Сонячний зайчик

Сонячний зайчик

Починаючи з перших років «Молодості» існувала «Панорама українського кіно». Це була перша позаконкурсна програма фестивалю. Саме в цій секції відбулись покази найновіших стрічок національного виробництва. Дебютанти і митці з досвідом, автори короткого та повного метра, студенти і професіонали своїми роботами

демонстрували обличчя українського кінематографічного процесу. Сьогодні це вже самостійний конкурс, який має власне журі, до якого входять не лише українські, але й іноземні професіонали кіно. Найкращого вони нагороджують окремим призом у розмірі 2500 USD, декого — спеціальним дипломом. Цьогорічна

програма сформована з 24 ігрових і документальних короткометражних робіт, знятих в Україні впродовж останнього року.Так втілюється авторська думка та естетика. Такий погляд на життя і мистецтво мають молоді автори. Так виглядає молоде кіно в Україні сьогодні.

Журі:

Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України Максим Онопрієнко, продюсерНаталія Мокрицька, продюсерВікторія Малекторович, актриса

Словацький фокус«маленька країна всередині Старого світу»:7 найвизначніших кінострічок Словаччини

Ст. 10

СтоліттяСто років від дня народження Луї де Фюнеса та інші великі на «Молодості»

Ст. 3

Україна: Нові реаліїУкраїнське кіно сьогодні – це просто ще один учасник війни, хронікер подій, фіксатор реальності

Ст. 7

Олександр Ратій розповідає про життя після «Молодості»«Хочу знімати те, що зрозуміють і відчують люди»

Ст. 8

#9m o l o d i s t . c o mf a c e b o o k . c o m / m o l o d i s t f e s ti s s u u . c o m / m o l o d i s t

44 редакція фестивалю: 25 жовтня - 2 листопада 2014 року

2 2014 w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t f e s t

2011 року ісландська співачка Бйорк випустила свій восьмий студійний альбом «Біофілія». Проект «Біо-філія» не обмежився музикою, а породив також пер-форманси, інтерактивні додатки, навчальні програми, а тепер і фільм-концерт. Бйорк створила цей фільм спільно з режисерами Пітером Стріклендом та Ніком Фентоном для фінального виступу світового турне «Бі-офілія» в лондонському Александра-паласі. Окрім са-мої Бйорк у шоу фігурує ангельський ісландський хор, австрійський перкусіоніст Ману Делаґо та чимало нез-вичайних інструментів. У фільмі концерт доповнюєть-ся колажами, на яких зображено тектонічні плити, ДНК, Місяць, гриби та багато інших об’єктів, що становлять науковий інтерес.

Розклад показів на сайті фестивалю: molodist.com

SE

Провокаційний фільм Ларса фон Трієра про життя жінки, залежної від сексу, повертається в оригінальній версії без жодної вирізаної сцени. Приготуйтеся до п’я-ти з половиною насичених годин фон Трієра!

Джо, яка сама себе називає німфоманкою, розпові-дає еротичну історію свого життя холостяку-інтелек-туалу Селіґману. Розширена режисерська версія епіч-ного фільму Ларса фон Трієра, що містить додаткові сцени тривалістю понад годину.

Розклад показів на сайті фестивалю: molodist.com

Ґран-прі Київського міжнародного кінофести-валю «Молодість» щороку присуджується міжна-родним журі кінофестивалю за найкращій фільм усієї конкурсної програми.

Володар Ґран-прі отримує грошову винаго-роду у розмірі 10 000 доларів США, статуетку «Скіфський олень», що є символом кінофести-валю та диплом журі.

ФеСтиВАЛьНі пРизиприз за найкращий фільм у кожній конкурс-

ній категорії (серед студентських фільмів, пов-нометражних фільмів та короткометражних фільмів) присуджує Міжнародне журі

приз від Національного журі для найкращого українського фільму

приз конкурсу “Сонячний зайчик”

приз дитячого журі

приз за внесок у світове кіномистецтво

приз глядацьких симпатій

приз журі асоціації Кінопреси (FIPRESCI)

приз екуменічного журі

МіЖНАРОДНе ЖУРіФлоранс Дарель - голова міжнародного журі. Акторка

(Франція)Петер Луїзі - режисер, сценарист, продюсер (Швейцарія, США)Ґабріель Ґоше - режисер (Великобританія)Анатолій Матешко - режисер, актор (Україна)Олег Сенцов - режисер (Україна)

ЖУРі НАЦіОНАЛьНОГО КОНКУРСУЄвгеній Ґіндліс - голова національного журі. Продюсер (Росія)Людмила Горделадзе - кінознавець (Україна)Олег Батурін - журналіст (Україна)

ЖУРі МіЖНАРОДНОГО КОНКУРСУ «МОЛОДіСть - ДітЯМ»Анна Новікова (Україна, 12 років)Варвара Лущик(Україна, 13 років)Максим Апанасенко (Україна, 13 років)Дар’я Сіфер (Україна, 13 років)Домінік Чапліц (Швейцарія, 13 років)Фаб’єн Чапліц (Швейцарія, 13 років)Ірина Мельниченко (Україна, 12 років)

еКУМеНіЧНе ЖУРіКипріан Чоп (Польща)Ольга Волинець (Україна)Радован Голуб (Чехія)

ЖУРі МіЖНАРОДНОЇ ФеДеРАЦіЇ КіНОпРеСи (FIPRESCI)Януш Ґазда (Польща)Ґаетано Д’еліа (Італія)Наталія Мусієнко (Україна)

МіЖНАРОДНОГО КОНКУРСУ SUNNY BUNNYМіхаель ШтютцФестивальний куратор (Німеччина)Олена ШвеченкоПравозахисниця, активістка (Україна)Роман ДорофєєвПрограмний директор, директор кінопрокату (Росія)

Неділя, 26.10

14:00 – 16:00 Зустріч з грузинським режисером, народним артистом Грузії та СРСР, Ельдаром Шенґелаєю. Мова майстер-класу: російська.

16:00 – 18:00Кіно на фестивалі: як використати фестивалі для просування кіно. Маріетт Райзенбік, управляючий директор German Films (Німеччина). Мова майстер-класу: англійська.

понеділок, 27.10

14:00 – 16:00 Майстер-клас Вівека Ґомбера, актора та продюсера з Сінґапура. Мова майстер-класу: англійська.

16:00 – 18:00 Квір-кіно як один з напрямків міжнародної індустрії кіно. Міхаель Штютц (Німеччина), координатор TEDDY Award, координатор програми “Панорама” на Берлінале. Мова майстер-класу: англійська.

Вівторок, 28.10

12:00 – 14:00Українсько-німецький круглий стіл на тему: “Методи просування студентського кіно на міжнародних кінофестивалях”. Аліна Циранек, Андреа Вінк, Інес Крістін Ґейссер, Кірстен Каріна Ґейссер, Юрій Терещенко, Катерина Шевченко та інші. Мова круглого столу: англійська та українська.

14:00 – 16:00Фестивальні стратегії для виробників кіно. Як мій фільм потрапляє до аудиторії? Андреа Вінк, кінорежисер, співзасновник кінофестивалю у Вісбадені, Німеччина. Мова майстер-класу: англійська.

16:00 – 18:00Краудфандинґ – нова можливість для фінансування (короткометражних) кінопроектів. Аліна Циранек, режисер документального та експериментального кіно (Німеччина). Мова майстер-класу: англійська.

Середа, 29.10

14:00 – 16:00Світові кінопродажі та кіновиробництво (з точки зору кіновиробника). Файт Гелмер, німецький продюсер та режисер, лауреат низки нагород. Мова майстер-класу: англійська.

16:00 – 18:00Майстер-клас буде оголошено додатково.

Четвер, 30.10

12:00 – 16:00 Практичний воркшоп зі створення стереоанімації. Олена Голубєва та анімаційна студія “Червоний собака”. Мова майстер-класу: українська.

16:00 – 18:00Кіножурналістика. Радован Голуб, чеський кінокритик та педагог. Мова майстер-класу: англійська.

п’ятниця, 31.10

14:00 – 16:00Швейцарське ігрове кіно: маленький бюджет, молоді таланти, захопливе кіно. Пітер Луїзі, член Головного журі на 44-й “Молодості”, незалежний сценарист та режисер зі Швейцарії. Мова майстер-класу: англійська.

16:00 – 18:00 Авторське кіно в епоху масового. Андрєй Плахов, російський кінокритик та кінознавець, діяч міжнародного кінофестивального руху. Мова майстер-класу: російська.

Субота, 01.11

12:00 – 14:00Режисура короткометражного кіно: процес, тактики. Ґабріель Ґоше, член Головного журі на 44-му кінофестивалі “Молодість”, режисер з Великобританії, який отримав Ґран-прі фестивалю Молодість-43 за короткометражний фільм «Людська маса». Мова майстер-класу: англійська.

14:00 – 16:00Відкрита тема: відповіді на запитання з режисури. Міхаіл Сєґал, російський кінорежисер та кліпмейкер. Мова майстер-класу: російська.

Неділя, 02.11

14:00 – 16:00Фестивальне життя фільму. Компанія “Кіновир”: Катерина Шевченко, Оксана Артеменко, Марина Артеменко. Мова майстер-класу: українська.

РОзКЛАД МАйСтеРНі тАЛАНтіВ 2014

Місце проведення: Дім освіти та культури “Майстер Клас”,

вул. Лаврська, 16А, 1-ий поверх, аудиторія 114

SE

TW

3 2014w w w . m o l o d i s t . c o m

«ПІВНІЧНий ПАРиж» – ДРУГий ФІЛьМ ІС ЛАНДСьКОГО РЕжи-СЕРА ГАФС ТЕйННА ҐЮННАРА СІҐ УРДССОНА НА «МОЛОДО-С ТІ». А ЦЕ ПЕРШЕ ІНТЕРВ’Ю ГАФС ТЕйННА ҐЮННАРА СІҐ УРД-ССОНА ФЕС ТиВА ЛьНІй ГАЗЕТІ moloDisT.TxT

- Як Ви прийшли до кінорежи-сури?Коли я був підлітком, я захоплю-вався скейтбординґом і почав робити відео зі своїми друзями на скейтах. Коли подорослішав, я почав все більше захоплюватися кіно та цією атмосферою. Не оби-раючи цього свідомо, невдовзі я зрозумів, що вже займаюся режи-сурою. Це те, що сталося й чого не можна було уникнути.

- Чи відчуваєте Ви на собі вплив якихось режисерів-фаворитів?Впевнений, що цей вплив є, але все ж намагаюся не дивитися ро-боти інших. На мої фільми впли-вають радше люди та їх чуттє-вість.

- Ваші герої часто знаходяться да-леко від цивілізації або поза місь-ким життям. чи це Ваше бачення життя в ісландії?

Не певен, але не здивувався б, коли б це було і справді так. Як правило, я намагаюся надавати перевагу простоті та візуалізації складних ідей простими способа-ми. Якщо в тебе є декілька геро-їв, котрі знаходяться в цікавому,

але не велелюдному просторі, то до цього можна прийти. Втім, мої наступні фільми матимуть більше героїв, і дія проходитиме в більш населених місцях.

- Чи Ви колись тікали від міста? Ні, я б так не сказав.

- Як Ви оцінюєте «Володаря роз-мітки» (рімейк Дейвіда Ґордо-на-Ґріна стрічки «інший шлях» Гафстейнна Сіґурдссона)?

Я вважаю, що це дуже хороший фільм. Мені було цікаво подиви-тися, як Дейвід Ґордон Ґрін, це зробить. Думаю, він дуже набли-зився до оригінального задуму, та водночас робить його дуже своєрідною, дуже своєю. Це не-

погано. Втім, мушу визнати, я мав дуже дивні відчуття, коли дивив-ся картину вперше. Це наче бачи-ти свою колишню з її новим хлоп-цем.

