WIZ-ART TIMES

ГОЛОС ІЗ ЗАЛУЯ живу у Львові трохи більше двох років і за цей час лише кілька разів ходила в кіно. У більшості випадків це були даремно ви-трачені 50 грн. Мені дуже подобається дивитись кіно, але у Львові бракує цікавих показів. У кінотеатрах найчастіше показують типові голлівудські фільми, незалежні побачити практично неможливо. У Штатах ситуація подібна, бо в багатьох кінотеатрах крутять ті самі американські фільми. Але є місця з іноземним і незалежним кіно. Крім того, існують спеціальні організації і клуби, що показують артхаусні фільми та документалістику.На щастя, ситуація у Львові не така безнадійна – Wiz-Art врятував мене від голлівудської банальності і заповнив порожнечу. Звісно, час від часу приємно дивитися фільми, що дозволяють на дві години вимкнути мозок, але немає нічого більш цінного, ніж фільм, що надихає, дає уявлення про те, як живуть інші люди, змушує замислитися про власне життя.Кожні кілька місяців Wiz-Art організовує покази короткого метру з різних країн. Ці 5-10-хвилинні фільми описують життя людей у різних країнах, охоплюють різні теми і жанри. Я з нетерпінням чекаю на них, бо, з одного боку, ці покази дають змогу відчути себе частиною Львова і пережити їх разом з повною залою молодих львів’ян. А з іншого боку – я стаю ближчою до світу, адже багато фільмів (навіть ті, які не є документальними) показують справжні історії – а я вважаю, що в більшості голлівудських фільмів вони такими не є.Першим показом, на який я потрапила, були короткометражки з Німеччини. Мушу зізнатись, що ті фільми мене дуже вразили, зокрема, своєю щирістю. Ми вийшли із залу, переповнені емоціями.Як і багато інших сфер, кінокультура в Україні не дуже розвинена. Та замість того, щоб вічно скаржитися на ситуацію, людиповинні взяти справу в свої руки. Це саме те, що робить Wiz-Art, – приносить чудові фільми безпосередньо до львів’ян. І я за це дуже вдячна.

Арета Ковальська

КОРОТКИЙ МЕТР – ЦЕ МЕДІУММОЛОДИХЗасновник Лондонського фестивалю короткометраж-них фільмів Філіп Ілсон відвідає Львів як член журі Wiz-Art 2013. Філіп пояснив Wiz-Art Times, чому корот-кометражок знімають все більше попри те, що са-модостатність цього жанру не очевидна навіть для нього.

ЧАС КОРОТКИХ ІСТОРІЙ

Як виглядає аудиторія Лондонського фести-валю короткометражних фільмів і як вона змінилася за час його існування?Я працюю з коротким метром від 1994 року, з моменту заснування Ночі ко-роткометражок Товариства Хеллоуїн. Спочатку ми були по вуха в андеґраун-ді – займалися тим, що не потрапляло в мейнстрім. У 1990-ті стався вибух дешевих технологій і DIY-кіно, а нам відкрився доступ до нових малобю-джетних талантів. Серйозні фестивалі показували лише те, що надходило з кіношкіл чи мало державне фінансу-вання. Товариство Хеллоуїн існувало впродовж 6 років, поєднуючи корот-кий метр з живою музикою, діджеями, картинками та перформансами, а наша аудиторія складалася з молоді і студен-ства, яке цим всім цікавилося і ходило

Wiz-Art - це мікровсесвіт, що живе за своїми законами. Наші закони - закони розповідей. Ми не знаємо географії та упереджень. Затиснуті у час і простір, ми пропростаємо в еру подиву. Наші короткі історії не викладають на торренти, не обгово-рюють у соцмережах і не показують в багатозальних кінотеатрах, але їх зняли люди, яким є що сказати. Це варте того, щоб вимкнути телефон. Попереду 6 днів яскравих фільмів, розривних вечірок і майстер-класів, а також 4 сторінки про кіно, що ви-несе мозок. Wiz-Art Times - час корот-ких історій!

