ЛяннийОлексій Миколайович

ДИНАСТІЯ ЛЯННИХ

Є люди — ледве їх згадають,

Мов тіні губляться в пітьмі.

А є й такі, що слід свій залишають

Назавжди в серці, в пам’яті, в житті.

Якби молодих українців запитали, чи

хочуть вони працювати у школі,  напевно,

ствердну відповідь дало б десяток осіб зі ста.

Хоч як прикро визнавати, але більшість

молодих людей не мріє про вчительську кар’єру

та роботу з дітьми. Але є серед освітян вчительські династії, у яких діти,

незважаючи на малопрестижність професії, продовжують справу своїх

батьків, дідусів та бабусь і передають своє захоплення роботою наступним

поколінням.

Великою пошаною користується на

Херсонщині вчительська династія Лянних.

Засновник династії Микола Іванович Лянний

народився у 1903 році у родині селянина – бідака.

Навчаючись у Херсонському інституті народної

освіти, працював вантажником у порту,

заробляючи таким чином гроші на прожиття.

Попри все, багато читав, знаходив час для

громадської діяльності, зарекомендував себе як

найкращий студент. У 1924 році на педагогічні

конференції інституту народилася думка порушити

клопотання про присвоєння навчальному закладу імені Н.К.Крупської. На

всіх факультетах жваво обговорювалися кандидатури для поїздки до Надії

Костянтинівни. Студенти одноголосно доручили цю почесну місію

майбутньому вчителю фізики М.І. Лянному. У народному музеї Великої

ЛяннаМотрона Сидорівна

Лепетихи експонується документ, що привертає увагу багатьох відвідувачів.

Це – пожовклий від часу мандат. На вицвілому штампі можна прочитати: м.

Херсон, Херсонський інститут народної освіти, дата 27 вересня 1924 року.

На одній половині текст, друкований російською мовою, на другій –

українською: «Пред’явник, студент Інституту Микола Іванович Лянний,

дійсно командирується у Москву для переговорів з Надією Костянтинівною

Крупською про присвоєння її імені Інституту народної освіти».

1925 рік. Молода держава активно відбудовує народне господарство.

Країна відчуває гостру потребу у вчителях. Саме у цей час – у червні 1925

року - подружжя Лянних, Микола Іванович і Поліна Федорівна, закінчують

Херсонський інститут народної освіти. Місце роботи молоді спеціалісти

обрали раз і на все життя – Велика Лепетиха. І почалася педагогічна

діяльність, сумлінна віддача знань

сільській юні.

Микола Іванович брав участь у

ліквідації неписьменності,

запровадженні початкової освіти,

викладав фізику, а згодом і працював

завучем Дніпрянської школи

Великолепетиського району.

Пригадують його завжди діяльним,

діловим, умілим педагогом,

досвідченим керівником. Його

пам’ятають не тільки як учителя й

завуча, а й як активного громадського

діяча. За зразково поставлену навчально-

виховну і громадсько-корисну роботу серед населення Лянного М.І.

неодноразово відзначали грамотами, екскурсіями до Москви і Ленінграда.

Миколі Івановичу за зразкове виконання постанов ЦК ВКП(б) про школу

було присвоєно почесне звання ударника райвно та робітничо-селянської

Лянний Микола Іванович

спілки «Робос». Він – учасник Харківської Всеукраїнської наради вчителів,

делегат Всеукраїнського з’їзду вчителів. За 16 років педагогічної діяльності

Микола Іванович дав багатьом учням не тільки путівку в життя, а й уміння

опановувати знаннями, свою любов.

22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. Уже у серпні

1941року Микола Іванович – у лавах діючої армії. Прощаючись з дружиною

і трьома синами, він сказав: «Війна, розумієш? Справляйся сама. Збережи

фізкабінет, перенеси його до надійних людей. Ми переможемо, я в це вірю!»

Тернистими шляхами війни йшов учитель: бої під Каховкою, Мелітополем,

у Криму… Саме там ворожа куля обірвала його життя. Під час

кровопролитних боїв на Керченському напрямі, у районі села Семи

Колодязів у травні 1942 року загинув

лейтенант Лянний Микола Іванович.

Вчительську естафету понад 50

років з честю несла його дружина Поліна

Федорівна - вчитель хімії середньої

школи №1 у Великій Лепетисі. Вона -

заслужена вчителька республіки, кавалер

ордена Трудового Червоного Прапора.

Зростила трьох синів і всім трьом

прищепила любов до педагогічної праці.

