмельницького з Розандою Лупул, що відбувся в Яссах 21 (31) серпня 1652 року.

Події в Молдавії викликали занепокоєння не тільки у Польщі, яка втрачала свого союзника, а і в сусідніх країнах — Трансільванії та Австрії. В результаті перемоги козацького війська під Батогом зміцнилося міжнародне становище України.

12

360 РОКІВ З ДНЯ БАТІЗЬКОЇ БИТВИ При в’їзді у село Четвертинівку, Тростянецького району стоїть стела, на якій написано, що саме тут відбулася битва між козацьким та польським військом у 1652 році. Місце Батізької битви сьогодні стало місцем частих екскурсій. Обробляючи поле, трактористи ще до сьогодні знаходять ядра, шаблі, уламки гармат. У селі стоїть Богданова криниця, а меморіальна дошка на ній сповіщає, що з цієї криниці пили воду козаки під час Батізької битви. Далі понад Бугом у скалах розмістилася печера, у якій за переказами жив оракул, що ніби-то напророчив полякам страшну поразку. А вгорі, над печерою – велетенський слід із стрілкою, що показує напрямок броду на Бугу. Краєзнавчий музей села велику увагу приділяє козацькій добі, Батізькій битві. Експонатами музею є залишки того славного бою 1652 року, знайдені місцевими жителями. Учні Четвертинівської школи є членами Українського Реєстрового Козацтва, наслідуючи традиції та звичаї предків. Тут все нагадує про старі козацькі часи, тут свято бережуть пам’ять про героїв-козаків.

Крізь століття мчать козацькі коніКлич над Бугом бойовий луна.

І течуть в ріку струмки червоні,Хоч без того не мілка вона.

В травні 2012 року минає 360 років з дня Батізької битви. Святкування відбуватиметься на обласному рівні. Організаційним комітетом розроблена програма дій і призначена дата святкування – 9 червня 2012 року в с. Четвертинівка Тростянецького району. Святкова программа передбачає урочисту ходу до меморіалу пам'яті, мітинг, концерт, конкурси, змагання, народні гуляння. У святкуванні братимуть участь посадовці різних рівнів. Ми повинні пам'ятати і трепетно шанувати священні сторінки нашої історії, примножуючи нев’янучу у віках славу великих наших предків, які своїми діяннями наближали, омріяну багатьма мільйонами українців державну незалежність.

3.Грушкінська свита (геологічна пам’ятка, с.Грушка Могилів-Подільського району)

Стратотип грушкінської світи в с. Грушка Український щит Могилів-Подільський р-н, північно-східна окраїна с.Грушка, правий берег р. Мурафа. Це єдине у регіоні відслонення, де спостерігаються одночасно виходи ямпільських, ломозів-ських і ольчедаївських верств могилівської світи, грушкінської світи могилів-подільської серії венду і підстиляючих її гранітів.У промоїні завдовжки 250 м, заввишки до 8 м у відслоненні під крейдовими

13

відкладами залягають (зверху донизу): Ямпільські верстви:- пісковики польовошпат-кварцові, світло-сірі, різнозернисті, переважно середньозернисті – 5,3 м.Ломозівські верстви;- алевроліти і аргіліти темно-сірі, пісковики дрібнозернисті світло-сірі — 1,8 м.Ольчедаївські верстви;- пісковики аркозові, світло-сірі, переважно крупнозернисті — 6,2 м.Грушкінська світа;- аргіліт піщаний, зелено-сірий з лінзами пісковиків — 4,6 м;- пісковики аркозові, глинисті, темно-буро-червоні, неясно шаруваті — 4,3 м;

- брекчія темно-бура, строката, пухка, з уламками вивітрілих мігматитів; цемент залізисто-глинистий;- брекчія масивна, з уламками мігматитів, гранітів, гнейсів, вивітрілих базальтів, кварцу на залізо-глинистому піщаному цементі — 0,4 м;- мігматити вивітрілі, озалізнені, буро-червоні — 1,5 м.З відслонення відкривається краєвид долини р. Мурафа. Екологічний стан задовільний.

Під'їзд і підходи добрі. Юридично об'єкт як геологічна пам'ятка не оформлений. Пропонується надати об'єкту статус геологічної пам'ятки

регіонального значення.

14

4.Кармелітський монастир (пам’ятка архітектури XVII ст. м.Бар)

У 1616 на руїнах більш давнього невідомого монастиря почалося зведення монастиря і колегіума. Під час Хмельниччини у 1648-1654 вони були знищені. Костел і навчальні приміщення були знову збудовані тепер вже з дерева і проіснували до пожежі, що сталася у 1770их.Протягом 1701-1787рр. з довгими перервами були збудовані костел з колегіумом і корпус келій. У 1838 монастир стає православним - Покровським. З 1881 - жіночим. У 1908 збудована дзвіниця. У 1960 розібрали частину келій, яка примикала до головного корпусу.

Костел (Покровська церква) з келіями складає єдиний двоповерховий цегляний корпус в стилі бароко. Тринавовий, чотиристовпний з п'ятигранною апсидою об'єм костелу розташований по центральній поперечній вісі будівлі. Решту будівлі займають келії. Планування келій - коридорне з одностороннім розташуванням приміщень. Споруда перекрита системою хрещатих та напівциркульних склепінь.

Фасади розчленовані двома горизонталями симетрично

розташованих вікон і декоративними нішами на міжповерховому просторі. Вікна оформлені бароковими наличниками з "вушками" і фігурними замковими каменями. Пам'ятник увінчаний багатопрофільним розкрепованим карнизом. Келії цегляні, двоповерхові. Первісно будівля примикала до головного корпуса. Кути підкреслені рустом, горизонтальний руст також розташований під багатопрофільним карнизом, який увінчує споруду. Вікна прикрашені наличниками.

Дзвіниця цегляна, прямокутна в плані з центральним арковим проїздом, триярусна, завершена куполом з маківкою (раніше зруйновані, відновлені). На першому ярусі з обох боків від арки в'їзду розміщені двоповерхові жилі приміщення, покриті двосхилим дахом. Дзвіниця стовпоподібна (восьмерик на четверику), з струнким силуетом.

15

16

5.Комплекс пам’яток архітектури і містобудування національного значення „Мури” (Домініканський та Єзуїтський монастирі XVII

ст., м.Вінниця)

Колишній Домініканський монастир сьогодні найбільший православний собор Вінниці.Датою будівлі Домініканського монастиря вважають 1621. Саме тоді на території так званих «Мурів» недалеко від єзуїтського монастиря був побудований ще один католицький монастир - домініканців.Багато довелося побачити на своєму віку цього будовою, безліч разів переходив він з рук в руки. З вступом Максима Кривоноса та його козаків у Вінницю , домініканці бігли в сусіднє місто Черленків, зовсім недовго проживши в новому монастирі. І тільки через сто років (1758 - 1760

роки) вже при Михайлові Грохольська повернулися вони в «рідні» стіни. Михайло Грохольський, брацславскій суддя і магнат, відродив домініканський монастир і крипта костелу стала родовою усипальницею графів Грохольських.

А ще менше ніж через сто років, у 1832 році при російському царському уряді, приміщення Домініканського монастиря передають православної церкви Косьми і

Даміана.При соціалізмі церкву закрили, а в приміщенні Домініканського

собору відкрили органний зал. І тільки в 1991 році приміщення знову передали православній церкві. Церква довго реставрували, (ще на моїх весільних фотографіях можна розрізнити будівельні ліси) і ось недавно тільки закінчили зовнішню штукатурку (більше 10 років).

До речі золоті куполи Собору видно дуже далеко, особливо з боку Старого міста і Замостя.

17

Єзуїтський монастир у Вінниці був заснований у 1610 р. брацлавським старостою В. Калиновським. До 1617 було завершено спорудження комплексу монастирських будівель з костелом єзуїтів. Разом з домініканським монастирем він увійшов в комплекс Вінницького замку, який

18

отримав назву «Мури». Одночасно з костелом був заснований єзуїтський колегіум, під який була відведена значна частина монастирської будівлі. Стіни костелу мають 1,5 м товщини. У них пробиті маленькі прямокутні вікна. З боку річки стіни укріплені трьома потужними контрфорсами. У 1907 р. будівля костелу було пристосоване під гімназію, потім у ньому розмістили міський архів.

6.Кратер астероїда-Іллінецька астроблема(с.Лугова Іллінецького району)

Іллінецька астроблема розташована поблизу міста Іллінці Вінницької області, 40 км на південний схід від Вінниці, між річками Соб і Собик (49°7′ пн. ш. 29°6′ сх. д).

Іллінецька астроблема зформувалась в результаті падіння метеорита масою близько 40 млн. тон і діаметром 200-300 м 400 млн. років тому. Після катастрофи утворився метеоритно-вибуховий кратер з первісним діаметром 7 км і глибиною 600-800 м. Ця астроблема є найдавнішою в Україні і, навіть, в Європі.

