jurnal2017 вичитаний1 (1)навчання учнів у 10 і 11 класах), тематику й очікувані результати вивчення кожної теми,

2017/№ 1

Засновники: Департамент освіти і науки Львівської

облдержадміністрації Комунальний заклад ЛОР

Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

Науково-редакційна рада:

Р. Шиян (голова) О. Гірний О. Дуда Л. Мазур

І. Приходько

Головний редактор: Н. Пастушенко

Редакційна колегія:

М. Барна Д. Герцюк М. Савчин

П. Сікорський О. Шиян

Заступник головного редактора:

М. Кацюба

Літературний редактор: Я. Сенчишин

Коректори: І. Котик

М. Котик-Чубінська

Технічний редактор: Т. Козак

Дизайн та верстка: Т. Козак

Адреса редакційної колегії: Львів–79007, Огієнка, 18 – а,

Тел. 244–55–32

Е–таіl: lоірро@ukr.пеt

Редакційна рада розглядає рукописи

обсягом до 20 сторінок, роздруковані з електронних носіїв у форматі А–4

(додається) через два міжрядкові інтервали. Автори статей подають також:

повні відомості про себе, ким і де працюють або

навчаються, домашню адресу з поштовим індексом.

ЗМІСТ ІСТОРИЧНА ОСВІТА Мудрий Мар’ян, Пастушенко Роман

Концептуальні основи єдиного курсу історії (історії України та всесвітньої історії) ХХ і початку ХХІ століття для старших класів загальноосвітньої школи …………………………………… 3

Полещук Тамара

Російська Федерація у 2000-х роках: влада й суспільство (на допомогу вчителеві історії)………….….. 5 Сіромський Руслан

Українські репрезентації на міжнародній конференції з прав людини у Тегерані 1968 р. …..….….. 13 Гусаков Ігор

Право на життя: юридичні аспекти крізь призму моралі …………...…….. 19

Педагогічна думка, 2017/№ 1

Редакція зберігає за собою право

на редагування і скорочення статей. Думки авторів

не завжди збігаються з точкою зору редакції. За достовірність фактів,

цитат, імен, назв та інших відомостей відповідають автори.

Статті не рецензуються і не повертаються.

Редакція приймає благодійні внески, а

також замовлення на випуск тематичного номера, окремого розділу або вміщення

реклами за кошти замовника.

Посилання на публікації „Педагогічної думки” обов’язкові.

Редакція і видавець не несуть

відповідальності за достовірність інформації в рекламних матеріалах.

Відповідальність за зміст реклами несе рекламодавець.

Свідоцтво про державну

реєстрацію серія КВ № 6917 від

30.01.2003 р.

Рекомендовано до друку вченою радою Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

(Протокол № 3 від 8 березня 2017 року)

НАУКА – ШКОЛІ Неборак Віктор Поема Івана Франка «Ботокуди»: контекст та інтерпретація ………………………………………..… 29 ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА. ВИВЧАЄМО БІБЛІЮ Сохань Галина, Гусаков Ігор

Інтегрований урок з християнської етики і правознавства у рамках українсько-польського проекту «Шкільна академія підприємництва: уроки з підприємницьким тлом» ....................................... 38

Сохань Галина, Гусаков Ігор

П’ятнадцять цікавих фактів про Біблію …………..……..41

Сохань Галина, Гусаков Ігор

Вивчаємо Біблію цікаво (тестові завдання) ………………………………….…… 43

2


ІСТОРИЧНА ОСВІТА

Мар’ян Мудрий,

Роман Пастушенко

Концептуальні основи єдиного курсу історії (історії України та всесвітньої історії) ХХ і початку ХХІ століття для

старших класів загальноосвітньої школи I. Ефективна історична освіта не може

існувати ізольовано від завдань, які стоять перед суспільством. Потреба запровадити в старшій школі (10–11 класи) єдиний курс історії (історії України та всесвітньої історії) зумовлена незворотними геополітичними й інформацій-ними змінами, які відбулися у світі на зламі ХХ–ХХІ століть, а також викликами й завданнями, які в найближчому майбутньому доведеться вирішувати українській державній і громадянсь-кій спільноті. Оновлення змісту історичної освіти вже неможливе шляхом заміни одного ряду фактів іншим чи розширенням фактоло-гічної наповненості. Цілком об’єктивною осно-вою сучасного світу є єдність, яка зумовлена принципово новими способами поширення інформації й виявляється у взаємозалежностях між народами, державами, локальними спіль-нотами. Засобами історії як науки і навчальної дисципліни ця єдність може бути відкрита й відчута людиною. Історична наука та освіта, аби набути сенсу в глобальному світі, повинна стати своєрідним розмірковуванням передусім про зв’язок минулого й майбутнього і з урахуванням як локальних, так і світових процесів. Цього не можна досягнути без ширших контекстів. Суть власного національного можна збагнути тільки через відносини з зовнішнім світом та постановку завдань суспільного розвитку.

II. Мета єдиного курсу історії (історії України та всесвітньої історії) – розвинути в старших школярів національну та європейську ідентичності, сформувати соціальні й гро-мадянські компетентності, мислительні алгорит-ми й уміння, необхідні для розуміння сучасних викликів; підготувати відповідального громадя-нина, здатного реагувати на динаміку суспіль-них завдань і вміти створювати нове, а не тільки дублювати досвід попередніх поколінь. По суті, йдеться про осмислювально-узагальнюючий (або систематичний) курс, що спрямований на забезпечення системності знань, тобто на розуміння історичного процесу через поєднання фактографічного матеріалу з його інтерпре-таціями. Головними змістовими лініями курсу

можуть стати: 1. Людина і простір (терито-ріально-політична організація, показники насе-лення за кількістю, національним складом, зайнятістю, демографічні зміни). 2. Людина в суспільстві (соціальні групи, економіка й госпо-дарські інтереси, громадське життя, повсякден-ність). 3. Людина і держава (політичні режими, політичне життя, національно-визвольні й інші суспільні рухи). 4. Людина і світ уявлень та ідей. 5. Людина і культура (наука, освіта, мистецтво; культуру розуміємо тут як сукупність багатьох форм суспільної свідомості, що реалізуються у поведінці суспільства та регулюють різні сфери суспільної діяльності).

III. Навчальний курс пропонується створю-вати з урахуванням таких підходів: 1. Антропо-логізації минулого, тобто виразної уваги до людини та її поведінкових мотивацій. 2. Украї-ноцентризму, тобто представлення новітньої історії України в контексті всесвітньої історії з наданням переваги тим сюжетам зарубіжної історії, які відображають пов’язаність українсь-кого минулого з європейським (світовим) історичним процесом, розкривають політичні, економічні й культурні взаємовпливи. 3. Куль-турної взаємодії, тобто розуміння новітньої історії України як процесу формування модерної української нації за участі не лише українців, а й представників інших народів. 4. Поєднання багатоманітності й єдності, тобто представлення українського суспільства як сукупності соціаль-них і локальних груп із властивими кожній з них функціями, правами, інтересами й життєвими стратегіями, які в сукупності й перехресній дії забезпечували єдність українського народу, його життєздатність та розвиток у складним політич-них умовах. 5. Історичного оптимізму, тобто проведення наскрізної думки про життєздатність і конкурентну спроможність української спіль-ноти в колі європейських народів.

IV. Пропонований єдиний курс історії має на меті розширити межі національної моделі історії та суспільного світогляду. У ХХ столітті національна історія як ніколи раніше заслуговує

3


переосмислення у світлі того, як сили глобалі-зації вплинули на національні спільноти й держави, і навпаки. Сучасна світова практика засвідчує, що в постіндустріальному інформа-ційному суспільстві нації та національні держа-ви не зникають, вони залишаються активними гравцями на історичній сцені, надаючи матеріал для реалізації тенденцій модернізації, демокра-тизації тощо. По суті, всесвітня історія, хоча й прагне вийти за межі національної історії, насправді розглядає національну державу як головну структурну одиницю людства. З іншого боку, вона вивчає процеси, що мають глобальне значення і вплив, з’ясовуючи, як нації реагували на світові виклики й у своїх відповідях осучаснювалися й модифікували світові тенден-ції. Принцип «виклик – відповідь» (виклик глобальних тенденцій і відповіді окремих держав і націй) можна розглядати як одну з головних методологічних засад при створенні інтегрованого курсу історії ХХ і початку ХХІ століття. Розширюючи межі національної історії, цей курс повинен давати інструменти для прогнозування суспільного розвитку, виявляти способи впливу на суспільну свідомість, вказувати на загрози, пов’язані як з надмірною глобалізацією, так і замкнутістю.

V. Передбачається, що курс сприятиме розвитку історичного мислення школярів, зокрема формуванню й застосуванню ними таких умінь: а) розглядати суспільні явища в конкретно-історичних умовах, виявляти зміни й основи тривкості життя суспільства; б) оціню-вати впливи геополітичних, екологічних, інте-лектуальних та інших викликів на стан госпо-дарства, суспільне життя і розвиток культури; в) критично аналізувати різні джерела інформа-ції, визначати їх надійність; г) переосмислювати минуле у світлі нових фактів і викликів суспільного розвитку; д) інтерпретувати історію України як частину європейського культурного і політичного простору; е) діяти творчо, виявляти ініціативу, критично оцінювати й раціоналізу-вати наявний стан речей. Завдяки засвоєнню матеріалу єдиного курсу історії ХХ і початку ХХІ століття випускники школи зможуть розу-міти множинність трактувань минулого і виявляти розбіжності чи суперечності в його інтерпретаціях, осмислювати зв’язки між істо-рією і сучасним громадсько-політичним життям, поважати права людини і бути готовими їх відстоювати, дотримуватися принципів демокра-тії та розуміти їхню цінність у сучасному світі, виявляти стійкість до маніпуляцій історією.

VI. У змістовому плані проблематика історії України в інтегрованому курсі повинна бути

вмонтована у світовий контекст і водночас цей контекст формувати. Наприклад, у темі «Переддень Першої світової війни» можуть бути розглянуті такі питання, як «Світ на порозі ХХ століття», «Система “озброєного миру”: Троїстий союз і Антанта», «Україна як об’єкт зовнішньої політики», «Український національ-ний рух», «Повсякденне життя: між традицій-ним та індустріальним суспільством»; у темі «Депресія і прихід тоталітаризму» – «Велика депресія», «Фашизм і нацизм», «Боротьба за демократію і виникнення авторитарних режи-мів», «Режим “санації” та українське суспільство в Польщі», «Колективізація та індустріалізація в СРСР. Сталінізм», «Репресії та Голодомор в Україні», «Людина в умовах тоталітаризму: приклад України», а в темі «Повоєнне врегулю-вання» – «Підсумки війни: деконструкція фашизму і нацизму», «Утворення “двополюс-ного світу”», «Відновлення радянського режиму в Україні. Повстанська боротьба», «Українсько-польські відносини. Операція “Вісла”», «Зростання міжнародного престижу і розширен-ня державного статусу України», «Відновлення ідеологічної стабільності СРСР. “Ждановщина” в Україні». В інших випадках історія України може повністю ставати основою для самостійної теми, як-от «Україна в умовах десталінізації», або через назву теми бути пов’язана зі світовою історією, як-от «Кінець “двополюсного світу”? Перспективи України».

VII. На вивчення єдиного курсу історії в межах чинного Державного стандарту повної загальної середньої освіти (рівень стандарту, академічний рівень) у 10 і 11 класах доцільно виділити 3 академічні години на тиждень. Рамкова про-грама курсу повинна визначати мету і завдання, державні вимоги до навчальних досягнень учнів (базовані на Стандарті обов’язкові результати навчання учнів у 10 і 11 класах), тематику й очікувані результати вивчення кожної теми, обов’язкові для вчителя методичні підходи до викладання цих тем, методи і критерії оціню-вання навчальних досягнень учнів. Структурно курс може бути поділений на дві частини: Історія України та світу першої половини ХХ ст. (для 10 кл.) та Історія України та світу другої половини ХХ – початку ХХІ ст. (для 11 кл.). Хронологічною межею між цими части-нами доцільно прийняти 1945 рік. Запро-вадження єдиного інтегрованого курсу історії не повинно означати відсунення української тематики на другий план. На висвітлення питань історії України треба виділити не менше половини навчального часу, передбаченого на вивчення історії загалом.

4


Тамара Полещук

Російська Федерація у 2000-х роках: влада й суспільство (на допомогу вчителеві історії)

Пострадянська трансформація Росії відбувалася в умовах завищених соціальних очікувань ши-

роких верств населення, гострого політичного протистояння, в ході якого нехтувалися право і закон, слабкості громадянського суспільства, що значною мірою посприяло утвердженню номенклатурно-олігархічної моделі управління країною з сильною президентською владою. Парламентські 1999 р. та президентські 2000 р. вибори стали механізмом легальної передачі влади від Бориса Єльцина до Володимира Путіна, який став стабілізатором системи, створеної в попереднє десятиліття.

Володимир Путін: від «суверенної демократії» до авторитаризму Після заяви Б. Єльцина 31 грудня 1999 р. про

свою добровільну і дочасну відставку викону-вачем обов’язків президента РФ став прем’єр-міністр В. Путін. В умовах так званої контртеро-ристичної операції (КТО), а фактично нової війни в Чечні1, В. Путін зумів зіграти на

1Наприкінці вересня 1999 р. за наказом президента

Б. Єльцина федеральні війська вступили на територію Чечні. У грудні 1999 р. російські війська захопили всю рівнинну частину Чеченської Республіки, а 6 лютого 2000 р. і столицю – місто Грозний. З весни 2000 р. чеченські формування перейшли до диверсійних методів ведення війни, а федеральні сили протиставили їм дії спецпідрозділів та операції військ МВС. За різними даними, на території Чечні в 1999–2002 рр. загинуло 6 тис., у 2003 р. – 3 тис. російських військових, втрати мирного населення склали від 15 до 24 тис. осіб. Фактично війна набувала затяжного характеру, з замкнутим колом насильства, коли чергова «зачистка» в Чечні призводила до появи цілої когорти смертників. Тим не менше на початку 2003 р. В. Путін заговорив про мир і відбудову республіки. У березні 2003 р. 96 % чеченців віддали свої голоси за нову конституцію республіки, яка передбачає її перебування на правах автономії в складі Росії. У жовтні 2003 р. відбулися вибори президента Чеченської Республіки, на яких переміг муфтій Ахмад Кадиров, який ще донедавна був на боці повстанців. Однак це не зупинило диверсії та теракти. Лише після знищення А. Масхадова, Хаттаба та інших польових командирів, інтенсивність диверсійно-терористичних дій чеченців знизилася. У середині квітня 2009 р. режим КТО на території Чеченської Республіки було скасовано.

Після загибелі президента А. Кадирова 9 травня 2004 р. його син Рамзан швидко став найвпливовішою політичною фігурою в республіці, а в березні 2007 р. Р. Кадиров був обраний президентом Чечні. Він отримав фактичний контроль над чеченською нафтопереробною промисловістю і надвеликими грошовими потоками, які Москва направляла на відновлення економіки Чечні. У 2011 р. чеченський парламент обрав Р. Кадирова президентом на наступний термін. За словами самого Р. Кадирова, визначальною в його політичній кар’єрі є підтримка В. Путіна, якому він неодноразово висловлював свою особисту відданість. Правозахисники постійно звинувачують Р. Кадирова в причетності до жорстоких убивств, викрадень і катуванні людей. Так, звинувачений у вбивстві 27 лютого 2015 р. одного з лідерів російської опозиції Бориса Нємцова З. Дадаєв служив в одному з батальйонів чеченських спецслужб. На президентських

настроях електорату, наголошуючи на необхідності зміцнення влади в країні, відновленні територіальної цілісності Росії, зміцненні її позицій на міжнародній арені.

На президентських виборах 26 березня 2000 р. В. Путін отримав 52,94 % голосів виборців, перемігши у першому турі. Після парламентських 1999 р. і президентських 2000 р. виборів у Росії розстановка суспільно-політичних сил серйозно змінилася. Фактично з перших засідань нової Державної Думи влада успішно використовувала механізм «плаваючої більшості», коли для вирішення одних питань пропрезидентська «Єдність» блокувалося з лібе-ральними фракціями – Союзом правих сил (СПС), «Яблоком», для інших – з консерва-тивними – КПРФ, аграріями. У травні 2000 р. сформовано стійку парламентську більшість, яка проголосувала за новий кабінет міністрів на чолі з Михайлом Касьяновим.

В умовах соціально й ідеологічно розко-лотого суспільства в основу державної політики було покладено принцип «соціального контракту» – консолідацію держави, бізнесу й суспільства. Ця політика дозволила В. Путіну, з одного боку, централізувати владу, а з іншого – не відмовлятися від продовження економічних реформ і виконання соціальних зобов’язань держави перед громадянами.

За підтримки Державної Думи президент розпочав низку кроків, спрямованих на поси-лення контролю центру за суб’єктами федерації. 13 травня 2000 р. своїм указом В. Путін поділив країну на сім федеральних округів на чолі з повноважними представниками президента. 8 серпня 2000 р. розпочалася реформа Ради Федерації – верхньої палати російського парла-менту. Згідно з новим законом «Про порядок формування Федеральних зборів РФ , який

виборах у Чечні 18 вересня 2016 р. за Р. Кадирова проголосували 97,94% виборців.

5


набув чинності 1 січня 2001 р., губернаторів і голів законодавчих органів влади замінили їхні представники – по двоє (від законодавчого і виконавчого органів влади) від кожного суб’єкта федерації. У результаті губернатори втратили представництво в Раді Федерації, а разом з ним і депутатську недоторканість. Практично одночасно з цими законами Рада Федерації затвердила другу частину Податко-вого кодексу, що суттєво зменшувала фінансову самостійність регіональних лідерів, забравши в них частину бюджетних надходжень. Новим елементом політичної системи стала утворена у серпні 2000 р. Державна Рада – дорадчий орган при президенті, куди увійшли вищі посадові особи суб’єктів РФ. У грудні 2000 р. президент домігся затвердження нової державної симво-ліки Росії, яку парламент досі не ухвалював через ідеологічні розходження. До двоголового орла герба і триколора додали дещо перероблений колишній гімн СРСР на мелодію О. Александрова й слова С. Михалкова. Схвалення символів, які поєднували різні періоди російської історії, підтримали понад 70 % опитаних громадян Росії.

Важливу роль під час першого терміну В. Путіна мали відносини між владою і так званими олігархами – великими бізнесменами, які мали реальні важелі впливу на державну політику. Президент нейтралізував вплив на владу тих олігархів (Б. Березовський, В. Гусинський), які фінансували й контролю-вали засоби масової інформації, дозволяючи собі критику політики влади. А коли глава нафтової компанії «ЮКОС» М. Ходорковський став надавати фінансову підтримку опозицій-ним силам, а також публічно говорити про корупцію в нафтогазовій галузі, то восени 2003 року був заарештований та звинувачений в ухилянні від сплати податків і шахрайстві2. Характеризуючи тодішній курс В. Путіна, експерти констатували наявність у Росії «лібе-ральної економіки й авторитарної політики».

На чергових парламентських виборах, які відбулися 7 грудня 2003 р. за змішаною пропорційно-мажоритарною системою, вперше до Думи не потрапили ліберальні партії – СПС і «Яблоко». 5 %-й бар’єр за партійними списками подолали три партії та один виборчий блок: офіційно підтримана президентом «Єдина Росія» (37,57 % голосів виборців), КПРФ (12,61 %), ЛДПР (11,45 %) і блок «Вітчизна»

2 Незважаючи на протести опозиції й критику Заходу,

31 травня 2005 р. колишнього олігарха засудили до 9 років позбавлення волі. У грудні 2013 р. М. Ходорковського помилувано, що було розцінено як намагання покращити імідж Росії перед зимовою Олімпіадою 2014 р. в Сочі.

(9,02 %), створений за три місяці до виборів. «Єдина Росія» отримала найбільше голосів і на одномандатних округах. Високий результат «партії влади» деякі оглядачі пояснювали не тільки впливом рейтингу В. Путіна, а й надзвичайним використанням адміністратив-ного ресурсу. За декілька тижнів до прези-дентських виборів 2004 р. В. Путін відправив у відставку уряд М. Касьянова, остаточно звіль-нившись від впливу людей президента Б. Єльцина. Новим прем’єр-міністром став маловідомий чиновник М. Фрадков. Не зустрів-ши жодного гідного суперника на прези-дентських виборах 14 березня 2004 р., В. Путін переміг у першому турі з результатом 71,2 % голосів виборців.

Другий президентський термін В. Путіна ознаменувався подальшим зміцненням «верти-калі влади» – концентрацією владних повнова-жень у руках Кремля. Додатковий імпульс цьому процесу надала низка терактів, що від-булися в 2004 р.: лютневий вибух у москов-ському метро на станції «Автозаводська»; вибух на стадіоні в Грозному 9 травня, в результаті якого загинув президент Чечні А. Кадиров; червневий напад бойовиків на інгушські міста Назрань і Карабулак; серпневі вибухи в повітрі двох літаків, що вилетіли з аеропорту «Домо-дєдово»; захоплення бойовиками у вересні школи в північно-осетинському місті Беслан, коли під час штурму російського спецназу загинуло 330 осіб, серед яких і понад 180 дітей.

Виступаючи на розширеному засіданні уряду 13 вересня 2004 р., В. Путін наголосив на необхідності удосконалення державного меха-нізму країни, який зіткнувся із загрозою міжна-родного тероризму. Головним нововведенням адміністративної реформи стала відмова від прямих виборів голів суб’єктів федерації – віднині їх мав призначати президент з наступ-ним затвердженням у місцевих законодавчих органах. Цей крок обмежував вплив регіо-нальних еліт, робив їх залежними від центру.

Навесні 2005 р. було ухвалено новий закон про вибори до Думи винятково за партійними списками. Згодом Дума ухвалила поправки до федерального законодавства, що дозволяло партії, яка перемогла на виборах до регіональ-ного парламенту, пропонувати президенту Росії свою кандидатуру на губернаторську посаду. У більшості регіонів це право належало «Єдиній Росії». На початок 2007 р. членами партії були 70 із 86 керівників російських регіонів. Членами партії влади ставали топ-мененджери великих промислових підприємств, чиновники феде-ральних і регіональних органів влади, керів-ники державних вишів. Відповідальні посади на найважливіших ділянках державного життя все

6


більше переходили до представників так званої петербурзької команди – колишніх однокурсни-ків президента по університету, колегах по ро-боті в мерії Санкт-Петербурга, переважна більшість з них були вихідцями із спецслужб.

Такі тенденції в політичному житті країни викликали критику як у Росії, так і на Заході. Російського президента звинувачували у відмові від демократичних цінностей і диктаторських амбіціях. Критика посилилася після того, як 7 жовтня 2006 р. була застрелена відома опозиційна журналістка Анна Політковська, а 23 листопада 2006 р. у Великій Британії помер, отруєний радіоактивним ізотопом полонію Олександр Литвиненко, колишній офіцер ФСБ.

У самій Росії вважали, що політичний лад, який утверджувався в країні, є виявом «суверенної демократії»3. Адже величезна підтримка президента країни населенням, переконували творці цієї теорії, і є свідченням справжньої демократичності політичної системи. Водночас Кремль, окремі політичні сили, низка інтелектуалів (наприклад, О. Дугін) за підтримки Російської православної церкви просували у засобах масової інформації, особливо на телебаченні, концепти «русского мира», великої російської цивілізації з акцентами на захисті російської культури, мови та всіх російськомовних за кордонами Росії.

Економічні реформи 1990-х років, в ході яких були створені базові інститути ринку – вільні ціни, приватна власність і конвертована валюта, високі світові ціни на нафту, ліберальна податкова реформа значною мірою забезпечу-вали в 2000–2007 років 7 % середньорічне зростання ВВП, профіцит бюджету й зовнішньої торгівлі, суттєве зменшення зовнішнього боргу, зростання валютних резервів, підвищення со-ціальних стандартів населення. Так, за офіцій-ними даними, доходи населення за 2000-2007 роки зросли на понад 140 %, Резервний фонд на грудень 2008 р. нагромадив 64 млрд. доларів, Фонд національного добробуту – 34 млрд. доларів.

Ментальне прагнення більшості населення жити в сильній державі, яку «всі бояться, але поважають», стало запорукою становлення полі-тичної й економічної стабільності, розв’язання соціальних проблем, посилення ролі Росії на міжнародній арені. Успіхи на цих напрямах сприяли легітимації влади і забезпечили високий кредит довіри до неї з боку суспільства.

Незважаючи на терміни, якими характе-

3 Згодом щодо Росії почав уживатися термін «керована демократія», під яким аналітики розуміють такий політичний і державний устрій, за яким демократичні права й свободи регулюються та обмежуються згідно з інтересами правлячої еліти.

ризують політичний режим, що склався до кінця другого терміну президентства В. Путіна («керована демократія», «авторитаризм», «пу-тінізм», «путінократія», «квазітоталітаризм»), більшість аналітиків вказують на такі його ознаки: сильна президентська влада; фактичний перехід до однопартійної системи при інсти-туційному збереженні багатопартійності; різке послаблення політичного впливу регіональних еліт і великого бізнесу; слабкий технічний уряд, з реальним управлінням країною із Адміністрації президента в режимі «ручного управління»; фактична ліквідація системи поділу влади; суб’єктивно-вибіркове вико-ристання права; відносно ліберальна, але позбавлена прозорості фінансова і податкова політика; тотальний контроль держави за власністю, зрощення влади і монополізованої економіки з корупцією; обмеження свободи слова, встановлення прямого або опосередкова-ного державного контролю над головними телеканалами країни тощо.

Тандемократія в дії

Відповідно до Конституції В. Путін не міг балотуватися на третій термін і обрав своїм наступником давнього соратника Дмитра Медведєва, який 14 листопада 2005 р. став першим віце-прем’єром і відповідальним за реалізацію «національних проектів» у сфері охорони здоров’я, освіти, будівництва житла і сільського господарства. 12 вересня 2007 р. кабінет М. Фрадкова відправили у відставку, на чолі уряду опинився керівник Федеральної служби з фінансового моніторингу теж давній соратник президента В. Зубков, більшість міністрів зберегли посади в новому кабінеті.

2 грудня 2007 р. в Росії відбулися перші парламентські вибори, на яких бар’єр для партій, що проходили за партійними списками в Думу, підвищено з 5 % до 7 %. Окрім того, законодавчо прибрано поріг явки і можливість голосувати проти всіх; скасовано мажоритарну систему і голосування по одномандатних окру-гах; членам однієї партії заборонено про-ходження за списками іншої, а партіям забо-ронено об’єднуватися у виборчі блоки тощо. У виборах взяли участь 15 політичних партій. «Єдина Росія», список якої очолив В. Путін, отримала 64,3 % голосів виборців і 315 місць у Думі, тобто конституційну більшість; КПРФ – 11,57 % і 57 місць, ЛДПР – 8,14 % і 40 місць, «Справедлива Росія» – 7,74 % і 38 місць. Інші партії, в тому числі «Яблоко» і СПС, не змогли подолати 7 %-й рубіж і до парламенту не пройшли. 10 грудня на зустрічі з президентом керівники «Єдиної Росії», «Справедливої Росії», Аграрної партії і партії «Громадянська сила»

7


висунули кандидатуру Д. Медведєва на пост президента Росії, а наступного дня він пообіцяв у разі перемоги запропонувати посаду прем’єр-міністра В. Путіну.

Як і передбачалося, на президентських виборах 2 березня 2008 р. Д. Медведєв отримав 70,28% голосів виборців. 7 травня 2008 р. він офіційно обійняв посаду президента Росії, а В. Путін став головою уряду. Так склався режим, який аналітики назвали «тандемокра-тією». Оскільки конституційні повноваження президента Росії є вищими, ніж голови уряду, то всередині країни та на Заході спочатку були певні сподівання на серйозні реформи в країні. Йшлося насамперед про боротьбу з корупцією та необхідність системної модернізації країни, про що говорив Д. Медведєв упродовж передви-борної кампанії та після виборів4. У своєму першому посланні до Федеральних Зборів 5 листопада 2008 р. Д. Медведєв запропонував внести в Конституцію РФ поправки про збільшення терміну президентських повнова-жень з 4 до 6 років, депутатів Держдуми – з 4 до 5, а також обов’язок уряду щорічно звітувати перед депутатами. Ці поправки були схвалені обома палатами парламенту, президент затвердив їх 30 грудня 2008 року. Це стало першою зміною в російській Конституції за 15 років. Зміни торкнулися і Ради Федерації. Тепер сенатором міг стати тільки депутат, якого обрали до регіональних органів влади і місце-вого самоуправління. За роки президентства Д. Медведєва були замінені більшість керівни-ків областей і регіонів. Так, лише за 2010 р. зі своїх посад «за власним бажанням» пішли президент Татарстану М. Шаймієв, президент Башкирії М. Рахімов, президент Калмикії К. Ілюмжинов. Багаторічний мер Москви Ю. Лужков був відправлений у відставку з принизливим формулюванням «у зв’язку з втратою довіри». Наймасштабнішими з проголошених реформ стала реформа збройних сил і нова держпрограма озброєнь і модернізації оборонно-промислового комплексу, розрахова-на до 2020 р., а також реформа правоохоронної системи, яка розпочалася в 2010 р.

Курс на реформи і модернізацію суттєво скоригувала світова економічна криза, що розпочалася восени 2008 р., спричинивши обвал на фондовому ринку Росії, девальвацію рубля, зниження промислового виробництва, ВВП, доходів населення, а також зростання безро-біття. З початком кризи голова уряду В. Путін пообіцяв справитися з ситуацією і звинуватив у

4 Однак перші місяці президентства Д. Медведєва

запам’ятаються насамперед війною з Грузією на початку серпня 2008 р.

ній США. В. Путін 1 жовтня 2008 р. оголосив про те, що уряд розробив комплекс заходів з подолання кризи: вперше було сказано про можливе скорочення витрат бюджету і дер-жавних монополій. Антикризові заходи уряду потребували значних витрат. Центральний банк Росії потратив третину золотовалютних резервів (всього біля 600 млрд. дол.), щоб сповільнити девальвацію рубля; біля 200 млрд. дол. – для реалізації плану порятунку економіки, щоб збільшити ліквідність у банківському секторі та підтримати вітчизняні компанії, нездатні повернути зовнішні борги. За підсумками 2009 р., ВВП Росії впав на 7,9 %, що стало одним із найгірших показників динаміки ВВП у світі. Спад економічної активності було подолано в середині 2009 р. й економіка Росії стала зростати в першому кварталі 2010 р. За підсумками 2010 р., ВВП РФ зріс на 4,0 %, однак сильна посуха й пожежі в Центральній Росії зменшили обсяг виробництва сільськогосподарської продукції, що викликало заборону на експорт зерна і сповільнення темпів зростання в інших секторах. Високі ціни на нафту підтримали зростання російської економіки в першому кварталі 2011 року, допомогли Росії зменшити бюджетний дефіцит, але інфляція й збільшені урядові витрати обмежили позитивний вплив нафтових доходів.За підсумками 2011 р. ВВП Росії зріс на 4,2 %., 2012 р. – на 3,5 %, 2013 р. – на 1,3 %.

На фоні боротьби з економічною кризою відбулися чергові парламентські та прези-дентські вибори в Росії. Вперше Державну Думу 4 грудня 2011 р. обирали на 5 років. 7 %-й бар’єр пройшли 4 із 7 зареєстрованих політичних партій: «Єдина Росія» отримала 49,32 % голосів виборців і 238 місць, тобто втратила конституційну більшість; КПРФ – 19,19 % і 92 місця, «Справедлива Росія» – 13,24 % і 64 місця, ЛДПР – 11,67 % і 56 місць.

