МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

В. М. Миронова С. П. Гриценко Н. В. Корольова О. М. Косіцька О. М. Кощій Р. А. Щербина

ЛАТИНСЬКА МОВА В УКРАЇНІ XV – ПОЧАТКУ XVIIІ СТОЛІТТЯ

Монографія

УДК 811.124(477)"14/17" ББК 81.2Лат

М64

Рецензенти: д-р філол. наук, проф. М . А . Собуцький

(Національний університет "Києво-Могилянська академія"), д-р іст. наук, проф. В . В . Ставнюк ,

д-р філол. наук, проф. І . О . Голубовська (Київський національний університет імені Тараса Шевченка),

д-р філол. наук, доц. Ж . В . Некрашевич -Коротка (Білоруський державний університет)

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту філології (протокол № 10 від 27 травня 2014 року)

Миронова В. М. М64 Латинська мова в Україні XV – початку XVIII століття : монографія

/ В. М. Миронова, С. П. Гриценко, Н. В. Корольова, О. М. Косіцька, О. М. Кощій, Р. А. Щербина ; [відп. ред. В. М. Миронова]. – К. : Видав-ничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2014. – 591 с. ISBN 978-966-439-766-4

Монографія присвячена актуальним для сучасної лінгвістичної науки проблемам вивчення мовної взаємодії. Складається із шести розділів, які містять різноаспектні дослідження функціонування латинської мови в Україні XV – початку XVIIІ століття.

Для аудиторної і самостійної роботи студентів гуманітарних факульте-тів вищих навчальних закладів, майбутніх фахівців із класичних мов, ви-кладачів латинської мови, а також усіх, хто зацікавлений у вивченні латин-ської мови.

УДК 811.124(477)"14/17"

ББК 81.2Лат ISBN 978-966-439-766-4 © Миронова В. М., Гриценко С. П., Корольова Н. В.,

Косіцька О. М., Кощій О. М., Щербина Р. А., 2014 © Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

ВПЦ "Київський університет", 2014

3

ПЕРЕДМОВА  Монографія є колективним дослідженням різноаспектного

функціонування латинської мови в Україні XV – поч. XVIIІ ст. Цілісність роботи зумовлена ареальним принципом добору текстів (створені на території України) досліджуваного пері-оду та їх соціолінгвістичним аналізом. Автори акцентують увагу на проблемі становлення і зміни мовних форм у процесі історичного розвитку, застосовуючи диференційований підхід до опису динаміки цих змін з метою виявлення спільних та ідентичних рис, адже без опису особливостей, властивих окремим текстам загалом і мовним одиницям зокрема, важко робити висновки про розвиток окремої мови, про множин-ність інтерпретацій навколишньої дійсності, характерних для минулого і сьогодення.

Кілька формальних пояснень щодо структури представленої праці. Її розділи були розроблені авторами як окремі наукові до-слідження, які з часом зазнали певної модифікації через появу нових відомостей, доказів і міркувань. Стосовно цитованих джерел, то всі латинські тексти подаються в оригіналі і супрово-джуються паралельним перекладом.

У вступі розглядаються особливості функціонування і розви-тку латинської мови в Україні XV–XVIІІ ст. в історичній ретро-спективі.

Перший розділ монографії "Судово-адміністративна латин-ська мова Галицької Русі XV–XVI ст." (автор Миронова В. М.) присвячений системному аналізу морфологічних та синтаксич-них особливостей актової латини на матеріалі оригінальних ґродських і земських судових актів автор висвітлює поступове становлення мови латинської ділової писемності.

4

У другому розділі "Латинськомовна документація Греко-католицької церкви XVI–XVII ст." (автор Косіцька О. М.) пору-шуються питання інтерференційних змін у латинській мові Гре-ко-католицької церкви, викликаних контактом латинської, укра-їнської та частково польської мов.

Третій розділ "Історіографічні латинськомовні твори про визвольну війну українського народу 1648–1657 рр." (автор Щербина Р. А.) – це аналіз морфологічних і синтаксичних осо-бливостей латинської мови історичних хронік. Встановлені ін-терференційні зміни у системі парадигм частин мови свідчать про формально-функціональну взаємодію двох морфологічних систем у латинсько-українському та латинсько-польському мо-вних контекстах.

У четвертому розділі "Новолатинська історична поема в Україні кін. XVI – поч. XVII ст." на матеріалі латинськомовної історичної поеми Симона Пекаліда "De bello Ostrogiano" (1600 р.) (автор Кощій О. М.) зроблена спроба охарактеризувати латинсь-комовний поетичний текст як специфічну форму комунікації зі своїми лінгвістичними законами та нормами, а також з ураху-ванням мовних змін, що виникають внаслідок тісної довготри-валої взаємодії кількох мовних культур.

П'ятий розділ "Інскрипція як особлива форма існування ла-тини в Україні" (автор Корольова Н. В.) присвячено специфіці епіграфічної латинськомовної спадщини на теренах України кі-н. XVI – поч. XVIІІ ст. На матеріалі архівних документів і збе-режених на сьогодні пам'яток концептуально розглянуто джере-ла й ґенезу явища мовної сакралізації, зміни у вживанні окремих граматичних форм і конструкцій, що відбувалися під впливом живої української мови.

У шостому розділі "Латинські запозичення в українських па-м'ятках XVI–XVII ст." (автор Гриценко С. П.) основну увагу зо-середжено на встановленні типів змін староукраїнської мови під впливом латинської мови, досліджено семантичної інтерферен-ції, окреслено специфіку впливу "мертвої мови" на структуру мови-реципієнта, осмислено соціомовний статус ідіомів.

5

Автори висловлюють щиру подяку всім, хто сприяв створен-ню цієї книги та надав неоціненну допомогу у пошуковій роботі в архівах та рукописних відділах бібліотек, у зборі та обробці матеріалу, а також усім, хто підтримав звернення авторів до окресленої проблематики у період, коли її актуальність ще не була такою очевидною, як сьогодні.

На думку авторів, монографія буде корисна для філологів, іс-ториків, культурологів, студентів та аспірантів гуманітарних дисциплін, а також усім, хто цікавиться проблемами сучасної класичної філології.

З повагою, 

колектив авторів 

6

СПИСОК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ 

АЖМУ – Актова книга Житомирського міського уряду кінця XVI ст.

ДМВН – Ділова мова Волині і Наддніпрянщини XVII ст. Докум. – Документи до історії унії на Волині та Київщині кін.

