МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого

На правах рукопису

УДК 340.132.6

КРЕТОВА ІРИНА ЮРІЇВНА

ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА: ДОКТРИНИ, РОЗВИНУТІ

ЄВРОПЕЙСЬКИМ СУДОМ З ПРАВ ЛЮДИНИ

12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник: Петришин Олександр Віталійович

доктор юридичних наук, професор

Харків – 2015

2

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. Особливості тлумачення інституту прав людини 11

1.1. Тлумачення права: основні доктринальні проблеми 11

1.2. Інститут прав людини як об’єкт правової інтерпретації 28

1.3. Тлумачення міжнародних договорів з прав людини 46

1.4. Особливості тлумачення Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод

66

Висновки до розділу 1 83

РОЗДІЛ 2. Правотлумачення Європейського суду з прав людини:

основні доктринальні підходи

87

2.1. Динамічне еволюційне тлумачення: Європейська конвенція як

«живий інструмент»

87

2.2. Концепт «автономних понять» та його роль у тлумаченні права 101

2.3. Доктрина «четвертої інстанції»: принцип субсидіарності 117

2.4. Доктрина «свободи розсуду» держави 137

2.5. Вплив доктрин, вироблених Європейським судом з прав людини,

на національний правопорядок в Україні

155

Висновки до розділу 2 185

ВИСНОВКИ 190

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 195

3

ВСТУП

Актуальність теми. Події останнього часу дали новий поштовх до

актуалізації проблеми впровадження в Україні європейських стандартів прав

людини. У відповідь на виклики сьогодення та системні недоліки

національного правозахисного механізму вчинюються активні кроки на шляху

формування сталої нормативно-правової бази щодо визнання та забезпечення

прав людини. Внесення змін до Розділу ІІ «Права, свободи та обов’язки людини

і громадянина» Конституції України є одним з пріоритетних напрямів

конституційної реформи. 25 серпня 2015 р. Указом Президента України

затверджено Національну стратегію у сфері прав людини [132], наразі ведеться

активна робота по розробці Плану дій щодо її реалізації. Однак саме

тлумачення права наповнює всією різнобарвністю змісту лаконічні юридичні

формули, які закріплюють права людини, та забезпечує їх ефективний захист.

При інтерпретації юридичних норм про права людини все більшої

значущості набуває роль практики Європейського суду з прав людини (далі –

Суд), яка підлягає застосуванню при здійсненні судочинства як джерело права

(ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики

Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р.). Новітні законодавчі

зміни підтверджують цю тенденцію, про що свідчать положення Законів

України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 08 квітня

2014 р., а також «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 р.

Однак законодавчі положення та правозастосовна практика в Україні

лишають поза увагою ту важливу обставину, що в результаті розгляду Судом

численних справ, ним було сформовано низку засадничих принципів та

доктрин, які визначають вихідні підходи, вимоги до вирішення питань про

дотримання державою тих чи інших прав і свобод. Відповідно, тлумачення

права у світлі практики Суду вимагає не лише використання правових позицій

Суду стосовно конкретних прав і свобод, а й врахування вироблених ним

доктринальних підходів.

4

У західній юриспруденції відомі правознавці приділяли достатню увагу

інтерпретації прав людини. Серед них: С. Вобрік, Д. Гом’єн, Р. Дворкін,

К. Дзетціару, Л. Зваак, М. Куїжер, Дж. Летсас, П. Коллер, С. О’Магоні,

Дж. МакБрайд, Р. Макдоналд, Н. Маккормік, С. Марінгель, М. Мароччіні,

Р. Морган, М. О`Бойл, Х. Петзолд, Т. Погге, Р. Познер, М. де Сальвіа,

Д. Харріс, Ян Е. Хельгессен та ін. У вітчизняній правовій науці проблеми

тлумачення права, у тому числі, у зв’язку з практикою Суду досліджували:

Д. Бочаров, О. Вінгловська, Н. Вопленко, В. Гончаров, Є. Васьковський,

Д. Гудима, Л. Гусейнов, С. Добрянський, Т. Дудаш, В. Євінтов, А. Завальний,

М. Козюбра, В. Кононенко, В. Лемак, С. Максимов, М. Мармазов, О. Мережко,

П. Недбайло, В. Паліюк, А. Піголкін, О. Петришин, С. Погребняк, С. Прийма,

П. Рабінович, С. Рабінович, І. Сліденко, О. Соловйов, Ю. Тодика, О. Трагнюк,

С. Федик, А. Федорова, Т. Фулей, Г. Христова, С. Шевчук, та ін.

Однак, попри підвищений інтерес до проблем правоінтерпретації та

діяльності Суду, доктрини, вироблені Європейським судом з прав людини при

тлумаченні права, переважно лишаються поза увагою дослідників, за винятком

окремих праць, що мають переважно міжнародно-правову спрямованість. При

цьому в українській науці відсутня комплексна загальнотеоретична праця,

присвячена розвинутим Судом доктринам у зв’язку з постулатами сучасної

теорії тлумачення права та прав людини. Системний аналіз таких доктрин

дозволить розробити практично значущі рекомендації стосовно їх ефективного

впровадження у національну правову систему, що й обумовлює актуальність

представленої дисертації.

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри

теорії держави і права Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого у межах державної комплексної цільової програми «Теоретичні

проблеми розвитку державотворчих процесів та правової системи України»

2011-2015 рр. (державна реєстрація – № 0111U000969). Тема дисертації

5

затверджена Вченою радою Національного юридичного університету України

імені Ярослава Мудрого 15 березня 2013 р. (протокол № 7).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є визначення змісту

доктрин, розвинутих Європейським судом з прав людини, їх ролі у тлумаченні

інституту прав людини, а також впливу на інтерпретацію права у межах

національного правопорядку.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

- охарактеризувати основні доктринальні проблеми тлумачення

права, які є актуальними у західній та українській правовій науці;

- виявити особливості інституту прав людини як об’єкту правової

інтерпретації;

- визначити загальні принципи та правила тлумачення міжнародних

договорів про права людини у зв’язку зі способами тлумачення права,

виробленими загальною теорію права;

- охарактеризувати особливості тлумачення Конвенції про захист

прав людини і основоположних свобод як засадничого міжнародного

договору про права людини в межах європейського правопорядку;

- обґрунтувати доктринальний статус основних концептів (підходів),

які розроблені Судом та підлягають застосуванню при інтерпретації прав

людини і основоположних свобод;

- продемонструвати особливості динамічного тлумачення

Європейської конвенції, концепту «автономних понять», доктрин

«четвертої інстанції» (у зв’язку з принципом субсидіарності) та «свободи

розсуду» держави, а також їх еволюцію у практиці Суду;

- визначити нормативно-правові підстави врахування доктрин,

вироблених Судом, при тлумаченні права в Україні;

- розкрити основні напрями впливу доктрин, вироблених Судом, на

національний правопорядок України.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері тлумачення права з

урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

6

Предметом дослідження виступають доктрини, розвинуті Європейським

судом з прав людини, та їх роль у тлумаченні права.

Методи дослідження. В основу методології покладено комплексний

підхід до аналізу об’єкта та предмета дослідження, який передбачав

використання широкого кола філософських, загальнонаукових, спеціально

наукових та власних правових методів. Так, діалектичний метод дозволив

обґрунтувати закономірний характер формування еволюційного підходу до

тлумачення права, виявити правові традиції, під впливом яких відбувався його

розвиток, визначити співвідношення «духу» і «букви» юридичного правила, а

також динамічності та статичності смислу юридичної норми. Антропологічний

підхід відіграв важливу роль при розгляді прав людини як особливого об’єкту

правової інтерпретації. Комунікативний підхід знайшов відображення у

застосуванні концепції «інтерпретаційної спільноти» та обґрунтуванні ідеї

пошуку «європейського консенсусу». З використанням герменевтичного

методу розкрито концепт автономного тлумачення термінів, а також критерії

обмеження «судового активізму» в практиці Суду.

У дослідженні також було використано системний метод, за допомогою

якого, зокрема, розкрито взаємозв’язок між принципами та доктринами

тлумачення і застосування Європейської конвенції, проаналізовано принцип

субсидіарності як певний спосіб організації та узгодження систем або їх

елементів. Історичний метод було використано для визначення тенденцій, які

характеризують розвиток сучасної теорії правотлумачення і вплив

праворозуміння на неї, а також для розкриття хронології формування Судом

досліджуваних доктрин. Формально-юридичний метод використано під час

вивчення міжнародних документів, а також національного законодавства

України, рішень Страсбурзького суду та національних судів. Порівняльно-

правовий метод дозволив здійснити компаративний аналіз правотлумачних

підходів, що використовуються Судом при розгляді різних категорій справ, а

також в різні періоди його діяльності.

7

Робота базується на працях і висновках українських і зарубіжних учених

у сфері філософії та теорії права, міжнародного права, європейського права

прав людини, окремих галузевих юридичних наук. Емпіричну базу дослідження

становить судова практика (практика Європейського суду з прав людини,

Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції).

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є однією з

перших у вітчизняній юридичній науці науково-дослідних праць, в якій надано

загальнотеоретичну характеристику доктрин, вироблених Європейським судом

з прав людини, їх ролі у тлумаченні інституту прав людини, а також впливу на

інтерпретацію права у межах національного правопорядку. Наукова новизна

одержаних результатів конкретизується у теоретичних положеннях і висновках,

найважливішими з яких є такі:

уперше:

- основоположні права і свободи визначаються як такі, що виступають

особливим об’єктом правової інтерпретації, який має широкий, заздалегідь не

визначений зміст; вони інституціоналізуються, а не створюються законодавцем,

є «первинними» по відношенню до волі суб’єкта нормотворчості та виступають

критерієм її відповідності верховенству права;

- обґрунтовано необхідність поєднання при тлумаченні юридичних норм

про права людини на національному рівні як способів тлумачення, вироблених

у межах теорії права, так і принципів й правил тлумачення, визнаних

міжнародним правом;

- узагальнено положення щодо доктринального статусу вироблених

Судом ключових підходів до тлумачення прав людини і релевантних

зобов’язань держави (динамічного еволюційного тлумачення Європейської

конвенції, концепту «автономних понять», доктрини «четвертої інстанції» у

зв’язку з принципом субсидіарності та доктрини «свободи розсуду» держави);

- обгрунтовано, що всі доктрини та принципи тлумачення прав і свобод.

гарантованих Європейською конвенцією, є взаємозалежними та

взаємодоповнюють один одного, через що їх системне застосування забезпечує

8

кумулятивний ефект, який полягає в ефективності захисту прав людини на

національному та європейському рівнях;

- доведено, що застосування практики Суду на національному рівні

іманентно вимагає врахування вироблених ним доктрин та використання їх при

тлумаченні будь-яких юридичних приписів про права людини всіма суб’єктами

права;

вдосконалено:

- вчення про еволюційний (динамічний) підхід до тлумачення інституту

прав людини, який тісно пов’язаний з телеологічною (цільовою)

інтерпретацією, а також обумовлює формування концепції Європейської

конвенції «як живого інструменту», що вимагає її інтерпретації «в контексті

умов сьогодення»;

- розуміння концепту «автономного тлумачення термінів» та

можливостей його застосування національними судами конституційної та

загальної юрисдикції;

- положення про принцип субсидіарності як принцип розумного

управління у межах права ЄС (широке розуміння), а також про матеріальну

(субстантивну) і процесуальну (функціональну) сторони субсидіарності як

доктринального підходу до тлумачення Європейської конвенції у зв’язку з

доктриною «четвертої інстанції»;

- положення про доктрину «свободи розсуду» держави, а також межі

такого розсуду, які диференціюються залежно від різних категорій прав і

свобод, пов’язані з «європейським контролем» та наявністю «європейського

консенсусу» з питань, що розглядаються;

набули подальшого розвитку:

- доктринальні проблеми тлумачення права у сучасній юриспруденції

(спір між формалістами і антиформалістами, оригіналістами і неоригіналістами,

дебати щодо «духу» й «букви» юридичного правила, вплив різних правових

традицій на формування теорії тлумачення права, сучасна концепція

«інтерпретаційної спільноти» тощо);

9

- положення про необхідність врахування на національному рівні актів

«авторитетного тлумачення» міжнародних договорів з прав людини (зокрема,

пояснювальних доповідей до конвенцій Ради Європи, загальних коментарів та

рекомендацій, ухвалених відповідними Комітетами ООН у сфері прав людини

тощо), які мають офіційний характер та відтворюють компетентну позицію

уповноваженої міжнародної установи;

- висновок про доцільність міждисциплінарних загальнотеоретичних та

міжнародно-правових досліджень проблем тлумачення права та прав людини

тощо.

Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що

матеріали, положення, висновки, запропоновані рекомендації дослідження

можуть бути використані:

– у науково-дослідницькій сфері – для подальших наукових розробок

принципів тлумачення права, застосування практики Суду, вдосконалення

механізму захисту прав людини;

– у правотворчій сфері – як теоретичне підґрунтя при створенні та зміні

поточного законодавства, розробці концепції реформ, підготовці національних

стратегій та планів дій у сфері прав людини;

– у сфері правозастосування та правотлумачення – при прийнятті

індивідуальних-правових рішень, роз’ясненні норм чинного законодавства та

оцінці їх конституційності;

– у навчальному процесі – при підготовці підручників, навчальних

посібників з курсів «Теорія держави і права», «Порівняльне правознавство»,

навчальних посібників з юридичної герменевтики, а також права Конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод;

– у правовиховній роботі – для підвищення правової культури

суспільства, формування сучасного правового світогляду з огляду на

загальновизнані європейські цінності та повагу до прав людини.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні висновки і положення

обговорювались на засіданнях кафедри теорії держави і права Національного

10

юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Основні положення роботи

доповідалися на міжнародних та республіканських наукових і науково-

практичних конференціях, серед них: Всеукраїнська науково-практична

конференція «Правова реформа та забезпечення демократизаційних процесів і

національної безпеки в Україні» (м. Одеса, 12-13 грудня 2014 р.); Міжнародна

науково-практична конференція «Сутність та значення впливу законодавства на

розвиток суспільних відносин» (м. Одеса, 13-14 березня 2015 р.); Міжнародна

науково-практична конференція «Міжнародне та національне законодавство:

способи удосконалення» (м. Дніпропетровськ, 3–4 квітня 2015 р.); XІV

Міжнародна студентсько-аспірантська наукова конференція «Актуальні

проблеми прав людини, держави та правової системи» (м. Львів, 24-25 квітня

2015 р.); IІI Міжнародна науково-практична конференція «Правові засади

гарантування та захисту прав і свобод людини і громадянина» (м. Полтава, 22

травня 2015 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки, що були

сформульовані в дисертаційному дослідженні, знайшли відображення у 10

наукових публікаціях, зокрема у 4-х статтях, опублікованих у наукових

фахових виданнях України, та в одній статті у виданні іноземної держави, а

також у 5-ти тезах доповідей на наукових і науково-практичних конференціях.

11

РОЗДІЛ 1

ОСОБЛИВОСТІ ТЛУМАЧЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

1.1. Тлумачення права: основні доктринальні проблеми

Проблема тлумачення права, незважаючи на її доволі солідний вік, не

тільки не втрачає актуальності, але й здобуває все більшу і більшу

популярність.

Серед причин, які зумовлюють важливість тієї ролі, яку відіграє тема

правової інтерпретації в сучасній теорії права, можна назвати такі. Перша

причина, яку озвучують західні дослідники, має філософсько-правовий

характер, і пов’язана вона, як в аналітичному, так і в герменевтичному

напрямах досліджень, із правовою концепцією, що вважається

об’єктивістською і яка може бути названа «теорія права як соціальна практика».

Вона домінувала до 1960 років в західній юридичній науці. За цією теорією

правові норми не репрезентують об’єктивну данність (нормативну чи

фактичну), яка є доступною для опису і логічного вивчення шляхом різних

форм діяльності – тлумачення, реалізації, застосування. Напроти, за цим

підходом виглядає так, що право є соціальною практикою існування

юридичних правил лише настільки, наскільки такі правила виступають

частиною нормативної соціальної практики, тобто настільки, наскільки вони

фактично інтерпретуються, використовуються, застосовуються, розглядаються

як основа для обґрунтування тощо. Тобто для того, щоб норма права

сприймалася як існуюча, вона має стати предметом тлумачення.

Друга причина має інституційний характер. Вона пов’язана із таким

затребуваним в наші часи поняттям як конституційна правова держава. Ця нова

інституційна модель змінює традиційне уявлення правової валідності

(дійсності), яке раніше здебільшого мало формальний характер. Сьогодні ми

все більше і більше переконуємося, що юридична інтерпретація відіграє

важливу роль, особливо в процесі забезпечення змістовної валідності правових

12

норм. Шляхом інтерпретації може бути приведено законодавчі приписи у

відповідність із конституційними принципами.

Третя причина носить теоретичний характер і здебільшого стосується

питання про співвідношення юридичного тексту (legal sentences) і юридичних

норм (legal norms). Йдеться про те, що значення (зміст) може не співпадати із

текстом, з якого інтерпретація починається. Значення є результатом

інтерпретаційної діяльності, відповідно – сама норма як правило поведінки є

результатом інтерпретації. Центральна ідея полягає в тому, що інтерпретатор, в

першу чергу суддя, покликаний ніби співпрацювати із законодавцем для того,

щоб направити відповідне нормативне повідомлення учасникам суспільних

відносин, особливо у світлі того, що таке повідомлення є незавершеним без

правотлумачного втручання.

Невипадково теорія тлумачення є однією з найскладніших рубрик

загальнотеоретичного правознавства [30, с. 53]. Незважаючи на надзвичайно

велику кількість напрацювань і наукових розробок з питань тлумачення права,

в самих різних теоретико-правових контекстах, продовжує існувати глибока

неузгодженість щодо природи тлумачення права, його ролі у функціонуванні

самого права, кола суб’єктів правотлумачної діяльності, предмету і об’єкту

тлумачення тощо [288, с. 699].

Теорія тлумачення права пройшла довгий шлях свого розвитку. Втім, слід

зазначити, що різні юридичні школи, у тому числі під впливом різних правових

традицій, беруть за відправну точку формування теорії юридичного тлумачення

різні історичні періоди і, відповідно, називають імена різних науковців в якості

персоналій, що здійснили відчутний, а за деякими оцінками визначальний,

вплив на цей процес.

Так, якщо взяти континентальну правову традицію, то доволі поширеним

є підхід, коли огляд наукових концепцій з проблем тлумачення права

починається з аналізу конфлікту, що мав місце в німецькій юридичній науці, –

між історичною школою права і школою, відомою під назвою

Begriffsjurisprudenz (юриспруденція термінів). Ця дискусія свого часу ще

13

більше поглибила розбіжності у поглядах між германістами і романістами; і

Савін’ї, Пухта, Ієрінг – це лише декілька імен тих, хто відігравав провідні ролі в

цій дискусії.

Американські дослідники, розкриваючи визначальні віхи у формуванні

сучасної теорії тлумачення права, часто звертаються до найбільш цитованих

робіт з цієї проблематики – статтю 1893 р. Д. Б. Тейера (Thayer) «Походження і

предмет американської доктрини конституційного права» [228] і есе О. В.

Голмса (Holmes) 1899 р. «Теорія юридичної інтерпретації» [263]. Вважається,

що разом ці дві роботи утворили міцну основу для теорії юридичного

тлумачення. Д. Б. Тейер описує повсякденну роботу судді із тлумачення права

як «педантичну й академічну». Таке тлумачення спрямоване на «з’ясування

дійсного значення» тексту. О. В. Голмс провів розмежування між значенням

(змістом) в теорії і значенням (змістом) на практиці. «Це правда, що в теорії

документ має одне певне значення і жодного іншого… І це не правда, що на

практиці значення слів і словосполучень має лише одне значення і не має

іншого». О. В. Голмс приділив більше уваги природі тлумачення, ніж це зробив

Д. Б. Тейер. Він описав тлумачення як процес, базований на розумінні

інтерпретатором «загальних правил мови». Важливим висновком теорії стало

те, що інтерпретація не вимагає жодних спеціальних знань, окрім володіння

загальними правилами слововживання. О. В. Голмс представив свою теорію як

таку, що є застосовною до тлумачення всіх видів юридичних документів, в той

час як спеціальні правила можуть встановлюватися щодо окремих різновидів

текстів [289, с. 380].

Питання інтерпретації в праві продовжувало активно дискутуватися і в

ХХ ст. Роботи таких видатних вчених як Зітельман, Ерліх, Жені, Кельзен,

Кардозо, Ллевеллін, Харт, Дворкін, Раз, Маккормік в значній своїй частині були

присвячені проблемам тлумачення права.

Сьогодні одне із центральних доктринальних питань, що становить

важливий елемент теорії тлумачення права: «статичним чи динамічним є смисл

юридичної норми? Як співвідносяться між собою статичні і динамічні

14

різновиди тлумачення та в яких межах можливе використання так званого

«еволюційного» тлумачення? Якими є закономірності здійснення динамічного

тлумачення?» [29, с. 33]. Власне, ці питання стали основним предметом спору

між представниками таких правотлумачних підходів як неоригіналізм,

прибічники якого вважають, що смисл положень законодавства не є даним раз і

назавжди та може змінюватись із плином часу, та оригіналізм, за яким

стверджується, що положення законодавства з часу їхнього ухвалення наділені

незмінним та незалежним від інтерпретатора смислом.

Проблемам динаміки у тлумаченні юридичних норм загалом присвячено

чимало уваги [241; 251; 276; 291; 298; 299; 302]. Предметом обговорення є такі

питання: чи має динамічне тлумачення правотворчий характер? Якщо так, то в

яких межах таке правотворення можливе? Як співвідносяться динамічне

тлумачення з демократичним урядуванням та доктриною поділу влади? Якими

аргументами має право користуватися суд при тлумаченні? Якою має бути

питома вага історичних аргументів у судовій правоінтерпретації?.. Такі

дискусійні питання є відкритими, щоправда, не мають однозначного вирішення

в сучасній юридичній науці навіть у колах неоригіналістів [29, с. 44].

Найбільш значними роботами серед тих, в яких пропонуються теорії

інтерпретації або в яких тема тлумачення права займає центральне місце,

сьогодні є, за оцінками багатьох дослідників, праці Р. Дворкіна «Імперія права»

[37; 240] і Н. Маккорміка «Юридична аргументація і правова теорія» [278]. Це,

серед іншого, питання про співвідношення правотлумачної і правотворчої

діяльності (і, зокрема, питання «творення права» суддями під час

інтерпретаційної діяльності), проблема «мовчання закону», ідея «єдино

правильної відповіді», дискусія про природу юридичної аргументації і її

співвідношення із тлумаченням права тощо [313].

Серед праць, без посилання на які, напевно, не обходиться жодна сучасна

робота з проблем правотлумачної діяльності, особливо слід відзначити книгу

А. Мармора «Інтерпретація і правова теорія» [280]. Вона займає одне із

найбільш помітних місць в західній юридичній літературі останніх років й

15

активно цитується, сфокусована на низці філософсько-правових аспектів

юридичної інтерпретації. Серед них – взаємозв’язок між інтерпретацією та

інтенціональністю, а також між інтерпретацією, владним характером і

верховенством права. А. Мармор зосереджений на інтерпретації як на засобі

реалізації певних об’єктивних цінностей: цінностей, які інтерпретація

обов’язково втілює, якщо владні інституції грають в соціальну гру, що має

назву демократія і верховенство права. Концепція А. Мармора в юридичній

літературі здобула назву «концептуального прескриптивізму: закон має бути

таким, щоб відповідати тому поняттю, яке ми про нього маємо. Це поняття в

свою чергу залежить від об’єктивних, хоча й таких, що мають конвенційний

характер, цінностей; закон бере на себе зобов’язання з їх реалізації [232]. В

роботі А. Мармора розглянуто такі питання, як співвідношення між значенням

(змістом) і інтерпретацією, окрему увагу приділено аналізу теорії Р. Дворкіна

щодо тлумачення і природи юриспруденції в цілому, ролі тлумачення в

складних справах тощо.

Ще одна дуже помітна робота – книга А. Барака «Цільове тлумачення в

праві» [225]. Автор, визнаючи, що «інтерпретація» в праві має різні визначення

й існують різні підходи до її розуміння, пропонує таке поняття: правова

інтерпретація є розумовою діяльністю, що надає значення (meaning, зміст)

юридичному тексту. Вимога раціональності, розумності, як підкреслює

А. Барак, є ключовою – кидання жеребу не є притаманним інтерпретаційній

діяльності. Інтерпретація є інтелектуальною діяльністю, що стосується

визначення змісту нормативного повідомлення, яке виводиться із тексту. Текст,

що є об’єктом інтерпретації, може бути загальним (конституція, закон,

прецедент, звичай тощо) і може бути індивідуальним (контракт, заповіт та ін.).

Він може бути писаним або усним. Більше того, для цілей інтерпретації будь-

яка поведінка, яка створює юридичну норму, є «текстом». Інтерпретація в

праві, як зазначає А. Барак, є розумовим процесом, за допомогою якого ми

розуміємо текст. Шляхом інтерпретації ми дізнаємося про нормативне

повідомлення тексту, виводимо юридичне значення (зміст) тексту з його

16

семантичного значення. Інтерпретатор перекладає «людську» мову

«юридичною» мовою. Він надає «статичному праву» динамічності. Він вводить

правову норму в практику. Тлумачити текст, як вважає А. Барак, означає

обирати його юридичне значення серед певного числа семантичних

можливостей – вирішувати, яке з семантичних значень тексту становить його

належне юридичне значення.

В книзі А. Барака приділяється також увага питанню щодо меж

тлумачення. Вчений, серед іншого, підкреслює, що межа між інтерпретаційною

і неінтерпретаційною діяльністю є доволі розпливчастою, й великою мірою

залежить від відповідної правової традиції і національної правової культури. Ця

ідея переважно ґрунтується на висновках Е. Д. Хірша (Hirsch) [261]. Крім того,

в роботі А. Барака розглядаються такі базові проблеми інтерпретації як

взаємозв’язок «форми» і «змісту», проблема легітимності правотлумачної

діяльності, питання інтерпретації у разі прогалини в праві тощо. Особливу

увагу А. Барак приділяє питанню щодо необхідності належної теорії

інтерпретації в праві, яка б пропонувала єдине загальне розуміння тлумачення в

праві, яке б охоплювало собою як тлумачення конституції і законів, так і

тлумачення договорів і заповітів. Він підкреслює, що ми досі позбавлені

загальної теорії, застосовної до всіх видів текстів [225].

Помітною подією останніх років став також вихід книги «Читаючи право:

тлумачення правових текстів» [301] за авторством суддів Верховного Суду

США А. Скаліа (Scalia) та Б. Гарнера (Garner). Робота представляє інтерес перш

за все у зв’язку із тим, що головним чином присвячена розкриттю широкого

переліку принципів і канонів інтерпретації. Так, серед фундаментальних

принципів інтерпретації названо такі:

кожне застосування тексту до конкретних обставин потребує тлумачення;

- принцип взаємопов’язаності канонів інтерпретації: жоден канон не

є абсолютним і тому кожен може бути подоланий шляхом надання пріоритету

іншим канонам тлумачення;

- презумпція проти неефективності: текстуально допустимим є

17

тлумачення, яке сприяє, а не перешкоджає досягненню мети, яку ставить перед

собою документ, що тлумачиться;

- презумпція дійсності: інтерпретація, яка підтверджує дійсність

норми, переважує інтерпретацію, яка її заперечує (ut res magis valeat quam

pereat).

В окрему групу виділено семантичні канони, серед яких, зокрема:

- канон звичайного значення: слова мають розумітися в їх

звичайному, щоденному значенні, окрім випадків, коли контекст вказує на

необхідність їх розуміння в технічному сенсі;

- канон зафіксованого значення: словам має бути надано значення,

яке вони мали, коли текст було прийнято;

- канон висновку від зворотного: спеціальна вказівка одного означає,

що все інше виведено з-під дії правила (expressio unius est exclusio alterius);

- канон зобов’язань і дозволів: зобов’язуючі слова накладають

обов’язки, дозволяючі – гарантують дискрецію. А. Завальний пояснює, що

наприкінці ІІІ ст. до н.е. в джерелах римського права з’явився термін obligatio,

яким позначалося зобов’язання. В Інституціях Юстиніана міститься загальне

визначення зобов’язання – це правові пута, які змушують виконувати все те, що

відповідає «праву нашої держави». Визначення зобов’язання як певних

правових пут зв’язаності не було випадковим. У стародавній період ця

обмеженість - пута - не була тільки фігуральним виразом. У Законах XII

таблиць містилася норма, яка свідчить, що неспроможного боржника

зв’язували шкурами або ланцюгами, вага яких прирівнювалась до ваги речей

(срібла, золота та ін.), які він заборгував. Згодом пута, зв’язування, з фізичних

перетворились в юридичні. «Зв’язаність» починає виявлятися у майновій

відповідальності боржника згідно із зобов’язаннями [52, с. 56];

- гендерний канон: якщо не вказано інше, то використання слова в

чоловічому роді включає в себе його застосування до жінок і навпаки;

- презумпція невиключності «включаючи»: слово «включаючи»

вказує на наведенні прикладів, а не на виключний перелік;

18

- канон незрозумілості: незрозумілий текст не підлягає застосуванню.

Окремо також виділено синтаксичні канони, які наближені за своїм

змістом до відомих вітчизняній юриспруденції прийомів граматичного способу

тлумачення. А от незвичною для нашої правової системи виглядає група

канонів владного структурування. Це, зокрема, такі канони як:

- законодавча влада не може відступати від власних повноважень або

від повноважень своїх попередників;

- презумпція проти скасування від суверенного імунітету:

нормативний акт не скасовує суверенного імунітету, окрім випадків, коли чітко

й однозначно вказано в тексті акта;

- презумпція проти федерального витіснення: федеральний акт

доповнює, а не витісняє державне право.

Так само цікаво і незвично для континентальної правової культури

виглядає виокремлення групи канонів приватних прав, серед яких – закон, який

встановлює покарання за певне діяння, надає такому діянню статус

правопорушення; правило милосердя: неоднозначність в законі при визначенні

злочину або накладенні покарання має тлумачитись на користь підсудного

тощо. До стабілізуючих канонів віднесено презумпцію незмінності загального

права (закон інтерпретується як такий, що змінює загальне право, тільки тоді,

коли це однозначно слідує з його тексту), канон використання термінів

загального права в значенні, яке їм надає загальне право, канон скасування

(скасування положення, яким було скасовано інше положення, не відновлює

дію останнього) тощо. Всього в книзі розкрито 70 канонів тлумачення із

наведенням відповідних прикладів із практики в якості ілюстрації їх дії.

Відзначимо, що досвід використання канонів тлумачення, напрацьований

англо-американською правовою традицією, в останній час все більше цікавить

представників континентальної школи, і зокрема вітчизняної юридичної науки.

Так, С. Прийма відзначає, що поряд із способами інтерпретації норм права у

вітчизняній літературі все частіше розглядають канони тлумачення чи правила

правового міркування [128, с. 14]. Вони є явищем англо-американської правової

19

традиції та винайдені як один із засобів уникнення свавілля в тлумаченні. Так, у

Великобританії ще з 1889 р. діє Закон «Про об’єднання актів, що стосуються

тлумачення актів Парламенту, і про подальше скорочення мови,

використовуваної в актах Парламенту» [98, с. 205]., а в США у штаті Нью-Йорк

застосовуються Правила конституційного тлумачення, які передують

Конституції штату і полегшують її розуміння[185, с. 250-251]. Канонами

тлумачення визнаються, зокрема, такі: не позбавляйте законодавчий акт чинності,

якщо існує тлумачення, яке дозволяє цього уникнути; не припускайте легковажно,

що, ухваливши новий статут, законодавчий орган цим навмисно скасував

попередній; не нехтуйте супровідними положеннями; не кваптесь відкидати

очевидне значення та багато інших.

Взагалі-то, важко точно визначити кількість канонів тлумачення

(К. Льюелін нарахував їх 27, а Ф. Бенніон – аж 396) [120, с. 274]. Така насиченість

доктрини тлумачення канонами говорить про те, що вони можуть суперечити

один одному чи не відповідати практичній необхідності. Крім цього, чимало з цих

канонів мало застосовні сьогодні й, тим більше, в умовах нашої правової системи.

Проте деякі з них все ж таки можна визнати корисними у межах учення про

юридичну інтерпретацію: (1) ejusdem generis – означає, що слова, які входять в

узагальнюючу формулу після перерахування («інші», «тощо»), повинні

тлумачитися як такі, що відносяться до того ж роду предметів, які вказані при

перерахуванні; (2) pari materia – закони, які регулюють одні й ті самі близькі

відносини, мають тлумачитися відповідно один до одного. Якщо одні й ті самі

відносини регулюються кількома законами, то всі ці закони повинні розглядатися

разом; (3) noscitur a sociis – якщо слово багатозначне, його застосування в

законодавчому акті визначається за контекстом; (4) expressio unius, exclusio alterius

– якщо в тексті закону перераховується те, до чого він відноситься, то тим самим

виключається все те, що в ньому не згадано [177]; (5) «золоте правило», яке

застосовується у випадку, коли результати «звичайного тлумачення» згідно із

загальноприйнятим літературним читанням тексту є абсурдними й очевидний

факт, що парламент не міг мати це на увазі [208, с. 235]; (6) the social purpose (в

20

американській юридичній літературі він називається правилом «соціальної

спрямованості» [15, с. 61]) – відповідно до нього тлумачення законодавчого акта

покликане виконати те суспільне призначення, задля якого він приймався; (7)

принцип обмеженого тлумачення правових положень, що встановлюють

юридичну відповідальність особи, коли будь-який сумнів щодо значення

правової норми тлумачиться на користь особи.

Як підсумовує С. Прийма, співвідносячи способи та канони тлумачення

норм права, слід визнати перспективним використання деяких канонів у межах

вітчизняної правової системи [128]. Існування цих канонів багато в чому

обумовлюється ідеєю здорового глузду, яка є єдиною для англо-американської

та романо-германської правової системи. Крім того, необхідно враховувати

глобалізаційні процеси, що в них відбуваються. Усе це створює передумови для

більш активного використання вказаних канонів у межах української правової

системи.

Говорячи про основні тенденції розвитку сучасної теорії тлумачення не

можна не відмітити активні напрацювання з питань особливостей тлумачення в

міжнародному праві, зокрема тлумачення міжнародних договорів [265; 268,

287; 321], а також, як абсолютно самостійний напрям досліджень, -

проблематика тлумачення прав людини [227; 242; 269; 284] (цим питанням

присвячено окремі підрозділи роботи).

Якщо говорити про розробку теорії правової інтерпретації вітчизняною

юридичною наукою в дореволюційний, радянський і пострадянський періоди її

розвитку, то окремі аспекти тлумачення права було відображено у працях таких

учених як О. Александров [2], С. Алексєєв[4], Д. Бочаров[19],

Є. Васьковський [22], М. Вопленко [27], М. Гредескул [31], Т. Дудаш [47],

П. Елькінд [210], М. Козюбра [67], М. Коркунов [76], В. Лазарев [81], Б.

Малишев [92], О. Мироненко [97], П. Недбайло [107], А. Піголкін [116],

П. Рабінович [140], Ю. Тодика [187], О. Черданцев [204], С. Шевчук [209] та

багатьох інших. Слід зазначити, що тривалий час інтерпретаційно-правова

діяльність, яка полягає у встановленні змісту юридичного акта через його

21

усвідомлення (уяснення) та роз’яснення, розумілася як складова інших форм

здійснення державою своїх функцій [200]. Відповідно, проблеми тлумачення

висвітлювались в роботах, присвячених правотворчої або правозастосовної

діяльності [81; 100].

В цілому для вітчизняної юридичної науки довгий час було характерним

панування теорії тлумачення, яка в роботах окремих сучасних дослідників

здобула назву класичної (часто її також називають «інтенціалізмом»). Це

теорія, яка ґрунтується на таких положеннях:

а) завданням тлумачення є реконструкція думки (чи волі, наміру)

законодавця, що вміщена в джерело права. Остання ототожнюється зі смислом

(чи значенням) норми, самою нормою;

б) спосіб тлумачення – це набір прийомів, які допомагають у такій

реконструкції;

в) тлумачення не може змінюватися з плином часу, підлаштовуючи норму

до нових обставин.

Така теорія тлумачення заперечує:

– можливість використання прагматичних аргументів: суд, націлений

лише на відшукання істинного смислу, не повинен жодним чином перейматись

тим, до яких наслідків може призвести його тлумачення. Тобто тлумачення

розглядається суто як різновид пізнання, але не як різновид соціальної

інженерії у розумінні Р. Паунда;

– можливість використання аргументів до контексту життя норми: якщо

тільки не йдеться про оціночні поняття, будь-які звернення до такого контексту

є надлишковими, бо завдання інтерпретатора є суто археологічним – відшукати,

знайти, з’ясувати – не більше. Це заважає осучасненню Конституції засобами

тлумачення, шкодить її динамізму, перетворює Основний Закон на якір для

розвитку правової системи;

– ціннісний бік процесу інтерпретації. Суд, котрий сповідує стару теорію

тлумачення, працює лише з текстом, а не із закладеними у нього цінностями.

Цінності ж – справа законодавця. Інтерпретація не конче мусить бути

22

справедливою. У цьому криється причина того, що інтерпретатор у старій

системі тлумачення зовсім не переймається балансуванням правових цінностей,

а відповідні рішення страждають однобічністю, позбавлені глибини, а це, у

свою чергу, применшує їхню, так би мовити, доктринальну значущість [29].

Як справедливо відзначається в юридичній літературі, упродовж всього

часу розвитку теорії юридичної інтерпретації, існувало два центральних

сюжети:

а) співвідношення «духу» і «букви»: конфлікт між тим, що сказано, і тим,

що мав на увазі автор чи співавтори закону та договору. Ця дилема відома ще

римському праву [17, с. 148, 179, 624, 632]. Протягом своєї історії

юриспруденція віддавала перевагу то сказанному (об’єктивному смислу), то

втіленим у тексті намірам (суб’єктивному смислу);

б) статичне і динамічне тлумачення: чи треба віддавати перевагу

початковому смислу правоположення, чи тому смислу, якого воно набуло з

часом? Ця дилема теж проявила себе спершу в римському праві, але й досі є

актуальною [29].

У сучасній вітчизняній літературі питанням тлумачення та його способам

присвячено чимало уваги. У працях П. Рабіновича на підставі герменевтичної

методології обґрунтовано пристосувальне тлумачення юридичних норм [140].

Герменевтичні закономірності офіційної правоінтерпретації досліджує

Т. Дудаш та інші автори [48]. Питання правотлумачення у світлі новітніх

семіотичних підходів відображено в роботах Д. Бочарова [19]. В одній із праць

М. Савчин та Р. Марчук спробували постановити питання про динамічне

тлумачення юридичних норм у практиці Конституційного Суду України [168].

С. Шевчуком порушувалося й питання про творчу роль судді в

правоінтерпретації [209]. М. Козюбра в одній зі своїх статей наводить аналіз

проблем методології юридичного тлумачення, які набули підвищеної

актуальності на пострадянському просторі, у тому числі й вітчизняному

загальнотеоретичному правознавстві в останні два десятиліття: співвідношення

науки і мистецтва, статичного і динамічного підходів у процесі тлумачення,

23

тлумачення і правотворчості тощо [67].

Серед робіт молодих вчених привертають до себе особливу увагу

дисертаційні роботи В. Гончарова «Офіційне тлумачення юридичних норм як

засіб встановлення і трансформації їх змісту» і С. Прийми «Принципи

тлумачення норм права».

Так, В. Гончаровим, зокрема, виокремлено спільні та відмінні риси

класичних і посткласичних підходів до тлумачення юридичних норм та

запропоновано їх нову класифікацію. Зокрема, залежно від мети та

використовуваних способів і засобів її досягнення означені підходи автором

поділено на: а) так звані оригіналістичні (первинно-суб’єктивні й первинно-

об’єктивні), б) неоригіналістичні (сучасно-суб’єктивні та сучасно-об’єктивні),

в) змішані та г) синтетичні. До специфічних їхніх ознак належить визначення

мети тлумачення, яка зумовлює певні відмінності у способах і засобах її

досягнення [29]. Сам автор підтримує синтетичний підхід до тлумачення

юридичної норми, який виходить з її проективного характеру та спрямований

на досягнення погодженості («примирення») між конкурентними

правотлумачними аргументами. У разі, якщо такий синтез неможливий,

інтерпретатор повинен вирішити конфлікт інтерпретацій, порівнявши

підставність правотлумачних аргументів, яка залежить від міри їх

переконливості та від різноманітності суспільних відносин, урегульованих

нормою [29, с. 186].

В роботі С. Прийми визначено риси принципів тлумачення норм права.

Так, принципи тлумачення: засновуються на принципах будь-якого пізнання; є

принципами діяльності; носять фундаментальний характер; мають орієнтуюче

значення; наділені властивістю вищої імперативності; забезпечують

ефективність, якість, єдність і доцільність усього інтерпретаційного процесу;

взаємодіють і здійснюють взаємний вплив один на одного; мають підвищену

стійкість і стабільність. Крім того, автором здійснено поділ принципів

тлумачення права на дві групи: 1) ті, що конкретизують загальні принципи

права в сфері інтерпретаційної діяльності (справедливість, гуманізм,

24

добросовісність і пропорційність); 2) ті, які забезпечують додержання

принципів застосування норм права при здійсненні інтерпретаційної діяльності

(законність, розумність, доцільність, своєчасність, обґрунтованість і

зрозумілість результатів інтерпретації) [127, с. 4-5].

Безумовно, названими роботами не вичерпується весь спектр наукових

досліджень з проблем тлумачення права, що здійснюються в Україні, у тому

числі на дисертаційному рівні, в останні роки. Серед загальнотеоретичних

досліджень – роботи, в яких ставиться амбітне завдання розкрити проблеми

тлумачення норм права (визначити юридичну природу тлумачення, його

методологію, змістовий та функціональний обсяг, провести класифікацію та

впорядкування засобів і видів тлумачення тощо [25]), роботи, які присвячено

розкриттю природи окремих видів тлумачення: неофіційного [90] і офіційного

тлумачення нормативних актів [99], судового тлумачення [176], дослідження

тлумачення окремих різновидів юридичних текстів (Конституції [175],

договору [213] тощо), природи і значення інтерпретаційних правових актів [93].

Йдеться також про роботи, в яких ставляться питання про природу рішень

Європейського суду з прав людини, особливо з точки зору їх ролі в тлумаченні

положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [193], а

також розкриваються особливості правотлумачної діяльності Суду ЄС [214].

Окрему групу робіт присвячено розкриттю основних тенденцій правотлумачної

діяльності вищих судових інстанцій країн загального права [205]. Значна увага

проблемам правотлумачної діяльності приділяється в галузевих юридичних

науках [79].

Слід відзначити, що предметом дискусій, які не вщухають як у

вітчизняній, так і в зарубіжній юридичній науці, залишається питання щодо

суб’єктів тлумачення. Для цілей цього дослідження особливої актуальності

набуває проблема статусу тлумачення, наданого міжнародними установами,

при застосуванні відповідної норми на національному рівні.

В уже згадуваному нами дисертаційному дослідженні, С. Прийма серед

сутнісних рис тлумачення називає можливість його здійснення різними

25

суб’єктами, особливості яких визначають види тлумачення [127, с. 13 . Так,

скажімо, тлумачення положень Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод та протоколів до неї, надане за результатами розгляду

індивідуальних заяв Європейським судом з прав людини, буде мати офіційний

обов’язковий характер для суб’єктів національної правової системи. У той же

час тлумачення положень міжнародно-правових договорів з прав людини, яке

міститься в загальних рекомендаціях (коментарях) відповідних органів ООН

(Комітету ООН з прав людини, Комітету ООН з прав дитини тощо) носить

рекомендаційний характер. Воно має враховуватись правозастосувачем завдяки

професійному авторитету визнаних міжнародних експертів, які входять до

складу відповідних структур, повазі до їх позиції [183, с. 289].

В останні роки в західній доктрині тлумачення права утвердилося

поняття «інтерпретаційної спільноти» щодо міжнародного права (interpretive

community). Це поняття покликано позначити дискурс, в якому беруть участь

різні соціальні сили і на різних рівнях впливають, з різною силою, на розуміння

тієї чи іншої правової норми. До суб’єктів такого дискурсу включено держави і

міжнародні організації в особі різноманітних інституцій, що діють від їх імені,

суди – міжнародні і національні, неурядові організації і професійні асоціації,

експерти та науковці, які розробляють теорію або стикаються на практиці із

необхідністю інтерпретації юридичних текстів [265, с. 39-40]. Така концепція

ясно вказує на те, що брати участь в дискурсі, спрямованому на встановлення

змісту правової норми, може широке коло суб’єктів, як на національному, так і

на міжнародному рівнях. Чим більш широким є такий дискурс, тим більше

можливостей для з’ясування змісту юридичного правила.

Ще одна доктринальна проблема – проблема предмету тлумачення.

Класичним у науці є підхід, згідно з яким у структурі тлумачення виділяють

об’єкт, предмет та метод тлумачення. Так, В. Нерсесянц відзначає, що об'єктом

тлумачення норми права є відповідний даному регулятивному випадку (даній

конкретній ситуації) текст того нормативно-правового акта, в якому виражена

норма, що тлумачиться. Предмет тлумачення норми права В. Нерсесянц

26

визначає як шукане актуальне регулятивно-правове значення норми права, що

підлягає реалізації в даній конкретній ситуації (випадку). Співвідношення та

зв'язок між об'єктом, методом та предметом тлумачення норми права в

юридико-пізнавальному плані полягають у наступному: юридико-логічна

інтерпретація (метод) відповідного даній конкретній ситуації тексту

нормативного джерела (об'єкт) виявляє, формулює, обґрунтовує і визначає

шукане актуальне регулятивно-правове значення норми права, що підлягає

реалізації в даній конкретній ситуації (предмет) [108].

В. Карташов визначає об'єкт тлумачення як ті правові явища, на які

спрямована інтерпретаційна діяльність, а предмет інтерпретаційної діяльності

як частину її об'єкта, яка в даний момент піддається осмисленню, оцінці та

поясненню. Тобто об'єктом може виступати нормативний акт, а безпосередніми

ж предметами тлумачення можуть бути конкретні статті нормативних актів (їх

частини тощо), нормативні та індивідуальні приписи, структурні елементи

норми (гіпотеза, диспозиція, санкція), поняття, терміни, юридичні дії, способи і

засоби їх здійснення, результати дій та ін [63].

Однак в сучасній юридичній літературі можна зустріти певні

застереження з приводу викладеного вище класичного розуміння структури

правотлумачної діяльності. Так, В. Гончаров вважає, що інтерпретатора

цікавить не просто набір значків на папері, а смисл тексту, вміщені в ньому

юридичні норми. Юридична норма, на думку автора, є тим, що ми вичитуємо з

тексту закону: вона є результатом його прочитання, відповіддю, яку

інтерпретатор знаходить у тексті. Тож, видається В. Гончарову, що поширений

вираз «смисл юридичної норми» імплікує тавтологію (смисл смислу), а вирази

«смисл (зміст, значення) юридичної норми» і «юридична норма» є

взаємозамінні. Юридична норма є смисловою характеристикою джерела права

[29].

В. Сорокін, до прикладу, підтримує думку, що немає взагалі предмету для

тлумачення права, бо предметом тлумачення виступає не воля законодавця і

вже тим більше не юридичний текст, а дух права, що вимагає встановлення

27

стосовно конкретної ситуації правового спору [180].

Проте, як відомо, в теорії тлумачення існують теорії змісту юридичної

норми, які можуть бути умовно розподілені на дві групи: теорії авторського

змісту та теорії неавторського змісту. Перша об’єднує ті теорії, які пов’язують

зміст юридичної норми із намірами безпосереднього нормотворця, з його волею

– «суб’єктивістські». Існують дві інтерпретації авторського змісту норми: зміст

як всі наміри, що були в законодавця на час її створення, та зміст виключно як

наміри безпосередньо об’єктивовані. Друга група, своєю чергою, охоплює

теорії, котрі тлумачать зміст юридичної норми як такий, що не залежить від

намірів його безпосереднього автора. Зміст тут інтерпретується як наміри

«актуального законодавця» (законодавця часу застосування норми) або як

«воля закону» − «об’єктивістські».

На думку П. Рабіновича, конкретно-історичне походження тих

можливостей людини, які становлять її основні права, – навіть на всесвітньому,

ґлобальному рівні – визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту

й обсягу в різних умовах та в різні часи існування людства. Вже тому уявлення

про реально здійсненні права не можуть бути змістовно (а не номінально)

універсальними й незмінними [144]. Ця теза є відлунням більш загальної

думки: основою єдності смислу інтерпретованої правової норми є єдність,

безперервність і поступальність історичного процесу. З цього погляду, момент

створення тексту та момент(и) його інтерпретації є складовими ланками певних

етапів розвитку одного і того ж соціального утворення. Відповідно, наявна

об’єктивна єдність умов створення тексту та його інтерпретації. Зокрема,

підвалини сучасного європейського демократичного суспільства та правової

держави були закладені після завершення Другої світової війни. Тоді й було

створено Раду Європи та прийнято Європейську конвенцію, загальні принципи

якої залишаються актуальними і сьогодні. Зміна конкретно-історичних умов

призводить до наповнення абстрактних норм оновленим конкретним змістом у

кожному випадку їх інтерпретації. Чинником, який опосередковує вплив нових

умов на інтерпретацію вже наявного тесту, є суб’єктивні властивості

28

інтерпретатора (індивідуального чи колективного), які є чутливими до змін

поточної соціально-політичної ситуації. Так, органи, утворені Конвенцією,

враховують різний рівень їхніх правових систем [142, с. 17-18].

Отже, як ми можемо побачити, на сьогодні в юридичній науці не

досягнуто згоди в питанні щодо предмету і об’єкту правотлумачної діяльності.

В своєму дослідженні ми виходимо із того, що предметом правотлумачної

діяльності виступає текст правового акта, а її об’єктом – юридичні правила

(правові норми), оскільки у розкритті їх значення, з’ясуванні змісту

відповідних правил поведінки й полягає кінцева мета інтерпретації права.

1.2. Інститут прав людини як об’єкт правової інтерпретації

Права людини разом з демократією та верховенством права належать до

основоположних цінностей сучасних цивілізованих націй та складають основу

їх соціальної та політичної організації. Сучасна доктрина прав людини

виходить з того, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї,

і рівних та невід’ємних прав людини є основою свободи, справедливості та

загального миру. О. Грищук зазначає, що ознаки і якості, що характеризують та

визначають людську гідність, складають онтологічну основу прав і свобод

людини, її правового статусу. В свою чергу, людська гідність через систему

соціальних зв'язків є вихідною у взаємовідносинах між людьми і знаходить своє

безпосереднє відображення у гідності кожної людини. Основним поняттям

концепції прав людини є поняття невід’ємної, вродженої людської гідності, що

походить з самої суті людства [32, с. 96, 150]. У цьому зв’язку П. Рабінович та

С. Рабінович висловлюють занепокоєність, що жоден з міжнародних правових

актів не містить загального визначення поняття «людська гідність», що

зумовлює неоднозначне розуміння зазначеного поняття і може призвести до

його невиправдано звуженого розуміння; його чітке визначення могло б

виступати формальною підставою для розширення можливостей забезпечення,

охорони й захисту прав людини [122, с. 171].

29

На сьогодні концепт прав людини лишається одним з найбільш

досліджених, і, у той же час, найбільш спірних та неоднозначних у

філософсько-правовій думці. Ґ. Ломанн та Ш. Ґосепат вказують на міжнародну

дискусію, що постійно точиться навколо правильного розуміння поняття прав

людини. Автори не вбачають нічого дивного в тому, що навіть серед фахівців і

філософів відсутня згода щодо того, як слід розуміти права людини. Наявні

надзвичайно глибокі розбіжності, що особливо чітко виявляються там, де

виникає потреба в захисті самої ідеї прав людини, наприклад у дискусії з

представниками неєвропейських культур чи коли пропонується покращена

інтерпретація прав людини. Важливою причиною такого розмаїття поглядів

навіть серед захисників ідеї прав людини є відсутність єдності в питаннях

моралі та етики та їхніх відносин із правом. Ці розбіжності призводять до

різних поглядів щодо значення, обсягу та обґрунтованості прав людини.

Як філософи права, автори констатують, що на жаль, філософія не може

самостійно впоратися з темою прав людини. Хоч би яким було філософське

розуміння прав людини, останні є також правами, визначеними конкретними

державами та міжнародними угодами (основні права, суб’єктивні права,

міжнародні права). З погляду на це вони є важливою темою теорії права, теорії

демократії та теорії міжнародної політики. Універсальне розуміння прав

людини призводить до того, що будь-яка їхня філософська тематизація

стикається з різноманітними проблемами культурних відмінностей та вимагає

співпраці з відповідними спеціальними науками різних культур [84, с. 16-18].

У свою чергу, С. Максимов навпаки заперечує можливість розглядати

права людини як виключно юридичну категорію. На думку дослідника, права

людини не можуть розглядатися лише як одне з юридичних понять; вони

виявляються в колі основних концептів сучасної практичної філософії, тобто

філософії моральної, правової, політичної. С. Максимов пояснює, як права

людини набувають позитивного смислу, тобто самі виступають як сила, що

наповнює змістом суспільний простір. Тільки завдяки праву як правам людини

можливе включення людей як атомів у певну систему відносин. Завдяки правам

30

людини право виступає як умова рівності можливостей для всіх, умова участі

кожного в суспільних справах. Отже, автор робить висновок, що права людини

служать необхідними умовами людського існування і комунікації, причому як у

внутрішньодержавних масштабах, так і в масштабах міждержавних відносин

[89, с. 50-51].

Отже, у сучасній доктрині прав людини сформувались різні підходи до їх

розуміння. До них належать:

1) розуміння прав людини як її певних можливостей (М. Вітрук,

М. Кельман, В. Лазарєв, О. Малько, М. Марченко, П. Рабінович, С. Тао та ін..);

до цього близьке бачення прав людини, за яким вони виступають «видами

можливої поведінки і можливого стану особи»;

2) підхід до розуміння сутності прав людини як вимоги суб’єкта про

надання йому певних благ, адресованої суспільству, державі, законодавству

(В. де Куплін, В. Протасов, К. Повел, Дж. Хемфрі);

3) уявлення про права людини як про її природне, невід'ємне надбання

(В. Горшеньов, О. Петришин);

4) концепція, за якою права людини є специфічною формою існування

(прояву) моралі (В. Оситянський, М. Кренстон); одним із різновидів цього

підходу до розуміння прав людини можна вважати точку зору, за якою права

людини виступають специфічним різновидом соціальної справедливості щодо

індивіда у конкретно-історичному контексті;

5) доволі традиційною видається точка зору, згідно з якою права людини

розуміються як певним чином внормована свобода (В. Нерсесянц,

С. Черпиченко, В. Перевалов);

6) «усталеним» можна вважати підхід, за яким права людини - це її певні

потреби чи інтереси (Р. Мюллерсон, М. Шайкенов); паралельно можна

розглядати розуміння прав людини як «правомочностей індивіда на свободу та

задоволення сутнісних потреб».

31

7) «класичною» є точка зору, за якою права людини тлумачаться як

невід'ємні, природні властивості, якості індивіда (А. Гусєв, В. Корельський,

О. Лукашова, Л. Спиридонов).

9) менш поширеним є підхід до розуміння прав людини як системи

гарантій, спрямованих на забезпечення життєдіяльності особи;

10) можна зустріти розуміння прав людини як комплексу понять, які

характеризують «розвиток людини як соціальної істоти», «правовий статус

особи стосовно держави»;

11) нарешті, права людини розуміються як «система правил з дотримання

взаємних зобов'язань і відповідальності людини та держави» (М. Петер, Р.

Стирк, Д. Сейгал), або як «принципи, норми взаємовідносин між людиною та

державою, які забезпечують індивіду можливість діяти на власний розсуд» [40,

с. 24-45]. Саме останній підхід, хоча й не є домінуючим у вітчизняній доктрині

прав людини, найбільш повно відбиває сутність цього феномену.