- Вам би було цікаво зняти рі-мейк? Рімейк якого фільму це міг би бути? Дейвід Ґордон Ґрін запропонував мені зробити рімейк на один з його фільмів в Ісландії. Хто знає?

- Над чим Ви працюєте зараз? Чого чекати далі? У мене є два проекти, котрі мені дуже хочеться втілити. Один з них на ос-нові мого сценарію. Це драматична комедія про страх літати. Сценари-стом іншого є Гульдар Брейтфйорт (він також сценарист «Північного Парижа»). Це драматичний трилер про суперечку між сусідами, яка ви-ходить з-під контролю. Сподіваюся, що вже наступного року почну зні-мати один з цих фільмів. В будь-якому разі, я сподіваюся, що вам сподобається «Північний Па-риж». Дуже хотілося б бути присут-нім на цьогорічному фестивалі, та в мене з›явилася донечка, котрій при-свячений весь мій час.

Фестиваль «Молодість» вітає Гаф-стейнна із народженням доньки і бажає їй стати ще більшим натх-ненням для батька!

Ганеф Ґюннар Сіґурдссон: INTW

У ВжЕ ТРАДиЦІйНІй ПРОГРАМІ «СТОЛІТТЯ», МКФ «МОЛОДІСТь» ВШАНОВУє 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДжЕННЯ МиСТЦІВ, ЧиЯ ТВОРЧІСТь ЗНАЧНОЮ МІРОЮ ВПЛиНУЛА НА РОЗВиТОК СВІТО-ВОГО КІНЕМАТОГРАФА.

На пошанування класика фран-цузь кої комедії, Луї де Фюнеса (1914–1983), який за свою кар’єру в кіно знявся в 169 стрічках, буде показано мюзикл Сержа Корбера «Людина-оркестр» (1970), в якому актор зіграв у добу своєї найвищої популярності. У період з 1964 по 1979 його стрічки сім разів ставали абсолютними лідерами касових зборів у країні. Апологет середнього класу Франції, Луї де Фюнес створив цілу плеяду яскравих образів підприємців, які вирізняються абсолютним перфекціонізмом у своїй справі. До них належить і балетний імпресаріо Еванс Еванс, ладний на будь-які підступи, щоб утримати у своїй трупі обдарованих, але норовистих танцівниць. У ролі його племінника Філіпа знявся Олів’є де Фюнес, син Луї. В інтерпретації де Фюнеса Еванс постає гоноровим, запальним, щирим або лицемірним залежно від обставин, але незмінно фанатичним професіоналом.

Саме такі особистості стали базовим людським матеріалом французької економіки другої половини ХХ сторіччя.

Не менш фанатичним постає і полковник Ніколсон, зіграний іншим ювіляром – британцем Алеком Ґіннесом (1914 – 2000) – у воєнній драмі Дейвіда Ліна «Міст через річку Квай» (1957). Ґіннес, відомий своєю співпрацею зі спецслужбами під час Другої світової війни, добре знався на воєнно-політичних реаліях. Поєднання власного життєвого досвіду з віртуозною акторською технікою надали грі Ґіннеса в цій картині неповторної виразності. його герой вирізняється внутрішньою інтеліґентністю й разом із тим брутальністю, без

якої полковникові Ніколсону годі впоратися зі своїми підлеглими, приреченими будувати міст у пекельних умовах джунглів Бірми.

Зіграна в картині Ліна роль принесла Ґіннесові премію нью-йоркської кінокритики і «Оскара». Із «Мостом через річку Квай» пов’язаний іще один 100-річний ювілей – сценариста і продюсера Карла Формана (1914 – 1984), чиїй творчій спадщині американський кіне-ма тограф завдячує галереєю потужних

чоловічих образів. Досить згадати стрічки «Рівно о півдні» (1952) і «Гармати Навароне» (1961). Доба маккартизму позбавила Формана можливості працювати у США, і він мусив переїхати до Великої Британії, звідки переправляв до Голлівуду свої сценарії. Тож на момент виходу фільму Ліна на американські екрани 1957 року в титрах навіть не згадувалося ім’я справжнього автора. Проте час розставляє все на свої місця.

Історію Голлівуду годі уявити без «Дня, коли зупинилась земля», «Комусь нагорі я подобаюсь», «Звуків

музики» та інших стрічок Роберта Вайза (1914 – 2005), творчість якого позначена неймовірним жанровим і тематичним діапазоном. Фентезі, мюзикл, психологічна драма підкорялися режисурі Вайза з першого, сказати б, кадру. Після масштабного постановочного проекту «Вестсайдської історії» Вайз звернувся до камерної історії взаємин безробітного юриста й танцівниці з акторським дуетом Роберта Мітчума та Ширлі Маклейн «Двоє на гойдалці». Маклейн, незгірше від Мітчума відома своїми секскападами в приватному житті, згодом згадувала, що під час роботи над фільмом, у них був «майже зв’язок». Особлива інтимна інтонація цієї картини, бродвейська якість діалогів, філігранне чорно-біле зображення (оператора Теда Д. Маккорда було номіновано на «Оскара») надають їй особливої привабливості.Також у програмі «Століття» дивіться «Розлученя по-італійськи» (1914 – 1974) до століття режисера П’єтро Джермі, епічне полотно Лукіно Вісконті «Леопард», яке він написав разом зі сценаристкою Сузо Чеккі д’Аміко (1914 – 2010) та екранізацію «Конотопської відьми» за участі видатної української акторки Марії Капніст (1914 – 1993).

Міла Новікова,кінознавець

Століття великих

SCA

100

4 2014 w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t f e s t

Ви починали з кінокритики. Чи допо-магає Вам цей досвід в діяльності ре-жисера?

Це було давно. Звісно такий досвід змусив мене зрозуміти як працюють ці механізми; поки я був кінокритиком, я переглянув тисячі фільмів, зустрічався з митцями. Це допомагає стати завзятим кіноманом і працювати в такому конкуру-ючому середовищі.

Ви оцінюєте свої фільми радше як кі-нокритик чи у ролі режисера дещо змі-нили власне розуміння якості фільму?

Це пов›язано з віком та зрілістю. В пев-ний момент ти більше не хочеш або не повинен переглядати так багато фільмів, щоб почуватися впевнено як режисер чи кіноман. є деякі картини, які я можу біль-ше не дивитися

перед «північними штатами» (пер-ший повний метр Дені Коте – прим. ред.) Ви зняли багато короткометраж-

них фільмів. Чи не хочеться поверну-тися до цього жанру?

Я зняв короткометражку кілька місяців тому й вона буде демонструватися 2015 року. Я нічого не маю проти короткоме-тражних фільмів, просто коли у тебе є більше досвіду в якості письменника, більше особистісного досвіду, то твої ідеї амбітніші, й для їх вираження краще під-ходить повний метр.

Ваші фільми значною мірою є до-

кументальними. така собі суміш ре-альності й вигадки. Що Вам ближче: вигадувати історії та персонажів чи знімати життя навколо?

Я не знаю, чи це можна вважати гарною відповіддю, але я одержимий реальним життям і страшенно люблю вигадку.

Ваші картини сповнені відстороне-ної комунікації, розірваних стосунків. Виглядає так, наче вуайєризм – Ваша пристрасть. Чи це дійсно так?

Не думаю, що «вуайєризм» – це те слово (сміється)! Коли я знімаю ігрове кіно, як, наприклад, «Вік і Фло зустріли ведмедя», я намагаюся створити персонажів, котрими керує добро і зло. Вони повинні побороти багато різних інстинктів. Коли я знімаю та-кий фільм, як «Нехай твоя радість триває», тоді картина виходить не на стільки збоче-на, в ній не настільки закручений сюжет. Мене цікавить те, що заводить людей, які ходять на роботу, які люблять одне одного, які ненавидять одне одного, які купують їжу, які заробляють гроші, їдять і сплять. Мене дуже цікавлять люди, ось і все.

Ваш фільм «Остови» є малобюджет-ним і він брав участь в Quinzaine de Réalisateurs на Каннському фестивалі. Як Ви до цього ставитеся?

Бюджет абсолютно не грає ролі – він не визначає, якою буде картина – гарною чи поганою. Участь в Quinzaine змусила мене зрозуміти, що це нормально – бути вільним, і що мій власний задум може

зацікавити когось. Це додало мені впевненості.

Вас можна назвати фестивальним режисером. Вам ніколи не хотілося зняти популярний фільм?

Інколи мені хочеться знайти спосіб по-казати свої роботи трохи більшій ауди-торії. Але я не зміг би зняти поп-фільм. Я просто не здатен. Я поважаю кінемато-граф як мову, і це має бути основою моєї роботи. Кіно як просто розвага мені не надто близьке.

Що Ви збираєтеся знімати далі? Нещодавно я закінчив короткометраж-

ний фільм в Лісабоні. Він називається «Екскурсії». І ми тільки почали фінансу-вання нової ігрової картини під назвою «Борис без Беатріче». Сподіваюсь, зйом-ки почнуться вже наступного літа.

Сонячний зайчик #14: парад розмаїттяПереможці квір-нагород трьох головних

кінофестивалів світу, Берлінського, Канн-ського та Венеційського, два кандидати на Оскар-2015, глядацькі та експериментальні стрічки, фільми пострадянського контексту, та особливий фокус на кіно, що унікальним чином розкриває питання ґендерної іден-тичності і транс культури, а також числені міжнародні гості, дискусії та вечірки – про-грама sunny Bunny стане найбільшою та найрізноманітнішою на «Молодості-2014». 19 стрічок з 15 країн світу змагатимуться за почесний титул головного «Сонячного зайчика» фестивалю. Судити фільми буде суворе, але справедливе міжнародне журі, та, звісно, глядачі, яких кінотеатр «жовтень» чекає на показах програми щодня з 26.10 по 2.11 на сеансах о 19:00 та о 21:20.

Відкриває програму «Коло» (Der Kreis / The Circle) швейцарcького режисера Ште-фана Гаупта. У післявоєнні роки закриті бали-маскаради, організовані підпільною організацією «Коло», збирають у Цюриху публіку з усіх куточків європи. На одній із таких вечірок молодий вчитель Ернст Ос-тертаґ закохується у травесті-діву Робі. Їм доведеться пройти довгий шлях, аби до-вести право на існування цього кохання. Історія, що тривала півстоліття – від пер-шого знайомства до першої офіційної ре-

єстрації ґей-пари у Швейцарії – заснована на реальних подіях. У Києві фільм особисто представлять прототипи головних персо-нажів фільму, справжні герої 84-річні Ернст Остертаґ і Робі Рапп. Картину було висунуто від Швейцаріі в якості офіційного кандидата на «Оскара-2015» за найкращий фільм іно-земною мовою.

Ще один офіційний кандидат на «Оскара», цього разу бразильський, а крім того пере-можець головної квір-нагороди Берлінсько-го кінофестивалю Teddy Award “Сьогодні я повертаюсь сам” (Hoje Eu Quero Voltar Sozinho / The Way He Looks) Даніеля Рібей-ро, це чуттєва і витончена історія першого шкільного кохання двох юнаків Леонарда та Габріеля. Молодий режисер Даніель Рібей-ро 2008 року саме на «Молодості» дебюту-вав зі своєю короткометражкою «Кава з мо-локом» й тоді отримав Спеціальний диплом журі конкурсу «Сонячний зайчик».

