Lenn Baikal-

Lenn Baikal (ruseg: озеро Байкал (distaget: [ˈozʲɪrə bʌjˈkɑl]), bouriateg: Байгал нуур «lenn binvidik») zo ul lenn e su Siberia e Rusia ar reter. Etre Oblast Irkoutsk er gwalarn ha Republik Bouryatia er gevred emañ, e-kichen kêr Irkoutsk. Ar gêr Baikal a c'hall dont eus Baigal pe Байгал hag a dalv natur e mongoleg. Anavezet eo ivez evel "Lagad glas Siberia". [1]

31 500 km² eo, 636 km a hirder ha 48 km a ledander well-wazh. Gant 1637 metr a zonder ez eo Lenn Baikal al lenn zonañ er bed. 23,000 km³ dour a zo miret en doare-se. Bernad dour dous brasañ ar bed eo. Lenn goshañ ar bed eo ivez, 25 milion bloaz he oad. Al lenn Baikal a zegemer ouzhpenn 1,700 spesad a blantennoù ha loened, en o zouez an daoufarzh anezho ne vez ket kavet nemet eno er bed. Skornet e vez gorre al lenn etre miz Genver ha miz Mae. Disklêriet eo bet Glad bedel gant an Unesco e 1996.

Olkhon eo he enez vrasañ. Sviatoj Nos eo he gourenez zisparañ, da lâret eo ar Fri Santel (war ar ribl reter, ur gwarezva hag ur park natur eo).

Llyn Baikal-

Llyn Baikal neu Llyn Bajkal (Rwseg: Озеро Байкал) yw llyn dŵr croyw mwyaf y byd. Saif yn ne Siberia yn Rwsia, i'r de o Fynyddoedd Baikal. Yn y man dyfnaf, mae'n cyrraedd dyfnder o 1,637 medr, ac mae ei arwynebedd yn 31.500 km², tua'r un faint a Gwlad Belg. O ran arwynebedd mae Llyn Superior yn yr Unol Daleiithiau a Canada yn fwy, ond mae Baikal yn dal mwy o ddŵr; mwy na'r cyfan o Lynnoedd Mawrion Gogledd America gyda'i gilydd. Ceir digon o ddŵr croyw yma i ddiwallu anghenion poblogaeth y byd am 30 mlynedd. Llifa tua 300 o afonydd i'r llyn, yn cynnwys Afon Selenga yn y de. Afon Angara yw'r unog un sy'n llifo allan, i ymuno ag Afon Yenisei. Cyhoeddwyd y llyn yn Safle Treftadaeth y Byd yn 1966.

Llyn Baikal o'r gofod. Sjamanka, craig sanctaidd siamanaidd ar ynys Olchon yn rhan orllewinol y llyn. Llyn Baikal yn yr haf

Байкал е езеро с тектоничен произход, разположено в южната част на Източен Сибир, на границата между Иркутска област и Република Бурятия. Това е най-дълбокото езеро в света, и най-големия природен резервоар на прясна вода. Периодът на замръзване на езерото е различен (от 4,5 до 6,5 месеца) — езерото замръзва почти цялото, освен малък, дълъг 15—20 km участък, намиращ се на изток от Ангара. [1] Периодът на корабоплаване за пътнически и товарни кораби обикновено е от юни до септември; за научноизследователски съдове навигацията започва веднага след изчистването на леда и продължава до замръзването на Байкал, т.е. от май до януари. [2] От 1956 г. езерото става част от Иркутското водохранилище, в резултат на което нивото на водата се вдига с почти 1 m.

География

Байкал се намира в Азия, на територията на Русия, на границата на Иркутска област и Република Бурятия. Езерото се намира в своеобразна котловина, обградена от всички страни от планински хребети и върхове и е силно сеизмичен район. Земетресенията са много често явление в околностите на Байкал.

Възрастта на езерото е около 25-30 млн години. Дължината на езеро Байкал е 636 км (във формата на гигантски полумесец), ширината се колебае между 25 и 80 км. Площта му е 31 722 км2 (без островите), което е равно приблизително на територията на държави като Белгия, Нидерландия или Дания, и нарежда езерото на шесто място по площ сред езерата в света. Обемът на водната маса е 23 хиляди км3 (което прави 22% от световните запаси на сладка вода). По обем се нарежда на второ място след Каспийско море. Бреговата линия е 2100 км.

Максималната дълбочина на езерото е 1642 m[4] — открита през 1983 г. от Леонид Колотило и А. Сулимов, по време на хидрографски работи при експедиция на Министерството на отбраната на СССР[5], в точка с координати 53°14′59″ с. ш. 108°05′11″ и. д. (G), което го прави най-дълбокото езеро на Земята.

Сравнителна схема на Каспийско море и езерата Байкал и Танганика

Максималната дълбочина е нанесена на карта през 1992 г.[6] и подтвърдена през 2002 г., в резултат на изпълнението на съвместен белгийско-испанско-руски проект по създаването на нова батиметрична карта на Байкал, при която са означени дълбочините в 1 312 788 точки от акваторията на езерото (числата са получени в резултат на изчисляване на данните от акустичното сондиране, съчетани с допълнителна батиметрична информация, в това число ехолокация и сеизмично профилиране. Един от авторите на откритието на максималната дълбочина — Леонид Колотило, участва и в този проект.).

Ако се отчете факта, че водната повърхност на езерото се намира на 455,5 m над морското равнище, то най-ниската му точка се пада на 1186,5 m под морското равнище, което го превръща в една от най-дълбоките континентални падини. [8] Средната дълбочина на Байкал е 744,4 m [9] и също превишава максималната дълбочина на много от най-дълбоките езера в света.

В Байкал се вливат 336 реки и ручея (отчитат се само постоянните притоци). Най-големите са Селенга, Верхняя, Баргузин, Турка, Снежная и Сарма. От Байкал изтича само една река — Ангара. На територията на Байкал се намират 22 острова. Най-големият е Олхон. Бреговете се заледяват в зимно време.

Основните свойства на байкалската вода се характеризират с много малки количества разтворени и измерени минерални вещества, нищожно малко органични примеси и много кислород. Чистата и прозрачна вода на Байкал съдържа толкова малко минерални соли (96,7 mg/l [10]), че може да се използва вместо дестилирана вода.

Температурата на повърхностния слой в Байкал през лятото е 8…9 °С, а в отделни заливи — до 15 °C. Температурата на по-дълбоките слоеве е около 4 °C. Водата в езерото е толкова синя и прозрачна, че отделните камъни могат да се видят на дълбочина до 40 m. През лятото, както и през есента, когато се развиват много растителни и животински организми, цветът на водата се променя на синьозелен и зелен, и прозрачността и спада до 8—10 m.

Произход на езерото . Снимка на Байкал от космоса

Произходът на Байкал дълги години предизвиква научни спорове. Възрастта на езерото традиционно е определяна от учените на 25—35 млн. години. Този факт също прави Байкал уникален природен обект, тъй като повечето езера, особено с ледников произход, имат продължителност на живот средно 10—15 хил. години, а после се запълват с тинести утайки.

Съществува и друга, по-нова, версия за възрастта на Байкал, повдигната от Александър Татаринов през 2009 г., която получава косвени подтвърждения по време на втория етап на експедицията на апарата „Мир“ в Байкал — дейността на калните вулкани на дъното на езерото позволяват на учените да предположат, че възрастта на съвременната брегова линия на Байкал е на не повече от 8 хил. години, а на по-дълбоките части — 150 хил. години.

Безспорно е това, че езерото е разположено в рифтова падина и по геологическия си строеж прилича, например, на басейна на Мъртво море. Едни изследователи обясняват образуването на Байкал с разположението му в зона на трансформен разлом, други предполагат наличието на горещ мантиен поток под Байкал, трети обясняват образуването на падината на пасивен рифтинг в резултат на сблъсъците на Евразийската и Индийската плочи. Образуването на езерото продължава и до днес — в околностите на Байкал постоянно стават земетресения. Има предположения за това, че огъването на падината е свързано с образуването на вакуумни кухини, възникнали през четвъртичния период, вследствие на изливането на базалта на повърхността.

Климат - Водната маса на Байкал оказва влияние на климата на крайбрежните области. Зимата е мека, а лятото — прохладно. Настъпването на есента на Байкал е с 10—15 дни по-късно, в сравнение с околните райони, и тя често е доста продължителна.

Районът на Байкал се отличана с голям сумарност на слънчевите дни. Например, в селището Болшое Голоустное, тя достига до 2 524 часа, което е повече, отколкото на черноморските курорти на Русия, и се явява рекорд за страната. Дните без слънце в годината в селището са само 37, а на остров Олхон — 48.

Особена черта на местния климат са специфичните байкалски ветрове, които имат собствени названия — баргузин, сарма, верховик и култук.

Флора и фауна - В Байкал са регистрирани досега 2 630 вида растения и животни, 2/3 от които се срещат единствено в този водоем (ендемични видове). Най-характерна е може би нерпата (Phoca sibirica), която е и единственият вид сладководен тюлен. Сред рибите най-голямо стопанско значение има омулът.

История - Не е установено със сигурност откъде идва името на езерото. Съществуват няколко хипотези.

„Бай-Кул“ (тюркски) означава „богато езеро“

„Бей-Хай“ (китайски) означава „северно море“

„Байгаал-Нуур“ (бурятски) означава „езеро Байкал“

„Байгаал-Далай“ (монголски) означава „богат огън“

Заселване на крайбрежието на езерото

По думи на местни жители, записани през 30-те години на 20 век, до 12—13 век Прибайкалието е населявано от народа баргути. После от запад идват бурятите, които започват активно да заселват отначало западното крайбрежие на езерото, а после и Забайкалието. Първите руски селища на брега на Байкал се появяват в края на 17 — началото на 18 век. Първият руски откривател на Байкал е казакът Курбат Иванов.

Изследване - Малко се е знаело за Байкал преди започването на работата по изграждането на Транссибирската железопътна линия. Нужни са 200 моста и 33 тунела за живописните хребети около Байкал. По това време е организирана голяма хидрогеографска експедиция (1896-1902) с ръководител Фьодор Дриженко, на която е изработен първия подробен атлас на байкалските дълбини. Ян Черски е първият учен, картографирал цялата брегова ивица на езерото през 1886.

Bajkal (rusky Байкал, Bajkal, burjatsky Байгал, Bajgal) je jezero v jižní části Východní Sibiře v Rusku. Obvyklé vysvětlení původu jména Bajkal je z turkického Баикуль - bohaté na ryby, není však vědecky doloženo. Je možné, že jde o slovo mongolského původu. Jezero se rozkládá v Burjatské republice a v Irkutské oblasti. Je to největší jezero na Sibiři a po Kaspickém moři druhé největší v Rusku a nejhlubší jezero na Zemi. Bajkal je tvořen hlubokou příkopovou propadlinou na rozhraní dvou tektonických desek (eurasijské a amurské), které se každým rokem rozestupují zhruba o 2 cm. Jde o nejstarší jezero na Zemi, jeho stáří se odhaduje na 25 až 30 milionů let. Je obklopený horskými hřbety vysokými až 2000 m nad jeho hladinou. Má rozlohu 31 500 km². Je 636 km dlouhé a šířka se pohybuje v rozmezí od 27 do 79,4 km. Průměrnou hloubku má 730  m a maximální 1680 m (ve střední části, kotliny). Rozloha povodí je 557 000 km². Celkový objem vody je 23 000 km³. V Bajkalu je soustředěna jedna pětina světových zásob povrchové sladké vody. Průměrná nadmořská výška hladiny jezera je 456 m.

Pobřeží- Pobřeží jezera Bajkal.

Pobřeží je jen mírně členité. Je přibližně 2100 km dlouhé. Jeho největší záhyby jsou zálivy Barguzinský, Čivyrkujský a Velký Proval, zátoky Ajaja a Frolicha a poloostrov Svatý nos.

Dno- Kotlina jezera se rozkládá přímo uprostřed Bajkalské riftové soustavy. Podle geofyzikálního výzkumu se pod vodní masou v různých částech kotliny nacházejí usazené vrstvy o tloušťce až 6000 m. Za začátek vytváření bajkalské propadliny a jejího zaplňování vodou považuje většina vědců konec paleocénu a raný neocén (tzn. celkový věk jezera je přibližně 25 milionů let). Tektonické pohyby pokračují i v současné době, o čemž svědčí mnohá zemětřesení v oblasti, která jsou někdy doprovázena viditelným propadem částí břehů a dna jezera. V roce 1862 se v severní části delty Selengy propadl do hloubky 10 m pod vodu kus pobřežní souše o rozloze 200 km² a na jeho místě vznikl záliv Velký Proval.

Kotlina Bajkalu se vyznačuje nesouměrností příčného řezu. Velká prudkost pobřežních a podvodních svahů na západním břehu je v kontrastu s mírnějšími východními břehy s nevelkými plochami mělčin. Pobřežní části s hloubkou do 50 m tvoří pouze okolo 8 % rozlohy dna.

Ostrovy- Na jezeře je 27 ostrovů, z toho 22 stálých a 5 periodicky zaplavovaných. Největší jsou ostrovy Oľchon (730 km²) a Velký Uškanij (9,4 km²).

Vodní režim- Do Bajkalu ústí 336 řek a říček, z nichž největší jsou Selenga, Barguzin, Horní Angara, Turka a Sněžnaja. Odtéká z něj Angara (Dolní Angara), která ústí do Jeniseje. Roční množství srážek uprostřed jezera a na severu je 200 až 350 mm, na jihu 500 až 900 mm. Je zde mnoho horkých pramenů, z nichž některé se využívají (Gorjačinsk, Chakusy).

Hlavní roli ve vodní bilanci hrají přítoky říčních vod (58,24 km³) a srážky (9,26 km³), odtok přes Angaru (60,07 km³) a odpařování (9,45 km³). Rozdíl připadá na přítok podzemních vod. Přibližně 50 % ročního přítoku připadá na Selengu. Nejvyšší úroveň hladiny jezero dosahuje v srpnu a září a nejnižší v březnu a dubnu. Průměrná roční hodnota kolísání hladiny činí 0,8 m, stoletá 3 m. Průměrná dlouhodobá úroveň hladiny jezera stoupla přibližně o 1 m po postavení Irkutské přehrady. Kotlina jezera leží v centru Asie, kde je ryze kontinentální klima. Velký objem jezera má zmírňující dopad na klima na pobřeží. Sezónní a denní kolísání teploty a vlhkosti vzduchu je mírně sníženo. Ve srovnání s okolními oblastmi je u Bajkalu mírnější zima a chladnější léto. Průměrná teplota vzduchu v lednu a únoru je okolo - 19 °C a v srpnu okolo 11 °C.

Oblast Bajkalu je charakteristická složitým systémem větrů. Převládají západní a severozápadní větry z břehu na jezero (gornaja a v oblasti ostrova Oľchon sarma). Na podzim a na začátku zimy dosahují větry rychlosti uragánu 30 až 40 m/s. Jižní a jihovýchodní větry se nazývají šelonnik, podélné větry ze severovýchodu věrchovik a barguzin, z jihozápadu kultuk. Větrné vlny dosahují většinou výšky 1 až 3 m, ale někdy 4 až 5 i více. Konvektivní a turbulentní promíchávání zachvacuje horní vrstvy vody až do hloubky 250 m, hlouběji promíchávání slábne. V důsledku větrů v létě dochází k pohybu povrchové teplé vody k protilehlému břehu a ke vzestupu hlubinné chladné vody u břehů, od kterých fouká vítr.

Vlastnosti vody-

Teplota vody na povrchu je v srpnu na odkryté části 9 až 12 °C a u břehu někdy až 20 °C. Sezónní kolísání teploty se projevuje do hloubky 250 až 300 m. Hlouběji je teplota stálá 3,2 až 3,5 °С. Ve vrstvách u dna, ve velkých hloubkách, byl zaznamenán vzestup teploty vody v důsledku ohřevu vnitřním teplem Země. Bajkal zamrzá většinou v lednu a rozmrzá v květnu. Tloušťka ledu je 70 až 115 cm.

Voda je velmi průzračná (až 40 m), málo mineralizovaná a mírně alkalická. Celkový obsah soli nepřevyšuje 150 mg/l. Iontové složení je obdobné jako v přítocích. Voda je bohatá na kyslík ve všech vrstvách až do nejhlubších míst. Jeho obsah neklesá pod 9 až 10 mg/l.

Chemické látky obsažené ve vodě Bajkalu a jeho přítoků (několikaletý průměr v mg/l.) jsou hydrogenuhličitany (66,5/79,3), sírany (5,2/6,7), chloridy (0,5/0,8), vápník (15,2/20), hořčík (3,1/4,3), sodík (3,8/3,4), draslík (2,0/1,7), křemík (1,1/4,2), železo (0,02/0,16) a organické látky (3,2/10,3).

Fauna a flóra

Ryby omul na trhu- Rostlinný a živočišný svět jezera je velmi bohatý. Od hladiny až po nejhlubší místa ho obývá na 600 druhů rostlin a 1 200 druhů živočichů. Tři čtvrtiny druhů se vyskytují pouze zde. Z rostlin je to především mnoho druhů rozsivek. Z prvoků zde žije mnoho druhů nálevníků (okolo 300 druhů). Svérázní jsou bajkalští houbovci. Dále zde žije velké množství červů, měkkýšů, chrostíků a především korýšů. Právě korýši jsou významnou složkou jídelníčku ryb.

V jezeře žije 50 druhů ryb ze 7 řádů. Nejpočetněji je zastoupena skupina hlaváčovitých (25 druhů). Hlavní průmyslový význam z lososovitých má omul, který představuje ⅔ celkového ročního výlovu. Dále následují lipani a sízy. Největší představitel vodní fauny je jeseter, který dosahuje délky až 180 cm a váží 100 až 120 kg. Z ryb, které se průmyslově neloví, je nejznámější holměnka velká, živorodá ryba, která patří k endemickému řádu. Ze savců zde žije tuleň. Z savců je nejznámější něrpa – tuleň bajkalský, v současné době kriticky ohrožený nezákonným lovem.

Využití- Doprava-

Na jezeře je rozvinutá místní lodní doprava a splavování dřeva. V severní části Bajkalu je jedna z mála možností jak se dostat ze západního břehu na východní právě cesta trajektem. Vodní cesta Severobajkalsk - Chakusy nabízí nevšední cca 2,5 hodinový zážitek. V Chakusy je pak oblíbené rekreační centrum s termálními prameny a možností mnoha výletů či prostě jen krásné místo k odpočinku.

Osídlení pobřeží- Na pobřeží leží města Sljudjanka, Bajkalsk a Babuškin, dále přístavy a obydlená místa Bajkal, Tanchoj, Vydrino, Usť-Barguzin, Nižněangarsk, Chužir a další. Většina z nich se nachází na jižním a jihovýchodním břehu. Ve vesnici Listvjanka je limnologický ústav a ve vesnici Velké Koty hydrobiologická stanice. Na břehu se rovněž nacházejí turistické chaty. V oblasti Bajkalu je rozvinutý těžební a papírenský průmysl, výstavba lodí, zpracovávání ryb a rybolov.

Sport- Dálkoví plavci na Bajkalu-

1990 — československý dálkový plavec Ján Novák se v roce 1990 stal prvním člověkem, který přeplaval Bajkal

Zimní přechody jezera Bajkal-

Únor/březen 2003 - Stefan Wackerhagen a Stephan Reichelt z Německa uskutečnili první přechod jezera Bajkal na délku. Jejich přechod proběhl v kategorii unassisted a přechod trval 32 dnů. 2007 - Conrad Dickenson, Hilary Dickenson, Alistair Guthrie and Antony Baird překonali délku jezera Bajkal za 21 dnů. Expedice s sebou měla tažné padáky a použila je. Podle jejich zpráv jim ale vhodný vítr foukal za celou dobu pouze na 2,5 hodiny.

Únor/březen 2008 - Hardy Brandstötter z Rakouska uskutečnil sólo přechod jezera Bajkal. K přechodu používal tažný padák, kolik přesně dnů na ledě strávil, neuvádí.

Únor/březen 2010 - Václav Sůra a Pavel Blažek z Česka uskutečnili první český přechod jezera Bajkal (Expedice Bergans Bajkal 2010). Přechod trval 24 dnů a 6 hodin a stal se tak druhým nejrychlejším přechodem jezera na světě v kategorii unassisted.

Březen 2010 - Ray Zahab a Kevin Vallely z Kanady uskutečnili rychlostní přechod jezera Baikal. Expedice probíhala v kategorii unassisted a s 13 dny a 16 hodinami strávenými na ledě se stala nejrychlejší expedicí na světě, která kdy jezero přešla.

Znečištění- Ruské úřady v únoru 2010 znovu povolili otevření kontroverzní papírny na břehu jezera, která byla dva roky zavřená, protože do vody vypouštěla nebezpečný odpad bez jakéhokoli čištění.

Historie- Mapa jižní části Bajkalu od Semjona Remezova

Bajkal k sobě odjakživa poutal pozornost. První vědomosti o jezeře byly získány v polovině 17. století (Kurbat Ivanov, Vasilij Kolesnikov, Ivan Pochabov aj.). Ve 2. polovině 17. století bylo jezero poprvé geograficky popsáno a byly učiněny první pokusy o vytvoření mapy (Nikolaj Spafarij, Fjodor Golovon, Ides Izbrandt, Semjon Remezov aj.). V letech 1771 až 1772 provedli účastníci expedice Ruské akademie věd I. Georgi a Aleksander Puškarjov vyměření jezera a v roce 1773 sestavili mapu.

Velkou roli pro výzkum jezera sehrálo založení Východosibiřského oddělení Ruského geografického ústavu (1851), která stála v čele výzkumu Sibiře a Přibajkalí. Známé jsou práce V. Dybovského, V. Godlevského, I. Čerského aj. V letech 1896 až 1902 sestavila hydrografická expedice pod vedením F. K. Driženka atlas a lodní mapu.

V roce 1916 byla sestavena trvalá komise pro výzkum Bajkalu při akademii věd (N. V. Nasonov, V. Č. Dorogostajskij, I. I. Mesjacev, G. J. Vereščagin). Systematický celkový průzkum byl zahájen v roce 1925 stacionářem bajkalského oddělení Akademie věd SSSR, které bylo v roce 1928 reorganizováno na limnologickou stanici v Listvjance. Ta se v roce 1961 změnila na Limnologický ústav Sibiřského oddělení Akademie věd SSSR. V lednu 1969 rada ministrů SSSR přijala speciální usnesení o ochraně a racionálním využití přírodního bohatství povodí Bajkalu.

Roku 1996 bylo jezero Bajkal zapsáno na Seznam světového dědictví UNESCO.

Legenda- Do Bajkalu přivádí své vody 336 řek a říček, vytéká z něj však jen jediná - Angara. Sibiřská legenda popisuje romantický příběh o Bajkalu, otci všech těchto řek, Angaře a Jeniseji. Angara se zamilovala do bohatýra Jeniseje, Bajkal ji však nechtěl k němu pustit. Angara tedy za Jenisejem od otce utekla; podle legendy Šaman-kameň, nacházející se uprostřed výtoku Angary z Bajkalu u vesnice Listvjanka (pozor na záměnu se skálou Šaman na Ol´chonu, největším ostrově Bajkalu), hodil rozezlený otec Bajkal za neposlušnou dcerou, aby ji zastavil. Angaře se však přesto podařilo utéci a splynout s Jenisejem ve věčném objetí.

Bajkalsko jezero (ruski: Озеро Байкал) u azijskom dijelu Ruske Federacije najstarije je jezero (oko 25 milijuna godina), i ujedno najdublje (oko 1700 m) jezero na svijetu.

Upravno se nalazi u dvije upravne jedinice, u Irkutskoj oblasti i u Burjatskoj. U njega utječe čak 500 rijeka, a izvire samo jedna rijeka, Angara

Satelitska fotografija Bajkalskog jezera

Bajkalsko jezero.Bajkalski tuljan.Sušenje Omula

Ime dolazi od tatarskog "bai-kul", "bogato jezero", a poznato je i pod nazivom "Plavo sibirsko oko". S obzirom na svoju izrazitu dubinu od 1637m i veliku površinu (31.500 km2), zaprema više od 20% svjetskih zaliha slatke vode u tekućem stanju (dakle, ne uključujući ledenjake).

Voda Bajkalskog jezera se koristi za piće. Tijekom zime, kada je cijela površina jezera prekrivena debelom ledenom korom, režu se kocke leda i raznose na prodaju po okolnim naseljima. Također u to vrijeme (od siječnja do svibnja), jezerom se odvija automobilski, kamionski i drugi prijevoz. Zbog veličine jezera, malo je vjerojatno da ćete naići na neki drugi automobil, pa je vožnja prilično sigurna. Led je tu dubok od 30 cm, pa do nekoliko metara.

Bioraznolikost

Svjetska baština - UNESCO

Zbog svoje starosti i izoliranosti nastala je jedna od najbogatijih slatkovodnih fauna koja je nezaobilazna u proučavanju evolucije. U jezeru i oko njega nalazi se mnoštvo jedinstvenih biljnih i životinjskih vrsta zbog čega se često naziva i "Ruski Galapagos". Jezero je dom za više od 1085 vrsta biljaka i 1550 vrsta životinja od kojih je skoro 80% endemskih vrsta. Od biljaka ti je i močvarski osat (Cirsium palustre), čije je ovo najistočnije nalazište[2]. Oko 80-90% biomase u jezeru čini endemska vrsta zooplanktona, Epischura baikalensis[3]. Jedna od životinjskih vrsta je i bajkalski tuljan (Phoca sibirica), rijetka vrsta slatkovodnog tuljana. Zbog njihova skupocjenog krzna, česta su meta brojnih krivolovaca[4] Od riba najznačajnije su: omul (Coregonus autumnalis migratorius), dvije vrste golomjanke ili tzv. bajkalske uljne ribe (Comephorus baicalensis i C. dybowskii), dvije vrste lososa (Thymallus arcticus baicalensis i Salmonidae baicalensis), te bajkalska jesetra (Acipenser baerii baicalensis), sve endemske vrste velike komercijalne vrijednosti. Od beskralješnjaka tu su crvi virnjaci (Turbellaria), puževi i rakovi postranice (Amphipoda).

Bajkał (ros. Озеро Байкал) – jezioro tektoniczne w Azji, zwane "Błękitnym okiem Syberii" lub "Syberyjskim morzem", położone na terytorium Rosji (Syberia) w Republice Buriacji i Obwodzie irkuckim. Jest ono najstarszym i najgłębszym jeziorem na świecie, a ponadto - pod względem powierzchni - drugim jeziorem w Azji i siódmym na świecie.

