ЗМІСТ

Формування вектора екологічного стану військового полігону як

специфічної природно-техногенної геосистеми для збереження

біологічного та ландшафтного різноманіття

Чумаченко С. М., Чеканова І. В., Лисенко О. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2

Сучасний стан степової біоти на Запоріжжі

Волох А. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

6

Поширення та диференціація ресурсів лікарських рослин України

Мінарченко В. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

11

Тваринний світ проектованого регіонального ландшафтного парку

«Мурафа»

Яцентюк Ю. В., Ворона Є. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

17

Захист та збереження біорізноманіття рідкісних рослин

Остафійчук Т. В., Мороз Є. П. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

21

Антропогенная трансформация ландшафтов северного Приазовья,

спады и подъемы численности фоновых видов позвоночных и их

воздействие на структуру зооценозов

Кошелев А. И., Пересадько Л. В., Кошелев В. А., Николенко А. Н. . . .

24

2

УДК 577.4

ФОРМУВАННЯ ВЕКТОРА ЕКОЛОГІЧНОГО СТАНУ

ВІЙСЬКОВОГО ПОЛІГОНУ ЯК СПЕЦИФІЧНОЇ

ПРИРОДНО-ТЕХНОГЕННОЇ ГЕОСИСТЕМИ ДЛЯ ЗБЕРЕЖЕННЯ

БІОЛОГІЧНОГО І ЛАНДШАФТНОГО РІЗНОМАНІТТЯ

Чумаченко С. М.,

д. т. н., начальник групи консультантів і

головних наукових співробітників,

Чеканова І. В., Лисенко О. І.,

Національний науково-дослідний центр

оборонних технологій і воєнної безпеки України

Дослідження питань щодо застосування військових об’єктів у єдиній

системі збереження біорізноманіття на території України дало можливість

виділити військові полігони як своєрідні природні резервати, які можуть ві-

діграти значну роль у збереженні повного комплексу компонентів біорізно-

маніття [1].

Як об’єкт, що знаходиться на земній поверхні, військовий полігон (ВП)

є частиною певних природних територіальних і природних аквальних ком-

плексів (ПТК і ПАК) – історично обумовлених і територіально обмежених

закономірних сполучень взаємозалежних компонентів природи.

Військові полігони можуть займати територію одного чи кількох

ландшафтів. Наприклад, Яворівський ВП розташований у межах трьох

ландшафтів – Янівського, Дубровицького і Верхньоверещицького,

ВП «Дівички» – у межах одного Кийловського ландшафту терасного (запла-

вного) типу [2]. В зв’язку з цим військові полігони можна віднести за прийн-

ятою класифікацією до геосистем, які є одними з різновидів специфічних

природних територіальних комплексів.

У межах ВП території екосистем утворюють не безладну мозаїку, а за-

кономірні сполучення, що входять до складу ландшафтів. Вони сполучені

між собою насамперед поверхневим і ґрунтовим стоками та еоловим (вітро-

вим) транспортом, за допомогою яких відбувається основне перенесення ре-

човин від автономних (вододільних, плакорних) через перехідні (транзитні)

до акумулятивних (підпорядкованих) екосистем, а також активною міграцією

тварин.

Залежно від особливостей рельєфу, складу порід і поверхневого та пі-

дземного водообміну місцевості зональні геосистеми комбінуються в ланд-

шафтах військових природно-техногенних геосистем (ВПТГС) з різними ти-

пами підпорядкованих геосистем.

Відповідно до ієрархічної структури природних геосистем ця схема ви-

значає загальне місце ВПТГС як об’єкта дослідження на ландшафтному

і екосистемному рівнях. В основі цієї єдиної ієрархії складних геосистем та

їх розмаїтості лежить явний і неявний поділ двох основних способів сприй-

3

няття інформації про довкілля [1]: біолого-екологічний, у рамках якого ієра-

рхічний ряд будується за схемою: місцеперебування і співтовариство – еко-

система – біом; еколого-географічний: елемент ландшафту – ландшафт –

екорегіон.

Однак цей поділ не можна визначити як однозначний. Так, місцепере-

бування найчастіше трактується через абіотичні характеристики (середови-

щеутворюючі фактори), що визначають умови існування виду на конкретній

території ВП. Але, з іншого боку, стосовно тварин як характеристика місце-

перебування і критерій його виділення звичайно розглядається і рослинність.

В результаті місцеперебування стає порівнянним в обсязі з екосистемою ВП.

З другого боку, екосистеми визначеного масштабу можуть розглядати-

ся як елементи мозаїки ландшафту ВП. Екосистеми узагальнюються в біом,

що за обсягом може загалом відповідати екорегіонам вищого рівня і відо-

бражає в собі насамперед вплив клімату.

Компоненти природного середовища входять до складу ВПТГС, в яких

вони обмінюються з системоутворюючими центрами (навчальними

об’єктами) речовиною, енергією та інформацією.

ВПТГС слід розглядати як відкриті динамічні системи, які мають ви-

значену сукупність структурних і функціональних властивостей та розвива-

ються в часі й просторі. Ієрархічна структура ВПТГС визначається, головним

чином розмірами і потужністю навчального об’єкта (НО) як системоутво-

рюючих воєнно-техногенних центрів. Основою динамічної рівноваги ВПТГС

є оптимальна взаємодія як окремих її елементів всередині системи, так і сис-

теми в цілому з навколишнім середовищем.

Забезпечення раціонального природокористування на ВП для збере-

ження його навчальної цінності потребує розгляду ВПТГС зі зміненими (чи

такими, що змінюються) природними зв’язками і техногенними геохімічни-

ми аномаліями як результат адаптації воєнно-техногенного центру ВПТГС

до адаптованого природного середовища.

При цьому повна природоємність воєнно-техногенного центру (еколо-

гічного ядра ВПТГС) складається зі споживання природних ресурсів на пот-

реби проведення заходів бойової підготовки (БП) та розміщення НО. Повна

техноємність природного середовища в ВПТГС визначається тією гранич-

ною кількістю інгредієнтів воєнно-техногенної речовини й енергії, що не

призводить до порушення динамічної рівноваги природних компонентів

ВПТГС і деградації біорізноманіття.

У зв’язку з цим можна дати таке означення військової екологічної сис-

теми ВП – це відкрита природно-техногенна система, яка формується в райо-

нах постійної и тимчасової дислокації навчального об’єкта і включає особо-

вий склад, озброєння, військову техніку, інфраструктуру навчального об’єкта

та елементи біогеоценозів різного рівня, які перебувають у стані масоенерго-

інформаційного обміну урочищ і фацій.

Військові екосистеми НО ВП як складові ВПТГС мають дві основні

ознаки: відносна стійкість і автономність, які створюють передумови до са-

морегуляції і підтримання основних природних процесів; неможливість при-

4

єднання сусідніх фрагментів чи їхніх частин без порушення якісної однорід-

ності даного фрагмента ВПТГС.

Для виділення окремих військових екосистем у складі ВПТГС можна

застосувати просторовий критерій [1]. З огляду на наявні методологічні під-

ходи до вивчення складних систем [1, 2, 3] зазначимо основні передумови

взаємодії окремих елементів військової екосистеми.

У галузі воєнної екології ми маємо справу зі складними природно-

техногенними системами, при дослідженні яких проблема формалізації їх

показників постає з особливою гостротою [4]. Для проведення математичної

формалізації вектора екологічного стану ВПТГС проведемо її декомпозицію

на окремі підсистеми, змістовний розгляд яких стає можливим лише після

проведення функціонального зонування території ВП.

Системний підхід до вивчення ВПТГС складається з [1, 2, 3]:

1) визначення утворюючих її складових частин ( n21 Г,...,Г,Г )

і взаємодіючих з нею об’єктів навколишнього середовища ( k21 S,...,S,S );

2) встановлення структури, тобто сукупності внутрішніх зв’язків

і відносин, а також зв’язків між системою і навколишнім середовищем

( r21 ,...,, );

3) побудови функцій (законів функціонування) системи F , що визначає

характер зміни компонентів системи і зв’язків між ними під дією зовнішніх

об’єктів – )t(S),...,t(S),t(S k21 .

Аналіз параметрів довкілля, які характеризують важливі зв’язки в ВПТГС

ВП, за прийнятою у воєнній екології методологією [1, 2, 3, 4] допускає розпо-

діл їх на три групи:

абіотичні (неорганічні компоненти довкілля, що підтримують життєдія-

льність біоти) – біотоп (екотоп);

біотичні (сукупність живих організмів, що населяють екотоп) – біоце-

ноз.

воєнно-техногенні (сукупність технічної інфраструктури полігону та

склад систем зброї й військової техніки, що задіяні в процесі БП).