«Сонячний зайчик» також візьме участь у програмі майстер-класів «Молодості»4: голо-ва журі, координатор Teddy Award та програ-ми «Панорама» Берлінського кінофестивалю Міхаель Штютц дасть майстер-клас на тему «Квір-кіно як один з напрямків міжнародної індустрії кіно» у понеділок, 27 жовтня о 16.00 в освітньо-культурному центрі «Майстер-клас» (вул. Лаврській, 16а, 1 поверх, 114 ауд.)

Окремо буде анонсовано і Дискусію з ре-жисерами, які представляють у Києві ЛҐБТ фільми пост-радянського контексту.

26 жовтня відбудеться Вечірка відкриття Sunny Bunny за участі творчої групи та ге-роїв фільму відкриття «Коло», членів міжна-родного журі «Сонячного зайчика», гостей та учасників кінофестивалю «Молодість». Вхід на вечірку тільки за запрошеннями, але вони будуть розповсюджені на перед-прем’єрному коктейлі фільму «Коло» у кіно-театрі «жовтень».

Крім того, 30 жовтня відбудеться кон-церт головної квір-поп-секс групи України «Людська подоба», а 31 жовт-ня у партнерстві з «Сонячним зайчиком» пройде найквірніший Гелловін 2014 за участі грандіозних Hard Tone та інших горрор-фріків. Головною ж нічною поді-єю sunny Bunny стане вечірка закриття програми в одному із ґей-клубів міста, зіркою якої стане особливий гість про-грами цього року – одна з найяскраві-ших травесті-дів планети, учасниця ос-таннього сезону шоу RuPaul’s Drag Race чарівна Ейпріл Керріон.

Детальна інформація та анонси заходів – на офіційній сторінці «Сонячного зайчика» www.facebook.com/sunnybunnyfest

«мене дуже цікавлять люди, от і все...»

FR

SUN

5 2014w w w . m o l o d i s t . c o m

Я ДОБРЕ ПАМ’ЯТАЮ ЦьОГОРІЧНий ДЕНь СОБОРНОСТІ УКРАЇНи:

він почався зі звістки про смерть на Грушевського. Це були перші смерті в центрі Києва. Пам’ятаю, що далі це вже стало ледь не буденною справою – мо-ніторити новини і читати підрахунки но-вих тіл в помаранчевих касках. Пам’ятаю ті настрої: спершу всезагальна схвильо-ваність – тривожно розширені зіниці людей на вулиці, чорні квадрати замість фотографій у соцмережах, запах диму у вагонах метро, що циркулювали крізь станцію «Майдан Незалежності». Пам’я-таю й те, що з кожним днем тривога спа-дала, чорні квадрати заміщали відео з

котиками, а запах в метро став ледь по-мітним і звичним атрибутом блакитних вагонів. Проте пам’ятаю й те, що це зати-хання, це заспокоєння щезало, щойно ін-формаційний простір збурювала звістка про нові наступи, про збільшення в гео-метричній прогресії смертей. Пам’ятаю цю пульсацію свідомості: збудженість, знервованість, схвильованість – потім рутина бере своє і екзальтація спадає; нова шокуюча звістка – і кров, застигаю-чи в жилах, перетворюється ледь не на стовідсотковий розчин адреналіну. Втім трохи часу – і знов емоційна кома.

Ми всі це пам’ятаємо. Ми всі крізь це пройшли. Надмір інформації про

щоденні вбивства тамує біль, стишує гостроту співчуття і співпереживання – ми звикли до щоденних звісток про ре-волюцію, пізніше – про війну. Ми зви-кли до смерті. З одного боку – чом би і ні? Люди помирають. Це те, в чім вони безсумнівно спільні. Можна багато го-ворити про соціальні статуси і класи, про інтелектуальні здібності, таланти, майнову нерівність – але все це підво-диться під однією, спільною для усіх, рискою смерті. І до факту війни ма-ло-помалу ми почали ставитися лише як до збільшеного коефіцієнту смерт-ності.

А ще я пам’ятаю, як лягаєш вночі спа-ти – зморений, бо стільки роботи, та ще й емоційно виснажений постійним інформаційним потоком, – і раптом се-ред глупої ночі тебе будить крик за ві-кном: «Київ, вставай!». І десь там в собі розумієш, що будить тебе зовсім не голос районної самооборони, а оте тя-гуче болісне відчуття всередині, що ти причетний. І як би не хотілося заритися з головою в роботу, в особисті стосун-ки, в сесію чи новий фільм, а особливо – в подушку і спати далі, – ти розумієш, що ти причетний. Причетний до того, що відбувається поза межами твоєї бу-денності.

Направду я страшенно сумую за тими криками під вікном. Часом мені так хочеться прокинутися серед ночі від того захриплого «Київ, вставай!», вдягти светр і поїхати розносити чай з бутербродами на Майдан. Або зроби-ти ще щось корисне. І річ не в тім, яку

ти партію підтримуєш, чи радикальний ти в своїх політичних поглядах, лівий ти чи правий, робітник чи студент, кі-нокритик чи інженер, українець чи росіянин, православний чи атеїст, чо-ловік чи жінка, гетеросексуал чи ЛГБТ – ти людина. І ти не можеш лишатися ос-торонь, коли інших, подібних до тебе, позбавляють життя.

Я не агітую брати до рук вила і «мо-скаляку на гілляку», не пропоную їхати добровольцем у зону АТО чи голосувати за радикальні партії. Я про-поную позбуватися примарного спо-кою, флегматичності, цієї байдужості, що витруює з нас людське. Говорячи словами персонажу жульєтт Бінош зі стрічки, що демонструватиметься на «Молодості» в Скандинавській пано-рамі («Тисячі разів «надобраніч», реж Е. Поппе), я хочу щоб, читаючи новини, ви «поперхнулися своєю ранковою ка-вою; побачили, відчули».

Я пропоную прийти на фестивальні покази програми UNR (Україна: Нові реалії) і нагадати собі, що відбуваєть-ся зовсім недалеко від нас. Нагадати собі, що «ти – людина. Знаєш про це, чи ні?» – припинити вдихати отруту бай-дужості, вдягти протигаз людяності й не забувати про те, що політика завж-ди торгуватиме людським життям. Не потурай цьому. Бо колись можуть роз-платитися тобою.

Київ, вставай!«Молодість», вставай!

галя в.

Кадр з фільму “# Babylon`13“

«Молодість», вставай!

СТАНІСЛАВ БиТЮЦьКий – ГОЛОВНий РЕДАКТОР КУЛьТОВО-ГО ДЛЯ УКРАЇНСьКиХ ЛЮБиТЕЛІВ КІНО ІНТЕРНЕТ-жУРНАЛУ CiNETiClE ПРЕЗЕНТУє В РАМКАХ «УКРАЇНСьКиХ ПРЕМ’єР» СВІй ДОВГООЧІКУВАНий ДЕБ’ЮТ «ДО ПОБАЧЕННЯ, СІНЕФІЛи».

пригадуєш свою першу «Молодість»? Першу не пам’ятаю. Як і другу або третю. Пам’ятаю, це був по-

чаток 2000-х. Вся історія «Молодости» для мене швидше – це на-бір фраґментів, різних спогадів, які складаються в одну велику історію. Тут я вперше дивився арт-кіно на великому екрані. Впер-ше просиджував днями в кінотеатрі. Вперше відчував цю приєм-ну втому від величезної кількости фільмів переглянутих за день. Це таке дивне відчуття, коли ти виходиш вночі з кінотеатру і не знаєш, що навколо – реальність чи ще кіно. Вперше відкривав важливі для себе імена, особисто спілкувався з улюбленими ре-жисерами. Крім того, тут я познайомився з дуже близькими мені людьми, з Сашком Телюком, з яким потім ми створили Cineticle і який цього року теж дебютував як режисер. Власне, раніше ми часто любили згадувати журнал Cahiers du Cinéma, критиків і режисерів, які вийшли з нього. Так от, всі вони практично жили у французькій сінематеці. Для багатьох українських сінефілів та-ким місцем раз на рік завжди була «Молодість».

Що для тебе сінефілія?/Хто для тебе сінефіли?Сінефілія – це відкриття світу і себе через кіно. Через фільми

я навчався життю, навчався так чи інакше сприймати навколи-шній світ. Саме тому для сінефіла, на відміну від кіномана, кіно – священне, а режисери – друзі, які дозволяють тобі знову і знову вирушати в подорож з ними.

Сінефілія допомагає знімати кіно, чи її ліпше позбутися перед командою «мотор»?

Це складне питання. Я не можу уявити себе без цього. Та й зняв я всього один фільм.

До речі, ти хоч раз вигукував цю команду під час зйомок?Здається, ні. В нас навіть не було хлопавки. Ми знімали рад-

ше документальний фільм, де не було різниці між реальністю та вигадкою. У першій частині, наприклад, ми просто замкнулися в квартирі на кілька ночей і базікали про все на світі. Для мене це було особливо важливо, бо я хотів зняти фільм-жест для людей, які оточували мене останні п’ять років. За цей час ми всі зміни-лися, з деякими вже не такі близькі, з іншими – навпаки. Хтось поїхав з країни, хтось обзавівся сім’єю або загруз у рутині. Таким чином, фільм мав би зберегти це все, стати світлиною на пам’ять, де всі ми знову разом як у старі добрі часи. Потім до цього до-далися події в країні й мені стало остаточно ясно – якщо я хочу знімати кіно – це або інше – то воно тепер буде не тільки про кіно, але й про мою країну.

Чи можливо позбутися сінефілії?Вона проходить рано чи пізно, але при цьому назавжди щось

міняє в тобі.

Не боїшся, що для пересічних глядачів твій фільм ви-дасться заскладним для сприйняття?

є два види фільмів: які пропонують і які нав’язують. Друге домінує сьогодні в мейнстримному і фестивальному кіні. При цьому кіно позбулося певної простоти, невинности і навіть наївности. Чому це сталося? Чому для того щоб зняти щось особисте потрібно створю-вати декорації, вигадувати заплутані історії, якщо, умовно, можна просто посадити трьох друзів перед камерою і поговорити про те, що вас дійсно хвилює? Тому що іншим буде нудно це дивитися? Не знаю. Це все зводиться до тих питань, що хвилювали мене як крити-ка: що таке кіно? Як використовувати ту свободу в кіні, що сьогодні в нас є? І як бути чесним з собою й глядачем, знімаючи фільм? Відпо-відь на останнє питання зараз мені видається очевидним – потріб-но знімати те кіно, яке ти сам би хотів подивитися як глядач.

На цьогорічній «Молодості» є програма «Україна: Нові ре-алії», присвячена подіям на Майдані й після нього. Думаю, твій фільм також певним чином підпадає під цю категорію фільмів.

Після Майдану, коли стало ясно, що на нас чекає ціла хвиля фільмів про ті події, ми багато говорили про це з колегами в Cineticle. Ми бачили епізоди «Вавилона’13», ще низки проектів, зроблених по гарячих слідах. Було дивне відчуття, що ці фільми програють реальності. В якийсь момент подумалося, що найчес-нішим фільмом про Майдан буде той, що не буде показувати сам Майдан. Це чимось схоже на міркування Зонтаґ про фотографію. Тому так, «До побачення, сінефіли» – можна цілком розглядати як кіно про Майдан без Майдану.

ти досі критик, чи тепер тільки режисер?Мені дуже довго було ніяково називати себе критиком і мене

завжди лякали люди, які, написавши пару статтей одразу поспі-шали оголосити себе такими. Те ж саме і з режисурою. Я зняв один фільм, я хочу продовжити знімати, але я не готовий назива-ти себе режисером. Поки я радше критик, який вирішив продов-жити свої дослідження кіно трохи в інший спосіб.

Сам не боїшся критики? Це цілком природний процес. Чому, якщо я можу критикувати

чиїсь фільми, то хтось не може критикувати мій?

