МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

Гузе Костянтин Анатолійович

УДК 347.963

ПРЕДСТАВНИЦТВО ПРОКУРОРОМ ІНТЕРЕСІВ

ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

УКРАЇНИ

12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право;

міжнародне приватне право

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Радченко Петро Іванович,

кандидат юридичних наук, доцент

Харків – 2015

2

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРОКУРОРОМ

ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В СУДІ

1.1. Історико-правовий аналіз інституту представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді………………………………………………..12

1.2. Правова регламентація представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді………………………………………………..35

1.3. Правова природа представництва прокурором інтересів громадянина або

держави в суді……………………………………………………………………57

Висновки до розділу 1…………………………………………………………...70

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ПРОКУРОРА В СУДІ

2.1. Об’єкти захисту при здійсненні прокурором представницької функції в

суді………………………………………………………………………….…….73

2.2. Прокурор як особа, що бере участь у справі……………………………...97

2.3. Підстави та форми участі прокурора в суді……………………………...121

Висновки до розділу 2………………………………………………………….138

РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ПРОКУРОРОМ

ПРЕДСТАВНИЦТВА ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В

СУДІ

3.1. Особливості звернення прокурора з позовом до суду, а також вступу його

у розпочату справу в суді першої інстанції…………………….…………….142

3.2. Особливості оскарження прокурором судових рішень...……………….167

3.3. Особливості здійснення прокурором представництва інтересів

громадянина або держави при виконанні судових рішень…………………..181

Висновки до розділу 3………………………………………………………….196

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………199

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………...202

3

ВСТУП

Актуальність теми. Згідно з п. 2 ст. 121 Конституції України на

прокуратуру покладається представництво інтересів громадянина або

держави в суді у випадках, визначених законом. Відповідні конституційні

положення знайшли своє закріплення в Цивільному процесуальному кодексі

України 2004 р. (далі – ЦПК) і стали фундаментальними для регламентації

діяльності прокуратури в цивільному судочинстві.

Інститут участі прокурора в суді в теорії цивільного процесуального

права розглядався як один з її важливих елементів. Трансформувавшись

відповідно до Конституції України в інститут представництва прокурором

інтересів громадянина або держави в суді та отримавши закріплення в

нормах Господарського процесуального кодексу України 1991 р. та Кодексу

адміністративного судочинства України 2005 р., прокурорське

представництво набуло ознак міжгалузевого правового інституту. Водночас

така новелізація процесуального законодавства не внесла суттєвих змін у

доктрину процесуального права щодо участі прокурора в цивільному

процесі, адже цей аспект процесуальної теорії розвивався синхронно з

практикою й носив догматичний характер, залишаючи невирішеними

важливі теоретичні проблеми правової природи прокурорського

представництва, об’єктів, на захист яких воно спрямовано, підстав та форм

участі прокурора в суді, обсягу його процесуальних повноважень тощо.

Однак несистемні зміни, внесені в правову регламентацію участі прокурора в

цивільному процесі до і після прийняття Конституції України та нарешті у

Законі України “Про прокуратуру” 2014 р., не тільки не вирішили ці спірні

питання, а й поглибили їх.

З точки зору правозастосовної практики залишаються неоднозначними

питання застосування судами конституційних приписів, процесуального й

матеріального законодавства, що визначає порядок реалізації прокурором

функції представництва інтересів громадянина або держави в цивільному

процесі.

4

Поряд з цим теоретичні та практичні питання інституту представництва

прокурором інтересів громадянина або держави в суді мають бути узгоджені

з рекомендаціями Парламентської Асамблеї Ради Європи (далі – ПАРЄ),

Комітету міністрів Ради Європи, Європейської комісії “За демократію через

право” (далі – Венеціанська комісія), Консультативної ради європейських

прокурорів (далі – КРЄП), Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ),

у яких сформульовані міжнародні стандарти функціонування прокуратури в

суді поза межами кримінальної сфери. Ключові положення зазначених

рекомендацій виступають загальними детермінантами, з урахуванням яких

повинно розвиватися національне законодавство, зокрема й те, що визначає

порядок реалізації прокуратурою конституційної функції представництва.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідницьких робіт

кафедри цивільного процесу Національного юридичного університету імені

Ярослава Мудрого в межах Державної цільової комплексної програми на

2011 – 2015 рр. “Судова влада: проблеми організації та діяльності” (державна

реєстрація № 0111U000957).

Мета і задачі дослідження. Метою дисертації є наукова розробка

питань щодо здійснення прокурором конституційної функції представництва

інтересів громадянина або держави в цивільному процесі в аспекті

змагальних засад судочинства та міжнародно-правових стандартів

функціонування прокуратури в суді поза межами кримінальної юрисдикції.

Для досягнення вищезазначеної мети поставлено такі задачі:

– визначити етапи становлення інституту представництва прокурором

інтересів громадянина або держави в суді та з’ясувати взаємозалежність

тенденцій його розвитку з моделями судочинства, властивими конкретному

періоду еволюції процесуального законодавства;

– систематизувати нормативно-правові акти, на яких базується

діяльність прокуратури в цивільному процесі та виявити розбіжності й

прогалини в їх регламентації, а також визначити шляхи їх удосконалення;

5

– розкрити правову природу представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді як конституційної функції, що в сучасних

умовах реалізується в порядку не лише цивільної, але й адміністративної та

господарської юрисдикції;

– визначити коло об’єктів, що підлягають захисту прокурором в суді та

сформулювати положення щодо перспектив їх подальшої трансформації;

– з’ясувати правовий статус прокурора, що реалізує функцію

представництва інтересів громадянина або держави в суді; визначити обсяг

його процесуальних повноважень; дослідити підстави та форми участі

прокурора в суді;

– розробити обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення чинного

законодавства, що регулює порядок здійснення прокурором представництва

інтересів громадянина або держави в суді, враховуючи міжнародні

стандартів функціонування прокуратури в суді поза межами кримінальної

сфери.

Об’єктом дослідження є процесуальна форма реалізації конституційної

функції прокуратури в суді поза межами кримінальної юрисдикції.

Предметом дослідження є представництво прокурором інтересів

громадянина або держави в цивільному судочинстві та судова практика

національних судів.

Методи дослідження. Дисертаційна робота ґрунтується на використанні

загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. Історико-правовий

метод дозволив дослідити еволюцію становлення інституту представництва

прокурором інтересів громадянина або держави в суді; метод синтезу –

об’єднати норми, що регулюють судово-прокурорське представництво, в

правовий інститут; метод класифікації – визначити форми участі прокурора в

суді та поділити їх на групи; моделювання та прогнозування – розробити

пропозиції щодо подальшого розвитку інституту представництва прокурором

інтересів громадянина або держави в суді; порівняльно-правовий – провести

порівняльний аналіз процесуального законодавства, що регулює участь

6

прокурора в цивільному судочинстві, та зіставити його з прецедентною

практикою ЄСПЛ, висновками органів Ради Європи (далі – РЄ),

законодавством зарубіжних держав щодо функціонування прокуратури в суді

поза межами кримінальної сфери; системно-структурний – визначити

правову природу прокурорського представництва, а також систематизувати

правові акти, що регламентують порядок його здійснення; логіко-правовий –

виявити суперечності та прогалини у правовому регулюванні національного

законодавства, невідповідність його європейським стандартам у

досліджуваній сфері та сформулювати пропозиції щодо його удосконалення

та гармонізації.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження. Дисертація є

першою науковою працею, в якій здійснено комплексну розробку питань

щодо представництва прокурором інтересів громадянина або держави в

цивільному процесі та запропоновано теоретико-правову конструкцію

реалізації прокуратурою конституційної функції представництва, яка

відповідає змагальним засадам цивільного судочинства та міжнародним

стандартам функціонування прокуратури в суді поза межами кримінальної

сфери.

Конкретні результати наукового дослідження, що виносяться на захист і

містять наукову новизну, полягають у такому:

уперше:

– сформульовано нову теоретико-правову конструкцію реалізації

прокурором представництва інтересів громадянина або держави в

цивільному процесі, в межах якої досліджуваний інститут публічного

правосуддя синхронізовано із субсидіарністю та змагальністю.

Основоположна ідея цієї конструкції полягає у тому, що участь прокурора в

цивільному процесі має: 1) носити допоміжний (додатковий) характер;

2) забезпечувати “справедливий баланс” між сторонами (принцип рівності

процесуальних можливостей), за яким участь прокурора в цивільному

процесі може бути зумовлена лише необхідністю прирівняти сторони в

7

реалізації права на судовий захист, оскільки одна з них не в змозі самостійно

це право реалізувати. Зазначене дало можливість виснувати, що прокурор

вправі здійснювати представництво в суді інтересів громадянина, якщо така

особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані

права та не має процесуальної дієздатності, а законні представники або

органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси

такої особи, не здійснюють її захист або взагалі відсутні, а інтересів держави

– у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист

цих інтересів не здійснюється органом державної влади, органом місцевого

самоврядування, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

– здійснено періодизацію становлення та розвитку інституту

представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді та

з’ясовано, що регламентація діяльності прокурора в цивільному процесі

розвивалася непослідовно, внаслідок чого роль прокурора в цивільному

процесі на різних історико-правових етапах змінювалася. Так, під час

панування слідчих начал судочинства прокуратура наділялася розширеними

(значними) процесуальними повноваженнями і, навпаки, із запровадженням

змагальної моделі судочинства роль прокурора зменшувалася;

– виведено теоретичний постулат щодо взаємозалежності процесуальних

повноважень прокурора і об’єктів, що підлягають захисту прокурором при

здійсненні представницької функції в суді. Це дозволило стверджувати, що

при здійсненні представництва інтересів громадянина відмовитися від

позову, визнати позов, змінити розмір позовних вимог, укласти мирову

угоду, звернутися до суду з заявою про забезпечення позову прокурор вправі

лише за згодою законного представника громадянина, який не має

процесуальної дієздатності. При цьому законному представнику повинно

бути надано право відмовитися від прокурорського представництва. При

здійсненні прокурором представництва інтересів держави в суді вказані

процесуальні повноваження можуть бути реалізовані як прокурором, так і

матеріально заінтересованою особою (органом, який уповноважений

8

державою здійснювати її функції у відповідних правовідносинах) лише за

наявності їх спільної згоди. У реалізації інших процесуальних прав,

пов’язаних з розпорядженням матеріальним об’єктом спору, прокурор

обмежений бути не може;

– на підставі структурно-функціонального аналізу нормативно-правових

актів, які регулюють участь прокурора в цивільному судочинстві та актів

міжнародних установ, де сформульовано міжнародні стандарти у зазначеній

сфері, проведено їх класифікацію та обґрунтовано, що правове регулювання

досліджуваного інституту є недостатньо узгодженим, тож воно потребує

удосконалення і гармонізації;

удосконалено теоретичні положення щодо:

– розуміння представництва прокурором інтересів громадянина або

держави в суді як правового інституту, оскільки його складають

взаємопов’язані норми цивільного процесуального права, а також

адміністративного процесуального та господарського процесуального права,

що: 1) регулюють однорідну групу суспільних відносин; 2) покладають на

прокурора обов’язок по захисту в суді єдиного кола об’єктів; 3) за своєю

сутністю віддзеркалюють публічні (соціальні) засади судочинства;

– самостійності правового статусу прокурора в цивільному судочинстві,

що дозволило обґрунтувати необхідність виключення з процесуального

законодавства положень, які вимагають від прокурора для здійснення

представництва інтересів громадянина надання суду письмової згоди на таке

представництво законного представника або органу, якому законом надано

право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи;

– особливостей реалізації права на оскарження прокурором судових

рішень, яке має відповідати міжнародним стандартам функціонування

прокуратури поза межами кримінальної сфери правосуддя. На основі аналізу

висновків органів РЄ доведено, що передбачене законом право прокурора на

оскарження судових рішень, незалежно від участі у розгляді справи в суді

першої інстанції, допустимо лише у разі дотримання “справедливого

9

балансу” між сторонами (принципу рівності сторін) або якщо

правопорушення зачіпає інтереси великої кількості громадян. В аспекті

принципів правової визначеності та res judicata обґрунтовано, що для

прокурорів, які не брали участі у судових засіданнях й пропустили

процесуальний строк внесення апеляційної (касаційної) скарги, поважними

причинами для їх поновлення можуть виступати обставини, що стали

перешкодою у реалізації права на оскарження саме для особи (його

законного представника або органу державної влади, до компетенції якого

віднесені повноваження по захисту інтересів держави), представництво

інтересів якої він здійснює в суді, а не для прокурора;

набули подальшого розвитку теоретичні положення щодо:

– необхідності конкретизації та розширення кола об’єктів, що

підлягають захисту при здійсненні прокурором представницької функції в

суді, якими поряд з правами, свободами, інтересами громадянина або

інтересами держави повинен виступати також суспільний інтерес, зокрема,

інтерес територіальної громади, у зв’язку з чим запропоновано передбачити в

процесуальному законодавстві відповідну процедуру їх захисту;

– доцільності виділення в науці лише правових підстав участі прокурора

в цивільному процесі, які поділено на ті, що: 1) регулюють право прокурора

бути учасником процесу; 2) конкретизують випадки реалізації прокурором

представництва інтересів громадянина або держави в суді;

– розуміння виконавчого провадження як частини судового розгляду.

Відповідно до такого підходу правове регулювання участі прокурора при

виконанні судових рішень має бути синхронізовано з аналогічною його

діяльністю в цивільному процесі, де прокурор вправі вступити у справу на

будь-якій стадії її розгляду, незалежно від його участі в суді попередніх

інстанцій. У зв’язку з цим запропоновано виключити з законодавства

положення, які надають прокурору право здійснювати представництво

інтересів громадянина або держави у виконавчому провадженні лише у разі

його участі в конкретній справі в суді.

10

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в

дисертації пропозиції і висновки можуть бути використані: у науково-

дослідницькій сфері – для подальшого вивчення проблем участі прокурора в

цивільному судочинстві; у правотворчій роботі – як теоретичний та

практичний матеріал при розробці змін до законодавства, що регулює

порядок здійснення прокурором представництва інтересів громадянина або

держави в суді, з метою його вдосконалення, гармонізації та приведення у

відповідність до міжнародно-правових стандартів; у правозастосуванні – для

формування єдиної судової практики за участю прокурора, який реалізує в

суді конституційну функцію представництва, її вдосконалення, підвищення

ефективності судочинства; у навчальному процесі – при підготовці

відповідних розділів підручників та навчальних посібників з процесуальних

галузей права, викладанні курсів з цивільного процесу та інших галузей

права, розробці навчального курсу “Представництво прокурором інтересів

громадянина або держави в суді”, у науково-дослідницькій роботі студентів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки

дисертації доповідалися на наукових і науково-практичних конференціях та

“круглих столах”: Міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні

проблеми застосування Цивільного процесуального Кодексу та Кодексу

адміністративного судочинства України” (Харків, січень 2007 р.); науково-

практичній конференції “Конституційні аспекти судової реформи” (Харків,

червень 2008 р.); Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій

пам’яті професора О. А. Пушкіна, “Проблеми цивільного права та процесу”

(Харків, травень 2009 р.); науково-практичних конференціях, присвячених

пам’яті професора О. А. Пушкіна, “Проблеми цивільного права та процесу”

(Харків, травень 2010 р., травень 2013 р., червень 2014 р., травень 2015 р.);

Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених та

здобувачів “Юридична осінь 2011 року” (Харків, листопад 2011 р.); науково-

практичній конференції, присвяченій пам’яті професора О. А. Пушкіна,

“Методологія дослідження проблем цивільного права та процесу” (Харків,

11

травень 2012 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих

учених та здобувачів “Юридична осінь 2012 року” (Харків, листопад 2012 р.);

“круглому столі” “Проверка судебных решений в гражданском процессе

Украины и России” (Харків, березень 2013 р.); Всеукраїнській науковій

конференції молодих учених “Юридична осінь 2014 року” (Харків,

14 листопада 2014 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення та практичні висновки, що

сформульовані в дисертації, знайшли відображення у сімнадцяти

публікаціях: п’яти статтях у фахових виданнях, у тому числі в двох

іноземних, та в тезах дванадцяти доповідей на наукових, науково-практичних

конференціях та “круглих столах”.

12

РОЗДІЛ 1

ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦТВА ПРОКУРОРОМ ІНТЕРЕСІВ

ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В СУДІ

1.1. Історико-правовий аналіз інституту представництва

прокурором інтересів громадянина або держави в суді

Становлення та розвиток національного судоустрою безпосередньо

пов’язаний з вирішенням комплексу проблем, які існують в сучасній

процесуальній науці та судовій практиці. Однією з таких є проблема

модернізації діяльності прокурора в цивільному процесі та приведення її до

такого стандарту, який би відповідав змагальним началам судочинства, праву

сторін на судовий захист та забезпечив розумний баланс необхідного

державного втручання через публічні інститути в приватні справи.

Наукове вирішення цього питання неможливе без застосування

історико-правового методу дослідження, в межах якого осмислення потребує

еволюція національного процесуального законодавства, де знайшли своє

відтворення правові традиції законодавства Російської імперії, радянської та

пострадянської доби, для яких участь прокурора в суді поза межами

кримінальної сфери була традиційною. Визначальним у цьому аспекті слід

вважати період, в межах якого у 1996 р. Конституція України поклала на

прокуратуру функцію представництва інтересів громадянина або держави в

суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121). Відповідні конституційні

положення знайшли своє закріплення в ЦПК 2004 р. і стали

фундаментальними для регламентації діяльності прокуратури в цивільному

судочинстві. Не менш важливим є дослідження подальшої еволюції

інституту представництва прокурором інтересів громадянина або держави в

суді, оскільки для будь-якого правового інституту, як справедливо зазначає

Д. Я. Малєшин, знання тенденцій розвитку необхідне для розробки змін, які

відповідають його сутності та правовій природі [1, с. 170-171].

13

Як самостійний державний орган прокуратура була створена у Франції,

де її діяльність регулювалася Положенням Королівських прокурорів у судах

(Ordinance de Philippe-le-Bei) від 23 березня 1302 р.[2, с. 31]. Щодо витоків

прокуратури України, то з цього питання немає сталої точки зору.

Так, одні вчені вважають, що організаційні основи національної

прокуратури були закладені на початку XVIII ст. Петром І, коли Україна була

складовою Російської імперії [3, с. 103]. На переконання інших, прокуратура

України бере своє літочислення з 1579 р., коли на території Правобережної

України у м. Батурині було утворено Український Трибунал, депутатами

якого щорічно, обирався інстигатор (прокурор) [4, с. 16-18; 5, с. 35; 6, с. 7-9;

7, с. 52; 8 с. 125-126, 129 ].

Остання точка зору є поки що малодослідженою, як в історичній

площині, так й в аспекті правового регулювання інституту інстигатора.

Водночас є очевидним, що впровадження цього інституту в національній

правовій системі було зумовлено впливом нормативно-правових актів

Королівства Польського й Великого князівства Литовського, які поряд зі

звичаєвим правом діяли на території України в кінці XVI-XVII століть. У цей

період судочинство чіткого розмежування на цивільне й кримінальне не

мало, а процес проходив в порядку позовного (звинувачувального)

провадження [9, с.]. Інстигатору надавалися доволі широкі повноваження в

суді, зокрема, подання позовів в інтересах корони та суспільства (громади

міст), стягнення судових штрафів, забезпечення явки учасників процесу до

суду та ведення реєстру судових рішень. Пізніше до його компетенції почали

належати питання контролю за відрахуванням до казни королівських

податків і зборів (від торгівлі), а також подання позовів за їх несплату та

приховування доходів [8, с. 125, 127]. Так, наприклад, на інстигатора, який

діяв при Українському Трибуналі, покладався нагляд за чинністю подання

позовів до трибунальських судів (Генерального міського та Генерального

земського) [4, с. 17-18]. Водночас правом звернення до суду в інтересах

фізичних осіб інстигатор не наділявся. Вказані функції, за Статутом

14

Великого князівства Литовського 1566 р., покладалися на прокуратора

(судового представника), який призначався судом “убогім сиротам й вдовам

немаєтним”, а також тим, хто за станом здоров’я не міг захистити себе в суді

(розд. IV, арт. 35 Статуту) [10, с. 129]. Крім наведеного, на інстигатора в суді

покладалася й функція переслідування осіб, які вчинили кримінальний

злочин проти держави (вбивство, фальшування монет, військові злочини

тощо), де він виступав як сторона процесу [7, с. 54, 56- 57].

З огляду на зазначене варто погодитися з думкою Л. Грицаєнка, який,

досліджуючи роль та повноваження інстигатора (прокурора), дійшов

висновку, що з кінця XIV ст. на території України було утворено власний

специфічний інститут, характерний для романо-германської правової сім’ї, –

прокуратуру обвинувально-наглядового типу [8, с. 129]. Що стосується

інших правомочностей інстигатора в суді, зокрема подання позовів в

інтересах суспільства або корони, то вони, на наш погляд, мали додатковий

характер і не складали самостійний напрямок його діяльності.

Одним з конститутивних етапів формування національної прокуратури,

варто вважати період, коли вона функціонувала в системі прокуратури

Російської імперії. Остання була заснована Петром I. Зокрема, Указом від

18 січня 1722 р. “О бытии в надворных судах прокурорам и о принятии

доносов от фискалов и людей посторонних”, прокуратура утворювалася при

надвірних судах (ст. 1) [11, с. 176], а Указом від 27 квітня 1722 р. “О

должности генерал-прокурора” – посада керівника прокуратури. На генерал-

прокурора згідно зі ст. 1 цього Указу покладалася функція контролю

(нагляду) за своєчасним та правильним розглядом питань, що були у

провадженні Сенату [12, с. 196-197; 11, с. 211]. Так, вважає І. Пєтрухін,

виникла наглядова функція прокуратури, яка тривалий час домінувала в її

діяльності [13, 389-390].

З проведенням Катериною II губернської реформи та прийняттям

7 листопада 1775 р. “Учреждения для управления губерний Всероссийской

Империи” (далі – “Учреждения”) функції прокуратури було розширено.

15

Поряд з чималими адміністративно-наглядовими обов’язками на посадових

осіб цього державного органу покладалися також й судово-няглядові функції

задля збереження “доброго законами установленного порядка в судебных

местах, сколь в рассуждении судей, столь и в уважении истцов и ответчиков”

(ст. 407 “Учреждения”). Водночас судова діяльність прокурорів, у тому числі

й позовна, відмічає М. В. Муравйов, була лише доповненням наглядової

функції [14, с. 284], тому говорити про самостійний напрямок діяльності

прокуратури в суді у некримінальних справах часів проведення губернської

реформи, на наш погляд, не приходиться.

Відправним моментом реорганізації прокуратури стала судова реформа,

на початку якої Олександром ІІ 29 вересня 1862 р. були затверджені

“Основные положения преобразования судебной части в России” [15] (далі –

Основні положення), в яких окреслювалися пріоритетні напрямки розвитку

судочинства. Серед них такі: відокремлення суду від адміністрації та

законодавчої влади; розмежування судочинства на цивільне й кримінальне;

заміна слідчого процесу змагальним; скасування канцелярської таємниці та

впровадження принципів гласності й усності судового розгляду; здійснення

правосуддя лише судом тощо.

Реорганізовувалася й прокуратура, до компетенції якої стало

відноситися лише: 1) здійснення нагляду за однаковим і точним

застосуванням законів; 2) виявлення порушень закону та їх відновлення;

3) надання суду попередніх висновків у передбачених законодавством

(цивільного і кримінального судочинства) випадках (статті 9, 51 Основних

положень) [15, с. 5, 18; 16, с. 102].

Подальшим кроком проведення судової реформи цивільного процесу

стало прийняття Статуту цивільного судочинства (далі – Статут) та

“Учреждений судебных установлений” 1864 р. На переконання

Є. В. Васьковського, ці акти становили гігантський крок уперед в галузі

судового управління. Вони не вдосконалювали, не покращували колишній

судово-процесуальний порядок, а створювали абсолютно новий, порвавши

16

будь-який зв’язок з минулим [17, с. 15-16]. Статут закріпив демократичні ідеї

та принципи побудови судового процесу, що були сформульовані в

Основних положеннях (про них йшлося вище) та ліквідував численні станові

суди, запроваджуючи більш чітку систему судових органів. У межах цієї

системи одночасно діяли суди загальні (окружні суди – перша інстанція;

судові палати цивільних та кримінальних справ – друга інстанція) та мирові

(мирові суди – перша інстанція; з’їзд мирових суддів – друга інстанція).

Функції єдиної касаційної інстанції по цивільних справах були покладені на

Цивільний касаційний департамент Сенату [18, с. 49, 71].

Поряд із судоустроєм та судочинством трансформації набула губернська

прокуратура. Втілюючи ключові засади Основних положень, законодавець

позбавив прокуратуру функції загального нагляду, обмеживши її

юрисдикційні повноваження виключно судовою сферою (ст. 135

“Учреждения судебных установлений”) [16, с. 46; 19, с. 46]. Одним з аспектів

такої діяльності стала участь прокурора в цивільному процесі, в порядку

якого він переважно виступав з висновком, висловлюючи свою думку з

приводу кінцевого рішення, а також інших питань, котрі, на його погляд,

мали значення для правильного вирішення справи та потребували “окремого

урядового піклування” [20, с. 178]. Зокрема, в загальних судах це справи:

казенних управлінь; земських установ, міських та селищних товариств; осіб,

які не досягли повноліття, безвісно відсутніх, глухонімих та позбавлених

розуму; про визначення підсудності, про суперечки та відвід суддів; про

підробку документів або коли у цивільній справі виявляються обставини, які

підлягають розгляду в порядку кримінального судочинства; шлюбні і про

законність народження; про видачу свідоцтва на право бідності (ст. 343

Статуту) [20, с. 177-178]. У зазначених справах висновок прокурором

надавався усно перед постановленням судом рішення (ст. 345 Статуту). Після

цього сторони могли лише вказувати суду на фактичні помилки, які, на їх

погляд, були допущені прокурором (ст. 347 Статуту). По схожому колу

цивільних справ (за виключенням справ охоронного провадження) прокурор

17

надавав висновки і в мирових судах на з’їздах мирових суддів (ст. 179

Статуту).

Щодо можливості ініціювання процесу, то в порядку позовного

провадження відповідні повноваження прокуратури Статутом не були

передбачені, і лише у справах охоронного провадження (передбачене в

Статуті з 1866 р.) щодо визнання осіб безвісно відсутніми прокурор не лише

надавав висновки, а й мав право порушити їх. У такому разі для

обґрунтування своїх вимог на прокурора покладався обов’язок збирання

доказів (статті 1451, 1914 Статуту). Аналогічний обов’язок з метою

спростування неправомірних вимог позивача покладався на нього також у

справах шлюбних (спори про особисті та пов’язані зі шлюбом майнові права

подружжя) і про законність народження, в яких відповідач був відсутній (ст.

1344 Статуту). У цьому разі прокурор займав процесуальне становище

відповідача з правом оскарження судового рішення на загальних підставах

(ст. 1345 Статуту) [21, с. 2008]. Окрім спорів, що виникали з шлюбних

відносин, звернутися зі скаргою до вищестоящої інстанції прокурор міг лише

у справах казенного управління (ст. 1294 Статуту), а пізніше – з питань

узаконення позашлюбних дітей (ст. 1460-6 Статуту) та усиновлення

(ст. 1460-11 Статуту).

Аналіз вищенаведених норм Статуту свідчить, що з його впровадженням

діяльність прокуратури в цивільному процесі набула більш прогресивного

(демократичного) характеру. Обмеживши прокурорський нагляд судовою

сферою й конкретизувавши правові засади функціонування прокурора в суді

(підстави участі, коло процесуальних повноважень, перелік справи по яких

його участь була обов’язковою тощо), упорядники Статуту ставили перед

собою завдання підвищити ефективність цього інституту й привести його у

відповідність зі змагальними засадами побудови цивільного процесу. Проте

цей задум не був реалізований.

На переконання науковців того часу, прокуратура зі своїми функціями в

цивільному процесі справлялася незадовільно [22, с. 77, 78-83; 23, с. 106, 113,

18

116; 24, с. 199; 25, с. 85]. “За вельми рідкісним винятком, – пише відомий

процесуаліст В. Л. Ісаченко, – при всіх нижчих судових інстанціях прокурори

не тільки не були фахівцями, здатними вирішити найбільш складні правові

питання та допомагати суддям при їх вирішенні, а й бути, бодай, стерпними

учнями останніх у справах цивільного права та процесу. А про самостійну

розробку юридичних питань у справах, де вони повинні надавати висновок, у

більшості випадків і мови бути не могло” [26, с. 848]. На думку

Г. Л. Вербловського, враховуючи ту велику завантаженість, яку прокуратура

несла у зв’язку з участю в кримінальних справах, безглуздо було вимагати

від неї ґрунтовного вивчення норм цивільного права та процесу, а також

знання судової практики по цивільних справах, унаслідок чого висновок

прокурора перетворився в абсолютно неефективний обряд, який без шкоди

для цивільного процесу міг бути виключений з нього зовсім [23, с. 107].

Досліджуючи цю проблему, О. А. Ювжик-Компанеєць пов’язував її з

особливостями (характером) цивільного судочинства, яке було “проникнуте”

виключно інтересами позивача і відповідача та багато у чому залежало від їх

волі. Поставлена в залежність від ініціативи сторін, відмічає науковець,

прокурора стала “знеособленою”, чим і пояснюється її пасивна роль в суді

[23, с. 112-113]. Незаінтересованість прокуратури у результатах цивільних

справ, на думку Є. В. Васьковського, пояснюється її неможливістю боротися

з судом у відстоюванні своєї думки, викладеної у висновку, адже для суду він

не був обов’язковим. З метою поліпшення ситуації вчений пропонував

скоротити кількість справ, де потрібний висновок прокурора [27, с. 29].

Поряд зі Статутом цивільного судочинства 1864 р. на території Західної

України діяв Австрійський Статут цивільного судочинства 1895 р., який

відводив інституту прокуратури незначну роль. Так, згідно з ч. 3 ст. 64 цього

Кодексу у разі визнання за особою права бідності, вона була вправі вимагати

від суду призначення їй безоплатного представника з чинів прокуратури чи

суду [28, с. 29].

19

У процесі дослідженні еволюції прокурорського представництва

науковий інтерес становить історико-правовий аспект функціонування

прокуратури в судах господарської юрисдикції. Витоки останніх слід

пов’язувати із започаткуванням на території України комерційних судів,

перший з яких був утворений у 1808 р. у м. Одеса (згодом – у Феодосії в 1819 р.,

Ізмаїлі в 1824 р.) [29, с. 14-15]. Одеський комерційний суд діяв на підставі

Статуту, затвердженого 10 березня 1808 р. Олександром І та формувався на

виборних засадах. Водночас для нагляду за дотриманням законності в його

штат призначався прокурор, в обов’язки якого входило представництво

інтересів держави, неповнолітніх сиріт, купецьких вдів, а також тих, кому за

законом заборонено було розпоряджатися своїм майном [30].

Першим кодифікаційним актом, що регулював діяльність комерційних

судів, став прийнятий 14 травня 1832 р. Миколою І Указ “Об учреждении

коммерческих судов и Устава их судопроизводства” (далі – Статут

комерційного судочинства). За цим Указом до юрисдикції комерційних судів

були віднесені: 1) спори і позови у зв’язку з торговим оборотом, векселями,

договорами та зобов’язаннями (словесним і письмовим), характерними для

торгівлі, як між приватними особами всіх станів, так і за позовами державних

кредитних установ до приватних осіб; 2) справи щодо торгової

неспроможності (безспірний порядок) [31, с. 34-35]. При цьому Статут

комерційного судочинства виключав можливість участі прокуратури в

розгляді комерційних справ [32, с. 11-12]. Не закріпила за прокуратурою

цього права й судова реформа 1864 р. Зміни торкнулися лише процедури

розгляду справ в комерційних судах, котрі повинні були проходити не лише

за правилами Статуту комерційного судочинства, а й Статуту цивільного

судочинства [33, с. 6].

Отже, вперше інституалізація участі прокуратури в суді поза межами

кримінальної сфери була започаткована в цивільній юрисдикції під час

проведення на теренах Росії та Україні в кінці ХІХ – початку ХХ століть

судово-правової реформи. Статут цивільного судочинства 1864 р. поклав на

20

прокурора обов’язок захисту в суді інтересів казни та осіб, які самостійно не

могли це право реалізувати. Водночас основним завданням прокурора в

цивільному процесі часів судової реформи був нагляд за однаковим і точним

виконанням судами вимог закону, що на доктринальному рівні не дозволило

законодавцю до кінця запровадити прогресивну модель прокуратури, яка

відповідала би принципам гласності, диспозитивності, змагальності,

здійснення правосуддя тільки судом, котрі впроваджувалися Статутом. Щодо

витоків представництва прокурором інтересів громадянина або держави у

справах господарської юрисдикції, то їх слід пов’язувати з діяльністю

прокуратури при комерційних судах під час їх становлення на теренах

України (початок ХІХ ст.). Проте у цій сфері діяльність прокуратури тривала

недовго й інституалізації не набула.

Наступний етап еволюції інституту представництва прокурором

інтересів громадянина або держави в цивільному судочинстві слід

пов’язувати з радянською добою. Декретом РНК РРФСР “Про суд №1” від

24 листопада 1917 р. ліквідовувалися усі судові установи, а разом з ними і

прокуратура, яка функціонувала при них (пункти 1, 3 Декрету) [34, с. 8; 35].

З ліквідацією прокуратури відродження цієї державної установи, а також

участь її посадових осіб у судових засіданнях стала можлива лише після

затвердження у червні 1922 р. Всеукраїнським Центральним Виконавчим

Комітетом (далі – ВУЦВК) “Положення про прокурорський нагляд”,

відповідно до якого, прокуратура Української Радянської Соціалістичної

Республіки (далі – УРСР) наділялася правом участі в цивільному процесі (п.

“г” ст. 2 Положення) [36, с. 81]. Порядок реалізації прокурором таких

повноважень визначала Інструкція від 10 вересня 1922 р., що була видана

спільно Народним Комісаріатом Юстиції (далі – Нарком’юст) та Прокурором

Республіки. За цією Інструкцією прокурори надавали висновки у цивільних

справах (підпункт “б” п. А § 1; ч. 3 § 24), а також здійснювали нагляд за

дотриманням судами строків їх розгляду (§ 23). Крім того, вони наділялися

правом опротестовувати будь-які акти судів касаційної, наглядової інстанцій

21

та Верховного Суду УРСР (§ 25) [36, с. 83-108]. Порядок оскарження

прокурором судових рішень та ухвал до Верховного Суду регулювала

тимчасова Інструкція Нарком’юсту від 19 травня 1923 р. №2 “Про основні

норми цивільного процесу”. Підставою такого оскарження Інструкція

визначала як власну ініціативу прокурора, так і ініціативу установ та

приватних осіб (п. “г” підроз. 1 розд. ІІ Інструкції). При цьому оскаржити

судові акти до Верховного Суду заінтересовані особи могли лише через

прокурора й за умови визнання ним відповідної скарги обґрунтованою [36,

с. 70-78].

Отже, на початку заснування радянської прокуратури, її діяльність у

цивільному процесі зводилася до контролю над дотриманням судами

класового підходу при вирішення конкретних справ, де пріоритетним

об’єктом захисту завжди виступали не індивідуальні інтереси, а інтереси

класу (пролетаріату й селян) в цілому. Як зазначалося в ухвалі Верховного

Суду УРСР від 26 квітня 1923 р. у справі Антоненко до Шарапова щодо

майна, “рішення суду не повинно суперечити класовому принципу, який

впроваджується Радянською владою, трудовому принципу радянського

законодавства й охороні соціально слабкіших, – основі радянської політики”

[37, с. 78].

На кодифікаційному рівні, діяльність радянської прокуратури України в

цивільному процесі вперше була врегульована в ЦПК УРСР 1924 р. (набрав

чинності 1 жовтня 1924 р.) [38], який закріпив перебільшену роль прокурора

при розгляді цивільних справ [37, с. 77]. Так, захист порушених прав та

інтересів суб’єктів правової діяльності прокуратура уповноважувалася

здійснювати навіть без згоди їх носіїв. Згідно зі ст. 2 ЦПК прокурор мав

право як розпочати справу, так і вступити у справу на будь-якій стадії

процесу, якщо на його думку цього вимагала охорона інтересів держави або

трудящих. При цьому підстави такої охорони процесуальним законодавством

детально не розкривалися, дозволяючи прокурору в кожному конкретному

випадку на свій розсуд вирішувати питання про необхідність участі в

22

розгляді цивільної справи, а також визначати форми такої участі. Потреба в

охороні прокуратурою інтересів держави або трудящих, згідно зі ст. 12 ЦПК,

могла бути визнана й судом. Суд мав право самостійно визначити форму

участі прокурора в процесі, залучивши його до справи для надання висновку

чи в якості сторони або взагалі, зобов’язати прокурора подати новий позов,

що випливав з правовідносин сторін спору, проте позивачем не був

пред’явлений [39, с. 40].

Таким чином, положення ЦПК УРСР 1924 р., що регулювали діяльність

прокурора в суді, суперечили не тільки принципу диспозитивності, а й

принципам змагальності та процесуальної рівноправності сторін, оскільки

закріплювали пріоритет державного чи суспільного інтересу (пролетаріату,

селянства) над інтересами приватними. Так, порушуючи справу в інтересах

інших осіб, правова позиція прокурора не залежала від позиції сторони,

оскільки в процесі він захищав “приватні інтереси сторони тільки в тій мірі, в

якій це вимагає державний інтерес” [40, с. 19]. Пріоритет охорони

державного інтересу над приватним закріплювала й ст. 172 ЦПК, відповідно

до якої у разі, якщо при вирішення цивільної справи встановлювалося, що в її

результаті заінтересована державна установа чи підприємство, що не брала

участі у процесі, на суд покладався обов’язок повідомляти про таку справу не

тільки відповідний державний орган, а й “прокурорський нагляд”.

У касаційному порядку та порядку нагляду прокурор був

уповноважений надавати висновки у справі (статті 244, 252 ЦПК), а також

опротестовувати судові рішення (ст. 254 ЦПК). Що характерно, на цих

стадіях процесу приватний інтерес сторін також мав другорядне значення.

Наприклад, Пленум Верховного Суду УРСР у постанові від 27 жовтня

1924 р., роз’яснюючи положення ст. 254 ЦПК, звернув увагу судів на те, що

перегляд рішень та ухвал, які набрали законної сили, в порядку нагляду

здійснюється не в інтересах сторін, а виключно з метою узгодження рішень

та ухвал з інтересами робітничо-селянської держави та трудящих мас. Тому

наглядове провадження підлягає порушенню не за скаргами сторін, а

23

виключно за протестом Прокурора республіки або губпрокурорів через

Прокурора республіки [41, с. 261].

Отже, ЦПК УРСР 1924 р. відійшов від моделі прокуратури часів судово-

правової реформи 90-х років ХІХ ст., роль якої в цивільному процесі мала

обмежений характер, та закріпив за прокуратурою наглядово-класові функції

в суді з надмірними повноваженнями (прокуратури без урахування думки

заінтересованих осіб наділялися правом ініціювати справу та вступити у її

розгляд на будь-якій стадії процесу, а також на власний розсуд визначати

необхідність участі в справі). У цьому зв’язку слід погодитися з

В. В. Комаровим, що ЦПК 1924 р. порівняно зі Статутом цивільного

судочинства 1864 р. нівелював соціальну функцію правосуддя,

диспозитивність процесу та суттєво обмежив його змагальний характер [37,

с. 77].

Постановою ВУЦВК та РНК УРСР від 5 листопада 1929 р. на території

України з 1 грудня 1929 р. набув чинності новий ЦПК [42, с. 3; 43]. Втім

істотних змін у правову регламентацію діяльності прокуратури в цивільному

процесі він не вніс.

Подальша інституалізація участі прокурора в цивільному процесі

відбулася з прийняттям 8 грудня 1961 р. Основ цивільного судочинства

Союзу РСР та союзних республік (далі – Основи) [44], які стали базою нових

ЦПК союзних республік, в тому числі ЦПК УРСР 1963 р. [45]. Порівняно з

ЦПК 1924 та 1929 років цей Кодекс був досить досконалим законодавчим

актом як з точки зору юридичної техніки, так і змісту його інститутів і

окремих норм [46, с. 3]. Закон закріплював дві форми участі прокурора в

суді – звернення до суду з позовом та вступ у справу на будь-якій стадії

процесу на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб, якщо цього

вимагала охорона державних чи суспільних інтересів, або прав та

охоронюваних інтересів громадян (ст. 118 ЦПК, ч. 1 ст. 29 Основ). При

цьому підстави участі прокурора в розгляді цивільних справ Основи

конкретно не розкривали, обмежуючись лише вказівкою на те, що участь

24

прокурора є обов’язковою у разі, коли це передбачено законом чи визнано

судом (ч. 2 ст. 29 Основ). Аналогічні положення закріплювали й пункти 1 та

2 ст. 119 ЦПК. Крім того, ЦПК визначав участь прокурора обов’язковою,

якщо цього вимагала охорона державних, суспільних інтересів, прав та

інтересів громадян (п. 3 ст. 119 ЦПК). Проте переліку цих випадків ані

Основи, ані ЦПК не містили. Певна їх деталізація була дана в наказі

Генерального Прокурора СРСР від 22 грудня 1969 р. № 91 “Про посилення

прокурорського нагляду в цивільному судочинстві”. За цим Наказом

прокурори були зобов’язані брати участь у цивільних справах про:

поновлення на роботі; виселення громадян із житлового приміщення;

виключення з опису майна задля забезпечення конфіскації або

відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної державі розкраданням

соціалістичної власності, а також у найбільш важливих справах, що зачіпали

інтереси держави, колгоспів та громадян [34, с. 202-203].

Новелою ЦПК 1963 р. стало віднесення законодавцем прокурора до

складу осіб, які беруть участь у справі (ст. 98 ЦПК), з процесуальними

правами останніх (ст. 99 ЦПК). Водночас, як і попередні Кодекси, ЦПК

1963 р. передбачав перебільшену роль прокурора у цивільному судочинстві

[37, с. 86].

Так, прокурор наділявся не властивими іншим учасникам процесу

(зокрема, сторонам) правами: надання висновку з усіх питань, що виникали

під час розгляду справи, та по суті справи в цілому (ч. 3 ст. 29 Основ; ст. 195

ЦПК); витребування будь-якої справи з суду та внесення протесту на

незаконне й необґрунтоване його рішення або ухвалу, а також зупинення

виконання відповідного акта (ч. 2 ст. 44, статті 48 та 49 Основ; статті 328, 331

ЦПК); звернення з поданням про перегляд за нововиявленими обставинами

рішень, ухвал чи постанов суду незалежно від участі в попередніх стадіях

процесу тощо. Крім того, за прокуратурою зберігалася покладена на неї

раніше наглядова функція. Зокрема, ст. 13 ЦПК передбачала, що за ст. 14

Основ нагляд за точним виконанням законів Союзу РСР та Української РСР у

25

цивільному судочинстві здійснюється Прокурором СРСР як безпосередньо,

так і через Прокурора УРСР та інших підпорядкованих йому прокурорів.

Згідно ч. 2 цієї статті, ч. 2 ст. 14 Основ на всіх стадіях цивільного

судочинства прокурор був зобов’язаний своєчасно вживати передбачені

законом заходи для усунення будь-яких порушень закону, від кого б ці

порушення не виходили. З цього приводу в юридичній літературі

наголошувалося, що прокурорський нагляд діє протягом усього цивільного

процесу та поширюється на всіх його учасників. Форми прокурорського

нагляду різноманітні на різних стадіях процесу, проте сутність його

залишається незмінною – здійснення вищого нагляду за точним виконанням

законів усіма учасниками цивільного судочинства та забезпечення, в його

рамках, точного втілення в життя вимог закону [47, с. 57].

Отже, в радянський період у межах трьох кодифікацій (ЦПК УРСР

1924 р., ЦПК УРСР 1929 р., ЦПК УРСР 1963 р.), в порядку яких на

прокуратуру покладалося виконання єдиної функції – нагляду за

дотриманням законності, діяльність прокурора в цивільному процесі набула

подальшої інституалізації. При цьому повноваження прокурора в суді були

занадто широкими. Зумовлювалося це особливостями правової моделі

цивільного процесу того часу, в межах якої при розгляді цивільних справ

захист інтересів держави та класу мав пріоритетне значення, що дозволяло

державі через прокуратуру втручатися у приватноправові відносини суб’єктів

правової діяльності, навіть без їх дозволу.

Подальших змін інститут участі прокурора в суді зазнав в 90-х роках

ХХ ст. унаслідок проведення судово-правової реформи в Україні. Базовим

документом цієї роботи стала прийнята Верховною Радою України у квітні

1992 р. постанова “Про концепцію судово-правової реформи в Україні” [48]

(далі – Концепція). Вона передбачила формування незалежної судової влади,

перебудову судової системи, створення нового законодавства, удосконалення

форм судочинства [37, с. 86]. Без сумніву, подібним засадам судочинства не

відповідала покладена на прокуратуру в суді функція нагляду за точним

26

виконанням законів. Тому одним із базових принципів у реформуванні

органів прокуратури стало закріплення в п. 2 розд. V Концепції загального

положення, що “прокурор не здійснює нагляду за діяльністю судів, він є

рівноправним учасником судового процесу”.

Втілюючи положення Концепції, Верховна Рада України Законом

№ 2857-ХІІ від 15 грудня 1992 р. [49] внесла поправки до ст. 13 ЦПК. Її нова

редакція закріпила, що прокурор бере участь у розгляді цивільних справ за

його заявою про захист інтересів держави або прав і законних інтересів

громадян, які за станом здоров’я чи з інших поважних причин не можуть

захистити свої права. Прокурор, який бере участь у розгляді цивільних справ

у судах, додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки

закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об’єктивний

розгляд справ та постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі.

Змін набула й ст. 118 ЦПК, яка вже не наділяла прокурора прерогативою

вступу у будь-яку цивільну справу на будь-якій стадії цивільного процесу, а

закріплювала за ним лише право звернення до суду на захист інтересів

громадянина або держави [50, с. 52].

Прийнятий у листопаді 1991 р. Арбітражний процесуальний кодекс

України (далі – АПК), подібно ЦПК (в редакції від 15 грудня 1992 р.), не

закріплював прокурорський нагляд в суді. За ч. 1 ст. 29 цього Кодексу

прокурор наділявся правом участі в арбітражному процесі при розгляді

справ, порушених за його заявою, а також у випадках, коли це передбачено

законом чи визнано за необхідне арбітражним судом. Крім того, реалізація

низки процесуальних дій прокурора, пов’язаних з розпорядженням об’єктом

процесу стала залежати від волі сторін. 3окрема, ч. 3 ст. 29 АПК

передбачила, що відмова прокурора від поданого ним позову, зменшення

розміру позовних вимог, зміна підстави або предмета позову не позбавляє

позивача права підтримувати позовні вимоги.

Однак ці новели повністю не вирішили усіх спірних питань, пов’язаних

з регламентацією правового та процесуального становища прокурора в суді.

27

Як слушно зазначає В. В. Комаров, ст. 289 ЦПК продовжувала передбачати

право прокурора та його заступника вносити касаційні подання на рішення

суду першої інстанції для перегляду його в касаційному порядку [37, с. 89].

Згідно зі ст. 38 Закону України “Про прокуратуру”, статтями 327, 328, 329

ЦПК, статтями 29, 91, 100-103 АПК за посадовими особами прокуратури

зберігалося право витребування з суду будь-якої цивільної справи по якій

судове рішення набрало законної сили, та за наявності підстав для перегляду

справи в порядку нагляду, вносити на ці акти протест. На погляд

П. І. Радченка, ці положення законодавства суперечили ст. 149 Конституції

України 1978 р., відповідно до якої вищий нагляд за діяльністю судів

здійснюється лише Верховним Судом України. Суттєві зауваження, на

слушну думку вченого, викликало і положення ст. 41 Закону України “Про

прокуратуру”, за яким прокурори та їх заступники могли на свій розсуд

зупинити виконання відповідного рішення, ухвали і постанови суду.

Оскільки такі приписи були обов’язковими для суду, то мало місце

підпорядкування суду прокуратурі, що не відповідало ідеї поділу влади на

законодавчу, виконавчу та судову [51, с. 86].

Таким чином, у пострадянській період нагляд прокуратури за судовою

діяльністю скасовувався, а її роль в процесі почала поступово зменшуватися.

Відповідні зміни обумовлювалися впровадженням змагальної моделі

цивільного процесу, що певною мірою дає підстави виснувати про

повернення законодавця до моделі прокуратури часів Статуту 1864 р.

Істотним кроком у реформуванні діяльності органів прокуратури стало

прийняття Верховною Радою 28 червня 1996 р. Конституції України, яка

поклала на прокуратуру функцію представництва інтересів громадянина або

держави в суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121) [52].

Ці конституційні приписи мали фундаментальний характер для

регламентації діяльності прокуратури в суді та остаточного становлення

досліджуваного інституту. Проте лише через п’ять років вони знайшли своє

подальше нормативне закріплення. Так, Законом України № 2663-III [53] від

28

12 червня 2001 р. Закон України “Про прокуратуру” було доповнено ст. 36¹

“Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді”, у

якій розкривалися сутність, підстави та форми реалізації прокуратурою

функції представництва, об’єкти його захисту, а також визначався ряд

процесуальних повноважень прокурора в суді. Цією статтею передбачалося,

що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді

полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших

дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у

випадках, передбачених законом. Підставою представництва у суді інтересів

громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан або

з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані

права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави –

наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших

державних інтересів унаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних

або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

До новел слід віднести й виключення з тексту Закону України “Про

прокуратуру” статей 38 та 39, які наділяли прокурора та його заступників

правом витребування із суду будь-якої справи та внесення протесту на його

акти, що набрали законної сили. Зрозуміло, що в межах правової реформи

подібні кроки законодавця були цілком логічними, адже інститут протесту,

підкреслює В. В. Комаров, порівняно з апеляцією і касацією, не відповідав

принципам правової держави, нівелював інститут законної сили судового

рішення, принцип незалежності суддів і право сторін на розпорядження [37,

с. 86].

Майже одночасно з вищевказаними новелами Законом України № 2539-III

від 21 червня 2001 р. [54] функція представництва була передбачена в ч. 1

ст. 29 АПК (ГПК). Її нова редакція закріпила, що прокурор може вступити у

справу на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів

громадянина або держави, подавати апеляційне, касаційне подання, а також

подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами. З цією

29

метою він наділявся правом звернення до господарського суду з позовом в

інтересах держави або громадянина.

З 1 вересня 2005 р. набули чинності новий Цивільний процесуальний

кодекс України 2004 р. [55] та Кодекс адміністративного судочинства

України 2005 р. (далі – КАС) [56], в яких конституційний інститут

прокурорського представництва набув безпосереднього закріплення.

Зокрема, ч. 2 ст. 45 ЦПК передбачала, що прокурор здійснює у суді

представництво інтересів громадянина або держави в порядку,

встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати

представництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Аналогічні

положення містились у ч. 2 ст. 60 КАС.

На відміну від ЦПК України 1963 р., який закріплював право суду

визнати участь прокурора у справі обов’язковою, а також містив положення

про необхідність надання прокурором висновків по справі у випадках,

передбачених законом (ч. 2 ст. 121), новий процесуальний Кодекс вказані

завдання покладав лише на органи державної влади й органи місцевого

самоврядування. Винятком стали лише справи про надання психіатричної

допомоги у примусовому порядку чи про припинення надання амбулаторної

психіатричної допомоги, госпіталізацію у примусовому порядку, у розгляді

яких ЦПК визначив участь прокурора обов’язковою (ч. 2 ст. 281).

Поряд з вищезазначеними змінами окремо слід звернути увагу на

проблему процесуального статусу прокурора, який в ЦПК (ст. 45, 46), а

також у КАС (ст. 60, 61) було уніфіковано з процесуальним статусом

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів державної

влади, місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом

надано право захищати в суді права, свободи та інтереси інших осіб. Проте

така позиція законодавця була небезспірною, оскільки участь прокурора в

суді відрізняється від участі інших суб’єктів, передбачених в ч. 1 ст. 45 ЦПК,

а також у ч. 1 ст. 60 КАС, перш за все, завданнями, які перед ним ставилися,

складом суб’єктів, які їх реалізовували, обсягом повноважень відповідних

30

суб’єктів та формами їх участі в суді, юридичною силою джерел, де він

закріплюється, тощо.

Законом України № 4176-VI від 20 грудня 2011 р. [57] внесені зміни до

ст. 45 ЦПК. Нова її редакція в окремій нормі закріпила самостійні завдання й

форми участі прокурора в цивільному процесі. Зокрема, у ч. 2 ст. 45 ЦПК

передбачено, що з метою представництва інтересів громадянина або держави

в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до

суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а

також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій

відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає

апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення

Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за

нововиявленими обставинами. Подібних змін набула й ст. 60 КАС.

Названі поправки свідчать про диференціацію правового становища

прокурора й інших суб’єктів ст. 45 ЦПК, що є цілком логічним, адже статус

прокурора, як справедливо наголошує В. В. Комаров, визначений

конституційно, і він повинен здійснювати представництво інтересів

громадянина або держави [37, с. 93].

До цього слід додати й те, що здійснення прокурором у суді функції

представництва вже не пов’язується законодавцем з дефініцією “у випадках,

встановлених законом”, як це раніше передбачала ч. 1 ст. 45 ЦПК, а також

ч. 1 ст. 60 КАС. Крім того, за ч. 2 ст. 45 ЦПК прокурору надано право

вступити у справу “за своєю ініціативою”, провадження у якій відкрито за

позовом інших осіб (аналогічний висновок можна зробити щодо ч. 2 ст. 60

КАС). Таким чином, із введенням зазначених змін процесуальне

законодавство з формальної точки зору, не відповідало вимогам п. 2 ст. 121

Конституції України, за яким здійснення прокуратурою функції

представництва інтересів громадянина або держави в суді допускалося лише

у випадках, визначених законом.

