1

Управління освіти і науки Луганської обласної державної адміністрації

Луганський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти

ПІСЛЯДИПЛОМНА ПЕДАГОГІЧНА ОСВІТА:

Громадянська компетентність: шляхи розвитку

Навчальний посібник для самостійної роботи слухачів курсів підвищення кваліфікації

Луганськ2012

2

Укладачі: В.К. Терещенко — кандидат історичних наук, доцент;Л.І. Калініна — старший викладач, методист з історії кафедра соціаль-

но-гуманітарних дисциплін і методики їх викладання Луганського обласно-го інститута післядиплоиної педагогічної освіти;

О.М. Дятлова — кандидат педагогічних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін і методики їх викладання Луганського обласного інститута післядиплоиної педагогічної освіти;

С.В. Мігаль — асистент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін і методики їх викладання Луганського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.

Друкується за рішенням Вченої ради Луганського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

(протокол № 6 від 22 червня 2012 року)

РЕКОМЕНДОВАНО УПРАВЛІННЯМ ОСВІТИ І НАУКИ ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

Післядипломна педагогічна освіта : громадянська ком-петентність: шляхи розвитку : Навчальний посібник для само-стійної роботи слухачів курсів підвищення кваліфікації / Упоряд.: В.К. Терещенко, Л. І. Калініна, О.М. Дятлова, С.В. Мігаль. — Лу-ганськ : СПД Рєзніков В.С., 2012. — 108 с.

У посібнику розглядаються актуальність, мета й завдання грома-дянської освіти, порушуються питання демократизації навчально-виховного процесу, діяльності учнівського самоврядування. Посіб-ник містить матеріали про демократію, громадянське суспільство, правову демократичну державу, права, свободи й обов’язки людини і громадянина у контексті європейської та євроатлантичної інтегра-ції України.

© Луганський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти, 2012

© СПД Рєзніков В.С., 2012

3

ПЕРЕДМОВАУкраїна, як зазначається у Конституції, є демократичною і

правовою державою, а єдиним джерелом влади є народ. Демо-кратія стала не лише нашою метою, вона є важливим інстру-ментом удосконалення і розвитку суспільства, невід’ємним атрибутом суспільного буття, який забезпечує і реалізує пра-ва людини. Проте демократія не є сталим, незмінним явищем. Вона постійно розвивається і вдосконалюється.

Демократична держава має берегти демократію і шукати шляхи її вдосконалення. Демократична правова держава буде справді такою лише тоді, коли в ній будуть діяти закони, їх бу-дуть знати, поважати і виконувати громадяни. Якщо ми праг-немо побудувати справді демократичну, правову державу, то процес перебудови потрібно розпочинати із кожного громадя-нина, його свідомості. Тільки від того, наскільки кожен із нас буде готовим зрозуміти суть демократичної моделі держави, дію її інститутів, виявить бажання знати закони, поважати їх, виконувати, брати активну участь у політичному житті держави, — залежить побудова громадянського суспільства. За цих умов особливого значення набуває громадянська осві-та — навчання людей основам демократичного спілкування в демократичному світі. Без сумніву, у громадянській освіті є величезна кількість питань, на які науковці ще шукають від-повіді. Однак є і спільні для всіх проблеми, наприклад, людсь-кі стосунки, уміння жити у взаємній повазі до прав і свобод один одного, способи контролювання насильства і розв’язан-ня конфліктів, владні стосунки між окремими особами, гру-пами і закладами. В дослідженні та висвітленні цих питань саме школа може відігравати значну роль. А впровадження громадянської освіти в середніх навчальних закладах Украї-ни сприятиме підготовці дітей до життя в суспільстві як неза-лежних особистостей і як членів суспільства, а також сприя-тиме впровадженню освіти для демократії.

Хай Вам щастить!

4

ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА:ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

В усі часи і епохи суспільство, педагогіка, школа ставили перед собою завдання — сприяти становленню громадяни-на — людини з відповідними правами і обов’язками, яка по-важає і дотримується норм і правил співжиття, прийнятих у даному суспільстві, уміє у правовий спосіб задовольняти свої законні інтереси.

Ідея громадянської освіти і громадянського виховання ся-гає античних часів, класичних республік Греції і Риму. Саме в них зародилась республіканська модель громадянськості, яка розглядає особистість як члена політичного суспільства, його складову. Фундаментальними принципами такої моделі є: відчуття належності до політичної спільноти як частини за-гального громадянського життя; вірність своїй вітчизні, що передбачає лояльність до правових норм суспільства; першо-черговість громадянських обов’язків над індивідуальними ін-тересами.

Платон, який протягом декількох десятиліть займався пе-дагогічною діяльністю в Афінах, у праці «Держава» висвіт-лює етичні засади функціонування уявної ідеальної держави. У творчості Платона вперше була розвинена ідея суспільного виховання як функції держави. За Платоном, закон доскона-лої держави ставить собі за мету не благо й задоволення інтере-сів індивіда чи певного прошарку суспільства, а всю державу в цілому. Він зазначав, що ніякої користі не дадуть найкращі закони, якщо громадяни не будуть привчені до державного порядку, якщо вони не будуть виховані в його дусі. Філософ наголошує на необхідності гармонійного взаємозв’язку мо-рального, правового та політичного начал у становленні гро-мадянина. Ідеал античності — мужність, сміливість, фізич-на досконалість у поєднані з громадянськими чеснотами. У школах античності вивчались такі громадянознавчі курси як «Етика», «Політика», «Риторика»., «Філософія», «Право».

Аристотель, слідом за Сократом і Платоном, розвинув нову модель культури, в основі якої лежить раціоналізм і гуманізм,

5

виражені через слово й думку. Його виховні ідеї відштовху-ються від нових підходів до знання як до результату раціо-нальної й творчої активності («Етика», «Політика», «Нікома-хова етика»).

Педагогічні ідеї трактуються Аристотелем як частина те-орії держави і суспільства. Філософ ставив над усе інтереси держави й цілковиту залежність від неї громадян, тому у гро-мадянському виховані бачив не лише віддане й осмислене слу-жіння державі, а й формування доброчесного та законослух-няного громадянина. «Законодавець повинен поставитись із винятковою увагою до виховання молоді, оскільки у тих дер-жавах, де цього немає, сам державний лад зазнає шкоди», — писав він в «Нікомаховій етиці».

Таким чином, республіканська традиція громадянсько-сті акцентує увагу на належності до колективу й на розвитку обов’язку, відповідальності.

У середні віки проблеми громадянської освіти були своє-рідними і в певній мірі парадоксальними. З одного боку, роз-ширюються предмети громадянознавчого циклу (політична філософія, державне право, цивільне право, історіографія, те-ологія), з другого — знецінюється поняття «громадянськість» і широко розповсюджується заповідь: «Всяка душа хай буде покірна вищим властям». Церква виходила з того, що людсь-ка природа недосконала, над нею тяжіє первісний гріх і тому земне життя людини підпорядковується нерівному феодаль-ному праву. Права належать людині в залежності від того, яке місце вона посідає у суспільній ієрархії.

Інакше це питання розглядали діячі Реформації XVI сто ліття, яка стала прологом до революцій XVII – XVIII століть і появи представницьких демократій. Так, Т. Лютер наголошу-вав на тому, що головна свобода, яка належить кожній людині і якої її неможливо позбавити, — це свобода совісті. Саме го-лос совісті підказує людині, де добро і зло, який вчинок є спра-ведливим і який — несправедливим. Тому князівській владі слід підкорятися, але не ціною відмови від своїх переконань.

Ідея необхідності громадянської освіти і виховання була ре-алізована у період Відродження, зокрема Т. Мором і Т. Кампа-неллою. Освіта і виховання повинні бути зосереджені у руках

6

держави, яка піклується про всіх громадян. Чим людина біль-ше знає і вміє, тим більшою пошаною вона користується у су-спільстві. На думку Кампанелли, навчання і виховання дітей має бути таким, щоб із шкіл не виходили «дармоїди і злодії».

Заслуговують на увагу погляди Н. Макіавеллі щодо стосун-ків громадянина і держави. Держава, за Макіавеллі, — вищий прояв людського духа, а служіння державі — мета, сенс і ща-стя людського життя. Макіавеллі уважав, що виховні функції повинні належати не церкві, а державі. Республіка, за Макіа-веллі, — краща форма правління, тому що робить кожну лю-дину відповідальною за долю держави. А головною умовою її збереження є розвиток громадянських чеснот.

Відомий французький юрист І. Жактіє наголошував: «Су-спільна злагода корисна і необхідна для процвітання держа-ви» («Анти-Макіавеллі», 1575).

Інший підхід до поняття громадянськості йде від Дж. Лок-ка, Т. Джефферсона, шотландського Просвітництва та пури-танських поселень північноамериканського континенту. Усі ці напрямки базувались на ідеях Розуму та Откровення як іманентно присутніх людині та людській суспільності; при-родних прав, а також природних почуттів прихильності та до-брозичливості, притаманних моральному індивідууму. Була розвинена ідея про індивідуум, у якому соціальне міститься в особистості, а універсальне втілюється в індивідуальному; основою соціального порядку є солідарність або взаємна до-віра між членами суспільства. Саме тоді сформувались базо-ві цінності західної цивілізації, завдяки яким країни Заходу прийшли до утворення правових держав, до ефективної демо-кратії в управлінні. Саме тоді сформувалася ліберальна мо-дель громадянськості, яка базується на ідеях свободи і права індивіда. Центральна ідея поняття прав людини — всі інди-віди рівні між собою і мають однакові представницькі права, незалежно від будь-яких обов’язків і за будь-яких обставин.

Одним із батьків головних ідей сучасної демократії і прав людини вважається Дж. Локк («Два трактати про правлін-ня»). Локк виходить із того, що всяка людина має невід’ємні права на життя, власність і свободу, без яких її існування як людини взагалі неможливо. Ніхто з людей у доброму розумі не

7

погодиться жити у суспільстві, в якому у них можуть забрати життя, власність і свободу. Завдання держави полягає у захи-сті прав людини, забезпеченні миру, безпеки і блага суспіль-ства. Суспільство наділяє державу владою для виконання цих завдань і воно ж пильнує за тим, щоб держава не зловживала владою (так звана доктрина «суспільного договору»). «Влада суспільства чи запровадженого людьми законодавчого орга-ну ніколи не може поширюватися далі, ніж це необхідно для загального добра; ця влада зобов’язана охороняти власність кожного… І хто б не мав законодавчої чи верховної влади у будь-якій державі, він зобов’язаний управляти згідно з вста-новленими постійними законами, проголошеними народом і відомими народові… управляти з допомогою неупереджених і справедливих суддів, які повинні вирішувати суперечки з до-помогою цих законів, і застосовувати силу спільноти у країні тільки у разі виконання таких законів…» Ці ідеї Локка стали абеткою сучасної демократії, а його «суспільний договір» став прообразом укладання майбутніх конституцій.

У Англії вже з XIV століття діє принцип Нabeas Соrрus — заборона арешту та ув’язнення людини без судового вироку. У 1689 році був прийнятий «Білль про права», який гарантував певні громадянські права і свободи. У межах цих прав і свобод людина могла діяти вільно, а державі було заборонено втру-чатись у її дії. Адам Сміт та інші теоретики доводили суспіль-ству, що «невидима рука» вільного ринку сама наведе поря-док у суспільних відносинах. Держава не повинна втручатись у ці справи, вона лише «нічний сторож» суспільства.

Адам Фергюсон, представник гуртка шотландських про-світителів, поділяє історію людства на три великі епохи: «ди-кунство — варварство — цивілізація» («Спроба історії грома-дянського суспільства»). Комерційні нації доби цивілізації спираються на розподіл праці, розвиток промисловості і тор-гівлі. Для цих інститутів громадянського суспільства потріб-ні визнання і захист свободи діяльності людей і їх власності з боку держави. А для того, щоб держава повною мірою врахо-вувала інтереси різних верств народу, потрібна участь наро-ду в управлінні державою. Демократія нових часів, зазначав Фергюсон, не може бути тотожною демократії Греції і Риму,

8

але, як і в минулому, вона потребує певних громадянських чеснот і, перш за все, активного, дійового ставлення до вико-нання своїх громадянських обов’язків: «…В умовах дії вільної конституції, за якої кожний індивід займає певне становище, користується певними привілеями та має уявлення про свої особисті права, члени спільноти є один до одного об’єктами уваги та шани; вирішування проблем громадянського суспіль-ства передбачає не тільки використання влади, але й талантів, мудрості, сили переконання».

За створення в країні нового порядку на ідеях свободи, рів-ності і братерства виступили французькі просвітителі XVIII ст. Клод Адріян Гельвецій у творах «Про роздум» і «Про лю-дину, її розумові здібності та її виховання» твердив, що мета виховання має полягати у тому, щоб розкрити серце дитини для гуманності, а розум — для правди, щоб виховати патрі-отів, у свідомості яких ідея особистого добра тісно пов’язана з ідеєю добра народу. Треба, на думку Гельвеція, прищеплю-вати правила раціональної моралі, яка виходить із особистого інтересу, погодженого з інтересами суспільства.

У Ж.-Ж. Руссо органічно пов’язані педагогічні погляди й думки про перебудову суспільства, де кожний знайде свободу й своє місце. Центральна ідея педагогічної програми Ж.-Ж. Рус-со — природне виховання індивіда, яке спрямоване на зміну як окремого індивіда, так і цілого суспільства. Спираючись на природні права людини, філософ стверджував, що тільки у вільних народів може бути по-справжньому громадянське виховання («Еміль, або про виховання»). А головне завдан-ня виховання він убачав у тому, щоб виховувати людину, яка була б вільною, жила зі своєї праці, цінила право інших, уміла захищати свободу.

Г. Гегель своє розуміння громадянського суспільства, його відносин із державою виклав у роботі «Філософія права». На відміну від англійського лібералізму, він уважав необхідним розрізняти громадянське суспільство і державу. Громадянсь-ке суспільство, за Гегелем, утворилося лише в нові часи, як особливий тип зв’язків, що об’єднали людей. Громадянське суспільство — це сфера задоволення потреб із допомогою пра-ці, це сфера правового захисту набутої власності і особистих

9

інтересів людей, це сфера суспільної допомоги нужденним і захисту суспільного блага й інтересів. Якщо індивідуальна поведінка людей регулюється нормами моралі, то відносини громадянського суспільства спираються на звичаї і закони. Громадянське суспільство, з точки зору Гегеля, підпорядко-ване державі, яка є втіленням ідеї на землі. Держава піднімає індивіда до духовного життя і може вимагати від нього безза-стережної відданості собі.

Саме на європейському континенті було прийнято один із найвидатніших правових актів Французької революції — Де-кларація прав людини і громадянина 1787 р. У ній проголо-шувалось, що метою усякого політичного союзу є забезпечен-ня таких природних і невід’ємних прав людини, як свобода, власність, безпека, вільне висловлювання думок, свобода дру-ку та інші.

Визнання прав людини з того часу стає незапереч ним надбанням прогресивної громадської думки. У XIX–XX сто-літтях на захист цих прав виступають І. Кант, В. Гумбольдт, Дж.С. Мілль, Б. Констант, наші співвітчизники — М. Драгома-нов, М. Грушевський, В. Вінниченко, Б. Кистяківський та ін.

У діяльності емігрантів із Європи, які започаткували утво-рення США і Канади, пріоритет віддавався громадянському суспільству, а на державу покладалася лише мінімальна кіль-кість обов’язків, головним чином, пов’язаних із охороною власності, громадського правопорядку і безпеки.

Боротьба північноамериканських колоній за незалежність і утворення самостійної держави ведеться під гаслами визнан-ня прав людини. Права людини наголошуються у Декларації прав Вірджинії (1776 р.), Декларації незалежності (1776 р.) США, у тексті нової Конституції (1787 р.) США. Пізніше (у 1798 р.) визнання прав людини входить до складу Конституції США у вигляді Білля про права. Прихильники американської конституції довели, що представницька демократія здатна по-долати вади і обмеження безпосередньої демократії і забезпе-чити стабільність держави.

У Сполучених Штатах винятково важливою стала роль школи. З 1890 року шкільний предмет під назвою «Соціальні студії» покликаний грати ключову роль у громадянській під-

10

готовці молоді. Соціальні студії включають курси з місцевого врядування та врядування штатів, врядування США, історії США, права, а також громадянознавство (сивікс), які викла-даються у 6–12 класах. Етнічні студії інтегровані у курс істо-рії США. Деякі початкові класи або школи мають спеціальні програми з громадянськості (наприклад, «виховання особи-стості» або «навчання через громадську роботу»). Центр гро-мадянської освіти також здійснює ряд соціальних навчальних програм («Ми — народ» та інші).

Учителі «соціальних студій» дають учням знання про світ, у якому живуть, про людей, з котрими поділяють цей світ, розвивають взаєморозуміння, терпимість, повагу до ін-ших, відповідальне ставлення до навколишнього середовища, формують почуття власної гідності у відносинах з іншими, в тому числі й з владою, вчать шанувати таку гідність у інших. Ядром громадянської освіти є викладання і вивчення прав людини, законів сучасного демократичного суспільства, вмін-ня розв’язувати політичні, соціальні, культурні, ідеологічні, екологічні проблеми, що виникають, уміння критично оціню-вати досвід минулих поколінь і своєю працею примножувати її досягнення, багатства.

ХХ століття стає особливим етапом у розвитку і поширен-ні прав людини. Остаточно права людини стають складовою частиною міжнародного права після утворення Організації Об’єднаних Націй (1945 р.) і прийняття нею Загальної Декла-рації прав людини (1946 р.). На основі Загальної Декларації прав людини ООН були розроблені і прийняті дві міжнарод-ні угоди — Пакт про громадянські права та політичні права (1966 р.) і Пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). У сукупності ці три документи називають Хартією прав людини, що визначає міжнародні стандарти визначення прав людини.

На відміну від ХVII–ХІХ ст., у сучасному розумінні права людини утворюють розгалужену систему прав. У перших де-клараціях прав людини йшлось лише про особисті права (права людини) і політичні права (права громадянина). Сучасне розу-міння розрізняє декілька видів прав людини: 1) громадянсь-кі, політичні, соціальні, економічні, культурні — за сферою

11

їх реалізації; 2) індивідуальні і колективні — за суб’єктами (носіями) цих прав; 3) загальні й особливі — за умови застосу-вання цих прав.

Ідея громадянського суспільства як співдружності само-стійних моральних індивідуумів, які визнають свої обов’яз-ки перед спільнотою і мають передусім почуття соціальної солідарності (на чому базується довіра і можливість догово-ру) та готові вносити свій вклад у суспільний добробут, за-знала значної зміни у період бурхливого розвитку ринкової економіки.

Значні політичні та соціальні зміни, пов’язані з демокра-тичними перетвореннями у багатьох країнах наприкінці 80-х — на початку 90-х років, висунули на перший план про-блему громадянства та ролі освіти у його розвитку.

Залежно від потреб суспільства, можливостей школи і на-вчальних програм коло питань, які розглядають у межах гро-мадянознавства у різних країнах може мати різний обсяг. Але обов’язкові знання і навички потрібні для реалізації грома-дянських прав і свобод і користування інститутами сучасної правової демократичної держави. Саме у процесі вивчення прав людини накопичувався досвід і кристалізувалися прин-ципи громадянської освіти.

Початком європейської програми громадянської освіти можна уважати 1978 рік, коли у зв’язку з тридцятою річни-цею Загальної Декларації прав людини ЮНЕСКО провела Міжнародний конгрес із викладання прав людини. У роботі конгресу взяли участь більш як 200 експертів із 60 країн і 50 спостерігачів із неурядових організацій, що займаються осві-тою в галузі прав людини. Конгрес підготував для ЮВІЕСКО рекомендації щодо освіти у галузі прав людини.

У цьому ж році Комітет міністрів Ради Європи прийняв ре-золюцію «Про вивчення прав людини», у якій були конкрети-зовані рекомендації міжнародного конгресу ЮНЕСКО:

• уводити навчання правам і фундаментальним свободам людини у систему освіти;

• заохочувати дослідження у галузі прав людини; • навчати правам людини державних службовців (як гро-

мадянських, так і військових).

12

У наступні роки Комітет міністрів і Парламентська асам-блея Ради Європи неодноразово зверталася до питань освіти у галузі прав людини.