Незадовго до закінчення своїх повноважень навесні 2012 р. Д. Медведєв підписав закон про повернення до прямих виборів керівників регіо-нів, які були скасовані в 2004 р. Також було суттєво спрощено порядок реєстрації політич-них партій. Якщо на початку 2012 р. в країні офіційно діяло 7 партій, то після пом’якшення партійного законодавства на січень 2014 р. зареєстровано 78 партій.

Ще у вересні 2011 р. В. Путін погодився виставити свою кандидатуру на президентських виборах, вигравши їх 4 березня 2012 р. з під-тримкою у 63,60 % голосів виборців. Вступив-ши офіційно на посаду президента 7 травня 2012 р., наступного дня він призначив Д. Медведєва новим прем’єр-міністром Росії.

Парламентські та президентські вибори

8


викликали масові політичні протести громадян проти спотворення результатів виборів. Вже ввечері 4 грудня 2011 р. відбулися перші масові акції протесту в Москві та Санкт-Петербурзі. 10 грудня 2011 р. акції протесту пройшли в 99 містах країни і 42 містах за кордоном. Московський опозиційний мітинг на Болотній площі став наймасовішим за останнє десяти-ліття. 24 грудня відбувся ще масштабніший мітинг на проспекті А. Сахарова в Москві та нові мітинги в інших містах країни. Учасники акцій заявляли, що вибори супроводжувалися порушенням законодавства і масовими фальси-фікаціями. Одне з головних гасел – «За чесні вибори!», символ – біла стрічка. 26 лютого 2012 р. в Москві відбулася багатотисячна громадянська акція «Велике біле коло». Її учасники вийшли на Садове кільце без плакатів і, взявшись за руки, замкнули коло. Люди тримали в руках білі кульки, на одязі – білі стрічки. На другий день після виборів президента 5 березня та 10 березня 2012 р. в Москві відбулися мітинги, кількість учасників налічувала від 10 до 30 тис. осіб. Згодом розпочався спад громадянської активності, хоча масові локальні акції тривали до початку літа. Так, 12 червня 2012 р. відбувся 100-тисячний мітинг на проспекті А. Сахарова. У зв’язку з жорсткішими покараннями за порушен-ня законодавства про мітинги, низка активістів була арештована, інші змушені були залишити Росію.

За рік після виборів, опитування, проведене «Левада-Центром», засвідчило, що понад поло-вина росіян не хоче, щоб В. Путін був переобраний президентом країни у 2018 р. На запитання: «Інтереси яких верств населення обстоює, на ваш погляд, Путін?» по 36 % набра-ли два із запропонованих 11 варіантів відпові-дей: «олігархів, банкірів, крупних підприємців» та «силовиків, працівників спецслужб, армії, МВС». У листопаді 2013 р. рейтинг підтримки В. Путіна досягнув історичного мінімуму – 24 %. Все змінить анексія Криму і початок проекту «Новоросія», тобто війна проти України.

Відносини з Україною: від конфронтації до війни

Важливим стратегічним завданням прези-дента В. Путіна, який неодноразово наголошу-вав, що «розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ ст.», стала реінтеграція пострадянського простору. Неефек-тивність СНД спонукала російське керівництво до впровадження моделі різнорівневої та різношвидкісної інтеграції у вигляді проекту Єдиного економічного простору (ЄЕП), який мав складатися з чотирьох найважливіших держав СНД – РФ, України, Білорусі й

Казахстану. У ході реалізації цієї політики в Україні російська влада розраховувала на місцеві політичні еліти східних та південних регіонів, російськомовну меншину, прокому-ністичну опозицію, економічні інтереси частини українського бізнесу. Водночас і російські фінансово-промислові угруповання мали істотні економічні інтереси в Україні, що стимулювало їхнє прагнення розширити тут свої впливи. Тому Росія не могла не скористатися послаб-ленням політичного режиму президента Л. Кучми (зникнення і вбивство журналіста Г. Гонгадзе, так званий касетний скандал тощо), призначивши своїм послом колишнього прем’єр-міністра В. Черномирдіна, який став енергійно сприяти активізації двосторонніх стосунків. Так, лише упродовж перших восьми місяців 2001 р. президенти Росії та України зустрічалися десять разів.

Наполеглива праця російської влади над просування ЄЕП призвела до потрібних результатів. На Ялтинському саміті СНД 18–19 вересня 2003 р. відбулося підписання Угоди про створення ЄЕП Білорусі, Казахстану, РФ та України. Верховна Рада України ратифікувала угоду про створення ЄЕП синхронно з Державною Думою Росії 20 квітня 2004 р.

Росія була активним учасником президентсь-ких виборів 2004 р. в Україні, відверто просуваючи кандидатуру очільника Партії регіонів В. Януковича. Помаранчева революція й прихід до влади В. Ющенка та його команди ознаменувалися низкою криз у російсько-українських відносинах, найважливіші з яких вилилися в так звані газові війни. Так, напри-кінці 2005 – на початку 2006 рр. розпочалися перебої з поставками російського газу в країни ЄС та Україну. Криза завершилася закулісними домовленостями і створенням російсько-україн-ської посередницької компанії «Росукренерго». Наступна «газова війна» розпочалася наприкін-ці 2008 р. «Газпром» перестав поставляти пали-во українським споживачам з 1 січня 2009 р. через відсутність контракту, а 7 січня Росія припинила поставки газу в Європу. Транзит відновили 20 січня 2009 р. після домовленостей на рівні прем’єр-міністрів РФ та України В. Путіна й Ю. Тимошенко і підписанням деся-тирічних контрактів між «Газпромом» і «Нафтогазом», які встановлювали найвищі в Європі ціни на газ для України. Ці домовленості в енергетиці не допомогли Ю. Тимошенко виграти президентські вибори у березні 2010 р., але дозволили Росії в квітні 2010 р. вирішити з новообраним президентом України В. Янукови-чем питання про продовження оренди військово-морської бази в Севастополі: в обмін на скидку на паливо Україна погодилася

9


продовжити термін перебування російського флоту в Криму до 2042 р. Після того як у липні 2010 р. почав діяти Митний союз Росії, Білорусі й Казахстану із спільними митними правилами, а з 1 січня 2012 р. – Єдиний економічний простір між цими трьома країнами, Київ заявляв про готовність співпраці з ними у форматі «3+1». Правда, паралельно Україна вела переговори з ЄС про зону вільної торгівлі та асоціацію. І хоча президент В. Янукович всіляко демонстрував свою проросійську спрямованість, це не припиняло ні періодичні заборони на експорт українських товарів, ні антиукраїнську пропаганду російських ЗМІ.

У зв’язку з рішенням Кабінету Міністрів призупинити процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС 21 листопада 2013 р. в Україні розпочалися антиурядові протести. Вони стали всеукраїнсь-кими після силового розгону мітингу в Києві вночі 30 листопада. В умовах масових антиурядових протестів 17 грудня 2013 р. в Москві відбулося засідання російсько-укра-їнської міждержавної комісії за участю президентів України та Росії. Під час засідання було підписано, зокрема, договір про зниження вартості російського газу для України до 268,5 дол. за тисячу кубометрів, а також розміщення урядом Росії в українських цінних паперах 15 млрд. дол. Між тим антиурядові протести в Києві, незважаючи на участь міжнародних посередників, перейшли у збройне протистояння. З’явилися перші жертви з боку мітингувальників – Сергій Нігоян, Михайло Жизнєвський, Юрій Вербицький, які відкрили рахунок героям «Небесної сотні». Особливо кривавими стали події в центрі Києва 18–21 лютого 2014, коли загинуло понад 100 осіб.

Після втечі В. Януковича з Києва у ніч на 22 лютого 2014 р. Росія відкликала свого посла М. Зурабова. Президент-утікач, знайшовши прихисток на території РФ, закликав В. Путіна відновити конституційний лад в Україні за допомогою Збройних сил Росії. У Кремлі заяви-ли, що керівництво Україною захопила «хунта», що влада опинилася в руках націоналістів-бандерівців та фашистів. Російські ЗМІ розпочали масовану антиукраїнську істерію.

А 27 лютого 1914 р. невідомі озброєні люди без розпізнавальних знаків (як згодом вияви-лося, це були спецпризначенці Головного розвідувального управління Генштабу Збройних Сил РФ) захопили й блокували Верховну Раду Криму та інші адміністративні будівлі, аеропор-ти в Сімферополі та Севастополі, установи зв’язку, ЗМІ. У цих умовах кримські депутати (більшість – представники Партії регіонів) проголосували за проведення референдуму про

розширення автономії Криму у день виборів президента України 25 травня; невдовзі дату перенесли – спочатку на 30 березня, а потім – на 16 березня. Також було змінено формулювання питання – замість розширення автономії йшлося про приєднання до складу Росії. Вже 1 березня 2014 р. Рада Федерації Росії підтримала звернення В. Путіна про застосування ЗС РФ на території України. Парламент Криму 11 березня 2014 р. прийняв декларацію про незалежність від України. А 16 березня відбувся незаконний референдум, на якому, за даними кримської влади, 96,7 % виборців проголосували за приєднання до Росії. Президент Росії В. Путін 17 березня підписав указ про визнання незалежності Криму, а 18 березня – договір про входження Республіки Крим і Севастополя до складу Росії. Того ж дня Рада Федерації ратифікувала договір і схвалила федеральний конституційний закон про утворення нових суб’єктів РФ – Криму і Севастополя. 21 березня Рада Федерації ратифікувала договір та утворила нові суб’єкти федерації – Республіку Крим і місто федерального значення Севасто-поль5. Лише за три тижні було окуповано півострів, блоковано українські військові части-ни і флот, транспортну інфраструктуру, ухвалено акт про незалежність Криму та рішення про його входження до складу РФ. Отже, здійснено масштабну, швидку й доборе сплановану війсь-ково-політичну спецоперацію. Анексія Криму швидко підняла рейтинг господаря Кремля. За даними опитування, проведеного «Левада-центром» 21–24 березня 2014 р., понад 88 % опитаних громадян Росії висловилися за приєднання Криму до Росії, тобто за підтримку його політики щодо України.

Кримські події кардинально змінили ситуацію в російсько-українських відносинах. Були порушені не тільки міжнародно-правові зобов’язання Росії (наприклад, Будапештський меморандум), а й цинічно та брутально зруйно-вані попередня система «стратегічного парт-нерства», правова база угод і домовленостей про дружбу, добросусідство і партнерство, концептуальні засади «братніх народів» тощо. Український парламент 15 квітня 2014 р. ухвалив закон, який визнав територію Криму тимчасово окупованою територією України.

Упродовж квітня 2014 р. контрольовані, керовані та фінансовані спецслужбами РФ незаконні збройні формування проголосили створення так званих Донецької народної республіки (7 квітня 2014 р.) та Луганської 5 28 липня 2016 р. Крим став частиною Південного федерального округу з центром у Ростові, втративши суб’єктність і перетворившись у звичайний регіон РФ.

10


народної республік (27 квітня 2024 р.). Протягом травня 2014 р. самозвані лідери ДНР і ЛНР, серед яких було багато громадян РФ, у неконституційний спосіб провели фіктивні референдуми про відокремлення цих нелегітим-них утворень від України.

У таких умовах 14 квітня 2014 р. в. о. президента України О. Турчинов підписав указ про введення в дію рішення РНБО «Про невідкладні заходи з подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності країни». Так розпочалася антитерористична операція (АТО) на Донбасі, у ході якої завдяки добровольцям, волонтерам, міжнародній допо-мозі були створені боєздатні збройні сили, що дозволило локалізувати конфлікт на досить незначній території окремих районів Донецької та Луганської областей.

На фоні цих подій були започатковані дипло-матичні зусилля із врегулювання конфлікту. 6 червня 2014 р. відбулася перша зустріч прези-дентів України та РФ у так званому нормандсь-кому форматі – за участі президента Франції Ф. Олланда та канцлера Німеччини А. Меркель. Однак вже наприкінці серпня активна насту-пальна операція українських сил АТО була зупинена введенням на територію конфлікту збройних підрозділів російських військ. Пряме військове вторгнення ЗС РФ і трагічні прора-хунки командування АТО призвели до втрати ініціативи та вимушеного перемир’я, яке було досягнуте за участі третіх сторін. 5 вересня 2014 р. в Мінську Тристороння контактна група у складі представників України, РФ і ОБСЄ за участі представників «окремих районів Донецької і Луганської областей» підписала попередній Протокол до угоди про припинення вогню, у якому визначено умови деескалації конфлікту на Сході України (так званий Мінськ-1). З-поміж іншого йшлося про припинення використання важкої зброї обома сторонами конфлікту, забезпечення постійного моніто-рингу з боку ОБСЄ на українсько-російському кордоні, звільнення всіх заручників, виведення всіх незаконних збройних формувань з території України. Верховна Рада, на виконання поло-жень Протоколу, 16 вересня ухвалила закони «Про особливий порядок місцевого самовряду-вання в окремих районах Донецької і Луганської областей» та «Про недопущення переслідування і покарання осіб-учасників подій на території Донецької і Луганської областей». У ніч на 20 вересня 2014 р. учасники контактної групи підписали меморандум про виконання положень Протоколу, який перед-бачав, зокрема зупинення використання зброї і ведення наступальних дій, фіксацію лінії протистояння збройних сил станом на 19 вересня, відведення важких озброєнь на

15 км з обох сторін визначеної лінії, що мало б надати «змогу створити зону припинення вогню завширшки не менше як 30 км (зону безпеки)». Незважаючи на оголошене перемир’я, збройні угруповання невизнаних республік постійно зривали виконання домовленостей, майже щодня гинули українські воїни й мирне населення.

В умовах загострення протистояння на Донбасі 11–12 лютого 2015 р. у Мінську відбулася нова зустріч лідерів «нормандської четвірки», яка ухвалила декларацію на підтримку Комплексу заходів з виконання Мінських угод (так званий Мінськ-2). Комплекс заходів передбачає: негайне та всеосяжне припинення вогню з 0 годин 15 лютого 2015 р. за київським часом, відведення важких озброєнь обома сторонами на рівні відстані з метою створення зони безпеки, а також моніторинг та верифікацію ОБСЄ режиму припинення вогню та відведення важкого озброєння із застосу-ванням всіх необхідних технічних систем тощо. Нові домовленості зменшили інтенсивність бойових дій на Донбасі, хоч і не зупинили загибель військових, обстріли населених пунктів і збільшення жертв і постраждалих серед мирних жителів. Активізувала свою діяльність й тристороння група перемовників, на засіданнях якої тривають дискусії щодо черговості виконання Мінських домовленостей. Нова зустріч «нор-мандської четвірки» 19 жовтня 2016 р. узгодила дорожню карту виконання Мінських угод, наго-лосивши на першочерговості безпекових питань.

Збройна агресія Росії завдала Україні колосальних людських та економічних втрат. Так, за даними ООН, оприлюдненими 23 січня 2015 р. загальне число жертв бойових дій на Донбасі перевищило 5 тис. осіб., а за 2015 р. – понад 9 тис. осіб. Унаслідок анексії Криму та військових дій на Сході України окуповано 44 тис. кв. км. території, де проживало понад 5 млн. осіб. А число вимушених переселенців станом на січень 2015 р. перевищило 1,2 млн. осіб, на кінець 2015 р. – понад 2,7 млн осіб. На території Донбасу значних руйнацій зазнала промислова, комунальна та соціальна інфраструктури.

Верховна Рада України 27 січня 2015 р. ухвалила постанову, в якій дії Росії в Криму та на Донбасі були кваліфіковані як агресія щодо України, а в затвердженій у вересні 2015 р. новій воєнній доктрині України РФ оголошена її військовим супротивником. Президент П. Порошенко 16 вересня 2015 р. увів у дію рішення РНБО про запровадження санкцій відносно РФ як держави, низки юридичних та фізичних осіб. А 17 жовтня 2016 р. Україна продовжила санкції, розширивши їх на 167 юридичних та 335 фізичних осіб.

11


Російська агресія спричинила негативне ставлення більшості громадян України до Росії та її керівників. Так, після захоплення Криму позитивне ставлення до Росії в Україні обвали-лося з 80 % до 52 %. Вересневе 2014 р. Опиту-вання громадської думки, проведене Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) і Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та російським «Левада-Центром», засвідчило різке погіршення ставлення як українців до Росії, так і росіян до України. Дані дослідження порівнювалися з аналогічним, про-веденим у травні 2014 р. Так, кількість позитивно налаштованих до України росіян зменшилася з 35 % до 32 %, а кількість негативно налаштованих за цей період збільшилася з 49 % до 55 %. Натомість кількість позитивно налаштованих до Росії українців зменшилася лише на 4 % (з 52 % до 48 %). Втім, це не стосувалося Донбасу, де навпаки, частка позитивно налаштованих до Росії українців зросла з 77 % до 83 %.

Опитування, проведене КМІСом 6–17 груд-ня 2014 р., та «Левада-Центром» 23–26 січня

2015 р., показало, що кількість позитивно налаштованих до Росії українців впала з 48 % у вересні до майже 37 % у грудні. Погіршення ставлення до Росії спостерігалося у всіх регіонах України. У Росії кількість позитивно налаштованих до України росіян суттєво зменшилася порівняно з вереснем – на 12 % і склала 24 %. Опитування, проведене в Україні та Росії у жовтні 2015 р., несподівано показало, що частка українців, які добре ставляться до Росії, зросла з 26 % у травні 2015р. до 34 % у жовтні. Відсоток росіян, які добре ставляться до України, теж зріс – з 30 % у травні до 33 % у жовтні.

Опитування Центру Разумкова, проведене 9–14 вересня 2016 р. серед українців, засвідчує, що частка прихильників запровадження візово-го режиму з Росією порівняно з березнем 2015 р. скоротилася з 46,7 % до 29 %, а частка супротивників зросла – з 40,6 % до 52,1 %; 55 % опитаних виступають проти розриву дипло-матичних відносин України з Росією.

Росія і війна проти України

Російське керівництво заперечувало і

заперечує свою пряму причетність до подій і в Криму, і на Сході України. Однак 27 лютого 2015 р., у річницю захоплення російськими військовими без розпізнавальних знаків будівель парламенту та уряду Криму, В. Путін своїм указом заснував у Росії «День сил спеціальних операцій». А 23 березня 2015 р. він підписав укази про присвоєння гвардійського звання трьом військовим частинам РФ: 11-й, 83-й окремим десантно-штурмовим бригадам ПДВ Росії та 38-му окремому полку зв’язку. Звання присвоєні, як зазначалося у формулюванні трьох указів, «за масовий героїзм та відвагу, стійкість та мужність, виявлені особовим складом у бойових діях із захисту Батьківщини й державних інтересів в умовах збройних конф-ліктів, і враховуючи заслуги у мирний час». У документах не вказані місця та дати бойових дій, за участь в яких дані частини отримали гвардійські звання. Також з кінця 2014 р. в Росії в декілька разів зросла кількість бойових нагород, отриманих військовослужбовцями.

За оцінками української сторони, міжнарод-них експертів, російських правозахисників у різні періоди протистояння на Донбасі на боці сепаратистів воювали від 3 до 15 тис. російсь-ких військовослужбовців регулярних військ РФ; не менше 2 тис. російських військовослужбов-ців були вбиті, 3 тис. були поранені, незважаю-чи на те, що в Росії засекречено втрати військо-вих під час спецоперацій «у мирний час».

Також російська сторона організувала в різних регіонах Росії мобілізаційні центри збору та підготовки найманців для участі в бойових діях на Донбасі; розгорнула на території Донбасу діяльність мобільних розвідувально-диверсій-них груп; сформувала центри військової підго-товки для місцевих сепаратистських угрупо-вань; здійснила об’єднання та забезпечила коор-динацію окремих збройних формувань сепара-тистів; налагодила масштабне матеріально-технічне забезпечення бойовиків, у тому числі – регулярні поставки озброєнь і засобів зв’язку так званими гуманітарними конвоями; органі-зувала формування диверсійних груп і їх про-никнення до інших регіонів України тощо. Окрім того російська державна пропагандистська машина та підконтрольні недержавні ЗМІ розгор-нули широкомасштабну інформаційну експансію з метою дискредитації нової української влади та європейської інтеграції України.

З початком російської військової операції в Криму позиція міжнародного співтовариства полягала в засудженні втручання РФ у внутріш-ні справи України і підтримку територіальної цілісності та суверенітету України. У середині березня 2014 р., після того як Росія всупереч попередженням приєднала Крим до складу Росії, США, ЄС, Австралія, Нова Зеландія і Канада запровадили перший пакет санкцій, який забороняв компаніям країн, що схвалили санкції, підтримувати ділові стосунки з особами й організаціями, включеними до списків. Також

12


було розпочато згортання контактів і співробіт-ництва з Росією й російськими організаціями в різних сферах. Так, країни «великої вісімки» 18 березня 2014 р. скасували саміт за участю Росії, який мав відбутися в червні 2014 р. в Сочі, фактично позбавивши РФ місця в цьому почесному світовому клубі. А 20 березня було скасовано саміт ЄС–Росія.

Генеральна Асамблея ООН 27 березня 2014 р. підтвердила територіальну цілісність України, визнавши Крим і Севастополь її невід’ємною частиною. Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) у своїх резолюціях від 9 та 10 квітня 2014 р. засудила окупацію Росією території Криму та ухвалила санкції проти Росії, російська делегація була позбавлена права голосу в ПАРЄ.

Наступне розширення санкцій проти РФ було пов’язане із загостренням ситуації на Сході України, особливо після того, як 17 липня 2014 р. над територією, контрольованою проросійськими бойовиками, було збито пасажирський літак Boeing-777. На 6 вересня 2016 р. санкційний список США стосується 81 російської компанії та понад 300 фізичних осіб. ЄС 16 вересня 2016 р. продовжив санкції проти 146 фізичних осіб і 37 юридичних осіб до 15 березня 2017 р. Резолюція ПАРЄ від 12 жовтня 2016 р. покладає на Росію повну відповідальність за дотримання або порушення прав людини як у Криму, так і на Донбасі; ПАРЄ підтвердила, що анексія Криму та військове вторгнення російських збройних сил на Сході України є порушенням міжнародного права та принципів, що сповідує Рада Європи. За оцінками експертів, найбільш негативні наслідки для Росії будуть мати обмеження, накладені на експорт до Росії високих технологій і доступ російських банків до дешевих кредитних ресурсів.

У відповідь на міжнародні санкції В. Путін своїм указом від 6 серпня 2014 р. заборонив ввезення на територію Росії окремих видів сільськогосподарської сировини і продовольства, країною походження яких є держава, що ухвалила рішення про запровадження економічних санкцій стосовно російських юридичних і фізичних осіб. Згодом заборона поширилася на імпорт низки товарів легкої промисловості і навіть товарів для дітей. Постановою уряду РФ від 13 вересня 2016 р. ембарго посилилося, заборона стосується навіть імпорту солі.

Політичні та економічні санкції, запровад-жені світовим співтовариством проти Росії у зв’язку з анексією Криму та агресією на Сході України, вкрай негативно позначилися на соціально-економічному становищі РФ. А різ-

кий спад світових цін на енергоресурси6, продаж яких складає значну частину доходів бюджету РФ, спричинив у грудні 2014 р. обвальне падіння курсу рубля стосовно долара і євро. В країні розпочалася фінансово-економічна криза.

В. Путін на засіданні Ради законодавців у Санкт-Петербурзі 27 квітня 2015 р. визнав, що російська економіка через санкції недоотримала 160 млрд. доларів. За перше півріччя 2015 р. зниження ВВП країни склало 3,5 %, оборот роздрібної торгівлі впав на 8,1 %, а реальна середня зарплата скоротилася до вересня 2015 р. на 10,3 %. Соціально-економічну ситуацію в країні ускладнила воєнна операція в Сирії, що розпочалася 30 вересня 2015 р. 2016 рік розпо-чався послабленням і нестійким курсом рубля на фоні падіння цін на нафту. У другому кварталі 2016 р. ВВП Росії впав на 0,6 % порівняно з тим же періодом минулого року. На 1 серпня 2016 р. на рахунках Резервного фонду Росії залишалося 38,18 млрд. доларів, Фонду національного добробуту – 72,7 млрд. доларів. Відповідно до прогнозів Центробанку Росії, Резервний фонд і більша частина Фонду національного добробуту виснажаться до кінця 2018 р.

На фоні падіння вартості основних ресурсів і зменшення поступлення грошей у казну, держа-ва змушена скорочувати витрати на фінансуван-ня освіти, охорону здоров’я, пенсійне забезпе-чення, посилюючи у відповідь пропаганду, обмежуючи рівень прав і свобод громадян. Тим паче, що агресія Росії проти України навесні 2014 р. розколола російську опозицію. Відкрито виступили проти анексії Криму й агресії Росії на Донбасі лише поодинокі її представники: Б. Нємцов, Г. Каспаров, А. Піонтковський. На 1 березня 2015 р. було намічено антикризовий марш «Весна», але 27 лютого в центрі Москви було вбито одного з найрадикальніших критиків режиму В. Путіна Б. Нємцова. У траурному марші присвяченому пам’яті Нємцова у багатомільйонній Москві взяли участь лише понад 30 тис. громадян.

Чергові вибори до Державної Думи відбу-лися 18 вересня 2016 р. за змішаною пропор-ційно-мажоритарною системою. При явці 47,88 % виборців 5 %-й бар’єр подолали чотири політичні сили: «Єдина Росія» отримала 54,20 % голосів виборців і 140 депутатських мандатів, КПРФ – відповідно 13,34% голосів і 35 мандатів, ЛДПР – 13,14 % голосів і 34 мандати, «Справедлива Росія» – 6,22 % голосів і 16 мандатів. Отримавши 203 мандати на

6 Так, якщо у грудні 2013 р. нафта марки Brent

коштувала 110,54 дол. за барель, то у грудні 2014 р. – лише 63,43 дол., у січні 2015 – 50,04 дол., у грудні 2015 р. – 39,02 дол., у січні 2016 р. – 32,13 дол. за барель.

13


мажоритарних округах, «Єдина Росія» знову отримала в нижній палаті парламенту консти-туційну більшість – 343 депутати. Якщо у січні 2016 р., за опитуваннями «Левада-Центру» діяльність В. Путіна схвалювали 82 % респон-дентів, а 45 % вважали, що країна рухається в правильному напрямку, то опитування, проведені в жовтні 2016 р. засвідчують, що вже 84 % росіян схвалюють діяльність В. Путіна, а 55 % опитаних вважають, що країна рухається у правильному напрямку.

Відродження Росії як великої держави, що «піднімається з колін» і протистоїть ворожому Заходу, захищає росіян в Україні, де вони нібито піддані загрозам з боку націоналістів, бандерівців, київської хунти – насамперед ця пропагандистська риторика забезпечила небувалу консолідацію населення навколо влади, окресливши широкі рамки соціальної бази «путінізму». Прозріння росіян буде болючим, бо нікуди не зникли системні загрози для Росії як держави – сировинний характер її економіки, колосальна корупція, значне соціальне розшарування, депопуляція, сучасні геополітичні виклики тощо.

Література 1. Батенко Т. Путін. Народження диктатора / Тарас

Батенко. – Львів: Астролябія, 2014. 2. Березовець Т. Острів Крим. Хроніка гібридної війни /

Тарас Березовець. – К.: Брайт Букс, 2015. 3. Блан Е. Родом із КГБ. Система Путіна / Елен Блан; пер.

з франц. – К.: Темпора, 2009. 4. Ван Херпен М. Х. Війни Путіна. Чечня. Грузія.

Україна: Незасвоєні уроки минулого / Марсель Х. Ван Херпен; пер. з англ. – Харків: Віват, 2015.

5. Джуда Б. Крихка імперія. Як Росія полюбила і розлюбила Владіміра Путіна / Бен Джуда; пер. з англ. – К.: Медуза, 2015.

6. Зыгарь М. Вся кремлевская рать. Краткая история современной России / Михаил Зыгарь. – М.: Интеллектуальная литература, 2015.

7. Клямкин И. М. 2014. Год Украины / Игорь Клямкин. – М.: Фонд «Литературная Миссия», 2015.

8. Лукас Е. Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу / Едвард Лукас; пер. з англ.– К.: Темпора, 2009.

9. Почепцов Г. Смисли і війни: Україна і Росія в інформаційній і смисловій війнах / Геннадій Почепцов. – К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2016.

10. Райтшустер Б. Путінократія. Людина влади та її система / Борис Райтшустер; пер. з нім. – Харків: Віват, 2015.

11. Ткаченко В. Росія: ідентичність агрессора: монографія / Василь Ткаченко. – К.: ВЦ «Академія», 2016.

12. Экономика переходного периода. Очерки экономической политики посткоммунистической России / Ред. колл.: Е. Гайдар, А. Радыгин, К. Рогов и др. – М.: Изд-во «Дело» АНХ, 2008.

Руслан Сіромський

Українські репрезентації на міжнародній конференції з прав людини у Тегерані 1968 р.

Після ухвалення Організацією Об’єднаних

Націй Загальної декларації прав людини 1948 р. (далі – Загальна декларація) категорія прав людини перейшла зі сфери винятково внутрішньої компетенції і національного зако-нодавства на міждержавний рівень, ставши предметом міжнародного права. Протистояння «холодної війни» стало чи не головною причиною відсутності прогресу впродовж 1950-х років у виробленні нових стандартів прав людини і їхнього захисту. Скажімо, Міжнародні пакти про права людини, розділені з політичною доцільністю на два окремі документи – Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права й Міжнародний пакт про громадянські та політичні права – були підготовлені з більш ніж півторадесятирічною затримкою [3, с. 21]. Такий стан справ був зумовлений дражливістю питання дотримання

основоположних прав і свобод людини у низці країн, передусім у Радянському Союзі.

12 грудня 1963 р. Генеральна Асамблея ООН (далі – ГА ООН) виступила з ініціативою провести Міжнародний рік прав людини, приурочивши його двадцятиріччю з часу ухва-лення Загальної декларації. У резолюції 1961 (XVIII) наголошувалося на тому, що проведення Міжнародного року прав людини потрібно використати для досягнення «макси-мально можливого прогресу» у забезпеченні основних прав свобод і людини [16, p. 43]. Задля цього 20 грудня 1965 р. ГА ООН у своїй резолюції 2081 (ХХ) задекларувала бажання скликати Міжнародну конференцію з метою «сприяння подальшої реалізації принципів Загальної декларації прав людини, розвитку та гарантування політичних, громадянських, еко-номічних, соціальних і культурних прав; припиненню дискримінації і порушення прав

14


людини та фундаментальних свобод на ґрунті раси, кольору шкіри, статі, мови чи релігії» [17, p. 44]. Перед учасниками конференції ставилися завдання: 1) простежити прогрес у здійсненні принципів дотримання прав людини, починаючи з часу ухвалення Загальної декларації 1948 р.; 2) оцінити ефективність використовуваних ООН методів у сфері захисту прав людини, особливо щодо ліквідації усіх форм расової дискримінації і практики апартеїду; 3) сформулювати програму дій у рамках відзначення 1968 р. як Міжнародного року прав людини [17, p. 44]. Невдовзі, а саме 9 травня 1966 р., Генеральний секретар ООН скликав підготовчий комітет (представники 23-х країн), який провів низку робочих зустрічей. Після попередніх погоджень ГА ООН визначила місцем проведення Міжнародної конференції з прав людини столицю Ірану – місто Тегеран [12, p. 1]. Мета статті – проаналізувати політичну

атмосферу та інформаційні кампанії навколо підготовки й проведення Міжнародної конфе-ренції з прав людини у Тегерані, акцентувавши увагу на діях українських представників.