23-28 ЛИПНЯ VI ЛЬВІВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ КОРОТКОМЕТРАЖНИХ ФІЛЬМІВ WIZ-ART

в клуби. Лондонський фестиваль ко-роткометражних фільмів виник у 2004 році, оскільки я хотів зібрати багатьох із тих андеґраундних режисерів в легі-тимний фестиваль із серйозними лока-ціями, але при цьому зберегти альтер-нативніші події.Наша аудиторія і досі складається з молоді та студентства, адже короткий метр - це медіум молодих; мало хто робить короткометражні фільми після 40 років! Але зараз я також працюю на авторитетні організації на зразок Бри-танського кіноінституту. Я все ще на-магаюся підтримувати зв’язок зі своїм андеґраундним корінням, підбираю роботи, які лишаються поза увагою.

Які програми користуються найбільшою по-пулярністю?

Завжди розходяться експериментальні програми, дуже популярні музичні клі-пи і документалістика. Люди люблять малобюджетні комедійні реклами, бо вони смішні, а мені подобаються більш серйозні роботи, тому я стараюся змі-шати одне з іншим і таким чином пока-зати розмаїття.

Дехто вважає короткий метр “студент-ською” формою. Чи є у нього своя аудиторія у Великобританії?Ніхто не буде заперечувати, що бага-то короткометражних кінофестивалів притягують “друзів і родину” режисера. Наш фестиваль дає собі раду з більш широкою аудиторією. Ми працюємо з кінотеатрами, які показують незалеж-не чи іноземне кіно, тому люди звикли до різного. Тим не менше, це не порів-няти з Європою, де фестивалі на зразок Клермон-Ферану чи Гамбурга збира-ють по кілька тисяч широкої аудиторії. У Великобританії короткий метр все ще вважається спеціалізованим, але ми існуємо вже 10 років, і люди знають, що буде фестиваль. Проте буває таке, що окрема кіноніч чи маленький фес-тиваль не може назбирати достатньо глядачів.

Що треба, щоб короткометражне кіно стало самодостатнім?

Короткометражні фільми ніколи не ста-нуть самодостатніми, адже здебільшо-го люди роблять їх для себе - щоб пока-зати свою роботу ширшій кіноіндустрії чи просто розважитися. Навіть там, де раніше були гроші - в креативних му-зичних відео - за останні роки все змі-нилося, і грошей дуже мало.

Які тенденції короткого метру можна прослід-кувати на вашому кінофестивалі?Очевидно, що короткометражних філь-мів стає більше. Бюджети зменшують-ся, і робити кіно тепер дешевше. Навіть порівняно з 1990-ми, коли все стало дешевшати, зараз буквально будь-хто може зробити пристойний фільм, ви-користовуючи просту камеру і систему монтажу. Також, дедалі більше жінок знімають кіно: близько 35% фільмів, які ми показували на минулому фестивалі, зняті жінками.

Що вам відомо про Україну та східноєвропей-ське кіно?Майже нічого. Я знаю трохи класики східноєвропейського кінематографу; нещодавно бачив чеський фільм “Вале-рі і тиждень її чудес” з 1960-х, який мені дуже сподобався, а ще деякі фільми грузинського режисера Параджанова.

Спілкувалася Надія Парфан

6 днів фестивалю 13 програм

6 ЛЬВІВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ КОРОТКОМЕТРАЖНИХ ФІЛЬМІВ WIZ-ART У ЦИФРАХ

110 коротких фільмів 4 вечірки 8 майстер-класів 30 волонтерів

30 акредитованих журналістів

20 режисерів 1457 фільмівнадійшло до конкурсу

9 локацій 4 тис. гривеньсередня цінаавіаквитка для гостей фестивалю

з 39 країн світу

СЕЛЕКЦІЙНА КОМІСІЯ WIZ-ART’У 2013 ВІДІБРА-ЛА 20 НАЙКРАЩИХ ФІЛЬМІВ ДЛЯ УЧАСТІ У МІЖ-НАРОДНІЙ КОНКУРСНІЙ ПРОГРАМІ. ГЕОГРАФІЯ КОНКУРСУ ВКЛЮЧАЄ 15 КРАЇН. ПЕРЕГЛЯНУВШИ ЇХ, МІЖНАРОДНЕ ЖУРІ ОБЕРЕ НАЙКРАЩУ РЕ-ЖИСЕРСЬКУ РОБОТУ, НАЙКРАЩИЙ СЦЕНАРІЙ ТА ГРАН-ПРІ WIZ-ART’У 2013.

