ТащоживебузковийвечіР

2

2

Рак – це насправді рослина. (Запис у Ліїному блокноті.)

Сріблодень утік, прошибаючи шиби-й-стіни, щоби з’явився Бузковий вечір – гарний, наче Лія.

Морська капуста

Інколи мені здається, що я померла, і живу в раю… Я сплю, і це сновидіння настільки хороше, по-райському спокійне, що я не хочу прокидатися…

Неможливо пригадати точну дату, коли почалася моя історія.

Але спочатку був термін. Жоден лікар, хоч би й ізраїльський, не зміг би напевне вирахувати той день-місяць-рік.

Тоді (невідомо коли) маленька, аж настільки, що невидима без мікроскопу, частка мого тіла вирішила розділитися й рости на власний розсуд.

Першого місяця лікарка Першої міської лікарні, схожа на Джамалу, тричі продірявила мій живіт. Після чого засунула в один із отворів шланг-телезонд.

Джамала побачила на моніторі морську капусту. Невдовзі, я зрозуміла, що це один із різновидів злоякісних пухлин – цистокардинома.

Бувають дні, коли все, що трапилося зі мною тоді,

видається далеким і примарним, вигаданим першого січня.

У стані афекту, нокдауну або бодуна. Дзиґою нав’язливого Потапиного хіта крутиться в

бумбоксі голови: Морська капуста, морська капуста, Перед УЗІ у шлунку має бути пусто... Минув рік. Шість місяців на лікарняному. Шість

курсів хіміотерапії після радикальної операції. Шість Нудот і шість Серцебиттів, одна Пункція.

Одна з планет і досі летить обабіч однієї із зірок. Раз на два місяці наближається День аналізів. У сонячному сплетінні починається сильне ниття.

Легені бастують, повітря перестає закачуватися до газових сховищ.

Кровоносна система бунтує. Юрба молекул біснувато ломиться крізь еластичні перетинки судин.

За всім тим переможно крокує пані Задуха. Під ручки з босячкою Панікою.

Вмикаються невидимі, але дієві, мов вітер, наномеханізми. Мозкові коліщатка й кісткові ролики риплять-і-скриплять, немов орбіти галактик, обертаються, обертаються…

Коралова низка хімічних реакцій. Ультрафіолетове світло, що випромінюється при

творенні біологічних логічних сполук. Наостанок електромагнітне поле миттєво замикає

ланцюг блискавичних перетворень. Усі сфінктери закриваються на перерву, обід і

ремонт: моє тіло стає невидимим. І прикидається. Мертвим. Але потім я цілую Арта. В губи. Ховаю під повіками почервонілі від сліз очні

яблука. Не уявляю як, забула чи я жила До нього...

3

3

Дзвінки про допомогу

Алло! Привіт! Тобі зручно говорити? Мені потрібно із тобою зустрітися... Не можеш?.. Є кілька хвилин? Тільки камса?.. Добре-добре... Ні, нічого не сталося. Все нормально. Зустрінемось і тоді вже... Так-так... Я теж буду чекати... Цілую.. Давай.. Пока.

Алло… Алло… Ти мене чуєш? Привіт. Як справи, можеш говорити? Ще не розучилася? Я теж. Як ти? Чим займаєшся? Приймаєш ванну? Ми можемо побачитися? Коли? Сьогодні, зараз, наприклад. Ні, ні, нічого не сталося. Із моїм голосом усе нормально. Втомилася трохи за тиждень. Можеш тільки ввечері? Чекаєш на коханця? Окей, здибаємося… Так, я чекатиму на твій дзвінок... Бувай. Я теж тебе цілую. Пока.

Зручно говорити? Дуже? Є вільний час? Є розмова. Так, нічого особливого, зустрінемось – розкажу. Ні, телефоном не хочеться. Ліпше посидимо десь у центрі. Що? В тебе інша лінія? Так почекаю...

Відбій? Не переймайся... Коли звільнишся... Так, я теж скучила. До зустрічі. Пока...

Мамочко... Мамочко... Знаю-знаю, ти поза зоною досяжності. (На той світ ще не протягнули оптоволоконні кабелі...) Як вам там із татком? Як вам не живеться?..

У мене все добре, не хвилюйся. Ну, майже все. Живу-працюю... Малесеньку операцію зробили. Три дірки в животі – трикутником. Ла-по-ро-ско-пі-ю... Лікарка, Галина Петрівна, сказала: дуже вчасно, ви до нас звернулися, дівчино. (Так три тисячі на дорозі не валяються, пощастило вам, Галино Петрівно, гроші на ніжках до ваших золотих рук самі прийшли...) А сама так перелякалася, коли побачила, що в середині мене виросло. Забігали, лікаря в окулярах на консиліум викликали з онкодиспансера (мого Курка)…

Вибач, не можу довго говорити (сніговий ком у горлянці)... Вибач, рахунок обнулився, треба поповнити. Татку – вітання. Обіймаю обох міцно-міцно.

Давай… Пока... …Господи, що їси на небесі, нехай святиться їжа

твоя, не знімай мене з яблуні життя, дай повисіти ще трішки, я буду хороша й слухняна дівчинка твоя, будь-ласочка, знаю-знаю, тобі видніше та все таке, добре, якщо вже треба, тільки будь-ласочка не роби мені дуже боляче, прошу, зроби так, аби я навіть не зрозуміла, що відбувається, нехай це станеться уві сні, миттєво, блискавично, тільки не в переповненій старими палаті, де нічим дихати, тільки не в гнітючій самоті серед дурних розмов і скиглень на долю, тільки не так, ну що тобі важко, вибач, я не дорікаю, просто й досі важко було, а тепер ще й Хвороба, добре, нехай буде як Ти хочеш, бо твоя слава, й сила, й воля, навіки вічні, амінь…

Бузкове світло наприкінці пляшки

Лія дістала чорний шкіряний гаманець, подарований подругами за столом останнього Нового року. Перерахувала гривневі банкноти. Між самотньою Лесею Українкою та Тарасом Шевченком у засланні скупчився загін Володимирів Великих. Серед грошви лежало й мовчало направлення в обласний онкологічний диспансер.

Не треба зволікати, терміново зверніться, інакше... Що станеться, якщо вибрати варіант інакше

Джамала не доказала. Так у дитинстві, мамочко погрожували: “Точно? Ну, дивись, якщо знайду...”

Горобець, замкнений до дитячої грудної клітки, тремтів од жаху. Несамохіть лупив дзьобиком до напнутого барабанчика, налитого кров’ю.

Тук-тук, тук-тук, Лію, візьми себе до рук... - Дєвушка! Дєвушка! Причарована... Дєвушка!

Заказивайтє! - У вас є сухе червоне вино? - Какоє імєнно?!

4

4

- “Інкерманівське”, молоде. - Нєт, такого нєт. - А яке є? - Віно на вітрінє! - Покажіть, будь-ласка!.. Вона заплатила за дві пляшки масандрівського

“каберне”, подякувала хамовитій продавчині, і перейшла до молочного відділення продмагу. Ну, добре, що продали вино взагалі, а то на минулому тижні продавчиня в супермаркеті на розі Еллінської та Чорновола не продала пляшку «Авторського». Попросила показати паспорт, довести, що має двадцять один (чи вісімнадцять) років. Штрафи підняли за продаж алкоголю неповнолітнім. (Шість вісімсот гривень, декілька місяців працювати на штраф будь-якій продавчині.)

На молочному Лія замовила півкіло охтирського сиру. Рожевий пакет зашелестів піщаним болотом, поглинаючи їжу. Винні пляшки приємно подзвонювали.

Молодий чорнявий вантажник виніс із підсобки лоток зі свіжим хлібом. Продавчинь було більше за покупців.

Лія відчинила вхідні двері. Нерухому частину дверей намилювала літня прибиральниця в затяганому біло-синьому фартухові.

Важкі снігові хмари обклали місто, мов шмарклі. Дорогою до Ліїного будинку поряд із нею затрусив

підтюпцем сніг кастрованою кобилиною. Сніг крутився за молодою жінкою пухнастим хвостом, зваблений запахом Ліїного страху.

Величезні, намальовані дитиною, що вперше змішує фарби, сніжини повільно-повільно сочилися вниз. Зафарбовуючи темряву дротів і дерев.

Сіре, рясно всипане пластиковим непотребом, Місто, перемотане сніговим бинтом, швидко перетворилося на затишне й біле, чисте й доглянуте, повне променистих кристалів, що виграють, відбиваючи світло ліхтарів.

У квартирній тиші чути кроки на сходах, фреонове

булькання домашнього шлунку, холодильника. Далекі звуки телевізора проходили між стін. Між собакою та вовком Лія відкоркувала першу

пляшку. Кров, ніби вино, пришвидшило круговерть. Лія, не роздягнувшись і не розстеливши постіль,

лежала бубликом на рипливому дивані в салатовій залі-їдальні-спальні.

Бузковий вечір засяяв над золотистими гірляндами вуличних ліхтарів, натягнутих верхами пагорбів долини: три джерельні річки, із рясними, нанизаними на річкові нитки, озерами й ставками, зійшлися в одну судину, яка текла, аби живити кров’ю, каналізаційними стоками й мулом артерію – Дніпро.

Нахабний грюкіт у залізні двері

Різкий біль циганською голкою увійшов-і-вийшов крізь скроні. Якийсь неабищо гилив ногами в залізні двері квартири.

Горобець у грудній клітині, який давно виріс до розмірів крука, ударив-клюнув, клюнув-ударив, підлаштовуючись до біснуватого ритму невідомого бандюка.

Хто це? Шоб-ти-іздох-був! Що сталося? Я топлю сусідку... Треба встати, звестися на ноги... відчинити двері...

Крізь фрамугу на четвертому поверсі билися бузкові хвилі. Машини, що повільно рухалися Комсомольською ковзали променями фар по стелі й стіні. Дим азбестової труби в північному вікні припав до засніженого даху «Лохнессі». Вікна хрущовки на Пушкіна склалися в кольорове послання-ієрогліф.

Хлопець-меломан, сусід ізнизу, майстерно вигравав на гітарі якусь, певно, середньовічну баладу.

Лія висунула ноги з-під багряної ковдри. Диван-дідуган голосно зарипів.

Грюкіт у двері не припинявся анінамить. Сушило

5

5

по-дорослому, Лія поставила точені ніжки на підлогу, зачепивши винний фужер. Кришталь задзвенів, мов Собор, на вечірню (ранкову?) службу, чокнувшись об камертон винної пляшки на підлозі.

Перший переляк накрила багряна хвиля гніву, Ліїнї щічки запалахкотіли. Шоб-ти-іздох-був! Якого дідька лисого так гилити?! Що за дебіли!!!

Зашпортавшись у шерстяній ковдрі із леопардовим принтом, Лія дивом не наступила ногою на фужер. Гігантська сколопендра під диваном завмерла, побачивши рух попереду. Слава Богу Лія не бачила сколопендру.

Довбонувшись трошки лобом об напіврозчинені двері до кухні, Лія непевно ступила шість кроків коридором, де можна було пару місяців стримувати навалу персів, монголо-татар, тітушек і ментів-перевертнів у напрямку вхідних дверей.

У дверну лінзу Лія побачила море. Воно злилося з безхмарним небом…

…У двері наполегливо дзвонили. Дзу-дзу-дзу-дзу… Лія опритомніла й спробувала зібрати раму й звестися на непевні ноги. Одна пляшка вина покотилася килимом від удару ногою. Кілька крапель крові зникли в божевільно складному орнаменті.

Бузковий, удрабадан, січневий вечір. За вікном – у густому плетиві дерев – монотонно-

коротко горлає ворона. Одна з тих, що приписані на даху вбитого «Електрону», екс-заводу електронних мікроскопів. Сусіди вгорі звично-неприємно-голосно лаялися. Жіночий голос чмирив чоловічий, що слабко відгавкувався. «Хто ти такий? Шо ти із себе корчиш?!».

Жінку звали Іриною, але Лія жодного разу не спілкувалася із нею. Навіть не віталася, здибавшись на сходах. Як звати меломана, юнака, що жив під Лією, вона не знала. Він ані з ким не лаявся, тому його ім’я не лунало, пробиваючись крізь плиту перекриття, у Ліїній квартирці.

Під рефрен «шо-ти-із-себе-корчиш», повторений скаженою в гніві Ірою, здавалося, безліч разів, Лія

боляче стукнулася плечем і ногою, перечепившись на виході зі спальні об напіврозчинені двері на кухню. «Шоб-ти-іздох-був!» - ще раз буркнула під носа батькову мантру і притулила червоне, від червоного вина, око до глазка.

Крива телекамера вхідних дверей ретранслювала постать Ліїної подружки на прізвисько Кет.

«З’їм-і-не-висеру!»

- Приииивііііт! – Кет переступила поріг із широкою котячою посмішкою.

- Приииивііііт! – Лія відповіла поцілунком у губи, автоматично відступаючи на декілька кроків назад. Углиб вузького й короткого коридору. Він упирався в кут вішалкою з кривим дзеркалом. Але прямокутне люстро приємно видовжувало відображення жінок.

- Мене звати Віталька! - Давай познакомимся! Як тебе звати? - Я так скучила за тобою, рідна моя... Кет зняла зимове пальто, чобітки й пройшла за

Лією на маленьку кухню, де чотирьом дорослим одночасно було би ніяк ні присісти, ні стати.

- Я принесла вина й сиру. - Сигарети? - Так, тримай. – Кет простягнула пачку тоненьких

сигарет «Winston». Подруги закурили від чорної запальнички «Criket»,

котра лежала біля брудної газової плити. - Ти дзвонила, але я не могла говорити. Що

трапилося? - Я захворіла. В мене знайшли злоякісну пухлину. - Це не помилка? Ти певна? - Звідки мені знати?! Я ж не лікар... - Вибач! – очі тонкосльозої Кет налилися талою

водою. – Я не хотіла тебе ображати... У відчинену кватирку залетіла сніжина, й

6

6

розтанула на довгих Ліїних віях. Двором замотиляла мітла віхоли, намацуючи

сніговими моцаками старий ліхтар. Він стояв із прапором жовтого світла, на дерев’яній ніжці посеред двору, як активіст у касці поверх снігової барикади. Ліхтар був надійно захований між стовбурами каштану й клену від людських поглядів, переламаних призмами вікон.

Бузкова заграва в плетиві гілок зависла над пласкими дахами будинків.

Будинки в клітинку з червоної цегли, наче доміно, акуратно розставлені архітектором на честь півсторіччя Жовтневої революції. За ними виднілися верхівки трьох чотирнадцятиповерхових башт понад Театральним майданом в центрі – із гранітно-мармуровим мавзолеєм драмтеатру, де заживо догнивала міська акторська трупа, все ніяк не доходячи до логічного кінця.

Зліва від башт Театральної світилася жовто-зеленими вогнями баня Собору. Лампочки квартир сяяли просто в повітрі, яскравіші від зірок, невидимих цього бузкового вечора за туманним сяйвом міста.

За винятком однієї: Венера на мить пробила бузковий туман на півдні.

Але подруги не могли бачити це, бо «водили козу». - Відкоркуєш вино? - Так, - Лія дістала штопор із кухонного стола,

взятого в оренду разом із іншими полірованими-й-розхитаними, немов Ліїна нервова система, радянськими меблями: шафою, стінкою, донецьким холодильником, двома розхитаними табуретками, стільцем-троном і рипучим диваном.

Червоне вино заструменіло кришталевими келихами. Кет із червоними від сліз очима запропонувала випити за любов до ближнього.

- Моя бабуся – рязанська баба – говорила мені в дитинстві: “Я тебе так люблю, так люблю, так би й з’їла, така ти солодесенька! З’їла би й не висерла!” Так вип’ємо ж за любов!

- Дякую, Кет. Я теж би тебе «з’їла й не висерла»!

Подруги чокнулися й закурили по сигаретці. Шкідливі звички зближують людей, ліпше за

родинні зв’язки.

Місто живих мерців

Снігопад за гнилою віконною рамою уповільнився, щільно покриваючи дворові покришки, лавки й стіл, машини, гілки дерев, яблуню та її гнилі яблука на верхівці, що не впали восени. Яблуками, жовтими й чорними, бувало снідали синиці й сойки.

Ажурний дим мовчання наповнив бокал кухні по вінця…

Невдовзі Кет, агент американської контори, що дарувала по районних бібліотеках новісінькі компи, пішла із Ліїної хати.

Невдовзі, одним кавалком разом із відрізаними нутрощами, хірург-доля обнулила скальпелем геть усе.

Відтяла одним рухом малочисельні нитки робочих контактів і щоденних стежин, зациклених у мертву петлю непотрібного нікому існування.

Існування, де не було місця ані по-справжньому страшним, ані насправді радісним подіям.

Сама пластмасова одноманітність, пластиковий бруд і целофанова сірість.

Синонімічний ряд депресивного індустріального міста-базара.

Міста-завода, роздутого амбітними імперськими планами московського керівництва. Маленького повітового містечка, розбудованого на широку ногу (та з запасом міцності) – із перспективою подальшого збільшення до масштабів півмільйонника.

Міста-помилки посеред континентальної сковороди на похилих пагорбах заштатних малих річок.

Міста-шашлика в болотистій місцині вдалині від Шовкового шляху, обабіч шляху із Варягів у Греки, межи татарського Свинячого та Муравського шляхів на

7

7

Північ. Міста-шухлядки, де скніло без права переписки й

зміни прописки біля триста тисяч живих мерців. І ще мільйон на додачу – в околицях області із надією звалити подалі. Або, втративши її, надію, навздогін із вірою та любов’ю, просто добуваючи залишок життя.

Міста-серіала, де зомбі-апокаліпсис вже наступив на горлянки містян, котрі, як і все прогресивне людство вчергове безнадійно чекали на свято Кінця Світу.

Міста-цятки на планетці, яку не міг би роздивитися жоден інопланетний астроном, через сяйво жовтого карлика.

Останній супергерой

Я покоцав Андроїд. Уронив піратський прапор, кришку керамічного піратського корабля “Перлина”, який стовбичить нагорі шафи.

“Дуля” – піратський-прапор улупила Андроїд, коли він заряджався, лежачи на підлозі, зверху подовжувача на чотири розетки. «Перлину» на півтора літри горілки приніс Волхв, мій кум, як знову повернувся із заробітків.

Така дивна ілюзія… Насправді ніякого кума в мене немає. Як і Андроїда. Як і «Перлини». Як і шафи, якої в мене теж катма. Є лише горілка. Чекан-чекушка-чвертка. Те, що гріє душу за пазухою.

Єдине, що тепер гріє. Мені часто сниться Вона. Я називаю її

Тащоживебузковийвечір. Зазвичай Вона стоїть у літній прозорій сукні. Сукня тремтить на бузковому фоні посеред ультрафіолетової лютої зими.

Навколо Тієїщоживебузковийвечір дзвенять крижаними, обмерзлими гілками столітні верби-мамонти. Під босими ногами тоненької дівчини вузькою чорною річкою пливуть прозорі плями крижин…

Тащоживебузковийвечір тихо усміхається, закривши очі, ніби слухаючи улюблену музику. Вітер

підсилюється, смикає шерсть вербових мамонтів. Я чую стрімке й загрозливе, жахливе й неминуче наближення товарняка. Виє, мов команчі, гудок машиніста, розвіюючи густий бузковий фон, змішуючи відтінки кольору…

І (бац!) увесь світ – пляма машинного масла в калюжі. І в калюжі бовтається збуджений малюк у бузковому комбінезоні…

Я лежу із закритими очима в темряві, неосяжній, живій, червоній, До пальця на моїй руці – кілометр, два, три. Чайник болить, пульсуючи чужою думкою: «Хіба за плямами на скатертині можна судити про вправність кухаря? І по людині також не можна судити про їхнього Творця...»

Я дрімаю. Голосно виграють рейки: десь за поворотом залізничного полотна тихенько завиває північно-східним вітрюганом зелений із жовтою смужкою дизель-убивця. Він гримить, підскакуючи на стиках рейок у місцях, де шпали просіли, бо поплив щебеневий насип.

Дизель тягне свою лямку: порожні вагони й цистерни, повні вагони й цистерни із вугіллям, нафтою, соляркою, лісом, важкою військовою технікою на платформах: гаубицями, бронетранспортерами, танками. Їхні обриси легко впізнати під брезентом по гарматах, що стримлять із під маскування.

Рейки видзвонюють, мов верби з обмерзлим гілляччям. Ляскотять, ніби музика, записана на цифру. Дзвін залізниці вивищується, заповнюючи кожен мікрон простору. Аби не втрати слух, треба відкрити рота: «А-а-а-а-а-а!!!».

Тащоживебузковийвечір спокійно стоїть і посміхається невідомо чому на шпалах посеред залізничного полотна. Мамонти верб, похиливши хоботи тремтять вухами, застерігаючи Її про смерть, що летить і швидкістю сто двадцять кілометрів на годину.

Мамонти смертельно нажахані. Я теж. Пронизливе передчуття наближення неминучої смерті-потяга стає нестерпним. Моє тіло – камінь. Чи дерево, вросле

8

8

коренями в берег темної річки… Дзеленькання рейок набуває органної висоти й

сили, вриваючись оглушливим стуканням коліс… Я бачу густий промінь пилу, схожий на всесвіт із

зірками й супутниками зірок. Він, промінь, лежить на моїх скоцюрблених

колінах. Він – це сонячний кошик-кошак, а я бомж, що живе

в теплотрасі на розі Садової та Героїв Майдану. Принаймні переночував в цій просторій тепло

камері цю морозяно-вбивчу ніч.

Кухонні теревені

- Мені нестерпно важко пригадати будь-що крім маминого обличчя. Її виразу на фотографії. Це – залізна стружка, яка потрапила глибоко під ніготь свідомості. Там не залишилося жодного іншого спогаду, окрім фото. Стандартне чорно-біле фото із хвилястими краями, слідами фотогільйотини.

Роздивляючись роками мамине обличчя, я щоразу бачу іншу емоцію. Мені здається: воно змінюється залежно від обставин чи мого настрою. Я не впізнаю її на фото. Аніжоднісінького разу ще не впізнала відразу! – Лія налила вина Кет, яка з вдячністю бірюзових очей, відпила із келиха.

(На телефоні грало «Нау» – «На березі дуже тихої річки».)

- Зі мною така сама фігня, себто із пам’яттю. Нічого страшного, ти така сама як і я, повір, не переймайся. – Кет видихнула ажурні, наче її трусики, сивий дим, облизавши пухкі губи, нафарбовані яскраво-червоною помадою.

Жирні фрагменти її помади лишалися на сигаретному фільтрові й на вінці винного келиху. Над латиноамериканськими губками Кет чорнів пушок. Побічний ефект приймання гормональних “ліків”…

Я дивилася у вікно. Величезний крук приліхтарився в дворі. Він мовчки дивився перед собою, повернувшись до мене профілем, склавши думки в рядки:

Мчить теля від зляканої квочки, Де трава розхлюпала курчат, А за ним крізь сині молоточки – Татове і мамине дівча… (Ліїн двір, наче пізньосередньовічна фортеця з

якої виросле це місто. Двір, оточений стінами із усіх сторін. Зі сходу – триповерхівка, за якою – музична школа й паркани приватних садиб, облупленими фасадами обернені на широку Садову. Із заходу – стіна Ліїної п’ятиповерхівки на чотири під’їзди, чотири збірні залізобетонні сходи зі скляними залапаними й потрісканими вітражами. За тим, на Комсомольській (століття тому – Супруновській) довжиною у весь квартал височив триповерховий «Електрон» (століття тому Засумський майдан) із бляшаними трубами витяжок протягом всієї стіни із червоної цегли. На півночі – приватні садиби салогубів і недоуків на Пушкіна. За ними п’ятиповерхова хрущовка теж на весь квартал, до рогу із Садовою. На півдні – дощані паркани будинків Героїв Майдану (нещодавно Першотравневої) та двоповерхівка на розі із Комсомольською (червоноцегляний будинок, із довгою, літерою Г, заскленою дерев’яною верандою, та забитими піддонами (цвяхами-сотками назовні) вікнами першого поверху).

- Шоб-ти-іздох-був!!! – пророхкав крук на ліхтарі Ліїного двору.

Лія та Кет одночасно й глибоко втягнули в легені солодко-гірку тютюнову отруту.

Рожево-сіра картинка за гнилою рамою вікна розпливалася в непевній димці. Жінки склали губи трубочкою й видували повітря із ніжних білих грудей.

Лія запахнула душу чорно-білого халату. Кет осмикнула майже вечірню декольтовану сукню на своєму латиноамериканському задкові.

9

9

- За вікном падають люди. Летять по-діагоналі, мовби сніг. Двох людей не буває однакових, чоловіка та жінки не буває різних. Як і двох сніжинок однаково різних, не буває, бу…

- …ва - …є. - Дякую тобі. Кет, що прийшла. Після нашої

розмови мені стало так добре (тепло й порожньо). Із ранки, що гноїлася вийняли скапку, хоча би на кілька годин... а що це в тебе на голові таке росте... гібіскус!?!?!

Між тим рослина на голові Кет почала зі швидкістю цифрової анімації квітнути й випулювати бузково-зеленуваті горіхоподібні плоди...

У коридорах лютої зими

Рейки видзвонюють, очікуючи на проїзд тепловоза, кришталево з металевим присмаком. Це музика, записана на цифру. Це підвищення атмосферного тиску. Це виходять на полювання міські граї кажанів. Це звук чайника, що кипить, як мозок будівельника перед фейсбуком і клавіатурою лептопа.

Тоненька дівчина в літній сукні стоїть посеред засніженого грудня. Вона посміхається, стоячи на шпалі посеред залізничного полотна. Мамонти бузковатих верб, похиливши гілки хоботів та вух тремтять від жаху, очікуючи на прихід Норд-Осту. На проїзд тепловоза. На музику, записану на магнітну плівку.

Страх наближення неминучого й невідомого, ультразвукової смерті-потяга, скаженого й сліпого вітрюгана, стає нестерпним.

Дзеленькання рейок набуває органної висоти, вишини витяжних цинкових труб «Електрону», що був майданом століття тому, й ще буде, століття після. Ця глибинна виш сильно й раптом уривається, як терпіння й мовчання, на найвисокішій ноті стукотінням коліс-гільйотин!!!

Я прокидаюся, фігурально виловлюючи сонні оси думок, пів-думок і чверть-мисленят. Намагаюся зібрати раму вдома, аби відлити в двохлітрову пляшку із-під «Охтирки».

Крізь щілину між люком і цеглою колодязя теплотраси виливається сонячний промінь. Хмара диму від моєї саморобної люльки із яблуневої гілки розрізана навпіл. Димовий візерунок у розрізі зачудовує оголеною жінкою в розквіті сил...

Немов ранковий струмінь, на який потрапляють сонячні хвилі, перетворюючи брунатну рідину на райдугу. Святу величну рай-дугу.

У моїй барлозі посеред міста, яке скисло, окислило мене достатньо, аби я поплив, носячи за плечима будівництво торгівельно-розважального центру цілодобово, кинув роботу. Скинув цю прокляту будову, в бетонному фундаменті якої залишилася моя молодість. Обнулившись, почав менше пити й нарешті опинився в теплокамері разом із пацюками-пацанчиками. Ночами я випулюю із неї, ледве відкинувши металевий люк із написом «Україна», упираючись у нього плечима й шиєю та напнувши кожну жилу тіла.

Тоді тиняюсь пішки моїм містом, неприкаяний, притрушений і вдарений молотком по потилиці старигань із душею підлітка. Моя жага в серці ніколи не знає спочинку, через дурні й вічно голодні ноги в порепаних берцах.

