History of reading in Kharkiv at the beginning of XX century

1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. В.Н. Каразіна

ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ІСТОРІОГРАФІЇ, ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ТА СПЕЦІАЛЬНИХ

ІСТОРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН

Бондаренко Станіслав Костянтинович

ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРИ ЧИТАННЯ В НАРОДНИХ БІБЛІОТЕКАХ

ХАРКОВА (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.)

Бакалаврська робота

студента 4 курсу

денної форми навчання

Науковий керівник

к.і.н., професор

КУДЕЛКО С.М.

Харків - 2009

2

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………….3

Розділ 1.

Новий читач на фоні соціально-економічних змін: культура читання у Харкові

на фоні світових тенденцій.:

1.1. Поява «нового читача»: свобода сприйняття контексту……………………13

1.2. Умови і обстановка: читати всупереч всьому……………………………...22

1.3. Бібліотеки для бідних………………………………………………………..26

Розділ 2.

Читання в індустріальну епоху: спроби інтерпретації читацького сприйняття:

2.1. Інтелігентні просвітителі та «ці люди»: трагедія боротьби з непереборною

безоднею…………………………………………………………………………..36

2. 2. Новий зміст літератури: характер рецепції «нового читача»………….44

Висновки…………………………………………………………………………..60

Список джерел та літератури…………………………………………………….65

Резюме……………………………………………………………………………...91

Summary……………………………………………………………………………92

3

Вступ

У зв’язку з бурхливим промисловим розвитком, процеси урбанізації в

Російській імперії наприкінці ХІХ ст.. набули високого темпу. Із зростанням

міст змінювалося культурне середовище, виникав новий спосіб життя,

складалася нова ментальність. Селянською реформою було звільнено маси

людей, майбутнє яких виявилося безпосередньо пов’язаним з розкладом

традиційного способу буття, залученням до нового, міського. Зазнавали змін

спосіб життя, свідомість, світосприйняття. З’являвся, по суті, новий тип

індивіда – людина індустріальної епохи, яка поповнювала ряди міської бідноти

і являла собою на зорі свого існування надзвичайно цікаве культурне явище.

Соціокультурні особливості людини з соціальних низів справили неабиякий

вплив на розвиток масової культури у ХХ столітті, заклавши початки масової

культури. Засновуючись на міждисциплінарному підході, в даній роботі ми

робимо спробу розглянути особливості культури людини з нижчих верств

населення з культурологічної точки зору. З цією метою, нами досліджується

процес читання в найнижчих соціальних прошарках за матеріалами народних

бібліотек Харкова та Харківської губернії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Залучаючи до нашого дослідження широку джерельну базу, яка стосується як

самого процесу читання, так і умов, в яких воно протікало, ми робимо спробу

дослідити особливості культури соціальних низів міста, культурний перебіг

урбанізації з антропологічної точки зору.

Актуальність даного дослідження зумовлена тим, що за допомогою

методів історії читання ми маємо змогу додати культурному обличчю міста

Харкова наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. нових рис. Ми маємо можливість

зробити перші кроки до історико – антропологічної характеристики пересічного

жителя міста – основної складової його культурного фону в нових соціально –

економічних умовах. Дослідження повсякденного життя є характерною рисою

сучасної гуманітарної науки. Історики, соціологи, філософи, антропологи,

4

мовознавці істотно змінили класичну парадигму вивчення культури на основі

реконструкції її ідеальних змістів і значень. Вивчення повсякденності

виявляється досить складно оснащеним у методологічному відношенні

завданням, для реалізації якого використаються логічний аналіз і герменевтика,

історія й соціологія, психоаналіз і критика ідеології, філософія й психологія.

Дослідження повсякденного життя в його дисциплінарних порядках і

структурах є найважливішою частиною культурологічних дисциплін. Саме

завдяки звертанню до повсякденності культурологія й антропологія з

абстрактно-теоретичних дисциплін перетворюються в діючі способи аналізу,

знаходять здатність до розуміння й пояснення соціальної реальності,

виявляються придатними для антропологічної експертизи суспільства й терапії

індивідуальних людських проблем1.

Наукова новизна дослідження закладена в тому, що вперше у

вітчизняній історіографії було здійснено спробу поставити питання про

культуру читання в Харкові на зламі двох епох, а також вперше розроблено і

застосовано до місцевих джерел та культурно – історичного контексту

комплексний підхід до вивчення культури читання, з урахуванням її

соціального змісту. Нами вперше зроблено спробу інтерпретації широкого

спектру джерел з історії культури та суспільства міста з парадигмальних

позицій нового напрямку в історичній науці – історії читання. Вперше у

вітчизняній історіографії, здійснене залучення матеріалу народних бібліотек та

читалень, як джерела щодо характеристики уявлень та світогляду пересічного

жителя міста. Крім того, було значно розширено інформативний потенціал

низки джерел з історії міста, розроблено і апробовано нові дослідницькі методи

та підходи. На основі комплексної обробки характеристик читачів за спогадами

викладачів та бібліотекарів фактично створено новий пласт джерел не тільки з

історії читання, але й з історії міста в цілому2. Слід сказати, однак, що наукові 1 Кром М. М. Историческая антропология. Пособие к лекционному курсу. – СПб., 2000. – 456 С.

2 Оболенская С.В. "История повседневности" в современной историографии ФРГ // Одиссей. Человек в

истории. 1990. – М., 1990. – С. 182 -198.

5

проблеми, до яких береться історія читання, не зовсім нові. Подібні питання до

минулого ставилися вже історією книги; присутність книги, літературного

твору в різних соціальних прошарках, їхнє функціонування – були також

предметом історії літератури. Нерівномірний розподіл книг поміж жителів

певної місцевості у певний час, ієрархія бібліотек у залежності від об’єму

фондів, характеристика самих фондів за типом видань. Все це вже

досліджувалося3. Новою є парадигма. Як і раніше, досліджувати читання –

означає вибудовувати ланцюги, встановлювати рівні, видобувати статистичні

дані. Однак метою буде завдання іншого плану – дослідження проявів

соціального в культурі та ментальності. Світ соціальних і культурних практик

не тотожний своєї дискурсивної моделі. Інакше кажучи, текст відбиває не

дійсність минулого, а структуру й метод, які роблять доступним уявлення про

нього. Форма книги й розташування сторінки, спосіб рецитації й декорації

театрального подання, шрифт і титульний аркуш указували на ймовірну

аудиторію й задавали історичні координати сприйняття. Вивчення письмової

спадщини в контексті пов'язаних з нею культурних, соціальних й інших

практик природно вимагало взаємодії відразу декількох традиційних дисциплін

- герменевтики й історії літератури, соціальний історії й книгознавства. У світлі

цього підходу виявилися переглянутими багато історичних схем, що міцно

затвердилися. Відбулися зміни й у традиційній «табелі про ранги»

історіографічних наук: різко зросло значення тих областей знання, які звичайно

вважалися допоміжними, прикладними - палеографії, кодикології, бібліографії.

Проблематика історії читання багато в чому перетиналася з «мікроісторією»,

предметом якої служать подання окремого індивіда або малих груп - родин,

мікроспівтовариств і т.п4. Саме в рамках мікроісторії виникло уявлення про те,

що «спосіб, якої індивід або соціальна група апроприюють якийсь ідейний

3 Кавалло Г. Шартье Р. Введение // История чтения в западном мире от Античности до наших дней / ред.-сост.

Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М. А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

4 Кавалло Г. От свитка к кодексу // История чтения в западном мире от Античности до наших дней / ред.-сост.

Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М. А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

6

мотив або культурну форму, має більше важливе значення, ніж статистика

дистрибуції даного мотиву або форми. Одночасне поняття апропріації

дозволило позначити границю між історією читання й герменевтикою: якщо

остання прагне виявити універсальні закони сприйняття текстів, те перша

наполягає саме на їх історичному, рухливому характері. Таким чином

завданням історії читання стає простежити семантичні трансформації, які

перетерплює текст на різних тимчасових етапах свого існування, у різних

соціальних шарах.

Об’єктом дослідження виступає, таким чином, культурна особистість

нової урбанізованої людини, представника соціальних низів, «нового читача»

кінця ХІХ – початку ХХ ст., її ментальність та світосприйняття.

Предметом дослідження є культура читання представників найнижчих

соціальних прошарків міста, яка стає ключем до спроби розкриття її світогляду

та ментальних рис.

Методологічно, дослідження спирається на широке використання як

загальнонаукових, так і спеціально історичних методах. Автором було

використано метод класифікації та типологізації, системного та структурного

аналізу, історико – генетичний метод. Також використовує методологію

історичної антропології, мікроісторії, і власне, методологію історії читання, яка

являє собою сукупність спеціально історичних, історко-антропологічних,

літературознавчих та психологічних методів, також застосовувалася автором

методика так званої «доказової парадигми». Щодо особливостей методології

історії читання слід зазначити, що Визначенням ролі тексту в історичному

аналізі й, ширше, в осмисленні статусу й можливостей гуманітарних наук,

займався в 1980-1990-і роки, спочатку у Франції, а потім і далеко за її межами,

новий напрямок в історико-культурних дослідженнях – історія читання. Мета

нової дисципліни полягала у вивченні параметрів, що визначають сприйняття

письмових текстів у різні епохи, у різних культурних середовищах і різних

«читацьких співтовариствах». Подібний підхід, припускав радикальне

зрушення традиційної історіографічної перспективи. Приводячи в зіткнення

7

«світ текстів» й «світ читачів», відтворюючи ту або іншу модель читацького

поводження, що існувала в минулому, історик по необхідності повинен був

опиратися не тільки на які-небудь документальні свідчення, але й на формальні

характеристики самих текстів, друкованих або рукописних. У будь-якому

тексті закладено декілька варіантів прочитання. Простий текст подається без

врахування можливої різниці між смислом, який був закладений автором,

критиком або традицією, і тим, як його будуть використовувати та

інтерпретувати. Текст існує, коли існує читач, здатний надати йому зміст.

Задачею історика, який взявся до вивчення історії читання, є спроба встановити

умови, зміст, матеріал читання, і головне – інтерпретація сприйняття. Метою

дослідника є відтворення конкретно – історичної ситуації довкола обраної ним

моделі перетинання «світу тексту» та «світу читача». Для того, щоб бути

достовірним та об’єктивним, треба пам’ятати, що значення текстів залежить

також і від способів та обставин, крізь призму яких текст сприймається

читачем. Читачі в свою чергу ніколи не мають справи з «ідеальними» текстами,

позбавленими матеріальності. Вони використовують у повсякденному житті

слова і предмети, властивості яких пов’язані з процесом читання. Це,

безперечно, також впливає на процес читання. Таким чином, будь-яка історія

читацької поведінки є історією написаних об’єктів та прочитаних слів. Читання

також обов’язково являє собою дію, втілену у певних жестах, звичках,

означеному просторі. Дослідження історії читання передбачає аналіз кількох

видів відмінностей, перш за все, - відмінностей між різними ступенями

оволодіння читанням не просто як механізмом, а як ментальною практикою. Не

всі, хто читають, читають однаково, і в кожну історичну епоху ця відмінність

має власні риси, які дозволяють уточнювати культурне обличчя часу. Тут

потрібно враховувати і розбіжності між прийомами та нормами культури

читання, які визначені для кожної страти, правилами користування книгами та

способами їх використання. Слід враховувати інтереси читачів. Від всього

вищезазначеного залежить те, як будуть читати в конкретний час. З цим

підходом, ідентична на перший погляд дія – читання, отримує глибину і

8

багатомірність, кольори та відтінки. Довга історія читання та читачів повинна

стати історією використання, розуміння та засвоєння текстів. З одного боку

історія читання розглядає світ, як сукупність предметів, форм та ритуалів,

взаємодія яких формує та обмежує зміст, з іншого боку – знайомить зі світом

читача, як світом, який складається зі «спільноти інтерпретаторів» - читачів.

Кожна спільнота інтерпретаторів вступає у спілкування з письмовим текстом,

використовуючи певні прийоми, жести та методи. У процесі читання

відбувається взаємодія між внутрішнім світом людини та текстом, в якому

приймає участь і тіло і простір. Нові спільноти, соціальні прошарки, а також

рухи і внутрішні зміни всередині груп та класів, - таксонів соціальної,

культурної або іншої класифікації завжди дають «нових читачів». Зміна

читацької парадигми створює нові тексти, породжуючи при цьому безліч нових

інтерпретацій вже існуючих. Такі поняття, як «невизначене місце», «текстові

лакуни», «невизначеність тексту», є ключовими, до яких прибігають сучасні

дослідники при описі процесів рецепції художніх текстів.

Джерельна база дослідження ґрунтується на використанні статистичних

матеріалів та звітів народних та публічних бібліотек Харкова5, звітів

Харківського товариства грамотності6, інтерпретованому автором матеріалі

бібліографічного покажчика для народних бібліотек7, даних всеросійського

перепису населення 1897 р., по м. Харкову та перепису жителів міста 1912 р.,

тогочасною загальноросійською публіцистикою, яка висвітлювала питання

народної освіти.

Історіографічну базу роботи складають наукові праці з історії читання

зарубіжних авторів, а також літературознавчі, культурологічні, мистецтвознавчі

праці вітчизняної історіографії, принципові роботи в галузі мікроісторії та

5 Народные библиотеки Харьковской губернии за 1911 год: Статистический обзор. – Х., 1913. – 117 с.

6 Отчет о деятельности Комитета по устройству сельских библиотек и народних читален за 1896 г. – Х.: Тип.

Губ. Правления, 1897.

7 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения. – СПб.; М. – т. 1 – 3. – 1884

– 1906.

9

історичної антропології8. В даному випадку немає, на нашу думку, проводити

ґрунтовний історіографічний аналіз. В першу чергу причиню цьому є

неостаточна сформованість історії читання, як напрямку історичної науки, яка

має свій власний предмет, об’єкт та методи, однак принципові її засади тільки

ще розробляються і про наявність шкіл та напрямків всередині нової парадигми

зарано. На даний момент фундаментальними роботами в галузі історії читання

є монографії Роже Шартьє9, Карло Гінзбурга, Ле Руа Ладюрі, Роберта Дарнтона.

У цей час найбільше полеміки в історії читання викликають три переходи, або

так звані «революції читання»: від читання вголос до читання очами; від

читання публічного до приватного; від повільного, або інтенсивного, читання

до читання швидкого, або «екстенсивного», - так званої «революції читання»

XVIII століття. На даному етапі є можливим виділити так би мовити, дві течії,

пов'язані з іменами Шартьє й Дарнтона. Прихильники Шартьє основну роль у

культурі читання віддають фізичному, тілесному сприйняттю тексту, у той час

як прихильники Дарнтона - ідейному впливу10. У вітчизняній історіографії

«історія читання» розвивалася в рамках вивчення читача такими дисциплінами

як літературознавство й бібліотекознавство. Принципове значення мають

роботи Рейтблата11 про російського читача на рубежі XIX - XX вв., і Юрія

Лотмана - про читання на початку XIX в12. Перенесення наголосу з дослідження

читання як такого на взаємозалежність і взаємозв'язок між читанням та

конкретно-історичними особливостями розвитку того чи іншого суспільства,

іншими словами, на з'ясування той, як читання впливало на суспільний

8 Кром М. М. Отечественная история в антропологической перспективе // Исторические исследования в России.

Семь лет спустя / Под ред. Г. А. Бордюгова. – М., 2003. – С. 179-202.9 Шартье Р. «Народные» читатели и их чтение от эпохи Возрождения до эпохи Классицизма // История чтения в

западном мире от Античности до наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М. А. Руновой, Н. Н.

Зубкова, Т. А. Недашковской. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

10 Шартье Р. Культурные истоки Французской революции. – М.: Искусство, 2001.

11 Рейтблат А. И. Предыстория массового чтения в России (конец XIX - начало ХХ в.) // Чтение: проблемы и

разработки. – М.: ГБЛ, 1985. - С. 89-111.12 Лотман Ю. М. К проблеме типологии культуры / Труды по знаковым системам, т.3., С.30-38. // Учен.зап.Тарт.

гос. ун-та, 1967. Вып. 198.

10

розвиток та до якої міри особливості цього розвитку визначали характер

читання - один з результатів дискусії та основний напрямок у сучасних

дослідженнях з історії читання. Питання «як читання змінило хід історії?» вже

має свою історіографію. Варто виділити два дослідження провідних сучасних

істориків культури Роберта Дарнтона та Роже Шартьє13. Ocновним у їхніх

працях є твердження про те, що поширення ідей через різні види друкованої

продукції було не менш важливе для трансформації суспільства, ніж будь-які

інші суспільні процеси. Щодо вітчизняної роботи І. Вушко, яка повністю

підпадає під характеристику труду в галузі історії читання і є першим у

вітчизняній історіографії доробком з історії читання, то слід сказати, що у

зазначеній роботі автор досліджує еволюцію читацького інтересу у зв'язку із

соціально - політичними змінами. Фактично, автора цікавлять, на мій погляд,

цілком очевидні політичні причини популярності національно – орієнтованих

творів. У цьому випадку читач виступає як суб'єкт впливу соціально -

політичних факторів, вторинне явище, особливості культурного поводження

якого автор використає як аргументи, що підтверджують тезу про перевагу

національних факторів у суспільному житті в цей момент. На наш погляд,

необхідно розглядати еволюцію читацьких інтересів не як відбиття політичної

обстановки, а як прояв глибинних змін у культурі та суспільстві. Спрямованість

до людини повинна бути основою дослідження історії читання. Неможливо

розглядати читацький інтерес поза розумінням того, як він реалізовувався

надалі на рівні взаємодії читача й тексту, у процесі функціонування твору. Нам

важливо довідатися що нового відкривав у собі читач у різний історичний час,

дивлячись на той самий, або типологічно близький текст. Нас цікавить

проблема функціонування тексту, робота тексту в різні епохи, те, які шари

свідомості брали участь у його сприйнятті. Нам повинний бути цікавий

особистий зміст, який читач вкладав у текст. Як працював механізм

породження змісту при сприйнятті твору. Це відбиває риси його, читача,

13 Дарнтон Р. Історія читання // Нові перспективи історіописання / За ред.. П. Берка; Пер. З англ. – К., Ніка –

Центр, 2004. – 392 с.

11

особистісного культурного, у тому числі релігійного досвіду. Саме це дасть

відповідь на питання про ступінь готовності до соціальних трансформацій.

Політична історія повинна виступати тлом, на якому розгортається читацький

інтерес, а не умоглядною причиною його змін.

Хронологічні рамки роботи слід визначити періодом складання нових

рис ментальності об’єкта дослідження, тобто кінцем ХІХ – початком ХХ ст.,

періодом, під час якого відбувалася активна інкорпорація нових суспільних

станів до міського середовища та проходили культурні процеси, що

супроводжували ці зміни. Джерельна база накладає більш чіткі обмеження на

хронологію розвідки: 1869 року почали свою роботу школи та бібліотека

Харківського товариства грамотності, останній звіт про діяльність народних та

земських бібліотек датується 1918 роком.

Територіальні рамки дослідження, не обмежені територією самого

лишень Харкова. Автор, використовуючи статистичний та історико –

порівняльний методи широко застосовував матеріали загалом по Російській

імперії взагалі, по Харківській губернії а також, власне, по місту Харкову. Крім

того, сам по собі об’єкт дослідження – нова людина, новий читач індустріальної

епоху, звичайно не був лише вітчизняним явищем. Щоб продемонструвати це,

автором приведені статистичні і фактичні дані про народні бібліотеки і умов

читання провідних країн Європи наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. При

цьому, слід зазначити, що предмет дослідження – сфера уявлень низового

читача – досліджувалася тільки на матеріалах Харкова та губернії.

Метою дослідження, таким чином, є доповнення картини культурного

життя міста Харкова в індустріальну епоху новими даними про ментальність та

світосприйняття соціальних низів, з використанням для цього аналізу та

інтерпретації особливостей культури читання в народних бібліотеках міста.

Структура роботи складається таким чином, щоб органічно поєднувати

у собі аналіз та інтерпретацію джерел, історіографічні ремарки, джерелознавчу

критику та відтворення показових, принципово важливих елементів джерельної

бази. Таким чином, робота складається зі вступу та двох розділів. Перший

12

розділ присвячено соціально-економічним умовам виникнення «нового читача»

та розгляду умов, в яких проходив процес читання. У другому розділі автор

розробляє методологію дослідження та застосовує її до матеріалів джерельної

бази, проводить інтерпретацію отриманих результатів.

13

Розділ І

Новий читач на фоні соціально-економічних змін:

читання у Харкові на фоні світових тенденцій.

1.1. Поява «нового читача»: свобода сприйняття контексту.

У ХІХ столітті в країнах Заходу починалося масове розповсюдження

грамотності. Успіхи, які були досягнуті за часів Просвітництва, продовжували

розвиватись, що сприяло появі та швидкому збільшенню нових читачів. Нові

читачі ХІХ ст., в основному, походили з середовища дрібної буржуазії,

ремісників, дрібних службовців. Рівень грамотності населення у більшості

країн Заходу вже 1890 р. досяг 90%, майже зітертою була різниця в рівні

грамотності чоловіків та жінок. Для заходу почалося «золоте сторіччя» книги14.

Ціле покоління, масово навчаючись читати, по-новому відкривало літературні

твори класиків і сучасників, по – новому сприймаючи і оцінюючи їх. Було

покладено початки «погляду знизу», - масового погляду. На фоні ознайомлення

з культурними надбаннями, змінювався їхній контекст, в незвичних досі

умовах, про які піде мова далі, створювалися нові традиції сприйняття і нові

техніки читання. Складався новий соціальний наратив, підвалини нової

свідомості.

Скорочення робочого дня звільняло все більше часу для читання15.

З’явилися дешеві видання, розраховані на вузькі бюджети нових читачів.