31

Надалі Законом України № 5288-VI “Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України з питань удосконалення діяльності прокуратури”

від 18 вересня 2012 р. [58] ч. 2 ст. 45 ЦПК України доповнено абз. 2 такого

змісту: “Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній

заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів

держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган,

уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних

правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього

повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній

заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача”. Набуття

прокурором, що звернувся до суду в інтересах держави процесуального

статусу позивача (у разі відсутності органу, уповноваженого здійснювати

функції держави у спірних правовідносинах, або коли у такого органу

відсутні повноваження щодо звернення до господарського суду) також

знайшло своє закріплення у ч. 2 ст. 60 КАС, ч. 1 ст. 2 та ч. 2 ст. 29 ГПК.

Наслідком таких змін стало відродження наукової дискусії, яка точилася ще у

50-70-х рр. ХХ ст. щодо місця прокурора в цивільному процесі, де одні вчені

вважали, що в суді прокурор виступає стороною [59, с. 66-67; 60, с. 125; 61, с.

104], інші, навпаки, цю точку зору заперечували [62, с. 12; 63, с. 10-11; 64, с.

138; 65, с. 35].

Законом України № 5288-VI від 18 вересня 2012 р. внесені зміни не

лише до процесуального законодавства, а й до Закону України “Про

прокуратуру”. Нова редакція ч. 2 ст. 36¹ цього Закону закріпила вичерпний

перелік випадків, за яких прокурор був вправі здійснювати представництво

інтересів громадянина в суді, а саме – неспроможність громадянина через

фізичний стан, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або

обмежену дієздатність самостійно захистити свої порушені чи оспорювані

права або реалізувати процесуальні повноваження. Крім того, законодавцем

звужувалося коло об’єктів, які підлягали захисту прокурором в суді. Так,

згідно з ч. 3 ст. 36¹ Закону прокурор був уповноважений звернутися до суду з

32

позовом (заявою) на захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола

осіб, прав юридичних осіб, якщо порушувалися інтереси держави. ЇЇ нова

редакція визначила такими об’єктами лише інтереси громадянина або

держави.

Верховною Радою 14 жовтня 2014 р. прийнятий новий Закон України

“Про прокуратуру” [66], а також внесено ряд змін та доповнень у

процесуальні кодекси. Цими новелами були продовжені законодавчі

ініціативи попередніх років, спрямовані на зменшення ролі прокурора в суді.

У першу чергу, слід звернути увагу на подальше звуження кола підстав

представництва прокурором інтересів громадянина в суді. Згідно з ч. 2 ст. 23

Закону України “Про прокуратуру” воно допускається у випадках, якщо

особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані

права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення

повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні

представники або органи, яким законом надано право захищати права,

свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином

здійснюють її захист. Отже, порівняно з вищевикладеними положеннями ч. 2

ст. 36¹ Законом України “Про прокуратуру” 1991 р., новий Закон не визначає

“неспроможність громадянина через фізичний стан чи похилий вік

самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати

процесуальні повноваження” як підставу прокурорського представництва.

Крім того, Закон України “Про прокуратуру” 2014 р. не допускає здійснення

прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних

компаній, а також у правовідносинах, пов’язаних із виборчим процесом,

проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента

України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також

політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють

професійне самоврядування, та інших громадських об’єднань (ч. 3 ст. 23).

Щодо процесуального законодавства, то зміни торкнулися ч. 2 ст. 45

ЦПК, яка доповнювалася абз. 3 такого змісту: “Прокурор, який звертається

33

до суду з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді

(незалежно від форми, в якій здійснюється представництво), повинен

обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого представництва,

передбачених частинами другою або третьою статті 25 Закону України “Про

прокуратуру”. Для представництва інтересів громадянина в суді прокурор

також повинен надати документи, що підтверджують недосягнення

повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність відповідного

громадянина, а також письмову згоду законного представника або органу,

якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної

особи, на здійснення ним представництва. Невиконання прокурором вимог

щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення

представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком

застосування положень, передбачених статтею 121 цього Кодексу”.

Аналогічні зміни та доповнення внесені в ч. 2 ст. 60 КАС, ч. 2 ст. 2 ГПК та

ч. 1 ст. 29 ГПК.

Аналіз вищенаведених змін до процесуального законодавства дає

підстави дійти висновку, що можливість здійснення прокурором

представництва інтересів громадянина ставиться в залежність від волі

законного представника чи органу, якому законом надано право захищати

права, свободи та інтереси відповідної особи, що вказує на мінімізацію ролі

прокурора при захисті “чужих” інтересів у суді та посилення ролі інституту

представництва у цій сфері.

Отже, проведення судово-правової реформи 1992 р. та скасування

прокурорського нагляду, запровадження в Конституції України 1996 р., а

згодом в ЦПК, а також в КАС та ГПК представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді стало істотним кроком у його

інституалізації. Відповідні зміни стали складовою судової реформи по

запровадженню змагальної моделі судочинства, де процесуальний статус

прокурора було синхронізовано з процесуальним статусом сторін, як

основних суб’єктів, у чиїх інтересах вівся розгляд справи. При цьому аналіз

34

подальших змін, внесених до процесуального законодавства у 2011, 2012,

2014 роках, та прийняття у 2014 р. Закону України “Про прокуратуру” вказує

на послідовну мінімізацію законодавцем ролі прокурора при здійсненні

представництва інтересів громадянина, інтересів держави в суді.

Узагальнюючи вищенаведений історико-правовий аналіз еволюції

інституту представництва прокурором інтересів громадянина або держави в

суді, варто зауважити, що його становлення слід пов’язувати з діяльністю

прокурорів у суді поза межами кримінальної сфери і в першу чергу в

цивільному процесі. При цьому завдання та зміст відповідної діяльності

прокуратури змінювалися залежно від моделі судочинства, яка існувала в той

або інший історичний період. Так, під час панування слідчих начал прокурор

наділявся розширеними процесуальними повноваженнями, і, навпаки, із

запровадженням змагальної моделі процесу його роль в суді зменшувалася.

Аналіз законодавства і юридичної літератури дав змогу виділити три

етапи еволюції інституту представництва прокурором інтересів громадянина

або держави в суді. Перший етап охоплює час проведення в кінці ХІХ –

початку ХХ століть судово-правової реформи і характеризується початком

інституалізації діяльності прокуратури в справах цивільної юрисдикції.

Другий етап слід пов’язувати з радянською добою. У цей період проходить

подальша інституалізація участі прокурора в цивільному процесі, в порядку

якого на прокуратуру покладається єдина функція – нагляд за дотриманням

законності. Цей період характеризується наділенням прокурорів занадто

широкими процесуальними повноваженнями. Третій етап (з 1992 р. і до часу

прийняття Закону України “Про прокуратуру” від 14 жовтня 2014 р.)

характеризується посиленням змагальної моделі цивільного процесу,

тенденціями по зменшенню ролі прокурора в ньому (скасовується

прокурорський нагляд), а також остаточним становленням інституту

представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді, який

був закріплений в Конституції України 1996 року. З подальшим розвитком

цього інституту спостерігається послідовна мінімізація повноважень

35

прокурора в цивільному процесі. Подібні особливості у правовому

регулюванні досліджуваного інституту відбивають сучасні тенденції, що

спрямовані на більш глибоку реалізацію змагальних засад в сучасному

цивільному процесі.

У свою чергу, історико-правове дослідження показує, що участь

прокурора в цивільному процесі є традиційним інститутом національного

законодавства, а тому він не може бути ліквідований, як пропонують деякі

правники [67, с. 6].

1.2. Правова регламентація представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді

Комплексний аналіз інституту представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді зумовлює необхідність вивчення не тільки

його еволюції, а й дослідження сучасного законодавства, на якому базується

діяльність національної прокуратури в цивільному, а також

адміністративному та господарському судочинстві. Тож, метою даного

підрозділу є не лише систематизація правових положень (основ), які

визначають порядок участі прокурора в суді, а й висвітлення наявних

розбіжностей та прогалин у правовій регламентації у цьому питанні.

Традиційно коло нормативно-правових актів, що регулюють певний

правовий інститут, класифікують залежно від їх юридичної сили. При цьому

систематизацію актів, що визначають порядок реалізації прокурором

представницької функції, необхідно проводити за їх функціональною

спрямованістю, бо цій діяльності властивий такий характер:

1) процесуальний (реалізується в суді); 2) комплексний (закріплюється в

актах матеріального та процесуального права); 3) службовий (здійснюється

посадовими особами державного органу в силу покладених на них

службових обов’язків). Окремо слід виділити акти міжнародних установ, які

36

визначають міжнародні стандарти функціонування прокуратури взагалі і її

діяльності в суді зокрема.

Центральне місце в системі правових актів, що регулюють здійснення

прокурором представництва інтересів громадянина або держави в суді,

займає Конституція України, норми якої мають найвищу юридичну силу і є

основоположними для формування досліджуваного інституту.

Так, згідно з п. 2 ст. 121 Основного Закону прокуратура України

становить єдину систему, на яку покладається представництво інтересів

громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Аналіз вищенаведених конституційних положень дозволяє виділити такі

сутнісні властивості інституту прокурорського представництва: 1) має

конституційну природу, адже, виступаючи в суді в інтересах громадянина

або держави, прокурор реалізує положення, закріплене в статтях 3 і 13

Основного закону, відповідно до якого держава зобов’язана забезпечувати

захист прав і свобод громадян, а також усіх суб’єктів права власності та

господарювання [68, с. 17]; 2) реалізація функції представництва можлива

виключно в суді і лише в межах певної процесуальної форми; 3) прокурор

наділяється правом звернення до суду з позовом (заявою) лише у чітко

визначених випадках, передбачених в різних галузях права [69, с. 68-69; 70,

с. 103].

Таким чином, Конституція України виступає базовим правовим актом,

на основі норм якого забезпечується правова регламентація діяльності

прокурора, що здійснює представництво інтересів громадянина або держави

в суді. Це дозволяє стверджувати про конституційно-правову природу даного

інституту.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який визначає сутність,

підстави, форми, а також організаційні основи здійснення прокуратурою

конституційної функції представництва інтересів громадянина або держави в

суді, є Закон України “Про прокуратуру”.

37

Відповідно до ч. 1 ст. 23 цього Закону представництво прокурором

інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні

процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина

або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Закон формулює

й підстави реалізації конституційної функції представництва. Так, за ч. 2

ст. 23 Закону прокурор здійснює представництво в суді інтересів

громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у

разі, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи

оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через

недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні

представники або органи, яким законом надано право захищати права,

свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином

здійснюють її захист.

Слід зауважити, що в цьому Законі перелік випадків здійснення

прокурором представництва інтересів громадянина в суді є вичерпним.

Проте критерії, за якими вони визначаються, є доволі суб’єктивними, а їх

наявність може оцінюватися судом і прокурором по-різному. Наприклад, при

визначенні ступеня виконання законним представником (органом, якому

законом надано право захищати права, свободи та інтереси особи)

покладених на нього обов’язків, як однієї з підстав представництва

прокурором інтересів громадянина, конкретизації вимагає передбачене ч. 2

ст. 23 Закону словосполучення “не здійснюють або неналежним чином

здійснюють”, оскільки в подібній редакції воно є суто оціночним.

Аналогічні зауваження можна пред’явити і до випадків захисту

прокурором державного інтересу. Так, представництво прокурором інтересів

держави в суді допускається у разі порушення або загрози порушення

інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним

чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи

інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені

38

відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абз. 1 ч. 3

ст. 23 Закону).

Наведені в Законі підстави представництва інтересів держави, на нашу

думку, мають загальний характер, і сформульовані законодавцем доволі

абстрактно. У цьому зв’язку на практиці суди не завжди правильно

визначають їх наявність.

Так, у лютому 2008 р. прокурор м. Слов’янська в інтересах Слов’янської

міської ради звернувся до суду з позовом до особи 1 про звільнення

самовільно зайнятої земельної ділянки. Свої вимоги мотивував тим, що під

час перевірки на території м. Слов’янська було виявлено факт порушення

відповідачкою земельного законодавства, яка використовувала земельну

ділянку площею 0,0020 га із земель житлової та громадської забудови для

розміщення гаража без правовстановлюючих документів. Рішенням

Слов’янського міськрайонного суду Донецької області від 27 травня 2008 р.

позов прокурора задоволено. Ухвалою апеляційного суду Донецької області

від 5 серпня 2008 р. рішення міськрайонного суду скасовано, позовну заяву

прокурора залишено без розгляду на підставі п. 1 ч. 1 ст. 207 ЦПК (заяву

подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності).

Постановляючи відповідну ухвалу, апеляційний суд виходив з того, що

підстав та процесуальних повноважень для звернення до суду із зазначеним

позовом у прокурора немає, адже він спрямований не на захист інтересів

держави, а на захист інтересів територіальної громади, яка не

уповноважувала прокурора на вчинення дій в її інтересах. Не погоджуючись

з ухвалою суду апеляційної інстанції, заступник прокурора м. Слов’янська

звернувся з касаційною скаргою до ВСУ. Перевіривши матеріали справи,

колегія суддів Судової палати у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що

касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Заявляючи позов

в інтересах Слов’янської міської ради як органу місцевого самоврядування,

якому державою делеговані повноваження в галузі земельних відносин,

прокурор зазначив, що цей позов спрямований на захист інтересів держави,

39

оскільки відповідно до ст. 14 Конституції України та ст. 1 Земельного

кодексу України (далі – ЗК) земля є основним національним багатством

України, яка перебуває під особливою охороною держави. Тому її

використання на шкоду правам і свободам громадян, у тому числі

територіальної громади, суперечить інтересам держави та суспільним

інтересам. Крім того, оскільки прокурор звернувся до суду в межах наданих

йому ст. 121 Конституції України повноважень та брав участь у справі в

порядку, передбаченому ст. ст. 45, 46 ЦПК України, висновок апеляційного

суду про відсутність у нього належних повноважень і цивільної

процесуальної дієздатності не ґрунтується на законі. За таких обставин

Судова палата у цивільних справах ВСУ касаційну скаргу заступника

прокурора м. Слов’янська задовольнила, ухвалу апеляційного суду Донецької

області скасувала, залишивши в силі рішення Слов’янського міськрайонного

суду Донецької області [71].

Таким чином, Закон України “Про прокуратуру” містить ряд

спеціальних норм, які мають суто процесуальний характер і визначають

порядок здійснення прокурором захисту в суді інтересів громадянина або

держави. Водночас вони потребують подальшого вдосконалення шляхом

встановлення більш чітких критеріїв можливої реалізації прокурором функції

представництва, як цього вимагає Конституція України.

Окремого аналізу потребують нормативні акти-кодифікації – ЦПК, а

також КАС і ГПК, які встановлюють процесуальний статус, повноваження

прокурора в суді, а також порядок реалізації ним конституційної функції на

різних стадіях процесу. Так, ч. 2 ст. 45 ЦПК закріплює, що з метою

представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах

повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою

(заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може

вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за

позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну,

40

касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом

України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

Порядок здійснення прокурором функції представництва в

адміністративному судочинстві, подібно ст. 45 ЦПК, регулює й ч. 2 ст. 60

КАС. Щодо господарського судочинства, то згідно з ч. 1 ст. 29 ГПК прокурор

бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за

своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій

стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. З

метою вступу у справу прокурор може подати апеляційну, касаційну скаргу,

заяву про перегляд рішення Верховним Судом України, про перегляд

рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у

розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб.

При аналізі процесуального законодавства звертають на себе увагу

розбіжності при визначенні процесуального статусу прокурора в суді. Так,

згідно з ч. 1 ст. 46 ЦПК, а також ч. 4 ст. 29 ГПК прокурор наділяється

процесуальними правами й обов’язками особи, в інтересах якої він діє, за

винятком права укладати мирову угоду. Щодо адміністративного процесу, то

процесуальний статус прокурора є невизначеним, адже він не віднесений у

ст. 47 КАС до складу осіб, які бере участь у справі. Очевидно, що така

прогалина в КАС потребує законодавчого вдосконалення (докладніше див.

підрозділ 2.2.).

Реалізація прокурором функції представництва можлива не лише в суді,

а також під час виконання судових рішень. Правові основи відповідної

діяльності прокуратури передбачені в Законі України “Про виконавче

провадження” [72]. Згідно з ст. 7 цього Закону прокурор віднесений до

учасників виконавчого провадження і бере участь у виконавчому

провадженні у разі здійснення представництва інтересів громадянина або

держави в суді та відкриття виконавчого провадження на підставі

виконавчого документа за його заявою. Крім того, прокурор може вступити у

виконавче провадження, відкрите не за його заявою, за умови, що він

41

здійснював представництво інтересів громадянина або держави в суді у

відповідній справі. У цьому зв’язку виникає питання щодо узгодженості цих

приписів Закону з загальними положеннями правового регулювання

досліджуваного інституту, адже відповідно до вищенаведеної ст. 45 ЦПК, а

також статей 60 КАС і 29 ГПК прокурор може вступити у справу,

провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її

розгляду, незалежно від участі у справі в суді попередніх інстанцій.

Очевидно, що вирішення цього питання безпосередньо пов’язане з

проблемою розуміння правової природи (сутності) виконавчого провадження

та його місця у структурі судочинства та потребує комплексного

теоретичного аналізу (див. підрозділ 3.3.).

Деякі аспекти правового регулювання участі прокурора в суді містяться

також у нормах матеріального законодавства, в яких конкретизуються

випадки здійснення ним функції представництва. Зокрема, це Сімейний

кодекс України (далі – СК), Закони України “Про свободу совісті та релігійні

організації”, “Про психіатричну допомогу” тощо.

Так, у СК передбачено, що прокурор має право звернутися до суду з

позовом про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК), про позбавлення

батьківських прав (ст. 165 СК), про відібрання дитини від матері, батька без

позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК), про скасування усиновлення

або визнання усиновлення недійсним (ст. 240 СК) [73]. Статтею 16 Закону

України “Про свободу совісті та релігійні організації” встановлено, що суд

розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації порядком

позовного провадження, передбаченого ЦПК, за заявою органу,

уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної

організації, або прокурора [74]. Стаття 22 Закону України “Про психіатричну

допомогу” визначає, що справи з приводу надання психіатричної допомоги в

примусовому порядку розглядаються за обов’язковою участю прокурора

[75].

42

Очевидно, що система національного законодавства містить й інші

матеріально-правові акти, які складають правову основу інституту

представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді, але

вони визначають лише випадки реалізації прокурором конституційної

функції представництва і не регламентують процедуру його участі в розгляді

тієї або іншої категорії справ.

Розглядаючи правові основи діяльності прокуратури в суді, необхідно

звернути увагу на низку актів Конституційного Суду України та вищих

судових установ, в яких тлумачиться та роз’яснюється порядок застосування

судами окремих норм законодавства, що визначають участь прокурора в суді.

Так, Конституційний Суд України у рішенні № 3-рп/99 від 8 березня

1999 р. (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави

в арбітражному суді) в контексті приписів п. 2 ст. 121 дав офіційне

тлумачення понять “інтереси держави”, “представництво прокурора в суді”,

“орган, уповноважений державою” та “відповідні функції у спірних

відносинах”, передбачених ст. 2 АПК (чинна ст. 2 ГПК). Зокрема, під

поняттям “представництво прокуратурою України інтересів держави в

арбітражному суді” Суд розуміє правовідносини, в яких прокурор,

реалізуючи визначені Конституцією України та законами України

повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів

держави (п. 3 резолютивної частини Рішення) [76].

Враховуючи, що рішення Конституційного Суду України мають

нормативний характер і є джерелами права [77, с. 156-157; 78, с. 279; 79,

с. 97], їх приписи щодо представництва прокурором інтересів громадянина

або держави в суді складають правову основу цього процесуального

інституту.

Такий беззаперечний висновок не можна зробити стосовно актів

(постанов Пленуму) вищих судових інстанцій – Верховного Суду України

(далі – ВСУ), Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ (далі – ВССУ), а також Вищого адміністративного суду

43

України (далі – ВАСУ) і Вищого господарського суду України (далі – ВГСУ),

в яких містяться роз’яснення застосування чинного законодавства з

досліджуваної проблеми. І в першу чергу, це пов’язано з тим, що в науці

питання правової природи судової практики вищих судових установ та її

значення, зокрема постанов Пленуму ВСУ тощо, завжди було дискусійним.

Так, одні вчені відносять ці акти до джерел права [78, с. 240, 257; 80, с. 8],

інші – до актів тлумачення (роз’яснення) норм права [81, с. 38-39; 82, с. 48-

50]. При вирішенні цієї проблеми за основу, як уявляється, мають бути взяті

положення ч. 2 ст. 36 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, за

якими роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду з питань

застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ

мають рекомендаційний характер (п. 6), водночас вони забезпечують

однакове застосування норм права при вирішенні справ відповідної судової

спеціалізації (п. 2) [83].

Отже, слід підтримати точку зору тих науковців, які не вважають

постанови Пленуму ВСУ, ВССУ, ВАСУ, ВГСУ джерелами права, відносячи

їх до актів офіційного тлумачення, що складають правову основу участі

прокурора в цивільному, а також адміністративному й господарському

судочинстві.

Наприклад, Пленум ВСУ у п. 10 постанови № 2 “Про застосування норм

цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої

інстанції” від 12 червня 2009 р. роз’яснив, що повноваження прокурора на

участь у судовому засіданні, коли він діє на виконання конституційної

функції представництва, підтверджуються службовим посвідченням. У

справах, в яких прокурор не виконує функції представництва, а прокуратура

виступає як сторона в цивільному процесі, повноваження їх представника,

крім керівника прокуратури, повинні підтверджуватися документами,

визначеними статтею 42 ЦПК” [85]. Вищими спеціалізованими судами, як і

ВСУ, періодично здійснюється роз’яснення правових норм, що регулюють

порядок здійснення прокуратурою функції представництва. До таких можна

44

віднести, наприклад, постанову Пленуму ВССУ № 4 “Про застосування

цивільного процесуального законодавства при перегляді судових рішень у

зв’язку з нововиявленими обставинами” від 30 березня 2012 р., у п. 12 якої

зазначається, що прокурор має право звернутися до суду із заявою про

перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами

незалежно від його участі у справі, якщо таку заяву подано в інтересах осіб,

які брали участь у справі, або вступити за своєю ініціативою у справу, якщо

провадження за нововиявленими обставинами відкрито за заявою інших осіб,

надавши суду документи, які підтверджують неможливість громадянина

самостійно здійснювати представництво своїх інтересів (частина друга статті

45, частина четверта статті 46, частина перша статті 362 ЦПК) [85]; ВАСУ –

№ 3 “Про практику застосування адміністративними судами законодавства у

справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної

виконавчої служби” від 13 грудня 2010 р. (п. 12) [86]; ВГСУ – № 7 “Про деякі

питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським

судам” від 23 березня 2012 р. [87] тощо.

Проведене дослідження правового регулювання представництва

прокурором інтересів громадянина або держави в суді за сучасним

законодавством дозволяє зробити висновок про конституційну природу

цього процесуального інституту, правова основа якого є неузгодженою.

З метою визначення найбільш оптимальних форм та засобів здійснення

прокуратурою функції представництва інтересів громадянина або держави в

суді, сумісних з конститутивними принципами демократичної правової

держави, інтерес для нашого дослідження становить вивчення та осмислення

досвіду прокуратур іноземних держав по реалізації покладених на них

функцій у цивільному процесі.

Як уявляється, в першу чергу варто проаналізувати правові основи

діяльності в суді прокуратури Франції, яку слід вважати однією з

родоначальниць інституту прокуратури взагалі і прокуратури України

зокрема.

45

Прокуратура Франції є складовою частиною Міністерства юстиції і діє

при судах першої та апеляційної інстанцій, Касаційному суді, а також при

судах спеціальної юрисдикції. Функціональна спрямованість діяльності

французької прокуратури в цивільному процесі останніми роками набула

суттєвих змін. Так, ст. 751-2 Кодексу про судоустрій (Code de l'organisation

judiciaire) від 16 березня 1978 р. було закріплено, що в цивільному процесі

прокуратура бере участь у розгляді справ у випадках, передбачених законом,

та здійснює нагляд за виконанням законів, судових постанов та рішень,

офіційно добиваючись їх виконання, коли це необхідно в інтересах

публічного порядку [88, с. 110]. Законом № 2006-673 від 8 червня 2006 р. [89]

вказана стаття Кодексу про судоустрій була виключена, що зумовило

скасування прокурорського нагляду в цивільному процесі скасована.

Водночас основним завданням прокуратури залишається захист інтересів

держави, тому вона не бере участі в справах, що виникають із публічно-

правових відносин, оскільки позови адресовані державним установам.

Іншими словами, прокурори в цивільному судочинстві Франції

розглядаються як своєрідні адвокати держави.

Процесуальна діяльність французької прокуратури в цивільному процесі

регулюється нормами ЦПК Франції (ст. 421-429, 431, 443) [90]. Згідно з

ними, прокурор бере участь у справі в двох процесуальних формах: по-

перше, шляхом порушення цивільної справи, пред’явивши позов як

самостійна сторона (partie principale); по-друге, шляхом вступу у процес для

дачі висновку по справі, як примикаюча сторона (partie jointe).

Як зазначається в правовій літературі, з посиланням на французьких

правників, у першій формі участь прокурора в суді слід розглядати як

виняток [92, с. 34]. Подібний висновок опосередковано випливає також зі

змісту ст. 1 ГПК Франції, який за деякими винятками надає право на

порушення цивільної справи лише сторонам [90]. Таким винятком є

ініціювання органами прокуратури в межах їх компетенції цивільних справ:

про оголошення особи померлою (ст. 90 Цивільного кодексу Франції (далі –

46

ЦК Франції)); визнання її безвісно відсутньою (ст. 122, 123, 124, 127 ЦК

Франції); про громадянство (ст. 129 ЦК Франції); розірвання шлюбу

укладеного без вільної згоди подружжя (ст. 180 ЦК Франції); про визнання

шлюбу недійсним та присудження, у зв’язку з цим штрафу (ст. 184, 191, 192,

199, 200 ЦК Франції); про передачу дітей на виховання одному із подружжя

при розірванні шлюбу (ст. 302 ЦК Франції); про застосування виховних

заходів (ст. 375 ЦК Франції); про позбавлення дієздатності осіб психічно

хворих або недоумкуватих, якщо вони не мають подружжя чи родичів

(ст. 491 ЦК Франції); про визнання прав недієздатних чи неповнолітніх, які

виникають з розпоряджень дарувальників чи заповідача на їх користь

(ст. 1057 ЦК Франції) [91] тощо.

Крім того, у цій формі прокурор може виступати як “примусовий”

представник (mandataire forcee), діючи в процесі не за власною ініціативою, а

за завданням високопосадовця, якщо виникає необхідність у захисті

державних інтересів в цілому або інтересів окремої державної установи.

Остання, зокрема, і виступає стороною у справі [88, с. 111]. Аналізуючи

діяльність прокуратури у формі порушення цивільної справи, не можна не

звернути увагу на відсутність у французькому законодавстві чіткої правової

регламентації підстав, за наявності яких прокурор вправі ініціювати процес.

Як наголошує Є. В. Міряшева, питання визначення кола конкретних справ у

яких можлива участь прокурора, є доволі складним завданням. Так, ст. 423

ЦПК Франції передбачає, що прокурор може захищати громадський порядок

у разі його порушення [93, с. 26].

У другій формі прокурор бере участь у справі як примикаюча сторона,

надаючи свій висновок щодо застосування законодавства по справі. Беручи

участь у процесі в цій формі, прокурор не вправі заявляти нові вимоги та

докази, що не заявлені стороною, а також оскаржувати рішення суду.

Вступити у процес він може як за власною ініціативою (ст. 426 ЦПК

Франції), так і за ініціативою суду (статті 427, 428 ЦПК Франції). Водночас

процесуальне законодавство закріплює перелік справ, у яких участь

47

прокурора є обов’язковою. До них віднесені справи з таких питань: про

встановлення походження дитини, встановлення опіки над неповнолітнім та

піклування над повнолітнім, поновлення платоспроможності та ліквідації

підприємств, відповідальності їх керівників, застосування санкцій щодо

неплатоспроможних комерсантів тощо (ст. 425 ЦПК Франції).

Правову основу організації діяльності прокуратури Федеративної

Республіки Німеччини (далі – ФНР) в суді становить Закон “Про судоустрій”

(das Gerichtsverfassungsgesetz). Оскільки прокуратура ФНР входить до складу

міністерства юстиції, то її організаційна структура співпадає зі структурою

судової системи і поділяється на федеральні і земельні органи прокуратури.

Відповідні органи прокуратури утворені при земельних судах, а справи

Федерації належать до ведення прокуратури при федеральному Верховному

суді.

Головним завданням прокуратури ФНР у суді є здійснення

кримінального переслідування. Не останнім фактором, який зумовив подібну

функціональну спрямованість прокуратури, стало прийняття 12 вересня

1950 р. Закону “Про правову єдність” відповідно до положень якого участь

прокурора в цивільно-правових спорах практично була нівельована. Як

зазначається в юридичній літературі, такі законодавчі дії (ініціативи)

обумовлювалися надмірною можливістю минулої прокуратури Німецької

Демократичної Республіки брати участь по спорах, що виникали із

цивільних, сімейних та трудових правовідносин, оскільки цивільний процес

мав на меті служіння партійно-політичному порядку [88, с. 49].

У цивільному процесі ФРН участь прокурора обмежувалася окремими

справами. Так, відповідно до § 632 ЦПК (у редакції на серпень 2009 р.)

прокурор мав право пред’явити позов до подружжя про визнання шлюбу

недійсним, займаючи у справі процесуальний статус позивача [94, с. 111].

Законом “Про реформу судового процесу в сімейних справах і в питаннях

добровільної юрисдикції” (Gesetz zur Reform des Verfahrens in Familiensachen

und in den Angelegenheiten der freiwilligen Gerichtsbarkeit (FGG-Reformgesetz -

48

FGG-RG)) [95] від 1 вересня 2009 р., §§ 606-644, зокрема і § 632, які складали

книгу VI ЦПК ФРН (die Zivilprozessordnung) та регламентували судочинство

по спорах, що виникали з сімейних правовідносин (по справах про

встановлення правовідносин між батьками та дітьми, справах щодо

аліментів), було виключено. У зв’язку з цим можна констатувати, що участь

прокуратури в сучасному цивільному судочинстві Німеччини скасовано.

У системі державних органів Англії не існує такої установи, як

прокуратура. Властиві для неї завдання і функції виконуються аторнейською

службою на чолі з Генеральним аторнеєм (Attorney-General), який виступає

головою адвокатури Англії. Одночасно в цивільному процесі він виконує

функції представника держави і уряду по справах, які мають велике

суспільне значення і зачіпають права та інтереси широкого кола громадян

[96, с. 128]. Процесуальне становище, яке посідає Генеральний аторней в

цивільному процесі, різноманітне. Так, у процесі він може виступати

позивачем, відповідачем, вступаючи на будь-якій стадії процесу.

Сторонами по спорах, що зачіпають інтереси Корони, переважно

виступають департаменти, міністерства та інші державні органи в межах їх

компетенції. Позов, заявлений Короною чи пред’явлений до неї, проходить

через відповідний урядовий департамент, і ця діяльність покладається на

солісітора такого департаменту. Водночас при виникненні спору не завжди

можна правильно визначити компетентний державний орган, який повинен

відповідати за позовом. У такому разі вимога пред’являється аторнейській

службі в особі Генерального аторнея, який виступає як відповідач у

цивільному процесі, представляючи і захищаючи інтереси держави [92,

с. 31].

Подібно до Англії, у Сполучених Штатах Америки (далі – США)

функції прокуратури виконуються аторнейською службою. У цивільному

судочинстві США аторнеї можуть брати участь з метою захисту інтересів

держави (Федерації, штатів) як сторона-позивач і відповідач, а також для

надання висновку про конституційність закону. Прокурор у суді має право як

49

порушити цивільну справу, так і вступити в процес з метою захисту інтересів

урядових організацій (міністерств, агентств тощо) або прав громадян,

порушених дискримінаційними діями, вчиненими проти них [96, с. 129].

Аторнейська служба США у своєму складі має дві самостійних системи:

федеральну і службу штатів. Між собою ці установи є незалежними та мають

власну структурну організацію. Федеральна служба аторнеїв є

централізованим органом, керівництво яким здійснюється Генеральним

аторнеєм США. Проте така підпорядкованість не виключає для федеральних

аторнеїв можливості самостійно приймати рішення з багатьох питань.

На аторнейську службу законодавство США покладає велику кількість

функцій, серед яких представництво інтересів держави (Президента США,

федерального уряду, адміністрації штатів) в суді, що реалізується у формі

звернення до суду з позовом (як позивач), або участі у справі як відповідача у

разі пред’явлення позову до вищезазначених державних інституцій. Від імені

Генерального аторнея функція представництва виконавчої влади в судах

виконується Генеральним солісітором США Зокрема, до його компетенції

віднесені питання оскарження рішень федеральних судів першої або

апеляційної інстанцій, у яких брала участь аторнейська служба. Інтереси

федерації в суді можуть захищатися і районними аторнеями федеральної

служби, які вправі пред’являти позови про стягнення штрафів за порушення

податкового законодавства, виступати на захист суб’єктів, що збирають

податки і мито, якщо платники домагаються повернення через суд надмірно

стягнених сум. Аторнеї мають право, але не зобов’язані брати участь у

процесі, де стороною виступають державні установи, посадові особи і навіть

службовці, якщо від них вимагають відшкодування збитків [94, с. 112; 88, с.

265].

Як вже наголошувалося вище, поряд з федеральною аторнейською

службою США функціонують і аторнейські служби штатів, в компетенцію

яких входить захист прав та інтересів фізичних осіб, інтересів держави в суді.

50

Так, наприклад, департамент аторнея штату Нью-Йорк включає в себе

низку структурних підрозділів з доволі широким діапазоном питань. До них

відносяться: бюро з громадянських прав, що займається питаннями боротьби

за рівноправність чоловіків і жінок у сфері праці, соціальних гарантій і пільг,

проти расової дискримінації; бюро з питань фінансів і нерухомості – захищає

інтереси громадян і штату, в тому числі і шляхом пред’явлення позовів

(зустрічних позовів) до структур, які вчиняють правопорушення у сфері

фінансів та обігу нерухомості; бюро з охорони навколишнього природного

середовища – здійснює захист екологічних прав громадян, суспільства, в

тому числі й у цивільному судочинстві; бюро з законності в сфері трудових

відносин – здійснює, зокрема, заходи цивільно-правового захисту трудових

прав громадян, пред’являючи позови в суд до роботодавців, що завдали

шкоди працівникам порушенням їхніх прав, невиплатою, несвоєчасною або

неповною виплатою заробітної плати тощо. Відповідне бюро вправі

пред’являти позови до неплатників податків, а також з приводу стягнення у

дохід штату інших фіскальних зборів. Бюро з позовів спеціалізується на

пред’явленні позовів у федеральному суді, в тому числі в інтересах штату.

Бюро з порушення позовів готує і підтримує позови на захист інтересів штату

та громадян, а відділ з апеляцій підтримує апеляційні позови в судах штату

та федеральних судах. Бюро з нерухомості займається забезпеченням

законних прав окремих громадян і суспільства (невизначеного кола

громадян) при здійсненні операцій з нерухомістю, наприклад, за проектами

про придбання земель, необхідних для охорони навколишнього середовища

та рекреаційної діяльності в штаті [97, с. 87].

Однією з наближених до нашої національної прокуратури за своєю

структурою, завданнями та функціями є прокуратура Російської Федерації .

Згідно з п. 1 ст. 1 Федерального закону “О прокуратуре Российской

Федерации” [98] прокуратура РФ – єдина федеральна централізована система

органів, які здійснюють від імені Російської Федерації нагляд за

дотриманням Конституції РФ і виконанням законів, що діють на території

51

Російської Федерації. Відповідно до ч. 1 ст. 35 цього Закону, прокурор бере

участь у розгляді справ судами у випадках, передбачених процесуальним

законодавством та іншими федеральними законами. Сутність (зміст) цієї

бланкетної норми конкретизується у ЦПК РФ [99].

Так, ч. 1 ст. 45 цього Кодексу закріплює, що прокурор має право

звернутися до суду із заявою на захист прав, свобод і законних інтересів

громадян, невизначеного кола осіб чи інтересів Російської Федерації,

суб’єктів Російської Федерації, муніципальних утворень. Заява на захист

прав, свобод і законних інтересів громадянина може бути подана прокурором

лише у разі, якщо громадянин за станом здоров’я, віком, недієздатністю та з

інших поважних причин не в змозі сам звернутися до суду. При цьому

зазначене обмеження згідно з доповненнями, внесеними до Федерального

закону № 43-ФЗ від 5 квітня 2009 р. [100], не поширюється на заяви

прокурора, порушені у зв’язку зі зверненням громадян про: захист

порушених або оспорюваних соціальних прав, свобод і законних інтересів у

сфері трудових (службових) відносин та інших безпосередньо пов’язаних з

ними відносин; захист сім’ї, материнства, батьківства та дитинства;

соціальний захист, включаючи соціальне забезпечення; забезпечення права

на житло в державному та муніципальному житлових фондах; охорону

здоров’я, включаючи медичну допомогу; забезпечення права на сприятливе

навколишнє середовище; захист прав у сфері освіти.

Такими доповненнями законодавець розширив повноваження прокурора

щодо пред’явлення позовів у суди загальної юрисдикції та змінив підстави,

за наявності яких він вправі захищати в суді соціальні права, свободи і

законні інтереси громадян.

При зверненні до суду із заявою прокурор користується всіма

процесуальними правами і несе всі процесуальні обов’язки позивача, за

винятком права на укладення мирової угоди і обов’язку зі сплати судових

витрат. У процесі позиція прокурора по справі не пов’язана з позицією

позивача, в інтересах якого він виступає в суді. Якщо під час розгляду справи

52

прокурор дійде висновку, що позов (заява) є необґрунтованим, то він вправі

відмовитись від нього повністю або частково. Проте відповідно до ч. 2 ст. 45

ЦПК РФ відмова прокурора від позову зовсім не означає, що суд

зобов’язаний закрити провадження у справі. Такі процесуальні дії можливі

лише за наявності взаємної відмови від позову і прокурора, і відповідача.

Якщо ж під час розгляду справи ініціатором закінчення процесу є позивач,

що заявив клопотання про відмову від позову, то суд припиняє провадження

у справі, якщо це не суперечить закону чи не порушує права і законні

інтереси інших осіб.

Поряд з правом ініціювати процес, ч. 3 ст. 45 ЦПК РФ передбачає, що

прокурор уповноважений вступити в процес для надання висновку у справах

про виселення, поновлення на роботі, відшкодування шкоди, заподіяної

життю або здоров’ю, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом

та іншими федеральними законами, з метою здійснення покладених на нього

повноважень.

Крім того, для надання висновків прокурор бере участь у справах: що

виникають з публічних правовідносин – про оскарження нормативного

правового акта (ст. 252 ЦПК РФ); про захист виборчих прав і права на участь

у референдумі громадян Російської Федерації (ст. 260¹ ЦПК РФ); окремого

провадження – про усиновлення та скасування усиновлення (статті 125, 140

Сімейним кодексом РФ [101] (далі – СК РФ), ст. 273 ЦПК РФ), про визнання

громадянина безвісно відсутнім або оголошення громадянина померлим

(ст. 278 ЦПК РФ), про обмеження дієздатності громадянина, про визнання

громадянина недієздатним, про обмеження або про позбавлення

неповнолітнього віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років права

самостійно розпоряджатися своїми доходами (ст. 284 ЦПК РФ), про

позбавлення батьківських прав (ст. 70 СК РФ), про відновлення в

батьківських правах (ст. 72 СК РФ), про обмеження у батьківських правах

(ст. 73 СК РФ) тощо.

З цього приводу Генеральний прокурор РФ у п. 6 наказу № 181 від

53

26 квітня 2012 р. “Об обеспечении участия прокуроров в гражданском

процессе” роз’яснив, що у зазначених справах участь прокурора у всіх

судових інстанціях є обов’язковою [102].

Отже, аналіз норм ЦПК РФ, які регулюють порядок участі прокурора в

цивільному процесі, дає підстави стверджувати, що останніми роками в

законодавстві РФ спостерігається тенденція розширення сфери

процесуальної діяльності прокуратури в цивільному процесі, що на тлі

відсутності чіткої правової регламентації підстав, за наявності яких прокурор

вправі ініціювати процес, свідчить про надмірний характер такої його

діяльності. У цьому контексті Д. В. Тарабрін наголошує, що коло громадян,

на захист прав, свобод та законних інтересів яких прокурор вправі

звернутися до суду процесуальним законодавством РФ, визначається доволі

абстрактно, адже перелік таких випадків не є вичерпним. На слушну думку

правника, відсутність чітких законодавчих позицій з цього питання породжує

правову невизначеність, що може призвести до розширеного тлумачення

судом або прокурором положень вищенаведеної статті і, як наслідок,

порушення принципу процесуальної рівності сторін [103, с. 54].

Варто зауважити, що в суді, захищаючи публічні або приватні інтереси,

прокуратура бере участь і в таких країнах, як Іспанія, Італія, Швейцарія,

Японія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Польща, Угорщина, Болгарія [104,

378-380; 105, с. 108-109] тощо.

Зважаючи на вищенаведений аналіз правової регламентації участі

прокурора в суді іноземних держав, нескладно дійти висновку, що вона

характеризується своєрідними рисами і суттєвими відмінностями, що можна

пояснити особливостями правової системи, в межах якої функціонує цей

правовий інститут, історичними традиціями використання різноманітних

засобів захисту цивільних прав свобод та законних інтересів, правовою

культурою населення, наявністю альтернативних інститутів захисту

незаможних верств населення, рухом правової реформи, економічними

можливостями країни тощо. В одних країнах можна спостерігати істотну

54

активність прокуратури в цивільному судочинстві (Росія, Україна, Франція),

в інших – незначну (США), а деякі законодавства країн взагалі не

передбачають такої участі прокурора (Англія, ФРН).

Зрозуміло, що не може існувати єдиного стандарту функціонування

прокуратури, зокрема в суді. Проте така сфера її діяльності повинна

здійснюватися за міжнародними (європейськими) стандартами у галузі

судового захисту цивільних прав, які визначаються міжнародними

установами, і насамперед, органами РЄ.

Так, ПАРЄ у своїй Рекомендації 1604 (2003) 1 “Про роль органів

прокуратури у демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві

права” від 27 травня 2003 р. висловила занепокоєння щодо низки

особливостей, що притаманні національній практиці різних держав, на

предмет їх відповідності основним принципам, зокрема, здійснення органами

прокуратури різноманітних функцій, які не належать до сфери кримінального

права (підпункт V п. 7). Виходячи з такого занепокоєння, Асамблея

запропонувала урядам країн – членів РЄ забезпечити наступні рекомендації

щодо функцій органів прокуратури, які не входять до сфери кримінального

права, щоб: a) будь-які повноваження прокурора щодо спільного захисту

прав людини не приводили до будь-яких конфліктів інтересів і не

відштовхували осіб, які домагаються захисту своїх прав з боку держави;

b) ефективне розділення влади між різними гілками держави дотримувалося

у випадках надання прокуратурі додаткових функцій при повній

незалежності органів прокуратури від втручання на рівні індивідуальних

справ з боку будь-якої гілки державної влади; c) повноваження і функції

прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у вчиненні

кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань із захисту

інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а

для виконання будь-яких інших функцій були утворені окремі, належним

чином розміщені й ефективні органи [106].

55

Питання щодо ролі прокуратури поза кримінально-правовою сферою

було предметом розгляду КРЄП. Так, у п. 34 Висновку № 3 (2008) від

21 жовтня 2008 р. КРЄП закликала Держави-учасниці, де прокуратура

виконує функції за межами сфери кримінального права, забезпечити їх

реалізацію у відповідності з такими принципами: c) ці функції реалізуються

“від імені суспільства та у державних інтересах” з метою забезпечення

застосування права із дотриманням основних прав та свобод у межах

компетенції, наданої прокурорам за законом, Конвенцією та прецедентним

правом ЄСПЛ; d) такі компетенції прокурорів мають якомога точніше

регулюватися законом; f) діючи за межами сфери кримінального права,

прокурори мають користуватися тими ж правами і обов’язками, як будь-яка

інша сторона, і не повинні мати привілейоване становище у ході судових

проваджень (рівність сторін позову); g) дії прокурорських служб від імені

суспільства на захист державного інтересу у некримінальних справах не

повинні порушувати принцип зобов’язальної сили остаточних судових

рішень (res judicata) з певними винятками, встановленими відповідно до

міжнародних зобов’язань, включаючи прецедентне право ЄСПЛ; i) має бути

гарантоване право осіб або інститутів, задіяних або заінтересованих у

цивільних справах, оскаржувати дії або бездіяльність прокурорів; j) слід

ретельно слідкувати за змінами прецедентного права суду щодо діяльності

прокурорських служб за межами кримінального права для забезпечення

повної відповідності правової основи такої діяльності та пов’язаної практики

відповідним рішенням ЄСПЛ [107].

Зазначені рекомендації ПАРЄ, КРЄП хоч і не мають обов’язкового

характеру, безумовно є базовими при визначенні подальшого реформування

прокуратури України, зокрема функції представництва інтересів

громадянина або держави, вектор якої повинен спрямовуватися на

мінімізацію участі прокурора в цивільному процесі, а також

адміністративному і господарському процесі.

56

На мінімізацію ролі прокуратури в суді вказує й прецедентна практика

ЄСПЛ, який більш конкретно формулює європейські стандарти

функціонування цього державного органу. Так, у рішенні від 15 січня 2009 р.

по справі “Менчинська проти Російської Федерації” (заява № 42454/02)

ЄСПЛ одноголосно дійшов висновку про порушення російською владою

вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції, а саме принципу рівності сторін у зв’язку із

вступом та участю в цивільному процесі прокурора на стороні відповідача –

Центру зайнятості, до якого з позовом про виплату допомоги по безробіттю

звернулася громадянка А. С. Менчинська. Посилаючись на власне

прецедентне право щодо ролі прокурорів поза сферою кримінального

правосуддя (зокрема, Мартіні проти Франції, заява № 58675/00, § 53, ECHR

2006), ЄСПЛ нагадав, що одна лише участь прокурора або аналогічного

чиновника на судових засіданнях, будь вона “активна” чи “пасивна”,

вважається порушенням права на справедливий судовий розгляд справи

(§ 31) [108]. З таких самих позицій виходив ЄСПЛ й у справі “Корольов

проти Російської Федерації (№2)” (заява № 5447/03) від 1 квітня 2010 р., де

заявник скаржився на порушення принципу процесуальної рівності сторін.

Зокрема, він посилався на те, що на стадії касаційного розгляду в справу

втрутився прокурор, а також на відсутність можливості пред’явити

заперечення на висновок прокурора, який згідно з ЦПК Російської Федерації

надається наприкінці судового засідання. ЄСПЛ одноголосно визнав скаргу

прийнятною, постановивши, що мало місце порушення гарантій,

передбачених п. 1 ст. 6 Конвенції [109].

Отже, на підставі структурно-функціонального підходу, аналіз правових

актів, що регулюють порядок здійснення прокурором представництва

інтересів громадянина або держави у сучасному законодавстві дозволив

визначити таку їх конструкцію: 1) основний нормативно-правовий акт, що

містить конститутивні (базові) норми, на підставі яких функціонує

досліджуваний інститут, – Конституція України; 2) спеціальний нормативно-

правовий акт, який розкриває специфіку, сутність, підстави та організаційні

57

основи здійснення органами прокуратури представництва інтересів

громадянина або держави в суді, – Закон України “Про прокуратуру”;

3) нормативно-правові акти, які визначають процесуальний порядок

реалізації прокурором у суді функції представництва інтересів громадянина

або держави, а також його права та обов’язки, як учасника судового

процесу, – ЦПК, Закон України “Про виконавче провадження”, а також КАС

і ГПК; 4) нормативно-правові акти, окремі норми яких визначають випадки

здійснення прокурорського представництва, – Сімейний кодекс України,

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” тощо; 5) акти

тлумачення вищими судовими установами України порядку застосування

норм права, що регулюють участь прокурора в суді, – Рішення КСУ,

постанови Пленуму ВСУ, ВССУ, а також постанови Пленуму ВГСУ, ВАСУ;

6) міжнародно-правові акти, в яких закріплені міжнародні стандарти

функціонування прокуратури в суді поза межами кримінальної сфери, –

висновки та рекомендації ПАРЄ, КРЄП, рішення ЄСПЛ тощо.

1.3. Правова природа представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді

Згідно з п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру України

покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді у

випадках, визначених законом. У цьому зв’язку в науці виникло питання: чи

є прокурорське представництво різновидом судового представництва, чи це

самостійний правовий інститут.

Так, на погляд С. Я. Фурси, в цивільних справах згідно із загальними

завданнями органів прокуратури на сучасному етапі й у відповідності з

конституційними принципами здійснення правосуддя тільки судом прокурор

є таким самим представником, як і інші представники, що здійснюють

представництво на підставі закону [110, с. 68]. Подібної думки дотримується

О. В. Анпілогов, який, розкриваючи діяльність прокурора в

58

адміністративному судочинстві, визнає її прокурорським адміністративно-

процесуальним представництвом, що є різновидом законного представництва

[111, с. 8]. Розглядаючи останнє як самостійний вид процесуального

представництва, що ґрунтується виключно на нормах закону, Г. З. Лазько

наголошує на особливій ролі у його здійсненні спеціально створених

державних інституцій, основне призначення яких – захист прав та інтересів

особи. До таких органів правник відносить, зокрема, й органи прокуратури,

вважаючи, таким чином, представництво прокурора різновидом судового

представництва [112, с. 15].

Є й інші судження з цього питання. Так, на думку Т.О. Дунаса та

М. В Руденка представництво прокурором інтересів громадянина або

держави необхідно відрізняти від інших його видів у суді, оскільки воно є

представництвом офіційним, конституційного рівня, що реалізується

особливим органом, який не має особистого інтересу, завжди й усюди є

охоронцем закону й виступає від імені держави на користь громадянина,

держави чи суспільства. Тому прокурорське представництво в суді є

самостійним інститутом процесуального права [68, с. 32]. Такої позиції

дотримуються й інші правознавці [70, с. 102; 69, с. 69; 113, с. 12].

Як вбачається, з’ясування правової природи представництва прокурором

інтересів громадянина або держави в суді можливо лише крізь призму

розроблених юридичною наукою положень щодо сутності правових

інститутів взагалі й інститутів процесуального права зокрема.

Традиційно, в загальній теорії права правовий інститут визначається або

як законодавчо відокремлений комплекс юридичних норм, що забезпечують

єдине регулювання певного різновиду відносин чи їх сторони [114, с. 139],

або як засновану на законі сукупність норм, призначених у межах предмета

даної галузі права регулювати відносно самостійну групу суспільних

відносин, а також пов’язані з ним похідні відносини [115, с. 67], або як

сукупність відокремлених, взаємопов’язаних правових норм, що утворюють

59

частину галузі права й регулюють певну сторону однорідних суспільних

відносин [116, с. 337].

При дослідженні сутності та змісту інститутів процесуального права

серед процесуалістів основна наукова полеміка ведеться навколо проблеми

визначення критеріїв об’єднання процесуальних норм в інститути. Одні вчені

вважають, що ними виступають стадії процесу [117, с. 59], інші – функції

норм права [118, с. 11] або метод правового регулювання [119, с. 93-94].

Більшість фахівців таким критерієм вважають предмет правового

регулювання [ 120, с. 49, 144; 121, с. 59, 81] або предмет і метод останнього

[122, с. 19].

Слід підтримати позицію тих науковців, які головним

системоутворюючим фактором, що об’єднує норми права в окремі інститути,

визнають предмет правового регулювання. Адже виходячи з цього критерію,

завжди можна встановити об’єктивно існуючу спільність відокремлених

процесуальних норм, що забезпечують єдине регулювання суспільних

відносин. Цілком очевидно, що предметом правового регулювання

прокурорського представництва є суспільні відносини, що виникають між

судом та прокурором при виконанні останнім конституційної функції по

захисту інтересів держави, прав, свобод та інтересів громадянина в суді. При

цьому реалізація прокуратурою вказаної функції відбиває публічні

(соціальні) засади судочинства, проголошені Конституцією України, яка

гарантує кожному судовий захист його прав і свобод (ст. 55). Публічний

характер діяльності прокуратури в цивілістичних процесах, з нашого

погляду, є головним чинником, що індивідуалізує й диференціює інститут

представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді.

У цьому зв’язку не можна погодитися з точкою зору тих процесуалістів,

які вважають, що інститут прокурорського представництва є різновидом

судового представництва, адже предметом правового регулювання

останнього є суспільні відносини, що виникають між судом і представником.

Приміром, ст. 38 ЦПК передбачено, що сторона, а також третя особа можуть

60

брати участь у процесі особисто або через свого представника. Із цього

випливає, що судовий представник у процесі виступає не від свого імені, а

від імені особи, яку він представляє, реалізуючи її право на судовий захист.

Отже, суспільні відносини, що становлять предмет правового

регулювання інституту судового представництва, виникають у зв’язку з

реалізацією представником в суді процесуальних прав, наданих йому

довірителем, і мають не публічний, а приватний характер та спрямовані на

захист приватного інтересу останнього.

Ці інститути відрізняються між собою поставленими перед ними цілями

й завданнями, складом суб’єктів, які їх реалізують, обсягом повноважень

відповідних суб’єктів, формами їх участі в суді, юридичною силою джерел,

на підставі яких вони ґрунтуються.

