132
Інформаційна хвилина 16.04.15. Бій під Гурбами Бій під Гурба́ ми — бій між військами НКВС СРСР і силами УПА, що відбувся з 21 по 25 квітня 1944 року біля урочища Гурби на півдні Здолбунівського району і охопив частину сучасних Дубенського та Острозького районів Рівненщини і Кременецького та Шумського районів Тернопільщини. Закінчився тактичною перемогою радянських військ та виходом з оточення українських повстанців. Після бою переможці спалили навколишні села Гурби та Антонівці, а жителів вивезли. Кількість загиблих військових і цивільних осіб точно не встановлена. Бій відбувся під час переходу частин УПА через німецько-радянські фронти. Розбиті німецькі війська вже не загрожували частинам УПА, тому найбільшу небезпеку для українських повстанців становили відділи НКВС. Успіхи радянських військ у військових кампаніях в Білорусі та Україні у 1944 році призвели до стрімкого відступу німецьких військ. Але разом із відступом німців на захід просувалася Червона Армія. Саме в цей час український повстанський рух досяг свого розквіту — у 1943–1944 роках в рядах УПА було від 30 тис. до 100 тис. вояків. Оскільки німецька армія швидко відступала, і вже не становила загрози для УПА й України в цілому, словацькі частини вже давно не вступали в бої з українськими повстанськими відділами, а угорське військове командування підписало навіть таємний договір з УПА про взаємний ненапад, найсерйознішу загрозу для УПА становили радянські війська. Місцеві мешканці очікували повторення репресій 1939–1941 років. Не зустрічаючи значного опору з боку упівців, Червона Армія продовжила наступ на позиції німецьких військ. Для боротьби із «оунівськими бандами», що таким чином залишилися в тилу, радянське командування відправило кілька дивізій НКВС. Після того, як головні сили Червоної Армії пройшли через Західну Україну, УПА організувала ряд військових акцій, що були спрямовані проти НКВС, комуністів та людей, що співпрацювали із радянським режимом. У 1944 році, командування УПА ухвалює рішення про перехід радянсько-німецького фронту, для того, щоб опинитися в тилу Червоної Армії. Таким чином, повстанці могли продовжувати диверсійну та пропагандистську діяльність серед місцевого населення, не зустрічаючись із значними угрупуваннями радянських сил. Однак, навесні 1944 року, німецько-радянський фронт розділяє основні сили упівців на тих, що розташовані на території, окупованій німецькими військами (під командуванням Романа Шухевича), і тих, які розташовані 1

Інформаційні хвилинки

Embed Size (px)

Citation preview

Page 1: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилина 16.04.15.

Бій під ГурбамиБій під Гурба́ми — бій між військами НКВС СРСР і силами УПА, що відбувся з 21 по 25

квітня 1944 року біля урочища Гурби на півдні Здолбунівського району і охопив частину сучасних Дубенського та Острозького районів Рівненщини і Кременецького та Шумського районів Тернопільщини. Закінчився тактичною перемогою радянських військ та виходом з оточення українських повстанців. Після бою переможці спалили навколишні села Гурби та Антонівці, а жителів вивезли. Кількість загиблих військових і цивільних осіб точно не встановлена.

Бій відбувся під час переходу частин УПА через німецько-радянські фронти. Розбиті німецькі війська вже не загрожували частинам УПА, тому найбільшу небезпеку для українських повстанців становили відділи НКВС.

Успіхи радянських військ у військових кампаніях в Білорусі та Україні у 1944 році призвели до стрімкого відступу німецьких військ. Але разом із відступом німців на захід просувалася Червона Армія. Саме в цей час український повстанський рух досяг свого розквіту — у 1943–1944 роках в рядах УПА було від 30 тис. до 100 тис. вояків.

Оскільки німецька армія швидко відступала, і вже не становила загрози для УПА й України в цілому, словацькі частини вже давно не вступали в бої з українськими повстанськими відділами, а угорське військове командування підписало навіть таємний договір з УПА про взаємний ненапад, найсерйознішу загрозу для УПА становили радянські війська. Місцеві мешканці очікували повторення репресій 1939–1941 років.

Не зустрічаючи значного опору з боку упівців, Червона Армія продовжила наступ на позиції німецьких військ. Для боротьби із «оунівськими бандами», що таким чином залишилися в тилу, радянське командування відправило кілька дивізій НКВС. Після того, як головні сили Червоної Армії пройшли через Західну Україну, УПА організувала ряд військових акцій, що були спрямовані проти НКВС, комуністів та людей, що співпрацювали із радянським режимом.

У 1944 році, командування УПА ухвалює рішення про перехід радянсько-німецького фронту, для того, щоб опинитися в тилу Червоної Армії. Таким чином, повстанці могли продовжувати диверсійну та пропагандистську діяльність серед місцевого населення, не зустрічаючись із значними угрупуваннями радянських сил. Однак, навесні 1944 року, німецько-радянський фронт розділяє основні сили упівців на тих, що розташовані на території, окупованій німецькими військами (під командуванням Романа Шухевича), і тих, які розташовані на території окупованій радянськими військами (під командуванням Василя Кука). В січні 1944 року, до бійців УПА приєдналося кілька десятків українців-червоноармійців, які пізніше взяли участь у бою під Гурбами. На знищення загонів УПА, радянське командування відіслало «загороджувальний» загін військ НКВС при підтримці окремих частин Червоної Армії. Ці «загороджувальні» загони були створені радянським командуванням для затримки дезертирів-червоноармійців, які тікали з лінії фронту. До цього, українські повстанці вели бої із радянськими партизанами. Про успіхи таких атак свідчать радянські документи, зокрема доповідь начальника УШПР першому секретару Центрального комітету комуністичної партії України Микиті Хрущову:

На думку Петра Мірчука, головною причиною, яка призвела до бойових дій під Гурбами, був замах вояків УПА на командувача 1-м Українським фронтом Миколу Ватутіна.

Операцію УПА проти М. Ф. Ватутіна було проведено 29 лютого 1944 року неподалік від села Милятин. На під'їзді до Милятина ескорт штабних автомашин радянського генерала потрапив у засідку упівської сотні. Головну машину, що прийняла на себе перший удар, було підбито. Під час бою генерал М. Ф. Ватутін зазнав важкого поранення. Ватутіна доставили спочатку до військового лікаря, а потім до Рівного. За деякими даними, акція проти Ватутіна була спланована верхівкою радянської влади. Незважаючи на спроби лікарів, а також на листи Миколи Федоровича Сталіну з проханням врятувати його життя, 15 квітня 1944 року Ватутін помер. На пошуки упівської сотні до села Милятина миттєво відрядили опергрупу «СМЕРШ» у

1

Page 2: Інформаційні хвилинки

складі 60 осіб. Але ще до їхнього приходу повстанцям, а також переважній більшості жителів Милятина вдалося відійти до лісу.

У відповідь на смерть Ватутіна НКВС почало широкомасштабні каральні операції проти УПА. Одним із завдань було знищення великого угруповання УПА в районі гурбівських лісів.

Іншою причиною могла бути масштабна мобілізація населення західних регіонів України до лав Червоної Армії. Масштабна мобілізація чоловічого населення могла призвести до ситуації, коли в УПА не залишалося людського ресурсу. Про спроби українських повстанців зірвати мобілізацію свідчать численні атаки на потяги із новобранцями та на призивні пункти. Про ці події секретар Станіславського обкому КПУ М. Слонь повідомив Москву:

Всього у період січня-травня 1944 року, від призову, завдяки упівцям ухилилося 17 тис. чоловік, близько 2 тис. з них приєднались до УПА.

У бою брали участь відділ південної групи УПА-Північ (Військова округа «Богун» під командою Петра Олійника-«Енея») та з'єднання УПА-Південь (під командуванням Василя Кука — «Леміша»). Загалом сили повстанців разом з місцевими селянами становили неповних 5 тис. бійців. Чисельність бойових відділів не перевищувала 3 — 3,5 тис. вояків у складі куренів «Сторчана», «Мамая», «Вира» або «Докса», «Непитайла», «Бувалого», «Довбенка», «Залізняка» і сотень «Панька», «Яструба», «Андрія», чоти «Чорногори» і відділу охорони штабу під командуванням «Гармаша». В арсеналі південної групи УПА було 2 батареї гармат різних систем і кілька мінометних ланок, окремі курені мали на озброєнні ПТР. Також до УПА приєдналося близько 500–1000 осіб з навколишніх сіл Гурби та Антонівці, що шукали захисту своїх сімей від більшовиків. Їх відправили вглиб лісу, доручивши їм допомагати пораненим та забирати їх з поля бою.

Проти повстанців НКВС кинуло 5 бригад солдатів і деякі частини Червоної Армії, авіацію, бронепоїзди, 15 легких танків, полк кінноти. Літаки використовувалися для розвідки, аби виявити більші скупчення підрозділів УПА.. Разом їхня кількість становила близько 30 000 солдатів.

До бою під Гурбами між упівцями та НКВС-івцями відбулося невелике зіткнення біля села Москалівки, з якого повстанці вийшли переможцями.

20 квітня 1944 р. радянські сили згуртували більшу частину своїх військ на лініїШепетівка — Рівне — Збараж. Уранці 21 квітня, вояки УПА почали рити шанці та вкопувати гармати. Було розгорнуто польовий шпиталь. Спираючись на дані розвідки, командування УПА віддало наказ, згідно з яким усі приготування мали бути завершені до 6.30 годин вечора 23 квітня.

Перша спроба радянських військ знищити повстанців відбулася 23 квітня. Найбільше військ радянське командування сконцентрувало в районі села Антонівці. Наступ також відбувався і з інших боків, але мобільні повстанські загони відступали, та наносили несподівані удари з флангів, внаслідок чого війська НКВС понесли значні втрати[3]. Фланговими ударами військам НКВС вдалося потиснути фланги упівців, внаслідок чого повстанці опинилися у «мішку». З наказу командування УПА, війська повстанців перегрупувались наступним чином: в лісах, недалеко від с. Гурби, у с. Святе,Мощаниця, урочищах Чернява, Грабовець та Межові гори. Першу лінію оборони займали відділи командира «Мамая» (по лінії р.Понура — с. Замишівка), «Докса» (Мощаниця-Чернява-Святе), «Яструба», «Сторчана» та кілька інших загонів особливого призначення (лінія Святе-Мости-Грабовець-Гурби). Другу лінію оборони займали загони «Довбенка», «Бувалого» і «Непитайла». Резерв складали відділи командира «Панька», «Залізняка», «Чорногори» і «Андрія». Згідно зі звітами до повстанського штабу під час зіткнень 23 квітня, НКВС-івці втратили 250 осіб убитими, зокрема: під Антонівцями — біля 50 осіб, на лінії Кирилівка-Обгів — близько 80 осіб, на лінії Обгів-Ступно — 40 осіб, біля с. Москалівки — близько 30 осіб, в засідках — близько 50 осіб. Втрати повстанців склали 39 осіб вбитими та 30 пораненими. Окремо відзначалась перевага НКВС на всіх відтинках у солдатах та озброєнні.

В ніч з 23 на 24 квітня 1944 р. повстанці перегрупувались та окопались. Вночі війська НКВС спробували захопити позиції повстанців, попередньо провівши артобстріл, однак їхні спроби виявилися марними. Після короткої паузи, війська НКВС за допомогою танків

2

Page 3: Інформаційні хвилинки

організували другу атаку вже на усіх відтинках повстанчої оборони, однак і вона виявилась невдалою. Однак втрати понесли загони «УПА-Північ», зокрема курінь командира «Ясеня».

Нарешті, о 6 годині ранку 24 квітня командування НКВС вирішило розпочати генеральний наступ. На цей раз головні сили було спрямовано на північ від села Гурби. Після артилерійського обстрілу позицій УПА, о 12 годині НКВС-івці «стіною» рушили на повстанців. Також сильний наступ почався зі сторони сіл Мости та Хижаки. Радянські війська змогли наблизитись до відділу командира «Мамая» на 300 м, однак їх було відкинуто. Через кілька годин, радянське командування віддає наказ про повторний наступ. На цей раз в бій кинуто кавалерію, яка мала зайти з флангів та вклинитись між куренями упівців, поки повстанці відбивали атаку радянських танків. Кавалерія виконала своє завдання, розбивши війська повстанців на дві частини. Однак командування УПА, вчасно використавши резервний курінь командира Залізняка, стабілізувало ситуацію, відкинувши кавалерію ворога. Після невдалої атаки кавалерією в бій вступила радянська піхота. Новомобілізовані бійці під командуванням командира «Яструба» не витримавши натиску, почали відступати, при цьому не маючи змоги повідомити бійців «Сторчана». Слід за «яструбцями» почали відступати й відділи «Залізняка», які були запасною лінією «сторчанівців». Внаслідок чого ворог прорвався на південний відтинок та оточив бійців «Сторчана». Курінний «Сторчан» зі своїм відділом був змушений вступити у нерівний рукопашний бій, внаслідок чого увесь повстанський курінь було знищено, загинули сам «Сторчан», четверо старшин та 60 повстанців.

Тим часом повстанцями було створено другу лінію оборони. Зі звіту про перебіг бою учасника бою начальника оперативного відділу — майора Миколи Свистуна («Ясеня»):

Бій тривав на всіх відтинках оборони і тільки ввечері радянським військам удалося оточити понад 1,5 тис. повстанців у так званий «гурбенський котел» та захопити Гурбенську Гору.

Командування УПА, обмежене у набоях і продовольчих запасах, ухвалює рішення про прорив оточення. Польовий шпиталь було розформовано. Легкопоранені бійці долучилися до бойових загонів, а важкопоранені, разом з цивільним населенням, розділилися на кілька груп, які мали просочитися через лінію фронту, поки основні сили відвертали на себе увагу військ НКВС. Трьом сотням з різних куренів було доручено забрати гармати. Вранці 25 квітня повстанці трьома групами, з боєм почали виходити з оточення в районі села Буща. Для знищення сил повстанців в районі села Буща радянське командування відіслало туди 5 танків та кілька сотень піхоти. Для знищення противника, бійці УПА відіслали вперед ударну групу під командуванням старшого лейтенанта Кузьмича, підрозділ якого входив до складу з'єднання Бувалого. Бій почався у самому селі, коли кулеметники повстанців почали обстріл позицій НКВС. Повстанці зуміли відбити частину села, однак подальше просування було зупинене танками. Залишки куреня Сторчана та курінь Мамая, які йшли іншою дорогою, досягли Бущі і вступили у бій. За допомогою трофейних протитанкових рушниць повстанці з нерухомили один з танків, та знищили його гранатами. Було пошкоджено ще один танк, однак війська НКВС відступили.

Усім куреням УПА вдалося вирватися з оточення, хоча деякі, як-от курені Мамая та Довбенка, зазнали значних втрат (самого Мамая було вбито). Курені Довбенка та Бувалого відійшли в Суразькі ліси, курінь Мамая прорвався на північ і перейшов залізничний шлях Здолбунів—Шепетівка, а відділи Ясеня та Докса відступили у напрямку Клеваня.

Великі цифри втрат українських вояків можна пояснити тим, що до втрат УПА НКВС зарахувала розстріляне цивільне населення.

Кожна зі сторін, які брали участь у цьому бою, оголошували про свою перемогу. Повстанці знищили велику частину радянських військ, однак про втрати самих повстанців свідчить сильна реорганізація, а в подальшому і об'єднання груп УПА-Північ та УПА-Південь. НКВС захопило в полон близько 100-та вояків УПА, здебільшого простих селян, які допомагали повстанцям у цьому бою. Після страшних катувань усіх полонених було страчено. Під час наступу НКВС на позиції повстанців, які вирвалися з більшовицького оточення, загинув від радянської кулі командир куреня Мамай. Деякі інші сотники та готові наклали на себе руки, щоб не потрапити в полон ворога.

3

Page 4: Інформаційні хвилинки

Однак тяжких втрат зазнали не тільки повстанці. Близько тисячі радянських солдатів було вбито, ще кілька сотень померли від поранень. Командування УПА на болісному прикладі цього бою змінило тактику ведення війни. Групам УПА-Захід та УПА-Північ було наказано розподілити свої сили на групи по 2-3 сотні та відступити у Карпати або у густіші ліси. Червона Армія, не зустрічаючи значного опору з боку УПА, рушила навздогін за німецькими військами, що дозволило упівцям продовжити спротив радянському режиму, уникаючи зустрічі з основними силами Червоної Армії.

Командування УПА усвідомлювало, що вести відкриту боротьбу із добре озброєними загонами НКВС неможливо. Після битви під Гурбами Західну Україну захлинула хвиля арештів та розстрілів

Приблизно 27 квітня командування внутрішніми силами військ НКВС написало доповідь командуючому військами 1-го Українського Фронту  маршалу Радянського Союзу Г.   К.   Жукову  про результати операції з ліквідації «банд ОУН» у Крем'янецьких лісах Рівненської області. У ньому зазначалося, що було захоплено величезну кількість набоїв, зброї, радянської та німецької уніформи, продовольства, бочок з бензином. У доповіді також йдеться про захоплений працюючий літак У-2. . Кількість загиблих радянських солдатів, згідно з доповіддю, становила 54 особи, а також 11 було поранено. Результати операції НКВД у Крем'янецьких лісах представлені також в доповідній записці голови НКВС Берії адресованій Державному комітетові оборони та Геншатабу ЧА.

Опис бою під Гурбами було надруковано у газеті Крайового Осередку Пропаганди ОУН «На зміну» за липень 1950 року. В газеті детально описано бій, а також зазначено втрати обох сторін: «…в боях під Гурбами згинуло 80 повстанців, в тому числі 60 безсмертних сторчанівців. Большевицькі втрати начислюють понад 800 вбитими і багато ранених…».

Також, одним із головних повстанських документів, що збереглися до нашого часу є доповідь майора УПА Косенка. В доповіді вказується про 600 вбитих та 500 поранених більшовиків. Втрати самих постанців становлять 80 осіб вбитими та 40 пораненими. У зведенні повстанського штабу використовуєтсья фраза «То були Крути, а це — Гурби…».

4

Page 5: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилинка 17.09.15

Трагедія в Бабиному ЯруБа́бин Яр — урочище на північно-західній околиці Києва. Простягається від

вулиці Фрунзе в напрямку вулиці Мельникова між Кирилівською церквою і вулицею Олени Теліги.

29 вересня 1941 року в окупованому нацистами Києві в Бабиному Яру почались масові розстріли мирного населення міста - за два дні було вбито 33 771 тисячі євреїв (не рахуючи дітей до 3-х років, яких розстрілювали, але не рахували).

Німецька армія окупувала Київ 19 вересня і з наступного дня спеціальні підрозділи СС почали підготовку виконання наказу Гітлера про знищення усіх євреїв і радянських офіційних осіб. Перший розстріл відбувся 27 вересня — були знищені 752 пацієнта психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, яка знаходилась поблизу Бабиного Яру. Цього ж дня німецьким комендантом міста було видано наказ усім євреям разом з речами з'явитись 29 вересня з документами і цінними речами в збірний пункт біля Бабиного Яру для евакуації.

Зранку 29 вересня понад 30 тисяч євреїв прибули на північну околицю Києва невеликими групами. Їх розстрілювали по 30-40 чоловік і скидали в рів. Після того як він наповнювався 2-3 рядами тіл, мертвих присипали землею. За два дні у Бабиному Яру зондеркомандою 4а під командуванням штандартенфюрера Пауля Блобеля і за підтримки двох підрозділів полку поліції «Південь» було розстріляно 33 771 чоловік. Наступні розстріли євреїв відбулись 1, 2, 8 і 11 жовтня 1941 року.

Протягом 1941-43 років у Бабиному Яру було розстріляно 621 члена Організації українських націоналістів, 100 матросів Дніпровського загону Пінської воєнної флотилії, знищено 5 циганських таборів. За оцінками, за три роки у Бабиному Яру було розстріляно від 70 000 до 200 000 чоловік. Крім того, у Сирецькому концтаборі, де утримувались колишні комуністичні активісти, підпільники і військовополонені, за роки війни загинуло більше 25 тисяч осіб. Коли почався відступ німецької армії з території СРСР, нацисти намагались сховати сліди злочинів - їм вдалось ексгумувати частину тіл і спалити їх, але

5

Page 6: Інформаційні хвилинки

залишились численні свідки і криміналістичні докази розстрілів мирного населення Києва.

Масові розстріли у Бабиному Яру та розташованому поруч із ним Сирецькому концтаборі проводилися і пізніше, аж до звільнення Києва від окупації. Зокрема, 10 січня 1942 року було страчено близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 року — трьох футболістів київського «Динамо»: Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка (за деякими даними частина з футболістів були членами НКВД, що і стало причиною розстрілу), що дало привід для створення після війни легенди про так званий «матч смерті». У 1941–1943 роках у Бабиному Яру розстріляно 621 члена ОУН, серед них і відому українську поетесу Олену Телігу разом із чоловіком.

У різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Яру — приблизно від 70 тисяч до 200 тисяч осіб. У 1946 році на Нюрнберзькому процесі наводилася оцінка близько 100 тисяч осіб, згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва.

1950 прийняли рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів для прокладення через яр транспортних шляхів і влаштування тут парку. Після перекриття яру земляною дамбою почалася закачка до нього пульпи. Дамба не відповідала проектним параметрам і нормам безпеки, а пропускна спроможність дренажної системи була недостатньою для відведення надлишків води. 13 березня 1961 дамба не витримала навантаження, і селевий потік висотою приблизно до 14 м ринув на Куренівку. Офіційні джерела применшували масштаби катастрофи, повідомляючи про загибель лише 145 людей, але насправді, за оцінками сучасних істориків, кількість загиблих сягала приблизно 1,5 тис. людей.

Після катастрофи у відрогах Бабиного Яру ще залишалося понад три мільйони кубічних метрів пульпи. Для продовження робіт із заповнення яру було споруджено капітальну бетонну дамбу, прокладено новий потужний водогін для відводу води та вжито інших заходів безпеки. Частина пульпи, що вихлюпнулася на Куренівку, вже у затверділому стані поверталася самоскидами назад і використовувалася для засипання яру.

Згодом через заповнену частину яру було прокладено дорогу з Сирця на Куренівку (частина нинішньої вул. Олени Теліги), влаштовано парк.

Тривалий час радянська влада намагалася замовчати трагедію у Бабиному Яру, і лише після велелюдного стихійного мітингу з нагоди 25 роковин трагедії 29 вересня 1966 року за участю відомих дисидентів Івана Дзюби та Віктора Некрасова, про неї почали говорити на державному рівні. Пізніше було встановлено перший пам'ятник жертвам. Історики пов'язують таку поведінку із намаганням приховати усю правду про трагедію.

У повоєнний час пройшли судові процеси над винуватцями розстрілів у Бабиному Яру. Начальник айнзацгруппи Пауль Блобель був засуджений до страти, генерал-майор Курт Еберхард, який віддав наказ про розстріл, помер, не дочекавшись вироку; генеральний комісар Києва Гельмут Квітцрау до відповідальності не притягувався і помер в 1999 році.

6

Page 7: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилинка 21.05.15

Депорта́ція кри́мських тата́рДепорта́ція кри́мських тата́р (крим. Qırımtatar sürgünligi) — примусове

виселення кримськотатарського населення Кримської АРСР, проведене НКВС 18 травня 1944 року. Офіційно причиною депортації вказувалася співпраця деяких кримських татар з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. У 1989 році депортація була визнана Верховною Радою СРСР незаконною і злочинною. Кримські татари вимагають визнати депортацію геноцидом. Попри те, що представники кримськотатарського народу воювали в лавах Червоної Армії і навіть брали участь у партизанському русі, підставою для депортації стало звинувачення в співпраці з Третім Рейхом. У Постанові Державного комітету оборони СРСР № ГОКО-5859 від 11 травня 1944 р. про виселення кримських татар. Кримських татар, що воювали в частинах Червоної Армії, після демобілізації також було піддано депортації. Відомі винятки, коли окремих офіцерів з числа кримських татар не було вислано до місця депортації як спец переселенців (наприклад, Амет-Хан Султан), проте їм було заборонено жити в Криму. Усього за 1945-1946 роки в місця депортації було заслано 8995 кримських татар —ветеранів війни, зокрема 524 офіцери і 1392 сержанти. У 1952 році (після голоду 1945 року) тільки в Узбекистані налічувалося, за даними НКВС, 6057 учасників війни, багато з яких мали високі урядові нагороди.

Попри те, що вони не жили в окупації і не могли брати участь в колабораціоністських формуваннях, депортації було піддано також кримських татар, які евакуювалися з Криму до приходу німецьких військ і встигли повернутися з евакуації за квітень-травень 1944 року. Зокрема, було депортовано всіх евакуйованих кримських татар — керівників та працівників Кримського

7

Page 8: Інформаційні хвилинки

обкому ВКП (б) (на чолі з першим секретарем) і Раднаркому КАССР. Це було пояснено тим, що на новому місці потрібні керівні працівники (з партії їх не було виключено).

Операція з депортації почалася рано вранці 18 травня 1944 року і закінчилася о 16:00 20 травня. Для її проведення було задіяно війська НКВС кількістю понад 32 тисячі осіб. Депортованим відводили від декількох хвилин до півгодини на збори, після чого їх на вантажівках транспортували до залізничних станцій. Звідти ешелони з ними відправляли до місць заслання. За спогадами очевидців, тих, хто чинив опір або не міг іти, часто розстрілювали на місці. У дорозі засланців годували рідко і часто солоною їжею, після якої хотілося пити. У деяких ешелонах засланці отримали їжу вперше і востаннє на другому тижні шляху. Померлих ховали нашвидкуруч поруч із залізничним полотном або не ховали взагалі У телеграмі НКВС на ім'я Сталіна йшлося про те, що було виселено 183 155 осіб (не враховуючи солдатів армії, яких було відправлено на спец поселення після демобілізації 1945 року). За офіційними даними, в дорозі загинула 191 людина. Останній поїзд було розвантажено 8 червня 1944. Більшу частину було виселено до Узбекистану (151 136 осіб) та прилеглі райони Казахстану (4 286 осіб) і Таджикистану, невеликі групи було відправлено в Марійську АРСР (8 597 осіб), на Урал і в Костромську область.

Значна кількість переселенців, виснажених трьома роками життя в німецькій окупації, загинула в місцях висилки від голоду і хвороб у 1944-45 роках. Оцінки кількості загиблих в цей період дуже різняться: від 15-25%, за оцінками різних радянських офіційних органів, до 46%, за оцінками активістів кримськотатарського руху, які збирали відомості про загиблих в 1960-і роки. Таким чином, за даними ОСП УзРСР, лише «за 6 місяців 1944, тобто з моменту прибуття в УзРСР і до кінця року померло 16 052 осіб (10,6 %)». Протягом 12 років до 1956 року кримські татари мали статус спецпереселенців, що означав різні обмеження в правах, зокрема заборону на самовільний (без письмового дозволу спец комендатури) перетин кордону спец поселення і кримінальне покарання за його порушення. Відомі численні випадки, коли людей засуджували до багаторічних (до 25 років) термінів таборів за те, що відвідували родичів у сусідніх селищах, територія яких належала до іншого спец поселення.

На відміну від деяких інших депортованих народів, що повернулися на батьківщину в кінці 1950-х років, кримських татар було позбавлено цього права формально до 1974 року, фактично ж — до 1989. Масове повернення народу до Криму почалося лише наприкінці «перебудови» 1989 року.

У телеграмі НКВС на ім'я Сталіна йшлося про те, що було виселено 183 155 осіб (не враховуючи солдатів армії, яких було відправлено на спец поселення після демобілізації 1945 року). За офіційними даними, в дорозі загинула 191 людина. Останній поїзд було розвантажено 8 червня 1944. Більшу частину було виселено до Узбекистану (151 136 осіб) та прилеглі райони Казахстану (4 286 осіб) і Таджикистану, невеликі групи було відправлено в Марійську АРСР (8 597 осіб), на Урал і в Костромську область.

Режим спецпоселення для репресованих народів Криму був скасований лише указами Президії ВР СРСР від 27 березня 1956 р. (для кримських греків, болгар, вірмен) та від 28 квітня 1956 р. (для кримських татар) . Законодавчі акти вищого

8

Page 9: Інформаційні хвилинки

органу державної влади СРСР хоча й передбачали звільнення з-під адміністративного нагляду спецпоселенців з Криму, однак повністю позбавляли їх права на компенсацію втраченого при виселенні майна та забороняли повертатися в місця колишнього проживання. Ця заборона формально діяла до 1974 р., а фактично до 1989 р.

Статус всіх депортованих – «спецпереселенці», які мали жити у нових поселеннях довічно. Російський дослідник В.Земськов порахував, що до 1 жовтня 1948 р. з депортованих народів Криму померло 44887 осіб, тобто майже 20% усіх депортованих. З найновішими підрахунками число загиблих склала ще більше – 46,2%.

У 1989 році депортація була визнана Верховною Радою СРСР незаконною і злочинною. Кримські татари вимагають визнати депортацію геноцидом. У 2008 р. Меджліс кримськотатарського народу ухвалив рішення визнати депортацію 1944 р. геноцидом.

Тільки держава Україна надавала допомогу кримським татарам, які з 1989 р. переселялися на рідну землю в Крим. Російська Федерація та її п’ята колона в Україні всі роки ставилася до кримськотатарського народу агресивно негативно.

Інформаційна хвилинка

День сміху1 квітня. Свято сміху, жартів, розіграшів. Найвеселіше свято року.

Походження святаНа думку деяких дослідників, традиція жартувати 1 квітня походить ще від античного фестивалю Деметрія, який відбувався на початку квітня, і в основі якого лежала легенда про викрадення богом підземного світу Аїдом доньки богині Деметри –

Прозерпіни. Пошуки доньки ні до чого не призвели – адже її крики були лише обманною луною.

Ще одна гіпотеза пов'язує святкування Дня сміху з весняним рівноденням за Григоріанським календарем.

Відзначення свята за кордономОдразу ж після весняного рівнодення давні римляни відмічали свято на честь

божества сміху (Risus). Свято це поєднувалося з різними жартівливими обманюваннями. Римський письменник Апулей, автор “Метаморфоз”, писав з цього приводу: “Забави ці, які ми кожного року влаштовуємо на честь Сміху,

9

Page 10: Інформаційні хвилинки

завжди мають які-небудь вигадки. Ми єдині з усіх народів, що умилостивляє забавами, веселощами та жартами божество, яке називається Сміхом”.

Ісландські саги також розповідають, що звичай обманювати 1 квітня існує з дуже давніх часів та введений самими асами (богами). Цей звичай поширений у Данії, Швеції, Норвегії та в багатьох інших країнах.

У давніх індійців в квітні, першому місяці їхнього року, відзначався день народження богині Сіти. На цьому святі влаштовувалися і сценічні вистави, у яких індійці жартома обманювали одне одного, намагаючись таким чином привернути до себе богиню.

Перша письмова згадка про 1 квітня як конкретний День усіх дурнів знайдена в англійській літературі й датується XVII сторіччям.

Щоправда, стверджують, що у Франції він існував із 1564 року, коли там було введено новий календар, що пересунув Новий рік із 25 березня на 1 січня. Однак минули роки, перш ніж нововведення перемогло багатовікову звичку. Чимало людей через незнання чи через консервативні погляди продовжували обмінюватися привітаннями та подарунками в останній день колись новорічних свят – 1 квітня. Інші ж тішилися над ними й називали "квітневими дурнями" або "першоквітневими рибами", бо вони легше за все ловляться на гачок. Досі французькі кондитери виставляють цього дня величезних шоколадних риб, а дітлахи намагаються прикріпити до спин товаришів паперових рибок.

У Англії та британських колоніях Григоріанський календар увели 1572 року, а в Шотландії – 1600. Результат виявився той же, що й у Франції. Тільки тут свято назвали All Fools' Day, тобто Днем усіх дурнів. Незабаром колоністи експортували цю традицію до Північної Америки та Австралії.

