ФАННІ АРДАН: РЕАЛЬНІСТЬ, ЩО СТАЛА МІФОМ“Я не імпровізую, я залишаюся собою. Якщо ми будемо постійно імпровізувати, то тільки повторюватимо одне одного. А так є шанс сказати щось нове. Я дуже владна. Своїм акторам не дозволяю імпровізувати”.

Marc Caro: “Cinema provokes feelings, emotions. Violent scenes are much more effective from that point of view. But the cinema itself can talk also on serious, philosophical topics, like Stanley Kubrik or Andrey Tarkovsky do in their films”t.

Невесело жити у світі, де все пояснено і де кожен може стати митцем. Приємно знати, що є щось, чого ми не можемо «нагу-глити», і що є речі, після яких залишається час і бажання на таке рідкісне у наш час «подумати».

детальніше на сторінці #2 more details #4 детальніше на сторінці #6

PERSON OF THE ISSUE

- Інтернет-партнер кінофестивалю «Молодість» та медіа-проектів molodist.TXT, molodist TV

27.1040-й ЮВІЛЕЙНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ23-31 жовтня 2010читайте нас on-line:

www.molodist.comwww.tochka.net

02

23/10/2010

на часі

ПРОЖИВАЮЧИ НОВІ ЖИТТЯ

«Учора хлопець близько 30 років та жінка за 60 запро-понували мені пе-респати. Українці не тільки похмурі, але ще й бруталь-ні», – канічився під

час оглядин Києва барселонський режисер Пабло Ларкуен. Він при-їхав до Києва у шапці-вушанці: «Я думав, у вас тут холодно, і одягнув шапку, вона зроблена з волосся моєї мами. З мене тут всі сміються, але я все одно ходжу в ній».Сам Пабло називає себе сеньйо-ром Піводі, він принципово їсть тільки у «МакДональдсі», каже: «Бо ця їжа не українська». Двоє його друзів – Луїс і Пончіто (їхні нікней-ми) – не вгавали вибачатися за ньо-го: «Він завжди такий: не зрозуміло, де жартує, а де серйозно каже».Ми показували хлопцям нічне місто, бо вдень, як самі розуміє-те, – підтримуємо фестивальний організм здоровим. Гуляючи ілю-мінованим Хрещатиком, ми гово-рили про музикантів і, як у тій при-мовці, – зустріли вовка.Він тричі обійшов нас, постукав ба-рабанними паличками, варіюючи звуками і приспівував: БО-БО-БО. Коли зупинився, то заговорив ан-глійською, потім іспанською. Іно-земці одразу почали його знімати на камеру, гукаючи: «Ще раз, ще раз!», а хлопець – радий старати-ся. Незнайомець заспівав пару пісень іспанською і повів нас до своїх друзів-музик. Вони щойно відіграли програму в арт-клубі «44», але продовжили музичний вечір у кав’ярні неподалік. Туди ми і прийшли – а там гітари, танці, дівчата у міні-спідницях, і всі пісні, як на замовлення, – іспанською. Сеньйор Піводі не втримався: зняв вушанку і почав витанцьовувати, а потім заспівав: «Я вкрав сценарій у свого друга, тому що він ніяк не міг реалізовувати свою ідею». Ні-ні, не подумайте, Пабло – не крадій! Це він так називає своє тату-смайлик на руці, з яким він часто спілкуєть-ся. Це тату з’явилося у сеньйора Піводі тоді, коли він захотів стати сильним. Бажання реалізовувало-ся підтягуванням на турніку. Собі у допомогу він придумав друга: зробив смайлик прямо там, куди направлені очі при цій непростій процедурі – підтягування. З нього він і досі черпає натхнення, і стає все сильнішим і сильнішим.Не втрималися і ми, а тут ще й му-зика така, що тільки фламенко по-давай. Мовчазні друзі Пауло також пішли танцювати. Своїми очима вони так відслідковували наші з по-другою рухи, наче ставили оцінки, й було видно, що судили строго.Незадовго до світанку ми зрозу-міли, що вже скоро запалюється новий фестивальний день і нам треба повертатися до кінотеа-тру, щоб нічого, через нашу від-сутність не підгоріло. Поспішали з кав’ярні, як Попелюшка з балу. Рано-вранці ми почали робити новий номер газети, а закінчили все одно пізно-пізно ввечері.Все для вас і для нас! Приємно, коли телефонують з інформацій-ної точки на першому поверсі і запитують, де можна взяти газету, бо люди хочуть купити її, приємно, коли і в редакцію попри охорону прориваються люди і не йдуть, доки не отримають свіжий ковток інформації. Цікаво було б також опинитися між вами з великою гу-рою газет, коли ви виходите з си-нього і червоного залів після сеан-сів. А уявляєте, якби до нас приїхав справжній Міккі-маус, ну, той, який живе у «Дісней Ворді» в Орландо, і сам би вам роздавав газети! Дивні ж ви, глядачі «Молодості»: одягає-теся в якісь вузькі штани, на голові у вас незрозуміло що, ви дивитеся фільми вночі, ви дивитеся фільми вдень, ви дивитеся і дивитеся – проживаєте нові життя

головний редакторВІРА МАКОВІЙ

Це вже її друга режисерська робота. Фільм розповідає іс-торію циганської дівчинки Соні, яка настільки бідна, що не може навіть пообідати у шкільній їдальні. Сама Ардан зіграла тут вчительку музики, яка переймається долею дів-чинки і закохується в її народ настільки, що йде до табору викладати циганським дітям грамоту. Як зізналася актриса, вона і сама готова здійснити таку радикальну зміну у своє-му житті, бо дуже захоплюється циганами через їхню любов до свободи. «Цигани – єдина вільна спільнота нині. Вони – тонка нит-ка в Європі, яка у будь-який момент могла обірватися. Їм постійно загрожували. Але їх і боялися через те, що вони інакші. Для мене цигани – це свобода», – пояснила своє за-хоплення ромами Фанні Ардан. На прес-конференції актриса розповідала про дитинство, про поцілунок із Катрін Де-ньов у «8 жінках», про «Ідіота» Достоєвського і нелегку режи-серську працю. І хоча під кі-нець Ардан зізналася, що акто-ри ніколи не говорять правди, усі присутні їй охоче повірили.

ПРО РЕЖИСЕРСЬКУ РОБОТУРежисеру завжди важче, ніж акторам. Актор заходить в пер-сонажа, як в море, у світ, створе-ний режисером, дозволяє себе вести. Коли я граю, то вслухаюсь і принюхуюсь, як пес. Актор по-чуває себе вільним, режисер – навпаки повинен усе постійно

контролювати. Але трагедія в тому, що він не здатен нічого проконтролювати. Фільм на-справді зробити дуже важко, його виникнення – завжди диво.

ПРО АКТОРІВ ТА ІМПРОВІЗАЦІЮЯ не імпровізую, я залишаюся со-бою. Якщо ми будемо постійно імпровізувати, то тільки повто-рюватимо одне одного. А так є шанс сказати щось нове. Я дуже владна. Своїм акторам не дозво-ляю імпровізувати.

ПРО ІСТОРИЧНИХ ПЕРСОНАЖІВДля кіноактриси зіграти Кал-лас – все одно що для театраль-ної зіграти Леді Макбет. Мене не цікавить документалізм. Історич-ні фільми дають шанс зіграти ві-чну історію.

ПРО ДИТИНСТВОУ мене було чудове дитинство. Я обожнювала своїх батьків, а вони – мене. Любов – це найваж-ливіше, що ми можемо пізнати в дитинстві. Найголовніше, чого я навчила своїх дітей, – це свобода. Вони не обрали мою професію, пішли власним шляхом. Деякі речі я люблю пізнавати через моїх дітей.

ПРО КУМИРІВУ мене немає ідолів. Мене захо-плюють акторки, які можуть зму-сити мене відчути хоч якісь емо-ції. Не важливо, чи вони відомі, чи це просто дівчата, які тільки починають грати.

ПРО ЛІТЕРАТУРУ

Я щодесять років перечитую ро-ман Достоєвського «Ідіот». Це мій улюблений російський роман.