Про самостійність інституту представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді та відмінність його від судового

представництва свідчить і судова практика. Так, 10 грудня 2008 р. колегія

суддів Судової палати у цивільних справах ВСУ розглянула справу

№ 6-12956св08 за заявою заступника прокурора м. Ялти в інтересах особи 1

щодо видачі судового наказу про стягнення з державного ремонтно-

будівельного тресту “Кримспецгідрорембуд” нарахованої, але не виплаченої

заробітної плати. Ухвалою судді Ялтинського міського суду від 30 січня

2008 р., залишену без змін ухвалою Апеляційного суду автономної

Республіки Крим від 22 квітня 2008 р., цю заяву визнано неподаною й

повернуто. Як установлено ВСУ, приймаючи наведені акти, суди першої та

апеляційної інстанцій виходили з того, що прокурор не в повному обсязі

виконав вимоги ухвали судді міського суду про залишення заяви без руху,

оскільки всупереч положенням ч. 4 ст. 98 ЦПК не надав документів, що

підтверджують його повноваження як представника заявника.

Із таким висновком ВСУ не погодився, оскільки з огляду на положення

ст. 45 ЦПК представництво прокурором у суді інтересів громадянина є

самостійним видом представництва. Прокурор сам визначає й обґрунтовує в

61

заяві, в чому полягає необхідність такого представництва. Водночас ЦПК (в

тому числі й ч. 4 ст. 98) не передбачає обов’язку прокурора додавати до заяви

документи, що посвідчують його повноваження як представника

громадянина. Проте суддя при вирішенні питання про прийняття заяви

заступника прокурора м. Ялти зазначені положення закону не врахував і

помилково дійшов висновку про визнання цієї заяви неподаною, а

апеляційний суд на це уваги не звернув і залишив ухвалу суду першої

інстанції без змін. За таких обставин Судова палата у цивільних справах ВСУ

постановлені в справі ухвали скасувала, повернувши справу до суду першої

інстанції для вирішення питання про прийняття заяви [123].

У контексті зазначеного рішення варто наголосити, що згідно зі ст. 119

ЦПК, а також ст. 106 КАС, ст. 57 ГПК обов’язок у наданні документів для

підтвердження своїх повноважень встановлюється лише для судових

представників і не поширюється на осіб, які в цивільному, адміністративному

чи господарському процесах захищають права, свободи й інтереси інших

осіб, до складу яких, зокрема, входить прокурор. Таким чином, незалежно від

виду судочинства, вимоги суду про необхідність додаткового підтвердження

прокурором своїх повноважень з боку особи, інтереси якої він захищає в суді,

не відповідають закону. Викладене підтверджує правильність висновку про

автономний характер інституту прокурорського представництва.

На підставі наведеного пропонуємо зі змісту ст. 56 КАС “Представники”

виключити ч. 8, у якій передбачено: “Як законні представники діють також

органи та інші особи, яким законом надано право захищати права, свободи та

інтереси інших осіб”. Необхідно зауважити, що прокурор згідно зі ст. 60 КАС

входить до кола таких суб’єктів, які, на справедливу думку правознавців, є

самостійними суб’єктами процесу [124, с. 31, 41].

Самостійність інституту представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді зумовлює необхідність з’ясування його

місця в системі процесуального права. Цей інститут притаманний усім

процесуальним галузям права, що випливає зі змісту статей 45 і 46 ЦПК, а

62

також статей 61 і 62 КАС, ст. 29 ГПК, які регулюють участь прокурора як у

цивільному процесі, так і адміністративному й господарському процесах. До

того ж судова діяльність прокурора по виконанню конституційної функції

представництва врегульована не тільки процесуальними кодексами, а й

Законом України “Про прокуратуру”.

Так, ст. 23 цього Закону розкриває сутність, підстави й форми такого

представництва, об’єкти його захисту, а також низку повноважень, якими він

наділяється при виконанні даної функції. У ст. 24 Закону України “Про

прокуратуру” встановлюється диференційоване право для працівників

прокуратури на ініціювання перегляду судових рішень залежно від їх посади.

Зокрема, право подання заяви про перегляд судового рішення за

нововиявленими обставинами в цивільній, адміністративній, господарській

справі надається Генеральному прокурору України, його першому

заступнику та заступникам, керівникам регіональних прокуратур (ч. 4).

Водночас право подання апеляційної чи касаційної скарги, окрім

вищезазначених посадових осіб органів прокуратури, надано першим

заступникам та заступникам керівників регіональних прокуратур.

Як видно зі змісту вищенаведеної статті, вона по своїй суті має

процесуальний характер і підлягає застосуванню в цивільному,

адміністративному й господарському судочинствах. Принагідно слід

звернути увагу на те, що чинне законодавство, регламентуючи

представництво прокурором інтересів громадянина або держави, в статтях 45

і 46 ЦПК, а також статтях 60 і 61 КАС і ст. 29 ГПК взагалі не виділяє такого

суб’єкта процесуальної діяльності, як заступник прокурора. Внаслідок цього

на практиці суддями не завжди правильно застосовуються наведені

положення законодавства.

Як приклад, ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від

19 червня 2007 р. залишено без розгляду позовну заяву заступника

прокурора, який звернувся в інтересах неповнолітнього – особи 1 до особи 2,

особи 3, особи 4, про визнання договору купівлі-продажу квартири

63

недійсним. Не погоджуючись з наведеною ухвалою, в.о. прокурора

Дарницького району м. Києва звернувся до суду апеляційної інстанції зі

скаргою, у якій просив зазначену ухвалу скасувати, посилаючись на її

незаконність, зокрема, на порушення вимог цивільного процесуального

законодавства.

Перевіривши матеріали справи, колегія суддів судової палати у

цивільних справах Апеляційного суду м. Києва дійшла висновку, що скарга

підлягає задоволенню з таким міркувань: постановляючи ухвалу про

залишення позовної заяви заступника прокурора Дарницького району м.

Києва без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що за чинним

законодавством звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та

інтересів інших осіб має право лише прокурор, а тому це право не надане

його заступнику, проте з таким висновком погодитися не можна, оскільки

виходячи зі змісту статей 35, 36, 36¹ Закону України “Про прокуратуру”,

заступники прокурорів мають право звернення до суду з позовами в

інтересах інших осіб. За таких обставин судова колегія Апеляційного суду м.

Києва скаргу в.о. прокурора задовольнила, ухвалу Дарницького районного

суду м. Києва скасувала, направивши справу на новий розгляд до суду

першої інстанції [125].

З огляду на вищенаведений судовий акт варто відзначити, що

неоднакова правова регламентація діяльності прокурора в суді в Законі

України “Про прокуратуру” та процесуальному законодавстві є

невиправданою, оскільки впливає на їх внутрішню узгодженість і сприяє

виникненню розбіжностей поміж ними в рамках досліджуваного

процесуального інституту. А це, в свою чергу, призводить до невиправданих

повторень цих норм і неоднакового їх застосування на практиці.

У цьому зв’язку, з нашого погляду, норми, які регламентують діяльність

прокурора в суді (зокрема ті, що визначають підстави і форми його участі),

необхідно закріпити в процесуальному законодавстві. Так, у Законі України

“Про прокуратуру” слід передбачити лише відсилочну норму, яка

64

встановлювала б, що конституційну функцію представництва інтересів

громадянина або держави прокурор реалізує в порядку, визначеному

процесуальним законодавством. Прикладом такої законодавчої техніки

можуть виступати положення ч. 1 ст. 35 Федерального Закону “О

прокуратуре Российской Федерации”, яка закріплює, що прокурор бере

участь у розгляді справ судами у випадках, передбачених процесуальним

законодавством та іншими федеральними законами [98]. Водночас зміст цієї

норми конкретизується у процесуальних кодексах, зокрема в ЦПК РФ.

Оскільки реалізація прокурором функції представництва здійснюється

не лише в цивільному, а й адміністративному й господарському процесі, а

норми, які регулюють цю діяльність, містяться в ЦПК, а також в КАС, ГПК,

Законі України “Про прокуратуру”, то нескладно дійти висновку, що

представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді варто

розглядати як міжгалузевий правовий інститут. Слід відзначити, що в

юридичній літературі під міжгалузевим інститутом здебільш розуміється

група норм, які належать до декількох різних галузей права, котрі регулюють

суспільні відносини, що мають деякі загальні ознаки [126, с. 81], або

спільність норм, що є наслідком подвоєння структури права і виступає

підрозділом об’єднань більш високого рівня (ніж інститути – доповнено

К. Г.) – комплексних галузей [120, 159-160]. Проте найбільш точно сутність

цієї правової категорії, на нашу думку, розуміє С. В. Поленіною, яка,

досліджуючи механізми становлення нових галузей права, обґрунтовано

доводить, що міжгалузеві інститути виникають на межі різних галузей права,

предмет регулювання яких має певну спільність. Зокрема, пограничні

міжгалузеві інститути можуть виникати внаслідок щільного змикання і

взаємодії на певній ділянці предметів регулювання суміжних однорідних

галузей права, в результаті чого на межі останніх виникають зони, які

регламентують, по суті, збіжні суспільні відносини, яким водночас властиві

специфічні риси тієї чи іншої галузі права [127, с. 75].

65

Для інститутів представництва прокурором інтересів громадянина або

держави в суді, які є структурними елементами не лише цивільного

процесуального, а й адміністративного процесуального та господарського

процесуального права, притаманна спільність їх предметів регулювання. Цей

висновок можна зробити на підставі того, що в основі досліджуваного

інституту лежить конституційне положення, відповідно до якого на

прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина

або держави в суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121 Конституції

України). Наведене положення має загальний характер і є фундаментальним

для правової регламентації діяльності органів прокуратури по

представництву інтересів громадянина або держави в суді поза межами

кримінальної сфери. Це означає, що норми інституту представництва

прокурором інтересів громадянина або держави в процесуальних галузях

права регулюють єдині, по суті, суспільні відносини, які виникають між

прокурором і судом і завжди спрямовані на захист єдиного кола об’єктів –

прав, свобод й інтересів громадянина, інтересів держави.

Схожість у правовому регулюванні інституту представництва

прокурором інтересів громадянина або держави в цивільному

процесуальному, а також адміністративному процесуальному та

господарському процесуальному праві свідчить про їх генетичний зв’язок,

який є одним із кроків до єднання цих галузей права. Це в повній мірі

відповідає концепції виникнення єдиної науки – процесуального права й

новітнім вимогам щодо розвитку процесуального законодавства, його

уніфікації і створенню єдиного процесуального кодексу, який передбачав би

загальні правила судочинства для усіх цивілістичних судових процедур.

З цього приводу В. В. Комаров пише: “Оскільки в основу конструкції

цивілістичних процесів (усіх, крім кримінального) покладені позов та

позовне провадження, то базові інститути цивільного процесуального права

та цивільного процесу можуть бути основою єдиного процесуального

кодексу, який містив би правила розгляду цивільних, господарських та

66

адміністративних справ” [128, с. 5-6]. Така уніфікація, як уявляється,

дозволить усунути відмінності в змісті норм та інститутів, що притаманні

різним процесуальним судочинствам, і сприятиме впровадженню єдиних

підходів щодо процесуального статусу всіх суб’єктів (учасників) судового

процесу, в тому числі і прокурора.

Комплексне теоретико-правове дослідження інституту представництва

прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді потребує з’ясування

не тільки його правової природи і місця в системі процесуального права, а й

розкриття загальнотеоретичного поняття цього міжгалузевого

правоутворення.

В юридичній літературі сутність прокурорського представництва

визначається по-різному. Наукову полеміку з цього питання можна звести до

двох основних точок зору. Більшістю вчених представництво прокурором

інтересів громадянина або держави в суді визначається через таку правову

категорію, як діяльність. Зокрема, П. Шумський під функцією

представництва в суді розуміє діяльність прокурора, яка поєднується з його

участю в судовому розгляді цивільних, господарських справ та справ про

адміністративні правопорушення з метою захисту прав і законних інтересів

окремої особи, громадян, держави, а також підготовкою і направленням в суд

заяв та інших матеріалів, вжиття інших заходів з поновлення порушеного

права окремої людини, громадян, держави [129, с. 181]. Подібної точки зору

дотримуються Л. М. Давиденко [130, с.43-44] та І. В. Вернідубов [131, с. 7].

На погляд Є. Суботіна, О. Черв’якової, І. Марочкіна, прокурорське

представництво можна визнати як засновану безпосередньо на Конституції

України діяльність прокурора від імені та на захист законних інтересів

громадян, суспільства і держави у випадках та в межах повноважень,

визначених Законом “Про прокуратуру” та процесуальними законами

[132, с. 65]. К. В. Гусаров розглядає конституційно закріплену за

прокуратурою функцію представництва інтересів громадянина або держави в

суді, як представництво нового типу – прокурорського. Під представництвом

67

прокуратури у суді вчений розуміє таке правове представництво, при якому

прокурор як представник держави, що діє на підставі закону, захищає у суді

інтереси держави (що визначаються в кожному випадку окремо) або

необмеженого кола осіб [133, с. 15]. Водночас І. Бородін вважає, що

представницька функція прокуратури – це діяльність, яка реалізується в

судовому розгляді справ, що виникають з цивільно-правових та

адміністративно-правових відносин, з метою захисту прав і законних

інтересів окремих осіб та держави [134, с. 48]. У свою чергу, М. Руденко та

В. Глаговський підкреслюють, що під представництвом прокуратурою

інтересів громадянина або держави в суді треба розуміти процесуальну

діяльність прокурора, спрямовану на захист їх суб’єктивних прав і

охоронюваних законом інтересів шляхом порушення у визначених законом

випадках судової діяльності, підтримання в суді позовної вимоги (заяви) з

метою встановлення істини у справі, участі у касаційному і наглядному

розгляді справ та у процесі виконання судових рішень [135, с. 59].

У процесуальній науці інститут прокурорського представництва

характеризується не тільки як діяльність, а й як правовідносини, що

виникають між судом та прокурором при реалізації останнім конституційної

функції представництва. Наприклад, М. В. Руденко під представництвом

прокуратури розуміє правовідносини, в силу яких прокурор виступає в суді

від імені громадянина або держави по захисту порушених прав та свобод

[136, с. 46]. Так само сутність прокурорського представництва визначає й

П. М. Каркач [137, с. 112].

Деякі вчені під прокурорським представництвом розуміють

правовідносини, що мають прокурорсько-представницький характер і

виникають між прокурором та громадянином з приводу вчинення певних

процесуальних дій в суді [138, с. 17].

На наш погляд, з такою конструкцією правовідносин (прокурор-

представник) не можна погодитись, адже вони мають не процесуально-

правовий, а матеріально-правовий характер та регулюються нормами

68

матеріального права і не можуть складати зміст представництва прокурором

інтересів громадянина або держави в суді. Крім того, характеристика

вказаного інституту через наявність правовідносин між прокурором та

громадянином в суді суперечить пануючій в теорії процесуального права

точці зору, яка полягає у тому, що процесуальні правовідносини виникають

тільки між учасниками процесу та судом, де останній є обов’язковим їх

суб’єктом [139, с. 11; 140, с. 64-65].

Неоднозначність при визначені прокурорського представництва в

правовій літературі, на наше переконання, зумовлено тим, що при з’ясуванні

сутності цього інституту науковцями розкриваються лише певні його

сторони. Уявляється, що представництво прокурором в суді інтересів

громадянина або держави слід розглядати, як комплексне загальнотеоретичне

поняття, що містить в собі систему правовідносин, що виникають між судом

та прокурором при здійсненні останнім його представницької функції, а

також діяльність прокурора, на підставі якої виникають зазначені

правовідносини.

Підґрунтям для такого комплексного розуміння сутності інституту

представництва прокурора в суді стали висновки, отримані Н. О. Чечиною

при дослідженні питання щодо предмета цивільного процесуального права.

Вчена звернула увагу на те, що не може бути діяльності, котра не

підтверджує відносин, які не регулюються нормами процесуального права, як

не можуть виникнути і відносини поза діяльністю, до неї або не внаслідок неї

[140, с. 37]. Такі підходи принципово важливі для характеристики

прокурорського представництва в суді, де правовідносини між прокурором та

судом виникають внаслідок процесуальної діяльності вказаних суб’єктів у

відповідності до норм цивільного (господарського, адміністративного)

процесуального законодавства.

У зв’язку з цим поняття прокурорського представництва повинно

містити в собі такі взаємопов’язані між собою правові категорії, як

процесуальна діяльність та правовідносини. Діяльність прокурора по

69

представництву інтересів громадянина або держави є результатом реалізації

його прав та обов’язків в суді і складає зміст правовідносин між цими

суб’єктами, який, у свою чергу, є елементом даних правовідносин.

Прикладом вказаної теоретико-правової конструкції можуть слугувати

висновки Конституційного Суду України, наведені в п. 3 резолютивної

частини рішення № 3-рп / 99 від 8 квітня 1999 р. (справа про представництво

прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді), який вважає.

що під представництвом прокуратурою України інтересів держави в

арбітражному суді за змістом п. 2 ст. 121 Конституції України та ст. 2 і 29

АПК треба розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені

Конституцією України та законами України повноваження, вчиняє в суді

процесуальні дії з метою захисту інтересів держави [76].

У цілому погоджуючись з вищенаведеною позицією Конституційного

Суду України, вважаємо, що при визначенні загальнотеоретичного поняття

досліджуваного інституту треба враховувати, що його складають

взаємопов’язані норми цивільного процесуального права, а також

адміністративного процесуального та господарського процесуального права,

що: 1) регулюють однорідну групу суспільних відносин; 2) покладають на

прокурора обов’язок по захисту в суді єдиного кола об’єктів (державний

інтерес, права, свободи, інтереси громадянина у випадках, визначених

законом); 3) за своїм характером відбивають публічні (соціальні) основи

судочинства.

Таким чином, представництво прокурором інтересів громадянина або

держави в суді – це самостійний процесуальний інститут, який складають

взаємопов’язані норми цивільного процесуального права, а також

адміністративного процесуального й господарського процесуального права,

що регулюють однорідну групу суспільних відносин, що виникають між

судом та прокурором де останній, реалізуючи публічні (соціальні) основи

судочинства, вчиняє процесуальні дії, спрямовані на захист прав, свобод,

інтересів громадянина, інтересів держави у випадках, визначених законом.

70

Висновки до розділу 1

1. Дослідження показало, що становлення інституту представництва

прокурором інтересів громадянина або держави в суді необхідно пов’язувати

з діяльністю прокурорів поза межами кримінальної сфери. При цьому

завдання та зміст діяльності прокуратури в суді змінювалися залежно від

моделі судочинства (змагальної чи слідчої), яка існувала в той або інший

історико-правовий період. Аналіз законодавства і юридичної літератури дав

змогу виділити три етапи еволюції інституту представництва прокурором

інтересів громадянина або держави в суді. Перший етап охоплює час

проведення в кінці ХІХ – початку ХХ століття судово-правової реформи і

відзначається початком інституалізації діяльності прокуратури в справах

цивільної юрисдикції. Другий етап слід пов’язувати з радянською добою. У

цей період відбувається подальша інституалізація участі прокурора в

цивільному процесі, в порядку якого на прокуратуру покладалася єдина

функція – нагляд за дотриманням законності. Особливістю цього періоду

також є наділення прокурорів занадто широкими процесуальними

повноваженнями. Третій етап (з 1992 р. і до часу прийняття Закону України

“Про прокуратуру” від 14 жовтня 2014 р.) характеризується посиленням

змагальної моделі цивільного процесу, тенденціями по зменшенню ролі

прокурора в ньому (скасовується прокурорський нагляд), а також остаточним

становленням інституту представництва прокурором інтересів громадянина

або держави в суді, який був закріплений в Конституції України 1996 р.

Підкреслюється, що з подальшим розвитком цього інституту спостерігається

послідовна мінімізація повноважень прокурора в цивільному процесі.

Зокрема, конкретизується й зменшується коло випадків представництва

прокурором інтересів громадянина, виключається можливість здійснення

ним захисту в суді невизначеного кола осіб, а також інтересів держави в

особі державних компаній, політичних партій, релігійних організацій,

громадських об’єднань тощо. Подібні особливості у правовому регулюванні

71

досліджуваного інституту відбивають сучасні тенденції, суть яких полягає в

посиленні змагальних засад в сучасному цивільному процесі.

2. Аналіз нормативно-правових актів, що регулюють порядок здійснення

прокурором представництва інтересів громадянина або держави в

національному судочинстві, а також актів міжнародних установ, де

сформульовано міжнародні стандарти у зазначеній сфері, на підставі їх

функціональної спрямованості дозволив класифікувати відповідні акти на

такі: 1) основний нормативно-правовий акт, що містить конститутивні

(базові) норми, на підставі яких функціонує досліджуваний інститут, –

Конституція України; 2) спеціальний нормативно-правовий акт, який

розкриває специфіку, сутність, підстави та організаційні основи здійснення

органами прокуратури представництва інтересів громадянина або держави в

суді, – Закон України “Про прокуратуру”; 3) нормативно-правові акти, які

визначають процесуальний порядок реалізації прокурором в суді функції

представництва інтересів громадянина або держави, а також його права та

обов’язки, як учасника судового процесу, – ЦПК, Закон України “Про

виконавче провадження”; 4) нормативно-правові акти, окремі норми яких

визначають випадки здійснення прокурорського представництва, – Сімейний

кодекс України, Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”

тощо; 5) акти тлумачення вищими судовими установами України порядку

застосування норм права, що регулюють участь прокурора в цивільному

процесі, – рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму ВСУ,

пленуму ВССУ; 6) міжнародно-правові акти, де закріплені міжнародні

стандарти функціонування прокуратури в суді поза межами кримінальної

сфери, – висновки та рекомендації ПАРЄ, КРЄП, рішення ЄСПЛ тощо.

Така класифікація дала можливість зробити висновок, що процесуальна

діяльність прокуратури в суді поза межами кримінальної сфери хоч і

ґрунтується на єдиній конституційно-правовій основі, проте норми

національного законодавства, що її регулюють, залишаються неузгодженими

і потребують удосконалення та гармонізації.

72

3. Дослідження правової природи представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді дозволило інтерпретувати його як правовий

інституту, який є структурним елементом цивільного процесуального, а

також адміністративного процесуального та господарського процесуального

права. Цей висновок зроблено на підставі того, що в основі досліджуваного

інституту лежить конституційне положення, відповідно до якого на

прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина

або держави в суді у випадках, визначених законом (п. 2 ст. 121 Конституції

України). Наведене положення має загальний характер і є фундаментальним

для правової регламентації діяльності органів прокуратури по

представництву інтересів громадянина або держави в суді поза межами

кримінальної сфери. Це означає, що норми інституту представництва

прокурором інтересів громадянина або держави в процесуальних галузях

права регулюють, по суті, єдині суспільні відносини, що виникають між

прокурором та судом і завжди спрямовані на захист єдиного кола об’єктів:

прав, свобод, інтересів громадянина та інтересів держави.

Зважаючи на вищезазначене, запропоновано розглядати представництво

прокурором інтересів громадянина або держави в суді як процесуальний

інститут, який складають взаємопов’язані норми цивільного процесуального

права, а також адміністративного процесуального і господарського

процесуального права, що регулюють однорідну групу суспільних відносин,

що виникають між судом та прокурором, де останній, реалізуючи публічні

(соціальні) основи судочинства, вчиняє процесуальні дії, спрямовані на

захист прав, свобод, інтересів громадянина, інтересів держави у випадках,

визначених законом.

73

РОЗДІЛ 2

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ПРОКУРОРА В СУДІ

2.1. Об’єкти захисту при здійсненні прокурором представницької

функції в суді

До актуальних проблем правової науки та судової практики слід

віднести проблему об’єктів, що підлягають захисту прокурором в суді.

Інтерес до цього питання зумовлений тим, що їх визначення дасть

можливість встановити допустимий рівень участі прокуратури в суді, який, з

одного боку, кореспондувався би з принципами правової держави та правом

сторін на судовий захист, з іншого – забезпечив виконання цим державним

органом публічних (соціальних) засад судочинства, проголошених ст. 55

Конституції України, де кожному гарантується судовий захист його прав і

свобод. При цьому, аналіз об’єктів прокурорського захисту в суді має

здійснюватися крізь призму завдань, які ставляться законодавцем у кожному

з цивілістичних судочинств, адже саме вони визначають функції та

предметну сферу як цивільного, так і адміністративного й господарського

процесу, а з цим – і специфічні загальні об’єкти судового захисту, на охорону

яких спрямована діяльність усіх суб’єктів процесу, зокрема, прокурора.

Іншими словами, загальні об’єкти судового захисту виступають тими

детермінантами, відповідно до яких і повинні формуватися спеціальні

об’єкти захисту прокурора у суді.

Стаття 1 ЦПК встановлює, що завданнями цивільного судочинства є

справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних

справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод

чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів

держави. Збіжні завдання у сфері публічно-правових відносин ставляться в

порядку адміністративного процесу, за виключенням лише того, що інтереси

держави не виступають самостійним об’єктом захисту (ст. 2 КАС). Щодо

74

господарського судочинства, то ГПК, на відміну від ЦПК й КАС, завдання

безпосередньо не визначає, проте їх можливо встановити виходячи зі змісту

ст. 1 ГПК, в якій передбачено, що підприємства, установи, організації, інші

юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють

підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому

порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право

звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю

господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і

охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим

Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. У

випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського

суду також мають право звертатися державні та інші органи, фізичні особи,

що не є суб’єктами підприємницької діяльності.

На підставі вищевикладених завдань нескладно встановити й загальні

об’єкти судового захисту. Зокрема, в процесі адміністративному – це права,

свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб; у

цивільному процесі, окрім вищенаведених, – інтереси держави; у

господарському – ще й права та інтереси фізичних осіб підприємців (далі –

ФОП).

Щодо об’єктів, які підлягають захисту прокуратурою в суді, то сфера їх

закріплення, в першу чергу, міститься у вищезгаданому п. 2 ст. 121

Конституції України, відповідно до якого на прокуратуру покладається

представництво інтересів громадянина або держави у випадках, визначених

законом. Наведене конституційне положення, як базове, конкретизоване у

галузевому (процесуальному) законодавстві. Так, згідно з ч. 1 ст. 23 Закону

України “Про прокуратуру” представництво прокуратурою інтересів

громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені

держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів

громадянина або держави у випадках, передбачених законом. У ч. 2 ст. 45

ЦПК передбачено, що з метою представництва інтересів громадянина або

75

держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом,

звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його

позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу,

провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її

розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового

рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за

нововиявленими обставинами. Аналогічні положення закріплює ч. 2 ст. 60

КАС. Щодо ГПК, то ч. 1 ст. 29 цього Кодексу закріплює: “Прокурор бере

участь у розгляді справи за його позовами, а також може вступити за своєю

ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її

розгляду для представництва інтересів громадянина або держави”.

Системний аналіз Конституції України, Закону України “Про

прокуратуру” ЦПК, а також КАС і ГПК дає підстави виснувати, що в цих

актах встановлюється єдине коло об’єктів, що підлягають захисту

прокуратурою України, це – інтереси громадянина або держави. При цьому

не всі об’єкти судового захисту можуть виступати об’єктами прокурорського

представництва, зокрема, це – права і свободи громадянина, права та

інтереси юридичних осіб та фізичних осіб підприємців. Крім того, виникає

питання щодо віднесення до кола об’єктів прокурорського представництва в

адміністративному процесі державного інтересу, який, як випливає зі змісту

вищенаведеної ст. 2 КАС, не становить загальний об’єкт судового захисту,

проте в ст. 60 КАС визначається законодавцем як спеціальний при здійсненні

прокурором функції представництва в справах цієї юрисдикції.

В юридичній літературі висловлено думку, що передбачені в

законодавстві інтереси громадянина або держави як об’єкти прокурорського

представництва в суді потрібно тлумачити у широкому розумінні. По-перше,

як інтереси, закріплені в суб’єктивних правах і свободах; по-друге – як

інтереси, охоронювані законом [68, с. 47]. Зокрема, вважається, що “інтереси

громадянина” – це права, свободи і обов’язки людини і громадянина [135,

с. 69; 141, с. 73], права та законні інтереси громадянина [142, с. 146] або

76

сукупність наведених правових категорій [68, с. 47]. Для з’ясування

обґрунтованості наведених точок зору необхідно проаналізувати розроблені

правовою наукою теоретичні вчення про “законний (охоронюваний законом)

інтерес” як об’єкт правового (судового) захисту.

Варто зазначити, що проблема інтересу тривалий час вивчається на рівні

як загальної теорії права, так і в межах окремих галузей. Чимало уваги

науковців було приділено питанню співвідношення таких правових

категорій, як “інтерес” і “суб’єктивне право” й можливості першого

виступати самостійним об’єктом правової охорони, зокрема в суді. На

сучасному етапі розвитку права вченими-юристами остаточно доведено, що

не тільки до суб’єктивного права, а й до законного (охоронюваного законом)

інтересу може бути застосована судова форма захисту [143, с. 9; 144, с. 12,

38-39; 145, с. 38; 146, с. 6; 147, с. 17]. До випадків захисту вказаних інтересів,

в юридичній науці відносять такі, що захищаються: 1) позовом про визнання

(на думку Д. М. Чечота, тільки з негативним характером вимоги);

2) відповідачем (інтерес у встановленні наявності або відсутності спірних

правовідносин), а також третіми особами, які не заявляють самостійних

вимог щодо предмета спору; 3) у справах окремого провадження; 4) при

захисті честі й гідності фізичної особи тощо [148, с. 83; 144, с. 39-42; 145,

с. 37-38].

Ще на початку ХХ ст. Ю. С. Гамбаров наголошував: не всі інтереси

користуються захистом і ведуть до права, як не всі інтереси, що отримують

правовий захист, є суб’єктивними правами [149, с. 377]. На подібний

висновок наводить і аналіз ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України (далі –

ЦК), відповідно до якої “кожна особа має право звернутися до суду за

захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу”.

Якщо суб’єктивне право – це можливість, що дозволяє суб’єкту

користуватися благом в межах, чітко встановлених законом, то законний

інтерес – це також можливість користуватися благом, але без таких чітких

меж дозволеної поведінки (виду та міри) та можливості вимагати певних дій

77

від інших осіб. Відсутність у категорії “законний інтерес” конкретизації

пояснюється тим, що йому не відповідає чіткий юридичний обов’язок

контрагентів на відміну від суб’єктивного права, яке не може існувати без

кореспондуючого йому обов’язку [150, с. 38-39]. Водночас що безпосередньо

слід вважати об’єктом правового захисту, “охоронюваний законом інтерес”

чи “законний інтерес”, в науці залишається дискусійним. Більшістю вчених

ці правові категорії ототожнюються [151, с. 116; 144, с. 38; 150, с. 37, 38, 41,

42]. Проте існує й інша точка зору. Наприклад, Н. А. Шайкенов відмічає, що

всі інтереси, виражені в праві, слід розглядати як “охоронювані законом”. Їх

науковець поділяє на “законні” – інтереси, які знаходяться в сфері правового

регулювання, але не забезпечені суб’єктивним правом, та “юридичні” –

інтереси, реалізація яких забезпечена суб’єктивним правом [152, с. 13-15].

Н. Ю. Сакара під “законними інтересами” розуміє усі інтереси, закріплені в

нормах права: як ті, що опосередковуються суб’єктивними правами, так і ті,

що не опосередковуються. Під останніми дослідниця розуміє “охоронювані

законом інтереси” [153, с. 73-74]. Цієї точки зору дотримується і

О. О. Юрченко [154, с. 7].

Не викликає сумніву, що в правовій (процесуальній) науці категорію

“інтерес” треба розглядати як у широкому (інтереси, опосередковані

суб’єктивним правом), так і вузькому (інтереси, неопосередковані

суб’єктивним правом) розумінні. При цьому зауважимо, що всі ці інтереси,

незалежно від їх диференціації, знаходяться під правовим захистом, тобто

охороняються законом. До того ж при захисті в суді матеріального права

(блага) об’єктом такої охорони виступає не інтерес, а певне суб’єктивне

право. Ось чому слід погодитися з висновком Р. Є. Гукасян, що терміни

“охоронюваний законом інтерес” та “законний інтерес” виражають одне й те

саме поняття, тому вони можуть використовуватися як рівнозначні [151,

с. 116].

Говорячи про законний (охоронюваний законом) інтерес слід також

мати на увазі, що він має матеріально-правовий, а не процесуальний характер

78

(захищається лише нормою процесуального права) [148, с. 83]. З цього

приводу Д. М. Чечот справедливо зазначає, що захист законного інтересу для

суб’єкта має саме матеріально-правове значення, адже передбачає для

останнього набуття або втрату певних цивільних, трудових чи інших прав та

обов’язків [144, с. 42].

Категорія “охоронюваний законом інтерес” була предметом

дослідження не лише теоретиків, а й суддів КСУ. Так, у резолютивній

частині свого рішення № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 р. у справі

№ 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України

щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК (1963 р.)

(справа про охоронюваний законом інтерес) Суд наголосив, що поняття

“охоронюваний законом інтерес” у логічно-смисловому зв’язку з поняттям

“право” треба розуміти, як прагнення до користування конкретним

матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним

змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві

простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та

інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і

колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України,

суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим

загальноправовим засадам [155].

Виходячи зі змісту вищезазначеного рішення КСУ та висновків про

тотожність таких понять, як “охоронюваний законом інтерес” та “законний

інтерес”, їх матеріально-правовий характер, можна стверджувати, що у

процесуальному законодавстві та юридичній науці “інтерес” як самостійний

об’єкт правової охорони слід розглядати у вузькому розумінні. А саме як

матеріально-правовий інтерес, що забезпечується (охороняється) законом і не

опосередкований в суб’єктивному праві.

У правничій літературі суб’єктивне право переважно визначають як

встановлену та охоронювану державою міру можливої поведінки особи [156,

с. 31, 44], або як міру дозволеної поведінки правомочного, яка забезпечена

79

юридичними обов’язками інших осіб [157, с. 305; 158, с. 181]. Проте, слід

зауважити, що існування суб’єктивного права без кореспондуючого йому

обов’язку неможливе. Як слушно зазначає Д. М. Чечот, існування

суб’єктивного права у однієї особи обумовлено існуванням суб’єктивного

обов’язку у іншої (або інших) [144, с. 25]. Уявляється, найбільш точно

сутність цієї правової категорії було розкрито М. Г. Александровим. На

думку вченого, суб’єктивне право характеризується можливістю: 1) певної

поведінки самого володаря суб’єктивного права; 2) вимагати здійснення

певних дій з боку інших (зобов’язаних) осіб; 3) застосовувати у необхідних

випадках примусову сили держави (її апарату) [159, с. 108-109]. Проявом

останньої саме і є можливість особи звернутися до суду за захистом свого

порушеного, невизнаного або оспорюваного права. Адже встановлюючи

норму права і тим самим передбачаючи можливість виникнення на її основі

суб’єктивних прав і інтересів, наголошує Д. М. Чечот, держава зобов’язана

передбачити відповідну форму їх захисту [144, с. 53]. У разі, якщо особа

самостійно не спроможна захистити своє суб’єктивне право в суді,

вимагаючи від іншої (зобов’язаної) особи вчинення на його користь певних

дій, реалізація цих гарантованих можливостей у випадках, передбачених

законом, здійснюється, зокрема, прокурором.

Таким чином, у суді об’єктом прокурорського представництва виступає

не його, а “чуже” суб’єктивне право. Причому реалізація суб’єктивного права

приводить до здійснення відповідного інтересу, і захист суб’єктивного права

є одночасно і захистом охоронюваного цим правом інтересу [145, с. 35; 144,

с. 38]. З цього випливає, що окрім суб’єктивного права конкретного учасника

процесу, прокурором одночасно захищається й опосередкований цим

суб’єктивним правом інтерес.

Серед науковців питання співвідношення інтересу і суб’єктивного права,

що опосередковує цей інтерес, вирішується неоднозначно. Так, одні з них

(наприклад, Р. Ієрінг, Б. Віндштейн) ці правові категорії практично

ототожнюють [160, с. 59; 149, с. 372], інші – не включають інтерес у зміст

80

суб’єктивного права [161, с. 20; 162 с. 18-19; 163, с. 55]. Водночас третя група

вчених вбачає, що інтереси (як і воля) є неодмінним елементом

суб’єктивного права [164, с. 50, 54-55; 165, с. 44-45; 160, с. 59; 166, с. 90]. Як

відмічає Г. Єллінєк (G. Jellinek), воля та інтерес є складовими в понятті

суб’єктивного права. Причому воля являє собою формальний, а інтерес

матеріальний елемент цього поняття [149, с. 377]. Останню точку зору

вважаємо найбільш прийнятною, оскільки наявність інтересу достатньо лише

для визнання за особою правоздатності, як передумови задоволення різного

роду потреб [167, с. 33-34]. Тому слід погодитися з тими вченими, які

вважають, що суб’єктивне право завжди виступає правовою формою вияву

захисту інтересу, а інтерес його внутрішньою сутністю [168, с. 83]. Таким

чином, для захисту прокурором у суді “чужого” суб’єктивного права

необхідна єдність волі і інтересу. В іншому випадку реалізація прокурором

функції представництва, на наш погляд, є неможливою. З цього приводу І. Д.

Алієва справедливо відмічає, що носієм інтересу є особа незалежно від її

сприйняття, однак реалізувати свої соціальні потреби, зокрема за допомогою

правових засобів, вона може завдяки усвідомленим (юридично значимим)

діям. І далі: інтерес лише становить соціальну цінність, якщо він

усвідомлений його носієм [169, с. 36]. Винятком є, наприклад, випадки

захисту прокурором в суді малолітніх чи недієздатних осіб, відсутність волі

яких неможливо заповнити волею законних представників, які відсутні у

таких осіб на момент розгляду справи, чи у разі, коли їх дії не відповідають

інтересам підзахисної особи. З огляду на наведене викликає заперечення

положення ЦПК, Закону України “Про прокуратуру”, а також КАС і ГПК, що

закріплюють можливість для прокурора здійснювати захист лише інтересів

громадянина і не передбачають захист його суб’єктивного права.

Процесуальне законодавство до загальних об’єктів судового захисту

відносить “свободи”. У зв’язку з цим виникає питання: чи можуть вони

виступати самостійним об’єктом захисту прокуратури в суді? Вказана

категорія є предметом дослідження не тільки правової науки, а й філософії,

81

політології, психології тощо. Між тим свобода, як зазначає відомий вчений

В. С. Нерсесянц, є предметом складним не тільки для розуміння, а й для

практичного втілення у формах, нормах, інститутах, процедурах та

відносинах суспільного життя [170, с. 23]. У науці є дискусійним питання

щодо самостійності цієї правової категорії і її залежності (взаємозв’язку) від

категорії “право”. Так, на думку одних науковців, терміни “право” і

“свобода” слід розрізняти, оскільки “право” визначає конкретні напрямки

діяльності людини, тобто вказує міру її можливої поведінки, яка закріплена в

нормативно-правових актах. Натомість “свобода” підкреслює широкі

можливості людини і позначає самостійний вибір індивідом варіанту своєї

поведінки [171, с. 233]. Інші вважають, що “право” і “свобода” – категорії

взаємопов’язані (невіддільні) [172, с. 168] чи взагалі є тотожними [173, с. 7].

Уявляється, друга точка зору є найбільш переконливою. З цього приводу

Ю. А. Ведерніков та А. В. Папірна справедливо зазначають: “Право так чи

інакше, у тій чи іншій формі торкається свободи людини, способів та засобів

її визначення та обмеження, сутність права є свобода людини, тобто

притаманні людині властивості й форми життя, що відображають її

прагнення до самовираження й самореалізації. Але це не будь-яка свобода, а

свобода визначена й забезпечена” [174, с. 88].

На взаємозв’язок категорій “право” і “свобода” вказує і аналіз Конвенції

про захист прав людини і основоположних свобод. Так, п. 1 ст. 5 Конвенції,

закріплюючи право кожного на свободу та особисту недоторканність,

передбачає, що ніхто не може бути позбавлений свободи, крім випадків і

відповідно до процедури, встановленої законом. Через категорію право

(конструкцію “право на свободу”) кожній особі у Конвенції також

гарантується свобода думки, совісті і релігії (ст. 9), вираження поглядів (ст.

10), зібрань та об’єднань (ст. 11). Подібний механізм (конструкція) реалізації

конституційних свобод закріплений також у статтях 29, 33-36, 54 Конституції

України.

82

Таким чином, є підстави стверджувати, що реалізація свобод можлива

тільки в правових межах (правових нормах) і виключно через суб’єктивне

право. У свою чергу, захист свобод людини і громадянина (фізичної особи) в

суді можливий шляхом (через) захисту його суб’єктивного права. З цього

приводу В. С. Нерсесянц наголошує на неможливості існування свободи без

принципу і норм рівності, без загального правила, тобто без права, поза

правової форми. А право, на переконання вченого, це загальний масштаб та

рівна міра перш за все свободи індивідів [170, с. 26-27].

Отже, свободи людини (громадянина), передбачені в чинному

законодавстві, не можуть бути самостійним об’єктом захисту в суді, в тому

числі під час реалізації прокуратурою функції представництва, і підлягають

захисту тільки у нерозривному зв’язку з суб’єктивним правом.

З урахуванням вищенаведеного вважаємо, що коло об’єктів захисту при

здійсненні прокурором представницької функції в суді потребує

конкретизації, а саме такими є: суб’єктивні права, свободи громадянина, його

законні (охоронювані законом) інтереси, а також державні інтереси, що не

опосередкований суб’єктивним правом.

Що ж слід розуміти під кожним із названих інтересів?

Інтереси громадянина (фізичної особи). Під ними, на наш погляд, слід

розуміти індивідуальні інтереси, що притаманні конкретній фізичній особі.

При цьому вказані інтереси згідно з п. 2 ст. 121 Конституції України можуть

бути об’єктом охорони з боку прокуратури в суді лише у випадках,

визначених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру” прокурор

здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина

України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа

не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або

реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття,

недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи,

83

яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи,

не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист.

Аналіз вищенаведеної норми дає підстави зробити висновок, що коло

осіб, представництво інтересів яких прокурор вправі здійснювати в суді

(особи, які не досягли повноліття, недієздатні або обмежено дієздатні), є

вичерпним. Проте з цього питання в науці немає єдності. Так, одні вчені

виступають на підтримку визначення точного переліку суб’єктів, права та

інтереси яких можуть захищатися прокурором в суді [175, с. 209; 176, с. 239;

177, с. 66; 178, с. 66]. Інші правознавці заперечують таку точку зору, бо

вважають, що визначити такий перелік неможливо [69, с. 69; 179, с. 40] чи

взагалі непотрібно [124, с. 31, 41; 179, с. 40]. На їх погляд, прокурор має

здійснювати представництво, виходячи із вагомості й характеру порушення

прав та свобод людини. До них відносять порушення конституційних прав

громадянина [180, с. 184], порушення, що мають особливе суспільне

значення [181, с. 20, 22] чи зазіхають одночасно на права громадянина і на

публічний інтерес [68, с. 79] тощо.

Уявляється, що в аспекті сучасної концепції зменшення ролі прокурора в

цивілістичних процесах, яка активно обговорюється в правничій літературі

[182, с. 74-106; 183, с. 357; 184, с. 14; 103, с. 53], закріплення в Законі

закритого списку випадків, за яких прокуратура вправі здійснювати

покладену на неї функцію представництва інтересів громадянина, відповідає

тенденціям реформування національного законодавства.

Питання здійснення прокуратурою України представництва інтересів

громадянина дискутується не лише на національному рівні, а й неодноразово

було предметом розгляду органів РЄ.

У першу чергу необхідно звернути увагу на рекомендації Венеціанської

комісії, проте, зауважимо, її позиція з цього питання не завжди є

послідовною. Зокрема, у п. 17 її висновку CDL-AD(2009)048 від 27 жовтня

2009 р. наголошується, що захист прокурором інтересів громадян у суді має

обмежуватися конкретними та чітко й вузько визначеними випадками, “коли

84

вони самі не можуть відстоювати власні інтереси через неспроможність або

інші подібні причини”. А в цілому, відмічає Комісія, загальний захист прав

людини не є належною сферою діяльності для органів прокуратури. Краще,

коли цим займається не прокуратура, а омбудсмен (п. 17, п. 24) [185].

Подібний умовивід робить Комісія й у висновку CDL(2004)038 щодо проекту

Закону України «Про внесення змін до Закону України “Про прокуратуру”»,

у якому вона рекомендувала Україні обмежити реалізацію прокуратурою

функції представництва випадками, коли зачіпаються інтереси суспільства і

коли не виникає конфлікту з основоположними правами і свободами

конкретної людини. Адже така людина сама має визначитися, просити їй

допомоги у держави або не просити (п. 17) [186]. Отже, виходячи з

вищенаведених актів, Венеціанська Комісія допускає можливість захисту

прокуратурою в суді інтересів громадян. Відмінний підхід у цьому питанні

висловлений експертами тієї ж Венеціанської комісії у п. 75 висновку

CDL-AD(2013)025 від 14 жовтня 2013 р. на проект Закону України “Про

прокуратуру”. На думку останніх, варто внести поправки до п. 2 ст. 121

Конституції України, виключивши з її змісту функцію представництва

інтересів фізичних осіб. Причому вказану позицію “венеціанці”

обґрунтовують створенням на території України центрів безоплатної

правової допомоги, які повинні перебрати на себе від прокуратури функції

представництва інтересів фізичних осіб разом зі спеціалізованими

установами, створеними з метою піклування про інтереси осіб, не здатних

діяти від свого імені (вихователів тощо). В очікуванні цієї конституційної

поправки і повної доступності центрів, відмічається у Висновку, несумісність

цих функцій представництва прокуратури зі стандартами РЄ повинна бути

зведена до мінімуму шляхом внесення змін до проекту Закону. Будь-які

випадки виконання цієї функції прокуратурою повинні бути тільки

допоміжними по відношенню щодо послуг центрів правової допомоги [187].

ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці, не заперечуючи можливість

захисту прокурором інтересів громадян за межами кримінальної сфери,

85

наголошує, що його роль у суді повинна бути виключною. Так, у справі

“Менчинська проти Російської Федерації” (заява № 42454/2) від 15 січня

2009 р., проаналізувавши відповідність дій прокурора положенням Конвенції,

ЄСПЛ дійшов висновку, що у зв’язку з його вступом у судовий процес на

стороні відповідача (Норильського центру зайнятості) був порушений

принцип рівності сторін, який є складовим елементом права на справедливий

судовий розгляд. В обґрунтування свого рішення ЄСПЛ підкреслив, що в

ряді випадків ним встановлено, що сама присутність прокурора або

аналогічних посадових осіб під час судового розгляду, будь вона “активна”

або “пасивна” вважається порушенням ст. 6 Конвенції (п. 31). Виходячи з

європейських стандартів функціонування прокуратури, ЄСПЛ зауважив, що

учасники цивільного процесу мають рівні права, включаючи право на

юридичну допомогу. Водночас підтримка з боку прокуратури однієї зі сторін

може бути безперечно виправдана за наявності певних обставин, наприклад,

при захисті прав уразливих груп – дітей, інвалідів тощо, які не в змозі

захищати свої інтереси самотужки (п. 35) [108].

Проведений аналіз документів, прийнятих органами РЄ, свідчить про

наявність розбіжностей в питанні доцільності збереження за прокуратурою

функції представництва інтересів громадянина. Для його вирішення, на нашу

думку, одними з базових повинні стати принципи, сформульовані експертами

КРЄП у п. 34 висновку CCPE (2008) 3 від 21 жовтня 2008 р. щодо виконання

прокуратурою функцій за межами сфери кримінального права, зокрема: ці

функції реалізуються з метою забезпечення застосування права із

дотриманням основних прав та свобод у межах повноважень, наданих

прокурорам відповідно до законів, Конвенції та прецедентної практики

ЄСПЛ (підп. “c”); такі повноваження прокурорів мають якомога точніше

регулюватися законом (підп. “d”); діючи за межами сфери кримінального

права, прокурори мають користуватися тими ж правами і обов’язками, як

будь-яка інша сторона, і не повинні мати привілейоване становище у ході

судових проваджень (підп. “f”) [107].

86

Вважаємо, що повноваження по захисту в суді інтересів громадянина за

прокуратурою слід залишити, незважаючи на те, що цими функціями

наділяються центри безоплатної правової допомоги, бо відповідна діяльність

зазначених установ не є взаємовиключною і може здійснюватися ними

одночасно. Це дасть можливість громадянам, які самостійно неспроможні

реалізувати в суді процесуальні повноваження (у випадках, передбачених

законом), отримати більш ефективний захист їх прав і свобод, гарантованих

ст. 55 Конституції України. Водночас при захисті прокуратурою інтересів

громадянина останній, як і особа, котра має право представляти інтереси

окремих осіб, як справедливо відмічається у вищезгаданого висновку

Венеціанської комісії CDL-AD(2013)025, повинні мати право заперечувати

необхідність такого представництва (п. 82) [187].

Поряд з інтересами громадянина об’єктом прокурорського захисту в

суді виступають інтереси держави. Що слід розуміти під останніми?

У ч. 3 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру” передбачено, що

прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі

порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих

інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної

влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних

повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а

також у разі відсутності такого органу.

З аналізу наведеної норми Закону випливає, що чинне законодавство не

розкриває зміст дефініції “інтереси держави”, внаслідок чого у суддів на

практиці виникають складнощі при вирішенні питання: чи дійсно предметом

судового розгляду та об’єктом прокурорського представництва в справі

виступають інтереси держави. Наприклад, у травні 2011 р. прокурор

Баранівського району Житомирської області в інтересах держави в особі

Першотравенської селищної ради Житомирської області звернувся до суду з

позовом до особи 3 про відшкодування шкоди, завданої безпідставним

нарахуванням відповідачеві заробітної плати, безпідставним перерахуванням

87

внесків до державних цільових фондів та нестачею матеріальних цінностей,

за збереження яких був відповідальний відповідач. Ухвалою Баранівського

районного суду Житомирської області від 1 липня 2011 р., залишеною без

змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 15 листопада

2011 р., позовну заяву прокурора залишено без розгляду на підставі п. 2 ч. 1

ст. 207 ЦПК України (заяву від імені заінтересованої особи подано особою,

яка не має повноважень на ведення справи). Не погоджуючись з висновками

судів, перший заступник прокурора Житомирської області звернувся до

ВССУ зі скаргою. Дослідивши матеріали справи, доводи касаційної скарги,

колегія суддів ВССУ звернула увагу на помилковість висновків судів першої

та апеляційної інстанцій виходячи з наступного. Прокурор подав позов до

суду в інтересах держави Україна, а не в інтересах селищної ради, яка є лише

органом, уповноваженим державою на виконання функцій у спірних

правовідносинах, представляє державу в силу закону. Держава є позивачем у

справі (ч. 2. ст. 30 ЦПК). Враховуючи наведене, колегія суддів ВССУ

оскаржувані ухвали скасувала, направивши справу до суду першої інстанції

для продовження розгляду [188].

Проблема визначення сутності інтересів держави як одного з об’єктів

представництва прокурора в суді є актуальною не лише на практиці, а й в

теорії права. Наприклад, рядом вчених взагалі заперечується наявність у

держави власних інтересів, оскільки ці інтереси є відображенням в діяльності

держави інтересів окремих соціальних суб’єктів (особистість, група осіб,

суспільство) [189, с. 94]. Державний інтерес, наголошує Р. Є. Гукасян, це і є

суспільний інтерес, що реалізується за допомогою державного механізму

[190, с. 92]. Не погоджуючись з наведеною точкою зору, в юридичній

літературі зауважується, що державні та суспільні інтереси треба розрізняти

за суб’єктом (носієм інтересу) та сферою впливу, за засобом їх вираження та

реалізації [191, с. 16-17]. Так, Н. В. Ченцов під державним інтересом розуміє

об’єктивно існуючий та виражений від імені всіх у нормі права інтерес,

покликаний характеризувати і спрямовувати економічну, політичну та

88

соціальну діяльність суспільства [191, 22]. У свою чергу, М. Руденко

визначає державний інтерес, як закріплену Конституцією й законами

України, міжнародними договорами й актами систему фундаментальних

цінностей у найважливіших сферах життєдіяльності українського народу й

суспільства (політичній, економічній, соціальній, науково-технічній

інформаційній та ін.) [181, с.19].

Як зазначалося вище, дефініція “інтереси держави” була предметом

тлумачення Конституційного Суду України (рішення № 3-рп/99 від 8 квітня

1999 р.) у справі за конституційним поданням Вищого арбітражного суду

України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення

положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа

про представництво прокуратурою України інтересів держави в

арбітражному суді). Так, у абз. 2 п. 3 цього Рішення зазначається, що

державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і

нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів

інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у

здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та

інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної

цілісності, державного кордону України, гарантування її державної,

економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як

національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та

господарювання тощо. На думку Конституційного Суду України, термін

“інтереси держави” є оціночним поняттям, тому прокурор чи його заступник

у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на

законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи

може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави,

обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган,

уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних

відносинах (абз. 4 п. 4) [76].

89

Зі змісту наведеного рішення Конституційного Суду України випливає,

що проблема тлумачення дефініції “інтереси держави” так і не була ним

вирішена, оскільки критерії за якими пропонується визначення цих інтересів

сформульовані доволі абстрактно і розпливчасто.

Викликає заперечення позиція Суду й щодо права звернення органів

прокуратури до суду при здійсненні функції представництва в державних

інтересах, коли вони збігаються з інтересами державних підприємств та

господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді,

а також з діяльністю приватних підприємств та товариств (абз. 3 п. 4).

Іншими словами, Конституційний Суд України допускає можливість захисту

прав та інтересів юридичних осіб з боку прокуратури, коли порушуються

інтереси держави. При цьому Судом не враховуються особливості

поширення законної сили судового рішення, в резолютивній частині якого

вказується про суб’єктивні права і обов’язки саме юридичної особи, а не

держави. Отже, об’єктом охорони в цьому випадку виступає суб’єктивне

право юридичної особи, а не державний інтерес, як це може здаватися на

перший погляд. Принагідно слід відзначити, що національне законодавство

не наділяє юридичних осіб правом виступати в суді від імені держави, адже

воно надається органам державної влади, органам місцевого самоврядування

(хоча останні і можуть мати статус юридичної особи). Наприклад, ч. 4 ст. 38

ЦПК закріплює, що державу в суді представляють відповідні органи

державної влади в межах їх компетенції через свого представника.