Міхаель Ріттманнсбергер, Австріярежисер фільму “Вдарений” / Конкурсна про-грама

Мій фільм - це захоплива історія, темна по-дорож, що змушує задуматись і залишає тебе з незабутним фіналом.Чесно кажучи, я майже нічого не знаю про українське кіно. Пригадую, недавно поди-вився короткометражний фільм під назвою “Історія Леоніда” - здається, він був з Укра-їни, дуже інтригуючий. Але це явно те, що мені треба наздогнати. Ніколи раніше не бував ні в Україні, ні у Львові, хоча мій до-брий друг радив його як прекрасне місто. Чекаю з нетерпінням!

СВІТОВІ ПРОБЛЕМИ – НІЩО ПОРІВНЯНО З ОСО-БИСТИМИ ЗАЛЕЖНОСТЯМИ.

КОРОТКОМЕТРАЖКИ КЛАСИКІВ УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО КІНО. НЕДООЦІНЕНІ ТА МАЛОВІ-ДОМІ, ЗАБОРОНЕНІ ТА ЗАХОВАНІ НА ПОЛИЦЯХ. ФІЛЬМИ, ЩО ЗМІНИЛИ МИСТЕЦЬКИЙ ЛАНД-ШАФТ УКРАЇНИ.

ВІДЛІК ГОДИННИКОВОЇ СТРІЛКИ – УМОВНІСТЬ, ЯКА ТРИМАЄ У НАПРУЗІ. ТРИВАЛІСТЬ ЧАСУ, ЦІННІСТЬ ДОСВІДУ, ЩИРІСТЬ ПОЧУТТІВ. ВСЕ ВІДНОСНЕ, КРІМ НАЙВАЖЛИВІШОГО – ВМІННЯ ЖИТИ.Денис Бортніков, Україна

Координатор показів Wiz-Art / «Вічно молоді», «Помста підлітків»

Для багатьох розвинутих мегаполісів спаль-ні райони – це не лише простір з дешевим житлом, але й висока концентрація молоді. Активної, освіченої, прогресивної. Всі ці люди прагнуть цікаво та корисно провести час. Проте в українських реаліях ситуація змінюється надто повільно. Одні - ліниві, інші - скептики, треті не потребують обла-штування культурного ландшафту на час свого тимчасового проживання. Транзит, бездумний провінційний транзит. Але ж ми живемо в XXI столітті: зараз людям трансплантують серця, видобувають енер-гію з людського дотику та змушують зміню-ватись освітлення в залежності від твого настрою. Невже культура між висоток – це дійсно так складно? Локальними показами в рамках Wiz-Art 2013 ми хочемо показати місцевим мешканцям іншу версію світу: ко-льорову, сучасну та близьку живій людині. Культура може існувати в несподіваних міс-цях, варто лише захотіти змін і надати своє-му простору трохи людяності.І найголовніше: спробуйте пригадати, коли востаннє дивились кіно з молодшим бра-том/сестрою чи обговорювали побачену стрічку з бабцею/дідусем? Хіба це не при-ємно – переглянути фільм з батьками своїх батьків? Я чудово пам’ятаю свій перший ві-зит у кіно з дідусем, у тоді ще дитячий кіно-театр «Левенятко». Відтоді ми подивились разом ще не один фільм, а я почув не одну історію про життя, яке було до мене. Наші старенькі – прекрасні молоді люди, з якими можна прожити частинку нашого життя.

WIZ-ART 2013: ЩО ДИВИТИСЬ

Станіслав Мендзелевський, УкраїнаНауковий співробітник Національного центру Олександра Довженка / «Великі короткі ме-три» До програми Wiz-Art’у були відібрані, за хронологічним принципом, вісім знакових дебютів, знятих в Україні протягом 1950-1970-х років. Більшість дебютантів першої частини «Великих коротких метрів» згодом стали класиками тієї моделі українського поетичного кіно, яку представляє фільм «Тіні забутих предків». Тим цікавішим є ці ранні кіноспроби, що дозволяють вибуду-вати авторську генеалогію або – навпаки - показати точки розриву в кар’єрі режи-серів, поворотні моменти їхньої художньої трансформації.Через хронологічні рамки, яким обмежено підбірку, добра половина короткометра-жок представляє хроніку радянської цен-зури. Так, після зйомок кінопроб до фільму «Київські фрески» Параджанова дирекція кіностудії вирішила припинити зйомки «в цілому імпресіоністського фільму, прони-заного ідеєю пацифізму». Від картини ли-шились лише 15-хвилинні кінопроби, які вціліли завдяки хитрощам оператора Олек-сандра Антипенка – він видав їх за свою дипломну роботу. Лише у 1988-му про-