Поліна Федорівна завжди чекала своїх

синів та онуків, які щорічно приїздили,

щоб у Великій Лепетисі біля Вічного

вогню вклонитися землякам, які полягли у Великій Вітчизняній війні. Серед

600 прізвищ є прізвище вчителя фізики і завуча Дніпрянської зразкової

середньої школи, їх батька і дідуся Лянного Миколи Івановича.

Ще одн штрих до портрету Поліни Федорівни… В історіях часів

Голодомору мало світлих плям. Це навіть не війна, тут майже нема шансів.

Один на один із голодом людина звіріє. Але навіть у цих умовах люди

ЛяннаПоліна Федорівна

допомагали один одному. Комусь вижити допомогло чудо, іншим

- батьківська любов. А комусь допомогли небайдужі люди. Доброчинці.

Наразі ми небагато знаємо про них.

Роботу над списком доброчинців іще в 2009 році розпочав Український

інститут національної пам’яті (УІНП) в рамках всеукраїнської акції

"Людяність у нелюдяний час". Тоді історики отримали значну кількість

листів зі спогадами врятованих про своїх рятівників, а також очевидців

доброчинності."Ті, хто серед хаосу, безкінечних смертей і страху, не

злякалися, не втратили людської гідності й простягнули руку допомоги

приреченим, були серед різних верств населення, - говорить один із

упорядників списку, історик Володимир Тиліщак. - Це і вчителі, й лікарі, й

священики". І серед цих імен – ім’я Лянної Поліни Федорівни, вчительки

з селища Велика Лепетиха Великолепетиського району Херсонської області

«У 1932-1933 рр. працювала вчителькою у місцевій школі. Разом зі своєю

колегою Дариною Сергіївною (прізвище невідоме) врятувала від голодної

смерті сім’ю Онисима Грека, у якій виховувалось троє дітей. Дізнавшись, що

сім’я потерпає від голоду, вчительки приносили їм крупи. Завдяки цьому,

мати та двоє дітей врятувалися від голодної смерті», - згадує Грек Марія

Онисимівна,

очевидиця подій.

Старший син

Лянних – Олексій

народився 11 червня

1926 року в смт.

Велика Лепетиха.

Доля Олексія

Миколайовича була

нелегкою: ще

підлітком він пережив окупацію, примусове вивезення у Германію.

Лянний О.М. з колегами. Фото 70-тих років.

…Йшов другий рік війни. Ковалева хата у маленькому селі на

Херсонщині була крайньою. Темної ночі постукав у її віконце

сімнадцятилітній юнак – син директора школи з сусіднього району. Він утік з

ешелону, у якому везли невільників у Німеччину. Так несподівано коваль

знайшов собі підручного, а ковалева донька Мотрона – кохання на все

життя. Покохались молоді у 1943, а побралися - у 1949. І такі випробування

пролягли між цими датами, що захочеш – не вигадаєш.

Пильно берегли у ковалевій хаті Олексія, але під час чергової облави

його все ж таки схопили. І повели дороги невільничі хлопця спершу до

Люксембургу, потім до Франції, Східної Германії, Польщі.

Потім - 6 років служби в лавах Радянської Армії, де і школу вечірню

закінчив. А ковалівна 2 довгих роки не знала де поневіряється, чи живий її

коханий. І потім, коли отримала першого листа, знову чекала довгі роки.

Вивчилась, як цього дуже бажав її батько, на вчителя і чекала…

У 1949 році повернувся Олексій додому, одружився. Але жага до знань

була непереборною. І у 1951 році він став студентом фізико – математичного

факультету Херсонського педагогічного інституту. Працював у Високопіллі

вчителем, потім директором Львівської школи – інтернату. У 1969 році

Олексія Миколайовича викликав до себе тодішній перший секретар райкому

партії Василь Метляєв і сказав: «Знаєте, є думка забрати Вас зі школи-

інтернату і призначити завідуючим райвно, а дружину Вашу, вважаємо, треба

направити в педучилище». Десять років був Лянний О.М. завідуючим

Бериславським районним відділом освіти. З 1979 по 1986 рік працював

директором Бериславського педагогічного училища. З його ім’ям пов’язане

обладнання учбового корпусу, перетворення училища в справжню

лабораторію передового досвіду, формування колективу педагогів –

однодумців. Колеги говорили про нього з пошаною та любов’ю, а держава

високо оцінила його вклад у виховання та навчання підростаючого

покоління. Як і батько, знаходив час Олексій Миколайович для громадської

діяльності. З 1970 по 1980 рік був членом Бериславського райкому Компартії

України, депутатом Бериславської районної ради народних депутатів. За

доблесну працю Олексій Миколайович був нагороджений Почесною

грамотою Президії Верховної Ради Української РСР, орденом «Знак

Пошани», медаллю А.С. Макаренка, мав Почесне звання «Відмінник

народної освіти СРСР», представляв учителів Херсонщини на четвертому

з’їзді вчителів України.