Виходячи з цього, розглянемо, які параметри слід включити до вектора

екологічного стану для того, щоб можна було скласти математичну модель

ВПТГС ВП, яка повинна мати властивості повноти, точності, адекватності,

економічності, робастності, продуктивності та наочності:

1. Параметри абіотичних компонентів екотопу і-го об’єкта:

a) компоненти складових навколишнього середовища:

параметри атмосфери Аn21

Ti a,...,a,aA ;

параметри ґрунтів Sn21

Ti s,...,s,sS ;

параметри поверхневих вод

sn

s2

s1

Tsi

sWW,...,W,WW ;

параметри ґрунтових вод

gn

g2

g1

Tgi

gWW,...,W,WW ;

5

параметри небезпечних екзогенних геологічних процесів, в разі їх про-

яву (зсуви, карст, підтоплення, просідання, абразія берегів і т. ін.)

Gn21

Ti g,...,g,gG ,

де GWWSA n,n,n,n,ngs

– розмірності відповідних векторів.

б) компоненти складових кліматично-метеорологічної характеристики

навколишнього середовища можуть виступати в окремих випадках як параме-

три, що характеризують стан довкілля при моделюванні процесів поширення

забруднень – iiTiii

Ti V,I,W,P,TM :

iT – температура навколишнього середовища, 0 °С;

iP – тиск атмосферного стовпа повітря, мм рт. ст., або Па;

iW – швидкість і напрям вітру в нижніх шарах атмосфери, м/с;

iI – сонячна інсоляція, кал/см2год.;

iV – вологість, %;

2. Параметри біотичних компонентів біоценозу i-го об’єкту:

a) компоненти флори Fl

n21Ti fl,...,fl,flFl ;

б) компоненти фауни Fnn21

Ti fn,...,fn,fnFn ;

в) компоненти, що характеризують стан здоров’я військовослужбовців

ВП Hn21

Ti h,...,h,hH ,

де HFnFl n,n,n – розмірність відповідних компонент.

3. Параметри інфраструктури полігону та системи зброї і військової

техніки, що задіяні в процесі БП на і-му НО:

a) НО військового полігону NOn21

Ti no,...,no,noNO ;

б) системи зброї і військової техніки ZVTn21

Ti zvt,...,zvt,zvtZVT ,

де ZVTNO n,n – розмірність відповідних векторних параметрів.

Таким чином, в узагальненому вигляді вектор екологічного стану і-го на-

вчального об’єкта ВП може бути представлений у вигляді:

T

i

T

i

T

i

T

i

T

i

T

i

T

i

T

gi

T

si

T

i

T

i

T

i ZVTNOHFnFlMGWWSAX ,,,,,,,,,,

Враховуючи велику кількість змінних компонент вектора екологічного

стану ВПТГС постає питання про раціональний (обґрунтовано підібраний під

кожний НО) склад вектора екологічного стану для конкретних функціональ-

них зон і підзон ВП.

Як окрему складову слід виділити військову екосистему, яка при застосу-

ванні екосистемного підходу виступає як елементарна одиниця в ієрархії геосис-

тем військового полігону та одним з елементів індикації впливу БП на стан на-

вколишнього природного середовища.

Для оцінки стійкості ВПТГС в роботі в результаті аналізу виявлено ряд ви-

значальних чинників:

• внутрішня неоднорідність властивостей компонентів геосистеми;

6

• рівень ієрархії елементів геосистеми - складові яких можуть виступати

як індикатори (метод екосистемної індикації стану природного середовища

військового полігону);

• вторинні компоненти – рослинний покрив (первинна продуктивність

екосистеми може виступати індикатором її стійкості) та ґрунти (можуть ви-

ступати індикатором депонуючих властивостей – техноємності ВПТГС).

Література:

1. Оцінка і напрямки зменшення загроз біорізноманіттю України / За

ред. О. В. Дудкіна. – К.: Хімджест, 2003. – 400 с.

2. Агробіорізноманіття України: Теорія, методологія, індикатори, при-

клади. Кн. 1 / За ред. О. О. Созінова, В. І. Придатко. – К.: ЗАТ «Нічлава», 2005. –

384 с.

3. Агробіорізноманіття України: Теорія, методологія, індикатори,

приклади. Кн. 2 / За ред. О. О. Созінова, В. І. Придатко, О. І. Лисенка. – К.:

ЗАТ «Нічлава», 2005. – 592 с.

4. Напрямки вдосконалення природоохоронної діяльності в Збройних

Силах України: Науково-методичний посібник / За ред. О. І. Лисенка,

С. М. Чумаченка, Ю. І. Ситника. — К.: ННДЦ ОТ і ВБ України, 2006. —

424 с.

СУЧАСНИЙ СТАН СТЕПОВОЇ БІОТИ НА ЗАПОРІЖЖІ

Волох А. М.,

д. б. н., завідувач кафедри

екології та охорони навколишнього

природного середовища,

Таврійський державний

агротехнологічний університет

Розташування та площа степових ділянок. Нині в Запорізькій облас-

ті майже не залишилось первинних ділянок степу. Навіть поди, знижені діля-

нки рельєфу, що найдовше були вкриті ковилово-лучними та типчаково-

ковиловими степами, розорали ще після земельної реформи 1920 р. [6]. Піз-

ніше вони були покинуті і стали перелогами, але в 1953–1957 рр. під час

державної акції щодо залучення до використання у сільському господарстві

цілинних і перелогових земель більшість подів було розорано знову. Тому

їхні рослинні угруповання, хоч і відрізняються від агроценозів своїм «степо-

вим» виглядом, усе ж таки мають вторинне походження, змінену флору та

фауну. Найпоширеніші поди у Веселівському, Токмацькому, Приазовському,

Приморському, Якимівському та Мелітопольському районах.

7

Загалом спеціального обліку степових ділянок у Запорізькій, як і в ін-

ших областях України, не ведуть. Деяке уявлення про їх наявність та площу

можна скласти з інформації про відкриті незаболочені землі, які не викорис-

товуються для землеробства (табл. 1). Але наведені дані значно перебільше-

ні, оскільки, крім залишків степу, вони також стосуються і лук.

Таблиця 1. Площа пасовищ та деяких інших земель у Запорізькій області*

Типи угідь Площа, тис. га

2000 р. 2002 р. 2004 р.

Пасовища 222,6 219,4 219,8

Піски, яри, землі під зсувами, скеля-

ми тощо

23,9 25,0 25,3

Разом: 246,5 244,4 245,1 *За матеріалами Державного управління Міністерства екології та природних ресурсів

України у Запорізькій областi (2004 р.).

Порівняно багато степових ділянок збереглося у Бердянському, Запорі-

зькому, Мелітопольському, Новомиколаївському, Оріхівському та Приазов-

ському районах. Причиною цього є близкість до поверхні кристалічних гір-

ських порід, поширення пісків або значна крутизна схилів балок і річкових

долин, що зумовило неможливість землеробського освоєння таких територій.

Зовсім невелика ділянка (100 га) повноцінного степу збереглася у Ро-

зівському районі і зараз входить до території відділку «Кам’яні Могили»

Українського державного степового заповідника. Крім того, незначні осеред-

ки степової рослинності вціліли на острові Хортиця, на узбережжі лиманів

Сивашик, Молочний та Утлюцький, а також в основі морських кос: Бердян-

ської, Степанівської, Обитічної та Федотова, які у 1974–1996 рр. було оголо-

шено ландшафтними заказниками державного значення.

Найцінніші зі степових ділянок було включено до природно-

заповідного фонду України. Загалом наведені дані (табл. 2) свідчать про та-

ке:

1. Загальна площа та кількість степових біоценозів дуже мала, і це

створює загрозу для їх подальшого збереження.

2. Спостерігається значна розпорошеність степових ділянок у прос-

торі, що негативно впливає на функціонування популяцій представників степової

фауни.

3. Більшість залишків степу збереглися на схилах балок та являють

собою вигони, які інтенсивно використовуються як пасовища і не мають сьо-

годні дієвої охорони.

8

Таблиця 2. Охоронювані осередки степу в Запорізькій області*

Адміністративний

район

Кількість

ділянок

Загальна площа Середній розмір

1 ділянки, га га %

Бердянський 21 560,2 8,8 26,7

Василівський 11 203,8 3,2 18,5

Веселівський 5 102,4 1,6 20,5

Вільнянський 22 299,1 4,7 13,6

Гуляйпільський 16 358,2 5,6 22,4

Запорізький 22 541,2 8,5 24,6

К.-Дніпровський 16 174,3 2,8 10,9

Куйбишевський 7 116,0 1,8 16,6

Мелітопольський 11 961,0 15,3 87,4

Михайлівський 4 75,0 1,2 18,8

Новомиколаївський 21 668,0 10,5 31,8

Оріхівський 10 827,2 13,1 82,7

Пологівський 5 80,1 1,3 16,0

Приазовський 6 529,0 8,3 88,2

Приморський 9 151,0 2,4 16,8

Розівський 10 291,0 4,6 29,1

Токмацький 18 142,8 2,2 7,9

Чернігівський 8 83,0 1,3 10,4

Якимівський 7 177,7 2,8 25,4

Разом: 229 6340,4 100,0 28,7 *Підраховано за матеріалами Державного управління Міністерства екології та природних

ресурсів України в Запорізькій областi (2000 р.).