У 1993 році ЮНЕСКО провела Міжнародний конгрес «Осві-та — для прав людини і демократії» і Всесвітню конференцію з прав людини, які пройшли у Відні. На цих форумах, зокре-ма у Віденській Декларації, була підкреслена необхідність уведення до навчальних програм таких тем, як права людини, гуманітарне право, демократія тощо.

У 1997 році Рада Європи розпочала проект «Освіта для демократії», метою якого було вивчення ціннісних орієнта-цій та вмінь, необхідних особистості для того, щоб стати ак-тивним громадянином демократичного суспільства, шляхів отримання цих умінь і передання їх іншим.

Робоча група проекту складалася з представників міні-стерств освіти, спеціалістів міжнародних організацій та НДО країн-членів Ради Європи, що працюють у галузі освіти для демократії. Звіт про результати реалізації проекту Ради Євро-пи «Освіта для демократії» (1997–2000 рр.) представлено на веб-сторінці проекту: http://culture.coe.int/citizrnship. Пред-метом аналізу було шість ключових аспектів викладання грома-дянської освіти у 16 країнах. Отриманні результати підтвердили загальні положення інших подібних досліджень щодо спільності інтересів, розуміння важливості та загальних підходів до грома-дянської освіти у багатьох країнах. Зокрема, були зроблені вис-новки, що у розумінні цілей та підходів до громадянської осві-ти важливу роль відіграють так звані контекстуальні чинники (історичні традиції, географічне положення, соціально-політич-на структура, економічна система, процес глобалізації) та куль-турні традиції окремої країни. Система, що успішно працює в одній країні, не може бути автоматично перенесена в іншу. Змі-нився підхід до громадянської освіти з вузького, орієнтованого на знання, на більш широкий, що охоплює знання, практичний досвід і формування системи настанов і цінностей учнів, їхніх умінь і нахилів. Важливою є координація та поширення вдалих підходів, програм, ініціатив у галузі освіти для демократії, що можна реалізувати шляхом створення національних і міжнарод-ної бази даних громадянської освіти.

13

ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА В УКРАЇНІ

Актуальність громадянської освіти в Україні Основою демократичного ладу є людина, для якої демократія

та громадянське суспільство є природним середовищем задово-лення її особистих і суспільних інтересів. Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлен-ня нею власної ролі й значення у житті суспільства та відпові-дальної дії згідно з власними переконаннями і цінностями.

Намагання звільнитися від спадщини тоталітаризму в еко-номіці, політиці та національній самосвідомості не призводять в Україні до бажаного успіху зокрема й через несформованість у суспільстві системи цінностей, моделей та зразків поведінки, характерних для демократичної політичної культури. У свідо-мості громадян усе ще домінують уявлення, норми і цінності, властиві тоталітарній культурі. Особливо непокоїть те, що мо-лодь, становлення якої відбувається уже за часів незалежності, не прагне до формування нових ідеалів і засвоєння демократич-них цінностей. Молоді люди не вірять у силу закону, переконані, що дотримання прав людини — то справа далекого майбутнього. За цих умов особливого значення набуває громадянська освіта. Громадянська освіта — спеціалізована, систематична підготов-ка людей до суспільного життя в умовах демократії.

Громадянська освіта є складною динамічною системою, що поєднує:

• громадянські знання, на основі яких формуються уяв-лення про форми і способи функціонування громадяни-на у політичному, правовому, економічному, соціально-му та культурному полі демократичної держави;

• громадянські уміння та досвід участі у суспільно-полі-тичному житті суспільства та практичного застосування знань;

• громадянські чесноти — норми, установки, цінності та якості, притаманні громадянину демократичного су-спільства.

14

Питання громадянської освіти знайшли відображення в Національній доктрині розвитку освіти України, Концепції громадянської освіти України, Концепції дванадцятирічної середньозагальної школи, Положенні про загальноосвітній навчальний заклад, Концепції громадянського виховання особистості.

У зазначених документах школа визначається осередком формування громадянськості, що має сприяти розвитку демо-кратичної політичної культури, формуванню громадянської компетентності, політико-правових знань, політичних умінь, гідності та відповідальності молодих людей, усвідомленню і прийняттю ними демократичних принципів життя та пріори-тету прав людини.

Актуальність побудови системи демократичної громадянсь-кої освіти в школі обумовлена такими реаліями політичного життя в Україні:

• спонтанністю, неузгодженістю та безсистемністю усиль, • спрямованих на демократизацію суспільного життя; •

низьким рівнем суспільного прийняття демократичного ладу та довіри до нього;

• недемократичністю відносин між державою та суспіль-ством і державою та особою.

Мета та завдання громадянської освіти в загальноосвітніх навчальних закладах України

Мета громадянської освіти — сприяння формуванню осо-бистості, громадянина України, якій притаманні демократич-на громадянська культура, усвідомлення взаємозв’язку між цінностями індивідуальної свободи, прав людини та її грома-дянської відповідальності, готовність до компетентної участі у житті суспільства. Громадянинові демократичного суспіль-ства властиві толерантність, повага до загальнолюдських та демократичних цінностей, переконаність у пріоритеті прав особи. Він повинен бути патріотом своєї держави, знати та сві-домо виконувати свої обов’язки.

Завдання громадянської освіти: • надання школярам знань про світові демократичні здо-

бутки та особливості становлення демократії в Україні;

15

• формування мотивації та основних умінь, необхідних для відповідальної участі в громадсько-політичних про-цесах, критично-конструктивного ставлення молоді до життя суспільства;

• сприяння формуванню орієнтацій учнів на загально-людські демократичні цінності;

• сприяння становленню активної життєвої позиції гро-мадян щодо реалізації ідеалів і цінностей демократії в Україні;

• створення умов для набуття учнями досвіду громадянсь-ких дій, демократичної поведінки та спілкування.

Основними (базовими) поняттями курсу громадянської освіти є громадянське суспільство, держава, демократія, лю-дина, особа, громадянин.

Принципи курсу громадянської освіти: • демократичність, яка означає пріоритетність ідеї прав

і свободи людини у громадянській освіті; виховання справедливості та солідарності, вміння конструктивно взаємодіяти із суспільством та .приймати рішення; пе-редбачає атмосферу взаємоповаги та довіри у шкільному колективі, учнівське самоврядування, відкритість і зв’я-зок школи з іншими учасниками процесу соціалізації;

• зв’язок з практичною діяльністю, що передбачає пріо-ритетність для системи громадянської освіти формуван-ня умінь і навичок, зорієнтованість учнів на навички соціальної взаємодії, уміння самостійно аналізувати різ-номанітні ситуації, передовсім у власному життєвому се-редовищі, уміння самостійно приймати рішення і діяти у правовому полі;

• зорієнтованість на позитивні соціальні дії, що означає спрямованість громадянської освіти на набуття позитив-ного досвіду соціальних дій, формування позитивного іміджу компетентної громадськості;

• плюралізм, що передбачає формування поваги до засад політичної, ідеологічної, етнонаціональної, расової різ-номанітності, уникнення екстремістських поглядів і по-ведінки у житті шкільного колективу, виховання толе-рантного ставлення до різних світоглядних і політичних

16

доктрин, релігійних переконань, поглядів, до діяльності у школі різних дитячих та молодіжних громадських ор-ганізацій; виховання свідомого неприйняття будь-якого екстремізму.

Громадянська освіта і організація навчально-виховного процесу

Ідеї громадянськості та демократії мають бути основними та наскрізними у системі усього шкільного життя. Філософсь-ким і методологічним підґрунтям демократичної освіти є усві-домлення цінності людини як такої, її гідності та прав. Тому навчальні заклади мають бути, залежно від рівня розвитку учнів, максимально орієнтовані на створення можливості для дітей брати активну участь у навчальному процесі, формува-ти і вільно висловлювати свої думки, приймати самостійні рі-шення, відчувати відповідальність за себе й інших.

Громадянська освіта у школі може здійснюватися засобом цілеспрямованого впливу на організацію навчально-виховно-го процесу за такими напрямками.

Створення окремих навчальних курсів. Ознайомлення школярів із елементами громадянської освіти може почина-тись уже в школі І ступеню з пропедевтичних курсів. Форму-вання правової і громадянської культури в початкових класах має свою специфіку, яка пов’язана з віковими особливостя-ми дітей. Тому громадянська освіта має переважно вихов-ний характер, а саме: є вихованням у дусі прав людини, яке має за мету формування у дитини почуття особистої гідності, впевненості у собі, а також виховання навичок поваги до чу-жої гідності і розширення загального світогляду дитини про взаємовідносини у людському суспільстві. Тому на початко-вих ступенях громадянська освіта дітей здійснюється у формі знайомства з моральним змістом прав людини. Казки і дитяча література, літературно-художня версія Загальної Декларації прав людини і Конвенції про права дитини, подані в формі ці-кавих історій, допоможуть дітям спочатку емоційно спізнати, що таке добро і зло, рівність і нерівність, справедливість і не-справедливість, конфлікт і співпраця, права і обов’язки, честь і повага чужої гідності.

17

У школі II ступеню курс громадянської освіти може бути ін-тегрованим, своєрідним узагальнюючим тренінгом із питань демократії на порозі самостійного життя молодого громадяни-на. Складовою частиною громадянської освіти на цьому етапі є виховання у дітей практичних навичок вирішення конфлік-тних ситуацій, встановлення недискримінаційних відношень між собою, формування й розвиток толерантних форм, су-спільної поведінки, завдяки переборенню різних видів пере-судів, упереджень і стереотипів як джерел дискримінації.

Необхідним елементом громадянської освіти є також вив-чення Загальної Декларації прав людини 1948 року.

Важливе значення на даному етапі має також створення демократичної атмосфери у школі і формування практичних навичок використання інститутів демократії завдяки знайом-ству з основами учнівського самоврядування і безпосередньої участі у ньому.

У школі III ступеню курс громадянської освіти має бути спеціалізованим і викладатися за програмою «Громадянська освіта для загальноосвітніх навчальних закладів. 9–11 кла-си» (Київ, 2001).

Організація демократичного шкільного життя. Шко-ла — це міні-суспільство і як цілісний інститут дає можливість реалізації ідей громадянської освіти. Успіх громадянської освіти залежить від того, наскільки уся школа залучена у про-цес навчання громадянській освіті. Культура і клімат школи буде мати великий вплив на характер учнів і на те, яку гро-мадянськість особистості виховує школа. Стиль спілкування, зокрема між адміністрацією та вчителями, вчителями й учня-ми, має бути для учнів практичним прикладом толерантності, взаємоповаги, відкритості, демократизму. Культура і клімат школи мають також безпосереднє відношення до формування соціальної поведінки особистості, демократичних цінностей. Чи вільно учні висловлюють свої погляди? Чи достатньо у них можливостей взаємодії у навчальному процесі? Чи поважає учитель людську гідність учня, його право на власну думку? Чи заохочує учитель відкрите обговорення проблем та демо-кратичне прийняття рішень? Чи консультується з учнями з приводу шкільних перспектив? Усе, що відбувається у школі,

18

стає частиною навчання дітей. Вони вчаться на прикладі того, як учителі ставляться до них і один до одного. Вони вчаться, спостерігаючи за стосунками між адміністрацією школи й вчителями. Вони навчаються за рахунок власної діяльності у межах свободи, яку мають, і правил, яких дотримуються.

Необхідно ставити питання про те, яким чином школа може створити умови, які зможуть допомогти залучити учнів у демократичні процеси. Першим кроком може стати розгляд таких питань:

• позитивна атмосфера у школі, яка заохочує індивідуаль-ний і колективний успіх;

• загальні мета і цінності, які заохочуються у шкільній культурі;

• привабливе середовище, яке сприяє навчанню; • участь школярів у шкільному житті через формальні і

неформальні структури; • акцент на навчанні і на поважанні учнів; • поважання прав дитини, справедлива система нагород і

покарань; • почуття спільноти; • демократичні форми управління школою, участь усього

педагогічного колективу в прийнятті рішень. Практичною школою демократії для учнів має стати уч-

нівське самоврядування. Учнівське самоврядування — це організація школярів, яка не залежить від адміністрації. Учні самі вирішують коло його діяльності. Самоврядування може організовувати дискотеки, дебати, зустрічі, вести господарсь-ку діяльність, видавати підручники і книжки, організовувати дослідницькі експедиції, комп’ютерні курси, запроваджува-ти стипендії для обдарованих учнів тощо. Самоврядування репрезентує інтереси школярів перед вчителями, батьками та адміністрацією школи з питань освіти. Воно впливає на життя школи, може приймати участь у прийнятті рішень. Самовря-дування — це демократична організація. Учні вільно і само-стійно обирають своїх представників, можуть брати участь у прийнятті й реалізації програми роботи. Це дає кожному учню шанс знайти своє місце у школі. Організаційну структуру са-моврядування визначають самі учні кожної окремої школи.

19

Учнівське самоврядування — це демократична організація, і цей правовий інститут діє на основі законів, зокрема шкіль-них нормативних актів. Якщо учень не знає законів, то він по-винен винити за це перш за все самого себе.

Одне з важливих завдань учнівського самоврядування — допомога учням, учителям, батькам, адміністрації у налагод-женні конструктивного діалогу.

Хороше учнівське самоврядування — це краща школа!

Орієнтовні сфери діяльності учнівського самоврядування

Екологія • Підготовка і проведення акції «Познайомся з довкіл-

лям» • Висадка дерев, кущів, квітів, праця в міських парках • Робота по виявленню джерел забруднення довкілля • Подання міським органам самоврядування резолюції про

захист довкілля. Громадянська позиція • Організація моделі ООН у школі (засідання ООН, різні

класи — представники різних країн) • Запрошення представників міської влади і державної ад-

міністрації на зустріч зі школярами • Знайомство з роботою дорослих, участь у їхній роботі

впродовж дня • Співпраця з міськими благодійними організаціями. На-

гляд за ходом виборів у школі. Конкурси • Конкурс на кращий проект прапора школи (класу), гер-

ба, гімну, талісмана • Святкові конкурси на краще оформлення класу, рекреа-

ції • День альтернативних видів спорту. Суспільна діяльність • Зустрічі з представниками міської влади з метою ознай-

омлення з планом розвитку міста • Зустрічі з представниками міських органів охорони здо-

ров’я

20

• Збір книг для дитячих садків, притулків, лікарень і т. п. • Робота у молодіжних комісіях міста • Презентація учнівського самоврядування на міському

радіо, телебаченні, у пресі • Організація дебатів про права молоді • Благодійна праця (у дитячих садках, будинках сиріт і

престарілих). Серед інших сфер діяльності учнівського самоврядування

можна запропонувати: контакти з учителями, батьками та адміністрацією школи, консультації, робота для школи, ор-ганізація свят, спорт, екскурсії, підготовка лідерів, здоров’я і безпека та ін.

Орієнтири громадянського виховання Громадянське виховання — це процес виховання грома-

дянськості як інтегрованої якості особистості. З одного боку, це — національні особливості процесу становлення особисто-сті і дитини у сім’ї та школі, її інтелектуальний, моральноду-ховний, емоційний, культурно-естетичний, громадянсько-па-тріотичний, фізичний розвиток тощо. З іншого боку, це певна національна орієнтація, яка ставить на меті виховання патрі-отизму, національної свідомості, почуття гордості за державу та її історичне минуле.

У ст. 11 Основного закону зазначено: «Держава сприяє кон-солідації та розвиткові української нації, її історичної свідо-мості, традицій і культури». Отже, незаперечним стає уста-лене бачення цього явища у системі національної освіти. Це надасть вихованню громадянськості якісно нових моральних, інтелектуальних, національних ознак, що стимулюватиме гу-манізацію як освіти, так і суспільства.

В Україні історично склалася своя система виховання, яка враховує національні риси і самобутність українського наро-ду. Сучасна її модель враховує такі особливості сьогодення як перехід України до ринкових відносин, національне ві-дродження усіх сфер життя українського суспільства, процес розбудови самостійної держави. Виховання завжди має кон-кретно-історичну національно-державну форму виявлення і спрямоване на формування громадянина конкретної держави,

21

яка не може бути безнаціональною. У своїй найглибшій суті таке виховання — це творення і безупинне вдосконалення на-ції, тобто виховання для потреб нації. Але потрібно врахову-вати і те, що навчально-виховний процес у національній шко-лі є частиною глобальної, вселюдської соціально-педагогічної системи, яка виховує нові покоління, від яких залежатиме доля усієї цивілізації. Тому виховання особистості має ґрун-туватися на загальнолюдських цінностях. При організації виховної роботи слід зважати на те, що національна культу-ра є вселюдським надбанням і багатством, яскравою формою вияву суті народу в мистецтві, традиціях, обрядах, звичаях, трудовій діяльності, побуті. Виховний процес повинен утвер-джувати єдність загальнолюдської і національної культури. Отже, національне виховання повинне поєднувати виховання особистості для потреб нації, держави і усієї людської цивілі-зації.

Громадянська освіта дає найкращі результати тоді, коли молода людина навчається через діяльність. Учні повинні мати можливість вийти за межі підручників і уроків. Робо-та у гуртках, клубах за інтересами, участь у різноманітних конкурсах, дискусіях, безпосередня практична участь у гро-мадських справах є початковими та основополагаючими лан-ками соціалізації молоді, котра набуває практичного досвіду громадської діяльності: партнерства та взаєморозуміння, лі-дерства та поваги до інших, ініціативності під час прийняття рішень, висловлювання думок, відповідальності та реалізації індивідуальних і колективних справ.

Запровадження компетентнісного підходу до навчально-ви-ховного процесу передбачає організацію дослідження учнями різних аспектів життєдіяльності суспільства. У зв’язку з цим, велике значення має практична спрямованість учнів у місце-вій громаді, її орієнтація на суспільно корисні справи, а також участь школярів у розробці та практичному втіленні власних соціальних проектів, проведення благодійних акцій, пошуко-ва робота. Для забезпечення умов формування громадянської компетентності учнівської молоді необхідна практика само-стійного вирішення проблем на відповідному для шкільного віку рівні.

22

Асоціація «Нова доба», як партнер Проекту «Громадянська освіта — Україна» пропонує такі напрями позакласної роботи:

• «Молодь пам’ятає» (історична спадщина, традиції рідно-го краю, охорона пам’яток, створення музеїв тощо);

• «Молодь допомагає» (волонтерство, допомога людям по-хилого віку, інвалідам, співпраця з дитячими інтерната-ми, притулками);

• «Молодь захищає» (обстоювання прав людини, толерант-ність);

• «Молодь дбає» (охорона навколишнього середовища, еко-логічне виховання);

• «Молодь самоврядує» (учнівське шкільне самоврядуван-ня, участь у роботі місцевої громади);

• «Молодь інформує» (шкільні засоби масової інформації, співпраця з місцевими ЗМІ);

• «Молодь за здоровий спосіб життя» (запобігання палін-ню, вживанню алкоголю, наркотиків);

• «Молодь пізнає світ» (вивчення Європи та світу, краєз-навчі проекти, співпраця зі школами інших країн).

Орієнтована тематика позакласних і позашкільних заходів із громадянського виховання

Проекти і програми: • Громадянин • Я — громадянин України • Від громадянина України — до громадянина Землі • Українські традиції демократії та гуманізму • Школа XXI століття • Права та обов’язки школяра • Якщо твої права порушено • Самоврядування школи — елемент демократичного су-

спільства • Шкільна служба посередництва як засіб вирішення кон-

фліктів • Школа — осередок громадянського суспільства. Конкурси: • На кращий проект прапора школи (класу), гербу, пе-

чатки, гімну, талісману

23

• Статут школи • Кодекс прав школяра • Школа моєї мрії • Я і ми: як жити разом? • На кращу шкільну рекламу • Ярмарок мистецтв і ремесел • Хто я? Акції: • Сміття міста (селища) • Комп’ютеризація школи. • Молодь говорить палінню «Ні!» • Чи порушується свобода слова в Україні? • Довкілля міста: джерело забруднення • «Турбота» • Чисте село — чиста країна — чиста совість • Ровесник ровеснику про права та свободи • Наші під’їзди — наша фортеця.

ЛІТЕРАТУРА 1. Вектори інтеграційних процесів Сходу України: соціаль-

но-економічні аспекти. Збірник доповідей. — Луганськ, 2003. — 182 с.

2. Визначення і вимірювання демократії / За ред. Д. Бітема: Пер. з англ. Г. Хомочко. — Львів: Літопис, 2005. — 312 с.

3. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії «громадянське суспільство» / Пер. з нім. А. Онишко. — Львів: Літопис, 2005. — 318 с.

4. Галлхер К. Демократичні цінності в навчанні та вихо-ванні // Шлях освіти. — 1995. — № 3.

5. Гражданское общество: идея, наследие социализма и со-временная украинская реальность / Науч. ред. И.Ф. Ко-нонов. — Луганск: Альма-матер, 2002. — 284 с.

6. Громадянин— Держава— Громадянське виховання. Ан-тологія / Упоряд.: М.П. Рогозін, О.В. Сухомлинська. — Донецьк: Донбас, 2002. — 262 с.

7. Громадянська освіта: Навч. посібник для 9, 10, 11 кл. за-гальноосв. навч. закл. / Р.А. Арцишевський, Т.В. Бак-ка, І.М. Гейко та ін. — К.: Генеза, 2002.

24

8. Даль Р.О. О демократии / Пер. с англ. А.С. Богдановского: под ред. О.А. Аляркинского. — М.: Мысль, 2000. — 118 с.

9. Д’юї Дж. Демократія і освіта. — Львів: Літопис, 2003. — 294 с.

10. Жадан І., Кисельов С., Кисельова О., Рябов С. Політич-на культура та проблеми громадянської освіти в Україні. Аналітичний звіт. — К.: Тандем, 2004. — 80 с.

11. Каменська Г.В. Генезис ідей демократії // Социс. — 1994. — №4. — С. 29–40.

12. Кін Дж. Громадянське суспільство: Старі образи, нове ба чення / Пер. з англ. О. Гриценко. —К.: К.І.С., 2000. — 191 с.

13. Колодій А. На шляху громадянського суспільства. Те-оретичні засади й соціокультурні передумови демокра-тичної трансформації в Україні. — Львів: Червона кали-на, 2002. — 276 с.

14. Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності // Шлях осві-ти. — 2000. — №3.

15. Концепція громадянської освіти в Україні // Історія в школах України. — 2001. — №1.

16. Копійка В., Шинкаренко Т. Європейський Союз: засну-вання і етапи становлення. — К., 2001. — 448 с.

17. Кроки до компетентності та інтеграції в суспільство. Наук.-метод, зб. — К.: Контекст, 2000.

18. Методика викладання навчального курсу «Людина і світ». 11 кл.: Кн. для вчителя / Ладиченко Т.В., Бак-ка Т.В., Желіба О.В.; за заг. ред. Л.В. Губерського. — К.: Знання України, 2004. — 196 с.

19. Ми — громадяни України. Метод, посібник із грома-дянської освіти: 9(10) кл. / За ред. О.І. Пометун. — Львів: НВФ «Українські технології», 2002. — 256 с.

20. Національна доктрина розвитку освіти. — К., 2002. 21. Невичерпаність демократії: Видатні діячі минулого і

сучасного про вільне, демократичне суспільство і права меншин. — К., 1994.

22. Позняк С. Дослідження громадянської освіти у країнах-членах Ради Європи // Шлях освіти. — 2005. — № 1. — С. 20–25.

25

23. Пометун О., Ремех Т., Ламах Е. Кроки до демократії: Уроки громадянської освіти / За ред. О.І. Пометун. — К.: АПН, 2001. — 128 с.

24. Порадник молодого громадянина / А. Коваленко, М. Ан-тонович, Р. Войтюк, Н. Кравченко, Г. Шевчук. — К., 2003. — 88 с.

25. Рагозін М. Вчимося демократії. Уроки громадянської освіти. — Донецьк: ООО «Донбас», 2000. — 150 с.

26. Рагозін М. Громадянське виховання: методологія і орга-нізація у світлі Європейського досвіду // ІІІлях освіти. — 1999. — № 4. — С. 16–20.

27. Розширення Європейського Союзу: вплив на відносини України з Центрально-Європейськими сусідами / Ін-т регіональних та евроінтеграційних досліджень «ЄвроРе-гіо Україна». — К.: К.І.С., 2004. — 360 с.

28. Рябов С. Громадянська освіта і її роль у демократизації українського суспільства // Директор школи. — 1999. — № 45.

29. Сервер Європейського Союзу: httр://еurора.еu.іnt. 30. Складові демократії / Пер. з нім.; за ред. Д. Геттінг,

В.Д. Міхаелі. — К.: Либідь, 1993. — 159 с. 31. Стратегія і реформування освіти в Україні: Рекомендації

з освітньої політики. — К.: К.І.С., 2003. — 296 с. 32. Суспільна акція школярів України «Громадянин». Ме-

тод. посібник для вчителя-консультанта учнівського суспільного проекту загальноосв. навч. закл. / За ред. П. Кендзьора, О. Войтенко. — Львів: НВФ «Українські технології», 2003. — 56 с.

33. Сухомлинська О. Ідеї громадянськості і школа Украї-ни // Шлях освіти. — 1999. — № 4. — С. 20–25.

34. Україна та ЄС: www.delukr.cec.eu.int.

26

РОЗВИТОК ГРОМАДЯНСЬКОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ОСОБИСТОСТІ

В НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОМУ ПРОЦЕСІ

Громадянська компетентність особистості: чинники роз-витку На зламі тисячоліть формуються нові демократичні цінності, нова державна ідеологія прокладає собі дорогу в майбутнє. Реальна потреба в новійідеології, національній ідеї загострюється прискоренням занепаду культури, моралі, економіки. Національна ідея, в першу чергу, має стати іде-єю консолідації, соборності, об’єднання на основі укріплення державності.

В умовах становлення в Україні громадянсько госуспіль-ства, правової соціальної демократичної держави вивчення історії є досить важливим чинником стабільності, утверджен-ням національної державності. Створення сучасної цілісної системи навчання шкільних історичних дисциплін вимагає осмислення і врахування позитивного вітчизняного і зарубіж-ного досвіду, зокрема досвіду розвинених країн традиційної демократії, що містить широкий спектр доцільних підходів до змісту, структури та організаційно-методичних і техноло-гічних засад як основи створення моделі шкільної історії, яка б відповідала філософії й соціології сучасної освіти. Тому при визначенні змісту та форм науково-методичної роботи вчите-лів історії особливу увагу доцільно привернути до осмислен-ня методологічних підвалин сьогоденної освітньої діяльності, визначення шляхів впровадження досвіду організації навчан-ня шкільної історії, спрямованої на досягнення максимально високого для кожного учня результату.

Доцільно враховувати, щозавданнями шкільної історичної освіти в умовах модернізації сучасної освіти є такі:

• забезпечення умов для оволодіння молоддю знаннями про основний зміст вітчизняної та світової історії;

• сприяння усвідомленню учнями власної ідентичності (на різних рівнях: етнічному, громадянському, соціаль-ному, політичному тощо);

27

• розвиток здатності до самопізнання і самореалізації як людини сучасного світу та соціально компетентного, конкурентноспроможного громадянина Української держави;

• розвиток історичної свідомості та історичного мислення учнів;

• створення умов для формування в учнів загальнолюдсь-ких і національних цінностей, а також цінностей демо-кратичного плюралістичного суспільства (толерантно-сті, поваги до інших, верховенства закону, соціальної активності, громадянської відповідальності, моральної свідомості);

• розвиток загальної культури учнів, прилучення їх до ду-ховних і культурних надбань українського та інших на-родів, до історико-культурної спадщини людської циві-лізації.

В усі часи суспільство, держава, школа ставили перед собою завдання – сприяти становленню громадянина – лю-дини з відповідними правами й обов’язками, яка поважає і дотримується норм і правил співжиття, прийнятих у дано-му суспільстві, вміє у правовий спосіб задовольняти свої ін-тереси, відчути себе соціально, морально, політично і юри-дично дієздатною.

Сьогодні йдеться про новий соціальний проект, що ґрун-тується на правах і обов’язках громадянина, який сприятиме забезпеченню суспільної гармонії, побудові суспільства на за-садах солідарності, моральних і духовних цінностей, культур-ній спадщині. Як наслідок, співвідношення «освіта – грома-дянськість – демократія» стає сферою, в якій концентруються очікування різних верств суспільства.

Цей інтерес знаходить відображення в освіті, спрямованій на виховання демократичної громадянськості. Громадянська освіта вже багато років є пріоритетним напрямом освітніх ре-форм у світі, зокрема в роботі інституцій Європейського Со-юзу. Вона розглядається як безперервний процес навчання впродовж життя в політичному, соціальному, економічному, культурному й етнічному контекстах сучасного демократич-ного суспільства.

28

Одним із важливих суспільних завдань національної освіти є підготовка молоді до відповідального життя в демократич-ній і правовій державі. Школа покликана залучити молодь до громадянської культури, сформувати громадянську ком-петентність, готовність і здатність людини до активної участі у справах суспільства на основі глибокого усвідомлення своїх прав і обов’язків,оскільки основою громадянського суспіль-ства є громадянин – повноправний самодостатній та цивілізо-ваний індивід, наявність такого громадянина – необхідна умо-ва реалізації складових громадянського суспільства.

Особливе значення у вихованні громадянина має грома-дянська освіта як система навчання і виховання особистості, що передбачає створення умов для становлення громадянської позиції, громадянської компетентності й набуття досвіду су-спільно-корисної діяльності в умовах безперервної освіти. Та-кий громадянин повинен володіти знаннями і уміннями, мати сформовану систему демократичних цінностей, бути готовим до компетентної участі в житті суспільства, школи, громади.

Досягнення цієї мети найдоцільніше через реалізацію ком-петентнісного підходу, який передбачає, що громадянська компетентність є однією із ключових. У загальному розумін-ні компетентність складається з трьох основних структурних компонентів. Когнітивний компонент визначає знаннєву складову і способи отримання знань. Діяльнісний предства-лений процесом становлення умінь і навичок на основі отри-маних знань і способами реалізації цих умінь. Особистісна (мотиваційно–ціннісна) складова – це мотиви і ціннісні уста-новки особистості, що проявляються у процесі реалізації нею своїх компетенцій.

Когнітивний блок (знання) охоплює дослідницьку навчаль-ну компетентність, передбачає цілеспрямований педагогіч-ний вплив на самосвідомість учнів шляхом передачі їм виз-наченої системи знань. У цьому блоці можна виділити низку предметів, які дозволяють сформувати громадянську компе-тентність. Це історія, правознавство, філософські предмети, економіка тощо. Громадянин має володіти знаннями про пра-ва людини, державу, політичну систему, вибори, демократію тощо, ключовими поняттями є: людина, особистість, цивіліза-

29

ція, громадянське суспільство, правова держава, права і сво-боди тощо, тому особливістю громадянської компетентності є її узагальнюючий характер знань, що дозволяє застосовувати їх у конкретних життєвих ситуаціях. Це є реальним, бо при компетентнісному підході навчання ґрунтується на активно-му залученні учнів до цього процесу.

Інноваційна освітня модель вимагає якісно нового складу мислення і дає можливість особистості набути необхідних для цього компетентностей; саме на цьому мають концентрува-тися спільні зусилля освітньої галузі згідно з концепцією гло-бальної освіти — освіти ХХІ століття. Для розвинених країн визначальним стає створення умов для формування особисто-сті, яке дозволяє стати повноправними людьми, готовими до всіх труднощів дорослого життя, здатними не тільки вижити у складному світі, а й бути успішними. Як свідчить досвід де-мократичних країн, формула успіху передбачає:

• вміння самостійно вчитися, тобто здобувати необхідні джерела інформації й опрацьовувати їх;

• аргументоване, обґрунтовано послідовне відстоювання власної точки зору, думки, позиції;

• застосування набутих знань, умінь для вирішення, розв’язання будь-яких «викликів» сучасного життя;

• культуру спілкування (вміння працювати в команді, знаходити консенсус щодо різних переконань, думок, толерантність).

Школа як соціальний інститут, призначенням якого є пере-дача нащадкам досвіду всіх попередніх поколінь для підготов-ки до дорослого життя, бачить своїх вихованців:

• компетентними в обраній галузі життєдіяльності; • відкритими до інформації, що постійно змінюється й по-

повнюється; • готовими вчитися впродовж усього життя; • інтелектуально незалежними; • відповідальними; • мислячими критично. Одже, компетентнісний підхід — цеспрямованість освіт-

нього процесу на формування та розвиток ключових (базо-вих, основних) і предметних компетентностей особистості.

30

Результатом такого процесу може бути формування загальної компетентності людини, що є сукупністю ключових компе-тентностей, інтегрованою характеристикою особистості. Така характеристика має сформуватися в процесі навчання і місти-ти знання, вміння, ставлення, досвід діяльності й поведінкові моделі особистості.

Компетентнісний підхід до сучасної освіти є вимогою часу: визначальною рисою особистості в умовах ринкових відно-син стає конкурентоспроможність, основою якої є компетент-ність. Саме тому компетентність перебуває в епіцентрі світо-вої педагогічної теорії й практики, тому що вона докорінним чином змінює найсуттєвіші засади освіти як однієї зі сфер життєдіяльності спільноти, новітньої моделі школи як соці-ального інституту, де відбувається перетворення людини на особистість.

Компетентність (від лат. competentia – коло питань, з яких особа має обізнаність, досвід і розуміння власної відпо-відальності за їх вирішення) – здатність як спеціально органі-зована сукупність знань, умінь, навичок і ставлень досягати максимально позитивного результату в обраній сфері діяльно-сті.

На думку вчених-педагогів, учасників проекту ПРООН «Освітня політика», компетентності можна класифікувати за такими критеріями: ключові або життєві; загальногалузеві, яких учні набувають, засвоюючи зміст базових освітніх галу-зей у середній школі; предметні, які набуваються школярами у процесі вивчення конкретного базового предмета.

Ключові (життєві) компетентності поділяють на такі складові (за класифікацією Ради Європи):

• навчальна – здатність навчатися впродовж усього життя; • інформаційна – здатність до оволодіння сучасними ін-

формаційними технологіями, користування і пере-творення інформації, аналітико-критичного мислення тощо;

• комунікативна – здатність до безконфліктного співісну-вання впродовж усього життя у трьох головних системах життєдіяльності («людина – природа», «людина – спіль-нота», «людина – особисте «ego»);

31

• полікультурна — здатність до життя в полікультурному суспільстві, здатність до соціального вибору, до соціаль-ної дії, повага до інших культури, мови, релігії тощо;

• соціально-політична — здатність до відповідальної уча-сті у співпраці, запобігання виникненню конфліктів, розв’язання конфліктів мирними способами, бажання сприянню розвитку демократичних цінностей та ін.

Основними ознаками ключових (життєвих) компетент-ностей як підґрунтя комплексного досягнення певних цілей вважаються:

• поліфункціональність (дозволяє вирішувати будь-які про-блеми у різних сферах особистого й соціального життя);

• надпредметність і міждисциплінарність (дозволяє за-стосовувати не тільки у школі, професійній діяльності, а й на побутовому, політичному, міжетнічному, міжкон-фесійному рівнях тощо);

• багатомірність як сукупність знання, розумоводіяль-нісних операцій щодо їх застосування, стратегії діяльно-сті, технології, процедури, емоційні оцінки та ін. [43].

Громадянська компетентність як складова ключової ком-петентності особистості передбачає:

• оволодіння основами інтегрованих знань про демокра-тію, плюралізм, громадянське суспільство, прийняття демократичних ідеалів і цінностей, що інтегруються у контексті національної культури як особистісні;

• усвідомлення приналежності до свого народу (прагнення до збереження національної приналежності, національ-на ідентифікація);

• розвиток конструктивно-критичного мислення, комуніка-тивних навичок, ініціативи, самостійності, відповідально-сті, здатності до уникнення соціальних конфліктів;

• набуття досвіду громадянських дій, демократичної пове-дінки й ефективного спілкування.

Громадянська компетентність акумулює складові ви-щезазначених життєвих компетентностей і визначається до-слідниками даної проблеми як здатність бути громадянином, якому притаманні демократична культура, усвідомлення цін-ності свобод і прав людини, відповідальність, готовність до

32

компетентної участі у громадському житті. Одне з головних завдань полягає в тому, щоб підростаюча особистість навча-лась поводитись під впливом усвідомлених суспільно важли-вих і виважених рішень щодо свого майбутнього духовного розвитку.

Навчання впродовж усього життя як базова складова гро-мадянської компетентності передбачає здатність до самостій-ного здобуття інформації, потрібної для розв’язання будь-яких життєвих ситуацій (навчання в школі, позакласна й поза-шкільна діяльність, виконання доручень і побажань дорос-лих — батьків, близьких людей та родичів, учителів, сусідів, однолітків тощо; винахід або створення за власним бажанням будь-якого корисного «продукту» мисленнєвої й практичної діяльності та ін.). А для цього важливим є володіння знанням про види, типи джерел інформації, місця їх знаходження, способами їх винаходження й особливостями опрацювання, сприйняття даної інформації, повторного повернення до неї й неодноразового її використання тощо.

Володіння сучасними інформаційними технологіями пе-редбачає:

• отримання, інтеріоризацію, опрацювання, збереження і передавання інформації із використанням Інтернет-тех-нологій (комунікацій);

• володіння правилами безпеки використання Інтернет-інформації;

• застосування готових програмних продуктів (навчаль-них програм, енциклопедій, комп’ютерних тестів, діаг-ностичних комплексів, програм-тренажерів, віртуаль-них конференцій, бібліотек, лабораторій тощо);

• володіння вмінням працювати в офісних програмах (Ac-cess, Word, Excel, PowerPoint, Publisher та ін.);

• опанування оn-line середовищем спілкування: листуван-ня, використання форумів, відеоспілкування;

• постійна (перманентна) дистанційна освіта. Безконфліктне співіснування впродовж всього життя як

підґрунтя комунікативної компетентності передбачає несупе-речливість у трьох визначальних системах життєдіяльності людства в цілому, окремою людиною тощо. Людина, по-перше,

33

є біологічною істотою, однією з багатомільйонних біологічних видів; у зв’язку із цим першою системою життєдіяльності є «людина – природа» (природа як найголовніше середовище, джерело її існування як біологічного виду). Тому людина має усвідомлювати, що саме безконфліктність із природою є життєво важливою умовою: руйнація середовища існування призводить до повного знищення спільноти. У зв’язку із цим особливої значущості набуває екологічна культура, усвідом-лення повної залежності й відповідальності за безконфліктне співіснування всіх біологічних видів на нашій планеті.

По-друге, людина є соціальною істотою; тому другою систе-мою є «людина – суспільство». Від здатності безконфліктно співіснувати зі спільнотою, подібними собі, зокрема, в умовах практичної відсутності можливості обирати (батьків, родичів, дітей, сусідів, учителів та ін.), залежить успішність кожної.

Та найвищою й найскладнішою системою життєдіяльності є система «людина у власному «ego». Саме на цьому рівні зароджу-ється все: розв’язуються всі життєві ситуації, обирається будь-яке рішення і відчуття ступеня відповідальності (або безвідпові-дальності) за нього, зароджується (або застерігається) можливий конфлікт, перш за все із самою собою. Головне — прийняти рі-шення, яке не призведе до конфлікту із самою собою.

Однією з найважливіших складових полікультурної і со-ціально-політичної компетентностейвважається здатність до соціального вибору як готовності до особистісно значущого й соціально позитивного рішення та відповідальності за нього. Наголошується саме на особистісній значущості: рішення, яке приймається, не повинно породжувати конфлікт зі своїм «ego», не руйнувати ту людину, яка його приймає. Рівноцін-ною вважається і здатність до соціальної дії як особистісно значущої й соціально позитивної діяльності, а також відпо-відальності за її результати/наслідки (безпосередні і пролог-новані). Саме таке усвідомлення дає можливість особистості буди гідним громадянином сучасного полікультурного, полі-етнічного, поліконфесійного суспільства.