Таким чином, вважаємо необґрунтованим звернення і участь прокурора

у справі на захист суб’єктивних прав й інтересів підприємств, зокрема,

господарських товариств (незалежно від частки державної власності в

статутному фонді), адже вони є самостійними суб’єктами правових, у тому

числі, процесуальних відносин. У цьому зв’язку слід підтримати новели,

передбачені в абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру”, згідно з

якими не допускається здійснення прокурором представництва в суді

інтересів держави в особі державних компаній. Втім не лише інтереси

90

останніх не можуть бути об’єктом захисту прокурора в суді, а й права та

інтереси усіх підприємств (господарських товариств) незалежно від іх форми

власності та організаційно-правової форми утворення, що обґрунтовано нами

вище.

Отже, в абз. 3 ч. 3 ст. 23 Законі України “Про прокуратуру”

словосполучення “державних компаній” необхідно замінити словами

“підприємств незалежно від їх форми власності та організаційно-правової

форми утворення”.

При з’ясування сутності інтересів держави слід враховувати

специфічний характер реалізації “державою Україна” своїх інтересів у

національних судах. Як вже зазначалося вище, ч. 4 ст. 38 ЦПК України

передбачає, що в порядку цивільного судочинства державу представляють

відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого

представника. Згідно з ч. 2 ст. 2 ГПК України прокурор, який звернувся до

господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві зобов’язаний

вказати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у

спірних відносинах. Під останнім згідно з п. 5 вищенаведеного рішення

Конституційного Суду треба розуміти орган, на який державою покладено

обов’язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних

правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом

відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України може виступати

орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом

надано повноваження органу виконавчої влади. Останній фактично є

позивачем у справах, порушених за позовною заявою прокурора (ч. 2 п. 5)

[76].

Визначальною ознакою органів державної влади є наділення лише їх

державно-владними повноваженнями, які забезпечують належне виконання

цими органами функцій та завдань української держави, що і відокремлює їх

від інших держаних і недержавних інституцій [192, с. 239]. Своє юридичне

вираження державно-владні повноваження органу державної влади знаходять

91

у його компетенції, складовими якої є коло питань, що належать до предмета

відання конкретного державного органу, та повноваження щодо їх реалізації

[192, с. 239; 193, с. 235; 194, с. 33]. Саме наявність у державного органу, який

виступає позивачем у справі, порушеної за позовною заявою прокурора,

владних повноважень, з притаманним йому предметом ведення у сукупності

з підставами представництва інтересів держави, що передбачені в ч. 3 ст. 23

Закону України “Про прокуратуру”, виступають тими критеріями, за якими

суд може перевірити правомірність звернення прокурора в інтересах

держави.

Таким чином, під поняттям “інтереси держави” як одного з об’єктів

прокурорського представництва в суді необхідно розуміти коло інтересів

держави (політичних, економічних, соціальних тощо), що входять до

предмета ведення (компетенції) органів державної влади, місцевого

самоврядування, яким законом надано повноваження органу виконавчої

влади, і підлягають захисту прокурором в суді. На підставі цього висновку та

враховуючи, що для органу державної влади характерним є наділення його

владними функціями, словосполучення “чи інший суб’єкт владних

повноважень” необхідно виключити зі змісту абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону України

“Про прокуратуру”, оскільки воно виступає конститутивною ознакою

суб’єктів, в компетенцію яких закон ввіряє представництво інтересів держави

в суді, і з точки зору законодавчої техніки не може бути самостійним

елементом норми права.

Досліджуючи інтереси держави, як об’єкт, що підлягає захисту

прокурором в суді, дискусійним залишається питання щодо правомірності

вчинення ним таких дій в порядку адміністративного процесу. Вище нами

вже зверталася увага, що КАС (ч. 1 ст. 2) серед завдань адміністративного

судочинства не передбачає можливості захисту в його порядку державного

інтересу, проте визначається законодавцем (ч. 2 ст. 60 КАС) як спеціальний

об’єкт захисту при здійсненні прокурором функції представництва в справах

цієї юрисдикції.

92

На погляд низки вчених, таку розбіжність слід розглядати, як

непорозуміння [195, с. 15; 196, с. 20-21]. Водночас можливість захисту

державних інтересів у порядку адміністративного судочинства, в тому числі з

боку прокуратури, підтверджує тезу В. В. Комарова про наявність

“розширених” меж адміністративної юрисдикції (адміністративних судів),

оскільки передбачає звернення владарюючого суб’єкта в інтересах держави

до фізичної або юридичної особи (п. 4 ч. 1 ст. 17 КАС). А це, як справедливо

підкреслює вчений, суперечить основному сутнісному принципу

адміністративної юстиції та базовому положенню самого КАС, відповідно до

якого в порядку адміністративного судочинства розглядаються позови

фізичних та юридичних осіб до органів державної влади у зв’язку із

здійсненням ними владних повноважень [197, с. 89]. Крім того, оскільки в

порядку адміністративного судочинства розглядаються спори між фізичними

чи юридичними особами із суб’єктом владних повноважень, то цілком

зрозуміло, що прокуратура, реалізуючи функцію представництва інтересів

держави, буде брати участь у справі на стороні владного органу, наприклад

ДПІ, і діяти всупереч інтересів фізичної чи юридичної особи. Тобто в суді

останні будуть поставлені у завідомо невигідне становище, оскільки їм буде

протистояти не тільки потужний адміністративний апарат (владарюючий

суб’єкт публічного права), а й прокуратура, тим самим нівелюючи саму ідею

адміністративної юстиції, завданням якої є захист прав, свобод та інтересів

фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових

відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Виходячи з

функціональної спрямованості та завдань адміністративної юстиції, слід

зробити висновок, що в публічно-правових спорах, у випадках визначених

законом, діяльність прокуратури повинна бути спрямована на

представництво інтересів громадянина. Водночас представництво інтересів

держави повинно бути виключено з його функціональних повноважень.

На етапі догматичного тлумачення об’єктів захисту прокурора в суді та

вирішення проблеми їх гармонізації в національному законодавстві можна

93

було б завершити їх аналіз, проте дослідження цього питання не може

вважатися завершеним, оскільки не враховує сучасні тенденції науки та

практики з реформування органів прокуратури. З точки зору досліджуваного

питання, привертають інтерес положення вищезгаданого п. 17 Висновку

Венеціанської комісії CDL-AD(2004)038 щодо законопроекту «Про внесення

змін до Закону України “Про прокуратуру”», де Україні було рекомендовано

обмежити реалізацію прокуратурою функції представництва випадками, коли

зачіпаються інтереси суспільства і коли не виникає конфлікту з

основоположними правами і свободами конкретної людини [186]. Тобто, на

погляд Комісії, одним з об’єктів прокурорського представництва може

виступати суспільний інтерес. Можливість захисту прокурором суспільного

інтересу опосередковано передбачена у ч. 2 ст. 3 ЦПК, згідно з якою у

випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи,

яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або

державні чи суспільні інтереси. При цьому легального визначення поняття

“суспільного інтересу” чинне законодавство не містить, а в юридичній науці

та судовій практиці воно вирішується неоднозначно.

Так, на думку Н. В. Ченцова, суспільний інтерес є продуктом взаємодії

різноманіття соціальних спільнот різного змісту і масштабів: від конкретних

людей до первинних ланок трудових колективів, класів, націй. Інакше

кажучи, носієм цього інтересу виступає суспільство [191, с. 13]. Подібної

точки зору дотримується і С. В. Михайлов. На його погляд, поняття

“суспільний інтерес”, поряд із загальними інтересами, охоплює і приватні

інтереси, оскільки суспільство заінтересоване в їх успішній реалізації, адже

це інтереси його членів [166, с. 89]. Відомий сучасний теоретик

Ю. А. Тихомиров під суспільним інтересом розуміє спільні інтереси, які

можна розглядати як узагальнення особистих, групових інтересів, без

задоволення яких неможливо, з одного боку, реалізувати приватні інтереси, з

іншого – забезпечити цілісність, сталість та нормальний розвиток

організацій, держав, націй, соціальних прошарків та суспільства в цілому

94

[198, с. 54-55]. На переконання Н. Ю. Сакари, під громадським (суспільним)

інтересом як об’єктом судового захисту варто розуміти інтерес усього

суспільства в цілому або його частини й інтерес окремих осіб як членів

суспільства в нормальному розвитку, існуванні й функціонуванні цього

суспільства, що дає їм можливість реалізувати власні інтереси. Іншими

словами, це не індивідуальні суб’єктивні матеріальні права, свободи або

інтереси, які належать окремим персоніфікованим особам, а суб’єктивні

матеріальні права, свободи або інтереси, які одночасно належать кожній

особі як члену суспільства чи певної спільноти та суспільству чи цій

спільноті взагалі, тобто “мета-індивідуальні” права, свободи або інтереси.

Захист таких прав, свобод чи інтересів однієї особи автоматично тягне за

собою захист та поновлення прав свобод чи інтересів і суспільства взагалі.

Як наголошує вчена, по-перше, ці справи мають розглядатися в позовному

провадженні; по-друге, на момент їх порушення та винесення судового

рішення неможливо чітко визначити персональний склад осіб права, свободи

й інтереси яких захищаються, хоча має бути достовірно відомий хоча б один

позивач [176, с. 151, 160, 162-163]. Ця думка Н. Ю. Сакари щодо розуміння

“суспільного інтересу” та характерних ознак захисту його у суді видається

нам найбільш прийнятною. Лише доповнимо: при захисті в суді суспільного

інтересу поряд з тим, що персональний склад осіб не повинен піддаватися

персоніфікації, має бути достовірно відомий хоча б один позивач. Необхідно

також, щоб передбачуване правопорушення “мета-індивідуальних” прав,

свобод чи інтересів йшло від конкретної особи, яка в суді набула

процесуальний статус відповідача.

Варто відмітити, що зміст “суспільного інтересу” та особливості його

судового захисту за своєю юридичною конструкцією (структурою)

практично повністю відповідає будові інституту охорони інтересів

“невизначеного кола осіб”, який в процесуальній науці розглядається в

межах більш загальних досліджень, присвячених проблемі захисту інтересів

великих груп осіб [199, с. 19, 41; 200, с. 8].

95

Так, Н. С. Батаєва вказує, що невизначеним колом осіб є кількісно не

встановлений, але, ймовірно, численний склад потенційних позивачів, що не

дозволяє залучити до участі в процесі всіх постраждалих від дій

(бездіяльності) одного і того ж відповідача, об’єднаних спільністю предмета

й підстав позову. Причому склад таких позивачів ні під час пред’явлення

позову, ні після закінчення судового розгляду не піддається встановленню

[200, с. 8]. Аналізуючи інститут позову на захист невизначеного кола осіб,

Г. О. Аболонін доходить висновку, що ці позови являють собою подану до

суду заяву, рішення щодо якої може бути винесено відносно численної

невизначеної групи осіб, склад якої в силу різних причин неможливо

встановити. А рішення за даним позовом носить публічно-правовий

характер, створює судову преюдицію для пред’явлення подальших особистих

позовів учасників невизначеного кола осіб в порядку визнання дій

відповідача неправомірним, накладення судової заборони на вчинення

останнім певних дій або встановлення певного обов’язку відповідача

відносно певного кола осіб [199, с. 29, 41].

Можливість захисту інтересів “невизначеного кола осіб” передбачається

в національному законодавства, наприклад, в Законах України: “Про захист

прав споживачів” (п. 9 ч. 1 ст. 25) [201], “Про засади державної регуляторної

політики у сфері господарської діяльності” (ст. 1) [202], “Про охорону прав

на промислові зразки” (ч. 6 ст. 20) [203], “Про охорону прав на знаки для

товарів і послуг” (ч. 9 ст. 16) [203] тощо. Водночас, процедура розгляду цих

справ залишається не врегульованою, а застосування класичної моделі

позовного провадження через своєрідність суб’єктного складу, складність

або неможливість повідомлення усіх заінтересованих осіб про час і місце

судового розгляду, специфіку ухвалення та проголошення рішення тощо

практично стає неможливим. Такий стан процесуального законодавства

зумовив проведення в науці комплексних досліджень з розробки “нових

форм позовного захисту” [176; 200; 205; 206; 207], подібних до тих, що

96

активно використовуються в англосаксонській системі права для охорони

групового інтересу, а саме інституту групового позову (class actions).

Особливість застосування даного інституту полягає в тому, що розгляд

групового позову не укладається в рамки звичайної процедури розгляду

справи в суді. Наявність такого засобу дозволяє використовувати один позов

замість сотні або тисячі індивідуальних, що дає можливість економити час

суду і сторін, а також дозволяє прискорити вирішення спорів. Крім того, за

допомогою групового позову з’являється можливість одночасного захисту як

публічно-правового інтересу шляхом припинення протиправної діяльності

відповідача щодо численної групи осіб, так і приватноправових інтересів –

через відшкодування збитків кожному постраждалому [208, с. 8-9].

Наявність лише теоретичних розробок захисту групового інтересу на

практиці змушує прокурорів звертатися до суду з позовами в інтересах

великої кількості осіб через застосування інституту процесуальної співучасті.

Так, у справі № 2-189/2007 р. прокурор Устинівського району

Кіровоградської області в інтересах 237 фізичних осіб звернувся до суду із

позовом до приватного підприємства “Устинівське” про визнання договорів

дарування недійсними. Заочним рішенням Устинівського районного суду

Кіровоградської області від 13 вересня 2007 р., залишеним без змін ухвалою

Апеляційного суду Кіровоградської області від 13 грудня 2007 р. та ухвалою

ВСУ від 28 травня 2008 р., позов задоволено. Визнано 237 договорів

дарування майнових паїв недійсними [209].

Аналізуючи даний правозастосовний акт, не можна не вказати на

сумнівність його законності, оскільки однією з умов ухвалення заочного

рішення за ч. 1 ст. 224 ЦПК є згода позивача на заочний розгляд справи.

Проте, як зазначено в описовій частині рішення Устинівського районного

суду Кіровоградської області від 13 вересня 2007 р., в судовому засіданні на

стороні позивачів брали участь лише особи 4, 5, 166, 221, 222 та 236, а решта

позивачів у судове засідання не з’явились з невідомих для суду причин [210].

Таким чином, всупереч положенням ч. 1 ст. 224 ЦПК місцевим судом не була

97

з’ясована думка відсутніх позивачів щодо можливості проведення заочного

розгляду справи, а також не роз’яснено їм порядок та наслідки такого

розгляду, що являє собою грубе порушення норм процесуального

законодавства. Водночас суди апеляційної та касаційної інстанцій на це

уваги не звернули.

Наведене судове рішення ще раз підтверджує необхідність введення в

процесуальному законодавстві судових процедур та інститутів, які надавали

б заінтересованим особам, зокрема прокурору, можливість звернення до суду

на захист суспільного (громадського) інтересу.

Таким чином, коло об’єктів, що підлягають захисту прокурором при

здійсненні представницької функції в суді, необхідно конкретизувати й

розширити. Ними мають виступати: суб’єктивні права, свободи, інтереси

громадянина, інтереси держави, суспільний інтерес. В адміністративному

процесі діяльність прокуратури повинна бути спрямована на представництво

інтересів громадянина, водночас представництво інтересів держави підлягає

виключенню з функціональних повноважень прокурора .

2.2. Прокурор як особа, що бере участь у справі

Різноманітність об’єктів захисту прокурора в суді та специфічний

(публічний) характер його участі у справі зумовлює необхідність у з’ясуванні

правового статусу прокурора, що здійснює представництво інтересів

громадянина або держави в суді, а також удосконаленні та гармонізації

процесуальних норм, що регулюють його процесуальні повноваження.

Однією з актуальних проблем юридичної науки виступає проблема

визначення правового статусу прокурора в суді поза межами кримінальної

сфери. Здебільш це питання розглядається правниками в межах цивільного

процесуального права. Проте воно є актуальним і для таких суміжних

галузей, як адміністративне процесуальне та господарське процесуальне

98

право, оскільки реалізація прокуратурою конституційної функції

представництва здійснюється в порядку всіх цивілістичних судочинств. Як

справедливо відмічає С. Ю. Кац, з’ясування процесуального становища

прокурора в суді дає можливість встановити його місце серед усіх інших

учасників процесу, а також визначити характер правовідносин між

прокурором, судом та іншими учасниками процесу. Крім того, правильне

вирішення цього питання дозволить виявити специфічні відмінності між

правами та обов’язками прокурора й інших учасників судочинства [62, с. 10].

В юридичній літературі висловлено різні думки с приводу правового

статусу прокурора. Зокрема, одні вчені вважають, що прокурор в суді займає

процесуальне становище позивача, адже за його заявою може бути порушена

справа, він є суб’єктом доказування та наділений правом брати участь у

судових засіданнях, добиваючись задоволення заявлених вимог [60, с. 125;

61, с. 104; 211, с. 33-34]. Наприклад, С. Н. Абрамов зазначає, що прокурор у

цивільному процесі змагається з протилежною стороною, а тому сам є

стороною, тобто суб’єктом процесуальних прав та обов’язків [199, с. 125]. На

погляд І. Є. Марочкіна, представницька діяльність в суді має бути чітко

регламентована процедурним законодавством, де прокурор повинен

виступати стороною у процесі [177, с. 66].

Інші науковці, розмежовуючи поняття сторони в процесуальному й

матеріально-правовому розумінні, сходяться на думці, що прокурор, який

звернувся до суду з позовом, є “процесуальним позивачем”. На

обґрунтування цієї точки зору її прихильники зазначають, що хоча прокурор

і не має матеріальної заінтересованості в результаті справи (на нього не

поширюється сила судового рішення), по-суті, він виконує всі основні

функції позивача (обґрунтовує позов, дає пояснення за заявленим позовом,

бере участь у судових дебатах) [65, с. 35; 212, с. 85; 213, с. 100; 50, с. 52-53].

На розуміння третьої групи правознавців, прокурор у суді виступає

представником держави, оскільки має державну (а не цивільно-правову)

99

заінтересованість, а підставою його участі в справі є прямий припис закону

[62, с. 14, 16; 191, с. 99; 214, с. 27; 63, с. 11; 215, с. 97; 216, с. 9].

Четверта група вчених доходить висновку, що прокурор є

представником особи, в інтересах якої він діє в суді [110, с. 68; 111, с. 8; 112,

с. 11, 15]. Наприклад, С. Я. Фурса вважає, що в цивільних справах відповідно

до загальних завдань органів прокуратури на сучасному етапі та відповідно

до конституційних принципів здійснення правосуддя тільки судом прокурор

є таким самим представником, як і інші представники, що здійснюють

представництво на підставі закону [110, с. 68].

Крім того, в юридичній науці деякі теоретики диференційовано

підходять до проблеми визначення процесуального статусу прокурора. Так,

на думку Р. Є. Гукасяна, прокурор є позивачем у справі лише у разі, коли він

звертається до суду з позовом про визнання угод недійсними, а якщо

предметом судового захисту виступає суспільний інтерес, він бере участь в

процесі як представник держави [162, с. 54, 103]. В інших випадках прокурор

є самостійним учасником процесу [162, с. 53]. У свою чергу, І. Д. Алієва,

досліджуючи діяльність прокурора в російському судочинстві, структурує

його правове становище залежно від форми участі в процесі. На її розуміння,

порушивши справу в “чужих” інтересах, прокурор набуває статусу

процесуального позивача. Водночас при вступі у справу для надання

висновків він є представником держави [169, с. 62-63]. Подібної точки зору

дотримується й В. М. Аргунов [217, 33-34].

На практиці непоодинокі випадки залучення суддями прокурора як

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Наприклад, у справі за позовом особи 1 до Пісочинської селищної ради про

визнання права власності на самочинно збудований гараж, розташований на

самочинно зайнятій земельній ділянці відповідача, суддя Харківського

районного суду Харківської області в ухвалі про відкриття провадження у

справі залучив до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють

самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, Інспекцію

100

державного архітектурно-будівельного контролю у Харківській області й

Харківського міжрайонного прокурора. Причому, необхідність участі у

справі останнього обґрунтовувалася судом у зв’язку з постійним поданням

Харківським міжрайонним прокурором апеляцій на рішення суду по справах,

у яких прокурор не брав участі [218].

Аналізуючи вищенаведені судження з приводу визначення правового

статусу прокуратури в суді, необхідно враховувати, що частково вони були

висловлені за часів дії законодавства радянського періоду, коли прокуратура

уповноважувалася брати участь у будь-якій справі, здійснюючи функцію

нагляду за точним дотриманням законності. Проте в зв’язку з приведенням

діяльності прокуратури в суді у відповідність до принципу незалежності

суддів і підкорення їх лише закону (ст. 129 Конституції України) ця її

функція (нагляду) була скасована. Як наслідок, чинне процесуальне

законодавство не передбачає можливість участі прокурора у справі для

надання висновків, що виступало одним із проявів вищезгаданої наглядової

функції. Таким чином стає очевидним, що прокурор у суді не може

виступати представником держави. З цього приводу Т. О. Дунас та

М. В. Руденко уточнюють, що скоріш за все прокурор є не представником

держави і не діє від її імені, а виступає в суді як посадова особа державного

органу – прокуратури, яка без особливих доручень від нього, на підставі

закону і свого посадового становища виконує покладені на органи

прокуратури завдання і функції [68, с. 130].

Не слід також ототожнювати процесуальне становище прокурора, який

реалізує в суді конституційну функцію представництва, з судовим

представництвом. Як нами було доведено вище (див. підрозд. 1.3.), ці

процесуальні інститути різняться між собою за: предметом регулювання та

функціями, які на них покладаються; об’єктами, на захист яких спрямована їх

діяльність; складом суб’єктів, які їх реалізують; обсягом повноважень

відповідних суб’єктів та формами їх участі у справі; юридичною силою

джерел, на основі яких вони ґрунтуються. До того ж позиція прокурора, на

101

відміну від судового представника, не пов’язана з позицією позивача, в

інтересах якого він виступає в суді. Якщо під час розгляду справи прокурор

дійде висновку, що позов (заява) є необґрунтованим, то він може відмовитись

від нього.

У зв’язку з наведеними ознаками, які диференціюють інститут судового

представництва й представництва прокурором інтересів громадянина або

держави в суді, не можна погодитися з новелами процесуального

законодавства, запровадженими у зв’язку з прийняттям у 2014 р. Закону

України “Про прокуратуру”. Так, ч. 2 ст. 45 ЦПК доповнено абз. 3, згідно з

яким, для представництва інтересів громадянина в суді прокурор повинен

надати документи, що підтверджують недосягнення повноліття,

недієздатність або обмежену дієздатність відповідного громадянина, а також

письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано

право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, на здійснення

ним представництва. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду

обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів

громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень,

передбачених статтею 121 цього Кодексу. Аналогічні зміни внесено в ч. 2 ст.

60 КАС, ч. 1 ст. 29 ГПК. Тобто можливість реалізації прокурором в суді

вказаних повноважень напряму ставиться законодавцем в залежність від волі

законного представника неповнолітньої, недієздатної або обмежено

дієздатної особи. Очевидно, що із внесенням до процесуального

законодавства таких змін нівелюється самостійний правовий статус

прокурора, оскільки фактично він набуває ознак договірного представника,

позиція якого залежить від розсуду законного представника. Проте

прокурора не можна ототожнювати з процесуальним представником, адже в

суді, як наголошувалося вище, він діє від свого імені, а не від імені

довірителя чи його законного представника, виступаючи посадовою особою

органу, на який п. 2 ст. 121 Конституції України покладено функцію

представництва інтересів громадянина або держави. Крім того, якщо

102

проаналізувати приписи ч. 2 ст. 45 ЦПК крізь призму ч. 2 ст. 23 Закону

України “Про прокуратуру”, можна спостерігати парадоксальну ситуацію. З

одного боку, процесуальне законодавство вимагає надання прокурором

письмової згоди законного представника (органу, якому законом надано

право захищати “чужі” права, свободи та інтереси) для здійснення першим

представництва інтересів громадянина в суді; з іншого – ч. 2 ст. 23 Закон

України “Про прокуратуру” передбачає можливість здійснення

прокуратурою цієї функції за умови, що саме законний представник не

здійснює або неналежним чином здійснює захист інтересів громадянина. З

огляду на зазначене, на практиці можлива ситуація, коли особа, яка недбало

виконує покладені на неї представницькі функції, не надасть прокурору

дозволу на здійснення представництва інтересів громадянина. Які

процесуальні наслідки тягнуть за собою такі дії законного представника

(органу, якому законом надано право захищати “чужі” права, свободи та

інтереси), ані Закон України “Про прокуратуру”, ані процесуальні кодекси не

визначають. Аналогічна парадоксальна ситуація спостерігається в

адміністративному та господарському судочинстві.

Зважаючи на розглянуте вище, з тексту абз. 3 ч. 2 ст. 45 ЦПК доцільно

виключити слова “а також письмову згоду законного представника або

органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси

відповідної особи, на здійснення ним представництва”. Подібні зміни слід

впровадити й у ч. 2 ст. 60 КАС та ч. 1 ст. 29 ГПК.

При здійсненні в суді функції представництва прокурор не може

виступати й третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо

предмета спору. Це зумовлено, по-перше, функцією інституту третіх осіб, яка

зводиться до забезпечення захисту інтересів третіх осіб, запобіганню

можливих порушень їх прав; по-друге – критеріями (умовами) участі у справі

третіх осіб, якими виступають: 1) обов’язкова наявність матеріально-

правових відносин між третьою особою та однією із сторін; 2) преюдиціальна

пов’язаність матеріально-правових відносин третьої особи й однієї із сторін з

103

правовідносинами позивача та відповідача у справі, інакше кажучи,

матеріально-правові відносини третьої особи та однієї із сторін повинні

випливати з правовідносин, які становлять предмет спору між позивачем та

відповідачем; 3) матеріально-правові відносини третьої особи й однієї із

сторін мають передбачати можливість спору про право цивільне між третьою

особою й особою, на боці якої вона виступає, тобто мати цивілістичний

характер [219, с. 32-33; 79, с. 317-318]. На відміну від третіх осіб, які не

заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, прокурор бере участь у

справі не з метою захисту своїх суб’єктивних прав та інтересів, а на підставі

закону для здійснення покладених на нього обов’язків по захисту прав,

свобод, інтересів громадянина або інтересів держави.

З огляду на зазначене видається помилковою позиція тих суддів, котрі

визначають процесуальне становище прокурора в суді, як третьої особи, яка

не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Що стосується позиції тих науковців, які вважають прокурора в суді

позивачем, то для з’ясування справедливості такого висновку, на наш погляд,

необхідно визначити зміст та характер юридичної заінтересованості вказаних

суб’єктів. У позивача і прокурора вона різна за змістом. Якщо у позивача

заінтересованість має особистий матеріально-правовий характер, то

заінтересованість прокурора носить лише процесуальний характер [219,

с. 31], і полягає у прагненні останнього отримати позитивне рішення для

суб’єкта (громадянина, держави), представництво інтересів якої він здійснює

в суді. Прокурор не є учасником спірних матеріально-правових відносин, що

виникають між сторонами і складають предмет судового розгляду. На

відміну від сторони, рішення суду за позовом прокурора поширюється не на

нього, а на особу, в інтересах якої була порушена справа, до того ж він

звільняється від сплати судових витрат [220, с. 103-104]. Ось чому прокурора

не можна ототожнювати зі стороною в процесі, як вважають деякі вчені.

У зв’язку з таким висновком, небезспірними представляються

доповнення, внесені Законом України № 5288 від 18 вересня 2012 р. [58] до

104

ЦПК, якими передбачено можливість набуття прокурором статусу позивача.

Так, згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 45 ЦПК прокурор, який звертається до суду в

інтересах держави, самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів

держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган,

уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних

правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього

повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній

заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача. Подібними

положеннями доповнено ч. 2 ст. 60 КАС й ч. 1 ст. 2 ГПК та ч. 2 ст. 29 ГПК.

Набуття прокурором статусу позивача з підстав, передбачених

процесуальним законодавством (при зверненні до суду в інтересах держави у

разі відсутності органу, уповноваженого здійснювати функції держави у

спірних правовідносинах, або коли у такого органу немає повноважень щодо

звернення до суду), не кореспондується з вищенаведеними тлумаченнями

Конституційного Суду України, висловленими їм у п. 5 мотивувальної

частини рішення № 3-рп/99 від 8 квітня 1999 р. (справа про представництво

прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді), згідно з

якими державу в суді представляють відповідні органи державної влади

(місцевого самоврядування, яким законом надано повноваження органу

виконавчої влади) в межах їх компетенції через свого представника.

Останній фактично є позивачем у справах, порушених за позовною заявою

прокурора.

Аналізуючи різні позиції науковців щодо правового статусу прокурора в

суді, не можна також погодитися з думкою тих з них, які вважають

прокурора “процесуальним позивачем” (“позивачем у процесуальному

розумінні”), тим самим розмежовуючи поняття сторони в процесуальному та

матеріально-правовому розумінні. Як справедливо підкреслює С. Ю. Кац,

неправильно ділити єдине поняття сторони на дві частини: сторона в

матеріальному та сторона у процесуальному сенсі, адже така конструкція

являється штучною [62, с. 13]. Схожої точки зору дотримується і

105

М. Й. Штефан, який пише: “Прокурор – не сторона у процесуальному

розумінні, оскільки нашому праву невідомий поділ суб’єкта процесуальних

правовідносин на дві частини – матеріальну і процесуальну. Така назва не

розкриває правової природи участі прокурора у цивільному процесі” [64,

с. 138]. З цього приводу М. А. Вікут зауважує, що введення інституту сторін,

зокрема, позивача в процесуальному розумінні в арсенал цивільного

процесуального законодавства робить визначення спору про право взагалі

неясним, широким та невідповідним тому змісту, який вкладає в нього

законодавець. На думку вченої, категорії “сторона в процесуальному

розумінні”, “позивач в процесуальному розумінні” не можуть бути

теоретично обґрунтовані та виправдані і не будуть сприяти поліпшенню

діяльності органів суду та прокуратури [215].

Дійсно, не можна вважати прокурора “стороною (позивачем) в

процесуальному розумінні”, оскільки таке визначення його правового

статусу в суді, по-перше, не передбачено чинним процесуальним

законодавством; по-друге, суперечить сталим вченнями теорії

процесуального права про сутність та ознаки таких її інститутів, як позивач,

відповідач, сторони, процесуальна співучасть тощо. Так, позивачем є особа,

яка звернулася до суду за захистом свого порушеного чи оспорюваного права

або інтересу, чи особа на захист прав якої порушена справа; відповідачем –

особа, яка, на думку позивача, порушила чи оспорила його суб’єктивні права

чи законні інтереси; сторонами – особи, правовий спір яких вирішується в

суді, які мають юридичну заінтересованість в результатах справи, наділені

комплексом процесуальних прав та обов’язків, необхідних для захисту своїх

прав та інтересів, що охороняються законом, а також для здійснення судової

діяльності [219, с. 30-32].

При визначені процесуального статусу прокурора в суді слід

враховувати ту функцію, що покладається на нього законом, а також коло

об’єктів, на захист яких спрямована його діяльність як учасника

цивілістичних процесів. Чинне законодавство покладає на прокуратуру

106

виконання функції представництва, реалізація якої проявляється в

процесуальних діях прокурора в суді по захисту інтересів громадянина або

держави. При цьому діяльність прокурора в суді повинна бути

підпорядкована процесуальним принципам диспозитивності й змагальності,

що зумовлює неможливість його втручання в приватноправові відносини

суб’єктів правової діяльності. Ось чому представництво прокурором

суб’єктивних прав, свобод та інтересів громадянина – це скоріш виняток із

загального правила, яке можливо лише у передбачених законом випадках.

Водночас конститутивна функція прокуратури в цивільному процесі, а також

адміністративному й господарському має бути спрямована на захист саме

державного та суспільного інтересів, які є складовими публічного інтересу.

Зважаючи на зазначене, необхідно враховувати, що термін “прокурор” є

поняттям процесуальним, яим визначається вид особи, що бере участь у

справі [215, с. 97]. Як справедливо підкреслює М. Й. Штефан, назва суб’єкта

процесуальних правовідносин має відображати суть його участі у процесі,

завдання та процесуальні функції, які він виконує. Зазначеним вимогам

відповідає назва суб’єкта – прокурор [64, с. 139]. Таким чином, саме з

дефініцією “прокурор – захисник публічного інтересу” слід асоціювати

правовий статус прокурора в суді.

Для реалізації конституційної функції представництва законодавство

наділяють прокурора низкою процесуальних повноважень. Так, згідно з ч. 1

ст. 46 ЦПК прокурор має процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах

якої він діє, за винятком права укладати мирову угоду. Аналогічними

повноваження прокурора закріплює ч. 4 ст. 29 ГПК. Щодо адміністративного

процесуального законодавства, то на відміну від ЦПК та ГПК, де

процесуальні повноваження прокурора пов’язуються з процесуальним

статусом особи, в інтересах якої ним здійснюється функція представництва, в

КАС це питання не конкретизоване. Зокрема, в ч. 1 ст. 61 КАС лише

передбачено, що органи та особи, які визначені у ст. 60 цього Кодексу (до

кола таких осіб входить й прокурор) і звертаються до адміністративного суду

107

за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, не можуть закінчувати

справу примиренням.

Як відомо, право впливати на рух процесу є прерогативою сторін (ст. 51

КАС). Винятком з цього правила є право прокурора відмовитися від

адміністративного позову або змінити позовні вимоги (ч. 2 ст. 61 КАС). Що

стосується наділення його повноваженнями по зміні предмета або підстав

позову, визнанню адміністративного позову повністю або частково тощо,

норми КАС такі повноваження не визначають. Між тим прокурор у

цивільному, адміністративному, господарському процесі здійснює реалізацію

єдиної конституційної функції – функції представництва, тому правова

регламентація його діяльності в усіх цивілістичних судочинствах, навіть

враховуючи їх специфіку, має бути подібною. У зв’язку з цим обсяг

повноважень прокурора в порядку адміністративного процесу не може бути

відмінним від тих повноважень, які він вправі реалізувати в цивільному або

господарському процесі.

Отже, звертаючись до суду з позовом, зокрема, в адміністративному

судочинстві, прокурор має користуватися усіма процесуальними правами та

виконувати процесуальні обов’язки позивача за винятком прав, у

застосуванні яких він обмежений законом.

Щодо обсягу прав та обов’язків прокурора, який у суді першої інстанції

вступив у справу, розпочату з ініціативи іншої особи, то процесуальне

законодавство його прямо не регулює. З цього приводу в науці

висловлюються різні думки. Так, деякі правники вважають, що у цій формі

прокурор користується лише процесуальними правами та несе процесуальні

обов’язки особи, яка бере участь у справі, і не може наділятися правами щодо

розпорядження предметом спору і процесу (змінювати підстави або предмет

позову, збільшувати чи зменшувати розмір позовних вимог, відмовитися від

позову), оскільки він не пред’явив позов в інтересах конкретної особи –

позивача, третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору [64,

с. 133-134; 68, с. 149]. З такою думкою не можна погодитися, оскільки у

108

проаналізованих вище ч. 1 ст. 46 ЦПК, а також ч. 4 ст. 29 ГПК коло

процесуальних повноважень прокурора ставиться в залежність від

процесуального статусу особи, представництво інтересів якої він здійснює в

суді.

Системний аналіз цих норм дозволяє зробити висновок, що

законодавець не виключає можливості для прокурора виступати в суді, як на

стороні позивача, так і стороні відповідача або третьої особи, яка заявляє

самостійні вимоги щодо предмета спору. Подібний підхід відбиває й судова

практика. Наприклад, у п. 6 постанови Пленуму ВГСУ № 7 “Про деякі

питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським

судам” від 23 березня 2012 р. роз’яснив: “Прокурор може вступити з власної

ініціативи у справу, провадження в якій порушено за позовом інших осіб, на

стороні як позивача, так і відповідача, або третьої особи чи особи, яка не

брала участі у справі, але щодо якої господарський суд вирішив питання про

її права та обов’язки” [87].

Захист в суді інтересів відповідача або третьої особи, на наш погляд,

може здійснюватися, наприклад, при вступі прокурора в розпочату справу,

оскільки незалежно від форми участі в суді функціональна спрямованість

його діяльності завжди залишається незмінною, а саме – представництво

інтересів громадянина або держави. Отже, обсяг процесуальних повноважень

прокурора при здійсненні функції представництва повинен бути загальним і

не може змінюватися залежно від форми його участі у справі, а також виду

судочинства, в якому реалізується ця функція.

У цьому зв’язку вважаємо, що процесуальний статус прокурора в

адміністративному судочинстві слід привести у відповідність до його статусу

в цивільному та господарському судочинстві, доповнивши ч. 1 ст. 61 КАС

після слів “інших осіб” словами “мають процесуальні права й обов’язки

особи, в інтересах якої вони діють”.

У світлі запропонованих змін до КАС, неможна не звернути увагу на

проблему визначення правового статусу прокурора в адміністративному

109

процесі. Так, у ст. 47 КАС, де перелічується склад осіб, які беруть участь у

справі, у їх коло законодавець не включає суб’єктів, зокрема прокурора, що

звернулися до суду за захистом “чужих” інтересів. Тим самим, формально,

прокурор обмежується у можливості користування процесуальними правами,

що властиві для осіб, які беруть участь у справі (їх перелік закріплений у

ст. 49 КАС). Водночас, реалізуючи конституційну функцію представництва

інтересів громадянина або держави в адміністративному процесі, прокурор

своїми діями може впливати на рух судочинства, що є однією з характерних

ознак вказаної групи суб’єктів. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 60 КАС з метою

представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор вправі

подати апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення

ВСУ, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

Виходячи з наведеного, вважаємо, що ст. 47 КАС “Склад осіб, які беруть

участь у справі” слід доповнити частиною 2 такого змісту: “У справах

можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право

захищати права, свободи та інтереси інших осіб”.

Аналіз законодавства, що регулює процесуальні повноваження

прокурора в суді показує, що неврегульованим залишається ще одне важливе

питання: чи вправі прокурор як особа, яка бере участь у справі, вчиняти

процесуальні дії, спрямовані на виникнення, розвиток і закінчення процесу

(збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову,

подати заперечення проти позову, змінити предмет або підстави позову,

порушити апеляційне, касаційне провадження, провадження у зв’язку з

нововиявленими обставинами, виконавче провадження тощо)?

У правовій літературі це питання є дискусійним, а полеміку з нього

можна звести до двох основних точок зору. На думку одних вчених,

прокурор може вчиняти розпорядчі дії лише за згодою особи,

представництво інтересів якої він здійснює в суді [169, с. 37, 49, 71; 221,

с. 96-97; 68, с. 87-88]. Інші вважають, що дозволу на вчинення таких

процесуальних дій від імені і в інтересах матеріально заінтересованої особи

110

прокурору або взагалі не потрібно [62, 11-12], або не потрібно за наявності

певних обставин (наприклад, якщо страждають права й інтереси інших

громадян внаслідок небажання заінтересованої особи реалізувати своє право

на судовий захист) [222, с. 87; 223, с. 28-29]. Наявність таких протилежних

суджень пояснюється певними недоліками, які закладені в чинному

процесуальному законодавстві. Так, в ЦПК, відмічає І. П. Тимошевська,

допускається певна колізія між позицією органів та осіб, яким законом

надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб і матеріально

заінтересованою особою. У сторони немає процесуальних важелів впливу

щодо заборони суб’єктам, які діють в процесі в “чужих” інтересах

розпоряджатися предметом спору, подавати апеляційну та касаційну скаргу,

заяву про перегляд справи в зв’язку з нововиявленими обставинами та

вплинути на їхній зміст [221, с. 97]. Загалом, слід підтримати вищенаведену

точку зору вченої, проте вона потребує деякого уточнення. Відповідно до ч. 2

ст. 46 ЦПК, відмова органів та осіб, які звернулися до суду в інтересах інших

осіб, від поданої ними заяви або зміна вимог не позбавляє особу, на захист

прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду

справи та вирішення вимоги у первісному обсязі. Подібне положення

закріплене й у ч. 2 ст. 61 КАС. У свою чергу, ч. 5 ст. 29 ГПК передбачає, що

відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права

вимагати вирішення спору по суті.

Аналіз вищенаведених норм процесуальних кодексів дає підстави

виснувати, що в цивільному судочинстві, а також в адміністративному

судочинстві матеріально заінтересована особа (позивач; третя особа, яка

заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), не погоджуючись з

розпорядчими діями прокурора, все ж таки може впливати на них,

заперечуючи їх вчинення. Проте це стосується лише права прокурора

відмовитися від позову, а також його можливості змінити предмет позову і

розмір позовних вимог. Водночас у порядку господарського процесу таке

заперечення може бути ініційовано лише особою, в чиїх інтересах порушено

111

справу, тобто позивачем, і тільки з приводу процесуальних дій прокурора,

пов’язаних з відмовою останнього від позову. Що стосується інших

розпорядчих дій прокурора (права зміни підстав позову, оскаржити рішення і

ухвали суду, порушувати виконавче провадження тощо), то заінтересована в

результатах справи особа безпосередньо впливати на них практично не може.

Єдиним засобом такого впливу, і тільки для позивача, залишається право, в

порядку цивільного судочинства – не підтримувати заявлені вимоги (це

стосується й адміністративного судочинства), а в господарському

судочинстві – відмовитися від позову, поданого прокурором, про що свідчить

чинне процесуальне законодавство. Так, за ч. 3 ст. 46, п. 7 ст. 207 ЦПК, якщо

особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана

заява не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду. Подібні

положення закріплює і КАС (ч. 3 ст. 61 та п. 6 ч. 1 ст. 155). У господарському

судочинстві наслідки відмови позивача від позову, поданого прокурором,

залежать від об’єкта судового захисту (інтереси громадянина, інтереси

держави). Так, згідно з п. 6 ч. 1 ст. 81 ГПК господарський суд залишає позов

без розгляду, якщо громадянин відмовився від позову, який було подано в

його інтересах прокурором. Разом з тим ч. 6 ст. 29 ГПК закріплює, що

відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не

позбавляє прокурора права підтримати позов і вимагати вирішення спору по

суті.

Обмежений обсяг процесуальних механізмів, якими наділяється

матеріально заінтересована особа для нейтралізації розпорядчих дій

прокурора в суді, у більшості науковців викликає критику. На їх погляд,

право на захист власних інтересів належить виключно громадянинові, тому

прокурор може здійснювати представництво інтересів громадянина лише з

ініціативи або згоди останнього [68, с. 87-88; 176, с. 238-239; 221, с. 98; 50,

с. 54; 169, с. 37]. Є й інша точка зору. Зокрема, деякі вчені вважають, що

можливість прокурора звернутися до суду з заявою за захистом прав та

інтересів інших осіб необхідно розцінювати не як обмеження волі сторін у

112

розпорядженні правами, а як надання допомоги в розпорядженні правами з

урахуванням справжніх інтересів заінтересованих осіб [224, с. 25], і є однією

із гарантій здійснення принципу диспозитивності [225, с. 47].

Про необхідність урахування волевиявлення позивача при вчиненні

прокурором розпорядчих дій, наголошується і в постанові Пленуму ВСУ № 9

“Про практику застосування судами цивільного процесуального

законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову” від 22 грудня

2006 р. Відповідно до п. 6 цієї Постанови, якщо заходи забезпечення позову

вживаються за ініціативою прокурора або осіб, яким за законом надано право

звертатися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, то їх

заява має бути у будь-якій спосіб підтверджена особою, в інтересах якої вони

діють, оскільки відшкодування можливих збитків і його забезпечення

здійснюється лише за рахунок цієї особи [226]. Така правова позиція ВСУ є

цілком логічною і пояснюється специфікою процесуального становища

прокурора, який на справедливу думку І. Д. Алієвої, має виключно

процесуальний інтерес до справи і не знаходиться ані з позивачем, ані з

відповідачем у спірних матеріально-правових відносинах, що унеможливлює

покладення на прокурора будь-яких матеріальних обов’язків, які випливають

з розгляду справи [169, с. 36-37].

Складним в правовій науці, залишається питання про юридичне

значення волевиявлення матеріально заінтересованої особи стосовно

розпорядчих дій прокурора, спрямованих на закінчення процесу внаслідок

відмови прокурора від поданої ним заяви. При вчиненні прокурором подібних

розпорядчих дій матеріально заінтересована особа, на захист прав, свобод та

інтересів якої подана заява, згідно з ч. 2 ст. 46 ЦПК, а також ч. 2 ст. 61 КАС й

ч. 5 ст. 29 ГПК “не позбавлена права” заявити клопотання про розгляд справи

та вирішення вимог у первісному обсязі, проте, як повинен реагувати суд на

таке клопотання, процесуальне законодавство не визначає. Отже, при відмові

прокурора від поданої ним заяви питання про доцільність закриття

113

провадження у справі чи його продовження віддано законодавцем на розсуд

суду, для якого думка позивача з цього приводу не є обов’язковою.

Небезспірним залишається й питання можливості прокурора закінчити

процес у разі його вступу в розпочату справу для представництва інтересів

громадянина в суді першої інстанції чи на стадіях перегляду судових рішень.

Як вже зазначалося раніше, чинне законодавство обмежує прокурора лише у

праві на укладення мирової угоди. Щодо реалізації інших повноважень, то

жодних процесуальних обмежень для нього не встановлено.

Як уявляється, вчинення прокурором процесуальних дій, спрямованих

на закінчення процесу і пов’язаних з розпорядженням матеріальним об’єктом

спору, як це має місце, наприклад, при відмові від позову, є виключним та

невід’ємним процесуальним правом матеріально заінтересованої особи –

громадянина (його законного представника), на якого і поширюються правові

наслідки. Так, відмова прокурора від позову за відсутності заперечень з боку

законних представників заінтересованої особи, на захист прав, свобод та

інтересів якої подана заява, тягне за собою постановлення ухвали про

закриття провадження у справі, що робить неможливим повторне звернення

до суду з тотожним позовом. Здійснюючи такі процесуальні дії, прокурор

розпоряджається благами, які йому не належать, чим безпідставно

втручається у сферу правозастосування матеріально заінтересованої особи

(громадянина), представництво інтересів якої він здійснює в суді.

Отже, питання відмови від позову, як і реалізація інших процесуальних

прав, пов’язаних з розпорядженням матеріальним об’єктом спору (визнання

позову, зміна розміру позовних вимог, укладення мирової угоди, звернення

до суду з заявою про забезпечення позову), на нашу думку, не може бути

ініційоване прокурором без згоди законного представника, якщо громадянин

не має процесуальної дієздатності. Відповідна згода повинна відтворюватися

у письмовій формі і подаватися суду у вигляді заяви або у будь-якій інший

передбачений законом спосіб. У свою чергу, якщо прокурор не бачить

перспективи продовження участі у справі, він, на нашу думку, повинен бути

114

уповноважений відмовитися від виконання функції представництва інтересів

громадянина. Це дозволить прокурору вийти з процесу, не втручаючись у

сферу правомочностей матеріально заінтересованої особи-громадянина, які є

невід’ємними для неї. Що стосується інших процесуальних прав, реалізація

яких зумовлена розпорядженням матеріальним об’єктом спору, то у їх

наділенні прокурор не може бути обмежений, оскільки, звернувшись до суду

з заявою, змінивши підстави або предмет позову, оскарживши судове

рішення тощо, прокурор розпоряджається лише процесуальними правами, які

не можуть вважатися невіддільними правами сторони. Не слід забувати й про

компенсаторні процесуальні інструменти, що виступають, так би мовити,

противагою праву прокурора з власної ініціативи порушити справу в суді.

Зокрема, особа, в інтересах якої здійснюється представництво, вправі: не

підтримувати заявлені вимоги прокурора, внаслідок чого суд залишає заяву

без розгляду (ч. 3 ст. 46 ЦПК, аналогічні положення передбачені в ч. 3 ст. 61

КАС, п. 6 ч. 1 ст. 81 ГПК); відмовитися від позову, пред’явленого

прокурором (статті 31, 205 ЦПК, аналогічні положення передбачені ст. 157

КАС, ст. 80 ГПК); відкликати апеляційну, касаційну скаргу прокурора,

відмовитися від неї тощо. З цього приводу В. А. Кройтор слушно відмічає,

що повноваження органів та осіб, зокрема прокурора, які звернулися до суду

в “чужих” інтересах обумовлені диспозитивними засадами, а їх процесуальна

діяльність не позбавляє сторону можливості самостійно відстоювати свою

правову позицію [227, с. 139].

Наділяючи прокурора подібним комплексом повноважень, процесуальне

законодавство, при цьому, не повинно передбачати для нього повної

автономії у їх реалізації. Зумовлено це тим, що громадянин, інтереси якого в

суді захищає прокурор, є стороною правового спору і саме на нього

поширюється сила судового рішення, тому матеріально заінтересованій

особі – громадянину повинно бути надано право відмовитися від

прокурорського представництва, що здійснюється в його інтересах, а у разі,

115

якщо відповідна особа не має процесуальної дієздатності, подібними

повноваженнями слід наділити його законного представника.

Щодо повноважень прокурора при представництві ним інтересів

держави, то законодавство передбачає певні особливості. Нагадаємо, що

відповідно до ч. 2 ст. 46 ЦПК відмова органів та інших осіб, які звернулися

до суду в інтересах інших осіб (до них віднесений прокурор), від поданої

ними заяви або зміна вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та

інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та

вирішення вимоги у первісному обсязі. Аналогічним чином це питання

регулює ч. 2 ст. 60 КАС. Згідно з ч. 2 ст. 2 ГПК відмова прокурора від

поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору

по суті.

Суди не завжди дотримуються вимог законодавства і ухвалюють

рішення без урахування волі позивача (органу, уповноваженого державою

здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах).

Так, ухвалою господарського суду Сумської області від 25 червня

2008 р. закрито провадження у справі № АС 12/289-08 за позовом прокурора

м. Суми в інтересах держави в особі Управління Пенсійного фонду України в

Ковпаківському районі м. Суми (далі – УПФУ) про стягнення з фізичної

особи – підприємця особи 1 заборгованості в розмірі 3194,89 грн.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що в

судовому засіданні прокурор м. Суми, який здійснював представництво

інтересів позивача, відмовився від позову, і відмова була прийнята судом.

Крім того, в матеріалах справи містилася довідка позивача від 2 червня 2007

р., згідно з якою відповідач боргу на загальнообов’язкове державне пенсійне

страхування не має. Водночас відповідачем до суду були надані платіжні

документи, якими він підтвердив щомісячні, з липня 2007 р. по червень 2008

р., перерахування внесків до Пенсійного фонду, що спростовували

розрахунок позивача про наявність боргу. Не погоджуючись із такими діями,

116

УПФУ звернулося до Харківського апеляційного адміністративного суду зі

скаргою, в якій просило зазначену ухвалу суду першої інстанції скасувати.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача,

перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів Харківського

апеляційного адміністративного суду у справі № 22-а-769/09 дійшла

висновку, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав. Як

встановлено судом апеляційної інстанції, відмова від позову була заявлена

прокурором м. Суми, і саме ця відмова була прийнята судом. Проте думка

УПФУ з цього приводу не була з’ясована. Крім того, не були враховані

судом першої інстанції і доводи УПФУ, що факт відсутності у відповідача

заборгованості зі сплати страхових внесків станом на 2 червня 2007 р. не

спростовує підстав для застосування фінансових санкцій за порушення

строків сплати страхових внесків.

За таких обставин колегія суддів Харківського апеляційного

адміністративного суду своєю ухвалою від 14 січня 2009 р. ухвалу

господарського суду Сумської області від 25 липня 2008 р. у справі

№ АС 12/289-08 скасувала та повернула її до суду першої інстанції для

продовження розгляду [228].

У контексті наведеного судового рішення виникає питання: чи варто

розглядати ініціативу органу державної влади (сторони процесу, від імені

якої прокурор реалізує функцію представництва інтересів держави) по

розпорядженню секундарними правомочностями як конститутивний фактор,

що визначає рух справи?

На це питання слід дати негативну відповідь, оскільки первинним

об’єктом захисту прокурора в суді (при зверненні з позовом, вступі у

розпочату справу) виступають саме інтереси держави. У зв’язку з цим

позивач (орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у

спірних правовідносинах) не повинен мати повної автономії при вчиненні в

суді розпорядницьких дій, що властиво, наприклад, для фізичних осіб, в

інтересах яких прокурор реалізує функцію представництва. Уявляється, з

117

таких позицій виходить і законодавець, закріплюючи в процесуальних

кодексах своєрідний правовий механізм, який наділяє прокурора правом

оспорювати деякі розпорядницькі дії органу державної влади, що спрямовані

на закінчення процесу. Так, згідно з ч. 4 ст. 46 ЦПК відмова органу,

уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах,

від поданого прокурором в інтересах держави позову (заяви), подання ним

заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє прокурора права

підтримувати позов (заяву) і вимагати розгляду справи по суті. Збіжні

положення закріплені в ч. 4 ст. 61 КАС та ч. 6 ст. 29 ГПК.

Відсутність у органів державної влади повної автономії у розпорядженні

секундарними правомочностями, на наше переконання є виправданим

законодавчим рішенням. Адже непоодинокі випадки, як відзначає

П. Шумський, коли відповідні державні установи не звертаються до суду за

захистом інтересів держави, чим не виконують покладеного на них обов’язку

щодо забезпечення територіальної цілісності, суверенітету, економічної,

державної, інформаційної, національної безпеки, законності і правопорядку

тощо, виходячи із свого відомчого підходу, або коли дані органи

некомпетентні, не мають достатнього професіоналізму для виконання

обов’язків, коли їх посадові особи мають особисту заінтересованість у

невиконанні своїх обов’язків по захисту державного інтересу [214, с. 24].

Подібні правопорушення можуть проявлятися у небажанні органу (посадової

особи) звернутися до суду не тільки з позовом, а й з апеляційною чи

касаційною скаргою, заявою у зв’язку з нововиявленими обставинами, а

також у безпідставному визнанні позову повністю або частково, відмові від

позову, зменшенні розміру позовних вимог, укладенні мирової угоди, зміні

підстав або предмета позову тощо.

Наприклад, ухвалою Господарського суду м. Києва від 1 жовтня 2008 р.