Położenie

Leży w rowie tektonicznym, lustro wody znajduje się na wysokości 456 m n.p.m. Rozciąga się na długości 636 km. Jego maksymalna szerokość wynosi 79 km. Wokół

jeziora rozciąga się wiele pasm górskich powstałych w orogenezie bajkalskiej (tzw. bajkalidy). Na północno-zachodnim brzegu znajdują się Góry Bajkalskie o wysokości do 2588 m n.p.m.(Góra Czerskiego). Na południowy zachód od nich, wzdłuż zachodniego brzegu jeziora ciągną się Góry Przymorskie. Na brzegu północno-wschodnim znajdują się Góry Barguzińskie sięgające 2841 m n.p.m. (Pik Bajkał), od których na południowy zachód ciągnie się pasmo Ułan-Burgasy. Natomiast od strony południowo-wschodniej nad jeziorem wznosi się pasmo Chamar-Daban sięgające 2995 m n.p.m. (Bajszynt-Uła).

[edytuj] Głębokość i powierzchnia

Pierwsze pomiary głębokości Bajkału prowadzono już w XVII w., gdy dotarło tu większe osadnictwo rosyjskie. W latach 1869-1876 głębokość południowej części jeziora mierzyli Polacy Benedykt Dybowski i Wiktor Godlewski. Pomiarów całego Bajkału dokonała dopiero w latach 1896-1902 wyprawa Rosyjskiego Urzędu Hydrograficznego. Z początkiem lat 30. XX w. założona przez G. J. Wiereszczagina Bajkalska Stacja Limnologiczna otrzymała do dyspozycji pierwsze echosondy, przy pomocy których przeprowadzono w latach 1931-1934 pierwsze kompleksowe pomiary głębokości jeziora. Pozwoliły one zestawić mapę rzeźby dna Bajkału i ustalić jego największą głębokość wynoszącą 1741 m[4]. W 1957 r. ta sama Stacja otrzymała echosondy nowej generacji, przy pomocy których dwa lata później przeprowadzono badania środkowej części jeziora. Największa głębia jaką znaleziono znajdowała się w środkowej części akwenu w odległości 8-12 km od wyspy Olchon. Maksymalna stwierdzona głębokość została oceniona na nieco ponad 1600 m, a głębokości zbliżonej do 1741 m w ogóle nie stwierdzono. Kontrolne pomiary z lodu, przeprowadzone w marcu 1960 r. dały wynik 1620 m [4] (czasami 1619 m), który utrzymywał się na mapach przez wiele lat.

Wg nowych danych z 2009 r. głębokość maksymalna jeziora jest równa 1642 m [5]. Jego dno znajduje się na głębokości 1186,5 m p.p.m., co oznacza, że Bajkał jest największą światową kryptodepresją. Głębokość średnia wynosi 730 m. Zasoby wodne jeziora wynoszą 23 tys. km3 [6], co stanowi 1/5 światowych zasobów wody słodkiej.

Rzeka Jenisej i jej dorzecze

Jezioro ma powierzchnię 31,5 tys. km², w tym 27 wysp. Największą z nich jest wyspa Olchon, której powierzchnia wynosi 742 km².

Bajkał ma 336 dopływów, z czego najważniejsze to Selenga, Barguzin czy Górna Angara. Ujścia rzek są deltowate. Wypływa z niego z kolei tylko jedna rzeka – Angara, prawy dopływ Jeniseju. Powierzchnia zlewiska jeziora wynosi 557 tys. km².

[edytuj] Geologia

Jezioro znajduje się w ryftcie bajkalskim. Jego powstanie wiąże się odsuwaniem się płyty amurskiej od płyty euroazjatyckiej wywołanym kolizją płyty indyjskiej z Azją, rozszerzeniem pacyficznych stref subdukcji i ciepłem płaszcza ziemskiego [7] Ocenia się, że wiek Bajkału może być większy niż 25 mln. lat. W tym czasie na dnie gromadził się materiał osadowy przynoszony z biegiem dopływów jeziora. Grubość osadów dennych naukowcy oceniają na ponad 7 km [8].

[edytuj] Klimat i krajobraz

Miąższość lodu na powierzchni jeziora różnicuje się od 0,4 do 1,2 m w okresie od grudnia do maja [9] . Wodę cechuje niskie stężenie substancji rozpuszczonych i zawiesiny, z czym jest związana wysoka przezroczystość dochodząca do 40 m[10]. Również lód jest tak przezroczysty, że nawet w odległości kilkudziesięciu metrów od brzegu widać dno jeziora.

Wieją tu miejscowe wiatry, z których można wyróżnić dwa podstawowe typy[10]:

podłużne (inna nazwa przechodnie) – suche i silne wiatry wiejące wzdłuż dłuższej osi jeziora zorientowanej z południowego zachodu do północnego wschodu, lokalnie nazywane wierchowik i kułtuk,

poprzeczne – wiejące dolinami rzek w stronę jeziora, prostopadle w stosunku do wiatrów podłużnych, należą do nich m.in. barguzin, sarma, buguldiejka, tarchaika, pokatucha, selenga, angara, szełonnik.

Rozkład dominujących wiatrów jest zdeterminowany przez masywy górskie, głęboko wcinające się doliny rzek uchodzących do jeziora oraz północno-zachodnią cyrkulacją mas powietrza. Specyficzne ukształtowanie daje możliwość do bardzo intensywnego mieszania się wód i, co za tym idzie, natlenienia nawet największych głębin jeziora.

Jezioro to cechuje się wyjątkowo zrównoważonym ekosystemem, wykształconym dzięki trwającym miliony lat procesom regulacyjnym.

[edytuj] Flora, fauna i ochrona przyrody

Bajkał charakteryzuje wielkie bogactwo flory i fauny. Ocenia się, że występuje w nim ok. 2630 gatunków roślin i zwierząt, w tym wiele (60% gatunków) gatunków endemicznych, np. foka bajkalska (Pusa sibirica, wcześniej Phoca sibirica), omul bajkalski (Coregonus migratorius Georgi)[11], gołomianka (Comephorus baicalensis) [12] czy cyraneczka bajkalska (Anas formosa).

W rejonie jeziora Bajkał znajduje się pięć głównych obszarów chronionej przyrody (w tym trzy rezerwaty (zapowiedniki), w tym Rezerwat Barguziński oraz dwa parki narodowe) o łącznej powierzchni ponad 17 tysięcy km²[13]. Występuje także dziesięć zakazników o łącznej powierzchni przekraczającej 5 tysięcy km² oraz ponad 100 pomników przyrody[10], choć istnieją też inne dane nt. liczebności dwóch ostatnich kategorii [14]. W roku 1996 Bajkał wraz z przyległymi terenami został wpisany na listę światowego dziedzictwa UNESCO.

Gospodarka

Jezioro ma duże znaczenie dla żeglugi i rybołówstwa. Dwa największe porty nad Bajkałem to Ust-Barguzin i Siewierobajkalsk. Na przełomie lat 80/90. XX w. połowy ryb wynosiły 20 tys. cetnarów (2 tys. ton, 1 cetnar w Rosji =100 kg) ryby rocznie, z tego 70 % stanowi omul bajkalski [15]. Przed 1941 r. roczne połowy były kilkukrotnie większe [15]. W okolicach Bajkału przebiega Kolej Transsyberyjska i Kolej Bajkalsko-Amurska.

Байка6л (бур. Байгал далай, Байгал нуур) — озеро тектонического происхождения в южной части Восточной Сибири, самое глубокое озеро на планете, крупнейший природный резервуар пресной воды.

Озеро и прибрежные территории отличаются уникальным разнообразием флоры и фауны, большая часть видов эндемична. Местные жители и многие в России традиционно называют Байкал морем

География

[править] Географическое положение и размеры котловины

Байкал в районе Максимихи (Бурятия)

Бухта Змеиная в Чивыркуйском заливе (Бурятия)

Байкал находится в центре Азиатского континента на границе Иркутской области и Республики Бурятия в Российской Федерации,. Озеро протянулось с северо-востока на юго-запад на 620 км в виде гигантского полумесяца. Ширина Байкала колеблется в пределах от 24 до 79 км. Дно Байкала на 1167 метров ниже уровня Мирового океана, а зеркало его вод — на 453 метра выше.

Площадь водной поверхности Байкала — 31 722 км² (без учёта островов), что примерно равно площади таких стран, как Бельгия, Нидерланды или Дания. По площади водного зеркала Байкал занимает шестое место среди крупнейших озёр мира.

Длина береговой линии — 2100 км.

Озеро находится в своеобразной котловине, со всех сторон окружённой горными хребтами и сопками[6]. При этом западное побережье — скалистое и обрывистое, рельеф восточного побережья — более пологий (местами горы отступают от берега на десятки километров).

[править] Глубины

Глубина Байкала в сравнении с глубинами Каспийского моря и озера Танганьика

Байкал — самое глубокое озеро на Земле. Современное значение максимальной глубины озера — 1637 м[2] — было установлено в 1983 году Л. Г. Колотило и А. И. Сулимовым во время выполнения гидрографических работ экспедицией ГУНиО МО СССР[5] в точке с координатами 53°14′59″ с. ш. 108°05′11″ в. д. (G) (O).

Максимальная глубина была нанесена на карты в 1992 году[7] и подтверждена в 2002 году в результате выполнения совместного бельгийско-испанско-российского проекта по созданию новой батиметрической карты Байкала, когда были оцифрованы глубины в 1 312 788 точках акватории озера (значения глубин были получены в результате перевычисления данных акустического зондирования,

совмещённых с дополнительной батиметрической информацией, в том числе эхолокации и сейсмического профилирования; один из авторов открытия максимальной глубины, Л. Г. Колотило, был участником этого проекта)[2].

Если учесть, что водная гладь озера находится на высоте 455,5 м над уровнем моря, то нижняя точка котловины лежит на 1186,5 м ниже уровня мирового океана, что делает чашу Байкала также одной из самых глубоких материковых впадин[2] .

Средняя глубина озера также очень велика — 744,4 м[2]. Она превышает максимальные глубины многих очень глубоких озёр.

Кроме Байкала на Земле только два озера имеют глубину более 1000 метров: Танганьика (1470 м) и Каспийское море (1025 м)[8][9]. (По некоторым данным подледниковое озеро Восток в Антарктиде имеет глубину более 1200 м[10], однако надо учитывать, что это подледниковое «озеро» не озеро в том смысле, к которому мы привыкли, так как над водой четыре километра льда и оно представляет собой некую замкнутую ёмкость, где вода находится под огромным давлением, а «поверхность» или «уровень» воды в разных частях этого «озера» отличается более чем на 400 метров. Таким образом, понятие «глубина» для подледникового озера Восток кардинально отличается от глубины «обычных» озёр).

[править] Объём воды

Один из ручьёв, впадающих в Байкал[11]

Запасы воды в Байкале гигантские — 23 615,39 км³ (около 19 % мировых запасов озерной пресной воды — во всех пресных озёрах мира содержится 123 тыс. км³ воды). По объёму запасов воды Байкал занимает второе место в мире среди озёр, уступая лишь Каспийскому морю, однако в Каспийском море вода солёная. В Байкале воды больше, чем во всех вместе взятых пяти Великих озёрах (Верхнее, Мичиган, Гурон, Эри, Онтарио), и в 23 раза больше, чем в Ладожском озере[12].

[править] Притоки и сток

В Байкал впадают 336 рек и ручьёв, однако это число учитывает лишь постоянные притоки[3]. Самые крупные из них — Селенга, Верхняя Ангара, Баргузин, Турка, Снежная, Сарма. Из озера вытекает одна река — Ангара[4].

[править] Свойства воды

Байкальская вода чрезвычайно прозрачна

Основные свойства байкальской воды можно коротко охарактеризовать так: в ней очень мало растворённых и взвешенных минеральных веществ, ничтожно мало органических примесей, много кислорода.

Вода в Байкале холодная. Температура поверхностных слоёв даже летом не превышает +8…+9 °C, в отдельных заливах — +15 °C. Температура глубинных слоёв — около +4 °C. Максимальная зафиксированная температура в отдельных заливах — +23 °C.[13]

Вода в озере настолько прозрачна, что отдельные камни и различные предметы бывают видны на глубине 40 м. В это время байкальская вода бывает синего цвета. Летом же и осенью, когда в прогретой солнцем воде развивается масса растительных и животных организмов, прозрачность её снижается до 8—10 м, и цвет становится сине-зелёным и зелёным. Чистейшая и прозрачнейшая вода Байкала содержит так мало минеральных солей (96,7 мг/л[3]), что может использоваться вместо дистиллированной.

[править] Скорость звука в воде

Скорость звука в воде зависит от температуры, солёности и давления. При температуре 25 °C, например, скорость равна 1496 м/с. В морской воде звук распространяется в 4,5 раза быстрее, чем в воздухе. С повышением любого из упомянутых факторов (температуры, солёности, давления) скорость звука в воде возрастает. При действии всех причин в среднем скорость распространения звука в пресной воде около 1450 м/с, а в морской — около 1500 м/с. Сведений об исследованиях подобного рода в пресной воде нет. В океанах звуковые колебания, возникшие при подводном взрыве, произведённом исследовательским судном Колумбийского университета «Вема» в 1960 году, были зарегистрированы на расстоянии 12 тыс. миль. В подводном звуковом канале у побережья Австралии была взорвана глубинная бомба, и примерно через 144 мин звуковые колебания достигли Бермудских островов, то есть почти противоположной точки земного шара. Наиболее характерной особенностью байкальской воды является её низкая солёность со средним значением 0,096 г/кг и с возможными изменениями на ±8 %. Отсюда следует, что скорость звука в байкальской воде выше, чем в дистиллированной воде, примерно на 0,127 м/сек с возможными отклонениями на ±8 %, или на ±0,0102 м/сек. Для реальных изменений солёности байкальской воды расчёт скорости звука проводится без учета солёности. Для условий озера Байкал была получена специальная формула:

V(T, H) = 1402{,}39 + 4{,}99\,T - 0{,}05\,T^2 + 0{,}01539\,H,\,\!

где V\,\! — скорость звука в м/сек, T\,\! — температура в °С, H\,\! — глубина в метрах (Колотило Л. Г. и Шерстянкин П. П., 1985). Формула применима только для условий озера Байкал, так как при её выводе были учтены следующие факторы: пространственно-временная изменчивость температуры воды озера Байкал, широта озера Байкал (54° с. ш.), высота озера над уровнем моря (455 м), солёность воды (0,096 г/кг). Среднеквадратическая погрешность формулы составляет: на поверхности (H\,\! = 0 м) ±0,045 м/сек, на горизонте (H\,\! = 1000 м) ±0,1 м/сек.

[править] Лёд

В период ледостава (в среднем 9 января — 4 мая) Байкал замерзает целиком, кроме небольшого участка в 15—20 км протяженностью находящегося в истоке Ангары[3]. Период судоходства для пассажирских и грузовых судов обычно открыт с июня по сентябрь; научно-исследовательские суда начинают навигацию вслед за вскрытием озера ото льда и завершают её с замерзанием Байкала, то есть с мая по январь[3].

Лёд Байкала

Шаман-скала на острове Ольхон

К концу зимы толщина льда на Байкале достигает 1 м, а в заливах — 1,5—2 м. При сильном морозе трещины, имеющие местное название «становые щели», разрывают лёд на отдельные поля. Длина таких трещин — 10—30 км, а ширина — 2—3 м. Разрывы происходят ежегодно примерно в одних и тех же районах озера. Сопровождаются они громким треском, напоминающим раскаты грома или выстрелы из пушек. Человеку, стоящему на льду, кажется, что ледяной покров лопается как раз под ногами и он сейчас провалится в бездну. Благодаря трещинам во льду рыба на озере не гибнет от недостатка кислорода. Байкальский лёд, кроме того, очень прозрачен, и сквозь него проникают солнечные лучи, поэтому в воде бурно развиваются планктонные водоросли[14], выделяющие кислород. По берегам Байкала можно наблюдать зимой ледяные гроты и набрызги.

Байкальский лёд преподносит учёным немало загадок. Так, в 1930-х годах специалисты Байкальской лимнологической станции обнаружили необычные формы ледового покрова, характерные только для Байкала. Например, «сопки» — конусовидные ледяные холмы высотой до 6 м, полые внутри. Внешним видом они напоминают ледяные шатры, «открытые» в противоположную от берега

сторону. Сопки могут располагаться по отдельности, а иногда образуют миниатюрные «горные хребты»[15]. Также на Байкале существуют еще несколько видов льда: «сокуй», «колобовник», «осенец».

Кроме того, весной 2009 года в Интернете были распространены спутниковые снимки разных участков Байкала, на которых были обнаружены тёмные кольца. По мнению учёных, эти кольца возникают благодаря подъёму глубинных вод и повышению температуры поверхностного слоя воды в центральной части кольцевой структуры. В результате этого процесса образуется антициклоническое (по часовой стрелке) течение. В зоне, где течение достигает максимальных скоростей, усиливается вертикальный водообмен, что приводит к ускоренному разрушению ледового покрова[15].

[править] Рельеф дна

Дно Байкала имеет ярко выраженный рельеф. Вдоль всего побережья Байкала в большей или меньшей степени развиты прибрежные мелководья (шельфы) и подводные склоны; выражено ложе трех основных котловин озера; есть подводные банки и даже подводные хребты.

Котловина Байкала делится на три котловины: Южную, Среднюю и Северную, отделённые друг от друга Двумя хребтами — Академическим и Селенгинским[16].

Наиболее выразителен Академический хребет, протянувшийся от острова Ольхон к Ушканьим островам (которые являются его самой высокой частью). Протяженность его около 100 км, максимальная высота над дном Байкала 1848 м. Толщина донных отложений в Байкале достигает около 6 тыс. м, и как установлено гравиметрической съемкой, в Байкале затоплены одни из высочайших гор на Земле, высотой более 7000 м.[17]

[править] Острова и полуострова

На Байкале 27 островов (Ушканьи острова, остров Ольхон, остров Ярки и другие). Самый крупный из них — Ольхон (71 км в длину и 12 км в ширину, расположен почти в центре озера у его западного побережья, площадь — 729 км²[18], по другим данным — 700 км²[1]). Крупнейший полуостров — Святой Нос.

[править] Сейсмоактивность

Берег озера Байкал

Район Байкала (т. н. Байкальская рифтовая зона) относится к территориям с высокой сейсмичностью: здесь регулярно происходят землетрясения, сила большей части которых составляет один-два балла по шкале интенсивности MSK-64. Однако случаются и сильные; так, в 1862 году при десятибальном Кударинском землетрясении в северной части дельты Селенги ушёл под воду участок суши площадью 200 км² с 6-ю улусами, в которых проживало 1300 человек, и образовался залив Провал. Сильные землетрясения отмечены также в 1903 году (Байкальское), 1950 году (Мондинское), 1957 году (Муйское), 1959 году (Среднебайкальское). Эпицентр Среднебайкальского землетрясения находился на дне Байкала в районе посёлка Сухая (юго-восточное побережье). Сила его достигала 9 баллов. В Улан-Удэ и Иркутске сила главного толчка достигла 5—6 баллов, наблюдались трещины и незначительные разрушения в зданиях и постройках. Последние сильные землетрясения на Байкале происходили в августе 2008 года (9 баллов) и в феврале 2010 года (6,1 балла).

[править] Климат

Байкальские ветры часто поднимают на озере шторм

Водная масса Байкала оказывает влияние на климат прибрежной территории. Зима здесь бывает мягче, а лето — прохладнее. Наступление весны на Байкале задерживается на 10—15 дней по сравнению с прилегающими районами, а осень часто бывает довольно продолжительная.

Район Байкала отличается большой суммарной продолжительностью солнечного сияния. Например, в посёлке Большое Голоустное она доходит до 2524 часов, что больше, чем на черноморских курортах, и является рекордным для России. Дней без солнца в году в этом же населённом пункте бывает только 37, а на острове Ольхон — 48.

Особые черты климата обусловлены байкальскими ветрами, которые имеют собственные названия — баргузин, сарма, верховик, култук.

[править] Происхождение озера

Байкал из космоса

Происхождение Байкала до сих пор вызывает научные споры. Возраст озера учёные традиционно определяют в 25—35 млн лет. Этот факт также делает Байкал уникальным природным объектом, так как большинство озёр, особенно

ледникового происхождения, живут в среднем 10—15 тыс. лет, а потом заполняются илистыми осадками и заболачиваются.

Однако существует также версия о молодости Байкала, выдвинутая доктором геолого-минералогических наук А. В. Татариновым в 2009 году, которая получила косвенные подтверждения во время второго этапа экспедиции «Миров» на Байкале. В частности, деятельность грязевых вулканов на дне Байкала позволяет учёным предполагать, что современной береговой линии озера всего лишь 8 тыс. лет, а глубоководной части — 150 тыс. лет[19].

Несомненно лишь то, что озеро расположено в рифтовой впадине и по строению схоже, например, с бассейном Мёртвого моря. Одни исследователи объясняют образование Байкала его расположением в зоне трансформного разлома, другие предполагают наличие под Байкалом мантийного плюма, третьи объясняют образование впадины пассивным рифтингом в результате коллизии Евразийской плиты и Индостана. Как бы то ни было, преобразование Байкала продолжается до сих пор — в окрестностях озера постоянно происходят землетрясения. Есть предположения о том, что проседание впадины связано с образованием вакуумных очагов вследствие излияния базальтов на поверхность (четвертичный период).

[править] Растительный и животный мир

Чайки в Чивыркуйском заливе (Бурятия)

Осенний Байкал

По данным Лимнологического института Сибирского отделения РАН, в Байкале обитает 2630 видов и разновидностей растений и животных, 2/3 которых являются эндемиками, то есть обитают только в этом водоёме. К таковым относятся около 1000 эндемичных видов, 96 родов, 11 семейств и подсемейств-эндемиков. 27 видов рыб Байкала нигде более не встречаются[20] Такое обилие живых организмов объясняется большим содержанием кислорода во всей толще байкальской воды.

Рачок эпишура — эндемик Байкала — составляет до 80 % биомассы зоопланктона озера и является важнейшим звеном в пищевой цепи водоёма. Он выполняет функцию фильтра: пропускает через себя воду, очищая её[21].

Байкальские олигохеты, 84,5 % из которых — эндемики, составляют до 70-90 % биомассы зообентоса и играют важную роль в процессах самоочищения озера и

как кормовая база рыб-бентофагов и хищных беспозвоночных. Они участвуют в аэрации грунтов и минерализации органических веществ. [22]

Наиболее интересна в Байкале живородящая рыба голомянка, тело которой содержит до 30 % жира. Она удивляет биологов ежедневными кормовыми миграциями из глубин на мелководье. Из рыб в Байкале водятся омуль, хариус, сиг, байкальский осётр (Acipenser baeri baicalensis), налим, таймень, щука и другие. Байкал уникален среди озёр тем, что на большой глубине здесь произрастают пресноводные губки.

См. также: Птицы Байкала, Соболь, Байкальская нерпа и Олигохеты озера Байкал

[править] История заселения и изучения Байкала

См. также: Хронология озера Байкал

Байкал близ Слюдянки

[править] Заселение побережья озера

Со слов местных жителей, записанных в 1930-х годах, до XII—XIII веков Прибайкалье населяли народ баргуты. Им на смену с запада пришли буряты, которые стали активно заселять сначала западное побережье озера, а затем Забайкалье. Первые русские поселения на берегу Байкала появились в конце XVII — начале XVIII века[23][24]. Первым русским открывателем Байкала стал казак Курбат Иванов.

[править] Происхождение топонима «Байкал»

Берег озера в районе посёлка Большие Коты

Происхождение названия озера точно не установлено. Ниже приведены наиболее распространённые версии происхождения топонима «Байкал»:

Байгъал (якут.) — большая глубокая вода; море

Бай-Куль (тюрк.) — богатое озеро

Байгаал-Далай (монг.) — природное море

Бэй-Хай (кит.) — северное море

Первые русские землепроходцы Сибири употребляли эвенкийское название «Ламу» (море). Со второй половины XVII века русские переходят на название, принятое у бурят, — бур. Байгаал (произносится как «Бэйгхэл»). При этом они приспособили его к своему языку, заменив характерное для бурят «г» на более привычное для русского языка «к», в результате чего окончательно сложилось современное название.

Лимнологические исследования

Научное направление, занимающееся изучением озёр, называется лимнологией. В Иркутском Академгородке есть Лимнологический институт СО РАН, изучающий Байкал. Изучением Байкала занимаются и независимые научные организации, такие как Байкальский исследовательский центр (АНО).

[править] Глубоководное бурение

В 1990-х годах на Байкале совместно российскими, американскими и японскими учёными был осуществлён международный проект глубоководного бурения Байкала. Бурение проводилось зимой, со вмёрзшего в лёд исследовательского судна. Бурение позволило изучить разрез осадочной толщи на дне озера, детализировать его историю. Особенно ценны результаты бурения для реконструкции климатических изменений на территории Евразии.

[править] Нейтринный телескоп

На озере был создан и функционирует уникальный глубоководный нейтринный телескоп NT-200, построенный в 1993—1998 годах, с помощью которого ведётся детектирование нейтрино высоких энергий[25]. На его базе создается нейтринный телескоп NT-200+ с увеличенным эффективным объёмом, строительство которого предполагается завершить не ранее 2017 года.

[править] «Пайсисы» на Байкале

Первые погружения обитаемых аппаратов на Байкале были совершены в 1977 году, когда дно озера исследовалось на глубоководном аппарате «Пайсис» канадского производства. В Лиственничном заливе была достигнута глубина 1410 м. В 1991 году «Пайсис» с восточной стороны Ольхона опустился на глубину 1637 м.

[править] «Миры» на Байкале

Летом 2008 года Фондом содействия сохранению озера Байкал была проведена научно-исследовательская экспедиция «„Миры“ на Байкале». Было проведено 52 погружения глубоководных обитаемых аппаратов «Мир» на дно Байкала[26].

Учёные доставили в Институт океанологии имени П. П. Ширшова РАН пробы воды, грунта и микроорганизмов, поднятые со дна Байкала[27].

Экспедиция была продолжена в 2009 и 2010 гг.