Кожна складова громадянської компетентності має кон-кретне змістове наповнення, яке може бути представлене та-блицею:

34

Складові громадянської компетентності

Оскільки розвиток громадянської компетентностіпотребує врахування певних чинників (умов) організації освітнього, сі-мейного, громадського середовища, бажано їх визначити як сукупність таких складових:

• активна участь адміністрації освітнього закладу, педа-гогів, учнів та їх батьків у демократичному управлінні цілісним педагогічним процесом;

• демократизація форм і методів навчально-виховної взає-модії, усіх її суб’єктів;

• поширення полілогічних форм і методів колективної співпраці учасників педагогічного процесу;

• удосконалення освітніх підходів до посилення зв’язку теорії і практики;

• переважне застосування освітніх технологій, зорієнтова-них на діяльність і особисту творчість;

• залучення всіх учасників освітнього процесу до індиві-дуального й колективного оцінювання, взаємооцінюван-ня його якості;

35

• заохочення всіх учасників педагогічного процесу до мі-жособистісного взаєморозуміння;

• врахування життєвого досвіду учнів / студентів, їх бать-ків, традицій громадського виховання;

• зближення формальної й неформальної освіти; • встановлення відносин громадянського партнерства між

школою, сім’єю, громадою, ЗМІ, органами влади тощо. Для досягнення бажаного результату важливо усвідомити,

що до розвитку елементів громадянської компетентності осо-бистості мають залучитись усі соціальні інститути: держава, громадянське суспільство, школа (від дошкільної до після-дипломної освіти), місцева громада і громадські організації, сім’я, засоби масової інформації тощо.

Особливість розвитку елементів громадянської компетент-ності передбачає багатоваріантність і різноманітність підходів до формування громадянознавчих понять як підґрунтя усві-домлення власної громадянської місії, прищеплення певних цінностей і спонукання до поведінки згідно із цими цінностя-ми. Таким чином, поняття можна поділити на дві основні гру-пи: наукові і ціннісні поняття.

Наукові поняття, як правило, мають більш точний зміст і є однозначними. Наприклад, поняття «держава» мусить бути од-наковим у всіх учнів і повинно відбивати рівень розвитку науки в цьому питанні. Інша річ – ціннісні поняття. Наприклад, що є кращим для держави: авторитаризм чи демократія? В історії можна відшукати приклади, які будуть свідчити як на користь авторитаризму, так і на користь демократії. То що ж є кращим? Це моральне питання, на яке не може бути однозначної відпові-ді. У кожному є свої позитивні та негативні риси, переваги та не-доліки, плюси і мінуси. Тим більше у різних історичних умовах кожен із цих політичних режимів може бути корисним і дієвим. Проте у переважній більшості випадків демократія демонструє в цілому свою відповідність запитам людей та загальнолюдським цінностям. Формування ціннісних понять передбачає перекону-вання учнів у необхідності прийняти ті чи інші цінності й діяти відповідно до них. Це є складним завданням, виконання якого потребуватиме від учителя не просто фаховості, а й педагогічної майстерності та високих моральних якостей.

36

Поняття — це логічна форма мислення, вищий рівень уза-гальнення, характерний для словесно-логічного мислення. У понятті відбивається сутність явищ і процесів. Кожне поняття має свій зміст і об’єм. Зміст поняття – це сукупність суттєвих ознак низки однорідних предметів, відображених у даному понятті. Відповідно, об’єм поняття – це сукупність предметів, до яких дане поняття може бути застосоване. Встановлення змісту поняття, тобто точна вказівка в ньому суттєвих ознак, є найважливішою логічною операцією, яка називається визна-ченням поняття. Визначити поняття –означає розкрити його зміст, тобто вказати його суттєві ознаки. Операція, яка роз-криває об’єм поняття, називається діленням: указуються всі види, сукупність яких становить об’єм даного поняття.

Розглянемо це на прикладі поняття «громадянин». Воно тракту-ється як самостійний член громадсько-політичного співтовариства, котрий має права і несе моральну, правову і соціальну відповідаль-ність. У даному визначенні відображений зміст поняття «громадя-нин», тобто сукупність загальних, суттєвих ознак, охоплюваних поняттям. До них належать: членство у громадянському суспіль-стві, наявність прав і суспільна відповідальність.

Перша ознака свідчить про те, що громадянин виступає як представник (член) суспільства, умовно розділеного на неполі-тичну сферу (громадянське суспільство) і сферу політичну. Дру-га ознака вказує на природний і невідчужуваний характер прав людини, тому що громадянин не «використовує встановлені дер-жавою права», а «має» права, тобто є людиною вільною. Третя ознака підкреслює, що свобода і права людини тісно пов’язані. Громадянство, будучи офіційним оформленням приналежності людини до даного співтовариства, означає, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити людині гідні права.

Громадянин у своєю чергою зобов’язується виконувати за-кони та інші нормативні акти держави, тобто несе правову відповідальність. Він відповідає також перед самим собою, власною совістю (моральна відповідальність) і суспільством (соціальна відповідальність).

Зазначена взаємодія ознак поняття відображає різноманітні зв’язки між громадянином та іншими соціальними явищами: громадянським суспільством, державою, політичною сферою,

37

правом, мораллю та ін. Провідним серед них є опосередкований правом зв’язок між громадянином і державою. Для усвідомлен-ня цього зв’язку необхідно засвоїти сукупність взаємозв’язків, утілених не лише в поняттях «громадянин» і «держава», а і в інших елементах теорії ліберального права (наприклад, у прин-ципі верховенства права в суспільстві); а це передбачає значну кількість пізнавальних операцій (кроків).

Ефективне засвоєння понять неможливе без певним чином організованої пізнавальної діяльності, яка передбачала б як узагальнення фактів, так і застосування (конкретизацію) гро-мадянознавчих понять.

Особливо важливого значення набуває діяльність щодо засто-сування громадянознавчих понять: вони вважаються сформо-ваними лише за умови правильного їх застосування. Оскільки неможливо й не потрібно всі поняття формувати шляхом уза-гальнення фактів, слід виявляти, які ідеї, поняття будуть викла-дені в тій чи іншій формі вчителем або підручником (перша гру-па понять), а які учні здобудуть самі у процесі вивчення теми (друга група понять). До цих двох груп понять слід розробляти дослідницькі завдання (зокрема проблемні) таким чином, щоб перша група понять виступала як засіб, інструмент, як об’єкт за-стосування, а друга була б наслідком розв’язання завдань.

Таким чином, громадянознавчі поняття є вищим щаблем організації знань про суспільство, вищим рівнем узагальнен-ня, формою мислення. Головне їх призначення – організація й регулювання практичної діяльності учнів. Отже, робота над формуванням системи наукових і ціннісних понять в учнів по-винна базуватися на засадах проблемного навчання з викори-станням пізнавальних завдань.

У роботі над формуванням громадянознавчих понять необ-хідно використовувати комплекс пізнавальних і практичних завдань, побудованих на різноманітних джерелах, спрямова-них на оволодіння основними категоріями суспільних наук. Своєю чергою ці громадянознавчі поняття повинні стати осно-вою формування загальноосвітніх і специфічних умінь, тобто сприяти набуттю громадянознавчої компетентності. Завдання мають ураховувати різні рівні складності, використовувати-ся для організації колективної й індивідуальної роботи учнів,

38

а також під час проведення різних форм навчальних занять: шкільної лекції, семінару, практичного і лабораторного за-няття, при підготовці школярів удома тощо. Засвоєння грома-дянознавчих понять може здійснюватися за допомогою різних підходів: системного, ціннісно-нормативного, порівняльного, діяльнісного й рольового. Кожен із них робить свій внесок у формування громадянської компетентності учнів.

Виховання певної сукупності громадянських якостей (гро-мадянськості) — це емоційно-почуттєве залучення дітей до різних форм знань, розуміння, діяльності і поведінки, спря-мованих на прояви громадянськості. До громадянських яко-стей належать: любов до свого народу, краю, вітчизни, то-лерантність, демократизм, громадянська самосвідомість, громадянська гідність, громадянський обов’язок, громадянсь-ка відповідальність, громадянська мужність, громадянська діловитість, працелюбність, повага до законів держави, чу-жої думки тощо. Як зазначив В.Г. Кремень, наша школа з її схильністю до світоглядних і гуманітарних аспектів освіти — насамперед інститут культури, що вирішує завдання під-готовки людини не тільки до професійного, а й до соціального життя, дає їй навички та знання такого життя, а це дозволяє їй бути не тільки фахівцем, а й громадянином.

Головна ж мета громадянської освіти – це підготовка моло-ді до життя у громадянському демократичному суспільстві, визнання і прийняття цінностей, які є головними, визначаль-ними для даного суспільства.

Українській державі, сучасному суспільству потрібні сві-домі, компетентні, поінформовані громадяни, які спромож-ні приймати самостійні рішення і нести відповідальність за власні вчинки. Саме сьогодні, в умовах економічних і су-спільно-політичних перетворень, зміцнення української дер-жавності необхідно формувати в учнів свідоме, конструктив-но–критичне ставлення до суспільних процесів та явищ, які відбуваються, мотивацію і компетентність щодо майбутньої активної участі у громадському житті. Тому одним з головних навчально-виховних завдань стає формування громадянсько-сті як комплексу відповідних якостей, рис та життєвих ком-петентностей особистості не тільки школяра, а й учителя.

39

Аналіз шкільної практики свідчить, що існуюча система гро-мадянської освіти не надає достатньої уваги формуванню грома-дянськості молоді. Зміст шкільних програм і підручників, які покликані вирішувати це завдання, методи навчання, що вико-ристовуються у масовій практиці, не забезпечують системного й послідовного підходу до розв’язання цієї проблеми.

Останніми роками переглянуті концепції навчання значної кількості предметів, розроблені нові підручники й посібники: запроваджений разом із розбудовою національ-ної освіти курс на її гуманізацію й гуманітаризацію знач-но обумовлює необхідність якісного оновлення їх змісту й методів навчання. Саме гуманітарна освіта передусім фор-мує особистість школяра, готує його до життя у світі, який динамічно змінюється, розвиває у дітей і молоді здатність бути громадянами, утверджувати свою індивідуальність у конструктивній взаємодії з іншими людьми. Але не можна цього чекати від людей, які не мають елементарних знань про суспільство, про його економіку, право, історію, етику тощо. Запобігти цьому може безперервна громадянська осві-та і виховання учнівської молоді, які мають пронизувати весь шкільний досвід, усе шкільне життя учнів. Такий під-хід до визначення місця громадянської освіти та виховання обумовлюється тим, що за будь-яких умов змісту викладан-ня і методів навчання та виховання не уникнути критично-го розгляду цінностей і правил суспільного життя.

40

Технологічна карта«Освіта для європейського виміру»

Мета освіти для європейського ви-міру

Зміст освіти для європейського ви-міру

Шляхи впровад-ження знань про Європу

Напрями реаліза-ції європейського компонента в на-вчально-виховно-му процесі

Поширення знань про Європу, які необхідні громадя-нину України для існування в євро-пейському співто-варистві

Повна система ін-тегрованих знань, у процесі оволо-діння якими ство-рюються умови для формування та розвитку в осо-бистості цінніс-них орієнтацій та вмінь, необхідних для життєдіяль-ності в сучасному є в р о п е й с ь к о м у с п і в т о в а р и с т в і . Навчання базу-ється на основних цінностях та іде-ях європейського демократичного суспільства: права людини, рівність, мир, соціальна справедливість, де-мократія, свободи, безпека громадян, взаємозалежність, плюралізм, куль-турна різноманіт-ність, відкритість, відповідальність, партнерство, по-вага до оточуючого середовища.

окремий навчаль-ний предмет;курс за вибором або факультатив;структурування ін-тегрованих знань про європейське співтовариство че-рез такі навчальні предмети, як гро-мадянська освіта, історія, основи п р а в о з н а в с т в а , географія, основи економіки, етика, іноземні мови, ху-дожня культура, основи здоров’я;організація ви-ховних заходів: розробка програм і проектів, організа-ція акцій, фести-валів, тижнів;створення євро-клубів.

визначення знань, умінь і навичок, якими має володіти сучасний європеєць;урахування виз-начених Радою Європи ключових компетенцій;с т р у к т у р у в а н -ня інтегрованих знань про євро-пейську спільно-ту: культурологіч-них, політичних, правових, соціаль-но-економічних, філософських;визначення мож-ливих шляхів в п р о в а д ж е н н я знань про євро-пейський простір у навчально-вихов-ний процес: через існуючі шкільні предмети, на рівні окремого курсу, спецкурсу чи фа-культативу; через організацію вихов-них заходів;розробка системи сучасних дидак-тичних матеріалів для унаочнення, практичних та са-мостійних робіт, завдань для кон-тролю навчальних досягнень, сцена-ріїв проведення навчальних ігор, навчальних конфе-ренцій, диспутів, виховних заходів.

41

42

2.4. МОДЕЛЬ ШКОЛИ КУЛЬТУРИ МИРУ Беручи активну участь у міжнародному русі за мир і вза-

єморозуміння, колектив середньої загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 47 м. Луганська ще у 1997 році зініціював інноваційну форму спільної діяльності вчителів, учнів та їх батьків – розробку проекту Школи Культури Миру (ШКМ) як однієї з моделей національної школи.

На початку грудня 1999 року Українським комітетом між-народного руху «Педагоги за мир і взаєморозуміння» було розглянуто представлений проект; на підставі резолюції Гене-ральної Асамблеї ООН і рекомендацій ЮНЕСКО про культуру миру й ненасильства школі надано статусу «Школи Культури Миру» із врученням сертифікату № 1 в Україні. У серпні 2000 року проект було представлено на міжнародній конференції «Мир в наших руках» у Паризі, а 17–18 листопада 2003 року в Києві – на семінарі, який проводило Міністерство освіти і нау-ки України спільно з Радою Європи за проблемою «Наскрізне впровадження громадянської освіти та підготовка вчителів».

Під час роботи над проектом ШКМ стала обласним інфор-маційним центром і пілотною школою програми «Освіта для демократії в Україні», переможцем українсько-американсь-кої програми «Партнерство в освіті», учасницею багатьох міжнародних, всеукраїнських проектів та акцій, а також ба-зовою школою кафедри соціально-гуманітарних дисциплін та методики їх викладання Луганського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти з проблеми формування громадянської компетентності.

Створення умов для формування громадянина України, громадянина Європи і світу стало визначальним у діяльності колективу школи: педагогів, учнів та їх батьків, а також гро-мади мікрорайону школи.

Методологічними засадами стратегії ШКМ стали основні положення педагогіки миру:

• формування духовної гармонії, досягнення особистістю ор-ганічної єдності моральної самосвідомості й поведінки;

• розвиток життєвих компетентностей особистості (на-вчальної, інформаційної, комунікативної, соціального

43

вибору й соціальної дії) як найважливішої умови успіш-ної адаптації та самореалізації особистості в сучасній со-ціокультурній ситуації;

• виховання толерантності, взаєморозуміння між людьми і народами, впровадження у повсякденне життя культу-ри миру і ненасильства, а також «життя заради інших»;

• навчання жити в гармонії із собою, спільнотою, довкіллям. Стрижневою лінією у колективній діяльності Школи Куль-

тури Миру є створення середовища набуття досвіду грома-дянської дії. Освітня й виховна робота зосереджена у десяти шкільних центрах, діяльність яких спрямована на:

• розвиток громадянської культури особистості, перетво-рення правових знань особистості на переконання, цін-нісні орієнтації, демократичні ідеали;

• усвідомлення і сприйняття як власних загальнолюдсь-ких і національних духовних та культурних цінностей;

• формування ідентичності (етнічної, соціальної, політич-ної, конфесійної тощо);

• моральне і фізичне вдосконалення; • усвідомлення єдності і взаємозв’язку світу, формування

толерантності (зокрема міжетнічної, міжконфесійної); • виховання самостійності і критичності мислення, відпо-

відальності за дії, рішення, уміння передбачати можливі наслідки;

• виховання прагнення додержуватися розумної, гумані-стичної рівноваги у системах «людина — природа», «лю-дина — людина», «людина — суспільство», «людина — культура»;

• виховання поваги до людей похилого віку, інвалідів, співчуття до знедолених, прагнення допомагати слаб-ким – тим, хто потребує допомоги і турботи;

• виховання цивілізованого господаря в умовах ринкової економіки, творчої старанної особистості.

Роботу шкільних центрів спрямовує координаційна рада, до складу якої входять учителі — керівники даних центрів та учні 5–11-х класів, які беруть участь в їх роботі. Теоретичний і методичний супровід даної роботи забезпечує творча лабора-торія як складова науково-методичної ради школи.

44

Науково-методична робота спрямовується на вдосконален-ня фахової майстерності педагогів з реалізації концептуаль-них засад громадянської освіти школярів. Система розвитку професіоналізму вчителів представлена такими складовими:

• науково-методичною радою школи («мозковим» цен-тром розробки стратегічних напрямів спільної роботи колективу школи з громадянської освіти), до якої вхо-дять творча лабораторія вчителів і координаційна рада;

• педагогічною радою; • шкільними методичними об’єднаннями (предметними,

міжпредметними, класних керівників, керівників гурт-ків і секцій, вихователів тощо);

• постійно діючими семінарами-практикумами, тренінга-ми з реалізації громадянознавчого аспекту базових дис-циплін і виховного впливу на особистість школярів;

• участю педагогів школи у міжнародних, всеукраїнсь-ких, обласних проектах, програмах, конкурсах профе-сійної майстерності.

Науково-методична робота Школи Культури Мируперед-бачає такі напрямки:

• розробка й апробація змістовно-методичного супроводу навчального плану ШКМ: інваріантної частини базових дисциплін навчального плану; варіативної частини на-вчального плану («Громадянська освіта», «Практичне право», «Людина у дзеркалі світової літератури», «Мій рідний край – Луганщина», «Навчаємося демократії» та ін.); інтерактивних технологій громадянської освіти;

• залучення вчителів ШКМ до участі: – увсеукраїнських науково-методичних заходах (кон-

ференціях, семінарах з проблем громадянської освіти («Стан і перспективи формування Культури Миру на національному й регіональному рівнях», «ХХІ століт-тя – століття прав дитини, Культури Миру, толерант-ності, життєтворчості», «Крок за кроком до життєвої компетентності та успіху»; міжнародному проекті «Партнерство в освіті»; трансатлантичній програмі підтримки громадянського суспільства; експеримен-тальній апробації громадянознавчих предметів («Гро-мадянська освіта», 9–11 класи);

45

– в обласнихнауково-методичних заходах (науково-практичних конференціях з проблем удосконалення фахової майстерності педагогічних кадрів, форму-вання толерантності засобами громадянської освіти; постійно діючих науково-практичних семінарах (з громадянської освіти із залученням тренерів всеукра-їнських програм громадянознавчої спрямованості; з методології та методики навчання історії; з інтерак-тивних технологій навчання шкільних базових дис-циплін);

– у діяльності обласної творчої групи вчителів з про-блеми реалізації громадянознавчого потенціалу шкільних предметів.

• розробка критеріїв оцінювання успішності реалізації громадянської освіти;

• презентація системи громадянської освіти ШКМ. Опрацювання проекту Школи Культури Миру дає змогу

шкільному колективу виявити ще нереалізовані можливості творчого і фахового зростання, наповнення педагогічного про-цесу новим змістом, модернізації навчально-виховного закла-ду в цілому.

46

47

48

49

50

51

52

53

54

55

56

57

58

НАВЧАННЯ ДЕМОКРАТИЧНОМУ ГРОМАДЯНСТВУ В ШКОЛІ

Демократичне громадянство — громадянство, засноване на принципах і цінностях плюралізму, верховенства закону, по-важливого ставлення до гідності людини та культурного різ-номаніття, як явищу що збагачує всіх.

Навчання демократичному громадянству спрямовано на посилення культури демократії, зокрема в шкільному житті. У зв’язку з цим визначальними стосунками, очікуваними від усіх суб’єктів шкільного життя, є співробітництво, співчуття, відкритість для інших, діалог та поважливе ставлення

Громадянські вміння: • компетенції правової та політичної культури/знання

правил колективного життя та демократичних умов їх установлення, — знання про захист своїх свобод, при-тягнення до відповідальності за перевищення влади/;

• знання сьогоднішнього світуяк основа підготовки люди-ни до прийняття нових ідей, рішень та відповідальності за них, критичного аналізу ситуації та конструктивного оптимістичного прогнозування її подальшого розвитку;

• уміння процедурного характеру- здатність толерантних дебатів, дискусій, спорів, до рефлексії як спроможність перевіряти дії та аргументи в контексті прав і цінностей людини, меж можливих дій, конфліктів та інтересів тощо;

• знання принципів та цінностей прав людини та демокра-тичного громадянства — основа осмислення людини на принципах свободи а рівної гідності кожного індивідууму;

• етична компетентність та вибір цінностей, які ґрунтуються на свободі, рівності та солідарності — здатності визнавати й поважати себе та інших, слухати та чути інших, роздумів про місце насильства в суспільстві та шляхів розв’язання конфліктів, позитивне признання розбіжностей, а також довіри до іншого, толерантності тощо;

59

• здатність до дії — соціальні вмінняяк прагнення та здат-ність до дії, висування і вміння брати ініціативу та відпо-відальності в суспільстві;

• здатність жити з іншими, співпрацювати/втілювати спільні проекти, брати на себе спільні обов’язки, робити внесок в інтеркультурність;

• здатність до розв’язавння конфліктів згідно з принципа-ми демократії.