* * * Жодних заперечень щодо ініціативи

провести Міжнародний рік прав людини серед країн-членів ООН не лунало, однак невдовзі з’ясувалося, що їхні позиції різняться стосовно переліку першочергових заходів і їхнього наповнення. Причина полягала в тому, що питання дотримання прав людини усе більше ставало предметом геополітичних дискусій і звинувачень між Сполученими Штатами і Радянським Союзом [3, c. 18]. Наприклад, радянська делегація при ООН, як і її сателіти, звертали увагу на прагнення країн Заходу обмежитися формальними церемоніями: «Зусилля цих країн зводилося в основному до <…> поширення тексту Загальної декларації прав людини, видання спеціального плакату, котрий би символізував ідеї свобод і прав людини, організацією спеціальної виставки відповідних документів ООН, проведення концерту, надання премій особам, які нібито “зробили видатний внесок у справу розвитку і захисту прав людини й основних свобод”» – писав тогочасний радянсь-кий правознавець і дипломат Яків Островський [6, с. 171]. Вживаючи риторику подібного штибу, радянські представники наполягали на «практичних діях» у напрямку «забезпечення цілковитої поваги до прав людини» (мова, зокрема, про невідкладну ратифікацію країнами-членами ООН усіх конвенцій, що регулювали права людини) [6, с. 173]. Втім подібні заяви ущент розбивалися об закиди країн Заходу щодо порушення конституційних прав громадян Радянського Союзу, переслідування та ув’язнення

інакодумців, відсутності свободи слова й інформації тощо [21, p. 148].

У 1967 р. декілька країн Заходу, передусім Австралія, Велика Британія, Канада і, меншою мірою, США, виступили з ініціативою вдосконалення системи дотримання прав людини, запропонувавши скликати задля цього спеціальну міжнародну конференцію. Серед обговорюваних пропозицій, висувалася ідея створення посади Верховного комісара з прав людини – пропозиція, яку обговорювали з кінця 1940-х років, але яку так і не втілили у життя. Радянський Союз розглядав такий крок втручанням у внутрішні справи суверенних держав і виступив проти, пропонуючи натомість створити комітет з п’яти комісарів – по одному для кожного континенту для розгляду «грубого порушення» прав людини [7, с. 547]. Що більше, радянська сторона трактувала таку пропозицію країн Заходу як намагання «підірвати основи й змінити напрям діяльності ООН». Велика Британія оцінила таку реакцію, як погано завуальовану спробу Москви «завадити просуван-ню прав людини в рамках ООН» [20, p. 89].

Аналізуючи протистояння у сфері прав люди-ни, американський дослідник Джек Донеллі відзначав: «Комісія з прав людини, під контролем США, широко обговорювала свободу інформації (право, яке Радянський Союз систематично порушував), але ігнорувала всі економічні та соціальні права, як і інші специфічні грома-дянські й політичні права. З іншого боку, Радянський Союз пробував зосередити увагу на расовій дискримінації та безробітті на капіта-лістичному Заході. Хоча кожна зі сторін вказувала на реальні зловживання, обвинувачен-ня в порушенні прав людини були значною мірою тактичними маневрами в більш широкій політичній та ідеологічній боротьбі. Більше того, обидві супердержави регулярно демон-стрували відверте ігнорування прав людини» [3, с. 19].

Тогочасне ідеалістичне трактування прав людини у світі не завжди відповідало реальному підходові до цього питання. Напередодні конференції у Тегерані низка країн, серед яких Велика Британія і США, не демонстрували надмірної ейфорії і віри у можливість раціо-нально реформувати систему із дотримання прав людини у світі [20, p. 92–93]. Що ще гірше для прихильників реформи, резолюцію про створення спеціального органa – Міжнародного суду з прав людини вніс на розгляд диктатор Гаїті Франсуа Дювальє (1957–1971), дискреди-тувавши таким чином саму ідею [20, p. 92].

Та якщо для багатьох країн проведення Міжнародної конференції з прав людини у Тегерані видавалося буденним явищем, то українські організації поза межами Радянського

15


Союзу вирішили скористатися нагодою, аби привернути увагу до ситуації з правами людини в УРСР. Особливу активність у цьому контексті демонстрували канадські українці, які своєю рішучою позицією виділялися і в інших ситуаціях, коли мова заходила про обстоювання прав і свобод українців у складі Радянського Союзу. В одному з номерів газети «Український голос» (Вінніпеґ) у контексті проведення Тегеранської конференції з’явилася стаття під красномовним заголовком: «Не пропускайте доброї нагоди», автор якої закликала українську громадськість Канади та інших країн світу використати нагоду проінформувати світову спільноту про порушення прав людини в Радянському Союзі [8].

Наприкінці березня 1967 р. в університеті Монреаля відбулася Всесвітня асамблея з прав людини, завдання якої полягало у практичній підготовці до участі у Тегеранській конференції. Свідченням цього стала участь у зібранні багатьох фахівців, делегованих наступного року взяти участь у Міжнародній конференції з прав людини. Експерти обговорювали різні аспекти проблеми порушення прав людини у світі. З-поміж учасників конференції виступив і знаний професор-лінгвіст Ярослав Рудницький (1910–1995), котрий порушив питання дотримання мовних прав людини й народу як головну проблему, яку необхідно розглянути на міжна-родному рівні [2]. Водночас представники Комітету українських студентів захисту прав людини передали голові Асамблеї С. Адебо (Нігерія) петицію з вимогою включити до порядку денного Тегеранської конференції питання порушення прав людини в УРСР. Крім того представники українського студентства Канади провели маніфестацію та акцію із вручення учасникам конференції інформатив-них матеріалів про події в Україні [1, с. 1–2]. Проте асамблея відмовилася розглядати подану петицію, оскільки перед нею не стояло завдання займатися «специфічними випадками порушен-ня постанов про права людини, осуджувати ці порушення чи засуджувати окремі факти» [7, с. 536] (студентська петиція однак стала предметом закулісної дискусії 22 і 23 березня. – Р. С.). Домагання студентів українського походження не залишилися поза увагою всередині Канади та сусідніх США, викликавши інтерес місцевих засобів масової інформації. До студентської ініціативи долучилися громадські організації українців, які прагнули продемонструвати світові колоніальний статус УРСР та «топтання прав людини в Україні комуністами» [5].

За рішенням Президії Комітету Українців Канади (КУК) 28 квітня 1968 р. (неділя)

відзначили як «День Солідарності з Українським Народом». Крім традиційного проведення протестів проти владного свавілля в УРСР, переслідування української інтелігенції, зважаючи на наближення Міжнародної конференції з прав людини у Тегерані, було вирішено звернутися з телеграмою до прем’єр-міністра Канади, генерального секретаря ООН та учасників конференції [4, с. 31]. Відомо, що прем’єр-міністра Лестера Пірсона (1963–1968) закликали порушити питання дискримінації культурних, національних та релігійних прав українців у складі СРСР, а також засудити практику арештів і закритих судів над дисидентами [5].

У квітні 1968 р. секретаріат Світового конгресу вільних українців (СКВУ) скерував до генсека ООН У Тана (1961–1971) листа – це був перший випадок, коли українці поза Україною виступили на міжнародній арені через своє центральне представництво. СКВУ закликав до безумовного дотримання прав людини згідно з положенням Загальної декларації, звільнення політичних інакодумців, сприяння в реалізації Декларації про надання незалежності колоніальним країнам та народам від 14 грудня 1960 р. У листі викладалася коротка історія та наслідки встановлення більшовицького режиму на українських землях і підкреслювалося, що «радянський уряд систематично порушує не лише Загальну декларацію прав людини, але також і Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам разом з Конституцією і чинним законодавством» [10, арк. 2]. Відтак, СКВУ закликав ООН вплинути на радянський уряд таких напрямках: «1. Забезпечити безумовне дотримання прав людини, як це визначено у Загальній декларації. 2. Негайно звільнити всіх українських інтелек-туалів, ув’язнених за обстоювання прав, визнаних Загальною декларацією. 3. Дотримую-чись Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам… визнати право всіх народів створювати незалежну і суверенну державу… 4. Дозволити Україні та іншим федеративним республікам Радянського Союзу вимагати права домагатися права незалежності згідно 17 статті конституції СРСР і Декларації про надання незалежності коло-ніальним країнам і народам 1960 р.» [10, арк. 3].

Під час Міжнародної конференції з прав людини у Тегерані (22 квітня – 13 травня 1968 р.) працювало аж дві делегації: одна офіційна – репрезентант УРСР і одна неофі-ційна (не зареєстрована), яка репрезентувала трьохмільйонну українську спільноту у «вільному світі» і діяла під егідою СКВУ. Останню очолював президент КУК о. Василь

16


Кушнір (Канада; 1893–1979), а серед інших шести її членів значилися: першоієрарх УАПЦ Мстислав Скрипник (США; 1898–1993), журналіст Володимир Душник (США; 1908–1985), адвокат Денис Квітковський (США; 1909–1979), журналіст Михайло Сосновський (Канада; 1919–1975), громадський діяч Ярослав Мусіянович (1915–1999; Франція), правник Богдан-Тадей Галайчук (Аргентина; 1911–1974). До завдань делегатів належало проведення зустрічей з членами Міжнародної конференції та інформування про порушення прав людини в Українській РСР [19]. Акредитованим у Тегерані засобам масової інформації представ-ники української делегації передали спеціальні комунікати англійською і французькою мовами, а також копії листів політв’язнів, книги В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму» та Івана Коляски «Освіта в Українській РСР».

Попри докладені зусилля, ефективність вчинених дій українськими представниками навряд чи можна вважати достатньою, хоч і применшувати її результатів теж не варто. У листі від 21 жовтня 1968 р. до учасника Тегеранської конференції Я. Мусіяновича член Українського національного об’єднання (УНО) Євген Мастикаш відзначав: «На мою думку, був це перший того роду виступ на міжнародній конференції в українській справі, своїми власними силами» [9, арк. 42]. Українська делегація підготувала спеціальний меморандум, який однак не знайшов підтримки в учасників конференції через (це одна з версій) його «гостроту» [11, с. 10]. Якщо підходити до цього питання з правової точки зору, то ігнорування українських вимог можна пояснити тим фактом, що делегація СКВУ не мала офіційного статусу і навіть не числилася у списку спостерігачів. Саме це і варто вважати основним прорахунком, причини якого доцільно шукати у відсутності подібного досвіду діяльності закордонних українців. До слова, зауважимо, що «консуль-тативний статус» на конференції отримали Світовий конгрес євреїв (були представлені й інші єврейські організації), Світовий конгрес мусульман, Індійська жіноча конференція, Пакистанська жіноча асоціація та низка інших організацій [12, р. 31]. Загалом, у конференції взяли участь близько 400 делегатів із 84-х держав, а також понад сотня представників (спостерігачів) від окремих інституцій ООН і спеціалізованих установ, реґіональних міжурядових та неурядових організацій. До останніх критично ставилася радянська сторона, вбачаючи у їхній присутності намагання США перехопити ініціативу на конференції у свої руки [6, с. 175].

Причини невдачі української делегації у Тегерані згадуваний уже Є. Мастикаш вбачав у «недодержанні певних формальних справ, зв’язаних із внесенням меморандуму СКВУ і українських юристів, а ще важніше що треба було подумати і зорганізувати окрему установу чи організацію Оборони Прав Людини і поробити старання включити її до подібних організацій, які є членами так званих недержав-них установ у системі Об’єднаних Націй. Маючи окрему організацію наші представники були б на такій чи подібній міжнародній конференції не обсерваторами, а повноправ-ними учасниками конференції, що дає далеко більші можливості нашим представникам і цілій нашій справі» [9, арк. 42].

Дещо інші завдання стояли перед делегацією УРСР, яка складалася з трьох представників, а саме: професора Київського державного університету імені Тараса Шевченка, постійного представника УРСР в Комісії з прав людини ООН Петра Недбайла (1904–1974; голова делегації)*, декана юридичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка Володимира Сокуренка (1921–1994), першого секретаря Міністерства закор-донних справ Юхима Качуренка (1924–1995) [12, р. 29]. Для порівняння, до делегації Білоруської РСР входило два представники та один консультант, а до делегації СРСР – чотири представники і два консультанти [12, р. 22; 29] (відзначимо, що Тегеранську конференцію під час її роботи відвідав Голова Ради Міністрів СРСР Олексій Косигін).

23 квітня 1968 р. голова делегації Української РСР П. Недбайло виступив з промовою, в якій заторкнув питання ролі держави у гарантуванні прав людини та практичного втілення принципів Загальної декларації. Він наголосив, що «ідеал вільної людської особистості може бути досягнутий тільки тоді, коли будуть створені такі переду-мови, при яких кожен зможе користуватися без дискримінації своїми економічними, соціальни-ми і культурними правами, так само, як і своїми громадянськими та політичними правами» [7, с. 544]. Така заява в контексті реального, а не декларативного стану з дотриманням прав людини в УРСР виглядала б досить неоднозначно, якби доповідач врешті-решт не акцентував увагу на перешкодах у втіленні цих прав – «расовій дискримінації, сегрегації, політиці і практиці апартеїду» [7, с. 544]. Учасник української делегації від СКВУ М. Сосновський з цього приводу наголошував:

* У 1940–1941 рр. П. Недбайло обіймав посаду декана

юридичного факультету Львівського університету.

17


«В ім’я правди й об’єктивності було б потрібно показати і другу сторону медалі: у якій мірі і як справді грубо (курсив автора. – Р. С.) пору-шуються основні права людини і народів… в СРСР, а разом з тим і передусім в Україні, яку проф. Недбайло у своїй промові представив у таких привабливих кольорах… Але що ж тоді зробити з насильною русифікацією, нищенням української національної культури, її пам’яток тощо?» [7, с. 545].

Делегація УРСР намагалася демонструвати свою активність у різних ділянках роботи конференції, вносячи, зокрема, письмові резолю-ції. Одна з таких резолюцій (A/CONF32/C2/L33) стосувалася методів діяльності ООН та рекомендувала «фокусувати свою увагу на фундаментальних проблемах, пов’язаних з грубими і систематичними порушеннями прав людини»; інша – спільна з Польщею (A/CONF32/C2/L39) – стосувалася «міжнародної співпраці у переслідуванні і покаранні осіб, причетних до військових злочинів і порушень прав людини» [12, р. 50–51]. Подібні пропозиції назагал вписувалися у загальну радянську стратегію дій. Делегація Радянського Союзу, очолювана юристом Віктором Чхиквадзе (1912–2006), зокрема, виступила з резолюцією про необхідність «припинити тортури і вбивства, звільнити політичних в’язнів» [12, р. 52]. Такі вимоги з радянського боку були щонайменше парадоксальними, особливо якщо зважити на кількість політичних арештантів в СРСР. Будь-які закиди у свій бік Радянський Союз кваліфікував винятково як втручання у внутрішні справи. Натомість радянська делегація і її сателіти постійно згадували ситуацію з правами людини в ПАР, Південній Родезії, Анголі, Мозамбіку, Греції, португальській Гвінеї тощо [6, с. 176].

Учасники Міжнародної конференції з прав людини намагалися проаналізувати виконання Загальної декларації з часу її ухвалення і накреслити програму на майбутнє [13]. За основу порядку денного конференція затвердила пропозиції Підготовчого комітету і ГА ООН. Для ефективної підготовки документів було створено три комітети, в рамках яких розглядали і погоджували основні питання. Особливу увагу учасники Тегеранської конференції приділяли проблемі апартеїду, боротьбі з неписьменністю та порушенням прав жінок. Канадський делегат у підготовчій групі конференції, звітуючи своєму керівництву в Оттаві, писав, що гору взяв не раціональний і професійний підхід, пропагований країнами Заходу, а скоріше дуже емоційний з «політично улюбленими темами» соцтабору (апартеїд, рабство, расова дискримінація, деколонізація) [20, р. 88].

Однак, попри наявні розбіжності, 13 травня 1968 р. учасники Міжнародної конференції з прав людини одноголосно ухвалили спільну деклара-цію та 29 резолюцій, які, зокрема, стосувалися расової дискримінації, самовизначення народів і прав людини у збройних конфліктах. Тексти прокламацій і резолюцій, прийнятих на Конференції, були включені в Заключний акт Міжнародної конференції з прав людини і передані Генеральній Асамблеї для подальшого розгляду [15]. 19 грудня 1968 р. 115 голосами «за» ГА ООН оформила напрацювання Міжнародної конференції з прав людини у Тегерані у підсумкову резолюцію 2442 (XXIII) [18, р. 49].

У прокламації, що складалася з 19-ти пунктів за результатами зустрічі у Тегерані, йшлося, що вкрай важливо, аби члени міжнародного співтовариства виконували взяті на себе зобов’язання сприяти і заохочувати повагу до прав людини і основних свобод незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань (пункт 1). Відзначалося, що з моменту прийняття Загальної декларації ООН домоглася істотного прогресу у визначенні стандартів у реалізації і захисті прав та основних свобод людини (пункт 4). Вкотре підкреслювалося, що основною метою ООН у галузі прав людини є досягнення людьми максимуму свободи і гідності. Задля реалізації цієї мети закони кожної країни повинні забезпечувати кожній людині, незалежно від раси, мови, релігії або політичних переконань, свободу вираження думок, доступ до інформації, а також право брати участь у політичному, економічному, культурному та соціальному житті своєї країни (пункт 5) [14].

Таким чином, Міжнародна конференція з прав людини 1968 р. у Тегерані стала першою конференцією подібного характеру в історії міжнародних відносин. В умовах «холодної війни» ухвалені резолюції характеризували незначний поступ у співпраці в сфері захисту основних прав і свобод людини. Увага до дотримання прав людини перетворилася на дражливий чинник для низки країн, в яких систематично ці права порушувалися. Дії українських представників під егідою СКВУ у напрямку донесення інформації про перма-нентні порушення прав людини і пересліду-вання інакодумців в Українській РСР далі інформаційної кампанії не пішли. Діяльність ж офіційної делегації УРСР обмежувалася строги-ми рамками радянської політики і пропаганди. Тегеранська конференція підсумувала двадцяти-річний період становлення й удосконалення міжнародних норм і принципів щодо забезпе-чення прав людини, започаткувавши новий етап – етап моніторингу за дотриманням прав

18


людини, апогеєм якого став гельсінський процес 1970-х років. Однак, знову ж таки, через політичні розбіжності наступна – Друга Міжнародна конференція з прав людини відбулася щойно 1993 р. у Відні – тобто вже по завершенні «холодної війни».

Література

1. Бродович Г. Світова Асамблея в питаннях прав людини в Монтреалі / Галя Бродович // Студент. Газета Союзу українських студентів Канади. – 1968. – Липень-серпень. – С. 1–2.

2. Гомін України. – Торонто. – 1967. – 22 квітня. 3. Донеллі Дж. Права людини у міжнародній політиці /

Джек Донеллі. Пер. з англ. Тараса Завалія. – Львів: Кальварія, 2004. – 280 с.

4. Звернення Комітету Українців Канади з нагоди Дня солідарності з українським народом 28 квітня 1968 р. // Нові дні. Універсальний ілюстрований місячник (Торонто). – 1968. – Квітень. – Ч. 219. – С. 31.

5. Канадійський фармер. – Вінніпеґ. – 1968. – 4 травня. 6. Островский Я. ООН и права человека / Яков

Островский. – Москва: Международные отношения, 1968. – 189 с.

7. Сосновський М. Між оптимізмом і песимізмом. Вибрані статті і есеї 1968–1975 / Михайло Сосновський. – Нью-Йорк; Торонто: Trident International, 1979. – 735 с.

8. Український голос. – Вінніпеґ. – 1968. – 3 квітня 9. Центральний держаний архів зарубіжної україніки

(далі – ЦДАЗУ), ф. 50 (Українське Національне Об’єднання [УНО, Канада], оп. 2, спр. 5 [Листування КЕ УНО з Сенатом Канади, організаціями та приватними особами]) – 68 арк.

10. ЦДАЗУ, ф. 36 (Світовий конгрес вільних українців), оп. 1, спр. 51 (Документи [листи, газетні статті, інформаційні листки, повідомлення, вирізки з газет

та ін.] відносно оборони прав людини, політв’язнів, церкви в СРСР) – 145 арк.

11. Цікавий відгомін участи українців у Тегерані // Екран. – Чикаґо. –1968. – № 39–40 (Травень–серпень). – С. 10.

12. Final Act of the International Conference on Human Rights, Teheran, 22 April to 13 May 1968 / United Nations. New York, 1968. – 61 p.

13. International Conference on Human Rights. Teheran, 22 April – 13 May, 1968 [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.un.org/en. [11.12.2016].

14. Proclamation of Teheran, Final Act of the International Conference on Human Rights, Teheran, 22 April to 13 May 1968, U.N. Doc. A/CONF. 32/41 at 3 (1968) [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://hrlibrary.umn.edu/instree/l2ptichr.htm [20.01.2017].

15. Proclamation of Tehran [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://legal.un.org/avl/ha/fatchr/fatchr.html [25.11.2016].

16. Resolutions adopted by the General Assembly during its Eighteenth Session, 17 September – 17 December 1963 / United Nations Official Records: Twentieth Session. Supplement No. 15 (A/5515). – New York, 1964. – 77 p.

17. Resolutions adopted by the General Assembly during its Twentieth Session, 21 September – 22 December 1965 / United Nations Official Records: Twentieth Session. Supplement No. 14 (A/6014). – New York, 1966. – 96 p.

18. Resolutions adopted by the General Assembly during its Twenty-third Session, 24 September – 21 December 1968 / United Nations Official Records: Twenty-third Session. Supplement No. 18 (A/7218). – New York, 1969. – 108 p.

19. Svoboda. Ukrainian Daily. – New York. – 1968. – May, 18.

20. Thompson A. S. Tehran 1968 and Reform of the UN Human Rights System / Andrew S. Thompson // Journal of Human Rights. – 2015. – 14:1. – P. 84–100.

21. What is Required by the Human Rights Clauses of Treaties other than UN Charter // International Human Rights: Problems of Law and Policy / R. B. Lillich, F. C. Newman. – Boston; Toronto: Little, Brown and Company, 1979. – P. 124–181.

Ігор Гусаков

Право на життя: юридичні аспекти крізь призму моралі

Життя – це шанс, використай його!

Життя – це краса, дивуйся їй! Життя – це мрія, здійсни її!

Життя – це обов'язок, виконай його! Життя – це любов, так люби!

Життя – це таємниця, розгадай її! Життя – це щастя, створи його сам!

Мати Тереза

1. Змістові аспекти права на життя Право на життя традиційно вважається

«царицею прав», природним і невід’ємним правом кожної людини. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала або релігійного, або етич-ного, або філософського звучання в залежності

від соціальної позиції тих, хто мали вплив на формування суспільної свідомості.

Право на життя є основоположним правом людини та правом, що забезпечує основні демократичні цінності. Безперечно, що пріори-тетним у цьому випадку є право на життя як найважливіше право, без забезпечення якого

19


немає сенсу ставити питання про дотримання інших прав і свобод людини. З іншого боку, дотримання лише одного права на життя, зви-чайно, недостатньо для повноцінного існування й розвитку особистості в суспільстві. Для цього потрібні повага і дотримання інших прав і свобод.

Історія розвитку правової думки містить знакові приклади, які вказують на вагомість та фундаментальність права на життя у контексті інших прав.

Одними із перших письмових згадок про право людини на життя, як правило, вважають релігійні вчення народів світу, в яких наголо-шується, що найцінніше у світі – це життя людини як дару Божого. Пізніше, за стародавніх часів, право кожної людини на життя опосередковано згадувалось у працях відомих філософів, зокрема: Сократа, Платона, Аристотеля, Цицерона.

Скажімо, переважна більшість норм «Руської Правди» (найдавнішого збірника законів в Україні, укладеного за князювання Ярослава Мудрого) стосується захисту життя, охорони здоров’я та майна. Звісно, позбавлення людини життя вважалося чи не найбільшим злочином. Та норми «Руської Правди» (ХІ ст.) свідчать, що у Київській Русі навіть сама погроза застосування сили не була суспільно прийнятним явищем. Цікаво знати, що правовий збірник передбачав штрафні санкції навіть, скажімо, за жест з мечем у руках, що міг свідчити про погрозу його можливого застосування [1, с. 28].

Сучасне розуміння права на життя було закладене у XVII–XVIII ст. у працях видатних мислителів лібералізму і просвітництва – Лока, Монтеск’є, Руссо, Канта. Так, наприклад, у своїй праці «Два трактати про врядування» Джон Лок пише: «У стані природи існує закон природи, який управляє цим станом, зобов’язуючи кожного... хто звертається до нього, що оскільки всі є рівними й незалежними, ніхто не має права зашкодити життю, здоров’ю, свободі чи власності іншого». А далі продовжує: «...Людина, не маючи влади над власним життям, не може, за договором чи за власною згодою, ані віддати себе в рабство до будь-кого, ані підкоритись абсолютній, свавільній владі іншого позбавити її життя, коли йому заманеться. Ніхто не може дати більше влади, ніж має сам; і той, хто не може відібрати своє власне життя, не може дати влади над ним іншому» [31, с. 18].

У Декларації прав американського штату Віргінія 1776 року (Віргінській декларації), яку було покладено в основу прийнятої у тому самому році Декларації незалежності США,

відзначається, що «всі люди від природи однаково вільні і незалежні, мають певні невід’ємні права, а саме – права втішатися життям і волею» [31, с. 18].

Право на життя – одне з основних особистих прав людини, що захищається міжнародним правом і конституціями більшості демократич-них країн. Зміст права на життя багатогранний і розрізняється в різних державах. Так, у державах, де скасована смертна кара (Австралія, ФРН, Франція і ще більше сорока держав), право на життя означає, що жодна людина ні за які діяння не може бути позбавлена життя навіть державою (т. зв. абсолютне право на життя). У державах, де існують різні режими збереження смертної кари (застосування смертної кари, застосування смертної кари лише у виняткових випадках, відмова від її застосування на практиці), під правом на життя зазвичай розуміється те, що жодна людина не може бути позбавлена життя свавільно, без належної правової процедури (т. зв. відносне право на життя). У низці сучасних консти-туцій право на життя конкретизується зазначен-ням кола злочинів, за які може бути встановлена законом смертна кара, далі - кола осіб, до яких покарання у вигляді смертної кари не може застосовуватися (наприклад, жінки і неповно-літні), а також встановленням додаткових процесуальних гарантій у випадку загрози застосування смертної кари.

У сучасних умовах історичного розвитку суспільства спостерігається зростання актуаль-ності тематики права на життя. Розвиток науки, особливо зростання біоетичних досліджень, пов’язаних, зокрема, з трансплантацією органів, розвитком сучасної реаніматології тощо, вису-ває вимоги належного правового регулювання у цій сфері. У період сьогодення право на життя все частіше піддається випробуванням на міц-ність. Легалізація абортів, можлива легалізація евтаназії, посилення терористичних та антитерористичних інцидентів по всьому світу тому підтвердження.

2. Право на життя як природне право Право на життя має всі ознаки природного

права. Отже, право на життя слід визначити як: а) природне право, тому що воно існувало в

людини в її природному стані, ще до виникнення держави й позитивних законів та по своїй суті є її властивістю як живої істоти;

б) природжене право, що виникає з моменту народження людини та виявляється в його невід’ємності й невідчужуваності від неї;

в) загальне й універсальне, оскільки всі люди володіють цим правом без якої-небудь дискримінації;

20


г) вічне, незмінне і таке, що всюди має однакову силу;

д) таке, що реалізується безпосередньо, тобто без якого-небудь правозастосовного акта;

е) таке, що здійснюється об’єктивно, а саме незалежно від волі людей.

3. Міжнародні правові норми, що регулюють право на життя

Стаття 3 Загальної декларації прав людини (прийнятої і проголошеної резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) вказує: Кожна людина має право на життя, на

свободу і на особисту недоторканність. [2] Стаття 2 «Право на життя» європейсь-

кої Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4.XI.1950 рік) акцентує на такому:

1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання. [3] Європейський суд з прав людини (рішення

якого є обов’язковими) при тлумаченні обов’язків держави згідно зі ст. 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод поділяє їх на негативні та позитивні [4]. Під негативними обов’язками держави розуміють обов’язок не перешкоджати в реалізації права, у цьому разі – не позбавляти життя. Протягом тривалого часу в аспекті ст. 2 право на життя розглядалося як питання про обставини, за яких застосування представниками держави примусу, що призводить до смерті людини, є виправда-ним. За загальним правилом застосування сили, у тому числі вогнепальної зброї, навіть з метою забезпечення правопорядку, становлять грубе порушення права на життя. Проте можуть існувати ситуації, коли застосування сили виз-нається виправданим, оскільки було «виключно необхідним». Ці ситуації стосуються самообо-рони або захисту інших осіб від незаконного насильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах;

правомірного придушення заворушення або повстання.

Під позитивними обов’язками держави з реалізації права на життя розуміється зобов’язання держави створювати належні умови для реалізації цього права. Як порушення позитивних зобов’язань держави у цій сфері розглядають неефективну діяльність системи охорони здоров’я. Реалізуючи позитивні обов’язки з гарантування права на життя держава повинна розробити правила, які б зобов’язували державні та приватні лікарні вживати належних заходів для захисту життя пацієнтів. Позитивні зобов’язання також вимагають запровадження ефективної незалеж-ної системи розслідування з метою одержання інформації і забезпечення відповідальності з боку медичних працівників за смерть пацієнтів. У світовій практиці є різноманітні приклади контролю над ефективністю системи охорони здоров’я. Наприклад, у Великій Британії діє омбудсман з прав людини та охорони здоров’я; в Італії працює Трибунал із захисту прав пацієнтів, представники якого є в усіх регіонах країни; у США, де крім комісій з етики, куди входять лікарі, юристи, представники страхових компаній, права пацієнтів відстоює безліч громадських організацій [5].

У контексті аналізу позитивних обов’язків держави з реалізації права на життя доцільно акцентувати на вироблених у суспільстві конституційних гарантіях права на життя.

1. До спеціальних економічно-соціальних гарантій конституційного права на життя людини і громадянина відносяться: рівень соціально-економічного розвитку суспільства, принципи соціальної політики, що проводиться державою; рівень загальнокримінальної злочин-ності; комплекс заходів, що застосовуються дер-жавою з метою створення максимально можли-вих сприятливих умов реалізації даного права.

2. Спеціальною політичною гарантією конституційного права на життя можна визнати законодавчу заборону легалізації та діяльності легалізованих об’єднань громадян, що мають на меті зміну шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі зміну територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофа-шизму; розпалювання національної та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань; обмеження загальновизнаних прав людини.

3. Спеціальними ідеологічними гарантіями права на життя виступають пануючі в суспільстві гуманітарні та етичні погляди,

21


моральні норми, що проголошують недотор-канність людського життя. Особлива роль в реалізації права на життя належить духовним гарантіям. Ціннісні установки, що формуються у свідомості більшості людей, щодо вирішення питань життя та смерті (проблеми смертної кари, абортів, евтаназії, клонування тощо), перебувають під впливом суспільної свідомості.

4. Серед духовних гарантій доцільно виді-лити релігійні гарантії, які проголошують прин-цип поваги до життя, заборону втручання лю-дини в хід життєвого циклу, створеного Богом.

Ще одним напрямом, через який мають реалізовуватись позитивні зобов’язання держави з забезпечення права на життя, є інформування населення про ризик.

Стаття 6 Міжнародного пакту про грома-дянські і політичні права (що був прийнятий 16 грудня 1966 року, набув чинності 23 березня 1976 року) вказує: Право на життя є невід’ємне право кожної

людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя [6].

Зазначений пакт є міжнародним договором і є обов’язковим до виконання для 167 держав-учасників.

4. Відображення категорії «право на життя» в законодавстві України

Конституція України від 28.06.1996 року [статті 3, 21, 27, 64].

«Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» (ст. 3).

«Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах» (ст. 21).

«Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини» (ст. 27).

«Це конституційне право не може бути обмежено навіть в умовах надзвичайного воєнного стану» (ст. 64). [7]

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року [стаття 281].

«Право на життя: 1. Фізична особа має невід’ємне право на

життя. 2. Фізична особа не може бути позбавлена

життя. Фізична особа має право захищати своє життя та здоров’я, а також життя та здоров’я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.

3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздат-

ної фізичної особи за її вільною згодою. Клінічні випробування лікарських засобів проводяться відповідно до закону.

4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом.

6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки. У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.

7. Повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних реп-родуктивних технологій, згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством». [8]

Виходячи з цієї законодавчої норми, до змісту права на життя відносяться наступні елементи:

заборона позбавлення життя фізичної особи;

захист свого життя і здоров’я та інших осіб від протиправних посягань не заборо-неними законом засобами;

неможливість проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо неповноліт-ньої, недієздатної особи чи без її вільної згоди;

заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя;

недозволенність стерилізації щодо неповнолітньої особи та особлива вимога щодо порядку стерилізації недієздатної особи;

визначений порядок проведення операцій по штучному перериванню вагітності, штучного запліднення та перенесення зародка в організм жінки.

Також, відповідно до Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України, Основ законодавства України про охорону здоров’я у структурі права на життя можна виділити групу репродуктивно-генетичних прав:

право на штучне запліднення (ст. 123 СК, ч. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ);

право на імплантацію (перенесення в організм) зародка (ст. 123 СК, ч. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ);

право на штучне переривання вагітності (ч. 6 ст. 281 ЦК, ст. 50 Основ);

право на стерилізацію (ч. 5 ст. 281 ЦК, ст. 49 Основ);

22


право на корекцію (зміну) статевої належності (ст. 51 Основ). [8; 9; 10]

Така буква вітчизняного законодавства. Та чи всі наведені правові норми співвідносяться з морально-етичними принципами, що споконві-ків лежали в основі цивілізаційного бачення, так би мовити, колективного світогляду украї-нського суспільства? Питання не просте. Особливо, коли говоримо про такі речі, які, крім правового, мають ще й моральний біоетичний вимір. Скажімо, штучне запліднення та штучне переривання вагітності. У цьому контексті змістовними та, на погляд автора, слушними видаються думки вітчизняного фахівця з біоетики, доктора богослов’я Ігоря Бойка: «Коли людина починає думати, що я є сильнішим і маю владу над слабшим; можу вирішувати, чи народитися, чи ні тій чи іншій дитині, – це вже є аномалія. Оскільки дитина знаходиться в материнському лоні, вона не може сама себе захистити. Держава, замість того щоб оберігати своїх громадян, вирішує, хто має жити, а хто – ні. І це логіка панування сильнішого над слабшим. Тому законодавство повинне захищати право на життя, починаючи із материнського лона» [11].

«Сьогодні в Україні сфера репродуктивного здоров’я не є до кінця врегульована на законо-давчому рівні, – розмірковує на морально-правову тематику Ігор Бойко, – тому мають правовий статус сурогатне материнство, штучне запліднення, донорство сімені, яйцеклітин, ембріонів. Вважаю, що це неправильно. Що може змінити цю ситуацію? – Усвідомлення людей. Люди мали б бути інформовані, що таке допоміжні репродук-тивні технології, сурогатне материнство, які є ризики від того. Бо ж коли зайдете на сайт будь-якої клініки, яка займається штучним заплідненням, то побачите тільки позитиви: «Лікуємо безпліддя, робимо подружжя щасливим». Допоміжні репродуктивні технології не лікують безпліддя, – це підміна понять. Бо лікування допомагає природним процесам, щоб врешті вони дали результат. Технології штучного запліднення відштовхують природні процеси вбік» [12].

Такі колізії між правом та етикою значною мірою зумовлені відкритістю питання про правовий аспект початку людського життя.

5. Де початок життя? У юридичній науці існує декілька позицій

щодо виникнення права на життя: Право на життя виникає з моменту

зачаття. Ця теорія є особливо поширеною серед представників церкви, у східних культурах, а також наразі активно пропагується

противниками штучного переривання вагітності (абортів).

Право на життя виникає з моменту народження. На сьогодні, саме ця теорія є найбільш поширеною в суспільстві. Вважається, що життя людини починається з моменту, коли вона розпочинає самостійно дихати після народження.

Право на життя виникає з моменту отримання свідоцтва про народження, оскільки саме з цього моменту людина може бути учасником певних процесуальних дій (наприклад, реєстрація місця проживання). Однак, наразі ця теорія отримала найменше визнання та поширення [31, с. 19].

У ст. 1 Конвенції про права дитини (1989 рік), визначено, що «дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше» [13].

Припускається, що під це визначення потрапляє ще не народжена дитина. Дотри-муючись ст. 6 Конвенції [13], держави-члени можуть визнати, що кожна дитина має невід’ємне право на життя і забезпечити в максимально можливій мірі виживання і здоровий розвиток дитини. Визначення «дитини», закріплене в Конвенції, дає можливість різного тлумачення моменту виник-нення прав залежно від того, якої концепції про початок життя держави дотримуються. При підписанні та ратифікації Конвенції деякі держави зробили заяву з приводу тлумачення її положень стосовно питання про початок життя. Наприклад, Аргентина зробила застереження про те, що ст. 1 «тлумачиться нею в світлі того, що термін “дитина” означає людська істота з моменту зачаття до досягнення вісімнадцятирічного віку» [5]. Більшість держав взагалі не зробили ніяких заяв чи застережень, відзначивши, що при тлумаченні преамбули, статей 1 і 6 Конвенції вони будуть дотримуватися положень свого національного законодавства. Таким чином, Конвенція про права дитини не містить положень, які прямо зобов’язують державу гарантувати життя ще не народженій дитині.

Кожна країна визначає момент виникнення права на життя по-своєму. Наприклад, Восьма поправка до Конституції Ірландії, ухвалена в 1987 р., визнає за ненародженим право на життя в тій же мірі, в якій визнається право на життя його матері [14]. Прийнята в 2011 р. Конституція Угорщини передбачає захист життя людини з моменту зачаття [14]. Фактично це означає, що нова Конституція вводить заборону на аборти. У Франції життя людини захищається державними законами через 10

23


днів після зачаття, а в Данії – після 12 тижнів, в Швеції – 20 [15]. Натомість в багатьох країнах життя юридично захищенe лише після народження. Цікавий факт про «країну сонця». У сільських районах Японії вважається, що дитина стає людиною після першого крику [16].

Українське законодавство визнає права дитини від моменту народження (п. 2 ст. 25 Цивільного Кодексу України) із застережен-ням про те, що в рамках закону в окремих випадках держава охороняє права зачатої, але ще не народженої дитини [8]. З точки зору національного законодавства України новий організм, що розвивається в тілі жінки, дитиною до моменту свого народження не вважається. Він – частина організму жінки. Цю думку можна підтвердити ч. 6 ст. 281 Цивільного кодексу України та ст. 50 Основ законо-давства України про охорону здоров’я, де передбачено, що штучне переривання вагітності може бути проведене за бажанням жінки при вагітності строком не більше 12 тижнів, а в окремих випадках, встановлених законодавством, – при вагітності від 12 до 22 тижнів [8; 10]. У цьому контексті для українського кримінального законодавства при кваліфікації злочинів проти життя особи початковим моментом виникнення права на життя вважається початок фізіологічних пологів. Посягання на плід після початку родового процесу є посяганням на право людини на життя.

Варто згадати суттєві розбіжності у поглядах сучасних науковців на питання початку життя людини. Так серед пласту наукових досліджень, скажімо знаходимо тезу: «Автором (О. В. Домбровською. – І. Г.) обґрунтовано, що початком виникнення права на життя людини є момент відділення живонародженої та життєздатної дитини від організму матері» [17, с. 10]. Водночас, на думку інших науковців, біологічне життя людини як особи починається в момент зачаття, адже генетична ідентичність нової особи твориться саме в цей момент. Відомий італійський богослов Анджело Серра пише про це так: «Новозачатий являє собою особову і чітко визначену біологічну дійсність: він є уповні людською особою, що розви-вається» [18, с. 219]. Вітчизняний богослов Ігор Бойко стверджує: «Відповідаючи на питання: “Хто є ембріон?” – треба сказати, що ембріон – це форма людського життя; це людське життя є індивідуальним; і, що це індивідуальне людське життя має особову природу (ембріон є особою)… Ембріон – не лише форма людського життя, а й форма людського індивідуального життя, особа людського виду». Основою цього твердження, на переконання науковця, є «особливість та унікальність

генетичної спадковості, автономія його метаболічних процесів у відношенні до материнських, а також той факт, що його внутрішній вектор спрямований на досягнення повноти свого розвитку» [18, с. 219].

6. Евтаназія До морально-етичних аспектів права на

життя належать питання евтаназії. Евтаназія (від грец. «еи» – добре і

«thanatos» – смерть) – навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань. У спрощеному розумінні це визначення зводиться до узаконе-ного вбивства. Питання про необхідність застосування евтаназії залишається відкритим. Гостра полеміка щодо нього ведеться у всьому світі. На даний момент евтаназія визнається тільки Конституцією Нідерландів та законодавством Бельгії (докладніше див. дослідження Галини Сохань на тему евтаназії [19]). У березні 2002 р. у Великобританії виник прецедент, коли пацієнтка виграла судовий процес про дозвіл застосувати відносно неї процедуру евтаназії, що у середовищі британських медиків було оцінено дуже негативно [20].

Що стосується негативних сторін евтаназії, то варто зазначити, що вона передбачає примусове покладання на лікаря фактично ролі пособника самогубства, що може суперечити його психологічним особливостям. Крім того, фактор невиліковності хвороби, який і визначає такий радикальний вибір, як евтаназія, вельми відносний в епоху відкриттів і досягнень в області медицини. Не можна недооцінювати і релігійний аспект даної проблеми, згідно з яким евтаназія розцінюється як абсолютно неприй-нятне, аморальне і блюзнірське явище. Тривож-ним фактом видається також те, що процедура застосування евтаназії, яка вимагає для свого здійснення тільки виражену у певній формі згоду пацієнта на відхід з життя, може полегшити вчинення злочинів шляхом надання фізичного або психологічного тиску на пацієн-та, підкупу медичного персоналу, зловживання посадовим становищем, шахрайства і т. д.

Приклад суспільної протидії законодавчим ініціативам про евтаназію [21]: Каліфорнія. В 1977 році після довгих

обговорень на референдумах у цьому штаті був прийнятий перший у світі закон «Про право людини на смерть», за яким невиліковно хворі люди можуть оформити документ з виявленням згоди на відключення реанімаційної апаратури. Однак досі цим законом офіційно скористатися не вдалося нікому, так як однією з умов здійснення евтаназії має бути висновок психіатра про осудність пацієнта (Амери-

24


канська асоціація психіатрів забороняє своїм членам участь у подібних процедурах), а інша обов’язкова умова полягає в тому, що проводити евтаназію має лікар. Але це також неможливо, оскільки Американська медична асоціація прийняла рішення про заборону своїм членам брати участь в евтаназії, висунувши гасло: «Лікарі не повинні бути катами».

Частина 4 статті 281 Цивільного кодексу України однозначно стоїть на заваді здійснення евтаназії у нашій країні: «Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя» [8]. У цьому сенсі правова та моральна норми, на думку автора, як ніколи співзвучні.

7. Смертна кара Смертна кара – це один з найбільш старо-

давніх видів покарання. Спочатку вона виникла в ході реалізації принципу таліону: «око за око, зуб за зуб». Згідно з цим принципом, справедливим покаранням за заподіяння смерті іншій людині була смертна кара. Крім того, свою роль зіграв існуючий у багатьох суспільствах звичай кровної помсти, яку була покликана замінити смертна кара, яка здійснюється від імені держави.

Незважаючи на те, що в подальшому для більшості діянь принцип таліону був замінений виплатою грошового штрафу на користь потерпілого, смертна кара зберігалася в більшості держав.

Проблема ефективності та необхідності застосування смертної кари має давню історію. Так, у Стародавній Греції страхітливий вплив смертної кари ставив під сумнів античний філософ Діодот [22].

За князювання Володимира Великого у Київській Русі діяв закон про смертну кару. Він насамперед стосувався великих злочинців. Якщо людина з якихось причин вбивала іншу людину, влада карала винуватця смертю.

Згодом, після прийняття християнства, князь Володимир часто розмірковував над моральни-ми аспектами державних законів і, зокрема, смертної кари. Несподівано для всіх князь Володимир скасовує смертну кару. Близькі до князя люди були здивовані таким радикальним рішенням свого правителя і почали докоряти Володимиру, що він не карає смертю великих злочинців. Як згадує літописець, князь відповів на ці закиди: «Боюся гріха» [23, с. 81].

У більш пізній період у необхідності відмови від застосування смертної кари переконував, наприклад, видатний мислитель епохи Просвітництва Чезаре Беккаріа [22]. Радянсь-кий науковець, мислитель та дисидент Андрій Сахаров так обґрунтовував своє негативне

ставлення до смертної кари: «Наявність інституту смертної кари дегуманізує суспільство. Я виступав і виступаю проти смертної кари ще й тому, що ця міра покарання передбачає наявність постійного страшного апарату виконавців, цілого інституту смертної кари» [24].

Прихильники смертної кари стверджують, що це не акт помсти, але справедливості. Противники смертної кари будують свої аргументи на глибокому переконанні, що кожне людське життя – святе. Іншим мотивом є незворотність цього покарання і відсутність достатнього часу для навернення і покаяння.

Важливим для противників смертної кари є можливість помилки в рішенні суду. У цьому контексті промовистим видається такий факт з американської судової практики. У 1949 році за звинуваченням у вбивстві своєї вагітної дружини і дворічної доньки був повішений Тімоті Еванс. Лише через чотири роки серійний вбивця Джон Крісті, який в минулому свідчив на суді проти Еванса, зізнався у цьому вбивстві. Він був повішений, а Тімоті Еванс був посмертно реабілітований [24]. Справа Тімоті Еванса – одна з найяскравіших історій в суперечці про страту.

Помилки при винесенні смертних вироків зустрічаються відносно часто: згідно з дослід-женнями, в 1987 році серед смертних вироків, винесених в США, було 349 помилкових, причому 23 з них було приведено у виконання. Згідно з даними інших досліджень, з 1978 по 2007 рік в США було винесено виправдуваль-ний вирок відносно 126 осіб, раніше засуджених до смертної кари; при розгляді 2/3 справ даної категорії допускалися істотні судові помилки, у 82 % випадків, коли спочатку засудженому призначалася смертна кара, при перегляді справи суд обирав більш м’яку міру покарання. Випадки виправдання несправедливо засудже-них до смертної кари (нерідко через десятки років після винесення вироку) зустрічаються і в історії Великобританії, Бельгії, Філіппін, Туреччини, Малайзії, Китаю, Белізу, Пакистану, України, Японії та ін. У Росії в 1998 році Судова колегія у кримінальних справах Верховного суду скасувала вироки 11 особам, засудженим до смертної кари через помилки у застосуванні норм кримінального і кримінально-процесуаль-ного права [24].

Противники смертної кари намагаються показати, що суспільству не загрожує існування злочинців, а їхні дії. Отже, вони закликають до усунення причин злочинів, а не ліквідації злочинців.

Дослідження криміналістів, що провели в країнах, де існує смертна кара, не підтвердили

25


аргументів виховного аспекту її застосування. Кількість злочинів не зменшилася, так само, як не зросла там, де скасували смертну кару. Страта злочинця породжує ілюзію того, що суспільство «очистилося» і що життя його членів стало більш безпечним. Кара не сприяє боротьбі з соціальними причинами тяжких злочинів. Навпаки, атмосфера жорстокості і кровожерливої нещадності в суспільстві, яка легітимізується державою, що використовує смертну кару, лише створює нові передумови для ще страшніших і жорстокіших злочинів.

Юридичній практиці відомо досить багато випадків, коли встановлення за певний злочин страти не тільки не призводить до зниження його показників, але і дає зворотний результат, або призводить до вчинення більш тяжких злочинів. Так, указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 квітня 1954 року було введено смертну кару за умисне вбивство. Результатом стало зростання числа скоєних убивств за рахунок того, що злочинці, щоб зменшити ймовірність притягнення до відповідальності, стали вбивати не тільки потерпілих, але і свідків своїх діянь [25, с. 65]. Введення в 1961 році в СРСР смертної кари за зґвалтування з обтяжуючими обставинами не привело до зниження числа зґвалтувань. У той же час зросла кількість вбивств, пов’язаних зі зґвалтуваннями, так як злочинці прагнули позбавляти життя своїх жертв, щоб ті не могли дати свідчення проти них [26, с. 8].

Противники смертної кари підважують аргумент її прихильників, що це компенсація за скоєне зло і повернення до усталеного морально-правового порядку. Смерть вбивці не може спокутувати вбивства, тому що це не повертає життя жертві, або – через застосування насильства щодо вбивці – не зупинить зла, ані не поверне морально-правового порядку в суспільстві.

Важко погодитися з аргументацією прихильників смертної кари, згідно з якою людина втрачає свою гідність, відповідно до скоєного злочину, і таким чином дає державі право вбити себе. Навіть найсерйозніші злочини не заперечують людської гідності, тому що вона є невід’ємною складовою людського життя.

Церква захищає кожне людське життя і завжди вважає його недоторканним. Для християнина єдиним володарем життя і смерті є Бог. Тому Церква також стає на захист приречених на смерть.

Особливим прихильником скасування смертної кари був Папа Римський Іван Павло II, який неодноразово закликав до повного скасування смертної кари. Він закликав

зупинити смертні вироки у США, Гватемалі і Руанді.

Відповідно до положень статті 6 Міжна-родного пакту про громадянські і політичні права: 1. В країнах, які не скасували смертної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і який не суперечить постановам цього Пакту і Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього. Це покарання може бути здійснене тільки на виконання остаточного вироку, винесеного компетентним судом.

2. Коли позбавлення життя становить злочин геноциду, слід мати на увазі, що ніщо в цій статті не дає державам-учасницям цього Пакту права яким би то не було шляхом відступати від будь-яких зобов’язань, прийнятих згідно з постановами Конвенції про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього.

3. Кожен, кого засуджено до смертної кари, має право просити про помилування чи про пом’якшення вироку. Амністія, помилування або заміна смертного вироку можуть бути даровані в усіх випадках.

4. Смертний вирок не виноситься за злочини, вчинені особами, молодшими за вісімнадцять років, і не виконується щодо вагітних жінок.

5. Ніщо в цій статті не може бути підставою для відстрочення або недопущення скасуван-ня смертної кари будь-якою державою-учасницею цього Пакту. [6] 28 квітня 1983 року на європейському рівні

було прийнято Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод – Протокол щодо скасування смертної кари [3]. Як вказано у преамбулі цього документа, він був прийнятий з огляду на те, що розвиток подій у державах – членах Ради Європи відображає «загальну тенденцію до скасування смертної кари». Стаття 1 Протоколу № 6 проголошує скасування смертної кари, «нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено». Відповідно до ст. 2 Протоколу, «держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або невідворотної загрози війни; таке покарання застосовується лише у випадках, передбачених цим законодавством і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього законодавства».

Сучасні норми міжнародного права про право на життя є імперативними, відхилення від

26


яких не допускаються. Проте це право не має абсолютного характеру, бо чинне міжнародне право допускає винятки із цього права, зокрема смертну кару.

Норми про смертну кару мають багато характеристик, спільних для всіх систем захисту прав людини, як-от:

а) виголошення смертного вироку тільки за рішенням суду за злочин, що передбачає цей вид покарання;

б) мінімальний вік злочинця (18 років); в) особливе становище вагітних жінок; г) характер злочину (його тяжкість); ґ) можливість клопотати про помилування,

амністію або пом’якшення вироку; д) справедливий судовий процес. У розвинених країнах застосуванню смертної

кари завжди передує тривалий судовий розгляд на різних рівнях, підсудному надаються можливості для подачі апеляцій. Часто це призводить до того, що між винесенням вироку і його виконанням (або помилуванням, а також смертю засудженого від інших причин) проходять роки або навіть десятки років. Наприклад, у США (штат Джорджія) Джек Олдермен був засуджений до смерті за вбивство своєї дружини 14 червня 1975 року у віці 24 років, а страчений лише 16 вересня 2008 року у віці 57 років, більш ніж через 33 роки [27].

Кару може здійснювати тільки уповноваже-ний представник держави в призначений час, інакше ця дія вважається вбивством і карається законом. У більшості сучасних держав страта приводиться у виконання не публічно, тобто лише визначені законом особи мають право бути присутніми при здійсненні вироку.

У ряді випадків смертна кара може бути замінена довічним ув’язненням або тривалим терміном позбавлення волі за рішенням суду. Засуджений судом до страти також може бути помилуваний вищою посадовою особою держави або штату (президентом, монархом, прем’єр-міністром, губернатором і т. д.).

Після Другої світової війни у світі наміти-лася тенденція до скорочення застосування та повного скасування смертної кари. Відзна-чається, що не останню роль у цьому зіграли норми згаданих у статті міжнародно-правових документів, що спрямовані на захист людського життя. У 1978 році смертну кару було скасовано в Іспанії, в 1981 році – у Франції. З 1990 року смертну кару скасували повністю близько 40 країн і територій, серед них Азербайджан, Албанія, Ангола, Вірменія, Болгарія, Великобританія, Угорщина, Гонконг, Греція, Грузія, Ірландія, Італія, Канада, Кіпр, Киргизія, Латвія, Литва, Маврикій, Мальта, Мексика, Мозамбік, Молдова, Непал, Парагвай, Польща,

Румунія, Сербія, Словаччина, Словенія, Туркменія, Україна, Хорватія, Чорногорія, Чехія, Швейцарія, Естонія, ПАР.

До середини 2007 року 89 країн скасували смертну кару за всі злочини. Ще 10 країн зберегли її тільки для окремих особливо тяжких злочинів, скоєних у воєнний час, виключивши можливість призначення смертної кари за так звані загальнокримінальні злочини. 30 країн скасували смертну кару на практиці, тобто не приводили смертні вироки останні 10 років і збираються і надалі дотримуватися мораторію, або офіційно оголосили про введення мораторію на виконання смертних вироків.

Таким чином, сьогодні у світі налічується 130 країн, що скасували смертну кару на законодавчому рівні або на практиці, і 68 країн, які зберігають і продовжують застосовувати цю міру.

Після вступу України до Ради Європи виконання смертних вироків спочатку було призупинено «де-факто», але суди продовжу-вали їх виносити. Лише з прийняттям нового Кримінального кодексу України [28], який набрав чинності з 1 вересня 2001 року, смертна кара як вид покарання остаточно зникла.

У Рішенні Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Консти-туції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) наголошується, що «Консти-туція країни не містить будь-яких положень про можливість застосування смертної кари як винятку з положення статті 27 Конституції України про невід’ємне право на життя кожної людини» [29].

Цікаво знати: у контексті зусиль спрямова-них на повне скасування смертної кари у світі запроваджена традиція відзначати Міжнарод-ний день «Міста за життя». Ця подія відзначається 30 листопада на честь першого скасування смертної кари у європейській державі. 30 листопада 1786 року указом Петра Леопольда Йосипа Габсбурга смертну кару було скасовано у Великому герцоґстві Тосканському. У цей день міста-учасники акції підсвітлюють визначний пам’ятник чи відому будівлю. Завдяки різнобарвному освітленню пам’ятки символічно «оживають». У такий спосіб міста-учасники акції закликають до скасування смертної кари в усьому світі та демонструють свою любов до життя. Зазначена акція має підтримку основних міжнародних організацій з прав людини, що входять до Всесвітньої

27


коаліції проти смертної кари (Amnesty International, Ensemble contre la Peine de Mort, International Penal Reform, FIACAT) [30]. У 2010 першим містом України, що долучилось до акції, став Львів. 30 листопада 2010 року Каплиця Боїмів (Каплиця страстей Господніх) у Львові була підсвітлена червоним кольором. У рамках акції відбувся мітинг за участі представ-ників мерії Львова, відомих громадських діячів.

8. Відповідальність за порушення права на життя у контексті законодавства України

В Україні відповідальність за порушення права на життя встановлюється положеннями Кримінального Кодексу України, а саме Розділом ІІ «Злочини проти життя та здоров’я особи» [28; 31, с. 21]. Так, покаранням за умисне вбивство є позбавлення волі на строк від семи до п’ятнадцяти років, а за обтяжуючих обставин (вбивство декількох осіб, вбивство дитини, вбивство з корисливих або хуліганських мотивів тощо), покаранням є позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі. До кримінальної відповідальності можуть

бути притягнуті особи, яким на час вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Варто наголосити на тому, що особи, які вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, несуть кримінальну відповідальність за порушення права на життя лише за:

• умисне вбивство (статті 115–117); • умисне тяжке та середньої тяжкості

тілесне ушкодження (ст. 121, ч. 3 ст. 345, 346, 350, 377, 398);

• зґвалтування, в тому числі таке, що спричинило смерть потерпілої особи (стаття 152);

• терористичний акт, у тому числі такий, що спричинив смерть однієї або кількох осіб (стаття 258);

• диверсія, у тому числі така, що спричинила смерть однієї або кількох осіб (стаття 113);

• посягання на життя громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадсь-кого порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засіда-теля чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (ст. 112, 348, 379, 400, 443).

Кримінальне покарання передбачене також і за злочини, що посягають на життя людини, а саме за заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня. Доведення людини до самогубства або

до замаху на самогубство карається обме-женням волі на строк до трьох років, а за доведення до самогубства неповнолітнього – від семи до десяти років.

Крім того, згідно з Цивільним Кодексом України [8; 31, с. 21], «кожна особа має право захищати своє життя та здоров’я, а також здоров’я іншої людини від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом» (стаття 281). У Кодексі також зазначено, що кожен має право на відшкоду-вання моральної шкоди за фізичні або душевні страждання, викликані у зв’язку з неправо-мірною поведінкою щодо неї або її близьких (статті 23 та 280).

Отже, право на життя є основоположним правом людини та правом, що забезпечує основні демократичні цінності. Міжнародне право та національне законодавство більшості країн (зокрема й України) містять багато ключових засадничих положень, що мають на меті гарантування фундаментальних принципів права на життя. Разом з тим у законодавчих нормах існують окремі положення, які можуть бути потрактовані як двозначні та часто дискусійні, зважаючи на моральний біоетичний контекст. Важливо аби подальший суспільний поступ не спричиняв тих чи інших «ліній водорозділу» між моральним та правовим змістом життя. А що стосується правового поля України і вітчизняних суспільних реалій, то варто, аби конституційна теза про те, що людина, її життя і здоров’я є найвищою соціальною цінністю, стала одним з реальних (а не декларативних) пріоритетів розвитку держави і суспільства.


1. Сохань Г., Гусаков І. Основи християнської етики: підручник для учнів 9 класів загальноосвітніх навчальних закладів. – Львів: Світ, 2012. – 200 с.

2. Загальна декларація прав людини [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

4. Право на життя та обов’язок позитивних дій держави. Заборона смертної кари, питання екстрадиції та видачі правопорушників [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://advokatonline.org.ua/3-pravo-na-zhyttya-ta-obovyazok-pozytyvnyh-dij-derzhavy-zaborona-smertnoji-kary-pytannya-ekstradytsiji-ta-vydachi-pravoporushnykiv.

5. Право на життя [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Право_на_життя.

6. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043.

7. Конституція України [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

28


8. Цивільний кодекс України [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15.

9. Сімейний кодекс України [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2947-14.

10. Основи законодавства України про охорону здоров’я // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2801-12

11. О. д-р Ігор Бойко «Життя – це найбільший дар» [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://velychlviv.com/o-d-r-igor-bojko-zhyttya-tse-najbilshyj-dar.

12. Запліднення – штучне, а гріх – справжній. Інтерв'ю з відомим богословом отцем доктором Ігорем Бойком [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://dyvensvit.org/articles/4701.html.

13. Конвенція про права дитини [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_021.

14. Право на жизнь [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Право_на_жизнь#.D0.97.D0.B0.D1.89.D0.B8.D1.82.D0.B0_.D0.BF.D1.80.D0.B0.D0.B2_.D0.BD.D0.B5.D1.80.D0.BE.D0.B6.D0.B4.D1.91.D0.BD.D0.BD.D1.8B.D1.85_.D0.B4.D0.B5.D1.82.D0.B5.D0.B9.

15. Начало человеческой жизни [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://vedic-culture.in.ua/ru/science/ayurveda-and-medicine/life-and-health/131-the-beginning-of-human-life.html.

16. Когда начинается человеческая жизнь? [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.za-vybor.ru/ru/2011-07-29-15-36-49/88-2011-08-01-08-33-21.

17. Домбровська О. В. Конституційне право на життя людини і громадянина та забезпечення його реалізації органами внутрішніх справ: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. – К., 2005.

18. Бойко І. Ідентичність і статус людського ембріона у сучасних біоетичних дискусіях // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Філософія». – 2011. – Вип. 8. – С. 217–229.

19. Сохань Г. Камо грядеши? (Евтаназія як біоетична моральна загроза сучасного суспільства) [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://galasoh.blogspot.com/2015/02/blog-post_10.html.

20. Проблема державного забезпечення права людини на застосування евтаназії [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=1773.

21. Эвтаназия. Право на жизнь и право на самоубивство [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.mednovosti.by/news.aspx?id=289.

22. Смертная казнь [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Смертная_казнь.

23. Сохань Г., Гусаков І. Основи християнської етики: підручник для учнів 8 класів загальноосвітніх навчальних закладів. – Львів: Світ, 2011.

24. Вопрос смертной казни [Електронний ресурс] // Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Вопрос_смертной_казни.

25. Никифоров А. С. О смертной казни // Государство и право. – 2001. – № 4.

26. Петрухин И. Л. Ещё раз о смертной казни // Юридический мир. – 2002. – № 4.

27. Смертная казнь в современном мире [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://rupor.org/falsifikatsii/smertnaja-kazn.html.

28. Кримінальний кдекс України [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2341-14/page.

29. Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/uk/doccatalog/list?currDir=9346.

30. Міста за життя [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Міста_за_життя.

31. Права людини для дітей: посібник для вчителів та тренерів / Денисенко Л. В., Дзюбій О. А. – К.: Час Друку, 2011.

НАУКА – ШКОЛІ

Віктор Неборак

Поема Івана Франка «Ботокуди»: контекст та інтерпретація

«Ботокуди» – бурлескна сатирична поема, вперше надрукована у книзі «З вершин і низин», друге видання (1893), розділ «Профілі і маски», цикл «Оси», число VIII. Збереглися три автографи, що становлять різні редакції, жодна з яких не збігається повністю з першодруком поеми. Автограф № 215, с. 425–427 – частина першої редакції, без назви і мотто; № 239, с. 1–9 – фрагменти чистовика першої редакції поеми з заголовком «Вісті з краю ботокудів. Частина перша», мотто, з підсторінковими примітками-поясненнями окремих слів; № 232, с. 25–38 –

чистовий рукопис нового варіанта твору під назвою «Вісті з краю ботокудів», який ліг в основу тексту, поданого для другого видання книги «З вершин і низин». Цей варіант вміщено в розділі «Інші редакції та варіанти» у першому томі Зібрання творів Франка у п’ятдесяти томах [2, с. 351–385].

Тексти автографів № 215, № 232, № 239 вперше опублікував академік М. Возняк у журналі «Вікна», 1932, № 9, с. 31–47.