Відновлення степових біоценозів. Сьогодні в Україні розораність

трав’яних рівнин – найвища у світі. Крім негативних екологічних наслідків

(скорочення різноманіття степових рослин і тварин, вимирання інших орга-

нізмів, прискорена ерозія ґрунтів, забрудненість атмосфери пилом, підви-

щення інтенсивності парникового ефекту тощо), це зумовлює зменшення

концентрації гумусу і скорочення урожайності сільсько-господарських куль-

тур [5]. Тому відновлення порушених біоценозів, яке називають демутацією,

має важливе екологічне значення і господарську доцільність. Вона насампе-

ред полягає у відтворенні родючості ґрунтів, у розширенні площ природних

кормових угідь для диких і свійських тварин та у збереженні генофонду ро-

дичів культурних рослин. Не менш важливим є збільшення кількості степо-

вих біоценозів та їх площ для створення екологічних коридорів, якими бажа-

но з’єднати вцілілі осередки степу між собою. Це прискорить відновлення

зональної рослинності, буде сприяти збереженню рідкісних видів, поліпшить

стік малих річок і зменшить водну та вітрову ерозію.

Загалом демутація степових біоценозів відбувається дуже складно, має

значну тривалість і потребує значних фінансових витрат. Найпростішим

і дешевим способом є автореставрація, яка можлива лише там, де збереглася

степова цілина [1]. Зазвичай вона має чотири стадії:

9

1. Стадія польових бур’янів. Флористичний склад бур’янів залежить

від останньої культури. Загалом стадія характеризується переважанням од-

норічників і дворічників.

2. Стадія кореневищних злаків розпочинається після першої через

2–4 роки. Характеризується поширенням тонконога вузьколистого, кунични-

ка наземного, стоколоса безостого, інших злаків і зазвичай триває 22–24 і бі-

льше років. На початкових етапах цієї стадії у деяких місцях поширені бур-

куни, які пізніше випадають з травостою.

3. Стадія дернинних злаків починається з проникнення на переліг келе-

рії стрункої, типчака і різних видів ковили (тирса, українська, Лесінга). Три-

валість стадії може коливатися від кількох до 40–50 років.

4. Стадія вторинної цілини завершує демутацію перелогу. Частина де-

рнин келерії стрункої, типчака і ковили відмирає, утворюються міждернинні

проміжки – кальвіції, що заселяються характерними для степу рослинами.

До дорожчих способів відновлення степових біоценозів належать: рес-

таврація посівом насіння, пересадкою дернини тощо. На жаль, у більшості

місць Запорізької області степової цілини вже немає. Тому нині відновлення

степових біоценозів потребує тут більших зусиль, ніж 20–30 років тому. Але

слід зауважити, що повне відновлення рослинного покриву розораних діля-

нок степу до попереднього cтану навряд чи можливе. Демутація перелогу від

стадії польових бур’янів через стадії кореневищних і дернинних злаків до

формування вторинної цілини можлива лише за наявності помірного випа-

сання та сінокосу. У разі їх відсутності формування вторинної цілини може

затягтися на невизначений час, а можливо, і не відбудеться зовсім.

Властивості агросистем. Значні зміни, які відбулися у ХХ ст. на тери-

торії всієї степової зони, великою мірою торкнулися її зовнішнього вигляду

і структури ландшафтів. У більшості місць домінуючими стали агроценози,

які дуже відрізняються від типових степових біоценозів [3, 4]. З екологічного

погляду для них характерні такі особливості:

1. Мале флористичне різноманіття рослин, що належать до дуже об-

меженої кількості родин (злаки, складноцвіті, бобові, хрестоцвіті, гречкові,

гарбузові, пасльонові тощо).

2. Домінування однорічних рослин з обмеженою людиною щільністю

розташування на певній площі.

3. Значна подібність агроценозів між собою, зумовлена районуванням

певних сортів рослин і використанням єдиних технологій вирощування.

4. Обмеження людиною кількості консументів всіх порядків, наслід-

ком чого є низьке біорізноманіття штучних екосистем.

5. Внесення в природне середовище значною кількості мінеральних

добрив та пестицидів, які включаються у кругообіг речовин, формують їх нові

комбінації, до яких аборигенні рослини та тварини не встигають або взагалі не

можуть адаптуватись.

6. Безперервне управління агросистемами, метою якого є поліпшення

ефективності сільськогосподарського виробництва, спричинює значний не-

гативний вплив на степові організми та призводить до їх зникнення.

10

7. Надання агроценозам нехарактерної для більшості організмів степо-

вої зони ритміки всіх життєвих процесів, що визначається технологією ви-

рощування сільськогосподарських культур, а не біологічними потребами рос-

лин та тварин [2].

Таким чином, сучасний термін «степова зона» зараз на Запоріжжі

і взагалі в Україні не відповідає своєму первісному змісту – степові біоцено-

зи скрізь замінені на польові, помережані штучними лісонасадженнями зі

значною площею ставків, водосховищ та потужними зрошувальними систе-

мами.

Крім того, через велику залежність сільськогосподарського виробницт-

ва від водних ресурсів майже всі агроландшафти виявляються вбудованими в

річкові басейни і тому відчувають на собі різнобічний вплив гідрологічних

чинників, а також самі, майже завжди негативно, впливають на стан водно-

болотних екосистем.

Відновлення степової біоти та збереження біологічного різноманіття в

умовах інтенсивного антропогенного впливу потребують спеціального фахо-

вого підходу. Але на даний момент в агроландшафті, який займає більшу ча-

стину нашої держави і також домінує у Запорізькій області, немає кому реа-

лізовувати ідеї охорони та раціонального використання природних ресурсів

на практиці, оскільки сучасне законодавство не передбачає надання тариф-

них ставок екологам та спеціалістам з менеджменту природних ресурсів у

сільськогосподарських об’єднаннях та кооперативах. Тому видається доціль-

ним звернути увагу різних діячів нашої країни на те, що без створення робо-

чих місць для фахівців зазначених спеціальностей, рідкісні організми та

ландшафти залишаться лише у Червоних або Зелених книгах, а не в реально-

му світі.

Література:

1. Веденьков Е. П. О восстановлении естественной растительности на

юге степной Украины. – Аскания–Нова, 1997. – 39 с.

2. Волох А. М. Значення біогеографічних островів у формуванні попу-

ляцій великих ссавців та пульсації меж ареалів // Вчені зап. Таврійсько-го

нац. ун–ту. Сер. біол., хім. – Сімферополь. – 2004. – Т. 17 (56). – № 2. –

С. 12–22.

3. Докучаев В. В. Наши степи прежде и теперь. // Сочинения. – М. –

Л.: Изд–во АН СССР, 1951. – Т. 6. – С. 16–102.

4. Кириков С. В. Человек и природа степной зоны. – М.: Наука, 1983. –

127 с.

5. Природно-ресурсний аспект розвитку України. Програма сприяння

сталому розвитку в Україні / Наук. керівник напрямку М. М. Коржнєв. – К.:

Вид. дім КМ Academia, 2001. – 112 с.

6. Шостенко-Десятова Н. О., Шаліт М. Матеріали до вивчення рослин-

ності Дніпропетровської та Одеської областей // Праці наук.-дослід. ін-ту бо-

таніки Харківського держ. ун-ту. – Харків. – 1937. – Т. 2. – С. 67–116.

11

УДК 633.88:581.9(477)

ПОШИРЕННЯ ТА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ РЕСУРСІВ

ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН УКРАЇНИ

Мінарченко В. М.,

к. б. н., завідувач лабораторії,

Інститут ботаніки

ім. М. Г. Холодного НАН України

Збалансоване використання природних ресурсів фіторізноманіття нині

є важливою метою політики на національному і міжнародних рівнях. Дослі-

дження поширення та ресурсів рослин як складової біорізноманіття має важ-

ливе значення для збереження і збалансованого використання фітобіоти, пе-

редусім за умов надмірного прямого чи опосередкованого використання

природних рослинних ресурсів, яке призвело до виснаження ресурсів бага-

тьох видів [1]. Стан природних ресурсів виду рослин визначається, з одного

боку, його представленістю на певній території, з другого – ступенем вико-

ристання (прямого чи опосередкованого) ресурсів виду. Для забезпечення

гармонійного регулювання використання цих ресурсів важливо з’ясувати

поширення та представленість конкретних сировинних видів у межах держа-

ви чи окремого регіону. Такі дослідження сприяють встановленню

об’єктивної картини наявності природних фітосировинних запасів і розроб-

ленні заходів з оптимізації їх використання чи охорони в майбутньому.

У статті подано аналіз поширення 2219 видів судинних лікарських ро-

слин у межах ботаніко-географічних зон України, а також характеристика

представленості ресурсів 75 сировинних видів рослин у цих зонах. Базовими

для цього аналізу є оригінальні авторські матеріали, одержані внаслідок ре-

сурсних досліджень починаючи з 1980 р., літературні джерела та гербарні

фонди Національного гербарію України [2].