Розвиток ліберальних традицій дає підстави погодитись с

представниками американського конституціоналізму, які стверджують: права

людини – це, передусім, те, що: складає єдино легітимне джерело походження

державної влади; визначає єдино легітимну структуру (організацію) державної

влади; визначає єдино легітимні повноваження державної влади; визначає

єдино легітимну мету здійснення державної влади – забезпечення збереження

(шляхом невтручання та захисту) невід’ємних природніх прав кожного члена

суспільства, зокрема і досягнення на цій основі загального блага в суспільстві

загалом [28, с. 517-523].

В. Лемак підкреслює, що у межах центральноєвропейського

праворозуміння у даний час до змісту права, крім норм, належать також

елементи, які, власне, не можуть визнаватися «дійовими». До останніх

належать, зокрема: а) визнані міжнародним співтовариством ідеї (принципи) у

сфері прав людини, які безпосередньо (без процедури ратифікації) визнаються

національною державою; б) система конституційних цінностей, які хоч і не

сформульовані як норми права, проте вирішальним чином впливають на

32

створення і застосування правових норм, зміст яких може бути розкрито

судовою інстанцією (наприклад, основні права людини, перелік яких «не є

вичерпним», або « поділ влади », або« демократія »); в) судова практика,

зокрема, правові позиції конституційного суду національної держави і правові

позиції Європейського суду з прав людини в Страсбурзі (правові позиції

останнього визнаються не дивлячись на те, відносно якої держави було

затверджено рішення) [82, с. 197].

Важливе значення у розумінні прав людини сьогодні має юриспруденція

Європейського суду з прав людини. П. Рабінович називає праворозуміння Суду

– з деякою умовністю – «європейським», оскільки до складу цього органу

входять фахівці-юристи найвищого ґатунку майже з усіх держав Європи,

подекуди, не просто юристи, а філософи права. Адже в процесі інтерпретації та

застосування праволюдинних положень Європейської конвенції,

сформульованих часто-густо у надто загальних, абстрактних виразах, ці судді

«приречені» вдаватися не в останню чергу і до аргументів філософсько-

правового ґатунку [143, с. 94]. Згідно з європейським праворозумінням, право –

це об’єктивно зумовлені біологічними та соціальними факторами конкретні й

реальні можливості задоволення потреб (інтересів) суб’єктів соціуму,

справедливо збалансовані з можливостями задоволення потреб (інтересів)

інших суб’єктів та й усього суспільства [143, с. 95].

П. Рабінович відзначає, що хоча розгорнута, вичерпна дефініція поняття

прав людини у рішеннях Суду не зустрічається (та й навряд чи колись

зустрінеться), проте низка істотних рис, ознак, неодмінних складників цього

явища висвітлюється у згаданих актах або ж втілена, закладена у них, так би

мовити, імпліцитно, латентно. До таких складників належать насамперед ті

соціальні фактори, котрі визначають, формують і характеризують зміст і обсяг

(межі) прав людини: інтереси (потреби) людини, справедливо збалансовані з

інтересами (потребами) інших суб’єктів і всього суспільства; мораль, що

домінує у відповідному суспільстві в певний час; мета певного права людини та

відповідність (домірність) їй правореалізаційної, правозабезпечувальної та

33

правообмежувальної діяльності держави. П. Рабінович формулює розуміння

прав людини, сформульоване Судом: це певні можливості людини, котрі

необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку в конкретно-

історичних умовах, об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку

суспільства та забезпечені обов’язками інших суб’єктів [143, с. 100].

Оцінення переваг того чи іншого підходу до розуміння прав людини є

предметом самостійного дослідження. У межах цієї праці відзначимо, що

головною ідеєю, яка закладається в основу розуміння природних прав (прав

людини), є їх позадержавне походження. Вони є правами, які існували ще в

природному стані, тобто передували створенню держави та позитивних законів.

Людині − носієві цих прав − надається пріоритет щодо держави в галузі

реалізації цих прав, тому вона може захищати їх у суді від будь-якого акта

держави у випадку їх порушення [208, с. 128]. Більшість дослідників

погоджуються, що права людини є фундаментальними, природними,

невід’ємними, універсальними, мають пріоритет над позитивним правом,

мають бути рівними для кожного, гарантуються державою у відповідних

міжнародним стандартам обсягах [183, с. 297-299]. Перелічені ознаки дуже

тісно пов’язані між собою. Уточнення окремих аспектів цих властивостей дасть

можливість визначити особливості інституту прав людини як предмету

правової інтерпретації.

Передусім зазначимо, що кращому розумінню феномена прав людини

сприяє визнана у західній науці позиція щодо структури прав людини. За

П. Коллером, кожне право, що належить до прав людини, як і всі інші права,

може бути подано як поняття, у якому співвідносяться три елементи: (1)

люди, що володіють цим правом (його носії); (2) люди, стосовно яких це

право існує або до яких воно адресоване (його адресати); (3) речі, які це право

надає його носіям стосовно адресатів (його зміст або предмет). Стосовно

першого елементу, то права людини вже за своїм визначенням є правами, що

належать усім людям незалежно від їхніх особливих обставин життя, у яких

вони народилися. Автор зазначає про граничні випадки, наприклад плід

34

людини, коли не зрозуміло, чи слід його визнавати як повноцінну людську

особу. Також стосовно здійснення прав людини можуть існувати певні

обмеження, як, наприклад, досягнення певного мінімального віку для

здійснення прав на участь у прийнятті державних рішень. Це автор пов’язує із

ознакою універсальності прав людини [68, с. 95].

Питання адресатів прав людини є більш дискусійним питанням,

особливо з урахуванням залишкових пострадянських уявлень, в межах яких

адресатами цих прав вважалися інші приватні особи. В західній науці

постановка питання має протилежний характер: чи мають ці права силу лише

щодо державних інституцій чи також щодо окремих осіб і колективів. На

думку П. Коллера, права людини принципово звернені до всіх акторів, що

належать до сфери значущості цих прав, отже, як до відповідних державних

інституцій, так і до окремих осіб. На користь цього він висуває зовсім

простий аргумент: «якби права людини не були пов’язані також із

причетними до цього особами, то були б кепські справи не тільки з дійовістю

цих прав, а й держави не мали б жодних підстав змушувати до їх виконання.

Утім, держави посідають особливе місце серед адресатів, і саме тому вони не

тільки зобов’язані поважати права, на них покладено завдання – ніби від імені

всіх індивідів – за потреби забезпечити ці права силою примусу» [68, с. 90].

Близького висновку щодо структури прав людини доходить Р. Алексі,

який пропонує виділяти з формальної точки зору права на щось, свободи та

компетенції. Права на щось є нормативними відносинами між трьома

елементами: носієм (а), адресатом (b) і предметом (G) прав, право позначається

«R». Загальна форма положення щодо права на щось може бути виражена

таким чином: RabG.

За Р. Алексі зміст цієї схеми може бути доволі різним залежно від того,

які значення приймають а, b та G. Якщо замість а, тобто носія, ми підставимо

просто людину, замість b, тобто адресата, — державу, а замість G, предмета, −

утримання від посягання на життя, свободу чи власність, тоді мова іде про

державно регульоване право на захист ліберальної традиції. Якщо ж тлумачити

35

G як позитивні дії у формі послуг, таких як забезпечення медичної допомоги чи

догляду, то це про право на послуги, «за яке виступають прихильники

соціальної держави та соціалісти». Якщо ж, зрештою, підставити замість а,

тобто носія, держави та народи, тоді G може мати значення послуг, які

стосуються вимог розвитку з метою забезпечення так званих прав людини

третього покоління або виміру. Цю схема автор пропонує щодо різних

концепцій прав людини [5, с. 172].

Носії та адресати прав також залежать від певної категорії прав людини,

зокрема, йдеться про їх традиційний розподіл на два види: «права людини та

громадянські права». Наприклад, право на життя та фізичну недоторканність є

універсальним не тільки стосовно їхнього носія, а й взагалі стосовно їхніх

адресатів. Саме тому, що вони існують між абсолютно всіма людьми незалежно

від їхніх конкретних відносин, вони можуть бути названі правами людини в

точному смислі. Цим правам протистоять інші права, які хоча й у звичному

розумінні належать кожній людині, проте адресовані громадянам і відповідно

політичним інституціям суспільства, до якого вони належать (право на вільний

вибір місця проживання або право на участь у прийнятті політичних рішень).

Це загальні громадянські права в класичному сенсі цього вислову. Хоча тут

ідеться про універсальні права в тому аспекті, що стосується їх носія, вони є

специфічні щодо обсягу їх значущості, оскільки мають силу стосовно

обмеженого кола людей [68, с. 91].

У цілому, О. Грищук справедливо підкреслює з цього приводу, що

понятійне визначення того, що є за своїм значенням права людини, чи слід їх

відмежувати від юридичних основних прав як моральні права, що передують

державним, або існує лише одне поняття права, у наявній літературі є спірними

питаннями і водночас має важливе значення. Від розуміння вихідних понять

залежить також, які права як захищати і хто є суб’єктом прав, чи існують поряд

з класичними індивідуальними правами людини також «колективні» права

людини, як визначається носій прав і хто є адресатом відповідних обов’язків

[32, с. 19].

36

На думку С. Добрянського, права людини є одним з найважливіших

інститутів права будь-якої сучасної держави і розглядаються вони передусім як

узагальнення практичного досвіду міжлюдського спілкування, а відтак за

жодних обставин їх не можна розглядати як породження спекулятивної

діяльності людського розуму у відриві від невпинних соціальних процесів.

Критерієм прогресу людства є ступінь визнання цінності його кожного

окремого представника – людини. Відповідно, стає зрозумілою спадковість

сучасної концепції прав людини, яку можна вважати продовженням доктрини

природних прав принаймні щодо низки ключових її моментів: а) визнання

універсальності носіїв таких прав, якими (носіями) виступають усі люди,

незалежно від існуючих між ними відмінностей; б) визнання таких прав

природними, тобто констатація незалежності їхнього існування від держави

(хоч розуміння такої «природи» є неоднозначним у класичній та сучасній

доктринах прав людини) [42].

С. Шевчук відзначає, що фундаментальні права обмежують державну

владу у правовому сенсі, встановлюють межі її реалізації, а також складають

самостійний критерій визначення правового характеру законів і становлять

основу «стримувань та противаг» у державній владі, що завжди має тенденцію

до виходу з-під контролю суспільства; це той бар’єр, який у державі, що

претендує іменуватися демократичною і правовою, не може бути подолано на

власний розсуд ні законодавчою, ні виконавчою, ні судовою владою».

Фундаментальні права та свободи не тільки визначають характер та порядок

індивідуальних дій, але також встановлюють певні обов’язки держави. У

сучасних демократіях вони є певним обмеженням законодавчої діяльності

держави та юридичною гарантією захисту від свавілля парламентської

більшості. Законодавець не може скасувати ці права та свободи, а також

встановити в текстах законів свавільні (у значенні «диспропорційні»)

обмеження щодо їх реалізації [208, с. 133]. Основоположні права людини на

сьогодні слугують свого роду системою вихідних критеріїв для законодавства

37

та юридичної практики держав сучасного співтовариства – критерії, котрі не

вправі ігнорувати жодна з них.

С. Максимов також звертає увагу на те, що права людини служать

необхідними умовами людського існування і комунікації, причому як у

внутрішньодержавних масштабах, так і в масштабах міждержавних відносин.

Смисл прав людини визначає їх особливий статус (1) як дополітичних,

безумовно значущих і невід’ємних основ сучасної державності, або принципів

легітимації, з одного боку, і (2) як умов можливості співіснування і

співробітництва різних культур у рамках світового товариства — з іншого.

Іншими словами, вони виступають предметом як внутрішньокультурного, так і

міжкультурного дискурсу [89, с. 51]. Вчений підкреслює, що у сучасній світовій

ситуації не може бути визнана гідною довіри та держава, яка, у свою чергу, не

демонструє довіри до своїх громадян, до їх свободної та доброї волі. Тим більш,

що вільна самореалізація особистості не тільки не несе в собі загрозу

збереженню культурної ідентичності всього народу, а, навпаки сприяє її

прояву. Запропонована комунікативною філософією модель розв’язання цієї

проблеми видається привабливою, оскільки дозволяє відстояти і

універсальність ідеї прав людини, і специфічність для даної культури шляхів

виправдання і визнання цієї ідеї [89, с. 57].

Як стверджують Ґ. Ломанн та Ш. Ґосепат, у світі все більшої ваги

набувають національні та міжнародні, державні та недержавні організації, котрі

виступають проти порушення прав людини й обстоюють їхнє дотримання, що

доводить їх загальне визнання й глобальний вплив. [84, с. 16, 17 ]. У цьому

зв’язку С. Алексєєв наголошує, що принципове значення для права на рубежі

нового, третього, тисячоліття християнської ери, має те, що порушення прав

людини в будь-якій країні отримує оцінку в якості делікту наддержавного

порядку. А це означає, що права людини стають діючим правом в глобальному

відношенні - на «наднаціональному», наддержавному рівні. Отже, права

людини наділені, скажімо так, «універсальною юридичною силою», і тому з

питань прав людини утверджується «ідея універсальної юрисдикції». І головне

38

− у відповідності з пріоритетом міжнародного права кожна національна

юридична система покликана будуватися відповідно до принципів і критеріїв

прав людини [3, с. 678].

С. Алексєєв також підкреслює, що головне в сучасному розумінні прав

людини − трактування прав людини таким чином, що вони зводяться на рівень

категорій об'єктивного права («повнокровних» суб'єктивних юридичних прав).

Вже з тієї обставини, що невід'ємні права людини охоплюють не тільки самі по

собі найважливіші соціальні цінності високого порядку (життя, свободу,

гідність і т. д.), але безпосередньо явища суто юридичного характеру, випливає

необхідність визнання права людини не тільки в якості суб'єктивного, а й

об'єктивного права − нормативного інституційного утворення. Громадянському

суспільству в умовах послідовно демократичної, ліберальної цивілізації

потрібна юридична система, суттю, центром і сенсом якої є не «просто

регулювання», не влада, не «якісь ідеологічні химери», а люди, людина. І не

просто загальні декларації, заяви, заклинання про їх «права», а реальна справа,

фактичний стан речей. Відповідно до цього позитивне право нової епохи, вся

юридична система держави покликані за самою своєю суттю, усім арсеналом

своїх засобів і механізмів стати правом людини в об'єктивному сенсі» [3, с.

672].

Відомим науковим постулатом у цьому напрямку стала думка

М. Козюбри, який неодноразово у своїх працях підкреслював, що «права

людини є безпосередньо діючим правом», і можуть застосовуватися (з

посиланням, звичайно, на відповідні міжнародні пакти, згода на обов’язковість

яких надана Верховною Радою України) «contra legem» — всупереч закону,

якщо закон суперечить фундаментальним правам людини, а саме: не

відображає природно-правові основи; не відповідає міжнародно-правовим

принципам і нормам про права людини та громадянина; прийнятий

нелегітимним органом державної влади; не використовується весь комплекс

правових засобів і прийомів, вироблених світовою практикою тощо» [66, с. 84].

У ст. 1 Основного Закону ФРН сказано, що «основні права зобов'язують

39

законодавця, виконавчу владу і правосуддя так само, як і діюче право». Подібні

за змістом положення містяться в конституціях Казахстану, Киргизстану,

Словенії та інших держав. Вважаємо, що такий підхід має бути врахований

Конституційною комісією [75], й відповідне положення має бути внесено до

Конституції України в межах конституційного процесу оновлення Основного

закону, що наразі триває.

В. Лемак указує, що правам людини як об’єктивно діючому праву

характерні риси права: 1) загальнообов’язковий характер; 2) можливість

використання легального примусу для його застосування; 3) юридична

відповідальність за порушення. При цьому автор підкреслює, що права людини

виступають одним із найбільш ефективних лімітуючих факторів для

дискретивних повноважень публічної влади – вони встановлюють рамки, за

межі яких за загальним правилом держава не втручається. На це указують

критерії обмеження прав людини, вироблені Судом [83, с. 77].

С. Максимов розвиває цю тезу, підкреслюючи, що нормативний

пріоритет принципів прав людини не тільки не заперечує плюралізму культур, а

й забезпечує можливості співіснування і співробітництва різних культур як у

рамках світового співтовариства, так і усередині кожного суверенного

соціального організму. Однак права людини не можуть залишатися тільки

ідеями, сподіваннями, постулатами, предметом теоретичного і політичного

обговорення. Це суперечило б смислу політичного проекту сучасності. Для того

щоб бути визнаним принципово, а не внаслідок сприятливих обставин, що

склалися випадково, вони повинні бути інституалізовані і стати складовою

частиною чинного законодавства. Цей процес С. Максимов іменує

позитуванням. Він виражає характерну для правової реальності динаміку руху

від «природного права» до права позитивного. В рамках цього процесу права

людини втрачають характер чистих принципів леґітимації і перетворюються на

основи законності. В результаті цього «права людини» як категорія природного

права (морально-правової свідомості) набувають свого «двійника із реальності

позитивного права» — категорію «основні права». Автор слушно зазначає, що

40

завдяки Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.),

а також іншим міжнародним угодам, що забезпечують реальні механізми

колективного здійснення прав, сформульованих у Загальній декларації прав

людини (1948 р.), права людини інкорпоруються в правові системи держав, що

їх підписали [89, с. 57].

Слід нагадати, що саме у Загальній декларації прав людини вперше на

світовому рівні був юридично закріплений феномен прав людини, в тому числі

природні права людини. З цього моменту почався відлік часу для принципово

нового етапу розвитку правових систем: ідея природних прав людини перейшла

з рівня умоглядних філософських конструкцій (які часто мали спекулятивний

характер) на рівень забезпечених державою та світовою спільнотою юридичних

норм [91, с. 148].

Що стосується відповідності гарантій прав людини міжнародним

стандартам, то, на думку Т. Поґґе, вихідним пунктом цієї ознаки є стаття 28

Загальної декларації прав людини, в якій встановлюється, що «кожна людина

має право на суспільний та міжнародний устрій, за якого права та свободи,

викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені». Т. Поґґе

виходить із того, що у концепції прав людини можна виділити два сутнісні

компоненти: поняття прав людини, що використовується цією концепцією,

тобто те, що, власне, мається на увазі в цій концепції під правами людини;

зміст цієї концепції, тобто блага, які заявлені цією концепцією як предмет прав

людини. Відтак, стаття 28 Загальної декларації прав людини має особливий

статус, оскільки вона (як тлумачить посилання на «права та свободи, викладені

в цій Декларації») постулює не якесь додаткове право людини, а стверджує

щось стосовно поняття прав людини. Ця стаття, як запевняє Т. Поґґе,

стосується не тільки національних устроїв, «а й нашої глобальної системи

інституцій». Ця глобальна вимога означає, що права людини в інституційному

контексті мають нині нормативне значення у світовому масштабі: права

людини, якими наділена одна особа, передбачають не тільки моральні вимоги

до соціальних інституцій її власного суспільства і, отже, моральні вимоги до

41

всіх співгромадян, а й аналогічні моральні вимоги до нашого глобального

устрою і, отже, до всіх людей взагалі [119, с. 286].

Таким чином, з огляду на зростання корпусу міжнародного звичаєвого

права за рахунок збільшення прав людини, які отримують статус

універсальних, сьогодні жодна держава не може виправдовувати порушення

основоположних прав людини, посилаючись на неприєднання її до

міжнародних документів з прав людини. Водночас спостерігається суттєва

множина підходів, плюралізм інтерпретацій цього явища, що, ясна річ, не

завжди позитивним чином позначається на правозахисній діяльності. Адже

передумовою міжнародного моніторингу за станом дотримання прав людини у

різних державах, їх співпраці та колективного прийняття рішень у сфері

захисту прав людини є досягнення консенсусу в осмисленні закономірностей

виникнення, функціонування та розвитку того явища, що відображається

терміном «основоположні права людини» [122, с. 23-24].

Підсумовуючи викладене, нинішню ситуацію у сфері захисту прав

людини можливо окреслити таким чином, що нині абсолютна більшість

держав:

− визнали існування проблем втілення й захисту невід’ємних,

«природних» прав і свобод людини та необхідність поступового розв’язання

таких проблем;

– погодились вважати закріплений у Загальній декларації прав людини

мінімально необхідний перелік назв прав і свобод своєрідним пакетом взірців,

на які мусить орієнтуватися політика кожної цивілізованої, демократичної

держави (і справді: більшість цих назв відтворені у переважній частині

сучасних конституцій чи інших фундаментальних законів);

– домовились про створення міжнародних (наддержавних чи

міждержавних) органів, котрі ними ж уповноважені відслідковувати стан

дотримання прав людини у відповідних державах-учасницях та піддавати його

своєму контролю і впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і

рішень цих органів;

42

– дійшли консенсусу щодо процедури розгляду питань, пов’язаних із

порушеннями прав людини у різних державах та визначенням заходів

міжнародного реагування на такі порушення [144].

Проте, на думку П. Рабіновича, у розвитку всесвітнього інституту прав

людини доволі рельєфно виявляється й інша – зрештою, протилежна – загальна

тенденція, а саме: урізноманітнення конкретного змісту й обсягу прав людини

залежно від країни. Ця тенденція найчастіше знаходить свій прояв у процесі

розв’язання (теоретичного й практичного) наступних проблем:

– з’ясування сутності (визначення поняття) феномена прав людини та

можливостей його однозначного розуміння;

– «дозування» прав людини, тобто законодавчого визначення їх

конкретного змісту й обсягу шляхом встановлення певних юридичних

обмежень щодо їх здійснення;

– витлумачування прав людини як неодмінної умови їх реалізації,

охорони і захисту та можливості (чи, навпаки, неможливості) їх офіційної

уніфікації на всесвітньому або принаймні на реґіональному рівні [144].

Зі зрозумілих причин не можна утриматись, щоб не наголосити на тому,

що теоретичні уявлення про «транснаціональний» характер прав людини та

оперативну й адекватну реакцію на їх порушення з боку міжнародної спільноти

важко реалізуються на практиці. Це особливо помітно, коли суспільство

стикається з загрозою масових порушень прав людини і агентами таких

порушень виступають не тільки держави, а парамілітарні сили, які не є

«традиційними» суб’єктами міжнародного права.

Так, П. Коллер скептично вважає, що нинішній світ, яким він дійсно є, не

відповідає наведеним вимогам, що висуваються до справедливого

міжнародного устрою. Автор пропонує розрізняти три види недосконалості: (а)

відсутність наддержавного органу влади, який був би в змозі гарантувати

дотримання прав людини у світовому масштабі; (б) нехтування правами

людини з боку держав, і тут маються на увазі ті випадки, у яких уряд країни

порушує права людини стосовно власних громадян чи іноземців; (с) глобальні

43

несправедливості, що виявляються у разючій різниці в добробуті між

народами. Всі вони, на думку автора, мають несприятливі наслідки для

значущості прав людини, які випливають із цих обставин [68, с. 104].

Однак недосконалість практичної реалізації міжнародно-правових

механізмів реагування на порушення прав людини не применшує, а, швидше,

підвищує значущість висновків щодо особливостей тлумачення інституту прав

людини в межах національного правопорядку. Все вказане вище дозволяє

стверджувати, що: права людини широко досліджені у межах соціальної

філософії, яка пропонує широкий спектр їх філософського та соціологічного

розуміння залежно від відповідних доктринальних напрямів, течій та наукових

шкіл. Поряд з цим права людини становлять самостійний правовий феномен,

який має свої істотні особливості як предмет правової інтерпретації. Сутність

прав і основоположних свобод виявляється в їх основних властивостях, які

дозволяють сформувати цілісне уявлення про права людини як моральний

стандарт сучасного суспільства та практично значущу категорію, забезпечену

юридичним, передусім судовим захистом [183, с. 297]. Права людини як

категорія природного права інституціоналізується у категорії «основні права»,

або «основоположні права і свободи», що утворюють інститут об’єктивного

формально вираженого юридичного права.

С. Шевчук підсумовує, що у сучасній конституційній теорії та на

практиці не визнається у чистому вигляді ні природно-правовий, ні

позитивістський підходи щодо походження фундаментальних прав та свобод. У

практиці сучасного судочинства визнається так званий «третій шлях»: ці права

та свободи мають бути обов’язково зафіксовані в конституційному тексті або у

тексті міжнародного договору з метою їх юридичного захисту та гарантій, але

зміст цих прав (принаймні першого покоління) не може визначатися лише в

текстах законів. При цьому обмеження щодо здійснення цих прав та свобод,

встановлені позитивним законодавством, повинні відповідати критеріям

природного права, тобто не бути свавільними і відповідати критеріям

розумності та пропорційності.

44

Текстуальні формулювання нормативних положень про права і свободи,

які на сьогодні багато в чому збігаються у межах національних правопорядків,

багато в чому є ідентичними чи доволі близькими. Це пояснюється орієнтацію

національних конституцієдавців (законодавців) на уніфіковані міжнародні

стандарти – формулювання прав і свобод, викладені у Загальній декларації прав

людини (1948 р.), Пактів про громадянські та політичні права, а також

соціальні, економічні та культурні права (1966 р.), а на європейському

регіональному рівні – положення Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод (1950 р.) та наступних протоколів до неї.

«Глобальний характер» прав людини обумовлює особливості інституту

прав людини (основних прав), які проявляються в їх «універсальності та

динамічності», а також транснаціональному характері прав людини, що мають

«двоїсту» національну та міжнародну складову. С. Шевчук вбачає історичну

паралель концепції прав людини (їх транснаціональну природу та

трансцедентний характер) та їх одноманітну реалізацію у країнах-членах Ради

Європи з середньовічним ius commune. Джерелами європейського ius commune

з прав людини є не тільки європейські міжнародні договори, як, зокрема,

Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, але й

конституційні традиції країн-членів Ради Європи (Європейського Союзу)

включно із фундаментальними принципами, рішення їх судів з приводу захисту

цих прав та свобод, що розглядаються у широкому контексті європейських

політичних та правових інститутів [208, с. 243].

Такі особливості інституту прав людини підлягають врахуванню при їх

тлумаченні. Як предмет правової інтерпретації «праволюдинні» текстуальні

положення (приписи) національного законодавства виступають, з одного боку,

носіями відповідних доктрин та системи вимог до поваги, забезпечення й

захисту того чи іншого права людини, що формувалися роками завдяки кращим

взірцям «універсальної» та національних юрисдикцій, з іншого боку – їх зміст

еволюціонує разом зі змінними соціальними умовами та об’єктивними

процесами цивілізаційного розвитку.

45

Оскільки національні юридичні норми про права людини самі

виступають вихідними критеріями для законодавства та юридичної практики,

їх тлумачення не може спиратися на «волю історичного законодавця», та

прагнути «визначати» його наміри, віддаючи при цьому перевагу «букві

закону» та обґрунтовуючи результат їх текстуальним вираженням.

Інтерпретація нормативних положень про права людини вимагає застосування

передусім динамічного, телеологічного підходу до їх розуміння, який враховує

«еволюцію» їх змісту у відповідності до уніфікованих міжнародних стандартів

та національного історичного контексту. Крім того, положення про права

людини, що підлягають безпосередньому застосуванню у внутрішньому

правопорядку, містяться не тільки у національних конституціях та актах

національного законодавства, а й міжнародних договорах про права людини,

які визнані відповідною державою у встановленому порядку. Завдяки Конвенції

про захист прав людини і основоположних свобод, а також іншим міжнародним

угодам, що забезпечують реальні механізми колективного здійснення прав,

сформульованих у Загальній декларації прав людини, права людини

інкорпоруються в правові системи держав, що їх підписали. Це означає, що

інтерпретатор має забезпечити системне тлумачення прав людини на

національному рівні, яке забезпечує єдине уніфіковане сприйняття певного

права та свободи, закріпленого в актах національного законодавства та

міжнародно-правовому договорі.

При застосуванні норм про права людини, що містяться в міжнародних

договорах, обов’язковість яких визнана у відповідний спосіб на національному

рівні, а також відповідних положень конституцій та інших актів національного

законодавства має братись до уваги так зване «авторитетне тлумачення» цих

норм, надане у пояснювальних доповідях Комітету міністрів Ради Європи, у

загальних коментарях та рекомендаціях, які ухвалюють відповідні Комітети

ООН, що виступають моніторинговими органи основних договорів ООН з прав

людини, відповідні резолюції та рекомендації уповноважених міжнародних

інституцій, інші джерела «м’якого права» у галузі прав людини, а також

46

практику міжнародних судових інституцій, передусім практику Європейського

суду з прав людини [201, с. 27, 28]. При інтерпретації прав людини на

національному рівні також підлягають враховуванню правила тлумачення

міжнародних договорів, що черговий раз засвідчує тісні зв’язки між теорією

національного та міжнародного права й доцільність міждисциплінарних

теоретико-правових та міжнародно-правових досліджень.

1.3. Тлумачення міжнародних договорів з прав людини

В умовах кардинальних суспільних перетворень особливого значення

набувають міжнародні стандарти у галузі прав людини, які покликані стати

основою розвитку та модернізації національної правової системи. Міжнародні

стандарти прав людини – той необхідний мінімум соціально-змістовних ознак

(які можна визначити виключно у консенсусно-договірному порядку, оскільки

останні об'єктивно не мають апріорного змісту, незалежного від соціального

буття), концентроване ядро широко визнаних загальнолюдських цінностей, які

мають поважатись у кожному випадку реалізації відповідних прав людини [24,

с. 6]. Стандарти прав людини увібрали в себе найвищі досягнення

загальнолюдської духовної культури, виражають змістовно принцип правової

рівності, закріплюють такі правила поводження держави із людиною, які не

принижують людську гідність, і які є підставою для вирішення правових справ

та розвитку права у будь-яких формах [16, с. 10].

В Україні питання міжнародних стандартів прав людини продовжують

відігравати важливу роль, особливо у світлі реформування системи державних

органів. Їх імплементація та ефективна реалізація у межах національного

правопорядку зумовлює нагальність проблематики тлумачення міжнародних

договорів про права людини, які складають основу цих стандартів.

Н. Раданович справедливо підкреслює, що особливості міжнародних договорів

про права людини зумовлюють не лише їх особливий статус у системі

міжнародних договорів загалом, а й відрізнють їх від інших джерел права тієї

чи іншої держави, зокрема від інших нормативно-правових договорів, якщо

47

міжнародні договори включаються державою до складу її законодавства [146, с.

11]. Виходячи з цього, можна стверджувати, що національна правотворчість і

національне правотлумачення, які задіюються для національної імплементації

даних договорів, матимуть певну специфіку порівняно із аналогічними видами

державної діяльності, здійснюваними в інших ситуаціях.

З різних точок зору проблем тлумачення міжнародного права та прав

людини торкались як вітчизняні, так й іноземні вчені. Однак особливості

тлумачення міжнародних договорів про права людини потребують подальшого

аналізу у світлі новітніх тенденцій розвитку міжнародного та національного

права. Тому постає необхідність визначення основних принципів, правил та

підходів до тлумачення міжнародних договорів, які закріплюють права людини,

з урахуванням позицій міжнародних судових, квазісудових чи моніторингових

органів, юрисдикція яких поширюється на питання тлумачення та застосування

відповідних міжнародно-правових угод.

Як слушно зазначає І. Лукашук, разом з ускладненням права і

розв'язуваних ним завдань ускладняється і процес його тлумачення. Чим

складнішою є правова система, чим більше є розв'язуваних нею проблем, тим

більш важкі завдання стоять перед тлумаченням. Цілком зрозуміло, що

особливо важкою справою є тлумачення норм такої надскладної макросистеми,

яку представляє собою сучасне міжнародне право [85 . Передусім слід

підкреслити, що тлумачення міжнародного договору має здійснюватися у

відповідності до основних принципів міжнародного права. Воно не повинно

вести до результатів, що суперечать цим принципам, порушувати суверенітет

держав, їх основні права і права людини. Це один з найважливіших принципів

тлумачення міжнародних договорів. Тлумачення, що порушує основні

принципи міжнародного права, є недійсним [23, с. 98].

А. Талалаєв також наголошує, що тлумачення положень міжнародного

договору є одним з випадків тлумачення юридичної норми, тому до нього

повинні бути застосовані всі прийоми тлумачення, відомі в теорії права і

внутрішньодержавній практиці, за винятком тих, які суперечать самій природі

48

міжнародного права, заснованого на добровільній угоді суверенних суб'єктів.

До цих прийомів, або способів, відносяться: граматичне (словесне), логічне,

історичне, систематичне і казуальне (тобто звичайне, практичне) тлумачення.

Крім того, в системі тлумачення міжнародних договорів існують принципи

тлумачення – загальні правила, які повинні дотримуватися як обов'язкові норми

при тлумаченні міжнародних договорів [23, с. 95 .

О. Трагнюк вибудовує цілісну систему принципів, які використовуються

у міжнародно-правовій практиці тлумачення договорів. Вона пропонує

виділити серед них такі групи [189, с. 95 : принципи тлумачення, які прямо

закріплені в міжнародно-правових актах і мають юридично-обов’язкову силу

(зокрема, містяться у Віденській конвенції про право міжнародних договорів

1969 р.); принципи, які витікають із загальновизнаних принципів і норм

міжнародного права (зокрема, принцип єдності тлумачення прямо випливає із

принципу суверенної рівності держав); принципи, які існують у вигляді

звичаєвої норми, що закріпилася у практиці (наприклад, принцип

ефективності); принципи, які існують у вигляді «загальних принципів права,

визнаних цивілізованими націями», які закріплені у п. «с» ст. 38 Статуту

Міжнародного Суду ООН; принципи, які розвиваються у практиці сучасних

міжнародних судових органів (принцип «оціночних меж» або «дискреційних

рамок», «принцип додаткових (домислюваних) повноважень» і тощо), і

пов’язані із характерними особливостями цих органів, до юрисдикції яких

віднесене тлумачення міжнародних угод як установчого характеру (установчі

договори Співтовариств у Суді ЄС), так і угод, для контролю за виконанням

яких були створені судові органи (Європейська конвенція з прав людини

1950 р. у Європейському суді з прав людини); принципи, що випливають із

специфіки міжнародних договорів, які укладаються на двох або більше мовах,

тобто принципи, які використовуються у зв’язку з багатомовністю аутентичних

текстів міжнародних договорів; принципи, які відображені у практиці держав і

в доктрині – їх сила – в обґрунтованості і доцільності, а також вони є проявом

принципу справедливості у здійсненні певної юридичної діяльності; принципи

49

тлумачення міжнародних договорів, які є частиною національного

законодавства, і які застосовують національні судові органи.

Основні правила (підходи) до тлумачення міжнародних договорів, у тому

числі міжнародних угод про права людини, визначаються у Віденській

конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. До таких правил належать:

договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення,

яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі

об'єкта і цілей договору; для цілей тлумачення договору контекст охоплює,

крім тексту, включаючи преамбулу й додатки: а) усяку угоду, яка стосується

договору і якої було досягнуто між усіма учасниками у зв'язку з укладенням

договору; b) усякий документ, складений одним або кількома учасниками у

зв'язку з укладенням договору і прийнятий іншими учасниками як документ,

що стосується договору.

Поряд з контекстом враховуються: усяка наступна угода між учасниками

щодо тлумачення договору або застосування його положень; наступна практика

застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення;

будь-які відповідні норми міжнародного права, які застосовуються у

відносинах між учасниками; можливість звернення до додаткових засобів

тлумачення, в тому числі до підготовчих матеріалів та до обставин укладення

договору, якщо тлумачення залишає значення двояким чи неясним; або

призводить до результатів, які є явно абсурдними або нерозумними (див. ст. 31,

32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів).

І. Претерський ще в середені ХХ століття підкреслював, що з точки зору

тих органів, які здійснюють тлумачення міжнародних договорів, доцільно

розрізняти такі види тлумачення: тлумачення, вироблене органами однієї з

держав, які уклали договір (тлумачення органами дипломатичними, судовими

та адміністративними); тлумачення, вироблене контрагентами за договором, за

їх згодою; тлумачення, вироблене особливими органами, уповноваженими на те

сторонами, які уклали договір; тлумачення неофіційне. Всі зазначені види

тлумачення відрізняються один від одного за своєю силою і значенням, але не

50

метою і не використовуваними прийомам тлумачення. Тлумачення є

з'ясуванням сенсу договору, і не можна допустити, щоб договір мав різний

зміст залежно від того, хто виробляє тлумачення [115, с. 37]. Такий підхід

збирігає актуальність і понині.

Вказані загальні правила (принципи) тлумачення використовуються при

інтерпретації міжнародних угод щодо прав людини, хоча їх застосування має

певні особливості. На думку Л. Гусейнова, особлива природа міжнародних

«правозахисних» договорів, яка визнана як в доктрині, так і в практиці

міжнародного права, не може не переломлюватися і через їх тлумачення:

зокрема, вона вимагає від інтерпретатора надання вирішального значення їх

об'єкту і цілям, з можливим ігноруванням при цьому інших засобів і прийомів

тлумачення. Інакше кажучи, специфічна природа зазначених договорів

«сповіщає» процесу їх тлумачення про цільову орієнтацію; досягнення саме

ефективного захисту прав людини стає головним мірилом для «зважування»

найбільш адекватної реалізації державою цих прав [36].

Л. Ентін пропонує розділити усі міжнародні угоди з прав людини на три

великі групи. У першу входять Статут ООН і такі міжнародні документи, як

Загальна декларація прав людини, пакти про права людини, галузеві конвенції

та конвенції по окремих групах населення, що установлюють принципи і норми

в сфері прав людини в основному в мирний час. Друга група включає

міжнародні конвенції про захист прав людини в період збройних конфліктів. До

неї слід віднести окремі положення Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр. про

закони і звичаї війни, чотири Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв

війни та Додаткові протоколи до них, прийняті в 1977 р. Третя група

складається з міжнародних документів, в яких регламентується

відповідальність за злочинне порушення прав людини, як у мирний час, так і в

період збройних конфліктів. Її утворюють головним чином Нюрнбергський

статут і вироки Міжнародних військових трибуналів в Нюрнберзі і Токіо,

Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р.,

Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів

51

проти людства 1968 р., Міжнародна конвенція про припинення злочину

апартеїду і покарання за нього 1973 р., Статут Міжнародного кримінального

суду 1998 р. [211].

Б. Малишев відзначає, що сучасний рівень розвитку права

характеризується закріпленням на міжнародному рівні основних прав людини,

в тому числі природних прав. Так, на сьогодні основним документом у галузі

прав людини є Загальна Декларація прав людини 1948 р. Нею вперше на

глобально-юридичному рівні було запропоновано всім державам світу визнати

систему основних прав людини, імплементувати її у національні системи

законодавства та забезпечити її охорону і захист. За допомогою Загальної

декларації прав людини моральні категорії «справедливість», «рівність»,

«свобода», «гуманізм», які є цілями моральної та правової систем соціального

регулювання, отримали своє всесвітнє юридичне закріплення та юридичну

конкретизацію. З цього моменту право набуло нового специфічного,

кардинально відмінного від моралі змістовного та ефективного засобу для

досягнення вказаних цілей [91, с. 148]. Загальна декларація прав людини була

затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН у 1948 р., цей документ не

є юридично обов'язковим. Водночас з огляду на величезний політичний і

моральний авторитет положення Загальної декларації почали включатися в

конституції багатьох держав і в тексти міжнародних договорів. На міжнародній

арені досягнутий консенсус щодо визнання Загальної декларації прав людини

як документа, що відображає загальну домовленість народів світу і є

обов'язковим для членів міжнародного співтовариства [101]. На сьогодні

названа Декларація перекладена на 360 мов, а на її базі розроблено понад 80

міжнародних договорів. У результаті її дотримання перетворилось в

міжнародний звичай, тобто правило, яке ніде офіційно не закріплене, але

повинно виконуватись під страхом санкцій зі сторони міжнародної спільноти

[322].

Загальне правило розуміння і тлумачення положень Декларації

закріплено у її статті 30, яка говорить про те, що «ніщо у цій Декларації не

52

може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим

особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на

знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації».

Як відомо, Загальна Декларація прав людини, Міжнародний пакт про

економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і

політичні права та Факультативний протокол до нього формують так званий

Міжнародний Білль про права людини. Крім Міжнародного Білля про права

людини, найбільш важливими договорами ООН, ратифікованими достатньою

кількістю держав для вступу в силу, є: Конвенція про попередження злочину

геноциду і покарання за нього, Конвенція про статус біженців, Протокол, що

стосується статусу біженців, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм

расової дискримінації, Конвенція проти катувань та інших жорстоких,

нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання,

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенція про

права дитини, Другий Факультативний протокол до Міжнародного Пакту про

громадянські і політичні права, спрямований на скасування смертної кари.

Відповідно до основних договорів з прав людини було створено шість комітетів

для забезпечення їх авторитетного тлумачення. Цими комітетами є: Комітет з

прав людини (відповідно до Міжнародного Пакту про громадянські і політичні

права); Комітет з економічних, соціальних і культурних прав; Комітет з

ліквідації расової дискримінації; Комітет з ліквідації дискримінації проти

жінок, Комітет проти тортур; Комітет з прав дитини. До цих комітетів

приєднався Комітет з прав інвалідів, який був заснований у відповідності зі ст.

34 Конвенції про права інвалідів 2006 р. і почав функціонувати у 2009 р.

Іноземні дослідники звертають окрему увагу на те, що дані комітети регулярно

вивчають звіти держав-учасниць на предмет дотримання відповідного

договору, і більшість з них видає загальні коментарі та рекомендації, що

відображають результати цих досліджень. Крім того, комітети забезпечують

офіційне тлумачення договорів [322].

Управління Верховного Комісару ООН по правах людини разом з

53

Міжнародною асоціацією юристів у цьому зв’язку відзначають, що у

міжнародному праві в галузі прав людини відповідальність держав є суворою у

тому сенсі, що держави несуть відповідальність за порушення своїх договірних

зобов'язань, навіть якщо вони були вчинені ненавмисно. Договори з прав

людини є нормотворчими договорами об'єктивного характеру в тому сенсі, що

вони створюють загальні норми, однакові для всіх держав-учасниць. Той факт,

що договори з прав людини укладаються з метою забезпечити ефективний

захист прав людини, має особливе значення для їх здійснення. Тому важливо,

щоб при роз'ясненні сенсу положень договору з прав людини судді

дотримувалися телеологічного і цілісного підходу до тлумачення, прагнучи

знайти таке тлумачення, при якому права та інтереси особистості користуються

повагою, і при цьому тлумачення слідує логіці документа в контексті договору

в цілому. Прикладами нормоутворюючих договорів в області прав людини є

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт

про економічні, соціальні і культурні права. Достатньо лише згадати в зв'язку з

цим, що комітети, створені відповідно до положень кожного з цих договорів з

метою здійснення контролю за їх виконанням, до теперішнього часу винесли

численні висновки та коментарі, які є цінним керівництвом з тлумачення для

юристів як на національному, так і на міжнародному рівнях [123].

Отже, одним з найважливіших джерел тлумачення норм про права

людини (особливо, у межах ООН) є керівні принципи, відомі під назвою

«зауваження загального порядку» або «загальні коментарі» чи «загальні

рекомендації», що видаються вказаними вище контрольними органами з прав

людини (названими також договірними або моніторинговими комітетами) для

«інструктування держав щодо порядку складання їхніх офіційних доповідей».

Зауваження загального порядку є юридично необов'язковими, але вони являють

собою «офіційну думку контрольних органів з прав людини про належне

тлумаченні відповідних конвенцій» [166].

Як зазначає О. Вінгловська, завданням всесвітніх та регіональних

міжнародних органів захисту прав людини є, насамперед, вироблення таких

54

змістовно-визначених принципів і критеріїв, яким у кожному випадку мають

відповідати конкретні соціальні можливості людини, а також у визначенні

легітимних меж розсуду органів державної влади при встановленні останніми

конкретного змісту й обсягу гарантованих нею прав людини [24, с. 6].

До прикладу, Комітет ООН з прав людини, створений на підставі

Міжнародного пакту про громадянські та політичні права для його тлумачення,

заявив, що «праву на життя занадто часто дається вузьке тлумачення. Вираз

невід'ємне право на життя не може бути правильно зрозумілим, якщо його

тлумачити обмежено, і захист цього права вимагає від держав прийняття

конструктивних заходів» [166].

Міжнародне співтовариство неодноразово підкреслювало особливу

важливість Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права

для забезпечення прав осіб з якою-небудь формою інвалідності. Так, у

«Зауваженнях загального порядку», що стосуються ліквідації дискримінації за

ознакою інвалідності, що видані Комітетом з економічних, соціальних і

культурних прав у 1994 році зазначалось про відсутність на той час будь-якого

міжнародно визнаного визначення поняття «інвалідність». Комітетом у

«Зауваженнях» було використано термін «особи з якою-небудь формою

інвалідності», а не більш старий термін «інваліди», оскільки останній термін

може бути неправильно витлумачений як такий, що допускає порушення

здатності індивіда виступати в якості суб'єкта права. Комітет послався на

Загальну декларацію прав людини, яка визнає, що всі люди народжуються

вільними і рівними у своїй гідності та правах, і оскільки положення

Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права у повній мірі

відносяться до всіх членів суспільства, то особи з якими-небудь формами

інвалідності мають чітко визначене право користуватися всім діапазоном прав,

визнаних у Пакті. Крім того, що стосується необхідності особливого ставлення,

то держави-учасниці зобов'язані вжити належних заходів у максимальних

межах наявних у них ресурсів, з тим щоб дозволити таким особам спробувати

подолати будь-які несприятливі обставини, викликані їх інвалідністю, в тому

55

що стосується використання прав, зазначених у Пакті [53].

Згодом вплив цих зауважень відчувся при ухваленні у 2006 р. Конвенції

ООН про права осіб з інвалідністю [235]. До речі, слід звернути увагу на те, що

в українському офіційному перекладі цю Конвенцію названо «Конвенція ООН

про права інвалідів» [71], тобто офіційна назва конвенції та подальше вживання

терміну «інвалід» не відповідає його міжнародному тлумаченню, яке наполягає

на застосуванні терміну «особи з інвалідністю». Це привертає увагу до ще

однієї важливої проблеми – проблеми адекватного перекладу юридичних

термінів у сфері прав людини на українську мову, який має враховувати

тлумачення цих термінів уповноваженими міжнародними інституціями.

Таким чином, загальні коментарі (загальні рекомендації), що

ухвалюються моніторинговими органами ООН, є актами «авторитетного»

(уповноваженого, офіційного) тлумачення (англ. – authoritative interpretation)

положень міжнародно-правових договорів з прав людини [224, с. 5, 6].

Г. Христова слушно наголошує на тому, що вони мають офіційний характер,

відтворюють компетентну позицію міжнародної установи, юрисдикція якої

визнана державами-учасницями, у тому числі й Україною, та мають

враховуватись державою при виконанні зобов’язань щодо прав людини,

гарантованих відповідним міжнародним актом [201, с. 28]. Авторка звертає

увагу, що на важливості такого тлумачення у національній правовій системі

вперше серед загальтеоретичних видань наголошується у підручнику з теорії

держави і права за редакцією О. Петришина [183, с. 289]. Ці коментарі доступні

на офіційному сайті ООН англійською мовою та, переважно, іншими мовами

ООН [44]. Такий висновок обумовлює нагальну потребу у перекладі цих

загальних коментарів (загальних рекомендацій) українською мовою [Див.

зокрема, 102, с. 29] та їх поширенні (оприлюдненні) з метою доведення до

відомому нормотворчих суб’єктів, суддів, інших представників юридичної

спільноти та всієї зацікавленої громадськості.

На окрему увагу заслуговує проблема тлумачення обмежень

основоположних прав і свобод, щодо яких на міжнародному рівні вироблені

56

досить ґрунтовні стандарти, які мають враховуватись на національному рівні.

Так, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права деякі з

перерахованих прав, такі як право на свободу пересування (пункт 3 статті 12),

свободу сповідувати релігію або переконання (пункт 3 статті 18), здійснення

прав на вільне вираження думки (пункт 3 статті 19), на мирні зібрання (стаття

21) і на свободу асоціації (пункт 2 статті 22), можуть бути обмежені для

досягнення певних, конкретно встановлених цілей, таких як охорона державної

безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення або поваги

основних прав інших осіб. Однак ці обмеження можуть бути законно введені

тільки в тому випадку, якщо вони передбачені або приписані законом і є

необхідними в демократичному суспільстві для досягнення однієї або декількох

легітимних цілей, зазначених у відповідних положеннях. Насправді посилання

на «демократичне суспільство» можна знайти тільки в статті 21 і пункті 2 статті

22, які стосуються допустимих обмежень на здійснення, відповідно, права на

мирні зібрання та права на свободу асоціації; при цьому таке посилання

відсутнє в положеннях про обмеження права на свободу пересування, свободу

сповідувати релігію або переконання і права на вільне вираження думки. Однак

з тлумачення цих положень з урахуванням більш широкого контексту самого

Пакту, а також з його об'єкта і цілей випливає, що це поняття є невід'ємною

частиною всіх положень про обмеження і, отже, обумовлює їх тлумачення 123,

с. 42-43].

Ці питання вирішують у Сіракузьких принципах тлумачення обмежень і

відступлень від положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні

права 1966 р., розроблених знаними юристами і прийняті у 1985 р.

Економічною та соціальною радою (ЕКОСОР) ООН. Ці принципи визначають:

загальні принципи тлумачення положень Пакту, що відносяться до

правомірності обмежень прав; принципи тлумачення, що відносяться до

окремих положень про обмеження прав (а саме, «передбачено законом»; «у

демократичному суспільстві», «громадський порядок (ordre public)», «здоров'я

населення», «моральність населення», «національна безпека», «громадська

57

безпека», «права і свободи інших» або «права і репутація інших», «обмеження

права на публічний розгляд справи в суді»); а також «відступ від прав у зв’язку

з надзвичайним становищем».

Так, відповідно до Сіракузьких принципів термін «необхідно»

передбачає, що таке обмеження: засноване на одному з положень, згідно з

якими таке обмеження є допустимим відповідно до однієї зі статей Пакту,

відповідає нагальній потребі держави або суспільства, переслідує законні цілі

та є співмірним із цими цілями. Термін «передбачено законом» означає, що

жодне обмеження здійснення прав людини не вводиться інакше, як відповідно

до національного закону загального застосування, що не суперечить Пакту і діє

в момент введення обмеження; закони, що передбачають обмеження на

користування правами людини, не повинні бути довільними або

необґрунтованими; правові норми, що обмежують користування правами

людини, повинні бути чітко викладені і доступні кожному; законом повинні

бути передбачені достатні гарантії та ефективні засоби правового захисту від

незаконного або неправомірного введення або застосування обмежень прав

людини. Термін «у демократичному суспільстві» тлумачиться в сенсі введення

додаткової умови для застосування обмежень; держава, що вводить обмеження,

зобов'язана продемонструвати, що ці обмеження не перешкоджають

демократичному функціонуванню суспільства.

Термін «громадський порядок» в сенсі Пакту може бути визначене як

сукупність норм, що забезпечують життєдіяльність суспільства або як ряд

основних принципів, на яких побудоване суспільство; повага до прав людини є

частиною громадського порядку, державні органи або представники,

відповідальні за підтримання громадського порядку, підлягають контролю у

здійсненні ними своїх повноважень з боку парламенту, судових органів або

інших компетентних незалежних структур.

Термін «здоров'я населення» як принцип обмеження обумовлений тим,

що прагнення захистити здоров'я населення може служити підставою для

обмеження певних прав, якщо державі необхідно вжити заходів щодо усунення

58

серйозної загрози здоров'ю населення або окремих осіб. Ці заходи можуть бути

спрямовані безпосередньо на запобігання захворювання або загрози фізичному

здоров'ю або на забезпечення догляду за хворими або постраждалими.

Відповідно до Сіракузьких принципів, зміст понять «мораль» і

«моральність» змінюється з часом, і є неоднаковим у різних культурах, тому у

держави є певна свобода у застосуванні обмежень з метою захисту моральності,

однак це не применшує необхідності довести, що прийняте обмеження є

виключно важливим для підтримки поваги до основоположних цінностей

суспільства.

Посилання на «інтереси національної безпеки» для виправдання заходів

щодо обмеження деяких прав можливе тільки в тому випадку, коли такі заходи

вживаються для захисту існування держави, її територіальної цілісності або

політичної незалежності від застосування сили або загрози її застосування; на

інтереси національної безпеки не можна посилатися в якості підстави для

введення обмежень з метою запобігання лише локальної або відносно

ізольованої загрози правопорядку; систематичне порушення прав людини

підриває справжню державну безпеку і може становити загрозу міжнародному

миру і безпеці; держава, яка несе відповідальність за таке порушення, не

повинна посилатися на інтереси державної безпеки як виправдання заходів,

спрямованих на придушення опору такого порушення або проведення політики

репресій щодо свого населення. «Громадська безпека» означає захист проти

загрози для безпеки людей, їх життя або фізичного здоров'я, а також проти

заподіяння серйозної шкоди їх майну; сфера охоплення прав і свобод інших

осіб, які можуть служити підставою для обмеження проголошених у Пакті

прав, виходить за рамки прав і свобод, визнаних Пактом.

«Захист репутації інших» не допускається в якості підстави для

обмеження прав у випадку, якщо обмеження застосовується з метою захисту

держави та офіційних осіб від громадської думки або критики; усі судові

розгляди повинні проходити публічно, за винятком випадків коли суд

відповідно до закону вирішить, що: преса і публіка не будуть допускатися на

59

весь судовий розгляд або його частину на підставі конкретних причин,

оголошених у публічній постанові суду, де має бути показано, що публічність

обмежена у зв'язку з інтересами приватного життя сторін, їх сімей або

неповнолітніх, або коли обмеження публічності є суворо необхідним задля

запобігання поширення відомостей, що можуть призвести до упередженого

ставлення до процесу правосуддя, або з міркувань моралі, громадського

порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві.

У Сіракузьких принципах встановлено, що сфера застосування

обмеження не може бути витлумачена таким чином, щоб поставити під загрозу

сутність відповідного права; тлумачення обмежень має відбуватися з

урахуванням характеру і контексту, в якому існує кожне з обмежених прав; усі

обмеження визнаних у Пакті прав повинні бути закріплені відповідно до

національного закону і відповідати цілям і завданням Пакту, а перераховані в

Пакті обмеження не можуть бути застосовані для цілей, які не збігаються з

описаними в Пакті [174].

На сьогодні значний внесок у розвиток прав людини на європейському

континенті здійснюють регіональні організації, провідними з яких є

Європейський Союз та Рада Європи.

У межах Європейського союзу загальні правила тлумачення передбачені,

передусім, статтею 6 Договору про Європейський Союз (далі, якщо не вказане

інше – ЄС), в якій вказується:

1. Союз визнає права, свободи і принципи, викладені в Хартії

Європейського Союзу про основні права від 7 грудня 2000, адаптованої 12

грудня 2007, яка має таку ж юридичну силу, як і Договори. Положення Хартії

жодним чином не розширюють компетенцію Союзу, як вона визначена в

Договорах. Тлумачення викладених у Хартії прав, свобод і принципів

проводиться відповідно до загальних положень розділу VII Хартії, що регулює

її тлумачення і застосування, і з належним урахуванням передбачених у Хартії

роз'яснень, які вказують джерела її положень.

2. Союз приєднується до Європейської конвенції про захист прав людини

60

та основних свобод. Це приєднання не змінює компетенції Союзу, як вона

визначена в Договорах.

3. Основні права, як вони гарантовані Конвенцією про захист прав

людини і основоположних свобод, і як вони випливають із загальних для

держав-членів конституційних традицій, входять у зміст права Союзу в якості

загальних принципів» [43].

Розділ VII Хартії про основоположні права Європейського Союзу, до якої

відсилає Договір про ЄС містить наступні положення, на яких ґрунтуються

загальні правила тлумачення прав людини в Європейському Союзі:

1. Будь-яке обмеження у реалізації прав і свобод, визнаних цією Хартією,

повинно передбачатися законом та повинно поважати суть цих прав та свобод.