XVI – першої пол. XVII ст. ЕСУМ – Етимологічний словник української мови ІСУМ – Словник української мови XVI – першої половини

XVII ст. ІСУЯ – Тимченко Є. Історичний словник українського язика. ККПС – Книга Київського підкоморського суду (1584–1644 рр.) ЛРК – Лохвицька ратушна книга другої половини XVII ст. ЛСВ – Лҍтописъ событий в Юго-Западной России в XVII в. ЛСГ – лексико-семантична група СДРЯ – Словарь древнерусского языка (XI–XIV вв.) СлРЯ – Словарь русского языка XI–XVII вв. ССУМ – Словник староукраїнської мови XIV–XV ст. ТГЛ – тематична група лексики ТУВН – Торгівля на Україні XVI – середина XVII століття.

Волинь і Наддніпрянщина УП – Українська поезія. Середина XVII ст. DUB – Documenta Unionis Berestensis eiusque auctorum

(1590–1600) MUH – Monumenta Ucrainae Historica SP – Słownik polszczyzny XVI wieku SSP – Słownik staropolski

7

ФУНКЦІОНУВАННЯ  ЛАТИНСЬКОЇ МОВИ В УКРАЇНІ  XV – кін. XVIIІ ст. 

Занепад Західної Римської імперії не означав смерті латинсь-кої мови. Незважаючи на зникнення адміністративного центру, провінції почали розвиватися у власному напрямку, культивую-чи локальні діалекти, які стали основою для розвитку романсь-ких мов. Проте літературна латина залишалася мовою еліти, слугуючи засобом для вираження ідей та думок з різних галузей знання. Безперечно, розвиток думки супроводжував і розвиток мови, а відтак латина в середовищі інтелектуальної еліти і нада-лі залишалася мовою живою, відіграючи величезну роль у сере-дньовічному суспільстві.

У XV ст. італійські гуманісти винайшли термін "Середньо-віччя" для протиставлення "древніх" людям Відродження, а вже в XVII ст. німецькі вчені поділили історію людства на три ери: Античність, Середньовіччя, Нову добу. Видатний французький учений Дю Канж освячує цю ідею, надрукувавши 1678 р. "Glos-sarium mediae et infirmae latinitatis" (Словник середньої та низь-кої латини) і поділивши таким чином латинську мову на дві мо-ви: античну латину і середньовічну латину – мову занепаду. У XVIIІ ст. на вульгарну латину поширюється термін "учена ла-тина" і, відповідно, з'являється тричленна періодизація [Жак Ле Гофф 2007, с. 25-26]. Жак Ле Гофф, пропонуючи термін довгого Середньовіччя, виокремлює в ньому проміжні періоди, а саме: високе Середньовіччя IV–IX ст., що є водночас пізньою Анти-чністю; центральне Середньовіччя X–XIV ст., до якого слід зве-сти Середньовіччя, якщо ми хочемо зберегти його вузьке розу-

8

міння; низьке Середньовіччя, або час кризи, що охоплює XIV–XVI ст. і закінчується Ренесансом [Жак Ле Гофф 2007, с. 29].

I. Чарцінський та В. Сєрадзан [Czarciński 2001, с. 9–10], розглядаючи ґенезу середньовічної латини, виділяли в її складі три основні елементи: 1) народна латина (щоденна); 2) цер-ковна латина; 3) шкільна латина (з великим впливом класич-ної літератури).

Феномен латинської мови того часу, коли вона перестала бу-ти мовою певного народу, цікавий тим, що латина, виконуючи функції мови освіти, церкви, науки, не була мовою, яка живе і розвивається виключно в писемній формі. Неможливо переоці-нити й ту роль самої латинської мови, яку вона відіграла в житті Європи. Упродовж тривалого періоду вона залишалася розмов-ною мовою, перебуваючи під впливом і водночас сама вплива-ючи на національні мови, внаслідок чого латина одного часово-го періоду на різних територіях мала певні розбіжності. Зокрема приклад українського варіанту латини цікавий тим, що в Україні ця латина існувала поруч із мовою іншої групи, що мала відмін-ну граматичну систему та лексичний склад, що не минуло без-слідно в процесі мовної інтерференції.

Вперше українці познайомилися з латинською мовою ще за періоду Київської Русі, про що свідчать окремі запозичення, збе-режені до сьогодні в писемних пам'ятках. З кінця XV ст. латина починає посідати важливе місце серед літературних мов Вели-кого князівства Литовського, що відбувалося під впливом пев-них факторів, пов'язаних з особливостями політичного і культу-рного життя держави [Некрашевич-Короткая 2009, с. 97]. Вже з початку XV ст., за свідченнями українських дослідників, латин-ська мова стає мовою канцелярій на Галичині й Західному По-діллі: донині збереглося близько 7 тис. томів рукописних судо-во-адміністративних книг Львова, Галича, Перемишля, Холма та інших міст, що хронологічно охоплюють початок XV ст. – кі-нець XVIII ст. На Холмщині, Підляшші, Поліссі в зазначений період у канцеляріях користувалися не лише мовою "руською", а й латинською [Грушевський 1995, с. 248].

Найуживанішою латина була в тих регіонах України, які за-знали значного впливу західної культури. Передусім слід назва-

9

ти Львів, який з XІV ст. був під владою Польщі, а з XV ст. опи-нився на перехресті важливих торгових шляхів Східної Європи і посів головне місце в торгівлі [Зіморович 2002, с.74–76]. При-чинами таких змін став занепад київсько-візантійської торгівлі після навали Золотої Орди, коли заселені раніше землі перетво-рилися на небезпечні пустища.

Як зауважує відомий чеський славіст Ф. Дворнік, "вестерні-зація давньоруських інститутів та полонізація культурного жит-тя найуспішніше відбувалися на Галицькій землі, яка опинилася під владою Польщі вже за Казимира ІІІ Великого (1333–1370). Хоч Казимир і зберіг автономний статус цієї землі та обіцяв по-важати її релігійні та національні традиції, польський вплив мав тут невпинно зростати. Королі жалували тутешні плодючі землі польській шляхті, і скоро її стало так багато, що вона окупувала всі ключові державні посади. Це сприяло розповсюдженню на галицьку землю європейських феодальних інститутів, і латина поступово витіснила старослов'янську мову з офіційної докуме-нтації" [Дворник 2001, с. 417].

Починаючи з кінця ХIV ст., значна частина мовних пам'яток Галицької Русі написана латинською мовою. Шляхи її запрова-дження були складні й багатоступеневі. Передісторію знайомст-ва з латиною слід шукати в торговельно-економічних, диплома-тичних та економічних контактах князівських дворів Галицько-Волинського князівства ХIII – першої половини ХIV ст. зі свої-ми західними сусідами – поляками, угорцями і чехами. Єднала їх також обширна територія етнічної інфільтрації, взаємна під-тримка політичних еліт, а також багаторазові родинні зв'язки між родинами династів. Саме на цей час припадає поява латин-ськомовних документів, що виходили з канцелярій галицько-волинських князів, адресуючись спершу переважно на захід, а далі, ймовірно – і для внутрішнього обігу в якості надавчих при-вілеїв, складених відповідно до усталеного латинського форму-ляра аналогічних актів Чехії, Угорщини та Польщі [Купчинсь-кий 1983, с. 25–45]. Проте широкого вжитку латинська мова в Україні набуває у XVІ–XVІІ ст., в епоху енергійного культурно-просвітницького руху та розквіту науки і літератури.

