Пам’ятники - символічне обличчя Запоріжжя, втілення соціальної

пам’ятіВиконала: студентка-магістр, заочне відділення,

ф-т журналістики, напрям підготовки: журналістикаТімко Карина

Перевірила: д. філол. н., проф. Семенець О. О.

Однією з істотних особливостей сучасної культури є стійкий інтерес до минулого, наполегливе бажання повернутися до нього у своїй пам'яті, все згадати і переосмислити. Пам'ять стала одним із ключових понять соціально-гуманітарного знання та стратегічною зброєю ідеологічних маніпуляцій.

Запорізький простір сприймається на рівні абстракцій і уяви. Він складається з орієнтирів, меж та районів. Ці невід'ємні частини розділені між собою символічно. Запоріжжя виступає як колективний досвід: історичні та соціальні асоціації відіграють величезну роль у розпізнаванні міського простору. Пам'ятник слугує маркером, наповнюючи ту чи іншу частину Запоріжжя символічним змістом. І якщо таку цінність поділяє колективне уявлення, вона набуває статусу сакрального, несучи за собою норми і правила поведінки в цьому місці.

У колективному уявленні Запоріжжя забарвлене в гаму соціальних почуттів - одні пам'ятники помічають, інші ігнорують.

Георг Зіммель уважав, що міський простір - це сукупність символічних точок, наповнених певними соціальними смислами. Їхня головна функція - перетворити «порожній» простір у соціально осмислений. Запорізький простір і його символічні точки, до числа яких належать пам'ятники, задають моделі життєвих пріоритетів.

Пам'ятники є важливим маркером міського простору.

Тому для повноцінного вивчення ролі пам'ятника необхідно враховувати, по-перше, яке місце в колективній пам'яті посідає та подія, що репрезентирована в меморіалі, і по-друге, як і де він встановлений.

Важливо відзначити, що сам зв'язок запорізьких пам'ятників з почуттям гордості за країну не викликає сумнівів. Пам'ятники потрібні, щоб пам'ятати свою історію, щоб відчувати гордість за свою країну.

Архітектурні об'єкти завжди були соціально значущими домінантами, що фіксують базові ціннісні орієнтири суспільства, і суспільство завжди виступало і замовником, і споживачем архітектурних об'єктів (не єдиним, але визначальним). Міський простір і архітектурні об'єкти, частина з яких згодом стають пам'ятками, таким чином, завжди були залежними від соціального замовлення. Основна проблема збереження культурно-історичної спадщини полягає в спробах кожної ідеологічної та культурної системи відфільтрувати вже віджилі, на її думку, пам'ятники. Можна припустити, що ми черпаємо з минулого те, що актуальне саме для нашого часу, і тому не випадковий інтерес до певних пам'ятників і містобудівних ансамблів. Можна сказати, що запорізькі архітектурні пам'ятки є відображенням суспільних настроїв, і саме через них фіксуються зміни ціннісних орієнтацій суспільства.

Саме архітектурні пам'ятники визначають естетичну структуру середовища і забезпечують необхідний рівень психологічної комфортності, а також є добре впізнаваними візуальними символами тієї чи іншої епохи.

Слід відзначити вплив запорізьких пам'яток на формування ціннісних настанов мешканців міста. Люди намагаються усвідомити свою присутність і значущість у світі для себе самих, і відбувається це через просторово-часові орієнтири, пам'ятники. У такому контексті слід зазначити, що архітектурні пам'ятники представляють «пам'ять місця», яка має свою історію, легенди, усні історії жителів, - те, що ми називаємо міською міфологією.

Найбільш очевидна роль пам'ятників полягає в закріпленні цінностей / інтерпретацій, визначених суспільством.

Поряд із пам'ятниками, способом закріплення точки зору домінантної політичної сили є санкціоновані державою підручники історії, музейні експозиції та ухвалення «меморіальних законів», які встановлюють «правильне» розуміння історії.

У стабільні часи, коли довго не змінюються домінантні інтерпретації світу, пам'ятники стають частиною міського пейзажу, архітектурними прикметами простору. Якщо інтерпретації не змінюються протягом життя кількох поколінь, то значна частина пам'яток починає відігравати роль нагадування про події та людей, актуальність яких більше не відчувається суспільством. Це можна назвати «нав'язаною пам'яттю», в якій домінантна група визначає, що треба пам'ятати, а про що суспільству краще забути.