З урахуванням принципу пропорційності обмеження можна встановити лише

тоді, коли вони необхідні і дійсно відповідають цілям загального інтересу,

визнаним Союзом, або коли постає необхідність захищати права та свободи

інших.

2. Якщо Договори містять положення щодо прав, визнаних цією Хартією,

то ці права реалізуються за умов та в межах, визначених у згаданих Договорах.

3. Тією мірою, якою ця Хартія містить права, що відповідають правам,

гарантованим у Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод,

значення та обсяг цих прав є тими самим, що їх встановлено Конвенцією. Це

положення не шкодить праву Союзу надавати більш широкий захист.

4. Тією мірою, якою ця Хартія визнає основоположні права, що

випливають із конституційних традицій, що є спільними для держав-членів, ці

права тлумачаться у згоді з цими традиціями.

5. Положення цієї Хартії, що містять принципи, можна реалізовувати

через законодавчі та виконавчі акти установ, органів, служб та агенцій Союзу

та акти держав-членів щодо виконання законодавства Союзу під час здійснення

їхніх відповідних повноважень. Судовий розгляд положень Хартії можливий

лише щодо тлумачення та визначення правомірності таких актів.

6. Національне законодавство та практика враховується в повному обсязі,

61

як зазначено в цій Хартії.

7. Пояснення, укладені з метою надання настанов щодо тлумачення цієї

Хартії, належним чином враховуються судами Союзу та держав-членів [110, с.

219].

С. Добрянський відзначає, що права людини як самостійний інститут

права нинішнього ЄС, незважаючи на велику кількість приписів права ЄС щодо

прав людини, все ще остаточно не уконституйований; сьогодні de jurе інститут

прав людини в ЄС складають окремі норми, приписи, принципи, а не

формально-обов’язкові акти. С. Добрянський припускає, що можна

констатувати, що фази розвитку інституту прав людини відповідають основним

етапам європейської інтеграції, причому Договір про ЄС (як одна з останніх

«цеглин» структури міжнародно-правового утворення) заклав якісно новий

напрямок інтеграції: оскільки сфера економічних інтересів доповнюється

політичними (ст. 2 Договору), співробітництвом у сфері охорони порядку та

правосуддя у кримінальних справах (розділ VI Договору); на порядок денний

висуваються питання, пов’язані з захистом прав людини не лише громадянами

ЄС, але й громадянами третіх країн, (притулок, імміграція). Важливим

нововведенням сучасного «спільного європейського будівництва» стало

запровадження громадянства ЄС, що, сприятиме відповідному перетворенню

інституту прав людини. Зокрема висловлюється припущення, що політичні та

особисті права тлумачитимуться у такому сенсі, аби «забезпечити формування

спільних ідеалів та зростання почуття довіри до органів Європейського Союзу»

[39].

Визначальну роль в утвердженні принципу захисту прав людини, а також

у визначенні його змісту та сфери застосування у рамках Європейського Союзу

відіграв Європейський Суд Справедливості (далі – Суд ЄС). Першим кроком у

цьому напрямку стала справа «Stauder» (1969), де Суд постановив, що права

людини входять до системи загальних принципів права спільноти, які

захищаються Судом ЄC. Пізніше, у справі «Nold» (1974) Суд ЄC вказав, що

право Спільноти, яке він має тлумачити, виходить зі спільних конституційних

62

традицій держав-членів і при формуванні цінностей Союзу він буде брати до

уваги Конвенції та угоди, укладені із державами-членами, а також Європейську

Конвенцію. Особливо важливого «правозахисного» значення у сфері механізмів

взаємодії національних судів держав-членів ЄС та Суду ЄС набув принцип

верховенства (примату) права Співтовариств над внутрішнім правом держав-

членів. Цей принцип полягає у дії та обов’язковості норм права Співтовариства

(в т. ч. рішень Суду ЄС як одного з джерел права Союзу) на всій території ЄС

та стосовно всіх суб’єктів європейського права [39].

Т. Комарова відзначає, що історично склалося, що Суд ЄС із самого

початку з обережністю поставився до утвердження концепції прав людини в

праві ЄС, оскільки він вбачав у тому загрозу принципу верховенства права

Співтовариства, тому що воно могло бути скасоване через невідповідність

стандартам прав людини та тим самим нанести шкоду інтеграції [69, с. 242].

Але з часом Суд ЄС визнав, що права людини підлягають захисту з його боку.

Частково прийняття цієї концепції було спровоковано тим, що

Конституційний Суд Німеччини визначив, що він вправі не застосовувати ті

акти Співтовариства, які не відповідають національним стандартам прав

людини, тим самим заперечуючи верховенство права Співтовариства, а

Конституційний Суд Італії проголосив, що Італія може припинити своє

членство у випадку подібного конфлікту. Суд ЄС визначив, що основні права

людини як правовий принцип, спільний для всіх держав-членів, є загальним

принципом права Співтовариства (відповідно зараз права ЄС) та має

захищатися ним. Оскільки принципи мають вищу силу відносно вторинного

права, то всі акти ЄС мають відповідати принципу поваги основних прав

людини [69, с. 243].

Зазначимо, Суд Європейського Союзу використовує майже усі методи

тлумачення, відомі теорії і практиці застосування міжнародних договорів

(буквальний, історичний, систематичний, телеологічний). Якщо історичний

метод тлумачення має, як правило, обмежене значення, а буквальний

використовується для визначення особливостей механізму розгляду спорів у

63

межах ЄС, то систематичному і телеологічному методам надається очевидна

перевага [190, с. 13]. Використання цільового тлумачення дало можливість

Суду ЄС не лише суттєвим чином розширити межі власної компетенції, але і

виробити певні доктрини (принципи) права ЄС – верховенства права ЄС та

прямої дії права ЄС у національних системах права держав-членів. Нині ці

принципи є основними юридичними засадами європейської інтеграції.

Телеологічне тлумачення також забезпечує однакове розуміння усіма

державами-членами права ЄС. Застосування зазначених методів тлумачення

Судом ЄС відбувається під впливом політики Європейського Союзу, метою

якої є сприяння європейській інтеграції і формування Європейського правового

простору.

Наприклад, у справі Коннолі проти Європейської комісії (Bernard

Connolly v. Commission of the European Communities) [220] від 6 березня 2001 р.

заявник, який займався в Комісії валютно-фінансовими справами Союзу, подав

скаргу на рішення адміністрації про звільнення через опублікування ним книги

«Прогниле серце Європи: брудна війна за європейські гроші» з різкою

критикою введення євро, на публікацію якої він дозволу не отримував, за що і

був звільнений. В основу скарги було покладено твердження про порушення

Комісією визнаного за ним за правом ЄС права на свободу вираження думок і

поширення інформації. Суд ЄС відмовив заявнику. Насамперед він підтвердив,

що в демократичному суспільстві юридичні норми, що допускають обмеження

свободи вираження поглядів, повинні тлумачитися суто рестриктивно

(обмежувально). Поряд з цим він визнав, що нормальне функціонування будь-

якого закладу передбачає підтримку відносин довіри між ним і його

співробітниками. Тому визнана за співробітниками свобода вираження поглядів

не носить абсолютного характеру. З урахуванням обставин справи, вказав Суд

ЄС, адміністрація мала право наполягати на тому, щоб співробітник, перед тим

як передати рукопис до друку, отримав на це дозвіл. З цієї точки зору правова

позиція ЄК була цілком обґрунтованою. Суд ЄС запропонував цілком розумний

баланс між інтересами суспільства, індивідуальними свободами та

64

дотриманням внутрішнього режиму установ: лояльність працівника стосовно

роботодавцю повинна забезпечуватися, але не в такій мірі, щоб поставити під

сумнів чільний принцип заборони на цензуру [211, с. 332].

У цілому, Суд ЄС по суті виконує функцію забезпечення дотримання

законності при тлумаченні та застосуванні положень права Союзу та в цьому

сенсі є інструментом забезпечення найбільш ефективної дії всієї цієї системи

права. Преюдиціальні рішення Суду ЄС за ст. 267 Договору про

функціонування ЄС є обов’язковими для держав-членів, а рішення з визнання

недійсними актів ЄС (ст. 263 Договору про функціонування ЄС) вважаються

такими, що мають ефект erga omnes [69, с. 256]. Завдяки повноваженням,

пов'язаним з тлумаченням установчих договорів та актів вторинного і

третинного права, Суд, широко використовуючи преюдиційну процедуру, зміг

реально забезпечити однакове розуміння приписів права ЄС. Своєю діяльністю

він допоміг утвердженню авторитету нормативно-правових актів, прийнятих

інститутами ЄС. Йому вдалося забезпечити високу значимість і авторитет

самих судових рішень. В результаті вони стали одним з найважливіших джерел

права ЄС та сприяли досягненню цілей і вирішення завдань європейської

інтеграції [211, с. 207].

У рамках Ради Європи (далі, якщо не вказане інше – РЄ) прийнято

широкий ряд документів, метою яких є проголошення і гарантування основних

прав людини на європейському континенті. Через їх великий обсяг та важливі

особливості кожного з них, їх загальних огляд виходить за межі цього

дослідження. Провідне місце серед них належить Конвенції про захист прав

людини і основоположних свобод (далі, якщо не вказане інше – Європейська

конвенція) та протоколам до неї, особливостям тлумачення якої присвячено

наступні підрозділи цього дослідження.

Серед таких документів згадаємо тільки Європейську соціальну хартію

(переглянуту, 1996 р.), адже Європейська конвенція прямо не захищає соціальні

та економічні права, які потрапляють до сфери її регулювання лише коли їх

порушення зачіпає основоположні права і свободи. В. Соколов справедливо

65

наголошує, що для правильного розуміння норм Європейської соціальної хартії

(переглянутої), більшість яких сформульовано як оціночні поняття, особливо

важливими стають правоположення Комітету із соціальних прав, який є

єдиним органом офіційного тлумачення цього міжнародного договору [178].

Автор посилається на позицію європейських учених, які вважають, що

«прикметник «соціальний» має тлумачитись у ширшому розумінні – як

«пов’язаний з суспільством», а не винятково орієнтований на захист відносин,

пов’язаних із працею. Крім того, В. Соколов слушно зазначає, що однією з

особливостей соціально-економічних прав є залежність рівня їх реалізації від

можливостей національної економіки. Стандарти соціально-економічних прав

людини не повинні ототожнюватися з тим чи іншим типом політичного устрою

держави, системи економіки або певною стандартизованою інституцією. Отже,

під час конструювання стандартів необхідно передбачати можливість

тлумачення окремого права людини з урахуванням особливостей того чи

іншого суспільства [178 .

Слід окремо звернути увагу на майже позбавлену уваги у вітчизняній

загальнотеоретичній науці правову природу схвалюваних Комітетом міністрів

Ради Європи Пояснювальних доповідей до тих чи інших конвенцій про права

людини або протоколів до них, які містять «авторитетне» (офіційне)

тлумачення їх положень та підлягають обов’язковому врахуванню при їх

імплементації у національну правову систему [44]. Пояснювальні доповіді

оприлюднені на офіційному сайті Ради Європи, однак лише одиничні їх

переклади опубліковані українською мовою [72]. Цю ситуацію мають взяти під

свій контроль Міністерство юстиції України та Міністерство закордонних справ

України, які мають забезпечити їх адекватний переклад та поширення. З іншого

боку такі Пояснювальні доповіді мають бути предметом аналізу у наукових

дослідженнях прав і свобод, гарантованих відповідною конвенцією.

Таким чином, міжнародні договори про права людини займають особливе

місце у системі міжнародно-правових актів, що обумовлено беззаперечною

цінністю, яку становлять права людини для сучасного світу. Цим, у свою чергу,

66

пояснюється і специфіка тлумачення норм про права людини. Проведене

дослідження дозволяє дійти висновку, що при застосуванні міжнародно-

правових договорів про права людини на національному рівні мають

враховуватися як способи та правила тлумачення, вироблені у межах

національної теорії права, так і принципи тлумачення, визнані у міжнародному

праві. При тлумаченні положень міжнародних договорів про права людини слід

брати до уваги позицію міжнародних судових, квазісудових чи моніторингових

органів, юрисдикція яких поширюється на питання тлумачення та застосування

відповідної міжнародної угоди. Використання загальних принципів

інтерпретації, а також спеціальних правил та доктринальних підходів, які

вироблені цими міжнародними органами та установами, при тлумаченні прав

людини та національному рівні має узгоджуватись із «традиційними»

способами тлумачення, виробленими загальнотеоретичною наукою, а також

забезпечити дотримання балансу між обмеженням сфери поширення того чи

іншого права та його розширенням, між динамічністю тлумачення та

дотриманням цілей міжнародних та національних документів про права

людини.

1.4. Особливості тлумачення Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод

До основних проблем сучасної європейської юриспруденції належить

імплементація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що

закладає основу спільних стандартів прав людини, які визнаються одним з

трьох стовпів європейської системи цінностей. Як зазначає М. де Сальвіа,

новаторський елемент Європейської конвенції полягає в утвердженні

«європейського публічного порядку за рамками національних систем» [170, с.

12], який є спільним для «вільних демократій Європи, задля збереження

спільної спадщини політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права»

(див. Преамбулу Європейської конвенції) [170, с. 15].

У той же час, текст Європейської конвенції є доволі лаконічним і містить

67

небагато висловів, що прямо вказують на принципи і доктрини, на яких

ґрунтується тлумачення та застосування гарантованих нею прав і свобод. Їх

значення в усій різноманітності змістовних проявів розкривається саме у

практиці Європейського суду з прав людини (з урахуванням вагомого внеску

Європейської комісії з прав людини), що обумовлює застосування у

європейській юриспруденції терміну «право Європейської конвенції» (або

«конвенційне право») [258]. Прецедентна практика, вироблена Страсбурзьким

судом на основі положень Європейської конвенції, все більше і більше набуває

характеру jus commune (загального права) у сфері прав людини тією мірою,

якою вона «встановлює норми, що мають цінність для ряду країн нашого

континенту» [170, с. 12].

Такий висновок знаходить дієву підтримку у вітчизняній правовій

системі. Так, в Україні ухвалений один із самим прогресивних у цьому

відношенні в Європі закон – Закон України «Про виконання рішень і

застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006

р. № 3477-IV, який у статті 17 прямо закріплює, що «Суди застосовують

Конвенцію та практику Суду як джерела права» [129] (вплив практики

Європейського суду з прав людини на вітчизняний правопорядок буде

докладно розкрито у підрозділі 2.5. дисертації). Висловлений законодавцем

підхід підкреслює, що фундаментальні права людини і основні свободи, які

гарантуються Європейською конвенцією, підлягають тлумаченню і

застосуванню у національній правовій системі з урахуванням прецедентної

практики Суду, а у більш широкому контексті – мають бути реалізовані в обсязі

стандартів, вироблених Страсбурзьким судом.

Однак при цьому не враховується, що в результаті розгляду Судом

численних справ, які стосуються тих чи інших прав і свобод, ним було

сформовано низку засадничих принципів (правил), які визначають вихідні

підходи, ідеї, вимоги при вирішенні конкретних питань. Відповідно,

тлумачення права у світлі практики Суду вимагає не лише використання

правових позицій Суду, які стосуються конкретних випадків, а й врахування

68

загальних принципів та підходів, від яких відштовхується Суд при вирішенні

питання про порушення державою відповідних прав і свобод.

В українській науці ці принципи часто лишаються поза увагою навіть тих

авторів, які займаються проблемами Європейської конвенції, практики Суду та

їх імплементації у національній правовій системі на рівні дисертаційних

досліджень (див., зокрема, роботу О. Соловйова «Застосування Європейської

конвенції з прав людини та практики Страсбурзького суду в Україні

(загальнотеоретичні аспекти)» [179]). У той же час окремі українські

правознавці, розуміючи засадничий характер таких принципів (доктринальних

підходів) інтерпретації для впровадження європейських стандартів прав

людини в Україні, звертаються у своїх працях до їх вивчення та аналізу

(зокрема, Л. Гусейнов, Т. Дудаш, В. Євінтов, В. Кононенко, В. Мармазов,

О. Мережко, П. Рабінович, О. Трагнюк, С. Федик, Л. Цвігун, Г. Христова,

С. Шевчук та окремі ін.). Вітчизняна наука та практика вимагають ґрунтовного

дослідження цих принципів та підходів, однак передусім слід визначитись

щодо їх переліку, оскільки тут не досягнуто доктринальну єдність, а нормативні

стандарти відсутні.

У європейській науці відомі дослідники часто звертаються до проблеми

принципів («методів», «правил», «концепцій») тлумачення положень про права

людини Страсбурзьким судом (серед них – Дж. МакБрайд (McBride), Д. Гом’єн

(Gomien), Л. Зваак (Zwaak), Р. Макдоналд (Macdonald), Х. Петзолд (H. Petzold),

M. де Сальвіа (de Salvia), Д. Харріс (Harris) та ін.). У класичній оксфордській

роботі, присвяченій праву Європейської конвенції, її автори Д. Дж. Харріс

(Harris), М. О`Бойл (O`Boyle) та С. Вобрік (Warbrick) окремо розглядають

проблеми її інтерпретації. Вони наголошують, що при тлумаченні прав, які

гарантуються Європейською конвенцією, має застосуватись телеологічний

підхід, тобто акцент має робитись саме на «об’єкті та цілях» цієї Конвенції,

якими в найбільш загальному вигляді виступають «захист індивідуальних прав

людини» (див. справи Cьорінг проти Сполученого Королівства (Soering v UK)

від 07 липня 1989 р. [308] та підтримка й просування «ідеалів та цінностей

69

демократичного суспільства» (щодо останніх, то Судом було визнано, що

«демократія» підтримує «плюралізм, толерантність та широту поглядів») [258,

с. 7, 8]. Врахування «об’єкту та цілей» Європейської конвенції обумовило

визнання та розвиток Судом концепції динамічного оціночного тлумачення

норм Конвенції. Серед інших підходів до інтерпретації прав людини і

основоположних свобод, гарантованих Європейською конвенцією, автори

називають [258, с. 10-19]:

- «врахування національного права європейських країн та міжнародних

стандартів», що полягає у прагненні Суду брати до уваги позицію, яка

складалася у європейських країнах з тих питань, що перебувають у межах його

юрисдикції, особливо тоді, коли щодо них досягнутий «європейський

консенсус» [258, с. 10]. Цей принцип також передбачає звернення Суду до

інших «джерел міжнародних стандартів прав людини» при інтерпретації

положень Європейської конвенції у своїх рішеннях, і така тенденція постійно

зростає. При чому Суд може використовувати як інші міжнародно-правові

договори у сфері прав людини (при чому не тільки Ради Європи, а й інших

міжнародних організацій), так і рішення міжнародних органів, що їх

застосовують [258, с. 11];

- принцип пропорційності та «справедливого балансу», який стисло та

лаконічно відтворює правова позиція Страсбурзького суду, викладена у справі

Гуттен-Чапська проти Польщі (Hutten-Czapska v Poland) від 19 червня 2006 р.

[264], а саме: «має бути розумне відношення пропорційності між засобами, які

застосовуються, та цілями, що мають бути досягнуті…Ця вимога виражається

поняттям «справедливий баланс», який має бути здобутий між вимогами

загального інтересу громади та потребами захисту основоположних прав

індивіда» [258, с. 14];

- доктрина «меж розсуду», яка відіграє вирішальну роль в інтерпретації

Європейської конвенції і широко роз’яснена у практиці Суду. У найбільш

загальному розумінні вона означає, що держава наділена певним ступенем

дискреції при застосуванні законодавчих, адміністративних чи судових заходів

70

у сфері конвенційних прав і свобод, яка підлягає нагляду з боку європейських

інституцій;

- доктрина «четвертої інстанції», яка чітко вказує на те, що Суд не

утворює чергову апеляційну інстанцію, тобто «четверту інстанцію» стосовно

рішень національних судів, які застосовують національне право. Як зауважив

сам Суд, «це не його функція мати справу з помилками факту чи права, які

імовірно будо допущено національним судом, остільки і аж поки вони не

призвели до порушення прав і свобод, захищених Конвенцією» (див. справу

Гарсіа Руїз проти Іспанії (Garcia Ruiz v Spain) від 21 січня 2001 р. [250]).

Скарги на помилкове застосування національними судами норм матеріального

чи процесуального права визнаються неприйнятними ratione materia [258, с.

17]. З іншого боку цей принцип передбачає, що Страсбурзький суд лише у

виключних випадках буде виражати незгоду з рішенням національного суду

стосовно тлумачення та застосування ним його власного національного права;

- принципи ефективного тлумачення, який складає «серцевину»

інтерпретаційної діяльності Суду і відтворюється у формулі: «Конвенція прагне

гарантувати не права, які є теоретичними або ілюзорними, а права, які є

практичними та ефективними» (див. справи Артіко проти Італії (Artico v Italy)

від 13 травня 1980 р. [222], Ейрі проти Ірландії (Airy v Ireland) від 09 жовтня

1989 р.) [219];

- послідовність інтерпретації Європейської конвенції у цілому, згідно з

яким «Європейська конвенція має розглядатися у цілому, і тлумачитись у такий

спосіб, щоб забезпечити внутрішню послідовність та узгодженість між її

різними положеннями» (див. справу Стек проти СК (Stec v UK) від 12 квітня

2006 р. [312]);

- обмеження в інтерпретації, які є результатом чіткого значення

тексту, а саме: хоча Страсбурзький суд переважно виходить з «об’єкту та

цілей» Конвенції, він обмежений у своїй свободі тлумачення чітким та

однозначним значенням тексту. Це означає, що при тлумаченні положень про

права людини інтерпретатор все одно до певної міри зв’язаний їх текстуальним

71

вираженням;

- автономне значення термінів, які використовуються у Європейській

Конвенції, що означає можливість Суду не брати до уваги значення термінів,

вживаних у Європейській конвенції (зокрема, «кримінальне покарання»,

«цивільні права і обов’язки», «суд» та «докази» у статті 6 Конвенції), яке в них

вкладається у межах національних правових систем. Як зазначає Г. Христова,

це дозволяє забезпечити незалежність положень Конвенції від можливої

інтерпретації її термінів або принципів у внутрішньому законодавстві країн-

членів [199, с. 135];

- нарешті, звернення до «travaux preparatoires» (з франц. – підготовча

робота), що означає можливість врахування при інтерпретації норм

Європейської конвенції підготовчих матеріалів з метою підтвердити чи

уточнити зміст її правозахисних положень [258, с. 19].

С. Марінгель (Maringele) у своїй монографії з Європейського права у

галузі прав людини, яка вийшла друком у 2014 р., першим серед основних

принципів та методів інтерпретації Європейської конвенції називає принцип

субсидіарності, що в цілому відповідає згаданій вище доктрині «четвертої

інстанції». Серед «методів, які розвинуті та використовуються Європейським

судом з прав людини», автор також розглядає «еволюційне тлумачення» та його

застосування у практиці Суду (на прикладі справ Різ проти СК (Rees v the UK)

від 17 жовтня 1986 р. [296], Коззі проти СК (Cossey v the UK) від 27 вересня

1990 р. [236], Крістін Гудвін проти СК (Christine Goodwin v. the UK) від 11

червня 2002 р. [233]; теоретичні та практичні аспекти «свободи розсуду»

держави (на прикладі справ Санді Таймс (Sunday Times v the UK) від 26 квітня

1979 р. [315], Хендісайд проти Сполученого Королівства (Handyside v the UK)

від 07 грудня 1976 р. [257], а також складності застосування свободи розсуду

(Хіртс проти СК (Hirts v the UK) від 06 жовтня 2005 р. [262]) та її критику у

справі Хеттон проти СК (Hatton v the UK) від 08 червня 2003 р. [259]. Серед

інших «механізмів Суду, які стосуються інтерпретації» С. Марінгель називає

«автономну інтерпретацію та пропорційність» (з урахуванням «тесту чотирьох

72

питань» на пропорційність, що вироблений Страсбурзьким судом і придатний

до застосування у межах національного судочинства при вирішенні справ щодо

прав людини), однак додає до них «порівняльну інтерпретацію» [279, с. 53-83],

про яку не згадували Д. Дж. Харріс, М. О`Бойл та С. Вобрік.

Дж. МакБрайд (McBride), доктор права, роботи якого стосовно

принципів, що визначають тлумачення та застосування Європейської конвенції,

одними з перших стали доступними вітчизняним правникам українською

мовою, в цілому погоджується з викладеним вище переліком. Першим серед

засадничих підходів до тлумачення положень про права людини автор також

називає його «динамічність і цільову зорієнтованість» [88]. Серед інших засад,

що «визначають підходи до інтерпретації» та мають стосунок до «ефективної

імплементації» європейських стандартів прав людини, Дж. МакБрайд так само

вказує на «автономність концепцій» (тобто автономне значення понять, що

використовуються у Європейській конвенції), питання рівноваги (балансу) та

пропорційності, а також «межі самостійної оцінки (розсуду)» держави. В іншій

частині перелік визначених ним принципів різниться з позицією згаданих вище

авторів: Дж. МакБрайд виокремлює принцип «мінімальних гарантій», який

вказує на те, що Європейська конвенція гарантує лише «мінімум прав» і

держави-учасниці мають розглядати її лише як «основу, на якій слід розвивати

систему захисту прав людини, а не як самодостатню мету». Це також означає,

що Європейська конвенція не може бути підставою для виправдання ухилення

від виконання інших (можливо) ширших зобов'язань за іншими угодами про

права людини [88].

Дж. МакБрайд також додає до названого переліку принцип «обмеженої

ієрархії» прав, який вказує на різний ступінь припустимих обмежень різних

категорій прав і свобод, які гарантуються Європейською конвенцію; принцип

«відсутності взаємності», який означає, що права людини об’єктивні за своєю

природою і вони не залежать від характеру відносин між двома чи більшим

числом держав-учасниць та виконання ними своїх конвенційних зобов’язань;

принцип «універсальності застосування», за яким практично всі передбачені

73

Конвенцією права визнаються за людиною незалежно від наявності у неї

громадянства; зрештою принципи «відсутності територіальних обмежень» та

«двомовності тексту Конвенції» [88]. Автор вказує, що ці принципи «треба

також опанувати, якщо суди та адміністративні органи прагнуть «бути на рівні»

вимог, визначених Європейським судом з прав людини» [88].

Іноземні дослідники інтерпретації положень про права людини

Страсбурзьким судом, поряд з названими вище принципами та підходами,

вказують також на «позитивні зобов’язання» [181, с. 12-14] або «часткову

позитивність зобов’язань» держави [88]. В українській юридичній науці на це

звертає увагу Г. Христова, яка займається розробкою доктрини позитивних

зобов’язань держави у сфері прав людини у її взаємозв’язку з іншими

концепціями, виробленими Європейським судом з прав людини [199].

В найбільш загальному вигляді часткова позитивність зобов’язань

держави означає, що обов’язки держави щодо забезпечення прав людини не

обмежуються лише утриманням від втручання у їх здійснення носіями цих прав

(так званий «негативний» аспект), а й включають зобов’язання, як вказує

Х. Хембах, «вживати певних кроків або заходів з тим, щоб забезпечити

ефективну реалізацію конвенційних прав». Це може включати в себе, крім

іншого, прийняття законів, що допоможуть забезпечити користування

гарантованими Конвенцією правами, проведення ефективних розслідувань у

випадках стверджуваних порушень прав людини або забезпечення реальних

умов для реалізації прав [181, с. 12]. Широка практика Суду з цього питання

свідчить про формування цілого комплексу таких зобов’язань держави [198],

лише частина з яких прямо слідує з тексту Європейської конвенції, більшість з

них виходить саме з її цілей і є результатом її динамічного тлумачення .

Як стверджує Дж. МакБрайд, такі зобов’язання можна розглядати

принаймні у двох проекціях: по-перше, наявність обов’язку держави проводити

сумлінне і ефективне розслідування у випадках, коли існують підозри про

позбавлення життя або катування осіб; по-друге, наявність обов’язку держави

вжити належних заходів з метою запобігти втручанню у здійснення прав

74

людини з боку інших органів чи приватних осіб або забезпечити у такому

випадку адекватні засоби захисту [88]. Г. Христова зазначає, що у такий спосіб

права можуть мати «горизонтальний», а не тільки «вертикальний» ефект [199,

с. 140]. Такий підхід підтримує й С. Марінгель, яка, розглядаючи «загальні

аспекти юриспруденції Суду з точки зору їх різноманітності», окрему увагу

звертає на «дію Конвенції щодо третіх осіб (горизонтальний ефект

Європейської конвенції) та її визнання практикою Суду» [279, с. 51, 52]. Отже,

визнаний Страсбурзьким судом підхід, згідно з яким Європейська конвенція

накладає на держави-учасниці не лише негативні, а й позитивні зобов’язання

щодо забезпечення ефективної реалізації прав людини, має обов’язково

враховуватися при тлумаченні та застосуванні положень про права людини на

національному рівні.

Таким чином, західні дослідники широко підходять до переліку

принципів тлумачення прав людини, гарантованих Європейською конвенцією,

включаючи до них і доктрини, що сформувалися завдяки юриспруденції Суду.

У той же час вітчизняні дослідники, які займаються цією проблематикою,

переважно демонструють обмежений підхід та розглядують лише окремі з

названих вище принципів та підходів. Так, В. Кононенко, визначаючи

особливості інтерпретації Європейської конвенції як правозахисного договору,

аналізує лише принцип ефективного тлумачення, який «дозволяє щонайкраще

адаптувати мету захисту прав індивіда до мінливих соціальних умов і розвитку

суспільства». Він також наголошує, що цей принцип допускає «динамічну (чи

еволюційну) інтерпретацію, до якої міжнародні суди зверталися в основному

для роз’яснення договірних зобов’язань у сфері прав людини» [73, с. 199]. При

цьому дослідник багато в чому відтворює підхід Л. Гусейнова, який було ним

запропоновано ще у 1999 р. при дослідженні інтерпретації міжнародних

договорів з прав людини з урахуванням їх «особливої природи, що визнана як у

доктрині, так і у практиці міжнародного права» [36].

С. Федик в одній з перших в Україні дисертаційних праць стосовно

особливостей тлумачення юридичних норм щодо прав людини за матеріалами

75

практики Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду

України, присвятив окремий розділ «системі принципів тлумачення юридичних

норм щодо прав людини». У ньому автор розглядає принципи правотлумачної

діяльності Суду, які притаманні «усьому процесу інтерпретації юридичних

норм щодо прав і свобод людини», у тому числі безпосередньо норм

Європейської конвенції, та «управляють» цим процесом, тобто наголошує на

можливості застосування принципів і підходів, вироблених Страсбурзьким

судом, до тлумачення основних прав і свобод незалежно від форми їх

юридичного закріплення. С. Федик вирізняє серед них принципи: а)

пропорційності тлумачення, б) його ефективності, в) певної свободи

національного розсуду, г) автономності (автономності тлумачення

міжнародними органами юридичних норм щодо прав людини). Автор

стверджує, що підпорядкованість правотлумачення цим принципам

уможливлює правильну й ефективну інтерпретацію юридичних норм, адже

саме на реалізацію останніх спрямований будь-який спосіб тлумачення [194, с.

9, 10].

Питання принципів та способів тлумачення прав людини, вироблених

Судом, висвітлювалось і в нечисленних вітчизняних навчально-практичних

посібниках, присвячених праву Європейської конвенції. Так, автори

навчального посібника «Тлумачення та застосування Конвенції про захист прав

людини й основоположних свобод Європейським судом з прав людини та

судами України» за редакцією В. Карпунова розглядають такi принципи

тлумачення конвенційних положень: принцип ефективного та динамічного

тлумачення; принцип забезпечення правової визначеності (принцип

дотримання прецеденту); принцип пропорцiйностi та забезпечення рівноваги

інтересів; принцип забезпечення певної свободи національного розсуду;

принцип автономного тлумачення; врахування загальновизнаних міжнародних

стандартів i принципів міжнародного права; принцип забезпечення мiнiмальних

гарантій прав i свобод людини [186, с. 131-165]. Автори наголошують на

важливості вивчення цих принципів з точку зору підвищення ефективності

76

правотлумачення як самого Суду, так і національних органів влади, які

застосовують Європейську конвенцію.

Слід додати, що аналогічний перелік принципів розглядає у своїх

публікаціях і Л. Цвігун, іменуючи їх «принципами тлумачення права

Європейським судом з прав людини» [203]. При чому Л. Цвігун разом з

переліком цих принципів, ретранслює й окремі спірні висновки, які містяться у

вказаному вище навчальному посібнику. Зокрема, викликає сумнів принцип

дотримання прецеденту, який потребує узгодження з динамічним тлумаченням

Конвенції, саме тому, як зазначає Г. Христова, суворе дотримання доктрини

прецеденту (англ. – «stare decisis») Судом не застосовується [203, с. 134].

Окрему увагу «принципам та способам правоінтерпретаційної діяльності

Суду» приділяє й Т. Дудаш у виданому 2013 р. навчально-практичному

посібнику «Практика Європейського суду з прав людини». Авторка розглядає

такі принципи тлумачення Європейської конвенції: принцип ефективного

тлумачення, принцип еволюційного (динамічного) тлумачення, принцип

об’єктивного тлумачення, принцип пропорційності та балансу інтересів,

принцип забезпечення певної свободи національного розсуду, принцип

автономного тлумачення [49, с. 115-125].

Таким чином, наведений аналіз іноземних та вітчизняних досліджень

стосовно системи принципів та доктринальних підходів до тлумачення

положень про права людини, які застосовуються Судом, свідчить про те, що у

європейському праві у галузі прав людини відсутній єдиний нормативний акт,

який визначає систему принципів тлумачення та застосування Європейської

конвенції, однак такі принципи вироблені Європейським судом з прав людини

та викладені у його рішеннях у конкретних справах. У західній науці численні

дослідження видатних вчених – фахівців з «права Європейської конвенції»

присвячені системі таких принципів та концептів, які виокремлюються шляхом

ґрунтовного аналізу практики Страсбурзького суду. Перелік принципів та

доктринальних підходів до тлумачення гарантованих Європейською

конвенцією прав людини в основному збігається, однак різні автори вказують

77

додатково на ті чи інші принципи (підходи), що свідчить про відсутність їх

вичерпного переліку.

Хоча єдиний узгоджений перелік цих принципів відсутній, існує

консенсус щодо їх «ядра», тобто ключових принципів та підходів, які

згадуються у дослідженнях переважної кількості фахівців. Відносно частини з

них ступінь їх розвитку Судом та визнаними фахівцями з європейського права

у галузі прав людини дозволяє говорити про формування відповідних доктрин

(передусім, еволюційного тлумачення, доктрин «свободи розсуду» держави,

«автономних понять» та «четвертої інстанції»). До таких доктрин окремі

дослідники відносять й доктрину позитивних зобов’язань держави [202]. Однак,

з одного боку, її доктринальний статус не є однозначно визнаним в

європейській правовій думці, з другого боку, ця концепція є предметом

самостійного дослідження у контексті загальної теорії зобов’язань держави, що

потребує сучасного переосмислення [201].

У дисертації І. Семініхіна, присвяченій правовій доктрині у правовій

системі України, зроблено висновок про те, що нині у вітчизняній

юриспруденції термін «доктрина» використовується в різних словосполученнях

(позитивістська, природно-правова доктрина, доктрина абсолютного

суверенітету, державно-правова доктрина, доктрина верховенства права,

міжнародно-правова доктрина, офіційна доктрина, доктринальні тексти і т.п.)

[172, с. 16, 17]. О. Зозуля зазначає, що різнорівнева багатозначність поняття

«юридична доктрина» унеможливлює формування одного визначення, що

охоплює основні підходи до розуміння юридичної доктрини і однозначно

конкретизує її сутнісні характеристики [55, с. 33].

У найбільш загальному вигляді правова доктрина – це зумовлена

характером політико-правової культури суспільства система ідей та наукових

поглядів на право, актуальні напрями розвитку правової системи, які

визнаються юридичною спільнотою та виступають концептуальною основою

нормотворчої, правозастосовної та правотлумачної діяльності [с. 172, с. 72; 202,

с. 106]. М. Мочульська підкреслює, що саме вплив правової доктрини на

78

юридичну практику, використання її положень у правотворчій,

правозастосовній та правотлумачній діяльності свідчить про її особливу

цінність та роль у розвитку правової системи певної держави [106, с. 48].

О. Зозуля у своєму дослідженні, присвяченому доктрині у сучасному

праві, зокрема, зазначає, що в юриспруденції набуло широкого поширення

застосування терміну «доктрина» при визначенні правила для вирішення будь-

яких юридичних проблем різних рівнів узагальнення (доктрина «stare decisis»,

«rule of law»). Далі автор указує, що «на більш «приземленому» до юридичної

практики рівні широко поширене застосування терміну «доктрина» для

позначення конкретних юридичних правил або принципів вирішення правових

ситуацій (доктрина зустрічного задоволення вимог) [55, с. 34]. Однак, на нашу

думку, наврядчи доцільно цілком ототожнювати принципи та доктрини,

принципи становлять вимоги до певного процесу та (або) його результату,

визначають стандарти певної діяльності, тоді як доктрини охоплюють засадничі

ідеї, погляди, на яких ґрунтується певна діяльність; підходи, які

характеризують зв’язки між правовими явищами та процесами, їх метою та

результатом правового регулювання.

Серед сутнісних ознак правових доктрин І. Семініхін виділяє такі:

— Правова доктрина створюється на основі даних про об’єктивні

закономірності існування, взаємодії й розвитку правових явищ, що є основною

причиною її високого авторитету.

— Лише та частина наукових положень набуває ознак доктринальності,

яка отримує загальне визнання юридичної спільноти, що є підставою для

легітимації доктрини в суспільній свідомості, можливого офіційного визнання

державою (наприклад, шляхом включення того чи іншого доктринального

положення в текст закону), сприйняття її юридичною практикою. У цьому

зв’язку М. Коркунов зазначав, що «коли серед юристів з приводу того чи

іншого питання сформувався усталений погляд, то він безперечно впливає на

юридичну практику, яка враховує його в силу наукового авторитету

юриспруденції, доки не буде спростований відповідний погляд communis opinio

79

doctorum» [76, с. 67, 149].

— Правова доктрина виступає основою для розробки правових приписів,

обґрунтовує необхідність й доцільність закріплення правових норм, тобто

виступає вагомим чинником у процесі формування права.

— Доктрина здатна не лише статично відображати правову дійсність, але

й активно впливати на всі ключові елементи правової системи. З одного боку,

доктрина виконує роль ідейної основи, теоретичного стрижня правотворчості, а

з другого — аналізуючи зміст чинних юридичних приписів, практику їх

реалізації, пропонує конкретні шляхи вирішення проблемних питань, що

виникають у процесі застосування норм права. Це випливає із самої природи,

сутності феномену правової доктрини, що має двоїстий, теоретико-прикладний

(практичний) характер.

— Правова доктрина, фундаментальні правові дослідження, що є її

змістовним джерелом, у своїй основі зорієнтовані на майбутню реалізацію

відповідних наукових висновків, належним чином сформульованих ідей,

положень у державно-правовій практиці [172, с. 28-40].

— Нарешті, правову доктрину слід розглядати як джерело права

передусім у широкому значенні цього слова, зокрема, як фактор, що впливає на

формування та реалізацію норм права. Доктринальні положення стають

загальнообов’язковим, а сама доктрина набуває ознак формального джерела

права лише у разі її санкціонування [172, с. 55], тобто «офіційного» визнання з

боку держави.

Відповідність вказаним ознакам правових доктрин обґрунтовує

доктринальний характер концептів тлумачення Європейської конвенції, які

досліджуються у дисертації. Нижче буде показано, що доктрини, розвинуті

Європейським судом з прав людини, в своїй основі спираються на

закономірності та динаміку суспільного розвитку, спрямовані на врахування

«умов сьогодення» при інтерпретації права та вимог «демократичного

суспільства, керованого верховенством права», тісно пов’язані з іншими

державними та міжнародно-правовими доктринами (доктриною національного

80

суверенітету, теорією «подвійної юрисдикції» та ін.). Ці доктринальні підходи

інкорпорують ідею «конвенціонального наукового знання» [172, с. 30] та

визнання професійною спільнотою певних ідей чи положень, адже вимагають

наявності так званого «європейського консенсусу» із аналізованих Судом

питань. Зокрема, якщо Суд дійде висновку, що з даного питання в Європі

сформувався загальний підхід, він керується у своєму рішенні цим підходом і

не надає державі свободу розсуду. Ознака консолідованості наукових підходів

яскраво розкривається також у межах концепту автономного тлумачення права

Конвенції, який сприяє уніфікації стандартів правозастосування у різних

країнах – учасницях Ради Європи. Взаємозв’язок з юридичною практикою є ще

однією визначальною рисою доктрин, розвинутих Страсбурзьким судом, адже

вони ґрунтуються на ідеї ефективного тлумачення, що відтворюється у

формулі: «Конвенція прагне гарантувати не права, які є теоретичними або

ілюзорними, а права, які є практичними та ефективними» (див. справу Ейрі

проти Ірландії (Airy v Ireland) від 09 жовтня 1979 р. та ін).

Доктрини, розвинуті Європейським судом з прав людини, користуються

високим авторитетом у науковій спільноті та загальним визнанням багато в

чому завдяки їх легітимації через практику Суду. Однак доктрини традиційно

розглядають як ідеї, підходи, теорії, концепти, сформовані провідними

науковцями або цілими науковими школами. У цьому зв’язку принципове

значення має зв'язок правової доктрини з юридичною, передусім судовою

практикою. Так, А. Селіванов на численних прикладах доводить, що суди

використовують доктринальні положення безпосередньо як підстави для

мотивації своїх рішень [169, с. 8]. М. Кармаліта стверджує, що завдяки

втіленню в акти судової практики правова доктрина слугує безпосередньою

правовою основою вирішення юридичних суперечок. Таким чином,

правотворчість суду обмежена доктринальними основами: суддя не вільно

створює в процесі правозастосування, а скоріше за все знаходить оптимальну

для данного казусу правову ідею, якій надає формально-визначений вигляд [61,

с. 176, 177].

81

У такому випадку судова практика виступає формою об’єктивації

правових доктрин, засобом їх офіційного визнання та забезпечення підтримкою

держави чи міжнародної спільноти (якщо йдеться про практику міжнародних

судових установ) [202, c. 107]. При цьому, як підкреслює С. Васильєв, доктрина

і судова практика не збігаються, але можуть співвідноситися як форма і зміст,

тобто судове рішення виступає формою, яку приймає доктринальне положення.

Тоді доктрина дійсно виступає джерелом судової практики [21, с. 73].

Як стверджує Г. Христова, правові доктрини – це систематизовані,

цілісні, концептуально та методологічно узгоджені теорії, ідеї, підходи, які

отримали загальне визнання у науковому середовищі та користуються

авторитетом серед професійної спільноти. Праці юристів – знавців права

виступають лише однією з форм об’єктивації цих доктрин. Відповідно,

двосторонній зв’язок правових доктрин із судовою практикою відбувається не

тільки через посилання на визнані праці юристів у судових рішеннях, а й через

розвиток цих доктрин судовими органами [202, с. 108]. Такий висновок

підтверджується тривалим процесом розвитку юридичної науки та

прецедентного права в англо-американських країнах. Тим більше він є

актуальним стосовно практики Європейського суду з прав людини, до складу

якого входять провідні фахівці у галузі європейського права прав людини, котрі

користуються високим авторитетом.

Отже, завдяки практиці Страсбурзького суду доктрини, вироблені

провідними європейськими правознавцями, здобули «офіційне визнання,

міжнародну авторитетність, обґрунтованість та достовірність, а також

регулятивні властивості» [202, с. 109]. Ці доктрини не лише визначають вимоги

до процесу тлумачення права у сфері прав людини (що характеризує принципи

тлумачення, вироблені Судом), а являють собою сукупність ідей, засад,

підходів до розуміння самих прав людини, їх юридичних гарантій, ролі

держави у їх забезпеченні, а також до співвідношення національного та

європейського механізмів захисту прав людини, національного й міжнародного

правопорядку в цілому. Оскільки правотлумачення «пронизує» всі правові

82

форми діяльності держави та інших суб’єктів права, ці доктрини у широкому

сенсі можна вважати доктринами тлумачення права (передусім у питаннях, що

стосуються прав людини). Таким чином, ці доктрини підлягають врахуванню

при тлумаченні права на всіх стадіях правового регулювання, а ступінь їх

обов’язковості залежить від юридичної сили практики Суду у певній

національній правовій системі.

Слід також підкреслити, що всі доктрини та принципи тлумачення прав

людини Страсбурзьким судом є взаємозалежними та взаємодоповнюють один

одного, через що їх системне застосування забезпечує кумулятивний ефект,

який полягає в ефективності захисту прав людини на національному та

європейському рівнях.

Принципи та підходи, що розглядаються, не викладено буквально у тексті

Європейської конвенції, тобто самі вони є результатом динамічного

(еволюційного) тлумачення Європейської конвенції. Вони стосуються

передусім змісту гарантованих нею прав і свобод та відповідних обов’язків

держави, що дозволяє обґрунтувати доцільність їх застосування при тлумаченні

прав людини на національному рівні. Однак не всі з розглянутих доктрин

можуть підлягати безпосередньому застосуванню при розгляді судами будь-

яких справ, дотичних до основних прав і свобод, адже частина з них стосується

саме обсягу та характеру зобов’язань держави у сфері прав людини і переважно

диктує вимоги до самого законодавства. Отже, порушення чи дотримання

державою відповідних принципів та доктрин може бути оцінене тільки у

цілому, після вичерпання всіх доступних механізмів правового захисту на

національному рівні. У той же час, їх розуміння правозастосовцями всіх рангів,

а також органами, що здійснюють офіційне тлумачення (передусім,

Конституційним Судом України) дозволить цим суб’єктам спрямовувати

діяльність у межах своїх повноважень у відповідності до цих доктринальних

підходів.

83

Висновки до розділу 1

1. Сучасна теорія тлумачення права формувалася під впливом різних

правових традицій (особливо відчутними є континентальна і англо-саксонська),

різних підходів до розуміння самого тлумачення (широкого і вузького),

дискусії щодо співвідношення значення (змісту) і інтерпретації, яка особливо

гостро проявилася в спорах між формалістами і антиформалістами, наукових

дебатів щодо «духу» й «букви» юридичного правила, а також щодо

динамічності чи статичності смислу юридичної норми (спір між оригіналістами

і неоригіналістами).

2. Концепція «інтерпретаційної спільноти», вироблена в межах

доктрини міжнародного права, наголошує на існуванні загального дискурсу, в

якому беруть участь різні соціальні сили, що на різних рівнях і з різною силою

впливають на розуміння тієї чи іншої правової норми. Це підтверджує

загальнотеоретичну позицію щодо врахування тлумачення, наданого правовій

нормі суб’єктом міжнародного права, при її інтерпретації на національному

рівні.

3. Права людини як категорія природного права інституціоналізується

у категорії «основні права», або «основоположні права і свободи», що

утворюють інститут об’єктивного формально вираженого юридичного права.

Права людини виступають особливим об’єктом правової інтерпретації, який

виходить далеко за межі їх текстуального вираження, що обґрунтовує

постановку самостійної проблеми про «тлумачення прав людини» у сучасній

правовій герменевтиці.

4. Інтерпретація прав людини імпліцитно не може передбачати

застосування до них «оригіналістичних», «формалістичних» підходів чи

концепції «інтенціалізму», адже вони інституціоналізуються, а не створюються

національним законодавцем, по-суті, є «первинними» по відношенню до волі

суб’єкта нормотворчості та виступають критерієм відповідності його діяльності

верховенству права.

5. Оскільки національні юридичні норми про права людини самі

84

виступають вихідними критеріями для законодавства та юридичної практики, їх

тлумачення не може спиратися на «волю історичного законодавця» та прагнути

«визначати» його наміри, віддаючи при цьому перевагу «букві закону».

Інтерпретація нормативних положень про права людини вимагає застосування

передусім динамічного, телеологічного підходу до їх розуміння, який враховує

«еволюцію» їх змісту у відповідності до уніфікованих міжнародних стандартів

та національного історичного контексту.

6. Положення міжнародних договорів про права людини, які

закріплюють індивідуальні права та свободи, підлягають безпосередньому

застосуванню на національному рівні як «пряме, діюче право». При цьому

мають враховуватися як способи та правила тлумачення, вироблені у межах

національної теорії права, так і принципи тлумачення, визнані у міжнародному

праві (передусім, правила тлумачення міжнародних договорів, викладені у

статтях 31, 32, 33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, 1969

р.), що в черговий раз засвідчує тісні зв’язки між теорією національного та

міжнародного права й доцільність міждисциплінарних теоретико - правових та

міжнародно-правових досліджень.

7. На міжнародному рівні вироблені досить ґрунтовні вимоги до

тлумачення обмежень основоположних прав і свобод, серед яких: сфера

застосування обмеження не може бути витлумачена таким чином, щоб

поставити під загрозу сутність відповідного права; тлумачення обмежень має

відбуватися з урахуванням характеру і контексту, в якому існує кожне з

обмежених прав; усі обмеження прав повинні бути закріплені відповідно до

національного закону і відповідати цілям і завданням міжнародного договору

про права людини, а перераховані у таких договорах обмеження не можуть

бути застосовані для цілей, які не збігаються з описаними в таких договорах.

8. При застосуванні норм про права людини, що містяться у визнаних

державою міжнародно-правових договорах, а також відповідних положень

національного законодавства, мають братись до уваги акти так званого

«авторитетного тлумачення» (пояснювальні доповіді до конвенцій Ради

85

Європи, загальні коментарі та рекомендації, ухвалені відповідними Комітетами

ООН, що виступають моніторинговими органами основних договорів ООН з

прав людини та ін.), які мають офіційний характер та відтворюють компетентну

позицію міжнародної установи, юрисдикція якої визнана державами-

учасницями. Це обумовлює нагальну потребу в їх адекватному перекладі

українською мовою та поширенні з метою доведення до відому нормотворчих

суб’єктів, суддів, інших представників юридичної спільноти та всієї

зацікавленої громадськості. Відповідальними за це органами мають бути

визначені Міністерство закордонних справ України та Міністерство юстиції

України, які мають сприяти поступовому «осучасненню» української

юридичної термінології інституту прав людини.

9. Процеси євроінтеграції та підписання Україною Угоди про

Асоціацію з Європейським Союзом з подальшим прагненням увійди до його

складу підсилюють значущість впровадження Європейської конвенції та

практики Суду у національний правопорядок, адже основні права, як вони

гарантовані Європейською конвенцією та випливають із загальних для держав-

членів конституційних традицій, входять у зміст права ЄС в якості загальних

принципів.

10. У європейському праві відсутній уніфікований нормативний акт,

який визначає систему принципів тлумачення та застосування Європейської

конвенції, однак такі принципи вироблені Судом та викладені у його рішеннях

у конкретних справах. Серед них вирізняються підходи (концепти), що завдяки

своєму розвитку Судом та провідними правознавцями відповідають всім

властивостям правових доктрин (передусім, динамічне (еволюційне)

тлумачення Конвенції, доктрини «свободи розсуду» держави, «автономних

понять» та «четвертої інстанції»).

11. Ці доктрини не лише визначають вимоги до процесу тлумачення

права у сфері прав людини (що характеризує принципи тлумачення, вироблені

Судом), а являють собою сукупність ідей, засад, підходів до розуміння самих

прав людини, їх юридичних гарантій, ролі держави у їх забезпеченні, а також

86

співвідношення національного та європейського механізмів захисту прав

людини, національного й міжнародного правопорядку в цілому. Оскільки

правотлумачення «пронизує» всі правові форми діяльності держави та інших

суб’єктів права, ці доктрини у широкому сенсі можна вважати доктринами

тлумачення права (передусім у питаннях, що стосуються прав людини). Вони

підлягають врахуванню при тлумаченні права на всіх стадіях правового

регулювання, а ступінь їх обов’язковості залежить від юридичної сили

практики Суду у певній національній правовій системі.

12. Всі доктрини та принципи тлумачення прав людини Страсбурзьким

судом є взаємозалежними та взаємодоповнюють один одного, через що їх

системне застосування забезпечує кумулятивний ефект, який полягає в

ефективності захисту прав людини на національному та європейському рівнях.

13. До Конституції України в межах конституційного процесу

оновлення Основного закону, що наразі триває, може бути внесено положення

про те, що основні права і свободи зобов'язують законодавця, виконавчу владу і

правосуддя як «пряме діюче право». Також слід вказати, що тлумачення прав і

свобод, а також їх обмежень має відбуватися із врахуванням положень

Європейської конвенції, практики Суду, а також інших загальновизнаних

міжнародних норм та принципів у сфері прав людини.

87

РОЗДІЛ 2

ПРАВОТЛУМАЧЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ

ЛЮДИНИ: ОСНОВНІ ДОКТРИНАЛЬНІ ПІДХОДИ

2.1. Динамічне еволюційне тлумачення: Європейська конвенція як

«живий інструмент»

Буремні події останнього часу та швидкоплинні зміни, що відбуваються у

суспільному житті актуалізують добре відому у теорії права проблему

еволюційного тлумачення права, яке дозволяє інтерпретувати зміст правових

приписів у світлі умов сьогодення та забезпечує ефективність правового

регулювання. На думку А. Мірошниченка, писане право є «живим

інструментом», яке слід застосовувати у конкретних історичних умовах,

обираючи таке його розуміння, що відповідає уявній волі ідеального

законодавця (правотворця) на даний момент. При формулюванні тексту

правових актів для забезпечення їх гнучкості у багатьох випадках буває

необхідним свідомо використовувати такі конструкції, які дозволять розуміти

їх по-різному у різних історичних умовах. Текст акта повинен бути результатом

компромісу між бажанням забезпечити його одноманітне розуміння і

передбачуване застосування та бажанням забезпечити його гнучкість і

можливість застосування в різних умовах [103, с. 60].

До тих чи інших аспектів динамічного тлумачення права звертались як

вітчизняні, так й іноземні вчені, серед яких: А. Барак, Е. Бредлі, М. Вопленко,

Г. Гаджиєв, В. Гончаров, Д. Гом’єн, М. Дженіс, Т. Дудаш, М. Козюбра,

Дж. Летсаc, Дж. МакБрайд, В. Мармазов, П. Рабінович, І. Сліденко, В. Туманов,

С. Федик, Д. Дж. Харріс, О. Черданцев, С. Шевчук та ін. Однак на окрему увагу

заслуговує проблема тлумачення прав людини на основі еволюційного підходу,

адже саме норми про права людини передусім вимагають їх ефективного

застосування з урахуванням сучасних умов та моральних уявлень певного

суспільства, що змінюються з часом.

88

Для європейських держав ключове місце у сфері прав людини посідає

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. У той же час

зміст прав і свобод, які зобов’язались гарантувати всі держави, що

ратифікували Конвенцію, визначається саме у практиці Європейського суду з

прав людини. Відповідно до статті 32 Конвенції Суд є органом, правомочним

тлумачити положення Конвенції та протоколів до неї. Саме Європейський суд з

прав людини, як стверджує Є. Алісієвіч, визначає адекватний і правильний з

точки зору Європейської конвенції варіант розуміння сенсу та змісту Конвенції

та протоколів до неї в цілому, а також закріплених в них норм і правових

понять [6, с.14].

Як зазначає Д. Супрун, визнання нормативного характеру юриспруденції

Суду є необхідною умовою існування європейської системи захисту прав

людини, а також важливим чинником розвитку сучасного міжнародного права.

Пояснення феномену фактичного визнання державами-учасницями

Європейської конвенції специфічної нормативності юриспруденції Суду

полягає в особливому характері правової системи Конвенції, яка носить

об’єктивний та невзаємний характер. З одного боку, правова система Конвенції

надає Суду, юрисдикція якого є обов’язковою, ексклюзивне повноваження по

тлумаченню положень Європейської конвенції та гармонізації правопорядку,

який вона створює. З іншого боку, нормативність юриспруденції Суду випливає

також з іншої функції Суду, яка полягає у збереженні та розвитку принципів

правопорядку Конвенції, у відповідності до еволюції внутрішніх правопорядків

її держав-учасниць. В результаті здійснення Судом тлумачення норм

Європейської конвенції, самі норми набувають нового розуміння, що означає

необхідність застосування державами-учасницями її правових норм у

відповідності до смислу, який їм наданий Судом як автентичним

інтерпретатором [122, с. 15].