[править] Экология

[править] Целлюлозно-бумажный комбинат

БЦБК загрязняет воду и атмосферу Прибайкалья

В 1966 году началось производство на Байкальском целлюлозно-бумажном комбинате (БЦБК), в результате чего начали деградировать прилегающие донные территории озера. Пылегазовые выбросы негативно влияют на тайгу вокруг БЦБК, отмечается суховершинность и усыхание леса[28]. В сентябре 2008 года на комбинате введена замкнутая система водооборота, предназначенная для уменьшения сброса промывных вод. Согласно источнику[29], система оказалась неработоспособной и менее чем через месяц после её запуска комбинат пришлось остановить.

По постановлению Правительства Российской Федерации от 13 января 2010 года ликвидирован запрет на «производство целлюлозы, бумаги, картона и изделий из них без использования бессточных систем водопользования на производственные нужды» без каких-либо ограничений по срокам, объёмам или концентрациям веществ. Оно также кардинально изменяет ещё два пункта, касающихся складирования, захоронения и сжигания опасных отходов на берегу озера Байкал, внесённого в Список объектов Всемирного наследия ЮНЕСКО[30].

Несмотря на многочисленные протесты активистов, байкальский целлюлозно-бумажный комбинат начал выпускать белёную целлюлозу в промышленных масштабах 8 июля 2010 года.

По результатам проб взятых при погружении аппаратов «Мир» в июле 2010 года, выяснилось что в донных отложениях в районе сброса стоков Байкальского ЦБК, обнаружено высокое содержимое диоксинов, являющихся опасным ядом для любых живых организмов, естественный диоксиновый фон в Байкале — нулевой. В районе ЦБК диоксиновое загрязнение в 40-50 превышает таковое в северной и центральной частях байкала. Пробы брались на разных глубинах, и в абсолютном большинстве зарегистрировано превышение нормы диоксинов в 3-8 раз[31][32].

[править] Байкал как водохранилище

С 1956 года озеро используется в гидроэлектроэнергетике — оно стало составной частью Иркутского водохранилища, в результате чего уровень воды поднялся почти на 1 м[33].

[править] Восточный нефтепровод

Основная статья: Восточный нефтепровод

Компания «Транснефть» ведёт строительство нефтепровода «Восточная Сибирь — Тихий океан», проходящего в районе Байкала. Изначально планировалось, что трасса трубопровода пройдёт в непосредственной близости от берега озера, и тогда в случае разлива нефти Байкал оказался бы под угрозой экологической катастрофы. Прошли многочисленные акции протеста[34], в том числе многотысячный митинг протеста, состоявшийся в Иркутске 18 марта 2006 года. 26 апреля 2006 года в ходе совещания с сибирскими губернаторами в Томске В. В. Путин заявил о необходимости пересмотреть проект с целью провести нефтепровод не ближе 40 километров от северного побережья Байкала. В итоге «Транснефть» отказалась от первоначального плана и перенесла маршрут нефтепровода за пределы зоны водосбора Байкала так, чтобы его нитка пролегала не ближе чем в 350—400 км от озера.

[править] Байкал — территория Всемирного природного наследия

В 1996 году Байкал был внесён в Список объектов Всемирного наследия ЮНЕСКО.

[править] Организации, изучающие и охраняющие Байкал

Прибайкальский национальный парк

Байкальская экологическая волна

Экологический Фонд "Чистый Байкал"

Байкальский исследовательский центр (АНО)

Гринпис России

[править] Туризм

См. также: Экотуризм на Байкале

Туристы на Байкале

Один из десятков тоннелей на Кругобайкальской железной дороге

Бурятские юрты на берегу Чивыркуйского залива, деревня Катунь

Попасть на Байкал можно разными путями. Как правило, желающие посетить его сначала отправляются в один из ближайших крупных городов: Иркутск, Улан-Удэ или Северобайкальск, чтобы оттуда уже более детально планировать свой маршрут. Проезжая по Транссибирской магистрали между Иркутском и Улан-Удэ, можно часами любоваться видами озера, простирающегося прямо за окном поезда.

В 70 км от Иркутска, на берегу Байкала возле истока Ангары расположен посёлок Листвянка — одно из самых популярных мест туризма на Байкале. Добраться сюда из областного центра можно на автобусе или теплоходе всего за час с небольшим. Ценится отдых в Листвянке на Байкале из-за огромного количества экскурсий и активного отдыха, именно здесь берет начало большинство круизов по морю-озеру.

На различных участках вокруг озера проходит Большая Байкальская Тропа — система экологических троп и один из прекраснейших способов для туристов увидеть уникальную природу и насладиться захватывающими видами и панорамами Байкала. Самые популярные маршруты проходят из посёлка Листвянка до Больших Котов, на полуострове Святой Нос и в большинстве других мест, куда могут добраться туристы. На восточном же берегу особой популярностью пользуется Баргузинский залив, где продолжается строительство туристско-рекреационной зоны. В селе Максимиха можно взять тур с посещением полуострова Святой Нос. В наличии конные и пешие походы. Южнее находятся посёлки Энхалук, Сухая. В этих деревнях частные лица организовали приём

гостей, в том числе в юртах. В тридцати километрах южнее устья реки Селенги находится залив, где обосновались два туристических лагеря — Култушная и Байкальский прибой. Несколько турбаз предоставляют там туристические услуги. Почти на самом севере озера есть курорт Хакусы.

[править] Достопримечательности

На Байкале и вокруг него находится множество памятников природы, культуры, а также исторических и археологических достопримечательностей. Ниже перечислены лишь некоторые из них.

Северный Байкал

Скала Шаман-камень

Чивыркуйский залив

Ушканьи острова

Бухта Песчаная

Мыс Бурхан на острове Ольхон

Мыс Лударь

Мыс Рытый

Пик Черского — 2090 м над уровнем моря

Кругобайкальская железная дорога

[править] Известные высказывания о Байкале

Славное море —

священный Байкал[35][36]

Славное море — священный Байкал,

Славный корабль — омулёвая бочка.

Эй, баргузин, пошевеливай вал,

Молодцу плыть недалёчко.

Долго я тяжкие цепи носил,

Долго скитался в горах Акатуя,

Старый товарищ бежать подсобил,

Ожил я, волю почуя.

Шилка и Нерчинск не страшны теперь,

Горная стража меня не поймала,

В дебрях не тронул прожорливый зверь,

Пуля стрелка миновала.

Шёл я и в ночь и средь белого дня,

Вкруг городов озираяся зорко,

Хлебом кормили крестьянки меня,

Парни снабжали махоркой.

Славное море — священный Байкал,

Славный мой парус — кафтан дыроватый,

Эй, баргузин, пошевеливай вал,

Слышатся грома раскаты.

Здесь помещены цитаты известных людей о Байкале.

Байкал удивителен, и недаром сибиряки величают его не озером, а морем. Вода прозрачна необыкновенно, так что видно сквозь неё, как сквозь воздух; цвет у нее нежно-бирюзовый, приятный для глаза. Берега гористые, покрытые лесами; кругом дичь непроглядная, беспросветная. Изобилие медведей, соболей, диких коз и всякой дикой всячины… — А. П. Чехов

Кто видел Байкал, тот навсегда сохранит в памяти величественные картины этого озера, обрамлённого высокими хребтами. Многоликий Байкал по-разному представляется проезжающим. Одни запоминают его тихим и спокойным, с голубой зеркальной гладью вод; другие — яростно бросающимся на гранитные

скалы белыми от пены валами волн; третьи видят Байкал присмиревшим от бурь и волнений, скованным тяжёлым, гулко трескающимся от мороза льдом… В тихую погоду Байкал совершенно иной. Летом случаются дни, когда на водной поверхности нет ни одной морщинки ряби. Тогда в ней, как в гигантском зеркале, отражается далёкое нежно-голубое небо, отчего кристально чистая байкальская вода становится ещё прозрачнее и светлее. — С. Г. Саркисян

Байкал дарит нам великую радость и огромное наслаждение. Он поражает монументальностью стиля, тем прекрасным, могучим и вечным, что заложено в его природе. Он обладает замечательным свойством — чем больше сближаешься с ним, чем глубже познаёшь его природу, тем заманчивее он становится и тем яснее понимаешь, что он совершенно уникален и чарующе неповторим. — О. К. Гусев

Байкал, казалось бы, должен подавлять человека своим величием и размерами — в нем всё крупно, всё широко, привольно и загадочно — он же, напротив, возвышает его. Редкое чувство приподнятости и одухотворённости испытываешь на Байкале, словно в виду вечности и совершенства и тебя коснулась тайная печать этих волшебных понятий, и тебя обдало близким дыханием всесильного присутствия, и в тебя вошла доля магического секрета всего сущего. Ты уже тем, кажется, отмечен и выделен, что стоишь на этом берегу, дышишь этим воздухом и пьёшь эту воду. Нигде больше не будет у тебя ощущения столь полной и столь желанной слитности с природой и проникновения в неё: тебя одурманит этим воздухом, закружит и унесёт над этой водой так скоро, что ты не успеешь и опомниться; ты побываешь в таких заповедных угодьях, которые и не снились нам; и вернёшься ты с удесятерённой надеждой: там, впереди, обетованная жизнь…

Интересные факты

Если всю воду, содержащуюся в Байкале (23 615,390 км³[2]), разделить на всех граждан России (141 927 297 человек[40]), то на каждого придётся около 166,4 тыс. кубометров воды, что составляет примерно 2773 железнодорожных цистерн по 60 тонн каждая.

Мифы и легенды о Байкале

Существует легенда, что у батюшки Байкала было 336 рек-сыновей и одна дочь-Ангара, все они втекали в отца, дабы пополнять его воды, но вот его дочь полюбила реку Енисей и стала выносить воды отца своему любимому. В ответ на это отец Байкал кинул в свою дочь огромный кусок скалы и проклял её. Эта скала, называемая Шаман-камень, находится у истока Ангары и считается её началом.

В другой вариации легенды сказано, что у Байкала была единственная дочь — Ангара. Она влюбилась в Енисей и решила сбежать к нему. Байкал, узнав об этом, попытался преградить ей путь, кинув к истоку Шаман-камень, но Ангара

побежала дальше, тогда Байкал послал за ней в погоню своего племянника — Иркута вдогонку, но он пожалел Ангару и свернул с пути. Ангара встретилась с Енисеем и потекла дальше вместе с ним.

Фильмы- В 1992 году на киностудии «Леннаучфильм» вышел научно-популярный фильм «Байкальские предания» (режиссер-оператор В. Петров). Фильм рассказывает о географических и природных особенностях озера, а также об истории обитания народов на его берегах.

Байкал — озеро в Росії, розкинулося в горах Південно-Східного Сибіру. Це найглибше прісноводне озеро на Землі, розташоване на висоті 456 м над рівнем моря; найглибша ділянка озера розташована поблизу острова Ольхон i становить 1642 м. Середня глибина його також дуже велика — 730 м[1]. Площа — 31,5 тис. км2; вода дуже прозора (до 40 м). Це найстаріше озеро на планеті, яке збереглось до наших днів, — воно утворилось 25 млн років тому.

Історія Байкалу

[ред.] Загальні відомості

Сучасні контури Байкалу визначились на початку антропогену. Вздовж берегів Б. розташовані гірські хребти: Байкальський, Приморський — з Заходу, Баргузинський, Улан-Бургаси — зі Сходу і Хамар-Дабан — з Півдня. В Байкал впадає понад 336 річок, найбільші — Селенга, Баргузин, Верхня Ангара. Витікає лише Ангара, права притока Єнісею. На Байкалі багато островів, найбільші — Ольхон та Ушкан'ї.

Байкал замерзає в кінці грудня — на початку січня, скресає в травні. Температура води на поверхні Байкалу в серпні біля берегів до +20 °C, на середині Байкалу від +9 до +12 °C, в глибинних шарах — протягом року від +3,2 до +3,6 °C. На Б. спостерігаються часті вітри: з Півночі — «ангар-ка», з Південного Заходу — «култук», зі Сходу — «баргузин», з північного заходу — ураганний вітер «сарма».

У Байкал впадає 336 рік, витікає ріка Ангара; різноманітна флора і фауна (3/4 видів ендемічних); вилов омуля; частина акваторії під охороною (північно-східна частина озера — у складі Баргузинського і Байкальського заповідників), в селі Листвянка — Лімнологічний інститут, Прибайкальський національний парк.

[ред.] Антропологічна і культурна історія Байкалу (літопис)

110 р. до н. е. — В китайських письмових джерелах озеро Байкал вперше згадується під ім'ям «Бейхай».

VI століття -VIII століття — Відзначається розквіт куриканської культури на узбережжі озера.

Х століття -XII століття — монголомовні племена витісняють курикан на північ Байкалу.

ХI століття -ХIV століття — На території Прибайкалля складається нове етнічне плем'я хори, та ще й проживають племена тюркського і тунгусского походження.

ХVII століття — ХVIII століття — На берегах озера формується бурятська народність.

1643 р. — до озера виходить перший російський загін козаків на чолі з Курбатов Івановим[2]. За озером закріплюється назва Байкал.

1655 р. — через Байкал в посилання проїжджає протопоп Авакум, який згодом дав одне з перших виразних літературних описів цього озера.

1667 р. — перше приблизне схематичне зображення Байкалу в «Креслення Землі Сибірської» складається за розпорядженням Тобольського воєводи П. Годунова.

1701 р. — перша правильна схема-карта озера, представлена в «креслярські книзі Сибіру» складається тобольським козаком С. У. Ремезовим.

1729 р. Мессершмідт — перший вчений на Байкалі, надісланий для вивчення Сибіру за особистим розпорядженням Петра I, робить перші описи озера.

1844 р. — організоване Байкальське пароплавство. На Байкал виведені перші пароплави «Імператор Микола I» і «Спадкоємець Цесаревич».

1862 р. — під час землетрусу (за десятибальною шкалою Ріхтера) в північній частині дельти Селенги пішла під воду ділянка суші площею понад 200 км² з 5 улусами, в яких проживало близько 1300 чоловік. В результаті утворилася нова затока — Провал.

1898 р. — прокладена залізниця до порту Байкал.

17 червня 1899 р. — спущено на воду криголам-пором «Байкал», другий у світі за розмірами.

25 липня 1900 р. — спущено на воду криголам «Ангара».

1900—1906 рр. — Функціонує Байкальська залізнична поромна переправа.

1903—1904 рр. — Між станціями Байкал і Танхой (близько 40 верст) по льоду озера були прокладені залізничні рейки, по яким кінною тягою (кіньми) перевозили вагони і паровози.

1902—1905 рр. — Будується ділянка Кругобайкальської залізниці.

1908 р. — видано на 31 аркуші атлас Байкалу (масштаб одна верста в дюймах).

1916 р. — утворено Баргузинський біосферний заповідник, перший на Байкалі.

1918 р. — заснована постійна дослідна експедиція АН СРСР у селищі Великі Коти.

1925 р. — дослідна експедиція АН СРСР перенесена в поселення Маритуй і перейменована в постійно діючу науково-дослідну лімнологічну станцію АН СРСР.

1925—1929 рр. — Байкальська експедиція під керівництвом Г. Ю. Верещагина обстежила всі основні райони озера.

1950—1958 рр. — Будується Іркутська ГЕС, викликала підйом рівня води Байкалу в середньому на 1 м.

1958 р. — на півдні Байкалу починається ударне комсомольське будівництво майбутнього міста Байкальська і Байкальського целюлозо-паперового комбінату.

1959 р. — при вимірах з льоду тросовим лотом фіксується глибина озера 1620 м.

1961 р. — на базі Байкальський лімнологічної станції створено Лімнологічний інститут СОАН СРСР в селищі Ліствянка.

1962 р. — на заводі «Ленінська кузня» в місті Києві побудовано судно «Г. Ю. Верещагин», що стало найбільшим дослідним судном на Байкалі. Його водотоннажність 560 т, довжина 43,6 м, ширина палуби 7,8 м.

1963 р. — перші підводні кінозйомки про життя Байкальської флори і фауни зробила студія «Київнаукфільм».

1966 р. — введено в експлуатацію Байкальський целюлозо-паперовий комбінат.

1969—1975 рр. — На промисловий вилов омуля було введено заборону з метою відновлення його загальної біомаси.

1974 р. — ехолотні проміри зафіксували глибину озера 1637 м.

1986 р. — засновані Прибайкальський і Забайкальський національні парки, Байкало-Ленський заповідник.

1990 р. — на світовий екран виходить фільм про Байкал — «Синє око Сибіру», знятий англійськими документалістами за участю ЮНЕСКО.

1991 р. — створено Байкальський інститут раціонального природокористування, нині Байкальський інститут природокористування СО РАН.

1991 р. — у спеціальному глибоководному апараті «Пайсіс» здійснено занурення на максимальну глибину Байкалу — 1637 м.

1992 р. — створена постійно діяча Урядова комісія по Байкалу, яка координує діяльність з підготовки та реалізації «Комплексної програми по забезпеченню охорони та раціонального використання природних ресурсів басейну озера Байкал».

1992 р. — проведено перше буріння на Байкалі недалеко від гирла Бугульдейки. Отримано перший керн донних покладів довжиною 120 м.

1993 р. — на базі музею Лімнологічного інституту створено Байкальський екологічний музей СВ РАН.

1993 р. — Російською академією наук за матеріалами багаторічних досліджень видано науково-довідковий атлас «Байкал».

Вересень 1994 р. — у місті Улан-Уде і на озері Байкал відбулася Міжнародна конференція «Байкал як модельна територія сталого розвитку».

1994 р. — Урядом Російської Федерації затверджена комплексна програма з охорони озера Байкал та раціонального використання природних ресурсів його басейну.

9 грудня 1995 р. — відбувся I Міжнародний туристичний ярмарок «Байкал-тур-95», проведення якого стало щорічним.

1995 — виданий географічний атлас «Озеро Байкал» Федеральної служби геодезії і картографії Росії на російській мові і англійській мовах з популярним викладом матеріалу.

1996 р. — Байкал включений ЮНЕСКО в список територія Світової природної спадщини.

1996 р. — у місті Улан-Уде проходить Міжнародний науковий симпозіум з центрально-азійському шаманізму і перша наукова конференція «Збереження біорізноманіття озера Байкал».

1998 р. — у місті Улан-Уде і на озері Байкал проходить Міжнародна конференція «Байкал як ділянка світової природної спадщини: підсумки та перспективи міжнародного співробітництва».

1998 р. — в районі Ушкан'їв островів виконано найглибше буріння на Байкалі (600 м) з вмороженної в лід платформи. Вивчення донних відкладів підтвердило існування озера протягом останніх 15 млн років.

Квітень 1999 р. — прийнятий «Закон про Байкал»

2000 р. Прийнятий закон «Про екологічне зонування Байкальський природної території та інформуванні населення про межі Байкальський природної території».

23-25 серпня 2001 р. — у рамках Байкальського економічного форуму проведена Міжнародна конференція «Байкал — світова спадщина».

2001 р. — на березі Байкалу створена Міжвідомча навчально-освітня станція «Істомін».

[ред.] Географічний об'єкт — Байкал (топоніміка)

Детальніше у статті Список географічних об'єктів озера Байкал

[ред.] загальні відомості

Озеро Байкал з космосу SeaWiFS

Байкал лежить у центрі Азії та Росії, на кордоні Іркутської області та Республіки Бурятія. Озеро простягнулося з півночі на південний захід на 636 км у вигляді гігантського півмісяця. Ширина Байкалу коливається від 25 до 80 км.

Площа водної поверхні складає 31 722 км ² (без урахування островів), що приблизно дорівнює площі таких країн, як Бельгія, Нідерланди або Данія. За площею водного дзеркала Байкал займає восьме місце серед найбільших озер світу. Довжина берегової лінії — 2 100 км.

Максимальна глибина озера, визначена в результаті виконання спільного бельгійсько-іспанської-російського проекту створення нової батиметричної картки Байкалу, коли була визначена глибина в 1 312 788 точках акваторії озера, становить 1 642 м [1] в точці з координатами 53° 14′ 59″с. ш. 108° 05′ 11″ в. д. / 53.249722° с. ш. 108.086389° в. д. (G), що робить його найглибшим озером планети. Якщо врахувати, що водна гладінь озера є на висоті 455,5 м над рівнем моря, то нижня точка улоговини лежить на 1 186,5 м нижче рівня світового океану, що

робить чашу Байкалу також самої глибокої материковою западини. Середня глибина озера також дуже велика — 744,4 метри. Вона перевищує максимальні глибини багатьох дуже глибоких озер. Саме це, у кінцевому рахунку, визначає такі гігантські запаси води в Байкалі — 23615,390 км ³ (близько 19% світових запасів прісної води — у всіх прісних озерах світу міститься 123 тис. км ³ води). За обсягом запасів води Байкал займає друге місце у світі серед озер, поступаючись лише Каспійському морю, але в Каспії вода солона. В Байкалі води більше, ніж у всіх разом узятих п'яти Великих озерах і в 23 рази більше, ніж, наприклад, в Ладозькому озері.

В Байкал впадає 336 річок і струмків, але це число враховує лише постійні притоки. Найбільші з них — Селенга, Верхня Ангара, Баргузін, Турка, Снігова, Сарма. З озера витікає одна річка — Ангара. На Байкалі 27 островів, найбільший з них — Ольхон (730 км ²); найбільший півострів — Святий Ніс.

Озеро лежить у своєрідній улоговині, з усіх боків оточеній гірськими хребтами і сопки. При цьому західне узбережжя — скелясте і обривисте, рельєф східного узбережжя — більш пологий (місцями гори відступають від берега на десятки кілометрів). Обмежений хребтами Яблоновим і Барґузин на сході і на Байкальським хребтом на заході, озеро розташоване загалом на висоті 455 метрів, на східному березі є заповідник та природний парк.

[ред.] походження топоніма «Байкал»

Походження назви озера точно не встановлено. Нижче наведені найбільш поширені версії походження топоніма «Байкал»:

Бай-Куль (тюрк.) — багате озеро

Байгаал-Далай (монг.) — багатий вогонь

Бей-Хай (кит.) — Північне море

Перші російські землепрохідці Сибіру вживали евенкійську назву «Ламу» (море). З другої половини XVII століття росіяни переходять на назву, прийняту в бурятів, — «Байгаал» (вимовляється як «Бейгхел»). При цьому вони лінгвістично пристосували його до своєї мови, замінивши характерне для бурять «ґ» на більш звичне для російської мови «к», в результаті чого остаточно склалося сучасна назва.

[ред.] Походження озера

Походження Байкалу до цього часу викликає наукові суперечки. Вік озера вчені традиційно визначають у 25-35 млн років. Цей факт також робить Байкал унікальним природним об'єктом, тому що більшість озер, особливо льодовикового походження, живуть у середньому 10-15 тис. років, а потім заповнюються мулистих опадами і заболочуються.

Проте існує також версія про молодість Байкалу, висунена доктором геолого-мінералогічних наук Олександром Татариновим в 2009 році, яка отримала непрямі підтвердження під час другого етапу експедиції «Світів» на Байкалі. Зокрема, діяльність грязьових вулканів на дні Байкалу дозволяє вченим припускати, що сучасна берегова лінія озера має всього лише 8 тисяч років, а глибоководна частина озера — 150 тисяч років.

Поза сумнівом лише те, що озеро розташоване в рифтовій западині і за будовою схоже, наприклад, з басейном Мертвого моря. Одні дослідники пояснюють утворення Байкалу його розташуванням у зоні трансформного розлому, інші припускають наявність під Байкалом мантійного плюму, треті пояснюють утворенням западини пасивним рифтінгом в результаті колізії Євразії і Індостану. Як би там не було, перетворення Байкалу триває до цього часу — в околицях озера постійно відбуваються землетруси. Є припущення про те, що просідання западини пов'язано з утворенням вакуумних вогнищ внаслідок виливання базальтів на поверхню (четвертинний період).

[ред.] Геологія

Озеро Байкал є наслідком тектонічних процесів та розломів на межі Сибірської платформи одного боку і з іншого гір Центральної Азії. Ці процеси були доволі активними в третинному періоді, що робить озеро Байкал є найстарішим з існуючих у світі (двадцять п'ять мільйонів років). Ці ж процеси відбувалися і протягом четвертинного періоду й до наших днів (понад 30 потужних землетрусів зареєстровані у ХХ-му столітті). Тектонічні рухи призвели до проекту дна озера, в якому накопичений великий шар опадів, та до цього часу відбувається його формування.

Величина розломів визначає три основних часові рівні по яким проходили розломи:

на півночі це западина і глибокі області розлому на глибині 890 метрів нижче рівня води і розташований між мисами Елохін і Покойнікі.

на півдні глибокі області розлому на глибині 1432 м нижче рівня води, в районі, розташованому між річками Перейомна та Мішіха.

центральний розлом є найглибшим, розташований в районі на схід від острова Ольхон між Іжмей і Хара-Кузгун досягаючи глибини 1637 метрів.

[ред.] Сейсмоактивність

Район Байкалу (так звана Байкальська рифтова зона) належить до території з високою сейсмічністю: тут регулярно відбуваються землетруси, сила більшої частини яких становить один-два бали за шкалою інтенсивності МСК-64. Однак трапляються й сильні, так в 1862 році за десятибального Кударинського землетрусу в північній частині дельти ріки Селенги пішла під воду ділянка суші площею 200 км² з шістьма улусами, в яких проживало 1 300 чоловік, і утворилася затока Провал. Сильні землетруси відмічені також в 1903 році — Байкальське, в 1950 році — Мондинське, в 1957 році — Муйське, 1959 році — Середньобайкальське. Епіцентр Середньобайкальського землетрусу знаходився на дні Байкалу в районі селища Суха (південно-східне узбережжя). Сила його сягала 9 балів. В Улан-Уде і Іркутську сила головного поштовху досягла 5-6 балів, спостерігалися тріщини і незначні руйнування в будинках і будівлях.

[ред.] Клімат

Водна маса Байкалу впливає на клімат прибережної території. Зима тут буває м'якішою, а літо — прохолодніше. Прихід весни на Байкалі затримується на 10-15 днів у порівнянні з прилеглими районами, а осінь часто буває досить тривала, що й пояснює на скільки впливає озеро на особливості континентального клімату, який характерний для всього регіону Сибіру. Середня температура взимку −15 °C, і −26 °C в січні, а середня річна температура 13 °C, тоді як 19 °С в липні.

Район Байкалу відрізняється великою сумарною тривалістю сонячного сяйва. Особливі риси клімату обумовлені Байкальськими вітрами, які мають власні назви — баргузин, сарма, верховик, култук.

Баргузин — могутній Байкальський вітер, згаданий у пісні «славне море — священний Байкал», дує головним чином у центральній частині озера з Баргузинської долини поперек і вздовж Байкалу. Цей вітер дує рівно, з поступово

наростаючою міццю, але його тривалість помітно поступається Верховику. Зазвичай передує стійку сонячну погоду.