МЕТОДИ НАВЧАННЯ ДЕМОКРАТИЧНОМУ ГРОМАДЯНСТВУ

• методи, засновані на досвіді/реальні зустрічі з людь-ми – спостереження, інтерв’ю, анкетування, опитуван-ня, консультації експертів тощо, моделювання – дидак-тичні ігри, слухання, дебати та ін../;

• методи опрацювання джерел інформації /тексти доку-ментів, підручників, періодики, офіційні інформаційні повідомлення, відеофільми, театральні п’єси, комп’ю-терні програми тощо/;

• аналітичні методи — соціологічні дослідження, аналіз тексту. аналіз засобів інформації, статистичний аналіз.

ОСОБЛИВОСТІ КУРСУ «ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА» • активізація пізнавальної, розумової та навчальної діяль-

ності учнів: • використання методів роботи, які активізують діяль-

ність учнів як на уроці, так і під час виконання домаш-ніх завдань: «мозкового штурму», дискусії, рольової гри, моделювання, драматизації тощо;

• створення на уроках максимально демократичної атмос-фери, самостійної дії та відповідальності учнів за хід та результати діяльності;

• інтегрування навчання громадянській освіті в зміст усіх базових дисциплін та систему позаурочної й позашкіль-ної виховної роботи, а також роботи з батьками учнів та держаними й громадськими установами;

• підготовка педагогів, здатних до повсякденної творчої і сумлінної праці, зорієнтованих на розв’язання гострих проблем сучасності.

60

Курс спрямований на розвитокумінь: • критично аналізувати інформацію; • аргументувати, доводити та висловлювати власні погля-

ди, думки; • описувати, аналізувати та зіставляти явища й процеси

суспільного поступу; • удаватися до безконфліктних, ненасильницьких методів

розв’язання проблем; • робити вібір, займати та отстоювати власну позицію; • брати на себе відповідальність; • створювати коаліції, об’єднуватися із партнерами; • вести преговори, досягати конценсусу та компромісу; • впливати на політику та процес прийняття рішення; • брати участь у суспільних та політичних подіях, процесах.

Уроки курсу передбачають: • навчання учнів критично мислити, приймати рішення,

розв’язувати проблеми; • створення умов для того, щоб учні могли спілкуватися,

ставити запитання, проедставляти різні пропозиції; • заохочення до свіпраці, вчити досягати компромісу;• організація ситуацій розв’язання конкретних ситуацій

та проблем.

Призначення курсу «Громадянськаосвіта» полягає в тому, щоб учні усвідомили, що розв’язання важливих су-спільних проблем відбувається не лише через прийняття від-повідних законів чи постанов органами влади, а й, перед усім, завдяки активній суспільній позиції громадян, зокрема шко-лярів.

МЕТОДИЧНА ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАННЯ КУРСУ «ГРОМАДЯНСЬКА ОСВІТА»

Мета даного етапу уроку — зосередити увагу учнів на темі (проблемі) і викликати інтерес до її обговорювання. Прийомами навчання можуть стати завданнянавчального заняття (уроку).

Мета цього етапу — обґрунтування обраної теми, забезпе-чення розуміння учнями змісту їхньої діяльності, очікуваних

61

результатів(можливо залучення учнів до спільного визначення бажаних результатів навчальної діяльності) — до 5% часу.

Мета — дати учням достатній обсяг інформації для виконання навчальних за-вдань: актуалізація опорних знань, міні-лекція, роздатковий матеріал, домашнє завдання випереджального характеру — приблизно 10% навчального часу.

Мета — практичне освоєння матеріалу, досягнення визначених завдань уроку. За-стосування її на уроці має певну послідов-ність:

• інструктування щодо її виконання; • поділ на групи, розподіл ролей; • виконання завдання; • презентація результатів виконання вправи. Даній части-

ні уроку доцільно відвести до 60% навчального часу . Мета — рефлексія, усвідомлення того,

що було зроблено протягом уроку. Бажано проводити у форми запитань:

• що нового дізналися, • яким умінням навчилися, • як набуте можна використати в житті • що було найбільш вдалим ( або навпаки ) і чому, • що сподобалося ( або ні ) й чому, • що та як слід змінити в майбутньому. Важливо, щоб самі учні відповіли на всі ці запитання. Для оцінювання бажано лишити до 20% уроку.

ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ ТА

ОЧІКУВАНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ

НАДАННЯ НЕОБХІДНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

ІНТЕРАКТИВНА ВПРАВА

ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКІВ,

ОЦІНЮВАННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ

62

ИНТЕРАКТИВНОЕ УПРАЖНЕНИЕ «ЗАЙМИ ПОЗИЦИЮ» (20 мин.)

ЦЕЛЬ: добиться понимания того, что позиция / точка зрения могут изменяться в зависимости от определенной со-циальной роли; помочь уяснить, что гибкость мышления не менее важна, чем твердость убеждения (с учетом реальной ситуации)

ЭТАПЫ РАБОТЫ • Объяснение структуры данного упражнения и его на-

правленности;

63

• Уточнение правил работы в малыхгруппах (распределе-ние функций между их членами: лидер, секретарь, на-блюдатель, спикер-докладчик);

• Формулирование основного вопроса-задания (его фикса-ция — на доске, плакате и др.),например: «Частая смена пра-вительства в Украине является проявлением демократии?»

• Организациядеятельностиучастниковупражнения:

1 элемент упражнения: • всем предлагается внутренне определиться согласно сво-

ему собственному отношению к заданному проблемному вопросу: - «согласен», - «не согласен», - «сомневаюсь» / «не могуопределиться»;

• предлагается занять определенные места в помещении, где проводиться данное упражнение / классе: у окна, в центре, у двери и т.д. (до 1 мин.);

• группам, которые образовались согласно внутренней позиции, предлагается ее обосновать и представить (3 мин.), используяметод ПРЕС: - Мысчитаем… (точка зрения в виде утверждения) - Потому что… (аргумент/аргументы) - Например,… (примеры, подтверждающие аргументи-

рованную точку зрения) - Поэтому… / Таким образом… (вывод);

• представление коллективной позиции (по желанию групп определяется, кто будет начинать представлять первым) (1 мин.);

2 элемент упражнения: • всем участникам предлагается объединиться в 4 группы

(принцип считалочки, по названию нот, цветов, времен-годаили суток, а также — по сторонам света: север — юг — восток — запад) — до 2 мин.;

• каждой из сторон света предлагается своя социальная роль: «север» — администрация Президента Украины, «юг» — депутаты Верховной Рады Украины, «восток» — народ Украины, «запад» — эксперты Евросоюза;

64

• каждая из вновь созданных малых групп занимает и обо-сновывает свою позицию в соответствии с ее социальным положением, используя метод ПРЕС (3 мин.);

• группы защищают свои позиции (до 2 мин.); • возможны ответы на вопросы групп-оппонентов (1 мин.); 3 элемент упражнения: • участникампредлагается «выйти» изпредыдущих ролей

и еще раз самим себе датьответ на поставленный в нача-леупражнениявопрос;

• в соответствии с внутреннимответом занять определен-ноеместо в помещении (какэтобыло в началеупражне-ния), но с такойградациейответа: «согласен на 100%», «согласен на 75%», «согласен на 50%», «согласен на 25%», «согласен на 0%» (2 мин.);

• участникампредлагаетсяобъяснить, изменилликто-либо свою позицию и подвлияниемчего/кого/какихобстоя-тельств (5 мин.).

• Подведениеитогов / Рефлексия: - раскрытие участниками упражнения содержания

всех его этапов; - объяснение того, что и с какой целью происходило; - анализ того, чему научило (какие знания, какой опыт)

участие в данном упражнении; - пожелания, какие проблемы возможно рассмотреть,

используя данное упражнение

ПАМ’ЯТКА АКТИВНОГО ГРОМАДЯНИНА: Що я можу зробити, щоб бути активним громадянином? • Читай та переглядай Конституцію України. Вивчай свої

права як громадянина держави. • Приєднайся до шкільного самоврядування. Якщо у тво-

їй школі немає його, створи. • Ознайомся з програмами та діяльністю цікавих для тебе

політичних партій, вступи до однієї з них. • Стань громадським кореспондентом газет, журналів, ра-

діо, телебачення. • Користуючись поштою, електронним зв’язком, інформа-

ційною системою Інтернет, відшукай інші міжнародні

65

громадські організації, встанови з ними контакти, под-ілися своїми ідеями.

• Займися збором коштів на благочинні акції, допомогу пенсіонерам, ветеранам війни, сиротам, хворим.

• Поділися своїми знаннями та вміннями з сиротами та • людьми з фізичними вадами.

• Звернися до народних обранців депутатів та ознайом їх зі своїми поглядами та позицією своєї організації, пар-тії, клубу чи групи.

• Організовуй зустрічі з народними обранцями в школі, громадському центрі. Попроси їх не про традиційну до-повідь, а про взаємо корисний діалог на такі теми: їхнє ставлення до своїх виборців; їхні пріоритети у вирішенні проблем; відповідальність та звітність місцевих органів влади; узгодження місцевих потреб із національним бла-гом.

• Визнач активних лідерів та бездіяльних посадових осіб на різних рівнях. Оціни їхню роботу.

• Знайди час для отримання інформації про поточні под-ії в Україні та в світі, урядові переміщення, діяльність народних обранців. Немає альтернативи добре про-інформованому громадянину.

• Розвивай уміння ведення дискусії та організаційні здіб-ності.

• Знайомся з судовою системою. Пропонуй свої зауважен-ня, досвід місцевому уряду, національним та міжнарод-ним організаціям. Висувай свою кандидатуру на виборах до органів влади.

• Організуй шкільну групу чи клуб «Практикум громадя-нина».

• Створи громадський Музей Слави. Звернися за допомо-гою до місцевих газет та телебачення. Попроси громадсь-кість визначити зразкового громадянина України. Зроби свій вибір.

• Малюй необразливі карикатури! Сатирично зображуй дійсність.

• Організовуй дні громадянської освіти чи позашкільні за-ходи в школі та громаді.

66

• Створи газету, інформаційний листок, вісник у школі під назвою «Український громадянин».

• Відвідуй громадські заходи, зустрічі, прес-конференції. Обмінюйся ідеями з різноманітними громадськими орга-нізаціями.

• Спостерігай за місцевим та державним бюджетом, фон-дами та процесом використання коштів. Контролюй, висловлюй свої погляди, тримай офіційних осіб у під-звітності.

• Створи або приєднайся до організацій, що викорінюють недоліки, контролюють діяльність уряду, бізнесу.

• Говори про все! Замовчування, конформізм — громадсь-кі злочини.

67

ПОЛІКУЛЬТУРА ЯК ОЗНАКА ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

За підрахунком дослідників в науці існує близько п’ятисот означень поняття «культура». У широкому розумінні культу-ра визначається як сукупність виробничих, суспільних і ду-ховних досягнень людства. Якщо звузити визначення даного поняття до розуміння культури суспільства, то необхідно роз-глядати її як сукупність матеріальних і духовних досягнень людства на певному історичному етапі розвитку суспільства і людини, які проявляються в результатах продуктивної діяль-ності.

Культура як феномен соціального буття існує в часовому вимірі. Зміни в культурному розвитку задаються носіями культурного процесу, якими виступають суспільство, окремі нації й народи, людство в цілому. Відповідно до цього розріз-няють загальнолюдську і національну культури.

Взірці загальнолюдської культури присутні в кожній куль-турі. Усі разом вони складають світову культуру. Риси світо-вої культури в межах національних культур мають унікальні й неповторні вияви. Приміром, загальнолюдською цінністю визнається поважливе ставлення до старших, людей похило-го віку. На сході форма виявлення такого ставлення має дуже виражений характер. В Європі — помірний. А в деяких аф-риканських племен існує традиція вбивати людей, які досяга-ють віку старіння.

Втім, попри наявним відмінностям, культурні досягнення народів не можна вважати двоїстими, суперечними, їх слід розглядати як такі, що доповнюють загальнолюдську культу-ру новими надбаннями. Взаємозбагачення культур різних на-родів світу необхідно розглядати як джерело їх розвитку.

Національна культура — процес формування й прояву сут-ності цивілізованості конкретного народу впродовж його істо-рії, сукупність матеріальних й духовних цінностей, створених як самим народом, так й привнесених з різних культур інших народів.

68

Національна культура має три компонента: 1. загальнолюдський компонент: усе те, що властиво пред-

ставникам кожного народу; 2. національний: усе, що є суттєвим, корисним, цікавим і зро-

зумілим лише для тих, хто живе в рамках даної культури;3. елементний компонент — усе те, що є предметом діалогу

культур і міжнаціональної дискусії; що синтезує два по-передні компоненти.

Таким чином, навіть враховуючи об’єктивно існуючі етніч-но неповторні особливості, відмінності, кожна нація в своїй культурі має те загальнолюдське, зокрема самосвідомість, за-гальнолюдські цінності, що може об’єднувати, згуртовувати усіх без винятку представників різних національностей.

Полікультура — це ознака (характеристика) суспільства, яка відображає факт існування в ньому різноманітних куль-тур, які співіснують за принципом рівноправ’я культурних традицій, котрі взаємодіють, чинять взаємовплив й взаємно збагачуються.

Полікультура є феноменом, який на рівних умовах, усува-ючи домінування, суміщає в собі основні елементи всіх куль-тур, що знаходяться в стані зближення. Він сформувався у відповідь на такі розповсюджені соціальні явища, як: нерів-ноправ’я, расизм, етноцентризм, сексизм, мовна дискриміна-ція, гендерна дискримінація, комунікативний ізоляціонізм.

Поняття «полікультура» іноді замінюють словосполучен-нями «культурний плюралізм», «етнокультурний плюра-лізм», які розглядають як найвищу форму національного про-яву держави і суспільства, в якому толерантно ставляться до представників різних культур, з яких воно складається.

Соціальний світ багатонаціонального суспільства може під-тримуватися за певних умов: рівноправного існування титуль-них націй і національних меншин, справедливого розподілу матеріальних й інших ресурсів, зокрема, політичних, влад-них. З точки зору етнокультурного плюралізму, об’єдную-чим чинником консолідації багатонаціонального суспільства може виступати патріотизм. Саме такі домінанти покладено в основу діяльності міжнародних організацій, у тому числі, ООН, ЮНЕСКО тощо.

69

Використовуються й інші близькі за суттю поняття, як-то: «мультикультуралізм», «мультикультурність», які тракту-ють як ознаки суспільства, котрі визначають принципи вза-ємного співжиття різних культурних традицій, практик, що асоціюються з різними етнічними компонентами даного су-спільства. Зустрічаються в літературі й інші близькі поняття: «інтеркультуралізм», «транскультуралізм», «полікультура-лізм».

Полікультура розглядається як одна з важливих ознак громадянського суспільства, оскільки саме вона визначає факт вільного, рівноправного існування представників різних культур в межах певної суспільної структури.

Полікультурне суспільство вирізняється наявністю пев-них характеристик. Полікультурне суспільство складається з кількох чи багатьох культурних традицій (культур), які асо-ціюються й належать до різних етнічних компонентів даного суспільства й представлені на одній території. На цій основі відбувається органічне поєднання загальнолюдської й націо-нальної культур.

У полікультурному суспільстві різні культури є незалеж-ними й не претендують на владність в ньому.

Полікультурність дозволяє різним культурам активно вза-ємодіяти, взаємовпливати й продукувати появу нових куль-турних цінностей. Названі процеси відбуваються на основі запозичення, навіяння, копіювання, імітування, обміну й синтезу. Дані процеси інтегрують різні культури й таким чи-ном формують єдність, цілісність суспільства.

Полікультурне суспільство передбачає наряду з груповими соціальними зв’язками й значимі тісні міжгрупові.

Велике значення мають стійкі дружні зв’язки й відкриті відносини, які започатковують основи для взаємної поваги, толерантного ставлення, визнання рівноцінності кожної окре-мої культури.

Але найголовніше – в полікультурному суспільстві при-ймаються унікальність й особливості кожної людини. Іден-тичність людини визначається певними параметрами різно-манітності людей. З одного боку, вони свідчать про на нашу неповторність, з іншого – вказують на несхожість, яку по-різ-

70

ному можуть сприймати представники культур в діапазоні від терпимого толерантного ставлення до неприязні.

Неповторність особистості складають первинні базові па-раметри різноманітності, які позначаються на житті людини. До таких належать: стать, раса, етнічна батьківщина, сексу-альна орієнтація, вік, розумові й фізичні здібності, характер. Це такі параметри, якими людина або не може керувати, або може, але обмежено. З одного боку вони складають неповтор-ність людини, втім, з іншого, можуть стати об’єктом негатив-ного ставлення людей, які мають протилежні параметри різ-номанітності.

До вторинних проявів різноманітності людей належать: ві-рування, місце проживання, досвід військової служби, соці-альний стан, освіта, статки, рідна мова, сімейний стан, стиль роботи, трудовий досвід, стиль спілкування.

Як правило, вторинні параметри різноманітності менш по-мітні, в них присутній елемент вибору, що дає людині можли-вість відмовитися від них, видозмінити, модифікувати. Отже ці параметри з меншою ймовірністю можуть викликати нега-тивне ставлення до них з боку інших людей.

Особливості української полікультурності Символічно, що одним із перших документів, який був

прийнятий у незалежній Україні була «Декларація прав на-ціональностей України» (01.11.1991 р.), яка гарантує всім на-родам, національним групам, громадянам, які мешкають на території України, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Ці права закріплені Конституцією України 1996 р.

Географічний простір, який сьогодні є територією України, протягом багатьох століть розподілявся кордонами, які по-стійно змінювались та переміщувались: між мовними й етніч-ними групами, державами, релігіями, політичними та куль-турними системами, ареалами різноманітних економічних устроїв. Це зробило його яскраво вираженою контактною зо-ною різних культур і соціокультурних феноменів. Саме тому сучасний український соціум характеризується як полікуль-турний (багатокультурний).

71

На підтвердження цього вказують факти: сучасна полі-культурна українська нація складається з 130 національно-стей. Відповідно до даних перепису населення 1989 року, се-ред них:

• 72,6 % — етнічні українці; • 22,1% — росіяни; • 5,3% — представники інших національностей, а саме: єв-

реї (486 тис.), білоруси (440 тис.), молдовани (325 тис.), болгари (234 тис.), поляки (210 тис.), угорці (146 тис.), румуни (135 тис.), греки (99 тис.), татари (88 тис.), вірмени (54 тис.), цигани (48 тис.), кримські татари (47 тис.), німці (44 тис.), азейбарджанці (37 тис.), гагаузи (32 тис.).

Беручи до уваги той факт, що кримські татари є етнічною нацією на власній історичній території, вчені уважають, що правильно називати нашу країну багатонаціональною держа-вою. Відповідно, українське суспільство є і багатокультурним і різноманітно релігійним. Так, на заході України мешкають представники греко-католицької церкви. Всією територією України поширене протестантство (баптисти, адвентисти та інші), у Криму – іслам. Серед молоді популярністю користу-ються східні релігії, наприклад кришнаїзм.

Різним народностям, культурам властиві традиції та зви-чаї, що можуть істотно відрізнятися (наприклад, святкуван-ня релігійних свят), а подекуди навіть вступати у протиріччя один одному (в українців і циган не співпадають погляди в ро-зумінні того, хто є годувальником родини: чоловік чи жінка) або конкурувати між собою. В українському соціумі часто спо-стерігається неприйняття та осуд характерних особливостей інших культур.

В українському суспільстві наявні невірні установи щодо ро-зуміння сутності понять «народність», «нація», «етнос». Відбу-вається перемішування понять. Як наслідок, ми бачимо перекру-чене тло нашої національної освіти, не спостерігаємо загальних тенденцій розвитку національностей, які мешкають на Україні, що не дозволяє нам сконсолідуватися. Саме тому нам необхідно чітко розмежовувати сутність наступних понять.