Найбільш популярними жартами американських школярів залишається кинутий на дорогу прив'язаний гаманець чи аркуш паперу, що чіпляється позаду з написом "Чекаю стусана". Не відстають від своїх дітей і дорослі. Мати може подати на стіл шоколадні тістечка, всередині яких суцільна вата чи торт, заповнений ганчір'ям. Ще один розіграш популярний у містах, де є зоопарки. Один співробітник мимохідь кидає іншому: "Тобі телефонувала міс Фокс або містер Леон (що означає лисиця або лев), і просили перетелефонувати тебе їм за номером...". Далі дається телефон відділу звіринця, де перебувають лисиці чи царі звірів. Довірливий співробітник дзвонить і просить служителя покликати міс Фокс. Працівник зоопарку, думаючи, що над ним жартують, намагається відповісти якомога дотепніше, чим викликає обурення того, хто телефонує. Такий діалог може тривати досить довго, доки обидві сторони не усвідомлять, яка сьогодні дата.

День сміху святкується зараз у всьому світі, але ніде не є вихідним. У США його називають "святом серця, а не держави". До речі, професор Стенлі Теп із інституту здоров'я в Окхерсті (Каліфорнія), стверджує: "30 хвилин сміху на день дозволяють пацієнтові, котрий переніс інфаркт міокарду, уникнути повторного нападу в найнебезпечніший період – перші півроку після нападу, – і потім жити повноцінним життям. Здоровим же людям ця кількість сміху подовжує життя на роки, іноді на десятиріччя".

У німців здавна існує звичай посилати кого-небудь, найчастіше дитину, за тим, чого не можна принести. Цей жарт називається in den Aprill schicken –

10

Page 11: Інформаційні хвилинки

“посилати кого-небудь у квітень” (обманювати), а той, кого обманюють, одержав назву Aprilnarr (переклад той же, що й з англійської). Існує думка, що цей жарт у англійців та німців з’явився як наслідування одному з епізодів Святого Письма, сценічне зображення якого існувало у середньовіччі. Зокрема, навесні, напередодні Великодня, зображували, як водили Ісуса Христа від Каяфи до Пилата, а від Пилата – до Ірода. Це дало підставу для виникнення німецької приповідки: Jemanden vom Pilatus zum Herodes schicken – тобто “посилати кого-небудь даремно”.

У чехів і словаків теж існує вираз: Poslati koho z Aprilem. Цей же звичай відомий також у Польщі та Литві під назвою Primaprilis. Є підстави вважати, що прийшов цей звичай до Європи від римлян разом з самою назвою місяця – “апріль” і що він був частиною якогось таємничого язичницького звичаю під час святкування.

1 квітня в УкраїніЯк припускають науковці, до нас це свято прийшло з Німеччини, імовірно, на

початку XVIII ст. Його називали ще брехливим днем або Марією-брехухою – одним із народних прізвиськ Марії Єгипетської – святої VI ст., день вшанування якої за старим стилем збігається з 1 квітня.

Того дня дівчата дурили людей, аби верховодити майбутнім чоловіком.Для цього дня маємо приповідку: «Першого квітня — брехня всесвітня

Інформаційна хвилинка

Десять основних правилЗ Біблії відомо про десять заповідей. Один джентльмен якось справедливо

зазначив: "Щоб там не говорили про десять заповідей, слава Богу, що їх лише десять". Є десять табу. Все, що ці табу не охоплюють, - дозволяється. Автор цих рядків дотримується думки, що працювати можна і у релігійні свята, оскільки заборони щодо цього Біблія не містить. Вважає, що заборона працювати - це вигадка священнослужителів, а не вказівка від Бога. Заклик священнослужителів працювати і не йти до церкви мав би такий неприродний вигляд як і заклик професора до студентів не ходити на лекції.

Психологи Київської асоціації практикуючих психологів і психотерапевтів сформулювали десять заповідей, які спрямовані на створення і підтримання іміджу надійної ділової людини.

1. Обов'язковість. Її необхідно проявляти, навіть, у дрібницях. Спізнення не лише шкодять роботі, але й свідчать про ненадійність і необов'язковість. Відомо, що третій президент України - В. Ющенко мав схильність до запізнень і це

11

Page 12: Інформаційні хвилинки

шкодило його репутації. Начальник може оцінити запізнення як неповагу особисто до нього. Просування по службі може загальмуватися.

2. Небагатослівність. Не слід говорити зайве. Працівники мусять зберігати секрети фірми чи організації так ретельно, як і свої особисті секрети. Ніколи не слід переоповідати те, що інколи вдалося почути від співробітника, керівника або підлеглого про його особисте життя.

3. Доброзичливість і привітність. Слід докладати зусиль до того, щоб ввічливо і доброзичливо ставитися до оточуючих вас людей, не дивлячись на те, що вони можуть прискіпуватися до вас, навіть, занадто агресивно. Доброзичливе і ввічливе ставлення зовсім не означає необхідність бути друзями з усіма, з ким доводиться мати службові справи.

4. Відсутність егоїзму.Думати слід не лише про себе, але й про інших. Слід рахуватися з думкою інших, доцільно зрозуміти їх точку зору. Необхідно прислухатися до критики і порад колег, підлеглих і начальства. Не варто негайно огризатися, коли хтось ставить під сумнів якість виконаної вами роботи. Покажіть, що для вас цінність становлять міркування і досвід оточуючих. Зазначене не шкодить вашим спробам обґрунтувати результат своєї роботи.

У зв'язку з тим, що слід думати і про інших, у автора цих рядків сплив у пам'яті і такий епізод. Якось йому, як завідувачу кафедри, телефонує жінка-директор інституту. Очевидно, у неї були якісь претензії до роботи. Свою критику вона розпочала словами:

" Про що Ви думаєте, Іване Івановичу?". На що негайно отримала відповідь: " Лише про Вас, Ніно Миколаївно, лише про Вас." Критичний тон начальниці було паралізовано. Цей прийом автор рекомендує застосовувати обережно. У випадку з автором прийом спрацював, бо він був старший за віком і мав більше регалій, ніж його директорша.

5. Одяг._Вдягатися потрібно так як це установлено у компанії. Слід подивитися як одягнуті колеги. Слід підбирати собі такий одяг, який відповідає стилю фірми (організації). Одяг відіграє вагому роль у створенні іміджу співробітника. Недарма ж кажуть, що зустрічають по одягу, а проводжають - по розуму.

6. Мова. Слід докладати зусиль для доладного і зрозумілого висловлення своїх думок як у письмовій, так і усній формі. Як внутріфірмові нотатки, так і зовнішні листи мають формувалися гарною мовою. Нецензурних слів треба уникати у спілкуванні із співробітниками як на роботі, так і поза нею. Слід звертати особливу увагу на власні імена. Вони мають вимовлятися і писатися без помилок.

7. Щирість. Її слід виявляти зацікавленням іншими людьми. Намагайтеся прийти їм на допомогу.

8. Вираз обличчя. Посмісміхайтеся співбесіднику. Ділове спілкування має бути внутрішньою потребою людини. Воно покликане приносити моральну насолоду.

9. Двосторонність спілкування. Воно означає потребу навчатися слухати інших та змусити оточуючих слухати вас. Намагайтеся створити атмосферу діалогу.

12

Page 13: Інформаційні хвилинки

10. Пам'ятати про роботу. У робочому колективі людину оцінюють, передусім, за результатами виконаної нею роботи. Слід вдосконалюватися, розширювати свої професійні та інші знання, враховувати норми поведінки, енергію віддавати роботі. Зрозуміло, що не всю, бо окрім роботи у людини є сім'я, сфера особистих інтересів тощо, які теж вимагають зусиль.

Правила етикету в офісі дещо модифікуються. Стукати слід лише у двері, де знаходяться робочі місця менше, ніж для трьох працівників. У решту ж кімнат стукати не потрібно. Офіс - він і в Африці офіс. У офісі працівники мають займатися виконанням лише функціональних обов'язків. Трапляється, зрозуміло, різне. Оповімо анекдот. Начальник почав зривати плаття зі своєї секретарші. Вона його присоромила: " Василю Івановичу, Ви хоча б двері зачинили". Він відповів: " Ти що! Ще подумають, що ми тут пиячимо!"

Зайшовши в офіс, можна сідати не чекаючи на те запрошення. У кабінеті шефа можна сідати без запрошення лише у тому випадку, коли шеф сидить.

Інформаціна хвилинка

День матері

Де́нь матері — міжнародне свято. Вперше встановлене офіційно Конгресом США 8 травня 1914. Після першої світової війни це свято почали відзначати у Швеції, Норвегії, Данії, Німеччині,

13

Page 14: Інформаційні хвилинки

Чехословаччині. В Україні офіційно відзначається щорічно, у другу неділю травня з 2000.

З XVII по XIX століття у Великобританії відзначалася так зване «Материнська неділя» (англ. Mothering Sunday) - четверта неділя Великого посту, присвячена вшануванню матерів по всій країні.

У США День матері вперше привселюдно був підтриманий відомою американською пацифісткою Джулією Уорд Хоув у 1872 році. «День матері» за версією Джулії Уорд - день єдності матерів у боротьбі за мир у всьому світі. Концепція Джулії Уорд не знайшла широкої підтримки ні в США, ні в інших країнах.

У 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів у пам'ять про свою матір. Ганна написала листи до державних установ, законодавчих органів і видатним особам з пропозицією один день у році присвятити вшануванню матерів. У 1910 році штат Вірджинія перший визнав День Матері офіційним святом. У 1914 році, президент США Вудро Вільсон оголосив другу неділю травня національним святом на честь усіх американських матерів.

Слідом за США другу неділю травня оголосили святом 23 країни (в їх числі: Бахрейн, Гонконг, Індія, Малайзія, Мексика, Нікарагуа, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Пакистан, Катар, Саудівська Аравія, Сінгапур, Австралія, Україна [1] та ін .), а ще понад 30 відзначають свято в інші дні.

Пошанування серед українців

В Україні жінка споконвіку асоціювалася з берегинею сім'ї. Величезну роль у вихованні дітей відіграє перша, найрідніша у світі людина — матір. Саме від неї залежить виховання дитини і саме мати прищеплює любов до рідної землі.

Серед української громади День Матері вперше влаштував Союз українок Канади в 1928 році. Наступного року це свято відзначалося вже й у Львові. Ініціатором урочистостей була редактор тижневика «Жіноча доля» Олена Кисилевська. Також, 1929 «Союз українок» зініціював впровадження цього свята на Тернопільщині. Товариства «Просвіта», «Рідна школа», «Пласт», «Сокіл» та ін. організовували концерти, конференції, фестини по всій Східній Галичині. Відтоді, День Матері відзначали дуже широко.

У 1939 свято заборонила радянська влада. З 1990 року завдяки зусиллям громадських організацій, зокрема Союзу українок, Свято матері повернулось в

Україну.

14

Page 15: Інформаційні хвилинки

Офіційне свято України

Свято встановлено в Україні «…на підтримку ініціативи Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, міжнародної організації «Жіноча громада», Спілки жінок України, громадської організації „Союз українок“…» згідно з Указом Президента України «Про День матері» від 10 травня 1999 року № 489/99.

Релігійне підґрунтя

День Матері відзначається у другу неділю травня, що вважається місяцем Пречистої Діви Марії. До Матері Божої звертаються християни, просячи заступництва і допомоги. У травні, коли природа Мати виряджає свою доню Землю в пишному уборі весняних квітів у дорогу життя, праці й радості, люди висловлюють подяку материнській самопожертві і відзначають День Матері.

Богородиця посідає чільне місце в релігійній свідомості українців. Це пов'язано з ментальністю та суспільним ладом. Ще в давні часи князі благали її про заступництво, віддавали честь і хвалу Марії за перемогу в битвах. Богородиця стала опікункою лицарів українського духу — козацтва.

Інформаційна хвилинка

Українська мова – диво калинове15

Page 16: Інформаційні хвилинки

9 листопада вся наша Україна відзначає - День Української мови..Зараз це свято крокує країною.Мова – це той інструмент, який єднає націю, народність, народ у єдине ціле. Це великий

скарб, який треба шанувати, берегти і розумно збагачувати.Молитва до мови.

Мово! Пресвятая Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку, м’яти, рясту, євшан – зілля, з дніпровської води, від зорі й місяця народжена.

Мово! Мудра Берегине, що не давала погаснути земному вогнищу роду нашого і тримала народ на небесному Олімпі волелюбності, слави і гордого духу.

Мово ! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духу скверни, ганьби. Тож висвячувала душі козацького народу спасенними молитвами і небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся, народ той і множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень і наповнювала душі Божим сяйвом золотисто – небесним, бо то кольори духовності й Божого знамення.

Мово наша! Дзвінкова кринице на середохресній дорозі нашої долі! Твої джерела б’ють десь від магми, тому й вогненна така. А вночі купаються в тобі ясні зорі, тому і ласкава така. Тож зцілювала Ти втомлених духом, давала силу і здоров’я довгий вік і навіть безсмертя тим, що пили Тебе, цілющу джерельцю, і невмирущими ставали ті, що молилися на дароване Тобою слово. Бо «Споконвіку було Слово, Слово було у Бога, і Слово було Бог».

Мово наша! Пресвята незаймана Діво! Яничарами в степах впіймана, на курному шляху згвалтована, в дикий кривавий ясир ординцем прогнана, на продажній толоці розтоптана, в рабство на торжищі продана.

Мово наша! Передчасно постаріла, посивіла, змарніла, на хресті мук розп’ята, на палю посаджена, за ребро на гак повішена дітьми – покручами. Стражденице, Великомученице, Матір Божа наша, в Сибір й Колими прогнана, Соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, стонадцять раз розстріляна, Чорнобильською смертю зморена.

Прости їх, змарнілих, здрібнілих, перероджених, звироднілих нащадків козацького роду, які повірили лукавим корчмарям і ненажерливим косарям, що Ти не древня, що Ти не мудра, не велична, не прекрасна, не свята, не вічна єси.

Стаю перед тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас грішних й не ховайся за чорнобильську межу, а повернися до нашої хати, звідки Тебе вигнано, вернися до нашого краю.

Прости! Воскресни! Повернися! Відродися! Забуяє вічним і віщим Словом від лісів до моря, від гір до степів. Світи від мороку і освяти святоруську землю, Руську Україну, возвелич, порятуй народ її на віки!.

Звідки ж бере свій початок мова, яку справедливо вважають однією з наймилозвучнійших мов світу? Наша мовна традиція сягає далеких до княжих часів. Учені доводять, що давньоруське письмо із своєрідною системою позначок існувало ще з ІІ ст. до н.е. А в період Київської Русі наше слово сягнуло державного творення. Українську мову тоді називали «руською» , пізніше, десь із середини ХVІІ ст., «малоруською», далі «южноруським язиком», «малоросійським наречиєм».

Тоді ж постав з народу той, «хто сміло, із ясним сміхом розбудив і розгорнув широко крило понад землею рідний спів». Це невмирущий Іван Котляревський в «Енеїді», «Наталці Полтавці» та комедії «Москаль чарівник» відкрив усьому світові багатства живої народної мови. З його творів «забуте й закинуте під сільську стріху слово, мов Фенікс із попелу, воскресло знову, ожило небаченою красою і голосно залунало по широких світах».

Рідна мова! Який тернистий шлях довелося пройти тобі у своєму розвитку, скільки заборон витерпіти, яку мученицьку, але величну долю вистраждати.

1720 рік. Указ російського царя Перта І про заборону друкування книжок українською мовою.

1755 рік. Заборона викладання українською мовою у Києво – Могилянської Академії.16

Page 17: Інформаційні хвилинки

1775 рік. Зруйнування Запоріжської Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1863 рік. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії про заборону друку українською мовою.

1876 рік. Емський указ, за яким не допускалися ввезення із – за кордону, друкування та видання в імперії книг «на малоросійському наречию», заборонялися різні сценічні вистави і читання, друкування текстів до нот. Скасовувалися з вжитку слова: Україна, козак, Запорізька Січ.

Рідна мова! У страшні часи національного гноблення до тебе припадали, як до цілющого джерела, рятуючись від духовної смерті. А були і такі, що зреклися тебе, перетворювались на манкуртів, яничарів, забуваючи про свій рід, про своє коріння.

ХІХ століття, позначене в поступі людства як століття революцій, гуманізму, весни людства і народів, виявилося для України лютою зимою: українська мова вмирала. Польське, російське, австро – угорське, румунське панування гнітило розвиток національної культури і мови. Про неї говорили: «Не было, нет и быть не может».

Тоді гостро постало питання: бути чи не бути українській мові і культурі взагалі. «Бути!» - так відповів на це Великий Тарас своїми творами, написавши в одному з них::

ВозвеличуМалих отих робіт німих!Я на сторожі біля їхПоставлю слово.

А вже в іншій Шевченковій поезії читаємо:Ну що б, здавалося, слова...Слова та голос – більш нічого.А серце б’ється – ожива,Як їх почує!.Так, це він, наш великий національний геній, перетворив українське слово на чисте

золото поезії. Саме рідне слово, рідна мова залишилися тоді тією скарбницею, що вберегла національний дух від остаточної руйнації. Тоді ж почали поступово утверджуватися етнічні і політичні поняття слів «Україна», «український народ», а нашу мову визнали як українську.

Рідна мова! Тяжким було становище її в той час і в нашому рідному краї – Галичині. Нестерпним був національний гніт з боку Польщі. І саме тоді, коли здалося, що гинуть останні здобутки української культури, у Львові розгорнув активну діяльність гурток українських діячів, які пропагували твори українською мовою.

Рідна мова! В епоху розстріляного відродження та в часи застою ціною великих жертв ти встала з колін. Тисячі найкращих українців пройшли через сталінські репресії, беріївські концтабори, брежнєвські тюрми. Низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю письменників Миколи Хвильового, Григорія Косинки, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Василя Стуса, Івана Світличного, Бориса Антоненка - Давидовича та багатьох інших. Всіх не злічити.

Мово рідна! Красо моя! В тобі мудрість віків і пам’ять тисячоліть, в тобі, мова, неосяжна душа народу – його радощі й печалі, і труд, і піт, і кров, і безсмертя його.

Слово рідне! Скарбе мій єдиний! З тобою я найбагатший і найдужчий у світі, без тебе – перекотиполе, що його вітер несе у небуття. Ти і захисток, і гордість, і розрада у годину смутку.

Мово рідна! Арфо серця мого! Люблю зажуру пісень твоїх, і невмирущий оптимізм гумору твого, і музику слів твоїх.

Мова рідна! Світлоносна! Ти – як море – безконечна, глибинна, могутня. Котиш і котиш хвилі своїх лексиконів, і нема їм кінця краю. Єдина печаль проймає, що не вистачить життя, аби переплисти твій мовний океан. Бо ти є вічність. Ти є Правда, Добро, Краса нашого народу. Тож такою і будь вічно, мова рідна!.

17

Page 18: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилинка

Партизанський рух на Україні

22 вересня День партизанської слави

У ході наступу військ фашистської Німеччини в 1941 році була окупована значна територія України. Нацистський «новий порядок» викликав хвилю обурення в Україні. В антигітлерівському русі Опору в Україні було дві течії, які займали різні політичні позиції: підпільні комуністичні організації та націоналістичне підпілля.

Тодішнє керівництво покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу. Проте уже в перші тижні окупованого режиму переважна більшість раніше створених підпільних центрів, партизанських загонів і груп була розгромлена гітлерівцями або розпалася.

В умовах ворожого тилу, долаючи великі труднощі, підпільники гуртували однодумців, збирали зброю, виробляли тактику конспіративної роботи, бойових дій, розмножували та поширювали листівки. Комуністичний підпільний і партизанський рух значно поширився після поразки німців під Москвою. Для керівництва партизанським рухом у червні 1942 році був створений Український штаб партизанського руху на чолі із Т.Строкачем. Це дало можливість координувати дії загонів, забезпечити партизанів зброєю, медикаментами. Незабаром підпільна та партизанська мережа не тільки відновлена, але й розширена.

Значного розмаху партизанський рух набрав у 1943 році. Кількість бійців досягла кілька десятків тисяч, почали формуватися партизанські з‘єднання. Найбільші з них очолювали С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Побудренко, М.Наумов. партизани руйнували військові комунікації ворога, знищували живу силу, транспорт, техніку ворога. Партизанські з‘єднання здійснювали рейди тилами німецької армії. Це були добре підготовленні операції, котрі забезпечувалися з-за лінії фронту озброєння, зв‘язком, пропагандистськими матеріалами, продовольством, вибухівкою тощо. Діяльність партизанських загонів була відчутною допомогою регулярним частинам Червоної армії.

У багатьох українських містах діяли підпільні організації. Вони збирали інформацію про ворога, організовували диверсії, бойові операції, вели антигітлерівську пропаганду. Відомими підпільними організаціями були «Молода гвардія» (Краснодон), підпільна група із с. Кримки (Миколаївська обл.) та інші.

У вирішальному 1943 році партизанський рух значно активізувався. Дії партизанів координувалися з діями Червоної армії. Під час Курської битви здійснили операцію «Рейкова війна» - підривали ешелони, залізничні і шосейні мости. Восени 1943 року було проведено операцію «концерт»: підірвано комунікації ворога і виведено з ладу залізниці. Партизани вели самовіддану героїчну боротьбу, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Підпільники і партизани від імені народу знищували фашистських поплічників в Україні: помічника Коха – Функа, його радників – Вінтера і Снайдера, віце губернатора Галичини Багера. У Харкові радіокерована міна висадила в повітря будинок, у якому розміщувалось гестапо. Героями Радянського Союзу стали відомі партизанські командири: С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Наумов.

Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 року.Звільнення Правобережної та Західної України супроводжувалися активізацією

партизанської боротьби з нацистськими окупантами. Понад 350 підпільних організацій діяли у Вінницькій, Житомирський, Кам‘янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській, Рівненській і Чернівецькій областях.

Партизани узгоджували свої дії з підрозділами Червоної армії. Вони допомагали в звільненні обласних центрів, сіл і міст.

18

Page 19: Інформаційні хвилинки

Рух опору був представлений також націоналістичною течією. Представники українського національного руху створили на території Західної України (на Поліссі та Волині) воєнні загони – Поліську Січ. Їх сформував М.Боровець (Бульба) наш земляк з Березнівського району, який вів партизанські дії проти фашистських окупантів.

Представники націоналістичного руху намагалися відновити незалежність України. Політичним центром націоналістичного руху була Організація українських націоналістів.

З весни 1943 р. на Волині вже цілі райони повністю контролювалися вояками й політико-адміністративними структурами УПА.

У червні 1943 року відбувся ІІІ надзвичайний збір ОУН. Він виробив соціально-економічну платформу організації, яка передбачала безоплатну передачу землі селянам, свободу вибору форм господарювання, проголошувала рівність у правах та обов‘язках у майбутній українській державі всіх громадян.

У липні 1944 року була створена Українська Головна Визвольна Рада як політичний провід УПА. Вона мала очолити збройну боротьбу проти окупантів, а після досягнення незалежності передати всю повноту влади Українським установчим зборам. УГВР очолив генерал Р. Шухевич.

Український народ вніс чималий вклад у боротьбу з фашизмом у Другій світовій війні. У складі різних збройних формувань брали участь понад 4,5 млн. українців, з них близько 4 млн. – у лавах Червоної армії. Бойовими нагородами відзначено 2,5млн.українців, 2069 з них – звання Героя Радянського Союзу.

50 тис. українців діяли у складі загонів, частин і з‘єднань радянських партизанів. Билися з ворогом 60 тис. бійців у лавах УПА.

Партизанське підпілля на РівненщиніТа хоч яким жорстоким був фашистський терор, місто не стало перед ворогом на коліна.

Вже з перших днів окупації комуністи подбали про згуртування кращих представників трудящих для підпільної боротьби з гітлерівцями. В липні 1941 році на території Рівненщини було створено підпільну антифашистську організацію на чолі з П.Мірющенком, які збирали розвідувальні дані, влаштовували диверсії, передусім на залізничному транспорті, розповсюджували листівки із закликами до населення чинити опір окупантам, допомагали військовополоненим тікати з таборів і переправляти їх у партизанські загони.

Розгорнули діяльність ще дві підпільні організації. Одну з них очолював Т.Ф. Новак, другу – М.М.Остафов. На жаль, вони загинули в боротьби з фашизмом. Гестапівці стратили П.М.Мірющенка, М.М.Остафова і кілька їх бойових побратимів, групу підпільників з організації Т.Ф.Новака (решту вдалося переправити в партизанський загін Д.М.Мелведєва).

З березня 1943 року на території області почали діяти Рівненській підпільний обком Комуністичної партії України і обласний штаб партизанського руху на чолі з В.А.Бегмою. під їх керівництвом відчутно активізувалась боротьба існуючих і новостворених партизанських загонів і з‘єднань проти загарбників, велась значна масово-політична робота серед місцевого населення.

Невдовзі на Рівненщині вже діяли вісім підпільних райкомів партії і райкомів комсомолу, збройну боротьбу проти фашистів вели 19 партизанських загонів.

«Як ні одна область України, - писав згодом прославлений організатор партизанського руху С.А.Ковпак, - Рівненська область була центром, в якому зароджувались партизанські загони, формувалися крупні партизанські з‘єднання. Тут починалися основні рейди по глибоких тилах ворога». На Рівненщині вкрили себе невмирущою славою народні месники із загонів і з‘єднань А.П.Бринського, С.А.Ковпака, О.М.Сабурова, О.Ф.Федорова, М.І.Наумова, П.П.Вершигори, Д.П.Бурченка та багато інших.

Легендою овіяні подвиги розвідників загону спеціального призначення «Переможці» під командуванням полковника Д.М.Медведєва. в дні фашистської окупації в Рівне проводили розвідувальну і диверсійну роботу героїчний син радянського народу М.І.Кузнєцов, його соратники В.К.Довгер, М.Я.Гнидюк, М.Т.Приходько, М.В.Струтинський, М.М.Шевчук, Л.І.Лісовська та інші. Неоціненні розвідувальні дані, що надходили з Рівного в Москву, численні акти помсти над високопоставленими гітлерівськими воєначальниками і чиновниками,

19

Page 20: Інформаційні хвилинки

викрадення командуючого особливими військами на Україні генерала фон Ільгена – ось лише окремі епізоди їх боротьби проти окупантів.

Партизани, своєю підтримкою фронту, наближали світлий день Перемоги.

Інформаційна хвилинка

«Великдень»Святкувати Пасху в Україні почали наприкінці першого тисячоліття з приходом

християнства. За біблійним сюжетом, Iсус Христос воскрес рано-вранці, i це Воскресіння супроводжувалось великим землетрусом: то ангел небесний відвалив камінь від дверей Гробу Господнього. На світанку жінки-мироносиці Марiя Магдалина, Марiя, мати Якова та Саломія прийшли до гробу з ароматами, щоб обмастити тіло Iсуса, але побачили відвалений камінь i порожній гроб, i тоді схвильованим жінкам з'явився ангел i сповістив про Воскресіння Господнє.

Свято Великодня має язичницькі корені і народилося набагато раніше за свято Пасхи, ще до зародження в Україні християнства. В давнину землероби вірили, що померлі родичі продовжують жити під землею і можуть впливати на її родючість. Саме з цими віруваннями і була тісно пов'язана весняна поминальна обрядовість.

Існує думка, що євангельська подія, на честь якої встановлена Пасха, а також пасхальні обряди найімовірніше запозичені з язичницьких та іудейських культів і у переродженому вигляді пов'язані з особою Христа (хоча спочатку християнські богослови не визнавали спорідненості Ісуса Христа з язичницькими воскресаючими богами і тільки євангельські твори вважалися істинними). Але християнське оформлення свята мало змінило сутність язичницьких обрядів.

Свято Великодня в Україні сьогодні символізує загальне відродження та обновлення.Походження назви "Великдень"Існує декілька легенд щодо виникнення назви свята. За однією з них назва "Великдень"

("Великий День") з'явилася аж наприкінці першого тисячоліття з приходом на українську землю християнства. Легенда говорить, що "Великдень називається так тому, що в той час, коли Христос народився, сильно світило сонце і стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім зложити, щоб був один тодішній. Тоді, було як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу ввечері. А як розп'яли Христа - дні поменшали. Тепер тільки царські ворота в церкві стоять навстіж сім днів..."

Походження назви "Пасха" Слово "Пасха" походить від назви старозаповітного свята, яке відзначали іудеї в пам'ять про звільнення від єгипетського полону. Пасхальний агнець євреїв став прообразом Христа, тому Христос ще іменується Агнцем Божим, Агнцем Пасхальним, Пасхою.

Великодні звичаїНаразі дослідникам досить важко розібратись, які саме великодні обряди коли й як

виникли. З християнською великодньою обрядовістю змішалися давні язичеські обряди, пов'язані зі святкуванням весняного сонця. Під впливом християнського календаря язичеська обрядовість частково перемандрувала в Великодній тиждень, а частково й зовсім зникла, окільки припадала на Великий Піст, що був у повному контрасті з "весняною радістю".

У великодніх звичаях, відомих, головним чином, із записів очевидців XIX-XX ст., знаходяться сліди трьох різних, нашарованих один на одний, культів — культу роду, культу весняного сонця і культу Христа, що приніс людству ідею Воскресіння — ідею духовного й фізичного відродження. Вірування, спільне всім слов'янам, що на Великдень "сонце грає", чи "гуляє", хоч його і приймають за атрибут християнського свята, бо, мовляв "цього дня все

20

Page 21: Інформаційні хвилинки

веселиться на небі й на землі", було, мабуть, одною з основніших ідей весняного свята сонця, з якої випливали й дальші, в роді того, шо "під Великодню неділю не вільно спати", бо "той, хто спить, своє щастя проспить".

Великодня служба божа триває всю ніч. Її найурочистіший момент настає опівночі, коли священик сповіщав, що Христос воскрес, а всі присутні з трепетом відповідають: "Воістину воскрес!" Пiсля служби процесія тричі обходить навколо церкви, а потім починали процес освячення обрядових пасхальних страв: пасок, крашанок, ковбас, хріну, сала, тощо. Господині збрирають їх в кошики, прикрашені вишиваними рушниками, барвінком і свічками. Після церковної служби розходяться по домівках i починають розговлятися.

Розговляються насамперед свяченим яйцем. Окрім паски та яєць (крашанок та писанок), серед свяченого має бути смаженина, часник, полин, хрін і соль.

В давніші часи, перед тим, як з'їсти свячене самому, господар йшов зі свяченим насамперед поміж худобу, христосувався з нею, сповіщав "Христос Воскрес!", а хтось із присутніх відповідав за худобу: "Воістину Воскрес!". Тоді господар торкався тричі свяченим кожної худобини і вимовляв: "Аби ся так не брало вівці (чи корови, чи чого), як ніщо не візьметься свяченої паски". В іншій околиці Галичини було записано іншу формулу: "Який дар красний, так і аби Бог дав телиці (ягниці, чи що) красні". Потім обходив із свяченим сад, пасіку, город, відповідно примовляючи, і, нарешті всі входили до хати, де господар благословляв дітей що ставали перед ним навколішки: "Аби вам розум так скоро розв'язувався, як ці бесаги (торба) скоро розв'язуються". У кого була дівчина на видданні, клали їй паску на голову: "Аби-сь у людей була така велична, як ця паска пшенична!" Малу дитину клали в спорожнену від свяченого торбу: "Аби-сь так скоро росло, як паска скоро росте" (Матеріали української етнольогії, НТШ. XV, 39). Після розговин молодь ішла звичайно під церкву, де розпочиналися великодні ігри — Веснянки, чи Гагілки в супроводі відповідних пісень. У житті молоді великодні забави були початком Вулиці, що розпочиналася великоднім тижнем і тривала аж до осені.

На Великдень всі мають веселитися, бо хто буде сумувати в цей день, сумуватиме і весь рік. Якщо хтось помирає на Великдень, то вважається, що його щаслива душа піде просто до неба, бо того дня "небо оговорено".

Після розговин починали дзвонити на дзвіниці, — а хто перший задзвонив, той найперший обробить жнива і буде в нього найкраще збіжжя. Дзвонили в дзвони ввесь день, а потім ще й другого та третього дня.

Великодній понеділок зветься Обливаним. За традицією хлопці обливають дівчат водою. Ті ж можуть віддячити їм тим самим у вівторок.

Серед інших великодніх звичаїв відомо ще один, який полягає в розкладанні вогнищ на всю Великодню ніч навкруги церкви. Вважається, що цим вогнем очищується повітря і звільняється земля від усяких нечистот на добрий урожай. Цей вогонь вважається святим і мусить сам погаснути.