КОНКУРСНІ ПРОГРАМИ

ВЕЛИКІ КОРОТКІ МЕТРИ

ВІЧНО МОЛОДІ

МИ – ЦЕ СВІТ

би-етюди до фільму були показані під час ретроспективи творчості Параджанова на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені, після чого світова кінематографічна пре-са визнала їх «новаторським відкриттям» і «блискучим досвідом кіноавангарду».Чимось подібна й доля фільму «Та, що вхо-дить у море» Леоніда Осики. Режисер був публічно звинувачений в «екзистенціаліз-мі», «занепадництві», «запозиченнях у “но-вої хвилі”». Попри думку керівництва студії режисер відмовився переробляти фільм, тож робота побачила світ лише наприкін-ці 1980-х. Роман Балаян через брак фінан-сування зумів закінчити свою дипломну роботу «Злодій» лише через чотири роки. Спочатку фільм тривав двадцять дві хвили-ни й зазнав суворої критики всіх, хто його дивився. Єдиним, хто підтримав режисера, був той-таки Параджанов.

Юлія Гонтарук, УкраїнаРежисерка фільму «Алкоголічка» / «Вічно моло-ді»

Якось до моїх рук потрапив сценарій Ма-рисі Нікітюк. У ньому було щось живе, щось дуже близьке для мене. А ще така деталь, як лялька – вона створювала нову умовність, окремий світ дівчинки, в якому Аліна хо-вається від реалій. Ми з Марисею почали над ним працювати, багато чого змінили і врешті-решт виник сценарій фільму «Алко-голічка».Головну героїню я знайшла сама. Це було найважче, бо дівчинка мала не просто тан-цювати, а й грати важку драматичну роль, де плакати потрібно було всередині кадру. Для непрофесійного актора, та ще й дити-ни, це надзвичайно важко. Пройшовши купу дитячих студій, я зайшла в хореогра-фічне училище і серед маленьких балерин побачила свою Аліну – відразу закохалася.Була смішна історія, коли знімали в аеро-порті. Я приїхала на локацію і побачила, що у нас мало акторів масових сцен. Вже думала терміново шукати ще, але поки ми закінчили правити світло та репетирувати з акторами, виявилося, що затримали чоти-ри рейси, і у нас була навала людей. Крик другого режисера “не дивіться в камеру”, напевно, запам’ятає весь аеропорт.

ПЕРЕМОЖЦІ МІЖНАРОДНИХ ФЕСТИВАЛІВ. ФІЛЬМИ, ЩО ВИНЕСУТЬ ВАМ МОЗОК.

КРАСИВИЙ САМООБМАН І НОСТАЛЬГІЯ ЗА ТИМ, ЧОГО МИ НІКОЛИ НЕ БАЧИЛИ, ПІДКРІПЛЕНА СТАРОЮ ТЕХНІКОЮ І КОРОТКИМИ ІСТОРІЯМИ, ЯКІ ПОЧУЛИ ВІД НЕЗНАЙОМЦІВ.

ІНАКШІСТЬ ІСНУЄ МІЖ РЯДКАМИ. САМОТНІ, ПО-ТРІБНІ, КРАСИВІ, ОГИДНІ, САМОЗАКОХАНІ, ПО-КИНУТІ І НЕЙМОВІРНІ ДІТИ СВОЇХ БАТЬКІВ. ВСІ РІЗНІ, АЛЕ ОДНАКОВО ІНШІ.

ІСТОРІЇ МРІЙ, НОСТАЛЬГІЇ, РОЗПАЧУ, РОЗЧАРУ-ВАННЯ, ОЧІКУВАННЯ, ЗАКОХАНОСТІ – ОДРАЗУ ЗА ТВОЇМ ВІКНОМ. ТВОЄ ЩОДЕННЕ ДЕЖАВЮ ЗА ОСОБИСТИМ РОЗКЛАДОМ. ЗНЯТО, ЗАФІКСОВА-НО, ПРИКРАШЕНО, СУБЛІМОВАНО. СВОЄ.

Ірина Цілик, Українарежисерка фільму “Помин” / Українська пано-рама фільмів “Знято!”