Виникла нова, невідома публіка, нова читацька аудиторія, яку складали

пересічні люди, які оволоділи мовою книг, і прагнули відтепер оволодіти

досвідом писемної культури. Оволодіння навичкою читати не зробило з

пауперів, селян та міщан культурних людей. Ніби з зав’язаними очима,

14 Лайонс М. Новые читатели в XIX в.: женщины, дети, рабочие // История чтения в западном мире от

Античности до наших дней. – М., 2008. – C. 419.

15 Там само. – С. 101.

14

вирушали вони в книжкове море, не маючи розуміння того, що прагнуть вони

відшукати, і єдиною підказкою були їм потреби життя, матеріальний стан та

власна совість. На заході, писав відомий теоретик бібліотечної справи Рубакін,

«… (читач)… росте, розвивається серед освіченого люду, серед книжкового

достатку, серед різноманітних механізмів з боку держави та суспільства для

полегшення доступу до книг, для більш швидкого обернення їх у масі.

Бібліотека, книжкова крамниця, редакція газети – таке ж звичайнісіньке явище

в містечках, як і школа. Саме життя штовхає читача до книги, життя, що

рухається швидко та метушливо, потребує до себе постійної уваги, постійної

участі у загальному плині речей, не дає людині можливості сидіти десь у кутку.

Кожний розуміє, що існують певні дроти, що найтісніше з’єднують його буття

із буттям суспільним. Західна людина повинна читати по силенно, читати

газети щоденно, повинен знайомитися із панівними політичного, соціального,

релігійного життя,слідкувати з успіхами науки, техніки, філософії. Зв’язок між

таким читачем і книгою встановлено міцний, історичний, такий, що ввійшов до

крові останніх поколіннь16».

В Росії наприкінці ХІХ століття щороку виходили друком близька

двадцяти мільйонів екземплярів різних книг, що, звичайно, не виглядало

бідним на фоні передових країн Європи17. Однак, на кожну душу населення

1890 р., за підрахунками Рубакіна, припадало по 4 книги на 25 осіб. «Вже

тільки ця цифра демонструє, в якій мірі кожна книга, що вийшла друком, тоне і

зникає у масі людей. Задовольняти себе такою дріб’язковою кількістю книг

може тільки напівосвічена, або безграмотна маса18.

Причина «безкнижжя» крилася в першу чергу у надмірно завищеній ціні

на книги. Книги не розповсюджувалися тому, що довгий час їх нікому і ніде

було розповсюджувати. Для того, щоб розповсюджувати дешеві та цікаві

книги, потрібно, щоб існував попит на них, а для попиту необхідно хоча б те,


Античности до наших дней. – М., 2008. – C. 40.17 Там само. – С. 40.

18 Там само. – С. 42.

15

щоб ці книжки були відомі19. Не першу-ліпшу крамничку, де торгують книгами,

можна назвати книжковим магазином, що розповсюджує книги. В повітових,

та, ба – навіть губернських містах книжкові крамниці торгували переважно

підручниками20. (Це слушне зауваження корисне ще й тим, що така ситуація, на

диво, в повній мірі зберігається і до цього часу – С. Б.). Всюди «новий читач»

був зацікавлений у покращенні свого соціального стану, складав більшість

користувачів абонементних бібліотек21. Мартін Лайонс приводить цікавий факт

того, що майже всі автобіографічні твори представників соціальних низів

свідчили про їхню рішимість перемогти бідність, звільнитися від незаможності

та зрозуміти оточуючий світ22. Сам по собі факт наявності мемуарів робітників

є знаковим. Інтерес до книги зростає тоді, коли зростає зацікавленість

суспільним життям, - писав Рубакін, а коли цього немає, якщо це життя

приходить в’яло – до багатьох книг інтерес втрачається. Щодо російської

читаючої публіки Рубакін дає їй характеристику як такій, що немає сталості, і

тільки-но звикає до книги, а тому звертає уваги перш за все на книги, які самі

кидаються в очі23. Загальною особливістю всіх бібліотек було те, що під

пищиків було дуже мало, іншими словами, було досить небагато було осіб, які

відчували потребу у постійному спілкуванні з книгою. Важливою

характеристикою культури читання, є, на думку Рубакіна, те, що «для більшості

читачів книга може існувати, а може і не існувати взагалі, її можна прочитати, а

можна і не читати. Випадково – можна записатися до бібліотеки задля розваги,

а можна і обійтися без неї24». Більшість відвідувачів бібліотек – чоловіки, а не

19Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике // Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М., 1975. – С.

50.

20 Там само. – С. 51.


Античности до наших дней. – М., 2008. – C. 40.22 Там само. – С 431.

23 Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике // Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М., 1975. –

С. 45.24Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике // Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М., 1975. –

С. 77.

16

жінки. «Не дивно, що відсутність прихильності до книги у матерів, не породжує

такої прихильності і в дітях також25».

В досліджувану епоху читання втрачає зміст соціального обмеження

настільки, наскільки навичками читання оволодівають представники тих

прошарків населення, грамотність серед яких, у недавньому минулому була

скоріше виключенням, аніж правилом. Читачів постачають всі прошарки

суспільства, всі професії. Слушно було б привести приклад народних бібліотек

Парижу: з а професійним спрямуванням користувачі народних бібліотек

Парижу у 1885 – 1894 рр. являли наступну картину: рантьє, власники, жінки без

професії – 24%, комерсанти, ремісники, купці – 4,5 %, представники вільних

професій, викладачі – 12 %, службовці – 31 %, конс’єржі – 5 %, робітники –

13,5 %, військові – 8 %, художники та артисти – 2,25 %26.

Далеко не всі відчувають настільки сильну інтелектуальну потребу в

книгах, щоб йти і записуватися до бібліотеки. Когось задовольняв дешевий

журнал, хтось бере книжки з учительської, або іншої приватної бібліотеки та

тримає їх довго, іноді – цілими роками, закриваючи доступ до цих книг іншим,

а хтось живе взагалі без книг27. На першому місці, як свідчить Рубакін, за

ступенем користування книгами стоїть читач з чиновників та дворян.

Представники вільних професій – доктори, актери, художники, - займають одне

з останніх місць, однак лише тому, що їх відносно небагато. Офіцери

задовольняються полковими быбліотеками, а духівництво має для читання

небагато вільного часу.

Щодо появи «нового читача» Рубакін писав «всі приведені цифри і факти,

є ніщо інше, як ознаки великого внутрішнього процесу, що відбувається десь у

25 Там само. – С. 78.


Античности до наших дней. – М., 2008. – C. 42627 Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике // Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М., 1975. –

С. 77.

17

глибині… - процесу зростання читача у народі, появи його серед тих

прошарків, де то цього часу не було і навіть не могло бути28».

«Російська культурна людина не володіє ані такою швидкістю читання,

ані такою кількістю прочитаних книжок, яке вже стали звичайним на заході.

Тут немає звички багато читати29». Рубакін схилявся до тієї думки, що така

ситуація склалася перш за все завдяки умовам, в яких існує читач. Автор згадує

випадки, коли у журналах більша частина сторінок залишається нерозрізаною

роками. Важкі класичні твори європейських мислителів повертаються

користувачами до бібліотеки за кілька днів, що свідчить про те, як неякісно

були вони прочитані30». Російський читач не вмів, крім того, обирати собі

матеріал для читання. Рівень розвитку культури читання також залежить від

уміння сумлінно обирати книги, з економією сил та часу. Для цього потрібні

навички і досвід, якого більшість читачів не має. Бібліотечна публіка зазвичай

запитує «почитати щось», - при чому «чимось» однаково може бути журнал,

роман, або навіть наукова література. Якщо немає першого, беруть читати щось

інше. Навіть обурення з приводу відсутності потрібної літератури носить

ознаки капризу, незадоволеної примхи, а не запиту, який не був задоволений31».

Прізвища світил науки, красуючись у каталозі, нічого не кажуть ані розуму, ані

серцю. Постійний попит на певний розділ літератури був скоріше стихійним

явищем.

Можна не погодитися з думкою Рубакіна про те, що книги

богословського характеру читали найменш активно. Так, приведений ним факт

про 12 теологічних з 4500 книговидач, які були здійснені робітниками та

прислугою, а також факт того, що журнали православного змісту не читались

офіцерами, свідчить скоріш про обмеженість джерел, якими на свій розсуд

довільно користувався автор з ідеологічних причин. До того ж, така позиція

28 Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике // Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М., 1975. С.

79.29 Там само. – С. 80.

30 Там само. – С. 78.

31 Там само. – С. 81.

18

автора не прихованою, або ж завуальованою: «на світогляд читача накладає

глибокий відбиток саме життя, ті умови, серед яких читачеві доводиться

існувати. З усіма ними необхідно так чи інше, рахуватися, вступаючи у

боротьбу з хибними думками та оманами, що вкорінювалось протягом віків32».

Цей приведений вище дискурс боротьби за смаки публіки та її виховання,

притаманний інтелігенції – є предметом окремого дослідження. Однак ми не

могли не привести її, таким способом визначаючи дистанцію між

дослідницькою роботою та пропагандою. При чому, перша відрізняється від

другої тим, що свідомо відмовляється від демагогії та жадібної потреби у

практиці.

На заході, навіть читачі з робітничого класу, не говорячи вже про

службовців, проявляли незгоду і спротив, якщо бібліотеки нав’язували їм

повчальну літературу33.

Далі ми приведемо розгорнуту характеристику, яку надав відмінності

культурного і непідготовленого читача Рубакін: «Всі читачі, до якого класу

суспільства вони б не належали, безперечно викликають зацікавлення. Між

культурними читачами та читачами з народу, є, звичайно, різниця, однак мають

вони і багато подібних рис. Нам особисто доводилося бачити, як «культурна

публіка» обирає книжку з огляду на об’єм, формат та кількість сторінок. Інші

запитували романи, щоб «порок не панував», а одна дівчина послідовно

висловлювала рецепт роману, який вона шукає, і щоб він неодмінно

закінчувався весіллям. Одні схоплюють лише фабулу, зміст літературного

твору, інші – ідею, або навіть ладні критично підійти до неї…34». Таким чином

автор доходить висновку про те, що між підготовленим, інтелігентним читачем,

32 Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике // Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М., 1975.

С.82.33 Лайонс М. Новые читатели в XIX в.: женщины, дети, рабочие // История чтения в западном мире от

Античности до наших дней. – М., 2008. - С. 427.34Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике // Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М., 1975. –

С.82– 95.

19

та народним зі структурної точки зору відмінності мінімальні – градації,

сприйняття, форми взаємодії – подібні.

Знов згадаємо сюжет Х. Д. Алчевської, про одного читача, який своєю

освітою був зобов’язаний лише початковій школі та книгам, а точніше – любові

до читання, прочитав сотні книг, але не був здатним зрозуміти суть більшості

творів взагалі35. «Всі вони допитливі» - пише Рубакін – «Книга приваблює їх,

вони ловлять кожну друковану строчку, починаючи зі шматка газети,

докінчуючи якоюсь «Гісторією про падіння Трої», купленою на базарі36. Усі

книги, які їм трапляються, вони поглинають без розбору; всі вони залишають в

голові якісь сліди, уривки, натяки, що своїм чином перероблюються та

доповнюються. З часом, такий читач стає книжковою людиною, світогляд його

розширюється37». Таких читачів Рубакін називав «народною інтелігенцією».

Звісно, що така думка склалася скоріше ідеологічно, ніж на основі дійсності.

Інтелігентом для Рубакіна була людина-функція, яка є центром

розповсюдження впливу нових знань на інших людей. Позитивна складова

«образу інтелігента» не витримує критики. Як свідчать результати нашого

дослідження, інтелектуально народна інтелігенція відстояла від інтелігенції

справжньої (соціальної, а не парадигмальної) настільки ж далеко, наскільки

була вона порівняно із нею любочно зпрощеною. Слід додати, що саме такий

«народний інтелігент» був об’єктом пошуку Рубакіна, його читацьким ідеалом

та надією. Звісно, що ми не можемо відмовити історії у тому, що такий читач

дійсно подекуди траплявся. Однак, ми повинні з прикрістю прийти до думки,

що такий уявлюваний, «рубакінський» читач не був тим «новим читачем», який

з’являється на порозі ХХ століття. Перш за все тому, що був унікальним,

нетиповим явищем в історичному контексті. Водночас, було б необачно

35 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения. – СПб.; М. – Т. 1. – 1884 –

С. 563.

36 Там само. – С. 563.


С. 96.

20

залишити на узбіччі яскраві приклади особливостей культури читання, якими

наділяє свій образ Рубакін.

Щодо читання у непромислових районах Росії, Рубакін відмічає

тенденцію до підвищення очікувань від якості літератури38. Свою тезу автор

підтверджує приведеними репліками «з народу». Якщо ми дозволимо собі

відтворити деякі з них, то матимемо наступне: багато творів світської

літератури, сприймалися, як «пусте». Літераторів ділили на «письменників», які

«пишуть добре» та «сочинителів», що «дарма теревенять». Загалом же, усю

літературу прийнято було ділити на «божественну», «казки» та «байки», до

останніх відносилися з презирством39. У більшості випадків будь-яка книга

могла стати «байкою» за відсутності в ній «користі».

Щодо читання робітників різного роду промислових підприємств,

Рубакін відмічав наступне. «Фабричні читачі зовсім не одне й те саме, що

селянські. Тому що і умови життя, і амплітуда життя на фабриці – зовсім

відмінні. Умови життя дуже значно позначаються на тому, що читає народ…

Напруга фабричного життя рівномірніше розподілена протягом року, у

порівнянні з сільською: вона потребує більше рухливості, є менш

консервативною, незрівнянно більше просякнутою духом міської цивілізації…

На фабриці пора року впливає на читання книг набагато менше ( з цим, нажаль,

не можна погодитися – С. Б. ): село в жнива не читає, в той час як фабричні

робітники і влітку, по закінченні робіт, по дзвінку, сідають нерідко до книги.

Селянинові за роботою не до читання. Фабричного можна побачити з книгою

біля машини. Таке читання під стук та гуркіт машин таїть у собі щось

зворушливе40». Також в поле зору дослідника потрапляють відмінності у «колі

читання». «Багато відмінностей помітите ви і у виборі книг для читання.

Релігійна література на фабриці зустрічається нечасто – піст та свята не так


С. 96.39 Там само. – С. 97.


С. 97.

21

сильно позначаються на читанні. Фабричним читачам до душі світські книги41».

Далі, розглядаючи відмінності в культурі читання міській та сільській, Рубакін

знаходить зв’язок між машиною, дисципліною, регламентованістю

функціональністю індустріального світу та непопулярністю духовної

літератури в місті42. Думка є досить для свого часу новаторською, однак ми

можемо припустити, що не саме пособі виробництво, як процес, що вимагає

регламентації, а соціальні відносини, побут та культура, цією

регламентованістю породжена, справляла цей неоднозначний вплив43. З

розвідок Рубакіна також можна почерпнути відомості про те, що серед

фабричних робітників поважали товсті книги, романи та світські повісті, як

лубочні так і художні44. Також, ми можемо дізнатися про досвід колективного

читання художньої літератури у казармі, переважно серед молоді. Загалом

перевага віддавалася світській літературі, за свідченнями Рубакіна –

пригодницького жанру45.

2. Умови і обстановка: читати всупереч всьому.

Рівень життя читацької аудиторії – надзвичайно важлива характеристика,

яка впливає на культуру читання найсильніше, оскільки визначає форму і

спосіб читання. В даному дослідженні ми не будемо докладно аналізувати

структури міської повсякденності Харкова і губернії наприкінці ХІХ – на

початку ХХ ст., - ця тема є предметом окремого дослідження. Ми, перш за все,

змалюємо ті лишень головні її елементи, які необхідними для читання, а саме:

вік, рівень освіти, матеріальне становище та вільний час. Етнічний та

релігійний склад читацької аудиторії справляв вплив не менший, однак в

рамках даного розділу ми торкнемося його лише поверхово.

41 Там само. – С. 97.

42 Там само. –С. 98.

43 Там само. – С. 98.


С. 97.45 Там само. – С. 100.

22

Культурна топографія Харкова, згідно перепису 1912 р.46, найбільш

грамотними були Нагірний та Центральний райони Харкова. Далі за відсотком

грамотного населення далі йшли Єкатиронославсько – Благовіщенський,

Гончарівський, Москалівський, Старомосковський райони. Тут грамотність

складала 73 – 80 %. Такі райони міста, як Журавлівка, Холодна гора, Піски,

Панасівка – мали 62 % грамотного населення. Найменшою долею грамотних

(40 – 50 %) відрізнялися райони Лисої гори, Новоселівки, Сабурової дачі та

інші «далекі окраїни»47.

«За віковим складом населення Харків повинен бути охарактеризований,

як місто з переважанням молоді, підлітків та дітей… містом холостяків та

неодружених…48» - так характеризував місто не рубежі віків Д. І. Багалій.

Звичайно, в контексті нашого дослідження, джерела характеризують стан

читання переважно серед жителів молодого, у меншій мірі – зрілого віку, що

зумовлено використанням не тільки статистики земських бібліотек, але й

матеріалами вечірніх шкіл, тому дані вікового складу загалом по місту дають

скоріше лише певне уявлення про загальну картину життя, ніж про конкретні

особливості й риси культури читання. Так, в земських бібліотеках Харківської

губернії найбільша кількість читачів була віком 10 – 16 років49.

«Своєрідним еталоном, точкою відліку для з’ясування життєвого рівня

зайнятого у виробництві населення міста… стає заробітна плата робітників

найбільшого підприємства – ХПЗ. У 1903 – 1904 роках середній заробіток

становив тут 1,7 карбованців на день50. Найменший заробіток становив 34

копійки, а найбільший – 2,8 карбованців. У цілому по місту, найменш

46 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905). – Х., 2004. –

С. 127.

47 Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 года– СПб., – 1904. – С. 76.

48 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905). – Х., 2004. –

С. 127.

49 Отчет о деятельности Комитета по устройству сельских библиотек и народних читален за 1896 г. – Х.: Тип.

Губ. Правления, 1897. – С. 49.

50 Історія міста Харкова ХХ століття / О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн та ін., - Х., 2004. – С. 84.

23

оплачуваною категорією зайнятих були чорнороби, які отримували 80 копійок

на день (чоловіки) та 50 - жінки51. Хатні службовці заробляли 6 – 10

карбованців на місяць. До 1913 року заробітна плата найманих

некваліфікованих робітників зросла незначно52, тому ці дані ми маємо право

більш – менш спокійно використовувати для характеристик всього

хронологічного періоду дослідження. Чи могли читачі з цього соціального

прошарку дозволити собі книгу? Для цього приведемо ціни на деякі

продовольчі та промислові товари широко вижитку: м’ясо коштувало 18 – 20

копійок за фунт, хліб – 3 – 5 коп., плащ – 1 крб. 75 коп.53 Ціна на книгу складала

8 – 15 коп., якщо це було спеціально створена дешева, або лубочна книжка

видання І. Д. Ситіна, І. А. Морозова, О. О. Суворіна54, . Книга «для багатих»,

видана, наприклад, книжковим магазином М. О. Вольфа – коштувала

середнього місячного заробітку55. Таким чином, з огляду на своє матеріальне

становище, «новий читач» з соціальних низів міг дозволити собі лише дешеву

книгу.

Вільний час є необхідним для того, щоб людина могла задовольняти свої

інтелектуальні потреби. Вільний час і способи його проведення, як елемент

повсякденності, стає базою для читання наодинці та користування

бібліотеками. В Англії робочий день, тривалістю 9 годин став законом у 1880

році56. Середня тривалість робочого дня у Харківській губернії за даними

Кірьянова, наприкінці ХІХ ст. становила 12 – 14 годин на день, що відповідає

тривалості робочого дня в Англії на початку ХІХ ст.57, та 1870 р. в Німеччині58.

51 Там само. – С.84.





Античности до наших дней. – М., 2008. - С. 432.56 Там само. – С. 433.

57 Там само. – С. 433.

58 Там само. – С. 433.

24

В Російській імперії, 1913 року робочий день становив – 9 – 10 годин59.

Дослідники робітничої повсякденності виділяють градації вільного часу на такі

компоненти: 1) час, необхідний для оновлення сил (сон); 2) час, необхідний для

ведення домашнього господарства; 3) власне, вільний час, досуг. З огляду на

вищеназвану тривалість робочого дня, неробочий час, не пов’язаний із

виробництвом, ненабагато перевищував період, необхідний для сну60. До того

ж, в Росії наприкінці ХІХ ст.. була досить розповсюдженою система позмінної

6 – годинної праці, яка найбільше втомлювала людей61. Робітники витрачали

свій вільний час на пересування від місця проживання (якнайчастіше

найманого житла) до виробництва, на догляд і ремонт промислового

обладнання62. За даними, які приводить далі дослідник, працівникам за такої

схеми доводилося спати не більше п’яти годин на добу – за дві зміни.

«Головними гальмами розумного проводження часу є занадто тривалий

робочий день, який задурює людині голову й віднімає в нього масу сил та

енергії, таким чином робітникові до снаги тільки поїсти та лягти спати, якщо не

хоче він замордовувати себе довгим сумлінням і коротким сном. Крім того,

низька заробітна платня примушує його тулитися по смердючих та

багатолюдних квартирах, де не тільки читати, але й думки докупи зібрати не

можливо майже…63». Читати нерідко доводилося при світлі вугілля в печі. Тим

не менше, щоденно книги, брошури та газети читали 80% робітників64. У

Німеччині взимку кількість робітників, які брали книги на абонемент,

збільшувалося, а влітку – зменшувалося, оскільки у багатьох сферах

виробництва робочий день взимку був коротшим, що давало змогу ширше

користуватися своїм вільним часом65.

59 Там само. – С. 433.

60 Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец XIX – начало XX века). – М., 1979. – С.85.

61 Там само. – С. 85.

62 Там само. – С. 86.

63 Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец XIX – начало XX века). – М., 1979. – С.85.