Великодні свята закінчуються поминанням мертвих — молитвою і тризною "на горбках". У могильні горбки закопють яйця та шкаралупу від з'їджених яєць, кості зі свяченого м'яса, свячену сіль, тощо; виливають і чарку горілки: "їжте, пийте й нас, грішних, поминайте". Часом цокаються крашанками об могильний хрест, надбивають їх, а потім віддають прохожим.

У другий день Великодніх свят небезпечно виходити з дому, оскільки можна потрапити під зливу з чийогось відра.

Великдень – свято радості і позитивних емоцій. Проте Великодній понеділок може добряче зіпсувати вам настрій. У цей день від самісінького ранку вулицями гасають групи хуліганів з відрами або пластиковими пляшками (дай Боже, щоб чистої!) води. Обливають усіх перехожих, незалежно від віку і статі. Вода ллється навіть у двері автобусів і крізь вікна маршруток. Деякі “жартівники” примудряються це робити з вікон висотних будинків. Їх не цікавить, що святково одягнуті люди йдуть до когось у гості. Через це багато міських жителів бояться у цей день виходити зі своїх помешкань.

Молоді люди відверто дивуються: як це так, таке велике свято, трошки пообливалися водою, а народ не розуміє, що у більшості випадків – це лише невинна забава. Перехожі ж замість того, щоб нервувати, краще б усміхалися...

21

Page 22: Інформаційні хвилинки

Молодь (особливо вихідці з сільської місцевості) каже, що традицій треба дотримуватися. Так, саме традицій. Але не перегинати палицю. Обливання, насамперед, згідно з цією традицією, стосується кавалерів і панянок. Молодь може обливатися і жартувати тільки з рівними собі. І ще одне варто знати: обливаються тільки до обіду! Друга половина обливаного понеділка має бути присвячена культурній програмі, різноманітним розвагам, скажімо, гаївкам. До речі, у давнину обливалися тільки по селах. Міське населення не мало такого звичаю.

Літературна година

УЛАС САМЧУК (1905-1987)

ПИСЬМЕННИК, РЕДАКТОР, ПУБЛІЦИСТ       Ім'я письменника Уласа Самчука ще

прижиттєво було відоме у країнах Європи та Америки і, як зазначала дослідниця творчості письменника Марія Білоус-Гарасевич, "...не лишалось сумніву, що його талант належить до тих, яких лише кілька видає з себе народ на століття і які творять велику літературу". Як зазначає літературознавець Марія Білоус-Гарасевич, "вражає не те, що на українській землі народився цей вийнятково сильний творчий талант, а те, що він вижив, не зісох у "волинській тихій стороні", в абсолютно безпросвітних обставинах".

     Таким як Самчук, кому доля накреслила стати "одним з найбільших українських письменників XX століття" з раннього дитинства закрито було дорогу "...в широкий світ, до високої освіти і вершинних здобутків європейської цивілізації. І треба було або змиритися із приреченістю долі, або ж кинути їй виклик, порвати з рідним середовищем і йти до того широкого світу, шукати в ньому себе. Улас Самчук вибрав друге. І саме цей вибір уможливив його шанс стати європейським письменником".     У своїх споминах Улас Самчук мотивує свій життєвий вибір так: "Головне, те головне, моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. ... Десь з сімнадцятим роком мого життя посіла мене ця пропасниця, з якою я просто не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: "От буде босяк - ледащо, не здібне навіть до хазяйства". ... Жадоба світу, знання, слави у селі, "на краю світу" під глухою, мертвою, зачумленою поліційним терором границею ... Що за дика примха! Мене рвало на куски бажання вирватися звідсіль, отрясти порох взуття і відійти на другий "край світу". [4] Рішучість, ризик, наполегливість, витримка - це ті головні якості, завдяки яким Улас Самчук йшов без оглядки до своєї заповітної мети. Як письменника і громадянина його сформували два світи, дві культури, дві традиції - Схід і Захід, Україна і Європа.

22

Page 23: Інформаційні хвилинки

     Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Уліянівни Самчуків, - як на той час, заможних хазяїв. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "... Дермань для мене центр центрів на плянеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився... Але також тому, що це справді "село, неначе писанка", з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".     У романі-епопеї "Волинь" Улас Самчук оповідає легенду про походження назви села: Дрімання,що з плином часу трансформувалася у Дермання, а згодом - Дермань. Свято-Троїцький монастир у I половині XV ст. заснував князь В.Ф. Острозький (Красний). З монастирем пов'язана діяльність тогочасних представників науки і культури, як: Іван Федоров, Ісакій Борискович, Іов Княгиницький, острозький грецист Кипріян, Антоній Грекович, Даміан Наливайко, Іов Борецький, Мелетій Смотрицький. У 1603-1605 рр. в монатисрі діяла друкарня на чолі з Д. Наливайком. Сюди її перенесли з Острога. З 1602 року до кінця XVIII ст. при монастирі існувало училище. В усі часи монастир був центром науки і просвітництва.     У 1913 році, коли Уласові Самчуку було вісім років, сім'я переїхала у пошуках "за землю" в село Тилявку Кременецького повіту. Але з Дерманем хлопець зв'язків не втрачав, бо в 1917-1920 рр. він навчався в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при Дерманській Св. Феодорівській учительській семінарії. А в 1921-1925 роках він продовжив здобувати "науку" в Крем'янецькій українській мішаній приватній гімназії імена Івана Стешенка. Перед самим закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова). 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська і потрапив до Бойтена, і працював як наймит у одного тамошнього міщанина, розвозив рольвагою по копальнях і гутах залізо.     Ранній період життя Уласа Самчука (1905-1927) пройшов переважно на Волині; Дермань-Тилявка-Крем'янець. Згодом свою історію сам письменник опише так: "Ось моя власна історія, - писав він 1 серпня 1945 року. - Від 1905 до 1917 імперія Оманових. 1918-1920 - Українська Народна Республіка. 1920-1927 - Жеч Посполіта. 1927-1929 - Німеччина Веймарська, 1929-1940 - Чехословаччина. 1941-1944 - німецька окупація в Україні. 1944 - до цього дня Німеччина "п'ять по дванадцятій". Маю сорок років життя. Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни і революції, п'ятнадцять років вигнання, чотирнадцять - миру. Польська, німецька, мадярська в'язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріяту Україна, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори, Муссоліні, Гітлер, Сталін, Голод 1932-33, концентраційні табори..."     Саме бурхливе політчне життя, в якому завжди опинявся Улас Самчук, і формувало його як "літописця в художній формі".[7] Хоча він зазаначав і таке: "Я

23

Page 24: Інформаційні хвилинки

не належав до породи пристрастних політиків, але силою фактів був втягнутий в цю атмосферу молодих людей, яким здавалося все можливим і які майстрували фантастичні пляни свого майбутнього".     Ці плани Уласа Самчука та його однодумців формувалися навколо національної ідеї України, далеко від України, в Чехословаччині, куди Улас Самчук переїхав з Бойтена. "Німецький" період життя Уласа Самчука позначений тим, що, по-перше, завдяки Герману Блюме він, як вільнослухач, студіював у Бреславському університеті, мама Германа Блюме - Германіна фон Лінгейсгайм люб'язно приютила "обідраного українця" у своєму помешканні й терпляче навчала його німецькій мові. І ще цікавий достовірний факт. Вдруге прийшов Герман Блюме на допомогу Уласові Самчуку через п'ятнадцять років: завдяки його клопотанню німці 20 квітня 1942 року випустили письменника якого арештували 20 березня цього ж року з Рівненської в'язниці,. Герман Блюме у Рівному працював на посаді начальника цивільної поліції райхскомісаріату "Україна".     Бойтен і Бреслав стали для Уласа Самчука благословенням у велику літературу. Звідси він надіслав до "Літературно-наукового вісника" свої перші "новелі", там виникли задуми більших романів. У спогадах "Мій Бреслав" Улас Самчук стверджує, що саме у цьому німецькому містечку "в моєму всесвіті появилась туманність, з якої поволі вилоньовались контури майбутньої "Волині".     З 1929 по 1941 рік Улас Самчук жив у Празі: "У житті кожної людини є час і місце, що творять вісь її буття. У моєму житті таким місцем була Прага і час, у ній прожитий... Але все-таки тут я визрів як письменник, тут формувалися мої ілюзії, мої фата-моргани, мої суперечності. Тут пізнав певне число людей моєї мови, з якими судилося ділити долю і недолю мого життя..."     Українська Прага 1920-30-х рр. жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. До безпосереднього оточення, яке торило "його Прагу", Улас Самчук називає Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Дорошенка, Миколу Галагана, Леоніда і Надію Білецьких, Дмитра Антоновича, Сергія Шелухіна, Микиту Шаповала, Валентина і Лідію Садовських, Русових, Яковлевих, Мідних, Батинських, Слюсаренків, Щербаківських, Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольгерта Бочковського.     У Празі Улас Самчук належав до Студенстської академічної громади. "Нас було кілька сотень з загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс".     Український письменник Улас Самчук саме у Празі написав у 30-ті роки роман "Кулак", спрямований на захист життєдайних спроможностей українського селянства, роман "Гори горять" - про боротьбу закарпатських гуцулів за своє соціальне та національне визволення, у 1933 році з-під пера волинського письменника вийшов роман "Марія" - про організований сталінсько-більшовицькою системою СРСР голодомор. Слід сказати, що одночасно із "Марією" Улас Самчук працював над романом-епопеєю "Волинь" у трьох частинах, робота над першою і другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою - з 1935 по 1937 роки. Саме роман "Волинь" приніс 32-річному

24

Page 25: Інформаційні хвилинки

письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук, "У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман "Волинь" (як і Володимира Винниченка за "Сонячну машину"). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентоздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами".     Печально і яскраво водночас відтворила "історичну несправедливість" талановита рівненська письменниця (до речі, внучка Василя Бухала - дерманського сусіда і однокласника Уласа Самчука - Р.Р.) Лідія Рибенко у вірші "Уласові Самчуку":

Не так вже їх багато на Землі –тих іскор Божих творчого горіння.

Сяйне одна чи дві на поколінняметеоритним спалахом в імлі...Яке блаженство і який то біль –

людської пристрасті терпке причастя...Але чи є, скажіть, великим щастям

творить шедеври у краю рабів?Віншують нобелістів королі,

у троннім залі - урочисті речі,та не тобі. У тебе - хрест предтечі

лауреатів вільної землі.     Улас Самчук своє перше оповідання "На старих стежках" опублікував у 1926 році у варшавському журналі "Наша бесіда", а з 1929 року став постійно співпрацювати з "Літературно-науковим вісником", "Дзвонами" (журнали виходили у Львові), "Самостійною думкою" (Чернівці), "Розбудовою нації" (Берлін), "Сурмою" (без сталого місця перебування редакції).     Прага привела Самчука у велику літературу, Прага привела його й у велику політику. У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем. Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ - Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.     Феномен літератора й публіциста Уласа Самчука досі загадковий. Адже, по суті, жодного вишого навчального закладу він так і не зміг закінчити. Але його розуму, мисленню, знанню світової літератури можуть позаздрити навіть випускники Сорбонни та Американських університетів. Кожну науку Улас Самчук опановував без вчителів, самотужки. Він володів бездоганно німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами     Його жоден вуз не вчив "на письменника" і "на журналіста", але він досяг впродовж свого нелегкого й довгого творчого життя вершин світового письменства та публіцистики. "З його талантом він міг стати дуже легко письменником, не менш великим, німецьким, чеським, польським чи навіть українським з чужою тематикою. Але він лишився вірним народові й землі, звідки взяв своє фізичне, духовне й національне коріння. Всі його твори написані українською мовою, всі мають українську тематику".

25

Page 26: Інформаційні хвилинки

     Після Другої світової війни Улас Самчук пише чимало літератрнних полотен, зокрема: трилогія "Ост" ("Морозів хутір", "Темнота", "Втеча від себе"), "Юність Василя Шеремети", "Чого не гоїть огонь", "На твердій землі", "Планета Ді-Пі", "Слідами піонерів", "На білому коні", "На коні вороному", "П'ять по дванадцятій" та інші. Загалом, як стверджує Андрій Жив'юк, "20 книжкових видань... ставлять Уласа Самчука в ряд найвизначніших українських прозаїків".

26

Page 27: Інформаційні хвилинки

Хвилинка пам‘яті

Наша біль Чорнобиль… 26 квітня 1986 року. Чорною та гіркою увійшла ця дата в історію людства. На благодатній

землі українського Полісся, майже в центрі Європи, за 110 км. від столиці України Києва, сталася аварія, яку обґрунтовано вважають найбільшою в світі техногенною і екологічною катастрофою.

    Ось вже 28 років ця невигойна рана ятрить українську землю. Чорнобильський смерч забрав життя багатьох людей, завдає шкоди здоров’ю мільйонів українців. Наслідки чорнобильської трагедії ще сотні літ відчуватимуть на собі майбутні покоління.

    А тоді, в ніч на 26 квітня 1986 року, мирно спала синьоока поліська земля, молоде містечко Прип’ять, що за 3 км. від атомної станції. Це була ніч з п’ятниці на суботу і люди чекали вихідних та прийдешніх травневих свят. В 1 год. 24 хвилини у приміщенні четвертого енергоблоку при виведенні його в плановий ремонт і проведенні випробувань турбогенератора стався вибух і виникла пожежа, яка перекинулася на дах третього енергоблока. Внаслідок вибуху була зруйнована покрівля четвертого блоку і машинного залу.

    “На розтрощеному вибухом даху плавився гудрон і скрапував на землю, як чорні сльози цього многогрішного століття.

    З руїни реактора виривається в небо стовп зловіщого вогню, пари, уламків перекриття, блискучих труб, палаючих шматків графіту. Стовп стрімко, як фантастична ракета, піднімається в небо, освітлюючи корпуси атомної, річку з верболозами…

    Вогненний стовп завмирає на висоті півтора кілометра, на вершині його утворюється освітлена куля, яка начеб засмоктує в себе цей примарний стовбур, усередині якого щось рухається, згортається й випростується, але сам він стоїть над нічною землею,  як   велетенська   ялинкова   іграшка   блідо-вишневого, майже кривавого кольору” – так описує початок найстрашнішої в світі катастрофи український письменник Володимир Яворівський у повісті “Марія з полином у кінці століття”.

    У ті хвилини світ навіть не збагнув, що сталося. Першими відчули поштовх вибуху та побачили велетенське полум’я у вигляді ядерного гриба мешканці Прип’яті та навколишніх сіл. Відразу ж вплив радіаційного опромінювання відчули на собі жителі іншого міста, що знаходилося на відстані 18 км. від станції – районного центру Київської області – Чорнобиля. До речі, це стародавнє місто (засноване ще за часів Київської Русі в 130 км. на північ від Києва) дало свою гірку назву потужній атомній електростанції, будівництво якої було розпочато у 1977 році. В 1986 році працювало вже чотири енергоблоки, добудовували шостий, а п’ятий збиралися пускати в дію. Це була найпотужніша на той час атомна електростанція в Європі.

    Першими удар атомної стихії на себе прийняли працівники воєнізованої пожежної частини атомної станції. Так, вони першими опинилися у самому пеклі смертельної радіації. Це було рівнозначно самогубству. Їх було 50 – молодих, дужих пожежників. Усі до одного вони з честю виконали свій службовий і громадянський обов’язок.

    Земля була на грані вселенської катастрофи. Якби тоді вогонь не зупинили, вибухнули б ще 3 енергоблоки. Дослідники стверджують, що в такому випадку на місці Київської, Житомирської, Чернігівської областей та півдня Білорусії утворилась би величезна воронка, загинули б на цій території люди і тварини, а радіаційною, небезпечною для життя зоною була б вся Європа.

    27 квітня 19 осіб, які постраждали під час гасіння пожежі, були відправлені в Московську клінічну лікарню № 6. Незважаючи на зусилля лікарів, шістьох ліквідаторів врятувати не вдалося. Це лейтенанти В.Правик і В.Кібенок, старші сержанти В.Ігнатенко, В.Тищура, М.Титенок, сержант М.Ващук. Усі вони посмертно відзначені високими нагородами. В.Правику та В.Кібенку присвоєно звання Героїв. Цього звання удостоєний і майор Л.Телятніков (помер після тяжкої хвороби у грудні 2004 року на 54 році життя). Урядові   нагороди  також  отримали 

27

Page 28: Інформаційні хвилинки

467 працівників пожежної охорони. На сьогоднішній день жодного із тих п’ятидесяти пожежників немає в живих. Усі вони пішли у вічність, а їхні імена вкарбовані у пам’ять землян.

    На захист землі і народу України встали не лише пожежники, а й ті, хто брав участь у ліквідації аварії та будівництві захисної споруди – так званого об’єкта “Укриття”, який заховав залишки зруйнованого реактора. Це – робітники атомної станції, що залишились працювати після вибуху, атомники з інших станцій, водії машин, що прийшли на ліквідацію аварії. Це і льотчики гелікоптерів, з яких у воронку закидали пісок. Це і шахтарі, які під зруйнованим реактором будували фундамент саркофагу. Це були люди з усіх куточків України.

    Найнебезпечнішою була розчистка даху сусіднього енергоблоку. Молоді хлопці – солдати лопатами скидали з даху радіоактивний граніт, працювали не більше 2-3 хвилин, а потім їх відправляли додому. Можна лише уявити наскільки це було небезпечно, якщо 2 хвилини роботи на даху прирівнювалися до 2-х років служби в армії.

    На ліквідації аварії працювала велика армія медичних працівників, які надавали невідкладну допомогу всім, хто був у ті дні біля зруйнованого реактора.

    На жаль, з ліквідацією аварії на атомній, біда для України не вщухла. Страшною радіацією було заражено землю, воду, повітря на великій території. Радіоактивною чорнобильською хмарою зачепило Білорусь, Росію, окремі райони Кавказу, Сибіру, Середньої Азії, майже всі країни Західної Європи. Кажуть, що Чорнобиль викинув багато Хіросім.

    Вже через дві доби після аварії рівень радіації в місті Прип’яті перевищував норму для населеного пункту більше, ніж у 115 тисяч разів, а в зоні реактора – у 110 тисяч разів. Найбільш небезпечна 30-кілометрова зона відчуження, площа якої становить 2044 квадратних кілометри. Вона була офіційно визнана непридатною для життя. Ці землі було огороджено гострою огорожею і названо Чорнобильською зоною.

    Щоб врятувати людей, що жили в межах ураженої зони, від смертельної радіації, їх усіх евакуювали, тобто вивезли в інші регіони України.

    Це була страшна евакуація. До міста Прип’ять в неділю, 27 квітня прибуло більше 2 тисяч автобусів. Їх підганяли до будинків, і люди, хто в чому був, прихопивши лише документи і гроші, без речей, змінного одягу, сідали в автобуси і їх назавжди вивозили із рідних домівок. Селили спочатку де тільки можна – в санаторіях, таборах, лікарнях. Евакуйовані втратили все: житло, речі, роботу, а головне – здоров’я. Почалося екстрене будівництво будинків для поселення людей.

    Задля збереження здоров’я в те літо всіх дітей із Києва та прилеглих районів було вивезено на південь України.

    Після ліквідації аварії на четвертому енергоблоці робота електростанції була припинена через небезпечну радіаційну ситуацію. Але в жовтні 1986 року після великих робіт по спорудженню “саркофагу”, перший та другий енергоблоки були введені в дію, а в грудні 1987 року відновлена робота третього.

    Однак, у 1991 році на другому енергоблоці спалахнула пожежа. Стало зрозумілим, що подальше існування ЧАЕС небезпечне. 15 грудня 2000 року був назавжди зупинений останній реактор станції і вона припинила своє існування. Але саркофаг, побудований над четвертим енергоблоком, що вибухнув, поступово руйнується. Це може привести до значних викидів. Адже, за офіційними даними всередині реактора знаходяться 95% радіоактивних речовин від тієї кількості, що була на час аварії. Сьогодні йде мова про будівництво так званої “арки”, яка накриє сучасний об’єкт “Укриття”.

Пам’ятаймо!     Сьогодні існують офіційні дані:

    ● Від наслідків аварії на ЧАЕС померло 200 тисяч людей. Це не рахуючи тих,  хто помер від таких хвороб, як рак, цукровий діабет, серцеві хвороби, рівень захворюваності на які підвищився у 100 разів.

    У державі народилося 14 000 неповноцінних дітей, близько 70% від народження мають ті чи інші відхилення у здоров’ї. Збільшується кількість психічних і онкологічних захворювань серед молодого покоління.

    ● Радіоактивного   забруднення   зазнали   величезні тери-торії. Проведені обстеження показали, що лише в Україні забруднення плутонієм-239 (зі щільністю від 0,1 кюрі й вище на 1

28

Page 29: Інформаційні хвилинки

км2.) становило 700 км2, стронцієм-90 (3 і більше кюрі на 1 км2) і цезієм-137 (5 і більше кюрі на 1 км2) понад 3420 км2.

    ● Значного забруднення зазнали водні артерії, особливо річки, що протікають біля ЧАЕС та Київського водосховища, а також водозбірні площі басейнів Дніпра та Прип’яті. Сліди радіоактивності були виявлені в усіх водосховищах Дніпровського каскаду, водою яких користуються понад 30 млн. жителів України.

    ● Всього в Україні забруднено територію площею понад 50 тисяч км2 у 74 районах 12 областей: Київська, Житомирська, Чернігівська, Рівненська, Вінницька, Черкаська, Хмельницька, Івано-Франківська, Волинська, Чернівецька, Сумська, Тернопільська. На цій території розташовані 2294 населені пункти. В цілому потерпілих від Чорнобильської катастрофи налічується в Україні понад 3,5 млн. осіб, з них 1,3 млн. дітей.

    ● 160 тисячам людей із 129 населених пунктів довелося залишити рідні домівки і переїхати в інші місця.

    ● Подоляни брали активну участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Перша група чисельністю 60 осіб на 10 пожежних автомобілях була відправлена у зону аварії 9 травня 1986 року. 8 відділень подільських пожежників увійшли до складу зведеного загону пожежної охорони Житомирської області. Два відділення (із Шепетівки та Кам’янця-Подільського) несли чергування в Чорнобильській ВПЧ.

    ● У період з 1986 по 1989 роки безпосередньо працювали у Чорнобильській зоні 132 працівники пожежної охорони Хмельницької області.

    ● Сьогодні у Хмельницькій області на обліку знаходиться 2527 дітей та 10553 дорослих, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. 222 сім’ї залишилися без чоловіків та батьків. В області проживає 941 переселенець та 1366 осіб прирівняні до статусу чорнобильця.

    ● У 2004 році у місті Хмельницькому відкрито пам’ятний знак пожежникам – героям Чорнобиля.

    Проходять роки. Чорнобильське лихо розчинилося у мальовничій природі України, у її духмяному    повітрі, у білосніжному цвітінні садів, у джерельних криницях. Життя триває…

29

Page 30: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилинка

Ввічливість — основа етикетного спілкуванняВвічливість — ознака добре вихованої людини, вміння ласкаво й привітно

обійтися з людиною. Існує ввічливість чисто зовнішня, формальна, прищеплена вихованням, але не сприйнята серцем холодної егоїстичної людини, — та й така ввічливість — великий осяг в суспільному житті, бо вимагає самоопанування й уважності до інших: людина, що не вміє панувати над своїми поривами, ніколи не буде навіть і формально ввічливою. Саме тому французький соціолог Лекомт дю Ноуї вважав, що за мірило культурності якоїсь країни треба вважати ввічливість її громадян, і додавав: "Що суспільство культурніше, так воно буде й увічливе, те ж суспільство, в якому основи ввічливости втрачаються, виявляє безперечний симптом культурного занепаду..."

Справжня — не тільки формальна ввічливість — це ласкавість серця, це увага до ближнього, що походить з доброзичливості, з глибокого почуття солідарності, що засвідчує про певний духовний розвиток людини, бо, як зазначає німецький філософ Кайзерлінґ , "людина не може бути досконалою внутрішньо, якщо зовнішньо поводиться недосконало..."

Людина груба, брутальна, неввічлива самою своєю поведінкою засвідчує свою духову мізерію. Натомість св. Франціск Асізький казав: "Знай, мій предорогий брате, що ввічливість — прикмета Бога, який з увічливості дає своє сонце і дощ однаково праведникам і неправедникам..."

В Україні завжди високо цінувалася ввічливість у ставленні до людей. Про це, зокрема, свідчить чимало слів на позначення цієї якості: ввічливий, вихований, ґречний, запобігливий, лю-б'язний, обхідливий, поштивий, приеігіний, уважні""-, чемний, шанобливий... Цю низку синонімів суттєво доповнюють олова, запозичені з ітглтіх мов: галантний, делікатний, коректний, куртуазний, тактовний тощо. Головним у цій низці є слово ввічливий — "який дотримується правил пристойності, вияв-ляє уважність; чемний". Інші синоніми називають різні від-тінки ввічливості. Скажімо, люб'язний — це "уважний, привіт-ний до кого-небудь", тактовний — "який володіє відчуттям міри, такту".

Ввічливість — це чемність, дотримання правил пристойності у вчинках і в мовленні, вияв вихованості. Це основа етикетної поведінки, невід'ємна ознака нормальних взаємин між людьми.

Ще великий князь Володимир Мономах (1053—1125) у сла-ветному "Поуттенні", звертаючись до своїх дітей та всіх, хто слухатиме цю його "грамотицю", радив: "при старших годить-ся мовчати, премудрих слухати", "бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати", "не лютувати словом, не гань-бити нікого в розмові", "брехні остерігатись", "не проминути ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй ійолиги". По-дібно міркували люди в інші часи та в інших краях. Іспанський філософ XVII ст. Бальтасар Грасіан писав: "Грубість шкодить усьому, і::зіть справедливому і розумному, люб'язність усе скрашує: позолотить "ні", підсолодить істину, підрум'янить навіть старість. У

30

Page 31: Інформаційні хвилинки

всіх правилах важливо "як"...". Оце "як" — як сказано, написало, поглинуто, відреаговано, як сидимо, вітаємось, їмо, жестикулюємо тощо — для культури спіл-кування має першорядне значення. Дуже часто саме від.нього залежить успіх чи неуспіх контактів між людьми.

Традиційно розрізняють внутрішню, глибинну, і зовнішню, поверхову, культуру. Протиставляються, з одного боку, духовні багатства людини, її моральність, а з другого — дотримання норм пристойності. Бґ'.іперечно, суспільно вартісною є людина з багатим духовним світом, високою моральністю, розвиненим почуттям справедливості, громадянського обов'язку тощо. Про-те жодна з цих цнот не підкаже людині, як, наприклад, цілу-вати дамі руку чи як поводитися на фуршєті. Людство легше любити, ніж конкретну людину, тому часом носії "високої куль-тури" нізащо не поступляться літній людині нижньою поли-цею в купе потягу і не допоможуть їй винести валізу з вагона. Внутрішня і зовнішня культури мають органічно поєднувати-ся, гармонійно доповнюючи одна одну.

Ввічлива лгсдина не буде говорити непристойні речі або ж по-рушувати теми, що через певні причини можуть бути неприєм-ними для співрозмовника, наприклад, із лисим про зачіски, з бездітним — про дітей, з людьми, які мають фізичні вади, — про конкурси краси тощо. Вихованість і природний такт не дозволять кепкувати з дефектів чийогось мовлення, з манери говоріння, наділяти людей образливими прізвиськами, лихо-словити щодо незвичних імен і "неестетичних" прізвищ. Ґреч-ність вимагає ніколи не згадувати про те негативне, в чому людина не винна. Чемний спілкувальник не питатиме про вік жінки, сімейні таємниці, хвороби, нещастя, не цікавитиметь-ся чужими доходами й витратами, не рахуватиме гроші "в чу-жій кишені". Водночас він не надто посвячуватиме інших людей у свої проблемі: — не розповідатиме про те, що їм нецікаво слухати і не потрібно. Тактовна людина не висміюватиме інших люднії як приватних осіб, не обговорюватиме їх "поза очі", не повчати:,,"., і;., "читатиме мораль", не впр:лвлятимсті>ся в ущип-ливості, не підштрикуватиме папівзавуальованийш натяками, порівняннями, метафорами на зразок 3 цією валізою обережно, як із родичеві: вона із свинячої шкіри!

Ввічливі люди знають, що мовчати з розумним виглядом і кривою посмішкою, коліт запитують, ще непристойніше, ніж просторікувати, коли не питають. Ґречній людині відомо, — і цим вена керується, — що не можна говорити все, іцо я про неї (нього) знаю і думаю, принаймні тому, що дурні думки на-відують усіх людей, але тільки дурні висловлюють їх уголос, Якщо ввічлива людина позбавлена почуття гумору, вона не дра-туватиме присутніх вимученими власними або, частіше, чужи-ми дотепями й "бородатими" анекдотами та не буде сама з них реготати.

31

Page 32: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилинка

ВЕСНЯНА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ Перший весняний місяць березень і похідні від нього березіль, березоль, март, марець, а

також такі місцеві різновиди як протальник, зимобор, соковик, капельник та інші, етимологічно були пов'язані із березою та супутніми початку весни промислами: заготівля березової золи, кори та соку, з яких згодом виготовлювали скло, дьоготь, квас.

З початком березня люди вірили, що зима вже відступить і говорили: "Прийшов Хома (6.03.), вважай, зими нема". Одним із перших березневих свят (9.03) було Обертення, Обертіння (Обретіння, віднайдення голови Іоанна Хрестителя). В народі говорили, що в цей день птахи обертаються до гнізда, чоловік - до ріллі, діти - до хліба. Вважалося, що в цей день з вирію птахи приносять звістку про прихід весни. Загалом таке пояснення базувалося на світоглядній уяві про те, що настання весни (та й будь-якої іншої пори року) залежить від потойбічного світу (вирію, ірію) та благословення пращурів. І щоб отримати таке благословення на врожайність в перші суботи березня українці поминали покійних (у 2004 р. це три суботи: 6.03. - поминання усіх в Україні голодом заморених; 13 і 20.03. - поминання померлих).

На Обертання спостерігали за пташиними перельотами. Журавлів (веселків) зустрічали приповідками: "Веселику, веселику, на тобі на гніздечко, мені на здоров'ячко". Те ж казали перелітним гусям та першим ластівкам й кидали услід солому й землю "на гніздо". Хоча люди й розуміли, що "одна ластівка весни не робить". Примічали чи високо летить журавлиний ключ (на погожу й ранню весну) чи низько (на пізню й холодну), а великі табуни гусей провіщували добрий урожай.

 14.03. на Євдокії або Явдохи-плющихи, вважалося, що до схід сонця прокидається степовий звірок бабак (байбак) й, вийшовши з нори, свистом сповіщає прихід весни (адже за старим стилем це був перший день березня). Хоча потім бабак ще лягає "досипати" аж до Благовіщення (7.04). Цього дня спостерігали за погодою бо "Які Явдохи, таке й літо", а особливо за вітром (напрямом, силою, теплий чи холодний). Схоже стосувалося й Федота (15.03) - вітряно й негода - довго не буде трави й паші для худоби.

18.03. на свято Конона господарі, особливо ті, що любили коней, вшановували цього покровителя конярства. Казали: "Конон був усім конюхам конюх... самого святого Іллю в огняній колісниці по небесному мосту возив". Але впиватися не годилося, бо того "коні рознесуть". Провадились певні ритуальні дії по захисту коней від домовика. Останній, вважалося, є духом кожного дому і може мучити тварину, а тому господарі в стайні також ставили цапа або вішали вбиту сороку, щоб домовик на них "їздив", а коней не чіпав. З Кононовим днем пов'язаний весняний сонцеворот, коли день стає довшим від ночі, а тому вже гріхом вважалося вдень лягати спати.