Я живу в теплокамері, не зважаючи ні на що. Термометр у кутку показує стабільні вісімнадцять гриндусів вище нуля. Усе що мені потрібно – це стограмовий флакончик горілки, клаптик паперу й олівчик. Його можна загострити маленьким ножичком, який я всюди ношу із собою. Мало хто, якісь хулігани захочуть мене віддухопелити за здорово живеш. Їм же не докажеш, що ти не кемел, і ти їв морозиво. Вони скажуть: ні, ти ніколи не їв морозива, ти виродок, бастард, виблядок, вихухоль, тому мусиш відгрібати кролем по дорослому, на повну хохлушку…

10

10

І саме тоді, в цій каламуті мого запаленого мозку, в двадцятидвохгриндусному коридорчикові зими, між третім і четвертим поверхами курчавих хмар я зустрів Її.

Ту, що воскресила мене навіки вічні. Амінь.

Нахабний грюкіт у залізні двері – 2

Рослина на голові Кет почала квітнути й давати гігантські бузково-зеленуваті, схожі на горіх, плоди.

У стовбурі квітки, що перетворилася на столітнє дерево завелися птахи.

Дятел почав довбати комах. Грюк-грюк-грюк-грюк... …Лія прокинулася на ліжку в своїй кімнаті. За

вікном стояв день – темнуватий, зі снігом-невидимкою, який то являвся на люди, то зникав межи хмар.

У двері хтось наполегливо грюкав. “Ну що за дятел?!” – подумала Лія, повільно

підходячи до дверей на неслухняних ногах. Пробите вчора лапороскопічним хвостом, Ліїне

пузелко нило. Лія відчувала себе залізничною станцією на забутім богом і чортом невідомому кілометрі Південно-Західної залізниці.

Дзвявкнула пронизливо, як суча брехня, пляшка вина, чокнувшись із кришталевим келихом.

(Келих друга єдина вартісна річ, після плетеного крісла, яку господарі хати залишили своїй новій квартирантці.

«Дивіться тільки меблі не пересувайте, стіни не дірявте, колонку на половинці потужності використовуйте, гарячу воду одночасно із холодною не включайте, із сусідами не сваріться, скажете, що купили квартиру...»

Хазяйка, сімдесят третього року народження, годилася Лії в старші сестри, або молоді тітки, прийшла разом зі своєю мамою. Мама попередила голосочком

повним дьогтю, що живе в будинку навпроти, на Пушкіна.)

В північне вікно Ліїного гніздечка на четвертому поверсі дивилася хрущовка довжиною в квартал. Сто одне вікно-дуло, одне із яких було хазяйчине. Перед хрущовкою підпирала небо березова алея, обабіч розбомбленою часом дорога. Навпроти хрущівки задами до Ліїного двору присіли по-курячому цегляні садиби з будами вигрібних туалетів на клаптиках задніх дворів-городів.

Квартал починався пустирем. Пустка була обнесена невідомими (мертвими) господарями з боку Пушкіна (Новоселецької) й рогу із Комсомольською (Супрунововською) азбестоцементним парканом.

Паркан на високому цегляному підмурівку побили й повалили на спину ногами буйні зомбі-школярі школи номер шістнадцять.

На паркані високохудожньо волали до байдужого дорослого світу написи учнів загальноосвітньої школи номер шістнадцять.

Учні ходили повз паркан із виглядом живих мерців. У їхніх наплічниках було повно камінної руди стародавніх цеглин-знань. Їхньою єдиною радістю в житті була спроба залишити свій патріотичний (сумисітіостальниєхуйсосітє) слід на паркані. Додати шкільної лепти до міських вуличних хронік.

Малюки, які вешталися обабіч школи номер шістнадцять (1960 року) вже знали, що немає нічого гіркішого за музичну школу номер один в Ліїному дворі. І що в усьому безладі в стінах і коридорах світової світобудови винна Та-мара Гри-го-рів-на!!!

Посеред пустки номер шістдесят три, зарослої дурнокленом й виноградом, під кущами бузини бугрився зламаними зубами підмурівок. (Фєдя ти я где?)

Яма-притулок вуличної зграї, на чолі із рудою сукою, яка лизнула Лії руку минулого жовтня. Безіменна сука виринула зі зграєю молодих прихвостнів, величезних безпритульних (диких) кобелів. Вони бігли за рудою сукою в тісному коридорі між парканом

11

11

«Лохнессі» і парканом приватного будинка під фасадною частиною Ліїної багатоповерхівки на Комсомольській. Вони бігли, настигаючи в жовтому тумані, Лію, що поверталася з роботи.

Вітру не було. Жовтючий клен у дворі зронив пару листків на землю.

Жовте й багряне кленове листя лежало на землі поверх каштанового, пожовклого ще в розпал літа.

Ліїне серце смикнулося, ніби ліва брова поповзла вгору. Руда сука сунула свій мокрий ніс до правої долоні. Й лизнула внутрішню долоню в лінію життя на ходу. Зграя пробігла двором, винюхуючи покришки-квітники й мітки під деревами. Коли Лія обійшла ріг свого будинку, наближаючись до дверей під’їзду номер чотири (першого із цього краю), зграя зникла в грушевому саду музичної школи номер один (немає нічого гіршого за музикалку, на неї йдеш навіть коли не йдеш до школи через морозяку, у всьому винна тамара григорівна).

Окраса пустки номер шістдесят три на розі Пушкіна й Комсомольської: молода абрикоса й горіх середнього віку. Ці дерева у розквіті сил перетворювали пустку на сад. На короткий пук весняного цвітіння.

Після спекотного, або мокрого, літа на горіхи діставали ворони «Електрона» й пенси-вартові «Лохнессі». Ворони залітали із горіхами на березові крони обабіч «Електрона» і скидували вниз горіхи. (Головою об асфаль наху…)

Більшість часу пустир служив смітником для всілякої потолочі. (Вона, потолоч-і-потороч рясно селилася в печерах навколишніх багатоповерхівок і приватних садиб.)

Основна маса сміття викидалася Ліїними сусідами по двору, яким западло було дійти за сто метрів до сміттєвого майданчика навпроти спорт-клубу «Максима». (Чи на розі Садової і Пушкіна. Чи посеред кварталу навпроти літньої естради «Електрона». Рукой подати було до трьох (!) точок.)

А-а-а, жа-ра! До-о-бре, менше сміття за містом

розсіється полями обабіч міжміської траси! (Сміття прагне-мріє дістатися міста. Повернутися додо…)

Пустка на перехресті збільшувала простір, роблячи із нього майдан без назви.

(Ярмарковий білопольсько-путівльский-київсь-кий майдан на місці цехів і адмінбудівель «Електрона»).

Коли сонце зникало за мертвими цехами, просвітлюючи його скляні поверхні та технологічні отвори ніжним промінням, перехрестя поглинала пекуча темрява.

Світилися білим низькі кулі. Неподалік, біля спортивної зали «Електрону» (спортклубу «Максима»).

Диміла труба двоповерхового цеху «Лохнессі». Смажили вольфрам у вікнах хрущовки на Пушкіна. Палав самотній ліхтар на розі Садової та Пушкіна. Електричне світло сліпило Лію. Темряви, як такої не

існувало. В Ліїному місті. Сніг відбивав частину променів, але пітьма робила

своє чорне діло. Мовчки. Стирала риси обли. Робила з людей тьмяні ксерокопії. Недоладно перехняблені-перенавкісзбочені малі-й-нетривкі постаті. Кавуни й дині лиць по-дикунські розфарбовані. Із потрійними підборіддями. Із жиром у десятому ступені. Із корнем зла в міжніжжі. Із оголеними ножами нагострених язиків.

Із чорними, майже чорними душами. Такими, ніби у всемогутньої ночі теж інколи закінчується чорний порошок. І тому навіть Ніч випускає назовні тьмяне світло...

«Вечір чи ранок?» Лія відчула гострий біль у прооперованому місці й

присіла в коридорі. Під лічильником світла. Глибоко дихала, намагаючись вийняти. Циганську

голку. Із живота... Лічильник ритмічно спалахнув у чорнильно-синіх

сутінках ранкового вечору. Тихенько потріскував механізм.

12

12

Барабанний Лічильника. (Вогник лічильника – ніби супутник далеко в небі,

вогник літака...) Гупання в двері не припинялося ані на мить. Якби

не це, Лія би ніколи не дісталася дверної ручки. Але настирливість непроханого гостя розізлила її.

Лія звелася на ноги й зробила крок, аби побачити в вічко, що на сходовому майданчику ані душі.

(«Це кулак серця гупає в двері скроні».) Лія опритомніла на дивані, закутана в тигрове

простирадло. Хотілося до вітру. Гостро. Так гостро, що здавалося ще трохи й сеча потече

під шкіру...

У коридорах лютої зими - 2

Коли теплокамеру заливає рудою гарячою водою доводиться кочувати. Меблі, якими облаштовую бетонні стіни теплокамери (зазвичай це пуфики з диванів і кресел, які салогуби масово розкидають обабіч сміттєвих майданчиків, виставляють в арки між будинками, під вікнами по дворах), доводиться поспіхом залишати наодинці із добрими й тверезими ремонтниками міськтеплоенерго.

Північна зима – надто люта, тому без гардеробу, який, немов черепаха – панцир, ношу на собі, я би гикнув давно, врізавши дуба й відкинувши ласти.

Три пари спортивних штанів, тенісні шорти, джинси із начосом, сіре пальто, джинсовий піджак, два светра. Весь гардероб на мені (середніх розмірів шафі-що-хвилебродить) є чорний (чорний-вилинялий-у-сірий-або-бузковий) включно з білизною. На голові – підарка, чорнильно-чорна. На ногах – шкіряні потерті берци (омон-віталія) з поліуретановою підошвою. Три пари

дірявих повсюди, трохи засалених, брудних і п’яних (доволі безбожно) шкарпеток.

Усе – підібране-відрите на сміттєвих дорослих майданчиках.

Інколи трапляється натрапити на теплі речі, які безжально викинули, мов набридлу іграшку. Нещодавно натрапив на хутро, довге до підошов. Жіноче, але надів, бо замерз уночі.

Відучора не їв – шлунок прилип до хребта. На кухні голови розлігся господарем сіро-бузковий туман...

Дурна голова не давала спокою ногам. Збиті об асфальт ноги ледве несли. Але спрага душила, напосідала на мої похилі плечі, за якими я ніс північно-східний кинджальний вітер.

Я ішов-ішов-ішов-і-шов-і-шов-ішов на північний захід, напризволяще-й-навіки покинувши римську шахівницю Старого міста. Покинувши коридорчики-промені вузьких магістралей, запружених напруженими містянами-білками й містянами-машинами, що із першим світлом снували-хурчали коридорами міста під засніженими чорними кронами каштанів, берез, дурнокленів, дубів, ялин і лип. (Під чорними кронами засніжених фруктових дерев )

Яскраве сонце сліпило мене зустрічним світлом, пробиваючи отвори-тунелі в сіро-бузковому тумані.

Я хитався й сунув, мов зламаний іграшковий зайчик із тарелями, що більше не дзвеніли. Мій автопілот вів мене плутаним маршрутом. Інколи мені здавалося, що я знаю цей провулок, але виявлялося, що це – зовсім інший.

Табличка на залізній будці, міст, якого раніше ніби не було, торгівельний центр, багатоповерхівка із червоної місцевої цегли, недобудований готель, який я називав між собою, «Максимка».

(Ймення підлітка-графітчика невідомі публіці друзі написали на сьомому останньому поверсі на схід від центральних сходових маршів.)

Мій безпритульний відв’язаний погляд безтямно зависав, блукаючи. Місцями зум зіниць вихоплював

13

13

прикольну ліпнину (амур на червоному фронтоні «сталінської» приватної садиби на Айвазовського?). І обидві мої руки сіпалися, шарили по кишенях, шукаючи камеру, яка давно й безслідно загинула...

Разом із мобільним телефоном, од якого в мене так безнадійно довго болів мозок. Разом із роботою, від якої так довго й безнадійно…

Тепер-і-тут-серветут мій мозок не болить. Тільки старі шрами на голові ниють. Ниють так довгобезнадійно на зміну атмосферного тиску.

Ниють на сніг і дощ, викручуючи тіло, як ганчірку гнилої зими.

Нахабний грюкіт у залізні двері – 3

Лія сперлася на лівий лікоть. Кімната, немов синець-ліхтар-фонарь під оком. На третій день налилася бузковим світлом.

Нестерпно хотілося до вітру. Лещатка стисли малесенький міхур. Йокнуло серце від ляку: страх надзюрити під себе,

наче ти вже безнадійний. Той, що лежить. Той що вже не їсть. Той, що смокче дитячу соску, хлібну ляльку, куклу,

наповнену солодкою, підсолодженою крапаликом бурякового цукру водички.

В нічній (?) тиші оглушливо цокав годинник у формі скрипки.

(Коли Лія була юнкою зі смаком кокосу годинника, зробленого в чайні, подарували в столиці як відзнаку в поетичному конкурсі. Потім одного вірша надруковано було в альманасі, але під чужим ім’ям. Лія здивовано прочитала над своїм текстом прізвище якоїсь Тетяни Гавриленко. Ладненько. Проїхали. Альманах зник у сутолоці переїздів, а от скрипка й далі тіктактизділа).

Лія обережно пустила ноги на підлогу, намацуючи

капці з верблюжої шерсті. (Капці подарував їй старший брат, привіз із Росії.

Які там верблюди? Хоча… Азія же ш… Ладненько. Тільки би не потекло ногами в шкарпетки й капці.

Як це сталося півроку тому. Лія, випускниця педу макарова, сиділа за столом і

чистила табельний пістолет макарова №3245678. Зброяр чомусь не дозволяв змащувати зброю

машинним (соняшниковим) маслом. Лія не сперечалася із Василем Михайловичем, йому видніше. Михаличу за це гроші платять.

Протираючи деталі ганчіркою Лія замріялася, поринувши в Чорне море.

Вона відчувала морський вітер, напахчений йодовим парфумом, од якого крутилася, як на «Орбіті», голова й хотілося проблюватися.

Солоні бризки летіли фонтаном. Бурні хвилі, обурені безлюдною набережної між Судаком і Коктебелем. Галька, що пливе під ногами, ніби жива.

Лія стоїть на живій гальці, що ворушиться під норовливими в’єтнамками, їсть руками оладки, посипані цукром і складені копицею в півлітровій банці.

На безлюдному березі тільки зграя чайок і пара махаонів. Величезні метелики пурхають, оминаючи Лію із банкою оладок ув одній руці й оладкою в іншій. Бризки чорноморського шампусику летять на крила махаонів, Ліїни щоки. Хвилеріз стійко тримає ударні хвилі, що прасують бетон.

Над хвилями неподалік берега виринає кругла фіговина із ілюмінатором посередині. Водолаз у металевому глибоководному костюмі виходить на берег. Повільно, ніби космонавт. За першим повільно суне другий.

Лія не хвилюється і не боїться. Вона вже доросла дівчинка, яка знає таблицю

множення та алфавіт. Раптом хвиля підкочується аж під ноги. Вода

тепла, але від несподіванки Лія опритомнює. Пістолет, який почищено й складено докупи, падає

14

14

на стіл. Під столом росте калюжа. Тепла й солона. Сором, козел, заливає щоки Лії. Василь Михайлович

і колеги за сусідними столами відривають голови від табельної зброї й дивляться на Лію...

У вхідні двері стукає-стукає-стукає Хтось. Лія біжить, доки не пізно до вбиральні. Дзвінко падають келих і пляшка обабіч дивану.

Червона калюжа розпливається килимом хазяйки. Лія голосно-голосно дзюрить під набат ударів у

залізні двері.

У коридорах лютої зими - 3

Невдовзі в Липках, районі Старого міста, обабіч липової алеї, де (не) вчили будівельній справі, зберуться випускники. Мої одногрупники приторохтять поквасити за партою на другому поверсі в корпусі бе. Коридори сталінської будівлі із чотириметровими стелями сповнять теревені зі нудотним вступом – а пам’ятаєш?

Двадцять років тому я не помічав сталінських стін. Не знав, що військовополонені чехи або венгри, чи хто там ще, вмантулювали в розчин недопалки дорогоцінних цигарок і сцяли по холодних закутках майбутніх авдиторій, никаючись від наглядачів із гвинтівками, на які присобачені штики.

Якби й знав – насрати нам було в середині дев’яностих на венгрів, на сталіних, на навчання й викладачів-наглядачів. Єдине, що збуджувало нашу уяву – це сем, який ми пили із майонезних баночок із двадцятидвохлітніми викладачками англійської мови.

Або драп – який ми курили в курилці корпусу а, набиваючи витрушені цигарки «Біломор-канал», чи мантулячи з півторалітрової баклажки фуганок.

Кістки ломило. Я ледве виліз із колодязя на Радянській, де намагався заснути сидячи, ніби на вокзалі. Вокзальний сон – кількахвилинний, як і ява. Сидів до ранку на валізі, яку підібрав на смітнику

неподалік, притулившись спиною до теплою труби. Повз мене пройшла жінка із дитиною. Дівчинка не

хотіла йти до дитячого садочка за рогом, канючила. Молода мама в яскраво-рожевій шапочці глянула на мене, чорта, що відсунув люк і вилазив на світло, і пообіцяла дівчинці віддати її мені.

Дівча в такій самій рожевій шапочці, як у мами, обірвала скиглення – раптово, й широко розкритими очиськами провела поглядом мою скоцюрблену й брудну постать.

Постать у позі знака вічного запитання перепочивала на краю колодязя, звісивши ноги в його дірку.

Я оклемався і почухрав Радянською на південь, повернувши між червоних п’ятиповерхівок всередину кварталу. Тут на мене чекав ранковий турнік.

За ніч випав свіжий сніг. Він витер нічну втому з мого зарослого тритижневою рудою щітиною обличчя.

Мої ноги обережно ступали сніговою колією, під якою міг бути підступний лід.

Назустріч їхав білий джип. Я зупинився і вийшов на узбіччя.

В дзеркалі тонованого скла блимнуло й зникло моє темне відображення на білому фоні, викривлене й несимпатичне. За кермом джипа сиділа жінка, на вигляд молодша від мене років на десять.

Нотаріус або адвокат. Біля турніка чоловік середнього віку розчищав

пластиковою лопатою виїзд із металевого гаража. Автівка працювала, виробляючи клуби сірого

диму. Водій чистив сніг і одночасно говорив по мобілці. Я пройшов повз і застрибнув на турнік, ухопившись

за крижану поперечену. Тіло здалося таким важким: сонячне сплетіння

занило в передчутті чергової ганебної поразки.

15

15

Нахабний грюкіт у залізні двері – 4

За дверима Лія взріла двох мужиків у синіх робочих ватниках і брезентових штанях і передниках. Жінка набрала в легені кімнатного газу й запитала, що їм треба.

- «Умихаос». - Що вам треба? - Поставить лічильник! - Зараз відчиню, зачекайте, будьласка... (Забула, що Хазяйка телефонувала напередодні:

попереджала, що із восьмої до дев’ятої припруться хасовики встановлювати лічильник).

Значить (на кобилі скачить!) зараз ранок. Лія переплутала його з вечором...

Хоровод! Вона швидко натягнула джинси, водолазку,

шкарпетки. Бік болісно нив, проколотий. Рідкісний, невідомий досі, метелик до колекції збоченця-науковця.

Сигнали болю відлунювали в голові луною злості. Спортивножиттєвої злості. Тієї, котра допомагає пережити, між іншим,

вторгнення мужиків у брудних чоботях і фуфайках о восьмій тридцять три ранку наступного після пункції дня.

А також годину какафонії і пекельного смороду паленого металу.

Винести Зиму, яка ввалюється, не знявши чобіт, крізь розчепірені двері, нанизані зварювальними шлангами.

Винести дурні репліки бригадира Ілліча та його ведмедя-помічника.

Теревені газовиків, із яких Лія дізналася про кабінет учорашнього прокурора, смертельнохворий на старовинні ікони, басейн у розкішному будинку на лівому березі Сумки під хрущовками водоканалу на межі санітарної зони Лепехівського водозабору.

Про фільтри для води, які мають бути із

ультрафіолетовим випроміненням і т.д. і т. п. Коли газовики завершили врізку й зібрали-

скрутили валізи-струмент, Лія взялася за генеральне прибирання. На роботі на неї вже чекали. Мобільний розривався на частини, виспівуючи мелодію групи «Кіно» з альбому вісімдесят сьомого року «Група крові».

- Вони кажуть: їм не можна ризикувати, тому що в них є дім, в домі горить світло…

Хоровод! Тиск у скронях підвищився. Задзвеніли рейки в передчутті колес ще

невидимого (зеленого) дизеля. Лія виблювала зелену речовину в рукомийник і

прокинулася в своєму ліжку. За вікном хамелеон міста змінював сині сутінки на

кислотний бузковий вечір.

У коридорах лютої зими – 4

Зігнув руки в ліктях. Тіло виявилося важке, мов похмільний ранок.

Шлунок залип до хребта, наче скотч до стовпа поверх циркової афіши.

Думки про їжу (хоча би чорного хлібця з олійкою та сіллю) чорними комахами обліпили мозок.

Сустави хруснули, мов зламані сухі гілки. Один... два... три... в грудях загупало... чотири...

вдих... видих... шість... вдих... видих... сім... вісім... ще один... давай... руки не згиналися... вісім із половиною... все...

(Сімнадцять років тому – перемога на змаганні серед другого курсу. Вправа на перекладині завжди була улюбленою. Тоді вперше й востаннє намастив руки білою пудрою, аби всотали піт, ніби справжній гімнаст.

До змагань, які були заплановані замість четвертої пари, я випив сам пляшку кріпленого вина. П’яний був,

16

16

як чіпок. Підтягнувся двадцять два рази, якщо не зраджує пам’ять. Диплом отримав і спогад. Диплом із картону зник у мутній каналізаційній воді буднів. Залишився спогад – тьмяний і непотрібний нікому, ніби негатив шосткінської фотоплівки, ніби колос шосткінської «Свеми».

Залишилася звичка залазити на турнік. Одна з декількох корисних звичок. Одна...)

Перетнув двір діагонально, в’язнучи в глибокому сніговому килимі.

Дихання потроху уповільнилося. За рогом повернув на Малиновського, взявши курс

на захід. Північний захід. (Туди, де шумів кронами столітніх тополь вітер

дитинства.) Вителіпався на Петро-Павлівську, не помічаючи ні

дівчат на зупинці, ні будинків, ні машин. Усе злизав сіро-червоний туман у голові. Підошви порепаних берців голосно рипіли,

відлунюючи в порожньому тілі довгою луною. Навколишні звуки доходили до вух, зарослих

дідівським кучерявим волоссям, уповільнено й звіддаля. Ніби світло далеких небесних зірок. (Гудок поїзда, який суне в депо.) Я зупинився, хитаючись чорною липою під

різкосвавільним вітрищем. Чорний сніг обабіч вулиці наблизився впритул до

рота. (Здається, їв чорний сніг, намащуючи ним запалені ясна, все глибше провалюючись у морок. Як Гобіт наприкінці легендарної мандрівки, чи рідний гопник у стані сильного алкогольно-наркотичного сп’яніння.)

Кабак «Ріо» – точка збирання рами. (База наших училок із будколеджу проходить повз

мене.) Крок за кроком до мене наближається горілчаний

завод навпроти центрального входу будівельного коледжу.

Запах спирту, розбавленого водою та звареного з цукром – густий, мов кисіль. Набираю повні легені.

Голова крутиться, прагнучи незалежності за будь-яку ціну.

Він висить у повітрі хмарою – невидимою, але яскравою – як на мій ніс, зламаний ударом одногрупника в бійці на перехресті Ремісничої та Лєрмонтова.

(Я порізав його горло небезпечною бритвою. Він зламав мій ніс – я випросив, нахилившись до побитого асфальту).

Сніг падав згори, притрушуючи місто, ніби кекс. Я падав снігом, що летить до океанської котловини, дно якої недосяжне.

Як горизонт. Як спокій.

Тиша й котики

Ніяк не могла прокинутися. Сон, міцний, наче загальна анестезія, не хотів відпускати мене.

Я лежала в ліжку, закутана в кокон ковдри й тиші. Просто розплющити очі, запаяні сургучем, здавалося неможливим.

Годинник-скрипка цокав, ступаючи підковами по бруківці, якою вимощене минуле. В боку пульсувала кров. Серце переїхало вниз і вбік. Аби не цей пульс – болісний і реальний – Лія би зрозуміла, що відкинула ласти.

Біль вертав на засніжену брудну землю. На землі цокала «скрипка».

Місто-хамелеон змінював синій колір сутінок на бузковий колір ночі.

(Чи це ранок, а не ніч?) Піднімати голову й дивитися, котра година не було

аніжоднісінького натхнення. Лія почувала себе порожньою. Після пункції

витекли всі життєдайні соки, залишивши картонну упаковку.

17

17

Після смерті Ліїних батьків рік тому вона опинилася на краю прірви. Тепер Лія знаходилася всередині безодні, плаваючи в ній, як крихітний жовток-пилинка в гігантському яйці-зірці.

(Гибель мені, гибель!) Хотілося кричати, як це робив її татко,

надуваючись поволі водою, доки не лопнув у корчах і судомах, як дитяча кольорова кулька.

(Мати після смерті чоловіка ще деякий час, інерційно, трималася на поверхні.

А тоді захлинулася солоною хвилею, й пішла на дно запою…

З котловини якого не виринула вже. Ніколи.) Лія поховала матір, думаючи, що не виживе після

такого. Але постійний біль у животі, випадок із неконтрольованим випорожненням міхура, змусив її зайнятися лікуванням. Лія ходила на шалено-болісні вагінальні масажі до лікаря на Харківській. Аби вижити. Не зважаючи ні на що…

Робота дозволяла навантажувати голову різноманітним мотлохом щоденних питаннь і паперців. Наказів і звітів, які потребували напруженої роботи всіх звивин.

Робота-дім, робота-дім, на вихідні – сауна з подругами. На вечір – телесеріали.

Життя тривало. (Добре чи погано – Лія ж не Господь Бог, щоби

відрізняти такі нюанси.) Біль у животі ставав усе сильнішим. Під закритими

повіками, що затремтіли, ніби крила метелика, набубнявились сльози. На кшталт верби, що збирається розпушити котики.

Лія скрутилася під ковдрою ембріоном, притиснувши коліна до грудей, але легше на стало. Біль, пульсуючи, зростав, як дитина, в животі. Вона відчувала як восьминог болю ворушить кінцівками. Пузо видувалося – нестерпно й жаско. Шкіра натягнулася й мала ось-ось тріснути.

Лія голосно застогнала, розламавши крихкий кокон тиші.

Із зусиллям піднялися й розправилися крила повік. Із під вій випорскнули на бузковий світ вербові котики сліз...

Дівчина й Бог

Чув приємний голос дівчини, або молодої жінки. Він лунав у безкінечній темряві, осяяній червоними геометричними спалахами, як буває коли надавити на яблука очей через повіки.

Кожне слово промовлене дівчиною розсипалося в мороці на частки-зірки. Вони складалися в галактичні туманності й висіли в безкінечній тьмі, освітлюючи червону геометричну чорноту:

У хаті – пустка, мороком повита, В куточку тишу молять образи. І, мов печаль, дощами перемита, Тремтить на віях крапелька сльози. А стіни, ніби вибілені вчора, Немов не знала грубка самоти, І лиш долівка зрита вся, у норах, Та сивий порох – звуки гіркоти. Вклонюсь іконам. Сяду біля столу. Зітліла пам’ять дивиться зі стін. А ця печаль похилиться додолу, В моє життя назавжди кине тінь. Голос лунав, розсипаючи спиралі нових і нових

галактик, доки весь світ навколо не засвітився, загнавши темряву по закутках Усесвіту.