Мій фільм варто дивитися хоча б з цікавос-ті, бо, по-перше, це український фільм, зня-тий повністю за державний кошт, і знятий з великою любов’ю всієї групи. А, по-друге, тема нашого фільму, насправді, може ви-явитися співзвучною для багатьох різних людей, я вже мала можливості переконати-ся в цьому. До речі, фільм уже гуляє по фес-тивалях: позаду Вірменія, Росія, Португалія, попереду – Франція, Греція, Тайвань та, звісно, Україна... Мабуть, виглядає так, що я вихваляюся Але я не про це. А про те, що знову ж таки, досить різні глядачі з різних країн світу можуть знайти в цій темі щось близьке для себе. Тож, сподіваюся, і Львів тепло нас прийме.Львів я люблю і знаю досить добре. Тут ми фактично роззнайомилися з моїм майбут-нім чоловіком, тут щороку на нас чекає Літературний форум, тут є вся ця особлива атмосфера, вся ця безкінечна гульня і кава, тут стільки всього. Але кінофестиваль у Львові – це щось нове для мене (бо я й сама, зрештою, лише почала фестивалити). Відчу-ваю, ви з великою любов’ю його організову-єте і дуже стараєтеся зробити все круто, су-часно, душевно, якнайкраще. То тьфу-тьфу, хай так і буде!В мене частенько бувають домашні «запої»: коли син гостює в бабусь, ми з чоловіком можемо в режимі нон-стоп дивитися філь-ми майже цілодобово. Але великий екран, фестивальна атмосфера – це зовсім інший, мій улюблений варіант поглинання кіно.

Тарас Дронь, Українарежисер фільму «Доторкнись і побач» /Україн-ська панорама фільмів “Знято!”

Цей фільм – всього-лише вступний екзамен для мене, але він показав, що у нас є укра-їнський глядач, а це невід’ємна або навіть основна складова кінематографу. Я вірю в українське кіно і радий за кожного, хто намагається щось зробити для його ста-новлення. Насправді, українське кіно було, просто період його занепаду досить дов-гий, і воно не до кінця сприймається.Фільм викликав ажіотаж у мережі, і це від-булось дуже швидко. Поки я просив своїх перших глядачів забрати його з Інтернету, створилось кілька нових записів і ... На-справді, зараз я вже не шкодую про це. Оцінка глядача і таке швидке поширення - це також нагорода, нічим не гірша, ніж на фестивалі.

ПРОЩАННЯ З ПЛІВКОЮ

ЗНЯТО!

ІНШІ

НАЙКРАЩІ З НАЙКРАЩИХ

Ви, може, знаєте, в режисурі є таке поняття як «видовищна ситуація», тобто сукупність всіх різноманітних зовнішніх факторів, які в процесі перегляду впливають на сприйнят-тя фільму. Ну, то я про це: один і той самий фільм може бути дуже різним в залежності від того, чи ти його подивишся серед сотень собі подібних, з усім цим dolby-звуком і т.д., чи вдома з ноутбуком на пузі, де можна, тим не менше, плакати вголос і не ховати емоції від чужих сусідів...

Випускова редакторка Надія ПарфанДизайнерка Ірина КалинЛітературна редакторка Жанна ОзірнаНад номером працювалиДаниїл Задорожний, Арета Ковальська, Жанна Озірна, Надія Парфан, Ольга Райтер, Антон Ткачук

Я ПРАЦЮЮ У DVD КРАМНИЧЦІ.ТАРАНТІНО ТЕЖ ЧЕРЕЗ ЦЕ ПРОХОДИВ Швейцарська режисерка, сценаристка та акторка Ма-рія Зіґріст – єдина жінка в журі Wiz-Art 2013. Її фільм БУВАЙ, ЛЮБИЙ показували в позаконкурсній програмі останнього кінофестивалю «Молодість». Марія від-крила Wiz-Art Times усю правду про прокат DVD і свій невідомий фільм.

Чому ти вирішила зайнятись кіно?Все було досить просто. Мій тато – ре-жисер документальних фільмів, у нас колись була стара VHS-камера вдома, і я почала знімати “фільми”. З 7 до 14 ро-ків ми гралися з моїми друзями і зніма-ли все, що відбувається. Словом, все це тягнеться ще з мого дитинства.

Яким був твій перший фільм?Моя перша робота – анімована, і, зда-ється, я нікому її не показувала. Тому в мене нема чогось такого, як “мій пер-

ший фільм”, він не існує.