ПРО ФІЛЬМИ І НЕВДОВОЛЕННЯНевдоволення для мене – потуж-ний двигун. Можна сказати, що кожен новий фільм – це чернетка наступного. Якщо я можу щось переробити – я це роблю.

ПРО ДЕНЬ У КИЄВІСьогодні я їздила в село – в гості до колишнього президента Вік-тора Ющенка і його дружини. Я була щаслива нарешті потрапити не в готель, а в справжній дім. Ба-чила тут різні традиційні речі, на подвір’ї – коні та кури. Також мені показали, як роблять мед

АННА ОНУФРІЄНКО

ФАННІ АРДАН: «СВОЇМ АКТОРАМ НЕ ДОЗВОЛЯЮ ІМПРОВІЗУВАТИ»ЧАРІВНА ФАННІ АРДАН ПРИЇХАЛА ДО КИЄВА НЕ ТІЛЬКИ, ЯК АК-ТРИСА, АЛЕ Й У РОЛІ РЕЖИСЕРА. ВОНА ПРЕДСТАВИЛА СВОЮ ДЕБЮТНУ В КОРОТКОМУ МЕТРІ СТРІЧКУ ПРО ПРАВА ЦИГАН «ХИ-МЕРИ, ЯКИХ НЕМАЄ» (CHIMÈRES ABSENTES). ФІЛЬМ ПОКАЖУТЬ У РАМКАХ ФРАНЦУЗЬКОЇ «ДОВГОЇ НОЧІ КОРОТКОГО МЕТРА»

The most gorgeous “femme fatale” of French cinema Fanny Ardant visited Kyiv. She presented her new short film Chimères Absentes. She not only played the leading role in it, but also took on the director`s duties. The film addresses rights of Gypsies and their ability to remain free whatever happens. It will be shown in the festival program “Long Nights of the Short Films: France”. During the meeting with the press the actress shared her impressions about being a director. She also told about her previous roles, children, literature, and spending her day in Kyiv.

НОВІ МАЙСТЕР-КЛАСИНа середу, 27 жовтня, заплановано одра-зу три майстер-класи. О 12 годині відбу-деться зустріч Зіґфріда, улюбленого фріка фестивальної тусовки, французького ре-жисера і музиканта, призера Каннського кінофестивалю із кіноманами. «Я ще не вирішив, про що будемо говорити. Спо-діваюся, прийдуть люди, які бачили мій фільм, і ми просто обговоримо його»,– розповів Зіґфрід.О 14:00 майстер-клас проведе Карен Шах-назаров, генеральний директор «Мос-фільму», режисер фільмів «Кур’єр», «Ми із джазу», «День повного місяця».О 16:00 майстер-клас даватиме актриса Юлія Ауг, виконавиця головної ролі в ро-сійському фільмі «Вівсянки» (програма «Нове російське кіно»).У четвер, 28 жовтня починаючи із 12:00, ділитиметься професійними секретами Ерік Бернасконі, режисер фільму «Синестезія».А о 14:30 розпочнуться спеціальні події позаконкурсної програми – майстер-класи професора Польської кіношколи Януша Тільмана та студента Берлінської кіноакадемії Тома Акінлєніму

«НАРОДНЕ» КІНОЦього року «Молодість» покаже українське кіно, що було надіслано на фестиваль за останні два роки, але не пройшло відбір. «Українська народна панорама» має загальний хронометраж аж 9 годин, і це при тому, що у програмі переважають ко-роткометражки. Демонструватимуть все це нон-стоп у Будинку кіно (Сак-саганського, 6), починаючи із 16:00 27 жовтня і з 20:00 28 жовтня.«Ми покажемо ці фільми такими, якими їх надіслали, навіть якщо вони неформатовані чи без субтитрів. Це сучасне українське кіно як воно є – нефільтроване, живе, – говорить координатор програми Роман По-номарьов. – Це все – для заохочення розвитку українського кіно. Так роб-лять на багатьох національних кіно-фестивалях світу».За словами організаторів, якщо експеримент буде успішним і на покази прийде достатньо глядачів, надалі невідібрані стрічки почнуть збирати і показувати в окремій що-річній програмі

ЯК ЗВУЧИТЬ ШУМЧи не найвеселіший фільм усієї про-грами цьогорічного кінофестивалю «Молодість» – шведсько-французький мюзикл «Звуки шуму» режисерів Ола Сімонссона та Йоханнеса Штерне Нілс-сона – покажуть у четвер, 28 жовтня, о 16:45 в синьому залі кінотеатру «Київ».Зухвала банда арт-терористів збира-ється перетворити місто на інструмент для своїх шалених концертів, і першою локацією обирає… операційну. Об-ладнання і груди сплячого пацієнта – усе стає в нагоді, аби створити одну з бадьорих і драйвових мелодій, якими насичена ця стрічка. На заваді експе-риментаторам намагається стати по-ліцейський Амадеус Варнебрінґ, який ненавидить музику, хоч і народився в родині співачки і композитора. Та чи зможе він сам протистояти силі енер-гійної музики, від якої так і хочеться пританцьовувати?До речі, 29 жовтня Ола Сімонссон, один із режисерів фільму, в рамках «Майстерні талантів» збирається дати майстер-клас, під час якого розповість про зйомки стрічки

ЛЮБИТИ КИЇВ10 короткометражок, 10 історій, 10 молодих режисерів – таким буде кіноальманах «Закохані в Київ», який його творці презен-туватимуть о 19:30 27 жовтня, у середу, у залі «Сінематека» кі-нотеатру «Київ».«Ця презентація позначить по-ловину пройденого шляху: ми вже відзняли чотири фільми, – розповів Володимир Хорунжий, продюсер проекту. – Кожен із них– це окремий сюжет, окремий міні-фільм про якусь із київських подій, про романтику, про кохан-ня». За словами Хорунжого, усі ре-жисери – це молоді професіонали, які до цього знімали музичні кліпи або рекламу, але в «серйозному» кінематографі не працювали.Планується, що у презентації візь-муть участь режисери Де-нис Гамзінов, Ілля Власов, Ан-дрій Рожен, акторка Юлія Єме-льяненко та продюсер єдиної анімаційної стрічки альманаху – Яна Майорнікова

03

molodist.comtochka.net

точка зору

ОСІНЬ, СЕКС ТА КІНО

Пізня осінь із холод-ними, похмурими та дощовими днями спонукає перш за все до двох речей – сексу та перегляду кіно. А найкраще