19

Іллінецька астроблема є історико-культурним, геологічним та археологічним пам’ятником і входить у двадцятку найцікавіших місць Вінниччини.

В імпактитах Іллінецького кратера було виявлено підвищений, порівняно з земним, вміст нікелю, іридію, кобальту в співвідношеннях, характерних для порід, забруднених метеоритною речовиною

У 1851 році професор К. Феофілактов у місці розташування астроблеми шукав поклади горючих корисних копалин. У долині річки Собик він вивчав кристалічні породи, які оголилися в крутих схилах обабіч річкової долини. Його здивувала незвичайна форма мінералів: ніби приплюснуті під дією величезного тиску. А за кілометр далі, на поверхню виходила дуже крихка порода, найвірогідніше, від впливу високої

20

температури. Пізніше, наприкінці століття, її визначили як вулканічний туф, що утворився в далекому минулому при виверженні магми, хоча, якщо йти за канонами геологічної науки, існування в зоні суцільного кристалічного щита вулкана, хай і давно погаслого, було, щонайменше, дивним.

У 1898 році кратер детально вивчив і описав В. Є. Тарасенко і лише у 1973 році вчені А. А. Вальтер та В. А. Рябенко довели його метеоритне походження.

Метеорит, який уже від тертя об атмосферу розігрівся до температури плавлення, після удару об земну кору, вибухнув. Вивільнену при цьому енергію, як стверджується у деяких публікаціях, можна порівняти з вибухом 120-мегатонної бомби. Температура сягала 4-5 тисяч градусів.

21

Початковий розмір метеорита був істотно менший, ніж розмір астроблеми, адже кратер утворився внаслідок зіткнення космічного тіла з нашою планетою, що можна прирівняти до дії бомби. Приїхавши до астроблеми, ви не знайдете жодного цілісного валуна – камені можна «лупати руками». Завдяки високій температурі, граніт, що був тут, змінив свої фізичні характеристики: став дуже крихким, змінив густину, колір і став схожим на піщаник.

В 1975 році було відкрито так звані імпактні алмази, що утворилися на основі графіту вихідних порід мішені (алмаз-лонсдейлітові параморфози по

22

графіту) – друге в світі (після Попігайського кратера) відкриття алмазів в корінних породах.

«Засекретили це місце після того, як дослідники тут виявили шматочки алмазів», – каже директор Липовецького районного архіву Олександр Роговий.

Мисливці за здобиччю мали надію видобути з кратера коштовні камені, але вони зберігаються тут в кількостях дуже малих для промислового видобутку, хоча деякі цінні знахідки дійсно були: за словами директора архіву, тут знайшли найбільший у світі агат. Його розміри – 14,5х25х32 сантиметри. Нині він знаходиться в одному з музеїв природознавства Берліна. Яким чином туди його доставили, інформації Олександр Роговий не знайшов ніде.

23

7. Літературно-меморіальний музей М.М.Коцюбинського (м.Вінниця)

Директор - Панчук Федір Васильович, заслужений діяч мистецтв УкраїниВінницький літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського (1864-1913) відкрито 8 листопада 1927 р. в хаті, де народився письменник. Цей будинок у 50-х рр. ХІХ ст. побудував дід М. Коцюбинського Максим Абаза,

який купив на околиці міста ділянку землі й заснував хутір Абазівку. У 1897 р. Коцюбинські виїхали до Чернігова, а хата тривалий час переходила від одних власників до інших. Взимку 1925 р. молод-ший брат письменника Хома Михайлович, приїхавши до Вінниці, застав хату й садибу у занедбаному стані. Наступного року було створено комісію для увічнення пам'яті М. Коцюбинського при Вінницькому Окрвиконкомі. Одним з перших її рішень було створення меморіального музею. Ремонт і реставрацію родинної хати очолив Х. Коцюбинський. Він став першим

директором музею (очолював його до 1934 р.), разом з дружиною КатериноюКоцюбинського, письменник М. Потупейко. Великий внесок у його

розвиток зробили Г. Литвиненко, Л. Квятковська, Н. Єременко, В. Сторожук. В різні роки тут бували А. Казка, П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, П. Филипович, О. Гончар, І. Стаднюк, Я. Славутич та ін.  - Роман. Працювали в музеї відомий драматург О. Левада, автор кіноповісті «Родина Коцюбинських», дослідник творчості М. З 1934 р. музей очолив молодший син М. Коцюбинського

На території садиби музею збереглися меморіальна сторож-ка й комора, липи, вік яких сягає 300 років, груші-глеки, посаджені М. Абазою, а також привезені М. Коцюбинським із Криму тамариск і магонія падуболиста. Ростуть і субтропічні агави, які любив письменник. Біля музею 15 грудня 1989 р. було відкрито пам'ят-ник М. Коцюбинському (автори - лауреати Державної премії імені Т. Г. Шевченка художник М. Вронський, архітектор В. Гнезділов).

Фонди музею нараховують майже 9 000 предметів. Щорічна загальна кількість відвідувачів понад - 28 000 осіб.

Коцюбинський. Жука, Г. Якутовича, В. Касіяна, І. Їжакевича, скульптурні роботи І. Гончара, Ф. Коцюбинського. Досить повно представлені вишивка, ткацтво, кераміка, предмети побуту Поділля, Гуцульщини, Молдови - тих місць, де бував М. Особливу цінність музейної колекції становлять: оригінал метричної книги вінницького Пре-ображенського собору із запи-сом про народження Михайла Коцюбинського,

24

протокол рішення педагогічної ради Вінницького реального училища про присвоєн-ня М. Коцюбинському звання на-родного учителя. Гордістю музею є малюнки художниці О. Куль-чицької - ілюстрації до повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», картини відомого укра-їнського художника М. Бурачека «Камінь Коцюбинського» та «Будинок-музей М. Коцюбинського», а також роботи В. Сільвестрова, М.

Експозиція музею побудована за хронологічним принципом і розміщена в п'яти кімнатах меморіального будинку. Різноманітні матеріали послідовно розкривають життєвий і творчий шлях письменника, його громадську діяльність.

25

8. Літературно-меморіальний музей М.Стельмаха (с.Дяківці Літинського району)

Директор - Голованюк Оксана ВолодимирівнаМузей відкрито 24 травня 1989 р. на батьківщині відомого українського

пись-менника Михайла Панасовича Стель-маха (1912-1983) в спеціально побудова-ному приміщенні.До квітня 1991 р. музей діяв на гро-мадських засадах, а згодом - як відділ Вінницького обласного краєзнавчого музею. З 1992 р. він стає самостійним державним музеєм. 

Фонди музею нараховують близько 700 предметів.

Щороку музей відвідує понад 1 500 осіб. Оскільки ініціатором створення музею виступило обласне товариство

книголюбів, було запропоновано, а згодом і втілено в життя ідею культурного комплексу музею-бібліотеки. На першому поверсі розташовано сільську бібліотеку та читальний зал. Другий поверх займають шість експозиційних залів музею та мемо-ріальний робочий кабінет М. Стельмаха з ірпінської дачі.

Речі письменника, документи, фотографії, кіно- та відеоматеріали, сувеніри, речі хатнього вжитку родини Стельмахів, меблі та книги з особистої бібліотеки Стельмаха, різноманітні видання його творів. колекції є особисті У музейній присвячених його творчості. Вже традиційними стали зустрічі з рідними та друзями письменника. кращих малюнків, творів письменника, виконання дитячих. Щороку у травні проводиться літературно-мистецьке свято до дня народження письменника, а також дні пам'яті Михайла і Ярослава Стельмахів. Серед учнів Літинського району проводиться конкурс на краще.

Відвідувачі можуть побувати на території меморіальної садиби письменника (загальною площею 0,5 га), де знаходиться батьківська хата Стельмахів, дерев'яна клуня, сад та город.

26

9. Михайлівська церква (пам’ятка архітектури XVIII ст., с.Дашів Іллінецького району)

Михайлівська церква (1764, за ін. даними — 1641) розташована у смт Дашів на вул. Кірова, 1. Пам'ятка архітектури національного значення. Стиль: Народний. Тип: Культові. Михайлівська церква — один із найкращих витворів дерев'яної архітектури Поділля. Церква була збудована у 1764. Деякий час ця частина Дашева була окремим селом

Старий Дашів, тому іноді фігурує назва «Стародашівська церква». У I пол. ХІХ ст. до церкви були зроблені низькі прямокутні прибудови.

Архітектура: Церква дерев'яна, хрещата в плані, п'ятиглава. Основні зруби восьмигранні, однієї висоти, перекриті видовженими бароковими верхами на високих восьмериках з одним заломом, увінчані декоративними

27

цибулястими главками. Врівноважені маси храму з вертикальною ритмікою членувань живописно скомпоновані у пирамідальний силует. В інтер'єрі динамічно розкритий висотний простір, підсилений ритмічним повторенням у кожному об'ємі, завдячуючи високим двоярусним аркам-вирізам, які об'єднують зруби навколо центру. Вхід у західну частину оформлений шестигранними дверима з різьбленоюним лиштвою. На стінах — олійний живопис ХІХ ст.

