Вільям Шекспір

Існують різні погляди на особу і біографію Шекспіра. Основною науковою течією, підтримуваною більшістю дослідників, єбіографічна традиція, що склалася впродовж декількох сторіч, згідноз якою Вільям Шекспір народився в місті Страдфорді-на-Ейвоні взаможній, але не благородній сім'ї і був членом акторської групи Річарда Бербеджа. Цей напрям вивчення Шекспіраназивають «стратфордіанством».

Вільям Шекспір народився, за переказами 23 квітня[1], в заможній за тим часом родині Джона Шекспіра, рукавичника та торгівця шерстю. Батько обирався на різні суспільні посади, один раз буввибраний мером міста. Він не відвідував церковні богослужіння, за що платив великі грошовіштрафи. Його мати, вроджена Арден, належала до одної із найдавніших англійських родин. Вільямвідвідував граматичну школу («grammar school»), в котрій викладали латинськуй грецьку мови, літературу й історію. Проживаючи в провінційному місті, тісно спілкувався з народом, від якогозасвоїв англійський фольклор і багатство народної мови. Із розоренням батька п'ятнадцятирічнийВільям змушений був самостійно заробляти собі на життя. Будучи молодшим учителем, вінодружився у 1582 році з Енн Хетевей; у нього було троє дітей. У1587 році виїхав у Лондон і став гратина сцені, хоча великого успіху як актор не мав. З 1593року працював у театрі Бербеджа як актор, режисер і драматург. При Якові I трупа Шекспіра отримала статус королівської. В 1599 році брав участь у побудові лондонського театру «Глобус», став його пайовиком — і наступні 10 років значився у списках його трупи. Протягом багатьох років Шекспір займався лихварством, а в 1605 році став відкупником церковної десятини.У 1612 році Шекспір вийшов з невідомих причин у відставку і повернувся в рідний Стратфорд, де жили його дружина і дочки. Заповіт Шекспіра від 15 березня 1616-го року був підписанийнерозбірливим почерком, на підставі чого деякі дослідники вважають, що він був у той час серйознохворий. 23 квітня 1616 року Шекспір помер. Через три дні тіло Шекспіра було поховане під вівтаремстратфордської церкви. ...

Критика традиційних поглядів(«Антистратфордіанство»)

«Антистратфордіанська» лінія досліджень ставить підсумнів можливість написання Шекспіром ізСтрадфорда «шекспірівського канону» творів. Прихильники цієї теорії вважають, що відомі про ньогофакти входять в суперечність із змістом і стилем досліджуваних п'єс і віршів. Антистратфордіанцямивисунуті численні теорії щодо їхнього справжньогоавторства. Зокрема, як кандидати на авторство п'єсШекспіра антистратфордіанці називають ФренсісаБекона, Едварда де Вера (17го графа Оксфорда),Крістофера Марло, Роджера Маннерса (графа Ретленда), Вільяма Стенлі (графаДербі) і інших (відповідно «беконіанська», «ретлендіанська» тощо гіпотези).

Не збереглася жодної книги, що належала Шекспіру ізСтратфорда. Достовірні його автографи — тільки підписипрізвища і імені; його почерк досить неакуратний, що даєпідставу антистратфордіанцям припускати, що він був не дужезвичний писати або навіть малограмотний. Низка стратфордіанців вважає, що один творчий автограф Шекспіравсе ж таки відомий: можливо, тією ж рукою, що і підписи, написана частина забороненої цензурою п'єси «Сер Томас Мор» (це не просто копія, а чернетка з авторською правкою).

Лексичний словник Вільяма Шекспіра складає 29 тисячрізних слів, тоді як сучасний йому англійськийпереклад Біблії короля Якова — тільки 5 тисяч. Багатоекспертів сумніваються, що у малоосвіченого синаремісника (Шекспір ніколи не вчився в університетах і не їздив за кордон; його навчання в «граматичній школі» тежстоїть під питанням) міг бути такий багатющийсловниковий запас. З іншого боку, письменники-сучасникиШекспіра — Марло, Джонсон, Джон Донн та інші — були не меншого, а то і скромнішого походження (батько Шекспіраіз Стратфорда був багатий і входив в управління містом), аледе в чому їхня ученість перевершувала шекспірівську.