Критика мусить бути тактовною? Чи нормально для кри-тика сказати «цей фільм – лайно»?

Критика повинна бути арґументованою. Але може і має бути сміливою, не шаблонною, навіть провокаційною. І якщо ти за-мість того, щоб назвати фільм лайном, напишеш завуальовану фантазійну статтю про це, може виявитися значно цікавіше.

Раніше ти казав, що «До побачення, сінефіли» тривати-муть три години.

Ну про три години я жартував, звичайно. Хоча я мрію зараз зняти тригодинний фільм про людей, які дивляться тригодин-ний фільм. Одним кадром ... жартую ... Чи ні. Не знаю. Але це було б цікаво.

зважаючи на ‘бум’ українського кіна останніх кількох ро-ків: а) чи з’явилася нарешті якась нова українська хвиля? б) якщо ні, що заважає її появі? в) чи потрібна вона взагалі?

Я хотів би вірити в те, що вона буде. є чотири режисери, філь-мів яких я нетерпляче чекаю – це Марина Степанська, Катя Гор-ностай, Сашко Телюк та Анатолій Бєлов. Для мене вони насампе-ред найвільніші режисери в Україні – не зациклені на шаблонах, держпідтримках, традиціях поетичного реалізму або кіном у сти-лі «мудаків». Плюс, зі старшого покоління є Ігор Подольчак. Моя мрія зараз – це колоборація між усіма цими чудовими людьми.

Коли чекати на наступний твій фільм? Що це буде?Я все сподіваюся зняти короткометражку, як фінальну крапку

досліджень розпочатих у «До побачення, сінефіли». Її назва – це назва ненаписаного роману Ґео Шкурупія. А синопсис – історія про групу людей, двоїстість нашого сьогоднішнього життя, дивні сни і телепортацію.

Питання склав і поставив через ФейсбукВіктор Глонь

КіНОКРитиКА/СіНеФіЛіЯ/МОЛОДіСть/МАйДАН/УКРАЇНА

UАP

«мене дуже цікавлять люди, от і все...»

6 2014 w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t f e s t

Другий рік поспіль МкФ «МолоДість» спільно з ВсеукраїнськиМ благоДійниМ ФонДоМ ігоря янкоВського «ініціатиВа зараДи Майбутнього» преДстаВляє у сВоїй оФіційній програМі націо-нальний конкурс короткоМетражних ФільМіВ.

саме такий формат прийшов на зміну секції «панорама українського кіно», яка протягом двох десятиліть знайомила фахівців і фестивальну глядацьку аудиторію з новими робо-тами вітчизняної кінематографічної молоді. на відміну від «панорами», яка, за винятком кількох випусків, була поза-конкурсним оглядом, сучасний націо-нальний конкурс передбачає змагання авторів за престижну премію.

тематичний спектр нинішньої ко-лекції національного конкурсу (нк) містить як типові для молодої ре-жисури напрями, так і нові мотиви. традиційним лишається звернення авторів-початківців до спогадів ди-тинства, родинних зв’язків і цінностей, осягнення сенсу стосунків різних по-колінь. Виразним зразком такого кіно є картина тетяни Войтович «Данина», головна героїня якої віддає шану свої померлій бабусі, відвідуючи її оси-ротілу домівку, любовно проща-ючись з простими, але дорогими серцю побутовими речами, зма-лечку знайомими краєвидами й па-хощами саду, приреченими віднині залишатися на території пам’яті, бо життєвий шлях дівчини вочевидь пролягає до міста. автор пропонує власну інтерпретацію такого про-щання як певного ритуалу, ініціації до дорослого життя.

цифрові технології, надаючи поста-новникам можливість фільмувати свої проекти навіть за найнижчого бюджету, відчутно розширили коло аматорів, які намагаються самоствер-дитися на теренах професійної ре-жисури. проте цей фах передбачає володіння вміннями й знаннями, са-мотужки оволодіти якими спроможні одиниці. тож національний конкурс включає роботи аматорів лише як виняток. значну його частину склада-ють картини, поставлені студентами кіно- телевізійних вишів і проекти, здійснені за підтримки Державного агентства україни з питань кінемато-графії. Вже сам факт такої підтримки засвідчує доволі високий художній рівень твору, оскільки його фінансу-вання державою можливе лише за рішенням експертної комісії, яка оці-нює всі складові задуму – від теми до дистрибуційної політики.

серед стрічок, створених на за-мовлення Держкіно україни «Вчи-тель німецької» павла Мащенка, який звертається до морально-е-тичного аспекту подій Другої світо-вої війни. з відстані семи десятиліть вони дедалі частіше осмислюються зовсім в іншому ключі, ніж, скажі-мо, за радянської доби. Мащенко привертає у своїй картині увагу до психологічного портрету німецько-го інтелігента, якого доля закинула на східний фронт. певним чином «Вчитель німецької» перегукується з режисерською роботою євгенія євтушенка «Дитячий садок» (1983), заснованою на його дитячих спо-гадах про роки війни. Мащенко, подібно до євтушенка, розрізняє між фашистами німців, які пе-редусім мислять себе носіями влас-ної великої національної культури й здатні пошановувати слов’янські духовні скарби.

у національному конкурсі на рів-них змагаються вже увінчані фести-вальними нагородами представники покоління тридцятирічних Марина Врода із короткометражкою «рав-лики», Дмитро сухолиткий-собчук із «Морським закалом» і олександр ратій із «простими речами» та зовсім молоді, двадцятирічні автори, яких тут переважна більшість. проте є тут і досвідчений майстер: знаний шо-умен, письменник, кінодраматург і режисер ілля ноябрьов, маючи на

своєму рахунку кілька повнометражних ігрових картин, зняв нині 13-хвилинну новелу «птах кольору ультрамарин», щоб розповісти екзистенційну притчу про сірого папугу, який дов-гі роки віддано вдавав для свого господаря синього птаха щастя, щоб в останній день його життя таки здійснити пере-творення.

іще одну екзистенцій ну притчу пропонує анастасія Максимчук у «ніжності», спираючись у своєму худож-ньому мисленні на категорії вітчизняної поетичної кіно

школи, її візуальну щедрість і символіку.

Щороку вимальовується тема, яка об’єднує кількох ав-торів. цього разу такою темою стала пристрасть у різних її виявах. кирило жаровський оповідає у «зеленому вітрі» про дівчину, яка сублімує еротичну енергію у своє захо-плення стрільбою з лука. герой документальної картини Дмитра сухолиткого-собчука «Морський закал» – тре-нер з легкої атлетики – веде своєрідну екранну сповідь про зворотній бік спорту, зізнаючись, що здатен і на жор-стокість, щоб домогтися високих результатів: «якщо я буду добрим з усіма, то буду такою ж посередністю, як і всі».

Фанатичне ставлення до своєї про-фесії він виніс із років юності, коли служив морським піхотинцем. христина пятаченко так і назвала свою 3-хвилинну стрічку – «при-страсть». це експресивний начерк про те, як призначення веде люди-ну по життю від її перших кроків до останнього подиху. автор ще тіль-ки оволодіває професією режисе-ра, але усвідомлення власного покликання у неї вочевидь є. про пристрасть йдеться й у вирішений у жанрі трагікомедії картині гали-ни лаврінець «Вперед, діти Віт-чизни» присвяченій долі художника Володимира кальненка, який по-вернувся до україни з петербурга, де мав широке коло спілкування, майстерню і замовлення, бо вбачав у цьому свій борг перед Вітчизною.

цього року ми продовжуємо відкривати новий талант крим-сько-татрського походження: 21-річний наріман алієв своєю стрічкою Semi Seven про кохан-ня татарина і слов’янки зробив серйозний крок на шляху осяг-нення професії режисера, на яко-му його земляк ахтем сейтаблаєв вже досяг чималого успіху.

на тлі глобальних тем ігрового й документального кіно цьогоріч-ні анімаційні стрічки нк вирізня-ються іронічним і водночас пое-тичним баченням світу, про що свідчать вже самі назви: «жуй-ка» ольги Макарчук, «затичка» сії тітової, «Дівчина з риб’ячим хвостом» сергія Мельниченка, «крамниця співочих пташок» анатолія лавренишина. анімато-ри демонструють фантазійність, прагнення експериментувати з матеріалами й техніками. як от катерина Чепик, що у «Вигадці» вдається до роботи з аквареля-ми, пластиліном, ляльками.

Майдан надихнув на висвітлен-ня своїх подій багатьох докумен-талістів. більшість присвячених йому творів вже мали прем’єри на інших фестивалях. проте ця тема перед-бачає найрізноманітніші підходи до матеріалу. «Молодість» обрала до міжнародного і національного корот кометражного конкурсів стрічку нікона романченка «обличчя». її ав-тор, який мешкає поблизу Майдану незалежності, запропонував погляд інсайдера, посвяченого у всі деталі вікопомних зимових днів, вдаючись до підкреслено великого плану в портретуванні особистостей, які тво-рили історію.

Все розмаїття цьогорічного на-ціонального конкурсу оцінюва-тиме міжнародне журі, до скла-ду якого увійшли: російський продюсер, член європейської академії євгеній гінделіс, дирек-тор київського кінотеатру «жо-втень», послідовний прибічник арт-гаузного кіно людмила гор-деладзе, херсонський журналіст, культурний і політичний огля-дач олег батурин. хай там хто зрештою стане переможцем цієї конкурсної програми, всі автори привнесли в неї потугу власної мистецької пристрасті, яка й на-дихає краще твори кіно в усі часи.

Міла Новікова,голова відбіркової комісії

МКФ «Молодість»

пристрасть до режисури: Національний конкурс короткометражних фільмів

7 2014w w w . m o l o d i s t . c o m

- Ігорю Миколайовичу, серед проек-тів, спонсованих Вашим фондом, бага-то кінематографічних, зокрема тих, що пов’язані з фестивалем «Молодість». Чим мотивувався такий акцент на кі-ноіндустрії?

благодійний фонд «ініціатива зара-ди майбутнього», який я заснував два роки тому, в першу чергу опікується та-лановитими дітьми. Ми підтримуємо не тільки кінематографістів, але й юних художників та музикантів. зокрема, дуже успішно проходить Всеукраїнсь-кий конкурс дитячих картин, на який ми щорічно отримуємо 600-700 художніх творів. цього року ми вперше за багато років видали нотну збірку талановитого бандуриста ярослава Джуся, яка безко-штовно розповсюджується по музичних школах україни.

Щодо кінематографа, то на мій погляд - це дуже сучасний універсальний, зро-зумілий і доступний інструмент твор-чості. зараз ми спостерігаємо зарод-ження нового українського кіно, і нам дуже приємно брати в цьому участь. саме тому наш Фонд другий рік поспіль фінансує проведення національного конкурсу короткого метру на київсько-му міжнародному кінофестивалі «Мо-лодість». я впевнений, що завдяки цій допомозі молоді кінематографісти, які представляють на конкурс свої перші короткометражки, отримують унікаль-ний шанс долучитися до світового кіно-процесу.

- Як на Вашу думку, чи зміниться українське кіно після Майдану? Чи може бути «новим» кіно в «новій» країні?

звичайно, українське кіно змінюєть-ся. Воно дорослішає, шукає своє міс-це, свою неповторну інтонацію. поки що ми спостерігаємо кількісний сплеск пропозиції. якщо минулого року на на-ціональний конкурс було подано понад 200 заявок, цього року – вже понад 300. Що стосується політичних подій, то стрі-чок на тему Майдану не так багато. кі-нематограф це все ж таки мистецтво, і воно потребує часу для переосмислен-ня політичних подій.