поєднати секс і кіно. Це влітку можна гуляти скільки хочеш, а от восени треба грітися і якось розважатися. І чому б не робити це із кимось, тобі небайдужим?Колись, у ранні студентські роки, ми з моїм тодішнім коханим щодня йшли спочатку у відеопрокат, потім у винний супермаркет і закінчували вечір у нього вдома. Скільки задоволення ми отри-мали під час перегляду «Братів Грімм» Гільяма, «Вбити дракона» Захарова та «Соляріса» Тарковського! Та якось ми взяли «Доґвіль» Трієра. Хлопцеві фільм видався незрозумілим, а мені навпаки сподобався, я навіть забула, за чим при-йшла. Він образився, а я обурилась. Це стало вирішальним акордом у наших стосунках, відтак ми розійшлися.Зачеплена за живе тим клятим «До-ґвілем», я почала серйозно цікавитися кіно, а кожна наступна осінь приносила якісь відкриття. Тоді ж і виявилось, що для справжнього любителя кіно піз-нання не обмежується власним ліжком. Новий досвід нам відкрив останній ряд одного столичного кінотеатру та кіно-стрічка Мартіна Скорсезе «Відступни-ки».Над головами гудів кіноапарат, із будки кіномеханіка сіялося світло. Темні силу-ети глядачів попереду та екран, на яко-му Леонардо ДіКапріо виконував свою місію, легенько погойдувалися з нами у такт. Кілька разів хтось наполегливо обертався, марно намагаючись розгле-діти щось у темряві кінозалу. У вузень-ких кріслах було не зовсім зручно, зате цікаво. Сеанс ми покидали, немов спі-вучасники злочину – такі собі Бонні та Клайд, які урвали трохи готівки із банку насолоди.Ще пам’ятаю, як після перегляду муль-тфільму «Тачки» (а може, це були «До-брої ночі та удачі»?), піднімаючись із Подолу до Львівської площі, коханий розповів мені власну пригоду, у якій примхливо поєдналися два основні ін-стинкти кіномана. Пригода трапилася у далеких 1990-х. Тоді вперше показали «Твін Пікс». У студентському гуртожитку не у кожного були телевізори, тому тра-диційно збиралися у найгостинніших. В одній такій кімнаті від початку показу набилася чимала компанія, яка з кож-ною наступною серією стрімко зменшу-валася. І ось вони залишися удвох. Еро-тична напруга, важлива складова «Твін Піксу», згодом перебралася у кімнату, і все сталося якось само собою. І скільки б коханий після того не повертався до «Твін Піксу», повноти відчуттів повтори-ти йому так і не вдалося.Зрештою, чому секс та кіно так тісно пов’язані між собою? З якої причини більшість фільмів так чи так, але роз-повідають про статевий потяг двох людей? Можливо, тому що в кіно та сексі криється таємниця вічного руху, і як наслідок – вічного життя? Ці дві речі не терплять статики: коли зупиняєть-ся плівка – закінчується фільм, а коли холоне коханець – зникає бажання та взаємне притягнення. Перегляд кіно та секс – подібні між собою фізіологічні акти, бо на короткий проміжок часу ми перестаємо думати про себе і занурю-ємось у паралельний вимір, де діють свої закони. Часом ця подорож прино-сить задоволення, а інколи проходить зовсім непомітно і навіть нудно.Відтак час іде, люди, з якими ми диви-мося фільми, змінюють одне одного, та й самі фільми змінюються. Проте дещо залишається стабільним: кожного року приходить осінь, і люди незмінно зби-раються разом, щоб дивитися кіно та займатися сексом. Ці речі незнищенні, як сама Молодість АННА КУПІНСЬКА

АМЕРИКА ТА ЇЇ ДІТИ. США. ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ШОУКЕЙС

Треба зізнатися, що більшість робіт демонструють критичне ставлення до офіційної політики США. Але не до політики в цілому, а до її окремих проявів: не ідей, а їх втілення.На першому плані – ідея Америки не тільки для американців. Антира-сизм і мультикультуралізм – основні «-ізми» цієї програми.Більшість фільмів порушує пробле-ми емігрантів і біженців. Так, «Зра-да» – історія хлопця і його родини, які з Лаосу емігрували до Америки. Дещо незвичним є об’єкт критики фільму, основні звинувачення на-правлені не на військові дії США в регіоні, а на те, що в Нью-Йорку бі-женцям не надали достойних умов життя і праці.Інший фільм про іммігрантів – «Зроблено в Лос-Анджелесі». Динамічно роз-казана історія про жінок-швачок, які виступили за своє право на мі-німальну заробітну плату. Ці неле-галки приїхали до Лос-Анджелесу з Мексики, вони дуже заповзяті, їм не займати артистизму і почуття гумору. Три роки поспіль ці жінки проводять свої уїк-енди з транспа-рантами в руках.Картина «Спалюючи майбутнє: ву-гілля в Америці» теж розповідає про групу людей, яка змусила впли-вові корпорації йти на поступки. Герої цієї стрічки – мешканці захід-ної Вірджинії, які домоглися, щоб вугільновидобувні компанії стави-лися відповідально до довкілля, не забруднювали природу краю.Головна героїня стрічки «Аутизм: мюзикл» також емігрантка. Вона приїхала з Росії до США через те, що її дитина хвора на аутизм. Тут

жінка знайшла своє покликан-ня – вона займається з аутичними дітьми музикою.«Від мосту до мосту» – знову ж таки, про медичну та психологічну допо-могу хворим, цього разу – бездом-ним Пітсбургу. Лікар Джім Візерз майже 20 років тому створив ме-дичну організацію, яка лікує без-притульних. Серед його пацієнтів дуже своєрідні люди – колишній архітектор, у якого на рахунку ви-являється стільки грошей, що йому стане дожити віку, і трансвестит, який на вулицях почувається щас-ливішим, ніж деінде.Найбільш потужні фільми «шоукей-су» заглиблюються у недалеке ми-нуле і витягують із нього раритетні архівні матеріали. У «Саундтреку до революції» – це «повстанські пісні», традиційні блюзи і спірічуелзи, які переспівувалися під час боротьби афро-американців проти сегрегації у 1960-х роках. Герої стрічки – вже немолоді люди, які не без носталь-гії згадують ті часи, коли вони вла-штовували сидячі протести в кафе і роз’їжджали Америкою в «авто-бусах заради свободи». Вони ще зовсім непогано можуть затягнути одну з тих пісень, від яких у них са-мих очі наливаються слізьми.Інший історичний фільм демон-струє ідеологію Холодної війни у чистому вигляді. Стрічка «Супутни-команія» – про паніку, яка пошири-лася в США після запуску супутника СРСР 4 жовтня 1957 року. Як вияви-лося, американці зовсім не зраді-ли такому початку космічної ери, більшість повірила в наближення атомної війни і близький кінець сві-

ту. Телевізійні матеріали СРСР і США дають можливість побачити, як кон-струювалися тогочасні міфи.Найбільш титулований фільм фестивалю «Вулична бійка» – про виборчу кампанію Корі Букера, мера Ньюарка, яка перетворю-ється на гру без правил. Фільм має п’ять нагород від престиж-них фестивалів світу і номіна-ція на «Оскар». Від газети The Washington Post фільм отримав дуже сильний комплімент: «най-краща документальна стрічка про політику з 1993-го року».Фільми цієї програми мають за-свідчити, що в США проблеми вирішуються, що тут, за бажання, можливо все, навіть мінімальна зарплата для швачки чи право голосу і місце у барі для афро-американця. Тут дбають про здоров’я бездомних і вчать музиці дітей з аутизмом, тут мером може стати не білий і мешканці можуть боротися за чисте довкілля. Але немає жодного натяку на те, що

ж відбувається, коли громадяни вимагають більшого, наприклад, змінити власне систему. Адже, по-при всі заяви, США – це далеко не рай на землі АННА ОНУФРІЄНКО

«ПОТРАПИШ ДО АМЕРИКИ – ВВАЖАЙ, ЩО ТИ НА НЕБЕСАХ», – БУЛА ПЕРЕКОНАНА ОДНА ІЗ ГЕРОЇНЬ ФІЛЬМУ, ПРЕДСТАВЛЕНОГО В РАМКАХ ПРОГРАМИ «США. ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ШОУКЕЙС». ПРАКТИЧНО ВСІ СТРІЧКИ МАЮТЬ СХОЖИЙ ПІДТЕКСТ. АЛЕ ПОПРИ ІДЕОЛОГІЮ, ЯКА ВИ-ЗИРАЄ ТУТ ІЗ УСІХ ШПАРИН, У «ШОУКЕЙСІ» – ДОВОЛІ ЯКІСНІ РОБОТИ. ЦЯ ДОКУМЕНТАЛЬНА ПІДБІРКА ЦІКАВА ТИМ, ЩО ДЕМОНСТРУЄ, ЯКОЮ НА СЬОГОДНІ ХОЧЕ ВИГЛЯДАТИ АМЕРИКА І ДО ЯКОЇ МІРИ ВОНА ГОТО-ВА СПРИЙМАТИ КРИТИКУ

The American Documentary Showcase gives a view on the current affairs in the USA. Recent problems of this state are considered from eight points of view, as there are eight films in the program. Showcase shows example of high-quality documentary and tries to present democracy in action. This films show how ordinary people fight for their rights, help ill and poor. The Oscar-nominated documentary «Street Fight» shows in a very ironical manner how the dirty politics works. The film “Sputnik Mania” tells “the most significant story of the century”, as it seemed in 1960’s. The story about the events which followed the launch of Sputnik in space by the USSR.