припинено провадження у справі на підставі п. 7 ч. 1 ст. 80 ГПК (сторони

уклали мирову угоду, і вона затверджена господарським судом) за позовом

Заступника військового прокурора Центрального регіону України (далі –

118

прокурор) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі –

Міноборони) до ВАТ “Будшляхмаш”, третя особа-1 – ВАТ “ХТЗ ім.

С. Орджонікідзе”, третя особа-2 – 3194 військове представництво МО

України про виконання умов договору та стягнення штрафних санкцій та за

зустрічним позовом ВАТ “Будшляхмаш” до Міноборони, третя особа – ВАТ

“ХТЗ ім. С. Орджонікідзе” про стягнення 3 321 660,58 грн. Не погоджуючись

з відповідною ухвалою суду першої інстанції, прокурор її оскаржив та просив

скасувати. Розглянувши доводи апеляційного подання прокурора,

перевіривши матеріали справи, Київський апеляційний господарський суд

дійшов висновку, що воно підлягає задоволенню з наступних підстав.

Мирова угода, укладена між позивачем та відповідачем, не розв’язує

існуючого між сторонами правового конфлікту, адже не містить відомостей

про умови, розмір і строки виконання зобов’язань сторін, які є предметом

спору. З тексту вказаної мирової угоди вбачається, що позивач –

Міноборони, яке виконує функції держави у спірних відносинах і в особі

якого заявлено прокурором позов на захист інтересів держави, фактично

відмовився від судового захисту матеріального права, що, по суті, є відмовою

позивача від позову. При цьому суд першої інстанції помилково затвердив

зазначену мирову угоду, тим самим підмінивши поняття “відмова позивача

від позову” поняттям “мирова угода”. На підставі того, що прокурором не

було надано письмової заяви про відмову від позову, а в апеляційному поданні

він заперечував затвердження мирової угоди, Київський апеляційний

господарський суд ухвалу Господарського суду м. Києва скасував, а справу

направив до суду першої інстанції для розгляду по суті [229].

З наведеного випливає, що при захисті прокурором інтересів держави

процесуальні повноваження по розпорядженню матеріальним об’єктом спору

(визнання позову повністю або частково, зменшення розміру позовних

вимог, укладенні мирової угоди) можуть бути реалізовані лише за наявності

згоди як прокурора, так і матеріально заінтересованої особи – органа

державної влади чи органа місцевого самоврядування, якому законом надано

119

повноваження органу виконавчої влади захищати інтереси держави в суді. За

відсутності згоди хоча б одного з вказаних суб’єктів суд повинен

постановити ухвалу про відмову у задоволенні клопотання і продовжити

розгляд справи. Щодо інших процесуальних прав, то за відсутності

одностайності між прокурором і матеріально заінтересованою особою з

приводу необхідності їх вчинення, на нашу думку, перевага повинна

віддаватися позиції цієї особи, якщо такі процесуальні дії не суперечать

закону або не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб. У загальних

рисах на такий висновок наводить правова позиція Пленуму ВГСУ, наведена

у постанові № 7 “Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ,

підвідомчих господарським судам” від 23 березня 2012 р. За п. 5 цієї

Постанови відмова прокурора від поданого ним позову не є обов’язковою

для позивача, і так само відмова позивача від позову не є обов’язковою для

прокурора, оскільки така відмова не означає вибуття позивача з процесу чи

зміни його процесуального статусу. У відповідних випадках спір підлягає

вирішенню по суті. Лише у разі, якщо обидва згадані учасники судового

процесу – прокурор й позивач – заявили про відмову від позову, суд може

припинити провадження справи згідно з п. 4 ч. 1 ст. 80 ГПК, з урахуванням

вимог ч. 6 ст. 22 ГПК [87].

На підставі вищевикладеного вважаємо, що прокурор при здійсненні

функції представництва інтересів громадянина або держави в суді має

самостійний правовий статус. Обумовлене це тим, що в цивільному процесі,

а також в адміністративному та господарському на прокурора покладається

здійснення єдиної конституційної функції – функції представництва,

діяльність якого в суді спрямована на захист єдиного кола об’єктів – прав,

свобод, інтересів громадянина, інтересів держави у випадках, визначених

законом. Крім того, самостійний характер процесуального становища

прокурора в суді відбиває специфічне коло повноважень, котрими він

наділяється як особа, що бере участь у справі. Це індивідуалізує його, як

120

самостійного суб’єкта процесуальних правовідносин та диференціює від

інших осіб, яким законом надано право захищати “чужі” інтереси в суді.

У цьому зв’язку процесуальне становище прокурора як самостійного

учасника процесу повинно регулюватися у двох окремих статтях ЦПК, а

також КАС, ГПК і мати такий зміст:

“Участь прокурора в суді

1. З метою представництва інтересів громадянина або держави в суді у

випадках, визначених законом, прокурор звертається до суду з позовною

заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може

вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за

позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну,

касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом

України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

2. Прокурор, який здійснює представництво прав, свобод, інтересів

громадянина або інтересів держави в суді незалежно від форми участі,

повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення такого

представництва, передбачених у Законі України “Про прокуратуру”, а також

надати докази на їх підтвердження. Невиконання прокурором вказаних вимог

має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 цього

Кодексу.

3. Прокурор, який здійснює представництво інтересів держави в суді

незалежно від форми участі, у позовній заяві (заяві) зазначає орган,

уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних

правовідносинах.

Процесуальні права прокурора в суді

1. Прокурор, якій здійснює представництво прав, свобод, інтересів

громадянина або інтересів держави в суді незалежно від форми участі, має

процесуальні права й обов’язки особи, в інтересах якої він діє.

121

2. Прокурор, вправі відмовитися від поданої ним заяви, змінити розмір

позовних вимог, укласти мирову угоду, звернутися до суду з заявою про

забезпечення позову лише за письмовою згодою особи, представництво прав,

свобод, інтересів якої він здійснює в суді, чи законного представника цієї

особи. У разі здійснення прокурором в суді представництва інтересів

держави реалізація вказаних процесуальних прав можлива лише за взаємною

згодою прокурора й органу, що виступає стороною у справі й уповноважений

державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Прокурор, який бере участь у справі вправі відмовитися від здійснення

функції представництва.

3. Якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність, не

підтримує процесуальні дії прокурора, вона вправі відмовитися від

прокурорського представництва та вимагати розгляду справи по суті.

4. З метою вирішення питання щодо наявності підстав для ініціювання

перегляду судових рішень у справі, розглянутій без участі прокурора, вступу

у справу за позовом (заявою) іншої особи прокурор має право знайомитися з

матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії

документів, що знаходяться у справі”.

2.3. Підстави та форми участі прокурора в суді

Підстави і форми участі прокурора в суді належать до класичних

правничих категорій, які досліджуються в правовій науці при аналізі

діяльності прокуратури в суді. Водночас з прийняттям у 2014 р. Закону

України “Про прокуратуру”, який зумовив внесення змін у процесуальне

законодавство, відповідні правові категорії потребують подальшого

дослідження.

У процесуальній науці немає сталої точки зору з питання підстав участі

прокурора в суді. Одні вчені до таких відносять законоохоронну функцію

122

прокуратури [230, с. 103; 215, с. 91; 231, с. 34], інші – завдання (цілі), які

ставляться перед прокурором у процесі (необхідність в охороні державних,

суспільних інтересів, прав чи охоронюваних законом інтересів громадян) [61,

с. 99; 232, с. 12-13], треті – умови, за наявності яких у прокурора виникає

право й одночасно обов’язок звернутися до суду за захистом інтересів

громадянина, держави, невизначеного кола осіб [175, с. 209]. Окрім

наведених, в юридичній літературі підставами участі прокурора в суді

виділяють ініціативу суду або його власну ініціативу [212, с. 82; 233, с. 268;

234, с. 237]. Водночас більшість фахівців схиляються до думки, що таким

підставами участі є правові норми, які виступають правовими підставами [62,

с. 5-6; 235, с.47; 64, с. 31-32; 141, с. 69; 68, с. 76]. Ці норми, наголошує

С. Ю. Кац, завжди цілеспрямовані і містять вказівки на завдання прокуратури

в процесі, а саме: охорону та захист прав і законних інтересів держави,

організацій та окремих громадян [62, с. 5-6].

Необхідно зауважити, що підстави представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді не слід змішувати з функціями, адже останні

характеризують напрямок, вид діяльності прокуратури, що визначається

соціальним призначенням прокуратури, її завданнями [236, с. 28-29; 129,

с. 34; 237, с. 39], а перші (підстави) – певні чинники, за наявності яких

можлива реалізація представницької функції прокуратури. Спірною слід

вважати й точку зору тих правників, які під підставами прокурорського

представництва розуміють завдання та цілі, які ставляться перед прокурором

в суді. Адже, на справедливу думку М. І. Мичка, вони є елементами будь-

якої функції, зокрема й функції представництва прокурором інтересів

громадянина або держави [175, с. 208], і поряд з конкретним видом

діяльності прокуратури, відмічає М. В. Гадіятова, складають поняття

“функції прокуратури” [238, с. 10].

Не можуть бути підставами участі прокурора в суді і факти порушення

прав, свобод та інтересів громадян, інтересів держави, як вважає, наприклад,

М. М. Руденко [239, с. 4], бо відповідні факти мають суб’єктивний характер,

123

натомість підстави є завжди об’єктивною категорією, що має правове

закріплення. Іншими словами, ці факти можуть бути лише передумовою

(каталізатором) участі прокурора у справі, і тільки у разі, якщо матимуть

характеристики передбачених в законі випадків, що надають йому право на

здійснення конституційної функції представництва інтересів громадянина

або держави.

Щодо таких підстав прокурорського представництва, як ініціатива суду

або власна ініціатива прокурора, то вони обґрунтовано виділялися в

процесуальній науці на підставі аналізу положень ЦПК 1963 р. та Закону

України “Про прокуратуру” 1991 р. (в редакції до змін, внесених згідно із

Законом України № 5288-VI від 18 вересня 2012 р.). Водночас норми чинного

процесуального законодавства передбачають, що серед осіб, яким надано

право захищати “чужі” інтереси, суд може залучити до участі у справі лише

органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ч. 3 ст. 45

ЦПК). Наразі залучити прокурора в процес суд не уповноважений.

Аналогічний висновок випливає зі змісту ч. 3 ст. 60 КАС, ст. 29 ГПК та

судової практики. Наприклад, у п. 6 постанови Пленуму ВГСУ № 7 “Про

деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським

судам” від 23 березня 2012 р. роз’яснюється: “З метою забезпечення захисту

інтересів держави господарський суд може своєю ухвалою повідомити

прокурора про розгляд справи для вирішення прокурором питання щодо

вступу у справу” [87]. Іншим прикладом може слугувати ухвала ВАСУ від 6

вересня 2007 р., якою відкрито касаційне провадження за касаційною

скаргою ДПІ у Фрунзенському районі м. Харкова. Разом з касаційною

скаргою ДПІ, згідно з ч. 2 ст. 60 КАС, звернулося з клопотанням про

залучення до участі у справі прокурора Фрунзенського району м. Харкова з

метою захисту інтересів держави. Суд відмовив у задоволенні цього

клопотання на підставі того, що КАС не передбачає таких повноважень суду

касаційної інстанції, як залучення прокурора [240].

124

Отже, виділення такої підстави участі прокурора у справі, як ініціатива

суду, не відповідає чинному законодавству і, на наш погляд, є

необґрунтованою.

Власна ініціатива прокурора, так само як і ініціатива суду, як вбачається,

не може виступати підставою його участі у справі. Так, в ч. 2 ст. 45 ЦПК

передбачено, що прокурор, який звернувся до суду в інтересах держави, в

позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення

інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає

орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних

правовідносинах. Схожі приписи передбачені і в ч. 2 ст. 60 КАС та ч. 3 ст. 2

ГПК. Уявляється, закріплення в процесуальному законодавстві положень про

“самостійність” визначення прокурором підстав представництва інтересів

держави зовсім не означає, що такою в суді є його власна ініціатива.

Вважаємо, що виділення такої підстави не відповідає, в першу чергу,

Конституції України (п. 2 ст. 121), яка передбачає право здійснення

прокурором функції представництва інтересів громадянина або держави в

суді лише у випадках, визначених законом. Отже, крізь призму

конституційних положень вищенаведені приписи ч. 2 ст. 45 ЦПК, а також

ч. 2 ст. 60 КАС та ч. 3 ст. 2 ГПК необхідно розуміти так, що наявність підстав

для представництва хоч і визначається прокурором самостійно, проте вони

повинні збігатися з випадками, які безпосередньо закріплені в правових

нормах. На такий висновок наводить і зміст ст. 2 Закону України “Про

прокуратуру”, відповідно до якого прокуратура здійснює функцію

представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках,

визначених цим Законом.

Отже, в процесуальній теорії доцільно виділяти правові підстави

прокурорського представництва, пов’язуючи їх з нормами закону, які

регламентують право прокурора бути учасником судочинства. При цьому

відповідні норми самі по собі не можуть виступати підставами участі

прокурора в суді по конкретній справі. Ними слід вважати конкретні

125

випадки, визначені законом, за наявності яких у прокурора виникає право на

здійснення в суді представництва інтересів громадянина або держави. Така

інтерпретація підстав участі прокурора в суді дозволила їх класифікувати на:

підстави, що регламентують право прокурора бути учасником процесу, та

підстави, що конкретизують випадки реалізації прокурором представництва

інтересів громадянина або держави в суді.

Відповідно до ч. 2 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру” прокурор

здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина

України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа

не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або

реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття,

недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи,

яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи,

не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист.

При аналізі цієї статті небезспірним, на наш погляд, є віднесення

законодавцем до кола громадян, представництво інтересів яких в суді вправі

здійснювати прокурор, – осіб, які не досягли повноліття або є обмежено

дієздатними. Наведені суб’єкти за процесуальним законодавством, у певних

випадках здатні особисто здійснювати процесуальні права та виконувати свої

обов’язки (набувають процесуальної дієздатності), що не враховано у Законі.

Зокрема, це: неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти

років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, у справах, що

виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не

встановлено законом (ч. 2 ст. 29 ЦПК); фізичні особи, які не досягли

повноліття, у разі реєстрації їх шлюбу; неповнолітні особи, яким у порядку,

встановленому ЦПК, надано повну цивільну дієздатність (ч. 3 ст. 29 ЦПК).

Так само і в адміністративному процесі: особи, які не досягли повноліття у

спорах з приводу публічно-правових відносин, у яких вони відповідно до

законодавства можуть самостійно брати участь (ч. 2 ст. 48 КАС), тощо.

126

На нашу думку, захист прокурором в суді суб’єктивних прав, свобод,

інтересів громадянина може здійснюватися лише щодо процесуально

недієздатних учасників процесу, які неспроможні самостійно захистити свої

права або реалізувати процесуальні повноваження. У цьому зв’язку в ч. 2 ст.

23 Закону словосполучення “через недосягнення повноліття, недієздатність

або обмежену дієздатність” пропонуємо замінити словами “не має

процесуальної дієздатності”.

Продовжуючи аналіз випадків представництва прокурором інтересів

громадянина, що передбачені в ч. 2 ст. 23 Закону України “Про

прокуратуру”, окремого осмислення потребує словосполучення “неналежним

чином здійснюють її захист”. Закон не розкриває його сутність, віддаючи

ініціативу вирішення цього питання попередньо на розсуд прокурора, а

остаточно – суду. На такий висновок, окрім вищевказаної ч. 2 ст. 23 Закону

України “Про прокуратуру”, наводить зміст абз. 2 ч. 4 ст. 23 цього Закону де

передбачено, що прокурор здійснює представництво інтересів громадянина

або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для

представництва.

Закладений в Законі оціночний характер підстав представництва

інтересів громадянина, на нашу думку, може призвести до зловживань як з

боку прокуратури – в контексті необґрунтованого звернення до суду (вступу

в розпочату справу) на захист інтересів громадянина, так і з боку суду – в

контексті незаконного відкриття провадження у справі чи незаконного

повернення прокурору позовної заяви. З цього приводу в юридичній

літературі справедливо відмічається, що у разі, якщо норма законодавцем не

конкретизована, правозастосовному органу доводиться надавати її “вільне

бачення”, натомість ця індивідуальна оцінка може і не збігатися з тим, що

мав на увазі законодавець [241, с. 104].

Поряд з нормами, які покладають на прокурора обов’язок здійснення

представництва інтересів громадянина (особи, які не досягли повноліття,

недієздатні або обмежено дієздатні), права якого неналежним чином

127

захищаються в суді його законним представником, в процесуальному

законодавстві передбачені правові механізми, що реалізуються у разі, якщо

дії законного представника в суді не відповідають інтересам довіреної особи.

Наприклад, ч. 5 ст. 174 ЦПК, ч. 6 ст. 175 ЦПК передбачено, що суд не

приймає відмови відповідача від позову, визнання позову відповідачем, не

визнає мирової угоди у справі, в якій особу (сторону) представляє її законний

представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Інший приклад: у разі, якщо законний представник не має права вести справу

в суді з підстав, встановлених законом, суд за поданням органу опіки та

піклування замінює законного представника. Суд може призначити або

замінити законного представника за клопотанням малолітньої або

неповнолітньої особи, якщо це відповідає її інтересам (ст. 43 ЦПК). Згідно з

ч. 7 ст. 59 КАС, якщо дії законного представника суперечать інтересам

особи, яку він представляє, суд може залучити до участі у справі відповідний

орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та

інтереси інших осіб.

Враховуючи, що словосполучення “або неналежним чином здійснюють”

має оціночний характер, а в законодавстві передбачені механізми заміни в

процесі законних представників, які неналежним чином здійснюють свої

функціональні обов’язки, вважаємо, що з тексту ч. 2 ст. 23 Закону України

“Про прокуратуру” це словосполучення необхідно виключити.

У межах дослідження випадків представництва прокурором інтересів

громадянина в суді, що передбачені в ч. 2 ст. 23 Закону, неврегульованою

залишається ситуація, коли у громадянина, взагалі відсутній законний

представник. Так, відповідно до ч. 2 ст. 43 ЦПК, якщо відсутність

представника встановлено при розгляді справи, то суд, за поданням органу

опіки та піклування, своєю ухвалою встановлює над особою опіку чи

піклування, призначає опікуна чи піклувальника та залучає останніх до

участі у справі як законних представників. Подібні положення передбачені й

у ч. 9 ст. 56 КАС. Проте подібні дії суду неможливі, якщо провадження у

128

справі не відкрито. У цьому випадку, на наш погляд, прокурору повинно

бути надано право представництва в суді інтересів тих громадян, які

неспроможні самостійно захищати свої права або реалізовувати процесуальні

повноваження та у яких не має законного представника.

Тому, ч. 2 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру” після слів “її

захист” слід доповнити словосполученням – “чи взагалі відсутні” та викласти

у наступній редакції: “Прокурор здійснює представництво в суді інтересів

громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у

випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені

чи оспорювані права та не має процесуальної дієздатності, а законні

представники або органи, яким законом надано право захищати права,

свободи та інтереси такої особи, не здійснюють її захист або взагалі

відсутні”.

Слід зазначити, що основна ідея вищенаведеної авторської інтерпретації

підстав здійснення прокурором представництва інтересів громадянина

полягає у тому, що участь прокурора в цивільному процесі повинна носити

виключно субсидіарний (допоміжний) характер, а судовий захист прав та

інтересів осіб, які не можуть самостійно це право реалізувати, повинен

здійснюватися за допомогою інститутів законного представництва або

безоплатної правової допомоги. Це повністю відповідає рекомендаціям

Венеціанської комісії, яка у своїх висновках неодноразово наголошувала, що

представництво інтересів громадянина підлягає зведенню до мінімуму, а

будь-які випадки виконання цієї функції прокуратурою повинні бути тільки

допоміжними по відношенню до доступності послуг центрів правової

допомоги [187]. На субсидіарний характер реалізації прокуратурою цієї

функції вказує і ЄСПЛ, на переконання якого підтримка з боку прокуратури

однієї із сторін може бути безперечно виправдана за наявності певних

обставин, наприклад, при захисті прав уразливих груп – дітей, інвалідів

тощо, які не в змозі захищати свої інтереси самотужки (п. 35) [108].

129

Поряд з підставами представництва прокурором інтересів громадянина

Закон України “Про прокуратуру” визначає підстави представництва

інтересів держави. Згідно з ч. 3 ст. 23 цього Закону прокурор здійснює

представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або

загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює

або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого

самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції

якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого

органу.

Неналежне здійснення органом державної влади чи органом місцевого

самоврядування захисту інтересів держави не може бути підставою участі

прокурора в суді, оскільки, як і у випадку представництва інтересів

громадянина, є суто оціночним критерієм, а отже, створює умови для

неоднакового його тлумачення суб’єктами процесу, а також допущення

помилок у правозастосуванні. Водночас необхідно враховувати, що контроль

за належним здійсненням суб’єктами владних повноважень своїх функцій

(так саме, як і оцінка їх діяльності), в першу чергу, покладається на

вищестоящі органи та їх керівництво, а не на прокуратуру. При цьому

підконтрольність означає, що всю діяльність органів або якийсь її обсяг

перевіряють вищі органи або орган, спеціально створений для здійснення

контролю чи нагляду [242, с. 79]. А тому діяльність прокурора по реалізації

функції представництва інтересів держави в цивільному процесі повинна

носити не контрольний, а субсидіарний характер.

Відсутність органу державної влади, місцевого самоврядування,

уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах (у

разі їх порушення чи загрози порушення), на нашу думку, також не може

виступати передумовою здійснення прокуратурою представництва інтересів

держави в суді. Подібний висновок випливає з тлумачень КСУ, який у п. 5

мотивувальної частини вищенаведеного рішення № 3-рп/99 від 8 квітня

1999 р. зазначив, що державу в суді представляють органи, уповноважені

130

державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах [76]. Крім

того, слід зважити й на особливості правової дії судового рішення, яке не

може поширюватися на прокурора, адже його юридична заінтересованість

має лише процесуальний характер.

У цьому контексті слід звернути увагу на те, що з прийняттям Закону

України “Про прокуратуру” внесено низку змін та доповнень до

законодавчих актів України, якими розширені повноваження органів

державної влади, органів місцевого самоврядування щодо права

самостійного звернення до суду на виконання покладених законом

повноважень, унаслідок чого нівелюються випадки, коли захист інтересів

держави в суді не здійснюється у зв’язку з відсутністю органу, якому

законом надано відповідні повноваження. Наприклад, згідно з Розділом ХІІ

“Прикінцеві положення” Закону України “Про прокуратуру Закон України

“Про місцеве самоврядування в Україні” доповнено ст. 18¹ “Відносини

органів місцевого самоврядування із судами загальної юрисдикції” такого

змісту: “Орган місцевого самоврядування може бути позивачем та

відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду,

якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання

функцій місцевого самоврядування”; пункт 5 ст. 28 Закону України “Про

місцеві державні адміністрації” викладено в такій редакції, яка дозволяє цим

органам самостійно “звертатися до суду та здійснювати інші функції і

повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України”;

Закон України “Про центральні органи виконавчої влади” доповнено ст. 28

“Звернення до суду” такого змісту: “Міністерства, інші центральні органи

виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це

необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений

Конституцією та законами України”.

Враховуючи вищенаведене, вважаємо, що ч. 3 ст. 23 Закону України

“Про прокуратуру” необхідно викласти в наступній редакції: “Прокурор

здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення

131

або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не

здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування, до

компетенції якого віднесені відповідні повноваження”.

Поряд із Законом України “Про прокуратуру” підстави здійснення

прокурором представництва інтересів громадянина або держави в суді

конкретизуються у низці норм матеріального законодавства. Серед таких

варто виділити: СК, в якому передбачено, що прокурор має право на

звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК), про

позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК), про відібрання дитини від

матері, батька без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК), про

скасування усиновлення або визнання усиновлення недійсним (ст. 240 СК);

Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”, ст. 16 якого

закріплює, що суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної

організації порядком позовного провадження, передбаченого ЦПК, за заявою

органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної

релігійної організації, або прокурора тощо. Слід наголосити, що з

прийняттям у 2014 р. Закону України “Про прокуратуру” з багатьох

нормативних актів, які закріплювали право участі прокурора у справах

цивільної юрисдикції, відповідні положення були виключені, наприклад, з

Кодексу законів про працю України; Лісового кодексу України, Законів

України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, “Про охорону

навколишнього природного середовища”, “Про оплату праці”, “Про основи

соціальної захищеності інвалідів в Україні”, “Про тваринний світ”, “Про

охорону праці” тощо.

Як вірно відмічає М. Стефанчук, такі зміни до законодавства зумовлені

новою концепцією підстав представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді у випадках, передбачених законом, і є

проекцією рекомендацій європейських інституцій, які надавались до

законопроектних напрацювань у сфері реформування прокуратури України.

Мова йде, як далі уточнює вчена, про Висновок Венеціанської комісії

132

CDL-AD (2013)025 від 14 жовтня 2013 р., в якому містяться рекомендації

щодо приведення норм, що регулюють здійснення прокуратурою функції

представництва інтересів громадянина або держави в суді, у відповідність до

міжнародних стандартів, зокрема, щоб роль прокурора у сфері

представництва окремих осіб була субсидіарною, тобто будь-які випадки

виконання цієї функції прокуратурою повинні бути тільки допоміжними по

відношенню до доступності послуг центрів безоплатної правової допомоги, а

також щодо необхідності більш чіткої правової регламентації кола інтересів

держави, які має право представляти прокуратура в суді [243, с. 106, 109].

Поряд з дослідженням підстав здійснення представництва прокурором

інтересів громадянина або держави в суді актуальним є питання форм

реалізації цієї конституційної функції.

В юридичній літературі немає єдиної точки зору в питанні форм участі

прокурора в суді. Так, одні процесуалісти пов’язують їх зі стадіями процесу,

в яких прокурор бере участь [62, с. 17, 18; 230, с. 59-60]. Наприклад,

С. Ю. Кац вважає, що в суді першої інстанції свої завдання прокурор може

виконувати шляхом пред’явлення позову або шляхом вступу в процес,

розпочатий стороною. Водночас на інших стадіях його діяльність проходить

у формі опротестування судових рішень, а також участі в справі у судах

другої й третьої інстанцій [62, с. 17, 18, 23, 30, 36, 40, 41, 48]. Інші науковці,

незалежно від стадій, виділяють такі форми участі прокурора в процесі:

1) звернення до суду з заявою (позовною заявою, протестом); 2) вступ у

справу в будь-якій стадії процесу з метою участі в ній [235, с. 51, 56, 60-61;

212, с. 83-83].

На сучасному етапі розвитку прокуратури України, на яку покладається

конституційна функція представництва, проблема форм участі прокурора в

суді в процесуальній науці також вирішується неоднозначно. З точки зору

М. Руденка та В. Глаговського, вся процесуальна діяльність прокуратури

пов’язана з представництвом інтересів громадянина або держави і

здійснюється у трьох формах: звернення у встановленому законом порядку

133

до суду (порушення цивільної справи на захист прав i охоронюваних законом

інтересів громадянина або держави); підтримання позовної вимоги в суді;

участь у провадженні справ у касаційній і наглядовій інстанціях [135, с. 61-

62]. Згодом, ця точка зору М. В. Руденком була дещо скоригована в

докторській дисертації “Теоретичні проблеми представництва прокуратурою

інтересів держави в арбітражних судах”, де автор виділив ще й четверту

форму – нагляд прокуратури за законністю у виконавчому провадженні[239,

с. 46]. На думку В. І. Тертишнікова, формами представництва є: 1) звернення

до суду з позовними заявами і заявами про захист прав, свобод і інтересів

іншої особи, державних або суспільних інтересів; 2) участь у розгляді справ,

порушених як прокурором, так і іншими особами; 3) внесення апеляційної,

касаційної скарги, заяви про перегляд рішення ВСУ, заяви про перегляд

рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами і участь в даних переглядах

незалежно від того, чи брав участь прокурор у розгляді даної справи в суді

першої інстанції [245, с. 83].

Деякі науковці як самостійну форму участі прокурора в процесі

додатково виділяють ще й досудове провадження, яке включає підготовку і

направлення до суду заяв та інших матеріалів. Зокрема, на погляд

М. В. Касюти, судово-представницька функція прокуратури у майбутньому

законодавстві має бути закріплена у трьох основних формах: 1) звернення до

суду на захист порушених прав i законних інтересів громадян i держави;

2) участь у розгляді справ у судах на різних стадіях; 3) досудове провадження

[246, с. 247]. Водночас П. М. Каркач до таких форм відносить: 1) досудове

провадження (включає підготовку і звернення до суду з заявами та

позовами); 2) участь у розгляді в судах цивільних або господарських справ;

3) внесення апеляційного та касаційного подання або заяви про перегляд за

нововиявленими та винятковими обставинами (застосовується прокурором,

якщо виникають певні обставини при розгляді справ у суді) [137, с. 114].

Покладаючи в основу аналіз судової практики, М. І. Мичко робить висновок,

що формами реалізації прокуратурою функції представництва є: 1) досудове

134

провадження, яке включає підготовку і направлення до суду заяв та інших

матеріалів; 2) участь у розгляді в судах на різних стадіях судочинства

цивільних, господарських справ та справ про адміністративні

правопорушення з метою захисту прав і законних інтересів громадян та

держави [175, с. 208 ; 247, с. 6-7]. До прихильників досудового провадження

як самостійної форми участі прокурора в процесі можна віднести й

А. Матвійця. Адже, на його переконання, реалізація прокуратурою

конституційної функції представництва можлива не лише в межах

конкретного виду судочинства, а й поза ним (приміром, під час підготовки до

участі в суді, а відтак проведенні необхідних перевірок, витребовуванні

матеріалів тощо) [248, с. 78].

Для правильного вирішення питання, у яких процесуальних формах

відбувається реалізація прокурорського представництва, необхідно виходити

з сутності цієї правової категорії, яка теоретично найбільш розроблена

процесуалістами. Зокрема, під формою участі прокурора розуміють

зовнішню сторону діяльності прокурора, визначену законом, яка має свій

зміст та ним обумовлена [249, с. 171], або закріплені в законі правомочності

впливу прокурора на розвиток цивільного провадження (судочинства) [68,

с. 60; 250, с. 80], а саме на порушення цивільної справи чи вступ в уже

розпочатий іншими особами судовий процес у справі [64, с. 127].

Підтримуючи останню точку зору, вважаємо, що при з’ясуванні змісту

форми участі прокурора у суді необхідно враховувати, що реалізація

прокурором конституційної функції представництва здійснюється в порядку

всіх цивілістичних судочинств. Зважаючи на зазначене, під формою участі

прокурора в суді слід розуміти закріплену в законодавстві можливість його

впливу на виникнення цивільного (адміністративного, господарського)

процесу та його розвиток.

Частиною 2 ст. 45 ЦПК передбачено, що з метою представництва

інтересів громадянина або держави в суді прокурор у межах повноважень,

визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере

135

участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю

ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на

будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про

перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд

судового рішення за нововиявленими обставинами. Аналогічні положення

закріплені в ч. 2 ст. 60 КАС. З цього випливає, що в порядку цивільного, а

також адміністративного процесу законодавець виділяє чотири форми

реалізації прокуратурою представницької функції: 1) звернення до суду із

позовною заявою; 2) участь у розгляді справи за його позовом; 3) вступ у

справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій

стадії її розгляду; 4) звернення з апеляційною, касаційною скаргою, заявою

про перегляд судового рішення ВСУ, про перегляд судового рішення за

нововиявленими обставинами.

Щодо господарського судочинства, то відповідно до ч. 1 ст. 29 ГПК

прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може

вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на

будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або

держави. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційну,

касаційну скаргу, заяву про перегляд рішення ВСУ, про перегляд рішення за

нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді

справи, порушеної за позовом інших осіб. Таким чином, у господарському

процесі, на відміну від цивільного й адміністративного, передбачено не

чотири, а дві форми участі прокурора в суді: 1) звернення до суду із позовом;

2) вступ за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб. При

цьому процесуальні дії з подання апеляційної, касаційної скарги тощо

розуміються законодавцем, як складові другої форми, а не як окрема форма

участі прокурора, як це передбачено у ЦПК й КАС.

На відміну від процесуальних кодексів, Закон України “Про

прокуратуру” виділяє шість форм здійснення прокурором функції

представництва. Так, згідно з ч. 6 ст. 23 Закону під час здійснення

136

представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має

право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що

регулює виконавче провадження: 1) звертатися до суду з позовом (заявою,

поданням); 2) вступати у справу, порушену за позовом (заявою, поданням)

іншої особи, на будь-якому етапі судового провадження; 3) ініціювати

перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом

(заявою, поданням) іншої особи; 4) брати участь у розгляді справи;

5) подавати цивільний позов під час кримінального провадження у випадках

та порядку, визначених кримінальним процесуальним законом; 6) брати

участь у виконавчому провадженні при виконанні рішень у справі, в якій

прокурором здійснювалося представництво інтересів громадянина або

держави в суді.

При виокремленні форм участі прокурора в суді, що визначаються в

процесуальній науці й законодавстві, на нашу думку, не варто виділяти таку з

них, як участь у розгляді судами справ. Адже подібні процесуальні дії є або

продовженням звернення прокурора до суду з заявою (перша форма), або

безпосередньо складають зміст реалізації ним другої форми – вступ

прокурора у справу. Крім того, до форм здійснення представництва не слід

включати й підготовчі дії прокурора, які він здійснює до звернення в суд.

Оскільки підготовчі дії прокурора, що передують його участі у справі, не

регламентуються процесуальним законодавством, тобто знаходяться поза

межами цивільної (господарської, адміністративної) процесуальної форми.

Так зване досудове провадження, на наш погляд, не можна вважати формою

судово-представницької функції прокуратури.

Щодо інших форм, то вони, як слушно зауважують Т. О. Дунас і

М. В. Руденко, є саме переліком процесуальних дій, що мають характерні

ознаки процесуальних стадій (або є самими стадіями), що входять в одну з

двох процесуальних форм прокурорського представництва – 1) порушення

справи; 2) вступ у порушену справу [68, с. 57].

137

М. Й. Штефан також вважає, що першою формою є звернення

прокурора до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб

або державних чи суспільних інтересів; подання заяви і скарги про

апеляційне оскарження і ухвали суду першої інстанції; подання касаційної

скарги на рішення і ухвали суду першої і апеляційної інстанції; подання

скарги про перегляд судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами

після перегляду у касаційному порядку (на сьогодні перегляд рішень ВСУ);

подання заяви про перегляд рішень або ухвал суду чи судового наказу у

зв’язку з нововиявленими обставинами. Друга форма охоплює вступ

прокурора у справу в будь-якій стадії процесу для здійснення функції

представництва інтересів громадян або держави [64, с. 126-127; 68, с. 57]. Як

бачимо, коло процесуальних дій прокурора в суді, що включаються до змісту

тієї або іншої форми науковцем, й те, що закріплює чинне законодавство, не

співпадають. Зокрема, за ч. 6 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру”

ініціювання перегляду судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за

позовом (заявою, поданням) іншої особи (внесення прокурором апеляційної,

касаційної скарги на судові рішення або заяви про їх перегляд за

нововиявленими обставинами, заяви про перегляд судового рішення ВСУ),

складають окрему процесуальну форму. А вищенаведена ч. 1 ст. 29 ГПК

подібні процесуальні дії пов’язує саме зі вступом прокурора у справу (друга

форма).

Отже, виходячи з того, що під формою участі прокурора в суді слід

розуміти закріплену в законодавстві можливість впливу його процесуальної

діяльності на виникнення чи розвиток процесу, реалізація прокурором

конституційної функції представництва інтересів громадянина або держави

відбувається шляхом: 1) звернення до суду з позовною заявою (заявою),

тобто через подання прокурором заяви про захист прав, свобод та інтересів

громадянина інтересів держави та участь у розгляді справи в суді першої

інстанції; 2) вступу у справу на будь-якій стадії процесу, розпочатого з

ініціативи інших осіб, тобто через подання прокурором апеляційної,

138

касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у зв’язку з нововиявленими

обставинами, заяви про перегляд рішення ВСУ, заяви про відкриття

виконавчого провадження, участь у розгляді справи, розпочатої з ініціативи

інших осіб у суді першої інстанції, а також при перегляді судових рішень у

наступних стадіях процесу.

Висновки до розділу 2

1. Як свідчить проведене дослідження, коло об’єктів, які підлягають

захисту прокурором при здійсненні представницької функції в суді,

необхідно конкретизувати. Ними, крім інтересів громадянина або держави, є

суб’єктивні права, свободи громадянина. У перспективі, одним з об’єктів

захисту при здійсненні прокурором представницької функції в суді повинен

виступати суспільний (громадський) інтерес.

2. Закріплення в законодавстві точного переліку осіб, права, свободи та

інтереси яких можуть захищатися прокурором в суді, є обґрунтованим,

оскільки відповідає сучасним тенденціям по зменшенню ролі прокурора в

суді. Водночас аналіз висновків та рекомендацій органів РЄ показав, що у

питанні доцільності збереження за прокуратурою повноважень по

представництву в суді інтересів громадянина не існує єдиної точки зору. Для

його вирішення необхідно взяти за основу, по-перше, принципи,

сформульовані КРЄП у п. 34 висновку CCPE (2008) 3 від 21 жовтня 2008 р.,

щодо виконання прокуратурою функцій за межами сфери кримінального

права: а) ці функції реалізуються з метою забезпечення застосування права із

дотриманням основних прав та свобод у межах повноважень, наданих

прокурорам відповідно до законів, Конвенції та прецедентної практики

ЄСПЛ; б) такі повноваження прокурорів мають якомога точніше

регулюватися законом; в) діючи за межами сфери кримінального права,

прокурори мають користуватися тими ж правами і обов’язками, як будь-яка

інша сторона, і не повинні мати привілейованого становища у ході судових

проваджень (підп. “f”); по-друге, рекомендації Венеціанської комісії, якою

139

наголошується, що при захисті прокуратурою в суді інтересів громадянина

останній, як і особа, котра має право представляти інтереси окремих осіб,

повинна мати право заперечувати необхідність такого представництва.

3. Дослідження дало можливість сформулювати поняття “інтереси

держави”, як об’єкта прокурорського представництва в суді. Під ним слід

розуміти коло інтересів держави (політичних, економічних, соціальних

тощо), що входять до предмета ведення (компетенції) органів державної

влади, місцевого самоврядування, яким законом надано повноваження

органу виконавчої влади, і підлягають захисту прокурором в суді.

4. Аналіз правового статусу прокурора в цивільному процесі дав змогу

виснувати, що у справі він має самостійне процесуальне становище.

Виходячи з цього, пропонується виключити з ч. 2 ст. 45 ЦПК приписи, що

вимагають від прокурора, що здійснює представництво інтересів

громадянина, надати суду письмову згоду законного представника або

органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси

відповідної особи, оскільки наведені нормативні положення не відповідають

сутності досліджуваного інституту.

5. «Прокурор – захисник публічного інтересу», – з такою дефініцією

необхідно асоціювати правовий статус прокурора, що реалізує судово-

представницьку функцію.

6. Самостійний характер процесуального статусу прокурора в

цивільному процесі відбиває специфічне коло повноважень, якими він

наділяється, як особа, що бере участь у справі. Із цього висновку зроблено

застереження, що повноваження прокурора, пов’язані з розпорядженням

матеріальним об’єктом спору (право відмовитися від позову, визнати позов,

змінити розмір позовних вимог, укласти мирову угоду, звернутися до суду з

заявою про забезпечення позову), не можуть бути ініційовані прокурором без

згоди законного представника громадянина, який не має процесуальної

дієздатності і в інтересах якого здійснюється представництво. У наділенні

140

іншими процесуальними правами, реалізація яких є розпорядженням

матеріальним об’єктом спору, прокурор не може бути обмежений.

У разі захисту прокурором у суді інтересів держави реалізація вказаних

розпорядчих повноважень допускається лише за наявності згоди як

прокурора, так і матеріально заінтересованої особи – органа державної влади

чи органа місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження

органу виконавчої влади захищати інтереси держави в суді. За відсутності їх

спільної згоди застосування вказаних розпорядчих прав є неможливим, і суд

зобов’язаний продовжити розгляд справи.

7. У процесуальній теорії доцільно виділяти правові підстави

прокурорського представництва, пов’язуючи їх з нормами закону, які

регламентують право прокурора бути учасником судочинства. При цьому

відповідні норми самі по собі не можуть бути підставами участі прокурора в

суді по конкретній справі. Такими, слід вважати конкретні випадки, за

наявності яких у прокурора виникає право на здійснення в суді

представництва інтересів громадянина або держави, що закріплені в законі.

Виходячи з наведеної інтерпретації підстав участі прокурора в суді, їх варто

класифікувати на: підстави, що регламентують право прокурора бути

учасником процесу, та підстави, що конкретизують випадки реалізації

прокурором представництва інтересів громадянина або держави в суді.

8. Вивчення підстав участі прокурора в суді дало змогу дійти висновку,

що здійснення ним представництва інтересів громадянина (громадянина

України, іноземця або особи без громадянства) допустимо у разі, якщо така

особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані

права та не має процесуальної дієздатності, а законні представники або

органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси

такої особи, не здійснюють її захист або взагалі відсутні, а інтересів держави

– у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист

цих інтересів не здійснює орган державної влади, орган місцевого

самоврядування, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

141

9. Дослідження форм участі прокурора в суді показало, що реалізація

конституційної функції представництва інтересів громадянина або держави

відбувається шляхом: 1) звернення до суду з позовною заявою (заявою),

тобто через подання прокурором заяви про захист прав, свобод та інтересів

громадянина або інтересів держави та участь у розгляді справи в суді першої

інстанції; 2) вступу у справу на будь-якій стадії процесу, розпочатого з

ініціативи інших осіб, тобто через подання прокурором апеляційної,

касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у зв’язку з нововиявленими

обставинами, заяви про перегляд рішення ВСУ, заяви про відкриття

виконавчого провадження, участь у розгляді справи, розпочатої з ініціативи

інших осіб у суді першої інстанції, а також при перегляді судових рішень у

наступних стадіях процесу.

142

РОЗДІЛ 3

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ ПРОКУРОРОМ ПРЕДСТАВНИЦТВА

ІНТЕРЕСІВ ГРОМАДЯНИНА АБО ДЕРЖАВИ В СУДІ

3.1. Особливості звернення прокурора з позовом до суду, а також

вступу його у розпочату справу в суді першої інстанції

Частиною 1 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру” передбачено, що

представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді

полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист

інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених

законом. У цьому зв’язку дослідження потребують процесуальні механізми,

за допомогою яких ця функція реалізується на різних стадіях цивільного

(адміністративного, господарського) судочинства.

У першу чергу, звертають на себе увагу приписи Закону України “Про

прокуратуру”, якими визначається досудовий порядок реалізації

прокуратурою функції представництва, що передує його зверненню з

позовом до суду.

Так, згідно з ч. 4 ст. 23 Закону прокурор здійснює представництво

інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження

судом підстав для представництва (абз. 2). Прокурор зобов’язаний

попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його

законного представника або відповідного суб’єкта владних повноважень. У

разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор

користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином

чи її законним представником або суб’єктом владних повноважень (абз. 3).

В юридичній літературі впровадження вищенаведеного досудового

порядку реалізації прокуратурою покладеної на неї функції представництва

інтересів громадянина або держави в суді здебільш підтримується. Разом із

143

тим наголошується на необхідності вдосконалення цієї процедури, оскільки

підтвердження судом підстав для прокурорського представництва є окремою

процесуальною дією, здійснення якої не передбачено жодним процесуальним

законом. Наприклад, це стосується порядку розгляду зазначеної категорії

справ, форми судового рішення за результатами розгляду, форми та вимоги

процесуального документа прокурора, який звернувся до суду з метою

підтвердження підстав для представництва, процедури оскарження

прокурором висновків суду, який не підтвердив підстави для представництва,

обставин та вимог, що мають міститися у зверненні прокурора до суб’єктів,

які ймовірно порушили права громадянина або інтереси держави [251, с. 9;

252, с. 21-22].

З огляду на аналіз вищенаведених положень ст. 23 Закону України “Про

прокуратуру” слід погодитися з висновками науковців, що передбачений в

Законі порядок оцінки судом підстав прокурорського представництва, а

також пов’язані з цим дії прокурора та заінтересованих осіб (громадянина та

його законного представника, суб’єкта владних повноважень) не регулюється

процесуальним законодавством. Іншими словами, вони знаходяться поза

межами процесуальної форми. При цьому вченими не враховується, що

представництво прокурором інтересів громадянина або держави можливе

виключно в суді (п. 2 ст. 121 Конституції України), де він як учасник процесу

(цивільного, а також адміністративного та господарського) здійснює права та

виконує свої обов’язки лише в процесуальній формі. Тому його позасудові дії

щодо підтвердження судом підстав представництва не можуть вважатися

реалізацією покладеної на нього судово-представницької функції.

Наведений досудовий порядок ускладнює процедуру реалізації

прокурором конституційної функції представництва інтересів громадянина

або держави в суді першої інстанції, оскільки дублює передбачені в ст. 119

ЦПК вимоги щодо змісту позовної заяви прокурора, в якій він зобов’язаний

зазначити підстави звернення до суду.

144

Крім того, процесуальна форма закріплює низку процесуальних

інструментів, за допомогою яких суд в змозі оцінити обґрунтованість

звернення прокурора до суду в “чужих” інтересах. Відповідні судження суду

втілюються у формі ухвал суду про: відкриття провадження у справі

(підстави для здійснення прокурором представництва наявні) – ч. 1, 5 ст. 122

ЦПК, а також ч. 2, 4 ст. 107 КАС, ст. 61 ГПК; залишення заяви без руху

(підстави для здійснення прокурором представництва не вказані) – ч. 1

ст. 121 ЦПК, а також ч. 1 ст. 108 КАС; повернення позовної заяви, що подана

особою, яка не має повноважень на ведення справи (підстави для здійснення

прокурором представництва відсутні) – ч. 2, 3 ст. 121 ЦПК, а також ч. 3

ст. 108 КАС, ст. 63 ГПК тощо.

Зважаючи на зазначене, з тексту ч. 4 ст. 23 Закону України “Про

прокуратуру” абзац 2 та 3 необхідно виключити.

Разом із наведеним, дискусійною є й передбачена ст. 23 Закону України

“Про прокуратуру” процедура встановлення прокурором наявності підстав

представництва в суді інтересів громадянина або держави. Так, абз. 4 та 5 ч. 4

цієї статті закріплюють: “Виключно з метою встановлення наявності підстав

для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист

законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює

суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні

повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних

підставах належить цьому суб’єкту, витребовувати та отримувати від нього

матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб’єкта владних повноважень, до компетенції якого

віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва

інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для

представництва прокурор має право:

1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та

безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної

влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та

145

комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду

України та фондів загальнообов’язкового державного соціального

страхування, що знаходяться у цих суб’єктів, у порядку, визначеному

законом;

2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади,

органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та

комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду

України та фондів загальнообов’язкового державного соціального

страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших

осіб можливе виключно за їхньою згодою”.

Як уявляється, за своїм змістом позасудовий порядок реалізації

прокуратурою функції представництва, що передбачений абзацами 4 та 5 ч. 4

ст. 23 Закону України “Про прокуратуру”, де прокурору надається право

витребовувати у суб’єктів владних повноважень інформацію та копії

документів, що знаходяться у них, а також отримувати від посадових осіб

цих суб’єктів усні та письмові пояснення з метою встановлення наявності

підстав для представництва, по суті, є відтворенням наглядової функції

прокуратури, що покладалася на цей державний орган у відповідності до

Закону України “Про прокуратуру” 1991 року. Нагадаємо, за ст. 20 цього

Закону при здійсненні прокурорського нагляду за додержанням і

застосуванням законів прокурор мав право: витребовувати від органів

державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин,

державних підприємств, установ та організацій рішення, розпорядження,

інструкції, накази та інші акти і документи, мати доступ до відповідних

інформаційних баз даних державних органів; мати доступ до документів і

матеріалів, необхідних для проведення перевірки, у тому числі за письмовою

вимогою; отримувати від посадових та службових осіб і громадян усні або

письмові пояснення, в тому числі шляхом виклику відповідної особи до

органу прокуратури тощо.

146

З прийняттям Закону України “Про прокуратуру” 2014 р., наглядові

функції прокуратури окреслені лише кримінальною сферою (нагляд за

додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову

діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при

виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні

інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої

свободи громадян, – ст. 2 Закону) і не передбачають здійснення контролю за

додержанням законів органами державної влади, місцевого самоврядування,

суб’єктами державного та комунального секторів економіки тощо.

У цьому контексті слід звернути увагу на положення п. 1 Розділу ХІІІ

“Перехідні положення” Закону України “Про прокуратуру” 2014 р.,

відповідно до якого прокуратура виконує функцію нагляду за додержанням

прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань

органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх

посадовими і службовими особами виключно у формі представництва

інтересів громадянина або держави в суді. На справедливу думку М. Касюти

та Н. Наулік, механізми реалізації наглядових повноважень, передбачених у

статтях 20-24 Закону України “Про прокуратуру” 1991 р. (ці норми

закріплювали повноваження прокуратури з нагляду за додержанням прав і

свобод людини і громадянина – доповнено К. Г.), з набранням чинності

Закону України “Про прокуратуру” 2014 р. застосуванню не підлягають [251,

с. 7]. З цього приводу слід наголосити, що реалізація прокуратурою

наглядових повноважень, навіть крізь призму функції представництва

інтересів громадянина або держави в суді, на відповідає зобов’язанням, які

взяла на себе Україна при вступі до РЄ.

Так, в п. 5 Остаточного тексту Резолюції ПАРЄ щодо дотримання

обов’язків та зобов’язань Україною від 27 вересня 2001 р. Асамблея

закликала органи влади України повністю імплементувати реформу

Генеральної прокуратури відповідно до принципів і стандартів РЄ, маючи на

меті скасування наглядових функцій прокуратури, які не відповідають

147

Конституції України і загрожують підривом незалежності доволі слабкої

судової влади [253]. У Резолюції № 1755 (2010) від 4 жовтня 2010 р.

“Функціонування демократичних інституцій в Україні” ПАРЄ наголосила,

що “функція прокуратури України щодо загального нагляду суперечить

європейським стандартам, і через наявність цієї функції, вона має

повноваження, які значно перевищують ті, що необхідні в демократичній

державі” (п. 7.2.2) [254].

Отже, позасудова процедура встановлення прокурором наявності

підстав представництва в суді інтересів громадянина або держави, а також

виконання прокуратурою нагляду за додержанням законів у формі

представництва інтересів громадянина або держави в суді за своєю правовою

природою не відбивають змісту (сутності) покладеної на прокуратуру

судово-представницької функції та суперечать європейським стандартам.

На підставі наведеного пропонуємо з тексту Закону України “Про

прокуратуру” 2014 р. виключити приписи абзаців 4 та 5 ч. 4 ст. 23 та п. 1

Розділу ХІІІ “Перехідні положення”.

Однією із форм реалізації прокурором судово-представницької функції

виступає його звернення до суду з позовом у порядку, визначеному

процесуальним законодавством. Здебільшого ЦПК (статті 119, 120), а також

КАС (статті 105, 106) та ГПК (статті 54-57) встановлюють загальні вимоги до

форми і змісту позовної заяви, а також процедури її подачі до суду.

Водночас, слід зауважити, що залежно від виду юрисдикції такій діяльності

прокуратури властиві певні специфічні особливості.

Приміром, при зверненні з позовом в порядку адміністративного

судочинства в позовній заяві прокурор зобов’язаний вказати посаду і місце

служби посадової чи службової особи – відповідача (п. 3 ч. 1 ст. 106 КАС).

Щодо господарського процесу, то згідно з п. 2 ч. 2 ГПК позовна заява

повинна містити ідентифікаційні коди суб’єкта господарської діяльності за їх

наявності (для юридичних осіб) або реєстраційний номер облікової картки

фізичної особи – платника податків за його наявності. У цивільному чи

148

адміністративному судочинстві прокурор до позовної заяви повинен додати її

копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості

відповідачів і третіх осіб (ч. 1 ст. 120 ЦПК, ч. 3 ст. 106 КАС). Натомість,

згідно з ч. 1 ст. 56 ГПК при поданні позову прокурор зобов’язаний надіслати

сторонам та третім особам копії позовної заяви та доданих до неї документів

листом з описом вкладення. Прикладом необхідності дотримання

прокурорами вказаних вимог ГПК може слугувати ухвала судді

господарського суду Закарпатської області від 5 квітня 2013 р. (справа

№ 907/330/13) про повернення позовної заяви, поданої Закарпатським

прокурором з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного

регіону України. В обґрунтування своєї ухвали суд зазначив, що прокурором

в порушення вимог ст. 56 ГПК не подано належних доказів надіслання

позивачу та відповідачеві копії позовної заяви та доданих до неї документів з

описом вкладення. Згідно з поштовою квитанцією з описом цінним листом

від 1 квітня 2013 р. матеріали відправлені третій особі [255].