Сарма — різновид гірського жорсткого вітру, найсильніший та найстрашніший з вітрів на Байкалі. Вітер виривається з долини ріки Сарма, яка впадає в затоку Мале море. Швидкість його перевищує 40 метрів за секунду. Посилення вітру до максимуму спостерігається протягом першої години. Улітку вітер може раптово початися і закінчитися, восени сарма іноді дує цілу добу. Причиною виникнення ураганного вітру Сарма є особливість постійного звужування долини річки Сарми до самого її гирла, що на виході утворює свого роду аеродинамічну трубу серед стрімких скель.

Верховик — північний Байкальський вітер, наступає з долини річки Верхня Ангара вздовж озера з півночі на південь. Повторюваність цього вітру часом досягає 30%. Перші тривалі верховики бувають на Байкалі в середині серпня. Нерідко такий вітер утримується безупинно протягом 10 днів. При верховику стоїть сонячна погода, він дує спокійно, без різких поривів, у берега заворушень майже немає, але у відкритій частині озера вода швидко темніє і покривається білою піною.

Култук — Байкальський вітер, наступає від південного краю Байкалу вздовж озера. Култук несе з собою жорстокі шторми і дощову погоду. Цей вітер не буває таким тривалим, як верховик. Частіше і сильніше култук дме восени. Характерна особливість култука — поява туману на Гольця хребт Хамар-Дабан.

[ред.] Гідрологія (фізіографія)

[ред.] загальні положення

Байкал є найбільшим резервуаром рідкої прісної води на землі з однією п'ятою частиною усіх запасів прісної води. Озеро має обсяг близько 23,000 км³, що більше, ніж у Балтійському морі. Площа водозбору озера та його приток складає близько 1,5 млн. км², ця площа більш ніж у чотири рази більша за Німеччину. Кількість опадів коливається від 200 до 500 мм на рік (на півдні, вона коливається між 500 і 900 мм). Товщина льоду взимку коливається від 50 до 70 см, що дозволяє людям і транспортним засобам вільно по ньому пересуватися.

Водозбір в районі самого озера 590 тис. м², близько 544 тис. м² — водовідтік, річний дохід (перевищення водозабору над водовідтоком) близько 60 кубічних

метрів води. На західному узбережжі Байкалу притоки живлять його на 40%, а на східні притоки припадає 60% всього водозабору.

[ред.] Річки Байкалу

Озеро Байкал живлять своєю водою 336 річок і численні струмки. І тільки Ангара єдина річка, що витікає з озера, і окрім цього є однією з великих річок Сибіру. Після геологічних досліджень було виявлено, що озеро мало ще два витоки: перший, трохи далі на північ, від Ангари і був зачатком для сьогоднішньої річки Лена, але через катаклізми і формування гірського Байкальського хребта, цей потік тисячі років тому був перекритий. Другий потік був ще далі на південь від Ангари, а землетрус який відбувся 16,000 років тому, теж спричинив до його закриття.

Головні притоки:

Tyйя

Холодная

Верхня Ангара

Баргузин

Турка

Кіка

Селенга

Хара Mурін

Снєжная

Найбільша притока Байкалу — це річка Селенга. Вона постачає в озеро, впродовж року, майже половину загального річного обсягу води водозабору всього озера. Водозбірна площа іі басейну близько 465 тисяч квадратних метрів, довжина 1024 км від її джерела. Верхня Ангара є другою після Селенги притокою озера Байкал за обсягами стоку. Її басейн займає площу 21400 квадратних метрів, охоплює схили хребтів Сікір, Мискх і Баргузин. Третя за величиною притока — Баргузин. Вона отримує воду із схилів хребтів, що оточують велику Баргузинську долину. Водозабір становить площу в 21100 квадратних метрів.

[ред.] Гідрохімічний режим

Всі притоки Байкалу за гідрохімічним режимом, поділяються на п'ять типів.

Сибірський тип — він характеризується різким зниженням солоності води під час весняного паводку, і під час теплого сезону, він включає в себе такі ріки, як Сарма, Утулік.

Казахстанський тип — мінімум солоної води у весняний період, а потім збільшується протягом літньо-осінньої повені, знову знижується і знову зростає в осінньо-зимовий період — річки Селенга, Турка.

Східноєвропейський тип — висока і стабільна солоність, за винятком періоду весняних повеней — річки Крестовка та Харґіно.

Байкальський тип — різке зниження мінералізації навесні, а потім з поступовим збільшенням протягом літньо-осіннього періоду — річки Голоустна (талий сніг, і більш ніж наполовину), Tyйя, Томпуда, Баргузин).

Конденсаційний тип — значне зменшення мінералізації, безперебійне з початку весни до вересня, а потім поступово збільшується до весни — характерно малим притокам та потоками-струмкам.

Хоча і є кілька гідрохімічних елементів у Байкалі, які надходять у великих кількостях, а видалення їх з озера витоком річки Ангари не може відбуватися у всьому об'ємі. Тому частина їх осідає на дні озера, або ж забруднює навколишнє середовище узбережжя чи верхніх водних шарів озера. Малі притоки можуть змінити свій гідрохімічний тип, в залежності від водного режиму та технологічного впливу цивілізації чи наслідком техногенних процесів.

[ред.] Властивості води

Основні властивості байкальської води можна коротко охарактеризувати так: в ній дуже мало розчинених і важких мінеральних речовин, мізерно мало органічних домішок, багато кисню. Завдяки постійній циркуляції та змішування вітру, течій, хімічний склад води в озері є відносно однорідним. Коли заповнювалося озеро (окрім поверхневих вод), воно солями ще не встигло було насититись. Байкальська вода слабкої мінералізації і відповідає найвищим якостям питної води, це м'яка вода гідрокарбонатного класу.

У середньому в байкальський воді, частки гідрокарбонат кальцію і магнію складають 84%, хлоридів і сульфатів — 7%, а в лужних металів — 9% від еквівалентного іона. Внаслідок гідрохімічним процесам в озері в самій воді на стадії метоморфізаціі відбуваються глибокі зміни в її хімічному складі, в результаті чого в озері вода відноситься до гідро-кальцієвого-сульфату (PDF-3 — SA2 + — + SO42) гідрохімічних фракцій. Має слаболужну реакцією рН в 7,0-8,5 одиниць, яка зменшується з глибиною. Крім того, в зимовий час відбувається перехід до нейтральної реакції (рН 7), а влітку лужної (рН 8.5). В поверхневих шарах озерних відкладів на глибині 5-20 см відбуваються окислювальні процеси (гідроксилація заліза), глибоко регенеративні процеси (сульфат заліза, пірит). У Байкальській воді міститься близько 40 хімічних елементів (в дуже невеликих кількостях), більше за інших є — кальцій, вуглець, кисень, магній, натрій, калій, кремній, сірка, хлор, азот, залізо, фосфор, але є дефіцит йоду. Він володіє агресивністю і високим життєдайним особливостями для планктону та інших організмів, яких більшає з глибиною. Таким чином, усі тверді залишки тварин: ссавців, риб, молюсків, швидко розкладаються, не залишаючи навіть слідів.

Температура поверхневих шарів води в Байкалі влітку — +8 … +9 °C, а в окремих затоках — +15 °C. Температура глибинних шарів — близько 4 °C. Вода в озері настільки прозора, що окремі камені і різні предмети видно на глибині 40 м. У цей час байкальська вода буває синього кольору. Влітку ж і восени, коли в прогрітій сонцем воді розвивається маса рослинних і тварин організмів, прозорість її знижується до 8-10 м і колір стає синьо-зеленим і зеленим. Чиста та прозора вода Байкалу містить так мало мінеральних солей (100 мг/л), що може використовуватися замість дистильованої.

[ред.] байкальський лід

До кінця зими товщина льоду на Байкалі досягає 1 м, а в затоках — 1,5-2 м. При сильному морозі тріщини, які мають місцеву назву «становї щілини», розривають лід на окремі поля. Довжина таких тріщин — 10-30 км, а ширина — 2-3 м., розриви відбуваються щорічно приблизно в одних і тих же районах озера. Супроводжуються вони гучним тріском, що нагадує громовицю або постріли з гармат. Людині, що стоїть на льоду, здається, що крижаний покрив лопається якраз під ногами і він зараз провалиться в безодню. Завдяки тріщинами під льодом риба на озері не гине від нестачі кисню. Байкальський лід, крім того, дуже прозорий, і через нього проникають сонячні промені, тому в воді бурхливо розвиваються планктонні водорослі, що виділяють кисень. По берегах Байкалу можна спостерігати взимку крижані гроти і набризги.

Озеро Байкал щорічно замерзає. У перші 3-4 дні при температурі повітря нижче −20 °C лід наростає по 4-5 см на добу. Наприкінці жовтня замерзають мілководні затоки, 1-14 січня — глибоководні райони. У південній частині Байкал закритий 4-4,5 місяці, у північній частині — 6-6,5 місяців. По акваторії озера товщина льоду

коливається від 70 до 113 см, при цьому виявлено закономірність: чим більше снігу, тим тонше лід. Тороси досягають 1,5-3 метрів висоти. Лід товщиною 50 см витримує вагу до 15 тонн, тому узимку по льоду Байкалу можна вільно пересуватися на автомобілях. Вздовж північно-західного узбережжя й у Малому морі утворюється вільний від снігу прозорий лід, крізь який на мілководді можна бачити дно. Злом льоду починається від мису Великий Кадільний 25-30 квітня, що викликається таненням льоду під впливом наближення потоків теплих вод підвідних джерел. В останню чергу 9-14 червня звільняється від льоду північна частина озера.

Байкальський лід підносить вченим чимало загадок. Так, в 1930-х роках фахівці Байкальської лімнологічної станції виявили незвичайні форми льодового покриву, характерні тільки для Байкалу. Наприклад, «сопки» — конусоподібні крижані пагорби висотою до 6 метрів, пустотілі всередині. Зовнішнім виглядом вони нагадують крижані шатри, «відкриті» в протилежний від берега бік. Сопки можуть розташовуватися окремо одна від одної, а іноді утворюють мініатюрні «гірські хребти».

[ред.] глибинні шари та дно озера

Байкал — найглибше проточне озеро з унікальним біорежимом. Байкал має малу водообмінність. Повна зміна водного об'єму обчислюється сотнями років (точніше, 332 роки). Це говорить про великі консервативні властивостей води озера. Виділяють глибинну і поверхневу області вод Байкалу. Глибинні області в процесах циркуляції води практично не задіяні, тобто можна стверджувати, що води глибинної області Байкалу не беруть участі в сезонних циркуляціях. Потужність глибинної області Байкалу складає близько 1400 м. У ній спостерігається панування незмінно стійкої прямої та зворотньої температурної стратифікації з дуже малим загальним падінням температури (від 3,6 °C до 3,2 °C), що знову ж таки говорить про великий консерватизм глибинних вод. Але за останніми даними все ж таки спостерігається деяка залежність вод глибинної області — мають місце різні перенесення водних мас, які мають як постійний (сезонні коливання — наприклад, система Циклонічних течій Південного Байкалу) і тимчасовий (наприклад, вітрові та стічні течії і маси) характер. Також виявлено рух вод на різних глибинах. Ці дуже сповільнені циркуляції води охоплюють глибинні області аж до 1250 м.

Течії спостерігаються і під льодом. Природа всіх цих течій і явищ ще не вивчені до кінця і не з'ясовані. Верхня область. Її потужність складає 200—250 м. У річному циклі теплообміну та осінньо-весняних циркуляцій беруть участь переважно води верхньої області. Цим же шаром обмежена сезонна зміна прямої та зворотньої температурної стратифікації, а також сезонні зміни хімічного складу та біологічних факторів. Тут же зосереджена основна біомаса Байкалу.

Динаміка і структура водної маси Байкалу визначається не тільки розмірами, але й формою улоговини, тектонічної у своїй основі. Найбільш характерною рисою Байкальської ванни слід вважати слабкий розвиток мілководдя, з чим пов'язана велика середня глибина озера та різкі відкоси дна. Характерний також нерівний рельєф дна, який однак, ще далеко не повністю вивчений. До глибини 100—200м переважають скельні ґрунти, каміння, валуни, галька, піски (причому область пісків з глибиною розширюється). З мітки 1130 метрів і до найбільших глибин дно устелене мулом, у складі якого багато стулок діатомових водоростей.

Байкал — потужний регулятор стоку і гігантське природне водосховище. Тим не менше зміни співвідношень елементів балансу викликають коливання рівня озера. Середньорічні відхилення становлять у середньому за багаторічний період близько 82 см, багаторічні (за останні 60 років, коли стались вести спостереження) — мають амплітуду близько 194 см. В цьому плані останнім часом важливим стає вплив антропогенного фактору, як наприклад, будівництво і діяльність Іркутської ГЕС. Її будівництво викликало підвищення рівня на 1,2 м, що, звичайно, спричинило за собою гнітючі наслідки для всього Байкалу.

Контури западини Байкалу на карті проглядаються як кутастим, з безліччю прямолінійних ділянок — коротких, прямих розломів. Улоговини Байкалу заповнені пухкими або слабо сцементованими відкладеннями переважно четвертинного віку, накопичення яких відбувалися в умовах безперервного прогинання днищ западини (по одній з найбільш прийнятих теорій). По цій же теорії вважається, що озерна ванна Байкалу складається з двох самостійних западин, об'єднаних водним дзеркалом, тобто мається на увазі складна її будова. Південна западина Байкалу викладена средньоюрскими — нижньокрейдяними відкладеннями, а от мезозойська депресія (давшішніша) успадкувала Юрський і крейдяні товщі. Є також невелика кількість відкладень третинного (неогенового) віку. Четвертинні відкладення у всій Байкальській котловині представлені озерними, флювіогляціальними, льодовиковими, алювіальними, проліювіальними, еоловимими утвореннями. Найбільша потужність відкладів спостерігається в дельті ріки Селенга (близько 500 м), а разом з третинними відкладеннями більше як на 600 м.

[ред.] Узбережжя та населення

[ред.] Населення

П'ятдесят тисяч чоловік (не враховуючи Іркутська та Улан-Уде), живуть на берегах озера в важких умовах. Риба і картопля є основою їх щоденного харчування. Міграція населення, відбувалася спонтанно і по-етапно (здебільшого після вимушених кроків центральної влади країни), найбільша сталася завдяки

будівництву залізниці БАМ — Байкало-Амурська Магістраль, попередня була після побудови Транссибу — Транс-Сибірської залізниці.

Список міст на березі озера та в районі озера Байкал, включають:

Бабушкіно (Клейнстад) — невелике місто на південно-східному узбережжі.

Байкальськ — на крайньому південному березі озера.

Байкальскоє (Нордвестюфер) — на північно-західному узбережжі, адміністративному центр в байкальських евенків в їх національному районі.

Чужір — на острові Ольхон.

Іркутськ — головний мегаполіс регіону, лежить на південно-західній частині узбережжя вздовж Ангари (60 км вниз).

Ліствянка — розташована в 70 км на південний схід від Іркутська в місці, де Ангара витікає з озера Байкал.

Нижньоангарськ (Норденде) — на північному кінці озера і є адміністративним центром Северобайкальского району.

Селенгінск — на південно-східному узбережжі, в дельті ріки Селенга (50 км вгору за течією).

Северобайкальск — на північно-західному березі, навпроти впадіння в озеро річки Верхнья Ангара.

Слуджанка — в південно-західній частині Байкалу.

Усть-Баргузін — на східному березі Байкалу, в гирлі річки Баргузін.

Екологічні проблеми

[ред.] загальні відомості

На превеликий жаль, на великому озері далеко не все гаразд. І в минулому і в сьогоденні завжди були і є люди, які з маніакальною наполегливістю прагнуть створити неприродний союз озера Байкал з промисловим комплексом. Ганебним пам'ятником їх дарів став горезвісний Байкальський ЦПК, отруївший навколо себе воду, повітря і землю. Дивна суперечка про те, наскільки сильно викиди БЦБК впливають на Байкал, щонайменше недоречна, оскільки берега Байкалу просто не місце для перебування на них будь-яких промислових об'єктів. У

нинішніх умовах, коли на державному рівні захист природи принесений в жертву досить сумнівній економічній вигоді, екологічна ситуація ще більше ускладнюється, і наша «бандитський економіка», почуявши поживу, почала проявляти уже свій нездоровий інтерес до самих заповідних територій Байкалу. Горять і вирубуються ліси в національних парках, забудовані береги колись перлини західного берега Байкалу бухти Піщане, спаплюжені турбазами берега Малого Моря, пробурені нафтові свердловини у дельті Селенги. Небачених розмірів досягло браконьєрство, «орди вандалів» заполонили берега Байкалу сміттям …

[ред.] Байкальський целюлозо-паперовий комбінат

Детальніше: Байкальський целюлозо-паперовий комбінат

Байкальський целюлозо-паперовий комбінат (БЦБК) був побудований в 1966 році, на самій береговій лінії озера, відбілювання паперу з хлором та розвантаження відходів у Байкал — основні проблеми, які створювала ця промислова споруда для Байкалу та всього байкальського регіону. Десятиліття протестів жителів краю та екологів, але ніщо не впливало на владоможців та горе-промисловців. Тільки от саме світова економічна криза (та значна рецесія російської економіки) спричинили до закриття заводу у листопаді 2008 року. А в березні 2009 року власник заводу (збанкрутілий російський олігарх — Леонід Дерипаска) оголосив, що паперової фабрики ніколи не відновлюватиме.

[ред.] Нафтопровід

Детальніше: Нафтопровід Східний Сибір — Далекий Схід

Державна компанії «Транснефть» планує побудувати магістральний трубопровід, який мав пройти в 800 метрах (2620 футів) від берегів озера в зоні значної сейсмічної активності. Екологічні активісти в Росії, «Грінпіс», виступали супроти побудови трубопроводу, та й місцеві жителі рішуче виступили проти цих планів, у зв'язку з можливістю аварійного розливу нафти, що може завдати істотної шкоди навколишньому середовищу. За словами президента «Транснєфті», були проведені численні зустрічі з простими громадянами в містах та селищах на передбаченому маршруті трубопроводу, особливо в Іркутську. Одначе, консенсусу не було тоді досягнуто. А лише коли весь пакет уставних документів перейшов від компанії «Юкос» (початковий ініціатор побудови нафтопроводу) до урядового сателіта «Траснєфть», почалися повторні консультації. Під тиском громадськості та через світову конюктуру на ринку і часовий цейтнот з китайської сторони владним чинам прийшлося поступитися, і тоді президент Росії Володимир Путін

розпорядився щоб компанія розглянула альтернативні маршрути цього трубопроводу.

В «Транснефті» з тих пір вирішив перенести трубопровід від озера Байкал, на 40 км (25 милі) на північ, щоб уникнути різних екологічних ризиків, так що труба не буде проходити через будь-які федеральні або республіканські природні заповідники. Основні виробничі процеси почалася по трубопроводу, через два дні після того, як президент Путін прийняв рішення змінити маршрут від озера Байкал. Окрім нафтопроводу в проекті передбачено й побудову, пізніше, по цьому ж маршруту паралельно ще й газопроводу (також в сторону Китаю).

[ред.] Відходи від атомних електростанцій

У 2006 році російський уряд оголосив про плани щодо створення першого в світі Міжнародного центру по збагаченню урану на існуючому ядерному об'єкті в Ангарску, 95 км (59 милях) від берегів озера. Однак критики та екологи стверджують, що це буде катастрофою для регіону, і настійно закликають уряд переглянути своє рішення. Адже після збагачення, лише 10 відсотків урану — отриманих радіоактивних матеріалів буде експортуватися до міжнародних клієнтів, а решту 90 відсотків й надалі зберігатимуться в районі озера Байкал. Адже в сховищах уранових відходів (з атомних електростанцій) містяться радіоактивні та токсичні матеріали, які, якщо неправильно зберігаються є потенційно небезпечними для людини, середовища і можуть забруднювати річки та озера, а через них й Байкал та населення, яке проживає в цьому регіоні.

Уряд Російської федерації не прислухався до думки екологів, та на сьогодні уже запущені перші технологічні процеси цього проекту.

[ред.] Статус озера та туристичні можливості

[ред.] статус озера

[ред.] байкальські заповідники

На берегах Байкалу створено 3 заповідника і 2 національних парки.

Прибайкальский національний парк утворений в 1986 році. Загальна площа парку становить 418 тис. га. За площею, що охороняється він входить до п'ятірки найбільших національних парків Росії. Територія парку охоплює західне узбережжя Байкалу від його південної частини до Малого моря, включаючи острів

Ольхон. Довжина берегової лінії парку складає майже 380 кілометрів. Ширина охоронної берегової зони від 8 до 30 кілометрів. Більше 300 тис. га (70% території парку) займають ліси, з них 22 тис. га — кедрові. На території Прибайкальского національного парку є понад 500 видів рослин і тварин, половина з яких ендеміки. В парку нараховується 75 видів тварин, деякі з них занесені в «Червону книгу», 76 видів рослин — рідкісних та таких, що знаходяться під охороною. За підрахунками в 1994 році на території парку чисельність ізюбра склала 914 особин, козулі — 707, лося — 67, кабана — 87, бурого ведмедя — 140. На території парку 52 географічних об'єкта мають статус природних пам'яток.

Забайкальский національний парк. Територія парку, організованого в 1986 році, охоплює Чівиркуйску затоку, півострів Святий Ніс, архіпелаг Ушканьські острови з найбільшим на Байкале лежбищем нерпи. Площа парку — 270 тис. га. 40% території парку має заповідний режим, тут заборонена будь-яка господарська й рекреаційна діяльність. По парку прокладено 5 піших туристичних маршрутів, серед яких виділяється маршрут на гору Маркова, найвищу гірську вершину півострова Святий Ніс, звідки відкривається кругова панорама на Ушканьські острови, північну частину Чівиркуйскої затоки і піщані пляжі Баргузинської затоки. На території парку налічується 291 вид тварин, 3 види земноводних і 3 види плазунів. Птахи представлені 241 видом, серед них такі рідкісні, як сапсан, чорний журавель, беркут, чорний лелека, орлан-долгохвіст, орлан-білохвіст та ін.

Тункінский національний парк заснований 27 травня 1991 року в адміністративних межах Тункінского району. Територія парку займає Тункінскую долину і прилеглі до неї гірські масиви Східного Саяна і хребта Хамар-Дабан. У Росії це перший досвід поєднання природоохоронної зони з границями цілого району. Площа парку 1.183.662 га (з них 150.836 га земель зайняті під сільськогосподарські угіддя). Територія парку добре освоєна. Більша частина Тункінской долини зайнята під ріллю, сінокоси і пасовища. Населення району 29.000 чоловік. По парку проходить автомобільна дорога в Монголію. У долині розташовані великі курорти: «Аршан», «Нілов Пустинь», «Жемчуг». На території парку можна зустріти різноманітні види рідкісних і зникаючих рослин: півонія Мар'їна корінь, красоднів малий, лютики саянскі, обліпиха крушиновська, родіола рожева, маннагеттея Гуммеля і ін.

Байкальський заповідник розташований на східному березі в південній частині Байкалу і охоплює територію в 165,7 тис. га. гірського масиву Хамар-Дабан. Межі заповідника проходять по річках Мішіха і Видрін. Організований у 1969 році, науковий профіль заповідника — вивчення природного гірського-тайгового комплексу хребту Хамар-Дабан на узбережжі озера Байкал. Хамар-Дабан являє собою систему гірських масивів з округлою формою вершин без різковираженого гребня. Гори круто обриваються до Байкалу і є природною перешкодою для повітряних потоків, що переносяться через Байкал, та супроводжуються інтенсивним виділенням опадів, яких тут випадає більше ніж на суміжних

просторах Сибіру. Вологий клімат сприяє багатому разноманіттю гірської-тайгової рослинності. На території заповідника виявлено реліктові форми неогенового періоду (тополь запашний, анемон Байкальський), ендеміків (мятник Іркутський, шібатерантіс сибірський та ін), а також рідкісні та які знаходяться на межі зникнення тварини та рослини. У заповіднику відомі 37 видів ссавців і 260 видів птахів.

Баргузинський біосферний заповідник заснований в 1916 році Баргузинський заповідник став першим в Росії мисливським заповідником. У його завдання входило збереження та вивчення соболя. Сьогодні це найстаріший заповідник Росії. Заповідник розташований на північно-східному узбережжі озера Байкал на центральній частині західних схилів Баргузинського хребта (найвища точка 2.472 метра). Більше половини його території складають Гольця — скелясті вершини (1.500-2.400 м. над рівнем моря). Третину займають гірські-тайгові ліси, що ростуть на висоті від 600 до 1.250 м. Лише трохи більше 16% території заповідника припадає на Байкальське узбережжя. Площа заповідника — 374,4 тис. га. У заповіднику зустрічається близько 650 видів рослин. Багаторічна охорона Баргузинського заповідника сприятливо позначилися на чисельності тварин. У ведмедів вона досягає в сприятливі роки 250 особин, у білок від 5.000 до 10.000 звірків. У заповіднику відомі 39 видів ссавців, 243 — птахів, 4 — рептилій і 2 види амфібій. Для туристів дозволені два маршрути по заповіднику: з поселення Давша і з кордону в бухті Сосновка в верхів'я річки Шумиліха.

Байкало-Ленський державний заповідник, організований в 1986 році, розташований на північно-західному узбережжі Байкалу. Його площа становить 659.919 га. Це найбільша природоохоронна зона на Байкалі (14 місце в Росії). Заповідник включає в себе 110 км берегової лінії від ріки Хейрем до мису Елохін, важкопрохідної ділянки Байкальського хребта та верхів'я великої сибірської річки Лена з її притоками. Річка Лена по довжині (4400 км) посідає перше місце в Росії і десятим у світі. Основна частина території заповідника представлена тайговими лісами різних типів. На узбережжі Байкалу збереглися фрагменти стародавніх реліктових степів. Флора вищих рослин заповідника нараховує понад 800 видів, з них 36 видів — ендеміків для Сибіру, 9 видів включені в «Червону книгу». Широко представлені також мохи (230 видів), лишайники (248 видів) та гриби (близько 100 видів). У заповіднику мешкає 50 видів ссавців, близько 240 видів птахів, понад 30 видів риб. Славиться заповідник високою чисельністю ведмедя — недарма одне з лісництва названо «Берег бурих ведмедів». У заповіднику можна зустріти таких рідкісних і цікавих птахів, як орлан-білохвіст, чорний лелека, горбоносий турпан, огарь, сірий журавель. На території заповідника багато привабливих для туристів місць: виток-джерело річки Лена (відстань від берега 12 км через перевал Сонцепадь), мис Ритий, священний для місцевих жителів, ділянку узбережжя з грандіозною ущелиною, залишки найдавніших на Землі вулканів на мисах Небіжчика (Сонячний) та Середній Кедровий. Відвідування природоохоронних зон платне. Адміністрації парків та заповідників щорічно самостійно стверджують тарифи за відвідування своїх територій. Річка Ангара, довжина якої складає 1779 км, — єдина річка, що витікає з Байкалу. Витік річки Ангара найширшийий і найбільший у світі. Ширина витоку 863 метра, максимальна глибина 4-6 м, мінімальна 0,5-0,7 м.