Деякі учені вважають, що ім'я («Shakspere» або «Shaksper», що можна прочитати як «Шакспер»), записане в церковнійкнизі при хрещенні, і «Shakespeare» або «Shake-speare» —Шекспір, ім'я, яким підписані твори, не дають нам жоднихпідстав вважати, що це одна і та ж особа[2]. Втім, орфографіяімен власних у той час далеко не була врегульована, а сучасники Шекспіра Бен Джонсон і КрістоферМарло підписували свої книги теж не зовсім так, як їхніпрізвища значилися в офіційних документах (Jonson, а не Johnson, Marlowe, а не Marlow).

За життя Шакспера і протягом кількох років після йогосмерті ніхто жодного разу не назвав його поетом ідраматургом.

Вистави за п'єсами Шекспіра мали місце в Оксфорді ів Кембриджі, тоді як за правилами ставитися в стінах цихстаровинних університетів могли тільки твори їхніхвипускників.

Всупереч звичаям шекспірівського часу, ніхто в цілій Англії не відгукнувся жодним словом на смерть Шакспера.

Багато учених стверджують, що Шекспір відвідував школу короля Едуарда VI в Стратфорде-на-Ейвоні, де вивчав творчістьтаких поетів, як Овідій і Плавт, проте шкільних журналів не збереглося[4], і тепер нічого не можна сказати напевно.

Заповіт Шекспіра — дуже об'ємний і докладний документ, протев ньому не згадується ні про які книги, папери, поеми, п'єси. Коли Шекспір помер, 18 п'єс залишалися неопублікованими; проте, про них теж нічого не сказано в заповіті.

Автором однієї з фундаментальних робіт в цьому напрямі є російськийшекспірознавець І.М.Гилілов (1924—2007), книга-дослідження якого «Гра про Вільяме Шекспіра, або Таємниця великого фенікса», що вийшла в 1997 році, викликала інтерес і резонанс серед фахівців[5]. Гилілов називає тих, хто писав під літературною маскою шекспірівські шедеври Роджера Меннерса, 5-го графа Ретленда, і Єлизавету Сидні-Ретленд, дочку англійського поета Філіпа Сидні, щоперебували в платонічному шлюбі.У 2003 році вийшла книга „Шекспір. Таємна історія“ авторів, що виступили підпсевдонімом „О. Козмініус“ і „О. Мелехцій“. Автори проводять докладнерозслідування, кажучи про Велику Містифікацію, результатом якої (нібито) з'явилася не тільки особа Шекспіра, але і багато інших відомих діячів епохи.У книзі Ігоря Фролова «Рівняння Шекспіра, або Гамлет, якого ми не читали», заснованій на тексті перших видань «Гамлета» (1603, 1604, 1623 рр.), висунутагіпотеза про те, які історичні особи ховаються за масками шекспірівських героїв.У 2008 році вийшла книга Сергія Степанова «Вільям Шекспір», де на основівласного перекладу автор доводить, що сонети В.Шекспіра — листуванняРетленда, Пембрука і Єлизавети Сидні-Ретленд. У тому ж році вийшла книга Марини Литвинової «Виправдання Шекспіра», де автор відстоює версію, щотвори В. Шекспіра були створені двома авторами — Френсісом Беконом іМеннерсом, п'ятим графом Ретлендом.

