МЕХТІЛЬДА ФОН МАГДЕБУРГ (1207/08—1282): ТІЛЕСНА ОСНОВА МІСТИЧНИХ ВІЗІЙ

Мехтільда фон Магдебург є однією із найзагадковіших

та найталановитіших письменниць-візіонерок середньовічної

Європи, хоч, правду кажучи, її ім’я майже невідоме

сучасному читачеві. Кілька її віршів свого часу були

опубліковані в одному із томів знаменитої в 70-ті роки ХХ ст.

серії «БВЛ» («Бібліотека всесвітньої літератури»), та

супроводжувалися досить нейтральними коментарями, які в

плані інформативному не давали підстав щодо з’ясування

справжньої ролі авторки в літературно-культурному дискурсі

середньовічної Європи [4]. Саме Мехтільда, як наголошував

Сергій Аверінцев, і започаткувала «епоху жіночої чернечої містики» ХІІІ ст.,

представленої також Мехтільдою Гакеборнзькою (1241—1299) й Гертрудою Великою

(1256—1302).

Треба зазначити, що в світовому контексті інтерес до біографії Мехтгільди та її

творчості — явище стабільне, яке йде ще від знаменитого автора «Божественної комедії»

Данте Аліг’єрі. У першій пол. ХХ ст. нею зацікавився Карл Густав Юнг, а в останні

десятиліття — такі науковці, як Соня А. Бугольцер, Барбара Вебер, Петер Дінцельбахер,

Алоїс М. Гаас, Маріанна Гаймбах, Терезія Гаймерль, Юрген Єнджейчик, Грета Люерс,

Ганс Норман, Сара С. Пур та інші. У 2008 р. Російською академією наук та видавництвом

«Наука» було підготоване й опубліковане перше наукове видання «Струменіюче світло

Божества» («Струящийся свет Божества»), автором перекладу прози, післямови та

коментарів у якому є Римма Гуревич. Усе це свідчить про потребу не тільки введення

феномену Мехтільди фон Магдебург в український історико-літературознавчий дискурс,

але і його активного вивчення.

Як зазначала Римма Гуревич, вирішальний внесок у підготовку першого

критичного видання єдиного вцілілого рукопису німецької авторки, писаного

верхньонімецьким (алеманським) діалектом, належить Гансу Нойману. Саме він провів

дослідження: «перевірив шари тексту, пов’язані з різними фазами його становлення,

історичні і біографічні свідчення, що наявні у ньому» [2, с. 297].

Найбільше інформації про письменницю можна почерпнути з її книг. Проте

необхідно пам’ятати, що в багатьох випадках це здогадки та припущення — хоч не завжди

фантазії, проте документально все-таки не підтверджені. Народилася Мехтільда

1

приблизно у 1207—08/10 рр. (марно шукати точної цифри — джерела пропонують кілька

варіантів; з датуванням смерті — точнісінько така сама історія) у сім’ї небагатого

дворянина з роду Міттельмарк. Вперше видіння («виклик Бога») мала в

дванадцятирічному віці, «побачила всі речі в Богові і Бога в усіх речах». Такі видіння

тривали до кінця життя.

Десь наприкінці 20-х — поч. 30-х рр. вона залишає рідний дім і подається до

Магдебурга, де вступає в громаду місцевих бегінок і провадить властиве їм життя —

просте і скромне. Що стосується самого суспільного феномену «бегінок», то варто

зазначити, що на нинішній день, в наукових колах відсутня єдина думка стосовно його

потрактування. Одні пов’язують його з альбігойцями (християнська релігійна група, яка

функціонувала на поч. ХІ ст. в Північній ФранціЇ), інші — з особою священика із Льєжа,

який згуртував наколо себе доброчесних жінок, які вели доостойне життя. Як би там не

було, але на поч. ХІІІ ст. цей рух був досить-таки поширеним у Бельгії та Нідерландах,

потім проник у Німеччину і поступово охопив практично всю Європу. І якщо спочатку

слово «бегінки» використовувався з іронічним підтестом, то дуже скоро таких жінок

почали називати mulieres giosae (доброчесні жінки) або virgines continentes (стримані

діви).