Стаття 119 ЦПК, яка визначає форму і зміст позовної заяви, в ч. 7

закріплює, що у разі пред’явлення позову прокурором у заяві повинні бути

зазначені підстави такого звернення. На відміну від ЦПК, ні КАС ні ГПК у

спеціальних нормах, де сформульовані вимоги до позовної заяви, подібних

умов для прокурора не встановлюють та обмежуються лише вказівкою на те,

що він зобов’язаний обґрунтувати наявність підстав для здійснення

представництва інтересів громадянина або держави незалежно від форми, в

якій здійснюється таке представництво (абз. 3 ч. 2 ст. 60 КАС, ч. 1 ст. 29

ГПК). І тільки ч. 2 ст. 2 ГПК встановлює, що прокурор, який звернувся до

господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно

визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує

необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою

здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

З точки зору юридичної техніки вважаємо, що мотиви необхідності

здійснення прокуратурою в суді функції представництва у формі звернення

149

до суду з заявою, на кшталт ч. 7 ст. 119 ЦПК, доцільно закріпити у

спеціальних нормах КАС та ГПК, які регламентують процесуальні вимоги до

позовної заяви. Судова практики також свідчить про необхідність

закріплення таких змін. Так, військовий прокурор Харківського гарнізону

звернувся до Харківського окружного адміністративного суду в інтересах

громадянина особи 1 з позовом до військової частини А 1215 про

відшкодування матеріальної допомоги. Суд, посилаючись на положення п. 2

ст. 121 Конституції України, ч. 2 ст. 60 КАС, позовну заяву прокурора

повернув, оскільки від імені позивача її подано особою, яка не має

повноважень на ведення справи (п. 4 ч. 3 ст. 108 КАС). Свою ухвалу суддя

обґрунтував тим, що пред’являючи позов в інтересах громадянина – особи 1,

прокурор не зазначив підстав такого звернення [256]. У цьому контексті

зауважимо, що не лише підстави здійснення прокурором представництва

інтересів громадянина або держави повинні бути зазначені у позовній заяві, а

й докази на їх підтвердження. Адже невиконання прокурором вимог щодо

надання суду обґрунтування таких підстав має наслідком у цивільному та

адміністративного судочинстві – залишення позовної заяви без руху (статті

121 ЦПК, 108 КАС), а в господарському – її повернення ( ч. 2 ст. 2, ст. 63

ГПК).

Таким чином, ч. 7 ст. 119 ЦПК після слів “такого звернення” необхідно

доповнити словосполученням “а також докази на їх підтвердження”. Статтю

54 ГПК доповнити частиною 4 такого змісту: “У разі пред’явлення позову

прокурором у заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення, а

також докази на їх підтвердження”. Враховуючи, що ст. 60 КАС включає

прокурора в адміністративному процесі до кола осіб, яким законом надано

право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, вважаємо за необхідне

ст. 105 цього Кодексу доповнити частиною такого змісту: “У разі

пред’явлення адміністративного позову особами, які діють на захист прав,

свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави

такого звернення, а також докази на їх підтвердження”.

150

Вдосконалення потребують не лише передбачені процесуальні вимоги

до змісту позовної заяви прокурора, а й порядок підтвердження його

повноважень у суді.

Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону України “Про прокуратуру” право подання

позовної заяви в порядку цивільного, адміністративного, господарського

судочинства надається Генеральному прокурору України, його першому

заступнику та заступникам, керівникам регіональних та місцевих прокуратур,

їх першим заступникам та заступникам. Проте яким чином зазначені

посадові особи органів прокуратури можуть підтверджувати свої

повноваження, коли вони діють в суді на виконання конституційної функції

представництва інтересів громадянина або держави, чинним законодавством

не врегульовано.

З цього приводу Пленум ВСУ у п. 10 постанови № 2 “Про застосування

норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді

першої інстанції” від 12 червня 2009 р. роз’яснив, що повноваження такого

прокурора на участь у судовому засіданні підтверджуються службовим

посвідченням. У справах, у яких прокурор не виконує функції

представництва, а прокуратура виступає як сторона в цивільному процесі,

повноваження їх представника, крім керівника прокуратури, повинні

підтверджуватися документами, визначеними статтею 42 ЦПК [84].

Аналогічна позиція висловлена у п. 2 постанови Пленуму ВГСУ № 7 “Про

деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським

судам” від 23 березня 2012 р. [87].

Декілька інший (диференційований) підхід при вирішенні цього питання

запропонований ВАСУ у п. 11 постанови Пленуму № 2 “Про практику

застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу

адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних

справ” від 6 березня 2008 р. Так, за правовою позицією Пленуму

повноваження прокурорів як представників у адміністративному

судочинстві, що діють в межах своєї компетенції (про яку відомо суду),

151

повинні підтверджуватися службовим посвідченням. Натомість

повноваження інших працівників прокуратури, які виконують функції

прокурора щодо представництва інтересів держави чи громадянина в

адміністративному судочинстві, повинні бути підтверджені довіреністю,

виданою керівником прокуратури [257].

Неврегульованість у питанні оформлення повноважень прокурора в

чинному законодавстві негативно впливає на судову практику. Наприклад,

ухвалою судді Закарпатського окружного адміністративного суду від

15 жовтня 2009 р. (справа № 84429/09) повернуто позовну заяву прокурора

Мукачівського району Закарпатської області в інтересах держави в особі

Мукачівської ОДПІ Закарпатської області до АТП “Бобовище” про стягнення

з відповідача податкового боргу. Ухвала мотивована тим, що на виконання

вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху прокурором не усунуто

недоліків позовної заяви, а саме: повноваження прокурора, від імені якого

подана позовна заява, не підтверджені довіреністю чи іншим документом, що

підтверджує повноваження даної особи; підпис прокурора не скріплено

печаткою. Не погоджуючись з вищенаведеною ухвалою, прокурор

Мукачівського району звернувся до Львівського апеляційного

адміністративного суду зі скаргою, яка мотивована тим, що повноваження

прокурорів у адміністративному судочинстві, які діють у межах своєї

компетенції (про яку відомо суду), підтверджуються службовим

посвідченням, тому посилання місцевого суду на невідповідності позовної

заяви вимогам ч. 5 ст. 106 КАС є необґрунтованими й такими що суперечать

вимогам чинного законодавства. Суд апеляційної інстанції (провадження

№ 2а-4101/09/0770) доводи апеляційної скарги до уваги не взяв (ухвала від 26

червня 2012 р.), вбачаючи, що вони не спростовують висновків суду, а тому

оскаржувану ухвалу залишив без змін [258].

Діаметрально протилежний підхід щодо порядку підтвердження

повноважень прокурора в суді можна спостерігати в ухвалі того ж

Львівського апеляційного адміністративного суду від 19 березня 2013 р.

152

(апеляційне провадження № 122286/12). Так, скасовуючи ухвалу

Закарпатського окружного адміністративного суду від 14 березня 2012 р.

(справа № 2а-272/12) про повернення позовної заяви прокурора

Великоберезнянського району Закарпатської області в інтересах держави в

особі управління ПФУ, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно з

вищенаведеним п. 11 постанови Пленуму ВАСУ від 6 березня 2008 р. № 2

повноваження прокурора в адміністративному судочинстві повинні

підтверджуватися посвідченням. Проте вимоги суду першої інстанції

стосовно необхідності скріплення позовної заяви прокурора підписом

уповноваженої особи та печаткою, а також підтвердження своїх повноважень

належним чином завіреною довіреністю, чинним законодавством України не

передбачено [259].

Актуальність встановлення порядку документального оформлення

повноважень прокурора в суді пояснюється специфікою приписів

вищенаведеної ч. 1 ст. 24 Закону України “Про прокуратуру”. Буквальне

тлумачення цієї норми дозволяє зробити висновок, що крім Генерального

прокурора України, його першого заступника та заступників керівників

регіональних та місцевих прокуратур, їх перших заступників та заступників,

право подання іншими посадовими особами органів прокуратури позовної

заяви до суду на виконання функції представництва в межах цивільної, а

також адміністративної і господарської юрисдикції Законом не передбачено.

При цьому посадовці, що зазначені в ч. 1 ст. 24 Закону, участі у справі

самостійно не беруть, скріплюючи позовну заяву (заяву) своїм підписом та

доручаючи її ведення підпорядкованим їм прокурорам відповідної

прокуратури, за якими закріплюється ця ділянка роботи. У цьому зв’язку

виникає питання щодо правомірності допуску до участі у справі останніх.

На відміну від Закону України “Про прокуратуру”, норми

процесуального законодавства, наділяючи працівників прокуратури правом

звернення до суду, реалізацію таких повноважень не ставлять в залежність

153

від їх адміністративної посади, використовуючи для цього єдиний правовий

статус – “прокурор”.

Виходячи із системного аналізу норм ч. 1 ст. 24 Закону України “Про

прокуратуру” та процесуального законодавства, роз’яснень Пленуму ВСУ

вважаємо, що в суді першої інстанції повноваження Генерального прокурора

України, його першого заступника та заступників, керівників регіональних та

місцевих прокуратур, їх перших заступників та заступників (при зверненні до

суду з позовною заявою, участі у розгляді справи, вступі у справу, порушену

за позовом іншої особи в суді першої інстанції) повинні підтверджуватися

службовим посвідченням. При цьому під зверненням до суду з позовом

(заявою) слід розуміти не лише засвідчення вищевказаними посадовцями

позовної заяви своїм підписом, а й передбачений процесуальним

законодавством дії по пред’явленню позову (заяви) шляхом подання позовної

заяви до суду безпосередньо або через пошту чи інші відповідні засоби

зв’язку.

Щодо повноважень прокурорів, які не зазначені в ч. 1 ст. 23 Закону

України “Про прокуратуру”, то, на нашу думку, вони так само повинні

підтверджуватися службовим посвідченням. Подібний висновок випливає з

ч. 2 ст. 15 Закону України “Про прокуратуру” де передбачено, що прокурори

в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі

прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у

прокуратурі. Як уявляється, запропоновані висновки щодо порядку

документального оформлення прокурорами своїх повноважень можуть бути

застосовані не лише при здійсненні ними функції представництва в суді

першої інстанції, а й при розгляді справ у судах вищестоящих інстанції.

Таким чином, пропонуємо ч. 7 ст. 24 Закону України “Про прокуратуру”

після слів “процесуальним законодавством” доповнити словами “та

підтверджуються службовим посвідченням” й викласти в наступній редакції:

“Повноваження прокурорів, передбачені цією статтею, здійснюються

154

виключно на підставах та в межах, передбачених процесуальним

законодавством, та підтверджуються службовим посвідченням”.

Актуальним питанням здійснення прокурором функції представництва в

суді є процедура процесуального оформлення його вступу у справу в суді

першої інстанції. Так, згідно з ч. 3 ст. 29 ГПК (в редакції від 25 квітня

2015 р.) для участі у справі, провадження в якій уже порушено, прокурор

подає до господарського суду письмову заяву. Щодо цивільного судочинства

(так само й адміністративного судочинства), то це питання залишається

неврегульованим. На справедливу думку Т. О. Дунаса та М. В. Руденка, його

розв’язання має неабияке практичне значення, оскільки від того, що за

документ буде подано прокурором до суду – заяву, клопотання чи

повідомлення, залежить, чи допустить його суд до участі у справі. За певних

обставин заява чи клопотання можуть бути судом не задоволені, що, на

думку деяких правознавців, зашкодить реалізації прокурором конституційної

функції представництва [68, с. 150].

Для правильного вирішення питання, з яким процесуальним документом

слід звертатися прокурору до суду першої інстанції при вступі його у справу,

провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, необхідно виходити із

загальних вимог процесуального оформлення його участі в суді,

передбачених у законодавстві. Нагадаємо, ч. 7 ст. 119 ЦПК закріплює, що у

разі пред’явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та

інтересів іншої особи (до складу яких відноситься і прокурор), в заяві

повинні бути зазначені підстави такого звернення. Відповідно до п. 1

резолютивної частини рішення Конституційного Суд України № 3-рп/99 від

8 квітня 1999 р. (справа про представництво прокуратурою України інтересів

держави в арбітражному суді) прокурор або його заступник самостійно

визначає і обґрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів

держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява, за статтею 2

Арбітражного процесуального кодексу України, є підставою для порушення

справи в арбітражному суді [76]. З наведених правових положень випливає,

155

що можливість участі прокурора у справі закон пов’язує з вмотивованістю

його звернення в інтересах інших осіб.

Таким чином, питання наявності підстав представництва прокурором

інтересів громадянина або держави знаходиться під контролем суду.

Базуючись на такому висновку, вступ прокурора у справу в суді першої

інстанції не може оформлятися повідомленням, як пропонується деякими

правознавцями [260, с. 63; 261, с. 36], а також Пленумом ВГСУ № 7 від

23 березня 2012 р. (п. 6) [87], оскільки воно має лише інформативний

характер. Тим самим суд відсторонюється від можливості оцінки мотивів

(підстав), покладених прокурором в обґрунтування необхідності здійснення

представництва, а отже, й від вирішення питання щодо допуску останнього в

процес.

Оскільки в суді прокурор виступає виключно як один з його учасників

[262, с. 322], вважаємо, що у цивільному, а також адміністративному процесі

вступ прокурора у справу в суді першої інстанції, розпочату з ініціативи

інших осіб, на кшталт судочинства господарського, має оформлюватися

шляхом подання заяви, де повинні бути зазначені підстави такого звернення,

а також докази на їх підтвердження.

У цьому зв’язку вважаємо, що ЦПК слід доповнити положенням такого

змісту: “Прокурор з метою вступу у розгляд справи, порушеної за позовом

інших осіб, звертається до суду з заявою, де зазначає підстави такого

звернення, а також докази на їх підтвердження”. Подібні зміни необхідно

внести до КАС та ГПК.

Однією зі сфер реалізації прокуратурою конституційної функції

представництва є господарське судочинство, в порядку якого

неврегульованим залишається питання щодо права прокурора на звернення

до господарського суду в інтересах громадяни (фізичної особи), який

здійснює підприємницьку діяльність і в установленому законом порядку

набув статусу суб’єкта підприємницької діяльності, чи не набув такого

156

статусу, але у випадках, передбачених законодавчими актами України вправі

виступати стороною в процесі.

З цього приводу ВГСУ в п. 11 Інформаційного листа № 01-8/675 від

14 серпня 2007 р. роз’яснив: “Законом, у тому числі ГПК, не визначено (не

передбачено) випадків подання прокурорами від імені держави позовів до

господарського суду в інтересах Так, згідно з абз. 4 ч. 1 ст. 2 ГПК України

господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх

заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави

(але не громадян), а ч. 1 ст. 29 названого Кодексу передбачає лише таку

форму представництва прокурором інтересів громадянина в господарському

суді, як вступ за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших

осіб (у вигляді внесення апеляційного, касаційного подання, подання про

перегляд рішення за нововиявленими обставинами, участі у розгляді справи,

порушеної за позовом інших осіб)” [262].

З наведеною позицією ВГСУ, в цілому, слід погодитися. Зауваження

викликає лише висновок про те, що в господарському судочинстві прокурор

може здійснювати представництво інтересів громадянина тільки у формі

його вступу у справу. Крім того, в наведеному Інформаційному листі нічого

не зазначено про право прокурора здійснювати представництво фізичних

осіб, які не набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності.

Згідно з ч. 1 ст. 29 ГПК України прокурор бере участь у розгляді справ

за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу,

порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для

представництва інтересів громадянина або держави. Зі змісту цієї норми

випливає, що законодавство, по-перше, передбачає дві форми участі

прокурора в господарському процесі (порушення процесу шляхом звернення

прокурора до суду з позовом; вступ його у справу, порушену за позовом

інших осіб); по-друге, незалежно від форми реалізації представницької

функції у випадках, визначених законом, не обмежує прокурора у праві

157

звернення до господарського суду на захист інтересів громадянина, який у

процесі бере участь не як підприємець, а як фізична особа.

Отже, в питанні наділення прокурора правом здійснення представництва

інтересів громадянина у формі звернення до господарського суду можна

спостерігати невідповідність між приписами ч. 1 ст. 2 ГПК (таке право не

передбачають) та ч. 1 ст. 29 ГПК (таке право передбачають), що негативно

впливає на судову практику.

Приміром, прокурор Сумської області звернувся до господарського суду

Дніпропетровської області з позовом в інтересах громадянки особи 2, в якому

просив визнати недійсним рішення загальних зборів ВАТ “Сумський

хлібокомбінат” від 17 березня 2009 р., на яких прийнято рішення про

звернення до суду з заявою про визнання ВАТ банкрутом. Ухвалою

господарського суду Дніпропетровської області від 1 лютого 2011 р.

провадження у справі припинено за п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК (спір не підлягає

вирішенню в господарських судах України). Ухвала господарського суду

вмотивована тим, що нормами процесуального законодавства не передбачена

визначена прокурором форма представництва громадянина в господарському

суді, яка не встановлена положеннями ст. 2 ГПК, що є підставою для

припинення провадження у справі. Крім того, суд посилався на

вищенаведений п. 11 Інформаційного листа ВГСУ № 01-8/675 від 14 серпня

2007 р.

Не погоджуючись із вказаною ухвалою місцевого господарського суду,

прокурор Сумської області звернувся зі скаргою до суду апеляційної

інстанції. Проаналізувавши положення ч. 2 ст. 121 Конституції України, ст.

12 ГПК, судова колегія Дніпропетровського апеляційного господарського

суду дійшла висновку, що прокурор обґрунтував неможливість фізичної

особи 2 самостійно захищати свої порушені права і може звернутися до суду

в інтересах громадянки лише в порядку господарського судочинства,

оскільки інший порядок розгляду спорів вказаної категорії процесуальним

законом не передбачений. Водночас посилання місцевого господарського

158

суду в ухвалі про припинення провадження у справі на п. 11 Інформаційного

листа ВГСУ №01-8/675 від 14 серпня 2007 р. суд апеляційної інстанції визнав

помилковим, оскільки в даному акті йдеться про представництво прокурором

інтересів громадянина – суб’єкта підприємницької діяльності, а не

громадянина, що володіє корпоративними правами підприємства.

За таких обставин Дніпропетровський апеляційний господарський суд

позов прокурора Сумської області задовольнив, ухвалу господарського суду

Дніпропетровської області від 1 лютого 2011 р. скасував, передавши

останньому справу для розгляду [246].

Отже, на підставі наведеного акта ВГСУ та вищенаведеного системного

аналізу ч. 2 ст. 2 ГПК та ч. 1 ст. 29 ГПК пропонуємо в абз. 4 ч. 1, ст. 2 ГПК

України слово “держави” замінити словосполученням “громадянина, що не є

суб’єктом підприємницької діяльності, або держави у випадках,

передбачених законом” та викласти у наступній редакції: “Господарський

суд порушує справи за позовними заявами прокурорів, які звертаються до

господарського суду в інтересах громадянина, що не є суб’єктом

підприємницької діяльності, або держави у випадках, визначених законом”.

Базуючись на висновку, що прокурор вправі ініціювати процес в

інтересах не лише держави, а й громадянина, змін потребує перше речення

ч. 2 ст. 2 ГПК, яке необхідно замінити двома реченнями такого змісту:

“Прокурор, який звернувся до господарського суду в інтересах громадянина,

що не є суб’єктом підприємницької діяльності, або держави у випадках,

визначених законом, в позовній заяві зазначає, в чому полягає порушення

інтересів громадянина або держави та обґрунтовує необхідність їх захисту.

При захисті державних інтересів у позовній заяві прокурор вказує орган,

уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних

правовідносинах”.

Реалізація прокурором функції представництва в суді першої інстанції

можлива шляхом звернення його з позовом до суду в інтересах не лише

громадянина, а й держави. При цьому випадки, за наявності яких прокурор

159

вправі здійснювати захист в суді інтересів держави, в законодавстві не

конкретизовані (див. підрозд. 2.1.), що породжує на практиці проблеми у їх

визначенні.

Так, прокурор Красногвардійського району м. Дніпропетровська

звернувся до Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської

області з позовом в інтересах держави в особі Дніпропетровського

регіонального управління Державної спеціалізованої фінансової установи

“Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву” до особи

1 про розірвання кредитного договору та звернення стягнення на квартиру

(справа № 2-2320/10). Дослідивши матеріали позовної заяви з огляду п. 2 ст.

121 Конституції України, Закон України “Про прокуратуру”, ч. 2 ст. 45 ЦПК,

місцевий суд дійшов висновку про необхідність її повернення на підставі п. 3

ч. 3 ст. 121 ЦПК (заяву від імені позивача подано особою, яка не має

повноважень на ведення справи). Постановляючи відповідну ухвалу, суд

також враховував особливості Положення про Дніпропетровське регіональне

управління Державної спеціалізованої фінансової установи “Державний фонд

сприяння молодіжному житловому будівництву”, відповідно до якого

позивач є юридичною особою, надає пільгові довготермінові кредити на

будівництво і придбання житла, обслуговує ці кредити, забезпечує їх цільове

використання та своєчасне погашення. За висновками суду, при укладені

кредитного договору з відповідачем Дніпропетровське регіональне

управління діяло як кредитор, з відповідними наслідками, в тому числі

ризиком неповернення кредитних коштів. Однак, звернення прокурора до

суду з відповідною позовною заявою в інтересах самостійних

господарюючих суб’єктів не є представництвом інтересів держави, тому її

розгляд законом не передбачений [265].

Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру” прокурор

здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення

або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не

здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган

160

місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до

компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі

відсутності такого органу. Зі змісту наведеної норми випливає, що захист

прокурором інтересів держави шляхом звернення до суду допускається у разі

порушення інтересів держави, які віднесені до відання, по-перше, органів

державної влади; по-друге, органів місцевого самоврядування; по-третє, за

відсутності такого органу.

Проблема коректного визначення наявності порушень інтересів держави

при зверненні прокурора до суду з позовом в особі органу державної влади

на практиці може бути вирішена за допомогою комплексного підходу на

підставі: 1) тлумачень, які надані КСУ в рішенні № 3-рп/99 (справа про

представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному

суді) від 8 квітня 1999 р. (абз. 2 п. 3) щодо специфіки (змісту) інтересів

держави, в основі яких завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних

(політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих

на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону

України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної

безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів

права власності та господарювання тощо); 2) наявності у державного органу

владних повноважень, які проявляються у його компетенції і надаються йому

з метою належного виконання функцій та завдань української держави;

3) переліку органів державної влади, приблизне коло яких міститься в низці

нормативних актів [266; 267; 268].

Що стосується коректного визначення наявності порушень інтересів

держави при зверненні прокурора до суду з позовом в особі органу місцевого

самоврядування, то практика розгляду цих справ є суперечливою. Пояснити

це можна особливостями компетенції самоврядних органів, до ведення яких

віднесені не тільки питання місцевого значення, які здійснюються в інтересах

територіальної громади, – самоврядні повноваження (ст. 10 Закону України

“Про місцеве самоврядування в Україні”), а й питання, пов’язані з

161

виконанням функцій та завдань виконавчої влади, тобто державних

інтересів, – делеговані повноваження (ч. 3 ст. 143 Конституції України, ст. 16

Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”) [193, с. 435, 465].

Так, 28 жовтня 2008 р. прокурор Дзержинського району м. Харкова

звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Харківської міської

ради до особи 1, особи 2, особи 3, особи 4, особи 5, особи 6 про визнання

недійсними правочини та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки.

Ухвалою судді Дзержинського районного суду м. Харкова від 31 жовтня

2008 р. позовна заява повернута позивачу на підставі п. 3 ч. 3 ст. 121 ЦПК

України, оскільки заяву від імені позивача подано особою, яка не має

повноважень на ведення справи. В апеляційній скарзі прокурор

Дзержинського району м. Харкова просив ухвалу скасувати та направити

справу на новий розгляд у зв’язку з порушенням норм процесуального права.

Посилався на те, що згідно зі ст. 13 Конституції України земля є основним

національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави.

Оскільки суб’єктами права державної власності на землю виступають органи

місцевого самоврядування на землі в межах її території, то згідно зі ст. 36¹

Закону України “Про прокуратуру” прокурор має право звернутися з

вказаним позовом до суду в інтересах держави в особі Харківської міської

ради. Дослідивши матеріали справи та посилаючись на положення ч. 1 ст. 45

ЦПК України, ст. 36¹ Закону України “Про прокуратуру”, судова колегія

судової палати з цивільних справ Апеляційного суду Харківської області

дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з

наступного. Відповідно до ч. 2 ст. 2 ЗК суб’єктами земельних відносин є

громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи

державної влади. Матеріали позовної заяви свідчать, що правовідносини між

Харківською міською радою та відповідачами виникли з приводу

користування та розпорядження самовільно збудованими нежилими

приміщеннями, розташованими на земельній ділянці належній

територіальній громаді. Згідно зі ст. 83 ЗК землі, які належать на праві

162

власності територіальним громадам сіл, селищ, міст є комунальною

власністю. За таких обставин вказані правовідносини склалися між органом

місцевого самоврядування та фізичною особою, а не з державою, тому,

Харківська міська рада, як суб’єкт права власності на землю, сама в змозі

звернутись у встановленому порядку з позовом до відповідачів про визнання

недійсними правочинів та звільнення належної їй самовільно зайнятої

земельної ділянки. У зв’язку з наведеним прокурор не мав повноважень

звертатися до суду з вказаною позовною заявою, оскільки фактично

звернувся до суду з позовом не в інтересах держави, а в інтересах

територіальної громади в особі органа місцевого самоврядування –

Харківської міської ради, а це Законом України “Про прокуратуру” не

передбачено [269].

Іншої правової позиції з цього питання дотримується ВСУ. Так, у грудні

2008 р. особа 3 звернулась до суду з позовом до Херсонської міської ради

про визнання права власності на квартиру із самочинно проведеною

добудовою. Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 9 грудня

2008 р. позов задоволено. В апеляційному порядку в інтересах держави в

особі Херсонської міської ради на рішення подана скарга прокурора

Дніпровського району м. Херсона. Ухвалою Апеляційного суду Херсонської

області від 3 липня 2009 р. скаргу прокурора залишено без розгляду, оскільки

інтереси держави судовим рішенням не зачіпаються; Херсонська міська рада,

що діє як представник інтересів територіальної громади, а не як орган,

наділений повноваженнями виконавчої влади, має право самостійно

розпорядитися своїм правом на оскарження ухваленого рішення. З таким

висновком апеляційної інстанції ВСУ не погодився у зв’язку з

невідповідністю його чинному законодавству, посилаючись на таке.

Звертаючись з апеляційною скаргою в інтересах держави в особі Херсонської

міської ради як органа місцевого самоврядування (ст. 140 Конституції

України), якому державою делеговані повноваження в галузі земельних

відносин (ст. 12 ЗК), прокурор правильно зазначив, що ця скарга спрямована

163

на захист інтересів держави. Оскільки відповідно до ст. 14 Конституції

України та ст. 1 ЗК земля є основним національним багатством України, яка

перебуває під особливою охороною держави, а тому її використання у

власних інтересах шкодить правам і свободам громадян, у тому числі

територіальній громаді, суперечить інтересам держави та суспільним

інтересам. Оскільки прокурор звернувся до суду в межах повноважень,

наданих йому ст. 121 Конституції України, ст. 45 ЦПК України, ст. 36¹

Закону України “Про прокуратуру”, і мотивував підстави представництва,

висновок апеляційного суду про відсутність у нього належних повноважень

на оскарження судового рішення не ґрунтується на законі. За таких обставин

колегія суддів Судової палати у цивільних справах ВСУ касаційну скаргу

прокурора задовольнила, ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від

3 липня 2009 р. скасувала та передала справу до суду апеляційної інстанції

для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги до розгляду [270].

При аналізі наведеної судової практики варто зауважити, що судами

застосований діаметрально протилежний підхід при визначенні наявності

підстав звернення прокурора до суду з позовом в особі органу місцевого

самоврядування. Так, за першим рішенням суди першої та апеляційної

інстанції вважали, що порушені інтереси територіальної громади (а не

інтереси держави, як вбачав прокурор), внаслідок чого звернення прокурора з

позовом до суду на їх захист неможливе, оскільки виходить за межі його

функціональних повноважень, відповідно до яких в порядку цивілістичних

судочинств прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або

держави.

За другим рішенням ВСУ, навпаки, виходив з того, що прокурором

правомірно ініційовано процес в особі органу місцевого самоврядування,

адже в такому випадку, хоча і зачіпаються інтереси територіальної громади, є

наявне порушення інтересів держави, захист яких з боку прокуратури

законом передбачений. Як уявляється, суперечливість судової практики слід

пов’язувати з недосконалістю чинного законодавства, що регулює

164

функціонування місцевого самоврядування, зокрема, територіальних громад,

які є первинними суб’єктами місцевого самоврядування, суб’єктами

публічного права.

У літературі з цього приводу відмічається, що статус територіальних

громад ще не отримав належної законодавчої деталізації, не визначено

порядок їх створення, реорганізації, ліквідації тощо. Значною мірою

територіальні громади існують лише на папері [193, с. 433-434]. У зв’язку з

цим, їх інтерес переважною більшістю реалізується через діяльність органів

місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські, районні, обласні ради,

їх посадових осіб тощо). Проте чіткого розмежування повноважень між

органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади на різних

рівнях адміністративно-територіального поділу не існує, про що

неодноразово наголошувалося в наукових працях [271, 272] й нормативних

актах [273]. Зрозуміло, що не розв’язавши цю проблему на

загальнонаціональному рівні, проблему правомірності представництва

прокуратурою інтересів держави в особі органів місцевого самоврядування

остаточно вирішити неможна. Тому в кожному конкретному випадку

прокурори (суд) повинні з’ясовувати повноваження конкретного органу

державної влади чи місцевого самоврядування, вивчати укладені між ними

договори і угоди щодо передачі окремих повноважень у відповідних

соціально-економічних сферах тощо. Водночас чинне законодавство

допускає дублювання повноважень цих органів. Наприклад, у Законі України

“Про місцеве самоврядування в Україні” (статті 10; 25; 43, 44; 49; 71; 73, 74;

76; 79) та Закон України “Про місцеві державні адміністрації” (ст. 13; 16 – 29;

35; 44), як наголошує Н. Колинець, шістнадцять повноважень органів

місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій дублюються

повністю і дванадцять – частково [271, с. 301]. У такому разі вважаємо, що

проблема конкуренції повноважень цих органів повинна вирішуватися на

базі принципів субсидіарності та децентралізації влади, як пропонується в

Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної

165

організації влади в Україні. Це виключає можливість звернення прокурора до

суду на захист інтересів держави з тих питань, які одночасно становлять

предмет ведення і органів державної влади, і органів місцевого

самоврядування.

Щодо права прокурора звернутися до суду з позовом в інтересах органів

місцевого самоврядування з питань, віднесених до ведення останніх, то таке

право законодавством не передбачено. На обґрунтування цього висновку

можна навести роз’яснення ВГСУ, надані в Інформаційному листі № 01-

8/675 від 14 липня 2007 р. Так, відповідаючи на запитання судів: чи вправі

прокурор подавати до господарського суду позови в інтересах держави в

особі органів місцевого самоврядування, ВГСУ зазначив, що згідно з п. 2

резолютивної частини рішення КСУ від 8 квітня 1999 р. № 3-рп/99 (справа

про представництво прокуратурою України інтересів держави в

арбітражному суді) під поняттям “орган, уповноважений державою

здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах”, зазначеним у

ч. 2 ст. 2 АПК (нині це ч. 3 ст. 2 ГПК) потрібно розуміти, зокрема, орган

місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу

виконавчої влади [263]. Таким шляхом йде й судова практика. Наприклад,

прокурор Довгинцівського району м. Кривого Рогу Дніпропетровської

області 18 січня 2010 р. звернувся до господарського суду з позовною заявою

в інтересах держави в особі КП теплових мереж “Криворіжтепломережа”, в

якій просив стягнути з ФОПа – особи 1 заборгованість у сумі 8722,66 грн.

Вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суддя зазначив, що

позов подано в інтересах держави в особі підприємства, яке є комунальним

закладом, заснованим на власності територіальної громади м. Кривого Рогу, а

відносини позивача з відповідачем ґрунтуються на господарському договорі.

Оскільки заклад, заснований на комунальній власності, перебуває у спірних

правовідносинах, то в цьому випадку позивачем не реалізуються

повноваження держави взагалі та органу виконавчої влади зокрема. КП

теплових мереж “Криворіжтепломережа” має право на судовий захист

166

інтересів учасника господарських правовідносин у разі їх порушення шляхом

звернення до суду у загальному порядку [274].

З огляду на необхідність розмежування випадків участі прокурора у

справі в особі органів місцевого самоврядування з питань реалізації

останніми повноважень делегованих (якщо законом їм надано повноваження

органу виконавчої влади) та самоврядних (стосуються інтересів

територіальної громади), пропонуємо ч. 3 ст. 23 Закону України “Про

прокуратуру” після слів “орган місцевого самоврядування” доповнити

словами “якому законом надано повноваження органу виконавчої влади”.

Принагідно слід зауважити, що неможливість прокуратури здійснювати

захист в суді інтересів територіальних громад (суспільних інтересів на

місцевому рівні) як первинних суб’єктів місцевого самоврядування, на наш

погляд, не кореспондується із сучасними тенденціями з реформування

органів прокуратури та приведення їх діяльності до міжнародних стандартів.

Як уявляється, захист прокуратурою в суді інтересів певних соціальних груп

(колективів, прошарків населення), в тому числі інтересів територіальної

спільноти, повинен стати одним з головних напрямків діяльності

прокуратури. Такий висновок кореспондується позицією ЄСПЛ, який у своїй

прецедентній практиці (справи: “Менчінска проти Російської Федерації” від

15 січня 2009 р., § 35 [108]; “Бацаніна проти Російської Федерації” від

26 травня 2009 р. [275], § 27; “Корольов (№2) проти Російської Федерації”

від 1 квітня 2010 р. § 33 [109]) неодноразово наголошував, що підтримка

прокуратурою однієї зі сторін може бути виправданою за певних умовах,

зокрема, коли правопорушення зачіпає велику кількість людей. Проте, як

наголошується в правовій літературі, чинне законодавство України не

містить правової регламентації захисту неперсоніфікованого кола осіб

(громадського інтересу) [176, с. 161]. Тому цілком зрозуміло, що право

вчинення таких процесуальних дій з боку прокуратури, без наявності

реальних процесуальних механізмів реалізації може розглядатися лише на

доктринальному рівні.

167

3.2. Особливості оскарження прокурором судових рішень

На виконання представницької функції в суді прокурор наділяється

правом подання апеляційної чи касаційної скарги на судові рішення, заяви

про їх перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами, заяви про перегляд

ВСУ судового рішення (ч. 2 ст. 45 ЦПК, а також ч. 2 ст. 60 КАС і ч. 1 ст. 29

ГПК, частини 3, 4, 6 ст. 24 Закону України “Про прокуратуру”).

Чинне процесуальне законодавство не передбачає суттєвих відмінностей

у процедурі реалізації цього права. Особливістю є наділення прокурора

правом здійснення функції представництва інтересів громадянина або

держави (шляхом подання апеляційної, касаційної скарги тощо) на будь-якій

стадії судочинства незалежно від участі в розгляді справи в суді першої

інстанції. Таке право передбачено ч. 2 ст. 45 ЦПК, в якій зазначено, що з

метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в

межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною

заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може

вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за

позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну,

касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом

України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

Аналогічні положення передбачені в ч. 2 ст. 60 КАС та ч. 1 ст. 29 ГПК, ч. 6

ст. 23 та частинах 3, 4 ст. 24 Закону України “Про прокуратуру”.

Щодо юридичної науки, то серед учених немає єдиної думки з приводу

наділення посадових осіб органів прокуратури правом оскарження судових

рішень незалежно від участі у розгляді справи в суді першої інстанції.

Зокрема, одні правники положення закону, які закріплюють таке право,

підтримують, вбачаючи у цьому прояв реалізації прокурором конституційної

функції представництва інтересів громадянина або держави в суді [179, с. 41;

276, с. 6, 13; 262, с. 322; 277, с. 123; 111, с. 12, 14; 238, с. 11-12; 278]. Інші,

навпаки, правильність цих положень піддають критиці, вважаючи, що вони

168

містять елементи наглядової функції прокуратури за судовою діяльністю, що

не відповідає п. 2 ст. 121 Конституції України, яка покладає на цей

державний орган у цивільному, господарському, адміністративному

судочинстві лише функцію представництва інтересів громадянина або

держави. Тому, на думку останніх, право на оскарження судових актів

повинні мати лише ті посадові особи органів прокуратури, які безпосередньо

брали участь у розгляді справи [279, с. 69, 138-139, 285-286; 233, с. 271]. Як

відмічає К. В. Гусаров, це повністю кореспондується із диспозитивними

засадами судочинства, оскільки воля прокурора на оскарження судового акта

може не збігатися з волею на дану процесуальну дію матеріально та

процесуально заінтересованих осіб [279, с. 139, 285].

Особливого значення досліджувана проблема набуває у зв’язку із

членством України у РЄ та застосуванням Європейської конвенції й

протоколів до неї, а також необхідністю урахування позицій органів РЄ з

цього питання. Так, Венеціанська комісія у своєму експертному висновку

CDL-AD(2005)014 щодо Федерального закону РФ “О прокуратуре

Российской Федерации” від 13 червня 2005 р. виділила ряд загальних

принципів функціонування органів прокуратури поза межами кримінальної

сфери судочинства [280]. Зокрема, у посиланні до п. 12 (див. п. 5) цього

Висновку зазначається, що прокурори можуть наділятися правом ініціювання

та вступу в поточні судові процедури або використовувати різні засоби

правового захисту для забезпечення законності (принцип законності).

Аналогічна позиція висловлена й у п. 5 додатку №1 Звіту, підготовленого

науковим експертом Андрашем Варгою (Угорщина) для Консультаційної

ради європейських прокурорів (далі – КРЄП) CCPE-Bu (2008)4rev від

5 травня 2008 р. [281] (цей орган створений Комітетом міністрів РЄ для

підготовки висновків з питань діяльності прокуратур держав ЄС).

Слід звернути увагу й на положення Висновку №3, прийнятого КРЄП на

своєму 3-му пленарному засіданні “Про роль прокуратури поза кримінально-

правової сфери” (Страсбург, 15-17 жовтня 2008 р.), в якому відзначається, що

169

у тих країнах, де на прокуратуру покладається не лише функція

кримінального переслідування, а й участь у цивільному, адміністративному

процесах тощо, її посадові особи, з метою ініціювання розгляду справи в

суді, наділені правом на апеляційне оскарження (п. 23). Між тим, як

зазначається в документі, неналежною є практика, пов’язана із втручанням

прокуратури в судовий розгляд за відсутності розумного інтересу

(державного, публічного або основаного на захисті права), що порушує

принцип рівності сторін (п. 27) [107]. У загальних рисах подібна теза була

висловлена й Венеціанською комісією, яка у вищезгаданому висновку

CDL-AD(2005)014 від 13 червня 2005 р. позитивно оцінила реформування

системи прокуратури РФ, зокрема, обмеження можливості вступу прокурора

в судові справи від імені громадян, окрім тих випадків, коли останні не

можуть діяти самостійно, чи у разі, коли правопорушенням зачіпаються

інтереси великої кількості громадян (п. 74) [280].

Досліджуючи проблему наділення прокурора правом оскарження

судових рішень незалежно від його участі у справі в суді першої інстанції,

показовою також є позиція ЄСПЛ у справі “Менчинська проти Російської

Федерації”. У цій справі заявниця посилалася на порушення права на

справедливий судовий розгляд, що проголошується у п. 1 ст. 6 Конвенції, у

зв’язку зі вступом прокурора у справу під час апеляційного розгляду на

стороні державного органу – Норильського центру зайнятості. Виходячи зі

своєї прецедентної практики відносно ролі прокурора поза межами

кримінальної сфери правосуддя, ЄСПЛ відзначив, що втручання прокуратури

в цю справу, безумовно, послабило позицію заявника (Менчинської) (§ 33). І

хоча прокурор м. Норильська за національним законодавством мав юридичні

підстави вступати в процес, ця справа не містила жодних обставин, що

виправдовували би його втручання (§ 37). З огляду на зазначене Суд дійшов

висновку, що мало місце порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, зокрема принципу

рівності сторін (§ 39-40) [108].

170

Системний аналіз актів Венеціанської комісії та КРЄП, практики ЄСПЛ

дає підстави стверджувати, що вказані інституції РЄ, в цілому, допускають

можливість наділення посадових осіб органів прокуратури правом втручання

в судові процедури на стадії перегляду судових рішень. При цьому

застосування прокурором вказаних повноважень є виправданим у разі

необхідності забезпечення «справедливого балансу» між сторонами

(принципу рівності сторін), за яким кожній стороні гарантується право

представляти свою позицію у справі на таких умовах, які б не ставили її у

менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом, або якщо

правопорушення зачіпає інтереси великої кількості громадян.

Запропонований підхід, на нашу думку, є базовим при вирішенні питання

щодо наділення прокурора правом оскарження судових рішень незалежно від

участі у розгляді справи в суді першої інстанції.

Реалізація прокурором права на оскарження судових рішень пов’язана з

дотриманням процесуальних строків, встановлених законом. У цьому зв’язку

дискусійним залишається питання про можливість оскарження судових

рішень тими прокурорами, які не брали участі у судових засіданнях й

пропустили процесуальний строк на здійснення такого права. За загальним

правилом скарга, подана після закінчення строків, визначених ЦПК,

залишається без руху, якщо особа, яка її подала, не порушує питання про

поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані

судом неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту

отримання ухвали про залишення заяви без руху особа має право звернутися

до суду з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для

поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк

або вказані нею підстави для поновлення строку оскарження будуть визнані

неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного

(касаційного) провадження (статті 297, 328 ЦПК;). Аналогічні положення

передбачені в статтях 189, 214 КАС. Зауважимо, що в порядку

господарського процесу пропуск особою строків апеляційного (касаційного)

171

оскарження тягне за собою повернення скарги, якщо суд за заявою особи, яка

її подала, не знайде підстав для поновлення строку (статті 93, 110 ГПК).

Вказані процесуальні норми містять і спеціальні положення, що

встановлюються законом для прокурорів, які реалізують конституційну

функцію представництва. Зокрема, у разі, якщо останні пропустили строк

внесення апеляційної (касаційної) скарги, який перевищує один рік з

моменту оголошення оскаржуваного рішення, суд у цивільному або

адміністративному процесах зобов’язаний відмовити прокурору у відкритті

апеляційного (касаційного) провадження, а в господарському процесі –

повернути апеляційну (касаційну) скаргу. При цьому відповідні процесуальні

дії вчиняються судом незалежно від поважності причини пропуску

прокурором строку на оскарження. Звертаючись до суду апеляційної

(касаційної) інстанції з таким клопотанням, посадові особи органів

прокуратури посилаються переважно на те, що про ухвалення

неправосудного (як вони вбачають) рішення їм стало відомо лише під час

перевірок, які, здебільшого, проводяться набагато пізніше дати ухвалення

цих рішень (коли загальні строки на їх оскарження вже сплили). У зв’язку з

цим виникає запитання: чи може вказана підстава вважатися поважною

причиною пропуску встановленого законом процесуального строку? Судова

практика дає на нього неоднозначну відповідь.

Наприклад, ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від

7 лютого 2011 р. відмовлено прокурору Дніпропетровського району

Дніпропетровської області у задоволенні клопотання про поновлення строку

на апеляційне оскарження рішення Дніпропетровського районного суду

Дніпропетровської області від 3 квітня 2008 р., апеляційну скаргу залишено

без розгляду. Не погоджуючись із вищевказаною ухвалою, прокурор

звернувся до касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій посилався на

те, що з матеріалами цивільної справи прокуратура Дніпропетровського

району Дніпропетровської області була ознайомлена лише у грудні 2010 р., і

ним невідкладно було внесено апеляційну скаргу. Вбачаючи посилання

172

прокурора обґрунтованими, а причини пропуску строку на апеляційне

оскарження поважними, колегія суддів судової палати у цивільних справах

ВССУ оскаржувану ухвалу скасувала, направивши справу до суду

апеляційної інстанції для вирішення питання щодо прийняття апеляційної

скарги [282].

Подібна правова позиція з цього питання була висловлена і в постанові

ВГСУ у справі № 13/161-11 від 22 лютого 2012 р. [283], ухвалі ВАСУ у

справі № к/9991/74328/11-с від 21 лютого 2013 р. [284]. Отже, посилання

посадових осіб органів прокуратури, які не брали участі у судових

засіданнях, на той факт, що про ухвалення рішення їм стало відомо лише під

час проведення перевірок, в практиці ВССУ, а також ВГСУ, ВАСУ може

розглядатися як поважна причина для поновлення строку на його

оскарження.

В аспекті права на справедливий суд, що гарантується Конвенцією та

тлумачиться ЄСПЛ у своїй прецедентній практиці, з такою позицією вищих

спеціалізованих судів важко погодитися. Так, відповідно до п. 1 ст. 6

Конвенції кожен при визначенні його цивільних прав та обов’язків або при

розгляді будь-якого кримінального обвинувачення має право на

справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку

незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону, який

вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або

встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього

кримінального обвинувачення. Як зазначається в рішенні ЄСПЛ у справі

“Брумареску проти Румунії” від 28 жовтня 1999 р., право на справедливий

розгляд в суді, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, має тлумачитися в світлі

Преамбули до Конвенції, яка проголошує, між іншим, верховенство права як

частину спільної спадщини Договірних Сторін. Одним з основних аспектів

верховенства права є принцип правової певності (визначеності), який

вимагає, крім іншого, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення

з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву (§ 61). У вищевказаній

173

справі Брумареску ЄСПЛ констатував порушення права заявника на

справедливий судовий розгляд у зв’язку з тим, що Верховний суд Румунії на

підставі скарги Генерального прокурора звів нанівець увесь процес,

скасувавши остаточне рішення, яке до того ж було виконано і в силу res

judicata не підлягало перегляду (§ 62) [285].

Наведені тлумачення Суду принципів правової визначеності й res

judicata були доповнені й розкриті ним у подальшій практиці. Так, у рішенні

від 24 липня 2003 р. у справі “Рябих проти Російської Федерації” ЄСПЛ

зауважив, що правова певність передбачає дотримання принципу res judicata,

тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду

вже раз вирішеної справи. Цей принцип означає, що жодна сторона не має

права домагатися перегляду кінцевого і обов’язкового рішення тільки з

метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів вищої ланки

переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових

помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Перегляд у

порядку нагляду не може розглядатися як прихована апеляція, і сама

можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного

розгляду. Відхилення від цього принципу можливе, якщо тільки воно

спричинене незалежними (вагомими) і непереборними обставинами (§ 52)

[286].

Аналогічну позицію з приводу скасування остаточного судового

рішення Страсбурзький суд висловив й у справах “Трегубенко проти

України” (§ 35, 37) [287], “Науменко проти України” (§ 91) [288], “Христов

проти України” (§ 34) [289] тощо.

Прецедентна практика ЄСПЛ, де формулюються європейські стандарти

діяльності прокуратури поза межами кримінальної сфери судочинства, а

також розкриваються загальновизнані принципи міжнародного права,

знаходить свою інтерпретацію в практиці національних судів. Зокрема, це

стосується і проблеми поновлення для прокурорів, які не брали участі в

судових засіданнях, строків на оскарження судових рішень, що набули

174

законної сили. Наприклад, рішенням Комінтернівського районного суду

Одеської області від 22 квітня 2008 р. позов особи 4 до виконкому

Новодофінівської сільської ради Комінтернівського району Одеської області

(далі – Новодофінівська сільська рада), Громадської організації “Спортивно-

оздоровче об’єднання громадян “Анастасія”, КП “Комінтернівське районне

бюро технічної інвентаризації” про визнання права власності на будинок для

літнього відпочинку задоволено. Прокурором Комінтернівського району

Одеської області в інтересах держави в особі Новодофінівської сільської ради

21 жовтня 2009 р. подано апеляційну скаргу на рішення суду першої

інстанції, а також заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження.

Заяву мотивовано тим, що прокуратурі стало відомо про вказане рішення

лише у вересні 2009 р., в ході проведення перевірки за зверненням

Новодофінівської сільської ради. Розглянувши вказану заяву колегія суддів

апеляційної інстанції дійшла висновку, що вона задоволенню не підлягає з

таких підстав. Відповідно до ст. 1 та ч. 2 ст. 10 ЦПК України сторони та інші

особи, які беруть участь у справі, у тому числі і прокурор, мають рівні права

при розгляді цивільної справи. Само по собі посилання прокурора в заяві про

поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду на те, що про

зміст цього рішення йому стало відомо лише під час проведення перевірки за

зверненням Новодофінівської сільської ради у вересні 2009 р., недостатньо

для її задоволення, адже територіальна громада с. Нова Дофінівка в особі

Новодофінівської сільської ради, в інтересах якої прокуратура звернулася до

суду з апеляційною скаргою більше року не оскаржувала рішення суду.

Відповідно до чинного принципу цивільного судочинства – диспозитивності,

передбаченим ст. 11 ЦПК України, особа, яка бере участь у справі,

розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Таке

право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної

процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлені вимоги. Приводом для

поновлення строку на оскарження прокурором рішення суду в інтересах

Новодофінівської сільської ради може бути наявність фактів, що орган

175

місцевого самоврядування, його посадові особи, на які чинним

законодавством покладено обов’язки захищати права і інтереси громади,

навмисно не вживають для цього передбачені законом заходи. Заява

прокурора про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду не

містить жодних фактів, які б вказували на бездіяльність з боку

Новодофінівської сільської ради чи її посадових осіб, що зашкодило

інтересам місцевого самоврядування – територіальній громаді чи державі.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції є остаточним, та

посилаючись на п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції, параграфи 61 й 62 рішення

ЄСПЛ у справі “Брумареску проти Румунії” від 28 жовтня 1999 р., колегія

суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що внесення прокурором

апеляційної скарги на остаточне рішення суду першої інстанції у даній справі

може вважатися порушенням принципу правової визначеності, як складової

справедливого судового розгляду. Виходячи з цього та зважаючи на позицію,

сформульовану у рішенні Страсбурзького суду по справі “Менчинська проти

Російської Федерації” від 15 січня 2009 р., колегія суддів судової палати у

цивільних справах Апеляційного суду Одеської області дійшла висновку, що

переконливих мотивів на підтвердження поважності причин пропуску строку

на апеляційне оскарження рішення суду від 22 квітня 2008 р. прокуратурою

не наведено. У зв’язку з цим у її задоволені слід відмовити, а апеляційну

скаргу – залишити без розгляду [290].

З вищенаведеного випливає, що реалізація заінтересованими особами

права на оскарження судових рішень повинно відповідати європейським

стандартам верховенства права, праву кожного на справедливий судовий

розгляд. Отже, посилання прокурорів на те, що про ухвалення

неправосудного (на їх погляд) рішення їм стало відомо лише після набрання

ними законної сили, не можна віднести до незалежних (вагомих) і

непереборних обставин, на які вказує ЄСПЛ. А значить, їх не слід вважати

поважною причиною для поновлення строку на оскарження, навіть якщо

відповідне клопотання надійшло у строк, що не перевищує один рік з

176

моменту оголошення оскаржуваного судового рішення. За іншої точки зору,

наділення прокурорів правом оспорювати остаточні акти суду порушує

принципи правової визначеності та res judicata й за своїми ознаками нагадує

інститут прокурорського нагляду за судовою діяльністю (протесту), котрий,

як відомо, скасований. З цього приводу ЄСПЛ у справі “Совтрансавто-

Холдінг проти України” від 25 липня 2002 р. зазначив: судова система, в якій

є процедура внесення протесту, а відтак можливості неодноразового

скасування остаточного рішення, не відповідає принципу правової

визначеності, який становить один з основних елементів верховенства права

у сенсі ст. 6 Конвенції (§ 77) [291].

В силу загальновизнаних принципів міжнародного права, які визначають

остаточність судового рішення, вважаємо, що у разі здійснення

прокуратурою конституційної функції представництва інтересів громадянина

або держави в суді поважними причинами пропуску строку на оскарження

можуть виступати лише об’єктивно непоборні обставини, що стали

перешкодою у реалізації права на оскарження не для прокурора, а саме для

особи, в чиїх інтересах він виступає в суді, і лише у випадках, визначених

законом. Такими можуть бути, наприклад, випадки, коли законний

представник громадянина, визнаного недієздатним, не здійснює захист

інтересів останнього та не звертається до суду зі скаргою, внаслідок чого

порушуються права відповідного громадянина; невиконання органами

державної влади, місцевого самоврядування покладених на них обов’язків по

захисту в суді інтересів держави чи громадянина тощо. Якщо ж таких

об’єктивних (непереборних) підстав немає, то, на наше переконання, право

прокурора на оскарження судових рішень повинно бути обмежено

загальними строками, встановленими процесуальним законодавством для

порушення заінтересованими особами апеляційного чи касаційного

провадження.

Право прокуратури на перегляд судових рішень в суді підлягає

реалізації в передбаченій законом юрисдикційній формі (через правові

177

інструменти, які в юридичній літературі називають засобами захисту) [292,

с. 23]. У порядку апеляційного чи касаційного провадження – це скарга

(статті 295 й 326 ЦПК, а також статті 187 й 213 КАС, статті 94 й 111 ГПК);

при перегляді судових рішень ВСУ або у зв’язку з нововиявленими

обставинами – це заява (статті 357 й 364 ЦПК, а також статті 239 й 248 КАС,

статті 11118 й 113 ГПК). Системний аналіз процесуальних норм, які

встановлюють вимоги до форми і змісту відповідних засобів захисту,

дозволяє дійти висновку, що вони мають загальний характер

(встановлюються для усіх осіб, наділених правом на оскарження (перегляд)

актів суду) й будь-яких додаткових вимог до скарги або заяви, пред’явлених

посадовими особами органів прокуратури, не передбачають.

Слід зазначити, що ч. 2 ст. 45 ЦПК покладає на прокурора, який

звернувся до суду на захист інтересів інших осіб, обов’язок надавати суду

докази на підтвердження неможливість громадянина самостійно здійснювати

представництво своїх інтересів. При цьому, виходячи зі змісту вказаних

статей випливає, що подібні вимоги (з надання доказів) підлягають

дотриманню в усіх формах реалізації прокуратурою функції представництва,

зокрема і на стадіях, на яких здійснюється перегляд судових рішень. Таким

чином, у процесуальному законодавстві склалося парадоксальна ситуація. З

одного боку, ЦПК вимагає від прокурора надання доказів на підтвердження

обставин правомірності здійснення функції представництва інтересів

громадянина; з іншого – у спеціальних нормах, які формулюють вимоги до

змісту скарги (заяви), не встановлюють для прокурорів при оскарженні

судових актів обов’язку посилатися на підстави своєї участі у розгляді

справи. Така саме парадоксальна ситуація спостерігається і в

адміністративному процесі.