Середньорічна витрата води 1940 м3/с. Швидкість течії 5-8 км/год. На середині витоку видно шаманський камінь, згадуваний в легендах і переказах. За однією з легенд розгніваний «Байкал» кинув цей камінь навздогін своїй дочці «Ангарі», втікши без його відома до коханим «Єнісеєм». В давнину місцеві жителі Приангарря наділяли шаманський камінь чудодійною силою. За давніми віруваннями, це було місце проживання господаря Ангари, Ама Сагаан нойона. На Шаманському камені проходили особливо важливі шаманські обряди, тут давали клятви і молилися, сюди на ніч привозили злочинця і залишали його одного над холодним, льодяним потоком. Якщо до ранку вода не забирала його, і він не гинув від страху і студеного дихання Байкалу, його милували.

Bajkálsko jézero (rusko Озеро Байкал (Ozero Bajkal)) v jugovzhodni Rusiji ob meji z Republiko Burjatijo je najstarejše, po količini sladke vode največje in najgloblje sladkovodno jezero.

Razteza se na površini 31.494 km², kar je enako površini Belgije. Dolžina jezera je 636 km, širina 25 do 79,5 km, dolžina obale je vsaj 2.000 km. Globina jezera doseže 1.743 m, srednja globina je 731 m. Dno jezera leži 1.285 m pod morsko gladino. Jezero vsebuje več kot 23.000 km³ vode tako, da bi ga lahko napolnili s prostornino vseh Velikih jezer. Ta količina je enaka 1/5 količine vse svetovne sladke vode.

Geologija in hidrologija

Pod jezerom leži globoka, 25 do 30 milijonov let stara celinska prelomna razpoka in vsebuje debele, nedotaknjene plasti usedlin. Globina usedlin na nekaterih predelih jezera meri tudi do 6.400 m. Usedlin se ni dotaknila velika poledenitev, tako da ohranjajo podatke o zgodovini Zemlje. Doslej so raziskave segle do obdobja pred 250.000 leti.

Geološka razpoka je še razmeroma mlada in aktivna. Širi se s hitrostjo okoli dva centimetra na leto. Območje Bajkalskega jezera je tudi seizmično aktivno z večjimi potresi skoraj vsako leto. Na področju okoli jezera je več termalnih vrelcev.

Voda v jezeru je kljub veliki globini dobro premešana po globini; ni v plasteh kot v mnogih manjših jezerih in celo v jezeru Tanganjika in v Črnem morju.

V jezero priteka več kot 340 rek, od tega sedem največjih Selenga, Čikuj, Hilok, Uda, Turka, Barguzin in Zgornja Angara, odteka pa edino reka Angara. Na jezeru je 22 otokov, največji med njimi je Olhon, dolg 72 km.

Ekologija- Ob jezeru živi 2.500 vrst živali, od katerih je 82 % endemitov, 1.000 vrst rastlin (od tega 852 vrst in 233 podvrst alg) in 50 vrst rib. Svetovno znani bajkalski tjulenj ali nerpa (Phoca sibirica) je edini sesalec, ki živi na področju celotnega jezera.

Leta 1957 so zaradi tovarne celuloze na južnem delu jezera pri Bajkalsku izbruhnili nemiri, ki so vzpodbudili ekološko ozaveščenost med izobraženci, ne pa pri sovjetski birokraciji. Tovarna še vedno spušča industrijske odplake v jezero.

Zgodovina odkrivanja in raziskav- Do začetka izgradnje transsibirske železnice je bilo o jezeru malo znanega. Da so premostili pot, je bilo potrebnih 200 mostov in 33 predorov.

V istem času (1896 - 1902) je velika hidrogeografska odprava pod vodstvom F. Driženka izdelala podrobni atlas dna.

Возера Байкал-

Байкал (руск.: Байкал) - возера ў Расіі, найглыбейшае возера свету (1637 м). Байкал знаходзіцца ў Усходняй Сібіры на мяжы Іркуцкай вобласці з Бураціяй. Возера багата рыбай. Таксама жыве эндэмік возера - байкальская нерпа.

Геаграфія

[правіць] Геаграфічнае становішча і памеры катлавіны

Байкал знаходзіцца ў цэнтры Азіі, у Расіі, на мяжы Іркуцкай вобласці і Рэспублікі Бурація. Возера працягнулася з поўначы на паўднёвы-захад на 636 км у выглядзе гіганцкага паўмесяца. Шырыня Байкала вагаецца ад 25 да 80 км.

Плошча воднай паверхні складае 31.722 км ² (без уліку астравоў), што прыкладна роўна плошчы такіх краін, як Бельгія, Нідэрланды або Данія. Па плошчы воднага люстэрка Байкал займае шостае месца сярод найбуйнейшых азёр свету.

Даўжыня берагавой лініі - 2100 км.

Возера знаходзіцца ў своеасаблівай катлавіне, з усіх бакоў акружанай горнымі хрыбтамі і сопкамі. Пры гэтым заходняе ўзбярэжжа - скалістае і стромкае, рэльеф ўсходняга ўзбярэжжа - больш спадзісты (месцамі горы адступаюць ад берага на дзесяткі кіламетраў).

[правіць] Аб'ём вады

Запасы вады ў Байкале гіганцкія - 23 615,39 км ³ (каля 19% сусветных запасаў прэснай вады - ва ўсіх прэсных азёрах свету змяшчаецца 123 тыс. км ³ вады). Па аб'ёме запасаў вады Байкал займае другое месца ў свеце сярод азёр, саступаючы толькі Каспійскаму мору, аднак у Каспійскім моры вада салёная. У Байкале вады больш, чым ва ўсіх разам узятых пяці Вялікіх азёрах, і ў 25 разоў больш, чым у Ладажскім возеры.

[правіць] Прытокі і сцёк

У Байкал ўпадаюць 336 рэк і ручаёў, аднак улічваюцца толькі пастаянныя прытокі. Самыя буйныя з іх - Селенга, Верхняя Ангара, Баргузін, Турка, Снежная, Сарма. З возера выцякае адна рака - Ангара.

[правіць] Лёд

Перыяд ледастава ў сярэднім 9 студзеня - 4 мая; замярзае Байкал цалкам, акрамя невялікага, у 15-20 км працягласцю, ўчастка, які знаходзіцца ля пачатку Ангары. Перыяд суднаходства для пасажырскіх і грузавых судоў звычайна з чэрвеня па верасень; навукова-даследчыя судны пачынаюць навігацыю ўслед за вызваленнем возера ад лёду і завяршаюць яе з замярзаннем Байкала, г.зн. з мая па студзень.

Да канца зімы таўшчыня лёду на Байкале дасягае 1 м, а ў залівах - 1,5-2 м. Пры моцным марозе расколіны, якія маюць мясцовую назву «станавыя шчыліны», разрываюць лёд на асобныя палі. Даўжыня такіх расколін - 10-30 км, а шырыня - 2-3 м. Парывы адбываюцца штогод прыкладна ў адных і тых жа раёнах возера. Суправаджаюцца яны гучным трэскам, якія нагадваюць грымоты ці стрэлы з гармат. Чалавеку, які стаіць на лёдзе, здаецца, што ледзяное покрыва лопаецца акурат пад нагамі і ён зараз праваліцца ў бездань. Дзякуючы расколінам ў лёдзе рыба на возеры не гіне ад недахопу кіслароду. Байкальскі лёд, акрамя таго, вельмі празрысты, і скрозь яго пранікаюць сонечныя прамяні, таму ў вадзе бурна развіваюцца планктонныя водарасці, якія вылучаюць кісларод. Па берагах Байкала можна назіраць зімой ледзяныя гроты і набрызгі.

Рэльеф дна-

Дно Байкала мае яскравы рэльеф. Уздоўж усяго ўзбярэжжа Байкала ў большай ці меншай ступені развіты прыбярэжныя плыткаводдзі (шэльфы) і падводныя схілы; ложа з трох асноўных катлавін возера; ёсць падводныя банкі і нават падводныя хрыбты.

Катлавіна Байкала дзеліцца на тры катлавіны: Паўднёвая, Сярэдная і Паўночная, аддзеленыя адзна ад адной двума хрыбтамі - Акадэмічным і Селенгінскім.

Найбольш выразны Акадэмічны хрыбет, які працягнуўся ад вострава Альхон да Ушканьіх астравоў (якія з'яўляюцца яго самай высокай часткай). Працягласць яго каля 100 км, максімальная вышыня над дном Байкала 1848 м. Таўшчыня донных адкладаў у Байкале дасягае каля 6 тыс. м, і як ўстаноўлена гравіметрычнай здымкай, у Байкале затопленыя адны з самых высокіх гор на Зямлі, вышынёй больш за 7000 м.

Астравы і паўастравы-

На Байкале 27 астравоў (Ушканьі астравы, востраў Альхон, востраў Яркі і іншыя), самы буйны з іх - Альхон (71 км у даўжыню і 12 км у шырыню,

размешчаны амаль у цэнтры возера ля яго заходняга ўзбярэжжа, плошча - 729 км ² , па іншых дадзеных - 700 км ²), найбуйнейшы паўвостраў - Святы Нос. Байкал (53°18′N, 108°0′E) — возера ў Расеі, найглыбейшае (больш за 1 637 м) возера ў сьвеце, знаходзіцца ва Ўсходняй Сыбіры на мяжы Іркуцкай вобласьці з Буратыяй. Назва паходзіць ад мангольскага «Байгал» — сьвяты (сьвяшчэнны) агонь.

Плошча — каля 31,5 тыс. км². Плошча вадазбору — 560 тыс. км².

Байкал насяляе шмат відаў рыб. Таксама жыве эндэмік возера — байкальская нэрпа.

Η Βαϊκάλη (Байка6л) είναι λίμνη που βρίσκεται στη νότια Σιβηρία μεταξύ της Περιφέρειας Ιρκούτσκ στα βορειοδυτικά και τη Μπουργιατία στα νοτιοανατολικά σημείο κοντά στην πόλη του Ιρκούτσκ. Είναι γνωστή σαν το «Μπλε Μάτι της Σιβηρίας». Στις 29 Ιουλίου του 2008 Ρώσοι ερευνητές καταδύθηκαν με βαθυσκάφος στο βυθό της λίμνης, πετυχαίνοντας ρεκόρ κατάδυσης σε γλυκά νερά. Αποκαλύφθηκε ότι η λίμνη έχει βάθος 1.680 μέτρα, πολύ περισσότερο από όσο πιστευόταν ως τότε.[1] Η αποστολή εξερεύνησης της μεγαλύτερης λίμνης στον κόσμο ανεστάλη στις 30 Ιουλίου του 2008 μετά από τη σύγκρουση ενός από τα δύο υποβρύχια με πλωτή πλατφόρμα.

Από το 1996 η ΟΥΝΕΣΚΟ έχει συμπεριλάβει τη λίμνη Βαϊκάλη στον Κατάλογο με τα Μνημείων Παγκόσμιας Πολιτιστικής Κληρονομιάς (φυσική κληρονομιά).

Γεωγραφία

Η Βαϊκάλη είναι η βαθύτερη και παλαιότερη λίμνη στον κόσμο, καθώς επίσης και η λίμνη με τον μεγαλύτερο όγκο γλυκού νερού. Περιέχει πάνω από ένα πέμπτο του γλυκού νερού παγκοσμίως και περισσότερο από 90% του γλυκού νερού της Ρωσίας. Η έκτασή της είναι 31.468 τετ. χλμ. (μία από τις μεγαλύτερες του κόσμου). Έχει μήκος 654 χλμ., πλάτος 74 χλμ. και μέγιστο βάθος 1.680 μ.

Δέχεται τα νερά περίπου 300 ποταμών με κυριότερους τους Σελίγκα και Άνω Ανγκάρα ενώ από αυτήν ξεκινά ο ποταμός Ανγκάρα, το κυριότερο υδάτινο ρεύμα από όσα σχηματίζουν τον ποταμό Ιενεσέη. Στο εσωτερικό της λίμνης υπάρχουν 22 νησιά, το μεγαλύτερο από τα οποία είναι το Ολχόν.

Οι Μογγόλοι θεωρούν την λίμνη ως "ιερή θάλασσα" και πιστεύουν ότι στις απόκρημνες και βραχώδεις ακτές της κατοικούν κακά πνεύματα.

Οικοσύστημα- Η Βαϊκάλη αποτελεί ένα από τα πλουσιότερα λιμναία οικοσυστήματα στον κόσμο με τεράστια βιοποικιλότητα. Υπολογίζεται ότι στην περιοχή υπάρχουν πάνω από 1000 είδη φυτών και 1500 είδη ζώων, από τα οποία το 80% είναι ενδημικά. Η Φώκια της Βαϊκάλης που ζει μόνο σε αυτή τη λίμνη είναι το μόνο είδος φώκιας του γλυκού νερού στον κόσμο.

Baikali järv ehk Baikal on järv Aasias Ida-Siberi lõunaosas. Baikal asub Venemaal.

Üldandmed

Baikal

Pindala 31 500 km²

Maht 23 000 km³

Suurim sügavus 1637 m

Keskmine sügavus 758 m

Kõrgus merepinnast 456 m

Valgla pindala 560 000 km²

Soolsus 0‰

Kaldajoone pikkus 2000 km

Järve pikkus on 636 km ja laius kuni 80 km.

Baikal on maailma sügavaim ja suurima mahuga mageveejärv. Järves on viiendik maailma vedelast mageveest (üle nelja viiendiku Venemaa omast). Baikali vesi on väga selge. Baikal asub mäeahelikevahelises tektoonilises nõos. Järves on 27 saart; neist suurim on Olhon. Idaosas asuvad suuremad lahed (Barguzini, Tšivõrkui ja Provali laht) ja poolsaared (Svjatoi Noss). Järve suubub 1123 jõge ja oja, millest suurimad on Selenge, Ülem-Angara ja Barguzin. Välja voolab Angara, mis suubub Jenisseisse ning on mitmes kohas üles paisutatud. Hoolimata suurest sügavusest on Baikali vesi hästi segunenud, osaliselt kuumaveeallikate tõttu, mis asuvad neljasaja meetri sügavusel.

Baikali sadamad on Baikal, Baikalsk, Tanhol, Turka, Ust-Barguzin ja Nižneangarsk.

Baikali valglas, mis ulatub Mongooliasse, elab 5 miljonit inimest. Suurimad linnad on seal Ulan-Ude ja Ulaanbaatar.

Kliima- Alissovi kliimaklassifikatsiooni järgi kuulub Baikal paraskliimavöötme kontinentaalsesse alasse. Aasta keskmine temperatuur on –0,4 °C. Aasta keskmine sademete hulk on 453 mm. Köppeni kliimaklassifikatsiooni järgi kuulub Baikal Dwc kliimatüüpi, mida iseloomustab külm ja kuiv talv ning lühike suvi.

Baikal on jääs jaanuari algusest maini. Suvel soojeneb vee pinnakiht 9–12 °C-ni, rannikul kuni 20 °C.

UstBarguzin-kliima.svg Irkutsk-kliima.svg

Ust-Barguzin (Baikali keskosa idarannikul) Irkutsk (Angara ülemjooksul)

Geoloogia-Baikal on maailma vanim järv. Järve vanuseks hinnatakse umbes 25 miljonit aastat. Vanuselt teisel kohal on Tanganjika, mis on 2 miljonit aastat vana. Järved ei ole tavaliselt geoloogilises ajaskaalas eriti püsivad, seega on Baikal väga unikaalne nähtus. Baikal on tekkinud riftivööndisse.

Elustik- Baikalis elab üle 2600 tuntud taime- ja loomaliigi. 960 looma- ja 400 taimeliiki on endeemsed[viide?]. Järves elab üle 50 kalaliigi, ligi pooled neist on endeemsed (suur ja väike õlikala). Tähtsaim töönduskala on omul.

Kuulsaim ja salapäraseim Baikali asukas on baikali viiger (Phoca sibirica). Salapäraseks teeb ta asjaolu, et ei mõisteta, kuidas selle liigi eellased Baikalisse jõudsid[viide?]. Baikali viiger on ka ainus Baikalis elav imetaja.

Suurt endeemide hulka seletab järve vanus ja väga kiire adaptatiivne radiatsioon.

Baikali idakaldal asub Barguzini ja lõunakaldal Baikali looduskaitseala.

Järve uurib Venemaa Teaduste Akadeemia Siberi osakonna Limnoloogiainstituut (Listvjankas).

Reostus-Baikali valglasse on rajatud tselluloositehaseid (Baikalskis), soojuselektrijaamu ja keemiatehaseid. Erakordselt puhta järvevee saastumise vältimiseks kasutatakse puhastusseadmeid, kuid ikkagi on ettevõtted seda õrna ökosüsteemi kahjustanud. Tugevasti on vähenenud kalasaak ja hävinud on suur osa põhjaelustikust.

Baikaljärvi (ven. Озеро Байкал, Ozero Baikal) on Venäjällä, Itä-Siperian eteläosassa, lähellä Mongolian rajaa sijaitseva järvi. Hallinnollisesti järvi sijoittuu Burjatian tasavaltaan ja Irkutskin alueelle. Järven syvin kohta on 1 642 metriälähde? ja sen pinta on 456 metriä merenpinnan tason yläpuolellalähde?. Baikaljärvi on maailman syvin järvi ja tilavuudeltaan suurin makean veden järvi (23 000 km³); se sisältää noin 20 % maailman sulan makean veden yhteismäärästä. Baikal on myös maailman vanhin järvi. Baikaljärvi muotoutui vanhasta hautavajoamasta, ja on siksi pitkä ja kapea. Järven pinta-ala, 31 500 km², onkin pieni verrattuna sen sisältämään vesimäärään. Baikaljärven eläimistö on muotoutunut erilaiseksi kuin muualla. Sieltä tunnetaan yhteensä 2 500 kasvi- tai eläinlajia, joista reilusti yli puolet on kotoperäisiä. Baikaljärvi liitettiin UNESCOn maailmanperintöluetteloon vuonna 1996.

Maantiede-

Baikaljärvi on vuorten ympäröimä vajoamalaakso. Järvi on 636 kilometriä pitkä ja enimmillään 80 kilometriä leveä. Se on pinta-alaltaan suurin makean veden järvi Aasiassa (31 494 km²) ja kahdeksanneksi suurin järvi maailmassa. Baikaljärvi on myös maailman syvin järvi, sillä se on 1 637 metriä syvä ja ulottuu noin 1 180 metriä merenpinnan tason alapuolelle. Järven pohjan alapuolella on vielä noin 7 kilometriä maa-ainesta. Järven iäksi on arvioitu 25−30 miljoonaa vuotta, ja se on näin yksi maailman vanhimmista järvistä. Baikaljärvessä on 27 saarta, joista suurin, Olhon, on pinta-alaltaan 730 km². Baikaljärveen laskee yli 330 jokea, joista suurin on Selenga, ja sen jälkeen mm. Ylä-Angara, Barguzin, Turka, Snežnaja ja Sarma. Baikaljärven laskujoki on Angara, joka yhtyy Jeniseihin, joka puolestaan lopulta laskee Pohjoiseen jäämereen.

[muokkaa] Eläimistö

Vain muutamassa järvessä on yhtä monta kasvi- ja eläinlajia kuin Baikaljärvessä. Baikaljärvestä ja sen lähiympäristöstä on tunnistettu 1 085 kasvia ja yli 1 500 eläinlajia. Näistä yli 80 % elää vain Baikaljärven alueella. Kuuluisin kotoperäisistä eläimistä on baikalinhylje (Phoca sibirica), joka on ainoa pelkästään makeassa vedessä elävä hyljelaji. Toinen paikallisesti tärkeä laji on omulsiika (Coregonus autumnalis migratorius), siiansukuinen kala, jota myös tavataan ainoastaan Baikaljärvessä. Määrällisesti runsaimpia kaloja ovat rasvasimppu (Comephorus baicalensis) ja pikkurasvasimppu (Comephorus dybowskii), jotka elävät ulappavedessä 700–1 600 metrin syvyydessä ja ovat baikalinhylkeen pääravintoa.

Ympäristökysymykset-

Baikaljärven rannalla on vain vähän asutusta. Suurin osa ihmisen aiheuttamasta kuormituksesta tulee Selengajoen mukana.

Baikaljärven etelärannalle Baikalskiin rakennettiin vuonna 1966 suuri sellu- ja paperitehdas. Tehdas valkaisi sellun klooridioksidilla ja päästi saasteet järveen. Noin 200 000 tonnia selluloosaa vuodessa tuottanut tehdas oli vuosikymmenten ajan ympäristöliikkeen protestien kohteena. Syyskuussa 2008 tehdas siirtyi viimein suljettuun jätevesikiertoon. Lähes heti tämän jälkeen tehtaan toiminta seisautettiin kannattamattomana. Maaliskuussa 2009 ilmoitettiin tehtaan lopullisesta sulkemisesta.Alkuvuodesta 2010 pääministeri Vladimir Putin antoi kuitenkin tehtaalle luvan jatkaa tuotantoa. Ympäristönormeja helpotettiin ja valtio tukee tappiollista toimintaa. Ympäristöliike reagoi päätökseen voimakkaasti.

Transneft-öljy-yhtiö suunnitteli rakentavansa öljyputken, joka olisi kulkenut 800 metrin päästä Baikaljärvestä alueella, jossa maanjäristykset ovat yleisiä. Presidentti Vladimir Putinin määräyksestä 2006 suunniteltua reittiä kuitenkin siirrettiin kauemmaksi järvestä, niin ettei putki kulje minkään luonnonsuojelualueen läpi.

Muuta tietoa- Baikaljärveä kutsutaan nyös "Siperian helmeksi". Baikal tarkoittaa mongolin kielellä luontoa. Baikaljärvi on burjaattien pyhä järvi.

Baikal on myös venäläinen asetehdas, joka valmistaa aseita lähinnä metsästyskäyttöön.

Baikal aintzira (errusieraz: Озеро Байкал; buriateraz: Байгал) Siberiako hegoaldean kokaturiko aintzira da, Errusian, ipar-ekialdean Irkutskeko Oblast eta hego-ekialdean Buriatia, Irkutsken gertu. Izena antzinako tartariarrez Bai-Kul hitzetik dator eta "laku aberatsa" esan nahi du. Ezizenez Siberiako Begi Urdina eta Asia Perla bere urek duten kalitateagatik, lehen munduko hobeen artean eta gaur egun kutsaduragatik erdi galduak. Han da handi Baikal Lakuaren sakonera non munduko lur urgaineratu guztia 3 zentimetroko geruzaz bete baitaiteke. Multzo honek munduan dugun ur gezatako %20a da. Gertuko glaziarrek lakua jalkinez bete dute lakua. Adituek diote bere arroan dauden jalkinek 9 kilometroko geruza egin dutela. Lakua mendiz inguratua dago eta 22 uharte txiki ditu, 72 kilometroko Oljon handiena izaki. Ia 300 ibaiek ahoratzen dute lakuan, baina badaude sei handiak: Selenga, Txikoi, Khilokh, Uda ibaia, Barguzin eta Angara Garaia. Bere ur guztia Angara ibaira doa, Jenisei ibaiaren ibaiadarra. Bere kostetan dagoen hiri nagusia Irkutsk da.

A Bajkál-tó (oroszul Озеро Байкал / Ozero Bajkal, burjátul: Baykal-Nur, azaz gazdag tó) a Jenyiszej folyó vízgyűjtő területén, Dél-Szibériában, Oroszországban található. A legközelebbi nagyváros Irkutszk. Az oroszok még ma is tengerként emlegetik, a burjátok és a mongolok pedig sokszor Dalai-Nor, vagyis szent tenger néven. A világ legmélyebb tava. Magában foglalja a Föld édesvízkészletének egyötödét.

Egyedi ökoszisztémájának köszönhetően 1996-ban a tavat és környező területet felvették a világörökségek közé.

Földrajz -

A 636 km hosszú és 25–79 km széles tó a legnagyobb édesvizű tó Ázsiában (31 494 km²), és a Föld legmélyebb tava, a legújabb expedíció tengeralattjárói 1680 méter mélyre terveznek lemerülni (korábban 1637 m, ill. 1620 m), azonban egy baleset miatt a legutóbbi merülés csak 1580 méter mélységig sikerült. A tó vízszintje a tengerszint felett 455 m-rel fekszik, átlagmélysége 730 m.

A tó neve valószínűleg a burját-mongol bajgal szóból származik, ami természetet jelent.

A kora körülbelül 25-30 millió év, amivel a Föld egyik legöregebb tava. A tó a Kelet-afrikai-árokhoz hasonló hasadékvölgyben (rift), a Bajkál-árokban alakult ki. A környező vidék szeizmikusan aktív: sok hőforrás található a partvidéken, illetve a meder alján is, és a földrengések sem ritkák a tó vidékén.

A tó feneke 1285 méterrel a tengerszint alatt található, és ezzel ez a Föld legmélyebb kontinentális hasadéka. A tó űrtartalma 23 000 km³, ami nagyjából megegyezik az észak-amerikai Nagy-tavak együttes űrtartalmával, és 20%-át adja a Föld teljes édesvíz-készletének. A tó fenekén 7 kilométer mély üledék van.

A tavat végig hegyek veszik körül. A tóban 22 sziget található, közülük a legnagyobb Olhon, ami 72 km hosszú. Az Olhon szigeten található a mitikus sámán szikla mely előtt Dzsingisz Kán is meghajolt. A Bajkál szívének is nevezik ezt a szigetet, ahol a sámánok élnek. A tavat több mint 300 folyó táplálja, köztük a jelentősebbek: Szelenga, Uda, Barguzin, Felső-Angara és a Turka. A tó egyetlen lefolyása az Angara.

A tó vizének jellegzetessége, hogy nagyjából 40 m-ig átlátszó. A vize rendkívül jó minőségű, magas az oxigéntartalma, alacsony az ásványianyag-tartalma. A szovjet időkben papírgyárat építettek a tó partjára, melyet napjainkban zártak be, így már nem szennyezi a tó vizét.