Здебільшого такі особи жили у приватних будинках, не давали чернечих обітниць,

не мали суворо визначених правил; необхідні кошти мали з рукоділля, випадкових

пожертвувань, фінансової підтримки родичів тощо [3, с. 285]. Бегінки опікувалися

бідними й старими, навчали дітей та вивчали Біблію, займалися лікуванням і

пивоварінням [2, с. 307]. Усе це свідчить про необхідність перегляду усталених для

вітчизняної історичної науки думок щодо ролі жінки в суспільному житті часів

Середньовіччя, оскільки бегінки займали, по суті, проміжне становище між монастирем і

світським життям.

Чому молода дівчина, аристократка за походженням, не позбавлена батьківської

любові, наважилася на цей крок? Відповідь на це запитання дає вона сама досить щиро і

правдиво: «І заради любові до Господа я поїхала в одне місто, де в мене не було друзів,

крім одного чоловіка. Я страхалась його, бо через нього у мене могли забрати святий

сором і чисту Божественну любов. І не зоставляв мене Бог ніде одну. Він являв мені

настільки блаженну солодкість і настільки святе розуміння і настільки неосягненні дива,

що не було в мене потреби в земному» [2, с. 102].

Майже 40 років провела Мехтільда серед бегінок, поєднуючи щоденні духовні

практики і роботу над книгами зі звичними заняттями жінок. Це був винятково важливий і

результативний період у її житті: починається рішучий двобій із своїм тілом. Ці змагання

2

вона змальовує, трансформуючи світський (мирський) образ рицарського поєдинку.

«Змагання» триває протягом 20 років. «Я стомилася, захворіла і ослабла, перш за все від

каяття і від страждання, далі від святого томління і духовної напруги і до цього додалося

багато тяжких недуг моєї природи. До цього додалася потужна сила любові й охопила

мене так сильно своїми ранами, що я не наважилася цього замовчувати» [2  с. 106].

Тоді ж Мехтільда познайомилася з монахами домініканського ордену, одним з яких

невдовзі став її молодший брат Балдуїн. З середини 30-х років під впливом духівника,

домініканського монаха Генріха фон Галле, вона починає записувати свої видіння, які

ставали все частішими і були такими природними, що остаточно розвіяли сумніви її

благочестивого наставника у їхньому Божественному походженні. Перші 5 книг її праці

«Fliessende licht der Gottheit» («Струменіюче світло Божества») були написані в 50-х

роках, шосту книгу Мехтільда завершила десь напередодні свого розриву з бегінками

Магдебурга. Вчені припускають, що над нею вона могла працювати у батьківському домі.

Наприкінці 60-х — поч. 70-х рр. Мехтільда залишає місцеву громаду бегінок і

шукає прихистку в монастирі цістеріанок у Гельфті. Причин було швидше за все кілька.

Рішенням синоду (1261 р.) бегінки опинилися під більш пильним наглядом духовних осіб

і почали зазнавати значного тиску з боку церковної влади. Крім того, розповсюдження

писань Мехтільди, які стосувалися не тільки трасцедентального, але і мирського —

моральних і соціальних проблем — викликає в багатьох сучасників досить неоднозначні

оцінки.

Сама візіонерка на сторінках своїх книг говорить про жорстку критику, якої

зазнала вона передусім як жінка, що почала писати на богословські теми. Поки вона

досить абстактно критикувала вади своїх сучасників — відступ від апостольської

праведності і чистоти, доти писання Мехтільди сприймалися, хоч, може, й іронічно і

скептично. Проте, коли місцеві можновладці почали упізнавати себе (наприклад, пише

вона про магдебурзьких «фарисеїв», «лжесвідків» Божественної мудрості тощо), то

ситуація стала напруженою і навіть драматичною: лунали навіть відверті погрози-

обіцянки спалити її твори. Та це не зупиняє її подальшої роботи, оскільки дістала

Божественну підтримку: «І ось постав перед моєю душею в ту ж мить Господь, і тримав

Він в десниці сіє творіння і прорік: «Не печалься, кохана Моя, істина не боїться вогню,

той, хто хоче книгу сію забрати у Мене, повинен бути сильнішим, ніж Я» [2, с. 60].

