Володимир Читай

ЛЬВІВ — 2011

Ілюстрації Марини Шутурми

5

Усе, що тут написано, – щира правда!Восени відпочивав я в українських Карпатах. Якось

мандрував горами, збирав гриби та ожину і непомітно забрів у таку глушину, де ще ніколи не бував. Стомився, присів на пеньок і озирнувся. Довкола приємно пахне прижухла трава, ласкаво пригріває сонечко. Красиво мов у казці.

Аж раптом мені здалося, що зовсім недалечко хтось тихенько розмовляє.

Я придивився, але нікого не помітив. Ступивши кілька кроків у той бік, звідки чувся голос, я обережно відгорнув смерекову гілку і побачив... маленького слоника. Він сидів собі на галявинці й гомонів з їжачком.

Я здивувався. Ніколи ще не бачив слоників у лісі і, тим більше, не чув, щоб вони розмовляли людською мовою!

Звірята мене не помічали й продов жували свою ба-лачку – про ліс, про погоду, про те-се. Аж ось їжачок по-прощався зі слоником і, дрібно сту-паючи маленькими лапками по траві, почимчикував у своїх спра вах.

УДК 821.161.2-343ББК 84(4УКР)-445 Ч-69

ISBN 978-966-2909-64-7

Слоник залишився на галявині сам. Він заплющив оче нята й задрімав. Я обережно, щоб його не сполохати, вийшов на галявину і тихенько промовив:

– Привіт!Слоник повернув голову в мій бік, здивовано оглянув

мене з ніг до голови і відповів:– Привіт! Я вщипнув себе, але видіння не зникло. Зрозумів, що

мені це все не наснилося і слоник справді вміє розмов-ляти людською мовою. Щоб він не утік, я про всяк ви-

падок попередив:– Не бійся, я тебе не ображу! – і запи-

тав: – Як тебе звати?– Дзвоник!Слово за словом, розговорилися.

Я дізнався, що Дзвоник живе в Чарів-но му Лісі, де всі знають людську мову,

бо ходять до школи. Він – першоклас ник. А ще Дзвоник розповів мені дуже ці ка-

ві історії про своїх друзів та їх при-годи, про свій ліс. Вам теж буде цікаво їх почути.

Отож, перегорніть сто-рінку – і двері до Чарівного

Лісу відчиняться!

8 9

Живе у Чарівному Лісі слоник. У школу він ходити не любить. І не тому, що йому не подобається навчатися. Навпаки – дуже подобається. Але, на відміну від інших учнів-звірят, він такий великий і незграбний, що завжди на когось випадково наступає. Не рятує навіть дзвіночок, що йому мама до хвоста прив'язала, – то через нього сло-неня прозвали Дзвоником. Коли це трапляється, він скри-кує “ой”, миттю червоніє від сорому й просить вибачення. А Дзвоник на хвості жалібно дзеленчить.

Отож лісові школярі зі слоненям не дружили, а всіляко оминали. Хто ж хоче, щоб його розчавили? Навіть якщо випадково!

Отож слоник Дзвоник був самотній. Звісно, в нього були і мама, і татко, але ж вони дорослі. А йому так хоті-лося мати друзів...

А ще слоник мав мрію. Він хотів бути чаплею. Дорога від школи до дому стелилася вздовж берега лі-

сової річки. Там мешкала сіра чапля Леля. Була вона струн-ка й тендітна, з довгими ногами і гнучкою шиєю. Щоразу, коли слоник Дзвоник повертався зі школи, він зупинявся і, зашарівшись від сорому, довго милувався чаплею. Як він їй заздрив!

“Чому я народився слоном? Чому не тендітним і легкокрилим птахом?” – час-то запитував себе слоник і гірко зітхав . – “Якби я був чаплею, то нікому не завда-вав би болю. Мене б ніхто не цурався, я мав би багато друзів. А так...”

Та одного разу все змінилося.

Був літній день. Такий спекотний та гарячий, що всі звірята розбіглися у по-шуках затінку й води. Лише мурахи, як завжди, працювали. Кожен літній день для мурашника – на вагу золота. Ще зранку вся комашня-мурашня розповз-лася по лісовій галявині, вишукуючи їс-тівні запаси. Удома залишилася лише мурашина Мама: вона гляділа яйця, з яких невдовзі мали вилупитися манюні мурашки.

Раптом поряд із мурашником зай-нялася суха трава. Пожежа, пожежа!!!