«Приходить жінка до лікаря» – історія боротьби з раком окремо взятої людини. І якщо чума у середні віки була явищем страшним за своїми масштабами, але при тому бідою колективною, то чума ХХ століття (чи то рак, чи то СНІД) – явище значно індивідуальніше. І скільки б не створювалось благодійних фондів, груп підтримки і не збільшувалась частота від-відування лікарів, у сухому залишку люди-на залишається наодинці з хворобою.Рекламіст Стейн із провінційного Брабанта у Бреді, відстань до якого міряється чомусь із Парижа, добивається успіху в Амстерда-мі, там же зустрічає найвродливішу жінку Західної півкулі – Кармен. Закохується, одружується, народжується донька, вони переїжджають за місто, Стейн засновує власну фірму. Стейн і Кармен щас-ливі – вони молоді, гарні, успішні й шалено закохані одне в одного. І нехай Стейн інколи зраджує дружині – для

нього це не більше, ніж погана звич-ка. Але як і в будь-якій гарній історії, є те саме «але». У Кармен виявляють злоякісну пухлину, і подружжя кидає виклик хворобі: хіміотерапія, опромі-нення, операція, ампутація…Назву фільму обрано свідомо, адже саме з цієї фрази починається чимало голланд-ських анекдотів, проте така відсилка – гір-ка, а довгий анекдот – геть не комічний.У першій половині фільму Рейнаут Урле-манс, режисер-дебютант (раніше він ви-ключно продюсував фільми), намагається чесно, не одягаючи рожевих окулярів, по-казувати, наскільки важким випробуван-ням є затяжний процес лікування. Важким не тільки для хворого, а й для всього його оточення, в першу чергу, для родини. Рак випробовує все й усіх, чого б не торкався. Навіть зазвичай однозначне визначення подружньої зради набирає нових відтінків і наповнення, міняючи свою природу.

Дуже показова і принципова сцена в ресторані, коли після отримання хоро-ших і остаточних новин Кармен запитує чоловіка: «Чому ми не танцюємо на сто-лі? Чому не відриваємось по повній?» Боротьба забирає сили і, затягуючи, під-міняє всі важливі життєві поняття. А піс-ля неї, хоч і без неї теж – лише пустота.Першу годину ми спостерігаємо досить зрілу режисерську роботу і пристойні акторські партії, а от далі, здається, ди-вимось зовсім інший фільм. Ні, історія логічно продовжується, герої ті самі, тільки режисер, наче злякавшись сво-єї сміливості, губить фільм, опускаючи його до рівня не найкращих голлівуд-ських мелодрам із похоронними мело-діями, літрами бутафорних сліз, пафос-ними моментами і прощаннями.У будь-якому випадку, хочеться порадіти за

таку чужу за менталітетом Голландію, яка отримала в особі Урлеманса перспективного режисера, який уже встиг вразити багатьох на батьківщині, де фільм отримав 4 національної премії «Rembrandt Awards», у тому числі за найкращий фільм, чоловічу та жіночу ролі (тут варто відзначити знану актрису Кетріс ван Хаутен, відому за фільмами «Валькірія» Браяна Сінгера та «Чорна книжка» Пола Верховена).Фільм знято за автобіографічною книгою ні-дерландського письменника Клууна, жінка якого була хвора на рак молочної залози. І тим більш прикро стає за режисера, котрий, добре почавши, так до кінця і не зміг чесно донести реальну історію і замість лаконічної розповіді, в яку хочеться повірити, видав голлівудський ерзац із присмаком серіаль-ного мила ТАРАС САСС

ЛЮБОВ У ЧАСИ РАКУНІДЕРЛАНДИ. КРАЇНА ТЮЛЬПАНІВ, ЛЕГАЛЬНИХ НАРКОТИКІВ, ОДНОСТА-ТЕВИХ ШЛЮБІВ ТА ЕВТАНАЗІЇ. РАК – СТРАШНА, АЛЕ НЕ ЗАВЖДИ СМЕР-ТЕЛЬНА ХВОРОБА. ОДНАК ПЕВНОЮ МІРОЮ ВОНА НАВІТЬ СТРАШНІША ЗА СНІД, ДІЗНАВШИСЬ ПРО ЯКИЙ, ГОТУЄШСЯ ДО НЕМИНУЧОГО. ОТРИМАВ-ШИ ДІАГНОЗ «РАК», ВІДЧАЙДУШНО БОРЕШСЯ ЗА ВИЖИВАННЯ УСІМА ДО-СТУПНИМИ СПОСОБАМИ, АЛЕ ТІЛЬКИ ДОЛЯ ЗНАЄ КІНЦЕВИЙ РАХУНОК ЦЬОГО НАДВАЖКОГО І ВИСНАЖЛИВОГО МАТЧУ ЗА ЖИТТЯ

04

23/10/2010

Who are your teachers in cinematography?I’m a self-taught person. I haven’t finished any film school. So what served you as university?I started my career as a comics’ artist in the late 1970’s and I have been doing that for the last 15 years. The comics were published in the “Metal Hurlant” magazine, it was science fiction. I should say, that the language of comics is very similar to that of cinema, because in both cases stories are told within images, visual ….. I draw and I liked it very much, but after some time I asked myself: “Why don’t they move or talk?” – and I started to make animation with puppets. Can comics be a serious art?It really is a serious art! Some artists express themselves exactly in that way. There are things that can be conducted only by comics. In addition, this is a very labour-consuming craft. It has розкадровку, dialogs as well as cinema. Let us turn back to animation. Why did you like this job?Animation is very similar to magic. It was George Melies who brought this magic to cinema. One of the first strong impressions of my childhood were Walt Disney’s cartoons. I was brought up with them, just as a lot of children. It’s very exciting and strange: how a real life can be created from nothing, from a few lines.Tell me, please, how did you meet Jeunet?When I was about to finish my studies at lyceum, my friends and I launched the “Animation” magazine. A festival of animation was held at that time, so I went there to sell the magazine. There I met him and he bought a copy. We became friends. Every time we met, we said that we should do something the next time. Then I started to help him with his animation films, and that’s how it started.Who got the idea of “Delicatessen” and “The city of lost children”?Cooperation can be compared with a bowl on the table, everybody throws his idea in. That’s why it’s difficult to tell who invented some things first. And then, during the filmmaking, I did the visual part – costumes, decoration, and Jeunet coordinated actors.Despite the easy narration, both films show dark and crisis reality. Why?People can see these films in different ways, but for me (less, probably, for Jean-Pierre) they are fairy tales by their origin. There is, for example, a classical giant ogre in “Delicatessen” and a dream-thieves, someone like vampires in “Children”. And then the history of French realist-fantastical cinema, like Cocteau’s films, which I like, was put on this basis.There are brutal scenes in both films. Do you agree that violence is rather cin-ematographical by its nature? Eventually, Godard said, that everything needed for a good film is a girl and a gun.Oh, it’s classics… Cinema provokes feelings, emotions. Violent scenes are much more effective from that point of view. But the cinema itself can talk also on serious, philosophical topics, like Stanley Kubrik or Andrey Tarkovsky do in their films. To show the place of a human being in the Universe through a row of images… That’s the thing that is really important and interesting.You’re a working bee of cinematography: for you it’s a job you take very seriously.This approach is defined by my previous experience, because I came from animation. There I had to draw every detail of every motion. I work with cinema just the same. There is an alternative manner – to grab here and there things existing in reality. These are two different approaches: Lumier brothers shot reality, and Melies built, constructed everything. It’s one of the peculiarities of our job – you work like a magician, like an illusionist. Maybe, it comes from my hands – because I have painted.