64 Там само. – С. 86.


Античности до наших дней. – М., 2008. - С. 429.

25

Влітку Харків був непридатним для спокійного інтелектуального труду:

«у задушливій атмосфері людина відчуває томління не тільки днем, але і вночі,

- томління, яке віднімає тілесну силу, послаблює усіляку розумову діяльність,

віднімає найменшу можливість спокійно відпочити, укріпитися сном…

Залишаючи всі роботи осторонь, людина проводить нерідко цілий день у

знесиленні, а вночі томиться безсонням…66».

«Населення міста зростало – пише Багалій, - кам’яні бараки і купецькі

дома, що були збудовані колись для хазяїна та дворні, пішли нині під

квартири… Сирі, нездорові підвали діставались на долю міської бідноти, яка

розраховувалася за таке житло не тільки грошима, але й власним здоров’ям67».

Ми не можемо не приводити факти жахливих побутових умов «низового

читача». Однак, в той самий час повинні робити поправку на те, що поступово

життєвий рівень жителів міста та губернії, хоча і повільно – зростав. До того ж,

працедавці були зацікавлені у підвищенні кваліфікації робітників та якості

їхньої праці, а для цього вільний час був необхідним, перш за все – для

самоосвіти. Звісно, що робітники промислових підприємств Харкова, звичайно,

не були одним – єдиним користувачем народних ті інших спеціалізованих

публічних бібліотек. Читачів постачали й інші прошарки міських жителів.

3. Бібліотеки для бідних

«Інтенсифікація економічного розвитку в Харкові наприкінці ХІХ - на

початку ХХ, потреба у кваліфікованих кадрах для промисловості, транспорту,

торгівлі, вимагали розширення мережі навчальних закладів усіх рівнів68. Уряд

був не в змозі задовольнити цю потребу у повній мірі. На фоні демократичного

66 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905). Т. 1. – Х.,

2004. – С. 85.67 Там само. – С. 84.

68 Історія міста Харкова ХХ століття / О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн та ін., - Х., 2004. – С. 84.

26

земського руху та під впливом філантропічних ідей інтелігенції було покладено

початок створенню вечірніх та недільних шкіл і курсів, народних бібліотек –

читалень, освітніх товариств. Вперше в Росії народні читання почали

влаштовуватися в Петербурзі, в музеї головного управління військово –

навчальних закладів. Перші народні бібліотеки на Сході України було

засновано Харківським товариством грамотності. Товариство грамотності було

засноване у березні 1869 р. завдяки зусиллям міської інтелігенції. Існувало

товариство переважно завдяки пожертвам. Головною метою діяльності

Товариства було «розповсюдження грамотності та початкових корисних

знань»69 серед народу. В контексті даного дослідження, з усієї багатогранної

діяльності товариства нас цікавитимуть лише ті його сторони, що стосуються

діяльності народних бібліотек. У 1871 р. Товариством у Харкові було відкрито

чотири безплатні народні бібліотеки. Справи йшли непогано: книговидача

становила сотні одиниць літератури на місяць70. Надалі було створено

Спеціальну книжкову комісію при Товаристві, яка повинна була переглядати

всю літературу, допущену міністерством народної освіти до бібліотек. На

основі висновків цієї комісії книги заносили до відповідних рубрик

рекомендаційних каталогів. Списки літератури, розміщені у каталозі, згодом

стали видаватися окремо71. Слід відзначити, що за якістю і широтою огляду

літератури цей каталог значно перевищував відповідні зразки каталогів

Міністерства народної освіти.

У другій половині ХІХ ст. в Росії була прийнятною думка про те, що

школа дає початкові знання і поштовх до постійного самовдосконалення, яке

можна досягти тільки шляхом позашкільної освіти72. «…Народні бібліотеки –

читальні справедливо вважаються умовою успішного розвитку народної освіти.

69 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) — Х., 1995. — С.

95.70 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) — Х., 1995. – С.

173.71 Там само. – С. 97.

72 Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М., 1975. – С. 65.

27

Тільки за наявності бібліотек, насіння грамотності, привнесене школою,

можуть розростися і дати бажані плоди. Без них рецидив безграмотності був би

неминучим явищем…»73. Керуючись цим, Харківське товариство грамотності

приступило до практичного вирішення проблем позашкільного характеру. Ним

було розпочато широку і планомірну культурно – освітню діяльність з

улаштування народних читань у Харкові. Як свідчать дані, наведені

дослідниками, такі читання дуже приваблювали простих людей, які приходили

сюди цілимі сім’ями з найвіддаленіших районів міста74. Це підштовхнуло

Товариство до дій, які могли б наблизити аудиторії до слухачів. Було відкрито

приміщення для читань на Лисій горі (1890 р.). Дослідники діяльності

товариства свідчать, що що досвід влаштування малих аудиторій мав позитивні

наслідки: тут завжди був повний аншлаг75. В приміщення, розраховане на 75

осіб, зазвичай находило більше сотні слухачів. Ситуація «аншлагу» у народних

бібліотеках товариства згадувалася Х. Д. Алчевською76. 1887 – 89 рр. читання

Товариства відвідало 3606 чол., 1900 р. – близька 4,5 тисяч, 1904 р. – 102999

чол. за один рік77. Деякі аудиторії не подавали відомостей про кількість

слухачів.

Кількість аудиторій в Харкові постійно зростала і на початок ХХ ст..

досягла восьми. Аудиторії влаштовувалися в реальних училищах, школах,

солдатських казармах, в харківських в’язницях, в нічліжному притулку, в

будинку праці. Комісія народних читань постійно намагалася покращити

проведення народних читань, їхній зміст та оснащення. Члени комісії

підшукували лекторів і клопотали перед адміністрацією про їхнє затвердження

у цьому званні, ретельно підбирали теми. Слід сказати, що спершу читання

73 Народние библиотеки Харьковской губернии за 1911 г. Статистический обзор. – Х., 1913. – С. 4.

74 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) : Дис... канд. іст.

наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 95.75Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) : Дис... канд. іст.

наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 95.76 Там само. – С. 96 – 97.

77 Там само. – С. 179.

28

були платними – комісія брала по 5 копійок з кожного відвідувача78. До

створення мережі харківських міських бібліотек Товариство приступилося у 90

– і рр. ХІХ ст.. Ініціатива створення безплатних бібліотек – читалень для

найбідніших мешканців міста була підтримана, наслідком чого було створення

спеціального комітету по влаштуванню народних бібліотек у Харкові, до якого

увійшли Х. Д. Алчевська, Л. Г. Єфимович, М. А. Гредескул та В. Я

Данилевський. 1 грудня 1891 р. по Василівському провулку на Москалівці було

відкрито першу безплатну народну бібліотеку – читальню Харківського

товариства грамотності79. Спочатку книги видавалися відвідувачам лише у

читальній залі, а потім було організовано абонемент видачі книг для

домашнього читання. Книги видавалися безпосередньо під невеликий заклад в

сумі 20 коп., або під письмове поручительство, надане офіційною особою80.

Каталожна комісія81 намагалася надати комплектуванню літературою

планомірного характеру: спеціально створений рецензійний відділ постійно

слідкував за літературними новинками, велася робота по врахуванню інтересів

та потреб читачів82. В читальні зали допускалися всі книги, дозволені загальною

цензурою.

Про ставлення читачів до книг красномовно свідчить те, що пропажа книг

стала з перших днів існування народних бібліотек хронічним явищем і набула

великого розмаху. Наприклад, за липня 1896 р. по липень 1898 р. в першій

міській бібліотеці – читальні при річній книговидачі 40 тис. примірників, читачі

не повернули 300 томів на суму 300 крб.83. Незважаючи на те, що працівники

цієї бібліотеки добровільно брали на себе зобов’язання стежети за своєчасним


наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 98.79 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) : Дис... канд. іст.

наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 98.80 Там само. – С. 98.

81 Там само. – С. 103-105.

82 Там само. – С. 107.


наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 106.

29

поверненям книг читачами. За прийнятою згодом інструкцією, передбачалося

для відшкодування вартості втрачених книг створити фонд зі щорічних

обов’язковних внесків кожного члена бібліотеки84.

Окремо слід відзначити роботу четвертої безплатної народної бібліотеки

– читальні, відкритої 1896 р. на Журавлівці. Як свідчить Д. І. Багалій, цей район

Харкова, довгия час являючи собою окреме від міста поселення, населений був

виключно військовими обивателями – державними селянами. Економіка цього

району довгий час мала землеробський характер, тобто стиль життя тут мало

відрізнявся від сільського85. Більшість відвідувачів бібліотеки (85%)86 біли

селянами і тимчасові робітники зі своїми специфічними запитами та

інтересами. Замість, власне, видачі книг, бібліотека займалася проведенням

публічних читань наукового та літературного змісту. В середньому, на кожному

читанні перебувало близька 60 – 70 слухачів87. Більшу кількість читальня не

могла вмістити через тісноту приміщення. Кількість читачів з року в рік

зростала дуже повільно, а крім того, влітку абоненти зовсім переставали

відвідувати бібліотеку. Через віддаленість району, люди не завжди

наважувалися пізно ввечері (саме в цей, неробочий, час проводилися читання)

залишати свій дім88. Комітет виніс рішення перебратися до нового приміщення,

ближче до міста, пов’язуючи незначну кількість читачів з розташуванням

бібліотеки в глухому провулку Журавлівки на Технологічному в’їзді. Однак,

нове приміщення не змінило ситуацію. Діяльність бібліотеки у цьому районі

міста не виправдовувала витрачених коштів – на одного читача втрачалося

втричі більше коштів, ніж в інших бібліотеках89.

84 Там само. – С. 107.

85 Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его существования (1655-1905). Т. 1. – Х.,

2004. – С. 102.86 Там само. – С. 107 – 108.

87 Там само. – С. 110.

88 Кизченко В.И. Культурный облик пролетариата Украины в период империализма. – К.: Наук. думка, 1990. –

228 с. – С. 54.89 Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності (1869 - 1920 рр.) : Дис... канд. іст.

наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995. – С. 111.

30

Таким чином, діяльність народних бібліотек – читалень була спрямована

на те, щоб донести книгу до представників найбіднішого класу населення –

селян, міщан, ремісників, солдатів. Бібліотека пропонувала доступний

книжковий фонд, керувала самим процесом читання, давала можливість

розумно і корисно проводити свій вільний час. Як тільки цю просту істину було

сприйнято суспільством, народні бібліотеки і читальні стали відкриватися

систематично, привертаючи до себе увагу земств, міських органів

самоуправління, освітніх товариств та приватних осіб.

Перше дослідження народних бібліотек, яке було проведене земством,

відноситься до 1907 р90. Його було проведено через рік після прийняття

рішення губернського та уїздних земств прийняти народно-бібліотечну справу

до земського відома91. З цього часу земство займалося підготовкою до ведення

бібліотечної справи, опрацюванням даних зі стану та кількості бібліотек.

Губернське земське зібрання передбачувало в інтересах планомірного розвитку

бібліотечної справи видавати щорічні статистичні огляди стану народних

бібліотек у губернії. З цією метою губернське зібрання встановило форму

річної звітності по народних бібліотеках, згідно з якою земські управи повинні

були надавати звіти своїм уїздним управам92. Саме ці звіти, які складалися 1908

– 1918 рр. слугують дослідницьким матеріалом для розгляду стану, діяльності і

особливостей народних бібліотек.

«…Незаможне населення… може виділяти на придбання книг нікчемні

копійки, до того ж, придбає їх в книгонош, а у кращому випадку – у дрібних

крамничках, а ці джерела (книг), як відомо, мало стурбовані про гідний підбір

свого товару, прагнучи лише привернення покупця… заманливими заголовками

лубкових видань»93. Вважаючи «такого роду літературу» (лубок) «придатною


91 Там само. – С. 6.

92 Там само. – С. 6 – 7.

93 Там само. – С. 6 – 7.

31

хіба що для збереження одного лиш механізму читання»94, земства активно

вдалися до бібліотечної справи.

Земські бібліотеки здійснювали видачу книг без залогу та будь-якої

плати95 всім місцевим жителям, починаючи з семи років. Бібліотеки

функціонували як в будні, так і в святкові дні, протягом трьох годин, з 1

вересня до 1 травня.

Слід додати, що народними бібліотеками, звичайно, не вичерпувалися всі

джерела отримання книг міською людністю. За правилами, для видачі у

народних бібліотеках могли бути використані учнівські та вчительські

бібліотеки початкових шкіл Міністерства народної освіти. І, дійсно, можливість

використання шкільних книг широко перетворювалася у практику96. Звичайно,

при цьому, за кількістю та якістю книг пришкільні бібліотеки значно

поступалися земським. Таким чином, значну частину шкільних та земських

бібліотек слід вважати «змішаною».

Народні бібліотеки могли бути відкриті на основі «Загальних правил про

публічні бібліотеки»97, або в силу «Правил про народні бібліотеки Міністерства

народної освіти»98. Таким чином, існувало два основні типи бібліотек. При

чому, в контексті нашого дослідження, цікавим є той момент, що читання книг

у бібліотеках Міністерства допускалося лише на дому (абонемент), в той час як

публічні бібліотеки мали можливість влаштовувати загальні читання. Крім

того, до 1905 р. цензурний нагляд за публічними бібліотеками був менш

суворим99.

Приміщення бібліотеки є важливою складовою культури читання. Воно

формує загальне відношення до процесу читання, обстановку, в якій

відбувається процес сприйняття. Крім того, зручне та просторе приміщення дає

94 Там само. – С. 6 – 7.


96 Там само. – С. 42.

97 Там само. – С. 42.

98 Там само. – С. 48.

99 Там само. – С. 44.

32

змогу правильно і систематично розмістити книжковий матеріал та легко

знаходити потрібні книги, та навпаки – у тісному та погано освітленому

приміщенні витрачається багато зайвих зусиль. До того ж, тіснота приміщень,

завжди пов’язана з непристосованістю книгосховищ, наслідком чого стає

передчасне «старіння» книг, їхня «зачитаність». Слід сказати, що певний час

закон зобов’язував земства при поданні на відкриття бібліотеки вказувати

можливість надання спеціального приміщення. Однак, з часом, цей закон було

скасовано з метою не перешкоджати його вимогами відкриттю нових

бібліотек100. Загалом, у Харківській губернії лише 37 % бібліотек було

забезпечено окремим приміщенням101.

Таким чином, при школах різного типу знаходилося 64% народних

бібліотек. 18% ділили приміщення з волосними та сільськими правліннями.

Окремі квартири винаймали 7%. Різного роду чайні-читальні Товариства

тверезості займали 4%. Спеціалізованими приміщеннями було забезпечено

лише 1% бібліотек, в той час як окремими будівлями, відведеними під

книгосховища та читальні зали було забезпечено 1,4% бібліотек для народу.

Слід відмітити, що приблизно з 1907 р. ситуація стала змінюватися на краще

майже повсюдно: бібліотеки скрізь почали відділяти від школи, що свідчило

про нове відношення до бібліотеки – як до самостійної установи, із власними

цілями і завданнями102.

Щодо культури читання в бібліотеках, які знаходилися при школах, то

тут ми можемо виділити наступні характерні риси. Бібліотека, яка

розміщувалася при школі, хоча б навіть маючи окреме приміщення, все ж,

потрапляла у залежність від шкільного режиму. Важко, або навіть майже

неможливо було організувати в цьому випадку видачу книг в години шкільних

занять, без ризику нанести шкоду правильності останніх. Про відкриття

читалень в таких умовах, звісно, не доводилося й мріяти103. Між тим у ранковий


101 Там само. – С. 64.

102 Там само. – С. 64.


33

час, особливо, якщо прийняти до уваги той факт, що бібліотеки функціонували

головним чином восени та взимку, бібліотека та школа заважали одна одній.

Бібліотеки розміщувались безпосередньо у класних кімнатах, у коридорах, в

учительській, у квартирі вчителя104. Взагалі, народні бібліотеки були досить

дорогими в організації – тому і доводилося їм «паразитувати» на вже готових,

але не призначених для читання приміщеннях, займали «куток». Література

стосовно народних бібліотек щодо їхнього стану якнайчастіше використовую

епітет «тіснилися»105. Звісно, що таке розміщення бібліотек аж ніяк не

підкреслювало їхньої значущості, а навпаки – семантично і просторово

«прив’язувало» до ментальної території, яка належала у сприйнятті – школі.

Середньостатистична бібліотека являла собою квадратну кімнату,

довжиною близька 7 аршин та 4,5 аршин заввишки106. В Харкові висота

бібліотечних приміщень дорівнювала 5 аршинам107. Середня площа становила

30 кв. аршин. Спираючись лише не суб’єктивні оцінки завідувачів бібліотек, ми

можемо судити, що у своїй більшості бібліотечні приміщення буле добре або

задовільно освітлені108. Однак, зазвичай бібліотечне приміщення мало 2 – 3

вікна, до того ж – невеликої площ, що не є достатнім. До цього ж, відомо, що

лампи використовувалися дуже широко109, що певною мірою ілюструє

справжню якість освітлення. Суб’єктивність у відношенні до освітленості у

даному випадку пояснюється тим, що пересічне дешеве житло мало ще гірші

умови. Не були рідкістю холодні та тісні приміщення, в яких доводилося

зберігати та використовувати літературу110. Зустрічалися бібліотеки із земляною

підлогою, в Харківській губернії доля таких бібліотечних приміщень становила

17%. Частина бібліотечного приміщення завжди зайнята шафами і полицями.

104 Там само. – С. 29.

105 Там само. – С. 30.

106 Там само. – С. 30.

107 Там само. – С. 30.

108 Там само. – С. 30.

109 Там само. – С. 31.


34

Виходячи з цього, бібліотечні приміщення не можна було назвати просторими.

Повітря в них вистачало для комфортного перебування максимум 10 – 15

осіб111, за тієї умови, що в середньому однією такою бібліотекою користувалися

дві – три тисячі абонентів. Тобто, бібліотеки і читальні за рідкими винятками,

не могли бути використані як клуби, або місця, де можна було б зібратися для

задоволення потреб у спілкуванні.

Інвентар більшості харківських бібліотек був банально простим. До нього

входили шафи або полиці для книг, столи, сидіння і стільці для відвідувачів та

службового персоналу. Переважно книги зберігалися у шафах, подекуди – на

полицях, а в одній бібліотеці – на підлозі112. Відомо, що вмістилищем знань

могла виступати також «якась чудернацька шафа-сховище, стінки якої було

виготовлено з металевої сітки»113. Загалом кількість шаф, які майже повсюдно

визначалися, як тісні, у одній бібліотеці не перевищувала однієї – двох. Слід

відзначити, що гідне влаштування бібліотечних приміщень неможливе, якщо

шафи тісні. Тиснява у книжкових шафах веде до затискання книг, що завдає їм

шкоди. Більше половини бібліотек скаржилися на нестачу інвентарів.

Найчастіше персонал звертався із проханням про придбання ламп та столів114.

У земських бібліотеках Харкова дослідники відмічали тенденцію до

зниження кількості жінок серед абонементів бібліотек по досягненню ними

повноліття115.

Вивчення організації та діяльності бібліотек не буде повним, якщо не

торкнутися питання про літературу, яку читали в цих бібліотеках. Перш за все,

слід відмітити, що найбільш читаними в усіх без виключення бібліотеках були

книги з відділу белетристики. Про цікавість робітників до белетристики

свідчать звіти Харківської публічної бібліотеки, а точніше однієї її філії,

контингент якої складали переважно працівники паровозобудівного заводу.

111 Там само. – С. 29.

112 Там само. – С. 29.

113 Там само. – С. 30.

114 Там само. – С. 30.


35

75% книговидачі складали книги «вишуканої» літератури. Також широким

попитом користувалися твори на історичну тематику, наукова література з

суспільно – економічних питань116. Бібліотекарі відмічали, що

найрозвиненішими навички читання та звички до постійного читання були у

працівників типографій, наборщиків, заводських службовців. Так звана

«робітнича інтелігенція» охоче читала Шекспіра і Гете117. Таким чином,

незважаючи на витрату часу і праці, матеріальні розтрати – читачі

продовжували відвідувати бібліотеки та публічні читання. Враховуючи важкі

умови життя, цей факт свідчив про неабияке прагнення до самоосвіти118.

Розділ ІІ

Читання в індустріальну епоху: спроби інтерпретації читацького

сприйняття.

1. Інтелігентні просвітителі та «ці люди»: трагедія боротьби з

непереборною безоднею.

«Історія літератури не є тільки історією виникнення ідей, історією

письменників та їхніх творів – але й історія читачів цих творів»119. «Ніщо не

характеризує стан суспільного розвою, суспільної культури, як рівень читацької

116 Там само. – С. 51.

117 Там само. – С. 51.

118 Кизченко В.И. Культурный облик пролетариата Украины в период империализма. – К., 1990. – С. 173.

119 Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике., Т. 1. – М., 1975. – С. 35.

36

публіки у даний історичний час… У читачі, так би мовити, віддзеркалюється

суспільне життя, як у краплині води знаходить свій відбиток, оточуюче

середовище». За настроєм читачів ми маємо можливість у декотрій мірі судити

про настрій середовища. Прагнення та тривоги суспільства миттю знаходять

відбиття у виборі книг. Якщо починає непокоїти те чи інше питання, читачі

одразу ж починають шукати з існуючих книг такі, що на даний момент можуть

їх задовольнити. Історія читацької аудиторії – одна з найцікавіших і яскравих

сторінок з історії суспільного розвитку»120. «Російський читач, і сірий і напів-

культурний, і навіть найінтелігентніший – залишається іксом. За останні роки і

суспільство і друк… більше цікавилися читачем з народу… (різного роду

товариства)… збирають відомості про те, що він читає і як він читає, які книги

відповідають його потребам і чому, яким чином потрібно складати науково –

популярні книжки, щоб з боку народного читача зустріти добре вітання, бути

зрозумілими, а головне – цікавими. Яким чином повинно бути організоване

розповсюдження добрих книжок у народному середовищі… Дослідження

читача з народу продемонструвало, наприклад, що ніякої особливої

белетристики для нього не потрібно, що змішування літератури народної і

дитячої - … помилка121». Під «читачем за народу» Рубакін мав на увазі «читачів

із селян, робітників та солдатів122». При складанні власного опису російського

читача Рубакін користувався спеціальною програмою-досвідом власної

розробки. Він отримав відповіді на свій соціо-бібліографічний опит від 458

учасників, які були представлені вчителями, молодшим медичним персоналом,

фабричними працівниками, селянами, та «різними особами, що приймають

питання народної освіти близько до серця123». Більшість опитуваних походили з

губернських міст, повітових, заштатних, залізничних станцій та дрібних

містечок124.