Про необхідність доповнення законодавства положеннями, що

зобов’язували б посадових осіб органів прокуратури, які вступили у справу

шляхом оскарження судових рішень, вказувати на підстави представництва у

суді інтересів громадянина або держав, неодноразово наголошувалося як

178

теоретиками, так і практиками. Приміром, Т. Дунас пише: “При реалізації

права на апеляційне, касаційне оскарження судового рішення або на перегляд

його за нововиявленими або винятковими обставинами прокурор повинен

пояснити, у чому по даній справі полягає порушення прав громадянина чи

інтересів держави” [260, с. 64]. Подібної думки дотримуються й М. Руденко

[277, с. 125] та Р. Лемик [234, с. 236-237]. У цьому контексті, заслуговує на

увагу точка зору О. В. Рожнова, який наголошує, що право на звернення до

суду зі скаргою повинно надаватися прокурору не як посадовій особі органу,

що сприяє дотриманню законності, а виключно як суб’єкту цивільного

процесуального права. У зв’язку з цим, на переконання правознавця,

можливість оскарження прокурором судового рішення у справах, де він брав

участь, не залежить від наявності підстав звернення до суду. А отже,

відповідним правом останній наділяється як особа, що бере участь у справі.

Натомість, якщо прокурор не брав участі в розгляді справи в суді першої

інстанції, то право оскарження судового рішення залежить від наявності

підстав, передбачених у Законі України “Про прокуратуру”, які він повинен

вказати в апеляційній скарзі [262, с. 322]. І. Горячева так само звертає увагу

на обов’язок прокурора визначати підстави представництва, зокрема, в такій

формі, як касаційне оскарження. Однак ефективне її виконання, на розуміння

вченої, залежить від чіткого формулювання саме інтересів громадянина або

держави та необхідності їх захисту з боку прокуратури згідно з чинним

законодавством [293, с. 75].

Як уявляється, вищевказані судження правників з приводу

вдосконалення змістовної сторони процесуальних інструментів (засобів)

захисту, що використовуються в межах перегляду судових рішень, в цілому

слід підтримати. Адже можливість реалізації прокуратурою функції

представництва інтересів громадянина або держави в суді закон пов’язує з

вмотивованістю такого звернення, тобто з наявністю підстав (колом

випадків), передбачених у законі. Причому вказана вимога має загальний

характер і підлягає виконанню незалежно від форми участі прокурора в суді

179

та стадії процесу, на якій реалізується функція представництва. Так, у суді

першої інстанції при розгляді цивільних справ у разі пред’явлення

прокурором позову в інтересах інших осіб в заяві повинні бути зазначені

підстави такого звернення (ч. 7 ст. 119 ЦПК). Згідно ч. 3 ст. 2 ГПК прокурор,

який звернувся до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві

самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та

обґрунтовує необхідність їх застосування, а також вказує орган,

уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних

правовідносинах. На наш погляд, при реалізації прокуратурою функції

представництва на стадіях, де судові рішення переглядаються, її посадові

особи так само, як і в суді першої інстанції, повинні обґрунтовувати підстави

свого звернення. При цьому не має значення, чи брав прокурор участь у

розгляді справи в нижчестоящих інстанціях, чи вступив у розпочату справу,

оскільки захист прокуратурою інтересів громадянина або держави в

цивілістичних судочинствах можливий лише за наявності визначених в

законі випадків (наприклад, частини 2, 3 ст. 23 Закону України “Про

прокуратуру”)

У свою чергу, контроль наявності чи відсутності обставин, що стали

підставою прокурорського представництва, повинен покладатися на суди,

причому не лише першої, а й вищестоящих інстанцій, бо саме суди

апеляційної, касаційної інстанцій та ВСУ, відповідно, уповноважені законом

визначати наявність у заінтересованих осіб, зокрема у прокурорів, права на

оскарження судових рішень або їх перегляд. Таким шляхом йде і судова

практика.

Приміром, прокурор Бобровицького району звернувся з апеляційною

скаргою Апеляційного суду Чернігівської області на рішення Бобровицького

районного суду Чернігівської області від 18 червня 2008 р. у справі за

позовом особи 1 до територіальної громади в особі Козацької сільської ради

про визнання права власності на нерухоме майно. Суд апеляційної інстанції у

мотивувальній частині ухвали зауважив, що прокурор в своїй скарзі не лише

180

не обґрунтував наявність у нього підстав для представництва, а навіть не

зазначив, в інтересах якої зі сторін по справі ним оскаржено рішення суду.

При цьому зауважимо, закон не надає прокурору повноважень на перевірку

дотримання судами законодавства при вирішенні цивільно-правових спорів,

на наявність яких посилається прокурор в апеляційній скарзі. Адже

законність та обґрунтованість судових рішень перевіряється лише шляхом їх

перегляду в апеляційному чи касаційному порядку. За таких обставин суд

апеляційної інстанції своєю ухвалою скаргу прокурора Бобровицького

району останньому повернув [294]. В іншій справі колегія суддів ВГСУ

своєю ухвалою касаційне подання заступника прокурора Черкаської області

повернула, оскільки воно не містило посилань на обставини, які свідчили б

про порушення чи загрозу порушень інтересів держави. Крім того, в скарзі не

було зазначено, у чиїх інтересах прокурором здійснюється функція

представництва [295].

Отже, вважаємо, що процесуальне законодавство слід доповнити

нормою, яка зобов’язувала б прокурора при реалізації права на перегляд

(оскарження) судового рішення незалежно від форми його участі у справі

обґрунтовувати необхідність представництва в суді інтересів громадянина

або держави. У такому разі логічними стають положення вищезгаданих ч. 3

ст. 45 ЦПК, а також ч. 3 ст. 60 КАС і ч. 1 ст. 29 ГПК, які вимагають від

прокурора обґрунтувати наявність підстав на здійснення конституційної

функції представництва.

Виходячи з наведеного вважаємо, що звернення прокурора зі скаргою в

порядку апеляційного чи касаційного провадження, чи заявою при перегляді

судових рішень ВСУ або у зв’язку з нововиявленими обставинами в межах

усіх цивілістичних процесів повинно містити в собі виклад обставин, які

зумовлюють необхідність представництва інтересів громадянина або

держави в суді, а також докази на їх підтвердження. У зв’язку з цим у текст

норм ЦПК, які визначають вимоги до форми і змісту скарг чи заяв на стадіях

181

процесу, де здійснюється перегляд судових рішень, пропонуємо внести

зміни, а саме:

1) статтю 295 ЦПК доповнити частиною такого змісту: “У разі

пред’явлення апеляційної скарги прокурор, який здійснює у суді

представництво інтересів громадянина або держави, повинен зазначити

підстави такого звернення, а також надати докази, що підтверджують ці

підстави”. Положеннями аналогічного змісту пропонуємо доповнити ст. 187

КАС та ст. 94 ГПК;

2) статтю 326 ЦПК доповнити частиною такого змісту: “У разі

пред’явлення касаційної скарги прокурор, який здійснює у суді

представництво інтересів громадянина або держави, повинен зазначити

підстави такого звернення, а також надати докази, що підтверджують ці

підстави”. Положеннями аналогічного змісту пропонуємо доповнити ст. 213

КАС та ст. 111 ГПК;

3) статті 357 й 364 ЦПК доповнити частиною такого змісту: “У разі

пред’явлення заяви прокурор, який здійснює в суді представництво інтересів

громадянина або держави, повинен зазначити підстави такого звернення, а

також надати докази, що підтверджують ці підстави”. Положеннями

аналогічного змісту пропонуємо доповнити статті 239 й 248 КАС та статті

1111 й 113 ГПК.

3.3. Особливості здійснення прокурором представництва інтересів

громадянина або держави при виконанні судових рішень

Здійснення прокурором функції представництва інтересів громадянина

або держави можливо не лише в суді першої інстанції чи перегляді судових

рішень, а й під час виконавчого провадження.

В юридичній літературі, ця тема досліджувалося в публікаціях таких

вчених, як: М. М. Говоруха, Т. О. Дунас, П. М. Каркач, М. В. Касюта,

М. В. Руденко, В. Й. Сапунков, В. І. Солодкий, С. Я. Фурса, М. Й. Штефан та

182

ін. Між тим небезспірними залишаються питання щодо форм участі,

повноважень, змісту діяльності прокурора у виконавчому провадженні,

порядку оскарження прокурором рішень, дій або бездіяльності посадових

осіб державної виконавчої служби тощо. Це пов’язано, перш за все, з

визначенням сутності виконавчого провадження, його зв’язком зі стадіями

судового процесу, а також з правосуддям в цілому.

Серед науковців немає єдиної думки стосовно природи виконавчого

провадження. Так, одні з них вважають виконання судових рішень

завершальною стадією цивільного процесу [296, с. 171; 297, с. 19; 64, 31-32;

298, с. 29; 299, с. 84]; з точки зору інших, воно є самостійним видом

провадження [224, с. 248; 121 с. 23; 300, с. 3] або навіть самостійною галуззю

права [301, с. 5; 118, с. 16-19; 302, с. 14; 303, с. 14]; деякі відносять його до

одного з видів адміністративного провадження, яке входить до

адміністративного процесу [304, с. 3, 33; 305, с. 243].

У це питання певну ясність внесла практика ЄСПЛ. Так, у справі

“Ромашов проти України” (заява № 67534/01) заявник скаржився на тривале

(протягом 5 років, 5 місяців і 15 днів) невиконання рішення комісії з

трудових спорів від 16 червня 1998 р., а також стверджував, що за рішенням

Лисичанського міського суду від 23 січня 2002 р. йому не було надано

компенсації за зменшення вартості присудженої йому суми.

У своєму рішенні Страсбурзький суд встановив, що мало місце

порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки держава не вжила необхідних

заходів щодо виконання рішення комісії з трудових спорів і рішення

Лисичанського міського суду щодо виплати заявникові компенсації. Суд

наголосив, що п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до

суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та

обов’язків, а значить, ця стаття проголошує право на суд, одним з аспектів

якого є право на доступ до нього, тобто право подати до суду позов із

цивільно-правових питань. Однак це право, як говориться в рішенні, було б

ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб

183

остаточне судове рішення, яке має обов’язкову силу, не виконувалося на

шкоду одній зі сторін. Важко собі навіть уявити, відмічає Суд, щоб ст. 6

детально описувала процесуальні гарантії, що надаються сторонам у спорі, а

саме справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала

виконання судових рішень. Якщо вбачати у ній тільки проголошення доступу

до судового органу та права на судове провадження, то це могло б

породжувати ситуації, які суперечать принципу верховенства права, який

договірні держави зобов’язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже,

ст. 6 передбачає виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, і має

розцінюватися як складова частина суду [306].

У цьому зв’язку В. В. Комаров і В. В. Баранкова слушно зауважують, що

прецедентна практика ЄСПЛ, юрисдикцію якого щодо тлумачення й

застосування Конвенції та протоколів до неї визнано Україною як учасницею

останньої, вказує на те, що в поняття “розумний строк розгляду справи”

вводиться період від надходження до суду заяви до закінчення виконання

рішення суду. Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції провадження з виконання судових

рішень є самостійною й невід’ємною частиною судового розгляду, стадією

процесу правосуддя, про що йдеться в численних рішеннях Суду [296,

с. 172].

Із сказаного можна зробити висновок, що виконавче провадження є

складовою частиною судового процесу, оскільки предмет діяльності

державної виконавчої служби складає примусове виконання судових рішень,

і є продовженням процесу реалізації захисту прав, свобод та інтересів

фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Саме на

підставі зазначеного Законом № 3541-IV від 15 березня 2006 р. [307] ст. 1

Закону України “Про виконавче провадження” була доповнена вказівкою, що

виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження.

Таким чином, реалізація прокурором функції представництва інтересів

громадянина або держави на всіх стадіях судового процесу, у тому числі і

184

при виконанні судових рішень, повинна здійснюватись у визначеному

законом порядку.

Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 7 Закону України “Про виконавче провадження”

прокурор бере участь у виконавчому провадженні у випадку здійснення

представництва інтересів громадянина або держави в суді та відкриття

виконавчого провадження на підставі виконавчого документа за його заявою

[72]. Збіжні положення містить і п. 2 ст. 19 Закону, який закріплює, що

державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі

виконавчого документа за заявою прокурора у випадках представництва

інтересів громадянина або держави в суді. Поряд з правом ініціювання

виконавчого провадження, прокурор, відповідно до абз. 3 ч. 1 ст. 7 Закону,

уповноважений вступити у виконавче провадження, відкрите не за його

заявою, за умови, що він здійснював представництво інтересів громадянина

або держави в суді у відповідній справі. Зі змісту наведених норм Закону

України “Про виконавче провадження” випливає, що участь прокурора під

час виконання судових рішень, постановлених в порядку цивільного процесу,

а також адміністративного та господарського, може відбуватися у двох

формах: 1) ініціювання виконавчого провадження (звернення з заявою до

державного виконавця); 2) вступу у виконавче провадження, відкрите з

ініціативи іншої особи. Причому набуттю ним статусу учасника виконавчого

провадження у будь-якій з наведених процесуальних форм, має передувати

виконання прокурором функції представництва інтересів громадянина або

держави по цій же справі в суді. Подібні положення містить і п. 6 ч. 6 ст. 23

Закону України “Про прокуратуру”, у якому зазначено, що прокурор має

право брати участь у виконавчому провадженні при виконанні рішень у

справі, в якій він здійснював представництво інтересів громадянина або

держави в суді.

З цього приводу Пленум ВСУ в абз. 3 п. 1 постанови № 14 “Про

практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і

посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників

185

виконавчого провадження” від 26 грудня 2003 р. роз’яснив, що прокурор

набуває статусу учасника виконавчого провадження за умови, що в

передбачених Законом України випадках він здійснює представництво

інтересів громадянина або держави в суді й зазначене провадження було

відкрито на підставі виконавчого документа за його заявою [308].

При закріплені форм участі прокурора у виконавчому провадженні на

законодавчому рівні слід враховувати, що дане провадження є складовою

частиною судового розгляду та завершальною стадією судового

провадження, а тому діяльність прокурора по реалізації представницької

функції при виконанні судових рішень не повинна відрізнятися від

аналогічної його діяльності в суді, де він вправі: 1) звернутися до суду із

позовною заявою, беручи участь у її розгляді: 2) вступити за своєю

ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на

будь-якій стадії процесу (ч. 2 ст. 45 ЦПК, а також ч. 2 ст. 60 КАС, ч. 1 ст. 29

ГПК). З огляду на це здійснення прокурором представництва при виконанні

судових рішень не повинно пов’язуватись з його участю в конкретній справі

в суді, як це зазначено в Законі України “Про виконавче провадження”

(частини 1, 2 ст. 7, п. 2 ст. 19). Вказана умова суперечить загальним засадам

правового регулювання діяльності прокурора, що передбачені в Конституції

України і процесуальному законодавстві, і не відповідає, на нашу думку, меті

участі прокурора в цивілістичних процесах, яка полягає у здійсненні

посадовими особами цього державного органу процесуальних та інших дій,

спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та

порядку, встановлених законом (ч. 1 ст. 23 Закону України “Про

прокуратуру”).

Так, у частинах 2, 3 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру”

передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді інтересів

громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у

випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені

чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через

186

недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні

представники або органи, яким законом надано право захищати права,

свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином

здійснюють її захист, а представництво інтересів держави – у разі порушення

або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не

здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган

місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до

компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі

відсутності такого органу.

Оскільки виконавче провадження є завершальною стадією судочинства,

то будь-які додаткові умови для здійснення прокуратурою представницької

функції ніж це передбачено в конституційних приписах, на нашу думку, не

можуть вважатися правомірними.

Поряд з проблемою форм участі у виконавчому провадженні вирішення

потребує і проблема повноважень прокурора. Так, ч. 1 ст. 12 Закону України

“Про виконавче провадження” передбачено, що сторони виконавчого

провадження та прокурор як учасник виконавчого провадження мають право

ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них

виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим

Законом, оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця з

питань виконавчого провадження у порядку, встановленому цим Законом,

подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у

провадженні виконавчих дій, давати усні та письмові пояснення,

висловлювати свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході

виконавчого провадження, у тому числі під час проведення експертизи,

заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників

виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими

законом.

Серед інших прав, якими наділяється прокурор можна виділити його

право звернутися із заявою до державного виконавця про відкриття

187

виконавчого провадження (п. 2 ст. 19 Закону України “Про виконавче

провадження”), з дозволу суду ознайомлюватися з матеріалами справи в суді

та матеріалами виконавчого провадження, робити виписки з них, отримувати

безоплатно копії документів, що знаходяться у матеріалах справи чи

матеріалах виконавчого провадження (п. 7 ч. 6 ст. 23 Закону України “Про

прокуратуру”). Щодо обов’язків, то Закон України “Про виконавче

провадження” вимагає від прокурора (так само, як і від інших учасників

виконавчого провадження) сумлінно користуватися усіма наданими йому

правами з метою забезпечення своєчасного та в повному обсязі вчинення

виконавчих дій (ч. 7 ст. 12).

Щодо наділення прокурора у виконавчому повноваженні

повноваженнями, які властиві лише для сторін, то Закон це питання не

регулює. Мова йде про право: подати заяву про видачу дубліката

виконавчого документа про поновлення строку його пред’явлення до

виконання, про відмову від стягнення і повернення виконавчого документа;

укласти мирову угоду про закінчення виконавчого провадження; оспорювати

належність майна і результати його оцінки; подавати письмові заперечення

проти розрахунку державного виконавця щодо розподілу коштів між

стягувачами; відмовитися від залишення за стягувачем майно боржника, що

не реалізоване під час виконання рішення; відмовитися від примусового

виконання рішення (частини 2-3 ст. 12, статті 47, 48 Закону України “Про

виконавче провадження”) тощо.

Через відсутність чіткої правової регламентації повноважень прокурора

у виконавчому провадженні прогалину у законодавстві намагається

заповнити судова практика. Так, Пленум ВГСУ у п. 9 постанови № 7 “Про

деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським

судам” від 23 березня 2012 р. роз’яснив: “Прокурор користується певними

процесуальними правами також на стадії виконання рішення, ухвали,

постанови господарського суду. Відповідно до статті 121 ГПК прокурор чи

його заступник має право подати заяву про відстрочку або розстрочку

188

виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх

виконання, яке підлягає розгляду господарським судом на загальних

підставах. Прокурор вправі оскаржити дії чи бездіяльність органів державної

виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських

судів відповідно до вимог статті 121-2 ГПК. Що ж до укладення мирової

угоди у процесі виконання судового рішення, то відповідне право прокурору

не надано”[87]. ВАСУ в Довідці про вивчення та узагальнення практики

розгляду адміністративними судами справ з приводу оскарження рішень, дій

або бездіяльності державної виконавчої служби від 5 квітня 2012 р. зауважив:

“Відповідно до абзацу другого частини першої статті 7 Закону України “Про

виконавче провадження” прокурор бере участь у виконавчому провадженні у

випадку здійснення представництва інтересів громадянина або держави в

суді та відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого

документа за його заявою. Тобто у разі відкриття виконавчого провадження

за заявою прокурора він наділяється всіма правами стягувача у виконавчому

провадженні, у тому числі правом оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність

органів державної виконавчої служби. Отже, стягувач та боржник, їхні

представники, прокурор наділені однаковим обсягом загальних прав та

обов’язків у виконавчому провадженні” [309].

Як уявляється, проблема регламентації повноважень прокурора при

виконанні судових рішень має різновекторний характер і зумовлена

особливостями процесуальних форм, в яких реалізується конституційна

функція представництва, та їх змістом, а також специфічністю об’єктів, що

підлягає захисту з боку прокуратури. Тому, з нашого погляду, відповідні

фактори повинні враховуватися при визначені кола прав та обов’язків

прокурора у виконавчому провадженні.

Якщо виконавче провадження порушено за ініціативою прокурора, то

його дії мають бути спрямовані на представництво інтересів стягувача. Отже,

загалом, слід підтримати точку зору, сформовану в теорії й судовій практиці,

що у вказаній формі прокурор користується саме правами стягувача.

189

Унаслідок цього прокурор наділяється не лише правами загальними,

притаманними учасникам виконавчого провадження, а й “спеціальними”, що

властиві сторонам виконавчого провадження. При цьому застосування

останніх (“спеціальних” прав) безпосередньо пов’язано з розпорядженням

благами, які прокурору не належать, і на набуття яких спрямована діяльність

стягувача. У зв’язку з цим вважаємо, що в Законі України “Про виконавче

провадження” слід передбачити спеціальний механізм застосування

прокурором розпорядчих прав, що реалізуються під час виконання судових

рішень.

Вище нами вже висловлювалася власна позиція щодо впровадження в

процесуальному законодавстві механізму, який б залежно від об’єкта захисту

прокурора в суді регулював правомірність вчинення ним процесуальних дій,

пов’язаних з розпорядженням матеріальним об’єктом спору (відмова від

позову, зміна розміру позовних вимог, укладення мирової угоди, звернення

до суду з заявою про забезпечення позову тощо) (див. підрозд. 2.2.). Оскільки

виконавче провадження є складовою частиною судового розгляду і

продовженням процесу реалізації захисту прав та законних інтересів

суб’єктів процесуальної діяльності, вважаємо, що за аналогією подібний

механізм може бути запроваджений й при виконанні судових рішень.

Зокрема, здійснюючи представництво інтересів громадянина на цій стадії

судочинства прокурор не вправі розпоряджатися матеріальним об’єктом

спору (відмовитися від стягнення, укласти мирову угоду) без згоди

матеріально заінтересованої особи (стягувача) або його законного

представника (органу, якому законом надано право захищати права, свободи

та інтереси такої особи), яка повинна відтворюватися у письмовій формі і

подаватися до суду у вигляді заяви. Водночас сам стягувач (фізична особа)

чи його законний представник (орган, якому законом надано право захищати

права, свободи та інтереси такої особи) вправі розпоряджатися будь-якими

матеріальними й процесуальними правами на власний розсуд незалежно від

190

того, хто є ініціатором відкриття виконавчого провадження – він (через

законного представника) або прокурор.

У разі захисту прокурором інтересів держави вказані розпорядницькі

права (право відмовитися від стягнення, укласти мирову угоду) можуть бути

реалізовані лише за наявності згоди як прокурора, так і стягувача

(матеріально заінтересованої особи) – органу, на який державою покладено

обов’язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних

правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом,

відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати

орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом

надано повноваження органу виконавчої влади (ч. 2 п. 5 Рішення

Конституційного Суду України № 3-рп/99, від 8 квітня 1999 р.) [76]. За

відсутності згоди хоча б одного з вказаних суб’єктів, суд своєю ухвалою

мусить відмовити у визнані мирової угоди або не прийняти відмову

стягувача від примусового виконання, внаслідок чого виконавче

провадження повинно бути відновлено державним виконавцем.

Окремо слід зупинитися на праві прокурорів отримувати в суді

виконавчі документи (виконавчий лист, наказ господарського суду), що

передбачено в ст. 368 ЦПК, а також статтях 258 КАС і 116 ГПК. Поряд з

особами, на користь яких ухвалено судове рішення, відповідне право

надається прокурору, який здійснював у цій справі представництво інтересів

громадянина або держави. На нашу думку, право прокурора отримати в суді

виконавчий документ, як і взагалі можливість участі прокурора у

виконавчому провадженні, не слід пов’язувати з його участю в конкретній

справі, оскільки відповідна умова ускладнює можливість реалізації

прокурором конституційної функції представництва (на чому ми

наголошували вище). Крім того, це право нерозривно пов’язане з правом

ініціювання виконавчого провадження, яке, так само як і право прокурора

ініціювати апеляційне, касаційне провадження тощо, не можна вважати

невіддільним правом осіб, на користь яких ухвалено судове рішення. Як

191

справедливо наголошує В. А. Кройтор, повноваження органів та осіб,

зокрема прокурора, які звернулися до суду в “чужих” інтересах, обумовлені

публічними засадами, а їх процесуальна діяльність не позбавляє сторону

можливості самостійно відстоювати свою правову позицію [277, с. 139].

Отже, вважаємо, що для більш ефективної реалізації права на відкриття

виконавчого провадження прокурор повинен уповноважуватися

безпосереднім правом на отримання виконавчого документа незалежно від

того, брав він участь у розгляді справи в суді чи ні. При цьому видати

виконавчий документ прокурору суд вправі лише у разі наявності підстав

(обставин) для представництва інтересів громадянина або держави.

Окремого аналізу потребує можливість реалізації прокурором своїх

повноважень у разі вступу його у виконавче провадження, розпочате з

ініціативи стягувача. У цьому випадку його дії мусять бути спрямовані на

представництво інтересів боржника. Хоча відповідна можливість

законодавством не передбачена, з нашого погляду, суди правильно вчиняють,

коли не обмежують його в праві вступити у виконавче провадження.

Так, рішенням господарського суду Iвано-Франківської області від

16–22 вересня 2005 р. у справі № 7/143 було задоволено позов ЗАТ

“Меркурій Холдинг груп” до державного підприємства “Iвано-Франківський

ліс промкомбінат” та Міністерства оборони України про стягнення

150000 грн заборгованості за векселями, про що видано наказ від 5 жовтня

2005 р. Позивач 7 жовтня 2005 р. подав клопотання про зміну способу

виконання рішення шляхом звернення його на майно боржника на підставі

ст. 121 ГПК України з огляду на брак коштів на рахунках боржника.

Ухвалою господарського суду Iвано-Франківської області від 1 березня

2006 р. залишену без змін постановою Львівського апеляційного

господарського суду від 3 травня 2006 р. заяву про зміну способу виконання

рішення було задоволено: звернено стягнення в сумі 150000 грн

заборгованості, 1500 грн держмита та 118 грн витрат за надання

інформаційно-технічного забезпечення судового процесу на майно

192

відповідача, про що видано наказ від 10 березня 2006 р. Ухвалу суду про

зміну способу виконання рішення мотивовано невиконанням виконавчою

службою наказу господарського суду про звернення стягнення на грошові

кошти відповідача з огляду на їх відсутність, наявністю дозволу власника на

реалізацію майна й відсутністю щодо нього зареєстрованих обтяжень. Не

погоджуючись із такою ухвалою й постановою, до касаційної інстанції з

касаційним поданням на стороні боржника звернувся військовий прокурор

Iвано-Франківського гарнізону, в якому просив їх скасувати, а справу

направити на новий розгляд. При цьому він посилався на необхідність

захисту порушених інтересів держави в особі державного підприємства

“Iвано-Франківський ліспромкомбінат” та Міністерства оборони України.

У мотивувальній частині постанови від 20 лютого 2007 р. ВГСУ

наголосив, що прокурор з посиланням на законодавство, на підставі якого

подається позов, у кожному окремому випадку самостійно визначає, в чому

саме полягає порушення матеріальних чи інших інтересів держави й

обґрунтовує необхідність їх захисту. Також Суд зазначив, що, звернувшись з

касаційним поданням про порушення інтересів держави, прокурор реалізував

свою можливість представляти її інтереси, а стадією, на якій він вступив до

участі у справі, є стадія виконання судового рішення, яке набрало чинності у

встановленому законом порядку й вирішило спір між сторонами [310].

Наведене дозволяє дійти висновку, що правовий статус прокурора при

вступі його в розпочате стягувачем виконавче провадження для

представництва інтересів боржника має визначатися в такий же спосіб, як і

при представництві ним інтересів стягувача. У такому випадку прокурор

вправі користуватись усіма правами, якими наділяється боржник. Проте, як і

у першій процесуальній формі (ініціювання провадження), у випадку

представництва прокурором інтересів громадянина вчинення ним

процесуальних дій, що є розпорядницькими щодо матеріального об’єкта

спору (до таких слід віднести право: укладати мирову угоду, самостійно без

погодження з боржником визначати майно, на яке може бути звернено

193

стягнення, або передавати останнє стягувачу за виконавчим документом про

стягнення коштів) можливе лише за згодою боржника або його законного

представника (орган, у якому законом надано право захищати права, свободи

та інтереси такої особи), а у разі представництва інтересів держави – за

взаємною згодою прокурора й боржника, яким виступає орган державної

влади, орган місцевого самоврядування, на який державою покладено

обов’язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних

правовідносинах.

Наділення прокурора такими повноваженнями, з одного боку, дозволить

йому вільно реалізовувати конституційну функцію представництва на стадії

виконання судових рішень, з іншого – унеможливить розпорядження

правами, невіддільними для боржника і стягувача. Такий висновок

обумовлений природою інституту прокурорського представництва, в межах

якого діяльність прокурора не може бути спрямована на погіршення

становища сторони, інтереси якої він захищає.

Наведені вище пропозиції щодо вдосконалення діяльності прокурора у

виконавчому провадженні, на наш погляд, повинні бути закріплені в окремій

нормі Закону України “Про виконавче провадження”, оскільки прокурор, як

учасник цього провадження, має самостійний правовий (процесуальний)

статус.

Виходячи з вищевикладеного вважаємо за необхідне внести такі зміни

до чинного законодавства:

1. У Законі України “Про виконавче провадження”:

1) абз. 2 та 3 ч. 1 ст. 7 виключити;

2) главу ІІ доповнити статтею 13¹ “Участь прокурора у виконавчому

провадженні” такого змісту: “Прокурор у випадках, визначених законом,

бере участь у виконавчому провадженні за його заявою, а також може

вступити в провадження, порушене іншими особами, з метою

представництва інтересів громадянина або держави. Прокурор має права та

обов’язки сторони, в інтересах якої він діє.

194

Право прокурора відмовитися від стягнення, відмовитися залишити за

стягувачем майно боржника, не реалізоване під час виконання рішення,

визначати майно, на яке може бути звернено стягнення, передавати це майно

стягувачеві за виконавчим документом про стягнення коштів чи укласти

мирову угоду допускається лише за письмовою згодою громадянина,

представництво інтересів якого він здійснює у виконавчому провадженні, чи

його законного представника (органу, якому законом надано право захищати

права, свободи та інтереси такої особи). У випадку здійснення прокурором

представництва інтересів держави реалізація зазначених прав у виконавчому

провадженні можлива лише за взаємною згодою прокурора й органу

державної влади, органу місцевого самоврядування (якому законом надано

повноваження органу виконавчої влади), що виступає стороною у справі й

уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних

правовідносинах.

Якщо фізична особа, яка має процесуальну дієздатність і на користь якої

провадиться стягнення, не підтримує заяву прокурора про звернення

судового рішення до виконання в примусовому порядку, виконавчий

документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким

стягнення не провадилось або було проведено частково, надсилається

стягувачеві за його заявою.

Якщо стягнення провадиться на користь фізичної особи, яка не має

процесуальної дієздатності, а її законний представник (орган, якому законом

надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи) не підтримує

заяву прокурора про виконання судового рішення в примусовому порядку, а

прокурор наполягає на цьому, воно підлягає примусовому виконанню.

Якщо стягнення провадиться на користь держави, а орган державної

влади, орган місцевого самоврядування (якому законом надано

повноваження органу виконавчої влади), що представляє інтереси держави в

межах його компетенції, не підтримує заяву прокурора про виконання

195

судового рішення в примусовому порядку, а прокурор наполягає на цьому,

воно підлягає примусовому виконанню”;

3) у п. 2 ст. 19 слова “представництва інтересів громадянина або

держави в суді” замінити словами “що здійснює представництво інтересів

громадянина або держави у випадках, визначених законом”.

2. У ч. 2 ст. 368 ЦПК слова “прокурора, який здійснював у цій справі

представництво” замінити словами “прокурора, який у випадках, визначених

законом, здійснює представництво інтересів громадянина або держави в

суді” та викласти у наступній редакції: “За кожним судовим рішенням, яке

набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, або

прокурора, який у випадках, визначених законом, здійснює представництво

інтересів громадянина або держави в суді, видається один виконавчий лист”.

Аналогічним чином пропонуємо внести зміни до ч. 1 ст. 258 КАС.

3. Друге речення ч. 1 ст. 116 ГПК викласти в такій редакції: “Після

набрання судовим рішенням законної сили наказ видається за заявою

стягувачу чи прокурору, який у випадках, визначених законом, здійснює

представництво інтересів громадянина або держави в суді, або надсилається

стягувачу рекомендованим чи цінним листом”.

4. У постанові Пленуму ВСУ № 14 “Про практику розгляду судами

скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної

виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження” від

26 грудня 2003 р. абз. 3 п. 1 викласти в такій редакції: “Прокурор,

здійснюючи представництво інтересів громадянина або держави в

передбачених ст. 23 Закону України від 10 жовтня 2014 р. № 1697-VII “Про

прокуратуру” випадках, набуває статусу учасника виконавчого провадження

за умови, що зазначене провадження було відкрито на підставі виконавчого

документа за його заявою або у разі, якщо він вступив у виконавче

провадження, розпочате з ініціативи інших осіб”.

196

Висновки до розділу 3

1. Дослідження особливостей реалізації прокурором в суді першої

інстанції конституційної функції представництва показало, що положення

ч. 4 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру”, які допускають можливість

здійснення прокурором представництва інтересів громадянина або держави в

суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва, а

також покладення на нього обов’язку попередньо, до звернення до суду,

повідомити про це громадянина або його законного представника або

відповідного суб’єкта владних повноважень, ускладнюють процедуру

реалізації прокурором конституційної функції представництва інтересів

громадянина або держави в суді першої інстанції, оскільки є процесуально не

врегульованим та дублюють передбачені в процесуальному законодавстві

вимоги щодо змісту позовної заяви прокурора, в якій він зобов’язаний

зазначити підстави звернення до суду. Тому необхідно виключити ч. 4 ст. 23

зі змісту Закону України “Про прокуратуру”.

2. Положення Закону України “Про прокуратуру”, згідно з якими:

(а) прокурору надається право витребовувати у суб’єктів владних

повноважень інформацію та копії документів, що знаходяться у них, а також

отримувати від посадових осіб цих суб’єктів усні та письмові пояснення з

метою встановлення наявності підстав для представництва інтереси

громадянина або держави (ч. 5 ст. 23) та (б) прокуратура виконує функції

нагляду за додержанням законів у формі представництва інтересів

громадянина або держави в суді (п. 1 Розділу ХІІІ “Перехідні положення”), за

своїм змістом відтворюють наглядові функції прокуратури, реалізація яких у

межах цивільної юрисдикції чинним законодавством не передбачена, і за

своєю правовою природою не відповідають змісту (сутності) покладеної на

прокуратуру представницької функції, а тому зазначені положення необхідно

виключити.

3. Повноваження прокурорів при здійсненні в суді функції

представництва повинні підтверджуватися службовим посвідченням.

197

Подібний висновок випливає з єдиного статусу, який мають прокурори

України, незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи

адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

4. Процедура процесуального оформлення вступу прокурора у справу в

суді першої інстанції, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, у

законодавстві є неврегульованою. У зв’язку з цим пропонується доповнити

ЦПК положенням, відповідно до якого вступ прокурора у справу в суді

першої інстанції, розпочату з ініціативи інших осіб, має оформлюватися

шляхом подання заяви, де повинні бути зазначені підстави такого звернення,

а також обґрунтування на їх підтвердження.

5. У контексті запропонованої авторської конструкції реалізації

прокурором представництва інтересів громадянина або держави в

цивільному процесі зроблено висновок, що наділення прокурора правом

оскарження судових рішень незалежно від його участі у розгляді справи в

суді першої інстанції допустимо у разі необхідності забезпечення

“справедливого балансу” між сторонами (принципу рівності сторін) або якщо

правопорушення зачіпає інтереси великої кількості громадян.

6. Реалізація права на оскарження судових рішень повинна відбуватися з

дотриманням визначених законом процесуальних строків. При цьому доводи

прокурорів, які пропустили цей строк, що участі у судових засіданнях

попередніх інстанцій вони не брали, оскільки не мали інформації про

оскаржуване рішення, не можуть вважатися поважними причинами для

поновлення процесуальних строків і внесення прокурором апеляційної

(касаційної) скарги, оскільки надання прокурору права оспорювати остаточні

акти суду порушує принципи правової визначеності та res judicata. У випадку

реалізації прокуратурою конституційної функції представництва інтересів

громадянина або держави в суді поважними причинами пропуску строку на

оскарження можуть виступати лише об’єктивно непереборні обставини, що

стали перешкодою у реалізації права на оскарження не для прокурора, а саме

198

для особи, в чиїх інтересах він виступає в суді, і лише у випадках, визначених

законом.

7. Виходячи з розуміння виконавчого провадження як невід’ємної

частини судового розгляду, у роботі доводиться, що здійснення прокурором

функції представництва при виконанні судових рішень не повинно

відрізнятися від аналогічної його діяльності в цивільному процесі, в порядку

якого прокурор вправі вступити у справу, провадження у якій відкрито за

позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду незалежно від його участі

в судах попередніх інстанцій. У зв’язку з цим пропонується виключити із

Закону України “Про виконавче провадження” та Закону України “Про

прокуратуру” положення, які надають прокурору право здійснювати

представництво інтересів громадянина або держави у виконавчому

провадженні лише у разі його участі в конкретній справі в суді.

8. Для більш ефективної реалізації судових рішень у виконавчому

провадженні прокурор повинен уповноважуватися безпосереднім правом на

отримання виконавчого документа незалежно від його участі у розгляді

справи в суді. Видати виконавчий документ прокурору суд вправі лише у разі

наявності підстав (обставин) для представництва інтересів громадянина або

держави, що передбачені в законі.

199

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і вирішено наукове

завдання, яке полягає у розробці питань щодо здійснення прокурором

конституційної функції представництва інтересів громадянина або держави в

цивільному процесі в аспекті змагальних засад судочинства та міжнародно-

правових стандартів функціонування прокуратури в суді поза межами

кримінальної юрисдикції. Результати проведених досліджень дали

можливість сформулювати такі головні висновки:

1. Історичні витоки інституту представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді безпосередньо пов’язані з інституалізацією

діяльності прокуратури в суді поза межами кримінальної сфери (у першу

чергу, в цивільному процесі) на етапах судових реформ 1864 р., радянської та

пострадянської доби. Визначальним фактором розвитку цього інституту

стало прийняття у 1996 р. Конституції України, якою покладено на

прокуратуру функцію представництва інтересів громадянина або держави у

випадках, визначених законом. Для сучасного періоду характерною рисою є

послідовне зменшення ролі прокурора в цивільному процесі. Відповідні

особливості відбивають загальні тенденції функціонування прокуратури в

суді, завдання і зміст діяльності якої залежать від моделі судочинства

(змагальної чи слідчої), властивої процесуальному законодавству у

відповідний історико-правовий період.

2. Правове регулювання інституту представництва прокурором інтересів

громадянина або держави в суді здійснюється актами матеріального й

процесуального права, які, виходячи з їх структурно-функціонального

аналізу, потребують гармонізації та вдосконалення. Основою відповідних

змін повинні стати принципи, які містяться у висновках та рекомендаціях

ПАРЄ, Комітету міністрів РЄ, Венеціанської комісії, КРЄП, ЄСПЛ щодо

функціонування прокуратури в суді поза межами кримінальної сфери.

200

3. Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в

суді – це самостійний процесуальний інститут, який складають

взаємопов’язані норми цивільного процесуального права, а також

адміністративного процесуального й господарського процесуального права,

що регулюють однорідну групу суспільних відносин, що виникають між

судом та прокурором, де останній, реалізуючи публічні (соціальні) основи

судочинства, вчиняє процесуальні дії, спрямовані на захист прав, свобод,

інтересів громадянина, інтересів держави у випадках, визначених законом.

4. Національне законодавство, відносячи до кола об’єктів, що

підлягають захисту прокурором в суді, лише інтереси громадянина або

держави, формально обмежує предметну сферу здійснення прокурором

конституційної функції представництва. Спираючись на вчення про

“суб’єктивне право”, “свободи”, “інтереси” та аналіз загальних об’єктів

судового захисту, перспектив подальшого розвитку досліджуваного

інституту, запропоновано об’єктами прокурорського представництва в

законодавстві України закріпити такі: права, свободи, інтереси громадянина;

інтереси держави; суспільний інтерес (інтерес територіальної спільноти).

5. Процесуальний статус прокурора в суді зумовлений, по-перше,

публічними (соціальними) засадами судочинства, проголошеними ст. 55

Конституції України, де кожному гарантується судовий захист його прав і

свобод; по-друге – необхідністю дотримання “справедливого балансу” між

сторонами, тобто принципу рівності процесуальних можливостей (принципу

рівності сторін), за яким кожній стороні гарантується право представляти

свою позицію у справі на таких умовах, які б не ставили її у менш

сприятливе становище порівняно з опонентом. Іншими словами, участь

прокурора в цивільному процесі може бути зумовлена лише необхідністю

прирівняти сторони у реалізації права на судовий захист, оскільки одна з них

не в змозі самостійно це право реалізувати. Така інтерпретація

процесуального статусу дозволила дійти висновку, що процесуальні

повноваження прокурора, пов’язані з розпорядженням матеріальним

201

об’єктом спору (право відмовитися від позову, визнати позов, змінити розмір

позовних вимог, укласти мирову угоду, звернутися до суду з заявою про

забезпечення позову), у разі представництва інтересів громадянина можуть

бути ініційовані прокурором лише за згодою відповідного громадянина або

його законного представника, якщо громадянин не має процесуальної

дієздатності. У разі захисту прокурором інтересів держави реалізація

вказаних розпорядчих прав у суді допускається органами державної влади чи

прокурором лише за їх взаємною згодою.

6. Частину 2 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру” викласти в такій

редакції: “Прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина

(громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у разі, якщо

така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані

права та не має процесуальної дієздатності, а законні представники або

органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси

такої особи, не здійснюють її захист або взагалі відсутні”.

7. Частину 3 ст. 23 Закону України “Про прокуратуру” викласти в такій

редакції: “Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів

держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо

захист цих інтересів не здійснює орган державної влади, орган місцевого

самоврядування, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження”.

8. Представництво прокурором інтересів громадянина або держави

можливе виключно в суді, де він як учасник процесу здійснює права та

виконує свої обов’язки лише в процесуальній формі, тому передбачений в

Законі України “Про прокуратуру” досудовий порядок підтвердження судом

підстав для представництва не є реалізацією покладеної на прокурора

судово-представницької функції і підлягає виключенню.

202

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Малешин Д. Я. Методология гражданского процессуального права /

Д. Я. Малешин. – М. : Статут, 2010. – 208 с.

2. Marguery T. P. Unity and Diversity of the Public Prosecution Services in

Europe: A study of the Czech, Dutch, French and Polish systems / T. P. Marguery. –

Groningen, 2008. – 370 p.

3. Сухонос В. Виникнення і розвиток інституту прокуратури / В. Сухонос //

Право України. – 2001. – №8. – С. 103–107.

4. Свербигуз В. Старосвітське панство / В. Свербигуз. – Варшава, 1999. – 248 с.

5. Лакизюк В. Прокуратура України: витоки, розвиток, персоналії та правове

регулювання / В. Лакизюк, О. Михайленко // Вісн. прокуратури. – 2000. –

№ 2. – С. 34–42.

6. Малюга В. І. Принципи організації та діяльності прокуратури України :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / В. І. Малюта ; Київ. нац. ун-т

ім. Т. Г. Шевченка. – Київ, 2002. – 15 с.

7. Савуляк Р. Виникнення та розвиток посади інстигатора (прокурора) на

території Правобережної України за часів Речі Посполитої / Р. Савуляк //

Вісн. Львів. ун-ту. серія юридична. – 2007. – Вип. 46. – С. 52–58.

8. Грицаєнко Л. Історико-правовий процес утвердження інституту

прокуратури України / Л. Грицаєнко // Право України. – 2008. – №11. –

С. 121–130.

9. Музиченко П. П. Історія держави і права України : навч. посіб. /

П. П. Музиченко. – 6-те вид., випр. і допов. – Київ : Знання, 2007. – 471 с.

10. Ковальова С. Г. Судоустрій і судочинство на Українських землях

Великого князівства Литовського : монографія / С. Г. Ковальова ; М-во

освіти і науки України; Миколаїв. держ. гуманіт. ун-т ім. Петра Могили

комплексу «Києво-Могилян. акад.». – Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра

Могили, 2008. – 200 с.

11. Памятник русского права. – М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1961. – Вып. 8 :

203

Законодательные акты Петра I. – 667 с.

12. Российское законодательство X–XX веков : в 9-ти т. / под общ. ред.

О. И. Чистякова ; отв. ред. тома А. Г. Маньков. – М. : Юрид. лит., 1986. – Т. 4 :

Законодательство периода становления абсолютизма. – 512 с.

13. Петрухин И. Исторический очерк деятельности прокуратуры /

И. Петрухин // Отечественные записки. – 2003. – № 2. – С. 389–402.

14. Муравьев Н. В. Прокурорский надзор в его устройстве и деятельности /

Н. В. Муравьев. – М. : Унив. тип., 1889. – T. 1 : Прокуратура на Западе и в

России. – 552 с.

15. Основные положения преобразования судебной части в России. – М. :

Тип. В. Готье, 1863. – 111 с.

16. Судебные уставы 20 ноября 1864 года, с изложением рассуждений, на

коих они основаны. – 2-е доп. изд. – СПб. : Тип. Второго отд-ния

Собственной Е. И. В. Канцелярии, 1867. – Ч. 3 : Законы и законодательные

акты. – 567 с.

17. Васьковський Е. В. Курс гражданского процесса / Е. В. Васьковський. –

М. : Изд-во Братьев Башмаковых, 1913. – Т. 1 : Субъекты и объекты

процесса, процессуальные отношения и действия. – 691 с.

18. Костин С. П. Гражданско-процессуальное законодательство Российской

империи (вторая половина ХІХ века) : монография / С. П. Костин. – М. :

Книгодел, 2010. – 128 с.

19. Российское законодательство X–XX веков : в 9-ти т. / под общ. ред.

О. И. Чистякова ; отв. ред. тома Б. В. Виленский. – М. : Юрид. лит., 1991. –

Т. 8 : Судебная реформа. – 496 с.

20. Судебные уставы 20 ноября 1864 года, с изложением рассуждений, на коих

они основаны, изданные Государственною Канцеляриею. – 2-е доп. изд. –

СПб. : Тип. Второго отд-ния Собственной Е. И. В. Канцелярии, 1867. – Ч. 1 :

Устав Гражданского Судопроизводства. – 713 с.

21. Устав Гражданского Судопроизводства с законодательными мотивами,

разъяснениями Правительствующего Сената и комментариями русских

204

юристов : в 2-х т. / сост. И. М. Тютрюмов. – Изд. 4-е, испр. и доп. –

Петраград : Изд. юрид. книж. магазина Зубкова И. И., 1916. – Т. 2. – 2490 с.

22. Зуев А. Г. Прокурор в гражданском суде / А. Г. Зуев // Журн.

министерства юстиции. – 1911. – №1. – С. 73–98.

23. Ювжик-Компанейц О. А. Участие прокурора в гражданском процессе /

О. А. Ювжик-Компанейц // Журнал Министерства юстиции. – 1908. – № 10. –

С. 104–118.

24. Казанцев С. М. История царской прокуратуры : монография /

С. М. Казанцев. – СПб. : Изд-во С.-петерб. ун-та, 1993. – 216 с.

25. Казанцев С. М. Роль прокурора в гражданском процессе

дореволюционной России / С. М. Казанцев // Буржуазные реформы в России

второй половины ХІХ века. – Воронеж, 1988. – С. 81–93.

26. Гражданский процесс: практический комментарий на вторую книгу

Устава гражданского судопроизводства / сост. В. Л. Исаченко. – Минск :

Типо-литогр. Б. И. Соломонова, 1890. – Т. 1. – 994 с.

27. Васьковский Е. Недостатки Устава гражданского судопроизводства /

Е. Васьковский // Журн. Юридического общества при Императорском Санкт-

Перербургском университете. – 1895. – Кн. 1, январь. – С. 29–48.

28. Тур Н. А. Австрийский Устав Гражданского Судопроизводства 1895 года

в сопоставлении с нашим Уставом / Н. А. Тур. – СПб. : Тип.

Правительствующего Сената, 1896. – 226 с.

29. Притика Д. М. Арбітражні суди в Україні: історичний нарис та

перспективи розвитку / Д. М. Притика. – Київ : Ін Юре. – 1998. – 48 с.

30. Два века истории хозяйственного правосудия в Украине [Електронний

ресурс] // Судова влада в Україні : офіц. веб-сайт. – Режим доступу:

http://oda.arbitr.gov.ua/sud5037/inform/materialu/4161. – Заголовок з екрана.

31. Клеандров М. И. Экономическое правосудие в России : прошлое,

настоящее, будуще / М. И. Клеандров ; Ин-т государства и права РАН. – М. :

Волтерс Клувер, 2007. – 600 с.

205

32. Ковалев А. А. Участие прокурора в рассмотрении дел арбитражными

судами в Российской Федерации : автореф. … дис. канд. юрид. наук : 12.00.11 /

А. А. Ковалев ; науч. рук. О. А. Кожевников. – Екатеринбург, 2004. – 26 с.

33. Балух B. C. Одесский арбитражный суд: два века истории : [монография] /

B. C. Балух, A. A. Сурилов. – Одесса : Юрид. лит., 2001. – 327 с.

34. Советская прокуратура : сб. док. / [сост.: И. Н. Ширяев, Г. А. Метелкина ;

отв. ред.: С. А. Шишков, К. С. Павлищев]. – М. : Юрид. лит., 1981. – 288 с.

35. О суде : Декрет Совета Нар. Комиссаров РСФСР от 24 нояб. 1917 г. //

Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

правительства РСФСР. – 1917. – № 4. – Ст. 50.

36. Судебная реформа : сб. – Харьков : Юрид. изд-во Наркомюста УССР,

1923. – 160 с.

37. Проблемы науки гражданского процессуального права : монография /

Акад. прав. наук Украины, Нац. юрид. акад. Украины им. Ярослава Мудрого ;

под ред. В. В. Комарова. – Харьков : Право, 2002. – 440 с.

38. Цивільний процесуальний кодекс УСРР : схвалений ВУЦВК 30 лип. 1924 р. //

Зб. узаконень та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. – 1924. –

№ 16/17. – Ст. 156.

39. Гражданский процессуальный кодекс РСФСР с параллельным текстом

ГПК УССР и с разъяснениями. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М. : Правовая

защита, 1927. – 680 с.

40. Гражданский процессуальный кодекс советских республік : [текст и практ.

коммент.] / под ред. А. Малицкого. – Киев : Гос. изд-во Украины, 1926. – 454 с.

41. Гражданский процессуальный кодекс : [текст и практ. коммент. : практика

Верховных Судов УССР и РСФСР и литература по гражданскому процессу

по 1 ноября 1925 г.] / сост. Ф. Шостя. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – Харьков :

Юрид. изд-во НКЮ УССР, 1925. – 367 с.

42. Цивільний процесуальний кодекс УСРР : [текст и практ. комент.] / за ред.

О. І. Строєва. – 2-е перероб. вид. – Харків : Юрид. вид. НКЮ УССР, 1930. – 375

с.

206

43. Цивільний процесуальний кодекс УСРР : затв. ВУЦВК і Раднаркомом

УСРР 11 листоп. 1929 р. // Зб. законів та розпоряджень Робітничо-

Селянського уряду України. – 1929. – № 25. – Арт. 200–201.

44. Основы гражданского судопроизводства Союза ССР и союзных

республик : от 8 дек. 1961 г. // Ведомости Верховного Совета СССР. – 1961.–

№ 50. – Ст. 526.

45. Цивільний процесуальний кодекс УРСР : Закон України від 18 лип. 1963 р.

№ 1500–06 // Відомості Верховної Ради України. – 1963. – № 30. – Ст. 464.

46. Цивільний процесуальний кодекс України. наук.-практ. комент. / за ред.

В. В. Комарова. – Харків : Одіссей, 2001. – 816 с.

47. Научно-практический комментарий к Основам гражданского

судопроизводства Союза ССР и союзных республик / под ред. П. И. Бардина. –

М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1962. – 230 с.

48. Про концепцію судово-правової реформи в Україні : постанова Верхов.

Ради України від 28 квіт. 1992 р. № 2296–XII // Відом. Верхов. Ради України. –

1992. – № 30. – Ст. 426.

49. Про внесення доповнень і змін до деяких законодавчих актів України :

Закон України від 15 груд. 1992 р. № 2857–XII // Відом. Верхов. Ради

України. – 1993. – № 6. – Ст. 35.

50. Бородін М. Участь прокурора в цивільному процесі: окремі аспекти /

М. Бородін // Право України. – 1999. – № 11. – С. 52–54.

51. Радченко П. И. Проблемы применения Закона Украины «О прокуратуре» в

гражданском судопроизводстве / П. И. Радченко // Закон Украины «О

прокуратуре»: теория и практика его применения : крат. тез. докл. и науч. сообщ.

республик. науч.-практ. конф. 18 марта 1992 г. – Харьков, 1992. – С. 84–86.

52. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верхов. Ради України

28 черв. 1996 р. № 254к/96-ВР // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. –

№ 30. – Ст. 141.

207

53. Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» : Закон

України від 12 черв. 2001 р. № 2663–III // Відом. Верхов. Ради України. –

2001. – № 44. – Ст. 233.

54. Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України :

Закон України від 21 черв. 2001 р. № 2539–III // Відом. Верхов. Ради України. –

2001. – № 36. – Ст. 188.

55. Цивільний процесуальний кодекс України : від 18 берез. 2004 р. № 1618–IV //

Відом. Верхов. Ради України. – 2004. – № 40–42. – Ст. 492.

56. Кодекс адміністративного судочинства України : від 6 лип. 2005 р.

№ 2747-IV // Відом. Верхов. Ради України. – 2005. – № 35–37. – Ст. 446.

57. Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку

здійснення судочинства : Закон України від 20 груд. 2011 р. № 4176–VI //

Відом. Верхов. Ради України. – 2012. – № 29. – Ст. 340.

58. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань

удосконалення діяльності прокуратури : Закон України від 18 верес. 2012 р.

№ 5288–VI // Офіційний вісн. України. – 2012. – № 73. – Ст. 2934.

59. Строгович М. С. О системе науки судебного права / М. С. Строгович //

Советское государство и право. – 1939. – № 3. – С. 66–67.

60. Абрамов С. Н. Советский гражданский процесс : учебник / С. Н. Абрамов. –

М. : Юрид. лит., 1952. – 419 с.