Початкову версію поеми Іван Франко написав у лютому і березні 1880 року в

29


коломийській тюрмі, про що свідчить сам автор у короткій передмові до поеми у книзі «З вершин і низин», а також датування поеми в автографі № 232 на останній сторінці. За життя Франко жодного разу не надрукував поему повністю. У другому виданні «З вершин і низин» подано скорочену версію «Ботокудів» з таким поясненням автора у передмові до книги: «<...> з неї даю тільки виривки, переплітані прозовим рефератом з того, що, по-моєму, не стоїть тепер друкувати так, як тоді було написане» [2, с. 20].

Рукопис першого варіанта поеми довший час зберігався в приватному архіві О. Маковея і повернувся до Франка, вочевидь, на прохання автора, наприкінці 1912 р., про що свідчить лист О. Маковея до Франка: «Впв. Пане Доктор! Вибачте, що не зараз приніс рукопис. Через часте переводження мого добра з хати до хати папери перекидалися і трудно було найти Ваших “Ботокудів”. Віддаю все в порядку. Здорові будьте! О. Маковей. 22. XI. 1912» [1, с. 17]. Отже, Франко вважав за потрібне ознайомити з повною версією поеми принаймні О. Маковея і, одразу ж після написання, М. Драгоманова, за порадою якого і не друкував її певний час. Зважаючи на думку М. Драгоманова, в першодруці поеми Франко зробив значні купюри, про що написав у короткій передмові до поеми: «За радою М. Драгоманова, я не друкував її досі. Прочитавши тепер рукопись, я побачив, що друкувати сю поемку в цілості не стоїть, хоч деякі її уступи і досі не стратили інтересу. Не хотячи перероблювати цілості в дусі теперішніх моїх поглядів політичних і артистичних, я зважився подати тут тільки деякі шматочки моєї поеми, зліплюючи їх у одно коротенькими прозовими переповідками того, що пропущено» [2, с. 105]. Скорочуючи поему для публікації у другому виданні «З вершин і низин», Франко залишив ті уривки, які, на його думку, все ще «не стратили інтересу», та все ж переповів прозою, водночас коментуючи залишене, те, що скоротив. Скорочене нібито не відповідало новим політичним і артистичним (мистецьким) поглядам Франка, та навіть у скороченому вигляді зміст поеми не зазнав суттєвих змін: поетові йшлося про висміювання-розвінчування новопосталої після реформ австрійського уряду 1848 року галицько-руської ідентичності, важливим чинником якої була українська греко-католицька церква. У передмові до поеми автор пише, що він «під назвою ботокудів осміяв звісну часть нашої галицько-руської інтелігенції і деякі моменти з її історії від 1848 року» [2, с. 105]. Ця заувага про «звісну часть» пропонує читачам,

які теж можуть належати до «галицько-руської інтелігенції», розпізнати під маскою ботокудів справжні обличчя, і, можливо, імена. А. Скоць вважає, що йдеться про «<...> дві ворожі між собою партії – народовську і москвофільську» [1, с. 18]. Насправді у скороченій версії можна виділити лише два ворогуючі між собою ботокудські табори, які виникли внаслідок ритуально-догматичних суперечок навколо греко-уніатського обряду: «Все те тягне до таборів // Папських або схизматичних» [2, с. 116]. Франко здійснює прозору заміну, називаючи обряд греко-католицької (уніатської) церкви греко-уніатським. Принцип прозорої метонімії (перейменування) – наскрізний у поемі. Метонімію поєднано з прямим називанням, за якого, наприклад, певні географічні назви (Сян, Буг, Дністер, Рим, Європа), прізвища (Прудон, Штраус, Маркс, Дарвін) залишаються незмінними. Таке поєднання дійсних назв та імен зі зміненими створює ефект химерності, віртуальності ботокудства – дивовижної псевдоспільноти в людській спільноті, яка не хоче підлягати закономірностям розвитку цивілізованого людства, а наполягає на непорушності своїх прадідівських звичаїв і обрядів. Дві найваж-ливіші ботокудські цінності – це кирилична азбука і греко-уніатський обряд, на захист непорушності якого став отець Нещасний Филимон. Цьому присвячено майже половину строф скороченої версії. Скорочуючи поему, автор мав на меті зберегти і увиразнити головне – критику новопосталої ботокудської ідентичності, що самовпевнено вважає себе чимось первісним і основоположним. Скорочена версія – це послідовне зображення етапів формування ботокудської ідентичності з одночасним її розвінчуванням.

Змістовий розгляд скороченої версі ї Зачин поеми – це бурлескне звернення до

музи, яку в першій же строфі названо здеградо-ваною з богині повитухою зелепугів (поетів-початківців, як це видно з контексту). Процес деградації музи почався ще тоді, коли гекзаметри Гомера, а передовсім, звернення до музи у першому вірші «Іліади», почали скандувати гімназисти. У третій і четвертій строфах зачину статус музи ще більше понижено – вона перетворилася в повію («з рук до рук пішла»), грішницю, яка понаводила на світ багато недородків (графоманів). Їй більше не вірять, не дають за неї і гроша. Авторові жаль стареньку музу, і він пропонує їй – «<...> не до співу, // Не до любощів, причудів, // Не до вигадок би братись, // А до серіозних трудів». Тональність звернення до музи – панібратська, майже брутальна. Високий статус музи, який ще

30


шанували романтики, включно з Т. Шевченком (вірш «Муза»), тут підважено і зневажено. Стару музу, колишню богиню, а згодом повію, запрошено автором до серйозної праці, яку та вже не здатна виконувати. Уся відповідальність за цю працю («серіозні труди») лягає на сумління автора. Апострофа до музи підказує читачеві, як сприймати поему: в бурлескній знущально-викривальній стилістиці криється серйозний намір Франка демаскувати тих, кого в поемі названо ботокудами.

Скорочену версію не поділено на розділи, її текст, що складається зі строф і коментарів-переказів між строфами, – суцільний, та у ньому можна виокремити декілька менших і більших епізодів, на чому почасти наголошено і в міжстрофових коментарях. Зразу ж після апострофи міститься заувага про те, що у краю ботокудів живуть «Всумішку троякі люди: // Неприязні елементи // Бидло й праві ботокуди». Франко коментує: «Під “неприязними елементами” розуміються поляки <...>» – і не коментує, кого названо бидлом. «Неприязні елементи» вороже ставляться до правих (справжніх) ботокудів, вони ботокудів «раді б в каші з’їсти». Бидло зображено одною строфою як тілесних, позбавлених духовного виміру істот, як худобу: «З масті сіре, їсть невпинно // (Як є що), спить, робить, родить, // Ну, і богу душу винно». Неясно, як бидло пов’язане з «неприязними елементами», та з ботокудами воно пов’язане як з «лікарями» і «педагогами». Ботокуди лікують нервову дразливість бидла постом і дають читати требники, щоб відібрати «охоту до науки». Характеристика ботокудів, третього люду з «трояких людей», розтягується на вісім строф, в яких іронічно їх названо «героями», «підпорами», «стовпами порядку й віри», «борцями», «ціцеронами», «артистами», «лікарями», «педагогами», «мудрими людьми». Паралельно до цього псевдопатетичного іронічного називання йде розвінчування діяльності ботокудів, наприклад, «Латають усім сумління, // А в сорочці роблять діри», «Б’ються сміло, мов Горації, // О посади, ад’юнктури, // О стипендії та дотації». Ботокуди промовляють з амвону і співають акафисти, рекомендують бидлові в якості ліків піст, а замість науки – читання требників. Тому можна вважати, що ботокуди належать до священичого стану або ж якнайтісніше з ним пов’язані. Ботокуди – феноменальне явище, Європа своїх ботокудів не має, – запевняє автор. «Неприязні елементи», тобто поляки поки що бездіяльні, хоча і «раді б в каші з’їсти» правих (справжніх) ботокудів. Ці «елементи» не ототожнюються з тим чи іншим суспільним прошарком. Можна припустити, що «бидло», оскільки воно пов’язане з правими

(справжніми) ботокудами, – це несправжні ботокуди, недоботокуди. Праві ботокуди дбають, щоб «бидло» так і залишалося «бидлом», тобто темним неосвіченим людом. Праві ботокуди володіють особливою ідентичністю, якою не бажають ділитися з «бидлом», та все ж намагаються її у свій спосіб поширювати. З’ясуванню походження ботокудів присвячено скорочену версію другого розділу, з якого стає зрозумілим, що існує два протилежні погляди на це питання. До 1948 року, коли прийшов «дивний гедзень на народи», за переказами, був таий суспільний лад: зверху – канчук, знизу – грішні душі. «Грішні душі, просте бидло, // Гнуло в праці карк свавільний, //А канчук гуляв свобідно, // Лад піддержував суспільний». За словами «неприязних елементів» урядник Встидіон (паронімічно переіменований Стадіон Франц-Северин [1803–1853], намісник Галичини) саме 1848 року створив ботокудів, після того, як «бидло розгулялося, канчук пропав», – і Франко недвозначно підкреслює – це сталося саме в Галичині. Цим коментарем поет відкриває карти перед читачем, вказуючи, що ботокудська історія – це історія становлення галицько-руської ідентичності. «Неприязні елементи» зображують творця ботокудів Встидіона як деміурга-невдаху. Йому вдалося створити не людей, а зажерливих монстрів: «Руки в них лиш к собі горнуть, // Рот кричить лишень, чоло // З міді й юхту, ані мізку, // Ані серця не було». Праві ботокуди сприймають версію «неприязних елементів» про своє походження як наклеп і брехню, натомість наполягають на своїй богоствореності, первісності і автентичності: «І з-поміж усіх народів // На землі лиш ми єдині // Так, як вийшли з рук господніх, // Так лишилися й донині». Первісна глина творення, твердять ботокуди, ще досі лежить в їхній істоті. І тут на голос ботокудів накладається Франків присуд: та первісна глина ботокудської сутності їх «<...> манить і тягне // В ріднім бабратись болоті». Ці дві версії походження ботокудів – неймовірні, оскільки перша виводить ботокудів з волі однієї людини, а друга – безпосередньо з волі Божої, та ще з часів Адама. У першій версії ботокудам відмовлено в шляхетності й інтелектуальності, у другій – підкреслено їхню провінційність і неадекватно високу про себе думку, оскільки ботокуди вважають себе з-поміж усіх народів єдиним, не зіпсованим цивілізаційним розвит-ком. У цьому останньому пункті дві версії уподібнююься: ботокуди – це галичани-рутенці, які агресивно відкидають модерну цивілізацію, базовану на науковому знанні.

Та зовнішньої активності, пов’язаної з

31


маркуванням ботокудської присутності в краю (утворення «Ботокудської ради», заснування «Голодного дому», відстоювання кириличної азбуки і греко-уніатського церковного обряду, видання друкованого органу), ботокудам до певного часу не бракує. Подальше розгортання скороченої версії – це оповідь про вияви цієї зовнішньої активності ботокудів з центральним епізодом про сон Филимона і його бороду.

Так чи інакше подій в історії ботокудів до 1848 року не було, або ж вони про ці події забули. Одразу ж після розгляду двох версій про походження ботокудів Франко знайомить свого ймовірного читача з історією затвердження і встановлення ботокудського герба на «Голоднім домі» (паронімічне перейменування Народного дому, культурно-освітнього осередку, який 1949 року відкрила у Львові Головна руська рада, що її поет переіменовує в «Ботокудську раду»). Гербова діяльність «Ботокудської ради» – це тяжка праця, увінчана знаменитим результатом: «І урядили такий герб: // Злотий пес на сонце бреше». З цього приводу А. Скоць зауважує: «До теми герба на “Народному домі” Іван Франко звернувся також у романі “Петрії і Довбущуки” (1875–1876). Герб на фасаді Львівського «Народного дому», що зображав позолоченого лева на скелі, одному з героїв твору, Олексі Довбущуку, уявляється як символ поневолення “нещасного краю”. У гербі він бачить символічне зображення темноти трудового люду, жорстокість і сваволю давніх його князів, які пригноблювали народ, впертість і безсердечність його проводирів» [1, с. 24]. Перетворення в гербі лева на пса, вочевидь, необхідне було Франкові для унаочнення змісту діяльності «Ботокудської ради» – пес бреше на сонце і повинен далі брехати. Зв’язок «Ботокудської ради» з її гербом – очевидний: «І сидить в “Голоднім домі” // Ботокудська рада й досі, // Проти мрій, думок, теорій // Сміло голос свій підносить». Брехання пса і голос ради – речі одного порядку. Діяльність ради, навіть у таких важливих для неї речах, як «гербова справа», – заповільнена, розтягнута на роки: «Рік робили того пса, // Рік несли, а рік ставляли». Цілком несподівано поет прохоп-люється у двох строфах про нове плем’я, яке родиться у «ботокудськім тихім краї». Неясно, з яких зерен воно виростає, та чітко і цілком серйозно стверджено, що це «Плем’я люте і безбожне, // Що смієсь з отих героїв, // Із стовпів тих ботокудських // І з покори їх старої». У поемі не сказано більше нічого про це «плем’я люте і безбожне», та оскільки авторсь-кий голос осміює ботокудів так само, як і те нове плем’я сміється «з отих героїв», можна з певністю ствердить, що автор – один з

представників нового племені у краю ботокудів. Автор оголошує з’яву не лише себе самого в якості осміювача ботокудів, а цілого племені осміювачів, та сам же ж і стверджує, що це плем’я лише «родиться». Тому автор і не розвиває тему діяльності нового племені як антитетичну до теми ботокудів. Оповідачеві залишається продовжувати почату ним самим справу – осміювати ботокудів, намагаючись залучити на свій бік читача. Для спільного осміювання з читачем подаються відомі читачеві події. Ці колізії, пов’язані з ботокудами мали б на момент написання поеми вже набути суспільного розголосу і стати надбанням історії. Франко звертається до фактів недавньої історії Галичини після 1848 року, пише свою альтерта-тивну віршовану історію ботокудів, сподіваю-чись на спільників читачів. Та численних спільників-читачів на час написання поеми в автора не було. Не був таким спільником-читачем навіть М. Драгоманов. Нове плем’я, з якого могли б вийти такі читачі, й справді лише народжувалося. Найбільш ймовірними читача-ми поеми могли б бути самі ботокуди, та навряд чи поема потішила б їх, а, найпевніше, образила б. Франко як автор сатиричної поеми опиняється у досить ризикованій позиції самотнього осміювача . Він сміється, коли ще ніхто не готовий приєднатися до його сміху. Тому сам автор як суб’єкт сміху часто буває роздратованим, і це роздратування формує іронічну образну настанову поеми, що тяжіє до сарказму і навіть образливих риторичних зворотів. Мета І. Франка – демаскувати, викрити ботокудів, вивести їх «на чисту воду», принизити їх в очах громади. Та громади, здатної переоцінити значення ботокудів, у ботокудському краю немає. «Неприязні елементи», тобто поляки, ставляться до ботокудів критично і навіть вороже й без додаткового їх розвінчування. «Бидло», тобто селяни-русини, не здатні сприйняти жодної аналітики. Самі ж ботокуди не в змозі відмо-витися від самонавіювання про своє виняткове становище. Сучасному читачеві помітно, що внаслідок художньої трансформації Східної Галичини у Ботокудію переважно залишаються за дужками представники цісарської адмі-ністрації, етнічні австрійці і галицькі євреї. Можливо, таке уникнення пов’язане з тим, що вплив ботокудів не поширювався ні на австрійських чиновників, ні на галицьких євреїв. Та все-таки в посиланні на ботокудську зорю (переіменована «Зоря галицька», перша українська газета, що почала виходити у Львові 1848 року як орган Головної руської ради) задекларовано програму лояльності ботокудів монархові і його урядові, відмежування від

32


бунтарів і своєрідний патріотизм ботокудів. Програма ботокудів – брати від уряду те, що дають, розраховувати на ще більше дання, триматися своєї віри, уникати науково-технічного знання («плювать нам на машини»), багатіти за рахунок рідного краю, тобто паразитувати: «Аж дійдемо – ми до панства, // Ти – до голої голоти». Поет цими рядками вказує на паразитичну сутність ботокудів. Їх як паразитів підтримує монархічна влада, отже вони потрібні владі. Текст «програми» натякає – від супротивного – на методи повалення і ботокудів, і влади: заміною лояльності на нелояльність, на вільнодумний бунт, коли задля вітчизни жертвують не лише «без тіла душу», а й тіло разом з душею. Свої надії автор покладає на «плем’я люте і безбожне», тому битва ботокудів і бунтарів переноситься на майбутнє. А поза тим ботокуди встрявають в інші «битви» – за азбуку і за греко-уніатський церковний обряд.

Коментар повідомляє: «Слідуючий розділ поеми описує найважніше діло ботокудів – славну битву за азбуку».

«Неприязні елементи» підбивали ботокудів відмовитися ід найлюбіших літер у кириличній азбуці, які вже застаріли: Ъ (йор), Ы (їри), ћ (ять). Більше того, вони хотіли кирилицю замінити латинським альфабетом. Їхні аргументи виглядали спокусливо – переписані латиницею ботокудські писання зможе читати весь світ. Та ботокудам кирилиця потрібна якраз для того, щоб сховатися від світу. Відмовитися навіть від кількох застарілих літер кирилиці – для ботокудів те саме, що відмовитися від найціннішого, від свого майбутнього, від сили і слави. Ботокуди готові були згинути «за йори та ять». Три дні і чотири ночі ботокуди воювали криком, і за цей час було написано і видано три брошури. Про війну ботокудів за кирилицю М. Возняк пише: «Це та сама “Азбучна війна в Галичині 1859 р.”, про яку оповів Франко докладно в статті під таким заголовком в 1913 р. в 104–106 томах “Записок Наук[ового] товариства ім. Шевченка у Львові”. <...> Тут згаданi три брошури против урядового проекту. Очевидно, Франко мав на думці оці брошури Богдана Дідицького з 1859 р.: “О неудобности латинской азбуки въ письменности русской”, “Освћедченіє руской азбуки дотычающоє” і “Споръ о рускую азбуку”» [2, с. 437].

У тих нашвидкоруч написаних і виданих брошурах стверджувалося очевидне – кожен народ цінує свою абетку, бо від абетки починається освіта. Та для ботокудів важливі-ший інший аргумент – ботокудська азбука походить прямо від отця Кирила. Цей уривок про значення святого Кирила Франко дописав

до скороченої версії, його немає у повній версії. Відмовлятися від кирилиці на переконання авторів брошур не можна, тому що, по-перше, Кирило – святий і може прогніватися в небі, по-друге, тому що кирилиця триває вже тисячу років «І прекрасно від римлян // Та жидів нас віддаляє», по-третє, тому що нею можна писати всі слов’янські слова. У брошурах стверджено, що ботокудська азбука – це не початок освіти, а «верх // Всеї мудрості й науки: // Вся наука й мудрість наша // Не йде далі від азбуки». Тому «азбучнії герої» готові на смерть за рідну азбуку, і такої їхньої «твердої сили волі» вороги лякаються, відступають і залишають «ботокудів // При їх мудрості й азбуці». Поет не висловлює своїх міркувань про доцільність чи недоцільність запровадження латинського алфавіту для української мови, він висміює неосвіченість ботокудів, які вважають кириличну азбуку вершиною освіти. Автори брошури від імені ботокудів зізнаються, що насправді не хочуть знати «латинських альфабетів» не з якихось принципових міркувань, а тому що не вміють їх читати.

У наступному коментарі Франко з’ясовує, що подальша розповідь стосується ще однієї «героїчної» сторінки в історії ботокудів: «Знаменитій обрядовій боротьбі посвячені три розділи поеми, з котрих тут наводжу тільки дещо». У повній версії – це розділи VI, VII і VIII, з яких Франко у скороченій версії поміщує розділ VI, викидаючи з нього строфи про «польську інтригу», яка започаткувала між ботокудами догматичні суперечки, і розділ VII – про бороду Нещасного Филимона (у повній версії – Нещасний Соломон). Повністю вилучено зі скороченої версії розділ VIII – про календарну суперечку, започатковану статею Сидірка Шаранця «Про календар», яку було опубліковано в «Ослові» (паронімічне перейменування газети «Слово», яка виходила у Львові у 1861–1887 рр.), ботокудському друкованому органі.

Основа ботокудської ідентичності, як стверджує перша ж строфа після коментаря, – «святий // Обряд греко-уніатський». Щоправда, святість обряду – на одному рівні зі святістю кириличної азбуки. Обряд настільки багатий на приписи і церемонії, «Що ніхто його докладно // В повній цілості не знає». Суперечки довкола окремих деталей обряду, включно з тим, «Чи попам лице голити, // Чи їм бороди держати», ведуть «до таборів // Папських або схизма-тичних». Франко замінює строфи про те, як провідники «неприязних елементів» Кшепшицюльський і Пшекшицюльський темної ночі сплодили «польську інтригу», що мала на меті пересварити ботокудів, таким коментарем: «Неприязні елементи при помочі звісної

33


польської інтриги роздувають сі спори для ослаблення ботокудів. Ті спіймалися на сю принаду».

Недовпорядкованість греко-уніатського обряду призвела до того, що в одних ботокудських церквах відмінили дзвінки, в інших – впровадили «Ще й органи та цимбали». Суперечки переросли у сварки і перекинулися з церков на казино, пиварні і шинки. Ботокуди стали звинувачувати один одного у зраді, «Деколи одверта навіть // Революція настала». Вочевидь, революцією Франко називає бунт отця Нещасного Филимона, преславного ботокуди з турецького здиханату (у повній версії – Нещасний Соломон з перемиського здиханату), який на знак вірності православному візантійському обрядові відмовився голити бороду. М. Возняк, який вперше опублікував повну версію, у передмові до публікації розлого вияснює справу з бородою греко-католицького священика Щасного Саламона, що лягла в основу VII розділу повної версії і майже повністю відтворена Франком у скороченій версії: «З уваги на те, що в обрядовій війні окрему увагу прикував автора “Нещасний Соломон”, себто Щасний Саламон, з “перемиського здиханату”, себто з турчанського деканату, як надрукував автор у “Ботокудах”, не від речі буде тут подавати уривки про обрядову справу з його автобіографії, написаної для Івана Омеляновича Левицького й збереженої в рукописному відділі бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Поперед усього треба згадати, що його ім’я відоме в нашій етнографії з книжечки “Коломийки і шумки”, виданої у Львові 1863 р. накладом Богдана Дідицького...

...Улітку 1869 р. в часі тяжкої хвороби він перестав голити бороду. За неї підпав гострій нагінці з боку світських і духовних властей. У своїй автобіографії пише він, що “боролися за ничтожную бороду съ 2-ма деканатами, 3-ма епископами, 5-ма старостатами и 3-ма намћстниками краевыми больше 16 лћтъ!! Вслћдствіе бороды моей, о которой недруги въ польскихъ газетахъ многократно злобно писали, – оповідає дальше автор, – одинъ лћкарь повћтовый (д-ръ Пипесъ) пошолъ въ отставку, другій сновъ (д-ръ Емиль Гладышовскій) по той причинћ протомедикомъ не именованъ; одинъ деканъ (о. Р. Пасћчинский) отрћшенъ отъ чина, а другій сновъ (о. Ясеницкій) реституованъ! Намћстникъ кр. гр. Глуховскій положил 1872 р. новоменованому епископу И. Ступницкому яко условіє до 10 обрядцевъ, именно до мене яко 1-о loko positum (того, хто займає певну посаду. – В. Н.) енергично взятись! Б. Министръ (Бар. Флоріян Замелковскій) когда лишь перећзжалъ

черезъ Перемышль, – первая рћчь съ владыкою Ст. была за мою бороду!!

По той причинћ имћлъ я великіи непріятности... и сложилъ самъ напередъ почти всћ почести, им. чинъ актуара декан., школьно-ординаріатского комисаря и проч. Замћчательный въ январћ 1873 свышъ 4-часовой разговоръ мой съ еписк. І. Ступницкимъ.<...> Также и зъ причины обрядовщины имћлъ я, – писав він, – много непріятностей и разнородныи комисіи; а однажды три деканы иностранныи и одинъ кондекан среклися и не хотћли такую «обрядовую комисію» со мною переводити. Гр. Глуховскій издилъ даже во Вћдень, дабы мене и о. Р. Пасћчинского погубити, то тогдашній совћтникъ минист. крыл. Гр. Шашкевичъ уничтожилъ тое коварно обдуманное дћло. Многіи фоліанты сотками аркушей (листовъ) списаны зъ причины «обрядовщины и бороды Саламона», которая запротоколована во всћх настояхъ (инстанцияхъ), даже и въ Вћднћ и в Римћ! и сталась историческою!”» [2, с. 438].

За свідченням самого Щасного Саламона, справа з обрядовщиною і його бородою дійшла аж до міністерських кабінетів Відня. Франко не перебільшує галасу довкола бороди о. Саламона, лише сатирично його інтерпретує. Цей епізод сприймається як вставне бурлескне «житіє святого». Дія оповіді про спокуси, боротьбу і осяяння отця Щасного Филимона (у повній версії – Соломона; поет таки вирішив ще більше змінити ім’я ботокудського борця за чистоту церковного обряду, щоб уникнути ймовірних звинувачень у заподіянні моральної шкоди дійсній людині) відбувається у «турецькім здиханаті» (прозоре перейменування турківського деканату), «В горах, борах, з всіх сторон», тобто в найбільш віддаленому від цивілізації загумінку Ботокудії. Филимон, ще до того, як «Почались за обряд крики», збирає до себе у хату «Із цілого здиханату // Ботокудів», закриває двері, заслонює вікна і розповідає згромадженню про спокусу, яку навів на нього сам Бог. У центрі цього епізоду «житія» Филимона – розповідь Филимона «турецьким» ботокудам про його пророчий сон. «В третій день святого посту» Филимон задрімав після своїх трудів, і йому приснився «божественний» сон. У сні Филимон входить у церкву, де порушено звичний для нього церковний порядок: не такі ікони, священик тихо шепче молитви і хреститься лиш раз, грають органи, хлопці дзвонять дзвінками... Филимон думає, що потрапив у костьол. Та, придививишись, помічає край престола ікони святих Михаїла і Миколи, а це для нього знак, що він таки в ботокудській (греко-уніатській) церкві. Голос з

34


неба, який, як вважає Филимон, належить Господові, постановляє: «Най такий ваш обряд буде!». Филимон, ні на мить не завагавшись, відповідає: «Ні, такого нам не треба, // Господи!». Филимон не вважає новий обряд поганим, але зізнається, що «сумління ботокудське // Зжитись з ним ніяк не може». Навіть, якщо б Господь наказав ботокудам прийняти новий обряд, вони б виявили непослух і стали б проти Бога за свій старий ботокудський обряд. Випробувавши Филимона, голос прорік:

«Радуйсь, Мужу кам’яної віри!» Так твердого обрядовства, Як в тім смирнім ботокуді, Не було ні в Авраамі, Ані в Якові, ні в Юді.

Тож за тебе й через тебе Весь той рід благословлю я. Стійте вічно при однім І співайте алілуя!

В вашім краї най вовік Релігійних війн не буде! Не за віру, лиш за обряд Ботокудські бийтесь люди!

І вовіки твердо стійте, Хоч би як враги вас тисли, Не за зміст, а лиш за форму, За слова, а не за мисли <…>» [2, с. 118].

У сні Филимона Бог укладає з Филимоном, а через нього і зі всіма ботокудами, заповіт: ботокуди повинні твердо триматися свого обряду, і тоді в ботокудському краю не буде повік релігійних війн (тобто війн між прихильниками різних тлумачень віри в Бога), та Бог закликає ботокудів битися за недоторканість обряду. Ботокуди – це ті, хто не думають, а бездумно дотримуються закам’я-нілої обрядової форми. Після того, як небесний голос втихає, у храмі зникає «все латинство, // Православне все зробилось».

Франко вилучає пророцтва Филимона про майбутню велику боротьбу і подає короткий переказ вилучених строф: «Із сього сну Нещасний Филимон пророкує будущі напади на обряд, загріває ботокудів до твердості і сам запускає довгу бороду, о котру опісля закипає довга і уперта боротьба. Та даремно власті духовні і світські напирають з різних боків на Нещасного Филимона – він не піддався».

Насправді у повній версії проти відстоювання православного обряду наверненими Филимоном ботокудами виступає лише владика (ботокудський архиєрей). Після того, як владика «Кинув // Три чи штири

анафеми», ботокуди опам’яталися і «Навернулись на святий // Обряд греко-уніатський». Ідеться, очевидно, про звичний для греко-католицької церкви обряд, у якому були присутні елементи як православія, так і католицизму. Єдине, що залишилося від бунту Филимона, – це його борода, котра для всієї Ботокудії стала символом ботокудської затятості. А затятість – це головна ботокудська риса. Франко відверто знущається над почитанням святих мощів, повідомляючи, як ботокуди вирішили по смерті Филимона заспиртувати його бороду в оковитій і виставити на загальний огляд у «Голодному домі». Борода Филимона – реліквія, «Ботокудії прикраса». На цій бороді висіло все ботокудство.

З цитованого вище повідомлення про Щасного Саламона видно, що бороду він запустив не з якихось релігійно-догматичних міркувань, а «в часі тяжкої хвороби». Реакція на це світських і духовних властей справді була занадто гострою і тривалою і вплинула навіть на професійні кар’єри лікарів, які лікували Саламона. Про повернення до канонічного православія, напевно, Саламонові не йшлося. Та австрійському урядові і лояльній до нього верхівці греко-католицької церкви неприпусти-мим видавався навіть сам факт запускання греко-католицьким священиком бороди. Саме нагінки з боку найперше світських властей, а не вірність православному обрядові, зробили з дійсного о. Саламона галицького героя. Франко про урядову позицію взагалі не згадує, як і оминає тему хвороби свого прототипа, і таки виводить Филимона захисником православної обрядової традиції в греко-уніатській церкві. Франка дратує будь-яка обрядовість, яка веде до отупіння, бездумності. Православна ж обрядовість його дратує найбільше, адже вона зі своїми бородатими священиками, поклонами і дяківськими хорами, – неінтелектуальна і виглядає анахронізмом у час повсюдної модернізації.

Уявлення ботокудів про ідеальний світовий устрій поет унаочнює картиною, в якій поєднано кулінарні алюзії і три поверхи вертепу. Світ – це величезний плескатий книш, над ним – цибуля-сонце, часник-місяць і зірки-мачинки. Книш начинений всяким благом, мов капустою. Посередині книша – земля, «Мов варена бараболя», і нею «Ботокудська править воля». Ботокудська земля має усталений від віків порядок: внизу «бидло сіре // Робить, мре, хреститься й твердо // Все держиться предків віри»; ярусом вище знаходяться війти, жандарми і поліцейські, які керують бидлом і рівняють шлях ботокудам; наверху всі вони у

35


великій церкві «правлять // Соборовий парастас». У труні покояться різні «ізми» і єретичні мрії. На віко труни цвяхами прибито черепи найбільших єретиків ХІХ ст. – Прудона, Штрауса, Маркса і Дарвіна. Оце і є образ ботокудського ідеалу.

Франко вилучає розповідь про невдалу експансію ботокудів у «край холмацький», замінюючи її коментарем: «Розохочені побідами, вони пускаються пропагувати сей свій ідеал в сусідніх краях, а поперед всього в Холмщині, та тут пропадають. Також проби навернути прочу Європу на сей ідеал не повелися».

Далі Франко коротко подає зміст скорочених строф, які стосуються успішної експансії у відповідь холмаків у Ботокудію. Холмаки сполучаються з «неприязним елементом» проти ботокудів: «За однією невдачею йдуть другі. З Холмщини находять холмаки і забирають ботокудам чимало масних посад. В головній ботокудській газеті наступає також зміна: уступає первісний редактор, а його місце займає новий».