- Ваша діяльність тісно пов’язана із міжнародним співробітництвом – чи існують у світі зразкові стосунки дер-жава-культура?

Дійсно, у світі багато прикладів під-тримки державою митців, зокрема державне фінансування національного кінематографа. багато в цьому напрям-ку, зокрема робиться у Франції, німеч-чині. але кожна країна має знайти свою модель співробітництва держави і представників культури. я представляю приватну ініціативу, приватний Фонд і бачу свою місію у підтримці молодих талантів, надання їм стартового май-данчика для злету. а державні органи, Міністерство культури, Держкіно мають розробити політику розвитку націо-нальної культури, створювати рамкові умови, які стимулюватимуть благодій-ників ще більше підтримувати талано-витих українців.

- Свого часу Ви вивчали історію кіно в Нью-Йоркському університеті. Чого, на Вашу думку, бракує українському кіне-матографу аби стати предметом серйоз-них і не лише локальних досліджень?

Для початку, в нас поки що бракує самого предмету досліджень. україна – велика європейська країна і вона по-винна мати потужній кінематограф. на-жаль, ми бачимо лише кілька повноме-тражних прем’єр на рік, хоча ця цифра останні роки зростає. цього, звичайно, недостатньо для того, щоб нас поміти-ли на кінематографічній мапі світу. ось, коли щорічно в україні будуть знімати-ся десятки фільмів, можна буде гово-рити про феномен нового вітчизняного кінематографа. тоді його почнуть до-сліджувати й за кордоном. сподіваюся, молоді митці, які за нашої підтримки мають змогу сьогодні продемонстру-вати свої короткометражні стрічки, зго-дом зможуть зняти достойні картини у повному метрі.

- Повертаючись до «Молодості»: як Ви думаєте, чи є в фестивалю шанс ста-ти новими Каннами для молоді?

найвідоміший кінофестиваль «Мо-лодість» існує в україні вже майже півстоліття. і за цей час кінофестиваль відкрив чимало зірок світового кінема-тографа. завдання нашого Фонду я бачу в тому, щоб створити умови для само-реалізації молодих українських кінема-тографістів, надати їм можливість зая-вити про себе. саме з цією метою ми не тільки фінансуємо проведення на-ціонального конкурсу, але й підтримує-мо його переможців надалі. зокрема, фіналісти минулорічної «Молодості» за підтримки Фонду «ініціатива заради майбутнього» змогли взяти участь у ро-боті таких міжнародно визнаних кіно-форумів, як каннський кінофестиваль та берлінале.

таким чином ми надаємо талановитій молоді можливість краще зрозуміти, як працює світова індустрія кіно, знай-ти нові контакти, домовитися з іно-земними продюсерами, замислитися над масштабними проектами. я дуже сподіваюся, що підсумком такої на-шої спільної роботи стане повноцінна участь українських кінематографістів у конкурсах міжнародних кінофести-валів, здобуття головних призів у кан-нах, берліні, Венеції.

іГОР ЯНКОВСьКий: Ми надаємо шанс талановитій молоді

СиТУАЦІЯ, В ЯКУ ПОТРАПиЛО УКРАЇН-СьКЕ КІНО ПІД ЧАС єВРОМАйДАНУ І З ПОЧАТКОМ АНТиТЕРОРиСТиЧНОЇ ОПЕРАЦІЇ, є УНІКАЛьНОЮ.

Загалом вона пов’язана зі статусом українського кінематографа. Дотепер цей статус був дивним, загалом його важко навіть описати. Бо, з одного боку, ми мали таке-сяке кіновиробництво, себто певні потужності й кадри, з іншо-го, ініціатива в цьому кіновиробництві належала (і належить) стороннім людям.

2011 року деякі українські кінемато-графісти почали брати ініціативу до сво-їх рук, зокрема, Володимир Тихий, який ініціював «Мудаків», згодом «Україно, Goodbye!»

Тобто вони самі стали власними замов-никами. І вони максимально наблизили-ся до реальності, яка виявилася доволі дискомфортною для багатьох – непідго-товленого глядача, влади, деяких кіне-матографістів старшого покоління.

Далі був «Відкритий доступ», який по-казав, наскільки Україна залишається за-критою країною, насамперед для самої себе. Проте відкритість, прозорість, зро-зумілість процесів є фундаментом для створення кіно. Суспільство має прогля-датися наскрізь. Кінематографіст пови-нен оперувати реальністю, яку впізнає, і з якою може співвіднести себе глядач.

Проте якщо реальність схована за висо-кими парканами – оперують вигаданою реальністю, контекст подій стає умовним, персонажі втрачають земне тяжіння і разом з глядачем живуть в абстрактних емпіреях.

євромайдан, власне, і виступив проти закритості політичних та усіх інших про-цесів у країні. Відтак закономірно, що події Майдану, а згодом і війна на Схо-ді, фільмувалися й фільмуються вже без участі державних грошей, виконуючи при тому не стільки естетичні, скільки просвітницькі, мобілізаційні навіть про-пагандистські функції.

Нове кіно нової країни

Кінематограф нарешті став справою не стільки кінематографістів, скільки самого суспільства, яке, окремі стрічки сприймає радше не як кіно, закликане творити ілю-зію, а як продовження реальності.

Виявилося, що кіно – це те, що треба пересилити. За останній рік була оста-точно зруйнована основа звичної ко-мунікації між фільмом та аудиторією. Фільм втратив хронологічні рамки, ко-мунікація з ним може тривати безмежно довго, фільм породжує мітинг, стає ак-том політики, а не естетики.

Це можна спостерігати на показах чи не всіх стрічок про Майдан та війну на Сході. Реакція публіки стає сильнішою, якщо у залі знаходяться безпосередні учасники подій. Люди слухають їх, стоячи співають гімн України. Часто саме на кінопоказах виникають громадські ініціативи.

Можливо, саме звідси певне неприй-няття «Майдану» Сергія Лозниці, який знімав свій фільм, виходячи з власних естетичних принципів, а не з тих полі-

тичних завдань, які висуває історичний момент.

Українське кіно сьогодні – це просто ще один учасник війни, хронікер подій, фіксатор реальності. Він робить те, що ніколи не робив, вдивляється в реаль-ність, не прагнучи рефлексії. Мені зда-ється, що рефлексія зараз неможлива, можливі тільки рефлекси.

Якщо ж вдивлятися в нові фільми, то здебільшого це короткі історії, які відо-бражають певні ситуації, часто конфлік-тні, проте необов’язково. Дуже часто на перший план у цих історіях виходить слово та люди, які його промовляють. Багато в чому нові фільми дають слово новим людям, у такий спосіб не тільки пересилюючи фальш написаних на-перед сценаріїв, але й творячи новий контекст. Нове кіно приносить на екран нову географію, нову фактуру, нових лю-дей, зрештою, нову країну, яка народжу-ється в непростих умовах.

Ігор Грабович

UNR

8 2014 w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t f e s t

ОЛЕКСАНДР РАТІй – ПЕРЕМОжЕЦь НА-ЦІОНАЛьНОГО КОНКУРСУ 43-Ї «МОЛОДО-СТІ»

про сьогодні, про майбутнє, про фан-тастику

Зараз готуємо повний метр і навіть не один – намагаємось. Намагаємося зро-бити комедію – легку таку. Якщо все скла-деться, буде ще фантастичний трилер. Поки не розповідатиму – прикмета пога-на. Не те що вкрадуть – просто зараз роз-повім, а потім нічого не зніму…

Ніхто ще не знімав фантастики в Украї-ні, а в мене ідея є – хороша, сподіваюсь, – та й не надто складна в реалізації. Ми дуже відстаємо від заходу в технологіч-ному плані, тому зробити щось кшталту Іnception ми не зможемо ще довго. Тому все потрібно закладати в сюжет – брати ідеєю. Ми маємо ідею, котру можна низь-кобюджетно реалізувати: з нескладними спецефектами, невеликою кількістю ак-торів, нескладними локаціями, але при цьому це буде цікаво, це не буде «деше-во». Зараз ми це намагаємось реалізувати з моїм другом, колегою з Алчевська – він зараз в Москві живе. Олег Гладов – він вже видав кілька книг – мені дуже подобаєть-ся як він пише, нажаль, зараз невідомий в нас. В нас взагалі зараз з письменників в основному відомі ті, хто на «правильну» хвилю втрапив, а нові майже не з›явля-ються. В Олега дуже класний стиль пись-ма – його цікаво було б екранізувати. Ми разом пишемо, бо в нас спільне бачення – обидва з Алчевська, обидва маємо від-биток цього місця в свідомості, світогляд, однакове розуміння «нічного нуару».

про домашнєВдома мою творчість сприймають з гор-

дістю (сміється). Мабуть я для міста якась «подія» – це ж цікаво: хтось із сусідів – в Києві, пише книжки, знімає кіно – екзоти-ка! Це в Києві – зайди в якесь кафе, куди не глянь – той книжку пише, той кіно зні-має, той музику грає. В Алчевську з цим, звісно, складніше. Тому я для них там ці-кавий, незвичний. Вдома не уявляли, що в мене так доля складеться. Батьки хочуть, щоб їх дітей все було добре, а в Алчевську добре це як: вивчився, пішов працюва-ти на завод, отримав якусь посаду – вже не роботягою бігаєш, а, як казав мій на-ставник, в тебе вже «півпогона на плечі і пластмасова шабля»; в тебе з›являється по-батькові (вже не Саша, а Олександр Олександрович – ого!). Лишається обза-вестись домом, сім’єю, в кредит взяти «ла-нос», на канікули – в Бердянськ, в Крим, якщо ти щасливчик, – і все нормально, і живи, і радій.

про дитяче, юне, молодеВ дитинстві космонавтом точно не хотів

бути – які в Алчевську космонавти? Хотів бути вулканологом. З батьком в кінотеатрі бачили якийсь фільм про вулканологів з передачі «Клуб кинопутешественников» по телевізору (я ще тоді думав, що «клубки-но» – це одне слово і десь є «Клубкино», в котрому живуть мандрівники. Мені по-добалось так думати). Щоправда, потім з›ясувалося, що в Алчевську з вулканоло-гією не дуже – довелося перехотіти. Потім хотів бути хіміком, бо взяв в бібліотеці книжку – якісь «чудеса»: там розказува-лось, як що змішувати, щоб потім якісь цікаві реакції були, усякі круті досліди. Хо-тів стати хіміком і, в принципі, став. Хоча в школі хімію не любив – там були не такі цікаві досліди, як ті, що у меня в книжці. Коли прийшов час вступати, в мене осо-бливого вибору не було. В нас два заводи: металургійний і коксохімічний. Для мета-лургійного спеціалісти готувалися прямо в місті (весь інститут був на це орієнтова-ний), а для коксохімічного готували тільки в Дніпрі (Дніпропетровськ – прим. ред.) і в Донецьку. Запропонували їхати вступати в Донецьк: якщо вступали – з нами підпи-сували контракт на майбутню роботу. Нас

було п’ятеро і нас обіцяли цінувати – ну дійсно, на весь завод п’ять «технологів». За три тижні я вивчив весь курс шкіль-ної хімії, вступив, відучився, повернувся, пішов працювати на завод. Це було дуже круто: в мене було «по-батькові», хороша зарплата (як для того міста) – життя скла-лось.

про заводЗавод – він заворожує. Мене батько

туди водивя якось, ще малого. Привів вночі – тоді ще можна було туди заходити (безпропускна система ще була). Це було дивовижне видовище: щось вибухає, щось горить, якийсь шум, гігантські ме-талеві машини в темряві пересуваються, цей гул, цей запах, чорно-жовті ліхтарі – неймовірно. Щось в цьому є. Певна есте-тика.