Результати аналізу свідчать, що по всій чи майже всій території Украї-

ни поширено лише 169 видів дикорослих лікарських рослин. Це переважно

широкоареальні види, більшість з яких є видами синантропної флори, як види

родів: Arctium L., Artemisia L., Аtriplex L., Carduus L., Cirsium Mill.,

Chenopodium L., а також: Capsella bursa-pastoris (L.) Medic., Сentaurea cyanus

L. Chelidonium majus L Conium maculatum L., Cichorium intybus L.,

Cynoglossum officinale L. Daucus carota L. Equisetum arvense L., Melilotus albus

Medik., Tussilago farfara L. тощо. По території України вони розподілені нері-

вномірно: більшість відсутні чи трапляються зрідка у високогірних районах

Карпат та Полиновому Степу. Території, де ці види мають сировинну значу-

щість, займають від 10 до 50 % площі поширення конкретного виду. Окремі

види (Cynoglossum officinale, Draba nemorosa L., Fumaria officinalis L., Reseda

lutea L., та ін.), незалежно від поширення, є сировинно малоцінними по всій тери-

торії ареалу.

12

Сировинна зона більшості дуже поширених видів охоплює Полісся та

Лісостеп з локалізацією основних ресурсів у правобережних районах. Це:

Alnus glutinosa (L.) Gaertn., Artemisia vulgaris L. Betula pendula Roth. Capsella

bursa-pastoris Chelidonium majus, Cichorium intybus, Daucus carota, Dryopteris

filix-mas (L.) Schott Equisetum arvense, Hypericum perforatum L. Frangula alnus

Mill. Leonurus villosus Desf. ex D’Urv., Lythrum salicaria L., Melilotus officinalis

(L.) Pall., Oenothera biennis L. s.l., Origanum vulgare L. Persicaria maculosa

S.F.Gray, Rubus caesius L., Sambucus nigra L Tanacetum vulgare L. Verbascum

phlomoides L. та ін.

Синантропні види, особливо одно- та дворічники, часто формують

щільні високопродуктивні популяції на невеликих площах (5–10 м2

) з част-

ково чи повністю порушеним рослинним покривом. Існування таких сиро-

винно високопродуктивних популяцій характеризується короткою триваліс-

тю, хоча, завдяки високій реактивності, вони швидко заселяють інші пору-

шені ділянки, чим забезпечують високу сировинну значущість у різних регі-

онах. Багаторічні види синантропної флори здатні формувати сировинні ма-

сиви на площі в кілька гектарів і, за умови відсутності деструктивного зовні-

шнього впливу на їх популяції, зберігати сировинну значущість протягом

5–10 років. Загалом види синантропної флори мають ресурсну (в розумінні –

сировинну) значущість в середньому на 15–20 % площі зростання; для деяких

видів (Conyza canadensis (L.) Cronq., Centaurea cyanus L., Conium maculatum

L., Daucus carota L. Urtica dioica L., Matricaria recutita L.тощо) цей показник

може досягати 50 %. До дуже поширених лікарських рослин належать не ли-

ше види синантропної флори, серед таких є ряд видів (Agrimonia eupatoria L.,

Asparagus officinalis L., Centaurium erythraea Rafn., Clinopodium vulgare L.,

Сrataegus sanguinea Pall., Gratiola officinalis L., Inula germanica L., Lythrum

salicaria L., Ononis arvensis L., Veronica officinalis L. s.l. та ін), місцезростання

яких пов’язані з природними чи слабо порушеними угрупованнями. Вони ро-

стуть розсіяно чи фрагментарно на великій території і загалом є сировинно

цінними. Однак просторова структура їх популяцій має агрегативний чи роз-

сіяний характер, тому на невеликій території сировинна цінність цих видів,

як правило, невисока. Загальна площа, де їх популяції мають ресурсну зна-

чущість, становить менше 10 % площі поширення; а для таких, як Lavatera

thuringiaca L., Malva sylvestris L., Marrubium vulgare L., Verbena officinalis L. –

менше 1 %.

Найбільшу видову різноманітність лікарських рослин виявлено в лісос-

теповій зоні (1337 видів з 2219). Серед них частка видів, які зростають лише в

межах цієї зони, – менше 1 %. Це переважно вузьколокальні чи заносні види,

зокрема: Dianthus eugeniae Kleop., Dodartia orientalis L., Draba sibirica (Pall.)

Thell, Hyssopus cretaceus Dubjan. Інші, крім Лісостепу, ростуть в різних при-

родних зонах чи поширені по всій Україні. Виявлено, що в лівобережних лі-

состепових районах росте майже на 100 видів менше (1241), ніж у правобе-

режних лісостепових районах (див. рис. 1). Більша видова різноманітність у

правобережних лісостепових районах зумовлена проникненням сюди части-

ни карпатських та поліських видів, особливо в західних лісостепових райо-

13

нах. Частка інтродукованих та культивованих видів у флорі лікарських рос-

лин лісостепової зони становить 13 % загальної кількості видів лікарських

рослин, які тут ростуть, причому у кількість інтродукованих і культивованих

лікарських рослин, поширених в межах Лівобережного і Правобережного Лі-

состепу, майже не відрізняється (відповідно – 168 і 174 види). Серед лікарсь-

ких рослин, які мають сировинну цінність, у правобережних районах Лісос-

тепу налічується 76 видів, тоді як у лівобережних районах – 55 видів. Пере-

важно рівнинні ландшафти Лівобережного Лісостепу сприятливі для їх гос-

подарського використання, і частка угідь, де лікарські види можуть формува-

ти сировинні масиви, незначна. У правобережних лісостепових районах сту-

пінь господарського навантаження на природні угруповання трохи менша за-

вдяки значній розчленованості території і складності для господарського ви-

користання, особливо в прикарпатській частині. Серед загальної кількості ре-

сурсозначущих лікарських рослин сировинно цінними лише в Лісостепу чи

окремих його районах є незначна кількість видів: Achillea setacea Waldst. et

Kit., Artemisia annua L., Asclepias syriaca L., Fragaria viridis Duch., Rhamnus

cathartica L., Thymus marchallianus Willd. Більшість з сировинних видів є ре-

сурсозначущими також в інших зонах: Filipendula ulmaria (L.) Maxim.,

Helichrysum arenarium (L.) Moenсh, Hypericum perforatum L., Leonurus villosus

Desf. ex D’Urv., Melilotus officinalis (L.) Pall., Oenothera biennis L. s.l.,

Origanum vulgare L., Rosa canina L., Sambucus nigra L., Thymus pulegioides

L.aggr., Veronica officinalis L. s.l. та ін.

Друге місце за різноманіттям лікарських рослин займає Полісся, у пра-

вобережних районах якого зростає 965 видів. Культивовані та інтродуковані

види лікарських рослин тут трохи перевищують 10 % (110 видів). У лівобе-

режних поліських районах виявлено 852 види, у т. ч. 106 – культивовані та

інтродуковані. Загалом основний ресурсний потенціал лікарських рослин

Полісся зосереджений у його правобережних районах, що передусім зумов-

лено природними умовами і площею угідь, сприятливих для формування ре-

сурсного потенціалу сировинних видів рослин. У правобережних поліських

районах зосереджено найбільше видів лікарських та харчових рослин (92),

сировину яких заготовлюють для медичних або харчових потреб; у лівобереж-

них районах – 73 види. Серед загальної кількості тільки 10 дикорослих видів

лікарських рослин зростають в Україні лише на Поліссі, причому більшість –

на Правобережжі. Це переважно види, які перебувають тут на межі ареалу

(Аrctostaphylos uva-ursi (L.) Spreng., Chamaedaphne calyculata (L.) Moench,

Salix myrsinifolia Salisb.) чи трапляються у вигляді диз’юнкцій або окремих

локалітетів (Rhododendron luteum Sweet, Saxifraga granulata L., Moehringia

lateriflora (L.) Fenzi). Вони є рідкісними, тому з природних місцезростань збір

їх сировини не допускається в Україні. Значна частина вузьколокальних ви-

дів, що зростають на Поліссі, трапляється в прилеглих природних зонах. Так,

основні місцезростання Andromeda polifolia L., Tofieldia calyculata (L.)

Wahlenb., Ledum palustre L. Oxycoccus palustris Pers. зосереджені в правобе-

режних поліських районах; спорадично ці види трапляються в Карпатах, на

Прикарпатті, Росточчі. І навпаки: основні ресурси Alnus incana (L.) Moench

14

зосереджені в Карпатах і прилеглих районах, а на Поліссі вільха сіра трапля-

ється спорадично; Melittis sarmatica Klokov поширене в Розточчі-Опіллі та

правобережних поліських і лісостепових районах, а сировинні ресурси його є

лише в Росточчі. Comarum palustre L., Menyanthes trifoliata L., Padus avium

Mill., Thymus serpyllum L. мають значне поширення і ресурси на Поліссі, а в

Лісостепу трапляються спорадично.