 19.03. святкування Ченстоховської (Белзької) ікони Божої Матері. "Засмучення", яка поряд із Вишгородського (Володимирською) Богоматір'ю є одним із найдавніших відомих у світі Богородичних образів, авторство якого приписують євангелісту Луці (мається на увазі не власна рука автора, а точна копія чи копія з ранніх копій його ікон). Свої ікони Лука творив споглядаючи Богородицю в будинку "Святої вечері". Згодом їх зберігав Іоан Богослов в Єрусалимі звідки 326 р. їх вивезла до Константинополя матір імператора Костянтина Єлена. Цією іконою візантійський імператор Василій ІІ Болгаробойця (958-1025) благословив сестру Анну на шлюб із великим київським князем Володимиром Святославичем (980-1015). У Києві ця святиня була родовою іконою княгині й згодом нею благословляли дочок із князівської династії. Очевидно, саме так ікона потрапила до західноукраїнського Белза, а в 1377 р. за Владислава Опольського - до Львова. Тоді ж було зроблено й першу з відомих копій Белзької Богородиці (1392 р.), яку розмістили в костелі бернардинів у Сокалі. А оригінал було вивезено до Польщі 1382 р. й поміщено на Ясній Горі в Ченстохові (звідки йде традиція іменування ікони Ченстоховською). 1717 р. Ченстоховську Божу Матір коронували (обрамили дорогою оправою), а в 1872 р. поблизу католицького монастиря в Ченстохові збудували православний храм де

32

Page 33: Інформаційні хвилинки

розмістили копію Богородичної ікони, щоб згідно православної традиції до неї могли прикладатися вірні.

 На Сорок святих 22.03. (За церковною традицією - Святих 40 мучеників Севастійських, яких за християнську віру мучили а потім роздягнених поставили на морозі в покрите льодом Севастійське озеро (Вірменія), які померли 320 р.) українська обрядовість пов'язувалася із числом 40. Пов'язували цей день із настанням весняної погоди, приходом тепліших днів. Птахи бралися до "весняної" роботи: поверталися з вирію, співали по 40 пісень, а сорока (за народною етимологією близька до числа 40) кладе для свого гнізда 40 прутиків. Люди теж своїми обрядами сприяли приходу весни: дівчата варили хлопцям по 40 вареників "щоб мороз любисток не побив", а господині пекли дітям по 40 коржиків (кренделів, "жайворонків"), щоб ті ходили вулицями і закликали весну й птахів. Хоча всі розуміли, що ще може бути 40 морозів, але вже готувалися до весняних робіт (вносили з погребів по 40 картоплин на посадку, готували інше насіння, висаджували розсаду, виносили із зимових схованок вулики) та починали співати веснянки:

Олексу Теплого (30.03) вважали покровителем бджіл. Якщо встановлювались теплі весняні дні, то пасічники з відповідними ритуалами виносили вулики на пасіку. Коли ж було холодно - то виставляли лише 1-2 вулики погрітися на сонечку.

О цій порі чекали справжнього тепла, а тому говорили, що "щука-риба хвостом кригу ламає", а "ворон купає своїх дітей і відпускає їх на самостійне життя".

В християнській традиції відзначали свято преподобного Олексія, чоловіка Божого, який 17 літ благочестиво жив при храмі Богородиці в перському місті Едесі і вважається втіленням Божого Слова, яке ознаменувалося святом Благовіщення (7.04) через тиждень після Теплого Олекси.7 квітня — велике свято Благовіщення

7 квітня церкви, що живуть за юліанським календарем, відзначають одне з найбільших двонадесятих свят — Благовіщення Пресвятої Богородиці. Це третє за значенням народно-релігійне свято після Великодня і Різдва Христового.

В основі свята — «блага вість» архангела Гавриїла Діві Марії (звідси і Благовіщення) про народження у неї божественного немовляти, Спасителя роду людського.

Святкування Благовіщення встановлене церквою у IV ст. після того, як самостійно почали відзначати Різдво Христове. Дату Благовіщення встановили, відрахувавши 9 місяців від Різдва. Крім того, св. Атанасій Великий пояснював дату Благовіщення ще й тим, що Бог сотворив людину в день 25 березня (7 квітня за новим стилем). Піст у цей день послаблюється — дозволяється вживати рибу та вино.

ВЕЛИКДЕНЬ – одне з найвизначніших народних Свят, яке впродовж багатьох тисячоліть займає на території України серед Календарних Свят Наших Предків одне з найпочесніших місць. Витоки цього Свята сягають глибини не віків, а тисячоліть. І хоч походження Свята стерлося в людській пам’яті, його календарно-обрядові особливості дозволяють осягнути витоки виникнення та етапи розвитку в часі. Наша громада відзначила це свято урочистим славленням!

Прадавність виникнення, складність шляху становлення Свята засвідчують його різні назви – ВЕЛИКДЕНЬ, ВЕЛИКДЕНЬ СВІТЛА ДАЖБОЖОГО, ДАЖБОЖЕ СВЯТО, ЯРИЛИН ДЕНЬ, ВОСКРЕСІННЯ, СВЯТО ВЕСНИ тощо. Всі ці назви виокремлюють його надзвичайну Велич та Значимість.

Свято ВЕЛИКОДНЯ припадає НА ВЕСНЯНЕ РІВНОДЕННЯ, коли день стає більшим за ніч, символізує перемогу Світла над Темрявою, Дня над Ніччю, Тепла над Холодом, Весни над Зимою. Природа в цей час починає оживати-воскресати після зимового сну, скресають ріки, повертаються птахи з Ирію, дні стають довшими, а Сонце – теплішим.

На превеликий жаль, у більшості українських родин свято Великодня й досі відзначається не тільки як символ чужовірних легенд (Пасха, Воскресіння Христосове), але й у дні, які не мають своєї сакральності та магічності.

Українці! ВЕЛИКДЕНЬ приходить до нас тільки у день весняного рівнодення, а не тоді, коли це визначили пророки чужого народу, порушивши астрономію й Календар, а за ними глузд і традиції. Тож визволяймо душі з рабства! Пам’ятаймо: Наші Предки не були «раби божі», а носили горде ймення ОНУКІВ ДАЖБОЖИХ. Тож будьмо гідні їх, не ганьбімо

33

Page 34: Інформаційні хвилинки

НАШОГО ПРАДАВНЬОГО РОДУ! Прислухаймося до порад Великих Українців – Григорія Сковороди, Тараса Григоровича Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки…

Шануймо і відновлюймо ЗВИЧАЇ та обряди наших ПРЕДКІВ!

34

Page 35: Інформаційні хвилинки

Інформаційне повідомлення

День працівника освіти

День учителя - професійне свято всіх працівників сфери освіти - був заснований в 1994 році.

Всесвітній день працівника освіти сьогодні святкують не тільки вчителі шкіл, а й вчителі вищих навчальних закладів, працівники сфери освіти в всі , хто вважає себе причетним до навчання молодшого покоління. Всесвітній день працівника освіти – прекрасний привід, щоб згадати про високу роль освітянина в сучасному суспільстві. Саме тому на різних державних рівнях прийнято в цей день вітати педагогів, відзначаючи їх заслуги перед країною.

Дата для святкування Всесвітнього дня працівника освіти була обрана не випадково. У цей день 1966 році відбулася паризька міжурядова конференція , темою якого став статус вчителів. Всі норми що до цього питання згодом задекларувала організація ЮНЕСКО. Запитайте у будь-якого батька, що він вважає найважливішим елементом навчання своєї дитини, і він напевно відповість: гарні вчителі. Тільки під умілим керівництвом хороших вчителів учні можуть ефективно використовувати нові технології та нові знання, які стрімко розвиваються і стають пріоритетними в навчальному процесі.

Викладачі займають центральне місце в будь-якому процесі, спрямованому на підвищення освітнього рівня, від них залежить, щоб люди навчилися мирно жити разом, і щоб світ позбавився від дискримінації. Саме тоді, коли потреба у вчителях особливо велика, прикро, що багато країн відчувають їх нестачу.

Сьогодні, у Всесвітній день працівника освіти, ми пропонуємо батькам і всім громадянам на хвилину замислитися про те, як змінив їхнє життя гарний учитель, пам’ять про якого вони зберегли. Що було б зараз з вами, якби цей учитель не зустрівся на вашому шляху, якщо б у нього не було стимулу і він припинив працювати вчителем?

Саме така ситуація спостерігається зараз у великому числі як багатих, так і бідних країн: масовий відтік вчителів, викликаний такими факторами, як скорочення бюджету для державної служби, відсутність нормальних умов роботи, майбутній вихід на пенсію літніх вчителів, стрес, виснаження фізичних і духовних сил , і в багатьох громадах - значна кількість вчителів, які померли від ВІЛ / СНІДу.

В результаті ми є свідками кризи, викликаної браком вчительських кадрів - згідно з оцінками, до 2015 р. буде потрібно в цілому 35 млн. нових вчителів початкових шкіл, майже стільки ж, скільки зараз їх налічується в початкій освіті.

35

Page 36: Інформаційні хвилинки

Без цих вчителів ми не зможемо досягти цілей в галузі розвитку на порозі тисячоліття, про свою прихильність яким заявили країни світу, особливо цілей забезпечення загальної початкової освіти і викорінювання крайньої убогості, для досягнення яких освіта має настільки важливе значення.

Громадськість часто виявляє байдужість до цієї кризи, якій в цілому не приділяється достатньої уваги, помилково вважаючи, що вчителем може бути будь-яка людина, яка щось знає про дітей, і що завжди можна знайти велику кількість людей, яких можна швидко навчити професії вчителя. Керуючи роботою чотирьох установ системи Організації Об’єднаних Націй, які займаються багатьма аспектами освіти, ми можемо рішуче заявити, що без відповідної підготовки і підтримки навіть ми не вважаємо для себе можливим прийти в клас і організувати ефективне навчання.

Зараз професія вчителя не в усіх країнах користується великою пошаною і повагою. Але під час царської Росії звичайний вчитель мав можливість дослужитися до колезького радника , це було все одно, що солдатові стати полковником. Сучасний світ забув про важливість вчителя, в цьому інші пріоритети і цінності. Але, можливо саме в цей день щось зміниться на краще, і про професію вчителя будуть говорити з великою повагою і пошаною.

Всесвітній день вчителів відзначають понад 100 держав світу.

36

Page 37: Інформаційні хвилинки

Літературна хвилинка

До 200 – ти річчя від Дня народження

Т.Г. Шевченка

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року у с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) - український поет, письменник (драматург, прозаїк),

художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.

Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Помер 26 лютого (10 березня) 1861 року у м. Санкт-Петербург

37

Page 38: Інформаційні хвилинки

Афганістан болить в моїй душі Інформаційна хвилинка

(15 лютого 2015 р. виповнюється 26-та річниця від дня виведення військ з Афганістану.)

Сьогодні ми присвячуємо нашу виховну годину, вшануванню пам‘яті тих, хто поліг на афганській землі. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, свято вірячи, що виконують інтернаціональний обов‘язок.

Що ми знаємо про афганську війну? Можна розказати про це страшне лихо, що розтяглося на довгих 10 років.

15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Амудар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення афганської війни для радянських військових. Для кожного, з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афганістані, вона була і залишається своєю. Для тих, хто не повернувся: убиті у боях, померлі від ран, від хвороб, чиї життя забрали аварії і катастрофи. І для живих.

27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС, очолюваного Леонідом Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки прокомуністичного режиму Народно – демократичної партії Афганістану. Спочатку радянські війська розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану.

Про те, що готують введення обмеженого контингенту військ в Афганістан, звичайно, не знали. Але було передчуття чогось незвичайного. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов‘язок, тобто захищають братній народ. І солдати, сліпо обдурені, “наводили лад” у тій країні “вогнем і мечем”. Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі ж обов‘язки в Іспанії, Угорщині, Чехії.

Брудна підступна війна... За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім‘я якої мети загинули десятки тисяч юнаків?

Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч вояків загинуло у радянсько-афганській війні.

Ми повинні розуміти трагізм участі в цій війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч. У цій війні понад 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон. Ця війна стала усвідомленням того, що гинуло покоління, народжене в 60 – х.

Вона лишила важкі наслідки для України. Не повернулося додому з війни 3360 воїнів; з них 3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи потрапило в полон.

Як посилки присилали в цинкових домовинах загиблих і нерідко батьки, плачучи за своїми, ховали чужих дітей.

Нині на Рівненщині проживає дві з половиною тисячі колишніх учасників бойових дій в Афганістані. Більше сотні повернулося з цієї війни інвалідами, 380 мають поранення і контузії, більш як у сотню сімей прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, батька. Долучіть до цифр материнські переживання, сльози, передчасну сивину, пройміться горем сиріт, дружин, родичів та друзів – перед вами постане жахлива трагедія.

В цих мертвих Афганських горах знайшли і свою передчасну смерть і наші земляки. Не дочекалися їх рідні.

Вони просто виконували свою військову повинність, свій безвихідний обов‘язок... Але чесно і героїчно. До останнього подиху.

Вічна їм пам‘ять!Скільки їх, юнаків, блакитнооких, русявих і чорнявих, одружених і тих, до яких ще не

прийшло кохання, загинуло на цій землі.

38

Page 39: Інформаційні хвилинки

А для кількох сот війна ще й досі не закінчилася. Ті, хто сьогодні серед нас, пройшли сувору школу Афганістану. Колишні воїни-афганці працюють у різних галузях народного господарства.

Боляче, коли у мирний час помирають колишні воїни, які пережили страхіття війни. Вижили там, а зараз життя до них немилосердне. І як ми з вами можемо спокійно спати, коли неспокійно у світі, коли йдуть війни, коли гинуть діти?

І поки на Землі існують гарячі точки, і поки порушується біблійна заповідь ”Не вбивай!”, ми не повинні заспокоюватися. Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється смерть.

Воїни-афганці... Ми тепер називаємо їх по-різному: інтернаціоналісти, окупанти. Ми називаємо цю війну помилковою. Більше 50 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами.

За уточненими даними, всього у війні Радянська Армія втратила 14 427 чоловік, КДБ — 576 чоловік, МВС — 28 чоловік загиблими і зниклими безвісти. Поранення і контузії отримали більше 53 тисяч чоловік. Медиана допомога була надана 463 тисячам військовослужбовців.

За оцінками незалежних дослідників втрати радянської армії склали до 140 тисяч убитими та до 350 тисяч пораненими.

За національним складом втрати склали: росіян - 6.888 чол., українців - 2.378 чол., узбеки - 1.066 чол., білорусів - 723 чол., татари - 442 чол., казахи - 362 чол., туркмени - 263 чол., таджики - 236 чол., азербайджанці - 195 чол., молдавани - 195 чол., чуваші - 125 чол., киргизи - 102 чол., народності Дагестану - 101 чол., башкири - 98 чол., вірмени - 95 чол., грузини - 81 чол., мордва - 66 чол., литовці - 57 чол., марійці - 49 чол., чеченці - 35 чол., осетини - 30 чол., кабардинці - 25 чол., латиші - 23 чол., калмики - 22 чол., удмурти - 22 чол., комі - 16 чол., естонці - 15 чол., інгуші - 12 чол., балкарці - 9 чол., євреї - 7 чол., карели - 6 чол., каракалпаки - 5 чол., тувинці - 4 чол.

За віком втрати склали:

до 20 років - 8.655 чол. (у т.ч. - 2 офіцера); 20-25 років - 3.557 чол. (842 офіцери); 25-30 років - 878 чол. (640 офіцерів); 30-40 років - 573 чол. (396 офіцерів); понад 40 років - 170 чол. (99 офіцерів)

За військовими званнях втрати склали:

офіцерів - 1979 чол. прапорщиків - 691 чол. сержантів - 3166 чол. солдат - 7879 чол. робітників та службовців Радянської армії - 118 чол.

Давайте ж і ми з вами будемо пам‘ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну і для кого вона триває й досі. У спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують.

39

Page 40: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилина

1 жовтня - Міжнародний день людей похилого віку  

та День ветерана 

Другий місяць осені починається з особливої дати. 1 жовтня у всьому світі відзначається Міжнародний день людей похилого віку, проголошений 50 сесією Генеральної Асамблеї ООН, а в Україні також і День ветерана.

Україна, як повноправний член ООН, підтримала ініціативу міжнародного співтовариства і з 1991 року щорічно відзначає цей день. Рішення про щорічне відзначення в Україні Міжнародного дня громадян похилого віку та створення належних умов соціального захисту пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян затверджено урядовою постановою.

Цей день – не лише можливість нагадати всім про людський обов’язок бути турботливими і милосердними до найповажнішої частини суспільства. Це і привід до роздумів щодо подальшої долі людства, його культури, взаємозв’язку поколінь.

В останні десятиліття населення планети почало стрімко старіти. Хвиля народжуваності мала піднесення у 50-х роках минулого століття. Далі настав її різкий спад, особливо у високорозвинених країнах. Причини цього процесу різноманітні й неоднозначні. Зокрема, бурхливий технологічний прогрес, зміна соціальної ролі жінок, які віддають перевагу діловій активності та інші.

За міжнародною класифікацією, особою похилого віку вважається той, хто досяг 65 років. Таких у світі нині - понад 629 мільйонів, тобто майже кожна десята людина на Землі. До 2050 року число їх у багатьох розвинених країнах збільшиться вдвічі, а загальна кількість складе 2 мільярди осіб.

Демографічна ситуація, при якій населення планети старіє швидше, ніж молодіє, турбує міжнародну спільноту. ООН неодноразово розглядала цю проблему. Щоб тримати її під постійною увагою, Генеральна Асамблея ООН 14 грудня 1990 року постановила відзначати 1-го жовтня Міжнародний день осіб похилого віку.

У цей день світ говорить про проведені активні дії щодо захисту інтересів людей похилого віку, створення для них прийнятних умов життя, про невирішене у цій сфері.

Надто важливою, на думку ООН, є потреба більш активного використання виробничого і творчого потенціалу тих, кому за 60. Завдяки цьому суспільство дає можливість особам пенсійного віку подолати складну психологічну межу старості, поставитися до неї як до особливого періоду життя, бути корисними і потрібними. Окрім того, працюючі пенсіонери, як платники податків, зменшують тягар соціальних витрат, що через низьку народжуваність все важчає на плечах молодших поколінь.

Ми мало замислюємося над тим, хто ж такі „особи похилого віку”, чим маємо завдячувати їм. Передусім, це люди, які піднялися на найвищі вершини життя, з яких воно бачиться більш реальним, без оман.

Їхнє найбільше багатство - досвід, знання, вміння, мудрість. Зважимо й на те, що нинішні особи похилого віку є останніми носіями класичної культури межі ХІХ-ХХ століть, того „золотого віку”, в якому над усе були честь, вихованість, пристойність, точність поведінки, толерантність. Це ті духовні якості, завдяки яким вони гідно пройшли крізь всі жахи тоталітаризму, репресій і війн.

Але найголовніше, що це покоління тих, хто на фронті чи в тилу, вистояли і зробили найбільший внесок у розгром гітлерівського фашизму – „коричневої чуми”, що хотіла винищити усі неарійські народи, у тому числі і український. Цього не маємо забувати.

Соціальна політика нашої держави сьогодні зорієнтована на реалізацію конституційних прав щодо людей похилого віку на соціальний захист. Однією із стратегічних цілей на найближчу перспективу є досягнення не тільки відчутного поліпшення матеріального становища та умов життя громадян похилого віку, але й надання їм можливості якомога довше

40

Page 41: Інформаційні хвилинки

Самотнім громадянам похилого віку, які за висновком медичних закладів потребують постійного стороннього догляду, призначається щомісячна допомога в розмірі і порядку, встановленому Законом України „Про пенсійне забезпечення”, або надається соціально-побутове обслуговування вдома державними установами.

Громадянам похилого віку також гарантується право забезпечення жилими приміщеннями, передача жилого приміщення у власність, надання земельних ділянок для індивідуального жилого будівництва, садівництва та городництва, звільнення від сплати податку на землю, право на медичну допомогу, санаторно-курортне лікування, забезпечення протезною допомогою, право на соціальне обслуговування, право на соціальну допомогу вдома, переважне право на встановлення телефону (для самотніх) тощо.

Велику увагу Уряд України приділяє посиленню соціального захисту осіб похилого віку з числа ветеранів війни та дітей війни, життєзабезпечення яких підтримується системою пільг та компенсацій.

Для забезпечення умов щодо самостійного, незалежного проживання осіб похилого віку в Україні прийнято Закон України «Про житловий фонд соціального призначення». На його виконання розроблено та прийнято постанову Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 № 76  «Про затвердження Порядку утворення спеціалізованого будинку для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів і надання житлових приміщень у такому будинку та Типового положення про спеціалізований будинок для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів».

Зазначеним Урядовим актом місцеві адміністрації зобов’язані створювати будинки для проживання ветеранів та інвалідів з комплексом служб побутового та соціально-медичного обслуговування.

Діти зобов’язані піклуватися про батьків похилого віку, допомагати їм і підтримувати, а в разі потреби доглядати їх. З тих, хто ухиляється від виконання цих обов’язків, на підставі судового рішення стягують аліменти.

Пам'ятаймо і надалі про свій невідплатний борг перед ветеранами та громадянами поважного віку. Робитимемо все, щоб вони щоденно відчували повагу і турботу, мали гідний рівень життя, не втрачали суспільної активності.

Інформаційна хвилинка41

Page 42: Інформаційні хвилинки

Грудень(свята, обряди, звичаї)

4 грудня – Введення у храм пресвятої владичиці нашої Богородиці і Пресвятої Марії.Діві Марії виповнилося 3 роки, і її батьки приготувалися виконувати свою обітницю

присвятити дитину служінню Богові. Вони повели її до Єрусалимського храму, де їх зустріли священики й первосвященик Захарія. Він благословив Марію й увів її в Святеє Святих – найсвященніше місце в храмі, куди ніхто не мав права входити, окрім самого первосвященика, і то раз на рік.

У народі – хто цього дня першим приходив до хати, той називався «пролазником». Якщо до хати першим увійде молодий гарний чоловік, до того ж із грошима, то весь рік родина буде здоровою і вестимуться гроші; якщо старий, хворий та ще й бідний – хвороби й нестатки чекають і сім‘ю. а якщо до хати зайде стара жінка – то вже добра не жди. Тому старші та бідніші люди стримувалися ходити в гості на Введення – як і Різдво та Великдень. Поганий знак і коли хтось цього дня приходить щось позичати.

У ніч проти Введення дівчата святили воду й ворожили над нею, щоб привертати парубків.У народі кажуть, що в цей день Бог відпускає праведні душі подивитися на своє тіло, а тому свято називають Виденням.

Прикмети цього дня:«Як ляже глибока зима, то готуй глибокі закрома»«Введенські морози ще зими не роблять»5 грудня – Прокопа. У давнину в цей день на шляхах ставили віхи, щоб путівники не

збилися з дороги.«Прийшов Прокіп – розбив розміт, по снігу ступає – дорогу копає»6 грудня – Канун святої Катерини. З цього дня дівчата починали ворожити. Вони

крали в чужому садку гілочки вишні й ставили її у воду. Якщо вона до Різдва зацвіте, то того ж року дівка вийде заміж.

7 грудня Катерини. Серед чисельних жіночих свят найзнаменнішим є празник великомучениці Катерини, що припадає на 7 грудня. Дослідники дохристиянських вірувань, вважають, що колись це було свято «Дівочої долі», але згодом церква пов‘язала його із Катериною, мощі якої поховані 307 року і віднайдені у VІІІ століття.

Образ Катерини, як захисниці жіночої долі, знаходимо в багатьох слов‘янських і європейських народів. Що правда, французи вважають її патронесою престарілих дівчат. Але все це давні вигадки. У нас Катерини святкують всі дівчата, у кожному регіоні по різному.

На передодні Катерини дівчата клали під подушку листочки з різних дерев. Помічаючи в такий спосіб кількох хлопців. Серед них мав і бути яблуневий листочок – «доля дівчини». Лягаючи спати, дівчина читала молитву долі, аби змилосердився над нею, а вдосвіта прохала найменшого в родині хлопчика витягти одного із них – який втрапляв, за того вийде заміж.

Найцікавіші дійства відбувалися власне на Катерину. Ввечері дівчата влаштовували «пісні - вечорниці». Зранку в складчину вони зносили до однієї з осель продукти – і готували з них борщ та кашу. На спільну вечерю мали право приходити всі парубки без запрошень…

Є багато різних прикмет по яких ворожили дівчата, от деякі з них:- Як тільки спадали сутінки дівчата вирушали «на полювання» - тихцем підходили до вікон своїх сусідів, чи сідали під тином і чекали сторонніх розмов: про що йшла мова на вулиці чи в хаті, за тим і прогнозували свою долю. Після цього йшли слухати голос тварин – гавкіт собак, іржання коней, мукання корів, спів півня тощо, за якими завбачали професію чи характер судженого. Де ін – де вибігали на вулицю і запитували ім‘я першого – ліпшого, щоб знати як зватиметься майбутній чоловік. Натомість удосвіта до сходу сонця йшли до криниці й видивлялися на себе: якщо відображення «пощерблене», то подружнє життя буде невдалим, і навпаки – якщо гарне зображення – то життя подружнє буде вдалим.

Останнім акордом материнських ворожінь, якого з нетерпінням чекали хлопці, були «Кликання судженого до каші». Насипавши в миску спеціально заготовленого їства, виходили

42

Page 43: Інформаційні хвилинки

на двір гуртом, і гукали: «Іди, іди суджений кашу їсти», і били по черзі макогоном у ворота. Приходили до хати парубки і всі разом вечеряли.

Після обрядової вечері влаштовували різноманітні ігри та забави, але без танців, бо піст.Традиційно з приходом Катерини з‘являлися люті морози. Тому й казали: «Як Катерини

по воді, то Різдво по льоду», «Як на Катерини холодно, то буде голодно», а також «На святу Катерину, ховайся під перину».

9 грудня – Григорія Побідоносля, Єгорія Юріїв день. Це друге після весняного свято, яке ще називають «Холодним Юрієм». Із ним, на відміну від травневого не пов‘язано значущих обрядів. Дівчата ворожать.

Прикмети цього дня: «Який день на Юрія така й зима».13 грудня – Андрія (Калета). Серед осінньо – зимових свят найбільше визначається

своєю поетичністю й неповторністю. Один із них – Андрія, чи як його ще називають у народі Калета. Він вважається парубоцьким святом. Свято Андрія є логічним продовженням молодіжних гулянь, де юнаки й дівчата шукали собі пару для майбутнього подружнього життя. Калета – обрядові коржі з білого борошна. Це різдвяний хліб, перенесений на Андрія, що печеться на Різдво й роздається колядникам. У цей день жінки намагалися не пекти хліба, не шити і не прясти. На Андрія дівчата багато ворожили, завбачуючи свою долю.

14 грудня – Наума. У давніші часи навчальний процес розпочинався взимку – 1 грудня за тодішнім літочисленням. Це була найзручніша пора, коли сільські діти мали змогу здобувати освіту. В цей день батьки відводили до школи дітей саме на це свято, бо «пророк Наум наведе на ум».

За народним уявленням, Наум – покровитель розуму, знань і доброчинства.17 грудня - Варвари. Святкують тільки жінки. Дівчата заготовляли гілочки з вишень і

ставили в воду, якщо гілочки розквітали на Різдво, то це віщувало швидкий шлюб.Прикмети цього дня: «Яка погода на Варвари, така й на Різдво»,«Дерева в інеї – врожай на фрукти», «Якщо горобці збираються купками на деревах,

цвірінькають – буде тепла зима».19 грудня Миколи. (Святого Миколая). Цикл новорічних та різдвяних свят

починається, власне, 19 грудня – у День відзначення смерті Святого Миколая, одного з найбільш шанованих слов‘янами святих. Хто тільки не брав собі у покровителі св. Миколая Чудотворця – і мореплавці – мандрівники, і кораблебудівники, і селяни (Миколай вважається опікуном худоби), і сироти, а загалом – кожна віруюча людина. У всіх тяжких, складних справах, там, де необхідна стійкість, працьовитість, безкорисливість, віруючі люди, а й часто й невіруючі покладаються на заступництво цього святого. Недарма переклад його грецького імені означає «переможець людей» - йдеться, безумовно, про його перемоги над гріхом у людині. Сам святий завжди був взірцем безкорисливості – гроші, майно не мали для нього ніякої вартості. Не дивно, що День пам‘яті св. Миколая Чудотворця відзначається не один раз на рік. Уже в перші християнські часи Київської Русі 22 травня відзначався день Миколи теплого – на згадку про перенесення 1087 року мощей святого з міста Мир (Лікія) до Бару (Італія), де вони перебувають і зараз. (До речі, відзначення перенесення мощей великого східного святого до католицького Риму – то ще один доказ того, що Київська Русь не поспішала приймати ту чи іншу сторону в розколі християнства 1054 року).

Про популярність святого в Україні яскраво свідчіть і кількість храмів у Києві, йому присвячених.

Свято зимового св. Миколая відзначалося з давніх-давен. У Західній Україні до цього дня випікають спеціальне печиво – «миколайчики», які кладуть дітям під подушки разом з іншими подарунками. На сході кроплять свяченою водою стайні, клуні, худобу. І саме після зимового Миколи розпочинався в Україні веселий «сезон» вечорниць – час веселощів, пісень, жартів, кохання і сватання.

Зимового Миколая відзначали особливо врочисто, вважалося, що він захисник усіх бідних і знедолених. Найбільше його пошановували діти, для яких він був почесним охоронцем. Традиційно на Україні для цього дня готували обрядові дії, пов‘язанні зі св. Миколаєм. На Миколая хлопці починали домовлятися про колядки.

43

Page 44: Інформаційні хвилинки

22 грудня – Ганни. Від Ганни зима набирає розгін. «Прийшли Ганки – сідай у санки». З Ганниного дня жінки починали готуватися до Різдва – білили хати, прибирали оселі, посилено годували свиней, щоб мати свіжину на свята.

44

Page 45: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилинка

Україна та Європейський Союз“Європейський вектор” української дипломатії є одним із приорітетних у зовнішній

політиці нашої держави. В документі “Основні напрями зовнішньої політики України”, прийнятому Верховною Радою України ще в 1993 році, підкреслюється, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейських Співтовариствах, а також західноєвро-пейських або загальноєвропейських структурах.

Актуальність проблеми взаємовідносин України з гігантом процесів європейської інтеграції та кооперації Європейським Союзом є беззаперечна.

Цілком зрозуміло, що вступ України до ЄС є довготривалим, багатоетапним та віддаленим у часі процесом, проте висвітлення цієї теми вже сьогодні займає чільне місце серед науковців, журналістів та політиків. Водночас вона пронизана різноманіттям підходів та оцінок до її висвітлення, політичними та ідеологічними розбіжностями.

Беручи до уваги важливість даної проблеми, у своїй статті автор проаналізував фактори “європейського вибору” України, зупинився на найважливіших сторінках взаємовідносин Україна - ЄС: 1991 - 1999 та подав прогноз щодо можливих варіантів подальшого розвитку двосторонніх відносин.

Європейський вибір України є природнім та цілком закономірним. Такий вибір можна пояснити декількома факторами.

По-перше, це географічна та цивілізаційна близькість між Україною та Європою. Якою б не була банальною ця істина, але українці були, є і завжди будуть європейцями.

По-друге, історична традиція співпраці українців із іншими європейськими народами (Київська Русь 9-13ст., козацька Україна 15-17ст. та ін.) Із проголошенням незалежності України в 1991 році, всім стало зрозуміло, що п’ята за населенням та перша за територією на європейському континенті Українська держава є одним із ключових елементів політичної, військової, економічної, наукової та культурної співпраці Європи.

По-третє, ймовірна “загроза зі Сходу”, і, одночасно, “ідея повернення в Європу”, що охопила пост-комуністичні держави Центральної та Східної Європи, виявилися каталізаторами процесу зближення Києва та Брюсселя. Цей фактор змусив спрямувати русло зовнішньої політики України із “дружніх обійм Москви” в бік більш стриманих центрів європейської інтеграції: Брюсселя, Страсбурга і Люксембурга.В свою чергу, Україна, як одна із засновниць СНД, виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди.

Разом із цим, всупереч бажанню прокомуністичних сил “реанімувати” “единый и неделимый”, Україна уникає участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити співдружність в наддержавну структуру федеративного характеру. Останній фактор “європейського вибору” України, що теж був і залишається важливим елементом інтеграції України це, - “євростандарти” економічного процвітання, політичної стабільності, соціального благополуччя, демократії та особистої свободи громадянина. На фоні економічної кризи, корупції, організованої злочинності, політичної нестабільності і зубожіння основної маси народу України, “євростандарти” виступають більше ніж привабливими взірцями для наших співвітчизників.