персона

Хто Ваші вчителі в кінематографі?Я самоук, не закінчував жодної кіношколи.Що ж тоді було Вашим університетом?Я починав художником коміксів напри-кінці 1970-х років і займався цим про-тягом 15 років. Їх друкували в журналі «Metal Hurlant», це була наукова фан-тастика. Треба сказати, що мова комік-сів дуже близька до мови кіно, тому що і там, і там історії розповідаються че-рез образи, візуальний ряд. Я малював, мені це дуже подобалося, але через деякий час я спитав себе: «А чому вони не рухаються, не говорять?» – і почав робити анімаційне кіно з ляльками.Чи може комікс бути серйозним мистецтвом?Це і є серйозне мистецтво! Деякі ху-дожники висловлюються саме у такий спосіб. Є речі, які тільки через комікс і можна передати. Окрім того, це дуже працемістке ремесло, воно, як і кіно, має розкадровку, діалоги.Згадується Артур Шпіґельман і його комікс про голокост «Ми-шачі нори»…Ми з ним дружимо. Я навіть друкував-ся в його часописі. Щоразу, коли я при-їжджаю до Нью-Йорка, то обов’язково з ним зустрічаюся. А його дружина, між іншим, – француженка. Є визначні мит-ці, які малюють комікси і роблять це від щирого серця, а є ті, хто малює заради грошей. Але так само і в музиці, і в кіно. Я, власне, займаюся кіно, бо люблю це.Повернімося до анімації. Чому Вам подобалася ця робота?Анімація дуже близька до магії. Ще Жорж Мельєс вніс цю магію в кіно. Одне з перших сильних вражень мого дитинства – мультфільми Уолта Діснея. Я виріс на них, як і більшість дітей. Це дуже захоплююче і дивно: як із нічого, з якогось малюнка, з кількох штрихів твориться справжнє життя.Чому ж Ви покинули анімацію?Бо якоїсь миті я сказав собі: «Добре, але чому тільки ляльки рухаються? От якби вже люди почали рухатися». Перейшов до короткометражних фільмів і досі займаюся кіно. Може,

колись мені і це набридне, і я почну займатися чимось іншим. Але наразі мені подобається.Ви схильні захоплюватися, міняти своє професійне річище?Не знаю... Зрештою, кіно – най-більш комплексний, багатогран-ний вид мистецтва, який задоволь-няє мене. Я люблю малювати – і всі сторіборди роблю сам. Також мені подобається скеровувати акторів – казати їм, що і як робити. Ще я за-ймаюся декораціями, пишу сцена-рії, музику до своїх картин. Таким чином, усе, чим я захоплююся, при-сутнє у фільмуванні.Ви інколи працюєте для телебачен-ня. Наскільки це для Вас творча ро-бота? Чи це тільки заробіток?Не можу сказати, що насправді пра-цюю для телебачення. Все, що роблю там, – це оформлюю фільми: титри, декорації тощо. І ще я почав знімати документальне кіно для ТБ. Це дуже цікаво. Але то інше, і робота в доку-ментальному кіно доповнює всі мої за-йняття у великому кінематографі.Розкажіть, будь ласка, як відбулася Ваша зустріч з Жене?Коли я тільки закінчував ліцей, то ство-рив з друзями журнал «Анімація». Тоді саме проходив фестиваль анімаційно-го кіно, і я пішов туди продавати жур-нал. Там зустрів Жене, він купив при-мірник. Ми потоваришували. Щоразу при зустрічі говорили, що наступного разу маємо щось зробити. Потім я по-чав йому допомагати в анімаційних фільмах, так воно й закрутилося.У кого народилася ідея «Делікате-сів» та «Міста загублених дітей»?Спільну роботу можна порівняти з горщиком на столі, куди кожен кидає свою ідею. Тому важко сказати, хто і що першим придумав. Все робили разом. А потім, під час фільмування, я займався більше візуальною части-ною – костюмами, декором, а Жене керував акторами.В обох фільмах, незважаючи на лег-кість викладу, – похмура, кризова

реальність. Чому?Можна по-різному бачити ці філь-ми, але для мене (для Жана-П’єра, можливо, менше) ці фільми – каз-ки у своїй основі. В «Делікатесах», наприклад, є класичний казковий велетень-людожер, а в «Дітях» – викрадачі мрій, такі собі вампіри. А потім на цю основу наклалася іс-торія французького реалістично-фантастичного кіно, як, напри-клад, фільми Кокто, які я люблю. І це також можна було б намалюва-ти в коміксах.В обох фільмах є доволі брутальні сцени. Ви згодні із твердженням, що насильство саме по собі доволі кіне-матографічне? Зрештою, ще Годар казав, що все, що потрібно для гар-ного фільму, – це дівчина і пістолет.Ну, це класика… Кіно викликає почут-тя, емоції. Сцени насильства значно ді-євіші в цьому сенсі. Але так само кіно здатне говорити і на серйозні, філо-софські теми – так, як це роблять Стен-лі Кубрик або Андрєй Тарковський у своїх фільмах. Показати місце людини у Всесвіті через низку образів… Ось це дуже важливо і цікаво.Що було найскладнішим під час ро-боти над «Делікатесами» і «Містом»?Підготовчий період зазвичай най-складніший. Коли зйомки починалися, то особливих проблем вже не було. А загалом «Місто» складніший фільм.Видно, що Ви – робоча бджола кі-нематографа: це для Вас праця, до якої Ви ставитесь дуже тверезо.Такий підхід визначає мій попере-дній досвід роботи, адже я прий-шов з анімації. А там треба окремо промальовувати найдрібніші деталі кожного руху. Так само я працюю в кіно. Є й альтернативна манера – вихоплювати там-сям те, що існує в реальності. Ці два різні підходи іс-нували від початку: брати Люмьєр фільмували реальність, а Мельєс все будував, конструював. Це одна з осо-бливостей нашої роботи – працюєш, мов чаклун, ілюзіоніст. Може, це йде від моїх рук – бо я малював.У чому полягав Ваш внесок у «Чужих-4»?Жене запропонував мені роботу. Мені страшенно сподобався сценарій, і я сказав, що малюватиму декорації. Він

відповів: «Там вже американці це ро-блять». – «Ой, ну тоді я розроблю ди-зайн усіх тих машин». – «Та ні, вже один англієць це робить». – «Ну то що ж мені робити?» – І він попросив мене нама-лювати характери, персонажів – тож я цим і займався.Чому завершилася Ваша спів-праця з Жене?Коли тривалий час працюєш разом, то рано чи пізно деякі речі, які ти гово-риш, вже не цікаві іншому. Наприклад, містичність зовсім не характерна для Жене, а його романтична інтонація не цікавила мене. В «Делікатеси» і в «Міс-то» ми вклали все те спільне, що мали. А потім просто розійшлися – і все.На якому етапі зараз екрані-зація «Полювання на Снарка» Льюїса Керрола?Я 7 років над цим працював. Сце-нарій існує, але це надто дорого. Я не знайшов фінансування. Тож те-пер я працюю над адаптацією одні-єї з новел Кафки. Не скажу якої – не хочу зурочити.Якщо ми вже згадали про Кафку – чи були у Вас страхи, пов’язані з кіно?(усміхаючись) Після «Міста загу-блений дітей» я боявся зустріти на вулиці дітлашню, яку позбавив віри в Санта-Клауса… ДМИТРО ДЕСЯТЕРИК

“КІНО ВИКЛИКАЄ ПОЧУТТЯ, ЕМОЦІЇ. СЦЕНИ НАСИЛЬСТВА ЗНАЧНО ДІЄВІШІ В ЦЬОМУ СЕНСІ. АЛЕ ТАК САМО КІНО ЗДАТНЕ ГОВОРИТИ І НА СЕРЙОЗНІ, ФІЛОСОФСЬКІ ТЕМИ – ТАК, ЯК ЦЕ РОБЛЯТЬ СТЕНЛІ КУБРИК АБО АНДРЄЙ ТАРКОВСЬКИЙ У СВОЇХ ФІЛЬМАХ.”

МАРК КАРО: «У КІНО ПРАЦЮЄШ, НІБИ ЧАКЛУН»

Born in 1956, Marc Caro is a French filmmaker and cartoonist. He met his colleague Jean-Pierre Jeneut at a film festival in 1974, and managed to create two of the most visually striking feature films of the 1990s. Beginning with short film LE MANEGE, Caro and Jeunet collaborated on ads, music music videos, and shorts throughout the 1980s. The most successful work of Caro and Jeunet is black comedy DELICATESSEN, which was made in 1991. This film won Cesar Best First Work at Cesar Awards in France and took the Gold Award at Tokyo International Film Festival. In 1995 the film of Caro and Jeunet LA CITE DES ENFANTS PERDUS was nominated for Golden Palm at the Cannes Film Festival.