Я мислив, уявляючи планету – затишну й крихку, повну бурхливої боротьби й тихої радості. На ній, осяяній золотою Зіркою, ясно бачив глиняну чи дерев’яну хатинку посеред яруг і бугрів, зарослих самосівними ялинками, під якими в норах живуть лиси й лисенята. А в небі – глибокому синьому океані – парить

18

18

рябець в пошуках курки. За полем, повним малими соняхами, під лісом жив у норі заєць із вагітною зайчихою. І навколо не було жодної людини. Нікого, окрім Того, хто вигадав сотворити цей чудовий світ. Але Він, незримо Великий і невідомо Малий, – був у кожній травинці й хробакові, в зернині й насінині, в морських хвилях й шелестінні лісу, горі зі сніжною верхівкою й хмарині, схожій на динозавра,

Був Той, що наповнював енергією й примушував крутитися небесні механізми. Той, що не бажав нічиєї смерті на жодному хресті. Він просто хотів, аби Його творіння існували, проживаючи довге життя, повне творчого цвітіння, й запашних нектарів любові й ніжності, від якого вони, Його творіння, довго не могли би втомитися.

А коли сили істот, рослин, комах і тварин перетікали в наступні покоління, їх би забирала, даруючи спокій проста смерть, швидка, немов останній видих...

Повільно текла Річка, наче широкий струмок. Темною водою пливли білі плями крижин. Берег – невисокий – як дівчина в літній сукні кольору низьких небес, опромінених сяйвом вуличних ліхтарів.

Дівчина зі світлим волоссям і губами – китайською трояндою. Дівчина посеред засніжених старих верб.

Вітер пускає сніжинки паралельно кризі, що пливе широким Струмком.

Сніг заплітає Вітер у пшеничне волосся Лії. Її позбивані колінця червоніють, немов пелюстки пухких губ.

Лія говорить, але Арт не чує. Верби – косматі й старі Звірі – щільно обступили

Лію. Арт глохне від різкого свисту. Потяг – невидимий і безжальний – наближається

обледенілими бритвами рейок. Сльози безсилля й злості течуть струмком по

зарослих щетиною безпритульності Арта. Наче пес вилизує шорстким і гарячим язиком.

Прийом у Курка

Лія вирішує – досить бути мурлуватим лежищем. Досить годувати вампірів часу ще гарячою кровищею. Лія різко сідає на ліжкові. Контрабасний Андроїд підказує день і годину. Пищить нагадування: онкдспнср.

Лія записана до Курка, провідного онколога області, заслуженого лікаря країни. Телефонне святе право, яким скористався її (теж хворий) керівник, допомагаючи підлеглій.

Напередодні Лія забрала аналізи крові, яка здала в лікарні на Троїцькій, повної вагітних жінок.

Лія роздупляється густою (львівською) кавою, швидко робить ранковий туалет, натягує одяг і цокотить східцями, залишаючи холонути ліжко на четвертому поверсі.

Сніг приємно рипить у ритмі кроків. Потроху розвиднюється на засніжених вулицях

Ліїного міста. Люди поспішать у справах, автівки гримлять і

ревуть. Лія рухається стометрівкою до зупинки на

автопілоті. Її обличчя заклопотане, не менше ніж у інших міщан, які гуртуються на зупинці, витоптуючи сніг, як носороги в (космічних) зимових костюмах.

Останнє, що Лія чітко може згадати наступного дня – це розмова в маршрутці. Хлопець у чорному пальті говорить у телефонну трубку:

- Елджі, діагональ тисяча вісімдесят, три де, чотко показує, я пробував. Усі цифрові тюнери, ти поняв? Усі тюнери. Толщина сантиметрів три, може чотири. Нармальний телевізор. Нармальний, кажу, телевізор. Ціна – нармальна. Ціна, кажу, нармальна...

Далі Лія опритомніла вже на вулиці. В голові крутилася одна репліка.

- У тебе рак, ти мене розумієш. Я повторю – в тебе рак.

Курко – в окулярах і рукавичках – натягує її на

19

19

руки, ніби вона річ, гумово-шкіряна. Пальці мацають тісто її нутра, боляче маслають-маслають. Прохолодні руки, в окулярах і рукавичках.

Лікарняні коридори, загиджені людським страхом, сільським потом і землею з-під нігтів.

Курко дивиться в аркуш формату а-чотири, де надрукована таблиця з аналізами на онкомаркери.

- У тебе рак. У тебе рак. У тебе рак. Лія спотикається на східцях. На перехресті її ловить

циганка, що годиться їй в матері. Щось говорить. Лія віддає їй всі гроші, які є в гаманці. Не

залишається навіть на проїзд. Лія автоматично суне додому через пів-міста, яке

так нагадує брудний засніжений мурашник. Ліїну дорогу поглинає забуття, а сліди замітає

густий сніг.

Джерело

Арт опритомнів. Великий білий пес злизав сніг із його обличчя. Чоловік і собака подивилися в очі один одному. Лабрадор посміхнувся й подумав – час тобі, Арте, рушати до джерела.

Так, час іти, годі лежищем лежати. Як це мене комарики міліцейські не покусали, диво-овид.

Петро-Павлівська жила й далі зимовим життям, спускаючи вниз, похилим довгим пагорбом, потік машин до плато центральної частини міста. Сонце взяло до рук дерева й все під ними і щедро інкрустувало діамантами кожну гілочку. Кожен міліметр поверхні, укладеної кристалами сніжинок, засвітився, ніби від електрики.

Місто святково засяяло. Настрій Арта покращився аж настільки, що він сказав песові вголос: «Пішли зі мною.» Лабрадор із ошийником, судячи по всьому, мав натхнення й вільний час. Пес почвалапав услід за Артом.

Артові кишки нявчали, вимагаючи їжі-їжі-їжі-їжі. Арт плив униз західним боком вулиці. Біля дитсадку «Барвінок» досі стояв розлогий столітній дуб.

(У дев’яносто шостому-сьомому Арт із одногрупниками збиралися за «Барвінком» у павільйоні на розкурку з «фуганку». Або ж запарювалися з «мокрого» поруч у недобудованому цокольному поверсі анаконди-багатоповерхівки на Федько.)

Будинок добудували, «Барвінок» залатав огорожу із сітки рабіца. Арт ішов повз, блудний, немов білий лабрадор, що сопів поруч, просячи у перехожих вісімдесят копійок.

Хотілося їсти, хотілося пити, хотілося випити. Але міщане вороже зиркали на молодого злидня. Добре ще навішували триндюлей.

За столітньою садибою на дванадцять вікон, прикрашеною класичним фронтоном притулився флігель. Туди в дев’яносто восьмому Арта із Алим привезли беркутівці на стакані.

Нічого такого. Під Харківським мостом імені сорокової армії, на пляжі Великий викуп, їх запасли мусара. Два блюстителі порядку, як вони себе називали. Арт із Алим, після пари пива відійшли в кущі «відлити». Коли повернулися на пляж, зарослий травою, їх уже чекали два джигіта, задоволено скалячись.

Лейтенант у флігелі відпустив Арта із Алим без штрафу. Між пепеесниками й офіцерами, як виявилося, існувала певна конкуренція. До того ж Арт подав папери до школи міліції, закінчивши коледж, пробуючи таким чином утілити в життя мрію батька.

Арт повернув на стежку під хрущівку, перед якою колись ріс дуб. Дуб спиляли, залишився лише прямокутник із бутового каменя, що підпирав землю із пеньком посередині.

20

20

У тій хрущівці за дубом (в дев’яносто шостому) Арт навідував батька, хворого на «сифак».

Тоді в однокімнатній «хаті» Артів батько лежав на старій канапі. Він лежав під крапельницею з наколотою гепою, а поруч кудахтала майбутня (третя) батькова дружина. (Арту – шістнадцять, батьку – тридцять п’ять.) Зараз Арту – тридцять п’ять. Нормальний хід: бути бічем-алкашем у тридцять п’ять. Добре, що без «сифаку» (й без трьох офіційних шлюбів).

Стежка між хрущівками, обкладених жовтими кахлями, вивела Арта до «попівської» двоповерхівки.

(Острівець Старого міста.) Високі сходи в торцевій частині будівлі перед

забитими наглухо столітніми дверима. Вхід через прибудову. Дерев’яна засклена галерея на другому поверсі. Цегляні мури – вершина утраченої прадідівської майстерності з оброблення каміння.

Тильний бік дев’ятиповерхівки на розі Федько і Шишкарівської. Пожежні сходи малосімейки навпроти, завішані страшною старою білизною. Завалений із горою непотребом сміттєвий майданчик. Чорний вихід магазина на першому поверсі з генделем «Меридіан».

За малосімейкою в створі двору – газова контора: казковий палац із блакитними башточками, арочними східними вікнами й бароковими фронтонами.

Арт і лабрадор проминули вузьку Шишкарівську до крутого спуску Книшевського провулку.

Життя тривало

Біля Ліїного під’їзду маля ліпило сніговика. Сніг перестав ходити, присівши на лаву під ліхтарем. Старий ліхтар із чорним капелюхом притулився до каштана, вищого від п’ятиповерхівки. Білі віти над чорним ліхтарем. Маля кричить на весь затишний засніений дворик.

Декілька автівок – старих і молодих – засніжено

слухають дитяче верещання, присівши на задні лапи шин…

Лія опритомніла на лавці – у вухах і досі бриніло бридке й слизьке, страшне й невідворотне слово.

РАК. РАК, РАК. РАК. РАК. РАК. За комір впав кавалок снігу, струшений каштаном.

Лія хворобливо реготнула. Регіт урвався раптом, як і розпочався. Стало холодно. Тілом розійшлися хвилі морозу – неприємні, неконтрольовані.

Я закурила, зламавши першу сигаретку. Довго не могла підкурити. Запальничка з охололим газом відмовлялася працювати. Чирк. Чирк. Чирк.

Маля в яскравому жовто-червоному прикиді захоплено кричало, катаючи кулі. Неподалік чергувала бабуся, одночасна пасла малого й розмовляла з сусідкою.

Дим вийшов із легень сивою хмаркою. Між лопаток згином хребта стекла вода, на яку перетворився сніг, що впав із каштана за комір.

Сніговий замет ув очах почав танути, малюючи лінії хребта на щоках. Я докурила, дістала хусточку, голосно висякалася, витираючи розмазану фарбу із обличчя.

Задзвонив телефон у сумочці. Я не відповіла, дослухавши «Кіно» до другого приспіву: «Закрий за мною двері – я йду!».

Маля невтомно ганяло, ліплячи сніг у невеличкі кульки. Бабуся-наглядач торохтіла «про страшне» з сусідкою.

На ліхтар сів крук і глянув, як я встаю, та йду під турніком із металевих труб до дверей під’їзду. Крук (веретенівський) продовжив без мене складати вірш чи пісню, крукову, звичайно, пісню:

І з горба, де сонце жовту скибу Орють хмар незаймані воли, Розігнались, позникали з виду, Над землею тихо попливли. Двері рипнули. З темряви прошамкотів жіночий

голос: «Обережно! Звір!». Я дала дорогу чорній шавці. «Муха» – мухою – вилетіла надвір, голосно тявкаючи. За

21

21

нею слідом вийшла хазяйка в окулярах-хамелеонах. Я привіталася. Хазяйка «Мухи» відморозилася.

На сходах між першим та другим поверхами, проти металевих поштових скриньок на мене подивився чоловік із розбитим на друзки лицем. Він сидів на синій, як лице, чавунній батареї.

Я пройшла повз, не звертаючи жодної уваги. Чоловік смердів відчаєм і горілкою. Довелося затримати подих, пірнаючи на сходовий майданчик другого поверху. Я ледве не впала, спіткнувшись об високу бетонну сходинку, намагаючись обминути бомжа якнайдалі.

Між третім і четвертим полегшено видихнула, намацуючи ключі від квартири. Але почула кроки, що наближалися сходами знизу.

Дріж пробіг рейками хребта. Серце закалатало набатом, занило в проколотому

животі. (Швидше в сховок, швидше, сховок, рухайся вже.) Підбиті цвяшками, підбори моїх червоних чобіт

цокали бетонними сходинками. Важкі кроки знизу наближалися.

Ключі зачепилися за тканину в сумці. Я зупинилася біля залізних дверей «своєї» квартири.

Кроки гупали, мов розбурхане серце. Ключ не хотів потрапляти в замкову щілину

відразу, з першого разу. Нарешті вийшло. Поворот, другий, третій... Знизу виринула постать. Не дивлячись вниз, на постать, що рвучко

підіймалася нагору, до мене, мало не вбилася, перечіпившись за поріг.

Залізні двері гупнули за спиною. Я вставила ключ, повернула. Всьо. Лія присіла на низеньку табуретку, яку їй

подарувала Кет на день народження. На початку цього року. Року Кінця Світу.

Джерело - 2

Провулок Книшевського нічим особливим не прикметний. Окрім, можливо, дивних форм надбудов, які проявили химерні уявлення про гармонію та архітектуру мешканців провулку.

Двоповерховий столітній будинок, розібраний на квартири, говорив, що жили небідні люди тут ще сто років тому. Навпроти нього під номером п’ять стирчало одноповерхове непорозуміння. Нерівні мури малої садиби було складено із старовинної цегли насухо, без розчини, наче іграшкові кубики.

Арт із лабрадором, не дійшовши пари дворів до Другої набережної Стрілки, завернули на Ковальську.

На розі Книшевського й Ковальської жив «ПанСіон». Два поверхи, з балконами, пластикові стільці й столики. На флагштоці майоріли німецький, ізраїльський, український і російський прапори.

Лабрадор ішов поруч, голосно видихаючи. Арту нили хворі ясна, думки про їжу.

(Хоч би й шмат хліба запити сорокагриндусним бузлом, що підлікує запаленого рота.)

За сто метрів чоловік і пес пірнули до вузького проходу, вліво. Далі Ковальську перетинав будинок, хоча після ділянки цього невігласа, вулиця криво тяглася клинком ще три квартали, виводячи в самісенькій «шанхай»: Покровську (Червону) площу з МактрясцясмердючимДональсом і велетенським соромом, універмагом «Київ», завішеним рекламою пива по сьомий поверх.

Але Арт перетнув Другу набережну Стрілки, перейшов вузьким мостиком на Кругову, невдовзі взявши ще раз лівіше, провулком Низовим. Низовий – короткий, як відрижка мальця, – піднімався на захід вгору й виводив до Пролетарської.

(Цю вулицю давно вже треба перейменувати, повернувши їй першу назву – Дворянська. Забагато вже на ній тепер мешкало непманів двадцять першого

22

22

століття. ) Арт пішов наліво до червоного казкового палаца, –

з башенкою та ліліями, що прикрашали вузькі пластикові вікна-бійниці. Ним, замком, Пролетарська закінчувалася, сто першим номером.

Далі: направо й вгору. Вулиця Павлова, де найбільшим приколом крутився велетенський червоний одномоторний літак-флюгер.

Арт і лабрадор поволі рипіли сніговим пінопластом хідника. Люди десь поховалися по домівках і роботах. Артові берці рипіли тріснутими підошвами. Було тихо. «Злі» собаки перебріхувалися, реагуючи на людину з лабрадором.

Сонце заховалося, розгулявся вітер, примушуючи весело крутитися гвинти червоного (ніби том Маяковського) курудзника-флюгера. Натужно гудів однотонний кіоск-трансформатор на початку Павлова, де в неї із півдня вливався провулок Маковського (Маяковського).

До мети Артової прогулярки – до джерела – залишалася година-півтори пішки. Курс – норд-вест. Ноги несли Арта, який не їв останню добу, крізь білу заметіль-туман, де блукала Артова свідомість.

(Маяк-прожектор удалині ледве мерехтів, ледь-ледь наближаючись, немов (зелений) дизель. Єдина думка – чорно-біла фотографія шматка хліба з чаркою, що змокріла, очікуючи. Фотка пульсувала набухлими венами на скронях.)

Шмаття снігу швидко летіли з неба, танучи між яругами зморшок Артового лоба.

Життя тривало - 2

Умиваючись холодною водою з-під крана (після якої шкіра відразу висихала й чухалася) Лію неприємно вразили під дих криваві патьоки навколо сірих роговиць. Очі боліли, ніби вона відсиділа вісім годин –

без висмички й передиху – перед кінескопним екраном робочого компа.

Рослина страху, що зерням зростала останні місяці, розрослася в дерево. Дерево страху не дозволяло надиматися вітрилам легенів. Синиця серця заплуталася в гілках (гилка, мені гилка!).

Вкоротити собі віку... вкоротити віку (й люду, й галю, й наташу)... засунути голову в духовку й відкрутити на повну потужність газ.

(«Тільки в такому випадку в квартирі виникне загазованість...»)

Яка я негарна. Ніс – завеликий, як і губи. Шкіра й волосся посірілі (припали пилом в музейному склепі).

Що мені робити? (Господи-іже-єси-на-небесі-нехай-святиться-ім’я-

твоє-нехай-прийде-царствіє-твоє… Чи перерізати собі горло японським ножем із

тефлоновим покриттям? Чик-чирик – конвульсії, фонтан кетчупу й фініта ля море.

...як-на-небі-так-і-на-землі-хліб-наш-насущний-дай-нам-сьогодні-і-прости-нам...

А може вилізти на дах і ластівкою – головою об асфальт нахуй?! Головне – не пити алкоголю, аби травматичний шок напевне зупинив гниле серце!

...гріхи-наші-як-і-ми-прощаємо-винуватцям-нашим-і-не-введи-нас-у-випробування-але-визволи-від...

Який сенс боротьби за існування? Хто я така? Навіщо мені жити? Де мені взяти сили?

...лукавого-нехай-буде-воля-і-слава-і-сила-твоя-на-віки-вічні-амінь.

Лія закрутила кран. Нагорі спустили воду. Вона зашуміла, немов водоспад. Десь за стінами глухо бив молоток. Сходами голосно підіймалися незнайомі сусіди.

Чи пустити кулю в скроню з табельного..? Корені страху по-звіриному здавили нутро Лії,

видавлюючи сльози, які вона з останніх сил намагалася втримати в залозах.

Курко порадив негайно лягати в лікарню на операцію. (Рідину з живота відправлять на біопсію під

23

23

час хірургічного втручання. Але оперувати пухлину (морську капусту) треба негайно.)

Інакше – болісна й невідворотна – смерть. Звичайна, ніби чай у пакетиках. Смердюча й дешева як... Лія витерла лице рушником і вийшла на свою

малесеньку кухню. Наливаючи воду з трилітрової банки до чайника, Лія почула крики. Вона визирнула в вікно, припнувши занавіску.

У дворі під ліхтарем на лавці, де нещодавно Лія курила сигарету, сидів чоловік із батареї. Його били кийками троє пепеесників. Чоловік кричав, немов підрізана невмілим різником свиня. Страшно й пронизливо.

Аж крик обірвався. Патрульні перестали бити, відсапуючись із кийками в руках. Навколо принишклого тіла біля лави червонів круглими цятками сніг.

Раптом Лія вибігла на двір у капцях, накинувши на плечі зимове пальто.

Джерело – 3

Тепловоз маячив прожектором удалині й гудів – тужливо й знайомо.

- Норд-ве-е-е-ест! Норд-ве-е-е-ест! Норд-ве-е-е-ест! Арт низько нахилив голову й сунув уперед на

примарне світло крізь білу млу, яка запнула пейзаж. Лабрадор не відставав, притиснувши обрізані вуха до гарного шляхетного черепа.

Вони проминули найбагатший будинок за високим парканом на розі Павлова та Цимлянської (з гостроверхими фронтонами і жіночними ковальськими прикрасами на цегляному паркані). Коли його будували сталася така історія. Екскаватор вирив кістки людей, копаючи котлован. Залучені до справи археологи, додали хазяйці ділянки клопотів і додаткових витрат на архелогічні дослідження. Виявилося, що кістки й

знайдені рештки гляняних черепків і фрагментів господарського знаряддя – це ніби-то залишки так званої черняхівської кільтури.

Археологи написали в звіті, що в четвертому чи шостому столітті нашої ери тут жили східні готи. Зміїних валів, які насипали між поселенням і рікою будь-які готи, аби захиститися від ворогів, звичайно, тепер катма. Або вони, вали, стали елементами рельєфу.

За три квартали чоловік і пес повернули направо й пішли Комсомольською на північ.

У своїй запаленій уяві Арт уже давно пив воду з джерела посеред Веретенівського заповідника. Пив, тамуючи тисячолітню спрагу. Відновлюв сили, аби повернутися до Старого міста довгою вузькою стежкою лівим берегом Попадьки, а потім Сумки, що текла в центр долини Псла.

(Чи навіщо туди пхати носа? Може, знайти теплокамеру поблизу Котельні північного промвузла. І здихати там із голоду, ніби щур. Посеред промзони й спальних сот навпроти, по західний бік Курського проспекту?

Тридцять днів на воді й кінець фільму. Голодна мученицька смерть. Гниття й пацюки, що розбирають тіло по цеглинці.)

Арт вийшов до перехрестя Комсомольської із Першотравневою, проминувши без уваги ділянку старої брукованої дороги, що визирала з-під зогнилого асфальту проїжджої частини.

Потік машин дирчав Першотравневою. Арт автоматично зупинився перед пішохідною зеброю. Дочекався, коли промайне джип і ступив крок уперед.

Нога зачепилася за бордюр. Арт гулко ляснув плашмя об льодяну накатану

машинами дорогу. Лице розлетілося на друзки. Сигнал автівки, яка мало не налетіла, на людину,

що спіткнулася, привів Арта до тями. Він одповз навкарачки назад. За високий бордюрний камінь.

24

24

Імпульс

Дурне й імпульсивне, авжеж, діло вчинила Лія, відбивши невідому особу в пепеесників. Рятувати чуже життя, коли власне повисло на нитці...

Обурення, переляк і жаль, змішані в Ліїній крові з адреналіном, викликали термоядерну реакцію. Лія забула про жахливий діагноз, проколоту бочину, радикальну операцію й самогубство.

Дівчина почервоніла, стала гарною, ніби-то освітленою яскравим сонячним світлом ізсередини. Енергія струменіла навколо її осяяної постаті. Аура, гало, глюк – незримий, проте сильне й іскристе електромагнітне емоційне поле.

Якби сила подібного штибу могла руйнувати, то Лія спопелила би перевертнів у синіх мундирах самим поглядом.

Із рішучістю, яка неабияк дивувала, згодом, і саму Лію, вона брутально вилаяла, приголомшених несподіваною атакою, патрульних. Вони вшилися, матюкаючись під носа. Відвела до своєї квартири чоловіка, якого вперше побачила на сходах півгодини тому.

(Дурне імпульсивне рішення, анінайменших сумнівів.)

Сніг – білий, пухнастий – накрив криваві сліди, повертаючи затишність і первісну цнотливість до двору.

Уже незабаром зимовий день накинув синю куфайку, закуривши ліхтар, що притулився до засніженого каштана. Дворові коти засвітили лампочки очей, никаючись попід червоними цегляними стінами.

Веретенівський крук споглядав з каштанової гілки за побиттям. Коли Лія й Арт вшилися до квартири крук вкотре пожалкував про делікатесні яблука очей. У круковій голові замотиляла по колу, продовжуючись, пісня:

Лиш теля скружляло над стодолою І поцілувалося з коровою,

Щоб згори не бачило дівча. А дівча поникло під тополею, Там, де хміль заплівся із квасолею, Там, де можна плакать і мовчать… На тополі ворон помирає, Глянув вниз – чи плакав він колись? Увостаннє землю споглядає, Налітавсь, набачивсь – не наживсь!

Очищення

Лія набрала ванну, хлюпнувши під струмінь (зламаного) змішувача шампунь. Густа піна вкрила поверхню рудої (іржавої) води.

Арт стягнув закривавлений гардероб (три пари спортивних штанів, шорти, джинси із начосом, сіре пальто, джинсовий піджак, два светри, підарку, репнуті берци й три пари дірявих шкарпеток) на підлогу перед дверима крихітної (вагонної) ванної кімнати (пральна машина, фіолетовий унітаз блондинки, рукомийник).

Зливний отвір рукомийника подивився Артові межи очей револьверним барабаном.

Лія натрамбувла Артів мотлох до двух великих чорних сміттєвих мішків.

(До мішків можна запакувати розчленованого мерця. Залишились після чергового переїзду. Рулон чорних мішків.)

Запаковані речі Лія витягнула до виходу на балкон. (Наче брудне минуле – смердючі шкільні роки – темні, небезпечні.) Довелося зруйнувати ватну цноту, заклеяну всемогутнім скотчем. Рипнули балконні двері.

Сніжинки танули на розпашілих щоках Лії – такої гарної цієї миті – наднатхненної, надсильної.

Сніг дбайливо укривав чорний одяг у чорних пакетах, перетворивши за чверть години на білу гірку.

Артів блокнот із олівцем і ножик Лія залишила на кухні, поклавши зверху на холодильник. Разом із

25

25

паспортом Арта, в якому не вистачало фотки в двадцять п’ять років, та мініатюрною люлькою (із яблуні санітарної зони Лепехівського водозабору).

Із рипливої полірованої шафи Лія дістала чорний костюм, білизну й сорочку.

(Комплект, який вона берегла, відколи помер її батько.)

Зимові батькові шкарбуни з блакитної коробки під ліжком.

(Батько ніколи не вдягав тих лахів. Лія берегла їх як нагадування про нього. Аби не забути хоча би батькового силуету. Жодних фотоальбомів чи інших зображень батька не вціліло.

Вогонь знищив усе разом. Випадок надзвичайної хроніки провінційного масштабу. Одиничка серед тисяч інших у квартальному і, пізніше, щорічному звіті на конференції надзвичайників.

Лія мала на думці встановити спільний пам’ятник для батьків. Навіть знайшла майстра наприкінці Черепіна. Ціна та якість підійшла. Ліїн овердрафт із еліпсоїдною суммою на кредитці дозволяв усе. Навіть простий чорний хрест, імена, дати народження, смерті. Все. Більше нічого.)

Постриження

Арт несміло ступив до кімнати. Посередині, між сервантом, столом і ліжком стояв стілець. Під стільцем – розкладені газети. В руках Лія тримала небезпечну батькову бритву (з нефритовою рукояткою).

- Із легким паром. - Дякую. Дуже дякую. - Будемо голитися. Не бійся, я – профі. Довірся мені

(Арте). - Так, дякую. Як тебе звати? - Лія. - Дякую, Ліє. Я забув, коли відчував себе

(людиною) чистим. Лія накинула на шию Арта простирадло. Майстерно

поголила подряпані скули, зачіпаючи збиті в омлет ніс, вуха й губи Арта. (Тільки Артові зморшки на лобі й переніссі поглибшали.)

Чорне волосся падало на газетні рядки й фотографії. Машинка заспокійливо дзижчала, вводячи в транс.

(Останні події, немов у сні, що повторюється десятиліттями, лягали на плечі цементними мішками, ставали частиною, порошинкою тьмяних спогадів.)

Лія загорнула газетний папір, і викинула обрізане волосся до сміття, у пластикове відро під мийкою. Одним рухом одправила на смітник Артове минуле.

Так розпочалася буття. Буття Арта та Лії.

Передчуття чистилища

Я думала, що живу в пеклі. Це знання горіло переді мною щоразу, коли я наважувалася закрити (на ніч) очі.

Коли. Я. Пробувала. Виступити. Проти. (Проти ночі.) Але ось, насправді, я – в решеті решт –

прокинулася. Сині тіні світанку примостилися під бровами

північного вікна. (Його, вікно, не запинала шторами. На відміну від східного – з дверима на куций і порепаний балкон. За балконом дихав, упритул підступивши, вищий за Ліїну п’ятиповерхівку каштан.)

