Міфічна канва повісті “ Тіні забутих предків ”

М.Коцюбинського

Підготували учні 10-Б класу

МЕТА : дослідити міфологічну канву повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків», ознайомити із особливостями світосприйняття жителів Карпат, виявити вплив міфічних істот, повір’їв, казок, забобонів на формування їхньої особистості.

Повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» є надзвичайно яскравим виразником світоглядних позицій гуцулів. Вони вірять у безліч міфічних істот, які населяють довколишні ліси, потоки, озера, печери, вірять, що є люди, які знають світ духів і вміють ворожити, вірять у силу слова, в чародіїв, що супроводжують бурю, град, громи.

Міфологічну канву повісті «Тіні забутих предків» утворюють нявки, злий арідник, щезник, лісовики, добрий чугайстер, градівник Юра, відьма Хима…

Іван також вірив…

«Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстер, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких верхівках гір, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник».

Арідник«Арідник був

здатний до всього, що надумав – зробив. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грав, а вівці пасуться. Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру.»

«На камені, верхи, сидів «той», щезник, скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру».

Щезник

Міфологічний образ, який, згідно з легендами, втілювався в подобу дуже старого кошлатого діда. Його характерною особливістю була відсутність тіні. Лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Лісовик збиває людей з дороги, усіляко шкодить їм. В українській етнографії побутує погляд на лісовика як на «пастуха від звіра», тобто істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків, мисливців.

ЛІСОВИК

ВОДЯНИКВодяник — таємничий

господар озер, боліт, річок. Зазвичай це дух, ворожий людині. Побутує багато різних трактувань походження водяника та уявлень про його зовнішній вигляд і риси характеру.

Нявка«Іван бачив перед

собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває».

Чугайстер«Він був без одежі.

М'яке волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Се був веселий чугайстер, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере».

«Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров'я маржинки й людини. Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт: «Стій! Я тебе не пускаю!..»

Мольфар Юра

Відьма«Чого вона тільки не

виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона терницю доїть: заб'є у неї чотири кілки, неначе дійки,— і надоїть повну дійницю».

Захист від злих духів“На Святий вечір Іван обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові усі дванадцять страв, він, перше ніж засісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі.Потім брав в одну руку зі стравою миску, а в другу сокиру і виходив надвір. Іван простягав руку у сю скуту зимою безлюдність і кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів, але вони не були ласкаві і ніхто не приходив, хоч Іван спрощував тричі. Тоді він закликав їх, щоб не з'явились ніколи,— і легко зітхав”.

« Гуцульщині Тінями » забутих предків

Коцюбинський поставив в українському письменстві

’ .пам ятник

Антон Крушельницький

Міфічні істоти у повісті “Тіні забутих предків”

Повість Коцюбинського «Тіні забутих предків» містить надзвичайно ціннийматеріал і про світогляд жителів Карпат. Яким же бачить навколишній світ гуцул? У листі до М. Горького Михайло Михайлович писав, що, як глибокий язичник, гуцул все життя, до самої смерті, проводить у боротьбі зі злими духами, які населяють ліси, гори, води. Гуцули вірять, що є люди, які знають світ духів і вміють ворожити, вірять у силу слова, в чародіїв, що спроваджують бурю, град і громи. Тому не випад ково у повісті живуть і нявки (мавки), і Чугайстер — волохатий лісовий чоловік, що був «смертю для мавок: зловить і роздере», і градівник Юра, який відвертає грозові хмари, і відьма Хима, що не раз робила шкоду Івановій худібці.

Демонологія (міфічні уявлення про злих духів (демонів), що виникли на основі первісної віри в духів) займає неабияке місце в житті гуцула. Тому автор і надав їй у повісті багато уваги. Письменник глибоко розумів історичні та соціальні коріння гуцульської демонології. Сама назва твору є не випадковою, а підказаною тим матеріалом, який покладено в основу «Тіней забутих предків». Коцюбинський був переконаний, що більшість міфічних оповідань сучасної йому Гуцульщини народилася в дуже далекому минулому, що створив їх народ, над яким панував забобонний страх перед незнаними силами природи. Але злободенність міфів сивої давнини не ослабла й на початку XX ст.

Демонологія в повісті — це не тільки залишки минулого, а й справжнє світосприймання гуцула — сучасника Коцюбинського. На основі фольклорного матеріалу автор показує дотримання гуцулами звичаїв, обрядів під час різних свят,ворожіння, що нібито допомагало у боротьбі зі злими духами, які мали зашкодити господарству гуцула і навіть його життю.

Один з найяскравіших епізодів у повісті, що дає читачеві можливість уявити, як люди захищалися від злих духів,— Святий вечір у хаті Івана. (Цей уривок треба прочитати на уроці, а також обхід ватагом полонини, на яку мають ступити отари; запалювання ватагом «живого вогню»; доїння молока і добування будзу (сиру); плекання худібки, щоб «не заслабла, щоб хто не зурочив...»; прихід на Маланки до маржи у загороду Бога, ворожіння Палагни на Юри — свята весни, радості й сонця та ін.)