45

Page 46: Інформаційні хвилинки

До речі, в “черзі” до повноправного членства в ЄЄ на сьогодні “вишикувались” понад 20(!) держав Центральної та Східної Європи. Польща, Чехія, Словенія, Естонія, Угорщина і Кіпр очікують свого вступу до ЄС вже в 2005/2007 роках. Наша ж держава реформуючи свою економіку та законодавство, підвищуючи життєвий рівень населення України, і, беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах для безпеки та стабільності на континенті, вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну і, можливо, вступ України до ЄС не буде здаватись занадто віддаленим у часі або навіть чимось нереальним.

Хотілось би зупинитись на еволюції взаємовідносин України з ЄС, і дати своє бачення перспектив.

Вже 2 грудня 1991 року, була прийнята Декларація ЄС по Україні, в якій країни-учасниці схвалили волевиявлення народу України на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. В тому ж році ЄС затвердив програму Технічної Допомоги країнам СНД (ТАСІS) і макрофінансову підтримку для реформування економіки та законодавства і розвитку демократичного суспільства республік колишнього СРСР (в т.ч. і Україна).

З жовтня 1993 року в Києві почав діяти Комітет по співпраці між Україною та ЄС.

Безумовно, найновішою подією у відносинах України та ЄС було підписання Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною. Цей документ, підписаний 14 червня 1994 року в Брюсселі представниками обох сторін, заклав стабільний політичний, економічний і культурний діалог між країнами ЄС з одного боку та Україною з іншого. До речі, Україна була першою республікою колишнього СРСР, яка підписала таку Угоду. Цей документ містить 1009 статей, 5 анексів та Протокол про взаємодопомогу щодо торговельних мит (до 2004 року). Угода передбачає систему регулярних консультацій на різних рівнях, створюючи основи для стабільного політичного діалогу Україна-ЄС. Згідно ст. 85 та ст. 90-92 були затверджені Рада Співпраці та Парламентська Комісія Співпраці, які складаються з українських та європейських депутатів.

Слід зазначити, що Верховна Рада України ратифікувала цю Угоду вже в листопаді 1994 року, а країни ЄС - 15 лише в лютому 1998 року. Із лютого 1996 року діяла Тимчасова Угода з торгівлі між двома сторонами, яка припинила свою дію 1 березня 1998 року із вступом в силу Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС. Із вступом в дію цього важливого документу для України, в разі використання всіх сприятливих положень Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС та дотримання обраного курсу зовнішньої політики, відкривається перспектива асоційованого партнера ЄС в майбутньому.

В тому ж 1994 році ЄС прийняв ще один важливий документ: “Спільна позиція щодо України”, який визначив основні напрямки взаємодії Євросоюзу із нашою країною.

20 грудня 1996 року “План дій ЄС стосовно України” був прийнятий в Брюсселі. Згідно цього Плану - Україна до 1999 року отримала 700 млн. $ US. Євросоюз пообіцяв також додаткові кошти на закриття ЧАЕС.

В березні 1997 у Києві був відкритий Документаційний Центр ЄС. Одне із завдань цього Центру сприяти реформуванню українського законодавства відповідно до європейських стандартів. Таким чином вже можна відчути “присутність” ЄС в нашій державі.

Як вже зазначалось вище, із 1 березня 1998 року почала діяти Угода про партнерство України з ЄС, що вивела взаємовідносини двох сторін на якісно новий щабель відкриття для України перспективу асоційованого членства в ЄС.

46

Page 47: Інформаційні хвилинки

Без сумніву, Європа готова до співпраці із Україною. Україна для ЄС виступає стратегічним партнером, перш за все внаслідок спільних сфер інтересів: безпека та мир на континенті, економічна співпраця, культурні зв’язки та ін.

Які можливі подальші кроки України на шляху інтеграції до європейських структур?

Перший варіант. Поглиблення співпраці відповідно до Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС, використовуючи її економічні положення та створення зони вільної торгівлі вже в 1999/2000 рр. Цей варіант має всі підстави для успішного втілення в життя лише з однією умовою: Україна подолає економічний спад і досягне стабілізції своєї економіки, водночас, продовжуючи курс реформ.

Другий варіант. Тісна співпраця України з ЄС в галузі зовнішньої політики, повноправної участі в ОБСЄ, РЄ, ЦЄІ, тісної співпраці із НАТО та ЗЄС і подальших кроків взаємодії із європейськими структурами, Україна цілком реально зможе отримати статус асоціативного партнера ЄС. В разі підйому своєї економіки, це “часткове асоційоване членство в ЄС у полічній сфері” Україна здатна перетворити на повноцінне.

Третій варіант. Цей варіант спирається на негативні тенденції розвитку Української держави, і хотілось би зазначити, що він повинен залишитись тільки на папері, не дивлячись на реальні можливості його втілення. Внаслідок нестабільності та соціальних протиріч ще протягом 5-10 років ЄС втратить інтерес до підтримки України. Держава, яка є неконкурентноспроможною на європейському та світовому ринках, держава-споживач застарілої техніки та неякісних товарів, держава із низьким життєвим рівнем населення і мінімальним рівнем свободи особистості не зможе бути рівним партнером Євросоюзу. Така держава врешті-решт перетвориться на сировинний придаток для розвинутих країн та джерело дешевої робочої сили. Будемо сподіватися, що цей сценарій ніколи не спіткає Україну.

Запропоновані варіанти можливих взаємовідносин України з ЄС можути мати своє продовження. Кожен з них більшою мірою залежить від самої України, ніж країн ЄС. Хотілось би сподіватись, що слова Президента Л. Кучми, з виступу на засіданні Асамблеї ЗЄС в 1996: “... питання інтеграції України в європейські структури не є питанням вибору, а це тільки питання часу” стануть реальністю вже в найближчому майбутньому.

Подальші темпи процесу інтеграції України до європейських структур в руках народу України, його бажанні та праці.

47

Page 48: Інформаційні хвилинки

Iнформаційна хвилинка

Видатний Гетьман України Богдан Хмельницький

(27грудня 415 – та річниця від дня народження)

Славетний гетьман, визволитель України Богдан Хмельницький був сином чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Народився він близько 1595 року. Спочатку навчався в Київській братській, далі, за твердженням польських істориків, у єзуїтській школі, що в Ярославі над Сяном. Обдарований природним розумом, він був досить освіченою для свого часу людиною, вільно володів польською і латинською мовами, а Пізніше Ще й турецькою та французькою.

Здобувши освіту, Хмельницький, подібно до Сагайдачного, вступив до лав козацького війська, брав участь у польсько-турецькій війні 1620—1621 років. У цій війні вбито його батька, а Богдан тоді потрапив до турецькі неволі, пробувши в полоні два роки в Константинополі. Повернувшись додому, Хмельницький прибув на Запорожжя і час від часу ходив у морські походи з козаками на турецькі міста. Найуспішніше в серпні 1621 року, коли гетьман Сагайдачний мужньо відбивав під Хотином атаки багатотисячних військ Османа. Зібравши десять тисяч відважних козаків, Хмельницький потопив на Чорному морі дванадцять турецьки галер, а решту переслідували козацькі чайки аж до самісінького Царгорода. Успішний був і другий похід 1629 року, коли козаки «окурили мушкетним димом» мури Царгорода, спаливши передмістя столиці й з багатою здобиччю щасливо вернулися на Січ. Згодом Хмельницький прибув у рідні краї, до Чигирина, одружився з переяславкою Ганною Сомківною і одержав чин чигиринського сотника... Польський уряд, узявши на свою службу й утримання реєстрових козаків і зробивши їх привілейованим станом, намагався протиставляти їх запорожцям, відмежувати від народу. У цей час Хмельницький не раз перебував у козацьких посольствах до короля і до сейму зі скаргами про тяжке становище українського народу для захисту його прав. Під час однієї з таких місій король Владислав IV відправив Хмельницького до Франції, щоб найняти козаків на військову службу у війні з Іспанією. 1646 року 2400 козацьких добровольців виїхали до Франції, де відзначились у взятті фортеці Дюнкерка.

Приборкавши козацько-селянські повстання, польська шляхта посилила свій гніт і свавілля над українським народом. Жертвою цієї політики став і сам Богдан Хмельницький. 1646 року чигиринський підстароста Чаплинський силоміць захопив у Хмельницького його хутір Суботів і побив на смерть десятилітнього сина. Даремно Хмельницький шукав захисту й справедливості в суді, навіть у самого короля. Владислав IV нібито відповів Богданові: «Ви воїни й носите шаблю, то хто вам забороняє захистити себе?» Скривджений Хмельницький хотів прислухатися до поради короля й зі зброєю в руках захистити свої права, а водночас і знедолену свою Батьківщину, тобто підняти народ на збройне повстання. Коли ж про це довідався коронний гетьман Потоцький і намагався ув'язнити Богдана, то останній, видуривши в черкаського полковника Івана Барабаша королівську грамоту про збільшення козацького війська й право будувати чайки для морських походів проти турків, у грудні 1647 року втік на" Запорожжя. На козацькій раді, коли Хмельницький оголосив свої плани підняти народ на збройну боротьбу, запорожці підтримали його й почалася підготовка національно-визвольної війни. Селяни масами прибували на Січ, а сам гетьман поїхав до кримського хана шукати собі союзника. Польські гетьмани Потоцький і Калиновський, довідавшись про дії Хмельницького, рушили разом із реєстровими козаками проти запорозьких повстанців. Одначе козаки перейшли на бік Хмельницького і 8 травня 1648 року в урочищі Жовті Води польський загін був розгромлений, а його ватажок, молодий син коронного гетьмана Стефан Потоцький убитий. 16 травня під Корсунем польське військо знов було розтрощене, а його керівники потрапили до полону, їх віддали татарам. Переможці захопили всю артилерію, обоз, військові припаси. Корсунська перемога рішуче вплинула на піднесення народного духу. Селяни скрізь вступали під стяги Хмельницького. По всій Україні полилися річки крові гнобителів, палали

48

Page 49: Інформаційні хвилинки

шляхетські маєтки, гинули пани, орендатори, єзуїти, євреї. Україна здобула цілковиту свободу. Залишилось тільки зміцнити новий суспільний лад. Але замість того, щоб негайно рушити з козацькими загонами до Польщі, де тоді помер король Владнслав IV, Хмельницький чотири місяці вів даремні переговори з поляками. У вересні 1648 року козацьке військо під Пилявця-ми знову розгромило 30000 армію польської шляхти, яка, перелякавшись чуток про наближення великої татарської орди, покинула свої обози. Хмельницький рушив до Львова, обложив місто, взяв викуп. Запорожці дійшли до Замостя, звідки їм відкрився шлях на Варшаву Але гетьман знову марно простояв місяць, очікуючи виборів нового короля. Ян Казимир прислав Хмельницькому листа і просив його очікувати комісарів, які мали висунути умови миру. Гетьман у грудні урочисто вернувся до Києва, де його зустріли кияни, вище духівництво, дзвонили дзвони, стріляли з гармат. Хмельницького вітали як «нового Мойсея», що визволив Україну з лядської неволі. Слава про могутність козаків хутко розлетілась по сусідніх державах, і до Хмельницького в Переяслав прибувають посли: від Туреччини, Молдавії, Валахії, семиградського князя, а також із Москви. Приїхали посли й від польського короля, які вручили Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву і стяг. Богдан і козаки розуміли марність будь-яких переговорів із Польщею. Гетьман відверто заявив послам, що він визволить із шляхетської неволі весь український народ, що живе також на Волині, Поділлі та Галичині, і об'єднає українські землі в одне незалежне князівство.

Наближалася нова війна з поляками, і під прапори Хмельницького стали шикуватися добровільці з усієї України. Навіть міщани, війти, бургомістри писалися до козацтва. Хмельницький поділив Україну на 24 полки. Найвища влада зосереджувала в своїх руках військову й адміністративну владу, яку за давнім звичаєм обирали на козацьких радах.

Весною 1649 року Хмельницький разом із ордою хана Іслам-Гірея взяв облогою польське військо під Збаражем. На допомогу осадженим вирушив сам Ян Казимир з 20000 армією, але її раптово оточив і розгромив Хмельницький. До гетьмана потрапив сам король, однак Богдан змилостився над ним, і під Зборовом Ян Казимир розпочав переговори. Умови висувалися такі: гетьман визнавався найвищим керівником козацького війська, яке мало налічувати. 40000 і поповнювалося із мешканців України: Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Тут забороняли перебувати польським військам і жити євреям. Всі посади обіймали українці; єзуїтам не дозволяли відкривати в Києві свої школи; київський митрополит отримував місце в сенаті, скасовувалась унія.

Умови Зборівської угоди свідчать, що в цей час Хмельницький ще гуманно уявляв своє історичне покликання й не передбачав наслідків того руху, який очолив. Згодом гіркий досвід, низка невдач, тяжких розчарувань навчили його по-іншому дивитися на світ. Але тоді він ще зумів вести справу так, як цього вимагала доля та сподівання народу. Гетьманові слід було використати до кінця здобутки щасливих перемог, захопити в полон короля, піти в глибину Польщі, зруйнувати її аристократичний лад, такий ненависний українцям, і вже тоді висунути перед поляками свої умови миру, які б забезпечували остаточне політичне визволення українських земель і створили б у майбутньому можливості добросусідських відносин з Річчю Посполитою. Адже в усьому краї не лишилось жодного поміщика, ксьондза, єврея. Зборівська угода зовсім не відповідала умовам свого часу та обставинам. Вона мало чим узгоджувалася з політичними й соціальними вимогами народу, оскільки Хмельницький виріс і виховувався у польсько-шляхетському середовищі, зжився з його звичаями й поняттями, порядками, на яких грунтувався тодішній політичний і громадський лад Речі Посполитої. І тому не можна було очікувати, що гетьман відразу стане на бік народного ідеалу, який цілком заперечував ці порядки. Хмельницькому здавалося, що досить забезпечити свободу віри й незалежне становище православної церкви, захистити Україну від повернення ненависних народові євреїв та жовнірських постоїв, збільшити кількість постійного козацького війська — і всі причини невдоволення польським пануванням зникнуть назавжди. Другою, ще більшою помилкою Хмельницького, яку він допустив, підписуючи Зборівську угоду, було те, що козацький реєстр обмежувався тільки 40000 козаками, тобто стільки козаків отримали земельні ділянки, виконуючи лише військову службу. Основна ж маса повсталого народу мала стати до

49

Page 50: Інформаційні хвилинки

кріпосницької праці своїх поміщиків. Це була величезна несправедливість щодо переважної більшості населення України. Адже в козацькому повстанні, яке підняв Хмельницький і яке забезпечило йому успіх тим, що в ньому взяв участь не один лише козацький стан, як раніше, а весь народ, впевнений у своєму визволенні. Здобутками народних перемог і скористався Хмельницький, підписуючи Зборівську угоду. Звідтоді колишня популярність Хмельницького на Україні значно похитнулась. Можна твердити, що Збаразька битва завершила перший блискучий період історії війн Хмельницького — це була вершина могутності українського народу та слави його вождя. Після неї починається другий період із нещасними й тяжкими випробуваннями. Розпустивши військо, Хмельницький восени 1649 року заходився складати козацький реєстр, запроваджував військовий і цивільний порядок на Україні. З гетьманською булавою король віддавав Хмельницькому все Чигиринське староство. Ось чому Чигирин з того часу стає столицею всієї України. Польська шляхта й не думала дотримуватись умов Зборівської угоди. Київського митрополита Сильвестра Косова католицьке духівництво не допустило посісти місце в сенаті, польська шляхта поверталася, незважаючи на встановлений кордон, на українські землі; Потоцький, який зазнав татарського полону, розправлявся на Поділлі над українськими селянами. Сама угода не мала сили, бо її не затвердив сейм і навіть у грудні 1650 року відхилив. Шляхта не хотіла припиняти війну. Вона гарячкове озброювалась. Та шаноба до Хмельницького серед українського народу була вже підірвана, і в козацькому війську занепав колишній дух. Народ проти дружби гетьмана з татарами, які у союзництві не соромилися грабувати українські села й забирати до неволі жінок і дітей.

Весною 1651 року Хмельницький вирушив із козацьким військом до Збаража, і тут довго очікував кримського хана, який прибув сюди за велінням турецького султана. 19 червня козаки зіткнулися з поляками, які розташувалися на широкому полі під Берестечком. Наступного дня розпочалась битва, під час якої кримський хан залишив Хмельницького і відступив разом зі своєю ордою. Гетьман кинувся йому навздогін, сподіваючись зупинити його, але й сам потрапив до татарського полону. Козацькі війська під орудою Филона Джеджалія хоробро оборонялись, але змушені були відступити до річки Пляшевої, на болотисту місцевість. Тут вони й зазнали страшної поразки і підупав їхній дух.

Тим часом татари понад місяць тримали Хмельницького в себе. Визволившись, гетьман прибув під, Паволоч. Своєю несхитною мужністю на козацькій раді Масловому Броді Канівського повіту він заспокоїв народ, вдихнув у нього нове завзяття та віру.

Польське військо прийшло на Україну; ковацькі полки були безсилі його зламати. Водночас iз півночі на Україну наступав із великими загонами литовський гетьман Радзивілл, який захопив Чернігів та Київ. Незабаром польсько-литовські війська зійшлися під Вілою Церквою. 17 вересня 1651 року й була підписана угода, за якою козакам виділяли тільки одне Київське воєводство, а кількість козацького війська скорочували до 20000 і селяни мусили виконувати свої повинності, євреям же дозволяли жити скрізь на Україні. Народ був невдоволений умовами Білоцерківської угоди, нарікав не Хмельницького, закидаючи йому, іцо він піклується тільки про власні вигоди й козацьку старшину, і простий люд знову віддає панам під батоги, на паколи та шибениці. У безвихідному становищі селяни масово почали оселятися на Слобожанщині, біля Путивля й Рильська. Острозький полк весь перебрався на береги Тихої Сосни й заснував тут місто Острогозьк. Це був перший слобідський український козацький полк у межах Московської держави.

Сам гетьман не зовсім добре почувався в Чигирині і змушений був стратити кількох полковників, які підбурювали проти нього народ. Весною 1652 року старший син Хмельницького Тиміш разом із козацьким загоном вирушив до Молдавії, маючи намір одружитися з донькою молдавського господаря, з якою вже був заручений. Але польський гетьман Калиновський заступив Тимошеві дорогу. В урочищі Батіг сталася кривава битва, в якій польське військо зазнало поразки, а сам Калиновський загинув. Польський уряд готував нову війну, але йому бракувало коштів. Гетьман розумів, що кровопролитні сутички з Польщею можуть тривати безмежно.

Шестирічна війна коштувала українському народові величезних жертв, не вщухали безконечні тривоги, сили і народу виснажувалися. Стало очевидним, що власноруч Україна не переможе шляхту, не доведе до звитяжного кінця розпочату битву, їй конче потрібні союзники.

50

Page 51: Інформаційні хвилинки

Is цією метою Хмельницький вже раніше вів переговори з Туреччиною, Семиградським князівством і навіть зі Швецією, переконуючи ці держави виступити разом з ним [проти Польщі. Кримський хан вважався ненадійним союзником, як це й довела битва під Берестечком. Весною 1653 року польський загін під орудою Чарнецького вдерся на Поділля, спустошивши багато містечок і сіл по річці Бугу,по-варварському знищивши кілька тисяч народу. Восени проти гетьмана виступив сам король і великим табором розташувався під Жванцем, на березі Дністра. Сюди ж прибули й козаки зі своїми союзниками татарами, які перетнули полякам шлях до відступу. Настали холоди, не вистачало харчів, і польське військо опинилося в скрутному становищі. Але їх врятували татари, яким король зобов'язався сплатити 100000 червінців воднораз і по 90000 злотих щорічно. Крім того, король дозволив татарам протягом 40 днів ловити на українських землях бранців, внаслідок чого тисячі безневинних людей потрапили до татарської неволі.

Тепер надії Хмельницького були спрямовані на Москву. В цей час він писав цареві, що польське військо рушило на Україну для наруги над святими церквами й вірою і що турецький султан запрошує козаків у своє підданство. Першого жовтня 1653 року Земський собор задовольнив прохання гетьмана, а 8 січня Переяславська рада, на якій були оголошені договірні статті, ухвалила приєднати Україну до Росії. Суть статей договору така: Україна зберігає всі свої колишні порядки і своє самоврядування під владою виборних старшин і гетьмана, яких обирають вільними голосами. Гетьман має право приймати послів і налагоджувати відносини з чужоземними державами; всі українські стани зберігають за собою свої давні права й вольності: кількість козацького війська збільшується до 60 тисяч. Крім того, можна набирати ще й добровільні полки; гетьманський уряд зобов'язується видавати велику платню цареві; збір якої доручали місцевим урядовцям, без втручання російських збирачів. Зі свого боку,цар обіцяв захищати Україну своїми військами від зазіхань Польщі. обіцяв захищати Україну своїми військами від зазіхань Польщі.

Весною 1654 року цар Олексій Михайлович оголосив Польщі війну, і сам з військом вирушив на Литву й хутко оволодів Могилевом, Полоцьком, Вітебськом і Смоленськом. Тоді ж російські полки захопили Мінськ, Ковель і Вільно. Цар урочисто заїхав у столицю Ягеллонів і прийняв титул великого князя Литовського. У цей же час шведський король Карл Х почав військові дії супроти поляків і захопив Познань, Варшаву, й, нарешті, Краків. А гетьман із півдня вступив до Галичини й Волині, розгромивши польське військо під Городком, і взяв в облогу Львів. Польща опиниласяна краю загибелі, і король Ян Казимир втік до Сілезії. Звідси він двічі просив Хмельницького не допустити знищення Речі Посполитої. Старий гетьман відповів: «Хай поляки відмовляться навіки від усього, що належало давнім князівствам землі Руської, хай відступлять козакам усю Русь до Володимира, Львів, Ярослав, Перемишль і формально проголосять її вільною, подібно до того як іспанський король визвнав вільними голландців. Тоді ми житимемо з Польщею як друзі і сусіди, а не як піддані й раби, і тоді ж підпишемо мир на вічних скрижалях. Але цьому не бувати, доки в Польщі існують пани; не буде же і миру між руськими й поляками».

Одначе королеві вдалося схилити до миру московський уряд, обіцяючи цареві польський престол після смерті кволого й бездітного Яна Казимира. 1656 року у Вільно був підписаний мирний договір між Олексієм Михайловичем і Польщею. Хмельницький намагався відкрити очі московському урядові на цю угоду й не вірити підступам польської шляхти, але це було надаремно.

Стоячи однією ногою в могилі, старий Хмельницький Із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля Не довели розпочату справу до бажаного кінця й майбутні рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді. Він не втерпів і скористався одним випадком зробити ще останню спробу здійснити своє заповітне бажання: на початку 1657 року гетьман уклав таємний договір з шведським королем Карлом Х і семиградським князем Юрієм Ракочієм про переділ Польщі. Згідно з угодою та успіхом союзників Україну визнавали назавжди незалежною від Польщі державою. Тоді гетьман послав на допомогу союзникам 12 тисяч козаків. Одначе поляки повідомили про дії Хмельницького московський уряд, і цар передав через своїх бояр суворе попередження гетьманові за союз із царськими противниками.

51

Page 52: Інформаційні хвилинки

Але вони настирливо добивались зустрічі з гетьманом, дорікали йому, вимагали, щоб відряджений загін повернувся назад.Ця обставина зашкодила союзникам Хмельницького і змусила їх зректися своїх планів.

Місяців зо два перед смертю Богдан скликав у Чигирині козацьку раду, на якій мали вибрати нового гетьмана. Тут Хмельницький звернувся до козаків Із прощальним словом, подякував їм за вірність і послух, мовивши «Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав мені Господь закінчити цю війну так, як хотілося: по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу; по-друге, звільнити від ярма Польського також Волинь,Покуття, Поділ і Полісся, одне слово — усі землі, якими володіли великі українські князі, і схилити їх під високу руку всеросійського монарха. Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу, і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене. Прошу вас, братове мої, доки я живий, виберіть собі вільними голосами нового гетьмана. Якщо я знатиму якось вашу майбутню долю, то спокійно ляжу в могилу». Козаки, бажаючи зробити приємне своєму улюбленому вождеві, вибрали на свій найвищий уряд його неповнолітнього сина Юрія. Старого гетьмана охопили батьківські почуття і, розуміючи нездалість Юрія, він затвердив цей вибір, який пізніше завдав великих страждань Україні. Помер Хмельницький 6 серпня 1657 року. Поховали його в Суботові у кам'яній церкві, яку він спорудив і яка збереглася до наших днів. Але 1664 року польський воєвода Стефан Чарнецький, спустошуючи Чигиринське староство, спалив Суботів і звелів викинути з домовини Для ганьби кістки славетного гетьмана.

52

Page 53: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилинка

Свята Покрова 14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці або, як кажуть в народі, Святої

Покрови. “Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем". В українських селах і досьогодні дотримуються давньої народної традиції справляти весілля після Покрови. Від Покрови і до початку Пилипівки – пора наймасовіших шлюбів в Україні.

Свято Покрови посідає почесне місце серед пошанованих свят на Україні. Що цікаво - шанується воно одночасно і християнами і рідновірами України, тільки зміст свята, навіть за однакової назви, зовсім різний.

Свято Покрови Матері Слави в Колодарі православних рідновірів ознаменовує засинання Природи, та вкривання Землі на зиму. Справді, в жовтні перші дерева втрачають листя, всі плоди уже дозріли: «Прийшла Покрова – на дереві голо». Сивий Яр вступає в свою повну силу в першу п’ятниця, після дев’яти днів від осіннього рівнодення і ми вшановуємо Покрову Матері Слави. Це також свято вояцької честі та звитяги, на якому оборонці Матері-Землі показують свою вправність.

Незвичайна популярність та величність свята Покрови пояснюється дуже просто, хоч цього вперто не бажають визнавати і помічати представники християнства. Корені виникнення свята сягають сивої багатотисячолітньої давнини і пов’язані з космічним станом природи і, відповідно, особливим етапом у житті людини.

Які ж це особливості? Загальновідомою ознакою Покрови є те, що вона покриває Землю або листям, або снігом.

До Покрови завершувався період сватань і приготування до весіль, який починався після Першої Пречистої. До початку жовтня закінчуються усі найважливіші сільські роботи на Землі (в тому числі сівба озимих) – завершений хліборобський цикл робіт. Зібраний урожай (достаток) та більш-менш вільний час дають можливість для проведення весіль. Це найблагодатніша пора для весільних гулянь, початку вечорниць. Звідси беруть свій початок весільні осінні тижні. Це свято – покровитель весіль, початок сезону на сватання та весілля, які закінчувались за два тижні до Пилипівського посту. Це вже потім під впливом християнства воно оформилося у те, що дівчата, котрі бажали взяти шлюб саме цього року, мали побувати на святі Покрови у церкві і помолитися: “Свята Покрівонько, покрий мені голівоньку”, “Мати-Покрівонько, покрий Матір сиру Землю і мене молоду”, “Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою”.

А на Поділлі дівчата казали: “Свята мати, Покровонько, завинь мою головоньку, чи в шматку чи в онучу – най ся дівкою не мучу!”

Існувала навіть прикмета: якщо на Покрову сніг – буде багато весіль. Сніг дає привід порівнювати сніговий покрів з весільним покривалом, а оскільки в цей час свідомо призначене і свято Пресвятої Богородиці, то ці порівняння розповсюджуються і на неї.

У багатьох народів, зокрема і у слов’ян, покривало (фата) вважалося дуже важливою весільною оздобою, взагалі слугувало ознакою заміжжя. За описами арабського письменника XII ст. свідчиться, що якщо комусь подобалась дівчина, то він накидав їй на голову покривало і вона мусила стати його дружиною (точніше, мабуть, це була пропозиція до шлюбу). Та і зараз ми знаємо, що весільна фата ще широко представлена у весільному обряді.

Як відомо, після одруження дівчина була вже молодицею і мала покривати голову наміткою чи хусткою. Намітка – це стародавнє вбрання заміжніх жінок, яке зав’язували навколо голови. Вже після просватання дівчині-нареченій покривали голову хусткою. Для дівчат Покрова – найбільше свято: у молоді починався сезон вечорниць, а у господарів – період весіль, і юнки залюбки брали участь у весільних обрядодійствах.

В Карпатській Україні до Покрови остаточно поверталися всі пастуші отари з полонин і завершували останню мандрівку чумаки. Тому й казали: “Прийшла Покрова – сиди, чумаче, вдома”.

53

Page 54: Інформаційні хвилинки

Для того, щоб усi члени сім’ї були здоровими, на Покрову старша господиня брала вишитого рушника, що був над iконою Богородиці, і розвiшувала його над вхiдними дверима. Пiд ним ставали, як йшли до церкви, i проказували:

Пресвята Покрiвонько, Перед твоiм кривалом Голови схиляемо. Прохаемо, Покрiвонько, Од лиха укрити, Здоров’ячко наше Знов нам обновити. На Покрову майстри сходилися і покривали дах вдовиці чи сироті “би щастя їх судьбу від

нещастя накрило...”, що свідчить про існування давнього благородного звичаю допомагати членам Роду, які потребують цього.

Покрова – це також старовинне народне свято, пов’язане з культом поминання Предків та творення нових родин.

На Покрову упродовж всього дня спостерігали за погодою: якщо з Півдня дув низовий вітер, зима буде теплою, якщо дув вітер із Півночі – холодною, із Заходу – сніжною. Коли протягом дня вітер змінює напрямок, то й зима буде нестійкою. Якщо на Покрову листя з вишень не опало, зима буде теплою, і якщо сніг не випав, то його не буде і в листопаді.

Цікаво, що в народі зберіглося повір’я , що у Пресвятої Діви є опікун Покров, якого просили:

“Батеньку Покров, накрий нашу хату теплом, а господаря – добром”. Свято Покрови було введено у християнство в 10 столітті і має під собою чи то легенду, чи то подію, яка відбулася в Царгороді (Константинополі). Місто було оточене чужинцями (за різними джерелами – то могли бути як давні руси (скити) на чолі з князем Аскольдом, так і агаряни (магометани – араби або турки), і Божа Мати начебто покрила своїм омофором городян, які молилися на всенічній службі у Влахерській церкві.

Це побачив святий Андрій: пiд церковним склепiнням з’явилася Пресвята Богородица в оточеннi ангелiв, пророкiв i апостолiв і накрила своїм омофором православних християн. Це було провістям перемоги. Так і сталося: невдовзі надійшли воїни-захисники і звільнили населення від нападників.

Тобто християнське свято Покрова святої Богородиці запроваджене у Візантії на згадку про чудесне визволення Константинополя від нападників. Причому за церковним календарем це звичайне собі невеличке святце, присвячене, практично, незначній події.

Візантійський патріарх проголосив (канонізував) “Свято Похвали Богородиці”, яка “допомогла візантійцям затопити скитів у Босфорі” (ще одне розходження - вже саме скитів). У п’яту суботу великого посту (а це, як відомо, навесні) греки з акафистом хвалять “Покрову” за таке ”покровительство”.

Як бачимо, наведені джерела, а вони не єдині, засвідчують досить туманне, неоднозначне, малозначиме та порівняно нещодавнє походження свята. Одночасно бачимо досить вузьку “спеціалізацію” християнського свята – порятунок від ворога.

Очевидно, цей сюжет і прислужився тому, що для козаків свято Покрови було найбільшим і найзначущим святом. В цей день у козаків відбувалися вибори нового отамана. Козаки вірили, що свята Покрова охороняє їх, а Пресвяту Богородицю вважали своєю заступницею і покровителькою. На Запоріжжі в козаків була церква святої Покрови. В козацькій думі про Самійла Кішку співається:

А срібло-золото на три частини паювали: Первую часть брали, на церкви накладали, На святого Межигорського Спаса, На Терехтемировський монастир, На святую Січовую Покрову давали –Котрі давнім козацьким скарбом будували, Щоб за їх, встаючи і лягаючи, Милосердного Бога благали.

54

Page 55: Інформаційні хвилинки

Відомий дослідник звичаїв українського народу Олекса Воропай писав, що після зруйнування Запорізької Січі в 1775 році козаки, що пішли за Дунай на еміграцію, взяли з собою образ Покрови Пресвятої Богородиці.