У цілому, як зазначалось раніше, тлумачення Конвенції про захист прав

людини і основоположних свобод не потребує якогось особливого, невідомого

загальному міжнародному праву інструментарію 186, с. 124 . Основні правила

89

(підходи) до тлумачення міжнародних договорів, до яких належить

Європейська конвенція як міжнародно-правовий договір про права людини,

визначаються у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.

В. Кононенко справедливо указує, що у випадку із Європейською

конвенцією застосування загальних правил інтерпретації повинно враховувати

її специфіку, яка зумовлена наявністю поняття «колективне забезпечення»

виконання зобов’язань. Це, зокрема, передбачає, що всі держави однаково

дотримуються мінімального європейського стандарту в питаннях, пов’язаних із

забезпеченням захисту прав людини; цей стандарт постійно розвивається, що

зумовлено прагненням досягти абсолютного ідеалу, відображеного в Преамбулі

Конвенції 1950 р., і саме тому виникає необхідність уніфікованого та

прогресивного її тлумачення 73, с. 196-197 .

У результаті, як стверджує Є. Алісієвіч, Європейський суд з прав людини

при тлумаченні Конвенції, окрім загальних правил тлумачення норм права та

наведених вище правил тлумачення норм міжнародних договорів, керується

також специфічними принципами тлумачення, виробленими Судом стосовно

Конвенції та протоколів до неї, а також, у ряді випадків, нормами

універсальних і регіональних міжнародно-правових актів про права людини,

застосовними до обставин заяви, що розглядається, і практикою їх тлумачення

наднаціональними судовими органами 6, с. 14 .

Отже, у так званому «праві Конвенції» виокремлюють специфічні

(особливі) принципи та доктринальні підходи тлумачення Європейської

конвенції та протоколів до неї, які вироблені (розвинуті) Європейським судом з

прав людини та викладені у його рішеннях у конкретних справах. Як було

показано вище, хоча єдиний узгоджений перелік цих принципів відсутній, існує

консенсус щодо їх «ядра», до яких належать доктрини «свободи розсуду»

держави, «автономних понять», «четвертої інстанції», субсидіарності,

позитивних зобов’язань. Першорядне місце серед таких принципів (підходів),

як відзначають Д. Дж. Харріс, М. О`Бойл та С. Вобрік, належить саме

еволюційному підходу до тлумачення положень Конвенції [258, с. 7, 8].

90

Проблема еволюційного підходу до тлумачення права добре розроблена у

загальній теорії права, яка виходить з того, що протягом строку чинності

правових норм їх «буква» може залишатися незмінною, але «дух» може

зазнавати перетворень. Визначаючи в такому разі значення (зміст) норми права,

необхідно враховувати наявність двох тенденцій в правотлумачній діяльності

— статичної і динамічної. У межах статичного підходу значення норми права

з моменту її ухвалення і протягом всього періоду її дії визнається незмінним у

часі. За цього підходу в процесі тлумачення підлягає з’ясуванню «воля

історичного законодавця», тобто те значення норми права, що було вкладено в

неї на момент прийняття відповідного правового акта. За динамічного підходу в

теорії тлумачення права значення норм права може еволюціонувати з перебігом

часу. У цьому випадку правотлумачна діяльність спрямована на з’ясування

«волі актуального законодавця», тобто значення, що надається правовій нормі

суспільством на відповідному етапі розвитку з урахуванням мінливих умов

суспільного життя [183, с. 284] (більш докладно див. підрозділ 1.1. дисертації).

Ж.- Л. Бержель стверджує, що еволюційний метод ґрунтується на тій ідеї,

що право є процес, безперервний акт творення суспільства, і закони виступають

всього лише його тимчасовим відображенням, яке повинно еволюціонувати

разом зі зміною соціального середовища. Закони, таким чином, можуть бути

відокремлені від початкової волі законодавця і отримувати новий сенс, для того

щоб адаптуватися до нових вимог, що пред’являються дійсністю. Сенс якогось

закону може мінятися з часом і залежно від обставин

14, с. 432 . Отже, як

зазнають Л. Тимченко та В. Кононенко, еволюційне тлумачення забезпечує

поступовий розвиток змісту міжнародного договору внаслідок змін у житті

суспільства 101 .

В. Кононенко додає, що у такому специфічному договорі як Європейська

конвенція незалежно від первинної волі його авторів у подальшому

відображається нова воля, яка гармонійніше віддзеркалює подальші зміни в

міжнародному праві 73, с. 197 . На думку М. Ентіна, у преамбулі Європейської

конвенції йдеться про дві речі – не тільки про захист, а про розвиток,

91

просування прав людини та основних свобод; обидва поняття автор відносить

до розряду динамічних. Захист припускає, що користування правами і

свободами повинно залишатися ефективним незалежно від мінливих зовнішніх

умов. Розвиток означає, що до прав і свобод слід ставитися творчо, виходячи з

того, що їх обсяг може і повинен розширюватися [212].У справі Лоізіду проти

Туреччини (Loizidou v. Turkey) від 18 грудня 1996 р. [277]) Суд указує: «У

судовій практиці твердо закріплено, що Конвенція є чинним документом, який

треба тлумачити у світлі умов актуального життя … положення не повинні

тлумачитись тільки відповідно до намірів їхніх авторів, які були виражені

більше 40 років тому».

Загальновизнаними особливостями Конвенції є підвищена загальність

(абстрактність) її формулювань, що спонукає Суд використовувати еволюційне

тлумачення як найбільш зручний спосіб інтерпретації «гнучких» конвенційних

норм, формулювання яких залишає можливість широкої свободи розсуду для

правозастосовного органу. Водночас, еволюційне тлумачення виступає

інструментом, засобом забезпечення інших принципів інтерпретації юридичних

норм щодо прав та основних свобод людини, особливо принципу ефективності.

Суд ґрунтується на тому, що Конвенція має бути живим інструментом, тому її

необхідно тлумачити в контексті сьогодення [8].

Еволюційне тлумачення Суду почалось із справи Голдер проти СК

(Golder v. United Kingdom) від 21 лютого 1975 р. [252]), слідом за якою

з’явились інші важливі справи: три «профспілкові» справи: Національна спілка

бельгійської поліції (National Union of Belgian Police v. Belgium) від 27 жовтня

1975 р. [285], Шведська спілка машиністів проти Швеції (The Swedish Engine

Drivers’ Union v. Sweden) від 06 лютого 1976 р. [317], Шмідт та Дальстром

проти Швеції (Schmidt and Dahlstrøm v. Sweden) від 06 лютого 1976 р. [304],

К’єльдсен та інші проти Данії (Danish Sex Education (Kjeldsen and others v.

Denmark) від 07 грудня 1976 р. [270], Ірландія проти Сполученого К (Ireland v.

UK) від 18 січня 1978 р. [266], Тайрер проти Сполученого Королівства (Tyrer v.

UK) від 25 квітня 1978 р. [319] та інші більш пізніші справи, а період між 1975 і

92

1980 роками яскраво свідчив про те, що еволюційна інтерпретація Судом

прогресувала і розвивалася [267].

Б. Хейл визначає три регулюючі ідеї еволюційної інтерпретації

Конвенції: 1) зміни в договірних державах; 2) телеологічне тлумачення

Конвенції і 3) вчення про практичні та ефективні права [241, с. 327]. Інші

західні дослідники також підтримують позицію, що телеологічну інтерпретацію

та вчення про «практичні та ефективні права» слід розглядати разом [241, с.

356]. Адже, як зазначають Д. Дж. Харріс, М. О`Бойл та С. Вобрік, при

тлумаченні прав, які гарантуються Конвенцією, має застосовуватись

динамічний телеологічний підхід, тобто акцент має робитись саме на «об’єкті та

цілях» цієї Конвенції, якими в найбільш загальному вигляді виступають

«захист індивідуальних прав людини» (див. справи див. справи Cьорінг проти

Сполученого Королівства (Soering v UK) від 07 липня 1989 р. [308]) та

підтримка й просування «ідеалів та цінностей демократичного суспільства»

[258, с. 7, 8].

Викладені підходи західних дослідників актуалізують наступну

загальнотеоретичну проблему – співвідношення між категоріями динамічного,

еволюційного та телеологічного (цільового) тлумачення. На думку

Г. Христової, Європейський суд з прав людини не розрізняє концепції

цільового (телеологічного) тлумачення Конвенції та еволюційного тлумачення і

виходить з розуміння Конвенції як «живого інструменту» (англ. – «Convention

as a living instrument»), що підлягає «динамічній інтерпретації» (інтерпретації у

світлі сьогоднішніх умов). Згідно з цією концепцією текст Конвенції є лише

відправною точкою у розумінні прав і свобод, що захищаються нею [198, с. 5].

У той же час В. Гончаров пропонує виходити з того, що Суд,

послуговуючись еволюційним тлумаченням, намагається з’ясувати, який зміст

положення Конвенції повинні мати «у світлі сьогодення». Тоді як під

динамічним тлумаченням слід розуміти саме «результат, радикальну зміну

(перегляд) офіційної правотлумачної позиції чи перетлумачення. Для

динамічного тлумачення визначально, що воно є несумісним з попередньою

93

інтерпретацією положення закону». Хоча, зазначає автор, інколи динамічне

тлумачення означає «спосіб, що полягає у пристосуванні норми до обставин,

які змінились. І тут поняття динамічного та еволюційного тлумачення є

тотожними» 29, с. 119]. Причинами динамічного тлумачення у практиці Суду

В. Гончаров називає: а) недоліки попереднього рішення чи групи рішень

(невизначеність, неправильні наслідки, неузгодженість рішень між собою); б)

зміни суспільного контексту (у межах однієї держави-учасниці Ради Європи чи

групи; розвиток міжнародного права чи права міжнародних організацій;

розвиток правопорядку держав поза межами Ради Європи) 29, с. 178].

Можливо припустити, що у другому випадку тлумачення тяжіє до

еволюційного, метою якого є пристосування змісту норми до нових обставин

чи обставин, які змінилися.

Віце-президент Венеціанської комісії Я. Хельгесен, аналізуючи питання

про розмежування понять динамічного та еволюційного тлумачення, зазначає:

«Я б вважав за краще використовувати слово «еволюційний» у випадку, коли

Суд дає відповіді на нові факти, соціальні зміни, питання, які ніколи не

розглядались у Суді. У той час як «динамічна» інтерпретація, на мій погляд,

відноситься в першу чергу до ситуації, коли суд дає нові відповіді на старі

запитання» 267].

З урахуванням запропонованого «нюансування» значення динамічного та

еволюційного тлумачення права, вважаємо, що ці поняття в більшості випадків

можна сприймати як тотожні, що підтверджується практикою самого Суду. У

той же час, цільове (телеологічне) тлумачення виступає саме способом

тлумачення 183, с. 287], тоді як еволюційний (динамічний) підхід до

тлумачення обумовлює його результат, а саме той зміст, який вкладає Суд у

загальні формули, що визначають гарантовані Конвенцією права людини.

Окрему загальнотеоретичну проблему складають межі еволюційного

тлумачення Конвенції, адже таке тлумачення напряму пов’язане з обсягом

зобов’язань держави та сферою її відповідальності за порушення прав людини.

На важливості цього питання наголошувалось й на семінарі «Які межі

94

еволюційного тлумачення Європейської конвенції з прав людини?»,

організованому Європейським судом з прав людини у 2011 р. Цю проблему

наочно характеризує еволюція підходу Суду до захисту соціально-економічних

прав, які в цілому Конвенцією не гарантуються. Як указує А. Федорова, «Суд

не може обмежувати держави в проведенні своєї соціальної та економічної

політики, визначенні форм соціального забезпечення, встановленні видів і

розмірів соціальних виплат. Однак Суд все більш широко тлумачить

конвенційні права, включаючи все більше соціальних аспектів, що зобов'язує

держави, виконуючи його рішення, поступово розвивати своє соціальне

законодавство та практику в тому напрямку, в якому вказує Європейський суд з

прав людини [195].

М. Ентін вважає, що Інтерлакенська декларація 2010 р., яка була

прийнята за результатами Інтерлакенської конференції, присвяченої

майбутньому Суду, указує на те, що Суду не слід зловживати так званим

«судовим активізмом», а право регламентувати належить державам, а не

судовим органам. М. Ентін певен, що Європейський суд з прав людини повинен

проявляти підвищену обережність та граничну делікатність, коли зачіпаються

питання національної культури, традицій, способу життя, щоб не натрапляти на

зростаюче відторгнення з боку національної громадської думки, і уникнути

того, щоб його рецепція національною судовою практикою не перетворювалась

на все більш складну непідйомну задачу. «І в цьому плані співпрацю між

національним та наднаціональним суддею в жодному разі не можна зводити до

семінарів, конференцій, простого інформування, ознайомлення тощо.

Невід’ємною складовою співпраці має бути дуже уважне ставлення

наднаціонального судді до тих юридичних позицій, які формулюються вищими

судовими інстанціями національної держави, коли вони спеціально

підкреслюють їх принципову важливість для національного правового порядку.

Особливо зараз, коли Суд став невід’ємною частиною не тільки європейського,

а й національного правового ландшафту, і, подаючи позов до національної

95

інстанції, позивач спочатку викладає його таким чином, щоб потім звернутися

до Страсбурзького суду» [212].

П. Рабінович та С. Федик вважають, що при тлумаченні повинен

домінувати такий зміст норми Європейської конвенції, який мали на увазі

держави-учасниці під час підписання цього акта, а зміна соціальних і правових

стандартів може впливати на інтерпретацію Конвенції лише настільки,

наскільки використання таких стандартів не суперечить основній «ідеї» норми.

У цілому, еволюційне тлумачення, на думку авторів ґрунтується на таких

принципах: 1) неможливість збереження уніфікованого підходу до розуміння

положень Європейської конвенції за умови значного поступу у практиці

держав-учасниць щодо закріплення у ній прав і свобод; 2) неприпустимість

звуження існуючого обсягу прав і свобод навіть за умови, що нова практика

держав-учасниць пішла б цим шляхом; 3) непокладення на держави-учасниці

нових обов’язків, які в принципі не випливають зі змісту Конвенції; 4) заборона

судової правотворчості, яка може виражатись у «перекрученні» змісту норми,

який мали на увазі держави-учасниці під час підписання Конвенції чи інших

актів щодо прав людини [142, с. 100-105]. У § 39 рішення Сєрков проти

України (Serkov v. Ukraine) від 07 червня 2011 р. [305] Суд визнає, що, дійсно,

можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення

законодавства, яким слід керуватись. Сам Суд, застосовуючи динамічний та

еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може

відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи

ефективність та актуальність Конвенції.

Еволюційний підхід до тлумачення Конвенції обумовив формування

унікальної концепції Конвенції «як живого інструменту», що має важливе

значення з огляду на ефективність та практичну значущість прав і свобод. У

п. 31 рішення Тайрер проти СК (Tyrer v. UK) від 25 квітня 1978 р., Суд

постановив, що «…Конвенція є живим інструментом, який ... повинен

тлумачитися у світлі умов сьогодення» [319].

96

У західній літературі зазначають, що доктрина «живого інструменту»,

вказує на абсолютну свободу Суду автономно тлумачити Європейську

конвенцію та на зниження ролі travaux préparatoires при тлумаченні Конвенції,

що пов’язано із поступовим зміцненням позиції Суду. Визнання юрисдикції

Суду державами-учасницями дозволила Суду стати ще більш критичним.

Ситуація, яка була прийнятна в перші дні Конвенції, стала неприйнятною

згодом. Цю тенденцію підсилює зростаюча роль прав людини в Європі в цілому

[272]. Один з основних дискурсів навколо тлумачення положень про права

людини стосується того, що називається «еволюційне тлумачення» в

міжнародному праві або «живі конституції» в конституційному праві. Це

передбачає тлумачення суддями положень про права у прогресивний спосіб,

щоб відобразити зміни стандартів і думок в суспільстві. По суті, суперечка

припускає два пов'язані питання: (1) як можливо для судді визначити і

відобразити мінливі погляди суспільства при інтерпретації положень про права

людини; і (2) чи повинні судді робити це узагалі? 241, с. 309 .

Як зазначає Дж. Летсаc, у випадку Європейського суду з прав людини

ідея Конвенції як «живого інструменту» має три особливості. По-перше, Суд

враховує «стандарти сьогодення» у якості важливого фактору у тлумаченні

Конвенції; рідше він буде звертатися до того, якою вважалася прийнятна

поведінка держави, коли Конвенція розроблялась, або до того, які конкретно

права укладачі Конвенції мали намір захистити. По-друге, сучасні стандарти,

які Суд бере до уваги, повинні бути загальновизнаними або поділятись

договірними державами. Суд не пояснює, що саме означає загальновизнаність

стандартів, проте очевидно, що Суд не вимагає обов’язкового визнання

стандартів шляхом прийняття законодавчого акта. По-третє, Суд не

визнаватиме вирішальним те, що держава-відповідач (її влада або громадська

думка) вважає прийнятним стандартом в даному випадку (особливо, якщо

практика держави-відповідача перебуває поза лінією із загальноприйнятими

стандартами Ради Європи) 274, с.107 .

97

Показовою справою у поясненні еволюційного тлумачення та ролі

Європейської конвенції як «живого інструменту» є справа A, B and C проти

Ірландії (A, B and C v. Ireland) від 16 грудня 2010 р. [217], яка стосувалась права

на здійснення аборту. Суд пояснює, що «існування консенсусу вже давно грає

роль в розвитку й еволюції захисту Конвенції … Конвенція як «живий

інструмент» повинна тлумачитись у світлі сучасних умов… Тому консенсус

використовують для виправдання динамічного тлумачення положень

Конвенції». У рішенні Суд також аналізує питання загальновизнаності

стандартів та консенсусу між державами-учасницями у сфері дозволу абортів:

«… всупереч твердженням Уряду, Суд вважає, що насправді є консенсус серед

значної більшості Договірних держав Ради Європи у справі забезпечення

можливості аборту за більш широким колом підстав, ніж надані відповідно до

законодавства Ірландії…». Доктрина так званого «принципу консенсусу» тісно

пов'язана із принципом динамічного тлумачення. М. Куіжер вважає, що

еволюція «прецедентного права Суду» також може бути досягнута шляхом

аналізу внутрішньої практики держав. «Принцип консенсусу» став, насамперед,

важливим в прецедентному праві Суду щодо тлумачення статті 8 Конвенції, у

справах зі зміною сприйняття моралі [282].

Важливо, що у даному рішенні Суд досліджує також еволюцію поглядів

на заборону абортів крізь призму широкого спектру міжнародно-правових

документів, що є черговим підтвердженням висновків про єдність змісту прав і

свобод, викладених у Розділі 1 цього дослідження. Зокрема, він посилається на

Резолюція ПАРЄ 1607 (2008) «Доступ до безпечних та законних абортів у

Європі»: «Асамблея підтверджує право всіх людей, зокрема жінок, на повагу їх

фізичної недоторканності і свободи розпоряджатися своїм тілом. У цьому

контексті, остаточне рішення про те, чи робити аборт, має бути питанням для

самої жінки, яка повинна мати кошти для здійснення цього права в ефективний

спосіб». Ця Резолюція демонструє зміну підходів у даній сфері, особливо у

порівнянні із принципами Каїрської Міжнародної Конференції з

народонаселення та розвитку 1994 р. [45].

98

У цілому, сьогодні Суд все частіше апелює до тенденцій розвитку в галузі

міжнародного права, незалежно від того, чи є відповідні документи

обов’язковими і чи ратифікували їх більшість договірних держав. Суд брав до

уваги: рекомендації та резолюції Комітету Міністрів і Парламентської

Асамблеї, доповіді Венеціанської Комісії, доповіді Європейської комісії проти

расизму, Європейську Соціальну Хартію (переглянуту), Хартію основних прав

ЄС, Європейську конвенцію про імунітет держав, Конвенцію Ов’єдо про права

людини та біомедицину, Орхуську Конвенцію про доступ до інформації,

Конвенції Міжнародної організації праці 274, с. 114 , Конвенцію ООН про

права дитини та окремі інші

Однак не всі фахівці так однозначно підтримують ті еволюційні

перетворення, які характеризують зміни у тлумаченні такого критично

значущого питання, як початок і кінець життя. Так, суддя Де Гаетано у своїй

частково неспівпадаючій думці у справі R. R. проти Польщі (R. R. v. Poland) від

26 травня 2011 р. [295], вказує: «Суд уже зазначав, що питання про те, коли

виникає право на життя, відноситься до меж розсуду, якими зазвичай

користуються держави у цій сфері, незважаючи на еволюційне тлумачення

Конвенції як «живого інструменту», що повинен тлумачитися у світлі сучасних

умов…На одному краю спектра скасування смертних вироків; на іншому краю

право на життя ненародженої дитини залишається в підвішеному стані».

Слід відзначити, що у першу чергу еволюційне тлумачення, яке

забезпечує зміну підходів до розуміння тих чи інших прав, стосується саме тих

галузей, у межах яких стрімко розвивається наука. На початку XXI ст.

простежується тенденція до диференціації нового покоління прав людини, але в

той же час міжнародне співтовариство в особі Ради Європи поділяє точку зору,

що певні обмеження все-таки повинні існувати. Деякі держави змінили своє

законодавство на користь дозволу одностатевих шлюбів, евтаназії та ін.

Специфіка проблем, пов’язаних з правами людини і біоетикою, полягає в тому,

що заохочення і подальший розвиток певних галузей науки без розвитку

адекватних юридичних механізмів матиме незворотні і важко передбачувані

99

наслідки для всього людства [126]. Так, у справі S. H. Та інші проти Австрії (S.

H. and Others v. Austria) від 03 листопада 2011 р. Суд підкреслив, що область

штучного запліднення, яка знаходиться в залежності від особливо динамічного

розвитку науки і права, повинна знаходитися під постійним контролем держав-

членів.

Таким чином, П. Рабінович та С. Федик цілком справедливо

підсумовують, що специфіка внутрішньої природи еволюційного тлумачення

зумовила полярність у ставленні до результатів його застосування відносно

Європейської конвенції. Досягнення уніфікованого сприйняття тих чи інших

змін, які відбулися упродовж певного відрізку часу, супроводжується низкою

труднощів. Саме цим пояснюється чи не найбільша критика тих рішень, які

були прийняті на основі еволюційного тлумачення [142, с. 99].

Лорд Гофман критикує експансивну політику еволюційної інтерпретації в

контексті практики Суду: «Твердження, що Європейська конвенція є «живим

інструментом» є прапором, під яким Страсбурзький суд заволодів владою

законодавчо створювати те, що вважають «європейським правопорядок». Я

повністю погоджуюсь, що практичне вираження понять, що використовуються

в договорі або конституційного документа може змінитися… Але це не дає

права судовому органу створювати повністю нові концепції в рамках

міжнародного договору, який не має жодної згадки про них, просто тому, що це

більше відповідало духові часу» [241].

М. Ентін вважає в якійсь мірі символічною реакцію великої групи держав

на рішення Суду у справі Лаутсі проти Італії (Lautsi v. Italy) від 18 березня

2011 р. [272]) про християнську символіку в публічних школах, в якій Палата

Суду визнала, що присутність такої символіки порушує право на свободу

віросповідання. До звернення Італії до Великої палати Суду з проханням

переглянути рішення в якості третьої сторони приєдналося близько півтора

десятка інших держав-учасниць Європейської конвенції, що стало

безпрецедентним випадком. Всі вони солідаризувалися з Італією в тому, що це,

швидше, область культурно-цивілізаційної спадщини європейських країн.

100

Користування індивідуальними правами і свободами не повинно йти їй на

шкоду» [212]. Отже, захист прав людини обов’язково передбачає вирішення

значного числа спорів соціального, морального, етичного характеру. З таких

питань, неминуче, буде існувати певний рівень розбіжностей у суспільстві, чим

більш різні суспільства, тим більшою мірою ймовірні розбіжності. Також

малоймовірно, що погляди суспільства на такі розбіжності залишатимуться

незмінними протягом довгого часу. Положення міжнародних документів з прав

людини і національних конституцій, як правило, складені дуже розпливчато,

що залишає значну свободу дій суддям, які їх інтерпретують [241].

Таким чином, з урахуванням проаналізованого матеріалу можна зробити

наступні висновки. По-перше, еволюційний підхід випливає із самого сенсу

Європейської конвенції як каталогу прав людини, зміст яких еволюціонує

разом з розвитком науки, техніки, моральними настановами суспільства тощо і

полягає в інтерпретації права Судом у світлі умов сьогодення. По-друге,

еволюційне тлумачення права Європейським судом з прав людини тісно

пов’язане з телеологічною (цільовою) інтерпретацією та концепцією

«практичних та ефективних прав людини» на противагу їх «теоретичному

характеру та ілюзорності» (див. справу Ейрі проти Ірландії (Airey v. Ireland) від

09 жовтня 1979 р.). По-третє, еволюційний підхід передбачає з’ясування

наявності консенсусу держав-учасниць Європейської конвенції із ключових

змін, які відбуваються у суспільному житті та мають вплив на зміст

основоположних прав людини. Динамічний підхід також дає можливість Суду

враховувати розвиток міжнародного права та його різні джерела при

тлумаченні Конвенції. По-четверте, Суд усвідомлює необхідність

«обережного» застосування еволюційного тлумачення прав людини,

гарантованих Європейською конвенцією, адже такий підхід може призводити

до невиправданого розширення зобов’язань держав-учасниць за Конвенцією,

що ітиме всупереч доктрин субсидіарності та «свободи розсуду» держав, яким

присвячено наступні підрозділи дисертації. Нарешті, по-п’яте, еволюційне

тлумачення, яке використовує Суд, обумовлює необхідність активної позиції

101

держави щодо забезпечення доступності інформації про практику Суду на

національному рівні. Адже правозастосовці мають бути добре обізнані у

динаміці підходу Суду до тих чи інших питань, що дозволить їм застосувати

практику Суду як джерело права.

2.2. Концепт «автономних понять» та його роль у тлумаченні права

Попри багаторічну плідну практику діяльності Європейського суду з прав

людини тенденція щодо збільшення скарг на порушення прав людини не минає.

Тим більше це стосується України, яка входить до п’ятірки країн – лідерів за

кількістю скарг до Суду, які надходять щодо неї. Одним з важливих факторів,

що обумовлюють порушення, є неоднакове тлумачення тих чи інших

конвенційних понять (термінів) державами-учасницями Європейської

конвенції. Дж. Летсас підкреслює, що зараз питання порушення прав людини,

передбачених Конвенцією, виникає тому, що окремі аспекти того чи іншого

права (випадки реалізації), які були державою офіційно виключені зі сфери

поширення конвенційного поняття (про яке йдеться), не отримають такий же

повний та адекватний захист, як ті випадки, які залишились у сфері його

поширення 275, с. 286]. Ці обставини актуалізують питання про концепцію

автономного тлумачення правових понять Судом при застосуванні

Європейської конвенції та її вплив на правоінтерпретаційну практику на

національному рівні.

Позиція Суду, згідно якої «Європейська конвенція покликана гарантувати

не теоретичні та ілюзорні права, а їх практичне та ефективне здійснення», яка

вперше прозвучала у справі Ейрі проти Ірландії (Airey v. Ireland) від 09 жовтня

1979 р. [219]), якнайкраще описує справжнє призначення цієї Конвенції. Л.

Гусейнов слушно вказує, що специфічна природа договорів про захист прав

людини «повідомляє» процесу їх тлумачення цільову орієнтацію, а досягнення

саме ефективного захисту прав людини стає головним мірилом для

«зважування» найбільш адекватної реалізації державою цих прав [36].

Концепція (або «концепт», як вказується в англомовних джерелах)

102

«автономних понять» – один з інструментів, які Суд використовує для

реального забезпечення та захисту прав, передбачених Європейською

конвенцією, незалежно від того, який зміст цим правам надає відповідна

держава-відповідач.

У вітчизняній літературі концепції «автономних понять» присвячено

небагато наукових праць, передусім таких вчених, як П. Рабінович, С. Федик,

Л. Цвігун, С. Шевчук, А. Яковлєв. Серед зарубіжних авторів дослідження

концепції «автономних понять» у практиці Суду здійснювали М. О`Бойл,

Дж. Летсас, Дж. МакБрайд, М. Мароччіні, Д. Дж. Харріс, Є. Алісієвич,

Л. Гусейнов, Д. Караманукян та ін.

М. Мароччіні пропонує відносити концепцію автономного тлумачення до

принципів інтерпретації у межах судового активізму, поряд із принципом

тлумачення Конвенції як «живого інструменту» та принципом ефективності

(інноваційного тлумачення) 281, с. 75]. Автономні поняття – це результат

багаторічної практики тлумачення Судом дефініцій, що містяться в Конвенції.

Спочатку, оцінюючи обставини кожної конкретної справи, Суд прагнув

зрозуміти і врахувати позицію держави-відповідача за скаргою при визначенні

змісту та обсягу відповідних правових понять. Це виявилося непросто, тому що

в державах-учасницях Ради Європи діють різні правові системи, а

законодавство та правозастосовна практика кожної з них мають численні

особливості, застосувати які при вирішенні кожної справи не видається

можливим, оскільки це вимагає докладного аналізу національного права.

Більше того, Європейський суд з прав людини також повинен враховувати

особливості юридичної термінології держав, оскільки одне і те ж правове

поняття може мати різний зміст в різних державах [62]. Отже, як зазначає

Г. Христова, автономне тлумачення дозволяє Суду забезпечити незалежність

положень Європейської конвенції від можливої інтерпретації її термінів або

принципів у внутрішньому законодавстві країн-членів [199, с. 135].

Пояснюючи формування концепту автономного тлумачення у практиці

Суду, А. Яковлев стверджує, що: а) цей метод автономного тлумачення

103

викликаний необхідністю формулювання конвенційних понять, виходячи з

загальних принципів та цілей Конвенції, що наближує його до методу цільового

(телеологічного) тлумачення; б) автономність понять має чітко визначену

природу, що не дозволяє проводити прямі аналогії із повсякденним значенням

терміну автономності. Суд наголошує, що автономність конвенційних понять –

це такий спосіб тлумачення, який не дозволяє державам давати такі визначення

в національному законодавстві, що відповідають інтересам виключно держави і

порушують баланс публічних та приватних інтересів; в) автономність

конвенційних понять означає не вимогу уніфікації національного

законодавства, а вимогу застосовувати єдині правила та принципи їх

тлумачення [215, с. 17 . З наведено вбачається, що автор ототожнює поняття

«методу» та «способу» тлумачення, вживаючи їх на позначення концепту

автономного тлумачення. Вважаємо, що «автономне тлумачення» тяжіє саме до

принципів або доктринальних підходів, які використовуються Судом у

правотлумачній діяльності, адже цей підхід реалізується Судом через

застосування різних способів тлумачення, які утвердились у загальній теорії

права.

С. Федик додає, що застосування принципу автономного тлумачення

сприяє також уніфікації стандартів правозастосування у різних країнах –

учасницях Ради Європи. Автономність понять полягає у незалежності

висновків Суду від розуміння того чи іншого терміну, поширеного в окремих

державах, однак Суд санкціонує і певний рівень «гнучкості» при здійсненні

такої інтерпретації правозастосовними органами країн-учасниць за умови, що

їхня інтерпретація терміну видаватиметься достатньо «розумною» і такою, що

відповідає змісту Конвенції [194, с. 9].

Дж. Летсас указує, що зважаючи на різноманітність національних

правових систем, Суд змушений був дійти до введення стандарту «спільного

знаменника відповідного законодавства різних договірних сторін», який, на

думку автора, перегукується із поняттям спільного консенсусу: при

конструюванні понять Суд повинен прагнути шанувати і враховувати певну

104

конвергенцію значень між різними договірними державами [275, с. 295 . При

цьому автор, відомий своїми працями у сфері тлумачення права Європейської

конвенції, виражає певний скепсис щодо стандарту «спільного знаменника»;

він сумнівається, що з його допомогою можливо примирити невідповідність у

рамках різних національних законодавств. Дж. Летсас вважає, що, наприклад,

«нічим не допоможе те, що Суд намагатиметься визначити перелік тих

правопорушень, які класифікуються як кримінальні у всіх договірних державах.

Результат хоча і буде інформативним, проте неефективним: отримаємо

величезний список кримінальних злочинів, від вбивства і пограбування до

дифамації і порушення правил переходу вулиці. Як можна з цього списку

знайти відповідь щодо військових злочинів?» [275, с. 296]. Тому автор

пропонує цей стандарт розуміти дещо інакше, а саме як стандарт «правила

більшості» або «те, як вважає більшість держав», і посилається при цьому на

думку судді Матчерса, який наголошує на пошуку спільного на основі

порівняльного аналізу внутрішнього законодавства договірних держав. У

такому випадку при формулюванні автономних понять «Суд виходитиме з

внутрішньої класифікації в обмеженому сенсі, а результати пошуку «загального

знаменника» здивують деякі договірні держави, але не здивують більшість з

них» [275, с. 296].

Як указує Дж. МакБрайд, чимало формулювань, використаних у

Європейській конвенції, здаються цілком звичними, тож існує природна

спокуса вважати, що той чи інший термін слід розглядати як такий, що має

таке саме значення, яке йому надає національна система права. Проте це було б

помилкою, адже Конвенція призначена для всіх європейських правових систем

і, хоча деякі з них могли мати більш помітний вплив на її будову, Суд вже

давно підтвердив, що концепції, які в ній застосовуються, слід розглядати як

такі, що мають автономне значення, внаслідок чого, зобов'язання в її рамках

загалом виявляються більшими, ніж це могло здатися на перший погляд [88].

У справах, які торкаються автономних понять, порушення на перший

погляд не стосуються питання, чи забезпечила держава сприятливі умови для

105

здійснення права, гарантованого Європейською конвенцією. Швидше за все,

проблема тут виникає на «концептуальному субрівні»: держава на офіційному

рівні визнала певне конвенційне право таким чином, що деякі випадки явно

виключені зі сфери поширення цього права, хоча, на думку Суду, не повинні

виключатись. Під терміном «на офіційному рівні» мається на увазі, що

кваліфікація даного права була здійснена в правових джерелах цієї країни

(конституція, закони, укази тощо) і була в судовому порядку застосована у

справі заявника [275, с. 283].

Слід зауважити, що для усвідомлення природи автономних понять у

літературі приділяється увага питанню про співвідношення автономних понять

із правовими позиціями, які виробляє Суд. Д. Караманукян наголошує на

істотних відмінностях між правовими позиціями і автономними поняттями: на

відміну від автономних понять для правових позицій багаторазовість

застосування є обов'язковою ознакою; правові позиції виробляються Судом

стосовно певного права, гарантованого Європейською конвенцією, у той час як

автономне поняття використовується для конкретного терміну, закріпленого в

певній статті Конвенції [62]. Таке розмежування має певне теоретичне

значення, проте його правомірність викликає сумніви, адже автономні поняття

також складаються в результаті повторюваної практики Суду, яка знаходить

підтвердження у рішеннях Великої Палати та набуває статусу «сталої

практики» (англ. well-established case-law).

Також важко погодитись із твердженням автора про те, що правові

позиції і автономні поняття покликані заповнити прогалини Європейської

конвенції. Адже текст Конвенції характеризується відкритістю структури, що є

її специфічною ознакою. Також досить категоричним видається твердження

автора про те, що Суд формулює правові позиції і автономні поняття на

власний розсуд [62], оскільки розсуд Суду при здійсненні тлумачення

Конвенції обмежений відповідними специфічними принципами

(доктринальними підходами) та цілями Конвенції.

106

Одним з перших рішень, в яких Суд застосував концепцію автономного

тлумачення, стала справа Енгель та інші проти Нідерландів (Engel and others v.

the Netherlands) від 8 червня 1976 р. [243]. Оскільки військові злочини в

Нідерландах були офіційно виключені зі сфери кримінального обвинувачення,

вони не користувались захистом статті 6 Конвенції. Отже, заявники, які

зіткнулися з військовим судом, не були в змозі шукати гарантії справедливого

судового розгляду. Однак, як зазначає Дж. Летсас, якщо Суд вважає, що

виключені випадки належним чином підпадають під сферу дії певного поняття,

то він має на увазі, що слід констатувати порушення права, гарантованого

Конвенцією [275, с. 284].

У даному рішенні Суд підкреслив, що якщо б держави могли за власним

розсудом класифікувати правопорушення як дисциплінарне замість

кримінального, дія основних положень статей 6 і 7 Конвенції була б підкорена

їхній суворій волі. Таке розширення повноважень могло б привести до

результатів, несумісних з метою і завданнями Конвенції. Зважаючи на ступінь

суворості покарання, яке могло бути відповідно до законодавства застосовано

до деяких із заявників (хоча і не було застосовано фактично), Європейський суд

з прав людини визнав звинувачення (за військові правопорушення), висунуті

заявникам, «кримінальними» в розумінні ст. 6 Конвенції. Зрештою, Суд

зауважив, що Конвенція, звичайно, не зобов'язує компетентні державні органи

притягати заявників до відповідальності в кримінальному порядку (адже

остаточне рішення в такому разі могло бути суворішим), проте Конвенція

зобов'язує надавати заявникам гарантії згідно з положеннями ст. 6 Конвенції

[203, с. 534 .

Таким чином, пояснює Дж. МакБрайд, поняття «кримінального

обвинувачення» не обмежується лише тим, що в правовій системі якої-небудь

окремої країни визначено як кримінальне. Таке визначення сприйматиметься як

переконливе, але не виключено, що й дисциплінарне чи адміністративне

провадження може підпадати під дію ст. 6 Конвенції через те, що Суд

вважатиме його таким, що насправді дорівнює кримінальному. Вирішальним

107

чинником тут буде відповідне зобов'язання (чи застосовується воно до

широкого загалу майже в той самий спосіб, що й у разі кримінального злочину),

та характер покарання (позбавлення волі чи значний штраф з великою

ймовірністю змусять вважати, що насправді йдеться про кримінальний процес,

а от професійні дисциплінарні покарання, навіть такі суворі, як, скажімо,

заборона займатися певними видами діяльності, розглядатимуться як такі, що

обмежуються рамками цивільного процесу) [88].

У Постанові Вищого спеціалізованого суду «Про застосування судами

міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» від 19 грудня

2014 р., останній звертає увагу, що «Європейський суд з прав людини також

надавав автономне значення термінам, що використовуються в тексті Конвенції

та протоколів до неї, з огляду на відмінність термінів, що використовуються в

законодавстві різних держав – сторін Конвенції для позначення однакових

правових явищ. При цьому Європейський суд з прав людини визначив такими,

що мають автономне значення, не залежне від того, яке надається в правових

системах держав – учасниць Конвенції, такі поняття: «цивільні права і

обов'язки», «кримінальне обвинувачення» (пункт 1 статті 6 Конвенції),

«обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення» (пункти 2 і 3

статті 6 Конвенції), «майно» (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції),

«законне ув'язнення», «затримання або арешт» (пункт 1 статті 5 Конвенції),

«житло» (пункт 1 статті 8 Конвенції), «приватне і сімейне життя» (пункт 1

статті 8 Конвенції), «розумний строк судового розгляду» (пункт 1 статті 6

Конвенції).

Наприклад, вирішуючи питання про те, як можна тлумачити поняття

«кримінальне обвинувачення», Європейський суд з прав людини виходить із

таких критеріїв: 1) класифікація провадження згідно з національним

законодавством; 2) природа злочину; 3) природа та рівень суворості покарання,

яке загрожує особі (рішення у справах Енгель та інші проти Нідерландів (Engel

and others v. the Netherlands) від 8 червня 1976 р. [243], Ізе та Коннорс проти

Великобританії (Ezeh and Connors v. the United kingdom) від 09 жовтня 2003 р.

108

[247]. Виходячи з таких критеріїв, певні справи, зокрема про адміністративні

правопорушення, де особі загрожує покарання у виді позбавлення свободи чи

великий штраф, розглядатимуться Європейським судом з прав людини як

кримінальні та вимагатимуть застосування гарантій справедливості судового

розгляду, викладених у статті 6 Конвенції [131].

Такий підхід знайшов своє відображення у нещодавньому Рішенні

Конституційного Суду України від 08 квітня 2015 р., який визнав

неконституційними положення частини 2 статті 171-2 Кодексу

адміністративного судочинства України, які забороняли оскарження рішень

місцевого загального суду як адміністративного суду у справах з приводу

рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо притягнення

до адміністративної відповідальності. Конституційний Суд України «вважає,

що обмеження законодавцем права особи на оскарження рішення місцевого

загального суду як адміністративного суду до апеляційної та касаційної

інстанцій є виправданим лише щодо оскарження рішень у справах про незначні

адміністративні правопорушення. В інших випадках у справах щодо

притягнення до адміністративної відповідальності особи повинні мати право на

інстанційне оскарження рішення місцевих загальних судів як адміністративних

судів».

Конституційний Суд України пояснює, що «законодавець,

унеможлививши оскарження до суду апеляційної інстанції рішень місцевих

загальних судів як адміністративних судів у справах з приводу постанов

суб’єктів владних повноважень про накладення адміністративних стягнень, що

за ступенем суворості співмірні з встановленими Кримінальним кодексом

України покараннями, допустив непропорційність між поставленою метою та

вжитими для її досягнення заходами». Нарешті, Конституційний Суд України

обґрунтував свій висновок міжнародними актами та практикою Європейського

суду з прав людини: «згідно з положеннями статті 2 Протоколу № 7 до

Конвенції кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального

правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання

109

його винним або винесеного йому вироку (пункт 1); винятки з цього права

можуть поширюватися на правопорушення, визначені законом як незначні

(пункт 2). Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях вказав, що термін

«кримінальне правопорушення», що міститься у статті 2 Протоколу № 7 до

Конвенції, має автономне значення і охоплює суворі за своїми наслідками види

адміністративних стягнень, до яких належать адміністративний арешт та значні

адміністративні штрафи (пункти 82, 83 рішення у справі Енгель та інші проти

Нідерландів (Engel and others v. the Netherlands) від 8 червня 1976 р. [243],

Гурепка проти України (Gurepka v. Ukraine) від 6 вересня 2005 р. [255], пункт

38 рішення у справі Менаріні проти Італії (Menarini Diagnostics S.R.L. v. Italy)

від 27 вересня 2011 р.) [283] Це рішення є показовим прикладом ефективного

впливу концепту автономних понять на практику конституційної юрисдикції

України, коли орган конституційного контролю фактично «діяв на

випередження», запобігаючи відповідним зверненням до Європейського суду з

прав людини. Саме у такий спосіб має діяти принцип субсидіарності (який

розглядається у наступному підрозділі дисертації), коли національна правова

система, враховуючи відповідні підходи та стандарти, вироблені Судом, через

використання внутрішніх механізмів забезпечує необхідні зміни.

Слід підкреслити, що у сучасних вітчизняних галузевих дослідженнях

указується, що у диспозиціях статей Особливої частини КК України, що

забезпечують кримінально-правовий захист основоположних прав людини, має

використовуватися понятійний апарат Конвенції. Правові позиції

Європейського суду з прав людини щодо тлумачення автономних понять

Конвенції є обов’язковими для врахування при з’ясуванні змісту таких понять у

нормах КК України [197, с. 6].

Дослідники вітчизняного цивільного права також указують, що на

сучасне розуміння цивільних відносин також істотно впливає судова практика

Європейського суду з прав людини, яка ґрунтується на розширювальному

тлумаченні поняття «цивільне право» і визнанні його тотожним терміну

«приватне право». У цьому зв'язку закономірним є висновок Суду про те, що

110

формулювання п. 1 ст. 6 Європейської конвенції є набагато ширшим;

французький вислів «спір про права та обов'язки цивільного характеру»

охоплює усі судові спори, результат яких є визначальним для приватних прав

та обов'язків. Суд широко тлумачить поняття «цивільні права та обов'язки» і

відносить до них усі права та обов'язки приватних осіб у відносинах між

приватними особами (зокрема відносини, які виникають у сферах договірного,

комерційного, страхового, спадкового, сімейного, земельного, деліктного

права).

Так, в одному зі своїх рішень Суд дійшов висновку про те, що

правовідносини, які виникають на підставі трудового договору, регулюються

приватним правом (а тому підпадають під дію згаданої статті Європейської

конвенції як такі, що стосуються цивільних прав та обов'язків). Відповідно до

обставин іншої справи цивільно-правовими (приватноправовими) Суд вважає й

ті справи, що випливають із сімейних правовідносин. Р. Майданик підкреслює,

що з огляду на визнання положень Європейської конвенції частиною

вітчизняного законодавства, а рішень Суду з конкретних справ – «судовими

прецедентами» і джерелами права, обов'язковими до застосування

вітчизняними судами при вирішенні відповідних категорій спорів, сформоване

Судом поняття «цивільних прав та обов'язків» в сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції може

бути певним орієнтиром для вітчизняної судової практики з питань тлумачення

положень ч. 2 ст. 1 Цивільного Кодексу України. Відповідно до зазначеної

норми, до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому

владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до

податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується,

якщо інше не встановлено законом[87, с. 312].

Новим значенням наповнилось традиційне уявлення про «майно», яке

стало автономним поняттям у практиці Суду. У рішенні у справі Бейелер проти

Італії (Beyeler v. Italy) від 05 січня 2000 р. Суд підкреслив, що «поняття

«майно» в пункті 1 статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції має автономне

значення, яке не зводиться до права власності на речі і не залежить від

111

формальної класифікації в національному законодавстві. Так само, як і речі,

деякі інші права, що мають майновий характер, можуть розглядатися як

«майнові права» і, отже, як «майно» (§ 10) [226].

Як вважає Т. Хефті [260], зазначена проблема автономного тлумачення

поняття «майно» представляє не просто теоретичний інтерес, вона викликана

самою практикою. З одного боку, безперечним є той факт, що держави вільні у

виборі своєї економічної системи, а, отже, вони мають право вільно визначати,

що є власністю. З іншого боку, загальновизнано, що власність - одне з прав

людини, зафіксоване міжнародним правом. Звідси випливає, що не можна

заперечувати ідею, згідно з якою міжнародному праву абсолютно небайдуже

поняття власності. Важливою віхою в розвитку уніфікованого режиму права

власності стає визнання його універсальною цінністю, інститутом

міжнародного права. У XX столітті вперше за всю історію право приватної

власності отримує закріплення в міжнародно-правових джерелах (Загальна

декларація прав людини (ст. 17), Європейська конвенція (ст. 1 Першого

протоколу) та ін. документах) [260, с. 6-8 .

Як і у більшості випадків автономного тлумачення понять, коли

видається неможливим формулювання вичерпного поняття, Суд підійшов до

аналізу ст. 1 Першого протоколу як такої, що містить три чітких норми. Такого

роду підхід вперше був запропонований в рішенні Суду у справі Спорронг і

Лоннрот проти Швеції (Sporrong and Lönnroth v Sweden) від 23 вересня 1982 р.

[310], і був неодноразово підтверджений в подальших рішеннях Суду. Цими

нормами є: (1) принцип безперешкодного користування своїм майном; (2)

позбавлення майна; (3) контролю за використанням власності [50, с. 21]. Окрім

того, для кваліфікації того чи іншого об'єкта правовідносини як майна, Суд

розробив два критерії: 1) ознака економічної цінності, яка означає, що майно

має економічну цінність, яка може бути визначена в грошовій формі на основі

об'єктивних критеріїв (напр., ринкова вартість); 2) ознака реальності, яка

означає, що майно має бути готівковим і повинно юридично безумовно

належати зацікавленій особі, тоді як очікування економічної вигоди майном не

112

є; право вимоги стає майном в тому випадку, якщо є істотні і розумні підстави

вважати, що воно має бути виконане.

Таким чином, в результаті автономного тлумачення до поняття «майно» у

своїй практиці Суд відносить: ліцензію, оскільки вона представляє економічну

цінність, від якої залежить робота підприємства (див. справу Тре Тракторер

проти Швеції (Tre Traktörer Aktiebolag v. Sweden) від 07 червня 1989 р. [318]);

добре ім'я (ділову репутацію), економічна цінність якого полягає у тому, що

завдяки своєму доброму імені і хорошій діловій репутації можливо створити

собі клієнтуру і ділові зв'язки (див. справу Ван Марлі проти Нідерландів (Van

Marle and others v. the Netherlands) від 26 червня 1986 р. [320]; обов'язок

держави забезпечити повернення податкових виплат (див. справу Буффало СРЛ

проти Італії (Buffalo S.R.L. in Liquidation v. Italy) від 03 червня 2003 р. [230];

винесення національним судом рішень, які зобов'язують державу здійснити на

користь заявника виплату грошової компенсації за шкоду здоров'ю, що виникла

внаслідок участі заявника в операціях з ліквідації наслідків аварії на

Чорнобильській АЕС (див. справу Бурдов проти Росії (Burdov v. Russia (No. 2)

від 15 січня 2009 р. [231]); права, які засвідчуються акцією, тобто право на

участь в управлінні компанією (право голосу та інші права, що дозволяють

впливати на діяльність компанії), право на отримання дивідендів (на умовах,

встановлених законом та статутом товариства), право на отримання частки

майна компанії при її ліквідації (див. справи Товариство S. і Т. проти Швеції

(Company S. and T. v. Sweden) від 11 грудня 1986 р. [234], Совтрансавто проти

України (Sovtransavto Holding v. Ukraine) від 25 липня 2002 р. [309]); право на

продовження терміну оренди, яке має економічну цінність і безумовно

юридично належить орендарю (оскільки, укладаючи договір оренди, орендар

розумно розраховував на продовження оренди) (див. справу Стретч проти

Сполученого Королівства (Stretch v. the United Kingdom від 24 червня 2003 р.)

[314]. Наведені приклади є наочним свідченням того, наскільки автономне

тлумачення Судом тих чи інших термінів, що містяться в Європейській

113

конвенції, може відрізнятися від того змісту, що надається їм у межах

національної правової системи.

З урахуванням зазначених підходів Судом було винесено ряд рішень

щодо України, які стосуються порушення права на володіння своїм майном і які

спираються на автономну концепцію майна. Норми Закону України «Про

пенсійне забезпечення» та Закону України «Про загальнообов’язкове державне

пенсійне страхування», передбачають, що виплати пенсії особам, які виїхали на

постійне місце проживання за кордон припиняються. Під час перебування за

кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним

договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою

України. Однак наголошують на тому, що на сьогоднішній день такі договори

не укладені з країнами, де проживає більшість громадян України, що виїхали на

постійне місце проживання за кордон. Таким чином, держава на підставі закону

фактично позбавляє осіб права на пенсію за віком, яка є їх «майном» у світлі

практики Суду [117].

Подібна ситуація має місце у справі Пічкур проти України (Pichkur v.

Ukraine) 07 листопада 2013 р. [290], в якій Суд пояснив, що «якщо у

Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на

соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою

внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес,

який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають

вимогам такого законодавства у справах, таких як ця, щодо скарги за статтею

14 Європейської конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу на те,

що заявника частково або повністю позбавили певної матеріальної допомоги на

дискримінаційній підставі, що охоплюється статтею 14 Європейської конвенції,

відповідним методом перевірки є з’ясування, чи він або вона мали б право на

отримання відповідної матеріальної допомоги за національним законодавством

за умови існування права, щодо якого скаржиться заявник. Хоча Перший

протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з

соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних

114

виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 Конвенції»

(§§ 41-42) [290].

В результаті розгляду вказаної справи Суд визнав, що Україна порушила

право на мирне володіння майном у зв’язку із правом на недискримінацію, при

цьому Суд виходив з концепції автономного поняття майна. Слід звернути

увагу на те, що Конституційний Суд України визнав неконституційним

дискримінаційне положення чинного на той час законодавства через його

тлумачення з врахуванням практики Суду та розвинутих них концептів. Це

дозволило усунути подальші порушення прав людини, однак не позбавило

можливості осіб, які встигли зазнати дискримінації, вимагати захисту їх прав та

справедливої компенсації в Страсбурзькому суді.

Автономне тлумачення «праволюдинних» термінів і понять найчастіше

видається неможливим без динамічного тлумачення, що підкреслює

іманентний зв'язок між цими доктринальними підходами. Так, у рішенні Шальк

і Копф проти Австрії (Schalk and Kopf v. Austria) від 24 червня 2010 р. [303], яке

стосується ще одного автономного поняття – «сімейне життя»: «... У світлі

своєї судової практики Суд лише визнавав, що емоційні і сексуальні відносини

всередині одностатевої пари представляють собою «приватне життя», але не

ухвалював, що вони представляють собою «сімейне життя», навіть якщо мова

йшла про довгострокові відносини або спільне проживання партнерів.

Приходячи до такого висновку, Суд зазначив, що, незважаючи на тенденцію,

що розвивається в деяких державах Європи, до юридичного та судового

визнанням стабільних фактичних партнерств між гомосексуалістами, а також з

урахуванням недостатності загальних принципів між державами-учасницями,

дане питання залишається сферою, в якій їм все ще надавалася велика свобода

розсуду… Суд зауважує, що ... в багатьох країнах-учасницях Конвенції

відбулася швидка еволюція відносини суспільства до одностатевих пар. З тих

пір значне число держав-учасниць забезпечило юридичне визнання

одностатевих пар [...]. Деякі положення законодавства також відображають

тенденцію до включення одностатевих пар в поняття «сім'я» [...]. У світлі таких

115

подій Суд вважає неприродним підтримувати думку, що, на відміну від

різностатевих пар, одностатева пара не може вести «сімейне життя» згідно ст. 8

Європейської конвенції. Відповідно, відносини заявників (одностатевої пари

яка проживає спільно, і підтримує постійне фактичне партнерство) підпадають

під поняття «сімейного життя», так само як і відносини різностатевої пари в

аналогічній ситуації» [165, с. 57].

Останній висновок актуалізує підсумковий блок питань у межах

проблематики автономного тлумачення Європейської конвенції: з одного боку

при формулюванні автономних понять Суд ризикує вийти за межі справжньої

мети Європейської конвенції та намірів укладачів, а з другого боку, виникає

проблема дослідження справжньої природи того чи іншого поняття. Зокрема,

М. Мароччіні, зазначає, що у справі Янг, Джеймс і Вебстер проти Сполученого

Королівства (Young, James and Webster v. the United Kingdom) від 13 серпня

1981 р. [324]. при використанні автономного тлумачення Суд пішов всупереч

намірів укладачів Конвенції. Уряд стверджував, що немає права на «негативну

свободу об'єднання» (тобто свободу не вступати в об'єднання – І. Кретова) в

рамках Конвенції, і що воно було навмисно виключено з Конвенції,

підкресливши, що існування такого права буде йти проти намірів укладачів. «З

цього приводу Суд не вважає за необхідне відповідати на питання чи охоплює

стаття 11 «негативну свободу об’єднань», але він знайшов порушення статті 11,

яка імпліцитно гарантує «негативну свободу об’єднань». В результаті

використання концепції автономних понять дозволило Суду інтерпретувати

Конвенцію таким чином, що дехто може зрозуміти це як перевищенням

повноважень [281, с.76].

Дж. Летсас навпаки стверджує, що Суд не використовує теорію

автономних понять як інструмент судового розсуду перед обличчям

розбіжностей. Він не розглядає автономні поняття як «неправомірну владу

розсуду», що існує через деякі концептуальні відмінності між договірними

правовими системами. Навпаки, Суд розробив цю концепцію, щоб попередити

порушення в договірних державах гарантій Конвенції, розглядаючи це як

116

ключове питання конвенційних стандартів [275, с. 287]. Суд визнає в таких

випадках порушення Конвенції на тій підставі, що заявник був позбавлений

права, яке закріплене в Конвенції, а не на підставі відсутності єдиного

розуміння того чи іншого поняття, що вживається у Конвенції.