Народність – етносоціальна спільність людей, які мешка-ють на спільній території, розмовляють однією мовою, мають

72

спільні риси характеру, психологічні особливості, характер культурного розвитку.

Етнічна нація — спільнота людей, яка виникає на підставі одного або кількох етносів, які мають спільне походження, мову та культуру. Етнічна нація може існувати без власної держави, але вона прямує до самовираження та самовизначення.

Політична нація — політичне об’єднання людей, утворене власною політичною волею спільноти, яка не має спільного коріння, мови, культури, але притримується єдиного полі-тичного наміру утворити спільну державу. Політична нація, як правило, формується там, де держава виникає раніше ніж відбувається консолідація народу.

Деякі народності, народи, що мешкають на Україні, кра-щим способом знаходження спільної мови з іншими, вважа-ють набуття власної автономії. Безумовно, право на самовиз-начення є природним і невід’ємним правом . У той самий час, не слід забувати, що це становить загрозу територіальній ціло-сті нашої держави.

Останнім часом гостро повстало мовне питання. Безумов-но, воно підігрівається політичними маніпулюваннями: на-ціональностям, які мешкають на Україні, нав’язується думка про порушення їх культурних прав шляхом насильницького нав’язування української мови за рахунок адміністративного впливу. Щоб подолати ці явища слід проводити грамотну про-пагандистську політику, яка дозволить представникам різних культур дістати розуміння того, що наявність спільної мови є невід’ємною ознакою української політичної нації. Особливої гостроти проблема набула с прийняттям Закону України «Про засади державної мовної політики», який закріплює укра-їнську мову у статусі державної, втім, легалізує регіональний статус мов національних меншин (Ст. 7 п.2).

Природа соціальної та національної конфліктності Характер суспільних відносин у багатонаціональному су-

спільстві відчутно залежить від панівної культури міжнаці-ональних відносин, для якої характерними є плюралізм або етноцентризм.

Етноцентризм виражає особливе бачення про виключну, своєрідну цінність власної культури та її піднесення над ін-

73

шими. Людина з таким світобаченням із підозрою ставиться до представників інших націй і культур, намагається окрес-лити особисте життя межами власного етнічного масиву. Така позиція соціально небезпечна, вона призводить до непорозу-міння між людьми, провокує міжнаціональні конфлікти.

Суспільні, національні, родинні, особисті та інші відноси-ни в суспільстві базуються на певних соціальних нормах.

Соціальні норми — це взірці, правила, принципи діяльно-сті, які визначаються соціальною спільнотою (системо, гру-пою) і задаються в певній формі для виконання її членами. Си-стема соціальних норм забезпечує впорядкованість суспільної взаємодії між окремими людьми та групами. Обов’язковою умовою результативності соціальних норм є їх відповідність цінностям й ідеалам, що притаманні суспільству.

Соціальні норми різняться: • за способом фіксації (формальні та не формальні); • за універсальністю дії (специфічні привілеї та загально

значимі права); • за ступенем жорсткості виконання (обов’язкові, реко-

мендовані, ). У різних суспільствах функції соціальних норм виконують

звичаї, традиції, звички, право, мораль, громадянська думка, смаки тощо. Вони впливають на формування відносин люди-ни до інших, до соціальних та національних груп. Більшість соціальних норм позитивно впливають на формування людсь-ких відносин. Однак існують й такі соціальні норми і явища, як негативні емоції та почуття стосовно інших людей і груп, у тому числі, й національних. Такими слід вважати упереджене ставлення, стереотипи, конфлікти.

Упередження — безпідставна негативна установка, емо-ційне ставлення до когось або чогось, яка визначає передчасне ставлення та осуд. Наприклад, чорна кішка перейшла доро-гу — до нещастя.

Упередженням може бути група установок, які визначають почуття людини (афект), поведінкові наміри та знання. Упе-реджена людина недолюблює інших, не схожих на неї, люди-на вважає їх небезпечними, а тому не виключає дій щодо їх дискримінації.

74

Найбільш поширеними упередженнями є: − етнічні (пов’язані зі ставленням людини до певної етніч-

ної групи, до її традицій, мови, звичаям, смакам, куль-тури тощо);

− національні (упереджене ставлення до представників ін-ших народів);

− расові (упереджене ставлення до людей з іншим кольо-ром шкіри, інших расових ознак);

− релігійні (упереджене ставлення до інших релігійних ві-рувань);

− статеві (виникають, коли люди по-різному ставляться до інших у залежності від статевої приналежності);

− вікові (коли ставлення до людини формується з ураху-ванням негативного ставлення до його віку);

− ті, що пов’язані із зовнішністю або фізичними недоліками (виникають, коли людина формує своє ставлення до когось під впливом ознак зовнішності чи фізичного стану).

Стереотип (гр. — твердий відбиток) — усталене спрощене загальноприйняте уявлення, переконаність у комусь або чо-мусь, які засвоюються через освіту та культуру і використову-ються в діяльності та формуванні відносин між людьми.

Вони можуть бути занадто узагальненими, не точними, грубими. Наприклад, існує думка, що італійці й іспанці більш емоційні та менш працьовиті ніж німці або скандинави тощо.

Стереотипи можуть бути позитивними та негативними, влучними та ні. Влучні стереотипи бувають доречними. На-приклад, англійцям приписують стриманість, тактовність і пов’язують це з меншим проявом конфліктності.

Стереотипи мають і позитивний бік. Він полягає в тому, що окреми стереотипи допомагають систематизувати уяву про світ. Більшість з них є справедливими, але в той самий час вони можуть викривляти його, що може призвести до таких негативних реакцій як:

− надмірне акцентування на несхожості між групами лю-дей, а не на характерних для них рисах (розподіл людей на «ваших-наших», «своїх-чужих»);

− ігнорування відмінностей у середині групи («ми – всі хоро-ші, інші – всі погані» або «один єврей схитрував – усі євреї хитруни»);

75

− вибіркове виховання (сприймається те, що відповідає стереотипу, інше — відкидається).

Найчастіше стереотипи людям нав’язуються. Як, напри-клад, під час виборчих компаній громадян України розподіля-ють на так званих «западенців» та мешканців сходу країни — «східняків». Безумовно, різниця між згаданими групами існує, але вона не є перешкодою на шляху формування полі-культурного суспільства.

Правила полікультурного спілкування Основою співіснування людей різних етнічних груп, наці-

ональностей, релігійних поглядів, соціальних статусів тощо є спілкування. Полікультурне суспільство характеризується наявність особливого полікультурного типу спілкування. В його основу закладено певні правила:

1) дотримання демократичних і правових свобод, які вста-новлені в більшості демократичних, правових і відкри-тих державах;

2) воля до позбавлення від сепаратизму та дискримінацій-них проявів (дискримінація – обмеження чи позбавлен-ня прав категорії громадян на підставі расової, націо-нальної, політичної, релігійної ознаки);

3) налаштування на бажання спілкуватися, взаємодіяти з різними групами людей, що супроводжується доланням формальної комунікації, намаганням зняти маску па-сивної поваги;

4) під час взаємодії та співпраці з іншими людьми дотриму-ватись принципів ненасилля, рівноправ’я, свободи, взає-морозуміння, взаємоповаги, взаємодопомоги, врахуван-ня зацікавленості у спілкуванні всіх сторін;

5) звільнити власну свідомість та мислення від негативних упереджень, стереотипних суджень, забобонів;

6) демонструвати свою толерантність (терпимість до чужих поглядів, вірувань, переконань, що є підставою для ви-ділення міжнаціональної, міжконфесійної, гендерної, комунікативної, міжетнічної толерантності) як рису ха-рактеру;

7) формувати власну поведінку як безконфліктну, а в умо-вах конфлікту – як конфліктно конструктивну;

76

8) дотримуватись загальних правил моралі та спілкування (демонстрація під час спілкування скромності, ввічливо-сті, відвертості, симпатії, поваги, тактовності, делікат-ності, доброзичливості) й етикету (доречну мову жестів, гостинність, манери тиснути руку тощо);

9) ураховувати так звані «парадокси» у спілкуванні між людьми різних національностей. Наприклад, на Сході не всіма приймається рукостискання, японці не дотор-каються один до одного під час спілкування, вони вва-жають це втратою самоконтролю, виявленням агресії, нетактовністю. Араби, латиноамериканці навпаки схва-люють тактильні контакти і вважають це ознакою поваги до співрозмовника. Інший приклад. Якути запрошують будь-кого до себе та дозволяють користуватися будь-чим в оселі. Такого ж звичаю притримуються в Осетії. На Північному Кавказі є традиція біля свого помешкан-ня будувати приміщення для гостей, де постійно мають бути продукти харчування для тих, хто може завітати до гостей. З давнини до слов’ян прийшов звичай мати в хаті хліб і сіль як ознаки гостинності;

10) під час спілкування намагатися «налаштуватися» на лю-дину, спробувати відчути її душевний стан, ситуативні реакції, бажання тощо;

11) спілкування повинно підтримуватися й зовні притягаль-ним виглядом людини, яка вступає в спілкування. Під час такого контактування має значення наявність кра-ватки, уніформи, присутність стилю одягу, його охай-ність, сучасність;

12) здійснення внутрішнього (психологічна рівновага, вну-трішня впевненість, душевна відкритість) і зовнішнього (вільна поведінка, відсутність безпідставних рухів, вис-ловів, усмішок) контролю за процесом спілкування;

13) скеровувати власний і сторонній (за умов необхідності) настрій. Спілкування від самого початку будується на щирій посмішці, на спілкування не переносяться осо-бисті проблеми, власний поганий настрій не переклада-ється на співрозмовника. Вдало використовуються при-вітання, компліменти, побажання;

77

14) під час спілкування використовувати мову співрозмов-ника. Володіння мовами виступає об’єктивною умовою існування людини в сучасному світі. Проблема зводиться до того, що на сучасному етапі мовне питання розгляда-ється як політичне. Існує судження, що багатомовність в національній державі є негативним явищем. Однак, як свідчить практика, у багатьох розвинених країнах (наприклад Бельгії, Швейцарії, Канаді) багатомовність має офіційний статус. В Україні мовна проблема стоїть не стільки у багатомовності, скільки у «напівмовності», у незнанні державної мови, що підігріває конфліктність у відносинах між представниками різних мовних груп українців.

ПОЛІКУЛЬТУРНА ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ Полікультурна освіта – це освіта, яка містить елементи

багатьох національних і етнічних культур, спрямована на за-безпечення рівних можливостей для учнів, чий культурний і мовний потенціал ускладнює їх навчальну успішність у ме-жах традиційних шкільних програм. Це дотримання в освіті принципів полікультуралізму, що стає галузевою відповіддю на виклики сучасного суспільства мирно співіснувати в його межах незалежно від наявності різностей між людьми і окре-мими групами.

Сам термін з’явився у США у 70-ті роки ХХ ст. Синоніміч-ними йому є поняття поліетнічна, полірасова, бікультурна, мультикультурна, етнічна освіта.

Полікультурне виховання — залучення дітей до культури роз-маїття, виховання самоповаги та гідності у представників усіх культур, прийняття сформованого у суспільстві взаємопов’яза-ного співіснування між представниками різних культур.

Полікультурна освіта — це не окремий предмет чи група предметів, це не програмовий напрям, це один із принципів підготовки особистості до існування в умовах сучасного соціу-му. Як наслідок у програмах і підручниках полікультурність навчання та самі теми з полікультурності відсутні. Виняток становить лише навчальні курси громадянського спрямуван-ня.

78

Така ситуація закономірна. По-перше, сьогодні відсутнє розуміння полікультурності на державному рівні, не усві-домлені проблеми полікультурності і не віднайдені шляхи їх розв’язання. Стосовно освіти, сьогодні потрібно говорити не про інституціональну чи методичну неготовність вчителів до впровадження принципу полікультурності, а про глибоку сві-тобачну, культурну неготовність українського суспільства й освіти, зокрема, до сприйняття полікультурності. Полікуль-тура – частина загальної культури людини, вона виховуєть-ся поступово, цілеспрямовано, системно і бажано з раннього дитинства на позитивних зразках прийняття полікультури. Поки система освіти буде проходити шлях реформування у відповідності з принципом полікультурності, педагогам уже сьогодні потрібно працювати в цьому напрямі. У цьому вчи-телям можуть стати у пригоді дотримання базових принципів полікультурної освіти:

І. Надання рівних освітніх можливостей для представ-ників усіх соціальних, етнічних, релігійних, культур-них груп.

ІІ. Визнання унікальності кожного учня, відсутність упереджень з боку вчителів до учнів різних етнічних, релігійних, соціальних, культурних груп.

ІІІ. Особистість має формуватися й розвиватися на глибо-кому розумінні й прийнятті унікальності, значимості, самобутності власної культури.

ІV. Розвиток у дитини розуміння того, що будь-яка куль-тура може бути зрозуміла й сприйнята виключно у власному контексті, жодна інша культура не повинна оцінюватися крізь призму власної.

V. Формування полікультурної особистості має ґрунту-ватися на розумінні дітьми принципу цілісності світу, але при цьому слід акцентувати увагу на його розмаїт-ті. Дітям потрібно закладати розуміння того, що кож-на нація має власне місце у загальнолюдських проце-сах та світі. На таких засадах існує загальнолюдська система співіснування і виконуються її загальні зако-ни. Будь-яке порушення цілісності призводить до за-гального її винищення.

79

VІ. Розвитку в дітях низки смислоутворювальних понять, які мають виконувати функцію позитивних стерео-типних настанов. Наприклад, «ми – єдине ціле, але не одне й те саме», «ми унікальні так само, як і інші».

VІІ. Орієнтування дітей на прийняття та збереження уні-версальних (загальнолюдських) цінностей, серед яких акцентування уваги на таких, як: свобода, незалеж-ність, справедливість, національне перемир’я тощо.

VІІІ. Поважливе ставлення до власних культурно-історич-них особливостей та досягнень. Формування на цій підставі судження про те, що етнічна інтеграція недо-цільна.

ІХ. Розвиток полікультурної особистості на ґрунті пред-метних знань із історії, літератури, мови,курсів громадянського спрямування, географії, валеології тощо.

Х. Віддзеркалення в предметних темах питання етнічно-го розмаїття. Дотримання збалансованості інформації про різні етнічні, релігійні, культурні групи.

ХІІ. Виховання толерантності до інших культур.

Формування полікультурності особистості засобами пред-метних знань має ґрунтуватися на дотриманні вчителем на-ступних положень:

1. формування полікультурності особистості має ґрунтува-тися на поєднанні пізнавального, чуттєвого та поведін-кового аспектів становлення та розвитку особистості;

2. розвиток полікультурності особистості необхідно здійс-нювати паралельно із розвитком у дітей критичного мис-лення й етичної культури;

3. розвиток та вдосконалення навички спілкування в ціло-му та навички міжкультурного спілкування;

4. навчання основам полікультурності повинно здійснюва-тися на підставі широкого використання діалогічної ро-боти. При цьому, під час діяльності вчитель повинен не лише збагачувати учнів новою інформацією, а й намага-тися отримати від дітей оцінних особистих змін. Для пе-дагога важливо побачити, що піднята проблема вийшла на рівень чуттєвого сприйняття дитини;

80

5. важливо формувати в дітей навички самооцінювання та коректного оцінювання інших. Корисно прищепити дітям універсальні правила оцінювання. Наприклад, оцінювання завжди суб’єктивне; оцінні судження не віддзеркалюють істину; спочатку виділяють позитивні моменти в об’єкті оцінювання, а лише тоді негативні; оцінне судження по-винно виключати некоректність й таке інше.

6. учням потрібно давати точні й чіткі пояснення сутності понять, термінів, котрі орієнтують їх на полікультурну поведінку: статус, права людини, міжетнічні відносини, нація, релігія, культура, толерантність, справедливість, поважливе ставлення, мораль тощо;

7. розгляд різних аспектів проблеми полікультури на уроці повинно відбуватися не за принципом передачі інформа-ції, а відповідно до принципу «пояснення – постановка проблеми – пошук – рефлексія»;

8. під час вивчення історичних тем, пов’язаних з військо-вої історією, вивченням повстанських рухів, міграцій-них процесів тощо, приділяти увагу віддзеркаленню різних точок зору на історичні факти, шукати найбільш коректні пояснення, уникати проявів з боку дітей ек-стремістських поглядів;

9. особливу увагу приділяти програмовим темам «Наш край», де звертати увагу на національний склад місце-вості й особливостям співіснування різних національно-стей, використовувати тактовні приклади;

10. питання полі культурності може підніматися на узагаль-нюючих уроках з історії в старших класах. Учитель може присвятити цьому окремий пункти плану уроку, напри-клад, «Багатонаціональна мозаїка України ХХ століт-тя»;

11. на уроках правознавства, під час вивчення тем з кур-су «Людина і світ» приділяти увагу філософському та правовому підґрунтю проблем рівноправності статусу та прав людини та окремих народів. Приділяти увагу та-ким загальним питанням як: що таке стереотипи?; що включає аналіз ситуації; що таке моральні принципи?; що означає вислів «представник нації»? і таке інше;

81

12. пропонувати учням в якості виконання творчих робіт на-писання есе, творів, мініатюр, роздумів за темами: «Моя родина – родина моїх друзів», «Моє національне корін-ня», «Мої пращури», «Я люблю свою культуру, але мені подобається й інша» тощо;

13. Під час шкільних предметних тижнів доречно проводити «Дні полікультури», виховальні заходи за темами: «Ба-гатокультурна Україна», «Багатонаціональний склад нашого села / міста / району / регіону»;

14. в якості домашньої роботи давати дітям завдання: • на пошук і дослідження матеріалу про інші національ-

ності: цікаві факти, статистика, культурні шедеври тощо;

• на відшукування спільних коренів, рис, ліній розвит-ку, контактів з іншими національностями;

• на пошук спільного й особливого в історії та житті сво-єї й іншої національностей;

• на формування й висловлення власних думок щодо представників інших культур.

82

МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ: МІЖНАРОДНИЙ ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ ВИМІРИ

Права людини визначають, які обов’язки влада має стосов-но людей. Кожна держава несе відповідальність за забезпечен-ня однакового ставлення до всіх людей незалежно від кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших поглядів, національності й соціального походження, майнового стату-су, народження та інших ознак. Влада також відповідальна за надання кожному харчування та соціального захисту, а також доступу до науки й культури, свободи слова, свободи віроспо-відання, свободи асоціацій та права на участь у керуванні кра-їною.

Сутність концепції прав людини полягає в бажанні захи-стити людську гідність. З цією метою права людини визна-чають деякі основні стандарти життя індивіда, які мають ви-конуватися. Їхня універсальність походить із того факту, що всі люди рівні. Таким чином людська гідність і рівність — це ключові цінності прав людини, які базуються на етичних нор-мах. Право на життя базується на уявленні про неможливість позбавити когось життя. Право на їжу базується на неможли-вості відмовити комусь у харчуванні. Право на свободу вихо-дить із неможливості утримувати когось у неволі. Право на захист від дискримінації базується на тому, що дискриміну-вати — несправедливо, і так далі.

Основні етичні цінності складають фундамент і дають нор-мативну легітимність широкій міжнародній системі прав людини, яка створювалася після Другої світової війни, й яка дає індивідам права, а державу наділяє певними обов’язка-ми. Оскільки всі люди живуть у державах, то держави мають створювати умови для дотримання прав людини й самі мають їх дотримуватися. Виходячи з цього, стає зрозумілим, що вла-да не може бути абсолютною, але має бути обмеженою таким чином, щоб для населення країни створювалися мінімальні стандарт достойного життя.

83

Освіта у сфері прав людини виникла як один з найбільш важливих засобів розвитку культури прав людини. Хоча піс-ля 1948 року активно розробляється законодавство в галузі прав людини як на міжнародному, так й на європейському рівні в більшості правозахисних документів підтверджується важливість такої освіти, потенціал якої дотепер залишається нереалізованим.

Відсутність політичної волі, ресурсів і необхідних навчаль-них матеріалів обмежують ефективність освіти у сфері прав людини. Однак розвиток неурядових організацій, який від-бувається в останні десятиліття, додав життєвий імпульс на-вчанню правам людини. Міжнародні організації відіграють важливу роль у розробці більш ефективних і послідовних стратегій просвітницької роботи у сфері прав людини на на-ціональному рівні.