Садиба XIX ст. Палац XIX ст.

Не важко зрозуміти, що колишній Дашів був масштабнішим за Дашів сучасний: популярна дорога з Липовця на Умань йшла повз нього стрілою. Дорога йде й зараз, що класно: з Дашева можна виїхати не лише до

райцентру, а й до Монастирища чи Умані, але сьогодні цей шлях вже не той.Ще сто років тому Дашів налічував п'ять з половиною тисяч мешканців - на тисячу більше, аніж зараз. Мало містечко тоді і римо-католиьцку каплицю, і відразу дві православні церкви, і синагогу з двома молитвеними школами. Тут що два тижні проводилися базари, а раз на

рік - ярмарок. В 1886 р. Дашів навіть став волосним центром! А в 1872 р. на його околиці швейцарець Ф.Енні звів цукроварню. На місці старого дерев'яного млина в 1881 р. з'явився мурований, який винаймав австрієць Х.Лангер. Його (млина, не австрійця) приміщення збереглися й донині - їх минатиме кожен турист, який прямує від маєтку до Михайлівської церкви, ще одної пам'ятки селища, яка потрапила в державний реєстр архітектурної спадщини.

В 1895-97 рр. в Дашеві зводять два невеликих чавунних заводи - чим тобі не промисловий центр? З'явилася й власна винокурня. В 1923 р. частині Дашева під назвою Новий Дашів навіть пощастило побувати райцентром Гайсинського округу.

В Другу світову німці не змилостивилися над старими спорудами містечка: саме в центрі проживала численна єврейська громада Дашева.

На щастя, збереглася дерев'яна Михайлівська церква з 1764 р. Задбаний і яскраво-блакитний храм і сьогодні є однією з архітектурних домінант селища.

28

10. Місто-курорт «Хмільник- радонова скарбниця»Народження «Хмільника» як бальнеологічного курорту пов'язане з відкриттям поблизу міста родовищ мінеральних вод. В 1934 році у Хмільник з Києва була запрошена гідрогеологічна експедиція з метою знайти питну воду в центрі міста. Але видобута на глибині 65 м вода була несмачною, жорсткою, солонуватою. Джерело привернуло увагу науковців Українського

науково-дослідного інституту курортології і фізіотерапії та Інституту геології Академії наук України. Шляхом ретельних досліджень науковці у здобутій воді виявили еманації радію (радон), вільну вуглекислоту, азот, кальцій, натрій, калій, магній, марганець, залізо, гідрокарбонати, хлор, сульфати, йод, бром, сліди кобальту, аміак сільовий та альбумоїдний, смолисті речовини та інші мінерали та мікроелементи. 

За мінеральним і газовим складом воду у Хмільнику було віднесено до радонової, вуглекислої, гідрокарбонатно-хлоридно-кальцієво-натрієвої мінеральної води з високим вмістом марганцю, що безперечно становить бальнеологічну цінність. 

У 1936 році вчені Українського науково-дослідного інституту курортології та фізіотерапії розробили перші показання для лікування радоновою водою, і у 1938 році була відкрита перша невеличка водолікарня. 

Першою в Хмільнику «приручила» таємничу радонову воду обласна фізіотерапевтична лікарня. Тут спробували ви¬користати її чудодійну силу на благо людини ще на початку сорокових років минулого століття. Зашкодила війна. А після визволення Хмільника починали роботу зі стаціонару на 15 ліжок, фізкабінету на 4 кушетки, однієї ванни з ручною подачею води та пічним її підігрівом. У штаті лікарні тоді працювало 22 співробітники, з них 1 лікар і 9 медсестер. Так починався курорт...Лікувальними факторами курорту Хмільник являються, мінеральні радонові води Хмільницького родовища та торф’яні грязі Війтівецького родовища. Мінеральні радонові води Хмільницького родовища формуються при циркуляції підземних вод в гранітах Українського кристалічного масиву, в результаті чого відбувається збагачення води радіоактивним газом – радоном. 

29

Радон утворюється під час розчеплення урану в радій, а той в свою чергу розпадається на радон і дочірні продукти. В лікувальних дозах (185,0 - 925,0 Бк/дм3) радон не завдає шкоди організму людини, а навпаки, стимулює його захисні сили, поступаючи через шкіру. Для лікувального впливу на курорті Хмільник використовується мінеральна радонова вода, головним лікувальним фактором якої є альфа - випромінювання. Мінералізація такої води не перевищує 2,5 г / дм3.  Загальна кількість мінеральної радонової води, яку використовують санаторно - курортні заклади сягає до 1,5 тис. м3 щодоби у вигляді ванн, басейнів, зрошувань. Якісні характеристики мінеральної радонової води: вміст радону, хімічний склад, санітарно – бактеріологічні показники перебувають під постійним контролем. Торф’яні грязі Війтівецького родовища на основі проведених фізико-хімічних, санітарно-бактеріологічних досліджень, і також використовуються для лікування хворих у вигляді аплікацій, обгортань і т.ін. Вивчення впливу лікувальної грязі на організм людини з метою вдосконалення методик застосування, продовжується.

Оздоровчими факторами курорту Хмільник є помірний м’який клімат з теплою зимою та сонячним літом, чистим прозорим повітрям без вмісту шкідливих викидів, наявністю водойм (річки – Південний Буг, Хвоса та озер) і розташування міста-курорту в зоні змішаного лісового масиву.

30

11. Музей гончарного мистецтва (с.Новоселівка Гайсинського району)

Музей репрезентує відомий Бубнівський гончарний осередок Поділля. Основу колекції складають гончарні вироби братів Герасименків, їхньої небоги Фросини Міщенко, Миколи Бабака, Тетяни Шпак, Валентини Живко, Тетяни Дмитренко, а також предмети побуту українського населення сіл Бубнівка та Новоселівка.

На базі музею кожні два роки проводиться Всеукраїнський гончарний симпозіум, пленери. Директор музею Тетяна Іванівна Шпак, народний майстер України, проводить майстер-класи з гончарного мистецтва.Експозиція розташована у двох приміщеннях: світлиці і кухні меморіального будинку. Колекцію гончарних виробів майстрів бубнівської кераміки розміщено у світлиці. В кухні розташована піч, розписана орнаментом характерним для бубнівської кераміки. Тут містяться колекції одягу, рушників та предмети побуту селян.

Поблизу можна відвідати Бузькі пороги (м. Ладижин), поле Батозької битви (1652) біля с. Четвертинівки.Про музей:Музей репрезентує відомий Бубнівський гончарний осередок Поділля. Основу колекції складають гончарні вироби братів Герасименків, їхньої небоги Фросини Міщенко, Миколи Бабака, Тетяни Шпак, Валентини Живко, Тетяни Дмитренко, а також предмети побуту українського населення с. Бубнівка та Новоселівка.

31

На базі музею кожні два роки проводиться Всеукраїнський гончарний симпозіум, пленери. Директор музею Тетяна Іванівна Шпак, народний майстер України, проводить майстер-класи з гончарного мистецтва.Експозиція розташована у двох приміщеннях: світлиці і кухні меморіального будинку. Колекцію гончарних виробів майстрів бубнівської кераміки розміщено у світлиці. В кухні розташована піч, розписана орнаментом характерним для бубнівської кераміки. Тут знаходяться колекції одягу, рушників та предмети побуту селян.

Музей працює: з 1000 до 1800 Вихідні: понеділок, вівторок Директор - Шпак Тетяна Іванівна, заслужений майстер народної

творчості України, продовжувачка традицій з виготовлення бубнівської кераміки

До музею можна дістатись автобусами або маршрутними таксі: "Вінниця - Ладижин - Бубнівка" або "Вінниця - Гайсин - Ладижин"

За допомогою колективу бубнівської гончарної майстерні, вчителів, учнів і працівників культури було зібрано колекцію гончарних виробів і в 1988 р., з нагоди 100-річчя від дня народження Якима Герасименка, відкрито музей братів Герасименків у хаті, де жив і працював Яким.

Колекція музею нараховує понад 800 предметів. Щорічна кількість відвідувачів - понад 3 000 осіб.

Музей репрезентує відомий Бубнівський гончарний осередок Поділля. Основу колекції складають гончарні вироби братів Герасименків, їхньої небоги Фросини Міщенко, Миколи Бабака, Тетяни Шпак, Валентини Живко, Тетяни Дмитренко, а також пред-мети побуту українського населення с. Бубнівка та Новоселівка.

На базі музею кожні два роки проводиться Всеукраїнський гончарний симпозіум, пленери. Директор музею Тетяна Іванівна Шпак, народний майстер України, проводить майстер-класи з гончарного мистецтва.      