У 70-х р. Міністерство освіти України надало Бериславському

педагогічному училищу право взяти участь в експерименті з переходу на

трирічне навчання в початковій школі та апробації нових програм. У цьому

експерименті також брали участь кращі вчителі початкових класів середніх

шкіл м. Берислава. Викладачі училища писали анотації до програми і

підручників, вели перепідготовку вчителів початкових класів Херсонщини.

За участь в експерименті ряд викладачів училища були нагороджені

Грамотами Міністерства освіти України і Почесним знаком “Відмінник

Зустріч Лянної М.С. зі студентським активом коледжу. Фото 2006 року.

освіти України”. У ці роки вписала свою славну сторінку в історію училища

завідуюча навчальною частиною, викладач української мови, дружина

Олексія Миколайовича Лянного Мотрона Сидорівна.

В педучилище Мотрона Сидорівна прийшла зі Львівської школи-

інтернату. «Там було зовсім інакше: ти вчив дітей, давав їм елементарні

знання, а в училищі треба було вчити майбутніх вчителів і формувати з них

особистість з великої літери», - згадувала через роки Лянна М.С.

У школі-інтернаті її життя завжди було тісно пов'язане з дітьми.

Протягом усього навчального року вона була з ними і в будні , і в свята. А

влітку організовувала екскурсії. Для забезпечення навчального процесу та

створення умов для отримання учнями більш глибоких знань створювалися

предметні кабінети, зокрема української мови та літератури. Дуже скоро цей

кабінет, яким завідувала Мотрона Сидорівна, досяг республіканського

Фото з випускного альбому. 1973 рік.

значення. Тому цілком природно, що в травні 1966 року Київський науково-

дослідний інститут підвищення кваліфікації вчителів організував семінар

завідувачів і методистів обласних інститутів удосконалення вчителів саме на

базі Львівської школи - інтернату, в літературному кабінеті. Семінар

пройшов на високому рівні , всі присутні (а їх було 60 осіб) були в захваті від

побаченого, дякували, залишали записи своїх вражень: "Щиро вражені усім

побаченим в кабінеті Нас вразило багатство і різноманітність зібраних

матеріалів, копітка праця

Мотрони Сидорівни Лянної .

Ми дуже раді наданій

можливості побачити роботу

вчителя - творця ". Щедро

ділилася Мотрона Сидорівна

педагогічним досвідом, беручи

участь в республіканських

конференціях у містах Полтаві,

Херсоні, Сумах, Сімферополі,

Києві. Про життя та навчання

вихованців Львівської школи -

інтернату розповідала,

виступаючи на Х з'їзді

профспілок України в 1998 році, делегатом якого була.

Деякі з вихованців інтернату стали для сімї Лянних рідними на все

життя, зв'язок з ними не переривається і до сьогодні.

Вимогливість і справедливість, мудрість і розсудливість — основні

риси Мотрони Сидорівни, що запам’яталися всім, хто зустрічав її на своєму

життєвому шляху. За заслуги у галузі освіти і педагогічної науки Лянна

Мотрона Сидорівна нагороджена почесним званням «Заслужений вчитель

шкіл Української РСР» з врученням ордену Леніна, медаллю А.С. Макаренка,

великою кількістю грамот.

Лянна М. С. Фото 2011 року.

Від батьків перейняв любов до професії педагога їх син Геннадій –

випускник Дніпропетровського університету.

З педагогічною діяльністю пов’язала своє життя і родина другого сина

Миколи Івановича та Поліни Федорівни – Лянного Валентина

Миколайовича, як і батько, викладача фізики, кандидата наук, доцента

Дніпропетровського університету. Його дружина Олена Костянтинівна

викладала українську мову у середній школі №67 м. Дніпропетровська. Їх

донька Марина була вчителем російської мови та літератури у

Нікопольському районі.

Третій син Миколи Івановича та Поліни Федорівни – Віталій -

закінчив університет, теж став кандидатом наук, тривалий час викладав,

потім працював на заводі працював у місті Павлограді Дніпропетровської

області.