Козаки настільки вірили в силу Покрови Пресвятої Богородиці і настільки щиро й урочисто відзначали свято Покрови, що впродовж століть в Українi воно набуло ще й козацького змісту і отримало другу назву - Козацька Покрова. З недавніх пір свято Покрови в Україні вiдзначається ще й як день українського козацтва.

Українська Повстанська Армія (УПА), яка постала в час другої світової війни на землях Західної України як збройна сила проти гітлерівської і більшовицької окупації батьківських земель, теж обрала собі свято Покрови за день Зброї, віддавшись під опіку святої Богородиці. Отже сьогодні Покрова – це свято не тільки народне і релігійне, а й національне.

55

Page 56: Інформаційні хвилинки

Хвилинка пам‘яті

«Голгофа голодної смерті»

24 листопада Україна та світ згадають мільйони вбитих геноцидом

Україна готується до 80-х роковин Голодомору. Цьогорічна громадська кампанія має на меті насамперед розповісти про тих, хто в роки геноциду рятував співвітчизників від страшної смерті. Заходи пройдуть у Києві, обласних центрах України та 32 країнах світу.

Голод 1921 - 1923 років

Протягом багатьох десятиліть у наших шкільних підручниках стверджувалося, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Саме так оголошувалося в той час і перед західним світом, звідки Ленін і його соратники просили продовольчої допомоги саме в названий регіон. Про те, що такий же голод охопив усю південну Україну, звідки масово вивозився хліб на північ і на експорт, Москва мовчала.

Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це питання місія УНР поставила в Парижі (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України.

На жаль, тоді західний світ ще не пройнявся трагедією українського селянства, страшний голод продовжував поширюватися півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1890000 осіб, у березні — 3250000, в червні — 4103000. Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то вмерло —5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з'явилося на світ 1199 осіб, а пішло з нього — 7323.

Голод 1932 — 1933 років

Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари.

За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії, українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5 пудів хліба.

Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932-1933 років. Він

56

Page 57: Інформаційні хвилинки

повинен був поставити нашого хлібороба не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях — у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині... Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня 1932 року заборонила українізацію там. А наступного дня ЦК ВКП(б), і РНК СРСР ухвалили постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про негайно призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані.

У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як тільки минув голод, експорт хліба одразу ж різко зменшився — 770 тисяч тонн у 1934 році, тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі українські селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки Москві, Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР, організовуючи навіть спеціальні "червоні обози"? Пропоновані архивні матеріали чітко називають нам цих "героїв" системи, людям,як правило, з нижчою освітою. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні. На жаль, повторювали вслід за ними казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Бернард Шоу... Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду УНР екзилі проф. Олександр Шульгин, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: "В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас во ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстивних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду -селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним". Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони українців. Як і болгари, греки, молдавани, німці (грошову допомогу останнім з Німеччини влада змушувала останніх передавати у фонд Міжнародної організації пролетаріату), поляки, росіяни, чехи, шведи... Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932-19337 Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже. В моєму рідному селі на Житомирщині спробували встановити кілька жертв за спогадами літніх людей. Та пам'ять уже підводить тих небагатьох старожилів, що вижили в той страшний час. Але ми мусимо пам'ятати про кожного, кого змусили загинути страшною смертю...

Голод 1946-1947 років

Страшні голодомори в Україні, які були організовані більшовицькою владою в 20—30-х роках, виявилися не останнім випробуванням на виживання для нашого народу.Черговою спробою етноциду українців був голод 1946-1947 років. Так, 1946 рік був неврожайним, давалася взнаки і повоєнна розруха. Але того збіжжя, що вродило на українських ланах, вистачало, аби не допустити нового голодомору. Однак під

тиском Москви з України вимітали все, що можна було.Щоб виконати намічене Москвою, керівник УРСР Микита Хрущов вдавався до

найрізноманітніших заходів впливу. Скажімо, тільки постанов ЦК КП(б)У було ухвалено 49, заслуховувалися звіти 24 областей, з роботи увільнено 743 чоловіки, під суд віддано 1.645 посадових осіб .

Але й такі адміністративні дії Хрущова не задовольнили Москву, його вважали там, як це видно з його спогадів, надто м'яким, бо, мовляв, дуже вже часто сигналізує про загрозу нового голоду в Україні. А тому Сталін у 1947 році прислав керувати в Україну більш твердого й уже перевіреного свого слугу — Лазаря Кагановича.

І він узявся з притаманною йому енергією виконувати вказівку "вождя всіх часів і народів" стосовно викачування хліба з України. Але Каганович не тільки виконував спущений з

57

Page 58: Інформаційні хвилинки

Москви план — він узяв зобов'язання додатково відірвати в голодний 1947 рік від українського селянина ще 22.300 тисяч пудів.

А чи пам'ятаємо ми і те, що в 1946-1947 роках в Україні не повторилася трагедія в масштабах 1932-1933 років тільки тому, що нас врятувала Західна Україна, де ще не було колгоспів, і селянин-одноосібник міг лишками своєї продукції поділитися з голодними братами зі східних областей? Так, саме "бандерівці", як у нас зневажливо дехто називає українців із західного регіону, подали допомогу східнякам. І це треба не забувати.

Як і не маємо права забувати того, як нас морили голодом.Інакше не буде нам прощення.

58

Page 59: Інформаційні хвилинки

Торгівля людьми – сучасний прояв рабстваХвилинка повідомлень

Мета. Підвищення рівня знань щодо поняття «торгівля людьми», прав та свобод громадян за кордоном, міжнародних документів про боротьбу з торгівлею людьми.

Бібліотекар. Коли ми говоримо про рабство, то це тільки стародавня Греція, Рим чи Єгипет. Люди в усьому світі в залежності від обставин потрапляють в умови схожі на рабство. І, нажаль, у такі ситуації потрапляють і українські громадяни. Тому сьогодні ми звернемо велику увагу й поговоримо про сучасну форму рабства «торгівлею людьми».

Ви всі стоїте на порозі дорослого життя, бо є учнями нашого навчального закладу. У кожного із вас є своя стежка, свій шлях до мети. І щоб із вами не трапилася біда, яка ставить людину в незалежність від обставин, ви повинні добре знати – рабство в третьому тисячолітті існує і сучасний порояв його – це торгівля людьми.

обговорення цієї проблеми допоможе підвищити рівень ваших знань стосовно прав людини, сприятиме вихованню поваги до людської гідності та особистості, почуття патріотизму.

Що ж означає визнання «торгівля людьми»?1-й учень. «Торгівля людьми» означає вербування, перевезення, передачу,

приховування або заволодіння людьми із застосуванням насильства або під загрозою насильства, шляхом викрадення, шахрайства, примусу або зловживання владою чи уразливістю становища або шляхом підкупу у вигляді платежів, щоб отримати згоду особи, яка має контроль над іншою.

Бібліотекар. Із якою метою може здійснитися торгівля людьми?2-й учень. Мета різна. Це примусова праця, примусовий шлюб, насильницьке

використання в домашньому господарстві, в промисловому або сільськогосподарському секторах, народження дитини примусово або на замовлення, використання в легальному або нелегальному бізнесі, викрадання людей різного віку для трансплантації органів, дітей – для жебракування або нелегального усиновлення.

Бібліотекар. Чи будуть тотожні терміни «торгівля людьми» і «Рабство»?3-й учень. Будуть, адже рабство – це насильство, і в понятті «торгівля

людьми» насильство над людиною здійснюється.Бібліотекар. Які є причини, що спонукають людину, при «торгівлі людьми»?1-й учень. Причини поділяються на дві групи: внутрішні та зовнішні.Внутрішні:- скрутне економічне становище, практично не можливо отримати гідну

роботу в Україні. Низькій рівень життя, високий рівень безробіття;- інформаційні: погана обізнаність українських громадян щодо

можливостей працевлаштування та перебування за кордоном, а також наслідки нелегального працевлаштування за кордоном;

59

Page 60: Інформаційні хвилинки

- правові: відсутність правової системи захисту потерпілих, недостатня захищеність українських громадян від торгівців живим товаром;

- психологічні6 кризовий етап, у якому знаходяться наші громадяни, призвів до зменшення самозахисту. За принципом «уже гірше не буде» люди погоджуються на різні авантюрні пропозиції, навіть не думаючи про наслідки;

- домашнє насильство: якщо в родинах немає порозуміння, не склалися стосунки з батьками.

2-й учень. Зараз проаналізуємо зовнішні чинники. Серед них можна виділити як позитивні, так і негативні.

Позитивні:- відкриття кордонів та падіння «залізної завіси»;- спрощення можливості для українських громадян подорожувати по

світу як у пошуках розваг, так і праці. Негативні:

- інтернаціоналізація тіньової економіки;- зростання різниці між бідними і багатими державами;- формування міжнародних кримінальних об’єднань;- корумпованість працівників державних органів;- лояльне законодавство щодо занять проституцією в багатьох країнах

світу.Бібліотекар. Давайте з’ясуємо, чи змінилася політична карта світу щодо

соціального лиха? На які групи можна поділити держави світу?1-й учень. Всі держави світу можна поділити на три групи:1) країни-постачальниці живого товару;2) країни, через які здійснюється транзит;3) країни-призначення, куди вивозяться або їдуть люди.Раніше до країн постачання живого товару відносили Таїланд, Філіппіни,

азіатські країни. Зараз це країни колишнього Союзу, і сере них Україна.Бібліотекар. Відомо, що через крутне економічне становище в ХХ столітті

українці шукали кращої долі за кордоном. Сьогодні українці шукають роботу, змушені себе продавати як дешеву робочу силу. В які ж країни виїдають наші громадяни на заробітки?

2-й учень. Зі східних областей України – в сусідню Росію. А із західної України – в Польщу, Угорщину, Словаччину, Чехію, Німеччину, Іспанію, Португалію, Італію, Англію, навіть у країни Африки.

Бібліотекар. Найчастіше жертвами торгівлі людьми стають жінки. В які країни вивозять наших жінок?

3-й учень. Це ОАЄ, Кіпр, Сирія, Греція, Туреччина, Китай, Канада і навіть далека Японія.

Бібліотекар. Ось такий невтішний аналіз карти говорить, що надзвичайно прибутковий бізнес живим товаром охопив увесь світ. Давайте змалюємо демографічний портрет людини, яка потрапила в тенета торгівців людьми.

1-учень. Як правило, це діти-підлітки, яких викрадають для трансплантації органів або жебракування. Жінки віком від 18 до 30 років. Чоловіки віком від 25 до 50 років. Внутрішні органи різних вікових груп використовують для складних

60

Page 61: Інформаційні хвилинки

операцій, жінок використовують для експлуатації в господарстві, легальному і нелегальному сексбізнесі.

Бібліотекар. Отже, проблема сучасного рабства стосується як окремих людей, так і всієї держави. Батьків, які поїхали заробляти за кордон, дітей, бо у тих, хто поїхав, є діти, чоловіків, які їдуть за кордон і потрапляють в рабські умови. Справді, це велика проблема держави. Своїми дослідженнями поділяється з нами статистика. Назвіть статистичні дані стосовно цієї проблеми?

2-й учень. Витяг із доповіді уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Статистичні дані по нелегальній міграції та торгівлі людьми в Україні. Кількість трудових мігрантів з України коливається від 2 млн. до 7 млн. осіб. У Росії – 1 млн. українських громадян, а в сезонний пік – 3 млн. українців. Переважна більшість працює нелегально.

Польща – 300 тис. осіб;Італія – 500 тис. осіб;Чехія – 200 тис. осіб;Португалія – 200 тис. осіб;Іспанія – 100 тис. осіб;Туреччина – 100 тис. осіб;США – 28 тис. осіб.Реальна цифра – 5 млн. осіб. Якщо взяти до уваги, що в Україні налічується

28 млн. громадян працездатного віку, то кожен 5-й українець працює в іншій державі. Страшно! Жахливо! Неймовірно!

Бібліотекар. Зазвіть фактичні дані і проблеми які вас найбільше вразили73-й учень. «Украньянос» тут скрізь; будують вілли, багатоквартирні будинки,

дороги, працюють на фабриках і заводах, в автосервісі, торгують на базарах, прибирають вулиці, квартири португальцям. Зарплата і робота найрізноманітніші, але португалець отримує вдвічі вищу платню, за дану виконану роботу, ніж наш співвітчизник.

Бібліотекар. Може, краще не їхати за кордон, а бути дома? Але вирішувати вам. І це чудово, що у вас з’явилася можливість подорожувати, працювати, навчатися за кордоном, чи вийти заміж за іноземця. Але пам’ятайте: це чужа земля! Вона вам невідома. Перш ніж зробити перший крок на чужу землю, ви повинні про неї все знати, щоб не опинитися в чиїхось лихих руках живим товаром, щоб не було страхіття у вашому житті. Послухайте розповіді людей-жертв, які постраждали від рук трафікерів.

1-й учень. «Вони утримували нас, як худобу, - я не перебільшую. Ми навіть не мали можливості помитися. Вони обмежували нас навіть у питній воді, що вже казати про їжу. Годували раз на день».

«Я познайомилася з ним, закохалася і вийшла за нього заміж. Через деякий час я виїхала до нього за кордон. Ми пішли у кафе, яке належало його друзям. Як тільки в ньому опинилася, то одразу ж зрозуміла, що це за заклад. Мій чоловік просто залишив мене там і сам пішов. Він продав мене у бордель».

«Я поїхала за кордон, щоб мати можливість хоч якось забезпечити свого сина. Я розуміла, що це хибний крок, але дуже хотілося вирватися зі злиднів. Це була відчайдушна спроба».

61

Page 62: Інформаційні хвилинки

Бібліотекар. Людям тяжко розказувати про свої біди, які пережили за кордоном. А, ось послухайте ще одну розповідь людини, яка пережила страшні дні рабські утримання.

2-й учень. «Я пам’ятаю своє щасливе дитинство: тато, мама, менший брат. Горе прийшло в сім‘ю. Загинув батько в шахті. Мама від горя випила велику дозу снодійного, і лікарі її врятувати не змогли. Залишилися ми зі старенькою бабусею. Пенсії її ледь вистачало. І тут сусідка приїхала з Ізраїлю і пообіцяла, щ допоможе мені влаштуватися на роботу. Але … В Тель-Авіві вона продала мене за 8 тис. доларів. Мене били, ґвалтували, не годували, дозволяли спати лише 4 години. Цей жах продовжувався 2 роки, аж поки не вдалося втекти. І зараз я думаю, що всього цього можна було уникнути. Не треба шукати щастя в чужому краю. Як не важко, але все таки дома треба працювати, жити, і все зміниться на краще, якщо вірити в себе, в свої сили. Не робіть помилки в своєму молодому житті.»

Бібліотекар. Я думаю, що над цими слова потрібно задуматися, щоб не зробити власних. І щоб ви не стали предметом, який продають, пропоную вам звернути увагу на основні правила поведінки в різних життєвих ситуаціях.

1) Нікому не довіряйте ваш паспорт.2)Залиште вдома своїм рідним інформацію про своє перебування за кордоном.3) Не забувайте, знання іноземної мови полегшить вам перебування за

кордоном.4) Запам’ятайте: фіктивний шлюб – злочин.5) Переконайтеся, що шлюб, зареєстрований в Україні, буде дійсним за

кордоном. Порадьтеся з юристом щодо укладання шлюбного контракту.6) Регулярно телефонуйте додому.7) Переконайтеся, що фірма, яка пропонує вам роботу, має ліцензію на

працевлаштування українських громадян за кордоном.8) По приїзді в країну, де ви будете працювати, зареєструйтеся в посольстві

України.9) Не забудьте з’ясувати номери телефонів українських посольств,

неурядових організацій, котрі надають допомогу особам, які опинилися в скрутному становищі.

Бібліотекар. У державі існують правозахисні органи, громадські організації, відділи при держадміністраціях, освітні заклади, яким доручено проводити заходи, щодо запобігання торгівлі людьми. Проводяться семінари, конференції, тренінги, виставки літератури та плакатів, які інформують про соціальну проблему сьогодення.

3-й учень. Невже вам знову хочеться тікатиІз рідної, вже вільної землі?Забуть калину й мальви біля хати,Сховавшись на далекій чужині?В гонитві за добробутом в кишені,За мріями Америк і КанадЛетять туди, неначе навіжені,А чи щасливі будуть там – навряд.І що ви прагнете в тих далях відшукати

62

Page 63: Інформаційні хвилинки

Чого немає в рідній стороні?Що вам недодала Вкраїна – мати – Напевно, не збагнути вже мені.Здавалося б – пройти ще кілька кроківДо проблиску осяяних надій,Та кращі знову линуть в світ широкийЇм хочу навздогін гукнути «Стій!»Їх ваблять іноземні зорепади,Але зіркова злива ще не змилаНі з чийогось серця тіні смутку й зради.

Бібліотекар. Виставка літератури на тему: «Торгівля людьми – сучасний прояв рабства».

Ви отримали певну інформацію з проблеми, над якою розмірковують не тільки журналісти, а й юристи, правозахисники. І вам вибирати: ризикувати чи ні, ставати жертвами работоргівлі чи ні.

І все ж пам’ятаймо народну приказку: «Береженого Бог береже». А на мою думку, не варто шукати примарного щастя там, де воно нас не чекає. Шукайте його у власному домі. Кому, як не вам піднімати українську економіку, будувати незалежну державу. І, знаючи закони держави, не втратити людської гідності, зберегти своє життя і здоров’я.

63

Page 64: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилинка

«Соборна мати - Україна одна на всіх, як оберіг»

Поняття “соборність” з’явилось у нашому науковому й політичному лексиконі порівняно недавно. Насамперед, слід підкреслити, що соборність не є явищем лише суто українським. Це загальна, органічна ознака будь-якої нації, – неодмінна умова її розвитку й процвітання. Вона означає, по-перше, об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє конкретна нація на суцільній території. Це – один з найзаповітніших ідеалів багатьох народів світу. По-друге, соборність не обмежується лише ідеєю збирання етнічних земель у рамках національної держави, а передбачає також духовну консолідацію всього населення країни, єдність усіх її громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від досягнення реальної державності, забезпечення справжнього суверенітету і незалежності народу, побудови процвітаючої демократичної національної держави.

Для українського народу, віками позбавленого своєї власної державності та розірваного на частини між сусідніми країнами, дана проблема завжди була особливо болючою і неймовірно складною. Соборність для України – це єдність багатоманітності, об’єднання навколо спільного стрижня, яким є українська державність, українська ідентичність.

Ідея єдності українських земель – соборності України – сягає у глибину віків та бере свій початок від об’єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві, а її філософське коріння сягає часів Візантії. Протягом віків практичним втіленням ідеї соборності займались українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Пилип Орлик. У ХVIIІ - початку ХХ ст., коли українські землі були поділені між сусідніми державами: Польщею, Росією, Румунією, Австро-Угорщиною, ця ідея знайшла своє відображення у працях кращих вітчизняних мислителів, оскільки для боротьби за свої національні інтереси Україні була вкрай важливою територіальна єдність.

В результаті ухвалення ІІІ Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Восени 1918 року після перемоги буржуазно-демократичної революції в Австро-Угорщині, на уламках монархії утворилися незалежні буржуазні держави: Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська Народна Республіка. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 1 листопада того ж року було проголошено утворення

64

Page 65: Інформаційні хвилинки

Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний “Передвступний договір” про об’єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу. 3 січня 1919 року Національна Рада УНР у місті Станіславі (Івано-Франківськ) схвалила закон про об’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в Народну Республіку.

Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.

22 січня було проголошено всенародним і державним святом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самоідентифікації, становлення політичної нації. Вперше за 600 років він став реальним кроком до об’єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні.

Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу та сформувала підґрунтя для відродження незалежної соборної демократичної України, утвердження її національної ідеї.

Свято Дня Соборності встановлено в Україні “…враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…” згідно з Указом Президента України “Про День соборності України” від 21 січня 1999 року № 42/99.

День Соборності – це нагадування про те, що сила нашої держави – в єдності українських земель.

Сьогодні за запитанням щодо соборності України стоїть проблема того, наскільки в нашій країні створено передумови для національного єднання, насамперед – в контексті єднання регіонів, самовідчуття українських громадян як єдиної нації. Зараз, на дев’ятнадцятому році незалежності, можна говорити про те, що передумови для “націєтворення” створено, і передусім, тому, що подолано суперечності, які існували на зорі створення української держави, коли питання державності, питання становлення нації постійно підміняли питанням етнічним. Головне досягнення цього періоду у тому, що загрози зведення питання єдності нації до питання етнічної єдності були подолані. Зараз під нацією розуміють соціальну єдність, політичну єдність, єдність традицій і проекцій розвитку, економічну та соціальну гомогенність суспільства.

Ми віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Ми свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – розбудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, забезпечення добробуту нинішніх і наступних поколінь українців. Ми переконані,

65

Page 66: Інформаційні хвилинки

що відзначення Дня Соборності, вшанування творців Акту Злуки – це не тільки суспільна потреба, а й моральний імператив берегти світлу пам’ять незліченних жертв, протягом віків принесених українським народом на вівтар незалежності, соборності, державності.

66

Page 67: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилинка

Нічні метеликиКожна шоста повія в Україні – неповнолітня, – інститут

соцдослідженьЗа оціночними даними соціологів, 2011 року в Україні до комерційного

сексу в середньому було залучено 50 тисяч жінок. Як передає УНІАН, про це на прес-конференції повідомила голова правління

Українського інституту соціальних досліджень ім. Олександра Яременка Ольга Балакірєва.

При цьому вона підкреслила, що кількість неповнолітніх, які займаються проституцією, значно перевищує дані міліції. За інформацією О.Балакірєвої, кожна 6-7 повія – неповнолітня.

Найбільше повій працює в обласних центрах, зонах відпочинку та на територіях, де є велика кількість трудових мігрантів. Таким чином, найбільша кількість повій у Києві – близько 9 тисяч осіб, в Одеській області – близько 6 тисяч, у Дніпропетровській і Донецькій – понад 3 тисячі, у Харківській – 2,5 тисячі, у Криму – близько 2 тисяч.

«Хоча регіональна відповідь від кримчан така, що це недооцінена кількість» – додала О.Балакірєва.

Водночас, вона зауважила, що серед хлопців-підлітків, які живуть на вулиці, кожен 10-й надавав сексуальні послуги іншим чоловікам за їжу та одяг.

У свою чергу, старший науковий співробітник відділу сексопатології та андрології Інституту урології НАМН України Андрій Ситечко нагадав, що, крім ВІЛ-інфекції, повії та їхні партнери наражаються на підвищену небезпеку інфікуватися іншими дуже

Проституція в УкраїніПроститу́ція в Украї́ні є адміністративною (протиправною) дією, проте

широко розповсюджена і в значній мірі ігнорується урядом. Секс-туризм привертає в Україну значну кількість іноземних туристів.

Згідно зі всеукраїнським опитуванням повій Київським міжнародним інститутом соцілології, станом на 2009 рік: 56% опитаних жінок не працюють і не навчаються. 31% мають роботу (із них 12% працюють на постійній основі, а в 19% — випадкові заробітки). 8% опитаних — студентки вузів, 3% — технікумів, 2% — учениці ПТУ, 0,3% — учениці школи. Дослідження, проведені українським Державним інститутом проблем сім'ї та молоді показує, що для багатьох жінок, секс-бізнес став єдиним адекватним джерелом доходу: 50% з них підтримують своїх дітей та батьків.

Повії з України та інших країн Східної та Центральної Європи іменують прізвиськом «Наташа», а також в Туреччині та Ізраїлі.

67

Page 68: Інформаційні хвилинки

Законодавство12 січня 2005 український парламент прийняв сувору кримінальну

відповідальність за торгівлю людьми та примусове заняття проституцією. Попередні закони, кримінальної протидії проституції були малоефективні.

У 2006 році заннятя простититуцією в Україні було декриміналізовано. Завдяки активній позиції неурядових і міжнародних організацій, з Кримінального кодексу усунули статтю за заняття індивідуальною проституцією, одночасно посиливши відповідальність за торгівлю людьми. Залишається стаття 181-1 Адміністративного кодексу, згідно з якою жінки за надання послуг комерційного сексу можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності з максимальним покаранням — штраф у розмірі до 15 неоподатковуваних мінімумів.

Прийняті закони протидії організованій проституції і покарання за людську торгівлю мають незначний ефект, тому що багато засуджених торговців людьми часто не до кінця відбувають термін покарання.

Інтернет-проституціяДедалі більшого розмаху в Україні набуває інтернет-проституція, коли

дівчата обслуговують клієнтів віртуально в режимі он-лайн. Так у листопаді 2011 р. в одному із гуртожитків Запоріжжя було викрито он-лайн порностудію, власник якої за рік заробив близько 1 млн. американських доларів. Переважно у студії працювали студентки місцевих вишів, зарплата яких становила від 1 тис. доларів на місяць. Сайт був відкритий тільки для користувачів зі США та Західної Європи.

Проституція у КиєвіСтаном на березень 2007 кількість повій у столиці, які знаходяться на обліку

в міліції, зросло до 4 тисяч. При цьому 95% з них — приїжджі з інших областей.Найбільше дівчат легкої поведінки приїжджає в столицю з Донецька,

Дніпропетровська, Луганська, Івано-Франківська та Волинської області. Багато хто з них не досяг повноліття.

Вартість секс-послуг у Києві різноманітна. Хто хоче заощадити та не боїться підчепити різного роду захворювання, найчастіше відправляються на Окружну дорогу. Там послуги дівчат коштують від 50 гривень.

Багато повій шукають клієнтів у клубах та пабах, а також розміщують свої оголошення в ЗМІ та інтернеті. Багато дівчат працюють у готелях. Середня ціна на послуги «нічного метелика» не вуличного типу — 50-100 доларів, іноді доходить і до 300 доларів.

За останніх два роки індустрія проституції в столиці зробила грандіозний стрибок у своєму розвитку. Одним з основних чинників росту став приплив іноземців — Україна, скасувавши візи для європейців, стала одним із найпривабливіших на континенті місць секс-туризму.

Наплив секс-туристів до Києва істотно вплинув на якість наданих послуг. У ремонт і облаштованість квартир під борделі вкладаються десятки тисяч доларів, дівчата намагаються вивчити хоча б кілька фраз англійською або німецькою. Сотні іноземців щотижня прибувають до Києва для того, щоб насолодитися «доступними і красивими дівчатами», про які повідомляє реклама.

68

Page 69: Інформаційні хвилинки

Вражають суми, які обертаються у світі секс-бізнесу. За підрахунками правоохоронців, реально в одному тільки Києві щодоби виходять працювати не менше 3 тисяч повій (за іншим даним — 5 тис.). Якщо взяти середню ціну в $80 із клієнта і наявність у середньому трьох клієнтів у дівчат за ніч, виходить, що в звичайний робочий день повії столиці сумарно заробляють більше мільйона доларів, що означає — більше третини мільярда в рік.

При цьому хабарі, які щодня отримують «кришуючими структурами», у тому числі і співробітниками міліції, за даними джерела в прокуратурі, складають $200 тисяч за добу.

За словами, керівника ЦОС ГУ МВС у Києві, у столиці на обліку знаходиться більше 3 тис. повій, 90% з них — приїжджі:

«Важко коментувати, чи «кришують» їх міліціонери. Проституція — це навіть не злочин, а адмінпорушення. Їх регулярно затримують, складають протоколи, які направляються за місцем проживання. Штраф від 17 до 51 грн. Навіщо ж їй платити 100 щодня міліціонеру? Хоча дійсно торік у Києві засудили двох міліціонерів саме за «кришування». Усі, хто знає про факти вимагання, можуть звернутися за телефоном довіри — 272-53-00. Це може зробити і сама повія, адже вона має такі ж права, як і всі інші громадяни»

Проституція в Україні: міфи та реалії.Проститу́ція в Украї́ні є незаконною, проте широко розповсюджена і в

значній мірі ігноруються урядом.. Секс-туризм привертає в Україну значну кількість іноземних туристів..

Згідно всеукраїнського опитування повій Київським міжнародним іститутом соцілології, станом на 2009 рік: 56% опитаних жінок не працюють і не навчаються. 31% мають роботу (із них 12% працюють на постійній основі, а в 19% — випадкові заробітки). 8% опитаних — студентки вузів, 3% — технікумів, 2% — учениці ПТУ, 0,3% — учениці школи. Дослідження, проведені українським Державним інститутом проблем сім'ї та молоді показує, що для багатьох жінок, секс-бізнес став єдиним адекватним джерелом доходу: 50% з них підтримують своїх дітей та батьків.

Повії з України та інших країн Східної та Центральної Європи іменують прізвиськом «Наташа», а також в Туреччині та Ізраїлі.

12 січня 2005 український парламент прийняв сувору кримінальну відповідальність за торгівлю людьми та примусове заняття проституцією. Попередні закони, кримінальної протидії проституції були малоефективні.

У 2006 році заняття простититуцією в Україні було декриміналізовано. Завдяки активній позиції неурядових і міжнародних організацій, з Кримінального кодексу усунули статтю за заняття індивідуальною проституцією, одночасно посиливши відповідальність за торгівлю людьми. Залишається стаття 181-1 Адміністративного кодексу, згідно з якою жінки за надання послуг комерційного сексу можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності з максимальним покаранням — штраф у розмірі до 15 неоподатковуваних мінімумів..

Прийняті закони протидії організованій проституції і покарання за людську торгівлю мають незначний ефект, тому що багато засуджених торговців людьми часто не до кінця відбувають термін покарання

69

Page 70: Інформаційні хвилинки

Станом на березень 2007 кількість повій у столиці, які знаходяться на обліку в міліції, зросло до 4 тисяч. При цьому 95% з них — приїжджі з інших областей. Найбільше дівчат легкої поведінки приїжджає в столицю з Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Івано-Франківська та Волинської області. Багато хто з них не досяг повноліття. Вартість секс-послуг у Києві різноманітна. Хто хоче заощадити та не боїться підчепити різного роду захворювання, найчастіше відправляються на Окружну дорогу. Там послуги дівчат коштують від 50 гривень. Багато повій шукають клієнтів у клубах та пабах, а також розміщують свої оголошення в ЗМІ та інтернеті. Багато дівчат працюють у готелях. Середня ціна на послуги «нічного метелика» не вуличного типу — 50-100 доларів, іноді доходить і до 300 доларів.