У той же час Дж. Летсас справедливо зауважує, що навіть якщо потрібно

для цілей автономного тлумачення поняття у межах міжнародної конвенції

відійти від його формального розуміння законодавчим органом певної держави

і проаналізувати його справжню природу, цей процес ніколи не повинен

заходити надто далеко – в іншому випадку існує небезпека, що поняття

матимуть філософський зміст, але не матимуть жодного правового значення.

Він посилається на позицію судді Матчерса, який пояснює, що небезпека

полягає у переході до створення нового, «екстра-правового» поняття, яке не має

нічого або майже нічого спільного з легальним [275, с. 285-286].

Отже, концепт автономного тлумачення термінів, які вживаються у

Європейській конвенції, означає можливість Суду не брати до уваги значення

цих термінів, яке в них вкладається у межах національних правових систем, а

формулювати в результаті правоінтерпретації свій власний уніфікований підхід

та використовувати його у своїй практиці при вирішенні справ щодо

порушення державою відповідних прав та свобод. Це дозволяє забезпечити

більш повний захист основоположних прав і свобод та «незалежність положень

Конвенції від можливої інтерпретації її термінів або принципів у внутрішньому

законодавстві країн-членів» [199].

Першочергове науково-прикладне значення має подальше вивчення

змісту та обсягу самих автономних понять, що сформовані у практиці Суду.

Адже ігнорування у межах внутрішнього правопорядку підходів Суду до

розуміння тих чи інших понять, які впливають на обсяг прав, гарантованих

Європейською конвенцією, може призвести до порушення стандартів,

вироблених Європейським судом з прав людини.

117

2.3. Доктрина «четвертої інстанції»: принцип субсидіарності

Субсидіарність розглядають як філософський, релігійний, юридичний і

соціально-етичний принцип і політичний концепт. Як зазначається у літературі,

розвиток ідеї субсидіарності в історії європейської суспільної думки відбувався

за двома концептуальними напрямами: у межах першого напряму як принцип

соціальної організації з позицій соціальної філософії, етики, християнського

світогляду та сучасної соціології права; у межах другої – як принцип

врядування з позицій політичної філософії, теорії державного управління,

політичної регіоналістики. Усі аспекти субсидіарності так чи інакше

стосуються складної системи відносин людини, суспільства та держави, яка є

субсидіарною за своєю природою [114, c. 307]

Ціннісні основи субсидіарності найповніше розвиває католицька

соціальна доктрина, яка визнає пріоритет особи над будь-якою спільнотою,

адже, згідно католицизму, усі спільноти утворюються для реалізації людського

потенціалу. Це пояснюється між іншим й тим, що католицька соціальна

доктрина утверджується в часи, коли середньовічна Європа перетворюється на

сучасний Захід й особистість звільняється від сковуючих її солідарних,

общинних людських зв'язків, автономія общини або певної спільноти в

католицькій соціальні доктрині стає вторинною у порівнянні з автономією

особи. Серед ціннісних основ католицької субсидіарності постають людська

особистість, свобода, відповідальність, соціалізація, справедливість та загальне

благо. Саме ідея загального блага виступає провідною у католицьких

поясненнях суспільної організації в цілому та субсидіарності зокрема. Будь-яке

політичне суспільство, відповідно католицькій соціальній доктрині, являє

собою не просто сукупність людей, а є «органічною єдністю», або

співтовариством. Як і будь-яке інше співтовариство, політичне співтовариство

повинне мати у своїй основі певну загальну мету, до якої воно прагне. У зв'язку

з тим, що дана мета є загальною, це означає, що й прагнути до неї

співтовариство повинне спільно, тобто об'єднавши зусилля громадян і органів

влади.

118

Соціальна католицька доктрина, уважає, що такою загальною метою як

державного, так і приватного секторів будь-якого суспільства є досягнення

загального блага. При цьому зрозуміло, що для того, щоб добитися цієї мети,

кожний із секторів повинен здійснити ряд тих або інших заходів, які входять у

сферу його компетенції. Зокрема, уряд може ухвалювати закони, стежити за

їхнім виконанням, забезпечувати захист своїх громадян [112, c. 139-140].

Центральними передумовами функціонування принципу субсидіарності є

основні елементи природного права, як його розуміє католицька церква, −

свобода особистості і право людини на приватну власність. Іншими словами,

свобода і приватна власність − суть повноцінного, самостійного людського

життя. Відсутність же права приватної власності ставить людину в залежність

від вищих структур. У свою чергу, для утвердження своєї волі особа потребує

громадянського суспільства і розвиненості системи політичних інститутів [95].

А. Ароян відзначає, політико-правова концепція субсидіарності ставить в

центр функціонування влади питання раціонального розподілу функціональних

початків за рівнями владно-управлінської ієрархії по вектору «зверху-вниз», з

пріоритетом низових структур, що реалізуються на основі делегування

додаткових повноважень, досягнення управлінської автономності та фінансової

самостійності муніципальних утворень. Політичний характер субсидіарності

проявляється в можливості стимулювання громадянської відповідальності,

партійно-ідеологічного плюралізму, широкої демократії, демократичного

контролю та політичної культури населення [13].

До прикладу, у Європейській хартії місцевого самоврядування (ст. 4 ч. 3),

зазначається: «Публічні повноваження, як правило, здійснюються переважно

тими органами публічної влади, які мають найтісніший контакт з

громадянином. Наділяючи тими чи іншими повноваженнями інший орган,

необхідно враховувати обсяг і характер завдання, а також вимоги досягнення

ефективності та економії» [51].

Згідно з принципом субсидіарності суспільство − це не просто об'єднання

автономних одиниць. Людина, процвітання і розвиток якої є метою

119

застосування принципу субсидіарності, є природною складовою суспільства.

Ключовим є положення про те, що ніяке суспільство не повинно мати пріоритет

над людиною, переважати над ним. Субсидіарність включає в себе думку про

те, що розвиток і процвітання людини можливі тільки при наявності волі.

Людина має бути вільною в тому, щоб самій творити свою долю в тих умовах,

які дає їй життя в конкретний історичний період часу. Таким чином, повага

людської гідності і цілісність людських об'єднань, які є основою для

формування індивідуальності, припускають, що всі рівні організації суспільства

повинні бути орієнтовані на певну частку свободи нижчестоящого рівня

об'єднання людей і, в кінцевому підсумку, на свободу окремо взятої людини.

Якщо викласти дану ідею коротко, «субсидіарність за основу людської гідності

бере ідею свободи, яку потім поширює на свободу дії всіх рівнів організації

суспільства» [11, c. 15, 16].

Незважаючи на довгу історію розвитку ідеї субсидіарності, в даний час

відсутнє чітке визначення даного принципу. На думку К. Аристової,

«субсидіарність − це спосіб організації та узгодження двох систем (або

елементів всередині неї), при якому рішення приймаються на максимально

наближеному до проблеми рівні системи, при цьому можливе приєднання до

вирішення виниклої проблеми іншої системи, але тільки в разі нездатності або

неможливості вирішення проблеми першою» [11, с. 16].

Ознаками принципу субсидіарності є: вирішення проблеми на рівні

елемента системи (або системи в цілому), максимально наближеного до даної

проблеми; загальне правило про неприпустимість втручання у компетенцію

окремого елемента системи з боку системи або втручання в компетенцію

системи в цілому, якщо мова йде про узгодження декількох систем, з боку

іншої системи; у разі неможливості вирішення питань, що входять у

компетенцію елементів системи або системи в цілому, необхідність втручання і

допомоги з боку системи, що об'єднує декілька елементів, або іншої системи,

при узгодженні декількох систем; додатковий характер системи, що об'єднує

декілька елементів, або іншої системи [11, c. 11-13].

120

Субсидіарність в усіх значеннях і аспектах вимагає виокремлення з точки

зору способу регуляції негативної і позитивної сторони принципу. Перша

вказує на заборонну дію (невтручання) та окреслює її межі (до тих пір, поки

організація нижчого рівня здатна досягти своєї мети задовільно), друга – на

дозвільну дію (втручання, допомога) та визначає вимоги до неї (заохочення до

власної ініціативи) [114]. Отже, у широкому сенсі субсидіарність − принцип

соціальної філософії, що визначає необхідність конкретних і ефективних дій

інститутів держави і суспільства щодо реалізації належної поваги до честі і

гідності осіб, які становлять певну спільність. У вузькому сенсі принцип

субсидіарності виступає як категорія теорії держави і права і означає взаємну

відповідальність системи та її елементів [11, c. 11-13].

На думку К. Аристової, ідея додатковості, що лежить в основі принципу

субсидіарності, є незмінною. Однак при цьому сам зміст і сенс принципу

субсидіарності можуть бути різними залежно від контексту застосування

даного принципу. Особливості тлумачення принципу субсидіарності

обумовлені практичними завданнями, що стоять перед органами державної

влади в різних обставинах незалежно від рівня правового регулювання

(національного або міжнародного) [11, c. 11-13].

Принцип субсидіарності у Європейському Союзі. Т. Панченко виділяє

такі етапи становлення субсидіарних відносин на європейському континенті,

яким відповідають певні події та відповідні хронологічні межі: винесення

принципу субсидіарності на порядок денний (внесок християнських демократів

та європейських федералістів, 50-60-ті рр. XX ст.); негативна субсидіарність

(обговорення проектів майбутньої європейської будови, 70-80-ті роки XX ст.);

позитивна субсидіарність (включення принципу субсидіарності у засадничі

документи ЄС, початок 1990-х рр.); субсидіарність як динамічна концепція

(застосування принципу субсидіарності, 1990 – 2000 рр.). Показово, як зазначає

Т. Панченко, що протягом тривалого періоду обговорення майбутнього

європейської будови, яке підкріплювалось реальними інтеграційними кроками,

принцип субсидіарності вживався переважно у негативному смислі, тобто

121

обмежував компетенції організації вищого рівня (структур ЄС) відносно

організацій нижчого рівня (держав-членів) до тих пір, поки останні здатні

досягати своєї мети задовільно [113].

У межах системи Європейського Союзу термін «субсидіарність» вперше

офіційно з'явився у висновку Комісії Європейських Співтовариств в 1975 р.

Надалі він був включений в парламентський проект Договору про

Європейський Союз 1984 р. і в Єдиний європейський акт 1987 р. На засіданні в

Единбурзі в грудні 1992 р. Європейський Союз прийняв Декларацію про

принцип субсидіарності, в якій регулюється його застосування. Узгоджена в цій

Декларації концепція була включена в Протокол про застосування принципів

субсидіарності та пропорційності, приєднаний Амстердамським договором до

Договору про створення Європейського Співтовариства [11, с. 14-15]. Основні

теоретико-правові положення принципу субсидіарності знайшли своє втілення

у відповідних установчих документах, зокрема, Маастрихтському договорі про

створення Європейського Союзу 1992 р. та Амстердамському договорі про

розширення Європейського Союзу, де вказується: «в сферах, які не підпадають

під його виключну компетенцію, Співтовариство діє у відповідності з

принципом субсидіарності, якщо й оскільки цілі передбачуваної дії не можуть

бути досягнуті достатньою мірою державами-членами і тому, в силу масштабів

і результатів передбачуваної дії, можуть бути більш успішно досягнуті

Співтовариством». Зазначене означає, що поточні питання життєдіяльності

Європейського Союзу мають розв’язуватись щоразу на тому рівні, який

спроможний забезпечити найбільшу ефективність.

Стаття 5 (3) Маастрихтського договору стверджує: «Згідно з принципом

субсидіарності, Союз у сферах, які не відносяться до його виключної

компетенції, діє лише тоді і в такій мірі, в якій цілі передбачуваних дій не

можуть достатнім чином бути досягнуті державами-членами на центральному,

регіональному чи місцевому рівнях, але, зважаючи на масштаб або наслідки

передбачуваних дій, можуть бути краще досягнуті на рівні Союзу». Процеси,

що пов’язані з ратифікацією Маастрихтського договору в таких країнах, як

122

Данія (проведено два референдуми), Франція (обговорювалася можливість

проведення референдуму) та Велика Британія називають своєрідними етапами

в розвитку принципу субсидіарності [167, с. 34].

У зазначеному Протоколі про застосування принципів субсидіарності та

пропорційності 1997 р. [139] принцип субсидіарності називається «керівною

засадою того, як належить здійснювати такі повноваження на рівні Спільноти»,

які не відносяться до виключної компетенції Спільноти. У Протоколі йдеться,

що «субсидіарність є динамічною концепцією і її належить застосовувати з

огляду на цілі, сформульовані в Договорі. Це дає Спільноті змогу в межах її

повноважень розширити свої дії, коли цього вимагають обставини, чи навпаки,

обмежити або припинити їх, якщо їх здійснення більше не є виправданим» (п. 3

Протоколу). Згідно з п. 2 Протоколу, принцип субсидіарності «належить

застосовувати, шануючи загальні положення та цілі Договору, зокрема щодо

цілковитого збереження acquis communautaire та інституційної рівноваги;

належить також не порушувати принципи, що їх розвинув Суд ЄС, щодо

відносин між національним правом та правом Спільноти, а також брати до

уваги частину четверту статті 6 Договору про Європейський Союз, згідно з

якою «Союз забезпечує себе засобами, потрібними, щоб досягти своїх цілей та

реалізовувати свої політики».

Окрім того, у Протоколі встановлюється правило, згідно з яким «у будь-

яких пропозиціях правових актів Спільноти належить наводити причини, на

яких їх засновано, щоб обґрунтувати їхню сумісність з принципами

субсидіарності та пропорційності; причини того, що цілей Спільноти можна

краще досягнути на рівні Спільноти належить супроводжувати кількісними чи,

якщо можливо, якісними показниками». Така обґрунтованість вимагає

задоволення дій Спільноти критеріям субсидіарності, а саме: дії держав-членів

в рамках їхніх національних конституційних систем недостатні (так званий

«тест національної недостатності» [248]), щоб належно досягти цілей

запропонованої дії, отже, їх можна краще досягти через дії Спільноти (так

званий «(наднаціональний) порівняльний тест ефективності» [248]) (п. 5).

123

Перевіряючи, чи виконано зазначені вище умови, належить дотримуватися

таких настанов: 1) розглядуване питання має транснаціональні аспекти, що їх

неможливо належно регулювати діями держав-членів; 2) дії лише держав-

членів чи брак дій Спільноти суперечать вимогам Договору (наприклад,

потреба виправлення у випадку спотворення конкуренції, уникнення

прихованих обмежень торгівлі чи зміцнення економічної та соціальної

згуртованості) чи іншим чином завдають значної шкоди інтересам держав-

членів; 3) дії на рівні Спільноти мають чіткі переваги з огляду на масштаби чи

результати цих дій порівняно з діями на рівні держав-членів (п. 5 Протоколу).

Нарешті, Протоколом встановлюється «Якщо застосування принципу

субсидіарності має наслідком те, що Спільнота не вживає жодних дій,

державам-членам належить у своїх діях дотримуватися загальних приписів

статті 10 Договору, вживаючи усіх належних заходів, щоб забезпечити

виконання зобов'язань, що випливають із Договору, та утримуючись від будь-

яких заходів, що можуть перешкодити досягненню цілей Договору».

Найголовніше, на чому слід наголосити, що принцип субсидіарності

представляє керівний принцип здійснення законодавчих повноважень з боку

інститутів ЄС в областях, в яких ЄС і держави-члени поділяють законодавчі

повноваження [248, c. 7]. Як наголошує І. Яковюк, принцип субсидіарності в

інституційному контексті означає, що повноваження, які належать і

здійснюються державою або Євросоюзом, − це ті повноваження, котрі індивід,

сім'я, об'єднання індивідів, місцева або регіональна влада не можуть

реалізувати окремо. Проте, він не вважає аксіоматичним твердження про те, що

обов'язковим наслідком реалізації принципу субсидіарності є децентралізація

влади. Принцип може діяти в обох напрямках, а отже за певних обставин

субсидіарність здатна сприяти фактичному розширенню дій і заходів Союзу в

межах визначеної юрисдикції. З огляду на цей факт для реалізації принципу

субсидіарності першочергового значення набуває питання розмежування

компетенції ЄС і держав-членів, оскільки його дія поширюється лише на сферу

їх спільної компетенції [216, c. 28-29].

124

Слід також відзначити, що позиція Суду ЄС при розгляді спорів, що

зачіпають дотримання принципу субсидіарності, залишається надзвичайно

обережною. До прикладу, у справі Німеччина проти Парламенту і Ради

(Germany v. Parliament and Council) від 13 травня 1997 р. уряд Німеччини

вимагав скасування Директиви про гарантування вкладів (Directive 94/19/EC of

the European Parliament and of the Council of 30 May 1994 on deposit-guarantee

schemes), при цьому «уряд Німеччини не стверджував, що Директива порушила

принцип субсидіарності, а те, що законодавчий орган Союзу не виклав підстави

для обґрунтування сумісності дій з цим принципом» (п. 24). У п. 26 рішення

Суд ЄС зробив висновок, що принцип субсидарності витікає із змісту указаної

Директиви, у преамбулі якої указується, що «увага повинна бути приділена

ситуаціям, які можуть виникнути, якщо вклади в кредитній установі, що має

філії в інших державах-членах стали недоступними», і що це «необхідно для

забезпечення узгодженого мінімального рівня захисту депозитів, що

знаходяться в Союзі». Це показує, що, на думку законодавця Союзу, мета його

дій може, через масштаби передбачуваних дій, бути краще досягнута на рівні

Союзу» [221], при цьому Суд не зажадав від інститутів Співтовариства доказів

того, що заходи, що вживаються державами-членами, були недостатні, в силу

чого необхідне втручання з боку Співтовариства [9]. На думку Н. Анісімової,

подібну обережну позицію Суду ЄС можна пояснити потенційною небезпекою

бути втягнутим Судом ЄС у політичні суперечки; Суд ЄС охороняє власну

легітимність і не бажає піддавати її сумніву, приймаючи рішення з питань, які,

на його думку, не є правовими. Більш того, в одному зі своїх ранніх рішень Суд

ЄС кваліфікував субсидіарність як принцип розумного управління, який не

може бути зведений в ранг правової норми [10, с. 21].

Субсидіарність як доктринальний підхід до тлумачення Європейської

конвенції. Ефективний захист прав і свобод окремої людини на міжнародному

рівні стає можливим лише в рамках системи, побудованої на засадах

субсидіарності: захист прав людини має здійснюватися насамперед на

внутрішньодержавному рівні, а міжнародні заходи повинні доповнювати такий

125

захист, а не заміняти або витісняти її [11, с. 19]. На думку Г. Люббе-Вольфф,

якщо звернутись до джерела принципу субсидіарності − католицької політичної

теорії, згідно з якою держави не повинні займатися справами, з якими можуть

успішно впоратися приватні особи та громадські інститути (сім'ї або церкви),

стає очевидним, що права людини самі по собі є вираженням принципу

субсидіарності. Адже права людини захищають індивідуальне самовизначення,

традиційно зване «свободою», від втручання з боку колективних інститутів

прийняття рішень.

Будь-яка міжнародна система повинна прагнути уникати зайвих і

необов'язкових непорозумінь, утримуватися від довільного втручання в

національні правові інститути і з обережністю ставитися до конкретних питань,

чутливих для окремих держав, щоб не втратити довіру і легітимність в очах

держав-учасниць такої міжнародної системи та їх громадян. Невипадково

міжнародні системи захисту прав людини зазвичай створюються для

гарантування мінімальних стандартів дотримання цих прав [86, с. 70], на чому

прямо наголошується у Європейській конвенції.

Виділяють матеріальну і процесуальну сторону принципу субсидіарності.

Матеріальна сторона стосується функціонування принципу здійснення

державами свободи розсуду і встановлення додаткових гарантій, а

процесуальна − безпосередньо в рамках системи Європейського суду з прав

людини (вимога про дотримання правила вичерпання внутрішніх засобів

правового захисту, які повинні відповідати критерію ефективності відповідно

до статей 13 і 35 Конвенції). Отже, принцип субсидіарності у контексті

тлумачення Європейської конвенції та діяльності Європейського суду з прав

людини відтворює доктрину «четвертої інстанції», суть якої зводиться до

того, що Страсбурзький суд не є «четвертою» наглядовою інстанцією щодо

рішень національних судів. Його метою не є перегляд рішень національних

судів та правильності застосування й тлумачення ним норм внутрішнього

процесуального та матеріального права.

126

Отже, принцип субсидіарності – це відправна точка, в тому числі і для

правила про вичерпання внутрішніх засобів правового захисту. У свою чергу,

принцип про вичерпання національних засобів правового захисту є основним

наслідком субсидіарної природи захисту прав людини на міжнародному рівні

[11, c. 20]. Проте Ж.-П. Коста підреслює, що Суд максимально враховує

рішення національних конституційних судів. Однак він не може

задовольнятися існуванням якогось рішення і просто-напросто його

затверджувати. Інакше він відмовився б від своєї ролі - ролі останньої інстанції

в інтерпретації Конвенції, яка здійснює «європейський контроль» над

національними рішеннями. З того, що всі внутрішні інстанції повинні бути

вичерпані, не обов’язково випливає, що їх вичерпання робить скаргу до

Страсбурзького суду обґрунтованою, дійсно, як підкреслювалося під час

Інтерлакенської конференції, Європейський Суд з прав людини і Рада Європи

теж мають свої функції і свої обов'язки [77, c.120].

О. Трагнюк зазначає, що у межах концепції субсидіарності існують три

основні ознаки системи, яка діє на основі Європейської конвенції: по-перше,

Європейська конвенція не є вичерпною, гарантовані лише деякі права,

закріплені у Загальній декларації прав людини 1948 р. [70], а держави-сторони

Конвенції є вільними у забезпеченні ефективнішого захисту згідно із своїм

законодавством або іншими угодами; по-друге, розуміння того, що національні

державні органи у відповідності з традиційною роллю держав загалом

перебувають у кращому становищі, ніж відповідні наглядові органи на

загальноєвропейському рівні щодо можливості віднайдення балансу між

інтересами суспільства і захистом основних прав людини, забезпечення якого є

метою Конвенції. Наведені характеристики обумовлюють пошук загальних

стандартів захисту прав людини у просторі дії Конвенції. Однаковість в

окремих випадках може бути досягнута через необхідність ефективного захисту

прав і свобод людини. А це і є третьою ознакою «системи однаковості» в

усьому, що стосується Європейської конвенції. Остання пропонує не однакові

рішення, а лише стандарти поведінки, які будуть відрізнятися у кожній державі,

127

що входить до європейської спільноти. А наведене обов´язково зумовлює вибір

власних засобів імплементації конвенційних положень для кожної Високої

Договірної Сторони [188, с. 27].

Європейський суд з прав людини заявив про свою прихильність

принципу субсидіарності вже на самому початку своєї роботи. Позиція Суду,

що обґрунтовує існування в Суді принципу субсидіарності, проілюстрована у

рішенні Хендісайд проти Великобританії (Handyside v. UK) від 07 грудня 1976

р.: «Зважаючи на прямий і постійний контакт …з активним населенням своїх

країн, державні органи в принципі перебувають у кращій позиції, ніж

міжнародний суддя, щоб висловлювати свою думку з приводу точного сенсу

цих вимог «моралі», так само як і про «необхідність» будь-яких «обмежень»

або «санкцій», що мають на меті забезпечити ці вимоги» [54].

Як бачимо, субсидіарність Суд розуміє не як «додатковість», а як

церковний варіант значення даного поняття – «соціальна виплата»

(«вспомоществование» − рос.), тобто розгляд скарги у разі вичерпання усіх

можливих національних засобів правового захисту. Наслідком такого

специфічного тлумачення принципу субсидіарності є те, що Суд не розглядає

себе як «вищу» судову інстанцію, яка доповнює національні судові органи. При

прийнятті своїх судових актів Європейський суд з прав людини спирається

передусім на Конвенцію про захист прав людини та основних свобод і

протоколи до неї, а національне законодавство ним враховується і

порівнюється з власними правовими позиціями. Принцип субсидіарності, на

якому заснована діяльність Європейського суду і Комітету міністрів Ради

Європи, передбачає спільну відповідальність держав-учасниць і Суду» [54].

Отже, принцип субсидіарності стосовно діяльності Європейського суду з прав

людини являє собою особливий спосіб організації та узгодження національної

та європейської систем захисту прав людини, при якому людині дається

додаткова можливість захистити свої права після того, як на національному

рівні зробити це виявилося неможливо [11, c. 18].

128

Вже зазначалось, що принцип субсидіарності, який діє у просторі,

створеному за Європейською конвенцією, характеризується двома аспектами: -

у процесуальному або функціональному значенні даний принцип означає, що

перед тим, як звернутися до конвенційних інститутів, кожен повинен направити

свою заяву до усіх національних інститутів, які передбачають забезпечення

ефективних і адекватних засобів захисту в справі; - у матеріальному

сутнісному значенні принцип субсидіарності означає, що, застосовуючи

настанови Європейської конвенції, конвенційні інститути, потрібно, якщо це

необхідно, взяти до уваги ті правові і фактичні ознаки, які характеризують

життя суспільства у заінтересованій державі. Дія вказаного принципу має,

таким чином, дві важливі похідні: конвенційні інститути мають можливість

вивчати (ознайомлюватися) з правовими позиціями компетентних національних

органів щодо питань, які розглядатиме суд; принцип субсидіарності допомагає

запобігти перевантаженню контролюючих органів, створених відповідно до

Конвенції [188, с. 28]. Субсидіарна природа юрисдикції Суду нерозривно

пов'язана з принципом неприпустимості відмови у правосудді Судом. Мова йде

про те, що компетенція Суду поширюється на держави, загальна чисельність

населення яких становить близько 800 мільйонів чоловік і він при всьому

бажанні не може захистити інтереси всіх жертв порушень прав людини, тим

більше, що він не має такої мети і не прагне до цього [80].

А. Ковлер виділяє дві сторони субсидіарності в контексті Конвенції:

практичну та теоретичну[65, с. 95]. У практичному плані Суд не може

виконувати функції апеляційної чи касаційної інстанції і в цьому зв'язку він не

може так само детально, як національні інстанції, вивчати фактичні обставини

справи. При цьому Суд проте нагадує, що чим серйозніше висунуті заявником

обвинувачення в порушенні його прав і свобод, тим ґрунтовніше повинна бути

фактична база. Лише у виняткових випадках явної невідповідності

встановлених національним судом фактів пред'явленим заявником доказів, Суд

може відійти від цього правила. Так, у рішенні у справі Дубецька проти

України (Dubetska and others v. Ukraine) від 10 лютого 2011 р. [238]. Суд

129

указує: «Якщо скарги пов'язані з політикою держави щодо промислових

забруднювачів, як це має місце в даній справі, Суд може переглядати наявні

рішення по суті і робити висновок про явну помилку. Однак складність

проблематики, пов'язана з екологічною політикою, відводить Суду насамперед

допоміжну, а не основну роль. Він повинен спочатку вивчити питання про те,

чи був процес прийняття рішень справедливим, і лише у виняткових випадках

він може вийти за межі цих кордонів і переглянути рішення по суті, прийняті

національними органами» (пар. 142 Рішення). Суд також не піднімає питання,

що відносяться до компетенції національних судів (наприклад, тлумачення

матеріального та процесуального законодавства), хоча і враховує їх [54].

Теоретична сторона принципу субсидіарності полягає у тому, що

оскільки права і свободи, гарантовані Конвенцією, є «дітищем демократичного

суспільства», поняття демократії і верховенства права є взаємопов'язаними у

тлумаченні Конвенції. За логікою Суду, обрана в демократичному порядку

влада держав-учасниць Конвенції наділена відповідною легітимністю, що

вимагає від міжнародного суду, яким є Європейський суд, деякого

самообмеження (утримання) при оцінці того, чи є втручання у здійснення прав і

свобод, що під охороною Конвенції «необхідним у демократичному

суспільстві» і дає державі якесь «поле оцінки» (розсуду) [54].

Отже, природним продовженням принципу субсидіарності є доктрина

«свободи розсуду» («меж розсуду»), яку буде розглянуто у наступному

підрозділі. Вона технічно опрацьована для того, щоб розподілити

повноваження з прийняття рішень між відповідними органами з тією метою,

щоб у конкретній справі окреслити кордони між «первинним вибором

держави» і «субсидіарним» наглядом на загальноєвропейському рівні [188, с.

27].

Слід окремо звернути увагу на проблему судового активізму з боку Суду,

що розглядається окремими дослідниками як порушення принципу

субсидіарності і меж свободи розсуду. Так, рішення Суду у справі Кононов

проти Латвії (Kononov v. Latvia) від 17 травня 2010 р. [271] називають у числі

130

рішень, які є яскравим прикладом прояву «судового активізму» з боку Суду, бо

зазіхає на принцип субсидіарності [64, с. 8]. Ветеран В. Кононов був

заарештований Латвією за звинуваченням у вбивстві 9 людей в 1944 році, коли

він брав участь у операції з ліквідації німецьких поліцаїв, а згодом засуджений

владою Латвії за вбивство мирних громадян під час Другої світової війни, які,

за словами заявника, були посібниками нацистів. Ветеран оскаржив рішення

латвійських судів у Суді, і в липні 2008 р. Суд виніс рішення, згідно з яким

Василь Кононов був засуджений незаконно. Кононову була присуджена

компенсація в розмірі 30 тисяч євро. Влада Латвії подала на це рішення

апеляцію. Відповідно до рішення Суду від 17 травня 2010 р. за латвійською

стороною не було визнано порушення статті 7 Європейської конвенції з прав

людини

В Окремій думці судді Ж.-П. Коста, до якої приєдналися судді

Калайджіева і Поалелунджь, наголошується на декількох важливих моментах:

«5. Європейський Суд не є ні судом четвертий інстанції, ні міжнародним

кримінальним трибуналом. Від нього не потрібно знову судити заявника у

зв'язку з подіями, які відбулися 27 травня 1944 в селі Малі Бати… обговорення

справи по суті, як зазначила Велика палата в пункті 184 постанови,

обмежується статтею 7 Конвенції. Однак, визнаючи це, Суд повинен − не

підміняючи позицію національних судів своєю власною точкою зору −

проконтролювати застосування положень Конвенції, про які йде мова. Іншими

словами, він повинен переконатися, що застосовані до заявника кримінально-

правові санкції були передбачені законом і що цьому законом не надавалася

зворотна сила. Крім того, ясно, що, з урахуванням серйозності висунутих

заявнику обвинувачень, ці санкції не були дуже суворими, якщо взяти до уваги,

що він старий, немічний і не представляє небезпеки; однак милосердя,

проявлене по відношенню до обвинуваченого, не має прямого відношення до

обґрунтованості скарги на порушення статті 7 Конвенції» (пар. 5 Рішення).

У той же час Ж.-.П Коста певен, що субсидіарність може бути

продуктивною лише тоді, коли відповідне положення Конвенції доступно

131

суддям і використовується у внутрішньодержавному праві. Одним з

інструментів, які використовуються Судом для досягнення системних

законодавчих змін, виступають пілотні рішення. Суд під тиском з боку

Комітету міністрів Ради Європи приступив з 2004 р. до винесення так званих

пілотних рішень, в яких виявлялися системні, структурні проблеми, викликані

«повторюваними порушеннями», і в яких держави-відповідачі зобов'язувалися

Судом в стислі терміни прийняти відповідні законодавчі акти, що виправляють

ці порушення (першим таки пілотним було рішення у справі Броньовскі проти

Польщі (Broniowski v. Poland) від 22 червня 2004 р.

[229]. Необхідно

підкреслити, що зазначений механізм передбачає тристоронню взаємодію між

Судом, владою держави-відповідача та Комітетом міністрів Ради Європи, на

який ст. 46 Європейської конвенції покладено нагляд за виконанням рішень

Суду. Але головну роль у справі охорони прав людини на національному рівні

грають судові органи держав-учасниць Конвенції [54].

Правилом 61 Регламенту Суду передбачено, що Суд може винести

пілотне рішення, якщо факти, що стали підставою звернення до Суду,

виявляють існування в державі-відповідачі структурної або системної проблеми

або іншого подібного недоліку, який привів або може привести до поводження

з аналогічними скаргами (п. 1). У такому випадку Суд у своєму пілотному

рішенні повинен вказати характер такої проблеми, а також вид коригувальних

заходів, які державі-відповідачу необхідно прийняти на національному рівні з

метою виконання рішення Суду (п. 3); Суд також може вказати термін, в який

ці коригувальні заходи має бути вжито, беручи при цьому до уваги характер

необхідних заходів і швидкість, з якою ця проблема може бути усунена на

національному рівні (п. 5) [244].

Рішення у справі Юрій Миколайович Іванов проти України (Yuriy

Nikolayevich Ivanov v. Ukraine) від 15 жовтня 2009 р. [325] є яскравим

прикладом пілотного рішення, проте у цьому випадку зазначений механізм не

досягнув своєї мети. У рішенні Суд наголосив на повторюваній практиці, на

яку він постійно звертав увагу в період з 2004 р. в своїх рішеннях більш ніж у

132

300 справах і яка полягає в тому, що Україна не виплачує заборгованості за

судовими рішеннями. Суд визначив, що Україні слід протягом року після

вступу даного рішення в силу розробити один або кілька засобів правового

захисту, які забезпечать адекватне та достатнє відшкодування в разі

невиконання або затримки виконання рішень національних судів. На цей час

Суд відклав розгляд більш ніж 2000 поданих до Суду аналогічних скарг; хоча

деякі справи були врегульовані, Україна не прийняла загальних заходів,

необхідних для вирішення проблеми невиконання судових рішень на

національному рівні, − Суд прийняв рішення відновити розгляд скарг, в яких

зачіпаються ті ж самі проблеми [56]. У свою чергу, після пілотного рішення

Бурдов проти Росії (Burdov v. Russia) від 15 січня 2009 р. [231] Росія прийняла

Федеральні закони №68-ФЗ і №69-ФЗ, які набули чинності 4 травня 2010 р. і

передбачають можливість звернення в російські суди з вимогою компенсації за

затримку у виконанні судових рішень, винесених проти держави, і за надмірно

тривале судочинство [56].

Принцип субсидіарності у межах Ради Європи розвинутий не тільки у

практиці Суду, а й у положеннях відповідних документів, що відтворюють

спільну європейську позицію, серед них: Рекомендація Комітету міністрів

Ради Європи державам-членам щодо питання застосування принципу

субсидіарності (1995 р.); Декларація, затверджена на конференції

представників держав-членів Ради Європи (м. Інтерлакен, Швейцарія. 2010 р.)

Декларація конференції «Про майбутнє Європейського Суду з прав людини»

(м. Ізмір, Туреччина, 2011 р.), Додатковий план дій за результатами цих

конференцій, конференція у Брайтоні (2012 р.), а також Протоколи № № 14, 15,

16 до Конвенції. У 2010 – 2012 рр. у структурі Ради Європи були створені

«редакційні групи», які понад рік вивчали заходи, які вживаються державами-

учасницями Конвенції для виконання відповідних положень Інтерлакенської й

Ізмірської декларацій, вплив останніх і Протоколу № 14 до Конвенції на

діяльність Суду, а також впровадження рішень, ухвалених на Конференції у

Брайтоні. Останнє завдання передбачало розробку двох нових протоколів до

133

Конвенції (№ № 15, 16 – І. Ю. Кретова), перший з яких забезпечить, зокрема,

скорочення строку на звернення до Суду та послідовність його практики, а

другий – розширюватиме компетенцію Суду щодо надання консультативних

висновків [33].

Як відомо, лейтмотивом Протоколу № 14 стало реформування

контрольного механізму Суду та зменшення його завантаженості. Так, статтею

12 Протоколу № 14 передбачені зміни до тексту Європейської конвенції, які

дають можливість Суду оголошувати неприйнятними індивідуальні скарги,

якщо вони є явно необґрунтованими або є зловживанням правом на подання

заяви, або якщо заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав

людини, гарантованих Конвенцією і протоколами до неї, не вимагає розгляду

заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена

жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином [139]. У

Пояснювальній доповіді до Протоколу № 14 органи Ради Європи вкотре

нагадують, що «принцип субсидіарності лежить в основі всіх заходів, що

вживаються для підвищення ефективності системи управління Конвенції.

Відповідно до статті 1 Конвенції, Високі Договірні Сторони гарантують

кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені

Конвенцією, в той час як роль суду, відповідно до статті 19, полягає у

«забезпеченні дотримання зобов'язань, Високими Договірними Сторонами за

Конвенцією». Іншими словами, забезпечення прав і свобод − у першу чергу є

відповідальністю сторін; роль Суду є субсидіарною».

У Пояснювальній доповіді указується, що «відповідно до принципу

субсидіарності, права і свободи, закріплені в Конвенції, повинні бути захищені

у першу чергу на національному рівні. Дійсно, такий захист є найбільш

ефективним. Відповідальність національних властей у цій галузі повинна бути

підтверджена і потенціал національних правових систем із запобігання та

відшкодування шкоди, завданої порушеннями, повинен бути посилений.

Держави зобов'язані контролювати відповідність їх законодавства та

адміністративної практики вимогам Європейської конвенції та практики Суду.

134

Для того, щоб добитися цього, вони можуть отримувати допомогу зовнішніх

органів. Всебічне застосування цих заходів зможе зменшити тиск на Суд у

декілька способів: це допоможе не тільки зменшити кількість обґрунтованих

індивідуальних скарг за рахунок того, що національне законодавство приведене

у відповідність до Конвенції, або шляхом узагальнення порушень або їх

усунення на національному рівні, але також завдяки тому, що добре

аргументовані рішення на національному рівні зроблять легшим процес

винесення рішення Судом. Само собою зрозуміло, однак, що ці результати

будуть відчутні тільки в середньостроковій перспективі» [137].

Протокол № 15 пропонує доповнити текст преамбули Європейської

конвенції, а саме: «Наприкінці преамбули Конвенції буде додано новий абзац в

наступному викладі: «Підтверджуючи, що відповідно до принципу

субсидіарності Високі Договірні Сторони несуть основну відповідальність за

забезпечення прав і свобод, закріплених у Конвенції та протоколах до нії, і що

роблячи це, вони користуються деякою свободою розсуду, нагляд за

здійсненням якої здійснюється Європейським судом з прав людини, заснованим

на підставі цієї Конвенції» (Стаття 1 Протоколу) [293]. Справді, така

формальність давно вже стала необхідністю, оскільки до останнього часу

обґрунтовувати даний принцип доводилося за допомогою прецедентної

практики Суду. Запровадження принципу субсидіарності в основний текст

Конвенції, по суті, реалізує його юридичне закріплення в якості базового

принципу, яким керується Європейський суд у своїй повсякденній практичній

діяльності з перших років свого існування [54].

Ф. Фабріні (Fabbrini) влучно характеризує значення Протоколу № 15,

вказуючи: «Європейська архітектура захисту прав людини як і системи,

засновані на принципі федералізму, характеризується, перебуванням між

дилемою ідентичності − держави-члени мають приймати власні рішення про

права і свободи, які вони захищають у межах свого правопорядку, і дилемою

рівності − громадяни повинні користуватися рівними правами і свободами на

всій території ЄС. Між ідентичністю та рівністю також стоїть дилема: хто

135

повинен вирішувати? Як свідчить історія федеративних систем, маятник може

бути на стороні ідентичності або рівності в різні моменти часу, що важко

передбачити. У той час як конституціоналізація свободи розсуду в преамбулі

Протоколу № 15 може означати зрушення у бік більшої уваги до особистості і

автономію держав, посилання на принцип субсидіарності, включений в

Протокол № 15, залишає двері відкритими для майбутніх розробок, в якому

рівність прав громадян по всій Європі і центральне місце Європейського суду з

прав людини у забезпеченні цієї мети, будуть знову підтверджені [248, c. 16].

Стосовно Протоколу № 16, то «держави-члени Ради Європи та інші

Високі Договірні Сторони Конвенції», які підписали цей Протокол,

«враховуючи, що розширення повноважень Суду щодо винесення

консультативних висновків сприятиме подальшому зміцненню взаємодії між

Судом та національними властями і тим самим посилювати імплементацію

Конвенції у відповідності з принципом субсидіарності» (Преамбула

Протоколу), домовилися про те що «вищі суди та трибунали Високої

Договірної Сторони, можуть запитувати у Суду консультативні висновки з

питань про принципи, що стосуються інтерпретації або застосування прав і

свобод, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї», але тільки в

контексті розглянутої ним справи, мотивуючи свій запит і представляючи

необхідні юридичні і фактичні обставини розглянутого їм справи (стаття 1

Протоколу) [294] (див також підрозділ 2.4. дисертації).

Таким чином, Ж.-П. Коста наполягає на тому, що роль національних

органів влади у майбутньому охорони прав людини в Європі носить

принциповий характер, що неодноразово підкреслювалося в Декларації і Плані

дій, прийнятих в Інтерлакені, які носять довгостроковий характер − до 2019 р.

Роль національних властей, насамперед, полягає в тому, щоб не допускати

порушення прав. Від держав очікується (і в цьому сама суть їх участі), що вони

не будуть зазіхати або будуть зазіхати в мінімально можливій мірі на права і

свободи, гарантовані Конвенцією. Іншими словами, вони повинні слідувати не

тільки негативним, але і позитивним зобов’язанням, під якими підписалися при

136

приєднанні до Конвенції. Компенсація може також бути і превентивним

механізмом, завдяки створенню засобів правового захисту, що дозволяють

відшкодувати порушення і запобігти їх повторення. Так, у багатьох державах

закріплені механізми компенсації за незручності, пов'язані з надмірним

затягуванням процесу [77, с. 120, 127].

Колишній голова Суду Ж.-П. Коста ілюструє на французьких прикладах

взаємодію національних властей та Суду – у 2001 році французькі законодавці

привели правові норми у відповідність із позицією, виробленою у справі

Мазурек проти Франції (Mazurek v. France) від 01 лютого 2000 р. [282],

пов’язаною із дискримінацією, якої зазнали діти, народжені від подружньої

зради. Ж.-П. Коста зазначає, що нерідко національне право модифікується

виключно судовими органами, оскільки, коли рішення Суду в достатній мірі

знаходять відображення у внутрішній судовій практиці, немає гострої

необхідності в законодавчій реформі (касаційний суд Франції через кілька

місяців після рішення Суду у справі Б. проти Франції (B. v. France) від 25

березня 1992 р. [223], що стосувалася зміни цивільного стану осіб, які пройшли

операцію по зміні статі, скасував власну попередню практику, щоб привести її

у відповідність з цим рішенням [77, c. 119].

Колишній голова Суду справедливо підкреслює, що, якщо суди загальної

юрисдикції грають принципову повсякденну роль, то конституційні судові

органи а fortіori визначають процеси інтеграції Конвенції у внутрішнє право (в

Італії, завдяки конституційній реформі 2001 р. в деяких рішеннях

Конституційного суду 2007 р. в процесі розгляду конституційності

внутрішнього права були прийняті до уваги положення Європейської конвенції;

аналогічно в Іспанії Конституційний суд тепер бере до уваги договори стосовно

основних прав і свобод, в тому числі і Конвенцію, і, зокрема, активно

користується практикою двох головних європейських судів [77, c. 119]. Також

показовим є рішення Конституційного Трибуналу Польщі 2007 р. по законах

про розголошення документів про цивільну службу з 1944 по 1990 р.р., яке

містить, зокрема, констатацію невідповідності польського закону Європейській

137

конвенції (порушення статей 8 і 14), підкріплену посиланнями на практику

Суду. Вартує уваги приклад Франції, де, починаючи з березня 2010 р. до

Конституційної Ради можуть звертатися судові органи з пріоритетним

питанням про конституційність; цей спосіб дозволяє Раді в разі негативного

рішення анулювати законодавче рішення, що суперечить Конституції, зокрема,

якщо воно порушує права і свободи, гарантовані нею. Оскільки ці права і

свободи близькі до гарантованих Європейською конвенцією, можливо, що в

багатьох випадках Конституційна Рада буде враховувати практику Суду. Таким

чином, підсумовує Ж.-П. Коста, Конвенція все частіше і частіше розглядається

як текст, що включається на конституційному рівні в національне право.

Дійсно, питання «конвенційності» (відповідності нормам Європейської

конвенції) тепер постійно присутнє в діяльності більшості органів

конституційного контролю Європи [77, c. 119].

Таким чином, викладене вище підтверджує висновок про те, що

розширення європейського регіонального нагляду за дотриманням прав людини

не означає наділення Ради Європи та її органів надповноваженнями. Цілями

цього процесу є сприяння можливостям внутрішньодержавної системи захисту

прав людини і підтримка національних органів влади у виконанні взятих ними

на себе міжнародних зобов'язань. Кінцевою ж метою є, як зазначає К. Аристова,

«відродження і підтримання принципу субсидіарності в ім'я того, щоб

національні органи влади знову стали першою лінією захисту порушених прав

людини, що містяться в Конвенції» [11, c. 4].

2.4. Доктрина «свободи розсуду» держави

Серед ключових доктринальних підходів, на які спирається

Європейський суд з прав людини, на окрему увагу заслуговує так звана

доктрина «свободи розсуду» держави (англ. «the margin of appreciation»), яка у

буквальному перекладі означає «межі оцінювання» або навіть «поле

розуміння». Дослідники відзначають, що доктрина «свободи розсуду» була

138

розроблена в якості спроби знайти золоту середину між захистом прав людини

з боку національних органів влади та уніфікованим застосуванням й

тлумаченням прав і свобод, гарантованих Європейською конвенцією.

П. Рабінович та С. Федик, іменуючи цю доктрину «принципом

забезпечення певної свободи національного розсуду», визначають останній як

здійснення Європейським судом з прав людини тлумачення приписів Конвенції

про захист прав людини і основоположних свобод у справах певного типу з

урахуванням наявної у судових органів та посадових осіб держав-учасниць

делегованої їм положеннями Конвенції певної свободи розсуду щодо розуміння

та застосування ними конвенційних норм з метою забезпечення належних умов

реалізації та захисту прав і свобод людини, а також досягнення балансу між

ними (правами та свободами особи) і національними інтересами [142, c. 40].

К. Аристова справедливо підкреслює, що свобода розсуду грає роль

модулятора у відносинах між внутрішньодержавною судовою системою та

міжнародними судами. У широкому сенсі свобода розсуду дає державі свободу

вибору тактики поведінки в питаннях прав, передбачених Конвенцією. По-суті,

свобода розсуду − це можливість встановлення балансу між суверенітетом

держав-учасниць Європейської конвенції та контрольною функцією

страсбурзьких органів 11, с. 15]. Підтримуючи таку оцінку, С. Федик наголошує

на тому, що доктрина свободи розсуду держави дещо пом’якшує погляди

прихильників так званого «сильного суверенітету», які вбачають неможливим

втручання Суду у суверенітет держав-учасниць.

Автор пояснює, що рішення Суду у їх резолютивній частині виступають

основною формою реакції контрольного механізму Ради Європи на

«невідповідну» поведінку держави. Беручи до уваги практичну неможливість

невиконання згаданих рішень з огляду на негативні для держави політичні

наслідки такого кроку, очевидною є наявність серйозного втручання у

суверенітет держав­учасниць. Таке втручання не є порушенням юридичних

норм, оскільки носій суверенітету попередньо погодився на добровільне

виконання рішень Європейського суду з прав людини, однак з погляду

139

прихильників абсолютної національної самостійності подібний примус

однозначно є неприпустимим, оскільки він безпосередньо втручається у

внутрішню політику держави. Зважаючи на неабияку роль, що відіграють у

політичному житті прихильники концепції «сильного суверенітету» у

країнах­членах Ради Європи, та конкретні історичні умови, в яких відбувалось

підписання Конвенції, її автори передбачили щодо застосування окремих

положень акта широку дискрецію національних органів державної влади [193].

Доктрина свободи розсуду бере свій початок із теорії «подвійної

юрисдикції», згідно з якою певні правові питання підвідомчі двом системам

права: національній системі та міжнародній. Такий підхід до діяльності

національних судових та інших органів найоптимальніше узгоджує дію норм

національного законодавства, та положень міжнародного права. З урахуванням

цього міжнародні органи виконують своєрідну наглядову функцію щодо

прийнятих національною владою рішень. Суть цієї функції зводиться до

здійснення контролю за доцільністю та якістю застосування національними

органами влади норм міжнародного законодавства і відповідністю

застосовуваних ними положень загальновизнаним міжнародним стандартам

[142, с. 38].

Дж. Макбрайд погоджується, що потреба в зазначеній доктрині

пояснюється наднаціональною роллю інститутів Ради Європи; вважається, що

ті, хто приймали й переглядали судове рішення на національному рівні, можуть

краще зважити на особливості й вимоги конкретної ситуації. Відтак, доктрина

по суті дорівнює презумпції відповідності зобов'язанням, викладеним у

Конвенції, а її потенційний ефект має зменшити вагу тесту на пропорційність.

Зрозуміло, що доктрину також вітають як можливість прагматично реагувати

на характер конфлікту між позицією Суду і позицією держави-учасниці. Це

потенційно збільшує тягар доведення для сторони, котра воліє притягнути

державу до відповідальності в міжнародному судовому органі, та водночас

потребує від держави менше виправдань; тобто, саме скаржник має довести, що

140

зазіхання на його гарантоване право насправді мало місце і що в світлі

доктрини воно було диспропорційним [88].

На думку С. Шевчука, свобода розсуду нагадує доктрину «політичного

питання», але вже в аспекті діяльності міжнародних юрисдикційних органів.

Певним чином держава перебуває у кращій ситуації, ніж Європейський суд з

прав людини щодо регулювання питань реалізації цих прав та свобод. Ця

доктрина також визначається як «простір для маневру», «сфера дихання» або як

«доктрина самообмеження», «розподільча лінія, на якій міжнародний

наглядовий орган дозволяє вільний вибір державі-члену в прийнятті та

виконанні законів». Ця доктрина не закріплена прямо у тексті Конвенції, навіть

у документах, у яких відображений процес її обговорення та прийняття

(«підготовчі матеріали»), її «відкрив» Суд у процесі творчого (розширеного)

тлумачення Конвенції [208, с. 195].

Дійсно, доктрина свободи розсуду держави прямо не закріплена у

первинному тексті Європейської конвенції і розроблена завдяки її тлумаченню.

Уперше згадування про наявність дискреції у національних органів влади Суд

здійснив у рішенні у справі Греція проти Сполученого Королівства (Greece v.

the United Kingdom) від 26 вересня 1958 р., яке стосувалося порушення прав

людини на Кіпрі; Комісія у своєму звіті зазначила, що «уряд перебуває в

кращому становищі, ніж Комісія, щоб оцінювати факти і діяти найбільш

прийнятно для протидії загрози існування нації. Комісія не визнає презумції

необхідності тих засобів, які використовує уряд, проте деяка свобода розсуду

повинна бути за ними збережена». Комісія визначила свободу розсуду як

надану можливість державі використовувати ті методи впливу на ситуацію, які

відповідна ситуація вимагає [38].

Подальшого розвитку ця доктрина набула у рішенні по справі Хендісайд

проти Великобританії (Handyside v. UK) від 07 грудня 1976 р. [257], в якій Суд

зазначив: «48. Отже, п. 2 статті 10 залишає Договірним державам певну сферу

розсуду. Ця сфера розсуду надана як законодавцю («передбачено законом»),

так і органам, в тому числі судовим, покликаним тлумачити і приводити закони

141

в дію (пар. 49). Однак, п. 2 статті 10 не надає Договірним державам абсолютну

владу розсуду. У повноваження Суду, який разом з Комісією відповідальний за

забезпечення гарантії виконання цими державами своїх зобов'язань (стаття 19),

входить винесення остаточного рішення з питання про відповідність якого-

небудь «обмеження» або «санкції» свободі вираження поглядів, як вона

гарантована статтею 10 цієї Конвенції. Таким чином, сфера розсуду державних

органів йде рука об руку з європейським контролем. Цей контроль стосується

як мети, яку дана міра переслідує, так і її «необхідності». Європейський

контроль поширюється не тільки на основні закони, а й на рішення, які

застосували їх, навіть якщо вони були винесені незалежним судовим

органом…» [257].

Свобода розсуду як принцип тлумачення Європейської конвенції Судом

по-різному реалізується у відношенні до конвенційних прав. У своїй доповіді у

справі Греція проти Сполученого Королівства (Greece v. UK) від 26 вересня

1958 р., 1958-1959, Європейська комісія з прав людини розділила конвенційні

права на три категорії:

1) до першої категорії входять найбільш суворо гарантовані права, до

яких відносять право на життя (ст. 2), заборону тортур і нелюдського або

такого, що принижує гідність, поводження (ст. 3), заборону рабства та

примусової праці (ст. 4 ч. 1), і принцип «немає покарання без закону, що його

встановлює» (ст. 7). Свобода розсуду не застосовується Судом по відношенню

до цих прав, передбачених Конвенцією. Так, наприклад, щодо статті 3 Суд

встановив виключно жорсткі правила реалізації: держава не тільки позбавлена

свободи розсуду, але й має виконати всі можливі дії для запобігання

катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність поводження;

2) до другої категорії прав входять такі права, як право на повагу до

приватного і сімейного життя, особистої кореспонденції (ст. 8), свобода релігії

(ст. 9), свобода вираження думки (ст. 10), свобода зібрань і об'єднань (ст. 11).

Відносно цих прав свобода розсуду можлива в рамках, встановлених загальним

конвенційних стандартом;

142

3) нарешті, до третьої категорії входять права, свобода розсуду щодо яких

можлива лише при дотриманні умов, передбачених у ст. 15 Європейської

конвенції, яка допускає відступ від зобов’язань держави під час надзвичайної

ситуації [38].

П. Рабінович та С. Федик стверджують, що аналіз практики

Європейського суду з прав людини дає підстави вважати, що застосування

концепції свободи розсуду можливе у випадках, коли справи стосуються статей

15, 14, 10, 8 Європейської конвенції, а також ст. 1 Першого Протоколу до неї

[142, с. 40]. Однак ми підтримуємо думку, що через велику частку

невизначеності і відносності, яка присутня в доктрині свободи розсуду,

неможливо однозначно визначити випадки, коли суд може її застосувати.

К. Дегтярьов наводить способи класифікації таких випадків, запропоновані

визнаними коментаторами Європейської конвенції (Paul Mahoney), а саме сім

можливих критеріїв, які обумовлюють обсяг національного розсуду: 1)

наявність або відсутність загального підходу в демократичному суспільстві –

цей критерій покликаний визначити наявність європейського консенсусу; 2)

природа права, гарантованого Конвенцією – на цей критерій Європейська

комісія з прав людини вказувала у згадуваній вище доповіді у справі «Греція

проти Сполученого Королівства». Вже зазначалось, що деякі права

передбачають більш широкий обсяг національного розсуду, інші менший, а

деякі не надають можливості розсуду взагалі; 3) природа зобов'язання держави;

4) мета, для досягнення якої держави застосовують ті чи інші обмеження прав,

гарантованих Європейською конвенцією. Наприклад, питання моралі Суд

традиційно відносять до області, яка передбачає широкий розсуд; 5) характер

діяльності, на яку накладаються обмеження. При обмеженні діяльності, яка

впливає на національну безпеку (загрози тероризму), держави можуть діяти в

більш широких рамках, ніж в інших випадках; 6) супроводжуючі обставини; 7)

безпосередній текст Європейської конвенції [38].

143

К. Дегтярьов зважає також і на взаємозв'язок між свободою розсуду і

характером стандартів, передбачених Європейською конвенцією. З цієї точки

зору Конвенція побудована наступним чином:

− нею або передбачаються мінімальні стандарти − і в даному випадку

свобода розсуду держави знаходиться в області застосування стандартів рівних

стандартам Європейської конвенції, або стандартів більш високого рівня.