Багато видів потрапляє у південні поліські райони з Лісостепу (Aristo-

lochia clematitis L., Berberis vulgaris L., Echinops sphaerocephalus L. Urtica can-

nabina L. тощо). Останнім часом спостерігається проникнення сюди з півдня

карантинних бур’янів, які мають визнані лікувальні властивості: Ambrosia ar-

temisiifolia L., Grindelіa squarrosa (Pursh) Dun.; набуває загрозливого поши-

рення Нeracleum mantegazzianum Somm. et Levier.

Серед дуже поширених видів у Поліссі зосереджено основні ресурси

Acorus calamus L., Вetula pendula Roth., Bidens tripartita L., Calluna vulgaris (L.)

Hull, Convallaria majalis L., Dryopteris filix-mas (L.) Schott, Frangula alnus Mill.,

Helichrysum arenarium (L.) Moenсh, Gnaphalium uliginosum L., Juniperus commu-

nis L., Lycopodium clavatum L., Malus sylvestris Mill., Nuphar lutea (L.) Smith,

Nymphaea alba L., Potentilla erecta (L.) Rausch.

Одним з найцінніших екологічно чистих сировинних регіонів України

стосовно ресурсів корисних рослин (поряд з Поліссям) є Карпати. Це регіон з

найменш трансформованим рослинним покривом. У гірських районах Карпат

зростає 741 вид лікарських рослин, з них лише 36 видів – культивовані та

інтродуковані. Для потреб медицини в значних обсягах заготовляють сиро-

вину 40 дикорослих видів. Більше різноманіття лікарських рослин виявлено

на Прикарпатті та в Закарпатті (відповідно: 847 та 812 видів), хоч загалом тут

менші площі фітоценозів, де види корисних рослин мають ресурсну значущість.

Для цих регіонів характерна значна різноманітність культивованих та

інтродукованих рослин (114 і 115 видів), сировину яких використовують як

лікарську.

Серед видів, основні сировинні ресурси яких зосереджені в Карпатах та

прилеглих регіонах, є: Astrantia major L., Abies alba Mill., Аconitum

moldavicum Hacq. ex Rchb., Adenostyles alliariae (Gouan) A. Kern., Alchemilla

flabellata Bus., Aruncus dioicus (Walter) Fernald, Carlina acaulis L., Сentaurea

phrygia L., Colchicum autumnale L., Сrataegus oxycantha L. (C. laevigata

(Poir.)DC., Doronicum austriacum Jacq., D.carpaticum (Griseb. et Schenk) Nym.,

Hypericum maculatum Crantz, Juniperus sibirica Burgsd., Laserpitium alpinum

Waldst. et Kit, Pinus mugo Turra, Polygonatum verticillatum (L.) All., Pulmonaria

rubra Shott., Rumex alpinus L., Symphytum cordatum Waldst & Kit ex Willd,

Thymus alpestris Tausch ex A. Kern, T.alternans Klokov, Veratrum album L.

З рідкісних – Arnica montana L.,Aster alpinus L., Atropa bella-donna L., Hellebo-

rus purpurascens Waldst. et Kit та ін.

Карпати – найперспективніший екологічно чистий регіон України щодо

забезпечення національних потреб у сировині дикорослих лікарських рослин,

тому питання обліку та збалансованого регулювання використання наявних

тут фіторесурсів є нині надзвичайно актуальним.

15

Для Степових районів України властиве значне видове різноманіття лі-

карських рослин, однак ресурсний потенціал більшості з них обмежений че-

рез високу господарську освоєність території. Загалом у правобережних сте-

пових районах виявлено 896 видів лікарських рослин, з яких культивовані та

інтродуковані види становлять 182 види, а сировинну значущість мають ли-

ше 12 видів. Серед останніх переважають види синантропної флори та дуже

розповсюджені види, як: Thymus dimorphus Klokov et Des.-Shost., Sambucus

nigra L., Matricaria recutita L., Hypericum perforatum L., Helichrysum arenarium

(L.) Moenсh, Crinitaria villosa (L.) Grossh.; види родів Сrataegus L. та Rosa L. У

лівобережних районах росте трохи менша кількість лікарських рослин (839),

ще менше різноманіття лікарських рослин властиве для степових районів

Криму (615 видів), що зумовлено значною трансформацією природних еко-

систем регіону. Більшість видів, які тут зростають, належать до дуже поши-

рених і лише 28 видів ростуть лише в Степу. Кількість культивованих та ін-

тродукованих видів становить відповідно 178 і 172 види, а сировинно значу-

щих – 13 видів. У південних степових районах України зосереджено основ-

ний ресурсний потенціал Matricaria recutita та основні локалітети Glycyrrhiza

glabra L., у передгірних районах Криму – Adonis vernalis L. Останні два види

є регіонально рідкісними і потребують охорони. Цінним видом лікарських

рослин є Paeonia tenuifolia L., занесена до Червоної Книги України; основні її

місцезростання пов’язані зі степовими угрупованнями Лівобережного Степу

та передгірних районів Криму.

Високим різноманіттям лікарських рослин характеризуються передгір-

ні та гірські райони Криму. Тут зростає 938 видів лікарських рослин, серед

яких культивовані та інтродуковані – лише 47 видів. В Криму зростає

243 види, які не трапляються в інших регіонах України, в т. ч. лише в гірсь-

ких районах – 191 вид. Загалом передгірні та гірські райони Криму є найбід-

нішими в Україні на сировинні ресурси. Тут сировинну значущість мають

лише 10 видів лікарських рослин, серед яких, крім синантропних та видів ро-

дів Сrataegus L. та Rosa L., мають цінність Thymus callieri Borb. Tx Velen.,

Origanum vulgare L., Mentha longifolia L.

Таким чином, найбільше різноманіття лікарських рослин зосереджене

в лівобережних районах Лісостепу, найменше – в степових районах Криму.

Найбільше видів, які мають сировинну значущість, росте в правобережних

районах Полісся, а найменше – в гірських районах Криму. Основною зоною

культивування та інтродукції лікарських рослин в Україні є Лісостеп та Степ.

16

Рис. 1. Диференціація різноманіття лікарських рослин в Україні.

Позначення: перша колонка гістограми вказує на загальну кількість видів лікарських рос-

лин в регіоні, друга – кількість сировинних видів рослин, третя – кількість інтродукованих

та культивованих видів рослин;

скорочення: П – Полісся, Л – Лісостеп, С – Степ, Гк – Гірський Крим, ПК – Прикарпаття,

К – Карпати, Зк – Закарпаття.

Література: 1. Гродзинський Д. М., Шеляг-Сосонко Ю. Р., Черевченко Т. М.,

Ємельянов І. Г., Собко В. Г., Лебеда А. П. Проблеми збереження та віднов-

лення біорізноманіття в Україні. – Київ: Академперіодика, 2001. – 104 с.

2. Мінарченко В. М. Лікарські судинні рослини України (медичне та ре-

сурсне значення). – К.: Фітосоціоцентр, 2005. – 324 с.

17

УДК 574:911.2

ТВАРИННИЙ СВІТ ПРОЕКТОВАНОГО РЕГІОНАЛЬНОГО

ЛАНДШАФТНОГО ПАРКУ «МУРАФА»

Яцентюк Ю. В.,

к. г. н., доцент,

Ворона Є. І.,

Вінницький державний

педагогічний університет

ім. М. Коцюбинського

В умовах значного перетворення та забруднення ландшафтних ком-

плексів незначні площі умовно-натуральних ландшафтів зумовлюють загост-

рення проблеми охорони навколишнього природного середовища, особливо

збереження біотичного різноманіття.

Проектований регіональний ландшафтний парк (РЛП) «Мурафа»

включатиме умовно-натуральні та штучні квазіприродні геосистеми з відно-

сно багатшим тваринним світом, ніж на прилеглих господарсько освоєних

територіях. Оскільки у межах майбутнього парку живуть занесені до Черво-

ної книги України види тварин, дослідження його фауністичного різноманіт-

тя є досить актуальним.

Мета нашого дослідження – виявлення особливостей тваринного світу

проектованого регіонального ландшафтного парку «Мурафа». Для досягнен-

ня цієї мети нам необхідно було вирішити ряд завдань, зокрема: провести

польові дослідження тваринного світу; виділити та описати основні фауніс-

тичні комплекси території; виявити, визначити та охарактеризувати занесені

до Червоної книги України види тварин.

Територія проектованого регіонального ландшафтного парку «Мура-

фа» розміщена у межах Чернівецького, Могилів-Подільського та Ямпільсь-

кого адміністративних районів Вінницької області. Контур парку збігається з

межами між схиловим і плакорним типами місцевостей. Межі РЛП ми ви-

значили за такими географічними об’єктами:

по річці Мурафа – від смт Чернівців до гирла річки, поблизу хутора

Улянівки;

по річці Лозова – від урочища «Коліно», на південь від с. Лозового, до

гирла річки в с. Вила-Ярузькі;

по річці Вазлуй – від моста на автошляху між селами Майорщиною та

Бабчинцями до гирла річки в с. Мервинці;

по річці Бушанка – від с. Гамулівки до гирла річки в с. Буша [1].