В засніженому дворі, Між каштанів, лип і берез ще жила ніч. Горіли невидимі за міським смогом яскраві

26

26

системи галактик. Палахкотіло, доходячи до кінця, пекельне вогнище мого нічного марення на шістьДеЕкрані головного мозку.

Очунявши, я моментально згадала, що (сьогодні) вранці мені доведеться спуститися до чистилища. (В підвал онкодиспансера.) А за тим, мене чекає пекло (в палаті номер чотири на другому поверсі) гінекологічного, логічно, відділені. Між першим адмповерхом і третім – чоловічим відділенням. (Над чоловічим ще одне – молочних залоз.)

Нічна вивіска пекла згасла. Потяг протягу виніс її попіл через кватирку повітряним рукавом до крижаних срібних небес.

(Повз каштанові віти, схожі на катетери, щільно обмотані бинтами. Повз бинти, змазані лікувальними розчинами й посипані, покришеними на блискучі кристали, медичними голками.)

Сині тіні зимового світанку відкинули півтіні до камер спостереження Бога в (умовно моїх) зіницях.

(Очниці, вкупі з рештою кісток і рідин, взяті в тимчасову оренду.)

Я (натягнута до межі линва безбаштового крану) лечу головою вниз до прірви. Чорний вир свистить у лице, тріпає щоки.

(Крутиться в коридорі Арт на матраці із синіми полуницями, розміром із мою голову.)

Дужі руки висмикують мене з падіння, ніби стропи. Священна Корова Хреночас перестає жувати

криваву жуйку. Зірка без імені сходить над містом, убитим наглухо пластиковими заздрощами, цілодобовими обжорствами.

(Вмирають до близького бузкового вечора сині тіні світанку.)

Незабаром усе владнається. На окремих персон ніколи ніхто й ніщо не зважає. І це вселяє надію. Це добре. Дуже добре.

Пагін внутрішньої людини

Арт прокинувся в незнайомому місці. Він лежав у хрумкій постелі й знову відчував себе людиною. Вперше за предовгий час Артові не хотілося їсти. Тільки пити.

Над головою Арта мигнув червоний вогник літака. Це не може бути літак. (Електричний лічильник.)

Арт пригадав (із болем, змішаним із насолодою) вчорашні події. (Кіноплівку вже встигли понадгризати метелики забуття.)

Але лице дівчини, гарної, немов зимовий бузковий вечір... Лія... Неземне створіння, яке спустилося (злетіло) з четвертого поверху, аби врятувати нікчемне Артове існування.

Крізь кров, яка заливала очі, Арт побачив янгола в яскравому світлі. Світло, немов фотопапір, проявило на плівці дівоче обличчя.

(Біляве волосся по плечі, пишна квітка губ, сірі очі, зморшка співчуття.)

На мусорів, які відбили його тіло, Арт не ображався.

(Бувало не раз, коли й він жорстоко бив інших людей. Наддавно, в юності.)

Арт вважав закон збереження енергії (вселенської справедливості) неписаним, але дієвим.

Після тісних теплокамер міста коридор однокімнатної квартирки видався йому розкішним і просторим.

(За ніч паросток внутрішньої людини зійшов із глибоко похованого зерня, засипаного гноєм минулого.)

Внутрішня зміна сталася швидко, але непомітно – як зсув земної кори від землетрусу – на мікрон.

Усе що трапилося здавалося надреальністю. Сном, од якого не хочеш отямитися.

(Але врешті прокидатися доводиться всім. І не всім також.)

Зарипів диван за нещільно зачиненими фанерними дверима до зали-спальні. Лія погано спала, крутилася

27

27

збоку на бік. Пружини голосно нарікали на життя. Артові боліли кістки й голова, пульсувало розбите

лице. Він думав про Лію. Це примирювало з болем. Біль поволі ставав стерпним.

(Ніби фізична крапка, розміри якої можна не враховувати при обчисленні. Ніби планета, порівняно з Усесвітом.)

Кава досвітання

Диван заголосив гучніше. Лія швидко вдяглася, не вмикаючи світла.

Ліхтар за вікном ще пломенів. Штучні промені розламали тінь каштана та Ліїного вікна, асиметрично розкинувши фрагменти по голих стінах, шафі, стінці з книжками й кінескопним телевізором.

Жовту валізу з речами для лікарні Лія зібрала минулим вечором. Заварити міцної кави й зробити хоча би ковток.

(Перед узі у шлунку має бути пусто...) Років дев’ять тому Лія мала досвід спілкування з

лікарями. Окрім правила узі, вона чітко уяснила для себе інше правило. Не підмажеш – не видужаєш... Лїїни наївні батьки не розуміли поглядів-натяків лікарів. Тож Лію після видалення апендиксу пару тижнів перетримали в палаті дитячої лікарні. При цьому не виймали катетер із сечового міхура. Ніхто взагалі не підходив до неї в палаті. Про дівча якому ледве виповнилося п’ятнадцять просто забули. Лікар чекав на хабар. Батьки чекали на Лію. Лія чекала на Годо.

У жовтій валізі лежало все що треба. Лія купила сім плиток чорного шоколаду, розміняла Лесю Українку, аби був Мазепа й Франко для медсестер. Для лікаря мала чотири Сковороди, на лікі – із десяток Шевченків.

Окрім того в гаманці лежала зарплатна картка (з овердрафтом на дванадцять тисяч.)

Лія як військовослужбовець належала до

привілейованої касти українського суспільства. Лія увімкнула газ, і підкурила тонкого Черчилля від

блакитного язичка. До кухні зайшов Арт. - Доброго ранку. - Доброго. - Можна й мені сигарету? - Тільки тонкий, Черчилль, будеш? - Так, давай. - Так ми й не поговорили, Арте... - Так. - Проведеш мене? - Так, це буде для мене за честь. - Який ти пафосний, хе-хе... - Вибач, якщо образив. - Та ні, просто... страшно. Трохи. Не люблю лікарів. - Авжеж. За вікном перпендикулярно до засніженого

асфальту падав лапатий сніг. Дим наповнив кухоньку, заставлену предметами

кухонної необхідності. Протяг витягував дим за кільця вух назустріч

снігові. Крука не було на ліхтарі, полетів у справах додому,

на Веретенівку. Рудий кіт неквапно вийшов із підвалу, розім’яти кісточки. Але миттєво вшився, обтряхуючи сніг із шерсті.

- Є фотограф, який фотографує тільки сніг. Під мікроскопом. Він стверджує, що немає двох однакових сніжинок. А найбільш гарні, на його думку, сніжинки невеликого за розміром снігу.

- Прикольно, звідки знаєш? - Дивився колись по телеку. - Любиш дивитися телек? - Колись любив. Коли мав. - Ясно. Лія загасила сигаретку в попільничці, зробленої з

кавового горнятка. Блакитний чайник закипів на (брудній) газовій

плиті. Лія переставила чайник на сусідню конфорку.

28

28

Взяла керамічну джезву з підвіконня, поклала й залила шість столових ложек меленої кави окропом.

Автоматично поставила джезву на мінімальний вогонь. Кава піднялася за кілька секунд. Лія дістала з холодильника, нагорі якого вишикувалися різнокаліберні чашки, глиняний кухлик. Батьків кухлик-чарку з геометричними орнаментами, ручна робота. І просту білу (китайську) чашку. Розлила каву.

Собі – на два ковтки до батькового кухлика. Решту вилила Артові, до білої чашки.

За вікном падав сніг, підсинений досвітанковим промінням.

Прогулянка

Після кави Арт і Лія викурили по сигаретці. За вікном розвиднювалося. А можливо так лише здавалося...

Чоловік і жінка курили в напівтемряві. Плями вуличного освітлення напівлежали на темних обличчях.

Сніг летів уже швидше, виструнчившись паралельно стінам Ліїного будинку.

- Кожна сніжинка була колись людиною. Принаймні частинкою.

- Тому вони такі індивідуальні й неповторні. - Я теж так думаю. - У тебе прикольний рингтон. - “Кіно” – королі... - Цой – вічно живий. - Так, Цой – вічно живий… Разом вони вийшли під сніг, який перебинтував усі

предмети в місті. Вулиці перетворилися на цнотливі білі полотна, витворені нелюдською уявою. Сніг був мокрий і липкий. Саме такий, як треба, аби зліпити снігового сфінкса.

Арт і Лія вийшли з двору, пройшовши в коридорі між двома парканами на Комсомольську.

Майже руїна, завод “Електрон” мовчки дивився на них темними високими вікнами, органними трубами витяжок і водостоків.

Біля сторожки “Лохнессі” засвітилася лампа, реагуючи на рух.

Дивна пара на безлюдній вулиці. Він – у чорному костюмі й пальто, старомодному

чорному фетровому капелюхові. Обличчя густо змазане зеленкою. З гематомами, які почали жовтіти. Змінювати багряний колір на жовтий, немов світлофор.

Вона – маленька, струнка, в високих чоботах, кольору заходу сонця. Чорно-біле пальто. Із непокритою шапкою білявого волосся. Шалик – під колір чобіт навколо шиї спадає на плечі, спину.

Арт ніс лікарняну валізу в колір чобіт і шалика Лії. Сніг присипав їхні плечі, Артів капелюх, Ліїне волосся.

Вони мовчки проминули перехрестя Комсомольської та Пушкіна. Кахляна мозаїка із головою Леніна уважно спостерігала за дещо урочистою ходою.

Дивна пара перетнула Іллінську, Якіра, Засумську, прямуючи вниз Комсомольською на північ. Наприкінці вулиці завернули направо на Тургєнєва, вийшовши на Робітничу. Тоді ще раз направо на Степана Разіна. Далі наліво на Пролетарську. Приватне одноповерхове Старе місто лишилося за їхніми засніженими плечами.

На Пролетарській горіла вогнями довгого, стометрового, фасаду дев’ятиповерхова малосімейка. Робітники машинобудівного заводу виходили зі своїх вузьких під’їздів, човгали із похмурими обличчями навколо, попереду й позаду.

Минувши ряди кіосків навколо Центрального ринку два гобіта-пішохонці вийшли на Лерин міст над Сумкою. За мостом маршрут (до онко) петляв повз Нижньохолодногірську, піднімався вгору до трикутної площі Горького, повз три свічки-чотирнадцятиповерхівки, палац культури Фрунзе, провулком Вільним (Церковним) – на вулицю Горького (Суджанську).

Перші жовті маршрутки ревли залізними коровами

29

29

засніженою вузькою Горького вниз, до центра. У створі вулиці маячив Собор. Арт і Лія піднялися до центральної прохідної машинобудівного заводу «Фрунзе», перейшли на світлофорі на Леваневського, і пішли під бетонним парканом із колючим дротом нагорі.

Людей на хідниках і зупинках побільшало. За квартал – поворот наліво, на Привокзальну площу. Маленький парк на місці кладовища (законсервованого наприкінці позаминулого століття) між “Фрунзе” й «Насосним».

Засніжена стежка вела за мокрі ноги Арта й Лію до монумента чавунним партизанам (гігантським чоловікам і жінці, озброєним до коренів волосся кулеметами). Навпроти циклопічного пам’ятника світився залізничний вокзал із трапецією башти на розі. На башті світилися зелені цифри електронного годинника: 07:27.

Арт і Лія опинилися на фінішній прямій – Привокзальній. Уже за кілька (камса) хвилин вони пірнуть до проходу між Привокзальним торгівельним центром і одноповерховим лікарняним флігелем. А за сто метрів звідти іх проковтне п’ятиповерхівка онкодиспансера.

Остання сигаретка

Лія втомилася. Сорокахвилинний марш-бросок притомив. Але ж так не хотілося поспішати, гнати на таксі чи маршруткою. Вона могла дозволити собі піший переход. Наостанок. Прогулянку зимовим містом.

Аби розтягнути жгут останніх хвилин. Перевдягнутися в халат, аби зайняти своє місце в палаті на залізному ліжкові, ніколи не запізно.

Дорогою Арт запропонував присісти на лавку між двома столітніми кленами в парку «Насосного». Надуті вени коріння, визирали з-під снігу.

Крізь парк до центральних воріт

“Насосенергомашу” звідусіль поспішали сонні й засмучені дешевим алкоголем мурахи-робітники. Бігли робітниці, припорошені снігом.

Снігопад анінамить не зупинявся, поспішаючи разом із мурахами до станків, комор, столів, кабінетів, підвалів мурашника-заводу.

Робочий тиждень таки мав розпочатися після десятиденних новорічних свят. На роботу не хотілося дужче, як мурашиним діткам – до шкіл і садочків.

Завивали розморожені матюччям двигуни. Люди пхалися зі святкових околиць до остогидлих буднів.

Світилися жовтими плямами фрунзенські адмінкорпуса на розі Леваневського та Привокзальної площі.

Над кронами каштанів і лип, над паруючими витяжками пласких дахів крутилася колесо воронячої зграї з Тополі до дорослого парку Кожедуба.

Раптом снігопад призупинився, вічливо чекаючи на завершення щоденного воронячого переліту. Вітерець посипав шматки снігу з кленових гілок навколо Арта й Лії.

Вона закурила, він відмовився. Натомість підніс вогник чорної запальнички.

Разом із димом вилітали гарячі тихі рядочки: Ми не в собі. Ми – навпаки – сновида і примара; кульгаємо на дві руки, а все-таки ми – пара. І наших тіней конденсат – не випростати спини; любов парує в морду псам картоплею в лушпинах. Московський потяг на вокзалі випустив назустріч

снігопадові, що знову припустив, довгий гудок. Лія кинула недопалок до урни, повної снігу. Вогник сигарети зашипів і згас.

30

30

Чистилище

Онкодиспансер гудів, ніби ноги продавчині перед зачиненням рибної лавки.

Спітнілі люди в зимових лахах поночі добирался слизькими заметеними приміськими маршрутами з райцентрів і сіл. Навантажені клунками і страхом. По вінця. По зав’язку. По самі помідори.

Лія минула коридор першого поверху, заповнений під стелю хворими бабищами й бабиськами. Пройшла до чорного входу, щоби спуститися до (чистилища) підвалу. Арт тюпав слідом, несучи валізу.

Порожня залізна лавка під приймальним відділенням. Порепаний дермантин вивернув назовні й світить пожовклим паролоном.

Медсестра в зеленому халаті й синіх штанях торохтить залізним відром у кінці довгого підвального коридору. Під стелею жмут пластикових труб і кабелів майже торкається голови.

Лія присіла на лавку. Арт подав валізу. Лія розстібнула змійку. Дістала пакет із капцями й халатом. Поклала туди ще плитку чорного шоколаду. Застібнула валізу. Рвучко звелася на ноги, похапцем глянула на Арта, відвернулася й постукала до замацаних дверей. За тим без паузи штовхнула дверне полотно перед собою.

На мить Арт побачив якусь жінку, що застібає гудзики халата на грудях. За столом дві товсті медсестри в білому.

Прибиральниця-медсестра загуркотіла відром. Арт присів на лавку, знявши нарешті старомодного капелюха. На цементну підлогу ляпнув підталий сніг.

“Люкс”

Двері приймального бокса відчинилася. Вийшла

Лія: малесенька, худа, в зеленому довгому халаті, в домашніх капцях. Біляве волосся зібране на потолиці в короткий хвіст. Вилиці загострені, губи пухкіші, більші. Сірі очі блискучі напружено дивляться повз Арта. Він підхопився, допоміг запакувати верхній одяг і взуття до чорного пакету.

- Віднесеш додому. Ось ключі. Гроші. На якийсь час вистачить.

- Добре. - Проведеш мене до другого поверху? А далі я

сама… Прийдеш ввечері? - Так, звісно. - Добре. В буфеті – макарони, м’ясо – в морозилці.

Чого треба – докупиш. До приймального підійшла бліда жінка в платочку.

Арт відсунув речі ближче до краю. Лія застібнула змійку на валізі. Арт підняв її, взяв пакет, вони пішли до виходу із підвалу. Жінка з дерев’яною шваброю затерла ланцюг їхніх мокрих слідів.

На другому поверсі вони завернули від сходів наліво. За спиною пекельно загуркотів вантажний ліфт. Гримнули металом об метал товсті двері, що відчинялися вручну.

Слідом за Артом та Лією два медбрати викотили порожню каталку, повернувши коридором в протилежний від них бік (до реанімаційного бокса.)

Посеред коридору столик із черговою медсестрою. На привітання вона кивнула в бік обдертого дивану під невеликим акваріумом посеред відделення. Ніби лікар мав скоро підійти після наради в головного.

Лія присіла на диван. Арт поклав валізу поруч із нею.

- Так ми й не поговорили, Арте. - Так, не поговорили. - Прийдеш ввечері? - Так, прийду. Скажи свій номер, про всяк випадок. - Я запишу. - Не треба. Я запам’ятаю. Лія назвала номер мобільного, який пошепки

31

31

повторив Арт. Невдовзі, коли Арт пішов скрипучими кроками по

коридору, Курко розподілив Лію до двохмісної палати-люкс. Лікар середніх років поправив окуляри на носі, поцікавився Ліїним самопочуттям. Отримавши стриману відповідь, повідомив: в неї візьмуть кров на аналізи. Після того треба пройти ендоскопію та колоноскопію в сусідньому корпусі. А оперувати швидше за все Лію він буде завтра.

(Після аналізів так і не можна буде поїсти. Перед операцією не можна їсти. Ліїну операції перенесуть. Вона не їстиме два дні.)

Курко провів її до палати й попрощався. В палаті на два ліжка з тумбочками було спекотно.

Пластикове вікно Лія відкрила на провітрювання. Темний ранок никав люксом гудками й двигунами Привокзальної. Від вулиці онкодиспансер відділяло кілька флігелів, стаціонар «кожвена».

Лія задвинула валізу під ліжко й сіла. Внизу живота різануло ножем. Ліїні очі зволожилися. За вікном почав падати мокрий сніг.

Соломія

До люкса постукали. Лія витерла почервонілі очі хусткою й голосно висякалася.

Зайшла працівниця лабораторії, за кров’ю. Несла квадратний ящик-валізу, ніби для зимової риболовлі.

Проколола вену й палець. На лівій руці. “Давайте, дєвочкі, поработайте кулачком.” Лія поработала. Медсестра вийшла. Тоді Лія й побачила Соломію.

Висока чорнява дівчина з довгим волоссям, молодша на кілька років, зайшла зі своїм чоловіком. Він поклав біля неї пакети, торби й сумки з речами й вшився.

- Соломія.

- Лія. - Дуже приємно. - Навзаєм. Соломія розповіла Лії про колоноскопію. “Сімдесят

сантиметрів дрота в задній прохід, аби подивится чи немає метастазів у кишках.” Про те, що другий раз в онко, з перервою на новорічні й різдвяні свята. Що має трьохрічну дочку, Оленку.

Соломія приїхала з райцентра на півдні області. В неї вже раз вирізали пухлину біля матки.

Але метастази проникли в лімфатичну систему. Потрібна ще операція. Після – хімія, або променева терапія.

- Курко дають три Сковороди, анестезіологу – дві Українки. Але з мене от Курко не взяв. У Курка взагалі такси немає, скільки даш. Але ліки й анестезія потягнуть на штуку-півтори. Води тут гарячої немає, помитися по-людськи не вийде…

Лія вийшла до туалету в кінці коридора. Вранішня кава просилася назовні.

Туалет із овальними дірками на подіумі в кахлях. Кабінки без дверцят. Жовтий обрубок віника, аби чистити за собою дірку в подіумі. Але про це не всі здогадувалися. Сільські баби, наприклад. А перед операцією, замість клізми, пацієнткам виписували проносне.

“Зазвичай, “Селену”. Зараз ще чисто, а буває дихати нічим, коли заходиш до вбиральні, де біля рукомийника тільки й помиєшся.

А жінок у відділені – тридцять-сорок. Обмін речовин у всіх, сама розумієш, різний. Доводилося терпіти. Це, мабуть, для мене, найважче було. Ну, й коли дочки не бачиш довго, гнітить... Біль то таке, перекліпати можна...”

Соломія розповідає, а Лія дивиться на неї, на всю розкривши збентежені очі.

32

32

Арт пише

Серед вуличної юрби, що снує туди-сюди, новорічної мішури, автомобільних газів, снігу, затоптаного в бруд, чобітьми.

Серед провінційного міста, невчасного часу, й північної зими.

Серед зграй собакоптахів, будинкодерев і пластмасосміття.

Серед середмістя крокує широко Арт. У чорному капелюсі й пальті. Арт-бомж. Був. Ще вчора. Проклята тварина. Самотня тварюка дурна. Без клепки нерухомості, без масла грошви. Голодно-змерзлий пес. Псина – змучена, напівжива, побита, сумна. Арт широко ступає. Іде, тому що бракує бруківки слів. Суне чорною марою. У зіницях спалахує світломузика невідомого

світлопочуття. ЛІ-Я. ЛІ-Я. ЛІ-Я. Стебло внутрішньої людини виросло в кульбабку. Невідомий Арт розпустився жовтою зіркою. Кульбабка посивіла та облетіла. Сонячний вітер розніс сімена. Немовля-сніг. Немовля-зірки. Новий Арт. Новий світ.

Сон, кава та “Кіно”

Арт зупинився, послинив олівчик, і поклав паперовий жмут під подушку.

Він лежав на матраці в коридорі. Годинник-скрипка на шафі цокав пластмасовою

стрілкою. Лічильник спалахував червоним бортовим вогником літака.

Арт тихенько засопів і повернувся на правий бік. Аби втихомирити серце. У сновидінні він бачив дівчину в бузковій сукні

вечора. Це була Лія. Мамонти верб сипали сніг, обтрушуючись,

ворушачи хоботами гілок. Крижина, пляма Роршаха, повільна пливла чорною річкою межи малих берегів.

Наближався товарняк. Рейки дзвеніли все пронизливіше. Ще мить і почується свист повітря, яке розпанахує ніж із кількадесяти вагонів нафти, метала, міндобрив чи вугілля.

Стукотіння сотень гільйотин. Сила, яку не зупинити одній людині. Машина, для якої живі істоти недосконалі механізми.

Арт прокинувся від болю. Крива посмішка викликала демона болю. Арт звівся на ноги. Скрутивши матрац, притулив його до вішалки, де висіло жіноче темне пальто. Під пальто стояли темні чоботи.

Арт зварив кави на кухні. За вікном уповільнено сочився сніг, великий і мокрий. Палав ліхтар. Сусіди поверталися з роботи. Скрипіли двері під’їзду. Жінки везли дітей у санчатах. У музичній школі грали на фортеп’яно. П’яно. П’яно.

Сусід знизу ввімкнув “Електричку” гурту “Кіно”. Потужні колонки потрясли повітря. Вібрували стіни, плити перекриття.

- В тамбурі холодно й у той самий час якось тепло. В тамбурі накурено, й у той самий час якось свіжо...

Арт відсьорбнув густої кави, до якої Лія додала би спецію (кардамон чи кориця).

33

33

Кістки й звезена шкіра пекли пекельно. Минуло декілька хвилин. “Електричка” обірвалася на півслові. В роті залишвся децел кавової гущі. Серце билося в ритмі “електрички-яка-везе-мене-туди-куди-я-не-хочу”.

Скрипка на шафі показувала: час до Лії. Приймальні години. Із четвертої до шостої.

На північ

Арт вийшов під сніг, який і не думав зупинятися. Двірник прочистила у дворі мінітраншеї. На Комсомольській люди проклали стежки тротуарами.

Дві автівки пробивали довгими променями сніжну завісу на розі Пушкіна та Комсомольської. На люкові лежала руда сучка. Навколо четверо псів. Руда гризла кістку в целофані, відгородившись від кобелів лапами.

Арт пішов Комсомольською прямо, на Північ, проминувши Іллінську, Якіра, Засумську, Тургєнєва. Перейшов містком на Лужок, і піднявся, минаючи палі, обмальовані графіті, на Ремісничу.

Світилися плати дев’ятиповерхівок Бастилії. (Тут, на розі, де зараз трикутний пустир між новою

дорогою, що піднімається з Нижньохолодногірьскої, та сміттєвим майданчиком із засніженими “йогуртами”, п’ятнадцять років тому, двадцять третього травня, Арт порізав горло одногрупника небезпечною бритвою. За двадцять копійок. О дванадцятій годині, ледве стоячи на ногах від горілки “Київська Русь”.)

Арт обійшов сміттєвий майданчик. Одна з перших ялинок жертовно валялася під «йогуртом». Назустріч човгали люди, їхали автівки, валили сніжинки. Вуса ліхтарів обабіч шляху – через одного – ворушили жовте світло. По вікнах де-не-де істерично блимали новорічні вогники.

Арт вийшов до залізниці. (Перейшовши дорогу на світлофорі на розі Металургів і Ремісничої. Через двір Четвертої лікарні. Там у флігелі «інфекційного» він

лікувався десять років тому від “боткіна”. Вийшовши на Білопільську, завернув на Колесніковську вулицю. Далі загнув на Вигонопоселенську, Сєчєнова. І нарешті дістався залізниці).

Край залізниці, вгрузаючи в сніг, Арт потеліпав на схід, ступаючи в напівзасипані відбитки невідомих першопроходців.

Вокзал у фіолетових вогнях. Привокзальна сяє потоком фар. Вікна Онко. Білий халат зі сніжинок хлюпотів порожніми

рукавами на плечах Арта. Громихнули ворота ліфта на другому (Ліїному)

поверсі. Арт ішов коридором, залишаючи на жовтому

лінолеумі мокрі сліди.

Поцілунок

Лія лежала на лівому боці. Соломія говорила по мобільному з чоловіком. Лія не дослухалася до розмови. Після сьогоднішнього марш-броска лікарів Ліїними заглибинами і впадинами, дівчина дуже втомилася.

(В мені не залишилося місця, де б не ступала нога лікаря.)

За вікном місто вдягнуло сукню бузкового вечора. Ліхтар під лікарнею висвітлював снігопад. Лія чекала на Арта. Дивно, але в неї було банальне відчуття, ніби вона знає його дуже давно. Можливо, в минулому житті вони були разом.

Лія почувалася сніжинкою, яка ось-ось має розтанути, впавши на розпечене скло ліхтарної вуличної лампи.

Арт підвернувся так вчасно, замінивши собою Ліїних подруг. Лії не хотілося, аби Кет, її найближча бойова подруга, або університетські співчарченки, Андромеда чи Марія, обтяжені чоловіками й малими

34

34

дітьми, жаліли її. Одна справа, коли Лія вислуховувала нарікання подруг, інша – плакатися в їхніх обіймах.

(Лія – надто горда та самовпевнена, як казала її викладач англійської мови в універі.)

Але Лія ніколи тим не парилася. Сповнена рішучості боротися самотужки, вона таки була вдячна вищим силам за Арта. Він їй подобався. Лії здалося, що він хороша людина, якій не пощастило. Олеандр, якому замало сонця, аби викинути квітки.

У цьому вони були подібні. Внутрішньо. Наче пара, яка прожила досить довго, аби стати схожими на брата та сестру. Аби читати думки одне одного й роками терпіти одні й ті самі історії, які розповідають за обіднім столом.

Зустріч із Артом надто схожа на долю, аби віднести її до смітника байдужості.

- Привіт, Лія! - Привіт, Арте! - Як справи? - Пішли вийдем до коридору, аби не заважати. Вони пройшли повз медсестру Надію, яка

колупалася в носі, змахуючи видобуте з нього під стіл із увімкненою настільною лампою.

Навпроти ліфта біля виходу на сходи стояла лавка, обтягнута дермантином. Вони присіли на неї.