10

Антична культура впливала на українську у XVI–XVII ст. опосередковано через Європу, особливо через посередництво Польщі, що було зумовлено тогочасними суспільно-політични-ми умовами розвитку Речі Посполитої, до складу якої входили українські землі. Знання латинської мови стає не лише життє-вою нормою, а й ознакою належності до вищих верств суспільс-тва; моду на латинську писемну культуру формувало тодішнє аристократичне середовище, а представники шляхти й міщанст-ва намагалися знати її досконало.

Позиції латинської мови у мовно-культурному житті Польщі не послабилися і в XVII ст., на чому наголошує відомий польсь-кий дослідник античної культури Єжи Аксер: "Латина … є мо-вою живою, в той час як на заході Європи перестала нею бути вже на початку XVI ст. Є також мовою літератури … Текст, на-писаний латинською мовою, міг … бути у нас у XVIII ст. при-значений для широкого кола читачів" [Axer 1991, с. 102]. Порів-няно з іншими слов'янськими країнами її політичне й культурне життя було найбільш латинізованим, а в деяких сферах латина відігравала виключну роль. Так, знання латини було необхідним для перебування на державних чи церковних посадах. Як зазна-чає І. Огієнко, "на знання латинської мови взагалі тепер зверне-но більшу увагу, бо вона в Польщі скрізь була потрібна, й її на-вчали, скажемо, в нашій київській академії вже за митрополита Петра Могили, чому козацька старшина так часто знала цю мо-ву, на той час мову науки і дипломатії" [Огієнко 2001, с. 157], "з кінця XV віку вплив латинської мови в Польщі стає дуже ве-ликим, коли гуманізм докотився з Європи й сюди та викликав і тут велике замилування до латини. Потроху латинська мова охопила всі ділянки духовного життя в Польщі, вона стала мо-вою школи, науки, суду, сеймів, сеймиків, літератури, всіх уря-дових канцелярій і т. п. Література польська – хроніки, бого-словські трактати, наукові твори, проповіді, поезії – усе це писа-лося мовою латинською; промови й проповіді до інтелігенції виголошувалися тею ж таки мовою. По вищих школах латина панувала так міцно, що полишилася тут аж по кінець XVIII віку" [Огієнко 1930, с. 493–494]. М. Грушевський відзначає, що вжи-вання латини в Україні XVII ст. вважалося ознакою освіченості,

11

а "проста мова", lingua vernacula1, в тім і польська, не кажучи за "руську", ігноровану майже вповні, мала ролю служебну…" [Грушевський 1995, с. 451].

Саме через посередництво польської культури, до якої ідеї Відродження потрапили значно раніше й "лозунг "Italiam!" (До Італії!) особливо гучно лунав саме в Польщі" [Леваньс-кий 1976, с. 27], латинська мова (література, культура) у XVI – XVII ст. проникає на східнослов'янські землі й посідає помітне місце в науковому, духовному, адміністративному та культур-ному житті України.

Неабияку роль у розповсюдженні знання латинської мови ві-діграло винайдення друкарської справи, адже перші ренесансні і барочні впливи проникли в Україну в "латинському одязі" [До-рошкевич 1979, с. 19–20]. Західноєвропейська друкована книга увійшла в масовий обіг у Галицькій Русі з кінця XV – початку XVI ст. і навіть досягла Центральної України, ставши доступ-ною для усіх верств населення. Наприклад, як зазначає І. Лось-кий [Лоський 1931, с. 99–104], лише в бібліотеці Києво-Печер-ського монастиря зберігалося два західноєвропейські видання кі-нця ХV ст. і шістнадцять видань першої половини ХVІ століття.

Важливою складовою поширення європейської освіти і кла-сичних знань було збільшення кількості шкіл, заснованих з іні-ціативи братств наприкінці XVI ст., які в Україні йменувалися братськими школами. Першу школу створило Львівське Успен-ське братство в 1586 р. За її зразком постало чимало шкіл у різ-них містах України: в Перемишлі (1592), Галичі, Городку, Рога-тині, Стрию (1606), Києві (1615), Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Меджибожі, Луцьку (1620) тощо. Латинська мова школи й науки відіграла значну роль у розвитку й формуванні світської культури. У південно-західній Русі найвагомішою була Київська школа, згодом об'єднана з Лаврською школою і пере-йменована на Києво-Могилянський колегіум, "яка за рівнем на-вчання не поступалася західноєвропейським університетам" [Хижняк 1981, с. 33]. Вивчення грецької й латинської мов було тут обов'язковим, але особлива увага приділялася латині, якою

1 Від лат. vernaculus, a, um – місцевий, рідний.

12

викладалися всі предмети, крім катехізису та слов'янської гра-матики. Латинська мова стає своєрідним мовним ідеалом, набу-ває "… суспільного статусу класичної і культурної мов, які вхо-дили до кола загальної освіти" [Мечковская 1991, с.164].

Центрами освіти в Європі в епоху Середньовіччя були універ-ситети, з появою яких з'явилася можливість об'єднати наявні на той час теоретичні і практичні знання. Перші університети, навколо яких концентрувалося інтелектуальне і духовне життя епохи, ви-никають вже у XII–XIII ст., зокрема у Франції, Іспанії, Італії та Ан-глії. Увесь навчальний процес та спілкування викладачів і студен-тів в університеті відбувалися латиною, що є об'єктивним свідчен-ням усного функціонування латини у середньовічній Європі.

У XV–XVI ст., коли в Україні ще не було університетів, значна кількість представників українського населення здобували вищу освіту в європейських університетах, зокрема у Сорбонні, Болон-ському, Краківському, Карловому, Падуанському. Наприклад, у Краківському університеті впродовж згаданих двох століть навча-лось майже 800 вихідців із України [Нудьга 1990, с. 155]. Прізвища українців часто можна зустріти і в метриках інших університетів, де вони записували себе "русинами" (Ruthenus, Roxolanus, Russicus тощо). Подорожі українських студентів на Захід з метою отриман-ня освіти були реальним джерелом вдосконалення знань з латинсь-кої мови – вони досконало вивчали латину, писали нею наукові й художні твори та ставали відомими діячами періоду становлення української культури [Нудьга 1990, с. 153].