Наприклад, стаття 6 Конвенції передбачає стандарти справедливого судового

розгляду. Держава може застосувати і інші стандарти для забезпечення

найбільш справедливого розгляду;

− Європейською конвенцією може бути передбачений максимальний

стандарт, за межі якого держава не може виходити. Розсуд в цьому випадку

відбувається до межі, зазначеній в нормі Конвенції. Наприклад, стаття 13 надає

можливість державі обирати різного роду засоби правового захисту, однак це

можливо тільки до тих пір, поки ці засоби будуть визнані ефективними;

− у багатьох випадках державний розсуд може перебувати між

мінімальним і максимальним стандартами, встановленими у Європейській

конвенції. Аргументація заявника повинна будуватися в залежності від

характеру стандарту, встановленого Європейською конвенцією. Однак

найбільш складним питанням є визначення меж стандартів у кожному

конкретному випадку[38].

В цілому, слід наголосити на двох важливих елементах доктрини свободи

розсуду, які виокремлено професором Ю. Шейні: 1) повага з боку суддів.

Міжнародні суди повинні поважати національні органи влади та їх діяльність

щодо імплементації міжнародних зобов’язань, котра здійснюється з певним

ступенем дискреції. Тому міжнародні суди не повинні підміняти ці органи

влади та утримуватись (де це можливо) від перегляду їх рішень, виявляючи при

цьому прагнення до самообмеження; 2) нормативна гнучкість. Норми

міжнародного права, застосування яких регулює ця доктрина, є оціночними або

нечіткими, мінімально регулюють поведінку суб’єктів права та залишають

144

значну «сферу законності», в якій держави є вільними у прийнятті рішень [208,

с. 139].

У той же час, надзвичайно важливим аспектом у проблематиці принципу

свободи розсуду держави залишається питання меж такого розсуду. Якщо від

держави вимагається забезпечити певні дії або різне ставлення до

конвенційного права, то така свобода означає: у держави є «вибір різних

способів», які повинні бути застосовані з метою ефективного здійснення прав

особи або для того, щоб уникнути свавільної дискримінації. «Межі розсуду»,

якими користується держава, а саме: законодавчі органи, уряд, судові та інші

органи найчастіше визначаються так: – «певні», «широкі». У свою чергу Суд

визначив: обсяг вибору держави може відрізнятися залежно від різних

чинників, насамперед, предмета і підстави справи. «Межі розсуду» є широкими

переважно у справах щодо питань політичної організації, економіки, соціальної

моралі, які характеризують демократичне суспільство у державі. Незважаючи

на те, є межі розсуду широкими чи ні, вибір держави все-таки може бути

підданий оцінці з боку Суду, оскільки останньому належать повноваження

щодо розгляду усіх питань, пов’язаних із застосуванням і тлумаченням

Європейської конвенції. При цьому Суд не повинен в жодному випадку

підміняти компетентні національні органи. Його завдання швидше у тому, щоб

переглянути оскаржувані рішення національних органів, прийняті ними під час

здійснення дискреційних повноважень [7]. Отже, контроль Суду і межі розсуду

національних органів влади взаємопов’язані.

На підставі аналізу практики Суду вітчизняні автори спробували

виокремити ряд правил, які використовує Суд при оцінці меж свободи розсуду

національних органів влади. Узагальнюючи наявні у літературі підходи, до них

слід віднести такі:

− правозастосовний орган держави-учасниці зобов’язаний розглянути

скаргу заявника щодо порушення тих його прав, які закріплені у Конвенції,

навіть за умови, що ці права не гарантуються національним законодавством;

145

− вирішуючи питання про те, чи було порушено гарантоване

Європейською конвенцією право, правозастосовний орган держави-учасниці

зобов’язаний брати до уваги не лише положення національного законодавства,

але й загальновизнані міжнародні стандарти, тобто керуватися тими ж

нормами, що і Суд;

− правозастосовний орган може вдаватися до більш вільного тлумачення

норм Конвенції лише у випадках, коли їхній зміст передбачає можливість

урахування місцевих особливостей під час винесення рішення щодо

дотримання гарантованих Конвенцією прав;

− визнаючи у певних випадках право органів держави-відповідача на

більш широку дискрецію, Суд при розгляді справи повинен перевірити

мотивацію та обґрунтування прийнятих цими органами рішень;

− у випадку застосування правозастосовним органом держави широкого

угляду щодо тих норм Конвенції, зміст яких його не допускає, Суд повинен

самочинно прийняти рішення у справі без урахування позиції правозастосовних

органів держави-відповідача. П. Рабінович та С. Федик зазначають, що

чинність і зміст наведених правил є дискусійними, оскільки практично не

можливо звести до «спільного знаменника» усе розмаїття практики Суду.

Однак саме такі правила, на їх думку, будуть оптимальним компромісом між

позиціями заявників та відповідачів у тих справах, що тією чи іншою мірою

стосуються концепції межі оцінювання. [142, с. 40].

Перелічені правила вкотре наголошують на дослідженні Судом усіх

фактичних обставин у справі, що, у першу чергу, включає в себе дослідження

дотримання органами влади таких вимог: втручання в права людини з боку

держави повинно бути передбачено законом, переслідувати легітимну мету,

бути необхідним у демократичному суспільстві [11, с. 22-23]. До прикладу, у

випадку статей 8-11 Європейської конвенції, які найчастіше аналізуються при

розгляді доктрини свободи розсуду держави, наведено закритий перелік

допустимих цілей обмеження гарантованих ними прав, які Суд братиме до

уваги [46, с. 85]. Стосовно всіх прав це: громадський порядок, здоров'я і

146

моральність, права і свободи інших осіб, а також додатково громадська безпека,

коли йдеться про свободу думки, совісті і релігії, національна безпека,

запобігання заворушенням і злочинам, якщо йдеться про права та свободи,

передбачені у статтях 8 і 10-11, економічний добробут країни, коли предметом

розгляду є право на повагу до приватного і сімейного життя, і, нарешті,

територіальна цілісність, захист репутації інших осіб, запобігання

розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, забезпечення авторитету і

неупередженості правосуддя, якщо має місце обмеження свободи вираження

думок.

Так у рішенні у справі Дуджеон проти Сполученого Королівства

(Dudgeon v. the United Kingdom) від 22 жовтня 1981 р. [239] Суд указав, що «…

саме національні органи влади повинні спочатку оцінити нагальну суспільну

потребу в кожному конкретному випадку. Відповідно, вони зберігають певні

межі розсуду. Проте їх вирішення залишаються підконтрольні Суду…. На

прикладі рішення у справі Санді Таймс (Sunday Times v the UK) від 26 квітня

1979 р. [315], очевидно, що межі розсуду щодо конкретної законної мети, що

допускає обмеження прав, можуть бути різними. З Рішення Суду у справі

Хендісайд проти Сполученого Королівства (Handyside v the UK) від 07 грудня

1976 р. [257] виходить висновок про те, що межі розсуду влади є ширшими,

якщо мова заходить про захист суспільної моралі. Як стверджує Суд у Рішенні

у справі Хендісайд проти Сполученого Королівства (Handyside v the UK) від 07

грудня 1976 р. [257] незаперечним є той факт, що «погляди на вимоги до

моральних засад в різний час і в різних місцях, не є однаковими, особливо в

нашу епоху», а також що «держава завдяки постійному і безпосередньому

зв'язку з реальним життям своїх країн, в принципі, знаходиться в кращому

становищі, ніж міжнародні судді, коли висловлюють свою думку за конкретним

змістом цих вимог» Отже, межі розсуду залежать не тільки від мети

обмежувальних заходів, а й від природи самого діяння.

Проблема тлумачення «меж розсуду» загострилася у міру зростання

числа учасників Конвенції до 47 держав, що порушило в цілому стійкість

147

ситуації, існуючої до приєднання до Європейської конвенції з середини 80-х

років ХХ сторіччя великого числа країн Центральної та Східної Європи. В цих

країнах «межі розсуду» нерідко розцінювалися як своєрідна індульгенція від

різного роду порушень, які зручно списувати на «важку спадщину

тоталітаризму» і на незавершеність правових реформ, що заохочувало

об'єктивно практику так званих подвійних стандартів. Для уникнення практики

подвійних стандартів Суд у своїх рішеннях нагадав про тест на пропорційність,

який повинен пройти при його застосуванні принцип «свободи розсуду»

держави (рішення у справі Станкова проти Словаччини (Stankova v. Slovakia)

від 09 жовтня 2007 р.) [311].

У справі Shvydka v. Ukraine (Швидка проти України) від 30 жовтня

2014р. [307] Суд зазначив, що «…для того, щоб втручання було виправданим за

статтею 10 Конвенції, воно має бути «встановленим законом», переслідувати

одну або більше легітимних цілей, зазначених у другому пункті цього

положення, та бути «необхідним в демократичному суспільстві» - тобто

пропорційним переслідуваній меті…(п. 34.) При оцінці пропорційності

втручання слід враховувати, серед інших чинників, характер та суворість

застосованих стягнень… Більше того, Суд повинен особливо ретельно

розглядати справи, у яких стягнення, застосовані національними органами

влади за ненасильницьку поведінку, включають у себе покарання у вигляді

позбавлення волі (див. рішення у справі Тараненко проти Росії (Taranenko v.

Russia) від 15 травня 2014 р., п. 87)…(п. 41). Як зазначено у Кодексі України

про адміністративні правопорушення та у подальших роз’ясненнях Пленуму

Верховного Суду України, адміністративні правопорушення (тобто незначні

правопорушення за законодавством України) караються арештом лише у

виключних випадках (див. пункти 16 та 18). Проте національні суди

застосували до заявниці, шістдесятитрирічної жінки без судимостей, найбільш

суворе покарання за правопорушення, яке не призвело до жодного насильства

або загрози. Вчиняючи так, суд посилався на відмову заявниці визнавати свою

провину, таким чином накладаючи на неї стягнення за небажання змінити свої

148

політичні погляди. Суд не знаходить цьому жодного виправдання і вважає захід

непропорційним переслідуваній меті» [37].

У рішенні у справі Ікс та Ігрек проти Нідерландів (X and Y v. Netherlands)

від 26 березня 1985 р., що стала згодом «хрестоматійною», вказується: «

Заявники стверджували, що для молодої дівчини, як міс Y, необхідний ступінь

захисту проти правопорушення, про який йде мова, змогли б забезпечити лише

заходи кримінального права. З точки зору Уряду, Конвенція залишила на

розсуд кожної держави-учасниці вибір використовуваних засобів і не

перешкоджає застосуванню норм цивільного права… На думку Суду, який по

суті в основному згоден з цього питання з думкою Комісії, вибір засобів,

розрахованих на забезпечення дотримання статті 8 в сфері взаємовідносин

індивідів, в принципі залежить від розсуду договірних держав. У зв'язку з цим

існують різні способи забезпечити «повагу» в особистому житті, і характер

зобов'язань конкретної держави залежить від конкретного аспекту особистого

життя, про який йде мова. Звернення до кримінального права не обов'язково є

єдиною відповіддю на дане питання» (п. 24) [323]. Однак такі засоби захисту

мають бути пропорційними до тяжкості порушення прав людини, яких зазнає

особа.

Важливо підкреслити, що на обсяг свободи розсуду значним чином

впливає наявність так званого «європейського консенсусу» із аналізованих

Судом питань. На думку К. Дегтярьова, концепція європейського консенсусу є

найважливішим аргументом, який може дати можливість суду не вдаватися до

свободи розсуду. Коріння цієї концепції можна виявити в Преамбулі до

Європейської конвенції; принцип європейської єдності визначається як мета

Ради Європи, необхідна для досягнення союзу між державами-членами. Одним

з методів досягнення цієї мети є імплементація і подальший розвиток прав

людини, однакове розуміння принципів, на яких ґрунтується Європейська

спільнота. Тому якщо Суд дійде висновку, що з даного питання в Європі

сформувався загальний підхід, то Суд керується у своєму рішенні цим підходом

і не надає державі свободу розсуду [38].

149

У справі Гамалаінен проти Фінляндії (Hamalainen v. Finland) від 16 липня

2014 р. Суд указав, що «… при виконанні свого позитивного зобов'язання за

статтею 8 держави користуються певною свободою розсуду. При визначенні

широти цієї свободи необхідно брати до уваги низку факторів. Якщо йдеться

про особливо важливий аспект існування або ідентичності особи, надана

державі свобода буде обмежена. Втім, якщо в державах-членах Ради Європи

немає консенсусу або щодо відносної важливості інтересу, що стоїть на кону,

або щодо найбільш ефективних засобів його захисту, особливо якщо справа

порушує чутливі моральні чи етичні питання, свобода розсуду буде ширшою.

Як правило, також існуватиме широка свобода розсуду тоді, коли держава

зобов'язана забезпечити баланс між конкуруючими приватними і суспільними

інтересами або правами за Конвенцією» (§ 67) [256].

У справі Еванс проти СК (Evans v. the United Kingdom) від 10 квітня 2007

р. Судом було зазначено: «… Враховуючи відсутність консенсусу в країнах

світу чи Європи щодо регулювання методики ЕКЗ (екстракорпоральне

запліднення), використання ембріонів, отриманих в результаті застосування цієї

методики, і стадії, на якій згода на використання генетичного матеріалу, даного

в ході курсу ЕКЗ, може бути відкликана, а також у зв'язку з тим, що

використання методики ЕКЗ призвело до виникнення складних моральних і

етичних проблем на тлі стрімкого розвитку в науковій і медичній сфері, рамки

допустимого розсуду в даній сфері, які слід надати державі-відповідачу,

повинні бути широкими» (§ 59) [245].

Викладене вище підтверджує, що доктрина свободи розсуду держави

напряму пов`язана із викладеним вище принципом субсидіарності, що згодом

знайшло підтвердження у нещодавно розроблених протоколах до Європейської

конвенції. Таку позицію доводить у своєму дисертаційному дослідженні

К. Аристова, вказуючи, що наявність у держав свободи розсуду є наслідком

принципу субсидіарності як однієї з основ функціонування Європейського суду

з прав людини; доки дотримується мінімальний стандарт захисту прав людини,

150

національні органи мають можливість скористатися певною частиною розсуду,

щоб обрати спосіб втручання в права людини і оцінити його наслідки [11].

Саме тому до текстуальних передумов застосування принципу свободи

розсуду держави традиційно відносять частину 1 статті 35 Європейської

конвенції, відповідно до якої «Суд може брати справу до розгляду лише після

того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту, згідно із

загальновизнаними принципами міжнародного права, і впродовж шести місяців

від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні» [70]. На

думку Дж. Макбрайда, цією статтею констатується вторинна «наглядова»

природа функцій Суду. Доцільність такої норми є беззаперечною, оскільки вона

не лише уберігає Суд від надмірної кількості звернень та дає можливість

зосереджуватись на ключових моментах, на яких акцентувалася увага на стадії

розгляду справи національними органами, але й заохочує правозастосовні

органи держав до повсюдного використання конвенційних положень [193].

Слід підкреслити, що застосування конвенційних положень має відбуватися у

тому числі з урахуванням їх тлумачення в світлі викладених вище стандартів

свободи розсуду

Деякі автори вважають, що навіть за умови дотримання усіх вимог

ймовірність зловживання державою своїм правом на свободу розсуду

лишається високою. Оцінка правомірності використання розсуду у кожній

конкретній справі лежить на Європейському суді з прав людини, а в цьому

питанні чіткі критерії такої оцінки відсутні, що і є причиною критики самої

доктрини свободи розсуду. Головним аргументом противників цієї концепції є

те, що вона привносить суб'єктивний елемент в процес тлумачення положень

Конвенції Європейським судом з прав людини. Також піддаються критиці ті

ситуації, в яких Суд використовує свободу розсуду в якості безпосереднього

гаранта дотримання принципу субсидіарності. Занадто часто Суд уникає

визначення рамок свободи розсуду і тому віддає повністю вирішення того чи

іншого питання на розсуд держав. А це, в свою чергу, призводить до нерівного

захисту прав людини [11, с. 25-26].

151

Однак в останній час ставлення Суду до того чи іншого питання все

частіше формується під впливом аргументів заявника, його адвоката та

неурядових організацій у відповідній сфері, які вимагають уніфікації

правозахисних стандартів та звертаються для обґрунтування своєї позиції до

стандартів інших міжнародних організацій, а також провідних країн інших

регіонів світу (США, Канади та ін.). Найбільш яскравим прикладом переходу

від свободи розсуду до визначення міжнародного консенсусу є ціла серія справ

стосовно транссексуалів. Починаючи з середини 80-х років до Суду стали

надходити скарги на те, що у Великобританії відсутня можливість внести

зміни, що стосуються статі, у свідоцтво про народження. До 2002 р. Суд не

відходив від формули, що подібні питання лежать у площині розсуду держави.

У справі Гудвін проти Сполученого Королівства (Goodwin v. UK) від 27 березня

1996 р. [253] Суд виявив міжнародний консенсус з цього питання і визнав

Великобританію відповідальною за порушення статей 8 і 12 Європейської

конвенції. На це рішення вплинуло те, що подібних скарг було досить велика

кількість. А також Суд в цьому спирався на доповідь неурядової організації

(«The Liberty»), яка представила доповідь (amicus curiae), де були викладені

аргументи на користь європейського та міжнародного консенсусу з цього

питання [38].

Зі всією очевидністю вплив неурядових організацій та рухів, а також

взаємовплив між доктринами свободи розсуду, позитивних зобов’язань та

Конвенції «як живого інструменту», проявили себе у нещодавньому рішенні

Європейського суду з прав людини у справі Оліарі проти Італії (Oliari and

others v. Italy) від 21 липня 2015 [286]. У цій справі Суд визнав, що межі

свободи розсуду держави, враховуючи фундаментальність» прав, про які йде

мова, вимагають від держави виконання свого позитивного зобов’язання

забезпечити доступність спеціальних юридичних положень, які визнавали б та

захищали одностатеві союзи [286]. Це рішення викликало неоднозначне

сприйняття з боку юридичної громадськості і є велика імовірність того, що

воно буде переглянуто Великою Палатою.

152

Тим не менш, слід погодитись із тим, що наявність принципу

застосування свободи розсуду зумовлює можливість забезпечення

Європейським судом з прав людини максимальної відповідності його рішень не

лише загальновизнаним європейським стандартам, але й конкретній обстановці,

у якій відбулося порушення права. Цей принцип сприяє Суду у прийнятті

рішень у справах певного типу щодо збалансування інтересів заявника та

відповідача (оскільки часто право не визнається порушеним з огляду на

загальноприйнятий стандарт у конкретній країні, тоді як із позиції норми

(стандарту) іншої держави воно вважається порушеним), а також допомагає

виробити більш-менш виважену, з огляду на єдину мету Європейської

конвенції, позицію щодо захисту окремих прав, стосовно яких конвенційні

положення допускають застосування державою концепції «свободи розсуду»

держави. [142].

У цілому, підсумовуючи основні чинники, що лежать в основі створення

та застосування доктрини «поля розсуду держави» з урахуванням практики

Суду, слід погодитись з С. Шевчуком, який називає наступні: 1) ідея

легітимності національних парламентів та урядів, — саме вони, а не

міжнародний юрисдикційний орган, передусім, мають вирішувати питання

захисту прав людини; 2) високий рівень експертизи для оцінювання та

належного вирішення проблем державними органами, перевага національних

інституцій, які перебувають у кращій ситуації, ніж Страсбурзький Суд у

вирішенні складних або специфічних питань; 3) рішення Європейського суду з

прав людини по конкретній справі може порушити баланс конкуруючих

інтересів, що склався у країні; 4) визнання культурної, етнічної та іншої різниці

між країнами — членами Ради Європи; 5) залежність рівня європейського

консенсусу стосовно змісту питань, що розглядаються, чим більше цей рівень,

тим більша ймовірність, що ці питання будуть розглянуті Судом, а не будуть

передані на розгляд національним органам влади; 6) який результат

передбачається при балансуванні змісту національного інтересу з природою

індивідуального права (так, наприклад, інтерес держави у захисті національної

153

безпеки повинен бути збалансованим із захистом права на повагу до

приватного життя, й залежно від такого балансування може бути визнано

можливість застосування цієї доктрини до дій держави. Але при цьому слід

мати на увазі, що держава-відповідач не може посилатися на цю доктрину та

виправдовувати перевагу інтересу національної безпеки, якщо при цьому

порушуються найбільш фундаментальні права, як, наприклад, у випадку

заборони катувань згідно з статтею 3 Конвенції) [208, с. 197-198].

Критична важливість доктрини «свободи розсуду» держави у зв’язку з

принципом субсидіарності для подальшого розвитку європейської системи

захисту прав людини знаходить беззаперечне підтвердження у схваленому у

2013 р. Протоколі № 15 до Конвенції, у зв`язку з прийняттям якого їх юридичне

значення та регулятивні властивості помітно актуалізуються (див. також

підрозділ 2.3. дисертації). Стаття 1 Протоколу № 15 говорить: «Наприкінці

преамбули Конвенції буде додано новий абзац в наступному викладі:

«Підтверджуючи, що відповідно до принципу субсидіарності Високі Договірні

Сторони несуть основну відповідальність за забезпечення прав і свобод,

закріплених у Конвенції та протоколах до неї, і що роблячи це, вони

користуються деякою свободою розсуду, нагляд за здійсненням якої

виробляється Європейським судом з прав людини, заснованим на підставі цієї

Конвенції» [293].

Це положення концентрує у собі правову позицію щодо співвідношення

принципу субсидіарності, свободи розсуду та «наглядової функції» Суду, яка

відбиває попередню сталу практику та виступає загальнообов’язковою

правовою підставою для тлумачення прав людини у межах національного

правопорядку з урахуванням цих доктринальних підходів. У п. 7

Пояснювальній доповіді до Протоколу № 15 Європейської конвенції

зазначається, що «вказане положення має на меті збільшити прозорість та

доступність цих властивостей конвенційної системи та забезпечити

послідовність доктрини свободи розсуду, яка розвинута Судом у його

практиці» [293].

154

У свою чергу, Протокол № 16 до Європейської конвенції, схвалений

Комітетом Міністрів Ради Європи у 2013 р., встановлює додаткові до Конвенції

правила без внесення змін до неї, які, за висловом Д. Гудими, розвивають

принцип свободи розсуду держав «під наглядом» Суду. Цей Протокол надає

вищим судам і трибуналам держав-учасниць Європейської конвенції право

звертатися до Суду за консультативними висновками з «принципових питань

тлумачення чи застосування прав і свобод, визначених у Конвенції та

протоколах до неї», у конкретних справах, що перебувають на розгляді цих

судів (ст. 1). І хоча такі висновки мають бути мотивованими та доведеними як

до суду-запитувача, так і до відома відповідної держави (п. 1 і 3 ст. 4), проте

вони не матимуть зобов’язуючої сили для вирішення судових справ (ст. 5)

[294].

Підхід, на якому ґрунтується Протокол № 16 до Європейської конвенції,

серед іншого є прямим підтвердженням необхідності тлумачення всією

судовою системою гарантованих Європейською конвенцією прав і свобод у

світлі вироблених Судом підходів. До того ж він забезпечує можливість

дізнатися позицію Суду у разі виникнення розбіжностей у принципових

питаннях тлумачення чи застосування цих прав і свобод.

Набуття чинності Протоколами № 15 та № 16 до Європейської конвенції

покладе початок наступному етапу розвитку європейської системи захисту прав

людини, де основний акцент буде зміщено саме на ефективний національний

захист прав і свобод, який вимагатиме їх тлумачення у світлі спільних

європейських стандартів. У свою чергу, доктрини субсидіарності та «свободи

розсуду» завершать свою інституціоналізацію та здобудуть формально-

юридичну обов’язковість через закріплення у тексті міжнародно-правового

договору.

Однак цей процес вимагатиме певного часу, адже Протокол № 15 набуде

чинності тільки після його підписання й ратифікації всіма 47 державами-

членами Ради Європи (на сьогодні він ратифікований 22 та підписаний 19

країнами, серед яких – й Україна [293]). Протокол № 16 до Європейської

155

конвенції для набуття чинності вимагає його ратифікації 10 державами –

членами Ради Європи, однак на сьогодні він підписаний 14 державами (у тому

числі й Україною) і не ратифікований жодною з них. Висловлюючи свою

підтримку спільним європейським цінностям та готовність брати на себе

відповідальність за їх впровадження на національному рівні (у тому числі через

правотлумачну діяльність), Україна чітко означила свій намір ратифікувати ці

два протоколи. План законодавчого забезпечення реформ в Україні, схвалений

Постановою Верховної Ради України від 4 червня 2015 р. № 509-VIII, вказує,

що Україна планує приєднатися до Протоколу № 15 та Протоколу № 16 до

Європейської конвенції з прав людини у І кварталі 2016 р. (п. 110 Плану) [135].

2.5. Вплив доктрин, вироблених Європейським судом з прав людини,

на національний правопорядок в Україні

Роль Європейської конвенції та практики Європейського суду з прав

людини у правовій системі України активно привертає до себе увагу

дослідників, їй присвячуються як окремі публікації, так і комплексні

дисертаційні праці [16, 40, 49, 59, 73, 105, 111, 127, 142, 146, 173, 179, 186, 194,

198, 199, 203, 208, 215]. Ця проблема перебуває у фокусі сучасної державної

політики, у тому числі у зв’язку з реформуванням судової та правоохоронної

системи, системи юридичної освіти, а також є пріоритетним напрямом

підтримки з боку провідних міжнародних організацій та їх осередків в Україні –

Офісу Ради Європи в Україні, Координатора проекторів ОБСЄ в Україні та ін.

(див., зокрема План дій Ради Європи для України на 2015-2017 рр. [218]). На

державному рівні цією проблемою безпосередньо опікується Урядовий

уповноважений у справах Європейського суду з прав людини [192]. Відповідно

до постанови Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо реалізації Закону

України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду

з прав людини» від 31 травня 2006 р. № 784 Міністерством юстиції через

Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини

156

здійснюється представництво України в Європейському суді з прав людини у

разі розгляду питань дотримання нею Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод та звітування про хід виконання рішень Європейського

суду з прав людини у справах проти України.

Отже, даний підрозділ не ставить за мету дати вичерпний аналіз сучасних

напрацювань стосовно впливу Європейської конвенції та практики Суду на

правову систему України. Він містить огляд лише тих нормативних та

доктринальних джерел, які дозволять обґрунтувати висновки щодо предмету

дисертації, тобто має вибірковий характер.

Перший блок питань стосується нормативних підстав застосування

положень Європейської конвенції та практики Суду, а, відповідно, й доктрин,

розроблених Європейським судом з прав людини, на національному рівні.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7

та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 р. передбачено, що Україна повністю

визнає на своїй території дію статті 46 Європейської конвенції щодо «визнання

обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського

суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування

Конвенції» [136]. Згодом Україною було ухвалено Закони України «Про

ратифікацію Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари», а також

про ратифікацію Протоколів № 12 та № 14 до Конвенції про захист прав

людини і основоположних свобод та окремих інших протоколів.

Конституція України (частина 1 стаття 9) однозначно закріплює, що

«чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною

Радою України, є частиною національного законодавства України». Частина 1

статті 19 Закону України «Про міжнародні договори» дублює частину 1 статті 9

Конституції України та вказує у частині 2 статті 19, що «Якщо міжнародним

договором України, який набрав чинності в установленому порядку,

157

встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті

законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору».

У Преамбулі Постанови Вищого спеціалізованого суду України з

розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами

міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» від 19 грудня 2014

р. № 13 зазначається, що «Міжнародні договори України, які набрали чинності,

не лише сприяють розвитку міждержавного співробітництва у різних сферах

суспільного життя та належному забезпеченню національних інтересів,

здійсненню цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України,

закріплених у Конституції України, а й можуть завдяки своєму пріоритету над

нормами відповідних законодавчих актів України змінювати регулювання

правових відносин, установлених законодавством України». Також прямо

вказується, що під час розгляду конкретної судової справи вирішення

(подолання) колізії між нормою міжнародного договору України і нормою

іншого законодавчого акта України належить до компетенції суду [131].

Таким чином, в Україні є всі нормативно-правові підстави стверджувати,

що Європейська конвенція як міжнародно-правовий договір, ратифікований

Україною у встановленому порядку, є частиною національного законодавства і

має пряму дію (тобто підлягає безпосередньому застосуванню) на

національному рівні [118].

Задля вирішення питання про місце практики Європейського суду з прав

людини у національному правопорядку в Україні ухвалено окремий закон -

Закон України «Про виконання рішень та застосування практики

Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. У ст. 2 цього Закону

закріплюється, що рішення Суду є обов’язковими для виконання відповідно до

ст. 46 Конвенції [129]. В Україні умисне невиконання службовою особою

рішення Європейського суду з прав людини є злочином і передбачає

кримінальну відповідальність за ч. 4 ст. 382 Кримінального кодексу України.

Однак, як справедливо відзначає Г. Христова, визначальна роль

Європейської конвенції та практики Суду в національній правовій системі

158

обумовлена не лише обов’язковою силою рішень Суду у справах проти

України, а й юридично визнаною можливістю застосування практики

Європейського суду з прав людини судами України всіх юрисдикцій при

здійсненні правосуддя [118]. Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання

рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди

застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело

права [129]. Це засадниче положення розвивають інші акти національного

законодавства України. Так, Кодекс адміністративного судочинства України від

06 червня 2005 р. прямо вказує на те, що «Суд застосовує принцип

верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав

людини». Згідно з Кримінальним процесуальним Кодексом України від 13

квітня 2012 р. «Принцип верховенства права у кримінальному провадженні

застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини»

(частина 2 статті 8). Ці положення становлять нормативно-правові підставі для

практичного впровадження теоретичних висновків про застосування практики

Суду при тлумаченні положень про права людини.

Тенденції останнього часу лише посилили увагу до практики Суду та

формування юридичної бази для ефективного впровадження конвенційних

стандартів у національний порядок з урахуванням принципу субсидіарності та

відповідальності держави за гарантування кожному, хто перебуває під її

юрисдикцією, основоположних прав і свобод. Так, Закон України «Про

відновлення довіри до судової влади в Україні» від 08 квітня 2014 р. визначив,

що перевірка проводиться також «щодо суддів, які одноособово або у колегії

суддів розглядали справу або ухвалили рішення з допущенням порушень

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, констатованих у

рішенні Європейського суду з прав людини» (стаття 3 Закону). Закон України

«Про очищення влади» від 16 вересня 2014 р. пішов ще далі, вказавши, що

заборона обіймати посади, протягом п’яти років з дня набрання чинності

відповідним рішенням суду, передбачена ч. 4 статті 1 вказаного Закону,

застосовується до посадових та службових осіб органів державної влади та

159

органів місцевого самоврядування, в тому числі суддів, співробітників органів

внутрішніх справ, прокуратури та інших правоохоронних органів, стосовно

яких встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили, якщо вони

«своїми протиправними рішеннями, дією чи бездіяльністю призвели до

порушення прав людини та основоположних свобод, визнаних рішенням

Європейського суду з прав людини» (абз. 5 ч. 7 ст. 3 вказаного Закону).

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 р. у

новій редакції від 01 квітня 2015 р. згідно із Законом України «Про

забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 р. визначає

«організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує

на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і

забезпечує право кожного на справедливий суд». Пункт 1 статті 92 цього

закону серед підстав дисциплінарної відповідальності судді називається

«умисне або у зв’язку з очевидною недбалістю допущення суддею, який брав

участь в ухваленні судового рішення, порушення прав людини і

основоположних свобод». Дисциплінарне стягнення до судді застосовується не

пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової

непрацездатності або перебування судді у відпустці. У разі якщо рішенням

Європейського суду з прав людини встановлені факти, які можуть бути

підставою для застосування дисциплінарного стягнення до судді, зазначений

строк обраховується з дня набуття таким рішенням Європейського суду з прав

людини статусу остаточного (ч. 4 ст. 96 Закону).

Отже, зміни до законодавства останнього часу спрямовані на

індивідуалізацію відповідальності суддів за недотримання європейських

стандартів прав людини при здійсненні правосуддя, при цьому нормативним

вираженням цих стандартів визнається передусім Європейська конвенція та

практика Суду, що наповнює її положення про права людини конкретним

практичним змістом.

Нещодавно Постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014

р. № 431 повноваження Урядового уповноваженого у справах Європейського

160

суду з прав людини було доповнено обов’язком координувати «виконання

рішень Суду, які є тлумаченням норм Конвенції та її невід’ємною частиною,

містять норми права та підлягають застосуванню в порядку виконання

міжнародних договорів» (див. п. 7-1 Положення). Хоча, як справедливо

відзначає Г. Христова, запропоноване формулювання викликає серйозні

питання з точки зору загальної теорії права [198, с. 2] (адже теорія права

розрізняє норми права та правотлумачні положення – І. Кретова), воно

передусім покликане звернути увагу суб’єктів правозастосування в Україні на

необхідність тлумачення гарантованих Конвенцією прав людини з урахуванням

практики Європейського суду з прав людини.

Положення чинного законодавства щодо правового статусу Європейської

конвенції та практики Суду розвиваються вищими судовими інстанціями

України. Зокрема, в Інформаційному листі Вищого Господарського суду від 24

липня 2008 р. зазначається: «… господарським судам слід брати до уваги і

попередню практику Суду, якою він може керуватися при винесенні рішень та

тлумачення Конвенції і протоколів до неї.. ».

З теоретичної точки зору на особливу увагу заслуговує Постанова

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних

справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при

здійсненні правосуддя» від 19.12.2014 № 13. Ця Постанова, надаючи юридичної

форми доктринальним висновкам, які не один рік відстоюються у науковій

літературі, прямо вказала судам на необхідність застосування міжнародних

договорів про права людини як «пряме, діюче право», а також тлумачення їх

положень (або відповідних норм національного права) в процесі

правозастосування з урахуванням міжнародних стандартів, які акумульовані у

практиці відповідних міжнародних інституцій. Так, у п. 14 вказаної постанови

прямо закріплено, що судом «як норми прямої дії підлягають застосуванню,

зокрема, норми міжнародних договорів України, які закріплюють права людини

та основоположні свободи» [131].

161

Пункт 11 вказує, що «Застосовуючи міжнародні договори України під час

здійснення правосуддя, суди повинні враховувати, що при тлумаченні

міжнародного договору застосовуються правила статей 31, 32, 33 Віденської

конвенції (див. підрозділ 2.3. – І. Кретова)… У разі виникнення труднощів із

застосуванням міжнародних договорів України суди при здійсненні правосуддя

можуть використовувати акти та рішення міжнародних організацій,

спеціалізованих органів, які мають повноваження щодо тлумачення

відповідних міжнародних договорів або врегулювання спорів щодо

тлумачення… Враховуючи, що Україна визнає юрисдикцію Європейського

суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування

Конвенції, то застосування судами цієї Конвенції має здійснюватись з

обов’язковим урахуванням практики Європейського суду з прав людини не

тільки щодо України, а й щодо інших держав» [131]. Нарешті, у Постанові

прямо зазнається, що «Неправильне застосування норми міжнародного права

може мати місце у випадках, коли судом не було застосовано норми

міжнародного права, яка підлягала застосуванню, або, навпаки, суд застосував

норму міжнародного права, яка не підлягала застосуванню, або коли судом

було надано неправильне тлумачення норми міжнародного права» (п. 9

Постанови). Це, по-суті, означає, що Вищий спеціалізований суд України з

розгляду цивільних і кримінальних справ вказав на те, що судове рішення

нижчих судів може бути скасоване через неправильне застосування норм

міжнародного права у разі їх неналежного тлумачення (тобто такого, що не

відповідає принципам та правилам, які розкриваються у цій роботі).

У світлі предмету дослідження важливо підкреслити, що у вказаній

постанові згадується тільки про концепцію автономного тлумачення, яку слід

брати до уваги судам при вирішенні справ, що стосуються конвенційних прав.

Так, у п. 12 Постанови прямо вказується, що «тлумачення термінів і положень

Конвенції та протоколів до неї містяться в рішеннях Європейського суду з прав

людини. Їх використання судом при тлумаченні й застосуванні Конвенції та

протоколів до неї під час розгляду конкретної справи є необхідним як наступна

162

практика застосування міжнародного договору (підпункт "b" пункту 3 статті 31

Віденської конвенції)». Крім того, як вказується у Постанові, «Європейський

суд з прав людини також надавав автономне значення термінам, що

використовуються в тексті Конвенції та протоколів до неї, з огляду на

відмінність термінів, що використовуються в законодавстві різних держав -

сторін Конвенції для позначення однакових правових явищ» (п. 13 Постанови).

У той же час у Постанові лишилися невирішеними питання про використання

інших доктринальних підходів, які виступають основою розуміння Судом

положень про права і свободи, які гарантовані Конвенцією. Отже, Постанова

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних

справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при

здійсненні правосуддя», хоча й дала відповідь на низку важливих питань, однак

не вирішила всіх теоретико-прикладних проблем.

У цілому викладене вище доводить, що на сьогодні в Україні створено

достатню нормативно-правову базу для належного застосування практики Суду

та тлумачення положень про права людини з врахуванням вироблених нею

стандартів та підходів на національному рівні. Відповідні законодавчі вимоги

забезпечено юридичними підставами для скасування судових рішень у разі їх

невідповідності підходам, виробленим Європейським судом з прав людини, та

притягнення винних у цьому посадових осіб до дисциплінарної і навіть

кримінальної відповідальності.

У той же час, така законодавча динаміка поки що не дає очікуваного

юридичного та соціального ефекту, адже практика Суду край рідко

застосовується судами загальної юрисдикції при тлумаченні прав людини або

таке застосування носить переважно формальний характер. У більшості

випадків судді демонструють нерозуміння системності правових позицій Суду

стосовно тих чи інших прав людини, відсутність вміння їх вирізняти серед

інших положень тексту рішень Європейського суду з прав людини, а також

належної обізнаності щодо принципів та доктринальних підходів, на яких

базується юриспруденція Суду.

163

У літературі автори наводять різні пояснення такої ситуації. Так,

І. Іванець, до прикладу, причини такої ситуації зводить до наступного:

неоднозначність регулювання застосування практики Суду на законодавчому

рівні; відсутність координації з боку органів державної, зокрема, судової влади

щодо питання застосування практики Суду; важливість вироблення для суддів

певних інструкцій з метою їхньої обізнаності щодо діяльності Суду [57]. І хоча

перша причина, а саме, «неоднозначність» законодавчого регулювання, на

сьогодні практично усунена, слід визнати, що відсутність «певних інструкцій»

щодо застосування практики Суду в умовах нерозвинутої юридичної традиції

прецедентного права, дійсно ускладнює її ефективний вплив на національний

правопорядок.

В. Паліюк причини такої ситуації умовно поділяє на об’єктивні та

суб’єктивні. Перша причина – об’єктивна – пов’язана із забезпеченням

максимально адекватного перекладу на державну мову положень Європейської

конвенції та змістовних нюансів рішень Європейського суду з прав людини,

особливо в частині відтворення понятійних категорій, притаманних

багатоманітності правових систем держав-членів Ради Європи. Друга причина –

суб’єктивна — залежить від внутрішньої волі українського судді

впроваджувати європейські стандарти у галузі прав людини у вітчизняну

судову практику. Автор підкреслює, що рішення Суду – це нова для

українських суддів юридична матерія, як із матеріальної, процесуальної, так і з

філософської точок зору. Тому головне для цих рішень не лише перекласти і

прочитати їх текст, а зрозуміти правову природу європейського права, яке

генетично пов’язане із правовими системами держав-членів Ради Європи.

Особливість цього права у тому, що воно ґрунтується на загальнолюдських

принципах права, а також на правовій традиції країн європейської демократії.

Це вимагає відповідного рівня професійної правосвідомості українського судді

[111].

Л. Москвич засвідчує, що моніторинг судової практики місцевих та

апеляційних судів на предмет застосування ними правових позицій Суду

164

дозволяє зробити висновок, що якість посилань на рішення Європейського суду

з прав людини залишається низькою. Дослідниця стверджує, що має місце не

лише відсутність обґрунтованості в способах застосування посилань на правові

позиції Суду, що містяться в його рішеннях, а і їх повна відсутність поряд із

некоректним використанням і самих правових позицій на підставі фактичної

подібності «фабул» справ, без урахування всього комплексу юридично

значущих обставин. Вищі суди хоча і застосовують у своїх актах європейські

стандарти прав людини, але не прагнуть активно розширювати застосування

цих стандартів нижчими судами. Це, вважає Л. Москвич, перешкоджає процесу

уніфікації стандартів у галузі прав і свобод людини, і не сприяє орієнтації

нижчестоящих судів загальної юрисдикції на правильне і коректне

використання правових позицій Суду при відправленні правосуддя, що, в

кінцевому підсумку, перешкоджає реалізації тих цілей, на досягнення яких

були спрямовані ратифікація Європейської Конвенції і визнання юрисдикції

Суду [105, с. 328].

Л. Москвич також цілком справедливо наголошує на вже відомому

українській науці висновку, що юридичне значення має саме норма або

принцип, які були викладені у рішенні Європейського суду з прав людини.

Правові норми і принципи, отримуючи матеріальну сутність, являють собою

«ratio decidendi», формою вираження якого є судове рішення. Тим самим

твердження про те, що рішення Суду наповнюють, оживляють Європейську

конвенцію, фактично означає, що вирішальну роль у цьому процесі відіграє

якраз ratio decidendi – суть правового рішення. Отже, джерелом права для

українських судів виступає не саме рішення Суду, а лише його частина – ratio

decidendi, що містить правове тлумачення норми Конвенції» [105, с. 333] Саме

невміння українських правозастосовців «виокремлювати» серед численних

рішень Суду, ті, що належать до його «сталої» практики та містять «ratio

decidendi», у яких, до слова, концентруються й вироблені Судом доктринальні

підходи до тлумачення конвенційних прав та свобод, є однією з ключових

причин неналежного застосування практики Суду на національному рівні.

165

Такий висновок підтверджує і Т. Фулей, яка у науково-практичному

посібнику із свободи мирних зібрань у практиці Суду указує, що загальна

тенденція заборон мирних зібрань (протягом 2012-2013 р.р.) характеризувалась

незадовільним обґрунтуванням судових рішень. Останнє зводилось до

викладення обставин адміністративного позову (звернення органів місцевого

самоврядування), цитування різноманітних нормативних положень і висновку

про заборону мирного зібрання — найчастіше з огляду на те, що його

проведення загрожує національній безпеці та громадському порядку, правам

інших осіб і, до того ж, що організаторами було порушено вимогу щодо

завчасного сповіщення. При цьому іноді суди посилалися на статтю 11

Європейської конвенції та практику Суду, однак цитування таких положень не

означало їх застосування. Швидше навпаки, тлумачення національного

законодавства здійснюється без урахування міжнародних, зокрема

конвенційних, стандартів та практики Суду; без порівняння обставин справи,

яка розглядалася в Суді, та обставин справи, яка перебуває на розгляді; без

розуміння позитивних обов’язків держави щодо гарантування права на свободу

мирних зібрань і стандарту доведення в таких категоріях справ; без

відображення в рішеннях обставин, які засвідчують реальну загрозу, і причин,

чому є неможливим виконання обов’язку щодо реалізації цього права, і т. ін

[196, c. 49].

А. Яковлєв на прикладі застосування ст. 1 Першого протоколу до

Конвенції пояснює необхідність правового аналізу механізму застосування у

судовій практиці актів тлумачення Суду. Вчений демонструє, що зберігаються

колізії конвенційної норми про право власності з українським законодавством,

що у свою чергу потребує додаткового вивчення шляхів їх розв’язання. У

зв’язку з цим існує необхідність з’ясування напрямків подальшої національної

імплементації в Україні конвенційної норми про захист права власності та

дослідження особливостей правових заходів, пов’язаних з такою

імплементацією [215, c. 3]. Аналіз процесуальних актів українських судів

загальної юрисдикції свідчить, що така практика імплементації ст. 1 Першого

166

протоколу поки не є системною, а механізм звернення залишається

невідпрацьованим. Так, в окремих випадках без чіткого розуміння причин

такого посилання, українські суди застосовують різні схеми апелювання до

таких «прецедентів»: звертаються до принципів Європейської конвенції та (або)

до витлумаченої Судом ст. 1 Першого протоколу; можуть робити текстуальне

посилання на рішення Суду та вказують його назву; самостійно тлумачать

норми ст. 1 Першого протоколу, чим створюють власне праворозуміння

Конвенції; існують приклади так би мовити «ритуальних» звернень судів до

тексту ст.1 Першого протоколу, коли таке звернення є зайвим [215, c. 18].

У той же час, аналіз судової практики у справах, що стосуються прав

людини, дозволив виявити окремі позитивні приклади застосування

вироблених Страсбурзьким судом доктрин судами загальної юрисдикції в

Україні.

Передусім слід відзначити непоодинокі випадки, коли у рішеннях судів

загальної юрисдикції містяться посилання на положення ст. 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав

людини», що дає юридичні підстави для застосовування практики Суду як

джерела права. Зокрема, таке посилання міститься у Рішенні Тернівського

міського суду Дніпропетровської області від 04.03.3014 № 194/116/14-ц, що

дало можливість суду обґрунтувати, що «право на звернення до суду не є

абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для

звернення до суду за захистом порушених прав ( наприклад, справа «Стаббігс

та інш. проти Великобританії» рішення від 22.10.1996р., «Девеер проти Бельгії»

рішення від 27.02.1980 р.») [162].

Аналогічне посилання дозволило суду при ухваленні рішення виходити з

того, що «ключовими принципами статті 6 Європейської конвенції є

верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є

основоположними елементами права на справедливий суд. Так, у справі

Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі

розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне

167

місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та

призначенню цього положення. У справі Bellet у. France Суд зазначив, що

стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з

аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним

законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з

огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того,

щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість

оскаржити дії, які становлять втручання у її права» (див. Рішення Білгород-

Дністровський міськрайонного суду Одеської області від 08.09.2015 №

495/5845/15-ц [149]).

В окремих рішеннях національних судів зустрічається також посилання

на принципи тлумачення положень про права людини. Зокрема, у Постанові у

справі про адміністративні правопорушення Деснянського районного суду

міста Києва від 09.09.2015 № 754/9373/15-п вказується, що «крім того, такі

трактування Закону не відповідають принципу верховенства права,

закріпленому в преамбулі Конвенції про захист прав та основоположних

свобод, ст. 8 Конституції України оскільки, не допускається тлумачення закону,

яке б несправедливо обмежувало права і свободи людини та безпідставно

розширювало повноваження органів державної влади» [121].

У Рішенні Господарського суду Дніпропетровської області від 11.06.15 №

904/3201/15 зазначається: «Із підстав, умов та меж надання розстрочки

виконання судового рішення слідує, що безпідставне надання розстрочки без

обґрунтованих на те мотивів, надане без дотримання балансу інтересів

стягувача та боржника порушує основи судового рішення, яке ухвалене іменем

України, позбавляє кредитора можливості захистити свої права, знижує

авторитет судового рішення, а тому таке судове рішення не може вважатися

законним та справедливим» [150].

Практика національних судів підтверджує й готовність використання

ними джерел «м`якого» права при тлумаченні питань, пов`язаних з правами

людини та дискрецією державних органів. Так, у рішенні Господарського суду

168

м. Києва від 13.02.2013 № 5011-73/18124-2012 вказується: «Як випливає зі

змісту Рекомендації №R (80) 2 Комітету Міністрів Ради Європи, прийнятої

11.03.1980 р. на 316-й нараді представників міністрів, стосовно реалізації

адміністративними органами влади дискреційних повноважень, під

дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке

адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною

свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично

допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. … Іншими

словами, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке

надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті

рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган

має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох

варіантів рішення» [151].

Аналіз рішень суддів загальної юрисдикції засвідчив також наявність

практики посилання судами України на доктрини, що розглядаються в

дисертації. Передусім, при вирішенні спорів, що стосуються прав людини, суд

використовує динамічне тлумачення, на чому прямо наголошується у його

рішеннях. Так, в Ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах

апеляційного суду Луганської області від 08 квітня 2013 р. № 437/1753/13-ц

зазначається: «Виходячи з принципу динамічного тлумачення судової практики

Європейського суду з прав людини, судова колегія вважає, що відповідно

матеріалів справи має місце випадок обмеження права сторони на доступність

правосуддя закріплений ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних

свобод людини, належне виконання якого за своєю правовою значимістю більш

важливо, ніж не регламентований формальним національним процесуальним

законодавством обов'язок сторони цікавитись провадженням у його справі»

[164]. При цьому в рішеннях суду зустрічається навіть посилання на засадничу

позицію Страсбурзького суду, яка використовується для обґрунтування

концепту Конвенції «як живого інструменту». Зокрема, у рішенні Апеляційного

суду Запорізької області від 10.04.2015 № 233/4539/14-ц вказано: «У цьому

169

контексті Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права

практичні та ефективні (рішення у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини» (п.

67), «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини» (п. 45)» [148].

У рішеннях національних судів час від часу зустрічається посилання на

концепт автономних понять. До прикладу, у рішенні Луцького міськрайонного

суду Волинської області від 31 жовтня 2011 р. № 2-6206/11 зазначається: «В

рішенні у справі «Кечко проти України» Європейський суд указав: «Поняття

«майно» у Протоколі №11 ст.1 має автономне значення, що не обмежується

власністю на фізичні речі. Воно є незалежним від формальної класифікації в

національному праві: деякі інші права й інтереси, можуть розглядатися як

право власності й, таким чином, як «майно» згідно даного положення» [161].

Як позитивну тенденцію щодо вдосконалення судової практики України

слід розглядати наявні приклади посилання судів загальної юрисдикції на

доктрину «свободи розсуду держави», що нерідко супроводжується вказівкою

на обов’язок держави забезпечити необхідні та достатні засоби національного

захисту, тобто орієнтацією на принцип субсидіарності.

Гідним прикладом тут виступає рішення Дніпропетровського районного

суду Дніпропетровської області від 02.10.2013 № 175/3161/13-ц, в якому

вказується: «Статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних

свобод визначено, що кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції,

порушуються (для позивача це стаття 1 Першого Протоколу), має право на

ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі. На

національному рівні має бути гарантований правовий захист задля реального

забезпечення прав і свобод, передбачених цією Конвенцією, коли держава має

певну свободу розсуду щодо форм засобів захисту, але, у всякому випадку

забезпечує їх ефективність як на практиці, так і за законом: можливість

розглянути вимогу за суттю і надати захист в сенсі запобігання чи припинення

подальшого тривання стверджуваного порушення (зокрема, рішення Суду у

справі «Кудла проти Польщі»)» [153].

170

У Рішенні Господарського суду м. Києва від 22.12.2014 № 910/24236/14

зазначається: «надаючи правову оцінку належності обраного позивачами як

зацікавлених осіб способу захисту, суд звертає увагу на визначення можливої

ефективності такого способу з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав

людини і основоположних свобод. Так, у п. 145 рішення від 15 листопада 1996

р. у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United

Kingdom) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма

гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і

свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони

виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті

зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на

національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові

розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати

відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку

свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому

виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин

вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що

передбачаються національним правом» [152].

Окремі рішення судів свідчать про вміння національних судів визначати

межі свободи розсуду залежно від категорій прав людини, що підлягають

судовому захисту. Так, у рішенні Луцького міськрайонного суду Волинської

області від 14.05.2014 № 161/2029/14-ц свобода розсуду інтерпретується у

зв’язку зі свободою вираження поглядів, а саме: «Відповідно до практики

Європейського Суду з прав людини сфера для обмеження політичних

висловлювань чи дебатів щодо питань, які становлять загальний інтерес, є дуже

малою відповідно до частини 2 статті 10 Конвенції (для прикладу, рішення у

справі Лінгенс проти Австрії, 1986 р. та Кастелз проти Іспанії, 1992 р.). Ця

свобода підпадає під обмеження, викладені в статті 10 частині 2 Конвенції, які,

проте, мають тлумачитися однозначно. Необхідність будь-якого обмеження має

бути переконливо встановлена. Критерій «необхідності в демократичному

171

суспільстві» вимагає встановлення того, чи відповідало «втручання», яке

оскаржується, «нагальній суспільній необхідності», чи було це втручання

пропорційним законній меті, яку воно переслідувало та чи були доводи, надані

національними органами на виправдання втручання, відповідними і достатніми

(рішення у справі Санді Таймс до Великобританії, 1979 р.). При визначенні

існування такої «необхідності» та при обранні засобів в цьому зв'язку органи

державної влади наділені певною свободою розсуду. Проте ця свобода розсуду

не є необмеженою - вона має бути відповідною до застосованих обмежень з

правом на свободу вираження поглядів, що захищається статтею 10 Конвенції»

[160].

У Рішенні Апеляційного суду Закарпатської області від 17.10.2014

№303/127/14 свобода розсуду держави аналізується у зв’язку із захистом права

на повагу до приватного та сімейного життя, а саме: «Як зазначено у Рішенні

Європейського суду з прав людини у справі «Савіни проти України» від 18

грудня 2008 р., хоча національним органам надається певна свобода розсуду у

вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони

повинні враховувати, що розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення

дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин. Якщо

рішення мотивується необхідністю захистити дитину від небезпеки, має бути

доведено, що така небезпека справді існує. У будь-якому разі передання дитини

під державну опіку слід зазвичай розглядати як тимчасовий захід, який не може

бути санкціонований без попереднього розгляду можливих альтернативних

заходів. Суд також зазначає про адекватність відповідної доказової бази для

висновку про те, що матеріально-побутові умови дітей були справді

небезпечними для їхнього життя і здоров'я» [147]. З приводу обов’язків

держави щодо захисту прав людини у зв’язку з позбавленням судом

батьківських прав слід також звернути увагу на Рішення Чернівецького

районного суду Вінницької області від 8 листопада 2013 р. № 150/886/13-ц

[163].

172

Слід наголосити, що галузевий аналіз та юридична оцінка наведених

рішеннь судів України виходить за межі загальнотеоретичного дослідження.

Разом з тим, ці рішення переконливо свідчать про те, що застосування

вироблених Страсбурзьким судом доктринальних підходів дозволило судам

уникати обмеженого або буквального тлумачення положень національного

законодавства стосовно прав людини та інтерпретувати ці юридичні норми у

широкому загальноєвропейському контексті, що має забезпечити більш

ефективний захист порушених прав.

Ці рішення продемонстрували, що розвинуті Страсбурзьким судом

доктрини підлягають застосуванню судами різних інстанцій, різних регіонів

України, а також у межах різних видів судочинства. Таким чином, здійснений в

межах дисертаційного дослідження аналіз судової практики довів, що доктрина

свободи розсуду і принцип субсидіарності підлягають застосуванню при оцінці

обставин справи та ухваленні рішень про наявність чи відсутність порушення

прав людини. Тим більше це стосується еволюційного підходу до тлумачення

конвенційних прав і свобод, який зобов’язує національні суди відстежувати

динаміку розвитку позиції Суду стосовно тих чи інших питань, щодо яких

змінюється транснаціональне ставлення та досягається «європейський

консенсус». Відібрані в результаті аналізу судової практики рішення засвідчили

ґрунтовний, субстантивний підхід судів до розгляду справ, які стосуються прав

людини, що має слугувати гідним прикладом для інших судів України та

підкреслює практичну значущість цієї дисертаційної праці.

Задля підвищення спроможності національних судів до застосування

практики Суду, у тому числі розроблених ним доктринальних підходів, при

тлумаченні положень про права людини на національному рівні слід звернутися

до Висновку № 9 (2006) Консультативної ради європейських суддів (КРЄС)

щодо ролі національних суддів у забезпеченні ефективного застосування

міжнародного та європейського права. У п. 25 цього Висновку підкреслюється,

що «національні суди є відповідальними за застосування європейського права.

Від них у багатьох випадках вимагається його пряме застосування. Від них

173

також вимагається тлумачення національного права у відповідності з

європейськими стандартами».