Новим редактором в «Ослові» – у тексті повної версії – став Маледикт Плосколоб (паронімічно переіменований Венедикт Площанський (1834–1902), який очолював редакцію «Слова» у 1871–1887 рр.). Та в скороченій версії поет називає лише раз редактора на ім’я Маледикт, можливо, з етичних міркувань, адже В. Площанський міг прочитати друге видання книги «З вершин і низин» і впізнати себе серед чільних персонажів «Ботокудів». Про нового редактора пліткують, що він взагалі не читає газети, яку редагує. Нарешті новий редактор виголошує перед ботокудами промову, сенс якої зводиться до того, що потрібно передплатити «Ослово», що газета під його керівництвом буде подавати передруки релігійних статей з «Москови-тянина» (задекларована редактором москво-фільська орієнтація), що нове у письменстві – це «Новий зворот до старого», що і далі потрібно поборювати за допомогою чистоти обряду «неприязних елементів». Цікаво, що в промові новий редактор посилається на знавців, котрі чекають появи генія у нашій літературі. Молодий Франко натякає на короткозорість головного редактора, який сподівається на появу генія в майбутньому, та не бачить обдарованих літераторів серед своїх сучасників. Промова Маледикта у повній версії твору закінчується «Гімном Глупівським» (Глупів у повній версії – це Львів), який Франко не подав у скороченій версії. Сенс гімну – критика предків-чолобийників, які знайшли собі за сто миль нашийники, пана і канчук, і водночас

заклик до теперішніх ботокудів виплекати з-посеред себе власне панство. Цей гімн – насправді гімн навиворіт, антигімн, що не підносить, не об’єднує спільноту, а ображає кожного члена спільноти і всю спільноту загалом. Такий гімн мав би викликати спротив, а не сон, який спаралізував після його виконання усіх ботокудів. Можливо, саме тому Франко вилучає гімн з тексту скороченої версії. Ботокудія поринула у сон блаженних. Цим безпробудним загальним сном усіх ботокудів і закінчується поема. На початку цього епізоду Франко подає класифікацію ботокудських снів: сном невинної дитини сплять ботокудські старійшини, «Раду радивши за днини»; голодним сном спить «бидло»; розкішним сном здорової телиці «сплять // Ботокудські красавиці»; злодійським сном спить ботокуда, який має у своїй хаті заборонену брошуру. Та спільний сон ботокудів – це «сон медведя, // Що у гаврі зазимує». Крізь такий сон до свідомості сплячих не проникає нічого з зовнішнього світу. Десь у світі «За добро, за правду ллється // Кров широкою рікою»; «Повстає кругом по світі // Плем’я сміле, войовниче, // Що для люду права, хліба // Волі і освіти кличе». Ботокудії все це не стосується, вона спить і нічого про ці процеси не знає і не хоче знати. Поема закінчується строфами своєрідної колискової, в яких рефреном повторюється слово «спіть» – Франко так ніби хоче ще міцніше приспати ботокудів, вважаючи, що їх сон – менше лихо порівняно з їхньою діяльністю, про яку він розповів у поемі.

Скорочена версія поеми – дещо стриманіша, ніж повна версія. Крім суто мовно-стилістичних правок, скорочень і подекуди доповнень, Франко сам себе цензурує в епізодах, які стосуються дійсних осіб і польської участі в ботокудських справах. Останнє, ймовірно, пов’язане зі співпрацею поета з польськими періодичними виданнями в часі публікації поеми. Критикуючи і розвінчуючи ботокудську, а насправді галицько-руську, ідентичність, Франко у тексті поеми не подає жодної іншої моделі ідентичності для галицьких русинів, крім побіжної згадки про «плем’я люте і безбожне», яке вже народжується, – спільноту нещадних революціонерів. Чи буде притаманна цьому племені національна ідентичність, чи воно буде інтернаціональним, неможливо з’ясувати з текстів скороченої та повної версій поеми. Варто зазначити, що у поемі немає й натяку на образ автора як мужицького сина – Франко пише про ботокудів як той, хто не належить ні до правих ботокудів, ні до бидла. Його позиція ближча до позиції «неприязних елементів», хоч і до них він ставиться іронічно, як видно з повної версії. Звернувшись на початку поеми до

36


музи, Франко відмовляється від її послуг, оскільки твердить, що збирається братися «до серіозних трудів». У наступних вилучених зі скороченої версії строфах Франко означує «жанр» своєї поеми – «От хоть зараз таки й тут // Можна лекцію почати // З етнографії». Ботокуди – це поема-лекція, автор – це поет-лектор. Лекція з етнографії часто перетворюється на лекцію з історії, щедро приправлену плітками, чутками і анекдотами і навіть біблійними і античними алюзіями. Джерела таких жанрових модифікацій – студентська бурлескна творчість, європейська сатирична поезія аж до Генріха Гайне включно. Лекцію про ботокудів Франко прочитав у майже порожній аудиторії, а згодом вона була оприлюднена у скороченому вигляді як пам’ятка свого часу. Про підтекст поеми А. Скоць обережно зазначає: «У підтексті “Ботокудів” ми бачимо Франків тип юного, гарячого, темпераментного, запального поета, пройнятого, захопленого ідеями соціалізму. Якщо Франко десь, як кажуть, “переперчив”, то це були вимоги викривального жанру, продиктовані сатиричною поемою. <…> Напевно, поема змістово була б інша, відповідно до тодішніх його політичних поглядів, коли б він її писав на початку 90-х років ХІХ ст. Все ж таки вона продиктована гарячим бажанням молодого письменника очистити галицьку інтелігенцію від “ботокудства”, повернути її обличчям до народу, навчити її розумно, чесно і віддано служити народові, для його добра працювати, зробити її справжньою українською елітою» [1, с. 32]. Як видно з тексту поеми очистити галицьку інтелігенцію від «ботокудства» могло хіба що революційне «плем’я люте і безбожне», що, до речі, і сталося 1946 року, коли більшовики розпочали репресії проти української греко-католицької церкви. Франко, який намагався як письменник і громадсько-політичний діяч сконструювати нову українську ідентичність, вилучав з цієї нової ідентичності

українську церковну традицію. Тепер можна визнати, що це було помилкою. Та критика Франка войовничого українського провінціалізму, базованого на бездумній ритуалізації всіх сфер життя, залишається актуальною.

Поему написано строфою-чотиривіршем, у якій переважно римуються другий і четвертий рядки (АВСВ). Ритмічний малюнок строфи – чотиристопний хорей, часто з однією або й двома стопами-пиріхіями у рядку. Клаузули у переважній більшості випадків – жіночі, та трапляються інваріанти і з чоловічими клаузулами (АВсВ, аВСВ, аВсВ, АвСв та ін.). Зрідка застосовується спондей («І урядили такий герб»), а також – дактилічна клаузула, яка римується з жіночою (академії / Едемі). Франко добирає точні, а часто й несподівані рими, заримовуючи слова з різних частин мови, а подекуди будуючи риму з двох слів, наприклад: благословлю я / алілуя; де там / альфабетом. Вкрай рідко трапляється перехресне римування.

Більшість строф поеми з огляду на синтаксис вкладаються у закінчені речення, та часом реченння розгортаються і на дві-три строфи. У межах окремих строф Франко часто застосовує перенесення з рядка в рядок (енжамбеман) задля посилення динамічності викладу. Перенесення застосовується і зі строфи в строфу. Можна знайти й протилежні приклади, коли навіть і в одному рядку маємо два речення, як, наприклад, у розповіді Нещасного Филимона про свій сон («Я задеревів. Аж чую: <...>»). Цими засобами несподіваних ритмозбивів на різних рівнях Франко передає напругу усного мовлення з притаманним йому ефектом присутності слухача.


1. Скоць А. Поеми Івана Франка / Андрій Скоць. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2002.

2. Франко І. Зібрання творів: у 50 т. / Іван Франко. – К.: Наукова думка, 1976. – Т. 1. – 501 с..

37


ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА. ВИВЧАЄМО БІБЛІЮ

Галина Сохань,

Ігор Гусаков

Інтегрований урок з християнської етики і правознавства у рамках українсько-польського проекту

«Шкільна академія підприємництва: уроки з підприємницьким тлом»

Тема: Розвиток здібностей людини та законодавче регулювання трудових відносин (9 клас) (Плекаймо свої таланти. Притча про таланти (Мт. 25:14-29). Розвиток здібностей людини; Обов’язки і

права людини – «Основи християнської етики»; Як законодавство регулює трудові відносини – «Правознавство»)

Цільова група: 9 класи. Мета: ознайомити учнів з християнською інтерпретацією розвитку здібностей людини та

особливостями трудового права, проаналізувати алгоритм написання резюме; розвивати уміння плекати свої таланти та (з правової точки зору) реалізовувати свої здібності; формувати підприємницькі компетентності учнів.

Цілі (завдання): учень уміє моделювати ситуації; аналізувати проблемні ситуації; етично висловлювати свої міркування; працювати в команді.

Методи і техніки: робота в групах, ситуаційні вправи. Хід уроку Повідомлення теми і мети уроку. Мотивація бути активним. Учні розглядають ілюстрації і визначають, які здібності є у людей на світлинах. Можна підібрати цілу низку фото з Інтернету а можна й запропонувати власні. Робота в групах. Створюємо портрет талановитої людини. Яка вона? Якими рисами її можна охарактеризувати? Відповіді аргументуємо, наводимо приклади з Біблії, суспільного життя. Орієнтовні відповіді учнів:

ініціативна (цар Соломон – будівництво храму), працьовита (Ной – створення ковчега), здатна до лідерства (Мойсей – уміння повести за собою людей) тощо.

Презентація учнями портрету талановитої людини. Читання та аналіз притчі про таланти (Мт. 25, 14-29) (див. додаток 1; [2]).

Додаткові запитання: Коли у своєму житті я нагадую першого слугу, а коли – останнього? Чи кожну талановиту людину можна вважати підприємливою? Чому? (Приклади зі

суспільного життя: митрополит УГКЦ Шептицький був меценатом – дбав про збереження мистецьких пам’яток, сприяв молодим художникам у поглибленні освіти за кордоном; родина Симиренків дала кошти на видання «Кобзаря» Т. Шевченка тощо. Є чимало фактів, коли талановиті люди стали відомими через багато років після своєї смерті (художник Ван Гог, поет Артюр Рембо), бо не було того, хто міг би оцінити їхній талант за життя і підтримати творчу новаторську діяльність).

Робота в групах. Створення портрета підприємливої людини. Презентація та обґрунтування власної позиції. Можливі варіанти відповіді учнів: мобільність, креативність, володіння інноваційними технологіями, уміння створити рекламу своїй діяльності тощо. Аргументувати або спростувати тезу: людина з обмеженими можливостями також може бути підприємливою. (Наприклад: спортсмени-параолімпійці; художник Микола Бідняк – лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, член Світової асоціації митців, що малюють ногами чи

38


вустами (втративши у 15-річному віці обидві руки, він навчився малювати картини вустами); Франклін Рузвельт – президент США, прикутий до інвалідного візка). Робота в групах. Відповідно до власних здібностей і знань з правознавства (9 клас) учасники групи створюють установу (фірму, фонд, освітній заклад тощо). 1. придумати назву установі; 2. визначити мету її створення; 3. поміркувати, яким чином можна створити рекламу установі; 4. визначити способи поширення можливої продукції. 5. визначити правові аспекти зайняття підприємницькою діяльністю (Конституція України – Ст. 42; Кодекс законів про працю України). Презентація учнівських робіт. З етичної та правової точки зору проаналізуйте бувальщину (додаток 2; [3]). Підсумок заняття. Подяка учням за активність. Домашнє завдання: Уявна ситуація: Ви у пошуках роботи. Складіть резюме (за алгоритмом – див. додаток 3; [1]).

Користуючись Інтернетом, перегляньте фільм «Чеська мрія». Поміркуйте над тим, як, реалізовуючи власні здібності, не можна робити.

Додаток 1 Притча про таланти

Так само ж один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. І одному він дав п’ять талантів, а другому два, а тому один, кожному за спроможністю його. І відійшов. А той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними, і набув він п’ять інших талантів. Так само ж і той, що взяв два і він ще два інших набув. А той, що одного взяв, пішов та й закопав його в землю, і сховав срібло пана свого. По довгому ж часі вернувся пан тих рабів, та й від них зажадав обрахунку. І прийшов той, що взяв п’ять талантів, приніс іще п’ять талантів і сказав: Пане мій, п’ять талантів мені передав ти, ось я здобув інші п’ять талантів. Сказав же йому його пан: Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе, увійди до радощів пана свого! Підійшов же й той, що взяв два таланти, і сказав: Два таланти мені передав ти, ось іще два таланти здобув я. Kазав йому пан його: Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе, увійди до радощів пана свого! Підійшов же і той, що одного таланта взяв, і сказав: Я знав тебе, пане, що тверда ти людина, ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. І я побоявся, пішов і таланта твого сховав у землю. Ото маєш своє... І відповів його пан і сказав йому: Рабе лукавий і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав? Тож тобі було треба віддати гроші мої грошомінам, і, вернувшись, я взяв би з прибутком своє.

Візьміть же від нього таланта, і віддайте тому, що десять талантів він має. Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має. А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви, буде плач там і скрегіт зубів! ((Мт. 25:14–30) у перекладі Івана Огієнка). З якою метою господар дав таланти слугам? Чим, на Вашу думку, керувався господар, коли давав слугам різну кількість талантів? Чи всі слуги зуміли скористатись із даних їм талантів? Яку плату отримали слуги від свого пана? Пригадайте випадки зі свого життя, коли Ви були схожими на перших двох слуг, а коли – на

останнього? Обґрунтуй відповідь конкретними прикладами. Поясніть у контексті розвитку власних здібностей вислів з притчі: «Бо кожному, хто має, дасться

йому та й додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має». Яка етична вартість притчі?

Додаток 2 (правовий аналіз) На основі ознайомлення з розповіддю та витягами з чинного законодавства дайте відповіді на

питання. Які покарання можна застосувати до Левка відповідно до чинного законодавства? Хто може застосувати таке покарання? Куди може звернутися Левко з тим аби скасувати або пом’якшити покарання? Як з правової точки зору називається таке звернення?

39


Іван та Левко були успішними людьми. Обидва мали власні підприємства: Іван був аграрієм, а Левко – власником магазину.

Під керівництвом Івана вміло доглянута земля майже завжди давала добрий врожай. Прибутки були чималі. Радів Іван, що і зарплата працівникам є, і нову техніку можна закупити.

Левко продавав сільськогосподарські знаряддя праці. Спершу, коли його магазин був один в околиці, не було на що скаржитись: покупців було багато, серед них і Іван. Невдовзі поблизу Левкового магазину з’явилися інші. Звичайно, йому було шкода, бо знав, що жвавої торгівлі вже не буде, як раніше. Натомість Іван заспокоював Левка, мовляв, я ж в тебе завжди буду брати необхідні мені знаряддя.

Левку не давала спокою конкуренція. Його боліло серце, що хтось минає його магазин і йде в інший. Тоді він вирішив схитрувати: почав завозити у магазин низькопробні, неякісні приладдя. А продавати їх за ціною високоякісних. Мовляв, хто там дуже розбереться. Зате зароблю трохи більше грошей.

Спершу так і було. Потайки Левко тішився, що ніхто не помічає підробок. Навіть Іван закупив велику кількість косарок на поле. Та не так сталось, як гадалось. Від сильного навантаження Іванові косарки поламались: десь тріщина з’явилася, десь запчастина відлетіла. У майстерні лише розвели руками. Ремонтувати тут нічого, бо неякісний товар. Дешевше купити нове. А це хіба на металобрухт.

Іван нічого не сказав Левкові, просто більше ніколи не заходив до нього в магазин. Згодом зробили так і інші покупці. На жаль, Левкові довелося закрити власний бізнес. Він не приніс користі ані людям, ані йому. Втратив роботу, а ще гірше, що через скупість і заздрість втратив ще й друзів (Г. Сохань).

Стаття 710 Цивільного кодексу України. Відшкодування різниці в ціні у разі заміни товару, зменшення ціни і повернення товару неналежної якості 1. У разі заміни товару з недоліками на товар належної якості продавець не має права вимагати

відшкодування різниці між ціною товару, встановленою договором купівлі-продажу, і ціною товару, яка існує на момент заміни товару або постановлення судом рішення про заміну товару.

2. У разі заміни товару неналежної якості на аналогічний, але інший за розміром, фасоном, сортом тощо товар належної якості відшкодуванню підлягає різниця між ціною заміненого товару і ціною товару належної якості, що діють на момент заміни товару або постановлення судом рішення про заміну товару.

3. У разі пред’явлення вимоги про відповідне зменшення ціни товару для розрахунку береться ціна товару на момент пред’явлення вимоги про зменшення ціни, а якщо вимогу покупця добровільно не задоволено продавцем, – на момент постановлення судом рішення про відповідне зменшення ціни товару.

4. У разі відмови покупця від договору та повернення продавцю товару неналежної якості покупець має право вимагати відшкодування різниці між ціною товару, встановленою договором, і ціною відповідного товару на момент добровільного задоволення його вимоги, а якщо вимогу добровільно не задоволено продавцем, – на момент постановлення судом рішення.

5. Якщо на час виконання рішення суду про відшкодування різниці в ціні у разі заміни товару, зменшення ціни або повернення товару неналежної якості підвищилися ціни на цей товар, покупець із цих підстав може заявити додаткові вимоги до продавця. Стаття 227 Кримінального кодексу України. Умисне введення в обіг на ринку України (випуск

на ринок України) небезпечної продукції Умисне введення в обіг (випуск на ринок України) небезпечної продукції, тобто такої продукції,

що не відповідає вимогам щодо безпечності продукції, встановленим нормативно-правовими актами, якщо такі дії вчинені у великих розмірах, – караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Примітка. Під введенням в обіг (випуском на ринок України) небезпечної продукції, вчиненим у великих розмірах, слід вважати введення в обіг продукції, загальна вартість якої перевищує п’ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Стаття 8. Закону України про захист прав споживачів. Права споживача у разі придбання ним товару неналежної якості

1. У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати:

1) пропорційного зменшення ціни; 2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

40


3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару. У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з

вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов’язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; 2) вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця

(виробника), товар. Додаток 3 Складаючи резюме, зазначте: Прізвище, ім’я, по батькові та посаду, на яку претендуєте. Трудовий досвід: посади із зазначенням місця і часу роботи, починаючи з останніх, наявність

професійних навичок і досвіду робити в цій галузі. Домашню адресу, телефони, електронну пошту (якщо є). Інформацію про свою освіту. Професійні досягнення (нагороди, наукові публікації, премії, перемоги в конкурсах, тренінгові

навчання тощо). Інші навички: знання мов, володіння комп’ютером, наявність прав водія тощо.


1. Пометун О. І. Правознавство: Практичний курс: підручник для 9 класу / О. І. Пометун, Т. О. Ремех. – К., 2009. – С.119. 2. Сохань Г. Основи християнської етики: Підручник для учнів 6 класу / Галина Сохань. – Львів: Світ, 2008. 3. Сохань Г. Основи християнської етики / Галина Сохань, Ігор Гусаков. – Львів, 2012. – С. 69–70.

Галина Сохань, Ігор Гусаков

П’ятнадцять цікавих фактів про Біблію

1. Біблія перекладена на більше аніж 2400 мов та діалектів, таким чином понад 90 % населення планети має змогу читати Біблію рідною мовою.

2. У ХV ст. Йоганн Гутенберг відкрив світові мистецтво друкарства. Якраз завдяки німецькому винахідникові вперше була надрукована Біблія, яка й отримала назву Біблія Гутенберга. На думку дослідників, Йоганн Гутенберг надрукував понад 180 примірників Біблії, до сьогодні збереглось лише понад два десятки.

3. Виявляється є й Біблія без тексту, це так звана Біблія Піскатора, яка була створена у ХVІІ ст. Біблія Піскатора – це сукупність гравюр італійських та нідерландських художників ХVІ ст. (понад 500 репродукцій). Біблія Піскатора нагадувала сучасний альбом з якісними світлинами. Ця книга користувалася надзвичайною популярністю, багато разів перевидавалася. І якщо перший адресат книги – це неписьменні люди, то згодом – усі, хто відчував щонайменшу потребу знань у сфері образотворчого мистецтва. До речі, Біблія Піскатора була поширена і на теренах України.

4. Унікальною з мистецької точки зору є Біблія з ілюстраціями художника-абстракціоніста Сальвадора Далі. Історія її створення така: італійський мільярдер Джузеппе Альбаретто звернувся з проханням до художника-модерніста Сальвадора Далі проілюструвати Біблію. Художник із завзяттям взявся до роботи і зробив її оригінально, неординарно, в стилі сюрреалізму. Сьогодні Біблія Сальвадора Далі – справжній шедевр світового мистецтва. У 2012 р. така Біблія з’явилася в Україні і була презентована на Форумі видавців у Львові. Це надзвичайно дороге видання. Книга створювалася у трьох країнах, зокрема були використані найсучасніші технології друку кольорової гами. Відтак і ціна такої Біблії – понад 40 000 гривень, її вага – 15,5 кг, а формат – 35х47 см.

5. Із Володимировим хрещенням Київської Русі у 988 році великого поширення набули окремі біблійні книги, зокрема Євангеліє та Псалтир. Тривалий час саме на текстах Псалтиря учні вчилися читати, тобто Псалтир виконував роль читанки. Окрім того, Псалтир читали при померлому, а також тоді, коли людина хворіла. Український письменник і художник Тарас Шевченко захоплювався Псалтирем ще з дитинства. Він не лише вчився читати на Псалтирі, а заробляв собі на життя, читаючи псалми на похоронах. Згодом у дорослому віці Тарас Шевченко здійснив унікальний переспів окремих біблійних

41


псалмів. Не одного митця Псалтир надихає творити. Сучасна поетеса Ліна Костенко також здійснила переспів Давидових псалмів.

6. «Остромирове Євангеліє», на думку дослідників – одна з найдавніших рукописних пам’яток Київської Русі (1056–1057 рр.). Чи не кожна сторінка є справжнім витвором мистецтва: красиво розписані літери з рослинним та тваринним орнаментами, а також варто відзначити: чим ближче до завершення книги, тим більші літери у тексті: від 5 мм до 7 мм. Текст «Остромирового Євангелія» має велике значення для філологів, оскільки розкриває особливості книжної мови часів Київської Русі. На жаль, сьогодні ця унікальна пам’ятка знаходиться поза межами України.

7. Реймське Євангеліє, як і Остромирове, відносять до найдавніших біблійних книг Київської Русі, яка була написана за часів князювання Ярослава Мудрого. Коли його донька Анна виходила заміж за французького правителя, то взяла зі собою Євангеліє, яке згодом й отримало назву Реймське (зберігалося у французькому місті Реймс). До речі, цю книгу використовували під час урочистої коронації французьких правителів. Сьогодні ця книга вважається унікальною пам’яткою духовної спадщини Франції.

8. Український гетьман Іван Мазепа, маючи намір підтримати християн Близького Сходу, яких там було не так і багато, дав кошти на видання для них Євангелія арабською мовою. Це Євангеліє – унікальна пам’ятка ХVІІІ ст. Коштів Івана Мазепи було достатньо не тільки для того, щоб створити текстові сторінки Євангелія, а й оздобити оправу книги коштовними каменями та різьбою з дорогоцінного металу. Донедавна ця унікальна пам’ятка українського походження зберігалася в Сирії.

9. Український народ пишається феноменальною рукописною пам’яткою ХVІ ст. Пересопницьким Євангелієм. За стилем написання, художнім оформленням – це шедевр мистецтва. Сьогодні ця реліквія є невід’ємною під час інавгурації президента України. Цікавий факт: вага книги – 9,3 кг, а кількість сторінок – 482.

10. Королевою українських книг називають Острозьку Біблію. Завдяки старанням князя Костянтина Острозького та першодрукаря Івана Федорова у 1581 р. була надрукована Острозька Біблія – перше повне видання усіх книг Святого Письма церковнослов’янською мовою. Ця книга, окрім біблійного тексту, містить передмови від Костянтина Острозького, Герасима Смотрицького, а також післямову Івана Федорова. Дослідники припускають, що 1581 р. було надруковано понад 2000 примірників Острозької Біблії. Сьогодні відомі понад 250, і то вони зберігаються не лише в музеях різних країн, а й у приватних колекціях.

11. Пантелеймон Куліш – український письменник та громадський діяч ХІХ ст. – здійснив унікальний переклад Біблії українською мовою. Правда, при тому використав власний правопис, так звану кулішівку. Ганна Барвінок, дружина Пантелеймона Куліша, морально допомагала чоловікові з перекладом. Коли сталася біда: єдиний рукопис перекладу згорів під час пожежі дому, саме Ганна Барвінок переконала згорьованого чоловіка наново починати роботу над біблійними текстами. Свій переклад Біблії Пантелеймон Куліш і присвятив Ганні Барвінок. Правда, не встиг завершити. Відомо, коли Пантелеймон Куліш помирав, то водив рукою у повітрі, ніби далі таким способом продовжував перекладати Біблію. Якраз Іван Пулюй (визначний український фізик, один із перших дослідників Х-променів), знаючи добре стиль перекладацької роботи Пантелеймона Куліша, завершив роботу над Біблією українською мовою. Цей переклад Біблії багаторазово перевидавався як в Україні, так і за її межами – у Відні, Берліні, Нью-Йорку, Лондоні.

12. Велике значення мали біблійні книги і в житті Тараса Шевченка. Відомий факт: закохана Варвара Репніна подарувала Тарасові Шевченку Євангеліє. Коли Тарас Шевченко перебував на засланні, то у своєму щоденнику писав, що єдиною розрадою для нього є читання Євангелія. Євангельські тексти надихали Тараса Шевченка творити шедеври. Зокрема, відома його серія картин під назвою «Притча про блудного сина».

13. З біблійними текстами був добре ознайомлений український письменник та громадський діяч Іван Франко. Він навіть пробував перекладати старозавітну книгу Буття. А коли Іван Франко, перебуваючи в Італії, побачив шедевр Мікеланджело – скульптуру пророка Мойсея, то вирішив використати образ Мойсея у своїй творчості. У 1905 році Іван Франко пише славнозвісну поему «Мойсей», в якій проводяться історичні паралелі біблійного народу та українського.

14. Українська письменниця Леся Українка дуже добре знала біблійні тексти, а також історію перших християн. Відтак це надихнуло її створити власну інтерпретацію біблійних сюжетів та апокрифів: «На полі крові», «Одержима», «Руфін і Прісцілла», «Йоганна, жінка Хусова» тощо.

15. Сьогодні відомі переклади Біблії українською мовою, що їх здійснили Пантелеймон Куліш та Іван Пулюй, Іван Огієнко, Іван Хоменко, Рафаїл Турконяк та інші. Рафаїл Турконяк за переклад біблійних текстів отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка (2007 р.).

42


Галина Сохань, Ігор Гусаков

Вивчаємо Біблію цікаво (тестові завдання)

Ті дидактичні підходи, які використо-

вувалися під час вивчення Біблії на уроках християнської етики десяток років тому, є застарілими і потребують нового змістового наповнення. Сьогодні суспільне життя швидко змінюється, з кожним днем здійснюються нові відкриття у різних сферах загалом і в дидактиці зокрема. Тому необхідно встигати за інноваціями або створювати їх самому. Для нас, педагогів, важливим є не залишити учня байдужим до того матеріалу, який пропонуємо йому для вивчення. Нехай школяр заперечить, з чимось не погодиться, але не буде байдужим. Байдужість вбиває. Вона дає тільки негативний результат. Це стосується і християнської етики. Особливо, коли можна почути, що християнська етика тільки й потрібна самому вчителеві християнської етики.

Треба пам’ятати: Біблія – Живе Слово Бога, звернене персонально до людини. Через Біблію Бог тисячі років промовляє до багатьох поко-лінь, численних народів з різною культурою та ментальністю. Важливий інший аспект: необхідно, щоб людина почула Того, Хто до неї промовляє. Іншими словами, Біблія – це діалог Бога і людини, історія спасіння людства. Натомість у Біблії ніколи не варто шукати відповіді на наукові питання, адже вона не є науковим посібником з конкретної галузі. Хоча, наголошуємо, науковець багато почерпне для себе зі Святого Письма. Скажімо, для нас є доконаним фактом, що Бог створив світ. Натомість, як це відбувалося, в які історичні періоди, скільки це тривало, – це ті питання, на які повинні відповісти дослідники.

Сьогодні дедалі частіше в освітній політиці говорять про інтегроване навчання, так звані інтегровані уроки. Якраз запропоновані тестові матеріали яскраво засвідчують, що біблійні тексти успішно можна використовувати на уроках різного спрямування.

Разом з тим Святе Письмо творилося у конкретних суспільно-історичних та суспільно-правових умовах. Його книги увібрали в себе характерні свідчення про історичні події, факти, дії та вчинки історичних постатей, правові звичаї давнього Ізраїлю, а також інших народів античного світу. Їх пізнання не втрачає своєї

актуальності. Адже вивчення історичної та правової специфіки біблійних часів є одним з ключів до глибшого розуміння сутності християнського вчення. До того ж, говорячи про правовий контекст біблієзнавства, треба пам’я-тати про ту обставину, що джерелом багатьох згадуваних у Святому Письмі правових норм став Декалог – імператив для християнина та комплекс засадничих моральних норм для кожної людини. Цілком логічно, що біблійні тексти можуть бути додатково використані на уроках правознавства, історії в сучасній школі.

Цілком усвідомлюємо свою відповідальність, коли пропонуємо тестові завдання на тематику, скажімо, косметології та біжутерії на сторінках Біблії. Жодна деталь, навіть зі сфери тілесної краси, у цьому випадку не є зайвою, має символічне значення. Для прикладу, запитання: Що з біжутерії фараон подарував Йосипові? А.) срібний вінець, В.) золотий перстень, С.) діамантову корону. При тому подаємо посилання на Святе Письмо – Бут. 41:42. Таким чином, якщо учень не знає відповіді на це запитання, він може знайти її у Біблії або більш детально про це прочитати. Натомість логічне запитання творчого характеру: Чому фараон подарував Йосипові перстень? Виявляється, і про це можна прочитати на сторінках Біблії, адже перстень був символом влади. Подарувати перстень – означало довіряти людині, так би мовити, поділитися з нею своєю владою. І з більш детальної біблійної розповіді дізнаємося, що так і було: Йосип отримав нові повнова-ження від фараона. У цьому випадку можна провести аналогію з євангельською притчею про блудного сина: пригадайте момент зустрічі радісного батька і блудного сина, який прозріває. Серед речей, які батько дає синові, є перстень.

Відтак, вважаємо, запропоновані нами інтег-ровані підходи (вивчення правознавства, історії, косметики, біжутерії, кулінарії, медицини, ботаніки, зоології та ін. на сторінках Біблії) є цікавими, хоча розуміємо, що навіть дещо провокативними.

Усім охочим глибше пізнати Святе Письмо пропонуємо ключ для самостійного дослідження та творчої роботи.