У монастирі талановита авторка знайшла не просто вдячну аудиторію:

Гельфтський монастир тих часів — знаменитий центр німецької містики, де жили і писали

Мехтільда Гакенборнзька (померла в 1298 р.) і Гертруда Велика (померла в 1301/02 р.), а

тому поряд були однодумці, які оточили хвору, напівсліпу жінку щирою любов’ю і

3

повагою (збереглися свідчення, які це підтверджують). Тут вона завершила свою останню

сьому книгу, яку вже надиктовувала сестрам-черницям. Невідомо, чи стала Мехтільда

черницею. Документи, що підтверджують це, відсутні. Померла вона в 1282 р. і була

похована на монастирському цвинтарі. Канонізована Мехтільда так і не була, хоч дехто із

авторів вряди-годи називав її святою.

Як було зазначено, книги Мехтільди написані верхньонімецьким діалектом

(збереглися окремі фрагменти), а вже через 60 років після її смерті були перекладені

південнонімецьким діалектом (рукопис датується 1344 р. і сьогодні зберігається в

бібліотеці м. Айнсайдельна). Це одразу виділяє їх з-поміж писань такого типу: в

основному, видіння записувалися латинською мовою, а використання розмовної народної

мови відкривало доступ до інформації усім зацікавленим, хто латиною не володів. Як

зазначав відомий французький дослідник культури епохи Середньовіччя Жак Ле Гофф:

«Від свого як римського, так і християнського минулого Європа успадкувала свою

священну мову, латину, якою еліта користувалася у справах релігії, вищої культури та в

деяких сферах державного управління» [3, с. 96].

Мехтільда здобула пристойне дворянське виховання і тому не могла не володіти

цією мовою, тим більше, що є всі підстави стверджувати глибоке знання нею творів

Альберта Великого, Томи Аквінського. Крім того, ряд богословських питань, які вона

аналізує, зокрема св. Трійця, створення духів, можливість бачення Творця у кожному його

творінні, вказує на те, що Мехтільда була знайома з філософськими працями Бернарда

Клервоського, Г’юго та Ричарда Сен-Вікторських, сповнених інколи таких туманних

містичних символічних образів, алегорій, що не завжди піддаються адекватній

інтерпретації.

Текстове полотно творів Мехтільди — мозаїчне, формується воно специфічно,

композиція визначається швидше за все логікою містичних візій, таємничих картин, що

відкривалися авторці і які вона прочитувала (розшифровувала) відповідно до коду

середньовічного дискурсу. Тому картини-описи переходять у напружені драматичні

діалоги, які змінюють ліричні вставки.

Мова творів вишукана і вражаюче барвиста, багата на оригінальні епітети та

несподівані метафори. Вона сформована існуючим арсеналом духовних пісенних жанрів,

світською лірикою — поезію міннезангу, народною любовною піснею. Афористичність та

символічність, метафоричність і алегоричність — основні характеристики поетики

Мехтільди фон Магдебург.

Центральними образами-символами поетичної системи німецької візіонерки є

любов і шлюб — традиційні для середньовічних містиків, що дбали не стільки про

4

кількісне розширення лексикону, скільки про його смислове збагачення шляхом

відкривання потаємних значень.

Витоки цього, безумовно, варто шукати у давній традиції не лише християнських

богословів, а, практично, у всіх осіб, що мали різної потужності трансперсональний

досвід, який кодувався відповідно до інтелектуальних потенцій візіонера. Символ

людської любові та шлюбу видавалася містикові найкращим з усіх образів, як зауважувала

Евелін Андерхілл, тому що він напрошувався сам собою, був зрозумілиим усім людям. На

більш низьких рівнях він дійсно передбачав дивовижно точну аналогію тієї послідовності

станів, в якій розкривається людська духовна свідомість і котра утворює повноцінне

містичне життя [1, с. 143].