Експозиція розташована у двох приміщеннях: світлиці і кухні меморіального будинку. Колекцію гончарних виробів майстрів буб-нівської кераміки розміщено у світлиці. В кухні розташована піч,  розписана орнаментом характерним для бубнівської кераміки. Тут знаходяться колекції одягу, рушників та предмети побуту селян. 

32

Поблизу можна відвідати Бузькі пороги (м. Ладижин), поле Батозької битви (1652) біля с. Четвертинівки

12.Музей просто неба (с.Круподеринці Погребищенського району)

За 5 кілометріввід районного центру м. Погребище, в мальовничому куточку по обидва берега річки Рось розкинулося село Круподеринці, яке було засноване на початку ХІХ століття польським магнатом графом

Ржевуським. Назва Круподеринці походить від слів «крупи» і «дерти». Саме таку роль виконував

водяний млин – круподерка на річці Рось.На початку 1890 року за 45 тисяч російських карбованців

помістя купив граф Микола Павлович Ігнатьєв. Так перетнулася історія Надросянського куточка подільської землі та видатного дипломата, політичного діяча, воєначальника Російської імперії ХІХ століття і просто унікальної людини, що гідно ввійшла в історію слов’янських народів – російського, українського і болгарського.

З 1882 року граф з родиною назавжди переїздить в свій маєток у

Круподеринці, де провів останні роки життя.

Побудував на свої кошти граф М.Ігнатьєв і церкву – мавзолей (1895 р.) за проектом архітектора О.П. Померанцева, яка по

архітектурному стилю, розмірами та оздобленню немає собі рівних в окрузі і являється зменшеною копією кафедрального храму Святому Олександру Невському в столиці Болгарії м. Софії. Освячений храм був 17 вересня 1901 році. В 1944 році в храмі Різдва Богородиці відновлено богослужіння.

Підземна частина храму стала усипальницею родини графа М. Ігнатьєва.

На чорному лабрадориті на могилі графа, викарбовано: «Сан-Стефано, 19 лютого 1878 року». Поряд з батьковою могилою – поховання дочки Катерини. Ця жінка також близька болгарам. Під час Балканських воєн вона була добровільною медсестрою-іноземкою у Болгарії. Світлим зостався її образ в серці братнього народу. В роки Першої світової війни в санітарному

33

поїзді за операційним столом стало серце Катерини Миколаївни, не витримало напруження, розірвалося…

У глибині церковного двору височить масивна кам’яна брила, по боках якої – чотири старовинних корабельних якорі, скріплених важкими ланцюгами. Над брилою –хрест. Викарбувані у граніті літери інформують, що пам’ятник “…сей воздвигнут 1914 г. в молитвенную пам’ять лейтенанта Гв. Эк. Графа Владимира Игнатьева, капитана 2-го ранга Алексея Зурова и всех наших славных моряков с честью погибших в Цусимском бою 14-15 мая 1905 г.”

Це є єдиний в Україні пам’ятник морякам, які загинули в Цусімському бою під час російсько-японської війни. Саме тому, 10-у річницю Цусімського бою, вдова Микола Павловича Ігнатьєва і мати Володимира Ігнатьєва Катерина Леонідівна установила біля храму камінь і хрест із пам’ятним знаком.

На місті збудованого графом Ржевуським на водах річки Рось млина в 1896 році в селі збудували чотириповерховий млин з прибудованою олійнею. З сходом сонця приїздили до млина люди не тільки з ближніх сіл, а й із сусідніх районів. Млин працював з раннього ранку до пізнього вечора. Вироблялася крупа гречана, ячмінна, пшоно, горох, кутя, мука 3-х сортів, олія.

Після проведеного ремонту в 1963 році підвищилась якість продукції млина.

Млин працював у селі до 1991 року. Спочатку розвалилась олійня, перестали вироблятись крупи, а згодом і не стало помолу. На сьогодні  чотириповерхова пам’ятка старовини зберігає залишки механізмів.

34

13. Музей-садиба академіка Д.К.Заболотного (с.Заболотне Крижопільського району)

Нині в селі Заболотне (колишня Чоботарка) Крижопільського району Вінницької області діє меморіальний Музей-садиба академіка Данила Заболотного. У Чоботарці Данило Кирилович народився, туди приїздив відпочити після виснажливих закордонних експедицій і там був похований.

«Хоча Данило Кирилович об'їздив безліч країн світу, він вважав рідне село найкращим місцем не тільки в Україні, а й в усьому світі, — розповідає доцент кафедри мікробіології та загальної імунології біологічного факультету КНУ ім. Т. Шевченка Лариса Степура. —

Практично кожен рік Данило Заболотний навідувався до Чоботарки,

щоб відчути подих рідної природи і поспілкуватися з односельчанами. Саме на Батьківщині він знаходив стимул і натхнення до роботи. А ще усе життя беріг хату і сад біля неї, де насаджував дерева, привезені з численних експедицій. Також Данило Заболотний дуже любив дітей, навіть всиновлював їх. Пригадується епізод, коли Заболотний влаштував ялинку для дітей-біженців. Усі зароблені гроші вчений відразу ж віддавав нужденним, а своїм співробітникам купував білети в театр».

35

За словами Галини Заболотної, у Данила Кириловича було понад десять усиновлених дітей — усіх їх він утримував. На жаль, рідний син Данила Заболотного Петро помер ще зовсім маленьким. «Данило Кирилович мав особливий талант полонити серця людей. Він мав численних вихованців: щомісяця розсилав кошти на їх підтримку, всю свою зарплатню розсилав у Ленінград, Одесу, роздавав у Києві, якщо щось залишалося, то це відправлялось на ліки чоботарцям або витрачалося на книжки, — розповідає Галина Заболотна. — Щоліта вчений відвідував Чоботарку і привозив багатьох професорів у свій «маєток». Досить обізнаний у мистецтві, Данило Кирилович захоплювався театром, літературою, володів латиною, німецькою, французькою, англійською. До речі, головуючи на різних міжнародних зустрічах, вів засідання і легко перекладав одразу трьома мовами. А ще він ніколи не полишав дослідження навколишньої природи. Пташині гніздечка, опудала тварин, гербарії, зроблені власноруч, ще й сьогодні прикрашають Музей-садибу Данила Заболотного».  Видатний мікробіолог та епідеміолог Данило Заболотний (1866—1929) багато що зробив уперше. Він організував першу в Росії кафедру бактеріології у 1898 році, будучи професором Жіночого медичного інституту в Петербурзі. Він створив 1920 року першу у світі кафедру епідеміології, працюючи ректором Одеського медичного інституту. Він заснував 1928 року Інститут мікробіології та епідеміології в Києві, перебуваючи в той час на посаді президента Всеукраїнської Академії наук України. Саме Данило Заболотний написав перший підручник з епідеміології, і саме він уперше організував протичумні лабораторії, а з початком Першої світової війни організував протиепідемічне забезпечення військ. Також Данило Заболотний ініціював створення Вінницького медінституту та опублікував понад дві сотні праць, присвячених таким небезпечним інфекційним хворобам, як чума, холера і сифіліс. І хоча всі наукові здобутки давалися йому нелегко, оскільки постійно доводилося ризикувати власним здоров'ям, він завжди казав своїм учням: «Любіть правду і науку». А ще навіть у найскладніших обставинах життя Заболотного ніколи не полишало почуття гумору, тож, їдучи в далекі краї у складі експедицій для боротьби з чумою, він жартома називав себе «чумогоном».

36

14.Одвічна Русава („Сонна поляна”, урочище „Глибокий яр”, ”Яланецька скеля”, мурована

церква, кладовище кінця XIX ст.,будинок лісника та млин кінця XIX- початку XXст., с.Стіна

Томашпільського району)

Перлиною Томашпільського краю є таємниче, наповнене живим подихом історії – село Стіна, роташоване на річці Русава, яке згадується серед подільських поселень з найстарішими скельними монастирями, заснованими приблизно в ХІ ст. Той, хто скуштував цілушку стінянського духмяного хліба, хто ковтнув краплю води з Шипоту, відчує себе у вічному полоні невимовної принадності, глибинності й багатомірності цього унікального куточка української землі. Стіна належить до каньйонного типу

наддністрянських поселень. Про село залишили свої описи мандрівники минулих часів.Стінянська земля вабила археологів. Тут у 1929 та 1958р.р. проведено розкопки трипільських пам’яток, які дали унікальні знахідки.Найзначніші з монументальних споруд Стіни були розташовані на Замковій горі. Більшість з них

37

поглинув час. Від колишніх укріплень ХVІ-ХVІІ ст. залишилися тільки рештки мурів зі сходу, заходу і півночі. На терені Замкової гори люди знаходили зброю, стріли, ядра.