43


Правознавство 1. Який вид покарання Ісус Христос засудив перед фарисеями, захищаючи блудницю? (Ів. 8:3-11) A. розп’яття B. ув’язнення C. каменування

2. У дискусії з опонентами Ісус Христос, торкаючись моментів, що регулюються нормами фінансового права, вказав на потребу (Мт. 22:15-22; Мк. 12:13-17; Лк. 20:20-26)

A. сплачувати податки державі B. ухвалити державний бюджет C. створити національний банк

3. П’ятикнижжя Мойсея (Тора) дослівно означає (Бут.; Вих.; Лев.; Чис.; Втор.) A. правило B. заповідь C. закон

4. Правові норми Декалогу гарантують недоторканність (Вих. 20:17) A. державної власності B. приватної власності C. колективної власності

5. Назвіть судовий орган, що виніс смертний вирок Ісусу Христу (Мт. 26:59-66) A. Синедріон B. конклав C. Собор

6. Ознаки якої форми правління у період до появи в Ізраїлі царів знаходимо у Біблії? (Вих. 20:2; Чис. 9:18-20; 11:16-17)

A. республіки B. джамахірії C. теократії

7. Яка сучасна моральна норма (і водночас правова норма давньоєврейського суспільства), наведена у Біблії, вказує на наслідок у разі її дотримання? (Вих. 20:12)

A. Шануй батька і матір B. Не чини перелюбу C. Не свідчи неправдиво 8. Вкажіть ім’я та посаду державного службовця, який під тиском юрби затвердив сумнозвісний

вирок Ісусу Христу (Мт. 27:2,11-26) A. Понтій Пилат, римський префект (намісник) Іудеї B. Ірод І Великий, цар Іудеї C. Йосиф Каяфа, юдейський первосвященик

9. Правові норми зобов’язували ізраїльтян залишати частину колосків на полі та ягід у винограднику для (Лев. 19:9-10)

A. власних дітей та внуків B. царських посланців та військових C. вбогих та іноземців (приходьків)

10. За законодавством загальне звільнення усіх ізраїльтян, що потрапили в неволю, наступало (Лев. 25:10, 40-41)

A. на Новий рік B. на свято Пасхи C. на ювілейний (п’ятдесятий) рік

44


11. Давньоізраїльське судочинство ґрунтувалося на принципі (Вих. 20:16) A. заборони усних свідчень B. заборони неправдивих свідчень C. заборони допиту підозрюваного

12. Спадковими у давньому Ізраїлі були посади (Вих. 28) A. священиків B. п’ятдесятників C. фараонів

13. Який правочин стосовно рабів-євреїв не допускався законом? (Лев. 25:42) A. викуп B. продаж C. звільнення

14. У разі захоплення міста ізраїльтянам було заборонено (Втор. 20:19) A. розтрощувати фортеці B. призначати свого управителя C. нищити дерева

15. Якою була тривалість робочого тижня у трудовому праві давнього Ізраїлю? (Вих. 20:9) A. п’ять днів B. шість днів C. сім днів

16. У питанні про утеклих рабів закон Мойсея вказував на (Втор. 23:16) A. заборону видавати їх власникові B. необхідність видати їх власникові C. потребу уникати спілкування з ними

17. Посадові особи державного апарату у давньоєврейському суспільстві – це (Втор. 1:15) A. губернатори, префекти, мери B. тисячники, сотники, десятники C. війти, голови, прокурори 18. Що, за законом Мойсея, мали перш за все зробити ізраїльтяни, коли приступали до міста, щоб

з ним воювати? (Втор. 20:10) A. висунути ультиматум B. наготувати зброю C. запропонувати мир

19. Законодавство передбачало звільнення раба-єврея після (Вих. 21:2) A. двох років роботи B. шести років роботи C. семи років роботи 20. У давньому Ізраїлі на священиків, окрім суто релігійних функцій, покладалися функції

(Втор. 17:8-10) A. військового командування B. здійснення судочинства C. збору податків 21. Закон Мойсея не дозволяв у взаєминах між ізраїльтянами (Вих. 22:24; Втор. 23:20) A. надавати позику під відсотки B. просити про позику C. фіксувати позику під розписку

45


22. Давньоєврейське законодавство, регулюючи порядок земельних робіт, визначало (Лев. 25:3-4) A. заборону засівання землі у суботній (сьомий) рік B. спалювання землі після десяти років її використання C. перехід на інші земельні наділи що п’ять років

23. Звільнення від загальної військової повинності у давньому Ізраїлі наступало для тих, хто (Втор. 20:6)

A. володів великими маєтками та грошовими статками B. засадив виноградник, та ще не користувався ним C. займався питаннями наповнення державної казни

24. Ключова біблійна норма сімейного права (Вих. 20:14) A. укладай шлюбний договір B. Не чини перелюбу C. реєструй шлюб у царя

25. Закон передбачив наявність у Ізраїлі шести міст-сховищ. З якою метою були вибрані такі міста? (Чис. 35:11-13)

A. щоб надати можливість сховатися у них тим, хто вчинив ненавмисне вбивство B. щоб надати можливість сховатися у них тим, хто остерігається воєнних дій C. щоб надати можливість сховатися у них тим, хто заборгував великі гроші

26. У випадку каліцтва чи загибелі позиченої худоби позичальник, відповідно до давньоєврейських правових норм щодо укладення договору найму, мав (Вих. 22:13)

A. повідомити органи влади про цей факт B. стати рабом власника на один рік C. матеріально відшкодувати власникові 27. У разі несплати боргу договір позики між ізраїльтянами (Втор. 15:1-2) A. продовжувався на десять років B. припинявся у сьомий (суботній) рік з касацією боргу C. ставав предметом судового спору між позикодавцем і позичальником

28. У питаннях про знахідку закони Мойсея передбачають (Вих. 23:4; Втор. 22:1) A. повернення знайденого майна його власникові B. привласнення знахідки тим, хто її знайшов C. передання знайденого майна у бюро знахідок

29. Спадкоємець другої черги у давньоєврейському суспільстві (Чис. 27:8) A. брат B. дочка C. дядько

30. Роз’яснення до закону Мойсея, яке зробив Ісус Христос у Нагірній проповіді, вказує на (Мт. 5:31-32)

A. неприйнятність розлучення між подружжям B. необхідність шлюбного контракту C. запровадження шлюбного віку у 18 років

Правові ситуації 1. І сталось по деякім часі, і приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. А Авель, він також приніс

від своїх перворідних з отари та від їхнього лою. І зглянувся Господь на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не зглянувся. І сильно розгнівався Каїн, і обличчя його похилилось. І сказав Господь Каїнові: Чого ти розгнівався, і чого похилилось обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то підіймеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати. І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, і вбив його. І сказав Господь Каїнові: Де Авель, твій брат? А той відказав: Не знаю. Чи я сторож брата свого? І сказав Господь: Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі. (Бут. 4:3-10)

46


З точки зору законодавства України дії Каїна щодо його брата Авеля – це A. кримінальний злочин B. суспільно небезпечне винне діяння C. адміністративне правопорушення Ключ: Кримінальний кодекс України: ст. 11, ст. 115. 2. І сталося, коли прийшов Йосип до братів своїх, то вони стягнули з Йосипа вбрання його,

вбрання квітчасте, що на ньому було. І взяли його, та й кинули його до ями, а яма та порожня була, не було в ній води. І сіли вони попоїсти хліба. І звели вони очі свої та й побачили, ось караван ізмаїлітів іде з Ґілеаду, а верблюди їхні несуть пахощі, і бальзам, і ладан, іде він спровадити це до Єгипту. І сказав Юда до своїх братів: Яка користь, що вб’ємо нашого брата, і затаїмо його кров? Давайте продамо його ізмаїльтянам, і рука наша нехай не буде на ньому, бо він брат нам, він наше тіло. І послухалися брати його. І коли проходили мідіяніти, купці, то витягли й підняли Йосипа з ями. І продали Йосипа ізмаїльтянам за двадцять срібняків, а ті повели Йосипа до Єгипту. (Бут. 37:23-28)

Описаний вчинок братів Йосипа відповідно до законодавства України це A. продаж людей B. торгівля людьми C. наруга над людьми Ключ: Кримінальний кодекс України: ст. 149. 3. І повиводив він увесь Єрусалим, і всіх князів, і всіх лицарів військових, десять тисяч пішло до

неволі, і всіх теслів та ковалів. Не позоставив нікого, окрім нужденного народу Краю… І він вивів до Вавилону Єгояхіна та цареву матір, і царських жінок, і його євнухів, і видатних у Краї, усіх випровадив у неволю з Єрусалиму до Вавилону. І всіх військових, сім тисяч, і теслів та ковалів тисячу, усіх лицарів, що займалися війною, вивів їх вавилонський цар у неволю до Вавилону. (2 Цар. 24:14-16)

Як відповідно до українського законодавства можна кваліфікувати описані в біблійному уривку дії

царя Вавилону Навуходоносора ІІ щодо жителів Єрусалиму? A. порушення законів та звичаїв війни B. перевищення меж необхідної оборони C. крайня необхідність Ключ: Кримінальний кодекс України: ст. 438. 4. І побачив Гаман, що Мордехай не падає на коліна й не вклоняється йому, і Гаман переповнився

лютістю… І погорджував він у своїх очах простягнути руку свою не тільки на Мордехая, самого його, бо донесли йому про Мордехаїв народ, і Гаман шукав випадку вигубити всіх юдеян, що були в усьому Ахашверошевому царстві, народ Мордехаїв. Першого місяця, він місяць нісан, дванадцятого року царя Ахашвероша, кидано пура, цебто жеребка, перед Гаманом із дня на день та з місяця на місяць, і жереб упав на дванадцятий місяць, він місяць адар. І сказав Гаман до царя Ахашвероша: Є один народ, розпорошений та поділений між народами в усіх округах твого царства, а закони їх різняться від законів усіх народів і законів царських вони не виконують, і цареві не варто позоставляти їх. Якщо це цареві вгодне, нехай буде написано вигубити їх, а я відважу десять тисяч талантів срібла на руки робітників, щоб унесли до царських скарбниць! І зняв цар персня свого зо своєї руки, і дав його Гаманові, синові Гаммедатовому, аґаґ’янинові, ненависникові юдеїв. І сказав цар до Гамана: Це срібло віддаю тобі, і дається тобі й той народ, щоб робити з ним, як угодно в очах твоїх! І були покликані царські писарі першого місяця тринадцятого дня в ньому, і було написано все так, як наказав Гаман до царських сатрапів та до намісників, що були над кожною скругою, і до князів кожного народу, до кожної округи письмом його, і до кожного народу мовою його; в імені царя Ахашвероша було написано, і припечатано було царським перснем. І були послані листи через гінців до всіх царських округ, щоб були повигублювані, побиті та понищені всі юдеї від хлопця й аж до старого, діти та жінки одного тринадцятого дня місяця дванадцятого, він місяць адар, а здобич по них пограбувати. Відпис із цього листа щоб був виданий як закон, у кожній окрузі, і оголошений для всіх народів,

щоб були готові на цей день. (Ест. 3:5-14)

47


Практичне виконання наказу, ініційованого царським сановником Амманом (Гаманом), могло б спричинити наслідки, кваліфіковані Кримінальним кодексом України як

A. вбивство B. екоцид C. геноцид Ключ: Кримінальний кодекс України: ст. 442. 5. І порадився цар, і зробив два золоті тельці, і сказав до народу: Досить вам ходити до

Єрусалиму! Оце, Ізраїлю, боги твої, що вивели тебе з єгипетського краю. І поставив він одного в Бет-Елі, а одного в Дані. І була та річ на гріх, бо народ ходив до одного з них аж до Дану. І зробив він жертівне місце на пагірку, і настановив священиків з усього народу, що не були з Левієвих синів. І встановив Єровоам свято в восьмому місяці, п’ятнадцятого дня місяця, подібне до свята, що в Юді, і приносив жертву на жертівнику. Так зробив він у Бет-Елі, щоб приносити в жертву тельцям, які він зробив. І настановив він у Бет-Елі священиків пагірків, що поробив. І приносив він жертви на жертівнику, що зробив у Бет-Елі, п’ятнадцятого дня восьмого місяця, якого вимислив з свого серця. І вчинив він свято для Ізраїлевих синів, і підійшов до жертівника, щоб покадити… (1 Цар. 12:28-33)

Як можна потрактувати негативний в контексті біблійної моралі вчинок царя Ізраїлю Єровоама

відповідно до сучасного правового поля України? A. реалізація права на свободу віросповідання B. адміністративне правопорушення C. кримінально каране діяння Ключ: Конституція України: ст. 35. 6. І прийшли до царя дві жінки блудниці, та й стали перед обличчям його. І сказала одна жінка:

Прошу, пане мій, я та ця жінка сидимо в одному домі. І породила я при ній у цьому домі. І сталося третього дня по породі моїм, і породила теж оця жінка. А ми були разом, нікого чужого в домі з нами не було, тільки двоє нас було в домі. А вночі помер син цієї жінки, бо вона налягла на нього. І встала вона серед ночі, і взяла мого сина від мене, а невільниця твоя спала, і поклала його при своєму лоні, а свого померлого сина поклала при лоні моїм… І встала я рано, щоб погодувати сина свого, аж ось помер він! І придивилася я до нього рано, а ото не був це син мій, що я породила… А інша жінка відказала: Ні, то мій син живий, а твій син мертвий! А та говорила: Ні, то твій син мертвий, а мій син живий! І так сперечались вони перед царем. І сказав цар: Ця говорить: Це мій син живий, а син твій мертвий, а та говорить: Ні, то син твій мертвий, а мій син живий. І сказав цар: Подайте мені меча! І принесли меча перед цареве обличчя. І сказав цар: Розітніть це живе дитя надвоє, і дайте половину одній, а половину другій!… І сказала до царя жінка, що син її той живий, бо запалилася любов її до сина свого, і сказала вона: Прошу, пане мій, дайте їй немовлятко живим, а забити не забивайте його!… А та каже: Хай не буде ні мені, ні тобі, розтинайте!… А цар відповів та й сказав: Дайте їй це живе немовлятко, а вбивати не вбивайте його. Вона його

мати! І почув увесь Єрусалим про той суд, що цар розсудив, і стали боятися царя, бо бачили, що в ньому Божа мудрість, щоб чинити суд. (1 Цар. 3:16-28)

Відома біблійна розповідь про суд царя Соломона не дає відповіді на питання, хто ж саме з жінок

(та, що звернулася до царя першою, чи та, що відповідала на звинувачення) є матір’ю дитини. 6.1. Про які правопорушення, прописані в законодавстві України, йде мова у біблійному уривку у

разі встановлення судом правоти слів жінки, що звернулася першою? (Оберіть два правильних варіанти відповіді)

A. викрадення дитини B. вбивство через необережність C. умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини D. підміна дитини E. ненавмисне вбивство F. шахрайство Ключ: Кримінальний кодекс України: ст. 119, ст. 148.

48


6.2. Натомість у випадку встановлення судом правоти слів жінки, що відповідала на звинувачення, який вид покарання прописаний законодавством України буде правомірним щодо її опонентки?

A. покарання не передбачено B. виправні роботи C. конфіскація майна Ключ: Кримінальний кодекс України: ст. 51, ст. 383. 7. А над ранком прийшов знов у храм, і всі люди збігались до Нього. А Він сів і навчав їх. І ось

книжники та фарисеї приводять до Нього в перелюбі схоплену жінку, і посередині ставлять її, та й говорять Йому: Оцю жінку, Учителю, зловлено на гарячому вчинку перелюбу… Мойсей же в Законі звелів нам таких побивати камінням. А Ти що говориш? Це ж казали вони, Його спокушуючи, та щоб мати на Нього оскарження. А Ісус, нахилившись додолу, по землі писав пальцем… А коли ті не переставали питати Його, Він підвівся й промовив до них: Хто з вас без гріха, нехай перший на неї той каменем кине!… І Він знов нахилився додолу, і писав по землі… А вони, це почувши й сумлінням докорені, стали один по одному виходити, почавши з найстарших та аж до останніх. І зоставсь Сам Ісус і та жінка, що стояла всередині… І підвівся Ісус, і нікого, крім жінки, не бачивши, промовив до неї: Де ж ті, жінко, що тебе оскаржали? Чи ніхто тебе не засудив? А вона відказала: Ніхто, Господи… І сказав їй Ісус: Не засуджую й Я тебе. Іди собі, але більш не гріши! (Ів. 8:2-11)

Яке правопорушення вчинила жінка з точки зору українського законодавства? (Невеличка підказка: один з передбачених законодавством України видів стягнень за згадане у біблійному уривку правопорушення узгоджується з тим, як вчинив щодо жінки Ісус Христос).

A. кримінальне, що карається штрафом або обмеженням волі B. кримінальне, що карається позбавленням волі C. адміністративне, що тягне за собою попередження або штраф Ключ: Кодекс України про адміністративні правопорушення: ст. 1811; Кримінальний кодекс

України: ст. 302, ст. 303.

8. А коли колотнеча велика зчинилась, то тисяцький, боячись, щоб Павла не роздерли, звелів воякам увійти та забрати його з-поміж них, і відвести в фортецю… А коли настав день, то дехто з юдеїв зібрались, та клятву склали, говорячи, що ні їсти, ні пити не будуть, аж доки Павла не заб’ють! А тих, що закляття таке поклали, було більш сорока. І вони приступили до первосвящеників та старших і сказали: Ми клятву склали нічого не їсти, аж поки заб’ємо Павла! Отож разом із синедріоном передайте тисяцькому, щоб до вас він привів його, ніби хочете ви докладніш розізнати про нього. А ми, перше ніж він наблизиться, готові забити його… Як зачув же сестрінець Павлів про цю змову, то прибув, і ввійшов у фортецю, і Павла завідомив. Павло ж зараз покликав одного з сотників, та й сказав: Цього юнака запровадь до тисяцького, бо він має йому щось сказати. Той же взяв його, та й запровадив до тисяцького та сказав: Павло в’язень покликав мене, і просив запровадити до тебе цього юнака, що має тобі щось сказати. І взяв тисяцький того за руку, і набік відвів і спитав: Що ти маєш звістити мені? А той розповів: Змову склали юдеї, просити тебе, щоб ти взавтра до синедріону Павла припровадив, ніби хочуть вони докладніш розпізнати про нього. Отож, не послухайся їх, бо чигає на нього їх більш сорока чоловіка, що клятву склали ні їсти, ні пити, аж доки його не заб’ють… І тепер он готові вони, і чекають твого приречення. Тоді тисяцький відпустив юнака, наказавши йому не розповідати ані одному, що мені ти це виявив. І він закликав котрихсь двох із сотників, і наказав: Пришикуйте на третю годину вночі дві сотні вояків, щоб іти до Кесарії, і кіннотчиків сімдесят, та дві сотні стрільців. Приготуйте також в’ючаків і Павла посадіть, і здоровим його проведіть до намісника Фелікса… Отож вояки, як наказано їм, забрали Павла, і вночі попровадили в Антипатриду. (Дії. 23:10,12-24,31)

Як, керуючись законодавством України, доцільно потрактувати дії противників апостола Павла в

описаній правовій ситуації? A. незакінчений злочин, що тягне за собою кримінальну відповідальність B. нездійснений злочин, що тягне за собою адміністративну відповідальність C. прагнення вчинити злочин, що не тягне за собою юридичної відповідальності Ключ: Кримінальний кодекс України: ч. 5 cт. 12, cт. 13, ст. 14, ст. 16, п. 12 ч. 2 ст. 115, п. 14 ч. 2 ст. 115. 9. І Він розповідати почав людям притчу оцю. Один чоловік насадив виноградника, і віддав його

винарям, та й відбув на час довший. А певного часу послав він раба до своїх винарів, щоб дали йому частку з плодів виноградника. Та побили його винарі, і відіслали ні з чим. І знову послав він до них раба іншого, а вони й того збили й зневажили, та й відіслали ні з чим. І послав він ще третього, а

49


вони й того зранили й вигнали. Сказав тоді пан виноградника: Що маю робити? Пошлю свого сина улюбленого, може його посоромляться… Винарі ж, як його вгледіли, міркували собі та казали: Це спадкоємець; ходім, замордуймо його,

щоб спадщина наша була. І вони його вивели за виноградника, та й убили… Що ж зробить їм пан виноградника? Він прийде та й вигубить цих винарів, виноградника ж іншим віддасть. Слухачі ж повіли: Нехай цього не станеться! (Лк. 20:9-16)

Згадані у притчі протиправні дії щодо сина власника виноградника відповідно до українського

законодавства доцільно кваліфікувати як A. злочин, вчинений групою осіб B. злочин, вчинений за попередньою змовою групою осіб C. злочин, вчинений організованою групою Ключ: Кримінальний кодекс України: ч. 2 ст. 28, п. 12 ч. 2 ст. 115.

10. Той бо Ірод, пославши, схопив був Івана, і в в’язниці закув його, через Іродіяду, дружину брата свого Пилипа, бо він одружився був із нею. Бо Іван казав Іродові: Не годиться тобі мати за дружину жінку брата свого! А Іродіяда лютилась на нього, і хотіла йому смерть заподіяти, та не могла. Бо Ірод боявся Івана, знавши, що він муж праведний і святий, і беріг його. І, його слухаючи, він дуже бентежився, але слухав його залюбки. Та настав день догідний, коли дня народження Ірод справляв був бенкета вельможам своїм, і тисячникам, і галілейській старшині, і коли прийшла дочка тієї Іродіяди, і танцювала, і сподобалася Іродові та присутнім із ним при столі, тоді цар промовив до дівчини: Проси в мене, чого хочеш, і дам я тобі! І поклявся він їй: Чого тільки від мене попросиш, то дам я тобі, хоча б і півцарства мого! Вона ж вийшла, і спиталася матері своєї: Чого маю просити? А та відказала: Голови Івана Христителя… І зараз квапливо вернулась вона до царя, і просила, говорячи: Я хочу, щоб дав ти негайно мені на полумиску голову Івана Христителя! І засмутився цар, але через клятву й з-за тих, що з ним були при столі, не схотів їй відмовити. І цар зараз послав вояка, і звелів принести Іванову голову. І пішов він, і стяв у в’язниці Івана, і приніс його голову на полумискові, і дівчаті віддав, а дівча віддало її своїй матері… (Мк. 6:17-28)

10.1. Які з перелічених у євангельській розповіді негативних дій містять відповідно до українського законодавства ознаки суспільно небезпечного винного діяння?

A. cпонукання до вбивства, подружня зрада B. подружня невірність, виконання протиправного прохання C. навмисне вбивство, завідомо незаконне тримання під вартою Ключ: Кримінальний кодекс України: ст. 11, ст. 115, ч. 2 ст. 371.

10.2. Зміст біблійної розповіді спонукає до висновку, що Іродіада (Іродіяда) відповідно до українського законодавства виступає як

A. підбурювач злочину B. організатор злочину C. невинувата у вчиненні злочину Ключ: Кримінальний кодекс України: ч. 4 ст. 27.

11. Стережіться ж людей, бо вони на суди видаватимуть вас, та по синагогах своїх бичувати вас будуть. І до правителів та до царів поведуть вас за Мене, на свідчення їм і поганам… І за Ім’я Моє будуть усі вас ненавидіти... (Мт. 10:17-18;22)

Санкції якого нормативно-правового акту України стоять на заваді умисним діям, спрямованим на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, що їх, навчаючи учнів, передбачив Ісус Христос?

A. Кодексу України про адміністративні правопорушення B. Кримінального кодексу України C. Цивільного кодексу України Ключ: Один з перелічених нормативно-правових актів України: ст. 161.

12. Ісус же став перед намісником. І намісник Його запитав і сказав: Чи Ти Цар Юдейський? Ісус же йому відказав: Ти кажеш. Коли ж первосвященики й старші Його винуватили, Він нічого на те не відказував. Тоді каже до Нього Пилат: Чи не чуєш, як багато на Тебе свідкують? А Він ні на одне слово йому не відказував, так що намісник був дуже здивований. Мав же намісник звичай відпускати на свято народові в’язня одного, котрого хотіли вони. Був

тоді в’язень відомий, що звався Варавва. І, як зібрались вони, то сказав їм Пилат: Котрого

50


бажаєте, щоб я вам відпустив: Варавву, чи Ісуса, що зветься Христос? Бо він знав, що Його через заздрощі видали. Коли ж він сидів на суддевім сидінні, його дружина прислала сказати йому: Нічого не май з отим Праведником, бо сьогодні вві сні я багато терпіла з-за Нього… А первосвященики й старші попідмовляли народ, щоб просити за Варавву, а Ісусові смерть заподіяти. Намісник тоді відповів і сказав їм: Котрого ж із двох ви бажаєте, щоб я вам відпустив? Вони ж відказали: Варавву. Пилат каже до них: А що ж маю зробити з Ісусом, що зветься Христос? Усі закричали: Нехай розп’ятий буде!… А намісник спитав: Яке ж зло Він зробив? Вони ж зачали ще сильніше кричати й казати: Нехай розп’ятий буде! І, як побачив Пилат, що нічого не вдіє, а неспокій ще більший стається, набрав він води, та й перед народом умив свої руки й сказав: Я невинний у крові Його! Самі ви побачите… А ввесь народ відповів і сказав: На нас Його кров і на наших дітей!… Тоді відпустив їм Варавву, а Ісуса, збичувавши, він видав, щоб розп’ятий був. (Мт. 27:11-26)

12.1. Ісус Христос відмовився відповідати на звинувачення у суді. А що українське законодавство

говорить про відмову доводити свою невинуватість у вчиненні злочину? A. особа зобов’язана доводити свою невинуватість у вчиненні злочину B. ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину C. лише раніше засуджений зобов’язаний доводити свою невинуватість у злочині Ключ: Конституція України: ч. 2 ст. 62.

12.2. Біблійна розповідь вказує на правовий звичай, згідно якого римський намісник Іудеї, розглядаючи на свято судові справи, мав відпустити того в’язня, на якого вкаже народ, що зібрався біля місця проведення суду. Водночас відповідно до українського законодавства описані у євангельському уривку дії юрби можна кваліфікувати як

A. реалізацію права на свободу думки і слова, яка не є правопорушенням B. емоційну поведінку у судовій залі, що передбачає кримінальне стягнення C. втручання в діяльність судових органів, що карається законом Ключ: Кримінальний кодекс України: 376. 12.3. Ухвалене у справі Ісуса Христа судове рішення відповідно до українського законодавства

містить ознаки A. постановлення суддею завідомо неправосудного вироку B. прийняття суддею рішення, виходячи з інтересів суспільства C. суддівської помилки, що вчинена під тиском сторонніх осіб Ключ: Кримінальний кодекс України: 375.

Історія 1. Скільки племен (колін) налічував давній Ізраїль? (Бут. 49:28) A. сім B. десять C. дванадцять

2. Частиною якої споруди, що згадується у Біблії, є Стіна плачу – одна з історичних пам’яток сучасного Ізраїлю? (Лк. 2:27,46-49; Ів. 2:13-21)

A. Єрусалимського храму B. Вавилонської вежі C. Ноєвого ковчега 3. Відомий правитель давнього Ізраїлю, автор пісень, що прославляють Бога (Пс. 3; 4; 5; 8; 9 та ін.) A. Соломон B. Давид C. Мойсей

4. Історична споруда доби Античності, відновлена царем Навуходоносором ІІ після попередніх руйнувань, зведення якої лягло в основу повчальної біблійної розповіді (Бут. 11:1-9)

A. піраміда Хеопса B. Вавилонська вежа C. Колізей

51


5. Внаслідок ассирійського завоювання Ізраїльського Царства відбулося (2 Цар. 17:6) A. відновлення єгипетського правління над Ізраїлем B. надання місту Самарії статусу столиці C. переселення ізраїльтян до Мідії

6. Біблія згадує про перемогу (1 Мак. 1:1) A. Александра Македонського над Дарієм ІІІ B. Марка Ліцинія Красса над Спартаком C. Публія Корнелія Сципіона над Ганнібалом

7. Провідник єврейського народу, що змінив своє ім’я на «Ізраїль» (Бут. 32:29) A. Авраам B. Мойсей C. Яків

8. Для збереження Скрижалів, на яких були викарбувані Божі заповіді, пророк Мойсей спорудив (Втор. 10:1-5, 8)

A. Ковчег Завіту B. місто Єрусалим C. Єрусалимський храм

9. Перший ізраїльський цар Саул загинув у битві з (1 Сам. 31:1-6) A. хананейцями B. філістимлянами C. єгиптянами

10. Історична подія, що стала одним із найвагоміших досягнень правління царя Соломона (1 Цар. 6)

A. зведення Єрусалимського храму B. визволення ізраїльтян з вавилонського полону C. поділ Ізраїлю на дві держави

11. З ініціативи кого із згадуваних в Біблії історичних постатей Єрусалим стає столицею Ізраїлю? (2 Сам. 5:6-7, 9)

A. праотця Авраама B. пророка Мойсея C. царя Давида 12. Перський правитель, що за біблійними свідченнями дав дозвіл своєму знатному придворному

Неемії відбудувати Єрусалим (Неем. 2:1-6) A. Кір ІІ B. Артаксеркс І C. Дарій ІІІ

13. Одне з найбільших в історії насильницьких переселень ізраїльтян було здійснене до (2 Цар. 14:16)

A. Вавилону B. Риму C. Самарії

14. У Біблії міститься згадка про завойовницькі походи (1 Мак. 1:1-4) A. Александра Македонського B. Юлія Цезаря C. Ганнібала 15. Єрусалимський храм сплюндрував (2 Цар. 24:11-13; 25:8-9) A. ассирійський цар Саргон ІІ B. філістимлянський воїн Голіаф C. вавилонський цар Навуходоносор ІІ

52


16. Поділ єдиного Ізраїлю на Царство Ізраїль та Іудейське Царство стався внаслідок (1 Цар. 12:19) A. завоювання північної частини Ізраїлю ассирійцями B. виступу ізраїльтян проти політики царя з династії Давида C. народного повстання під проводом Макавеїв 17. Єврейка за походженням, що за біблійними свідченнями, будучи дружиною перського царя

Артаксеркса (Ахашвероша), домоглася скасування указу про знищення юдеїв. З її іменем асоціюється єврейське свято Пурім. (Ест.)

A. Анна B. Єлизавета C. Естер

18. Дозвіл на відновлення Єрусалимського храму, раніше зруйнованого в результаті чужоземного завоювання Іудейського Царства, євреям надав (Езд. 1:2-3)

A. перський цар Кір ІІ B. Александр Македонський C. Октавіан Август

19. Причина повстання Макавеїв полягала у (1 Мак. 1-2) A. незадоволенні ізраїльтян соціальною політикою царя Давида B. намаганнях правителів доби еллінізму знищити віру євреїв C. прагненні юдеїв позбутися римської зверхності

20. Яку історичну подію згадує євангеліст Лука, описуючи обставини народження Ісуса Христа? (Лк. 2:1-7)

A. вихід ізраїльтян з єгипетської неволі B. сходження на престол царя Соломона C. перепис населення за наказом імператора Августа

21. За євангельськими свідченнями Іван Хреститель проповідував у час правління римського імператора (Лк. 3:1-3)

A. Тиберія B. Нерона C. Веспасіана

22. Яку з наведених історичних подій передбачив Ісус Христос? (Мк. 13:1-2) A. знищення Карфагену B. зруйнування Єрусалиму C. Другу світову війну

23. Ісус Христос народився за правління (Мт. 2:1) A. царя Ізраїлю Соломона B. диктатора Риму Юлія Цезаря C. царя Іудеї Ірода Великого

24. Вкажіть державу, громадянином якої був апостол Павло (Дії. 22:25-29) A. Рим B. Ізраїль C. Юдея

25. Правитель Галілеї, що за євангельськими свідченнями зустрічався з Ісусом Христом (Лк. 23:6-12) A. Октавіан Август B. Ірод Антипа C. Понтій Пилат

26. Представники релігійно-національної та суспільно-політичної течії у Юдеї, з якими неодноразово дискутував Ісус Христос (Мт. 23; Мк. 12: 13-17; Лк. 18:9-14)

A. патриції B. фарисеї C. спартіати

53


27. Хто із згаданих жінок – історичних постатей – ініціював, за євангельським свідченням, страту Івана Хрестителя? (Мк. 6:17-28)

A. Іродіада B. Клеопатра C. Нефертіті

28. Вкажіть місто, де відбувся Перший Апостольський Собор (Дії. 15) A. Єрусалим B. Александрія C. Рим

29. За біблійними відомостями апостол Павло аргументував сутність християнського вчення перед (Дії. 26)

A. карфагенським полководцем Ганнібалом B. римським імператором Калігулою C. іудейським царем Іродом Агріппою ІІ

30. У вченні яких представлених у світі релігій присутні біблійні постаті? A. християнство, іудаїзм, іслам B. християнство, іслам, індуїзм C. буддизм, християнство, синтоїзм

Зоологія 1. Вкажіть тварину, з волосу якої був зітканий одяг Івана Хрестителя? (Мк. 1:6) A. овечка B. верблюд C. кінь

2. В одній із притч Ісус Христос праворуч себе поставить овець. А кого ж поставить ліворуч себе? (Мт. 25:31-46)

A. козлят B. телят C. левів 3. Пригадай притчу про доброго самарянина (Лк. 10:30-37). Що зробив самарянин, щоб врятувати

зраненого юдея і допомогти йому добратися до найближчого притулку? A. посадив на худобину свою B. прив’язав до верблюда C. залишив на поталу гірським плазунам 4. Пригадай притчу про багача і Лазаря (Лк. 16:19-31). Які тварини були поряд з немічним

Лазарем? A. коти B. собаки C. коні 5. Коли Ісус Христос наблизився до Єрусалиму, то наказав своїм учням відв’язати і привести

(Мт. 21:1-2) A. ослицю B. коня C. верблюда

6. Які тварини у Христовій притчі про сіяча з’їли зерно, що впало край дороги? (Мт. 13:4) A. овечки B. свині C. пташки

54


7. На місці пропуску в словах Ісуса Христа впишіть пропущене слово – назву тварини: «Чи знайдеться між вами людина, яка, одну мавши ………………, не піде по неї, і не врятує її, як вона впаде в яму в суботу?» (Мт. 12:11).