A Szelenga-delta a tó keleti partján

A tó januárban befagy, majd májusban felenged. Augusztusban a víz hőmérséklete 12 °C, de a partoknál előfordul, hogy a 20 °C-ot is eléri. A szél által keltett hullámok 5 m magasak is lehetnek.

Élővilág - A tónak rendkívüli gazdag és változatos élővilága van. Kb. 1200 állat- és 600 növényfajnak ad élőhelyet. A Bajkál tó körül máig érintetlen őserdők terülnek el, az itt élő emberek békében és harmóniában élnek a számukra tengerként tisztelt víztömeggel.

A tó nyugati partszakasza

Állatvilág -

Az állatfajok közül kiemelkedik a tó minden részén megtalálható bajkáli fóka vagy nerpa, a Föld egyetlen édesvizi fókafaja.

A fókához hasonlóan tengeri eredetű a bajkáli omul.

Az amula maréna, valamint a tokhal, mely az értékes fekete kaviárt adja.

Baikāls (arī Baikāla ezers, krieviski - Байкал, mongoļu - Байгал нуур, burjatu - Dalai-Nor - "svētā jūra"[nepieciešama atsauce]) ir viens no pasaulē izcilākajiem un unikālākajiem ezeriem, atrodas Krievijā. Pasaules dziļākais un vecākais ezers, septītais lielākais ezers pasaulē, pēc tilpuma lielākais saldūdens ezers pasaulē. Satur vairāk nekā 20% no pasaules virszemes šķidrā saldūdens krājumiem un vairāk nekā 90% no Krievijas šķidrā virszemes saldūdens krājumiem. Otrs lielākais ezers Krievijas teritorijā. Baikāls atrodas Sibīrijas dienvidos, starp Irkutskas apgabalu un Burjatiju. Iekļauts UNESCO Pasaules Mantojuma sarakstā. Ezerā atrodas pasaulē trešā lielākā ezera sala - Oļhona, kas ir 72 km gara, platība 730 km².

Ģeogrāfija un hidroloģija [izmainīt šo sadaļu]

Baikāls vasarā, dienvidrietumu daļa.

Ezera pētījumi XIX gadsimta beigās jau no sākuma parādīja, ka Baikālā atrodas vairāk ūdens nekā visos Amerikas Lielajos ezeros kopā. Ezera lielais vecums un izolācija no citiem nozīmīgiem ūdens baseiniem nodrošinājuši, ka šajā ezerā attīstās savdabīga ekosistēma, kam ir ļoti liela nozīme evolūcijas procesu pētīšanā.

Ezers ir dziļākais pasaulē - 1 637 metri. Līdz ar to ezera gultne atrodas 1 285 metrus zem jūras līmeņa - Baikāls ir arī dziļākā kriptodepresija pasaulē. Taču ezera gultni klāj vēl ap 7 km biezs ezera nogulumu slānis. Tātad kontinentālā Zemes garoza zem Baikāla sākas tikai 8 - 9 km dziļumā - līdz ar to Baikāls ir uz planētas dziļākā vaga kontinentālajā Zemes garozā.

Baikāla lūzuma zona ir aktīva - lūzums ik gadu paplašinās par aptuveni 2 cm. Ezera apkaimē notiek seismiskas aktivitātes, šeit atrodas karstie avoti, diezgan bieži notiek zemestrīces.

Uzskata, ka ezera vecums ir 25 - 30 miljoni gadu - tas ir viens no vecākajiem zināmajiem ezeriem. Vēl viens aspekts, kas padara ezeru ļoti vērtīgu no Zemes vēstures pētījumu

viedokļa ir fakts, ka ezeru nekad nav klājis ledājs un līdz ar to tā nogulumi ir veidojušies nepārtraukti, veidojot kvalitatīvu Zemes vēstures šķērsgriezumu, kas potenciāli dos precīzus datus par Zemes klimatu ļoti senā pagātnē.

Baikāls, Oļhonas sala, priekšplānā burjatu svētā klints

Par spīti lielajam dziļumam ezera ūdeņos notiek apmaiņas procesi un ezerā neveidojas ūdens slāņi, kā, piemēram, Tangaņikas ezerā vai Melnajā jūrā. Baikālā ietek 336 upes un strauti. Vasarā ezera ūdens temperatūra sasniedz 8-9°c, dažos līčos ūdens sasilst līdz 15°c. Baikāla dziļumā ūdens sasilst līdz 4°c. Baikāls parasti aizsalst ap 20.janvāri. Ziemas beigās ledus biezums sasniedz 1 m, līčos 1,5-2 m.

Visapkārt ezeram atrodas kalni. Baikāla kalni ziemeļos no ezera un ap ezeru esošie taigas masīvi kopā ar pašu ezeru un tā 22 salām veido nacionālo parku. Par spīti valsts institūciju daļēji slāpētiem protestiem ezera dienvidu piekratē uzcelts celulozes pārstrādes kombināts (1966.), kas izmanto hlora balināšanas procesu un ezerā iepludina neattīrītus notekūdeņus.

Ezeru apdraud arī Austrumsibīrijas - Klusā okeāna naftas vads, kura būvniecība iecerēta 800 metrus no ezera krasta. Tā kā šeit atrodas seismiska zona, ezeru apdraudēs naftas piesārņojums. Pēc ilgstošiem un plašiem protestiem valsts prezidents Vladimirs Putins licis projekta attīstītājiem plānot naftas vadu tālāk no ezera krastiem un pašlaik šis projekts vairs nerada tiešus draudus ezeram.

Dzīvā daba

Kūpināti omuļi Ļistvjankas tirgū

Baikālā atrastas 1 085 augu sugas un 1550 dzīvnieku sugas un pasugas. Vairāk nekā 60% šo dzīvnieku sugu ir endēmas, tai skaitā endēmas ir arī 27 no ezerā sastopamajām 52 zivju sugām. Vienīgais ezerā sastopamais zīdītājs ir endēmais Baikāla ronis (Phoca sibirica). No saimnieciskā un tūrisma piesaistes viedokļa vērtīga zivs ir omulis (Coregonus autumnalis migratorius), kuru pārdod kūpinātu Baikāla apkaimes tirgos. Šī zivs uzskatāma par izcilu delikatesi.

2008. gada 28. jūlijā Krievijas dziļūdens izpētes aparāts "Mir-1" Anatolija Sagaļēviča un Vjačeslava Nagovicina vadībā sasniedza pasaules ieniršanas dziļuma rekordu saldūdens vidē. Aparāts iegremdējās starp Ižimejas un Uhanas ragiem, sasniedzot līdz šim neizpētītas dzelmes dibenu 1580 metrus zem ezera līmeņa.

Baikalas (rus. Озеро Байкал) yra ežeras Rusijoje (Buriatijoje ir Irkutsko srityje) teritorijoje, pietinėje vidurio Sibiro dalyje. Įtrauktas į UNESCO Pasaulio paveldo sąrašą.

Plotas 31 500 km², ilgis 636 km, didžiausias plotis 79,4 km, didžiausias gylis 1621 m, vidutinis gylis 730 m, tūris 23 tūkst. km³[2] Tai didžiausias gėlavandenis Azijos ir giliausias Žemės ežeras. Taip pat vienas iš geologiškai seniausių ežerų (amžius apie 25-30 milijonų metų). Ežere yra apie 1/5 pasaulio paviršinio gėlo vandens.

Etimologija-

Labiausiai tikėtina, kad pavadinimas kilo iš jakutiškos kilmės žodžio Baigal, nors neatmetama ir kilmė iš tiurkų kalbos žodžių Bai-Kul – „turtingas ežeras“.

Mongolai šį ežerą vadino Baigal Dalai – kas išvertus reikštų „didelis ežeras“, evenkai – Lamu, buriatai – Baigal-Nuur, kinai – Beihai („Šiaurinis ežeras“).

Dėl savo formos Baikalas dar vadinamas „Mėlynąja Sibiro akimi“, dėl gamtinių turtų „Sibiro perlu“.

Topografinis Baikalo vaizdas

Susiformavimas-

Baikalas yra vienas seniausių pasaulio ežerų. Geologai mano, kad ežeras pradėjo formuotis vėlyvajame paleogene, maždaug prieš 25-30 mln. m., dėl tektoninių plokščių sąveikos. Manoma, kad iki Baikalo ežero čia buvo ne tokia gili ir plati upės vaga, jungusi mažesnius atskirus ežerus. Vientisu ežeru Baikalas tapo vėlyvojoje plioceno epochoje, ankstyvajame kvartero periode.

Ežeras stūkso aktyvioje seisminėje zonoje, todėl čia dažni stiprūs žemės drebėjimai. 1862 m. dėl požeminių smūgių apie 200 km² plotas paniro į 2 m gylį, sudarydamas Provalo įlanką (viena didžiausių Baikalo įlankų).

Selengos, didžiausio Baikalo intako, delta

Geografija-

Baikalas iš visų pusių yra apsuptas kalnų. Pietvakariuose – Primorės kalnai, vakaruose – Primorės kalnagūbris, šiaurės vakaruose – Baikalo kalnagūbris, šiaurės rytuose – Barguzino kalnagūbris, rytuose – Ulan Burgasio kalnai, pietuose – Chamar Dabano kalnagūbris. Žemumos yra tik prie į ežerą įtekančių upių žiočių.

Ežeras yra pailgos, išlenktos į pietryčius formos.

Nuomonė apie salų kiekį ežere skirtinga, suskaičiuojama nuo 22 iki 30 salų. Didžiausia yra Olchono sala (730 km²), esanti arčiau ežero vakarinio kranto ir atskirianti įlanką, vadinamąją Mažąją jūrą. Tai buvo ir lietuvių tremties vieta. Kitos paminėtinos – Uškano salynas, susidedantis iš Didžiosios, Ilgosios, Siaurosios ir Apvaliosios Uškano salų .

Iš rytų kranto išsikiša Sviatoj Noso pusiasalis sudarydamas Barguzino ir Čivyrkujo įlankas. Dar viena didesnė įlanka yra Provalo. Į Baikalą suteka iki 336 upių. Didžiausios jų yra Selenga, Barguzinas, Aukštutinė Angara, Turka. Išteka tik viena upė – Angara, dešinysis Jenisiejaus intakas.

Vanduo šviesiai žalios spalvos, labai skaidrus. Vandens horizontas yra 456 m aukštesnis už pasaulinio vandenyno lygį.[7] Vandens temperatūra kinta tik paviršiniuose

sluoksniuose, giliau 250 m ji laikosi 3,5-3,7 °C ribose. Užšąla ežeras lėtai ir vėlai, tarp gruodžio 21 ir sausio 16 d. Ledas susidaro labai kietas ir storas (0,7-1,3 m storio).

Klimatas-

Baikalo klimatas yra švelnesnis, negu jį supančios teritorijos. Žiemą temperatūra nukrenta iki vidutiniškai – 25 °C, o vasarą vidutinė temperatūra būna 17 °C. Ežero paviršius užšąla sausį, ledo storis, priklausomai nuo vietos, 80–110 cm, atitirpsta gegužės (kartais birželio) mėnesį. Metinis kritulių kiekis siekia 450 mm.

Dėl ypatingos geografinės padėties (pailgos formos, iš visų pusių ribojamo kalnais) ir temperatūrų skirtumo (tarp žemės ir vandens temperatūrų skirtumas rudenį gali siekti 1-4 °C), kuris sukelia slėgio kaitą, Baikalo ežere susidaro daug įvairių vėjų (suskaičiuojama iki 30 vardų, nors dažnai vėjas yra vadinamas keletu vardų). Stipriausi vėjai pučia rudienį (58 iš 100 būna stiprių vėjų dienos), pasiekdami 18–20 m/s greitį, tai Baikale sukelia iki 3 m aukščio bangas. Žinomiausi vėjai: Viršutinis, Kultukas, Kalnų, Barguzino, Sarmos, Selengos.

Biologija- Fauna. Rūkyti omuliai paruošti pardavimui, Baikalo simboliu tapusi žuvis

Baikalo ruonis.

Ežere ir jo apylinkėse aptinkama apie 1200 skirtingų gyvūnų rūšių iš kurių apie 60 % yra endemikai. Vandens gyvūnai Baikalo ežere yra įvairūs ir neįprasti, kaip baikaliniai ruoniai, omuliai (Coregonus autumnalis migratorius), gėlavandeniai kūjagalviai, skaidriosios plernės, baikalinės plernės ir kt. Randama pinčių rifai, 255 rūšys šoniplaukų, 147 rūšys pilvakojų ir 80 plokščiųjų kirmėlių rūšių. Plaukioja tankūs mažų vėžiagyvių (Epischura baicalensis) debesys, sudarantys apie 96 % viso zooplanktono. Gilios hidroterminės angos pritraukia keistų, niekur kitur nematytų gyvūnų rūšių.

Miškuose, aplink Baikalą, veisiasi dažnesnės rūšys [10]. Šiauriniams Baikalo krantams, kaip, pavyzdžiui, Barguzino draustiniui, būdingi taigos gyvūnai, iš viso 39 rūšys žinduolių: šiaurinės pikos (Ochotona hyperborea), azijiniai burundukai (Eutamias sibiricus), pilkieji švilpikai (Marmota baibacina), voverės skraiduolės (Pteromys volans), rudosios lapės (Vulpes vulpes), rudieji lokiai (Ursus arctos), šermuonėliai (Mustela erminea), žebenkštys (Mustela nivalis), altajinės žebenkštys (Mustela altaica), Sibiriniai šeškai (Mustela sibirica), ūdros (Lutra lutra), sabalai (Martes zibellina), erniai (Gulo gulo), Sibirinės kabargos (Moschus moschiferus), Sibiro taurieji elniai (Cervus elaphus sibiricus), briedžiai (Alces alces), šiauriniai elniai (Rangifer tarandus) ir kt.

Suskaičiuojama iki 261 paukščių rūšių: sibirinės gervės (Grus leucogeranus), karališkieji ereliai (Aquila heliaca), griežlės (Crex crex), jūriniai ereliai (Haliaeetus albicilla), kurtiniai (Tetrao urogallus) ir kt. Kasmet peri 138 000 antinių šeimų, 5-7 milijonai pelkių ir vandens paukščių praskrenda virš Selengos deltos.

Flora- Ežero krantai yra apaugę spygliuočių miškais. Baikalo ekosistemoje aptinkama 1085 augalų rūšių iš kurių apie 40 % yra endemikai. Kaip ir gyvūnai, augalai yra prisitaikę prie atšiauraus taigos klimato.

Istorija- Schematinis Semiono Remezovo žemėlapis, ~1699-1701 m.

Priešistorė- Žmogus prie Baikalo apsigyveno seniai, kaip rodo archeologiniai kasinėjimai – jau akmens amžiuje, daugiau nei prieš 100 tūkstančių metų. Pastoviai apsigyventa prieš 25 tūkst. metų, tam įtakos turėjo patogi aplinka: gėlas vanduo, daug medžiojamų gyvūnų, kuras (apsiginti nuo šalčio). Manoma, kad turėjo primityvius kalendorius, religinis apeigas. Aptinkama neolito kapavietės, sienų piešiniai .

Tyrinėjimai- Sibiras ilgam buvo neįdomi ir nesvarbi vieta tyrinėtojams, bei keliautojams, tai lėmė sunkus priėjimas ir atšiaurus klimatas. Pirmoji rusų ekspedicija pasiekusi Baikalo ežerą buvo 1643 m., jai vadovavo Kurbatas Ivanovas. Po ketverių metų – 1647, vykusiai ekspedicijai vadovavo Vasilijus Kolesnikovas. Šios dvi kelionės praturtino žinias apie Baikalą, jo šiaurines apylinkes, jų metu buvo įkurtas Verchneangarsko fortas.

Pirma mokslinė ekspedicija įvyko 1723–1724 metais, caro Petro I pavedimu. Kelionės metu buvo sužinota naujų faktų apie apylinkių gyventojus ir gamtą.

Minėtina ir lietuvių kilmės keliautojo Jono Čerskio 1877–1880 m. kelionė, kurios metu geografas tyrė Baikalo krantus, sudarė pirmąjį jo geologinį žemėlapį.

Transsibiro geležinkelis, pastatytas ~ 1898 (linija iki Baikalo ežero), labai pagyvino susidomėjimą Baikalu, jo tyrinėjimą, bei kolonizaciją.

Naujas tyrinėjimų etapas prasidėjo, kai pirmą kartą buvo padaryta spalvota Baikalo nuotrauka iš kosmoso, 1976 metais.

UNESCO vėliava UNESCO pasaulio paveldas

Ekologija- Miškų gaisrai į šiaurę nuo Baikalo

Apsauga- Šiaurės rytinėje dalyje 1916 m. įkuriamas Barguzino draustinis, pirmasis gamtos rezervatas Baikalo pakrantėje. 1969 pietinėje dalyje įkuriamas Baikalo draustinis. 1986 m., šiaurės vakaruose įkuriamas Baikalo – Lenos gamtos rezervatas, Užbaikalės nacionalinis parkas rytuose ir Pabaikalės nacionalinis parkas pietvakariuose. 1994 m. Selengos upės delta (12 100 ha) įtraukiama į Ramsaro vietovių sąrašą.

Baikalo ežeras pripažintas viena unikaliausių ekosistemų pasaulyje ir 1996 m. įtrauktas į UNESCO Pasaulio paveldo sąrašą.

Baikalo popieriaus gamykla-

Baikalo popieriaus gamykla buvo pastatyta 1966 metais (tada, tai buvo karo pramonės fabrikas). Šios gamyklos chloro (skirto balinti popierių) ir dioksino (per metus ~ 135–175 kg) junginiai patenka į ežerą, kenkdami visai Baikalo ekosistemai.

Gamtosaugininkai yra susirūpinę dėl šios gamyklos padarinių aplinkai, buvo pasiūlymų uždaryti fabriką, tačiau 3000 gamyklos darbuotojų liktų be darbo. Todėl dabar siekiama į fabriką įdiegti technologiją, kuri nenaudotų ar naudotų mažiau dioksino turinčių junginių. Šis problemos sprendimas kainuotų 600 mln. JAV dolerių.[14][15]

Naftotiekis- 2006 metų balandžio mėnesį buvo numatyta tiesti „Transneft“ naftotiekį einantį šalia Baikalo ežero (kai kur tik 800 m atstumu), pastačius naftotiekį šioje aktyvioje seisminėje zonoje kiltų rizika naftos nutekėjimui.

Protestų bangai augant Rusijos Federacijos prezidentas Vladimiras Putinas „patarė“ pakreipti naftotiekio statybą toliau į šiaurę, aplenkiant Baikalo ežerą.

Lo lac Baikal (en rus Озеро Байкал = Ozero Baikal) o lac Baigal (en mongòl Байгал нуур = Baigal nuur) es un lac d'origina tectonica, localizat dins lo sud de Siberia, en Russia, entre la region d'Irkutsk al nord-oèst e Boriatia al sud-èst, prèp d'Irkutsk. Son nom deriva del tatar Bai-Kul - « lac ric ». Es tanben conegut coma l'Uèlh blau de Siberia o La Pèrla d'Asia per la qualitat de sas aigas, qu'èran demest las melhoras de la planeta mas que subisson actualament una pollucion.

Amb 31 494 km² de superfícia, 636 km de long, 80 km de larg e 1637 m de fonsor, es lo mai grand dels lacs d'aiga doça d'Asia e lo pus prigond del mond entièr. Conten 23 000 km³ d'aiga, çò qu'equival a 20% de l'aiga doça de tota la planeta. Dins la tradicion russa, lo lac es sonat mar, e dins las lengas boriata e mongòla es sonat Dalai-Nor, « la mar sacrada ».

S'estima que la formacion del lac Baikal data de fa 25 a 30 milions d'annadas, siá un dels lacs mai ancians en tèrme d'istòria geologica. Demest los grands lacs de nautas latituds, es l'unic qu'a pas vist sos sediments afectats pels glacièrs continentals. Las investigacions de sediments fachas dins las annadas 1990 pròvan una relacion estrecha amb las variacions climaticas pendent los 250 000 darrièrs ans. S'espèra de recercas mai detalhadas. Se totes los sediments èran extrachs, lo lac auriá 9 km de fonsor.

Lo lac es totalament enrodat de montanhas e conten 22 illas pichonas, que la màger, Olkhon, fa 72 km de long. Aperaquí 300 cors d'aiga se getan dins lo lac. Los pus importants son: Selenga, qu'es tanben la font de partida de la contaminacion del Baikal, Chikoy, Khiloh, Uda, Barguzin e Naut Angara; l'aiga raja fòra del lac per una soleta via, lo fluvi d'Angara.

Lo fons del lac es a 1285 m jol nivèl de la mar, siá la fenda continentala mai prigonda de la Tèrra. Son volum — 23 000 km³ — es aproximativament equivalent al volum total dels cinc Grands Lacs Nòrd-Americans, siá gaireben 20% del total de las resèrvas d'aiga doça de la planeta.

Lo Baikal es un lac de fenda jove. La fenda s'alarga d'aperaquí dos centimètres per an. La zona de la falha es sismicament activa: i a de fonts d'aigas termalas dins l'airal e de tèrratremols se produsisson cada an.

Pauc de lacs se pòdon comparar amb lo Baikal en tèrmes de biodiversitat. Quicòm coma 852 espècias e 233 varietats d'algas, e mai de 1550 espècias animalas abitan a l'entorn del lac, que fòrça son endemicas, inclús la famosa fòca del Baikal (Phoca sibirica), l'unic mamifèr del lac.

Lo Baikal es reconegut per sas aigas lindas. L'establiment d'una estacion de tractament de pulpa de fusta e cellulòsa dins l'extrèm sud del lac, originalament planificada en 1957, provoquèt de protestacions silenciosas e un revelh ecologic dins la classa educada de Russia, mas pas dins la burocracia sovietica. Ça que la, la dita estacion contunha de polluir las aigas del Baikal. L'impacte d'aquela contaminacion del Baikal e d'autras afluéncias similaras es estudiat annalament per l'Institut Tahoe Baikal; un programa d'escambis entre scientifics e estudiants dels EUA, Russia e Mongolia foguèt lançat en 1989. Lo lac Baikal èra fòrça pauc conegut fins a la construccion de la linha del trin transiberian qu'enròda lo lac amb 200 ponts e 33 tunels. Dins las annadas (1896–1902), una expedicion idrografica menada per F.K. Drizhenko produsiguèt lo primièr atlàs detalhat de las prigondors del Baikal.

Vida silvèstra

Lo Lac Baikal arruca 1085 espècias de plantas e 1550 espècias e varietats animalas. Mai de 60% dels animals son endemics; de 52 espècias de peisses, 27 son endemicas.

Cal senhalar una sosespècia del peis omul (Coregonus autumnalis migratorius), qu'es pescat, fumat e vendut dins totes los mercats a l'entorn del lac. Per fòrça viatjaires del trin transiberian, comprar d'omul fumat es una de las ocupacions de la longa traversada.

Lo Baikal es tanben l'unic abitat de la fòca del Baikal.

Orses e cèrvis son caçats sus las còstas del Baikal.

Curiositats -La fonsor del lac Baikal es tan granda qu'amb son aiga se podriá aigar tota la tèrra amb un jaç de 3 cm.

Lacul Baikal este situat în sudul Siberiei (Rusia). Este un lac cu apă dulce (reprezintă cea mai mare rezervă de apă dulce din lume 23000 km³) și este cel mai adânc lac de pe glob (1637 m). Deși este greu de imaginat, depresiunea lacustră din Siberia de Sud, cu suprafața ceva mai mare decât cea a Belgiei, adăpostește 10% din rezervele de apă potabilă ale lumii (exceptând ghețarii). Lacul Baikal pe lânga faptul că este cel mai adânc lac din lume, poate fi considerat și cel mai vechi prin cei circa 20-25 milioane ani de existență (exclusiv Marea Caspica și Lacul Aral) și unul dintre "muzeele vii", în care trăiesc aproximativ 800 specii de animale și 245 specii de plante endemice, proprii lui.

Geografie și hidrografie

Lacul, a cărui formă seamănă cu o semilună, ocupă o suprafață de 31.500 km², iar linia țărmului măsoară peste 2.000 de kilometri. Din punctul de vedere al mărimii, Baikal este a treia întindere de apă din Asia (după Marea Caspică și Lacul Aral) și cel mai mare rezervor de apă dulce de pe acest continent. Lacul ieșit din comun s-a format într-o depresiune tectonică, născută în epoci geologice demult apuse. Adâncimea lacului a atins chiar și 2000 de metri. De-a lungul mileniilor însă, pe fundul său s-au depus aluviuni care l-au ridicat până la nivelui actual. Lacul Baikal își datorează abundența de apă celor 336 de râuri care se varsă în el, dintre care cele mai importante sunt Selenga, la sud-est, și Angara Superioară, la nord. Unicul râu care curge din lac mai departe (în partea sa sud-vestică) este aceeași Angara, afluentul fluviului Enisei. La nord de lac tronează două masive muntoase, Munții Baikal și Munții Barguzin, iar prin apropiere de extremitatea sa sudică trece granița ruso-mongolă. Unul dintre cele mai vechi lacuri ale Terrei s-a format acum 15-25 de milioane de ani,după de o fisură uriașă s-a căscat de-a lungul unei falii in scoarța Pământului,creată de lenta îndepartare a Asiei de Europa.Inițial fisura avea 8 km adâncime ,dar cu timpul s-a umplut cu aluviuni;fosilele micilor creaturi din aceste depuneri îi indică vârsta.Izvoarele fierbinți și frecventele cutremure slabe demonstrează că falia este încă activă.Din cele 336 de râuri și fluvii ce se varsă în lacul Baikal,unul singur izvorăște din apele sale:Angara.

Istoric- Lacul Baikal a fost descoperit în anul 1643 de către K. Ivanov și V. Kolesnikov, iar în 1675, cunoscutul călător și diplomat român Nicolae Milescu Spătarul, cunoscut în descrierile în limba rusă sub numele de Nicolae Spafarovici, în drum spre China, l-a ocolit prin partea sud-vestică, făcându-i și o descriere amanunțită. De atunci lacul a constituit obiectul multor expediții, fapt ce a permis elucidarea problemelor deosebite privind geneza depresiunii, adâncimea, regimul hidric, plantele și animalele ce trăiesc în el. Astfel, lacul a fost cercetat de I. D. Cerski – după care s-a dat și numele vârfului de lângă localitatea Sludianka, înalt de 2090 m, din culmea Hamar-Daban – de V. A. Obrucev, E. V. Pavlovski, P. E. Riabukin, V. V. Belousov, L. S. Berg, B. Dibovski, V. Godlevski, F. Drizenko, M. M. Kojov, G. I. Veresceaghin, A. Korotnev și alții.