про КиївВ 2006 році вперше подумав про пере-

їзд до Києва. В дитинстві мені цього не хотілось. На заводі працювати мені одра-зу не сподобалось: ти молодий – кожен, хто старший, намагається розповісти тобі, що ти «дурак». А коли багато людей тобі говорить, що ти «дурак», починаєш

над цим замислюватись. Я зрозумів, що тенденція хибна і почав думати про пе-реїзд. В Київ їздили на шкільні екскурсії, але по-справжньому я його побачив у 2006 році: ми з другом приїхали на «Рок-Січ». Це було вражаюче. Вперше побачив так багато субкультур – їх багато, вони всі в пірсинґу, татуюваннях – ого! Ходив, фотографував людей – сцена була не так цікава. Було дуже дивно: так багато укра-їнської літератури, української музики. З тієї точки, в якій я знаходився, від того, що я бачив – це все було дуже дивно і дуже круто. В якийсь момент я зрозумів, що в нас є українська культура – багато, якісна. Це було дивно. Я зрозумів, що вона є, що вона достойна, що з нею можна щось ро-бити, що ми не одні там у свому Донецьку варимось, намагаючись, щось писати-спі-вати. Додому повернувся страшенно на-тхненним.

Почав їздити в Київ у відпустки, шукати роботу. Довго їздив з фальшивим резюме копірайтера. В якийсь момент мене взяли. Пішов звільнятись на завод – вони сказа-ли, що мушу заплатити їм гроші (стипендії, які вони платили мені під час навчання). Я був першою і, мабуть, єдиною людиною на заводі, хто заплатив за те, щоб звіль-нитись – зазвичай платять, щоб отримати там роботу.

про перший фестивальVAU-fest (в м. Українка) – я тоді почав

розсилати «Запаморочення» (перший фільм Олександра – прим. ред.) і вони перші його взяли. Ми туди поїхали на маршрутці – з, тоді ще майбутньою, дру-жиною і другом. Там кінозал: в ньому чо-ловік тридцять, з котрих, наскільки я розу-мію, десь 28 – учасники фестивалю, а двоє

– за проектором і ноутбуком. Ну, може, хтось випадково зазирнув. Фільми – жах-ливі: все в «кращих традиціях» фестивалів. Почався мій фільм – з першої хвилини по-чав гальмувати (звук, зображення). Вони його виключили, зробили півгодини пе-рерву – кажуть, треба, щоб ноутбук охо-лов. Ми з другом випили, почали давати поради режисерам – як треба працювати з акторами, що таке драматургія, що таке «подія», «перепитія» – дружина нас звідти вивела, сказала, що їй за нас соромно (ще б пак!). Так пройшов мій перший кінофес-тиваль.

про «Молодість», Канни, шапку і ав-торитет

Я так зрадів, коли на «Молодість» взя-ли – в мене вже дві стрічки до цього зняті були, але їх ніхто не бачив (до речі, пер-ший фільм мені досі подобається, мені за нього не соромно), нікуди не брали. Були фестивалі, але локальні. А «Молодість» – це вже український клас «А». Я тоді щойно повернувся з кінокампусу в Сербії, мені телефонують, кажуть: «Ви пройшли на «Молодість», – ого! Такий щасливий був.

В шапці за нагородою вийшов, бо за-мерз, поки сидів в залі. А потім треба ви-

ходити і думаю: зніму шапку – лишиться смуга на лобі, – піду краще так, буду стиль-ним.

Ну, після «Молодості» авторитет, звісно, виріс. На вулицях не впізнають. Але от по-їхав на Одеський кінофестиваль – багато знайомих з’явилось. Багато дверей від-крилось – вже не треба нікому на якихось застіллях пояснювати, що ти ж насправді режисер і, можливо, навіть непоганий.

На Каннський фестиваль з’їздили про-сто як гості. Я насправді ніколи шалено не захоплювався такими речами – це ж все таке. В Канни мене відправили спонсори – пожив там в готелі, погуляв по Круазет, фільми подивився. Я дуже спокійно до цього ставлюсь. Ну по телевізору пока-зали – домашні мене побачили, якісь за-здрісники з Алчевська могли побачити – приємно, що побачили. Цікаво було там кіно подивитись, подивитись як це все працює, поспостерігати, атмосферу відчу-ти. А так – що ще могло змінитись?

«Не смогла досмотреть это «произве-дение искусства». Сплошное нытье, смотреть противно» – Элла, г. Авдее-вка.

Фільм – як вино: з часом він набираєть-ся якоїсь енергії. Щойно він вийшов, ти тільки починаєш його показувати – дуже гостро сприймається критика (бо це ж твоє, це рідне). Спочатку всі ці зауваження мене страшенно нервували, але потім я забив. З «Поверненнями» мені всі казали, що так, це круто, але треба переозвучи-ти – геть усі казали. Я почав сумніватись, кілька разів спробував переозвучити – виходило ще гірше, – вирішив лишити як є. А пройшло близько року – і все, і більше ніхто не казав про переозвучку. Як каза-

ла Фаїна Раневська (я зараз звертаюсь до авторки коментаря з Авдієвського коксо-хімічного): «Серденько, цей фільм вже стільком сподобався, що на Вас він може просто відпочити».

про фільмування української сучас-ності

Мені подобаються документальні стріч-ки про події в Україні. Це важливо. Худож-ні осмислення я не розумію – думаю, ще зарано. Думаю, має пройти час, щоб воно засвоїлось, прижилось. Має бути певна дистанція, аби до цього підходити можна було спокійно – зараз забагато спекуляцій може бути.

про свої фільми, про себе, про голого короля

Я якось одразу відчував, що фільми тре-ба знімати про людей і для людей. Роз-повідати, що світ – це щось таке… і я вам зараз розкриватиму якісь його таємниці – це все нісенітниці. Фільм це історія і вона має бути цікавою.

Якщо, документальне кіно розпові-дає про те, що бачили люди, то художнє розповідає про те, що вони відчували. В «Поверненнях» – оповідь засобами до-кументалістики про відчуття. Це щось між класами та жанрами. І це не зов-сім кіно – така собі відео-поезія. А ось «Прості речі» вже геть ігрове кіно. У ньо-му не більше десяти фраз. Думаю, його взагалі без звуку дивитися можна – я намагався все передати візуально, щоб кожен в залі зрозумів. Я не хочу знімати щось замислувате, щоб критики в шар-фах і беретах розумно кивали головами, а інші глядачі знизували плечима, не розуміли, але соромилися б крикнути «Король – голий!». Я хочу знімати те, що зрозуміють і відчують люди: щоб його можна було бабусі вдома показати («Ба-буль, дивись, що я зробив»), і на фести-валі – критикам, митцям, котрі вже пере-дивились мільйони фільмів. Думаю, це вузький підхід – знімати лише для однієї аудиторії. Не знаю, можливо, я помиля-юсь… А, можливо, ні (сміється).

пРО Себе, пРО ФіЛьМи, пРО ЖиттЯ

9 2014w w w . m o l o d i s t . c o m

ОДНІєЮ З ПЕРЛиН ЦьОГОРІЧНОЇ ПРОГРАМи «GERmAN WAVE» є РЕЛІГІйНА ДРАМА ДІТРІХА БРЮҐҐЕМАНА «ХРЕС-Ний ШЛЯХ». ІСТОРІЯ ПРО ЮНУ КАТОЛиЧКУ, КОТРА ВСІМ СЕРЦЕМ ПРАГНЕ ВІДДАТи жиТТЯ БОГОВІ І ЩОБ МОЛОД-Ший БРАТ ВРЕШТІ ЗАГОВОРиВ.

Розділена на етапи хресного шляху Ісуса Христа, історія дівчини проходить крізь складні стосунки з матір’ю, з одно-класниками, з хлопцем і в першу чергу із самою собою. По-стійно фільтруючи і спостерігаючи себе, Марія намагається уникати кожного можливого гріха, бути чистою в очах Бога. І, незважаючи на глядачеве стійке враження, що Бог нею задо-

волений, вона постійно неправильна в очах матері. Конфлікт закріплює прагнення героїні виконувати заповідь послуху батькам. Очевидна для глядача і інших персонажів фільму неправота матері покривається покірністю Марії, котра будь-якою ціною намагається зберегти мир.

Стрічку дивитися важко: релігія, віра – завжди наріжний камінь багатьох конфліктів і непорозумінь. Попри те, що віра Марії не може викликати нічого окрім захоплення, віра її оточуючих налаштовує вороже. Глядач безумовно норовитиме вирвати дівчину з екрану, з фільму, з її оточен-ня – врятувати ніжність і щирість віри, що мусить животіти

в умовах агресивної інстутийованої релігійності.Опісля перегляду лишається після-смак невизначеності:

Марія, навіть виштовхнута псевдохристиянством батьків і священиків на свій власний хресний шлях, зберігає віру і, подібно до Христа, живе лише любов’ю до Бога. З іншого боку – мати, священик, конфірмація, виявляються тоталі-тарними душезнищувальними механізмами. В найкращих традиціях європейського драматичного кіно, це ще одна стрічка про щирість і лицемірство під хрестами.

г. в.

МІКЛОШ ЯНЧО І ВєРА ХІТІЛОВА – МА-ЛОЗНАйОМІ ПОСТАТІ УКРАЇНСьКОМУ ГЛЯДАЧЕВІ. ЗНАЧНО БЛижЧЕ ДО ВУХА ГОРНУТьСЯ ІМЕНА АНДжЕЯ ВАйДи, КШиШТОФА КЕШЛьОВСьКОГО, МІЛОША ФОРМАНА… ВТІМ ГЛЯДАЧ НЕ З ПОСТРА-ДЯНСьКОГО ПРОСТОРУ РАДШЕ ВПІЗНАє ХІТІЛОВУ, АНІж ВАйДУ. ЦьОГОРІЧ ФЕС-ТиВАЛь «МОЛОДІСТь» В ПРОГРАМІ ‘ІN mEmoRiUm’ ВШАНОВУє ЦиХ ДВОХ МиТ-ЦІВ – «АНТиСОВЕТСКиХ МОНСТРОВ», ЯК КОЛиСь ЇХ ПРОЗВАЛи В СРСР.

Обидва народилися в невеличких мі-стечках: Міклош – в Угорщині, Вєра – в Чехословаччині. Янчо на тривалий час виїздить до Італії – Хітілова відмовляєть-ся покидати, окуповану радянськими танками, Прагу в 1968 році. Він починав

з юриспруденції, вона – з архітектури і філософії. Він відомий своєю активною політичною діяльністю, вона – своєю пу-блічною суперечкою із тоді вже визнаним метром Мілошем Форманом. Він агітував за легалізацію канабісу – вона після зйо-мок стрічок про свободу жінки йшла до-дому і була «звичайною» дружиною й ма-тір’ю. його пристрастю було фільмування звичайної людини крізь історичні сюжети, її – фільмування звичайної жінки крізь сю-жети міфологічні. його фільми показували повстанцям для підтримання бойового духу, а опісля перегляду її стрічок кожна жінка схоче вбратися в сукню і взути підбо-ри. Вони знали одне одного зовсім трохи, їх фільми майже не викликають відчуття схожості, але стрічки Міклоша Янчо і Вєри

Хітілової – в одній хвилі нового східноєвро-пейського кіно. Вони померли цього року і обоє приїхали помирати до столиць своїх батьківщин.