За схемою зоогеографічного районування територія проектованого

РЛП «Мурафа» знаходиться у межах лісостепової ділянки правобережжя

Дніпра Центральнолісостепового зоогеографічного округу зоогеографічної

провінції лісостепу Європейської підобласті Голарктичної області [2].

18

Протягом тривалого періоду господарського освоєння, та особливо

у ХХ столітті, досліджувана територія зазнала значного антропогенного

впливу. Це призвело до зникнення деяких видів тварин. Їх місце у біоценозах

зайняли види-синантропи, які добре адаптовані до умов антропогенних

ландшафтів. Проте у загальних рисах тваринний світ проектованого РЛП

«Мурафа» зберігся у більш-менш природному стані.

З ландшафтним різноманіттям досліджуваної території пов’язане до-

сить велике різноманіття тварин. Тут трапляються типові представники як

лісових, так і степових ландшафтних комплексів. На підставі аналізу розпо-

ділу головним чином хребетних тварин за біотопами можливе виділення лі-

сового, лучного, водного, болотного, синантропного фауністичних комплек-

сів і фауністичного комплексу степів та сільськогосподарських угідь.

Лісовий фауністичний комплекс збіднений та яскраво не виражений.

Виділено кілька основних чинників збіднення лісової фауни проектованого

парку. По-перше, на території парку в натуральному стані домінувала лучно-

степова рослинність. Тому переважна більшість лісів має штучне походжен-

ня. Їх насадили в 60–70-х рр. ХХ століття під час лісомеліорації розчленова-

них ярами річкових долин Придністров’я. При цьому агрокліматичні умови

для зростання дерев не зовсім сприятливі. Особливо це стосується видів-

інтродуцентів (гледичія, сосна кримська, оцтове дерево та ін.), що були ви-

користані при залісенні. В результаті продуктивність таких лісових екосис-

тем низька, а фауна збіднена.

По-друге, грабовий ліс цього регіону стиглий та зарослий. Він являє

собою клімаксову екосистему, в якій зменшується продуктивність та біоріз-

номаніття. По-третє, акацієві ліси та соснові бори звичайно бідні у фауністи-

чному відношенні, а вони становлять значний відсоток усіх лісових наса-

джень. По-четверте, тут практично немає старих дуплистих дерев, які б мог-

ли бути місцями оселення кажанів чи птахів-дуплогнізників.

До лісового фауністичного комплексу входять найпоширеніші види

тварин, що живуть у лісах різного типу. Серед ссавців типовими у лісових

насадженнях є лісові полівки, миша жовтогорла, землерийка звичайна, буро-

зубка, кріт та їжак європейські, білка звичайна. Крім того, у лісових масивах

водяться козуля європейська та свиня дика. Фауна хижаків представлена ли-

сицею звичайною, куницею лісовою, ласкою. У лісових екосистемах проек-

тованого парку є занесений до Червоної книги України борсук звичайний.

Оскільки проектований РЛП простягається річковими долинами, то лі-

сові масиви парку видовжені та неширокі. Крім того, вони в багатьох випад-

ках оточені сільськогосподарськими угіддями. У результаті в лісові урочища

іноді проникають польові види ссавців: хом’як звичайний, полівка звичайна,

заєць-русак.

Серед лісових птахів масовими видами є горобцеві, дятли, а влітку ще

й зозулі та голубині. Домінують зяблик, вівчарик-ковалик, синиця велика,

чорний та співочий дрозди, звичайний та середній дятли, сова вухата, сойка.

Трапляються також сорокопуд терновий, кропив’янка сіра, вівсянка звичай-

на, одуд, чечевиця, щиглик, чечітка звичайна, пугач.

19

Лісова герпетофауна представлена ящірками (прудка, зелена, веретіль-

ниця), вужем звичайним, мідянкою звичайною та полозом лісовим. Серед

земноводних характерними є квакша, ропуха сіра, жаби трав’яна та гостро-

морда. Поблизу пеньків, під купами хмизу водяться тритони звичайний та

гребенястий [3].

Фауністичний комплекс степів та сільськогосподарських угідь включає

види, що живуть на лучно-степових ділянках, орних землях, пасовищах і пе-

релогах. Вони займають значну частину території проектованого регіональ-

ного ландшафтного парку «Мурафа». Серед ссавців фоновими видами є ми-

ші польова та хатня, полівка звичайна, кріт та їжак європейські. Тут живуть

також білозубка мала та білочерева, заєць-русак, тхір, ласка, а також види,

занесені до Червоної книги України, – горностай та борсук звичайний. Серед

птахів звичайними є жайворонки степовий та польовий, плиска біла та жов-

та. Рідше трапляються куріпка сіра, перепілка і трав’янка лучна. Поширені

також вівсянка звичайна, щиглик, крук, бджолоїдка, канюк звичайний та сте-

повий, сорокопуд терновий, коноплянка. Серед плазунів – ящірка прудка та

зелена, гадюка звичайна, серед земноводних – жаба трав’яна.

Лучний фауністичний комплекс включає тварин, що живуть на відкри-

тих ділянках з лучною рослинністю (річкових заплавах, днищах балок). Зви-

чайними для цих місць серед ссавців є миша польова, бурозубка звичайна та

мала, кутора велика, кріт європейський, ласка. Серед птахів характерні плис-

ка біла, ластівка берегова, коноплянка, трав’янка лучна, щеврик лучний; се-

ред плазунів – вуж звичайний; серед амфібій – квакша.

Особливим є фауністичний комплекс водойм і водотоків. У невеличких

водоймах, серед заростей комишу, очерету, рогозу та стрілолисту живе онда-

тра. У водоймах з чистою прозорою водою водиться видра звичайна. Серед

птахів на водоймах поширені такі види: чапля сіра, крижень, мартин звичай-

ний, чирянки велика та мала, ластівка берегова, рибалочка. На Скалопільсь-

кому водосховищі трапляються лебідь-шипун та скопа, занесені до Червоної

книги України [4].

З водоймами в тій чи іншій мірі пов’язані жаби ставкова та озерна,

тритони гребенястий та звичайний, а серед плазунів – вужі звичайний та во-

дяний, черепаха болотяна [3].

Видовий склад риб у річках представлений карасем сріблястим, суда-

ком, щукою, йоржем та в’юном звичайними, лящем та верховодкою звичай-

ними типовими, коропом та пліткою звичайними. У русло р. Мурафи, на ді-

лянці від с. Біли до гирла, на нерест заходять такі види риб: сом, чіп звичай-

ний, осетер стерлядь. На перекатах водиться марена звичайна дніпровська.

Останні три види занесені до Червоної книги України.

Болотяний фауністичний комплекс сформувався на основі прибереж-

них зон річок, ставків і водосховищ. Серед птахів тут часто трапляються

крижень, курочка водяна, лиска, очеретянки лучна та велика. Більш рідкіс-

ною є вівсянка очеретяна. Із земноводних у досить великій кількості виявле-

но жабу озерну.

20

Синантропний фауністичний комплекс включає види, життя яких тісно

пов’язане з населеними пунктами і зокрема з людськими помешканнями.

Саме тут концентруються синантропні види: миша хатня, пацюк сірий, куни-

ця кам’яна, тхір, кажан пізній, їжак європейський. Серед птахів поширені та-

кі синантропи: горобці хатній та польовий, ластівка сільська, сойка, сорока,

грак, ворона сіра, яструби великий та малий, лелека білий.

У межах території РЛП «Мурафа» трапляються представники таких

видів тварин, занесених до Червоної книги України:

1. Клас Круглороті – Cyclostomata: зубата мінога українська

(Eudontomyzon mariae).

2. Клас Кісткові риби – Osteichthyes: осетер стерлядь (Acipenser

ruthenus), умбра європейська (Umbra krameri), плітка вирезуб типовий

(Rutilus frisii frisii), чіп звичайний (Zingel zingel), марена звичайна дніпровсь-

ка (Barbus barbus borysthenicus).

3. Клас Плазуни – Reptilia: полоз лісовий (Elaphe longissima), мідянка

звичайна (Coronella austriaca).

4. Клас Птахи – Aves: скопа (Pandion haliaetus), лунь польовий (Circus

cyaneus), канюк степовий (Buteo rufinus), підорлик великий (Aquila clanga), пугач

(Bubo bubo), сорокопуд сірий (Lanius excubitor).

5. Клас Ссавці – Mammalia: кутора мала (Neomys anomalus), підковик

малий (Rhinolophus hipposideros), широковух звичайний (Barbastella

barbastellus), ховрах європейський (Citellus citellus), горностай (Mustela

erminea), борсук звичайний (Meles meles), видра звичайна (Lutra lutra) [4].