Так зване «Перше фоліо» (1623)

За винятком «Венери і Адоніса» і «Лукреції», Шекспір сам не опублікувавжодного зі своїх творів. Та це і не було в літературній традиції того часу звичайним — самому друкувати драматичні твори. Коли Бен Джонсон видав збірку своїх драм (1616), над ним сміялися і побачили в цьому дріб'язковість. А головне — друкувати свої драми менше всього входило в інтереси Шекспіра як члена відомої трупи. Оскільки всяка вподобана публіці п'єса була джереломдоходу того театру, то автори не тільки не прагнули робити її загальноювласністю шляхом видання, а, напроти, приховували рукопис від хижацтвавидавців-піратів. Якщо не вдавалося за допомогою викрадення добути рукопис, вдавалися до допомоги скорописців, які ходили на представлення уподобаноїп'єси і таким чином здобували текст, звичайно, повний всіляких помилок іпрямих нісенітниць, над розгадкою яких так багато довелося битися пізнішимвидавцям. Цим злодійським шляхом і з'явилися ранні видання шекспірівськихп'єс.Та все ж лише половина (18) п'єс Шекспіра була опублікована тим або іншимчином за життя драматурга. Найголовнішою публікацією шекспірівськоїспадщини по праву вважається фоліо 1623 року (так зване «Перше фоліо»), видане акторами трупи Шекспіра Джоном Гемінгом і Генрі Конделом. До цьоговидання увійшли 36 п'єс Шекспіра — все, окрім «Перікла» і «Двох знатнихродичів». Саме це видання лежить в основі всіх досліджень в областішекспірознавства.

Як драматург Шекспір почав виступати з кінця 80-х роківXVI століття. Дослідники вважають, що спочатку вінвідпрацьовував і «підновляв» вже існуючі п'єси — і лишепотім перейшов до створення своїх власних творів. П'єсиШекспіра користувалися великою популярністю, протемало хто знав його ім'я у той час, оскільки глядач звертавувагу насамперед на акторів.

У 1613 р. Шекспір залишив театр, перестав писати п'єси іповернувся в Стретфорд-на-Ейвоні. Помер 23 квітня 1616 р. ібув похований там же.

У свій час, п'єси Шекспіра групували за сюжетами: і виходила групакомедій, група трагедій, хроніки з англійської історії, римські трагедії. Подібне угрупування штучне: сполучаючи в одне п'єси різних епох, різнихнастроїв і різних літературних прийомів, вона ні в чому не прояснюєеволюції творчості Шекспіра. Використовуване у наш час хронологічнеугрупування дозволяє скласти досить чітку картину ходу духовного життяписьменника і змін його світогляду.

Зазвичай в драматургії Шекспіра виділяють чотири періоди, але часто перші два об'єднують в один, що, втім, не створює істотних відмінностей. Ділення на чотири періоди дозволяє доскональніше розглянути ранніп'єси Шекспіра. В той же час, ділення на три періоди також виправдане істворює велику наочність: у перший період потрапляють всі хроніки(окрім лише частково написаного Шекспіром «Генріха VIII») і більшачастина комедій. Другий період, навпаки, містить майже всі трагедії; а третій — трагікомедії (і «Генріха VIII»).

Перший період приблизно припадає на 1590—1594 роки. За літературними прийомами його можнаназвати періодом наслідування: Шекспір ще весь у владі своїх попередників. Комічні жахи «ТітаАндроніка» — пряме і безпосереднє віддзеркалення жахів п'єс Кіда і Марло, що отримали в талантімолодого незміцнілого письменника, ще безглуздіший розвиток. Вплив манірного Ліллі і так званого евфуїзма виражається в химерності стилю першого періоду. Але вже прокидається і власнийталант. У що ймовірно належить Шекспірові «Генріху VI» непотрібні жахів вже менше, а в «РічардіIII» жахи вже органічна необхідність, потрібна для окреслення страшної особи головного героя.За настроєм цей період можна назвати періодом ідеалістичної віри в кращі сторони життя. Іззахопленням карає молодий Шекспір порок в своїх історичних трагедіях і з захопленням оспівуєвисокі і поетичні відчуття — дружбу, самопожертву і особливо любов. Є в першому періоді і твори майже байдужі, а саме перероблена з Плавта «Комедія помилок». Але основне забарвлення даютьп'єси, де молодість автора позначилася в тому ореолі, яким він оточує молоде відчуття: «Безпліднізусилля любові», «Дві Верона» і «пісня над піснями» нової європейської літератури — «Ромео іДжульєта», далі за яку не може йти апофеоз любові. Це (навіть при тому, що головні герої гинуть), —пісня торжествуючої любові, і пристрасний хлопець, в тому віці, коли обійми улюбленої жінкипредставляються вищим благом життя, завжди з ентузіазмом скаже, — що для дня такої любові іжиття не шкода. Чарівний ореол, яким Шекспір зумів оточити своїх героїв, при всій трагічності, робить жах «сумної повісті» солодким, і власні імена героїв трагедії ось вже чотири століттяпродовжують бути прозивним позначенням вищої поезії пристрасті.