За останніх два роки індустрія проституції в столиці зробила грандіозний стрибок у своєму розвитку. Одним з основних чинників росту став приплив іноземців — Україна, скасувавши візи для європейців, стала одним із найпривабливіших на континенті місць секс-туризму. Наплив секс-туристів до Києва істотно вплинув на якість наданих послуг. У ремонт і облаштованість квартир під борделі вкладаються десятки тисяч доларів, дівчата намагаються вивчити хоча б кілька фраз англійською або німецькою. Сотні іноземців щотижня прибувають до Києва для того, щоб насолодитися «доступними і красивими дівчатами», про які повідомляє реклама. Вражають суми, які обертаються у світі секс-бізнесу. За підрахунками правоохоронців, реально в одному тільки Києві щодоби виходять працювати не менше 3 тисяч повій (за іншим даним — 5 тис.). Якщо взяти середню ціну в $80 із клієнта і наявність у середньому трьох клієнтів у дівчат за ніч, виходить, що в звичайний робочий день повії столиці сумарно заробляють більше мільйона доларів, що означає — більше третини мільярда в рік. При цьому хабарі, які щодня отримують «кришуючими структурами», у тому числі і співробітниками міліції, за даними джерела в прокуратурі, складають $200 тисяч за добу. За словами, керівника ЦОС ГУ МВС у Києві, у столиці на обліку знаходиться більше 3 тис. повій, 90% з них — приїжджі: Проституція в Україні вже тягне за собою кримінальну відповідальність . Адвокати, міліціонери і медики вважають це юридичним анекдотом. Щоб довести в суді провину дівчини, потрібно привести третього - свідка, що підтвердить: секс дійсно був оплачений. Слід відразу зазначити, що жоден закон не зможе справитися з самим явищем проституції, але сили держави повинні бути спрямовані на поліпшення стану жінок. Тут необхідно звернути увагу на досвід європейських країн, що вже давно зважилися на "нестандартні", на український погляд, підходи до цього питання. Європейські держави на даному етапі намагаються законодавчо закріпити статус зайнятих у секс-індустрії громадян. У Нідерландах і Німеччині проституція була легалізована. У Греції проституція також легалізована, але разом з тим запропонована обов'язкова реєстрація і регулярні медичні обстеження. Якою б не була політика державного підходу до цієї проблеми, є очевидним її прямий вплив

70

Page 71: Інформаційні хвилинки

на ситуацію зі здоров'ям кожної з повій, а головне - зі здоров'ям кожного з її (його) численних клієнтів. Так, наприклад, у Німеччині 1 січня 2002 року набрав сили закон про проституцію, першою статтею якого є закріплення за проституцією статусу трудової діяльності. Новий закон зобов'язує проходити регулярні обстеження у медичних установах тим, хто займається проституцією. Медичні заклади вони можуть вибрати самі. Цей пункт важливий з урахуванням досвіду таких країн як Греція, де для обстеження повій створені контролюючі органи, діяльність яких найчастіше приводить до того, що жінки і чоловіки уникають реєстрації, чим перекривають собі доступ до послуг медиків. Німецький закон про проституцію пропонує зайнятим у цій сфері чоловікам і жінкам укладати трудові договори, що, як і у всякій іншій галузі, передбачають соціальне страхування, тобто надають право на допомогу з безробіття, безкоштовну перекваліфікацію і так далі. Таким чином, якщо той хто займається проституцією не задоволений своїм доходом або з інших причин, хоче відмовитися від цього заняття, він стає на біржу праці, де йому, як і будь-якому іншому безробітному, пропонують перекваліфікацію з одержанням допомоги на час навчання аж до влаштування за новою спеціальністю. Безумовно, Україна на сьогоднішній день не може на настільки високому рівні надати соціальний захист жодному зі своїх громадян, але нам важливо звернути увагу на ліберальні підходи до цієї проблеми, метою яких є захист чоловіків і жінок, змушених у такий спосіб заробляти собі на життя. Чиновники і співробітники правоохоронних органів, що говорять "про боротьбу з проституцією", схоже, мислять у першу чергу категоріями боротьби зі злочинністю, що на практиці виливається в боротьбу із самими повіями. Але з ними потрібно не боротися, їм потрібно дати альтернативу, шанс вибратися. Повернемося до європейського досвіду. У Швеції, Великобританії й Ірландії громадськість і парламентарії підтримали закон про криміналізацію клієнта. Це значить, що злочином є не діяльність повії, а покупка клієнтом її сексуальних послуг. У такий спосіб ці держави позначили свою позицію стосовно проституції як явища. Розуміючи причини проституції як наслідок дискримінації жінок і попиту з боку чоловіків, вони за допомогою цього закону повідомили своїм громадянам, що користуватися бідністю, безправ'ям і неосвіченістю жінок злочинно. Унаслідок уведення закону заможні чоловіки стали виїжджати в інші країни, де проституція дозволена, але частина чоловіків вирішила, що їм це не по кишені. Але головне, що почалося формування негативної суспільної думки стосовно чоловіків-клієнтів, у тому числі і серед самих чоловіків. Адже проституція - не в останню чергу і проблема чоловіків, саме вони купують безособистісні сексуальні відносини і цим задовольняються. Таким чином, цей закон спрямований на перспективу. Реакція повій була різна: хтось обурювався, що клієнти пропали, а хтось вирішив, що нарешті залишить це заняття. Наприклад, у сусідній зі Швецією Фінляндії такого закону немає, а тому і з потоком клієнтів проблем у фінських повій не виникає, навіть незважаючи на чималу конкуренцію, створювану прибуваючими з Ленінградської області Росії жінками.

71

Page 72: Інформаційні хвилинки

У лютому 2003 року українські соціологи обнародували неприємну статистику. З декількох десятків тисяч українських жінок, що займаються проституцією майже половина - у віці від 10 до 20 років. 70 відсотків з них штовхнула на вулиці нестаток - заробити на їжу для себе і своєї родини. Ще одна страшна цифра - майже третина з них регулярно приймають наркотики і нічого не роблять, щоб захиститися від СНІДу. Фахівці затверджують: з'ясувати, скільки українських плутаний Віл-інфіковані неможливо. Соціальні служби тільки зітхають: іншого способу боротьби зі СНІДом, крім роздачі презервативів, шприців і психологічних консультацій вони запропонувати не можуть. Згідно з даними опитування Українського інституту соціальних досліджень (УІСД), працювати в секс-бізнесі подобається лише 20% з 636 представниць найдавнішої професії, опитаних УІСД в 12 містах України. При цьому 73% з них вибрали цю роботу, щоб "не працювати за копійки в якій-небудь конторі"; 61% сподівається заробити грошей і залишити це заняття; 27% повідомили, що працюють у секс-бізнесі вимушено. При цьому лише 66% опитаних жінок користуються презервативами. Як відзначила один з авторів збірника, заступник директор УІСД Ольга Балакірєва, основним висновком, що випливає з досліджень, є необхідність удосконалення правового законодавства, що стосується сексуальної індустрії. Так, новий Кримінальний кодекс передбачає покарання для осіб, що надають секс-послуги, однак у відношенні організаторів цього бізнесу покарання не передбачене. Тим часом, згідно даним опитування, жінки, що займаються секс-бізнесом, одержують на руки лише близько 20% зароблених грошей. У той же час за неофіційною інформацією, українські повії заробляють від 300 до 1000 доларів на місяць. За словами Балакірєвої, необхідно також приділити увага профілактичній роботі - створити умови для того, щоб жінки могли реалізувати себе в інших сферах життєдіяльності, розширити мережу недержавних підприємств, що надають даної категорії жінок медичну, інформаційну і юридичну допомогу. В Україні немає статистики про кількість жінок, зайнятих у секс-індустрії, підкреслила Балакірєва. За її оцінкою, секс-бізнесом в Україні тією або іншою мірою займається близько 250 тисяч жінок. Що може дати легалізація проституції в Україні? Ті, хто виступає за такий непуританський крок, думають, що в першу чергу це посприяє призупиненню росту венеричних захворювань в Україні, що спостерігається в останні роки і збігся саме з ростом проституції в країні, а також зможе зупинити "дев'ятий вал" СНІДу, що вже піднявся над країною і може обрушитися на неї не сьогодні завтра. В даний час в Україні склалася вкрай несприятлива ситуація з венеричними захворюваннями, або, як тепер говорять, хворобами, що передаються статевим шляхом, пояснив відомий український учений, професор-дерматовенеролог, доктор медичних наук, голова Всеукраїнської асоціації дерматовенерологов Борис Глухенький. Практично вона вже досягла рівня 1947-1948 років - найвищого в історії нашої країни - тоді на 100 тисяч населення України приходилося 280 випадків захворювання сифілісом.

72

Page 73: Інформаційні хвилинки

До сказаного вчений додав, що статистика по венеричним захворюванням досить умовна. Вважається: для того, щоб довідатися реальну кількість захворілих, "потрібно статистичні дані по сифілісу збільшити в 5-10 разів, а захворюваність гонореєю в 86 разів". Як думають не тільки прихильники легалізації проституції, але і деякі чиновники з правоохоронних органів, виведення цього явища, що іменувалося в радянські часи буржуазним, з підпілля, посприяє і поліпшенню загальної криміногенної ситуації в країні. Тому що повії, як відомо, по-справжньому не можуть працювати без посередників-сутенерів, які відбирають у них значну частку виторгу . Ті ж, у свою чергу, як правило, належать до злочинних угруповань. Багато українських експертів вважають, що легалізація проституції в нашій країні не буде настільки ефективної, як у країнах Західної Європи. Але, як ми бачимо, підходи існують різні, потрібна тільки політична воля, щоб знайти діючий для нашої країни механізм. Його потрібно шукати, а не ховати голову в пісок, тим глибше, чим більше ми посилюємо міри покарання, забуваючи про захист людей. У 2008 році народний депутат з фракції "НУ-НС" Геннадій Москаль вніс на розгляд Верховної Ради законопроект про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо підвідомчості справ про заняття проституцією та посилення відповідальності). ВР не підтримала даний законопроект, але днями від імені міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова у парламенті було зареєстровано аналогічний законопроект. "Це плагіат. За це він (міністр внутрішніх справ) має піти у відставку", - заявив Москаль. Народний депутат розповів, що вніс законопроект про переведення справ про заняття проституцією у безпосереднє відання міліції, адже в Україні насправді не існує дієвого механізму адміністративних комісій, які за діючим законодавством займаються розглядом таких справ. "Їх, цих комісій, майже немає. Якщо у містах вони може десь і створені, то у селах – ні. А якщо навіть створять. Ви уявіть собі таку ситуацію: справу жінки, що займається у місті проституцією, передали за місцем її реєстрації у якомусь селі. Як прийде вона до адміністративно комісії, де сидять десятеро, п’ятнадцятеро її односельців? Це ж маячня", - наголосив Москаль. Законопроектом народний депутат пропонував передати ці справи у відання міліції, а також збільшити штраф за заняття проституцією. Це саме, наголошує Москаль, пропонується і законопроектом Могильова. "Тоді, коли я вніс цей законопроект, Партія регіонів провалила голосування, а тепер вони вносять такий самий… Це вже не перший випадок. У них свого потенціалу не вистачає, то вони користуються чужим. Валять спеціально нормальні законопроекти для того, щоб потім їх внести від свого імені", - заявив Москаль. Народний депутат зазначив, що заявлятиме офіційно про плагіат. Щодо можливої ефективності законопроекту, то Москаль зазначив, що в питанні притягнення відповідальності за заняття проституцією все дуже складно,

73

Page 74: Інформаційні хвилинки

адже міліція «кришує» проституток. Але залишати це питання у віданні не існуючих адміністративних комісій теж не вихід. Нагадаю, 3 листопада 2008 року Кабінетом міністрів до ВР було внесено "Проект Закону про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності за зайняття проституцією та підвідомчості відповідних справ".

74

Page 75: Інформаційні хвилинки

Інформаційна хвилинка СНІД 4.12.15

1 грудня День боротьби зі СНДом.СНІД, або Синдро́м набу́того імунодефіци́ту — тяжке інфекційне

захворювання, спричинене вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), який уражає імунну систему людини, знижуючи при цьому протидію організму захворюванням.

Під егідою Всесвітньої організації охорони здоров'я діє міжнародна медична організація AIDS Care Education and Training, що займається профілактикою розповсюдження ВІЛ-інфекції та підтримкою хворих на СНІД, у різних країнах Європи, Африки, Азії, Америки й Австралії.

1 грудня з 1988 року відзначається як Всесвітній день боротьби зі СНІДом.Синдром набутого імунодефіциту вперше було зафіксовано в США в 1983

році. Упродовж двох місяців хворий помер. Сьогодні за добу у світі чотириста тисяч осіб заражується цією хворобою. Сам по собі СНІД не є смертельною хворобою, але функціонування його вірусу в організмі впливає на імунну систему так, що навіть простий нежить може призвести до смерті людини.

Збудник — вірус, що має вигляд спіралі в трикутній серцевині. Він носить назву ВІЛ (вірус імунодефіциту людини) і має три типи: ВІЛ 1 та ВІЛ 2, що є дуже поширеними в Західній Європі, та ВІЛ 3, від якого страждають переважно американці та африканці. Вірус уражає Т-лімфоцити, що слугують для його розмноження, та макрофаги, що розносять його по організму.

ВІЛ руйнує Т-лімфоцити, і це призводить до втрати організмом захисних реакцій, унаслідок чого активізується так звана умовно-патогенна флора організму й різко підвищується ймовірність смертельних запалень, уражень нервової системи, розвитку онкологічних захворювань.

Джерело інфекції — безпосередній носій ВІЛ. Зараження можливе у таких випадках:

при статевому контакті з інфікованим незалежно від статевої орієнтації при кровообміні з інфікованим (у тому числі

при ін'єкційному вживанні наркотиків, пересадці органів інфікованої людини здоровій)

при вигодовуванні грудним молоком інфікованою матір'ю малюка.Якщо ВІЛ-інфікована жінка народжує дитину, то, за останніми

дослідженнями, ця дитина не обов'язково має бути носієм вірусу. При проведенні антиретровірусної терапії ризик передачі вірусу від матері до дитини знижується до 6 відсотків.

ВІЛ не передається у таких випадках: через обійми або поцілунок (ВІЛ може передатися, якщо у обох партнерів є

відкрита рана в ротовій порожнині) через рукостискання через кашель та чхання

75

Page 76: Інформаційні хвилинки

при проживанні в одній квартирі; використанні спільної ванни або туалету, спільного посуду для їжі; користуванні спільним басейном

через укуси комах при використанні спільного телефону через піт або сльози.СНІД в УкраїніЗа результатами дослідження, проведеного Міністерством охорони здоров'я

України спільно зі Світовим банком (за фінансової підтримки Міжнародного альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні, Глобального фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією та за технічної допомоги ЮНЕЙДС), точна кількість ВІЛ-інфікованих в Україні невідома.

З 1987 року по березень 2005 року в Україні офіційно зареєстровано 768750 осіб ВІЛ-інфікованих громадян України та 314 іноземців.

Україна, згідно з доповіддю ООН, у 2005 році посідала 6-е місце в світі за рівнем поширення епідемії ВІЛ/СНІД. За оцінками Об'єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІД (ЮНЕЙДС) і ВООЗ, кількість ВІЛ-інфікованих в Україні у 2003 році визначалася на рівні 360 тисяч осіб (у межах 170–580 тис. осіб) віком 15-49 років (не менше 1,4 % дорослого населення).

За деякими оціночними розрахунками, на початок 2005 року кількість ВІЛ-інфікованих могла становити 448–491 тис. осіб (близько 1,8 % населення віком 15-49 років).

Аналіз офіційних даних щодо поширення ВІЛ-інфекції свідчить, що епідемія триває з тенденцією до подальшого зростання в усіх регіонах України, але поширення по країні нерівномірне. Найбільше ВІЛ-інфікованих в Дніпропетровській, Одеській, Миколаївській і Донецькій області.

Стан на 2010 рікЗа даними ООН, поширення епідемії СНІДу у світі в цілому сповільнилося. За

останні 5 років кількість виявлених випадків зараження ВІЛ/СНІД скоротилась на 20 %. Натомість в Україні серед країн Східної Європи і Центральної Азії ступінь поширеності ВІЛ/СНІДу найвищий, серед дорослого населення він становить 1,1 %. Щодня в Україні реєструється 48 випадків захворювання на ВІЛ-інфекцію. Також в Україні зростає кількість ВІЛ-інфікованих жінок.

За оцінками експертів, до 2014 року загальна кількість ВІЛ-інфікованих громадян України становитиме від 479 до 820 тисяч. 479 тис. осіб — число, яке передбачає оптимістичний сценарій, можливий за доступності антиретровірусної терапії для 50 % тих, хто її потребує, а також за умови успішного виконання Національної програми протидії ВІЛ/СНІДу. В той же час, за песимістичним сценарієм, антиретровірусна терапія буде доступна лише для 5 % тих, хто потребує. За прогнозами,2014 року це дасть 820 тис. ВІЛ-інфікованих, що становитиме 3,5 % дорослого населення.

За даними прогнозу, в 2014 році 36-43 % від загальної кількості ВІЛ-інфікованих та 31-38 % числа смертей від СНІДу в Україні припадатимуть на Дніпропетровську, Одеську, Миколаївську та Донецьку області. 2014 року прогнозні показники смертності від СНІДу в цих областях у 1,5-2,1 рази будуть перевищувати середні показники по країні. Щорічні витрати на лікування СНІДу можуть досягнути в 2014 р. 630 млн грн. (за найгіршим сценарієм).

76

Page 77: Інформаційні хвилинки

77

Page 78: Інформаційні хвилинки

Інформаційне повідомлення 28.05.15

Шкідливі звичкиКуріння та його вплив на організм людини стають сьогодні соціальною і медичною

проблемами. Доведено, що куріння тютюну є великою небезпекою для здоров'я і призводить до виникнення різних захворювань, які спричиняються до передчасної смерті людей. Виявляється, що смертність від раку легень серед курців у 20 разів вища, ніж серед тих, що не курять. Також курці в 13 разів частіше хворіють на стенокардію (захворювання серця) і в 10 разів частіше — на виразкову хворобу шлунка. Як правило, курець живе на 6-8 років менше, ніж його ровесник, який не курить.

Що таке тютюн? Тютюн — це однорічна рослина з родини пасльонових, висушені листки якої після спеціальної обробки подрібнюють і використовують для куріння. До складу листків тютюну входять такі речовини як нікотин, білки, вуглеводи, органчні кислоти, смоли і ефірні олії. Основна особливість тютюну, завдяки якій він відрізняється від інших рослин родини пасльонових, — вміст нікотину.

Нікотин — одна з найсильніших рослинних отрут, основна складова частина тютюнового диму. У чистому вигляді це безбарвна оліїста рідина неприємного запаху, гірка на смак. Вона добре розчиняється у воді, спирті, ефірі й легко проникає крізь слизові оболонки порожнини рота, носа, бронхів, шлунку.

Давно вже став звичним плакат — "Крапля нікотину вбиває коня!" Ми часто не задумуємося над змістом цих слів. Але ж таки справді вбиває! Велика гарна тварина падає від краплини страшної отрути. Дуже чутливі до нікотину птахи, ссавці а також риби і земноводні. Наприклад, якщо змочити кінчик скляної палочки нікотином і доторкнутися нею до дзьоба горобця, то він загине. Також краплина нікотину призводить до загибелі всіх риб в акваріумі.

Смертельна доза нікотину для людини — 50-70 мг (1 мг на кілограм маси тіла). Відомо, що кількість нікотину, який надходить із тютюнового диму в організм, становить приблизно 1/25 вмісту його в тютюні. Важливе значення має те, як часто роблять затяжки під час куріння. Людина дістає смертельну дозу нікотину. Викурюючи 20-25 сигарет на день. Отруйність нікотину відчув кожний, хто взяв у рот першу в житті сигарету. Ніхто не може докурити першої сигарети до кінця. Цьому заважають запаморочення й нудота, а часом і ще неприємніші відчуття, такі як інтенсивне слиновиділення, шум у голові, головний біль, серцебиття, загальна слабкість, трестіння рук, блювання, пронос. У тяжких випадках людина непритомніє. Поступово організм пристосовується до нікотину і куріння не викликає таких неприємних відчуттів. Хоча отруєння організму триває, але довго воно ніяк не виявляється. Шкідлива дія тютюну не обмежується нікотином. До складу тютюнового диму близько 30 отруйних речовин: аміак, синильна кислота, чадний газ та ін.

Тютюновий дим, який вдихає курець, насамперед потрапляє у верхні дихальні шляхи, а потім — у трахею та легені. Під впливом тютюнового диму відбувається хронічне подразнення слизової оболонки гортані, розвивається запалення голосових зв'язок, вони потовщуються, грубішають. Це призводить до зміни тембру голосу (грубий голос курця), що особливо помітно в молодих жінок.

Внаслідок подразнення слизової оболонки бронхів і трахеї тютюновим димом розвивається їх хронічне запалення (бронхіт і трахеїт). Тому курці частіше хворіють на запалення легень, туберкульоз, захворювання у них мають тяжкий перебіг.

Учені встановили, що куріння — один з основних чинників, які призводять до того, що розвивається рак легень. Захворюваність на рак легень серед курців у 30 разів більша, ніж серед тих, хто не курить. Також відомо, що куріння збільшує ризик захворіти на злоякісні

78

Page 79: Інформаційні хвилинки

новоутворення інших органів: язика, гортані, стравоходу, шлунку, сечового міхура. Тютюновий дим згубно ідє на серцево-судинну систему, дихальну систему та органи травлення. Нині ми не можемо говорити про куріння підлітків як про невинні пустощі. Куріння — соціальне лихо. Через нерозуміння, сліпе наслідування моди, дорослих, ровесників підліток починає курити — спочатку робить одну затяжку, викурює одну сигарету, а потім тягнеться до лиховісної пачки знову і знову. І так куріння стає звичкою. А почати куріння набагато легше, ніж покинути. Отож, краще не починати.

У науковому трактуванні наркоманія — це хворобливий психічний стан, який зумовлений хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання наркотичними речовинами і характеризуються психічною або фізичною залежність від них.

Небезпека наркоманії очевидна. Нелегальний обіг наркотичних засобів стає надзвичайно серйозним соціальним чинником, який негативно впливає на стан здоров'я і благополуччя людей, розвиток суспільства загалом. Різко збільшується число осіб, які незаконно вживають наркотики, і пропорційно до цього зростає кількість злочинів на грунті наркоманії.

Щодо причин дедалі поширюваної пристрасті до згубного заняття, то тут існує чимало далеко неоднозначних думок. Одні дослідники пояснюють це явище звичайним зацікавленням, бажанням зробити навпаки, інші зупиняються на відсутності тепла, захищеності чи своєрідному способі провести час. Є й категорія аналітиків, які вважають основною причиною розповсюдження наркоманії соціальні проблеми: безробіття, відсутність системи виховання молоді, котра, відверто кажучи, залишилася наодинці з власною долею.

Незважаючи на те, що зловживання наркотиками є однією з найважливіших проблем ХХ століття, досвід вживання людьми наркотичних речовин вимірюється тисячоліттями. За своїм характером людина завжди тягнеться до невідомого. І їй, як свідчить практика, не важко було відкрити таємницю: природа в своїй глибині містить рослини, коріння чи листя яких виділяють соки, що піднімають настрій, надають сил, роблячи життя, хоча й ненадовго, "щасливим".

Існує безліч доказів тому, що виробництво, торгівля і споживання наркотичних речовин набрали швидких темпів розповсюдження в глобальних масштабах. В Україні за останні роки зловживання наркотичними засобами та їх незаконний обіг набули масового характеру. І якщо раніше, в період правління тоталітарного режиму колишнього Союзу ця правда замовчувалася, скравалася під грифом "таємно", то сьогодні ми змушені відверто визнати , що над Україною нависла реальна загроза самознищення нації за допомогою як внутрішніх, так і зовнішніх чинників. Практика свідчить, що основною сировинною базою наркоманії в Україні є снотворний мас. Споконвіків насіння, на перший погляд, мирної сільськогосподарської культури використовувалися як продукт харчування. Наркоотруту містить не воно, а головки маку. На жаль, в останні роки пелюстки цієї рослини вкрили пеленою журби не одну українську оселю. Не зважаючи на чисельні укази, постанови, інші нормативні акти, які забороняють висівання та вирощування цієї культури, люди свідомо, а чи ні сприяють розповсюдженню наркоманії. Є чимало прикладів, коли мак популяризується і висівається з метою отримання наживи. З кожним роком кількість виявлених та знищених органами правопорядку незаконних посівів маку та коноплі зростає в десятки разів. Пропорційно збільшуються і осяги вилусення з обігу наркотичних засобів. Якщо, скажімо, в 1996 році в Україні в наркоділків було сконфісковано 38, 2 тонни наркозілля, то зараз ця цифра перевищує 45 тонн. Причому, понад 70% наркозасобів вогтовляєтьмся в державі на основі власної сировини.

Якщо до 1995 року на внутрішньому ринку Украіни був зараеєстрований єдиний факт появи в державі кокаїну, то за останні 5 років їх кількість перевищила тисячу.

Важкі синтетичні наркотики, які виявляються на українській території, як праволи, є результатом життєдіяльності міжнародної злочинності. Сьогодні чітко простежується небезпечна тенденція поширення неазаконного розповсюдження неркотичних засобів, їх немедичного вживання та зростання кількості хворих наркоманією на Прикарпатті. Тривожна статистика свідчить, що за останні 5 років кількість виявлених злочтинів, пов'язаних з наркоманією, зросла більш як у два рази. З незаконного обігу за цей паріод вилучено близько трьох тонн наркотичних засобів.

Нині в області перебуває на обліку майже 500 осіб (в Україні — біля 60 тисяч), які вдаються до немедичного вживання наркотиків. Основною наркотичною базою для

79

Page 80: Інформаційні хвилинки

виготовлення наркотичних речовин на Прикарпатті є також снотворний мак, який особливо поширений в населених пунктах Богородчанського, Коломийського, Косівського, Надвірнянського, Снятинського, Тисменицького та Тлумацького районів. Власне, на цій основі розиввається наркоманія.

Статистика свідчить, що тільки в Івано-Франківську щорічно помирає по 20-25 наркоманів. Найчастіше від передозування. Ділки, які виготовляють значну кількість наркотика, випробовують його міцність на наркоманах, котрі опинилися, так би мовити, на мілині. Їм вводять дозу і вони, за своїми відчуттями, визначають, наскільки наркотик сильний, але нерідко виходить, що концентрація виявилася надто високою і "піддослідні" помирають. Наркоманія надзвичайно підступна і тяжка хвороба. Вживання наркотиків нищівно руйнує імунітет наркомана, його серцево-судинну систему, внутрішні органи. Бранця "білої смерті" видає зовнішній вигляд: його шкіра, зуби, волосся. Життя наркоманів ділиться на дві фази: перша, в якій знаходяться під дією наркотиків, і друга фаза, коли шукають чергову дозу. Нічим іншим наркоман не може займатися, бо починається жахлива "ломка". Наша медицина навчилася лікувати наркоманію. Та біда в тому, що ця людина нерідко повертається у колишнє середовище і не може втриматися від спокуси знову српобувати "заборонений плід". На жаль, хвороба настільки змінює особистість, що наркомани, навіть після тривалого лікування, беруться за старе, бо не можуть адаптуватися до існуючих умов. Неспроможні подолати побутові чи соціальні проблеми. Для розвинених капіталістичних країн Європи і Америки пияцтво та алкоголізм стали національним лихом, основною з причин захворювання і смертності населення. За смертністю алкоголізм з його наслідками посідає третє місце після захворювань серця та судин і злоякісних пухлин. В останні десятиліття майже повсюдно помітна тенденція до збільшення вживання спиртного, насамперед за рахунок горілки і горілчаних виробів. Дедалі більше у зловживання спиртними напоями виягується жінок, підлітків і юнаків.

Відмічається прямий зв'язок між рівнем смертності від алкогольних захворювань, кількістю вживання спиртного. Половина транспортних аварій зі смертельними наслідками, убивств і самогубств пов'язані з пияцтвом і алкоголізмом. Молоді люди гинуть від раптової смерті (травма, зупинка серця, гострого отруєння алкоголем), а в старшому віці вмирають від цирозу печінки, захворювань серця і судин, алкогольних психозів, запалення легень, раку гортані і глотки тощо.

Пияцтво і алкоголь приносять нашому суспільству великі моральні і матеріальні втрати. При зловживанні алкогольними напоями знижується продуктивність праці, втрачаються трудові навики і кваліфікація, занепадає трудова дисципліна. За розрахунками економістів, у осіб, які помірно вживають спиртне, продуктивність праці знижується на 4-5%. Близько половини транспортних аварій пов'язано з вживанням алкоголю. Виробничі травми частіше бувають у понеділок (так званий "важкий" день) або у дні після свят, коли працездатність організму ще не відновилася після алкогольного сп'яніння.

При алкоголізмі, як правило, людина психічно деградує. Втрачається не тільки здоров'я, а й людська гідність. Багато людей помирає від алкоголю в молодому віці. Разом з пияцтвом у сім'ю приходять матеріальні нестатки, на грунті цього починаються сварки, обвинувачення, бійки. Багато сімей внаслідок цього розпадаються. Отож, пияцтво і алкоголізм — проблема світового значення, і боротьба з ними вимагає спільних зусиль. Їх слід розцінювати не тільки як особисту трагедію, а й як соціальне лихо.

Успіх у боротьбі з вживанням алкогольних напоїв значною мірою залежить від правильного виховання підростаючого покоління. Виховувати розумний погляд на спиртне найкраще власним прикладом. Коли батьки завжди тверезі і в сім'ї не вживають алкогольних напоїв, діти ростуть здоровими. Приклад для них — їхні батьки.

На проблему пияцтва і алкоголізму повинні бути спрямовані зусилля всіх членів суспільства, громадянських і державних організацій. Така робота приведе до зменшення випадків пияцтва. В перспективі потрібно ставити питання про остаточну ліквідацію пияцтва і алкоголізму.

80

Page 81: Інформаційні хвилинки

Інформаційне повідомлення

Українська Повстанська Армія

УПА була створена 14 жовтня 1942 року за рішенням політичного проводу ОУН для захисту мирного

населення України від знущань Німецької окупаційної влади. Головнокомандуючим УПА, з 1943р. по 1950р. був Роман Шухевич, псевдонім Тарас Чупринка. Маючи визначні здібності, він створив дієздатну, багаточисельну військову силу, котра потужно протистояла Німецьким і Радянським каральним військам.

Жахливі наслідки діяльності Радянської влади на Україні, голодомори, репресії, терор на Східній Україні з 1920р. по 1941р., масові вбивства, катування, четвертування людей в тюрмах НКВД на Західній Україні з 1939р. по 1941р. та не менш миролюбна політика Гітлера, остаточно озлобили людей проти Німеччини і Московського більшовизму.

Жорстокі та антилюдські політичні системи комуністичних та фашистських загарбників сприяли державницьким та патріотичним почуттям мирного населення, котре масово вливалося в ряди УПА. В 1944р. УПА нараховувала близько півмільйона осіб. Саме УПА врятувала населення Західної України від масового терору і повного знищення комуністичним режимом, очолюваним Сталіним. Добре організована УПА вела успішну, але кровопролитну війну із комуністичними загарбниками. УПА тісно співдіяла з підпільною організованою мережею ОУН, отримуючи від них необхідну інформацію.

УПА це широкомасштабний партизанський рух опору, який був дуже добре організованим, мобільним, скоординованим і являв собою дійсно партизанську армію відмінну від усіх інших, що діяли в Другу Світову Війну. УПА ніколи не отримувала міжнародної допомоги. Зброю, боєприпаси, уніформу діставали в бою з нацистами і більшовиками. УПА володіла сіткою підпільних військових навчальних закладів. Також в кожному військовому підрозділі перебував священник, котрий виконував функції капелана.

Все керівництво УПА було високорелігійним і велику увагу приділяло захисту церкви на Західно-Українських землях від безбожного комуністичного режиму. УПА вела христову війну в ім’я віри, правди, справедливості з диявольським більшовизмом, котрий потопив в крові тисяч священослужителів мільйони вірних християн. Самовіддана боротьба воїнів УПА надовго залишилася в пам’яті народу і сприяла остаточному розвалу соціалізму, краху комуністичних і соціалістичних ідей в світі.

81

Page 82: Інформаційні хвилинки

В УПА були люди різних національностей: росіяни, вірмени, грузини, узбеки, азербайджанці, німці, італійці, євреї і татари. Вони переходили в УПА, протестуючи проти політичних режимів Німеччини і Росії, переховуючись від їх спецслужб. Деякі були просто звільнені при депортації з залізничних ешелонів, при ув’язненні з тюрем Гестапо, СС та НКВД. Підрозділи УПА знищили багато високопоставлених ворожих командирів, котрі приймали участь в каральних операціях проти мирного населення. Два керівники найвищого командного складу ворожих армій Нацистського СА Віктор Люцце і Червоної Армії маршал Микола Ватутін, були знищені УПА.

Каральні війська СССР жорстоко розправлялися із мирними людьми, котрі матеріально і морально підтримували борців за волю, а також із членами родин воїнів УПА. Найжорстокіші катування зазнавали родичі воїнів української армії, котрі боролися в підпіллі із більшовизмом. В тому числі і родичі головного командного складу УПА. Так, вся родина Романа Шухевича, дружина і малолітні діти, були арештовані, піддані фізичним і моральним катуванням та утримувалися як заручники.

Мирне населення високо цінувало боротьбу УПА і всіляко підтримувало військові підрозділи УПА. Завдяки підтримці мирного населення та хорошій організаційній діяльності вищого командного складу, успішні бойові дії велися до початку 50-х років і були направлені виключно проти каральної системи СССР. 5 березня 1950 року ворожі спецслужби вистежили в с.Білогорща під Львовом Головнокомандуючого УПА Романа Шухевича з відділом особистої охорони. В нерівній битві з військами НКВД вони загинули, як Герої, знищивши чимало ворогів. Рівно через 3 роки, 5 березня 1953р. помер Сталін.