Судячи з твого досвіду, в чому різниця між ви-кладанням режисури в Європі та Америці?Я вчилась у Rhode Island School of Design і також в Цюриху. Не буду го-ворити про всю Європу, а лише про різницю зі Швейцарією. У Сполучених Штатах вчать бути і відчувати себе режисером, що саме ти управляєш фільмом. У Швейцарії ніхто би так не сказав. Головна різниця у ставленні: в США тебе вчать пишатися тим, що ти

робиш, вони вчать продавати себе, на-віть якщо ти не зробила чогось незви-чайного. У Швейцарії нас вчили бути скромними. Навчальна ж частина мало чим відрізняється.

У твоїх фільмах завжди цікаві, нетривіальні сюжетні рішення. Ти сама пишеш свої сценарії?Зазвичай я працюю у співаторстві з ки-мось, але ідеї завжди мої.

Як ти вирішуватимеш, хороший фільм чи по-ганий, під час роботи в журі?Для журі важливо відрізняти свої осо-бисті вподобання та об’єктивну якість фільму. Думаю, я на це здатна.

Ти вимикаєш фільм, якщо він тобі не подоба-ється?Так, якщо не знаходжу там чогось ціка-вого для себе.

У Львові такої можливості не буде – тобі до-ведеться повністю подивитись принаймні 20 фільмів. Як зазвичай ти дивишся фільми?Найбільше мені подобається дивитись фільми в кінотеатрі, але я дуже рідко там буваю – це досить дорого у Швей-

царії. На даний час більшість фільмів я дивлюсь під час роботи – я працюю у DVD крамничці. Тарантіно теж через це проходив. Словом, це місце, де можна взяти у прокат диск, а оскільки часи вже інші й у нас не так багато клієнтів, в мене дуже багато вільного часу.

Коли ти приїздила на Київський кінофести-валь «Молодість», що тебе найбільше вразило в Україні?Мене здивували різдвяні вогники на деревах, всюди по місту, хоч до Різдва було ще далеко. Здавалось, що вони там цілий рік.

Ти зняла 3 фільми. Який з них ти вважаєш най-кращим?Не думаю, що в мене є фільм, про який я можу так сказати, я над цим працюю. Кожен з моїх трьох фільмів має свої пе-реваги і свої недоліки.

Іноді люди кажуть, що короткий метр – це для студентів, що вони не такі професійні. Ти погоджуєшся з цією думкою?Час змінився, і короткометражки да-ють свободу творчості, бо не вимага-

ють багато ресурсів, а тому їхня якість може бути дуже високою. Для молодих режисерів набагато легше почати з короткого фільму і заявити про себе, зокрема, на багатьох фестивалях ко-роткометражних фільмів, яких зараз більше, ніж, скажімо, п’ять років тому. Короткий чи довгий метр – це відносне поняття. Однак мені здається, що ко-роткометражки мають свою особливу мистецьку форму, яка дуже відрізня-ється від повнометражної.

Ти плануєш перейти до зйомки повнометраж-них? Так, планую. Коли я закінчила знімати “П’яну вечірку”, я сказала собі: “Я біль-ше не буду знімати короткометражки”.

Чому? Бо роботи досить багато, сама зйомка триває недовго та й фільм виходить короткий. Але ось у жовтні я працюва-тиму над ще одним короткометражним фільмом, а вже наступного року – пла-ную зняти перший повнометражний.

Спілкувалася Ольга Райтер

ХАНЕКЕ ДОЗВОЛИВ МЕНІРОБИТИ ВЛАСНІ ПОМИЛКИМолодий австрійський режисер Флоріан Похладко від-відає Wiz-Art 2013 зі своїм новим фільмом МОЖЛИВО. Це півгодинне кінодослідження емоційного світу під-літків уже встигло здобути нагороду «Найкращий ігровий фільм» на Австрійському кінофестивалі Diagonale. Похладко розповів Wiz-Art Times про свій фільм, труднощі перекладу та навчання у Міхаеля Ханеке.