Ніби на порозі другого періоду творчої діяльності Вільяма Шекспіра (приблизно 1594—1601 роки) стоїть один із знаменитих його творів— «Венеціанський купець». У ньому ще немало наслідування, але в цій п'єсі геній Шекспіра вже могутньо виявив свою самостійність і знезвичайною яскравістю проявив одну з найдивовижніших своїх здібностей — перетворювати грубий, неотесаний каміньзапозичуваних сюжетів на художню скульптуру, що вражає досконалістю. Сюжет «Венеціанського купця» узятий з нікчемної італійськоїрозповіді XVI століття. Але завдяки художній різносторонності або об'єктивності Шекспіра, ім'я Шейлока стало прозивнимпозначенням історичного зв'язку єврейства з грошима — і в той же час у всій величезній літературі, присвяченій захисту єврейства, немає нічого переконливішого і людянішого, чим знаменитий монолог Шейлока: «Та хіба у жида немає очей?..». Залишком настрою першого ідеалістичного періоду в «Венеціанському купці», окрім наслідування Марло, є віра в дружбу, самовідданим представникомякої виступає Антоніо.

Перехід до другого періоду позначився у відсутності тієї поезії молодості, яка така характерна для першого періоду. Герої ще молоді, але вже порядно пожили і головне для них в життя — насолода. Порція пікантна, жвава, але ніжної краси дівчат «Двох Верони», а тимбільше Джульєти в ній вже зовсім немає. Безтурботне, веселе користування життям і добродушне жуїрство — ось головна межа другого періоду, центральною фігурою якого є третій безсмертний тип Шекспіра — сер Джон Фальстаф. Це справжній поет і філософ веселого черевоугодництва, у якого прагнення до іскристого життя духу, до блиску розуму так же сильно, як і жадання ублаготвореннятваринних потреб. Фейєрверк його добродушно-цинічної дотепності так же для нього характерний, як і черевоугодництво. Викриватийого — нічого, це його нітрохи не бентежить, тому що особистої кар'єри він ніколи не робить і далі того, щоб дістати гроші на вечірнійхерес, його турботи не йдуть. Кращим доказом цієї відсутності особистого елементу в цинізмі Фальстафа — інакше він був бизвичайним шахраєм — може служити невдача «Віндзорських насмішниць». Шекспір написав цю п'єсу за кілька тижнів на проханнякоролеви Єлизавети, що бажала побачити Фальстафа на сцені ще раз. Але великий драматург в перший і останній раз захотівморалізувати, захотів «проучити» Фальстафа. Для цього він перекрутив саму суть безтурботно-безпутної, ні про що, навіть про саму себе не думаючої натури Фальстафа і додав йому хвалькувату зарозумілість. Тип був зруйнований, Фальстаф втрачає всякий інтерес, стає смішним і огидним.

Набагато вдаліше спроба знову повернутися до фальстафівському типу в завершальній п'єсі другого періоду — «Дванадцятій ночі». Тут ми в особі сера Тобі і його антуражу маємо ніби друге видання сера Джона, правда, без його іскристої дотепності, але з того же привабливого добродушного гульвісу. Відмінно також вкладається в рамки «фальстафівського» переважно періоду грубувата насмішканад жінками в «Приборканні норовистої». З першого погляду мало в'яжеться з «Приборканням норовистою» майже одночасностворена граціозна поетична феєрія «Сон в літню ніч», де так ароматно і соковито відбилася молодість, проведена в лісах і лугах. Але вдумаємося, проте, глибше в центральне місце п'єси, в істинно-геніальний епізод раптового приливу пристрасті, з якою Титаніяобсипає ласками ослячу голову Основи. Як не визнати тут добродушне, але безперечно глузливе символізування безпричиннихкапризів жіночого відчуття?