120 Там само. - С. 35

121Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике., Т. 1. – М., 1975. – – С. 37.

122 Там само. – С. 38.

123 Там само – С. 38.

124 Там само. – С. 39.

37

Для дослідження «читача з народу», загалом, маловідомого інтелігенції,

Рубакін запропонував не масовий, а індивідуальний підхід, в першу чергу з

огляду на особливості джерельної бази, небагатої, на його думку, на необхідну

кількість даних про нього125. «Для одних читач з народу являється в образі

гончарівського слуги, іншим – у вигляді сивого на четника, розкольника…126».

На думку Мартіна Лайонса, діяльність публічних абонементних бібліотек

була направлена на вирішення перш за все політичних завдань127. Великої уваги

на заході приділяли питанням філантропії. Подібно до заводських шкіл,

публічні бібліотеки слугували засобом соціального контролю, за допомогою

якого «розумова еліта» нових читачів залучалася до цінностей, які сповідували

представники правлячого класу128.

Х. Д. Алчевська, відома просвітителька, протягом п'ятдесяти років

займалася педагогічною й літературною діяльністю. Маючи у своєму

розпорядженні необхідні засоби, вона відкрила в Харкові приватну недільну

школу для незаможних жителів міста (вік учнів становив - від 9 до 40 років) і

разом зі своїми помічницями протягом декількох років вела спостереження за

читанням учнів у цій школі. Учительки влаштовували бібліотеки й

пропонували читачам переказувати зміст прочитаного, записували ці перекази

й відгуки про книги, проводили невеликі публічні читання вголос. У місті

слухачами найчастіше були учениці недільної школи, різного віку, переважно

молоді дівчини: прислуги, домогосподарки, майже всі селянського й

міщанського походження. Читали здебільшого книги, написані спеціально для

народу. Читці прагнули якнайдетальніше записати свої враження про те, як

проходило читання, і зафіксувати реакцію слухачів, а також відтворити їхні

висловлення. Передбачалося, виявляючи відношення читачів і слухачів до тих

125 Там само. – С . 94.126 Там само. – С. 94.127 Лайонс М. Новые читатели в XIX в.: женщины, дети, рабочие // История чтения в западном мире от

Античности до наших дней. – М., 2008. – С. 439.128 Лайонс М. Новые читатели в XIX в.: женщины, дети, рабочие // История чтения в западном мире от

Античности до наших дней. – М., 2008. – С. 426.

38

або інших книг, скласти для видавців і вчителів анотовані рекомендаційні

списки літератури для народу. Плодом цієї роботи стали, три об’ємних томи,

об'єднані загальною назвою «Що читати народу? Критичний покажчик книг

для народного й дитячого читання». Це тритомне видання ми залучаємо як

джерело для характеристики «народного читача» кінця XIX в – початку ХХ ст.

Цінність і навіть унікальність цього джерела визначається тим, що його

матеріали дозволяють судити не тільки про те, які книги і як читали в

народному середовищі, але й про те, як вони сприймалися народними

читачами. Покажчик побудований у такий спосіб: кожна книга, що

рекомендована для читання, представлена бібліографічним описом, коротким

викладом змісту й думкою рецензента. Потім треба запис переказу змісту книги

читачами, або відповідей на питання вчительки. Надавалося значення

справжнім словам і вираженням слухачів, автори намагалися помістити їх у

книзі в повній недоторканності. Робота «Що читати народу», яка була

призначена в першу чергу для використання в якості рекомендованого

каталогу, містила низку на перший погляд другорядних, але насправді

надзвичайно важливих елементів. Це пов’язане з тим, що покажчик містить

системну обробку щоденників, які вели вчителі шкіл та бібліотечні

працівники129. «Відгуки читачів про книги йшли нерідко урозріз із тим, що

думала про неї вчителька. Однак, нам здавалося вкрай важливим помічати що є

доступним розумінню народу, що він думає з тих чи інших питань130».

Безпосередньо спостереження за читанням проводилося під керівництвом

Алчевської, в чотирьох школах Товариства грамотності та бібліотеках при цих

школах, а також у Недільній жіночій школі131. «Не всі вчительки дотримувалися

докладних записів про переказ учнями прочитаного – деякі віддавали перевагу

тому, щоб записати коротке резюме. Крім відгуків, записаних вчителями, маємо

ми в роботі Алчевської також письмові відгуки самих читачів. «Не беручись

129 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб., 1884. – С.

536.130 Там само. – С. 536 – 539.

131 Там само. – С. 539.

39

вирішувати – писала просвітителька, - котрі з них являють більший інтерес,

котрі – є більш типовими, віддаємо ми перевагу писемній передачі

(транскрипції – С. Б.) усного переказу. Крім того, існує ступінь підготовки, при

якій учень читає досить добре, а пише вельми погано, не маючи змоги

висловити свої думки про твір письмово…132». З цієї причини не будемо ми

приводити докладно відгуки, власне, читацькі, обмежуючись лише їхньою

інтерпретацією та відзначенням головних рис.

Першими книгами, що потрапляли до рук грамотних простолюдинів

минулого, були звичайно, книги релігійні, «божественні» - молитовники,

псалтир, книжки духовно-морального змісту, найбільш популярними були

житія святих, де була якщо не цікава, то у всякому разі зворушлива фабула. Ці

книжки дбайливо зберігалися в селянських хатах й іноді їм навіть приписували

містичні властивості. Однак надзвичайною популярністю серед читачів

користувалися й численні лубочні книжки світського змісту. У періодичній

пресі розгорнулася дискусія про народне читання, головний зміст якої

становила проблема «лубочної нісенітниці». «Просвітителі» з інтелігенції

народницького напрямку вважали за необхідне замінити її книгами,

написаними й виданими спеціально «для народу». Такі книги вже почали

з'являтися на книжковому ринку, і із приводу перших такого роду творів,

випущених видавництвом «Суспільна користь», в 1865 р. у журналі «Сучасник»

більшу статтю "Російська література. Народні книги" опублікував О. Н Пипін.

Це було один з перших публічних виступів представників інтелігенції по

проблемі народного читання в Росії. Пипін звернув увагу на те, що в народу

давно є улюблені книги, «ті, що мають свою величезну популярність, іноді

дуже давні, дуже нерідко дивні або навіть безглузді, але проте люб'язні своєму

читаючому миру. «Бова-Королевич», «Мілорд Геор», й ін. - це «народна

література», що виникала сама по собі, зусиллями народних грамотіїв, без

усякої участі утворених станів і літератури вищого класу. Виявилося, що в

XVII сторіччі, у століття Корнеля й Расіна, у століття розквіту класицизму

132 Там само. – С. 539.

40

простий люд у Франції задовольнявся «уцілілими від Середніх віків

лицарськими романами, астрологічними фокусами й церковними легендами».

Минув XVIII століття - вік Освіти, прогриміла революція, але й в 50-х рр. XIX

в. у Франції народний смак залишався як і раніше нерухомим. По суті, і в Росії

т же саме, затверджував Пипін: лубочні книжки необхідні простому читачеві й

тому мають безсумнівну цінність. Нові книги, говорив він, написані спеціально

«для народу» авторами з «вищих класів», що вважають потрібним подбати про

«розвиток маси», вже з'явилися в коробах у рознощиків, вони коштують

дешевше лубочних книжок, але в популярності своєї не йдуть ні в яке

порівняння з останніми. Укладачам новітніх книг «для народу» варто ставитися

до лубочної літератури з усім необхідною увагою, придивляючись до тих

поглядів і потреб, які виявляються в народній масі. Більшості новітніх

просвітителів другої половини XIX сторіччя точка зору О. Н. Пипінабула

чужою. Тим часом, його думка напрочуд сучасна й збігається з думкою

сучасних дослідників. У Росії паралельно починається з XVIII в. динамічному

розвитку «високої» літератури йде окрема історія масової літератури.

Стійкість масового смаку, затверджує, ґрунтуючись на ідеях В. Я.

Проппа, Н. Зоркая, визначається тим, що в кожній людині незмінно живе в тих

або інших масштабах і формах певний «вихідний», первісний смак, що

відповідає масовому. В основі його - стійкі структури, живі з архаїчних часів,

стародавні константи прихильностей і переваг, архетипи фольклорного

сприйняття. Незмінне збереження цих структур у будь-якій читацькій

свідомості й пояснює, очевидно, успіх масової літератури взагалі й довголіття

лубочних книжок, зокрема.

Тим часом численні учасники дискусії із проблем народного читання

говорили про «лубочну нісенітницю» з подивом й обуренням, пояснюючи її

успіх недоліком «справжніх книг для народу» і невмінням серйозних видавців

організувати збут своєї продукції. На початку 90-х рр. у книжкових крамницях

Ситіна налічувалося близько 580 назв лубочних книжок, причому тиражам і

числу перевидань могли б позаздрити й сучасні автори. Це викликало гнів

41

інтелігентних критиків. Народ, стверджували вони, давно переріс низькопробну

і може сприйняти кращі добутки російських і західних класиків, а також

серйозної наукової книги, якщо все це пристосувати до рівня його розуміння.

Зайнятися цією справою - святий борг освічених російських людей. Але

насамперед було потрібно вивчити стан «народного читання». В записах

Алчевської ми зіштовхуємося з тим, що можна назвати «культурною

розбіжністю», - абсолютною розбіжністю в сприйнятті книги «народними

читачами» і прагнучими просвітити їх, прищепити їм добротний смак,

прилучити до високої російської літератури. Однак, такого роду інциденти

нічого не міняли в намірах і діях Алчевської та її помічниць. Описане в записах

Алчевської сприйняття слухачами різних літературних творів дозволяє

поставити проблему «культурних розбіжностей». В першому томі Покажчика

було поміщено статтю «Островський у застосуванні до читання в народі», де

порозумівалося, чому складачки рекомендують для «народного читання» п'єси

чудового драматурга: по змісту всі вони доступні простим людям, оскільки в

них зображене «повсякденне життя», і герої цих п'єс - люди із середніх і

нижчих класів; мова цих людей - мова «повсякденного російського життя» -

зрозуміла «простим» читачам, а драматична розмовна форма легко

сприймається при самостійному читанні й при читанні вголос.

У реакції слухачів на заключні сцени з драматичних творів

Островського виявилася одна з найцікавіших особливостей їхнього сприйняття.

Вони, як пише Алчевська, «ставилися безпосередньо до того, що відбувається в

них на очах і жили сьогоденням». Алчевській вдалося віднайти, що найбільш

глибокі, важливі, ризикнемо сказати, «базові», «позачасові» людські почуття

(хоча й тут, цілком ймовірно, існували розходження) виявлялися загальними в

селян й інтелігентний людей; характерно також, що увага селян незмінно

приветали сильні страсті. Деякі слухачі могли бути підготовлені до цьому

лубочними книжками, побудованими цілком і повністю на описі сильних

почуттів і страстей.

42

Однак у розумінні проблем повсякденного життя, в оцінці моральних

якостей, що проявляються в них, ціннісних критеріїв, особливостей

поводження думки вчительки досить істотно розходилися із селянськими

слухачами. Не слід упускати з виду й та обставина, що в сугубо "міських"

п'єсах, до якимсь ставиться "Бідна наречена", багатьох дрібних деталей життя й

поводження діючих осіб селяни адекватно зрозуміти не могли.

Використане нами джерело не дозволяє, звичайно, зробити скільки-

небудь масштабні висновки щодо світосприймання селянських слухачів.

«Недоторканність» висловлень, про яку дійсно дуже піклувалася Алчевська у

відповідності зі своїм наміром «усвідомити світогляд слухачів», не могла не

бути все-таки відносною. Чи варто говорити про те, що інтерпретація, хоча б

мимовільна, при записі без магнітофона живої мови читача або слухача

неминуча? На думку Оболенської, «матеріали Покажчика «Що читати народу?»

більше дають для розуміння позиції його укладачів…». Читання Х. Д.

Алчевської для більшості постійних її слухачів були першим знайомством з

більш-менш серйозними книгами світського змісту, для багатьох - взагалі із

книгами. Процес читання був для них актом живого спілкування із читцем,

один з одним і не в останню чергу - з героями книг. Слухачі постійно

переривали читання своїми коментарями, поясненнями, зверненими до тих, хто

чогось не зрозумів, що іноді ведуть їх убік від тексту, що читає, порию майже

вступали в діалог з героями, майже що брали участь у дії, що розігрується в

п'єсі. Що стосується селянських слухачів, то впадає в око жвавість їхньої

реакції, значною мірою що визначається, як видно, умовами сприйняття -

усним мовленням читця. Спробуємо все ж, спираючись на записи Алчевської

про читання п'єс Островського, і на інші матеріали про народне читання

зробити кілька спостережень відносно відображення в записах Алчевської й

інших харківських учительок ціннісних орієнтацій селян. Алчевську займало

питання про те, наскільки її підопічні перебувають під владою марновірств.

Вона помітила, що розповіді про чаклунів, відьом і примар викликають досить

часто недовірливе відношення. Люди сміються й іронізують, визнаючи, що в

43

подібних вигадках багато вигаданого. Разом з тим у глибині душі вони,

очевидно, вірять в існування якихось темних сил. Слухачі не звернули уваги на

одну з головних ідей Островського - осуд «самодурства» і зіставлення його з

іншою системою моральних цінностей. Що можна витягти із записів

Алчевської відносно її власного відношення до розбіжностей у розумінні

образів і ситуацій у п'єсах А. Н. Островського? Вона сприймає їх досить

драматично як свідчення існування «безодні», що розділяє інтелігенцію й

«народ», і вся її діяльність переконливо свідчить про гаряче прагнення

перебороти цю «безодню». Вона з прикрістю помічає, що «буденне сіреньке

життя» простого народу вступає в протиріччя з «ідеалом, створеним

інтелігентною людиною», але розходження культурних страт, очевидно,

настільки істотно, що їй важко перебороти власне зневажливе нерозуміння тих,

хто перебуває на іншій стороні «безодні». «Ці люди» - так говорить вона про

селян, що слухають читання "Бідної нареченої" - співчувають ниттю бідної

чиновниці...». Тон цих слів Алчевської, що стає нам зненацька зарозумілим,

свідчить про те, що вона дивним чином не намагається вникнути в сутність

«розбіжностей», а лишень констатує їх.

Украй негативне теоретичне відношення Алчевської до лубочної

літератури й те, що, читаючи лубочну книжку й навіть переконуючись у її

незвичайному успіху в публіки, вона не намагається зрозуміти, у чому тут

справа, проникнути в природу інтересу до цієї літератури, говорить про те, що

«безодня» виявлялася непереборною не тільки внаслідок неосвіченості

"простого народу" і мала не тільки культурний, але й соціальний зміст.

Підвищення рівня грамотності в Росії, успіхи народного утворення, а потім і

становлення комунікативного суспільства, звичайно, змінювали й змінили

ситуацію, але культурна стратифікація збереглася й чи виявилася не більше

твердої, ніж стратифікація соціальна.

2. Новий зміст літератури: особливості рецепції.

44

Перш за все, слід чітко встановити соціально – психологічну природу

читання. Читач виступає перед нами в усій складності та багатогранності своєї

соціально – зумовленої особистості – зі своїми зацікавленнями, життєвим

досвідом, світоглядом, емоціональним складом, характером, цілями. В кожної

книги, при цьому – може бути не один складний багатомірний читач, а їхня

сукупність, соціальний колектив, певна страта. На думку Вальдгарда, книга

функціонує таким чином, що вибирає собі відповідну групу читачів133.

Розуміння - це декодування повідомлення і його «з'ясування», тобто

вбудовування у свій досвід. Для розуміння необхідні дві умови. Перша - знання

відповідного кола понять, граматичних правил мови. Спершу сприймається

загальна думка висловлення, а вже потім іде розшифровка слів і фраз, а не

навпаки. Процес розуміння дуже складний. На перших етапах сприйняття

повідомлення виникають гіпотези про його зміст, тобто йде пошук змісту, вибір

з ряду альтернатив. Сприйняття починається з окремих слів і фраз тільки якщо

йде робота з погано знайомою мовою. У звичайному випадку, коли сприйняття

йде рідною мовою розуміння окремих слів і фраз - процес допоміжний. Акт

розуміння - це розшифровка всього повідомлення в цілому. Це завжди пошук

контексту (мовного, ситуаційного). Вільних від контексту елементів

висловлення просто немає. Контекст надає словам і фразам у висловленні

конкретне значення. Друге - знання базисних семантичних структур або

глибинних синтаксичних структур, які лежать в основі кожного компонента

висловлення й виражають емоційні або логічні системи відносин. Повне

розуміння кожної складової частини повідомлення може бути забезпечено

тільки за допомогою переходу від поверхневих граматичних структур до

базисних, глибинних134. Мало зрозуміти безпосереднє значення повідомлення.

Потрібно ще виділити внутрішній зміст, тобто здійснити складний перехід від

тексту до підтексту, до виділення того, у чому центральний, внутрішній зміст

повідомлення, щоб стали зрозумілі мотиви, що коштують за вчинками

133 Миронова М.В.Психология и социология чтения. – Ульяновск, 2003. – С. 8.

134 Там само. – С. 10.

45

описуваних у тексті осіб. Потрібно вміти абстрагуватися від зовнішнього змісту

й переходити на внутрішній рівень. Текст може бути прочитаний з різною

глибиною, і різні люди через це сприймають той самий текст по-різному.

Процес цього переходу від зовнішнього змісту до внутрішнього змісту

повідомлення - важливий і мало розроблений розділ психології. Розуміння

тексту – це розуміння внутрішнього змісту, підтексту, мотиву, що стоїть за

текстом. Є кілька складових, які впливають на процес розуміння. По перше, це

вплив змістів. Ціле повідомлення складається з окремих слів і фраз тільки

формально. Недостатньо зрозуміти зміст окремих фраз, щоб зрозуміти зміст

усього тексту. Фрази не ізольовані, кожна наступна несе в собі зміст

попередньої. Процес впливу змістів, об'єднання далеко віддалений друг від

друга елементів - спеціальна діяльність декодувальне повідомлення людини.

Особливо вона складна при роботі з більшими по обсязі текстами. Процес

розуміння тексту носить активний пошуковий характер. Чим більше практики,

тим швидше людина знаходить у тексті найважливіше й потрібне. У

письмовому тексті цьому допомагає рубрикація: заголовки, абзаци, відбиття,

виділення й т.д. Імовірнісний підхід до розуміння повідомлення. Складені

фрази розуміються легше, ніж підлеглі. Труднощі також залежать і від змісту

тексту – яку ймовірність має той або інший елемент тексту. Завжди з

підтекстом: вираження з переносним значенням; порівняння; прислів'я; байки.

Щоб правильно зрозуміти ці елементи, необхідно абстрагуватися від

зовнішнього змісту. Підтекст має місце в будь-якому художньому творі.

Поверхневе прочитання майже завжди недостатньо для розуміння. Залучення

читача в текст відбувається за рахунок існування в тексті «порожніх місць»:

автор може опустити важливу деталь, опис героя, не сформулювати висновок

їхньої описаної сцени й т.д. Це змушує читача домислювати, добудовувати,

доповнювати. Чим більше таких порожнеч, тим активніше діє читач135.

Художній твір по своїй суті є синтезом емоцій і переконання. Вплив й

оцінки твору мистецтва залежать від світоглядної спрямованості, ціннісної


46

орієнтації особистості. Якщо художній твір суперечить корінним цінностям

особистості, він не знайде відгуку, навіть якщо буде високої якості. Також

більшу роль у розумінні й прийнятті творчості автора грає подібний

соціальний, життєвий досвід читача й автора, відбитий у даному творі. На

сприйняття може впливати також й особистість автора: вік, стать,

національність; популярність, репутація, модність автора. Безпосереднє

сприйняття твору, тобто відтворення й переживання його образів. Розумові

процеси тут мають місце, але вони повинні підкорятися відтворенню образів і

не придушувати емоційності. Слова мають понятійне значення й образний

зміст. Письменник підбирає слова так, щоб у читача реалізувався образний

зміст слів. Якщо читач буде опиратися тільки на понятійне значення слів, твір

не буде для нього художнім. Сприйняття йде через читача, тобто через відбиття

тексту в його мозку. Образи тексту створюються на основі індивідуального

досвіду читача, тобто читацьке уявлення тексту завжди суб'єктивне. Міра

індивідуальності в читацьких поданнях залежить також і від особливостей

самого добутку, від задуму автора136. Одні автори більш жорстко визначають

змісти, даючи докладні описи, інших - менш жорстко, даючи читачеві

можливість фантазії. С первинними поданнями по асоціації виникають побічні,

вторинні подання або спогади, які сприяють більше особистісному

переживанню тексту. Сприйняття відбувається також і через емоційно-вольові

переживання читачів137. Переживання можуть бути трьох видів. Перші -

внутрішні вольові дії й переживання за героїв добутку. Звичайно читач приймає

точку зору героя, його проблеми й турботи й із цих позицій дивиться на події й

людей, зображуваних у добутку і їм самим відтворять через подання. У

результаті такого співпереживання читач осягає внутрішній мир героя, тобто

емоційно-вольові процеси тут служать засобом пізнання. Другий вид - особисті

читацькі емоційно-вольові реакції: читач сприймає твір і зі своєї точки зору, з

позиції своїх смаків, поглядів, світогляду. Одним персонажам читач співчуває,


137Там само. – С. 12.