З 1950р. по 1954р. очолював УПА Василь Кук, котрий будучи раненим в бою попав в полон. Практично з початку 50-х років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії згортаються, деякі формування розпускаються, а організаційна мережа переводиться в глибоке підпілля і основний напрям роботи зосереджується на пропагандивно-інформаційній діяльності. Левова частка найкращих сил ОУН та УПА отримує завдання легалізуватися, щоб в майбутньому підтримати та продовжити національно-визвольну боротьбу. Це завдання було успішно виконано і основні сили були збережені від повного знищення. Ці люди плекали ідею Української Державності протягом усього життя та передали її наступним поколінням. В наслідок чого у 1991 році постає Незалежна Українська Держава. Окремі відділи діяли включно до 60-х років.

Останній військовий обов’язок воїни УПА виконували в жовтні 1956 року коли сміливо боролися на кордоні з Венгрією, щоб допомогти Венгерському анти-комуністичному повстанню.Українська Повстанська Армія була народною армією. Вона діяла в умовах бездержавності протягом багатьох років і повністю утримувалася народом.

Ставлення до історії УПА у українському суспільстві впродовж років незалежності коливаєтся між позитивним (борці за незалежність) і протилежним (німецькі колаборанти): сама оцінка часто опирається на пропагандистські штампи обох сторін. Питання про офіційне визнання УПА воюючою стороною у Другій світової війні та пов’язане з цим питанням надання ветеранам УПА пільг на

82

Page 83: Інформаційні хвилинки

державному рівні (декілька західних областей вже прийняли це рішення на своєму рівні), досі залишаються невирішеними.

Але з 2005 року в Україні офіційно святкуються річниці створення УПА (14 жовтня 1942, День Покрова).

Інформаційна хвилинка 9.04.15

Світле Христове воскресінняСвяткувати Пасху в Україні почали наприкінці першого тисячоліття з

приходом християнства. За біблійним сюжетом, Iсус Христос воскрес рано-вранці, i це Воскресіння супроводжувалось великим землетрусом: то ангел небесний відвалив камінь від дверей Гробу Господнього. На світанку жінки-мироносиці Марiя Магдалина, Марiя, мати Якова та Саломія прийшли до гробу з ароматами, щоб обмастити тіло Iсуса, але побачили відвалений камінь i порожній гроб, i тоді схвильованим жінкам з'явився ангел i сповістив про Воскресіння Господнє.

Свято Великодня має язичницькі корені і народилося набагато раніше за свято Пасхи, ще до зародження в Україні християнства. В давнину землероби вірили, що померлі родичі продовжують жити під землею і можуть впливати на її родючість. Саме з цими віруваннями і була тісно пов'язана весняна поминальна обрядовість.

Існує думка, що євангельська подія, на честь якої встановлена Пасха, а також пасхальні обряди найімовірніше запозичені з язичницьких та іудейських культів і у переродженому вигляді пов'язані з особою Христа (хоча спочатку християнські богослови не визнавали спорідненості Ісуса Христа з язичницькими воскресаючими богами і тільки євангельські твори вважалися істинними). Але християнське оформлення свята мало змінило сутність язичницьких обрядів.

Свято Великодня в Україні сьогодні символізує загальне відродження та обновлення.Христове воскресіння« Свято свят і торжество торжеств», — так іменують Великдень православні християни. Цього дня весь християнський світ відзначає воскресіння Ісуса Христа з мертвих — подію, яка стала символом перемоги добра над злом, світла — над темрявою. Новозавітний, християнський Великдень був установлений апостолами після Хресної смерті й воскресіння Ісуса Христа як свято виходу з життя гріховного і знайдення життя вічного.Ворота раю відкриті Того, хто помре на Великдень, вважають дуже щасливим, бо саме цього дня ворота раю відкриті, й душа без усякого суду потрапляє туди. Вважають, що у Великодню ніч відкриваються всі земні скарби, які світяться на землі чарівними вогниками, проте побачити їх може лише дуже мала дитина, помисли якої чисті.

83

Page 84: Інформаційні хвилинки

Чистий четвер Шанованим днем є останній четвер, що передує Великодню — чистий, або Великий четвер. Цього дня потрібно купатися або обливатися водою на світанку, обкурювати житло від будь-якого зла, прибирати в ньому, фарбувати й розмальовувати яйця, виготовляти й випікати паски.Походження назви "Пасха" Слово "Пасха" походить від назви старозаповітного свята, яке відзначали іудеї в пам'ять про звільнення від єгипетського полону. Пасхальний агнець євреїв став прообразом Христа, тому Христос ще іменується Агнцем Божим, Агнцем Пасхальним, ПасхоюКрашанки й писанки Невід’ємною частиною Великоднього свята є крашанки й писанки. Яйце — це символ весняного відродження природи, зародження життя, продовження роду. В Україні існують два види фарбованих яєць: крашанки й писанки. Крашанки — це варені яйця, пофарбовані природними барвниками одним кольором: жовтим, коричневим — від лушпиння цибулі, червоним — від соку буряка тощо. Крашанки їдять, коли граються діти у великодні ігри.Писанки — це сирі яйця з нанесеними на них символічними візерунками, В давнину писанки не варили, щоб не вбивати живу силу зародка. Сьогодні люди не надають писанкам такого значення, тому часто трапляються писанки з варених або видутих яєць.Прикмети на Великдень

Не кожен день — Великдень, а хліб — не паска. Коли на Великдень ясно світить сонце, то через три дні падатиме дощ. Коли на Великдень дощ або хмарно, буде врожай.

Коли на Великдень спить господар, то виляже пшениця, а якщо господиня — льон.Великодні звичаї

Наразі дослідникам досить важко розібратись, які саме великодні обряди коли й як виникли. З християнською великодньою обрядовістю змішалися давні язичеські обряди, пов'язані зі святкуванням весняного сонця. Під впливом християнського календаря язичеська обрядовість частково перемандрувала в Великодній тиждень, а частково й зовсім зникла, окільки припадала на Великий Піст, що був у повному контрасті з "весняною радістю".

Розговляються насамперед свяченим яйцем. Окрім паски та яєць (крашанок та писанок), серед свяченого має бути смаженина, часник, полин, хрін і соль.

В давніші часи, перед тим, як з'їсти свячене самому, господар йшов зі свяченим насамперед поміж худобу, христосувався з нею, сповіщав "Христос Воскрес!", а хтось із присутніх відповідав за худобу: "Воістину Воскрес!". Тоді господар торкався тричі свяченим кожної худобини і вимовляв: "Аби ся так не брало вівці (чи корови, чи чого), як ніщо не візьметься свяченої паски". В іншій околиці Галичини було записано іншу формулу: "Який дар красний, так і аби Бог дав телиці (ягниці, чи що) красні". Потім обходив із свяченим сад, пасіку, город, відповідно примовляючи, і, нарешті всі входили до хати, де господар благословляв дітей що ставали перед ним навколішки: "Аби вам розум так скоро розв'язувався, як ці бесаги (торба) скоро розв'язуються". У кого була дівчина на видданні, клали їй паску на голову: "Аби-сь у людей була така велична, як ця паска пшенична!" Малу дитину клали в спорожнену від свяченого торбу: "Аби-сь так скоро росло, як паска скоро росте" (Матеріали української етнольогії, НТШ. XV, 39). Після

84

Page 85: Інформаційні хвилинки

розговин молодь ішла звичайно під церкву, де розпочиналися великодні ігри — Веснянки, чи Гагілки в супроводі відповідних пісень. У житті молоді великодні забави були початком Вулиці, що розпочиналася великоднім тижнем і тривала аж до осені.

Великодні свята закінчуються поминанням мертвих — молитвою і тризною "на горбках". У могильні горбки закопють яйця та шкаралупу від з'їджених яєць, кості зі свяченого м'яса, свячену сіль, тощо; виливають і чарку горілки: "їжте, пийте й нас, грішних, поминайте". Часом цокаються крашанками об могильний хрест, надбивають їх, а потім віддають прохожим.

85

Page 86: Інформаційні хвилинки

Інформаційне повідомлення

7 квітня 2014 року – Всесвітній день здоров’я

Щороку 7 квітня відзначається Всесвітній день здоров'я в ознаменування річниці заснування ВООЗ в 1948 році. Щороку для Всесвітнього дня здоров'я вибирається тема, що відображає ту або іншу пріоритетну проблему суспільної охорони здоров'я. Цього року темою Всесвітнього дня здоров'я обрано «Трансмісивні хвороби». Тому його девіз: «Маленький укус – джерело великої небезпеки».

У нашій суспільній свідомості вітає одна дуже проста думка, безпосередньо пов’язана з питаннями здоров’я і проблемами його відсутності. «Буде здоров’я - решта все, додасться», - так звучить це багатовікове спостереження. І дійсно, наявність або відсутність у людини цього найціннішого стану, докорінно визначає його повсякденне життя, соціальне і суспільне оточення. Здоров’я - це справжнє багатство, наявність якого ми з вами інколи ігноруємо. Здорові люди здебільш рідко замислюються про те, як правильно і розумно влаштувати свій побут і життєдіяльність, щоб їх здоров’я залишалося міцним і надійним на тривалу перспективу. Наше власне здоров’я дуже легко втратити. Люди, що страждають тими чи іншими, особливо хронічними захворюваннями, на практиці кожен день стикаються з масою проблем, які активно відволікають їх від справжнього повноцінного життя.

Міжнародний святковий день, спрямований на залучення широкої громадської уваги до цих проблем і питань - Всесвітній день здоров’я, відзначається щорічно 7-го квітня. Це свято увійшло в традицію, за даними проекту DilovaMova.com, з середини минулого століття. Дата святкування Всесвітнього дня здоров’я приурочена дню створення Всесвітньої організації охорони здоров’я, відомої нам під абревіатурою «ВООЗ», а точніше дню прийняття статуту цієї організації. Статут ВООЗ було прийнято 7-го квітня 1948-го року, тоді ж, на першій сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я і виникла ідея проводити це міжнародне свято. До 1950-го року цей день відзначався 22-го липня, в день, коли сталася масштабна ратифікація запропонованого Статуту ВООЗ, потім День закріпився за нинішньою датою.

Традиції святкування Всесвітнього дня здоров’я нерозривно пов’язані з діяльністю всієї системи нашої охорони здоров’я. Працівники клінік, лікарень і госпіталів, ті хто так чи інакше з обов’язку професії і служби надає медико-санітарну допомогу всім, хто її потребує, як найкраще розуміють цінність

86

Page 87: Інформаційні хвилинки

здоров’я. Профілактика та увага до нашого власного здоров’я, - є основною метою проведених медиками в цей день акцій та заходів. Численні інформаційні матеріали, брошури та буклети, семінари, виступи фахівців і навіть концерти, які приурочені цьому Дню, в простій і доступній формі пояснюють нам важливість цієї позитивної ініціативи.

Здоров’я може мати дуже дорогу ціну. І в основному це стосується спроб повернути його на своє місце. У Всесвітній день здоров’я ми бажаємо всім його надійного зберігання. Всім хворим - якнайшвидшого одужання. Медикам - хорошої матеріальної і технічної бази. Всім нам - бути здоровими і життєрадісними! Зі святом Вас!

Трансмісивні хвороби - це заразні хвороби людини, збудники яких передаються кровоссальними членистоногими (комахами, кліщами). Зазвичай вони є найбільш поширені в тропічних країнах світу, районах і містах, де доступ до якісної питної води і система загальної санітарії являє собою складну проблему.

За оцінками експертів ВООЗ, найсмертоноснішою трансмісивною хворобою є малярія. Вона характеризується природньо-вогнищевою епідемічністю та призвела в 2010 році до 660 000 випадків смерті.

У Всесвітній день здоров'я 2014 року особливу увагу слід привернути до деяких з найбільш поширених переносників інфекції, таких як комарі, москіти, клопи, кліщі та черевоногі молюски. Саме їх природа визначила відповідальними за передачу широкого ряду паразитів і патогенів, що уражають людей і тварин. Так, наприклад, комарі передають не тільки малярію і денге, а й лімфатичний філяріоз, чікунгунью, японський енцефаліт і жовту лихоманку.

На території України зустрічаються такі трансмісивні захворювання: конго-кримська геморагічна лихоманка, кліщовий енцефаліт, лайм-бореліоз, марсельська лихоманка, туляремія, лихоманка цуцугамуши, кулихоманка, ерліхіоз.

Конго-кримська геморагічна лихоманка - гостре вірусне захворювання, що відноситься до природньо-вогнищевих зоонозних інфекцій. Характеризується довгохвильовою лихоманкою, загальною інтоксикацією і вираженим тромбогеморрагічним синдромом.

Резервуаром вірусу є дикі дрібні ссавці: лісова миша, малий ховрах, заєць-русак, вухатий їжак. Переносником і зберігачем збудника хвороби є кліщі, переважно з роду Hyalomma. Захворюваність характеризується сезонністю з максимумом з травня по серпень і зустрічається в Криму.

Профілактика і заходи боротьби.Для запобігання зараження основні зусилля спрямовують на боротьбу з

переносником захворювання. Проводять дезінсекцію в приміщеннях, де утримується худоба, забороняють випас на пасовищах, що знаходяться на території природного вогнища. Людям в індивідуальному порядку слід використовувати захисний одяг. Обробляти одяг, спальні мішки і намети репелентами. При укусах кліща необхідно негайно звернутися в медичний заклад за допомогою. У лікувальних установах слід враховувати високу контагіозність вірусу, а також його високу концентрацію в крові хворих.

87

Page 88: Інформаційні хвилинки

Кліщовий енцефаліт - природно-осередкова трансмісивна вірусна інфекція, що характеризується переважним ураженням центральної нервової системи та передається кліщами.

Основним резервуаром вірусу кліщового енцефаліту в природі є його головні переносники - іксодові кліщі, ареал проживання яких простягається по всій лісній і лісостеповій помірній кліматичній зоні Євразійського континенту.

Профілактика кліщового енцефаліту.Найнадійнішим захистом проти кліщового енцефаліту є власні антитіла, які

виробляються у відповідь на щеплення. Традиційно вони проводяться заздалегідь в осінньо-зимовий період. Однак зараз з'явилися  вакцини для швидкої профілактики енцефаліту (три щеплення протягом 21 дня дають 91-97 % гарантії, у 3% людей захисні антитіла у відповідь на щеплення не виробляються).

Основою захисту від кліщового енцефаліту є правильна поведінка в лісі. Вирушаючи в лісопарк або ліс, краще надіти головний убір, одяг, що закриває все тіло, окропити одяг репелентом для відлякування кліщів. Гуляючи, тримайтеся стежок, не лізьте в гущавину. Після повернення з прогулянки необхідно роздягтися і оглянути один одного на наявність кліщів з ніг до голови.

Хвороба Лайма – це інфекційне трансмісивне природно-вогнищеве захворювання, збудниками якого є спірохети комплексу Borrelia burgdorferi sensu lato, а переносниками – іксодові кліщі.

У Харківській області перші випадки захворювання на хворобу Лайма було зареєстровано у 2000 році. Кількість хворих, уражених цим недугом, щорічно збільшується. За останні два роки  вже зареєстровано 179 випадків захворювання (2012р. – 81, 2013р. – 98). Спонтанна інфікованість кліщів збудниками  хвороби становила: 2012р. – 16%, 2013р. – 23,9%.  

Інфікування людей відбувається в весняно-літній період сезонної активності кліщів. Зараження людини відбувається трансмісійним шляхом під час відвідування лісу, лісопарку тощо. Збудник потрапляє в організм людини при укусі кліща разом з його слиною. Хвора людина не є джерелом інфекції для оточуючих.

Індивідуальний захист людей передбачає також носіння захисного одягу та використання репелентів, які відлякують кліщів.

Малярія. Щороку у світі на малярію захворюють від 300 до 500 млн. людей,

помирають 1,5-2,7 млн. здебільшого діти віком до 5 років. В Україні малярію було ліквідовано ще в середині минулого століття. Однак

останнім часом імовірність завезення цього захворювання значно зростає. Щорічно реєструється понад 200 випадків завезення малярії в нашу країну. Хворі на малярію та паразитоносії – це переважно іноземці і громадяни України, які прибули з неблагополучних щодо цієї інфекції країн.

В Харківській області за 2012-2013 роки зареєстровано 14 випадків завізної малярії, з них у громадян України - 4, іноземних громадян – 10.

На малярію хворіли студенти, які прибули на навчання до м. Харкова із країн Африканського континенту (Екваторіальної Гвінеї, Камеруну, Демократичної республіки Конго, Нігерії, Анголи, Гани) і громадян області, які працювали в ендемічних країнах.

88

Page 89: Інформаційні хвилинки

В структурі захворюваності тропічна малярія посіла перше місце - 78,6% (11 випадків). По одному випадку зареєстровано захворювання на триденну-, овале-малярію і малярію, спричинену кількома збудниками.

Збудником хвороби є малярійний плазмодій, який паразитує в крові хворої на малярію людини або паразитоносія. Зараження відбувається найчастіше через укус комара  роду анофелес, при цьому збудник малярії зберігається як біологічний вид у природі. Можливі також внутрішньоутробний (від матері до плода) і парентеральний (при введенні інфікованої крові) шляхи зараження.

Сприйнятливість до малярії дуже висока. З метою запобігання захворюванню на малярію проводиться обов’язкова індивідуальна профілактика протималярійними препаратами перед виїздом до тропічної країни та під час перебування на її території.

89

Page 90: Інформаційні хвилинки

Сторінки з історії 18.06.15

Козацькі литавриБитва під Берестечком (18 червня — 30 червня 1651)  — найбільший

бій Хмельниччини, який відбувся біля містечка Берестечко між Військом Запорозьким під командуванням Богдана Хмельницького і союзним йому кримсько-єдисанським татарським військом Ісляма III Ґерая з одного боку, та армією Речі Посполитоїпід командуванням Яна ІІ Казимира з іншого.

1651 року Річ Посполита після Зборівського миру відновила воєнні дії проти козацької України. Однак через позицію хана Іслам-Гірея, котрий не хотів допустити розгрому Речі Посполитої, Богдан Хмельницький змушений був відмовитися від активних наступальних дій (понад місяць 100—110000 українська армія маневрувала в районі Тернополя — Озерної — Колодного), що дозволило королю Яну Казимиру провести військо (близько 90-100 тисяч жовнірів, шляхтичів і 100 тисяч озброєних слуг) до Берестечка й до 25 червня переправити його через річку Стир. Лише дочекавшись у середині червня прибуття хана з 30—40000 татар, гетьман негайно вирушив у похід. Не знаючи про це, 27 червня поляки подалися до міста Дубно, і коли їхній авангард уже подолав 7—8 км, стало відомо про наближення українців. Тоді було вирішено повернутися до табору під Берестечком. Ранком наступного дня почалися сутички з татарами (українських кіннотників було небагато), які й розпочали Берестецьку битву.

Протягом 27 — 28 червня татари пограбували і спалили сусіднє село й намагалися втягнути супротивника в бій. Легка татарська кіннота застосовувала традиційну наступально-відступальну тактику, відому ще від часів хана Батия. А. Конецпольський із Любомирським не витримали і самі атакували татарську кінноту. Чим закінчилася ця атака — невідомо.28 червня почалися бої гарцівників (невеликі сутички), на нерівному терені, що відділяв табори польських і українських військ.

29 червня Іслам-Гірей III займає панівні висоти перед Берестечком і битва відновлюється. Поляки значною силою виступили на козацький табор, який не був ще остаточно розгорнутий. Але Хмельницький ударив на них з флангу і відрізав польське військо від його табору; тоді полягло близько 7 000 вояків РП, козаки добули 28 хоругов (прапорів), між іншим і прапор гетьмана Потоцького. Це незвичайно підняло настрій українського війська.

30 червня. Вранці король, який молився всю ніч, вишиковує свою армію в такому порядку: праве крило — гетьман Потоцький   — «ведмежа лапа» , ліве — гетьман М. Калиновський. У центрі, де перебуває переважно польська та німецька піхота, — сам король. Поляки застосували військову хитрість — гусари здають свої списи з червоними прапорчиками, які встановлюють за позиціями піхоти, імітуючи величезну чисельність армії. Король віддав наказ розібрати мости через Стир, щоб унеможливити відступ своїх військ у разі паніки.

Отримавши дозвіл короля, Ярема Вишневецький, у війську якого було шість хоругв реєстрових козаків, атакував український табір. Під прикриттям артилерії польська кіннота зім'яла козацькі лави й дійшла аж до таборових возів. Хмельницький вдався до відступу, а потім контратакував. Проте, контратаку козаків зупинили полки німецької піхоти. Козаки знову відійшли у табір, і тоді поляки почали масований артилерійський обстріл татарських позицій, які розташувалися на пагорбі. Дні боїв співпали з мусульманським святом Курбан-Байрам. Військові дії були заборонені. Незабаром одне з ядер розірвалося біля ніг хана, вбило Тугай-бея, який командував облогою Збаража. Ядром був убитий кінь Іслам Гірея. За однією з версій військо сприйняло це за поганий знак. Почалася паніка. Воїни тікали, залишаючи загиблих — нехарактерно для мусульманських звичаїв. Лівий фланг козацько-селянського війська залишився оголеним.

За однією із версій, щоб заспокоїти татар, Хмельницький із писарем І. Виговським подалися до ханського табору і наздогнали хана поблизу містечка Ямпіль, до якого від поля битви майже 90 км. При цьому хан затримує і забирає Хмельницького із собою. Козаки залишилися в таборі без проводу. Досі достеменно невідома причина втечі татар. Згідно

90

Page 91: Інформаційні хвилинки

досліджень Грушевського Хмельницького татари не силували, він полишив поле битви за власного бажання. Подібну оцінку дій гетьмана не розглядає як прийнятну І.   К.   Свєшніков .

Козаки, які залишилися без гетьмана, застосовують традиційну військову тактику — пересувають уночі табір ближче до болота, огороджують його возами, насипають земляний вал і навіть намагаються атакувати.- 1 липня обидві армії відпочивають. Воєнні дії обмежуються лише перестрілкою. Супротивники збирають трупи вбитих, король посилає за гарматами до Бродів, а козаки збільшують висоту земляного вала.- 2 липня поляки продовжують обстріл. Козаки відповідають артилерійським вогнем і роблять успішну вилазку.- 3 липня дві тисячі козаків виходять із табору і вибивають поляків з пагорбів, де трьома днями раніше розташовувалися татари. Надвечір Конецпольському вдається вибити їх із висот і відтіснити назад до табору.- 4 липня-5 липня продовжується обстріл укріпленого табору з польських гармат.- 6 липня козаки відправляють до польського короля послів — полковників миргородського Гладкого, чигиринського Михайла Крису й писаря військового Переяславця.- 7 липня король, залишивши в заручниках полковника Крису (польські й чимало українських істориків стверджують, що Криса добровільно залишився у короля і сам давно шукав нагоди, щоб перейти до поляків), посилає до взятого в облогу табору листа, де пропонує козакам попросити вибачення, видати 17 козацьких полковників, булаву Хмельницького, гармати й скласти зброю.- 8 липня замість кропивенського полковника Филона Джеджалія (Джалалія, Джеджалика) козаки обирають нового гетьмана — Матвія Гладкого. Вони відмовляються від польських умов і вимагають дотримання Зборівського договору. Король наказує припинити переговори, готуватися до штурму й посилює артилерійський обстріл.- 9 липня козаки дізнаються, що польський гетьман Лянцкоронський переправився через Пляшеву. Це загрожує повним оточенням табору, оскільки до цього в козаків було кілька загат через болото, які зв'язували їх із незайнятою супротивником землею. Через них вони поповнювали припаси й доставляли корм коням. Старшини знову відправляють до Яна Казимира нове посольство, але гетьман Потоцький розриває вимоги козаків на очах у короля. Полковник Криса пропонує затопити козацький табір, зробивши на Пляшевій земляну греблю.- 10 липня вінницький полковник Богун, обраний новим гетьманом, приймає рішення відігнати гетьмана Лянцкоронського з правого берега ріки. Вночі, навівши з підручних засобів мости через ріку Пляшеву, дві тисячі запорожців виходять із табору. Козаки побудували мости на річках, — не шкодуючи ні возів ні усіляких воєнних знаряддь, щоб загатити болота. Деякі джерела стверджують, що запорожці поклали на болота списи і перекочувались по них. Чому Богун не попередив інших — невідомо. Польські джерела стверджують: у козацькому таборі починається паніка, багато хто кричать, що Богун кинув усіх напризволяще й утік. Козацькі полки, що залишилися, починають відходити до переправ.

Конецпольський, бачачи, що суперник іде, залишає свою армію на відступаючих і особисто кидається в бій. За свідченнями польських істориків, на переправі починається хаос, мости не витримують, сотні козаків падають у Пляшовець та Ікву, чимало тоне, частина робить спроби прорватися, кинувшись на поляків. Більшість козаків намагаються врятуватися вплав через ріку й болото, кинувши перед цим у воду золото й срібло, щоб воно не дісталося ворогу.

За польськими джерелами, близько тридцяти тисяч козаків гине в цій битві, але кілька тисяч на чолі з Богуном і усього лише з двома гарматами відходять уночі за Пляшеву. В останні десятиріччя в історичному заповіднику «Поле Берестецької битви» археологи проводять масштабні розкопки, і, судячи з багатьох знахідок, кількість загиблих українців значно перебільшена. Так, у районі переправи через Пляшеву знайдено лише близько сотні останків тих, хто переправлявся. Та найвагоміший факт, що вже через шістдесят днів під Білою Церквою знову зібралася потужна армія. Навряд чи Хмельницький зміг би зібрати велике військо лише за два місяці.

Поляки не зважилися продовжити війну й розпочали переговори. Внаслідок битви Хмельницький був змушений прийняти дискримінуючий мир (Білоцерківський мирний

91

Page 92: Інформаційні хвилинки

договір), підписаний під Білою Церквою 28 вересня] 1651 р. За цим договором число реєстрового війська зменшувалось до 20 000, козацьку територію обмежено тільки до Київського воєводства, шляхті повернуто її давні володіння, а селяни мали повернутися на панщину.

Однак битва під Берестечком не стала завершенням війни. Білоцерківський договір, який так і не був затверджений сеймом, не тривав і року, а 2 червня 1652 року відбулась нищівна для польського війська Битва під Батогом.

Згідно з польськими історичними джерелами XVII-XVIII століть кількість польської армії була до 300 000 вояків. Також є свідчення про те, що поляки мобілізували на війну кожного сьомого підданого держави. Важливим свідченням кількості українського козацького війська є твердження одного з учасників битви з боку РП про стотисячне українсько-козацьке військо. Сучасні українські академічні дослідження в середньому подають чисельність козацької армії у 100000, кримськотатарської у 30000 (тобто у максимальну її можливу кількість за умови коли в поході бере участь сам хан; хоча в радянській історіографії побутувала думка про те, що чисельність кримськотатарської орди, навіть на чолі з ханом ніколи не перевищувала 10000-15000 вояків, а за повідомленнями турецького мандрівника Евлії Челебі, свідчення якого, певно, є найбільш об'єктивними та неупередженими, кількість кримськотатарської орди на чолі з ханом не могла бути більшою за 8000-10000 чоловік [5]). Чисельність армії Речі Посполитої оцінюється більшістю сучасних українських істориків у 200000 військових.

Битва закінчилась перемогою війська РП, однак козацька армія не була розгромлена. Загальноприйнятою є думка, що основних своїх втрат козаки зазнали на переправі через Пляшівку, під час виходу з битви. Однак останні наукові дослідження показують, що кількість загиблих козаків в польських історичних джерелах (до 30000 убитими) є значно перебільшеною. Археологічні розкопки, що проводяться в останні десятиліття на місці битви, віднайшли рештки лише близько сотні загиблих під час переправи козаків. Іншим свідченням на користь незначних втрат української армії було те, що Богдан Хмельницький вже через два місяці зумів зібрати майже стотисячне військо під Білою Церквою, блокувавши там польсько-литовські війська і змусивши їх укласти мир, що було б неможливим за умов важких втрат українсько-козацької армії під Берестечком. У радянській історіографії (до початку розкопок на місці битви) була поширена цифра у 10000 загиблих в ході битви козаків.

В радянській/українській історіографії за загально зручну версію причини поразки козацького війська вважають відступ татар з поля бою, котрі нібито при цьому захопили з собою Богдана Хмельницького.

Битва під Берестечком була найбільшою за усю Хмельниччину. Однією зі складових успіху королівських військ у битві під Берестечком була тактика побудови й ведення бою, що сильно відрізнялася від застосовуваної поляками раніше. Війська були розставлені цього разу незвичним німецьким способом, і козаки не змогли скористатися досвідом, який вони нагромадили за час попередніх війн. Всі атаки зустрічалися і відбивалися з незвичайною ефективністю.

До сьогоднішнього дня багато нюансів битви залишаються невідомими та незрозумілими. Наприклад, не до кінця відомою є причина втечі хана Іслама Гірея III. Однак історики в основному погоджуються, що хан був просто не зацікавлений в посиленні козацької держави, і можливо навіть мав домовленості з польським королем. Слід врахувати, що така ситуація вже була у битві під Зборовом, та пізніше (1653) склалася під Жванцем.

Не зовсім зрозумілим є те, що Богдан Хмельницький покинув поле бою, забравши з собою Івана Виговського, другу після нього людину за посадою у козацькому війську, який міг прийняти керівництво. Одні джерела стверджують, що татари прив'язали Хмельницького до коня і пізніше відпустили за великий викуп. Інші говорять що Хмельницький кинувся наздоганяти татар і був просто затриманий ними. Згідно третьої версії, котру першим — обгрунтувавши фактами — наважився офіційно викласти М.Грушевський, Хмельницький просто покинув поле бою. Однак це видається дуже малоймовірним, оскільки він залишив у таборі символи влади — булаву, печатку та ін. Це означало, що він планував повернутись. Окрім того становище українських військ ще не було катастрофічним.

92

Page 93: Інформаційні хвилинки

Існує версія, що татари просто не витримали прямої атаки на них польської кінноти, бо вже багато десятиліть не наважувалися «ставити чоло" важкій польській кавалерії. Можливо, план поляків власне і полягав в тому, щоби вдарити по татарах і в такий спосіб змусивши їх відступити, потім таки блокувати козацьке військо.

Тяжко оцінити втрати обох військ після битви. З одного боку битву вважають катастрофічною для українського війська. З іншого боку, одразу ж після битви Хмельницький зібрав нове військо. Очевидно становище поляків теж не було найкращим, тому обидві сторони згодились на перемир'я.

Зберігся переказ про те, що наприкінці битви, в одному місці серед болота скупчилось 300 козаків під керівництвом сотника Нечитайла. Вони, хоробро оборонявшись, дорого віддали свої життя. Нечитайло по-груди в болоті бився три години. Він був весь порубаний, його тіло пробили 14 куль, в руках в нього була лише одна коса. Ян Казимир запропонував сміливцю життя, але той відмовився. Зрештою два німецькі найманці, прокололи сотника списами.

Ось як писав П'єр Шевальє, француз, що був якраз тоді на службі у поляків і сам те бачив: "...в одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди; щоб довести своє зневажливе ставлення до життя, яке обіцяли їм дарувати, та до всього, що є найціннішого крім життя, вони витягали зі своїх кишень та чересів усі свої гроші та кидали їх у воду. Нарешті, повністю оточені, вони майже всі загинули, але довелося з кожним із них вести бій. Залишився один, який боровся проти всього польського війська, він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортом, витримав стрілянину поляків проти нього; витративши весь свій порох, він потім узяв свою косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити; якийсь москаль напав на нього з такою ж зброєю, але не міг нічого вдіяти і, незважаючи на свою меткість, ледве уникнув, щоб той не перерізав його навпіл. Тоді якийсь шляхтич із Цехановщини та якийсь німецький улан, вважаючи, що москаль не дасть собі з ним ради, кинулись у воду по шию і знову почали бій, козак, хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями, зустрів їх ще з великою завзятістю, що дуже здивувало польське військо і навіть його королівську величність, в присутності якої закінчувався цей бій. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче вмерти, як справжній вояка. Його убив ударом списа інший німець, який прийшов на допомогу атакуючим".

93