Органічно зв'язаний «фальстафівській» період з серією історичних хронік Шекспіра: Фальстаф фігурує в двох головних п'єсах цієї серії— «Генріху IV» і «Генріху V».

Третій період його художньої діяльності, що приблизно охоплює 1600—1609 роки, — це період глибокого душевного мороку, але разом з тим період створення найбільших літературних творів. Перший натяк на настрій, що змінився, ісвітобачення з'являється в комедії «Як вам це сподобається», в психології стомленого життям меланхоліка Жака. І все росте ця меланхолія, що спочатку тільки тихо сумує, але швидко потім перехідна в пориви найпохмурішого відчаю. Все покривається для розумового погляду великого художника чорною пеленою, він у всьому сумнівається, йому здається, що«розпався зв'язок часів», що весь мир просмердів, як тухла риба, він не знає, чи варто взагалі жити. Перед нами розгортається страшна драма суперечностей реального життя з вищими прагненнями в «Гамлеті»; художник, щозневірився, дає нам картину краху кращих політичних ідеалів в «Юлії Цезарі» (хоча трагедія хронологічно відноситься до другого періоду, але з поставлених в неї питань її прийнято відносити до третього), показує в «Отелло» жахи, прихованіпід трояндами любові, дає приголомшливе зображення невдячності найближчих людей в «Королі Лірі» і невдячностінатовпу в «Коріолані», показує на хороших по суті людях згубну чарівливість земної величі в «Макбеті».Але не тільки в земному зневірився так художник, що глибоко задумався над метою буття. Річ найстрашніша для людиниXVI століття, та ще й англійця — він засумнівався навіть в замогильному житті, для нього були безсилі утіхи релігії. І разом з тим в цьому безмежному відчаї було приховано найблаготворніші начала. Органічно потребуючи душевних ліків— інакше жити було нічим, а тим більше творити, — Шекспір гамлетівського періоду створює низку найблагороднішихобразів. З одним презирством до людей нічого великого не створиш. Потрібне захоплення, потрібне глибокепереконання, що який не поганий світ, але є в нім і праведники, з-за яких рятується град нашого буття. Хай Гамлет пристрасний, але нерішучий, глибокий, але позбавлений свіжості безпосередності. Але в той же час, і це найголовніше, він володіє високим духом. Корделія, Дездемона і Офелія виткані з якогось найтоншого ефіру поезії; всі гинуть, тому що не можуть вміщати в собі зло життя і хоч трохи пристосуватися до неї. Навіть лиходійська чета Макбетів гине від надлишкусовісті. А серед другорядних осіб великих трагедій залишається ціла галерея чарівно-ніжних і самовідданих жінок іблагородного духу чоловіків. Все це показує, що песимістичний настрій художника був породжений не тількиспогляданням зла світу. Воно має своє джерело і в тому, що в душі його, під впливом дум про призначення життя, створився дуже високий ідеал призначення людини. Він був такий суворий до світу, тому що хотів його бачитидосконалим.Справжня мізантропія проступає тільки в «Тімоні Афінському» — і найбільшого в світі художника спіткала невдача: людиноненависник Тімон не вдався Шекспірові, характер його мало мотивований. Очевидно, самотня злість не містить в собі творчого початку. Якщо ми звернемо увагу на те, що п'єса відноситься до самого кінця похмурого періоду, то ми зрозуміємо, що за ним-то нарешті наступає світлий період примиреного шукання душевного миру і спокою. Переходом до цієї смуги шекспірівської творчості можна вважати «Антонія і Клеопатру». У «Антонії і Клеопатрі» талановитий, алепозбавлений всяких етичних засад хижак з «Юлія Цезаря» оточений істинно-поетичним ореолом, а напівзрадницяКлеопатра героїчною смертю в значній мірі спокутує свої гріхи.