61. Щеглов В. Н. Субъекты судебного гражданского процесса / В. Н. Щеглов. –

Томск, 1987. – 128 с.

62. Кац С. Ю. Участие прокуратуры в советском гражданском процессе :

учеб. пособие / С. Ю. Кац. – Харьков : Юрид. ин-т, 1958. – 64 с.

63. Банченко-Любимова К. С. Участие прокурора в суде первой и второй

инстанций по гражданским делам / К. С. Банченко-Любимова ; Прокуратура

СССР. – М. : Госюриздат, 1963. – 88 с.

64. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України : академічний курс :

[підруч. для студентів юрид. спец. вищ. навч. закл.] / М. Й. Штефан ; М-во

освіти і науки України. – Київ : Ін Юре, 2005. – 624 с.

208

65. Шакарян М. С. Субъекты советского гражданского процессуального

права : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук / М. С. Шакарян. – М., 1970. – 41 с.

66. Про прокуратуру : Закон України від 14 жовт. 2014 р. № 1697–VIІ //

Відом. Верхов. Ради України. – 2015. – № 2/3. – Ст. 12.

67. Похмелкин В. Участие прокуратуры в рассмотрении гражданских дел –

юридический атавизм / В. Похмелкин // Российская юстиция. – 2001. – № 5 –

С. 6–13.

68. Дунас Т. О. Прокурор у цивільному процесі України: сутність, завдання,

повноваження : [навч. та наук.-практ. посіб.] / Т. О. Дунас, М. В. Руденко. –

Харків : Харків юрид., 2006. – 340 с.

69. Сапунков В. Представництво як процесуальний інститут / В. Сапунков //

Вісник прокуратури. – 2002. – № 6. – С. 67–75.

70. Руденко М. В. Прокурор як учасник цивільного та адміністративного

процессу / М. В. Руденко // Актуальні проблеми застосування Цивільного

процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України :

тези доп. та наук. повідомл. учасників міжнар. наук.-практ. конф. (25–26 січ.

2007). – Харків, 2007. – С. 101–105.

71. Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

[Електронний ресурс] : справа № 6-22237св08 від 4 лют. 2009 р. // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2984472. – Заголовок з екрана.

72. Про виконавче провадження : Закон України від 21 квіт. 1999 р. № 606–

XIV // Відом. Верхов. Ради України. – 1999. – № 24. – Ст. 207.

73. Сімейний кодекс України : від 10 січ. 2002 р. № 2947–III // Відом. Верхов.

Ради України. – 2002. – № 21/22. – Ст. 135.

74. Про свободу совісті та релігійні організації : Закон України від 23 квіт.

1991 р. № 987–XII // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991. – № 25. – Ст. 283.

75. Про психіатричну допомогу : Закон України від 22 лют. 2000 р. № 1489–

IІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 2000. – № 19. – Ст. 143.

76. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними

209

поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури

України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного

процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою

України інтересів держави в арбітражному суді) [Електронний ресурс] :

справа № 1-1/99, рішення № 3-рп/99 від 8 квіт. 1999 р. // Конституційний Суд

України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу:

http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=9327. – Заголовок з екрана.

77. Тихий В. П. Правова природа Конституційного Суду України та

проблеми його повноважень / В. П. Тихий // Правова держава : щоріч. наук.

пр. – Київ, 2010. – Вип. 21. – С. 151–157.

78. Васильєв С. В. Джерела цивільного процесуального права України:

традиції й інновації : монографія / С. В. Васильєв ; Акад. прав. наук України,

Наук.-дослід. ін-т прав. забезпечення інновац. розвитку. – Харків : Еспада,

2013. – 432 с.

79. Курс цивільного процесу : підручник / М-во освіти і науки, молоді та

спорту України, Нац. ун-т. «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого» ; за

ред. В. В. Комарова. – Харків : Право, 2011. – 1352 с.

80. Сердюк В. В. Верховний Суд України: окремі елементи правового

статусу / В. В. Сердюк // Адвокат. – 2006. – № 9. – С. 3–9.

81. Нерсесянц В. С. Суд не законодательствует и не управляет, а применяет

право / В. С. Нерсесянц // Судебная практика как источник права. – М., 1997. –

С. 34–41.

82. Карнаух Т. М. Постанови Пленуму Верховного Суду України: правова

природа та місце в системі джерел права / Т. М. Карнаух // Наук. зап. Нац.

ун-ту «Києво-Магилянська академія»: юридичні науки. – 2009. – Т. 90. –

С. 48–50.

83. Про судоустрій і статус суддів : Закон України від 7 лип. 2010 р. № 2453 –

VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2010. – № 41–45. – Ст. 529.

84. Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при

розгляді справ у суді першої інстанції [Електронний ресурс] : постанова

210

Пленуму Верхов. Суду України від 12.06.2009 р. № 2 // Верховна Рада

України: офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0002700-09. – Заголовок з екрана.

85. Про застосування цивільного процесуального законодавства при перегляді

судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами : постанова Пленуму

Вищ. спеціаліз. суду України з розгляду цивіл. і кримін. справ [Електронний

ресурс] : від 30.03.2012 р. № 4 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. –

Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0004740-12. – Заголовок з

екрана.

86. Про практику застосування адміністративними судами законодавства у

справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної

виконавчої служби [Електронний ресурс] : постанова Пленуму Вищ. адміністр.

суду України від 13.12.2010 р. № 3 // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. –

Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0003760-10. – Заголовок з

екрана.

87. Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих

господарським судам [Електронний ресурс] : постанова Пленуму Вищ. госп.

суду України від 23.03.2012 р. № 7 // Верховна Рада України : офіц. веб-

портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0007600-12. –

Заголовок з екрана.

88. Гражданский процесс зарубежных стран : учеб. пособие / под ред.

А. Г. Давтян. – М. : Проспект, 2008. – 480 с.

89. Ordonnance № 2006-673 du 8 juin 2006 portant refonte du code de

l'organisation judiciaire et modifiant le code de commerce, le code rural et le code

de procédure pénale (partie Législative) // Journal officiel de la République

française. – 2006. – № 132 du 9 juin. – Pp. 8710.

90. Code de procédure civile [Ressource électronique] : Version consolidée au 1

avril 2015 // Legifrance le service public de la diffu sion du proit. – Mode d'accès:

http://www.legifrance.gouv.fr/affichCode.do?cidTexte=LEGITEXT000006070716

&dateTexte=20150421. – Titre de l'écran.

211

91. Code civile [Ressource électronique] : Version consolidée au 22 mars 2015 //

Legifrance le service public de la diffu sion du proit. – Mode d'accès:

http://www.legifrance.gouv.fr/affichCode.do?cidTexte=LEGITEXT000006070721. –

Titre de l'écran.

92. Пучинский В. К. Учасники буржуазного гражданского процесса (Англия, США,

Франция) : учеб. пособие / В. К. Пучинский. – М. : Изд-во УДН, 1991. – 48 с.

93. Миряшева Е. В. Институт прокуратуры Французской Республики в системе

гарантий конституционных прав и свобод : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.02 / Е. В. Миряшева. – М. : Рос. акад. правосудия, 2006. – 27 c.

94. Дунас Т. Прокурор у цивільному процесі іноземних держав / Т. Дунас //

Вісн. прокуратури. – 2003. – № 7. – С. 109–113.

95. Gesetz zur Reform des Verfahrens in Familiensachen und in den Angelegenheiten

der freiwilligen Gerichtsbarkeit (FGG-Reformgesetz - FGG-RG) [Elektronische

ressourcen] : ausfertigungsdatum: 17.12.2008, das zuletzt durch Artikel 8 des

Gesetzes vom 30. Juli 2009 (BGBl. I S. 2449) geändert worden ist" //

Bundesministerium der Justiz und für Verbraucherschutz. – Zugriffsmodus:

http://www.gesetze-im-internet.de/bundesrecht/fgg-rg/gesamt.pdf. – Titel-Bildschirm.

96. Штефан М. Й. Цивільний процес : підруч. для студентів юрид. спец. вищ.

закл. освіти / М. Й. Штефан. – Вид. 2-ге, перероб. та допов. – Київ : Ін Юре,

2001. – 696 с.

97. Российский прокурорский надзор : учебник / под ред. А. Я. Сухарева. –

М. : НОРМА – ИНФРА М, 2001. – 384 с.

98. О прокуратуре Российской Федерации : Федер. Закон от 17 янв. 1992 г.

№ 2202-I // Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и

Верховного Совета Российской Федерации. – 1992. – № 8. – Ст. 366.

99. Гражданский процессуальный кодекс Российской Федерации

[Электронный ресурс] : от 14 нояб. 2002 г. № 138-ФЗ // Гарант : информ.-прав.

портал. – Режим доступа: http://base.garant.ru/12128809. – Загл. с экрана.

100. О внесении изменений в статьи 45 и 131 Гражданского процессуального

кодекса Российской Федерации Федеральный : Федер. Закон от 5 апр. 2009 г.

212

№ 43–ФЗ // Собрание законодательства Российской Федерации. – 2002. –

№ 46. – Ст. 4532.

101. Семейный кодекс Российской Федерации [Электронный ресурс] : от

29.12.1995 г. № 223–ФЗ // КонсультантПлюс : офиц. сайт компании. – Режим

доступа: http://www.consultant.ru/popular/family. – Загл. с экрана.

102. Об обеспечении участия прокуроров в гражданском процессе

[Электронный ресурс] : приказ Ген. прокуратуры РФ от 26 апр. 2012 г. № 181 //

Генеральная прокуратура Российской Федерации. – Режим доступа:

http://www.genproc.gov.ru/documents/orders/document-76029. – Загл. с экрана.

103. Тарабрин Д. В. Об участии прокурора в гражданском судопроизводстве /

Д. В. Тарабарин // Росийская юстиция. – 2007. – № 2. – С. 53–54.

104. Марочкін І. Є. Прокуратура України: проблеми становлення та розвитку /

І. Є. Марочкін // Проблеми законності : акад. зб. наук. пр. – Харків, 2009. –

Вип. 100. – С. 376–385.

105. Ахмач Г. М. Особливості участі прокурора в цивільному процесі України

і європейських країн / Г. М. Ахмач // Сучасні тенденції розвитку держави та

права України : зб. наук. пр. – Миколаїв, 2008. – Вип. 2. – С. 107–116.

106. Про роль служби публічних обвинувачів в демократичному суспільстві,

заснованому на верховенстві права [Електронний ресурс] : Рекомендація

ПАРЄ 1604 (2003) 11 від 27 трав. 2003 р. // Центр політико-правових реформ. –

Режим доступу : http://pravo.org.ua/files/_com_split_1.pdf. – Заголовок з екрана.

107. The role of prosecution ser vicer outside the criminal law field [Electronic

resource] : Opinion No 3(2008) of the Consultative Council of European

Prosecutors. Adopted by the CCPE at its 3rd plenary meeting (15–17 October

2008), Strasbourg, 21 October 2008 / Consultative Council of European

Prosecutors // Council of Europe. – Access mode:

https://wcd.coe.int/wcd/com.instranet.InstraServlet?command=com.instranet.Cmd

BlobGet&InstranetImage=1608160&SecMode=1&DocId=1609216&Usage=2. –

Title from the screen.

213

108. Дело «Менчинской против России» [Электронный ресурс] (заявление

№ 42454/02) : решение Европ. суда по правам человека от 15 янв. 2009 г. //

Платформа стратегической судебной защиты. – Режим доступа:

http://www.precedent.in.ua/index.php?id=1233046517. – Загл. с экрана.

109. Дело «Королев против Российской Федерации» [Электронный ресурс]

(жалоба № 5447/03) : постановление Европ. суда по правам человека от 1 апр.

2010 г. // Законодательная база Российской Федерации. – Режим доступа:

http://www.resheniya-sudov.ru/?p=27505. – Загл. с экрана.

110. Фурса С. Теоретичні аспекти правового та процесуального становища

прокурора в цивільному судочинстві / С. Фурса // Право України. – 1998. –

№ 12. – С. 67–70.

111. Анпілогов О. В. Правове регулювання участі прокурора в

адміністративному судочинстві щодо захисту прав та свобод громадянина :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.07 / О. В. Анпілогов. – Київ, 2008. – 19 с.

112. Лазько Г. З. Правова природа процесуального представництва у

цивільному процесі : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 /

Г. З. Лазько. – Київ, 2006. – 19 с.

113. Шутенко О. В. Проблеми диспозитивності в цивільному судочинстві :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. В. Шутенко. – Харків, 2003. – 19 с.

114. Алексеев С. С. Проблемы теории права : курс лекций в 2-х т. /

С. С. Алексеев. – Свердловск : Свердл. юрид. ин-т, 1972. – Т. 1 : Основные

вопросы общей теории социалистического права. – 395 с.

115. Якушев В. С. О понятии правового института / В. С. Якушев // Известия

вузов. Правоведение. – 1970. – № 6. – С. 61–67.

116. Великий енциклопедичний юридичний словник / Ін-т держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України ; за ред. Ю. С. Шемшученка. – Київ :

Юрид. думка, 2007. – 992 с.

117. Осипов Ю. К. Понятие институтов гражданского процессуального права /

Ю. К. Осипов // Известия вузов. Правоведение. – 1973. – № 1. – С. 54–60.

214

118. Юков М. К. Теоретические проблемы системы гражданского

процессуального права : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.03 /

М. К. Юков. – Свердловск, 1982. – 28 с.

119. Поленина С. В. Теоретические проблемы системы советского

законодательства : монография / С. В. Поленина ; Ин-т государства и права

АН СССР ; отв. ред. Р. О. Халфина. – М. : Наука, 1979. – 208 с.

120. Алексеев С. С. Структура советского права : монография / С. С. Алексеев. –

М. : Юрид. лит., 1975. – 264 с.

121. Шерстюк В. М. Система советского гражданского процессуального

права: (вопросы теории) : [моногр.] / В. М. Шерстюк. – М. : Изд-во Моск.

ун-та, 1989. – 133 с.

122. Ермоленко С. В. Система законодательства Российской Федерации:

вопросы теории и практики : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 /

С. В. Ермоленко. – Волгоград, 2006. – 26 с.

123. Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

[Електронний ресурс] : справа № 6-12956св08 від 10 груд. 2008 р. // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2621442. – Заголовок з екрана.

124. Тимошевська І. П. Участь у цивільному процесі органів та осіб, яким

законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб :

монографія / І. П. Тимошевська ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого. – Харків : Еспада, 2014. – 176 с.

125. Ухвала Апеляційного суду м. Київа [Електронний ресурс] : справа

№ 22-7942/2007 р. від 26 верес. 2007 р. // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2158446. –

Заголовок з екрана.

126. Осипов Ю. К. Подведомственность юридических дел / Ю. К. Осипов. –

Свердловск, 1973. – 124 с.

215

127. Поленина С. В. Комплексные правовые институты и становление новых

отраслей права / С. В. Поленина // Известия вузов. Правоведение. – 1975. –

№ 3. – С. 71–79.

128. Комаров В. В. Цивільний процесуальний кодекс та Кодекс

адміністративного судочинства України: проблема єдності та відмінностей /

В. В. Комаров // Актуальні проблеми застосування Цивільного

процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства України :

тези доп. та наук. повідомл. учасників міжнар. наук.-практ. конф. (25–26 січ.

2007). – Харків, 2007. – С. 3–9.

129. Шумський П. В. Прокуратура України : навч. посіб. для студентів юрид.

вузів та ф-тів / П. В. Шумський. – Київ : Вентурі, 1998. – 336 с.

130. Давиденко Л. М. Функції прокуратури України згідно з новою

Конституцією України / Л. М. Давиденко // Право України. – 1997. – № 6. –

С. 43–46.

131. Вернидубов І. В. Функції прокуратури на перехідний період /

І. В. Вернидубов // Право України. – 1998. – № 2. – С. 7–9.

132. Суботін Є. Представницька функція прокурора / Є. Суботін,

О. Черв’якова, І. Марочкін // Право України. – 1997. – № 11. – С. 63–65.

133. Гусаров К. В. Проблеми цивільної процесуальної правосуб’єктності :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / К. В. Гусаров. – Харків, 2000. – 19 с.

134. Бородін І. Функціональні обов’язки прокуратури у сфері забезпечення

прав людини і громадянина (загальний нагляд, представництво інтересів

громадян) / І. Бородін // Право України. – 2000. – № 7. – С. 46–48.

135. Руденко М. Представництво прокуратурою інтересів громадянина або

держави в суді (теоретичний і практичний аспекти) / М. Руденко,

В. Глаговський // Право України. – 1997. – № 11. – С. 59–63.

136. Руденко Н. В. Представительство прокуратуры в суде: украинский

вариант / Н. В. Руденко // Законность. – 1998. – № 7. – С. 46–50.

216

137. Каркач П. М. Організація роботи прокуратури міста (району) по

виконанню функцій, визначених Конституцією України : навч. посіб. /

П. М. Каркач. – Харків : Лєгас, 2004. – 240 с.

138. Марочкін І. Прокурорське представництво: суть та проблеми

удосконалення / І. Марочкін, Г. Гаврюшенко // Вісн. прокуратури. – 2007. –

№ 4. – С. 14–19.

139. Комаров В. В. Цивільні процесуальні правовідносини та їх суб’єкти :

навч. посіб. / В. В. Комаров, П. І. Радченко. – Київ : НМК ВО, 1991. – 104 с.

140. Чечина Н. А. Основные направления развития науки советского

гражданского процессуального права : монография / Н. А. Чечина ; Ленингр.

гос. ун-т. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1987. – 104 с.

141. Дунас Т. Завдання представництва прокурора. У контексті нового ЦПК

України / Т. Дунас // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – № 7. – С. 69–76.

142. Косюта М. Інтереси громадян і держави як предмет прокурорсько-

судового представництва / М. Косюта // Юридический вестник – 2001.– № 2. –

С. 144–148.

143. Рясенцев В. А. Условия и юридические последствия отказа в защите

гражданского права / В. А. Рясенцев // Советская юстиция. – 1962. – № 9. – С. 7–9.

144. Чечот Д. М. Субъективное право и формы его защиты / Д. М. Чечот ;

Ленингр. гос. ун-т. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. – 72 с.

145. Елисейкин П. Ф. Защита субъективных прав и интересов и компетенция

суда в советском гражданском процессе / П. Ф. Елисейкин // Ученые зап.

Дальневосточ. гос. ун-та. – Владивосток, 1969. – Т. 31, ч. 1 : Вопросы

государства и права. – С. 3–16.

146. Комаров В. В. Предмет цивільного процессуального права : текст лекцій /

В. В. Комаров. – Харків, 1992. – 45 с.

147. Удальцова И. В. Проблемы судебного признания гражданина

ограниченно дееспособным или недееспособным : учеб. пособие /

И. В. Удальцова ; М-во образования Украины, Нац. юрид. акад. Украины

им. Ярослава Мудрого. – Харьков, 1999. – 46 с.

217

148. Гурвич М. А. Гражданские процессуальные правоотношения и

процессуальные действия / М. А. Гурвич // Труды Всесоюз. юрид. заоч.

ин-та. – М., 1965. – Т. 3 : Вопросы гражданского процессуального,

гражданского и трудового права. – С. 62–116.

149. Гамбаров Ю. С. Курс гражданского права. Часть общая : учебник /

Ю. С. Гамбаров. – СПб. : Тип. М. М. Стасюлевича, 1911. – Т. 1. – 781 с.

150. Малько А. В. Субъективное право и законный интерес / А. В. Малько //

Известия вузов. Правоведение. – 2000. – № 3. – С. 30–48.

151. Гукасян Р. Е. Правовые и охраняемые законом интересы / Р. Е. Гукасян //

Советское государство и право. – 1973. – № 7. – С. 113–116.

152. Шайкенов Н. А. Категория интерес в советском праве (право как средство

реализации интересов личности) : автореф. дис. … канд. юрид. наук :

12.00.01 / Н. А. Шайкенов. – Свердловск, 1980. – 16 с.

153. Сакара Н. Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах :

дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Наталія Юріївна Сакара ; Нац. юрид.

акад. України ім. Ярослава Мудрого ; наук. кер. В. В. Комаров. – Харків,

2006. – 208 с.

154. Юрченко О. О. Право на защиту и способы защиты охраняемого

законом интереса в гражданском праве : автореф. дис. ... канд. юрид. наук :

12.00.03 / О. О. Юрченко. – Тверь, 2004. – 18 с.

155. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним

поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення

окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального

кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) [Електронний

ресурс] : справа № 1-10/2004, рішення № 18-рп/2004 від 1 груд. 2004 р. //

Конституційний Суд України : офіц. веб-сайт. – Режим доступу:

http://www.ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=9875. – Заголовок з екрана.

156. Матузов Н. И. Субъективные права граждан СССР : монография /

Н. И. Матузов ; Сарат. юрид. ин-т ; под общ. ред. И. Е. Фарбер. – Саратов :

Приволж. книж. изд-во, 1966. – 191 c.

218

157. Алексеев С. С. Общая теория права : учебник / С. С. Алексеев. – 2-е изд.,

перераб. и доп. – М. : Велби, 2008. – 576 с.

158. Малько А. В. Теория государства и права в вопросах и ответах : учеб.-

метод. комплекс / А. В. Малько. – 4-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ,

2003. – 300 с.

159. Александров Н. Г. Законность и правоотношение в советском обществе /

Н. Г. Александров. – М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1955. – 176 с.

160. Шершеневич Г. Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию

1907 г.) / Г. Ф. Шершеневич. – М. : Спартак, 1995. – 556 с.

161. Братусь С. Н. Курс советского гражданського права. Субъекты

гражданского права / С. Н. Братусь. – М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1950. – 367 с.

162. Гукасян Р. Проблема интереса в советском гражданском

процессуальном праве / Р. Гукасян ; М-во высш. сред. спец. образования

РСФСР, Сарат. юрид. ин-т. – Саратов : Приволж. книж. изд-во, 1970. – 190 с.

163. Грибанов В. П. Интерес в гражданском праве / В. П. Грибанов //

Советское государство и право. – 1967. – № 1. – С. 49–56.

164. Иоффе О. С. Правоотношение по советскому гражданскому праву /

О. С. Иоффе. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1949. – 144 с.

165. Толстой Ю. К. К теории правоотношения : монография / Ю. К. Толстой ;

Ленингр. гос. ун-т. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1959. – 88 с.

166. Михайлов С. В. Интерес как общенаучная категория и ее отражение в

науке гражданского права / С. В. Михайлов // Государство и право. – 1999. –

№ 7. – С. 86–92.

167. Богатырев Ф. О. Интерес в гражданском праве / Ф. О. Богатырев //

Журнал российского права. – 2002. – № 2. – С. 33–43.

168. Коркунов В. М. Конституционные основы положения личности в

уголовном судопроизводстве / В. М. Коркунов. – Саратов, 1987. – 183 с.

169. Алиева И. Д. Защита гражданских прав прокурором и иными

уполномоченными органами / И. Д. Алиева. – М. : Волтерс Клувер, 2006. – 128 с.

219

170. Нерсесянц В. С. Философия права : учеб. для вузов / В. С. Нерсесянц. –

М. : Норма, 2005. – 656 с.

171. Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс) :

учебник / О. Ф. Скакун. – Харьков : Эспада, 2005. – 840 с.

172. Крестовська Н. М. Теорія держави і права: елементарний курс : [навч.

посіб.] / Н. М. Крестовська, Л. Г. Матвєєва. – Харків : Одіссей, 2007. – 432 с.

173. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави : посіб. для

студентів спец. «Правознавство» / П. М. Рабінович. – Вид. 2-ге, зі змінами й

допов. – Київ, 1994. – 236 с.

174. Ведерніков Ю. А. Теорія держави і права : навч. посіб. / Ю. А. Ведерніков,

А. В. Папірна. – Київ : Знання, 2008. – 333 с. – (Вища освіта XXI століття).

175. Мичко М. І. Деякі проблеми представництва прокурором інтересів

громадян і держави в суді / М. І. Мичко // Вісн. Вищ. арбітраж. суду України. –

1999. – № 4. – С. 206–212.

176. Сакара Н. Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах :

монографія / Н. Ю. Сакара ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. –

Харків : Право, 2010. – 256 с.

177. Марочкін І. Є. Прокуратура України: проблеми становлення й розвитку /

І. Є. Марочкін // Юрист України. – 2011.– № 2. – С. 62–68.

178. Корж В. Проблемні питання представництва прокурора в судовому

процесі / В. Корж // Прокуратура. Людини. Держава. – 2005. – № 6. – С. 65–67.

179. Ефросинин Д. Защита прокурором публичных интересов в арбитражном

процессе / Д. Ефросинин // Законность. – 2002. – № 12. – С. 40–42.

180. Долежан В. В. Шляхи конкретизації представницької функції

прокуратури у майбутньому Законі України «Про прокуратуру» /

В. В. Долежан // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності

в сучасних умовах : зб. наук. пр. – Харків, 1998. – С. 184–188.

181. Руденко М. В. Позов прокурора до господарського суду як ефективний

засіб захисту порушених державних інтересів / М. В. Руденко //

Підприємство, госп-во і право. – 2002. – № 3. – С. 19–22.

220

182. Комаров В. Актуальные проблемы реформы гражданского

процессуального и арбитражного процессуального законодательств Украины /

В. Комаров // СНГ: реформа гражданского процессуального права :

[материалы междунар. конф.] – М., 2002. – С. 74–106.

183. Приходько И. А. Доступность правосудия в арбитражном и гражданском

процессе: основные проблемы / И. А. Приходько. – СПб. : Изд-во юрид. фак.

С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. – 672 с.

184. Сакара Н. Ю. Проблема доступності правосуддя у цивільних справах :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Н. Ю. Сакара. – Харків, 2006. – 20 с.

185. Висновок щодо проекту Закону України “Про прокуратуру” : затв. на

79-ому пленар. засід. Венеціан. коміс. (Венеція, 12–13 черв. 2009 р.) на основі

комент. пана Джеймса Гамільтона, тимчас. члена коміс. (Ірландія), пані Ганни

Сухоцької, члена коміс. (Польща) [Електронний ресурс] : висновок №

539/2009. Стасбург, 27 жовт. 2009 р. / Європейська комісія “За демократію

через право” (Венеціанська комісія) // Венеціанська комісія. – Режим доступу:

http://www.venice.coe.int/WebForms/documents/default.aspx?pdffile=CDL-

AD(2009)048-ukr. – Заголовок з екрана.

186. Avis concernant le projet de loi amendant la loi de la Republique D’Ukraine sur le

ministere public : Adopté par la Commission Lors de sa 60e Session plénière (Venise,

8–9 octobre 2004) sur la base des observations de Mme H. Suchocka (Membre,

Pologne) M. J. Hamilton (Membre suppléant, Irlande) [Ressource électronique] : Avis

n° 292/2004. Strasbourg, le 12 octobre 2004 / Commission Europeenne pour la

democratie par le droit (Commission de Venise) // Venise Commission. – Mode

d'accès: http://www.venice.coe.int/webforms/documents/default.aspx?pdf=CDL-

AD(2004)038-f. – Titre de l'écran.

187. Joint Opinion on the draft law on the public prosecutor’s office of Ukraine

Endorsed by the Venice Commission at its 96th Plenary Session (Venice, 11–12

October 2013) on the basis of comments by Mr Nicolae Esanu (Member,

Moldova) Mr Peter Paczolay (Member, Hungary) Ms Hanna Suchocka (Member,

Poland) Mr Kaarlo Tuori (Member, Finland) Mr Jeremy McBride (DHR

221

consultant, United Kingdom) Mr Eric Svanidze (DHR consultant, Georgia) Ms

Lorena Bachmaier Winter (DHR consultant, Spain) Mr Mikael Lyngbo (DHR

consultant, Denmark) [Electronic resource] : Opinion no. 735/2013. Strasbourg, 14

October 2013 / European commission for democracy through law (Venice

Commission) Directorate for Human Rights (DHR), Directorate General for

Human Rights and the rule of law. – Access mode: http://zib.com.ua/files/CDL-

AD(2013)025.pdf. – Title from the screen.

188. Ухвала судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду

України з розгляду цивільних і кримінальних справ [Електронний ресурс] :

справа № 6-45510св11 від 25 лип. 2012 р. // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25588153. –

Заголовок з екрана.

189. Кряжков А. В. Публичный интерес: понятие, виды и защита /

А. В. Кряжков // Государство и право. – 1999. – № 10. – С. 91–99.

190. Гукасян Р. Е. Личные и общественные интересы в гражданском

судопроизводстве / Р. Е. Гукасян // Сборник статей к 50-летию

Е. А. Крашенинникова : сб. науч. тр. – Ярославль, 2001. – С. 87–101.

191. Ченцов Н. В. Проблемы защиты государственных интересов в

гражданском судопроизводстве / Н. В. Ченцов ; Калинин. гос. ун-т ; под ред.

Р. Е. Гукасяна. – Томск : Изд-во Томс. ун-та, 1989. – 184 с.

192. Конституційне право України : підручник / М-во освіти і науки України,

Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого ; за ред.: В. П. Колісник,

Ю. Г. Барарабаш. – Харків : Право, 2008. – 416 с.

193. Кравченко В. В. Конституційне право України : навч. посіб. /

В. В. Кравченко. – Вид. 4-те випр. та допов. – Київ : Атіка, 2006. – 568 с.

194. Колодій А. М. Державне будівництво і місцеве самоврядування в

Україні : підручник / А. М. Колодій, А. Ю. Олійник. – 2-ге вид., перероб. і

допов. – Київ : Юрінком Інтер, 2007. – 504 с.

195. Руденко М. Представництво прокурора в адміністративному судочинстві /

М. Руденко // Юридичний вісник України. – 2007. – 7–13 квіт. (№ 14). – С. 14–16.

222

196. Полянський Ю. Прокурор як учасник судово-адміністративного процесу /

Ю. Полянський // Вісник Академії прокуратури України. – 2006. – № 2. – С. 18–24.

197. Проблеми теорії та практики цивільного судочинства : монографія / за

заг. ред. В. В. Комарова. – Харків : Харків юрид., 2008. – 928 с.

198. Тихомиров Ю. А. Публичное право : учеб. для юрид. фак. и вузов /

Ю. А. Тихомиров. – М. : БЕК, 1995. – 496 с.

199. Аболонин Г. О. Групповые иски / Г. О. Аболонин. – М. : Норма, – 2001. – 256 с.

200. Батаева Н. С. Судебная защита прав и интересов неопределенного круга

лиц : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.03 / Н. С. Батаева ; науч. рук.

М. С. Шакарян. – М., 1999. – 32 с.

201. Про захист прав споживачів : Закон України від 12 трав. 1991 р. № 1023–

ХІІ // Відом. Верхов. Ради УРСР. – 1991. – № 30. – Ст. 379.

202. Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської

діяльності : Закон України від 11 верес. 2003 р. № 1160–ІV // Відомості

Верховної Ради України. – 2004. – № 9. – Ст. 79

203. Про охорону прав на промислові зразки : Закон України від 15 груд.

1993 р. № 3688–ХІІ // Відом. Верхов. Ради України. – 1994. – № 7. – Ст. 34.

204. Про охорону прав на знаки для товарів і послуг : Закон України від 15 груд.

1993 р. № 3689–ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 7. – Ст. 36.

205. Решетникова И. В. Гражданское право и гражданский процесс в

современной России : монография / И. В. Решетникова, В. В. Ярков ;

Исследоват. центр част. права при Президенте Российской Федерации, Урал.

ин-т права. – Екатеринбург. – М. : Норма, 1999. – 302 с. – (Гражданский

кодекс в действии : комментарии, практика и проблемы).

206. Ярков В. В. Новые формы защиты в гражданском процессе (групповые и

косвенные иски) / В. В. Ярков // Государство и право. – 1999. – № 9. – С. 32–40.

207. Павлушина А. А. Защита публичного интереса как универсальная

процессуальная форма / А. А. Павлушина // Журнал российского права. –

2003. – № 6. – С. 76–84. – Электрон. версия: http://www.lawmix.ru/comm/3935/

223

208. Колесов П. П. Групповые иски в США : монография / П. П. Колесов. –

М. : Городец-издат, 2004. – 104 с.

209. Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

[Електронний ресурс] : справа № 6-3886ск08 від 28 трав. 2008 р. // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/1943140. – Заголовок з екрана.

210. Заочне рішення Устинівського районного суду Кіровоградської області

[Електронний ресурс] : справа № 2-189/2007 р. від 13 верес. 2007 р. // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2939808. – Заголовок з екрана.

211. Козлов А. Ф. Прокурор – лицо, участвующее в деле / А. Ф. Козлов //

Вопросы гражданского процесса в свете решений ХХХVII съезда КПСС. –

Свердловск, 1987. – С. 33–43.

212. Советский гражданский процесс : учебник / под ред. М. К. Треушникова. –

М. : Изд-во МГУ, 1989. – 463 с.

213. Гражданский процесс : учебник / отв. ред. В. В. Ярков. – 7-е изд.,

перераб. и доп. – М. : Волтерс Клувер, 2009. – 784 с.

214. Шумський П. Представництво прокурора в суді / П. Шумський // Право

України. – 1998. – № 2. – С. 24–27.

215. Гражданский процесс России : учебник / под ред. М. А. Викут. – М. :

Юристъ, 2004. – 459 с.

216. Эриашвили М. И. Участие прокурора в гражданском процессе :

монография / М. И. Эриашвили ; под ред. Н. М. Коршунова. – М. : ЮНИТИ-

ДАНА, Закон и право, 2002. – 55 с.

217. Аргунов В. Н. Участие прокурора в гражданском процессе /

В. Н. Аргунов. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 1991. – 134 с.

218. Ухвала Харківського районного суду Харківської області [Електронний

ресурс] : справа № 2-4042/10 від 4 берез. 2010 р. // Єдиний державний реєстр

судових рішень. – Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/10293408. –

Заголовок з екрана.

224

219. Комаров В. В. Суб’єкти цивільного процесуального права : курс лекцій /

В. В. Комаров, П. І. Радченко. – Харків : Юрид. ін-т, 1990. – 52 с.

220. Цивільне процесуальне право України : підруч. для студентів юрид. спец.

вищ. закл. освіти / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. прав.

наук України ; за ред. В. В. Комарова. – Харків : Право, 1999. – 592 с.

221. Тимошевська І. П. Принцип диспозитивності та участь у цивільному

процесі органів і осіб, яким законом надано право захищати інтереси інших

осіб / І. П. Тимошевська // Вісн. Харків. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Серія:

Право. – 2009. – Вип. 1, № 841. – С. 93–98.

222. Пушкарь Е. Г. Основания участия прокурора в гражданском процессе /

Е. Г. Пушкарь // Закон Украины «О прокуратуре»: теория и практика его

применения : [крат. тез. докл. и науч. сообщ. республик. науч.-практ. конф.

18 марта 1992 г.]. – Харьков, 1992. – С. 86–88.

223. Михайленко О. Р. Представництво прокуратурою законних інтересів

громадянина у суді / О. Р. Михайленко // Вісн. прокуратури. – 2000. – № 3. –

С. 26–30.

224. Тертишніков В. І. Цивільний процес України : (лекції) /

В. І. Тертишніков. – Харків : Вид. ФО-П Вапнярчук Н. М., 2008. – 320 с.

225. Орлова Л. М. Права сторон в гражданском процессе / Л. М. Орлова ;

науч. ред. В. С. Тадевосян. – Минск : Изд-во БГУ, 1973. – 192 с.

226. Про практику застосування судами цивільного процесуального

законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову [Електронний

ресурс] : Постанова Пленуму Верхов. Суду України від 22.12.2006 р. № 9 //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/va009700-06. – Заголовок з екрана.

227. Кройтор В. А. Проблеми взаємодії диспозитивних засад та активності

суду при здійсненні цивільного судочинства в Україні / В. А Кройтор //

Ученые зап. Таврич. нац. ун-та им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические

науки». – Симферополь, 2009. – Т. 22. – № 1. – С. 135–141.

225

228. Ухвала Харківського апеляційного адміністративного суду

[Електронний ресурс] : справа № 22-а-769/09 від 14 січ. 2009 р. // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/4445656. – Заголовок з екрана.

229. Постанова Київського апеляційного господарського суду [Електронний

ресурс] : справа № 50/26 від 3 лют. 2009 р. // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/3679693. –

Заголовок з екрана.

230. Юдельсон К. С. Советский гражданский процесс : учеб. для юрид. высш.

учеб. заведений / К. С. Юдельсон. – М. : Гос. изд-во юрид. лит., 1956. – 439 с.

231. Левіна Ю. Процесуальний статус прокурора в цивільному судочинстві

на сучасному етапі / Ю. Левіна // Прокуратура. Людина. Держава. – 2005. –

№ 4. – С. 34–39.

232. Маслова Т. Н. Проблемы участия прокурора в гражданском

судопроизводстве : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.15 /

Т. Н. Маслова. – Саратов, 2002. – 24 с.

233. Луспеник Д. Д. Застосування новел ЦК і ЦПК України в судовій

практиці / Д. Д. Луспеник. – Харків : Харків юрид., 2005. – 432 с. – (Серія

«Судова практика»).

234. Лемик Р. Завдання і форми участі прокурора в цивільному процесі /

Р. Лемик // Вісн. Львів. ун-ту. Серія юридична. – 2011. – Вип. 54. – С. 232–238.

235. Комаров В. В. Участь третіх осіб та прокурора в цивільному

судочинстиві : текст лекцій / В. В. Комаров, П. І. Радченко. – Харків : Юрид.

ін-т, 1991. – 64 с.

236. Савицкий В. М. Очерк теории прокурорского надзора в уголовном

судопроизводстве / В. М. Савицкий. – М. : Наука, 1975. – 383 с.

237. Мычко Н. И. Прокуратура Украины: роль и место в системе

государственной власти / Н. И. Мычко. – Донецк : Донеччина, 1999. – 256 с.

226

238. Гадиятова М. В. Участие прокурора при рассмотрении гражданских дел

судами : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.11 / М. В. Гадиятова. –

Екатеринбург, 2005. – 27 с.

239. Руденко М. М. Організаційно-правові аспекти представництва

прокуратурою інтересів громадянина або держави в адміністративному суді :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.10 / М. М. Руденко. – Київ, 2009. – 21 с.

240. Ухвала Вищого адміністративного суду України [Електронний ресурс] :

справа № К-26003/07 від 7 верес. 2007 р. // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/1128530. –

Заголовок з екрана.

241. Бару М. И. Оценочные понятия в трудовом законодательстве /

М. И. Бару // Советское государство и право. – 1970. – № 7. – С. 104–108.

242. Адміністративне право України : підручник / М-во освіти і науки

України ; за ред. Ю. П. Битяка. – Київ : Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.

243. Стефанчук М. Новації законодавства щодо реалізації прокуратурою

України функції представництва інтересів громадянина або держави в суді / М.

Стефанчук // Наук. зап. Ін-ту законодавства Верхов. Ради України. – 2014. –

№ 5. – С. 105–110.

244. Руденко М. В. Теоретичні проблеми представництва прокуратурою

інтересів держави в арбітражних судах : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.10 /

Микола Васильович Руденко ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава

Мудрого. – Харків, 2001. – 408 с.

245. Тертишніков В. І. Цивільний процес України : (курс лекцій) /

В. І. Тертишніков. – Харків : ФІНН, 2011. – 376 с.

246. Косюта М. В. Додержання законів у сфері економіки України : актуальні

проблеми прокурорського нагляду : [монографія] / М. В. Косюта. – Одеса :

Юрид. літ., 2000. – 264 с.

247. Мичко М. І. Проблеми функцій і організаційного устрою прокуратури

України : автореф. дис. ... д-ра. юрид. наук : 12.00.10 / М. І. Мичко. – Харків,

2002. – 38 с.

227

248. Матвієць А. Організація роботи прокуратури району (міста) з

представництва в суді інтересів держави у галузі земельних відносин /

А. Матвієць // Вісн. Нац. акад. прокуратури України. – 2010. – № 1. – С. 75–81.

249. Настольная книга прокурора / НИИ проблем укрепления законности и

правопорядка при Ген. прокуратуре РФ ; пoд рeд. С. И. Гeрaсимoвa. – М. :

Экслит, 2003. – 850 с.

250. Шумський П. В. Судові і правоохоронні органи України (опорний

конспект лекцій) / П. В. Шумський. – Тернопіль : ЛІЛЕЯ, 2000. – 186 с.

251. Косюта М. Окремі аспекти діяльності прокурора поза сферою

кримінальної юстиції (за новим Законом України “Про прокуратуру”) /

М. Косюта, Н. Наулік // Вісник Національної академії прокуратури України. –

2014. – № 5. – С. 5–10.

252. Стефанчук М. Проблеми застосування нового законодавства щодо

представництва прокурором інтересів громадянина або держави в суді /

М. Стефанчук // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2014. –

№ 5. – С. 19–26.

253. Остаточний текст Резолюції ПАРЄ щодо дотримання обов’язків та

зобов’язань Україною [Електронний ресурс] : від 27 верес. 2001 р. //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_156. – Заголовок з екрана.

254. Резолюція 1755 (2010) Парламентської Асамблеї Ради Європи

«Функціонування демократичних інституцій в Україні» [Електронний

ресурс] : ухвалена у Стразбурзі (Французька Республіка) 4 жовт. 2010 р. //

Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_a19. – Заголовок з екрана.

255. Ухвала Господарського суду Закарпатської області [Електронний ресурс] :

справа № 907/330/13 від 5 квіт. 2013 р. // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30516495. –

Заголовок з екрана.

228

256. Ухвала Харківського окружного адміністративного суду [Електронний

ресурс] : справа № 2а-11867/10/2070 від 27 верес. 2010 р. // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/11619501. – Заголовок з екрана.

257. Про практику застосування адміністративними судами окремих положень

Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду

адміністративних справ [Електронний ресурс] : постанова Пленуму Вищ.

адміністр. суду України від 06.03.2008 р. № 2 // Верховна Рада України : офіц.

веб-портал. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v0002760-

08/conv/print1390482594385713. – Заголовок з екрана.

258. Ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду [Електронний

ресурс] : справа № 84429/09 від 26 черв. 2012 р. // Єдиний державний реєстр

судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/25084281. – Заголовок з екрана.

259. Ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду [Електронний

ресурс] : справа № 122286/12 від 19 берез. 2013 р. // Єдиний державний

реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30435013. – Заголовок з екрана.

260. Дунас Т. Шляхи вдосконалення цивільного процесуального

законодавства щодо представництва прокурором інтересів громадянина або

держави в суді / Т. Дунас // Вісн. Нац. акад. прокуратури України. – 2008. –

№ 4. – С. 60–65.

261. Кравчук В. Особливості реалізації прокурором представницьких

повноважень в адміністративному судочинстві / В. Кравчук // Вісн. Нац. акад.

прокуратури України. – 2013. – № 5. – С. 35–39.

262. Рожнов О. В. Реалізація представницької функції прокурора в

апеляційному провадженні / О. В. Рожнов // Проблеми цивільного права та

процесу : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. пам’яті проф.

О. А. Пушкіна (23 трав. 2009 р.). – Харків, 2009. – С. 321–322.

229

263. Про деякі питання практики застосування норм Господарського

процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу

господарських судів у першому півріччі 2007 року [Електронний ресурс] :

інформ. лист Вищ. госп. суду України від 14.08.2007 р. № 01-8/675 // Верховна

Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/v_675600-07. – Заголовок з екрана.

264. Постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду

[Електронний ресурс] : справа № К39/300-10 від 1 берез. 2011 р. // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/14310584. – Заголовок з екрана.

265. Ухвала Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської

області [Електронний ресурс] : справа № 2-2320/10 від 5 берез. 2010 р. //

Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/8246103. – Заголовок з екрана.

266. Про центральні органи виконавчої влади : Закон України від 17 берез.

2011 р. № 3166–VI // Відом. Верхов. Ради України. – 2011. – № 38. – Ст. 385.

267. Про систему центральних органів виконавчої влади [Електронний

ресурс] : Указ Президента України від 15 груд. 1999 р. № 1572/99 //

Верхов. Рада України : офіц. веб-портал.– Режим доступу:

http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=1572%2F99. – Заголовок з екрана.

268. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади :

постанова Каб. Міністрів України від 10 верес. 2014 р. № 442 // Офіційний

вісн. України. – 2014. – № 74. – Ст. 2105.

269. Ухвала судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської

області [Електронний ресурс] : справа № 22-ц-213/09 від 12 лют. 2009 р. //

Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/3325915. – Заголовок з екрана.

270. Ухвала Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

[Електронний ресурс] : справа № 6-22047св09 від 17 берез. 2010 р. // Єдиний

230

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/8531229. – Заголовок з екрана.

271. Калинець Н. Розподіл повноважень між органами виконавчої влади та

органами місцевого самоврядування / Н. Калинець // Ефективність

державного управління : зб. наук. пр. – Львів, 2013. – Вип. 37. – С. 300–306.

272. Конотопцев О. С. Концептуальні основи реформування територіальної

організації державного управління : автореф. дис. ... канд. наук з держ. упр. :

25.00.01 / Конотопцев Олег Сергійович ; Нац. акад. держ. упр. при

Президентові України, Харк. регіон. ін-т держ. упр. – Харків, 2003. – 18 с.

273. Концепція реформування місцевого самоврядування та територіальної

організації влади в Україні : схвалено розпорядж. Каб. Міністрів України від 1

квіт. 2014 р. № 333-р // Офіційний вісник України. – 2014. – № 30. – Ст. 831.

274. Ухвала Господарського суду Дніпропетровської області [Електронний

ресурс] : справа № П35/879-10 від 1 лют. 2010 р. // Єдиний державний реєстр

судових рішень. – Режим доступу:

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/7680325. – Заголовок з екрана.

275. Дело «Бацанина против Российской Федерации» [Электронный ресурс]

(жалоба № 3932/02) : постановление Европ. суда по правам человека от 26

мая 2009 г. // Законодательная база Российской Федерации. – Режим доступа:

http://zakonbase.ru/content/base/155089. – Загл. с экрана.

276. Дунас Т. О. Участь прокурора у цивільному судочинстві України :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Т. О. Дунас. – Київ, 2008. – 21 с.

277. Руденко М. Прокурор як суб’єкт ініціювання апеляційного перегляду

судових рішень в адміністративних справах: питання теорії та практики /

М. Руденко // Вісн. Нац. акад. прокуратури України. – 2009. – № 1. – С. 122–

126.

278. Власов А. А. Участие прокурора в гражданском и арбитражном

судопроизводстве как фактор, способствующий повышению эффективности

правосудия [Электронный ресурс] // Юридическая фирма «Лиджист». –

Режим доступа: http://www.legist.ru/conf/_Vlasov.htm. – Загл. с экрана.

231

279. Гусаров К. В. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному

порядках : монографія / К. В. Гусаров. – Харків : Право, 2010. – 352 с.

280. Adoptée par la Commission lors de sa 63e session plénière (Venise, 10–11 juin

2005) sur la base des observations de M. J. Hamilton (Membre suppléant, Irlande)

Mme H. Suchocka (Membre, Pologne) [Ressource électronique] : Avis no.

340/2005. Strasbourg, le 13 juin 2005 / Commission Europeenne pour la democratie

par le droit (Commission de Venise) // Venise Commission. – Mode d'accès:

http://www.venice.coe.int/webforms/documents/?pdf=CDL-AD(2005)014-f. – Titre

de l'écran.

281. Role of the Public Prosecution Service outside the field of Criminal Justice

[Electronic resource] : Report by Dr. András Zs. Varga Ph. D. Strasbourg, 5 May

2008 CCPE-Bu (2008)4rev / Bureau of the Consultative Council of European

Prosecutors (CCPE-Bu) // Council of Europe. – Access mode:

http://www.coe.int/t/dghl/cooperation/ccpe/opinions/travaux/OP_3_CCPE_Bu_4re

v_8_reportVargas_question_en.asp. – Title from the screen.

282. Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і

кримінальних справ [Електронний ресурс] : справа № 6-10435св11 від 5 жовт.

2011 р. // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим доступу:

http://reyestr.court.gov.ua/Review/18731421. – Заголовок з екрана.

283. Постанова Вищого господарського суду України [Електронний ресурс] :

справа № 13/161-11 від 22 лют. 2012 р. // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/21675757. –

Заголовок з екрана.

284. Ухвала Вищого адміністративного суду України [Електронний ресурс] :

справа № к/9991/74328/11 від 21 лют. 2013 р. // Єдиний державний реєстр

судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/29580215. –

Заголовок з екрана.

285. Справа «Брумареску проти Румунії» [Електронний ресурс] (заява №

28342/95) : рішення Європ. суду з прав людини від 28 листоп. 1999 р. //

Практика Європейського Суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – 2000. –

232

№ 4. – Режим доступу: http://eurocourt.in.ua/Article.asp?AIdx=307. – Заголовок

з екрана.

286. Дело «Рябых против России» [Электронный ресурс] (жалоба № 52854/99)

: постановление Европ. суда по правам человека от 24 июля 2003 г. //

Европейская конвенция о защите прав человека: право и практика. – Режим

доступа: http://www.echr.ru/documents/doc/new/003.htm. – Загл. с экрана.

287. Справа «Трегубенко проти України» [Електронний ресурс] (заява

№ 61333/00) : рішення Європ. суду з прав людини від 2 листоп. 2004 р. //

Права Людини в Україні : інформ. портал Харк. правозахис. групи. – Режим

доступу: http://www.khpg.org/index.php?id=1156852991. – Заголовок з екрана.

288. Справа «Науменко проти України» [Електронний ресурс] (заява

№ 41984/98) : рішення Європ. суду з прав людини від 9 листоп. 2004 р. : пер.

офіц. // Верхов. Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/980_353. – Заголовок з екрана.

289. Справа «Христов проти України» [Електронний ресурс] (заява

№ 24465/04) : рішення Європ. суду з прав людини від 19 лют. 2009 р. : пер.

офіц. // Верховн. Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1079.5742.0. – Заголовок з екрана.

290. Ухвала Апеляційного суду Одеської області [Електронний ресурс] :

справа № 666/10 від 21 січ. 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/9699037. –

Заголовок з екрана.

291. Справа «Совтрансавто-Холдинг проти України» [Електронний ресурс]

(заява № 48553/99) : рішення Європ. суду з прав людини від 25 лип. 2002 р. //

Права Людини в Україні : інформ. портал Харк. правозахис. групи. – Режим

доступу: http://khpg.org/index.php?id=1075285476. – Заголовок з екрана.

292. Колесов П. П. Процессуальные средства защиты права : монография /

П. П. Колесов. – Великий Новгород, 2004. – 220 с.

293. Горячева І. Питання реалізації прокуратурою функції представництва /

І. Горячева // Вісн. прокуратури. – 2002. – № 6. – С. 73–75.

233

294. Ухвала Апеляційного суду Чернігівської області [Електронний ресурс] :

справа № 22ц-794/2009 від 25 берез. 2009 р. // Єдиний державний реєстр

судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/3418284. –

Заголовок з екрана.

295. Ухвала Вищого господарського суду України [Електронний ресурс] :

справа № 05/2816 від 2 черв. 2010 р. // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/9993672. –

Заголовок з екрана.

296. Комаров В. В. Процесуальні питання пов’язані з виконанням судових

рішень / В. В. Комаров, В. В. Баранкова // Теорія та практика судової

діяльності : наук.-практ. посіб. – Київ, 2007. – Розд. 1, § 9. – С. 171–200.

297. Гражданский процесс : учебник / под ред. М. К. Треушникова. – М. :

Городец-издат, 2003 – 720 с.

298. Гражданское процессуальное право : учебник / М-во образования РФ,

Моск. гос. юрид. акад. ; под ред. М. С. Шакарян. – М. : ТК Велби, Проспект,

2004. – 584 с.

299. Осокина Г. Л. Курс гражданского судопроизводства России: Общая часть :

[учеб. пособие] / Г. Л. Осокина. – Томск : Изд-во Том. ун-та, 2002. – 616 с.

300. Афанасьєв В. В. Виконавче провадження : курс лекцій / В. В. Афанасьєв. –

Харків, 1996. – 17 с.

301. Тертышников В. И. Основы исполнительного производства : учеб.

пособие / В. И. Тертышников, О. В. Шутенко. – Харьков : Консум, 2004. –

124 с.

302. Сібільов Д. Генетичні ознаки виконавчого провадження в системі цивільної

юрисдикції / Д. М. Сібільов // Юрист України. – 2011. – № 2. – С. 34–38.

303. Білоусов Ю. В. Виконавче провадження : навч. посіб. / Ю. В. Білоусов ;

М-во освіти і науки України. – Київ : Прецедент, 2004. – 192 с.

304. Фурса С. Я. Виконавче провадження в Україні : навч. посіб. /

С. Я. Фурса, С. В. Щербак. – Київ : Атіка, 2002. – 480 с.

234

305. Сорокин В. Д. Административный процесс и административно-

процессуальное право : монография / В. Д. Сорокин. – СПб. : Изд-во юрид.

ин-та, 2002. – 474 с.

306. Справа «Ромашов проти України» [Електронний ресурс] (заява

№ 67534/01) : рішення Європ. суду з прав людини від 27 лип. 2004 р. : пер.

офіц. // Верховна Рада України : офіц. веб-портал. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/980_227. – Заголовок з екрана.

307. Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та

деяких інших законодавчих актів щодо виконання судових рішень : Закон

України від 15 берез. 2006 р. № 3541–IV // Відом. Верхов. Ради України. –

2006. – № 35. – Ст. 296.

308. Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність

органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників

виконавчого провадження [Електронний ресурс] : Постанова Пленуму Верхов.

Суду України від 26.12.2003 р. № 14 // Верхов. Рада України : офіц. веб-

портал. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v0014700-03. –

Заголовок з екрана.

309. Довідка про вивчення та узагальнення практики розгляду

адміністративними судами справ з приводу оскарження рішень, дій або

бездіяльності державної виконавчої служби [Електронний ресурс] : довідка Вищ.

адміністрат. суду України від 5 квіт. 2012 р. // Верховра Рада України : офіц. веб-

портал. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0001760-12/page. –

Заголовок з екрана.

310. Постанова Вищого господарського суду України [Електронний ресурс] :

справа № 7/143 від 20 лют. 2007 р. // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/495701. –

Заголовок з екрана.