В історичному просторі, в котрому зніма-ли Хітілова і Міклош, на кадрах кіноплівок географічні відстані втрачали значення. Історії різних країн, люди різних національ-ностей і соціальних статусів мимоволі зближувалися з іншими на основі якогось примарного спільного контексту. Ці збли-ження відбувалися без очевидної потре-би чи вигоди, без будь-яких явних підстав. Просто в якийсь момент на усіх плівках, створених східноєвропейцями, розмива-лись кордони, нації, історичні хронології – та й взагалі будь-які вигадані обмеження. Раптово на уявній мапі з’явилася нова кра-їна: країна-протестувальник, країна-інша, країна що створювалася з багатьох наро-дів і їх історій, що кров’ю виборювали пра-во на самість, бути собою, бути не соціаліс-тичною республікою.

Та навіть попри політичний контекст, у фільмах Міклоша Янчо і Вєри Хітілової стрічаємо персонажів, поміщених в істо-ричну боротьбу за свободу чи за права, але пізнаємо в них себе. Такі само люди, хоч і в інших умовах, але борсаються у тих самих питаннях без відповідей, в тих самих вузлах нерозв’язаних проблем, з тими ж душевними сум’яттями. Хто вони? Люди з минулого, котрі думають про те саме, що й ми, котрим болить те саме – «звичайна лю-дина,» – каже Янчо. Він ніколи не прагнув знімати угорський підручник з історії – ні. Він лише бере історичні події за тло, аби оповісти про звичайну людину.

Персонажі стрічок, що демонструвати-муться на фестивалі «Молодість», попри розірваність у часових і просторових контекстах, однаково дошукуються прав-ди. Маргаритки шукають чесного спосо-

бу існування і навмисне стають «зіпсо-ваними» – в пошуках відповідей дівчата буквально грузнуть в надмірові чолові-ків, їжі, алкоголю, косметики. Але правди не дошукуються. Персонажі «Червоно-го псалому» плутаються у визначеннях соціалізму, непевні як правильно його розуміти, але відчувають його інтуїтив-но: вони не хочуть віддавати свого, не хочуть віддавати своїх – єдине чого вони хочуть – спокою. Так само єва із «Ми їмо плоди райських дерев» Вєри Хітілової: з’їдаючи біблійний плід пізнання, вона шукає правди, а в останньому кадрі філь-му зриває з себе сукню і в сльозах кри-чить, що вона не хоче її, правди, знати.

Покази цих стрічок на фестивалі зна-менні не лише тим, що їх створили іме-ниті режисери, що їх варто вшанувати. Попри часову і просторову віддаленість кожен глядач в котромусь з персонажів побачить себе. І ні, ви не побачите відпо-відей на власні питання, чи вказівників на роздоріжжях пошуків правди. Але на екранах ви точно побачите себе і, мож-ливо, здивуєтесь, що минають століття, з’являються і зникають держави і наро-ди, а Людина лишається тією ж.

ШУКАЧі пРАВДи

МАРіЯ, Де МАРіЯ?

DE/FF

MEM

10 2014 w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t f e s t

«КІНО МОРАЛьНОГО НЕСПОКОЮ» – ТАК 44-ТА «МОЛОДІСТь» НАЗВАЛА ПРОГРА-МУ РОСІйСьКОГО КІНО.

Ця назва є невипадковою, попри важ-кість ідентифікувати вираз «моральний неспокій» як конкретний термін на позна-чення російських реалій. «Кіно морально-го неспокою» – насправді польське явище. Припасовування польського терміну до російської реальності має свої резони.

Кажуть, «кіно морального неспокою» існувало з 1975 до 1981. Кажуть і те, що з 1976-го до 1983-го. Кажуть, що термін цей вигадав Януш Кійовський. А Анджей Вайда 40 років тому, кажуть, говорив, що ситуація дуже складна й треба щось робити, але кажуть це тільки в сімейних вузьких колах – пошепки і ледь не в жарт – аби серйозно раптом не сприйняли.

Кажуть, кажуть, кажуть. Плутаючись в словах, польське суспільство 70-х років ХХ ст. прийшло до тотального знеосо-блення, байдужості, флегматичності. Ло-вило краєм вуха красиві комуністичні постулати, часом підспівувало веселим комуністичним пісням, а в цілому грузло в справах про донесення одне на одного, заздрощах, що виявлялись в термінах на позначення одне одного як «буржуя» чи «пролетаря», і паралізуючому страхові.

Комуністична влада поволі завершу-вала створення комуністичного суспіль-ства. От тільки «комуна» спільним мала тільки одне: страх. А страх деморалізує. Той самий Вайда з сумом констатував, що страх цей перетворюється в спадко-вість: діти, котрі щодень вислуховували порожні слова комуністичної моралі, нікуди не могли від неї подітись і дома. І

страх у спадок міг би передаватись ще й далі – кожному наступному поколінню. Подібно до автоімунного захворюван-ня, прорадянське розуміння комунізму в’їдалося в людей, знищуючи їх можли-вість протистояти епідеміям вірусів мов-чазності, підкорення, безвідповідально-сті за власну долю, зрушення границь публічного і приватного.

Спроби врятувати суспільство від ви-родження всього людського робилися в правозахисній сфері, журналістській діяльності, літературі та образотвор-чому мистецтві. Причасні до ство-рення кіно назвали свій спротив Kino moralnego niespokoju – «Кіно мораль-ного неспокою», сподіваючись, воче-видь, що ще десь жевріє цей неспокій, що ще не все поглинула тиша гнітючої спокійної приреченості.

1975 року на Форумі Кінематографіс-тів у Ґданську вже знані в світі Анджей Вайда і Кшиштоф Зануссі закидають владі неможливість дискусії над сус-пільно-політичними проблемами, а отже й неможливість їх вирішувати. За рік по цьому, опісля виходу «Персона-лу» Кшиштофа Кешльовського і «Чоло-

віка з мармуру» Анждея Вайди, «Кіно морального неспокою» заговорило вголос – і про нього почули. І нехай офіційно свою таку назву течія отри-

мала лише в 1979 році на Міжнародно-му Семінарі Критики (вересень 1979, Ґданськ), вона вже своїми фільмами на-магалася розбудити суспільство.

Особлива цінність фільмів цієї течії полягала в багатогранності сюжетів: це не були політичні трактати чи голосні пропагандистські заяви – ні. Це були стрічки про життя звичайних людей в суспільстві, якому воно було на той час. Не поставало питання про політич-ні лозунги у фільмах – говорилося про людське, про людяність, про особисту свободу, про внутрішній вибір, котрий передує виборові політичному. Таким чином ці стрічки не могли бути заборо-неними владою до показу, а побачити і відчути їх могла більша аудиторія.

Kino moralnego niespokoju припинило своє існування 1981 року – разом із вве-денням військового стану в країні. Менше з тим, моральний неспокій, чутливість до соціальних болів лишились. Власне, як і

лишилось рішення засновників течії збе-регти свою зіркість до соціальної демора-лізації – той самий Вайда, Зануссі та єжи Гоффман у березні 2014 року висловили свою підтримку українському народу в умовах початку російської інтервенції.

Будучи виключно терміном на позна-чення мистецької течії в польському су-спільстві, «кіно морального неспокою» все ж існує і в інших просторах. Вже кіль-ка років російські режисери говорять про назву цієї течії як про точне озна-чення власної діяльності. В умовах лещат влади, котрими затиснуте російське сус-пільство, в умовах моральної й духовної анестезії, котрою росіян змусили збай-дужіти і замовкнути, потроху виділяють-ся кіномитці, котрі заявляють про свій моральний неспокій. І ні – справа тут не в правлячій партії: проблема в отруйно-му спокоєві суспільства, його моральній комі, котрі своєрідно легалізують крово-пивць при владі, вироджують людське, натомість перетворюючи людину на зві-ра під транквілізатором. Саме з людини розпочинають режисери – з питань до неї, а не до влади – що толку питати у вла-ди, котра відповідає ґратами.

Цьогоріч програма російського кіно на фестивалі «Молодість» носить назву течії польського кінематографа 70х ро-ків – на позначення нашої солідарності з митцями, що намагаються розбудити російське суспільство, позбавити його примарного спокою, запитати його, де його людська подоба.

г.в.

СЛОВАЦьКий ДЕБЮТ В СІНЕМАТОГРАФІ БУВ ПОЗНАЧЕНий ОБ’єДНАННЯМ СТА-РОГО І НОВОГО СВІТІВ. ВиХІД ФІЛьМУ В ПРОКАТ ПО ОБиДВА БОКи АТЛАНТиКи БУВ МІСТиВ У СОБІ БЕЗСУМНІВНий ПО-ПУЛЯРиЗАТОРСьКий ІМПУЛьС. З ТОГО ЧАСУ ЗІ СВІТОМ, СЛОВАЧЧиНОЮ ТА ЇЇ ФІЛьМАМи ВІДБУЛОСЯ БАГАТО ЗМІН. ДЕЯКІ З НиХ БУЛи ЗБЕРЕжЕНІ НА ПЛІВ-КАХ, СЮжЕТ КОжНОЇ З ЯКиХ ЗОБРАжУє СВОЮ НЕВЕЛиКУ ІСТОРІЮ. ЗДЕБІЛьШО-ГО ВСІ ВОНи ПРО МАЛЕНьКиХ ЛЮДЕй, ЯКІ ОПиНиЛиСЯ У ВЕЛиЧЕЗНОМУ СВІТІ. В ТОМУ ж СВІТІ, В ЯКОМУ ОПиНиЛАСЯ КРиХІТНА СЛОВАЧЧиНА ПІСЛЯ 1 СІЧ-НЯ 1993 РОКУ. В ТОМУ ж СВІТІ, КОТРий ЧЕРЕЗ 20 РОКІВ ПОБАЧиВ ЇЇ СІНЕМАТО-ГРАФІЧНУ ВЕРСІЮ 2.0. ВжЕ НЕ ПЛІВКОВУ, АЛЕ ВСЕ ПРО ТиХ жЕ КРиХІТНиХ ЛЮ-ДЕй ТА МАЛЕНьКУ КРАЇНУ ВСЕРЕДиНІ СТАРОГО СВІТУ.

Яношик, реж. Ярослав СякельПерший словацький повнометраж-

ний фільм про національного героя Юрая Яношика. Молодий семінарист повертається додому, де не дізнається нічого хорошого. Він ступає на інший життєвий шлях задля захисту бідних та пригноблених.

Сонце в тенетах, реж. Штефан УгерДраматична історія кохання Файоло та

Бели. Він бачить світ через об’єктив каме-ри, знімаючи людські руки. Вона розпові-дає незрячій матері про рідкісне сонячне затемнення. Сімейні конфлікти, втечі від усіх та невідворотне дорослішання, яке мало чим тішить. Лише Дунай весь час той самий, а сонце врешті потрапляє в тенета.

До кінця цієї ночі, реж. петер СоланКомедійна стрічка про одну ніч в клубі

«Дружба». Молодих клерків, сантехніків, винахідника, інженера, спекулянта та

відставного майора єднає лише одне — алкоголь. За браку грошей на допомогу приходить дивак з бару, який весь вечір пригощає всіх. Усе триватиме до закрит-тя клубу, коли завершиться ніч.

пташки, сироти і блазні, реж. Юрай Якубіско

Драматична стрічка про трьох сиріт, чиї батьки опинилися по різні сторо-ни конфлікту в роки війни. Позбавлені всього, вони віднаходять власну сво-боду, котра полягає в блазнюванні. Лю-бов йорика та Андрея до Марти позна-чена все тим же безумством. Знята під впливом радянської інтервенції 1968 року, стрічка вражає сюрреалізмом та безжальністю. Проте автор закликає

глядачів сміятися подібно до героїв, не зважаючи на їхній трагічний фінал.