Clima-Temperat-continentală.Temperatura medie atinge -170 C în ianuarie și +16 0 în iulie. Temperatura apei la suprafață variază în august între +9 0C și +120C.

Flora și fauna- Omul specie endemică a Lacului Baikal

Lacul Baikal se bucură de interesul oamenilor de știință nu numai datorită adâncimii sale, care stabilește un record în materie, dar și datorită faunei și florei sale unice. Apele lacului surprind prin transparența lor neobișnuită, și prin puritatea lor. Lacul se distinge printr-o mare varietate a florei și faunei. Speciile care trăiesc în adâncurile sale sunt în majoritatea lor endemice, cu alte cuvinte pot fi întâlnite numai în acestă zonă a globului pământesc, precum foca de Baikal sau dintre pești, babetele de Baikal și omulul. Primul cercetător care a apreciat acest exemplar biologic deosebit a fost polonezul Benedykt Dybowski. Focile de Baikal, iubitoare de apă dulce, rămân una dintre cele mai importante particularități ale lacului. În timpul uneia dintre glaciațiuni, o parte dintre focile de mare au migrat în aval. Când Baikal a devenit un lac fără cale de comunicare cu marea, ca urmare a deplasării plăcilor litosferei, focile au fost separate de mediul lor natural. În prezent, aproximativ 70.000 dintre aceste mamifere înoată în Lacul Baikal, situat la aproape 1.700 kilometri distanță de Oceanul Arctic.

Foca de Baikal se distinge prin craniul scurt cu orbite mari, precum și prin blana sa cenușiu-maronie. Ea măsoară în medie 1,8 m lungime și cântărește 50 kilograme, putând să atingă chiar și150 kg. Ghearele labelor din față, dotate cu membrane înotătoare, sunt mai puternice decât cele ale focilor din Oceanul Arctic. Se presupune că datorită acestora, foca poate face mai ușor găuri în pătura de gheață. Femelele și masculii ating maturitatea sexuală la vârsta de cinci ani. Vânătoarea de foci de Baikal este permisă.

Baikal este unul dintre lacurile cele mai populate cu pește din Siberia. Aici se pescuiesc mai ales sturioni și somoni. În zonele din vecinătatea lacului se extrage petrol și alte minerale folositoare. Fabricile de celuloză și hârtie, construite pe malul sudic al lacului în perioada comunistă, continuă să deverseze deșeuri direct în apele acestuia, amenințând ecosistemul regiunii de poluare.

Turismul- Un paradox interesant: lacul este vizitat de numeroși turiști din lumea întreagă, deși nu există practic niciun fel de infrastructură turistică în regiune.

Știați că- Descoperirea Lacului Baikal de către ruși în 1643 a condus la intensificarea semnificativă a schimburilor comerciale între Rusia și China. Regiunile din jurul lacului au devenit popasuri importante pe traseul comercial care unea cele două țări.

După interzicerea sezonieră a pescuitului în Baikal, între anii 1969 și 1977, multe dintre speciile care populează apele sale s-au regenerat.

În apropiere de Lacul Baikal se află băi termale în care apa fierbinte curge chiar și în timpul iernilor cele mai aspre.

Focile de Baikal pot atinge vârsta de 56 de ani.

În pădure,într-un punct ce oferă priveliști excepționale spre Lacul Baikal,poți zări panglici și fâșii de pânză prinse de crengile copacilor.Cei care vin aici le leagă de ramuri pentru a li se împlini dorința de a mai reveni pe malurile lacului. În mod cert, apele sale albastre exercită o fascinație magnetică,iar rușii de pretutindeni îl consideră Marea cea Sfântă - cea mai mare minune a naturii din țara lor-un simbol al Rusiei deloc mai prejos decât Marele Canion al Statelor Unite.„Baikal” înseamnă „apă multă” în limba populației kurykan,care a trăit aici în urma cu 1300 de ani.Adânc de 1640 m ,lacul conține o cincime din întreaga cantitate da apă dulce a lumii - 23000 km cubi, cât Marile Lacuri ale Americii de Nord împreună.

Bajkalsjön (ryska: Озеро Байкал, Ozero Bajkal, IPA: [ˈozʲɪrə bʌjˈkɑl]; burjatiska: Байгал нуур, Bajgal nuur) är en sjö i södra Sibirien i Ryssland som är världens djupaste sjö och världens till ytan sjunde största sjö. Bajkalsjöns största djup ligger på 1 637 meter[1] och 1 285 meter under havsnivå, genomsnittet är cirka 730 meter. Sjön har en yta på 31 494 km² (världens sjunde största sjö) och är 636 kilometer lång. Till volymen mätt är den världens näst största sjö (23 600 kubikkilometer) efter Kaspiska havet, och världens till volymen största sötvattenssjö.[2] Sjöns yta ligger 455 meter över havet. Det finns över 300 vattendrag som mynnar ut i sjön men den har bara ett utlopp, floden Angara, en högerbiflod till Jenisej. 1996 blev Bajkalsjön uppsatt på Unescos världsarvslista.

Läge

Karta över Bajkalsjön.

Bajkalsjön ligger mellan Irkutsk oblast och Burjatien, inramat av Bajkalbergen, Stanovojplatån, Barguzinbergen, Burgasybergen och Sajanbergen. Sjön ligger i Bajkalgravsänkan, där Eurasiska kontinentalplattan och Amurkontinentalplattan glider ifrån varandra med en hastighet på cirka 4 mm per år. Gravsänkan är med sina 8–9 km världens djupaste gravsänka. Ett stort antal heta källor och förhöjd seismisk aktivitet pekar på att jordskorpan är mycket aktiv här.

I sjön finns 22 större öar, däribland världens fjärde största insjöö, Olchon (nära västra strandlinjen med en yta på 730 km² och en längd på 72 km) och ett stort antal mindre öar och klippor. Den största halvön är Svjatoj Nos ("Den heliga näsan", vid sjöns östra strandlinje) med 1 636 meter höga berg.

Klimatet

Vid sjön dominerar tempererat inlandsklimat. Solen skiner ungefär 2 000 timmar per år med en minimum på 77 timmar i december och en maximum på 275 timmar i juni. Den årliga nederbördsmängden är ungefär 450 mm. Lägsta värdet med 7 mm förekommer i februari och högsta värdet på 120 mm i juli. Vintrarna (november-mars) har en medeltemperatur på -20 °C samt är torra och kalla. I bergsregioner vid sjön finns vanligen snö från september till slutet av juni. I dalgångar och andra låga områden ligger snön från november till april. De lägsta temperaturerna är omkring -40 °C.[2] Våren (april/maj) och hösten (september/oktober) är med två månaders längd mycket kortvarig. Sommaren (juni - augusti) är med en medeltemperatur på 15 °C jämförelsevis varm för kontinentala förhållanden.

Hydrologi

Bajkalsjön är den största ansamlingen av flytande sötvatten på Jorden. Vattenvolymen är med 23 000 kubikkilometer[2] lite större än för Östersjön. Avrinningsområdet för alla floder som mynnar i sjön är 1,5 miljoner km². Vanligen räknas 336 större floder och ett

oräkneligt antal mindre vattendrag som fyller sjön. De tre viktigaste tillflöden är Goloustnaja, Selenga och Bargusin. Floden Angara är idag Bajkalsjöns enda utflöde och även en av Sibiriens största floder. Om alla tillflöden skulle stoppas måste Angara flyta 400 år för att tömma sjön. Under Jordens historia fanns ytterligare två utflöden. Den första fanns lite norr om Angara med anslutning till Lenaflodens dalgång. Floden blev avskuren på grund av bergsbildning. Det andra utflödet låg längre söderut. Vattendraget försvann i samband med ett jordskalv för 16 000 år sedan.

Fauna

Bajkalsäl

I sjön lever över 2600 ryggradslösa arter. Av de kända arterna är 93% endemiska (det vill säga att de är unika för sjön). Djurarter finns även i sjöns allra djupaste delar. På grund av att sjön ökade sitt djup långsamt hade organismerna möjlighet att anpassa sig till de ändrade förhållandena. Det finns minst 53 olika fiskarter i sjön, däribland ulkar, vilket är egendomligt eftersom de flesta ulkarter lever i havet. De så kallade fettulkarna (Comephorus sp.) är de sötvattensfiskar som lever på störst djup, cirka 200–500 meter ner. Fettulken är basföda åt bajkalsälen, som är den minsta kända arten av säl; det anses underligt att de inte har utvecklats då de borde ha funnits i sjön i runt 50 000 år. Det är inte klarlagt hur de har kunnat komma in i en sjö som ligger flera tusen kilometer från havet.[källa behövs]

Bajkalsjöns vatten hålls naturligt rent av cirka 230 arter märlkräftor som utgör 90 % av sjöns biomassa. Särskilt utmärkande är ett litet kräftdjur med namnet Epischura baikalensis som äter de minsta algerna och bakterier. Kräftdjuret är bara 1,5 mm långt men på en kvadratkilometer vattenyta finns upp till tre miljoner individer.[2] Andra kräftdjur äter organiskt avfall som döda fiskar, drunknade insekter samt till och med däggdjur.

Näringsliv och naturskydd

Pappersfabriken i Bajkalsk.

Efter andra världskriget blev regionen i stor skala industrialiserad. Viktiga steg var byggandet av Transsibiriska järnvägen samt av Bajkal Amur Magistral. Stora fabriker som framställer papper och pappersmassa etablerades i Bajkalsk (1966) och Selenginsk (60 km från sjöns östra strandlinje). Samtidigt ökade fisket betydligt. Avloppsvatten lämnades ofta orenade i sjön vilket orsakade större miljöproblem.[4]

Pappersfabriken i Bajkals fick 2003 en kredit av Världsbanken som enligt Greenpeace låg vid 22,4 miljoner US-dollar för en omfattande sanering av sina anläggningar. Kostnaden för hela saneringen uppskattades med 33,5 miljoner US-dollar. Det visade sig däremot att projektet utfördes slarvigt och därför beslöt Världsbanken 2005 att frysa sina pengar. För att motverka denna utveckling inrättades en del naturskyddszoner och nationalparker. Till exempel finns vid östra strandlinjen Transbajkal nationalpark. En annan nationalpark ligger söder om ön Olchon. I dessa nationalparker lever bland annat lodjur, björnar, hjortdjur och vargar.

Trafik och turism

Trots den nämnda industrialiseringen är området jämförelsevis glest bebyggt. Därför finns bara ett mindre antal vägar vid strandlinjen. Sjön tangeras i norr av Bajkal Amur Magistral och i syd av Transsibiriska järnvägen. De viktigaste flygplatserna finns i Irkutsk och Ulan-Ude en bit bort från sjön. Under vintern när Bajkalsjön är täckt av is går flera vägar tvärs över ytan. Till några orter och öar är dessa pister de enda förbindelserna under vintern. För närvarande etableras Great Baikal Trail[6] som ska vara en vandringsled runt sjön när projektet är avslutat.

Bajkalsøen (russisk: Озеро Байкал Ozero Bajkal) er en Sø i det sydlige Sibirien i Rusland mellem (overvejende mod vest) det oblast, der har navn efter byen Irkutsk og (overvejende mod øst) den russiske republik Burjatien også kaldet Burjatia, Buryatia, og Burjætiske Republik[1].

Bajkalsøen er den største ferskvandssø i Asien med et areal på 31.494 km². Det er den dybeste sø i verden med en dybde på 1.680 m, og samtidig er det den sø i verden, der har det største volumen af vand, idet den rummer 20 procent af jordens samlede ferskvandsmængde.

Kort over Bajkalsøen-

Den er jordens ældste sø, omkring 25-30 millioner år gammel. De fleste andre store søer i verden er ikke mere end 5.000-10.000 år gamle. De blev til efter den seneste istid, hvor store huller i landskabet blev fyldt med vand. Bajkal blev ikke dækket af is under istiden, og en stor del af søens flora og fauna er intakt. 93 % af dyrearterne er endemiske for Bajkalsøen. Det er f.eks. nerpaen, også kaldet Bajkalsælen, og laksefisken omul. Geologer mener, at søen opstod som følge af et gigantisk jordskælv for ca. 35 mio. år siden, da det indiske kontinent ramte Asien. Efter jordskælvet og i forbindelse med kontinentsammenstødet rejste Himalayabjergene sig, og der blev slået en revne i jordskorpen fra Sibirien og ud til det Okhotske Hav ved Stillehavet. Søen rammes hvert år af 2000 rystelser og jordskælv, dvs. flere om dagen. Dette gør faktisk, at søen bliver større og større for hvert år, omkring 1-2 cm bredere og dybere. Dette menes også at være grunden til dens høje alder. Angara er den eneste flod, der har sit udspring i Bajkal, og den løber vestpå væk fra søen og ud i den store sibiriske flod Jenisej. 336 store og små floder har til gengæld deres udløb i Bajkal. Den største flod, der løber ud i søen, er Selenga, som leverer halvdelen af søens vand. I 1996 blev Bajkalsøen optaget på UNESCO's Verdensarvsliste. Søen er tilfrosset om vinteren.

Bajkalsjøen (russisk: Озеро Байкал, Ozero Bajkal) er en innsjø i det sørlige Sibir i Russland, mellom Irkutsk oblast i nordvest og Burjatia i sørøst, nær Irkutsk. Den er en del av UNESCOs verdensarv siden 1996. Bajkalsjøen er verdens største ferskvannssjø i volum, og verdens dypeste innsjø, med en dybde på 1680 meter ifølge de siste målingene. Den er også verdens eldste innsjø, rundt 70 millioner år gammel. Bajkalsjøen rommer tyve prosent av verdens flytende ferskvann. Sjøen har et unikt dyreliv, og hele 93 % av dyreartene som lever der lever intet annet sted i verden. Den kanskje mest kjente dyrearten som er særegen for Bajkalsjøen, er bajkalselen. Det er verdens eneste ferskvannssel, og det er et mysterium hvordan den kom seg dit – sjøen ligger flere tusen kilometer fra Nordpolen, og har ikke kontakt med havet. Bajkalsjøen har mer enn tusen dyre- og plantearter som ikke eksisterer andre steder.

Bajkalvatn er stöðuvatn í sunnanverðri Síberíu í Rússlandi. Það er dýpsta og elsta stöðuvatn heims og inniheldur 20% af öllu ferskvatni jarðar með um 23.000 km³ af vatni. Í vatninu er gríðarlega fjölbreytt lífríki og 60% allra dýrategunda í vatninu finnast þar eingöngu. Eina spendýrið sem lifir í vatninu er bajkalselur (Phoca sibirica) sem er afbrigði hringanóra. Lítið var vitað um vatnið fyrr en Síberíujárnbrautin var lögð kringum aldamótin 1900. Í vatninu eru þörungar sem hreinsa óhreinindi úr vatninu.

Het Baikalmeer of Bajkalmeer (Russisch: Озеро Байкал, Ozero Baijkal; Boerjatisch: Байгал нуур, Baygal nuur) is een meer in het zuiden van Siberië (Rusland) ten zuiden van het Baikalgebergte. Met een maximale diepte van 1642 meter en de oppervlakte van 31.500 km² (ongeveer zo groot als België) is het Baikalmeer het diepste meer en het grootste zoetwaterreservoir ter wereld.

De etymologie van de naam Baikal is onzeker. Mogelijk is er een verband met het Turkse bai kul dat rijk meer betekent of specifieker het Jakoetse baigal dat meer, 'zee' of bai-kyul dat rijk meer betekent. Het Jakoets is een Turkse taal.

Het Baikalmeer is het grootste zoetwatermeer van Eurazië. Gemeten naar oppervlakte is het Bovenmeer (op de grens van de Verenigde Staten en Canada) groter. De inhoud van het Baikalmeer is echter groter dan de inhoud van alle 'Grote Meren' van Amerika bij elkaar. Berekend is dat het meer zoveel zoetwater bevat dat het in de drinkwaterbehoeften van de hele wereldbevolking zou kunnen voorzien voor een periode van 30 jaar. Het wordt door ruim 300 rivieren gevoed, waarvan de Selenga in het zuiden de voornaamste is. De enige afvoer is de Angara, waarlangs het Baikalmeer via de Jenisej afwatert op de Noordelijke IJszee. Het meer is rijk aan flora en fauna en herbergt unieke diersoorten als de baikalrob (een zoetwaterzeehond), de omoel, een houtingsoort (zalmachtige) en een hele reeks endemische vlokreeftjes. Sinds 1996 staat het Baikalmeer op de Werelderfgoedlijst van de UNESCO. Op 29 juli 2008 bereikte een Russische expeditie in een mini-onderzeeër de bodem van het Baikalmeer op een diepte van 1580 meter. Heilige Boerjatische sjamanensteen Sjamanka op het eiland Olchon aan de westelijke oever van het meer.

Il Lago Bajkal (in russo: Озеро Байкал[?], Ozero Bajkal, ['ozʲɪrə bʌj'kɑl], ascolta[?·info] in mongolo ed in buriato Dalai-Nor, Mare sacro) è un lago della Siberia meridionale, diviso fra i territori dell'oblast' di Irkutsk e della repubblica di Buriazia. È stato posto sotto la tutela dell'UNESCO come patrimonio dell'umanità nel 1996.

Geografia - Carta tettonica semplificata dell'area.

Il lago Bajkal si estende su una superficie di 31.722 km²[1], che ne fa uno dei maggiori laghi al mondo per superficie; si allunga per 636 km da nord a sud (è il secondo del mondo per lunghezza dopo il lago Tanganica), con una larghezza media di 48 km (massima 79,4 km). La profondità media del lago è di 744 m[1], con una massima di 1.642 m[1] nella parte centrale. Questi valori ne fanno contemporaneamente il lago d'acqua dolce più profondo del mondo e quello con il volume maggiore (23.615 km3[1]). Contiene un volume d'acqua pressoché equivalente a quello dei cinque grandi laghi americani messi assieme. Si stima che contenga circa il 20% delle riserve d'acqua dolce del pianeta (esclusi i ghiacciai e le calotte polari).

Il lago Bajkal si estende in una zona geologicamente molto tormentata; occupa una zona di sprofondamento (fossa tettonica) molto profonda (la criptodepressione arriva a quasi 1.200 m sotto il livello del mare, dato che il pelo dell'acqua del lago è a circa 450 m s.l.m.)[1], ed è circondato da piccole catene montuose che si allungano tutto intorno alle sue coste: monti del Bajkal, monti del Barguzin, monti Primorskij, monti Chamar-Daban, monti Ulan-Burgasy e, all'estremità settentrionale, l'Altopiano Stanovoj.

Idrografia Foce a delta del fiume Selenga.

Il Bajkal riceve le acque di 336 immissari, i maggiori dei quali sono il Selenga (che nasce in Mongolia), il Barguzin, la Verchnjaja Angara (Angara Superiore), la Turka e la Snežnaja; possiede per contro un solo emissario, l'Angara, tramite il quale il lago tributa allo Enisej. Il bacino imbrifero del Bajkal si estende su una superficie di circa 557.000 km². Clima - Il Bajkal si trova in una regione dal clima molto duro, con fortissime escursioni termiche fra le stagioni estreme; il lago, con la sua enorme massa d'acqua, esercita una forte azione di mitigazione delle temperature, con il risultato di avere inverni meno freddi ed estati più fresche e umide delle zone circostanti. D'inverno il lago è interessato da un esteso congelamento delle acque superficiali; questi ghiacci, per via della inerzia termica data dalla gran massa d'acqua, tendono a formarsi piuttosto tardi (dicembre) e a fondere completamente solo verso maggio.

Il lago è frequentemente battuto da un forte vento che viene chiamato "sarma" dalle popolazioni locali, che può toccare i 150 km/h.

Ambiente -Il lago Bajkal è caratterizzato da un ambiente atipico per un lago: le sue acque sono molto ricche d'ossigeno (soluzione satura al 75%) e anche il punto più profondo è popolato da forme di vita, mentre in altri laghi profondi in varie parti del mondo le forme di vita macroscopica scompaiono oltre i 300 m a causa dell'anossia.

Il lago Bajkal è sede di svariati endemismi.

Nel 1962 erano state censite nel lago e nelle sue vicinanze 1.220 diverse specie animali e vegetali, nel 1978 il numero era cresciuto a 1.400 e da allora ogni anno nuove forme di vita continuano ad essere scoperte. Ad oggi le nuove specie scoperte in loco sono oltre 2.500, di cui il 60% di tipo animale ed il 15% di tipo vegetale. Nel lago vi sono 250 specie di crostacei e ben 52 di pesci, di cui 27 endemiche del Bajkal.

Una delle specie più caratteristiche è la nerpa, la foca del Bajkal (Pusa sibirica), specie endemica di taglia piccola, dal manto grigio scuro, si nutre di pesci, ed è all'apice della catena alimentare del lago Bajkal. Alla fine del secolo scorso la caccia ne aveva drasticamente ridotto il numero, oggi risalito, grazie ad una politica di tutela, ad oltre 75.000 individui.

All'altra estremità della catena alimentare c'è un piccolo crostaceo filtratore del genere Epischura, che costituisce il 97% del plancton e raggiunge una biomassa pari a circa 4 milioni di tonnellate. Questo gamberetto non sopporta una temperatura più elevata di 12 °C, e quindi necessita di una elevata concentrazione di ossigeno, né sopporta una concentrazione salina anche solo leggermente superiore a quella (molto bassa) del lago Bajkal, ossia 100 mg di sali per litro d'acqua.

Alcuni ricercatori ritengono che soprattutto le specie endemiche più piccole si siano evolute dall'antica fauna di un immenso lago salmastro che sembra ricoprisse quasi l'intera Asia centrale agli inizi del Terziario (65 milioni di anni fa). Più tardi, 30 milioni di anni fa, il predetto lago si era frammentato in tanti piccoli laghi salmastri circondati da foreste di tipo tropicale. Una serie di importanti sconvolgimenti tettonici (ancor oggi in loco si verificano oltre 2.000 scosse ogni anno) dovuti alla collisione tra il continente euroasiatico con il sub-continente indiano, formarono una profonda frattura nella crosta terrestre la quale venne progressivamente riempita dalle acque convogliate dalla vasta

pianura circostante, il volume d'acqua raccolto equivale alla massa d'acqua trasportabile da tutti i fiumi del pianeta nell'arco di un intero anno.

La fossa di frattura del Bajkal è una delle tipiche strutture geologiche estensionali, particolarmente vistosa perché superficiale, che si formano perpendicolarmente alle catene orogeniche (la catena orogenica in questo caso è quella himalayana).

Alcuni pesci, come la golomjanka (Comephorus baikalensis), e la suddetta foca del Bajkal sembrano essere arrivati in queste acque in epoche più recenti, forse dall'Artico attraverso gli immensi fiumi siberiani.

Nei pressi del lago esiste una riserva naturale nella quale vivono gli zibellini, specie a rischio di estinzione che oggi viene protetta, ed il cui allevamento è monopolio dello Stato russo.

Inquinamento - Le acque del lago, mai più calde di 14 °C, lasciano filtrare lo sguardo fino a più di 40 m di profondità. Tale purezza è stata a più riprese posta a rischio da svariati eventi:

negli anni settanta, con il progetto per la costruzione della Bajkal-Amur-Magistral (ferrovia Bajkal-Amur), voluta da Leonid Brežnev per aprire la Siberia allo sfruttamento delle sue materie prime;

attraverso la nascita della città di Severobajkal'sk, 600 km a nord del lago;

riversando nel Bajkal gli scarichi delle industrie di Ulan-Ude (capitale della Buriazia, 350 mila abitanti), attraverso il fiume Selenga;

costruendo, proprio a Bajkal'sk, ad un centinaio di metri dalla riva, un grande impianto di trasformazione del legno e di lavorazione della cellulosa, peraltro contestato dalle popolazioni locali. Fin dagli anni settanta, a protestare contro l'inquinamento del lago vi fu il biologo Grigorij Galazyj, membro dellAccademia delle Scienze, ed allora direttore dellIstituto di limnologia di Irkutsk, successivamente direttore del Museo del Bajkal. Secondo Galazyj "Nessuno dei molti decreti e progetti varati per proteggere il Bajkal è stato messo in atto, ed ogni giorno l'impianto per la lavorazione del legno riversa nel lago 250.000 l di acque di scarico, oltre a consumare 500.000 m³ di legno l'anno".

Il fiume Angara in uscita dal Bajkal

Cenni storici - Sulle sponde del lago si sono insediate comunità di credo differente; le religioni principali sono tre: lo "sciamanesimo tibetano", il "buddhismo" ed il cristianesimo ortodosso che fu portata dai russi dopo che Kurbat Ivanov scoprì le acque del lago Bajkal nel 1643. Il territorio della Buriazia, che è bagnata dal Bajkal per il 60% della linea costiera e la sua gente, i Buriati, furono annessi allo stato russo dai trattati del 1689 e del 1728, quando le terre intorno al Bajkal furono separate dalla Mongolia. Dalla metà del XVII secolo all'inizio del XX il numero di Buriati aumentò da 27.700 a 300.000.

Dopo l'annessione della Buriazia alla Russia la cultura buriata subì le influenze del buddhismo tibetano e della Chiesa Cristiana Ortodossa. I Buriati furono per lo più sottoposti ad un processo di integrazione ad usi e costumi tipicamente russi che li portò ad abbandonare progressivamente il nomadismo unitamente all'agricoltura itinerante, mentre i Buriati dell'est (Transbajkal) subirono l'influenza mongola (ancora oggi diversi gruppi vivono in yurta e sono in gran parte buddhisti). Nel Settecento fu costruito il primo monastero buddhista buriato.

I Buriati -Il nome "Buriati" è menzionato per la prima volta in un'opera mongola: infatti costoro sono i discendenti diretti dell'antico popolo nomade dei mongoli ed ancora oggi vivono lungo le sponde del lago; una leggenda locale asserisce che la madre di Gengis Khan fosse nata nel villaggio di Barguzin, sulla riva orientale del lago. I buriati d'inverno sono soliti attraversare il lago ghiacciato (quando la crosta è spessa 1 metro) con i camion poiché in tal modo la distanza fra le città di Irkutsk ed Ulan Ude si accorciano di molto, anche se questa pratica è molto pericolosa.

I Buriati sono soliti pescare l'"omul", specie endemica piuttosto pregiata, unitamente ad altre 52 specie presenti nel lago e svariati tipi di crostacei.