У заключних рекомендаціях цього Висновку вказується, що у сферах

підготовки суддів з питань міжнародного та європейського права, доступу

суддів до відповідної інформації, курсів іноземних мов та забезпечення

перекладу КРЄС рекомендує, щоб держави забезпечували:

a) адекватні засоби для підготовки суддів з питань міжнародного та

європейського права, зберігаючи незалежність судової влади через відповідні

незалежні органи, відповідальні за навчання в судовій системі;

б) початкові знання з міжнародного та європейського права, а також

судової практики забезпечувалися шляхом включення цих тем до навчальних

програм юридичних факультетів;

в) належне знання міжнародного та європейського права було однією з

умов призначення на суддівські посади до того, як суддя приступає до

виконання своїх обов’язків;

г) підготовка з питань міжнародного та європейського права відігравала

відповідну роль в початковій підготовці та підвищенні кваліфікації суддів;

підготовка суддів у цій галузі повинна отримувати підтримку через міжнародну

співпрацю між національними установами з підготовки суддів;

ґ) інформація з питань міжнародного та європейського права, у тому

числі рішення міжнародних та європейських судів, має бути доступною; за

співпраці служб судової документації, бібліотек та помічників суддів судді

повинні мати гарантований доступ до інформації, що супроводжується зручним

змістом та анотацією; інформація, яка надається, повинна бути повною та

доступною в стислий строк;

д) відповідні заходи — у тому числі надання грантів — повинні

забезпечувати оволодіння суддями іноземними мовами; крім того, суди повинні

мати якісні служби усного та письмового перекладу, що фінансуються окремо

від звичайних витрат на функціонування судів.

174

Слід визнати, що в останній час значно активізувалась робота по

підвищенню обізнаності кандидатів на посаду судді та кваліфікації суддів у

питаннях, пов’язаних з практикою Європейського суду з прав людини та її

застосуванням при здійснені судочинства. Ці питання включено до програми

підготовки кандидатів на посаду судді та підвищення кваліфікації суддів, що

здійснюються на базі Школи суддів України, а також до відповідних

кваліфікаційних іспитів. Розробка освітніх курсів здійснюється за підтримки

міжнародних фондів, зокрема проектів Офісу Ради Європи в Україні та

Координатора проектів ОБСЄ в Україні. Це дає підстави очікувати на якісні

зміни у невіддаленій перспективі, адже відповідні освітні заходи зазвичай

мають довгостроковий ефект.

Однак необхідно підкреслити, що категорично не можна перекладати

весь тягар щодо впровадження європейських стандартів прав людини у

національний правопорядок тільки на суддів, адже практика Суду, розглянуті у

цій роботі доктринальні підходи до тлумачення та застосування конвенційних

положень про права і свободи «зв’язують» не тільки процес правозастосування,

а й визначають досить чіткі вимоги до законодавства.

Р. Арнольд відзначає, що «Конвенція і додаткові протоколи до неї

забезпечують всеосяжний захист основних прав і свобод людини, межі якого

розширюються спеціальними конвенціями у відповідь на нові загрози свободі,

що виникають останнім часом. Суд у Страсбурзі надає індивіду захист від

порушень його прав з боку всіх органів влади держав-учасниць Конвенції, в

тому числі і законодавчої, чиї повноваження встановлювати межі здійснення

прав і свобод обмежені принципом пропорційності. Існування Європейського

Суду з прав людини сприяло просуванню ідеї конституційної юстиції в Європі»

[12].

Отже, критично важливу роль у впровадженні правозахисних стандартів

у національний правопорядок належить органам конституційної юстиції, тобто

Конституційному Суду України, якому іманентно притаманна правотлумачна

функція при здійсненні всіх його повноважень. Досліджуючи інститут

175

конституційної скарги М. Гультай, послідовно довів, що за всієї

різноманітності суперечливих підходів до різних аспектів проблеми

конституційної юрисдикції, конституційно-правова доктрина єдина в тому, що

основним завданням конституційного судочинства в Україні виступає захист

прав і свобод людини і громадянина. Конституційний Суд України здійснює

захист прав людини при реалізації всіх своїх повноважень. Зміцненню ролі

Конституційного Суду України у механізмі забезпечення та захисту прав

людини сприяє врахування ним при здійсненні конституційного судочинства

європейських стандартів правозахисту [34, с. 377].

Р. Арнольд наголошує на тому, що концепції основних прав, визнаних

всіма членами Ради Європи, є джерелом натхнення для національних

конституційних судів і служать для обґрунтування їх рішень. Орієнтація на

страсбурзькі стандарти виступає тією магістраллю, по якій йде процес

формування загальноєвропейського конституційного права» [12]. Л. Москвич

відзначає, що дослідження застосування правових позицій Європейського суду

з прав людини у практиці Конституційного Суду України дозволяє

стверджувати, що в цілому ці правові позиції можуть стати потужним правовим

засобом у розвитку конституційних цінностей. Варто також відзначити, що

Конституційний Суд України головним чином розглядає звернення, що

стосуються захисту широкого кола прав і свобод людини, основою яких

виступають загальновизнані міжнародні стандарти. Звідси можна припустити,

що правові позиції Суду у принципі здатні фігурувати практично в кожній

справі [105, c. 327].

Як було продемонстроване у попередніх підрозділах, Конституційний

Суд у своїй правотлумачній діяльності посилається на доктрини, розвинуті

Європейським судом з прав людини. Саме конституційна юстиція в

демократичних країнах виступає ефективним засобом адаптації національних

правових систем до європейських стандартів правозахисту. Застосовуючи

практику Страсбурзького суду, Конституційний Суд орієнтує законодавця,

суди загальної юрисдикції та інші правозастосовні органи, а також приватних

176

осіб на врахування європейських правових принципів та цінностей при

вдосконаленні національного законодавства, вирішенні юридичних справ,

відстоюванні власних прав людини і основоположних свобод.

Підкреслимо, що до повноважень Конституційного Суду України

належить вирішення спорів щодо відповідності законів та інших правових

актів, передбачених пунктом 1 статті 13 Закону України «Про Конституційний

Суд України» від 16 жовтня 1996 р. №422/96-ВР [134] не лише нормам, а й

принципам стосовно прав та свобод людини і громадянина (Глава 12 Закону).

При цьому, як стверджує С. Шевчук, конституція порівняно з іншими

нормативно-правовими актами є найбільш «відкритим текстом», тобто містить

велику кількість принципів й оціночних норм. Такою «відкритою частиною»

Конституції України є здебільшого положення її першого та другого розділів,

зміст яких має бути встановлений через судову практику (у правових позиціях

Конституційного Суду України) [206, с. 126].

Слід погодитись з С. Серьогіною, яка вказує на три основні підходи у

застосуванні Європейської конвенції та практики Європейського суду з прав

людини в діяльності Конституційного Суду України [173]. По-перше, в

окремих рішеннях Конституційний Суд України при обґрунтуванні власної

правової позиції лише згадує про наявність певних європейських стандартів з

питань, що є предметом конституційного спору, не конкретизуючи їх

(наприклад, Рішення у справі про незалежність суддів як складову їхнього

статусу від 01 грудня 2004 р. №19-рп/ 2004 [157]). Такий підхід є найбільш

юридично уразливим, оскільки позбавляє посилання на Європейську конвенцію

та практику Суду належної переконливості та не забезпечує достатню

юридичну аргументацію позиції єдиного органу конституційної юрисдикції.

Другий підхід полягає у тому, що Конституційний Суд України при

обґрунтуванні свого рішення вказує на конкретні статті Європейської

конвенції, а іноді – й наводить перелік найбільш відомих справ Європейського

суду з прав людини, що належать до «сталої практики» Суду та містять його

правову позицію з питання, що розглядається (наприклад, Рішення

177

Конституційного Суду України у справі щодо прописки від 14 листопада 2001

р. №15-рп/2001 [159], Рішення у справа про рівність сторін судового процесу

від 12 квітня 2012 р. № 9-рп/2012 [155] та ін.). Другий підхід також не є

досконалим, оскільки йдеться про посилання на норму Європейської конвенції,

яка має надзвичайно широкий абстрактний характер та охоплює численні

випадки (казуси). Особливості змісту положень Європейської конвенції у

конкретних ситуаціях визначаються Європейським судом з прав людини при їх

тлумаченні в межах вирішення тих чи інших юридичних справ. Звернення до

цих справ та їх контекстний аналіз забезпечує належну доказовість позиції

Конституційного Суду України в світлі європейських стандартів прав людини.

Слід погодитись з М. Гультаєм, що найбільш доцільним та «довершеним»

з точки зору юридичної техніки виступає третій підхід до використання

європейських правозахисних положень у діяльності Конституційного Суду

України, коли орган конституційної юрисдикції у своїх актах звертається не

лише до норм Європейської конвенції, а й до правових позицій Європейського

суду з прав людини, викладених у його рішеннях (зокрема, Рішення

Конституційного Суду України у справі про поширення відомостей від 10

квітня 2003 р. № 8-рп/2003 [154], рішення у справі про заміну смертної кари

довічним позбавленням волі від 26 січня 2011 р. № 1-рп/2011 [158] та ін.) [35, с.

269-272].

Слід відзначити, що в останні роки Конституційний Суд України став

частіше звертатися до правових позицій Європейського суду з прав людини у

своїх рішеннях, що безумовно є позитивною тенденцією. Такий підхід дозволяє

використовувати практику Страсбурзького суду не лише для додаткової

аргументації власних правових позицій Конституційного Суду України,

вироблених на підставі Конституції України, а й для роз’яснення смислу й

значення конституційних положень, а також законодавчих приписів,

конституційність яких перевіряється [173, с. 41]. Серед доктринальних

підходів, що є предметом цього дослідження, Конституційний Суд України

прямо звертався передусім до концепції автономних понять.

178

У нещодавньому Рішенні у справі за конституційним поданням

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності

Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 171-2

Кодексу адміністративного судочинства України від 08.04.2015 № 3-рп/2015

Конституційний Суд України зазначив, що «…Законодавець, унеможлививши

оскарження до суду апеляційної інстанції рішень місцевих загальних судів як

адміністративних судів у справах з приводу постанов суб'єктів владних

повноважень про накладення адміністративних стягнень, що за ступенем

суворості співмірні з встановленими Кримінальним кодексом України

покараннями, допустив непропорційність між поставленою метою та вжитими

для її досягнення заходами. Цей висновок Конституційного Суду України

узгоджується з міжнародними актами та практикою Європейського суду з прав

людини. Згідно з положеннями статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції кожен,

кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право

на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного

йому вироку (пункт 1); винятки з цього права можуть поширюватися на

правопорушення, визначені законом як незначні (пункт 2). Європейський суд з

прав людини у своїх рішеннях вказав, що термін «кримінальне

правопорушення», що міститься у статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції, має

автономне значення і охоплює суворі за своїми наслідками види

адміністративних стягнень, до яких належать адміністративний арешт та

значні адміністративні штрафи (пункти 82, 83 Рішення у справі Енгель та інші

проти Нідерландів (Engel and others v. the Netherlands) від 8 червня 1976 р.,

пункт 55 рішення у справі Гурепка проти України (Gurepka v. Ukraine) від 6

вересня 2005 р., пункт 38 рішення у справі Менаріні проти Італії (Menarini

Diagnostics S.R.L. v. Italy) від 27 вересня 2011 р.) …» [156].

Завдяки практиці Конституційного Суду України доктрини «свободи

розсуду» та «субсидіарності» також можуть якнайкраще втілитись у

національному правопорядку через їх використання при тлумаченні положень

національного законодавства про права і свободи та вирішенні питання про їх

179

конституційність. В останній час ці доктрини фактично стали братися до уваги

при здійсненні конституційного судочинства в Україні. Ілюстративним

прикладом тут виступає Окрема думка судді Конституційного Суду України

С. Шевчука стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за

зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності

законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо

недоторканності народних депутатів України та суддів вимогам статей 157 і

158 Конституції України. В ній надано оцінку ситуації України у зв’язку із

застосуванням статті 15 Конвенції («наявність війни або іншої суспільної

небезпеки, яка загрожує життю нації» з урахуванням критеріїв, вироблених у

рішенні Комісії у «Грецькій справі», а саме: а) небезпека має бути реальною або

неминучою; б) наслідки небезпеки повинні загрожувати всій нації; в) під

загрозою повинне перебувати продовження організованого життя суспільства;

г) криза чи небезпека повинні мати винятковий характер у тому сенсі, що

звичайні заходи або обмеження, які допускаються Конвенцією для збереження

безпеки, здоров'я і порядку, є недостатніми [109]. Фактично, у названій окремій

думці було обґрунтовано доктрину свободи розсуду держави при оцінці

ситуації у країні та визначенні її юридичних наслідків у межах державно-

правових зобов’язань України.

Втілення доктринальних підходів, вироблених Європейським судом з

прав людини, у національний правопорядок передусім вимагає їх врахування в

процесі нормотворчості, адже правотлумачна діяльність Конституційного Суду

України та судове правозастосування відомою мірою зв’язані вимогами

чинного законодавства та не мають підміняти собою позитивну

нормотворчість, запроваджувати нові правові інститути, процесуальні вимоги

тощо. Важливим аргументом на підтвердження цього висновку виступає

можливість у рішеннях Суду передбачати заходи загального характеру, які

спрямовані на усунення зазначеної в рішенні Суду системної проблеми та її

першопричини, серед яких перше місце посідає внесення змін до чинного

законодавства та практики його застосування (див. ст. 13 Закону України «Про

180

виконання рішень та застосування практики Євройпеського суду з прав

людини»).

Ще у 2000 році Міністерством юстиції України були видані Методичні

рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо застосування в

законотворчій діяльності Конвенції про захист прав і основних свобод людини

від 21 листопада 2000 р. № 40, у Преамбулі яких зазначається: «Для держав-

учасниць Конвенції знання і використання прецедентів Суду, що сформувалися

під час застосування її норм, є запорукою дотримання міжнародно-правових

зобов'язань, які випливають з цього акта. Конкретні судові рішення формально

обов'язкові тільки для тих держав, що виступають відповідачами в конкретних

справах. Однак інші країни фактично керуються ними при оцінці відповідності

внутрішнього правового порядку вимогам Конвенції. У ряді випадків ці

рішення спонукали держави, які не були стороною у певній справі, до

удосконалення свого законодавства і правозастосовчої практики». У

Методичних рекомендаціях увага «приділялась тільки тим статтям, які

декларують права або свободи особи і які необхідно враховувати в

нормотворчій діяльності» [94].

Слід звернути увагу, що у світлі останніх тенденцій істотні зміни було

внесено до Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів

міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою

Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 р. № 731. Ці зміни прямо

закріпили вимогу щодо забезпечення відповідності нормативно-правових актів

положенням Європейської конвенції та практиці Європейського суду з прав

людини. Так, у п. 1 Положення вказується, що «Державна реєстрація

нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на його

відповідність Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав

людини і основоположних свобод 1950 року і протоколам до неї, міжнародним

договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою

України, та acquis communautaire, антикорупційної експертизи, а також з

урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийнятті рішення

181

про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера

та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів».

П. 4 (а) Положення вказує, що «Державній реєстрації підлягають

нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо),

якщо в них є одна або більше норм, що зачіпають соціально-економічні,

політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян,

проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, Конвенцією про

захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколами до неї,

міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано

Верховною Радою України, та acquis communautaire, а також з урахуванням

практики Європейського суду з прав людини, встановлюють новий або

змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх

реалізації.

Нарешті, п. 17 (в-1) Положення прямо передбачає, що «рішення про

державну реєстрацію нормативно-правового акта може бути скасовано у зв'язку

з одержанням висновку Мін'юсту, головних територіальних управлінь юстиції

Мін’юсту в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та

Севастополі, районних, районних у містах Києві та Севастополі, міськрайонних

(у разі утворення) управлінь юстиції про невідповідність нормативно-правового

акта Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці

Європейського суду з прав людини.

Аналогічні вимоги до підготовки нормативно-правових актів вищої

юридичної сили (проектів законів, актів Президента Украини та Уряду

України) висуває Регламент Кабінету Міністрів України, затверджений

Постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 № 950 [133].

Так, § 36 Регламенту Кабінету Міністрів України прямо стосується

опрацювання проектів нормативно-правових актів на відповідність

європейським стандартам у сфері дотримання прав людини. В ньому

вказується, що проект постанови Кабінету Міністрів, а також проект

розпорядження Кабінету Міністрів про схвалення концепції реалізації

182

державної політики у відповідній сфері, концепції державної цільової програми

та концепції закону, що зачіпає права та свободи, гарантовані Конвенцією про

захист прав людини і основоположних свобод, підлягає опрацюванню з

урахуванням положень зазначеної Конвенції та практики Свропейського суду з

прав людини. При цьому розробник визначає: чи містяться у проекті акта

положення, що зачіпають права та свободи, гарантовані Конвенцією про захист

прав людини і основоположних свобод; яких положень Конвенції про захист

прав людини і основоположних свобод стосується проект акта. Далі вказується,

що розробник забезпечує врахування у проекті акта Кабінету Міністрів

положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вимога

цього параграфу Регламенту Кабінету Міністрів України стосується також

проектів законів, що вносяться у порядку законодавчої ініціативи Кабінетом

Міністрів на розгляд Верховної Ради, а також проектів актів Президента

України. Важливо пікреслити, що при здійсненні такої оцінки проектів

законодавчих актів слід враховувати доктрини, розвинуті Євройпеським судом

з прав людини, що є особливо актуальним при тлумаченні юридичних гарантій

прав людини, їх видів, обсягу та ступеню ефективності.

Згідно з § 45 Регламенту Кабінету Міністрів України Міністерство

юстиції України під час проведення правової експертизи перевіряє проект акта

Кабінету Міністрів (а також прокти законів або актів Президента України) на

відповідність Конституції України, актам законодавства та чинним

міжнародним договорам України, стандартам Ради Європи у сфері демократії,

верховенства права та прав людини, зокрема положенням Конвенції про захист

прав людини і основоположних свобод, з урахуванням практики Європейського

суду з прав людини, принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок

і чоловіків (гендерно-правова експертиза). За результатами правової експертизи

проекту акта Кабінету Міністрів Мін'юст оформляє висновок за встановленою

ним формою, невід'ємними частинами якого є висновки за результатами

експертизи на відповідність проекту акта положенням Конвенції про захист

183

прав людини і основоположних свобод, з урахуванням практики Європейського

суду з прав людини (§ 46 Регламенту Кабінету Міністрів України).

Слід підкреслити, що якісне проведення відповідних експертиз

законопроектів, які передбаченні чинним законодавством України, істотно

сприятиме врахуванню розвинутих Суду доктрин при тлумаченні їх змісту.

Зокрема, Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в

Україні» [130] від 06.09.2012 № 5207-VI передбачено проведення

антидискримінаційної експертизи у процесі нормотворення. Відповідно до

статті 8 цього Закону, розроблення проектів нормативно-правових актів

здійснюється з обов’язковим урахуванням принципу недискримінації. З метою

виявлення у проектах нормативно-правових актів норм, що містять ознаки

дискримінації, проводиться антидискримінаційна експертиза проектів

нормативно-правових актів. Результати антидискримінаційної експертизи

проектів нормативно-правових актів підлягають обов’язковому розгляду під

час прийняття рішення щодо видання (прийняття) відповідного нормативно-

правового акта. Обов’язковій антидискримінаційній експертизі підлягають

проекти законів України, актів Президента України, інших нормативно-

правових актів, що розробляються міністерствами, іншими центральними

органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, органами

влади Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та

Севастопольською міськими державними адміністраціями.

У практиці Суду напрацьовані дуже ґрунтовні всеохопні стандарти

протидії дискримінації у зв’язку з застосуванням статті 14 Європейської

конвенції та Протоколу № 12 до Конвенції, які стали предметом окремого

аналізу та систематизації [118]. Ці стандарти, які також ґрунтуються на

еволюційному підході до тлумачення Європейської конвенції, доктринах

«свободи розсуду» та «четвертої інстанції», а також інкорпорують маловідому

українській науці концепцію субстантивної рівності, підлягають обов’язковому

врахуванню при проведенні такої експертизи.

184

Таким чином, викладене вище дозволяє дійти висновку, що останнім

часом з боку держави, міжнародних організацій та громадянського суспільства

робляться потужні системні кроки, спрямовані на практичне та ефективне

впровадження положень Європейської конвенції та практики Суду у

національний правопорядок. Створена достатня нормативно-правова база, яка

визначає обов’язок суду застосовувати право з урахуванням практики

Європейського суду з прав людини та використовувати її при тлумаченні

положень про права і свободи. У той же час, аналіз судової практики свідчить

про явно недостатній вплив на неї стандартів, вироблених Судом, поодиноке

ситуативне застосування правових позицій Суду щодо тих чи інших прав

людини та, переважно, відсутність посилання на розвинуті Судом принципи та

доктринальні підходи для оцінки ситуації та постановлення правосудного

рішення (за окремими позитивними виключеннями).

Проблеми застосування доктринальних підходів при тлумаченні

положень про права людини, на яких ґрунтується тлумачення та застосування

Судом положень Європейської конвенції, лежать у двох площинах: це

суб’єктивні та об’єктивні причини. Проблеми суб’єктивного характеру

полягають у відсутності належної юридичної підготовки та відповідного рівня

обізнаності щодо змісту рішень Суду, а також щодо принципів та доктрин, на

яких вони базуються. До того ж судді, а також працівники правоохоронних

органів та адвокати не володіють належними навичками опрацювання рішень

Суду, виокремлення у їх тексті правових позицій, у тому числі тих, що

вербалізують принципи та доктринальні підходи, на яких ґрунтується

юриспруденція Суду.

Суб’єктивні причини багато в чому обумовлені проблемами об’єктивного

характеру, до яких належить відсутність сутнісного (а не формального) бачення

на рівні державної політики належних інструментів впровадження

європейських правозахисних стандартів у правову систему України. При цьому

спостерігається тенденція щодо перекладання відповідальності за їх

імплементацію на правозастосувача. Однак ефективне впровадження

185

доктринальних підходів, на яких ґрунтується практика Суду, може бути

досягнуто тільки якщо вони будуть враховуватися при тлумаченні положень

про права людини у процесах нормотворчості та правозастосування, а також

при правотлумаченні як самостійній формі діяльності держави. Крім того, має

бути забезпечена належна інституційна спроможність агентів держави, що

вимагає достатньої підготовки юридичних кадрів та постійного підвищення їх

обізнаності у практиці Суду та її розвитку, а також адекватного перекладу й

оприлюднення практики Суду, у тому числі щодо інших держав, її

систематизації з урахуванням предметної ознаки та систематичного оновлення.

Висновки до розділу 2

1. Еволюційний підхід випливає із самого сенсу Європейської конвенції

як каталогу прав людини, зміст яких еволюціонує разом з розвитком науки,

техніки, моральними настановами суспільства тощо і полягає в інтерпретації

права Судом з урахуванням змінюваних умов. Еволюційне тлумачення права

Європейським судом з прав людини тісно пов’язане з телеологічною (цільовою)

інтерпретацією та концепцією «практичних та ефективних прав людини» на

противагу їх «теоретичному характеру та ілюзорності» (див. справу Ейрі проти

Ірландії (Airey v. Ireland) від 09 жовтня 1979 р.). Цей підхід обумовив

формування унікальної концепції Європейської Конвенції «як живого

інструменту», яка вимагає її інтерпретації «в контексті умов сьогодення».

Еволюційне тлумачення виступає інструментом, засобом забезпечення інших

принципів та доктринальних підходів до інтерпретації юридичних норм про

права та основоположні свободи, особливо принципу ефективності.

2. Концепт автономного тлумачення термінів, які вживаються у

Європейській конвенції, означає можливість Суду не брати до уваги значення

цих термінів, яке в них вкладається у межах національних правових систем, а

формулювати в результаті правоінтерпретації свій власний уніфікований підхід

та використовувати його у своїй практиці при вирішенні справ щодо

186

порушення державою відповідних прав та свобод. Це дозволяє забезпечити

більш повний захист основоположних прав і свобод та «незалежність»

положень Конвенції від можливої інтерпретації її термінів або принципів у

внутрішньому законодавстві країн-членів. Ігнорування у межах внутрішнього

правопорядку підходів Суду до розуміння тих чи інших понять, які впливають

на обсяг прав, гарантованих Європейською конвенцією, може призвести до

порушення стандартів, вироблених Європейським судом з прав людини.

3. Суд усвідомлює необхідність «обережного» застосування

еволюційного тлумачення гарантованих Європейською конвенцією прав

людини, а також розумного обмеження «судового активізму» у своїй практиці,

адже ці підходи можуть призводити до невиправданого розширення

зобов’язань держав-учасниць за Конвенцією, що ітиме всупереч доктрин

субсидіарності та «свободи розсуду» держав.

4. У широкому сенсі принцип субсидіарності означає такий спосіб

організації та узгодження систем або їх елементів, при якому рішення

приймаються на максимально наближеному до проблеми рівні системи, при

цьому інші системи приєднуються до вирішення наявної проблеми, але тільки в

разі нездатності або неможливості вирішення проблеми першою. Права людини

самі по собі є вираженням принципу субсидіарності, адже вони захищають

індивідуальне самовизначення, традиційно зване «свободою», від втручання з

боку колективних інститутів прийняття рішень.

5. Принцип судсидіарності виступає підґрунтям установчих документів

Європейського Союзу та здобуває у них текстуального закріплення. Суд ЄС

кваліфікував субсидіарність як принцип розумного управління, який не може

бути зведений в ранг правової норми. Дотримання принципу субсидіарності у

межах ЄС вимагає відповідності таким критеріям: дії держав-членів в рамках

їхніх національних конституційних систем недостатні, щоб належно досягти

цілей запропонованої дії (так званий «тест національної недостатності»), отже,

їх можна краще досягти через дії ЄС (так званий «наднаціональний

порівняльний тест ефективності»).

187

6. Субсидіарність як доктринальний підхід до тлумачення Європейської

конвенції передбачає наявність матеріальної (субстантивної) і процесуальної

(функціональної) сторони цього принципу. Матеріальна сторона стосується

функціонування принципу здійснення державами свободи розсуду і

встановлення додаткових гарантій, а процесуальна − безпосередньо в рамках

системи Європейського суду з прав людини (вимога про дотримання правила

вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, які повинні відповідати

критерію ефективності відповідно до статей 13 і 35 Конвенції). Принцип

субсидіарності у контексті тлумачення Європейської конвенції та діяльності

Європейського суду з прав людини відтворює доктрину «четвертої інстанції»,

суть якої зводиться до того, що Страсбурзький суд не є «четвертою»

наглядовою інстанцією щодо рішень національних судів. Його метою не є

перегляд рішень національних судів та правильності застосування й

тлумачення ними норм внутрішнього процесуального та матеріального права.

7. Доктрина «свободи розсуду» держави (англ. «the margin of

appreciation»), яка у буквальному перекладі означає «межі оцінювання» або

навіть «поле розуміння» є природним продовженням принципу субсидіарності.

Вона покликана забезпечити баланс між захистом прав людини з боку

національних органів влади та уніфікованим застосуванням й тлумаченням

прав і свобод, гарантованих Європейською конвенцією. Європейська комісія з

прав людини визначає свободу розсуду як надану можливість державі

використовувати ті методи впливу на ситуацію, які вимагає відповідна ситуація

(Греція проти Сполученого Королівства (Greece v. UK), 1958 р.).

8. Обсяг свободи вибору державою засобів впливу та реагування може

відрізнятися залежно від різних чинників, насамперед, предмета і підстави

справи. Свобода розсуду надана як законодавцю («передбачено законом»), так і

судовим та іншим органам, покликаним «тлумачити і приводити закони в дію».

Сфера розсуду державних органів в жодному випадку не є абсолютною та «йде

рука об руку з європейським контролем», який стосується як мети, яку дана

міра переслідує, так і її «необхідності». На обсяг свободи розсуду значним

188

чином впливає наявність «європейського консенсусу» з питань, що

розглядаються.

9. Набуття чинності Протоколами № 15 та № 16 до Європейської

конвенції покладе початок наступному етапу розвитку європейської системи

захисту прав людини, де основний акцент буде зміщено саме на ефективний

національний захист прав і свобод, який вимагатиме їх тлумачення у світлі

спільних європейських стандартів. У свою чергу, доктрини субсидіарності та

«свободи розсуду» завершать свою інституціоналізацію та здобудуть

формально-юридичну обов’язковість через закріплення у тексті міжнародно-

правового договору.

10. На сьогодні в Україні створена достатня нормативно-правова база, яка

визначає обов’язок суду застосовувати право з урахуванням практики

Європейського суду з прав людини та використовувати її при тлумаченні

положень про права і свободи. Однак судова практика переважно зазнає явно

недостатній вплив на неї стандартів, вироблених Судом, та нерідко ігнорує його

правові позиції. У той же час здійснений в межах дисертаційного дослідження

аналіз судової практики довів, що вироблені Страсбурзьким судом доктрини

можуть застосовуватись судами різних інстанції, різних регіонах України, а

також у межах різних видів судочинства. Застосування досліджуваних

доктринальних підходів дозволяє судам уникати обмеженого або буквального

тлумачення положень національного законодавства стосовно прав людини та

інерпретувати ці юридичні норми у широкому загальноєвропейському

контексті, що має забезпечити більш ефективний захист порушених прав.

11. Ефективне впровадження доктринальних підходів, на яких

ґрунтується практика Суду, а також правових позицій Суду щодо змісту

гарантованих Конвенцією прав і свобод може бути досягнуто тільки за умови їх

врахування при тлумаченні положень про права людини у процесах

нормотворчості та правозастосування, а також при правотлумаченні як

самостійній формі діяльності держави. Має бути забезпечена належна

інституційна спроможність агентів держави, що вимагає достатньої підготовки

189

юридичних кадрів та постійного підвищення їх обізнаності у практиці Суду та

її еволюційному розвитку, а також адекватного перекладу й оприлюднення

практики Суду, у тому числі щодо інших держав, її систематизації з

урахуванням предметної ознаки та систематичного оновлення.

190

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й вирішення наукового

завдання, яке полягає у визначенні змісту доктрин, розвинутих Європейським

судом з прав людини, їх ролі у тлумаченні інституту прав людини, а також

впливу на інтерпретацію права у межах національного правопорядку.

Основними науковими й практичними результатами дослідження, які сприяли

розв’язанню наукового завдання, є такі:

1. Сучасна концепція «інтерпретаційної спільноти», вироблена в межах

доктрини міжнародного права, наголошує на існуванні загального дискурсу, в

якому беруть участь різні соціальні сили, що на різних рівнях і з різною силою

впливають на розуміння тієї чи іншої правової норми. Це підтверджує

загальнотеоретичну позицію щодо врахування тлумачення, наданого правовій

нормі суб’єктом міжнародного права, при її інтерпретації на національному

рівні.

2. Права людини як категорія природного права інституціоналізується у

категорії «основні права», або «основоположні права і свободи», що утворюють

інститут об’єктивного формально вираженого юридичного права. Права

людини виступають особливим об’єктом правової інтерпретації, який виходить

далеко за межі їх текстуального вираження, що обґрунтовує постановку

самостійної проблеми про «тлумачення прав людини» у сучасній правовій

герменевтиці.

3. Інтерпретація прав людини імпліцитно не може передбачати

застосування до них «оригіналістичних», «формалістичних» підходів чи

концепції «інтенціалізму», адже вони інституціоналізуються, а не створюються

національним законодавцем, є «первинними» по відношенню до волі суб’єкта

нормотворчості та виступають критерієм відповідності його діяльності

верховенству права. Тлумачення інституту прав людини вимагає застосування

передусім динамічного, телеологічного підходу до їх розуміння, який враховує

«еволюцію» їх змісту у відповідності до уніфікованих міжнародних стандартів

та національного історичного контексту.

191

4. Міжнародні договори про права людини, що безпосередньо

закріплюють індивідуальні права і основоположні свободи, підлягають

безпосередньому застосуванню на національному рівні як «пряме, діюче

право». При цьому мають використовуватись як способи тлумачення, вироблені

у межах теорії права, так і принципи і правила тлумачення, визнані у

міжнародному праві. Це підтверджує тісні зв’язки між теорією національного

та міжнародного права й доцільність міждисциплінарних загальнотеоретичних

та міжнародно-правових досліджень.

5. При застосуванні норм про права людини, що містяться у визнаних

державою міжнародно-правових договорах, а також відповідних положень

національного законодавства, мають братись до уваги акти так званого

«авторитетного тлумачення», які мають офіційний характер та відтворюють

компетентну позицію міжнародної установи, юрисдикція якої визнана

державами-учасницями.

6. У європейському праві відсутній уніфікований нормативний акт, який

визначає систему принципів тлумачення та застосування Європейської

конвенції, однак такі принципи вироблені Судом та викладені у його рішеннях

у конкретних справах. Серед них вирізняються підходи (концепти), що завдяки

своєму розвитку Судом та провідними правознавцями відповідають всім

властивостям правових доктрин (передусім, динамічне (еволюційне)

тлумачення Конвенції, доктрини «свободи розсуду» держави, «автономних

понять» та «четвертої інстанції»). Ці доктрини не лише визначають вимоги до

процесу тлумачення права у сфері прав людини (що характеризує принципи

тлумачення, вироблені Судом), а являють собою сукупність ідей, засад,

підходів до розуміння самих прав людини, їх юридичних гарантій, ролі

держави у їх забезпеченні, а також співвідношення національного та

європейського механізмів захисту прав людини. Вони підлягають врахуванню

при тлумаченні права на всіх стадіях правового регулювання, а ступінь їх

обов’язковості залежить від юридичної сили практики Суду у певній

національній правовій системі.

192

7. Всі доктрини та принципи тлумачення прав людини Страсбурзьким

судом є взаємозалежними та взаємодоповнюють один одного, через що їх

системне застосування забезпечує кумулятивний ефект, який полягає в

ефективності захисту прав людини на національному та європейському рівнях.

8. Еволюційний (динамічний) підхід полягає в інтерпретації права Судом

з урахуванням змінюваних умов. Він тісно пов’язаний з телеологічною

(цільовою) інтерпретацією та концепцією «практичних та ефективних прав

людини» на противагу їх «теоретичному характеру та ілюзорності». Цей підхід

обумовив формування унікальної концепції Європейської конвенції «як живого

інструменту», яка вимагає її інтерпретації «в контексті умов сьогодення».

9. Ігнорування у межах внутрішнього правопорядку концепту

автономного тлумачення термінів, тобто підходів Суду до розуміння тих чи

інших понять, які впливають на обсяг прав, гарантованих Європейською

конвенцією, може призвести до відповідальності держави за порушення прав

людини і основоположних свобод.

10. Суд усвідомлює необхідність «обережного» застосування

еволюційного тлумачення гарантованих Європейською конвенцією прав

людини, а також розумного обмеження «судового активізму» у своїй практиці,

адже ці підходи можуть призводити до невиправданого розширення

зобов’язань держав-учасниць, що ітиме всупереч доктрин субсидіарності та

«свободи розсуду».

11. Субсидіарність як доктринальний підхід до тлумачення Європейської

конвенції передбачає наявність матеріальної (субстантивної) і процесуальної

(функціональної) сторони. Субсидіарність відтворює доктрину «четвертої

інстанції», згідно з якою Суд не є «четвертою» наглядовою інстанцією щодо

рішень національних судів та правильності застосування й тлумачення ними

норм внутрішнього права. Ідея субсидіарності лежить в основі всіх заходів, що

вживаються для підвищення ефективності Європейської конвенції, адже

забезпечення прав і свобод, перш за все, є відповідальністю сторін, а роль Суду

є допоміжною, проте не «вторинною».

193

12. Доктрина «свободи розсуду» держави покликана забезпечити баланс

між захистом прав людини з боку національних органів влади та уніфікованим

застосуванням й тлумаченням прав і свобод, гарантованих Європейською

конвенцією. Обсяг свободи вибору державою засобів впливу та реагування

може відрізнятися залежно від різних чинників, насамперед, предмета і

підстави справи. Свобода розсуду надана як законодавцю («передбачено

законом»), так і судовим та іншим органам, покликаним «тлумачити і

приводити закони в дію». Сфера розсуду державних органів в жодному випадку

не є абсолютною та «йде рука об руку з європейським контролем», який

стосується як мети, яку дана міра переслідує, так і її «необхідності». На обсяг

свободи розсуду значним чином впливає наявність «європейського консенсусу»

з питань, що розглядаються.

13. Набуття чинності Протоколами № 15 та № 16 до Європейської

конвенції покладе початок наступному етапу розвитку європейської системи

захисту прав людини, де основний акцент буде зміщено саме на ефективний

національний захист прав і свобод, який вимагатиме їх тлумачення у світлі

спільних європейських стандартів. У свою чергу, доктрини субсидіарності та

«свободи розсуду» завершать свою інституціоналізацію та здобудуть

формально-юридичну обов’язковість через закріплення у тексті міжнародно-

правового договору.

14. Останнім часом в Україні створено достатню нормативно-правову

базу, яка вимагає врахування практики Суду при ухваленні актів національного

законодавства та рішень суду, та використання її при тлумаченні положень про

права і свободи. На законодавчому рівні передбачено індивідуалізацію

відповідальності суддів за недотримання європейських стандартів прав людини

при здійсненні правосуддя. Однак доктрини, вироблені Судом, не завжди

можуть підлягати безпосередньому застосуванню при розгляді судами справ

стосовно прав і свобод, адже вони можуть диктувати вимоги до самого

законодавства.

194

15. Ефективне впровадження доктрин, вироблених Судом, а також

правових позицій Суду щодо змісту гарантованих Європейською конвенцією

прав і свобод може бути досягнуто тільки за умови їх врахування при

тлумаченні положень про права людини у процесах нормотворчості та

правозастосування, а також при правотлумаченні як самостійній формі

діяльності держави (передусім, у конституційній юриспруденції).

16. У межах конституційної реформи, що наразі триває, до Конституції

України має бути внесене положення про те, що основні права і свободи

зобов'язують законодавця, виконавчу владу і правосуддя як «пряме діюче

право». Також слід вказати, що тлумачення прав і свобод та їх обмежень має

відбуватися із врахуванням положень Європейської конвенції, практики Суду, а

також інших загальновизнаних міжнародних норм та принципів у сфері прав

людини.

195

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Актуальні проблеми теорії держави та права : навч. посібник (за

вимогами кредитно-модульної системи навчання) / Є.В. Білозьоров, Є.О.

Гіда, А.М. Завальний, А.О. Осауленко, Т.О. Пікуля; за заг. ред. Є.О. Гіди;

Київський національний університет внутрішніх справ. – К.: КНУВС,

2010. – 228 с.

2. Александров А. С. Интерпретация и право [Електронний ресурс] / А. С.

Александров. – Режим доступу: http://www.iuaj.net/node/182#_ftnref2.

3. Алексеев С. С. Восхождение к праву: Поиски и решения / С. С. Алексеев.

– Издательство НОРМА, Москва, 2001. – 742 с.

4. Алексеев С. С. Общая теория права : в 2 т. / С. С. Алексеев. – М. : Юрид.

лит., 1981. – Т. 2. – 360 с.

5. Алексі Р. Інституціоналізація прав людини в демократичній

конституційній державі / Роберт Алексі // Філософія прав людини ; за ред.

Ш. Ґосепата та Ґ. Ломанна ; пер. з нім. О. Юдіна та Л. Доронічевої. – К. :

Ніка-Центр, 2008. – с. 172-190.

6. Алисиевич Е. С. Толкование норм Конвенции Совета Европы о защите

прав человека и основных свобод как правомочие Европейского Суда по

правам человека : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :12.00.01 – теория и

история права и государства ; история учений о праве и государстве / Е.

С. Алисиевич. – М., 2006. – 20 с.

7. Андрущенко К. Концепція «margin of appreciation» та обсяг свободи

розсуду держав [Електронний ресурс] / К. Андрущенко // Міжнародна

юридична науково-практична Інтернет-конференція «Стратегія і тактика

правових реформ: виклики сучасності», 05 березня, 2013 року. – Режим

доступу: http://legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=

article&id=475%3A050313-10&catid=61%3A2-0313&Itemid=76&lang=ru

8. Андрущенко К. Принцип еволюційного тлумачення Конвенції про захист

прав людини і основоположних свобод 1950 р. та концепція «margin of

appreciation» [Електронний ресурс] / К. Андрущенко // Гілея: науковий

196

вісник. – 2013. – № 73. – С. 330-331. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-

pdf/gileya_2013_73_150.pdf

9. Анисимова Н. В. Актуальные проблемы применения принципа

субсидиарности судом ЕС [Електронний ресурс] / Н. В. Анисимова //

Московское городское юридическое бюро. – № 1. – Режим доступу :

http://mos-ur.ru/articles.php?article_id=198

10. Анисимова Н. В. Принцип субсидиарности в европейском праве / Н. В.

Анисимова : автореф. …. канд.юрид.наук : 12.00.10 − международное

право ; европейское право. − Москва, 2005. – 26 с.

11. Аристова К.С. Принцип субсидиарности в деятельности Европейского

суда по правам человека: автореф. дис... канд. юрид. наук 12.00.10 −

международное право ; европейское право / К. С. Аристова ; Москва,

2012. – 26 с.

12. Арнольд Р. Конвенция о защите прав человека и основных свобод и ее

влияние на государства Центральной и Восточной Европы [Электронный

ресурс] / Стандарты Совета Европы в области прав человека

применительно к положениям Конституции Российской Федерации :

избранные права / Институт права и публичной политики ; науч. ред. Н.

В. Варламова, Т. А. Васильева. − М., 2002. – 606 с. − http://www.echr-

base.ru/arnold.jsp

13. Ароян А. С. Субсидиарность как концептуальная основа эффективного

взаимодействия государства, местного самоуправления и гражданского

общества [Электронный ресурс]: автореф. дис. … канд.полит.наук :

23.00.01 - теория и философия политики, история и методология

политической науки (политические науки) / А. С. Ароян – Ростов-на-

Дону, 2010. – 26 с. – Режим доступа:

http://www.dissercat.com/content/subsidiarnost-kak-kontseptualnaya-osnova-

effektivnogo-vzaimodeistviya-gosudarstva-mestnogo-s

197

14. Бержель Ж.-Л. Общая теория права / Ж.-Л. Бержель ; пер. с фр.

Г. В. Чуршукова ; под. общ. ред. В. И. Даниленко – М. : Nota bene, 2000 –

576 с.

15. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США / В. Бернхем ; пер. з

англ. – К. : Україна, 1999. – 554 с.

16. Білас Ю. Ю. Європейські стандарти прав людини в контексті

правозастосування сучасної України : автореферат... канд. юридичних

наук, 12.00.12 − філософія права / Ю. Ю. Білас. – К. : Нац. акад.

внутрішніх справ, 2011. –19 с.

17. Боголoпов Н. Учебникъ исторіи римскаго права / Н. Боголoпов. – М. :

Университет. тип. «Страстной бульваръ», 1895. – 640 с.

18. Бочаров Д. Метафори «свідомість – це дзеркало» і «розуміння – це

бачення» в юридичній гносеології / Д. Бочаров // Антропологія права:

філософський та юридичний виміри (стан проблеми, перс- пективи) :

матер. Міжнар. «круглого столу» (м. Львів, 3–5 грудня 2010 р.). – Львів :

Край, 2010. – С. 80–83.

19. Бочаров Д. Проблема тлумачення юридичних текстів у контексті

концепту «смерті Автора» / Д. Бочаров // Антропологія права:

філософський та юридичний виміри (стан проблеми, перспективи) :

матер. Міжнар. «круглого столу» (м. Львів, 4–5 грудня 2009 р.). – Львів :

Край, 2009. – С. 56–65;

20. Буроменський М. В. Доктрина взаємодії міжнародного й українського

права й національна судова практика / Михайло Буроменський //

Проблеми застосування міжнародних стандартів у правовій системі

України / Юрид. фірма «Салком», Наук.-аналіт. центр. - Київ : Юрид.

практика, 2013 = Issues of application of international legal standards in the

legal system of Ukreine. - С. 337-354.

21. Васильєв С. В. Правова доктрина - джерело процесуального права / С. В.

Васильєв // Актуальні питання інноваційного розвитку : Науково-

практичний журнал. – 2012. – №2. – С. 70-76.

198

22. Васьковский Е. В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и

применении гражданских законов / Е. В. Васьковский. – М., 2002. – 508 с.

23. Венская конвенция о праве международных договоров : комментарий ;

сост.: Талалаев А. Н. (коммент.) ; отв. ред.: Захарова Н.В. (предисл.) – М.:

Юрид. лит., 1997. – 336 c.

24. Вінгловська О. І. Імплементація міжнародних стандартів прав дитини в

національному законодавстві України : автореф. дис….канд. юрид. наук:

12.00.11 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. –

К., 2000. – 20 с.

25. Власов Ю. Л. Проблеми тлумачення норм права : автореф. дис... канд.

юрид. наук: 12.00.01 / Ю.Л. Власов ; НАН України. Ін-т держави і права

ім. В.М.Корецького. − К., 2000. − 17 с.

26. Волвенко П. В. Діяльність Конституційного Суду України щодо

тлумачення Конституції України: теоретичний аспект : дис. ... канд.

юрид. наук : 12.00.01 / П. В. Волвенко – К., 2006. – 226 с.

27. Вопленко Н. Н. Официальное толкование норм права / Н. Н. Вопленко. –

М. : Юрид. лит., 1976. – 119 с.

28. Головатий С. Верховенство права : монографія: у 3 кн. / С. Головатий. –

К. :Фенікс, 2006. – Кн. 1: Верховенство права: від ідеї – до доктрини. –

624 с.

29. Гончаров В. В. Динамічне тлумачення юридичних норм / В. В. Гончаров

// Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина НДІ

державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрНУ. –

Редкол.: П. М. Рабінович (голов. ред.) та ін. – Серія І. Дослідження та

реферати. – Вип. 27. – Львів : СПОЛОМ, 2013. – 252 с.

30. Гончаров В. Від старої теорії тлумачення до нової: основні виклики та

рішення // Філософія права і загальна теорія права. – 2014. – № 1-2. – С.

53-69.

31. Гредескул Н. А. К учению об осуществлении права / Н. А. Гредескул. –

Харьков : Тип. А. Дарре, 1900. – 238 с.

199

32. Грищук О.В. Людська гідність у праві: філософські проблеми – Л.:

Львівський державний університет внутрішніх справ, 2007. – 428 с.

33. Гудима Д. Чи існує взаємозв'язок між підтриманням авторитету

Страсбурзького суду та звуженням можливостей на звернення до нього?

[Електронний ресурс] // Конвенція’50: Правозахисна адвокатсько-

експертна група. – Режим доступу: http://www.c50.com.ua/article/chy-

isnuye-vzayemozvyazok-mizh-pidtrymannyam-avtorytetu-strasburzkogo-sudu-

ta-zvuzhennyam-mo (дата звернення: 10.04.2015). – Назва з екрану.

34. Гультай М. М. Інститут конституційної скарги: світовий досвід та

перспективи впровадження в Україні : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.02 −

конституційне право; муніципальне право / М. М. Гультай ; наук. конс.

О. В. Петришин ; НУ ЮАУ. − Х. : б. в., 2013. − 467 с.

35. Гультай М. М. Конституційна скарга у механізмі доступу до

конституційного правосуддя : монографія / М. М. Гультай. – Х. : Право,

2013. – 424 с.

36. Гусейнов Л. Особенности толкования международных договоров о правах

человека [Электронный ресурс] / Латиф Гусейнов // Белорусский журнал

международного права и международных отношений 1999 – № 2. –

Режим доступа: http://ilia.humanrightshouse.org/mod/resource/view.php?id

=135

37. Дворкин Р. 1931 – 2013. Империя права / Р. Дворкин ; пер. С. И. Моисеев

// Правоведение. − 2013. − № 3. − С. 196-228.

38. Дегтярев К. Свобода усмотрения государств в прецедентном праве

Европейского Суда по Правам Человека [Электронный ресурс] //

Electronic Library: International Law in Advocacy – Режим доступа:

http://www.elibrary.humanrightshouse.org/library/doc1/2_Main_concepts/gene

ral_section/articles_and_books/Svoboda_usmotrenia_gosudarstv.doc. (дата

обращения: 20.07.2015). – Заглавие с экрана.

39. Добрянський С. Міжнародний захист прав людини в Європейському

Союзі та Раді Європи (порівняльний аспект) [Електронний ресурс] //

200

Конвенція’50: Правозахисна адвокатсько-експертна група. – Режим

доступу:http://www.c50.com.ua/article/dobryanskyi-s-mizhnarodnyi-zakhyst-

prav-lyudyny-v-yevropeiskomu-soyuzi-ta-radi-yevropy-poriv (дата

звернення: 16.07.2015). – Назва з екрану.

40. Добрянський С. П. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини. –

Львів: Астрон, 2006. – 120 с.

41. Добрянський С. П. Права людини як її соціальні можливості

(обґрунтування теоретичного удосконалення конституційно-правового

забезпечення основоположних прав людини) / Права людини й оновлення

Конституції України: колективна монографія / Праці лабораторії

дослідження теоретичних проблем прав людини юридичного факультету

Львівського національного університету імені Івана Франка. – Львів:

Малий видавничий центр юридичного факультету Львівського

національного університету імені Івана Франка, 2011. – Вип. 5. – 184 с.

42. Добрянський С. Права і свободи людини: класична доктрина і сучасна

концепція (до порівняльної характеристики) [Електронний ресурс] //

Вісник Львівського університету. Серія юридична. – Випуск 36. – Львів,

2001. – С.1-7. – Режим доступу: http://radnuk.info/home/24851c.html

43. Договір про Європейський Союз від 07.02.1992 [Електронний ресурс] //

Верховна Рада України : оф. веб-портал – Режим доступу:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_029 (дата звернення: 14.06.2015). –

Назва з екрану.

44. Договорные органы по правам человека. Замечания общего порядка

[Электронный ресурс] // Организация объединённых наций. Права

человека: Управление Верховного комиссара по правам человека. –

Режим доступа:

http://www.ohchr.org/RU/HRBodies/Pages/TBGeneralComments.aspx. (дата

обращения: 07.09.2015). – Загл. с экрана.

45. Доклад по Международной конференции по народонаселению и

развитию (Каир, 5-13 сентября 1994 года) [Электронный ресурс] // United

201

Nations Population Fund – Режим доступа:

http://www.unfpa.org/sites/default/files/pub-pdf/icpd_rus.pdf (дата

звернення: 06.07.2015). – Назва з екрану.

46. Дубовис Н. А. Пределы свободы усмотрения государства при

определении целей и средств ограничения права собственности в рамках

уголовно-процессуальных отношений / Н. А. Дубовис // Аспирантский

вестник Поволжья. – 2011. − № 7-8. – С. 82-87.

47. Дудаш Т. І. Праворозуміння крізь призму герменевтики / Т. І. Дудаш. –

Львів : Край, 2010. – 248 с

48. Дудаш Т. Конституційна правоінтерпретація Верховного Суду США:

спроба герменевтичного дослідження / Т. Дудаш // Вісник

Конституційного Суду України. – 2007. – № 3. – С. 71–80;

49. Дудаш, Т. І. Практика Європейського суду з прав людини: навч.-практ.

посіб. / Т. І. Дудаш. – К.: Алерта, 2013. – 368 с.

50. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод.

Статья 1 Протокола №1: право на собственность : прецеденты и коммент

/ М. Карсс-Фриск, А.Н. Жеребцов, В.В. Меркулов, А.Г. Эртель ; Рос. акад.

правосудия; пер. с англ. Власихина В.А. − Москва, 2002. − 105 с.

51. Європейська хартія місцевого самоврядування, Рада Європи, 15.10.1985

[Електронний ресурс] // Верховна Рада України : оф. веб-портал. – Режим

доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_036 (дата звернення:

18.06.2015). – Назва з екрану.

52. Завальний А.М. Європейська традиція взаємозв’язку категорій

зобов’язання та обов’язок // Актуальні проблеми становлення та розвитку

держави і права України: матеріали Міжвузівського наукового семінару

(м. Івано-Франківськ, 9-10 жовтня 2014 року). – Івано-Франківськ:

Редакційно-видавничий відділ Івано-Франківського університету права

імені Короля Данила Галицького, 2014. – С. 56-57.

53. Замечание Общего Порядка № 5: Лица с какой-либо формой

инвалидности (одиннадцатая сессия, 1994) [Електронний ресурс] //

202

Библиотека по правам человека. Университет Миннессоты – Режим

доступа: http://www1.umn.edu/humanrts/russian/gencomm/Repcomm5e.html

(дата обращения: 13.05.2015). – Назва з екрану.

54. Зенин А. А. Дополнительный протокол N 15 к Конвенции о защите прав

человека и основных свобод [Элетронный ресурс] // Международное

правосудие. – 2014. − № 2. – Режим доступу:

http://roseurosud.org/evropejskij-sud-po-pravam-cheloveka/stati-i-knigi-o-

evropejskom-sude/93-dopolnitelnyj-protokol-n-15-k-konventsii-o-zashchite-

prav-cheloveka-i-osnovnykh-svobod

55. Зозуля А. А. Доктрина в современном праве : дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.01 / Александр Александрович Зозуля. – СПб., 2006. – 232 с.

56. Информационно-тематический листок – Пилотные постановления Совет

Европы [Электронный ресурс] / Европейский Суд по правам человека,

2012 г. – Режим доступа:

http://www.echr.coe.int/Documents/FS_Pilot_judgments_RUS.pdf (дата

обращения: 14.07.2015). – Заглавие с экрана.

57. Іванець І. Проблемні аспекти застосування практики Європейського Суду

з прав людини в Україні [Електронний ресурс] / Іван Іванець //

Юридичний журнал. – 2010. − № 7. – Режим доступу:

http://www.justinian.com.ua/article.php?id=3568

58. Кадикало О. І. Офіційне тлумачення норм Конституції і законів

конституційними судами (на прикладі України та країн СНД): автореф.

дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02 / О. І. Кадикало ; Київ. нац. ун-т внутр.

справ. — К., 2010. — 20 с.

59. Капліна О. Проблеми виокремлення принципів правозастосовного

тлумачення норм кримінального процесуального права // Філософія права

і загальна теорія права. – 2014. − № № 1-2. − С. 108-117.

60. Карабань В. Я. Тлумачення актів цивільного законодавства України:

автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / В. Я. Карабань ; Одес. нац.

юрид. акад. – О., 2007. – 20 с.

203

61. Кармаліта М. В. Правова доктрина – джерело (форма) права : дис. …

канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / М. В. Кармаліта. – К., 2011. – 199 с.

62. Караманукян Д. Т. Акты Европейского Суда по правам человека в

российской правовой системе: учебное пособие [Электронный ресурс] /

Д. Т. Караманукян. – Омск: Омская юридическая академия, 2013 – Режим

доступу: http://legascom.ru/notes/815-akti-esph-v-pravovoi-sisteme-rf

63. Карташов В.Н. Теория правовой системы общества : учебное пособие. В 2

т., Т. I / В.Н. Карташов ; Яросл. гос. ун-т. – Ярославль : ЯрГУ, 2005. – 547

с.

64. Ковлер А. И. После «Кононова» // Права человека. Практика

Европейского суда по правам человека. − 2010. − № 9. − С. 8.

65. Ковлер А.И. Сцилла и Харибда Европейского суда: субсидиарность или

правовой активизм? // Сравнительное конституционное обозрение. −

2010. − № 6 (79). − С. 90 - 98.

66. Козюбра М. Правовий закон: проблема критеріїв / М. Козюбра // Вісн.

Акад. прав. наук України. – 2003. – № 2-3. – С. 83-96.

67. Козюбра М. Юридичне тлумачення: проблеми методології / М. І.

Козюбра // Наукові записки НаУКМА. Юридичні науки. – 2014. – Т. 155 –

С. 3-8.

68. Коллер П. Сфера значущості прав людини / П. Коллер // Філософія прав

людини ; за ред. Ш. Ґосепата та Ґ. Ломанна ; пер. з нім. О. Юдіна та Л.

Доронічевої. – К. : Ніка-Центр, 2008. – с. 87-110.

69. Комарова Т. В. Юрисдикція суду Європейського союзу / Т. В. Комарова.

– Харків: Право, 2010. – 360 с.

70. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від

04.11.1950 року, Рада Європи [Електронний ресурс] // Верховна Рада

України : оф. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_004 (дата звернення: 12.04.2015). –

Назва з екрану.