- Справи нормально. Хоча як можуть бути справи в людини, якій між іншими розвагами засунули металевий зонд до шлунку, а тоді до іншого місця, аби подивится що до чого?! Мало не метровий дріт мало не розірвав кишку…

Лія ледве стримала сльози, дістала хустку та висякалася, ховаючи почервоніле обличчя від Арта.

- Вибач за дурне запитання. - Та ні, все гаразд. Я так втомилася, аби ти знав. Так

не хочеться лягати під ніж. Але немає іншого виходу… Я скупилася на операцію. Не поскупилася, хе-хе. Все – від анестезії до леза скальпеля й рукавичок.

Завтра зранку. Курко буде оперувати. Він найкращий в області. Заслужений лікар. Його дочка теж

тут працює. Зарозуміла така мадемуазель… Ти прийдеш, почекаєш тут? Мене везтимуть цим ліфтом…

Ось візьми мій гаманець, після операції мене відвезуть до реанімації. Там мають дати список, ти ж не кинеш мене саму? Правда? Не кинеш?

- Я прийду. Не хвилюйся. Я прийду. Я тебе нізащо не кину.

(Правда. Нізащо.) - Дякую. Для мене це дуже важливо. - Немає за що. Ти вже стільки зробила для мене. - Не варто про це говорити зараз. - Так, не варто. Ти дуже мужня. - Та ні, це так видається. Мені так страшно, аби ти

знав. Так страшно... Арт обійняв Лію за плечі. Запрацював ліфт.

Громихнули ворота, випускаючи молоду жінку в інвалідній колясці. Медсестра покотила її до відділення. Товста жінка в зеленому халаті зачинила двері та погуркотіла вниз.

Лія здригнулася, коли двері ліфта загуркотіли, потягнулася до Арта. Він поцілував її губи – легко-легко.

Ніби сніжинка, яка розтанула на щоці. - Ми знову не поговорили, Арте. Знову не

поговорили...

Операція

Лія заснула під ранок. Шлунок вимагав їжі, але їсти було не можна. Якщо не рахувати пачки галетного печива та пляшки мінералки, Лія не їла другу добу.

Вона лежала на ліжкові, слухаючи як сопе Соломія. Раз у раз пірнала до котловини «нЕту», веслуючи нігтем екраном Андроїда.

Ліхтар зронив віконну тінь на підлогу й часть стіни біля ліжка. В коридорі човгали жінки, встаючи до загидженої вбиральні. Лія заснула під ранок.

Арт приліг на матрац у Ліїній квартирі, не

35

35

роздягаючись. Але скоро підхопився, і пішов варити каву, смажити яєчню. Він боявся проспати, спізнитися на побачення з Лією в лікарняному коридорі під ліфтом.

Утім, Арт устиг завчасно. За півгодини, як він зайняв Роденівську позицію на лавці біля ліфта, яким Лію мали повезти до операційної на п’ятому поверсі, повз Арта пробігла зграя зелених і білих халатів.

Коридор, де чекав Арт, звивався до сусіднього корпуса. Там лікарі збирался на наради й розташовувалася лабораторія.

Невдовзі, Арт побачив у дверях відділення каталку. На ній лежала бліда Лія під білим простирадлом, напнутим по горло. Арт підійшов ближче до ліфта, який викликав один із медбратів. Він стояв за метр від неї і дивився, мнучи капелюх у руках. Його розбите обличчя судомила посмішка підтримки.

Лія на мить зустрілася з Артом очима й невесело посміхнулася у відповідь. Ліфт зупинився на їх поверсі. Загуркотіли одні ворота, тоді громихнули другі. Товста жінка в зеленому халаті повільно розчинила ворота з маленьким віконцем назовні.

Медбрати закотили Лію до кабіни. Пролунав металевий грім: зачинила ворота товстуха в домашніх капцях.

Лія закрила очі. У червоній темряві за повіками спалахували тіні

лікарняних ламп. Гуркотів спочатку ліфт, тоді коліщатка каталки, роздовбані за десятиліття роботи без вихідних. Лія була виснажена “Селеною”, якою напхалася, мабуть, вдвічі більше, ніж потрібно. Спочатку їй здалося, що проносне не діє. Лія вирішила добавити. Але тут її так прикрутило, що вона ледве встигла добігти до кабінки без дверей в кінці коридору, аби присісти над туалетною діркою.

Шлунок наповнився нудотою. Нервова система наелектризувала волосся, попереджаючи про небезпеку попереду. Якби в Лії ще залишалися сили, вона би встала й втекла. Принаймні спробувала.

Курка в операційній не було. Лію поклали на стіл

посеред операційної. Світло ламп над столом засліпило. Анестезіолог, який заходив зранку й отримав свою Лесю Українку, задоволено мугикав собі під носа. Медсестри готували інструменти, мантулячи лезо на скальпель і розкладаючи на залізний столик затискачі, ножиці й пінцети.

Коли оголену Лію нарешті вмазали, вона широко посміхнулася Куркові, від’їжджаючи в сонячну різнокольорову країну снів Марлборо. Лікар притулив синій маркер до живота. В правій частині він побачив широкий неакуратний шрам після видалення апендикса. Курко невдоволено зморщився, одним рухом провів лінію розрізу, віддав маркер, не обертаючись на асистента, і взявся за скальпель.

Моя

Доки Лія бачила кольорові опіумні сни, Арт чекав біля громового ліфта.

Щоразу як ліфт гримів залізними воротами з кабіни вивозили каталку з прооперованими. Арт підскакував поближче, аби роздивитися обличчя. Два чоловіки, одна жінка. Всіх везли направо від ліфта, до реанімації.

Дві жінки середнього віку “поселялися”. Декілька раз до жінок приходили відвідувачі-чоловіки. Арт відходив до вікна, звільняючи єдину лавку.

За вікном ішов шов-у-шов дрібний-дрібний сніг. Такий сніг із якнайгарнішою структурою, згадав Арт спостереження американського фотографа, який спеціалізується на знімках сніжинок.

Медсестри носили металеві відра з кривими написами посередині. “Обід”, “”Відходи”, “Матеріал”.

Коридором-переходом бігали молоді медсестри, проходили араби-практиканти, лікарі, які вели розмови, медсестри, які говорили по-мобільному.

Двірничка чистила дерев’яною лопатою тротуари й парковку.

36

36

Арт хвилювався. Він бачив як плакала молода жінка, батько якої помер в реанімації. (Лікар у зеленому ковпаку байдуже сказав про смерть її батька.) Дівчина плакала, а дитина й чоловік обіймали, стоячи між ліфтом і виходом на сходи.

Ліфт учергове загримав. Вивезли порожню каталку. Арт повернувся до вікна. Сніг перестав.

Двірничка дістала із-під пазухи пляшку й зробила великий ковток. Арт відчув у роті слину. Він не пив третю добу.

Повз пробігла медсестра з валізкою для аналізів. Арт притиснувся до стіни, нещодавно пофарбованої у зелений.

Пара на лавці піднялася, жінка пішла до дверей відділення, чоловік – на сходи. Ліфт загуркотів, опускаючись згори. Арт підійшов поближче.

Пролунав залізний грім, ворота розчинилися. Жінка в домашніх капцях вийшла до коридору, випускаючи каталку, яку тягли два медбрати.

Арт побачив смертельно-бліде лице Лії. Її худесеньке тіло зникло десь у котловині під простирадлом. Він підійшов майже впритул.

- Твоя? – спитав найближчий до Арта санітар. - Моя. – сказав Арт. Санітари зробили телесеріальну паузу, аби дати

Артові додивитися вираз на Ліїному обличчі. Вона ще знаходилася під загальним наркозом, додивляючись кольоровий мультик (про метеликів).

Така гарна... Моя... Санітари покотилися направо, до реанімації. Жінка

в капцях громихнула воротами ліфта й поїхала вниз.

РеАнімація

Арт виждав кільканадцять хвилин, дочекався, коли викотили до ліфта спорожнілу каталку, і пішов до

реанімації. За дверима з зеленою табличкою знаходився передпокій зі столом для медсестри. Наліво – двері до зали з ліжками. Направо – кімнатка для персоналу.

У передпокої анідуші. Сильний штин: оселедець. Двері відчинилася і з кімнати чергової випливла висока молода медсестра, дожовуючи на ходу. Вона тримала руки в кишенях, байдуже дивлячись на Арта.

Чоловік поліз до кишені й витягнув Хмельницького. Арт простягнув купюру медсестрі. Вона байдуже взяла її та поклала до кишені халату. Арт, ховаючи за зуби хвилювання, сказав, що він чоловік дівчини, яку щойно привезли.

Медсестра кивнула, сіла за стіл, щоби написати список, переписуючи його з розкритого зошита.

Арт узяв білий листок зі списком, засунув його до кишені пальто. Він не знав, що внизу на першому поверсі є аптека, та якби й знав довелося би докуповувати деякі позиції зі списку в іншому місці. На Привокзальній гуркотіли, ковзаючи сніговою кашею автівки. Люди сідали на зупинці до жовтих маршруток. Біля Привокзального торгівельного центра снували покупці.

Арт перейшов світлофорором на Троїцьку, де між їдальнею “Насосенергомаша” та супермаркетом притулився аптечний ганок.

Провізор виставила упаковки ампул зі знеболювальними опіатами, анальгіном і дімедролом, магнезією. Декілька упаковок зі шприцами по десять і п’ять кубиків, пляшки з миючими засобами, упаковки вати, бинти. Батарею склянок із реосорбілактом, розчином глюкози, медичним спиртом. Арт затарив дебелий пакет, ніби в супермаркеті – на вихідні.

Розплатився Сковородою й повернувся до реанімаційного передпокою. Дві медсестри закінчили обід. До запаху оселедця додався перегар. Амбре медсестринське.

Арт віддав список і пакет високій кобилі, яка натягнула вже зеленого ковпака. Дізнався від неї, що

37

37

провідувати хворих не можна, але якщо дуже хочеться, то можна завтра після восьмої, коли лікарі підуть на нараду. На п’ять хвилин – не більше.

Арт вийшов до коридору. Кабінет заввідділенням був біля реанімації.

Арт поцілував замок, але вирішив таки дочекатися Курка.

Розпитати що та як.

Анекдот

Швидко тільки мухи плодяться в серпні, а Курко з’явився, коли прийшов. Із прозорим пакетиком у руках. Два пиріжки – з капустою та картоплею. Обід заслуженого лікаря України.

Арт привітався, й запропонував переговорити. Звісно, післяобід. Курко зачинився в кабінеті й заварив зеленого чаю з гадським бегемотом.

Арт, аби не заважати медсестрі, яка заходилася возити ганчіркою коридор, вийшов до лавки обабіч ліфта. Став біля вікна і, мнучи капелюха обома руками, втупився на вулицю. Екран сніжив. До двору заїхав чорний джип. Коридором-переходом у бік Арта сунули два лікарі в високих ковпаках і білих халатах. Товстий і високий розповідав нічим не прикметному колезі ситуацію, яка трапилася із ним сьогодні вранці після наради.

- Уявляєш, приходить до мене її, пацієнтки, чолов’яга й кидає пред’яву. Мовляв, нашо я його жінці матку вирізав?! І дивиться рогом, бичара, аж мороз шкірою пішов. А тобі жінка чи матка потрібні, питаю бика. Він каже – а нашо мені жінка без матки? Тоді я пропоную, напівжартома, – але він, прикинь, повівся! – приходь післяобід в мене три операції пройде, я тобі три матки дам! Пакет не забудь!

Прикинь? Він ще мабуть припреться, жартів, бичара, не розуміє...

- Так, Бодлерових “Квітів Зла”, бичара, не читав. - Так, не читав. - «Ты знаешь, мудрая, чудовищная дева, что и

бесплодное твое желанно чрево…» - «…что плоть прекрасная есть высочайший дар,

что всепрощение – награда дивных чар…» Лікарі повернули на сходи. Арт теж не читав

Бодлера, але вирішим за нагоди надолужити, прочитати «Квіти Зла».

Що та як

Курко відчинив двері кабінету й запросив Арта. У вузькому кабінетику стояла шафа з книжками,

стіл і три стільці. В кінці кабінету маячило зашторене вікно.

Арт присів на стілець і назвався. Курко кивнув, поправив окуляри на шнурівці, аби

носити, спустивши на груди. - Лію я врятував. Небезпеки для життя немає. Але

вскочила вона в останній вагон, коли потяг уже вирушив без неї. Третя стадія онкозахворювання – це не жарти.

Виявилося, що в животі була рідина. Біопсія показала – злоякісна. Довелося видалити всі статеві органи та сальник. Рідину я прибрав.

Дітей у вас не буде, але якість статевого життя покращиться.

Болі, які мучили її – наслідок того, що пухлина виросла в лівому яєчникові та перетисла судини.

Можливо, колись, після видалення апендиксу, було запалення, а воно, судячи із усього було. Як наслідок утворилася доброякісна пухлина. Із часом вона змінилася, стала злоякісною.

У принципі, в будь-якої доброякісної пухлини є маленька кількість, незначна на ранніх стадіях, злоякісного матеріалу...

38

38

- А що значить “шестидесятивідсоткове виживання протягом п’яти років пацієнтів із діагнозом третя стадія онкозахворювання”?

- … - Прочитав на стенді, на першому поверсі, доки

чекав. - А-а... Це означає, що видужують шість із десяти

пацієнтів, які мають подібний діагноз. Прогноз ще більш оптимістичний, якщо онкозахворювання виявили на ранніх стадіях. Але таке, на жаль, рідкість.

На останній стадії, четвертій, прогноз для тих, хто має шанси вижити гірше нікуди.

У принципі, загальносвітова практика – вважати пацієнта здоровим, якщо протягом п’яти наступних, після радикальної хірургії та хіміотерапії чи опромінення, років не виникає рецидив.

Тоді, за п’ять років, ми знімаємо пацієнтів із обліку, вважаючи тими, що видужали.

Хоча медицина й досі не винайшла ліків від раку, які би дали можливість заявити про ефективну боротьбу із ним.

Смертність росте щороку, хвороба молодшає. Після серцево-судинних, онкозахворювання за

смертністю на другому місці. Мене чекають ув операційній. Маю ще дві операції

сьогодні. Арт піднявся і запитав: - Що ми винні Вам, лікарю? - Нічого, не винні, будь здоров! - Дякую, дуже дякую! Арт вийшов. Курко вийшов услід.

Колібрі

Лія спала й анічогісінько не бачила. Жодних сновидінь. Зате, приходячи до тями, побачила, як на

крапельницю сідають десятки (сотні?) кольорових яскравих колібрі. Вони пурхали навколо ліжка. Сідали на голови медсестрам. Пурхали в повітрі.

У реанімації був аншлаг – десятеро ліжкомісць зайняли напівмерці. Не всім судилося вижити. Четверо чоловіків середнього й пенсійного віку. Жінки середнього віку й одна бабця. Лія – наймолодша в реанімаційній залі.

Аби не заморочуватися надто медсестри шпигали всім по дві-три дози легальної медичної наркоти. І за таке треба було чистити мордою підлогу.

Лія спала й спала. А коли розкривала очі – дивилася на колібрі, й дивувалася, звідки вони взялися посеред зими?

Від ліків, якими її накололи, аби кров не густішала, в Лії закровив зашитий живіт. Медсестри перелякалися, як би цей косяк не помітило керівництво, й надалі трохи пригальмували з магнезією.

Од крапельниць і уколів Ліїні вени покрилися червоними дірочками. Її худесенькі ручки поховали свої вени. Тепер у вени із кожним наступним уколом було все складніше попадати. Процес займав багато часу, спричиняв мергидний біль.

Щоранку, доки Лія лежала в реанімації Арт приходив у призначені медсестрами години. Клав до долоні однієї із кобил гетьмана – Хмельницького або Мазепу.

Медсестри загадково посміхалися із його бентеження і хвилювання (перед побаченням із коханою дівчиною). Зазирали рентгеном блискучих кобилячих очей до душі.

Лія лежала серед смердючих тіл, яких не завадило би відмити в гарячій воді. Але гарячої не було взагалі, та й якби була ніхто би не став упадати за хворими.

Лія дивилася великими сірими очима, які зайняли половину знекровленого білого обличчя. Іншу половину займали пухкі рожеві губки.

Лія лежала оголена, напівприкрита простирадлом. Вона світилася, пітніла світлом. Такої краси Арт ніколи

39

39

не бачив. Лія стежила за рухом колібрі. Як вони пурхають

навколо Артової постаті. Ледь посміхалася. Арт намагався посміхнутися у відповідь.

Виходячи по закінченні п’ятихвилинки із зали, Арт бачив, як блює на подушку чоловік чи жінка (?) навпроти Лії. Байдуже повідомляв про це кобилу в передпокої. Намагався не думати, що Лія може лежати, блюючи, в той час як медсестри квасять горілку вприкуску з камсою, чи з оселедцем у хутрах.

Камчатка

Лію прооперували в п’ятницю. В понеділок перевезли до Камчатки – одномісної палати поруч із люксом.

Соломія мала лягти під скальпель наступного дня після Лії. Але Курко передумав її оперувати, й призначив опромінення (лучі) із курсом хімії .

Соломію перевели до палати на десять ліжок. До люкса заселили двох жінок-чиновниць. Курка попросили за них із пентагона.

Лія відходила поволі. Сідати на ліжку почала того ж дня, як її привезли до Камчатки. Але припливи… Нудоти, блювання, викручування кожної пари кісточок тривали.

Три- Вали. Т- ривали... (Виявилося, що в неї відходняк, ломка. Кобили із

реанімації за три дні присадили Лію на наркоту. Курко відразу побачив це, й назначив розчин для промивання судин. Глюкозу.)

Тиждень на Камчатці став однією із моїх хромосом. (Смішнюче слово – хромо... сом... Металева риба. Хе-хе...)

Я читала того тижня, наприкінці якого могла вже потихеньку ходити, Олю Токарчук. Ту збірку оповідань, взяти до рук я більше ніколи не зможу, не спровокувавши напад скаженої нудоти.

Хоча й викинути на смітник Токарчук не наважуся. Вона, книжка, просто зникне безвісті.

Ми сидимо з кумами за новорічним столом. Кожен розповідає, що трапилося із ним найважливішого протягом року, що минув. (Про кінець світу, який ми відзначили, як і годиться серед містян, із горілкою та ковбасою, аніслова.)

У Кет та Ромуела, найголовніша подія – народження Феодори. Немовля сопить у сусіднй залі. Ми розмовляємо в півголоса, аби не потривожити її сон.

У нас із Артом дві найголовніші події – моя хвороба, наша любов.

Я кажу, що цей рік найщасливіший у моєму житті. Не зважаючи на все, що трапилося зі мною.

(На мою інвалідність другої групи. На те, що я постаршала рік тому, за декілька днів на декількадесят років.

На те, що раптом стала, ніби бабуся в шістдесят. Клімакс у двадцять шість, старече серцебиття, задуха, гострий біль у грудях, прискорений, немов частка в колайдері, пульс.

Із припливами підшкірного холоду та спеки, незалежно від того, яка температура в повітрі.

Мої зміни настрою та роздратованність у голосі, яка не залежить від мене, здається, не дуже дратують Арта. Ми про це не говоримо. Ми з ним так і не встигли поговорити... )

Про нашу із Артом неочікувану любов. Про випробування, яке розкрило наші кращі риси, немов припалу пилом книгу з запахом сечі давно зогнилого дідуся, яку ніхто не наважувався прочитати.

Не було би щастя, так нещастя помогло... Я ніколи раніше, коли була наївною

двадцятип’ятилітнью дурепою, не почувалася такою щасливою, повною спраги до життя й гострої насолоди

40

40

від кожної миті, як тут-і-тепер. Як тут-і-тепер. - Як не дивно це прозвучить уголос… Кет та Ромуелло кивають. Ми чокаємось келихами

шампанського. Арт цілує мене в губи. Легенько-легенько. Ніби в перший раз. Касетний магнітофон крутить плівку (альбом

“Начальник Камчатки” групи “Кіно”). Життя триває і ми живемо його. Як цей Бузковий вечір. Напередодні Нового року. Нове життя номер два (три?). Як уперше. Кожен Божий день. Як уперше. Ми хором тихенько підспівуємо Цою: - Це солодке слово Камчатка... Це дивне слово

Камчатка... Я пізнав тут любов... Я пізнав тут... (На Камчатці я відбула першу хімію. Доксалек – 80 мг, цисплатин – 100 мг, циклофосфат

– 1000 мг... Там, на Камчатці Курко розповів мені, що видалив

мені все. Після доксалека (горобини, бо колір такий) у мене

посипуться волосся. (До кінця року відросло й стало краще, ніж було до того.)

За три тижні в онко я стала Іншою.)

Арт провідує Лію

Я ходив до Лії, як на прощу, на хадж, на пошуки нірвани. Двічі на день. Варив узвар, бульйон із куриці. Замотував лоточки й компот у склянці із-під грейпфрутового соку в рушник. Загортав рушник у кілька згортків газетного паперу. І – навпрошки – пішки засніженим містом чимчикував із торбинкою в руці.

Ще купляв ліки для Лії, шоколадки медсестрам, вологі серветки й системи для переливання крові. Намагався не втомлювати Лію запитаннями. Мовчки дивився як вона їсть, сидячи на краю залізного ліжка. Виходив із Лією до коридору, ведучи її, ніби батько – доньку-наречену.

У мене ніколи не було таких щасливих днів. Знати, що потрібен. Як кисень у зламаній субмарині посеред Океану. Як страховка, альпіністу, який зірвався й летить на обледенілі брили.

Я не мав жодних сумнівів. Мене не спокушали слабкості. Моя внутрішня людина виросла, немов дуб із жолудя, випустивши перші п’ять листків.

Здавалося, ніщо – ані людина, ані машина – не може звернути мене з рейок, якими я нісся на повному ходу. Довгий гудок пробивав снігові хмари, змушуючи снігові колеса крутитися чимдужч швидше-й-швидше.

Отрута, якою медсестра Надія Іванівна наповнювала тіло Лії, убивала її клітинки разом із раковими клітинками, які могли залишитися в рідині всередині живота.

Шість хімій не зупинили Ліїне серце. Тяжіння між нами зростало, стаючи всемогутнім.

Повернення

Три тижні пронеслися, як вагони повз посадку. Я приніс Лії верхній одяг та взуття, аби забрати додому. Життя на вулиці стало сновидінням, яке з вдячністю забуваєш відразу як прокинувся.

Як забувають місто дитинства, як тільки воно щезає геть за поворотом залізниці.

Ми вийшли до коридору з Камчатки. Назустріч бігла стурбована Надія Іванівна (медсестра, яка ставить крапельниці).

- Поки всіх позапаминаєш до п’ятниці, кому-шо, а вони в понеділок нових понакладають повні палати!

41

41

Ніхера не розбереш! Іванівна пронеслася повз і зникла в палаті. - Надія Іванівна – хороша людина... – сказала Лія. –

Тут усі медсестри гуманні. А в лабораторії – смішнючі. Каже мені, попереджаючи про каловий аналіз. Тільки ж принесіть чайну ложечку, а то пруть банками!

Я посміхнувся. Рани на лиці зажили. Залишився шрам на лобі. “Як у Гаррі Поттера!” – розсміялася Лія.

У коридорі перед вантажним ліфтом, який традиційно гримів залізними воротами, стояли й сиділи жінки.

- Ждуть на лікаря. Хочуть йому відразу дати. А ніхто відразу не бере. Навіть анестезіологи…

Я допоміг Лії вдягнутися перед пластиковими дверима чорного виходу. Притримав їх, пропускаючи дівчину вперед.

Снігопад майже поховав місто в білих пісках, і вичерпався.

Почалася відлига й потоп. Ми потьопали до зупинки на Привокзальній, оминаючи корпуси кожвену.

Вода під ногами, у воді – хмари, нанизані на промінь світла. Мов солодка вата.

Мергидна погода для більшості нам видалася святковою. Після задушливої атмосфери онко дихалося на повні груди. Смертельний конвеєр залишився на кількадесят днів за плечами.

Автівки весело неслися Привокзальною. Талі води окропляли пішоходів, фонтануючи із-під колес.

Я зупинив маршрутку. За півгодини ми входили до двору на

Комсомольській. Веретенівський крук на гілці понад дворовим

ліхтарем дивився правим оком на пару людей. “Мяу!” – прорік крук. “Рохк!” – підтримав рудий кіт, вигріваючись сонці,

лежачи на люку тепломережі. Двері під’їзду протяжно скрипнули, ковтаючи двох

маленьких гобітів, що повернулися додому.

Опале волосся

Курко попередив Лію про побічний ефект хімії. Випадіння волосся. Але коли Лія помила голову й у руках у неї залишився цілий жмут, вона розплакалася. Арт обійняв Лію за плечі. Вона притулилася до його плеча.

Тепер уже Арт був Ліїним перукарем. Постілив газетний папір на килимі посеред зали між шафою, столиком і ліжком. Поставив табурет. Змазав машинку, яка залишилася Лії від батька разом із невеликим прямокутним дзеркальцем на металевій ніжці, щербатим у нижньому правому кутку.

Лія голосно висякалася в туалеті, вмилася й вийшла до зали.

- Сідайте, будьласка, шановна! - Припини, мені не подобається коли так жартують. - Вибач. Сідай. Лія вдало стримувала сльози, поки волосся падало,

ніби листя, на газетні шпальти. Тільки як пішла мити голову й побачила віддзеркалення поголеного під нуль череп, не змогла стриматися. Сльози текли почервонілими щоками в унісон відлизі.

Арт дав Лії виплакатися. Загорнув волосся до паперу, поклав згорток до сміттєвого пакета й пішов прогулятися до смітника посеред кварталу. Коли він повернувся Лія курила на кухні. Арт поставив відро під рукомийник і обійняв її.

Довго вони дивилися в одну точку: на бузковий вечір за вікном. Слухали цокотіння крапель. І не думали.

Ні про що не думали.

Соломіїні байки

- Ти знаєш, там мене так розважала Соломія. В неї Божий дар. Вона так уміло, в обличчях із мімікою, вміє

42

42

переповідати розмови. Я не така, але на рівні анекдотів можу розповісти... Якщо тобі не набридло ще про лікарню слухати...

- Розповідай-розповідай. Мені цікаво. - Тоді… Соломію поклали до палати з шістьма жінками

передпенсійного віку. Всі – з районів області. І всі, як одна, Галини.

Коли Соломія переступила поріг, її відразу спитали ймення. Вона відповіла. Жінки розсміялися: “А ми думали – Галя!”

Усі Гальки – як сестри – пузаті, люблять поїсти, пожалітися. Але на на свою хворобу, а на чоловіків чи долю. До раку (раків) кодло Галь ставиться цілковито байдуже. Типу: ну-і-шо? Далі, Галі відкривають холодильник у дверей із палати, дістають сало, огірки з банки й так далі. Жеруть від пуза, закусуючи вареними яйцями, цибулею й хлібом. Буває топчуть частенько кексики (розміром, як моя рука).

Навалившись, Галя відчиняє тумбочку, голосно прорікає: “Ну, алкашка я, а шо робить? Ніхто не буде, кагорчик?” Охочих не знаходиться, комусь на операцію, хтось не бухає. Тож Галя жлуктить винце в одну горлянку.

Одночасно із цим, Галя жаліється на чоловіка: “Як одруживалися сказав: єслі узнаю, шо ти нечесна!.. І шо толку, шо я так за ту чесность переживала?... За тридцять восєм год раз Галка назвав – так я аж злякалася!”

Одночасно з усім цим, Галя дратується на “Океан Ельзи” та Вакарчука. Ну шо це в нього за вигляд?! Непоголений, негарний такий. Музика в них ніяка, не така мелодійна й добра. Тут у Галі хрінячить рінгтон із піснею кіркорова. Галька слухає, примружившись од захоплення улюбленою мелодією: «Як же я люблю Кіркорова! Який гарний чоловік! А пісні які!..»