Серед освічених верств населення було всезагальним знання латини як універсальної мови інтелектуалів. Крім того, підсиле-на авторитетом античної культури, латина була основною мо-вою літератури [Axer 1995, c. 83]; новолатинська писемність ус-пішно розвивалась в італійській, польській, іспанській, пор-тугальській, французькій, німецькій, англійській літературах. Знання латини в ренесансній Речі Посполитій, як свідчить у пе-редмові до антології латинської поезії в Польщі епохи Ренесансу ("Antologia poezji łacińskiej w Polsce. Renesans") польський літе-ратурознавець І. Левандовський, було досить розповсюдженим: латинську мову використовували в уряді, церкві і школі, вона домінувала в етикетній поезії і приватному листуванні [Anto-

13

logia poezji 1996, с. 20]. Так само і в українському освіченому та, особливо, літературному середовищі, на думку О. Ситько, уже в добу пізнього Середньовіччя незнання латини вважалося радше вадою, аніж чеснотою [Ситько 2007, с. 8].

Статус латини як загальноєвропейської культурної мови з її універсальним значенням не лише не змінився у середні віки, а й поглибився, у зв'язку з соціомовною ситуацією, яка склалася в Україні кінця XVI – початку XVII ст. Адже якимось аспектом свого культурного та політичного життя країна входила в той регіон, де латина була мовою правових актів, школи, науки і це-ркви та більшості літературних жанрів. М. І. Толстой підкрес-лює, що для території України XVI–XVII ст. характерна не лише гомогенна двомовність, а й багатомовність [Толстой 1988, с. 60]. Український мовознавець В. Німчук зауважує, що в Україні XVI–XVIІ ст. була надзвичайно складна "найскомплікованіша в Європі (якщо не в усьому світі) мовна ситуація" [Німчук 1996, с. 1]. І серед усього різноманіття мов особливу роль у культур-ному розвитку України XV – XVIІ ст. відіграла латинська мова, яка була мовою культури середніх віків у цілій Європі (крім хіба маврської Іспанії) [Огієнко 1930, с. 493].

Достатнє знання латини вважалося ознакою, яка засвідчувала приналежність до еліти суспільства, а тому вивчення латини ма-ло суспільну необхідність, викликану вимогами того часу: грека буде ad chorum, а латина ad forum [Попович 1998, с. 195]. Бен-джамін Франклін порівнював знання латини і греки з "капелю-хом під пахвами в освіти": коли минула мода на перуки, озна-кою вишуканості став капелюх, проте більшість людей не по-требувала цього головного убору й тому носила його переважно в руках, що спричиняло певні незручності й завдавало зайвого клопоту. Те саме можемо зауважити й про латину, важку у ви-вченні і зайву на практиці, але вкрай потрібну еліті [Łacina jaco język elit 2004, c. 459].

Незважаючи на те, що в Україні ставлення до латинської мо-ви на різних етапах її використання було різним (від ворожого до прихильного), русин крім мови грецької, слов'янської й поль-ської, мусив знати й латину, "а то поїде бідака русин до трибу-налу, до сойму, на соймик, до повітового ґродського суду або

14

земського, дивись – bez łaciny płaci winy: не розуміє анї судиї, анї адвоката, анї посла – дивить ся тільки то на того то на сього, вилупивши очі як ворона" [Грушевський 1995, с. 476–477].

Дослідники пам'яток XVI–XVII ст. імпліцитно визнавали, що у свідомості освіченої частини українського суспільства того часу перетиналися і взаємодіяли різні мовні системи, оскільки в тогоча-сній Україні функціонувало п'ять мов із різним ступенем "вартос-ті", які задовольняли комунікативні, релігійні та культурно-освітні потреби суспільства: грецька, латина, церковнослов'янська, поль-ська і староукраїнська ("проста"). Мірилом ученості було знання латини – мови науки і судочинства та міжнародного спілкування. Слід зауважити, що не менш важливе місце в духовному житті українського суспільства посідала й польська мова, яку українські громадські діячі використовували як засіб полемічної боротьби, зокрема М. Смотрицький, П. Могила, С. Зизаній, І. Галятовський, І. Гізель, С. Яворський [Яременко 1958, с. 46]. Дослідниця мово-творчості Г. Сковороди Л. Гнатюк вважає, що "входження в іншо-мовний світ давало можливість збоку подивитись на власну конце-птосферу рідної мови, порівняти їх із засобами іншої мови, а порі-вняння, як відомо, дає новий імпульс мисленню, формує той чи інший напрямок думки, сприяє усвідомленню власної мовної і на-ціональної самобутності" [Гнатюк 2010, с. 90]. Унаслідок парале-льного вжитку латинські й українські слова і словникові конструк-ції неминуче взаємодіяли, тому латинська мова не могла уникнути модифікацій шляхом засвоєння низки лексичних, морфологічних і синтаксичних особливостей української мови.

Таким чином, у зв'язку з тісним контактом латинської та української мов, а також за посередництва польської і чеської мов, в Україні утворився унікальний варіант середньовічної ла-тинської мови, вивчення якого є важливим як для розвитку тео-рії білінгвізму в цілому, так і для історії латинської та українсь-кої мов зокрема.

15

Розділ 1 СУДОВО‐АДМІНІСТРАТИВНА ЛАТИНСЬКА МОВА  ГАЛИЦЬКОЇ РУСІ ХV–ХVІ ст. 

1.1. АДМІНІСТРАТИВНО‐ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ  

ЗЕМЕЛЬ ГАЛИЦЬКОЇ РУСІ ХV–ХVІ ст.  І ЙОГО ПРЕДСТАВЛЕННЯ В АКТОВИХ КНИГАХ 

До смерті короля Владислава Ягайла (1434 р.) Галицька Русь

не вважалась провінцією Польської держави, лише персональ-ним доменом короля; Єдлинський привілей 1430 р. поклав поча-ток зміні статусу колишнього князівства, проте остаточно це було завершено у 1434 р. королем Владиславом III, сином Ягай-ла. На початку його правління упродовж 1434–1435 рр. на тери-торію Галицької Русі було поширене так зване "коронне право", внаслідок чого місцеве боярство-рицарство урівнювалося в пра-вах із шляхтою решти провінцій держави. Найголовнішим при-вілеєм у цьому здобутку було запровадження локального шля-хетського ("земського") самоврядування з одночасним створен-ням виборних земських судів і започаткування регулярних з'їз-дів шляхти – сеймиків, де вирішувалися локальні проблеми й обиралися на загальний сейм посли, що мали обороняти там ре-гіональні інтереси [Яковенко 1997, с. 78–80]. Самоврядною оди-ницею вважалася вся сукупність шляхти ("рицарське коло"), оселеної на обширі певної територіальної одиниці – "землі" (лат.

16

terra). Відтак, відповідно до давніших традицій Галицької Русі (віднині – Руського воєводства), тут виокремилися землі: Львів-ська, Перемишльська, Сяноцька, Галицька і Холмська. У 1462 р. норми Єдлинського привілею були розповсюджені на сусіднє з Галицькою Руссю Белзьке князівство (віднині воєводство).