47

інших він ненавидить і т.д. Третій вид - реакції, які викликаються сприйняттям

через добуток особистості автора: він подобається або не подобається, читача

влаштовують або не влаштовують його моральні, ідейні позиції й т.д. Всі ці три

види переживань співіснують і взаємозалежні. Але естетичне переживання й

виховний вплив добутку на читача можливо лише тоді, коли читач не

поглинається цілком переживаннями героїв, а зберігає й свою точку зору.

Сприйняття художнього твору починається із входження в текст. Воно

залежить від того, як у творі подано експозицію і від читача (зацікавленість,

темперамент, терпіння й т.д.). Входження виражається в тім, що читач перестає

сприймати розумом, підключаються емоції138.

Сам по собі процес читання завжди є процесом мислення даного читача,

пов’язаний з образністю та емоційним переживанням тексту. Для розуміння

книги, відмічає Вальдгард – читач повинен мати деякі попередні знання про ті

реальні явища, про які у ній йде мова139. Ці знання, у взаємодії одне з одним,

приводять до встановлення стійких відносин між собою, які являють нам

складніші інтелектуальні утворення.

Розуміння тексту – це розуміння внутрішнього змісту, підтексту, мотиву,

що стоїть за текстом. Є кілька складових, які впливають на процес розуміння.

По перше, це вплив змістів. Ціле повідомлення складається з окремих слів і

фраз тільки формально. Недостатньо зрозуміти зміст окремих фраз, щоб

зрозуміти зміст усього тексту. Фрази не ізольовані, кожна наступна несе в собі

зміст попередньої. Процес впливу змістів, об'єднання далеко віддалений друг

від друга елементів - спеціальна діяльність декодувальне повідомлення людини.

Особливо вона складна при роботі з більшими по обсязі текстами. Процес

розуміння тексту носить активний пошуковий характер. Чим більше практики,

тим швидше людина знаходить у тексті найважливіше й потрібне. У

письмовому тексті цьому допомагає рубрикація: заголовки, абзаци, відбиття,

виділення й т.д. Складені фрази розуміються легше, ніж підлеглі. Труднощі


139 Вальдгард С.Л. Очерки психологии чтения. – М.-Л., 1931. – С. 33.

48

також залежать і від змісту тексту – яку ймовірність має той або інший елемент

тексту. Завжди з підтекстом: вираження з переносним значенням; порівняння;

прислів'я; байки. Щоб правильно зрозуміти ці елементи, необхідно

абстрагуватися від зовнішнього змісту. Підтекст має місце в будь-якому

художньому творі. Поверхневе прочитання майже завжди недостатньо для

розуміння140.

Різний ступінь розуміння книги походить з двох причин: від ускладнень

формального порядку та від особливостей попередніх знань читача. Бувають

випадки, коли читачеві зрозумілі окремі фрази та навіть думки, однак

суправербальні зв’зки залишаються таємницею. Таку форму розуміння слід

називати частковим сприйняттям. Крім того, слід відмітити, що саме часткове

сприйняття є найширше розповсюдженою формою розуміння книг взагалі.

Залучення читача в текст відбувається за рахунок існування в тексті

«порожніх місць»: автор може опустити важливу деталь, опис героя, не

сформулювати висновок їхньої описаної сцени й т.д. Це змушує читача

домислювати, добудовувати, доповнювати. Чим більше таких порожнеч, тим

активніше діє читач. Читаючи книгу, людина сприймає не тільки те, що

закладене в ній автором. Він доповнює читання «сприйняттям від себе»: книга

збуджує у ньому певні спогади та емоції, тут діє принцип аперцепції –

враження, що їх отримує суб’єкт безпосередньо від книги доповнюються з його

попереднього змісту. Таким чином, ми можемо певною мірою погоджуватися з

думкою Рубакіна про те, що кожний читач сприймає книгу по-своєму, а різні

читачі сприймають одну й ту саму книгу абсолютно не ідентично141.

Методологічний принцип Рубакіна, згідно з яким в книги немає власного

змісту, бо останній створюється читачем, має право на існування. Подібної

думки дотримується і дослідник читання Мангуель Альберто: «продивляючись

текст, читач осягає його зміст дуже складним способом, який включає в себе

переоцінку тих значень, що вже були відомі, символічну систему умовностей,

140 Вальдгард С.Л. Очерки психологии чтения. – М.-Л., 1931. – С. 33.


49

ерудиції та досвіду читання текстів, особистого досвіду та смаку. Текст, який я

читаю, я наділяю емоціями, фізичними відчуттями, інтуїцією, душею і все це

залежить від того яким чином я став самим собою. Читачі прислуховуються до

тексту, вони створюють образи та вербальні метаморфози, генерують нові

змісти, при чому генерують їх найбільш потужно, коли виявляють зв’язок між

власним досвідом та знаннями та текстом… 142». Читання виявляється не

навичкою, не автоматичною дією, а процесом. Мангуель Альберто схиляється

до думки про те, що читання є перш за все процесом реконструкції. Тобто,

звертаючись до масового читача, ми маємо відмовляти йому у будь-яких сталих

настановах та традиціях екзегези та інтерпретації, окрім власного досвіду.

Масовий читач остаточно звільнив зміст книги, не зобов’язуючи власну

свідомість дотримуватися певних норм при сприйняті змісту.

«Символічно, - пише Альберто – читання асоціюється з іншими нашими

тілесними функціями, і щоб бути зрозумілим потребує метафор»143. Як не

дивно, найширше вживаними в історії були гастрономічні метафори. Їх

знайдемо ми і в Рубакіна, який визначає книжковий матеріал, як щось поживне,

набір страв, поживні ниви, а читачі в нього «поглинають без розбору всіляку

літературну травку, яка потрапляє на зуби…144», і в інших дослідників, які мали

справу з читанням, зокрема Алчевської, для якої читання – перш за все акт

соціального спротиву, чи дія проти емансипації, а читання може і повинно бути

лише серйозним ділом, справою життя. Для читача, який є предметом нашого

дослідження, також були свої метафори, перш за все, пов’язані з читанням

Святого Писання. Таким чином ми можемо визначити читання «круговою

метафорою»: «світ є книгою, у якому читач – літера у тексті світу145».

Щодо побутування в народі власної лубкової літератури, ми маємо

сказати, що читачам, яким відмовляють у праві на індивідуальність ніде більше

шукати своєї історії, крім як у літературі яку вони для себе створюють.

142 Мангуэль А. История чтения. – Екртеринбург, 2008. – С. 112.

143 Там само. – С. 168.


145 Мангуэль А. История чтения. – Екртеринбург, 2008. – С. 112.

50

Література, створена всередині і для потреб певної групи є зліпком стереотипів

цієї групи, моделлю її поведінки та світосприйняття. До такої літератури не

можна підходити з позицій загального літературознавства. З цієї точки зору

публічні читання Алчевської мали характер уособлення в фігурі читача, який

прочитував книгу перед широким загалом – гіпотетичного конгломерату всіх

слухачів, який навчає усіх як слід читати. Цей момент давав можливість

яскраво продемонструвати дистанцію і формалізм, від якого так намагалася

відійти Алчевська.

Історія читання в індустріальну епоху є ніщо інше, як історія процесу

вибору стратегії інтелектуальної діяльності представників всіх верств

населення, кожна з яких є апріорі вільною у виборі матеріалу і засобів. Кожна

верства має свій розсуд і розум. «Читач з народу», якого нерідко називали в

колах обтяженої філантропією напівбуржуазної інтелігенції, «великою

дитиною», також мислив самостійно і свідомо146. Читанню у індивідуальному

розвитку відводилося центральне місце. На заході, робітники – автори

мемуарів, дають у них майже повну картину тієї літератури, яка направляла їх у

житті, описували програми, якими керувались у читанні. Сумлінний пошук та

вилучення знань відігравали головну в досягненні інтелектуальної свободи147.

З нашої точки зору найбільш доцільно було б приводити інтерпретацію

таким чином: читання класичного твору та читання лубочної кальки з нього.

Такий підхід за наявності необхідних джерел дозволяє дослідити процеси

рефлексії на прикладі оригінального твору та саморефлексії – на прикладі

лубочних підробок, які є переробкою класики тим самим культурним

середовищем, в якому вони побутували. Як відомо, просвітителі, у тому числі

й Х. Д. Алчевська ставили однієї зі своїх завдань боротися з нею, шляхом

заміщення такого роду низькосортних творів - добутками більше гідними, на

їхню думку, звання літературних. Чимало відомих дослідників літератури,

наприкінці XIX століття робили успішні спроби розібратися в «лубочній 146 Лайонс М. Новые читатели в XIX в.: женщины, дети, рабочие // История чтения в западном мире от

Античности до наших дней. – М., 2008. – C. 419.147 Там само. – С. 433.

51

книжці». Лубок, зародився ще в дописьменній культурі, у безпосереднім

спорідненні з вертепом, народним театром і фольклором. Наприклад, відома

повість Гоголя «Ніс» є повним запозиченням з однойменної лубочної книжки.

Лубком спочатку називали низькоякісні картини, далеко не мистецьки виконані

на лубку (березовій корі), що зображували найчастіше карикатурно сцени

народного життя, головним чином комічні. Такі твори поширювалися в місцях

ярмаркової торгівлі коробейниками та офенями, коштували такі «картини»

надзвичайно дешево, їх могли дозволити собі найбідніші верстви населення.

Лубок мав, через цю особливість, дуже широку аудиторію. Поступово лубочні

книги ускладнювалися, через ріст грамотності в низовому середовищі міського

населення. Текст, з ХVIII століття, який доповнював зображення,

розширювався, досягав декількох сторінок. Читання лубочних книг стало

традицією, їх любили в народі, передавали в спадщину. Найчастіше, крім

Святого Писання (Нового й Старого Завіту), такі книги були єдиним, так

сказати, світським доповненням у бібліотеці «народного читача». Ця література

із часів Петра Великого перебувала також й у середовищі малограмотних

службовців, згодом, іноді, навіть дворян. Тобто лубок поширювався не там, де

його могли взяти задешево, але там, де в його «вульгарності й цинізмі»,

спрощеності, міфологічному, казковому характері потребували через свої

культурні потреби. У другій половині ХІХ століття виданням лубочних книжок

займався міщанин Ситін. Його книжки в Російській імперії, на відміну від

творів класиків, розходилися стотисячними тиражами. Лубочна книжка була

традицією, вона «жила» у народній свідомості, фігуруючи в повсякденному

житті у вигляді анекдотів і байок. Слухачі народних читань Алчевской не раз

згадували фрагменти лубочних сюжетів під час обговорення більше «високої»

літератури. Читання лубочних книг було значною частиною низової культури

читання148. Приводячи приклад надзвичайно чудернацьких фраз з лубочної

148 Рейтблат А. И. От Бовы к Бальмонту: Очерки по истории чтения в России во второй пол. XIX в. – М., 1991. –

С. 113.

52

книжки Миколи Зряхова «Битва росіян з кабардинцями»149, Алчевська говорить

про стиль її як смішний, високопарний, як про такий, що не в змозі розхитати

чиїсь нерви. Бажаючи перевірити, як відноситься народ до лубочної книжки,

Алчевська запросила до себе колишніх своїх учнів, віком 14 – 18 років і почала

читання «Битви»150. Перш за все стало відомо, що в народі такий «твір» існує у

декількох екземплярах – у декількох чоловіків, але вони настільки бережуть їх,

що перечитують їх іноді лише у власних сім’ях, а до рук нікому не дають. Слід

відмітити, що дехто зі старих погано відносився до світської літератури, стаючи

в опозицію до учнів. «Особливо недолюблюють ці ретрогради грамотних

дівчат» - відмічає Алчевська, - «і навіть прізвисько їм придумали – «читака»151.

Антипатії ці не розділяла молодь: дівчата, які закінчували курси Алчевської

легко виходили заміж, і чоловіки пишалися їхньою освітою152. Ми також

можемо згадати випадок, коли навіть прості епізоди лубочної книжки не

знаходили розуміння. Не міг бути сприйнятим контекст. Однак, на емоційному

рівні все було зрозумілим. «Звучав стогін, як над покійником. Що ж могло так

зворушити в цій книжці? Все ті ж шляхетні почуття відваги, мужності,

самопожертви, боротьби пристрасті з боргом – всі ті почуття, які зворушували в

усі часи кожне незачерствіле серце, кожну чуйну душу. Різниця тільки в тому,

що інтелігентна людина шукає рафінованої простоти та добірності мови, в той

час як малограмотний читач досі благоговіє перед карамзінським стилем, який

уявляється йому чимось прекрасним, піднесеним, зворушливим»153. До речі,

слід зазначити, що Алчевська досить позитивно відносилася до читання в

народі тих лубочних книжок, які не були цинічною підробкою класичних

149 Рейтблат А. И. Предыстория массового чтения в России (конец XIX - начало ХХ в.) // Чтение: проблемы и

разработки. – М., 1985. - С. 89-111.150 Там само. – С. 90.

151 Там само. – С. 90.

152 Рейтблат А. И. От Бовы к Бальмонту: Очерки по истории чтения в России во второй пол. XIX в. – М., 1991. –

С. 113.

153 Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского чтения., Т. 1. – СПб., – 1884. С.

556.

53

творів, або фольклору154. Прочитана перед аудиторією лубочна історія про

хороброго лицаря Францила Венеціана – викликала як зацікавлення, так і

нудьгу, а до кінця читання половина слухачів пішла «напитись води». Лубочна

повість про англійського мілорда Георга (не інакше, як «мілорда глупого» в

середовищі інтелігенції), сприймалася загалом з інтересом155. Наявність у книзі

казкових елементів, як то зачаровані замки, чарівники та смертоносні чари

створювала цій книжці певний шарм. Не зважаючи на те, що текст книги був

досить складним, а мову літературною можна було б назвати лише з великою

натяжкою. Текст повнився словами на кшталт «імажинація», «сентименти»,

«вояж», які не могли бути зрозумілими156. Тут ми маємо справу з тим, що

лакуни в тексті повністю закривалися емоційним сприйняттям сюжету. Зі слів

однієї дівчини стало відомо, що ця книга про Мілорда Георга є для неї цікавою

і вона хотіла колись її мати – і кучер Устим привіз їй цю книжку з Луганська, а

її брат, конторник, привозив собі її з рудника157. Блідий, хворобливий юнак

розповів про те, що переказ історії Мілорда Георга доводилося йому чути від

знайомого помічника телеграфіста. Посилаючись на релігійну екзальтованість,

юнак дійшов думки, що ця досить цинічна повість нагадує йому епізод з

Писання158. Живою, цікавою мовою було написано лубочну книжку, широко

відому в народі під прізвиськом «Гуак»159. Сюжет книжки закручується довкола

фантастичних пригод героїв: битви з драконом, перемоги на турнірі, пригодах у

зачарованому замку. Читачі так живо сприймали ці пригоди, що повністю

занурювалися у сюжет160. Один юнак, який не міг бути присутнім на

публічному читанні, оскільки був зайнятий роботою, настільки зацікавився, що

154 Там само. - С. 556.

155 Там само. - С. 556.

156 Там само. - С. 556.

157 Там само. - С. 557.

158 Там само. - С. 558.


563.160 Там само. - С. 563.

54

вчителька надсилала йому книгу в поле161. У полі, всі сто сорок дві сторінки

були прочитані за кілька годин162. Зі слів дівчини стало відомо, що частину

«Гуака», подарував її батькові кондуктор, в той час, коли її батько служив

сторожем на залізниці163. По закінченні читання кілька голосів почали просити

взяти книгу додому для близьких. (Тут, однак, не зрозуміло, чи буде ця книга

прочитана родичами, чи її для них знову вголос прочитає учень – Б. С. ). Читати

книги видавали по черзі, при цьому, нерідко можна було почути прохання дати

книгу хоча б на один вечір, а дехто просив книгу на вихідні, бо в будній день не

мав часу читати164. Після прослуховування, книги, що сподобалися, учні

звичайно виписували додому, отчого про їх дізнавалися їх близькі й також їх

прочитували.

Цікавий випадок відбувся з ученицею, батько якої суворо забороняв їй

приносити із собою книги не духовного змісту. Книгу графа Толстого, однак,

він схвалив, порахувавши її теж «святою».

Нерідко читання перетікало в обговорення слухачами досить далеких від

змісту від змісту тексту тем. Але так виявлялося тільки на перший погляд.

Наприклад, при читанні в середовищі дорослих дівчат, 17 - 20 років оповідання

графа Толстого за назвою «Бог правду бачить, але нескоро скаже», видавництва

«Посередник», у якому згадується віщий сон, незабаром привів до

неможливості читати твір далі, тому що почалося обговорення власних «віщих»

снів слухачів165. Читання текстів, що містили елементи оповідання, пов'язані із

чарівництвом, гаданням, нечистою силою, викликало величезний інтерес

слухачів. Це свідчило про те, наскільки великою була в «сфері уявлюваного»,

людей, цілком сучасної епохи, міфологічна складова. Особливо рельєфно цей

міфологічний шар свідомості виявився під час прочитання книжки Павловича

161 Там само. - С. 563.

162 Там само. - С. 559.

163 Там само. - С. 559.

164 Там само. - С. 567.


563.

55

за назвою «Побут народів арійського племені в доісторичний час», у якій

приводилися описи язичницьких обрядів166. Тільки воно було прочитане, як

слухачі негайно згадали випадок з будівлею будинку десь на Холодній горі,

коли вже після того як на новому місці був відслужений молебень, хазяї по

стародавньому звичаї випустили сюди павука, що повинен був сплести

павутину. Павук очікувань не виправдав й справа зупинилося. Чи не є цей факт

одним із численних підтверджень того, що і язичеські й християнські традиції

живуть у нашій країні в тісному переплетенні, особливо в побуті, у

повсякденності, переживаючи всі соціальні катаклізми. Також з цих обговорень

стало відомо, що на Москалівці наприкінці, наприкінці ХІХ ст. жив старий,

який проти лихоманки рекомендував носити із собою павука в горіховій

шкарлупі. Читання такого роду книг відкривало в слухачах безодню у всіх

відносинах язичницьких вірувань. При чому, їхнє побутування можемо ми

зустріти скрізь, в усіх сферах життя, адже згадка про таємничі сили, залежно

від сюжету книгу, виявляла щоразу нові епізоди з власного життя читачів167.

Про готовність сприймати нові міфи свідчить крайній інтерес, виявлений

слухачами до легенд і казкових оповідань, що пришли із Західної Європи168.

Так, наприклад, прочитання казки «Ундіна», яка є частиною скандинавських

легенд, - це зворушлива історія про зраду любові дівчини - русалки, що

звернулася в струмок з холодною ключовою водою, довідавшись про зраду

коханого, викликало надзвичайний інтерес й участь слухачів169.

Щодо відношення до книги згадаємо і те, що книгу, яку читачі

отримували у подарунок, зазвичай обережно і з пошаною загортали в білу

чисту хустину170. Також ми можемо дізнатись про те, із книгою намагалися

бути дбайливими, сприймаючи її як цінність. Книгу, що зіпсувалася, читачі

166 Там само. - С. 559.

167 Там само. - С. 559.

168 Там само. - С. 559.


568.170 Там само. - С. 567.

56

самостійно ремонтували: підшивали, підклеювали, обертали білим папером.

Страждали в основному тільки краї сторінок, чорніючи від звички змочувати

пальці, перш, ніж перевернути сторінку171.

Карло Гінзбург, представник «мікроісторії», італійський дослідник

культури читання, що вивчав свідомість мірошника, відбиту в допитах

інквізиції, прийшов до висновку про те, що той мислив категоріями єретичної

літератури пізнього Відродження, які він сприйняв перекручено, з урахуванням

своїх власних уявлень про життя, обмежених роботою на млині. Допитливий

розум мірошника, його тяга до знання й упертість дозволили йому заповнити ті

місця тексту, які він не розумів, своїми «вставками», доступними його

розумінню. Ланцюжок такого роду «вставок» й являє собою шар, зріз його

індивідуального, особистого світогляду, світосприйняття172.

У своєму дослідженні ми звертали увагу саме на фрази, які не були

зрозумілі читачами, назвемо їх, як прийнято в сучасній науці, лакунами.

Вичленувати ці лакуни не становить великої праці, вони вже наведені в книзі

Алчевской. Виходячи з достатку лакун, що виявилися при переказі добутків

класиків, можна зробити висновок про те, що відвідувачі народних читань і

бібліотек бачили перед собою зовсім інший текст, але ніяк не той, котрий їм

зараховували, або який вони читали самі. При прочитанні «Записок з мертвого

будинку» Достоєвського, слухачами не були зрозумілі наступні фрази: гумор,

класичні, поетизувати, саркастично, аристократ. Багатьом коштувало

величезної праці відшукати зв'язок заголовка зі змістом. Залишалися

незрозумілими цілі речення, абзаци, що вимагають елементарної ерудиції. По

суті, ми маємо справу з тим явищем, коли літературний твір, нехай навіть

адаптоване для недосвідченого читача, функціонує по-іншому, неправильно.

Зміст і фабула тексту твору довільно мінялися залежно від того, яким був

рівень читача. Кожен читач вкладав у твір свій зміст настільки, наскільки його

мовні, розумові категорії, словниковий запас, не дозволяли йому осягти

171 Там само. - С. 567.

172 Гинзбург К. Сыр и черви. Картина мира одного мельника, жившего в XVI в. – М., 2000. – С. 14.