У грудні 1994 року Генеральна Асамблея ООН проголосила 1995–2004 роки Декадою ООН з освіти в сфері прав людини. В офіційній рекомендації освіта в цій галузі визнається клю-човим фактором для досягнення стабільних і гармонічних відносин серед співтовариств й для сприяння взаєморозумін-ню, терпимості й миру. Рекомендація закликає всі держави й організації включити права людини, гуманітарне право, де-мократію й верховенство закону як предмети до навчальних програм всіх навчальних закладів як при формальному, так і неформальному навчанні.

Як продовження Декади в грудні 2004 року Генеральна Асамблея ООН оголосила про Всесвітню програму освіти у сфері прав людини (починаючи з 2005 року). Ґрунтуючись на досягненнях Декади ООН, ця Всесвітня програма спрямована на допомогу тому, щоб права людини перетворилися в реаль-ність у кожному співтоваристві. У Плані дій Всесвітньої про-грами на 2005–2007 р. основна увага приділяється системам початкової й середньої освіти, і пропонуються конкретні стра-тегії й практичні дії щодо впровадження освітніх програм на національному рівні.

ЮНЕСКО, Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки й культури, відігравали ключову роль у розробці, реалі-зації й оцінці проектів під час проведення Декади ООН з осві-

84

ти у сфері прав людини. З огляду на те, що в навчанні основ-на увага повинна приділятися набуванню цінностей, знань і навичок, необхідних для рішення проблем, що виникають у сучасному суспільстві, ЮНЕСКО вносить важливий вклад у розробку національних стратегій з освіти у сфері прав люди-ни, розробляє навчальні матеріали й працює в сфері правоза-хисної діяльності й співробітництва. ЮНЕСКО продовжує ві-дігравати ключову роль у реалізації Всесвітньої програми по утворенню в області прав людини.

Сучасні міжнародні стандарти з прав людини вперше по-бачили світ у межах ООН у 1948 році, коли було прийнято Загальну декларацію прав людини. Лише тоді права людини стали дійсно універсальними.

Передумовами прийняття Загальної декларації стала Дру-га світова війна й створення ООН. Війна забрала життя більше мільйонів життів, були зруйновані цілі країни. Нацистський режим, окрім загарбницької війни проти інших держав, вів війну проти окремих груп населення. Євреї, роми (цигани), гомосексуалісти, люди з інвалідністю й інші визнавалися ре-жимом неповноцінними. Нацистська держава зробило дис-кримінацію інститутом і створила закони про різне поводжен-ня з людьми. Наприклад, у Нюрнберзьких законах 1935 року було сказано: «Забороняються шлюби між євреями й грома-дянами німецької чи спорідненої крові (...) Забороняються по-зашлюбні стосунки між євреями й громадянами німецької чи спорідненої крові (...) Порушники цієї заборони будуть пока-рані в’язницею».

Загальний досвід людей і влади, які пережили страхіття Другої світової війни, дали їм змогу дійти згоди щодо необхід-ності створити всесвітню організацію, яка покликана працю-вати задля миру в міжнародній спільноті. ООН була створена у США у червні 1945 року. На конференції в Сан-Франциско, де обговорювалися правила діяльності нової організації, свої правила диктували країни, які перемоги у Другій світовій війні. Спочатку їх не цікавили права людини. Однак на кон-ференції були присутні голови багатьох державних організа-цій — саме вони, спільно з делегатами з низки невеликих кра-їн, активно лобіювали права людини й намагалися поставити

85

їх до центру обговорення. Крім цієї активності, була ще одна обставина, яка схиляла держави визначити права людини од-ним з найважливіших завдань ООН — звіти про те, що відбу-валося в концентраційних таборах під час війни.

Устав ООН 1945 року каже, що ООН повинна працювати над зміцненням миру й співпраці між державами та захищати права людини. Однак у статуті ООН не написано докладніше про зміст прав людини. Тому було створено спеціальну комі-сію з визначення прав людини.

Комісія ООН з прав людини складалася з 18 країн-членів, які представляли всі континенти й належали до різних релі-гій та мали різні погляди на життя. Після більше ніж двох років переговорів і компромісів робота комісії завершила-ся прийняттям Загальної декларації прав людини 10 грудня 1948 року, яка багатьма сприймається як найважливіший до-кумент, який будь-коли був розроблений ООН. Із 56 делегацій 48 проголосували «за», 8 утримались. І жодна держава не про-голосувала «проти».

Декларація складається з 30 статей, які визначають права людини. З прийняттям Декларації права людини стали части-ною міжнародного публічного права й глобальної концепції. Вперше були розроблені міжнародні правила, які описують те, як держави мають ставитися до своїх жителів. Таким чи-ном ООН обмежила суверенітет держави. Те, як органи влади поводяться зі своїм населенням, перестало бути справою тіль-ки цієї держави. Це стало справою інших держав і всієї між-народної спільноти.

Сучасне розуміння прав людини, яке зафіксоване в Загаль-ній декларації, можна вважати синтезом кількох найкращих елементів безперервного процесу змін, який створює історію.

Перші дві статті Загальної декларації містять у собі голов-ні цінності: людську гідність і рівність. У Статті І зазначено: «Всі люди народжуються вільними й рівними в своїй гідності й у своїх правах (...)» Стаття ІІ розвиває концепцію рівності й підкреслює, що всі люди мають одні й ті ж права: «Кожна людина має володіти всіма правами й усіма свободами, які проголошуються цією Декларацією, без будь-якої відмінності щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи інших пере-

86

конань, національного чи соціального походження, майново-го, станового чи іншого положення (...)» Це положення часто називають принципом захисту від дискримінації. Статті з тре-тьої по тридцяту детальніше визначають різноманітні права.

Часто права людини розділяють на дві категорії: політич-ні та громадянські права й соціальні, економічні й культурні права. Першу категорію часто називають свободами. Права, які до них належать, були сформульовані в епоху Просвіт-ництва. Другу категорію часто називають соціальними пра-вами, їхнього визнання вимагав міжнародний робочий рух у зв’язку з промисловою революцією ХІХ та ХХ століть.

Громадянські права захищають життя, особисту недотор-каність, свободу совісті, приватне й сімейне життя, свободу слова, свободу асоціацій і мирних зібрань та свободу пересу-вання, право обирати й бути обраним.

Економічні права забезпечують право на працю, право на створення й участь у профспілках, право на страйк і на віль-ний спосіб життя.

Соціальні права забезпечують право індивіда на підтримку держави при втраті роботи, хворобі, непрацездатності й у інших випадках, які знаходяться поза контролем самої людини.

Культурні права забезпечують право на навчання й участь у культурному житті, використання науки й авторського права.

Але для реалізації людиною прав і свобод недостатньо виз-нати їх на міжнародному рівні та закріпити в нормах консти-туції країни. Конче необхідними є міжнародні механізми і процедури захисту прав людини і громадянина, які мають ді-яти в незалежному суді або в незалежній міжнародній інстан-ції навіть поза посередництвом держави. Не менш важливою є й сміливість та ініціатива самої людини, адже без її активної позиції доволі важко, а інколи й неможливо, здогадатися чи дізнатися, які саме права людини і в чому порушені.

Оскільки права людини є цінністю вищого порядку, а від рівня їх захисту й забезпечення в конкретній державі багато в чому залежить доля миру та безпеки, міжнародне співтова-риство розробило певні механізми контролю за дотриманням прав людини. Ці механізми приводяться в дію міжнародними органами та організаціями.

87

Таким чином, міжнародні механізми захисту прав люди-ни — це система міжнародних (міждержавних) органів і орга-нізацій, що діють задля здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини або їх поновлення у випадках порушен-ня. Вони створюються за взаємною згодою кількох держав і оформлюються міжнародним договором, діють у рамках тако-го договору. Договором також визначаються їхні повноважен-ня та спеціальні правила (процедури).

Міжнародні органи та організації, що захищають права людини, мають реальний вплив на уряди країн. Їх рішення зазвичай обов’язкові для виконання, вони привертають ува-гу міжнародного співтовариства до порушень прав людини. Окрім міждержавних органів і організацій, у світі існують численні неурядові правозахисні організації.

Становлення й реалізація прав людини відбувається в три етапи. Спершу розробляються міжнародні документи, які визначають обов’язки держави в сфері прав людини. Якщо декларації мають «лише» моральну й політичну силу, то конвенції — ще й юридичну. Як правило, спочатку розро-бляється декларації, а вже потім — конвенції, що містять зобов’язання, як, наприклад, Декларація ООН про права дитини (1959), за якою з’явилася Конвенція ООН про права дитини (1989).

Після складання тексту міжнародної конвенції держави мають ратифікувати її й, таким чином, узяти на себе певні зобов’язання. Третім етапом є виконання державами зобов’я-зань у такий спосіб, щоб права людини були реалізовані на території цієї держави. Для того, щоб міжнародні конвенції мали максимальну дію й легітимність, треба, щоб їх ратифі-кувала якомога більша кількість держав. ООН та інші міжна-родні організації мають у цьому сенсі визначальну функцію, в той час як держави несуть відповідальність за реалізацію. У індивідів з’являються права, а у держави — обов’язки.

Захист прав людини на міжнародному рівні має свою специ-фіку. Більшість міжнародних механізмів влаштовані таким чином, що вони можуть безпосередньо реагувати на масові чи систематичні порушення прав людини тією чи іншою дер-жавою. Скарги ж на окремі випадки порушень враховуються

88

лише як штрих до загальної ситуації захисту прав людини в окремих державах.

Таким чином вони діють у рамках процедур «скарг до розду-мів», коли відповідний орган не прагне виправити кожне по-рушення прав людини, про яке йому повідомляється, а лише оцінює, наскільки те чи те порушення торкається населення всієї країни. Отже скарги втрачають свою індивідуальність і збираються в масиви даних, що використовуються для вирі-шення питання щодо необхідності, обсягу і методів міжнарод-ного втручання.

Більш ефективними є органи та організації, що мають право брати до розгляду індивідуальні скарги від громадян і органі-зацій — жертв порушень прав людини. Ці органи та організа-ції проводять судовий процес за участю двох сторін — держа-ви, що звинувачується, та особи, яка заявила про порушення її прав. Результатом розгляду справи є рішення, обов’язкове для виконання державою.

Такі міжнародні органи і організації зобов’язані постано-вити рішення з кожної направленої до них справи, а значить, метою її розгляду є виправлення кожного конкретного по-рушення. Подібних правозахисних інстанцій у світі небага-то. Громадянин України може звернутися до Комітету з прав людини, Комітету проти катувань, Європейського суду з прав людини та до Комітету з свободи асоціацій Міжнародної орга-нізації праці (МОП). Міжнародний звичай виробив правило, згідно з яким, перед тим як звертатися зі скаргою на порушен-ня своїх прав до міжнародних органів, громадянин повинен використати всі правові механізми, передбачені в тій державі, на яку він скаржиться.

Міжнародні механізми реалізації прав людини можна за-галом поділити на три категорії: механізми, що базуються на статусі ООН; механізми, що базуються на угодах та спеціалі-зовані установи ООН.

Універсальні правозахисні механізми Це органи та організації, що поширюють свою діяльність

на весь світ, незалежно від державних і регіональних кордо-нів і пов’язані з основною міжнародною організацією — ООН. Адже, по-перше, членами ООН є всі визнані держави світу, а,

89

по-друге, однією з основних цілей її діяльності, згідно зі Ста-тутом, є «утвердження віри в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості».

Усі універсальні правозахисні органи складають три групи:• постійні органи, що є частиною апарату ООН: Комісія

ООН з прав людини, Підкомітет Комісії із запобігання дискримінації та захисту прав меншин, Комісія зі стано-вища жінок і Центр прав людини, Управління Верховно-го комісара ООН у справах біженців;

• органи, створені за міжнародними угодами, укладеними під егідою ООН, наприклад Комітет ООН з прав людини, Комітет проти катувань, Комітет з расової дискриміна-ції;

• спеціалізовані заклади ООН, що є міжнародними органі-заціями і працюють на підставі власних статутів і угод з ООН, наприклад, Міжнародна організація праці (МОП), Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) та ін.

Органи та організації, що належать до універсальних між-народних правозахисних механізмів, діють у межах своїх по-вноважень і за певними правилами, що звуться процедурами. Процедура визначає, як слід діяти у разі порушення, хто (лю-дина, група людей, неурядова організація, держава), в якій формі та за яких підстав може звертатися по допомогу.

Наприклад, Комісія ООН з прав людини є допоміжним ор-ганом Економічної та соціальної ради ООН (ЕКОСОР), повно-важення якої охоплюють широке коло питань у галузі прав людини, зокрема й забезпечення виконання загальновизна-них міжнародних стандартів прав людини. Вона є політичним органом — адже до її складу входять представники держав.

Інший орган — Комітет ООН з прав людини — створений на основі та з метою застосування Пакту про громадянські й по-літичні права та є одним із найважливіших з-поміж «договір-них органів» у галузі захисту прав людини. Комітет склада-ється з незалежних експертів. У його повноваження входить контроль за дотриманням положень Пакту у спосіб розгляду:

• періодичних доповідей держав-учасниць щодо вжитих ними заходів для реалізації положень Пакту;

90

• скарг держав-учасниць одна на одну про порушення по-ложень Пакту;

• скарг осіб у випадках порушення державою-учасницею прав, закріплених у Пакті.

Скаржитися до Комітету можуть тільки особи, які перебу-вають під юрисдикцією держави-учасниці Факультативного протоколу до Пакту про громадянські й політичні права. До-пускається, що сама жертва порушення може й не перебувати на території даної держави. Скарга людини мусить стосувати-ся тільки факту порушення прав, зафіксованих у Пакті, й не повинна бути анонімною. Крім того, особа, яка подає скаргу, має вичерпати всі внутрішні способи захисту порушеного пра-ва або довести, що розгляд її справи зволікається.

Демократичні країни світу у разі брутального чи масового порушення прав людини шукають ефективних засобів впливу на парламент чи уряд держави-порушниці задля припинення й запобігання порушенням прав людини. До засобів впливу може вдаватись як окрема країна, так і кілька держав під егі-дою ООН.

З-поміж можливих дій є: • моніторинг порушень прав людини; • звітність і публікації за випадками порушення прав людини; • зниження обсягу іноземної економічної чи військової до-

помоги або відмова в такій взагалі; • вжиття економічних санкцій та економічний тиск на

країну (наприклад, заборона інвестицій, обмеження тор-гівлі, закриття кордонів);

• направлення в країну військового миротворчого контин-генту.

Ставлення до перерахованих засобів впливу в світі неодно-значне: дехто критикує такі дії, вважаючи їх порушенням державного суверенітету, адже уряд будь-якої країни має ви-няткове законне право визначати її внутрішню політику. Інші ж підтримують необхідність вжиття негайних дій щодо дер-жави-порушниці, стверджуючи, що в країні, де систематич-но порушуються права людини, уряди є незаконними (напри-клад, обрані у недемократичний спосіб) й, відповідно, не може йти мова про порушення суверенітету.

91

Регіональні міжнародні правозахисні організації Не менш важливий елемент міжнародного механізму за-

хисту прав людини — регіональні міжнародні правозахисні організації. Учасницями таких організацій є держави, розмі-щені в межах певного регіону земної кулі: Європи, Африки чи Південної Америки. На регіональному рівні за участі держав з близькими історичними, релігійними і культурними традиці-ями та приблизно однаковим рівнем політичного й економіч-ного розвитку, міжнародний захист прав людини може бути ефективнішим, аніж у світовому масштабі.

Сьогодні у світі є три дієздатні регіональні системи захисту прав людини: Міжамериканська — діє в рамках Організації американських держав і представлена Міжамериканською комісією з прав людини та Міжамериканським судом з прав людини; Африканська — складається з Африканської комісії прав людини і народів, яка є органом Організації африкансь-кої єдності; Європейська, що діє в рамках Ради Європи (РЄ) — найстарішої міжурядової європейської організації, утвореної у 1949 р.

Права та основні свободи людини у рамках Ради Європи закріплюються в міжнародних договорах (конвенціях і хар-тіях) та додаткових протоколах до них. Найважливішими з цих документів є Конвенція про захист прав людини та основних свобод, Європейська соціальна хартія, Європейсь-ка конвенція про попередження катувань і нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження або по-карання та інші. Ці договори містять перелік прав людини, що мають гарантуватися кожному, хто перебуває під юрис-дикцією державичлена РЄ, та встановлюють європейсь-кі процедури нагляду й гарантій за дотриманням їх поло-жень.

За сприяння РЄ діють Європейський суд із прав людини, Європейський комітет із прав меншин, Комітет незалежних експертів з соціальних та економічних прав, Європейський комітет попередження катувань.

Основним європейським правозахисним органом є Євро-пейський суд із прав людини. Цей судовий інститут, закладе-ний Європейською конвенцією, є контрольним механізмом,

92

що забезпечує гарантії прав людини, дотримання держава-миучасницями положень Конвенції, впровадження її норм і принципів у національні правові системи.

Повноваження Європейського суду з прав людини визна-чено Європейською конвенцією. Вони поширюються на всі питання, які стосуються тлумачення й застосування Конвен-ції та Протоколів до неї. Європейський суд захищає тільки ті права, що містяться в Європейській конвенції, й затверджує рішення стосовно тих держав-порушниць, які приєдналися до неї та додаткових Протоколів.

Рішення Європейського Суду з прав людини є обов’яз-ковими для всіх держав, що приєдналися до Європейської конвенції. Тому вони справляють значний вплив не лише на формування європейських і світових стандартів прав лю-дини, а й на законодавчу практику багатьох цивілізованих країн.

Європейська конвенція встановлює коло осіб, які можуть подати петицію (скаргу) до Європейського суду, та процедуру звернення заявника, недотримання якої призведе до повер-нення петиції без жодних наслідків для останнього.

Суд розглядає заяви, що надійшли від громадян, груп гро-мадян (у випадку порушення однакового для них права тим самим державним органом чи посадовою особою), іноземців та осіб без громадянства. Недержавні юридичні особи можуть скаржитися до Європейського суду щодо порушення права власності, свободи асоціацій, а ЗМІ — щодо порушення свобо-ди вираження своїх поглядів.

Суд може приймати до розгляду й скарги щодо дій фізич-них осіб і недержавних організацій, але лише тоді, коли виз-начить, що держава зобов’язана була захистити людину від цих порушень. Це, зазвичай, скарги щодо порушення права на свободу вираження своїх поглядів, права на захист приват-ного життя, права на вступ до профспілки і права на власність. Форма, в якій викладено скаргу, її назва жодного значення не мають. Зазвичай Суд розглядає заяви, що надійшли на ім’я Генерального секретаря Ради Європи. Але до розгляду при-ймаються й заяви на зразок «в Європу» або «тому, хто може допомогти».

93

До петиції, що подається, висуваються такі вимоги: • скарга не повинна бути безпідставною — заявник має

розкрити наявність порушення права державою-відпові-дачем;

• заява не повинна містити заздалегідь неправдивої інфор-мації чи писатися в образливій для держави-відповідача формі або порушувати правило конфіденційності, що за-стосовується до процедур;

• петиція не може бути анонімною, одначе заявник має право вимагати від суду нерозголошення його справжнього імені (заявникові може присвоюватися псевдонім);

• суд не розглядає петицій, які за сутністю є аналогічними вже розглянутим або які вирішені іншими міжнародни-ми правозахисними органами.

Після прийняття петиції секретаріат суду надсилає заявни-кові офіційний бланк, який він має ретельно заповнити.

Процедура розгляду петицій у суді — надзвичайно склад-на і має декілька стадій. Спочатку петиція потрапляє до се-кретаріату Суду, який реєструє та направляє її у відповідний комітет, а у разі недотримання встановлених вимог повертає заявникові.

Коли петиція надходить в один із комітетів суду, він у скла-ді трьох суддів оцінює справу і або визнає її неприйнятною, або передає до палати суду. Палата має докласти зусиль до «дружнього врегулювання» справи. Це означає, що держава-порушниця сплачує заявникові певну суму як компенсацію, а останній забирає свою петицію.