A. козу B. вівцю C. корову

8. Вкажіть тварин, перед якими Ісус Христос закликає не розсипати перлин (Мт. 7:6) A. свині B. коні C. барани

9. Кому Бог доручив назвати тварин? (Бут. 2:19-20) A. Єві B. Адамові C. ангелу

10. Про кого в Біблії сказано, що він «був хитріший над усю польову звірину, яку Господь Бог учинив»? (Бут. 3:1)

A. кінь B. осел C. змій

11. Якій тварині, за образним висловом Ісуса Христа, легше пройти крізь вушко голки? (Мт. 19:24) A. верблюдові B. коню C. овечці

12. Про якого птаха написано в Біблії, що він «великокрилий, з широко розгорненими крилами, повний різнокольорового пір’я, прилетів до Ливану, і взяв верховіття кедру»? (Єз. 17:3-4)

A. папуга B. пелікан C. орел 13. Продовжіть біблійну цитату: «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас у

одежі овечій, а всередині хижі …» (Мт. 7:15). A. вовки B. леви C. тигри

14. Які тварини приснилися фараонові, що, за тлумаченням Йосифа, означали роки? (Бут. 41:3) A. кози B. вівці C. корови

15. Вкажіть тварину, на якій Ісус Христос здійснив славний в’їзд у Єрусалим (Мт. 21:7-11) A. кінь B. осел C. верблюд 16. Хто з апостолів ловив рибу? (Мк. 1:16) A. Яків B. Андрій C. Павло

17. Ісак, гуляючи по полю, побачив Ревеку – свою майбутню дружину. Вона їхала верхи на (Бут. 24:63-64)

A. верблюдові B. коневі C. осляті

55


18. Вкажіть тварин, з якими змушений був харчувався блудний син (Лк. 15:16) A. корови B. орли C. свині

19. Яка тварина перевірила завершення потопу на Землі? (Бут. 8:8) A. лев B. голубка C. овечка

20. Ісус Христос сказав апостолам бути мудрими, як (Мт. 10:16) A. змії B. леви C. бджоли

21. Стравою з якої тварини Ісус Христос звелів нагодувати людей, які три дні перебували біля Нього? (Мт. 15:29-39)

A. саранча B. бджоли C. риба

22. Вкажіть тварин, які знаходилися в ямі поряд з Даниїлом (Дан. 6:17) A. леви B. собаки C. тигри

23. У притчі про доброго пастиря заблуканою виявилася (Ів. 10:1-16) A. коза B. корова C. вівця

24. Вкажіть тварину, верхи на якій фараон намагався наздогнати Мойсея із виведеними від нього рабами (Вих. 19:15)

A. кінь B. верблюд C. осел

25. Вкажіть тварин, нашестям яких був покараний фараон за те, що не хотів відпустити рабів (Вих. 8:4)

A. мурахи B. жаби C. бджоли

26. До кого Ісус Христос звернувся такими словами: «Заберіть оце звідси, і не робіть із дому Отця Мого дому торгового!»? (Ів. 2:16)

A. продавців голубів B. прихожан на конях C. людей, що прибули на ослах

27. Знайдіть продовження речення. Навчаючи учнів, Ісус Христос сказав їм: «Оце посилаю Я вас, як …………………». (Мт. 10:16)

A. працьовитих бджілок B. овечок до доброго пастиря C. овець між вовки

28. Коли Ісус Христос зайшов у храм, то випровадив звідти торговців. Серед них також були продавці … (Мт. 21:12)

A. голубів B. овець C. коней

56


29. Ким за видом діяльності був Авель? (Бут. 4:2) A. пастухом B. рільником C. пасічником

30. У вислові Ісуса Христа вставте пропущене слово: «Оце посилаю Я вас, як овець між ……………» (Мт. 10:16)

A. баранів B. вовків C. козлів

Ботаніка 1. Про насінину якої рослини у євангельській притчі сказано: «…коли сіється в землю,

найдрібніше за всі земні насіння. Як посіяне ж буде, виростає, і стає над усі зілля більше, і віття пускає велике таке, що кублитись може в тіні його птаство небесне» (Мк. 4:31-32)

A. зерно гірчичне B. зерно пшениці C. насіння куколю (вид буряну) 2. Вкажіть рослину, яку Ной першою посадив після потопу (Бут. 9:20) A. смоківницю B. виноград C. пальму Прочитайте у Євангелії від Iвана 15:5 про цю рослину. До речі, вона має символічне значення, бо

Ісус Христос порівнює Себе з нею. 3. Яку рослину мав на увазі Ісус Христос, говорячи такі слова: «А Я вам кажу, що й сам Соломон

у всій славі своїй не вдягався отак, як одна з них»? (Мт. 6:28-29) A. пальму B. троянду C. лілію 4. Під яким деревом Авраам збудував жертівника Богові? (Бут. 13:18) A. дубом Мамре B. неплідною смоківницею C. фіговим деревом 5. З якого дерева Мойсей радить робити скинію? (Вих. 26:15) A. акація B. дуб C. верба 6. Деревину якої рослини використав цар Соломон для покриття храму? (1 Цар. 6:9) A. дуб B. кедр C. горіх 7. На місці пропуску в біблійній цитаті впишіть назви рослин: «Горе вам, фарисеям, бо ви

десятину даєте з …………………………… й усякого зілля, але обминаєте суд та Божу любов; це треба робити, і того не лишати!» (Лк. 11:42)

A. м’ята та рута B. ячмінь і пшениця C. лілія і мирт 8. Під яким деревом Ісус Христос зустрів Натанаїла? (Ів. 1:50) A. кедром B. пальмою C. фіговим деревом

57


9. Вкажіть місце, де первосвященики схопили Ісуса Христа (Ів. 18:1-5) A. Гетсиманський сад B. під смоківницею C. у винограднику

10. На яке дерево виліз Закхей з метою побачити Ісуса Христа? (Лк. 19:4) A. пальму B. фігове C. виноград

11. Матеріал з якого дерева використав Соломон для побудови храму? (1 Цар. 6:9-15) A. липа B. дуб C. кедр

12. Вкажіть дерево, з якого Бог наказав Ноєві зробити ковчег (Бут. 6:14) A. сосна B. дуб C. пальма

13. На насіння якої рослини, згідно з Біблєю (Вих. 16:31, Числ. 11:7), була схожа манна? A. кріп B. коріандр C. кмин 14. На місці пропусків у біблійній цитаті впишіть назву рослини: «А ймення зорі тій ……………….

І стала третина води, як …………………., і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона» (Об. 8:11)

A. полин B. м’ята C. кукіль

15. В одній із Христових притч розповідається про дерево, яке хотів зрубати господар, але залишив його ще на наступний рік, мовляв, може наступного року принесе плід. (Лк. 13:6-7) Вкажіть назву цього дерева

A. оливкове дерево B. фігове дерево (смоківниця) C. виноград 16. З якої рослини Яків зварив юшку для Ісава, коли останній прийшов з поля? (Бут. 25:29-34) A. ячмінь B. сочевиця C. кукурудза 17. Вкажіть, з чого був виготовлений вінок, який поклали на голову страждаючому Ісусу Христу

(Мт. 27:29) A. виноград B. лавр C. тернина 18. Яка рослина у Христовій притчі про сіяча приглушила ріст зерен? (Мт. 13:7) A. кукіль B. терен C. рута 19. В одній із притч (Мт. 20:1-15) Ісус Христос Небесне Царство порівнює із A. виноградником B. садом C. Едемом

58


20. Вкажіть рослину, з якою Ісус Христос порівняв себе, коли востаннє розмовляв з апостолами (Ів. 15:4-5)

A. оливка B. смоківниця C. виноградина

21. Пригадай притчі Ісуса Христа. Яку рослину господар наказує вибрати з поміж пшениці, щоб потім спалити її? (Мт. 13:24-32)

A. жито B. кукіль C. ячмінь

22. Вкажіть рослину, з якої було виготовлене миро, яким Марія намастила Ісусові ноги і своїм волоссям витерла їх (Ів. 12:3)

A. нард B. оливкове дерево C. ячмінь

23. Серед якої річкової рослини фараонова донька побачила кошик, в якому лежав хлопчик, якому пізніше дали ім’я Мойсей? (Вих. 2:5)

A. просо B. очерет C. кукіль

24. Яке дерево Яків назвав деревом плачу? (Бут. 35:8) A. кедр B. дуб C. сосна

25. Вкажіть рослину, з якої був виготовлений пояс, яким Бог наказав обв’язатися Єремії (Єр. 13:1) A. смоківниця B. бавовна C. льон

26. У якому саду гуляла наречена у Пісні Пісень? (Пісн. 6:11) A. горіховому B. оливковому C. гранатовому

27. Якою рослиною Господь наказав оздобити шати священнослужителям для служіння у святині? (Вих. 39:24-26)

A. дзвоники B. виноград C. пшениця 28. Що зростив Господь, що «принадне на вигляд і на їжу смачне»? (Бут. 2:9) A. кущі B. дерево C. лан пшениці 29. Який фрагмент рослини принесла голубка у дзьобику для Ноя, що стало свідченням завершення

потопу на землі? (Бут. 8:11) A. стебло пшениці B. квітку будяка C. оливковий листок 30. Пригадайте старозавітну розповідь про те, як Мойсей побачив полум’я палаючого куща (Вих. 3:1-

5). Відтак у біблійному вірші вставте пропущене слово: «І побачив він, що та ……………….. горить огнем, але не згорає кущ» (Вих. 3:2)

A. тернина B. солома C. трава

59


Харчові технології 1. Вкажіть напій, що його Ісус Христос попросив у самарянки? (Ів. 4:6-27) A. вино B. вода C. молоко

2. В юдейській пустині Іван Хреститель харчувався … (Мт. 3:1-4) A. сараною і медом B. рибою і хлібом C. водою і хлібом

3. Вкажіть продукт, за яким Йосипові брати приїхали до Єгипту (Бут. 42:1-38) A. хліб B. вино C. гречка

4. Який харчовий продукт Авраам запропонував трьом мужам – прообразові Бога у Старому Завіті, коли вони прийшли до нього в гості? (Бут. 18:5)

A. вино B. хліб C. смоківниці

5. Про який харч ідеться у біблійному уривку: «І промовив Господь до Мойсея: Ось Я спускатиму вам дощем хліб із неба, а народ виходитиме й щоденно збиратиме, скільки треба на день, щоб випробувати його, чи буде він ходити в Моєму Законі, чи ні»? (Вих. 16:4)

A. ячмінний хліб B. виноградні родзинки C. небесна манна 6. На місці пропуску у біблійній цитаті вставте пропущене слово: «Чи ж то серед вас є людина,

що подасть своєму синові каменя, коли ………….. проситиме він?» (Мт. 7, 9) A. їжі B. вина C. хліба

7. Що додає жінка до розчини у притчі про закваску? (Мт. 13:33) A. муку B. пшеницю C. воду

8. Що в суботу їли учні Ісуса, коли йшли ланом? (Лк. 6:1) A. ячмінь B. пшеницю C. виноград

9. Яке чудо Ісус Христос здійснив у Кані Галилейській? (Ів. 2:1-11) A. збільшив кількість хліба B. нагодував велику кількість людей рибою C. воду перетворив на вино 10. Завершіть біблійну цитату: «І сказав Бог: Оце дав Я вам усю ярину, що розсіває насіння, що на

всій землі, і кожне дерево, що на ньому плід деревний, що воно розсіває насіння…………………………………………!» (Бут. 1:29)

A. опікуйтеся цим B. нехай буде на їжу це вам C. на користь це вам

60


11. В одній із Христових притч батько, який радо прийняв блудного сина, наказав слугам, зготувати їжу. Що це за їжа? (Лк. 15:23)

A. годоване теля B. виноградне вино C. мед і молоко 12. Спокусник (Сатана), спокушаючи Ісуса Христа в пустині, запропонував Господу: «Коли Ти Син

Божий, скажи, щоб каміння це стало хлібами!» (Мт. 4:3). Що відповів йому Ісус Христос? A. «Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть». B. «Хліба нашого насущного дай нам сьогодні». C. «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих». 13. Що Єлисей дав для споживання зголоднілим людям? (2 Цар. 4:42-44) A. двадцять ячмінних хлібів B. сушений виноград C. китиці смоківниць 14. Через те, що вдова нагодувала пророка Іллю, Господь вчинив так, що у неї вдосталь було

(1 Цар. 17:10-17) A. хліба і води B. олії та муки C. вина та м’яса 15. З якою метою старозавітні люди у час збору врожаю залишали на винограднику частину плодів?

(Повт. 24:21) A. щоб змогли харчуватися з цього чужинці, сироти та вдови B. щоб принести в жертву Богові C. щоб потім самому харчуватися висушеним виноградом (родзинками)

16. Який харчовий продукт Єссей наказав своєму синові Давиду віднести ізраїльському війську? (1 Сам. 17:18)

A. вино B. виноград C. сир

17. Яку поживу приносили круки Іллі, коли він перебував при потоці Керіті, що навпроти Йордану? (1 Цар. 17:5-6)

A. хліб та м’ясо B. хліб і воду C. виноград і смоківниці

18. Який напій у Приповідках образно названо смішником та п’янким галасуном? (Прип. 20:1) A. сік B. вино C. молоко

19. На місці пропуску у біблійній цитаті вставте пропущені слова: «І хто напоїть, як учня, кого з малих цих бодай кухлем ………………, поправді кажу вам, той не згубить нагороди своєї» (Мт. 10:42)

A. вина молодого B. молока свіжого C. водиці холодної

20. Вкажіть продукти, якими Ісус Христос нагодував людей, які слухали Його вчення (Мт. 14:14-22) A. вода і хліб B. риба і хліб C. вино і риба 21. Чим харчувався бідний Лазар у притчі про багача і Лазаря? (Лк. 16: 20-31) A. крихтами, що зі столу багатого падали B. водою і рибою з Галилейського моря C. харчами, які випрошував у людей

61


22. На місці пропуску у біблійній цитаті вставте пропущене слово: «Я вас годував ……………………., а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти, та й тепер ще не можете» (1 Кор. 3:2)

A. медом B. молоком C. манною

23. Пригадай євангельську притчу про десятьох дів. Що не встигли придбати нерозумні діви для каганців, щоб зустріти молодого? (Мт. 25:1-13)

A. оливу B. вино C. воду

24. Назвіть ім’я особи, до якої на гостину зайшов Ісус Христос? (Лк. 19:1-10) A. Іван Хреститель B. Закхей C. Понтій Пилат

25. Через яку дію учні впізнали воскреслого Христа? (Лк. 24:35) A. ламання хліба B. пиття води C. омивання ніг

26. На місці пропуску у біблійній цитаті вставте пропущене слово – назву харчового продукту: «Ви ………… землі. Коли ……………. ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми» (Мт. 5:13)

A. цукор B. сіль C. розчина

27. Продовжіть біблійну цитату: «І Я зійшов, щоб визволити його з єгипетської руки, та щоб вивести його з цього краю до Краю доброго й широкого, до Краю, що тече ………….» (Вих. 3:8)

A. вином і водою B. медом і вином C. молоком та медом 28. Відповідно до Євангелії від Луки (Лк. 24:41-42) учні на прохання воскреслого Ісуса Христа:

«Чи не маєте тут чогось їсти» (Лк. 24:41) подали Йому … A. опрісноки і сіль B. хліб і виноградне вино C. шматок печеної риби та медового стільника

29. Вставте пропущене слово. За порушення Адамом першої Божої заповіді (Не їжте з усякого дерева раю (Бут. 3:1)) Господь відказав йому: «У поті свойого лиця ти їстимеш …………….., аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий» (Бут. 3:19).

A. хліб B. мед C. опрісноки 30. На місці пропуску у біблійній цитаті вставте пропущене слово: «Ось тому, коли їжа спокушує

брата мого, то повік я не їстиму ………………, щоб не спокусити брата свого!» (1 Кор. 8:13) A. вина B. крові C. м’яса

62


Медицина 1. Пригадай притчу про милосердного самарянина (Лк. 10:29-37). Що використав самарянин, коли

обробляв рани побитому юдеєві? (Лк. 10:34) A. оливу і вино B. воду і спирт C. перекис водню

2. Окрім основної своєї діяльності, лікарем був … (Кол. 4:14) A. пророк Єзикеїл B. Понтій Пилат C. євангеліст Лука

3. Вислів: «Лікаря не потребують здорові, а хворі!» (Мт. 9:12) належить A. Ісусу Христу B. апостолу Петру C. Івану Богослову

4. Кому Ісус Христос сказав: «Твоя віра, о дочко, спасла тебе; іди з миром, і здоровою будь від своєї недуги!»? (Мк. 5:34)

A. Марії Магдалині B. Матері Марії C. кровоточивій жінці

5. Яку рослину радили використовувати при очищенні хворого від прокази? (Лев. 14:3-7) A. смоківницю B. ісоп C. лілею

6. Що Ісая порадив прикладати до ран смертельно хворому Єзекії, щоб вилікувати хворого? (2 Цар. 20, 7)

A. грудку фіг (плоди фігового дерева, смоківниці) B. галуззя винограду C. плоди терену

7. На місці пропуску у біблійній цитаті вставте необхідне слово «Очисти ……………….. мене, і буду я чистий, обмий Ти мене і я стану біліший від снігу» (Пс. 50:9)

A. водою B. вином C. ісопом

8. Згідно з вченням апостола Павла тіло людини – це (1 Кор. 6:19) A. в’язниця для душі B. храм Духа Святого C. матеріал для духа 9. «І не впивайтесь вином» (Еф.5:18) – закликає людей … A. апостол Павло B. Ісус Христос C. Марія Магдалина 10. Вислів «Лікарю, оздоров самого себе!» (Лк. 4:23) належить … A. Ісусу Христу B. пророку Мойсею C. пророку Єремії 11. На що хворів у старості старозавітний Ісак? Саме через цю хворобу ввели його в оману

найближчі родичі (Бут. 27:1). A. проказу B. склероз C. сліпоту

63


12. Які вчинки, на думку старозавітного Йова, «смерть завдають нерозумному»? (Йов. 5:2) A. пестощі B. заздрощі C. лінощі 13. Скористайтеся старозавітною Книгою Псалмів і знайдіть продовження біблійній цитаті: «Бо Ти

вчинив нирки мої……………………………………………………………….» (Пс. 138:13) A. Ти виткав мене в утробі матері моєї B. Ти сотворив добре серце в мені C. Ти дав мені добрий розум і силу волі 14. На місці пропуску у біблійній цитаті вставте пропущені слова: «І сказав Він: Коли дійсно

будеш ти слухати голосу Господа, Бога твого, і будеш робити слушне в очах Його, і будеш слухатися заповідей Його, і будеш виконувати всі постанови Його, то всю хворобу, що Я поклав був на Єгипет, не покладу на тебе, бо Я Господь……………………………………» (Вих. 15:26).

A. завжди Всемогутній B. твій Володар C. Лікар твій 15. Вкажіть рослину, яку пророк Ісая радив використовувати для загоєння гнійних ран (Iс. 38:21) A. фіги B. кріп C. м’яту 16. Для чого Тимофій радить помірно споживати вино? (1 Тим. 5:23) A. заради підбадьорення душі і тіла B. ради шлунка твого та частих недугів твоїх C. для промивання втомлених ніг 17. Апостол Павло вважає оздоровлення … (1 Кор. 12:9) A. даром Святого Духа B. Божим покликанням C. найкращою професією 18. Що, на думку Якова, оздоровить недужого? (Як. 5:15) A. найкращі ліки B. сила волі C. молитва віри 19. Хто «всі провини Твої Він прощає, всі недуги твої оздоровляє»? (Пс. 102:3) A. священик B. батько C. Господь 20. На місці пропуску у псалмі вставте пропущене слово: «Помилуй мене, Господи, я ж бо

………………………, уздоров мене, Господи, бо тремтять мої кості» (Пс. 6:3). A. слабий B. грішний C. вбогий 21. Люди, які принесли хворого чоловіка до Ісуса Христа, не могли пробратися до Господа. Що

вони зробили? (Лк. 5:17-21) A. залишили хворого напризволяще B. крізь стелю опустили хворого C. понесли назад додому

64


22. Хто «ударив Йова злим гнояком від стопи ноги його аж до його черепа»? (Йов. 2:7) A. Господь B. жінка C. сатана 23. Бог додав життя (п’ятнадцять років) смертельно хворому Єзекії тому, що він… (Iс. 38:1-6) A. прийняв Ісайю B. вчинив жертвоприношення C. щиро молився 24. На місці пропуску у біблійній цитаті вставте потрібне слово, що означає орган людини:

«………….. твоє то світильник для тіла; тому, як ………….. твоє буде дуже, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє ……………… нездатне було, то й усе тіло твоє буде темне» (Лк. 11:34)

A. око B. нирки C. серце 25. На місці пропуску у біблійній цитаті вставте пропущені слова: «………………………… добре

лікує, а пригноблений дух сушить кості» (Пр. 17:22) A. бадьорий дух B. серце радісне C. добрі слова 26. У Приповідках їх порівнюють зі щільниковим медом, ліком для костей, називають солодкими

для душі (Пр. 16:24). A. приємні слова B. мазі зі смоківниці C. запашні трави 27. У своєму посланні Яків пише, що потрібно молитися один за одного для того, щоб …

(Як. 5:16) A. відкрити в собі дар зцілення B. побороти немочі C. вам уздоровитись 28. Знайдіть правильне продовження біблійної цитати: «І сталось одного із днів, коли Він (Ісус

Христос) навчав, і сиділи фарисеї й законовчителі, що посходилися зо всіх сіл Галілеї й Юдеї та з Єрусалиму, а сила Господня готова була ……………» (Лк. 5:17)

A. повчати їх B. вздоровляти їх C. вказати на їхні хвороби 29. Вкажіть ім’я особи, про яку євангеліст Лука пише: «… посходилися, щоб послухати Його та

вздоровитися із недугів своїх, також ті, хто від духів нечистих страждав, і вони вздоровлялися. Увесь же народ намагався бодай доторкнутись до Нього, бо від Нього виходила сила, і всіх оздоровляла» (Лк. 6:18-19)

A. пророк Мойсей B. апостол Петро C. Ісус Христос 30. Псалмоспівець просить у Господа сотворити чистим у нього … (Пс. 50:12) A. серце B. руки C. ноги

65


Косметологія та біжутерія 1. Про яку жінку в Біблії написано, що вона «була хорошої постави та вродливого вигляду»?

(Ест. 2:7) A. Єву B. Сару C. Естер 2. З якими рослинами юнак порівнює красу своєї коханої у «Пісні Пісень»? (Пісн. 2:1) A. трояндою і лілією B. міртом і пальмою C. смоківницею і виноградом 3. Яку з перелічених прикрас фараон подарував Йосипові? (Бут. 41:42) A. срібний вінець B. золотий перстень C. діамантову корону 4. Завершіть твердження: відома ізраїльська жінка Юдита після перемоги ізраїльтян «скинула з

себе вдовину одіж, щоб підбадьорити в Ізраїлі пригноблених», а також …….. (Юд. 16:7) A. обличчя намастила миром B. шию обгорнула золотом C. голову обв’язала шовком 5. Яку дорогоцінну прикрасу отримав блудний син від люблячого батька, коли повернувся

додому? (Лк. 15:22) A. ланцюжок B. діамант C. перстень 6. Що, окрім золота та дорогого каміння, цариця Шеви подарувала царю Соломону? (2 Хрон. 9:1-12) A. пахощі B. срібло C. корону 7. Що радить робити з тілом Ісус Христос тому, хто постить, мовляв «щоб ти посту свого не

виявив людям, а Отцеві своєму, що в таїні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно»? (Мт. 6:17-18)

A. намастити голову і лице вмити B. закривати обличчя вуаллю C. одягати яскравий одяг 8. Хто або що, на думку апостола Павла, є «пахощі Христові»? (2 Кор. 2:15) A. жертовник у храмі B. ароматний ладан C. ми для Бога 9. Завершіть біблійну цитату: «Та Господь сказав Самуїлові: Не дивись на обличчя його та на

високість зросту його, бо Я відкинув його Собі! Бо Бог бачить не те, що бачить людина: чоловік бо дивиться на лице, а Господь …….». (1 Сам. 16:7)

A. бачить більше, аніж людина B. дивиться на серце C. нехтує лицем людини 10. Який орган людини Господь образно називає світильником для тіла? А далі продовжує: «Тож

як ……….. твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле» (Мт. 6:22) A. плече B. серце C. око

66


11. З якою дорогоцінністю Господь порівнює Царство Небесне в одній зі своїх притч? (Мт. 13:45-46) A. перлиною B. перснем C. короною 12. Який дорогоцінний метал Йосип наказав покласти у братові мішки зі збіжжям? (Бут. 42:25) A. золото B. срібло C. платина

13. Вкажіть, яку прикрасу цар подарував Естер, коли полюбив її? (Ест. 2:17) A. браслет B. корону C. перстень

14. Вкажіть особу, до якої прийшла цариця «з дуже великим багатством, з верблюдами, що несли пахощі, і з дуже численним золотом, і з дорогим камінням» (1 Цар. 10:2)

A. пророк Натан B. цариця Естер C. цар Соломон

15. За крадіжку якого дорогоцінного металу, згідно з приписами Мойсея, злодій, у разі його викриття, повинен відшкодувати вдвоє? (Вих. 22:6)

A. бронза B. срібло C. золото

16. Яку прикрасу фараон повісив на шию Йосипу? (Бут. 41:42) A. золотий ланцюжок B. срібний обруч C. дорогоцінний сапфір

17. Який дорогоцінний метал за часів Соломона не мав цінності? (2 Хр. 9:20) A. золото B. мідь C. срібло

18. Яку прикрасу вирішує зробити юнак своїй коханій у Пісні Пісень? (Пісн. 1:11) A. намисто із білих перлин B. золоті ланцюжки із срібними кульками C. браслет із сапфіру

19. Що подарували Йову його брати, сестри та знайомі, коли навідалися до нього на гостину? (Йов. 42:11)

A. золоті обручки B. квіткові пахощі C. срібло та ладан

20. Юдейський цар Єзекія показав вавилонським посланцям свою скарбницю, в якій були золото, срібло, зброя. Що ще було в скарбниці Єзекії? (Іс. 39:2)

A. мідь і платина B. діаманти і сапфіри C. пахощі і добра олива

67


Відповіді Правознавство

1.С. 2.А. 3.С. 4.В. 5.А. 6.С. 7.А. 8.А. 9.С. 10.С. 11.В. 12.А. 13.В. 14.С. 15.В. 16.А. 17.В. 18.С. 19.В. 20.В. 21.А. 22.А. 23.В. 24.В. 25.А. 26.С. 27.В. 28.А. 29.В. 30.А.

Правові ситуації 1.В. 2.В. 3.А. 4.С. 5.А. 6.1.В.D. 6.2.В. 7.С. 8.А. 9.В. 10.1.С. 10.2.А. 11.В. 12.1.В. 12.2.С. 12.3.А.

Історія 1.С. 2.А. 3.В. 4.В. 5.С. 6.А. 7.С. 8.А. 9.В. 10.А. 11.С. 12.В. 13.А. 14.А. 15.С. 16.В. 17.С. 18.А. 19.В.

20.С. 21.А. 22.В. 23.С. 24.А. 25.В. 26.В. 27.А. 28.А. 29.С. 30.А. Зоологія

1.В. 2.А. 3.А. 4.В. 5.А. 6.С. 7.В. 8.А. 9.В. 10.С. 11.А. 12.С. 13.А. 14.С. 15.В. 16.В. 17.А. 18.С. 19.В. 20.А. 21.С. 22.А. 23.С. 24.А. 25.В. 26.А. 27.С. 28.А. 29.А. 30.В.

Ботаніка 1.А. 2.В. 3.С. 4.А. 5.А. 6.В. 7.А. 8.С. 9.А. 10.В. 11.С. 12.А. 13.В. 14.А. 15.В. 16.В. 17.С. 18.В. 19.А.

20.С. 21.В. 22.А. 23.В. 24.В. 25.С. 26.А. 27.А. 28.В. 29.С. 30.А. Харчові технології

1.В. 2.А. 3.А. 4.В. 5.С. 6.С. 7.А. 8.В. 9.С. 10.В. 11.А. 12.С. 13.А. 14.В. 15.А. 16.С. 17.А. 18.В. 19.С. 20.В. 21.А. 22.В. 23.А. 24.В. 25.А. 26.В. 27.С. 28.С. 29.А. 30.С.

Медицина 1.А. 2.С. 3.А. 4.С. 5.В. 6.А. 7.С. 8.В. 9.А. 10.А. 11.С. 12.В. 13.А. 14.С. 15.А. 16.В. 17.А. 18.С. 19.С.

20.А. 21.В. 22.С. 23.С. 24.А. 25.В. 26.А. 27.С. 28.В. 29.С. 30.А. Косметологія та біжутерія

1.С. 2.А. 3.В. 4.А. 5.С. 6.А. 7.А. 8.С. 9.В. 10.С. 11.А. 12.В. 13.В. 14.С. 15.В. 16.А. 17.С. 18.В. 19.А. 20.С.

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ Гусаков Ігор, асистент кафедри суспільствознавчої освіти КЗ ЛОР Львівського обласного

інституту післядипломної педагогічної освіти Мудрий Мар’ян, кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України ім.

М.Грушевського Львівського національного університету імені Івана Франка Неборак Віктор, письменник, старший науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН

України Пастушенко Роман, завідувач кабінету розвитку освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Полещук Тамара, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Центральної та Східної

Європи Львівського національного університету імені Івана Франка, Сіромський Руслан, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії

зарубіжних країн Львівського національного університету імені Івана Франка Сохань Галина, кандидат філологічних наук, доцент кафедри суспільствознавчої освіти КЗ

ЛОР Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

68

Documents

jurnal2017 вичитаний1 (1)навчання учнів у 10 і 11 класах), тематику й очікувані результати вивчення кожної теми,