05

molodist.comtochka.net

персона

«Це потужні кіношколи, вони традиційно постачають нам багато якісних фільмів для студентської та основної кон-курсних програм. Саме тому цього року вони мають нагоду бути представленими в окре-мих програмах», – говорить програмний координатор Іль-ко Гладштейн.Лодзь презентуватиме 7 стрі-чок, в основі більшості з них – жит-тєва «казуїстика». Однак стан-дартні ситуації в інтерпретаціях молодих польських режисерів можуть іноді «вибухати» драма-тичними розв’язками. Мабуть, найхарактерніший із цього по-гляду фільм «Луна» (реж. Магнус фон Горн) – тут напруга зростає протягом усієї стрічки, а в кінці просто таки «накриває» глядача разом із шаленим криком го-ловного героя.Стрічка «Мій брат» (реж. Ян Ваг-

нер) – про складні стосунки двох братів, вже підлітка і ще дитини. Тут навпаки – ніхто не кричить, діалогів мало. Важкі, навіть моторошні моменти супроводжуються мовчанкою – і від цього стають ще більш вражаючими. А у фільмі «ЕМ» (реж. Сіндре Саднемо) відчуття невдоволе-ності собою молодого чолові-ка... олюднюється. Воно набуває форми злого карлика, гонитва за яким додає динаміки і без того досить жвавій стрічці.У програмі DFFB 6 фільмів і бага-то експериментів – із кольором, ефектами, способом зйомки і знаками. Наприклад, Лінус де Паолі, режисер «Хлопця, який не вб’є», грається з жовтим, чер-воним і зеленим відтінками, а більша частина стрічки «Лен-ні» (реж. Сиріл-Амон Шойблін) знята на веб-камеру. Іще у двох

фільмах – «Кокон» (реж. Тіль Кляйнер) та «Єссі» (реж. Марійо-зефін Шнайдер) – героїні симво-лічно зрізають волосся (як вда-лося вмовити на це одразу двох молодих акторок – невідомо).Із виразною формою німець-ких стрічок контрастують дещо стримані сюжети – навіть лють тут досить швидко змінюєть-ся на абсолютний спокій, а фі-нали не пропонують жодних конкретних відповідей. Чи не єдиний виняток – уже згаданий «Хлопець, який не вб’є». Зазі-хнувши на непростий жанр ан-тиутопії, режисер Лінус де Паолі створив напружену, гармонійно завершену, хоч і дещо затягнуту історію

АЛЬОНА МЕЛЬНИК

КІНО ВІД «ШКОЛЯРІВ»СЕРЕД ВИПУСКНИКІВ ПОЛЬСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ КІНО, ТЕЛЕБАЧЕННЯ І ТЕАТРУ В ЛОДЗІ – РОМАН ПОЛАНСКІ, АНДЖЕЙ ВАЙДА, КШИШТОФ ЗАНУССІ І КШИШТОВ КЕСЛЬОВСКІ. А БЕРЛІНСЬКА ШКОЛА НІМЕЦЬКОГО КІНО І ТЕЛЕБАЧЕННЯ (DFFB) ПОЗИЦІОНУЄ СЕБЕ ЯК ЗАКЛАД, ДЕ НЕ ПРОСТО НАВЧАЮТЬ МОЛОДИХ РЕЖИСЕРІВ, А СПРИЯЮТЬ МИСТЕЦЬКОМУ РОЗВИТКУ КІНО І ТЕЛЕБАЧЕННЯ. СВОЇ ЗДОБУТКИ ОСТАННІХ РОКІВ ЦІ КІНОШКОЛИ ПОКАЖУТЬ УКРАЇНСЬКИМ ГЛЯДАЧАМ В ОКРЕМІЙ ПРОГРАМІ ФЕСТИВАЛЮ «МОЛОДІСТЬ»

Roman Polanski, Andrzej Wajda, Krzysztof Zanussi, Krzysztof Kieslowski are among the graduates of The Polish National Film, Television and Theatre School. The German Film and Television Academy Berlin (DFFB) positions itself as an establishment, where not only young editors are taught, but also artistic development in film and television is pushed. These filmschools show their latest achievements at a special program of «Molodist» film festival. It consists of 7 Polish and 6 German films on different topics and with various directors’ experiments.

NEW AND OLD MOVEMENTS IN SWEDISH CRIME FILMS

When it comes to Swedish crime films the case is usually that if the film of its genre was ever worthy of

its title, then it was most likely based upon a novel written by a prominent Swedish writer. Such is the case with several films made in the 90’s – some say the most productive time of this genre in Sweden indeed. During this period the Swedish film industry gave birth to what would in time be considered highly appreciated crime series. It was the series of inspector Martin Beck (‘Beck’) starring the pub-licly loved Peter Haber and Mikael Persbrandt as the rough side-kick Gundvald Larsson, and it was the se-ries of inspector Wallander (‘Walland-er’) with Rolf Lassgard in the leading part. However, they were really not considered series due to the fact that each part had a concluding plot, al-though the interaction between the inspector and his side kicks are kind of lingering in the ongoing parts.In terms of so called cinematic bril-liancy there is nothing spectacular at all about the mentioned film se-ries above, however they were fairly slow paced in the beginning and at times slanted towards sociological dramas rather than the hard boiled stereotypes of its own genre – the mood of the really early ‘Beck’ epi-sodes are actually rather reminiscent of the original version of ‘Insomnia’ by Erik Skjoldbjaerg. Unfortunately as more films were produced after the new millennium and the producers left the books behind to write own episodes, both of the series slowly but surely lost its touch and became nothing but a soggy mess unworthy of its title’s legacy. Meanwhile other [standalone] films have come and gone, none of which has generated any real success with neither public nor critics.In recent years things have taken a turn for Swedish crime films. Most important might be last year’s Mil-lennium Trilogy which was originally written by Stieg Larsson and drama-tized by Niels Arden Oplev. The nov-els were great and thus this project had the same premise for success as the early ‘Beck’ films. Of course it helped that one of the best regarded actor in Sweden, Michael Nyqvist was casted as the main role as a disgraced journalist writing for the magazine Millennium. The increase of brutal violence and energy compared to earlier films produced in Sweden is something that is coming on strong-ly and has most definitely peaked in this year’s represented film Easy Mon-ey by Daniel Espinosa. Once again the film is based upon a bestselling novel and there are both things that unify it with the early films of ‘Beck’ as well as some differences. The main difference is that few if any actors here are considered to be part of the acting elite of Swedish film – but here it works marvelously well regardless. What they have in common is sug-gested rather modestly, although it is quite easy to maintain sympathy for the characters in Espinosa’s film which is something that also works really well in the overall composition of the film. One can only hope for more of this kind PETER STEEN

Ерік Ромер був одним із тих «зу-бастих» критиків, які в 50-60-х прийшли в режисуру і перевер-нули світ французького кіно з ніг на голову. Саме він разом із Года-ром, Трюффо, Шабролем і Рівет-том були засновниками «нової хвилі». Ромер довго працював головним редактором журналу «Кайе дю сінема», в якому згада-ні режисери і він сам надрукува-ли свої програмні статті. Але, як виявиться згодом, автори «но-вої хвилі» мали дуже різні по-гляди на кіно. Годар в одному з інтерв’ю говорив: «Ми – діти Маркса і кока-коли», для Ро-мера ж були важливими кла-сична література (він довгий час викладав літературу в уні-верситеті) і не на останньому місці – релігія.Спільною для більшості авторів «нової хвилі» була нова манера зйомки. Ромер, можливо, най-активніше підтримав заклики «вийти із павільйонів» і «зніма-ти життя як воно є». Він фільмує переважно на вулицях фран-цузьких міст і на природі. Йому не потрібні статисти, тому що він знімає звичайних людей, які займаються своїми справами і практично ніяк не реагують на камеру. У стрічці «Моя ніч у Мод» бачимо виступ відомого російського скрипаля-віртуоза Леоніда Когана, тут також знято справжню різдвяну месу.Свої сюжети Ромер створює, як романи, на основі діалогів.