Якщо справа доходить такого фіналу, то державі не за-писується порушення прав людини. Якщо дружнього врегу-лювання не досягнуто, справа розглядається у суді способом відкритих слухань за участі представників сторін. Процедура розгляду — безоплатна й не вимагає обов’язкової участі адво-ката. Однак заявникові рекомендують звернутися до його по-слуг, а в разі відсутності у нього коштів витрати на адвоката може перебрати Рада Європи.

По закінченні розгляду справи палата постановляє рішен-ня про наявність чи відсутність у конкретному випадку по-рушення Європейської конвенції державою-відповідачем. Це

94

рішення є обов’язковим для всіх учасників процесу. Суд має право присуджувати стороні, що постраждала, справедливе відшкодування, але це не завжди грошова компенсація. Існує неписане правило, згідно з яким у випадку розгляду петиції справедливо засудженої особи (наприклад, утривалення про-цедури) достатнім для заявника вважатиметься сам факт виз-нання порушення прав.

Протягом трьох місяців, постановлене судом рішення, може бути оскаржене будь-якою зі сторін у Великій палаті, яка пе-реглядає справу за суттю та виносить остаточне рішення.

Процес розгляду справи у Європейському суді може трива-ти від двох до чотирьох років. Як виняток, швидше розгляда-ються заяви засуджених, які скаржаться на катування в міс-цях позбавлення волі та людей, хворих на СНІД.

НАЦІОНАЛЬНІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ У Конституції України зазначено, що кожен має право

будь-якими не забороненими законом способами, захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань. Коло таких способів захисту прав — практично необмежене. Людина є вільною у виборі будь-якого з них.

З-поміж способів захисту прав і свобод людини і громадяни-на вирізняють адміністративні, судові та державні. Адміністра-тивна форма захисту передбачає право громадян звертатися до органів державної влади, що є вищими у порядку підлеглості, та органів місцевого самоврядування. Згідно з Конституцією України, кожна людина має право направляти індивідуальні чи письмові звернення чи особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, до посадових і служ-бових осіб із заявою або клопотанням щодо реалізації своїх со-ціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів або зі скаргою про їх порушення.

Державний захист прав людини покладається на Уповно-важеного Верховної Ради (омбудсмен) з прав людини, який здійснює парламентський контроль за дотриманням консти-туційних прав та свобод людини і громадянина й захист прав кожної людини на території України і в межах її юрисдикції. У деяких країнах ця посада має назву омбудсмен.

95

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини проводить свою діяльність на підставі заяв про порушення прав та свобод людини і громадянина, які отримує за звернен-нями громадян України, осіб без громадянства чи їхніх пред-ставників, народних депутатів України, а також із власної ініціативи. Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи осіб, які діють в їхніх інтересах. Такі звернення подаються Уповно-важеному протягом року після вчинення порушення, а за ви-няткових обставин — протягом двох років. У процесі розгляду звернення Уповноважений відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина; роз’яс-нює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення; на-правляє звернення в органи, до компетенції яких належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення.

Право громадян на судовий захист закріплено у ст.10 За-гальної декларації права людини, згідно якої воно знайшло своє відображення у ст.55 Конституції України. Кожному га-рантується право на оскарження в суді рішень, дій чи безді-яльності органів державної влади, органів місцевого самовря-дування, посадових та службових осіб.

Згідно до ст.124 Конституції України судочинство здійс-нюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Ст.147 Конституції України визначає Конститу-ційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдик-ції в Україні. Згідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» з письмовим клопотанням до Конституційного Суду щодо необхідності тлумачення Конституції та законів України з метою реалізації або захисту конституційних прав та свобод людини та громадянина можуть звертатись грома-дяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Нормативно-правовими засобами захисту прав і свобод лю-дини і громадянина під час звернення до суду або інших інсти-туцій є, насамперед, Конституція України і відповідні закони. Як зазначається у ст.8 Конституції України, її норми є норма-ми прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина безпосередньо на підставі

96

Конституції гарантується. Як зазначив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 9 «Про застосування Кон-ституції України при здійсненні правосуддя» від 1.11.96 р. судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод людини. Суди не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви або скарги тільки з тієї причини, що її вимоги можуть бути роз-глянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

Після використання всіх національних засобів юридичного захисту громадянин може звернутися за захистом своїх прав та свобод у відповідні міжнародні судові заклади або у відповідні органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна. Судовий захист — необхідна та найефективніша гарантія забезпечення прав та свобод людини та громадяни-на. Суд є пріоритетним, але далеко не єдиним органом захисту прав і свобод людини й громадянина, на що прямо звертається увага в Конституції. Зокрема, зазначається, що кожен може звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верхов-ної Ради України з прав людини, до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних орга-нізацій, членом або учасником яких є Україна, якщо викори-стані всі національні засоби правового захисту.

У всіх країнах є багато органів та інститутів, які поклика-ні захищати права людини. Найбільшу відповідальність за це несе держава.

Органи державної влади Багато держав уже мають своє законодавство, яке вже за-

хищає права людини й без проблем ратифікує міжнародні конвенції.

Інші повинні провести велику підготовчу роботу, щоб при-вести національне законодавство у відповідність до конвенції. Перш ніж держава приєднається до конвенції, вона зазвичай вивчає, які обов’язки пропонує конвенція, й яким чином дер-жава може їх виконати. Часто держава вимушена змінити своє національне законодавство, щоб привести його у відповідність до міжнародних конвенцій. Коли закони гармоніюють з пра-вами людини, важливо, щоб правоохоронні органи виконува-ли їхні положення, проводили розслідування й виносили ви-роки за фактами порушення прав людини.

97

Держава може також приймати інші заходи для покращен-ня захисту прав людини. Вона може впровадити посаду впо-вноваженого з прав людини, проводити спеціальні заходи за-хисту найменш захищених груп, займатися просвітницькою діяльністю, розповсюдженням інформації — як серед держав-них службовців, так і серед населення в цілому, включно зі школярами.

Громадянське суспільство Громадянське суспільство охоплює всі інститути суспіль-

ства, які не стосуються сфери державної влади чи владного апарату. Одним із найважливіших інститутів громадянського суспільства є недержавні організації (НДО), які також нази-вають незалежними, тому що вони в праві думати й казати без огляду на позицію держави.

Багато з таких організацій створені ентузіастами, які ма-ють намір працювати для реалізації прав людини. Часто такі організації стають представниками інтересів незахищених груп, таких як біженці, діти, ув’язнені, повії та інші. Метою їхньої роботи є вплив і тиск на владу для покращення стану цих груп. Організації часто мають широку громадську під-тримку й високу компетентність у своїх специфічних обла-стях. У демократичних суспільствах влада часто дослухається їхньої думки й серйозно її сприймає. Часто між організаціями й державою складається діалог, і в багатьох країнах такі організа-ції отримують від влади моральну й фінансову підтримку.

Ці організації мають різні цілі діяльності й використовують різні методі роботи. Крім консультативної діяльності й кон-кретної допомоги окремим людям вони можуть спостерігати за ситуацією щодо прав людини й давати рекомендації владі. Вони також можуть розповсюджувати інформацію щодо кон-кретних справ у ЗМІ, щоб створити ще більший громадський тиск. Багато з них виконують важливу просвітницьку роботу. Ряд організацій надає фінансову й професіональну допомогу іншим щодо захисту прав людини в інших країнах.

У державах, де відбувається грубе порушення прав людини, влада може сприймати громадські організації як нав’язливі й загрозливі, оскільки вони критикують державу. В багатьох країнах активістів-правозахисників переслідують і вбивають.

98

Тому важливим є те, щоб правозахисники з різних країн про-являли солідарність один із одним, сповіщали про те, що тра-пляється, й допомагали один одному іншими шляхами.

Засоби масової інформації Вільні й незалежні ЗМІ є одним із найважливіших інсти-

тутів демократичного суспільства, тому їхня роль у право-захисній роботі неоціненна. Вони слідкують за виконанням важливих завдань — таких, як інформування суспільства, організація дебатів, критика суспільства, інформування про обставини, що заслуговують на критику, та їхнє розвінчання. ЗМІ має велику можливість впливу на громадську думку, тому їх часто називають четвертою владою. А це покладає на них величезну відповідальність. Часто люди дізнаються про пору-шення прав людини з телебачення, радіо й газет. У вільному й демократичному суспільстві ЗМІ мають бути «сторожовим собакою», який завжди дає всім знати, як тільки держава по-чинає зловживати владою. Коли ЗМІ звертають свою увагу на порушення прав і обставини, що заслуговують на критику, це створює тиск на владу з метою здійснити позитивні зміни.

Бізнес Бізнес має дуже широкий вплив на суспільство і також

може у різний спосіб захищати права людини. По-перше, про-мисловці можуть надати своїм працівникам надійний захист здоров’я, створити комфортні й безпечні умови праці, дозво-лити діяльність профспілок, а також забезпечити участь ро-бітників у прийнятті рішень щодо питань, які їх стосуються.

Підприємства й компанії мають співпрацювати з органами влади й працювати з дотриманням прав людини.

У наш час існує багато підприємств і компаній, які пра-цюють одночасно в кількох країнах. Це так звані транснаці-ональні компаніях (ТНК), які використовують міжнародні виробничі ланцюги, переносять виробництво до кран із більш дешевою робочою силою й продають у інших країнах за най-вищими цінами. Багато з цих компаній мають великий обо-рот і великий вплив. Зі ста найбільших промислових одиниць світу 51 — це ТНК, інші 49 — це держави. У той час, як біль-шість держав підлягають демократичному контролю, цього

99

ніяк не скажеш про компанії. Доволі часто найбільшим моти-вом у їхній діяльності є можливість заробити якомога більше грошей, і, на жаль, є приклади того, що це робиться за раху-нок обмеження прав людини. Останніми роками ООН та інші організації впритул почали займатися цими проблемами. У 1999 році з ініціативи ООН було створено всесвітню мережу підприємств «Глобал компакт», до якої входять компанії, які прагнуть працювати з дотриманням ділової етики й прав лю-дини. Її мета — підвищити розуміння суспільством ступеня відповідальності бізнесу щостосовно захисту прав людини. Багато компаній зізнаються сьогодні у тому, що поділяють таку відповідальність і розробляють власні етичні стандарти своєї діяльності.

Компанії, які приходять у країни, де є масові порушення прав людини, мають намагатися відіграти важливу роль у по-кращенні ситуації. Вони можуть висувати вимоги владі кра-їни перш, ніж зробити інвестиції, а також не брати участь у корупції. Якщо вони дізнаються про порушення прав, то мо-жуть вимагати звільнення політичних в’язнів, заявити про необхідність створення профспілок і про неприйнятність ка-тувань. Має стати саме собою зрозумілим, щоб підприємства самі дотримувалися прав людини. Дитяча праця не має дозво-лятися, а діяльність компанії має базуватися на професійних правах працівників, а також на свободі слова й об’єднання.

Багато хто вважає, що компанії повинні триматися якомо-га далі від країн, де відбуваються серйозні порушення прав людини, й таким чином позбавляти владу легітимності. Інші вважають, що бізнес може працювати й там, водночас буду-чи критичним до того, що відбувається. Вважають, що бізнес шляхом використання своїх зв’язків може впливати на те, що відбувається в державі, в окремих ситуаціях припиняти кату-вання й рятувати життя людей там, де дії інших організацій не досягають успіху.

Окремі громадяни Хоча права людини є, перш за все, відповідальністю держа-

ви, окремі люди також мають велике значення. Адже кожна людина в змозі змінити ситуацію на краще. Варто нагадати, що держава також складається з окремих людей, які разом

100

утворюють дещо більше. Як індивіди, ми завжди маємо мож-ливість вплинути на державу. Ми можемо зробити дуже бага-то для захисту прав людини. Ми можемо почати обговорювати проблеми прав людини з близькими, на роботі чи у школі. Ми можемо писати листи до газет, телефонувати їм, влаштовува-ти благодійні акції, проводити демонстрації й кампанії. Якщо ми готові приділити правозахисній діяльності більше часу, можемо вступити до організацій і працювати в них волонте-рами. Також ми несемо велику відповідальність як виборці. Нам варто віддавати свій голос за політиків, які турбуються про права людини, як у нашій країні, так і за кордоном. Важ-ливо усвідомлено підходити до того, що ми робимо як спожи-вачі. «Думайте глобально, дійте локально» — ось девіз, який можна успішно використовувати у повсякденні. Не купуйте одяг торгівельних марок, якщо ви знаєте, що ці фірми вико-ристовують дитячу працю за кордоном. Бойкотуйте товари, які імпортуються з країн, що систематично порушають права людини.

ІНФОРМАЦІЙНІ ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ Міждержавні правозахисні організації ООН: www.un.org , www.unhchr.ch Рада Європи: www.coe.fr

Недержані організації в Україні Національна освітня програма «Розуміємо права людини»:

www.edu.helsinki.org.ua Українська Гельсінська спілка з прав людини: www.helsin-

ki.org.ua Уніан — Права людини: www.human-rights.unian.net Харківська правозахисна група: www.khpg.org Тюремний портал: www.ukrprison.org.ua Громадський простір: www.civicua.org

ЛІТЕРАТУРА 1. Адміністративна юстиція. Адміністративне судочин-

ство: Навчальний посібник / За заг. ред. Т.О. Коломієць, Г.Ю. Гулєвської. — К.: Істина, 2007. — 152 с.

101

2. Буроменский Михаил Обращение в Европейский суд по правам человека: практика Суда и особенности украин-ского законодательства / М. Буроменский; Харьковская правозащитная группа. — Х.: Фолио, 2000 — 32 с.

3. Гомиен Д. Путеводитель по Европейской Конвенции о За-щите Прав Человека / Д. Гомиен; Совет Европы, 1994. — 148 с.

4. Европейский суд по правам человека: правила обраще-ния и судопроизводства: Сб. ст. и док. / Под общей ред. А.В. Деменевой, Б. В. Петранова. — Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2001. — 200 с.

5. Енвер Джуліман. Навчання молоді правам людини: по-сібник для організаторів освітніх заходів з прав людини для молоді. / Е. Джуліман, Л. Юрт. — Х.: Права люди-ни, 2009. — 156 с.

6. Международная защита прав и свобод человека: сб. док. М.: Юрид. Литер., 1990. — 368с.

7. Международные акты о правах человека: Сборник до-кументов / Сост. д.ю.н. проф. В.А.Карташкин, д.ю.н., проф. Е.А.Лукашева. — 2-е изд., доп. — М.: НОРМА, 2002. — 944 с.

8. Международные нормативные акты ЮНЕСКО. Конвен-ции, соглашения, протоколы, рекомендации, деклара-ции. / Сост. И.Д.Никулин. — М.: Издательская фирма «Логос», 1993. — 640 с.

9. Наслідки реалізації судових рішень у 1995 та 1996 ро-ках. // Практика Європейського осуду з прав людини. Вип. 2. — Львів: Кальварія, 1997. — 112 с.

10. Хартия Европейского Союза о правах: Комментарий / Под ред. д.ю.н., проф. С.Ю. Кашкина. — М.: Юриспру-денция, 2001. — 208 с.

11. Штефан М.Й. Виконання судових рішень: Навч. посіб. / М.Й. Штефан, М.П. Омельченко, С.М. Штефан. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 311 с.

12. ЮНЕСКО: цели, структура, деятельность. Хроника, факты и цифры / Редакторы-составители К. Хюфнер и В. Ройтер. — 2002. — 399 с.

102

ЗАКЛЮЧЕННЯ

«У вселюдськім житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу», — так писала Софія Русова у XIX столітті, але її слово актуальне й сьогодні. Від того наскільки швидко громадянська відповідальність стане моральним ім-перативом освітян, настільки вдало буде відбуватися процес соціалізації молодого покоління, підвищення життєздатності самого суспільства. Як зазначав В.О. Сухомлинський, «…гро-мадянськість — це пристрасть людського серця, і донести до юних душ її можна лише тоді, коли сам постаєш перед своїм вихованцем як громадянин». Громадянська освіта не може бути вичерпана одним чи навіть кількома навчальними пред-метами, успішність її значною мірою залежатиме від того, чи вдасться так узгодити зміст навчальних програм із різних предметів аби максимально використати можливості міждис-циплінарних впливів.

Однією з концептуальних засад побудови громадянської освіти має бути відмова від простого інформування в процесі навчання на користь умов для розвитку, емоційної та оціноч-ної складових, що потребує пошуку нових шляхів і методів педагогічного впливу. Ділові ігри, тренінгові заняття з метою засвоєння навичок комунікації, особистісного зростання, фор-мування толерантності, плюралізму, готовності до компромі-су в конфліктних ситуаціях, дискусії з актуальних проблем громадянського і політичного життя, робота вчителів та учнів у громадянських організаціях, залучення молоді до участі в роботі гуртків і творчих колективів, які вивчають витоки мен-тальності власного народу, — це форми впливу на становлен-ня громадянської позиції школярів.

Концептуально значущим аспектом становлення грома-дянської свідомості є облаштування шкільного життя у від-повідності з принципами громадянської культури демокра-тичного суспільства, істотна зміна акцентів у системі взаємин педагог — учень, учень — учень, батьки — діти, без чого не-можлива інтеріоризація (перенесення суспільних уявлень у свідомість окремої особи) демократичних цінностей. З огляду

103

на те, що норми і цінності демократії ще не є регуляторами суспільного життя і в повсякденній практиці молодь не має можливості здобувати досвід демократичної поведінки, для успішного вирішення завдань громадянської освіти в школі необхідно створити ідеальну модель демократичних взаємин, яка б сприяла формуванню у молоді позитивного досвіду гро-мадянських дій.

Тільки за таких умов можна сподіватися на дійсне усвідом-лення старої істини: щоб життя в країні змінилося на краще, нам треба змінюватися самим.

Громадянська освіта — це не тільки знання. Вона — пере-двісник змін для школи в її культурі, кліматі, меті, струк-турі управління, навчально-виховному процесі. Вона може «відкрити» навчально-виховний план школи і зібрати всіх учителів для зацікавленого неформального обговорення і пла-нування нового, об’єднати, згуртувати, надихнути на творче співробітництво. Неповторні, унікальні якості освітян дають можливість українській школі в цей нелегкий час не зупиня-тися і йти вперед.

Завдання вчителям: 1. Визначте умови, в яких розвивається громадянин у Ва-

шій школі. Визначте те, що потребує змін для досягнен-ня бажаних результатів громадянської освіти у Вашій школі.

2. Уміння, необхідні «хорошому громадянинові» можна сформувати через дисципліни обов’язкової шкільної програми. Розгляньте вказані громадянські навички і визначте, як Ваш предмет уже розвиває їх в учнях: • розпізнавати факт і думку; • розуміння того, що вибір має певні наслідки для себе

та інших; • уміння оцінювати альтернативні точки зору; • критичний та альтернативний аналіз джерел; • уміння слухати, дискутувати, йти на компроміс; • уміння оцінювати свої рішення і вчинки.

Бажаємо Вам успіхів!

104

ЗМІСТПередмова................................................................3

Громадянська освіта: історія і сучасність......................4

Громадянська освіта в Україні...................................13

Навчання демократичному громадянству в школі.....58

Полікультура як ознака громадянського суспільства ...67

Механізми захисту прав людини: міжнародний та національний виміри........................82

Заключення..........................................................102

105

ДЛЯ НОТАТОК___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

106

ДЛЯ НОТАТОК___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

107

ДЛЯ НОТАТОК___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

___________________________________________________

108

Науково-методичне видання

ТЕРЕЩЕНКО Валентина Кузьмівна, КАЛІНІНА Людмила Іванівна

ДЯТЛОВА Олена Миколаївна МІГАЛЬ Сергій Володимирович

Післядипломна педагогічна освіта :

громадянська компетентність: шляхи розвитку

Навчальний посібник для самостійної роботи слухачів курсів підвищення кваліфікації

(українською мовою)

Технічний редактор – М.Є. Куценко

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справиДК № 1692 від 17.02.2004.

Здано на виробництво 25.09.12. Підписано до друку 04.10.12. Формат 60x84/16.Папір офсетний. Друк RIZO. Гарнітура SchoolBookC. Ум. друк. арк. 6,51.

Зам. № 10/01.

Видавець: СПД Рєзніков В.С.91055, м. Луганськ, вул. Луначарського, 58.

Тел.: (0642) 52-50-67, 71-76-93.

е-mаіl: r_vlad@ukr.net.