57

авторський задум. При чому, тут досвід читання не грав вирішальної ролі. На

курси Алчевської приходили «книголюби» з робітників, що прочитали сотні

книг. Але й вони при переказі тих чи інших творів «губили» значну частину

змісту, закодованого автором. З іншого боку, величезний вплив робив на

сприйняття творів соціальний досвід читача. Так, зміст філософської казки за

назвою «Два вечори», прочитаної серед різних вікових і соціальних категорій,

був розкритий тільки не дуже начитаною, але через те, що вона була

кравчинею, що постійно спілкується з освіченими людьми, дівчиною. Тобто,

що визначає в здатності читача правильно сприйняти авторську задум,

перебороти «лакуну» є не досвід ерудиції, але в першу чергу досвід

спілкування людини, її соціальний досвід, середовище, у якій проходив

розвиток особистості. До речі, тут наша думка збігається із висновком Рубакіна

про те, що літературний твір лише пробуджує в читачі ті елементи

світосприйняття, які вже були сформовані в нього. Цим, водночас пояснюється

і те, що нам властиво втрачати цікавість до раніше важливих для нас книг з

набуттям нового життєвого досвіду. Тобто, тут маємо ми справу з

функціонуванням наративу в процесі сприйняття. Дискурс твору, проекція

буття, створена автором, що спирався на ту чи іншу соціальну, та ба навіть

ментальну парадигму, діє подібно до матриці, крізь яку пропускає себе, свій

досвід читач. Особистий досвід може бути різним – соціальним, чуттєвим,

інтелектуальним. І лише ті сторони особистості читача реагують, яких твір

торкається на емоціональному, чуттєвому рівні, або на будь – якому іншому

рівні досвіду, який був, або якого людина прагне173. Особливості дискурсу

сприймалися завдяки сюжету загалом, стилю мовлення, словам – індикаторам.

Таким чином, якщо сюжет стосується життя «простого народу», бідняків, сиріт,

селян, - він буяє фразами із цього середовища. Такий наратив сприймається в

цілому правильно, лакуни заміняються читачем адекватно, тому що у своїй уяві

він може уявити, відтворити, пережити ту ситуацію, про яку йде мова в тексті.


568.

58

Коли ж мовлення заходить про пана, чиновника, зміст не сприймається – цьому

суперечить «соціальна парадигма» читача, при чому настільки сильно, що

нерідко траплялися нам навіть випадки свідомого психічного «блокування»

себе від впливу твору174.

Через ці вищеназвані особливості, очевидним є «метод» і спосіб

сприйняття літературних творів читачами з міських низів. Через брак

соціального досвіду, необхідного щоб зрозуміти текст, їм доводилося щосили

напружувати свою уяву й фантазію. Читачі народних бібліотек, поринали в

текст як у живий світ, сприймали його не як художній вимисел, а як реальність,

співчували героям від усього серця, не припускаючи, що перед ним вигадані

персонажі, ставилися до них як до реальних, живим людей і все, що

відбувалося з ними, сприймали як те, що відбувається «тут і зараз». Основною

особливістю культури читання в низовому міському середовищі було емоційне

сприйняття та соціальний досвід аудиторії. Читання, сприйняття було таким,

яким був досвід, яким була ментальність і культура: синтез, співіснування

домінуючих цінностей християнства та дохристиянських уявлень, конфлікти

міського та сільського стилю і способу життя, прагнення індивіду до змін свого

соціального статусу. До того ж, ми повинні виділяти ще й символічну складову

процесу. Більш повне сприйняття емоційно забарвлених літературних творів

читачами могло бути пов’язаним із тим, що з символікою відчуттів,

пристрасності читачі вже могли бути знайомі – беручі ці образ з бульварної

літератури, та навіть з власної повсякденності.

Варто сказати, що більше докладний аналіз із використанням методів

історії читання може послужити основою для створення «ментальної карти»

міського жителя, своєрідної й повноцінної картини його подань про світ у

цілому й свого місці в ньому.

174 Там само. – С. 560.

59

Висновки

У століття інформаційних технологій, читання залишається однією з

базових для людської цивілізації технологій, як сукупність видів діяльності,

пов'язаних з інтерпретацією знаків, встановленням значень і конструюванням

реальності. Культура читання, є основою парадигми нового напрямку в

історичній науці. Це поняття відображає процес, особливості, еволюцію

взаємодії читача й книги. У поле зору культури читання перебуває відношення

до книги, як до особливого предмета культури в цілому. У випадку збереження

відгуків і думок читачів про прочитану літературу, дослідник одержує

можливість безпосередньо довідатися про суб'єктивне сприйняття прочитаного.

На процес читання впливають соціальний стан читача, стать, вік,

національність, світогляд і ціннісні орієнтації, переконання, потреби,

мотивація, життєвий досвід, особливості психіки, ступінь й особливості

розвитку уяви й пам'яті, уваги й мислення. Ці фактори формують особливості

сприйняттю літератури. Читання, первинно було пов'язане із сакральною

сферою. В так званій традиційній культурі, воно мало відірваний від

повсякденності, ритуально – магічний характер. Читання було доступне

переважно соціальній верхівці та духовенству. Слід розрізнювати читання, як

60

технічне вміння і читання, як дію, яка має соціально-культурне навантаження і

статус.

Найбільш загальним соціальним процесом в Російській імпреріі у

визначений проміжок часу був перехід від традиційного сільського типу

існування до модернового, міського. Історичний досвід, разом з тим, свідчить,

що книга і читання взагалі, і особливо – читання, як повсякденне явище – є

характерною особливістю і водночас необхідним атрибутом міської

повсякденності. Таким чином, слід зробити висновок про те, що процеси

урбанізації тягнули за собою радикальну зміну в культурі читання: читання

позбувалося свого сакрального змісту і набувало рис повсякденності. Крім того,

лише у місті, яке пропонує за своєю суттю безліч конфліктуючих ментальних

елементів та взірців поведінки, можливе повноцінне функціонування культури

читання у традиційній формі циклу «автор – книгопродавець (бібліотека) –

читач».

Слід відзначити таку особливість «народного читання», як відсутність

психічної установки на книгу і читання у низових соціальних прошарках .

Згідно до класифікації, поданої Рейтблатом , можна виділити наступні типи

читання в Російській імперії за соціально-психологічними чинниками, станом

та мотивацією:

1) Читання, як ретранслятор соціального змісту для неграмотних.

2) Читання, як необхідний вид діяльності з огляду на вимоги соціального

статусу та ролі.

3) Читання, як вид діяльності, направленої, на реалізацію особистих

духовних потреб.

Також, слід відмітити, що читання мало на той час становий характер.

Там, де рівень грамотності не був високим, читання взагалі найчастіше

сприймалося з незгодою, із певним спротивом. Ця думка, висловлена

Рейтблатом , має, однак і деякі джерельні заперечення. Зокрема, у довіднику

Алчевської ми зустрічаємо відомості про вибірково – позитивне відношення до

літератури певного жанру серед представників найнижчої читацької аудиторії.

61

Крім того, серед нижчих верств населення читання світської літератури вже не

вважалося нікчемним, негідним зайняттям.

Розповсюдження змін у культурі читання, розширення кола читачів –

відбувалося не напряму, а через сітку станової ієрархії суспільства. Тобто,

«механізми міжстанової взаємодії ( з одного боку – значна замкненість та

специфічність станових структур, з іншого – поступове запозичення взірців

поводження і культурних норм нижчими станами – у вищих) створювали

найбільший вплив на характер розповсюдження книги у те чи інше соціальне

середовище . Специфіка читання низових верств населення у Російській імперії

полягала також і в тому, що розповсюдження книжної культури

прискорювалося діяльністю громадських та просвітніх організацій.

Взагалі, з огляду на вищезазначені особливості буття Російської імперії,

слушним було б виділяти окрему літературу для кожного соціального стану.

Ніби слідуючи становій стратифікації населення, література розподілилася на

наступні категорії: товстого і тонкого журналу, газетну, лубочну, та «літературу

для народу». Кожна література мала свою читацьку аудиторію, своїх

книгопродавців, власних авторів і стиль існування, - власну культуру читання і

вжитку .

У зв'язку з активним ростом з кінця XIX століття міст у Російській

імперії, міське середовище одержує нову культурну хвилю, у цьому випадку,

таку, що йшла від нижніх верств суспільства. В Харкові, читацька аудиторія

збільшувалася у першу чергу за рахунок носіїв не міської культури. У процесі

синтезу низової культури з урбаністичною, змінювалася культура читання в

місті в цілому. Виникають кола читання й своя література для кожної групи

читачів, згідно соціальної й інтелектуальної стратифікації суспільства.

Х. Д. Алчевською у Харкові були відкриті школи для тих жителів міста,

які прагнули до освіти, але не могли його одержати або продовжити іншим

способом. Для того щоб розкрити особливості побутових й інших умов, що

супроводжують процес читання, ми використали дані Комітету народних

читань Харківського суспільства грамотності й Звіти земств про стан народних

62

бібліотек. У школах кілька років велося дослідження читання. У першу чергу у

формі спостереження за процесом сприйняття літератури, бесід із читачами,

збором даних про них. Плодом цієї роботи стала праця Алчевської «Що читати

народу? Критичний покажчик книг для народного читання». Це видання ми

залучили як основне джерело для характеристики читачів. Цінність його

визначається тим, що наведені в ньому матеріали дозволяють судити про те, як

книги сприймалися читачами.

Після прослуховування в школі, книги, що сподобалися, учні виписували

додому, де про них дізнавалися їх близькі й також їх прочитували. Видача книг

додому була пов'язана, насамперед, з тим, що в Харкові лише 3 народні

бібліотеки з 71 мали читальні зали. В основному, народні бібліотеки,

розміщалися при нижчих навчальних закладах, деякі не мали окремих

приміщень і тулилися в «кутах». Література видавалася без застави й без

оплати. Одержати її можна було як у будні, так й у святкові дні з 1 вересня до 1

травня. Книги були невеликі за обсягом, тому прочитувалися швидко. Із

книгою звичайно намагалися звертатися дбайливо, сприймаючи її як цінність.

Книгу, що зіпсувалася, підшивали, підклеювали, обертали білим папером.

Однак, збитки від того, що книги не повертали, були великі. Від цього навіть

виникла практика добровільних внесків працівників шкіл і бібліотек з метою

компенсувати вартість втраченої літератури.

Читання текстів, що містили елементи оповідання, пов'язані із

чарівництвом, гаданням, нечистою силою, викликало величезний інтерес

слухачів. Про готовність сприймати нові міфи свідчить інтерес, виявлений

слухачами до легенд і казкових оповідань. Читання лубочних книг також було

значною частиною низової читацької культури. Залучення читача в текст,

відбувається за рахунок подолання «порожніх місць», лакун у творі. Це

змушувало інтерпретувати, домислювати, добудовувати й доповнювати

пропущене – коштами власного досвіду. У своєму дослідженні ми звертали

увагу на фрази й порожні місця, які не були зрозумілі читачами, або були

інтерпретовані неправильно, врозріз із задумом автора. На лакуни, у яких

63

закодоване в тексті авторське послання читачеві виявилося неможливо

розкрити. Так, наприклад, при прочитанні «Записок з мертвого дому»

Достоєвського, слухачами не були зрозумілі наступні фрази: гумор, класичні,

поетизувати, саркастично, аристократ. Зміст тексту довільно змінювалися

залежно від того, якої був сам читач. Кожний вкладав у інтерпретацію свій

перекручений зміст настільки, наскільки його словниковий запас, не дозволяв

йому осягти авторський задум. Виходячи з достатку лакун, що виявилися при

переказі творів класиків, можна зробити висновок про те, що відвідувачі

народних читань і бібліотек бачили перед собою текст, що дуже сильно

відрізнявся, від того, який був перед ними. Багатьом не вдавалося відшукати

навіть зв'язок заголовка зі змістом. Залишалися незрозумілими цілі пропозиції,

абзаци, що вимагали елементарної ерудиції. Досвід читання не грав

вирішальної ролі. «Книголюби» з робітників, що прочитали сотні книг, при

переказі тих або інших творів також «губили» значну частину змісту,

закодованого автором. Величезний вплив на сприйняття справляв в першу

чергу соціальний досвід читача. Визначальним в здатності правильно

сприйняти авторський задум, перебороти «лакуну» була не ерудиція, а в першу

чергу соціальний досвід. Через брак соціального досвіду, необхідного щоб

зрозуміти текст, читачам доводилося напружувати уяву й фантазію. Вони

поринали в текст, як у живий світ, сприймали його не як вигадку, а як власну

реальність.

Таким чином, на основі визначених джерел авторові вдалося встановити

зв’язок між соціальними явищами та культурними процесами в місті Харкові

наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст, шляхом залучення до аналізу визначених

джерел методів мікроісторії, історичної антропології, та історії читання. Спробу

інтерпретації читацького сприйняття слід вважати, однак, неповною. Необхідно

відмітити, що аналіз багатьох джерел був неповним, їхній інформаційний

потенціал не було використано в повній мірі. Крім того, такі групи джерел, як

поточна публіцистика, архівні матеріали – було використано епізодично, лише

для визначення джерельної бази теми, але не піддано дослідженню та власній

64

інтерпретації. Сама по собі тема культури читання залишається актуальною і

містить в собі ряд можливостей для більш глибокого вивчення.

Список джерел та літератури:

1. Абрамов Я. В. Хроника народных библиотек // Русская школа. – 1897. - №4 – С.

217 – 224.

2. Алчевская Х. Д. Чтение шведских и норвежских писателей в деревне и в

городе // Русское богатство. – 1903. - № 1. – С. 1 – 21.

3. Альбицкий П. Вопросы о народном образовании. – Казань, 1896. – 87 с.

4. Андреева Е. А. Какие книги читаются в воскресной школе // Частный почин в

деле народного образования. – М., 1894. – С. 319 – 334.

5. Ан-нский С. А.(Раппопорт С. А.) Очерки народной литературы. – Спб., 1894. –

149 с.

6. Арефьев В. Читатель народной газеты // Русское богатство. – 1898. - №12. – С.

16 – 40.

7. Астафьев П. Деревенский читатель // Жизнь. – 1898. - №35 – С. 253 – 262.

8. Астафьев П. К вопросу о народном чтении // Сборник Перм. Земства. – 1888. -

№5. – С. 169 – 171.

9. Астафьев П. Читающая публика в провинции // Жизнь. – 1898. - № 18. – С. 331 –

337.

65

10. Безобразов В. П. Народное хозяйство России. – СПб., 1882. – 303 с.

11. Белов Е. Что читает народ? // Гражданин. – 1873. - № 29. – С. 812 – 815.

12. Белоконский И. П. Съезд по вопросам внешкольного образования и разумных

развлечений в Харькове // Для нар. учителя. — 1915. — № 14. — С. 20—26.

13. Бобров А. А. Крестьянин и книга: (Из личных наблюдений за 27 лет труда на

пользу грамотного крестьянства, 1877 – 1905 гг. ). – Владимир, 1908. – 38 с.

14. Вахтеров В. П. Внешкольное образование народа. – М., 1896. – 372 С.

15. Венгеров С. А. Достоевский и его популярность в последние годы // Отклик. –

СПб., 1881.

16. Водовозов В. И. Что читать народу? // Вестник Европы. – 1886. - № 7. – С. 425

– 440.

17. Воронов И. К. Грамотность в связи с экономическими и культурными

условиями // Мартынов С. В. Современное положение русской деревни. –

Саратов, 1903.

18. Глинский Б. Б. Русский читатель и его книга. – СПб., 1900. – 224 с.

19. Горянская С. Ф. Первые бесплатные городские читальни в С. – Петербурге:

(Организация их и итоги деятельности за 1888 г.) // Русская мысль. – 1989. - №

10. – С. 86 – 89.

20. Громбах А. А. Народные библиотеки Московской губернии. – М., 1906. – 86 с.

21. Губернское совещание по внешкольному образованию в Харькове в июле 1916

г. // Школа и жизнь. — 1916. — № 32. — С. 7—8.

22. Дадонов В. «Русский манчестер» (Письмо об Иваново – Вознесенске) //

Русское богатство. – 1900. - № 12. – С. 46 – 67.

23. Девель В. Городские и сельские библиотеки и читальни для народа по

сведениям Петербургского комитета грамотности. – Спб., 1892. - 62 с.

24. Звягинцев Е. А. Из хроники народного образования // Вестн. воспитания. —

1915. — № 6. — С. 65—90.

25. Золотов В. А. Исследование крестьянской грамотности по деревням,

преимущественно Тверской губернии и частью Московской. – СПб., 1863. – 47

с.

66

26. Ивин И. С. О народно – лубочной литературе: К вопросу о том, что читает

народ: (Из наблюдения крестьянина над чтением в деревне) // Русское

обозрение. – 1893. - № 9. – С 242 – 260.

27. Клейнборт Л. М. К характеристике читателя из народа // Вестник знания. - № 1.

– С. 138 – 150.

28. Кого читает народ? // Петербургская газета. – 1909. - № 256.

29. Корф Н. Образовательный уровень взрослых грамотных крестьян // Русская

мысль. – 1881. - № 10. – С. 1- 33.

30. Краткие сведения о современной торговле народными книгами и картинами. –

М., 1985. – 12 С.

31. Левин К. Что читает и чем интересуется учащаяся молодежь // Мир божий. –

1903. - № 11. – С. 185 – 198.

32. Ледерле М. М. Мнения русских людей о лучших книгах для чтения. – СПб.,

1895. – 264 с.

33. Маракуев В. Н. Что читал и читает русский народ. – М., 1886. – 39 с.

34. Мезьер А. Читатель и книга // Сев. Зап. – 1913. - №8. – С. 135-146.

35. Милюков М. О том, что читает народ, и откуда берет он книги // Книжник. –

1865. - № 1. – С. 39 – 50.

36. Народные библиотеки Харьковской губернии за 1911 год: Статистический

обзор. – Х., 1913. – 117 с.

37. Николаев А. А. Хлеба и света!: Материальный и духовный бюджет трудовой

интеллигенции у нас и за границей. – СПб., 1910. – 87 с.

38. Орелкин П. Ответы окончивших курс в народных школах на вопросы редакции

«Русского народного учителя» // Рус. Нар. Учитель. – 1893. - № 11. – С. 483 –

508.

39. Отчет о деятельности Комитета по устройству сельских библиотек и народних

читален за 1896 г. – Х.: Тип. Губ. Правления, 1897.

40. Отчет о деятельности Харьковской комиссии по устройству народных чтений

за за 1910 г. – Х.: Тип. М. Х. Сергеева и К. М. Гальченко, 1911.

67

41. Очерк положения народного образования в Полтавской губернии за 1907 –

1908 учебный год. – Полтава, 1901. – 248 с.

42. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 года / Под

ред. Н.А.Тройницкого. – Т. 47. Харьковская губерния. – СПб.: Изд. Центр. стат.

ком. М-ва внутр. дел. – 1904. – 300 с.

43. Прокопович С. Н. Бюджеты петербургских рабочих // Зап. Рус. Техн.

Общества. – 1909. – т. 43. - № 3. – С. 96 – 106.

44. Пругавин А. С. Запросы народа и обязанности интеллигенции в области

просвещения и воспитания. – СПб., 1895. – 549 с.

45. Рубакин Н. А. Книжный поток: факты и цифры из истории книжного дела в

России за последние 15 лет // Русская мысль. – 1903. - № 3. – С.1-12.

46. Рубакин Н. А. К характеристике читателя и писателя из народа // Сев. Вестн. –

1891. - № 4. – С. 110 – 145.

47. Рубакин Н. А. Новые времена – новые веяния // Русская мысль. – 1905 - № 7. –

С. 111 – 127.

48. Рубакин Н. А. Русские читатели и их обстановка // Вестник знания. – 1905. - №

1. – С. 172 – 182.

49. Рубакин Н. А. Читательская выучка: Материалы для характеристики

нарастания читателей на Руси // Образование. – 1903. - № 1. – С. 101 -125.

50. Семенова – Тянь – Шаньская О. П. Жизнь «Ивана»: очерки из быта крестьян

одной из черноземных губерний. – Спб., 1914. – 136 с.

51. Состояние сельских библиотек – читален Харьковской губернии к 1 – му

января 1908 г. – Х., 1909. – 167 с.

52. Страхов С. Народная бмблотека – читальня и ее посетители. –М., 1900. – 26 с.

53. Хавкина Л. Б. Руководство для небольших библиотек. – М., 1917. – 242 с.

54. Хохров М. С. Читатель из народа // Ежемес. Журнал. – 1915. - № 7. – С. 98 –

105.

55. Что читать народу? Критический указатель книг для народного и детского

чтения. – СПб.; М. – т. 1 – 3. – 1884 – 1906.

68

56. Щепотьева Е. Умственные запросы народа и их удовлетворение // Рус. Мысль.

– 1889. - № 4. – С. 22 – 61.

57. Щербина Ф. А. Крестьянские бюджеты. – Воронеж, 1900. – 477 с.

58. Яковенко В. С книгами по ярмаркам // Вестник Европы. – 1894. - № 9. – С. 401

– 419.

1. Автономова Н. С. Рассудок, разум, рациональность. – М.: Наука, 1988. – 287 с.

2. Айзенберг А. Я. Самообразование: история, теория и современные проблемы –

М., 1986. – 128 с.

3. Александров Д. А. Историческая антропология науки в России // Вопросы

истории естествознания и техники. - 1994. - № 4. – С. 3-22.

4. Алексеева С. «Сумочные народные читальни». Книгоноши для глубинки //

Библиотечное дело. – 2008. - № 3. – С., 20 – 21.

5. Амесс Ж. Схоластическая модель чтения // История чтения в западном мире от

Античности до наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М. А.

Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

6. Анисов А. М. Время и компьютер. Негеометрический образ времени. – М., 1991.

7. Арон Р. Избранное: Введение в философию истории. – М.; СПб., 2000.

8. Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека. – М.: Языки русской культуры, 1999. –

185 с.

9. Арутюнова Н. Д. Падучева Е. В. Лингвистическая прагматика // Новое в

зарубежной лингвистике / Сборник статей., Вып. 16. – М.: Прогресс, 1985. – 896

с.