Un'antica credenza popolare afferma che esistono due demoni maligni abitanti delle acque profonde intorno all'isola di Olkhon: "Burkhan" e "Doshkin Nojon", pronti a prendersi le anime dei pescatori durante le tempeste.

Una piccola consuetudine è quella di collocare dei nastrini colorati portafortuna detti "semelga" sopra gli arbusti.

Trattasi di un masso enorme che spunta appena dalle acque proprio laddove l'Angara lascia il Bajkal . La Roccia dello Sciamano è protagonista di una leggenda che i buriati imparano a conoscere già in tenera età. Secondo tale leggenda il Grande Uomo Bajkal giunse in questa regione con le sue 337 figlie e decise di fermarsi; mentre dormiva una delle figlie, cui i gabbiani avevano raccontato le prodezze di Jenisej, decise di fuggire per correre verso l'uomo-fiume di cui si era innamorata; svegliatosi, il Bajkal scagliò verso la fuggitiva una pietra, la Roccia dello Sciamano appunto.

Chi era sospettato di un crimine veniva posto la sera al di sopra della roccia. Se al mattino era ancora lì e la corrente non l'aveva portato via, costui era innocente e veniva liberato. Tuttavia pare che ciò accadesse di rado, in quanto il fiume Angara possiede delle acque tanto rapide ed irruente che è l'unico fiume della regione a non gelare d'inverno. Curiosità Contribuisci a migliorarla integrando se possibile le informazioni nel corpo della voce e rimuovendo quelle inappropriate. La storia del numero 8 del fumetto "Nemrod", uscito nel giugno 2008, è ambientata in questo lago e nelle zone circostanti. Il romanzo di Clive Cussler "Il tesoro di Gengis Khan" è ambientato su questo lago.

Situé dans le sud de la Sibérie, en Russie orientale, le lac Baïkal (en russe : Озеро Байкал), mer d'eau douce sacrée pour ses premiers habitants, les Bouriates d'origine mongole, représente la plus grande réserve d'eau douce liquide de surface au monde (23 400 km3). Sa transparence est unique et la visibilité parfaite jusqu'à 40 mètres de profondeur. Il est parfois surnommé « Perle de Sibérie ».

Géographie[modifier]

Dimensions[modifier]

Orienté du SSO au NNE, il s'étend sur une longueur de 636 km avec une largeur moyenne de 48 km et une superficie de 31 500 km2, ce qui fait de lui le 8e lac au monde1. C'est le lac le plus profond du monde (jusqu'à 1 637 m d'épaisseur d'eau, reposant sur 7 000 mètres de sédiments). Son volume d'eau (23 600 km3) représente environ 260 fois celui du lac Léman, soit autant que la mer Baltique ou que les 5 grands lacs nord-américains (lac Supérieur, lac Michigan, lac Huron, lac Erié, lac Ontario) réunis1. Il représente 20 % du volume mondial d'eau douce contenue dans les lacs et les rivières2.

Localisation[modifier]

Enserré par les monts Iablonovy et Bargouzine à l'est et les monts Baïkal à l'ouest, il se trouve à une altitude de 455 mètres. À son extrémité sud-ouest se trouve la principale ville de la région, Irkoutsk, tandis qu'Oulan-Oude est la capitale de la république de Bouriatie. Il possède une grande île de 730 km2, l'île d'Olkhon, et une presqu'île, Sviatoï Nos, littéralement « le Saint-Nez » (sur la rive est, réserve et parc naturel).

Hydrologie-

Il reçoit l'apport de 336 rivières et ruisseaux permanents1 — dont la Selenga issue de Mongolie — et se déverse dans l'Ienisseï par l'intermédiaire de l'Angara près de Irkoutsk. Sa taille fait qu'il est soumis à un système de vagues parfois importantes (jusqu'à 6 m) et qu'il est parcouru par des courants réguliers.

La quantité de précipitations varie de 200 à 500 mm par an (au sud, elle peut osciller entre 500 et 900 mm). L'épaisseur de glace varie suivant les hivers entre 50 et 70 cm, permettant aux hommes et aux véhicules de se déplacer dessus.

En mai-juin et en octobre-novembre, lorsque la température des eaux du lac avoisine +4 °C (température à laquelle la densité de l'eau est maximale), de grands mouvements de brassage naturel de l'eau par convection se mettent en place. Ce brassage permet une oxygénation des eaux jusqu'à 200 ou 300 m de profondeur, ce qui est favorable à la faune et la flore du lac.

Climat - L'inertie thermique des immenses quantités d'eau contenues dans ce lac tempère le climat de cette région de la Sibérie, très continental par ailleurs. La température moyenne hivernale est -15 °C au lieu de -26 °C en janvier, et la température moyenne estivale +13 °C au lieu de +19 °C en juillet3. La région du Baïkal est sèche et le total des précipitations tombant annuellement sur l'île d'Olkhon, au milieu du lac, est inférieure à 200 mm.

Histoire Origine géologique - Le lac Baïkal est d'origine tectonique; ce lac d'effondrement est en subsidence. Le socle ancien sur lequel le lac repose, en contact d'une part avec la plateforme sibérienne, d'autre part avec les monts de l'Asie centrale, présente un réseau de faille de direction générale NNE-SSO. Ces failles ont été actives

dès le tertiaire, ce qui fait du lac Baïkal le plus ancien lac existant au monde (vingt-cinq millions d'années2). Ces failles ont été actives au cours du quaternaire jusqu'à nos jours (plus de 30 séismes suffisamment puissants pour être ressentis par les populations ont été enregistrés au XXe siècle). Les mouvements tectoniques ont conduit à un enfoncement du fond du lac, sur lequel s'est accumulé une grande épaisseur de sédiments, et un léger sur-élèvement des bordures montagneuses à plusieurs reprises (ce qui est visible au nord-est du lac, où des terrasses lacustres anciennes, témoins du niveau de l'eau dans le passé, s'élèvent jusqu'à 300 m d'altitude).

Le réseau de failles délimitent trois compartiments plus ou moins effondrés qui se succèdent le long du lac3,1: le plus septentrional est le moins profond; la zone la plus profonde de ce compartiment se trouve à 890 m sous le niveau de l'eau et se situe entre les caps Elokhin et Pokoiniki.

le plus méridional atteint 1432 m de profondeur dans une zone située entre les zones d'affluence des rivières Pereemnaya et Mishikha.

le compartiment central est le plus profond, avec une zone située à l'est de l'île Olkhon, entre les caps Izhimey et Khara-Khushun, atteignant une profondeur de 1637 m.

Histoire humaine Le lac Baïkal et l'homme- Économie-

Cinquante mille personnes vivent près du lac dans des conditions difficiles. Les sols sont pauvres. Poissons et pommes de terre servent de base à la nourriture quotidienne. Un afflux de population a été provoqué par la construction de la voie ferrée Baïkal Amour Magistral.

La pêche se pratique tout au long de l'année, même en hiver après avoir foré un trou dans la glace. Les eaux du lac, fortement oxygénées, sont riches. L'omoul est très prisé pour sa chair savoureuse et l'esturgeon pour son caviar.

Le lac constitue, de par sa forme allongée, une excellente voie navigable dans cette région montagneuse et difficile d'accès, mais prise par les glaces près de la moitié de l'année3. En hiver, après l'embâcle (prise en glace) qui a lieu en octobre-novembre, tous les bateaux de pêche, d'exploration scientifique ou de tourisme sont paralysés par le froid dans les ports établis sur le Baïkal. Le trafic reprend avec la débâcle, en mai-juin. En outre, la navigation sur cette mer intérieure est rendue dangereuse par des vents parfois violents qui soufflent en rafales.

L'« Œil Bleu de la Sibérie », immense mer d'eau douce gelée pendant la moitié de l'année, était menacé de pollution industrielle par une usine de pâte à papier, à Baïkalsk, qui fournissait, à l'époque de la guerre froide, la cellulose pour les pneus d'avion de l'Armée soviétique, jusqu'à sa fermeture, en octobre 20084.

Patrimoine mondial de l'humanité-

Inscrits par l'Unesco en 1996 au patrimoine de l'humanité pour sa richesse écologique, ces « Galápagos de la Russie » ont produit une des faunes d'eau douce les plus riches et originales de la planète, qui présente une valeur exceptionnelle pour la science de

l'évolution. On y recense 1 550 espèces animales et plus de 600 espèces végétales; près de la moitié des espèces du lac sont endémiques3. Le phoque de Sibérie ou nerpa en est le représentant le plus connu. Plus étonnant est le coméphore: cet étrange poisson des profondeurs explose s'il est remonté trop vite vers la surface en laissant une tache de graisse. On a trouvé plus de 250 espèces de crevettes d'eau douce dans le lac Baïkal, ce qui représente le tiers de toutes les espèces de crevettes du monde.

Autres activités- Le lac accueille également dans ses eaux un observatoire de neutrinos, installé depuis 1998 à 1 200 m de profondeur.

Une expédition organisée par le scientifique russe Arthur Tchilingarov a tenté, à partir du 29 juillet 2008, d'établir un record mondial de plongée en eau douce dans le Baïkal6. Mais les deux submersibles de l'expédition, Mir-1 et Mir-2, ne sont descendus dans un premier temps qu'à 1 580 m et 1 592 m7. Les plongées se poursuivent actuellement, après la réparation de Mir-2 qui a été endommagé7,8. Politicien russe et scientifique, Arthur Tchilingarov, a participé aux 60 plongées. Ces submersibles sont connus pour avoir servi à d'autres missions, notamment sur l'épave du Titanic, et au pôle Nord.

Le 1er août 2009, Vladimir Poutine, alors Premier ministre, a également plongé à bord du Mir-19. En 2006, un projet de pipeline transsibérien devait initialement passer à moins d'un kilomètre du lac avant qu'une alternative de route hors du bassin versant du Baïkal ne soit décidée par Vladimir Poutine, sous la pression des écologistes10. Ce tracé reste à confirmer. Le lac Baïkal sert aussi de lac réservoir pour les centrales hydroélectriques qui jalonnent le cours de l'Angara.

El Baikal (també Dalai Nor o Dalai Nur) és un llac que es troba en el territori de Rússia, a la regió de la Sibèria oriental. L'etimologia popular fa derivar el seu nom de Bai kül (Llac Ric)

Té una extensió de 31.500 km², uns 636 km de llargària, una amplada d'entre 15 i 79 km, i uns 1.637 m de profunditat màxima, que el fan el llac de més fondària del món.Constitueix el llac amb la reserva d'aigua dolça més important del món, també és el llac amb les aigües més transparents i amb més de 25 milions d'anys d'existència és el més antic del planeta.

El Baikal és un llac d'origen tectònic, es va formar com un antic rift. A la zona hi viuen més de 1.700 espècies de plantes i animals, dos terços dels quals no es poden trobar en cap altra part del món, el 1996 la UNESCO el va incloure a la llista de béns naturals Patrimoni de la Humanitat.A la banda est del Baikal habiten tribus buriats que viuen de la cria de cabres, camells, vaques i ovelles,la temperatura de la zona varia des d'un mínim de -19 °C a l'hivern fins un màxim de 14 °C a l'estiu, el Baikal roman glaçat durant la meitat de l'any a causa de la seva latitud.

Té un total de 336 rius que hi aboquen les seves aigües del Selenga, el Barguzin, l'Angarà Superior (aquest darrer després en surt), i només un riu que hi neix, l'Angarà, afluent del Ienissei. Durant el període geològic del paleolític s'hi va desenvolupar una cultura al voltant que s'estenia des de l'Ural fins a l'Amèrica del Nord.

En el període mongol s'anomenava a la regió Barkudjin i als seus pobladors Barkut (nom conservat en el riu Barguzin). A la primera meitat del segle XVII fou conegut dels russos i poc després dels europeus en general.

Geografia- El llac Baikal era conegut com el Mar del Nord a l'antiga Xina, llavors era al que es coneixia com a territori xiongnu. A Europa no es va conèixer gran cosa del llac fins que es va produir l'expansió de Rússia a Sibèria al segle XVII. El primer explorador rus que va arribar al Baikal va ser Kurbat Ivanov l'any 1643.

La línia fèrria del Baikal és una branca del Transsiberià amb 307 km i 40 túnels, i es va acabar el 1904. Abans de la seva construcció els vagons eren transportats en transbordadors des de Port Baikal fins a Babushkin. Mentre el tren s'anava construint, una gran expedició hidrogeogràfica encapçalada per Fedor Kiríllovitx Drizhenko va dibuixar el primer atles detallat del Baikal. L'antiguitat i l'aïllament d'aquest llac han produït una de les faunes d'aigua dolça més riques i inusuals del món.

El llac Baikal és un rift on l'escorça terrestre s'està separant.[10] Amb els seus 636 km de llargària i 79 d'amplada és la major superfície d'aigua dolça d'Àsia (31.722 km2) a més de ser el llac de més fondària del món amb els seus 1642 metres. El fons del llac és a 1186,5 metres sota del nivell del mar, però per sota d'aquest hi ha uns 7 km de sediments, el que situa els fons del rift a una 8 o 11 km per sota de la superfície, això fa que sigui en rift continental més profund.[10] En termes geològics aquest rift és jove i actiu, s'eixampla uns dos centímetres per any. La zona de la falla també és sísmicament activa, hi ha aigües termals i terratrèmols notables cada pocs anys. L'únic riu emissari és l'Angarà, un afluent del Ienissei. La seva edat s'estima entre 25 i 30 milions d'anys, un dels llacs més antics en la història geològica. És un cas únic entre els grans llacs situats a latituds altes perquè els seus sediments no han estat afectats per les glaceres continentals. Els estudis que van fer nordamericans i russos a la dècada del 1990 van proporcionen un registre detallat de les variacions climàtiques durant els últims 250.000 anys. En un futur pròxim s'espera poder accedir a capes de sediments més profundes. El Baikal és, a més, l'únic llac d'aigua dolça on s'han trobat proves directes i indirectes de l'existència de l'hidrat de gas. Esquema de la fondària dels llacs Baikal, Tanganika i la Mar Càspia.

El llac està totalment envoltat de muntanyes elevades i escarpades. Les muntanyes Baikal, a la costa nord, i la taigà són tècnicament protegides com a parc nacional. El llac conté 27 illes, la més gran, Olkhon, fa 72 km de longitud i és la tercera llista més gran de les illes lacustres. El llac s'alimenta amb el cabal de tres-cents trenta-sis afluents.[14] Els principals tributaris del Baikal són el Selengà, el Barguzin, l'Alt Angarà, el Turk, el Sarma i el Snezhnaya. El Baikal és drenat a través d'un únic emissari, el riu Angarà.

Les seves aigües estan ben barrejades i ben oxigenades al llarg de tota la columna d'aigua malgrat la seva gran fondària, i en contrast amb l'estratificació que es produeix en grans masses d'aigua com el llac Tanganyika o la Mar Negra. Entre maig i juny i entre octubre i novembre, quan la temperatura del llac és d'aproximadament 4 °C (temperatura a la qual la densitat de l'aigua és màxima), es produeixen grans moviments de convecció que mesclen l'aigua de manera natural. Aquesta barreja permet l'oxigenació de l'aigua fins a 200 o 300 m de profunditat, el que afavoreix la fauna i la flora del llac.

A més de ser el llac més profund del món amb els seus 1.637 m de profunditat màxima, si tenint en consideració que la superfície del llac es troba a 455,5 metres sobre el nivell del mar i que el punt més baix es troba a 1.185,5 metres sota el nivell del mar ens trobem amb que el Baikal és una de les depressions de més fondària de la Terra. La fondària mitjana del llac també és molt gran, -744,4 metres i depassa la de la majoria dels llacs més profunds.

Clima- Un cercle de gel prim (de color més fosc) amb un diàmetre d'una 4,4 quilòmetres; un punt on el gel es comença a trencar a l'extrem sud del llac.

Al voltant del llac hi ha un clima continental de tipus subàrtic de relativament suau que es correspon amb la taigà. Hi ha al voltant de 2.000 hores de sol a l'any, essent desembre el mes menys assolellat amb 77 hores i juny el més assolellat amb 275 hores de sol. Hi ha al voltant de 450 mm de precipitació anual, amb els extrems situats al mes de febrer, amb tan sols 9 mm de precipitació, i el juliol amb 120 mm.

L'hivern, de novembre a març, és sec i fred amb unes temperatures mitjanes d'uns -20 °C. A les muntanyes que hi ha al voltant del llac la neu és present des de mitjans de setembre fins a finals de juny, mentre les valls són cobertes per la neu entre mitjan novembre fins a principis d'abril. Les temperatures poden arribar a baixar fins aproximadament -50 °C.

La primavera d'abril a maig, i la tardor, de setembre a octubre, són estacions curtes amb només dos mesos cadascuna. Les gelades es poden donar fins el juny i recomencen novament des de finals d'agost.

L'estiu, de juny a l'agost, és relativament càlid amb una temperatura mitjana durant el dia al voltant de 15 °C, però sovint se superen els 20 °C. L'estiu és l'estació a la que es produeix la major part de la pluja.

El llac exerceix una forta acció de mitigació sobre les temperatures extremes amb la seva enorme massa d'aigua, i el resultat és que la zona circumdant te uns hiverns menys freds i uns estius més frescos i humits que les zones més allunyades. A l'hivern el llac es veu afectat per la congelació prolongada de les aigües superficials, aquest gel tendeix a formar-se tard (al desembre) i a fondre's totalment vers el maig, a causa de la inèrcia tèrmica de la gran massa d'aigua. A l'hivern, el gruix del gel varia entre els 50 i els 70 cm permetent la circulació de persones i vehicles per la seva superfície.

Una característica de la zona són els vents canviants amb un sistema complex de vents que té un reflex en la gran varietat de noms locals. Un exemple és el sarma, un vent particularment fort que pot arribar als 40 m/s (144 km/h) i aixecar onades de 2 a 3 metres (arribant a més de 5m al centre del llac). El cop de vent més fort enregistrat ha estat de 50 m/s (180 km/h) a la vall del riu Sarma.[16]

Biòtop- La foca del Baikal- Són pocs els llacs que poden competir amb el llac Baikal en termes de biodiversitat i en endemismes, més de 1.500 espècies només es troben en aquesta zona.[17] Hi són comptabilitzats 2.595 animals i més de 1.000 plantes.[18] Entre els animals el 56% de les espècies són endèmiques, com el cas de la cèlebre foca de

Baikal[19] (Phoca sibirica), l'únic mamífer que viu al llac, o el crustaci Epischura baikalensis que a més és el zooplàncton dominant representant entre el 80 i el 90% de la biomassa total del llac.

La foca del Baikal és una de les tres úniques poblacions de foca d'aigua dolça del món, les altres dues són subespècies de foca anellada. Possiblement l'espècie local més important és el Coregonus migratorius, un petit salmònid endèmic que és aprofitat per mitjà de la pesca i venut fumat als mercats de la zona i als viatgers del tren transsiberià.

De particular interès són les dues espècies del gènere Comephorus (Comephorus baicalensis i Comephorus dybowskii) del Baikal. Aquests peixos translúcid d'aletes llargues viuen normalment viuen a profunditats de 200 a 500 metres, representen la major biomassa de peixos al llac i són la presa principal de la foca del Baikal.

El Thymallus baicalensis, un salmònid de natació molt ràpida i l'esturió del Baikal (Asipenser baerri baicalensis) són altres dues espècies endèmiques amb valor comercial. Al llac també s'hi troba una rica fauna d'invertebrats, com per exemple els cucs de la classe turbel·lari dels platihelmints, caragols i crustacis de l'ordre dels amfípodes.

A la conca del llac Baikal hi ha representades nombroses espècies de flora, com per exemple la cardigassa palustre (Cirsium palustre), que té al la zona la població més oriental de la seva àrea de distribució geogràfica.

El jardí botànic d'Irkutsk- El Jardí Botànic de la Universitat d'Irkutsk és un jardí botànic de 27 hectàrees d'extensió dins de la ciutat d'Irkutsk, a uns 70 quilòmetres a l'oest del llac Baikal. Depèn administrativament de la Universitat d'Irkutsk. És membre del Botanic Gardens Conservation International (BGCI), i el seu codi de reconeixement internacional és 'BAIKL'.

Va ser creat l'any 1941, amb el propòsit de protegir i enriquir la flora de l'àrea del llac Baikal i del món mitjançant l'educació pública, la col·lecció, la propagació, la investigació, i la conservació de les plantes.

Aquest és l'únic jardí botànic a la regió d'Irkutsk que està inclòs en el directori internacional de jardins botànics. Està categoritzat per llei com un territori natural terminantment protegit dins de la capital de la província d'Irkutsk.

Aquest jardí botànic alberga unes 3.000 tàxons de plantes en cultiu, agrupades en les:

Exhibicions educatives amb col·leccions a l'aire lliure i hivernacles amb unes 600 espècies de plantes ornamentals i tropicals. Manté unes 300 espècies de plantes herbàcies i conté un herbari, un banc de llavors, i tres col·leccions vives: Col·lecció sistemàtica de plantes, herbes medicinals, i plantes rares i en perill d'extinció de Sibèria central.

Dendrologia: Manté prop de 300 espècies d'arbres i d'arbusts de la Sibèria central i de l'extrem orient rus. Biotecnologia per a la propagació de plantes. Manté unes 200 espècies i varietats de plantes fruiters per a la propagació i la venda adreçada als jardins públics i els jardins particulars dels siberians. Departament de Manteniment. Són de destacar les seves col·leccions de:

Investigació- Diverses organitzacions estan duent a terme projectes d'investigació sobre la natura al llac Baikal. La majoria són organitzacions governamentals o associades amb organitzacions governamentals. El Centre de Recerca del Baikal és una organització independent de recerca que porta a terme projectes d'educació ambiental i de recerca.

El juliol del 2008 Rússia va iniciar una expedició per tractar d'arribar al fons del llac, es van utilitzar dos batiscafs anomenats Mir-1 i Mir-2 (Mir [Мир] que en rus significa «món» i «pau»), per assolir els 1.592 m del fons i dur a terme exàmens geològics i biològics del seu ecosistema únic. Tot i que inicialment es va reportat com un nou record d'immersió en aigua dolça, no va ser així, només es va arribar als 1.580 metres. A més la missió va haver de ser suspesa als pocs dies a causa d'un accident amb una plataforma. El record es troba actualment en mans d'Anatoli Sagalevitx amb 1.637 metres aconseguits també al llac Baikal el 1990 a bord d'un submergible de la classe Pisces.

Des de l'any 1993 es desenvolupen investigacions sobre els neutrins al Baikal, amb un telescopi de neutrins submergit (el Baikal Deep Underwater Neutrino Telescope o BDUNT). El telescopi NT-200 està situat a uns 3,6 km de la costa a una profunditat d'1,1 km i es compon de 192 mòduls òptics (OMs).

Economia- Unes cinquanta mil persones viuen a prop del llac en condicions difícils. Els sòls són pobres i el peix i les patates són la base de l'alimentació diària. La construcció del ferrocarril Baikal-Amur va provocar una arribada de població a la zona.

La pesca es practica durant tot l'any, fins i tot a l'hivern després de perforar el gel. Les aigües del llac són molt oxigenades i, per tant, molt riques. El Coregonus migratorius és un peix molt popular per la seva carn saborosa i l'esturió pel seu caviar. A causa de la seva forma allargada, el Baikal és una excel·lent via navegable en aquesta regió muntanyosa i de difícil accés, però resta coberta pel gel prop de la meitat de l'any i durant l'hivern tots els vaixells de pesca, turístics o per a l'exploració científica resten paralitzats als ports. El trànsit no es restableix fins el desglaç.

Turisme- El llac a l'estiu vist des de Bolsxie Koti a la riba sud-est.

El llac a l'hivern, vist des del centre turístic de Listvianka. El gel és prou gruixut per a suportar gent caminant o motos de neu.

El llac Baikal, anomenat la Perla de Sibèria, ha esdevingut un punt d'atracció per a la indústria turística en els darrers anys provocant un auge econòmic de la zona.

El Baikal va ser declarat per la UNESCO com a Patrimoni de la Humanitat l'any 1996 i el 2007, el 2005 el govern rus va declarar la zona regió d'interès econòmic especial. La vila de Listvianka és on el turisme està més desenvolupat, amb restaurants, hotels i bones vies de comunicació. El pas del tren transsiberià per la zona, també contribueix a l'atractiu del llac. La creació del Great Baikal Trail (Большая Байкальская Тропа), una associació per promoure senders de gran recorregut, ha dotat la zona d'una xarxa de camins que permet els turistes practicar el senderisme.

A causa de l'enorme quantitat d'aigua del llac, la seva temperatura amb prou feines sobrepassa els 10 °C al juliol i l'agost, el que fa sigui poc adequat per al bany. Gràcies a

la política de zones econòmiques especials hi ha prevista la construcció de nous hotels i noves àrees turístiques.

Problemes ambientals

La paperera del Baikal-

El 1966 es va construir una indústria paperera just a la línia de la costa, blanquejant el paper amb clor i abocant els residus al llac. Després de dècades de protesta, la planta va ser tancada el novembre del 2008 a causa de la manca de rendibilitat.[27][28] El març del 2009 el propietari de la planta va anunciar que no tornaria a obrir mai més.[29] Però el 4 de gener del 2010 es va reprendre la producció. El 13 de gener del 2010 Vladímir Putin va introduir canvis a la legislació per legalitzar el funcionament de la paperera, cosa que va provocar una onada de protestes dels ecologistes i la població local. Putin va justificar-ho adduint que els científics poden confirmar el bon estat de l'aigua i la pràctica absència de contaminació.

Oleoducte Sibèria Est-Pacífic- La companyia estatal russa Transneft tenia el projecte de construir un oleoducte troncal que havia de passar a 800 metres de la riba del llac en una zona amb una activitat sísmica important. Els activistes mediambientals de Rússia com Baikalwave[31] o Greenpeace i la població locals es van oposar a aquests plans, a causa de la possibilitat d'un vessament accidental de petroli que podria causar danys significatius al medi ambient. Però no va ser fins que el president rus de llavors, Vladímir Putin, va ordenar a la companyia de considerar una ruta alternativa a 40 km al nord per evitar els riscos ecològics que Transneft es va avenir a modificar els seus plans.[32] Transneft va decidir llavors de fer passar la canonada lluny del Baikal de manera que no passarà a través de cap reserva natural.[33] Els treballs de construcció de l'oleoducte van començar dos dies després de que el president Putin va estar d'acord amb el canvi de ruta lluny del llac Baikal.