Одночасно з усім тим і цим, Галя ображена на вчителів, які написали неправильно її прізвище в атестаті сина. Вік була Білоус, а тепер – Білоуса! Мій

батько навіть судився за своє прізвище! А тепер що це діється?! Раптом, Галя-навпроти, вчителька, виявляє жіночу солідарність і пояснює їй граматичне правило. Жіноче прізвище не відміняється, а чоловіче навпаки.

Правило не заспокоює Галю. Тоді вчителька ставить їй оцінку. Вам двійка по граматиці!

Галя міркує декілька хвилин, а тоді ображається вголос і дуже голосно. Чого це мені двійка? Коли я її вчила ту граматику?!

Естафету підхоплює Галька, яка кількадесят разів на день по телефону й так розповідає про свого діда. «Приїхала додому, а дід мене питає: покажи які тобі свічі ставлять. Покажи та покажи! Я терпіла, а тоді кажу: не бійся, свічі менші, ніж твій!»

Щоразу наприкінці історії Галя голосно сміється. Єдина із Галь, Галина, зазвичай мовчить. І не

жаліється. Вона з Півночі. Але й у неї є про що розповісти. Побачивши злопухле обличчя Соломії вона хвилюється, намагаючись застерегти її.

Двадцятисемилітній син Галини ходив зі злопухлим лицем. Доки не зліг і не почав задихатися. Лікарі знаходять у сина в грудях (між серцем і легенями) пухлину розміром із апельсин.

Родина тестів Галини досить заможна, тож вони з сином їдуть до столиці. Консультуються й обстежуються різномастними світочами української медицини, башляючи на кожному кроці по-дорослому. Світочі в один свинячий голос радять негайно оперувати пухлину.

Але щось зупиняє Галину та сина. Нарешті доля, випадок і рекомендації численних знайомих приводять до одного з вітчизняних кабінетів столичної лікарні. Пульманолог затикає рот обидвом мамкам. Галина із тещею сина намагаються розповідати лікарю анамнез. Пульманолог деякий час дивиться знімки, й говорить сину Галини: «Оперувати не можна, надто ризиковано».

Натомість пропонує інший варіант. Він, пульманолог, розрізає сина Галини, відсуває легеню, бере на аналіз сировину пухлини. Якщо виявиться, що

43

43

вона злоякісна, тоді інший лікар, не пульманолог, призначить йому курс хімії.

Так і роблять. Пухлина злоякісна. Інший лікар, лікарка, до якої відсилає Галину та сина пульманолог, говорить: потрібна хімія, шість курсів, кожна вартістю три штуки зелених єнотів. Результат – позитивний – гарантований. Якщо грошей немає – пиздець...

Незабаром пухлина здувається. Син Галини стає батьком. Сперма, заготовлена до хімії, не знадобилася. От, доля, випадок і численні рекомендації знайомих…

Чоловіка Галини теж клали під ніж. У Будапешті. Складна операція на серці. Дев’ять шунтів. Три зміни хірургів.

І от приходить до тями Галинин чоловік. Дивиться перед лицем його – столик. На ньому пляшка пива з жовтою етикеткою й шматок сьомги. От би я зараз випив пивка би. Тут заходить медсестра. Вітається. О-о-о, як добре, що Ви вже опритомніли. А кому це пиво? Ци пиво – Вам!

Доки точаться розмови Галь, Степанівна, що миє підлогу із самого початку цих палат, сідає на стільчик біля виходу поговорити по мобілці. Медицинських рукавичок Степанівна не знімає. Статечно сидить у куточку, зручно поставивши ліктя на маленький столик. Раптом, заходить Галька неймовірних розмірів і ставить точку в Соломіїних байках: “О! Шо це в нас за хірург?! Йопересете!!!”

Перука для білявки

- Тут (на Комсомольській) погана вода. Руда від іржі. Я приніс баклажку джерельної з Веретенівського заповідника. Скоштуй. Вапняковий осад, багато заліза в грунті, крізь фільтр якого вона протікає.

- Добра, солоденька. Знаєш, я могла не встати після операції. Курко сказав, що цистокардинома вросла в тазову кістку. Він дуже боявся пошкодити судини... Мені

пощастило. (Як і з тобою...) - Як скажеш, Лієня моє маленьке... Як ходив до

тебе зустрів свого однокласника. В нього прізвище смішне – Чебрець. Працює в укртелеКомі. Пивний живіт, вічно молодий, вічно вмазаний. Швендяє люками. Рибалка й блядки. Все як у людей. Мужик. Питає мене: “Чим займаєшся?” Я брехати не хотів, відповів: “Та... чим попало...” А він: “А-а-а, будівництвом...”

- Смішнючий... Хе-хе... Треба перуку вибрати. Підеш зі мною?

- Нема питань. - Нема питань, - перекривили Лія. – Не треба так

говорити, мені не подобається. - Вибач, більше не буду, - посміхнувся кутиками

вуст. Ми довго тинялися центральними торговими

точками й тире, переміряли всі перуки. Точок було катма. Декілька місць, де висіли штучні скальпи.

Фасони для молоді – дефіцит. Перуки з зачісками шістдесятих або вісімдесятих. Шиньйони. Каре. Дискокучері.

Збивши ноги об пластикові пороги, порадившись між собою, вирішили їхати до сусіднього міста. Міста відьм, що їздять трамваями. Місто із шиньйоном залізничних колій.

(Саме це місто мало більші шанси, аніж Ліїне та Артове місто, стати в тридцять дев’ятому при утворенні області, її центром.

Але комунари з палацу Сумовських на Петро-Павлівській випередили всіх, активно руйнуючи собори й церкви в місті Лії та Арта.)

Довго-ачи-коротко, але вибрали таки два гобіти перуку.

Платинове волосся, наче маска, змінила Лію. Лія постаршала, але Арт промовчав про це. Вона й так бачила все, дивлячись у дзеркало декілька разів на день.

Ми повернулися до барложки-гніздечка на четвертому поверсі. Йшли пішки через двір музичної

44

44

школи номер один. Біля четвертого під’їзду назустріч нам вийшов із дверей молодик. Круглі окуляри, круглий дерев’яний щит (зі смужками заліза й мідним шипом посередині). Із наплічника стирчить руків’я клинка.

Проходячи повз третій під’їзд, побачили білого пуделя. Він зайняв усе підвіконня. Лежав, лежала, пуделиха на підвіконні й дивилася на нас розумними очима. Такими ж як у своєї рудої хазяйки середнього віку. Рожевий бантик, біла замріяна пуделиха.

Із підвального приямку нас вороже зустрів рудими очиськами рудий кіт. Поруч на підвальних сходах байдуже грілися два сіамські коти.

Ми йшли калюжами ранку, що хрускотіли, мов чіпси. Мовчали. Втома тріпотіла на плечах, мов печінка під час хімії.

Веретенівський Крук загуляв із вороною із «Електрону». Ліхтар повісив голову і тихо чорнів. Самотній і мокрий.

У вікні обабіч нашого під’їзду на підвіконні, ніби кішка, сиділа чорнява дівчина. Вона любила курити солодкий кальян. Якось під ранок вона коротко скрикнула від насолоди.

Двері рипнули, дим кальяну вдарив у почервонілі ніздрі.

Соломіїні байки - 2

День під стукіт колес у мандрівці за перукою ми заповнили червоним вином. Для підняття рівня червоних тілець у Ліїній крові. Вино перелили до баклажки з-під коли, аби не провокувати мусарів, які швендяли туди-сюди, шукаючи лохів.

- Соломія роповідала мені ще дещо. Чоловік Галі, дід, був п’яничка і мрець. Наснився він

Гальці, й вирішила вона, що скоро помре, бо ганяв за нею всю ніч, намагаючись спіймати. Галька, що лежала поруч, намагалася її втішити. І докладає про власний

сон. Про корову. Надоїла уві сні Галька повне відро. Ясін-пінь, що корова сниться до хвороби, але ж молоко, стопудово, на міцне здоров’я й довгі літа.

Але Галька в якої помер дід, все одно скаженіла від страху. Тому Галя вивергала ріки неповторних богохульств на невістку, користуючись мобільним зв’язком. Невістка, бачите, не хоче як треба глядіти пару свиней і два десятки гусей, доки вона, Галька, в онко!

Навіть новий халат, який вона купила в Привокзальному торгівельному центрі, розвеселив її на мить.

- Ну, шо ти зажурилася? – питала Гальку Галя-алкаш.

Вона вже почала підвищувати білі тільця в крові із після ранкового лікарняного чаю із однією ложечкою цукру, домашнім салом на тоненькій скибці казенного хлібця.

- Щас підеш, шви тобі познімають, і поторохтиш додому в такому красивому халаті, якого там-у-вас зроду ніхто не бачив! Та може й діда якого підчепиш...

Усі Галі по черзі ходили на лучі (радіоактивне опромінення). На лучах було всього два женихи. Але Галі накупляли красивих халатів, схожих на картаті килимки, всіяні траурно-кислотними пластиковими букетами й поодинокими квітами. У Привокзальному всі халати коштували всього вони два Франка із одним Хмельницьким. Себто задарма.

Один із женихів на лучах ходив ув обісцяних штанях. Другий був чудний, не весь. Може німий? Не балакав, ніби притрушений.

Та нашо мені той дід?! Де ж вони по селах такі, щоби не пили? Такі всі вже при жінках, якщо хазяйновиті...

До розмови долучалася Галька-зі-свічками. В нашому селі є такий. Не п’є, і пиріжки сам пече. І малює – на художника вивчився в столиці. В школі разом навчалися. Він замість мене малював, то я щороку отримувала по предмету кругленькі п’ятірки. На рік мене старший був…

45

45

Він поїхав до столиці й вивчився. Одружився. Жив із жінкою недовго. Дитина народилася і почалися сварки, скандали, биття посуду й гупання дверима.

Він запропонував жінці з’їхати від її батьків, орендувати житло. Вона була проти.

Після розлучення Художник переїхав до села. Жив сам, тобто в матері. Та такий же акуратний був, хазяйновитий! Хату сам білить… а коли клеїв шпалери, то намазував краї кісточкою для гоління. Щоби не ляпнути!

Раптом у село гуцули приїхали: полоти буряки. І пристала до нього гуцулка Ярослава. А вона – така бестолкова! За шо не кинься все в них на Западній чоловіки роблять. І хату мажуть, і стирають, і їсти готують...

І пішло: як нап’ється Ярослава, то матір Художника віддухопелить! Я якось закинула до неї, здибавшись у магазині: чого це ти, сука, вісімдесятирічну жінку б’єш?! Як тобі не соромно?! А вона як заволала на все село: Васька (Художник) – голубий! І ще слово добавляє... забула.. як його... а – підор! Кричить: Васька – підор, Васька – підор!

Восєм год Ярослава з Ваською прожила... І чого? У матері його стопка американських платтів була. Вона, мати Васькіна, в торгівлі працювала. Ну, й назбирала... І всі плаття такі красиві, красивих расцветок.

А Ярослава щороку до матері на Западну мотиляла. І плаття потроху перетягала. А назад нічо не привозила. Через восєм год оформила Ярослава пенсію, поїхала до матері на Западну і не повернулася до Васьки Художника.

І от прийшли ми мамку його ховать до ями. Кинулися – а в шафі всього два плаття лишилося. Чорні. Вигрібла все Ярослава!

Тепер жене самогон Васька, запрошує до себе мужиків чарку перехилить. Мужики ведуться ясний пінь. Васька їх напоїть. а тоді лізе – штани знімати. Мужики б’ють його. А він – своє. Один афганець так розповідав. Приніс він бухого Ваську після поминок додому.

Дивиться – в хаті на кроваті Ярослава лежить – ноги розкинула непристойно. Васька опритомнів і каже – пішли на кухню. Афганець думає – випити запропонує йому Васька. Іде із ним на кухню. А Васька до нього із поцілунками і руками між ніг. Афганець влупив Художника – той і ногами накрився!

Бідний Васька... Нема йому просто пари! Хоча наш Голова сільради теж такий, не дивлячись на дружину та троє дітей... Але зійтися вони не можуть. Бо це – село. От у місті для таких як Художник і Голова спеціальні клуби є, а в селі – немає!

Галька, якій приснився дід-п’яничка, слухає й каже: “А в нас батюшка такий. Хоча теж трійко діток...”

...Вагоном пройшов провідник, пропонуючи чай-каву. Арт із Лією зробили по ковтку вина, витираючи губи паперовими серветками.

Ніколи поговорити

Від перуки в Лії чухалася голова. Вени на ногах повилазили, немов черва під краплями дощу. Посеред ночі Лія розкривалася й часто дихала.

Кіт задухи лягав на груди, не даючи продихнути. На переміну атмосферного тиску, зміни прогнозу погоди, спамили шрами в животі.

Лія дратувалася, плакала. Арт заспокоював її, намагався.

На календарі фінал зими. Північні пси-вітри вигризали тепло із кісток будинків. На четвертому поверсі Арт і Лія туляться, липнуть тілами під ковдрою, вигріваючи душі в білих кісточках.

Разом – тепло, навіть у лютому пеклі. Завтра Лія лягає на другу хімію. У дворі зашуміла

сорока дешевого феєрверку. Чотирнадцяте. Лютий Лютий. Лія постелила в залі на підлозі покривало, й

46

46

прасувала постільну білизну для лежання в онко. Напередодні вони з Артом шопінгували

крамницями жіночої білизни. “Оце робота! Я теж хочу продавати жіночу білизну!” Лія давно розчарувалася в діловодстві. Думала змінити фах. Але стримував контракт. (Власне Ліїного бажання було обмаль для звільнення.)

- В лікарню лягти ні в чому! – бідкалася Лія Артові. Вона таки обрала бузковий халатик, який

відкривав круглі коліна в Артових цілунках. Вони стали коханцями під час мандрів за платиновою перукою.

Усе сталося само собою. Вони так і не поговорили... Було ніколи... За спільним готуванням сніданків,

обідів і вечерь. За прибиранням квартири. Повільними прогулянками периметром кварталу, вимаршами на ринок за продуктами…

Було ніколи... Ніколи поговорити... Як же жити далі? І що між

ними відбувається? І що це значить для них? Час на відпочинок від роботи припав на відхідняки

від хіміотерапії. Зарплату начисляли Лії на картку так само якби вона й працювала. (Одна із приємностей Ліїної служби.)

Лія знову відновила зустрічі раз на тиждень із подругами в підпільній бані на Пролетарській. Але не парилася.

Подруги виходили розпарені й хмільні до столу, де на них чекала Лія. Вона пила вино. Подруги їли в’ялену рибу, запиваючи пивом. Лія сміялася, повертаючись додому до Арта розпружена й заряджена протонами дружнього плескання язиками й перемиванням кісточок спільних знайомих, колишніх колег і спільних знайомих.

Якось на Комсомольську явилася делегація жінок із Ліїної роботи. (Із усіма Лія пила ранковий, обідній і вечірній чай-каву із синтетичним печивом, принесеним із петропавлівського «Восходу».)

Закортіло смертельненького. Лія вийшла до них у двір.

На довгу чверть години. Бузкові хмари – вітрила Норд-Осту – нудотно-

щасливі дні, пустельно-холодні ночі. Арт і Лія ходили, їли й спали в чотири руки, ноги й

дві голови. Допомагали один одному долати марафонську

дистанцію. Відкривати друге дихання. Ковтати щонову порцію повітря, пошерхлими

губами. Забивати кулі Ліїної аритмії до лунки Артового

цілунку. Артів алкоголізм відступив на раніше підготовлені

позиції. Ніби під дією антабуса, ліків, хе-хе, для алкашів. Лія дивилася на дітей із засмученими й радісними

водночас мамками-й-татками. Власне непліддя більше бентежило її до операції.

Тепер лише порожнеча бовтається між серцем і легенями, немов здута хімією меланома.

Книги, свічі, кутаби

Вітер, реліктовий вовк, завивав між щілинами балконної двері й міжкімнатних дверей. Арт читав книжку з домашньої Ліїної бібліотеки. Роман “Місто” Підмогильного. В юнацькі роки Арт багато читав, днями й ночами бувало засиджувався з книжкою Саймака, Кінга, Чейза або Стругацьких.

Української літератури практично не було в бібліотеці на Добровільній, пролетарському одноповерховому районі, північно-західній околиці міста.

(Шевченків “Кобзар” шістдесят третього року, улюблена книжка Артового діда. Біблія “наново перекладена із давньогрецької та гебрейської” із тонким хрустким прозорим папером, чорна тверда обкладинка.)

47

47

Натомість, Ліїна бібліотека мала виключно українські книжки. Класика, сучасні переклади, журнали, підручники, політичні праці, газети.

І Бегбедерові “Вікна світу”, Антоничеве “Вибране”, Барковий “Жовтий Князь”, Абова “Жінка в пісках”...

Телевізор Арт і Лія вмикали лише на вихідні. Аби подивитися яке-небудь кіно, розірване рекламними блок-постами.

Вечеряли при парафіновій високій свічі, робили вечірній туалет і лягали разом до ліжка.

Лія вивчала сайти з приготування хлібу різних народів, Арт швидко засинав, прочитавши декілька сторінок Підмогильного.

Якось Лія навіть навчилася смажити кутаби. Вони снідали ними, запиваючи свіжозвареною кавою.

За вікном сусід (із триповерхівки навпроти) чистив від свіжого снігу рубероїдний плаский дах. Снігопад розпочався знову, засипаючи сірий лід білим піском.

У дворі біля стола зібралися в сутінках наші пенси, стискаючи порожні емалеві бідончики. В черзі до білого бусика молочника. Він, молочний бусик, ось-ось мав матеріалізуватися.

А на Лію увесь час чекала хімія номер два-три-чотири-п’ять-і-шість.

А сусідка зверху раз-у-раз кричала на чоловіка. Сусід знизу ставив “Електричку” Цоя. Електричка знову везла нас туди, куди ми не

хотіли.

Дефіцит Неприємне відкриття: проблема з наявністю

цисплатини для хімії. Преперат треба було замовляти, очікуючи доки набереться пул замовлень. Партію європейської цисплатини привозили десь зі складів на сході.

Арт обходив по черзі аптеки навколо онкодиспансера, обдзвонював міські аптеки,

комунальні й приватні. Але не кожна бралася привезти цисплатин. На упаковках флаконів, кожна коштувала одного

Сковороду, значився рік випуска й термін придатності. Виходило, що ця хімія свіжою на бувала.

Інтернет, спеціалізовані сайти для лікарів, різноманітні курсові й таке інше, говорили про інші сучасні препарати для боротьби із онкозахворюванням.

Але справжніх ліків, які не тільки зупиняють рост злоякісних клітин, вбиваючи іх разом із здоровими, а у виліковують – катма.

Цисплатина була позавчорашнім днем. Ліками, які не лікують. Застарілим рецептом розвинених країн.

Ясно, що суттєво допомогала хворій людині рання діагностика, так звані онкомаркери. Вони за рівнем гормоні показують наявність у тілі злоякісної пухлини. Здав кров із вени. За дві доби – результат на листочку, в табличці. Одна Леся Українка. І все діло.

Але чому про це не попереджають у лікарнях? Чому не беруть кров на ономаркери в

обов’язковому порядку?! Так само часто, як роблять рентген-знімки на

тубик, або беруть кров на сифак?! Чому такий дефіцит інформації?! До середини літа Арт щомісяця шукав аптеку, де

візьмуть його замовлення, домовлявся, мовчки платив і забирав ліки в ділових провізорів. А на голові нили підліткові шрами від ворожої сталевої трубки. Як на зміну погоди. Як Ліїні пальці, покручені поліартритом, що дістався спадком од бабусі. Галі.

Зала очікування

Арт відвіз Лію зранку до онко. Вони ніжно-пристрасно поцілувалися на прощання. Степанівна мила коридор у хірургічних рукавичках.

Цього разу Лію поклали до загальної палати на

48

48

дванадцять койок. В смердючій (від штину немитих тіл із шлунко-

кишковими розладами) палаті алюмінієві батареї смажили, як дурні. Пластикові вікна не відчинялися. Окрім одного. На двох інших висіли роздруківки про заборону відчиняти вікна.

Туалети за місяць відремонтували. Кабінки отримали унітази й дверцята, які чомусь не зачинялися. Найдешевша сантехніка й тижня не витримала жінок, яких вже нікуди було селити на другому поверсі. Більше шістдесяти не влізало. Почали переводити до верхніх поверхів. До торакального й інших відділень.

Тому вода в новому туалеті не змивалася. У воді плавали (ходили?) фекалійні маси.

Жити стало веселіше. Арт від Лії пішки через залізничний вокзал. Потім

попід бетонним парканом “Фрунзе”. На початку Сєчєнова повернув на вулицю й пішов тротуаром приватного сектору до Степаненківської. Далі через Тяглів міст по Чорновола (Калініна) до перехрестя з Пушкіна.

Забраний вітражами цех “Електрона”. Вікна вже розбиті. Прямо навпроти школа, побудована шістдесятого року двадцятого століття. Місцеві, бауманські королі зі школи із колонадою обмалювали дитячими почерками стіни. Половинку цехової будівлі, метрів сто, огородили стрічкою, прив’язавши до березових стовбурів алеї обабіч дороги.

На березах кілька рукописних оголошень. Червоною фарбою на фанерних листах А-першого формату: “ОПАСНО ДЛЯ ЖИЗНИ”. Кривава фарба розтеклася, ніби кров на афіші фільму жахів.

Кахлі й цегла з верхніх частин фасаду падають на тротуар. Ворони й галки гострять дзьоби об фасад цеху. “РосЕнергоАтом”, падла, довів наш «Електрон» до банкруства! За сміттєвим майданчиком у дворі довжелезної дев’ятиповерхівки фасадом на Іллінську, паралельну Пушкіна, маячила жовта башта. Шість років будувалася фірмою «НАСА», за якою стояв один із

колишніх, екс-заступник одіозного донецького губера. Тепер другий рік стояла без людей. Тривали судові тяжби, викликані зупинкою будвівництва під час кризи восьмого року.

(Але гарна вийшла будівля. Пентхаус, стилізований під бароковий фронтон. Два напівкруглі еркери – торцеві частини будівлі (з другого до останнього поверхів). Еркерні торці увінчуються баштами зі шпилями (блискавкозахистом)).

Арт пройшов повз прохідну заводу. У вікні кімнати мухобоя випинався крізь брудне скло стос прапорів партій-конкурентів. На розі висів герб УРСРС із написом “пролетарі всіх країн єднайтеся”. Праворуч гипсового герба була нова назва “Електрона” – “Селмі”. Але літери – на рівні двох метрів – зробили з нержавки. Тому вони швидко зникли. Залишилося висіти продовження – літери із чавуна – “відкрите акціонерне товариство”. Виходило: УРСР – відкрите акціонерне товариство.

Над усім тим нагорі стіни хмурився портрет Леніна, викладений із кахлів. Під Леніном завмерли перехрещені орбіти, на яких завмер електрон.

Арт перейшов на інший бік вулиці. До “Лохнессі”. Труба конторського міні-цеху весело диміла. Пахло селом і шашликом. За двадцять кроків – наліво, тоді направо до першого під’їзду (четвертого). Його двері заскрипіли. Назустріч вилетіла, голосно гавкаючи Муха. За нею – хазяйка з третього поверху. “Здрасьтє”. Четвертий поверх.

Зала очікування. Арт жде коли піде до Лії із обідом. Лоточками, загорнутими в рушник і декілька шарів паперу.

Рафінована пара

Арт із Лією вийшли подихати свіжим повітрям. У дворі лікарні стояла лавка. За лавкою росли кілька дерев перед одноповерховим флігелем. За ним тягнувся

49

49

бетонний паркан. Аби хворі не розбіглися. За парканом – засніжені кущі, кілька двоповерхівок – бараки рафінадного заводу другої половини дев’ятнадцятого століття.

(Від КРЗ або Павловського заводу залишилася стіна і труба. Стіну незабаром підірвуть, не з першої спроби. Власник-акціонер – місцевий дядько, джип і кугутський діалект. Найбагатший, офіційно, в міській раді. На посаді першого заступника голови міськради задекларував декілька мільйонів. Вирізав на брухт рафінадний. Двадцять гектар на березі Псла. Звати Миколою. Майже святий.)

За бараками-общагами – залізниця. Одна з гілок веде до рафінадного. Колись постачальника Південної залізниці. Міська залізниця й промисловий бум у місті розпочалися з цієї засипаної снігом колії.

(Пан Суханов, який керував будівництвом закінчив життя самогубством. Під колесами паротяга. Дружина Суханова дотягла, ніби-то, до революції, не втративши палацу внизу Петро-Павлівської. (Розкішний маєток Суханов викупив в родини Сумовських. Це було їхнє родинне гніздо із середини вісімнадцятого століття. Чи не перше, так щедро прикрашене коринфськими ордерами й сандриками, поміщицьке гніздо вирізнялося на дубо-сосновому фоні вчорашньої піздньосередньовічної фортеці. Містечка, яке промишляло дьогтем і військовою службою царю-батюшкє.) Вона, дружина Суханова, ніби-то, здавала в оренду перший автомобіль у місті. Слава Богу, що поруч розташовувалася будівля дворянського зібрання із казіно й електротеатром. Контора зачинилася із приходом більшовиків.)

Лія й Арт повільно крокували стежкою посеред тротуару. Ішли собі, ніби молодята, взявшись за руки.

Нікуди не поспішаючи. Насолоджуючись вітром, повітрям і сніжинками,

що кружляли навколо. Ось-ось мав розпочатися снігопад. І Крук кружляв

над самим дахом онкодиспансера, нарізаючи кола,

спускаючись нижче й ниже. Доки не придротився на високовольтний кабель, натягнутий між електроопорами обабіч хідника, яким гуляли Арт і Лія.

Веретенівський Крук прислухався до розмови…

Ліїні байки

- Я в онко вже як удома. Такі медсестри рідні вже. Роздала їм по Франку сьогодні й по шоколадці. Робота в них важка.

Курко поклав мене до першої палати. Заходить зранку на огляд. Він узагалі любить, аби все було як треба. Щоби прооперовані не надягали труси, аби їм не давило, й можна було оглянути. Щоби не фарбувалися... А одна із жінок із прізвищем Дурноступ нафарбувала губи перед оглядом. І лежить гарна така вся. Халат одягнула й ноги розсунула. Курко зайшов. Як завше кинув: “Всім лягти!” Глянув із-під окулярів на Дурноступ і каже: “Не треба лякати мене своєю красою! По-чесняку! І ноги зведіть... Странні ви тут якісь усе-таки...”

Значить, на кобилі скачить... А-а, ще одна з баб, Танька, отримала від Курка

наказ бігти до нього в крісло на гінекологічний огляд. “Беріть пелюшку, сходіть до туалету й приходьте. Бо там жінок уже черга, труси познімали – зараз подеруться!” – каже Курко, йдучи на огляд до сусідньої палати.

Танька ця починає кипішувати. Хапає пелюшку й каже: "А куди мені йти? А нашо мені там пелюшка?” Доки Танька роздупляється, Курко повертається й помічає Таньку в коридорі із пелюшкою в руках.

Повз проходить ще одна баба із сідлушкою для унітаза, вирізаною з картону. Баба обмахується сідлушкою, ніби віялом.