Чому в англійській версії у фільму інша назва? З німецької він би мав перекладатися як «Сунич-на земля».Проблема з назвою виникла через про-блему мови в самому фільмі. Більшість діалогів звучать на дикому діалекті, і в деяких частинах Австрії, наприклад у Відні, важко зрозуміти, про що гово-рять герої. Суничні землі – так дійсно називаються деякі території Австрії, куди можна приїхати і назбирати собі ягід. Але також існує інше значення, і воно не таке романтичне як видається

на перший погляд. Тому якщо залиши-ти назву «сунична земля», єдине, на що вона буде вказувати - щось рожевень-ке, романтичне - і точно не на спусто-шену землю. Це інше неприємне зна-чення, яке я використав у фільмі, стало синонімом емоційного стану героїв. МОЖЛИВО – фільм також про поп-культуру, зокрема про її вияви в кон-кретному регіоні країни, тому я хотів зберегти певну логіку. Теперішня назва запозичена з пісні, яку я часто слухав під час зйомок. Чесно кажучи, я не

знаю, про що в ній ішлося, там було лише одне слово – «можливо». І воно повторювалося постійно. Я подумав, що це ідеально підходить моїм героям. Вони дуже всім непокояться: може те, може се, може так, а може й ні. Багато цих «може», в множині.

Як відбувається твоє навчання? Ти ж вчишся у Міхаеля Ханеке. Основна частина навчання – це зустрі-чі та обговорення наших ідей, проектів, сценаріїв, тощо. Мені це дуже подоба-ється, тому що Ханеке приділяє універ-ситету достатньо уваги. Якщо ти в ак-тивному процесі підготовки фільму, то з ним щотижня можна зустрітися, крім того, можна бути в контакті електро-нною поштою. Скільки разів бачитися з ним – особисте рішення. Мені чомусь здається, якщо ти вже ось-ось розпо-чинаєш зйомки, то занадто багато по-рад може піти не на користь.Спочатку було страшно йти до нього, тому що я зовсім його не знав і думав, що буде важко справлятися з його ав-торитетом. Але пізніше виявилося, що він дуже класний. Він постійно намага-ється допомагати тобі. І найважливіше,

що від нього йде просто безкінечний ентузіазм, якому треба вчитися. Йому не обов’язково стільки часу приділяти студентам, але він все одно це робить. І коли був Каннський кінофестиваль, він говорив: «Наступного тижня мене не буде, бо Канни почнуться. Давай зустрінемося з тобою в четвер, хіба що я отримаю нагороду, тоді краще в се-реду», і в такому дусі…Я завдячую Ханеке, бо саме він дозво-лив мені почуватися вільно і робити власні помилки. Він був єдиним, хто дав мені впевненість у собі і сказав: давай, хлопче, йди і роби, але пам’ятай, що це велика організаційна робота. Після того, крок за кроком я зумів зі-брати собі команду, ну а далі вже ясно.

На Одеському фестивалі інший видатний ав-стрійський режисер Ульріх Зайдль говорив, що дружина є його найкращим критиком. З ким ти радишся під час зйомок фільму?Коли я розвиваю новий проект, то іно-ді розповідаю друзям при зустрічі. І зазвичай, коли ти починаєш комусь переповідати, то часто самому мож-на розібратися в своїй ідеї, отримати

якісь спонтанні реакції, які допомага-ють просуватися далі. А от під час зйомок хорошими радни-ками можуть бути актори і команда. Тому я намагаюся повністю занурити їх у процес, даю їм знати все, що знаю сам. Таким чином, ми робимо фільм разом. Часом вони можуть мені вказа-ти на помилки, де я міг загубити логіку історії. Але, звісно ж, має бути хтось, хто бере на себе повну відповідаль-ність, і це, безумовно, режисер, який вселяє почуття безпеки. Коли проект наближається до завершення, то мож-на порадитися з кимось не з кінемато-графічної сфери. Ось такі люди будуть справжніми і чесними критиками, люди, які мають інше бачення життя, ніж я. Коли їх зворушує те, що я роблю, то значить все йде добре.

Ти мрієш отримати Оскара? Так, я думаю, що колись допрацююсь до нього. Звісно, що я хочу мати купу Оскарів!

Спілкувався Антон Ткачук

ДОСИТЬ НАС ГОДУВАТИНЕСПРАВЖНІМКороткометражний фільм режисера Дмитра Сухлот-кого-Собчука БОРОДА побував на багатьох міжнарод-них фестивалях і був не раз відзначений за найкращий сценарій. Вітчизняна публіка побачила його на велико-му екрані у складі кіноальманаху «Україно, Goodbye!». Зараз Дмитро працює над повнометражною докумен-тальною стрічкою «Красна Маланка». Wiz-Art Times розпитали інсайдера кінопроцесу про те, як сьогодні знімають кіно в Україні.