Такі звичаї існують (або до недавнього) існували майже по всій Україні. •

Підготували учні 10-Б класу

«Тіні забутих предків»і пензель

художника

Повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих

предків» має зміст, що не піддається однозначному

тлумаченню. це поема про життя... Про життя в усіх його

вимірах... За спостереженнями науковців, методистів,

учителів української літератури, «Тіні забутих предків» – це

один із творів шкільної програми, який викликає в учнів

глибокі естетичні переживання. Він входить до четвірки

найулюбленіших прозових текстів, які вивчаються у

старших класах. Невелика за розміром повість є коштовною

перлиною у творчості Михайла Коцюбинського та й у

всьому українському письменстві. Талановитий

літературний твір спонукав до створення не менш

талановитих творів живопису. «Тіні забутих предків»

ілюструвалися різними художниками: Михайлом Жуком,

Оленою Кульчицькою, Іваном Філоновим, Сергієм

Адамовичем, Георгієм Якутовичем.

Серед графічних ілюстрацій можна виділити два основні

напрями – символіко-метафоричний та епічно-розповідний.

Символіко-метафоричною є створена

Михайлом Жуком титульна сторінка окремого

видання повісті ( 1913 ), яку йому 1912 року

замовив уже тяжкохворий Коцюбинський.

Художник виконує прохання письменника.

Мистецтвознавці писали:

«У цій роботі М. Жук вдався до символіки.

Вгорі аркуша він зобразив голову демона, що

сперся підбороддям на руки. Пасма волосся

переходять у фантастичне крило, а з правого

боку внизу починаються язики полумя, що

огортають круглий, орнаментовий у стилі

гуцульської різьби щит. Над головою демона

вирують хмари. На брилі скелі висічено напис:

„Тіні забутих предків”».

Повісті Михайла Коцюбинського пощастило, оскільки найбільшої повноти перекладу словесних образів на мову образотворчого мистецтва художники досягають тоді, коли вони творять не окремі ілюстрації, а цілі серії їх, так звані ілюстративні сюїти. За текстом твору якраз і написано кілька таких сюїт. Тільки Олена Кульчицька упродовж 1927-1928 років виконала 75 ілюстрацій до ювілейного видання „Тіней забутих предків”. В ілюстраціях до передмови художниця змальовує чарівну природу Карпат: пейзажі грізного пасма Чорногори, диких верхів Шпиці, озера Шибене, гірські потоки, краєвиди села Криворівні, Художниця розуміла, що книжку читатимуть і люди, які, можливо, ніколи не бачили Карпат і гуцулів. Тому вона щедро мережить сторінки ювілейного видання малюнками із зображенням Гуцульщини.На одному з малюнків художниця показує боротьбу Юри-мольфара з хмарами.

У повісті " Тіні забутих предків", ілюстрованій Георгієм Ятуковичем, перший розворот є особливо цікавим. У ньому художник зіставляв страшну й безглузду бійку ролів та ідилічну сцену зустрічі Івана та Марічки. таке протиставлення випливає з літературної основи, де сцена бійки безпосередньо передує першому знайомству головних героїв повісті. Коцюбинський описує бійку фрагментарно, але досить виразно. Ілюстрація насичена почуттям жаху, в ній ніби все збуджене, в русі, готове впасти долу – і бартки, занесені над головами, і руки, і здиблений кінь. Створенню відповідного емоційного настрою сприяє й сама формальна побудова гравюри: штрих у ній прямолінійний, дещо навіть відверто грубуватий, лінії стикаються під прямими кутами, а світлотіньові ефекти посилюють враження безладно перемішаного натовпу, тісноти.

Повною антитезою цій ілюстрації є парна композиція "Іван та Марічка над потоком« художників Елеонори Іоффе та Леоніда Карташова. Вона прозора і ясна. Дві маленькі постаті дітей вимальовуються на тлі швидкоплинного потоку, струмені якого обтікають каміння, підіймаються хвилями, закручуються й утворюють неповторної краси візерунок, серед якого де – не – де вгадуються рибки. Це чистий, ще нічим не стривожений світ. Рух води відтворено так матеріально, що викликає в уяві звукову асоціацію з дзюрчанням і плескотінням сріблястого потоку. Тут виявилася самодостатня змістовність форми, яка помітно збагачує образ.

Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка.Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки - і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.

Ілюстраціі Віктора Когутницького

Тепер вони вже сиділи рядочком,

забувши про вереск бійки й сердитий

шум річки, а вона оповідала йому, що

зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта

(вівці), що якась Марцинова — сліпа

на одно око — покрала у них муку… і

таке інше, обом цікаве, близьке і

зрозуміле, а погляд її чорних матових

очей м’яко поринав у Іваново серце…

Занедужав Микола — і Іван замість нього пильнує ватри. Проти вогню, на лаві, спить ватаг, а там, в кутку, де неспокійно хвилюють тіні од бербениць, постогнує хорий. В чорнім котлі кипить вода, дим збивається вгорі, під дах, і вилітає крізь гонти. Часом нечистий дихне у діру, і тоді дим з силою буха та гризе очі, але то добре, бо не можна заснути. А сон налягає. Щоб одігнати його, Іван встромлює очі в живий вогонь. Він мусить сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо хто знає, що б сталось, якби не вберіг!

Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: «На, жери і мене!» Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марічки. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село.

Іван накидав сухих галузок і підпалив. Вогонь потрішав трохи підсподом і вигнав дим. А коли дим заметавсь над вогнем, заметалися тіні кострубатих смерек і залюднили полянку. Сухі гіллячки розсунулись тихо, і з лісу вийшов якийсь чоловік.

Він був без одежі. М'яке темне волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Він склав на великий живіт зарослі вовною руки і підійшов до Івана. Тоді Іван зразу його пізнав. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він був смертю для них: зловить і роздере.

Невелика за розміром повість є коштовною перлиною в творчості М.Коцюбинського та й у всьому українському письменстві.