На південному кінці гори було місто, архітектурно-археологічні рештки якого заховані у землі. Між середньовічним містом і замчищем на ділянці, де була фортеця, з давніх-давен існує невелика мурована церква – єдиний уцілілий свідок козацько-польських війн та інших подій у житті стінян упродовж 350 років.

Комплекс Миколаївської церкви ХVІІІ-ХІХст. в селі Стіна є однією з найбільших принад Томашпільського району, а в поєднанні з незвичайним рельєфом переносить відвідувача в середньовічну Україну і зближує з матінкою – природою.

Серед традиційного для району рослинного покриву село вирізняють велика кількість дерев та кущів: граба, дуба, кизилу, глоду, шипшини; квітів: сон-трави, підсніжників, рясту, конвалії, пролісків. На північно-східній околиці села міститься «Сонна поляна» площею9,7 га дернової землі, на якій на початку квітня цвіте реліктова сон-трава, занесена до Червоної книги Вінницької області.

В селі немає такого двору, в якому б не займали якимось ремеслом. До списку народних майстрів слід було б включити все старше покоління стінян. У минулому всі стінянські жінки пряли, ткали полотно і килими, вишивали, а чоловіки були добрими теслями, столярами, бондарами, стельмахами, каменотесами, ковалями. Особлива гордість стінян – народний одяг. Сьогодні, як і сто і більше років зберігають у селі жіночі та чоловічі сорочки, які вишивали матері, бабусі

15. Олександрівський парк(с.Благодатне Томашпільського району)

На території Олександрівської сільської ради знаходиться парк-пам’ятка місцевого значення «Благодатне».

Олександрівський парк заснований в кінці 19 століття, в маєтку графині Бенет. За місцевою легендою до французької графині якось попросився на роботу мандрівник, який розповідав із захопленням, що прийшлось йому пройти немало доріг, чути багато різних

мов, людей, їх звичаїв, культур. Та є на світі одна країна, де є чудові люди та надзвичайно красиві краєвиди. Розповідь графиню зацікавила. Вона враз знайшла роботу мандрівникові – бути йому провожатим делегації спеціалістів до того місця. Переконавшись, що такий край дійсно існує,

38

графиня Бенет вирішила закупити землі найкращого куточку благодатного краю. Згодом на тому місці було побудовано надзвичайний кришталевий замок і посаджено чудовий парк, розроблено каскад ставків, перший з дерев’яним дном, другий – мраморним, третій – скляним і фруктовий сад закладений в той же час. Керував розбивкою парку садівник, спеціально

виписаний графинею з Англії.Все тут було налаштовано для тиші,

спокою і відпочинку, надто ж дендрологічний парк з квітчастими клумбами, стрункими алеями, двома чарівними озерцями, лебедями і альтанками. Близько ста сортів різного дерева та кущів розводив у цьому парку персональний садівник – дендролог графині. Парк був предметом гордості і ознакою особливо

аристократичного шарму її вельможності.Однак все на світі має свій початок і свій

кінець. Графиня померла ста трьох літ від роду, 1916 року в Москві, від’їжджаючи до Парижа. Вона не знала, що за рік зчиниться та веремія, котра безтямно, бездумно і безсердечно нищитиме все, що паном звалося. Не могла вона знати, що її парк, озера, квіти, клумби, всі навколишні будівлі стануть осердям тієї веремії, бо хоча владу ніби й узяв народ, щоб жити так добре, як графиня Бенет, але це звучало як вигадка або казка. Тим паче, що графським палацам було оголошено війну, жити в них ніхто не збирався.

Іншими словами, від парку графині Бенет залишилася хіба що назва. В 1968-му році, коли від нащадків садівника графині Бенет надійшов несміливий, обережний запит про те, чи збереглися в парку якісь сліди їстівного каштана, то у відповідь було написано, що парку вже немає – боялися, що хтось з родоводу Бенетів захоче в гості, а тут нема чим хвалитися і нема кому навіть розповісти і показати, де що було.

Надто багато перепало паркові графині Бенет після розвалу СРСР і економічної розрухи на всіх рівнях господарювання. Парк цілковито залишився без господаря, і його «генералітет» – гордовиті дуби, ясени, явори,

каштани – опинилися в тісному оточенні нахабної плебейської піхоти – кущів, які пішли в навальну атаку, доп’ялись до висоти тридцятиметрових крон і вже були б задушили цих витязів дендрології в надто тісних обіймах, якби сюди не прийшла служба «Агролісу» під командою Михайла Леонтійовича Вдовцова, побачивши у тих хащах дикого буйнолісся контури колишньої краси і вроди. Згадавши,

39

що в наших краях багато літ працював талановитий фахівець, цінитель і умілець мистецтва творення алеї, декоративних куточків, квіткових і дендрологічних розсадників, мудрий господар Анатолій Макарович Поліщук. І хоча він був людиною уже далеко не першої молодості, М.Вдовцов призначив його хазяїном того, що звалося колись парком графині Бенет, і поставив завдання – вернути цьому куточкові білого світу давню красу.

В честь А.М. Поліщука лісомисливське підприємство має назву «Поліщуково» виникло лише кілька років тому, але його уже не впізнати.

Знаходиться парк за 10 кілометріввід райцентру Томашпіль, площа – 11,3 гектара.

Відзначається майстерним добором дерево-чагарникових порід із місцевих та екзотичних видів, вдалою розбивкою з урахуванням особливостей рельєфу та грунтово-кліматичних умов. Завдяки цьому температура в парку влітку нижча на 7-8 градусів, взимку вища.

З рідкісних порід цінний каштан їстівний, що плодоносить у фруктовому саду. Виділяються також біла смерека, дуб пірамідальний, червоний і болотний, фундук канадський, горіх чорний, сосна австрійська, ясен плакучий. З чагарникових порід можна зустріти глід махровий та чотири кісточковий, калину бульденеж, сніжну ягоду, жасмин.

Вже повсюди – сліди оновлення: стрімкі алеї, барвисті клумби; самшитові оздоби доріжок, сучасна колиба вигадливої архітектури альтанки, лавиці у затишному розсаднику, затінках, розчищений кизиловий дендрарій, пасіка за ажурним білим парканом, плеса двох ставочків ще не очищених, але вже ожилих, багато сонця оновлених і проріджених кронах. Про хороше повідомляти не треба – розголос і сам іде. Звідусіль, особливо на свята і по вихідних, їдуть сім’ї, компанії, гурти на відпочинок. Ще тут не дуже тісно, але уже густо, уже люди знають, і від кожного чуєш добре слово, що відродили одну з природних перлин Поділля.

16. Палац та парк графа Львова (пам’ятка архітектури XVIII ст., с.Чернятин Жмеринського

району)

Деякі джерела стверджують, що палац був побудований ще у XVII ст., та в Реєстрі архітектурних пам’яток України записано, що палац та господарський флігель поруч з’явились тут у 1830-му році, в епоху романтизму (звідси і мода на готику), за господарювання Вітославських. Ймовірно, тоді ж споруджується надзвичайно репрезентативна в’їздна

40

брама, і, коли Шлях замінила залізниця, якраз навпроти брами зупинявся потяг, якщо ним їхали поміщик або його гості. Збереглися пілони воріт. Масивні високі пілони збудовані з цегли на кам’яному цоколі, оштукатурені та декоровані на всю висоту вставками з тесаного пісковику. Над чотирискатною залізною кровлею піднімаються кам’яні шари, які чітко вирізняються серед зелені парку.

Відразу за брамою, праворуч — фруктовий сад, відділений невеликим прошарком паркової рослинності; одразу за величезними та кремезними старими деревами біжать вглиб запущених зарослів дві дороги-алеї. Ліворуч — не така хожена-їжджена, пряма, обсаджена кінськими каштанами, дугою в’ється вона понад яром, що заріс деревами. Та яку б алею не вибрали, обидві підходять з півдня до галявини, що розкривається в сторону палацу. З боків галявини — кілька величезних сріблястих тополь зі стовбурами у 4-5 обхватів.Будівництво палацу проходило в декілька етапів. З самого початку було зведене південне крило з декоративною романтичною баштою, прикрашеною ренессансною короною з зубцями. Над її вершиною підіймали, за старою лицарською традицією, вимпел з гербом власника. Інший корпус «приєднаний» до цієї частини за допомогою аркадної галереї. Він декорований в дусі неоготики. Автором неоготичних фасадів чернятинського палацу міг бути польський архітектор Генріх Іттар, мальтієць за походженням, який навчався у Римі. Будівля, попри певну архітектурну еклектику, вражала сучасників стрункістю і витонченістю ліній. Свідчення тому — фото палацу із захопленими коментарями було вміщене у Атласі Подільської губернії, виданому у 1842 році. Південний і західний фасади отримали над другим поверхом високий аттік і прямокутні вікна, декоровані

фронтончиками. Готична стрільчатість всіх вертикалей мала за мету створити ілюзію більшої висоти. На центральному вході між парою мармурових левів підіймаються гранітні сходи. Раніше кожний лев опирався правою лапою на геральдичний щит з гербом власника. Герби було знищено під час революції.