10. Арьес Ф. Ребенок и семейная жизнь при старом порядке. – Екатеринбург,

1999. – 416 с.

11. Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. – М.: Прогресс – Академия, 1992. –

527 с.

12. Афанасьев М. Д. За книгой: Место чтения в жизни советского рабочего. – М.:

Книга, 1986 – 128 с.

69

13. Багалей Д.И., Миллер Д.П. История города Харькова за 250 лет его

существования (1655-1905): в 2-х т. / Д.И. Багалей, Д.П. Миллер. – Т. 2 ( ХІХ –

начало ХХ века) – Х.: Фолио, 2004. – 973 с.

14. Байбурин А. К. Некоторые вопросы этнографического изучения поведения //

Этнические стереотипы поведения. – Л.: Наука, 1985. – 325 с.

15. Бак Д. П., Кузнецова Н. И., Филатов В. П. Границы интерпретации в

гуманитарном и естественнонаучном знании // Вопросы философии. – 1998. - №

5.

16. Банк Б. В. Изучение читателей в России (XIX в.). – М.: Книга, 1969. – 262 с.

17. Баткин Л. М. Итальянские гуманисты: стиль жизни и стиль мышления. – М. :

Наука, 1978 . – 199 с.

18. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья

и Ренессанса. – М.: Художественная литература, 1990 . – 542 с.

19. Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. / Бахтин М. М. Исследования

разных лет. – М : Художественная литература, 1975 . – 502 с.

20. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979 . – 423 с.

21. Баранов А. Н. Введение в прикладную лингвистику. – М.: УРСС, 2001.

22. Баренбаум И. Е. Книжный Петербург – М., 1980. – 204 с.

23. Баренбаум И. Е. Петербургский типограф – демократ 60 – х гг. XIX в. Ф. С.

Сущинский и издания его типографии // История книги и издательского дела.

Сборник научных трудов. / Под ред. Кутасовой Э. И. – Л., 1977. – 160 с.

24. Баренбаум И. Е. Н. М. Лисовский и становление книговедення в России //

Книга: Исследования и материалы. – М., 1995.

25. Баренбаум И. Е. Некоторые итоги изучения истории русского читателя // Там

же. – Л., 1982. – С. 3–21;

26. Баренбаум И. Е. Разночинно-демократический читатель в годы

демократического подъема (вторая половина 50-х – начало 60-х годов XIX в.) //

История русского читателя. – Л., 1979.

27. Баренбаум И. Е. Давыдова Т.Е. История книги. Книга в России до 1917 г. – М.,

1960. – 200 с.

70

28. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и

вступ. ст. Г.К. Косикова. – М.: Прогресс, 1989. – 616 с.

29. Барт Р. Сад, Фурье, Лойола / Пер. с фр. Б.М. Скуратова. – М.: Праксис, 2007. –

256 с.

30. Беловицкая А. А. Общее книговедение: Учеб. Пособие – М.: Книга, 1987.

31. Белокрыс М. А. Запрещенные издания в личных библиотеках забайкальце в//

Макушинские чтения. – Новосибирск, 1988. – С. 113–117;

32. Бенвенист Э. Общая лингвистика. – М.: Прогресс, 1984. – 448 с.

33. Берк П. Антропология итальянского Возрождения // Одиссей. Человек в

истории. 1993. – М., 1994., С. 272-283.

34. Берк П. Историческая антропология и новая культурная история // Новое

литературное обозрение. – 2005 - № 75.

35. Бессмертный Ю. Л. Об изучении массовых социально – культурных

представлений каролингского времени // Культура и искусство

западноевропейского Средневековья. – М.: Советский художник, 1981 . – 422 с.

36. Бессмертный Ю. Л. Историческая антропология сегодня: французский опыт и

российская историографическая ситуация // Историческая антропология: место

в системе социальных наук, источники и методы интерепретации: Тезисы докл.

и сообщ. науч. конф. – М., 1998. – С. 32 - 34.

37. Бессонова М.А. У истоков лаборатории авангарда: от лубка к «великим

наивам» // Мир народной картинки. Материалы научной конференции

«Випперовские чтения — 1997». Вып. XXX. – М., 1999. – С. 333—344.

38. Берулава Г. А. К проблеме стилей понимания // Психологические

исследования стилей индивидуальности. – Сочи, 1997.

39. Библиотечное дело: Терминологический словарь. – М.: Книга, 1986. – 139 с.

40. Блок М. Короли-чудотворцы: Очерк представлений о сверхъестественном

характере королевской власти, распространенных преимущественно во

Франции и в Англии. – М.: Языки русской культуры 1998г. – 712 с.

41. Блюм А. В. Издательство «Посредник» и его читатели // История русского

читателя. – Л., 1979. – Вып. 3. – С. 62 – 76.

71

42. Богин Г. И. Схемы действий читателя при понимании текста. – Калинин,

1989.

43. Бодуэн де Куртенэ И. А. О психических основах языковых явлений //

Избранные труды по общему языкознанию. – М.: Издательство АН СССР, 1963.

– 384 с.

44. Бугров В., Халымбаджа И. Фантастика в дореволюционной русской

литературе: Опыт аннотированной библиографии // Поиск-83. – Свердловск,

1983. – С. 328—352;

45. Быховская И. М. «Человек телесный» в социокультурном пространстве и

времени (Очерки социальной и культурной антропологии). – М., 1997.

46. Бурлаков Ю.А. Механизмы речи и мышления. – М., Изд-во МГУ, 1995.

47. Вальдгард С.Л. Очерки психологии чтения. – М.-Л., 1931. – 112 с.

48. Ван Дейк Т. А. Язык. Познание. Коммуникация. – М., 1989.

49. Венедиктова Т. Актуальная метафорика чтения (попытка описания) // Новое

литературное обозрение. – 2007. - № 87.

50. Вежбицкая А. Семантика, культура и познание: общечеловеческие понятия

в культуроспецфичных контекстах // Альманах Thesis. Мир человека. Осень

1993. – т. 1. – Вып. 3.

51. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. – М., 1996.

52. Винокур Т. Г. К характеристике говорящего. Интенция и реакция // Язык и

личность. – М., 1989.

53. Воэн С. Семюэл. Философия издательского дела // Книгоиздательский бизнес:

Сб. статей. – М., 1993.

54. Выготский Л.С. Психология искусства – М., 1987. – 344 с.

55. Гадамер Г. – Г. Человек и язык / Пер. с нем. Х. С. Гафарова // От «я» к

«другому». Сб. перводов под ред. Т. В. Щитцовой. – Минск, 1997.

56. Гайденко П. П. У истоков новоевропейской науки // Науковедение. – 1999. - №

2.

57. Герганов Е. Н. Некотрые закономерности зрительного распознавания

элементов текста. – М., 1971.

72

58. Герменевтика: история и современность. Критические очерки. – М., 1985.

59. Гинзбург К. Микроистория: две-три вещи, которые я о ней знаю //

Современные методы преподавания новейшей истории. – М., 1996. – С. 207 -

236.

60. Гинзбург К. Образ шабаша ведьм и его истоки // Одиссей. Человек в истории.

1990. – М., 1990. – С. 132 -146.

61. Гинзбург К. Сыр и черви. Картина мира одного мельника, жившего в XVI в. /

Пер. с итал. М.Л. Андреева, М.Н. Архангельской., Предисловие О.Ф.

Кудрявцева. – М.: РОССПЭН, 2000. – 272 с.

62. Гирц К. Интерпретация культуры. – М., 2004.

63. Графтон Э. Гуманист за чтением / История чтения в западном мире от



64. Гренди Э. Еще раз о микроистории // Казус: Индивидуальное и уникальное в

истории. 1996. – М., 1997. – С. 291 - 302.

65. Громыко М. М. Традиционные формы поведения и формы общения русских

крестьян XIX в. – М., 1986. – 290 с.

66. Гуревич А. Я. Избранные труды. Средневековый мир. – СПб.: Изд-во С.-

Петерб. Ун-та, 2007. – 560 с.

67. Гуревич А. Я. Историческая антропология: проблемы социальной и

культурной истории // Вестник АН СССР. - 1989. - № 7. – С. 71-78.

68. Гуревич А. Я. Историческая наука и историческая антропология // Вопросы

философии. - 1988. - № 1. – С. 56-70.

69. Гуревич А. Я. Проблемы средневековой народной культуры. – М., 1981.

70. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. Изд. 2-е. – М., 1974.

71. Гуревич А. Я. Средневековая литература и ее современное восприятие // Из

истории культуры средних веков и Возрождения. – М., 1976.

72. Гуревич А. Я. Устная и письменная культура средневековья ( два крестьянских

«видения» конца XII – начала XIII в.) // Изв. АН СССР. Сер. лит. и яз., 1982. – т.

41. - № 4.

73

73. Данилевский И. Н. На пути к антропологической истории России //

Историческая антропология: место в системе социальных наук, источники и

методы интерепретации: Тезисы докл. и сообщ. науч. конф. – М., 1998. – С. 45

- 48.

74. Дарнтон Р. Історія читання // Нові перспективи історіописання / За ред.. П.

Берка; Пер. З англ. – К., Ніка – Центр, 2004. – 392 с.

75. Деррида Ж. Структура, знак и игра в дискурсе гуманитарных наук // Вестник

МГУ. Серия 9. Филология. - № 5. – 1995.

76. Дмитревская, И. В. Текст как система. Порядок. Сложность. Информативность.

– Иваново, 1988. – С. 28–38.

77. Дридзе Т. М. Язык и социальная психология. – М., 1980.

78. Дубин Б. В. Рейтблат А. И. О структуре и динамике системы литратурных

ориентаций журнальных рецензентов (1820 – 1978 гг.) // Книга и чтение в

зеркале социологии / Под ред. Г. Н. Грановой, Н. В. Иночкиной., Сост. В. Д.

Стельмах, Н. К. Лобачев. – М.: Книжная палата, 1990. – 209 с.

79. Дюби Ж. Развитие исторических исследований во Франции после 1950 года //

Одиссей. Человек в истории. 1991. – М., 1991. – С. 48 - 59.

80. Евлампиев И. И. Два измерения интерпертации // Метафизические

исследования., Вып. 1., Понимание. – СПб., 1997.

81. Ельников М. П. Книговедение как наука: от шестидесятых додвухтысячных //

Книга: Исслед. и материалы – М., 2002. – 315 с.

82. Жильмон Ж. Ф. Реформация и чтение // История чтения в западном мире от



83. Залевская А. А. Психолингвистические проблемы функционированя слов в

лексиконе человека. – Тверь, 1999.

84. Звегинцев В. А. Язык и лингвистическая теория. – М.: УРСС, 2001.

85. Зверева К. Е., Зверев В.А. Круг чтения крестьянства Сибири в период

капитализма (80-е годы XIX в. – 1917 г.)// Распространение книги в Сибири

(конец XVIII – начало XX в.). – Новосибирск, 1990. – С. 78–96.

74

86. Здобнов Н. В. История русской библиографии до начала ХХ века. – М., 1955.

87. Зенкин С. Русская теория и интеллектуальная история // Новое литературное

обозрение. - 2007. - №87

88. Зингер П. Чтение в позднем Средневековье // История чтения в западном мире

от Античности до наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М.

А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

89. Зомбарт В. Буржуа. – М.: Наука, 1924. – 443 с.

90. Зотов А. Ф. Современная западная философия. – М.: Высшая школа, 2001 . –

784 с.

91. Иванов А. Е. Студенческая корпорация России конца XIX – начала XX века:

опыт культурной и политической самоорганизации. – М.: Новый хронограф,

2004. – 408 с.

92. Идентичность: Хрестоматия / Сост. Л. Б. Шнейдер. – М.: Изд-во Московского

психолого – сициального института, 2008. – 272 с.

93. Изгоев А. С. Об интеллигентной молодежи (заметки о ее быте и настроении) //

Интеллигенция в России. 1909 -1910. – М., 1991.

94. Историческая антропология: место в системе социальных наук, источники и

методы интерпретации: Тезисы докладов и сообщений научной конф. Москва,

4-6 февраля 1997 г. / Отв. ред. О. М. Медушевская. – М.: РГГУ, 1998.

95. История книги и издательского дела. Сборник научных трудов. / Под ред.

Кутасовой Э. И. – Л., 1977. – 160 с.

96. История ментальностей, историческая антропология. Зарубежные

исследования в обзорах и рефератах. – М.: РГГУ, 1996.

97. История чтения в западном мире от Античности до наших дней / ред.-сост. Г.

Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М. А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А.

Недашковской. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

98. Иконников А. В. Смысловые значения пространственных форм средневекового

города // Культура и искусство западноевропейского средневековья. – М., 1981.

75

99. Ишмуратов А. Т. Омельянчик В. И. Контекст знания и пресуппозиция // Пути

формирования нового знания в современной науке. – К.: Наукова думка, 1983 .

– 229 с.

100. Ищук Г. Н. «Записки охотника» И. С. Тургенева в народном восприятии //

Научн. Докл. Высш. Шк. Филол. Науки. – 1986. - № 3. – С. 72 – 74.

101. К новому пониманию человека в истории: Очерки развития современной

западной исторической мысли / Под ред. Б. Г. Могильницкого. – Томск, 1994.

102. Кавалло Г. Шартье Р. Введение // История чтения в западном мире от



103. Кавалло Г. От свитка к кодексу // История чтения в западном мире от



104. Канцельсон С. Д. Историко – грамматические исследования. – М.; Л., 1949.

105. Карасик В. И. Язык социального статуса. – М : Гнозис, 2002. – 333 с.

106. Касавин И. Т. Миграция. Креативность. Текст. Проблемы неклассической

теории познания. – СПб., 1999.

107. Кизченко В.И. Культурный облик пролетариата Украины в период

империализма. – К.: Наук. думка, 1990. – 228 с.

108. Ким С. Г. Основные тенденции исторической антропологии в Германии 1960

- 80-х гг. // К новому пониманию человека в истории: Очерки развития

современной за-падной исторической мысли. – Томск, 1994. – С. 130 - 190.

109. Кирьянов Ю. И. Бюджетные расходы рабочих России в конце XIX – начале

XX в. // Россия и мир. – М.: РОССПЭН, 2001.

110. Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец XIX – начало XX

века). – М., 1979. – 286 с.

111. Кирьянов Ю. И. Менталитет рабочих России на рубеже XIX–XX в. // Рабочие

и интеллигенция России в эпоху реформ и революций. 1861 – февраль 1917. –

СПб.,1997.

76

112. Клейменова Р. Н. Книжная Москва первой половины XIX века. – М.: Наука,

1991. - 240 с.

113. Клейнборт Л. М. Русский читатель – рабочий: по материалам, собранным

автором. – Л., 1925. – 260 с.

114. Книга: Энц. – М.: БРЭ, 1999. – 800 с.

115. Книга и чтение в зеркале социологии / Под ред. Г. Н. Грановой, Н. В.

Иночкиной., Сост. В. Д. Стельмах, Н. К. Лобачев. – М.: Книжная палата, 1990. –

209 с.

116. Книга и чтение в жизни небольших городов: По материалам исслед. чтения и

читат. интересов. – М.: Книга, 1973. – 328 с.

117. Книга, чтение, библиотека: Соврем. исслед. по социологии чтения, лит., библ.

дела, 1965 – 1985 гг.: Аннот. Библиогр. Указ. – М.: Гос. Б-ка СССР им. В. И.

Ленина, 1987. – 78 с.

118. Книга, чтение, библиотека: Зарубежные исследования по социологии

литературы.: Аннот. Библиогр. Указ. за 1940 – 1980 гг. – М., 1982 – 402 с.

119. Книговедение: Энц. Словарь. – М.: БСЭ, 1982. – 664 с.

120. Коган В. З. Из истории изучения читателей в дореволюционной России //

Проблемы социологии печати. – Вып. 1. – Новосибирск, 1969 – 423 с.

121. Кодак Н. Ф. Бытие книги: заметки о прошлом и настоящем книжного дела. –

К.: Либідь, 1999. – 176 с.

122. Колесов В. В. Язык и ментальность. – СПб., 2004.

123. Коломиєць Т. В. Харківське товариство поширення в народі грамотності

(1869 - 1920 рр.) : Дис... канд. іст. наук: 07.00.02 / Харківський ун-т. — Х., 1995.

— 378с.

124. Копосов Н. Е. О невозможности микроистории // Казус: индивидуальное и

уникальное в истории. Вып. 3. – М., 2000., С. 33-51.

125. Косериу Э. Синхрония, диахрония и история. – М.: УРСС, 2001.

126. Корепова К. Е. Русская любочная сказка. – Нижний Новгород: КиТиздат,

1999. – 243 с.

77

127. Косиков Г. К. Ролан Барт – семиолог, литературовед // Барт Р. Избранные

работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К.

Косикова. – М.: Прогресс, 1989. – 616 с.

128. Косов Б. И. Новая эра книги // Библиография. – 1990. - № 6.

129. Кром М. М. Антропологический подход к изучению русского средневековья

(заметки о новом направлении в американской историографии) //

Отечественная история. - 1999. - № 6. С. 90-106.

130. Кром М. М. Историческая антропология. Пособие к лекционному курсу. –

СПб., 2000.

131. Кром М. М. Отечественная история в антропологической перспективе //

Исторические исследования в России. Семь лет спустя / Под ред. Г. А.

Бордюгова. – М., 2003. – С. 179-202.

132. Кроче Б. Теория и история историографии. – М.: Языки русской культуры,

1998. – 191 с.

133. Крысин Л. П. О речевом поведении человека в малых социальных

общностях // Язык и личность. – М., 1989.

134. Кун Т. Структура научных революций. – М.: АСТ, 2001 . – 606 с.

135. Куприянов А. И. Историческая антропология. Проблемы становления //

Исторические исследования в России: тенденции последних лет / Под ред. Г. А.

Бордюгова. – М., 1996. – С. 366-385.

136. Лабунская В. А. Бытие субъекта: самопрезентация и отношение к внешнему

«Я» // Субъективная личность и психология. – М., 2005.

137. Лайонс М. Новые читатели в XIX в.: женщины, дети, рабочие // История

чтения в западном мире от Античности до наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло,

Р. Шартье; пер. с фр. М. А. Руновой, Н. Н. Зубкова, Т. А. Недашковской. – М.:

Фаир, 2008. – 544 с.

138. Лакофф Дж. Джонсон М. Метафоры, которыми мы живем // Теория

метафоры. – М., 1990.

139. Лебедев А.В. Тщанием и усердием: Примитив в России XVIII - середины XIX

века. – М.: Традиция, 1998. – 247 с.

78

140. Леви Дж. К вопросу о микроистории // Современные методы преподавания

новейшей истории. – М., 1996. – С. 167 - 190.

141. Ле Гофф Ж. Другое Средневековье. – Екатеринбург, 2000.

142. Ле Руа Ладюри Э. Монтайю, окситанская деревня (1294-1324). –

Екатеринбург, 2001.

143. Лейкина-Свирская В.Р. Интеллигенция в России во второй половине XIX в. –

М., 1971.

144. Лесков Л. В. Человек в ритмах истории и проблема современного неловка как

исторического субъекта // Мир психологии. – 2003 - № 1. – С. 252 – 267.

145. Леонтьев А. А. Основы психолингвистики. – М.: Academia, 2005 . – 288 с.

146. Лисенко В. Електронна видавнича справа: сучасне та майбутнє // Друкарство.

– 2002. – № 1.

147. Лисовский Н. М. Книговедение: его предмет и задачи // Sertum bibliologicum

в честь Президента Русского библиологического общества проф. А. И.

Маленина – Пг., 1922.

148. Литературные произведения в движении эпох – М., 1979. – 288 с.

149. Лиотар Ж. - Ф. Состояние постмодерна. – СПб., 1998.

150. Лихачов Д. С. Поэтика древнерусской литературы. – М., 1979.

151. Лотман Ю. М. К проблеме типологии культуры / Труды по знаковым

системам, т.3., С.30-38. // Учен.зап.Тарт. гос. ун-та, 1967. Вып. 198.

152. Лотман Ю.М. Проблема «обучения культуре» как ее типологическая

характеристика. // ТЗС №5, - Тарту, 1971.

153. Лотман Ю. М. Художественная природа русских народных картинок // Мир

народной картинки. Материалы научной конференции «Випперовские чтения

— 1997». Вып. XXX. – М., 1999. – С. 384—396.

154. Луппов С. П. Кто покупал книги в Петербурге во второй четверти XVIII

века // История книги и издательского дела. Сборник научных трудов. / Под

ред. Кутасовой Э. И. – Л., 1977. – 160 с.

155. Лурия А. Р. Язык и сознание. – Ростов-н/Д: Феникс, 1998. – 413 с.

79

156. Людтке А. «История повседневности» в Германии после 1989 года // Казус:

инди-видуальное и уникальное в истории. 1999 (вып.2). М., 1999. - С. 117 -126.

157. Людтке А. Полиморфная синхронность: немецкие индустриальные рабочие и

политика в повседневной жизни // Конец рабочей истории? – М., 1996. – С. 63 -

129.

158. Людтке А. Что такое история повседневности? Ее достижения и перспективы

в Германии // Социальная история. Ежегодник, 1998. – М., 1999. – С. 77 - 100.

159. Маковский М. М. Теория языка Ф.Ницше и современные лингвистические

концепции // Вопросы языкознания. – 1991. - №1.

160. Макаров М. Л. Основы теории дискурса. – М.: Гнозис, 2003. – 280 с.

161. Мамардашвили М. К., Пятигорский А. М. Символ и сознание.

Метафизические рассуждения о сознании, символике и языке. – М., 1999.

162. Мангуэль А. История чтения / Пер. с англ. М. Юнгер. – Екртеринбург: У-

Фактория, 2008. – 381 с.

163. Манхейм К. Проблема интерпретации мировоззрения // Культурология. ХХ

век: Антология. – М., 1994.