Четвертий період, якщо не вважати «Генріха VIII» (більшість дослідників сходяться в тому, щомайже вся п'єса написана Джоном Флетчером), обіймає всього лише три-чотири роки ічотири п'єси — так звані «романтичні драми» або трагікомедії[6]. З них «Перікл», «Цимбелін» і «Зимова казка» належать до п'єс другорядних, і лише в «Бурі» геній Шекспіра зновупозначився у всьому блиску своєї узагальнювальної сили, створивши одностороннє, аленезвичайно яскраве втілення некультурності черні в особі п'яного дикуна Калібана. У п'єсахчетвертого і останнього періоду все йде благополучно, важкі випробування вводяться тількидля того, щоб солодше була радість позбавлення від лих. Наклеп викривається, невинністьвиправдовує себе, вірність отримує нагороду, безумство ревнощів не має трагічних наслідків, ті, що люблять, — з'єднуються в щасливому шлюбі. У цьому оптимізмі немає, проте, нічогонудотного, тому що відчувається дійсна примиреність. Поетичні дівчата, створені тепер, —Марина з «Перікла», Пердіта з «Зимової казки», Міранда з «Бурі» — це вже не захопленнякоханця, як Джульєта, не насолода чоловіка, як Дездемона, а тихе милування щасливогобатька. Надзвичайно принадне бажання багатьох шекспірологів бачити автобіографічнесимволізування в завершальній сцені «Бурі», цій останній самостійній п'єсі Шекспіра: як Просперо відрікається від свого чарівництва і йде на спокій, так і сам письменник виїхав зЛондона, щоб повернутися до рідного Стретфорда.

Загалом вірші Шекспіра не можуть йти в порівняння з йогогеніальними драмами. Але самі по собі узяті, вони носятьвідбиток неабиякого таланту, і якби не тонули в славі Шекспіра-драматурга, вони самі цілком могли б доставити і дійснодоставили авторові велику популярність: ми знаємо, що учений Мірес бачив в Шекспірові-поетові другого Овідія. Але, крім того, є низка відгуків інших сучасників, що говорять про «нового Катуллу» з найбільшим захопленням.

Поема «Венера і Адоніс» була надрукована в 1593 році, коли Шекспір вже був відомий як драматург, але сам автор називає її своїм літературним первістком, і тому цілком можливо, що вона або задумана, абочастиною навіть написана ще в Стретфорді. В усякому разі, відгомони батьківщини виразно дають про себе знати. У ландшафті живо відчувається місцевий середньоанглійський колорит, в ньому немає нічогопівденного, як має бути за сюжетом, перед духовним поглядом поета, поза сумнівом, були рідні картинимирних полів Ворікшира з їхнім м'якими тонами і спокійною красою. Відчувається також в поемі чудовийзнавець коней і відмінний мисливець. Сюжет в значній мірі взятий з «Метаморфоз» Овідія; крім того, багато запозичено з «Scillaes Metamorphosis» Лоджа. Розроблена поема зі всією безцеремонністюРенесансу, але все-таки і без всякої фривольності. І в цьому і позначився, головним чином, талант молодого автора, крім того, що поема написана звучними і живописними віршами. Якщо старання Венери розпалитибажання в Адонісі вражають пізнішого читача своєю відвертістю, то разом з тим вони не справляютьвраження чогось цинічного і не гідного художнього опису. Перед нами пристрасть, справжня, скажена, щозатьмярює розум і тому поетично законна, як все, що яскраво і сильно.Набагато манірніша друга поема — «Лукреція», що вийшла наступного року і присвячена, як і перша, графіСаутгемптону. У новій поемі вже не тільки немає нічого розгнузданого, а, напроти, все, як і в античнійлегенді, крутиться на найвишуканішому розумінні цілком умовного поняття про жіночу честь. ОбраженаСекстом Тарквінієм Лукреція не вважає за можливе жити після викрадання її подружньої честі і в довгихмонологах висловлює свої відчуття. Блискучі, але досить натягнуті метафори, алегорії і антитезипозбавляють ці монологи справжніх відчуттів і додають всій поемі риторичність. Проте такого роду пишномовність під час написання віршів дуже подобалася публіці, і «Лукреція» мала такий же успіх, як «Венера і Адоніс». Торговці книгами, які одні у той час отримували користь з літературного успіху, оскількилітературної власності для авторів тоді не існувало, друкували видання за виданням. За життя Шекспіра«Венера і Адоніс» витримала 7 видань, «Лукреція» — 5.Шекспірові приписуються ще два невеликих слабких манірних твори, один з яких, «Скарга закоханої», можливо, і написана Шекспіром в юності, а авторство іншого — «Пристрасний пілігрим» — вельми сумнівно. У 1601 році в збірці Честера «Jove’s Martyr of Rosalind» був надрукований слабкий алегоричнийвірш Шекспіра «Фенікс і Голубка».