Хоча в інших місцях герби збереглися: над головним входом, у вестибюлі з розкішною кам’яною підлогою у біло-сиву шахову клітинку, великим каміном-піччю з гермами а-ля гротеск з боків; є герби і в центрах трьох розеток вестибюля.

41

Звідти тримаршеві сходи ведуть на другий поверх, де розмістилися голанські пічки з тонким малюнком кахлів. Ліплення стелі теж виконано в готичному стилі. За сходами — аванзал, де на стелі є велика розетка, схожа на розу готичних соборів. У кожній з її 8 частин розміщено геральдичний щит з гербом гілок родини. З аванзала проходили у найбільший зал палацу, прикрашений ліпним карнизом. В анфіладі йде далі кругла вітальня з ліпним фризом з гірлянд та маскаронів сатирів, а також шабель та перначів.

Палац Вітославських розташований в чудовому парку, створеному Діонісієм Маклером. На жаль, від парку залишилось небагато. Були знищені прекрасні павільони і альтанки, не стало багатої бібліотеки палацу і лише колекціонери екслібрисів зберігають рідкісні книги з цієї бібліотеки.З архівних документів відомо, що у 1865 р. Вітославські продали Чернятин і сусідні Маньківці Марії Михайлівні Львовій. Саме нові володарі маєтку перенесли головний вхід до палацу з північного боку. Навпроти нього розмістився будинок управляючого. А залишки вензелів під короною, які складені з літер М і Л, і зараз подекуди помітно на ажурних створках воріт. На одному з етапів перебудов, які перетворили вілу на палац, з’явилося східне крило, за совєтів надбудоване. Фронтон через це було втрачено.Відомо, що онучка Вітославського, жива і проживає в Амстердамі.У приміщенні палацу зараз розміщено один з корпусів Чернятинського аграрного технікуму.

17. Палац та парк княгині Щербатової (пам’ятка архітектури кінця ХІХ ст. м.Немирів)

Саме з княгинею Марією Григорівною Щербатовою (1857—1920), дочкою власника Немирівських земель графа Григорія Сергійовича Строганова (1829—1910), пов`язана найкрасивіша архітектурна пам`яткаНемирова. Авторство палацу, який і до тепер носить назву «Палац княгині Щербатової», спірне.

В Немирові Потоцькі відбудували давній замок. Вінцентій Потоцький (? - 1825) вибудував в Немирові палац і навколо

нього заклав парк. Крім того його коштом була збудовани лютеранська

42

церква і Кадетський корпус - військова школа для української шляхти, викладачами якої були переважно німці та французи. При школі він заснував також бібліотеку. Потоцький карбував власну монету з гербом Пилява.

1787 тут перебував з візитом король Станіслав Август, тут квартирував Костюшко та князь Йосип Понятовський.

Від Вінцентія Потоцького Немирів перейшов Станіславу Щесному Потоцькому, від віддав Немирів свому найстаршому сину Юрію. Пізніше Немирів належав наймолодшому синові Станіслава Потоцького - Болеславу Потоцькому. Болеслав Потоцький заклав тут новий палац. Автором палацу був відомай архітектор -- професор Кременецького ліцею - Франциск Мехович. Крім палацу він заклав тут будинок школи, дві православні церкви, оранжереї та інші паpкові будівлі.

1845 в Немирівському палаці давав концерт Ференц Ліст. Болеслав Потоцкий багато часу проводив У Петербурзі, тому управління подільськими маєткам було передано його доньці - Марії, одруженій з Григорієм Сергійовичем Строгановим. Останьою власницею маєтку Немирів та навколишніх сіл була онука Болеслава Потоцького Марія Григорівна, уроджена графіня Строганова, одружена з князем Олексієм Щербатовим, яка разом з донькою Олександрою (Сандрою) та сином Володимиром (домашні називали його Дімв) була в 1920 р. замордована в Немирові.

Немирівський палац малював в 1871 р. Наполеон Орда.В 1894 - 1917 внучка Болеслава Потоцького Марія Щербатова

перебудувала палац. Марія збільшила також парк закладений ще за часів колишнього власника Вінцентія Потоцького, який за її часів налічував площу 85 гек.

В Немирівському палаці знаходилися багато речей з Тульчинського палацу, які перевіз сюди Болеслав Потоцький. В палаці знаходилися родині портрети, серед яких були портрет Анни Могили - дружини Станіслава Ревери Потоцького.

В 1880 році старий палац Потоцьких був розібраний і на його місці через п`ять років за проектом Е.Крамаржа почав зводитись новий. Бельгійським парковим архітектором Ван Геєртом значно переплановується парк (85 гектарів), який отримує регулярне планування і впорядковується каскад паркових озер.

4-томний довідник по пам`ятках архітектури та містобудування УРСР під редакцією М.Жарикова так описує палац Щербатової:

«ДВОРЕЦ. 1894—1917 гг., ПАРК, конец XIX в. Дворец сооружен архитекторами Г. Гринером и Э. Крамаржем в стиле неоклассицизма. Сложен из известняка, прямоугольный в плане, двухэтажный. Главное внимание уделено парковому фасаду, имеющему традиционное пятичастное членение. Его центральный ризалит архитектурно усилен четырех-колонным портиком ионического ордера с балюстрадой по антаблементу. Боковые ризалиты выражены слабее. Вдоль фасадов устроены широкие видовые прогулочные террасы, огражденные

43

парапетом с балясинами. Главный фасад с шестиколонным портиком более скромен и строг. Фасады расчерчены ленточным рустом. Парк занимает площадь 85 га. Наиболее интенсивные работы по его созданию проводились в конце XIX в. Территория характеризуется мягко выраженным рельефом с пологим склоном к пруду. Планировка преимущественно пейзажная, хотя и подчинена главной архитектурной доминанте — дворцу. Характерным для парка является включение в композицию четко выраженных элементов регулярной планировки. Это партер (0,75 га), примыкающий к юго-восточному фасаду дворца, центральная поляна у паркового фасада. Парк насчитывает около 80 видов деревьев и кустарников. Основном ассортимент: дуб, сосна обыкновенная, черная и Веймутова, бук красный, акация белая, ель обыкновенная и голубая, граб, пихта, ясень, кофейное дерево, гинкго, платан и др.»Центральний вхід палацу охороняють дві скульптури (сонні та

ліниві леви) з карарийського мармуру.На початку ХХ століття архітектором Пехлером була зведена в парку

водонапірна башта. Збереглося також декілька господарських споруд, що використовуються й зараз.

З початком Першої світової війни княгиня Щербатова передає свій палац під військовий лазарет, де сама працює сестрою милосердя. Разом з нею тут працювали три дочки Столипіна, які були ріднею княгині.

В 1917 році Російська імперія зникла. Влада в Немирові змінювалась декілька разів. На початку 1920 року, коли в Немирові перебували більшовицькі полки, княгиня Марія Щербатова і дочки Столипіна були розстріляні.

44

Після встановлення радянської влади садиба графині була

конфіскована і з 1921 року стала використовуватись спочатку як будинок відпочинку, а пізніше як санаторій, відомий як «Авангард». В 1956 році палац був відреставрований і до честі реставраторів його архітектурні риси були збережені. Для господарчих потреб звели їдальню.

За радянських часів в парку перед палацом був встановлений стандартний монумент дорослому Леніну, на території декілька статуй малого «Ілліча» та вмурований в постамент танк.В наш час в палаці знаходиться багатопрофільний санаторій. Палац є візитівкою Немирова.

18. Свято-Преображенська церква (пам’ятка архітектури XVII ст.. с.Поличинці Козятинського

району)

Осередком духовності та однією з найстаріших пам’яток архітектури у Козятинському районі є Свято - ..Преображенська

45

церква у с.Поличинці, історія якої сягає 18 ст. Сьогодні цей храм називають шедевром ..архітектури, яких в Україні небагато. Тому й не дивно, що пам’ятка архітектури стала номінантом «Перлини..Поділля» в рамках конкурсу «Сім чудес Вінниччини». ..Історія храму нерозривно пов’язана з історією села. Відоме ще з 16 ст. містечко Поличинці входило до складу ..Бердичівського повіту і належало довгий час польським магнатам Тишкевичам. У 1750 р. Поличинці отримав у ..спадщину Франтішек Казимеж - син Януша Хоєцького, воєнноначальника «українських полків». Франтішек..Казимеж, намісник Київського воєводи, був комендантом Бердичівської фортеці та «… дуже набожною, ревнивою ..у вірі людиною». Знаходячись на вершині військової кар’єри, він будує в Поличинцях «новую, каменую, ныне ..православную, в прошлом униатскую церкву». Це була церква Преображення Господнього, кам’яна, з дерев’яною ..старою дзвінницею. По штату вона причислена до 6-го класу. Землі мала 43 десятини. Побудовано православний ..храм на місці колишної дерев’яної церкви в ім’я св.Онуфрія, якій в 1778 р. була дана із Риму індульгенція. На жаль, рік будівництва церкви потребує подальшлго дослідження, поскільки в інших джерелах датується 1760 і 1770 рр. Загальний вигляд плану споруди «у вигляді корабля» зберіг риси трьохчастинної безстовпної дерев’яної церкви, що має три зруби, з’єднаних за напрямком зі сходу на захід. Такий стиль не був характерним для кам’яних будівель.    Цікавоюособливістю цього храму є й те, що восьмигранники (найпоширеніший прийом будівництва), а в прямокутники, витягнуті в напрямку північ-південь (вівтар і центральна частина) та схід-захід (бабинець). Таке планування зустрічається вкрай рідко, і пояснюється, імовірно, місцевими традиціями.