Образи старого світу, реж. Душан Ганак

Документальний фільм про мешканців минулого світу. Вони не шукали відповідей на питання про смисл життя, але зуміли його прожити. У кожного з цих виснаже-них старців своя особлива історія, проте в чомусь вони схожі. Самотність та старість не прибрали усмішок з їх зморшкуватих облич. Змінився лише світ, в якому вже не залишилося місця для таких людей.

Ніжність, реж. Мартін ШулікДраматична стрічка про класичний

любовний трикутник. Двадцятирічний Симон полишає родину щоб знайти себе, але знаходить дивну пару Віктора та Марії. Глибше знайомство розкриває купу різних проблем у кожного з них. Але з певного часу вони вже не змо-жуть існувати окремо одне від одного.

Slovakia 2.0, реж. Мартін Шулік, Юрай Герц, петер Кріштуфек, петер Керекес, Ондрей Рудавський, зуза-на Ліова, Вєра Чаканьова, івета Ґро-фова, Мішо Сухий, Міро Єлок

10 короткометражних фільмів про 20 років існування незалежної Словаччи-ни. Минуле і теперішнє країни та її меш-канців крізь об’єктиви 10-ти сучасних словацьких кінорежисерів.

CЛОВАЦьКий ФОКУС

КіНО МОРАЛьНОГО НеСпОКОЮ

SF

Ігор Андрійчук

11 2014w w w . m o l o d i s t . c o m

тисячу разів “на добраніч”, реж. ерік поппеSpecial Grand Prix of the jury at the 2013 Montreal World

Film FestivalРебекка (жульєт Бінош) - першокласний воєнний

фотограф. Роблячи світлини в найбільш небезпечних і страшних кутках світу, вони ризикує життям аби пока-зати істинну вартість війни. Але Ребекка також дружина і мати двох дітей, яких вона залишає кожного разу від-правляючись в нову зону конфлікту. Після небезпечної пригоди, яка ледь не коштувала їй життя, чоловік (Ні-колай Костер-Валдау) поставив ультиматум: залишити ризиковану професію, чи втратити сім’ю, на яку вона розраховує, кожного разу повертаюсь із відрядження.

Життя в акваріумі, реж. балдвін зофоніассонВ захопливій і багатовимірній драмі Балдвіна Зофо-

ніассона перетинаються долі трьох персонажів - ма-ти-одиначки, колишнього спортсмена – кар’єриста, і сп’янілого, але відомого письменника. Розповідаю-чи про ісландську кризу 2008 року, «життя в акварі-умі» став одним із найуспішніших та ключових філь-мів країни останнього десятиріччя.

Борис Сорокін

турист, реж. Рубен ОстлундFestival Jury Prize - Un Certain Regard section at the

2014 Cannes Film Special Presentations section of the 2014 Toronto

International Film FestivalДоволі злісний і тонкий психологічний фільм Турист

розповідає історію зразкової шведської сім’ї – бізнес-мена Томаса, його стрункої дружини Ебби і двох бі-лявих діточок на гірськолижному курорті в Альпах. Під час обіду в ресторані на схилі гори раптово сходить лавина і перевертає все догори дриґом. В панічній ме-тушні Ебба вимагає від свого чоловіка захистити дітей, проте він приймає рішення, яке докорінно зруйнувало ідилію в сім’ї. Хоча природньої катастрофи не сталося, шлюб тепер тримається на волосині…

північний париж, реж. Гафстейнн Ґюннар СіґурдссонШкільний вчитель Хугі отримує несподіваний візит

свого батька в маленькому містечку на сході Ісландії. Їх протилежні особистості – 37-річний самотній алко-голік Хугі, і недисциплінований, схильний до гедонізму батько - стають джерелом численних проблем. Смішна і зворушлива драматична оповідь про несумісність різ-них поколінь .

Дурна справа нехитра, реж. Ганс петтер Мо-ланд

Відлюдний і стриманий снігоприбиральник Нільс отримав звістку про те, що його син помер від пере-дозування героїном. Не довіряючи офіційному зві-ту, Нільс починає власне розслідування, яке приво-дить його до місцевого кримінального авторитету на прізвисько Граф та його сербських конкурентів. Озброївшись важкою технікою і вдачею новачка, Нільс вступає на шлях помсти…

експедиція на край світу, реж. Деніел Денсік Грандіозний пригодницький фільм про подорож до

останніх «білих плям» на карті світу – стрімко танучів масивів льоду на північно-східній Ґренландії.

Фільм про те, як би ми не зайшли далеко у нашій по-дорожі, в кінцевому рахунку зустрінемо тільки самі себе і відчуття швидкоплинності.

Вальс для Моніки, реж. пер ФліБіографічний фільм «Вальс для Моніки» розпо-

відає про драматичні злети і падіння в житті швед-ської співачки Моніки Зеттерлунд, яка відіграла важ-ливі роль в популяризації джазу в Скандинавії та за її межами в кінці 1950-х.

Корсо, реж. Акселі туоміваараЗастрягши в передмісті Гельсінкі, 20-річний Мар-

кус планує переїхати до Нью-йорку, і досягти славу у стрітболі. Не маючи достатньої кількості грошей для досягнення мрії, він стає боржником місцевого лихваря… Чесний портрет розгубленості підлітко-вого життя, коли обставини змушують зрівноважи-ти амбіції з реальністю. Вони втекли, реж. йп Валькеапяя

Двоє нікому не потрібних підлітків тікають з реа-білітаційного центру і починають подорож по без-людних місцям Фінляндії. «Вони втекли» критикують нездатність суспільства реагувати на проблеми під-літкового життя.

Коли звірі сплять, реж. йонас Александер Арнбі16-річна Марія живе на маленькому острові з сер-

йозно хворою матір’ю і батьком, якій піклується про всю сім’ю. Але раптом після серії таємничих смер-тей, Марія відчуває що з її тілом починає відбуватися щось дивне…

CКАНДиНАВСьКА пАНОРАМАSCA

ДиТЯЧА ПРОГРАМА НА ФЕСТиВАЛІ «МО-ЛОДІСТь»: ПиТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕй І СПРОБи ПОРОЗУМІНь.

«Дитина», «дитинство», «дитяче» – слова, котрі для кожного мають своє унікальне значення. Дорослі з серйозним статусом по-любляють пригадувати себе шибениками, дорослі «шибеники» радше згадують себе ніжними і наївними створіннями. В країні Ди-тинство побував кожен і, як би там не було, а ця країна з найсуворішим візовим режимом: хоч-не-хоч, а виїжджати з неї потрібно усім. В різні строки хтось полишає її знехочу, хтось радісно, хтось просто добровільно, когось депортують. Але так чи інакше ми, дорослі, можемо лише з, можливо, заздрістю, мож-ливо, з сумом спостерігати за громадянами того краю, куди нам повернутися зась.

Що ми знаємо про дитинство? Що зна-ємо про дитячу душу? Лише те, що часом примарно виринає в пам’яті, та й то крізь призму досвіду дорослішання. Ми навіть толком не можемо сказати, коли стали до-рослими. А вони толком не можуть сказа-ти, що вони – діти: саме це усвідомлення,

ця самоідентифікація – наслідок дорослої рефлексії. Чи не дорослої?

І як можемо говорити з дітьми? Що можемо сказати? Якою мовою до них звертатись, аби зрозуміли? І чи потрібно їм взагалі нас розумі-ти? Ми ж бо не можемо щиросердо сказати, що розуміємо їх – пам’ятаємо подібне в своїх біографіях, але за туманами дорослого життя вже й не пригадується, як саме воно було. І ви-ходить, що наші дитячі досвіди лишаються нам самим: ділитися ними можемо тільки із собі по-дібними – дорослими. Дітям вони не потрібні – в них геть своє, без дорослих умовиводів.

І кого ми можемо називати «дитиною»? Законодавчо в 14 років людина все ще «дитина». Хіба ті самі законодавці, що це вигадали, можуть назвати себе 14-річних дітьми? Аж ніяк. В 14 ми вже не діти. То як бути з термінологією, з означеннями?

І що нам робити з дитячим кіно? Ми знімає-мо фільми для тих, кого любимо. Що можемо зняти для дитини? Можемо фільмувати влас-ні переживання, але до чого це їй? Можемо знімати про своє дитинство – але це їй тим більше ні до чого. Можемо розповісти му-

дру притчу, прикрашену цікавими, на наш погляд, для неї персонажами – але чи не буде це лицемірним повчанням того, хто нам невтямки? Можемо попросити дитину роз-повісти про себе, аби потім передати це на 35-ти міліметрах, але на таке дивне прохання дитина відреагує здивуванням від того, які ці дорослі нудні й побіжить по свій м’яч. Що ми можемо зняти для дитини, якщо навіть вер-бально з нею порозумітися не можемо? Чи, можливо, саме мова кінообразів найдореч-ніша в цьому контакті поколінь?

Комунікація батьків–дітей – питання не-вирішене, часом гостре, часом – відкладе-не на полиці сімейних фотоальбомів. Це подібно до спілкування з тим, чию мову колись дуже давно знав, але мимохіть за-був. В такому випадку варто переходити на мову жестів, мову образів.

Дитячий кінематограф досить широкий. Окрім мультфільмів – безперечних моно-полістів на дитяче око – постійно знімають-ся стрічки-спроби комунікацій з дітьми. Ці фільми вражають своєю наївністю і будь-який критик лише поблажливо всміхнеться

нехитрому сюжетові. Але це буде критик дорослий. А що може сказати дитина? І ні, не йдеться про примітивність дитячих від-чуттів. Просто кожне кіно – про людину, про стосунки, про почуття. Дитина, її стосунки, її відчуття дуже контрастні, дуже полярні – там так багато однобокого «так» чи «ні», чорного і білого, правди і брехні, хорошого і поганого. І ми знаємо, що в житті так не буває. Але, мож-ливо, так не буває лише в дорослому житті?

Цьогоріч «Молодість» вдруге представляє конкурсну програму фільмів для дітей. Я не знаю, чи можу сказати, що ці фільми «хоро-ші», бо не мені з моїм віком і нев’їздним стату-сом в країні Дитинство про те судити. єдине, що можу сказати, це те, що після перегляду цих картин в дорослому лишається щемли-ве відчуття туги за втраченим поряд із ніж-ним сумом – «я теж був(ла) таким(ою)». Мені видається, це найкраща критика дорослих. А справжню вартість представлених на фес-тивалі стрічок можуть визначити лише діти – ласкаво просимо вас до перегляду того, що ми, дорослі, для вас і для втрачених себе, спромоглися зробити.

«МОЛОДіСть» В КРАЇНі ДитиНСтВА

KID

12 2014 w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t f e s t

ТМ

На обкладинці: кадр з фільму «Дівчинка з риб’ячим хвостом»

Засновник: МКФ «Молодість»Головний редактор: Галя ВасиленкоВерстка: Сергій ГусєвНад номером працювали: Міла Новікова, Ігор Грабович, Ігор Андрійчук, Борис Сорокін, Віктор Глонь, Анна Степанова, Галя Василенко

Надана допомога:Андрій Халпахчі, Міла Новікова, Ігор Шестопалов, Ярослав Юшков, Богдан жук, Руслана Сидорчук, Олексій Оболенський, Анастасія Сідельник, Марія Глазунова, Христина Кошулинська, Михайло Тимошенко, Дмитро АбрамовМакетування та поліграфічний супровід: Ателье печати на заказ, na-zakaz.kiev.uaНаклад: 2000 примірників

міжнародний кінофестиваль 24.10-01.11.2015прийом заявок в міжнародну конкурсну програмудедлайн – 1 липня 2015реєстрація та регламент: molodist.comстудентське кіноперший короткометражний фільмперший повнометражний фільма також в національну конкурсну програму фестивалю

Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «molodist.txt», є інтелектуальною власністю редакції й не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове.(с) «molodist.txt»