Отже, у межах проектованого регіонального ландшафтного парку

«Мурафа» сформувались такі фауністичні комплекси: лісовий, лучний, вод-

ний, болотяний, синантропний, степів та сільськогосподарських угідь. Тва-

ринний світ майбутнього парку різноманітний та багатий на значну кількість

видів, занесених до Червоної книги України. Саме з метою їх збереження як

складової біотичного та ландшафтного різноманіття на досліджуваній тери-

торії необхідно створити регіональний ландшафтний парк «Мурафа».

Література:

1. Яцентюк Ю. В. Наукове обґрунтування створення регіонального ланд-

шафтного парку «Мурафа» // Укр. геогр. журн. – К:, Академперіодика, 2006.

– № 4. – С. 34–37.

2. Атлас природных условий и естественных ресурсов Украинской ССР. –

М.: ГУГК, 1978. – 183 с.

3. Вдовиченко С. М. Тваринний світ // Середнє Придністров’я / За ред.

Г. І. Денисика – Вінниця: ПП «Видавництво «Теза», 2007. – С. 160–164.

4. Червона книга України. Тваринний світ. – К.: Українська енциклопедія,

1994. – 464 с.

21

ЗАХИСТ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ

РІДКІСНИХ РОСЛИН

Остафійчук Т. В.,

директор,

Мороз Є. П.,

методист, Рівненська обласна

станція юних натуралістів

Проблема охорони довкілля та збереження біорізноманіття набула осо-

бливої актуальності в наш час, в епоху науково-технічного прогресу, який

дав у руки людства потужні важелі впливу на природу. Врахувавши помилки

минулого, зараз вже ні в кого не викликає сумніву те, що зникнення кожного

наступного біологічного виду є справжньою катастрофою і може спричинити

невідновні втрати у майбутньому. Охорона та відновлення рідкісних і зни-

каючих видів рослин у розвинутих країнах розглядається як одне з найваж-

ливіших завдань державної ваги.

Природна флора України – багате джерело цінних рослин. У період ін-

тенсивного використання природних ресурсів важливо забезпечити збере-

ження всього різноманіття генофонду рослин. Одним із шляхів є створення

колекції дикоростучих рослин і розроблення методик їх вирощування.

Введення в культуру рідкісних рослин природної флори представляє

значний науковий та практичний інтерес. Адже розвиток рослинництва, в т.

ч. садівництва, також залежить, зокрема, від інтродукції нових рослин, які

належать до маловідомих, малопоширених, рідкісних культур. Саме тому

важливе значення мають дослідження з цього напряму. Без розвитку інтро-

дукції неможливе вдосконалення асортименту рослин для зеленого будівни-

цтва, фітомеліорації, фармакогнозії, сільського і лісового господарств. Зок-

рема, про це свідчить гостра потреба в оригінальних рослинах для створення

об’єктів рекреації [1].

Рослини природної флори мають велику кількість форм, вони можуть

розмножуватись як вегетативним, так і генеративним шляхами. Ці рослини

стійкі до несприятливих умов зовнішнього середовища, шкідників та хвороб.

Збереженню представників родини Orchidaceae останнім часом приді-

ляють велику увагу. Це єдина родина у флорі України, всі види якої підляга-

ють охороні, ось чому неабиякий інтерес викликають місцезнаходження та

інтродукція, тобто переміщення та культивування її представників, зокрема

пальчатокорінника Фукса (Dactylorhiza fuchsii) [4].

На території Рівненської області пальчатокорінник Фукса виявлено в

Зарічненському районі, що межує з Волинською областю та Республікою Бі-

лорусь (зокрема, в селах Заозір’я, Задовже, Кутин, Кутинок, Кухче, Дідовці,

Лубинці, Локвиці, Морочне, Мутвиці, Червін, Храпин, Нобель) [3].

22

Поширення пальчатокорінника Фукса на території

Зарічненського району Рівненської області

У селі Заозір’ї на заплавних луках поблизу озера Посвєдське пальчато-

корінник Фукса зростає на значній території, але випасання худоби, сіноко-

си, зривання на букети значно зменшують його популяцію. В с. Кутині росте

біля річки Веселухи, де на зменшення виду впливає випасання худоби. Ареал

пальчатокорінника неподалік від с. Нобеля віддалений, тому на його змен-

шення не впливають антропогенні фактори.

Пальчатокорінник Фукса дуже швидко зникає внаслідок осушувально-

меліоративних робіт та масового викопування бульб на «салеп», заготівлі як

лікарської сировини, зривання на букети.

Під час екологічної експедиції було зібрано насіння пальчатокорінни-

ка, висіяно в теплицях Рівненської обласної станції юних натуралістів, і роз-

саду висаджено на навчально-дослідній земельній ділянці, поширено у Го-

щанський, Радивилівський райони та на окремі ділянки в місті Рівному.

За рослинами проводили фенологічні спостереження. Розсада добре

прижилася в теплиці і у відкритому ґрунті. Рослини першого року життя не

квітували. Весна показала, що вони добре перезимували, і на початку квітня

з’явились перші молоді листки. Коренева система рослин другого року життя

стала більш розвиненою, кореневі бульби – більшої маси і об’єму, стебла ро-

згалузилися і досягли висоти 70–80 см у закритому та 50–70 см у відкритому

ґрунті. Рослини квітували з початку червня до кінця серпня і утворили насін-

ня.

Вивчивши і узагальнивши досвід вирощування пальчатокорінника Фу-

кса, ми дійшли висновку про доцільність плантаційного вирощування росли-

ни для збору лікарської сировини, для декоративних та садівничих цілей.

23

Розсада пальчатокорінника Фукса, вирощена на різних ґрунтових сумішах

Однак варто відзначити, що насіння пальчатокорінника Фукса для но-

рмального проростання потребує певних умов, які також були досліджені.

Добрі результати дає розмноження вегетативним способом – поділом коре-

невих бульб.

Культивування рідкісних рослин має велике значення не тільки тому,

що гарантує їх збереження як останніх музейних представників зникаючих

видів, а й може бути і дієвим способом подальшого відновлення їх у природ-

ній популяції.

Через те, що з кожним роком кількість рідкісних рослин зменшується,

ми пропонуємо рекомендації щодо їх охорони:

- проведення постійного спостереження (моніторингу) за станом угру-

повань рідкісних рослин та необхідних наукових досліджень;

- запровадження особливого виду режиму збереження;

- проведення відповідної еколого-просвітницької роботи та інформу-

вання громадськості про стан збереження;

- поглиблення наукових основ збереження і розведення у штучних

умовах рідкісних видів фауни і флори з метою їх наступної реінтродукції та

введення в культуру, створення для цього спеціальних розсадників;

- закладання стаціонарних польових дослідів або створення колекцій-

них ділянок; визначення обсягів фенологічних спостережень та польових ек-

спериментів на місці інтродукції;

- організація утримання дослідних ділянок та проведення фенологічних

спостережень, виконання всіх заходів щодо проведення польових експери-

ментів.

Можливо, ці заходи допоможуть зберегти рослинний світ. Адже зник-

нення видів, є наслідком того, що люди не усвідомлюють, наскільки важливо

охороняти такі перспективні для декоративних і фармацевтичних цілей рос-

лини [5].

24

Література:

1. Артамонов В. И. Редкие и исчезающие растения. Том 1. – М., 1985. – 309 с.

2. Гродзинский А. М.. Тропические и субтропические растения закрытого

грунта: Справочник. – К.: Наукова думка, 1988. – 412 с.

3. Меремінський А. Й., Сацюк І. Л. Рідкісні рослини і тварини Рівненщи-

ни. – Рівне, 2002. – 156 с.

4. Рідкісні і зникаючі рослини Українського Полісся / Авторський колек-

тив. – К.: Фітосоціоцентр, 2003. – 248 с.

5. Червона книга України / Упорядники О. Ю. Шапаренко,

С. О. Шапаренко. – Харків: Торсінг, 2002. – 336 с.: іл.

УДК 378. 134:57(477)

АНТРОПОГЕННАЯ ТРАНСФОРМАЦИЯ ЛАНДШАФТОВ

СЕВЕРНОГО ПРИАЗОВЬЯ, СПАДЫ И ПОДЪЕМЫ ЧИСЛЕННОСТИ

ФОНОВЫХ ВИДОВ ПОЗВОНОЧНЫХ И ИХ ВОЗДЕЙСТВИЕ НА

СТРУКРУРУ ЗООЦЕНОЗОВ

Кошелев А. И., Пересадько Л. В.,

Кошелев В. А., Николенко А. Н.,

Мелитопольский государственный

педагогический университет,

эколого-натуралистический центр,

г. Мелитополь, Запорожская область

За последние 150 лет ландшафт Северного Приазовья был кардинально

изменен человеком, на месте безлесых степных пространств возник совре-

менный агроландшафт с густой сетью населенных пунктов, автомобильных и

железных дорог, мозаикой полей различного типа и площадями расчленными

на прямоугольники полезащитными и придорожными лесополосами, линия-

ми телеграфных и электрических столбов, сетью искусственных каналов,

прудов. Былые зооценозы степного типа исчезли, от зоокомплексов естест-

венных водоемов остались лишь фрагменты на заповедных территориях.