Перше видання«Сонетів» (1609)

Сонет — вірш з 14 рядків. У англійській традиції, в основі якої лежать передусім сонети Шекспіра, прийнята таке римування: abab cdcd efefgg, тобто три катрени на перехресні рими, і один двовірш (тип, введений поетом графом Сурреєм, страченим при Генріху VIII).Всього Шекспіром було написано 154 сонети, і більша їхня частина буластворена в 1592—1599 роках. Вперше вони були надруковані без відомаавтора в 1609 році. Два з них були надруковані ще в 1599 році в збірці«Пристрасний пілігрим». Це сонети 138 і 144.Весь цикл сонетів розпадається на окремі тематичні групи[7]:Сонети, присвячені другу: 1—126

Оспівування друга: 1—26Випробування дружби: 27—99

Гіркота розлуки: 27—32Перше розчарування в другові: 33—42Туга і побоювання: 43—55Зростаюче відчуження і меланхолія: 56—75Суперництво і ревнощі до інших поетів: 76—96«Зима» розлуки: 97—99

Торжество відновленої дружби: 100—126

Сонети, присвячені смуглявій коханці: 127—152Висновок — радість і краса любові: 153

Перші переклади Шекспіра українською мовою належать Пантелеймонові Кулішеві та МихайловіСтарицькому. Від Куліша до Григорія Кочура з'явилося 8 перекладів «Гамлета». Інші драматичні твори Шекспіра перекладали Іван Франко, Юрій Федькович, Павло Грабовський, Яків Гординський, Максим Рильський, Іван Кочерга, Юрій Клен та інші. До визначніших належать переклади Тодося Осьмачки(«Макбет», «Король Генрі IV»), Майка Йогансена і Володимира Щербаненка («Отелло»), ІриниСтешенко («Отелло»), Григорія Кочура («Гамлет»), Миколи Лукаша («Двоє сеньйорів з Верони»), Миколи Бажана («Буря»). На еміграції Шекспіра перекладали Максим Славінський, Ігор Костецький, Святослав Гординський, Остап Тарнавський, Яр Славутич, Олег Зуєвський та ін.Уперше з творів Шекспіра на українській сцені було виставлено «Макбета» трупою «Кийдрамте» (1920, режисер Лесь Курбас). Найчастіше українські театри виставляють комедії Шекспіра: «Приборкання гострухи», «Віндзорські витівниці», «Багато галасу даремно» та ін. «Отелло» впершепоставив львівський театр «Руська бесіда» (1923, режисер і виконавець гол. ролі Олексій Загаров), а слідом театр імені Марії Заньковецької в Катеринославі (1926, режисер Панас Саксаганський, у гол. ролі Борис Романицький). Українська прем'єра «Гамлета» відбулася у Львові (1943, режисер ЙосипГірняк, у головній ролі Володимир Блавацький), потім у Харкові (1956, у гол. ролі Я. Геляс). Роль короля Ліра в однойменній виставі театру імені Івана Франка (1959) виконав Мар'ян Крушельницький.Протягом 1920-х років до творчості Шекспіра зверталися режисери Лесь Курбас («Ромео і Джульєтта», 1918—1919; «Макбет», 1919—1920, 1924), Панас Саксаганський («Отелло», 1926), Гнат Юра («Сон літньоїночі», 1927). Першим постановам Шекспіра в Радянській Україні присвячено монографію ІриниМакарик «Перетворення Шекспіра. Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років» (пер. з англ. Микола Климчук; К.: Ніка-Центр, 2010. — 348 с.: 41 іл.).Крім поодиноких видань Шекспіра, збіркою вийшли «Вибрані твори», І — II (1950 — 52), «Твори», І —III (1964), повне видання «Твори», І — VI (1983 — 86). Повне видання сонетів вийшло на еміграції в перекладі І. Костецького (1958) і в Києві (1964, в перекладі Д. Паламарчука).