Подібно до інших провінцій Корони Польської, на українсь-ких теренах усталюється два типи судів: 1) самоврядний шля-хетський ("земський"), який розв'язував цивільні спори шляхти; 2) суд королівського намісника ("старости"), під наглядом якого залишалися оборонні замки в центрах земель, або "ґроди" (від чеського grad); цей суд отримав назву ґродського і розглядав виключно кримінальні провини, або так звані "Чотири ґродські артикули": підпал, убивство чи напад на дім, розбій, зґвалтуван-ня. Перший із суддів очолювали три пожиттєво обрані шляхтою персони – суддя, підсудок, писар; в ґродському суді номінально справу розсуджував староста, проте частіше це робили його на-місники – підстароста і гродський писар. Присутність писаря в обох комплектах судів була невипадковою. З другої третини-середини ХV ст. усталюється практика обов'язкового фіксуван-ня перебігу судочинства у відповідних протоколах, які потім переписувалися начисто й брошурувалися в судові книги, що зберігались в архіві суду. До нашого часу дійшло близько семи тисяч судово-адміністративних книг з теренів Галицької Русі, починаючи від 20-х років ХV ст.; на решті регіонів України во-ни охоплюють період з 50-х років XVI ст. і нараховують близько двох тисяч томів [Купчинський 1976, с. 16].

Книги, що слугували матеріалом для розгляду ще не були, очевидно, переписані начисто. Це – типові для європейського діловодства тих часів "дутки", тобто зігнуті напополам у довжи-ну аркуші, які після їх заповнення брошурувалися в невеликі за обсягом, вузькі й довгі книжечки. Записи насичені помарками й пропусками, текст не завжди читабельний і перенасичений ско-роченнями, тому у 9-ти томному виданні Ксаверія Ліске чимало його реконструкцій подано як гіпотетичні. За місцем виникнен-ня і типом судочинства представленість використаних нами книг показана нижче у таблиці 1.1.

17

Таблиця 1 .1 Актові книги Галицької Русі:

регіональна представленість і тип судочинства

Гродські Земські

Судова округа крайні дати

записів

№/№ томів в AGZ

крайні дати

записів

№/№ томів в AGZ

Галицька земля 1435–1475 XII 1435–1475 XII Львівська земля 1469–1506 XVII, XIV 1440–1500 XIV, XV Перемишльська

земля 1469–1506 XVII 1436–1468 XIII, XVIII

Сяноцька земля 1435–1462 XI, XVI 1423–1475 XI, XVI

1.2. ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА  АКТОВИХ КНИГ ГАЛИЦЬКОЇ, СЯНОЦЬКОЇ,  

ПЕРЕМИШЛЬСЬКОЇ І ЛЬВІВСЬКОЇ СУДОВИХ ОКРУГ  Систематичні дослідження адміністративних судових і фі-

нансових книг українських установ майже не проводилися. Зо-крема ще зовсім не досліджувалися питання про ґенезис книг на українському ґрунті, про їх специфічно місцеву історію. По суті, відсутні історико-юридичні дослідження про минуле уста-нов, від яких залишилося книжкове діловодство, а без знання їх історії, ролі і місця в адміністративно-судовій, а також суспіль-но-політичній системі минулого проводити класифікацію книг неможливо. В українському джерелознавстві ще не розроблені деякі питання термінологічного характеру. Наприклад, невідо-мо, який зміст вкладається у невдалий, на наш погляд, термін "актова книга". У середньовічній судово-адміністративній прак-тиці терміни "акти" і "книги" вживалися як тотожні, тому запро-вадження терміна "актова книга" є тавтологічним. На думку Я. Дашкевич, ґенезис книг на Україні – у зв'язку з тим, що най-давніші писемні пам'ятки такого типу не дійшли до нас – оста-точно не встановлено [Дашкевич 1985, с. 133–139]. Ступінь до-

18

слідженості книг прямо пропорційний станові їх збереженості: краще досліджено книги територій, де їх залишилося більше. У зв'язку з тим, що значна частина території України протягом століть перебувала в складі Польщі, певне значення для нас мають праці польських дослідників, написані частково на укра-їнському матеріалі. З цієї точки зору заслуговують на увагу роз-відки П. Дабковського [Dabkowski 1915–1919, 1936], М. Хен-дельсмена [Handelsman 1916]. Джерелознавча література дора-дянського часу налічує лише кілька наукових досліджень та інформаційних повідомлень, присвячених книгам. Статті огля-дового характеру вийшли з-під пера українських дослідників О. Калитовського [Калитовський 1889] та Б. Барвінського [Ба-рвінський 1908]. Глибше проаналізували книги як історичне джерело українські історики В. Купчинський [Купчинський 1976, 1983] та Н. Яковенко [Яковенко 1983].

Як зазначалося вище, Галицька Русь поділялася на чотири адміністративні округи. Видавець намагався, наскільки це мож-ливо, укомплектувати книги, враховуючи існуючий адміністра-тивний поділ і хронологію записів. Таким чином, ми маємо су-дові книги, в яких зібрані актові записи міських і земських судів переважно одного округу, хоча зустрічаються й змішані записи.

У цьому параграфі ми не будемо характеризувати кожну з дев'яти книг окремо, а спробуємо дати загальну характеристику актових записів кожного адміністративного округу за такими диференційними ознаками:

1) ступінь збереженості книг; 2) дотриманість хронології та логічного змісту записів; 3) рівень грамотності записів; 4) ступінь лексичної інтерференції. Дану інформацію зручно представити у табличному записі

(див. табл. 1.2). Найбільшу складність для упорядника становили Галицькі

земські акти, що погано збереглися (у них багато браку й пропу-сків, особливо в гродських актах, які подані практично уривка-ми: див. табл. 1.1) і тому виникали труднощі при впорядкуванні записів [Akta 1887, с. 2–7].

19

Таблиця 1 .2 Порівняльна характеристика актових книг Галицької Русі

т. ХІІ, ХІХ т. ХІ, ХІІІ, ХІV т. ХVІ, ХVІІІ, ХІХ т. ХІ, ХІV, ХV, ХVІІІ, ХІХ

гродські і земські 1440–1497

гродські і земські1442–1546

земські 1435–1570

гродські 1436–1494

погано збереглися; важкі для впо-рядкування; багато технічно-го браку; багато пропусків; численні грама-тичні помилки.

добре збереглися; записи перемі-шані; немає браку й пропусків; велика кількість полонізмів у тексті.

погано збереглися; не дивлячись на пропуски, зміс-товні; записи короткі; записи грамотні.

добре збереглися; записи короткі, змістовні; без браку й про-пусків; багато повторюваних записів; записи грамотні.

Складність полягала в тому, що з 1460 р. акти гродських су-

дів записувалися окремо від земських актів, в інші книги, хоча справи, які розглядалися в ґродських судах, нічим не відрізняли-ся від справ земських судів, навіть судді були одні й ті самі. Ви-давець актів відмічав, що дані актові записи "не є першоджере-лами, вони також є копією первинних актів" [Akta 1887, с. 2–7].