Це частково пояснює найскладнішу проблему співвідношення

містичного/трансперсонального досвіду і мови його опису, яка, як зазначав російський

вчений-релігієзнавець Євген Торчинов., пов’язана з проблемою соціокультурної

детермінації даного типу досвіду. Досвід є, звичайно, неконцептуальним упродовж

усього акту візії, після закінчення якого він і концептуалізується у символічних образах та

картинах [6, с 369—370].

Універсум образів та уявлень індивідуума часів Середньовіччя існує та функціонує,

використовуючи форми видимого світу [2, с. 10], з яких шлюб, вінчання, бажання,

подружнє життя виступають максимально функціональними поняттями. Так, в одному

із видінь Мехтільди фон Магдебург читаємо: «Душа сказала Бажанню: «Іди розшукай, де

живе мій Коханий, і скажи Йому, що я вмираю від любові». І Бажання поспішило вперед,

бо воно нетерпляче від природи і вельми стрімке, і досягло Раю, і біля брами його

вигукнуло: «Боже всемогутній, впусти мене!» І Бог сказав: «Відповідай спочатку, що

привело тебе?» І Бажання відповіло: «Хіба Ти не знаєш, Господи, що джерело життя

висохло для моєї пані. Спрямуйся ж у неї потоком, щоб він підхопив її, інакше вона

помре, як риба на прибережному піску». «Повертайся до неї, — відповів Господь, — ти не

можеш увійти до Мене, якщо не приведеш спочатку свою пані, бо якщо це душа справді

спрагла, в ній одній Я знайду утіху» [1, с. 100].

Існуючі опозиції, які визначають і організовують поетику твору — «видимий —

невидимий», «духовний — тілесний». Будучи почасти різко сконтрастованими, у

практичному плані вони не просто співіснують, а взаємодоповнюють і

взаємообумовлюють одна одну, стверджуючи можливість еволюції особистісної і

загальної: «Чим вище підноситься душа, тим менше прихильності у справах і словах

належить тілу висловлювати. Та і не нарікай на незгоди перед очима її, бо за своєю

природою плоть є боягузом. Її належить тримати як дряхлого старця, котрий

5

христарадничає: не може він більше при дворі прислуговувати, і дають йому милостиню

заради Христа» [1, с. 69].

Містичні візії авторки, таким чином, набувають дивовижної поетичності; цілісності

та змістовності їм надають образи і символи, чия багатозначність та багаторівневість

потребує додаткового вивчення та аналізу з врахуванням як самого творчого феномену,

так і в контексті містичної літератури Середньовіччя.

Список використаної літератури

1. Андерхилл, Э. Мистицизм. Опыт исследования природы и законов развития

духовного сознания человека [Текст] / Э. Андерхилл. — К.: София, Ltd, 2000. — 496 с.

2. Гуревич, Р. В. Мехтильда Магдебургская и ее книга «Струящийся свет Божества»

[Текст] / Р. В. Гуревич // Мехтильда Магдебургская. Струящийся свет Божества / изд.

подгот.: Р. В. Гуревич, Е. В. Соколова, В. А. Суханова. — М.: Наука, 2008. — С. 297—332.

— (Серия «Литературные памятники»).

3. Ле Гофф, Ж. Средневековый мир воображаемого [Текст] / Жак Ле Гофф. –

М.: Издательская группа «Прогресс», 2001. — 440 с.

4. Лінч, Дж. Середньовічна церква. Коротка історія [Текст] / Джозеф Лінч. — К.:

Основи, 1994. — 492 с.

5. Мехтильда Магдебургская. Струящийся свет Божества [Текст] / изд. подгот.: Р. В.

Гуревич, Е. В. Соколова, В. А. Суханова. — М.: Наука, 2008. — 358 с.

6. Поэзия трубадуров. Поэзия миннезингеров. Поэзия вагантов [Текст] / вступ. ст.

Б. Пуришева — М.: Художественная литература, 1974. — 575 с. — (Библиотека

всемирной литературы).

7. Торчинов, Е. А. Пути философии Востока и Запада: познание запредельного

[Текст] / Е. А. Торчинов. — СПб.: «Азбука-классика», «Петербургское Востоковедение»,

2007. — 480 с.

Гаврищак І. І.

6