Унікальною особливістю будівлі є наявність внутрішньостінних коридорів на рівні другого ярусу, що ведуть до центрального куполу. Прийом використання внутрішньостінних коридорів більш характерний був для фортець, ніж для церковного зодчества. Враховуючи, що поблизу не було інших оборонних споруд, то розташована на високому пагорбі, оточеному болотами, з товстими стінами і вузькими вікнами Свято-Преображенська церква могла служити своєрідною фортецею, де, у випадку загрози, могло укриватися місцеве населення. Вражає і нині простота та суворість зовнішнього вигляду цієї споруди, яка після реставрації, оновлена та прикрашена, приймає парафіян з усієї округи

46

19.Урочище «Устянська дача» (ботанічний заказник загальнодержавного значення, с.

Поташня Бершадського району)Урочище “Устянська дача” –

ботанічний заказник загальнодержавного значення.Заказник входить до складу природно-заповідного фонду України, охороняється як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення й використання.Заказник, загальною площею 173 гектара, розташований на території Бершадського району Вінницької

області в кварталах 54, 55 Бершадського лісництва Державного підприємства “Бершадське лісове господарство”. Створений він у 1982 р.

Це є цінний лісовий масив з дубово-ясеневими насадженнями із домішкою реліктової берізки, липи серцелистої. Ліси такого типу відсутні в інших регіонах України.

47

У підліску зростає бруслина карликова– вид, занесений до „Червоної книги України”, ряд лікарських рослин. Загалом же у трав’яному покриві домінує осока парвська.

Бруслина карликова – чагарник, 30-100 смзавдовжки. Цвіте бруслина карликова в травні-червні, плодоносить в Україні дуже рідко. Це надзвичайно рідкісна рослина, релікт третинного періоду. Цінний для науки вид. Потребує повної охорони.

20. Храм Покрови Прясвятої Богородиці (пам’ятка архітектури XVIII ст., с. Каташин

Чечельницького району )Знаходиться в селі Каташин Чечельницького району. Була збудована в 1778 році стараннями місцевого поміщика і селян на місці спаленої церкви, яку під

час російсько-турецької війни в 1760 році татари спалили і пограбували село Каташин Чечельницького району. Вона була освячена в честь празника Покрови Пресвятої Богородиці Чечельницьким дияконом Федором Новаковським. Церква дерев’яна, трикупольна. Художнє оформлення робили італійці, але це

48

точно не визначено. Окремо від церкви в 1820 році споруджена дзвіниця, але в 30-х роках ХХ ст. була зруйнована. Церковна служба відновилася з 1943 р. Стараннями отця Миколи і церковного активу проведено капітальний ремонт храму, перекрита покрівля, куполи. В церкві знаходиться старовинна святиня – ікона Божої Матері „Каташинської”, яка місцевими жителями вважається чудотворною. Церква діюча, проводяться богослужіння. Вона занесена до „Книги охорони пам’ятників”. В 2007 році на конкурсі „Сім чудес Вінниччини” церква була віднесена до 20 перлин Вінниччини.Церква дерев’яна, трикупольна. Припускають, що художнє оздоблення робили італійські майстри. Окремо від церкви у 1820 р. спорудили дзвіницю, яка в 30-х роках ХХ ст. була зруйнована. Нещодавно стараннями отця Миколи і віруючих проведено капітальний ремонт храму, перекрита покрівля, куполи. У церкві знаходиться старовинна ікона Божої Матері «Каташинської», яка місцевими жителями вважається чудотворною.

49

21. Художник Тропінін(с. Кукавка)

Ім'я видатного російського художника-портретиста Василя Андрійовича Тропініна відоме всім, хто цікавиться історією української та російської культури першої половини ХІХ століття. Але інколи забувається, що Тропінін здійснив справжній подвиг, утверджуючи протягом багатьох років своє право займатись мистецтвом. Йому вдалося подолати нелегкий шлях від кріпосного до академіка портретного живопису.

Василь Андрійович Тропінін народився 19 (30) березня 1776 року кріпосною людиною графа Мініха в його маєтку-селі Карпово Новгородської губернії. Розумній і кмітливій дитині була уготована роль домашнього служки. Згодом, помітивши здібності, його віддають навчатися грамоті в народне училище в губернському місті. Там він пробув чотири роки, а коли повернувся, все одно став «хлопчиком на побігеньках». Після одруження графині Наталії Антонівни Мініх, Василь переходить у власність її чоловіка — графа Іраклія Івановича Моркова.

З примхи графа, якому хотілося мати власних умільців, Василя направляють до Петербургу навчатися кондитерському мистецтву в домі графа Завадовського. А те, що хлопчик був талановитий до вірного і швидкого зображення на папері з натури різних предметів і навіть людського обличчя, граф вважав «пустим».

І лише 1799 року граф Морков дозволяє Тропініну стати вільним слухачем Петербурзької академії мистецтв. Його наставником був видатний портретист професор С. С. Щукін, який високо цінував здібності свого кращого учня. Рада Академії двічі нагороджувала Василя Андрійовича за відмінне навчання.

Перше визнання автору принесла картина «Хлопчик, що тужить за померлою пташкою», яка була представлена на академічній виставці у 1804 році. За цю роботу молодий художник отримав золоту медаль.

50

За давньою традицією слухачів, які найбільше відзначилися в Академії, направляли для продовження навчання до Італії. Але Василя Андрійовича чекала інша дорога.

Боячись втратити свого кріпосного, роботу якого помітила імператриця, граф спішно забирає його з Академії і у вересні 1804 року відправляє в свій український маєток — село Кукавку Кам'янець-Подільської губернії Могилівського повіту, що на Дністрі. Він доручив своєму талановитому кріпакові скласти проекти палацу та сільської церкви, будівництво яких велося під наглядом Тропініна.

Так, майже до 1821 року, життя і творчість Тропініна були тісно пов'язані з Україною, її Поділлям (у Кукавці художник жив у 1804—1812, 1818—1821 рр.). Саме тут він вперше зустрівся зі справжнім народним життям, побачив на власні очі і осягнув усім серцем поетичний скарб душі українського селянства та притаманну українському народові мудрість і великодушність.

Тематичний діапазон раннього (кукавського) періоду творчості Тропініна досить широкий. Портретний живопис, який з часом став основним жанром в працях художника, тісно переплітався з живописом релігійної тематики.

Після завершення у 1806 році будівництва кукавського храму — єдиного архітектурного твору Василя Андрійовича — всі ікони, хоругви і плащаниця були написані ним. До іконостаса ввійшли його роботи «Зняття з хреста», «Бог Саваоф», «Св. Микола Чудотворець», «Св. Дмитро Солунський», «Віра, Надія, Любов та мати їх Софія».

В щойно освяченій церкві, на одній з перших служб, відбулося вінчання кріпака Василя Тропініна з селянською дівчиною Ганною Іванівною Катіною.

Церква колись височіла над селом своєю ошатною ротондою. Тепер вона загороджена густими кронами дерев. Зруйнована в кінці ХІХ ст. ротонда замінена просто банею, кам'яні фігури святих зникли, урочистий портал в огорожі зруйнований. У своєму теперішньому вигляді церква видається дуже знайомою: моноліт її трактований як пластичний об'єм з підкресленим значенням стін, виблискуючих своєю білизною, вузький проріз рідко розташованих вікон без наличників, але з характерними косими схилами виявляють товщину кам'яного масиву — всі ці риси наближують Кукавську церкву до візантійських храмових споруд.

В Україні В. А. Тропінін багато працював над створенням портретів. З великої їх кількості виділяється група робіт, де втілені типи українських селян, епізоди їх повсякденного побуту, те, що умовно можна назвати «тропінінською Україною».

51

Одна з кращих ранніх робіт Тропініна — «Дівчина з Поділля». Образ відмічений особливою чистотою і святковістю, яку створює любовно переданий національний костюм. Образ подолянки пройде потім через всю творчість художника.