Це частково пояснює і велику кількість пропусків та плутани-ну у записах актів. Численні граматичні помилки і порушення правил орфографії ще раз підтверджують, що освіта і знання ла-тинської мови Галицьких судових писарів не були кращими, ніж у писарів Львівських та Перемишльських. Однак слід відзначити деяку оригінальність мови у писарів Галицьких судів порівняно із судовими писарями інших округів. Наприклад, тільки їм властиво міняти /е/ на /а/ у різних позиціях цієї фонеми у словах:

1) avassio, avasio замість еvasio – (еvasio, onis – "відхід")2; 2) aicendendum замість еicendendum – (від ejicio, jeci, jectum,

ere – "вигнання"); 3) сamararius (у кожному з варіантів вживання слова) – за-

мість сamеrarius (сamеrarius, іі – "коморник").

2 Тут і далі всі приклади наводяться в орфографії оригіналів.

20

Галицькі судові писарі під впливом письмового варіанту мо-ви віддавали перевагу розтягуванню вимови як латинських слів, так і польських, найімовірніше намагаючись уникнути або ком-пенсувати hiatus – ("зіяння").

hihahat замість ichnat [Akta 1887: 1143] dzahal замість dzal [Akta 1887: 1152] widahal замість widal [Akta 1887: 1158] Ще одна цікава деталь стосується позначення звуків. Закрес-

лена а або о позначають відповідно носові /а/ чи /о/, але Галиць-кі писарі вводять ще й /w/, намагаючись таким чином відрізнити вимову /u/ від /w/. Але це написання проводиться непослідовно, в результаті чого зустрічаються випадки, коли /w/=/u/ і /w/=/w′/. Наприклад, у назвах населених пунктів: Dalow (Dalov), Godowska (Godovska), Martow (Martov) [Akta 1887: 1064], де /w/=/w′/ або swrzim w, stlwczeni (stluczeni) [Akta 1887: 1071], де /w/=/u/. Є в записах унікальні випадки, коли одночасно /w/=/u/=/w/ в одному і тому слові. Наприклад, Bwkowno 9 (Bukovno) [Akta 1887: 1094, 1102, 1107].

Це явище можна частково пояснити впливом української фо-нетики, для якої характерна вимова губно-губного /в/ близька до /у/ в більшості позицій.

У Галицьких актових книгах серед записів латинською мо-вою зустрічається дуже цікавий запис давньоруською мовою. Це постанова галицького віча про переслідування злочинців і про домініальний суд [Akta 1887: 1435].

Її появу серед латинських записів можна пояснити двома причинами: або запис походить з того часу, коли в Галицькій Русі існувало руське право і актові книги велись руською мовою (вище було сказано про плутанину у хронології Галицьких ак-тів), або запис зроблено людиною, що не знала латинської мови, за відсутності судового писаря, або, що також цілком можливо, писар не визнавав уведення нових законів про мову судочинства.

Таким чином, актові записи Галицьких гродських і земських судів як за формою, так і за змістом (мовою) відрізняються від актів інших адміністративних округів.

Сяноцькі акти, на відміну від Галицьких, збереглися добре, хоча вони хронологічно і не впорядковані, але без помітного письмово-

21

го браку і пропусків слів. Наявність у більшості тільки актів земсь-ких судів дозволяє сказати, що у Сяноцьких актах не збереглися сліди коморників і їх діяльності. Але присутні численні записи во-лоського права (judicii valachоrum), які відсутні в актових книгах інших земель, хоча поселення, що користувалися волоським пра-вом з'явилися у Галицькій Русі дуже рано, і з ХV ст. волоське пра-во стало поширюватися і на поселення, що спочатку не мали від-ношення до волоського права. Однак записи, що збереглися, не дають повного уявлення про внутрішній устрій волоських посе-лень. Єдине, що стає зрозумілим із Сяноцьких актів, це те, що всі волоські поселення групувалися в територіальні громади-"країни". На чолі "країни" стояв "крайник" [Купчинський 1983, с. 25–45].

Сяноцькі акти відрізняються безладністю при розгляді судо-вих справ: на суді старостами вирішувалися різноманітні справи, як ті, що залишилися пізніше поза юрисдикцією гродського су-ду, так і ті, що перейшли до суду земського [Akta 1886, с. 189].

В актових записах Сяноцької землі зустрічається найбільша кількість пояснень польською мовою після введення латинських термінів (а іноді й після звичайних слів), найчастіше незафіксова-них словниками у тому значенні, якого вони набувають в актових записах. Наявність найбільшої кількості пояснень саме у Сяноць-ких записах можна пояснити виключно впливом польської мови і недостатнім (або відверто незначним) знанням латинської мови, ймовірно – гірським ("відсталим") характером Сяноччини.

Наведемо декілька уривків із судових актів цієї території для повнішого, детальнішого пояснення охарактеризованого вище явища.

"Syenko chodnow evvasit jure syenko sch. pro sto peccuribus cornutis, pro media sexagena pecunia, pro sedecim modulis alias pangwicy" [Akta 1886: 148].

1) міра;

modulus, і, m 2) такт; 3) модуль.

У даному випадку modulis у значенні "міра" підтверджується

(або уточнюється) польським pangwicy: "… domini et domine

22

Judex. velitis audire … aliаs raсszczye slissecy" velitis audire – до-слівно "побажайте вислухати".

"Nicolaus de Tharnava actor Attemptavit terminum primum alias prewyedzalsa sus Vichaelev W. …" [Akta 1886: 148]. Attemptavit у даному випадку "вказав" або "вимагав", що підтверджується спольщеним українським "перевідався".

"Georgius d D. dotavit oprawie consorti sue dotalicii alias possagu et super…" [Akta 1886: 469]. Dotalicii (від dos, dotis, f – багатство, майно, посаг). У даному випадку українське possagu уточнює значення латинського слова, яке ще не увійшло твердо до обігу.

"… debet tenere que ad fluvium Boliyanovka alias po rzeke" [Akta 1886: 448]. Цікавим є випадок, коли писар правильно ви-бирав латинське слово для передачі слова "річка" (у даному ви-падку ad fluvium – до річки) і все таки підкріплює його польсь-ким еквівалентом po rzeke – до річки.

"Convenit nobilis Petrus de Yr. Yudex Prs. Nicolaum dictum molendinum construere de nowo in fluvio sub uno cacumine, alias wіеrzch" [Akta 1886: 501].

Латинське cacumen, inis, п позначає: 1) конічний верх; 2) гос-трий кут, верховина, шпиль; 3) пік, найвищу точку; 4) дах.

