Rain

er M

aria

RIL

KE

Оливовий сад Переклав Мойсей Фішбейн Він підіймався вгору між олив невидний, сірий, він у сірім листі чоло, припале пилом, похилив, занурив у долоні попелисті. По всьому це. Кінець. Я мушу йти, сліпма торкати куряву негожу, велиш казати, що існуєш Ти, а я Тебе надибати не можу. Надибати не можу. Ні в собі, ні в камені не можу, ні в юрбі. Не можу. Я самотній, далебі. В людському сумі я осамотів, його Тобою втишити хотів, та це не Ти. О стид напоготів… Відтак розкажуть: янгол прилетів. Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла, шелеснула оливинами, учні неподалік поснули невідлучні. Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла. Звичайна ніч, нітрохи не відмінні від неї сотні інших, онде пси дрімотні в незворушному камінні. Ах, ця скорботна, що чекає нині повернення ранкової роси. Бо вже ні янгол, ні великі ночі до цих молінь не вернуться, бо вже самозагублених ніхто не вбереже, бо їм чужі напучування отчі і материне лоно їм чуже.

Оливовий сад Переклав Микола Бажан Під сірим віттям вгору йшов помалу він, сірий і самітний, між олив і голову, пилюкою припалу, в пил рук гарячих глибоко втопив. По всьому — це. І це кінець надходить. Та я повинен, і осліпши, йти. Чому мене примушуєш доводить, що Ти еси, хоч зник для мене Ти? Тебе не можу більше я знайти, —ані в собі, ні в інших, ні в камінні знайти не можу. Сам один я нині. Зі мною — вся скорбота людських бід. Полегшити Ти міг би їхній гніт, коли б Ти був. О невимовний стид... Казали згодом: ангела прихід, —Хіба то ангел? Ах, то ніч прийшла, зашелестіла листям на оливах. Здригнулись учні в снах своїх лякливих. Хіба то ангел? Ах, то ніч прийшла, Звичайна ніч прийшла сюди, як сотні ночей було минуло тут підряд. Каміння спить, і пси лежать дрімотні. Ах, ніч сумна, як ночі ті скорботні, що ждуть, щоб ранок повернувсь назад. Бо не приходить на такі благання ні світла ніч, ні ангел поготів. Все тратять ті, хто сам себе згубив,— їх обмина отецьке піклування і поронило лоно матерів.

Карусель Переклав Мойсей Фішбейн Jardin du Luxembourg Кружляє дах, і тінь його кружля, Сповільнено кружляє кружина, Йде колами країна мандрівна, Строкаті коні мчать нізвідкіля. І поміж них — лошиця запряжна, Така ж баска, гаряча й норовлива, За ними палахтить левина грива, І часом видно білого слона. А онде олень, він достоту мчить, Неначе в лісі, хоч сідло на ньому Й мале дівчатко, вбране у блакить. Вхопилося за гриву, ще не звикло Малятко, на якому білина, Що лев реве і люто шкірить ікло. І часом видно білого слона. Летять на конях колами дівчата, І задорослі погляди чаїні Десь поза колом, десь у далечіні, Там, де потойбіч тайна непочата,- І часом видно білого слона. І все летить і гасне потаймиру ,І крутиться подібно до мари. Ці барви, вогняну, зелену, сіру, І профіль цей ще видно до пори. І усмішка, народжена допіру, Сліпуча і змарнована для виру Сліпої та задиханої гри.

Іспанська танцівниця Переклав Микола Бажан Немов сірник доторкнутий вогнем, що, не спахнувши, язичками грає, —отак і в колі перед глядачем, палка, порвиста, осяйна лицем, вона свій кружний танець починає. Раптово вгору полум'я звелось. Волосся нагло запалало, й ось розкішний одяг спалахнув на ній, кружляючи, як вихор вогневий, в якому, наче злякані зміюки, вились і гримотіли голі руки. Коли ж вогонь її немов опік, його зірвала і жбурнула вбік величним жестом владності і волі, і глянула: лежав він гнівно долі, не скорений, не знищений дотла. Тоді, звитяжна, горда, неоспала, вона лице усміхнене звела і ніжками твердими жар стоптала.

Іспанська танцюристка Переклав Василь Стус Немов сірник, що тільки спалахне —враз язикате полум’я займеться. Так і вона. Заледве промайне —залопотить одіння осяйне: здригаючись, у круглім танці в’ється. І вмить вогнем все коло повилось, замиготіло пасмами волось. Кружляє сукня. Все її єство проймає танцю дике торжество: одне шалене коло вогневіє, лиш дві руки стинаються, як змії. Неначе цей вогонь її знеміг. Вона його пошпурила до ніг, зірвавши з себе владно і зухвало. Та він і на землі іще помалу, нескорений, горів. Тоді вона, всміхнувшись, гордо повела бровою, огнисті спалахи з тонкого полотна збиває дужою маленькою ногою.