37 п'єс, 2 поеми, 154 сонети

3 періоди

)

(

_І.”Оптимістичний”1590-1600рр.*Історичні хроніки*Комедії“Приборканняноровливої”“Сон літньої ночі”“Багато галасу даремно”“Дванадцята ніч”

ІІ. “Трагічний”*Трагедії“Гамлет”“Отелло”“Король Лір”“Макбет”

ІІІ. “Романтичний”1609-1612рр.*Трагікомедії“Зимова казка”“Буря”

Твори:

Історичні хроніки

Перша тетралогія

Генріх VI (частина перша)

Генріх VI (частина друга)

Генріх VI (частина третя)

Річард III (п'єса)

Друга тетралогія

Річард II (п'єса)

Генріх IV (частина перша)

Генріх IV (частина друга)

Генріх V (п'єса)

Інші

Король Джон

Генріх VIII (п'єса)

Комедії

Буря (п'єса)

Багато галасу даремно

Марні зусилля кохання

Сон літньої ночі

Венеціанський купець

Приборкання норовливої

Дванадцята ніч

Трагедії

Ромео і Джульєтта

Юлій Цезар

Макбет (п'єса)

Гамлет

Король Лір

Антоній і Клеопатра

Гамлет — трагедія Вільяма Шекспіра, написана між 1599 та 1601 роками.Дія п'єси відбувається в Данії. У ній розповідається, як принц Гамлет здійснює помсту своємудядькові королю Клавдію, убивці попереднього короля, Гамлетового батька, та нового чоловіка Гамлетової матері, королеви Гертруди. У п'єсі яскраво відтворено протіканнясправжнього й удаваного божевілля, яке проявляється то в глибокому смутку, то в шаленійлюті. Серед її тем також зрада, помста, інцест і моральне падіння.Незважаючи на значні зусилля істориків літератури, точний рік написання залишається досіспірним. До наших часів збереглися три ранні версії п'єси: вони відомі під назвами «Перше кватро» (Q1), «Друге кватро» (Q2) і «Перше фоліо» (F1). У кожному з них є рядки й навіть цілісцени, яких немає у інших. При написанні Гамлета Шекспір, мабуть, опирався на легенду про Амлета, записану літописцем 13-го століттяСаксоном Граматиком в «Діянні данів», а потімпереказану вченим мужем 16-го століття Франсуа де Бельфорестом, а також, можливо, на втраченій п'єсі єлизаветинської доби, відомій у наші дні як «Ур-Гамлет».Зважаючи на складну композицію п'єси й глибину характерів, Гамлета можна аналізувати, тлумачити й обговорювати з різних точок зору. Наприклад, сучасників впродовж багатьохстоліть дивувало вагання Гамлета в питанні про вбивство дядька. Одні вбачали в цьому засібпродовження дії, інші розцінювали його як результат тиску складних філософських і етичнихпроблем, які оточують холоднокровне вбивство, прораховану помсту і марні бажання. Ближчедо наших днів критики-психоаналітики перейнялися підсвідомими бажаннями Гамлета, а критики-феміністи — переоцінкою й реабілітацією персонажів Офелії та Гертруди.Українські перекладиВ. Шекспір. Твори в шести томах: Том 5. К.: Дніпро, 1986. 696 с. - С.: 5-118. Редагованийпереклад Леоніда Гребінки.Зовнішні посиланняГамлет, принц датський. Переклад Леоніда Гребінки

Підготувала:

учениця 8 класу

Велиган Оксана