В актових записах мова йде про млиновий штиб на одне по-криття, тобто "дах", що уточнюється словом wіеrzch – "дах". У да-ному випадку ще раз виявився вплив української мови, а точніше, лексичного значення українського слова "верх" у значенні "дах".

Сяноцькі акти, як і Галицькі, значною мірою поступалися як орфографічною грамотністю, так і своєрідністю стилю Актам Перемишльського й Львівського судів (див. табл. 1.1).

Гродські й земські акти Перемишльських судів включають і записи Пршеворського суду, оскільки у Пршеворську знаходи-лася філія Перемишльського земського суду і там засідали судді з Перемишля. Перемишльські і Пршеворські земські акти є уні-кальними, оскільки всюди на території Галицької Русі акти зник-ли повністю, а на першу половину ХV ст. від них залишилися лише окремі частини, не пов'язані між собою.

Не зважаючи на значні пропуски слів і цілих виразів, зміст за-писів реконструюється. Перемишльські записи відрізняються тим, що вони дуже короткі, грамотно оформлені і змістовні, оскі-

23

льки діяльність судів Перемишля була набагато ширшою, а освіта судових писарів, як можна припускати, була кращою, ніж у писа-рів Галицької і Сяноцької земель. У зв'язку з цим у Перемишль-ських актових записах немає "мовних жахів" [Akta 1888, с. 3] і таких численних граматичних помилок, як в актах Галицьких і Сяноцьких судів.

Перемишльські акти – майже всі земські, наявні ґродські ак-ти лише останніх років (це переважно економічні й майнові позови).

Одні актові записи подаються в скороченні, а зміст інших не-одноразово повторюється, хоча видавець і зробив спробу класи-фікувати всі записи на акти судових справ (acta judicialia) і акти-постанови сеймиків або вічеві акти (perpetita). Серед Переми-шльських і Пршеворських актів фрагментарно представлені гродські Гзельські акти з численними помилками частково через брак оригіналів (див. табл. 1.1).

Із судових книг Львівської землі збереглися, головним чи-ном, ґродські книги. У них багато майнових справ, хоча значно менше, ніж у книгах Галицьких. Але, ймовірно, це більша час-тина майнових процесів на території Львівської землі.

Цікавою рисою Львівських актів є додатки до попередніх за-писів, що були поширеним явищем (це стосується, насамперед, актових записів щодо права користування землею). На думку І. Линниченка [Линниченко 1984, с. 170–180, 186–190], це від-бувалося через те, що, бажаючи дати нагороду особі, яка володіє землею згідно запису, король до попереднього привілею додавав новий, у такий спосіб з'являвся додаток, що повторюється.

У Львівській канцелярії не особливо ретельно велися реєстри вже записаних актів, оскільки нерідко можна зустріти повторен-ня одних і тих самих текстів [Akta 1889, с. 102]. Цікавим є і той факт, що численні Львівські акти (єдині із згадуваних) вказують на існування інституту невільництва в Галицькій Русі. Тут же ми знаходимо декілька понять на позначення стану невільницт-ва, а саме: servus (раб), illiber (невільник), familia illiberа (неві-льна челядь), kalanny (раб).

Термін servus може ввести в оману, оскільки він вживається на позначення невільного й вільного населення – в останньому випадку у значенні слуги [Akta 1889: 398, 399, 434].

24

Термін familia таким же чином вживається на позначення як вільних, так і невільних осіб (familia libera – вільна челядь, familia illbera – невільна челядь) [Akta 1888, с. 22].

Kalanny, kalanstwo було різновидом невільного стану, хоча у мові судових актів цей термін вживається у прямому значенні – раб, рабство [Akta 1889: 871, 891].

І. Линниченко [Линниченко 1984, с. 95] при поясненні похо-дження слова Kalanny спирається на думку двох відомих лінгві-стів О. Корша і М. Веселовського. Зокрема, О. Корш вважав, що за етимологічним поясненням слова слід звертатися до тюрксь-ких мов, де слово kolan позначає "пояс", "попруга". На думку М. Веселовського, kolanny є похідним від турецько-татарського "куль" – раб, або ж "коле" – раб (у європейських турків).

Підсумовуючи, слід сказати, що освіта судових писарів (звід-си й грамотність судових записів) залежала від того, коли роз-почалася і наскільки інтенсивно проходила колонізація вказаних територій. Перемишльська й Львівська землі були найзручні-шим місцем для розвитку землеробства, відповідно – колоніза-ційні процеси відбувалися швидше, а освіта і знання латинської і польської мов судовими писарями були, без сумніву, вищими, ніж у землях Галицькій і Сяноцькій.

Вищезгаданий факт робить актові записи Галицьких і Сяно-цьких книг більш оригінальними, незвичними в плані мовних особливостей. У них найбільш яскраво простежуються зміни морфології і синтаксису латинської мови, що зазнавала впливу української, польської і чеської мов.

1.3. МОРФОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ  АКТОВОЇ ЛАТИНСЬКОЇ МОВИ 

Актова латинська мова ХV–ХVІ ст. на Україні не створила

нових форм мовного мислення, які б сприяли зміні категоріаль-ної граматики класичної латини. Окремі морфологічні зміни зу-мовлені зміною мовного носія. При цьому слід пам'ятати, що мовні явища завжди складні – одна і та ж морфологічна ознака може пояснюватися декількома причинами: відсутністю мовної

25

єдності та різним ступенем індивідуального засвоєння матеріа-лу, який залежить від впливу різних позамовних факторів.

Морфологічні зміни не настільки яскраво виявлені, як синта-ксичні та лексичні інтерференційні трансформації, зумовлені східнослов'янським мовним впливом. Останній можна пояснити тим, що "нові мови – більш досконалі органи мислення, ніж дав-ні, оскільки перші несуть більший капітал думок, ніж останні" [Потебня 1968, с. 64–65].

Об'єктом вивчення в даному розділі є найвиразніші особли-вості морфології актової латини, які стосуються відмінково-прийменникових та безприйменникових конструкцій, а також деяких змін у функціональній та формальній площинах части-номовної парадигматики.

1.3.1. Функції відмінків у прийменникових  і безприйменникових конструкціях У мовознавчій теорії [Бенвенист 1974, Курилович 1962, По-

тебня 1968] існує два розуміння терміна "відмінок": формальне і семантичне. Враховуючи асиметрію мовного знака формальні відмінки (різні словоформи однієї морфологічної парадигми іменника) разом з прийменниками і порядком слів у реченні служать для вираження різних смислових понять і відношень, тобто для вираження семантичних відмінків.

У латинських граматиках детально розглядаються різномані-тні значення, що виражаються відмінковими формами, причому кожному з цих значень відповідає спеціальний мовознавчий те-рмін. У лінгвістиці функціональний підхід до вивчення відмін-кової системи має багату традицію, яка склалася завдяки працям таких видатних лінгвістів, як Л. Єльмслєв [Hjelmslev 1935], Р. Якобсон [Якобсон 1985], Е. Бенвеніст [Бенвенист 1974], Є. Курилович [Курилович 1962], О. Потебня [Потебня 1968], О. Пєшковський [Пешковский 1956].