Курко мить мовчки спостерігає за цим. А тоді питає Таньку: “Ви вже готові?” Вона відказує, що ні й біжить до вбиральні. Згодом повертаєтья до палати вже

50

50

відвідавши Куркове крісло. Загадкова така й задоволена. Танька сідає на ліжко. “А де мої труси?” – знову

кипішує Танька. “А-а, осьдечки...” – виймає їх із кишені халата…

- А Курко не проти, аби я після крапельниці поверталася додому. Тільки, щоби все нормально. І зранку до восьмої – уже в своїй палаті. А то, – продовжує Лія, – мав Курко історію з кулаками…

Кулаки і балабони

Відпустив Курко жінку додому після крапельниці. Жінка за фахом бухгалтер. Під дією хімії пішла не додому, а на роботу. І не просто пішла, а влаштувала там демарш. Мало того, бухгалтер відгамселила начальницю кулаками. Викликали міліцію. Бухгалтера “прийняли”. А до Курка прийшов слідчий. І допитувався чого це бухгалтер-гопник була не в лікарні?! А Курко спокійно так відповів: “Тут – лікарня, а не тюрма! Захотіла – пішла, що я міг вдіяти?!”

А ще питає Курко свою пацієнтку Надьку: “Звідки ви?” Вона йому відповідає: “Із се-ла...” “Із якого?” “ен-ского району...” “А як село називається?” “Нив-ки...” “Чого це я повинен із вас, як слідчий витягувати інформацію!?” Наступного разу Надька, як солдат, строчить свою адресу. Курко задоволений і хвалить її: “Яка ви гарна жінка – у вас щоки, як вареники!”. Баба задоволена. Курко після операції так і не взяв у неї Сковороду за роботу. Тільки спитав як завше звідки вона родом...

Інша баба, Катька, прооперована Курком, сама медсестра. Дуже ділова, знає кому й скільки, але на всьому економить, ревізуючи списки ліків, які виписують лікарі. Вона розповіла, між іншим, як привезли до неї першого січня мужика в стані алкогольної інтоксикації. “Я йому кажу – балабони

поджать! Яйця вивалив, клізьму ніяк поставить!..” - Курко сказав, що в мене проблеми були з

нетриманням, через пухлину, яка перетягнула канатом сечовий міхур.

Снігопад кружляв випадковими сніжинками навколо Арта та Лії, яка продовжує оповідати.

Жора, Бублик і Голова

Наташка, міщанка-торговка, моя сусідка по ліжку. (Моє біля вікна, Наталкине поруч.) Питає мене: “А ти знаєш хто “тримає” нашого Голову?” Вона має на увазі міського голову. Я роблю вигляд, що не знаю навіть, про що мова.

“Ну, як не знаєш? Його (Голову) “тримає” Жора!” Жора – це наш кентавр і сатир – місцевий злодій у законі.

“Я колись працювала в магазині. Нас охороняв “Беркут”. Закінчили вони зміну в нас і йдуть. Я питаю – додому? А вони – куди там. Ще Жору треба охороняти!”

“А Бублика, знаєш?” (Я не знаю. Навіщо мені знати кадра в спортивних

штанях, який утік із кінофільма “Джентельмени удачі?”. Але заблукав на падлюшних теренах ринку автомобільних запчастин на Чернігівській вулиці?)

“Такий інтелігентний чоловік. Такий ввічливий! А синок у нього Сьомка – такий розумний і гарний!”

Я продовжую мовчати, вдаючи всіма рисами лиця, що навіть і не читала, як у минулому році Артьомка двічі врізався в бордюр, трощачи черговий позашляховик Бублика.

І що не бачила ні разу телесюжетів про Сьомку, який не заплатив таксисту за проїзд, нахамив, а таксист ні разу не бив його по спині металевою трубою, наздогнавши у дверей квартири.

Прогулянка з Артом завершується, але Ліїні оповіді – ні…

51

51

Сороче гніздо; ладан, якого боїться Чорт

Лія розповідає бабам і свою коротку історію. Одного зимового ранку приходить Лія на роботу. А

біля калитки у високому металевому паркані – юрба Ліїних колег.

Якась подія сталася, ще здаля здогадується Лія. А впало з липи гніздо сороки! І не просте – алюмінієве… Днище сорочого гнізда – алюмія лист зі шматочків і смужок. І стінки – із дротового алюмінію.

Сорока бігає навколо гнізда, не зважаючи на людей.

А гніздо було утеплене липовими вітами й тополиним пухом.

Лієне серце стиснула дужа рука. Подих перехопило.

А Сорока намагалася врятувати світ, що раптом упав з липи.

А натовп збуджених видовищем людей гелготів, ніби гуси. Вреші, як набридло дивитися, сороку відігнали. Алюміній забрали. На металобрухт.

Іншого, літнього дня, до Ліїного кабінету зайшла прибиральниця О. В руках: дві порції ладану, розфасованого, немовби східна приправа. Якийсь дядько, ніби священник із Собору, впарив ладан прибиральниці в секенi.

- Цього ладану Чорт (О. казала це слово з наголошенням) боїться!

О. дивиться на мене. Я дивлюся на О. Нічого не відбувається. Я займаюся паперами, стоси яких застелили мені навколишній світ.

О., ніби розчарована, виходить із мого закапелку до коридору. Пізніше мені прозвітують колеги за чаєм, як О. обходить із ладаном-якого-боїться-чорт усі чотири поверха контори. Чортів шукає, але не знаходить. Наприкінці, на останньому поверсі, коли О. йде коридором, неймовірно розчарована, в антену на даху

лупить блискавка. В будівлі вирубається електрика й вся спецтехніка.

О. мало не обхоралася, але нікому про це не обмовилась...

Усе закінчується. Навіть, хімія. Я вижила й вишла на роботу. Наприкінці серпня. Голова чухалася під перукою, але найбільше мене

турбувало інше. Чи не впаде вона, голова, якщо різко нахилитися

чи повернутися?

Заповідник

Весна вибухнула – ми впізнавали її на мить за божевільним запахом. Карусель тільки набирала обертів. Ми помітили сочну весняну пляму. Предмети й люди розмазалися, змішуючись у духмяному повітрі. Світ став настінним, пласким, ніби монета, якою пройшли колеса дизелька з бронтехнікою.

Ясне літо з плодами залишились у минулому. Непоміченим. Нерозглянутим, недоглянутим у дрібницях. Нерозсмакованим. Ніби картинка перед очима дорогою по звичному маршруту додому. Ківі, темне пиво, червоне вино. Це все, що ми знаємо про літо Хімії.

Вересень. Дощ. Падає циклоп каштана на місто й дивиться-дивиться багатооко на мене. На тебе. На нас. Ми ходимо, тримаючись за руки, як діти. Ти взяла відпустку. Ми їмо, любимо, читаємо книжки, слухаємо музику, спимо разом. Живемо так, ніби окрім нас нікого більше не існує. Не існувало. Й ніколи не буде існувати.

За тиждень лафа скінчиться. Але зараз ми почали нове життя. Краще за всі попередні, які ми із тобою

52

52

встигли прожити. (Півстоліття на двох.) Я піднімаюсь перший. Ліжко-диван рипить, собако.

Варю каву, наливаючи до чайника джерельної води. Раз на два дні треба поновлювати запас води.

Сьогодні ти їдеш зі мною по воду. В порожній маршрутці водій уявляє себе пілотом боліда. Вбив би, козла...

(Гриби-першачки купами й рядочками окупують нетверезі місця під ялинками й пеньками.

Ми затиснуті в підвалі квартирки-каюти. Камбуз, гальюн, койка. Ілюмінатори, шафки, прибори. Ти дивишся телепрограму Висоцької по смартфону.

Опалювальний сезон почнеться за місяць. Я люблю тебе.

Пташенятко моє, янголятко. Ти вдягаєш білизну. Я міг би дивитися на це вічність.

Може ми будемо разом і після смерті?) Маршрутка мчить до Ковпака мостом через

Попадьку, річку-невидимку, схожу більше на струмок. (Про її назву не здогадуються й мешканці

Добровільної. В дитинстві сусід С., старший за мене на декілька років, ловив раків і рибу в Попадці голими руками. С. пірнав під залізничний насип (другий, маленький, залізничний міст, викладений із каменів-блоків) і сміливо ступав до крижаної літньої води, шукаючи здобич під річковим камінням.)

Двигун реве понад залізницею. Під мостом суне гусінь товарняку. Я не чую, але знаю, що дизель улюлюкає, наче індіанець Кіри Муратової.

Дорога слизька, мов перший гриб. Чого ти, козел, так женеш?! Сидіння в маршрутці теліпаються, як із перепою.

Лія поклала долоню на моє коліно. Я відповів. Кров припливає човнами до змерзлих кінцівок. У сонячному сплетінні саднить, ніби від удара кулаком. Тепер я такий сентиментальний, ніби кончений старигань у зассяних і обриганих штанях із бульбами на колінах.

Але одяг у мене новий. Чорне пальто, комір якого я піднімаю, за юнацькою звичкою. Джинси й светр без

горла, замовлений Лією у європейському каталозі. Чорні берци.

Маршрутка повертає біля будинку для літніх людей.

(Щоліта, аж доки я не пішов із дому в дев'ятнадцять, ми з дідом обкошували общагу для старих. Маршрутка пірнула вниз новою гладенькою дорогою, набираючи швидкість. Один із струмків, що живлять Попадьку пробіг дорогу під колесами.

На невисоких пагорбах обабіч тихої води росли берези. Тут ми з дідом нарізали гілок для березових віників. За кінно-спортивною школою поле. Там ми брали солому, висмикуючи її з кількаповерхової копиці. Набивали мішок, до якого могло би влізти півцарства, як у грузинських мультиках. Я ніс солому на плечах, почуваючись силачем. Мішок був утричі більший за мене.)

Крутий поворот біля аграрного коледжу. Як і століття тому тут безрезультатно намагалися навчити дітей сільському господарству.

Яблуневий сад. Вітання Мічуріну. Кінцева зупинка. Там само, де зупинявся двадцять років тому пазик. (Лежала по коліно в снігові весна дев'яносто

четвертого. Ми, малолітки Добровільної, зібралися в альтанці останньої башти на Ковпака. Чортова дюжина бісенят. Ми нізащо не впізнали би одне одного у світлі дня чи електричних ламп. Хіба що за голосом.

Було дуже темно. Ліхтарі не працювали навіть обабіч дороги. Лампочка біля під'їзду пішла у справах.

У темряві, підсвіченій прищами-зорями, намалювалися пара середнього віку в штатському. Старший підсвітив ліхтариком наші безвусі обличчя. Когось упізнав, назвав по імені. Ми сиділи тихо, як на прийомі у лікаря, який має оглянути нас, мацаючи передміхурову залозу.)

Маршрутка різко завернула біля кіоску. Кінцева. Мудило-водій. На Ліїному обличчі кривилася Сартрова Нудота. Я вийшов перший, підставивши тобі долоню.

53

53

- Дякую… - Я спіймав слово на льоту. - Цей парк розбили в четвертому році минулого

століття. Пишуть, що екзотичні рослини тут мають рости...

- Я ніколи тут не була. Ми ступили на пісок березової алеї.

Три на три

Я був тут, у заповіднику. Гуляв… Кілька шрамів на голові, забиття рами головного

мозку... (Індіанське улюлюкання. Виття дизелю.

Криштелеве марево поїзда, що наближається сталевими рейками, понад ярами, полями, посадками, річками.)

Зі східної сторони березової алеї, якою ми йдемо до мого джерела, ярок, за ним: футбольне поле, турніки, шведські стінки.

- Четвертого березня, на весняних канікулах, у розпал північної зими, у цей ярок зграя підлітків загнала однолітка з ворожого району.

Один із них невдовзі емігрував до Ізраїлю із жінкою-єврейкою. Інший, чорноволосий із общаги біля проспекту Курського просто зник серед закіптюжених вулиць. Заправ малоліток став охоронцем у супермаркеті похвалився тоді, а може й не тоді, а може й не заправ: "Я на його голові кіл (держак із лопати) зламав!!!"

(совість... вість с о... сов їсть...) Ми вийшли командою з темрями дитячого

майданчика під останньою баштою на Ковпака. Дорога рипіла під зимовим взуттям. Світилися вікна "квадрата", де лікарі, менти, службовці втикали в лампові телеекрани, наминаючи борщ із шинкованою капустою. На зупинці нам одразу трапився автобус, забитий жінками в дешевих хутрах.

Ми зайшли і в задні, і в передні двері. Хтось із нас

уголос упізнав майбутню жертву. Хлопець низько повісив голову. Ми затисли його із усіх боків.

На кінцевій, Веретенівці, пацанчик вискочив, і зайцем побіг у ярок від зупинки, провалюючись по коліно крізь сніговий корж. За ним понеслася юрба добровільськіх малоліток, жоден із яких не жив на Добровільній. Окрім мене.

Я залишився на зупинці разом із Вєнєю (Віні-Пух - погоняло жирного замзаправа) і коротуном-заправом, психом на прізвисько Тукін.

Туда-сюда, а Вєня намагався відірвати трубку, зайшовши до вуличного таксофону (на його місці, тепер росте сонячник). Кабінка була замала для Веніаміна. Як і його розум, що не дозволяв здійснити задумане. Врешті, Тукін вигнав Вєню звідти, й сам узявся до справи. Закрутив металеву стрічку, на кінці якої теліпалася чорна крижана трубка, навколо власної вісі, а тоді різко смикнув. Слухавка залишилася в руках Тукіна. Він узявся за обірваний кінець і покрутив трубку над головою.

На засніженій березовій алеї почулися вигуки. Ми побачили двох жінок, які виходили із автобуса й жили у багатоповерхівці на кордоні із Веретенівським заповідником. Жінки вели під руки хлопця, якому не пощастило доїхати додому цілим. Наші пацанчики розбіглися десь по заповіднику в напрямку до житлового масиву Ковпака.

Я виламав штакетик із паркану хати навпроти телефонної буди. Вєня зняв ремінь. Навпроти нас, на майданчику зупинки перед входом до заповіднику, стояли три пацана. "Ви аткуда?!" "А, ви - аткуда?!" "Ми - із Тепляка!" "А ми - з Добровольної!"

Почалася бійка. Кожному із нас дістався супротивник. Тільки у Тукіна опонент мав вищий за нього зріст і вагу. І я, і Вєня були більші за своїх. Мій кілок виявився гнилим посередині і зламався об мого суперника. В нього була ліпша зброя: трубка із нержавки. Я скоротив дистанцію, намагаючись зробити захват і кинути тепличного. Він бив трубкою. Разів із декілька попав. Підарка (сплетена мамою) злетіла в

54

54

бійці... Я забрав у нього трубу, й кинув через стегно на

обледенілий асфальт. Завершилося все під крики Вєні. (Вони з Тукіним швидко впоралися. Два тепличних

залишились лежати. "Мєнти! Мєнти! Мєнти!" - басом реве Вєня в темряві, підсвітленій самотнім ліхтарем біля общаги.)

Кричить Вєня на всю Веретенівку про мєнтів, яких навколо в радіусі десяти кілометрів немає й досі.

Я у повному маунті, сиджу на грудині тєплічного й працюю монотонно обома кулаками по його голові. Зліва-зправо, зліва-зправа... Я вже реально втомився, коли почув як плаче пацик.

Раптом Вєня реве, як молодий бичара, "Атас! Мєнти! Мєнти! Мєнти!"

Неясні тіні, протектори на сніжній пластмасі, дитячий майданчик остання зупинка.

Я встав і підтюпцем побіг слідом за Тукіном і Вєнєю, який зовсім не втомився, і все ще репетував про уявних ворогів.

Ми пробігли два кілометри до гірського масиву Ковпака, де пірнули через "квадрат" до "кільця".

Швидко пройшли темними дворами, обабіч паркану дитсадочку "Золотий ключик" вийшли до Четвертої лікарні.

Ми зайшли до темного під’їзду малосімейки на перехресті Ковпака та Курського проспекту.

Лія мовчки слухала мене, тримаючи за руку. Ми йшли серед берез, дубів, ялин, тополь. Один із дубів обнімала іржава огорожа з

табличкою, літери якої розпорошив вітер, сонце, вода і зима. Береза, висока і стара, похилилася над стежкою.

Тіло подруги валялося поруч. Дві берези, прямі й горді, байдуже дивилися на

них. Березове листя унесло на собі, як павука, давній

спогад. Арт розповідав, а я слухала. Тільки сильніше

стискала руку мого чоловіка.

Навколо слів, що вилітали з Артового рота, літало жовте листя. Стежка, оточена березами повернула направо й вниз.

Артове джерело, муроване сірим камінням. Три лавки, одна із яких біля джерела. Сталева труба, до якої я могла би протиснути долоню. Крук на столітній ялині злетів із гілки, кружляючи над деревами.

Арта не припиняв розповідати, як йому надавали першу медичну допомогу на сходах общаги. Подруга Тукіна перебинтувала покоцану голову Арту. «Тепер усі дєвки твої, і я пєрвая!»

Тукін був проти: «Ти – моя!»

Лист спогаду липне до лиця Лії

Перед очима стояв батько. Мати лаяла його, а він пиячив і відмахувався від своєї знайомої...

«Як же ш ти мене добираєш своєю добротою...» За місяць до того, як батько відійшов, мамо

визвали лікаря. Прийшов лисий дядько, який не знявши брудного взуття, пройшов до хворого. Батьків живіт надувся рідиною. Так буває, коли козел-цироз дожовує останні шматки печінки.

Мудило в білому халаті й брудних чоботях дістав зі шкіряного портфеля довгу спицю й проколов бітьків живіт. Натекло відро. Мамо взяли те відро, й вилили до унітазу.

За два тижні живіт надувся ще більше. Батько почав цілодобово кричати від болю. Пити горілку не переставав до останнього подиху. Якось я зайшла до нього, а у нього нижня щелепа відвалилася.

(Так було насправді. Батько не згорів, не знаю навіщо мені хотілося думати, що він згорів у прямому смислі слова… Мабуть так було би краще…)

На похоронах мамо так побивалася за батьком, ніби й не було останніх років із кулачними бійками й фонтанами прокльонів.

55

55

Мене так і підмивав нечистий сказати, що ж ви, мамо, так убиваєтесь, ви ж так не вб’єтесь... Але Господь відвів (помилуй мене, грішну)...

Спочатку батько померли. А після – матір...

Аутизм

Якось почула: легка форма аутизму. Серце йокнуло…

Смерть батьків мене зовсім не вразила. Я вже була вражена (зброєю глобального враження)...

Скеля, яку я несла на вузьких плечах, скотилася – слідом за мною – відбивати незнайомця від ментозаврів.

Мій батько був мент. Ментів я ніколи не боялася. Вони мене дратували. Злили, як запах людського страху бісить осиний рій.

Як аморальна туалетна вода сусідки згори. ЇЇ запах, ні, її штин, викликає миттєвий напад нудоти.

Міліціянти (поліцаї) провокують свербіж під перукою. Здається окупація ніколи не минає. Вона лише перевдягається в давно забуту уніформу.

Партизани, як подвійні агенти, звичні до окупації, залежні.

Насправді треба було захворіти й втрати все, аби отямитися.

Головне, каже Арт, дихання. Головне заповнювати газове сховище легенів і живіт якнайбільшим запасом повітря. Трамбувати повітря, як сіно до кропив’яного мішка.

У нас із Артом спільний смак. Окрім кіно. Я сто років не ходила до кінотеатру. Я почувалася незручно на вечірніх сеансах. У натовпі дітей, молодих і старих пар.

Арт любив музику, яку любила я. Він також любив читати. Ми годинами обговорювали улюблені цитати, книжки й авторів.

Арт став мені братом, подругою і сестрою.

Це диво трапилося зі мною тоді, коли я вже втратила віру в існування див.

У лікарні я бачила жінок у платочках (на вулиці око автоматично висмикує короткострижених жінок у перуках і косинках).

Вони також вмерли й вмирали на хірургічних столах, як на допотопних вівтарях.

Якби в мене стався рецидив, я би теж лягла до лікарні разом із тими смердючими бабами, розумними, гарними й не дуже, суками й домогосподарками, сільськими або міськими.

Я билася би зі смертю стільки раз, скільки треба. Билася би смертним боєм. Ніби з батьком, коли він пожбурив в мою голову кришталеву вазу.

Ваза гупнула й не розбилася об стіну. Я вдарила батька кулаком. Жорсткий прямий, підвернутий кулачок.

Солодка вода для маленької хворої

Арт набрав баклажку води, даючи мені скоштувати зі свого джерела. Мене кинуло в жар. У мене клімакс... І це банальний у моєму випадку діагноз.

Я маленька стара хвора жінка, молодість, якої пішла за вітром.

Я зробила ковток, ще один. Солодка й холодна вода. «Смачно... дякую...» Я дуже ввічлива дівчинка. Так мене виховали мамо й тато. На моєму лобі й переніссі знову поглибилась літера П...

А ти не такий... Ти, Арте, необтесаний, на твоєму лобові між рядків зморшок можна записати вірш, який наснився мені вночі. Починався він так:

час збирати каміння і складати із нього камін назбирати каміння і побудувати дім Далі забула... Ще мало бути на кілька зморшок.

56

56

- Арте, я так втомилася від людей... (Я би пішла за тобою за край світу.) - ... - На твоєму ботинку – кленовий лист. Лія присіла біля Артових ніг. Червоний лист. Рука. Калюжа. (Спустили човен осіні на темну воду.) - Я так втомилася від людей... (Столітні ялини в зелених чоботах в’юнку...) - Знаєш, на ялині живе родина круків…

До чорта на таксі

Вітер сипав-і-сипав березове, тополине й кленове листя на зелену-зелену траву.

- Давай поїдемо в село. До чорта на таксі... Купимо маленьку хатку на березі забутої Богом ріки...

- І що ми будемо там робити? - Жити. Їсти. Любити одне одного. Доки смерть не

розлучить нас. (І навіть смерть не розлучить нас...) - Амінь, Арте, жартівник... - У кожному жарті є доля травми... - Я поїду із тобою на край світу. Ти – мій чоловік. - Поїхали додому. Ми піднялися похилим пагорбом над Попадькою і

вишли березовою алеєю до зупинки. Водій жовтої маршрутки курив на зупинці,

відливаючи за туалетну буду. (Туалет знаходився між магазином-кіоском,

сполученим дахом із лавкою кінцевої зупинки, та березовим коридором до Артового джерела.)

Пішов дощ, ми зайшли під дах. Опинилися впритул до сивого огрядного водія жовтої маршрутки, який так і не помив руки.

Арт поставив на лавку баклажку з водою. Я притулилася до Артового плеча щокою.

«Вони ще не знають, вони ще маленькі...»

Маршрутка виїхала з кишені кінцевої зупинки. По ліву руку понеслися общага й головний корпус «сільхозшколи». Над вхідними дверима висіли цифри: 110.

Водій підібрав навпроти цифр першокурсницю. Вона сіла за нами, не випускаючи із рук мобільний.

- А знаєш шо ми робили? Сапали асфальт!.. Водій повернув на гладенький асфальт дороги на

Ковпака. Позаду зникли в дощовій завірюсі веретенівські палаци буржуїв та силовиків.

Тікали від нас назад берізки. Березові мітли… - А мені так невдобно. він мене підвіз, я вилажу, а

всі дивляться, дивляться… Повернувши на Ковпака маршрутка зупинилася

біля зебри, яку ще не пофарбували в кривавий колір. (Літом і на початку осені місто пережило рекордну

кількість аварій. Харківську можна було перейменовувати в Аварійну. Кров із асфальту відмивали брандспойтами.

Пластмасові вінки прикрашали чи не кожну світлофорну трубу. Словосполучення «нетверезий водій» і назва міста потрапили на перше місце національних новин.

Розпочав «марафон» мій одноліток, що відсидів десять років за співучасть у розбійному нападі. Коля вийшов на волю, купив чорний бумер і давай ганяти в м’ясі, відбиваючись від мошкари в даїшній формі зеленими єнотами.

Доки не вилетів на зупинку, убивши чоловіка й жінку, та знісши продуктовий кіоск. Потім були штовханина й натовпи: один не давав відвезти заарештованого із місця «пригоди», другий вимагав крові перед Кривою хатою.

Закінчилося все звільненням цапа-відбувайла в формі керівника даїшників. На місті трагедії поставили

57

57

три лавки і цементні вазони з квітами обабіч дороги. Літо проминуло, нове детепе на розі Іллінської та

Чорновола заступило свідомість міста. Винуватим виявився, ніби-то, світлофор. О шостій

ранку він не працював, мигаючи жовтим. Молодий водій гнав до лікарні із батьком.

«Субмарина» маршрутки від удару легкової «торпеди» перекинулася на розі Чорновола (Калініна) та Іллінскої (Червоногвардійської). Двоє, що сиділи біля вікна померли, дюжина травмованих. Газети написали про цю подію, підгрузивши бекграундом літню аварію на Харківській. Пожежники брандспойтами змили кров із асфальту. Родичі загиблих до світлофорної опори прикрутили скотчем кілька пластмасових букетів.

Наступної жертвою легковушки стала маршрутка на виїзді із Охтирської на Харківську. Повна студентів, що їхали з «політеху» додому.

Мікроавтобус перекинувся, за кермом чорної точили сидів на нетверезому сидінні ментозавр. Водій однієї із геморойних шишек міста. Ударивши маршрутку зі студентами він опинився тієї ж миті у відпустці. І машини не така вже крута в нього. Не чорний бумер.)

- Питає вчителька маєте таланти? А всі - ні, ні, ні, ніяких талантів. А вона питає, а може все-таки маєте, нам просто записать, і - все. Ну, я кажу танцюю, співаю, граю, музична школа. А вони - да? А я - нічого робити не буду... Ну, записали...

Маршрутка все ще хурчить у мжичці на Ковпака під силікатним будинком для літніх людей. За парканом із «рабіци» мотиляє жовтими граблями березка.

Листки падають паралельно землі, швидко зникаючи із виднокола. До маршрутки сідають пасажири. Дідусь із паличкою в жовтому береті і пальті з нафталіном ледве піднявся трьома крутими сходинками.

- По льготному можна? - Удостовєрєніє показуєм! Не мені – в камєру! Дід закрутив головою в пошуках камери

спостереження. Знайшов у кутку над вхідними дверима.

Зі скрипом у кістках піднімає двома руками посвідчення ветерана Великої Вітчизняної Війни. Його руки тремтять, не слухаються.

Кругла камера байдуже дивиться вниз на діда. Дід тримає посвідчення кілька секунд. Секунди ці даються йому не легше дистанції в двісті метрів, яку він подолав від свого ліжка на третьому поверсі через павутиння дощових крапель до цієї зупинки.

(Арт бачив подібну сцену в День перемоги. Це було рік чи два тому. В розпал офіційних святкувань, пишномовних потоків, порожніх подяк. Хами, нащадки його та спадкоємці, зарозумі, пихаті чинуші, партійні бонзи, шістки із прапорами, дорогі представницькі автівки, годинники, ціна яких звела би з розуму будь-якого ветерана чи «дитину війни».

Того дня йшов дощ, купа дорослих і дітей брали участь у зле зрежисованій трагікомедії, бутафорському фарсі на честь Великої Перемоги.

Глядачі стояли обличчям до Альоші – бронзового радянського воїна з піднятим мечем і щитом у ноги. Він височів на двадцятиметровому гранітному постаменті обличчям на Захід.

На сходинках спинами до Альоші розташувалися бонзи в дорогих костюмах, голови й хвости, масони й сатіри.

Дійшла черга виступати ветерану при параді й нагородах, що робили одяг нестерпно важким, ніби титанові обладунки.

Доки дід піднявся на три сходинки, аби наблизитись до мікрофону, вперіщила злива. Асфальт закипів, зубульбенився, ніби окроп. Чинуші спокійно, без жіночої паніки та нешляхетного поспіху, дістали й розкрили масивні парасолі, тримаючи кістяні руків’я товстими пальцями із професійним манікюром.