Уся дія відбувається протягом кількох тижнів, а то і днів. Дуже часто в кадрі лише розмова кількох людей про якісь нібито найбуденніші речі. Сюжет вибу-довується із майже непомітних жестів, поглядів, тембру голосу. В цьому сенсі фільми Ромера дуже чуттєві, тут небагато сцен кохання, але еротика присутня скрізь, вона пронизує фільм. Це все працює, перш за все, зав-дяки особливій манері гри і зов-нішності таких акторів як Марі-Крістін Барро, Беатріс Роман, Аріель Домбаль, Аманда Лангле, Федор Аткін, Паскаль Ґреґґорі, Мелвіль Пупо.Режисер створював кіно цикла-ми. У ретроспективі фестивалю маємо два фільми із його першо-го циклу «Шість моральних істо-рій». «Моя ніч у Мод» (1969) – це історія католика, колишнього Дон Жуана, який повинен об-рати між грайливою та еротич-ною атеїсткою і правовірною католичкою. «Коліно Клер» (1970) – один із перших філь-мів, де Ромер створює «каніку-лярний настрій», який повто-рюється у багатьох його інших стрічках. Усі події відбуваються на відпочинку. Складається враження, що герої закохують-ся і перестають кохати з нудьги, щоб якось розважитися. Це від-бувається легко і просто, без надривних страждань.Із наступного циклу «Комедії та прислів’я» на фестиваль по-

трапило три стрічки. «Вигідний шлюб» (1982) – про дівчину, яка одного дня вирішила вийти за-між, але ще не вирішила, за кого. «Поліна на пляжі» (1983) – зно-ву курортна історія. Двоюрідні сестри їдуть до моря, де з ними трапляються любовні пригоди. Для молодшої сестри Поліни – вперше. Цікаво спостерігати, як поступово розкривається її при-родна звабливість. «Друг моєї подруги» (1987) – комедія про подруг, які довго вирішують, кого ж вони, зрештою, кохають.Із циклу «Казки про чотири пори року» до нас потрапило теж три стрічки – «Весняна каз-ка» (1990), «Літня казка» (1996) і «Осіння казка» (1998). Як при-ємний бонус до ретроспективи маємо дві короткометражні ро-боти улюбленої ромерівської актриси Беатріс Роман – «Моя мати» (2003) і«Будинки» (2010).

Також покажуть документальну стрічку про режисера.Ромер створив свій власний спосіб кінооповіді. Навіть ходив такий жарт: «Дивитися кіно Ро-мера – ніби спостерігати за тим, як сохне фарба». Це було б прав-дою, якби фарба ще говорила. Адже герої у Ромера просто по-винні байдикувати, але в жодно-му разі не припиняти світських розмов. Можливо, тому він так часто відправляє їх на канікули

АННА ОНУФРІЄНКО

РЕТРОСПЕКТИВА ОДНОГО ІЗ ЗАСНОВНИКІВ «НОВОЇ ХВИЛІ» ЕРІКА РОМЕ-РА ВКЛЮЧАЄ ВІСІМ ФІЛЬМІВ РЕЖИСЕРА, ЯКІ ДАЮТЬ УЯВЛЕННЯ ПРО ЙОГО ТВОРЧІСТЬ, ПОЧИНАЮЧИ ІЗ 60-Х РОКІВ АЖ ДО 90-Х. 2000-НІ ПРЕДСТАВ-ЛЕНІ ДВОМА КОРОТКОМЕТРАЖКАМИ ОДНІЄЇ З ЙОГО УЛЮБЛЕНИХ АК-ТРИС – БЕАТРІС РОМАН

ЕРІК РОМЕР: КАНІКУЛИ БЕЗ КІНЦЯ

Eric Rohmer film retrospective includes eight films by the founder of New Wave. These films are illustrative of his work since the 60ths till 90ths. Two films by one of Rohmer`s favorite actress Beatrice Romand represent the 2000ths.

06

23/10/2010

погляд

БЕНКСІ – РЕАЛЬНІСТЬ, ЩО СТАЛА МІФОМ

Мабуть, кожен хоча б раз чув про його провокації у теленовинах (два полісмени, які цілуються, і малюн-ки на ізраїльсько-палестинській стіні-кордоні – чи не найбільш розтиражовані з них), але не факт, що запам’ятав це ім’я. Точніше псевдонім. Щодо справжнього імені скандального англійського художника-провокатора зі світу стріт-арту досі точаться суперечки, як і щодо того, як він виглядає.Мабуть, зовсім швидко «Вихід…» почнуть вносити у різноманітні спи-ски «фільмів, обов'язкових для пе-регляду». Аналоги до цієї стрічки-явища підібрати дуже важко, є щось подібне у Орсона Уеллса («Ф як фальшивка»), у Вернера Херцо-га, який часто поєднував ігрове та неігрове кіно, в «Адаптації» Спайка Джонса за фантастичним у своїй багаторівневості і містифікації сценарієм Чарлі Кауфмана, але там є лише якісь окремі елемен-ти, з яких лише приблизно мож-на виткати уявлення про те, що створив Бенксі.Відповідь на запитання «У чому суть сучасного актуального мистецт-ва?», хвилює багатьох, і, мабуть, найпростішим у своїй геніальності є відповідь його представника.

Тільки його відповідь – у формі за-питань, що зависають у повітрі ра-зом із початком фінальних титрів. Бенксі яскраво представляє стріт-арт і одночасно знаходить-ся у внутрішній опозиції до тих форм, у які він вилився. «Вихід через сувенірну лавку» (попри деякі способи трактування, назва жодним чином не обігрується у фільмі і є назвою однієї музичної групи) є «річчю у собі», яка не потребує жодних пояснень, режи-серських коментарів, класифікації, оцінок тощо.«Вихід…» потрапляє в пев-ну «сіру зону», десь між документалістикою та сценарієм, між правдою і вигадкою, між гумором та сатирою, між комерцією і творчістю. Як стрічка Мебіуса чи як пляшка Клейна, картина закінчується там, де й починається. Десь тут, можливо, і варто шукати межі та пояснення для сучасного мистецтва – воно закінчується там і тоді, де й коли починається комерція, але тільки комерція як наслідок загально-го визнання вводить його в ранг «офіційного» мистецтва. Як і будь-який андеграунд, рано чи пізно вироджується або переходить «на

вищий рівень», тим самим втра-чаючи свою підпільну сутність. Може, мистецтво лише тоді справжнє, доки перебуває у вузь-кому колі? А може, усе масове – тільки ерзац мистецтва? Ким стає митець, коли починає рухатись у пошуках слави і поповнення банківського рахунку? Віддаляє себе від справжнього чи просто отримує адекватну сатисфакцію? І як взагалі відрізнити митця від винахідливого плагіатора? Це тільки частина питань, які вини-кають після перегляду цієї до-

сить простої за формою (але не за змістом) картини.Бенксі – одна з небагатьох справжніх загадок сучасного світу. І важко ска-зати, що краще: перебувати у стані незнання чи якомога швидше роз-крити його секрет. Невесело жити у світі, де все пояснено і де кожен може стати митцем. Приємно зна-ти, що є щось, чого ми не можемо «нагуглити», і що є речі, після яких залишається час і бажання на таке рідкісне у наш час «подумати».Наскільки правдивою є історія, розказана у «Виході…» і чи не є

часом Бенксі та герой його фільму однією й тією ж людиною – досте-менно невідомо. Швидше за все, картина – чергова провокація художника або правда, видана за провокацію, у яку вже все одно ніхто не повірить (ефект пастуха, який кричав: «Вовки!»). Але чи не єдиним фактом є те, що Бенксі знову всіх обдурив. І, поклавши руку на серце, зізнаюсь: такий об-ман мені до душі ТАРАС САСС

Є КІНО ДОКУМЕНТАЛЬНЕ, Є ІГРОВЕ, Є І ТАК ЗВАНЕ МОК’ЮМЕНТАРІ (ПСЕВДОДОКУМЕНТАЛІСТИКА), А Є «ВИХІД ЧЕРЕЗ СУВЕНІРНУ КРАМНИЦЮ» БЕНКСІ. ЯВИЩЕ (НАЗВАТИ ФІЛЬМОМ БУДЕ ПРОСТО ЛЕГКОВАЖНО) НЕМОЖЛИ-ВО ОДНОЗНАЧНО ЗАРАХУВАТИ ДО ЖОДНОЇ З ЦИХ КАТЕГОРІЙ. ЩОБ ЗРОЗУМІТИ ЩОСЬ ПРО ЦЕ КІНО, ПОТРІБНО НАСАМПЕРЕД УЯВЛЯТИ СОБІ, ХТО ТАКИЙ БЕНКСІ