Здається, що в ній втілилося все краще, що знайшов Тропінін в Україні.

Серед чоловічих портретів цього періоду привертає увагу «Портрет українця середнього віку», або «Портрет українця». Але є версії, що на портреті зображений Устим Кармалюк. Художник, безперечно, прагнув передати образ мужній і благородний. Саме таким і був цей народний ватажок селянського руху, що на той час охопив все Поділля. До кукавського періоду належить і одна з кращих робіт художника «Портрет сина». Поетичний, зігрітий внутрішнім теплом щирої любові до сина, портрет є справжнім шедевром. В ньому втілена надія художника на те, що сину випаде інша доля, і він буде вільний.

Тропінін не був пейзажистом. Пейзаж в його творчості служив своєрідним фоном, на якому розгорталось народне життя. Із завершених живописних жанрових полотен українського періоду, на жаль, збереглося лише «Весілля в Кукавці» та поодинокі пейзажі, найцікавішим з яких є «Гроза над селом».

52

Як би то не було, а життя в українському селі, сама Україна з її м'якою живописною природою, з її самобутніми, щедро наділеними поетичним даром людьми, її чарівними традиціями та звичаями багато дали Тропініну. Пізніше, на схилі літ, він не раз казав, що малярству по-справжньому навчився в Малоросії. «Я там без відпочинку писав з натури, писав зі всього і зі всіх. І ці мої роботи, здається, кращі зі всіх, до того часу мною написаних», — згадував Тропінін.

Майстерність і талант Тропініна знаходили все більший відгук у суспільстві і все частіше серед передової інтелігенції йшла мова про визволення художника з кріпацтва. У травні 1823 року граф Морков під тиском суспільної думки змушений був дати уже немолодому майстру свідоцтво про звільнення з неволі.

53

ВИСНОВКИВ пошуковій роботі ґрунтовно досліджено історію розвитку та

виникненнякожної із видатних пам’яток Вінниччини.Збереженяя культурних памяток є не менш важливим, чим розвиток високих технологій.

Як показує правоохоронна практика, саме від рівня нормативно-правового забезпечення в значній мірі залежить стан збереження культурної спадщини, як в Україні, так і в інших державах. Адже, як відомо, настання певних негативних наслідків – наприклад: знищення, руйнування, викрадення об’єктів культурної спадщини, значно легше попередити, аніж їх усунути, відновити або повернути. Саме на законодавчому рівні кожна держава у відповідності до свого культурного розвитку створює не тільки відповідні умови для охорони культурної спадщини, але й сприяє засобам масової інформації висвітлювати такі актуальні питання на своїх сторінках та на телеекранах, а також підприємствам усіх форм власності, закладам науки, освіти та культури, громадським організаціям та громадянам проводити навчально-виховну роботу серед дітей, молоді та населення, що в свою чергу допомагає органам з охорони  культурної спадщини в їх роботі. Слід зазначити, щовказані проблеми вже давно набули світового масштабу та вирішуються країнами спільно, що дозволяє значно ефективніше досягати мети. Тому велику роль відіграє збараження «Чудес Вінниччини».

54

ДОДАТКИ

Додаток №1. Комп’ютерна презентація «Визначні пам’ятки Вінниччини».

Додаток №2. Закон України щодо збереження культурних пам’яток.

Додаток №3. Документальний фільм про визначні пам’ятки Вінниччини.

55

Додаток № 2Згідно до Закону України:

Стаття 1. Визначення термінівУ цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:культурна спадщина - сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів культурної спадщини;об’єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об’єкти (об’єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;  нерухомий об’єкт культурної спадщини - об’єкт культурної спадщини, який не може бути перенесений на інше місце без втрати його цінності з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду та збереження своєї автентичності;рухомі предмети, пов’язані з нерухомими об’єктами культурної спадщини, - елементи, групи елементів об’єкта культурної спадщини, що можуть бути відокремлені від нього, але складають з ним єдину цілісність, і відокремлення яких призведе до втрати археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, архітектурної, мистецької, наукової або культурної цінності об’єкта;пам’ятка культурної спадщини (далі - пам’ятка) - об’єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України; Абзац шостий статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом N 574-VI ( 574-17 ) від 23.09.2008охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об’єктів культурної спадщини;предмет охорони об’єкта культурної спадщини - характерна властивість об’єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об’єкт визнається пам’яткою;

56

зони охорони пам’ятки (далі - зони охорони) - встановлювані навколо пам’ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання;історичне населене місце - населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України;історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об’єкти культурної спадщини і пов’язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку;традиційний характер середовища - історично успадкований вигляд та об’ємно-просторова структура історичного населеного місця;виявлення об’єкта культурної спадщини - сукупність науково-дослідних, пошукових заходів з метою визначення наявності та культурної цінності об’єкта культурної спадщини;дослідження - науково-пошукова, науково-практична діяльність, спрямована на одержання нової інформації про об’єкти культурної спадщини, історичні населені місця, традиційний характер середовища, який є типовим для певних культур або періодів розвитку;консервація - сукупність науково обґрунтованих заходів, які дозволяють захистити об’єкти культурної спадщини від подальших руйнувань і забезпечують збереження їхньої автентичності з мінімальним втручанням у їхній існуючий вигляд;музеєфікація - сукупність науково обґрунтованих заходів щодо приведення об’єктів культурної спадщини у стан, придатний для екскурсійного відвідування;пристосування - сукупність науково-дослідних, проектних, вишукувальних і виробничих робіт щодо створення умов для сучасного використання об’єкта культурної спадщини без зміни притаманних йому властивостей, які є предметом охорони об’єкта культурної спадщини, в тому числі реставрація елементів, які становлять історико-культурну цінність;реабілітація - сукупність науково обґрунтованих заходів щодо відновлення культурних та функціональних властивостей об’єктів культурної спадщини;ремонт - сукупність проектних, вишукувальних і виробничих робіт, спрямованих на покращення технічного стану та підтримання в експлуатаційному стані об’єкта культурної спадщини без зміни властивостей, які є предметом охорони об’єкта культурної спадщини;реставрація - сукупність науково обґрунтованих заходів щодо укріплення (консервації) фізичного стану, розкриття найбільш характерних ознак, відновлення втрачених або пошкоджених елементів об’єктів культурної спадщини із забезпеченням збереження їхньої автентичності;зміна об’єкта культурної спадщини - дії, що призводять чи можуть призвести до часткового або повного зникнення предмета охорони об’єкта культурної спадщини;

57

щойно виявлений об’єкт культурної спадщини - об’єкт культурної спадщини, який занесено до Переліку об’єктів культурної спадщини відповідно до цього Закону. 

ЛІТЕРАТУРА

1. Історія міст та сіл УРСР: Вінницька область. – К.,1972.

2. Перша Могилів – Подільська краєзнавча конференція. – Кам’янець – Подільський, 1996.

3. Друга Могилів - Подільська краєзнавча конференція. – Кам’янець – Подільський, 2006.

4. Третя Могилів - Подільська краєзнавча конференція. – Кам’янець – Подільський, 2009.

5. Зарубіжна та українська культура. – К., 2000.

6. Для підготовки даної роботи було використано матеріали із сайтів Internet:

58

РЕЦЕНЗІЯна пошукову роботу

викладачів Могилів - Подільського технолого-економічного коледжуВінницького національного аграрного університету

Гудзь Н.О. та Кордонської А.В. на тему:«Культурна спадщина Вінниччини»

Тема пошукової роботи є актуальною, тому що в наш час, коли відбувається творення Української державності кожен повен повернутися до свого минулого, своєї історії, традицій – усього, що розкриває скарбницю духовної культури, ментальність української нації, формує патріотичні почуття.

Гуртківцями (Унгурян Л., Опольською В.) в пошуковій роботі ґрунтовно подається краєзнавчий матеріал про визначні пам’ятки Вінниччини від минулого до сьогодення, сприяє вихованню в студентської молоді патріотичних почуттів, гордості за свою рідну землю, прищеплює шанобливе ставлення до історії, традицій,збагачує духовність особистості.

У роботі подаються цікаві факти, спогади, відеоматеріали, комп’ютерні презентації, ілюстрований матеріал, які розкривають визначні памятки Вінниччини , на основі якого формуються патріотичні почуття студентської молоді, розкривається ментальність української нації.

Керівники гуртків Гудзь Н.О. та Кордонська А.В., залучаючи студентів до пошукової роботи, формують творчого, ініціативного студента, привчають до самостійності, виробляють в них вміння застосовувати отримані знання під час опрацювання різних джерел інформації, вільно орієнтуватись у літературі з обраної теми, сприяють гармонійному розвитку творчої особистості і вихованню почуття любові до рідної землі, її історії, відновлення і збереження історичної пам’яті нашого народу.

Пошукову роботу можна використати при проведенні виховних годин та в гуртковій роботі.

Рецензент: _________ А.П.Соляр