Дід ледве дошкандибав до мікрофона. Через шум дощу почути промову ветерана було неможливо. Дід швидко набрався дощової води. Обладунки налилися пекельною важкістю.

Парасолю над дідом так ніхто й не розчахнув, не

58

58

поділився. Дід же боєць, війну пройшов, і не таке виніс на

плечах!.. Краплі лупили по меморіальних плитах із іменами

містян, що загинули у другу світову. По сходах і маршах. Стікаючи крутим схилом униз до долини Псла в бік приватного сектору Над’ярної та Набережної ріки Псел.

Краплі чеканили ритм по дулах танка під номером тринадцять і стодвадцятиміліметрової гаубиці…)

Охололий дід із будинку для літніх сів за водієм, не відриваючи погляд із імпортного дива, камери спостереження.

Оруеллівської камери спостереження. Арт із зусиллям стримав гнів: на діда, якому не

лежиться в «раю» літніх людей із пластичним фасадом із силікатної цегли; на водія, який, падло, хамить діду, але возить Георгієвську стрічку; на власників бізнесу, що вигадали для своїх водіїв такі правила, на телекамеру встеляючись низько-низько перед ветеранами Великої Вітчизняної; злість на власні вагання, роздуми, внутрішню боротьбу…

Маршрутка рушила від пансіонату для літніх людей із ревом і дрижанням усім корпусом.

Лія поклала долоню на коліно Арта. Арт відповів. Виходячи на своїй зупинці за десять хвилин (про-

минувши безрадісну череду авторинків, автобаз, атепе, автозаправок, шиномонтажів Чернігівської вулиці та Білопільського шосе) Арт подав руку Лії.

За квартал вони вийшли дворами на ріг Пушкіна (Новоселицької) і Комсомольської (Супруновського).

Проминули побитий шкільними хуліганами паркан пустки під номером шістдесят сім; кахляну мозаїчну голову Леніна й гігантської руки, яка тримає смолоскип, навколо якого двома перехрещенними еліптичними орбітами мчить електрон на заводській стіні навпроти пустки під номером шістдесят сім; контору по теплотехніці «Лохнессі» навпроти триповерхової заводської стіни з трубами вентиляційних коробів.

За відчиненими воротами «Лохнессі» сидів на

ланцюгу сумний пес. У люстерко, закріплене під вікном, сторож

«Лохнессі», сідий дід-нардист із їхнього двору, стежив за дощем.

Арт і Лія повернули за ріг. Розбита й розмита колія. Будка сторожа стала зліва до них, а з правого боку потягся цегляний паркан приватної садиби.

У дворі тривала церемонія збивання краплями кленового листя.

Під шафрановим листям, стояла без парасоль пара пенсіонерів, дивлячись углиб двору.

- ДЕ тут похарани?!! – несподівано борзо ляснув дід Ленінському картузику й скрючених поліартритом брюках.

- Вони ще маленькі. Вони ще не знають! – відповіла свому діду баба в темній хустці.

Арт і Лія без коментарів переглянулися й піднялися на четвертий поверх.

«А я тут насіння приніс…»

- Шо ти робиш? - Фарбую нігті в червоне... - Виходь ввечері в город... - Не хочу. Дощ іде... - А в нас немає. - Людей буде багато, не хочу до юрби... - Не дивись телевізор. Це шкідливо для здоров’я… - Я підсіла на серіал: «босс» називається... - В хаті срач: ам хепі вері мач! Лія прокинулася із залізобетонною головою.

Нудота крутилася в шлунку реплікою зі сновидіння під час розмови з Кет по мобілці: «В хаті срач: ам хепі вері мач!»

Ранок гарячий, мов Артове тіло, ранку. Каштан у вікні обсипався, відтарабанивши дахами

машин, відспівуючи літо.

59

59

Усі каштани, схожі на віруси, замели й поховали врешті дві двірнички в могилі каштанового й кленового листя.

Разом із хімією літа. За схудлим каштаном, проявився розкішний клен у розквіті сил.

Клен дотягнувся вітами неба над пласким дахом Ліїної трущоби. Хрущовки, побудованої наприкінці шістдесятих років ударними темпами з нагоди півстолітньої річниці Великого Жовтня.

- Упокой Господи душу… - Придіть-придіть до мене всі поплакать на

могилу… Остання путь, остання путь… Арт очуняв у ліжку із Лією. У дворі поминали

невідому їм людину із триповерхівки навпроти їхнього будинку.

Арт лежав, не рухаючись, із заплющеними очима. ДЕ тут похарани?!! Ми не знаємо. Ми ще маленькі… Арт пам’ятав, про що думав до того, коли

переступивши поріг сну, опинився в гепатитному світлі цього ранку.

Дасть нам десь… Клен бив будівельним прожектором крізь мутні

гардини кольору медузи, напнутої на рамку, немов кроляча шкірка.

Цей ранок зарудів, немов розкатана шинами шкура нещасливого пса, збитого в бузкових сутінках світанку транзитною фурою. Десь там, на чотири поверхи глибше, на асфальтовому дні річної долини. Між пагорбів, похилих, як п’яні ліхтарні стовпи обабіч розбитих війною-яку-ніхто-не-оголошував міських шляхів.

Арт чітко пам’ятав, що бачив сновидіння, в якому шафранове листя облетіло, перетворившись на брудні купи, зібрані напередодні «голодомору» зграями підлітків зі школи на Пушкіна.

(Це навпроти заводської березової алеї, обтягнутої магнітною плівкою. Там ще на двох стовбурах висіли дві фанерні дошки із попередженням про смертельну небезпеку, червона фарба ще потекла, ніби писали їх

власною кров’ю, хе-хе...) У сні Ворони кружляли над березами, сідаючи на

ржаву арматуру парапетного огородження великого заводського корпусу з червоної цегли.

(Цей корпус займав великий шмат території, зі східної, «комсомольської», й південної, «першотравневої», частини заводу-як-кварталу.)

Собаки кублилися біля прохідної з північного, «пушкінського» боку. Чорна кішка лежала на цокольній частині заводського паркану затягнутого колючим дротом.

У сні Арт розповідав Лії інший сон, дорогою до супермаркету. Вони йшли попід обтягнутими бобінною плівкою березами.

Арт говорив до Лії, що йому постійно сняться верби, які жовто-зеленими мамонтами пасуться на березі зимової річки, тихою водою якої пливуть темні крижини, ніби шматки віконної шиби зі срібно-свинцевим склом.

Русло вигинається, нанизуючи поворот на поворот, петлю до петлі.

Ось-ось має піти сніг із чорнильних хмар. Між вербами посеред стежки край невисокого

берега Арт завжди бачить дівчину в сукні кольору бузкового вечору.

(Вітерець накручував коротке волосся білявки на палець. Арт стояв на іншому березі під столітньою тополею. Він відчував, що дівчині загрожує небезпека. Невідома смерть.

Він чув як раптом задзвеніло повітря. Як залізничні рейки, що попереджають про наближення тепловозу.

Тепловозу з повними вагонами кришталевих келихів для Нового року.

- Коли вдарить мороз, вербові віти обмерзнуть. Тоді вони дзвенітимуть від найменшого подуву вітру…

- Повтори мені про верби ще раз. Будь-ласка. Інакше забуду. Не хочу забувати…)

Арт піднявся й зварив кави. Оголені вікна триповерхівки навпроти вороже дивилися крізь павути-

60

60

ння занавіски, що затуляла верхню частину вікна. «Я ніби стою на даху будинку навпроти». За сусіднім будинком листопад проявив фортецю-

садибу з білої цегли й вітражами із ліліями на Садовій вулиці. За Садовою маячили й світилися на Робітничій увечері вікна будинку-клона.

На горизонті стриміли три башти на початку Кондратьєва (Кірова (Лебединської)).

Зліва було видно навіть дзвіницю Собору. У найлівішій точці вікна на горизонті стриміла башта проектного інституту на Іллінській.

Поглядом Арт перечепився за протестантську церкву на розі Садової та Пушкіна. Із південного боку фасад із готичним фронтоном і калейдоскопічними вітражами.

Внизу кухонного вікна тягнувся ряд зелених городів приватних садиб-курників Пушкіна.

Подружжя пенсіонерів (сивий чоловік, один із фанатів гри в нарди, напарник діда-«морячка») сіло в жовту «копійку». Двигун застукав-зарокотав на весь двір, розігріваючись.

На вершині яблуні біля турніка висіло сузір’я яблук. «Копійка» виїхала з двору, огинаючи ріг східної

нашої стіни. Арт зайшов до зали, відтиснувши лобом пару

міжкімнатних дверей. Віконна рама й шиба в спальній залі зашуміла-

задзвеніла. «Копійка» прохурчала, виїжджаючи на Комсомольську.

У північно-східному вікні диміла труба цеху «лохнесської» теплової контори. Оголена «хрущовка», що скинула з себе березову сукню, стояла, як після трепанації.

«Копійка» проїхала перехрестям Комсомольської й Пушкіна, прямуючи на головну Іллінську (Еллінську). Повзком повз глибокі асфальтові ями, зачинену їдальню «Електрону», яка стала баром. Повз спортивний клуб, де вже вишукувалася шеренга нових блискучих авто із «покерними» номерами, типу три сімки нуль.

Повз ротонду поховального салону, якого не було видно із північно-східного вікна.

Арт знав, що його власник на чорному лексусі мав номерний знак із філософським номером п‘ятдесят на п’ятдесят.

Арт поставив чашки з кавою на нічний столик в голові дивану-ліжка.

- Дякую, коханий, така смачна… - Я добавив трохи кориці, як ти любиш… Арт і Лія жили разом, не знаючи чим закінчиться

їхній день. Чим закінчиться їхня історія. Лія перестала вірити в смерть після того, що пережила в цьому році, доки люди підсилено прагнули усім світом завершити спільну історію Кінцем Світу. Принаймні відсвяткувати.

Вони випили каву, а потім кохалися, здійнявши ковдри, ніби вітрила, в полундрі ранкового кохання. Диван скрипів і рипів, стогнав на весь будинок, нафарширований людьми в будь-який період доби.

- Ми пливемо в космічному просторі й вигаданому часі на поверхні Землі, притиснуті-сховані в каюти-мушлі чотирьох китів-стін.

Лія вийшла із зали, затиснувши Артові труси між ногами. Арт почув, як Лія увімкнула гарячу воду. На кухні зашуміла газова колонка. По стелі протупотіла сусідка. Сходовим маршем пронісся вниз підліток із верхнього поверху.

«Життя пахне молоком і сечею. Із часом запах молока вивітрюється…»

Годинник-скрипка голосно цокав. Арт очуняв у ліжку поруч із Лією. Йому наснився сон про сон, у якому він кохається з жінкою, яку любить. Яку буде любити не зважаючи ні на що.

І навіть смерть не розлучить їх. Не розлучить навіки вічні. Частка зірки,

безсмертний елемент, на ймення Сонце, яка горіла, рухаючи кров і генеруючи електроенергію.

Світло цієї зірки Арт так часто бачив у Лії. Промені, пронизували абажур її тіла. Кристали в очах випромінювали сяйво, ніби екран мобілки.

61

61

У такому сні як цей, Арт міг би застрягнути з Лією на вічність.

Півмісяць Ліїного обличчя виступав із подушки, якою повзла велетенська божа корівка.

Арт піднявся, рипнувши диваном. Лія перевернулася до стіни, промуркотівши дзвінку

приголосну. Доки заварювалася кава, Арт дивився крізь

занавіску на зорі яблук. Це майже рівнобічний трикутник – п’ять жовто-зелених яблук.

Арт приніс до ліжка запашну каву. Невидима хмара аромату повзла до спальної зали.

- Ум-м-м… - Лія сіла на ліжку, підсунувши маленьку подушку під спину. Листок гібіскусу торкнувся білявого волосся на Ліїній потилиці.

- Прошу, кохання мого життя, моя пані… - Лія засміялася, покликавши Арта, аби обійняти, цілуючи в губи.

- Який ти в мене… со-о-о-ло-о-о-дкий… - вона ковтнула кави, в то час як він заграв на скрипці дивану.

День мигнув по-домашньому. Те, що для деяких людей було би обтяжливим і нудним побутом, для Арта й Лії стало точкою опору.

Вони пекли разом картоплю й червону рибу в духовці. «Можна продавати квартиру! Із такими пахощами із руками відірвуть!». Їли за столом у спальній залі під північно-східним вікном. «На вулиці вітряно. Дим стелеться.» Арт дивився у вікно, яке ніколи не відчинялося. Місто, мов море, гуділо крізь відкриту мушлю кватирки біля балконної двері.

Швидко темніло, він мив посуд і лягав читати головою на схід. Вона завантажувала пральну машину та сідала вишивати йому чорну сорочку.

Світло в хаті вмикали з ранку. Зрання десь поруч за стіною розважався молотком мужик. Подув вітру підносив їдкого димку крізь кватирку.

Швидко сині сутінки звільняли місце бузковому вечору. Місяць баскетбольним м’ячем котився на плаский дах «пушкінської» хрущовки на перехресті з

Садовою. Лія вдягла нову (з павутинистими квітками) білизну

й лягла, підклавши руку під голову, ніби модель інтернет-магазину одягу. (Солодкий сюрприз для Арта.)

Раптом Арт зайшов до зали з кухні, несучи в тарілці гарбузове насіння. Він, ще не побачивши Лію, сказав: «А я тут насіння приніс...» Тоді Арт бачить сюрпиз, Лію: «Да-а-а… Анекдотична ситуація!». Лія теж довго сміється: «Як-як, а ну, скажи ще раз». Арт, із диявольським реготом, повторює: «А я тут насіння приніс!»

Арт і Лія часто-і-разом сміялися з власних жартів. Як от каламбур про метан і запальнички. Якось Арт зіпсував повітря в кімнаті. А Лія каже: «На твоїм метані можна заробляти! Запальнички заправляти! Ги-ги-ги-и!»

Вони вечеряли, пили пивтвейн (нагріте пиво «охтирське») або червоний «сухар» («інкерманівське»). Вона набирала ванну, й милася першою. Він мився після неї, як його дідусь із бабусею (нехай царствують), милися в гігантській чавунній ванній після юного Арта.

Арт і Лія засинали під гітарні перебори молодого меломану знизу. Окрім «Електрички» гурту «Кіно» чорнявий юнак тащився від Курта Кобейна. Особливо коли збирав раз на рік друзів на вечірку. Якось уночі під літній дощ він поставив «Вершники бурі» гурту «Двері».

Того бузкового вечора вони позасинали, посміхаючись. Голос Джима Морісона крізь навушники подушок заколихав їх, наче любляча матір.

Смерть Соломії

Зовнішній рубець упоперек Ліїного живота зажив, але внутрішні шрами нили. А так, окрім припливів, коли її раптом то трусило від холоду, то кидало в жар, усе було добре.

Саме тоді померла Соломія. Її чоловік подзвонив. Жінка просила повідомити Лію раптом що.

62

62

Соломія померла на вівтарі під ножем Курка. «Залічили, сука…» Соломія перенесла шість операцій, променеву й хіміотерапію. Але останнє хірургічне втручання звільнило ї душу від тілесних страждань.

На похорони Арт і Лія не пішли. Вони напились того дня, почавши пити горілку в обід. Як і наступного дня. Лія не могла багато випити, їй вистачало тільки наступити на пробку.

Коли Арт напився й ліг спати. Лія курила на самоті, стоячи біля вікна в кухні. Бузкове небо над дахами було заґратоване вітами. Горіли вікна будинків, дивлячись на Лію зусібіч. Вона відчула себе голою (голомозою) під поглядами віконних хрестів.

За хмарами летів орбітою Місяць. Земля оберталася далі-й-надалі.

Лія докурила, витерла сльози, висякавшись, дуже голосно, в нічній тиші. Арт похропував уві сні. Вона зняла халат і притислася до гарячого Артового тіла під верблюжою ковдрою...

У сні Лія сиділа в черзі на першому поверсі неподалік від кабінету Курка. Його не було на місці, Лія не змогла видзвонити Курка перед останнім оглядом перед випискою.

Лікар мав оглянути її на гінекологічному кріслі, вивчити зібрані аналізи крові, знімки ультразвукового обстеження. І виписати, якщо все добре, або направити на додаткове опромінення чи хіміотерапію.

- Привіт, Соломіє! – Лія поцілувала в щоку Соломію, що вийшла з дверей кабінету, в черзі до якого сиділа Лія. За шість курсів, що пройшла Лія після радикальної хірургії, Соломія пройшла крізь п’ять операцій лімфатичної системи в різних місцях. Косинка, бліді щоки, погляд, ніби від тебе щойно відрізали шматок по-живому. Тоді вони бачились востаннє.

Лія намагалася привітатися та поцілуватися з Соломією. Але руки не слухалися. Ніби в сні, де біжиш-біжиш і все залишаєшся на одному місці.

Бузковим небом у срібних хмар рухався Місяць. Не можна Соломії слухатися лікаря. Не можна

більше лікуватися… А Лії тоді пощастило: вона не встигла послухатися

лікарку, що вела прийом того дня замість Курка. Соломія послухалась і померла.

Лія теж ледь не врізала дуба в коридорі, коли злізла з гінекологічного крісла. Лікарка, Тамара Растамаровна, вдарила Лію по голові. Без попередження.

Я знайшла при пальпації пухлину… Спробуємо застосувати опромінення… Я випишу направлення…

Але Курко, який наступного дня зустрів Лію в коридорі й поцікавився справами дав відбій. Повторне узі показало, що нічого там у Лії немає. Лія взагалі не могла вмістити в голові всі питання.

Чому про онкомаркери дефіцит інфи?! Чому про простий аналіз і не надто дорогий, що

показує рівень певних гормонів у крові, дозволяючи лікарю діагностувати онкозахворювання на ранніх стадіях, коли смертність не зашкалює так сильно як на останніх, третій і четвертій нічого не відомо?! Чому лікарі в сімейній консультації, терапевти й масажисти, яких Лія пройшла майже за рік до того, навіть не натякнули про таку можливість?!

Питання риторичні, ясний пінь... Як сказав їй по всьому Курко, схоже, що Ліїна

цистокардинома виросла з доброякісної пухлини, що утворилася як наслідок неакуратної операції по видаленню апендикса.

(Якби Ліїн батько не приніс доньку на руках (бо швидка відмовилася забирати, виписавши знеболювальне дитині, що вже палала вогнем) до обласної дитячої лікарні в чорта на рогах, то Лія би побачила прабатьків ще бувши підлітком.)

Дякувати Богові за Курка, за Арта, за сніг і цей день, і прости мені борги мої, як і я прощаю винуватцям своїм, амінь…

63

63

Бузковий вечір

Веретенівський Крук повернувся від свого товариша із яким вони ходили по воронах ще за царя Миколи. Камрад жив на ялині трьохсотлітнього парку в річній долині однієї із малих річок в тридцятикілометровій зоні за містом на південний схід.

Крук пролетів через більшу частину міста, хвіст якого розтягнувся на декількадесят кілометрів у південно-східному напрямку.

Крук втомився, скоро вже чотириста років він живе в цьому ареалі. Подумки він закінчував складати крукову пісню:

Триста літ він не міняв сорочки, - А тепер не пережить курчат! Унизу по синіх молоточках Йде з телям заплакане дівча. На голову крука, що сидів на ліхтарі, зливаючись із

чорним капелюхом ліхтаря, падали сніжинки, вкриваючи чорне пір’я.

Лія чекала на Арта, дивлячись на швидкий вертикальний снігопад останнього осіннього дня в монітор кухонного вікна.

Співала Земфіра в колонках лептопа в залі. Градієнт північного вікна, залитого в сірий, мінився, блукаючи по діагоналях світла.

Якби душа не боліла, як би ми, люди, дізналися про її існування? Хто би сприймав серйозно тіло, якби зубний біль не зводив нас із розуму?

Лія зрозуміла, що не може заснути, не полежавши на Артовому плечі кільканадцять хвилин. Вона дивилася фільм «Фонтан» із актором, прізвище якого Лія ніяк не могла запам’ятати. Але він грав лікаря, який намагається врятувати свою кохану від смертельної хвороби…

Снігопад скінчився за півгодини. В квартирі посвітлішало. Сірий колір став срібний, повітря не таким густим.

Арта все ще немає... Якби все повторилося, що я пережила цього річ,

нічого не варто би було змінювати. Я би боролося за життя до кінця.

Померти, але не змиритися. Арт накачав фільмів, де головні героїні наприкінці

помирають. Але насправді це таке красиве, оптимістичне й

життєствердне кіно. Лія відчувала прилив сил після будь-якого зі смертельної серії.

«Фонтан» один із них. «Осінь у Нью-Йорку» із Ричардом Гіром, що грає

нью-йоркського денді-ресторатора. «Остання казка Ріти» Ренати Літвінової із нею ж у

головній ролі Смерті та музикою Земфіри. «Мені не боляче» із Літвіновою. «Солодкий листопад» із Кіану Рівзом. «21 грам» із Шоном, здається, Пеном. А ще мультик «Уперед і вгору» де після перших

семи хвилин Арт і Лія плакали разом. Ліїне серце так часто стрибало на скакалці,

гупаючи в ребра грудей. Лія дихала животом, як її навчив Арт. Врешті хмари розсунулися, немов китайська

ширма, сонячне світло заблищало, відбиваючись рикошетом повсюди.

Арта все не ще немає… Лія хвилювалася, але не дзвонила Артові на

мобільний, не бажаючи заважати йому. Краплі на каштанових міцно стулених проти зими

бруньках заблищали, наче прикраса на шиї світської левиці.

Ось і Арт передзвонив сам, запропонував прогулятися, бо розпогодилося ніби-то.

Лія не погодилася, бо вже зголодніла, а коли вона бувала голодною, то злилася на весь світ.

Арт сказав, що повернеться аж за сорок хвилин! Лія подумала про обід і заходилася порпатися на

кухні.

64

64

- Купи будь-ласка мандаринів і шампанського! – попросила Лія. – Так хочеться, ніби перед смертю!

- Добре, Лієтеня моє, куплю, скоро буду… Лія відчинила кватирку. Звук крапель води, на яку

перетворювався на сонці третій сніг зими, став більш гучним.

Зима, ніби триває вічно, а інші сезони розмиваються, проносячись повз на швидкості світла.

Довге тло зими із кількома яскравими плямами інших сезонів.

Лія увімкнула духовку газовою запальничкою. Газ шумно задихав.

Раптом у хаті потемніло. Небо стало подібним на шматок свіжини, до свинцевого сала якого пішла фіолетова кров.

Лія відкрутила кран і помила сім картопелин, пластиковий ящик із якою стояв під мийкою за дверцятами.

Вони з Артом… їх часто приймали за брата й сестру. Вони так молодо виглядали, як на пережите.

Інколи в супермаркеті Лію чемно просили показати паспорт. Кредитка підходила теж.

Вони з Артом тепер уже значно менше боялися смерті.

Лія порізала картоплю на дольки, натерла перченим соняшниковим маслом, змішаним із кунжутом, змастивши кожну дольку руками.

(Найголовніше викладати на пергамент кожну дольку шкіркою вниз.)

Температура в духовці повільно повзла стрілкою в нижньому кутку до позначки двісті градусів. Лія увімкнула світло.

Померти страшно, але страшніше було би вічно жити так, як вона жила до того, як познайомилася з Артом.

Нічого страшного не відбувалося. Але і хорошого теж.

Живі мерці оточували мене, бо я сама була вже мертва.

Лія виклала на жаровню застелену пергаментом картоплю. Відчинила духовку: дихнуло жаром спекотного літа хімії, яке вона ледь пережила.

Лія поставила картоплю й прикрутила трохи тумблер газової плити.

Якби вона відкинула ковзани просто тут-і-зараз – їй все’дно!

Вона щаслива, бо цей рік – найкращий у її житті. Час найбільшого випробування став моментом істини.

Моментом Любові. Якщо між чоловіком і жінкою є любов – між ними є

Бог, як любить повторювати Арт. Я відчувала це – невидиме, але потрібне. (Як повітря чи сон.) Арт повертався додому з Веретенівки з торбою

джерельної води в пивних баклажках. (Десять літрів приємною важкістю видовжували то

його ліву, то праву руку.) Передзвонивши Лії, Арт вийшов на дамбу, а далі на

південь Поліською вулицею. Пройшовши до кінця (початку) вулиці із віллами, палацами й будинками переселенців із чорнобильської зони, Арт через посадку вийшов до залізниці.

Щебінь зарипів, ніби сніг, під Артовими берцами. Він хитав маятником чорну торбу з водою, перескочивши два ряди рейок.

Тут можна було би піти прямо – по Путивльській до Білопільського шляху, або наліво – стежкою обабіч залізниці, потім піднятися Шота Руставелі чи по Расковій вийти до Засумки.

Вирішив іти стежкою попід насипом через мостик над Попадькою.

Раптом Арт почув, як задзвеніло повітря. Жовто-зелені грудневі верби захитали шерстяними обмерзлими тілами, ніби мамонти.

Арт спішив додому (до Лії) із усіх сил. Позаду (попереду) поїзд заулюлюкав, як персонаж Фенімора Купера. Наближався автомобільний мост над Попадькою між Ковпака та Чернігівською.

65

65

Застукотіли молотки ковалів. Земля загула. Тепловоз випускав пару чорним димом із носа-труби.

Арт опинився на ділянці, де рейки перетинали річку-струмок залізничним мостиком, довжиною в кільканадцять кроків.

Поїзд нісся назустріч Арту вже під мостом із Ковпака на Чернігівську, сигналячи з усіх сил.

Арт ступив на залізничний мостик. (Перехняблені перила, у двох метрах залізнична колія.)

Наступні кілька кілометрів залізниця прямувала одноповерховими кварталами, промзоною машинобудівного заводу до вокзалу, Паркан, стежка, залізниця.

Арт виріс неподалік, не був у дідівській хаті чотирнадцять останніх років. Обидва його батьки були живі, дід із бабою давно померли.

Стосунки з батьками ніяк не складалися. Останні чотирнадцять років.

Арт не сердився на них, не мав ніякого зла. Просто не було сили склеїти те, що розклеїлося тоді, коли він був іншим.

Ці кілометри до вокзалу рябі, заставлені пластмасовими вінками.

Комусь відрізало поїздом ноги. Хтось помер від черепно-мозкової травми. Когось затягнуло під колеса повітряним потоком із платформи.

Арт ступив крок, думаючи про Лію. Вона сповнена внутрішнього світ…

…Лія відчула сильний поштовх у грудях. …Правий краєчок залізної морди зеленого із

жовтим тепловозу вдарив скроню Арта, який надто повільно рухався, аби врятуватися від смертельного удару.

…В очах Лії спалахнуло. По квартирі розійшовся дух печеної картоплі.

…Я лежала під ковдрою, чекаючи доки він принесе каву.

Кавовий аромат веретенівською черепашкою простував до зали.

Ми не вмикали світло люстри в залі. Бузковий вечір, ніби прилив, підтоплював печеру

квартири. Ми наїлися печеної картоплі в перченій олії,

заправленій насінням кунжуту. Випили шампанське, зжерли мандарини, які приніс разом із водою Арт.

Куди ж йому ще ходити? Тільки до джерела. По воду, що дає тим, хто вірить, вічне життя. Так каже Арт.

Сині сутінки Зими. Ми сплелися під ковдрою, яка постійно сповзала.

Я не знаю скільки триватиме Бузковий вечір. Нехай це буде вічність. Я засинаю на Артовому плечі, почуваючись у

цілковитій безпеці. Ми стаємо ніким… і всім. - Бо це, малята, Бузковий вечір…

66

66

Примітка: текст про ворона-який-не-наживсь Миколи Вінграновського;

текст про любов-що-парує-мов-лушпиння Лілії Лисенко.

67

67

антонюк