Возникли зооценозы нового типа: урбанизированные, селитебные, рудераль-

ные, лесные, в агроландшафте. Исчезли или стали малочисленными ранее

фоновые степные виды позвоночных, определяющие тип и структуру былых

степных зоокомплексов, но появились новые виды, некоторые из них стали

массовыми и стали определять структуру и функционирование зооценозов,

формирование иных биоценотических связей. В регионе было успешно акк-

лиматизировано 12видов млекопитающих, один – птиц, 10 – рыб; только за

последние 40–50лет самостоятельно расселились вслед за изменениями

ландшафтов и климата 8 видов млекопитающих, 12 видов птиц, и эти про-

цесси усиливаются. Обратимся лишь к некоторым наглядным примерам.

25

Грач (Corvus frugilegus Linnaeus, 1758) появился на гнездовании в регионе в

начале 20 века вслед за распашкой степей и высадкой деревьев, его числен-

ность резко возросла в 50–60-е годы вслед за расширением сети лесополос и

искусственных лесов, а позднее – по мере старения деревьев и проведения

ирригационных работ. Продолжается рост числа новых колоний и общее

увеличение численности грача как в гнездовой, так и в зимний периоды. Ко-

лонии грача привлекают на гнездование ушастую сову (Asia otus Linnaeus,

1758), пустельгу (Falco tinnunculus Linnaeus, 1758), кобчика (Falco vespertinus

Linnaeus, 1766), серую ворону (С. cornix Linnaeus, 1758), чернолобого соро-

копута (Lanius minor Gmelin, 1788), численность которых также возросла.

Благодаря густым кустарниковым зарослям в лесопосадках сформировался

гнездовой орнитокомплекс, включающий свыше 30–42 видов, ранее отме-

чаемых лишь на, пролете (Алфераки, 1910; Пачоский,1911; Браунер, 1894,

1916, 1923 и др. В последние годы колонии грача стали привлекать на гнез-

дование цапель (Ardea cinerea Linnaeus, 1758, Egretta garzetta Linnaeus, 1766,

N. nycticorax Linnaeus, 1758) численность которых также возрастает. Орни-

токомплексы крупных искусственных лесных массивов (до 400–1200 га каж-

дый) включают в настоящее время до 50–70 гнездящихся видов, их обогаще-

ние продолжается. Прямая зависимость прослеживается между численно-

стью сороки (P. Pica Linnaeus, 1758), мелкими соколами и совами (Asia otus

Linnaeus, 1758, Otus scops Linnaeus, 1758), которая обеспечивает их гнездами.

После резкого падения численности сороки в 90-х годах (Гавриленко, 2001;

Кошелев, 2003) в несколько раз сократилась численность пустельги, кобчика,

ушастой совы, отмечено нетипичное гнездование пустельги в полуразру-

шенных плоских остатках старых гнезд сороки. Новыми для региона стали урбанизированные зооценозы, в т. ч. орни-

токомплексы, включающие до 60-|80 гнездящися видов. Среди них фоновы-

ми стали домовый и полевой воробьи (Passer domesticus Linnaeus, 1758, P.

montanus, Linnaeus, 1758), скворец (Sturnus vulgaris Linnaeus, 1758), город-

ская ласточка (Delichon urbica Linnaeus, 1758) черный стриж (A. apus Lin-

naeus, 1758), сизый голубь (Columba livia var. domesticus Gmelin, 1789), a в

последние десятилетия кольчатая горлица (Streptopelia decaocto Frivaldszky,

1838), сирийский дятел (Dendrocopos syriacus Hemprich, 1833). В города ак-

тивно вселяются грач, серая ворона, сорока, сойка (Garrulus glandarius Lin-

naeus, 1758), горихвостка-чернушка (Phoenicurus ochruros Gmelin, 1774).

Наибольшей численности в городском ландшафте достигают пластичные ви-

ды, с широкими пространственными и трофическими нишами. По характеру

питания среди урбофилов преобладают полифаги, а по типу гнездования –

склерофилы. Доминирующую роль в городских зооценозах и в регуляции

энергетического обмена играют немногие массовые виды, роль остальных

незначительна. Характерно постоянство доминирования одних и тех же ви-

дов (сизый голубь, домовый воробей, ласточки) на протяжении многих лет.

По мере увеличения урбанизированности ландшафта уменьшается динамика

структурных изменений в сообществах на протяжении годового цикла, что

делает городские зоокомплексы более статичными. Освоение новых городов

26

идет стремительными темпами как за счет процессов урбанизации местных

видов, так и путем инвазии чежеродных видов-урбофилов.

В конце 80-х годов в Азово-Черноморском регионе начался резкий

подъем численности чайки-хохотуньи (Larus cachinnans Pallas, 1811) и боль-

шого баклана (Phalacrocorax carbo Linnaeus, 1758), образовались их крупные

колонии на морских островах. Это привело к резким изменениям структуры

островных зооценозов, снизилась численность других видов чаек, крачек и

куликов. К этому добавилось хищничество серой вороны, которая освоила

для гнездования все прибрежные лесополосы, и усилившийся фактор беспо-

койства. Структура зооценозов в значительной мере определяется сложно-

стью экологических связей отдельных их членов: топических, трофических,

фабрических, консортивных и др. (Булахов, 1970, 2001). В регионе это про-

слежено нами на примере поливидовых колоний птиц – цапель, большого

баклана, грача, чайковых птиц (Кошелев и др., 1998, 2001, 2003). Благодаря

проявлению в них явления «гнездового соседства» в колонии птиц привле-

каются «сопутствующие виды». Видовая структура представлена в колониях

разного типа 10–46 видами, что приводит к значительному обогащению зоо-

ценозов данных биотопов и ландшафта в целом. Прослежена зависимость

численности гнездящихся мелких видов пастушковых от численности коло-

ний цапель, численности поганок – от количества гнездящихся лысух (Fulica

atra Linnaeus, 1758). Такая же связь выявлена в степных зооценозах между

численностью малого суслика (Citellus pygmaeus Pallas, 1779) и каменки-

плясуньи (Oenanthe isabellina Temminck 1829), численность которой катаст-

рофически упала в конце 90-х годов после исчезновения сусликов (Кошелев,

2003). Видимо, такая же связь имеется между диким кабаном (Sus scrofa Lin-

naeus, 1758) и зарянкой (Erithacus rubecula Linnaeus, 1758), т. к. после истреб-

ления кабанов браконьерами в последние годы в искусственных лесах замет-

но уменьшилась численность зарянок, зависящих от роющей деятельности

кабана. Крупные изменения произошли в размещении и структуре поселений

норных видов птиц. Еще 100–150 лет назад они гнездились исключительно в

естественных обрывах по берегам рек, лиманов и моря. В настоящее время

большинство, колоний береговушки (R. riparia Linnaeus, 1758) и золотистой

щурки (Merops apiaster Linnaeus, 1758) располагается в обрывах искусствен-

ного происхождения: карьерах, силосных ямах, придорожных выемках.

В колониях ласточек гнездятся еще 10–16 видов «вторичных норников», что

существенно количественно и качественно обогащает зооценозы, поддержи-

вает высокое биоразнообразие. Линии электропередачи стали привлекать на

гнездование ворона (Corvus corax innaeus, 1758), галку (С. monedula Linnaeus,

1758), численность которых в последние десятилетия существенно возросла.

Ворон занимает для гнездования металлические, реже бетонные опоры ЛЭП,

а галки селятся в полых бетонных столбах. Под мостами и путепроводами –

и ласточка (Hirundo rusthica Linnaeus, 1758), и белая трясогузка (Motacilla al-

ba Linnaeus, 1758).

Сравнительный анализ биоразнообразия и сложности структуры зоо-

ценозов в сохранившихся природных степных экосистемах и вторичных эко-

27

системах Северного Приазовья за последние 100–150 лет показал, что в но-

вых антропогенных экосистемах при надлежащей охране видовой состав жи-

вотных значительно обогатился и превосходит исходный, а плотность насе-

ления существенно возросла. Особенно значительное развитие получили фа-

зан обыкновенный (Phasianus colchicus Linnaeus, 1758), заяц-русак (Lepus eu-

ropaeus Pallas, 1778), грач, скворец, сорока, домовый и полевой воробьи, чер-

ный стриж, сизый голубь, горихвостка-чернушка, хохлатый жаворонок (Gale-

rida crastata Linnaeus, 1758). В антропогенно трансформированных экосисте-

мах обитают также многие редкие и исчезающие виды животных, имеющие

региональный, национальный и международный охранный статус. Поэтому

необходимо разработать теоретические основы создания природно-

заповедных территорий нового типа для антропогенно трансформированных

и урбанизированных ландшафтов (например, городской заказник, сельский заказ-

ник, полевой заказник и др.).