Орфей, Еврідіка, Гермес Переклав Микола Бажан Була це душ копальня дивовижна,— у ній, як жили тихих срібних руд, тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням струміла кров, що до людей пливла; тяжким порфіром в тьмі вона здавалась. Ото й увесь багрянець. Там були урвисті скелі, і ліси безлюдні, і зведені над пусткою мости, і той сліпий, великий, сірий став, що над своїм глибоким дном повиснув, як небо дощове над краєвидом. І поміж піль, полога і сумирна, виднілася бліда стяга? дороги, простелена, мов довге полотно.

Rilke and his lover, Baladine Klossowska at the Château de Muzot, near Veyras in Switzerland's Rhone Valley (circa 1923)

The Rainer Maria Rilke Foundation (in French: Fondation Rainer Maria Rilke) was established in 1986 in Sierre, Switzerland, on the patronage of the municipality. Its goal is to promote the knowledge of Rainer Maria Rilke's works, through a museum, exhibitions, lectures, conferences, publications and a festival. The famous poet spent the five last years of his life in the city, living in the Château de Muzot

Райнер Марія Рільке і Україна Подорожуючи Україною, Рільке вслуховується в музичні твори українського народу. Результатом цієї подорожі стало написання твору «Казки про улюбленого Бога», одна з новел якого називається «Пісня про Правду», Центральним образом цього твору є образ сліпого співця Остапа, якого Рільке порівнює з Богом. Прототипом сліпця Остапа став Остап Вересай, виконавець народних дум та історичних пісень. Другу подорож в Україну Рільке здійснив у 1900 році. Його маршрут пролягав від Києва до Кременчука, Полтави, Харкова, і той шлях українськими степами глибоко запав у поетову душу. Повернувшись додому, поет записав до щоденника: «Згадую полтавські степи, надвечірні зорі, хатки, й охоплює душу сум, що мене там немає».

На шести довгих струнах бандури зродився звук, він ріс, танув і відбивався, завмираючи, від шести коротких струн, і так повторювалося багато разів у дедалі швидшому темпі, так що наостанку доводилося лячно заплющувати очі, щоб не бачити, як ця шалена стрімка мелодія впаде, мов підтята; тоді гра урвалася, поступившись місцем лункому кобзаревому голосу, який незабаром виповнив цілу хату і хутко скликав із сусідніх хат людей, що почали збиратися біля дверей та під вікнами. Але не про героїв ішлося цього разу в пісні. Добре була вже всім відома слава Бульби, Остряниці й Наливайка. На віки вічні прославилась козача вірність. Не про їхні звитяги йшлося нині в пісні. Бажання танцювати заснуло глибоко в душі тих, хто її слухав, бо ніхто не притупнув ногою, не сплеснув у долоні. Слідом за кобзарем усі похилили голови, пригнічені смутною піснею Райнер Марія Рільке “Пісня про Правду”

Осінній день Переклав Василь Стус Вже збігло літо. Господи, твори: тепер затінюй соняшний годинник і на долини напусти вітри. Ще подаруй для літа кілька днів, нехай останній плід іще дозріє і виповниться соком. Заяріє останнім хмелем в ярому вині. Та вже бездомний хати не зведе, самотній — весь свій вік самотнім буде, безсонний — слатиме листи між люди і неспокійно сновигати десь алеями, де шерех листя всюди.

Осінній день Переклав Богдан Кравців То час вже Господи! Величне ж ти Дав літо нам. Ті сонячні години Вкрий тінню, і в поля вітрів пусти. Плодам осіннім стигнути звели Хоч двома ще південнішніми днями Даруй ось їх, щоб сповнились – і тьмяне, тяжке вино солодкістю налий. Тим, хто бездомний – дому не звести. Хто нині сам – самотнім він лишиться: читатиме, писати – як не спиться - Листи він буде довгі – і брести алеями – з тривожним вихром листя.

Тиша Переклав Павло Тичина

Чуєш, улюблена, — руки здіймаю — чуєш: шумить... Все, що навколо, мене дослухає, все дослухає, тане щомить. Чуєш, улюблена, очі стуляю — рух цей — він серце твоє пройма? Чуєш, я знову очі здіймаю. ...Але чого тебе тут нема? Навіть найменшого поруху тони — видимі в тиші шовково-м’якій; і на тонкій, на хвильній далини запрозорій запоні Подум чи подув тут слід зафіксує свій. Подихом зорі здіймаю й униз опускаю у тишині. На водопій аромати вустами скликаю, дотики янголів я відчуваю — з дальнього краю. В тебе вдивляю в сні: ти це? Ні.

Спогад Переклав Василь Стус А ти ждеш, дожидаєшся тайни: щось життя перемножить твоє, щось могутнє і незвичайне, аж прокинеться й камінь негайно, глиб одкриє обличчя своє. Сутеніють в кіосках книжкових стоси тиснених злотом книжок, ти пригадуєш землі казкові, види, одяги загадкові втрачених знову жінок. І нарешті відчуєш, високий: повернулась до тебе пора давно проминулого року і молитва, і образ, і страх.

Вдивляюсь я в травневу синю ніч, В якій світи ведуть свої дороги, І вірю я, що вічності хоч трохи Несу в собі. Вона зіркам навстріч Летить, і рине, й тріпотить з тривоги… Це зву душею. 1897

1897