Продюсер Олександр Роднянський під час не-щодавнього майстер-класу сказав приблизно таке: Традиція поетичного кіно негативно впливає на сучасний український кінемато-граф. Воно оперувало абстрактними понят-тями, темами, метафорами (добро проти зла, кохання сильніше за смерть) і мало при-діляло уваги конкретним персонажам в кон-кретних обставинах. Що ти думаєш з цього приводу?Чим скоріше молоді українські режисе-ри відійдуть від традицій радянського та пострадянського кіно і почнуть шу-

кати свій стиль, тим краще. Власне, цей процес, цей пошук стилю вже відбува-ється. Важливо, щоб він тривав систе-матично і наповнено. Щоб з’являлися нові роботи, в яких можна побачити певну сміливість, навіть зухвалість. Це мають бути роботи, які переосмислю-ють те, що було створено до нас в кіно-просторі. Звичайно, не заперечуючи традицій, але й не апелюючи до них.

Ти говориш про систематичність. Отже, ти вважаєш, що саме кількість може перетвори-

тись в якість?Систематичність – це не те, що режи-сер зняв одну роботу і 5 років мов-чить. Повинен бути постійний процес. Що переросте в якість, а що лишиться кількістю – не настільки важливо. Для конкретного режисера мусить бути постійний процес сходження і пере-осмислення. Тоді з’являться дуже чіткі риси та ознаки українського кінемато-графу, який неможливо буде сплутати з чимось іншим.

Твою творчість як режисера зараз маркують поняттям «українська нова хвиля». Які харак-терні риси цієї хвилі? Те, що мене відносять до режисерів «української нової хвилі», – я сприймаю це як великий аванс. А загалом для того, щоб говорити про її чіткі ознаки, треба, щоб минуло ще декілька «хвиль» нових фільмів. Потрібно працювати більше й більше, щоб заслужити цю ідентифіка-цію з чимось по-справжньому «новим». Це можливо лише за умови, що ство-рюватимуться нові картини.

Чого бракує українському сторітелінгу?Українське кіно можна назвати одним терміном – «пострадянське». Україн-ський глядач звик, що кінематограф

його виховує, що йому показують при-гладжену і прикрашену реальність. В такому кіно ти не побачиш речей, які тебе насправді турбують або не задо-вільняють у житті. Приміром, зі 100 радянських картин 95 показуватимуть соціалістичну державу в дуже позитив-ному світлі. Звісно, це ознака часу. Але в цьому і є проблема. Нинішнє покоління кінематографістів хоче сказати: досить нас годувати не-справжнім. Сьогодні ми бачимо зовсім інший світ, і наша система цінностей побудована на уявленнях тої реаль-ності, в якій ми живемо. Тому соціальна тематика в нашому сучасному кіно по-рушується особливо гостро. Коли глядач починає дивитись фільм, він холодний як лід, але в очікуванні справжніх емоцій. У випадку з корот-кометражкою режисер(ка) ще й має доволі обмежений час, щоби ці емоції викликати.

Як долати дистанцію між аудиторією та фільмом, не тиснучи на жалість, не шантажу-ючи глядача?Складність будування діалогу з гляда-чем полягає якраз у тому, що він звик до одного, а зараз прийшло покоління, яке виплекало свої смаки на зовсім ін-

шому кінематографі. 20-річний пробіл в масовому українському кіно дався взнаки. Всі ці 20 років глядача годували телепродуктом і тим кіно, яке існувало до розвалу Радянського Союзу. Україн-ського – по-мінімуму. Звісно, у глядача є певне невдоволення. Мені здаєть-ся, цей момент потрібно пережити не лише глядачам, але й режисерам, які намагаються чесно говорити про речі, що їх оточують. Яким сюжетам та персонажам надають пере-вагу українські режисери? Чи існує український кіногерой нашого часу?Потрібно створити немало фільмів, щоб знайти ці ознаки героя нашого часу. Михайло Іллєнко у фільмі «Той-ХтоПройшовКрізьВогонь» пробував віднайти таку формулу. У картині «Ма-май» Олександр Санін підходив до цього питання більш епохально. У фільмі Валентина Васяновича «Звичай-на справа» теж прозвучали певні ноти, однак не універсального характеру, а радше окремого персонажа – інтелі-гента, який шукає своє місце в соціумі. Спроби знайти українського кіногероя є, але питання залишається відкритим.

Спілкувалася Жанна Озірна

Проект здійснено завдяки підтримці фонду Ріната Ахметова «Розвиток України»

wiz-art.com.uaWIZ-ART TIMESФестивальна газета VI ЛМФКФ Wiz-Art