У сполученні з дієсловом відмінкові форми виконують функ-ції двох типів. Одні відмінкові форми поєднуються з дієсловом, від якого вони залежать, тісним смисловим і граматичним зв'яз-ком. При таких дієсловах обов'язковою є відмінкова форма

26

іменника, яка необхідна для передачі змісту речення, тобто вжи-вання дієслова без іменника не можливе.

Інші відмінкові форми доповнюють повідомлення інформаці-єю про обставини, за яких відбувається дія: усунення таких від-мінкових форм не руйнує змісту речення.

Залежно від характеру зв'язку між дієсловом та іменником О. Пєшковський [Пешковский 1956, с. 292] розрізнює сильне і слабке керування.

Є. Курилович [Курилович 1962, с. 123] називає згадані функ-ції відмінків синтаксичною і прислівниковою. Він розрізнює у всіх відмінкових формах первинні і вторинні функції. Первинна функція пов'язана із значущістю форми, яка визначається в сис-темі мови і не залежить від контексту. Вторинні функції, навпа-ки, визначаються контекстуальними умовами. Залежно від того, яка функція – синтаксична чи прислівникова – є первинною, слід розрізняти граматичні і конкретні відмінки. Більшість до-слідників, які займалися вивченням відмінкових значень у різ-них мовах, схильні до виділення у семантиці відмінків головних (загальних) значень і значень конкретних (часткових), які є по-хідними від головних [Якобсон 1985, с. 133–175].

Ґрунтуючись на даному теоретичному положенні, а також враховуючи можливість інтерференційних змін функцій відмін-кових форм, у дослідженні ставилось завдання систематизувати значення відмінків класичної латини і порівняти їх зі значення-ми відмінків середньовічної актової латини XV–XVІ cт.

Залежно від характеру граматичних зв'язків у системі мови в класичній латині виділяються типи відмінків, які не збігаються із типами відмінків східнослов'янських мов. Синтаксис відмінків у латинській мові – це відношення між словами у безприймен-никових конструкціях, які виражаються відмінковими формами іменників без прийменників, та у прийменниково-відмінкових конструкціях. Не всі відмінкові форми залежного слова вжива-ються з еквівалентною частотою в безприйменникових іменних словосполученнях. Найвищу продуктивність мають родовий і давальний відмінки, для яких взагалі не характерна прийменни-ково-іменникова форма вираження.

27

Словосполучення з різними відмінково-іменниковими фор-мами відзначаються високою варіативністю значень. Стосовно даної характеристики виділяються, зокрема, словосполучення з орудним відмінком, які виражають різноманітні відношення. Поліфункціоналізм орудного відмінка пояснюється походжен-ням цієї відмінкової форми: латинський орудний відмінок утво-рений поєднанням трьох давніх відмінків – орудного, місцевого та відділяючого.

У даному параграфі розгляд відмінкових функцій проводи-тиметься з дотриманням логіки ієрархічного впорядкування ві-дмінкової парадигми латинської мови.

Називний відмінок (Nominativus) виконує у класичній латині не тільки синтаксичну функцію підмета, а може й виступати іменною частиною складеного присудка. Таким чином у функ-ціональному аспекті називний відмінок диференціюється на два різні відмінки. На відміну від класичної латинської мови, в ак-товій латині кін. ХV – поч. ХVI ст. подвійний називний відмінок (Nominativus duplex) зустрічається дуже рідко, натомість вжива-ється орудний відмінок.

"Et procurator dicitur domino Castellano" [Akta 1886: 1724]. (Говорять, що опікун [є] паном Каштеляном).

"Talis nobilis Swansko dicitur persona sapiente" [Akta 1886: 2047]. (Говорять, що цей вельможний Сван – людина розумна).

Заміна називного відмінка орудним пояснюється впливом української мови, якій притаманні відповідні конструкції.

Родовий відмінок займає синтаксичну позицію при іменни-кові. Це єдиний приіменний, а не придієслівний, відмінок ла-тинської мови. Як зазначає Е. Бенвеніст, генетив транспортує у синтаксичні відношення між двома іменниками функцію, яку в синтаксичних конструкціях із особовим дієсловом виконує або номінатив, або акузатив [Бенвеніст 1974, с. 164]. У латинських граматиках визначаються такі форми генетива:

1) genetivus subjectivus (генетив суб'єкта) "Incredibile est omnium civium … odium in dominum" [Akta 1887: 557]. (Неймові-рною є ненависть всіх міщан до пана).

2) genetivus objectivus (генетив об'єкта) "Urbs … hostium fertilis fuit" [Akta 1887: 601]. (Місто було багате для ворогів).

28

Всі інші базуються на цих двох головних і визначаються на основі лексичних значень слів, які входять до даного словоспо-лучення.

Genetivus subjectivus виступає як категоріальне значення до інших функцій родового відмінка:

1) genetivus possessivus (генетив приналежності) "Credo indicio multum judicorum" [Akta 1887: 714]; (Вірю вказівці бага-тьох суддів).

2) genetivus characteristicus (генетив характеристики) "Judiciе est semper in causis verum sequi" [Akta 1887: 684]; (Суд при роз-гляді справ повинен слідувати правді).

3) genetivus partitivus (розділяючий генетив) "Cum omnium sapientissimis dixi" [Akta 1891: 42]; (Я говорив із найрозумніши-ми з-поміж усіх).

4) genetivus generis або quantitatis (генетив роду або кількос-ті) "Magnum numerum testium habemus" [Akta 1889: 53]; (Ми ма-ємо велику кількість свідків).

5) genetivus qualitatis (генетив якості) "Neminem excelsi ingenii virum" [Akta 1889: 587]. (Жодного мужа видатного розуму).

Genetivus objectivus об'єднує такі функції: 1) genetivus pretii (у поєднанні з дієсловами "цінити", "оці-

нювати") "Dominus enim est tanti, ut dicere" [Akta 1889: 22]. (Пан вартий того, щоб говорити).

2) genetivus criminis (у поєднанні з дієсловами "звинувачува-ти", "засуджувати") "Condemnemus stultitiae" [Akta 1889: 27]. (Засудімо ж за нерозумність).

В Актах замість класичного родового приіменного вжива-ються різні відмінки з прийменниками і без них, що властиво відмінкам української мови.

Замість родового часткового (genetivus partitivus) може вжи-ватися:

1) орудний (ablativus) з прийменником "ех", "Cum aliquo ex dictis reis debemus rogare…" [Akta 1888: 1063].

(З ким-небудь із названих відповідачів маємо поговорити). "… nos debemus dicere cum aliquo ex nume