«ВІВСЯНКИ», СЕР!ОХОПИТИ ДЕСЯТИЛІТТЯ НЕ ТАК-ТО ПРОСТО, ОСОБЛИВО ВРАХОВУЮЧИ НА-СИЧЕНІСТЬ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПОЛЯ СЬОГОДНІ. ЗГАДАЙТЕ, ЛЮБІ, ЩО БУЛО ВЧОРА! А ТЕПЕР СПРОБУЙТЕ ВІДТВОРИТИ СОБІ 90-ТІ ФЕСТИВАЛЮ «МОЛО-ДІСТЬ»… ВИ МАТИМЕТЕ ЗМОГУ ЗРОБИТИ ЦЕ, ПРОЧИТАВШИ ІСТОРІЇ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВЛАСНЕ І ТВОРИЛИ ТОДІ ФЕСТИВАЛЬ

«Вівсянки» цього року витягнули жереб репрезентувати російській кінематограф світові. Знявшись в останню мить із конкурсу фести-валю російського кіно «Кінотавр», друга повнометражна картина Алєксєя Фєдорченко поїхала на-впростець до Венеції і там на 67-му міжнародному кінофестивалі здо-була медаль за операторську май-стерність, приз кінокритиків ФІПРЕ-СІ, премію інтернет-кінокритиків, премію падре Назарено Таддеі та 10-ти хвилинні оплески голо-ви журі Квентіна Тарантіно. І це був тільки початок світового фес-тивального руху «Вівсянок». Але очевидно, що автори історії, яку ге-рой, цитую: «на ржавой печатной машинке, найденной на дне реки, отстучал на боках рыб», розрахо-вували на найвище визнання. Втім, воно, як відомо, лежить за меж-ами головних призів кінофорумів. Вони – лише оцінщики в ломбар-ді художньої цінності твору. Та чи знає хтось напевне, яким має бути справжнє кіно? І чи не ціннішим є глядацький відгук на посіяне в ду-шах зерно вічного-світлого?І тут постає чи не найголовніша проблема російського кінемато-графа, зокрема, його потужного авторського сегмента. Говорю, «по-тужного», тому що на відміну від української ситуації, росіяни мають продукт, мають готові картини, що-правда, чимало їх осідає в межах фестивальних переглядів: чи то со-ромляться провокувати депресію в населення, чи, міркуючи праг-матично, не зовсім цікавлять кіно-

прокат. Тримати марку авторства росіянам допомагає зарубіжжя. За останнє десятиліття, наприклад, лише для Венеціанського кінофес-тивалю «Вівсянки» – третя серйоз-на «знахідка». У 2003 відбувся трі-умф Звягінцева із «Поверненням» (симптоматично, що оператором «Вівсянок» також був Міхаіл Кріч-ман), у 2008 – Гєрмана-молодшого із «Паперовим солдатом».З одного боку, все логічно поясню-ється стереотипами західних інте-лектуалів вбачати скрізь в росій-ському кіно Тарковського, так само, як в літературі – Достоєвського. Це певна заангажованість погляду на Росію як на безкрайній простір за-гадкової душі (вона у росіян чи не дорожча за нафту – про це, принай-мні, свідчить фантазія Софі Бартез про soul-traffic «Замерзлі душі»). Не дарма і закордонний варіант назви «Овсянок» (до речі, не одразу зро-зумілий і носіям мови) – «Мовчазні душі». Та хай не дезорієнтує вас За-хід. Фільм Алєксєя Фєдорченко за-надто балакучий.Так сталося, що «Вівсянки» виросли з літератури і не змогли позбавити-ся її інтерпретації в кінематографі. Казанський фольклорист Дмітрій Осокін, відкриття російської літе-ратури минулого року, фантазує на тему давнього народу мєря, який жив на півдні європейської Росії та згодом асимілювався з місце-вим населенням – лишилися тіль-ки головні обряди. Ті, що худож-ньо оформлюють Життя, Любов та Смерть. Так, за мєрянським по-рядком, померлого треба спалити

і віддати воді. А до того – згадувати і переповідати ближньому про сек-суальні принади померлого. Тож директор заводу бере в помічни-ки місцевого фотографа (за суміс-ництвом письменника-аматора) супроводжувати в останній шлях померлу дружину Танюшу. Доро-гою невтішний вдівець розповідає супутнику, як кохався із дружиною. А тим часом автор – закадровий голос того самого супутника-фотографа відкриває всі коди тво-ру – надто довго і з прихованим па-фосом декламує для глядача текст літературного першоджерела – описання історичного та культур-ного шляху мєря. І без нав’язливого

закадрового пояснення історія не відбувається. Їй бракує самодос-татності в межах самого кіно. Опе-раторська «описовість» – це зна-йомі пейзажі занедбаної глибинки, низьке сіре небо (а втім, і вдома воно не сильно відрізняється у цей період) на стику двох сезонів осінє вмирання та зими-погребіння, і рух авто-катафалку безкрайніми дорогами в нікуди.Найцінніше в цьому фільмі – смі-лива спроба міфотворчості. Благо-родна справа для кінематографа. Так само, як до «Вівсянок» Фєдор-ченко створив нову історичну ре-альність у мокьюментері «Перші на Місяці», в новому фільмі постає

нова етнографія, новий фольклор, той, що, на думку режисера, вподо-бали б самі мєря, їхній моральний кодекс – антагоністи цивілізації, мовчазні душі, за яких автор за-мовляє слово. Україні та її гляда-чу, який знаходиться у дивному культурному лімбі між Росією і Європою, який живе в краєвидах-проблемах-розмовах нашого ве-ликого сусіда-брата-володаря, а прагне європейських цінностей, буде цілком доречно побачити об-ряд похоронів народу, який ніколи не існував

КЛІНГЕНБЕРГ ОЛЬГА

07

molodist.comtochka.net

навігатор

SCHEDULE ON 27-28 OCTOBER

Редколегія molodist.TXTГоловний редактор: Віра МаковійНад номером працювали: Дмитро Десятерик, Ольга Клінгенбер, Peter Steen, Анна Онуфрієнко, Тарас Сасс, Альона Мельник

Фотограф: Маргарита Копилова, ArtVisionKievВерстка і дизайн: Олег МироненкоЛітредактор-коректор: Віра ГладкихАнглійський переклад: Роман ПономарьовПродюсер проекту: Ілько ГладштейнКерівник проекту: Наталя Зубко

Засновник і видавець: МКФ кінофестиваль “Молодість”Наклад: 1000 прим.Друк: Рема ПринтРедакція газети molodist.TXT висловлює щиру подяку команді ювілейної

«Молодісті» за оперативно надану інформацію та допомогу в підготовці номера.E-mail: molodist.TXT@gmail.comwww.molodist.com

СЕРЕДА27 ЖОВТНЯWEDNESDAY, 27 OCTOBER

ЧЕТВЕР28 ЖОВТНЯTHURSDAY, 28 OCTOBER

08

23/10/2010

фотохроніка

1. Лукас Мудіссон, режисер / Lukas Moodysson, director2. Брюс Ля Брюс, режисер / Bruce La Bruce, director3. Алєксандра Дальстром, акторка / Alexandra Dahlstrom, actress4. Алан Монн, режисер / Alain Monne, director5. Софі Марсо, Крістоф Ламбер, актори / Sophie Marceau,

Christophe Lambert, actors6. Беатріс Роман, акторка / Beatrice Roman, actress7. Владімір Мєньшов, режисер / Vladimir Menshov, director8. Арні Фільппуссон, Давід Оскар Олафссон, продюсери / Arni Filppusson, David Oskar Olafsson, producers

ФОТОХРОНІКА

8

2

6

5

1 3

4

7