204

71. Конвенція про права інвалідів від 13.12.2006 року, ООН [Електронний

ресурс] // Верховна Рада України : оф. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_g71 (дата звернення: 17.04.2015). –

Назва з екрану.

72. Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і

домашньому насильству та боротьбу із цими явищами. Відкрита для

підпису в Стамбулі (Туреччина) 11 травня 2011 р. та пояснювальна

доповідь. – К. : К. І. С., 2014. – 189 с.

73. Кононенко В. Особливості інтерпретації Європейської конвенції про

захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. як правозахисного

договору / В. Кононенко // Публічне право. – 2011. – № 3. – С. 194-202.

74. Кононенко В. П. Звичаєва природа прецедентного характеру рішень

Європейського суду з прав людини: автореф. дис... канд. юрид. наук:

12.00.11 / В.П. Кононенко ; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. − К., 2009. −

19 с.

75. Конституційна комісія: Проект Розділу II Конституції України. Проект

станом на 15.07.2015. [Електронний ресурс] // Харківська правозахисна

група – Режим доступу: http://www.khpg.org/index.php?id=1437126686

(дата зверення: 16.07.2015). – Назва з екрану.

76. Коркунов Н. М. Лекции по общей теории права / Н. М. Коркунов. – СПб. :

Изд. Н. К. Мартынова, 1898. – 354 с.

77. Коста Ж. -П. Роль национальных властей, в частности судебных, и

будущее охраны прав человека в Европе / Ж. -П. Коста // Сравнительное

конституционное обозрение. − 2011. − № 1. − С. 115-123.

78. Костенко О. І. Тлумачення актів адміністративного законодавства:

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / О. І. Костенко ; Запоріз. нац.

ун-т. − Запоріжжя, 2011. − 16 с.

79. Коханюк Т. С. Системне тлумачення кримінального закону: автореф. дис.

... канд. юрид. наук : 12.00.08 / Т. С. Коханюк ; Львів. держ. ун-т внутр.

справ. − Л., 2011. − 18 с.

205

80. Красиков Д. В. Юрисдикция Европейского суда по правам человека:

принцип субсидиарности [Электронный ресурс] : автореф. дис. …

канд.юрид.наук : 12.00.01 / Д. В. Красиков ; Саратов, 2004. – 20 с. –

Режим доступа: http://www.dissercat.com/content/yurisdiktsiya-

evropeiskogo-suda-po-pravam-cheloveka-printsip-

subsidiarnosti#ixzz3eCYYmSFd

81. Лазарев В.В. Применение советского права. – Казань: Изд-во Казанского

ун-та, 1972. – 200 с.

82. Лемак В. В. Изменение парадигмы правопонимания: опыт государств

Центральной Европы / В. Лемак // Право Украины. − 2011. – № 1. – С.

192-198.

83. Лемак В. В. Основні права людини як джерело права: постановка питання

/ В. В. Лемак // Філософія права і загальна теорія права. − 2013. − № 2. −

С. 73-79.

84. Ломанн Г. Загальна декларація прав людини – політичний вплив і потреба

у філософському проясненні / Ґ. Ломанн, Ш. Ґосепат // Філософія прав

людини ; за ред. Ш. Ґосепата та Ґ. Ломанна ; пер. з нім. О. Юдіна та Л.

Доронічевої. – К. : Ніка-Центр, 2008. – С. 15-32.

85. Лукашук И. И. Современное право международных договоров. Том I.

Заключение международных договоров [Электронный ресурс] – М.:

Волтерс Клувер, 2004. – Режим доступа: http://pravoznavec.com.ua/books/

131/9055/33/#chapter

86. Люббе-Вольфф Г. Международная защита прав человека и принцип

субсидиарности : аргументы в пользу решения-«коридора» в случае

конфликта прав / Г. Люббе-Вольфф, перевод Д. Сичинава //

Сравнительное конституционное обозрение. − 2011. − № 2. − С. 67-72.

87. Майданик Р. А. Цивільне право: Загальна частина. Вступ у цивільне

право / Р. А. Майданик. – К.: Алерта, 2012. – Т. I. – 472 с.

88. МакБрайд Дж. Принципи, що визначають тлумачення та застосування

Європейської конвенції з прав людини / Дж. МакБрайд / [Електронний

206

ресурс] // Центр суддівських студій : міжнародний фонд. – Режим

доступу: http://www.judges.org.ua/seminar21-1.htm (дата звернення:

08.09.2015). – Назва з екрану.

89. Максимов С. Інститут прав людини в сучасному світі: філософсько-

правові аспекти / С. Максимов // Вісник Академії правових наук України.

− 2000 р. − №3 (22). − Х. : Право / голов. ред.: В. Я. Тацій, прав. наук

України Акад., 2000. − С. 49-57.

90. Малента В. С. Неофіційне тлумачення норм права: автореф. дис. ... канд.

юрид. наук : 12.00.01 / В. С. Малента ; Нац. акад. внутр. справ України. —

К., 2010. — 16 с.

91. Малишев Б. В. Загальна Декларація прав людини 1948 року та сучасне

праворозуміння / Б. В. Малишев // Вісник Вищої Ради юстиції. – 2012. –

№ 3 (11). – С. 147-160.

92. Малишев Б. В. Телеологічний спосіб тлумачення норм права:

загальнотеоретичні аспекти / Б. В. Малишев // Адвокат. – 2011 -- № 10. –

С. 7-14.

93. Матвєєва Л. Г. Юридична природа та місце офіційних інтерпретаційних

актів у правовій системі України : автореф. дис... канд. юрид. наук:

12.00.01 / Л.Г. Матвєєва ; Нац. ун-т внутр. справ. − Х., 2005. − 20 с.

94. Методичні рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо

застосування в законотворчій діяльності Конвенції про захист прав і

основних свобод людини від 21 листопада 2000 р. № 40, Міністерство

юстиції [Електронний ресурс] // Верховна Рада України : оф. веб-портал.

– Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0040323-00 (дата

звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

95. Мещерякова О. М. Принцип субсидиарности в становлении и развитии

Европейского Союза :1984-2004 гг. [Электронный ресурс] / О. М.

Мещерякова : дис. канд. юрид. наук : 07.00.03 – всеобщая история

(соответсвующего периода) / О. М. Мещерякова. – М., 2004. – 193 с. –

207

Режим доступа: http://www.dissercat.com/content/printsip-subsidiarnosti-v-

stanovlenii-i-razvitii-evropeiskogo-soyuza-1984-2004-gg

96. Мингазова И. В. Право собственности в международном праве /

И. В. Мингазова [Электронный ресурс]. – М.: «Волтерс Клувер», 2007. –

Режим доступа: http://www.kul-lib.narod.ru/bibl.files/plil.doc.

97. Мироненко А. Отказные определения Конституционного Суда и

подведение итогов его деятельности / А. Мироненко // Закон и Бизнес . –

2010. – 17–23 апр. – С. 14.

98. Митрофанов Ю. А. Толкование закона в Великобритании и его

нормативное регулирование / Ю. А. Митрофанов / Закон: создание и

толкование ; под ред. А. С. Пиголкина. – М. : Спарк, 1998. – С. 204–212.

99. Михайлович Д. М. Офіційне тлумачення закону : автореф. дис... канд.

юрид. наук: 12.00.01 / Д. М. Михайлович ; Нац. ун-т внутр. справ. – Х.,

2003. − 19 с.

100. Мицкевич А.В. Правотворческое значение нормативного акта // Советское

государство и право. – 1965. – №11. – С. 49-57.

101. Міжнародне право: підручник [Електронний ресурс] / Л. Д. Тимченко, В.

П. Кононенко. – К. : Знання, 2012. – Режим доступу:

http://westudents.com.ua/glavy/64772-69-tlumachennya-mjnarodnih-

dogovorv.html

102. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права: позиція держави

та погляд громадянського суспільства : збірка документів ; упоряд. О. М.

Руднєва, Г. О. Христова ; наук. ред. О. М. Руднєва. – К. : Істина, 2007. –

240 с.

103. Мірошниченко А.М. Статичне та динамічне тлумачення права

[Електронний ресурс] / А. М. Мірошниченко // Право і громадянське

суспільство. Електронне періодичне видання юридичного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2012. –

№ 1. – С.59-66. – Режим доступу: file:///C:/Users/katty_000/Documents/

Вересень%202015/miroshnychenko_2012-1.pdf

208

104. Молибога М. П. Тлумачення (інтерпретація) правових норм: наукове та

практичне значення: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / М. П.

Молибога ; Ін-т законодавства ВР України. – К., 2010. – 20 с.

105. Москвич Л. М. Вплив практики Європейського суду з прав людини на

судову практику національних судів : текст доповіді / Л. М. Москвич //

Питання боротьби зі злочинністю : зб. наук. пр. / Нац. акад. прав. наук

України, НЮАУ, НДІ вивч. пробл. злочинності ім. акад. В. В. Сташиса

НАПрН України. – Харків : Право, 2014. – Вип. 27. − С. 327-335.

106. Мочульська М. Є. Основні типи сучасного розуміння правової доктрини /

М. Є. Мочульська // Вісник Львівського університету. Серія юридична. -

2012. – Вип. 56. – С. 44-52.

107. Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – М.: Госюриздат,

1960. – 511 с.

108. Нерсесянц В. С. Общая теория права и государства: учебник для

юридических вузов и факультетов / В. С. Нерсесянц. – М. : Издательская

группа НОРМА – ИНФРА-М, 1999. – 552 с.

109. Окрема думка судді Конституційного Суду України Шевчука С.В.

стосовно Висновку Конституційного Суду України у справі за

зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо

відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України

щодо недоторканності народних депутатів України та суддів вимогам

статей 157 і 158 Конституції України від 23.06.2015 [Електронний ресурс]

// Верховна Рада України : оф. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ng01d710-15/page?text=%CA%EE%

ED%E2%E5%ED%F6%B3#w14 (дата звернення: 21.08.2015). – Назва з

екрану.

110. Основи права Європейського Союзу : нормативні матеріали ; за заг. ред.

М. В. Буроменського ; упоряд. Т. М. Анакіна ; НЮУ імені Я. Мудрого. –

Харків : Право, 2015. – 328 с.

209

111. Паліюк В. Запровадження європейських стандартів у галузі прав людини

в українську судову практику [Електронний ресурс] /В. Паліюк //

Юридичний журнал. – 2008. – № 7. – Режим доступа: http://www.justinian.

com.ua/article.php?id=2993

112. Панченко Т. В. Ідея загального блага як ціннісна основа доктрини

субсидіарності / Т. В. Панченко // Вісник СевНТУ: зб. наук. пр. – 2010. –

Вип 112. – Серія: Політологія. – Севастополь, 2010. – С. 137-142.

113. Панченко Т. В. Особливості становлення концепції субсидіарності в

процесі європейської інтеграції / Т. В. Панченко // Вісник Харківського

національного університету імені В. Н. Каразіна. − 2010. − № 912 : Серія :

Питання політології. − Вип. 17. − С. 34-41.

114. Панченко Т. В. Принцип субсидіарності у сучасному демократичному

розвитку : монографія. − X.: Майдан, 2011. − 368 с.

115. Перетерский И. С. Толкование международных договоров / И. С.

Перетерский ; отв. ред.: С. Б. Крылов, Г. И. Тункин. – Москва :

Госюриздат, 1959. – 172 с.

116. Пиголкин А. С. Толкование нормативних актов в СССР / А. С. Пиголкин.

– М. : Госюриздат, 1962. – 166 с.

117. Питання виплат пенсій громадянам України у разі виїзду за кордон на

постійне місце проживання в світлі Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод / І. Коваль / [Електронний ресурс] //

Міністерство юстиції України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу:

http://www.minjust.gov.ua/10322. (дата звернення: 16.05.2015). – Назва з

екрану.

118. Питання заборони та протидії дискримінації. методичні рекомендації для

юристів [Електронний ресурс]; упор. Христова Ганна. – Київ, 2015. –

Режим доступу: https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/

DisplayDCTMContent?documentId=09000016803040d8

210

119. Поґґе Т. Права людини як моральні вимоги до глобальних інституцій / Т.

Поґґе // Філософія прав людини ; за ред. Ш. Ґосепата та Ґ. Ломанна ; пер.

з нім. О. Юдіна та Л. Доронічевої. – К. : Ніка-Центр, 2008. – с. 282-302.

120. Познер Р. А. Проблеми юриспруденції / Р. А. Познер; пер. з англ.

С. Савченко. – К. : Акта, 2004. – 488 с.

121. Постанова у справі про адміністративні правопорушення Деснянського

районного суу міста Києва від 09.09.2015 № 754/9373/15-п [Електронний

ресурс] // Єдиний реєстр судових рішень – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/49921009 (дата звернення: 21.08.2015). –

Назва з екрану.

122. Права людини: соціально-антропологічний вимір. Колективна

монографія. Праці Львівської лабораторії прав людини і громадянина

НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування Академії

правових наук України/ Редкол.: П. М. Рабінович (голов. ред.) та ін. –

Серія І. Дослідження та реферати. Випуск 13. – Львів: Світ, 2006. – 280 с.

123. Права человека при отправлении правосудия : пособие по правам

человека для судей, прокуроров и адвокатов / Управление Верховного

Комиссара ООН по правам человека в сотрудничестве с Международной

ассоциацией юристов. – Нью-Иорк-Женева: ООН, 2003. –1086 с

124. Право Европейского Союза : учебник для вузов ; под ред. С. Ю. Кашкина.

– М.:Юристъ, – 2004. – 925 с.

125. Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення : колективна

монографія / А. М. Бернюков, В. С. Бігун, Ю. П. Лобода [та ін.]. – К.:

«Реферат», 2009. – 310 с.

126. Практика Европейского суда по правам человека в связи с начальным

моментом права на жизнь [Электронный ресурс] // Евразийский

юридический журнал. – 2013. − № 3(58). – Режим доступа:

http://www.eurasialegal.info/index.php?option=com_content&view=article&id

=2039:2013-04-22-07-44-56&catid=195:2013-02-04-08-49-35&Itemid=1

211

127. Прийма С. В. Принципи тлумачення норм права : автореф. дис ... канд.

юрид. наук: 12.00.01 / Сергій Васильович Прийма . – Харків : Б.в., 2011 . –

18 с.

128. Прийма С. В. Способи тлумачення норм права: загальнотеоретична

характеристика // Юрист України : наук.-практ. Журнал. – Х. : Право. –

2011. – № 3 (16). – С. 10–16.

129. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з

прав людини: Закон України від 23 лют. 2006 р. № 3477-IV [Електронний

ресурс] // Верховна Рада України : оф. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/anot/3477-15 (дата звернення: 21.08.2015). –

Назва з екрану.

130. Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні : Закон

України від 06.09.2012 № 5207-VI [Електронний ресурс] // Верховна Рада

України : оф. веб-портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/

laws/show/5207-17 (дата звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

131. Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні

правосуддя : Постанова Вищого спеціалізованого суду від 19.12.2014 №

13 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України : оф. веб-портал –

Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0013740-14 (дата

звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

132. Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини : Указ

Президента України від 25.08.2015 № 501/2015 [Електронний ресурс] //

Верховна Рада України : оф. веб-портал – Режим доступу:

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/501/2015

133. Про затвердження Регламенту Кабінету Міністрів України : Постанова

Кабінету Міністрів України від 18.07.2007 № 950 [Електронний ресурс] //

Верховна Рада України : оф. веб-портал – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/950-2007-%D0%BF

212

134. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 р.

№422/96-ВР [Електронний ресурс] // Верховна Рада України : оф. веб-

портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/422/96-

%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 18.06.2015). – Назва з екрану.

135. Про план законодавчого забезпечення реформ в Україні, Постанова

Верховної Ради України від 4 червня 2015 року № 509-VIII [Електронний

ресурс] // Верховна Рада України : оф. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/509-19 (дата звернення: 21.08.2015). –

Назва з екрану.

136. Проблемы общей теории права и государства / под общ. ред. В. С.

Нерсесянца. – М. : Норма, 2004. – 832 с.

137. Протокол № 14 до Конвенції про захист прав людини і основоположних

свобод від 13.05.2004 року, Рада Європи [Електронний ресурс] //

Верховна Рада України : оф. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_527 (дата звернення: 21.08.2015). –

Назва з екрану.

138. Протокол № 16 к Европейской Конвенции готов к ратификации

[Электронный ресурс] // Сайт Олега Анищика о подаче жалобы против

России в Европейский суд по правам человека – Режим доступа:

http://europeancourt.ru/2013/07/13/12513/ (дата обращения: 15.06.2015). –

Заглавие с экрана.

139. Протокол про застосування принципів субсидіарності і пропорційності

від 02.10.1997, Європейський Союз [Електронний ресурс] // Верховна

Рада України : оф. веб-портал. − http://zakon4.rada.gov.ua/

laws/show/994_641 (дата звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

140. Рабінович П. Конституційне судочинство як інструмент тлума- чення

законодавства відповідно до соціальних потреб і змін / П. Рабінович //

Вісник Конституційного Суду України. – 2007. – № 1. – С. 31–37;

213

141. Рабінович П. Страсбурзький суд і конституційне судочинство у сфері

прав людини / П. Рабінович // Вісник Академії правових наук України. –

2006. – № 1 (44). – С. 17–25.

142. Рабінович П. М. Особливості тлумачення юридичних норм щодо прав

людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини) :

монографія / П. М. Рабінович, С. Є. Федик ; редкол. П. М. Рабінович [та

ін.] . - Львів : Астрон, 2004. − 124 с. − (Праці Львівської лабораторії прав

людини і громадянина. Сер. 1, Дослідження та реферати ; Вип.5).

143. Рабінович П. М. Страсбурзьке правосуддя: філософсько-антропологічні

та гносеологічні засади / П. М. Рабінович // Проблеми філософії права. −

Т. 6-7. − К. ; Чернівці : Чернів. нац. ун-т, 2008-2009. - С. 94-101

144. Рабінович П. Права людини: уніфікація назв та розмаїття змісту

(теоретико-методологічні зауваги) [Електронний ресурс] / П. Рабінович //

Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2001. − № 21. – Режим

доступу: http://www.ji.lviv.ua/n21texts/rabinovych.htm

145. Рабінович П. М. Практика Страсбурзького суду у справах проти України

як чинник удосконалення її законодавчих гарантій прав людини / П. М.

Рабінович, О. Ю. Гарасимів // Право України. – 2015. – № 2. – С. 128-139.

146. Раданович Н. М. Національна імплементація міжнародних договорів

щодо прав людини: загальнотеоретичне дослідження : (на матеріалах

впровадження Конвенції про захист прав і основних свобод людини) :

автореф. дис ... канд. юрид. наук / Н. М. Раданович . – Львів : Б.в., 2000 . –

19 с.

147. Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 17.10.2014 №

303/127/14 [Електронний ресурс] // Єдиний реєстр судових рішень –

Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/41110036 (дата

звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

148. Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 10.04.2015 №

233/4539/14-ц [Електронний ресурс] // Єдиний реєстр судових рішень –

214

Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/43537655 (дата

звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

149. Рішення Білгород-Дністровський міськрайонного суду Одеської області

від 08.09.2015 № 495/5845/15-ц [Електронний ресурс] // Єдиний реєстр

судових рішень – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/

Review/49801614 (дата звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

150. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.06.15 №

904/3201/15 [Електронний ресурс] // Єдиний реєстр судових рішень –

Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/4482751 – (дата

звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

151. Рішення Господарського суду м. Києва від 13.02.2013 № 5011-73/18124-

2012 [Електронний ресурс] // Єдиний реєстр судових рішень – Режим

доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29427376 (дата звернення:

21.08.2015). – Назва з екрану.

152. Рішення Господарського суду м. Києва від 22.12.2014 № 910/24236/14

[Електронний ресурс] // Єдиний реєстр судових рішень – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/42052581 (дата звернення: 21.08.2015). –

Назва з екрану.

153. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області

від 02.10.2013 № 175/3161/13-ц [Електронний ресурс] // Єдиний реєстр

судових рішень – Режим доступу:http://reyestr.court.gov.ua/

Review/34083687 (дата звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

154. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

зверненням громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича про офіційне

тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу

Української РСР (справа про поширення відомостей) від 10 квітня 2003 р.

№ 8-рп/2003 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=9742.

155. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

зверненням громадянина Трояна Антона Павловича щодо офіційного

215

тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність

сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/

doccatalog/document?id= 174314.

156. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо

відповідності Конституції України (конституційності) положень частини

другої статті 171-2 Кодексу адміністративного судочинства України від

08.04.2015 № 3-рп/2015 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України :

оф. веб-портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/

laws/show/v003p710-15 (дата звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

157. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень

частин першої, другої статті 126 Конституції України та частини другої

статті 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність

суддів як складову їхнього статусу) від 1 грудня 2004 № 19-рп/2004

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/

doccatalog/document?id=9876.

158. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням Верховного Суду України та за конституційним зверненням

громадянина Савчука Миколи Миколайовича про офіційне тлумачення

положень Кримінального кодексу України 1960 року із змінами,

внесеними Законом України «Про внесення змін до Кримінального,

Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України»

від 22 лютого 2000 року № 1483-III, щодо їх дії в часі у взаємозв’язку із

положеннями статті 8, частини першої статті 58, пункту 22 частини

першої статті 92, частини другої статті 152, пункту 1 розділу XV

«Перехідні положення» Конституції України, статті 73 Закону України

«Про Конституційний Суд України», частини другої статті 4, частин

216

першої, третьої, четвертої статті 5, частини третьої статті 74

Кримінального кодексу України 2001 року (справа про заміну смертної

кари довічним позбавленням волі) від 26 січня 2011 року № 1-рп/2011

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ccu.gov.ua/

doccatalog/document?id=129745.

159. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції

України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 4 Положення

про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого

постановою Кабінету Міністрів України (справа щодо прописки) від

14 листопада 2001 р. № 15-рп/2001 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=9420.

160. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14.05.2014

№ 161/2029/14-ц [Електронний ресурс] // Єдиний реєстр судових рішень –

Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/38792328 (дата

звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

161. Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 31 жовтня

2011 року № 2-6206/11 [Електронний ресурс] // Єдиний реєстр судових

рішень – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/19273970 (дата

звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

162. Рішення Тернівського міського суду Дніпропетровської області від

04.03.3014 № 194/116/14-ц [Електронний ресурс] // Єдиний реєстр

судових рішень – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/

Review/37438570 (дата звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

163. Рішення Чернівецького районного суду Вінницької області від 8

листопада 2013 року № 150/886/13-ц [Електронний ресурс] // Єдиний

реєстр судових рішень – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/

Review/36008405 (дата звернення: 21.08.2015). – Назва з екрану.

217

164. Ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного

суду Луганської області від 08 квітня 2013 р. № 437/1753/13-ц

[Електронний ресурс] // Єдиний реєстр судових рішень – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/30503732 (дата звернення: 21.08.2015). –

Назва з екрану.

165. Роанья И. Защита права на уважение частной и семейной жизни в рамках

Европейской конвенции о защите прав человека. Серия пособий Совета

Европы / Ивана Роанья . − Воронеж: ООО Фирма «Элист», 2014 – 196 с.

166. Роль международных прав человека в национальном законодательстве по

охране психического здоровья [Электронный ресурс] // Отдел охраны

психического здоровья и предупреждения токсикомании Всемирной

организации здравоохранения. – Режим доступа: http://www.who.int/

mental_health/policy/version_russe.pdf (дата обращения: 09.07.2015). –

Заглавие с экрана.

167. Савіовський М. Ю. Принцип субсидіарності в історії європейської

політико-правової думки / М. Ю. Савіовський // Трипільська цивілізація.

– 2012. – 8 (11). – С. 31-36.

168. Савчин М. Динамічне тлумачення Конституції та конституційна

юрисдикція в Україні / М. Савчин, Р. Марчук // Вибори та демократія. –

2009. – № 4 (22). – С. 20–29.

169. Селіванов А. О. Судове право: нова галузь права чи теоретична думка? /

А. О. Селіванов // Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 6. – С. 6-

8.

170. Сальвиа М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека.

Руководящие принципы судебной практики, относящейся к Европейской

конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная

практика с 1960 по 2002 г. / М. де Сальвиа. – СПб.: Издательство

«Юридический центр Пресс», 2004. – 1072 с.

218

171. Самсін І. Л. Тлумачення актів законодавства про оподаткування України :

автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.07 / І.Л. Самсін ; Одес. нац. юрид.

акад. — О., 2009. — 18 с.

172. Семеніхін І. В. Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз : наук.

доп. / І. В. Семеніхін ; наук. ред. О. В. Петришин ; гол. ред. С. Г.

Серьогіна ; редкол. Ю. П. Битяк [та ін.] ; Нац. акад. прав. наук України,

Наук.-дослід. ін-т держ. будівництва та місцевого самоврядування. – Х. :

Юрайт, 2012. – 88 с. (Наукові доповіді ; вип. 2).

173. Серьогіна С. Використання практики Європейського суду з прав людини

як перспективний напрям оптимізації конституційного судочинства / С.

Серьогіна // Вісник Конституційного Суду України. – 2005. – №6. – С. 42-

44.

174. Сиракузские принципы толкования ограничений и отступлений от

положений международного пакта о гражданских и политических правах:

Организация объединенных наций, Экономический и Социальный совет,

Документ ООН E/CN.4/1985/4. [Электронный ресурс] // Legistonline.org –

Режим доступа: http://legislationline.org/ru/documents/action/popup/id/14624

(дата обращения: 09.07.2015). – Заглавие с экрана.

175. Сліденко І. Д. Тлумачення Конституції України: питання теорії і

практики в контексті світового досвіду : автореф. дис... канд. юрид. наук:

12.00.02 / І.Д. Сліденко ; Одес. нац. юрид. акад. − О., 2001. − 20 с.

176. Смородинський В. С. Судова влада в Україні (загальнотеоретичні

проблеми) : автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.01 / В. С.

Смородинський ; Нац. юрид. акадю України ім. Я. Мудрого. − Х., 2001. −

20 с.

177. Соболева А. Каноны толкования в праве / А. Соболева // Российская

юстиция. – 2000. – № 10. – С. 44–46.

178. Соколов В. Соціально-економічні стандарти та права людини в

Європейському Союзі на сучасному етапі його розвитку [Електронний

219

ресурс] / В. Соколов // Віче. – 2009. – № 8. – Режим доступу:

http://www.viche.info/journal/1638/

179. Соловйов О. В. Застосування Європейської конвенції з прав людини та

практики Страсбурзького суду в Україні (загальнотеоретичні аспекти) :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / О. В. Соловйов ; Львів. нац.

ун-т ім. І. Франка. – Л., 2011. – 16 с.

180. Сорокин В. В. Толкование современного права: поиск предмета

[Электронный ресурс] / В. В. Сорокин // Российская юстиция. – 2010. − №

6. – Режим доступа: http://www.center-bereg.ru/l1799.html

181. Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:

стандарти застосування при здійсненні правосуддя / Н. Ахтирська, В.

Філотов, Т. Фулей, Х. Хембах. – К.: Істина, 2011. – 200 с.

182. Супрун Д. М. Організаційно-правові засади та юрисдикційні основи

діяльності Європейського Суду з прав людини : автореферат дис. ... канд.

юрид. наук : 12.00.11 Міжнародне право / Д. М. Супрун. – Київ : Рад. шк.,

2002. – 22 с.

183. Теорія держави і права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / О. В

Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін.; за ред. О. В.

Петришина. – Х.: Право, 2014. – 368 с.

184. Тимофєєв О. О. Тлумачення податково-правових норм : автореф. дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.07 / О. О. Тимофєєв ; Нац. ун-т держ. податк.

служби України. − Ірпінь, 2010. − 17 с.

185. Тихомиров Ю. А. Публичное право : учебник / Ю. А. Тихомиров. – М. :

БЕК, 1995. – 496 с.

186. Тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини й

основоположних свобод Європейським судом з прав людини та судами

України : навч. посіб. / М. В. Мазур, С. Р. Тагіев, А. С. Беніцький, В. В.

220

Кострицький ; [відп. ред. В. М. Карпунов]. − Луганськ : РВВ ЛДУВС,

2006. − 600 с.

187. Тодыка Ю. Н. Толкование Конституции и законов Украины / Ю. Н.

Тодыка. – Харьков : Факт, 2003. – 328 с.

188. Трагнюк О. Принцип субсидіарності за Європейською конвенцією про

захист прав і основних свобод людини 1950 р. / О. Трагнюк // Право

України. − 2003. − 1. − С. 25-29.

189. Трагнюк О. Я. Тлумачення міжнародних договорів: теорія і досвід

європейських міжнародних судових органів : дис. ... канд. юрид. наук / О.

Я. Трагнюк. – Х. : Б. в., 2003. – 205 с.

190. Трагнюк О. Я. Тлумачення міжнародних договорів: теорія і досвід

європейських міжнародних судових органів : автореферат дис. ... канд.

юрид. наук : 12.00.11 Міжнародне право / О. Я. Трагнюк. – Х. : Б. в., 2003.

– 20 с.

191. Уржумов И. П. Европейские стандарты защиты имущественных прав и их

применение в России [Электронный ресурс] / И. П. Уржумов // Судебно-

арбитражная практика Московского региона. Вопросы правоприменения.

– 2006. – № 1. − С. 69-76. – Режим доступа: http://www.espch.ru/

content/view/40/34/

192. Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини

[Електронний ресурс] // Міністерство юстиції України. Офіційний веб-

сайт. – Режим доступу: http://old.minjust.gov.ua/8030 (дата звернення:

08.09.2015). – Заголовок з екрану.

193. Федик С. Доктрина меж національного (внутрішнього) оцінювання

Європейської Конвенції про захист прав та основних свобод людини як

вагомий чинник її тлумачення [Електронний ресурс] // Вісник

Львівського університету. – Сер. : Юридична. – Львів, 2001. – С. 16-20. –

(Вип. 36). – Режим доступу: http://www.lawyer.org.ua/?w=p&i=67&d=364

221

194. Федик С. Є. Особливості тлумачення юридичних норм щодо прав людини

(за матеріалами практики Європейського суду з прав людини та

Конституційного Суду України) : автореферат дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.01 теорія та історія держави і права. Історія політ. і правових вчень /

С. Є. Федик. – Київ : Б. в., 2002. – 20 с.

195. Федорова А. Л. Влияние практики Европейского суда по правам человека

на развитие социального права государств Совета Европы [Электронный

ресурс] / Л. А. Федорова // Социальное и пенсионное право. – 2013. − №

2. – Режим доступа: http://www.center-bereg.ru/o796.html

196. Фулей Т. І. Свобода мирних зібрань: науково-методичний посібник для

суддів / Т. І. Фулей. − Київ : Фенікс, 2014. − 112 с.

197. Хім'як Ю. Б. Гармонізація кримінального права України з практикою

Європейського суду з прав людини : автореферат дис. ... канд. юрид. наук

: 12.00.08 − кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче

право / Ю. Б. Хім'як ; наук. кер. 3. А. Тростюк ; Національна академія

наук України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. – Київ : Б.

в., 2011. – 19 с.

198. Христова Г. О. Позитивні зобов'язання держави в системі доктринальних

підходів до тлумачення і застосування Європейської конвенції з прав

людини [Електронний ресурс] / Г. О. Христова // Електронне наукове

видання Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого. Теорія та практика правознавства. – 2014. – Вип. 2(6). – Режим

доступу : http://nauka.jur-academy.kharkov.ua/download/el_zbirnik/2.2014/

47.pdf

199. Христова Г. О. Проблеми взаємодії доктрини позитивних зобов’язань

держави з іншими концепціями, виробленими ЄСПЛ, та її застосування

на національному рівні / Г. О. Христова // Правове забезпечення

ефективного виконання рішень і застосування практики Європейського

суду з прав людини: матер. 3-ї Міжнар. наук. – практ. конф. (Одеса, 19–20

222

вересня 2014 р.) / за ред. д.ю.н, проф., академіка С. В. Ківалова; Націон.

ун-т «Одеська юридична академія». – Одеса: Фенікс, 2014. – С. 132 – 147.

200. Христова Г. О. Юридична природа актів конституційного суду України :

дис. ... канд. юрид. наук / Г. О. Христова. − Х. : Б. в., 2004. − 225 с.

201. Христова Г. Конструкція зобов’язань держави у сфері прав людини:

порівняльний аналіз міжнародних та європейських підходів / Г. Христова

// Вісник Національної академії правових наук України. − 2014. − № 4. −

С. 25-36. − Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/vapny_2014_4_5.pdf.

202. Христова Г. О. Формування доктрини позитивних зобов’язань держави

Європейським судом з прав людини / Христова Г. О. // Правове

забезпечення ефективного виконання рішень і застосування практики

Європейського суду з прав людини: матер. 2-ї Міжнар. наук. – практ.

конф. (Одеса, 20 - 21 вересня 2013 р.) / за ред. д.ю.н., проф., академіка С.

В. Ківалова; Націон. ун-т «Одеська юридична академія». – Одеса: Фенікс,

2013. – С. 105 – 119.

203. Цвігун Л. А. Принципи тлумачення права Європейським судом з прав

людини / Л. А. Цвігун // Актуальні проблеми держави і права. – 2011. –

Вип. 62. – С. 529-536.

204. Черданцев А. Ф. Толкование права и договора / А. Ф. Черданцев. – М. :

ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 381 с.

205. Черняк Є. В. Конституційна юстиція Сполучених Штатів Америки:

автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02 / Є. В. Черняк ; Київ. нац. ун-т

ім. Т. Шевченка. − К., 2005. − 20 с.

206. Шевчук С. В. Узгодженість практики Європейського суду з прав людини

та Конституційного Суду України / С. В. Шевчук // Вісник

Конституційного Суду України – 2011. – № 4 - 5. – С. 122-130.

207. Шевчук С. Європейська концепція «усталеної судової практики» та її

вплив на правотворчу функцію Конституційного Суду України / С.

223

Шевчук // Вісник Конституційного Суду України. – 2008. – № 2. – С. 93–

101.

208. Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в

Україні / С. Шевчук. – К. : Реферат, 2007. – 640 с.

209. Шевчук С. Творча роль судді у процесі тлумачення конституції / С.

Шевчук // Вісник Конституційного Суду України. – 2008. – № 4. – С. 100–

109.

210. Элькинд П. С. Толкование и применение норм уголовно-

процессуального права / П. С. Элькинд. – М. : Юрид. лит., 1967. – 192 с.

211. Энтин Л. М. и др. Европейское право. Право Европейского Союза и

правовое обеспечение защиты прав человека ; рук. авт. колл. и отв. ред. д.

ю. н., проф. Л. М. Энтин. – 2-е изд., пересмотр, и доп. – М.: Норма, 2007.

– 960 с.

212. Энтин М. Эволютивный подход в теории и практике ЕСПЧ

[Электронный ресурс] / Марк Энтин // Вся Европа. – 2011. − № 2(52). –

Режим доступа: http://alleuropalux.org/?p=5037

213. Юдін З. М. Тлумачення договору : автореф. дис... канд. юрид. наук:

12.00.01 / З. М. Юдін ; Одес. нац. юрид. акад. − О., 2004. − 19 с.

214. Яворська І. М. Роль Суду ЄС у розвитку права Європейського Союзу :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.11 / І. М. Яворська ; Ін-т держави

і права ім. В.М.Корецького НАН України. − К., 2010. − 20 с.

215. Яковлєв А. А. Міжнародно-правове співробітництво у захисті права

власності в системі Ради Європи : автореферат дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.11 Міжнародне право / А. А. Яковлєв. – Х. : Б. в., 2009. – 20 с.

216. Яковюк І. Субсидіарність як принцип взаємовідносин національних

держав і Європейського Союзу / І. Яковюк // Вісник Академії правових

наук України. − 2004 р. − №4 (39). − Х. : Право, 2004. − С. 22-30.

224

217. A, B and C v. Ireland, no. 25579/05, Judgment, Court [GC], 16 December

2010, Reports of Judgments and Decisions 2010 [Електронний ресурс] –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-102332

218. Action Plan for Ukraine 2015-2017 [Електрониий ресурс]. − Document

prepared by the Office of the Directorate General for Programmes. – Режим

доступу: https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?Ref=GR-DEM(2015)2& Language

=lanEnglish&Ver=original&BackColorInternet=DBDCF2&BackColorIntranet

=FDC864&BackColorLogged=FDC864 (дата звернення: 20.08.2015). –

Назва з екрану.

219. Airey v. Ireland, 09 October 1979, Series A no. 32. [Електронний ресурс] –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57420

220. APPEAL against the judgment of the Court of First Instance of the European

Communities (First Chamber) of 19 May 1999 in Joined Cases T-34/96 and T-

163/96 Connolly v Commission [1999] ECR-SC I-A-87 and 11-463, seeking to

have that judgment set aside (Bernard Connolly v. Commission of the

European Communities), 6 March 2001, Case C-274/99 P. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://curia.europa.eu/juris/showPdf.jsf?docid

=46230&doclang=en

221. Application for annulment of Directive 94/19/EC of the European Parliament

and of the Council (Germany v. Parliament and Council), 13 May 1997 C-

233/94 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvce.eu/

en/obj/judgment_of_the_court_of_justice_germany_v_parliament_and_council

_case_c_233_94_13_may_1997-en-f48df953-ecba-4a32-b750-815aa5f31151.

html

222. Artico v. Italy, 13 May1980, Series A no. 37. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57424

223. B. v. France, no. 13343/87, Judgment (Plenary) Court, 2000-I, Series A no.

232-C. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/

eng?i=001-57770

225

224. Вayefsky A. F. How to Complain to the UN Human Rights Treaty System / A.

F. Bayefsky. – NY : Transnational Publishers, 2002. – 397 p.

225. Barak Aharon. Purposive Interpretation in Law : translated from the Hebrew by

Sari Bashi. – Princeton: Princeton University Press, 2005. – 423 р.

226. Beyeler v. Italy, no. 33202/96, Judgment, Court [GC], 05 January 2000,

Reports of Judgments and Decisions 2000-I. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58832

227. Birgit Peters. Aspects of Human Rights Interpretation by the UN Treaty Bodies

[Електронний ресурс] / Birgit Peters / UN Human Rights Treaty Bodies, Law

and Legitmacy : edited by Helen Keller and Geir Ulfstein // CUP. – 2012. – P.

261-319. − University of Rostock − Faculty of Law. – Режим доступу:

http://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=2013298

228. Bradley Thayer James. The Origin and Scope of the American Doctrine of

Constitutional Law / Bradley Thayer James // Harvard Law Review. − № 7. −

1893. – 43 р. https://archive.org/details/originandscopea00thaygoog

229. Broniowski v. Poland, no. 31443/96, Judgment, Court [GC], 22 June 2010,

Reports of Judgments and Decisions 2004-V. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61828

230. Buffalo S.R.L. in Liquidation v. Italy, no. 38746/97, Judgment [First Section],

03 June 2003. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61192

231. Burdov v. Russia (No. 2), no. 33509/04, Judgment [First Section], 15 January

2009, Reports of Judgments and Decisions 2009. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-90671

232. Canale D. Legal Interpretation and the Objectivity of Values [Електронний

ресурс] / Canale Damiano // Bocconi University Institute of Comparative Law

«Angelo Sraffа» // Legal Studies Research Paper Series, 2008. – Режим

доступу: http://papers.ssrn.com/sol3/papers.cfm?abstract_id=1116546

226

233. Christine Goodwin v. the UK, no. 28957/95 Judgment, [GC], 11 June 2002,

Reports of Judgments and Decisions 2002-VI. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-60596.

234. Company S. and T. v. Sweden, no. 11189/84, Commission decision of 11

December 1986 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61568

235. Convention on the Rights of Persons with Disabilities, adopted on 13

December 2006 [Электронный ресурс]. – Режим доступа:

http://www.un.org/disabilities/convention/signature.shtml (дата звернення

20.08.2015). – Назва з екрану.

236. Cossey v. the UK, 27 September 1990, Series A no. 184. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57641

237. Distefano G. Dynamic Interpretation of International Treaties (July 7, 2011) /

Distefano Giovanni // Revue Générale de Droit International Public. − Vol.

115. − No. 2. − 2011− P. 373-396.

238. Dubetska and others v. Ukraine, no. 30499/03, Judgment [Fifth Section], 10

February 2011. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-103273

239. Dudgeon v. the United Kingdom, 22 January 1981, Series A no. 45.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i

=001-57473

240. Dworkin R. Law’s Empire / Dworkin Ronald. – London: Fontana Press, 1986.

– 470 р.

241. Dzehtsiarou K., O'Mahony C. Evolutive interpretation of rights provisions: a

comparison of the European Court of Human Rights and the U.S. Supreme

Court / Kanstantsin Dzehtsiarou, Conor O'Mahony // Columbia human rights

law review. d 2013. – Vol. 44. − no. 2.− P. 309-365.

227

242. Dzehtsiarou K. European Consensus and the Evolutive Interpretation of the

European Convention on Human Rights / Dzehtsiarou Kanstantsin // German

Law Journal. − Vol. 12. – 2011. − P. 1730-1745.

243. Engel and others v. the Netherlands, 08 June 1976, Series A no. 22.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/

eng?i=001-57479

244. European Court. Rules of Court. 1 June 2015, Registry of the Court, Strasbourg

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.echr.coe.int/

Documents/Rules_Court_ENG.pdf (дата звернення 19.08.2015)

245. Evans v. the United Kingdom, no.6339/05 , Judgment [GC], 10 April 2007,

Reports of Judgments and Decisions 2007-I [Електронний ресурс]. –

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-80046

246. Explanatory memoranda and reports [Електронний ресурс] // Council of

Europe. Committee of Ministers. – Режим доступу: http://www.coe.int/

T/CM/System/WCDsearch.asp?ShowRes=yes&DocType=docExpReport&S

howPagination=yes&Language=lanEnglish&Sector=secCM&ShowCrit=top

&ShowPaginationBox=no&ShowFileRefBox=no&ShowDocTypeBox=no&

ShowEntityBox=no&ShowEventBox=no&ShowGeoBox=no&ShowLangua

geBox=no&ShowThemeBox=no&ShowSectorBox=no&ShowSectorLevelB

ox=no&ResultTitle=Explanatory%20memoranda%20and%20reports&CritTi

tle=Search%20for%20Explanatory%20memoranda (дата звернення:

08.09.2015). – Заголовок з екрану.

247. Ezeh and Connors v. the United kingdom, no. 39665/98 40086/98, Judgment,

Court [GC], 09 October 2003, Reports of Judgments and Decisions 2003-X

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/

eng?i=001-61333.

248. Fabbrini F. The Margin of Appreciation and the Principle of Subsidiarity: а

Comparison [Електронний ресурс] // Courts Working Paper Series. − No. 15.

− 2015. – Режим доступу: http://ssrn.com/abstract=2552542

228

249. Fish S. Is There a Text in This Class? The Authority of Interpretive

Communities / Fish Stanely. – Cambridge, Massachusetts, London: Harvard

University Press, 1980. – 408 p.

250. Garcia Ruiz v. Spain, no. 30544/96, Judgment, [GC], 21 January 2001, Reports

of Judgments and Decisions 1999-I [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58907

251. Garrett E. Attention to Context in Statutory Interpretation: Applying the

Lessons of Dynamic Statutory Interpretation to Omnibus Legislation / Escat //

Issues in Legal Scholarship. Dynamic Statutory Interpretation.– Art. 1. –

Berkley Electronic Press, 2008. – 15 p.

252. Golder v. United Kingdom, 21 February 1975, Series A no. 18 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57496

253. Goodwin v. UK, 27 March 1996, Reports 1996-II [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57974

254. Greece v. the United Kingdom, no. 176/56, European Commission of Human

Rights (the Cyprus Case), 1958-1959. − [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-56981

255. Gurepka v. Ukraine (no. 2), no. 38789/04, Judgment, Court [Fifth Section], 08

April 2010. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-70094

256. Hamalainen v. Finland, no. 37359/09, Judgment [GC], 16 June 2014, Reports

of Judgments and Decisions 2014. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-145768

257. Handyside v. the UK, 07 December 1976, Series A no. 24. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57499

258. Harris D. J. Law of the European Convention on Human Rights / D. J. Harris,

M. O'Boyle, С. Warbrick. – 3-d ed-n. - Oxford: Oxford University Press, 2014.

– 1080 p.

229

259. Hatton v. the UK, no. 36022/97 Judgment, [GC], 08 June 2003, Reports of

Judgments and Decisions 2003-VIII [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61188

260. Hefti T. La protection de la propriete etrangere en Droit International Public /

Hefti Thomas. – Zurich: Schweizer Studien zum internationalen Recht, 1989. –

286 р.

261. Hirsch E. D., Jr. The Aims of Interpretation / E. D. Hirsch, Jr. – Chicago: The

University of Chicago Press, 1978. – 183 p.

262. Hirts v. the UK, no. 74025/01 Judgment, [GC], 06 October 2005, Reports of

Judgments and Decisions 2005-IX [Електронний ресурс]. – Режим

доступу:http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-70442

263. Holmes O. Wendell. The Theory of Legal Interpretation [Електронний

ресурс]/ Holmes Oliver Wendell // Harvard Law Review. − Volume 417. −

1899. – Режим доступу: https://archive.org/stream/jstor-1321531/

1321531_djvu.txt

264. Hutten-Czapska v. Poland, no. 35014/97 Judgment, [GC], 19 June 2006,

Reports of Judgments and Decisions 2006-VIII [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-75882

265. Interpretation in International Law : edited by Andrea Bianchi, Daniel Peat,

Matthew Windsor / Oxford University Press, 2015. – 399 p.

266. Ireland v. UK, 18 January 1978, Series A no. 25. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57506

267. Jan E. Helgesen. «What are the limits to the evolutive interpretation of the

Convention?» (The European Court of Human Rights Strasbourg, January 28,

2011) [Електронний ресурс] // UiO: Det juridiske fakultet. – Режим

доступу: https://www.jus.uio.no/smr/om/aktuelt/aktuelle-saker/2011/docs/

helgesen_speech.pdf.

230

268. Kaikobad Kaiyan Homi. Interpretation and Revision of International Boundary

Decisions / Kaikobad Kaiyan Homi. − New York : Cambridge University

Press, 2007. – 364 р.

269. Kerstin M. Treaty Bodies and the Interpretation of Human Rights / Kerstin

Mechlem // Vanderbilt Journal of Transnational Law. − Vol. 42. – 2009 − pp.

905-947.

270. Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark, 07 December 1976, Series

A no. 23. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57509

271. Kononov v. Latvia, no. 36376/04, Judgment, Court [GC], 17 May 2010,

Reports of Judgments and Decisions 2010 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-98669

272. Kuijer M. General doctrine developed by the European Court of Human Rights

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://smartsheep.org/general-

doctrine-developed-by-the-european-court-of-human-righ-index-10

273. Lautsi v. Italy, no. 30814/06, Judgment, Court [GC], 18 March 2011, Reports

of Judgments and Decisions 2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-104040

274. Letsas G. The ECHR as a living instrument: its meaning and legitimacy /

George Letsas // Constituting Europe. The European Court of Human Rights in

a National, European and Global Context. – 2013. – No. 2. – р.p. 106-141.

275. Letsas G. The truth in autonomous concepts: how to interpret ECHR //

European Journal of International Law, Ejil. – 2004. – Vol. 15. – № 2. – P.

279-305.

276. Libonati M. E. Dynamic Interpretation: The Art of Persuasion / M. E. Libonati

// Issues in Legal Scholarship. Dynamic Statutory Interpretation.– Art. 14. –

Berkley Electronic Press, 2008. – 12 p.

231

277. Loizidou v. Turkey, no. 15318/89, 18 December 1996, Reports 1996-VI

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :http://hudoc.echr.coe.int/

eng?i=001-58007

278. MacCormick N. Legal Reasoning and Legal Theory / MacCormick Neil. −

Oxford: Clarendon Press, 1978. – 298 р.

279. Maringele S. European Human Rights Law : the work of European Court of

Human Rights illustrated by an assortment of selected cases / S. Maringele. –

Hamburg: Anchor Academic Publishing, 2014. – 144 p.

280. Marmor A. Interpretation and Legal Theory / Andrei Marmor. – Oxford and

Portland : OREGON, 2005. – 179 p.

281. Marochini M. The Interpretation of the European Convention on Human

Rights / Maša Marochini // Zbornik radova Pravnog fakulteta u Splitu. – 2014

(1). – god. 51. – S. 63-84.

282. Mazurek v. France, no. 34406/97, Press Release, 01 February 2000

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://hudoc.echr.coe.int/eng-

press?i=003-68283-68751

283. Menarini Diagnostics S.R.L. v. Italy, no. 43509/08, Judgment, Court [Second

Section], 27 September 2011 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу:http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-106439

284. Morgan R. Interpreting Human Rights: Social Science Perspectives / Rhiannon

Morgan. – Routledge: Routledge Press, 2009. – 216 p.

285. National Union of Belgian Police v. Belgium, 27 October 1975, Series A no. 19

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=

001-57435

286. Oliari and others v. Italy, nos. 18766/11 and 36030/11, Judgment [Fourth

Section], 21 July 2015 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу:http://www.unimi.it/cataloghi/centri_ricerca/Ric_Coord_TRS_DIReC

T_CASE_OF_OLIARI_AND_OTHERS_v._ITALY.pdf

232

287. On the Interpretation of Treaties: The Modern International Law as Expressed

in the 1969 Vienna Convention on the Law of Treaties. − Ulf Linderfalk, 2005

– 414 p.

288. Patterson D. Interpretation in Law / Patterson Dennis // San Diego Law

Review. – 2005. – Vol. 42. – p. 685-710.

289. Petroski K. Does It Matter What We Say About Legal Interpretation? / Каren

Petroski // McGeorge Law Review. – 2012. − Vol. 43. – P. 359-402.

290. Pichkur v. Ukraine, no. 10441/06, Judgment [Fifth Section], 07 November

2013 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-127810

291. Popkin W. D. The Dynamic Judicial Opinion / W. D. Popkin // Issues in Legal

Scholarship. Dynamic Statutory Interpretation.– Art. 7. – Berkley: Berkley

Electronic Press, 2008. – 15 p.

292. Protocol No. 14 to the Convention for the Protection of Human Rights and

Fundamental Freedoms, amending the control system of the Convention.

Explanatory Report. [Електронний ресурс] // Council of Europe. Treaty

Office – Режим доступу: http://conventions.coe.int/

Treaty/EN/Reports/Html/194.htm (дата звернення: 19.07.2015). – Назва з

екрану.

293. Рrotocol No. 15 amending the Convention for the Protection of Human Rights

and Fundamental Freedoms CETS No.: 213. Status as of: 17/8/2015

[Електронний ресурс] // Council of Europe. Treaty Office – Режим доступу:

http://conventions.coe.int/Treaty/Commun/QueVoulezVous.asp?CL=ENG&C

M=8&NT=213 (дата звернення: 15.09.2015). – Назва з екрану.

294. Protocol No. 16 amending the Convention for the Protection of Human Rights

and Fundamental Freedoms. (CETS No. 214): [Електронний ресурс] //

Council of Europe. Treaty Office – Режим доступу:

233

http://conventions.coe.int/treaty/EN/treaties/html/214.htm (дата звернення:

19.07.2015). – Назва з екрану.

295. R. R. v. Poland, no. 27617/04, Judgment, Court [Fourth Section], 26 May

2011, Reports of Judgments and Decisions 2011 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-104911

296. Rees v. the UK, 17 October 1986, Series A no. 106 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57564

297. Relating to Certain Aspects of the Laws on the Use of Languages in Education

in Belgium v. Belgium, 23 July 1968, Series A 6. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57525

298. Ross St. F. The Location and Limits of Dynamic Statutory Interpretation in

Modern Judicial Reasoning / St. F. Ross // Issues in Legal Scholarship.

Dynamic Statutory Interpretation.– Art. 6. – Berkley: Berkley Electronic Press,

2008. – 35 p.

299. Rubin E. Dynamic Statutory Interpretation in the Administrative State /

Edward Rubin // Issues in Legal Scholarship. Dynamic Statutory

Interpretation.– Art. 2. – Berkley: Berkley Electronic Press, 2008. – 18 p.

300. S. H. and Others v. Austria, no. 57813/00, Judgment, Court [GC], 03

November 2011, Reports of Judgments and Decisions 2011 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-107325

301. Scalia Antonin, Garner Bryan A. Reading Law. The Interpretation of Legal

Texts. – West: West Publishing Company, 2012. – 608 p.

302. Schacter J. S. Accounting for Accountability in Dynamic Statutory

Interpretation and Beyond / J. S. Schacter // Issues in Legal Scholarship.

Dynamic Statutory Interpretation.– Art. 5. – Berkley Electronic Press, 2008. –

15 p.

234

303. Schalk and Kopf v. Austria, no. 30141/04, Judgment [First Section], 24 June

2010, Reports of Judgments and Decisions 2010 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-99605

304. Schmidt and Dahlstrøm v. Sweden, 06 February 1976, Series A no. 21

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57574

305. Serkov v. Ukraine, no. 39766/05 Judgment, Court [Fifth Section], 07 June 2011

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-105536.

306. Sevostianova N. problematic aspects of practical application of the margin of

appreciation doctrine in practice of the European Court of Human Rights / N.

Sevostianova // European Political and Law Discourse. – 2015. – Volume 2. –

Issue 3. – Р. 8-15.

307. Shvydka v. Ukraine, no. 17888/12, Judgment [Fifth Section], 30 October 2014

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-147445

308. Soering v. UK, 07 July 1989, Series A no. 161. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57603

309. Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, Judgment, [Fourth Section],

25 July 2002 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-60634

310. Sporrong and Lönnroth v. Sweden, 23 September 1982, Series A no. 52

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57580

311. Stankova v. Slovakia, no. 7205/02, Judgment [Fourth Section], 09 October

2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-82597

312. Stec v. UK, nos. 65731/01 65900/01, Judgment (Merits), [GC], 12 April 2006,

Reports of Judgments and Decisions 2006-VI [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-73198

235

313. Stolleis M. Judicial Interpretation in Transition from the Ancien Régime to

Constitutionalism / Michael Stolleis // Interpretation of law in the age of

Enlightenment. From the Rule of the King to the Rule of Law; Yasutomo

Morigiwa, Michael Stolleis, Jean-Louis Halpérin (Eds.). – Springer

Netherlands, 2011. – P. 3-17.

314. Stretch v. the United Kingdom, no. 44277/98, Judgment [Fourth Section], 24

June 2003 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61173

315. Sunday Times v. the UK, 26 April 1979, Series A no. 3 [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57584

316. Taranenko v. Russia, no. 19554/05, Judgment [First Section], 15 May 2014

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-142969

317. The Swedish Engine Drivers’ Union v. Sweden, 06 February 1976, Series A no.

20 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/

eng?i=001-57527

318. Tre Traktörer Aktiebolag v. Sweden, 07 June 1989, Series A no. 159

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/

eng?i=001-57586

319. Tyrer v. UK, 25 April 1978, Series A no. 26 [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-5758725

320. Van Marle and others v. the Netherlands, 26 June 1986, Series A no. 101

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/

eng?i=001-57590

321. Wagner A., Werner W., Cao D. Interpretation, Law and the Construction of

Meaning / Wagner Anne, Werner Wouter, Cao Deborah / Collected Papers on

Legal Interpretation in Theory, Adjudication and Political Practice. – Springer

Netherlands, 2007. – 219 p.

322. Weissbrodt D., Fitzpatrick J., Newman F. International Human Rights − Law,

Policy, and Process (3d ed. 2001) / Weissbrodt David, Joan Fitzpatrick, Frank

236

Newman [Электронный ресурс] // Библиотека по правам человека.

Университет Миннессоты – Режим доступа:

http://www1.umn.edu/humanrts/russian/hrtsbook/hrtsintroduction.html#copyri

ght (дата обращения: 15.05.2015). – Заглавие с экрана.

323. X and Y v. Netherlands, 26 March 1985, Series A no. 91 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57603

324. Young, James and Webster v. the United Kingdom, 13 August 1981, Series A

no. 44 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57608

325. Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, no.40450/04, Judgment [Fifth Section],

15 October 2009. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-95032