164. Маркова В. Трансформація книжки в умовах інформаційного суспільства:

культурологічний підхід // Вісн. кн. палати. – 2005. - № 9.

165. Маркова И. Б. Круг чтения сибирских чиновников в первой половине XIX в.//

Русская книга в дореволюционной Сибири. Книгописная деятельность и круг

чтения сибиряков. – Новосибирск, 1984. – С. 60–61.

166. Марковина И. Ю. Культурные факторы и понимание художественного

текста // Изв. АН СССР. Серия литература и язык. – т. 43. - № 1.

167. Махлин В. Л. Затекст: Эрих Ауэрбах и испытание филологии // Аурбах Э.

Мимесис. Изображение действительности в западноевропейской литературе. –

СПб.: Университетская книга, 2000 . - 511 с.

168. Махлина С. Т. Словарь по семиотике культуры. – СПб.: Искусство – СПБ,

2009. – 752 с.

169. Машкова М. В. История русской библиографии начала ХХ века (до октября

1917 года). – М., 1969 – 465 с.

80

170. Медик Х. Микроистория // THESIS. Теория и история экономических и

социальных институтов и систем. 1994. – т. 2. – Вып. 4. – С. 193 - 202.

171. Мелентьева Ю. Культура чтения как фундамент информационной культуры

личности // Библиотека в школе. - 2007. - №17.

172. Менцель Б. Что такое «популярная литература»?: Западные концепции

«высокого» и «низкого» в советском и постсоветском контексте // Новое

литературное обозрение. - 1999. - № 40. – С. 391—407

173. Мечковская Н. Б. Семиотика. Язык. Природа. Культура. – М.: Academia, 2004.

– 431 с.

174. Мигонь К. Наука о книге: очерк проблематики. – М.: Книга, 1991. – 200 с.

175. Мильчина В. Книги и смыслы. Международная конференция «Теория и

мифология книги: французская книга во Франции и России» (Москва, 11-12

сентября 2006 г.) // Новое литературное обозрение. – 2007. - № 85.

176. Мир народной картинки: Материалы научной конференции «Випперовские

чтения – 1997». – М.: Прогресс - Традиция, 1999. - 397 с.

177. Микешина Л. А. Проблемы эпистемологии гуманитарного знания. – М.:

Канон, 2009. – 560 с.

178. Михайлов А. В. Йохан Хейзинга в историографии культуры // Хейзинга Й.

Осень Средневековья: Исследование форм жизненного уклада и форм

мышления в XIV и XV вв. во Франции и Нидерландах. – М.: Наука, 1988. – 529

с.

179. Мольский М. Динамика населения города Харькова в последней трети XIX в.

– Х., 1970.

180. Моргенштерн И. Г. Книга и книжное дело в информационном обществе //

Книга: Исслед. и материалы. – Сб. 67. – М., 1994.

181. Народная картинка XVII-XIX веков: Материалы и исследования. - СПб.:

Дмитрий Буланин, 1996. - 239 с.

182. Наумов В. В. Лингвистическая идентификация личности. Изд. 2-е,

стереотипное. – М.: Ком-Книга, 2007. – 240 с.

81

183. Некрылова А.Ф. Русские народные городские праздники, увеселения и

зрелища (конец XVIII — начало XX века). – Л., 1988.

184. Немировский Е. Л. На подступах к семиотике книги // Червинский М.

Зберский Т. Система книги. Семиотика книги / Пер. с пол. Т. Я. Казавчинской.,

Под ред. Э. Б. Кузьминой. – М.: Книга, 1981. – 129 с.

185. Никитина С. Е. Языковое сознание и самосознание личности в языковой

культуре. – М., 1989.

186. Никифоров А. Л. Семантическая концепция понимания // Загадка

человеческого понимания. – М.: Политиздат, 1991 . – 352 с.

187. Никифорова О. И. Психология восприятия художественной литературы. – М.:

Книга, 1972. – 152 с.

188. Николаева Т. М. Скрытая память языка: попытка постановки проблемы //

Вопросы языкознания. – 2002. - №4.

189. Низовий М. А. Вступ до книгознавства: навчальний посібник. – К.: Кондор,

2009. – 144 с.

190. Низовий М. А. Визначення поняття «книга»: основні етапи, попередні

підсумки та перспективи / М. А. Низовий, С. В. Карпенко // Вісн. ХДАК: Зб.

наук. пр. – Вип. 16. – Х.: ХДАК, 2005.

191. Норман Б. Ю. Грамматика говорящего. – СПб.: Изд-во СПбГУ, 1994.

192. Оболенская С.В. "История повседневности" в современной историографии

ФРГ // Одиссей. Человек в истории. 1990. – М., 1990. – С. 182 -198.

193. Оболенская С.В. Некто Йозеф Шефер, солдат гитлеровского вермахта.

Индивидуальная биография как опыт исследования "истории

повседневности" // Одиссей. Человек в истории. 1996. – М., 1996. – С. 128 - 147.

194. Обсуждение назревших проблем советского книговедения // Книга: Исслед. и

материалы. – Сб. XI. – М., 1965.

195. Одесский И. Экскурсы в душевный мир учащихся: Психология юного

читателя // Вестник воспитания. – 1899. - № 3. – С. 41 – 68.

82

196. Окунева И. Археология чувственности. Феномен «чтения» у Пруста и

Беньямина //Опыт и чувственное в культуре современности. Философско-

антропологические аспекты. – М., 2004, C. 70-93.

197. Орлова В. С. К проблеме изучения читательских характеристик

респондентов // Социально – психологические проблемы чтения. – М., 1979. –

148 с.

198. Орлова В. С. Культурные нормы рабочих и их связь с социальной позицией //

Книга и чтение в зеркале социологии / Под ред. Г. Н. Грановой, Н. В.

Иночкиной., Сост. В. Д. Стельмах, Н. К. Лобачев. – М.: Книжная палата, 1990. –

209 с.

199. Орлова В. С. Литературная ориентация и читательское восприятие (об итогах

и проблемах одного исследования) // Книга и чтение в зеркале социологии /

Под ред. Г. Н. Грановой, Н. В. Иночкиной., Сост. В. Д. Стельмах, Н. К.

Лобачев. – М.: Книжная палата, 1990. – 209 с.

200. Орлова В. С. Понимание художественного текста читателями различных

социальных групп // Социально – психологические проблемы чтения. – М.,

1979. – 148 с.

201. Павленко А. Е. Региональный язык и его статус. – СПб., 2003.

202. Паркс М. Читать, переписывать и толковать тексты: Монастырские практики

раннего Средневековья // История чтения в западном мире от Античности до

наших дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М. А. Руновой, Н. Н.

Зубкова, Т. А. Недашковской. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

203. Парфенов И. Д. Основы исторической библиографии: Учеб. Пособие. – М.:

Высш. Шк., 1990. – 111 с.

204. Плетнева Н. Образ России в лубочной традиции // Образы России в научном,

художественном и публицистическом дискурсе. Материалы международной

научной конференции. – Петрозаводск, 2001. – С. 50—57.

205. Портнов А. Н. Язык и сознание: основные парадигмы исследования проблемы

философии XIX – XX в. – Иваново, 1994.

206. Потебня А. А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989 . – 624 с.

83

207. Практики неочевидного: история чтения как история человека. // Новый Мир.

– 2007. – №12.

208. Прошлое - крупным планом: современные исследования по микроистории /

Отв. ред. М. М. Кром. – СПб., 2003.

209. Пузырей А. А. Культурно-историческая теория Л. С. Выготского и

современная психология. - М., 1986. - 117 с.

210. Пушкарев Л.Н. Сказка о Еруслане Лазаревиче. – М., 1980.

211. Пушков В. П. Гришина З. В. Источниковедческий анализ статистики чтения

периодики в Петербургской публичной библиотеке (1863-1912) // История

СССР. – 1987. - №2. – С. 121-135.

212. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. – М., 2001.

213. Ревель Ж. Микроанализ и конструирование социального // Современные

методы преподавания новейшей истории. – М., 1996. – С. 236 – 261.

214. Рейтблат А. И. Библиотека «для себя» и библиотека «для всех»: сходства и

различия // Что мы читаем? Какие мы?: Сб. науч. трудов. – СПб.: РНБ, 1993. –

С. 38-52.

215. Рейтблат А. И. "Библиотеки для чтения" в России // Библиотекарь. – 1991. - №

3. – С. 9-11.

216. Рейтблат А. И. Бова Королевич и другие // Наше наследие. – 1990. - № 2. – С.

149-153.

217. Рейтблат А. И. Взаимоотношения авторов и издателей. Читательская

аудитория // Книга в России. 1861-1881. - Т. 3. – М.: Книга, 1991.– С . 28-44.

218. Рейтблат А. И. Витязи толкучего рынка: К истории низовой словесности /

Предисл., публ., коммент. // Лица. – М.; - СПб.: Феникс,1994.

219. Рейтблат А.И. Детективная литература и российский читатель: (Вторая

половина XIX — начало ХХ в.) // Книжное дело в России во второй половине

XIX — начале ХХ в. – СПб., 1994.

220. Рейтблат А. И. Книга и читатель 1900-1917: Воспоминания и дневники

современников / Сост., публ., предисл. и коммент. – М.: Пашков дом, 1999. –

204 с.

84

221. Рейтблат А. И. Книга, чтение, библиотека: Сов. исслед. по социологии чтения,

литературы, библиотечного дела, 1965-1985 гг.: Аннот. библиогр. указ. / Сост.

А.И. Рейтблат, Т.М. Фролова. – М.: ГБЛ, 1987. – 78 с.

222. Рейтблат А. И. Из истории изучения "народной" культуры города:

незавершенная книга М.М. Никитина о русском лубке // Советское

искусствознание. – М., 1986.

223. Рейтблат А. И. Литературный гонорар в России XIX - начала ХХ в. (К

постановке проблемы) // Книжное дело в России во второй половине XIX -

начале ХХ века. – Л.: ГПБ, 1988.

224. Рейтблат А. И. Лубочная книга / Подг. текста, сост., вступ. статья, коммент. –

М.: Худож. лит, 1990. – 398 с.

225. Рейтблат А. И. Лубочная литература и фольклор // Традиционная культура. –

2001. - № 2. – С. 18-23.

226. Рейтблат А. И. Материалы к библиографии русского дореволюционного

детектива // De Visu. – 1994. - № 3-4. – С. 77-81.

227. Рейтблат А. И. Материалы к истории авторского права в России в первой

трети XIX в. // Книга: Исслед. и материалы. 1993. Вып. 65. - С. 137-144.

228. Рейтблат А. И. Миграция в города и чтение // Там же. – С. 36-46.

229. Рейтблат А. И. Московские «альманашники» // Чтение в дореволюционной

России. Вып. 2. – М.: РГБ, 1995.– С. 29-53.

230. Рейтблат А. И. О системе показателей динамики чтения // Сов.

библиотековедение. – 1981. - № 3. – С. 40-51.

231. Рейтблат А. И. Общественные библиотеки в России: современное состояние и

перспективы развития // Библиотека и чтение: проблемы и исследования. –

СПб.: РНБ, 1995. – С. 113-142.

232. Рейтблат А. И. Основные тенденции развития массового чтения в СССР //

Тенденции развития чтения в социалистических странах. – М.: РГБ, 1983. – С.

119-145.

233. Рейтблат А. И. От Бовы к Бальмонту: Очерки по истории чтения в России во

второй пол. XIX в. – М.: Изд-во МПИ, 1991. – 223 с.

85

234. Рейтблат А. И. Советский читатель 1917-1921 гг. // История книги в СССР. Т.

3. 1917-1921. – М.: Книга, 1986. - С. 188-205.

235. Рейтблат А. И. Предыстория массового чтения в России (конец XIX - начало

ХХ в.) // Чтение: проблемы и разработки. – М.: ГБЛ, 1985. - С. 89-111.

236. Рейтблат А. И. Читательская аудитория в России в пушкинскую эпоху //

Университетский пушкинский сборник. – М.: Изд-во МГУ, 1999. - С. 23-31.

237. Рейтблат А. И. Читательская аудитория русского "толстого" журнала: Вторая

половина XIX века // История литературы и художественное восприятие. –

Тверь. 1991. - С. 101-108.

238. Рейтблат А. И. Читатель лубочной книги // Книжное дело в России во второй

половине XIX - начале ХХ века., Вып. 5. – Л.: ГПБ, 1990. - С. 125-137.

239. Рейтблат А. И. Чтение в России в XIX - начале ХХ века: Аннот. библиогр.

указ. – М.: РГБ, 1992. – 47 с.

240. Рейтблат А. И. Что нес с базара русский народ (Лубок в исследованиях

последних лет) // Новое литературное обозрение. – 2000. - № 44. - С. 317-326.

241. Рейтблат А. И. Цензура народных книг в России во второй четверти XIX в. //

Новое литературное обозрение. – 1996. - № 22. - С. 226-232.

242. Рейтблат А. И. Цензура как источник библиотечного комплектования: эпизод

из истории библиотеки Московского университета // Рукописи. Редкие издания.

Архивы. – М.: Археографический центр, 1997. - С. 185-190.

243. Репина Л. П. Смена познавательных ориентаций и метаморфозы социальной

истории. // Социальная история. Ежегодник, 1997. – М., 1998. - С. 11 – 52.

244. Репина Л. П. Социальная история и историческая антропология: новейшие

тенден-ции в современной британской и американской медиевистике //

Одиссей. Человек в истории. 1990. – М., 1990. - С. 167 - 181.

245. Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М.: Книга, 1975. – 224 с.

246. Рубакин Н. А. Этюды о русской читающей публике // Рубакин Н. А.

Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М.: Книга, 1975. – 224 с.

247. Рубинштейн М. М. Книга и чтение в жизни небольших городов. – М., 1973.

248. Рубинштейн М. М. Психология читательских интересов – М., 1950.

86

249. Сенченко М. Книжкова справа України: ретроспектива і перспектива // Вісн.

Кн. палати. – 2006 - №9.

250. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии. – М., 1993.

251. Серль Д. Что такое речевой акт? // Зарубежная лингвистика, Т.2. – М., 1999.

252. Смирнова Б. А. Выдающийся русский книговед Н. А. Рубакин / Вступ. Ст.. //

Рубакин Н. А. Избранное. В 2 – х т., Т. 1. – М.: Книга, 1975. – 224 с.

253. Смирнова С. М. Перепись работников московських учреждений (1918 г.), как

источник сведений по истории чтения и библиотечного дела // Книга и чтение в



254. Советский читатель: опыт конкретно-социол. исслед. – М.: Книга, 1968. – 343

с.

255. Согрин В. В., Зверева Г.И., Репина Л.П. Современная историография

Великобритании. – М., 1991.

256. Соколов Б.М. Художественный язык русского лубка. – М.: РГГУ, 1999. – 264

с.

257. Солошенко О. До питання про станову структуру населення Харківської

губернії у другій половині XIX століття. – Х., 1996.

258. Соціологія культури в новому тисячолітті: навчально – методичний посібник

для викладачів та студентів. – Х., 2002. – 160 с.

259. Cпоры о главном: Дискуссии о настоящем и будущем исторической науки

вокруг французской школы "Анналов". – М., 1993.

260. Стельмах В. Д. Социология чтения: реальное и желаемое // Книга и чтение в



261. Степанский А. Д. К истории научно – исторических обществ в

дореволюционной России // Археографический ежегодник за 1974 . – М., 1975.

262. Стефаненко Т. Г. Социальная и этническая идентичность // Идентичность:

Хрестоматия / Сост. Л. Б. Шнейдер. – М.: Изд-во Московского психолого –

сициального института, 2008. – 272 с.

87

263. Средневековый роман и повесть. – М.: Художественная литература, 1974 . –

639 с.

264. Тарасов Е. Ф. Сорокин Ю. А. Национально-культурная специфика речевого

поведения. – М.: Наука, 1977. – 352 с.

265. Тихомирова И. Книга – возбудитель переживаний. Концепция Н. А. Рубакина

(1862 – 1946) // Библиотечное дело. – 2008 - № 17. – С. 19 – 23.

266. Уроки истории чтения. Послесловие к книге Роже Шартье «Письменная

культура и общество» // Шартье Р. Письменная культура и общество / Пер. с

фр. и послесл. И.К. Стаф. – М.: Новое издательство, 2006. – 272 с.

267. Усманова А. Р. Умберто Эко: парадоксы интерпретации. – Минск, 2000.

268. Успенский Б. А. История и семиотика (Восприятие времени как семотическая

проблема) // Избр. труды, т. 1., Семиотика истории., Семиотика культуры. Изд.

2 – е. – М., 1996.

269. Федосюк М. Ю. Неявные способы передачи информации в тексте: учеб.

Пособие. – М., 1988.

270. Фрейд З. Психология бессознательного. – М.: Просвещение, 1990 . – 448 с

271. Фрейре П. Формування критичної свідомості / Пер. з англ. О. Дем’янчук . –

К.: Юніверс, 2003. – 176 с.

272. Фрумкина Р. М. Культурно - историческая психология Выготского - Лурия //

Человек. - 1999. - № 3.

273. Фуко М. История безумия в классическую эпоху. – СПб.: Книга света, 1997. –

576 с.

274. Харитонович Д. Э. Средневековый мастер и его представления о вещи //

Художественный язык средневековья. – М.: Наука, 1982 . – 272 с.

275. Харьков и губерния на страницах газеты «Харьковские губернские

ведомости» 1838–1917 гг., Вып. 1–3. / Харьк. гос. науч. б-ка им. В.

Г.Короленко; Сост. В. А.Ярошик и др – Х., 1993–94.


ведомости»: 1838-1917 гг.:Вып.1 : . - Х., 1993 . – 123 с.

88


ведомости». 1838-1917 гг. Вып.2: 1892-1896 гг. : библиографический указатель.

– К. 1994. – 145 с.


ведомости». 1838-1917 гг. Вып.4: 1903-1907 гг.. – Х. 1995 . – 192 с.


ведомости». 1838-1917 гг. Вып.5: 1909-1912 гг.. – Х. 1995 . – 151 с.

280. Харьков и губерния на страницах газеты «Южный край» (1880-1918):

Библиогр. указ. Вып.1. (1880-1886 гг.) / Харьк. гос. науч. б-ка им. В.

Г.Короленко; Сост. В. А.Ярошик и др. – Х., 2002. – 180 с.

281. Хейзинга Й. Осень средневековья / Пер. Д. В. Сильвестрова. – М., 1988.

282. Хобсбаум Э. Век империй. 1875 - 1914. – Ростов-н/Д: Феникс, 1999. – 541 с.

283. Хойер Г. Антропологическая лингвистика // зарубежная лингвистика, т.2. –

М., 1999.

284. Хромов О. Р. Русская лубочная книга XVII-XIX веков. - М.: Памятники

исторической мысли, 1998. - 219 с.

285. Чейф У. Л. Память и вербализация прошлого опыта // Текст: аспеты изучения

семантики, прагматики и поэтики / Сборник статей. – М., УРСС, 2001. – 192 с.

286. Червинский М. Зберский Т. Система книги. Семиотика книги / Пер. с пол. Т.

Я. Казавчинской., Под ред. Э. Б. Кузьминой. – М.: Книга, 1981. – 129 с.

287. Черниговская Т. В. От истории письма к современным психолингвистическим

исследованиям // Человек пишущий и читающий: проблемы и наблюдения.

Материалы международной конференции. 14-16 марта 2002. – СПб.: Изд-во

СПбГУ, 2002.

288. Черняк М. Читатель массовой литературы: мифы и реальность //

Библиотечное дело. – 2008 - № 17.

289. Чорний Д. М. Харкiв початку XX столiття: iсторiя мiста, долi людей. – Х.,

1995. – 116 с.

290. Шартье Р. Культурные истоки Французской революции. – М.: Искусство,

2001.

89

291. Шартье Р. «Народные» читатели и их чтение от эпохи Возрождения до эпохи

Классицизма // История чтения в западном мире от Античности до наших

дней / ред.-сост. Г. Кавалло, Р. Шартье; пер. с фр. М. А. Руновой, Н. Н. Зубкова,

Т. А. Недашковской. – М.: Фаир, 2008. – 544 с.

292. Шартье Р. Письменная культура и общество / Пер. с фр. И. К. Стаф. – М.:

Новое издательство, 2006. – 272 с.

293. Швейцер А. Д. Современная социолингвистика. – М.: Наука, 1976 . – 176 с.

294. Швейцер А. Д. Социальная дифференциация английского языка в США. – М.:

Наука, 1983 . – 216 с.

295. Шкуратов В. А. Историческая психология / Пособие для дополнит.

образования. – М.: Смысл, 1997 . – 505 с.

296. Эко У. Два типа интерпретации // Новое литературное обозрение. – 1996. - №

21.

297. Эко У. От интернета к Гутенбергу // Новое литературное обозрение. – 1998. -

№ 32.

298. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. – СПб.:

Симпозиум, 2004 . – 544 с.

299. Энциклопедия книжного дела. – М., Юрист, 2004. – 643 с.

300. Якимов Г. Р. Черный книжный рынок в дефицитарной ситуации // Книга и

чтение в зеркале социологии / Под ред. Г. Н. Грановой, Н. В. Иночкиной., Сост.

В. Д. Стельмах, Н. К. Лобачев. – М.: Книжная палата, 1990. – 209 с.

301. Яковенко Н. Вступ до історії. – К.: Критика, 2007. – 376 с.

302. Ярошевский, М. Г. История психологии. – М.: Мысль, 1985 . – 575 с.

303. Brooks J. Readers and Reading at the End of the Tsarist Era // Literature and

Society in Imperial Russia, 1800—1914. – Stanford, 1978.

304. Brooks J. When Russia learned to read: Literacy and popular literature, 1861 –

1917. – Princeton, 1985.

90

Documents

History of reading in Kharkiv at the beginning of XX century