Пам'ятником матеріальний об'єкт робить те, що його образ стає елементом системи образів колективної пам'яті тієї соціальної групи (релігійної громади, субкультури тощо) або масштабної соціокультурної цілісності (етносу, нації), яка встановила або спроектувала цей пам'ятник. Пам'ятник покликаний позиціонувати ці спільності в зовнішньому світі.

Будь-яке суспільство матеріалізує свою пам'ять, створюючи локуси пам'яті. «Місця пам'яті - будь-яка значуща єдність, матеріального чи ідеального порядку, яку воля людей або робота часу перетворили на символічний елемент спадщини пам'яті деякої спільноти». Місця пам'яті - це простір для зберігання соціально загальнозначущих образів, а також способів їх смислового наповнення.

Запорізький пам'ятник може породжувати довгострокову групову пам'ять у жителів міста, країни, яким він символічно небайдужий, або ж недовговічні фігури індивідуальної пам'яті в туристів, які оглядають пам'ятник: власне, для них це й не зовсім пам'ятники, а радше привабливі чи непривабливі арт-об'єкти. Оскільки такі спогади недовговічні, турист підсвідомо прагне до фіксації їх на зовнішніх матеріальних носіях.

Макс Вебер мріяв про розчаклований світ, про раціональну свідомість, яка витіснить міфологічну. Його мрія здійснилася в Запоріжжі, хоча й вельми своєрідно. Для більшості мешканців міста запорізькі пам'ятники зовсім не сакральні символи, а цілком прагматичні візуальні точки, орієнтири для призначення побачень. Це об'єкти, металеві або кам'яні, біля яких часто ставлять міські лави. Отже, пам'ятник перестає нести сакральний зміст, стає елементом міського декору, точкою орієнтування. Але ми обов'язково повинні усвідомлювати особливу «освітню» функцію пам'ятників.

Значущі події, які зшивають у єдине ціле історичні епохи, втілюються в символі. Пам'ятник допомагає освоювати наш запорізький простір, робить його живим і своїм. Він панує над простором, а така влада, на думку П'єра Бурдьє, є найсильнішою владою.

Однак усе це починає працювати тільки в тому разі, якщо пам'ятник помічають люди навколо нього.

Ми живемо в епоху, коли пам'ятники стають непомітними, оскільки люди до них байдужі. Політики, які воюють за виділення грошей на створення різного роду пам'ятників і меморіальних комплексів, повинні задуматися над тим, хто, окрім офіційних іноземних делегацій, буде їх відвідувати. Сьогодні потрібні вкладення в гуманітарну сферу, в освіту, необхідно розвивати інтерес молоді до пам'яті та пам'ятників. Згадаймо слова П'єра Нора про те, що «пам'ять потребує постійного нагадуваня».

Одним з найбільш знаменних символів локальної соціальної пам'яті в Запоріжжі є «Годинник закоханих» на бульварі Шевченка.

Урочисте відкриття відбулося у 2003

році.

Спочатку задум Олександра Поляка, тодішнього мера міста, був таким, що цей годинник стане «міськими курантами», для чого вони й прикрашалися гербом Запоріжжя.

Проте потім його думка змінилася, і годинник зробили музичним: тепер щогодини він грає невеликий уривок з пісні - неофіційного гімну міста «Коли весна прийде, не знаю...»

Свою назву «міські куранти» отримали завдяки тому факту, що молодята відразу ж після встановлення годинника заснували нову традицію - фотографуватися на його фоні в день урочистого одруження.

«Годинник закоханих» не обійшли стороною і флешмоби, коли завсідники Інтернету збираються на несподівані, часом кумедні масові заходи.

Рух флешмобів виник у Нью-Йорку у 2003 році. Він моментально облетів усю планету і став дуже популярним у молоді нашого міста. Цей організований через всесвітню комп'ютерну мережу натовп домовляється про зустріч і проводить своє дозвілля абсолютно немислимим чином, не порушуючи при цьому закон. Наприклад, у 2003 році молодь організувала свій відомий моб на бульварі Шевченка, де, взявшись за руки, флешмобери водили хоровод навколо «Годинника закоханих».

Усе це, звісно, можна віднести до соціальної пам'яті, окільки в пам'яті мешканців міста надовго залишаються ці епізоди флешмобів, про які вони, можливо, будуть розповідати своїм друзям та близьким.

А яке романтичне фотографування та відеозйомка одружених біля годинника! Це назавжди буде в пам'яті молодят та їхніх нащадків, які обов'язково переглядатимуть такі записи. «Годинник закоханих» також завжди буде нагадувати мешканцям міста про їхнього колишнього мера Олександра Поляка, який повинен стати прикладом для наслідування сучасним чиновникам.

Дякую за увагу!